Чорний лабіринт. Книга друга

Розділ перший ДІДОВА БУДА

Вранці Орест полаявся з Христиною. Почалося ніби з дурниці, а закінчилось бідою — зібрав свої речі, кинув у торбину окраєць хліба і геть з двору. А вона навіть у вікно за ним не виглянула, на поріг не вийшла. Отакий він їй милий та любий, отакий дорогий. А присягалася любити довіку. Ну, та тепер хай поживе сама зі своїм мудрим дідом, а він уже собі якось дасть раду. Як уже буде далі, життя покаже, а зараз аби швидше на грейдер вийти, а там, може, хто до райцентру підкине. Звідти на поїзд і на Броди, до своїх… Вже бачив, як прочиняє двері до рідної хати, як виснуть на ньому малі, а батько… Ні, батько навряд чи зрадіє. Він Христину любить…

— Ох, Христино, Христино, що ти наробила?

З мішанини думок, розпечених образою, намагався видобути хоч яку крихту здорового глузду, щоб виправдати те, що сталося, а пам'ять усе повертала до дріб'язкового: то щось сказала Христина, то він кинув їй дошкульне слово, то з печі озвався дід Оверко зі своїм постійним докором за те, що досі не віддав золота владі. А як його віддаси, коли воно вчепилось до тебе, наче хвороба. І день і ніч перед очима. Мана, та й годі. Коби знали, як воно йому пече, те золото, як він ним мучиться, то, певне, не говорили б і слова. А то як змовились: дід своєї править, Христина своєї, а все на одне звертає — на золото! Він уже й сам ладен його здихатись, та як поткнутися з тим до безпеки? Там перше, що спитають: чого стільки часу зволікав? Чого не приходив? Для кого беріг? Як на те відповіси?.. Їм що? Вони радять, а відповідати доведеться йому. З безпекою не жартують…

Щоб швидше дістатися до грейдера, Орест зійшов з лісової дороги на стежину. А та вилась, вилась поміж дерев і пропала. «Ото чортівня! Куди це я забрів? А таки правду кажуть, хто навпрошки ходить, той дома не ночує». Зупинився, сторожко дослухаючись. Так, ніби почулися йому попереду голоси. Де тут в цій дикій пущі було взятися людям? І хто вони? Ще трохи пройшов уперед, обережно розгортаючи гілля, і раптом побачив: на галявинці двоє, не військові, а з автоматами. Молодий сидить на пеньку, перевзувається; старіший чоловік стоїть поруч, щось жує. Стиха перемовляються.

— Слухай, а по того грипса, що ми під розп'яттям лишили, сьогодні прийдуть?

— То не наше діло. Ми віднесли, а візьмуть зв'язкові…

— Ходімо вже, Еней казав, обідати будемо в Кам'янці, а на вечерю до Калинівки всім гуртом… Там совіти розгулялись, як миші без кота. Треба їм хвоста підсмалити!

— Зачкай… Десь ніби гілка тріснула… — Молодший звів автомата в бік куща, за яким причаївся Орест.

— Та то тобі здалося, — мовив той, що жував. — Ходім, бо запізнимось на акцію. Еней нам того не подарує.

Вони рушили й за якусь мить зникли, а Орест іще довго сидів під кущем, не дихаючи. «Еней, Еней… — крутилося в голові. — Чи не той це Еней, що при штабі?.. Господи! Дякую тобі, всемилостивий боже, що одвів од моєї душі біду…» Підвівся, прислухався. Ніде нічого… Тільки вітер шепоче у кронах високих дерев, виспівує, перегукується безтурботне птаство. Пішов у протилежний бік, навмання, через зарості. «Я вже думав, що воно… А Еней, виходить, тут, у лісі, поруч з Дідовою Будою, з тими схованками де закопане золото… А як прийде і спитає?.. Може, й добре, що мене там зараз немає — ні дід Оверко, ні Христина не знають, де я прикопав той скарб… Боже, що це зі мною діється? В голові гуде… Як же мені бути? Чи бігти назад, а чи… Ні, назад дороги нема. Христина… Після того, що нона мені наговорила… А власне, що такого вона сказала?»

І знову в голові крутились слова образи. Вони дратували, мучили, не давали змоги зважити справжніх причин розриву між ним і Христиною. А причини були. І не тільки золото, навколо якого постійно виникали суперечки. Життя на хуторі, одноманітне, безрадісне, гнітило Христину. Вона тяглася до людей, а він тікав од них. «Хіба так можна жити? — часто говорила вона. — Тут, окрім звіриного рику та голосіння божевільної тітки Насті, нічого місяцями не почуєш… А в країні вирує життя, люди працюють, вчаться, прагнуть і досягають чогось…» Він, як умів, заспокоював її: «Не журись, небого… Он, чула, що в світі діється? Американці вже ось-ось будуть… Тоді ми з тобою хазяйство заведемо, таку хату поставимо, що й піп такої не мав. Заживемо, як люди, як справжні ґазди живуть… Купиш собі яку захочеш сукню, до міста поїдемо, кіна подивимось усякі…» — «Не туди в тебе чирка носом стоїть, Оресте», — вставив і своє слово дід Оверко. Скипів, аж дух перехопило, і, вже не стримуючись, почав кричати їм у очі: «А так, я дурний, неосвічений. Я лиш дві зими до школи босий бігав. Їй іншого треба, я знаю… Може, тобі отой Санько Дзяд, отой комсомоліст із сільради сподобався? То біжи до нього. Він цяця! Він школу скінчив! Він у Вінниці був і до Львова їздив. З ним тобі буде про що говорити. Та не забудь сказати йому про золото! Хай прийдуть та заберуть, а нам та нашим дітям — дуля! Ні, в мене ще голова без вавки… То все тепер моє, а всім іншим зась!» А Христина блиснула очима так, як тільки вона вміє: «Ох, Оресте, Оресте, дурний ти разом із своїм золотом! Проти людського щастя що воно варте?» — «Ну, коли я дурний, а ви такі розумні, то живіть собі, а я пішов…»

Він іще довго йшов лісом, продирався хащами без дороги, поки врешті попереду білокоро засвітились на галявині три знайомі берези. Підбадьорився, наддав ходи. Хвилин за сорок уже стояв на грейдері біля знайомого розп'яття і видивлявся, чи не їде яка машина у бік райцентру. Чекати довелося довгенько. Був час ще і ще раз повернутись думками на Дідову Буду. «Як вони там? Вже, мабуть, поснідали, Христина попоралась, підмела в хаті, потрусила долівку свіжою травицею (дід Оверко любить, як пахнуть трави) і сіла до вікна. Вона завжди отак, коли сумує — сяде до вікна й дивиться на дорогу… Давно їй хотілося кинути цей відлюдний хутір. Вона вже знала інше життя, і воно вабило її. У сороковому, поки батько вчився у офіцерській школі, вони жили в Києві. У неї завжди було багато друзів і в Києві, і потім на заставі, коли переїхали в Городок. Кожен день того життя їй згадується, як свято. Вона любить людей, бо знала від них добро, а він їх боїться, бо, крім лиха, нічого від них не бачив. Друзів у нього не було зовсім…»

Нараз з боку Калинівки показалась вантажна машина. Вийшов на дорогу, підняв руку, але горбоносий студебекер уже і без того стишив хід, поволі зупинився. З кабіни вилізла молода тілиста дівка, кинула на Ореста чорним циганським оком і, озирнувшись на водія, розсипалася сміхом.

— Не забувайте, заїздіть у гості. Наша хата біля церкви…

— А кого спитати? — висунувся з кабіни бравий вусань. — Ми ж з вами за розмовами й познайомитись не встигли.

— Спитайте отця Феоктиста, а я його дочка, Стефа…

— Дуже приємно, — вусань подав складену човником долоню. — Іван, а на прізвисько Тарапата… Старший сержант зверхсрочної служби.

— О, а я думала — генерал! — вона знову засміялась і, легко перескочивши канаву, подалась до лісу. Водій провів її поглядом і, підморгнувши Орестові, спитав:

— Тобі куди, хлопче?

— У райцентр…

— Ну, сідай, поїдемо.

Орест поставив ногу на задній скат і перескочив через борт до кузова. Машина рушила. Грейдер то пірнав у видолинок, то знову вискакував на пагорб, і студебекер несло, як на хвилях. Орест підставив вітрові спину, сумовито дивлячись на розп'яття, що віддалялося, йому здавалося, він прощається з цими місцями назавжди. Бачив, як з лісу вийшла попівна, підійшла до розп'яття і щось там чи то взяла, чи тільки вирівняла на хресті перехнябленого Ісуса. Попервах не звернув на те уваги, та коли від'їхали, йому раптом ніби стрельнуло в голову. Згадалися слова, які почув у лісі: «Грипса… під розп'яттям лишили…» То це вона по того грипса приходила! Попівна Стефа… Калинівського панотця дочка… Зв'язкова Енея!» Хотів постукати по кабіні, зупинити машину, розповісти про все те сержантові. Проте нічого не зробив. «Скажи, а він тебе одразу в безпеку відтарабанить. А там почнуть розпитувати. Хто, та що, та звідки? Воно мені треба? Чи свого власного лиха мені мало? Нехай інші про те дбають, а я вже якось сам по собі…»

З тим і до райцентру дісталися. Подякував водієві — і на вокзал. По дорозі купив малим цукерок, батькові гарну люльку… Ще хотів купити собі паска, бо штани вже зовсім ні на чому тримались, але порахував гроші — ледве на квиток лишилось. «Ото багач, холера… Стільки золота маю, а грошей катма. Та й що я можу купити на ті золоті дукати? Поткнися з ними до крамниці, одразу злапають і до буцегарні. Де взяв? Звідки вони в тебе? Для кого беріг таке багатство? Не одв'яжешся…»

Купив квитка на Броди, вийшов на перон. Поїзда ще не було, а людей густо. Пройшов у кінець платформи, сів на останній лаві, дістав з торбини хліба, й так йому запекло під серцем, коли взяв до рук той окраєць, що забриніли в очах сльози. Схопила за горло судомина, не продихнути, слова не вимовити. «Що це ти робиш, дурисвіте? — обпікала мозок думка. — Мав щастя в руках, а женешся за примарою! Який бовдур наплів тобі про тих американів? Де вони? І де він сам, отой білоокий упир Мара?! Його вже, мабуть, черва сточила й кістки зогнили, а ти все його трутизну ковтаєш… Та поглянь довкола себе. Поглянь, як люди живуть! Правду Христнна каже: сидиш на тому золоті, як на купі гною, і нічого довкруг не бачиш! Дурний ти, чоловіче, разом із своїм золотом! Хіба проти людського щастя воно щось варте!»

Тільки тепер, коли все втратив, повною мірою відчув, як багато важили для нього Христина, і дід Оверко, і ота благенька хатина над потоком з чистою джерельною водою. Засмоктала під серцем туга, потягло додому, та знову згадалися нескінченні, дошкульні розмови про те кляте золото. Воно стало між ним і Христиною, неначе стіна, яку не обійти, не розбити.

Паровоз підкотив вагони до перону. Хукнув на людей раз-другий білою парою і зупинився. Поодинокі пасажири сідали на поїзд. Підвівся і він. І враз наче весняний потік вихлюпнув на перон молоду хвилю. Юнаки, дівчата, літні люди веселою юрбою квапились до вагонів. Кудись їдуть, на якусь будову. Сміх, жарти, радісні посмішки… І сонце, і небо, і земля — то все для них, для їхнього щастя створено. «А я?! Я теж міг бути серед моїх однолітків… Правду ти кажеш, Христино, не все з нашого хутора видно, не все…»

Паровоз свиснув, смикнув вагони. З веселим передзвоном покотились вони повз лаву, біля якої стояв Орест. Ось уже і останній промайнув, а він стояв, немов закам'янілий, не маючи сили ступити кроку. Щось відбувалося з ним у ці хвилини. Так, ніби раптом упала з очей темна запона і розвиднилось, заіскрилося все навколо ще незнаними барвами. Відчув, що душа ніби сама собою скинула важку ношу. Раптом побачив себе, все життя, відколи себе пам'ятав, пройшло перед очима й зупинилось ось тут, на цьому пероні. Забриніло в душі. «Та я ж нікого не вбив, не зарізав. Не маю я гріхів ні перед людьми, ні перед богом… Тільки перед нею я винен. Винен, що так довго мучився сам і її мучив отим проклятим золотом. А що воно проти людського щастя варте?!»

Поклав у торбину хліб, зашморгнув помочі, закинув свою поклажу на плече й твердим кроком рушив з перону. Тепер він знав, що повернеться на Дідову Буду, повернеться до своєї Христини, а головне — знав, якою дорогою туди йти краще.

— Здавайтесь! Ви оточені! Кидайте зброю, а то переб'ємо всіх до одного!

У відповідь загарчали шмайсери.

— Здавайтесь! — знову гукнув Максим Гаркуша. — Даю три хвилини на роздуми!

Він глянув на годинник. Була п'ята ранку, а банда Енея об'явилась десь близько третьої. Певне, думали, сплять яструбки в Калинівці. Налетять під перший сон і переб'ють усіх. Однак тієї ночі в селі не спали. Ще звечора, перед тим, як обірвався зв'язок, прийшла голові сільради телефонограма, в якій попереджалося про можливий наліт. Тоді ж і підняли в Калинівці по тривозі загін самооборони.

Як і гадалося, банда підійшла до Калинівки яром. Село велике, а банда чоловік тридцять, може, трохи більше, тож спершу націлились на активістів. Почати мали з хати Максима Гаркуші, йшли до неї, майже не криючись, впевнені В' своїй силі.

Аж раптом з дзвіниці злетіла червона ракета і вдарив кулемет. Злагоджено, навально пішли в атаку бійці загону самооборони. Знадобилася Максимові Гаркуші і вдома армійська виучка та фронтовий досвід.

Бандити, що не чекали такого опору, були відкинуті на околицю. Рештки Енеєвого воїнства кинулись у яр, сподіваючись проскочити ним до лісу, проте і тут напоролись на кулеметний вогонь. Цей другий кулемет був несподіванкою і для Максима Гаркуші, але думати над тим, звідки підоспіла підмога, було ніколи. В яру спалахнула запекла стрілянина. Кілька разів намагався Еней прорватися через кільце, але марно. Тоді поліз до глинища й засів там у ямах під крутим схилом. Згори вогонь яструбків туди не діставав, а протилежний схил яру був таки далеченько, та й заросло те глинище молоденьким березняком, неначе зеленим туманом укрилося. Не розгледіти, що там і як.

За лісом уже вставало сонце. Високі, схожі на отари овець хмари повільно брели йому назустріч, підставляючи рожевим променям волохаті боки. Нижче пролітали на захід подерті вітром хмарини, а на дні яру ще синів присмерк.

— Як довго тягнуться ті три хвилини… — зітхнув поруч.» Гаркушею молоденький яструбок Саиько Дзяд. У нього були сині довірливі очі й привітна усмішка. Він чимось нагадував Гаркуші його сина Андрія, тому голова сільради тримав хлопця біля себе. А може, ще й тому, що Санько, як і він, був сиротою. Вже невідомо чого, але по-вуличному на кутку Дзядів прозивали Парасками, а Санька — так все село величало посильною Параскою. Але він тільки всміхався та відбувався жартами. І як іще душа у хлопця не зачерствіла після того, як на його очах бандерівці порубали всю родину: батька, матір, двох сестер і молодшого брата.

— Та гукніть до них, дядьку Максим!

Гаркуша вже хотів був глянути на годинник, але раптом помітив, що з того зеленого туману над глинищем потяглися підняті догори руки. Один по одному бандити стали виходити на стежку.

— Бачите, здаються… Виходь, виходь! — крикнув, зриваючись на ноги, Санько. — Всі виходьте!

Коли на стежку вийшло вже чоловік з десять, ударила автоматна черга і, ніби косою, підрізала всіх. Люта лайка вилетіла з глинища слідом за тою чергою.

— Скажений пес! — вирвалось у Гаркуші.

— Ну, падлюка, начувайся! Ти в мене зараз… — Санько плигнув у яр.

— Назад!

Та було вже пізно. Хлопчина скотився кручею, кинувся між беріз до ям і щосили жбурнув туди гранату. У глинищі зблиснуло, загуркотіло, розляглося луною. Санько вибіг на стежку, на ходу зриваючи чеку з другої гранати. Розмахнувся і враз ніби закам'янів. Граната вислизнула з піднятої руки. Він озирнувся на кручу, здивовано, не розуміючи, що сталося, глянув на закривавлені груди… В ногах у нього сліпуче луснув вогняний пухир.

Тієї ж миті з глинища вискочило четверо бандитів і чкурнули поміж берізками вздовж рівчака до лісу. Услід їм зливою полетіли кулі. Максим Гаркуша підняв яструбків у погоню. Він уже розумів, що бандитам вдалося вирватися з оточення. Вирвалось лише двоє, і одним з них був Еней. Бігли кілометрів зо два, але в лісі ті двоє раптом зникли з очей, ніби крізь землю провалилися.

— Шукайте ляду! Вони вскочили у бункер! — крикнув Гаркуша.

— Ось вона, діра…

— Не підходьте! Всім залягти! Стріляти тільки по команді! — Голова сільради впав за пеньок. — Ти чуєш мене, Еней! Вилазь!

З бункера глухо вдарила коротка автоматна черга. На яструбків посипалось збите кулями листя, потрощене гілля явора. Під його коренем була бандитська нора. Гаркуша дістав ракетницю, зарядив.

— Востаннє кажу, вилазьте!

Йому не відповіли, і він вистрілив ракетою. Сліпучий їжак, бризкаючи іскрами, ускочив до схрону. З дірки повалив дим. Хтось глухо закашлявся, пересипаючи той кашель лайкою. За мить з підземелля вилетіла граната на довгій дерев'яній ручці. Мелькнула в повітрі й розірвалась над головами яструбків. Хтось болісно зойкнув, хтось застогнав. Уже без команди до схрону полетіли гранати з усіх боків. У бункері їх розірвалось одразу кілька. Сніп полум'я і жовтого толового диму шугнули вгору. Прошурхотіла, осипаючись, земля, і стало тихо. Важко дихали люди, шамотів у верховітті вранішній вітерець, летіли над лісом розірвані хмари.

Максим Гаркуша підійшов до схрону. У ямі, напівзасипаний землею, лежав мертвий охоронець. Енея поруч з ним не було. Спустився у бункер, заглянув під накат — кудись у підземелля вела крита траншея. Стіни її на німецький манір були обшиті березовим гіллям. Остерігаючись раптового пострілу, перебігав од повороту до повороту і все ж не вберігся, напоровся на кулю. Шарпнуло за ліву руку, заточився і впав. Чув, як прогупали Енеєві чоботи, проте бігти за ним уже не мав сили. Спираючись на стіну, поволі підвівся і рушив уперед. В обличчя війнуло свіжим повітрям. За кілька кроків глянув угору й побачив небо. Виліз із траншеї. Лісова галявина, затишно облямована березовим гаєм, спускалась у неглибокий видолинок. Обдивився навкруги — ніде нікого.

— Утік, паскуда! — важко зітхнув, опускаючись на пеньок. Рука вище ліктя горіла вогнем. Спробував поворушити — боляче, проте кістка ніби ціла. Заходився знімати сорочку. Треба було перев'язати рану, якось зупинити кров. Витер мокре від поту лице. Очі йому пекло, ніби хто засипав їх сіллю. Десь поруч подавав голос ручай. «Певне, і цю траншею прорили, щоб брати із струмка воду».

Зачерпнув здоровою рукою води, хлюпнув в обличчя. Трохи полегшало. Дістав ще з фронту привезений пакет, почав перев'язувати руку. Ледве впорався. Тільки тепер відчув утому. Прихилився до молоденького дубка, склепив повіки, й одразу попливла перед ним дорога, та прадавня калинівська дорога під яворами, якою пішов з села в сорок першому, якою повернувся додому після війни. Та, як виявилось, для нього війна ще не скінчилася. Згадки, згадки… Як інколи невчасно вони до нас приходять.

… Поїзд прибув до райцентру надвечір. Комендант станції радив дочекатися ранку, мовляв, небезпечно глупої ночі йти п'ятнадцять кілометрів лісами і байраками до Калинівки. Ще багато нечисті виходить на розбій. Не послухав ради. Серце рвалося додому, уявляв, як зустрінеться із старим батьком, як кинеться до нього Христинка… Не чув під собою ніг… Уже знав, що дружину й братову забили бандерівці ще в сорок четвертому… Ніч минула без пригод, а на світанку, коли крокував дорогою під яворами, коли попереду за легким вранішнім туманом проглянули біленькі хатки, серце зайшлося в грудях… Дістав кисета, скрутив цигарку, хотів був припалити, як на дорогу вийшло троє з автоматами.

— Хто такий?

— Тутешній… Свій…

— Хто це свій? — спитав четвертий, що ніби з-під землі виріс у нього за спиною. — У нас свій до свого по своє, а ти куди?

— Додому.

— Ну, то годилося б уклонитися батьку отаману. Ходім.

Дуло автомата вперлося межи плечі. Його грубо штовхнули вперед і повели яругами до лісу. Може, саме ось на цій галявинці, що ховається в лісовому видолинку, і відбулася його перша зустріч з Енеєм. Рудий, зарослий по самі очі кудлатою бородою отаман обійшов круг нього, пильно придивляючись, неначе до якогось дива. Потім зупинився, зміряв підозріливим оком і, шкрябаючи груди, кинув:

— Слава Україні!

— Доброго ранку…

— Ач, ненавчений, — посміхнувся Еней. — Запам'ятай, коли вітаються: «Слава Україні», маєш казати: «Слава героям!»

— Геройство і славу здобувають не тут…

— А де?

— В окопах, на передовій, на фронті.

— Виходить, воював… — Отаман знову обійшов круг нього, ніби оцінюючи. — Нам потрібні люди, досвідчені у військовій справі.

— Кому це нам? Хто ви такі?

— Та невже не чув? Слава про нас світом котиться…

— Поки що далі станції не докотилася. Військовий комендант сказав, що ночами небезпечно на лісових дорогах…

— Для кого страх, для Кого воля! Ми не розбійники, ми за самостійну! Проти більшовиків, жидів і москалів повстали! Приставай до нашого коша…

— Це для того я від Сталінграда до Берліна пройшов, щоб до вашого коша…

— Ми за неньку Україну стали, а ти, бачу, не бажаєш?

— Я за неї чотири роки грудьми стояв.

— Ти що, може, партєйний?

— Ні…

— То чого огинаєшся? Шкода оцих цяцьок, що тобі совіти понавішали? Пусте, ми тобі своїх начіпляємо…

— Не руш!

— О, та ти амбітний? Ану, на коліна, падло совітське! На коліна!!!

— А це ти бачив? — показав по-солдатськи.

— Панове, навчіть його, як треба шанувати вашого отамана!

Навалилися, скрутили руки. Хтось хряснув прикладом у тім'я. Підкосились ноги, проте на коліна не став, упав лицем у траву. Еней взявся в боки, нахилився над ним, засичав:

— Затямив?! Отак воно ліпше. Кажи, хто такий!

Підвівся, заточуючись, обсмикнув гімнастерку і, хоч перед очима шугали кольорові метелики, відказав твердо:

— Я гвардії старшина Максим Гаркуша! А ти калинівського душпастиря меншенький… Ігнась…

— Упізнав, стерво… І борода не допомогла, — блиснув зубами отаман. — Але запам'ятай, я тобі не Ігнась, не меншенький, а полковник Еней. Полковник! А ти лише старшина, хоч і гвардії… То ж мусиш коритись мені, виконувати мої накази. Совіти прийшли тимчасово, а ми тут назавжди. Тут наша влада! Зрозумів?! — Він іще раз обійшов навкруг, блимнув хижим оком і несподівано сказав: — Пустіть його, хлопці, нехай іде…

— Та ти що, Ігнасю, — підступив до отамана черевань з тризубом на кашкеті. — Хіба не бачиш, чим він дише?

— Бачу! — гаркнув Еней. — Тому й наказую відпустити. Нехай іде… Він з батьком п'ять років не бачився. Хай порадиться зі старим Оверком, хай разом помислять, до якого берега йому прибитись. Буде жити з нами у згоді, то хай живе, а коли ні, одкручу голову й не писне. Та й не тільки тебе під ніж пущу, всіх, хто там з твого роду ще лишився, всіх на одній гілляці повішу…

Дядьку Максиме? Агов, де ви?!

Гаркуша розплющив очі. З траншеї визирав яструбок.

— Тут я, біля струмка!

— Там новий секретар райкому… А з ним ще військові… Ми їхали на Дідову Буду, а як почули стрілянину, завернули до яру… Це ми зустріли Енея, як ви його з села вигнали… — Хлопець підбіг до струмка і раптом замовк. — Ой, вас поранило…

— Зачепило трохи… Допоможи бинта зав'язати, а то однією рукою ніяк… А що наші? Вбиті, поранені є?

— Є… Казали, шестеро…

— Мертві?

— Мертвих четверо…

На галявину вийшли якісь люди. Попереду йшов чоловік у цивільному, за ним двоє у формі офіцерів державної безпеки. Щось знайоме проглядало у рухах і ході цивільного. Ось він зупинився біля відкинутої набік ляди, щось стиха промовив до своїх супутників і раптом повернув обличчя у бік струмка.

— Поліщук… Дмитре! Товаришу капітан! Та невже це ти?

— Я, Максиме Овер'яновичу… — кинувся до давнього друга секретар.

— А як же академія?

— Довелося відкласти, є справи важливіші.

Тоді дозвольте доповісти, товаришу секретар. Банду Енея ліквідовано, але сам отаман… утік…

— Нічого, довго не погуляє… А ти, я бачу, поранений. Може, послати по лікаря?

— Пусте… Подряпина. Еней на пам'ять залишив.

Пополудні Калинівка ховала полеглих у бою. Прощатися прийшло чи не все село. Стояли навколо братської могили і слухали духову музику. Її сумовиті акорди, здавалося, перекочувались із душі в душу, добирались найглибших глибин серця, витискаючи сльози. А люди йшли і йшли на площу. Підходили до могили. Кидали на свіжотесані, вкриті червоними веретами труни жмені чорноземлі. Бійці загону самооборони підняли гвинтівки, тричі відсалютували і поклялися добити звіра. Кожен розумів, що знищити одну банду, то ще не перемога. Ще не раз доведеться ставати на герць із тими оунівськими упирями, ще не одне молоде життя урветься від бандитської кулі.

Схвильовано промовляв над могилою новий секретар райкому. Говорив про смертельну боротьбу за свободу свого народу:

— Радянська армія поборола фашистську навалу, звільнила нашу землю від окупанта, що палив села, нищив міста, поставив собі за мету вибити українців як націю, загарбати їх родючі ниви, багатющі надра. Чинити цю криваву справу йому допомагали ревні його слуги, оунівські яничари! І тоді, і сьогодні бандерівські головорізи кричать, що вони за свою державу. А за яку?! За пансько-куркульську? Щоб легше було самостійно кров з мужика ссати… Не буде цього! Не дозволимо! Наші радянські закони гуманні й мудрі, вони прощають тих, кого обманом або силою затягли до націоналістичної зграї, а таких немало. Хто зрозумів свою вину, хто розкаявся, хай сміливо йде до нас — повинну голову меч не січе…

Секретар ще не закінчив свого слова, як на купі землі з майбутньої братської могили з'явився Михайло Степанюк. Підняв до неба руки, потім зірвав з голови старенького картуза і низько вклонився людям.

— Карайте мене, люди!.. Винен я перед вами! Не вбивав, не різав, не занапастив живої душі, проте тяжко завинив… — затулив сіре лице кашкетом, ледве стримуючи ридання. — У мене діти… Троє… мов горобенята… Боявся я за них… І ховав під повіткою у схроні свою смерть. Щоночі вилазили бандюги з нори і йшли збиткуватися — мордувати, а я мовчав, як той Іуда… Судіть мене, карайте! Або покладіть у могилу разом із Саньком, Іваном Перепічкою, Дмитром Козубом… Бо і їх смерть на моїй совісті…

Застогнав, упав на коліна і важко опустив сиву голову. Вже й могилу засипали, поклали вінки, вже й люди почали розходитися з вигону, а він усе стояв на колінах, а осторонь тихо плакала його Ликера з «горобенятами». Ніхто не сказав їм утішного слова, не кинув у їхній бік презирливого погляду. Кожен обходив їх важким мовчанням. Вже як почало смеркатись, як затягло небо сірими скорботними хмарами, забрали діти свого батька і повели городами додому.

Тієї ночі Максим Гаркуша довго не міг заснути. Роїлися думки… і все з пекучим докором до власного сумління. То вже, мабуть, мав таку вдачу, що задовольнитися досягнутим не міг. Здавалося, чого ще бажати — знищено банду, яка тероризувала цілий район, — радій. І люди дякують, і начальство хвалить, а він ніяк не вибачить собі за те, що випустив з рук Енея, що не вберіг Санька й інших, що не встиг здобути у людей такого довір'я, щоб ішли до сільської Ради з відкритим серцем. Бо той бідака Михайло Степанюк боявся не лише Енея і його бойовиків, він не був певен, що знайде у голови сільради підтримку, розуміння, захист від бандитів, які сиділи у нього під повіткою.

