Читець

1

У п’ятнадцять років я хворів на жовтяницю. Захворів восени, а одужав тільки напровесні. Що холоднішим і похмурішим ставав старий рік, то дужче я знесилювався. Трохи полегшало мені лише після нового року. Січень був теплий, і мати постелила мені на балконі. Я бачив небо, сонце, хмари і чув, як граються на подвір’ї діти. А якось надвечір у лютому почув, як співає дрозд.

Уперше вийшовши надвір після хвороби, я пішов з Блюменштрасе, де ми жили на третьому поверсі збудованої на переламі століть масивної кам’яниці, на Бангофштрасе. Саме там одного понеділка в жовтні по дорозі зі школи додому мене знудило і я виблював. Уже кілька днів я почувався кволим — таким кволим, як ще ніколи в житті. Кожен крок виснажував мене. Коли я піднімався дома чи у школі сходами, то насилу волочив ноги. Їсти мені зовсім не хотілось. Навіть, коли голодний я сідав за стіл, одразу з’являлася огида. Вранці я прокидався з пересохлим ротом і відчуттям, ніби всі мої нутрощі якось стиснуті і лежать не так у моєму тілі. Я соромився тієї кволості і ще дужче засоромився, коли виблював. Такого зі мною теж ще ніколи не траплялося. Мій рот наповнився, я спробував ковтнути те все назад, зціпив вуста, притис руку до рота, але воно прорвалося крізь губи та пальці. Я сперся на стіну, побачив блювотину під ногами й почав душитися ясним слизом.

Жінка, що подбала про мене, діяла майже грубо. Взяла мене за руку й повела через темний коридор на подвір’я. Вгорі від вікна до вікна тягнулись мотузки з білизною. Десь у кутку лежали колоди, з відчинених настіж дверей майстерні долинало вищання пилки, я бачив, як летить тирса. Поблизу дверей, з яких ми вийшли, був кран. Жінка відкрутила його, спершу помила мою руку, а потім, підклавши долоні, хлюпнула мені водою в обличчя. Я обтерся хустинкою.

— Бери друге!

Біля крана стояло два відра, вона схопила одне й набрала води. Я взяв друге й теж набрав води, а потім коридором пішов за нею. Вона широко розмахнулась і вилила воду на тротуар, змивши блювотину в риштак. Потім узяла моє відро і ще раз змила тротуар.

Жінка випросталась і побачила, що я плачу.

— Хлопче, хлопче! — здивувалась вона і обхопила мене руками.

Я був навряд чи вищий від неї, відчув, як притулились до мене її груди, почув носом у тисняві обіймів свій гидкий віддих та її свіжий піт і не знав, куди подіти свої руки. Плакати я перестав.

Вона запитала, де я живу, занесла відра в під’їзд і завела мене додому. Йшла поряд, несучи однією рукою мій шкільний портфель, а другою притримуючи мене за руку. З Бангофштрасе до моєї вулиці недалеко. Вона йшла швидко і з рішучістю, яка допомагала мені встигати за нею. Довівши мене до нашого будинку, попрощалася.

Того самого дня мати викликала лікаря, і він сказав, що в мене жовтяниця. Згодом я якось розповів матері про ту жінку. Я й не думав, що коли-небудь піду до неї. Але для матері було очевидною річчю, що я, тільки-но зможу, куплю за свої кишенькові гроші букет квітів, представлюсь й подякую їй. Отож наприкінці лютого я пішов на Бангофштрасе.

2

Того будинку на Бангофштрасе нині вже немає. Я не знаю, коли й навіщо його зруйнували. Я багато років не навідувався до свого рідного міста. Новий будинок, споруджений у сімдесяті або вісімдесяті роки, має п’ять поверхів і надбудовану мансарду, на його гладеньких і світлих потинькованих стінах не видніє жодного еркера чи балкона. Численні кнопки від дзвіночків свідчать, що в ньому багато невеличких квартир. Квартир, куди люди входять і звідки виходять, немов сідають у таксі чи виходять із нього. На першому поверсі нині продають комп’ютери, а давніше була парфюмерно-аптечна крамниця, продовольчі товари і пункт прокату відеокасет.

Старий будинок, що був десь такий самий заввишки, мав чотири поверхи, перший поверх був збудований із гладенько обтесаного піщанику а три верхні — з цегли, проте еркери та балкони були з піщанику, всі вікна теж обрамлював піщаник. На перший поверх і на сходовий майданчик вели сходи, вгорі вузькі, а знизу ширші, з кожного боку тягся низенький мур із залізними поручнями, які опустившись до землі, закручувались. Обабіч дверей височіли колони, а з кожного кутка архістилю на Бангофштрасе позирали два лева: один — ліворуч, другий — праворуч. А двері, якими жінка провела мене тоді до крана з водою, були бічними дверима.

На той дім я звернув увагу, ще як був малим. Він домінував над рештою будинків. Якби він міг стати ще важчим і ширшим, гадав я собі, навколишні будинки мали б посунутись і дати йому місце. Я уявляв собі, що там на сходах і сходових майданчиках ліпні прикраси, дзеркала та килимок зі східним орнаментом, прикріплений до сходинок начищеними до блиску латунними прутами. Я сподівався, що в такому величному будинку живуть не менш величні люди. Та оскільки від давності й диму паротягів будинок із часом потемнів, мені уявлялося, ніби і його величні мешканці потьмяніли, стали якісь химерні, може, глухі чи німі, горбаті або кульгаві.

Згодом мені завжди снився той будинок. Сновиддя скидались одне на одне, то були варіанти одного сновиддя й однієї теми. Я йшов якимсь чужим містом і бачив той будинок. Він стояв у незнайомому кварталі поміж інших будинків. Я йшов далі збентежений, бо ж будинок був знайомий, а квартал — ні. Потім пригадував, що вже бачив той будинок, але думав при цьому не про Бангофштрасе в моєму рідному місті, а про якесь інше місто чи іншу країну. Скажімо, у сновидді я був у Римі, бачив там той будинок і згадував, що вже бачив його в Берні. Цей сновидний спогад заспокоював мене: побачивши незнайомий будинок у якомусь іншому середовищі видавалось мені не дивнішим, ніж випадково здибатись із давнім приятелем у чужому місті. Я повертав назад, підходив до будинку й піднімався сходами. Я хотів увійти. Я тисну на кнопку дзвінка.

А коли я бачив той будинок десь серед ланів, сон був довший, — або ж я краще пригадував його подробиці. Я їхав у машині. Праворуч від дороги я бачив дім і їхав далі, спершу спантеличений тільки тим, що будинок якому вочевидь годилося б стояти на міській вулиці, стоїть у полі. Тоді згадував, що вже бачив його, і пантеличився ще дужче. Пригадавши, де саме я його бачив, розвертався і їхав назад. Дорога у сновидді завжди була безлюдна, я міг розвертатись, аж вищали шини, і їхав назад на великій швидкості. Я боявся, що приїду запізно, і мчав ще швидше. Нарешті я знову бачив той будинок. Ось він серед ланів, де, якщо це Пфальц, ростуть рапс, пшениця й виноград, а в Провансі — і лаванда. Місцевість рівна, хіба що де-не-де невисокі пагорби. Дерев — ані жодного. День ясний і безхмарний, сяє сонце, стоїть марево в повітрі, виблискує перегрітий асфальт. Брандмауери немов обтинають будинок, не дають його як слід роздивитися. То можуть бути й брандмауери якихось інших будинків.

А сам будинок не такий похмурий, як на Бангофштрасе. Проте вікна припали пилом і не дають зазирнути всередину, не видно навіть штор. Будинок сліпий.

Я зупиняюсь на узбіччі й переходжу дорогу, підходячи до дверей. Нікого не видно, нічого не чути, ніколи не загуркоче якийсь далекий мотор, не дмухне вітер, не защебече пташка. Світ мертвий. Я піднімаюсь сходами й тисну на дзвінок.

Але двері не відчиняю. Я прокидаюсь і тільки знаю, що поклав палець на кнопку дзвінка і натиснув на неї. А потім пригадую все сновиддя і те, що я вже бачив його.

З

Я не знав, як звати ту жінку. З букетом у руках я нерішуче стояв перед дверима і дзвінками. Найрадніше я пішов би назад. Але тут із будинку вийшов якийсь чоловік, запитав, до кого я прийшов, і послав мене до фрау Шміц на четвертому поверсі.

Жодних ліпних прикрас, немає дзеркал, немає килимка. Ті скромні оздоби, що їх мали колись сходи та сходові майданчики і що їх навіть годі було порівнювати з пишнотою фасаду, давно вже змарніли. Червона фарба на сходинках посередині стерлася, зелений лінолеум зі штампованим візерунком, прибитий на сходах до стіни десь до рівня плечей, був обшарпаний, а там, де бракувало прутів у поручнях, були напнуті мотузки. Тхнуло якимись мийними засобами. Мабуть, на те все я звернув увагу тільки згодом. Сходи завжди були пошарпані, але прибрані, там завжди стояв дух мийних засобів, часом змішаний із запахом капусти чи бобів, чогось смаженого або виварюваної білизни. Решту мешканців того будинку я тільки й знав за цими запахами, за килимками перед порогами квартир і табличками з прізвищами під кнопками дзвінків. Не пригадую, щоб я коли-небудь бачив когось на сходах.

Не пам’ятаю, як я привітався з фрау Шміц. Напевне, проказав їй дві-три фрази про свою хворобу, її допомогу та подякував їй. Вона завела мене до кухні.

Кухня в тій квартирі була найбільшим приміщенням. Там стояли плита і раковина, ванна й титан, стіл і два стільці, буфет, шафа для одягу і кушетка. Кушетка була застелена червоним оксамитовим покривалом. Віконь кухня не мала. Світло потрапляло крізь шибки дверей, що виходили на балкон. Світла небагато, — ясно на кухні було тільки тоді, коли двері відчиняли настіж. Зі столярної майстерні на подвір’ї тоді долинало вищання пилки, чувся запах дерева.

у квартирі була ще одна невеличка й вузька кімната з сервантом, столом, чотирма стільцями, кріслом і грубкою. Взимку ту кімнату опалювали дуже рідко, та й улітку майже не користалися нею. Вікно виходило на Бангофштрасе, далі видніла територія колишнього вокзалу, геть уся перекопана, де-не-де вже спорудили підвалини нових судових та урядових будівель. І, нарешті, був у квартирі ще й туалет без вікон. Якщо смерділо в туалеті, то смерділо і в коридорі.

Я вже не пригадую, про що ми розмовляли на кухні. Фрау Шміц прасувала: розстелила на столі вовняну ковдру та простирадло, брала одну по одній речі з кошика, прасувала їх, складала і клала на стілець. На другому стільці сидів я. Прасувала вона і свою спідню білизну, я намагався не дивитися туди, але не міг відвести погляду. Вона була вдягнена в синенький із невеличкими блідо-червоними квітами халат без рукавів. Попелясто-білі коси, що сягали їй по плечі, вона заколола у вузол. Біліли її оголені руки. Рухи, якими вона брала праску, водила її, ставила вбік, а потім складала і відставляла білизну, були повільні та зосереджені, так само повільно й зосереджено рухалося, згиналось і випростувалось усе її тіло. В моїх спогадах на її тодішнє обличчя наклалися її обличчя, які я бачив пізніше. Коли я намагаюсь уявити, якою вона була тоді, вона постає переді мною без обличчя. Я щоразу змушений відновлювати його. Високе чоло, високі вилиці, блакитняві очі, повні, без вигину, рівномірно заокруглені губи, тверде підборіддя. Широке, жорстке жіноче обличчя. Пам’ятаю, тоді воно видавалось мені гарним. А тепер я вже не бачу тієї краси.

4

— Зачекай! — сказала вона, коли я підвівся й хотів піти. — Мені треба вийти, проведи мене трохи.

Я чекав біля порога. Вона перевдягалась у кухні. Двері були ледь прочинені. Вона скинула халат і стояла в яскраво-зеленій сорочці. На спинці стільця висіли дві панчохи. Вона взяла одну й, по черзі перебираючи руками, згорнула її у валик. Балансуючи на одній нозі, вперлася п’яткою другої ноги в коліно першої, нахилилась, надягла скручену панчоху на пальці ноги, поставила пальці на стілець, натягла панчоху на литку, коліно і стегно, нагнулась убік і пристебнула панчоху до пояса. Випросталася, зняла ногу зі стільця і взяла другу панчоху.

