Читець

1

Літо після процесу я просидів у читальні університетської бібліотеки. З’являвся, коли відкривали читальню, і йшов, коли закривали. В суботу й неділю вчився вдома. Вчився так зосереджено і одержимо, що приглушені процесом почуття та думки й далі були занімілі й приглушені. Я цурався людей. Виїхав з дому і найняв кімнату. Нечисленних знайомих, які зверталися до мене в читальні або в кіно, куди я інколи ходив, я спроваджував.

Під час зимового семестру я поводився навряд чи інакше. Але все-таки мене запитали, чи на Різдво я поїду зі своєю студентською групою на гірськолижну базу. Здивувавшись, я дав згоду.

Лижвар із мене був нікудишній. Але я охоче ставав на лижви, швидко мчав і тримався нарівні з добрими лижварями. Іноді на спусках, до яких я, власне, й не доріс, я ризикував упасти й покалічитись. Але я зумисне йшов на той ризик. А другий ризик, на який увесь час наражався і який зрештою справдився, взагалі не брав до уваги.

Я не відчував холоду. Якщо решта повдягали светри та лижні костюми, я їздив у сорочці. Інші тільки хитали головою і кпили з мене. Але я дослухався навіть до їхніх стурбованих засторог. Я ж нітрохи не мерз. А почавши кашляти, скинув усе на австрійські сигарети. Коли в мене почалася гарячка, тішився тим станом. Я був кволий і водночас напрочуд легкий, усі чуттєві враження були приємно приглушені, ватяні та туманні. Я немов ширяв у повітрі.

Гарячка посилювалась, і мене забрали до лікарні, минуло моє заніміння. Всі питання, тривоги, звинувачення й докори, всі жахіття та муки, що зародились під час процесу й миттю були приглушені, повернулись і вже не покидали мене. Не знаю, який діагноз ставлять лікарі, коли хтось не мерзне, дарма що повинен замерзати. Мій власний діагноз полягає в тому, що заніміння мало охопити й моє тіло, перше ніж я зможу позбутися його.

Коли я скінчив навчання й почав працювати стажером, настало літо студентських заворушень. Я цікавився історією та соціологією і як стажер був ще досить тісно пов’язаний з університетом, щоб прилучитись до тих подій. Але прилучення — ще не участь у спільній боротьбі, і вища школа та її реформа були мені, зрештою, не менш байдужі, ніж В’єтконг і американці. А якщо зважити на третій найбезпосередніший мотив студентського руху — розрив з націонал-соціалістичною минувшиною, — я відчував таку відстань від решти студентів, що не хотів агітувати разом з ними й ходити на демонстрації.

Інколи мені здається, що розрив з націонал-соціалістичною минувшиною був не причиною, а тільки виявом конфлікту поколінь, що правив за рушійну силу студентського руху. Сподівання батьків, від яких має визволитись кожне нове покоління, були просто знищені тим, що ці батьки, живши за третього райху або згодом, після його краху, засвідчили свою неспроможність. Хіба ті батьки, що коїли націонал-соціалістичні злочини, мовчки приглядалися до них або ж тільки відверталися від них, а після 1945 року терпіли злочинців поміж себе чи навіть примирилися з ними, мали якесь право казати щось своїм дітям? З другого боку, націонал-соціалістична минувшина цікавила й тих дітей, що нічим не могли або не хотіли дорікнути своїм батькам. Для них розрив із націонал-соціалістичною минувшиною був не формою конфлікту поколінь, а справжньою проблемою.

Як і завжди, колективну провину можна і в моральному аспекті, і в юридичному або браги на себе, або не брати, і для мого покоління студентів це була реальність, серед якої ми жили. Вона була пов’язана не тільки з тим, що скоєно за третього райху. Єврейські надгробки оскверняли свастиками, чимало колишніх нацистів робило собі кар’єру у сфері судочинства, адміністрації, в університетах, Федеративна Республіка Німеччини не визнала держави Ізраїлю, передвоєнну еміграцію та антифашистський опір дехто трактував як пристосуванство — все це виповнювало нас сорому, навіть коли була змога пальцем показати на винуватців. Можливість показати пальцем на винуватців не рятувала нас від сорому. Зате долала пов’язані з ним страждання. Пасивні страждання від сорому й ганьби вона перетворювала в енергію, активність, агресію. А розрив із батьками, які завинили, був надто вже гострий.

Я ні на кого не міг показати пальцем. На своїх батьків не міг уже тому, що нічого не міг їм закинути. Просвітницьке завзяття, яким я колись як учасник семінару з концтаборів засудив свого батька до ганьби, вже минулося, стало прикрим для мене. А те, що коїли інші, належні до мого соціального середовища, і в чому вони завинили, було, хай там як, не таке страшне, як те, що коїла Ганна. Я, власне, мав показати на Ганну. Але палець, спрямований на Ганну, показував і на мене. Я любив її. І не тільки любив, я обрав її. Я намагався переконати себе, що, обравши Ганну, я ще нічого не знав про те, що вона коїла. Я намагався, отже, опинитись у тому стані невинності, в якому діти люблять своїх батьків. Але любов до батьків — це єдина любов, за яку людина не відповідає.

А можливо, людина відповідає навіть на любов до батьків. Тоді я заздрив студентам, що відвернулися від своїх батьків, а отже, від усього покоління злочинців і свідків, від усіх толерантних і примирливих, подолавши завдяки цьому якщо не свій сором, то принаймні страждання як елемент того сорому. Але звідки походила ота хвальковита впевненість у своїй непогрішності, яку я так часто помічав у них? Як можна відчувати провину та ганьбу й водночас козиряти своєю непогрішністю? Може, розрив із батьками — тільки риторика, галас, шум, які мають заглушити те, що разом з любов’ю до батьків неодмінно постає і причетність до їхньої провини?

Але такі думки з’явилися згодом і навіть тоді не давали ніякої розради. Як вони могли бути розрадою, коли моє страждання, породжене коханням до Ганни, певною мірою було долею мого покоління, німецькою долею, якої я міг уникнути і яку, я міг переграти тільки з набагато гіршим результатом, ніж решта. І все-таки добре бодай те, що я відчував тоді належність до свого покоління.

2

Працювавши стажером, я оженився. З Гертрудою я познайомився на гірськолижній базі, й коли решта студентів наприкінці вакацій поїхали додому, вона лишилась, аж поки я вийшов з лікарні, повернулися ми разом. Вона теж була юристка; ми разом навчалися, разом складали іспит і стали разом стажерами. Ми взяли шлюб, коли Гертруда завагітніла.

Я не розповідав їй про Ганну. Кому хочеться, думав я, чути про давніші почуття свого партнера, не будучи об’єктом тих почуттів. Гертруда була розважлива, працьовита й віддана, і якби ми вели селянське господарство з багатьма слугами і служницями, виводком дітей та купою роботи, коли подружжя не має часу одне для одного, тоді б наше життя було наповненим і щасливим. А ми жили в трикімнатній квартирі у новобудові в передмісті, й лиш утрьох; я знав тільки нашу донечку Юлю, Гертруду і свою працю стажером. Я ніколи не міг позбутися звички порівнювати свої інтимні стосунки з Гертрудою з інтимними сценами, які пережив із Ганною, і, тримаючи Гертруду в обіймах, мені завжди здавалося, що це неправда, що вона несправжня, не так доторкається до мене, не так гладить, не такий має запах, не такий смак. Я думав, що згодом це мине. Сподівався мине. Я хотів звільнитися від Ганни. Але відчуття, ніби все несправжнє, не минало.

