Читець

1

Відколи Ганна виїхала з міста, я ще якийсь час усюди шукав її очима, аж поки звик, що пополудні вже ніколи не побачу її постать, аж поки перестав, побачивши книжку й розгорнувши її, запитувати себе, чи годиться вона для читання вголос. Минув ще якийсь час, і моє тіло вже не тужило за нею, інколи я й сам помічав, як мої руки та ноги уві сні шукають її навпомацки, а мій брат за столом не раз запевняв, що я уві сні гукав якусь Ганну. Пригадую години з школі, коли я мріяв про неї, думав тільки про неї. Згодом чуття провини, що ятрило мене в перші тижні, вивітрилось. Я уникав її будинку, ходив іншою дорогою, а за півроку моя родина переїхала в інший район міста. Не те що я забув Ганну. Але певної миті спогад про неї перестав супроводити мене. Вона лишилася позаду, як лишається місто, коли дорога веде далі. Воно там, десь позаду, туди можна поїхати й пересвідчитись у цьому. Але навіщо?

Про свої останні роки в школі та перші в університеті я згадую як про щасливі роки. А водночас можу розповісти про них дуже небагато. Вони були безтурботні; випускні екзамени в школі та обране внаслідок скрутного матеріального становища вивчення юриспруденції видавалися мені не важкими, дружба, кохання і розлуки не були тягарем для мене, не завдавали мені мук. До всього я ставився з легкістю — ніщо мене не обтяжувало.

Напевне, саме тому лишилося так небагато спогадів. Чи, може, я сам їх лишив так мало? Я запитую себе, чи взагалі можлива така річ, як щасливі спогади. Коли подумати трохи довше, я пригадую досить ганебні й прикрі ситуації і знаю: я хоч і попрощався зі спогадами про Ганну, але не звільнився від них. Після мене Ганна вже не принижена й не звинувачує й не почувається звинуваченою, нікого вже не кохає так, щоб утрата коханого завдавала мук, — у цьому всьому я був тоді безперечно впевнений, хоча та впевненість ще не набула форми виразних суджень.

Я набув зверхніх, зарозумілих манер, вдавав, ніби мене ніщо не зворушує, ніщо не обходить, ніщо не бентежить. Я не зважав ні на що й пригадую одного вчителя, що таки помітив у мені ці риси й заговорив про них, але я дав йому зухвалого відкоша. Пригадую ще й Софі. Невдовзі після виїзду Ганни з міста в Софі виявили сухоти. Вона три роки провела в санаторії й повернулася тоді, коли я саме став студентом. Дівчина почувалася самотньою, намагалася відновити зв’язки з давніми друзями, і мені було неважко запасти їй у серце. Коли ми переспали, Софі помітила, що насправді вона мені цілком байдужісінька, й проказала крізь сльози: «Що діється з тобою, що діється з тобою!» Пригадую ще й свого дідуся, що, коли я востаннє провідував його незадовго до його смерті, він хотів поблагословити мене, але я сказав, що не вірю в такі речі й не надаю їм ніякої ваги. Мені тепер важко уявити, що після такої поведінки я міг почуватися добре. Але пригадую й те, що я розчулювався мало не до сліз, коли йшлося навіть про незначні вияви кохання та уваги, байдуже, адресовані мені чи кому іншому. Інколи вистачало навіть сцени з фільму. Оця незворушность та вразливість часом видавалися мені підозрілими.

2

Ганну я знову побачив у залі суду.

То був не перший процес над обслугою концтаборів і аж ніяк не найбільший. Професор, один з небагатьох, що досліджували тоді нацистську минувшину та пов’язані з нею судові процеси, зробив той процес темою семінару, сподіваючись із допомогою студентів простежити його з початку до кінця та оцінити. Я вже й не пам’ятаю, що він хотів перевірити, підтвердити чи спростувати. Пригадую, що на семінарі ми говорили про заборону покарань за злочини, скоєні в минулому. Чи досить, щоб стаття, за якою засуджують охоронців і катів концтаборів, була в кримінальному кодексі ще тоді, коли вони коїли свої злочини, чи, може, все залежить від того, як розуміли та застосовували ту статтю за часів, коли вони коїли злочини, від того, що саме тоді дію тієї статті на них не поширювали? Що таке право? Те, що записане в кодексі, чи те, що справді утверджують і чого дотримуються в суспільстві? Або, може, право — це те, що утверджують, байдуже, є стаття в кодексі чи ні, й чого слід дотримуватись, як не хочеш скоїти щось нечисте? Професор, літній добродій, що повернувся з еміграції, але й далі був мов чужим у німецькій юриспруденції взяв участь у тих дискусіях, доклавши всю свою ерудицію, а водночас зберігаючи і певну дистанцію від того, що для розв’язку проблеми вже не потрібна ерудиція. «Погляньте на звинувачених, — казав він, — серед них ви не знайдете жодного, хто б справді думав, ніби тоді він мав право вбивати».

Семінар почався взимку, судовий процес — навесні. Суд тягнувся багато тижнів. Судові засідання відбувалися з понеділка по четвер, і на кожен з цих чотирьох днів професор призначив групу студентів, що мали вести дослівний протокол. У п’ятницю відбувався семінар, і ми аналізували події, які сталися протягом тижня.

Аналіз! Аналіз минувшини! Ми, студенти, що ходили на той семінар вважали себе за авангард аналітичних досліджень. Ми розчахували вікна і впускали повітря — вітер, що нарешті вимете порох, якому суспільство дозволило притрусити жахіття минувшини. Ми дбали про те, щоб люди могли дихати й бачити. Ми теж спиралися не тільки на юридичну ерудицію. Ми були твердо переконані: засуджувати треба. Не менш твердо вірили, що це тільки на перший погляд ідеться про засудження тих або тих охоронців і катів концтаборів. Перед судом, на нашу думку, мало постати все покоління, що вдавалось до послуг катів і охоронців, не перешкоджало їм або принаймні не відкинуло їх, як можна було б відкинути після 1945 року, й на семінарі, присвяченому аналізові та з’ясуванню, ми засуджували його до ганьби.

Наші батьки виконували за третього райху найрізноманітніші функції. Чимало батьків були на фронті, серед них два чи три офіцери вермахту і один офіцер-есесівець, дехто працював у судовій або адміністративній сфері, були серед наших батьків і викладачі та вчителі, а один студент навіть мав дядька, що служив на високій посаді в Міністерстві внутрішніх справ. Я був певен, що вони, якби ми запитали їх, а вони відповіли нам, висловили б найрізноманітніші думки. Мій батько не хотів говорити про себе. Але я знав, що він утратив посаду доцента філософії через лекцію про Спінозу, тож під час війни годував і себе, і нас, працюючи редактором у видавництві туристичних карт і книжок. Як дійшло до того, що я засудив його до ганьби? Але я таки засудив. Ми всі засуджували своїх батьків до ганьби, навіть якщо могли звинуватити їх лиш у тому, що після 1945 року вони терпіли серед свого загалу злочинців.

У нас, слухачів того семінару, сформувалася сильна групова ідентичність. Ми були студенти семінару з концтаборів, — спершу нас називали так інші студенти, а потім і ми самі. Те, що робили ми, решту не цікавило, дехто не розумів нас, дехто просто цурався. Тепер я думаю, що завзяття, з яким ми дізнавалися про жахіття і квапились розповісти про них іншим, насправді було гидким. Що страхітливіша була подія, про яку ми читали або чули, то впевненіші ставали ми у своїй місії просвіти і звинувачень. Навіть коли від тих подій нам забивало дух, ми з тріумфом підносили їх. Дивіться!

Я записався на той семінар з дурної цікавості. Адже це було щось зовсім інше, неторговельне право, не винність і не спільництво, не збірник «Саксонське дзеркало» і не якась давнина з філософії права. Зарозумілі та зверхні манери, які я засвоїв, я приніс із собою на семінар. Але тієї зими я помітив, що дедалі меншою мірою можу стояти осторонь — і від подій, про які ми читали або чули, й від завзяття, що опанувало учасників семінару. Спершу я запевняв себе, що прагну перейнятися тільки науковим завзяттям, або принаймні ще морально-політичним. Але мені хотілося більшого, я прагнув цілком поділити спільне завзяття. Інші, щоправда й далі могли відчувати, що я тримаюсь на відстані й виявляю зарозумілість. Зате сам я протягом тих зимових місяців виразно відчував свою причетність до спільних зусиль і знав, що я чесний не тільки з собою, а й з тим, що я роблю, і тими, з ким роблю.

3

Судовий процес відбувався в іншому місті, машиною туди можна було доїхати менше ніж за годину. Я ще ніколи там не був. Машину вів інший студент. Він виріс у тому місті і знав його.

Був четвер. Засідання суду почалися в понеділок. Перші три дні засідань були присвячені скаргам адвокатів на упередженість. Ми були четвертою групою, і саме ми стали свідками властивого початку процесу — особистого допиту свідків.

Ми їхали через Берґштрасе, навколо цвіли сади. Ми були в піднесеному, окриленому настрої: тепер ми нарешті побачимо, до чого нас готували. Ми почувалися не просто глядачами, слухачами і протоколістами. Адже дивитися, слухати і вести протокол — це наш внесок до аналізу.

Суд відбувався у будинку початку століття, який, проте, не мав помпезності та похмурості, що часто були властиві судовим будівлям тієї доби. Зала, де засідав суд присяжних, мала по ліву руку ряд великих вікон, матові шибки яких не давали побачити, що надворі, зате пропускали багато світла. Перед вікнами сиділи прокурори, тож під яскравим весняним або літнім сонцем можна було побачити тільки їхні контури. Суд, троє суддів у чорних мантіях і шестеро судових засідателів сиділи у передній частині зали, а лава підсудних, що містилася праворуч, з огляду на численність підсудних та адвокатів з ‘їхніми столами і стільцями тягнулась аж до середини зали, далі вглиб ішли місця для публіки. Деякі звинувачені та адвокати сиділи плечима до нас. Ганна теж сиділа плечима до нас. Я впізнав її тільки тоді, коли назвали її ім’я, вона підвелася і ступнула вперед. Звичайно, я одразу згадав ім’я: Ганна Шміц. Потім упізнав її постать, голову, що видавалася чужою, бо коси були зібрані у вузол, шию, широку спину та дужі руки. Трималася вона прямо. Міцно стояла на обох ногах. Руки вільно звисали. Була вбрана в сіру сукню з короткими рукавами. Я впізнав її, але не відчув нічого. Я не відчув нічого.

Так, вона хотіла стояти. Так, народилася 21 жовтня 1922 року в Германштадті й тепер їй сорок три роки. Так, працювала в Берліні на заводі Сименса, а восени 1943 року пішла у війська СС.

— Ви добровільно пішли в СС?

— Так.

— Чому?

Ганна не відповіла.

— Чи правда, що ви пішли в СС, хоча на заводі Сименса вам пропонували місце десятника?

— Що тут означає «хоча»? — підскочив Ганнин адвокат. — То ви стверджуєте, мовляв, жінці було б краще бути десятником на заводі Сименса, ніж іти в СС? Робити рішення моєї підзахисної предметом такого питання нічим не виправдане!