За думками Максим Гаркуша не одразу почув, що хтось стукає у вікно. Хукнув на лампу. А коли очі трохи звикли до темряви, побачив під вікном жіночу постать. Придивився — Христина. Прочинив вікно.

— Ти чого? Чого не заходиш?

— Біда, дядечку! Еней на хуторі! Діда Оверка допитує…

— А Орест?

— Ще вранці до батьків поїхав…

Еней розіп'яв старого Оверка на жердці. Ходив по хаті й кидав слова, важкі, наче каміння.

— Самостійна — то лише початок, державна колиска ідеї… Світ, діду, зійшов на пси. Поступу вже не є і не буде, бо не перелізти людям через ту гору брехні, облуди, кривавих трупів, що самі перед собою навергали. Людство загнало себе в кут! Куди нам тепер…

— А так… — над силу промовив старий, — вам — з мосту та в воду… Сторч головою…

— Ти ще годен кепкувати? — Рота Енеєві перекривила посмішка, він облизав пошерхлі губи й вів далі: — Сподіваєшся, Максим визволить? Марно… Поклав я твого Максима у схроні під явором, і твій час геть-чисто витік, одна крапелька лишилася…

— Брешеш… І про Максима брешеш, і про світ теж… Мене лякаєш, а в самого жижки трусяться… Світ, бач, йому не догодив, і його ладен потягти за собою у вершу. Ох,

Ігнасю, не тою різкою тебе панотець учив. І сам ти, і твої вожді, оті слиняві поповичі, вар'яти, та й годі. Намислили, бач, з ножами проти такої влади, проти такої країни. Та Радянська держава вистояла проти німака-фашиста, зламала хребта Гітлеру, а ви… Та ви шмаркачі проти неї!

— Замовкни! З нами народ!

— Народ?! А чого ж ховаєтесь од людей по норах? Чом не вийдете перед люди? Чом не скажете їм про свою куркульську правду? Боїтесь? Отож-бо і є… Мордувати вдів, сиротити дітей, знущатися над старими — на те ви тілько й здатні. Але скоро… Скоро вже не лишиться на цій землі од вас і сліду, а діти дітей ваших стидатимуться пам'яті про вас, як поганої хвороби…

— От що, діду, ти краще богові молись, — Еней клацнув затвором шмайсера. — А то взявся мене агітувати… Я тебе просив розтлумачити твому Максимові, до якого берега пристати, а ти що зробив? Послав його лаштувати оборудку радянській владі?! Отепер матимеш від мене дяку…

— Знову ти нічого не зрозумів, пане отаман. Опусти свого гвера і слухай, що я тобі ще скажу. Ти хотів, щоб я синові брехав, на неправедну путь наставив. Та я ще за царя на «Очакові» за ту людську правду… А потім через увесь Сибір кайданами гримів… Взявся мордувати старого. Ти б підступився до мене тоді, я б тебе у вузол зав'язав. Ти знаєш, що псові роблять, коли сказиться? Ото й тобі таке буде…

Сива дідова голова впала на груди. В хаті запала довга гнітюча тиша. Тільки сюрчав у запічку цвіркун та гомоніла на перекаті лісова річечка. Еней сів на лаву біля вікна, важко замислився. Дідові слова таки дістали дна його чорної душі. Дошкуляло й те, що через свою дурість напоровся на калинівських яструбків, втратив боївки, лишився сам-один, мов той вовк-сіроманець. Чого він тепер вартий? Що скажуть на те у крайовому проводі?

В цей час з лісу долетів крик. Страшний, нелюдський. Еней здригнувся, визирнув у вікно — тихо… І на подвір'ї, і на дорозі нікого. Кинувся до дверей, вискочив з хати і, пригинаючись попід воринням, дістався купи дров. Упав за грабові поліна, прислухався. Знову тишу ночі розірвав крик. Гучна луна несла той страшний голос над верховіттям дерев, перекидала через долину і, вдаривши об стіну невидимого в ночі лісу, повертала назад. Здивований місяць на хвильку визирнув з-за хмар, заливши срібним сяйвом ліси і доли.

Того було досить, щоб Еней побачив студебекер, який тихо, без світла котився до хутора. «Знають, що я тут, бісові душі! Хто ж це їм устиг…» Підбіг до повітки, куди ще звечора кинув зв'язану Христину. Одімкнув двері: «Так і є — втекла, сучка!»

Метнувся до хати, нахилився до вікна і пальнув короткою чергою. Дід Оверко випростався, стріпнувся всім тілом і повис на жердці, немов на хресті. Тим часом яструбки й солдати, повискакувавши з машини, широким кільцем охопили хутір.

— Тепер не втече, — сказав вусатий сержант, висовуючись з кабіни. Але Максим Гаркуша не мав сили чекати. Скочив на підніжку, звів автомат.

— Газуй! — крикнув шоферові.

— Тримайся за скобу! — сказав Христині вусань. Вона вчепилася обома руками. Студебекер, грізно ревучи мотором, притьмом перескочив камінний брід і помчав угору до Дідової Буди. За кілька хвилин він уже скреготав гальмами перед розчиненими дверима хати. Гаркуша кинувся до батька. Старий ще дихав. Порепані губи ледь ворушились під сивим вусом, так ніби він і в безпам'ятстві промовляв до когось. Одв'язали посинілі руки, удвох з сержантом перенесли на постіль.

— Ніби води просить…

Христина подала корець з водою, але старий уже не міг пити. Лише застогнав важко і розплющив очі.

— Це я, тату, Максим… Ви впізнаєте мене?

— Прийшов… Це добре… — видихнув з полегкістю і, заспокоєний, поволі склепив повіки. То були його останні слова.

Зціпивши зуби, плакав над мертвим батьком давно посивілий син. Болісно скрикнула й вибігла з хати Христина. Зняв кашкета і теж вийшов за поріг вусатий сержант Іван Тарапата.

Сходились на подвір'я калинівські яструбки, виходили з лісу солдати. І цього разу Еней вислизнув з облави.

— Ви рушайте, товаришу старший сержант. Ми вже тут якось самі… — Максим Гаркуша потис Тарапаті руку. — Коли ласка, підкиньте моїх хлопців хоча б до шляху…

Христина стояла на порозі і з тривогою дивилась у бік воріт. На подвір'я входили Орест і ще двоє військових. Придивившись, Максим Гаркуша упізнав офіцерів державної безпеки, що приїхали в Калинівку разом з секретарем райкому Поліщуком. Орест підійшов до Христини, винувато опустив голову.

— Я сказав їм про все…

Вона затулила лице руками й заплакала вголос»

Розділ другий ДЕЩО З ІНТИМНОЇ ХРОНІКИ

Доктор Леон Гарліг (він же Левко Гарлига) з дружиною Марійкою і сином Степанком займали просторе, гарно умебльоване помешкання в будинку поблизу Гесінгбангофа. Цей район не належав до фешенебельних, однак тут проживали люди з твердим достатком. Мюнхенський обиватель вважав доктора Гарліга людиною грошовитою, скромною і досить вихованою. Ходили чутки, що він із судетських німців, яких війна викинула з насиджених маєтків. Проте хто хоч раз бачив цього породистого пана з дружиною і малолітнім сином, ніколи б не сказав, що ураган війни торкнувся цих заможних людей своїм руйнівним подихом. У такий непевний час одважитись мати дитину міг лише той, хто був цілком упевнений у завтрашнім дні. Та, власне, чого тривожитись за майбутнє комерсантові Гарлігу, власникові великої рибної фірми в Аусбургу.

Крім дверей з табличкою «Доктор Гарліг, комерсант», до покоїв Левка Гарлиги вели ще двері конспіративні. Довірені особи могли проникати в помешкання просто з аптеки, яку утримував власник готелю «Сен-Готард» містер Дайн.

Левко Гарлига, як і чоловий провідник, походив з поповичів. Батько мав досить грошей і пробував учити сина. Коли Левка вигнали з семінарії, старий послав його на кілька років до Відня. Однак науки не йшли йому до голови. Єдине, що цікавило молодого поповича — жінки. Тут йому рівних не було. За лічені хвилини міг обкрутити будь-яку молодичку. Вдачі був легковажної, все від нього одскакувало, як від стіни горох. Зате наука подобатись жінкам сама йшла до нього.

Можливо, цей порожній душею попович так і скакав би цапом од жінки до жінки, якби не трапилась на його шляху Мицикова Марічка. Через неї дотяг до нього і той упир з сірими, як у кобри, очима. Попервах мучився, коли до його жінки, не криючись ні від нього, а ні від інших, почав учащати чоловий, але потім звик. Уже не звертав уваги на тих, хто по закутках кепкував з нього. Мав від свого сумнівного становища неабиякий зиск. Рибна фірма в Аусбургу дісталась йому, як посаг за жінкою, що довгі роки була коханкою Бандери. Подейкували, що й диплом доктора недовчений попович отримав з рук провідника. Слава богу, того добра на чорному ринку було доста.

Конспіративна квартира на розі Міллер- і Корнеліус-штрассе правила водночас і за таємний офіс організації, де провідник приймав потрібних йому людей. А коли того вимагали обставини, залягав на дно і лежав там пічкуром, відпочиваючи від «трудів праведних» і навіть від власної дружини Слави, що саме в цей час готувалася втретє стати матір'ю.

«Хорх» зупинився біля аптеки. Вона була вже зачинена, проте у вікнах світилось і над дверима біля дзвоника негайного виклику блимав червоний вогник.

— Чуєш, Бовкун, — зронив, не розплющуючи очей, Бандера, — скажи своїй Катрі, аби побула біля Слави, поки там що… А як відвезуть Славу до лікарні, то нехай скільки там треба догляне за малими…

— Добре, — стиха відказав Бовкун і виліз із лімузина.

Вулиця лежала мертвою. Місячне сяйво вигострило на ній тіні. Драбант натис на кнопку дзвоника. За кілька хвилин двері відчинила молода вродлива німкеня.

— Чи маєте інсулін, фрейлейн Юто?

— Так, в ампулах для ін'єкцій… Прошу, проходьте. Зараз я приготую шприц.

Пароль спрацював бездоганно. Бандера вискочив з машини і, не глянувши на німкеню, через задню кімнату аптеки гвинтовими сходами збіг на другий поверх, де були його таємні апартаменти. Нагорі хряснули двері, клацнув замок, і все стихло. Бовкун з полегкістю зітхнув і опустився на білий аптечний тапчан. Тільки тепер відчув свинцеву втому, що враз, коли послабли нерви, вступила в кожну клітину тіла.

— Чи не знайдеться у вас склянки води?

— Айн момент, — ясноока німкеня націдила з сифона сельтервасер. — Бачу, втомилися?

— Трохи є… — Бовкун ковтнув води, підвівся. — Красно дякую. Не забудьте афішку повісити на двері. Кілька днів, думаю, можете відпочити.

— Данке шойн…

В синіх очах дівчини проглядало щось на диво щире. Йому хотілось посидіти, відпочити, поговорити з нею, та про таке і думати не смів. Угледять, одразу побіжать в СБ і Фурман, і довготелесий Славцьо. Бовкун вийшов з аптеки, сів до машини і, дочекавшись, поки фрейлейн Юта почепила на двері табличку «зачинено», звернувся до водія:

— Рушай. Може, хоч сьогодні виспимось.

Тихо, щоб не розбудити мешканців другого поверху Фурман зрушив машину з місця. Важкий «хорх» покотився вулицею і лише за рогом ревнув мотором.

Однак марно Фурман боявся когось розбудити — в покоях пана Гарлиги не спали. Між подружжям іще звечора точилася суперечка. Вона то згасала, то знову забиралася на верхні регістри, як зубний біль, накочувалась хвилями, доводячи обох до сказу. Левко Гарлига високо цінував свою зганьблену репутацію. Завжди ходив надутий, невдоволений, роздратований і де треба й не треба дорікав своїй жіночці тим, що прижила йому з Бандерою синка. За це він вимагав од провідника ОУН аліментів, а оскільки сам про те сказати не наважувався, то постійно вкручував цю думку в голову Марійки.

— Думаєш, воно завжди буде так, як оце зараз? — рипів у темряві опочивальні його голос. — Ох, якби то так… Хіба вчорашній день схожий на сьогоднішній? Завтра все може перевернутися з ніг на голову… З кого тоді спитаєш? З господа бога? Не будь дурною, Марійко, злупи з нього такий пайок, щоб і дітям нашим, і нам на старості літ було з чого жити!

— Та що ти з ножем до горла! Чи я йому не казала?!

— А він що?

— Що, що?! Нема, каже, грошей!

— Бреше! їй-право, бреше… Коли притисли, знайшов! І на фірму знайшов, і на інше… Ач, який — не має грошей! А де поділися ті датки, що збиралися з усього загалу і в краї, і на еміграції? Де скарби, коштовності організаційної каси?! Де, я тебе питаю?!

— Климишин касу обібрав, — сумно сказала дружина.

— Климишин?! Ти вір йому, вір…

— Та правда! Казав: Лебедь хотів останнє до рук прибрати. Ледве видрали в Зенона… Оце я тобі сказала, а ти дивись, ніде нікому, бо одірвуть твою дурну голову, а за нею й мою… Ти нічого не чув і нічого не знаєш.

— На дідька мені все те знати. Я своє знаю! Є в нього гроші, Марійко! Є! Хай він тобі не бреше! — Левко аж на лікоть звівся. — І взяти їх нам треба зараз, поки не розтягли останнього! Чи ти не розумієш, що діється, чи й справді дурна? Ет, та що з тобою говорити…

— Ну, що це за лиха біда з тобою, Левку? Чого це ти серед ночі напосівся на мене? Дурна та дурна! Не дурніша за тебе!.. Живеш при мені, гарно вбраний, солоденьку жіночку для спання маєш, а зузниш і зузниш, наче той джміль… Та ну тебе до біса, я спати хочу. Он уже на світ божий зайнялося…

— Спи, спи, небого… Отак і щастя проспиш! — Гарлига відвернувся від жінки й засопів ображено. Лежав, прислухаючись до шуму мотора, що наближався. «Хоч би не він… — подумав про Бандеру. — А то приїде — все піде шкереберть…» На лихо авто зупинилося під вікнами. Схопився, визирнув у вікно. «Так і є, принесла його холера…»

— Вставай, Марійко…

— Чого?

— Біжи зустрічай свого судженого…

— Ой, Левку, який ти невихований… Їй-право, невихований…

— А так, я тумак. Невихований бовдур. Бачте, приїхав до моєї жінки давній коханець, а я замість того, щоб кинутися на нього з кулаками, сам посилаю її… Біжи, нехай за кожним поцілунком згадується вам, як ви, такі інтелігентні, толерантні та виховані, ганьбите мою честь…

Пан Гарлига схопив в оберемок свою одіж і вискочив з опочивальні.

Коридором хтось ішов. Кроки тихі, однак упевнені. Так ходить тільки покоївка Килина, і то лише тоді, коли має доручення від Бандери покликати до нього свою пані. Ця стара нікчема в таких випадках надувається пихою, немов жаба. Аякже, сам провідник звелів… А скільки в її очах презирства, зверхності. Дивиться на тебе, як на дівку з панелі… Пані Марійка щільніше закуталась у ковдру. Їй стало жаль себе, свого загубленого життя, і вона гірко заплакала. Вже не чула і не бачила, х: о там зайшов до кімнати. Знала тільки, що то не Степан, бо він сам на її половину не заходив ніколи. На поверсі у нього були свої кімнати, кабінет, опочивальня. Все те мало окремі ходи й пильно охоронялося бойовиками, що жили в лівому крилі будинку.

Але цього разу пані Марійка помилилася. Прийшов сам.

— Ти спиш? — почувся хрипкуватий стомлений голос. Марія не ворухнулась.

— Питаю, спиш? — В голосі забриніло роздратування.

— Ні, не сплю, мій коханий пане. — Вона рвучко підвелася і сіла. — Я завжди до ваших послуг і вдень і вночі…

Він здивовано глянув на неї.

— Яка тебе муха вкусила? — промовив, важко опускаючись на край ліжка. — Що ти так на мене дивишся?

— Дивно… Ти ніколи раніше не приходив сюди.

— Не треба було, то й не приходив..

— А що скажуть люди?

— Які люди? Де ти їх бачиш? — лють скривила йому рота, обличчя стало сіре, землисте. — Нема, Марійко, людей на цім світі, всі до одного звірі або мотлох, непотріб. 1 святого нема нічого! Нема!

— А я? — із зовсім недоречним кокетством запитала вона.

— Хіба що ти. — Він несподівано засміявся глухим горловим сміхом. — Ти в мене одна-єдина свята Магдалина.

— Ні, — рішуче заперечила вона.

— А чому?

— Бо ти не Христос…

— Маєш рацію, я не Ісусик, ні… — Він раптом схопився і заходив по кімнаті. Потім зупинився і, дивлячись їй просто в вічі, сказав: — Марічко, тобі доведеться на якийсь час поїхати до Відня. Чи готова ти до зустрічі з совітами?

— Мій пане, я завжди готова до зустрічі з вами, але коли я вам вже набридла, то ваша ласка, можете заслати мене не те що до Відня, а хоч до Сибіру. Я не маю волі ослухатись вас! — Вона встала на постелі і картинно вклонилася.

— Навіщо ця комедія?! — Він зблід, голос став глухим, у горлі заклекотіло. — Я прийшов сюди, щоб поговорити з тобою. Ти єдина, кому я ще вірю… Організація на грані банкрутства. Каса порожня! Рахунок у Базельському банку скасовано! Всі гроші забрано!

— Ким?

— Ріко!.. Він зняв з рахунку купу мільйонів і зник, паскуда. Думав, я не знатиму, де він ховається… Думав переждати, поки мене тут кури загребуть, а потім чкурнути з тими мільйонами за океан. Але ні, не буде так! — Він аж не тямився од люті. — Ти поїдеш до нього й привезеш сюди! Я витягну з нього ті мільйони разом із жилами!

— Це прохання чи наказ? — спитала Марійка.

— Вважай, що наказ. Я дам тобі трьох вірних хлопців, а коли гроші будуть знову в наших руках, озолочу. Тобі з сином треба перебратися кудись у затишніше місце. Пора тобі виходити з гри й готувати наше кубельце десь за океаном, скажімо, в Бразілії…

— А Слава? Вона ж ось-ось має народити.

— Не про неї мова! Я не люблю її… Я не просив, щоб вона…

— Ти й мене не просив… А син росте, викапаний батько. Хоч би коли поглянув на нього!

— Буде час, іще надивилось один на одного. Зараз, Марійко, не до того. Я стою на краю прірви. Над моєю головою висить сокира. Або я їх, ado вони мене. Для того, щоб знищити їх, потрібні гроші. У мене їх нема. А Лебедь уже запустив свої загребущі руки в кишеню американської розвідки. Гнида, втерся в довір'я до американців, як представник мого проводу, а зараз клепле на мене, обмазує дьогтем. А що ми без грошей?! Марічко, кохана, їдь у Гльогніц, там сидить цей паскуда Ріко Ярий. Привези мені його, і ми врятовані…

— Бачу, мій коханий, біля тебе вже не лишилося справжніх мужчин. Що ж, коли так, я поїду… Та лиш з однією умовою: ти заплатиш мені наперед!

— Як? З яких капіталів?

— Потруси Климишина. Хіба ти сліпий, не бачиш, що твій любий та вірний Климишин, користуючись тим, що ти покриваєш його, цупить гроші з каси організації? Коли так далі піде, тебе з'їдять! Це тільки ти міг допустити до того, що якийсь пройда водить свою коханку в золоті, а твоя Марічка, яку ти так любиш, ходить гола! Твоя любов — пусті слова! Я більше так не хочу! Віднині мені потрібні гарантії…

— Добре, — несподівано погодився Бандера. — Я дам тобі гарантії… А тим часом готуйся. З тобою поїде боївка Бовкуна. Хлопці надійні. Папери їм виправлять на клерків рибної фірми в Аусбургу, а ти поїдеш як фрау Марія Гарліг. Про перепустки в радянську зону Австрії я подбаю сам. Про цю акцію не повинен знати навіть твій коханий Левко. Ти мене зрозуміла?

Бандера дістав з кишені хусточку, витер нею спітнілу шию і раптом, ніби про щось згадавши, рушив до дверей.

У кабінеті чекали двоє. Чекали вже другу годину, однак свого незадоволення один перед одним не показували. Перший вдавав, що читає емігрантську газетку «Українське життя», а сам досипав навстоячки. Високий, худорлявий, він мав років п'ятдесят, коли не більше. Стояв прямо і тільки час від часу клював носом у розгорнутий перед очима часопис. Другий, флегматичний на вигляд добродій, сидів у глибокому шкіряному фотелі, випроставши сухі ноги, і з цікавістю розглядав мережку на власних шкарпетках.

Це були впливові у проводі люди, найближчі поплічники «вождя» — Степан Ленкавський і Ярослав Стецько. В найближчому до Бандери оточенні їх називали паном прем'єром і паном професором. Ярослава Стецька прем'єром прозвали після того, як у Львові глумлива доля на три дні поставила його на чолі українського націоналістичного уряду. Степана Ленкавського професором зробила якась націоналістична «Свобода» в Нью-Йорку після того, як він допоміг Дуайту Ейзенхауеру провести так званий «тиждень поневолених націй».

Ці пани недолюблювали один одного, бо постійно гризлися за роль візира біля «вождя». Ленкавський був шефом служби безпеки, але прагнув посісти місце першого радника та ідеолога. Стецько розраховував на свої заслуги перед Бандерою і намагався не випускати з рук оперативних справ організації. Тріумвірат чіпко тримав владу, хоч між собою у зверхників злагоди не було.

— Ні, ви лиш погляньте, що вони пишуть! — несподівано вигукнув Стецько. — Ми рвемо жили, виборюючи істинне право виступати тут в еміграції від імені України, від усього українського загалу, як його легітимні представники, що всотали в себе справжнє національне єство, а вони… Ні, ви погляньте, Степане! Просто глум, та й годі! Руки поодбивати проклятим писакам! Ні, цього не можна їм так спускати…

Пан прем'єр з таким роздратуванням пожбурив Ленкавському газету, що ледве не роздер її навпіл. Професор узяв часопис, що впав йому на коліна, підвів байдужий погляд на Стецька і поліз в'ялою рукою до кишені по окуляри.

— «Розпачлива метушня УНРади і весь цей хаос скитальської політики, — монотонно почав читати він, — є ознакою повного соціального та організаційного розладу й ідеологічно-духовного банкротства «сотні рятівників». А втім, його треба було чекати давно…»

— Давно?! — розпалювався пан прем'єр. — І вас це не обурює? А втім, я бачу, вам не до того. Може, хильнули зрання?

— Звечора… — замріяно мовив Ленкавський. — Французький арманьяк, скажу я вам, лепський напій… Дві флєшки розчавили, і ні в одному оці не засвербіло, а настрій, скажу я вам…

— З ким це ви так?..

— З Павелком… Учора надвечір з'явився і такий мені файний презент привіз із Парижа. Можу й вам флєшку запрезентувати, — пан професор поліз до задньої кишені в штанях.

— Не вживаю, — різко відказав прем'єр і по паузі додав: — Зранку!

— Даремно, французький арманьяк, пане прем'єре…

— Степане! Я забороняю вам! — засичав Стецько. — Забороняю називати мене прем'єром! У мене є ім'я, є прізвище, зрештою, достатня кількість організаційних псевдо. Вибирайте, що вам до вподоби, а кепкувати з себе я не дозволю!

— А я не ображаюсь, коли до мене звертаються: пан професор.

— То ваша особиста справа! Може, вам до вподоби, коли вас обзивають філософом Діогеном, що виліз із флєшки. До вподоби носити драні шкарпетки й виставляти себе за такого, знаєте, демократа від служби безпеки… Повторюю: то ваша справа! Але стосовно мене раджу вам, друже, рахуватися з тим, що подобається мені!

— Дякую за нагадування… — Стецькові слова вкололи Ленкавського, проте він стримався і лише холодно процідив: — Обіцяю врахувати ваші побажання, друже Ярославе, однак дозвольте й вам дещо порадити. Чого так розпалюєтеся ні світ ні зоря? Прецінь, то шкодить печінці, а ви, я знаю, піклуєтесь про своє дорогоцінне здоров'ячко. Про нас і не таке пишуть. Мовляв, націоналісти пройняті наскрізь ідеологією націонал-соціалізму…

— Господи, та ви ж самі у Кракові декларували спорідненість програм…

— Ну то й що?! — Ленкавський підвівся з крісла і, розминаючи закляклі ноги, заходив по кабінету навкруг столу. — Хай собі пишуть! Кожне слово, сказане про організацію, хоч би яке воно було, нам на користь, бо то — реклама, то ще одна звістка світові про те, що ми існуємо і боремось… Ні, друже, маємо бути вище дріб'язкових образ на якусь там пресу. То най дурні випадають з сідла, а ми мусимо твердо стояти на своєму.

— Святі архангели… — Стецько важко опустився в крісло. — Я заздрю вам… Вас, друже, і в ступі не влучиш…

— То правда, не дамся.

Вони знову надовго замовкли. Стецько думав про свою нестриману, норовисту вдачу, яка часто шкодила йому. От і зараз цей обскубаний філософ, від якого на версту тхне кислим потом, знову зверху. І як він уміє повернути собі все на користь. Розумний, як змій, і небезпечний… Ох, небезпечний. Того й гляди, вкусить, а хвостом мете і дивиться на тебе, як той покірний. пес, що потяг із твого столу шмат сала. Та постривай, — голубе, я таки виставлю тебе перед Степаном. Як на ярмарку на шпичку посаджу, хай бачить, який ти є. Арманьяк попиваєш, від свого вірного Павелка презенти приймаєш, а того, певне, і не відаєш, що твій зв'язковий з тереновим проводом у Парижі — злодій! Разом з дружками обібрав ювелірний салон Маркуса, І тепер його шукає французька поліція. Про це вже й «Українське життя» пише. Ось хай-но тільки з'явиться Бандера… Але що це він так забарився?

Ленкавський схопив себе за лікоть, підпер підборіддя долонею і все ходив і ходив круг столу, обдумуючи ситуацію, що останнім часом складалася не на його користь. Принаймні так він її розумів. Цей ранній виклик до Бандери був свідченням правдивості його побоювань. Учора вдень і ввечері він пробував розшукати «вождя», щоб порадитись відносно ультиматуму Радянського командування американській військовій адміністрації в окупаційній зоні Німеччини. Справа набувала серйозного повороту. Цей напад боївки Гака на комісію з репатріації, санкціонований Стецьком (більшої дурості той вигадати не міг), був тією краплею, що перелила роздратування совітів через край. Спливло на поверхню все, що творить по таборах Ді Пі оунівська діаспора. Поповзли чутки, ніби американці збираються видати провід совітам, щоб позбутися клопоту і напруження, яке наростає в стосунках між недавніми союзниками. Хоч повірити важко, не такі американці, щоб добровільно передати совітам ножа, який вони, бандерівці, встромили під саму печінку Москві. А півтора мільйона переміщених… Та ні, який розумний позбудеться дешевої робочої сили, козирної карти в політиці. Звідки ж їм тоді брати людей для підривної роботи проти Радянської країни? Ну, видати не видадуть, а якось та мають відповісти союзникам, зважити на їхні вимоги, ультиматум, ноту, чи як іще назвати той документ, де совіти наполягають підкрутити гайку… Тож можна чекати якої завгодно халепи, а «вождя» з учорашнього дня неначе який дідько вхопив. Хтось бачив його «хорха» на околиці міста по дорозі на Аусбург. Зателефонував Гарлизі, думав, може, поїхав з інспекцією на фірму свіжої рибки попоїсти, проте чарівна пані Марійка відповіли, що ні… Схоже на правду, бо коли Бандера часом «інспектує» рибну фірму, Марійка завжди там, а це, виявляється, сидить вдома… Куди ж тоді він їздив? Де цілісіньку ніч пропадав? З ким зустрічався? Все то питання непрості. Може, навіть важливіші за чутки, що повзуть із Нюрнберга. Там, у поінформованих колах, гадають, що реакцією на совітську ноту може бути видача декого з верховодів ОУН Міжнародному трибуналові. Не приведи господи до такого дожити. Тоді випливе таке, що й тим, які нині сидять на лаві підсудних, не снилося. Націоналісти не лише перейняли програму націонал-соціалізму, вони пішли далі, засукали рукави і взялися різати, нищити, проливати людську кров. Правда, все те його особисто не стосується: він нікого не зарізав, не вішав, не душив кремпульцями. Що ви? Темні, а ще, боронь боже, криваві справи — і професор Ленкавський? Та таке й уявити годі. І все-таки, де Бандера був тієї ночі? Може, вже вів таємні переговори, кого з них кинути на нюрнберзьку лаву підсудних. Він такий, рідного батька не пожаліє… Але ні, рано заповзає під ребра холодна змія страху. Прецінь, раніше в нього не було таємниць. Недарма ж називають його тінню. Два Степани — одна душа!

