Чорна Брама

СИГНАЛ БІДИ

П'яту добу сторожовий корабель був у дозорі.

Північно-східний вітер дужчав. Сірі, провисаючі пасмами хмари мчали низько над кораблем і, здавалося, зачіпали за топ щогли. Коли анемометр показав швидкість вітру п'ятнадцять метрів, командир прийняв рішення ввійти у бухту.

Мис Святий Ріг залишився з лівого борту «Завірюхи».

Біля входу в затоку Тиха вахтовий офіцер доповів:

— Бачу ціль праворуч сто двадцять, дистанція п'ятдесят п'ять кабельтових!

За даними, які мав штурман, у цьому районі Баренцового моря зараз риболовецьких суден не могло бути.

На запитання «Завірюхи» невідоме судію не відповідало. Сторожовий корабель розвернувся, вийшов у відкрите море й ліг курсом триста двадцять п'ять.

…З часу тієї розмови в кубрику боцман не забував комендора Нагорного. Якщо в інших матросів корабля було досить часу і на дозвіллі вони могли написати листа або прочитати книжку, то в Нагорного не лишалося жодної вільної хвилини. Ясачний в'ївся в комендора, наче іржа в якірний клюз[9]. Боцман вважав, що робота, яка потребує безперервного напруження і повної віддачі сил, витіснить з голови Нагорного сумні думки про те, куди з-під ніг тікає палуба корабля.

За камбузом у товаристві двох таких самих, як і він, хворих на морську хворобу матросів Нагорний обплітав кранець[10]. Тут, на кормовій частині корабля, в теплому й добре освітленому коридорі, хитавиця відчувалася менше, ніж на півбаці. Андрій із захопленням віддався цій хитрій справі.

Руки в Андрія огрубіли, на долонях з'явилися великі вузлуваті мозолі. Кілька років тому він часто бував дома в свого однокашника Дими Яблонського. Димина бабуся, — вона викладала в музичній школі, — якось, звернувши увагу на Андрієві руки, заохала: «Це ж руки Паганіні!» Нагорний пригадав це і посміхнувся.

— Ти чого? — думаючи, що Нагорний сміється з нього, запитав Тулупов, маленький, наче аж опухлий від сну рум'яний матрос.

На кожному кораблі завжди є матрос, що стає об'єктом всіляких, часом недоброзичливих жартів. На «Завірюсі» таким матросом був Федя Тулупов. Посміювалися не стільки з його комічної зовнішності, скільки з характеру — хлопець був надміру образливий і самолюбний. У перші дні служби на кораблі Тулупова призначили в наряд на камбуз, і кок, великий жартівник, доручив Феді продувати макарони. Матроси, давлячись сміхом, приходили в камбуз дивитись, як рум'яний Федя Тулупов, ще більше розрум'янившись від натуги, продуває макарони. Федю посилали з каструлею у машинний відділ одержати два кілограми сухої пари. Бакові матроси заставляли Тулупова точити лапи якоря, ютові — мішком розганяти на кормі туман.

Замполіт капітан-лейтенант Футоров за лихі жарти над Тулуповим викликав матросів до себе й суворо їм вичитував. Але Федя був незлопам'ятний і ніколи нікому не скаржився.

— Ти чого усміхаєшся? — перепитав Федя.

— Так, своїм думкам, — примирливо сказав Нагорний.

У цей час, міняючи курс, «Завірюха» лягла на борт, і матросів жбурнуло до дверей.

— На морі чого не трапляється! — тоном бувалого моряка промовив Тулупов. — Мені ось один мічман розповідав: є такі моря — вода від солі важча, ніж залізо. Якір кинуть, а він не тоне! Другий кинуть — теж не тоне! Навколо акули так і шастають. А боцман кричить: «Чого, салаги, дивитесь?! Ану, кидайтесь у море топити якорі!»

— Ти ж казав, Федю, — у морі акули, — нагадав, стримуючи посмішку, Нагорний.