Він сів. То був єдиний молодий адвокат, решта були літніми людьми, деякі, як виявилось невдовзі, давніми нацистами. Ганнин адвокат уникав їхнього жаргону і тез. Але його виповнювало те поквапне завзяття, яке шкодило його клієнтці не менше, ніж націонал-соціалістичні фрази його колег їхнім клієнткам. Він, щоправда, домігся, що роздратований голова суду вже не наполягав на питанні, чому Ганна пішла в СС. Проте лишилося враження, що вона подалась у військо з власної волі й без потреби. А коли один з засідателів запитав Ганну, якої роботи вона сподівалася в СС, і Ганна відповіла, що СС на заводі Сіменса, а також на інших підприємствах набирав жінок на караульну службу, бо вона зголосилася і її взяли до війська, те негативне враження аж ніяк не розвіялось.

Голова суду примусив Ганну підтвердити, що до весни 1944 року вона служила в Аушвіці, а до зими 1944/45 року в одному невеличкому таборі коло Кракова, потім разом із полоненими рушила на захід і служила й там, наприкінці війни опинилась у Каселі, а згодом жила там-то й там-то. Вісім років прожила в моєму рідному місті; то був найдовший період її життя на одному місці.

— Може частою зміною місця проживання можна обґрунтувати намагання сховатися, — не приховував своєї іронії адвокат. — Моя підзахисна перебираючись кудись чи виїжджаючи звідкись, завжди реєструвалась у поліції. Ніщо не свідчить, ніби вона тікала, немає нічого, що вона намагалася б приховати. Може, з огляду на серйозність висунутих звинувачень і ризик спричинити громадське обурення, суддям видавалося неможливим лишити мою клієнтку на свободі? Що ж, високий суд мав суто нацистську підставу для арешту. Її запровадили нацисти та коли нацистів не стало, її відкинули. Такої підстави більше не існує.

Адвокат промовляв із тією зловтіхою, з якою завжди подавав кожну пікантну істину.

Я перелякався. Я помітив, що вважав арешт Ганни за цілком природний і правильний. І то не з огляду на звинувачення, серйозність закидів і силу підозр, про що я тоді ще нічого точно не знав, а тому, що вона була у в’язниці за межами мого світу, за межами мого життя. Я хотів, щоб вона була далеко від мене, така недосяжна, щоб могла лишитися простим спогадом, яким вона стала й була для мене в минулі роки. Якщо адвокат матиме успіх, я мушу бути готовим до зустрічі з нею й буду змушений з’ясувати собі, як я хочу й повинен зустрітися з нею. Я не бачив ніякої причини, чому він не міг би домогтися успіху. Якщо Ганна досі не намагалася втекти, чому вона повинна вдаватися до таких спроб тепер? І що вона могла приховувати? Про інші підстави для арешту тоді ще не говорили.

Голова суду знову видався роздратованим, і я почав розуміти, що це його своєрідні хитрощі. Щоразу коли ту або іншу фразу голова вважав за прикру недоречність, яка перешкоджає судовому розглядові, він знімав окуляри, роздивлявся промовця короткозорим, невпевненим поглядом, морщив чоло і або не звертав уваги на фразу, або починав зі слів «Отже, ви стверджуєте» чи «Отже, ви хочете сказати» і повторював фразу, не полишаючи жодного сумніву, що він не мав бажання розглядати її і що немає ніякого сенсу силувати його до цього розгляду.

— Отже, ви стверджуєте, що суддя хибно витлумачив ту обставину, що підозрювана не реагувала на жоден лист і на жодну повістку — і з поліції, і з прокуратури — і не з’явилася до судді? Ви хочете подати клопотання про скасування наказу про арешт?

Адвокат подав клопотання, і суд відхилив його.

4

Я не пропустив жодного дня судових засідань. Решта студентів дивувалися мені. Професор радів, що один з-поміж нас подбав про те, щоб наступна група дізнавалася, що чула й бачила попередня група.

Лише раз Ганна подивилася на публіку і в мій бік. Здебільшого під час усіх судових засідань Ганна, коли жінка унтер-офіцер поліції заводила її в залу й вона сідала на своє місце, дивилася на суддів. Така поведінка видавалася зарозумілістю, не меншою зарозумілістю було й те, що вона не спілкувалася з рештою звинувачених і навряд чи розмовляла зі своїм адвокатом. А втім, що довше тривало судове засідання, то менше розмовляли між собою й решта звинувачених. Під час перерв у засіданні вони стояли зі своїми родичами і друзями, а вранці, побачивши їх серед публіки, підморгували їм і гукали їх. Ганна під час перерв сиділа на своєму місці.

Отож я її бачив ззаду. Я бачив її голову, потилицю, плечі. Я вгадував її реакції, дивлячись на її голову, потилицю, плечі. Коли йшлося про неї, вона піднімала голову ще вище. Коли Ганна відчувала, що до неї ставляться несправедливо, обмовляють її, нападають на неї, і їй хотілося заперечити, її плечі подавалися вперед, шия надималася, на ній виразніше проступали м’язові волокна. Заперечення раз по раз не мали успіху, і раз по раз опускалися її плечі. Вона була надміру напружена, немов не могла дозволити собі невимушено стенути плечима чи похитати головою. Не дозволяла вона собі й нахиляти голову вбік, опускати її, підпирати рукою. Була немов заморожена. Отак сидіти було, напевне, важко.

Інколи, окремі пасма волосся вибивалися з туго зав’язаного вузла, кучерявились і звисали, протяг погойдував їх на шиї. Інколи Ганна вбирала сукню, виріз якої був досить широкий, щоб можна було побачити родимку на лівому плечі. Тоді я пригадував, як дмухав, здуваючи коси з її шиї, й цілував ту родимку, обціловував шию. Але спогад був простою реєстрацією. Я нічого не відчував.

Під час судових засідань, що тривали не один тиждень, я нічого не відчував, мої почуття стали немов приглушені. Часом я намагався спровокувати їх, уявити якомога виразніше, як Ганна коїть закинуті їй злочини; уявити й те, про що мені нагадували пасма волосся на її шиї та родимка на плечі. Я мав таке враження, ніби пальці однієї руки щипають другу руку, яка заніміла після ін’єкції. Рука не знає, що її щипають пальці, пальці знають, що щипають руку, і мозок першої миті нічого не розрізняє. Та наступної миті він уже знову сприймає точно. Можливо руку вщипнули так сильно, що те місце на хвильку побіліло. Потім кров приливає знову, шкіра знову набирає природної барви. А почуття однак не повертаються.

Хто дав мені ту ін’єкцію? Може, я сам, бо без того заніміння я не зміг би витримати? Заніміння діяло не тільки в залі суду й не тільки тому, що я ставився до Ганни так, немов хтось інший кохав і жадав її, хтось, кого я добре знав, хоча то був не я. Та й в усьому іншому я стояв поряд із собою й придивлявся до себе, бачив себе в університеті, бачив, як спілкуюся з батьками, братом і сестрами, з друзями, хоча внутрішньо нічим не був пов’язаним із ними.

Згодом мені почало здаватися, ніби таке саме заніміння й нечулість я бачу і в інших людях. Але не в адвокатах, що залежно від особистого та політичного темпераменту протягом усього процесу були сповнені або задерикуватого, сварливого завзяття, або педантичної уїдливості, або галасливого, незворушного зухвальства. Щоправда, засідання виснажувало їх: увечері вони були втомлені, дехто ставав ще галасливіший. Та вночі вони знову набиралися сили чи просто надимались і наступного ранку знову, як і вчора вранці, гриміли й шикали. Прокурори намагались не відставати й теж день у день засвідчували те саме войовниче завзяття. Але тут їх чекала невдача: передусім тому, що предмет і результати розгляду жахали їх, а згодом тому, що почало діяти заніміння. Та найдужче воно впливало на суддів і засідателів. Жахіття, про які їм розповідали й підтверджували їх, — інколи крізь сльози, інколи тремким, уривчастим голосом, інколи зацьковано й розгублено, — протягом перших тижнів судового процесу вочевидь приголомшували їх, вони насилу зберігали самовладання. А потім їхні обличчя знову стали звичайними, вони могли, усміхаючись, шепнути один одному якусь заувагу або навіть виявити нетерпіння, коли який-небудь свідок починав товкти воду в ступі. Коли в ході процесу була пообіцяна подорож до Ізраїлю, звідки мали привезти одного свідка, всі зраділи такій перспективі. Щоразу гостро відчували всю моторошність минулих подій тільки решта студентів. Вони приїздили на засідання раз на тиждень, і щоразу все повторювалось: жахіття вдирались у повсякденне життя. Я, день у день сидячи в залі суду, спостерігав їхню реакцію з певної відстані.

Так само і в’язень концтабору, кілька місяців проживши в ньому і звикнувши до нього, з байдужістю споглядає страх тих, хто вперше потрапив до табору. Споглядає з тим самим занімінням, з яким дивиться на вбивства і смерть. В усіх спогадах тих, хто пережив концтабір, написано про те заніміння, що стишує всі життєві функції, коли байдужість, жорстокість, смерть у газових камерах та у вогненних печах стають повсякденністю. В небагатослівних розповідях самих злочинців ті газові камери та печі теж поставали як деталі повсякденного життя, зводячи до кількох убогих функцій і злочинців, що у своїй байдужості, жорстокості та отупінні й самі були неначе занімілі, мов упоєні. Мені здавалося, ніби звинувачені ще досі й уже назавжди перебувають у тому занімінні, закам’яніли в ньому.

Ще тоді, коли я став спільником того заніміння, яке охопило не тільки злочинців та їхні жертви, а й нас, що як судді та засідателі, прокурори й протоколісти тільки згодом дізналися про скоєні жахіття, тоді, коли я став порівнювати злочинців і жертви, живих і мертвих, тих, хто пережив той жах, і тих, хто вже не застав його, мені стало погано, і погано мені й тепер. Чи можна отак порівнювати? Коли в розмові я тільки обережно підступав до можливості такого порівняння, я завжди неодмінно наголошував, що це порівняння аж ніяк не робить відносною різницю між тим, чи людину загнано в світ концтаборів, а чи вона сама подалася туди, чи вона зазнавала, а чи завдавала страждань, — навпаки, ця різниця має щонайбільшу, найвирішальнішу вагу. А результатом було те, що від мене відсахувались, обурювалися моїми словами, якщо я висловлював їх не як реакцію на заперечення інших, а ще до того, як вони взагалі могли щось заперечити.

Водночас я запитую себе — і запитував ще тоді, — як, власне, моє покоління нащадків має ставитися до інформації про жахіття знищення євреїв? Невже ми повинні не думати, бути неспроможні збагнути те, що є незбагненним, невже нам не можна порівнювати те, що годі порівняти, невже нам не можна розпитувати, бо людина, яку ми розпитуємо, навіть якщо й не сумнівається в тих жахіттях, усе-таки перетворює їх на тему повідомлення, а не вважає за те, перед чим можна лише заніміти, сповнившись страху, ганьби і провини? Й невже нам треба жити, лише занімівши зі страху, ганьби та провини? Задля чого? Ці слова не означають, що завзяте прагнення аналізувати і з’ясовувати, з яким ми взяли участь у тому семінарі, було просто втрачене в процесі судових засідань. Але чому одні, нечисленні, мають засуджувати й карати, а ми, покоління нащадків, повинні заніміти, сповнені жаху, ганьби і провини, — хіба так має бути?

5

Другого тижня зачитували звинувачення. Читали його півдня, — півдня складних синтаксичних конструкцій. Звинувачені, по-перше, скоїли… крім того… далі вони… Відповідно до статті такої і такої це становить склад злочину… до того ж є ще такі обставини… подальші факти… їхні дії протизаконні й злочинні. Ганну звинувачували разом з чотирма іншими жінками.

