Чорний лабіринт. Книга друга

Розділ перший БЕРН — МІСТО СПОКОЮ

У затишній долині, відгородившись від світу частоколом засніжених альпійських верхів, ніжилося в ясному ранковому промінні стародавнє місто Берн. З голубих снігів, зелених лісів і луків скелястими схилами сповзали на долину тумани й пропливали над червоними дахами будівель, мов білі казкові лодії. В доглянутих парках чепурилися сережками білокорі берези, на галявинах прокльовувались перші несміливі квіти.

У другу повоєнну весну в столиці нейтральної Швейцарії не помічалось особливого пожвавлення. Як і до війни, Пери вражав спокоєм і респектабельністю. Неспішно прошкували тротуарами обивателі, стримано закликали перехожих вітрини крамниць, і навіть неонова реклама фешенебельних готелів, нічних клубів і кабаре не виглядала крикливою. Демонструючи акредитовану недоторканність, сунули вулицями розкішні лімузини з прапорцями дипломатичних місій. Місцеві фінансові тузи не шкодували зусиль, зберігаючи довоєнний дух упевненості, бо саме він забезпечував зараз найвищі відсотки з усе нових і нових надходжень до швейцарських банків. Міжнародна фінансова твердиня повинна стояти скелею бодай в уяві тих, котрі ще вірили в її незрушність навіть після урагану, який нищівно пронісся над світом.

На Берн не впала жодна американська бомба, не розірвався над ним і жоден німецький снаряд. Острівець «нейтрального спокою» в розбурханій, зруйнованій війною Європі зараз приваблював до себе різноязиких біженців. З-поміж місцевої публіки їх вирізняв хворобливий блиск у порожніх очах.

Колишні королі, недавні президенти, лідери профашистських партій, націоналісти й колабораціоністи всіх мастей і відтінків, генерали без війська, вожді без ідей і послідовників, польські магнати, румунські гендлярі, чеські спекулянти та інший грошовитий набрід, чиє нерухоме майно вже кілька років було націоналізоване і на кого вдома чекали народний гнів і шибениці, збігались до Швейцарії, ближче до броньованих сейфів, де лежали їхні награбовані мільйони. Ці добродії тремтіли і вдень і вночі, їм снилося, ввижалося, марилось, що мури їхньої останньої фортеці хитаються, а до мішків з мільйонами вже простягають руки зажерливі й спритні пройдисвіти, якими аж кишіло у Берні, Лозанні, Цюріху. А тим часом в Європі дув свіжий вітер, вітер зі Сходу, його оновлюючий, животворний подих відчувався всюди, тільки Швейцарія вперто ховалася за Альпійські хребти, захищаючись від нього, мов щитом, своїм трухлявим нейтралітетом. Тієї весни в столиці було багато дипломатів. На гучних прийомах, балах і раутах, а більше в своїх затишних кабінетах сплітали вони хитромудру павутину інтриг проти новонароджених демократичних держав.

Були серед них і такі, що намагалися не виставляти напоказ свою акредитацію, офіси мали в тихих завулках, ніколи не одягали фраків і не любили з'являтися на дипломатичних раутах.

Кабінет представника американської місії в Берні, керівника відділу стратегічних служб Едварда Хемфрі, був позначений вишуканістю стилю. Місія орендувала особняк ще з довоєнних часів, проте ніхто з попередників Хемфрі не спромігся умеблювати його згідно з вимогами часу. Тут панував старовинний гельветський стиль, характерний для мисливських замків лісових кантонів.

Окрасою кабінету був камін, складений із сірого граніту. Обабіч нього на стіні кущами висіли оленячі роги. Мисливські атрибути і цей показний камін надавали кабінету певної неофіційності. Хемфрі любив посидіти біля вогню в час відпочинку або коли мусив у деталях виважити якусь із операцій, що позначалися на політиці багатьох держав у післявоєнному світі. Хоч на знамено відділу стратегічних служб було винесено гасло «розвідка поза політикою», однак хто-хто, а Едвард Хемфрі знав: політика залежить від характеру інформації, яку подає департаменту розвідка. Це тільки тупаки з конгресу не бачать, а можливо, не хочуть бачити, що стоїть за зовні демократичним гаслом, яке заповів покійний Франклін Рузвельт.

Вогонь у каміні настроював містера Хемфрі на філософський лад, навіював думки про швидкоплинність і марність людського буття, викликав згадки про дитинство, нагадував про затишок родинного маєтку в Техасі. Яким далеким усе те було зараз! У дитинстві в нього був приятель Джіммі Керк. Навчалися в одному коледжі, університеті, вивчали право в Саскачевані. Потім доля деякий пас водила їх різними стежками, аж. поки зустрілися на таємних дорогах стратегічної служби. Джіммі Керк — генерал, шеф «Сі Ай Сі» в Баварії, багаторічний помічник у найделікатніших справах, якими опікується його відділ у Європі. Хемфрі чекав на Керка з хвилини на хвилину, а тому думав про нього. Ще в коледжі між ними виникла й довгі роки триває суперечка з приводу деформації американської мрії. Запальний, схильний до ідеалізму Джіммі твердив: «Мрія перших поселенців, піонерів освоєння континенту, залишила нас, їхніх нащадків! Вони полишали старий світ, прагнучи створити новий, де кожен індивідуум, — не маса людей, а окрема особистість, — матиме невід'ємне право на власне достоїнство й свободу, що грунтуватимуться на особистій мужності, чесній праці і взаємній відповідальності. Нова Америка народилася від свободи її землі, гір, неба. В самому слові «Америка» — гімн волі і людської гідності. Такою була мрія! — О, замолоду Джіммі Керк умів красиво говорити! — Наші предки, тікаючи від гніту європейських плутократій, прагнули стати рівними серед рівних… Ми втратили їхню мрію. Власними кулаками розтрощили, власними ногами розтоптали те, що народило Америку! «Свобода», «демократія», «патріотизм» — слова, які ми позбавили змісту, це не наші, не американські слова, у нас вони не мають грунту!» Так говорив колись запальний Джіммі.

Сьогодні генерал Керк вже не Згадує тих слів, однак дискусія не згасла, навпаки: її полум'я розгоряється з новою силою. Хемфрі розумів, що перевага у багаторічній полеміці на боці Джімма. Можливо, саме тому Керк і залишився вправним розвідником, а не сягнув більшого. Мало чесно виконувати свій патріотичний обов'язок, треба ще вміти мати від нього зиск. А Керк, на глибоке переконання Хемфрі, саме цього робити не навчився. Доля завжди підсовувала Джіммові такі набряклі грошима справи, з яких другий вицідив би не один мільйон, а цей не мав і цента понад офіційну премію. Ось і зараз до його рук пливе справа, з якої можна мати добрі гроші. Та, мабуть, саме тому, що про Керка шириться слава безсеребреника, йому й доручають справу відділу «Східних армій» Генерального штабу колишнього вермадту. Генерал-лейтенант Рейнгард Гелен пропонує картотеку законспірованих агентів, що їх генеральний штаб Гальдера мав на території Радянського Союзу та нинішніх країн соціалістичної орієнтації. Продає вцілілу від розгрому шпигунську організацію, а мудреці в Штатах ще й носом крутять і тільки тому, що хитрий німець вимагає гарантії: після передачі організації не хоче бути усуненим від її керівництва. Не все, виходить, видно з берегів Патомаку. Доведеться ще і ще раз переконувати Донована, що це нам вигідно. Передача агентури забере час, та й чи досягнемо ми такого ефекту в роботі з тими, хто роками працював на німців? Тут сотня граней так званої специфіки роботи на слов'янському сході, про які наші хлопці не мають найменшого поняття.

Зумер порушив тишу кабінету. Хемфрі неквапом підійшов до селектора і натис на клавішу, яка одразу ж спалахнула зеленим вогником.

— Слухаю.

— Сер, прибув генерал Керк. З ним ще двоє…

— Давайте його сюди, Хоуп. А ті двоє хай зачекають, — Хемфрі припалив погаслу сигару і рушив до дверей, що саме прочинилися. До кабінету увійшов високий тілистий чоловік у добре скроєному цивільному костюмі. Широко ступаючи пухнастим килимом, він підійшов до шефа і коротко вклонився.

— Радий бачити тебе, Джіммі… — потискаючи руку, мовив Хемфрі.

— Дякую, шеф… Я теж… — одізвався хрипкуватим басом генерал.

— З роками ти стаєш дедалі більш імпозантним. Ця благородна сивина… Ти часом не фарбуєш волосся? — посміхаючись, запитав Хемфрі.

— Ні, шеф, на такі дурниці не вистачає часу.

— Що це ти все шеф та шеф. Присядьмо. — Хемфрі показав на розлогі фотелі біля каміна. — Присядьмо і до біса всяку офіційність. Адже ми друзі, Джіммі… Чи ти забув, як ми бились за Роз Хоуп?

— Бачу, ти й зараз пам'ятаєш про неї. Це її синок у тебе в приймальні? Чи я помиляюсь?

— Її… Тільки пам'ять допомагає відчути прожиті роки, — Хемфрі налив дві чарки міцного шотландського віскі. — Твоє здоров'я!

— Дякую… — з достоїнством промовив Керк. — Чому я тоді не женився на Роз? Цей хлопець міг би бути моїм сином…

Хемфрі дивився на генерала і думав: «Він має рацію. Гроші старого Хоупа пропливли повз його кишеню. А чого він вартий сьогодні без грошей? Що стоїть за ним? Ще зовсім недавно його оберігала прихильність Рузвельта… Сьогодні — лише моя!» Він ковтнув з чарки, поворушив березові полінця в каміні і поволі опустився в крісло.

— Ти чимось схвильований, — сказав, підсовуючи Кернові пляшку.

— Ні, все о'кей. — Генерал посунув фотель ближче до вогню. — Трохи застудився. Цілий тиждень у горах… Вітри, дощ січе з ранку до вечора. Тепер от ангіна. П'ю гаряче молоко, аспірин…

— Допомагає?

— Та ніби трохи попустило…

— А що, крім ангіни, добув?

— Хвалитись нічим. Це озеро, ніби сейф з подвійним дном. Глибина місцями за триста метрів і мул, у якому зникає все, що опускається на дно. Десь на половині глибини неначе густа сіть — шар затонулих дерев. Вони не стоять на місці, рухаються… Ми не перші пробуємо відімкнути цей підводний сейф. Були там наші хлопці з трофейної команди, потім англійська водолазна група і знову наші з морського відомства. Чим скінчилося, ти знаєш. Ніхто з них до дна так і не дістався. Ми ж витягли сім контейнерів, але в них нема того, що ми шукаємо. Можливо, їх скидали в озеро не лише зі скелі, на якій колись загинув Геро…

— Так, розвідники на зразок Геро фон Шульце трапляються нечасто. Він знав Німеччину, знав німців, а це саме те, чого нам з тобою бракує, мій друже.

Генерал спохмурнів. Хемфрі зачепив його за живе і не збирався пом'якшувати удару, навпаки — свідомо сипав сіль на рани.

— Скажу відверто, Джіммі: я тобі дивуюсь. Не розмотати такої нікчемної справи, адже Геро залишив тобі трьох свідків.

— Ви певні, шеф, що люди, яких залишив Шульце, справді були свідками операції?

— Я читав його доповідну.

— За фахом Геро був журналіст, писати його вчили в університеті.

— Ну то що?

— Як і кожного писаку, його часто заносило…

— Ти ставиш під сумнів?..

— Та ні, я теж думаю, що все було саме так, як доповів Геро… За винятком одного — ніхто з названих ним людей не був свідком кінцевої фази операції «Бернгард», тобто не бачив на власні очі, де скидали в озеро ті кляті контейнери.

— Але ж ваші люди…

— Мої люди йшли за Дітцем від самого Берліна, але в останній момент, в Зальцкаммергуті, він одірвався од них і… Я певен, що озеро Топліц підсунули нам, як той мисливський вабик. Цілком можливо, що справді цінні архіви заховані не в озері, а десь в іншому місці…

— Та-ак… — Хемфрі поклав сигару в попільницю і взявся за пляшку.

— Вип'єш?

— Ні…

— Даремно відмовляєшся. Віскі гарно прочищає мозок. — Шеф наповнив свій келишок. Очі його при цьому набули холодного блиску. Щось в них ховалося, однак що саме — розгледіти було важко, скельця окулярів прикривали їх, неначе тонкий льодок.

— Ти стомився, Джіммі… — сказав шеф, спостерігаючи за реакцією генерала. — Лігурійська Рів'єра чудово відсвіжує нерви. Як ти ставишся до такої думки?

— Розумію це, як натяк! — Лице і шия генерала вкрилися плямами бурякового кольору.

— Ну, що ти… Тебе цінують… — Хемфрі сказав це з такою єзуїтською посмішкою, що генерал зірвався на ноги.

— Хто? Хто мене тут цінує?

— Я, — спокійно промовив Хемфрі, — якщо тобі цього мало, скажу більше — недавно тобою цікавився Даллес.

— Який?

— Аллен…

— Ну, значить, мова йшла про мою відставку.

— Тобі не можна відмовити в прозорливості… — клекотав сміхом Хемфрі.

— Я розвідник, Едварде! — не стримався Керк. — У мене розум розвідника, досвід розвідника, коли хочеш — талант розвідника! Тобі, Едварде, цього бракує, і тому всі ці роки я був тобі потрібний…

— Ти і зараз мені потрібний, — не збиваючись із спокійного тону, промовив Хемфрі.

— Ти знаєш, я людина чесна, я позбавлений честолюбства і не хворію на манію величності! — Керкові стало важко дихати. Він поставив чарку на полицю каміна і відійшов до вікна. — Так, я прихильник Рузвельта, його тверезого курсу на співіснування… Але чому я повинен лишитися роботи, до якої відчуваю покликання, невже тільки тому, що Рузвельт помер?

— Король умер, і хай живе король!..

— Трумен не король. У Білому домі його дні полічені. Президенти міняються, Едварде, а розвідники…

— Справжні розвідники, як вершини в горах, видні здалеку, їх можна порахувати на пальцях однієї руки… — посміхаючись, сказав Хемфрі.

— Кепкуєш… Ну що ж, доведеться тобі працювати з кимось іншим.

— З іншим я не зможу. Я до тебе звик. Як-не-як більше тридцяти років разом. — Хемфрі підвівся і підійшов до столу. Вже зовсім іншим тоном запитав — Хто тобі сказав про відставку? З Даллесом я говорив про тебе, як про найкращого кандидата для роботи з Геленом. Ні, ти таки зовсім розкис… Бачу, марно я пропонував тебе для цього діла.

Запала важка напружена пауза. Керка душила злість. Він не вірив жодному слову Хемфрі. Цей власник акцій «Кемікал фаундейшн», яка протягом всієї війни співпрацювала з Круппом, вже не раз кидав його під коток, куди мав би лягати сам. Однак він завжди знаходив спосіб вивернутися, а за козла відпущення тримав при собі його, генерала Керка, який вірою і правдою служив інтересам Америки, не прагнучи робити бізнес на крові солдатів, що вмирали по обидва боки фронту.

Генерал Керк був помітною фігурою на шахівниці відділу американських стратегічних служб у післявоєнній Європі. Він належав до того вимираючого племені розвідників-професіоналів, які працювали, так би мовити, з ідейних міркувань. Та генерал Джімм Керк не раз мав змогу переконатися, що для Морганів, Рокфеллерів, Дюпонів війна проти німецького фашизму закінчилась задовго до того, як у Потсдамі Кейтель поставив свій підпис на акті капітуляції, тому що їх противником на світових ринках був не Гітлер, не фашизм, а німецькі фірми. Власне, ідея антифашистської коаліції, яку підтримував і провадив у життя його кумир Франклін Рузвельт, ніколи не була популярною в тих найвищих колах, які вершать долю Америки.

Для Керка не було секретом, що вже через два дні після смерті Рузвельта в Білому домі постало питання про створення німецького бастіону проти комунізму. Ця політична концепція виникла під тиском тих королів бізнесу, які мали ділові зв'язки з гітлерівською Німеччиною. Едвард Хемфрі був одним із них, адже патенти на нержавіючу сталь належали фірмам «Кемікал Фаундейшн» у Нью-Йорку і концерну Круппа у Рурі. Ще весною сорок п'ятого Джіммі Керк від душі посміявся, коли б хто сказав йому, що новий президент Америки і прем'єр Черчілль у своїй політиці будуть керуватися принципами, розробленими німецьким генеральним штабом, принципами, які були схвалені Гіммлером, Герінгом, а в останні дні «третього рейху» і самим Гітлером.

Мабуть, наступають часи, сумніші за воєнне лихоліття, коли такі яструби почали піднімати голови. Біснуватий Адольф назвав земну кулю «перехідним кубком», і ось після його невдалої спроби оволодіти цим трофеєм маніакальна ідея не дає спати нашим «ультра». Боже! Не карай їх так жорстоко… Не забирай у них розуму…

— Я запросив тебе, — сухо зауважив Хемфрі, — маючи на меті порадитись з вельми важливих питань. Однак бачу — ти не в формі…

Керк обернувся до Хемфрі і побачив, що той сидить за столом і пильно розглядає якісь папери. Генерал підійшов, вийняв хустинку, витер спітнілого лоба.

— Пробач, Едварде. Я слухаю.

Хемфрі жестом запропонував генералові сісти, потім вийняв з теки аркуш і заглибився в читання тексту. Керк думав: «Хто б він був, якби у розвідці становище кожного визначалось за принципом професійної відповідності і таланту? Однак він мій шеф і я мушу з цим рахуватися. Що я робитиму, коли мене усунуть? Поїду в Техас, сидітиму на ранчо, щотижня навідуватимуся до Уїчіто-Фолса випити склянку кислого, забрати пенсію і знову скніти в задусі. Ні, така перспектива не для мене. Поки можна — тримай бистрини. Я був потрібним йому до цього часу, тож треба, щоб і далі він не міг обійтися без мене… Горді мрії про свободу, яку дає високий професіоналізм, треба забути. Все те було модним при Рузвельті. Трумен — мілкота, йому потрібні такі, як Хемфрі, виконавці без власної думки, без фантазії, розмаху. Достоїнство, ініціатива, непересічна особистість — товар, попит на який різко падає.

— Ти знаєш Річарда Скемона? — раптом запитав Хемфрі, не піднімаючи од паперів голови.

— Ні… Хто цей Скемон?

— Начальник політичної комісії нашої цивільної адміністрації в Західному Берліні.

— Я працюю в Баварії. Західний Берлін не моя сфера.

— Цей Скемон доклав чимало зусиль до створення сепаратної німецької держави. Хоче сорок чотири мільйони західних німців поставити стіною проти червоної навали зі Сходу…

— Чудово… Однак для цього треба розірвати всі угоди, всі пакти з росіянами, бо поки вони наші союзники, містер Скемон повинен сидіти тихо…

— Він уже розробляє положення про нашу окупаційну політику на території СРСР.

— Містер Скемон не оригінальний. У нього був попередник…

— Хто?

— Мартін Борман… У сорок першому він увічнив свої думки в аналогічному меморандумі. Там теж йшлося про окупаційний режим на російській території, а сьогодні половина Німеччини червоніє з кожним днем дедалі більше. Рік тому фельдмаршал Монтгомері пробував створити групу «Норд-Вест», що з цього вийшло — ми знаємо…

— Якщо я правильно тебе зрозумів, ти вважаєш таку ідею неприйнятною?

— Ти сам сказав, що знаєш мене більше тридцяти років. За цей час ти повинен був би вивчити мій характер. У мене є одна неприваблива риса.

— Ну, це ти дуже скромно висловлюєшся про свій милий характер, — удавано весело розсміявся шеф.

— Мабуть, ти маєш рацію, проте риса, про яку я веду мову — моя хвороблива доскіпливість. Ще в коледжі я поклав собі за правило ніколи не висловлюватися з питань, які для мене непрояснені до кінця. Отож повернемось до твого питання: чи можливе сьогодні відродження армії, німецької армії, здатної стати нашим союзником у майбутній війні проти червоної Росії? В принципі можливе. Німеччина має досвід відроджень після поразок. Згадати, приміром, вісімнадцятий рік… Однак між вісімнадцятим і сорок п'ятим є значна відмінність. Кайзерівська армія потерпіла поразку, але з фронту повернулася до фатерлянду в повному складі з офіцерами, генералами і каптенармусами; вермахт був розгромлений на території самої Німеччини. Кайзерівська армія зберегла свій Генеральний штаб і генералітет! Сьогодні все виглядає інакше. Країна зазнала повного краху, населення перебуває в стані глибокої соціальної апатії. Щоб розворушити німця, щоб пробудити в ньому бажання знову взятись за гвинтівку, треба чимало часу і великі гроші.

— Слушно, — промовив Хемфрі. — На Німеччину має впасти золотий дощ… Тільки тоді можна сподіватися, що зерна, які ми тут посіємо, проростуть… Ось тут наведені думки декого з сенаторів, фінансистів, людей, які сьогодні формують нашу політику. Ознайомся… Думаю, це тобі буде корисно знати.

Хемфрі простягнув генералові бланк інформаційного бюлетеня стратегічних служб. Керк надів окуляри, почав читати.

… Люїс Браун (банкір, компаньйон Аверелла Гаррімана): «Німеччині треба дати відкриті двері надії. Їй треба дати ногою в зад, щоб примусити увійти в ці двері, пообіцяти краще життя і дати короткі, категоричні накази».

… Сенатор Елмер Томас: «Німеччина — велика військова сила. Німці — хороші вояки. Якщо США знову почнуть війну, нам потрібні будуть солдати. В тій війні німці повинні бути на нашому боці».

… «Нью-Йорк Таймс»: «Конче необхідно знайти нові джерела людських резервів, а вони є лише в Німеччині. Америка має право за кожний заплачений долар вимагати бойову силу вартістю в один долар».

… Сенатор Тафт: «Набагато дешевше вести війну солдатами інших націй, навіть якщо ми змушені будемо їх озброювати, дешевше, аніж коли б ми посилали своїх американських хлопців».

Керк зняв окуляри і, потираючи пальцями повіки, сказав:

— Концепція обивателя: хай вмирають не наші хлопці…

— Заздрю твоєму вмінню висловлюватись лаконічно, — ухильно промовив Хемфрі, беручи з рук генерала бюлетень.

— Це все тому, що війна не торкнулась їх власної шкури, — вів далі думку Керк, — якби вони хоч на мить опинилися в становищі німців, вони б заспівали іншої… Як швидко ми, американці, з філософів і романтиків перетворилися на гендлярів…

Останні слова генерала Хемфрі зустрів веселим смішком.

— Ти ще не забув пісеньку, яку ми наспівували в коледжі: «Я родився десять тисяч років тому, знаю, як живеться товстому й худому…» Як там далі?

— «Соломона я прославив на віки, в сир рокфорський напустив я черв'яки», — підказав Керк.

— От, от… Зараз ти нагадуєш героя цієї пісеньки. Їй-право, якби я не знав тебе з пелюшок, подумав би, що ти червоний…

Керк промовчав. Містер Хемфрі відкинувся на спинку крісла, скривився, неначе од болю, і зняв окуляри. Без них він виглядав трохи молодшим і нагадував Керкові того довготелесого Еді, якого в коледжі Уїчіто-Фолс хтось влучно нарік гончаком. Він і зараз мав багато спільного з псом тої мисливської породи. Худий, довгоногий, з витягнутим уперед гострим носом, до якого тулилися маленькі, підсліпуваті і на диво хижі оченята.

Керкові пригадались слова Джоша Біллінгса, твори якого любив і возив з собою замість Біблії. «В живому янкі нема ні крихти смирення. Він дивиться на мармурову піраміду, прикидає її висоту, підраховує, скільки на неї пішло каменю, і продає цей величний пам'ятник в Бостоні з немалим для себе зиском».

Окуляри знову вчепилися в перенісся Хемфрі.

— Ми з тобою солдати, Джіммі, тільки солдати. Наша служба поза політикою… Рузвельт, Трумен — нам своє робить.

— Чекаю розпоряджень, сер.

— Отже… — Хемфрі блимнув з-під окулярів. Йому ніяк не вдавалося знайти вірний тон у розмові з цим мостодонтом. — Отже — Гелен! Біля нього заходиться «Сі Ай Сі». Військова адміністрація все перебирає до рук — і на здоров'я, хай тягнуть на себе ковдру. До часу можна це їм дозволити. Однак нам уже сьогодні слід знати, чим насправді оперує Гелен. Ми не можемо примиритися з тим, щоб військові купували кота в мішку, і тому я посилаю експертом тебе. Ти повинен оцінити вартість товару, з яким Гелен виходить на торг. Май на увазі, коли з'ясується, що в нього в руках справжня агентурна мережа, ми зробимо все, щоб вона працювала на нас. Сьогодні нам бракує даних про Радянську Росію, завтра вони будуть нам потрібні ще більше.

— Ті архіви, які ми шукаємо…

— Довго шукаєте! — обірвав Хемфрі. — Вже рік я кліпаю очима перёд Даллесами. Повір, це не те що ти кліпаєш переді мною. Кругом, де тільки можу, я відгукуюсь про тебе, як про гросмейстера, а ти…

— Гросмейстери теж виграють не всі партії…

— Якби картотека агентури, яку ви шукаєте, лежала на цьому столі, ми говорили б з Геленом не так… Чому до цього часу ти не спромігся витягти з того майора, де заховано архів?!

— Він справді не знає…

— То чого ти з ним панькаєшся?! Чи тебе треба вчити, що в таких випадках роблять?

Керк ледве вгамував роздратування проти цього пихатого «гончака». Те, що професор Глевіц перетворив Крайніченка на «зомбі-агента», генерал тримав за козирну карту, яку до часу не вважав за потрібне розкривати навіть перед своїм шефом.

— Ми так звикли мати справу з покидьками, що, коли трапляється міцна людина, нам не вистачає терпіння.

— На психологічні експерименти у нас немає часу.

— Ми вербуємо всіх підряд, а ця так звана агентура біжить в НКВС, як тільки ешелон минає кордон… Майор Крайніченко вартий того, щоб витратити на нього ще якийсь час. Ми відрізали йому шлях додому. Тепер лишилося добути архіви ніби завдяки його допомозі, і він довіку наш. Тим, що пропонує нам Гелен, ми не обійдемось. Нам час подбати про власну агентуру, нами виховану, професійно підготовлену… Зараз у твоїй приймальні чекають двоє. Один, пан Кислицький, тобі добре відомий. Він виступає репрезентантом емісара українських націоналістів, так званого закордонного представництва Української головної визвольної ради.

— А це що за рада? І навіщо вона нам? Адже ти знаєш, Аллен проти зв'язків з колабораціоністами, в тому числі й українськими. Вони скомпрометували себе співпрацею з нацистами. Сьогодні користі від них мало…

— Сьогодні, так… Але, думаючи про майбутнє, до них треба придивитись пильніше. Зважаючи на вплив, який вони мають в таборах Ді Пі, вони можуть знадобитися вже ближчим часом. Серед них трапляються вправні політикани. Переконуючи мене влаштувати зустріч з тобою, пан Кислицький сказав, що в самому націоналістичному середовищі виникла опозиція, група функціонерів, очолювана якимось Миколою Лебедем, виступила проти їхнього «вождя» Бандери, як украй скомпрометованої фігури. Правда, сам Лебедь теж в минулому агент абверу…

— Мені вже доводилось чути про цього Лебедя. Навіть бачився з його представником у Цюріху.

— Група Лебедя досить активна. Вони вже двічі зустрічалися з Ейзенхауером.

— Чого вони прагнуть?

— Думаю — грошей… Мюнхен став Меккою української націоналістичної еміграції. Вони голодні, як вовки, і готові до будь-якої роботи, аби урвати… В обробці цих контингентів наші англійські колеги вже мають неабиякі успіхи. Ось що пише один з підручних Бандери, — генерал вийняв з теки два невеличких папірці, одяг окуляри: — «ЗЧ ОУН підтримує співпрацю з відомими вам англійськими чинниками, отримує допомогу в навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у формі такої помочі, яку може давати тільки сильна держава… В обмін за це ЗЧ ОУН повинна давати розвідницькі матеріали…»

— Лондон не гребує ніякими покидьками, — зло кинув Хемфрі.

— А це вже грипс самого Степана Бандери, яким озброїв мене пан Кислицький. «Американці вважають мене і членів проводу ЗЧ за антидемократів і надто безкомпромісних у політиці, за фашистів, натомість опозицію, її членів вважають за демократів і політично гнучких. Організація з своєю репутацією повинна заховатись у тінь, принишкнути».

— Відверто і досить цинічно…

— Однак насправді англійці випереджають нас. Вони вже користуються послугами націоналістів, які по своїх каналах отримують розвідувальні дані про глибинні райони СРСР, а ми удаємо благородство і чекаємо, поки Гелен принесе нам ці дані на блюдечку…

— Важко не погодитися… Доведеться як слід розібратися і, можливо, навіть спробувати переконати Аллена…

— Я певен, що саме так воно і буде, коли ми вислухаємо тих двох джентльменів.

Хемфрі підвівся, неквапом підійшов до каміна, взяв пляшку і довго дивився на згасаюче полум'я, потім, ніби прокинувшись, налив чарки.

— Давай ще по одній…

Керк підійшов до шефа, взяв свою чарку.

— Аллена неважко буде переконати, — сказав, опускаючись у фотель.

— Ти гадаєш? — Хемфрі звів на генерала бляклі очі.

— Скажи йому, що наші розвідшколи порожні, нам нема з кого готувати агентів для Росії, а бандерівці мають людей… — У них руки чешуться шкодити більшовикам.

— Маєш рацію. Минулого тижня вони обстріляли машину з представниками Радянської місії по репатріації.

— Де?

— Поблизу Нюрнберга. Та й про твою Баварію в ноті теж згадують.

— Ти сказав — «ноті»?

— Саме так. Росіяни надіслали Айку протест, офіційну ноту! Звинувачують у відсутності уваги до союзницьких обов'язків. Вимагають припинити терор по таборах Ді Пі, розправи з тими, хто хоче повернутися… Про тих, яких ви ховали в замку Торнау, теж згадують.

— І що Айк? Що він їм відповів?

— А що він може відповісти? Факти у них неспростовні. Певне, пообіцяє вжити заходів, припинити діяльність колабораціоністів у нашій зоні… Сьогодні, бодай про людське око, треба дотримуватися союзницьких зобов'язань. Та, зрештою, то вже турботи Айка, а нам з тобою треба думати про інше.

— З тією нотою у нас теж будуть немалі клопоти. Знаєш, я давно мрію закроїти таку операцію, щоб всі бачили, як ретельно ми виконуємо наші союзницькі угоди, і в той же час, щоб від нашої ревності такий антирадянський дух пішов по світу, від якого в носі у росіян свербітиме не один рік.

— Це тільки бажання чи, може, є конкретні плани?

— Дещо є… Правда, операція поки що бачиться в загальних рисах.

— В чому її суть? — шеф долив собі з пляшки, проте пити не поспішав. Він умів слухати, умів передчувати важливу думку.

Для Керка такі хвилини були приємними. Він добре знав ціну своїм ідеям. Потім, як завжди, Хемфрі видаватиме їх за свої, тому честолюбство його тішилось тільки у ці кілька хвилин, коли почував себе господарем думок свого шефа.

— Вона полягає в тому, — карбуючи кожне слово, почав Керк, — що нам пора прибирати до рук всі оці ОУН-АБН-УГВР, і прибирати по-справжньому. Треба допомогти їм друкувати антирадянську літературу… Ми ж зацікавлені, щоб Націоналістичні організації в нашій зоні працювали активніше, ніж дотепер, чи, може, я не так зрозумів?

— Не тягни. Давай по суті.

— Будь ласка: ми створюємо підпільну друкарню. Націоналісти, я маю на увазі бандерівців, друкують там свою писанину, потім накриваємо їх. Преса, радіо, кіно запевняють увесь світ: американська сторона виконує свої союзницькі зобов'язання! А тим часом ми відкриваємо шлюзи для антирадянської пропаганди, цитуючи, і всіляко поширюючи надруковану в нашій же друкарні антирадянщину…

— В цьому щось є… — Хемфрі підвівся і знову сів.

— Далі ми влаштуємо гучний судовий процес і розголосимо знову на увесь світ! Найгостріші видання надішлемо в держдепартамент. Потурбуємось і про те, щоб із заявою в конгресі виступили солідні люди. Словом, зробимо все, щоб привернути до цього факту увагу вільного світу. Зрозуміла тобі моя думка?

— Сказати правду, не до кінця. Що з цього матимемо ми?

— По-перше, утремо носа росіянам. По-друге, пригріємо націоналістичних лідерів і вони заплатять нам за це людьми своєї організації. Ми вишколимо їх і створимо власну агентурну сітку в Росії, не сподіваючись ні на Гелена, ні на ті міфічні картотеки, яких може й не бути на дні озера Топліц або десь у іншому місці альпійської фортеці фюрера.

— Що ж, загалом думка цікава… — Хемфрі перехилив чарку і акуратно поставив її на мармурову поличку над каміном. — Варто подумати… Добре, Джіммі, ближчим часом я спробую заручитися у цій справі підтримкою Аллена. Зрештою, кожен, хто проти росіян, той з нами. Українські колабораціоністи не кращі й не гірші за інших.

На селекторі спалахнула червона цятка і гугнявий звук зумера перервав розмову. Хемфрі підійшов до столу.

— Слухаю…

— Шеф, ви просили нагадати, коли прийде машина, — почувся голос секретаря. — Машина біля під'їзду…

— Гаразд.

— Сер, у приймальні на вас чекають двоє…

Хемфрі поскріб підборіддя, запитливо поглянув на генерала.

— Варто було б прийняти, — сказав, підводячись, Керк.

— Добре… Хоуп, запросіть джентльменів до мене.

— Слухаю!

Містер Хемфрі сів до письмового столу і мовчки заходився протирати скельця окулярів.

Розділ другий РЕЗЕРВАЦІЯ ТОПЛІЦ

На віллі Рота, що самотньо стояла на березі мальовничого альпійського озера Грундл, вже третю добу чекали повернення генерала Керка. Його терміновий виклик до Берна перервав роботу водолазної команди. Капітан Маккольм і його «хлопчики» туманіли з нудьги. Команда Маккольма і раніше мешкала тут, бо за перешийком, в «резервації Топліц», де колись містилася переведена сюди в сорок третьому з Кіля науково-дослідна станція військово-морського флоту, не залишилось навіть слідів від будинків і бараків-лабораторій. Есесівці Скорпені замітали сліди на совість. Дещо містилося і в приватних будинках селища Гессла, яке лежало на перешийку між озерами. Однак і там все було знищено, розпеченим залізом витравлено навіть із людської пам'яті. Жителі Гессла неохоче згадували про ті страшні часи.

Перерва в роботі влаштовувала водолазів: кому охота спускатись під воду, коли її температура не піднімається вище дванадцяти за Цельсієм. Їх лише дратувала заборона виходити за ворота вілли. Ближні і дальні готелі на березі Грундлу стояли пусткою ще з війни, але в Гессл вже повертались потроху люди, там працював гаштет.

— Сто чортів у печінку Сивому Джіммі! Сам, певне, зашився до борделю, а ти сиди тут, неначе той буддійський монах, і до Бад-Аусзе податись не вільно.

— Що не кажіть, а наша вілла таки нагадує підводний човен!

— Особливо, коли за вікнами всесвітній потоп…

За вікнами справді лило, неначе з відра, лютував вітер. Здійняті вітром на озері хвилі накочувались на берег, важко бухали у кам'яне громаддя і білими зміями з шипінням і плюскотом сповзали назустріч усе новим і новим чорно-зеленим валам.

Федір Крайніченко стояв біля вікна, дивився на хвилі і думав: «Отак і всі мої зусилля, всі спроби вирватись з лабетів «Сі Ай Сі» розбиваються на друзки…»

На віллу Рота його привезли два тижні тому, а перед цим були місяць карцеру і більше року тюрми. І все те без суду і слідства, так, наче він не людина. І ніхто не знає там, за цими неприступними горами, про поневіряння і муки, яких довелося йому зазнати. Хто вступиться за його людські права, окрім Батьківщини? Хто він тут? Ніхто… Яку дорогу готує йому немилосердна доля?