Коли Юлі виповнилось п’ять років, ми розлучилися. Ми обоє вже не могли й далі не відчувати гіркоти і зберігати вірність нашому зв’язку. Мене мучило, що ми не можемо дати Юлі чуття захищеності, якого вона так палко прагнула. Коли ми з Гертрудою були близькі та віддані одне одному, Юля почувалася, мов риба у воді. Була у своїй стихії. А помітивши напругу між нами, бігала від мене до матері й запевняла, що ми любимо одне одного і що й вона нас любить. Вона хотіла мати братика і зраділа б навіть ще більшій кількості братів та сестер. Вона довго не могла збагнути, що означає розлучення, і хотіла, коли я навідував її, щоб я нікуди не йшов, а коли навідувала мене, щоб приходила й Гертруда. Коли я йшов, а вона дивилася з вікна, і я під її засмученим поглядом сідав у машину, мені краялося серце. Я відчував: те, в чому ми відмовляємо доньці, — не тільки її бажання, а й право. Ми порушили її право, ошукали її, дозволивши собі розлучитись, і від того, що ми зробили це спільно, провина не стає наполовину менша.

Свої подальші любовні зв’язки я намагався і краще починати, й краще закінчувати. Я зрозумів, що жінка повинна бодай трохи так само, як Ганна, доторкатись і гладити, бодай трохи пахнути, як вона, і смакувати, як вона, й лише тоді в наших стосунках з’являлося щось справжнє. І я розповідав їм про Ганну. Іншим жінкам я й про себе більше розповідав, ніж Гертруді: нехай самі шукають собі пояснень, коли щось у моїй поведінці й у моїх настроях видається їм дивним. Але жінкам не хотілося довго слухати. Я згадую Елен, американку-літературознавця, що без слів заспокійливо гладила мене по спині, коли я розповідав їй, і так само без слів заспокійливо гладила далі, коли я замовк. А психоаналітик Гезина вважала, що я повинен проаналізувати свої відносини з матір’ю. Хіба мені не впадає у вічі, що в моїй розповіді мати майже ніколи не з’являється? Гільке, дантистка, завжди розпитувала мене про часи, які передували нашій зустрічі, але враз забувала всі мої розповіді. Тому я знову припинив розповідати. Оскільки істина того, що каже людина, — її вчинки, можна відмовитись і від слів.

З

Коли я складав свій другий іспит, помер професор, що колись вів семінар із концтаборів. Гертруда натрапила в газеті на оголошення про смерть. Похорон мав відбутися на цвинтарі Берґ. Може, і я туди піду?

Я не хотів. Ховати мали в четвер пополудні, а в четвер і в п’ятницю зранку я писав екзаменаційні роботи. Крім того, я не мав дуже тісних зв’язків із професором. Та й не любив я похоронів. Я не хотів згадувати про процес.

Та було вже запізно. Спогади пробудились, і в четвер, повернувшись додому, я мав відчуття, ніби мене чекає побачення з минувшиною і я не повинен пропустити його.

Я поїхав, чого звичайно ніколи не робив, трамваєм. Уже це було зустріччю з минувшиною, немов поверненням у знайомі місця, що змінили свій вигляд. Коли Ганна працювала кондуктором, їздили трамвайні поїзди з двох або трьох вагонів, кожен вагон мав спереду і ззаду платформу, до платформ тулилися підніжки, на які ще можна було вискочити, коли трамвай уже рушив, а вздовж усього поїзда тягнувся шнур, і кондуктор смикав за нього, дзенькотом даючи сигнал до від’їзду. Влітку їздили трамваї з відкритими платформами. Кондуктор продавав, компостував і перевіряв квитки, оголошував зупинки, давав сигнал рушати, пильнував дітей, що тиснулися на платформи, сварився з пасажирами, які на ходу вискакували й заскакували, забороняв вхід, коли вагон був повний. Траплялися веселі, дотепні, поважні й грубі кондуктори, і від вдачі або настрою кондуктора часто залежала атмосфера у вагоні. Яка дурість, що після своєї невдалої спроби несподівано поїхати у Шветцинґен я боявся вибрати мить і подивитись, як працює Ганна.

Я зайшов у трамвай без кондуктора й поїхав на цвинтар. Був холодний осінній день із безхмарним, похмурим небом і жовтавим сонцем, що вже не гріло й не засліплювало очі. Якийсь час я блукав цвинтарем, аж поки знайшов могилу, де відбувалось прощання з тілом. Я йшов під високими голими деревами поміж давніх надгробків. Інколи проминав цвинтарного садівника або бабусю з лійкою та секатором. Стояла тиша, і я чув, як здалеку долинає церковний спів над могилою професора.

Я став збоку й дивився на невеличкий гурт у жалобі. Впадало у вічі, що там багато диваків і химерників. Та й у промовах про життя і працю професора згадували, що він і сам відцурався примусу суспільства й через те втратив зв’язок із ним, лишився незалежним і став при цьому дивакуватим.

Я впізнав одного колишнього учасника семінару з концтаборів; він склав іспит ще переді мною, спершу працював адвокатом, потім шинкарем і прийшов у довгому червоному плащі. Коли все скінчилось і я йшов до виходу з цвинтаря, він озвався до мене:

— Ми ж були разом на семінарі, — ти що, не впізнав мене?

— Ні.

Ми потисли руки один одному.

— Я завжди в середу їздив на процес і часом підвозив тебе машиною.

Він засміявся.

— А ти щодня там сидів, щодня і щотижня. Може, бодай тепер скажеш чому?

Він нетерпляче й добродушно дивився на мене, і я тепер пригадав, що звернув увагу на цей погляд ще на семінарі.

— Мене дуже цікавив той процес.

— Тебе дуже цікавив той процес?

Він знову засміявся.

— Процес чи підсудна, до якої ти всякчас прикипав очима. Ота, що була ще нівроку? Ми всі дивувались, що вас може пов’язувати, але спитати тебе ніхто не наважився. Ми всі тоді були страх які чуйні та делікатні. А знаєш…

І він згадав про ще одного учасника семінару, що заїкався й шепелявив, верз усякі дурниці, а ми слухали, немов його слова — щире золото. Потім розповідав про решту учасників семінару, якими вони були тоді і що роблять тепер. Говорив і говорив. Але я знав, що в кінці він запитає мене ще раз: «Ну, то що було між тобою і тією підсудною?» І я не знав, як відповісти, як мені признатись, спростувати, ухилитися.

Ми підійшли до цвинтарної брами, і він таки справді запитав. Та від зупинки тільки-но рушив трамвай, я гукнув «бувай!» і помчав, немов міг скочити на підніжку, побіг уздовж колії і вдарив долонею у двері, — і диво, сталося те, у що я не вірив, на що аж ніяк не сподівався. Трамвай зупинився, двері відчинились, я зайшов.

4

Після стажування я мав вирішити, до якої роботи взятись. Я дав собі трохи часу: Гертруда одразу стала працювати суддею, мала повні руки роботи, і ми раділи, що я можу сидіти вдома й доглянути Юлю. Коли Гертруда призвичаїлась до роботи, а Юля пішла в дитячий садок, я був змушений прискорити свій вибір.

Вибрати було важко. Я не уявляв себе в жодній із тих ролей, у яких я бачив юристів на процесі проти Ганни. Звинувачувати видавалося не менш гротескним спрощенням, ніж захищати, а судити — взагалі щонайбільшим гротеском. Не міг я уявити себе й урядовцем: як стажер я працював в окружній адміністрації, і її кімнати, коридори, запахи і службовці видавалися мені сірими, безплідними й нудними.