П’ятеро звинувачених жінок були наглядачками в одному невеличкому таборі поблизу Кракова, своєрідному форпості Аушвіцу. До того табору їх перевели з Аушвіцу навесні 1944 року, вони замінили наглядачок, що або загинули, або були поранені, коли вибухнув завод, на якому працювали полонені жінки. Один пункт звинувачення стосувався їхніх дій в Аушвіці, проте видавався незначущим супроти інших звинувачень. Я вже не пам’ятаю його. Може, він стосувався не Ганни, а тільки решти жінок? Може, він мав невелике значення лиш у порівнянні з іншими звинуваченнями чи й сам по собі? А може, просто видавалося нестерпним арештовувати кожного, хто служив в Аушвіці, тільки за те, що він був там, а не за його дії?

Звичайно, ці п’ятеро звинувачених не могли керувати табором. Там був комендант, охорона, багато інших наглядачок. Більшість охоронців і наглядачок загинули під бомбами, що однієї ночі поклали край перегону в’язнів на захід. Дехто втік ще тієї самої ночі, і знайти їх було не легше, ніж коменданта, що втік ще тоді, коли табір рушив на захід.

Власне, ніхто з в’язнів не пережив тієї ночі під бомбами. Щоправда, дві душі таки вижили, мати й донька, і донька написала книжку про табір і перехід на захід, опублікувавши її в Америці. Поліція і прокуратура знайшли не тільки п’ятьох звинувачених, а й поодиноких свідків, що жили в селі, де нічний наліт зупинив похід в’язнів на захід. Найважливішими свідками були донька, що приїхала до Німеччини, й мати, що лишилася в Ізраїлі. Щоб узяти свідчення матері, суд, прокурори і адвокат поїхали до Ізраїлю, і то був єдиний етап судового розгляду, коли я не міг бути присутнім.

В одному з головних пунктів звинувачення йшлося про добір у таборі. Щомісяця з Аушвіцу присилали десь шістдесят нових жінок і таку саму кількість відправляли назад в Аушвіц, за винятком тих, хто тим часом помер. Усі знали, що жінок в Аушвіці вбивають; назад відсилали тих жінок, які вже не мали сили працювати на заводі. То був завод, де виготовляли набої, й сама праця на ньому була неважка, але ту працю жінки навряд чи й починали, бо мусили будувати: вибух, що стався навесні, завдав заводові тяжких руйнувань.

Другий головний пункт звинувачення стосувався ночі, коли впали бомби і скінчилося геть усе. Охоронці й наглядачки замкнули в’язнів — кілька сотень жінок — в одній сільській церкві, більшість жителів покинули те село. Впало лише дві бомби, мабуть, їх скидали на залізницю, що йшла поряд, або на фабрику, або ж просто скинули, бо вони лишилися зайві після нальоту на велике місто. Одна потрапила в пасторський будинок, де спали охоронці й наглядачки, друга — в церковну дзвіницю. Спершу загорілася дзвіниця, потім церковний дах, згодом охоплені полум’ям балки впали всередину церкви, загорілися стільці й лави. Важкі двері були замкнені. Звинувачені могли відкрити їх. Вони не відкрили, і замкнені в церкві жінки згоріли.

6

Для Ганни хід цього процесу навряд чи міг бути ще гіршим. Іще під час особистого допиту вона справила на суд досить несприятливе враження. Коли прочитали звинувачення, заявила, мовляв, дещо не відповідає дійсності; голова суду роздратовано нагадав їй, що перед початком головного засідання вона мала досить часу, щоб вивчити звинувачення й подати свої заперечення, а тепер, коли це засідання почалося, вже судове слідство з’ясує, що саме у звинуваченні відповідає дійсності, а що ні. Коли на початку судового слідства голова суду запропонував не зачитувати німецького варіанта доньчиної книжки, що, підготовлений до публікації одним німецьким видавництвом, був доступний у рукописі всім учасникам процесу, Ганна повинна була дати свою згоду, й під роздратованим поглядом голови суду адвокат переконував її, але вона відмовилась. Не хотіла вона й визнати, ніби під час одного попереднього судового допиту призналася, що мала ключа від церкви. Вона не мала ключа, ніхто не мав ключа, взагалі не було якогось одного ключа від церкви, бо було багато ключів до багатьох дверей, вони зберігалися зовні в слюсарні. Але в протоколі її судового допиту, який вона читала й підписала, стояло по-іншому, а коли вона запитала, чому їй намагаються щось накинути, її ситуація не поліпшилась. Вона запитувала не гучно, не сварливо, проте наполегливо, причому, на мій погляд, можна було і помітити, й почути, що вона збентежена та безпорадна, а кажучи, ніби їй щось накидають, вона аж ніяк не звинувачувала в порушенні закону. Але голова суду зрозумів її слова саме так і гостро відреагував на них. Ганнин адвокат скочив на ноги й заговорив із квапливим завзяттям, проте його запитали, чи закид своєї клієнтки він вважає за свій, тож бідолаха знову сів.

Ганна намагалася виправити ситуацію. Заперечила, ніби мала на увазі, що до неї ставляться несправедливо, й визнала, мовляв, на її думку, її звинувачують на законних підставах. Заперечувала Ганна затято, а визнавала охоче, немов тим визнанням здобувала право заперечувати або немов разом із запереченням брала на себе обов’зок визнавати те, що, як бути чесною, вона не могла спростувати. Проте не помітила, що її наполегливість розсердила голову суду. Вона анітрохи не відчувала середовища, не усвідомлювала правил, за якими відбувалася гра, не розуміла формул, згідно з якими визначали винність і невинність, осуд і виправдання. Її адвокат мав би компенсувати Ганні чуття ситуації, якого їй бракувало, повинен був мати більше досвіду та впевненості, або ж, коли сказати просто, мав би бути кращим. Або ж Ганна не повинна була так ускладнювати йому завдання; вона відверто відмовляла йому в довірі, проте й не обрала якогось іншого адвоката, що був би гідний її довіри. Адвоката їй призначив сам суд.

Інколи Ганна начебто досягала невеличкого успіху. Пригадую її допит із приводу добору в таборі. Решта звинувачених заперечували, що коли-небудь мали якусь причетність до того добору. Ганна охоче призналася, що брала в ньому участь, проте не одна, а як і решта й разом із рештою, тому голова суду подумав, що на неї можна натиснути.

— Як відбувався добір?

Ганна розповіла, що наглядачки домовились між собою, щоб із кожної з шести однакових за розмірами табірних зон виділяти по десять в’язнів, отож разом шістдесят, проте, залежно від рівня захворюваності в тій або іншій зоні, ці цифри могли коливатися, зрештою всі чергові наглядачки спільно вирішували, кого слід відправити.

— Ніхто з вас не відмовлявся, ви всі вирішували разом?

— Так.

— А хіба ви не знали, що посилаєте в’язнів на смерть?

— Ні, але ж надходили нові, і старі мали звільнити для них місце.

— Отож, прагнучи звільнити місце, ви казали: «Тебе, тебе і тебе треба послати назад і заподіяти вам смерть?»

Ганна не зрозуміла, про що голова суду хотів запитати її цим реченням.

— Я… тобто… А ви що робили б тоді? — Ганна запитувала цілком серйозно. Вона не знала, що іншого вона мала робити тоді і чи взагалі можна було робити щось інше, й тому хотіла, щоб саме голова суду, який, здається, знав усе, відповів, що він робив би в тій ситуації.

На якусь мить запала тиша. В німецькому кримінальному судочинстві підсудний ніколи не ставить запитань суддям. Він повинен, він не може обминати запитання або уникати їх, висловлюючи якісь докори, відповідаючи на запитання запитанням. Це всім було ясно, навіть голові суду, і я зрозумів тепер, чому він, хитруючи, вдавав роздратованість: то була його маска. Сховавшись під нею, він міг виграти трохи часу і знайти відповідь. Але небагато: що довше він мовчав, то більше зростали напруга і чекання, то кращою мала бути відповідь.

— Є речі, до яких людина просто не повинна братись і від яких людина, якщо не йдеться про саме її життя, повинна відмовлятися.

Мабуть, цих слів вистачило б, якби, проказуючи їх, він говорив про Ганну, а то і про самого себе. А балачки про те, що треба і чого не можна робити, і те, якою може бути плата за відмову, аж ніяк не відповідали серйозності Ганниного запитання. Ганна хотіла знати, що конкретно вона мала б робити у тій ситуації, а не чути повчання, мовляв, є речі, яких людина не робить. Відповідь судді видалась безпорадною й жалюгідною. Це зрозуміли всі. Люди відповіли розчарованими зітханнями й зачудовано подивились на Ганну, що певною мірою виграла словесний поєдинок. А сама вона поринула в роздуми.

— Отже, я… я не… не повинна була зголошуватись, коли працювала в Сименса?

То було запитання не до судді. Вона говорила сама з собою, вагаючись, запитувала себе, бо ще ніколи не ставила собі такого запитання й сумнівалася, чи слушне воно, не знала, чи є на нього відповідь.

7

Наполегливість, із якою заперечувала Ганна, дратувала суддю, але готовність, із якою вона зізнавалася, не менше дратувала й решту підсудних. Для ‘їхнього захисту, а також для захисту самої Ганни така поведінка була згубна.

Власне, характер свідчень був сприятливим для підсудних. Доказами на користь першого головного пункту звинувачень були тільки свідчення матері й доньки, що вижили, та доньчина книжка. Добрий адвокат, не зачіпаючи суті свідчень матері й доньки, міг би цілком вірогідно заперечити, що саме ці підсудні здійснювали добір. Адже твердження свідків були неточні й не могли бути точними; крім того, був ще комендант, охоронці, інші наглядачки, існувала ієрархія функцій і наказів, з якою в’язні стикалися тільки почасти, а отже, тільки почасти могли розповісти про неї. Так само і з другим пунктом звинувачення. Мати й донька були замкнені в церкві й нічого не могли сказати про те, що діялося за її стінами. Підсудні, щоправда, не могли стверджувати, буцімто їх не було там. Інші свідки, що тоді жили в селі, розмовляли з ними й пам’ятали їх. Але ці інші свідки мали стерегтися, щоб і їм не кинули закид, мовляв, вони самі могли врятувати в’язнів. Якщо там були тільки звинувачені, то хіба не могли селяни впоратися з кількома жінками й самі відкрити двері церкви? Хіба не мали вони теж дотримуватись тієї самої лінії захисту, що й підсудні, які — а також і вони, свідки, — начебто діяли під примусом, що правив за пом’якшувальну обставину? Скажімо, запевняти, мовляв, скорившись силі або наказові охоронців, що все-таки не розбіглись і далі керували наглядачками, вони якийсь час були відсутні, наприклад несли пораненого в лазарет, а потім одразу повернулися.

Коли адвокати решти підсудних помітили, що така стратегія розбивається об добровільні зізнання Ганни, вони вхопилися за іншу стратегію, намагаючись скористатися тими зізнаннями, щоб звинуватити Ганну і зменшити тягар звинувачень для решти підсудних. Адвокати взялися до діла з суто професійної дистанції. Решта підсудних допомагали їм обуреними запереченнями.

— Ви сказали, ви знали, що посилаєте в’язнів на смерть, — але ж це стосується тільки вас, хіба не так? Звідки ви могли знати, що саме знають ваші колеги? Може, то тільки ваші припущення і, зрештою, ви не знали напевне, правда? — звернувся до Ганни адвокат котроїсь підсудної.

— Але ж усі ми знали…

— «Ми», «усі ми», — мабуть, це простіше вимовити, ніж казати «я», «тільки я»? А чи правда, що ви, тільки ви, мали в таборі своїх підопічних, певне, молоденьких дівчат, якийсь час одну, а потім уже іншу?