— Нічого не вдієш — служба! — відповів Федя. — Боцман наказує — виконуй!

— Ну, ну, трави, Федю, через клюз помалу! — підморгнувши Андрієві, зауважив Лаушкін.

Він полюбляв морські слівця.

Знову ударила велика хвиля в борт, і матросів знову відкинуло до дверей, які вели на ют.

Нагорний подумав про те, що наверху зараз хвилі вдираються на півбак до самого хвилеріза… Думаючи про хвилю, Андрій чомусь згадав оркестрову раковину в міському парку, в якій по вихідних днях грав духовий оркестр. Ця раковина надзвичайно схожа на велику оскаженілу хвилю.

Думки Нагорного обірвав боцман. Ясачний нечутно підійшов до них, узяв з рук Андрія кранець, причепливо перевірив, як той обплів його, потім, глянувши на матросів, звелів:

— Нагорний, дозорним! Стати на вахту в першу зміну. Одяг штормовий!.

Повторивши наказ, Нагорний спустився в кубрик, надів стьобані штани, гумові чоботи, теплу куртку з капюшоном і піднявся на півбак.

Вітер гнав велику океанську хвилю. Високо здіймаючись, вишкіривши зуби пінистого гребеня, вона хлюпала в ніс корабля і, ще не втративши пориву, розбивалася об хвилеріз, обдаючи гармату й надбудови півбака бризками, що замерзали на льоту.

Тримаючись за штормовий леєр, Нагорний вдивлявся в обрій, який то відкривала, то закривала висока хвиля. Кожен новий пінистий вал з гуркотом і свистом обвалювався на півбак, підкочувався назад, стікав через шпігати й знову з ще більшою люттю кидався на корабель.

По коліна у воді, ніби аж заледенівши на вітрі, Нагорний ніс вахту. Його вії й брови вкрилися інеєм. Вітер боляче бив в обличчя твердими крупинками снігу.

В ту мить, коли над форштевнем здіймалась нова хвиля, Нагорний інстинктивно заплющував очі, і удар хвилі викликав відчуття яскравого спалаху. Після чергового удару, від якого аж дух забивало, він розплющив очі й побачив серед неспокійних хвиль і косматих хмар ледь помітний червоний вогник.

«Здалося», — подумав Нагорний, але вогник знову спалахнув, і новий вал крижаної води навалився на нього і потягнув за собою. Андрій покотився по палубі, перелетів через хвилеріз, боляче вдарився об гармату. Підхопившись, він учепився руками в гриб вентиляційного отвору і, охоплений єдиним почуттям обов'язку, крикнув:

— Ліворуч п'ять бачу червоний вогонь!

У цей день дрифтерний сейнер[11] з моторно-риболовецької станції порту Георгій вийшов у море на розвідку риби.

О чотирнадцятій годині радист піднявся в ходову рубку і передав капітанові штормове застереження:

«Через п'ять-шість хвилин у сімдесят четвертому районі передбачається посилення північно-західного вітру до шести-семи балів».

Капітан риболовецького судна Михайло Григорович Вергун був маленьким, щупленьким чоловічком. Найпримітнішими в його зовнішності були очі. На темному, зморщеному, задубілому від морського вітру обличчі вони були ясно-голубі, по-дитячому чисті.

Вергун прочитав радіограму і пішов у штурманську рубку. Подивившись на карту, він тицьнув пальцем у район Гончаківки і сказав штурманові:

— Перечекаємо. Визначайся, Кузьмичу.

Олександр Кузьмич Пліцин — молодий моряк, який тільки торік закінчив Мурманське морехідне училище, вже навчився розуміти небагатослівну мову свого капітана.

Штурман визначив своє місце на карті й проклав курс.

«Вайгач» розгорнувся і пішов до затоки Західна Клюєвська.

Трохи згодом до рубки ввійшов помічник. Він довго стояв, м'явся і, нарешті, наважився:

— Михайле Григоровичу, ідеш у Гончаківку?

