Чорна Брама

КОРГАЄВА САЛМА

Діставши наказ штабу, «Завірюха» пішла в базу.

Рано-вранці наступного дня корабель підходив до Коргаєвої Салми. Після штормового вітру настав штиль. Над затокою курився туман. Розмірено здіймалися величезні вали зибу. Ніс корабля то піднімався над палом, то падав у міжвалля.

Біля гюйсштока стояв Нагорний і дивився вперед. Хитавиця викликала у нього почуття непереборної туги. Міцно затягнувши ремінь й уперто стиснувши губи, він вдивлявся у білясту імлу туману.

Бувало, в училищі ротний командир, розпікаючи за недбайливість, лякав його: «Почекайте, Нагорний, ось закінчите школу та пошлють вас у Коргаєву Салму. Там спробуєте, почім фунт лиха».

Пізніше Андрій почув про Коргаєву Салму від мічмана Ясачного, боцмана «Завірюхи», який прибув із Заполяр'я, щоб супроводити їх до місця призначення. Пригадався синій дорожній мічманів чайник, який обпікав руки, чай в емальованому кухлі і розмови під одноманітний стукіт коліс.

Нестерпно захотілось чаю, погріти об кухоль замерзлі руки.

Тоді, у поїзді, перебуваючи під впливом тривожного почуття невідомості, він дізнався, що корга — невеликий кам'янистий острів, а салмою в Заполяр'ї звуть протоку, яка відділяє острів од материка.

Протяжно і сумно басили ревуни, подаючи сигнали в тумані, їм вторив тифон корабля. Повільно, наче навпомацки, огинаючи Коргу, «Завірюха» входила в бухту.

З імли виплив червоний конус нордового буя.

Попередивши двома свистками, Нагорний передав на місток:

— Бачу ліворуч на носі буй!

Прозвучав попереджувальний сигнал ревуна. Малим ходом корабель підходив до вузького фарватера Коргаєвої Салми.

Помічник командира подав команду:

— По місцях стояти! На якір швартови!

Нагорний зайняв своє місце на півбаку.

Мигнув зелений вогник коло південного краю пірса, Працюючи правою машиною, корабель повільно причалив до стінки. З носа злетів кидальний кінець, і ось уже петлю троса накинуто на великий пал причалу. Борт обережно притиснув підставлений кранець, і «Завірюха» причалила кормою…

В училищі Нагорний уявляв Коргаєву Салму чимось таємничим і страшним, а тепер він щоразу з нетерпінням чекав повернення в базу. Здавалося б, тут, у Коргаєвій Салмі, нічого не змінювалося в житті матроса: він залишався на кораблі, жив, як і раніше, в кубрику, працював так само, як і в морі, дихав тим же вологим, просоленим морським повітрям, і все-таки тут, у базі, Нагорний більше відчував зв'язок з людьми і домівкою… Причиною цього було те виснажливе нездужання, що починалося у нього в морі, і, звичайно, пошта — маленька кімната за залізними дверима, яка пахла сургучем, штемпельною фарбою і фруктами, — тут довго, чекаючи повернення адресатів з моря, лежали посилки з дарунками півдня. На пошті Нагорний одержував до запитання листи з дому, голубі конверти від Світлани…

Коргаєва Салма за останні роки змінилася. Тут виросли великі красиві будинки. Клуб, хлібзавод, кілька невеличких, але дуже затишних вулиць, таких чистих, що незручно було кидати на бруківку сірник чи недокурок. Селище мальовничим амфітеатром спускалося до моря. По бухті діловито снували посильні катери й буксири.

Відпускаючи Нагорного на берег, капітан-лейтенант Футоров запитав:

— Як ви себе почуваєте?

— Добре, товаришу капітан-лейтенант, — відповів Нагорний, і на його обличчі з'явився вираз хлоп'ячої упертості.

Підтягнутий, наполегливий у досягненні своєї мети хлопець дедалі більше подобався замполіту.

На пірсі Нагорний ще почував себе так, ніби йшов по палубі корабля в час штормової негоди.