Після тюрми генерал зустрів Федора, мов старого приятеля, з яким не бачився кілька днів. Не згадав ні про карцер, ні про тюрму. Про його виступ перед хлопцями в замку Торнау навіть словом не обмовився. Керка, як і раніше, цікавили таємниці озера Топліц, і було дивно, що за той час, доки Крайніченко сидів у камері, американська розвідка, здавалося, зовсім не просунулась у цій справі. Генерал знову зажадав від нього повторити все, що йому відомо про місце і обставини, за яких було скинуто в озеро імперський архів, а переконавшись у тому, що нічого нового Крайніченко додавати не збирається, не подав і знаку невдоволення, а по-діловому просто сказав, що вирішив залучити його до роботи водолазної команди, яка працює на озері. Ще там, у тюрмі, Федір намагався уявити собі зустріч з Керком. Вона ввижалась по-всякому, але не такою буденною. Тепер він думав, що за цим криється якась тонко замаскована пастка. Однак яка саме — це покаже майбутнє, бо не такий Сивий Джіммі добряк, щоб так собі, без користі для себе, вивозити його в гори подихати свіжим повітрям. Йому здавалося, що генерал вже якось пронюхав про планшет Кьоніга. У Керка в руках апарат цілої розвідки — все може статися. Принаймні додуматись до того, що його заховано десь поблизу туристського будиночка Кіртага, не важко. Адже знали про планшет двоє: Андрій Гаркуша і він, Федір Крайніченко. Андрій! Де-то він зараз? Мабуть, як і всі інші хлопці, давно вдома. У ясну погоду з вікон видно гору, що здіймається над озером Топліц. На її схилі, під каменем, що затуляє вхід до печери, в планшеті лежать інвентаризаційні акти імперського архіву, затопленого в озері. І не треба пірнати під воду, простягни руку і візьми. Боячись виказати себе, Федір навіть не підходить до тих вікон, що дивляться у бік заповітної печери. Йому здається, що генерал саме за тим і привіз його на віллу Рота. Тепер у всьому, з чим стикався, бачив «руку Керка».

Тому, коли зустрів у водолазній команді Генрі Прічарда, попервах сприйняв як чергову пастку генерала. От, мовляв, зустрінуться знайомі, що разом гибіли в Дахау, разом тікали з лісосіки в Ебензе. Кому ж, як не товаришеві по нещастю, відкрити душу? Та придивившись до Прічарда, Федір засумнівався. Виявилось, що Генрі служить в команді Маккольма вже давно. Після того, як вони розійшлися в горах, Генрі з'явився до американського військового коменданта у Мюнхені і його було приписано до цієї команди. Ні, тут збіг обставин, і тільки. Правда, могло бути і так: довідавшись, що Прічард служить у команді Маккольма, генерал наказав його завербувати, а вже потім привіз сюди Федора. Та, мабуть, завербовані агенти поводять себе не так, як цей вайлуватий сплюх Генрі. Вони, певне, пробують якось розговорити свою жертву, вивідати у неї потрібні їм відомості. Генрі ж нічого подібного не чинив. Навпаки, весь час розповідав йому про свою Моллі, про заручини з нею і про те, як вони сядуть у свій власний «плімут-фюрі» і махнуть на узбережжя Тихого океану у весільну подорож. Тепер уже батьки Моллі не будуть проти, адже з Європи він повернеться з грошима. Водолазам платять пристойно, принаймні зараз він одержує набагато більше, ніж коли літав на бомбардувальнику. Та серце Крайніченкове все ж здригнулося від підозри, коли Генрі на другий день після їхньої зустрічі, повернувшись з Бад-Аусзе, розповів, що випадково здибався в ресторані ще з одним гефтлінгом з Дахау — Зеппом Плісейсом. Той розказував, що втік у серпні сорок четвертого з Дахау. Есесівці кинулись було за ним, але з допомогою місцевих макі Зеппові пощастило зникнути в горах.

Крайніченко слухав, а самого не полишала думка: «Що це? Доля вирішила всміхнутися до мене? А що коли знову підступи Керка?» Тим часом Генрі розлігся на койці і, задерши на бильце ноги у кованих бутсах, напівсонним голосом розповідав, що в ресторані з Плісейсом був ще один… Молодий такий, на прізвище Гайсвінклер. Посиділи, добряче випили… Все згадували Дахау. Генрі сказав Зеппу, що він, Крайніченко, тут, і той просив передати вітання. А другий згадав, що бачив Федора вже після капітуляції. У Мюнхені. «Ну, ти вибач, — сказав Генрі, — я посплю трохи, а то, знаєш, життя коротке, треба хоч виспатись…» Він повернувся до стіни і за хвилину вже хропів.

А оце позавчора, коли вони по від'їзді генерала повернулись із озера на віллу, Генрі підійшов, сунув йому до кишені якийсь зшиток і так, щоб ніхто не почув, сказав: «Почитай… Цікаво…» У своїй кімнаті (а його тут тримали в окремій, що межувала з помешканням капітана Маккольма) Федір розгорнув зошита. Після перших прочитаних сторінок зрозумів, що тримає в руках нотатник нільського інженера Келлера, який до останніх днів фашистського рейху працював в лабораторії капітан-лейтенанта Струк-Мессермана над новою чудо-зброєю.

Тієї ночі Федір не міг заснути. Читав і перечитував нотатник, де поруч з формулами, суто інженерними записами траплялися сторінки, які вражали уяву. За ними бачився їх автор — фанатично віруючий у фашизм, фюрера і перемогу нордичної раси, що покликана панувати над цілим світом.

«… Перший день на озері Топліц. Сторожові пости і кілька поясів огорожі з колючого дроту. Одна-єдина перекрита вартою дорога, що зв'язує нас із навколишнім світом. Високі, стрімкі гори. Все це дає надію, що тут нас уже не дістануть ні «амі», ні «томі». Тут нарешті буде змога зосередитись і довершити роботу, що стала сенсом усього життя.

… Влаштовуємось у конфіскованих готелях на березі озера Грундл. Нам, артилеристам, дісталася вілла Рота. На Топліц для лабораторій не вистачає приміщень, тому окремі служби розгортаємо по хатах у висілку Гессл. Тут пахне мишами — селяни давно залишили свої житла. Навколо озера на десятки кілометрів жодної живої душі.

… Сьогодні у мене свято: Скорцені вручив мені Залізного хреста з дубовим листям і особистою подякою фюрера. Це за розробку торпед «пташиної» серії — «Жайворонок», «Коршун», «Фазан». Цікаво, що матиму за «Акулу», «Саламандру», «Щуку»? Серед цих «рибок» є одна золота. Вона здатна літати в повітрі. Тиждень тому з глибини п'ятнадцяти метрів ми обстрілювали нею мертві гори. На випробуванні були присутні віце-адмірал Хейє, князь Боргезе і оберштурмбанфюрер Скорцені. Вони були у захваті. Хейє сказав: «Цю справу треба форсувати, ракети в найближчий час треба запускати у серійне виробництво». Князь увесь час повторював: «Прима белла! Прима белла…» А бравий Отто прямо сказав, що ближчим часом цими «золотими рибками» ми будемо обстрілювати Нью-Йорк. Ми доведемо їм, що не збираємось складати зброю!

… Росіяни в Берліні! Фюрер наклав на себе руки. Боже! Що ти надумав? Куди ти ведеш Німеччину?!

… До резервації Топліц почали прибувати автоколони під посиленою охороною. З'явився генерал-майор, професор Еріх Шуман, з ім'ям якого всі ми пов'язували надію на атомну бомбу. Нашим ракетам нема чого скидати на голови червоних. Бомби не буде. Обладнання лабораторій відділу досліджень при верховному командуванні вермахту скидають в озеро разом з машинами. Спочатку ще пробували позначати місця затоплення підводними буйками, пробували підводити туди вибухівку з секретами, але згодом і на те махнули рукою. Скидають як попало і куди попало. Один Скорцені не падає духом: «Все повитягаємо, після війни все те нам згодиться…» Нам! Хтозна, чи ми будемо після війни?

… Рвуть лабораторії, палять бараки, готелі на узбережжі. Кінець усьому. Резервацію Топліц рівняють з землею. Гине остання надія на порятунок німецької нації…

… Нам наказано залишити віллу Рота. Всі кудись збираються, а куди?! Я раптом зрозумів, що не маю куди податися. Батьки давно померли. Дора з дітьми загинула під уламками в Дрездені. Сили торувати новий шлях у житті в мене нема. Все, чим я жив, пропало!

… Під вікнами дорогою на Топліц повзуть якісь машини. Я показав на них Струк-Мессерману. Шеф забіг нагадати, щоб я не гаючись збирався в дорогу. Він глянув у вікно і так мимохіть каже: «Ще одна фальшивка! Тисячолітній рейх ховає свою підлоту в найглибшому озері Зальцкаммергута!» Він був уже добре п'яний, наш капітан-лейтенант Струк. Ми випили ще, і мій колишній шеф розказав, що той останній транспорт поспішає на Топліц, аби встигнути заховати в озері кінці ганебної операції високопоставлених фальшивомонетників Гіммлера, Хетля, Бернгарда Крюгера.

… У ворота вілли виїздить машина з моїми колишніми колегами. Мене забули. А може, після розмови зі мною Струк-Мессерман зрозумів, що моя дорога скінчилася тут, на віллі Рота. За її ворітьми все фальш і тлін. Я закінчився тут!»

Прочитане приголомшило. Однак вразило. не те, що якийсь фанатик-інженер, дійшовши краю, кулею поставив крапку на своєму житті. Федора хвилювало інше. Навіть із цього нотатника виходило, що таємниці, розкриття якої від нього так домагається генерал Керк, для «Сі Ай Сі» давно не існує. Тоді навіщо його стільки часу мордують? Навіщо привезли сюди? Не знають, де і що затоплено?! Але ж тут працює ціла водолазна команда. Та досить пройти тралом, і всі ті підводні буйки-поплавки опиняться на поверхні. Що для сучасної техніки глибина озера! На тисячі метрів спускаються, на дно океану, а тут… Ні, за цим криється щось зовсім інше! Але що?!

Питання завдавало муки, бо відповіді на нього він ніяк не знаходив. Виникали й інші, не менш болючі: «Хто такий Генрі? Друг чи ворог? А може, цей нотатник просто підсунули, і ніякий це не «документ», а звичайнісінька фальшивка, розрахована на те, щоб ще раз тебе перевірити? І звістка про Зеппа теж блеф, завдяки якому тебе заманюють у нову пастку? Для чого?!»

Від напруги розколювалася голова, а за вікном усе нові і нові хвилі накочувались на берег, гупали у кам'яні груди скель і відступали назад. Сподіваного полегшення від споглядання цієї картини не було. Озирнувся на «хлопчиків», що різалися за інкрустованим столиком холу в кості, і пішов до своєї кімнати.

За стінкою, в кімнаті Маккольма, хтось заливисто реготав. Там, як завжди у вільні години, пиячили «аристократи»: механік, інструктор-аквалангіст і сам капітан. Оповідалась чергова історія про любовні розваги з аборигенками десь на островах Тихого океану. Смакувались подробиці, перемивались кісточки начальству, яке за віком уже було нездатне до гулів, а тому купувало любов за гроші. Федір приліг, його не полишали думки про Зеппа. В ситуації, що склалася, Зепп був єдиною надією на порятунок. Про те, щоб вирватись звідси самому, годі й думати. Тому все частіше повертався до ниточки, яку йому дав Генрі. «Хай так, — міркував Федір, — припустимо, що Генрі працює на Керка. Та хвилюватись поки що немає підстав. Так, я знав Зеппа в Дахау. Логічно, що, почувши про мене, він передає вітання… Важливо, що про мою зустріч з Плісейсом біля печери вони не знають. Не знають вони і про те, що під каменем при вході у ту печеру лежить планшетка Кьоніга, а в ній з німецькою пунктуальністю складені інвентарні акти на все те, що є у кожному з двадцяти двох ящиків, які на моїх очах було затоплено в озері. Керк через Генрі підсовує мені ниточку до Зеппа, сподіваючись, що, вхопившись за неї, я тим самим допоможу йому дістатися до актів, з яких він міг би довідатись про речі куди більш цінні, аніж ті, про які згадується в нотатнику інженера Келлера. Так, все це так… Але чи повинен я знехтувати цією можливістю налагодити зв'язок з Плісейсом? Адже там, у Мюнхені, в гаштеті красуні Ірми, Віктор Гайсвінклер шукав зустрічі зі мною. Тоді він устиг сказати, що і Зеппа цікавить те, що він, Федір, бачив на озері Топліц тієї ночі, коли вони зустрілися біля печери. Може статись, що не Керк штовхає його на зв'язок із Плісейсом, а сам Зепп шукає того зв'язку. Цілком ймовірно і те, що Генрі випадково зустрівся з Плісейсом. Тоді Прічард — чистий, і ніякий Керк за ним не стоїть. Це вже страх перед провалом не дозволяє йому вірити.

Відкидати не можна жодного з варіантів. Але як поводити себе? Як зв'язатися з Плісейсом і не навести на нього нишпорок Керка? Найперше — налагодити зв'язок з Плісейсом. Коли це вдасться зробити і з'явиться певність, що відомості про планшет з актами не потраплять до чужих рук, тоді вже можна буде… А поки що треба братись за Генрі. Сьогодні він єдиний, хто може мене вивести на Зеппа, і хай він служить хоч самому дияволу, але його послугами треба скористатися. Іншого шляху у мене нема. Взяти планшет самому або відкрити тайник Генрі — виключено, бо ніхто з нас не може вільно пересуватися. Тільки Зепп Плісейс має змогу передати папери Кьоніга представникам Радянської військової адміністрації.

Федір знайшов Прічарда в холі. Генрі з цікавістю спостерігав за грою в кості. Власне, що лишалося робити в таку негоду?

— Може, хочете спробувати щастя, сер Генрі? — сказав, підводячись із-за столу, рудий аквалангіст. — Сідайте ще ви, бо я вже спустив цьому пройдисвітові останнього пенсовика.

— Кого запрошуєш? Та наш сер Генрі за пенсовика повіситься. Вони, баптисти, всі до одного скупердяї… Пробачте, сер Генрі, я не мав наміру ображати ні вас, ні вашої віри…

Слова вибачення механік пробелькотів уже піднятий в повітря могутньою рукою Прічарда.

— Я не скупий, я… просто не люблю програвати… таким, як ти. Запам'ятав?!

— Запам'ятав, сер Генрі… — прохрипів механік, якому здавлювала горло власна сорочка. Від неї один по одному відлітали ґудзики.

— От і добре…

Прічард випустив свою жертву, і той гепнув повз стілець на підлогу. Сцена викликала пожвавлення у холі. Полетіли дошкульні слівця на адресу механіка, якого недолюблювали за постійне намагання обібрати ближнього, і улесливі компліменти Прічардові. Однак Генрі до них не дуже дослухався. З достоїнством англійського пера покрокував коридором до своєї кімнати. Дивлячись на нього, Федір зрозумів, чому Прічарда у водолазній команді з такою незлобивою іронією величають «сером Генрі». Вирізняючись з-поміж колег силою, він був простодушний і надміру добрий. Він був поза політикою, бо не любив обтяжувати голову складними думками. Однак простаком його аж ніяк не можна було назвати. У нього вистачало розуму триматися осторонь людей, яких роздирали згубні пристрасті. Не грав, не заглядав у чарку, проте жінок не цурався. Грошей на них не витрачав, мабуть, вважаючи, що такий красень, як він, сам по собі — дарунок долі для кожної з тих фрейлейн, що траплялись йому в Гесслі а чи в Бад-Аусзе. Однак до дівчаток, які промишляли по ресторанах, Генрі ставився з огидою.

Коли Федір через кілька хвилин зайшов до нього, Генрі сидів за столом і писав.

— Пробач, я, здається, невчасно…

— Нічого. — Генрі одсунув набік папір і ручку.

— Я приніс тобі зошит з нотатками Келлера.

— Вже прочитав? — здивувався Прічард. — Так швидко?

— Подібні речі мені не слід тримати у себе.

— Чому?

— Ну, розумієш, можуть подумати… А ще гірше, запідозрити…

— Дурниці! Цим добром хлопці печі топлять… Занадто ти інтелігентний. Ти ким до війни був?

— Вчителем… У школі викладав.

— Ну, от… А я… Тебе мені сам бог послав. Слухай, допоможи мені написати тестамент. Я оце вже вдруге сідаю, а воно не пишеться, хоч…

— Що це ти зі своїм здоров'ям надумав заповіти писати?

— Сам не знаю… — щиро промовив Генрі. — Щось у голову лізе і сни все якісь тривожні…

— Минеться. То, мабуть, негода додає смутку… Я теж погано сплю… Кожної ночі одне й те саме верзеться…

— А мені сниться Моллі… Так, ніби ми з нею на березі. А океан тихий-тихий, ні вітру, ні хвилі… Моллі іде до мене, а я стою в човні і відпливаю далі, далі… — він надовго замовк. Потім, ніби пробудившись, сказав — Я хочу їй заповісти все, що маю… Розумієш, її мати… Вона хороша жінка, а от уперлась рогом… Та тепер, коли я надішлю Моллі тестамент, місіс Кенет побачить, що не такий вже я бідняк…

Двері відчинили, не постукавши. На порозі став капітан.

— Ти тут, Генрі?

— Тут, а де мені ще бути? — чомусь з тривогою в голосі перепитав Прічард. — Самі заборонили, з вілли ні ногою, а тепер питають…

— Ти не бурчи… — примирливо сказав капітан, злегка похитуючись на нетвердих ногах. — Ходім!

— Куди?

— Приїхав Джіммі. Хоче тебе бачити… І вас теж… — кинув через плече Крайніченкові.

Кабінет і покої генерала містилися на віллі двома поверхами вище, і поки всі троє йшли сходами вгору, Федір гарячково думав: «Чому це Керкові заманулося викликати їх разом з Генрі? Невже підозра була не марною? Однак у чому мене можна зараз звинуватити? Нотатник? Ні, нема в мене нових гріхів, а за старі я вже розплатився сповна».

— Як настрій, джентльмени? — виймаючи з рота сигару, спитав Керк. — Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

— О'кей, генерале, — відказав не без поштивості Генрі. — Жаліємось на дощ та ще на нудьгу…

— Розумію, — посміхнувся Керк, — Ільза Кіртаг — дівчинка кров з молоком, однак… Справи! Спочатку справи, а все інше потім… Я запросив вас, аби поміркувати разом, як бути далі. В Берні вважають, що ми зайшли у безвихідь. Однак спочатку трохи історії… Вам, гадаю, відомо, що район Зальцкаммергута мав стати альпійською фортецею фюрера. Вони сподівались відсидітись тут, доки союзницькі армії не зустрінуться і не переб'ють одна одну. Маячна ідея фюрера. Але сюди кинулась фашистська еліта. Кальтенбруннер, Скорцені, Хеттль з вірними частинами «СС» перекрили гірські перевали. Сюди було звезено золото, дорогоцінне каміння, найцінніші витвори мистецтва чи не з усієї Європи. Сюди збіглись дев'ять емігрантських урядів з награбованим за війну… Генерал Фабіунке, тікаючи з Балкан, привіз сюди Хорватську скарбницю — у десять мільйонів доларів. Штандартенфюрер «СС» Шпаціл привіз три вантажні машини золота. Адольф Ейхман з'явився в Альтаусзе з коштовностями на вісім мільйонів… О, я міг би розказати вам ще багато… Якби нам пощастило витягти з озера золото — зраділи б і такій знахідці, але ми з вами шукаємо інше: імперський архів! Двадцять два герметично закритих металевих ящики з індексом «Б» скинуто в озеро зі скелі, на якій загинув Геро фон Шульце… — Генерал виразно поглянув у бік Крайніченка. — Дякуючи вам, майоре, ми тепер точно знаємо це місце. Більше того, ми вже дещо зуміли витягти з води, але, на жаль, того, що шукаємо… Генрі, я плачу вам п'ять тисяч доларів! Я міг би вам просто наказати, як генерал солдатові, але я плачу вам п'ять тисяч! Ви повинні знайти прокляті ящики, повинні довести, що наші пошуки небезпідставні.

— Я вже тричі спускався під скелю, — по паузі промовив Прічард. — Там більше нічого немає…

— На яку глибину ви спускалися?

— До ста метрів…

— Маккольм, яку глибину під скелею показує ехолот?

— Більше трьохсот метрів, мій генерале.

— Чуєте, Генрі, триста і більше!

— Але у нас тільки акваланги… В такому спорядженні…

— Завтра тут буде інше. В нових скафандрах можна буде спуститись у саме пекло!

— Завтра? — знову з острахом перепитав Генрі.

— Так, завтра… Тому я і запросив вас. Нам треба твердо домовитись. Я повинен бути впевненим, що там під водою ви шукатимете на совість, а не відбудетесь, як до сьогодні… П'ять тисяч, мій хлопчику, це гроші.

— Ні, — раптом сказав Генрі. — Десять!

— Що значить — десять?

— Десять тисяч — і ні пенса менше! — ледве не крикнув Прічард. Він увесь тремтів. — Генерале, ви добре знаєте, що ніхто з наших не погодиться спуститись під скелю і за п'ятдесят.

— Чую голос мужчини. — Керк оглянув Генрі так, ніби вперше бачив. — Гаразд. Десять — і баста.

— Ні, — сказав Генрі. — Гроші наперед. Поки я не передумав! Я негайно перешлю їх… Моллі… У Дейтон-Біч. Наказ на двотижневу відпустку ви підписуєте зараз. Тепер матиму за що святкувати заручини!

— Ти мені подобаєшся, хлопчику, — сказав, підводячись, Керк. Він підійшов до сейфа, вийняв звідти дві пачки по п'ять тисяч доларів і простягнув їх Генрі. — Навряд чи сьогодні ти зможеш їх переслати…

— Зможу. В Аусзе пошта працює цілу добу.

— Капітане, сідайте до машинки, друкуйте наказ про відпустку.

— Я можу йти? — запитав Прічард, ховаючи банкноти до кишень куртки.

— Так, мій хлопчику… Тільки не затримуйся довго в Ільзи. Завтра тобі знадобляться сили.

Генрі посміхнувся, переможно блиснув очима на Федора і вийшов. Крайніченко все ще ніяк не міг збагнути, навіщо його сюди запросили. Торг, що тільки-но відбувся, справив гнітюче враження. З того, як світились очі Керка, було видно, що його віра у всемогутність долара утвердилась ще раз. Крайніченкові гірко було думати, що на нього хотіли вплинути прикладом Генрі Прічарда, бо це означало, що Керк за час спілкування з ним нічого не зрозумів і все починає спочатку.

Тим часом капітан Маккольм поклав перед генералом віддрукований на машинці текст наказу. Керк покрутив папірець і відклав набік.

— Ще буде час… Ви вільні, капітане. Завтра у нас важкий день, а ваші хлопці понабирались, мов чопи.

— Вас не було, мій генерале, і я дав людям трохи перепочити… Але вранці всі будуть у нормі!

Маккольм ревно клацнув закаблуками, приклав до берета два пальці й подався геть. Керк узяв з попільниці свою сигару. Відкинувшись на спинку крісла, стомлено промовив:

— Воїнство Христове… Бачите, майоре, з ким доводиться воювати.

— Війна закінчилась, — зауважив Федір.

— Помиляєтесь… — попихкуючи запашним димком, сказав Керк. — Війна тільки починається, адже мир це лише… нова форма війни… Коли замовкають гармати, це ще не означає, що війна скінчилася. Просто в цей час противники міняють зброю видиму, грімкотливу на тиху, таємну, однак не менш ефективну.

— Знайома філософія…

— Ні, майоре, це проста реальність. Доки у світі існуватимуть дві системи, підкреслимо — антагоністичні, вони воюватимуть. Таємно а чи явно — те вже не має значення. Поки існує світ, так було і так буде. Я прожив на світі набагато більше за вас і чогось іншого не бачив. Світ розділений на людей, що наказують, і на тих, що виконують накази. Я теж колись, як і ви, був ідеалістом, шукав отой третій вимір… Влада, гроші дають все те, що колись звалось нині забутим словом «щастя»! Саме поняття щастя ефемерне. Ніхто ще не визначив його реальні атрибути. Я знаю дуже багатих і зовсім нещасних людей, а траплялись і бідні, які намагались переконати мене в тому, що живуть щасливо. — Керк устав з крісла і кілька разів пройшовся, міряючи кроками килим, потім зупинився, навис над Федором всією вагою дебелого тіла. — До чорта філософію. Вона не допоможе ні вам, ні мені. Я скажу вам просто: майоре, я не випущу вас із своїх рук. Зрештою, це вже стало справою моєї професійної честі. Або я доб'юсь од вас того, чого бажаю, або подам у відставку і поїду на ранчо поливати помідори…

— А що? Непогана ідея… — цілком спокійно промовив Федір.

— Ви — фанатик! — Керк одійшов до вікна. — Але, може, це й на краще. В тюрмі ви озлились, затялися… Злість, ненависть сковують ваш мозок. Я покажу вам інше життя. Ви ще будете кепкувати зі свого фанатизму. А тепер до діла. Я хочу, щоб ви допомогли цьому хлопцеві, Прічарду. Він молодий, неврівноважений, може наробити дурниць. Він збирається до Аусзе, поїдьте з ним. Він вам вірить, поважає… А значить, послухає вашої поради. Не давайте йому пити…

— Він не п'є.

— То було раніше, а зараз, коли в кишені такі гроші, він може втратити розважливість…

Керк говорив ще якісь слова, але вони пролітали Федорові повз вуха. «Що це? Він посилає мене з Генрі в Аусзе? Туди, де Зепп? Невже все, що тут відбулося, тільки комедія, щоб знайти привід і вивести мене на слід… А за мною пустити нишпорок? Що робити? Погодитись чи…»

— Ні, генерале… З вашого дозволу я… Ваш наказ хай виконає хтось інший…

— Я не наказую, Теде. Я прошу… Адже Генрі вас шанує. Повірте, моє прохання щире… Мені не хочеться, щоб завтра, коли тут будуть нові скафандри, коли привезуть сюди компресори і все інше, раптом сталося так, що нікому буде спуститися під ту прокляту скелю. Генрі сказав правду, крім нього, у нашій команді нікому…

— А ви не боїтесь відпускати мене в Аусзе? А раптом я…

— Що ви?..

— Візьму і накиваю п'ятами.

Керк розреготався. Сміх його був ніби щирим.

— Куди ви подінетесь? Ідіть до Генрі і скажіть, що я дозволив вам трохи розвіятись.

— Це моя давня мрія, Теде: промчати з Моллі вулицями нашого Дайтон-Біч на власнім «плімут-фюрі», помахати рукою тим, хто заздрісними очима жертиме нас із-за парканів, а потім летіти і летіти на шаленій швидкості по твердому піску берегом океану, лякаючи альбатросів…

У цю мить Генрі Прічард був щасливим. Розвалькуватий «додж три чверті» скреготав і повискував балонами на крутих поворотах дороги, що спускалась повз озеро Грундл серпантином у долину, де вже запалював вогні курорт Бад-Аусзе. Федір змушений був визнати, що генерал Керк, зрештою, непоганий психолог. Принаймні Генрі Прічарда він вивчив добре. З вайлуватого хлопця той на очах перемінився на запального, відчайдушного гравця. За десять тисяч поставив на карту життя. Буває, що мрія, коли раптом лишається крок до її здійснення, п'янить дужче за міцне вино. «І все ж таки ви цинік, містере Керк. Старий зарозумілий цинік. Тепер мені ясно, на чому ви піймали бідного хлопця. Не долари тут виною, а мрія… Давня мрія, яку він вже не сподівався здійснити… Ви теж не вірите, що вона здійсниться, бо не підписали наказ про відпустку, а хлопець рветься до своєї Моллі…»

Погода потроху виправлялася. Дощ перестав, стих вітер і тільки високі, розірвані на шматки хмари летіли кудись понад шпилястими верхів'ями Мертвих гір. Генрі наспівував пісеньку про безтурботного пустуна янкі Дудла:

«Не варто зараз про щось з ним говорити. Хлопчина закусив повід, і ніякі слова йому не допоможуть, аж поки не прийде гірке похмілля. З усього видно, містере Керк: Генрі не знає ваших планів. Підставили хлопця натемну. Що ж, це непогана ідея, але в такому разі ви мали перестрахуватися, генерале, і тепер ваші філери будуть стежити за нами обома. — Федір навіть зиркнув назад: на дорозі нікого. — Дивно… А втім, що тут дивного. Це єдина дорога з вілли Рота до Аусзе. Нікуди не звернеш — вода і гори. На хвіст нам сядуть у висілку. Та марне сподіваєтесь, генерале, що ми не врахуємо цього…»

«Додж» тим часом проскочив місток через річечку, що витікала з озера Грундл, і вже летів повз перші будинки.

— Які в тебе плани? — спитав Федір, коли Генрі трохи пригальмував, виїжджаючи на головну дорогу, що перетинала Аусзе з півночі на південь. — Скажу відверто: я голодний і для початку було б непогано…

— Перш за все на пошту, а потім… Потім щось придумаємо. Тут, правда, розгулятись ніде, але ресторан старого Кіртага завжди до наших послуг: Ільза нагодує нас таким біфштексом, якого ти зроду не їв…

— Ільза Кіртаг… Це така білява, висока, міцна дівчина?

— А ти звідки її знаєш?

— Доводилось якось проїздити повз їхній «Вотан». Ми снідали у Кіртага…

— «Світ не такий великий, як здається, і людські дороги перетинаються в ньому частіше, ніж нитки на цьому клубочку, з яких я плету тобі шкарпетки». Так говорила колись моя покійна мати… Шкода, що їй уже не доведеться побачити свого сина зарученим, одруженим. Приголубити онуків. Вона так мріяла про них…

— А батько? — спитав Федір.

— Він ще перед війною одружився… У нього нова сім'я, багато дітей… Так що, окрім Моллі, у мене нікого…

— А Ільза?

— Ільза — це так, від нудьги… Одне дивно, звідки про неї довідався Сивий Джіммі.. У нас з ним про Ільзу ніколи не заходила мова.

— Ти забув, що працюєш у розвідці.

— Я? У розвідці?! Я водолаз, і тільки… Ти не віриш мені?

— Я тобі вірю, а от Керк, здається, не довіряє ні тобі, ні мені. Поглянь назад. Нам уже сіли на хвіст.

— Дурниці! — озирнувшись, промовив Генрі. — Це наша поліція… Вони патрулюють уздовж траси.

— Хочеш переконатись?

— Ставлю п'ять проти одного, ти помиляєшся!

— Можливо. Що нам завадить перевірити?

Генрі круто повернув з траси. «Додж» кинувся між будинки. «Вілліс», що йшов позаду, повторив його маневр. І хоч як Генрі силкувався одірватись від переслідувачів, йому того не вдавалось.

— От паскуди! Ну, я їм зараз…

Генрі щосили натис на педаль газу. Машину кинуло вперед, однак розвинути швидкість, на яку вона була здатна, на цих покручених підгірських вуличках ніяк не вдавалося. Меткий, невеличкий «вілліс» мав перевагу над широким, розвалькуватим «доджем». Тоді Генрі вдався до хитрощів. Правда, це ледве не коштувало їм обом голови. Але така вже була у нього вдача. Напівсонний і неповороткий, мов тюлень, він раптом запалювався азартом. Генрі, мабуть, бував у цій частині висілка раніше, бо впевнено кинув машину на сходи, що від площі з фонтаном круто спадали до магістрального шосе. На мить їх «додж» повис у повітрі. Потім його передні колеса гепнулись об камінні сходинки і застрибали по них, неначе по пральній дошці. Федора штовхнуло на вітрове скло. Він почував себе так, ніби під ним було не сидіння машини, а сідло норовистого жеребця. Як тільки Генрі вдавалося утримати в руках кермо! Уже внизу, коли «додж» приземлився на всі чотири колеса і викотився на асфальт автостради, хлопець якось нервово посміхнувся і промовив:

— Ну й дурень же я…

Вони поглянули один на одного і розсміялись. А на горі, над крутими сходами, стояли філери й отетеріло дивилися на них.

— Ну, тепер на пошту, — сказав Прічард.

Операція з переказом грошей до Дайтон-Біча забрала не більше п'яти хвилин.

— Уявляю, як здивується місіс Кенет, — збуджено говорив Генрі, коли вони знову сідали у машину. — Тепер — до Кіртага, і гульнемо так, щоб аж задиміло… Що, хіба у нас не свято? Хіба я не виграв у долі…

— Не кажи гоп…

— Ти говориш якось…

— Не поспішай радіти.

— І чого ви, росіяни, такі похмурі. Як це не радіти? Радіти всюди і завжди! Такий девіз кожного американця. До того, хто легко, посміхаючись, іде життям, фортуна прихильна. Похмурих нитиків вона не любить!

— Щось у Дахау я не чув від тебе таких слів.

— Дахау… Дахау — то тюрма, гірше, ніж пекло! А тут… Ти тільки поглянь, яка краса навколо… Ні, життя тільки починається, і для смутку немає жодних підстав!

— А ці? — Крайніченко кивнув у бік «вілліса», що саме виїздив на автотрасу. Генрі глянув у дзеркальце заднього огляду, однак «вілліс» з філерами вже не викликав у нього злості.

— А що вони нам? Хай дивляться, як ми з тобою будемо гуляти, хай захлинаються слиною від заздрощів.

Машину Генрі припаркував так, щоб її було добре видно з вікон ресторану. На другому поверсі, коли зайшли до зали, він показав метрдотелю на столик біля вікна і попрямував до нього.

— Сідайте, прошу… Сьогодні я сам буду вас обслуговувати, містере Генрі. Чи знає вже Ільза, що ви…

— Ні, — кинув Прічард.

— О, спішу повідомити їй про ваш приїзд. Вона буде рада. Ви так рідко у нас буваєте…

— Бруно, принесіть нам чогось випити.

— Коньяк, віскі? Є міцна «Смирновська».

— Спочатку пляшку доброго вина, а вже потім…

— А казав — не п'єш? — здивувався Федір.

— То в будні, а у свята… — Прічард змовницьки підморгнув метрдотелеві.

Бруно схилився в поштивому поклоні і потупцював на кухню.

— А вони й справді взялися за нас, — сказав Генрі, помітивши, що у їхньому «доджі» вже нишпорять філери. — Паскуди! Чого їм треба?

— У них служба така: за ким приставлять, за тим і… Генерал не любить програвати. Він і мене просив, щоб я за тобою доглянув.

— То й ти, як вони?

— Ні, я трохи інакше, — посміхнувся Федір. — Я щось на зразок няньки. Просив, не дати тобі сьогодні напитися, бо, мовляв, завтра ти не зможеш відробити ті десять тисяч.

— Це на нього схоже.

— Не хотів тобі говорити, але коли ти пішов… Керк не підписав наказ про твою відпустку.

— Як не підписав?! — стрепенувся Генрі.

— Відклав до завтра.

— Не вірить. — Прічард насупився, спохмурнів.

Підійшов старий Бруно, помацав чорного метелика на шиї.

— Перепрошую, панове, на вас чекають в кабінеті.

Генрі важко підвівся, і вони рушили за метрдотелем.

Федір, якого ні на мить не полишали думки про Зеппа, нараз зупинився, придивляючись до якогось пана, що сидів за столиком біля невеличкої естради.

— Що, зустрів знайомого? — спитав Генрі.

— З потилиці ніби на Зеппа схожий…

— Нічого спільного, Зепп худий, жилуватий, а цей ледве не лусне.

— А в якому ресторані ви з ним зустрілися? — поцікавився Федір.

— Тут, у Кіртага…

— Сьогодні нам, здається, не пощастило. Зепп не казав, де живе?

— Говорив… Та я… Знаєш, яка у мене дірява пам'ять. Десь недалеко звідси… Бруно, — звернувся до метрдотеля Генрі, — ти часом не знаєш, де живе той австріяк, якого я зустрів тут минулого разу?

— Ви маєте на увазі Зеппа Плісейса?

— Так, саме його, — підтвердив Федір.

— В Зальцкаммергуті його знають всі, проте жоден чоловік вам не скаже, де він живе. Однак заждіть… Коли про Зеппа питаєте ви, містере Генрі, ви, що разом з ним були в Дахау… Я спробую декого попитати… Прошу, заходьте до кабінету, — старий прочинив двері.

На порозі їх зустрічала Ільза. Стояла в святковому рожевому платті, вся червона від хвилювання і дивилася на Прічарда, немов кролик на удава. Спершу вона нікого іншого не бачила, але коли трохи оговталась і глянула на Крайніченка, зблідла і закам'яніла ще більше. Прічард сприйняв усе, що відбувалося з Ільзою, за вплив своїх парубочих чар. Підійшов, торкнувся губами її щоки і ледве не силою примусив дівчину підійти до Крайніченка.

— Знайомся, Ільзо… Це — Тед, мій друг… Ми з ним…

Дівчина раптом кинулась з кабінету, ледве не збивши з ніг старого Бруно, який з'явився у дверях.

— Що з нею? — спитав у метрдотеля Прічард.

— Не знаю… Проте, коли дозволите, я… — Старий зачовгав до виходу. Та на порозі, згадавши, що мав сказати, зупинився. — Ось тут адреса… Спробуйте, може, вам пощастить. Бо я не знаю, чи ночуватиме сьогодні Зепп у Ервіна. Йому доводиться бути обережним і зараз… В Зальцкаммергуті ще багато таких… Ну, ще залишилися ті, що тримали і вас у Дахау. Візьміть.

Старий простягнув шматок паперової серветки з адресою Ервіна Хаймерля. Федір узяв папірець.

— Дякую вам, камраде Бруно…

— О, камрад… Партизан, макі… Мій син був у загоні Гайсвінклера. То були справжні хлопці. Вони в горах, а ми тут… Ми теж не сиділи склавши руки. А потім Гайнц… його повісили за два дні до капітуляції… — Старий витер серветкою зволожілі очі. — Пробачте, я зараз. Лише довідаюсь, що це сталося з нашою Ільзою.