Я не міг відвести очей від неї. Від її потилиці та плечей, від грудей, що їх сорочка не так приховувала, як огортала, від попи, де напиналася сорочка, коли вона впиралася ногою в коліно й сідала на стілець, від ноги, спершу голої та білої, а потім шовковисто-лискучої в панчосі.

Вона відчула мій погляд. Зупинилася, беручи другу панчоху, обернулася до дверей і подивились мені у вічі. Я не знаю, як вона дивилася, — дивуючись, питаючи, розуміючи, дорікаючи. Я почервонів. Якусь мить ще стояв, хоч обличчя палало. Потім не витримав, вискочив за двері й помчав сходами вниз, вилетів із будинку.

Я йшов не кваплячись. Бангофштрасе, Гойзерштрасе, Блюменштрасе — кілька років я повертався цією дорогою зі школи. Я знав кожен будинок, кожен садок і паркан — і той, який фарбували щороку, і той, який так посірів і струхлявів, що я міг розкришити його рукою, — а також залізну огорожу, вздовж якої в дитинстві я бігав із палицею, видзенькуючи на її прутті, й високий цегляний мур, за яким мені уявлялося щось дивовижне й жахливе, аж поки я зміг видертись на нього й побачив нудні рядки занедбаних грядок і клумб. Я знав бруківку й гудронове покриття вулиць і чергування камінних плит, хвилястих базальтових кубиків, гудрону й жорстви на тротуарах.

Усе було знайоме мені. Коли серце вже не калатало, а обличчя не пломеніло, та подія між кухнею і порогом стала вже чимсь далеким. Я сердився на себе. Я втік, мов хлопчисько, замість виявити самовладання, якого я сподівався від себе. Мені ж не дев’ять, а вже п’ятнадцять. Щоправда, з’ясувати, як саме мало виявитись моє самовладання, я не зміг.

Ще однією загадкою була й сама та подія між кухнею і порогом. Чому я не міг відвести очей від неї? Вона мала сильне й розкішне жіноче тіло, пишніше, ніж у дівчини, яка мені подобалась і до якої я придивлявся. Я був певен, та дівчина не помітила, коли я розглядав її в басейні. А ця жінка була оголена теж не більше за тих дівчат і жінок, що я їх уже бачив у басейні. Крім того, була набагато старша за дівчину, про яку я мріяв. Мабуть, їй за тридцять. Дуже важко оцінити, коли не маєш того віку за собою або не бачиш, як він підступає до тебе.

Минуло багато років, і я здогадався, що не міг відвести від неї погляду не тому, що мене вабила її постать, а тому, що прикипів до її постави та рухів. Я просив своїх подружок одягнути панчохи, але не хотів пояснювати свого прохання, не розповідав їм про загадку події між кухнею і порогом. Отож моє прохання вважали за прагнення підв’язок та мережив, еротичної екстравагантності, що й виконували його в кокетливій позі. Але це було зовсім не те, від чого я не міг відвести погляду. Вона не позувала, не кокетувала. Не пригадую, щоб вона бодай коли-небудь удавалася до кокетства. Зате пам’ятаю, що її тіло, її постава та рухи інколи видавалися незграбними. І не тому, що була вайлувата. Радше здавалося, ніби вона увійшла в глибини свого тіла, віддалася йому і його власному, не порушеному жодним наказом мозку неквапному ритмові й забула про зовнішній світ. Оте забуття світу й проступало в її поставі та рухах, коли вона натягала панчоху. А незграбності тоді я не бачив, жінка була пластична, зваблива, спокуслива, і та спокуса виявлялася не в грудях, попі чи нозі, а в запрошенні забути у глибинах тіла про світ.

Тоді я ще не знав про це, бо знаю тільки тепер і не тільки пояснюю, а й уявляю собі ту подію. Згодом, коли я міркував, що довело мене до такого збудження, воно повернулося. Щоб розв’язати цю загадку, я пригадав подію, і дистанція, яку я створив собі, обернувши її на загадку, зникла. Я знову побачив усе перед собою і знову не міг відвести погляду.

5

Минув тиждень, і я знову стояв під її дверима.

Цілий тиждень я намагався не думати про неї. Але не було нічого, що могло б зацікавити мене та відвернути від неї: лікар ще не дозволяв ходити до школи, книжки після кількох місяців читання вже набридли мені; щоправда, інколи заходили друзі, але я так довго хворів, що їхні візити вже не могли налагодити зв’язків між моїм та їхнім повсякденням і ставали дедалі коротші. Я мав ходити на прогулянки, щодня трохи далі, але не напружуватись. А мені, певне, зарадили б якісь напружені зусилля.

Що за чарівлива пора, коли хворієш у дитинстві або в юності! Зовнішній світ, світ забав на подвір’ї, в садку чи на вулиці долинає до кімнати хворого тільки приглушеним шумом. А в кімнаті буяє світ історій і постатей з книг, що їх читає хворий. Гарячка, ослабивши сприйняття та загостривши фантазію, перетворює кімнату хворого на новий, водночас близький і незнайомий простір: на візерунках штор і шпалер проступають гримаси страховиськ, а стільці, стіл, книжкові полиці та шафа зростають до розмірів гір, будинків або кораблів, що постають і ніби на відстані руки, і водночас у незмірній далечині. Довгі нічні години хворого супроводять бамкіт годинника на церковній вежі, гуркіт поодиноких авто на вулиці та сліди їхніх фар, що сунуться по стінах і по стелі. Це години без сну, та аж ніяк не безсонні години, не години, коли чогось бракує, а години наповненості. Тужливі прагнення, спогади, страхи і жадання споруджують лабіринти, де хворий губить себе, знаходить і знову втрачає. То години, коли стає можливим усе: і добре, й лихе.

Але ці стани минають, коли хворий одужує. Та якщо хвороба триває досить довго, кімната хворого насичується тим усім, тож навіть тоді, коли неміч уже відступає й немає гарячки, він і далі блукає в лабіринтах.

Я прокидався щоранку з нечистим сумлінням, інколи з мокрими або вкритими плямами піжамними штанами. Картини і сцени, що снилися мені, були непристойні. Я знав, що мати, пастор, який здійснював обряд моєї конфірмації й давав мені духовні настанови і якого я поважав, і старша сестра, якій я звіряв таємниці свого дитинства, не лаяли б мене. Але, сповнені любові, вони дбайливо повчали б мене, а то було ще гірше за лайку. Надто непристойним було те, що ті картини і сцени, якщо вони не снилися мені пасивно, я активно вифантазовував.

Не знаю, звідки я набрався духу піти до фрау Шміц. Може, моє моральне виховання якось повернулося саме проти себе? Якщо погляд, сповнений пожадання, — таке саме зло, що й задоволення того пожадання, якщо активні фантазії — не менше зло, ніж учинок про який фантазують, то чому ж не перейти до задоволення і до вчинку? День у день я пересвідчувався, що не можу позбутися гріховних думок. Отож мені закортіло й гріховних учинків.

Були, щоправда, й дальші міркування. Похід до неї може виявитись небезпечним. Але ж, власне, та небезпека навряд чи реалізується. Фрау Шміц здивовано привітала б мене, почула б вибачення за мою дивну поведінку і приязно попрощалася б зі мною. Куди небезпечніше не піти до неї, бо ж існував ризик, що я не зможу позбутися своїх фантазій. Отож, пішовши, я вчиню слушно. Вона б нормально поводилась, я б нормально поводився, і все знову було б нормальним.

Ось на такі раціональні міркування спиравсь я тоді, обернувши своє жадання на основу дивовижних моральних обрахунків і змусивши замовкнути своє нечисте сумління. Але не це дало мені сміливості піти до фрау Шміц. Додала мені духу думка, що мати, шановний пастор і старша сестра, докладно поміркувавши, мали б не відраджувати мене, а вимагати, щоб я таки пішов до неї. Та справді піти до неї — це річ зовсім інша. Не знаю, чому я так вчинив. Але тепер у своїй тодішній поведінці я бачу модель, до якої я все своє життя припасовував або не припасовував власні думки та вчинки. Я міркував, доходив якогось результату, твердо спирався на цей результат у своїй постанові, а пересвідчувався, що дії — це щось самодостатнє, тож постанови можна дотримуватись, але дотримуватись її не обов’язково. Дуже часто у своєму житті я робив те, чого не вирішував заздалегідь, і не робив того, про що вже вирішив. Отож, і таке може статися завжди, дії відбуваються самі по собі: я їду до жінки, дарма що вже не хочу бачити її, виголошую у присутності начальника заувагу, за яку можна поплатитися головою, курю й далі, хоча постановив не курити, і припиняю курити, збагнувши, що був і лишуся курцем. Не думаю, що наші думки й постанови мають якийсь вплив на наші дії. Та й дії відбуваються зовсім не так, як ти поміркував і надумав діяти. Дії мають свою власну причину і є моїми діями з не меншим ступенем незалежності, ніж моє мислення — моїм мисленням, а мої постанови — моїми постановами.

6

Її не було вдома. Двері під’їзду були прочинені, я піднявся сходами, подзвонив і зачекав. Подзвонив ще раз. У квартирі всі двері були відчинені, я бачив їх крізь вічко вхідних дверей і впізнав у передпокої дзеркало, гардероб і дзиґарі. Навіть чув, як вони цокають.

Я сів на сходинку і чекав. Я не відчував полегшення, яке — коли рішучість млява і є страх перед наслідниками вчинку — інколи відчувають, зрадівши, що й виконали свій намір, і не треба відповідати за наслідки. Не був я й розчарований. Я твердо вирішив побачити її і чекати, аж поки вона прийде.

Дзиґарі в передпокої пробамкали чверть години, півгодини, а потім і цілу годину. Я спробував дослухатись до тихого цокання й нарахувати дев’ятсот секунд від одного удару дзиґарів до наступного, але думки всякчас відвертали мою увагу. На подвір’ї вищала пилка столяра, будинок наповнювали звуки музики з однієї квартири, десь прочинилися двері. Потім я почув, як хтось розміреною, повільною, важкою ходою піднімається сходами вгору. Я сподівався, що то якийсь пожилець із третього поверху. Адже якщо мене побачать — як я поясню, чому я тут? Але кроки на третьому поверсі не зупинились. Вони чулися й далі. Я підвівся.

То була фрау Шміц. В одній руці вона несла відро з вугіллям, у другій — кошик із брикетом. На ній була форма, жакет і спідниця, і я збагнув, що вона трамвайний кондуктор. Вона помітила мене тільки тоді, як дійшла до сходового майданчика. Глянула на мене ані сердито, ані здивовано, ані глузливо — не так, як я боявся. Здавалася втомленою. Коли вона поставила вугілля й шукала ключа в кишені жакета, на підлогу дзенькнуло кілька монет. Я підібрав їх і дав їй.

— Там унизу, в підвалі, стоять ще два відра. Може, набереш їх і принесеш? Двері не замкнені.

Я збіг сходами вниз. Двері в підвал були відчинені, світло горіло, а в кінці довгих підвальних сходів я побачив дерев’яну перегородку з дверима, двері були тільки причинені, а відкритий круглий замок висів на засуві. Приміщення було велике, й вугілля громадилось аж до люка під стелею, крізь який з вулиці засипали в підвал вугілля. Коло дверей з одного боку був охайно складений брикет, а з другого — стояли два відра.

Не знаю, що я зробив не так. Удома я теж носив вугілля з підвалу й ніколи не мав клопоту. А втім, вугілля вдома не лежало такою високою купою. Перше відро я набрав без пригод. Та коли взяв за ручку друге відро і хотів підібрати їм з підлоги вугілля, купа заворушилася. Підскакуючи, полетіли малі шматки, повагом застрибали великі, а нижче посунула вже вся купа, розповзаючись і котячись по підлозі. Хмарою знялась чорна курява. З переляку я не міг зрушити з місця, ухилився від кількох чималеньких шматків і опинився майже по кісточки у вугіллі.

Коли купа заспокоїлась, я витягнув ноги, набрав друге відро, пошукав і знайшов віника, яким зібрав вугілля, що потрапило за перегородку, замкнув двері й поніс обидва відра нагору.