— Знаєш, то чого ж питаєш? — пробурчав Вергун, його все більше починало непокоїти море. Він виходив на місток, пильно вдивлявся у потемніле небо.

— Може, зійдемо на берег?.. — почав Щелкунов.

— А навіщо?

Вергун добре знав, що в Гончаківці помічник поповнював свої запаси спирту.

— Хліба свіжого візьмемо, бо в нас уже черствий, команда лається, — схитрував помічник.

— На рейді станемо, — одрізав Вергун.

Щелкунов зітхнув раз-удруге і спустився вниз. Це був високий чоловік з запалими грудьми і маленьким животиком, що випинався вперед. Прохор Степанович носив борідку клинцем і довгі вуса, що звисали донизу. Від нього завжди тхнуло спиртом, що допомагало легко знайти помічника в будь-якій частині судна. Характер у Прохора Степановича препоганий, і якщо Вергун терпів його на сейнері, то тільки тому, що Щелкунов був великим майстром по засолу оселедців і дуже хазяйновитим: шкіперське майно і рибальську снасть беріг як своє око.

Вітер стих. З неспокійним кигиканням, наче передчуваючи шторм, над морем літали чайки.

Острів Клюєв уже маячів на обрії, коли пронеслися перші сильні пориви вітру.

Пересунувши ручку машинного телеграфу на «самий повний», Вергун зими кришку переговорника:

— Тимку, додай.

Механік Тимко в цьому плаванні був за старшого. Старший механік видавав заміж дочку і, одержавши з цієї, нагоди відпустку, поїхав до майбутнього зятя з Кандалакшу.

Насвистуючи, механік пішов до тахометра. Тимко завжди свистів, коли в машинному відділі не було старшого. Старший механік казав, що в них — він був родом з Коли — свистунів заганяють у пляшку.

Тахометр показував тисячу п'ятсот обертів — це була межа для двигуна, який не раз бував у бувальцях.

Перший порив шквалу так шарпнув «Вайгач», який ішов лагом по хвилі, що моторист, намагаючись удержати рівновагу, рвонувся вперед, наче взяв старт на гаревій доріжці, і збив механіка. Тимко впав і вдарився потилицею об кожух мотора.

Коли моторист підвівся, спльовуючи кров й обмацуючи розбиті ясна, то побачив, що механік майже непритомний. Насилу підхопивши його під пахви, моторист відтягнув Тимка на рундук з ганчірками.

У цей час в машинному відділі все, що було погано принайтовано, зірвалося з своїх місць і з гуркотом перекочувалося від борту до борту.

Хлюпнувши води в обличчя Тимкові, моторист вирішив, що подав першу допомогу, і кинувся до дизеля, який почав підозріло чихкати.

«Вайгач» ішов без вантажу. Судно сиділо мілко, його високі борти, підставлені вітрові, були як величезні паруси. Кожний порив шквалу клав сейнер на тридцять градусів.

— Ану пусти! — сказав Вергун і, легенько відштовхнувши кермового, став до штурвала.

Вогник маячного знака Клюєва було видно. Борючись зі шквалом, «Вайгач» ішов на створи затоки, коли Вергун несподівано відчув, що судно не слухається керма.

Крізь рев і свист вітру він не одразу почув, що двигун не працює.

Ще не знаючи всього того, що сталося в машинному відділі, Вергун зняв кришку переговорника й спокійно запитав:

— Тимку, що там у тебе?

Не почувши звичайної відповіді, Вергун передав штурвал кермовому, а сам поліз у машинний відділ. Тут горіла тьмяна лампочка аварійного освітлення. Спочатку Вергун нікого не побачив. Потім, насилу добравшись по слизьких плитах до рундука з ганчір'ям, помітив механіка, що лежав нерухомо. На Тимкових губах виступила піна, він був непритомний. Ще з більшими труднощами розшукав Вергун моториста. Той порався біля двигуна, намагаючись його запустити.