— Щось її наче вкусило, — кинув незадоволено Генрі. — І чого це вона… злякалась?

— Вона впізнала мене… — сказав Федір.

— Тебе? Але чого вона має тебе боятися?

— Це давня історія, Генрі… Думаю, мені краще піти…

— Ти що? А вечеря… Ти ж голодний.

— Нічого, не помру. Піду, може, справді побачуся з Плісейсом.

— А філери?

— Не турбуйся. Вони чекатимуть, доки ти не вийдеш звідси. А ти вже зачекай тут на мене. Домовились?

— Ну, хай так, але… Ми ж збиралися з тобою…

— Нічого… Без мене вам буде краще… Хіба ти не розумієш, що я тут зайвий. — Федір взявся за пілотку. — Не хвилюйся, я швидко повернусь.

— Це твоя справа. Можеш і не повертатися. Зрештою, чого б тобі і не послати до біса всіх нас на чолі з генералом Керком? Я ж бачу, як тобі тут… серед нас…

— Спасибі за щирість.

— Це я тобі вдячний… Якби не ти, перестріляли б нас тоді на лісосіці. Може, й справді вже не побачимось.

— Та що ти?

— Зачекай, я все розумію… Коли бути до кінця чесним, то Керк намагався зробити з мене… але я… Я послав його гуляти по бульвару, поки світять ліхтарі. Давай обнімемось, Теде. Я хочу, щоб ти знав: я ніколи… А Сивий Джіммі… Він мені й на хвіст солі не насипле.

Крайніченко надів пілотку і вийшов. В коридорі помітив метрдотеля.

— Як мені знайти цю вулицю?

— В Бад-Аусзе все просто, камраде, — сказав старий. — Вийдете на дорогу…

— Саме на дорогу мені б і не хотілося виходити.

— Розумію… Ідіть за мною. Я проведу вас через кухню… На вулиці повернете праворуч, до кірхи, а там усе вгору. Будинок Ервіна останній на вуличці. Подзвоніть: довгий, короткий і знову два довгих — це для друзів… Будьте обережні.

— Заждіть хвилину, — раптом зупинився Крайніченко. — Може статися, я не зустрінусь з Плісейсом. То чи не могли б ви передати йому кілька слів од мене? Сподіваюсь, ви побачите його?

— Можливо… — знизав плечима старий.

— Я напишу йому записку.

— Не варто. Кажіть, я все передам.

— Скажіть йому, що те, за чим до мене у Мюнхен приїздив Віктор, лежить під каменем, на якому ми з Зеппом сиділи в ніч останньої нашої зустрічі! Запам'ятали?

— Не хвилюйтесь, камраде, я ще маю добру пам'ять.

Федір збіг сходами і опинився на тихій безлюдній вуличці. Ні ліхтарів, ні світла у вікнах будинків, тільки у жовто-червоне колесо місяця врізається конус кірхи. Пішов швидко, майже біг. Вулиця бралася вгору, і він тут відчув серце. Довелося стишити ходу, та серце не переставало боліти. Пройшов ще трохи і зупинився. Озирнувся — нікого, попереду теж ні душі, але щось його все-таки примусило одійти в тінь ближчого під'їзду. «Зовсім здає мотор…» У цю хвилину чомусь згадалась дивна картина, ніби пам'ять зненацька вивергнула давно забуте: напівтемний підвал, він лежить прив'язаний до крісла, над ним схиляється чиєсь обличчя і голос… Він чує його десь здаля, ніби крізь сон: «Більше не можна… Не витримає серце… Він помре…» Чий він, цей голос? Чому раптом так чітко привидівся цей підвал? Адже нічого подібного я не пам'ятаю… А може, це було не зі мною? Може, хто розповідав? Ні, це було зі мною! Але де? Коли?! Що за люди були тоді поруч? Кому належав цей різкий, скрипучий голос?!»

Біль полоснув мозок так, ніби в скроні і в потилицю вдарили чимось гострим. Задавив у собі стогін, прихилився скронею до холодного каменя. Трохи полегшало. Вже був зібрався на силі, щоб рушати далі, та вгорі, біля останнього будинку, майнула чиясь постать. Подумав, що знову якась маячня в голову лізе, але ось чоловік у світлому плащі і капелюсі з пером, не криючись, вийшов на дорогу і зупинився, відверто заглядаючи у вікна. Потім жестом покликав когось із темряви. За хвилину біля нього став високий на зріст, широкий у плечах молодик. Вони про щось перемовились і рушили вулицею вниз до кірхи. Федір одступив глибше у тінь. Чоловік у плащі щось неголосно говорив, звертаючись до молодого, років вісімнадцяти, хлопця, а той поштиво слухав і весь час озирався на будинок адвоката Хаймерля. Так вони спустилися до кірхи і зникли.

Крайніченко ще хвилин десять стояв, прислухаючись, чи не повертаються назад. Але навкруги було тихо, сонно, мертво. Скрадаючись попід стінами, рушив угору. Кілька разів зупинявся, дослухаючись, але ніщо не викликало тривоги. Ще раз оглянув вулицю, будинок, вікна, потім швидко перейшов освітлений майданчик і натиснув на дзвінок; довгий, короткий і знову два довгих. Прислухався: тихо, ніде не шелесне. Приклав вухо до дверей — ні звуку. Ще раз подзвонив і раптом почув: щось ніби рипнуло. А за хвилину переконався, що до дверей хтось наближається.

— Хто там?

Федір мовчав. У роті пересохло. Не знав, як відповісти на те запитання. Зрештою прошепотів:

— Мені треба Плісейса… Зеппа Плісейса…

— Його нема… — по довгій паузі відповів старечий голос.

— Необхідно з ним зустрітися… Це дуже важливо. Де його можу знайти? Я його товариш…

— Не знаю…

— Відчиніть…

— Приходьте вранці. Буде хазяїн, а я… Мені наказано не відчиняти.

— Я тут проїздом і не можу чекати до ранку.

— Нічим не допоможу вам, пане… Адвокат Хаймерль поїхав до Лінца. Повернеться вранці, отоді й заходьте… — роздратовано мовив старий за дверима. Кроки віддалилися, в глибині коридора рипнули двері і все стихло. З досади Федір ладен був закричати, але нічна німота зупинила його. Доводилося повертатися ні з чим. Знову чекати, мучитися тим чеканням, сподіваючись лише на старого Бруно. Думка про зв'язок ставала для нього прокляттям.

— Ху, чорт, отакий я везучий… — витер пілоткою спітніле чоло і засунув її під погон. Вже було зібрався йти геть, але раптом шлях йому перетнули двоє. Він одразу упізнав їх. Літній був йому неначе знайомий. Він уже десь бачив це суворе, тонкогубе лице. Тим часом молодик дістав з-під пахви залізний шворінь і, набичившись, посунув на Крайніченка.

— Зупиніть його, пане Кіртаг, — спокійно промовив Федір. — Не раджу вам псувати стосунки… Генрі вам того не подарує.

— Бий! — процідив крізь зуби Кіртаг. Шворінь просвистів над вухом і вгруз у плече. Страшний біль розірвав у небі місяць. Стало темно. Що було далі, не пам'ятає. Хто поклав поруч із ним на брук здорованя? Куди подівся Кіртаг? Хто лив йому на обличчя воду? Все відбулося у ті кілька хвилин, коли був без пам'яті. Отямившись, побачив, що зі скроні здорованя, який лежав на землі, юшила кров. Він був мертвий. Навколо знову до болю у вухах німувала тиша. В жодному вікні притихлих будинків не зблиснув вогник, не грюкнули, відчиняючись, двері. Проте Федір відчував, що на нього в ту мить з темних вікон дивились перелякані очі. Спробував встати, але марно. Ледве доповз до будинку, стіну якого запнула густа тінь. Кілька хвилин лежав, гамуючи серце. Від нестерпного болю воно зовсім знесиліло. Спираючись об стіну здоровою рукою, якось звівся. Голова йшла обертом. Бридка млость підкочувалась до горла. Похитуючись, поволі рушив униз до кірхи. Між рядами будинків по трасі, неначе трасуючі кулі, проскакували вогники автомашин. Десь там, біля ресторану, під наглядом філерів стояв їхній «додж». Аби лиш вистачило сил дістатися до нього.

Нежива рука звисала вздовж тіла, на кожен крок шпигав різкий біль, але зусиллям волі він перемагав його і посувався далі. На розі вулички, що вела до ресторану Кіртага, його осліпило світло фар.

— В машину! Швидше! — наказав з темряви голос Прічарда. А йому, як на гріх, вступила в ноги слабість, не міг зрушити з місця, не мав сили відштовхнутися од стіни. Генрі вискочив на тротуар, підхопив його на руки і, мов малу дитину, посадив у. машину. «Додж три чверті» рвонув з місця, облетів навколо кірхи і вискочив на трасу. «Вілліс» з філерами мчав за ними…

— З богом, мій хлопчику, — генерал Керк поплескав Генрі Прічарда по крутих плечах. — Повертайся з добрим уловом!

Понтон повільно відійшов од причалу. Генрі посміхнувся, підморгнув Федорові й зайшов у палатку. Там на нього мали одягти скафандр. Нове водолазне спорядження, як і обіцяв генерал, прибуло вранці. До обіду його монтували і випробовували Маккольм з механіками.

Федір стояв на причалі неподалік генерала. Нестерпно боліло плече і, ховаючись із своїм болем від очей Керка, він підняв комір плаща. День на озері видався непривітним. З Мертвих гір падали брили холодного, аж синього повітря, здіймаючи невисокі, але пружні хвилі. Понтон хитався і скрипів немилосердно, а палатку на плоту, ніби якийсь велетень, пробував розчавити нігтем. Федір думав про Генрі. Той виявився справжнім другом: всю ніч прикладав йому до плеча свинцеві примочки. Федір зрозумів, що біля будинку адвоката життя йому врятував не хто інший, як Генрі, хоч той ніяк не хотів признаватися. Все посміхався, повторюючи: «Життя тобі врятувала пілотка. І життя, і ключицю…»

— Що, болить? — раптом пролунав над вухом тихий голос Керка.

— Трохи…

— І як ви так необережно? Випасти з машини… Прічарду я завдам перцю за таку їзду. А вам дивуюсь: просив же стримувати хлопця…

— Ви просили, щоб я не дав йому впитись, і я…

— За це я вам вдячний. Але ж ви могли через того навіженого накласти головою…

— Мусив сам бути уважнішим…

З тієї короткої розмови Федір зрозумів, що й тут Генрі виручив його, вигадавши для генерала більш-менш вірогідне пояснення його травми. Чи й справді Керк не знає ще подробиць, а чи лише вдає необізнаного — те з'ясується пізніше. А зараз Федір був задоволений, що не помилився, хлопцеві можна вірити, можна буде скористатися його послугами для зв'язку з Плісейєом. Коли Генрі виконає завдання генерала, йому дадуть відпустку і він поїде на Мюнхенський аеродром, щоб летіти у Штати. Отже, зможе заскочити до Тегарта і передати йому листа. Ні, ще не все втрачено — зв'язок можна і треба налагоджувати. Бойове братство для хлопця виявилось вищим за ті тисячі доларів Сивого Джіммі. Од цих думок Федора знову відволік голос Керка.

— Хелло, Маккольм! — кричав у трубку генерал. — Чого так довго порпаєтесь? Що?! Не чую!

— Десь не контачить телефон, — відповів за капітана моторист, що вовтузився біля компресора.

А на плоту в цей час відбувалась розмова, яку на березі ніхто не міг почути.

— Ну і дме… — хитав головою рудий аквалангіст. — Тайфун, та й годі.

— Мабуть, заштормить… — сказав Генрі, подивляючись на хвилі, що кидали на пліт клапті білої піни.

— Коли хочеш, повернемо до берега, — запропонував Маккольм. — Я скажу, що сьогодні спускатися небезпечно. Може обірватися шланг, та й телефон не працює.

— Що ви, капітане, в гіршу погоду спускались, — заперечив Генрі. — А зв'язок будемо тримати, як раніше, фалою.

— Я б не радив. Тоді ти спускався з аквалангом…

— Незручно якось. Я ж сам… А тепер назад. Справимося, капітане. Це тут продуває, а на глибині спокійно. А ти, рудий, коли що, тягни…

— О'кей.

Прічард повільно йшов у глибину.

З кожним десятком метрів вода ставала ніби густішою. Промінь електричного ліхтаря заледве пробивав темінь. Прічард був на глибині сто п'ять метрів, коли раптом щось схоже на щупальці велетенського спрута вихопилось з імли. Генрі відчув, як мороз пройшов йому поза спиною, але за сигнально-аварійний лінь смикати не поспішав. Скафандр був жорсткий, до того ж він знав, що в цьому озері, та ще на такій глибині, не було навіть риб. Скоро він роздивився: ті щупальці були гілками затонулих дерев. Генрі вирішив, що дно вже десь поруч, проте, як виявилось, дерева плавали, ніби яйце у перенасиченому розчині солі. До дна ще було далеко. З півночі (Генрі орієнтувався по компасу) насувались підводні скелі. На їх уступах лежали кілька ящиків. Прічард смикнув за линву. Це був умовний знак, і там, нагорі, рудий повинен був записати, що на глибині ста двадцяти метрів помічені контейнери, їх було чотири, і про це теж Прічард просигналив. Повернув ліхтар донизу й зрозумів, що дна дістатися не скоро. Придивився і побачив, що на виступі скелі зачепилося ще два ящики з індексом «Б». Знову подав сигнал. Спустився нижче, закріпив на ближчому контейнері кінець каната і просигналив «віра». Контейнер поволі рушив догори. Зачепити другого ящика виявилося непросто. На виступі скелі накопичилося багато мулу, що, потривожений, здіймався тепер хмарою. Безпричинна тривога закралася в душу Генрі. Він просигналив підйом і, відчувши, що закріплений на поясі фал напружився і потягнув його вгору, трохи заспокоївся. Потім він якийсь час витратив на те, щоб подати на пліт ящики, які лежали вище в розчахнутих скелях. Робота забрала чимало сил, однак усвідомлення того, що спуск виявився немарним, додавало наснаги. Коли підчепив останній контейнер, фортуна підкинула Генрі ще одну козирну карту: невеличку, але важку навіть тут, під водою, скриньку. Він колупнув ножем замок. Проржавіла залізячка легко одскочила. Генрі обережно підняв кришку і занімів. Всередині було повно золотих монет. Генрі не повірив очам. Набрав пригорщу жовтавих кружалець, обережно підніс до очей. Помилки не було — золото! Обережно висипав монети у скриньку, обв'язав її вірьовкою і приторочив до пояса.

Генрі просигналив підйом і, коли відчув рух угору, заплющив очі. Треба було вже дати їм відпочинок. Фортуна коли вже щедра, то щедра! Частка, яку матиме з цього скарбу, може виявитись куди більшою за премію Джіммі. Разом це вже складатиме чималий, капіталець. А коли до того додати посаг Моллі!..

Щось злегка ударило у тім'я скафандра. Генрі розплющив очі і побачив, що застряв між гіллям плаваючого дерева. Поки роздивлявся і міркував, як з тих гілок вибратись, з боків ще насунулись дерева. Їхні гілки, мов зуби велетенського капкана, зійшлися над ним. Шлях нагору було перетято. Вихопив ножа, спробував різати гілляки, та швидко зрозумів всю марноту тої праці — над ним сходилися все нові і нові дерева. Подав сигнал тривоги. Фал натягнувся і просмикнув його ще глибше між чорні зуби. Стало важко дихати, видно, десь передавило шланг. Генрі пошкодував за своїм аквалангом. Не було б зараз на ньому цього важкого скафандра, дерева не утримали б його в пастці. Що робити? Може, спробувати спуститися нижче? Подав відповідний сигнал нагору, але там, видно, щось не так зрозуміли, бо фал знову напружився і його затягло ще глибше між гілля. Тут він раптом побачив якісь зв'язані між собою бочки. З них стричав довгий фарбований жовтим багор. Шланг обвився круг нього, переломився, пропускаючи мало повітря. В голові вже гуло від його нестачі. Заходився смикати за шланг, продиратися ближче до бочок і багра, та раптом відчув, що його самого ніби роздирає надвоє. Фал тягнув догори, а скринька з золотом тримала, мов якір. Поки смикав шланг, не помітив, що вона потрапила в рогатину. Одв'язати, звільнитися від золота — не піднімалася рука. Може, лебідка силою натягу вирве її. Та нараз лопнула вірьовка, якого скринька була приторочена до пояса. Його рвонуло вгору, підсмикнуло до бочок. Тепер можна було звільнити шланг. Дихати стало легше. Трохи відпочив, роздивляючись, що то за бочки, і ніяк не міг зрозуміти, звідки вони і що в них. За ними проглядав неширокий колодязь, в кінці якого вода світлішала. Це означало, що лебідка на плоту працює і помалу підтягає і дерева, і бочки, і його самого ближче до поверхні. Майнула надія вирватися з цього капкана. Але як же залишити скриньку з золотом? Вона ще лежала між гілками за кілька метрів під ногами, але спуститись до неї не дозволяла лебідка, яка весь час тягла догори. Вхопився за багор, маючи намір зачепити ним скриньку і підтягнути золото до себе. Проте багор міцно затиснуло між бочками. Смикнув раз, другий і тут… товща води розверзлася, сліпучо блиснуло над головою, і все поглинула тьма. Генрі Прічард не встиг навіть згадати рядки з нотатника інженера Келлера про затоплену вибухівку з секретами.

Коли з озера вирвався стовп вогню, води і диму висотою у п'ятиповерховий будинок і Мертві гори зойкнули і органно зарокотали, ті рядки згадав Федір Крайніченко. Він бачив, як злетів у повітря пліт, як на всі боки розкидало з нього людей і добуті з дна металеві ящики, як велетенська хвиля розкотилася озером і змила причал з мотористом і компресором.

Розділ третій ТРИВОГА НА УКОН-ЛУ

Так було кожного разу, коли йому випадало заступати в нічний караул. Щойно сонце сповзало за скелясті верхи Сіпсон-Чотаю і ніжні пастелі надвечір'я нараз поглинала густа тропічна ніч, передчуття близької біди виповнювало душу. Не міг звикнути до того, що на Сонгбо ніч наступала раптово, не залишаючи жодної миті для сутінків, як не міг збагнути, чому повинен стояти отут, на вежі форту Укон-Лу, стискаючи в руках чужу зброю, і дивитися в чуже небо. Давня туга проростала в серці тривожним щемом і дарувала видіння: затінена яворами дорога перескакує через тиху лісову річку, вибігає на пагорбок, за яким проглядають із рясних садків криті гонтою дахи його рідної Калинівки. Дорога під яворами зринала в пам'яті яскраво, до найменших подробиць. Часто на тій дорозі він бачив себе: йшов босоніж, ступаючи по теплому сірому піску… Широкою і рівною вулицею дорога чомусь звивалася вужем, а далі, на вигоні, пробігала повз церкву пряма і виструнчена, ніби боялася осуду панотця Феоктиста за свій грайливий норов. За церквою, ген попід луки, простяглися його рідні Гаркуші, найбільший куток Калинівки. Тут хатки біленькі, всі як одна. Розказують: перші Гаркуші переселилися у Шелепівські ліси із наддніпрянського степу. Вулиця в Гаркушах поросла споришем, неначе зеленим килимом укрилася. Понад низькими парканами рожево-біле шумовиння яблуневих садків… Все те закарбувалося в пам'яті як найдорожчий спомин. Тут побачив світ, звідси він зробив свій перший крок у життя…

Та дорога ввижалася йому і в снах і наяву, але видіння пам'яті чомусь завжди згасало, коли вона приводила його до перелазу батьківської садиби. Перехоплювало подих, стискалося серце, і він уже не міг уявити всю садибу, а бачив чомусь лише окремі її кутки, ніби та загальна картина була посічена на шатківниці часу. Це завдавало болю. Страшився, що ота роздрібленість — перша ознака байдужості, зачерствіння, які бачив на обличчях старих легіонерів і якої боявся більше за все на світі. А пам'ять малювала йому то глибочінь колодязя, на дні якого виблискувала стривожена цебром вода; то призьбу за хатою, де у затінку, прикриті від людського ока лопухами, зберігалися скарби його дитячих забавок; а то раптом вигемблювану дотиками цілих поколінь клямку на дверях рідної хати…

Видіння зникали, і тоді тривога й біль ятрили душу ще більше, йому не ставало сили терпіти ту муку, і він гнав від себе спогади, силкуючись думати про свою долю-мачуху більш прихильно, ніж вона того була варта. Та як міг. думати про неї добре, коли вона вела його у житті якими завгодно дорогами, обминаючи лиш ту, заповітну, — під яворами…

Андрій Гаркуша важко зітхнув і прихилився плечем до бійниці. За річкою чорною стіною здіймалися дерева. Звідти час від часу долинали хижі покрики володарів джунглів і безпорадні передсмертні зойки їхніх жертв. Унизу, біля підніжжя камінної вежі, глухо й погрозливо гомоніла хвиля. Неначе велетенська анаконда, Сонгбо обвивала острівець, затискала громаддя форту, мов шию злого велетня, що по плечі сидів у землі, а головою сягав під хмари. Річка, здавалося, спала, однак — лише здавалося: Сонгбо таїла тривогу і страхітливі голоси джунглів, від яких холонула кров, погрозливий гомін хвилі і низькі, набухлі зливами хмари — все підкреслювало затаєну підступність ріки.

Раз у раз, ніби теж відчуваючи напруженість ночі, з високої сторожової башти на чорне плесо падав сліпучий промінь прожектора. Пронизував легкий туман, що заліг над водою, тягся до протилежного берега і, не діставшись його, ніби засоромившись свого безсилля, зникав. Тоді пітьма ставала ще густішою, а тривога ще відчутнішою. Андрій знав, що за річкою — залишене людьми село. Там рисові поля вже другий рік стоять без води і мають украй занедбаний вигляд. Будиночки з гостроверхими дашками із пальмового листя нагадують залишені бджолами вулики. Все те добре видно вдень, а зараз, серед ночі, скільки не напружуй зір — годі щось там розгледіти. Буває, прожектор вихопить з темряви вартового на вежі, і тоді з масної темряви джунглів, що накочуються на берег, гримлять постріли, а ранком форт Укон-Лу ховає покійника.

Над Андрієвою головою несподівано майнуло біле пасмо туману. Хлопець кинувся в тінь, під захист гранітної стіни. А прожектор тим часом уже обмацував міст, перекинутий через рукав Сонгбо. Потім промінь рвучко підскочив догори і вперся у вічнозелену стіну камфорних дерев, густо оповитих ліанами. На цім боці річки теж колись стояло село. «Форт Укон-Лу є базою іноземного легіону французьких експедиційних сил у В'єтнамі. На десять кілометрів довкола нього має бути пустеля!» Ці слова комендант форту майор Негріє повторює з особливою насолодою. Поміж легіонерів ходять чутки, що майор — із колишніх гестапівців і до французів найнявся, аби замести сліди своїх злочинів. Чи так воно, Андрій не знав, але жорстокість, з якою майор розправлявся з місцевими жителями, схиляла хлопця до думки, що чутки небезпідставні.

Андрій був свідком трагедії села, від якого форт перебрав свою назву. Це трапилось через два тижні після того, як його привезли сюди з валкою волонтерів. Тоді він сидів у камері з двома чехами, котрі, як і він, відмовлялись одягати мундири. Брати Горлічки, Гонза і Карел, щоб якось згаяти довгі години безсоння, вигадали гру — відгадували, куди наступної миті впаде промінь прожектора. Чи то прожектористи ніколи не висихали од спирту, а може, у тій хаотичності, з якою промінь рубав темряву, таїлась хитромудра тактика, але рідко кому з в'язнів щастило вгадувати, куди той шугне наступної миті. Андрієві не щастило зовсім, на тій немудрящій забавці він програв останню сигарету. Ночами всі троє тинялися по камері, не ризикуючи лягати на нари — там кишіло паразитами. В задусі, коли тебе постійно заливає липким потом, їх укуси сверблять нестерпно, і тоді роздираєш тіло до крові.

Камера містилася в цоколі північної башти, мала троє вузьких вікон, що при облозі служили за бійниці. Крізь них було видно річку, міст і лівий берег. Якось під вечір Гонза розбудив Андрія, переляканими очима показуючи на вікно. Хлопець глянув і не зразу зрозумів, що сталося: вода була червона, неначе людська кров. Могутнім валом вогонь котився над джунглями. Палала земля, палало небо. Вогонь перекинувся на благенькі сільські будиночки і жер їх немилосердно. Пожежі ніхто не гасив. Жителі села стояли по коліна у воді із зв'язаними за спиною руками. Майор Негріє пояснював, що віднині їм під страхом смерті заборонялося підходити ближче, як на десять кілометрів до форту. Відтоді кожного в'єтнамця, спійманого у мертвій зоні, легіонери розстрілювали на місці. Партизани відплачували тим же. У джунглях вони були повновладними господарями, чатували на ворожих солдатів, здавалось, за кожним стовбуром, нападали зненацька і саме там, де їх менше за все сподівалися. Траплялося, відчайдушні в'єтконгівські снайпери підповзали зовсім близько до моста і знімали вартових при брамі, а іноді добиралися навіть до прожектористів, які вдень лагодили апаратуру.

Внизу почулися кроки. Хтось піднімався крутими кам'яними сходами на вежу.

— Хто йде?! Пароль! — гукнув Андрій.

Йому не відповіли. Сходами гупали караульний начальник капрал де Ліль і легіонер, який мав заступити на посту Андрія. Вогник сигарети, що тлів під вусом у капрала, нараз здригнувся. Не піднімаючи очей, Брієр де Ліль назвав пароль. Хлопець взяв на караул. Серце і розум протестували проти того тупого автоматизму. При появі капрала йому щораз хотілося викинути вперед себе карабін з багнетом і одним ударом розквитатися за все.

О, капрал де Ліль був ревнителем муштри, його залізні кулаки карали непослух жорстоко, немилосердно. Андрій знав це, як ніхто інший. Брієр ледь не порішив його у перші дні на Укон-Лу. Три місяці він молотив хлопця безперервно, пунктуально, з насолодою боксера, якому не пощастило на рингу. Тричі на день він заходив до камери, повільно випинав і без того одвислу губу і, дивлячись кудись у простір повз свою жертву, запитував: «Підпишеш?»

Не дочекавшись відповіді, капрал робив крок уперед і блискавичним рухом кидав свій чавунний кулак. Потім на хлопця довго лили теплу глинисту воду, яку Гонза або Карел діставали бляшанкою з ріки просто через вікно камери. Коли пам'ять знову поверталася до Андрія, капрала в камері вже не було. Замість нього у дверях з'являвся писар, молодик з жовтим вилицюватим обличчям метиса, і в'яло від надміру випитого запитував: «Підпишеш?» Ніч приносила недовгий перепочинок, а вранці все починалося спочатку. Одначе Андрій так і не підписав угоди.

Капрал де Ліль важко викотився на середину площадки, зупинився, відсапуючись, перед вартовим і хмуро блимнув на нього недобрим оком. Хлопець зібрався на силі і відрапортував:

— Пане капрал! Під час мого вартування нічого підозрілого не трапилося, противник нічим себе не виявляв!

У цю мить на центральній башті спалахнув прожектор, його білий, аж ніби мертвий, промінь упав на капрала і засліпив йому очі. Заревла сирена. На плацу зчинився гамір. Офіцери викрикували команди, солдати метушилися біля машин. Гупаючи сотнею кованих бутсів, брязкаючи котелками, протигазами, зброєю, з казарми вибігали заспані легіонери і, товплячись, залазили у кузови. Однак усе те аж ніяк не збентежило капрала. Він стояв, немов грубо-тесаний брус, якому невідомо для чого хтось приліпив ноги і руки.

Молоденький іспанець, який теж ще з часів карантину добре знав норов Брієра, помітивши, що караульний начальник повернув у його бік голову, по-журавлиному викидаючи вперед ноги, рушив до Андрія, чітко розвернувся і взяв на караул. Андрій кинув карабін до ноги, зняв з нього багнет і загнав у піхви на поясі. Капрал спостерігав за ними, як спостерігає художник-творець за ділом рук своїх. Він був глибоко переконаний, що хлопці народжуються на світ, щоб носити мундири з нашивками легіонерів. У його лексиконі не було слова «ворог», він завжди говорив лише — «противник». І своїх, і чужих солдатів лаяв одними й тими ж брутальними словами, яких у нього теж було небагато. Ніколи в'єтнамців не брав у полон, але не тому, що мав проти них люте серце, просто полонені завдають багато клопоту: їх треба охороняти, годувати, водити до лазні. Докори совісті його не мучили. Це була його робота, за яку йому платили. Капрал сповідав примітивну солдатську філософію: «Наказ зверхника — закон для підлеглого! Отримав наказ — виконуй! А коли тобі щось незрозуміло — лягай спати…» Дедалі більше Андрій на власному досвіді переконувався, що ця теза в умовах легіону, незважаючи на її безглуздість, була не позбавлена певного сенсу. Хотів він того чи ні, а користуватись нею доводилось. Інакше давно б збожеволів від пекельної гризоти, що ятрила його душу. Постійний біль палив йому серце відтоді, як Дайн-Рябчук продав його напівживого вербувальникам французького іноземного легіону.

Згадка про Рябчука завжди викликала в нього хвилю безтямної люті. Він поклав собі будь-що розквитатися з тим гицелем, хоч і не знав, як те зробить, адже на повернення до Мюнхена не було надії. Вже другий рік пішов, як він потрапив на Укон-Лу. Три місяці марно пробували змусити його поставити підпис на угоді, за якою він мав чотири роки «добровільно» служити в іноземному легіоні, за що французький уряд через військове індендантство зобов'язувався виплатити п'ять тисяч франків. «Відмовився?! Ну й дурень! Служити все одно доведеться, а грошей не матимеш», — сказав тоді йому писар.

Брієр де Ліль важко ступав попереду. Коли зійшли на плац, у ворота північної башти виїздила остання машина. Звихрені клуби сизого диму, перемішані з пилюкою і туманом, осідали на камінні плити. Поволі зачинялася важка брама, закриваючи шматок яскраво висвітленого прожектором мосту, яким сунули близько десятка критих брезентом машин. Прочинена брама викликала тугу. Хоч і розумів, що, вирвавшись за межі форту, ще не матиме волі, а все ж здавалося — там, за мурами, легше буде дихати.

Про втечу з форту марно було думати. На того, кому вдавалося вирватися за стіни, у джунглях чекала смерть. Були вже й на пам'яті Андрія випадки, коли хтось ненавмисне одбивався од гурту і через деякий час у лісі знаходили пошматовану одіж і обсмоктані звіриною кістки.

Його зарахували до караульної команди, і надія на можливість здатися в полон (а такий план не покидав його з першого дня перебування на Укон-Лу) відсунулася на невизначений термін. Караульна команда під началом Брієр де Ліля була своєрідною школою, де, за висловом того ж таки капрала, «виправляли хребти і вправляли мозок зеленим їжакам», до яких, безперечно, було зараховано і його, Андрія Гаркушу. Команда містилася у флігелі, у дальньому кутку двору, осторонь від основних казарм. Тут існували свої порядки, які часто ніяк не узгоджувалися з уставом караульної служби французької армії. У своїй більшості команда складалася з ветеранів іноземного корпусу. Вони мали певні заслуги перед начальством і тому користувались його прихильністю. Ці легіонери не поспішали повертатися до Європи. Дома на них чатував закон, смертні вироки, тюрма і каторжні роботи, а тут вони жили, як на курорті, пиячили, розважалися з туземними дівчатками, яких добували і для себе, і для начальства під час таємних нічних вилазок. На військові операції караульну команду не посилали. У вільні від вартування години ветерани на чолі з капралом виконували і більш делікатні доручення коменданта: грабували старовинні буддійські храми, усипальниці королів золотої династії Льо, сплавляли вниз по Сонгбо опіум. Їх було в команді близько двох десятків. Як любив говорити майор Негріє, в його гарнізоні вони правили за дріжджі, на яких учинялася совість солдатської маси.

Брієр де Ліль штовхнув двері носаком черевика. Вони завищали і вдарили у залізний бак. Припнута на цепу емальована кружка, жалібно дзенькнувши, злетіла з кришки бака. Хоч була пізня година, в казармі не Спали. Навіть ті, що були вільні від наряду, розбуджені сиреною, гомоніли по закутках, перемовлялися через протимоскітні сітки. В кінці довжелезного столу ветерани різалися в кості.

Попихкуючи сигаретою, капрал попрямував до них. У його очах спалахнув хижий вогник, коли він побачив доволі велику купу франків. Гра складалася крупно, ставки зростали, проте капрала прийняли до гри без заперечень, певне, він, перше ніж розвести караул, уже сидів за цим столом. Андрій поставив карабін у піраміду, зняв підсумки з патронами, розстебнув комір і, відчуваючи, як легка прохолода огортає під сорочкою спітніле тіло, попрямував до свого місця на нарах.

Його сусід, маленький, пелехатий Гонза Горлічка, щось меланхолійно награвав на губній гармошці. У тій простенькій мелодії, у синій порожнечі його очей було стільки пекучої безнадії, що Андрій запитав:

— По кому панахиду правиш?

Мелодія урвалася. Гонза заплющив очі і довго лежав мовчки. Андрій відчув недобре.

— Карела взяли… — з болем сказав Гонза,

— За що?

— Прибирав у коменданта, а ввечері майор сказав, що якась там у нього золота лялька пропала… Карел не брав, я знаю! — Гонза схопився. — А ця бретонська свиня, Брієр… Знає, стерво, що підозра впаде на того, хто прибирав…

— А хто ж це міг?

— Дорого б я дав, щоб дізнатися хто, — скреготнув зубами Гонза.

— Ну, а що ж тепер? — запитав Андрій.

— Майор сказав, що коли до завтра не знайдеться — розстріляють…

Андрій зітхнув і нахилився розшнурувати свого черевика. Тільки зараз відчув, як гудуть стомлені ноги. Гонза дивився на нього і мовчав. Зараз він нагадував загнаного у куток ховраха, що гарячково шукає порятунку. Андрієвого серця торкнувся жаль. Карел був молодшим за Гонзу. Зовсім ще хлопчиною він пустився у мандри за братом, який спокусив хлопця романтикою далеких країв. Гонза почував себе винуватим у тому, що завів брата у пастку іноземного легіону, і мучився. Та що можна було зробити, коли Негріє уже встиг запакувати Карела в карцер, а той злодюга, що поцупив золоту ляльку, нічим себе не виявляє.

Од столу, де все більше розпалювались пристрасті, долетів бас Брієра:

— Іду на всі! Кості на стіл!

— Дивись, жалкуватимеш…

— Йому жалкувати? Та він з тебе потім утричі більше виверне!

— Заткни пельку, каторжна твоя душа! Я кому сказав? Кості на стіл!

— Пане капрал, чи варто так напружувати голос?.. За цим столом сидять джентльмени… удачі, і всі мають ідеальний слух.

— Перестань базікати, Джосе! Теж джентльмен обізвався, душа з тебе…

— Пробачте мою невихованість, пане капрал. Моя гувернантка погано доглядала за мною, їй страшенно подобався аптекар, за якого вона й вийшла заміж, після того як, спокусивши мене, була виставлена за поріг нашого благородного дому…

Над столом прошелестів сміх, однак розгніваний бас Бріера урвав його.

— Слухай, Джосе! Я знаю, ти майстер чесати язика… Проте я хочу нагадати тобі, що ти не в Монте-Карло… Тут форт Укон-Лу, зрозумів?

— А чим пан капрал плататиме, вибачаюсь, на випадок, коли фортуна… Не гнівайтесь, пане, але у цій купі дві з половиною тисячі франків, а це вже сума, яка у мене особисто викликає певну повагу. Ми знаємо, що ви людина багата і нескупа, однак нам відомо і те, що тільки-но позавчора ви програлися до нитки. Так що, даруйте, ваші слова нині не мають ваги векселів. Чи, може, за Це час ви вже встигли вительбушити Сайгонський банк?

Запала тиша. Напруження біля столу зростало. Всі чекали, що скаже капрал. Андрієві було видно лише голі спини гравців навколо столу, однак він чітко уявляв собі, як буряково набрякає в цю мить пика Брієра, як його короткі, вкриті рудою щетиною пальці стискаються в кулаки, як бігають круті жовна.

Капрал не стерпів би такого нікому, але це був Джос. Цей утік із Сіцілії і завербувався до іноземного легіону тільки тому, що до трьох офіційних вироків про його страту, як терориста мафії, сама бандитська громада додала четвертий.

— Не турбуйся, Джосе! У мене є чим платити… Однак грати з тобою я не буду…

Голос Брієра втратив металеві нотки і звучав ображено. Для капрала це було неприродно. Брієр повільно підводився з-за столу. Цікаві враз відсахнулися, добре знаючи, що розгніваний капрал увалить в писок першому, хто опиниться під рукою. Джос теж підвівся і дивився на Брієра без страху, навіть з цікавістю. Чорні очі ховали хижий вогонь, а під тонким вусом блукала ламка, підступна посмішка. Було видно, що йому страх як хотілося познущатися з капрала, бо тепер усім було ясно, що платити тому нічим.