— Слава Йсу… — кинув Бандера з порога. Швидкими кроками пройшов і сів у крісло за письмовим столом. — Ходіть сюди, панове… Сьогодні маємо порадитись у вельми важливих справах.

Якусь мить він дивився на своїх поплічників, потім сплів пальці рук і поклав на стіл перед собою. Тонкі губи враз визміїли ледь помітну хитрувату посмішку.

— Панове, ми на краю прірви, — хрипко витиснув із себе.

Обидва підняли на нього здивовані очі.

— В касі організації лишилися копійки.

— А грубі мільйони?! — У прем'єра одвисла щелепа й задрижали губи.

— А золото, діаманти, долари, мільйони марок і совітських карбованців, де все те поділося?! — запитав Ленкавський.

— Нема… — розвів руками Бандера. — Було й нема…

— Я бачив касу! — сказав захлинаючись Стецько. — Коли її одібрали у Зенона, там усе було!

— Нема, панове… Все процвиндрив Климишин!

— Але ж як? Як те могло статися?! — вигукнув Стецько.

— Я б сам хотів про те знати…

— То, може, варто спитати Климишина, поки він не наклав на себе руки або не чкурнув кудись, — запропонував Стецько. — До речі, де він є?

— Він тут. Зараз ми з ним побалакаємо… Але попри справедливий ваш гнів, панове, будьте розважливі й мудрі. Я особисто цікавився книгами каси й дійшов висновку — не все можна поставити йому у вину..:

Він натиснув на важілець мідного дзвоника, і в дверях нараз виросла опецькувата постать бойовика.

— Слухаю пана провідника! — гаркнув з порога.

— Поклич сюди Миколу Климишина, — наказав Бандера.

Бойовик крутнувся на закаблуках і щез за дверима. Бандера знову посміхнувся. Тепер ту посмішку помітили обидва. Вони вже добре знали, що вона означає. Їхній «вождь» завжди отак посміхався у хвилини, що передували нападу параноїчної люті.

— Хочу порадитися з вами, панове… — Бандера хруснув пальцями, неначе розчавив у долонях горіха. — Як нам бути з Лебедем і його прихвоснями, що величають себе опозицією? Маю неспростовні дані про зраду національної ідеї та інтересів проводу. Лебедь торгує людьми організації, продає наших хлопців в американські розвідшколи, а бариші кладе до кишені. До власної кишені, панове! Минаючи організаційну касу…

— Ганьба! — вихопився Стецько.

— Розкол триває… — невпевнено висловився Ленкавський.

— Він тільки референт закордонних справ проводу, — демонстрував обурення прем'єр, — а поводиться так, ніби вже захопив владу…

— Кожна влада потребує грошей… — знову філософськи зауважив Ленкавський. — Думаю, Лебедь показує нам шлях, і коли ми ним не скористаємось, операцію «Богун» доведеться відкласти.

— Ні на день! — загарячкував Стецько. — Хто ми тут без зв'язку з краєм? А так ми представники… воюючої… України! Вони змушені будуть рахуватися з нами, а не з Лебедем… Їм інакше не випадатиме!

— Кому це — їм? — запитав Ленкавський.

— Американцям! Холера б їх забрала…

— От бачите, шановний… — Він ледве не сказав «прем'єре». — Ви самі відповіли на запитання, яке всіх нас вельми турбує. Каса порожня! Хто може її наповнити й не дати нам загинути? Американці! Досить нам розігрувати ображених курсисток. Так, Лебедь зрадник і вартий шибениці. Він її не мине, запевняю вас… Проте наша політика має бути гнучкою, інакше… Е, та що там казати…

— А ти кажи, кажи, — підвівся з крісла Бандера.

— Прецінь, усе тобі відомо, Степане… Хіба раз ми з тобою говорили, що треба топтати стежку до військових… Лебедь кинувся до них, а ми вже кричимо гвалт… Давайте дивитися правді в очі: грошей на висилку людей до краю у нас нема і нам їх ніхто, крім американців, не дасть. А для цього нам потрібен Кук. Без його авторитету головнокомандуючого силами спротиву на терені воюючої України наші акції падатимуть і далі…

— Лебедь перетяг Василя Кука до свого коша, — сказав Стецько. — Це ж треба додуматись проголосити його президентом УГВР.

— То все дурниця. Кук член нашого проводу… — кииув Бандера. Він ходив уздовж столу, міркуючи над тим, що, певне, таки немає іншого виходу, коли вже Ленкавський, його тінь, його друге «я», висловлює вголос те, що він сам весь час обдумує після зустрічі з Кислицьким. Ці двоє ще не знають, що Лебедь нагострився друкувати фальшиві долари, а це надійний важіль для його дискредитації і перед американцями, і перед Куком, і перед усім світом… А воно непогано складається… Можна буде правдиві долари притримати, а тим, що йтимуть до краю, сунути до кишені фальшиві. Пустити в хід у краї їх однаково не зможуть, то яка різниця, що лежатиме в схроні — справжні а чи фальшиві купюри. Воно, правда, може статися, що хтось повернеться назад і вже тоді з'ясується, що долари таки фальшиві… Господи, про що це я думаю? Ще телятко в гузні, а я вже з довбнею… Зараз приведуть Климишина, почнуть допитувати, чи зробить усе, як домовлялись? Треба виправити розмову так, щоб не завдали ці дурисвіти хлопця до суду. Бо, як візьмуть на дибу, може не витримати, і тоді вже стане відомо, куди поділися з каси ті грубі мільйони. Ну, щось там прилипло і до Миколиних рук, але ж решта переведена до Нью-Йорка, і не на чиєсь там ім'я, а на його, Бандери. Цього разу, окрім нього, вже ніхто не зможе вибрати грошей з рахунку. Досить йому і тої науки, що подав Ріко. Ото паскуда! Ну, зажди, я ще з тобою поквитаюсь… Сказати їм про Ярого чи ні? Мабуть, треба сказати. Хай думають про свого провідника, як про такого, що все до останньої крихти віддає на організаційні потреби. А Климишина неодмінно треба висмикнути з-під їхніх кулаків.

Зайшов Климишин. Блідий, руки трусяться. Бойовик підштовхнув його на середину кабінету і вийшов. Зависла важка й довга пауза. Всі троє дивились на нього, ніби вперше бачили. А його й справді було важко впізнати: схуд, синці під очима, щоки позападали, як у хворого на сухоти. Вигляд Климишина справив належне враження і на пана прем'єра, і на професора. Бандера відзначив це з приємністю. Про те, що його давній друзяка Климишин краде з каси гроші, він довідався десь півроку тому. Розставив капкани і впіймав злочинця на гарячому. А далі вже, як кажуть, все було справою техніки… Розрахунок теж нескладний: украв п'ять тисяч а чи п'ять мільйонів — хто знає, хто доведе скільки, коли з фінансових книг видерті цілі сторінки.

— От що, панове, — сказав Бандера, знову сідаючи до столу. — Ми маємо з'ясувати, куди поділись гроші і хто в тому винен, що організаційна каса порожня, а вся організація стала на грань фінансового банкрутства. Хтось із вас має взяти на себе роль слідчого і ставити цьому телепневі питання… Мабуть, починай ти, Степане, бо я боюсь бути нетвердим або, навпаки, упередженим. Впродовж сливе двох десятків років я симпатизував цьому злодієві. Справедливості ради мушу сказати, що поки не настановили його на фінансового референта, чоловік був чесний і служив нам ревно. Не одного вже підвели під шибеницю ті кляті гроші.

— Боже правий! — упав на коліна Климишин. — Один ти бачиш, що я не винен! Не крав я, панове провідники! Присягаюсь! Заплутався, не впорався з такою силою грошей… Не стало розуму…

— А чого ж не сказав? — спитав Стецько. — Чого мовчав, коли знав, що дурень?

— Дурень, панцю злотий, правдивий дурень! А не сказав тому, що боявся. Як глянув у ті книги, а там чорт ногу вломить. Хто видавав? Кому? З чийого наказу? Нічого не видно! То все вони, Марциняк з Лебедем, повиривали, позаливали чорнилом сторінки звітів. А я не винен, їй-бо, не винен! Най мене бог скарає! — Климишин заплакав, розтираючи по щоках сльози.

— Встань! — раптом твердо наказав Ленкавський. — І відповідай на мої запитання коротко і без комедії.

— Слухаю пана професора, — Климишин схопився на ноги.

— Ти прийняв касу після того, як її вирвали з рук боївки Лебедя?

— Так, саме так…

— Саме тоді була зроблена ревізія каси?

— Ні, ревізію зроблено зовсім недавно. Ревізію книг.

— А грошей?

— Та вже не було що ревізувати, — похнюпився Климишин.

— Як?! — схопився на рівні Стецько. — Коли завернули касу, я на свої очі бачив, була повна!

— Що ви бачили? Сльози ви бачили… — глипнув на Бандеру Климишин.

— Брешеш! Золото бачив, діаманти, банкноти! — наполягав Стецько.

— То все фальшоване… Я сам думав, коштовності, а вони підмінили! Що треба забрали, а натомість… Я коли довідався, на смерть перелякався і доповів про те панові чоловому. Скажіть же, що я вам говорив, бо й справді подумають, що брешу.

— Говорив… — підтвердив Бандера.

— І що все до останнього було підмінене, сфальцювало? — запитав, ледве стримуючись, Ленкавський. Він уже починав розуміти, яку комедію розігрують перед ним Бандера з Климишиним. — І жодного правдивого долара в касі не лишилося?

— Я такого не кажу, пане професоре. Боронь боже, було трохи… Та з вашого ж наказу на ті гроші були купили рибну фірму в Аусбургу і пакети акцій ще двох німецьких фірм, які, на наше нещастя, ось-ось луснуть. Не мають сили проти американського капіталу. Окрім того, кожна висилка наших людей до краю потребує чималих грошей. Утримання, одіж, зброя, спорядження — все те вартує на тисячі й тисячі… А добувати їх було нелегко…

— Тебе послухати, так ти ще й героєм себе виставиш, — втрутився Стецько.

— Ні, пане зверхнику, я не був героєм… Я вірно служив національній ідеї і як міг працював для неньки-України.

— Помовч! — раптом зірвався на крик Бандера. — Злодій! Розкрадач! Не смій торкатися святих речей! Ти їх негоден!.. Ти забруднив свою совість! Відповідай! За які гроші куплено золоте кольє і діамантові персні для твоєї телиці, з якою ти спиш?!

— То все з посагу моєї дружини, хіба ви не знаєте? — навіть трохи образився Климишин.

— А ті скрині, з якими зібрався чкурнути за океан твій рідний братко, вони теж виникли з посагу а чи, може, зі спадщини? — запитав Ленкавський.

— Як перед богом, то все не моє! У брата було кілька вдалих, не критимуся, спекуляцій з ходовим товаром. Один американець, інтендант, збував йому дещо з їстівного, а брат продавав на Ляймі діпістам. Різне шмаття, бекон, ковбасу…

— Ото з тієї гнилої ковбаси твій братко нажив сливе півмільйона марок?

— Та що ви? Які півмільйона? Мізерія, панцю злотий…

— Знаю, яка мізерія, більше того, знаю, в якому банку лежать капітали.

— Це вже щось нове, — промовив Бандера. Він відчув, що завжди спокійний і навіть флегматичний Ленкавський, розпалившись, от-от докопається до істини, а тому вирішив втрутитись.

— Звідки тобі про те відомо?

— Цікавився, Степане! Давно придивляюся до цього пройди! Кажеш, телепень, дурень, а він хитрує, бреше тобі в очі і не моргне, падлюка! Бандера спохмурнів.

— З тим треба розібратися. З жінкою, з братом, з майном. Чи не перелито в ті скрині золото організаційної каси? Це я доручаю тобі, Ярославе… Ти людина поміркована й у всьому розумненько дослідиш цю справу.

— А чого не мені? — спитав Ленкавський. — Чи я вже не шеф безпеки?

— Саме тому, друже мій вірний… Волію, аби про шахрайство Климишина знали ми та він, а більше ніхто. Чи вам мало того, що я сказав? — Бандера знову натис на важілець дзвоника. На порозі виріс все той же бойовик. — Забери його, вуйцю, і тримай при собі, поки не скажу, що з ним далі робити.

Климишина вивели геть, і знову в кабінеті запала важка мовчанка. Стецько поглянув на зблідлого, насупленого «вождя», помітив, як зміїться його тонкими губами недоречна за цих обставин посмішка, і заспішив на своє місце. Бандера повагом підвівся, ступив до вікна, потяг за білий шнур. Важка гобеленова штора з тихим шурхотом відсунулась, і всі побачили, що надворі день. Постоявши мовчки біля вікна, Бандера погасив світло й знову сів до столу.

— Справа Климишина, панове, не повинна набрати розголосу. Передусім тому, що ніхто не має знати про наші фінансові утруднення, це не піде на користь організації. В тій ситуації, що склалася у нашій боротьбі з Лебедем і його поплічниками, ми не маємо права виставляти на люди наші гнилі рани. Багатьом відомо, що Климишин тривалий час був наближеною до мене особою… Степан Бандера! Сьогодні це не якийсь там вправний функціонер, що очолює провід організації, це символ, панове!.. Символ, що уособлює національно-визвольну ідею, а з цим ми не можемо не рахуватися. Хай уже на це не зважають наші вороги, але ми поки ще свідомі того, що таке політичний капітал. Тому справа Климишина не може розглядатися ні безпекою, ні організаційним судом, вона повинна вмерти у цих стінах і в наших серцях, хоч як нам те боляче…

Бандера замовк. Він знав, що Ленкавський не вірить жодному його слову, проте треба було пересвідчитись, чи справді пан професор проник у його змову з Климишиним, чи тілько здогадується? І що унюхав з розмови?

— Що з цього приводу думаєш, Степане? — запитав Бандера.

— Думаю, що не лише від нас буде залежати, піде чи ні між люди розголос. Ми вже, здається, довели, що вміємо тримати язика за сімома колодками, а…

— А так, а так… — підтримав Стецько.

На те татакання професор не звернув уваги і вів далі:

— … а от новий референт, що прийде на місце Климишина, щоб відсунути од себе підозру, напевне пустить чутку про вину свого попередника. Мовляв, не я, а він допустився руїни.

— У словах твоїх, Степане, є сенс, — сказав Бандера.

— Нового треба суворо попередити, — підкинув Стецько.

— Перше треба знайти, кого настановити, а вже потім… — відповів Бандера.

— Головне, щоб на фінансах розумівся, — зауважив пан професор.

— І щоб руки були чисті, а не загребущі…

— То вже треба звертатися до небесної канцелярії, — сказав Бандера. — Просити, аби позичили якого янгола, бо серед людей такого нема.

— Стривайте, панове, а коли… — Стецько сперся долонею об стіл, — а коли… Гарлигу? Людина поміркована і все таке інше…

— Оце знайшов янгола, — скривив у посмішці губи пан професор.

— А ти, Степане, не відмахуйся. Фірму тримає, навіть прибуток дає…

— Та хіба то він? Там усіма ділами крутить пані Марія, — не проминув підлеститись до Бандери і Ленкавський. Його насторожили ті довгі погляди, невизначені інтонації. Мати Бандеру за ворога йому не хотілось, хоч і розумів: у тому, що відбувалося, була і його, Бандерина, провина. Та вже хай буде, як буде. Що з тим удієш, коли «вождь» так високо ставить своє ім'я. Гарлига то Гарлига… По очах видно, що думка ця йому до вподоби.

— А може, й справді, Гарлига? Ти як до нього, Степане? — запитав професор і тут-таки додав: — А фірму ж на кого?..

— Та ти ж сам сказав, — не вгавав Стецько. — На Марійку… То, я вам скажу, голова…

— Ну, що ж, шановне товариство… Хай буде по-вашому. Проти Гарлиги нічого не маю, а стосовно пані Марії треба подумати… Все-таки жінка. Я розумію, що вона всьому голова, то хай уже так і буде, настановимо Левка, а сподіватимемось на Марійку. — Знову сплелися і хруснули його пальці, він сперся на них чолом і глухим, хрипкуватим голосом промовив: — Не таланить, скажу я вам, мені на друзів. Хто б міг подумати, що той, з ким починав, з ким пройшов крізь пекло, отак поведеться… Не зважить ні на дружбу, а ні на ідею, якій разом служили, за яку… — Бандера ковтнув гіркий клубок, що підкотив йому до горла, і вів далі, навмисне не говорячи, про кого мова. Він бачив, що не лише старий прем'єр, але й пан професор, якому аж ніяк не можна було відмовити у витримці, починає соватись. «Посовайся, посовайся, любий Степанку. Я тобі ще не так допечу за оті твої слова. Ти не дурний, я знаю, але ще не вродився той, якого б я не пошив у дурні».

— Ти про кого, Степане? — витираючи упрілого від напруги лоба, запитав Стецько.

Бандера витримав паузу й повів далі:

— Про Ярого. Про нашого мудрого Ріко Ярого, пайове товариство…

У професора відлягло від серця, а пан прем'єр, не криючись, з полегкістю зітхнув.

— А він що?

— Скурвився чоловік… Колись, ще напередодні війни з совітами, отримали ми на розвій організації чималий даток і поклали ті гроші до Базельського банку. Разом поїхали й поклали. Я їх стільки літ не чіпав, жодної копійки з рахунку не взяв… Думав, знадобляться про чорну годину… Так оце вчора, вже знаючи, що каса порожня, поїхав я до Базеля…

Тепер уже пан професор витирав спітнілого лоба, бо таки пересвідчився, що «вождь» і тут виявився складнішим, аніж про нього думалось. «Ач, до Базеля, по гроші, а я тут про химині кури… Про чарівну негоціантку Марійку Гар-ліг… Ото дурний, а ще й битий».

— Ну і що в Базелі? — засовався нетерплячий прем'єр.

— Вибрав! Шляк би його трафив. Усе до останнього і вибрав. А мені й словом не обмовився!

— Розкол триває… — знову кинув своє професор.

— Розкол?! — раптом зірвався на ноги Бандера. — Я йому розколю! Я йому череп надвоє розпанахаю! Все до останнього покладе на цей стіл! Сьогодні до Відня вирушають пані Гарліг з боївкою Бовкуна. Вони дістануть і привезуть його сюди! З-під землі дістануть! А тут ми вже спитаємо в нього, де наші гроші! Зараз, пане Ріко, не ті часи! То колись ми дули у вашу дудку, тепер ви під нашу затанцюєте!

Бандера так грюкнув кулаком об стіл, що аж загуло. Лице йому перекривилось. Він відкрив рота, щоб сказати ще щось, але раптом закотив очі, похитнувся і впав у крісло, обома руками роздираючи комірець сорочки.

— Води! — скрикнув Стецько. Пан професор спокійно підвівся, налив у склянку води з графина й подав прем'єрові, що метушився навколо Бандери. Ленкавський відійшов ближче, взяв правицю «вождя», попробував промацати пульс. Серце у непритомного билося рівно, без будь-яких ознак хвилювання.

— Ріко Ярого в Гльогніці нема, — ніби знічев'я кинув пан професор.

— А де ж він? — перепитав Стецько.

— Дурний він сидіти під Віднем… Там совіти, а вони швидко довідалися, що замок належить Ріко. Там, певно, вже не раз побували енкаведисти. Мабуть, і засідку тримають, їм є про що спитати в Ярого…

Бандера, якому професор адресував ці слова, слухав уважно, однак підводитись не поспішав. Видно, чекав, що на запитання Стецька Ленкавський скаже, де тепер шукати Ріко. Але професор мовчав. Бандера заворушився, підвів голову і глянув на професора пильно, гостро, з неприхованою недовірою.

— Йой, Степане, налякав ти нас… — клопотався біля Бандери прем'єр, але той не слухав його белькотання. Вів очима за Ленкавський, що саме обходив стіл, щоб сісти на своє місце.

— Ну, то доказуй, коли вже почав! Адже знаєш, по очах бачу, що знаєш, де Ріко!

— Утік…

— Куди? — стрепенувся Бандера.

— До англійської зони. А де він зараз зупинився, не знаю. Це так, хтось до слова сказав, це ще перевірити треба.

— Перевіримо… — Бандера важко підвівся. — Дякую вам, панове, за поради, а зараз маю прийняти ліки і трохи відпочити…

— Відпочивай, відпочивай… — заметушився Стецько, радий, що все так щасливо для нього скінчилося. Вже й згадувати не хотів про образу на Ленкавського, якого збирався виставити не в кращому світлі. Що тепер важать ті кілька тисяч, котрі вкрав у Маркуса Павелко, коли тут крадуть мільйонами, а «вождь» без тіні сумління бере розкрадача під захист. Краще вже з тим не вилазити, хай йому біс.

— Пробач, Степане, — раптом твердо сказав Ленкавський. — У мене ще… Турбує мене совітська нота. Сподіваюсь, ти про неї вже поінформований?

— Так, — не криючи роздратування, відказав Бандера.

— Про чутки, що повзуть з Нюрнберга?

— Що маєш на увазі?

— Плетуть, ніби американці збираються видати совітам наш провід.

— То все пусте. Ніхто свого не оддасть… Американці не виняток. Що там у тебе ще?

— Є одна зачіпка… Але це так, мрії… Якби нам вдалося розмотати той клубочок, поповнили б ми касу, та ще й як!

— Не тягни, Степане, — вже іншим тоном сказав Бандера. Він уже зрозумів, що хитрун Ленкавський притримав наосганок щось вельми важливе.

— У діпістському таборі на Ляймі вже понад рік тихо сидить один сотник. При штабі Чупринки його називали Мара. Він ще за Савуром возив три підводи золота.

— Коли це було!.. Савура вбито в сорок третьому, а Шухевич про той запас ніколи й не згадував, — вихопився Стецько, але, помітивши, як уважно слухає Бандера, замовк.

— Дурний він був, чи що, той генерал Чупринка? Не згадував, бо для себе беріг… А Мара весь час був біля того золотого запасу, виходить, повинен знати, де його заховано.

— А може, до совітів потрапило?.. — висловив припущення Стецько.

— Ні, — рубонув повітря долонею шеф безпеки. — Тут я маю точну інформацію.

— А що, той сотник таки знає чи тільки повинен знати? — спитав Бандера.

— Не скажу… Я ще з ним про це не балакав.

— А ти побалакай. Бо коли справді знає, то можна буде спробувати витягти те золото. Там скарбу та скарбу… Тільки в сорок третьому німці перекинули через фронт для Савура двадцять мільйонів радянських карбованців. Де б їх мав подіти?

— Та де? В лісі?! — Стецько звів догори руки.

— А де той Мара?

— У мене на Фіріхштрассе…

— Знаєш, Степане, ти з ним без мене не балакай. Разом поговоримо, і то так, щоб не налякати, бо чує моє серце, тому сотникові ще доведеться мандрувати назад…

Федір дивився на бліді плями місячного світла, які поволі переповзали з підлоги на стіну, і ніяк не міг відігнати тривожні думки, що не давали йому заснути. «Патриція… Що криється за її поведінкою. Вона приставлена до мене Керком, вона один із засобів його психологічного експерименту… А тривога моя від непевності. Я чекаю відвертої підступності, а її ніби й нема… Та зажди, все ще попереду. Ось повернеться Керк. О, він має бути задоволений вправністю Пат… Хай так, хай думає, що успіх його експерименту не за горами… А я мушу свідомо йти на зближення з ворогом, щоб вирватися звідси, бо, сидячи у цій кам'яниці, нічого корисного зробити неможливо. Треба, щоб вони впевнились у моїй лояльності і випустили нарешті з цієї клітки, тоді…» Він ще не знав, що буде тоді, проте вже передчував корисну роботу на благо Батьківщини, і це гріло йому серце надією.

Під боком заворушилась Патриція. Щось замуркотіла крізь сон і затихла. «її не можна пускати в душу. Далі того, що сталося, зась! Розмови про шлюб — пусті балачки. Вона розвідниця, і шлюб з радянським майором скомпрометує її та й вас, шановний генерале. Як же ви, розробляючи легенду для Пат, не подумали про це? Але й мені віднині варто продумувати кожен свій крок…»

Роздуми надали певності. Він уже мав контрплан і знав, що буде йти обраним шляхом, бо лише цей шлях давав надію на успіх у його нелегкій боротьбі. Тихенько, щоб не розбудити Патрицію, підвівся з ліжка, підійшов до вікна. До замкової брами саме заїздила крита брезентовим тентом машина. Це був незграбний, тупорилий, весь у темних і світлих плямах камуфляжу «фіат». Машина повільно підкотила під ліхтар і зупинилася. З кабіни висунувся довгов'язий молодик в американській формі без погонів. Таку, з ласки ЮНРА, носили діпісти. Він озирнувся на браму, де якийсь пан у цивільному (лискучий дощовик і тірольський капелюх з пером) лаявся з негром-вартовнм.

Федір прочинив вікно, йому не вистачало повітря. Останнім часом серце поводило себе зле, якось непевно здригалось в грудях, і з кожним ударом чувся в ньому глухий затаєний біль.

— Підганяй до складу! — на диво знайомим баритоном наказав пан у лискучому дощовику.

— Я там не розвернуся…

— То розвертайся тут, а до складу підганяй задом…

«Де я чув цей голос?» — подумав Федір.

— А хто вантажитиме? Я не можу, у мене спина болить… Я ж вас попереджав, пане Дайн.

Виходить, сам Дайн-Рябчук завітав. Чого це його принесло, серед ночі?

Федір причинив віконницю, проте од вікна не одійшов. «Фіат» розвернувся і задом посунув до складу, прибудованого до замкової стіни. З протилежного боку стіни трохи нижче стояв двоповерховий флігель, де, за спостереженнями Федора, жили якісь люди, котрі рідко з'являлися за межами свого дворища. Спостерігати за ними Федір міг лише з балкона бібліотеки, що приліпився на високій глухій стіні замку. Із своїх спостережень він зробив висновок, що у флігелі розмістилася якась учбова команда.

Тим часом біля складу з'явився молоденький дженджуристий лейтенант з чорними вусиками під гачкуватим носом. Він довго розглядав папери, потім зазирнув до кабіни, оглянув кузов. Дайн ходив за лейтенантом і щось гаряче йому доводив. Федір знову прочинив віконницю, прислухався. Голоси було добре чути.

— Це треба вивезти негайно, — наполягав Дайн.

— Вантажників у мене немає. А вільні від караулу — сплять.

— Та невже ми не знайдемо когось, щоб допоміг завантажити три ящики? Хто тут у вас на першому поверсі?

— Експерти. Інтелектуали чортові… От хіба що… Ходіть за мною, подзвонимо до флігеля. Там хлопці як застояні коні. Годують як на заріз. Привозять таких дистрофіків, ледве ноги тягнуть, а через місяць уже впізнати не можна…

Дайн з лейтенантом зайшли до приміщення караульного взводу. Розмова урвалася. Крайніченко сів на підвіконня. Цікаво… Виходить, Дайн-Рябчук приїхав забрати добуті з озера ящики. Що його може цікавити? Адже поки що витягли небагато… Та й не те, що шукають… Бо коли б знайшли картотеку, то не шукали б далі, не посилали б на смерть Генрі Прічарда… Фальшиві фунти стерлінгів, долари і навіть карбованці… Матриці, кліше фальшивих купюр… А може, його цікавить?.. Та, мабуть, ні, Дайн-Рябчук — птиця невисокого польоту…»

Стоячи біля відкритого вікна, Федір змерз і хотів було зачинити віконницю, як раптом у браму влетів мотоцикл з коляскою. З розгону підскочив до «фіата» і скреготнув гальмами. Троє хлопців з флігеля скочили на землю. Дайн з лейтенантом повели їх у прочинені ворота складу. За хвилину-другу хлопці винесли перший ящик і запхнули його в кузов. Потім запакували туди другий і третій. Водій, що сидів у кабіні «фіата», вийшов пересвідчитись, чи добре зачинили задній борт, і тут сталося несподіване. Один із тих, що вже сідали на мотоцикл, раптом кинувся до водія і ударом кулака звалив його з ніг. Невідомо, чим закінчилася б ця сутичка, якби двоє інших «вантажників» не вхопили за руки свого товариша, силоміць заштовхнувши в коляску. Вириваючись, він кричав з мотоцикла, що вже виїжджав з двору:

— Маєш щастя, паскуда! Ще раз зустріну — уб'ю!

— Андрій!.. — вихопилось у Крайніченка.

— Ти що, Тедді? — сонно запитала з ліжка Патриція.

— Та тут… Тут, розумієш, бійка…

— Де? — Вона розплющила очі.

— У дворі…

Патриція закуталась у ковдру і підійшла до вікна.

— А що це за машина? Звідки вона тут взялася?

— Не знаю… Мені здається, я впізнав отого пана, що в лискучому дощовику. Ти його теж повинна знати… Хазяїн готелю «Сен-Готард» Дайн-Рябчук.