Зоставалося вже не так багато професій для юристів, і не знаю, що я робив би, якби один професор з історії права не запропонував мені попрацювати з ним. Гертруда заявила, що це втеча, втеча від життєвих вимог та відповідальності, і таки мала слушність. Я тікав і відчував полегкість, що можу тікати. А втім, це не назавжди, казав я їй і собі, я ще молодий, навіть після кількох років історії права я ще зможу взятися за якийсь справжній юридичний фах. Але то було назавжди, і за першою втечею прийшла друга, коли з університету я перебрався в науково-дослідний заклад і там шукав і знайшов собі нішу, де й далі міг досліджувати історію права, нікого не потребуючи й нікому не заважаючи.

Але втеча — не тільки відступ, а й наближення. І минувшина, до якої я наблизивсь як історик права, не менш буяла життям, ніж сучасність. І то не так, як, напевне, можуть подумати непричетні, мовляв, властиве минувшині життєве буяння можна спостерегти тільки тоді, коли людина бере участь у сучасності. Вивчати історію означає будувати мости між минувшиною і сучасністю, спостерігати обидва береги і бути діяльним на обох. Однією з царин моїх досліджень було право третього райху, і тут надто вже впадало у вічі, як минувшина і сучасність поєднуються в одну життєву реальність. Утеча тут — не порпання в минувшині, а якраз велика зосередженість на сучасності та майбутньому, що сліпі до спадщини минувшини, яка сформувала нас і з якою нам треба жити.

Та при цьому я не міг приховати втіхи, якій завдячував зануренню в минувшину, значення якої для сучасності було невеликим. Уперше я відчув таку втіху, коли досліджував законотворчість і законопроекти доби Просвітництва. Законопроекти тоді писали, вірячи, що у світі закладено основи доброго порядку і тому у світі можна запровадити добрий порядок. Я був щасливий, дивлячись, як із тієї віри постають окремі статті, немов урочисті охоронці доброго порядку, й поєднуються в закони, що гарні, і тому їхня краса має правити за доказ їхньої істини. Я довго вважав, що Просвітництво було добою прогресу в історії права, незважаючи на страхітливі відступи та регресії на шляху розвитку більшої краси та істини, раціональності й гуманізму. Тепер я вже розумію, що та віра була химерою, й дотримуюсь інших уявлень про ходу історії права. Розвиваючись, право прямує до певної мети, але мета, якої воно досягає після численних струсів, блукань і засліплень, — це той вихідний пункт, звідки воно вийшло і звідки, тільки-но прибувши туди, воно знову має вирушати.

Тієї пори я знову перечитав «Одіссею», яку вперше прочитав ще в школі і зберігав у пам’яті як розповідь про повернення додому. Але то аж ніяк не розповідь про повернення додому. Як греки, знаючи, що не можна двічі ступити в ту саму річку, могли вірити в повернення додому? Одіссей повертається не на те, щоб лишитись, а щоб вирушити знову. «Одіссея» — це розповідь про рух, водночас і спрямований до мети, й позбавлений, мети, і успішний, і марний. А хіба історія права — не те саме?

5

З «Одіссеї» я й почав. Я став читати її, відколи ми з Гертрудою розлучились. Багато ночей поспіль я майже не міг заснути; я лежав з розплющеними очима, і, коли запалював світло й брав до рук книжку, очі мені закривались, а коли відкладав книжку й гасив світло, знову не міг заснути. Отож я став читати вголос. Коли я так читав, очі вже не закривались. А оскільки в плутаних, пронизаних спогадами і мріями, напівсонних, тяжких і безкінечно повторюваних роздумах про мій шлюб, доньку й моє життя знову переважала Ганна, я став читати для Ганни. Я читав для Ганни, записуючи текст на касети.

Поки я послав їй касети, минуло кілька місяців. Спершу я не хотів посилати їй частину й чекав, аж поки запишу всю «Одіссею». Потім засумнівався, чи буде «Одіссея» досить цікавою для Ганни, і записав те, що читав після «Одіссеї», — оповідання Шніцлера й Чехова. Згодом я тягнув час, ніяк не наважуючись подзвонити в суд, який оголосив Ганні вирок, і з’ясувати, де вона відбуває покарання. Нарешті я зібрав усе докупи: адресу Ганни, що сиділа у в’язниці поблизу міста, де відбувався процес і де її засудили, касетний магнітофон і касети, пронумеровані, починаючи з Чехова й доходячи до Шніцлера і Гомера. Врешті-решт я відправив посилку з магнітофоном і касетами.

Недавно я знайшов зошит, де я нотував, що записав для Ганни протягом тих років. Перші дванадцять назв подано разом; попервах я просто допався до читання, а потім помітив, що без нотаток не пам’ятатиму, які твори я вже прочитав їй. Біля дальших назв інколи стоять дати, інколи ні, але я й без дат знаю, що першу посилку послав Ганні на восьмому, а останню — на вісімнадцятому році її ув’язнення. На вісімнадцятому році задовольнили її прохання про помилування.

Здебільшого я читав Ганні те, що я й сам хотів тоді почитати. Читаючи вголос «Одіссею», мені спершу було нелегко сприймати текст не менш зосереджено, ніж при читанні про себе. Потім я навчився. Одним з мінусів читання вголос було те, що воно забирало більше часу. Зате прочитане набагато краще зберігалось у пам’яті. Я й досі дуже виразно пам’ятаю чимало окремих місць.

Але читав я й те, що вже знав і любив. Отож Ганна почула багато Келера й Фонтане, Гайне й Марике. Я довго не наважувався читати вірші, а згодом вони давали мені велику втіху, й цілу низку вибраних поезій я вивчив напам’ять. Я й тепер можу розповісти їх.

Загалом назви в зошиті засвідчували правічну обивательську віру в освіту. Не пригадую, щоб я коли-небудь запитував себе, чи варто вийти за межі Кафки, Фриша, Йонсона, Ленца й Бахман і читати ще й експериментальну літературу, — літературу, де я не впізнавав історію і де жодна постать мені не подобалась. Я зрозумів, що експериментальна література експериментує з читачем, а цього не потребує ні Ганна, ні я.

Коли я сам став писати, я читав їй і свої твори. Я чекав, поки надиктую свій рукопис, потім опрацюю машинопис, і мені здавалося, ніби твір готовий. А читаючи вголос, помічав, чи правдиві зображені почуття. Якщо ні, міг ще раз усе переробити і зробити новий запис на тій самій плівці. Але робив я це неохоче. Я прагнув закінчити все читанням уголос. Ганна стала мені суддею, й задля неї я знову зосереджував усю свою силу, всі свої творчі спроможності, всю свою критичну фантазію. Потім я вже міг надсилати рукопис до видавництва.

На касетах я не згадував ні про що особисте, ні про що не запитував Ганну, нічого не повідомляв про себе. Я зачитував назву, прізвище автора й текст. Коли текст закінчувався, чекав якусь мить, із виляском згортав книжку й натискав клавішу «стоп».

6

На четвертому році наших водночас і словесно багатих, і словесно вбогих контактів я одержав привітання: «Хлопче, останнє оповідання було дуже гарне. Дякую. Ганна».

Папір був пролікований, мабуть, видертий із зошита й рівненько обрізаний аркуш. Привітання стояло в самій горі й займало три рядки. Було написане синьою кульковою ручкою, що дуже мастилася. Ганна надто тиснула стрижнем на папір, напис відбився й на зворотному боці. Адресу написала теж із великим притиском: її відбиток можна було прочитати і на нижній, і на верхній половині складеного вдвоє аркуша.