— Що ж це ви, любий, як до справи дійшло…

— Я тобі цього не забуду, — процідив крізь зуби Брієр, — ти ще у мене… Ти ще проклянеш цю мить!..

— Облиш, капрале, кого ти взявся лякати? Чи, може, ти хочеш, щоб я сказав при всіх, де в тебе заховано золото? Я навіть знаю, де ти його узяв і коли!

Капрал зблід. Права його рука опустилася до кишені. В ту ж мить рука Джоса ковзнула до стегна і затисла рукоять ножа. Брієр помітив це. Спокійно вийняв з кишені запальничку, добув вогню, припалив погаслу сигарету і пішов уздовж столу до дверей. Насторожені погляди легіонерів проводжали його, аж поки він не вийшов із казарми. Один Джос не дивився в його бік, мовчки згріб у сорочку купу грошей, зв'язав вузол рукавами і, кинувши його під пахву, рушив до свого місця на нарах.

— Слухай, Андре! Слухай, друже… — Гонза тяг його на свої нари. — Ти чув?.. Чув, що сказав Джос?! Та лялька із чистого золота, всипана коштовним камінням!

— Тихше, почують… — пробував заспокоїти Гонзу Андрій.

— Я тихо, тихо… Карел не винуватий. Тепер ти розумієш, що Карел не брав. Та лялька у Брієра. Це він, він… Треба викрасти її і віддати комендантові, і тоді Карел буде вільний, а цей гад заплатить за все…

— Зажди, я нічого не розумію…

— Андре, я знаю, ти справжній хлопець, — з жаром вів далі Гонза. — У цьому багні важко знайти справжню людину, але ти… Ти не продаси, я знаю! Допоможи! Карел ще дитина, він не зможе захистити себе і накладе головою… Андрію, допоможи!..

— Я не знаю, як це зробити.

— Тобі не доведеться нічого робити. Коли Брієр піде міняти пости, ми вийдемо з казарми. Ти станеш у дверях і, як тільки побачиш, що він повертається, подаси мені знак.

Гонза так нервував, що в нього захрип голос і побілів кінчик гострого носа.

— Треба все обмізкувати, — відповів Андрій. — Капрал зараз у себе. Лягай. Зміна караулу через дві години. Лягай і заспокойся, бо все полетить шкереберть, усі твої плани.

— Твоя правда… — мовив Гонза і впав на подушку. Андрій пересів на свої нари. Опустив сітку і знову взув розшнурованого бутса. Потім скинув сорочку і ліг.

У казармі стояв густий дух людського поту, сигаретного диму і солдатських онуч. Хилило на сон, однак спати не випадало, треба обдумати, як допомогти Гонзі, як визволити Карела. Зрештою, коли ця спроба зірветься, вона може зашкодити лише Гонзі і Карелу. Хлопці вони непогані, однак чи варто вв'язуватись? А може, ту ляльку таки прихопив Карел, а Брієр накрив його і забрав її собі. Тоді звідки все те відомо Джосові? Мабуть, бачив… А хто сказав, що все було так? Гонза? Але в нього нема ніякої певності в тому, що Брієр наклав лапу на ту золоту ляльку. Все це поки що здогади, підозри, що мають під собою хисткий грунт. Однак те, що Карел в карцері, — це реально. Вранці виведуть за гараж, шльопнуть, кинуть у річку та й по всьому. А ти втішатимешся тим, що не було підстав вв'язуватись у це діло. Ох, чи не забагато дбаєш про свою власну шкуру? Здорово ж тебе налякали капралові кулаки…

Думки хвиля за хвилею напливали на нього, а коли притис долонею стомлені повіки, побачив, як ті хвилі розбиваються на міріади райдужних кружалець і тонуть у безвісті. Боліла голова, кров гупала у скроні. Хотілося і самому, бодай на якийсь час, розлетітися пилом, позбутися болю, що його приносять з собою невеселі думки.

І знову перед його мисленим зором стелилася затінена яворами дорога, перескакувала через тиху лісову річку, вибігала на пагорбок, за яким із рясних садків виглядали дахи його рідної Калинівки…

… Троє йшло тієї дорогою. Гонза і Карел трохи відставали, і він увесь час підганяв їх. Карел не міг іти швидко, він був поранений, тримався за груди, крізь білі пальці сочилася кров. На тому березі на них чекав Брієр. Стояв, розчепіривши короткі ноги, упираючи в живіт тупорилий французький автомат. Капрал був зодягнений у форму легіонера, а на голові чомусь мав білий шолом американської військової поліції. «Андрію! Андрійку…» Хтось наче кликав його з-за пагорка. Голос був схожий на материн, а постать дівоча. Дівчина бігла від села йому назустріч, а він ніяк не міг зрозуміти, хто то. Вже коли вибігла на берег, упізнав — Марта. Так, це вона, Марта Тегарт… Пропав берег і дорога. Пропало все. Лишилася Марта… Подвір'я над Горинню таке знайоме. Хата, стодола, колодязь у березі. Але чому дерева чорні, обвуглені, неначе після лісової пожежі. Земля під ними густо всіяна сірим попелом, ніде ні. листочка зеленого, ні квіточки. Марта веде його за руку, веде через погоріль, він огинається, ніби передчуває біду. Проте Марта міцно тримає його за руку, заводить на подвір'я, до хати, і раптом хата розкололась на шматки і пропала. Ламаючи руки, Марта біжить між чорними стовбурами дерев і кричить надсадно, несамовито: «Вста-ава-айте-е!!! Вставайте! Вста-а-а…»

Хтось сіпає за плече. Андрій розплющує очі.

— Тривога! Підйом! Чуєш?.. — Гонза похапцем одягався в проході між нарами. Андрій скочив на ноги, струсонув головою, відганяючи сон.

Натягаючи на ходу сорочку, Андрій кинувся до піраміди по гвинтівку, але згадав, що забув пояс з патронташем. У проході стикнувся з Гонзою. Той стояв блідий і шепотів прокляття. Рука ніяк не потрапляла у рукав сорочки.

— А як же Карел? Карел?!

Андрій допоміг Гонзі одягти сорочку, тицьнув йому в руки пілотку, пояс і побіг до піраміди, біля якої вже стояв капрал.

— Зледачіли! Сучі діти! Лежебоки, душа з вас…

Брієр дістав Гонзу по потилиці і ревнув ще голосніше.

— По машинах!

Посеред двору вже гуркотіли моторами два військових фургони. Солдати караульної команди прожогом мчали до них і зникали під високими тентами. Андрій підбіг до фургона слідом за Джосом і в одну мить опинився в кузові. За ним ліз Гонза. Завжди спритний, він зараз ніяк не міг потрапити ногою на східець. Джос ухопив його за комір і одним ривком укинув до машини. Андрій посадив Гонзу поруч, а той все озирався туди, де стояв майор Негріє. Андрієві впало в око, що на грудях у коменданта висить бінокль і новенький німецький автомат.

— Видно, трапилась немала біда, коли сам зібрався на операцію, — шепнув Гонзі, але той не відповів. — Ти як варений. Отямся!

— Кареле… Мені треба залишитись, неодмінно треба…

— А може, це на краще, он комендант теж з нами їде. До ранку все може перемінитись…

— Я прикинусь хворим.

— Не варто, кулю заробиш.

Гонза замовк. Очі його, сповнені люті, стежили за майором.

— Що все це значить? Куди ми так поспішаємо? — спитав Джос капрала, який опинився біля їхньої машини.

— Атакують Лай-Чао. Наказ іти на виручку, — відказав Брієр. — Чи всі на місцях?

— Моє відділення тут.

— Гаразд! Рушаємо… Я у цій машині, майор — у другій.

Майнула дубова брама, і під колесами зарипів дерев'яний міст. Серце Андрієві зайшлося радістю. Можливо, це та довгождана ніч, яка вирішить його долю.

Промінь прожектора супроводив машини до місця, де за мостом дорога пропадала в лісі. Тут машини немов пірнули у сажу. Коли друга підкочувалась зовсім близько, смужки маскованого світла вихоплювали з темряви обличчя легіонерів, що сиділи на лавці поруч з Джосом. Мовчазні, зосереджені на своїх думках, вони нагадували Андрієві приречених до страти. Власне, так воно й було, бо на кожного з них рано чи пізно чекала куля. Мало кому з легіонерів щастило відбути чотири роки, лишитися живим і повернутися до Європи за франками, які чекали на них у банку.

«Чи повірять мені, — думав Андрій, — ті, в зелених пальмових шоломах, коли підніму догори руки? Чи повірять? Адже Брієр не бере полонених… Чом би і їм — око за око?..»

Холодок підступно огорнув серце. Йому спало на думку, що було б ліпше триматися з кимось удвох, щоб разом здатися. Але з ким? Гонза? Він би згодився, але зараз марно з ним про це говорити. Він не залишить брата.

І як той Карел примудрився влипнути в цю історію? Хоча на його місці міг опинитися будь-хто, виключаючи, звичайно, Джоса. Цього капрал не насмілився б зробити жертвою своїх махінацій. Для Джоса вдарити ножем — все одно, що плюнути. Дивний він все ж таки чоловік, цей Джос. Колись же були у нього мати, справжнє ім'я, рідна оселя…

— Андрію… — зашепотів Гонза, — я поговорю з Джосом. Він знає, де капрал ховає ту ляльку.

— Не роби цього, продасть.

— А як ні? Він же людина, повинен зрозуміти…

— Хіба вовк коли міг зрозуміти ягня?

— Боже, що маю робити?!

— Заспокойся, візьми себе в руки.

— Не стає сили! Прикінчу Негріє. Одним пострілом все вирішу!

— Не дурій, ще буде час поквитатися… Он, поглянь, яка заграва над лісом. Мабуть, у Лай-Чао горить…

Джунглі розступилися, і машини вискочили на заболочену галявину. Радист раптом почав стукати кулаком у кабіну. Машина зупинилась. Капрал висунувся з вікна.

— Що там?

— Поклич майора! — гукнув йому радист.

Востаннє він чув лейтенанта Бішо півгодини тому. Форт просив у генерала допомоги. Той пообіцяв надіслати батальйон з форту Укон-Лу. Оскільки розмова велась відкритим текстом, радист вирішив, що генерал хоче налякати в'єтнамців і тому блефує про батальйон, адже на Укоп-Лу лишалася тільки караульна рота. Коли до машини підійшов Негріє, радист не став критися і на повний голос, щоб чули всі, сказав:

— Пане майор, Бішо сповіщає: Лай-Чао захопили комуністи. Залишки гарнізону, близько двадцяти чоловік, прорвались із оточення і пробиваються джунглями нам назустріч. Вони змушені відходити на острів, що посеред болота. Бішо має надію, що ви, пане майор, виведете свій загін до того острова. У лейтенанта якісь важливі папери. Він сподівається передати їх вам особисто. Він декілька разів наголошував на цьому, пане майор.

Обличчям Негріє майнула ледве помітна усмішка.

— Цей лейтенант Бішо справжній герой, — голосно сказав він і, вже прямуючи до машини, стиха додав: — Хоч, видно, нікчемний дипломат.

Ніхто не зрозумів, що означають ті слова, та ніхто й не ламав собі над тим голови. Легіонерів зараз цікавило інше. Бій у джунглях з партизанами не обіцяв нічого доброго. З досвіду вони знали, що воювати в цьому лісі — це все одно, що битися навкулачки з зав'язаними очима. Противник лупцює тебе, як хоче, а ти лише замахуєш руками.

Машини проскочили ще кілька кілометрів долиною, потім дорога зазміїлась ущелинами передгір'я і раптом вискочила на гребінь високого горба. Звідси відкрилась широка панорама долини і скелястих гір за нею. Там, у їх зморшках, палав форт Лай-Чао. Певне, зараз горіли запаси пального, бо над фортом здіймалися клуби масного чорного диму, крізь який вряди-годи зблискував вогонь.

Майор подав команду зупинитись. Андрій скочив на землю, допоміг вилізти з машини Гонзі. Повз них пробіг капрал, поспішаючи відкрити дверцята машини, в якій їхав Негріє. Майор виліз, розім'яв ноги і довго дивився в бінокль на долину, в бік того зеленого острівця, що височів кронами дерев над заростями бамбука.

Світало. Вершини Сіпсон-Чотаю ледь-ледь жевріли в перших променях сонця, а острівець і вся долина поки що лежали в тіні. Андрій зрозумів: ті дерева ростуть саме і там, куди їм треба дістатися через п'ятнадцять-двадцять хвилин, не пізніше, інакше лейтенант Бішо і його група загинуть від куль в'єтконгівців. Ніби на підтвердження його думки, над острівцем звилася біла ракета. Її немічний вогник на мить завис над долиною і згас, залишивши по собі довгасту хмарину рожевого диму. Небо над бамбуковим морем посіріло і видулось пухирем, синій покрівець лісу, в багатьох місцях розірваний білими плямами озер, поступово звільнявся від прозорого вранішнього туману.

Розділ четвертий НОВИЙ КАЛІОСТРО

Телеграму принесли о дванадцятій. На той час господиня ще не виходила із спальні. Знаючи, що вона пізно повернулася вчора, Ганс вирішив не турбувати її. В родині фон Глевіців старий Ганс був камердинером вже понад сорок років. Гізела виросла на його очах, він добре знав її вдачу і тому, коли вона подзвонила, викликаючи покоївку, поклав телеграму на тацю з ранковою кавою. «Зараз вона вибіжить і кричатиме, чому її не розбудили…» Старий запасався терпінням, бо знав, що лише покора і мовчання можуть вгамувати сваволю молодої господині. «Викричиться, вгамується…» Камердинер підійшов ближче до дверей спальні, прислухався, чекаючи бурі, проте там було тихо, хоч Гізела вже повинна була прочитати телеграму. Старий почесав горбкуватого носа, здвигнув плечима і вже хотів піти на кухню (з того часу, як Сабіна оселилася в «Сен-Готарді», на його плечі лягли обов'язки ще й економа), однак рипнули двері і на порозі з'явилась покоївка.

— Гансе, вас кличе господиня…

Боячись прохопитися необережним словом, покоївка міцно стиснула губи, проте очі і вираз її обличчя красномовно свідчили, що гроза не пройшла стороною. Ганс відкашлявся в кулак, обсмикнув сюртук і не поспішаючи зайшов до спальні.

— Добридень, моя пані, — старий поштиво нахилив голову. — Ви мене кликали?

— Що це все значить? — Гізела показала на телеграму.

— Що саме, моя пані?

— Чому телеграму мені приносять зараз, а не вранці?

— Винуватий, шкода було будити… Ви так солодко спали…

Вона сиділа на широкій постелі насуплена і строга. На зелений шовк облямованої білим пінявим мереживом сорочки падав пустотливий промінь. Немов добрий чаклун, він пронизував шовк і в кількох складках робив нічну сорочку зовсім прозорою. Тіло Гізели відливало там золотаво-зеленою бронзою, а тужаві груди були схожі на достиглі зимові яблука.

Старий одвів очі, прокашлявся, але вона не поворухнулась. Якісь вельми важливі думки заволоділи нею в цю мить, і вона вже забула про намір висварити камердинера. Щоб нагадати про себе, старий сказав:

— До ваших послуг, пані…

— Порадь мені, — в голосі Гізели забриніла щира нота. — Гуго сповіщає, що надвечір має бути тут, а я…

— Боже! — сплеснув руками Ганс. — То пан Гуго живий?!

— Живий… — вона підвела на нього сірі здивовані очі. — Хіба я не говорила тобі? Я дізналась про це давно з листів батька, а сам Гуго чомусь вважав за потрібне до цього часу не нагадувати про себе. Та це вже його справа. Я покликала тебе, щоб порадитись про інше… Гуго пише, що йому конче потрібно сьогодні бачити Хорста. Тобі доведеться його розшукати і запросити до нас на вечерю.

— Коли ви питаєте моєї поради, то мушу сказати він сюди не прийде…

— Чому?

— Хіба ви не знаєте чому?

— А ти піди й скажи йому, що я… прошу.

— Добре, моя пані, я піду, проте… — Ганс затнувся. В очах Гізели туманіли сльози. Старий знав, якого болючого питання торкнулася їхня розмова. Незважаючи на крутий норов своєї господині, зараз Ганс жалів її, як пожалів би власну доньку, коли б її подружнє життя склалося так нещасливо. Молода, гарна собою, багата, а щастя не зазнала ні в любові, ні в материнстві.

— Думаю, вам ліпше самій подзвонити і поговорити з ним… Він там, напевне, теж серцем за вами змучився, адже він вам не хто-небудь, а чоловік. Він і замолоду гонористий був, однак у нього серце є, я знаю…

Гізела затулила лице і впала на м'які подушки. Плечі її здригалися. Вона намагалась задушити в собі ридання. Ганс подумав, що їй таки справді зболілася душа, коли вже перед ним не мала сили стриматися. Та хай поплаче, хай виллє горе в сльозах, коли нема з ким поділити. Він постояв ще якусь мить, співчутливо пожував губами, зітхнув і вийшов геть.

Коли двері за камердинером зачинилися, Гізела дала сльозам волю. В них виливалась її образа на весь білий світ, а головне — на власну долю, що обділила її найвищим на землі щастям — любов'ю. Вкотре вже питала себе, за що їй та кара? Чому не любить? Чому одвертається, тікає від неї, рідної домівки її чоловік? Невже вона зовсім не варта його уваги? Таж інші мужчини так і їдять її очима. В якому б товаристві не з'являлася, всюди залицяльники, ладні обожнювати. Вона не свята, ні. В наш вік, як їй здається, на вірність ставлять тільки поети і дурні. Вона була певна, що не належить ні до тих, ні до інших, а на ділі виходило, що страждає сама через свою вірність Хорстові. А йому те, мабуть, ніколи й на думку не спаде. Мабуть, і не згадує про неї, зі своїми коханками по ресторанах та кабінетах бавлячись. А може, все не так, як вона собі уявляє? Може, є правда в словах старого Ганса? Хіба вона все зробила, щоб привернути Хорста до себе? Хіба мало було ляпаса^ якого вона дала йому, віддавшись Геро? їй здавалось, що коли вона викличе у Хорста ревнощі, він повернеться. Ревнощі, як виявилось, не для нього. Може, йому були потрібні співчуття, ніжність, щире слово, а вона занадто вже була заклопотана власною персоною, все викохувала свої болі і страждання. Зараз вона охоче шукала своєї вини перед Хорстом, схилялася до думки, що в пораді старого Ганса є сенс. «Треба піти поговорити з ним востаннє. Треба сказати все, як на сповіді. Він зрозуміє мене, і назавжди впаде той кам'яний мур, що виріс між ними після подій на Ла-Кондаміні, в Монте-Карло. Кінець кінцем треба поставити крапку!»

Гізела вже не плакала. Очі її висохли і знову стали холодними. Думалось їй, що повинна рішуче заявити свої права на Хорста, що він сам потребує цього. Гордість не дозволяє йому повернутись першому? Нехай так. Вона сама піде до нього і простягне йому руку, врятує його, витягне з того болота, в яке він потрапив через свій нестриманий характер. Врятує зараз, поки ще не пізно.

Вирішила діяти негайно, інакше сумнів підточить волю і тоді знову для неї залишаться одні гризоти. Скільки разів вона вже постановляла собі поставити крапку і ніяк їй не стачало духу, щоб довести все до кінця. Досить їй побачити його очі, посмішку, почути голос, як щось в її серці починає танути, пропадає рішучість, зникають потрібні слова і вона, з іншими вольова, крута, навіть жорстока, з ним стає м'якою, мов віск.

Хвилин за сорок Гізела спустилася до вестибюля затягнута у сірий, англійського крою костюм. Блідий лоб ледь прикритий кокетливим капелюшком з вуаллю. Коли вуаль опускалась, її сірі очі здавались глибокими і таємничими. Вона знала про це, однак зупинилася перед високим у дубовій рамі люстром, щоб переконатися, чи досягла бажаного. Пильно оглянула себе, кілька разів опустила і знову підняла вуаль — зовні все було гаразд. Лишалося тільки не розгубити рішучості і цього разу вже не спасувати перед Хорстом.

Біля під'їзду стояла «іспано-сюїза». Ганс замшею протирав вітрове скло. Гізела подумала, що старий камердинер добре вивчив її характер, коли подав машину без наказу. Інколи вона навіть боїться його всезнаючих очей, а іншим разом, коли довго не бачить їх, до неї приходить відчуття гнітючої самотності. Біда, коли серед кількох десятків людей, з якими ти стикаєшся протягом дня, нема жодної пари очей, в яких, як-от зараз у Гансових, жевріло б до тебе щире співчуття.

— Прошу. — Старий відчинив перед нею дверцята. — Будьте обережні, Гізі… Хай вам щастить…

— Дякую… — їй було важко підняти на нього очі. Теплий клубок підкотив до горла. Повернула ключ, натисла на педаль стартера.

Терезієнштрассе зустріла її шепотом весняного вітру, що роздмухував на липах листя, шукаючи сонячних зблисків. Як і завжди, вулиця була вільною від машин і перехожих, чисто вимитою, просвітленою. А на душі у Гізели було по-осінньому сумно. Виїхала на Макс-Веберплац, пригальмувала під світлофором, замислилась. Не давали спокою думки про Хорста. Ця спадщина, що перепала йому так несподівано, зовсім запаморочила йому голову. Так, гроші не завжди приносять щастя. Ще кілька років тому бідність штовхала Хорста Торнау на всілякі авантюри, як-от ті фальшиві фунти стерлінгів, що він їх перевозив через кордон. Хорст ризикував життям за мізерні копійки, а сьогодні він багатий: володар замку, власник земель, цінних паперів, кругленької суми в швейцарському банку. Тепер він з повним правом додає до свого прізвища магічне «фон». Все це так! Та хіба вона вже більше не Гізела фон Глевіц? Хіба вона не успадкувала від батька чеснот, імені, грошей? Вона давно має все те, до чого він так рвався раніше і охолов зараз…

Око світлофора вже давно було зеленим і здивовано дивилося на Гізелу, а вона все ніяк не могла вирішити, куди повертати, на Аубер а чи Вінерштрассе. Лише тут, на перехресті, з'ясувалось, що вона, власне, не знає, де шукати Хорста. Була третя година. Ресторани, які він звичайно відвідував, у цей час були ще зачинені, а де тепер міг бути, вона не знала. Світлофор нетерпляче моргнув, і око його почервоніло, немов од злості.

— Що сталося? Пані затримує рух… — молоденький поліцай приклав до лакованого козирка затягнуті у білу рукавичку пальці.

Гізела розгублено посміхнулася.

— Може, потрібна допомога?

— Ні, дякую…

— Ну, коли так, прошу… Шлях вільний.

Гізела опустила вуаль і подарувала йому посмішку і погляд чарівної незнайомки. Поліцай був молодий, проте, видно, досвідчений в амурних ділах, бо відповів їй тим же і, коли «іспано-сюїза» проїхала перехрестя, записав її номер до особистого записника.

Все те Гізела бачила у люстерко над вітровим склом, і приємне почуття огорнуло її серце. «Сьогодні, слава богу, я виглядаю непогано, коли навіть такий хлопчик… Хорст зустрінеться з дружиною, яка у повній формі… Знову Хорст, Хорстові… Які рабські думки в моїй голові!» їй знову стало жаль себе, і вона вже готова була розплакатись, але, згадавши про нафарбовані вії, передумала. Окрім того, машина саме огинала сквер на Орлеансплаці, наближаючись до «Сен-Готарду». В просторому вестибюлі готелю було порожньо. За конторкою портьє сидів Дайн-Рябчук і зосереджено клацав на рахівниці. На Гізелу він не звернув уваги, добре знаючи, що в цей час ніхто з поважних гостей до його готелю завітати не може. Гізела підійшла до конторки. Ще не подивившись, хто перед ним, Дайн завчено промурмотів.

— Чим можу бути корисним? — глипнув поверх рогових окулярів і сплеснув руками. — Боже правий… Кого я бачу? Пані Гізела! Радий вітати вас у своєму скромному… Таку дорогу гостю наш «Сен-Готард» мав би зустрічати з квітами, адже за стільки років уперше…

Дайн запобігливо тупцював перед нею, вертів полисілою головою. Вона дивилася на нього і думала: як раптово піддався старості цей чоловік. Щось ніби надломилося в ньому. Сабіна вийшла за нього у двадцять дев'ять. Мабуть, і тоді він видавався старим, проте мусила погодитись на шлюб, адже того вимагав Герберт фон Глевіц, коханкою якого вона була. Треба було все те прикрити од людських очей, не дати на поталу злому поголосу ім'я вельмишановного професора. Цього Стефана тоді знайшли в комірчині садівника, напівп'яного повезли до церкви і обвінчали з жінкою, котра була вже на четвертому місяці вагітності.

— А ви все розквітаєте, Гізі, — стрекотав Дайн. — Весна позначається на жінках і квітах. Я кажу це, як професійний садівник… Сам бог велів мені розумітися на квітах, однак думаю, що жінок я теж трохи знаю.

— Пробачте, Стефане… Я хотіла вас запитати.

— Прошу, моя пані, я весь до ваших послуг!

— Чи не знаєте ви, де тепер… барон Торнау?

Нараз відчула всю принизливість свого запитання. Удала, що витирає хусточкою очі, одвернулася. Дайн витримав паузу і, ні про що не розпитуючи, а саме цього вона боялася, відповів.

— О, як же… Звичайно, знаю. Барон робить нам велику честь, завжди обідає в нашому ресторані. Ми відвели для нього кращий номер готелю. Він гість «Сен-Готарду», гість мій і моєї родини. Ми вдячні баронові за таку увагу, бо це робить нам паблісіті… Ім'я такого шанованого пана, як барон Торнау, може зробити сьогодні рекламу не лише у Мюнхені…

Дайн прочинив двері до свого кабінету.

— Заходьте, прошу вас, Гізі… — пропустив її вперед і заспішив до телефону, схопив трубку, набрав потрібний номер. — Алло, Юхан?.. Так, це я… Ви накрили стіл для барона Торнау? Що? Вже обідає? Спасибі… Ні, ні, все гаразд. Хвилинку… — він затулив долонею мікрофон. — Що передати для…

— Скажіть Хорстові, що я хочу його бачити… Негайно.

— Юхан, передайте баронові, що його хоче бачити дружина. Що? Так, так… Тоді скажіть, що у мене в кабінеті на нього чекає пані Гізела. Зрозуміли? Так і скажіть, пані Гізела! Зараз він доповість про вас. — Дайн поклав трубку і знову заметушився навколо гості. — Ви знаєте, Гізі… Пробачте мою фамільярність, я думаю, ви дозволите мені називати вас, як колись, коли ви були ще зовсім дитиною. Ох, як біжить час… Скільки років, а ніби вчора. А я ще вашу матусю пам'ятаю, хай царствує, — він побожно перехрестився.

Гізела слухала його неуважно, хоч і кивала час від часу головою. «З ким це він там? Чому небажано, щоб Юхан доповів про мене, як про дружину? Напевне, з ним жінка, при якій не варто нагадувати баронові про дружину. Яке нахабство! Ні, я не можу сидіти тут. Я повинна її бачити! Я…»

Гізела підвелась з крісла.

— Стефане!

Дайн замовк і чекав, що вона скаже.

— Проведіть мене до нього.

— Але, Гізі… Чи варто вам?..

— Я вимагаю! — скипіла Гізела.

— Прошу, коли так, то прошу ласкаво… Я думав, що вам зручніше було б поговорити тут, у моєму кабінеті, так би мовити, при зачинених дверях… Проте коли вимагаєте… — він ніяк не міг вибратись із-за столу. То йому заважав стілець, то телефонний дріт, а то раптом папери зі столу впали на підлогу.

— Стефане, я чекаю! — вигукнула Гізела і навіть тупнула нетерпляче ногою.

— Зараз, зараз я проведу вас, моя пані…

Дайн повів її через вестибюль, зал ресторану до зашторених кабін, по дорозі несподівано завернув на кухню, про щось пошептався з метрдотелем і вибіг до неї червоний, мов рак.

— Перепрошую, але баронові сьогодні накрили в кабінеті… Це на другому поверсі…

Вони знову йшли через зал ресторану, вестибюль, піднімалися сходами. Гізела бачила, що цей хитрий чоловічок робить усе можливе, аби дати час Хорстові замести сліди. Принаймні так вона зрозуміла його поведінку. Однак коли підійшли до дверей кабінету, в якому обідав

Хорст, і почули п'яні голоси, занадто голосний жіночий сміх, вона зрозуміла, що Дайн це робив із співчуття до неї. Рішучість її враз пропала. Вона вже картала себе за те, що так необачно, нерозсудливо дозволила собі прийти сюди. Хіба вона не знала, що Хорст п'є, що тижнями не приходить до тями.

Дайн тихенько постукав. За дверима гула п'яна оргія. Він озирнувся, ніби запитуючи, чи варто стукати ще. Гізела стояла бліда, губи збіглися на нитку. Вдруге постукав сильніше. За дверима почулися чиїсь кроки. «Це він, — майнуло в голові Гізели. — Зараз прочиняться двері і він стане, похитуючись, на порозі, п'яний, скуйовджений. Так, я сама бажала цих хвилин ганьби і приниження…»

— Хто там?! — сердито запитали з-за дверей.

— Я, Хорсті… Стефан…

Двері прочинилися. З кабінету війнуло димом, запахом печені і шотландського віскі.

— Стефан?! Якого чорта… Я просив, щоб мене не турбували! — Двері зачинилися рвучко, нервово. Звук ударив, ніби кулаком у груди. Гізела відсахнулася.

— Але ж Хорсті! До тебе прийшла твоя дружина! — крикнув Дайн.

Двері поволі відчинилися. На порозі, похитуючись, стояв Хорст з бокалом у руці. Подивився на Дайна, ніби крізь малопрозоре скло, п'яно струсонув головою і кинув через плече до своїх гостей.

— Ану, замовкніть, ви!.. Хто прийшов, Стефане?

— Твоя жона, Хорсті, Гізела… — винувато промовив Дайн.

В кабінеті урвався сміх. Якісь молоді жінки повисли у Хорста на плечах і уп'ялися в Дайна цікавими очима. З дверей до коридора потяглося пасмо сизого диму, ще гостріше війнуло пахощами страв, дешевих жіночих парфумів і поту. Хорст струсив з плечей в'ялі руки дівчат.

— Ти кажеш, прийшла Гізела? Де вона?

Дайн озирнувся, але Гізели поруч нього вже не було.

— Де Гізела, Стефане? — Хорст виглянув з дверей у бік холу.

— Тільки-но була тут…

— Ти що, вирішив морочити мене?

— Присягаюсь, вона тільки-но була тут… Хочеш переконатись, поглянь у вікно. Вона, певне, сідає в машину…

— А що їй треба?

— Не знаю… Не сказала… Мабуть, щось важливе…

— Що може бути важливого у Гізели фон Глевіц до Хорста фон Торнау, коли все лежить в руїнах… вся Німеччина! Ех, Стефане, пусте… Мабуть, знову забажалося накинути на мою шию зашморг… — Хорст раптом привітно посміхнувся Дайнові: — Випить хочеш?

— Я б з радістю, Хорсті, але серце… не дозволяє…

— Ну, як знаєш, — Хорст зачинив двері перед самим носом у Дайна-Рябчука.

Зима чіплялася за березень довгими руками холодних дощів, поїла по-весняному запашне повітря промозклою вологою, котила од Шумави кучугури обтяжених останнім снігом хмар. Усі, кого це похмуре надвечір'я застало в дорозі, поспішали дістатися оселі і затишку. Тому нетерплячість, з якою рвався на південь чорний «мерседес» Гуго фон Глевіца, нікого не дивувала. Тонко і болісно стогнав зустрічний вітер, співав свою натужну пісню мотор, податливо лягав під колеса широкий бетонний пояс автобану. Десь там, попереду, за порослими лісом горбами Швабської Юри, ховався Мюнхен. Одна по одній відкочувались назад попутні машини, неначе кожна з них була сходинкою, досягши якої, він усе ближче ставав до своєї мети.

Останнім часом Гуго помітив, що досить йому було залишитись на самоті з думками, як вони неодмінно повертають його до теки професора Цур-Гаєра з промовистою назвою «Діамантове чудо». Думки про неї забирають його волю, мозок, серце, полонять все його єство, і тоді він потрапляє у якийсь транс, лет фантазії; мета здається йому такою високою, а план її досягнення таким простим і реальним, що приємно холоне під серцем і перехоплює дух, як у дитинстві, коли його вперше посадовили на велику гойдалку. Стрілка спідометра здригалась од жаху за цифрою 150, а він усе тиснув на педаль газу, ніби шалена швидкість допомагала повніше відчути увесь шал честолюбних мрій. Тоді він бачить широку ріку золота, яка несе його до берегів казкового щастя. Солодкі хвилини. Вони п'янять душу, переносять у таємничий і бажаний світ.

Проте Гуго фон Глевіца аж ніяк не можна було назвати мрійником. Швидше навпаки, він був твердим реалістом, бо завжди будував свої плани на реальній основі; хоч кожен з тих планів мав добрий домішок авантюрності, але то вже більше стосувалось його натури, а можливо, було й ознакою нинішнього часу. Відчуваючи, як навколо нагнітається атмосфера бізнесу, як сама присутність американських військ розпалює в німцях комерційний дух, пронизуючи ним усю товщу суспільства від найнижчих до найвищих його верств, Гуго фон Глевіц ось уже кілька років виношує заповітні плани власного збагачення. Ще з тих часів, коли він виконував делікатні доручення в операції «Бернгард», і потім, після краху «третього рейху», коли зачепився за «Групу боротьби» і з допомогою старих батькових знайомств потрапив на її штаб-квартиру у Грюневальді, він мав змогу переконатись: все і всі заражені бацилою бізнесу. Все, що можна продати і купити, в післявоєнній Німеччині продається і купується. Процвітають гендлярі, спекулянти: хто сидить високо, роблять свій бізнес, прикриваючись політичною необхідністю: ці — зарозумілі, зухвалі, їм байдуже, що говоритимуть про них в народі, вони готові розтоптати своїми лакованими штиблетами кожного, хто насмілиться стати на перешкоді; ті, що сидять нижче, ведуть свою комерцію боязко, ховаються в глибоке запілля, не гребуючи і чорним ринком. Від Хільдебрандта до найнижчого клерка — всі рвуть, гризуть, хапають кинутий американцями кусень. Праця у «Групі боротьби» дала йому можливість роздивитись, що робиться з німецьким обивателем, які метаморфози відбуваються з так званою елітою нації і в англійській, і в американській зоні. Зараз він знав, на власні очі бачив обидві сторони американської допомоги, йому відкрилися такі грані взаємин американського окупаційного режиму з місцевими королями бізнесу, про які обиватель і не підозрює. Маючи доступ до таємної інформації, що стікається в Грюневальд, він міг переконатись, що різниця між малим і великим бізнесом полягає лише в тому, що малий робиться мілкотою, не здатною на справжній розмах фантазії. Мілкота бездарна, їй не вистачає розуму і сміливості дерзання. Справжній бізнесмен — людина обдарована, гнучка і сильна, вона повинна мати ті ж якості, які ще зовсім недавно вважалися властивими справжньому арійцю. Гуго розумів, що зараз не час говорити про це відкрито, але був переконаний, що саме така подібність цементує американо-німецьку співдружність у ці важкі часи. Такі думки самі по собі приводили до висновку — зараз треба і ставити, і грати крупно, мілка карта завжди буде битою.

Певне, та синьоока Гретхен, яку він кинув у готелі «Палас», не знайшовши ранком у постелі свого благодійника, буде думати про що завгодно, тільки не про справжню причину його «втечі». Звідки їй, дурненькій, знати, коли її бажання і мрії не підносяться вище п'яти доларів за ніч… Гуго посміхнувся куточками губ — відчував до цеї простодушної істоти трохи тепла. Він давно поклав собі за правило ніколи, ні за яких обставин не відкривати серця жодній з жінок. У свої двадцять вісім років він ще не знав справжнього кохання і, сказати правду, не шкодував за тим. Віддаючи перевагу пристрастям, на його думку, куди більш вагомим за жіночі зваби, він милостиво дозволяв жінкам обожнювати себе протягом однієї, двох ночей, не більше. Після того одразу ж забував їх і, щоб не обтяжувати себе необхідністю запам'ятовувати їхні імена, всіх без винятку називав — Гретхен. Усе-таки виховання, яке він отримав від свого духовного отця унтера Гартмана, не пропало даремно. Чотири непорушні постулати, що їх сповідав Гартман, — муштра, вино, жінки і гроші — Гуго затямив на все життя. Вони стали основою його устремлінь і прагнень.

Ось і, тепер він поспішав до Мюнхена «саме для того, щоб дати перший поштовх планам, які мали відкрити йому шлях до золотої жили. Ні, він не побіжить за тими дурнями, що гасають у Альпах, розшукуючи заховані гестапо скарби. Навіщо підставляти свій лоб під кулю. Хто-хто, а він добре знає, які ще й зараз у СД довгі руки. Ні, те не для нього. Доля стелить перед ним шлях до високого бізнесу, і він відчуває, що гідний цього покликання.