— Стефан!? Що йому тут треба?!

— Забрав три ящики з тих семи, що підняли з озера.

— А хто йому дозволив?

— Я чув, як він казав, що виконує наказ генерала.

— Ну коли так… — Пат солодко потягнулася. — Хай вони горять, усі оті ящики, контейнери, матриці разом з Дайнами і генералами. Я більше нічого не хочу про них знати. Я хочу знати лише тебе, тебе одного… Я люблю тебе, Тедді! Якби ти знав… Адже я думала, що вже ніколи… Розумієш, ніколи…

— То чого ж ти плачеш, дурненька?..

— Від щастя, Тедді. Від щастя, що так несподівано знайшло мене…

— Послухай, Пат… — Федір зупинився на півслові. З думок не йшов Андрій. Як він опинивсь у флігелі? Як зустрітися з ним? Треба попросити Патрицію… Але не зараз. Спочатку продумати, зважити.

— Тедді, обніми мене, любий…

Розділ третій ЗАХМАРНІ ОСТРОВИ

Не до душі були Юті чергування, з аптеці. Платили добре, однак ці постійні нічні візити, таємничі постаті, охорона… Зайвого слова не скажи, ні про що не запитуй. Правда, порівняно з роботою в таборі Ді Пі — тут рай! Там колотнеча, масні погляди, грубі загравання, бруд, а тут можеш просидіти цілу добу за книжкою, і ніхто тебе не спитає, що ти робила, скільки вторгувала. Або ось так, як цієї ночі, прискочили й кажуть — ви вільні, фрейлейн Юта, а вона тільки звечора заступила на чергування.

Вільна то й вільна. Дай боже лиш без пригод дістатися до «Сен-Готарду» і завалитися спати, а там цілий день і ще дві доби сама собі господиня. «Піду до англійського парку, а може, в кіно… А ще краще, провідаю Гізелу… Хай там хоч як, а її жаль… По батькові я їй сестра. Що з того, що позашлюбна…» З міркувань чисто жіночої солідарності Юта вважала, що в сімейних незлагодах Гізели винен Хорст. «Навіщо було женитись, коли не любив?» А Гізі любила. Юта знала про те напевне, бо не раз бачила щнрі сльози на очах сестри… Правда, обставини часто бувають сильнішими за почуття. В цьому вона пересвідчилася на власному досвіді. Взяти хоча б її стосунки з Манфредом. Вона любила його, здається, любить і до сьогодні, але що з того? До «Сен-Готарду», де з ласки названого батечка мала постійне житло в одній з кімнат другого поверху, йти було кілька кварталів, і вона вже шкодувала, що не дочекалася ранку.

На Ляймі, здавалося, ніхто і не думав спати. Вулицями тинялися якісь підозрілі типи; американські солдати безсоромно обнімали своїх нічних подружок, горланили пісень; патрулі військової поліції гасали на джипах, не звертаючи, уваги на всю цю розхристану п'яну братію.

Юта обминала підпилі компанії, не звертаючи уваги на (масні жарти, що адресувалися їй, однак прослизнути без ' пригод їй так і не вдалося. Вже десь за квартал від готелю їй заступив дорогу здоровань у напіввійськовій формі.

— Ти одна, кізонько? — поцікавився він.

Юта не відповіла, спробувала обійти, але він розставив свої довжелезні, схожі на клішні, руки.

— Пропустіть, — твердо сказала Юта.

Він дістав з нагрудної кишені пачку доларів.

— Ось бачиш… Давай побавимось як слід! Замовимо кабінет на двох… Вина, горілки море — і днів на два в гульки, у дим, курва його мати, як каже Мара… Ну як? Згодна? Більше, як я, тобі ніхто не заплатить, а я наперед дам… Ось, візьми й не думай, що Грицько Шпинь якийсь там…

Він упіймав її за руку і спритно засунув кілька доларів у проріз кофтини на грудях. Не пам'ятаючи себе, Юта навідліг ударила його по обличчю. Шпинь оторопів на якусь мить, потім рвонув дівчину до себе. Схопив за плечі й так трусонув, що в неї перед очима застрибали будинки.

— Ти що? Ти кого?! Мене?! — заревів, дихаючи перегаром. — Здоровенний кулак з силою опустився на її голову. Юта похитнулась і повисла на руках у напасника.

— Ну чого ти «там? Тягни її сюди! — висунувся з під'їзду ще один діпіст.

Проте Шпинь не рухався з місця. Стояв і тупо дивився в обличчя дівчини. Поступово його банькувате лице скривилося, неначе од кислого, і якісь ознаки думки склались у зморшки на лобі.

Напарник підтюпцем наблизився до Шпиня.

— Давай сюди, зараз оклигає.

— Стій, Кучмо! Я її знаю… — зупинив його Шпинь.

— Ну то й що?

— Це Рябчукова… донька…

— Чия?

— Рябчукова… Того пана, що готель тримає отут за рогом… «Сен-Готард»!

Кучма зблід, ступив крок назад.

— Ти що, здурів, Грицюню?!

— Їй-бо, правда… — на очах тверезів Шпинь.

— Оце влипли… Ну, добродію, бери ноги в руки і… Тебе ніхто не бачив?

— Та ніби ніхто. Я ж хотів по-людськи і гроші їй дав…

— Які гроші? Долари?! Та вони ж фальшиві! — Кучма вихопив у Юти з-за пазухи доларові купюри. — Ой, Грицюню, з тобою обов'язково у якусь халепу вскочиш. Біжимо, бо як хто побачить, то враз головки поодкручують. Це ж треба бути таким бовдуром! Недарма тебе з поліції турнули!

Юта прийшла до пам'яті не зразу. Хтось бризкав їй в обличчя холодною водою і стиха кликав: «Фрейлейн, фрейлейн!..» Вона розплющила очі й побачила поруч стареньку жінку. Схвильована, перелякана фрау співчутливо схилилась над нею.

— Вам погано?

— Вже трохи краще… — відповіла Юта, відчуваючи гострий біль у тім'ї.

— Можете встати? — запитала старенька.

— Спробую…

Спираючись на стіну, Юта поволі підвелась.

— Зайдіть до мене на хвилинку. Відпочинете, вип'єте чашечку кави.

— Дякую… Я піду…

— Не слід було вам виходити. Щоночі тут таке діється, не доведи господи! Та, сказати правду, і вдень у нас на Ляймі неспокійно…

— Спасибі… Я вам вельми вдячна, фрау…

Юта підняла сумочку і, похитуючись, рушила в бік «Сен-Готарду». Її трохи нудило, перед очима пливли кольорові кружала, а до горла підступала судомина образи. Душили сльози, вона не стримувала їх. Коли вийшла на плац перед готелем, до неї знову був кинувся якийсь п'яний солдат, проте помітивши, в якому вона стані, отетеріло провів її поглядом, махнув рукою і подався геть.

У вестибюлі готелю з нею привітався швейцар, мовчки дивуючись з її розтерзаної кофтини, розбитого до крові коліна, перекрученої спідниці й нетвердих кроків. Все те старий поклав на рахунок молодості: десь підгуляла фрейлейн Юта і, поки ще батьки сплять, поспішає до своєї кімнати. Швейцар зітхнув, похитав головою і сів за свою конторку, роздумуючи про долю двох власних дочок, що саме входили в пору.

Юта тим часом ніяк не могла знайти ключа. Ні в кишенях, ні в сумочці його не було. Вже хотіла спуститись до вестибюля і взяти у чергового дублікат, як раптом помітила, що ключ стирчить у замку. Не її особистий, а саме дублікат з мідною грушею, на якій витиснено номер її кімнати. Цього ще не вистачало! — обурилась дівчина і рішуче штовхнула двері до кімнати. На ліжку, розметавши руки, хропів Хорст Торнау.

Хорст був єдиним, на кого Юта не могла сердитись. Раніше, ще коли були дітьми, він завжди ставав на її захист і нікому не давав кривдити. Був для неї і старшим братом, і батьком, і благородним рицарем, що повставав проти моралі професора Герберта фон Глевіца. А як блискуче він повів себе на судовому процесі, як майстерно розіграв божевільного, обвів усіх круг пальця і разом з Гізелою чкурнув до Італії. Потім ця несподівана спадщина, яка в одну мить зробила його, жебрака, багатієм. Він змінився, це так, але тільки не для неї. З нею він залишається тим Хорстом, якого вона знала: щирим, вірним другом.

Зараз, побачивши його у себе в кімнаті, вона і зраділа, і засмутилася. Зраділа тому, що гірка образа, приниження, знущання, які тільки-но пережила, ще клекотали в її душі, а поділитися своїм болем могла тільки з ним, з Хорстом; засмутилась тому, що він знову був п'яний, лежав нероздягнений, не потурбувався навіть зняти черевики. Їй було дивно, чого він п'є, чому живе таким незугарним життям, коли міг би при його теперішніх достатках жити в розкоші, мати віллу на Рів'єрі, об'їздити світ, стати видатним адвокатом, адже вивчав юриспруденцію. Та вже, видно, так воно в цьому житті ведеться; коли в тебе є гроші, власний замок в Альпах, особняк у фешенебельному районі Мюнхена, все це тобі нецікаво і ти волієш кожного вечора напиватися хтозна з ким і ховатись від самого себе в кімнатці сестри, яка сама тут на пташиних правах. А коли в тебе нічого немає — ні замків, ні особняків-котеджів, ні грошей, ти мрієш про них і думками вже там, в Альпах, на Рів'єрі, на Терезієнштрассе…

До речі, що там зараз на Терезієнштрассе? Як живе Гізела? Що робить вірний і вічний Ганс? Навіть важко уявити… Чого воно так швидко промайнуло, наше дитинство? І що попереду? Темрява… Непевність… Страх… Хіба тоді, коли всі вони жили на Терезієнштрассе — Гуго, Гізела, Хорст, — коли гралися в парку і були рівними у своїх мріях, радощах і печалях, хіба могли вони подумати, що все так обернеться. Можновладний професор здавався скелею непорушною, вічною. Де він тепер? Садівник Стефан, якого і в дім не завжди пускали, став грошовитим паном… Хорст отримав спадщину… Гізела вийшла заміж… І лише вона, Юта, лишилася ні з чим. А чому? Чому доля так круто обійшлася з нею: забрала коханого, позбавила щастя? І немає в кого шукати захисту від наруги…

Знову підкотив до горла гіркий клубок, сльози навернулись на очі. Було невимовно жаль себе, жаль понівеченого війною щастя. Як зримий образ власного горя спливло в уяві побите осколками, все в синіх рубцях і шрамах лице сліпого Манфреда. Вона знала, що завинила перед ним, знала, що спокутує важкий гріх зрадженого кохання, але не могла примусити почати все знову. Від цих думок на серці стало ще важче. Юта поклала на столик сумочку, опустилася в крісло і гірко заплакала.

— Це ти, Ют? Чого ти плачеш?

Вона не відповіла, тільки ридання її стали ще голоснішими, бо вже не тамувала їх, як раніше. Хорст трусонув головою і сів на постелі.

— Заспокойся. Що сталося? Помер хтось чи що? Ну, чого ти мовчиш?

Вона закивала головою. Дістала з сумочки хустинку І спробувала витерти сльози. Він підвівся. Ноги тремтять, у душі якась незрозуміла тривога, так, наче винен перед усім світом, а особливо перед цією милою, рідною істотою. А може, й справді з кимось із близьких сталося нещастя?

— Хто помер, Ют?

— Я…

— Ти?

— Так, я…

— Що за дурниці? Заспокойся! — Він підійшов до столу, налив склянку води й подав сестрі. — Випий і заспокойся…

— Не можу, Хорсті! — Вона знову заплакала вголос. — Навіщо все це? Для чого ми живемо? Хто ми?!

— Господи, знову ці прокляті питання! Бідна моя Юта… І ти мучиш себе ними… А я думав, що тільки мене вони гризуть і вдень і вночі… Я скажу тобі, хто ми… — Він сів на бильце її крісла й ніжно погладив по голові, як колись маленьку Ют. — Ми скалки розбитого вщент… Діти переможеної Німеччини. Країни, яка хотіла підкорити весь світ і опинилась у нього під ногами. У нас нема завтрашнього дня. Чим можуть жити діти батьків, які зганьбили себе перед людством? Коли у них немає совісті, — злобою, а коли є — гризотою, від якої не здатна врятувати навіть горілка…

— Навіщо ти п'єш, Хорсті? — благально мовила Юта. — Не пий, прошу тебе. За ці два роки ти так постарів…

— А що мені робити? Що мені робити, Ют?

— Не знаю, — щиро відповіла вона.

— От і я не знаю… Розумієш, колись я знав, а от тепер… Колись я виборював собі місце під сонцем, дерся вгору, як молодий вовк, кидався, гриз, дряпався… А зараз у мене забрали й це. У мене все є, а отут порожньо. Ти думаєш, мені потрібна горілка? Ні, я від неї хворію, вона лиш спосіб втечі від самого себе. Коли б ти знала, як гидко все це. Зажерливі пики так званих друзів, звіряча сутність розмальованих подружок, готових на будь-яке приниження, аби лиш урвати побільше…

— То кинь їх, Хорсті! — порадила Юта.

— Добре, кину, а що лишиться?.. З чим я залишусь? Сам із собою не можу, я собі огидний і, скажу тобі правду, боюся себе…

— Ну що ти говориш?..

— Мене гризе якась духовна хвороба! Ти єдина, кому я можу про це сказати. Не знаю чому, але я відчуваю спорідненість наших з тобою душ. Ми ніби на одній хвилі…

— Це тому, що ми росли разом… Я теж часто думаю про тебе і згадую наше дитинство…

— Ні, Ют, ні… Тут інше… Нас єднає зрада.

— Що?!

— Так, так… Ми зрадили Манфреда! Ти і я… Я там, у Берліні, під час бою, а ти…

— Який ти жорстокий…

Вона вже не плакала, тільки густі тіні лягли під очима та поблякло, ніби постаріло враз, лице.

— Це не жорстокість, Ют. Це правда…

— Жорстока правда, — погодилась вона.

— Ми не маємо права брехати собі, сестричко люба. Нам треба знайти в собі силу дивитись правді в очі.

— Жорстокій правді… — промовила Юта.

— Так, так… І не лише нам з тобою, а всім! Усім німцям… Ми всі зрадили себе, націю, фатерланд. Ми не маємо за що себе поважати.

— Яке мені діло до нації і фатерланду, коли я не можу розібратися в собі… В одному ти маєш слушність, Хорсті. Мені нема за що себе поважати… Як я жила? Дитинство — казка… Щось на зразок Попелюшки, тільки перетворення на чарівну принцесу не відбулося.

— Ти чарівна, Ют… — Він пройшовся до дверей, зупинився і несподівано сказав: — Давайте втечемо звідси? Га?!

— Куди? — Вона подивилась на нього сумними заплаканими очима.

— Та куди хочеш! У Париж, в Альпи, на острів Хальмадера-Грос… Отак вийдемо з готелю, і нікому ні слова, і тільки вдвох…

Вона всміхнулася крізь сльози.

— Ти непогамовний вигадник, Хорсті… Про цей острів ти розповідав мені ще до війни. Пальми, океан, яхта і банани… Я люблю тебе, милий мій Хорсті, і вдячна тобі за те, що ти розраяв мій важкий смуток. А острів… Для мене це так само недосяжно, як у небі зорі…

Я теж так думав, але якось з нудьги зв'язався телефоном з Манілою і знічев'я бовкнув, що хочу купити острівець в Океанії без людей, але з пальмами і бананами, для моєї чарівної сестри…

— Ти божевільний!.. — сплеснула руками Юта.

— У Манілі так не вважають. Навпаки, почувши моє гучне прізвище, а особливо приставку «фон», відповіли, що справа, якою я клопочуся, цілком можлива, і спитали, який саме острівець я хотів би придбати. Сама розумієш, я назвав Хальмадеру-Грос. Зажди хвилинку… Я зараз принесу проспект. Там є фото атолу у прибережній полосі острова. Коралові рифи й перламутрова піна, наче кольє… Хочеш, ми назвемо його на твою честь, атол Юта!

— Казка про Попелюшку триває… — з гіркотою в голосі промовила Юта, коли Хорст вибіг за двері. Хвилин десять вона чекала на нього, сидячи в кріслі, потім вирішила, що він вже не повернеться. Підвелась, скинула з себе верхню одіж, взяла халат і пішла прийняти душ. Думати про Хальмадеру-Грос і атол Юта було приємно, хоч вона розуміла, що Хорст просто наплів їй дурниць, щоб відволікти від сліз і важких думок. Ні, він усе-таки добра душа, її милий Хорсті. А красень хоч куди, очей не одірвеш. Можна собі уявити, як умлівають за ним дівчата і то не хто-небудь, а дочки багатих людей, банкірів, торговців. У Хорста гроші, от вони й липнуть. Хочуть об'єднати капітали. Та, видно, жодна ще не зачепила його серця. Ця думка чомусь приємно втішила її. Все-таки він їй брат… Брат! Це так тільки мовиться. З дитинства звикли називати їх сестрою і братом, а насправді — десята вода на киселі, її мати йому троюрідна тітка…

Юта стала під душ і спочатку пустила теплу, а потім холодну воду. Все в ній напружилось, зібралось в кулак. Нові свіжі сили припливли до її молодого тіла. Гаряча вода знову розслабила. Накинула на плечі м'яке махрове простирадло і, закутавшись у нього, пірнула під ковдру. Тільки тепер почало зникати оте бридке почуття масного бруду, який торкнувся її, коли зустрілася з довготелесим діпістом. Вугрувате, з бляклими, аж білими від горілки очима обличчя було їй нібито звідкись знайоме. Може, зустрічала його в таборі на Ляймі, а може, де в іншому місці. Угрівшись у власній постелі (все, що сталося, вже не видавалося їй таким трагічним, як раніше), вона задрімала, їй снився безлюдний острів і схожий на коралове кольє атол Юта. Вони лежали з Хорстом на пустельному пляжі. Він і вона між морем і пальмами, і хвиля ніжно лизала їм ноги… Потім Хорст нахилився до неї і поцілував у губи так міцно, що вона скрикнула й прокинулась.

— Вставай, Ют… Ти їдеш з нами! — весело наказав Хорст.

Вона не спитала, куди й чому, помітивши, що Хорст прийшов не сам.

— Гуго? — спитала вона, блимаючи сонними очима.

— Авжеж. — Гуго виступив з тіні і якось непевно усміхнувся, дивлячись на них із Хорстом, наче на грішників, потім підійшов і потиснув їй руку. — Хорст сказав, що ти його секретар, і відмовився вести будь-які переговори без тебе.

— Які переговори? — Юта сіла на постелі, закриваючись простирадлом. — Чи не здається вам, що ви не зовсім пристойно поводитесь, мої любі? Вдерлися у кімнату до сонної…

— Не сердься, Ют. Цей новий Каліостро, — Хорст показав пальцем на Гуго, — пропонує мені стати компаньйоном у фантастично вигідній, коли вірити його словам, авантюрі. Ти людина твереза й допоможеш мені розібратися, чи не штовхає він мене знову на слизьке. Розумієш, я йому про Хальмадеру, а він…

— І все-таки, в чім річ?

— Для переговорів, як запевняє Гуго, потрібна атмосфера цілковитої таємничності, — усміхаючись відповів Хорст. — Я пропоную проїхатись до замку Торнау, там є все, навіть привиди… До того ж, я давно там не був.

Юта глянула на Хорста.

— Ти, сподіваюсь, не забув, що через дві доби я маю бути в аптеці?

— Ні, Ют, я пам'ятаю, а тобі раджу забути про аптеку назавжди. Віднині ти мій секретар. Я вже сказав про це Дайну. Ми чекаємо на тебе в машині. Не барись…

Шпиня і Кучму затримали на вулиці, коли вони, добряче напідпитку, виходили з ресторану «Ріц». Обох кинули в джип і одвезли до військової поліції. Довго допитували, а вранці до кімнати слідчого привели метрдотеля.

— Вони? — запитав слідчий.

— Так, пане… Вони прийшли з дамами… Ну, ви розумієте, з якими… Показали мені пачку доларів. Оцей, високий показав… Купюри одразу видались мені підозрілими…

— Чим саме? — запитав офіцер, що сидів поруч з суддею.

— Не можу навіть сказати… Тут швидше інтуїція, досвід… Новенькі, ніби тільки-но віддруковані… Я ще подумав, де, з дозволу сказати, таким панам узяти стільки доларів? Грошовиті пани не тицяють їх під ніс офіціантам пачками… До того ж, метрдотелі з цього приводу проінструктовані…

Страх кидав Шпиня то в жар то в холод. Що скаже Дайн?! Як усе тепер обернеться? Адже ще не забулося те, що скоїлося з ним на Ляймі! Прокрався! І там, і тут спіймали за руку! Тюрма! Каторжна тюрма! Меншим не одбутися! Але звідки йому було знати, що то фальшиві долари? Він потяг їх, бо погано лежали… На Ляймі за таку пачку доларів треба було спустити на чорний ринок чи не місячну пайку продуктів, що їх виділяло ЮНРА для переміщених, а тут ті пачки ніхто не рахував навіть. Висипали з ящика на підлогу. Почали складати акта, а рука сама… Та все обійшлося б, коли не цей миршавий німчик… Ач, проінструктований! Виходить, про фальшиві долари в поліції знали. Звідки? Та вони з Дайном лише позавчора привезли їх із замку… Певне, були ще якісь, на них чекали, а я нагодився зі своїми… От не щастить, так не щастить, хай йому!.. А так усе гарно складалося… Після невдалої операції на чорному ринку з Климишииим, як вигнали з поліції, його підібрав Дайн-Рябчук. Не обійшлося без протекції пана Кислицького. Цей старий, не за гарні очі, звичайно, роздає свої рекомендації, довелося дещо покласти в лапу, проте не без користі. Дайн, не криючись, сказав, що давно шукав спритного помічника і сподівається… Не виправдав сподівань! Та з Дайном ще можна було б залагодити справу. Він теж не святий… Але, з усього видно, тут пахне гіршим. Офіцер говорив з суддею по-фран-цузьки. Хоч як погано Шпинь знав ту мову, а все ж зрозумів з їхньої балачки, що справу фальшивої валюти веде Інтерпол. А це вже велика політика…

— Справу, можна сказати, з'ясовано, — сказав, підводячись, офіцер. — Ці фальшивки зроблені з матриць Бернгарда Крюгера. Час від часу вони випливають на поверхню, і тоді…

Випливають на поверхню… Хто ж це казав, що ці ящики дістали з дна озера? Чи не сам Дайн? Ні, це той лейтенантик з вусиками…

— Що накажете з вами робити, панове? — підвівся слідчий.

— Подзвоніть містерові Дайну, — залепетав Шпинь. — Благаю вас! Він приїде і все вам пояснить. Це недалеко звідси. Готель «Сен-Готард».

— Телефон пам'ятаєте? — сідаючи до столу, спитав слідчий.

Шпинь назвав телефон Рябчука.

— Ви, пане слідчий, звичайно, подзвоніть, — підступив до столу Кучма. — Але врахуйте, ласкаво вас прошу, що я особисто ніякого пана-містера Дайна не знаю. Я й цього Гриця знаю тільки тому, що він був у нас на Ляймі шефом табірної поліції… А як вони там з Климишиним згоріли на тому беконі і його від нас поперли, то я його і в очі не бачив! У місті ми зустрілися випадком. Він запросив випити, я не відмовився. А відповідати за ті фальшиві долари я не хочу.

— Вашу вину визначить суд, — сказав слідчий, накручуючи телефонний диск.

— Яку вину? Який суд?! — заверещав Кучма. — За чарку отримати… Тюрму за чарку? Ні, я на таке не згодний! Не хочу!

— Треба віддати належне, — сказав Гуго, коли його «мерседес» поминув Бад-Ішль. — Фюрер знав, де влаштувати альпійську фортецю!

Йому не відповіли. Обоє його супутників, Юта і Хорст, мирно спали на задньому сидінні, прихилившись одне до одного головами. «Ну, чисто тобі голубки… Скільки ще в ньому Хорстові сентиментальної полови». Гуго ще раз поглянув на них і зло натиснув на гальма. Машина заверещала і зупинилася. Від поштовху на задньому сидінні прокинулись.

— Щось трапилось? — спитала Юта.

— Нічого особливого, просто час трохи розім'ятися… — Він вийшов з машини, хряснувши дверцятами. Потім нахилився до відкритого вікна: — Ми в Зальцкаммергуті, ти просила, щоб я тебе розбудив…

— Дякую… Ой, гори… Вставай, Хорсті! Поглянь, яка краса навколо!

— Бачу, бачу…

— Як ти можеш щось бачити, коли в тебе заплющені очі? — розсміялась Юта.

— А я ще не додивився сон… — Хорст потягнувся і розкрив очі. — Перебили такий цікавий сон…

— Господи, яка ти ще дитина, — усміхнулася Юта.

— Прикро… Дуже прикро, Ют! Їхав до дорослого, а він… — Гуго махнув рукою і знову поліз на своє сидіння за кермом.

Хорст провів його поглядом і раптом сказав:

— Чого б це я сердився? Тобі ж краще… Легше буде мене обдурити…

— Тебе обдуриш! Як же… З американського інтендантства за землю на Ляймі злупив утроє… Знаємо ми таких здитинілих нахаб.

— А звідки тобі відомо? Мабуть, уже Дайн встиг розплескати?

— Може, Дайн, а може, яка інша сорока на хвості принесла…

— Тоді Гізела! Більше нікому. — Він пошкрябав собі щоку. — То я злий був… На Керка розізлився. Вони, ці американці, чомусь вважають нас за дурнів.

— Вони нас перемогли, тому й диктують.

— Вони перемогли? Щось я їх у Берліні не бачив.

— А ти був у Берліні?

— Був і на власні очі бачив, хто там воював, а хто… Думають, ми забули, як вони в Арденнах давали дьору! Вояки, прости господи!

— Ну, сідайте, поїдемо далі, — сказав Гуго. — Якраз нам час поговорити, Хорсті. Але перш ніж сказати тобі, задля чого я до тебе приїхав, ми повинні дати один одному клятву…

— Ой, як цікаво… А я? Я теж даватиму клятву? — сказала, сідаючи до машини, Юта.

— Ти в першу чергу! — сухо сказав Гуго.

— Ти так говориш, ніби ми ще й досі діти, — усміхнувся Хорст.

— На жаль, на дорослих ви не схожі…

— Коли так, то краще я вийду, а ви поговоріть без мене, — образилась Юта.

— Справа настільки серйозна, що ображатись не варто. Ми стоїмо перед найважливішим кроком у житті. Може статися, дуже скоро ми самі сповістимо світові про наше відкриття, але до пори нам треба навчитись мовчати. Про те, що я вам скажу, не повинна знати жодна жива душа. Інакше всім нам кінець. Не дивись на мене такими очима, Хорсті. Я пропоную діло. Якщо вдасться зробити все так, як я задумав, якщо все піде, як слід, ми матимемо цілу гору грошей, і Гриммінг, який ви бачите перед собою, буде нижчий за неї.

— Господи, чи ви змовилися?.. Один дарує острів у захмарній Океанії, другий — золоті гори. Любі мої, я не Попелюшка, а ви не казкові принци. Прокиньтеся, прошу вас.

— Я не сплю! — скреготнув зубами Гуго. — Я мчав сюди! Сподівався!.. А тут якийсь дівочий пансіон! І все одно ти вислухаєш мене. Я примушу тебе вислухати мене, Хорсті! Я не зрушу з цього місця, доки ти… Доки ви… Твоя правда, Ют. Мені треба було поговорити з ним спочатку наодинці.

Юта прочинила дверцята й хотіла вийти з машини, проте Хорст зупинив її.

— Зажди, Ют… З Гуго це буває. Хіба ти не пам'ятаєш, як він командував нами в дитинстві. А ми давно виросли, хоч йому і ввижається… Та й не він перший кидається у цю прірву. Сюди тепер ринули сотні шукачів щастя. Хтось розпустив чутки, що тут заховано скарби «третього рейху».

— Це не чутки. Я знаю про це напевне. До нашої групи в Грюневальді потрапляє найсекретніша інформація. Фюрер справді дав наказ перетворити Зальцкаммергут на альпійську фортецю. Тут фанатики з еліти збиралися відсидітись доти, доки росіяни і їхні союзники не зустрінуться ніс до носа і не вчепляться один одному в горло. Може б, воно так і сталося, коли б фюрер не наклав на себе руки. В той час, коли росіяни були під Берліном, сюди повалила знать з усієї Німеччини. Золото, діаманти, валюту — все потягли за собою. В озері Альтаус було затоплено кілька ящиків з десятками кілограмів чистого золота. Ця акція мала назву «Операція Нібелунги». В озері Топліц тільки Скорпені затопив 22 ящики. Відомо, що в них були злитки золота загальною вагою 48 кілограмів. Штандартенфюрер СС Йозеф Шпаціл, який служив у штабі оперативного району «Україна», прибув у містечко Альгаусзе і на трьох вантажних машинах привіз золото, його супроводжували власівці. Ці коштовності мали назву «скарби пекла». Я міг би ще довго розказувати, хто й скільки привіз сюди золота, коли б воно мене цікавило, як тих шукачів щастя, про яких ти говорив. Ні, Хорсті, я не збираюся шукати ті примарні скарби. Не збираюся, бо знаю — їх стережуть. Я прийшов до тебе зовсім з іншим.