Глянувши на цей лист, спершу можна було подумати, ніби то пише дитина. Та якщо дитяче письмо — невправне й безпорадне, тут відчувалася сила. Був очевидним опір, який довелося подолати Ганні, щоб рисочки поєднати в літери, а літери — у слова. Дитяча рука то тут, то там може кудись збочити, і її треба змушувати дотримуватись лінії письма. Ганнина рука нікуди не відхилялась і, напевне, була присилувана з самого початку. Кожна рисочка, з яких складалися літери, — спрямована вгору чи вниз, дужки і хвостики, — була проведена окремо. Кожна літера була виборена окремо і мала свій власний косий чи вертикальний напрям, часто ставала ще й найнадміру висока або широка.

Я прочитав привітання і сповнився радощів та захвату. «Вона пише, вона пише!» За минулі роки я прочитав усе, що міг знати про неписьменність. Я знав про безпорадність у повсякденному житті, коли важко знайти дорогу чи адресу, вибрати страву в ресторані, про страх, із яким неписьменний дотримується наперед визначених шаблонів і перевірених рутинних процедур, про зусилля, яких потребує приховування нездатності читати й писати і які, зрештою, відвертають від справжнього життя. Неписьменність — це неповноліття. Якщо Ганна набралася духу навчитися читати й писати, вона ступила крок від неповноліття до повноліття — просвітницький крок.

Потім я придивився до Ганниного листа й побачив, скільки зусиль і наполегливості вимагало від неї письмо. Я пишався нею. Водночас я засмутився, засмутився запізнілим і змарнованим життям, засмутився запізнілістю й марністю життя взагалі. Я думав: коли людина проґавила слушну мить, коли надто довго не може чогось досягти, коли їй задовго відмовляють у чомусь, потім усе з’являється запізно, навіть якщо вона нарешті виборює все своїми зусиллями і з радістю сприймає здобутки. Чи, може, «запізно» немає, а стільки «пізно», і «пізно» завжди краще, ніж «ніколи»? Не знаю.

Після першого привітання раз по раз надходили інші. Завжди кілька рядків, подяка, побажання ще почути того самого автора або вже не чути його, якась заувага про автора, вірш, оповідання чи героя роману, якесь спостереження з в’язниці. «На подвір’ї вже зацвіли форзиції», або «Мені подобається, що цього літа було багато гроз», або «З вікна я бачу, як птахи збираються у вирій», і дуже часто тільки завдяки Ганниним повідомленням я звертав увагу на форзиції, літні грози чи пташині зграї. Її зауваги про літературу інколи були навдивовижу точні: «Шніцлер гавкає, Стефан Цвайґ — дохлий пес», або «Келерові потрібна жінка», або «Вірші Ґете — немов маленькі картини в гарних рамах», або «Ленц, безперечно, пише на друкарській машинці». Нічого не знаючи про авторів, вона всіх їх вважала за сучасників, хіба що текст однозначно не давав змоги дійти такого висновку. Я був вражений, якою мірою давню літературу можна, фактично, читати так, ніби її написано сьогодні, а той, хто нічого не знає про історію, в життєвих реаліях минувшини може просто вбачати реалії далеких країв.

Я ніколи не писав Ганні. Але читав їй і далі. Коли я жив один рік в Америці, присилав їй касети звідти. А коли їздив у відпустку або мав надто багато роботи, могла трапитись довгенька перерва, поки я приготую наступні касети; я не виробив ніякого постійного ритму, а просто посилав касети щотижня, що два тижні, а інколи й через три або чотири тижні. Мене не обходило, що тепер, коли Ганна сама навчилася читати, їй уже, може, не потрібні мої касети. Вона може читати і щось інше. Читання вголос було моїм способом промовляти до неї, спілкуватися з нею.

Я зберіг усі її листи. Письмо змінювалось. Спершу Ганна примусила літери набути однакового нахилу, мати однакову висоту й ширину. Коли вона впоралась із цим завданням, письмо стало легшим і впевненішим. Швидким воно не стало ніколи. Проте набуло певної суворої краси, властивої письму літніх людей, яким мало доводилось писати.

7

Я тоді й у думці не мав, що Ганна коли-небудь вийде на свободу. Обмін листами й касетами був такий звичайний і знайомий, а Ганна так необтяжливо була водночас і близька мені, й далека, що я хотів би увічнити той стан. Як зручно і як егоїстично, — і я знав про це.

А потім надійшов лист від начальниці в’язниці.

«Ви і фрау Шміц листуєтесь уже багато років. Це єдиний зв’язок, який фрау Шміц підтримує із зовнішнім світом, і тому я звертаюся до Вас, хоч і не знаю, як тісно Ви пов’язані з нею і чи Ви родич їй або приятель.

Наступного року фрау Шміц знову подаватиме прохання про помилування, і я гадаю, що її прохання задовольнять. Невдовзі по тому її випустять на свободу — після вісімнадцяти років ув’язнення. Звичайно, ми можемо подбати для неї про житло й роботу, а отже, і спробуємо подбати; з роботою в її літа буде важко, дарма що вона цілком здорова й набула великої вправності в нашій швацькій майстерні. Але було 6 краще, щоб не ми подбали про це, а родичі або друзі виявили таку турботу, й випущені на волю перебували поблизу від них, відчували їхню підтримку. Вам навіть несила уявити, якою самотньою й безпорадною може почуватися людина після вісімнадцяти років ув’язнення.

Фрау Шміц цілком спроможна обслуговувати себе й виконувати хатню роботу. Було б досить, якби Ви знайшли для неї невеличку квартиру й роботу, могли принагідно провідувати її в перші тижні та місяці і запрошувати до себе, подбали, щоб вона мала змогу дізнатися, що їй можуть запропонувати церковна громада, вечірні загальноосвітні курси, служба підтримки родини й т. ін. Крим того, просидівши у в’язниці вісімнадцять років, нелегко вперше вийти в місто, робити закупи, розмовляти з представниками влади, сходити в ресторан. Із супроводом було б легше.

Я звернула увагу, що Ви не відвідуєте фрау Шміц. Якби відвідували, я 6 не писала Вам, а тільки запросила б на розмову під час якогось візиту. А тепер Вам уже неодмінно треба відвідати її перед звільненням. З цієї нагоди прошу Вас зазирнути й до мене».

Лист закінчувався щирими привітаннями, які я пов’язав не зі своєю особою, а зі щирістю прохання самої начальниці. Я вже чув про неї: її установу вважали за надзвичайну, а її голос мав вагу в питаннях реформи пенітенціарної системи. Мені сподобався її лист.

Але не сподобалося те, що навалювалось на мене. Звичайно, я мав подбати про роботу та житло й навіть зробив усе потрібне. Мої приятелі, що ані використовували, ані здавали квартирантам прибудову до свого будинку, були готові за невеличку платню пустити туди Ганну. Швачка-грекиня, в якої я вряди-годи перешивав собі одяг, зголосилася взяти Ганну на роботу, бо її сестра, що працювала разом з нею в майстерні, повернулася до Греції. Крім того, я вже давно, набагато раніше, ніж могла 6 сама Ганна, подбав про соціальну та освітню допомогу, яку пропонували церковні та світські установи. А от візит до Ганни весь час відсував.