Ганна завагалася.

— Гадаю, я була не єдина, що…

— Падло ти брехливе! То були твої любки, твої, тільки твої! — огидно викривляючи рот, вочевидь розлютилась інша підсудна, дебела, огрядна, мов квочка, жінка.

— А може бути таке, що ви кажете «знали» там, де ви хіба що могли припускати, і «гадаю» там, де ви просто вигадуєте?

Адвокат похитав головою, немов із гірким жалем уже слухав її ствердну відповідь.

— Чи правда, що всі ваші підопічні, коли набридали вам, поверталися з наступною партією в Аушвіц?

Ганна не відповіла.

— То був ваш окремий, ваш особистий добір, правда? Ви вже не хотіли їх бачити і тепер прагнете прикритися тим, що начебто виробляли всі. Але ж…

— О Господи! — Донька, що, давши свої свідчення, сиділа поміж публіки, сплеснула руками перед обличчям. — Як я могла забути!

Голова суду запитав її, чи хоче вона доповнити свої свідчення. А вона навіть не чекала, поки її покличуть наперед. Підвелася й говорила зі свого місця серед публіки:

— Атож, вона мала любок, завжди якусь молоденьку, кволу, тендітну дівчину, брала їх під свою опіку і дбала, щоб вони не працювали, давала їм найкраще місце, краще піклувалася і краще годувала їх, а ввечері забирала до себе. Ті дівчата не мали права розповідати, що там діялось вечорами, і ми думали, ніби вона… тим паче, що всі вони потрапляли до партій на Аушвіц, ніби вона втішалася ними, а потім пересичувалась. А насправді було не так, якось одна з них заговорила, і ми дізналися, що дівчата читали їй уголос, вечір у вечір. Це було краще, ніж якби вони… атож, краще, ніж якби вони, знесилівши, вмерли на тому будівництві, я, певне, думала, що так краще, інакше не забула б цього ніколи. Та, чи було це краще.

Вона сіла.

Ганна обернулась і глянула на мене. Її погляд одразу знайшов мене, тож я здогадався, що вона знала увесь час про мою присутність. Ганна, дивилась мені просто у вічі. Її погляд ні про що не просив, нічого не благав, ні в чому не запевняв і нічого не обіцяв. Вона просто дивилась. Я побачив, яка вона напружена й виснажена. Мала синці під очима, а на кожній щоці згори вниз прорізалася зморшка, якої давніше не було, ще не глибока, та однаково схожа на рубець. Я почервонів під її поглядом, і вона відвернулася, знову почала дивитись на суддів.

Голова суду запитав адвоката, що запитував Ганну, чи є в нього інші запитання до підсудної. Той захотів дізнатися про це в Ганниного адвоката. Запитай її, думав я. Запитай її, чи вона тому обирала кволих і тендітних дівчат, що інакше вони б не витримали роботи на будівництві, що інакше їх відвезли б із наступною партією в Аушвіц, і тому бодай останній місяць життя вона робила стерпним для них. Скажи їм про це, Ганно. Скажи, що хотіла полегшити їм останній місяць життя. Що саме це було причиною, чому ти обирала тендітних і кволих. Що не було й не могло бути ніякої іншої причини. Та адвокат ні про що не запитував Ганну, а сама вона мовчала.

8

Німецький переклад книжки, яку написала донька про своє табірне життя, опублікували тільки після процесу. Щоправда, на процесі вже був рукопис, але читати його давали лиш учасникам процесу. Я був змушений читати ту книжку англійською мовою, і ця праця була мені тоді ще тяжка і незвична. Чужа, ще не опанована мова, з якою доводиться воювати, завжди становить своєрідну суміш дистанції і близькості. Можна докладно опрацювати книжку і все-таки не засвоїти її. Вона лишається не менш чужою, ніж мова.

Через багато років я перечитав її і збагнув, що дистанцію створює сама книжка. Вона не запрошує до ототожнення й не пробуджує симпатій ані до матері, ані до доньки, ані до тих жінок, з якими вони обидві поділяли долю в різних таборах, а зрештою в Аушвіці та під Краковом. Старости бараків, наглядачки та охоронці набували певних рис і контурів тільки внаслідок свого ставлення до в’язнів, що могло бути або кращим, або гіршим. У книжці відчувається дух заніміння, що його я вже намагався описати. Та навіть у тому занімінні донька не втратила спроможності реєструвати й аналізувати. І вона нічим не занапастила книжку — ані співчуттям до самої себе, ані усвідомленням, що вона вибралася, вижила і табірні роки не тільки зміцнили її, а й посприяли формуванню літературного таланту. Вона писала про себе і свою розважливу, як на її юні літа, й пронозувату поведінку з тією самою тверезістю та ясністю, з якою писала про все інше.

Ганна не постає в тій книжці ані під своїм ім’ям, ані так, щоб її можна було впізнати та ідентифікувати. Інколи мені здавалося, начебто я впізнаю її в одній наглядачці, що, як написано, була молода, гарна й вирізнялася сумлінністю виконання своїх обов’язків, але певності я не мав. Коли я дивився на решту підсудних, то тільки Ганна могла бути тією зображеною в книжці наглядачкою. Та були й інші наглядачки. В одному таборі донька знала наглядачку, яку називали «Кобилою»; вона теж була молода, гарна і працьовита, але жорстока й нестримана. З нею донька порівнювала оту наглядачку з останнього табору. А може, не тільки вона робила такі порівняння. Може, й Ганна знала про ту наглядачку, пам’ятала про неї і тому була така вражена, коли я порівняв її з конем?

Табір під Краковом був для матері та доньки останньою зупинкою перед Аушвіцом. Цей табір забезпечував певну полегкість: праця була тяжка, але легша, годували краще, жінки спали по шестеро в одній кімнаті, а не сотня в одному бараку. Й було тепліше: жінкам по дорозі з заводу в табір дозволяли збирати ріща. Гнітив, щоправда, страх перед добором. Але й він був не такий сильний, як в Аушвіці. Щомісяця відправляли шістдесят жінок, шістдесят десь із тисячі двохсот, отож був шанс прожити двадцять місяців, якщо людина мала лише пересічну силу, але завжди можна було сподіватися, що ти сильніший за пересічну людину. Крім того, можна було й сподіватися, що війна закінчиться швидше, ніж через двадцять місяців.

Біда почалася, коли табір закрили і в’язнів відправили на захід. Була зима, падав сніг, а одяг, у якому жінки замерзали на заводі, бодай трохи латавши його в таборі, був украй поганеньким, а ще гіршим було взуття, часто ганчір’я або газети, зв’язані так, щоб триматися купи, коли людина стоїть або ходить, але не так міцно, що витримати довгий перехід через сніги і кригу. Але жінки не просто йшли: їх підганяли, вони були змушені бігти. «Марш смерті? — запитує донька в книжці й відповідає: — Ні, клус смерті, чвал смерті». Чимало померло по дорозі, інші вже не підводились після ночі, проведеної в клуні чи просто під муром. За тиждень загинула майже половина жінок.

Церква була кращим притулком, ніж клуні та мури, де раніше траплялося ставати на ніч жінкам. Коли їм доводилось нічлігувати на покинутих подвір’ях, охоронці й наглядачки займали хати та будиночки. А тут, у майже безлюдному селі, вони могли розміститись у пасторському домі, а в’язнів знову-таки загнати до клуні чи лишити під муром. Те, що жінок пустили до церкви й навіть нагодували в селі гарячою юшкою, немов провіщало кінець злигоднів. Отож в’язні поснули, а трохи згодом упали бомби. Поки горіла сама дзвіниця, вони тільки чули, як гуготить пожежа, але нічого не бачили. Коли верхівка дзвіниці впала на дах, ще кілька хвилин не було видно полум’я. Потім вогненні уламки почали падати вниз, на жінках загорівся одяг, впали кілька балок і підпалили стільці, лави й кафедру, а невдовзі покрівля провалилася в неф і все пойнялось яскравим полум’ям.

Донька вважала, що жінки могли б урятуватися, якби одразу заходилися всім гуртом висаджувати якісь двері. Та коли вони збагнули, що сталося і що чекає на них, збагнули, що їх ніхто не відімкнув, було вже запізно. Коли їх розбудив вибух бомби, стояла глупа ніч. Якийсь час вони чули тільки дивний, страшний шум у дзвіниці й навіть не ворушилися, щоб краще чути той шум і зрозуміти, що діється. Те, що то тріщить і лютує полум’я, що то саме відблиск пожежі яскраво освітив знадвору всі вікна, що удар, який почувся над головою, означав перехід вогню із дзвіниці на церковний дах, вони зрозуміли тільки тоді, коли дах уже взявся полум’ям. Зрозуміли і зняли крик, зойкали з жаху, гукали на поміч, кинулись до дверей, налягали на них, били їх, верещали.

Коли охоплений полум’ям дах провалився вниз, стіни церкви немов правили тому вогню за справжній камін. Більшість жінок не задушились, а згоріли в яскравому гуготливому полум’ї. Врешті-решт вогонь пропалив і пропік навіть обкуті залізом церковні двері. Але це сталося лише через кілька годин.

Мати й донька вижили, бо мати з хибних міркувань учинила слушно. Коли жінок охопила паніка, їй уже було несила бачити їх. Разом із донькою вона втекла на хори, їй було байдуже, що там ближче до полум’я, вона тільки прагнула бути сама, чимдалі від жінок, що палали, зойкали й метались у різні боки. Хори були вузенькі, такі вузенькі, що матір і доньку мало не зачепили, падаючи вниз, напівзгорілі крокви й бантини. Вони притулилися до стіни і дивились та слухали, як лютує полум’я. Наступного дня мати з донькою не наважилися зійти вниз і покинути церкву. Коли знову настала ніч, боялися, що в пітьмі недобачать сходинок і не знайдуть дороги. Лиш удосвіта другого дня вийшли з церкви і здибали кілька селян, що приголомшено й безмовно прикипіли до них очима, проте дали їм одягнутись та попоїсти й відпустили їх.

9

— Чому ви не відімкнули двері?

Голова суду по черзі ставив це запитання всім підсудним, і вони одна за одною давали ту саму відповідь. Вони не могли відімкнути. Чому? Коли бомба впала на пасторський дім, вони були поранені. Або ж їх оглушило. Або ж вони дбали про поранених охоронців і решту наглядачок, діставали їх з-під руїн, перев’язували, піклувалися про них. Вони й у думці не мали ту церкву, не були поблизу неї, не бачили, що вона горить, і не чули з неї криків на поміч.

Голова суду звертав до всіх підсудних той самий докір. Адже рапорт можна було прочитати по-іншому. Він був складений зумисне обережно. Сказати, ніби в рапорті, знайденому серед документів СС, написано по-іншому, було б хибно. Зате було правдою, що його можна прочитати по-іншому. Зокрема в тому рапорті поіменно повідомляли, хто загинув у пасторському будинку, хто був поранений, хто на вантажній машині транспортував поранених у лазарет, а хто їхав як супровід у легковому автомобілі. Далі була згадка, що наглядачки лишилися, щоб дочекатися кінця пожежі, не дати поширитися полум’ю й перешкодити спробам утечі під прикриттям пожежі. Було й повідомлення про смерть в’язнів.