— Я слухаю…

— Про клятву я сказав серйозно, мої любі. І перш ніж я розповім суть моєї пропозиції, ви дасте мені свої руки, і ми всі троє поклянемося берегти таємницю. — Він повернувся до них. — Давайте сюди ваші руки. В цю урочисту хвилину, коли народжується наша з тобою фірма, Хорсті, ми всі троє клянемось триматись одне одного до останнього подиху. Нас чекають випробування, але я певен, ми переборемо все, коли будемо разом… Я, Гуго фон Глевіц, клянусь бути вірним нашій дружбі і свято оберігати інтереси фірми! Тепер ти, Хорсті…

Хорст посміхнувся і сказав:

— Клянусь! Але як же Юта?

— Вона матиме п'ять відсотків від усіх видів прибутку.

— А чому лише п'ять?

— Тому, що я даю ідею і наукові викладки доктора Цур-Гаєра, ти — гроші, а вона нічого, окрім своїх чарівних синіх очей…

— Я нічого не хочу… І взагалі, я не згодна, — сказала Юта.

— З чим ти не згодна? — запитав Гуго.

— Чому мені п'ять, а Гізелі нічого?

Гуго посміхнувся і сказав:

— Маєш рацію. Гізела теж матиме п'ять відсотків. Отже, пристаєте?

— Пристаємо… А тільки чи не здається тобі, що ми поспішаємо так, ніби хтось нас підганяє дрючком.

— Ми дали клятву!

— Так, поклялися зберігати все в таємниці. Але в чому ця таємниця, я так і не второпав. До того ж, я можу дати гроші тільки тоді, коли пересвідчуся, що справа того варта. Ти згоден зі мною?

— Важко не погодитись. — Гуго дістав із-під сидіння теку і подав її Хорстові. — Тут усе написано. Читай, а я потихеньку поїду. Про деталі поговоримо в замку.

— А чому ти не згадав про операцію «Бернгард», про Крюгера і Дітца?

— Я ще багато про що не згадав… — Гуго глянув на Хорста через плече. — От, наприклад, начальник канцелярії Мартіна Бормана гауптштурмфюрер СС фон Хуммель вивіз до альпійської фортеці два важких ящики з колекцією монет, яку поцупив з монастиря Кремсмюнстер. Штандартенфюрер СС Курт Бехер прибув до району Аусзе з кількома вагонами награбованого. Серед його майна було кілька скринь із золотом. Зрештою, сам Кальтенбруннер привіз п'ять ящиків діамантів та інших дорогоцінних каменів, п'ятдесят кілограмів чистого золота із запасів Рейхсбанку, дві тисячі кілограмів золота і золотих речей у п'ятдесяти ящиках, два мільйони швейцарських франків і колекцію рідкісних поштових марок, яка оцінюється фахівцями в суму близько п'яти мільйонів золотом. Так що тут, у цих горах…

— І все-таки ти не відповів на моє запитання.

— Чи варто ворушити минуле?..

— Варто… Я хочу, щоб ти знав: воно стоїть між нами.

— Що? Ну, друже, чи потрібно це зараз, коли ми на порозі великих звершень, які мають перевернути все наше життя.

— Колись ти вже говорив мені ці слова. Запевняв, що авантюра з фальшивими грішми, з тими клятими англійськими фунтами змінить моє життя на краще. Чим усе те скінчилося?! Дякувати богові, мене не підстрелили на швейцарському кордоні, не встигли засудити на смерть, я вибрався з клініки твого таточка, сидів у Монако, в Італії… І скрізь мене чекала смерть! Зараз ти пропонуєш мені чергову авантюру. Сподіваєшся, що я дам гроші, яких у тебе нема, а головне, сам підніму прапор фірми, бо твоє ім'я в діловому світі — пустопорожній звук…

— Бачу, я марно їхав до тебе…

— Може, марно, а може, й ні… Я згадую минуле лише для того, щоб ти не тішив себе ілюзіями. Тобі, певне, здається, що ми не змінилися… Ні, дорогий мій Гуго, все в світі помінялося. Змінились і ми. Вже давно немає того наївного хлопчика із знаком «гітлерюгенд» у петлиці, забитого життям, відсунутого в тінь… Тепер у тіні опинився ти, а тому всі наші подальші переговори (прошу пам'ятати про це) можуть мати успіх лише тоді, коли справа, яку ти пропонуєш, виявиться вартою уваги. Це по-перше. По-друге, мені не подобається тон, яким розпочалася наша розмова. Я радий зустрічі з тобою, як кожен радіє своїй юності, однак це зовсім не означає, що наші давні стосунки можуть мати хоч, якийсь вплив на ділову частину цих переговорів. Тут свої закони…

— Я про це знаю, Хорсті… Я їхав до тебе, сподіваючись лише на твою розсудливість. Я винен перед тобою, але тоді я теж був хлопчиськом, і не менш наївним. Мене, як і тебе, заплутали. Склалося так, що я… Але ж могло бути і навпаки… На твоєму місці міг опинитись я. Мій дорогий татусь, бажаючи витягти мене з тієї халепи, змушений був топити тебе. Однак саме він дав тобі змогу втекти. І він, і я… Ми знали, що Гізела… І не перешкодили тому… Однак я хочу сказати зовсім про інше. Не про минуле, а про те, як нам жити далі. Як бути нам, німцям?!. Тобі, мені?.. Як жити Гізелі, Юті?.. Сьогодні ми розбиті, по нас топчуться, об нас витирають ноги! Ти поглянь, як поводяться американці у нашім фатерланді. Це не армія, це банда грабіжників. Крадуть, тягнуть усе, що потрапить під руку. Скоро ми будемо голі, як африканські негри, й тоді нас посадять у трюми і, як рабів, вивезуть до Америки на чорну роботу. Чи можемо ми допустити таке?! Думаю, кожен свідомий німець не може сьогодні сидіти склавши руки, як це, до речі, робиш ти. Сором мати такі гроші й розтринькувати їх на горілку.

— А що накажеш робити?

— Діяти! Сьогодні, коли промисловість розбита, є багато щілин, у які можна пролізти й стати нарівні з Гессенами, Круппами…

— Пустопорожні слова…

— Ні, Хорсті, я кажу діло. Настав той час, коли відкриваються широкі можливості для ініціативи, і випустити з рук свій шанс — просто злочинно! Сьогодні наша промисловість лежить у руїнах, так буде не завжди.

Завтра вона почне підніматись, і тоді їй знадобляться алмази!

— Ти став володарем діамантових шурфів на Півдні Африки?

— Більше! Ми з тобою володарі установки, яка даватиме тридцять мільйонів каратів на рік. Це майже стільки, скільки дають алмазні копальні Англії, Бельгії і Голландії разом узяті! Ти що-небудь чув про діамантовий голод німецької промисловості у час війни? Фельдмаршал Роммель пішов до Африки по алмази. Так, саме по алмази, бо у нас уже не було чим різати сталь для гвинтівок, автоматів, гармат, снарядів, не було чим до мікрона точно обробляти метал. Перед війною ми були першою країною світу, яка шліфувала алмази. Ми жили за рахунок алмазного пилу, що залишався нам після шліфовки. Ми виготовляли з того пилу абразивні порошки, пасти, шліфувальні круги, алмазні пилки і багато іншого конче потрібного промисловості інструментарію. Однак, коли почалася війна, ми опинились у блокаді і втратили замовників, шліфувальні фірми лускали, як мильні пухирці. Сьогодні ми єдині монополісти алмазів, ми з тобою, Хорсті! Фірма штучних алмазів «Хорст Торнау і К°» єдина на всю Німеччину! На обладнання лабораторії ти вкладаєш копійки, а матимеш мільйони, десятки, сотні мільйонів. Таких установок, про які пише Цур-Гаєр, може бути не одна й не дві, а рівно стільки, скільки потрібно, щоб задовольнити попит промисловості. І не лише нашої, німецької! Ти розумієш, що я пропоную тобі, Хорсті! Це не фальшиві фунти, ні! Це шлях на небо! Ми…

— Одне запитання… — роздумуючи над сказаним, промовив Хорст.

— Прошу! — Гуго весь тремтів від збудження.

— Чому ця установка не була збудована Цур-Гаєром? Адже він був, як ти кажеш, впливовою особою у науковому світі й міг вийти з пропозиціями…

— Про це я можу тільки здогадуватись. Думаю, що всьому виною росіяни, які так стрімко просунулись од Волги до Берліна. Професор, видно, сподівався прийти до американців не з порожніми руками. Мій тато, до речі, тільки тому й одержав лабораторію у Штатах, що прихопив туди свій препарат розслаблення волі. Американці вже почали застосовувати його при допитах. Кажуть, дивовижний ефект… Крім того, Цур-Гаєр зробив своє відкриття вже після розпорядження Гітлера відносно наукових досліджень…

— Що ти маєш на увазі? — запитав Хорст.

— Все, що не давало гарантії у ближчий рік або два отримати вагомі результати, фюрер заборонив фінансувати. Так були припинені дослідження в галузі атомної енергії. Тепер американці мають атомну бомбу, а ми добру згадку про круту вдачу фюрера…

— Що там таке? — спитала Юта, яка протягом усієї їхньої розмови зосереджено дивилась на звивисту гірську дорогу. — Ніби стріляють!

Вони саме виїздили на перевал за Гримінгом. Звідси відкривалася панорама гір, серед яких на високій базальтовій скелі стояв замок. Пасма вранішнього туману ще чіплялися за гриви лісів і заважали розгледіти марку легкової машини, що спускалася дорогою від замку. Стріляли, певне, по машині, бо вона раптом виїхала на зустрічну смугу, збила кілька білих стовпчиків і полетіла, перевертаючись, кам'янистим схилом у провалля. Тієї ж миті з-за дерев вискочив американський джип, обігнув петлю серпантину і зупинився біля того місця, куди впала машина. З нього вискочило троє солдатів. Вони витягли з розбитої машини якусь валізу і, стрибаючи, немов гірські козли, з каменя на камінь, кинулись до джипа. А ще за мить він уже котив дорогою вгору назустріч «мерседесу».

— Вони їдуть сюди! Вони нас помітили! — злякалась Юта.

— Я розвертаю машину, Хорсті….

— Зажди, вони прямують до замку…

І справді, діставшись роздоріжжя, джип спокійно повернув на дорогу, що вела до замку Торнау, однак, не доїхавши брами, крутнув ліворуч і зник за деревами. Через деякий час його можна було помітити на дорозі до флігеля.

— Що це все означає? Серед білого дня із замку виходить машина, і її… — Хорст усе ще не міг отямитись.

— Елементарний перехват. Той, хто випустив машину із замку, наказав солдатам з флігеля знищити її. Тепер це зветься оперативним завданням. — Треба б глянути, що то за машина, — запропонував Гуго.

— Гаразд, — твердо сказав Хорст. — Поїхали, подивимось на таємниці містера Керка.

— А може, не треба, Хорсті?! — благально глянула на нього Юта. — Я боюся цих таємниць. Ті, з джипа, певне, стежать за нами.

— Не хвилюйся, Ют, привиди з автоматами добре знають, кого їм переслідувати. Ми не входимо в їхнє оперативне завдання, — запевнив Гуго.

— Нам треба побувати на місці катастрофи. Тоді я матиму повне право спитати в генерала, чим це він тут займається в моєму замку? Зрештою це тільки моя люб'язність дозволяє їм… Офіційно я на те згоди не давав.

— Наївний ти все-таки… Думаєш, генерал питатиме в тебе згоди? Вони переможці, і цим усе сказано.

— Я знаю, як примусити Керка зважати на мої права. У мене до цього містера свої претензії…

До розтрощеної машини вони піднялись удвох з Гуго. Машина лежала на боці і злегка диміла.

— Ти чуєш? — раптом спитав Хорст.

— Що?

— У машині хтось стогне. — Хорст зазирнув у розбите вітрове скло й побачив закривавленого чоловіка. — Шольтен! — вигукнув він.

Почувши своє ім'я, потерпілий розплющив очі. Його витягли з уламків і віднесли в «мерседес».

— Пити… — попросив Шольтен.

Юта подала йому термос з водою.

— Вас треба до лікаря, пане Шольтен, — сказав Хорст.

— Ні, не треба! Я сам лікар… Не треба… щоб хтось знав, що зі мною сталося… Куди ви мене везете? — раптом стрепенувся Шольтен.

— До замку.

— Стійте! Заклинаю вас, стійте! Мені не можна туди, мене там уб'ють!

— Заспокойтеся, з нами ви будете в цілковитій безпеці, — запевнив Гуго. — Ви гість барона Торнау. Чи не так, Хорсті?

— Мені треба в Тіроль, у Бад-Гастейн. Там на мене чекають… Але де мій? Де моя валіза? Господи, це гірше за смерть!

— Дякуйте богові, що лишилися живі, пане Шольтен, — Хорст поклав йому руку на коліно. — Колись ви допомогли мені врятуватися, тепер моя черга допомогти врятуватися вам…

Розділ четвертий СВІДОК ЗВИНУВАЧЕННЯ

У флігелі замку Торнау Андрій несподівано зустрівся з доктором Шольтеном. Трапилось це на медогляді, який у розвідшколі був доведений до ритуалу. Майор Вінклер, як інколи дозволяв собі висловлюватись на адресу шефа старший інструктор Джоні, був великий однолюб, тобто любив тільки себе, а тому ставився до свого здоров'я з підкресленою увагою. Всюди він бачив бактерії і мікроби, панічно боявся венеричних хвороб, а тому примушував мешканців флігеля драїти підлоги, протирати панелі, дезинфікувати місця загального користування, від чого в приміщеннях постійно стояв густий дух хлорки, перемішаний з карболкою і формаліном. Ручки на дверях кабінету Вінклера протиралися спиртом тричі на день.

Шольтена Андрій упізнав одразу, хоч, правду сказати, не повірив своїм очам. Йому здавалося, фашистські кати принишкли, позалазили в нори, а тут раптом поплічник коменданта Дахау спокійно жирує собі на американських харчах. Ледве стримав себе, щоб не кинутись на гада, не вчепитись у горлянку. Останнім часом на нього все частіше накочувалися напади чорної люті. Ночами, коли лежав без сну, ввижалося: хапає автомат і кладе всіх підряд — Вінклера, Джоні, Шольтена… То була б справедлива кара для цієї погані, яку невідомо чому ще й досі носить на собі багатостраждальна земля.

Вінклер був італійцем тірольського походження. За його хворобливим прагненням стерильної чистоти ховався витончений садизм. Ще зовсім недавно, в сорок четвертому, тікаючи з України, він командував спецбатальйоном польової жандармерії і забезпечував санітарний кордон для есесівських військ, що відкочувались під ударами Радянської Армії. Тоді його жандарми, та й він сам, розстрілювали людей тільки за те, що ті відмовлялися залишати свої домівки. Калік і хворих прикінчував власноручно. Мабуть, за ці заслуги тепер його настановили шефом американської школи шпигунів і диверсантів.

Джоні був представником проводу ОУН бандерівців при школі, видаючи себе за офіцера американської армії німецького походження. За фахом розвідник, за покликанням — злодій. Краде, де тільки може: на кухні, по валізах і тумбочках «слухачів», які перетрушує чи не кожного дня, шукаючи крамоли. Решта інструкторів теж оунівці. Шуліка і Грім ще з тих, що пройшли вишкіл у Кракові, а у Клямки і Вальтера штани й досі пахнуть димом підкарпатської ватри, а в очах палахкотять заграви палаючих, сіл Волині.

Режим у школі був суворий, розпорядок ущільнений. Все робилося з таким розрахунком, щоб не було часу ані зупинитись, ні замислитись.

Інструктори навчали невеликі групи і намагалися так будувати розклад занять, щоб у їхніх підопічних не було можливості часто зустрічатися, заводити знайомства, товаришувати. Увага до сусіда тут викликала підозру. Від них не крили, для чого вони проходять цей вишкіл, як не виключали й можливості зради чи такої ситуації, коли хтось спробує, на випадок провалу, купувати життя інформацією про школу, її інструкторів і слухачів, котрі завтра стануть агентами розвідки. Тому, крім прізвиська, про свого сусіда знати нічого не повинен. Проте життя не рахується з найсуворішими заборонами. Людині, коли вона день у день спілкується з собі подібними, важко утаїти щось про себе.

Сергій Буцько, на прізвисько Мурза, був родом із Хотина. Він ніколи не казав про це, а лиш якось, згадуючи дитинство, розповів, як грався з хлопчаками на високих мурах стародавньої фортеці, де козаки воювали з турками.

Нервовий, трохи істеричний, він жив, зціпивши зуби, і навіть на добро огризався, наче загнане в кут вовченя. Другий мав прізвисько Краб. Цей народився і виріс десь біля моря. Крабом його прозивали ще в школі, і не лише тому, що мав схоже прізвище — Шкрабан, — а більше, певно, через те, що ходив якось кособоко, ніби постійно боявся нападу. Вдачу мав підступну, любив позбиткуватись над слабшим і стелився перед сильним.

Хлопчаки були молоді, природа не наділила їх міцним духом, а доля ще не встигла поводити по світах, як те було з Андрієм, і тому з перших днів вони визнали його перевагу. Всюди він був першим: у спортзалі тренера по самбо кинув об землю так, що ледве не одбив хрипи; смугу перешкод проходив граючись, а вони ледве доповзали до її кінця; стріляв краще за інструкторів, на ключі працював як бог. Усе це помічали не лише Мурза і Краб. І Джоні, і Вінклер вважали, що Максим давно готовий виконати будь-яке з найскладніших завдань. З одного боку вони пишалися таким здібним «слухачем» і всі його професійні якості ставили собі на карб, з другого — трохи побоювались цього замкнутого в собі молодика, бо не могли сказати напевно, чим він дихає.

Вранці цього насиченого подіями дня Дайн-Рябчук привіз до флігеля Шпиня. Про щось недовго поговорив з Вінклером, і черговий повів Грицька до кімнати, де було вільне ліжко. Тут усе й зчинилося.

— А-а… Це знову ти?!

Андрій скочив з постелі й кинувся на Шпиня. Блискавичний удар — і довготелесе тіло Грицька влипло в стіну над ліжком Краба. Завивши від болю, Шпинь рвонувся до Андрія і зубами вчепився йому в руку.

— Уб'ю… — захрипів Андрій, вільною рукою хапаючи стільця. Шпинь позадкував до дверей і вискочив у коридор.

— Охолонь, Максиме! Що ти робиш? У карцер захотілося? — Черговий показав на поранену руку. — Ходімо до лікаря, перев'яжемо.

І цього разу Шольтен не впізнав Андрія. Де там, хіба всіх запам'ятаєш, коли через твої руки на той світ пройшли десятки тисяч. Та ось погляд його упав на витатуйований на руці номер гефтлінга Дахау, і він сполотнів, затремтіли пальці, що вже піднесли просякнутий спиртом тампон. Потім сяк-так обробив рану, перев'язав і, не глянувши на пацієнта, буркнув: «Одягайтесь». Одійшов до столу, сів і вдав, що заглибився в писанину, а пальці тремтіли і лисина змокла, зросилася холодним потом.

Андрій вийшов з кабінету й зупинився в коридорі. В душі кипіло. Два покидьки в один ранок. Злива ненависті затопила серце. Зараз ним володіло одне почуття — помсти. Помсти за знущання і муки, які вони заподіяли… Не можна їм прощати, бо вони нищать у людині все людське, перетворюють на звірів цих хлопчаків… Нелюди! Але чи варто ризикувати, коли поклав собі не викликати до себе зайвої уваги. Спокійно дочекатись, поки скинуть з літака а чи яким іншим шляхом переправлять на рідну землю, а там уже буде видно, що робити… Зусиллям волі Андрій змусив себе заспокоїтись, думаючи про Шпиня, який, очевидно, вже строчив на нього доноса.

Він не помилився. Шпинь уже сидів у Вінклера.

— Запевняю вас, пане майор, він комсомоліст, ще з тридцять дев'ятого! Я те добре знаю, ми з одного села…

— Айн момент, — підняв пальця Вінклер. — У скільки років приймають до комсомолу?

— З чотирнадцяти…

— У тридцять дев'ятому йому було тільки дванадцять. Раджу вам думати, а потім уже говорити. Ви ще щось хотіли додати?

— Може, я трохи помилився, перепрошую… Але не вірте йому! Він ще з ешелону, як нас до Німеччини везли, тікав… Потім весь час усіх агітував, щоб поверталися додому…

— Всіх агітував, а сам опинився в Індокитаї?.. Щось знову не в'яжеться у вас… Експедиційний корпус гартує мужчин. Мені подобаються такі, що вміють самі постояти за себе. І навпаки, не подобаються ті, хто шукає можливості розправитись із своїми недругами руками «Сі Ай Сі», тобто моїми руками!

— Та що ви, пане майор, я просто хотів вас попередити…

— Дякую… Я теж змушений попередити… Щоб це було востаннє! В Індокитаї Максим воював проти комуністів В'єтконгу, був поранений, а ви в цей час пиячили й торгували на чорному ринку краденим беконом! За що вас вигнали з табірної поліції? Мені все відомо, і про фальшиві долари теж! Отож коли вже опинились у лайні, то сидіть тихо і не висовуйтесь. Макс розмалював вас добре, але мало… Вас треба не так учити! Ідіть влаштовуйтесь… Скажіть черговому, щоб одвів вас в якусь іншу кімнату. Це все, що я можу для вас зробити.

Шпинь вискочив з кабінету. Майор вийняв, з шухляди столу аерозоль і освіжив повітря після відвідин цього типа, що, бачте, надумав після кожного ляпаса бігати до нього з доносами. Макс його гордість, він ставить його за приклад для інших. I головне, в розвідцентрі його кандидатуру схвалили для виконання вельми важливого завдання в радянському тилу, а цей лізе зі своїми скаргами. Жаль розлучатися з таким еталонним «слухачем», та що вдієш, треба…

Тим часом Андрій сидів на горищі флігеля, біля слухового вікна, дихав свіжим повітрям і подумки лаяв себе за те, що так необачно повівся із Шпинем.

його думки перервала приглушена розмова, що точилася на балконі за кілька метрів нижче під слуховим вікном.

— Виїздить по полудні, — долетіло до Андрія. — На старому «рено» у напрямку Бад-Гастейна…

Це був голос Джоні. його глухий гугнявий голос важко було сплутати.

— А куди й чого це він? — запитав хтось густим басом. Здається, Шуліка.

— Куди та чого? Воно тобі треба? — прошепелявив третій. Схоже на Клямку.

— Важливо інше, панове, — зашепотів Джоні. — З ним валіза золота.

— А ти звідки знаєш?

— Джерела надійні. На верхньому замку вважають, що цей доктор забагато знає. Візьмемо джип, від'їдемо десь подалі…

— По джипа треба до Вінклера… А як не дасть?

— Уже дав… Він мене посилає у справах до…

— Ну, коли так, то…

— А ти, Зіньку, як? — запитав Шуліка.

— А що я? Я як начальство скаже… — відповів Клямка.

— Тоді все, мої любі, до обіду згортайте справи…

Розмова урвалась. Андрій зачекав, поки затихли кроки, і рушив на перший поверх.

У коридорах поступово наростав шум. Здавалося, десь поруч набирала все більших обертів невидима машина внутрішнього розпорядку: підйом, умивання, ранкова гімнастика, туалет, сніданок… Після сніданку Андрія викликав Вальтер — інструктор з радіосправи.

Кілька днів тому шеф поцікавився, чи готовий Максим до справжньої роботи. Вінклер зняв обмеження, і Андрій зрозумів, що скоро в мандри. З потроєною енергією інструктори взялися школити Андрія. Особливо ревно працював Вальтер, виводячи Андрія в гори при повній викладці. Розгортали рацію, виходили в ефір, швидко згортали і перебігали на інше місце. Потім знову все починалося спочатку: в руці Вальтера клацав секундомір, а хлопець бігав, тягав ту рацію з місця на місце, не маючи змоги навіть витерти з чола піт.

Сьогодні все мало бути, як завше. Андрій узяв з піраміди автомат, нав'ючився, як мул, і слідом за Вальтером рушив з двору. Відійшли далеченько і майже до обіду Вальтер добряче попоганяв його по горах, потім залишив Андрієві текст, призначив учбовий вихід в ефір через сорок хвилин і попрямував до флігеля.

Зморений біганиною, хлопець упав на траву і з насолодою кілька хвилин дивився в небо. Потім сів, глянув на годинник. Залишалося тридцять хвилин. Власне, у ці півгодини і вклалися всі ті події, що так навально почали розгортатися, як тільки «рено» виїхав з брами замку. «Рено», «рено»… Враз це слово пов'язалося з Шольтеном і Джоні. «їм треба золото, а мені інше. Цей кат не вислизне з моїх рук!» Схопивши автомат, кинувся до дороги. В машині за кермом сидів Шольтен, і Андрій натиснув на спуск автомата. «Рено» збив придорожні стовпчики і полетів з кручі. Андрій схопив рацію і кинувся бігти. По хвилині зупинився, побачивши джип і тих трьох, що змовлялися пограбувати доктора. Вони зупинились на нижній петлі серпантину, якраз проти того місця, куди скотився «рено». Запекло в грудях від бажання однією влучною чергою покласти всіх трьох, але згадав, що скоро мав виходити в ефір. Та й комусь же треба буде відповідати за те, що сталося. То вже нехай ті троє і відповідають.

Андрій видерся трохи вище по схилу урвища, заліз у кущі й розгорнув рацію. Наближалася сорокова хвилина. В ефір треба було вийти в точно призначений час, і він вийшов секунда в секунду. Передав Вальтеру текст шифрограми і вже почав був згортати рацію, як раптом почув шум джипівського мотора, а ще за якусь мить до того звуку примішався ще один. Визирнув з кущів і побачив, як проскочив дорогою вгору джип, а на тому місці нижньої петлі дороги, де він тільки-но був, зараз стояв якийсь «мерседес». Роздивлятися, хто воно там, часу у нього не було. Підхопив на плечі рацію і рушив обочиною дороги до замку.

З Берна генерал Керк повернувся не в настрої. Хемфрі таки зумів покласти його на обидві лопатки. Всі позиції виграв. Вибух на озері і загибель Генрі Прічарда, провал операції «Зомбі»… Не спрацювала і ця козирна карта, яку тримав у таємниці навіть від Хемфрі. Папери Кьоніга вислизнули з рук…. «Джіммі, ти втрачаєш форму!» Чи я справді постарів?.. Може, таки послухати поради Хемфрі й податись на якийсь тиждень на Лігурійську Рів'єру? Посмажитись на сонці, дати спокій нервам і зношеному сер^ цю? Та ні, навіть на день відлучитись не можна. Ось повернувся, а Патрицію неначе хто підмінив… Чи виконає вона все те, що покладено на неї? Завдання важке. Майор не з простаків. Усе розуміє, все бачить на хід вперед… Але коли, як, чиїми руками він устиг забрати з-під каменя планшет Кьоніга?»

Все те не давало спокою, примушувало ще й ще прокручувати хід невдалих операцій, виважувати деталі вузьких місць, вивіряти логіку поведінки кожного, хто мав відношення до провалу. А тут іще цей голос Хемфрі скрегоче у вухах: «Якби ти дістав з озера картотеку східної агентури, нам не було б потреби кланятись Гелену!» Інспекція агентурної сітки генерала Гелена переконала, що американська розвідка ще не скоро матиме такий вишколений, так широко закроєний агентурний апарат. Він заздрив Ге-ленові, і зараз та заздрість точила душу. Розумів: якщо Даллес відчує силу Гелена, йому, Джіммі Керку, відставку забезпечено.

Він чекав, що після провалу операції на озері Топліц йому запропонують подати рапорт. Врятував висунутий ним план створення підпільної антирадянської друкарні. «Даллесу сподобалась наша ідея, а особливо її можливі перспективи. Реалізацію покладаю на тебе особисто. Дивись, щоб цього разу… Мені нелегко було переконати Алена, що навіть такі гросмейстери, як ти, виграють не всі партії… Добери надійних людей. Особливо на роль директора. Від нього буде залежати успіх операції. У тебе є хтось?» Він не вагаючись назвав Крайніченка. Чому? Адже цілковитої певності не мав. Більше того, знав, що майор здатний на несподівані вчинки. Навряд чи він взагалі погодиться на таку роль».

Хід думок генерала порушив шум автомобільного мотора і збуджені голоси, що увірвалися в тишу його кабінету.

— Я вимагаю негайної зустрічі з генералом!