Вісім днів він був у плаванні. Море не жаліло матроса. Холодні північно-східні вітри обпікали його обличчя, набридлива мжичка заповзала за комір бушлата, важка з незвички матроська служба виснажувала, і все-таки Андрій відчував, що з кожного плавання повертається з новим усвідомленням своєї сили. Це наповнювало його почуттям перемоги, нехай і маленької, але все-таки перемоги.

Туман оповив селище. Назустріч Андрієві йшла жінка з веселим табунцем дітей. Він упізнав Футорових. Надія Григорівна і всі четверо дітей, найстаршому з них було років вісім, ішли на пірс зустрічати батька. Відступивши в замет, Нагорний привітався.

Сніг уже потемнів і став ніздрюватим, як завжди навесні. Чомусь спало на думку, що в цю пору в Москві вже продають привезені з півдня мімози.

«Чи будуть від Світлани листи? Скільки? Один, два, а може, і три?» — думав Нагорний і не зупиняючись проминув пошту. Йому так хотілося одержати голубі конверти, надписані знайомим дрібненьким, округлим почерком, що він навіть старався віддалити ці хвилини радості.

За парканом біля клубу стояла дбайливо закутана снігом молода горобина. Нагорний ніжно подивився на деревце — воно нагадало йому рідну підмосковну горобину…

…То було позаминулого року восени. Біля воєнкомату вже чекав автобус. Неквапливо поглядаючи на годинник і шелестячи опалим жовтим листям, Андрій ходив по алеї парку.

Світлана була схвильована й розгублена. Прощаючись, вона притягнула його до себе й поцілувала в губи. Цей перший поцілунок Андрій пам'ятає й досі. Тоді, коло хвіртки, він оглянувся і побачив дівчину з косинкою в безпорадно опущеній руці. І, наче гоячи біль першої розлуки, горобина поклала на його плече гілочку з гронами яскравих оранжевих ягід.

Туман рідшав. З бухти доносилося жалібне квиління чайок. Птахи ніби сперечалися з могутніми звуками рояля — трансляційний вузол клубу передавав урок гімнастики. Здавалося дивним, що саме в цей же день і час і в Москві, і в рідній Каширі, як і тут, у Заполяр'ї, звучать ті самі звуки рояля… Тільки тепер Нагорний зрозумів, що ще дуже рано, а пошта відкривається о десятій годині.

Він повільно пішов до старого причалу. Тут швартувались суховантажні баржі, буксири, катери «касатки», прозвані так за їхні високі морехідні якості.

Нагорний прихилився до штабеля колод. По той бік бухти у поріділому тумані височів силует «Завірюхи». Вузькі, неначе бійниці, порти фальшборту, гордовита форма носа, ледь скошена назад труба, весь його витягнутий довгий корпус навіть тут, біля стінки, був насторожений, могутнім і готовий до навального руху.

Можливо, уперше Нагорний подумав про те, що це його корабель, з яким він зв'язаний глибоким, вистражданим почуттям дружби.

Мороз дужчав, пробирався під шинель, ноги мерзли. Нагорний вирішив повернутись на корабель. Він ішов швидко і, піднімаючись по трапу, відчув, що повертається у свою домівку, де його чекає тепло затишного кубрика, знайомі шуми, запахи, а головне, люди — матроси, які разом з ним пізнають суворі закони моря.

На кораблі саме прибирали: сколювали лід, драїли мідні частини, змивали щітками і гарячою водою морську сіль з надбудов півбака.

Узявши ганчірку, Нагорний піднявся наверх.

— Ти чого так швидко? — запитав його старшина 2-ї статті Хабарнов.

— Пошта закрита, — відповів Андрій.