— Що з ним? — запитав Вергун про механіка.

Але в цей час його жбурнуло вбік. Утриматися на ногах, узутих в калоші, було неможливо. Вергун ударився об стрингер[12]. Він зрозумів: щось подібне сталося і з Тимком.

Генератор на судні був навісний. Під час зупинки двигуна освітлення й живлення рації перемикали на аварійне, від акумулятора. З тривогою глянувши на аварійну лампочку, що ледь-ледь горіла, Вергун швидко оцінив обстановку.

— Двигун! — гукнув він мотористові, швидко піднявся в штурманську, послав Пліцина в машинний з аптечкою і наказав радистові: — Передавай: «Вийшов із ладу двигун. Прошу допомоги. Координати…».

— Аварійне живлення кінчається, рація не працює, — сказав радист.

П'яту годину дрейфував «Вайгач» на південний схід. Шторм шаленів. Усі спроби завести двигун були даремні. Біля непотрібної тепер рації сидів радист і у відчаї гриз нігті. Штурман при світлі свічки визначав напрям і швидкість дрейфу. Вергун сам стояв біля штурвала. Через рівні проміжки часу помічник стріляв із сигнального пістолета. Червона ракета злітала і відразу ж гасла на шквальному вітрі.

У ходову рубку піднявся штурман Пліцин. Він був блідий, голос його тремтів:

— Михайле Григоровичу, — сказав він капітанові, — дрейфуємо на каміння Святого Рога. Три милі за годину… До Рога лишилося сім миль…

Піднявшись по трапу, в люці ходової рубки з'явився помічник і, розмахуючи сигнальним пістолетом, гукнув:

— Михайле Григоровичу, п'ятдесят ракет відпуляв, а вони ж по карбованцю сімдесят штука!

— От скат! — вилаявся Вергун. — Іди стріляй!

Щелкунов зітхнув і вже іншим тоном буркнув, спускаючись у люк:

— Увесь навігаційний запас випуляємо, двадцять штук залишилося!

Вергун бачив, як злітали і гасли ракети на вітрі, як, осяяна спалахами пострілів, метушилась на носі смішна постать Щелкунова.

Минуло ще кілька хвилин, і помічник, знову висунувшись з люка, жалісливо сказав:

— Нема більше жодної ракети, всі вистріляв…

— Бочку на ют! — наказав Вергун.

Тримаючись за штормовий трос, помічник пробрався на ют. Матроси викотили бочку з смолою, міцно принайтували її до лівого борту, збили верхнє дно і запалили.

Полум'я в чорних клубах їдкого диму рвало вітром, притискувало до хвилі. У відблисках вогню, що похитувалися од вітру, на обличчях людей можна було ясно прочитати тривогу. Трагічне становище сейнера ні для кого не було таємницею. Досвідчені рибалки, вони добре знали погану славу Святого Рога. Спроба висадитися, якщо станеться аварія, з шлюпки на каміння, що кипіло в бурунах, буде марною. Недаремно помори склали приказку про ці місця: «Попливеш до Святого Рога — попадеш до чорта додому!»

На «Вайгачі» помітили сторожовий корабель тільки тоді, коли «Завірюха» обходила сейнер, щоб підійти до нього з навітряного боку.

Осліплений променем прожектора, сигнальник сейнера просемафорив на «Завірюху»:

«Заглух двигун. Механік поранений. Прошу допомоги».

Одержавши семафор, Поливанов задумався. І було над чим: припливно-відпливна течія, поривчастий штормовий вітер і мінлива велика хвиля не давали можливості підійти до сейнера ближче ніж на кабельтов і, метнувши кидальний кінець, узяти його на буксир. Разом з тим не можна було баритися ні хвилини: до гострого каміння Святого Рога — дві години дрейфу. Спустити шлюпку й послати людей на допомогу? Але, якщо навіть пощастить при такій хвилі спустити шлюпку, її може розбити об борт сейнера.