Оскільки серед згаданих у рапорті прізвищ не було прізвищ підсудних, це свідчило, що звинувачені належали до тих наглядачок, які лишилися. А оскільки вони лишилися, щоб перешкодити спробам утечі, це свідчило, що з евакуацією поранених із пасторського будиночка й від’їздом машин у лазарет скінчилося не все. Наглядачки, як можна було зрозуміти з того рапорту, мали зачекати, поки вгамується полум’я, й не відкривати дверей церкви. Серед полишених наглядачок були, як можна здогадатися, й підсудні.

Ні, цього всього, повторювали одна підсудна за другою, насправді не було. Рапорт не відповідає дійсності. Це видно вже з того, що серед даних наглядачкам завдань був і наказ не дати поширитися полум’ю. Як вони мали виконувати цей наказ? Це безглуздя, та й друге завдання — перешкодити спробам утечі під прикриттям пожежі — теж безглуздя. Які там спроби втечі! Ніби їм не треба було дбати про своє власне життя, щоб вони мали змогу турбуватися ще й про інших — про в’язнів, — дивитися, щоб ніхто з них не втік. Ні, в рапорті абсолютно перекручені всі події, вчинки і страждання тієї ночі. Звідки міг з’явитися такий неправдивий рапорт? Цього підсудні теж не знали.

Аж тут надійшла черга огрядно-огидної наглядачки. Ця знала.

— Запитайте її! — тицьнула вона пальцем на Ганну. — Це вона написала рапорт. Вона винна в усьому, тільки вона, а тим рапортом намагалась приховати свої сліди і втягнути нас.

Голова суду запитав Ганну. Та це було його останнє запитання. А перше запитання було таке:

— Чому ви не відімкнули двері?

— Ми були… Ми мали… — шукала відповіді Ганна. — Ми не знали, як зарадити собі іншим способом.

— Ви не знали, як зарадити собі іншим способом?

— Дехто з-поміж нас загинув, інші повтікали. Ви сказали, що вони повезли поранених у лазарет і повернулись, але вони знали, що вже не повернуться, і ми знали теж. Може, вони взагалі в лазарет не поїхали, тяжко поранених там не було. Ми б теж поїхали з ними, але нам сказали, що поранені потребують місця, крім того, вони однаково не… однаково не дуже хотіли, щоб з ними їхало так багато жінок. Я не знаю, куди вони поїхали.

— А що робили ви?

— Ми не знали, що діяти. Все сталося так швидко, згорів пасторський будинок, згоріла дзвіниця, чоловіки й машини були ще тут, а ось уже поїхали, тож ми й опинилися самі з жінками в церкві. Вони нам лишили якусь зброю але ми не вміли стріляти з неї, та навіть якби вміли — хіба це зарадило б нам, жменьці жінок? Як ми могли б охороняти стільки в’язнів? Адже колона дуже розтягується, навіть коли збивати її докупи; щоб охороняти таку довгу процесію, потрібно набагато більше людей, ніж кілька жінок. Ганна на мить замовкла. — А потім почулися крики, щоразу моторошніші. Якби ми тоді відкрили двері й усі вибігли…

Голова суду зачекав якусь хвильку.

— Ви боялися? Ви боялися, що в’язні можуть розправитися з вами?

— Що в’язні нас… ні, але як ми змогли б знов утвердити порядок? Був би хаос, якому ми не змогли б дати раду. А якби вони спробували тікати…

Голова суду знову зачекав, але Ганна не закінчила речення.

— Ви боялися, що в разі втечі вас могли б заарештувати, засудити, розстріляти?

— Таж не могли ми дати їм просто втекти! Ми все-таки відповідали за них! Тобто ми ж їх охороняли увесь час, у таборі та під час переходу, був же якийсь сенс у тому, що вони не втекли. Через те ми й не знали, що діяти. Не знали ми і в подальші дні. Їх уже так багато загинуло, а ще живі були такі кволі… Ганна збагнула, що своїми словами вона аж ніяк не допомагає своїй справі. Але сказати щось інше не могла. Вона могла тільки спробувати сформулювати вже сказане ще краще, краще описати й пояснити. Та що довше вона говорила, то гіршою видавалася її ситуація. Не змігши назвати ще одного «ще», Ганна знову звернулася до голови суду:

— А що робили би ви?

Але цього разу вона й сама вже знала, що не почує відповіді. Вона й не чекала на ту відповідь. І ніхто не чекав. Голова мовчки похитав головою. Не те що ніхто не міг собі уявити оту розгубленість і безпорадність, про яку говорила Ганна. Ніч, холод, сніг, вогонь, зойки жінок у церкві, втеча тих, хто віддавав накази наглядачкам, проводив їх, — це ж не проста ситуація. Але чи може розуміння, що ситуація була складна, зменшити жах перед тим, що зробили або чого не зробили наглядачки? Немов тут ідеться про автомобільну аварію на безлюдній вулиці холодної зимової ночі з потерпілими й великими збитками, коли ніхто не знає, що діяти? Або про конфлікт між двома обов’язками, коли обидві заслуговують нашої поваги? Звісно, може, але ніхто не хотів уявляти собі того, про що говорила Ганна.

— Ви написали рапорт?

— Ми всі разом міркували, що нам слід написати. Ми не хотіли вплутувати тих, хто втік звідти. Але, якщо і зробили щось не так, не хотіли, щоб і нас звинуватили.

— Ви сказали, що міркували разом. А хто написав?

— Ти! — друга підсудна знову тицьнула пальцем на Ганну.

— Ні, я не писала. Невже має значення, хто написав?

Прокурор запропонував здійснити експертизу: порівняти почерк, яким написано рапорт, і зразок письма підсудної Шміц.

— Мого письма? Ви хочете, щоб я писала?..

Голова суду, прокурор і Ганнин адвокат засперечалися, чи зберігає почерк свій характер, коли минуло понад п’ятнадцять років, і чи можна впізнати його. Ганна слухала й кілька разів поривалася щось сказати чи запитати, видаючись дедалі стривоженішою. А потім заявила:

— Не треба ніякої експертизи. Зізнаюся: це я написала рапорт.

10

Про семінари, що відбувалися по п’ятницях, я не пам’ятаю нічого. Навіть намагаючись уявити собі судове засідання, не пригадую нічогісінько з того, що ми мали науково опрацювати. Про що ми говорили? Що ми прагнули дізнатися? Чого навчив нас професор?

Зате пам’ятаю неділі. Просидівши кілька днів у суді, в мені прокинулась жага відчуттів за барвами й запахами природи. По п’ятницях і суботах я надолужував те, що пропускав в інші дні тижня в університеті, принаймні працював стільки, щоб міг скласти всі семінари й опанувати увесь навчальний матеріал семестру. А в неділю завжди ходив на прогулянку.

Гайліґенберг, базиліка св. Михайла, вежа Бісмарка, Філософський шлях, берег річки — свій щонедільний маршрут я майже не змінював. Я знаходив досить розмаїття в тому, щоб щотижня бачити соковиту зелень і Рейнську низовину то в мареві спеки, то за пеленою дощу, то під низьким хмаровинням, а в лісі вдихати пахощі ягід і квітів, коли припікає сонце, і землі та прілого торішнього листя, коли йде дощ. А загалом я не потребував великого розмаїття й не шукав його. Наступна подорож трохи дальша за попередню, наступний привал на місці, яке я відкрив останнього разу і яке припало мені до вподоби, — якийсь час я гадав, що годиться бути сміливішим, і змушував себе їздити на Цейлон, у Єгипет, до Бразилії, перше ніж знову взявся ще ближче знайомитись із рідним, знайомим мені краєм. Саме там я бачу найбільше.

Я знову знайшов те місце в лісі, де мені відкрилася Ганнина таємниця. Там немає нічого незвичайного, і тоді не було нічого незвичайного, ніякого прикметного дерева чи скелі, ніякої цікавої точки, звідки можна побачити місто або рівнину, — одне слово, нічого, що могло б спонукати до несподіваних асоціацій. Думаючи про Ганну й тиждень у тиждень ходячи тими самими стежками, я вхопився за одну думку, простежив її власний шлях і зрештою дійшов її власного висновку. Коли він сформувався, то вже існував і міг постати всюди, або принаймні всюди, де дозволяють знайоме середовище й знайомі обставини, і це була несподіванка, що не навалюється зовні, а росте, постає в душі на основі припущень і спостережень. Отож сталося це на стежині, що круто піднімається вгору, перетинає шосе, проминає джерело і спершу веде під високі старі похмурі дерева, а потім через світлий гайок.

Ганна не вміє ні читати, ні писати.

Через те вона просила, щоб їй читали. Через те вона під час нашої велосипедної мандрівки казала, щоб я все читав і писав, і тому так розлютилася вранці в готелі, коли знайшла мою записку, здогадалася про моє сподівання, що вона знатиме її зміст, і злякалася, що я викрию її. Через те вона втекла, коли їй запропонували підвищення в трамвайному депо: її ґандж, який вона могла приховати, працюючи кондуктором, виявився 6, якби її стали вчити на водія. Через те вона втекла від підвищення на заводі Сименса й подалась у наглядачки. Через те вона, щоб уникнути експертизи почерку зізналася, що написала рапорт. То через те вона й на процесі говорить собі на згубу? Адже вона не читала ні дончиної книжки, ні звинувачень і тому не бачила шансів на свій захист та не могла як слід підготуватися до нього. Може, саме тому вона відправляла своїх підопічних в Аушвіц, щоб ті, раптом щось помітять, заніміли навіки? І, може, саме тому вибирала своїх підопічних з-поміж кволих?

А чому? Бо соромилась, що не вміє ані читати, ані писати, тож воліла радше покинути мене, ніж бути викритою, збагнув я. Я й сам знав сором як причину ухильності, оборони, приховувань, перекручень, ба навіть образ. Але сором Ганни, що вона не вміє читати й писати, як причина її поведінки на процесі й у таборі? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона викриває себе як злочинця? Зі страху, що її викриють як неписьменну, вона коїть злочин?

Ох, як часто тоді й відтоді ставив я собі це запитання! Якщо мотивом Ганни був страх перед викриттям, то навіщо замість безневинного викриття як неписьменної страхітливе викриття як злочинця? Чи, може, вона гадала, ніби їй пощастить викрутитись і виплутатись узагалі без викриття? Може, вона просто дурна? І така марнославна й лиха, щоб, уникаючи викриття, стати злочинницею?

І тоді, і згодом я знову й знову повертався до цього питання. Ні, казав я собі, Ганна не вирішила стати на шлях злочину. Вона вирішила уникнути підвищення на заводі Сименса й опинилася наглядачкою в таборі. Ні, вона відправляла тендітних і кволих із партією в’язнів в Аушвіц не тому, що вони їй читали, а вибирала їх для читання тому, що хотіла зробити для них стерпним останній місяць життя, перше ніж їх однаково мали забрати в Аушвіц. Ні, на процесі Ганна не вагалася між викриттям як неписьменної і викриттям як злочинниці. Вона нічого не вираховувала, не мала ніякої тактики. Вона змирилася, що її притягли до відповідальності, й не хотіла, щоб на додачу ще й викрили її неписьменність. Вона не захищала своїх інтересів, а боролася за свою правду, свою справедливість. Але, оскільки їй завжди доводилося трохи прикидатись, оскільки вона не могла бути цілком відверта, бути цілком собою, то була жалюгідна правда й жалюгідна справедливість, проте її особисті правда і справедливість, а та боротьба — її боротьбою.

Напевне, Ганна вже виснажена до краю. Вона невтомно бореться й завжди боролася не задля того, щоб показати, що вона вміє, а щоб приховати, чого не вміє. Це життя, чиї пориви — енергійні відступи, а перемоги приховані поразки.