— Пробачте, хто ви? — офіційним тоном запитав лейтенант.

— Барон Торнау, володар цього замку!

— Хвилинку… Я запитаю у шефа, чи зможе він вас прийняти.

На сходах почулися кроки, і в двері постукали.

— Увійдіть, — сказав Керк.

— Мій генерале, там якийсь німець вимагає зустрічі з вами. Він відрекомендувався володарем цього замку… З ним іще троє: двоє чоловіків і одна жінка.

— Хто ті двоє?

— Важко сказати… Одного я, здається, вже бачив. Хвилин тридцять тому він виїхав із замку на машині марки «рено».

— Що?! — Генерал схопився на рівні. — Ви не помилились, лейтенанте?

— Мій генерале, помилки бути не може, я не раз зустрічався з ним у флігелі майора Вінклера.

— О'кей. Кличте!

— Всіх разом?

— Ні, спочатку того, що кричить голосніше за інших.

— А решту?

— Проведіть на другий поверх до Патриції. І з бібліотеки ні на крок. Згодом будуть окремі розпорядження.

Лейтенант вийшов. Джіммі Керк наблизився до вікна і, ховаючись за шторою, позирнув на «мерседес». Так і є, Шольтен. Живий! Сто чортів! І чого це примчав Торнау? Що йому тут потрібно?

Хорст влетів до кабінету й одразу ж кинувся у наступ:

— Що тут відбувається, генерале? На дорозі до замку…

— Я знаю. Заспокойтесь… — блиснув порцеляновою низкою зубів Керк і рушив назустріч баронові.

— На дорозі біля замку якісь бандити в американській формі скинули зі скелі машину! Ми випадково стали свідками цього розбою!.. А коли під'їхали до місця катастрофи, там лежав колишній співробітник клініки професора фон Глевіца доктор Гельмут Шольтен.

— Для мене це така ж несподіванка, як і для вас… Я тільки-но повернувся з Берна. За час моєї відсутності в замку сталося багато такого, на що я сам не знаходжу відповіді. А про свій приїзд ви не попередили…

— Попереджають, коли їдуть в гості, любий генерале. А я їхав додому!

— Але у вашому домі гості… — іронічно посміхнувся Керк.

— Я вважаю, що моїм гостям пора й честь знати!

— Як розуміти ваші слова?

— Я повертаюсь у свій замок і збираюсь тут жити. Думаю, для вас і ваших підлеглих час пошукати інше приміщення. Вас особисто я завжди буду радий бачити в себе, а вашим службам доцільніше перебувати ближче до об'єктів, які їх цікавлять. — Хорст говорив збуджено, але твердо.

— А вам не здається, що ви втручаєтесь у справи американської стратегічної служби? Ви глибоко помиляєтесь відносно того, хто тут хазяїн, а хто гість!

— Ні, генерале, не помиляюсь!.. Хазяїн — я! А ви — гість, до того ж непроханий!

У Керка перехопило подих від такого зухвальства. Пішов третій рік, як він переступив кордон Баварії, але ще жоден німець не посмів розмовляти з ним у такому тоні. Пора вкоротити язика й цьому щигликові. Але як? Треба якось пострахати, сто чортів на його голову!

— Я не лякаю вас, бароне. — Генерал уперше звертався до Хорста так офіційно. — Але ви змушуєте мене нагадати вам, з чиїх рук ви отримали і титул, і спадщину.

— Я пам'ятаю про це! Однак, коли відверто, не можу бути вам вдячним. Хочете знати чому? Скажу. Спадщина рано чи пізно і без вас знайшла б мене. Оскільки я єдиний нащадок з роду Торнау. Ви ж, любий генерале, скористалися з моєї молодості, необізнаності й облагодили свою немудрящу операцію з документами фельдмаршала Вальтера фон Торнау, гадаючи, що натрапили на дурника, який за ці ваші послуги буде вам вдячний до кінця своїх днів. Ні, генерале, помилилися. Я свої права знаю…

Може, тільки зараз Керк зрозумів, що заважає йому загнати в кут цього німчика. Він усе ще вважає його хлопчиськом, бачить таким, як тоді, коли він у Монако опинився в сітях Геро фон Шульце і здригався на одну лиш згадку про операцію «Бернгард». А він давно не той… Та, власне, ніколи й не був тим, з кого можна ліпити, що тобі заманеться. Перед ним сидів мільйонер, гроші якого лежать в американському банку Рокфеллера. Пакет акцій американо-німецького концерну братів Стінес, якими він володіє, теж зберігаються в сейфах Рокфеллерів, бо мільярдери Стінеси з усім своїм капіталом входять до картелю цього могутнього банкірського дому. Володіючи такими капіталами, цьому хлопчикові давно пора було стати дорослим. Власне, саме це з ним зараз і відбувається. В ньому прокинулася гідність можновладця. Що йому якийсь там підстаркуватий генерал, котрий за все своє життя не зібрав і ста тисяч про чорний день. Тож нема чого дивуватися його зухвалості. Він має на неї право.

Генерал подумав про те, що йому і його службам справді час повертатися до Мюнхена. Експедиція на озеро Топліц не мала успіху. Те, що, здавалось, лежить під рукою, виявилось недосяжним. Поки він гайнував час на озері, температура холодної війни в Європі піднялася до критичної межі. Хемфрі каже, що впливові кола виношують думку про можливість гарячої війни, принаймні, початись вона може з німецької, громадянської. Між західними і східними німцями ліг кордон, за яким по один бік — Радянська Росія, по другий — Америка. В такий час милуватися пейзажами — злочин. Треба засукати рукави і братися до роботи.

Ідея створення підпільної друкарні припала до смаку тільки тому, що вписується в плани політичного тиску на червоних.

— Можете бути певні, — після паузи сказав генерал, — , протягом тижня тут не лишиться жодного військовослужбовця Сполучених Штатів. Принаймні тих, які підлягають безпосередньо мені.

— А хіба тут є такі, що вам не підлягають?

— Частина, якою командує майор Вінклер… Та, що розташована у флігелі, підпорядкована… Ну, скажімо, іншій інстанції…

— А саме?

— Від вас, бароне, ми не криємось. Це школа військової розвідки. Я опікуюсь нею, оскільки вона готує агентуру й для нас… Однак безпосередньо…

— Розумію, генерале. І все ж прошу вас узяти на себе клопіт прибрати цю школу звідси якомога швидше. Там, певне, зібралися самі головорізи. Мати таких сусідів — невелика втіха, я вже не кажу про інше.

— Та що ви, бароне, вам нічого не загрожує. Навпаки… Вважайте, замок матиме безкоштовну охорону.

— Щиро вдячний. Ваша турбота мене зворушила, — зіронізував Хорст.

— А тепер дозвольте вас запросити відвідати нашу солдатську кухню. Не скажу, що мій кухар великий майстер, проте гарантую — страви будуть свіжі.

— Дякую… Ми, правда, збиралися обідати в Бад-Аусзе. Колись брат управителя цього замку, Курт Кіртаг, тримав там досить пристойну ресторацію. До речі, управитель Кіртаг ще тут?

— На жаль, ні. Як вам відомо, наші справи не люблять стороннього ока. Цивільну обслугу замку нам довелось… Але ви всіх їх легко знайдете. Вони десь тут, у Зальцкаммергуті. Якщо треба, я дам розпорядження…

— Прошу вас, генерале. Хтось повинен буде навести тут порядок, вигребти сміття і вивітрити дух солдатні. Я можу з вашого телефону подзвонити? — Не чекаючи згоди, Хорст зняв трубку. — Не гнівайтесь, любий генерале… Ви мені симпатичні, і це головне! Зараз ми замовимо обід і посидимо в затишку старовинного тірольського ресторану. З його тераси відкривається чудова панорама на озеро і гори… Нас троє: Юта, Гуго і я. А ви сам чи з дамою?

— З дамою…

— Хто вона?

— Ви її знаєте — це Патриція. Але мене непокоїть…

— Що саме, генерале? — Хорст енергійно крутив диск телефонного апарата. — Може, те, що колись я був закоханий у вашу Патрицію?

— Мене непокоїть Шольтен.

Торнау звів брови:

— Шольтену треба забезпечити надійну охорону.

— Думаєте, хтось знову насмілиться полювати на нього? — Ледь помітна посмішка торкнулася губ Керка. — Річ у тім, що Шольтен проходить по матеріалах слідства у Нюрнберзі. На совісті цього доктора…

Що саме на совісті доктора Шольтена, Хорст не почув — у телефонній трубці, яку він тримав біля вуха, озвався голос.

— Нарешті… Пане Кіртаг, я хочу замовити обід… Ну, скажімо, на сім персон. Дякую… Вас турбує барон Торнау. Яволь! За годину будемо. — Хорст поклав трубку. — Отже, шановний генерале, за півгодини з дамою біля під'їзду!

— А чи можу я запросити ще одного чоловіка?

— Зробіть люб'язність… Я довіряю вашому хисту вибирати друзів. — Хорст, подарувавши Керкові іронічну й трохи навіть зверхню посмішку, попрямував до дверей. Генерал дивився йому вслід і думав: «Цей хлопчик далеко піде. Хватка у нього мертва…»

Якби пан Кіртаг підійшов до телефону на кілька хвилин пізніше, Хорст почув би від Керка дещо таке, що поза всяким сумнівом примусило б його змінити ставлення до Гельмута Шольтена. Ще перед виїздом на інспекцію агентурної сітки Гелена Керк отримав з Нюрнберга інформаційний бюлетень міжнародного трибуналу. Ознайомившись із вміщеними там матеріалами, неабияк стривожився. У цьому документі йшлося, зокрема, про те, що в печері поблизу міста Халлейна американськими військовослужбовцями було знайдено замурований серед каміння сейф Гіммлера. Серед матеріалів цього секретного архіву виявлено документи, які свідчать про злочини нацистських вчених-людоморів проти людяності й людства.

Чим усе це може загрожувати йому, Джіммі Керку? Адже Хемфрі напевне знав про сейф Гіммлера, а бач, і словом не обмовився. За цим його мовчанням щось криється, але що? Шольтен… Гельмут Шольтен! Він був причетний до справи лікарів вермахту, які ставили свої досліди на в'язнях Дахау, Заксенхаузена, Бухенвальда. Звісно, він був у цій справі пішаком, однак те, що знав цей непоказний на вид чоловічок, могло, коли б він став перед судом, зашкодити людям, потрібним американській розвідці. Та-ак…

Враження журналіста про відвідини Дахау можна не читати. Ага, ось воно: «… Слово «вурдалаки» в слов'янській міфології означає злочинців, які завинили так тяжко, що їх не приймає земля! Ночами ці упирі виходять з могил і п'ють людську кров! Буває так, що, напившись крові невинних, вони на якийсь час стають подібними до звичайних людей! Але ніякі міфічні вурдалаки не можуть зрівнятися з нацистськими убивцями в білих халатах.

З документів, знайдених у сейфі Гіммлера, видно, що в час нацистського панування вчені, які експериментували на людях, були об'єднані в сатанинську галузь медичної науки, яка вишукувала витончені засоби знищення людей. У країні Коха, Вирхова, Лефлера, Рентгена народилася ця «медицина навиворіт», і започаткував її німецький професор, вчений із світовим ім'ям Клаус Шиллінг, який свого часу отримав премію з американського фонду Рокфеллера за успіхи в боротьбі з малярією. А почалось усе з невинної зустрічі, яка відбулася восени 1941 року в Римі, в приміщенні німецького посольства. За чашкою кави у посла фон Мекензена зустрілися міністр охорони здоров'я Італії — граф доктор Леонард Конті й німецький професор доктор Клаус Шиллінг, обидва — члени малярійної комісії Ліги Націй. Розмова сама собою торкнулася різновидів пропасниці, яка косила солдатів експедиційного корпусу Муссоліні в Африці. На той час уже готувалося вторгнення військ Роммеля, про яке професор Шиллінг був поінформований і навіть працював над способами боротьби з невидимим ворогом німецького війська на Африканському континенті. А тому тема була близькою для обох співбесідників.

Як свідчать документи, знайдені в сейфі Гіммлера, саме ці двоє за кавою дійшли думки, що використання в'язнів обійдеться набагато дешевше, аніж піддослідних мишей, морських свинок, собак та інших тварин, яких внаслідок війни стає все менше. Ідея належить графу Копті. Це він, докоряючи Шиллінгу в недостатній ефективності його дослідів, заявив, що пора переносити експерименти на в'язнів, яких у Німеччині вистачає. Ще й посміявся з непрактичності німецьких учених. На що Шиллінг вигукнув: «Чудова думка! Ви маєте рацію, граф!»

Невдовзі у Вейндкунені з ініціативи Шиллінга збирається таємна конференція, на якій начальник медичної служби військ СС доктор Гравітц пропонує на вибір будь-який з концентраційних таборів для розгортання «наукової роботи». Професор-вурдалак зупиняється на Дахау, мотивуючи свій вибір тим, що поряд Мюнхен, де легко знайти потрібний медичний персонал і спеціалістів.

І почесний член багатьох академій світу методично починає прищеплювати кільком сотням в'язнів різноманітні види африканської пропасниці. Вижив лише один: ксьондз Михайловський із Польщі. Він і розповів світові про ці досліди професора Шиллінга.

Послідовники завжди прагнуть піти далі. Після смерті, Шиллінга доктор Зигмунд Рашер перетворює скромну лабораторію в Дахау на цілий комбінат смерті. Рашер був професором авіаційної медицини у Мюнхені, гауптштурмфюрером військ СС. Його дружина, співачка кабаре Нін Діль, була коханкою рейхсміністра Генріха Гіммлера. Мала від нього дитину. Певне, тому владика гестапо опікувався «науковою працею» Рашера, який задумав серію «дуже важливих для рейху дослідів рятування життя льотчиків на великих висотах». У Дахау при блоці № 5 виростає спеціальний корпус, обладнаний сталевими герметичними кабінами. Доктор Рашер, його асистенти Руф і Румберг, а з ними і Ніна Діль з цікавістю спостерігають у скляні ілюмінатори камер, як у людей від внутрішнього тиску в розрідженому повітрі розбухають і лопаються судини. Люди конають в агонії, а Ніна Діль знімає нещасних на фотоплівку, щоб було чим проілюструвати «наукову працю» чоловіка: «Досліди рятування життя на великих висотах». Що може бути цинічніше? Хіба що захоплення фельдмаршала Мілха, який, ознайомившись з рукописом книги садиста від науки, висловив велемовну подяку Зигмунду Рашеру. Сатанинська галузь медицини набирає популярності, й до секретного п'ятого блоку приїздить професор Холц Локар із Кіля, Ярек із Інсбрука, доктор Зінгер і професор Герберт фон Глевіц із Мюнхена з асистентами Вюрцмаєром і Шольтеном… «які розгорнули широку експериментаторську роботу». І знову фельдмаршал Мілх, цього разу письмово, висловлює подяку експериментаторам і комендантові Дахау, які «зробили благородну й гуманну справу».

Здається, він не помилився: Шольтен проходить по документах, знайдених у «сейфі Гіммлера», і судді у Нюрнбергу неодмінно зажадали б отримати від нього свідчення про ці канібальські досліди. Він уважно стежить за процесом, читає бюлетені, які висвітлюють його хід, а тому заздалегідь сповістив джентльменів з берегів Потомаку про можливі ускладнення з Шольтеном. Але тих, видно, хтось зненацька позбавив розуму, бо із штаб-квартири розвідки надійшла шифрограма про те, що Шольтен не являє для американської науки ніякої цінності, а тому виводити його таємним каналом не варто. Мовляв, такої думки дотримується і професор фон Глевіц. О'кей! Вкладати гроші у те, що не має перспективи, американці не звикли! Та треба ж думати, чим це запахне, коли такий Шольтен вилізе на трибуну, як свідок звинувачення.

Далі тримати Шольтена на службі в американській розвідці було вельми небезпечно. Його могли впізнати на вулиці ті, кого він «лікував» у Дахау, і тоді не минути біди. В суді Шольтен, звичайно, муситиме сказати, де зараз перебуває його колишній шеф, і тоді з'ясується, що американська розвідка вивела по своїх таємних каналах військового злочинця, більше того, користується тими ж його послугами, що й гітлерівський режим! Політичний скандал! Зажадають повернення фон Глевіца до Європи, посадять на лаву підсудних. Почнуть розмотувати клубок, а вони це вміють, і тоді з'ясується…

Навіть думати про таке страшно. Одна надія на те, що не перевелися ще розумні люди в американському сенаті. Не допустять, щоб усю Америку виставили на посміховисько… Але цей сейф, клятий сейф Гіммлера! І треба ж було тому бовдурові сержанту передати його до рук міжнародного трибуналу! Завжди знаходиться якийсь дурень, через якого розумні люди попадають у біду.

Шольтена справді краще було б прибрати, але зовсім не так, як те зрозумів майор Вінклер. Проте й звинувачувати майора нема підстав. Розмова з ним велася до того, як прийшла думка заховати доктора десь поблизу, адже він ще може знадобитися для проведення експериментів «зомбі» з Крайніченком. До кінця розкрити майора поки що так і не вдалося, а попереду складна й відповідальна робота. Можливо, ще не раз доведеться вдаватися до препарату, який є тільки в Шольтена.

Так виникли Тіроль, Бад-Гастейн, фальшиві документи на ім'я фармацевта Казевіуса і старенький «рено». І треба ж було комусь устряти в цю простеньку операцію, щоб так все ускладнилося.

Генерал зняв трубку телефону.

— Майора Вінклера до мене!

Не встиг генерал покласти трубку на важілець апарата, як двері прочинились і до кабінету зайшов ставний молодий чоловік у цивільному. Привітався кивком голови і, не чекаючи запрошення, сів у крісло біля столу.

— З ким маю честь? — здивований безцеремонністю незваного гостя, запитав Керк. На зелене сукно столу лягла візитна картка.

— Гуго фон Глевіц, — уголос прочитав генерал, зразу згадавши мовчазного, похмурого, але сповненого статечності і затаєної зверхності професора фон Глевіца. Респектабельна зовнішність, розумні, зі сталевим блиском очі були і в сина, проте манера триматись зовсім інша.

— Радий знайомству, — промовив Керк. — Я добре знаю вашого батька, сестру… Мені довелося бувати у вашому домі на Терезієнштрассе. Правда, вас я бачу вперше, хоча з газет…

— У мене до вас, шановний генерале, кілька запитань, — урвав його Гуго. — Перше… Що ви можете сказати з приводу замаху на колишнього співробітника клініки мого батька, доктора Шольтена? Випадково ми стали свідками нападу на нього.

— Ви вважаєте, що то був замах?

— Так. Його машину обстріляли з автомата.

— Ваші свідчення ми візьмемо до уваги, — сказав генерал підводячись. Однак Гуго продовжував сидіти. Якусь мить він вагався, чи варто починати розмову, заради якої прийшов. Рішення прозондувати грунт у шефа баварської «Сі Ай Сі» він прийняв, не порадившись із Хорстом, на свій страх і ризик. Зараз він вже був глибоко переконаний, що гра варта свічок. Якщо Керк клюне на його наживку, можна вважати, що фірма забезпечила собі атмосферу найбільшого сприяння. Цей генерал змусить працювати на фірму всі підвладні йому секретні служби, а це для початку немало. Хорстові доведеться все пояснити пізніше.

— Власне, я прийшов до вас, шановний генерале, не за тим… Шольтен лише привід… Причина серйозніша. Думаю, справа, якою ми тепер займаємося з бароном, зацікавить і вас… — Гуго раптом показав генералові на стілець і сказав: — Сідайте. Багато часу я у вас не заберу.

Джіммі Керк слухняно сів. Йому було дивно, але він чомусь підкорився цьому зухвалому молодикові.

— Хочу запропонувати вам, шановний генерале, вельми вигідний контракт. У рік матимете не менше ста тисяч прибутку, а коли справи підуть успішно, одержите значно більше.

— Це що, хабар?! — скипів генерал.

— Ні, все цілком законно, — спокійно відповів Гуго.

— Сто тисяч на рік… — міркував уголос Керк. — За що ж ви збираєтесь мені їх подарувати? Коли це не хабар, то я маю їх заробити. Як?

— До часу ми домовилися тримати це в секреті, але які можуть бути таємниці від шефа розвідки… Ми створюємо фірму і запрошуємо вас стати одним з її фундаторів.

— Стривайте… Хто це ми і яку таку фірму?..

— Ми — це барон Торнау і компанія… До цієї компанії запрошуємо і вас. Матимете пакет акцій…

Джіммі Керку на віку доводилось бачити всяке, але щоб так відверто, не моргнувши оком, його купували… Вже поривався підвестися і показати цьому зухвальцеві на двері, проте знову щось його зупинило. Подумалось: що коли це сама фортуна усміхається до тебе білозубою усмішкою Гуго фон Глевіца? Він авантюрист природжений, це ясно, але ж у молодого барона Торнау вистачить капіталу одному започаткувати будь-яку фірму. До того ж за його спиною стоять Стінеси, Рокфеллери, і коли виявиться, що справа, якою займається барон, чогось варта, підтримку йому забезпечено…

Помітивши, що генерал вагається, Гуго сказав:

— Не поспішайте, подумайте над тим, що ми вам пропонуємо…

В голові у Керка закрутилась віхола. Слава чистого від бізнесу розвідника-професіонала гріла честолюбство, але не приносила грошей. За все життя він не спромігся зібрати ста тисяч на чорний день, а тут сто тисяч на рік… Гончак Хемфрі дивиться на нього зверхньо тільки тому, що набив мішок грошима, заробленими на крові солдатів, які вмирали з обох боків фронту, ковтаючи кулі, виплавлені з його металу. Зараз в Європі не тягнуть лише ті, хто не має звідки потягли. Айк жене награбоване пароплавами через Атлантику, Хемфрі вантажними літаками… А йому пливе до рук чистий бізнес… Не якась там афера, а пакет акцій нової фірми з річним прибутком… Ні, тут є над чим посушити голову. Що його чекає найближчим часом? Відставка… Відставний генерал без грошей годиться хіба що на писання мемуарів, але для нього й це стане можливим не скоро. Доведеться зачекати, поки постаріють секрети, поки справи, якими він зараз опікується, вже нікому не зможуть зашкодити…

Рипнули двері. На порозі виструнчився майор Вінклер. «Який ще дідько його приніс саме тепер?.. Ага, я, здається, сам його викликав…»

— Хвилинку, майоре… Я прийму вас, як тільки закінчу розмову…

Вінклер чітко повернувся, клацнув закаблуками і вийшов за двері.

Гуго кинув на Керка гострим оком і підвівся.

— Власне, розмову ми скінчили… Я завжди до ваших послуг, генерале… Здається, ми разом обідаємо у пана Кіртага в ресторані «Вотан», чи, може, ви передумали?

— Ні…

— От і добре. При бажанні розмову можна продовжити за обідом. До зустрічі, любий генерале… І ще одне: краще буде, коли про цю нашу розмову знатимемо тільки ми двоє.

Гуго хотів ще раз зазирнути в очі Керкові, але той, надміру заклопотаний обдумуванням запропонованого контракту, так і не підвів їх.

Марші мармурових сходів здолав одним махом. «А таки доброго гвіздка я забив цьому генералові! З усього видно, він уже наш. Довідавшись, що пакет акцій нової фірми тримає сам шеф «Сі Ай Сі», кому спаде на думку докопуватися, звідки у нас з'явився секрет виробництва штучних алмазів? Треба сказати про це Хорстові! Але навіщо поспішати?.. Ще образиться… Краще поставити перед фактом, а потім уже пояснити, що в таких справах, як комерція, завжди буде елемент імпровізації. Бізнес вимагає авантюри, ризику! Саме цим він і приваблює справжніх мужчин, а не таких тюхтіїв, як наш шановний барон…»

Розділ п'ятий ПІД КРИЛОМ «ВОТАНА»

Ресторан Кіртага був невеличкий, чистенький, затишний, хоч і звався в честь бога війни — «Вотан». Колись давно його так назвали, аби догодити фельдмаршалові Вальтеру фон Торнау, у якого ще в першу імперіалістичну молодший з братів, Клаус, служив ад'ютантом. Уже невідомо, за що так уподобав Клауса можновладний барон, а тільки настановив після війни управителем свого замку в Зальцкаммергуті. Кіртаги були родом з Тіролю. Мали там трохи землі й лісу, кілька водяних млинів по гірських селах, але то не було таким багатством, яке важко кинути. В Бад-Аусзе брати оселилися в двоповерховому будинку на кам'янистій косі. Ресторан розмістили в помешканнях, що виходили вікнами в бік озера. Згодом до них прибудували простору терасу. Вона була засклена і прикрашена якорями, рятівними кругами з назвами знаменитих кораблів, на яких колись нібито служив старший Кіртаг. Тераса «Вотана» була улюбленим місцем відпочинку іменитої знаті, яка валом валила в курортний Бад-Аусзе. Однак зараз усе те було скоріше у згадках. Європа лежала в руїні, про туризм згадували хіба що американські солдати. Не маючи грошей на поїздку до Штатів, вони із своїми баварськими подружками автостопом добирались в Зальцкаммергут, інколи їх закидало й до «Вотана».

Ресторація останні два роки ледь животіла, й коли б не гроші, зароблені Клаусом у замку, давно збанкрутувала б, однак Кіртаги в надії на кращі часи утримували її в пристойному вигляді. Телефонний дзвінок молодого барона Хорста фон Торнау викликав у «Вотані» переполох. Виявляється, Кіртагів не забули! Бачите, удостоїли честі! Сам молодий барон подзвонив! Ні, віддана багаторічна праця Клауса не забута. Знову є надія, нехай поки що непевна: а що коли Клаус повернеться на службу до замку? Для Кіртагів це буде справжнім порятунком.

Клаус Кіртаг зустрів молодого барона із сльозами на очах. Для зустрічі він приготував цілу промову, однак виголосити її старому не вдалося: з обох машин, які підкотили до ресторану, висипали такі поважні пани й пані, що Клаус розгубився, спромігся лише поцілувати своєму благодійникові руку й запросив до «Вотана». Стіл для гостей був накритий на терасі другого поверху. Тут ще пахло солодкуватим димком від жаровні, яку тільки-но винесли. Зате в невеличкому залі було тепло й затишно.

— Як тут мило! — сплеснула в долоні Патриція. — Тедді, поглянь, які мальовничі гори!.. Ніби купаються в озері…

Федір Крайніченко був згоден, гори й озеро намалювали в рамі вікна картину, гідну пензля великого майстра. Однак милуватися нею він не міг собі дозволити. Думки, одна пекучіша за іншу, не давали спокою. «Чому це Керк вирішив вивезти мене «у світ»? Що все це означає? Повернувшись із Берна, генерал не знайшов часу для розмови, а тут… Але ж у ресторані ця розмова неможлива, хоч необхідність її висить у повітрі. Що він приготував для мене? Погляд у шефа насторожений, підозріливий. Дивиться на мене так, наче вперше бачить. Може, відчув переміну Патриції?.. А Пат ніби й справді помолодшала. Можна було навіть подумати, що вона ровесниця золотоволосої фрейлейн, яка була серед гостей.

— Панове, прошу до столу! — звернувся до присутніх Хорст. — Сьогодні ви мої гості! Я запросив вас сюди недаремно… А втім, тости проголосимо потім, зараз прошу пригощатись. Я особисто зголоднів і давно мрію про келих доброго вина.

Слова молодого барона були щирими, проте мало пасували до тієї урочистості, яку у «Вотані» передбачили для цього обіду. Кіртаги заходилися біля гостей, ні на йоту не відступаючи від етикету, запровадженого для свого замку ще старим фельдмаршалом. За кріслом у кожного з гостей кам'яніли офіціанти у чорних фраках. За стільцем молодого барона в запобігливій позі стояв сам Курт Кіртаг. А ще ж зовсім недавно він носив коричневий мундир рейхслейтера і був можновладним господарем не лише своєї ресторації, його ім'я наводило жах на жителів усього Зальцкаммергута. Доля вже не раз зводила Федора з цим перевертнем, проте зараз обидва намагалися вдавати, що ніколи не бачили один одного. Федір розумів: інакше не можна, хоч і кипів від злості. Тижнів зо два тому за наказом цього кощавого дідугана біля будинку адвоката Хаймерля його вперіщили залізним шворнем по плечу так, що ледве не спровадили на той світ.

Тим часом Курт Кіртаг, кліпаючи зволоженими од хвилювання очима, говорив:

— Я щасливий, що маю честь бачити вас, бароне, у моєму скромному закладі. Віднині ця хвилююча для моєї сім'ї подія буде пам'ятною назавжди. Ми з гордістю згадуємо про те, що назву нашому готелю дав фельдмаршал фон Торнау, а наші діти й онуки розповідатимуть своїм нащадкам про цей урочистий день, коли ви, бароне, і ваші шановні гості ощасливили нас… Хай береже вас бог!