— За домівкою скучив, — співчутливо сказав Хабарнов. — От моя сім'я не так уже й далеко, із поморів я, мезенський, а віриш, уночі в кубрику лежу — про своїх думаю, душу зігріваю…

Те, що Хабарнов так легко зрозумів його душевний стан, здивувало Нагорного. Віджимаючи швабру, Хабарнов глянув на обрій, що прояснювався, і сказав:

— Південно-західний буде. В нас, у поморів, південно-західний вітер шалоником звуть. — Змиваючи через шпігат[6] воду з півбака, він засміявся: — Знаєш, хлопче, як помор у старовину на таргані ворожив, чи буде вітер? Мені батько розповідав. Плавали тоді з парусом. Вітру нема — нема тріски. А тріски не поїв — лихо поморові, весь день голодний. Бере тоді помор великого чорного таргана, кидає його за борт, дивиться й примовляє:

Куди тарган головою повернеться, звідти й вітру ждали. Ото, хлопче, коли б подивився мій дід, що в таргана щастя просив, на якому кораблі його Тихін плаває, то вдруге від заздрощів помер би!

— А він од старості помер? — запитав рудуватий матрос, надраюючи мідні дощечки з номерами шпангоутів.

— Та ні, від горілки, — похмурнів Хабарнов. — Факторія у нас була англійська, поморів спиртом споювала. Скільки там у житті людини призначено випити спиртного, то мій дід удвічі-втричі більше хильнув, та й умер передчасно.

Буксир підтягнув до борту «Завірюхи» наливну баржу з пальним, потім інтендант підвіз на грузовику продукти, Тільки після обіду черговий по кораблю дозволив Нагорному зійти на берег.

Чотири листи одержав Андрій: від матері, Хоми Лобазнова, друга з прикордонної застави, і два од Світлани.

Лист матері, як завжди, був повен тривоги за сина. Тут, у цім краю, у сорок четвертому році в боях за Великою Криницею загинув її первісток, Володимир. Мати завжди не помічає того, як мужніють її діти, і Андрій для неї лишався все ще дитиною. Довгими ночами, самітними й безсонними, розмовляючи з сипом, вона писала йому про все те, що непокоїло материнське серце.

Ніч стояла незвично тиха. Електроенергією корабель постачався з бази. Корабельні двигуни відпочивали, ніби набиралися сил. Було чути, як била об пірс хвиля. Комендор не спав, його койка була верхня, і в головах горіла сильна електрична лампа під ковпаком з молочного скла. Укутавшись майже з головою, Нагорний лежав на боці і по кілька разів перечитував листи.

Почувши за спиною важку ходу боцмана (Ясачний цієї ночі чергував по кораблю), Нагорний сховав листа під ковдру.

Боцман обійшов кубрик, підгорнув ковдру, що сповзла з матроса, зупинився біля Нагорного й запитав:

— Чому, комендоре, не спите?

Нагорний трохи підвівся, щоб відповісти, і лист, схований під подушкою, упав до боцманових ніг. Ясачний нахилився, підняв голубий конверт і, поклавши його під подушку Нагорного, сказав:

— Зрозуміло, від Світлани. Після відбою матрос повинен спати.

Ясачний увімкнув нічне освітлення. У блакитному сяйві обличчя боцмана здалося Нагорному лагідним і привітним. Це був чоловік великої фізичної сили й невичерпного оптимізму. Про боцмана розповідали: одного разу, коли на талях піднімали двигун, ходовий кінець тріснув; двигун упав і придавив матроса. Ясачний ломиком трохи підняв станину і держав її так доти, поки не витягли потерпілого. Пізніше, коли треба було підсунути під станину лом, три чоловіки не змогли підняти її важелем.

Ніби про щось роздумуючи, боцман постояв коло трапа, що вів з кубрика, потім повернувся до Нагорного і тихо, щоб не розбудити матроса, який спав поруч, сказав, вийнявши з кишені флакон з вітамінним драже:

— Візьміть, Нагорний. Це аскорбінова кислота. У морі, коли буде хитавиця, розгризіть таблетку й тримайте за щокою. Полегшає.

— Дякую, товаришу мічман! — подякував Нагорний.

— І ось іще що, комендоре. Ти, напевне, чув? — несподівано перейшов боцман на «ти», — це завжди було в нього ознакою симпатії до того, з ким розмовляв: — Море любить сильних. Тут мова йде про силу людського духу. Зрозумів? У тебе, Нагорний, упертості на двох вистачить, моряк із тебе буде.