Мене вкрай дивувала розбіжність між тим, чим переймалася Ганна, покидаючи моє рідне місто, і тим, що я тоді уявляв собі та змальовував. Я був певен, що прогнав її, бо Ганна відчувала, що її зрадили і зреклися, а насправді вона просто уникнула свого викриття на тій трамвайній роботі. Хай там як, але обставина, що я не прогнав її, нічого не міняла в тому, що я її зрадив. Отож я й далі був винний. Навіть якщо я не винний, бо зрада злочинниці не становить провини, я винний уже тому, що любив її.

11

Коли Ганна зізналася, що написала рапорт, вона значно полегшила гру решті підсудних. Тепер вони казали, що Ганна, якщо не діяла сама, тиснула на інших, погрожувала їм, змушувала їх. Саме вона водила пером і керувала словом. Вона вирішувала.

Селяни, що були за свідків, не могли ані підтвердити, ані заперечити їхніх слів. Вони бачили, що охоплену полум’яіи церкву стерегли багато жінок у мундирах і не відкривали її, і саме тому й не наважувалися відкрити її самі. Вранці вони знову бачили жінок, що виходили з села, й упізнали в них підсудних. А котра підсудна командувала вранці чи взагалі котрась підсудна командувала, сказати вони не могли.

— Але ж ви не можете відкинути, що ця підсудна, — адвокат якоїсь іншої підсудної показав на Ганну, — вирішувала все?

Атож, вони не могли, зрештою, в них не було підстав, а з огляду на решту підсудних, що вочевидь були старші, втомленіші, боягузливіші та нещасніші, й не хотіли. В порівнянні з рештою наглядачок Ганна була проводирем. Крім того, існування проводиря позбавляло селян тягаря провини: адже відмова надати допомогу перед лицем підрозділу, згуртованого волею командира, — річ зовсім інша, ніж відмова надати її з огляду на жменьку розгублених жінок.

А Ганна боролася далі. Признавалася в тому, що відповідало правді, й заперечувала те, що було неправдивим. Заперечувала з дедалі більшою силою розпачу. Говорила вона не гучно. Але сама наполегливість, із якою вона промовляла, справляла на суд неприхильне враження.

Зрештою вона склала зброю. Говорила тільки тоді, коли її запитували, відповідала коротко, без пояснень, інколи нервово й розгублено. Немов показуючи, що здалася, Ганна тепер, говорячи, не підводилась. Голова суду, що на початку засідання не раз казав, що їй не обов’язково стояти, що можна сидіти, тепер неприязно звернув увагу на цю обставину. Наприкінці процесу в мене часто створювалось враження, що судові набридло засідати, він уже прагне нарешті закінчити цю справу, йому тепер ідеться вже не про справу, а про щось інше, що після довгих тижнів порпання в минувшині він повернувся до сучасності.

Та й з мене було вже досить. Але для мене ця справа закінчитись не могла. Процес для мене не дійшов до кінця, а тільки починався. Я був серед публіки і раптом став учасником, бо і я тепер діяв та вирішував. Я не прагнув і не обирав цієї нової ролі, але вона дісталася мені, байдуже, хотів я чи ні, байдуже, робив що-небудь, а чи був цілковито пасивним.

Щось робив, — але ж ішлося тільки про одне. Я міг підійти до голови суду і сказати що Ганна неписьменна. Що вона не була провідним учасником і головним винуватцем, як каже про неї решта. Що її поведінка на процесі не свідчить про очевидну непоправність, нерозважливість і зухвальство, а є наслідком того, що вона не могла ознайомитись попередньо зі звинуваченням та рукописом, а також браку будь-яких стратегічних і тактичних міркувань. Що вона, захищаючись, завдала собі великої шкоди. Що вона винна, але не така винна, як здається.

Напевне, я б не переконав голову суду. Але я б спонукав його до міркувань і розслідувань. Зрештою з’ясувалося б, що я мав слушність, і Ганну таки покарали б, але кара була б менша. Вона, хоч і піде до в’язниці, раніше вийде з неї, раніше знов опиниться на свободі, — хіба це не те, за що вона боролася?

Атож, боролася, проте не хотіла домогтися успіху завдяки тому, що її викриють як неписьменну. Не хотіла, щоб і той образ, який вона створила собі, я продав за кілька років ув’язнення. Вона б і сама могла піти на таку оборудку, але ж не пішла, тобто й не прагнула її. На її думку, образ, який вона створила собі, був вартий років ув’язнення.

Та чи справді він вартий? Чому вона не могла відступити від цього брехливого образу, що сковував, паралізував її? З тією енергією, з якою вона підтримувала брехню свого життя, вона б давно вже могла навчитися читати й писати.

Я спробував тоді поговорити про цю проблему з одним приятелем. Уяви собі, ніби хтось зумисне мчить до своєї згуби, а ти можеш урятувати його, — ти врятуєш? Уяви собі операцію і пацієнта, що вживає наркотики, з якими амнезія несумісна, але він соромиться, що вживає наркотики, і нічого не каже анестезіологові, — ти поговорив би з анестезіологом? Уяви собі судовий процес і підсудного, якого покарають, якщо він не признається, що він шульга, а отже, не міг скоїти злочину, здійсненого правою рукою, проте він соромиться, що шульга, ти скажеш судді, що відбувається насправді? Уяви собі, що він гомосексуаліст і як гомосексуаліст не міг скоїти злочину, який закидають йому, проте соромиться сказати, що він гомосексуаліст. Ідеться не про те, чи слід соромитись, коли ти шульга або гомосексуаліст, — просто уяви собі, що підсудний соромиться.

12

Я вирішив поговорити з батьком. Не тому, що ми були дуже близькі. Мій батько замикався в собі й не міг ані нам, дітям, передати свої почуття, ані дати раду тим почуттям, що їх ми відчували до нього. Досить довго я гадав, що за тією замкненістю і стриманістю криється ціле багатство нерозкритих скарбів. А згодом запитував себе, чи там узагалі було що-небудь. Напевне, як юнак, замолоду він і справді мав багатство почуттів, але, не даючи їм виявитись, дозволив їм із плином літ засохнути та відмерти.

Та саме через відстань між нами я й спробував поговорити з ним. Я прагнув розмови з філософом, який писав про Канта й Гегеля, що, як я знав, розглядали моральні питання. Крім того, батько, певне, спроможний абстрактно пояснити мою проблему і, на відміну від приятеля, не зупиниться перед недостатністю поданих прикладів.

В дитинстві, коли ми хотіли поговорити з батьком, він призначав нам певну годину як і своїм студентам. Батько працював удома й ходив до університету тільки читати лекції й проводити семінари. Колеги і студенти, які хотіли поговорити з ним, приходили до нього додому. Я пригадую низку студентів, що попритулялись у коридорі до стіни й чекали, поки надійде їхня черга, багато хто з них читав, інші роздивлялися розвішані в коридорі краєвиди міста, ще інші дивились кудись у порожнечу, всі мовчали і тільки збентежено відповідали на вітання, коли ми, діти, проходили коридором і віталися з ними. Щоправда, ми не чекали в коридорі, коли батько призначав нам годину.

Але й ми точно визначеної години стукали в двері його кабінету, і він запрошував нас.

Я пам’ятаю два різні кабінети свого батька. Вікна першого, де Ганна обходила книжки, ведучи пальцем по їхніх спинках, дивились на вулиці та будинки. Вікна другого кабінету виходили на долину Рейну. Будинок, до якого ми переїхали на початку шістдесятих років і в якому лишилися жити батьки, коли ми, діти, виросли, стояв над містом на схилі. І в першому, і в другому кабінеті вікна не збільшували внутрішній простір, залучаючи зовнішній світ, а вішали той світ у кімнаті, немов картину. Робочий кабінет мого батька був черепашкою, де книжки, папери, думки, дим від люльки й сигар створювали свої власні вектори сил, що відрізнялися від векторів зовнішнього світу. Кабінет був мені водночас і близьким, і чужим.

Батько дозволив мені викласти мою проблему в абстрактній формі і з прикладами.

— Отже, це пов’язане з судовим процесом, правда? — мовив він, але одразу ж похитав головою, показуючи, мовляв, не чекає на відповідь, не наполягає, нічого не прагне дізнатися від мене, крім того, що я вже розповів. Потім сів, нахилив голову вбік, схопився за бильця й замислився. На мене він не дивився. Я розглядав його сиве волосся і, як і завжди, кепсько поголені щоки, глибокі зморшки на переніссі й від крил носа до кутиків вуст. Я чекав.

Заговоривши, він почав дуже здалеку. Розповідав про особистість, свободу й гідність, про людину як суб’єкт, про те, що її не можна перетворювати на об’єкт.

— Хіба ти забув, як малою дитиною ти завжди обурювався, що мати краще знає, ніж ти, що є добром для тебе? Вже те, якою мірою можна накидати дітям свою волю, становить справжню проблему. Проблема ця філософська, але філософія не переймається дітьми. Вона полишила це завдання педагогіці, хоча та впорується з ним поганенько. Філософія забула про дітей, — усміхнувся він мені, — забула назавжди, а не так, як я про вас, тільки інколи.

— Але ж…

— Та коли йдеться про дорослих, я не бачу абсолютно ніякого виправдання, щоб те, що вважає за добро для них, ставити вище того, що вони самі вважають за своє добро.

— Навіть тоді, коли згодом вони самі будуть щасливі від цього?

Батько похитав головою.

— Ми говоримо не про щастя, а про гідність і свободу. Тебе аж ніяк не втішало, що мати завжди мала слушність.

Нині я охоче згадую ту розмову з батьком. Я забув про неї, але після його смерті почав у масиві спогадів шукати пов’язаних із ним чудових митей, переживань і подій.

Знаходячи їх, я милувався ними, дивуючись і радіючи. А тоді я спершу був спантеличений тим, як батько змішує абстрактність і наочність. Але зрештою я збагнув, що він казав мені: мені не треба розмовляти з суддею, я не маю ніякого права розмовляти з ним, і я відчув полегкість.

— Ну, подобається тобі філософія? — глянув на мене батько.

— Авжеж, я не знав, чи треба діяти в ситуації, яку я описав, і, власне, мене не тішила думка, що тут треба діяти, тож коли тут навіть, немає права діяти, я вважаю, що це… — Я не знав, що казати. Дає полегкість? Заспокоює? Приємна річ? Але ж де тут зв’язок із мораллю та відповідальністю? Я вважав, що такий результат цілком задовільний, не суперечить моралі та відповідальності, проте не міг сказати, що він для мене більше ніж полегкість, не міг назвати його добром.

— Приємна річ? — запропонував батько.

Я кивнув головою і стенув плечима.

— Ні, твоя проблема не має приємного розв’язку. Звичайно, треба діяти, коли за ситуації, яку ти описав, на тебе лягає відповідальність або зростає твоя відповідальність. Коли знаєш, що для іншого є добром, а він заплющує на те очі, треба спробувати розкрити йому очі. Треба лишити за ним останнє слово, але слід поговорити з ним — з ним, а не з кимсь за його спиною.

Поговорити з Ганною? Що я їй скажу? Що я добачив брехню, яку вона ховала від усіх? Що тій безглуздій брехні вона збирається пожертвувати все своє життя? Що та брехня не варта такої жертви? Що їй треба боротися, щоб не сидіти у в’язниці довше, ніж слід, бо потім ще багато можна зробити у своєму житті? А що саме? Багато чи мало — що їй робити зі своїм життям? Чи можу я відібрати в неї брехню її життя, не давши їй ніякої перспективи? Я не міг запропонувати їй ніякої далекої перспективи й не знав, як підійду до неї й казатиму, мовляв, усе правильно, за такі вчинки її життєвою перспективою може бути тільки ув’язнення на короткий або середній термін. Я не знав як постати перед нею й казати їй що-небудь. Я взагалі не знав, як я постану перед нею.