За спиною Крайніченка стояв Бруно. Старий був чимось вельми схвильований. Хотілося повернутись до нього й сказати: «Спокійно, камрад. Чи варто так хвилюватися? Ці пани несправжні, фальшиві. Вони не варті доброго слова…» Однак Федір мовчав і, як усі в цю мить, дивився на молодого барона, що з келихом бургундського підводився з крісла.

— Чи варто так урочисто, любий Курте?.. Я дякую вам, що за цим столом ви перший згадали фельдмаршала Вальтера фон Торнау, чиї ратні подвиги уславили вермахт. У роду Торнау дух Вотана завжди був визначальним, він примушував тримати нашу волю в кулаці навіть тоді, коли в історії фатерланду наставали скрутні часи. Тож за Вальтера фон Торнау! — Він вихилив кришталевий келих і додав: —Дивно, панове… За цим столом сидять недавні вороги — німці, американці й навіть колишній майор Радянської Армії… Війна скінчилася, ми з вами за одним столом… Як ви ставитесь до цього, генерале?

— Гм… — Керк витер серветкою рота. — Любий бароне, дозвольте з вами не погодитись. Війна не скінчилась, війна триває, і це стосується не тільки моєї Америки і його… — він кивнув на Федора, — Росії. Протиріччя наростатимуть з кожним днем. На жаль, це стосується і вас, німців…

— Німеччина недовго ходитиме переможеною! — не втримався Гуго.

— Пробачте, шановний пане, не маю честі бути з вами знайомим. — Керк поглянув на Гуго так, ніби півгодини тому між ними не було ні розмови, ні зустрічі.

— О, генерале, даруйте мені, — ні про що не здогадуючись, сказав Хорст. — Я забув вас представити… Генерал Керк… Гуго фон Глевіц…

— Як ви сказали? — перепитав Керк. — Фон Глевіц?

— Так, так… Перед вами син професора фон Глевіца, якого ви, сподіваюсь, пам'ятаєте з тих часів, коли ми з вами зустрічалися в його особняку на Терезієнштрассе.

— Дуже приємно… — промовив генерал, чомусь поглядаючи на Федора, що сидів у кінці столу.

— Мені теж приємно, генерале, — відказав Гуго. — Тут згадували фельдмаршала. Це був справді визначний полководець, як Кейтель, Гудеріан, Манштейн…

— Я десь читала, що армія, яка має тільки визначних полководців, — усміхаючись, сказала Патриція, — як правило, програє війну.

Керк виразно зиркнув на неї, проте вона не знітилась, навпаки, твердо глянула йому в очі й нахилилась до Федора, щось нашіптуючи йому на вухо.

— Так от, Вальтер фон Торнау, — вів далі Гуго, — мав багато чеснот і достоїнств, а головне, добре знав, куди треба вкладати свої капітали…

Розмова за столом потекла, неначе ручай, що з крутизни, де йому доводилось перескакувати з каменя на камінь, дістався-таки тихої заводі. Мова зайшла про стан німецької економіки, у справах якої Гуго фон Глевіц виявив досить широку обізнаність.

Федір слухав і не слухав. Щось пекуче, невситиме уп'ялося йому в серце і ссало, ссало… «Як він сказав? Моя Америка і його Росія?.. Збрехали, генерале, підло збрехали!.. Ви вже не рахуєте мене за Росією. Я для вас той, чиїми руками ви збираєтесь повалити її, але ми ще побачимо, чи так воно буде, як вам хочеться!»

— Тедді, любий, не бери близько до серця, — шептала Патриція. — Він не вартий того… Заспокойся…

— Я спокійний… Чому ти вважаєш, що я хвилююся?

— У тебе на обличчі все написано…

— Я думаю зовсім про інше…

— Про що, коли не секрет?

— Не про що, а про кого… — Федір показав очима на Хорста. — Вдруге сиджу з цим паном за одним столом і ніяк не можу зрозуміти, хто він? Зовні ніби порядний чоловік, але оточення, як кажуть, говорить саме за себе.

— Коли ми зустрілися вперше, він був просто гарненьким хлопчиком. Тоді він був навіть трохи закоханий у мене…

— А зараз? — запитав Федір.

— Зараз? — весело засміялася Пат. — Зараз біля нього ця дівчинка… Вона гарненька. Правда? Вона тобі подобається, Тедді? Ну от, ти знову мене не слухаєш.

— Зате нас уважно слухає Керк.

— Не звертай уваги. Ми говоримо російською мовою, а він жодного слова по-російськи не розуміє…

Вона знову розсипала над столом срібні дзвіночки сміху. Федір глянув на генерала. Той про щось упівголоса розмовляв з Гуго.

— Панове! — перекриваючи гомін, підвівся Гуго фон Глевіц. — Дозвольте піднести цей келих за нашу єдність! За новоутворену фірму, на чолі якої стоїть барон Торнау. Ви перші, хто чує про неї. Тож за процвітання новоутвореної корпорації!

Хорст дивився на Гуго й нічого не розумів. Ще кілька годин тому він вимагав від них з Ютою зберігати все в таємниці. І ось маєш. Гуго, помітивши його розгубленість, підморгнув, посміхнувся і вів далі:

— Не поспішайте з оплесками, панове, я не закінчив… Ти, Хорсті, поцікавився у нашого друга, генерала Керка, як він ставиться до того, що за цим столом зараз сидять недавні вороги. А чи були ми ворогами, скажімо, з Америкою? Супротивниками в минулій війні — так, але ні в якому разі не ворогами! У післявоєнній Європі, я сподіваюсь, ми будемо партнерами. Сьогодні Америка зацікавлена в тому, щоб німецька промисловість, наука, зрештою наша державність набули сталих форм. Ми потрібні вам, генерале, і ми про це знаємо! Тож за наші спільні інтереси, за нашу єдність, в якій новоутворена фірма посяде потрібне й почесне місце!

Голосніше за інших аплодували Кіртаги. Керк розумів, що настав його час виголосити тост. Йому згадалося, що ще зовсім недавно він відправляв з Монако в палаючий Берлін групу Дайна, щоб вилучити з архівів імперської канцелярії документи про давні зв'язки фельдмаршала фон Торнау з банкірським домом Рокфеллерів та про його участь в амєрикано-німецькому концерні «Стінес бразерс енд компані». В цій групі був тоді й майбутній барон Хорст Торнау. Як інколи доля міняє людей місцями і як неможливо наперед передбачити, хто й де стоятиме через рік-другий! Колись він, генерал Керк, був для цього хлопчика недосяжний, як бог, а сьогодні барон купує його через Гуго фон Глевіца за сто тисяч доларів на рік…

Генерал підвівся. Розмови за столом стихли.

— Я радий, панове, що маю честь бути присутнім при народженні нової фірми. Її організатори свідомі ситуації, що нині склалася в Німеччині, Австрії, Італії та інших країнах Західної Європи. Американські урядові кола, наскільки мені відомо, готові підтримати здорову ініціативу людей, які не викликають сумніву в лояльності. Я особисто вітаю молодого барона фон Торнау, який виявляє розуміння покладеного на нього обов'язку. В нову німецьку промисловість повинні приходити молоді свіжі сили! — Генерал зробив паузу й повів далі: — Що ж до наших недавніх воєнних конфронтацій, то прошу не забувати, що Америка — країна демократична. Воєнні конфлікти, панове, лише частина політики…

— Досить! Досить політики! — підхопилася з місця Патриція. — Ми хочемо танцювати! Де музика, панове? Де лицарі? Обважніли, облінились, виголошують промови, як у парламенті!

— І справді, — підтримала її Юта, — давайте танцювати!

Хорст зустрічався з нею поглядом.

— Жінки, як завжди, мають слушність. — Він кивнув хазяїнові. Той уклонився і попрямував до стінної шафи. За мить в руках у нього з'явився блискучий, розцяцькований перламутром акордеон. Розійшлися червоні міхи, і в залі залунала чарівна мелодія віденського вальсу.

Керк дивився на молодшого Кіртага, що прислуговував барону, і думав: «Треба буде завербувати цього управителя, тільки-но він з'явиться в замку. Своя людина біля барона не зашкодить. Воно, звичайно, було б значно менше клопоту, якби пощастило бодай на якийсь час залиши-' ти флігель за Вінклером. Та чи вдасться умовити барона? Говорити з ним зараз — марна річ. Він ше тільки входить у смак, влада п'янить його сильніше за вино… А коли виставити на торги голову цього невдахи Шольтена? Вони обидва, і Торнау, і Глевіц, не від того, щоб заопікуватись ним. А чого, треба І цей варіант продумати… Але ні, з цими хлоп'ятами якщо вже грати, то по великому рахунку. Контрольний пакет акцій навряд чи вдасться потягти. Для цього потрібно вкласти неабиякі гроші… А от увійти до ради фундаторів вигідно з усіх поглядів. Треба придивитись до Глевіца. Цей аж шкварчить, так йому хочеться дорватися до мільйонів. А кому не хочеться? Мені теж хочеться. Треба використати свій шанс. Цього разу промахнутись не маю права. Доля дає мені останню можливість, і треба бути дурнем, щоб…»

— Шеф, я хочу з вами танцювати, — підбігла до генерала Патриція. — Погоджуйтесь, бо у вас є конкуренти…

Патриція вхопила Керка за руки й закружляла з ним по залу.

— Чого це майор такий кислий? — запитав шеф.

— Йому прикро, що він не вміє танцювати.

— Навчи. Скоро йому це знадобиться…

— Можна спитати, де й для чого? Може, ти вирішив відкрити в замку школу бальних танців?

— Ти розумніша, коли мовчиш, — жорстко кинув Керк. — Як повернемось до замку, обоє до мене. Досить вам байдикувати, пора до роботи братися. Поїдете до Мюнхена.

— Що, знову за колючий дріт?

— Житимете в «Сен-Готарді». Майора будемо легалізувати… Ну, чого дивишся, біжи до нього, але пам'ятай, переді мною за все відповідаєш ти.

З усіх слів, сказаних Керком, Патрицію схвилювало одне. Шеф сказав «вам». Не «йому», не «тобі», а «вам»! Виходить, вони з Тедді й далі будуть разом, його у неї не зберуть! Вона кинулась до Федора, схопила його за руки й потягла у танок.

— Облиш, Пат… Ти ж знаєш, що я…

— Знаю! Не вмієш танцювати! Але ти повинен навчитись… Це дуже просто! Ось поглянь… Треба тільки слухати музику. Тедді, любий, ти повинен навчитись! У нас з тобою починається нове життя! Ми повертаємось у світ! Ми залишаємо замок назавжди… Ти дуже здібний учень, Тедді. Ще кілька уроків, і ми з тобою будемо брати призи на російських балах в нашому Мак-Лейн-Хаузі… А він про нас нічого не знає, навіть не здогадується.

Федір розумів — Патриція сказала все, про що тільки-но почула від шефа. Виходить, передчуття не обманювало його. Починається якась нова операція, де для нього відведена, певне, не остання роль. Замок залишаємо назавжди — так вона сказала. А як же Андрій? З ним треба побачитись… Інакше так важко вибудуваний план порятунку лишиться нездійсненим. Андрій зараз у флігелі. Там школа, яка готує агентуру для радянських територій. Треба зустрітись, поговорити з хлопцем. Андрій не з тих, хто буде працювати на Вінклерів чи Керків. Хлопчина — кремінь. Він один здатен провернути задумане. І зустрітися з ним може допомогти Пат, тільки вона.

— Слухай, Пат…

— Я слухаю, Тедді… — Вона пригорнулась до нього.

— Ти повинна мені допомогти…

— Я зроблю все, що зможу, любий.

— Мені треба побачитися з одним хлопцем. Ми разом були в Дахау. Він там, у флігелі…

— Як його звуть? — по паузі запитала Патриція.

— Андрій Гаркуша…

— Це непросто, любий, але я спробую… Тедді! — раптом скрикнула вона. — Ти справжній ведмідь! Ну хіба так можна?.. Наступив мені на ногу! — останні слова Пат вії гукнула так голосно, що викликала загальне пожвавлення і сміх за столом. Коли Федір сів на своє місце, до нього нахилився Бруно. Наповнюючи бокал вином, тихо промовив:

— Вас хоче бачити Зепп…

Федір рвучко повернувся до метрдотеля, але той спокійно вів далі:

— Марно ви нехтуєте бургундським, воно заспокоює. Дозвольте я заміню вам бокал… — Старий Бруно розумівся на конспірації. — Він чекає на вас… Спускайтесь на перший поверх до кабінету, де ви були з містером Генрі…

— Генрі загинув, — чомусь сказав Федір.

— Ільза довідалася про це в день вибуху… Ідіть. Зепп чекає на вас у кабінеті. Тільки не виходьте на вулицю, «Вотан» під наглядом. — Старий перекинув через руку накрохмалену серветку і поштиво відступив за спинку стільця.

Федір кілька хвилин посидів, гамуючи нерви. Вдавав, що смакує бургундське, а сам оглядав присутніх. Здається, ніхто нічого не помітив. Гуго запально й голосно доводив щось генералові, молодь танцювала. Крайніченко поставив бокал, підвівся і попрямував до сходів, що вели на перший поверх. Озирнутися не вистачило духу, йому здавалося, що всі присутні зараз проводжають його колючими поглядами. Відчинивши двері кабінету, він побачив Плісейса, який прямував йому назустріч. Вони обнялися.

— Зепп! Друже мій… Я вже втратив надію. Я шукав тебе!

— Знаю… Я сам пробував з тобою зустрітись, але тебе тримають не тільки в замку, але і під замком.

— Скоро житиму в Мюнхені. Зепп, ти пам'ятаєш, де ми з тобою востаннє бачились? Ну, в горах, над озером Топліц, біля печери?..

— Я був там…

— І забрав планшет?!

— Так…

— Зепп, його треба негайно переправити в Радянську зону! У планшеті документи, які свідчать про зв'язки фашистських верховодів з американськими монополіями. Цей зв'язок не уривався і під час війни. Вони підгодовували Гітлера стратегічною сировиною. Коли б не це, вермахт не мав би чим воювати вже на другий рік війни з нами. Добре було б покласти ці документи на стіл міжнародного трибуналу.

— Ти не читаєш газет…

— А що?

— На жаль, трибунал уже завершив свою роботу.

— Тоді хоч у радянське посольство! Ти остання моя надія, Зепп!

— Пробував, але виявляється, для мене це непросто. Газети кричать, що я агент Москви, і досить мені потрапити в об'єктив фотоапарата… Я міг би доручити цю справу лише одній людині, але її поки що немає в Німеччині. Віктор Гайсвінклер…

— Планшет у тебе?

— У мене, але не тут. Ідучи сюди, я не сподівався тебе зустріти. А коли побачив цього генерала… До речі, він теж був там біля печери.

— Хто?.. Керк?!

— Бруно передав мені твоє прохання, і я пішов у гори. Вийняв з ніші планшет і вже хотів був спускатись, як раптом побачив Керка. Довелося заховатись і почекати, поки він пересвідчиться, що під каменем уже нічого нема. Не хвилюйся, друже, Віктор знатиме про нашу розмову й зробить усе, навіть якщо… Не виключено, що федеральні власті вирішили мене заарештувати. Вже кілька днів я не можу відірватися від їхніх філерів… А Гайсвінклер через кілька тижнів буде тут. Він зробить усе як слід… Де тебе шукати в Мюнхені?

— Мабуть, на Ляймі, готель «Сен-Готард». Там у них. база. Мені треба налагодити з тобою зв'язок. Це дуже важливо, Зепп! Я чекатиму…

Плісейс міцно потис Крайніченку руку.

— Я радий, що зустрів тебе, Тодор… Бойова спілка в'язнів фашизму живе і бореться.

— Коли б ти знав, як ти мені потрібний. Керк щось надумав і повертає мене до Мюнхена неспроста. Він хоче перетворити мене на яничара, зрадника, але я… Я до останнього подиху…

— Вірю. Заспокойся, друже.

Вони ще раз обнялись, і Федір вибіг з кімнати.

Генерал Керк зайшов до кабінету і, не зупиняючись біля письмового столу, попрямував до вікна. Звідси було видно дорогу, якою вони тільки-но приїхали з Бад-Аусзе і якою поспішав зараз до перевалу «мерседес». Торнау і його гості вирішили повернутися до Мюнхена ще за дня. Мають рацію. Зараз уночі на дорогах Зальцкаммергута можна зустріти кого завгодно. Години за півтори вони вже будуть вечеряти в «Сен-Готарді», й цікавий до всього Дайн розпитуватиме про відвідини замку, а потім напише довжелезний безграмотний звіт. Нехай пише, може, у них там розв'яжуться язики і хтось таки обмовиться про справжню мету новоутвореної фірми.

Все це, сказати правду, не подобалося генералові. А більше дратувало те, що життя розвивалося за якимись непідвладними йому, Керкові, законами. Хлопчисько, на якого вчора й не глянув би, сьогодні диктує тобі свою волю, і ти, в чиїх руках були життя і смерть не таких щигликів, а людей справді чогось вартих, мусиш усе те його белькотання слухати, більше того, коритися. Мусиш, бо за ним стоять ті, хто править цим світом…

«Мерседес» блиснув на перевалі переломленим у вікні сонячним променем і зник, а генерал ще довго стояв біля вікна, вкотре вже обмірковуючи події цього дня. Треба все-таки з'ясувати, хто напав на «рено», хто вирішив прибрати з дороги Шольтена? Банда дезертирів чи група американських військовослужбовців, що звикли у себе вдома час від часу виїздити до сусіднього штату на «влови»? Це могли бути і хлопці із школи Вінклера. До речі, саме час подзвонити майорові й запитати, що йому вдалося з'ясувати відносно «замаху» на Шольтена. А головне, чи знайшлася валіза з препаратом професора фон Глевіца. Без препарату розслаблення волі навряд чи успішно пройде операція «Зомбі», і Тед з його норовистим характером, коли ми виведемо його у світ, може одбитись од рук.

Трубку довго не брали. Він ще раз, уже без будь-якої надії, набрав потрібний номер, але трубка раптом відгукнулася. Голосом не те щоб тверезим, але й не зовсім п'яним, черговий доповів, що майор Вінклер десь поїхав у справах і буде тільки завтра вранці. Трубка клацнула й замовкла. Генерал ще раз хотів набрати номер школи, але в цей час до кабінету ввічливо постукали.

— Заходьте!

Двері прочинились, і на порозі став капітан Зануссі. Це був низенький на зріст, кругленький чоловічок з колючим поглядом чорних очей. Для Керка його поява була цілковитою несподіванкою. З експертами останнім часом він майже не зустрічався, а тому забув про їхнє існування.

— Дозвольте? — несподіваним басом промовив Зануссі.

— Я вже сказав, капітане, заходьте. Що там у вас?

— У мене? — навіщось перепитав капітан. — У мене все гаразд… Тут, як мені здається, неприємності можуть бути у вас, генерале. Я, власне, прийшов попередити…

— Що там ще скоїлось?

— Приїхав вантажний «фіат» і забрав зі складу три ящики.

— Коли це сталося? — запитав Керк, пильно вдивляючись у чорні тернини під кошлатими бровами капітана.

— Позавчора о третій годині ночі…

— Хто чергував з охорони?

— Буш… Лейтенант Буш… Ну, той, що з вусиками.

— А хто приїздив?

— Якийсь Дайн із Мюнхена…

— Звідки вам відомо його прізвище?

— Там лишилась його розписка і ваше письмове розпорядження.

— То що ж вас тривожить, капітане?

— В ящиках були фальшиві гроші й матриці…

— Чи ви думаєте, що я про те не знаю?

— Могли забути. — Капітан заморгав, прокашлявся, витер хусточкою рота й вів далі: — Пробачте, екселенц, але моя служба змушує мене нагадати вам про ту недавню історію з вантажною машиною, вщерть наповненою ящиками з фальшивими фунтами стерлінгів й затриману саме в районі Бад-Аусзе! Тоді здійнявся цілий переполох, з Франкфурта сюди примчали наші експерти, представник Лондонського банку і троє кращих детективів Скотленд-Ярду на чолі з головним інспектором Радкіним.

— Ну то й що?

— Знову дзвонили…

— Хто?

— Інспектор Радкін… У Мюнхені з'явилися фальшиві фунти! От я і подумав: а що коли це ті, з наших ящиків?.. Номери купюр відомі. Військова поліція вважає, що вони з тих, які друкував ще Крюгер.

— Ви сказали про це Радкіну?

— Ні, спочатку я вирішив доповісти вам… Не знаю, для яких справ ви віддали тому Дайнові ящики з нашого складу, а тільки, думаю, треба подбати, щоб фальшивки не потрапляли в обіг. Цією справою вже зацікавився Інтерпол. Операцію «Бернгард» ще не завершено…

— Дякую, капітане, за інформацію. Ящики в надійних руках і будуть використані тільки для оперативних цілей. Фальшиві фунти випливли, безперечно, з інших джерел. Будьте спокійні, я подбаю, щоб ваша репутація ніяк не постраждала… До речі, ви завжди можете посилатися на моє письмове розпорядження, і нехай інспектор Радкін з претензіями звертається до мене. Я поясню йому, що інтереси американської розвідки не завжди збігаються з інтересами Лондонського банку і Скотленд-Ярду. Можете йти…

— Пробачте, генерале, але я вважав своїм обов'язком…

Керк підвівся. Капітан позадкував до дверей. «Ач, пухир надутий… Він мене буде лякати Скотленд-Ярдом. Думав потішитися з моєї розгубленості… Так йому хотілося під виглядом добропорядної турботи підсунути мені їжака під сідницю! Найшов простачка… Все, панове, завтра вас усіх звідси геть! Будете сидіти у своїх норах і нюхати реактиви!»

Керк вийшов з-за столу, підійшов до шафи й дістав з неї пляшку міцного ямайського рому. Нараз рипнули двері, й голос Патриції зазвучав у кабінеті:

— Шеф, можна до вас?

— Можна… — Він налив собі келишок і випив.

— Ми вдвох, з Тедді…

— Заходьте вдвох. — Керк знову сів у своє крісло за письмовим столом. — А двері замкніть, щоб ніхто не всунув сюди носа. А то ходять тут усякі експерти!.. Порадники… Сто чортів на їхню голову! Сідайте. Рому хочете? Ні?.. А я з вашого дозволу…

Керк налив собі в келишок, проте пити не поспішав. Дивився, як грає у променях призахідного сонця червоний заморський напій, і думав. Потім підняв замислений погляд на Крайніченка і раптом, ніби знічев'я, спитав:

— Ну, як воно, майоре, вже звикли до нового життя?

Федір витримав його пронизливий погляд. Шукав потрібних слів, щоб достойно відповісти, й не знаходив. Відповідь не мала бути категоричною, проте після стількох місяців шаленого опору сказати, що згоден на все, було б неприродно. У Керка така відповідь може викликати лише підозру.

— Бачу, майоре, ви ще не до кінця усвідомили своє становище. Мабуть, вам треба ще якийсь час… Однак обставини кваплять. Політична ситуація вимагає рішучих і негайних дій. Тому виникла необхідність використати вас у важливій справі. Про подробиці операції я повідомлю вас пізніше, а зараз скажу одне: готуйтесь до кардинальної зміни вашого життя. Ви повертаєтесь до Мюнхена. В готелі «Сен-Готард» вам замовлено номер. Патриція буде й далі опікуватися вами. Оскільки ви житимете легально і в готелі вас запишуть, як Федора Крайніченка, то Пат доведеться подбати про необхідні документи. Гроші на проживання, а також мої вказівки щодо подальшої роботи надходитимуть через неї.

— Навіщо така конспірація? Адже досі…

— Річ у тім, майоре, що вам доведеться представляти перед світом організацію українських націоналістів.

— Он як? — зусиллям волі Федір примусив себе говорити спокійно. — А коли я категорично відмовлюсь?

Керк засопів, опустився в крісло і потягнувся до налитої чарки. Підніс її до рота й одним духом вихилив.

— Я змушений попередити, — сухо промовив він. — Усе, що я вам зараз скажу, я говоритиму не для того, щоб чути від вас, майоре, ваше звичайне «ні». Я сподіваюсь, ви людина твереза й розумієте: мова піде про речі, які можна виважити лише життям. Йдеться ось про що. Ми одержали від Радянської військової адміністрації ноту, в якій нам дорікають, що ми не дотримуємося союзницьких договорів, порушуємо укладені на високих рівнях угоди про співробітництво у післявоєнній Європі. Зокрема мова йде про те, що через недогляд, а інколи і потурання, в нашій зоні окупації розперезалися націоналістичні угруповання і всілякі організації колабораціоністів. Ми прийняли ноту і повинні, як то кажуть, ділом довести, що все це не так, що в нашій зоні знайшли політичний притулок лише люди, які ведуть опозиційну діяльність. З тими, що з ножами і кастетами бешкетують по таборах Ді Пі, ми не маємо ніяких справ. То контингенти, які підлягають карним органам, а ми, коли й підтримуємо когось із опозиціонерів, то керуємось міжнародними законами гуманності. Але ж треба якось довести світові, що ці опозиціонери таки існують. З цією метою, звичайно, з нашого дозволу і при цілковитій підтримці, українські націоналісти організують своє видавництво, де друкуватимуться книги, спрямовані проти Радянської Росії.

— А як же союзницький обов'язок? — запитав Крайніченко.

— Ми далекі від думок про ліквідацію опозиційних груп і не збираємось ущемляти їхні інтереси. Навпаки, ми хочемо, щоб вони працювали ще активніше, ми хочемо створити їм рекламу, щоб привернути до них увагу вільного світу.

— У цих опозиціонерів, як ви їх називаєте, руки по лікті в крові. Вони продалися фашистам, тепер продаються вам! Хіба можна країні, відомій своїми демократичними принципами, підтримувати таку нечисть?

— Я не помилився, майоре, у вас чудовий полемічний хист. Ви цілком відповідаєте вимогам, які ставляться до керівника такого видавництва. Вам, як кажуть, і карти в руки.

— Мені? Це… Та це просто… Ні, робіть зі мною, що хочете, але це не для мене! Хто міг додуматись до такого?..

— Додумався я…

— Ви? Але ж…

— Ніяких «але»! Крім вас, у мене немає іншої кандидатури. Судіть самі, кому очолити таке видавництво, як не вам? Людина з освітою, до націоналізму належите з пелюшок…

— Неправда! Все, що вам наплів Кислицький, — брехня!

— Ваш батько постраждав за свої політичні переконання. Опинившись на Заході, ви вирішили продовжити батькову справу і стати на шлях політичної боротьби з більшовиками, що насаджують свої режими у країнах Європи. Ви за вільне виявлення волі народу, за справжню демократію…

— Але ж ви чомусь не даєте вільно виявитись народній волі в тих країнах, які окуповують ваші війська! — сказав Крайніченко.

— Ви не дитина, майоре. І не ставте наївних запитань… Я рекомендував вас керівником видавництва тільки тому, що певен — здоровий глузд переможе, і ви зрозумієте: назад вороття нема! Чи ви хочете поміняти клімат Баварії на сибірський? За ваші зв'язки з американською розвідкою та інші гріхи вам двадцять п'ять років доведеться рубати ліс або довбати вічну мерзлоту в копальнях Воркути. Вибирайте: світова слава, гроші й безтурботне життя чи…

Федір слухав, опустивши голову. Зараз настав той момент, коли можна поступитися, не ризикуючи викликати в Керка підозру. Він важко зітхнув і промовив:

— Мені тридцять сім, генерале…

— От бачите, проста арифметика, й та не на вашому боці… Ну, поговорили, й годі про це! Посада шефа видавництва вас не обтяжить. До писанини, редагування і видання ви матимете лише формальне відношення. Нам потрібне ваше чисте ім'я. Ми перебрали багато кандидатур з тих, що їх запропонували представники націоналістичного проводу, але всі вони або заплямовані зв'язками з німцями, або брали участь у міжусобній різні, або з автоматами ходили по лісах України і, як ви кажете, мають закривавлені руки й біографії. Ви боролись проти фашизму на боці більшовиків, попали в полон, поневірялись по таборах, пройшли Моосбург і Дахау. Ваша біографія варта тих грошей, що їх ми збираємося заплатити. Для успіху операції важливо, щоб усі знали: справу боротьби проти більшовизму очолив недавній вчитель, майор Радянської Армії. Все це матиме вагу, коли ви станете перед об'єктивами фотокореспондентів, коли на весь світ пролунають ваші заяви про те, що, зневірившись у комуністичних ідеалах, ви стали на шлях свідомої політичної боротьби за демократичні ідеї вільного світу.

— Це грандіозно, Тедді! — вигукнула Патриція.