Саме тому, що вона так необтяжливо була водночас і близька, і далека від мене, я й не хотів її відвідувати. Мені здавалося, що бути такою, якою Ганна є для мене, вона може лише на реальній відстані. Я боявся, що невеличкий, легкий, прихований світ привітань і касет надто вразливий і штучний, щоб витримати реальну близькість. Як можна зустрітися з Ганною віч-на-віч, не зворухнувши всього, що сталося між нами?

Отож рік минав, а я все не їхав до в’язниці. Від начальниці в’язниці я довго нічого не чув; мій лист, де я повідомляв про ситуацію з житлом і роботою, що чекали Ганну, лишився без відповіді. Вона, звичайно, розраховувала, що матиме нагоду поговорити зі мною, коли я відвідаю Ганну. Не могла ж вона знати, що я не тільки відсуваю цей візит — він ще й пригнічує мене. Але зрештою вийшла постанова, що Ганну помилувано й випускають на свободу, тож начальниця зателефонувала мені. Чи приїду я бодай тепер? За тиждень Ганну випустять.

8

Наступної неділі я приїхав до неї. То був мій перший візит до в’язниці. На вході мене перевірили, а потім, коли ми йшли, відмикали й замикали багато дверей. Але споруда була нова та світла, всередині двері були відчинені, жінки вільно пересувалися. Двері в кінці коридору виводили надвір, на невеличкий свіжий острівець із деревами й лавами. Я роззирнувся, шукаючи Ганну. Наглядачка, що привела мене, показала на лаву в затінку каштана.

Ганна? Ота жінка на лаві — Ганна? Сиві коси, обличчя з глибокими вертикальними зморшками на чолі й на щоках, обабіч рота і обважніле тіло. Була вбрана в затісну, напнуту на грудях, животі та стегнах блакитну сукню. Руки лежали на колінах і тримали книжку. Але вона не читала, дивилася поверх окулярів на жінку, що кидала кільком горобцями крихту за крихтою. Потім помітила, що на неї дивляться, і повернулась обличчям до мене.

Я побачив чекання на її обличчі, побачив, як воно запроменіло радістю, коли вона впізнала мене, побачив, як її очі мов обмацують моє обличчя, коли я підступав ближче, побачив, як ті очі шукають, запитують, дивляться невпевнено, скривджено, — й побачив, як згас її погляд. Та коли я підійшов, вона всміхнулася приязним утомленим сміхом:

— А ти, хлопче, виріс!

Я сів поруч з нею, вона взяла мою руку.

Давніше я дуже любив її запах. Вона завжди пахнула свіжістю: свіжо скупаним тілом, свіжою білизною, свіжим потом або свіжим коханням. Інколи вона бризкалась духами, навіть не знаю якими, але і їхні пахощі були свіжі понад усе. Серед цих свіжих запахів траплявся ще один, важкий, терпкий і тьмяний. Я часто винюхував його, немов цікавий звір, починав від шиї та плечей, що пахли свіжою скупаністю, всотував між грудей свіжий запах поту, що під пахвами змішувався з іншим запахом, знаходив той важкий, тьмяний запах навколо талії й живота майже в чистому вигляді, а між ногами з фруктовим забарвленням, яке збуджувало мене, обнюхував і її ноги та ступні, стегна, де той важкий запах зникав, ямки під колінами, де знову вчувався свіжий запах поту, і ступні, що пахли милом, шкірою або втомою. Спина й руки не мали якогось свого запаху, нічим не пахли і все-таки пахли нею, а в долонях тримався запах днів і роботи: тхнуло друкарською фарбою квитків, металом компостера, цибулею, рибою і смаженим салом, пральним лугом, гарячою праскою. Помиті, руки спершу не зраджували тих запахів. Але мило тільки приховувало запахи, за хвилину вони знову поверталися: ослаблені, сплавлені в єдиний запах кінця робочого дня, запах вечорів, повертань додому й хатнього затишку.

Я сів поряд із Ганною й відчув запах старої жінки. Не знаю, що становить цей запах, знайомий мені від бабусь і літніх тітоньок, запах, що у притулках для старих висить у кімнатах і коридорах, немов прокляття. Ганна була замолода для нього.

Я підсунувся ближче. Я помітив, що розчарував її спершу, і тепер намагався поправити ситуацію.

— Я радий, що ти виходиш.

— Справді?

— Авжеж, і радий, що житимеш недалеко від мене.

Я розповів їй про квартиру й роботу, які я знайшов для неї, про культурну й соціальну допомогу в тому районі міста, про міську бібліотеку.

— Ти багато читаєш?

— Так собі. Краще слухати, коли хтось читає.

Ганна глянула на мене.

— Тепер цьому кінець, правда?

— Чому тепер має бути кінець?

Але не міг собі уявити ні того, що записую касети для неї, ні того, що зустрічаюсь із нею й читаю їй уголос.

— Я так зрадів і так захоплювався тобою, коли ти навчилася читати. А які гарні листи ти мені писала!

То була правда, я захоплювався й радів — і тому, що вона читає, і тому, що пише мені. Але відчував, що мій захват і моя радість несумірні з тими зусиллями, яких коштувала Ганні наука читання та письма; що той захват і радість вкрай убогі, якщо ні разу не спонукали мене відповісти їй, відвідати її, поговорити з нею. Я виділив Ганні невеличку нішу, саме нішу, яка була важлива для мене, яка давала щось мені і їй теж щось давала, та аж ніяк не місце в моєму житті.

Але чому я мав давати їй місце у своєму житті? Я обурився тим нечистим сумлінням, яке озвалося в мені на думку, що я запхав Ганну до ніші.

— А перед процесом ти часом ніколи не думала про те про що говорили на процесі? Тобто ти ніколи не думала про те, коли ми були разом, коли я читав тобі?

— Тебе це дуже цікавить?

Але на відповідь Ганна не чекала.

— Мені завжди здавалося, що мене однак ніхто не розуміє, ніхто не знає, хто я і що привело мене до того. І, знаєш, якщо тебе ніхто не розуміє, ніхто й не має права вимагати від тебе звіту. Навіть суд не міг вимагати від мене звіту. А от мертві можуть. Вони розуміють. Для цього їм не конче бути присутніми, але якби були тут, то розуміли б дуже добре. Тут, у в’язниці, їх чимало збиралось біля мене. Ходили щоночі, хотіла я цього чи ні. А до процесу, коли хотіли прийти, я ще могла прогнати їх.

Вона зачекала, чи скажу я що-небудь, але мені нічого не спадало на гадку. Спершу думав сказати, мовляв, я не вмію проганяти. Та це була неправда: когось проганяють і тоді, коли запихають його в нішу.

— Ти одружений?

— Був. Ми з Гертрудою розлучилися багато років тому, наша донька живе в інтернаті; сподіваюсь, останній рік свого навчання в школі вона проведе не там, а переїде до мене.

Тепер уже я чекав, чи скаже Ганна що-небудь. Але вона мовчала.

— Я заберу тебе наступного тижня, гаразд?

— Гаразд.

— Тихенько чи можна трохи гучніше та веселіше?

— Тихенько.

— Що ж, заберу тебе зовсім тихо, без музики й без шампанського.

Я підвівся, встала і вона. Ми дивились одне на одного. Двічі продзеленчало, і решта жінок уже зайшли до будинку. Її очі знову немов обмацували моє обличчя. Я пригорнув її, але відчував її як щось несправжнє.

— Щасливо, хлопче.

— Тобі теж.

Отож ми попрощалися ще раніше, ніж мали розстатися в будинку.

9

Наступний тиждень був надто завантажений. Я вже не знав, чи я опинився в цейтноті тільки з доповіддю, над якою працював, чи й сам себе придушив тягарем роботи й намаганням домогтися успіху.