Вона скинула жакет, попустила краватку, розстебнула верхнього ґудзика й сиділа зі склянкою молока за кухонним столом. Побачивши мене, спершу стримано хихикнула, а потім розреготалася. Тицьнула на мене пальцем, а другою рукою ляснула по столу:

— На кого ти схожий, хлопче!

Тоді вже і я побачив своє чорне обличчя в дзеркалі над раковиною і теж засміявся.

— Так тобі додому не можна. Я приготую тобі купіль і витрушу речі. — Вона підійшла до ванни й відкрутила кран. Вода, паруючи, задзюрчала у ванну. — Обережно скинь свої речі. Мені не треба на кухні цього чорного пороху.

Я завагався, зняв пуловер та сорочку і знову завагався. Вода набігала швидко, й ванна була майже повна.

— Хочеш купатись у штанах і черевиках? Хлопче, та я не дивлюся.

Та коли я закрутив кран і зняв уже й спідні, вона спокійно розглядала мене. Я почервонів, ступив у ванну й занурився. Коли я підняв голову з води, вона з моїми речами стояла на балконі. Я чув, як вона вибивала черевики один об один, витрушувала штани й пуловер. Гукнула щось униз понад вугільним пилом і тирсою, знизу їй щось відповіли, вона засміялася. Повернулась на кухню, поклала мої речі на стілець. На мене тільки зиркнула:

— Візьми шампунь і помий ще голову. Зараз я принесу махрового рушника.

Взяла щось із шафи й вишла з кухні.

Я мився. Вода у ванні стала брудна, і я пустив свіжу воду, щоб сполоскати під струменем голову і обличчя. Потім ліг, чув, як булькоче титан, відчував на обличчі холодне повітря, що проходило крізь не причинені як слід кухонні двері, а на тілі — гарячу воду. Я ніжився. Така насолода збуджувала, і мій член напружився.

Я помітив, як жінка зайшла до кухні, тільки тоді, коли вона вже стояла біля ванни. Випроставши руки, вона тримала великого рушника.

Виходь!

Підводячись і виходячи з ванни, я повернувся до неї плечима. Вона обгорнула мене ззаду рушником, від голови до п’ят, і насухо витерла. Потім пустила рушник на підлогу. Я не зважувався ворухнутися. Підійшла так близько до мене, що я відчував, як її груди притулялися мені до спини, а живіт — до сідниць. Вона теж була гола. Вона обняла мене — однією рукою за груди, а другою за мій напружений член.

— Так ось чому ти тут!

— Я…

Я не знав, що сказати. Я не міг ні підтвердити, ні заперечити. Я обернувся. Побачив я небагато. Ми надто тісно притулились одне до одного. Але мене приголомшило відчуття її голого тіла.

— Яка ти гарна!

— Ох, хлопче, що ти верзеш!

Засміялась і обняла мене за шию. Я теж обхопив її руками.

Я боявся: дотиків, поцілунків, того, що я їй не сподобаюсь і не зможу задовольнити. Але, поки ми стояли якусь мить, вдихнув її запах, відчув її тепло та силу, і все сталося само собою. Дослідження її тіла руками і вустами, зустріч вуст і, нарешті, вона наді мною, обличчям до обличчя, аж поки до мене підкотилось; я міцно заплющив очі і спершу спробував опанувати себе, а потім так гучно зойкнув, що вона здушила той крик рукою, притуливши її до моїх вуст.

7

Наступної ночі я закохався в неї. Спав я кепсько, тужив за нею, мріяв про неї, гадав, ніби відчуваю її, аж поки помічав, що стискаю в обіймах подушку або ковдру. Від поцілунків мені боліли вуста. Мій член напружувався знову і знову, та я вже більше ніколи не хотів самому давати собі насолоду. Я прагнув бути з нею.

Може, я закохався тільки тому, що вона спала зі мною? Аж донині після ночі з якоюсь жінкою в мене з’являються відчуття, ніби вона пестила мене, і за це я повинен розплатитись — і з нею, спробувавши таки покохати її, й зі світом, на який я з’явився.

Один з небагатьох яскравих спогадів про моє раннє дитинство пов’язаний із сірим зимовим ранком, мені тоді було чотири роки. Кімнату, в якій я спав, не опалювали, тож уночі та вранці там часто було дуже холодно. Я пригадую теплу кухню і гарячу грубу, важку залізну плиту, де можна було бачити полум’я, коли хто-небудь зсував гачком чавунні кружальця, і де в мисці завжди стояла напоготові тепла вода. Перед грубою мати ставила стілець, де я стояв, поки вона витирала й одягала мене. Я згадую приємне відчуття тепла й насолоду до якої я готувався, знаючи, що мене митимуть і вдягатимуть у тому теплі. Пригадую й те, що, тільки-но мені спадала на гадку та сцена, я запитував себе, чому моя мати так пестила мене. Може, я був хворий? Може, моїм братам і сестрам дісталося щось те, чого не мав я? Невже попереду мене чигало щось прикре і важке, що я повинен був витримати?

Саме тому, що жінка, яку я в спогадах ніяк не називаю, пестила мене отак пополудні, наступного дня я нарешті знову пішов до школи. Я прагнув засвідчити, що став уже справжнім чоловіком. Не те що хотів похизуватись. Я почувався сповненим сили, відчував свою перевагу і прагнув цю силу й перевагу показати своїм шкільним товаришам і вчителям. Крім того, хоча з нею я про це не говорив, мене підганяла думка, що вона як трамвайний кондуктор часто працює ввечері, а то й уночі. Як я зможу її бачити щодня, коли сидітиму вдома й ходитиму тільки на оздоровчі прогулянки?

Коли від неї я повернувся додому, мої батьки, брат і сестри вже вечеряли.

— Де ти ходив так пізно? Мати вже хвилювалася, — не так стурбовано, як роздратовано пролунав батьків голос.

Я відповів, що заблукав; хотів прогулятись через братський цвинтар до лікарні, де лікують сироваткою, але довго нікуди не міг потрапити, дійшовши нарешті до Горіхового провалля:

— Я не мав грошей і був змушений повертатися звідти пішки.

— Ти міг під’їхати чим-небудь. — Моя менша сестра інколи зупиняла машини, щоб під’їхати, і батькам це дуже не подобалось.

— Лікарня і Горіхове провалля, — зневажливо форкнув старший брат, — це ж майже протилежні напрями!

Моя старша сестра пильно подивилася на мене.

— Завтра я знову піду до школи.

— Тоді добре вчи географію. Є північ і південь, сонце встає…

Але мати перебила брата:

— Лікар казав, ще три тижні.

— Коли він через братський цвинтар може дійти до Горіхового провалля й повернутися звідти додому, то може піти й до школи. Йому бракує не сили, а клепки.

Коли ми з братом були малі, то постійно билися між собою, а трохи підрісши, обзивали і кривдили один одного. Брат був на три роки старший, тож брав наді мною гору і в бійках, і в лайках. Згодом я перестав відповідати йому, і його войовничий запал марнувався впорожні. Відтоді він тільки чіплявся до мене та бурчав.

— А ти що скажеш? — звернулася мати до батька. Батько поклав ніж і виделку на тарілку, відхилився назад і склав на колінах руки. Він помовчав і видавався замисленим, як і щоразу, коли мати питала його щось про дітей чи господарство. А я щоразу запитував себе, чи він справді думає про те, що питала мати, чи про свою роботу. Напевне, він спробував замислитись і над материним питанням, але, тільки-но поринувши в роздуми, міг думати лише про свою роботу. Батько був професор філософії, і мислення було його життям — мислення, читання, писання й викладання.

Інколи мені видавалося, ніби для батька ми, його родина, — немов хатні тварини. Собака, з яким можна гуляти, кіт, із яким можна гратись, а також кіт, що скручується клубочком на колінах і, муркочучи, дає себе гладити, — все це може бути милим, цього можна навіть потребувати, а проте купувати харчі тваринам, вичищати котячий туалет і ходити до ветеринара — це вже забагато. Бо життя — це щось інше. Я був би щасливий якби ми, його родина, могли бути його життям. Інколи мені хотілося, щоб і мій задерикуватий брат, і моя зухвала менша сестра були трохи іншими. Але ввечері я раптом проймався до них усіх великою любов’ю. Молодша сестра. Мабуть, їй нелегко бути наймолодшою з чотирьох дітей, тож без певного зухвальства вона не могла утвердити себе. Старший брат. Ми з ним жили в одній кімнаті, що для нього було безперечно важчим, ніж для мене, крім того, він був змушений, поки я хворів, зовсім звільнити мені кімнату і спати на дивані у вітальні. Тож як йому не бурчати? І, нарешті, батько. Чому ми, діти, маємо бути його життям? Невдовзі ми виростемо, станемо великі й покинемо цей дім.

Мені здалося, ніби ми востаннє сидимо разом навколо круглого столу під п’ятирукою і п’ятиламповою латунною люстрою, ніби востаннє їмо зі старих тарілок із зеленою хвилястою каймою, востаннє так щиро розмовляємо. Я немов прощався з усіма. Я був і ще тут, і вже десь далеко.

Я сумував за батьками, за братом і сестрами й тужливо линув до жінки.

Батько глянув на мене:

— Завтра я знову піду до школи, — здається, ти так сказав, правда?

— Так.

Очевидно, він помітив, що мої слова були звернені в першу чергу до нього, а не до матері, і що я не сказав, що гадаю, чи піти мені знов до школи.

— Гаразд, — кинув згодом батько, — ми дозволяємо тобі йти до школи. А як набридне, знову можеш лишатися вдома.

Я зрадів. Одразу з’явилось відчуття, ніби я щойно попрощався з родиною.

8

Кілька наступних днів жінка працювала на ранковій зміні. Поверталася о дванадцятій, і я день у день тікав з останнього уроку, щоб чекати її під дверима на сходовому майданчику. Ми милися під душем і кохались, а за кілька хвилин до половини другої я похапцем одягався й вибігав. О-пів на другу ми обідали. А в неділю обідали вже о дванадцятій, та й ранкова зміна починалась і закінчувалася пізніше.

Я любісінько обходився б і без душу. Але вона ретельно дбала про чистоту, щодня приймала душ, а мені кортіло вдихнути пахощі парфуму, свіжого поту й трамвая, що їх вона приносила з роботи. Проте жадав я і її мокрого, намиленого тіла; я охоче давав їй намилити себе й залюбки милив її, а вона навчила мене робити це не соромлячись, із самоочевидною, впевненою докладністю. Та й коли ми кохалися, вона, зрозуміла річ, опановувала мене. Її вуста хапали мої, її язик грався з моїм, вона казала мені, де і як я маю торкнутися її, а коли сідала на мене верхи, аж, поки доходила краю, я існував для неї тільки тому, що зі мною й на мені вона діставала насолоду. Не те що вона не була ніжна й не давала насолоди і мені. Але робила це задля своєї жартівливої втіхи, аж поки і я навчився володіти нею.

Але це було згодом. Засвоїти до решти ту науку я не зміг. Хоча досить довго мені й не бракувало її. Я був молодий і воно швидко находило на мене, а коли згодом я поволі знову набирався сили, я охоче давав їй володіти мною. Я роздивлявся її, коли вона сиділа наді мною: її живіт із глибокою складкою над пупком, груди, права трішечки більша за ліву, обличчя з розтуленим ротом. Вона впиралася руками мені в груди і останньої миті рвучко піднімалася вгору, закидала голову й видавала глухе, гортанне пронизливе схлипування, що першого разу налякало мене, хоча згодом я вже пожадливо чекав його.

Потім ми знесилювались. Вона часто засинала на мені. Я чув вищання пилки на подвір’ї й гучні крики столяра, що працював коло неї й перекрикував її. Коли замовкала пилка, на кухню ледь чутно долинав вуличний шум із Бангофштрасе. А коли чулися звуки дитячого галасу та ігор, я знав, що уроки скінчилися, вже по першій. Сусіда, що опівдні повертався додому, розсипав на своєму балконі зерно для птахів, прилітали та вуркотіли голуби.

— Як тебе звати? — запитав я на шостий чи сьомий день. Вона була заснула на мені й саме прокинулась. Доти, звертаючись до неї, я уникав уживати «ви» або «ти».

— Що? — аж підскочила вона.

— Як тебе звати?