Шторм ставав дедалі більш шаленим. Вітер досягнув швидкості двадцяти одного метра в секунду. То відпрацьовуючи назад, то на найменшому «вперед» ледве вдавалося тримати корабель на дистанції. Передавши семафор, команда сейнера мужньо чекала відповіді. Всі вони, від капітана до матроса, дуже добре розуміли, що подання допомоги пов'язане з великим, смертельним риском.

Прожектор, який спалахнув на кораблі, писав: «Увага! Увага! Увага! Висилаємо шлюпку. Забезпечте висадку!»

В шторм спустити шлюпку і вдержати її біля трапа, щоб посадити людей, неможливо. Тому старший механік Юколов, два мотористи, фельдшер, боцман і шість матросів зайняли місця в шлюпці, ще підвішеній на талях. «Завірюху» кидало так, що шлюпка то злітала над бортом корабля, то над самісіньким гребенем хвилі. Щоб шлюпку не розбило об корабель, треба було, якнайточніше розрахувавши час, в одну мить опустити її на хвилю, віддати талі і відштовхнутися од борту.

Спуском шлюпки на воду командував сам капітан третього рангу.

Як тільки корабель накреняло, людей, що сиділи в шлюпці, з ніг до голови обдавало крижаною водою. Діждавшись, коли після великої хвилі період хитавиці на кілька секунд зменшився, командир сказав:

— Трави!

Шлюпка осідлала гребінь хвилі під шквальним вітром і опинилася за десять метрів від борту корабля.

Напружуючи всі сили, матроси держали шлюпку на курсі.

Гребцем на третій банці був комендор Нагорний. Упершись ногами в рибину, він щосили загрібав веслом, аж боліло в суглобах. Провалюючись у міжвалля, моряки поринали в пітьму — хвиля закривала від них корабель, і тільки промінь прожектора, пробиваючись крізь пінявий гребінь, підсвічував бризки, наче розсипи самоцвітів.

Високий чорний корпус сейнера виріс перед ними несподівано.

— Та-ба-ань!!! — крикнув Ясачний.

Упершись у вальки, відштовхуючи їх од себе, моряки з нелюдською силою тримали шлюпку на хвилі.

Кинутий з сейнера штормтрап спіймав Юколов, учепився за сходинку і в ту ж мить повиснув над морем. Сейнер накренило на протилежний бік, і штормтрап з людиною, що висіла на ньому, вдарило об борт. Сходинкою трапа Юколову розбило брову. Щоразу користуючись моментом, коли сейнер накришиш в його бік, інженер піднімався на кілька сходинок трапа і, підставивши ногу, чекав нового удару об борт. За три прийоми йому пощастило дістатися до палуби, його підхопили під руки і підняли наверх.

Обидва мотористи і фельдшер піднялися на сейнер з такими ж труднощами.

Штурман «Вайгача» записав у судновий журнал:

Поки механік і мотористи перебуватимуть на судні, треба гребти на шлюпці з усіх сил. Страждаючи від тупого, ниючого болю у всьому тілі, Нагорний не відчував ніяких симптомів морської хвороби. Хотілося тільки хоч на кілька хвилин покласти весла і опустити руки. Йому здавалося, що іще тільки одне зусилля, ще тільки хоч раз він занесе весло, і вже не вистачить сили витягнути на себе вальок, але… Нахиляючись уперед, він знову і знову заносить весло і щоразу з новою силою витягує вальок.

У той час, коли фельдшер Варенов зайнявся Тимком, механік і мотористи спустилися в машинний відділ.

При світлі яскравих акумуляторних ліхтарів, які вони взяли з корабля, Юколов оглядав дизель, уважно вислуховував кожен вузол, кожен агрегат. Колись механік плавав на «касатці», де був такий самий дизель марки ЗД-6, і це полегшувало йому роботу.