Боцман вийшов із кубрика, але заснути Андрій не міг. Те, що сказав тільки-но Ясачний, перегукувалося із Світланиним листом. Вона теж любила і вірила в нього.

Позаторік вони вперше зустрілися в дев'ятому класі школи. Тендітна, наче тоненьке деревце на вітрі, з ріденькими лляними кісками, сірими очима і бровами, схожими на крила, з кирпатим носиком і пухлими, трохи розтуленими губами, вона не сподобалась Андрієві. Він прозвав її «скіпка», і це прізвисько прилипло до неї, як іриска до піднебіння. Проте дівчина розмовляла з ним. поблажливим тоном. Вона підказувала йому на уроках, приносила книжки, які їй подобалися, хоча він і не просив її про це. Обгортала його підручники в гарний червоний папір, міняла пера на його ручці. Вона опікала його дбайливо і водночас вимогливо доти, доки Андрій, якому допекли глузування однокласників, не збунтувався. Вони посварились. Тоді свої піклування і опіку Світлана перенесла на Тихона Жевакіна. Цей Тишко — його так і звали Тишком — не тільки терпляче зносив опіку, але й швидко пристосувався до нових обставин, став навіть вимагати, щоб Світлана приносила йому до школи сніданок. Одного разу Нагорний зустрів Жевакіна на Оці, це було весною на риболовлі, і так його відлупцював, що Тихін два дні не ходив до школи. Андрія покарали, а Світлана демонстративно пересіла до Жевакіна.

Взимку, коли вони вже були у десятому класі, несподівано помер в Андрія батько.

Василь Іванович Нагорний був викладачем географії у Каширській семирічці. Вмер він у класі під час уроку — підійшов до карти, підняв указку і… упав наче скошений кулею.

Коли ввійшла Світлана, приголомшений горем Андрій був дома сам. Відтоді, як між ними виникла сварка, минуло понад рік, і за весь цей час вони не промовили одне до одного жодного слова. Дівчина мовчки зняла руденьку шубку, повісила її на вішалку, вимила посуд, підмела кімнату, так само мовчки сіла поруч Андрія і взяла його за руку. Вечоріло. Кімнату оповили холодні сірі сутінки. Шибки, розмальовані морозним узором, пропускали зовсім мало світла. «Якби ти знав, Андрушо, як я тебе люблю!..» — призналася Світлана і голосно, аж захлинаючись, заплакала на його плечі.

Від цих слів і від щирого дівочого признання стало так хороше й тепло, що Андрій сказав те, чого, можливо, ніколи не сказав би кілька хвилин тому. «Мені тато залишив листа. Я ще не читав. Давай, Світланко, прочитаємо його разом?»

Писати листа батько почав давно, ще в сорок шостому році, і писав його довго, до п'ятдесятого року. Лежав він у великому саморобному конверті, на ріжку якого було написано: «Моєму меншому синові Андрію в день його повноліття».

Це був великий лист, навіть не лист, а сірий учнівський зошит, у якому було коротко описано життя Володимира Нагорного — старшого Андрієвого брата.

Між сторінками, списаними знайомим татовим почерком, були акуратно вклеєні пожовклі фотографії, листи Володимира і вирізки з фронтових газет.

Андрій і Світлана читали зошит, сидячи поряд біля вікна і чекаючи, поки кожен з них закінчить останній рядок, щоб перегорнути сторінку.

З цього часу юнак і дівчина ніколи не говорили про свої почуття, але саме у той вечір вони обоє виросли і змужніли.

Тихенько, щоб не розбудити сусіда, Андрій спустився з койки, всунув ноги в холодні, вогкуваті чоботи, накинув шинелю, надів шапку, піднявся на верхню палубу і вийшов на ют.

Було морозяно. В чистому зоряному небі тріумфальною аркою палахкотіло, блискало, переливалося кришталевими іскрами північне сяйво.