Гуго знову посміхнувся, згадавши Гретхен. Як солодко вона спала, поклавши голівку йому на груди. Граючись кільцями її фарбованого в колір стиглої соломи волосся, він лежав і роздумував над тим, чи правильно вчинив, згаявши два з трьох наданих йому на відпочинок днів тут, у Нюрнберзі, в колі незнайомих і, власне, непотрібних йому людей. У світлі нічника волосся дівчини вигравало живими відтінками золотавого кольору. Воно нагадувало про злитки справжнього золота, які вони з Хассо Графом вийняли з тайника професора Цур-Гаєра. Свого часу професор керував секретною лабораторією в Дюссельдорфі і мав репутацію одного з найталановитіших фізиків «третього рейху». Долі було завгодно повестися з ним зле. Війна вже стукала у браму Берліна, коли хтось із його заздрісників доніс на нього, і гестапо звинуватило його у співчутті до змовників з групи Штауффенберга, що готувала замах на фюрера. Розуміючи, що на нього чекає, професор застрелився. Проте він подбав, щоб його скарби і праці не потрапили до рук якого-небудь сановитого гестапівця і заховав усе в тайнику на віллі коханки під Нюрнбергом. Про існування тайника довго ніхто не знав, хоч берлінська команда за наказом Кальтенбруннера перевернула все догори дном у можливих пунктах перебування Цур-Гаєра. Про існування нерозкритого тайника «Група» довідалась випадково. Якийсь книжник із Карлсруе писав своєму колезі до Чікаго, що, мовляв, колись працював під керівництвом геніального Цур-Гаєра і був свідком його останніх днів. У цьому листі між іншим згадувалось і про тайник і висловлювалось припущення щодо його знаходження.

Крім золота, в тайнику виявили багато якихось паперів, товстих зшитків, загорнутих у вощений папір і пергамент рукописів. На них ніхто не звернув уваги. Хассо Граф мав наказ шукати золото і знаходив його, звертати увагу на якісь листки паперу він вважав за пусте діло. Хіба на те нема начальства? У нього стачає вільного часу, хай читає, хай розбирається, що там до чого. Все, що було в тайнику, вони акуратно виклали на стіл, Хассо перерахував злитки і, залишивши Гуго складати реєстр, подався до міста, бо лише звідти можна було зв'язатись телефоном з Дюссельдорфом і Берліном. Дуже вже не терпілося Графу виставитись перед начальством. Він добре знав: виграє не той, хто знаходить, а той, хто вчасно доповість. А тут ще у відділі новий керівник — доктор Менцельбах, як тут не подбати про його прихильність, не показати йому свою відданість і ревність.

Залишившись наодинці з паперами, Гуго знічев'я почав роздивлятися їх і натрапив на працю, в якій розроблялися проблеми структурної зміни матеріалів під впливом високого тиску. Це була товста папка, сторінок на п'ятсот, коли не більше. На ній стояв гриф «Цілком таємно». Гуго, мабуть, ніколи б не довідався, про що йшлося у тій праці Цур-Гаєра, якби не довідка, на яку він натрапив, розгорнувши папку. Довідка адресувалася рейхсміністрові, який, напевне, теж не розумівся на високій науці про високий тиск, тому суть справи у ній викладалася популярно, ідея окреслювалась просто і чітко. Довідку він прочитав кілька разів підряд. Коли закінчив читати — його затрясла лихоманка. Подумати тільки: йому до рук потрапили записи, яким важко скласти ціну! З простого графіту — алмаз, потрібний сьогодні промисловості, як повітря! Гуго знав, що промисловість опинилася в щільній алмазній блокаді. Навіть всесвітньовідомі фірми по грануванню алмазів залишилися без замовлень. Не допомагало і штучне зниження цін на операції граніння. Не було чим обробляти тверді метали, а це означало крах Руру, Золінгена, всієї корпорації, що тримала монополію на обробку твердих металів у Західній Європі. Про все це Гуго довідався, зіткнувшись зі справами кількох контрабандистів, які йому довіряли розслідувати, вважаючи знавцем і певною мірою практиком. Усі знали про його участь в операції «Бернгард», хоч уголос про те ніхто не говорив. Сміливці з числа контрабандистів заробляли великі гроші тільки за те, що таємно перевозили через кордон жменьку дорогоцінних камінчиків. Тому, коли він прочитав, що описана Цур-Гаєром установка спроможна давати тридцять мільйонів каратів на рік, він ледве не втратив розуму. Це було майже стільки, скільки давали алмазні копальні Голландії, Бельгії і Англії, разом узяті. Перед ним лежала праця, де кожна літера коштувала у тисячі разів більше, ніж усе золото, знайдене ними у тайнику.

Нехай Хассо Граф тішиться славою шукача скарбів, хай вислужується перед доктором Менцельбахом, для Гуго фон Глевіца ті злитки втратили будь-яку ціну. Тепер у його руках діамантове чудо. Зараз папери лежали в жовтому шкіряному портфелі на сидінні поруч з Гуго. Він один був їх володарем, і ніхто не мав права зазіхати на них. У науковому світі праця невідома, бо писалася таємно, а з секретних каналів він вилучив її назавжди. Гуго був гордий з того, що так спритно повівся. Зараз він хвалив себе і за те, що, поборовши бажання швидше позбутися Хассо, дві доби пиячив з ним у Нюрнберзі. Щоб не викликати у Графа підозри, лише вчора ввечері, коли вже розходились по номерах, він сказав йому, що хоче відвідати рідне місто, побачитись із сестрою, яка чекає на нього ще з війни. Як і сподівався, Хассо поставився до того бажання без будь-якої підозри, дозволив взяти «мерседес», його навіть тішило, що Гуго поїде до Мюнхена і він один, власноручно покладе «трофеї» на стіл Менцельбаха, покаже себе перед новим начальством у найвигіднішому світлі. Навіть пообіцяв сказати Тілліху, що сам послав Гуго на кілька днів до Мюнхена з завданням з'ясувати деталі біографії ще одної коханки професора Цур-Гаєра, яка жила тепер у столиці Баварії.

Відтак Гуго міг не хвилюватися: шеф економічного відділка Тілліх знатиме, де його підлеглий. Він, правда, і сам міг би подзвонити Тілліху, шеф не відмовив би йому, однак навіщо нариватися на несподіванки, а раптом у нього не той настрій. Думаючи так, Гуго дійшов висновку, що мотиви його поїздки до Мюнхена більш ніж переконливі, він таки вже довгенько не був у рідному домі на Терезієнштрассе.

Пригадалося дитинство, батько, Гізела, Юта… Колись там було гамірно, весело, не вщухали дитячі голоси і сміх… Зараз там, певне, все не так. Тепер там хазяйнує Гізела. В той час, коли він ще змушений був ховатись од американців, як колишній керівник мюнхенського гітлерюгенду, вона зуміла заручитися підтримкою окупаційних властей і прибрати до рук майно, банківські рахунки фон Глевіців. Спочатку він мав намір вивернути з сестриці свою частку спадщини, проте коли довідався, що, від'їжджаючи до Америки, його милий татко поклав і на його рахунок кругленьку суму, заспокоївся і вирішив не подавати до часу про себе звісток. Так було спокійніше, принаймні не тяглося з Мюнхена хвостів, як за його колегами.

Сьогодні вранці він послав Гізелі телеграму. Одначе майбутня зустріч з сестрою не викликала в ньому радісних почуттів. Навпаки, він волів би і зовсім не зустрічатися з нею, якби зустріч з Хорстом могла відбутися без її допомоги. Боявся собі у тому зізнатися, але саме ця зустріч тривожила його більше за все інше. Він так зжився з думкою, що ніхто інший, окрім Хорста, не зможе прислужитися здійсненню його планів, що навіть думка про можливу відмову кидала його в жар. «Чи пам'ятає він, що тоді, на процесі, я обійшовся з ним по-свинськи? Заклав його, як хлопчика. Ще добре, що Хорст надумав зіграти ту комедію з божевіллям і дременув до Італії, а то було б… Ох, було б… Однак усе те в минулому. Тепер Хорст фон Торнау не той. Сьогодні це можновладний пан, на рахунку якого всі маєтності і гроші фельдмаршала Торнау. Сьогодні це ім'я дзвенить, як золоті монети, сьогодні це барон, що ставить на ділових паперах замість підпису особисту печатку з фамільним гербом, а не якийсь там безродний хлопчак, що прибився до вілли на Терезієнштрассе бозна-звідки. Тепер барон Торнау володіє замком і землями у мальовничій місцевості, що відійшла до Австрії, але, оскільки входить до американської зони окупації, її відірваність від Баварії не відчувається. Це курортна альпійська місцевість, куди на літо з'їжджається вишукана публіка з багатьох країн Європи. Кожен метр землі в Зальцкаммергуті сьогодні коштує великих грошей, проте, наскільки відомо, землі Торнау не обертаються в так званому курортному бізнесі. Ні з офіційних джерел, ні з таємних каналів Гуго не зміг довідатись, у що Хорст вкладає свої капітали. Скидалось на те, що він узагалі не цікавиться ні банковими, ні комерційними операціями, бо ніде, крім світської і скандальної хроніки, його ім'я не згадується. Це й дивувало, і тривожило. Мати такі гроші і бути інертним у наш час, коли розумні люди з повітря хапають мільйони? Ні, це не вкладається в свідомості нормальної людини! Гроші дуже швидко тануть, коли вони лежать без руху, однак варто їх пустити в діло, як вони починають народжувати нові гроші. Це відомо кожному школяреві, чому ж цього не хоче зрозуміти Хорст?

«Мерседес» злетів на гребінь крутого горба. Гуго здалося, що він одірвався од землі і летить, не торкаючись колесами бетону. Наступної миті машина вже стрімко падала на дно глибокої чаші, де іскрились вогні вечірнього Мюнхена. Їх розрізала пурпурова стрічка ріки, відбиваючи густий багрянець вечірнього неба. Сонце вже давно сховалося за верхів'ями Швабської Юри, але якимось дивом примудрилося ще заглядати під синій покрівець, що його напнули над містом хмари.

Фрейзінгерштрассе вітала Гуго фон Глевіца затишними вогнями робітничого передмістя, а він усе думав про діамантові розсипи вечірнього Мюнхена. Та картина здалася йому символічною, гріла душу надією, підносила настрій. Обабіч пропливали одноповерхові будиночки. Вони ховалися за парканами і плетивом прикрашених першим цвітом садів. У них жили люди несхожі, різні за характером і уподобаннями, та всі вони зараз залежали від нього, Гуго фон Глевіца. Ніхто з них, звичайно, і не здогадувався про те, принаймні ніхто не знав, що ось зараз, у цю хвилину, мимо їхніх осель проїздить людина, від якої в недалекому майбутньому залежатиме їх робота, достаток, а можливо, і щастя. Такі честолюбиві думки приходили до Гуго не вперше, проте зараз, як ніколи раніше, вони мали під собою грунт. Заводи Швабінга, на яких шукали роботи мешканці будиночків, працювали нині на половину потужності. Алмазний голод відчувався і тут. Хтось із крупних промисловців сказав: ще півроку алмазної блокади, і ми, німці, відстанемо на півстоліття від передових промислових держав…

Не доїжджаючи до Фрейманбангофу, Гуго повернув ліворуч у вузеньку й тиху вуличку. Вона вивела «мерседес» на Лантхаленштрассе. Тут він проскочив бетонним тунелем під залізничною колією і за кілька хвилин опинився на мосту через Ізар. Звідси відкрилась панорама заводів автомобільної фірми БМВ, де, ніби на підтвердження думок Гуго, з шести димарів кучерявились димом лише два. Ізар стала з багряної темно-сірою. Закуті в граніт береги рівними лініями пролягли поміж парками аж до моста Макса Йозефа, за яким починалася Терезієнштрассе. До магістральної Ісманінгерштрассе від мосту було не більше ста метрів, проте Гуго повернув праворуч. Йому не хотілося вливатися в напружений потік автомагістралі й губити в ньому приємний піднесений настрій, викликаний першими хвилинами зустрічі з містом.

На Терезієнштрассе, як і завжди, було порожньо й тихо. Так, ніби нічого не сталося в світі за ці кілька років, поки його не було вдома. Підсліпуваті вуличні ліхтарі, ик і колись, лили мляве світло, що ледве сягало землі. Високі старі ясені в парку здіймали до неба чорні, неначе обпалені, віти. У Гуго було таке відчуття, ніби з гомінкого бурхливого життя великого міста він раптом потрапив на цвинтар.

Автомобільні королі, чиї вілли ховалися за підстриженими стінами зеленої огорожі, переживали нині скрутні часи. Німці пили кока-колу і їздили на автомашинах американських фірм. Цього було досить, щоб Тереміенштрассе одягла траур. Гуго різко повернув ліворуч і натис на гальма. «Мерседес» уперся носом у залізне пруття воріт. На мурованому стовпі, підсвічена знизу фарами автомобіля, висіла мідна табличка з написом: «Професор, медичний експерт і радник, доктор Герберт фон Глевіц». Мідь вкрилася темно-зеленими патьоками і скидалася на напис на могильній плиті. У вікнах вілли не світилося. «З усього видно, мене в цьому домі не чекають, — подумав Гуго. — Але ж я послав телеграму, послав ще до сніданку, не може бути, щоб вони її не отримали…» Гуго виліз з машини і, розминаючи закляклі ноги, підійшов до воріт. Деякий час стояв, тримаючись за пруття обома руками, і думав: «Заходити чи ні? А як їх немає вдома? Можливо, виїхали або взагалі не живуть тут… Треба подзвонити. Хтось та має бути». Він натиснув кнопку дзвоника і відійшов до машини. «Якщо їх нема, поїду шукати місця в готелі… Так, це дім мого батька і мій, але тепер тут живе Хорст… І коли він знатиме, що я не збираюсь натякати йому на якісь свої права, це буде непогано для налагодження стосунків…»

У будинку нараз спалахнули вікна вестибюля і за якусь мить у дверях з'явилася згорблена фігура Ганса. Гуго одразу впізнав старого. Той чимдуж поспішав до воріт, застібаючи на ходу ґудзики сюртука, якого шили ще за вказівкою покійної матері. Фари «мерседеса» сліпили старому очі. Він затулявся рукою, намагаючись розгледіти, хто приїхав. Від його зігнутої постаті, білих бакенбардів віяло згадками дитинства, затишком рідного дому. Камердинер підтюпцем наблизився до хвіртки. Коли він визирнув на вулицю і впізнав Гуго, руки його заметушилися в пошуках ключів.

— Боже, яка радість… Пане Гуго!.. Скільки років. А я вже думав, що помру й не побачу вас більше… — Він прочинив хвіртку і зупинився, відсапуючись.

— Вітаю вас із поверненням…

— Дякую, Гансе. Ну-у… Навіщо так хвилюватись, — Гуго, легенько, як давнього друга, поплескав старого по плечу. — Все ол райт, як кажуть американці. Бачиш, я живий. Зі мною все гаразд… — Гуго взяв із рук камердинера ключі. — А що господарі, вдома чи у від'їзді?

— Не знаю, як і сказати… — Старий зітхнув, почухав пальцем носа і, ніби вибачаючись, додав: — Гізела вдома.

— А телеграму отримала? Мою телеграму?

— Ще опівдні принесли. Я передав…

— Нічого не розумію.

— Воно, бачте… Не складається у фрау Гізели подружнє життя. Вона туди, а він-в інший бік… Як прочитали вашу телеграму, я їй порадив піти до нього й поговорити. Порадив, а тепер і сам жалкую. Повернулась уся в сльозах. Цілий вечір проплакала та так, не повечерявши, і спати лягла. Не ображайтесь на неї. Вона вам рада, дуже рада…

Гуго відчинив ворота, сів у машину. «Мерседес» видихнув хмарку сизого диму і з легким шурхотом покотився всипаною гравієм доріжкою до під'їзду. Обігнув клумбу і зупинився на площадці за кущами жасмину. Погасли фари, клацнули дверцята, і Гуго попрямував до будинку. Ганс уже стояв при дверях, низько вклоняючись. У вікнах другого поверху все ще було темно. «Треба було газонути раз-другий, щоб прокинулись моя сестриця!» Сказане Гансом про незгоди між Гізелою і Хорстом не йшло йому з голови. «Що сталося з Хорстом?» Тоді, коли Гізела проти волі батька обвінчалася з ним, він теж не схвалював цей шлюб, а зараз тривожився, щоб подружжя не розпалося. Парадокси життя. Треба бути обережним. Зараз йому потрібен Хорст, Гізела хай уже сама залагоджує свої сімейні справи.

Найбільше Гуго непокоїло те, що він не знав, чим жив ці роки Хорст, які мав плани на майбутнє, до чого схилялись його думки, бажання, які пристрасті вели його через життя. «А що як він не зацікавиться його ідеями, що як у нього свої плани?.. Ні, не такий Хорст дурний, щоб відмовився від мільйонів, які самі просяться йому до рук. У ньому завжди жило хворобливе честолюбство, він ніколи не поминав нагоди піднестися над іншими. Жадоба влади і грошей — ось що дозволило заплутати його в тенета операції «Бернгард». Хіба міг Хорст, хоч він тепер і став фон Торнау, змінитися так, щоб звести нанівець усі уявлення Гуго про людський характер і механізм пекельної пристрасті, що споконвіку рухає людством. Якщо він, Гуго фон Глевіц, помиляється в своїх розрахунках відносно Хор-ста, тоді йому ще рано починати таку серйозну справу.

І все ж його мучила непевність: «Чи тримає Хорст на мене зло? Чи пристане на мої умови? Чи погодиться працювати з половини? Адже гроші даватиме він, на карту ставиться знову його ім'я, його честь! Я подаю ідею, що гарантує стопроцентний виграш! А це не так уже й мало…» Гуго взяв важкий жовтий портфель, зачинив дверцята «мерседеса» і, м'яко ступаючи по вологих плитах товстими каучуковими підошвами американських черевиків, попрямував до дверей вестибюля.

— Я приготував для вас кабінет професора… — сказав, ідучи за ним через вестибюль, Ганс. — Думаю, вам там буде зручніше, ніж у вашій юнацькій кімнаті.

Гуго вже піднімався сходами, коли його погляд упав на галерею. Там стояла Гізела. Її очі блищали від сліз, губи ламались у радісній усмішці.

— Нарешті ти приїхав… Нарешті… — Вона кинулася сходами вниз, обняла брата і розридалась у нього на плечі.

Генерал Керк уже вкотре перечитував доповідну шефа військової поліції. Про події, що кілька днів тому сталися в Бад-Аусзе біля будинку адвоката Хаймерля, в ній сповіщалося скупо: «Вранці, об'їжджаючи околиці, патруль знайшов труп молодого німця. Ним виявився місцевий житель Пауль Кіртаг, племінник хазяїна ресторану «Вотан». На місці вбивства знайдено залізний ломик із слідами крові потерпілого. Були допитані жителі сусідніх будинків, а також дядько загиблого Курт Кіртаг. Про обставини вбивства ніхто нічого не знає». І все! Жодного слова більше!

— Боже, за що тільки платять гроші цим тупоголовим філерам! — процідив генерал крізь зуби і жбурнув на стіл папірець з текстом доповідної. Довірився телепням з МП, а їх обвели круг пальця, немов сліпих цуценят… Треба було самому негайно виїхати на місце, допитати сусідів, поговорити з хазяїном ресторану!

За інших обставин він так і зробив би, але цей вибух на озері, смерть Прічарда на якийсь час ніби затьмарили його розум, паралізували волю. Чого-чого, а такого повороту справи він не міг передбачити. Та хіба такий, як Хемфрі, зрозуміє це? Він уже, певне, потирає руки від задоволення, що зрештою має привід розрахуватися за всі прикрості, яких зазнав від мене протягом тридцяти років спільної праці. Тепер уже Хемфрі має всі підстави випхнути його у відставку.

Джіммі Керк підійшов до вікна. З висоти третього поверху відкривалася широка панорама облямованого стрімкими горами озера Грундл. Північним берегом збігала в долину звивиста стрічка дороги. Зараз він чекав на Шольтена. Ще зранку послав по нього на базу, що містилася в замку Торнау. Дорога не далека, гінець уже мав би й повернутись, але не їде, не дзвонить, не знає, що той Гельмут Шольтен — остання надія його шефа. О, вони думають, що їхній шеф з каменю, що він не має нервів, не знає гризоти й розпачу. Але в одному вони праві: він не може собі дозволити їх мати! У нього завжди повинна бути твереза голова і тверда воля, інакше який він їм шеф.

Нелегко було опанувати звихрені думки, примусити їх текти потрібним струменем у річищі логіки. Нелегко, проте іншого виходу в нього не було, і він знову й знову намагався вибудовувати версію за версією, прагнучи зрозуміти, що сталося біля будинку адвоката в Бад-Аусзе. Інтуїтивно відчував, що саме в тій події криється відгадка поки що незрозумілих причин його провалу з Генрі, саме там ховається рятівна ниточка, ухопившись за яку, ще можна спробувати вирватися з лещат, у які його затисла підступна доля.

Та що кивати на долю, коли у всьому винувата його вдача. Дурна пихата самовпевненість янкі — ось твоя біда! Ти зневажаєш, засуджуєш її в інших, але не помічаєш, як глибоко вона сидить у тобі самому. Послати Генрі й Теда в Бад-Аусзе міг тільки ти. Тобі здавалося, що про них ти знаєш усе, а виявилось, не знав нічого. Ті, хто пройшов Дахау, пов'язані так міцно й на такому несподіваному грунті, що звичайні мірки в оцінці людських стосунків тут не годяться. Баптист Генрі Прічард і комуніст Крайніченко, що може бути між ними спільного? Проте спільність ця була, хоч ти й не підозрював про її існування. Посилаючись на релігійні переконання, хлопець не дав себе завербувати, не захотів бути фіскалом. З усього видно, Крайніченко не сидів у Бад-Аусзе склавши руки. Він діяв, і Генрі знав про це, однак і словом не обмовився. Наплів, що Тед' випав з машини. Тобі треба було б уже тоді кинутись перевіряти його слова, по свіжих слідах, а ти…. Так тобі хотілося дістати з дна озера ті кляті ящики, так кортіло втерти носа Хемфрі. Втер! Тільки кому? І все-таки що вони робили тієї ночі в Бад-Аусзе? Генрі не сказав і вже не скаже… Тед!.. Цей може розповісти лише під дією препарату Глевіца. Препарат у Шольтена, а машини, яка має привезти доктора сюди, на дорозі все ще не видно…

Генерал нервував надміру. Щоб якось заспокоїтись, вийняв хустинку, витер спітнілі долоні, потім підійшов до столу, взяв сигарету, проте не запалив, присів у крісло, замислився. Думки відлетіли на кілька років назад… Туристський будиночок Кіртага в ущелині за Гесслом. Підпал… Тайник… Коробка з-під монпасье… Потім хлопчина сказав, що в ній вони ховали планшет з паперами гауптмана Кьоніга… Куди поділись ті папери, може знати лише одна людина на світі — Тед. Тільки він може зв'язати в єдине логічне ціле події на озері Топліц, що відбулися в різні часи і з різними людьми, але мають безпосереднє відношення до імперського архіву. Професор Глевіц попередив, що через хворе серце Теда сеанс не може тривати довго. Тоді вони зупинилися, не ввели йому другої порції «сироватки правди», але тепер, тепер він має витягти з нього все. Папери Кьоніга — єдиний козир! Тільки це може врятувати його репутацію в очах Хемфрі й Далласів, тільки це здатне відсунути на непевний строк його відставку.

«Власне, чого я так боюся відставки. Зрештою, буде спокій, буде якась, хай невелика, пенсія… Ні, я таки, здається, промахнувся в житті… А була можливість подбати про солідніше забезпечення на старість, ніж ота жалюгідна пенсія. Старість! Колись думалося, вона за горами. Не згледівся, а вона вже тут… І може статися, змінити щось уже не буде ні часу, ні можливості. Дадуть під зад коліном, і полетиш на своє ранчо поливати помідори… та в безсилій люті скреготати зубами на таких, як Хемфрі й Далласи, що доживатимуть віку в комфорті, достатку, розкошах. Ні, нема тобі на кого нарікати, крім самого себе!

Кров застугоніла у нього в скронях, липкий піт зросив лоба. Труснув головою, рвучко звівся на ноги.

— Ху, чорт, що це зі мною? Ніколи ще не почував себе таким. кволим і немічним…

Наступної миті він уже припав до вікна, стежачи за машиною, яка піднімалася від Бад-Аусзе дорогою вгору. Так, це був той самий, приписаний до водолазної команди «додж», яким уранці поїхав до замку його посланець. Зараз у машині сиділо двоє. Схопив зі столу окуляри. Ні, він не помилився — в машині був Шольтен.

Джіммі Керк глянув у дзеркало і не впізнав себе. На нього дивився старий змучений чоловік з почервонілими очима, блідими неголеними щоками і скуйовдженим волоссям.

— Та-ак… Тепер ти збереш волю в кулак! — сам собі наказав генерал, причесав волосся, обсмикнув мундир і сів до столу.

Насамперед запитання, які треба поставити Тедові, адже він реагує лише на мій голос…

Коли до кімнати увійшли, Федір лежав на койці, ледве тамуючи біль. Плече горіло вогнем, здавалося, біль пульсував у самому серці.

— Тед, я привів вам лікаря, — голос Керка вібрував награною бадьорістю. Федір поволі повернув голову і побачив людину в білому халаті, в притемнених окулярах, з голим, як коліно, черепом.

— Це знову ви… — промовив з байдужістю.

— Та-ак… Оглянемо вашу травму. — Шольтен підсунув до ліжка стільця, поставив на нього свою шкіряну валізку і заходився порпатися в ній. Перемагаючи біль, Федір поволі підвівся, спустив з ліжка голі ноги.

— Де це вас так? — спитав Шольтен.

— Випав з машини…

— Будемо вважати, що вам пощастило, — легенько торкаючись плеча, сказав Шольтен. — Кажете, випали? А таке враження, ніби вас хтось ударив палицею…

— Я впав на гострий камінь.

— Можливо, можливо… — зиркаючи на Керка, повторював Шольтен. — А тепер послухаємо ваше серце… Що ж, тут усе гаразд… Я сподівався на гірше…

— Наш друг, — усміхаючись, сказав генерал, — мав час відпочити, а спокій для серця — найкращі ліки…

Федір звів очі на Керка. Той якось нервово витирав хусточкою шию. Щось було в його поведінці таке, що за інших обставин викликало б у Крайніченка тривогу, але зараз, коли нестерпний біль туманив мозок, усе те ковзнуло повз його свідомість.

— Завтра перевеземо вас до замку. Там під наглядом Патриції ви швидко станете на ноги. Одужуйте, ви потрібні мені здоровий. На нас чекають серйозні справи, — генерал кивнув і вийшов.

Шольтен лаштував шприц, збираючись зробити пацієнтові заспокійливий укол.

Федір сидів на ліжку й дивився у вікно. Там, за Гесслом, над смужкою вранішнього туману, ніби форштевень велетенського корабля, здіймалася гора, на схилі якої в бінокль можна розгледіти камінну брилу, що затуляє вхід до печери. В ніші під брилою лежить…

— Стисніть кулак, — сказав, нахиляючись над ним, Шольтен.

«Де я чув ці слова? Ні, не чув… Вони були видряпані на стіні камери. Чого я досі живу? Навіщо? Коли доля весь час вириває у мене з рук надію… Загинув Генрі. Його смерть обірвала ниточку до Зеппа. А може, той старий з ресторану «Вотан» усе-таки передав Плісейсу мої слова?

Ніхто, крім Зеппа, не зможе скористатися з моїх слів, бо він один знає той камінь… Я теж не можу забрати планшет. Куди я його подіну, коли мене везуть до замку під нагляд Патриції? Керкові я потрібен для серйозних справ. Він ставить психологічний експеримент. Не важко здогадатися, що діла, в які він планує втягнути мене, — підлі, зрадницькі, яничарські…» Зробивши укол, Шольтен забрав валізку й вийшов. Біль пригасав, неначе багаття, яке заливали водою. Швидкий сон приніс полегкість.

Він уже не чув, як знову рипнули двері, як зайшли Керк і Шольтен.

— Покваптесь, — кинув генерал. — Усе треба зробити до того, як з озера повернуться хлопці Маккольма. У нашому розпорядженні півтори години.

— Встигнемо, — відказав Шольтен і заходився прив'язувати до ліжка руки й ноги Федора, який під дією доброї порції снотворного спав непробудним сном. Потім Шольтен знову взявся за шприц, ввів препарат Глевіца. Поволі лице Крайніченка набувало живого кольору. Здригнулися повіки, і важке зітхання вихопилось крізь розтулені вуста.

— Екселенц, починайте, — прошепотів Шольтен. — У такому стані він буде не більше п'яти хвилин.

— Майор Крайніченко, ви чуєте мене? — вимогливо запитав Керк.

Голова Федора сіпнулася, заметалася по подушці. Очі широко розплющились, напружились, налилися кров'ю.

— Чую, — відказав він.

— Ти знаєш мене? Я твій друг!

— Чого тобі від мене треба? — мученицька гримаса скривила лице.

— Відповідай, що ти робив в Бад-Аусзе біля будинку адвоката?

— Я шукав Зеппа…

— Кого?

— Зеппа Плісейса…

— Хто такий Плісейс?

— Мій знайомий… Ми разом були в Дахау.

— Ще один з Дахау! — вирвалось у генерала, але він опанував собою і чітко запитав. — Навіщо тобі знадобився Зепп?

— Я маю сказати йому…

— Про що? Про що сказати? — заспішив генерал. Відведені на сеанс п'ять хвилин закінчувались, а він іще не запитав про головне — куди подівся планшет з паперами Кьоніга. Але, видно, фортуна сьогодні була прихильна до нього, бо те, що він почув, зазвучало для нього акордом радісної музики. Крайніченко не зразу вимовив ті слова, проте мозок уже зовсім не підкорявся його волі і він прошепотів:

— Сказати про планшет Кьоніга…

— Де планшет?! — закричав Керк.

— Під каменем… — через силу відповів Федір.

— Де той камінь? Кажи, де?!

— Біля печери…

— Якої печери? Де вона?!

— Над озером…

— Як зветься озеро?! Ти чуєш?

— То… — здерев'янілими губами прошепотів Федір. — Озеро…

— Як?! Як зветься озеро?!

— Топліц…

— Що?! Озеро Топліц?! — Генерал якусь мить ошелешено дивився перед собою, потім, звертаючись до Шольтена, закричав: — Ви чуєте? Топліц! Ні, ви розумієте? Він знущається над нами… Це ж тут, поряд, за перешийком! Ви чули? Він сказав Топліц! А ми шукаємо бозна-де.

Генерал заспішив до дверей. Уже з порога кинув Шольтену:

— Приведіть його в норму! І нікому ні слова! Відповідаєте за нього головою! — Грюкнувши дверима, генерал подався геть. Згодом на подвір'ї ревнув мотор, розвалистий «додж» вискочив у браму вілли Рота і помчав у напрямку на Гессл, за яким лежало озеро Топліц.

«Ні, шановний містере Хемфрі, ми ще не склали зброї, ми ще повоюємо…» Керк осатаніло тиснув на педаль газу. «Додж» заносило, вищали балони, але Сивий Джіммі не збавляв швидкості. Він почував себе хлопчиськом, якому усміхнулась доля. «Все геніальне — просте, шановний Едварде! Просте, як черевик!» Ще там, у кімнаті Крайніченка, почувши про печеру, він уже знав, де вона. «Адже я стояв біля входу до неї і навіть сидів на тому камені! Це було тоді, коли розслідували причини загибелі Геро фон Шульце! О, якби був живий Геро, все було б простіше… За Геро стояли Стіннеси — сила, з якою змушений був рахуватися навіть Даллес. Проте й нас голими руками не візьмете! Правда, ми виграємо не всі партії, але гросмейстер є гросмейстер! Побачимо! Послухаємо, якої ви заспіваєте, коли на вашому столі лежатимуть інвентаризаційні акти всіх двадцяти двох ящиків імперського архіву?»

Машина вискочила на перешийок. Тут дорога раптом розчахнулася натроє. Ліва її нитка ховалася в ущелині, в глибині якої стояв ще й зараз порожній туристський будиночок Кіртага, права нитка стелилася дамбою, через невеликий місток водозливу до колишньої резервації Топліц; третя, давно неїжджена, збігала на тім'я крутої скелі і там уривалася. Машину довелося залишити. Далі вгору вилася ледь помітна стежка. Керк знав, що нею через якусь сотню метрів дістанеться до входу в печеру. Проте саме цей відтинок шляху виявився найважчим. Давалися взнаки прожиті роки. Запекло в грудях, кинуло в піт, проте він затято дерся вгору. «Господи, все доводиться робити самому! Нікому довіритись… Ще! Ще крок… Як стугонить серце! Мабуть, треба зупинитись, перепочити, а то… Але кому можна передовірити те, від чого залежить — бути чи не бути тобі самому?» Чіпляючись за цупкі, покручені вітрами гілки жерепу, утираючи піт, що вже заливав очі, таки видерся на невеличкий майданчик перед входом до печери. На ньому лежав той самий камінь, про який казав Крайніченко. «Так, це він… Іншого тут немає… — Керк відсапався і помалу рушив навколо каменя, заглядаючи в кожну шпарину. — Де в ньому може бути тайник? Планшет невеликий, але й для нього треба знайти якесь місце… Ось, мабуть, тут…» Він присів і запустив руку під камінь. Там була досить глибока ніша. Ще й ще раз обмацав порожнечу, але не вірив, не хотів вірити, що планшета з паперами там немає. «Ні, Тед не міг збрехати! Планшет Кьоніга мусить бути тут!» Проте пальці всюди натикалися тільки на камінь…

— Хтось знову встиг випередити, — сам до себе промовив Керк і безсило опустився на землю.

Розділ п'ятий ХРАМ БХАДСЕРВАРА

Караульна рота зупинилася на узліссі. Чекаючи нової команди, легіонери відпочивали. Андрій прихилився спиною до стовбура, глянув у небо — там ясніли світанкові зорі. Капрал теж дивився вгору, стежачи за летом сполоханих качок.

— Ач, зірвалися, дробовика на вас нема… Викажуть, прокляті!

Скинув кашкета, витер спітнілого лоба.

— Капрал де Ліль! Де капрал?! — почувся схвильований голос вістового.

— Тут я! Чого репетуєш?..

— Вам наказано пройти на острів і розвідати обстановку, — вістовий приклав до пілотки два пальці. — Зелена ракета — дорога вільна, червона — ні… Наказ майора, пане капрал!

Брієр де Ліль поволі надів кашкета, ткнув пальцем у груди Андрія, показав у бік Гонзи і буркнув: «За мною! Марш!» Усі троє рушили стежкою через болото. Власне, стежки не було, вода стояла висока, однак капрал упевнено ступав по твердій, витоптаній буйволами просіці між заростями бамбука.

Бамбукові хащі тяглися й тяглись, а коли скінчились, відкрилася протока, за якою стирчали з води кілька напівзогнилих дерев, а далі знову виблискувало широке плесо озера.

Першу протоку пройшли без перешкод. Дісталися купи дерев і» вже було рушили далі, та ледве поткнулися за кущ бамбука, як щось ляснуло по воді перед капралом з такою силою, що він відскочив назад. Андрієві здалося, що то скинулася велика рибина, однак наступної миті над вухом тоненько свиснуло і куля гризонула кору на ближньому дереві. Андрій мимоволі пригнувся і глянув з-під руки на Гонзу. Той стояв блідий, немов стіна. Звук пострілу долетів слабенький, ніби на тому боці хтось зламав гілку.

— Снайпер! Стерво собаче!.. Лягай!

Однак лягати в смердюче болото нікому не хотілося. Андрій, а за ним Гонза присіли за стовбур поваленого дерева. Капрал став позаду своїх солдатів і, пильно роздивляючись у бінокль скелі протилежного берега, сердито буркотів собі під ніс: «Отак, майоре, я вам що казав?.. Тепер переб'ють усіх поодинці. Треба було йти через гатку, а не пхатися в болото тільки тому, що навпрошки ближче… А ще похваляється — в Росії воював…»

— От ти, росіянине, скажи, хіба такі у вас ліси?

— Я українець, — відказав Андрій.

— Тебе про ліс питають. — Капрал відірвався від бінокля, зиркнув на хлопця, проте нічого не сказав. Його увагу привернули чиїсь кроки. Хтось ішов до них просікою між заростями бамбука. За якусь мить вони побачили майора Негріє, Джоса і ще кількох чоловік з його відділення. Група перейшла протоку, а коли наблизилась до поваленого дерева, Брієр застережливим жестом зупинив коменданта.

— Снайпер, пане майор… — капрал показав у бік скель.

Негріє підніс до очей бінокль і довго вивчав протилежний берег.