Думки, з якими я почав роботу над доповіддю, нікуди не годилися. Коли я заходився аналізувати їх, там, де я сподівайся сенсу й закономірності, я натрапляв то на одну випадковість, то на іншу. Замість примиритися з цим, я, заклопотаний, затятий, переляканий, досліджував далі, немов не тільки мої думки про реальність, а й сама вона мала ґандж, і був ладен викривити, роздути або зрізати результати своїх досліджень. Мене опанував незвичайний неспокій, щоправда, я засинав, вкладаючись пізно в ліжко, та через кілька годин уже прокидався й не міг склепити повік, аж поки таки підводився і знову читав або писав.

Робив я і все потрібне, готуючись до звільнення Ганни. Обставив її квартиру меблями від «Ікеа», купив ще зо дві старі шафи, попередив про прихід Ганни швачку-грекиню й поприносив найновішу інформацію про можливі види соціальної та освітньої допомоги. Накупив харчів, розставив книжки на полиці, повісив картини. Запросив садівника, той доглянув садочок, що підступав до тераси навколо житлової кімнати. Отак готуючись, я теж був страшенно заклопотаний і затятий: мені було вже задосить і клопоту, й переживань.

Але цього всього було якраз досить, щоб не думати про візит до Ганни. Лиш іноді, коли я вів машину, або, втомлений, сідав за письмовий стіл, або лежав у ліжку, не маючи змоги заснути, або був у Ганниній квартирі, думки про той візит брали гору й підступали спогади. Я бачив її на лаві з поглядом, спрямованим на мене, бачив її в басейні з обличчям, зверненим до мене, і знову відчував, що я зрадив її, завинив перед нею. Але я знов обурювався цим почуттям і звинувачував її, вважав, що вона дуже легко й просто відкрутилася від своєї провини. Каже, ніби тільки мертві можуть вимагати звіту, зводить провину і розплату лише до кепського сну і страшних сновидь, — що тут лишається живим? Та думав я, звісно, не про живих, а про себе. Хіба я не можу й собі вимагати звіту від неї? Що ж мені лишилося?

Після обіду напередодні того дня, коли Ганну мали звільнити, я зателефонував до в’язниці. Спершу розмовляв із начальницею.

— Знаєте, я трохи занепокоєна. Нікого, хто просидів так довго у в’язниці, звичайно не випускають, перше ніж він кілька годин, а то й цілий день погуляє за межами в’язниці. А фрау Шміц відмовилася від такої прогулянки. Завтра їй доведеться нелегко.

Потім мене з’єднали з Ганною.

— Подумай, як нам провести завтрашній день. Може, хочеш одразу до себе додому, чи, може, в ліс або на річку?

— Я подумаю. А ти й досі все наперед плануєш, еге ж?

Ці слова розсердили мене. Я завжди дратувався, коли мої подружки часом казали мені, що я не досить безпосередній, занадто багато думаю головою, а не серцем.

З моєї мовчанки Ганна зрозуміла, що я розсердився, і засміялася:

— Хлопче, не сердься, я й не думала ображати тебе.

Після довгих літ я побачив Ганну на лаві вже як літню жінку. Вона скидалась на літню жінку, й від неї тхнуло як від літньої жінки. Але я геть не звернув уваги на її голос. Її голос був зовсім молодий.

10

А наступного ранку Ганну знайшли вже мертву. Вона повісилась на світанку.

Коли я приїхав, мене провели до начальниці. Я вперше побачив її — невеличку худеньку жінку з темно-русими косами і в окулярах. Вона здавалась непоказною, аж поки починала говорити — з силою і теплом, завзятими очима й енергійними рухами рук. Запитала мене про вчорашню телефонну розмову й про зустріч минулого тижня. Чи я ні про що не здогадувався, чи мене ніщо не стривожило? Я заперечив. Не було й ніяких здогадів і тривог, які я міг неусвідомлено згнітити.

— Звідки ви знаєте її?

— Ми жили по сусідству.

Вона пильно подивилася на мене, і я збагнув, що треба сказати щось іще.

— Ми жили по сусідству, познайомились і приятелювали. А як студент я був замолоду на процесі, коли її засудили.

— Чому ви присилали касети фрау Шміц?

Я промовчав.

— Ви знали, що вона була неписьменна, так? Звідки ви знали?

Я стенув плечима. Я не розумів, чому її мають обходити наші стосунки з Ганною. Сльози здушили мені груди, і я боявся, що не зможу говорити. Я не хотів плакати перед нею.

Вона, звичайно, посмітила, в якому я стані.

— Ходімо зі мною, я вам покажу камеру фрау Шміц.

Вона пішла вперед, проте обернулась до мене, щоб розповісти мені щось і пояснити. Отут терористи вчинили замах, ось швацька майстерня, де працювала Ганна, отут Ганна колись влаштувала сидячий страйк, аж поки скасували скорочення видатків на бібліотеку, отут прохід до бібліотеки. Перед камерою вона зупинилася.

— Фрау Шміц не спакувалася. Ви побачите камеру такою, якою вона була за її життя.

Ліжко, шафа, стіл і стілець, на стіні над столом полиця, а в кутку за дверима умивальник та унітаз. Замість вікна склоблоки. Стіл був чистий. На полиці стояли книжки, будильник, ганчір’яний ведмедик, дві склянки, розчинна кава, бляшанка від чаю, касетний магнітофон, а в двох нижніх шухлядках мої касети.

— Вони тут не всі, — стежила за моїм поглядом начальниця. — Фрау Шміц завжди давала деякі касети службі допомоги сліпим в’язням.

Я підійшов до полиці. Примо Леві, Елі Візель, Тадеуш Боровський, Жан Амері — література жертв поряд з біографічними нотатками Рудольфа Геса, розповіддю Ганни Арендт про Айхмана в Єрусалимі, науковими працями про концтабори.

— Ганна читала їх?

— Вона завжди продумано замовляла книжки. Я ще багато років тому була змушена дістати для неї загальну бібліографію праць про концентраційні табори, а потім, рік чи два тому, попросила дібрати для неї назви книжок про жінок у концтаборах — в’язнів та охоронців. Я написала до Інституту сучасної історії, й мені вислали звідти окрему бібліографію. Відколи фрау Шміц навчилася читати, вона одразу почала читати про концтабори.

Над ліжком висіло чимало невеличких вирізок і нотаток. Я став навколішки на ліжко і взявся читати. То були цитати, вірші, невеличкі повідомлення, навіть кулінарні рецепти, що їх Ганна занотувала або вирізала, як і картинки, з газет і часописів. «Весна стрічки свої блакитні знов розпускає у повітрі», «Тіні хмар літають над ланами» — всі вірші були сповнені захвату перед природою й тугою за нею, а картинки зображували ясний весняний ліс, заквітчані луки, осіннє листя й поодинокі дерева, вербу над струмочком, вишню зі стиглими червоними ягодами, жовті й жовто-гарячі восени каштани. На одному газетному фото були зображені в темних строях літній чоловік і молодик, які подавали один одному руки, і в молодику, що схилився перед літнім добродієм, я впізнав себе. Я тоді закінчував гімназію, і на випуску директор нагородив мене премією. Це було давно вже по тому, як Ганна виїхала з міста. Невже вона, не вмівши читати, передплачувала тоді місцеву газету, в якій і з’явилося фото? Хай там як, їй довелося докласти великих зусиль, щоб дізнатися про фото й дістати його. Може, й на процесі вона вже мала його, тримала з собою? Сльози знову здушили мені груди.