— А що, як немає змоги поговорити з ним? — запитав я батька.

Він із сумнівом подивився на мене, і я вже знав, що моє запитання недоречне. Моралізувати далі немає сенсу. Тепер я повинен тільки вирішити.

— Я більше нічим не можу тобі допомогти, — підвівся батько, і я теж став на ноги. — Ні, можеш не йти, просто мені крижі болять. — Він стояв зігнувшись, упершись руками в поперек. — Я не можу сказати, що мені прикро, що я не можу допомогти тобі. Тобто як філософ, до якого ти звернувся з проханням. Але як батько вважаю, що досвід неможливості допомогти своїм дітям просто нестерпний.

Я зачекав, але батько не сказав більше нічого. Я вважав, що він не хоче обтяжувати себе; я знав, коли б йому годилося більше дбати про нас і як він міг би більше допомогти нам. Потім подумав, що він, напевне, й сам це знає, і тому йому справді важко. Але, так чи інакше, я нічого не міг йому сказати. Я збентежився і відчував, що він збентежений.

— Що ж, тоді…

— Приходь коли завгодно, — глянув на мене батько.

Я не вірив йому й кивнув головою.

13

У червні суд вилетів на два тижні до Ізраїлю. Опитування свідка тривало там кілька днів. Але судді та прокурори поєднали судові обов’язки з туристичною поїздкою, побувавши в Єрусалимі, Тель-Авіві, Неґеві й на Червоному морі. Звичайно, не було ніякого відступу від службових обов’язків, порушень фінансової дисципліни, незаконних відпусток, але все це видавалося мені дивним.

Я планував цілком присвятити ці два тижні навчанню. Але не так сталось, як я гадав та уявляв собі. Я не міг зосередитися ні на навчанні, ні на викладачах, ні на книжках. Знову і знову мої думки відверталися й губилися в образах.

Я бачив Ганну коло охопленої вогнем церкви, з суворим обличчям, у чорному мундирі, з нагайкою в руках. Нагайкою вона виводить кривуляси на снігу і б’є себе по халяві. Я бачу її, коли їй читають уголос. Вона уважно слухає, ні про що не запитує й не висловлює ніяких зауваг. Минає година, і вона каже дівчинці, яка читала їй, що завтра з партією в’язнів та піде в Аушвіц. Дівчинка, миршаве створіння з коротко остриженими чорними косами й короткозора, заходиться плачем. Ганна ляскає долонею по стіні, й заходять дві жінки, теж в’язні у смугастих робах, і забирають дівчинку. Я бачу, як Ганна походжає доріжками табору, заглядає в бараки з в’язнями, наглядає за будівельними роботами. Це все вона робить із незмінно суворим обличчям, холодними очима й заціпленими вустами, а в’язні схиляють голови, гнуть спини над працею, туляться до стіни, намагаються втиснутись у стіну, сховатися в ній. Інколи постає чимало жінок-в’язнів, що ходять та бігають туди і сюди або ж формують ряди й колони та марширують, а Ганна стоїть між ними й вигукує команди, допомагає собі нагайкою, а її скривлене криком обличчя перетворюється в огидну гримасу. Я бачу, як падає дзвіниця на дах церкви, розметаються іскри, чую розпачливі крики жінок. Бачу наступного ранку спалену церкву.

Поряд з цими образами я бачу й інші. Ганну, що натягує в кухні панчоху; тримає перед ванною махрового рушника; з сукнею, яка має на вітрі, мчить на велосипеді; стоїть у кабінеті мого батька; танцює перед дзеркалом; дивиться на мене в басейні; Ганну, що слухає мене, розмовляє зі мною, усміхається мені, кохає мене. Гірше було, коли образи змішувались. Ганна, що з холодними очима й заціпленими вустами кохає мене; не мовлячи слова, слухає, як я читаю вголос, а в кінці ляскає рукою по стіні, розмовляє зі мною, а її обличчя перетворюється в гримасу. А найгіршими були сновиддя, коли сувора, владна, жорстока Ганна сексуально збуджувала мене, і я прокидався, сповнений туги, сорому та обурення. І страху, де я, власне, є.

Я знав, що ті фантазійні образи — жалюгідні штампи. Вони були несправедливі щодо тієї Ганни, яку я знав. І все-таки мали велику силу. Вони розбивали збережений у пам’яті образ Ганни і поєднувалися з табірними картинами, які я мав у своїй уяві.

Коли я сьогодні думаю про ті роки, мене дивує, як мало, зрештою, є наочних уявлень, як мало образів, що увиразнюють життя і вбивства в таборах. Коли йдеться про Аушвіц, ми знаємо про браму з написом на ній, багатоярусні нари, купи волосся, окулярів і валіз; про Біркенау — вхідну споруду з вежею, флігелями і брамою для потягів; про Берґен-Бельзен — гору трупів, яку побачили, визволивши табір, союзники і сфотографували її. Ми знаємо про деякі мемуари в’язнів, але чимало мемуарів опубліковано невдовзі після війни, а перевидано лиш у вісімдесятих роках, а доти ‘їх не було в планах видавництв. А нині вже є так багато книжок і фільмів, що світ таборів становить частину спільного світу, який ми уявляємо собі, — світу, що доповнює спільний реальний світ. Фантазія орієнтується в ньому, а після телевізійного серіалу «Голокост» і таких художніх фільмів, як «Сонин вибір», а надто «Список Шиндлера», використовує і їх, не тільки бере правдиві факти, а й доповнює та прикрашає їх. А тоді фантазія навряд чи мала простір для свого руху, існувала думка, що рух фантазії нітрохи не пасує тій приголомшеності, яка виникала під впливом світу таборів. Я знову і знову розглядав ті кілька картин, що їх фантазія завдячувала союзницьким фотографам і мемуарам в’язнів, аж поки ті картини стали штампами.

14

Я вирішив поїхати куди-небудь. Якби, надумавши сьогодні, я завтра міг поїхати в Аушвіц, я б, звичайно, поїхав. Але на те, щоб дістати візу, знадобилися б тижні. Отож я поїхав у Штрутгоф в Ельзасі. То був найближчий концтабір. Я не бачив ще жодного концтабору. Я хотів прогнати штампи реальністю.

Поїхав я автостопом і пригадую поїздку у ваговозі, водій якого пив пиво пляшку за пляшкою, а потім водія «мерседеса», що крутив кермо в білих рукавичках. За Страсбургом мені пощастило: автомобіль їхав у Ширмек, містечко недалеко від Штрутгофа.

Коли я сказав водієві, куди саме мені з ним по дорозі, він замовк. Я придивився до нього, проте на його обличчі не зміг прочитати нічого, що підказало б мені, чому він раптом замовк серед жвавої розмови. Водій був середнього віку, мав кощаве обличчя, темно-червону родимку або опік на правій скроні й рівненько зачесане на проділ чорне волосся. Він зосереджено дивився на дорогу.

Перед нами пробігали Воґезькі пагорби. Ми їхали поміж виноградників широкою долиною, що легенько піднімалася вгору. Праворуч і ліворуч на схилах росли мішані ліси, інколи траплялися каменоломня, збудований із цегли заводський цех із гофрованою покрівлею, старий санаторій, чималенька вілла з башточками між високих дерев. То праворуч, то ліворуч від нас тягнулася залізниця.

Згодом водій заговорив знову. Запитав, чому я їду в Штрутгоф. І я розповів про суд і те, що мені бракує наочних уявлень.

— Ага, ви прагнете зрозуміти, чому люди коїли такі страхітливі речі.

Голос його був трохи іронічний. А може, то було тільки діалектне забарвлення його голосу й мови. Перше ніж я відповів, він говорив уже далі:

— А що саме ви прагнете зрозуміти? Ви розумієте, що люди вбивають із пристрасті, любові чи ненависті, в ім’я честі або помсти?

Я кивнув головою.

— А розумієте, що люди вбивають, щоб стати багатими чи могутніми? Що вбивають під час війни або революції?

Я знову кивнув головою:

— Але ж…

— Але ж ті, кого вбили в таборі, нічого не заподіяли тим, хто вбив їх? Ви це хочете сказати? Ви хочете сказати, що не було ніяких причин для ненависті й не було війни?

Я вже не мав бажання ще раз кивати головою. Його слова були правдою, та аж ніяк не інтонація, з якою він вимовляв їх.

— Атож, не було війни й ніяких причин для ненависті. Але ж і кат не відчуває ненависті до тих, кого він страчує, та все-таки страчує. Тому що йому наказали? Невже ви гадаєте, ніби він страчує, бо йому наказали? І гадаєте, ніби я тепер веду мову про накази і послух, про накази, які давали рядовим у таборі та які вони мали виконувати?

Він зневажливо засміявся.

— Ні, я не говорю про накази і послух. Кат не виконує наказів. Він виконує свою роботу, не відчуває ненависті до тих, кого страчує, не помщається їм, не вбиває їх, бо вони, мовляв, застують йому шлях, погрожують йому чи нападають на нього. Вони йому абсолютно байдужі. Вони йому такі байдужі, що він може і вбивати їх, і не вбивати.

Водій глянув на мене.

— Що, вже немає «але»? Ну ж бо, кажіть, що люди не повинні бути такі байдужі одні до одних! Хіба вас такого не навчили? Солідарності з усіма, хто має людську подобу? Людської гідності? Поваги до життя?

Я був обурений і безпорадний. Я шукав слова, фрази, якими я міг би спростувати його слова і змусити його замовкнути.

— Одного разу, — провадив він далі, — я бачив фотографію з розстрілом євреїв у Росії. Євреї чекали голі довгою низкою, дехто стояв на краю канави, а позаду стояли солдати зі зброєю і стріляли їм у потилицю. Діялось те в каменоломні, а вище від євреїв та солдатів на карнизі стіни сидів офіцер, хитав ногою й курив сигарету. В його погляді відчувалася невеличка досада. Мабуть, на його думку, робота посувалася не досить швидко. А водночас на його обличчі проступала задоволеність, ба навіть утіха, певне, тому, що роботу таки робили і скоро кінець робочого дня. В нього не було ненависті до євреїв. Він не…

— То це були ви? Це ви сиділи на карнизі і…

Водій зупинився. Він побілів, мов крейда, пляма на його скроні спалахнула.

— Геть!

Я вийшов. Він крутнув кермо так, що я був змушений відскочити. Я ще чув, як гуде його машина за наступним поворотом. Потім усе стихло.

Я пішов дорогою вгору. Мене не перегнало жодне авто, ніхто не їхав мені назустріч. Я чув пташиний спів, шум вітру між дерев, інколи жебоніння струмка. З душі немов спав тягар. За чверть години я дійшов до концтабору.

15

Недавно я ще раз туди їздив. Була зима, ясний, холодний день. За Ширмеком ліс був засніжений, біліли присипані снігом крони і вкрита, немов покривалом, земля. Територія концтабору, видовжена ділянка на похилій гірській терасі, звідки відкривалася панорама Воґезів, сліпила очі під яскравим сонцем. Сіро-сині дерев’яні дво- і триповерхові сторожові вежі й одноповерхові бараки становили приємний контраст із білим снігом. Звичайно, там була обтягнена дротом брама з написом «Концентраційний табір Штрутгоф-Нацвайлер», а весь табір оббігала подвійна огорожа з колючого дроту. Але сам табір, де раніше бараки тісно тулились один до одного, а тепер лишилося кілька, годі було впізнати під іскристим сніговим покривом. То міг бути схил для спуску дітей на санках, де б вони відпочивали на зимових вакаціях, живучи в гостинних бараках із затишними, захищеними горизонтальними штабами вікнами, а саме цієї миті їх покликали до тістечок і гарячого какао.