— А навіщо тобі? — Недовірливо подивилась вона на мене.

— Ти і я… я знаю твоє прізвище, але не знаю твого імені. Я хочу знати твоє ім’я. Що тут, зрештою…

— Нічого, хлопче, — засміялась вона, — тут немає нічого дивного. Я звуся Ганна.

Вона сміялась і далі, невпинно, тож засміявся і я.

— Ти так кумедно подивилась.

— Я ще спала наполовину. А як звати тебе?

Я гадав, що вона знає. Тоді було якраз модно носити шкільне причандалля вже не в портфелі, а під пахвою, і коли я клав його в неї на кухонний стіл, зверху стояло моє ім’я, написане і на зошитах, і на книжках, які я навчився загортати в цупкий папір, а зверху наклеював етикетку з назвою книжки і своїм прізвищем. Але вона не звернула на те уваги.

— Мене звуть Мікаель Берґ.

— Мікаель, Мікаель, Мікаель. — Вона немов смакувала моє ім’я. — Мого хлопця звуть Мікаель, він студент…

— Школяр.

— …він школяр, йому… скільки — сімнадцять?

Я був гордий мати на два роки більше, які вона додала мені, й кивнув головою.

— …йому сімнадцять, і він хоче, як виросте, стати уславленим…

Вона завагалася.

— Я ще не знаю, ким стану.

— Але ж ти добре вчишся.

— Ну, так собі.

Я сказав, що вона мені важливіша, ніж навчання і школа. Що я залюбки бував би частіше в неї.

— Я отак ще й залишусь на другий рік.

— Де залишишся?

Вона випросталась. То була наша перша справжня розмова.

— В молодшому відділенні сьомого класу. Я дуже багато пропустив за останні місяці, поки хворів. Щоб закінчити цей клас, мені треба працювати, мов проклятому. Я й тепер мав би бути в школі.

І я розповів їй про свої хвости.

— Геть! — Відкинула вона ковдру. — Геть з мого ліжка. І не повертайся, поки не зробиш свою роботу. То що, твоя робота проклята? А що ти скажеш про продаж і пробивання квитків?

Вона підвелася гола посеред кухні й почала вдавати кондуктора. Розкрила лівою рукою невеличку течку з блоками талонів, великим пальцем тієї самої руки, одягненим у гумовий чохлик, відірвала два талони, смикнула правою рукою, щоб можна було дістати ручку компостера, який бовтався на зап’ястку, і двічі прокомпостувала.

— Два до Очеретяного струмка, будь ласка.

Потім пустила компостер, витягла руку, взяла банкноту, розстібнула сумку з грошима на череві, поклала туди банкноту, застебнула сумку й дістала з зовнішньої кишеньки для монет здачу.

— Хто ще без квитка?

Вона глянула на мене:

— Проклята? Ти ще не знаєш, що таке прокляте.

Я сів на край ліжка. Був мов прибитий.

— Мені дуже жаль. Я робитиму свою роботу. Не знаю чи встигну, ще шість тижнів — і кінець навчального року. Я спробую. Але я нічого не зроблю, якщо не зможу бачити тебе. Я…

Спершу я хотів сказати «я люблю тебе», та потім передумав. Напевне вона має слушність, звичайно має слушність. Але не має права вимагати, щоб я краще працював у школі, й пов’язувати наші зустрічі з моїми успіхами.

— Я не можу не бачити тебе.

Дзиґарі в передпокої бамкнули половину другої.

— Тобі треба йти.

Вона завагалася:

— Завтра в мене вже денна зміна. О-пів на шосту я вже буду вдома, і ти можеш прийти до мене. Як попрацюєш перед тим.

Ми стояли голі навпроти одне одного, але, навіть якби вона була у формі кондуктора, її тверда відмова не стала б іще категоричніша. Я не розумів ситуації. Що їй до мене? Чи може, це стосується її? Якщо моя робота проклята, то її — це справжнє прокляття, — невже вона образилась? Але ж я й не казав, що її або моя робота проклята. Може, вона просто не хоче, щоб її коханий був невдахою? Але чи я її коханий? Що я для неї? Я поволі вдягався, тягнув час і сподівався, що вона щось скаже. Та вона мовчала. Я вже вдягнувся, а вона й далі стояла гола і, коли я обняв її на прощання, навіть не ворухнулась.

9

Чому мені стає так сумно, коли я думаю про тодішнє? Може, це туга за колишнім щастям, — і я таки був щасливий у наступні тижні, коли справді працював, мов проклятий, скінчив сьомий клас, і ми кохалися, немов більше нічого на світі не важило. А може, тому, що знаю, що сталося потім, хоча потім тільки виявилось те, що існувало й раніше?

Чому? Чому те, що було прекрасним, видається, коли озирнутися назад, крихким через те, що приховувало огидні істини? Чому спогад про щасливий рік, прожитий у шлюбі, стає затруєним, коли виявляється, що ваш шлюбний партнер цілий рік мав коханця? Чому в такому стані не можна бути щасливим? Адже ви мали щастя! Інколи спогад про щастя руйнується тільки тому, що кінець був сповненим страждань. Може, щастя стає справжнім щастям тільки тоді, коли триває вічно? Бо скінчитися стражданням може тільки те, що вже було сповнене страждань — неусвідомлених і невизнаних? Але що таке неусвідомлені та невизнані страждання?

Я думаю про тодішнє й бачу самого себе перед собою. На мені один з елегантних костюмів, що дісталися мені від багатого дядька разом із численними парами двоколірного взуття — чорно-коричневого, чорно-білого, з замші та шкіри. Я мав задовгі руки й задовгі ноги не для костюмів, що їх розпускала мати, а для координації своїх рухів. Мої окуляри були дешевої, поширеної моделі, а волосся скуйовдженою щіткою, щоби я проти цього не робив. В школі я вчився не дуже добре й не дуже погано; мені здається, чимало вчителів не зовсім розуміли мене, так само як і ті школярі, які задавали в класі тон. Мені не подобався мій вигляд, мій одяг і мої рухи, те, що я робив, і те, що шанував. Але скільки було в мені енергії, скільки віри, що коли-небудь я буду розумним і гарним, стану понад загалом і чутиму його захват, скільки сподівань на зустрічі з новими людьми та ситуаціями!

Невже саме це засмучує мене? Оте завзяття й віра, які виповнювали мене тоді і яким життя давало обіцянки, що їх воно ніколи не дотримало? Іноді в обличчях дітей і підлітків я бачу те саме завзяття й віру і дивлюся на них з не меншим смутком, ніж тоді, коли озираюсь подумки на свої молоді літа. Невже оцей смуток абсолютний? Невже це він опановує нас, коли премилі спогади стають у ретроспектив! крихкими, бо те пригадане щастя живилось не реальною ситуацією, а обіцянками, що ніколи не стали справджені?

Зате вона, — слід уже почати називати, її Ганною, бо і я тоді став називати її так, — жила не обіцянками, а тільки реальною ситуацією, і тільки в ній.

Я запитував Ганну про її минуле і вона відповідала, немов дістаючи його з укритої давнім порохом скрині. Народилась у Трансильванії, в сімнадцять років приїхала до Берліна. Працювала на заводі Сименса, а в двадцять один рік потрапила до війська. Відколи скінчилася війна, працювала на всяких роботах. Кондуктором у трамваї працює вже років два, їй подобаються кондукторська форма і рух, зміна картин за вікнами й гуркіт коліс під ногами. А загалом ця робота пригнічує її. Рідні в неї нема, їй тридцять шість років. Це все вона розповідала так, ніби то було не її життя, а якесь інше, яке вона знає не дуже добре і яке її не обходить. Того, про що я хотів дізнатися точно, вона не пам’ятала й не розуміла, чому мене так цікавить, що сталося з її батьками, чи мала вона братів і сестер, як жила в Берліні, та що робила у війську. «Усе тобі, хлопче, кортить знати!»

Так само було і з майбутнім. Звичайно, я не будував жодних планів про шлюб і родину. Але я дужче переймався почуттями Жульєна Сореля до мадам де Реналь, ніж його почуттями до Матильди де Лямоль. А Фелікса Круля мені більше кортило побачити в кінці в обіймах матері, ніж доньки. Моя сестра, що вивчала германістику, розповіла за вечерею про суперечку, чи існував любовний зв’язок між Гете і фрау фон Штайн, і я приголомшив свою родину, затято доводячи, що таки існував. Я уявляв собі, якими можуть бути наші стосунки через п’ять або десять років. Запитував і Ганну, як вона уявляє собі їх. А вона не хотіла думати навіть про Великдень, коли я на вакаціях намірявся поїхати з нею куди-небудь у подорож на велосипедах. Ми б змогли найняти спільну кімнату як мати й син і цілу ніч бути вдвох.

Дивно, що така уявна картина і пропозиція їхати вдвох аж ніяк не були прикрі мені. А подорожуючи з матір’ю, я завжди воював за окрему кімнату. Піти в супроводі матері до лікаря чи купувати з нею нове пальто, поїхати разом з нею в подорож — усе це видавалося мені вже не відповідним моєму вікові.

Коли матері було зі мною по дорозі й ми натрапляли на моїх шкільних товаришів, я завжди боявся, що мене вважатимуть за мамчиного синочка. А шанс показатися десь із Ганною, що, хоч і молода від матері на десять років, могла бути моєю матір’ю, нітрохи не бентежив мене. Я навіть пишався цим.

Коли тепер я дивлюся на тридцятишестирічну жінку, я бачу, що вона молода. А коли дивлюся на п’ятнадцятирічного хлопця, бачу дитину. Я дивуюся, скільки впевненості додала мені Ганна. Мої успіхи в школі привернули увагу вчителів, я знав, що вони поважають мене. Дівчата, з якими я спілкувався, помічали, що я не відчуваю страху перед ними, і це їм подобалось. Я добре почувався в своєму тілі.

Спогади, що яскраво висвітлюють у пам’яті перші зустрічі з Ганною й точно відтворюють кожну подробицю, сконденсували в одну картину тижні, які проминули між нашою розмовою і кінцем навчального року. Одна з причин такого злиття і згущення — регулярність, з якою ми зустрічалися і з якою минали наші зустрічі. Друга причина — доти мої дні ніколи не були такі наповнені, моє життя ще ніколи не було таке швидке та інтенсивне. Згадуючи, як я працював у ті тижні, мені здається, ніби я сів за свій стіл і не підводився доти, аж доки не надолужив усе пропущене під час жовтяниці, вивчив усі іноземні слова, прочитав усі тексти, довів усі математичні теореми й визначив усі хімічні зв’язки. А про Веймарську республіку й третій райх я читав ще під час хвороби. Так само й наші зустрічі злились у спогадах в одну довгу зустріч. Після тієї розмови ми завжди бачились пополудні: коли в неї була вечерня зміна — з третьої години до половини п’ятої, в інші дні — о-пів на шосту. О сьомій у нас удома сідали вечеряти, й Ганна спершу наполягала, щоб я не запізнювався. Але згодом нам уже не вистачало півгодини, і я вигадував усілякі причини, щоб пропустити вечерю.

А справжньою причиною було читання. Наступного дня після нашої розмови Ганна поцікавилась, що я вивчаю в школі. Я розповів про Гомерів епос, Цицеронові промови, Гемінґвеєве оповідання про старого й його боротьбу з рибиною серед моря. Вона хотіла почути, як звучать грецька й латинська мови, я прочитав їй уривок з «Одіссеї» і промову проти Катиліни.

— А німецьку ти вчиш?

— Тобто?

— Ти вивчаєш тільки іноземні мови чи, може, ще й рідну мову?

— Ми читаємо тексти. Поки я хворів, клас прочитав «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання», а потім треба було написати твір про ці п’єси. Отож я мав прочитати їх обидві і читав тоді, коли виконував решту завдань. А що читав їх пізно і був утомлений, другого дня вже й не пам’ятав, про що вони, тож доводилося читати ще раз.

— Прочитай їх мені!

— Сама почитай, я принесу тобі.

— Хлопче, в тебе такий гарний голос, я краще тебе послухаю, ніж читатиму.

— Ет, я не вмію читати вголос.

Та коли наступного дня я прийшов і хотів поцілувати її, вона вивільнилась:

— Спершу ти повинен мені почитати.