— Вона навчилася читати завдяки вам. Ходила в бібліотеку і брала книжки, записані на касетах, і стежила за тим, що чула, слово в слово, речення за реченням. Магнітофон не міг витримати, що його стільки разів вмикають і вимикають, крутять уперед і назад, і раз по раз ламався, його щоразу доводилось лагодити, а оскільки для цього був потрібний дозвіл, я нарешті здогадалася, що робить фрау Шміц. Спершу вона не хотіла казати, та коли почала писати й попросила в мене книжку з рукописними шрифтами, вже було годі приховати що-небудь. Вона дуже пишалася, що навчилась, і хотіла поділитися своєю радістю.

Поки вона говорила, я й далі стояв навколішки, прикипівши очима до картинок та нотаток, і насилу тамував сльози. А коли повернувся й сів на ліжку, начальниця сказала:

— Вона так сподівалася, що ви напишете їй. Вона отримувала пошту тільки від вас, і, коли роздавали пошту й вона запитувала: «А мені немає листа?» — то мала на увазі не бандероль із касетами. Чому ви ніколи не писали їй?

Я знову мовчав. Я б не міг говорити, а тільки затинався б і плакав.

Начальниця підступила до полиці, взяла бляшанку від чаю, сіла поряд зі мною й дістала з кишені свого костюма згорнений аркуш.

— Вона лишила мені листа, своєрідний заповіт. Я прочитаю вам те, що стосується вас.

Начальниця розгорнула аркуш.

«У бузковій бляшанці від чаю є трохи грошей. Дайте їх Мікаелеві Берґу: разом із сімома тисячами марок, що лежать в ощадкасі, він повинен передати їх доньці, що разом з матір’ю пережила пожежу в церкві. Хай вона вже вирішує, куди їх подіти. І скажіть йому, що я вітаю його».

Отже, Ганна не лишила мені ніякої записки. Може, хотіла образити мене? Чи покарати? Чи її душа була така втомлена, що вона могла зробити й написати тільки найнеобхідніше?

— Якою була вона ці всі роки, — я зачекав, аж поки спромігся говорити далі, — і якою була вона в останні дні?

— Упродовж багатьох років вона жила тут, не, мов у монастирі. Немов вона доброхіть подалася сюди, добровільно скорилася тутешнім порядкам і немов монотонна робота правила їй за своєрідну медитацію. Інші жінки, з якими вона була приязна, хоч і зберігала дистанцію, дуже поважали її. Ба більше, вона мала авторитет із нею радились, коли виникала якась проблема, а коли їй доводилося стати свідком суперечки, жінки завжди погоджувалися з її постановою. Вона подалася лише кілька років тому. Вона завжди доглядала себе, попри свою міцну статуру, була струнка й дотримувалася скрупульозної, дбайливої охайності. А тоді стала забагато їсти, рідко вмиватися, погладшала, від неї почало тхнути. Але при цьому аж ніяк не видавалась нещасливою чи незадоволеною. Власне, було таке враження, ніби перебування в монастирі вже не задовольняє її, ніби в монастирі забагато товариства й балачок і вона повинна втекти ще далі, в самотню келію, де її вже ніхто не бачить і де зовнішній вигляд, одяг і запах уже не мають значення. Ні, слова, мовляв, вона подалася, неточні. Вона по-новому визначила своє місце, і то способом, що відповідав її вдачі, але вже не справляв враження на решту жінок.

— А в останні дні?

— Була як і завжди.

— Я можу побачити її?

Начальниця кивнула головою, але сиділа й далі.

— Чи може людині світ за роки ув’язнення стати таким нестерпним? Що вона радше накладе на себе руки, ніж знову повернеться у світ зі свого монастиря й самотності?

Вона повернулася до мене:

— Фрау Шміц не написала, чому вона наклала на себе руки. А ви не кажете, що сталося між вами і що, можливо, посприяло тому, що напередодні дня, коли ви мали забрати фрау Шміц, вона наклала на себе руки.

Начальниця згорнула аркуш, застромила в кишеню, підвелась і розправила спідницю.

— Знаєте, мене вразила її смерть, і тієї миті я розгнівалась і на фрау Шміц, і на вас. Але ходімо.

Вона знову пішла вперед, цього разу вже мовчки. Ганна лежала у відділі для хворих у вузенькій кімнаті. Нам якраз вистачило місця, щоб стати між стіною і ношами. Начальниця відгорнула простирадло.

Ганні обв’язали голову хусткою, щоб підтримати підборіддя, поки захолоне тіло. На обличчі не було видно ні муки, ні примирення. Воно видавалося застиглим і мертвим. Коли я придивився пильніше, на мертвому обличчі проступило живе, на старому — молоде. Отак, напевне, й зі старими подружжями, думав я. Для дружини в літньому чоловікові завжди зберігається юний, а для нього — краса і звабливість молодої жінки в старенькій бабці. Чому я не бачив свідчень цієї краси тиждень тому?

Я не повинен був плакати. Коли начальниця запитально глянула на мене, я кивнув головою, і вона знову закрила простирадлом обличчя Ганни.

11

Лише восени я виконав Ганнине доручення. Та донька жила в Нью-Йорку, і я скористався конференцією в Бостоні, щоб відвезти їй гроші: чек, виписаний на суму, що лежала на ощадкнижці, і бляшанку від чаю з готівкою. Я писав їй листа, назвався істориком права і згадав про процес. Я був би вдячний, якби мав нагоду поговорити з нею. Вона запросила мене на чай.

З Бостона до Нью-Йорка я їхав потягом. Ліси пишалися бурим, жовтим, жовто-гарячим, пурпурним і багровим листом, пломеніли багрянцем клени. Мені спали на гадку картини осені в Ганниній камері. Коли гуркіт коліс і похитування вагона зморили мене, мені приснилися Ганна і я в будиночку серед барвистих осінніх пагорбів, між якими мчав потяг. Ганна була старша, ніж тоді, коли ми познайомились, але молодша, ніж тоді, коли побачилися знову, старша за мене, вродливіша, ніж давніше, і з літами ще поважніша у своїх рухах і природніша у своєму тілі. Я бачу, як вона вийшла з машини з торбинками та пакунками в руці, бачу, як пройшла через сад до будиночка, поставила торбинки і ступила переді мною на сходи. Туга за Ганною була така нездоланна, що завдавала мук. Я боронився від тієї туги, повставав проти неї, кажучи, що вона анітрохи не відповідає моїй і Ганниній реальності, реальності наших літ, наших життєвих обставин. Як може Ганна, не розмовляючи англійською, жити в Америці? Та й машину вона не вміє водити.

Я прокинувся і знов усвідомив, що Ганна мертва. Усвідомив і те, що туга тільки пов’язана з нею, але не стосується її. То була туга за рідним краєм, бажання повернутися туди.

Донька жила в Нью-Йорку на вуличці поблизу Центрального парку. Обабіч тягнулися низки старих будинків із потьмянілого піщанику, сходи з такого самого каменю вели на другий поверх. Це створювало досить сильне враження: звичайні старі будинки, майже однаковісінькі фасади, сходи за сходами, дерева, посаджені тільки нещодавно на однаковій відстані одне від одного, з кількома жовтими листками на голому гіллі.

Донька подала чай перед великим вікном, звідки в прямокутнику двору виднів садочок: де зелений, де строкатий, а де тільки купа сміття. Тільки-но ми сіли, налили чаю, вкинули цукор, заколотили, як вона перейшла з англійської мови, якою привітала мене, на німецьку.