— А чи не здалося вам, капрале? На тому боці жодної живої душі.

— Коли вас не переконують мої слова і ота вищерблена кора на дереві, то прошу хвилину уваги, пане майор. — Брієр зрубав тонкий бамбук, почепив на нього свою рожеву хусточку і висунув її з-за куща. В ту ж мить хусточку зірвало і жбурнуло метрів за п'ять на воду. За звуком пострілу визначити напрямок, звідки стріляв снайпер, було неможливо.

— На наше нещастя, майоре, він там не один. Прямо йти не можна. Нас переб'ють, як качок. Вони знали, що ми вийдемо на цю переправу, і осідлали її… — капрал говорив усе те з підкресленою гідністю. Неувага майора до його військового досвіду зачіпала його честолюбство. Він не міг подарувати цьому перефарбованому під француза бошеві зверхність і пиху, з якою той поставився до його пропозиції йти на острів греблею. Однак комендант мало зважав на гризоти Брієра.

— Щоб ви знали, капрале, стежка тут не єдина. Проте ваша думка слушна. — Негріє розгорнув планшет і, роздивляючись карту, провадив далі: —Ми дамо вам ще кількох солдатів, і ви робитимете все, щоб на тому березі зрозуміли: ми готуємось наступати тут, збираємось перебратися на острів саме цією стежкою. А я тим часом заберу решту людей і вдарю по греблі. Єфрейторе, підете зі мною.

— А вас не тривожить ця тиша, пане майор? Здається, там, на острові, вже все скінчилось, — промовив капрал.

— Схоже на те… Фініта ля комедія… — підтримав Брієра Джос.

Майор поглянув на одного, потім на другого, і його зеленкуваті, глибоко запалі очі блиснули лихим вогнем. Тонкі губи скривилися в презирливу посмішку.

— Здається, вам набридло воювати? Виконуйте наказ, панове! Про все інше подбаю я! — Майор повернувся і пішов через протоку назад до лісу, де на нього чекали рештки караульної роти. Джос знизав плечима і подався слідом за комендантом. За ним рушив і вістовий. Біля поваленого стовбура лишилася підмога. Капрал поглянув на тих вояк і спохмурнів ще більше. Двоє з них взагалі були нестройові, на Укон-Лу вони працювали на кухні, третій був колишній сержант Антуан Дюка, розжалуваний у солдати за пияцтво. Він зіщулився під деревом, затис між коліньми тремтячі пальці й дивився на Брієра, як собака на хазяїна. В караульній знали, що суворий капрал ставиться до Антуана, як до малої дитини. Хтось пояснював це тим, що вони обидва бретонці, проте ніхто до пуття не знав, що саме їх зв'язує.

— У тебе не знайдеться трохи випити? Знову мене трясе… — Антуан дивився на капрала, як на останню надію. Його справді трясло. Він притулився до запліснявілого стовбура і цокотів зубами. Вигляд у нього був жалюгідний, проте Брієр не звертав на те уваги. Він відійшов за дерево, дістав сигарету, заправив її в мундштук, клацнув запальничкою і смачно затягнувся димом.

— Ти вже мене не чуєш, Брієр? Так, так… — бурмотів під деревом Антуан. — Виходить, забув, усе забув… Почекай-но, я тобі нагадаю…

В капралових руках з'явилася ракетниця і облямований трьома червоними кружальцями патрон. Загнавши його в ракетницю, Брієр висунувся з-за куща, вистрелив і не своїм голосом закричав:

— Рота, слухай мою команду! Приготуватися до атаки! Перший взвод прямо! Орієнтир: висока сосна на скелі! Другий — ліворуч! Третій взвод наступає на мис! Четвертий — в резерві! Командирам взводів зайняти вихідні позиції і доповісти про готовність!

Він зарядив ще одну червону ракету і вистрілив у напрямку головного орієнтира — високої сосни. Червоний вогник прокреслив у небі димний слід і впав на крони дерев за протокою. Звідти несподівано вдарив кулемет. Над головами легіонерів, що вже без будь-якої команди збилися докупи, ховаючись за повалене дерево, задзижчала, залопотіла невидима смерть. Кулі сікли бамбук, стовбури дерев, листя ліан, бились об розкидані на острівці валуни і з диким дзижчанням відлітали у безвість. Кулеметна черга враз обірвалася. Знову стало тихо, мовчали навіть птахи. Тільки безшумно кружляло і падало додолу посічене листя та збитий з дерев порох осідав перед Андрієм на срібну сітку павутиння.

— Брієр, дай хоч ковток, чи хреста на тобі немає! — Голос Антуана прозвучав у тиші, як фальшивий звук в оркестрі під час насиченої емоціями паузи. Капрал звів очі на земляка. Трохи повагавшись, поліз до кишені, дістав плескату флягу і потрусив нею над вухом. Зрозумівши, що фляга порожня, Антуан тихо заскиглив і сховав у колінах спотворене мукою обличчя. Капрал глянув на нього й почав знімати з плечей ранець. Він довго порпався в ньому, роздратовано бурчав собі під ніс, шукаючи запасної посудини з ромом. Андрій дивився на нього і думав, що в серці цього служаки все ж є живе місце, де ще збереглись і людяність, і співчуття.

— Що це?! — стрепенувся Гонза.

— Де?

Гонза показав очима на ранець капрала. З нього виглядала голівка золотої ляльки, певне, тієї самої, через яку сидів у карцері Карел. Андрій придивився пильніше. Так, це була саме та золота фігурка танцівниці з храму Бхадсервара, яку кожен, хто заходив до коменданта, міг бачити на його письмовому столі.

— Падлюка! — видихнув Гонза, і його гвинтівка злетіла на рівень капралової голови. Ще мить — і сталося б непоправне. Андрій ледве встиг підбити гвинтівку догори, як ударив постріл. Отетерілий капрал вибухнув лайкою:

— Ти що, збожеволів!? Хто дозволив стріляти? Душу з тебе витрясу, мерзотнику!..

Гонза з ненавистю дивився на Брієра. Відчуваючи, що це може погано скінчитись, Андрій поспішив на допомогу.

— Там хтось пробіг, на тому боці! — крикнув він капралові.

— Все одно стріляти без наказу не смій! Я навчу тебе дисципліни, підсвинку! Я тобі… — капрал перехопив погляд Гонзи, глянув на свій ранець і раптом затнувся. З удаваним спокоєм він прикрив ляльку, застебнув на ранці ремінець, встав і, закинувши його за плечі, пішов на Гонзу. Той поволі почав підводитися з пенька. Не спускаючи з хлопця очей, капрал кинув Антуанові флягу з ромом. Ніколи Андрій не бачив у людських очах такого хворобливого блиску, однак Дюка майнув лише на якусь мить, бо вся увага була біля тих двох, капрала і Гонзи. Вони стояли і дивились один на одного — Гонза з неприхованою ненавистю, Брієр зверхньо, з розумінням своєї влади і сили. Ця мовчазна мить була оголошенням війни, непримиренної, жорстокої, до останнього подиху.

— Чуєш, ти, запам'ятай… Ще раз пальнеш без дозволу, і я змішаю тебе з багном! Зрозумів?!

— Зрозумів… — одними губами промовив Гонза. Брієр де Ліль перевів очі на Андрія, що стояв поруч.

— Де пробіг, покажи?

— Он там, за камінням. Біля того похилого дерева, — не моргнувши, збрехав хлопець. Капрал ще раз виразно поглянув на Гонзу й підніс до очей бінокль.

— А знаєш, Андре, ти не помилився… Там на піску свіжі сліди. Тепер ми знаємо, де той снайпер. Зручну позицію вибрав, кілометрів зо два на прицілі тримає. — Капрал озирнувся, хотів ще щось сказати Андрієві, але помітив Дюка і ревнув на нього: — Досить тобі жлуктити, давай сюди флягу!

— Візьми… Дякую…

Антуан уже не тремтів, з його жовтого обличчя зникла гримаса страждання, зараз на ньому світились глибокі сині очі.

— Серед цих косорилих інколи трапляються справжні солдати, — вів своєї капрал, ховаючи до ранця фляжку.

— Про яких солдатів ти говориш, Брієр? — спитав Дюка. — У них солдатом став кожен хлопчак, і в цьому, коли хочеш, винуваті ми… Вони беруться до зброї, щоб вижити, а ми… Ми просто свині… влізли в чужий город і риємо… собі могилу. Ось ти, Брієр, бравий капрал армії свободи, за що ти воюєш? За Францію? Брешеш…

— Заткнись, Антуане, ти п'яний…

— Пробач, перебрав трохи, твоя правда… Але знай, Брієр, чхати я хотів на сержантські лички. На біса вони мені, я хочу додому, в Париж… Хай сюди їде сам мосьє президент, бере в руки мою гвинтівку і воює, а з мене досить.

— Що ти верзеш? Забув про трибунал?!

— Ні, пам'ятаю… Як же, пам'ятаю… А от у тебе, здається, пам'ять коротка. Забуваєш, Брієр, однак я можу й тобі, і ще декому нагадати…

— Замовкни! Ти змушуєш мене…

— Облиш, старий… Нічого ти не зробиш, я тебе знаю. Ти ж великодушний чоловік. Ти не дозволиш мені вмерти від снайперської кулі в гнилому болоті разом з цими слов'янськими хлопцями…

— Антуане, — шия капрала почервоніла, — я наказую тобі мовчати! Ти на військовій службі! Якого чорта отакі слизняки йдуть до армії?!

— Ви чуєте, він питає, чого ми йдемо до армії? Чого ми опинилися в цьому легіоні? Питає, ніби не знає… Як ми з тобою тут опинились, я знаю, а от як вони… Ось ти, Анд-ре, скажи, чого тобі тут треба? Якого біса ти записався в легіонери?

— Він не записався, — вступився за товариша Гонза. — Його продали.

— Як продали?

— За гроші… Як собаку, — сказав Андрій.

— І ти погодився? Підібгав хвоста й пішов?

Андрій не відповів, скоса дивлячись на Брієра. Той стояв насуплений, на лобі в нього здулася синя жила. Капрал готовий був от-от вибухнути, однак стримував свій гнів. Щось зупиняло його.

З того берега вдарила кулеметна черга. Цього разу стріляли розривними. Прошурхотіло, осипаючись, збите кулями листя, впало на воду посічене гілля, і все затихло.

— Добрі в тебе очі, Андре, — сказав капрал. — Кулемет таки на цьому острівці, на який ти показав. Під тим похиленим деревом заховався, собака…

Брієр висунувся з-за куща і вистрелив з ракетниці в бік острова. Чекаючи кулеметної черги у відповідь, він смикнув Антуана за рукав.

— Присядь, кулю спіймаєш!

Антуан Дюка не відповів. Він зняв пілотку і, шепочучи собі під ніс якусь молитву, дістав з кишені тоненького гребінця, дбайливо розчесав уже зовсім поріділе волосся. Випростався, неначе став вищим на кілька сантиметрів, чи, може, то так лише здалося Андрієві, що дивився на нього знизу. Таким він бачив Дюка вперше. Якась внутрішня сила вдихнула в обличчя француза благородство, запалила гідністю погляд. Він теж схопив Антуана за рукав.

— Не наривайся на смерть, чоловіче… Зараз стрілятимуть.

Проте кулемет чомусь мовчав. Андрій виглянув з-за дерева і побачив на тому боці дві постаті, що нагинці перебігали за деревами.

— Капрале, на тому боці люди, — сказав Антуан.

— Бачу… Невже майор з Джосом? — промовив капрал, піднімаючи бінокль.

— Це не майор, це Бішо, — сказав Антуан.

— Там двоє… Поранені, чи що…

— Треба їх якось попередити про снайпера, про кулемет.

— А як ти попередиш? — знизав плечима капрал.

— Викликати вогонь на себе, і тоді вони зрозуміють…

— В'єтконгівці, певне, вже помітили їх, тому й не стріляли після ракети.

— Дай-но мені бінокль, — сказав Антуан, вискакуючи на повалене дерево. Брієр подав йому бінокль.

— Це Бішо, і, схоже, він поранений… Непоганий хлопець, цей Бішо. Я служив з ним у Ліоні. У нього там жінка і двоє дітей… Щотижня приходили, проводжали тата до самої казарми. Слухай, Брієр… А втім, що з тобою говорити. Візьми свого бінокля.

Антуан Дюка скочив з дерева й зайшов у воду. Поки капрал зрозумів, що той збирається робити, Дюка був уже біля пробитої кулею хусточки, яка рожевіла на іржавому лататті.

— Стій! Антуане, вернися!.. — закричав Брієр.

— Навіщо? — не обертаючись, запитав Дюка.

— Я віддам тобі твою половину! Вернись! Присягаюся богом… Вернись! Божевільний!

Замість відповіді Антуан Дюка підняв гвинтівку і натиснув на спуск. Ляснув постріл. Болотом прокотилася луна. Ті, що бігли берегом, помітили Антуана. Вони почали кричати, розмахувати руками, кличучи на допомогу. По воді полоснула кулеметна черга. Антуан спіткнувся і почав поволі повертатися обличчям до капрала, наче хотів сказати Брієрові, що ту таємницю, яка зв'язувала їх, він назавжди забирає з собою. На його обличчі застигла спотворена болем посмішка. Очі звелися до неба. Він похитнувся і впав навзнак. Бішо і його супутник заховалися за каміння біля самої води. Шлях з острова їм уже був відрізаний.

— У них там якісь важливі документи, — капрал вдивлявся в протилежний берег і говорив ніби сам до себе, протне його слова мали точну адресу. — Певне, якісь важливі оперативні плани. Генерал нагадував про них. Негріє мав отримати їх від Бішо у власні руки. — Брієр відірвався від бінокля і поглянув на Гонзу. — Ось що, Гонзо, доведеться тобі…

Гонза озирнувся на капрала. Жах, ненависть, безнадія змішалися в його очах. Руки хлопця тягли з плеча гвинтівку.

— Підеш і забереш у Бішо папери. — Для більшої переконливості Брієр поклав руку на спуск автомата, Гонза поволі підвівся.

— Слухай, Брієр… Ти… — йому перехопило подих. Гострий борлак забігав на довгій шиї. Він хотів сказати цій підступній людині все, що думав про неї, але спромігся лише на кілька слів. — Ти кат і жалюгідний нікчема…

Брієр клацнув затвором автомата. Гонза повільно переліз через повалене дерево й рушив стежкою попід кущем на болото. Вийшов на відкрите місце і зупинився. Перед ним, розметавши руки, лежав Антуан Дюка. Лежав і дивився в небо. Смерть не стерла з його вуст посмішки. Гонза якусь мить дивився на нього, забувши про Брієра, снайпера і все на світі.

— Чого став?! Я кому кажу, вперед!

Гонза раптом повернувся, приклав до плеча гвинтівку і вистрілив, майже не цілячись. Куля шарпнула Брієра за плече. Він похитнувся, однак на ногах встояв. Сперся на дерево і натиснув спуск автомата. Кулі віялом ударили Гонзу в груди, вибили з його рук гвинтівку. Вона м'яко увійшла багнетом у мул. Хлопець похилився на неї, сперся грудьми. Ноги йому підкосилися. Він сповз у воду, лише голова, підперта ложем приклада, лишилась на поверхні, і легенький вітерець ворушив на ній пелехаті кучері.

Капрал, мабуть, відчув на собі погляд Андрія, бо повернувся до нього з криком.

— Ти чого баньки витріщив?! Дружка жаль?!

— Жаль… — з болем промовив Андрій. Зараз він чомусь не боявся Брієра. Дивився йому в очі, бачив, як міняться, як шаленіють вони від невситимої жадоби крові, однак це його не лякало.

— Усі ви одним миром мазані! Тільки й чекаєте нагоди всадити мені кулю в потилицю! Але ще не народився той… Я всім вам головки поодкручую! Покидьки! Мотлох! Я вам покажу, хто такий Брієр!

Викрикуючи свої погрози, капрал затиснув між коліньми автомат, здоровою рукою вихопив з-за пояса магазин з набоями, вправним рухом загнав його в гніздо і звів затвор. Андрій раптом збагнув, що ці кілька хвилин його ворог був фактично беззбройний і з ним можна було легко розправитись. «А що далі? — сам себе запитав хлопець. — Ну, всаджу я йому межи очі кулю, а далі? Он вони сидять неподалік, горе-легіонери, як вони до цього поставляться? Чи підуть за мною? Та й куди зараз можна поткнутися? На острів?»

— На острів підеш ти!..

Андрій підвівся, його гвинтівка лишилась на поваленому дереві. Хотів підняти, але капрал зупинив його.

— Підеш без зброї! — Брієр звів автомат.

Хлопець мовчки попрямував стежкою. Дійшовши до куща, озирнувся. З-за дерева за ним слідкували три пильних ока, два білих і одне чорне — око капралового автомата. Смерть таки затисла його в лещата. Однак у нього було ще десять кроків. Десять останніх кроків, це все, що доля відміряла для нього. Три… Чотири… Ноги самі уповільнюють крок… Дорога… Дорога під яворами. Він думав, вона безконечна, а виходить, що й вона має свій кінець. Ось вона, батьківська оселя, цього разу вся немов намальована: журавель над криницею, тесані, з різьбленими вічками ворота й хата — все залите місячним сяйвом. Чому місячним, адже навколо стільки сонця, радісного, мінливого золота. Воно виблискує скрізь: на кущах, на деревах, стелиться під ногами, неначе останню путь він неодмінно має пройти по золотій доріжці. Шість… Сім… Як хочеться жити! Жити!!! Вісім… Дев'ять…

Вода дійшла йому до колін. Він зупинився. Чекав на смерть, а вона не приходила. В цю мить він рахував час на удари власного серця. Воно ж ледве здригалося в грудях і, здавалося, от-от зупиниться. Знав, що пострілу він уже не почує — куля прилетить раніше. Андрій ступив ще кілька кроків. Мовчав кулемет, не стріляв і снайпер. «А може, вони бачать, що я без зброї, і тому не поспішають стріляти?»

По пояс у воді він рушив навпростець до того камінного острівця, де, як йому здавалося, засів снайпер. Ноги грузли в мул, руки метлялися над водою, а губи беззвучно повторювали одне слово: «Стріляй! Ну, стріляй!..» Проте каміння мовчало. Вода вже сягала попід руки, коли позаду вдарив автомат. Мов скажені оси, продзижчали над головою кулі і з шаленими зойками вгризлися в каміння попереду. Стріляв Брієр, зрозумівши, очевидно, намір Андрія. Снайпер мовчав, і Андрій, набравши повні груди повітря, пірнув. Під водою розплющив очі й поплив у просякнуту сонцем, пронизану водоростями золотаву блакить, аж поки в голову сотнею молотів не вдарила кров. На мить висунув голову з води, вхопив повітря і знову пірнув до жовтої плями піску на дні. Нарешті — берег, порослий кущами. Ховаючись під низько навислим гіллям, трохи перепочив і роздивився. Посередині невеличкого острівця ріс гіллястий платан, облямований круглою камінною лавою. Андрій одним стрибком опинився за нею, ховаючись від пострілів навіженого Брієра. Чекав, що над ним ось-ось виросте постать у пальмовому шоломі й накаже підняти руки. Нарешті обережно виглянув з-за платана й у щілину між двома камінними брилами побачив кущі і верхів'я поваленого дерева, за яким мав бути капрал з двома легіонерами. Але ніяких ознак життя там не помітив. «Де Брієр? Чому не стріляє?» Щоб краще роздивитись, Андрій підповз до щілини. Його руки намацали купу стріляних гільз, які були ще теплі й пахли свіжоспаленим порохом. Хлопець підвів голову й роздивився довкола. І раптом побачив Бішо та його супутника. Обидва лежали трохи віддалік на березі протоки. З острівця туди вела піщана коса, на якій чітко відбилися сліди маленьких, немов дитячих ніг. Андрій рушив берегом до того місця, де впав Бішо.

Лейтенант лежав на камені, в одній руці стискаючи автомат, а в другій — пучок зірваного з каменя моху. Польова сумка Бішо виявилась порожньою, але під сорочкою вбитого Андрій знайшов якісь карти й друковані на машинці папери, що вже встигли затекти кров'ю. Запхавши все те у сумку, він звівся на ноги. Брати автомат чи ні? Вирішив не брати. У беззбройну людину, що підніме руки біля воріт форту Лай-Чао, стріляти не будуть. А з паперами французького штабу приймуть краще, ніж без них.

Щоб остаточно зорієнтуватися на місцевості, вирішив не обминати скелі. Вона височіла над болотом, її було видно навіть з дороги, де вони залишили машини, значить, з неї теж можна дещо побачити, принаймні точно визначити напрямок на Лай-Чао. Скеля була з бурого туфу. Чиясь завбачлива рука вирубала в її нетвердому тілі сходинки. Вони починалися навпроти тієї самої коси, якою він щойно дістався на берег з камінного острівця. Андрій ступив на перші сходинки й побачив знайомі сліди маленьких ніг на занесеному з коси мокрому піску. Він зупинився в нерішучості. Однак його вагання були недовгими. «Коли цей снайпер не стріляв у мене на болоті, чого має стріляти тепер? Адже я без зброї…»

Сходи вивели його на широкий майданчик, на протилежному боці якого він раптом побачив кам'яного слона. Слон був незвичний, мав три голови й шість кликів. За ним зяяло чорне провалля, що вело кудись у глиб скелі. Провалля мало вигляд пащі міфічного дракона, над яким, вирізьблений просто в скелі, сидів чотирирукий бог Хари-Хара.

Куля вдарила за крок позаду. Андрій здригнувся, кинувся за камінь і завмер. Берегом від того місця, де лежав Бішо, до скелі простував капрал Брієр де Ліль. «Як він тут опинився? Виходить, я прогледів його на болоті… Якого біса я попхався до цього храму, адже звідси ведуть єдині сходи. Сам себе загнав у пастку! Куди тепер? Капрал уже біля підніжжя скелі…»

Андрій кинувся до роззявленої пащі дракона. Звідти тягло могильним холодом. Моторошно, темно. Вузька галерея вела все глибше у морок. Зупинився. Став за рогом, виглянув. Від сходів до триголового слона підходив Брієр. Він раз у раз озирався, до чогось прислухаючись. Потім вийняв ракетницю і, ховаючись за слоном, крикнув:

— Слухай, ти, недоноску, віддай папери Бішо! Віддай, і я забуду, що ти живеш на світі!

Андрій не відповів.

— Мовчиш?! Ну зажди, я тебе зараз викурю з твоєї нори…

Капрал присів і вистрелив з ракетниці у пащу дракона. Червона ракета, немов кульова блискавка, пролетіла галереєю, наповнюючи її задушливим димом. Хлопець закашлявся і побіг туди, де виднілися вузькі сходи. Слідом полетіла друга ракета. Червоне світло кинуло довгу тінь на стіни. Андрій ледве протиснувся у вузький боковий лаз, гвинтовими сходами дістався нагору і опинився у широкій конічній галереї, ледве освітленій трьома вузенькими віконцями.

З віконця галереї було видно сходи, площадку і слона. А де ж Брієр? Невже подався в підземелля? Хлопець прислухався, однак ніщо не порушувало вікової тиші храму. Цієї миті він знову відчув на собі чийсь пильний погляд. Хто дивився і звідки, ніяк не міг зрозуміти.

Раптом щось зашаруділо біля входу. Андрій рвучко обернувся і похолов: в галерею повзли змії. Потривожені димом, вони шукали рятунку в храмі. Шарудіння заглушили глухі кроки. Хтось підіймався сходами. Сумніву не було. Так ходив тільки капрал де Ліль. На ньому була маска протигаза, гвинтівку він тримав напоготові, добре розуміючи, що Андрієві звідси подітись нікуди.

Біля віконця він зірвав протигаз, трохи відсапався і видихнув з погрозою:

— Досить гратись у піжмурки, Андре. Я знаю, що ти тут! Давай папери Бішо! Чуєш?

Андрій, затамувавши подих, мовчав.

— Ти що, оглух?! Де папери?..

Брієр клацнув затвором і поволі рушив до підніжжя трону Хари-Хара. Він був вже на відстані кількох кроків від своєї жертви, як раптом обличчя його спотворила гримаса жаху і болю. Капрал скрикнув і впав на коліна. Андрій глянув на нього і здригнувся. З-під колін у Брієра виповзала очкова змія. Хлопець прожогом кинувся до виходу з галереї. Вже був за крок від сходів, коли тупий удар в ліву лопатку кинув його на кам'яну стіну. Конаючи від смертельного укусу змії, Брієр устиг вистрелити йому в спину.

Андрій захрипів, закашлявся і відчув у роті присмак крові. Напружуючи останні сили, звівся на коліна, витер підборіддя. На пальцях лишилася липкувата рідина. Притис до грудей руку. Сорочка була мокра і тепла. Знову відчув — за ним хтось уважно стежить. Підвів очі і побачив уже знайомого бога Хари-Хара. Хлопець вже трохи розумівся на тому, що являють собою індуїстські боги. Вже встиг від когось почути легенду про збивання молочного моря, на дні якого була священна чаша з армітою — напоєм безсмертя. Море каламутили і боги і демони. І ті і другі хотіли заволодіти армітою, однак щодо її використання думки у них були різні. Демони вже простягали руки до напою безсмертя, і хто знає, що сталося б з людьми і землею, коли б вони заволоділи ним. Однак мудрий бог Вішну обернувся на чарівну жінку. Побачивши її, демони забули про все на світі. Чаша з еліксиром безсмертя дісталась богам, а напій життя людям. Демони задовольнилися жіночими чарами. Так з'явився культ Хари-Хара, дволикого і чотирирукого бога, образ якого з одного боку уособлює Вішну (Хари), бог заступник з дрючком у руці, а з другого — бог Шіва (Хара) з тризубом, що символізує смерть.

— З тризубом, що символізує смерть… — прошепотів Андрій.

Десь зовсім поруч зашаруділо. Згадав про змій і здригнувся од жаху. Озирнувся. В одежі, яку носять тут всі селяни, у традиційному пальмовому капелюсі, біля мертвого капрала стояла дівчина. Тримала обома руками важку снайперську гвинтівку з оптичним прицілом і мовчала. В очах ані співчуття, ані ненависті, лише цікавість украй стомленої людини. Андрій не мав що їй сказати. Мови не знав, та й говорити не було сили. Єдине, на що спромігся, перш ніж поринув у напівзабуття, це кивнути на сумку з паперами Бішо та ще показати на ранець капрала, з якого виглядала голівка золотої танцівниці, украденої, може, і саме з цього храму Бхадсервара. Млость накотилась на нього чорною хвилею, і він знепритомнів.

Коли опам'ятався, дівчина сиділа поруч і перев'язувала йому рану, прикладаючи до неї прохолодне листя. Зараз він лежав біля ніг триголового слона, і крона пальми прикривала його своєю тінню від спекотного сонця, що пломеніло вже в зеніті. На сходах, що з берега вели до храму, почулися голоси. Дівчина кинулась до краю майданчика, потім блискавично вхопила свою гвинтівку і прожогом зникла в проваллі, яке було колись входом до храму.

До Андрія підійшли Джос і майор Негріє. Вони щось говорили, про щось питали. Єдине, що розібрав Андрій, були слова: «Де капрал? Ти чуєш? Де папери Бішо?!» Він розтулив губи, хотів розказати про наглу смерть Брієра, але з рота вирвався лише хрип, на губах з'явилися червоні пухирі. Сонце, що пряжило між пальмовим віттям, почорніло. Він знову знепритомнів.

Розділ шостий НА КРУГИ СВОЯ…

— Браття во христі, над світом встає сонечко і кличе нас до молитви… Помолімось господу нашому вседержителю, подякуємо йому за ще один день життя нашого…

Старенька черниця, сестра Марселіна, кожного ранку першою з'являється в палаті для важкопоранених. У неї маленьке, з кулачок, висхле личко, на голові хитромудра споруда з накрохмаленого білого полотна. Чи то від старості, а може, від якої давньої хвороби у неї час від часу здригається голова і виповнюються слізьми лагідні сизі очі. Коли вона шепоче свої молитви, сльози градом котяться з її очей, так, ніби вона взялась оплакати всі земні гріхи. З її появою в палаті починається рух, скриплять ліжка, хто встає, хто лиш спускає з постелі ноги, а важкопоранені побожно складають руки на грудях. Андрій Гаркуша здатний лише повести очима. Він лежить і дивиться на сестру Марселіну. Старенька теж краєм ока позирає на нього. Вона все ще сподівається, що бог напоумить цього нехриста, не втрачає надії, що небесний патрон монастиря кармеліток, святий Георгій, наставить цю заблукану вівцю на путь істини і наверне до стада Ісусового. Сестра Марселіна носить окуляри, проте і з їх допомогою бачить не краще. Щоразу вона підходить ближче до Андрієвого ліжка і роздивляється його, нахилившись до обличчя, а пересвідчившись, що диявол ще міцно тримає душу цього затятого безбожника, хреститься і відступає зі словами щирої молитви. Андрій пробував пояснювати їй, що диявол вселився не в нього, невіруючого, а в тих лютеран і католиків з легіону, які у славу божу перестріляли сотні невинних людей у французькому Індокитаї, але стара й слухати цього не хоче.

Слідом за Марселіною з'являється сестра Лукреція. Це молода, вродлива жінка, яка не має нічого спільного ні з черницями, ні з монастирем. Скоріше, навпаки, виразно уособлює в собі риси діаметрально протилежні. Жіноча зваба проглядає у кожному її русі, жесті, погляді. Коли Лукреція навіть лає хворого, це звучить так, ніби вона призначає побачення, і в очах уже зовсім безнадійного з'являється надія. Метр Луї Комменж перед операцією посилає до клієнта тільки Лукрецію. Вона вміє якось так поговорити з людиною, що коли настає час операції, у хворого пропадає страх перед скальпелем. До Андрія Лукреція заглядає вже протягом чотирьох днів, а це значить, що скоро і його черга лягати на операційний стіл.

Комменж користується доброю репутацією, проте тут, у госпіталі кармеліток, він експериментує, а набутий досвід застосовує там, де йому більше платять. У палаті перешіптуються про його амури з Лукрецією, але ті, хто вже побував в операційній, з цими плітками не погоджуються. Метр так кричить на Лукрецію, такими останніми словами обзиває її, що про якусь там любов і думати годі. «Любов… Що це таке?» — іноді думає Андрій. Чи можна вважати любов'ю ті незграбні залицяння до сусідської дівчини, з якою росли, ходили до школи, сварились і дружили?» Ні, то все дитячі забавки. Доля так повелася з ним, так: круто обійшлася, що, доживши до зрілого віку, він ще не пізнав справжньої любові. Як почалась війна, йому минав п'ятнадцятий. Хіба тоді був час думати про любов? А по тім… Ех, потім таке пішло… Дахау, табори Ді Пі, іноземний легіон і, нарешті, цей госпіталь…

— Андре, готуйся… — усміхнулась до нього Лукреція.

— Сьогодні?

— Так… Через півтори години. Ти другий у метра. Першою сьогодні у нас мати абатиса. Апендикси загострюються і в святенниць. — Лукреція розвела руками, сіла на ліжко й нахилилась до Андрія. — Але по секрету… Підозрюю, там діло нечисте, не в апендициті річ.

— А в чому? — озвався з сусіднього ліжка молодий француз, який лежав з роздробленим снайперською кулею стегном. Як і годиться справжньому французові, він ставився до Лукреції з підкресленою чоловічою цікавістю. Любив поговорити з нею про всілякі сороміцькі речі, проте розмова між ними велась завжди на грані пристойності.

— О, Божу, чи ти молився сьогодні? — лукаво запитала хірургічна сестра.

— Молився, а що?

— Ну, коли молився, скажу. Нашій абатисі будуть вирізати… Ой, ні, боюся!.. Скажу, а ти розплетеш на весь монастир. Тоді вже точно позбудусь місця. Вона й так мене терпить тільки тому, що метр Комменж…

— Про твої амури з метром відомо кожному другому жителю в Мо!

— А чому кожному другому? Хіба я не достойна того, щоб мною цікавились усі до одного? — грайливо усміхнулась Лукреція.

— Не заговорюй зуби, Лук. Кажи, що там з абатисою?

— Багато хочеш знати… І чого це чоловіки такі цікаві до всього, що стосується жінок? Сказати йому чи ні? — Вона знову схилилась до Андрія із змовницькою міною на миловидому обличчі. — Гаразд, скажу, але тільки тому, що Андре просить… Наша абатиса виходить заміж! Хоче бути стрункою, як газель, а тому вирішила зрізати все зайве сало. — Лукреція показала, де саме, і розреготалася слідом за Божу.

— А за себе, Андре, не бійся, я буду поруч з метром. Коли що, хапайся за мене. — Лукреція попрямувала до дверей.

— А за що хапатися, Лук? — спитав Божу.

— Тобі тільки за халат, а йому… — вона вколола Андрія лукавим поглядом, блиснула усмішкою і зникла за дверима. В палаті ще довго гомоніли й сміялися, перемиваючи кісточки Лукреції, абатисі й метрові.

— Слухай, Божу… По мене скоро приїдуть. Передай листа Лукреції.

— О, ти їй уже листи пишеш?!

— Та ні, це до адресного бюро в Парижі. Я розшукую знайомого.

— Добре, передам.

— Я хотів ще написати до Мюнхена. Як ти гадаєш, дійде мій лист, коли я не знаю номера будинку?

— А вулицю знаєш?

— Мюнхен, Фріденштрассе…

— Напиши точно прізвище, ім'я… — сказав сусід, що лежав по ліву руку. — Я колись так писав і лист дійшов. А можна просто на конверті поштареві написати. Так, мовляв, і так… Лежу в госпіталі, прошу розшукати давнього друга.

— Дякую… Мабуть, доведеться таки звернутися до поштаря.

Андрій дістав аркуш паперу, олівець, зручніше вмостився на подушці й почав писати: «Дорога Марто!» Поставив знак оклику і зупинився, замислившись. «Ні, так не можна, ще образиться. Хіба я можу так звертатися до неї? Краще починати з адреси. Прочитає… Зрозуміє хто… Тоді вже…»

«Франція. Департамент Сена. Містечко Мо. Госпіталь монастиря кармеліток. Андрій Гаркуша». Він знову замислився. Як звернутися до неї? І чому до неї, а не до старого Вольфа, з яким стільки довелося разом… Ні, цей лист до неї і тільки для неї.

Андрій задивився у вікно. Над високою дзвіницею монастиря з голосним карканням кружляло вороння. День видався похмурий, і обіцяного сестрою Марселіною сонечка на небі не було. Із свого вікна він бачив лише дзвіницю і шмат неба, однак добре знав, що поряд тече річка, якою і вдень і вночі снують катери і баржі. Пароплави сповіщають про себе басовитими, сповненими суму гудками. За вікном тече життя, до якого йому ще треба якось дістатися, щасливо перейшовши рубікон операційної.

Санітари підкотили до ліжка високі ноші.

— Ну, друже, не падай духом, — старий Фос потиснув Андрієві руку.

— Повертайся… — сказав Божу. — Вийдемо з цієї проклятої миловарні, і я покажу тобі Париж… Чарівнішого міста немає в цілому світі, повір мені…

— Божу, цього листа теж треба відправити на пошту…

— Не турбуйся, зробимо.

Санітари поклали Андрія на ноші й повезли довгим коридором. Він нарахував аж сім плафонів на високій стелі. Плафони змінив потужний сніп світла, що падав десь згори. Операційна. Підійшла Лукреція. Лице запнуте марлевою маскою, а очі великі, насторожені, зовсім не такі, як тоді, у палаті.

— Все буде гаразд, тримайся…

В лице Андрієві війнуло холодом, і за якусь мить перед його очима попливли, завалюючись на бік, стеля, світильник, Лукреція, метр з піднятими догори жовтими руками. Андрій ніяк не міг збагнути, чому ці руки такі жовті, неначе виліплені з воску. Потім чорна хмара накотилась на нього і поглинула все. Тепер він ніби летів крізь неї кудись вперед і вгору, прориваючись до обіцяного сестрою Марселіною сонця. Потім він побачив Марту. Вона стояла біля хвіртки свого дому і махала йому рукою, а він пролітав кудись далі. Летів довго, аж поки не забовваніла попереду та далека дорога під яворами. Затінена могутніми кронами, вона перескакувала через лісову річку. Тонкі золоті шпаги променів пронизували листя і падали на воду грайливими зблисками, а дорога вже бігла далі, тягнучи за собою сонячні зайчики, і губила їх на піску. З-за пагорків проглядали з рясних садків ґонтові дахи його рідної Калинівки… Він поспішав туди, але навколо все так швидко тьмяніло, наче насувалися вечірні сутінки. Насувалися серед білого дня, навально, владно, провіщаючи ніч. І вона настала…

Замок Торнау, збудований на початку другого тисячоліття ченцями ордену цістеріанців, вражав своєю похмурістю. Католицизм сунув з Риму на північ, і в кожній країні, яку обплутували його тенета, виростали монастирі, схожі на фортеці, і фортеці-замки, схожі на монастирі. Збудовані відлюдно, на панівних висотах і гірських перевалах, нони огороджували себе мурами з граніту й таємничості.