Вона не жартувала. Я був змушений півгодини почитати їй «Емілію Ґалотті», перше ніж вона поставила мене під душ і взяла в ліжко. Тепер я радів навіть душеві. Адже жадання, з яким я приходив, минало, поки я читав. Читання п’єси, і то так, щоб можна було бодай трохи впізнати різних дійових осіб та увиразнити їхні образи, вимагає певного зосередження. Під душем жадання поверталося знову. Читання, душ, кохання і мить, коли можна трішечки полежати разом, — такими став ритуал наших зустрічей.

Ганна напрочуд уміла слухати. Її сміх, зневажливе форкання, обурені або схвальні вигуки не лишали жодного сумніву, що вона напружено стежить за дією і вважає і Емілію, й Луїзу за дурних дівчисьок. Нетерплячка, з якою вона інколи просила мене читати далі, була породжена сподіванням, що глупота нарешті вичерпається: «Таж такого не може бути». Інколи мені й самому кортіло читати далі. Коли дні стали довші, я довше й читав, щоб у сутінках полежати з нею в ліжку. Вона засинала на мені, замовкала пилка на подвір’ї, співав дрозд, а з усіх барв на кухні лишалися тільки світлі й темні відтінки сірої, я був цілком щасливий.

10

Першого дня великодніх вакацій я встав о четвертій ранку. В Ганни була ранкова зміна.

О чверть на п’яту вона поїде велосипедом у трамвайне депо, а о пів на п’яту виїде трамваєм на Шветцинґен. По дорозі туди, казала вона мені, трамвай майже завжди порожній. А от назад уже повний.

Я зайшов на другій зупинці. Другий вагон був пустий, а в першому біля водія стояла Ганна. Я повагався, сідати мені в перший, чи в другий вагон, і вирішив сісти в другий. Він обіцяв усамітненість, обійми, поцілунок. Але Ганна не йшла. Напевне ж, вона бачила, що я стояв на зупинці й сів у трамвай. Адже тільки тому він зупинився. Та вона й далі стояла біля водія, розмовляла і жартувала з ним. Я бачив те все.

Трамвай минав зупинку за зупинкою. Ніде нікого. Вулиці безлюдні. Сонце ще не зійшло, й під прояснілим небом усе видавалося блідим у блідавому світлі: будинки, припарковані авто, свіжа зелень дерев, квітучі кущі, газгольдер і гори вдалині. Трамвай їхав повільно, графік руху, напевне, був розрахований і на зупинки, тож доводилося зменшувати швидкість. Я був замкнений у трамваї, що насилу тягнувся містом. Спершу дивився у вікно, потім став на передньому майданчику і спробував пильно подивитися на Ганну: вона плечима мала відчути мій погляд. Перегодом вона справді обернулась і ковзнула по мені очима. Потім знову розмовляла з водієм. Поїздка тривала далі. Після Епельгайма колія бігла вже не по вулиці, а поряд із нею, піднявшись на щебеневий насип. Трамвай помчав швидше, колеса розмірено стукотіли, ніби на справжній залізниці. Я знав, що ця лінія проминає ще кілька поселень і нарешті доходить до Шветцинґена. А я почувався відкинутим, вигнаним із нормального світу, де живуть, працюють і кохаються люди. Я був немов приречений до безкінечно марної поїздки в порожньому вагоні.

Аж тут я побачив зупинку — павільйончик серед голого поля. Я смикнув за мотузку, якою кондуктор давав знак водієві, мовляв, треба спинитися або можна їхати далі. Трамвай зупинився. Ані Ганна, ані водій, почувши мій дзвінок, не озирнулися на мене. Коли я виходив, мені здалося, ніби вони глузливо дивляться в мій бік. Але певності я не мав. Трамвай поїхав, а я дивився йому вслід, аж поки він зник спершу в улоговині, а потім за пагорбом. Я стояв між насипом і вулицею, навколо стелилися лани, сади, а трохи далі — садове господарство й теплиці. Повітря було свіже, чувся пташиний щебет. Бліде небо над горами вже зарожевілося.

Ця поїздка в трамваї видавалась мені страшним сновиддям. Якби я не пам’ятав так яскраво її епілог, то, мабуть, відчув би спокусу таки справді вважати її за кошмар. Зупинка, пташиний щебет, сонце, що от-от мало сходити, — це все було немов прокиданням. Та коли прокидаєшся після страшного сновиддя, полегші не відчуваєш. Адже тільки тоді ти по-справжньому усвідомлюєш, які страхіття тобі приснилися, ба навіть на які страхітливі істини розкрились уві сні тобі очі. Я рушив додому, сльози бігли мені з очей, і, тільки дійшовши до Епельгайма, я спромігся здушити плач.

Додому я добирався пішки. Кілька разів я марно намагався спинити якусь машину. Коли пройшов половину дороги, повз мене прогуркотів трамвай. Вагони були повні. Ганни я не бачив.

Я чекав її о дванадцятій на сходах перед її дверима, засмучений, переляканий і розлючений.

— Ти знов утік зі школи?

— У мене вакації. Що сталося цього ранку?

Вона відкрила двері, і я пішов за нею в квартиру й на кухню.

— А що мало статися цього ранку?

— Чому ти вдала, ніби не знаєш мене? Я хотів…

— Це я вдавала, що я тебе не знаю? — Вона обернулась і холодно подивилась мені в обличчя. — Це ти не хотів мене знати. Чого ти зайшов у другий вагон, коли бачив, що я в першому?

— А навіщо я б першого дня вакацій о-пів на п’яту ранку їхав у Шветцинґен? Я хотів зробити тобі сюрприз, думав, ти зрадієш. А в другий вагон я сів…

— Бідолашна дитина! Встала о-пів на п’яту та ще й першого дня вакацій!

Я ще ніколи не чув, щоб Ганна глузувала.

Вона хитала головою:

— Звідки мені знати, чого ти їдеш у Шветцинґен? Звідки мені знати, чого ти не хочеш признаватися, що знаєш мене? Це твоя справа, не моя. І що, тепер підеш?

Навіть не можу сказати, як я обурився.

— Ганно. Це несправедливо. Ти знала, ти мусила знати, що я поїхав тільки задля тебе. Як ти могла подумати, що я не хочу признаватися, що знаю тебе? Якби не хотів признаватись, я б узагалі не їхав з тобою.

— Ет, облиш. Я вже сказала тобі: те, що ти робиш, — це справа твоя, а не моя.

Вона стала так, що кухонний стіл опинився між нами, її погляд, її голос і жести були такі, ніби я чужий, і вимагали від мене йти геть.

Я сів на диван. Вона зневажила мене, і я хотів з’ясувати причину. Але не міг підступитися до Ганни. Замість цього вона сама напалася на мене. І я почав утрачати впевненість. Може, таки її правда — не об’єктивна, а суб’єктивна? Може, вона могла (чи мала всі підстави) хибно зрозуміти мене? Може, я образив її, — не мавши наміру, всупереч йому, але таки образив?

— Ганно мені дуже жаль. Усе пішло не так. Я не хотів скривдити, але, здається…

— Здається? Тобто, по-твоєму, здається, ніби ти мене скривдив? Ти не можеш мене скривдити, ти — аж ніяк. Підеш ти нарешті чи ні? Я втомилась, хочу помитись, хочу відпочити.

Вона вимогливо дивилася на мене. Я не підводився. Вона стенула плечима, обернулася, пустила воду у ванну і роздяглася.

Аж тоді я підвівся й вийшов. Думав, ніби йду назавжди. Але за півгодини вже знову стояв під її дверима. Вона впустила мене, і я все взяв на себе. Мовляв, я поводився бездумно, нетактовно, байдуже. Збагнув, що скривдив її. Збагнув, що не скривдив її, бо я не можу її скривдити. Збагнув, що не можу її скривдити, але моя поведінка видалася їй просто нестерпною. Врешті-решт я був щасливий, коли вона призналася, що таки почувалась ображеною. Отож не така вже вона незворушна й байдужа, як намагалась удавати.

— Ти мені вибачиш?

Вона кивнула головою.

— Ти кохаєш мене?

Вона знову кивнула головою:

— Ванна ще повна. Ходи, я покупаю тебе.

Згодом я запитував себе, чи тому вона лишила воду у ванні, що знала: я повернуся. І чи тому роздягалася, що знала: ця картина стоятиме в мене перед очима і приведе назад. А чи вона просто хотіла виграти це двоборство характерів. Покохавшись, ми лежали поряд, і я розповідав їй, чому сів у другий вагон замість першого, а вона підсміювалась наді мною:

— Хлопче, то ти хотів робити це зі мною навіть у трамваї? Ой, хлопче, хлопче!

Здавалося, наче привід нашої сварки не мав жодного значення.

Зате мав значення її результат. Я програв не тільки цю битву. Після недовгої боротьби я капітулював, коли вона погрожувала прогнати мене, спекатися мене. В наступні тижні я жодного разу не чинив навіть найменшого опору. Коли вона погрожувала, я миттю й без жодних умов складав зброю. Я в усьому звинувачував себе. Розповідав про помилки, яких я не скоїв. Признавався в намірах, яких я не мав. Коли вона ставала холодна та сувора, благав її, щоб знову була до мене ласкава, вибачила мені, любила мене. Інколи мені здавалося, ніби й сама вона страждає, дарма що зовні холодна та незворушна. Ніби вона тужить за палкістю моїх перепрошень, моїх запевнень і присяг. А інколи — ніби вона просто святкує перемогу наді мною. Але, так чи так, вибору я не мав.

Поговорити про це з нею я не міг. Розмова про нашу сварку призводила до подальших сварок. Раз або два я написав їй довгого листа. Та з її боку — жодної реакції, а коли я запитав про лист, відповіла запитанням:

— Ти знову починаєш?

11

Не те що після того першого дня великодніх вакацій Ганна і я вже ніколи не були щасливі. Навпаки, ми ніколи не були щасливіші, ніж у ті квітневі дні. Але та перша сварка і взагалі наші сварки притлумили всю ту радість, яку давав нам ритуал читання, миття під душем, кохання й лежання Поряд. Крім того, Ганна цупко вчепилася за свій закид, буцімто я не хотів признаватися, що я її знаю. Тож коли я захотів показатися з нею десь на людях, вона не мала жодних принципових заперечень. Принаймні хоч не казатиме й далі, мовляв, я не хочу, щоб мене бачили з нею. Отож одразу після Великодня ми поїхали в подорож на велосипедах, відвідавши за чотири дні Вімпфен, Аморбах і Мільтенберґ.

Нині я вже й не пам’ятаю, що я сказав батькам. Може, що їду в подорож зі своїм приятелем Матіасом? Може, з якоюсь групою? Чи, може, що їду в гості до одного колишнього однокласника? Мати, напевне, як і завжди, хвилювалась і пішла до батька, що як і завжди, сказав, що нема чого хвилюватися. Хіба я не успішно закінчив навчальний рік, хоча цього ніхто не сподівався?

Поки я хворів, я не витрачав своїх кишенькових грошей. Але їх не вистачило б, якби я хотів платити ще й за Ганну. Отож взяв свою колекцію марок і пішов її продавати у філателістичну крамничку коли церкви Святого Духа. То була єдина крамничка, на дверях якої висіло оголошення про купівлю колекцій. Продавець проглянув мій альбом і запропонував шістдесят марок. Я показав йому на свою гордість — єгипетську марку з рівними краями й зображенням піраміди, — проти якої в каталозі стояла ціна чотириста марок. Продавець тільки стенув плечима. Якщо мені така дорога моя колекція, то, мабуть, треба краще дбати про неї. Чи можу я взагалі її продавати. Що скажуть мої батьки? Я спробував торгуватись. Якби марка з пірамідою не була така вартісна, я б не продавав її. Але в такому разі він би дав мені всього тридцять марок. Отже, марка з пірамідою таки чогось варта? Зрештою я отримав сімдесят марок. Я почувавсь ошуканим, проте мені було байдуже.

Але не тільки мене охопила дорожня гарячка. На мій подив, і Ганна ще за кілька днів до подорожі вже втратила спокій. Вона прикидала і сяк, і так, що їй треба взяти з собою, пакувала й перепаковувала сідельні сумки й рюкзак, що я їх приніс для неї. Коли я хотів показати їй карту маршруту, яку я роздивлявся, сказала, що не хоче нічого ані чути, ані бачити:

— Я тепер надто збуджена. Думаю, хлопче, ти все робиш як слід.