Поставивши моториста на ручну помпу, інженер пробував нагнітати плунжерну пару паливного насоса, але звичний слух, хоч як напружувався, не вловив характерного металевого цокання в циліндрі. В насоси не надходило дизельне пальне. Юколов розібрав і ретельно оглянув підкачувальний насос, фільтр грубої очистки, а також насос високого тиску. Вся система була справна.

Стрілки його ручного годинника показували двадцять одну годину п'ятдесят вісім хвилин. Юколов відчував, як у нього наморочиться в голові і слабнуть ноги. З розсіченої брови ще текла кров, великий синяк закривав око.

Матроси сейнера скупчились біля трапа. З надією і хвилюванням вони мовчки стежили за кожним рухом механіка.

Ледве тримаючись за поручні дизеля, Юколов думав: «Чому ж форсунки циліндрів не мають потрібного тиску?»

Він ще раз оглянув систему і знову не виявив пошкодження.

А шторм лютував. Другу годину матроси на шлюпці боролися з хвилею. Сила людей витрачалася на те, щоб удержати шлюпку на місці. Варто було хоч на хвилину опустити весла, як борт повертало до вітру і шлюпку заливало хвилею й несло просто на сейнер.

Люди знемагали. Боцман це бачив і нічим не міг допомогти. Напружуючи останні сили і намагаючись не зірватися з ритму, не «виловити краба» або ще гірше — «щуку», Нагорний у ці хвилини думав: «Якби Світланка могла побачити мене зараз, у цій шлюпці, вона сказала б…» Але він ніяк не міг уявити, що сказала б Світлана. От мати, напевне, спитала б: «Андрушенько, чи не забув ти надіти теплу фуфайку?» — подумав він, усміхнувся й зустрівся поглядом з Ясачним.

Побачивши усмішку на обличчі Нагорного, яскраво освітленого в цей час прожектором із «Завірюхи», боцман гукнув:

— Ану, матроси, пісню! — і заспівав сам. Голос у нього був сильний і гарний.

І матроси підхопили:

А в машинному відділі сейнера Юколов ще і ще раз оглядав усю систему, що нагнітав пальне. Несподівано біля з'єднувального фланця він помітив калюжку дизельного пального. Очевидно, саме тут насос засмоктував повітря.

Замінивши прокладку фланця, Юколов почав нагнітати пальне до форсунки,і незабаром почув знайоме цокання — раз, ще раз, ще…

Хвилюючись, він натиснув стартер. Кілька разів чхнувши, двигун забурчав спочатку несміливо, потім усе ритмічніше запрацював на повну силу.

Почувши, як пахкає двигун, Щелкунов піднявся в ходову рубку і, притиснувши Вергуна в куток своїм животиком, дихаючи спиртом, зашепотів захлинаючись:

— Михайле Григоровичу, я тебе знаю, ти щедра душа! Дивись, не відвали прикордонникам свіжої рибки! Їх шоколадами годують, а в нас і так нічого нема…

— Скупердя! — презирливо кинув йому Вергун. — От скажу команді — і борідку твою іноземницьку по волосині повисмикують! Скат ти! — вилаявся він і пішов до люка. Потім зупинився, поміркував і повернувся. — Я весь улов віддав би, не пошкодував, але ж не візьмуть — образяться… Лю-ди! — кинув він і спустився на палубу назустріч механікові «Завірюхи», що саме піднімався з машинного люка. Капітан обняв його і сказав: — Передайте вашому командирові… Ми знали… Ми вірили, що ви не залишите нас у біді… Ми цього ніколи не забудемо, товариші!

За все своє велике, сповнене всіляких пригод життя капітан Вергун ще ніколи не виголошував таких довгих зворушливих промов.

Шлюпка благополучно зняла прикордонників із сейнера і відвезла на «Завірюху».

Піднявши на фалі флаг привітання, «Вайгач» розвернувся носом проти хвилі й пішов до затоки Тиха.