«Після реорганізації ордену Бернардом Клевровським його ченці стали називати себе бернардинцями…» Ці слова Федір вичитав з товстого фоліанта, який трапився йому на полиці замкової бібліотеки. Це були єдині книжки, які пін мав змогу читати з того часу, як знову опинився в замку Торнау. Зусиллями генерала Керка і його підручних замок було перетворено на одну з опорних баз американської розвідки в Баварії. Тут були розміщені підрозділи зв'язку спецслужб, інтереси яких широким спектром охоплювали і всю американську зону окупації Австрії.

Місце Федора Крайніченка в цьому розвідницькому гніздечку було чітко визначено межами другого поверху. Ні нижче, ні вище без дозволу генерала він не мав права потикатися. Після того що сталося з ним на віллі Рота, здоров'я його підупало, а тому на деякий час про нього ніби забули. Цілими днями він просиджував тепер у бібліотеці, насолоджуючись читанням творів древніх філософів, поетів і вчених епохи Відродження. Петрарка й Данте, Шопенгауер і Гете, перші прогностики Юрія Дрогобича і праця Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер», Маркс і Ніцше — все це стояло поряд як свідчення того, що хазяїн замку замолоду намагався самотужки розібратися в ідеях, які рухали світом. Натрапивши на твори Леонардо да Вінчі, Федір звернув увагу на підкреслені червоним олівцем рядки, в яких ішлося про те, що слід шифрувати свої відкриття, оскільки ниці й нерозумні люди можуть скористатися ними не на добро, а на зло людському родові. Ця думка примусила замислитись над тим, що відбувалось і в самому замку, і за його межами. Тільки ниці люди, одягнені у військові мундири, могли, бездумно скориставшись із геніального відкриття людського розуму, скинути на Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. В ім'я чого? Що керувало ними? Тільки бажання показати силу атомного кулака, а відтак диктувати народам світу свою волю, аби ніхто не подумав навіть виявити невдоволення, коли його грабуватимуть. Лише останні мерзотники прагнуть тримати світ під постійним пресом страху. Вони знають, що саме страх здатен перетворити людину на тварину, яка вже не живе, а лише чекає, коли її буде знищено. Отже, страх — почуття тваринне, і його треба позбутися. Треба повернути перш за все власній душі вічні істини любові, честі, гідності, співчуття, самопожертви. Повернути для того, щоб мати моральні сили протистояти злу, яке вхопило тебе в сталеві пазурі. Він, бачте, поставив психологічний експеримент! Ти для нього всього-на-всього піддослідний кролик. Залякати, зламати волю, розтрощити переконання, підрізати коріння, одірвати од рідної землі, перетворити на яничара. І все це не криючись, відверто, у вічі! Ні, шановний генерале, не вийде! Не на того напали!

Федір розумів; йому оголошено війну. В умовах, у яких він опинився, приймати виклик Керка було непросто. Дуже нерівні були сили. Один проти розвідки цілої держави. Що він міг їм протиставити? Яку зброю обрати, щоб мати хоч якусь надію на успіх? Коли «створювали підпілля БСВ в таборах Баварії, коли налагоджували зв'язки в Дахау і Заксенхаузені, перед ними була мета: боротьба проти фашизму. Там вони стояли пліч-о-пліч, тисячі, десятки, сотні тисяч борців, а тут він один як палець. У нього є два шляхи. Перший — смерть. Прийняти її гідно він готовий, проте зробити це ніколи не пізно. Зрештою, це принесе звільнення лише йому. Закінчиться його душевна мука, фізичні страждання, і все. Та чи буде від того користь? І кому? В таборах, під гестапівськими кулями вони вмирали з думкою, що справу, за яку віддано життя, понесуть далі товариші, побратими. Тут він може сподіватися лише на свої сили, яких стає все менше й менше. Проте це не причина для того, щоб скласти руки й сидіти на утриманні американських спецслужб. По тривалих роздумах дійшов висновку: боротись, але тактику боротьби треба змінити. Неприйняття того, що від тебе вимагає Керк, зрештою, приведе до того, що генерал зневіриться в успіху свого експерименту й просто знищить тебе. Треба час від часу давати їм зрозуміти, що їхні зусилля немарні. Це дасть змогу виграти час, а він тобі потрібен, щоб зв'язатися з Плісейсом, налагодити коні акти з радянською стороною і бути корисним Батьківщині. Це єдине, задля чого варто жити й боротися. Треба діяти, але як, коли тебе замкнули в оцих стінах.

Ніч минала, а бажаний сон не приходив. Федір лежав горілиць і дивився в стелю. Чорна й важка, вона була схожа на віко труни. Думки про смерть приходили не вперше, проте він відганяв їх геть. Смерть — зрада всього того, у що вірив, чим жив. Безглуздо пройти сім кіл пекла і на передостанньому кроці впасти мертвим. Ні, він обирає боротьбу! Коли Зепп переправить папери Кьоніга, перший крок до встановлення контактів буде зроблено. Ніколи не думав, що йому, хто вс? життя мріяв про мирну професію педагога, доведеться самотужки опановувати професію розвідника. Для пильного ока навіть тут, у цьому вовчому лігві, часом спливає така цінна інформація, що коли б її мали представники Радянської військової адміністрації, політика союзних інституцій у післявоєнній Європі багато в чому була б іншою. Вже це одне варте зусиль. А коли Керк матиме тебе за свого, ця інформація може бути набагато повнішою.

За довгі безсонні ночі стеля була вивчена до найдрібніших деталей, і зараз він дивився на неї, як дивляться на листки нотатника, де лише тобі одному знайомими ієрогліфами зашифровано події життя. Он той сучок з темною серцевиною вже двічі був свідком нападів хвороби. Хвороба у нього важка, а справжніх лікарів Керк не підпускає. Приставив наглядати за ним Шольтена. Чому? Адже в нього є свої американські лікарі. Щось за цим стоїть, а що? Адже Шольтен не лікує, він з'являється біля нього лише під час серцевих нападів, а потім знову невідомо куди зникає…

Нараз за дверима почулися непевні кроки, а ще за якусь мить, не постукавши, увійшла Патриція. Короткий, вище колін, махровий халатик, у руці пляшка з джином, волосся розсипалося по плечах, очі блищать хмільним блиском.

— Не спиш?

Федір не відповів. Ці нічні відвідини були йому неприємні.

— Не спиш, я знаю… — Патриція сіла на постіль, умостилася в ногах у Федора, не питаючи на те згоди. — І чого тобі не спиться? Дивно, Тедді… Адже все ніби гаразд. Шеф тобі вірить…

— Ти прийшла про це мені сказати? — наїжився Федір.

— Хочеш ковтнути? — вона простягла йому пляшку. — Ну, як знаєш… А я не можу без джину — душа горить… Так чого не спиться, любий, га?

— А тобі?

— Ну, я… Я не звикла по ночах спати. Професія нагадує про себе. Видно, старію… Кажуть, те, що в молодості насолода, в старості обертається болем…

— Тобі про старість рано думати. Молода, гарна. Тобі доброго чоловіка і дітей купу, а ти…

— А що я, Тедді, що?!

— П'єш… Нудьгуєш…

— Це все тому, що ти мене не любиш, — гірко посміхнулась Пат. — Полюби мене… Хіба я не гарна, поглянь…

Вона рвучко підвелася. Халатик упав на підлогу. Пат стояла перед ним зовсім гола. Стояла й усміхалася так, ніби нічого особливо не сталося, ніби все життя вона стояла перед ним у такому вигляді.

— Одягнись, — промовив Федір.

— От бачиш, — сказала Пат, зітхнувши. — Кажеш, молода, гарна, а сам відвертаєшся… Ти не відвертайся, послухай… Я так прив'язалась до тебе. Поки тебе не було, я місця собі не знаходила. Просила, благала Керка, щоб забрав тебе знову сюди… Коли ти хворів, хто за тобою доглядав? Хто виходив тебе? Послухай, мені здається, що я… люблю тебе, Тедді… По-справжньому люблю…

— Брехня! Безсоромна брехня! — вигукнув Федір і сів на ліжку.

— Чого ти кричиш? — Патриція застібала халатик. Вона й сама знала, що правди в тих її словах мало. Вранці, від'їжджаючи до Берна, Керк похмуро кинув: «Та візьми ти його в руки. Зроби все, щоб він закохався в тебе по самі вуха. Чи ти вже забула, як це робиться? Може статися, цей майор буде тим поплавцем, на якому триматимешся і ти, і я…» З тих слів вона зрозуміла одне: їй дають свободу дій, мало того, вимагають. Хвиля ніколи ще не знаного почуття охопила тієї миті її серце. Керк поїхав, а вона цілий день жила з тим почуттям, роздумуючи, як їй краще повестися з Тедом. Прикидатись і далі грати щирість не хотілося. Вся ця комедія, якої вимагав від неї шеф, давно набридла. Їй хотілося справжньої відвертості, до якої її штовхало давно визріле в серці почуття. Раніше вона боялася його, бо воно не відповідало ролі, яку виконувала з наказу, але тепер, коли наказ став іншим і можна було не боятися, вона злякалася, розгубилася, розуміючи, що зовсім не готова до справжньої щирості. Вона не знала, як висловити своє почуття. Як сказати про нього так, щоб їй повірив Тед.

— Не знаю, як тобі довести… переконати… — говорила вона, відчуваючи, що в душі піднімається нова хвиля тепла до Теда, хвиля, яка здатна примусити її забути про те, хто вона й що від неї вимагає шеф. — Я згоряю від бажання бути твоєю! Чому всі чоловіки дивляться на мене, як на… А в твоїх очах тільки ненависть?

Він мовчав. Щоб трохи заспокоїтись, Пат іще раз ковтнула джину, підійшла до вікна, глянула через зеленкувате скло пляшки на ліхтар, що коливався на вітрі, і, пересвідчившись, що посудина порожня, поставила її на підвіконня. У неї тряслися руки.

— Я отримала листа із Штатів, від тітки… — після паузи заговорила вона. — Власне, тітка померла, листа надіслав її адвокат… Пише, що тітка залишила мені у спадщину будинок на узбережжі Мексіканської затоки… Це поблизу Сант-Пітерсберга. Готель невеликий, але там ще якісь акції, кредити загальною сумою десь понад сто тисяч.

— Навіщо мені про все те знати?! — знову крикнув Федір.

— Не хвилюйся, Тедді… Тобі не можна… Шольтен сказав, що по тих таборах та карцерах ти надірвав своє серце. Заспокойся і послухай, що я тобі скажу. — Пат перевела подих. Вона розуміла, що її рішучість виходить за рамки того, про що їй говорив Керк, але зупинитись уже не могла. Підійшла до ліжка, схилилась на високе бильце і, дивлячись йому просто у вічі, випалила: — Давай одружимось!

— Боже, що ти говориш? Ти п'яна!

— Ні, Тедді, я твереза. Просто всі ці дні, відколи отримала листа, думаю, як жити далі…

Федір іще ніколи не бачив її такою. Взяв сигарету, клацнув запальничкою. «Що це з нею? — подумав. — Невже вона може серйозно таке говорити? Чи не бачить, хто я, а хто вона?»

— Слухай, — помовчавши, сказав він. — А ти спитала дозволу у генерала? Як він поставиться до…

— До чого тут Керк, — нервово перебила Патриція. — Що неможливого в тому, що я сказала? Ну, колись першими про це говорили чоловіки. А я сама… Ну то й що? Хочеш, я всім скажу, що ти мене посватав…

— Чи ти наївна, чи прикидаєшся? Може, ти забула, хто я? То я нагадаю… Ми з тобою різні, і не лише тому, що стоїмо по різні боки барикади. У нас немає нічого спільного…

— Буде, Тедді, буде… Я любитиму тебе палко й вірно. Ох, якби ти знав, як давно мені хочеться чистої любові, простого людського щастя… Я мрію про сім'ю, дітей, затишний будиночок на березі моря.

— Замовкни! Все це говориш не ти, а твій містер Керк. Кожне ваше слово — зашморг!

— Ти не віриш мені, і в цьому вся біда… — Патриція знову сіла до нього на ліжко. Її тремтливі пальці торкнулись його скроні й занурились у волосся. Заглянула йому в очі і раптом припала до нього, примовляючи крізь сльози: — Пробач… Пробач… Тедді, любий, я підла, недостойна не тільки любові, а найменшої людської поваги. Я продала себе, всю, до останньої клітини. Але тепер усе змінилось. Я полюбила… Ти розігрів мою спустошену душу, і з цим уже, бачу, нічого не вдієш… Я розумію, тобі потрібна інша. Не така, як я… Я розгубила, розтринькала почуття, роздавала ласку кому завгодно, тільки не тому, кого мені судилося покохати. Але віднині, бачить бог… Він теж винен, Тедді… Ніхто, ні бог, ні люди не навчили мене… Я навіть не вмію по-людськи сказати тобі про свою любов… Думала, вип'ю, легше буде наважитись. От і наважилась, роздяглася перед тобою, мовляв, дивись, яка я… Гидко! Сама себе ненавиджу… Пробач, мене іншого не вчили, я тільки так і вмію. З чотирнадцяти років… Спершу не могла себе примусити отак… А всі навколо сміялися наді мною, глузували з моєї цнотливості, і я поволі звикла, на довгі роки забула, як пече сором.

— Не вірю, — прошепотів Федір.

— Ну, як… як тобі довести?

— Нічого не треба доводити. Марно все це…

— А коли я місця собі не знаходжу… Все думаю, як добре було б нам удвох. Там, у Мак-Лейн-Хаузі, затишно… Там багато росіян, є церква святого Пітера, емігрантський клуб, російська кухня… Уявляєш, цілий рік живемо на курорті, кругом спокій, і не треба ні про що думати: ні про Керка, ні про що інше… А яке там лагідне море… Лише один раз нас з матір'ю запросили до Сант-Пітерсбсрга. Мені тоді років вісім було, може, трохи більше. Тітка святкувала своє шістдесятиріччя. Поз'їжджалися гості, якісь родичі, я про них зроду-віку не чула… Ми з мамою прислужували гостям, і я вивернула, ненавмисне, звичайно, соусник на плаття генеральші Барабанової — нашої далекої родички. Мій батько, коли Врангель був у Криму, якийсь час лікувався на дачі Барабанових у Ялті. Генеральша саме розповідала про це гостям, я проходила повз неї з тим клятим соусником, заслухалась, перечепилась об палицю старої і… Боже, як мене била моя мила матуся. Плакала наді мною і шмагала, шмагала… Я вирвалась і втекла на берег. Заховалась у кущах і проплакала до ранку. Мати бігала, шукала мене, а я не відзивалась, хоч вона була зовсім поруч… Малою я була мстивою і жорстокою. Матір зненавиділа. Вважала її винуватою у всіх наших напастях. Постійні злидні, напівголодне існування, приниження штовхнули на панель… Іншого шляху не було. Всі мої подружки з російського кварталу рано чи пізно опинялись там… Потім потяглися роки ще більшого приниження. Все збиралась накласти на себе руки, та поки збиралась, встигла отупіти, очерствіти серцем і вже не гризла себе докорами, махнула на своє життя рукою… Тут мене й підібрав Геро. Вони з Керком саме готувались до від'їзду в Італію, і їм конче була потрібна молода, вродлива, бездумна особа жіночої статі, саме така, як я… Перший час я просто захлиналась від щастя. Військова форма, комфорт, гроші на прожиття, гроші на рахунок у банку. Не буду критись, якийсь час я спала з Геро, потім з Керком… Та коли у Мюнхені я зустріла тебе, зрозуміла, що можна жити інакше, чесно, з гідністю, не пускаючись берега. Щось ніби перевернулось у мені. Сама на себе стала не схожа. Послала всіх під три чорти… Пам'ятаєш, як ми їхали в гори на те прокляте озеро, де загинув Геро? Дорогою він видавав нас за подружжя… Робив це для конспірації, а я чомусь подумала: «Що коли б і справді ти став моїм чоловіком?» От відтоді й ходжу сама не своя. Жену від себе ті думки, а вони знову повертаються й гризуть душу. А тут іще цей лист від адвоката, і я подумала, пора тобі про все сказати. От і сказала все, як на сповіді, а ти… хочеш — вір, хочеш — ні…

Вона замовкла. Мовчав і Федір. Білий серп світла від ліхтаря косив і косив смугасті тіні на стелі. Над дальніми горами займалася корона світанку. Минали хвилини. Вона чекала на присуд, але що він міг їй сказати. Щось було в її словах, у тих щирих сльозах справжнє, не фальшиве, проте чи можна було довіритись тій щирості? Те, що Патриція отак зненацька висповідалась, викликало в його душі співчуття, бажання втішити, чимось розраяти. Жаль було її понівеченої молодості, обкраденого життя. Подумав, що коли вже нема іншого виходу й доведеться жити в цьому лігві, то Пат може стати в пригоді, а відкинуте почуття зробить її мстивою. Навіть тоді, коли виявиться, що все це було підступною грою, коли це лише талановито виконане завдання в межах психологічного експерименту, який ставить над ним генерал Керк, то й тоді не варто позбавляти себе можливості зробити крок назустріч у контргрі.

Сама собою рука лягла їй на плече, і тієї ж миті її тіло стрепенулося, напружилось, завмерло в чеканні.

— Ти заспокойся, Пат, я… — Він не встиг договорити. Патриція рвучко повернулась до нього. Чорним крилом зметнулося, злетіло вгору волосся, виповнені сльозами очі молили, благали, кричали про бажання любові, яка вперше з такою силою торкнулася серця цієї жінки. І тій жагучій любові вже не можна було ні заперечити, ні перешкодити.

Андрій підійшов до автомайстерні мадам Ляпуль, коли сонце вже зовсім скотилося за дахи будинків. Поглянув на невеликий круглий годинник над входом і, пересвідчившись, що має ще кілька хвилин, сів у сквері навпроти викурити останню сигарету. В цехах курити суворо заборонялось. Хазяйка мала покої над майстернею і панічно боялася пожеж. І вдень, і серед ночі, бувало, спускалася в гараж і ходила, принюхуючись, чи не пахне де тютюном.

Мадам Симона була жінкою твердої вдачі, хоч прізвище цілком відповідало її тендітній фігурі (ляпуль — курчатко). Офіційно вона була заміжня, але її чоловік через незлагоди із законом змушений був податись до Африки й десь там промишляв в Алжірі. Андрій працював у гаражі третій тиждень, а вже і йому встигли донести до вух, що підприємство мадам купила за крадені гроші.

Хазяйка, треба віддати їй належне, добре вела свою комерцію. Окрім звичайного автосервісу, примудрилась купувати за океаном мотори, кузови, ходову частину модних у Франції «б'юїків», «крейслерів», «плімутів», «роллс-ройсів» і збирати їх у своїй майстерні. Справа ця виявилась досить прибутковою, і мадам багатіла на очах. Відчутною статтею її прибутків були й іноземні робітники. З французами, яким доводилось платити втричі дорожче та ще мати справу з їхніми профспілками, вона не бажала знатися. Власне, це було чи не єдине в Парижі підприємство, де наймали переміщених осіб.

Андрія привела сюди заплутана стежка. Ще в госпіталі через кілька днів після операції він уже мав адресу Дервіля і радів з того, мов дитина. Сподівався, що коли там, у ревірі Дахау, Франсуа не дав йому загинути, то зараз він, безперечно, допоможе, не дасть померти голодною смертю на бруці а чи в нічліжці Армії спасіння. Перше, що він вчинив, виписавшись із госпіталю, сів на електричку ії махнув до Парижа. Краса французької столиці вразила його до глибини душі. Півдня, мов зачарований, ходив він вулицями, забувши навіть про те, чого приїхав. А коли згадав і розшукав будинок, де мешкав Дервіль, був приголомшений ще більше: його друг, як повідомила старенька консьєржка, давно не жив у цьому домі. Рік тому він виїхав з квартири й поселився в гуртожитку університету, де якийсь час викладав. Куди подівся потім — ніхто не знав. В університеті сказали, що професор Франсуа Дервіль працює в якійсь із приватних клінік. Але в якій? Шукати людину в незнайомому місті, та ще такому, як Париж, справа безнадійна.

Першу ніч у Парижі Андрій переночував на парковій лаві. Ніч була вже досить теплою, проте він ледве дочекався ранку. Тричі його проганяв поліцейський, якісь типи хотіли пограбувати, видерти з кишені останні кілька франків, що їх зібрали йому на дорогу в госпіталі. Після цього він уже не те що не лягав, а й не сідав на лаву. Щоб уникнути повторного нападу, до самого ранку ходив за поліцейським, і невдовзі вони вже тиснули один одному руки, бо з'ясували, що обидва недавно повернулися з Індокитаю. Коли відкрилися бістро, разом поснідали, і Жак (так звали поліцейського) замовив пляшку вина й почастував Андрія. Потім, уже змінившись з поста, провів його до радянського посольства.

— Це ти добре надумав, — прощаючись, сказав Жак. — Повертайся, бо тут пропадеш… Я вже надивився на вашого брата… Тільки про нашу зустріч нікому.

У посольстві Андрій пробув кілька годин. У заяві написав, що завжди прагнув одного — повернутися на Батьківщину. Документів, крім папірця про перебування в госпіталі, при ньому ніяких не було, і співробітник посольства, який вів з ним розмову, сказав, що доведеться зачекати, поки про нього наведуть довідки.

Він не мав перед Батьківщиною гріхів, совість у нього була чистою, тому й образи не відчував. Навпаки, поставився до того з розумінням. Лише коли подумав, де й на які гроші житиме той час, поки триватиме перевірка й оформлення візи, засмутився. Про невеселі свої думки сказав працівникові посольства, проте той тільки руками розвів і порадив бути десь поряд, спробувати влаштуватися на роботу, бодай тимчасову. В ту мить пошкодував, що не написав до посольства з госпіталю кармеліток, але хіба міг він тоді думати про щось інше, окрім тієї кулі під серцем?

З посольства вийшов із надією на швидке повернення додому. Зрештою, хоч би скільки довелося чекати, місяць, два, півроку, якось та дочекається. А потім усе буде гаразд.

Отак роздумуючи, він зайшов поїсти в бістро і там віч-у-віч зустрівся з Усачем, чи, як його ще в Мюнхені називали, Павелком. Мабуть, той ішов за ним назирці від самого посольства, бо зразу повів мову про повернення додому. Сказав, що й сам хоче повернутися, та все не наважується піти й написати заяву. Хоч і не тяжкі гріхи, а все-таки гирями на ногах висять. І такою щирою була його мова, таким дружнім співчуттям світилися його очі, що важко було не повірити.

— Ну, що вони там, у посольстві, не дуже присікуються?

— Та ні… А ти сам піди, то знатимеш.

— Думаєш, я не був? Був… Але як почали…

— Про що ж вони тебе питали? — поцікавився Андрій, аби перевірити, чи правду каже його несподіваний «друзяка».

— Та про все… І де був, і що робив… Я все чесно розповів. Одне, правда, побоявся сказати: про свою приналежність до Спілки української молоді. Тепер одна надія — може, не довідаються, якось проскочить… Бо хто там у моєму селі знав про підпілля, все трималося в таємниці… Скажу тобі більше, я й заяву написав… А от ходжу навколо і боюся зайти. Може, вони вже й відповідь на мене мають…

Того вечора вони засиділися з Павелком мало не де півночі. Павелко все розпитував про іноземний легіон, про операцію, просив показати кулю-амулет. Андрій не крився, розказував, як було, тільки про Дайна і його підлу роль змовчав. Була в мові Павелка якась нещирість, і саме вона насторожувала. Андрій пам'ятав його поведінку в таборі, коли той тулився до бандерівців, а на зборах та мітингах усе підгавкував; пам'ятав, що дружив він тоді із Шпинем і, коли той став верховодити в поліції табору, крутився серед його шісток. Не дуже вірилося, щоб отакий Павелко та подав заяву на повернення, але чого не буває з людьми в цьому світі. А може, й справді хоче додому, може, набридло в попихачах ходити та по-собачому заглядати в очі всім отим провідникам та зверхникам.

Ночувати вони пішли до Павелка. Вранці він познайомив його з механіком Хроневичем (якого тут звали Хронем), а вже той порекомендував Андрія сторожем до авторемонтної майстерні. Зовні це виглядало як дружня допомога старих табірників. Павелко ще сказав, що Хронь не знає про його заяву до посольства, а тому й про Андрієву він йому нічого не говорив. Та Хронь і не цікавився. Послухав, похмуро покивав головою і, лише коли мова зайшла про іноземний легіон, підвів на Андрія пильні очі.

— Це добре… — сказав пропитим, надтріснутим голосом. — Чоловік мадам Симони теж десь нібито там.

— Він в Алжірі, — уточнив Павелко.

— Один біс, — махнув рукою Хронь. — Ходімо, спробую умовити.

Мадам зміряла Андрія таким поглядом, ніби купувала на ярмарку коня, мало в зуби не заглядала.

— Після операції? — перепитала з сумнівом. — А чи має він сили?

— Сторожувати — не молотом махати, — відказав Хронь.

— Не кажи… Сторож має бути надійний… Адже охороняє не лише майстерні, а й мене! — В її очах заграли лукаві бісики.

— Та хто ж тобі що каже, — опустив голову Хронь. — А хлопця треба взяти. Куди йому тепер? Під монастир з простягнутою рукою?

Симона глипнула на свого механіка з-під лоба, і губи в неї стулились у тонку пряму лінію.

— Завжди ти, Мішелю, зі своїми протеже! Думаєш, у мене тут… Ну гаразд! Це востаннє! Йдіть!

Вони вийшли з контори, і Хронь, підморгнувши Андрієві, повів його до прохідної, де сидів старий Альбер. Цей дідуган відав усім хазяйством, автосервісом, постачанням і реалізацією, клієнтами й рекламою. Словом, директор-адміністратор.

— Цей механічний контролер важить без малого півтора пуди. Його треба носити цілу ніч не присідаючи… Бачите стрілку? За час вашого чергування вона має двічі обійти по колу, для цього вам треба шістнадцять разів обійти всю територію і в позначених на схемі місцях оцим штуцером повернути…

— У годиннику? — спитав Андрій.

— Ні, мосьє, у гнізді, яке вмонтовано в стіну. Звідти контролер отримає імпульс електричного струму і стрілка перебіжить до наступної цифри. На ранок, коли ви здаватимете мені чергування, я розкрию контролер і дістану оцю картку, на якій буде відмічено ваш маршрут, а отже, і вашу сумлінність у роботі. Вам усе зрозуміло? До речі, як накажете вас звати?

— Андрій…

— О, зовсім французьке ім'я… Мого сина теж звали Анрі… — Старий скрушно похитав головою. Гіркий клубок підкотився йому до горла. Скільки вже довелося йому бачити цих нещасних слов'янських хлопців. Хронь з Павелком перетворили майстерню мадам Ляпуль на пересильний пункт. Та й сама Симона не від того, щоб зірвати добрий куш, адже кожен кандидат до американської розвідшколи, який потрапляє в павутину хитромудрого Павелка, приносить їй немалі гроші. Старий Альбер намагався не перейматися співчуттям до тих невдах, але цей Анрі…

— Відпочивайте, Анрі… Вам заступати о десятій вечора. Ну, як вам наш контролер? Американська новинка! Ідіть поспіть трохи, бо ця штука не дасть вам не те що поспати, а навіть присісти.

Так воно й було. Перший час він ледве встигав оббігати два поверхи слідом за німецькою вівчаркою, а коли після зміни приходив на свою мансарду, падав на постіль мертвий. Через тиждень-другий почав потроху звикати. Чергування вже не так виснажувало.

… Стрілка на годиннику над прохідною показувала рівно десяту, і Андрій, загасивши сигарету, підвівся. Альбер сидів у прохідній і щось писав. Кинувши байдужий погляд на Андрія, він сказав:

— Сьогодні десь опівночі має заїхати «роллс-ройс», той, що кілька днів стояв на третьому підйомнику. Його на якийсь час випросив у мадам механік. Ключ у нього є… Ти простеж, щоб машина стояла на місці й ніхто не вештався тут серед ночі. Зрозумів?

— Так, мосьє, Альбер… Усе буде, як годиться, не турбуйтесь, — відповів Андрій і поспішив з контролером на плечі в цех першого поверху.

— Зачекай, — покликав його старий. — Тобі тут лист.

У Андрія застрибало серце. Невже з посольства?!

— Хто приніс? Звідки?

— Черниця… Вся в чорному і голова труситься…

— Боже, сестра Марселіна…

— Саме так вона себе й назвала.

— А де ж вона?

— Поїхала…

— Чому ж ви не дали їй мою адресу?

— Я пробував це зробити, але вона сказала, що до одиноких чоловіків принципово не заходить. Боїться гріха.

Вже увімкнувши свого «погонича», глянув на конверт. Лист був з Мюнхена від Марти. Кортіло прочитати, та згадав, що треба бігти до другого пункту відмітки. Розмова з Альбером забрала час, і тепер його треба було надолужувати. Сховав листа і рушив далі. «Прочитаю вдома або після зміни у сквері. Ще треба випустити собаку…»

Коли підіймався на другий поверх, побачив, що Альбер замикає прохідну з вулиці. Зараз він засуне руки до кишені і, задерши голову, подасться геть. Він згадав, що ключ від «погонича» старий повісив над конторкою. А двері ж із гаража до прохідної не замикаються. Там стоїть телефон, яким сторож має скористатися на випадок тривоги.

Дуже кортіло прочитати листа, але цей клятий «погонич» не дає спокійно посидіти ні хвилини. Треба його вимкнути. А вимкнути можна тільки тим ключем, що висить зараз над конторкою старого Альбера. Спокуса була надто великою. Швидко спустившись на перший поверх, Андрій заскочив до прохідної, вхопив ключ і вимкнув механічного контролера. Опустився на стілець і витер з лоба піт. Тепер можна спокійно прочитати листа, а позначки на внутрішній платівці «погонича» він зробить на місці.

«Добрий день, Андре! — писала Марта. — Я дуже рада, що ви подали про себе вісточку. Рада й водночас засмучена тим, як повелася з вами доля. Адже всі ми вважали, що ви давно вже вдома. Ми навіть сперечалися з Віллі. Він усе твердив: ви не пишете тому, що забули про нас. Я ж була певна — напишете… Цілий день я ходила під враженням од вашого листа. Ні, доля таки жорстока і несправедлива: порядних людей веде тернистим шляхом горя і бід, а людський пустоцвіт обдаровує…»

До воріт підкотив «роллс-ройс». Андрій занепокоївся.

Не хотілося, щоб Хронь бачив його в конторі, за столом Альбера, тоді як його місце зараз було на сторожовому маршруті. Але ті, біля воріт, здається, були дуже заклопотані й не помічали його. Двоє одразу, як тільки машина зупинилась, вискочили й подалися геть. У одного в руках був шкіряний чемодан, другий тяг дві важкі валізи. Перейшли вулицю і зникли у під'їзді будинку номер сім. В одному з них Андрій упізнав Павелка. Тим часом Хронь уже заганяв у ворота машину. Щоб не зустрітися з ним біля прохідної, Андрій подався на другий поверх. «Погонича» наладнати як слід часу не було, і він просто притулив кришку, а ключа сунув до кишені. На перший поверх спустився з виглядом людини, яка сумлінно виконує свій службовий обов'язок. Механік саме піднімав машину. Могутня рука гідравлічного підйомника схопила «роллс-ройс» знизу за раму й підняла на рівень людського зросту, як піднімають пудові гирі. Довга сигара кузова ще злегка похитувалась, а Хронь уже поспішав на другий поверх. На сходах вони зіткнулися.

— Ти куди? — спитав Андрій. — Вихід через прохідну.

— Знаю… — кинув Хронь, відсторонив його і подався далі.

— Альбер сказав, щоб ти тут не вештався… — кинув йому вслід Андрій.

— Іди ти зі своїм Альбером!.. — вилаявся механік. Не оглядаючись, він підтюпцем побіг між машинами, що стояли на другому поверсі на стендах у різних стадіях монтажу. На сходах на нього чекала мадам Симона. Про що вона говорила з Хронем, Андрій не чув, але коли механік передав хазяйці обшиту шкірою коробку й вона чимось незадоволена крикнула: «Мені належить третина! Чуєш? Тре-ти-на!» — цього він не почути не міг. Мадам жбурнула Хроневі принесену коробку і рушила на своє «небо». Механік щось довго збирав на сходах, клянучи всіх і все підряд, потім швидко покинув майстерню. Андрій з полегкістю зітхнув. «Слава богу, тепер можна буде спокійно дочитати листа й знову запустити на маршрут «погонича». Симона сьогодні, певне, вже не спуститься більше — не той настрій… Бажаючи переконатись, що так воно і є, підійшов до сходів, прислухався. Нагорі було тихо. В цю мить його увагу привернула якась блискуча річ у щілині під нижньою сходинкою. Нагнувся і підняв… золоту обручку з діамантом. «Звідки вона тут? Мабуть, загубила хазяйка. Така, здається, була у неї на середньому пальці лівої руки… А може, й не така, може, то Хронь?.. Може, з його коробки випала, коли Симона жбурнула її йому межи очі… Але звідки коштовна обручка у Хроня? Та він зроду-віку такої не мав».

Андрій знову зайшов до прохідної, проте світла не вмикав, вмостившись з листом біля вікна, за яким на тротуарі стояв вуличний ліхтар. Однак дочитати листа в цю ніч йому не судилося. Несподівано до воріт підлетіла поліцейська машина. З неї вискочили якісь молодики в цивільному і прожогом кинулись до прохідної, затарабанили в двері. Андрій розгубився. Відчиняти чи ні? Не відчинити — означало накликати на себе гнів поліції, а для нього, що не мав тут прав громадянства, це було вельми небажано — могли вислати за межі Франції. А відчинити — порушити наказ мадам Симони, що суворо забороняла впускати поліцію без нагальної потреби. За таке можна позбутися місця, заробітку, помешкання. З двох бід вибирають меншу, і Андрій пішов відчиняти.

Як тільки повернув у замку ключ, двері різко розчинилися і притисли його до стіни. Повз нього з пістолетами напоготові пробігли троє. Четвертий, видно, комісар, зупинився біля Андрія, увімкнув світло, зміряв його оцінюючим поглядом і запитав.

— До вас недавно заїхала машина, де вона?

Андрій мовчав, не знаючи, що відповідати. В цеху загавкав сторожовий пес. Звідти почулися голоси, хтось лаявся, хтось кричав на собаку.

— Що тут відбувається, Анрі? — почувся згори голос мадам Симони. Вона спускалася по сходах у напівпрозорому пеньюарі, з сигаретою в зубах. Комісар виступив наперед.

— Пробачте, мадам, але ми змушені були потурбувати вас серед ночі.

— А-а… Це ви… Слухаю вас, панове.

— Кілька годин тому пограбували ювелірний салон Маркуса.

— Йому таки не щастить, бідоласі Маркусу.

— «Роллс-ройс», на якому втекли грабіжники, півгодини тому заїхав до вашого гаража.

— Невже? — мадам Симона спитала про це так, ніби не знала про відвідини Хроня, ніби не сама дозволила йому взяти чужу машину, ніби не вимагала щойно від грабіжників третину. Андрій дивився на неї і дивувався витримці, з якою вона розмовляла з комісаром. Сам він тремтів кожною клітиною, тремтів від того, що в кишені його куртки зараз лежала та клята обручка. «І треба ж було мені її побачити, треба ж було, дурневі, підняти?» У грудях, де ще недавно сиділа куля, нестерпно запекло.

— Ми змушені вчинити обшук, — сказав комісар поліції.

— Починайте, коли ласка… А ви, комісаре, може, підніметесь тим часом до мене?.. Я пригощу вас гарною кавою.

— Дякую, мадам… Не час. Маркус зчинив такий лемент. Дзвонили з муніципалітету.

— Що це він? Здається, міг би й звикнути, не вперше грабують, — чарівно всміхнулася мадам Симона. — Ну що ж, тоді дозвольте мені піти… Тут протяг, а я тільки-но з постелі…

— Мадам, кілька запитань.

— Прошу… Але швидше, бо я мерзну, — вона пересмикнула плечима;

— Сьогодні ця машина, — комісар показав на «роллс-ройс», — виїжджала з гаража. Хто нею користувався? Коли вона повернулася назад?

— Кожна машина після ремонту проходить обкатку. Цим займається механік Хронь… Тобто мосьє Хроневич. А коли повернулася, вам точніше скаже мій сторож.

— Десь півгодини тому… — тихо промовив Андрій.

— Адресу вашого механіка можете назвати?

— Анрі, покажіть їм книгу, де записані адреси всіх співробітників майстерні. У вас усе, мосьє комісар?

— Так, мадам, усе… Я вас більше не затримую. Хазяйка рушила по сходах, звабливо похитуючи затягнутими в лискучий шовк стегнами.

— У машині нічого, — доповів комісарові хтось з агентів.

— Ходімо!

На прохідній Андрій дістав з Альберової конторки книгу й показав, де записано адресу Хроня. Поліцейські сіли в машину і поїхали. Справжній страх обпік Андріїв мозок лише тепер. Він відчув, як тремтять у нього ноги. Сів і затулив долонями лице.