Ми вирушили в понеділок. Сонце сяяло, й погода була сонячна всі чотири дні. Вранці ще стояла прохолода, а вдень ставало тепло — не надто тепло для велосипедної прогулянки, зате досить тепло для пікніка. Ліси обернулись на зелені килими з жовто-зеленими, яскраво-зеленими, темно-зеленими, синьо- й чорно-зеленими пасмами, плямами і поверхнями. В долині Рейну вже зацвітали перші фруктові дерева. У природному парку Оденвальд розпускалися форзиції.

Досить часто ми мали змогу їхати поряд. Тоді ми показували одне одному те, що бачили: замок, рибалку, пароплав на річці, намет, родину, що вервечкою тягнулася вздовж берега, американський лімузин з відкритим верхом. А коли повертали куди-небудь, я мав їхати попереду, бо їй не хотілося дбати про потрібні вулиці й напрями. А коли рух був досить інтенсивний, ми чергувалися: то вона їхала за мною, то я за нею. Її велосипед мав щитки, що прикривали шпиці, закриті зірочку та ланцюг, а довгий поділ її сукні тріпотів позаду на вітрі. Мені знадобився якийсь час, поки я перестав боятися, що сукня потрапить у шпиці або зірочку і Ганна впаде. Тому я з охотою пускав її їхати попереду себе.

Як я наперед тішився ночами! Я уявляв собі, як ми кохатимемось, потім заснемо, прокинемось, знову кохатимемось, заснемо, прокинемось і так далі, ніч у ніч. Але тільки першої ночі я ще мав трохи сили. Вона лягла плечима до мене, я нахилився над нею й поцілував її, вона перевернулася на спину, взяла мене в обійми і тримала: «Мій хлопче, мій хлопче!» Я так і заснув на ній. Решту ночей ми спали, не прокидаючись, виморені подорожжю, сонцем і вітром. А кохалися вранці.

Ганна полишила мені не тільки вибір напрямів і вулиць. Я шукав готелі, де ми зупинялися на ніч, записував нас у бланку реєстрації як матір із сином, вона тільки підписувалась, і вибирав з меню страви не тільки для себе, а й для неї.

— Мені хочеться бодай раз у житті ні про що не дбати.

Єдина наша сварка сталася в Аморбаху. Я прокинувся рано, тихесенько вдягнувся й навшпиньки вийшов з кімнати. Я хотів принести сніданок і глянути, чи не продають уже квіти, щоб купити Ганні троянду. — Написав їй записку й поклав на столику коло ліжка: «Доброго ранку! Я пішов по сніданок, скоро буду», — або щось таке. Коли я повернувся, вона, напіводягнена, тремтячи з люті, зі сполотнілим обличчям, стояла серед кімнати:

— Як ти міг отак просто піти!

Я поклав тацю зі сніданком і троянду й хотів обняти її:

— Ганно!

— Не чіпай мене!

Ганна, з вузеньким шкіряним ремінцем у руці, яким обперізувала сукню, ступнула назад і шмагонула мене ремінцем по обличчю. Губа репнула, я відчув смак крові. Боляче не було, проте я страшенно налякався. Вона замахнулася ще раз.

Але вдруге не вдарила. Рука її опустилася, ремінець випав, і вона заплакала. Я ще ніколи не бачив, як вона плаче. Її обличчя втратило всяку форму. Розірвані очі, роздертий рот, розпухлі після перших сльозинок повіки, червоні плями на щоках і на шиї. З вуст виходили якісь хрипкі та гортанні звуки, подібні до того безголосого крику, який вона видавала, коли ми кохалися. Ганна стояла і крізь сльози дивилася на мене.

Мені годилося б пригорнути її, але я не міг. Я не знав, що діяти. В нас удома ніхто так не плакав. Ніхто нікого не бив, навіть рукою, не те що шкіряним ремінцем. У нас про все говорили. Але що я мав їй сказати?

Вона ступила два кроки наперед, упала мені на груди, вдарилась об мене кулаками, вчепилася в мене. Тепер я вже міг її тримати. Її плечі здригалися, підборіддям вона ткнулася мені в груди. Потім глибоко зітхнула і пригорнулася до мене.

— Що, поїмо? — відірвалась вона від мене. — Господи, хлопче, на кого ти схожий!

Намочила рушника й витерла мені рот і підборіддя.

— І сорочка вся закривавлена!

Зняла з мене сорочку, потім штани, і ми кохалися.

— Що, власне, сталося? Чому ти так розсердилась?

Ми лежали поряд такі задоволені та втішені, що тепер, гадав я, все з’ясується.

— Що сталося, що сталося, — і чого ти завжди питаєш такі дурниці? Як ти міг отак просто піти?

— Таж я лишив записку…

— Записку?

Я сів. На тумбочці, де я поклав записку, її вже не було. Я підвівся, пошукав коло тумбочки й під тумбочкою, під ліжком, у ліжку. Я ніде її не знаходив.

— Нічого не розумію. Я ж написав тобі записку, що візьму сніданок і одразу повернуся.

— Справді? Не бачила я ніякої записки.

— Невже ти не віриш мені?

— Я хочу тобі вірити. Але я не бачила записки.

Ми вже не сперечалися. Може, повіяв вітер, підхопив записку й заніс її куди-небудь? Може, це все просто непорозуміння — її гнів, моя репнута губа, її страдницьке обличчя, моя безпорадність?

Чи треба було мені й далі шукати записки, причини Ганниного гніву, причини моєї безпорадності?

— Хлопче, почитай мені трохи! — пригорнулась вона до мене, і я взяв «Нікчему» Айхендофа й почав читати звідти, де зупинився останнього разу. «Нікчему» читати було легше, ніж «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання». Ганна знову напружено стежила за моїми словами. Їй подобалися розкидані де-не-де віршики. Подобалися перевдягання, заміни, плутанина й переслідування, в яких закрутився герой в Італії. Але спершу вона кривилася, що герой нікчема, нічого не робить, нічого не може, та й не хоче нічого могти. Вона переймалась то тим, то тим, і навіть через кілька годин по тому, як я скінчив читати, могла щось запитати мене: «А митник — це погана робота?»

Розповідь про нашу сварку знову виявилась такою докладною, що я хочу розповісти ще й про наше щастя. Та сварка зблизила нас. Я бачив, як вона плаче, і Ганна, що плакала, була мені набагато ближчою, ніж Ганна, що просто сильна. Вона почала виявляти й лагідність, якої я ще не знав у неї. Ганна знов і знов розглядала й ніжно гладила мою репнуту губу, аж поки рана загоїлась.

Ми й кохались уже по-іншому. Довгий час я цілковито піддавався її проводові, її владним ініціативам. А відтоді я навчився й сам володіти нею. Але під час нашої подорожі й після неї ми вже не тільки володіли одне одним.

У мене зберігся написаний тоді вірш. Як вірш він нічого не вартий. Тієї пори я захоплювався Рильке й Беном і, признаюсь, прагнув наслідувати їх обох. Але цей вірш засвідчує, як тісно ми були пов’язані тоді. Ось він:

12

Я геть не пам’ятаю, що я збрехав батькам, коли їхав у подорож із Ганною, натомість дуже добре пам’ятаю про ціну, яку мені довелося сплатити за змогу побути з Ганною вдвох останнього тижня вакацій. Я вже не можу пригадати, куди саме поїхали батьки, старша сестра і старший брат. Клопоту мені завдала менша сестра. Вона мала пожити в родині своєї подружки. Та якщо я лишаюсь удома, то їй заманулось лишитися вдома. А тут уже батьки заперечували. Отож і я мав пожити в родині якогось приятеля.

Коли я згадую ті роки, мені видається справжнім дивом, що мене, п’ятнадцятирічного, мої батьки були ладні лишити вдома самого на цілий тиждень. Може, вони помітили ту самостійність, що зросла в мені завдяки зустрічі з Ганною? Або просто побачили, що я, незважаючи на кілька місяців хвороби, закінчив навчальний рік, і виснували, що я став відповідальніший і гідніший довіри, ніж можна було сподіватися від мене раніше? Не можу я й пригадати, щоб у мене вимагали коли-небудь відповіді за ті довгі години, які я проводив із Ганною. Мабуть, батьки вважали, що я, одужавши, багато спілкуюся з друзями, готую разом з ними уроки й відпочиваю на дозвіллі. Крім того, четверо дітей — цілий виводок, тож пильного нагляду батьків вистачало не на всіх, він зосереджувався тільки на тих, що завдають найбільшого клопоту. Я був джерелом того клопоту досить довго, тож батьки відчули полегкість, коли я одужав і мене перевели до наступного класу.

Коли я запитав свою меншу сестру, що вона хоче мати за те, що житиме в подруги, поки я сам буду вдома, вона стала просити джинси, або, як казали ми тоді, штани з заклепками, і так звані нікі, оксамитовий пуловер. Ці бажання були мені зрозумілі. Джинси тоді були ще чимсь незвичайним, шикарним і, крім того, обіцяли свободу від одягу, оздобленого великими квітами й малюнком у ялиночку. Як я був змушений доношувати речі свого дядька, так і менша сестра мала носити речі старшої сестри. Але ж я не мав грошей.

— Тоді вкради їх, — байдужісінько глянула сестра.

То була приголомшливо проста відповідь. Я приміряв чимало різних джинсів, узяв у кабінку ще й пару штанів її розміру й виніс їх із крамниці за пазухою, запхавши під свої бахматі штани від костюма. Нікі я вкрав у торговельному центрі. Якогось дня ми з сестрою протинялись у відділі мод від стенду до стенду, аж поки на одному стенді таки знайшли нікі, яке задовольняло її. Наступного дня я квапливим і рішучим кроком пройшов через той відділ, схопив пуловер, заховав його під піджак і за мить уже був на вулиці. А наступного дня вкрав для Ганни шовкову нічну сорочу, мене помітив охоронець торговельного центру, я мчав, немов ішлося про моє життя, і втік на превелику силу. Потім я кілька років не заходив до торговельного центру.

Після спільних ночей, проведених із Ганною в подорожі, я щоночі марив про те, щоб відчувати її поряд із собою, горнутися до неї, тулитися животом до її попи, а грудьми до спини, класти руку їй на груди, а вночі, прокинувшись, шукати її рукою, знаходити, класти ногу на її ногу й голову на її плече. Тиждень життя вдома на самоті — це сім ночей із Ганною.

Одного вечора я запросив її до себе і зготував для неї вечерю. Вона стояла на кухні, поки я додавав останні штрихи до вже готової страви. Коли я подавав на стіл, вона стояла у відчинених двостулкових дверях між їдальнею і вітальнею. Потім сіла за круглий обідній стіл на місце, де звичайно сидів мій батько, і розглянулась по кімнаті.

Її погляд обмацав геть усе — меблі стилю бідермаєр, рояль, давні дзиґарі на підлозі, картини, полиці з книжками, посуд і прибори на столі. Коли я лишив її саму, щоб зготувати десерт, за столом я її вже не побачив. Вона ходила з кімнати до кімнати й зупинилась у батьковому кабінеті. Я тихенько сперся на одвірок і приєднався до неї. Її погляд мандрував по книжкових полицях, що закривали всі стіни, немов вона читала якийсь текст. Потім вона підійшла до однієї полиці й на висоті грудей повільно повела вказівним пальцем правої руки вздовж книжкових спинок, підійшла до наступної полиці й повела пальцем далі, спинка за спинкою, і так обійшла всю кімнату. Біля вікна зупинилася, подивилась у темряву, на відображення полиць і на своє власне відображення.

Це один з тих образів Ганни, що назавжди лишився зі мною. Я зберіг ці образи, можу проектувати їх на своєрідний внутрішній екран і споглядати їх, незмінені й незужиті. Часом я довго не згадую про них. Але вони незмінно знову постають мені перед очима, тож інколи трапляється, що я не раз проектую їх один за одним на внутрішній екран і змушений споглядати. Один з цих образів Ганна, що вдягає на кухні панчоху. Другий — Ганна, що стоїть коло ванни і тримає, випроставши руки, махрового рушника. Третій — Ганна на велосипеді, її сукня має на вітрі. Далі — образ Ганни в кабінеті мого батька. Вона була вбрана у смугасту біло-синю сукню — модну тоді сукню, що своїм кроєм скидалася на сорочку. В ній вона видавалась молодою. Вона провела пальчиком по спинках книжок і глянула у вікно. Потім обернулася до мене, то так рвучко, що поділ сукні на коротку мить обкрутився навколо її ніг, перше ніж знову вирівнятись. У її погляді світилась утома.