Табір був закритий. Я побродив глибоким снігом по його території й промочив ноги. Я добре бачив увесь табір і пригадував, як тоді, під час перших відвідин, спускався сходами, що тягнулись униз поміж фундаментів розібраних бараків. Пригадував і піч крематорію, яку тоді показували в одному бараці, і те, що в іншому бараці виробляли бетонні блоки. Згадав і про свою тодішню марну спробу конкретно уявити весь табір, в’язнів, охоронців і людські страждання. Я й справді намагався, дивився на один барак, потім заплющив очі, ставлячи в один ряд барак за бараком. Я обійшов один барак, де мали спати в’язні, й уявив собі тісняву всередині. Я дізнався, що сходи поміж бараками правили водночас за місце переклички, й заповнив ті сходи, глянувши з нижнього краю табору на верхній, рядами спин. Але все марно, я мав відчуття жалюгідної, ганебної поразки. Йдучи назад, побачив унизу на схилі навпроти ресторану будиночок, як газова камера. Він був побілений, мав облямовані піщаником вікна й двері, тож цілком міг бути якимсь сараєм чи клунею або житлом для прислуги. Цей будиночок теж був закритий, і я не пригадував, щоб першого разу я заходив у нього. З машини я не виходив. Не вимикаючи двигуна, з хвилину посидів і подивився на нього. Потім поїхав далі.

Спершу мене лякала перспектива, що, вертаючись додому, мені знову доведеться проминати на звивистій дорозі ельзаські села й шукати якого ресторану, щоб поїсти. Але той страх був наслідком не справжніх почуттів, а міркувань, як має почуватися людина після відвідин концтабору. Я й сам це помітив, стенув плечима і знайшов у селі на схилі Воґезів ресторан «Au Petit Carbon» — «У хлопчика». Сидячи за столом, бачив з вікна долину. «Хлопче», — саме так зверталась до мене Ганна.

Під час першої поїздки я ходив по території концтабору, аж поки його закрили. Потім сів під пам’ятником, що стоїть вище від табору, й роздивлявся всі його споруди. В душі я відчував величезну порожнечу, ніби шукав тих наочних уявлень не десь зовні, а в собі самому й тепер мусив признатися, що не знайшов нічого.

Потім споночіло. Я чекав цілу годину, поки шофер невеличкого ваговоза посадив мене у відкритий кузов та довіз до сусіднього села, і я зрікся наміру цього самого дня їхати автостопом назад. Я знайшов у сільському заїзді дешеву кімнату і з’їв у ресторанчику пісний антрекот зі смаженою картоплею й горохом.

За сусіднім столом четверо чоловіків галасливо грали в карти. Відчинилися двері, й зайшов не вітаючись невисокий літній чоловік. Він був одягнений у закороткі штани, одна нога була дерев’яна. Коло шинквасу замовив пиво. До чоловіків за сусіднім столом він повернувся плечима, показавши свій досить великий лисий череп. Картярі відклали карти, потягнулись до попільнички, взяли недопалки, кинули й поцілили в лисину. Чоловік коло шинквасу махнув рукою біля потилиці, немов відганяючи мух. Господар подав йому пиво. Ніхто й слова не мовив.

Я не витримав, скочив на рівні ноги й підійшов до сусіднього столу:

— Припиніть!

Я аж тремтів з обурення. За мить літній чоловік, накульгуючи, підскочив до столу, нахилився, щось роблячи, над своєю ногою, і раптом уже тримав дерев’яну ногу обіруч, луснув нею по столу, аж забряжчали кухлі й попільничка, й гепнувся на вільний стілець. При цьому пискливо зареготав своїм беззубим ротом, засміялася й решта хмільним деренчливим сміхом.

— Припиніть! — реготали вони, показуючи на мене. — Припиніть.

Уночі навколо заїзду шаленів вітер. Я не замерз, а завивання вітру, тріск дерев перед вікнами і час від часу гупання віконниці не були такі гучні, щоб я через них не міг заснути. Але в душі мені ставало дедалі тривожніше, аж поки я затрусився всім тілом. То був не страх як сподівання лиха, а тільки дослухався до вітру, відчув полегшу, коли він трохи вщух, злякався коли знову набрав сили, і не знав, як я вранці встану, поїду автостопом назад, учитимусь далі, піду колись на роботу, матиму дружину й дітей.

Я прагнув водночас і зрозуміти, й засудити Ганнин злочин. Але для цього він був надто страхітливий. Намагаючись зрозуміти, мені здавалося, що цей злочин не треба засуджувати більше, ніж, власне, його слід засудити. А коли намагався засудити його як слід, не лишалося місця для розуміння. Але я однаково намагався зрозуміти Ганну: не зрозуміти її означало б знову її зрадити. Я не впорався з цим завданням. Я прагнув поставити поряд розуміння й засудження. А вони були несумісні.

Наступного дня був знову чудовий літній день. З автостопом мені пощастило, й за кілька годин я повернувся додому. Я йшов містом, немов давно його не бачив; вулиці, будинки й люди видавались мені чужими. Але чужий, світ концтаборів через те не став мені ближчим. Мої штрутгофські враження розмістилися поряд із кількома вже засвоєними образами Аушвіцу, Біркенау й Берґен-Бельзена і разом з ними стали штампами.

16

Потім я ще пішов до голови суду. Піти до Ганни я не спромігся. Але нічого не робити я теж не міг.

Чому я не спромігся поговорити з Ганною? Вона покинула, одурила мене, не була тією жінкою, яку я бачив у ній або яку дофантазовував у ній. А ким був для неї я? Малим читачем, яким вона скористалася, недорослим коханцем, яким вона тішилась? Невже вона б і мене послала в газову камеру, якби не змогла покинути, але захотіла позбутися.

Чому я не міг нічого не робити? Я казав собі, що повинен запобігти помилковому вирокові. Повинен подбати про утвердження справедливості, незважаючи на брехню, якою окутала Ганна своє життя, — справедливості, так би мовити, для Ганни і проти неї. Та насправді імені йшлося не про справедливість. Я не міг полишити Ганну такою, якою вона була або намагалась бути. Я повинен подбати про неї, мати на неї якийсь вплив, якщо не прямий, то принаймні опосередкований.

Голова суду знав про нашу семінарську групу і охоче зголосився прийняти мене для розмови після одного судового засідання. Я постукав, мене запросили, привітали, запропонували сісти на стілець перед письмовим столом. Голова сидів за столом у самій сорочці. Мантія звисала зі спинки та билець його крісла: було видно, що він сів у неї за стіл, а потім вона просто зісковзнула з нього. Така картина схиляла до невимушеності, перед очима поставав чоловік, що скінчив свою денну працю й задоволений нею. Без тієї дратливості на обличчі, за якою він ховався під час засідань, я бачив тільки чисте, розумне, безневинне обличчя службовця. Він нескуто теревенив зі мною, розпитуючи про те або те. Що думає наша семінарська група про судовий процес, що робить професор із нашими протоколами, на якому ми курсі, на якому курсі я, чому я вивчаю юриспруденцію і коли я хочу складати іспит. Я аж ніяк не повинен надто пізно подати заяву на іспит.

Я відповідав на всі запитання. Потім слухав, як він розповідав мені про своє навчання та іспит. Він в усьому чинив як слід. Вчасно і з належним успіхом поскладав усі семінари та практикуми і зрештою склав іспит. Йому подобалося бути юристом та суддею, і якби йому ще раз довелося пройти увесь курс навчання, він би залюбки пішов на таке.

Вікно було відчинене. На паркувальному майданчику хряпали дверцятами й запускали мотори. Я слухав, як від’їжджають авто, аж поки їхній звук поглинав вуличний шум. Потім на спорожнілому майданчику гралися й галасували діти. Інколи я виразно чув якесь слово: ім’я, лайку, вигук.

Голова суду підвівся й попрощався зі мною.

Я, звісно, можу приходити, коли матиму якісь дальші запитання. Навіть, коли потребуватиму поради в навчанні. А наша семінарська група повинна ознайомити його з усіма оцінками та аналізами процесу.

Я вийшов на порожній паркувальний майданчик. Розпитав у підлітка, як пройти на вокзал. Студенти, з якими я їздив, виїхали одразу після засідання, і я був змушений сісти на поїзд. Той поїзд возив людей з роботи: зупинявся на кожній станції, люди заходили й виходили, я дивився у вікно, навколо весь час мінялися супутники, балачки й запахи. За вікном пробігали будинки, вулиці, машини, дерева, а вдалині — гори, замки й каменоломні. Я бачив усе й не помічав нічого. Я вже не почувався скривдженим, що Ганна покинула й одурила мене, скористалася мною. Не повинен я і дбати про неї. Я відчував, як заніміння, в полоні якого я дослухався до жахіть, про які розповідали на процесі, огортає й почуття та думки останнього тижня. Сказати, мовляв, я зрадів, було б забагато. Але я відчував, що це справді так. Що саме це дало мені змогу знову повернутися до повсякденного життя й жити далі.

17

Вирок оголосили наприкінці червня. Ганну засудили на довічне ув’язнення. Решта отримали ті або інші терміни позбавлення волі.

Судова зала була повна, як і на початку процесу. Судовики, студенти мого й місцевого університетів, якісь школярі, місцеві та закордонні журналісти й людці, що завжди стираються в залах суду. Стояв гамір. Коли завели підсудних, спершу їх ніхто й не помітив. Потім публіка заніміла. Першими замовкли ті, хто сидів попереду, коло самих підсудних. Вони штурхнули своїх сусідів і обернулися до тих, хто сидів позаду. «Та замовкніть!» — шепотіли вони, і ті, побачивши, теж замовкали, штурхали сусідів, оберталися до задніх рядів і шепотіли: «Та замовкніть!» Зрештою в залі запанувала тиша.

Не знаю, чи усвідомлювала Ганна, який у неї вигляд, а може, вона й хотіла справляти таке враження. Вона вдягнула чорний костюм і білу блузу, а крій костюма й краватка до блузи створювали враження, ніби вона в мундирі. Я ніколи не бачив жіночих есесівських мундирів. Але мені й усій публіці здавалося, що ми бачимо перед собою цей мундир, жінку, яка працювала в ньому на СС і скоїла все те, в чому звинуватили Ганну.

Публіка знову зашепотілася. Дехто обурювався вголос, їм здавалося, ніби Ганна глузує з процесу, вироку й навіть тих, хто прийшов послухати, як оголосять вирок. Обурення наростало, дехто вже кричав Ганні, за кого вона їх має. Та потім до зали ввійшли судді й голова суду, роздратовано зиркнувши на Ганну, оголосив вирок. Ганна слухала стоячи, виструнчившись і ні разу не ворухнувшись. Коли читали обґрунтування вироку, вона сіла. Я прикипів очима до її потилиці та шиї.

Читання тягнулось довгі години. Коли процес скінчився і засуджених повели, я чекав, чи Ганна подивиться на мене. Я сидів там, де й завжди. Та вона дивилася просто перед собою, не помічаючи нікого. Зарозумілий, скривджений, розгублений і безкінечно втомлений погляд. Погляд, що нікого й нічого не хотів бачити.