— Що привело вас до мене? — запитала вона не те що приязно і не те що неприязно; її тон був найбезвиразніший. Про цю безвиразність у ній свідчило геть усе: поводження, жести, одяг. Її обличчя, здавалось, не має ніякого віку. Саме такими стають підтягнуті обличчя. Але, можливо, воно застигло внаслідок ранніх страждань, ще на процесі я марно намагався роздивитись її обличчя.

Я розповів їй про Ганнину смерть і доручення.

— Чому я?

— Напевне, тому, що вижили тільки ви.

— І що мені з ними робити?

— Усе, що видасться вам за доречне.

— І фрау Шміц таким чином будуть відпущені гріхи?

Спершу я хотів заперечити, але Ганна і справді багато вимагала. Роки ув’язнення мали стати не тільки накинутим покаранням, — Ганна прагнула надати їм певного сенсу й хотіла мати визнання за таке розуміння їх. Я й сказав про це.

Донька похитала головою. Я не знав, чи вона відкидає мою інтерпретацію, чи відмовляє Ганні в тому визнанні.

— А ви не можете тільки визнати, водночас не відпускаючи гріхів?

Вона засміялася:

— Ви цього хочете, правда? Які, власне, були ваші стосунки?

На мить я завагався.

— Я був її читцем. Це почалося, коли мені виповнилось п’ятнадцять, і тривало, поки вона сиділа у в’язниці.

— А як ви…

— Я посилав їй касети. Фрау Шміц майже все своє життя була неписьменна і лиш у в’язниці навчилася читати й писати.

— Чому ви робили це все?

— У нас, коли я мав п’ятнадцять років, був зв’язок.

— Тобто ви спали з нею?

— Так.

— Яка брутальна була та жінка! Як ви витримали, якщо вона вас від п’ятнадцяти років… Та ні, ви ж самі сказали, що знову почали їй читати, коли вона сиділа у в’язниці. Ви були коли-небудь одружені?

Я кивнув головою.

— І шлюб був короткий і нещасливий, ви вже ніколи не оженились удруге, а дитина, якщо вона була, в інтернаті.

— Така доля спіткала тисячі людей, і фрау Шміц тут ні до чого.

— А під час ваших контактів з нею в останні роки ви коли-небудь мали відчуття, що вона усвідомлює, що заподіяла вам?

Я стенув плечима:

— Принаймні вона знала, що заподіяла іншим у таборі й під час переходу. Вона не тільки сказала мені про це, а й докладно вивчала цю тему в останні роки у в’язниці.

Я переповів усе, що почув від начальниці в’язниці.

Моя співрозмовниця підвелася й широкими кроками заходила по кімнаті:

— І скільки ж там грошей?

Я підійшов до вішалки, де лишив свій портфель, і приніс чек та бляшанку від чаю.

— Ось.

Вона глянула на чек і поклала його на стіл. Відкрила бляшанку, висипала все з неї, знову закрила й тримала в руці, пильно на неї дивлячись.

— Як я була мала, я теж мала бляшанку від чаю, де складала свої скарби. Не таку, як ця, хоч і тоді вже були бляшанки для чаю, а з кириличним шрифтом, а напис на покришці був не надрукований, а вдавлений. Я взяла її з собою в табір, а там її потім украли.

— А що в ній було?　

— Що завгодно. Один кучерик з нашого пуделя, квитки в оперу, куди водив мене на виставу батько, якийсь перстень, десь знайдений чи здобутий, але бляшанку вкрали не через те, що лежало в ній. Сама бляшанка і те, що можна зробити з неї, мали в таборі величезну вартість.

Вона поставила бляшанку на чек.

— У вас є якась пропозиція про використання грошей? Коли дати їх на щось пов’язане з голокостом, це буде немов відпуском гріхів, а відпускати їх я не можу й не хочу.

— Дайте неписьменним, що хочуть навчитися читати й писати. Напевне ж, є некомерційні фонди, організації, товариства, яким можна пожертвувати гроші.

— Звичайно, є.

Жінка замислилась.

— Може, є й такі єврейські організації?

— Не сумнівайтесь: коли є організації, присвячені чому-небудь, серед них є і єврейські організації. І все-таки неписьменність — аж ніяк не єврейська проблема.

Вона підсунула до мене чек і гроші.

— Зробімо ось що. Дізнайтесь, які є, тут чи в Німеччині, єврейські організації для боротьби з неписьменністю, й перекажіть гроші на рахунок організації, яка вам видасться найсолідніша. Навіть можете, — засміялася вона, — якщо визнання має таку вагу, переказати гроші від імені Ганни Шміц.

Вона знову взяла в руки бляшанку:

— А її я беру собі.

12

Тим часом збігло цілих десять років. У перші роки після смерті Ганни мене мучили давні питання, чи я зрікся її і зрадив, чи впала на мене провина через те, що любив її, чи повинен був я і як саме відкаснутися, відмовитись від неї. Інколи я запитував себе, чи лежить на мені тягар відповідальності за її смерть. А інколи я був лютий на неї за те, що вона заподіяла мені. Та згодом та лють стала безсилою, а питання втратили вагу. І те, що я робив і чого не зробив, і те, що вона заподіяла мені, це все тепер стало моїм життям.

Намір описати історію моїх стосунків із Ганною виник у мене невдовзі по її Смерті. Відтоді я не раз переписував у голові нашу історію, щоразу трохи по-іншому, щоразу з новими образами, новими фрагментами дій і думок. Отож поряд із варіантом, який я написав, було й чимало інших. Доказ, що написаний варіант правильний, полягає в тому, що він написаний, а решта варіантів не написані. Написаний варіант прагнув бути написаним, а решта варіантів — ні.

Спершу я хотів написати нашу історію, щоб звільнитися від неї. Але, коли я мав таку мету, спогади не квапились мені на допомогу. Потім я помітив, як наша історія вислизає від мене, і, записуючи, я прагнув затримати її, але навіть так не міг привабити спогадів. Кілька років тому я дав спокій нашій історії. Я примирився з нею. І тоді вона повернулася до мене. Деталь за деталлю, і поєднані, зібрані, спрямовані так, що вже не засмучували мене. Що за сумна історія, думав я довгий час. Це не означає, ніби тепер я думаю, що вона щаслива. Я думаю, що вона правдива, і тому питання, сумна вона чи щаслива, не має ніякого значення.

Принаймні я так думаю тоді, коли просто думаю про неї. А якщо я все-таки почуваюся скривдженим і оживають знову колишні пережиті кривди, якщо почуваюсь винним, — коли повертається колишнє чуття провини, — то в сьогоднішній тузі та смуткові я відчуваю тугу і смуток давнини. Верстви нашого життя так тісно прилягають одна до одної, що в пізнішому ми завжди натрапляємо на попереднє, і то не як на щось закінчене й завершене, а як на сучасне і живе. Я розумію це. А проте інколи така ситуація видається мені нестерпною. Напевне, я написав про нашу історію все-таки тому, що хотів звільнитися від неї, навіть якщо не міг її позбутися.

Ганнині гроші, повернувшись із Нью-Йорка, я одразу переказав від імені Ганни Шміц Jewish Leagne Against Illiteracy, Єврейській лізі боротьби з неписьменністю. Я отримав коротенького, написаного на комп’ютері листа, яким ця Єврейська ліга подякувала пані Шміц за її пожертву. З тим листом у кишені я пішов на цвинтар, де поховано Ганну. То був перший і єдиний раз, коли я прийшов на її могилу.