— Тут тільки книжки, які твій батько читає, чи є й такі, що їх він написав?

Я знав, що мій батько написав книжку про Канта і книжку про Гегеля, знайшов їх обидві й показав їй.

— Почитай мені трохи з них. Добре, хлопче?

— Я…

Я не хотів, але не хотів і відкидати її прохання. Я взяв книжку про Канта, яку написав мій батько, і прочитав звідти уступ про аналітику і діалектику, який ні вона, ні я однаково не зрозуміли.

— Досить?

Вона подивилась на мене, немов усе зрозуміла або ж немов її не обходить, що там розуміють, а що ні.

— Ти коли-небудь теж напишеш таку книжку?

Я похитав головою.

— Напишеш якусь іншу?

— Не знаю.

— Може, писатимеш п’єси?

— Не знаю, Ганно.

Вона мовчки кивнула головою. Потім ми з'їли десерт і пішли до неї. Я б залюбки спав би з нею у своєму ліжку, але вона не хотіла. Вона почувалась у мене вдома зайдою. Вона й слова не мовила, але показала це тим, як стояла на кухні та в прочинених дверях, ходила з кімнати до кімнати, роздивлялася батькові книжки, сиділа за вечерею.

Я подарував їй шовкову сорочку. Вона була фіалкового кольору, мала тоненькі шлейки, не закривала плечей та рук і сягала їй по кісточки. Сорочка іскрилась і полискувала. Ганна раділа, сміялась і променилася. Оглянула себе, крутнулась, протанцювала зо два па, глянула в дзеркало, хвильку роздивлялася своє відображення і танцювала далі. І цей образ Ганни лишився зі мною навіки.

13

Початок нового шкільного року я завжди відчував як своєрідний розрив. Але перехід із молодшого відділення сьомого класу до старшого становив надто вже велику переміну. Мій клас розформували й поділили між трьома паралельними класами. Досить багато учнів не переступили порога з молодшого відділення до старшого, тож чотири невеликі класи перетворили на три великі.

Гімназія, до якої я ходив, довго приймала тільки хлопців. Коли стали приймати й дівчат, їх попервах було так мало, що їх не розподіляли рівномірно по паралельних класах, а записували спершу до одного і тільки потім до другого та третього паралельних класів, аж поки вони всюди становили третину загального числа учнів. Але стільки дівчат, щоб їх можна було додати й до мого колишнього класу протягом минулого навчального року не набралося. Отож наш клас був четвертим паралельними класом, учились у ньому самі хлопці. Саме тому наш клас, а не якийсь інший, розформували й поділили між рештою класів.

Ми дізналися про це тільки на початку нового навчального року. Директор зібрав нас в одному класі й повідомив, що ми поділені, і як ми поділені. Разом із шістьома однокласниками я пішов порожнім коридором до свого нового класу. Нас розсадили на місця, що лишалися вільні, мені дісталося в другому ряду. Місце було окреме, але поряд було ще два, бо стільці тягнулись трьома рядами. Я сидів посередині. Ліворуч від мене сидів однокласник із мого колишнього класу, Рудольф Барґен, важкий і кремезний, спокійний і надійний гравець у шахи та хокей, з яким я в минулому ледве спілкувався, але невдовзі заприязнився з ним. Праворуч від мене, по той бік проходу, сиділа дівчина.

Мою сусідку звали Софі. Вона мала каштанові коси, карі очі, літню засмагу на тілі, вкриті золотавими воло-синками оголені руки. Коли я сів і глянув на неї, вона усміхнулась.

Я теж усміхнувся їй. Я почувався добре, радів, що починаю навчання в новому класі, й радів, що є дівчата. Раніше я придивлявся до своїх однокласників з молодшого відділення: вони, байдуже, були дівчата в класі чи ні, мали страх перед ними, цуралися їх, відгороджувались від них або ж дивилися на них закоханими очима. Зате я вже знав жінку, тож міг бути спокійним і товариським. Дівчатам подобалось. У новому класі я потоваришую з ними й завдяки цьому матиму повагу і прихильність усіх хлопців.

Невже і справді так було? Замолоду я почувавсь або надто впевненим у собі, або надто невпевненим. Я або видавався собі цілком неспроможним, незначущим, нікчемним, або ж гадав, що в — усьому досяг успіхів, тож мені має щастити в усьому. Почувшись упевненим, я долав і найбільші труднощі. Проте й найменшої невдачі вистачало, щоб переконати мене в моїй безвартісності. Повернення впевненості аж ніяк не було результатом успіху: з огляду на те, яких досягнень я, власне, сподівався від себе і за що прагнув мати визнання, кожен мій успіх був просто жалюгідним, а мій загальний стан залежав від того, чи відчував я цю жалюгідність, а чи таки пишався своїм успіхом. З Ганною протягом кількох тижнів було все гаразд, і то незважаючи на наші суперечки, хоча вона завжди виганяла мене, а я щоразу знову принижувався перед нею. Отож і літо з новому класі для мене почалося добре.

Я бачу перед собою наш клас: попереду праворуч двері, вздовж правої стіни дерев’яна рейка з гачками для одягу, ліворуч — вікна, крізь які видніє Гайліґенберґ, а коли на перервах ми підходили до вікон, бачили внизу вулицю, річку й луки на тому березі. Прямо попереду висіла дошка, поряд стояв вішак для географічних карт і таблиць, учительська кафедра і стілець на помості заввишки сантиметрів тридцять. Десь до рівня голови стіни були пофарбовані жовтою олійною фарбою, вище — побілені, зі стелі звисали дві матові круглі люстри. В класі не було нічого зайвого, ніяких картин, ніяких рослин, жодного додаткового стільця, жодної шафи з позабутими підручниками та зошитами або кольоровою крейдою. Коли важко було зосередитись, погляд линув до вікон або потай блукав від сусідки до сусіди. Софі, помітивши, що я дивлюсь на неї, поверталась до мене й усміхалася.

— Берґу, те, що Софія — грецьке ім’я, ще не причина, щоб ви на уроці грецької мови вивчали свою сусідку. Ану перекладайте!

Ми перекладали «Одіссею». Я вже читав її німецькою мовою, любив її і люблю й досі. Коли я отямлювався, мені вистачало кількох секунд, щоб зорієнтуватися й перекладати. Та коли вчитель пов’язав мене з Софі і я чув, як сміється клас, я раптом зашпортався за щось іще. От Навсікая, що красою і станом до богів несмертельних подібна, білорука й незаймана, — кого мені слід розуміти під нею: Ганну чи Софі. Тут треба когось вибрати.

14

Коли в літака відмовляють двигуни, це ще не кінець польоту. Літак не падає немов камінь із неба. Він, той величезний реактивний пасажирський літак, десь півгодини, а то й три чверті години летить далі, мов планер, а потім розбивається при спробі посадки. Пасажири нічого не помічають. Політ, коли не працюють двигуни, відбувається так само, як і з двигунами. Стає тихіше, але тільки трошки тихіше: ще гучніший за двигуни вітер, що б’ється об фюзеляж, і крила. Тільки глянувши в ілюмінатор, можна помітити, що земля або море загрозливо близькі. А коли показують фільм, стюардеси взагалі закривають жалюзі. Трохи тихіший політ пасажирам, мабуть, видаватиметься вкрай приємним.

Те літо було планерним польотом нашого кохання. Чи, радше, мого кохання до Ганни; про її любов до себе я не знаю нічого.

Наш ритуал читання, купання під душем, кохання і лежання поряд тривав і далі. Я читав «Війну і мир» — з усіма поясненнями Толстого про історію, великих людей, Росію, кохання і шлюб, те читання забрало годин сорок, а то й п’ятдесят. Ганна знову напружено стежила за подіями в книжці. Але тепер уже по-іншому, ніж колись. Утримувалась від суджень, не перетворювала Наташу, Андрія, П’єра на частину свого світу, як перетворювала Луїзу та Емілію, а вступала в їхній світ, як-от людина, що, дивуючись, здійснює далеку подорож або заходить у замок, куди її впустили, де їй можна побути, з яким вона знайома, проте однаково не може остаточно позбутися страху. Те, про що я читав їй досі, було вже знайоме їй. «Війна і мир» була новою й для мене. Ми разом рушили в далеку подорож.

Ми повигадували одне для одного ласкаві імена. Вона стала називати мене не тільки хлопцем, ай — з різними епітетами та зменшувальними суфіксами — жабою чи плазуном, цуциком, кременем і трояндою. А одного разу, коли я був у неї, запитала мене:

— А яка тварина спадає тобі на гадку, коли ти тримаєш мене в обіймах, заплющуєш очі й думаєш про тварин?

Я заплющив очі і став думати про тварин. Ми лежали, пригорнувшись одне до одного, моя голова торкалася її шиї, моя шия прилягала їй до грудей, моя права рука обіймала її знизу за спину а ліва рука — за попу. Я провів рукою й передпліччям по її широкій спині, міцних стегнах, твердих сідницях, добре відчував шиєю і грудьми її груди й живіт. Її шкіра видавалась гладенька й ніжна, а тіло під нею — міцне й надійне. Коли моя рука торкнулася її литок, я відчув, як ритмічно посмикуються м’язи. Ці рухи спонукали мене подумати про здригання шкіри, якими кінь намагається прогнати мух.

— Кінь.

— Кінь?

Ганна відсунулася, підвелась і глянула на мене. Її очі були перелякані.

— Тобі не подобається? Я подумав про нього, бо ти така приємна на дотик, гладенька й ніжна, а насправді міцна і сильна. Та й литка в тебе здригається, — пояснив я їй свої асоціації.

Вона глянула, як посмикується литка.

— Кінь, — похитала вона головою. — Ну, не знаю…

Така реакція була не властива їй. Адже Ганна завжди була цілком однозначна — і коли погоджувалась, і коли заперечувала. Під її переляканими поглядом я вже був ладен, якщо мене змусять, спростувати свої слова, звинуватити себе і благати, щоб вона простила мене. А потім спробував примирити її з образом коня:

— Я міг би назвати тебе румаком, або конячкою, або поні, або гривастиком. Але я подумав про коня не через конячу щелепу чи конячий череп, або що там іще, що могло б тобі не подобатись, а як про щось добре, тепле, ніжне і сильне. Ти ані зайчик, ані киценька, ані тигричок, але й у цій назві немає нічого лихого, бо й ти не лиха.

Ганна лягла горілиць і поклала руки за голову. Тепер уже я підвівся і придивився до неї. Її погляд линув кудись удалечинь. За хвилину вона повернулась до мене обличчям. У її очах світилася незвичайна щирість:

— Отож, по-твоєму, мені має подобатись, коли ти називаєш мене конем чи іншими конячими назвами?

Іншим разом ми ходили до театру в сусідньому містечку й дивилися «Підступність і кохання». Ганна вперше була в театрі й тішилась геть усім — від вистави до шампанського в антракті. Я обняв її за талію, й мені було байдуже, що люди могли подумати про нас. Я пишався, що мені було байдуже до них. А водночас знав, що в театрі мого рідного міста цієї байдужості не було б. А чи знала й вона про це?