— Що, злякався, хлопчику? — Мадам Симона переступила поріг і сперлась ліктями на конторку. — Давай сюди обручку.

Її тон виключав заперечення. Андрій дістав з кишені перстень і поклав перед хазяйкою.

— Це Хронь… Він привіз… А коли ви…

— О, мосьє Хроневич виявився кмітливішим, ніж я про нього думала. Та й любий Павелко не такий уже дурень… Якщо їм пощастить без пригод перебратись через кордон…

— А коли спіймають?

— Каторжна тюрма… І це було б справедливою карою тим пройдисвітам, які обібрали мене й, певне, вже накипали п'ятами. Тепер треба буде шукати нового механіка… А такого вербувальника, як Павелко, амі не скоро матимуть. То був таланті

Мадам крутила в пальцях обручку, милуючись блиском діаманта. Говорила вона лагідно, ніби шукала співчуття, ніби радилася з Андрієм, як їй вийти із скрутного становища.

— Ти вже вибач, любий, але тепер тобі доведеться вибирати: десять років каторжної тюрми або розвідшкола амі.

— Яких десять років? За що?! Перстень лежав під вашими сходами!

— Знаю, любий… Та, на жаль, поліція про те не знає. У тебе немає алібі, хлопчику. Я змушена буду сказати комісарові, що ти був з ними, з Хронем і Павелком, там, у Маркуса.

— Я був тут! — закричав їй в лице Андрій. — Не плутайте мене до них! Я не грабіжник! І вам не вдасться…

— О, ця слов'янська віра в справедливість… Тобі не треба було розкривати «контролера». Ти сам позбавив себе алібі… За все в житті доводиться платити… Та не засмучуйся, любий, подумай. Що ти, зрештою, втрачаєш? Свободу? А чи ти її мав? А там заробиш купу грошей і станеш вільним і незалежним. Та й мені американці щось там за тебе заплатять. От ми й будемо квити, ніхто не лишиться в накладі…

— Паскуда! — вирвалось в Андрія. Він рвонувся до неї, але тут-таки зупинився, побачивши за дверима конторки дві високі постаті. То були особисті охоронці мадам Симони Ляпуль.

— Ну, то як? — пролунав її спокійний голос. — Що вибираєш: каторжну тюрму чи розвідшколу амі?

Розділ сьомий ЧОРНОЮ СТЕЖКОЮ

У надвечірніх сутінках, що разом з важким холодним туманом насувалися з гір Швабської Юри, дорогою на Базель без вогнів поспішав забрьоханий «хорх». Поруч з шофером, тримаючи напоготові автомат, сидів похмурий молодик і пильнував дорогу. Вона звивалася між скелями, спускаючись до міста, що примудрилося влягтися на кордоні одразу трьох держав. Згори було видно Рейн і наїжачений кранами порт, до якого з усіх боків збігалися нитки залізничних колій. Річка, що брала початок від альпійських льодовиків десь аж під Сен-Готардом, ставала судноплавною лише звідси, від Базеля.

Сухорлявий чоловік з жовтим лицем аскета, що сидів позаду між двома охоронцями-драбантами, знав, що кожен з них заприсягнувся на випадок чого затулити його, чолового провідника організації, власним тілом, однак про всяк випадок і сам тримав руку на парабелумі, не зводячи очей з дороги. Важкий погляд мали ті холодні сірі очі. Колись вони були здатні паралізувати волю, підкоряти, робити людей вірними, прикутими до нього на все життя. Та поступово втратили магічну силу. На дні чорних, схожих на провалля зіниць почав накопичуватися страх. Уже стільки років не міг його позбутись. «А шляк би його трафив! Най уже там, у краї, за кожним кущем ввижались енкаведисти, а тут, на цій безлюдній дорозі, чому не полишає гидке передчуття? Адже, крім мене, жодна душа в Мюнхені не відала про цей несподіваний вояж. Виходить, нема кому чатувати на мене у цій гірській місцині!» Проте серце чомусь не хотіло слухатись тверезого розуму і все котилось кудись у морок, стискаючись від жаху при кожній звивині дороги.

Рідко, проте й до нього, Степана Бандери, приходили важкі невідпорні питання: у чому сенс власного життя? Хотів того чи ні, а доводилося шукати відповіді… В накреслені на штандартах гасла ніколи не вірив. Давно зневіривсь і в можливості здійснити ті маячні ідеї, які з незрозумілих для нього самого причин усе ще утримували людей в організації. Після стількох років різні, кривавих сутичок, трупів, через які переступив, продершись до влади, ставши на чолі проводу, зрозумів усю марноту жертв і зусиль. Колись він кричав, налягаючи на горло, що порятунок у тому, аби вчасно відколоти здорову гілку від мертвої і прищепити на життєдайний стовбур українського древа. Тепер про це кричать інші і вже його самого та його прихильників називають мертвяками. Микола Лебедь, права рука, відсахнувся, зрадив, започаткував свою фалангу. Ні, людям вірити не можна! Та, власне, він ніколи їм і не вірив. Ненавидів і боявся кожного, з ким доводилося стикатися на потаємних стежках, якими всі ці роки вела його зрадлива доля. Ще з малих літ його пойняло невситиме честолюбство. Кволий і хирлявий від народження, він горів бажанням підкоряти собі сильних. Не маючи широкої освіти, він умлівав від насолоди, коли тримав у руках долю вчених та мудрих достойників. Розумів ницість подібних почуттів, знав, що все те не від багатства душі, проте не вмів та й не хотів утримувати себе від втіхи, яку давала йому влада. Вона п'янила його слабку голову, полонила й виповнювала порожнечу душі. Однак усе те з роками втомило, безглуздя безконечної боротьби за владу, за чільне місце в проводі спустошило, пригасило й ту пекельну жагу юності. Зрештою набрид і сам собі.

Стиснув кулаки, відхилився назад, опустив обважнілі повіки. Він уже не вперше був тут, у цих мальовничих горах. Років п'ять тому йому довелося стояти на палубі невеличкого пароплава «Лорелея» і слухати пісеньку про підступну рейнську русалку. Поруч тоді був Ріко. Вони поверталися з Базеля, де в сейфах місцевого відділення «Швейцаріше банкгезельшафт» залишили кругленьку суму — сорок п'ять мільйонів совітських карбованців. Гроші були з тих таємних відшкодувань, які відомство Канаріса через довірену особу адмірала Ріко Ярого надало проводу для розвою організації. То було літо сорокового року. Сповнені стількох райдужних надій, вони готувались до походу на радянський схід. З Базеля тоді поспішали до Нюрнберга. Ріхард фон Ярий, що належав до шютцштафен, так званої лейб-гвардії фюрера, запросив його на партайленд. Під грім барабанів, під пронизливе верещання дудок вулицями стародавнього міста тяглися і тяглися безконечні факельцуге. На стадіоні, де зібралося близько трьохсот тисяч наці, Гітлер промовляв з велетенського білого куба, оздобленого золотим орлом. Громовим голосом закликав повернути очі на Схід, де лежав неозорий життєвий простір для арійців. Так він тоді і сказав: для арійців! Тоді вони сподівалися, що і їм, українським націоналістам, які вже між собою величали один одного «наці», відломиться бодай шматок з того велетенського пирога. Фюрер тоді сказав недвозначно: всі, хто не згоден з його планами колонізації Сходу, будуть знищені. Не хотілося думати, що це стосуватиметься і українців, бо не вірилося, що його земляки, вже так глибоко пройняті більшовицькими ідеями, нікого не захочуть мати собі за пана — ні фюрера, ні його, Степана Бандеру, що виступав за самостійність під німецькою орудою. Голота в краї так розперезалася, що за примарну свободу готова була будь-кому відірвати голову…

Тисячолітній рейх проіснував неповних десять років. Сьогодні у Нюрнберзі судять націонал-соціалізм, мало не вся Європа під більшовиками, а на берегах Рейну, мабуть, і досі співають сентиментальну пісеньку. «Краса її заманить у вир води тебе, а пісня одурманить І з розуму зведе…» Все впало, розлетілося на друзки, а пісенька живе. «В ній криється справжній німецький дух. Вона переживе і нас з тобою!» Здається, так тоді сказав Ріко. О, Ріко Ярий знав, що говорив. На відміну від інших абверівців, знав, чого прагнув. В його натурі завжди переважала жорстка поміркованість. Це на його ідею він тоді піддався: цілком таємно, не розкриваючи того навіть перед найвірнішими людьми з проводу, покласти отримані від адмірала Канарка мільйони до швейцарського банку з правом вибирати з рахунку лише їм двом, йому й Ріко. Тепер, після стількох непоправних поразок, коли надії на самостійний український престол розбиті вщент, з лихою бідою діставшись до Мюнхена, він мусить віддати належне завбачливості Ярого, подякувати цьому старому лисові, що напоумив надійно заховати гроші. Та, певне, після численних девальвацій від тих мільйонів лишилось небагато.

Сумні часи настали, все падає в ціні. Поплічники розбігаються хто куди, ідеї, гасла продають за безцінь, спішать відмитися, щоб, бува, англійці або, не дай боже, американці не згадали про зв'язки з абвером, не зарахували до колабораціоністів. А колись один поперед одним бігли по ласку до фон Патціга, із шкіри пнулись, аби запросили на віллу Фалькензеє до того ж таки Ріко Ярого. Ех, та що говорити. Тепер вони пнуться перед тими, хто більше дасть. Та най біжать наввипередки, най посилають за його спиною емісарів, його час іще прийде… Не вічно дорікатимуть колабораціонізмом. Он Черчілль у Фултоні вже показав, де чий інтерес. Треба лиш міцніше вчепитися за Мюнхен, вкорінитись на баварськім грунті й чекати. Слава Йсу, що хоч сюди не докотилася совітська армія. Кордони вже ніби усталились, то треба осідати, влаштовуватись надовго, налагоджувати організаційну мережу і все таке інше, щоб бути здатними до роботи, до будь-якої роботи проти совітів.

Потрібні гроші… Завжди і всюди гроші. Даром їх не давали у абвері, не дадуть і в «Сі Ай Сі». Матимемо товар, то будуть і покупці. Американці грошовиті, обібрали півсвіту. Англійцям з ними не тягатися. Куди їм… Ох, гроші! Як вони зараз потрібні!.. А Климишин за нецілий рік допровадив фінанси закордонних частин до повної руїни. Золотий і діамантовий скарб організації збирався у краї за німців. Екзекуції, розправи над вороже настроєними, збільшовиченими елементами. До того було прилучено мізерію — внески членів і симпатиків. Прилучено так, про людське око, щоб надати іншого звучання акції вилучення, щоб не гавкали про розбій і грабунки. Зносились ті мідяки на заклик проводу з вірою в те, що внески підуть на розвій організації, на поліпшення долі пригніченого окупантом дядька-сіроми, а цей несамовитий бабій Климишин пустив усе за вітром. Коли бойовики вихопили скарб з рук Зенона Марцюка, що поплівся був за Лебедем до опозиції, в касі ще було доста і грошей, і коштовностей. А зараз лишилися тільки безконечні стовпці цифр. Щоб затерти сліди, спритний Климишин повиривав картки з фінансових каталогів, а інші записи заляпав чорнилом так, що й сам дідько не зміг би збагнути — які суми, коли й на що були видані. Климишин намилився тікати за океан, а туди з голими руками не поткнешся. Отож скрині організаційного майна було спритно перетворено на валізи з посагом дружини та приватного скарбу рідного брата Климишина. І де він тієї алхімії вивчився. Стільки років був вірним драбантом, завжди під рукою. Тихий, без амбіцій, і ось маєш.

Збанкрутіння фінансової референтури стало фактом. Суд над Климишиним, якого вимагали члени Центрального проводу, погрожував широким розголосом, що дасть у руки опозиції вагомі аргументи для компрометації чолового провідника. Треба було терміново латати дірку. Бодай очі замилити тим крикунам з безпеки, що вже взялися тягти з Климишина жили. Коби не встряв у ту справу, ви-тягли б усе до останньої нитки, і з'ясувалося б, що і його писок у пір'ячку. Ні, тут вагатись ніколи. На карту поставлено життя. Оце він і є той чорний день, на який вони з Ріко поклали до банку абверівські мільйони. Саме по них він і поспішав зараз до базельського відділення «Швейцаріше банкгезельшафт».

— Сховайте зброю, — кинув бойовикам. — Зараз кордон…

Драбанти мовчки виконали наказ. Шофер притишив хід лімузина і засунув під вітрове скло довгасту картку американської перепустки. На жовтому тлі червоніли дві магічні літери «МР» — абревіатура військової поліції. Для прикордонників швейцарської сторони цього виявилось досить. Перевіряти «хорх» не наважились. Переглянули документи шофера, звірили номер машини, відкозиряли й підняли шлагбаум. Невдовзі лімузин уже котив центральною вулицею, наближаючись до банкової площі. На ратушній вежі видзвонювали куранти. Стрілки показували за чверть сьому за середньоєвропейським часом. З глибини площі накотилося сіре кам'яне громаддя банку, сяйнуло в кабіну матовим світлом ліхтарів, що велетенськими кулями звисали обабіч високих, закутих у мідь дверей. До закриття лишалося менше як чверть години.

— Блокуйте вхід, і коли що… — він блиснув оком на того, що сидів попереду. — Бовкун, виходь і стань коло машини. А ви вдвох, як розійдетесь, то далі ліхтарів не потикайтесь. Пильнуйте лиш, щоб хто з наших любих знайомців тут не об'явився.

Драбанти повискакували з машини і зайняли позицію, як було наказано. Вони мали ще краківський вишкіл і добре знали свою роботу. Шофер і той дістав з кишені парабелум, поклав його на коліно і прикрив капелюхом. Перехожих перед банком було обмаль. Якийсь пан пройшов повз машину; стареньке подружжя, підтримуючи одне одного, зійшло сходами; струнке дівча вибігло з дверей і кинулось до скверу, де на неї чекав кавалер.

Степан Бандера поглянув на годинник. Лишалось дванадцять хвилин. Ще раз визирнув у всі вікна, похапцем перехрестився і боком вислизнув з «хорха». Помчав сходами через два на третій і в одну мить зник за дверима банку.

Зала була високою. Масивні мармурові опори підтримували скляну, оздоблену кольоровими вітражами стелю. З неї звисали чотири кришталеві люстри, що виливали з численних світильників потоки, як йому здалося, надто яскравого світла. Першої миті воно засліпило йому очі. Почувався так, ніби з морської безодні, де панувала напівтемрява, його раптом викинуло на сонячний берег. Боявся, що всі відвідувачі й клерки банку вже підозріливо дивляться на нього. Однак до запізнілого клієнта нікому не було діла. Кожен з тих, що були зараз у залі, поспішав завершити свої справи до закриття. Давня звичка конспіратора все ж примусила його стати за колону й роздивитись навколо. Відвідувачів у залі було небагато, здебільшого ті, кого в Німеччині величають «міттельштам» — респектабельні обивателі.

Пересвідчившись, що йому нічого не загрожує, потроху заспокоївся і попрямував до знайомого віконечка. Нахилившись, просунув у нього свого хрящуватого носа, притишено вимовив номер рахунку. Незворушне лице клерка на мить застигло в задумі.

— Пробачте, я рідко помиляюсь, однак… Здається, тижнів три тому я мав приємність… Айн момент, зараз перевіримо. Сподіваюсь, пан не гніватиметься, якщо цього разу мене таки зрадила пам'ять…

Він був втіленням ввічливості, цей старий шкарбан з брунатним, поораним зморшками лицем. Клерк натиснув якісь кнопки маніпулятора, і з стіни вискочила потрібна скринька. Довгі пальці, немов по клавішах, пробігли по корінцях і враз висмикнули цупку картонну картку. Переконавшись, що знайшов саме те, що шукав, клерк повернувся до столу. На його обличчі блукала вдоволена посмішка.

— От бачите, пам'ять мене не зраджує, а це в моєму віці дуже важливо. — Старий опустився на стілець і з достоїнством вів далі: — Сподіваюсь, панові відомо, що цим рахунком можуть з однаковими правами користуватися двоє?

— Відомо…

— Тоді… — він пожував губами. — Мій обов'язок повідомити вас, що названий вами рахунок закрито.

— Чому?!

— Тому, що ваш компаньйон три тижні тому зняв з нього все…

В залі пролунав різкий дзвоник. Старий заметушився, поглянув на годинник. З тою ж запобігливо-ввічливою посмішкою зачинив перед носом відвідувача забрані гратами дверцята.

— Пробачте, за п'ять хвилин банк буде зачинено…

Бандера стояв, ніби у воду опущений. «Забрав! Все до останнього… Ріко Ярий забрав гроші!» Холодний їжак покотився спиною. Спересердя так хряснув кулаком у дубову панель, аж загуло. Клерк нахилився до віконечка, запитав крізь грати:

— Пан має якісь претензії до банку?

— Ні… — видихнув. Від люті лице йому пожовкло ще більше й зараз скидалося на воскову маску мерця. «Ріко забрав гроші! Забрав таємно, не обмовився і словом. Чи він уже вирішив, що мене ті угевеерівські горобці загребли аж по саму маківку? Ні, шановний, рано ти кинувся по схованках та схронах по мої набутки. Я ще маю зуби!» Згорбився і, не звертаючи уваги на клерка, що свердлив його через вічко ґрат здивованим оком, рушив до виходу. «Обійшов, круг пальця обвів друзяка Ріко. Ну, стривай, я витрясу з тебе ті гроші, а коли ні, то витрясу душу з твого грішного тіла!»

Він уже наближався до дверей, коли серед відвідувачів, що після дзвоника поспішали залишити приміщення банку, раптом помітив двох знайомих йому добродіїв.

«О, господи, навіщо ти привів на мої стежки цих нещасних. Адже ти добре знаєш — я мушу прибирати свідків. Я ж просив тебе, милосердний ти наш…» Перш ніж чинити над кимось розправу, мав звичку звернутися до бога. Перейняв її від рідного батечка. Панотець теж, перш ніж покласти на ослона й відшмагати різками своє чадо, зводив до неба руки й голосно просив пробачення у вседержителя.

Тим часом добродії встигли пропхатись у коловорот скляних дверей. Ще кілька кроків і вислизнуть геть. Скреготнув зубами, ліктем відштовхнув якогось миршавого панка і став у тих двох за спиною. Тепер мав змогу розгледіти кожного з них зблизька. Так і є… Високий, кощавий дідуган — не хто інший як ясновельможний пан Карпо Кислицький. Він знав його ще з тих часів, коли той, намазавши п'яти салом, дременув од совітів до Львова. А другий достеменно емісар Лебедя — Кряква. «Це ж, певне, вони, голуби сизенькі, повертаються з Берна. Вранці Стецько говорив про їхні наміри вийти на шефа відділу американських стратегічних служб містера Хемфрі. З усього видно, що вийшли, бо вже й гонорар ділять. Цікаво, якою валютою нині платять американці, доларами чи окупаційними марками?» Заглянув через плече Кислицького і, помітивши у того-в руці чималеньку пачку доларів, процідив крізь зуби:

— Поздоровляю, мосці пане, маєте добрий заробок і в ходовій валюті.

Кислицький глипнув на голос і остовпів. Кряква, уздрівши Бандеру, мов в'юн, чкурнув між людей і вмить опинився за дверима.

— Прошу ласкаво, — звернувся до Кислицького і жестом запросив до виходу. Дуло пістолета, якого тримав у кишені, теж показувало на двері.

— Я, Степцю… Степанцю, я…

— Ще наговоримось, — обірвав старого. Коловорот випхнув їх на вулицю. Кряква метнувся зі сходів і кинувся навтьоки, та, певне, не помітив бойовика, що стояв за ліхтарем. Вони зустрілися ніс до носа. Кряква скрикнув і вистрелив. Бойовик упав на асфальт. Бандера спокійно прицілився через лікоть і спустив курок. Емісар Лебедя, що біг через вулицю до рятівних кущів скверу, нараз ніби спіткнувся. Тут його прошила автоматна черга. Падаючи, він усе ж встигнув вистрелити в Бандеру. Пухир ліхтаря, що висів у того над головою, луснув і з шурхотом і дзвоном осипався на сходи. Другий ліхтар, здавалося, розлетівся сам по собі. Стало темно. Лише червоно миготіла над дверима банку лампочка сигнальної системи. Хтось із клерків з переляку увімкнув сигнал тривоги.

— Лягай! — заревів бойовик. Кулі з його автомата продзижчали над головами і з пекельним реготом уп'ялися в камінну стіну. Люди попадали на землю.

— Беріть цього й геть звідси!

Кислицького заштовхали в машину.

— Рушай!

«Хорх» ревнув потужним мотором і помчав від банку, до якого, завиваючи сиренами, вже поспішали поліцейські машини. Для певності водій переїхав Крякву. Підхоплений вихором, услід лімузина покотився новенький капелюх, куплений, певне, з нагоди візиту до містера Хемфрі.

«Треба було б забрати того хлопця… — подумав Бандера про вірного драбанта, тіло якого лишилося на асфальті, під розбитим ліхтарем. — Та вже нехай поховають за рахунок муніципальної поліції».

Кордон переїхали на диво спокійно. Наряд на КП ще не встиг змінитися. До «хорха» підійшли ті самі прикордонники. Бовкун нахилився до автомата, що лежав у нього під ногами. Однак офіцер байдуже глянув через вітрове скло і, мабуть, упізнав шофера. Щось буркнув сержантові. Той ствердно кивнув головою і підняв шлагбаум. Поволі набираючи швидкість, лімузин рушив на німецьку сторону.

— Слава Йсу, проскочили, — витираючи піт з чола, кинув водій.

— Певне, поліція ще не встигла повідомити, — відказав йому Бовкун.

— Вони ще не скоро доберуть, що там у них біля банку скоїлось, — вставив і своє слово третій бойовик, що сидів поруч з чоловим на задньому сидінні.

— А наш пан провідник таки гостре око мають, — зиркнувши назад, улесливо посміхнувся водій. — З першого пострілу поклали…

Бандера не підтримав розмови, хоч ті слова були йому приємні.

— Та вони й не думали за нами бігти, — сказав Бовкун. — їм аби банк не пограбували. То там ті поліцаї, що банки стережуть… Яке їм діло до того, що хтось там на вулиці пальнув раз-другий чи хтось когось забив… Тут зара' частенько стріляють і свої, і чужі…

— Помовчіть, філозопи, — хрипко мовив Бандера. Він і сам думав про стрілянину біля банку. «Ото надав мене дідько… Ну, побачив, що виходять, то хай би собі йшли до бісової мами. Так ні, наробив шелесту, тепер поліція на хвіст сяде. А мо', й справді не довідаються, хто ті двоє? Документів правдивих жоден з них не має. Однак преса. Кляті писаки докопаються… Та навряд чи містер Хемфрі виявлятиме зацікавленість долею якогось зайшлого Крякви, що, мабуть, і сам забув своє справжнє ім'я… А панові Кислицькому рота доведеться заткнути».

Якийсь час їхали мовчки, потім Бандера спитав старого:

— То як приймав вас містер Хемфрі?

— Ти про що, Степцю? Бачить бог…

— Ти думаєш, старий псюхо, що я не знаю про твій вояж до Берна? Думаєш, нам невідомо, що саме через тебе запроданець Лебедь намагається втертися в довір'я до шефа американської стратегічної служби? Все нам відомо! Сядь і говори мені все, як перед богом!

— А коли таке було, щоб я тобі брехав? Та бий мене сила божа!.. Лебедь прислав Крякву з грипсом. Просив зарепрезентувати його інтереси перед… Я через Дайна-Рябчука звів його емісара з генералом Керком, а далі вже за його наказом виїхали до Берна, де зустрілися з містером Хемфрі.

— Про що йшла мова?

— Їх цікавить правдива інформація з краю: військова, економічна, політична і всяка інша. За неї вони обіцяють добрі гроші…

— І Лебедь має таку інформацію?

— Думаю, поки що ні, однак… сподівається мати…

— Яким чином?

Кислицький м'явся. Розумів, що вхопився за ниточку, яка могла врятувати йому життя. Він добре знав, Бандера не тримає біля себе людей непотрібних, тим паче тих, хто знає про нього «зайве». Гарячково міркуючи над тим, як повестися, старий затягував паузу.

— Говори, чого замовк?

— Пробач, Степцю… При свідках про таке не можу.

— У мене від хлопців таємниць нема, — промовив голосно, щоб чули всі.

— Перепрошую, то в тебе… А я не хочу, щоб завтра мене знайшли із зашморгом на шиї. Нехай зупинить… Вийдемо на повітря.

Бандера якусь хвилину думав. Старий аж упрів, чекаючи, що той скаже.

— Зупини, — торкнув водія за плече. В душі Кислицького забриніла надія.

«Хорх» стишив хід, пробіг, притираючись до узбіччя, ще кільканадцять метрів і став. Бандера прочинив дверцята, ступив на зволожений асфальт. У повітрі висіла мряка. Холодом обліпила лице, осіла на руки. Кислицького, який встиг уже кілька разів умерти й воскреснути, випхнули слідом. Припадаючи на ліву ногу, пошкандибав за провідником. Одійшли далеченько. Стали під ялицею. «І чого я тягаю за собою оцю руїну, — подумав Бандера, придивляючись до Кислицького. — Краще було б його замість Крякви… Той хоч і птиця, а подоїти можна».

— Говори, що мав сказати! — кинув, не криючи роздратування.

— Степцю, любий…

— Що це ти, шкарбан слинявий, завів: Степцю, Степцю… Я що з тобою, свиней пас?! Говори діло! Ну! — крикнув захриплим від люті голосом. Старий знітився, одсахнувся, ніби боявся, що його битимуть. Потім трохи опанував себе, зітхнув і, потираючи горло тремтячими пальцями, почав:

— Я, власне, про діло… Лебедь віддав американцям своїх хлопців.

— Як віддав? Скільки? Куди?

— На вишкіл… Десятеро пішли до Нюрнберга, а ще десятеро мають виїхати до Італії… Потім американці закинуть їх до краю. В такий спосіб Лебедь сподівається мати регулярну інформацію про совітський тил.

— Виходить, таки пустився берега… — очі чолового стали суціль чорними. — Продає людей організації! Ловко! Ловко! Ловкенько! І як же йому платять, тому ренегатові, в роздріб чи оптом?!

Бандера зблід, губи йому визміїлися й тремтіли від люті. Старий перелякався.

— Охолонь, прошу тебе… Згадай, що Лебедь очолює референтуру закордонних зв'язків твого проводу. Стосунки з американцями — його обов'язок. Хлопців готуватимуть професійні розвідники. Згодом вони стануть неабиякою силою в руках проводу. Твого проводу!

— Солодко співаєш, діду, а тим часом гроші течуть у кишеню до Лебедя!

— Зроби так, щоб вони текли до каси організації… — обережно порадив старий. Бандера глипнув на нього.

— Це завдяки тобі Лебедь втерся до американців! Зараз він чистенький, бо голосніше за інших горлає про мої зв'язки з абвером! А сам він де був? З чиїх рук годувався? Забув, — курва його мати! Я ще спитаю, де вони поділи совітські мільйони, які отримали від абверу в сорок третьому! І Лебедя, і Гриньоха спитаю!

Відчуваючи, що вести розмову далі в цій площині небезпечно, Кислицький поквапився повернути її на інше.

— Сьогодні, по обіді, як збирались до Хемфрі, надійшла звістка: радянське військове командування подало американцям ноту…

— Я про це ще вчора знав, ну то й що?!

— Вимагають приборкати наших по таборах Ді Пі.

— Ну, це вже їм зась! Руки короткі!

— А бач, простягають… Хтось їм вніс у вуха про той табір на Ляймі, про діпістів, яких ми вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау.

— Самі викручуйтесь… Який вас чорт пхав на ту операцію з совітським майором? Як вони американці, то вже, бач, краще за нас знають, що таке совітські фанати. Я тебе попереджав.

— Та і я ж не радив ставити на Крайніченка. Хіба не можна було одягти у радянську форму когось певнішого? Не послухали. Керк і зараз тримає того майора при собі. Пострахав карцером і знову… Як сир у маслі качається,

— Бачу, заздриш?

— А хто б не позаздрив? Комфорт, жіночка нівроку в'ється біля нього.

— Ти, я бачу, ще до дівчат ласий.

— Та то до слова… Я так думаю, що Керк тримає майора, бо ще сподівається на якийсь зиск, — сказав Кислицький, щоб знову повернути розмову в потрібне русло. — Там, на озері Топліц, недавно таке скоїлось! Експедиція, яку очолює сам Керк… Пліт, на якому було двоє водолазів, злетів у повітря. Клаптя не знайшли…

— Що вони там шукають? — запитав, думаючи про щось своє, Бандера.

— Та хіба вони скажуть… Витягли кілька ящиків з фальшивими фунтами, якісь папери, матриці…

— Що таке? — стріпнувся чоловий. — Які матриці?

— Фунтів і доларів…

— І доларів теж?

— А ти не знав?.. Я ж доповідав Лебедю, невже він приховав од тебе, — сказав Кислицький і прикусив язика.

— Знову Лебедь?! — скипів Бандера. — Владою чолового провідника наказую тобі: віднині доповідати мені про кожен крок цього перевертня. Я мушу знати про нього все: оточення, наміри, що думає, чим дише? І затям, помічу, що граєш на двох, скараю на горло! — в очах Бандери знову закипала лють. Кислицький болісно ковтнув слину. Страх пройняв до кісток.

— Господи милосердний, та хіба ж я… Та невже ти ще не маєш доказів моєї вірності? Стільки років вірою і правдою служу тобі.

— Ото знову завив, як пес на місяць!

— Та коби я знав, що Лебедь перед тобою криється, то сам би прийшов і все, як на сповіді… Не думав, що Микола Лебедь такий паскудник. Я йому все, а він тобі нічого. Весь час був такий вірний поплентач і на тобі, скурвився чоловік. Ну, коли так, то, певне, тобі варто знати, що… — старий затнувся. «Сказати чи не сказати?» — крутилося в голові. Він знав про Лебедя і його угевеерівців такс, що повідай він зараз про те Бандері, хтозна, чи не розрядить той свого парабелума йому в груди. Лебедь, Гриньох, Дарка Ребет та інші втаємничені члени ради опозиціонерів виношували плани повного повалення Бандери і його проводу. В колах опозиції, куди вхожий був і Карпо Кислицький (про що чоловий, певне, ще не знав), визрівала ідея мандата, який дав би повноваження представляти так звану воюючу Україну. Власне, текст мандата вже був готовий, шукали тільки такого впливового чоловіка, який згодився б піти до краю, розшукати там десь у схронах Василя Кука, умовити його підписати й передати бодай по радіо до Мюнхена. Однак діло стояло. Не вистачало дрібниці: по-перше, не було воюючої України, по-друге, не знаходилось і такого сміливця. У кожного, хто накивав п'ятами з України, були ще досить яскравими спогади про шалений вал, що котився зі Сходу і гнав їх аж до Берліна. Говорити про все те Бандері Кислицький не наважився. Вирішив одбутися меншим.

— Е-е… Так от я й кажу, що той підступник доручив мені добути з підвалів замку Торнау матриці доларів…

— Що?!

— Я кажу, Степцю… доручив мені добути матриці доларів.

— Та-ак… — Бандера збив на потилицю капелюха, ступив крок до старого й схопив його за барки. — Кажеш, цікавиться матрицями доларів? А навіщо вони йому?

— Їй-богу, не знаю… Не казав… Я й сам був запитав, так він одне лише кинув — знадобляться…

— Знадобляться!.. Ох, ще й як знадобляться… — В глибоких колодязях зіниць провідника затанцювали червоні чортики. Так принаймні здалося тієї миті Кислицькому. Він уже відчув, що хмару проносить стороною і блискавки шугають повз. зього. Похвалив себе за те, що не роздягся зі страху до спіднього. Адже був на грані того. Та ні, з цим параноїком треба завжди мати про запас масну кістку. Ще прийде час, поговоримо і про угевеерівський мандат, бо, з усього видно, Лебедь намагатиметься здійснити свій задум. Він уміє надавати дурницям вагомості і змісту бодай в очах своїх поплічників. А цей божевільний, в руках якого зараз моє життя, вже не має звідки брати інформацію. Політична розвідка його відкинула. Невже не годен додуматись — є військова, там не гребують і такими, як він. Не може того бути, щоб він не протоптав туди стежки. Ой, треба бути обережним. Не дозволяти собі кепкувати з того, хто в одну мить може відправити тебе на той світ і не здригнеться. Рано ще списувати Степана з рахунку… Боже правий, за які гріхи ти жбурнув мене у цей вертеп на старості літ?

Згадка про матриці фальшивих доларів невпізнанно змінила Бандеру. Хоч він і намагався приховати збудження, проте було видно — воно розпирає його. В сірих очах потепліло, там шугали вже не блискавки, а якісь спалахи сподівань, надій, втаємничених думок. Мертві воскові щоки набрали живого кольору. Він повеселішав і вже не дивився на свого «співбесідника» чортом, як донедавна. Кислицький осмілів.

— То як мені бути з тими матрицями? Добувати їх для Лебедя чи ні?

— Добувай, добувай…

Чоловий узяв Кислицького під руку і, як доброго знайомого, повів на дорогу. Про матриці більше не розпитував, подав знак драбантам.

— Добре, що ми з тобою здибалися… Ти не тримай зла, так воно склалося, хай йому трясця… Ти ось що: про нашу зустріч нікому ні слова. Зрозумів?

— А як спитають?

— Хто б не спитав, кажи: напали грабіжники. Хотіли забрати гроші. Кряква кинувся тікати і спіймав кулю, а ти, як усі, ліг на сходи. З поліцією зустрічатися не захотів. До Мюнхена дістався залізницею. Я тебе в Ульмі висаджу.

— Краще в Аусбурзі. Звідти прямий, без пересадки…

— Гаразд… І останнє. Сам до мене не поривайся, треба буде, покличу. Ти під шкуру до Лебедя глибше залазь. Можеш мене поливати, як потреба стане. Не ображусь, аби визнав, що вони там проти мене замишляють.

Підкотив «хорх». Бандера сам прочинив дверцята і запросив старого першим сідати до кабіни. Водій перезирнувся з Бовкуном. Метаморфоза, яка сталася з їхнім шефом за ці кілька хвилин, не могла не розбудити цікавості.

— Рушай…

Це було єдине слово, що його промовив Бандера впродовж усієї подальшої дороги. У Фрайбурзі проскочили мережаним мостом над Рейном і десь за годину-другу вже спускалися від перевалу в долину Дунаю. Далі, до самого Ульма, річка плигала з каменя на камінь, нуртувала під скелями, зривалася з високих порогів пінявими, голосистими водоспадами. Дорога місцями бігла поряд з її бурхливим потоком, і тоді у відкрите вікно лімузина вривалось вологе повітря, несучи пахощі альпійських луків. Коли ж пірнали в темні, пробиті в суцільному граніті тунелі, в машині пахло сіркою, неначе пекло було десь зовсім поряд. Біблейське пекло не лякало. В ньому було лиш сім кіл, а кожен з них пройшов уже значно більше.

Бандера сидів, схрестивши руки, дивився вперед на дорогу, і голова йому йшла обертом. Здається, доля давала непогану можливість скрутити в'язи опозиції. «Матриці, матриці… Лебедь тягне до них руки? Най тягне, най робить, що замислив. Треба лиш своїх людей йому для тої справи в помічники дати, а в усьому іншому — то ставка без програшу. Матиме Лебедь фальшиві долари, то поки не викриють, будемо користувати, а злапають, то все на його дурну голову впаде. Виставимо як злостивого фальшувальника, перед усім світом виставимо. Тоді всі оті Лопатинські, Ребети, Гриньохи розбіжаться од нього, як од чуми. Тоді й містер Хемфрі нікуди не дінеться, змушений буде мати справу з його бандерівським проводом. А поки що альтернатива одна — торувати стежку до військової розвідки. Це міцно й надовго. Провід уже мав з нею деякі контакти: Микола Климишин встановив зв'язок з штаб-квартирою американської військової розвідки у Франкфурті-на-Майні. Ці пани платять щедро. Правда, багато хто з хлопців встигли опинитися на шибениці, а то й просто наклали головами невідомо де і як… Та що поробиш, така вже в них доля. Зате організація має гроші, документи, авто, приміщення… Хоч і тут совіти забили клин! Поки не минеться галас навколо їхньої ноти, потикатися до Франкфурта з пропозиціями своїх послуг не варто. Доведеться, хоч як прикро, торувати стежку до містера Голіна. І як воно в нього так ловко вийшло: був офіцером абверу, величали гером, став працювати в «Сі Ай Сі», величають містером. Військова розвідка, бач, не рахується з «міжнародною громадською думкою» — офіцера «третього рейху», співробітника адмірала Канарка не побоялися взяти на службу, а ті чистоплюї з політичної тичуть тобі в носа колабораціонізмом. Дурисвіти, та й годі…»

Карпа Кислицького висадили, як і домовлялись, в Аусбурзі. Поблизу бангофу заправили баки бензином і рушили на Мюнхен.