Ганна знала, що моє життя влітку зосереджувалось уже не тільки навколо неї, школи й навчання. Дедалі частіше, прийшовши до неї пізнього пополудня, я повертався з басейну. В басейні ми зустрічалися з однокласницями й однокласниками, виконували разом домашні завдання, грали у футбол, волейбол і карти, фліртували. Саме там відбувалося громадське життя класу, і для мене багато важило бути там, належати до того товариства. Оскільки я, залежно від того, як працювала Ганна, або приходив пізніше, ніж решта, або йшов раніше за всіх, це, аж ніяк не шкодячи мені, тільки збільшувало цікавість до мене. Я знав про це. Знав і те, що нічого не втрачаю, і однаково мені часто здавалося, ніби саме тоді, коли немає мене, там відбувається невідомо що, щось дивовижне. Я довго не наважувався запитати себе, чому я віддав би перевагу: бути в басейні чи з Ганною. Свій день народження в липні я відсвяткував у басейні й тільки з великим жалем пішов звідти до Ганни, що, знесилена, була в кепському гуморі. Вона не знала, що в мене день народження. Коли я запитав, коли в неї день народження, відповіла, що 21 жовтня, але про мій день народження не запитала. А втім, настрій у неї був не гірший, ніж завжди, коли вона дуже втомлювалась. Проте мене дратував її кепський настрій, хотілося піти геть, у басейн, до однокласниць і однокласників, до невимушеності наших розмов, жартів, ігор і фліртів. Коли і в мене зіпсувався настрій, ми посварились і Ганна знову варила з мене воду, вкотре з’явився страх утратити її, я принижувався і вибачався, аж поки вона пустила мене до себе в ліжко. Проте в моєму серці шумувала лють.

15

І тоді я став зраджувати її.

Не те що я виказав нашу таємницю або скомпрометував Ганну. Я не розповідав нічого, про що я мав мовчати. Мовчав і про те, про що годилося б розповісти. Я не признавався у своєму зв’язку з нею. Я знаю, що зречення — непомітний різновид зради. Зовні годі добачити, чи людина зрікається, а чи просто виявляє скромність, розважливість, уникає прикрих і дратливих запитань. Але той, хто мовчить про свій любовний зв’язок, знає те достеменно. А зречення позбавляє любовний зв’язок як ґрунту, так і видовищних варіантів зради.

Я вже й не пам’ятаю, коли я вперше зрікся Ганни. З приязні, що панувала в басейні літньої пообідньої пори, розвинулась дружба. Окрім свого сусіди, якого я знав ще зі свого старого класу, в моєму новому класі мене дуже цікавив Гольґер Шлютер, що, як і я, кохався в історії та літературі, тож наше спілкування невдовзі стало дуже інтенсивним. Не менш скоро я міцно заприязнився і з Софі, що жила на кілька вулиць далі від мене, тож до басейну ми вже ходили разом. Спершу я запевняв себе, що моя дружба з ними ще не досить тісна, щоб я міг розповісти їм про Ганну. Потім не міг вибрати слушної миті, слушної нагоди, слушного слова. Врешті-решт було вже пізно розповідати про Ганну, ставити її поряд із рештою юнацьких таємниць. Я казав собі, що вже пізно говорити про Ганну: адже може скластися хибне враження, ніби я так довго мовчав про неї, бо наші стосунки не зовсім пристойні і тому в мене нечисте сумління. Проте й тут я дурив себе, бо знав, що зраджую Ганну, вдаючи, ніби розповідаю друзям про все важливе у своєму житті, але мовчу про неї.

А коли друзі помітили, що я не зовсім відвертий із ними, стало ще гірше. Одного вечора, повертаючись додому, Софі і я потрапили під зливу і сховалися на ґанку дачного будиночка на полі Ноєнгаймер, де тоді ще не стояв університетський корпус, а стелилися ниви й садки. Блискало і гриміло, бурхав вітер, щосили періщив дощ. Температура одразу впала на цілі п’ять градусів. Ми хапали дрижаки, і я обняв її.

— Ти… — мовила вона, дивлячись не на мене, а на дощ.

— Що я?

— Ти дуже довго хворів на жовтяницю. Може, саме тому ти так поводишся? Може, боїшся, що вже ніколи не будеш по-справжньому здоровим? Може, тобі лікарі що сказали? І ти мусиш щодня ходити до лікарні переливати кров або робити уколи?

Ганна як хвороба. Мені стало соромно. Але розповісти одразу про Ганну я не міг.

— Ні, Софі. Я вже не хворий. Моя печінка в нормі, а за рік я зможу пити навіть спиртне, коли захочу, та я не хочу. А що…

Я затнувся, не бажаючи, коли йдеться про Ганну, казати «а що стосується мене».

— А чому я йду раніше чи пізніше — річ зовсім інша.

— Може, ти не хочеш розповісти про це, а може, вже хочеш, але не знаєш як?

Я не хотів чи не знав як? Я й сам цього не знав. Проте, коли ми стояли серед блискавок і гучних та близьких розкотів грому, під зливою, що нещадно шмагала тіло, тремтіли з холоду й зігрівали одне одного теплом своїх тіл, у мене з’явилося відчуття, ніби саме їй, Софі, я повинен розповісти про Ганну.

— Можливо, я розповім тобі іншим разом. Але до цього не дійшло.

16

Я так і не довідався, що робила Ганна, коли ані працювала, ані була зі мною. Коли я запитував, вона відповідала запитанням. Ми не мали спільного життя, бо ж вона тільки давала мені у своєму житті те місце, яке хотіла дати. Ним я і мав задовольнятись. Коли я прагнув мати щось більше чи навіть просто більше знати, це було зухвальством. Коли нам траплялося бути надто щасливими вдвох і я, відчуваючи, що тепер усе можна і все можливе, запитував її, вона інколи лиш ухилялась від мого запитання замість відкинути його: «І все тобі кортить знати, хлопче!» Або ж брала мою руку і клала собі на живіт: «Ну що, закомпостуємо ще один квиток?» Або рахувала на пальцях: «Мені треба прати, прасувати, замітати, витирати порох, купувати, варити їсти, трусити сливи, перебирати їх, нести додому і чимшвидше варити, бо інакше маленький…», вона ставила мізинець лівої руки між великим і вказівним пальцями правої руки, «… бо інакше він з’їсть їх сам!»

Я ніколи ніде випадково її не здибав, ані на вулиці, ані в крамниці чи в кіно, куди вона, як казала, ходила охоче й часто, і куди я в перші місяці нашого знайомства всякчас хотів піти разом з нею, але вона відмовлялася. Вона звичайно дивилася в кіно все підряд — від німецьких фільмів про війну та батьківщину до фільмів про Дикий Захід і стрічок Nouvelle vague, «нової хвилі», а мені подобалося все, що йшло з Голівуду, байдуже, чи то фільми про стародавній Рим, чи то про Дикий Захід. Один такий фільм дуже подобався нам обом: Ричард Відмарк грав роль шерифа, який наступного дня мав стати на дуель і міг тільки програти, а ввечері постукав у двері Дороті Мелоун, що марно радила йому втекти, «Чого ти тепер хочеш? — казала вона йому. — Все життя вмістити в одну ніч?» Ганна часом дражнила мене, коли я приходив до неї, сповнений бажання: «Чого ти тепер хочеш? Усе життя вмістити в одну годину?»

Лише раз я бачив Ганну, не домовившись попередньо. То був кінець липня або початок серпня, останні дні перед великими вакаціями.

Ганна цілими днями була в дивному настрої, примхлива і владна, а водночас відчувалося, ніби на неї тисне якийсь тягар і тому вона така змучена, вразлива і дратлива. Вона зосереджувалась, опановувала себе, ніби щоб не дати собі розкришитися під тим тягарем. На моє запитання, що її непокоїть, відповіла дуже гостро, і я насилу оговтався. Але все-таки відчував не тільки те, що вона відгороджується від мене, а й безпорадність, яка охопила її, і спробував водночас і бути з нею, й дати їй спокій. А одного дня того тягаря не стало. Спершу я думав, що Ганна буде така, як завжди. Скінчивши «Війну і мир», ми не взялися зразу читати нову книжку, і я пообіцяв знайти якусь, я мав дуже багато книжок на вибір.

Але вона не хотіла.

— Хлопче, дай я покупаю тебе.

Коли я зайшов на кухню, то аж ніяк не літня спека налягла на мене важким покривалом. Ганна розпалила титан. Пустила воду, додала кілька крапель лавандової олії й викупала мене. Біло-синій, оздоблений квітами халат, під яким не було ніякої білизни, прилип у гарячому, вогкому повітрі до її спітнілого тіла. Вона дуже збуджувала мене. Коли ми кохалися, мені здавалося, ніби Ганна прагнула повести мене до насолоди по той бік усього, що я відчував доти, туди, де я вже не зможу витримати.

Та й вона віддавалася з незвичайною щирістю. Але не до кінця: своєю стриманістю Ганна не жертвувала ніколи. І все-таки вона немов прагнула втопитись разом зі мною.

— А тепер іди до своїх друзів.

Вона спровадила мене, і я пішов. Спека стояла між будинками, залягала на полях і в садках, піднімалась маревом над асфальтом. Я був пригнічений. У басейні до моїх вух, немов із далекої далечині, долинув галас дітей, що грались і хлюпались у воді. Загалом я почувався так, ніби світ уже не належить до мене, а я — до світу. Я зануривсь у хлоровану, білувату воду й не відчував ніякої потреби виринати знову. Ліг поряд із рештою, прислухався до них, і ‘їхні розмови видались мені сміховинні та нікчемні.

Мало-помалу той мій настрій зник. Знов утвердився нормальний пополудень у басейні з домашніми завданнями, волейболом, балачками і фліртом. Уже й не пригадую, що саме я робив, коли раптом підвів очі й побачив її.

Ганна стояла на відстані метрів двадцять-тридцять, у шортах та відкритій, зав’язаній на талії блузці, й дивилась на мене. Я теж глянув на неї. Через велику відстань я не бачив виразу її обличчя. Я не підскочив і не побіг до неї. Мені вдарило в голову, чому вона прийшла до басейну, немов хоче, щоб я побачив і мене побачили з нею, немов і я хочу, щоб нас побачили разом, знали, що наша зустріч не випадкова. Що діяти? Я підвівся. Але за ту коротку мить, поки я відводив від неї погляд, вона вже пішла.

Ганна в шортах і зав’язаній блузі, зі зверненим до мене обличчям, на якому годі щось прочитати, — і цей образ назавжди зберігся в моїй душі.

17

Наступного дня її не стало. Я прийшов як завжди й подзвонив. Крізь двері я бачив, що в квартирі нічого не змінилося, чув, як цокає годинник.

Я знову сів на сходинки. У перші місяці я завжди знав, на якому маршруті вона працює, дарма що вже ніколи не намагався провести й чи навіть просто зустріти з роботи. Згодом я й не запитував її, на якій вона лінії, вже не цікавився тим. А помітив це тільки тепер.

З телефонної будки на Вільгельмс-плац я зателефонував у Трамвайно-фунікулерне управління, разів зо два мені давали інші номери, і зрештою я довідався, що Ганна Шміц не вийшла на роботу. Я повернувся на Бангофштрасе, запитав у столярній майстерні, хто власник будинку, й дізнався прізвище та адресу в Кірхгаймі. Пішов туди.

— Фрау Шміц? Виїхала сьогодні вранці.

— А її меблі?

— То не її меблі.

— Відколи вона жила в тій квартирі?

— А навіщо тобі?

Жінка, що розмовляла зі мною крізь віконечко у дверях, зачинила його.

У Трамвайно-фунікулерному управлінні я зрештою знайшов відділ кадрів. Службовець був приязний і стурбований.

— Вона зателефонувала рано-вранці, щоб ми мали час замінити її, і сказала, що більше не вийде. Вже ніколи. — Він похитав головою. — А два тижні тому сиділа отут, на вашому місці, я запропонував вивчити її на водія, а вона кинула геть усе.

Лише через кілька днів я здогадався звернутися в адресне бюро. Вона сказала, що їде в Гамбург, і не зазначила адреси.

Цілими днями мені було дуже кепсько. Я намагався дбати, щоб батьки, брат і сестри нічого не помітили. За столом трошки розмовляв, трошки їв і виходив, коли мене нудило, в туалет. Ходив до школи і в басейн. Там сидів пополудні десь у закутку, де ніхто не шукав мене. Моє тіло тужило за Ганною. Але ще тяжчим за цю фізичну тугу було чуття провини. Чому, коли вона там стояла, я не підскочив одразу й не підбіг до неї! В отій коротенькій миті зосередилася для мене вся напівщирість останніх місяців, унаслідок якої я зрікався, зраджував її. Її зникнення — кара за те.

Інколи я намагався переконати себе, що то була не вона, я бачив не її. Як можна бути впевненим, що то вона, якщо я навіть не роздививсь як слід обличчя? Невже б я, якби то була вона, не впізнав її? Невже я не можу бути впевненим, що то не могла бути вона?

Але я знав, що то була Ганна. Вона стояла й дивилась — і було вже запізно!