— Готуючись до операції, в друкарні треба зосередити якомога більше, так би мовити, нелегальної літератури — листівок, брошур та інших антирадянських документів. Тут усе годиться: рукописи, листи бандерівських кореспондентів з різних країн, а особливо з України. Коли все це буде готово, наша військова поліція виявить цю, так би мовити, нелегальну друкарню, зробить у ній ретельний обшук, вилучить усі технічні засоби, заготовлену літературу, папір, фарби, а також заарештує керівника друкарні, якого ми… віддамо до суду. Арешт керівника друкарні, обшук приміщення будуть зафіксовані кореспондентами газет, радіо, кіно. Судовий процес ми організуємо так, щоб про його хід дізналося якомога більше людей. Користь з цього буде безперечна. Ми, американці, матимемо таким чином можливість довести, що вірні союзницькому обов'язку, що виконали вимогу радянських окупаційних властей і поклали край антирадянській діяльності ОУН, а націоналісти наживуть на цьому певний політичний капітал. «Сі Ай Сі» надішле вилучені в друкарні документи в державний департамент, з їх змістом ознайомляться наші політичні діячі й зроблять відповідні заяви в сенаті, про них писатиме американська і світова преса, про це будуть організовані передачі по радіо, кадри кінохроніки заполонять екрани. ОУН будуть заздрити всі інші антирадянські угруповання. Крім того, обвинуваченому в цій гучній справі буде надано можливості якнайширше висвітлити всю програму антирадянської діяльності, яку вже проводять або мають намір проводити оунівці. Обвинуваченого, звичайно, засудять, ну, скажімо, на шість-сім місяців тюрми. Але хай це вас не хвилює… Ми зробимо все так, щоб після вироку ви спокійнісінько насолоджувалися свободою десь тут в Альпах, подалі від зайвих очей.

— Але ж це все-таки судовий процес, вирок, тінь на репутацію…

— Я вже тобі казав, Пат, що ти розумніша, коли мовчиш… Бути обвинуваченим у такій справі — найлегший шлях до світової слави й грошей. Після відбуття покарання ми влаштуємо вам гучний прийом у Штатах і знову розрекламуємо, як мученика за благородну справу боротьби проти більшовизму! А далі вже самі вирішуйте, чи арена політичної боротьби буде для вас потрібною, чи, може, ви відійдете у тінь і поїдете… насолоджуватись життям, скажімо, до Бразілії або Аргентіни… Ну, про це ще буде час подумати, а зараз… Признаюсь, я стомився. Коли у вас, майоре, нема до мене запитань…

— Мені треба подумати… — Федір важко підвівся з крісла.

— Думайте… Однак попереджаю, якщо надумаєте вдруге повестися так, як у випадку з Ді Пі, карцером не відбудетесь. Перше фальшиве слово буде для вас останнім… Терориста, який поставить крапку у наших з вами відносинах, поліція не спіймає, а в газетах ми повідомимо, що стріляв агент більшовиків, і знову ваше ім'я буде працювати на нас, а ваше високе чоло огорне терновий вінок мученика за благородну справу боротьби проти комуністичної навали. Пробачте за відвертість, майоре, але, я думаю, вам не зайве буде врахувати й таку перспективу. Я вас більше не затримую.

Федір пішов до дверей. Патриція рушила слідом, але Керк зупинив її.

— Ти залишся, Пат… — Генерал повільно причинив двері і, підійшовши до Патриції, спитав: — У тебе з ним що?

— Те, чого ти домагався, Джіммі, сталося, — відповіла по паузі Патриція. — Однак сталось і те, проти чого ти застерігав… Я полюбила…

— Вкотре? — усміхаючись, запитав Керк.

— Це серйозно, Джіммі.

— Дурниці! Завтра ми на цілий тиждень завалимось на Рів'єру, і там я дозволю тобі любити мене до самозабуття! — Він узяв її за підборіддя, заглянув в очі.

— Я не поїду з тобою, Джіммі… Я буду з ним.

— Що?! Ти розумієш, що ти говориш? Чи ти забула, що ти на службі…

— Так, я на службі, але не в тебе, Джіммі. Я служу в «Сі Ай Сі», проте це зовсім не означає, що я твоя власність. З ким мені спати, завжди вирішував ти, але тепер буде інакше… А коли це тебе не влаштовує, я напишу рапорт про відставку, і ми з Тедді поїдемо до Флоріди…

Патриція круто повернулась і вибігла з кабінету. Керк сів на край столу, і брудна лайка зірвалась у нього з уст. Як ніколи досі, він гостро відчув свою старість. З нього неначе випустили повітря. А може, це просто збіг обставин? Буває так, що все валиться з рук і сам не знаєш, звідки прийшла біда на твою голову. Треба все спокійно зважити. Власне, підстав для розпачу поки що немає. То все стомлені нерви нагадують про старість, справжня прийде тоді, коли про неї нагадає начальство, коли запропонують подати рапорт про відставку. Битва ніколи не програна доти, доки від неї не відмовився сам полководець. Треба взяти себе в руки. Ну, наставила йому роги… Але ж без неї тепер не обійдешся. Операція, вважай, уже розпочалася. Майор ось-ось дозріє. З ним розмова, здається, склалась, а Пат нікуди не дінеться, робитиме, що треба. Операцію розраховано на кілька років, і поки вона триватиме, відставки боятися нічого. Правда, це за умови успішного її розвитку. Провал — кінець кар'єри. Це треба мати на увазі. Закоханість Пат теж можна використати з розумом. Не казитись треба, а навпаки, все вести до того, щоб ця любов закінчилася шлюбом. Адже це прив'яже Тедда намертво. Та й хто точніше від Патриції знатиме, чим він дихає. А без певності не можна зробити кроку в тій широкозакроєній операції з видавництвом.

До кабінету вскочив лейтенант. Вигляд у нього був розгублений. Чорні вусики стрибали під носом, в очах стояв переляк.

— Що сталося, лейтенанте? — спитав Керк.

— Повісився!

— Хто?!

— Шольтен… Гельмут Шольтен! Лікар…

Розділ шостий ТАКА КОРОТКА ЗУСТРІЧ

Шеф розвідшколи викликав Андрія серед ночі. Вже сам цей факт не віщував нічого доброго. Вінклер ночами ніколи не з'являвся у флігелі. Хоч поряд з кабінетом мав кімнату для відпочинку, ночував у ній рідко. Може, боявся, а може, де поблизу мав коханку, у якої йому було затишніше, аніж у цьому холодному, немов могильний склеп, флігелі під замком.

Коли Андрій увійшов, майор стояв за крок від дверей, ніби ховався за ними. Стояв і легенько поляскував тонкою долонею об бильце шкіряного крісла.

— Хто?! — не відповідаючи на привітання, кинув Вінклер.

— Пробачте, не розумію, що вас цікавить?

— Хто стріляв?! — ще голосніше гримнув майор.

— Куди?

— Ідіот! Хто стріляв у «рено»?!

— Не знаю…

— Але ж ти був там… Біля дороги! Саме в цей час був!

— Ні…

— Але ж Вальтер…

— Він, справді, залишив мене недалеко від дороги, але за ті сорок хвилин, які в мене лишалися до виходу в ефір, я встиг відійти від неї досить далеченько.

— І ти нічого не чув, нічого не бачив?

— Чому? Чув стрілянину… Бачив наш джип…

— Де?

— На дорозі… Я повертався після сеансу, бачу, стоїть у кущах, а коло нього Джоні, Шуліка і Клямка,

— Вони тебе бачили?

— Ні.

— А що вони там робили?

— Не знаю… Вовтузилися в кузові. Здалеку не видно було.

— А коли ти їх бачив, до пострілів чи після?

— Після, — подумавши, сказав Андрій. — Звичайно, після. Я думав, що то стріляють на нашому стрільбищі. В горах важко розібрати, звідки луна…

— Гладенько в тебе виходить… І все було б гаразд, якби… Ану покажи мені руку.

Андрій простягнув руку з номером Дахау. Шеф довго дивився то на хлопця, то на витатуйований на його руці номер.

— Це тебе і видає, голубчику, — сказав і сів до письмового столу.

— Що саме? — спокійно запитав Андрій.

— Ти був у Дахау?

— Ну то й що?

— Не виключено, що там зустрічався з Шольтеном. Затаїв проти нього зло, а тепер ось помстився. Хіба не так?

— Могло бути й так… Проте було зовсім інакше.

— Як?..

— Я чув, як ті троє змовлялися напасти на «рено». Вони звідкись довідалися, що доктор зібрався тікати й повезе з собою золото.

— А звідки довідалися? — В голосі майора щось ніби здригнулося.

— Не знаю… На верхній замок кивали. Мовляв, джерела надійні. Можете спитати в Боба, він чергував у їдальні.

— Гаразд, можеш іти!

Андрій вийшов. Ніби й відбрехався, а на душі був неспокій. Цей Вінклер все одно винюхає, докопається… Проте зараз він поводив себе не так упевнено, як завжди. Щось ніби стримувало його від рішучих дій. Що? Може, у нього самого рильце в пуху? Може, сам був тим надійним джерелом, про яке натякав Джоні? А може, щось інше? Не хоче псувати репутацію закладу? Там, нагорі, довідавшись про справи, які творяться в розвідшколі, Вінклера по голівці не погладять. А що як настав час збиратися в дорогу?.. Від цих думок у Андрія завжди завмирало серце.

Зайшов до кімнати і тихенько, щоб не розбудити Мурзу, який посвистував носом на сусідньому ліжку, сів на підвіконня. Спати не хотілося.

Думки про повернення завжди приносили полегкість. Уже не такою важкою ношею здавалося все, що навалилось на нього тут, у розвідшколі. Душа в такі хвилини ніби звільнялась від мулу, і знову текли крізь неї світлі води надії. Згадалася Марта, лист якої він вивчив напам'ять. Щирим почуттям були виповнені там кожен рядок, кожне слово. «Якби ти надумав повернутись до Мюнхена, не забувай, що в цьому місті живуть твої справжні друзі. Ми будемо раді бачити тебе, Андре. Наш дім — твій дім, наша сім'я — твоя сім'я». Може, для когось іншого у цих її словах не було нічого особливого, лише він знав: за ними стоїть щось значно більше, ніж звичайна ввічливість. Вона кликала його, і він приїхав, проте не до неї. А як би він хотів побачитися з нею, зазирнути в її очі! Чи й досі світяться в них ті голубі вогники, провісники святого почуття, що зветься любов'ю?..

На сусідньому ліжку заворушився і важко застогнав у сні Мурза. «От іще б цього малого якось вирвати з багна. Ще зелений, робить усе, що йому кажуть, а душею до добра тягнеться. Вивезли до Німеччини, працював на бауера, потім у Бельгії на руднику, а далі вже не знати як прибився до оунівської станиці в Інсбруку. Втягли до СУМу, а невдовзі продали на вишкіл американській розвідці. За кожну обдурену, заарканену душу гребуть, паскуди, іудині срібняки. Цікаво, скільки отримала за мене мадам Симона?»

Хтось знову тихо прочинив двері.

— Максе, ти тут? — прошепотів з порога черговий.

— Тут, а що?

— Та знову кличуть…

Андрій вийшов з кімнати. В коридорі тупцяв Лях. Очі сполохані, сам аж сірий.

— Максе, ти не казав Вінклеру про мене?

— Ні…

— Побожися!

— Я в бога не вірую… Не питали, то я й не казав. А що мав казати?

— Та хай йому чорт, отому Вальтеру! Присилував мене, а тепер…

— До чого він тебе присилував?

— Та-а… — похнюпився Лях. — Іди. Там той чорний… Нагору тебе…

— Мабуть, знову щось вантажити доведеться. А хто кличе?

— Сказав, від генерала. Спитай у нього, мо', він скаже…

Андрій вийшов на подвір'я. Там на нього чекав той самий негр-сержант, що якось приходив по вантажників. Щось вивідати у цього велетня з іскристими, як місячне сяйво, білками очей, не було надії, сержант не знав жодного російського слова, а з німецької мови йому було відоме одне-єдине — «ком».

Сотник Мара бачив химерний сон. Так ніби він пливе за течією бурхливої, покрученої річки. Не на човні пливе, а на возі. Над головою чи то низькі хмари, а чи крони дерев, обтяжені набряклим снігом. Пливе довго повз хутори, міста і села, ліси і гори. Вода під ним нуртує, кидається з каменя на камінь, б'є у скелі і пінявими валами відкочується назад, а віз по ній котиться то тихо й плавно, то гуркоче, немов на бруківці. І раптом усе навкруг червоніє, малиново одсвічує, міниться, палахкотить сотнею відтінків червоного кольору. Вода, береги, небо, весь світ, а сонця не видно. Десь ховається за обрієм чи, може, всілося там, угорі, на важких хмарах, що так притиснули бідну землю, аж ніби кров з неї капає. Малиново-червона, гаряча кров виповнює річку і парує, розтікається плесом по заводях. А він усе пливе й пливе… Потім бачить матір. Вона простягає до нього руки, кличе до себе, а він відпливає все далі. Червона річка несе його невідомо куди… «Вернися, сину! Вернися!..» А він ніяк не може звестися бодай на лікоть, щоб востаннє глянути на той берег, де лишилася стояти його стара ненька.

Сон сниться сотникові не вперше і завжди закінчується видінням отих страшних рутенів, що він їх поклав на лісовому кордоні. Всі вони мовчки сунуть на нього, тягнуться вузлуватими Пальцями йому до горла, от-от задушать. Прокидається в холодному поту, тремтить од жаху кожною клітиною. Проте цього разу хтось не дав йому додивитися сон до кінця, трусонув, одірвав од подушки.

— Вставай! Страшний суд проспиш!

Сотник сів на постелі. Протер очі. Перед ним стояв невисокий чоловік у цивільному з довгастим, сірим і дуже знайомим обличчям. З-за його спини виглядали ще якісь двоє.

— Одягайся… Ми зачекаємо в сусідній кімнаті, — сказав і пішов, а Мара кинувся натягати штани, гарячково згадуючи, де він бачив це обличчя з пронизливими холодними очима.

Похапцем одягся і за хвилину-другу вже переступав поріг до сусідньої кімнати. Всі троє були там. Високий стояв біля вікна і припалював сигарету, другий сидів у кутку, витягнувши ноги і роздивляючись носки своїх черевиків, третій вмостився на столі й дивився на Мару так, ніби одразу хотів довідатись про його життя все до кінця. Сотник глянув у ті холодні сірі очі й ледве не зомлів — перед ним був сам Бандера. Портрет «вождя» він бачив не раз, проте там він виглядав молодшим. Сотник поштиво вклонився,

— Слава Ісусу…

— Навіки слава, — відповіли врізнобій і не дуже привітними голосами.

— Хто будеш, чоловіче? — запитав Бандера.

— Сотник УПА, Корж Микола…

— Родом звідки?

— З Дермані я, пане провідник. Батьки й досі там, коли совіти не… З Нагорянщини ми.

— Як опинився тут, друже сотнику?

— Горе пригнало…

— Облиш емоції, — кинув той, що стояв біля вікна. — На них у нас немає часу. Під чиїм проводом служив?

— Напочатку в боївці Клима, потім якийсь час ходив з Юрком, а пізніше в курені Докса штаб охороняли.

— Так, так… — криво посміхнувся той, що сидів у кутку. — А не брешеш?

— Бий мене сила божа! — перехрестився сотник.

— Коли тебе підіслали совіти, бог тобі не допоможе, — сказав шеф безпеки.

— Та що ви, які совіти?! Я ледве живий звідти вирвався…

— Оце нас і непокоїть, адже з їхніх рук вирватися непросто.

— Та я не був у них. Я коли почув, що в монастирі совіти, подався з валкою на лісовий кордон…

— Куди, кажеш, подався? — запитав од вікна довготелесий.

— За Устю, там у лісі ще за Польщі лісник жив…

— Аз ким подався? — спитав з кутка другий.

— Та я ж сказав, з валкою… З обозом…

— А що в тому обозі? — спитав Бандера.

У сотникових грудях щось зойкнуло й покотилось у безвість. «От він і прийшов, той страшний суд. Тепер не викрутишся, тепер настав час казати правду… А як її скажеш, коли вона вся проти тебе обертається? Господи правий, сохрани і помилуй…»

— Чого замовк? — ступив крок од вікна пан з сигаретою в зубах.

— Думаю, як правдивіше сказати…

— Кажи як було! Тут усі свої.

— Дещо з речей генерала…

— А ще?! Та кажи, коли тебе питають! — приступив до цього довготелесий. — Крутишся, як курва з Лодзі…

— Я присягав… — ледве витиснув із себе Мара.

— Кому? — спокійно запитав Бандера.

— Гармаш письмову з мене взяв, а він службою безпеки при штабі заправляв.

— Ось перед тобою Степан Ленкавський — шеф безпеки всієї ОУН, а це — Ярослав Стецько. Говори, чоловіче, я тобі вірю.

— Золото там… Золотий запас армії… Що й скільки, не відаю. Мене приставили охороняти, а коли… Я весь час біля штабу тримався, а коли штаб у Спасові накрили, я з обозом вискочив і, як наказував мені Сталевий (він казначеєм був), подався до монастиря… А там… Там уже совіти орудують. На горі. А чернець спустився та й каже: тікайте, бо настоятеля вже допитують… Ну я й подався. Оце і все…

— Ні, дорогенький, це лише початок, — благодушно посміхнувся шеф безпеки. — То добре, що ти подався. А куди?

— Та я ж казав, на лісовий кордон…

— А далі?

— Далі?.. Шукав, куди сховати оте, що на возах було…

— А чого не шукав штабу?

— Та я ж на свої очі бачив, як його накрили. З трьох доріг перли. Там така сила!.. Я спочатку хотів на кордоні в підпілля запхати, та роздумав…

— Чого ж це? — спитав Стецько.

— Примітно дуже… А тут іще совітський літак налетів і почав стріляти. Їздових побило… Мене ось поранило й Ореста в руку зачепило… Хлопчина такий був при обозі. Ми його з кіньми з дому забрали. Я сам забирав… Пов'язав Орест за полудрабки коней, підвода за підводою, і рушили ми геть з того кордону. Орест передніх коней веде, я на останній підводі біля кулемета лежу… А в голові у мене джмелі гудуть і перед очима ніч, темрява, кров'ю підпливаю… Вже й не знаю, як на дорозі опинився… Розплющив очі — нікого, тільки вітер у верховітті шумить та сосни заглядають в очі…

— А він поет, шляк би його трафив! — не стримався Стецько. — Ач, якої розвів… Ти нам не заправляй лірику, ти кажи, де золотий запас?!

— Не знаю… — опустив голову сотник.

— Чули, панове? Він не знає! Ти що?! Не бачиш, хто з тобою говорить?!

— Щастить нам сьогодні на дурнів, панове… — сказав шеф безпеки. — Доведеться тебе, хлопче, на дибу брати. Може, пам'ять тобі проясниться. А то — «не знаю»… Це не відповідь.

— Матір'ю присягаюсь, не знаю!.. Може, якби сили мав та пішов по сліду… Я й пішов був, але знепритомнів. Мене староста калинівської церкви біля розп'яття знайшов і до отця Феоктиста потай переніс. Я в нього під повіткою у схроні був, аж поки не одужав трохи…

— Та що ти його слухаєш! Клич хлопців, нехай починають, бо він нам тут до вечора казочки розказуватиме!

— Ну, що ж… — Шеф безпеки підвівся. — Думаю, пора нам поговорити з ним іншою мовою.

— Зажди, Степане, — зупинив його Бандера. — З тим іще встигнемо… То ти, чоловіче, кажеш, що з воза впав?

— Та певне, що впав, коли на дорозі отямився…

— Хай так, а куди валка поділася?

— Не знаю…

— Може, до совітів потрапила? — запитав Стецько.

— Не знаю… Але такої чутки, щоб до совітів, поміж людей не було. Панотець Феоктист через парафіян пробували визнати — не знають люди. Про те, що у Спасові сталося, багато розказують, а про обоз не чули й не бачили.

— Ну, а ти сам, що про те думаєш? Куди, по-твоєму, він міг подітися? Це ж не голка — цілий обоз… Скільки там підвід було?

— Три…

— От бачиш, три підводи. — Бандера перезирнувся з Ленкавським. — Це вози, шестеро коней і хлопчина. Як його, кажеш, звали?

— Орест… А коней було семеро. У мене під сідлом ще огир був…

— А отець Феоктист, це не той часом, що в Дермані на Панєвській служив?

— Той самий, — зрадів Мара. — Він у нашій школі закон божий викладав.

— Тісний світ, панове. — Бандера зсунувся зі столу і повагом пройшовся кімнатою. — Гарне село Дермань. За Польщі було поділене надвоє, панське й жондове. У панському був палац княгині Любомирської, а в жондовому — монастир… — Бандера говорив, а сам з-під лоба зиркав на сотника. — Колись друкарнею монастиря в Дермані опікувався брат Северина Наливайка, Дем'ян, що був священиком при дворі князя Острозького. Настоятелями були сім єпископів, один архієпископ і чотири митрополити… Князь Владислав-Доменік Заславський передав монастир католицьким монахам, кармелітам босим… Були в Дермані і французькі монахи-трапісти, які мали заснувати там орден мовчальників… Було, багато чого було… Бібліотека, школа, гімназія… — Бандера зупинився перед сотником і пильно глянув йому в очі. — А зараз яка вона, Дермань?

Під тим пронизливим поглядом сотник знітився, проте відповів:

— Згоріла Дермань… Ще як німці мали тікати, Юрко із своїми почав був колупати совітських симпатиків, ну й… Не знаю вже, хто підпалив, я при тім не був, але півсела вигоріло… Княжий замок, бібліотека, будинок вчителів і монастирська тюрма — в одну ніч…

— Яка це тюрма? — спитав Бандера.

— Мельхісадекова… Ну, розказують, що в ній колись сидів архімандрит Мельхісадек Значко-Яворський. Я, може, й не знав би, так панотець Феоктист розказували.

— Який він із себе? — раптом запитав Бандера й підозріливо глянув на сотника.

— Хто? — не второпав Мара.

— Феоктист?

— Та звичайний… На зріст, як от ви, проте товстіший, ширший. Чуб чорний, кучерявий, а очі сині й над лівою бровою рубець…

— Він! — вигукнув Бандера, озираючись на своїх добродіїв, що в час його розмови з Марою стояли мовчки. — Правдива твоя мова, чоловіче. Саме таким панотець Феоктист і мені згадується. Ну що ж, відпочивай.

Він поклав сотникові руку на плече, хотів був ще щось сказати, але передумав і швидко вийшов з кімнати. Отецько і Ленкавський перезирнулись і повагом рушили за «вождем». Мара залишився стояти посеред кімнати, не знаючи, як розуміти останні слова чолового. Як довіру прийняти не міг, заважав отой підозріливий погляд, коли мова зайшла про панотця Феоктиста. Проте в словах ніби ж і не було нічого загрозливого а чи неприязного.

А тим часом у сусідній кімнаті Бандера наставляв Ленкавського:

— Візьміть цього глупака і потрусіть добре. Тільки глядіть, щоб дух з нього не витрусили. Він нам ще згодиться.

— Та бреше, стерво! Все бреше! — гарячкував, як завжди, пан прем'єр.

— Ні, Славцю, він правду, каже. Мабуть, так воно й було, як він розказує, та тільки що нам з його правди. Покрутіть його, хай згадає, де міг затаїтися хлопець з обозом? Далі трикутника Спасів — Калинівка — Дермань він не міг вискочити. Переберіть з ним усі можливі сховки, бункери. Він ті місця добре знає, бо таки родом з Дермані. Мабуть, і отця Феоктиста знає, хоч я особисто його ніколи в очі не бачив.

— А ти не думаєш, що все то звичайнісінька підстава? Взяли енкаведисти той Савурів обоз, а цього до нас послали. Мовляв, нехай присилають по гроші ще кого звідси? — сумнівався Ленкавський.

— Ні, Степане, енкаведисти придумали б йому якусь мудру легенду, а цей прителіпався сам, та ще й голий, мов бубон. Але то вже твоя турбота. Спробуй, може, і таке трапитись, я підстави не виключаю, однак після перевірки треба його послати назад, хай знайде для нас той золотий запас. Він нам ой як згодиться!..

Бандера, а за ним Стецько потисли шефу безпеки руку й пішли. Ленкавський провів їх до дверей. Коли вернувся до сотника, той стояв, немов закам'янілий, на тому самому місці, де його залишили. Стояв і приречено-тупо дивився собі під ноги, неначе бичок на бойні.

Ніч була на диво місячною. Пасма ніжної прозорої блакиті спадали з неба і заливали сріблом ближні, порослі буковими лісами гори. Вище в небі, над хмарами, немов білі патріархи в лодіях, пливли альпійські верхи. Землю і небо оповила казкова голубінь. Через її осяяність ніщо не сприймалося реально; ні дерева, ні замкова стіна, що нависала над толовою, немов грозова хмара. Ця ніч уже принесла Андрієві стільки тривог, і хтозна, яка небезпека чекала на нього попереду, а він ішов і милувався красою. Краса завжди будила в його душі тугу за рідним краєм. Тугу давню, глибоку, яка проростала в серці тривожним щемом і неодмінно дарувала видіння: затінену яворами дорогу, тиху лісову річечку, пагорок, за яким проглядають із рясних садків укриті гонтом дахи його рідної Калинівки… Зараз те видіння майнуло іскриною і згасло. Вони з сержантом підійшли до залізної брами в замковій стіні. Скрипнув ключ, гримнули засуви. «Ком», — вимовив посміхаючись білозубий сержант і ступив у темряву. Андрій рушив за ним. Спалахнув ліхтарик. Сержант крокував попереду, неначе арап із «Тисяча і однієї ночі». Йшли якимось підземним переходом. Важке склепіння попідтікало, сочилося водою по щілинах. Перейшли захаращене приміщення, майже до стелі закидане старими потрощеними меблями. В кутку вели, вгору вузенькі сходи. Андрій зупинився.

— Ком, ком… Май френд, — озвався стиха сержант і махнув ліхтариком, показуючи, що треба підніматися нагору. Скоро вони опинилися перед важкими дубовими дверима. Сержант прочинив їх і тихенько покликав:

— Міс… Міс Патриціє?

Десь близько почулися кроки. Жіноча рука намацала в темряві Андрієву руку і потягла до себе. Вони опинилися в темному коридорі, потім знову піднімалися сходами на другий поверх. Обабіч стояли залізні рицарі з мечами і списами, а біля височенних дверей — з алебардами. Андрій уже не знав, що й думати. Поки його вів сержант, думалось одне, а коли потягла за собою міс… Двері прочинилися тихо. Увійшли до зали, стіни якої являли собою книжкові шафи. Засклені, вони відбивали місячне сяйво, що проникало сюди через високе, на всю стіну, вікно. Очі в Андрія вже встигли звикнути до темряви, і він одразу побачив, що біля вікна хтось стоїть.

— Тедді, я привела його… Замкни за мною двері й нікому, крім мене, не відчиняй. Ось ключ…

Вона наблизилась до високого, ставного чоловіка, щось йому ще прошепотіла на вухо і, поцілувавши в щоку, зникла. Андрій не вірив своїм очам. Перед ним стояв майор Крайніченко, якого він вважав мертвим.

— Андрію, ти?

І голос його:

— Ну, здоров, друже!..

Йому подали руку, але він не потиснув її — напружено придивлявся. Чоловік нахилився до нього, намагаючись заглянути в очі.

— Це я… Федір Крайніченко… Не впізнав, чи що?

— Та чому… Впізнав…

— Ну то проходь. Я тільки двері замкну… Коли б ти знав, як я зрадів!.. Я побачив тебе…

— Де ви могли мене бачити?

— У дворі, біля складу… А чого це ти мені викаєш?

— Та так… Давно не бачились.

— А таки правда, давно… — сказав Федір, обнімаючи хлопця. — Ходім на балкон, там світліше… Ходімо, я хоч подивлюсь на тебе, який ти став.

Балкон, куди вони вийшли, здався Андрієві сходинкою до неба. Внизу на запаморочливій глибині повільною рікою стікав на долину туман, а місяць був зовсім поруч, простягни руку — й торкнешся. Проте чомусь усе видавалось хлопцеві неживим. Почувався так, наче на всім білім світі вони лишились тільки удвох з Крайніченком і їм ніяк не обминути відвертої розмови про те, як кожен з них жив ці роки.

Цим вельми цікавився генерал Керк, який сидів зараз у сусідній з бібліотекою кімнаті і, притискаючи обома руками навушники до голови, напружував слух. Голоси, які досі так ясно було чути, враз ніби віддалились, а згодом і зовсім пропали.

— Їх не чути… В чому річ?!

— Вони вийшли на балкон, — сказав радист, — а там немає мікрофонів.

— Чому? Чому їх там нема?!

— Там ніде їх сховати…

— Треба було врізати в лутку балконних дверей.

— Можна було і врізати, але для цього ви не дали нам часу. Наказано встановити в бібліотеці, ми встановили, які можуть бути претензії?

— Хто наказав?! — загримів генерал.

Радист глянув у бік Патриції, що саме заходила до кімнати, і замовк. Керк зірвав з голови навушники, спересердя жбурнув їх на магнітофон.

— Обережно, плівку порвете… — сказав радист. Проте Керк уже не звертав на нього уваги, його цікавила Патриція.

— Чому ти не закрила балконних дверей?

— Там немає замка, тільки дерев'яний засув, яким двері можна зачинити зсередини, але звідти їх можна і відімкнути… Чи, може, я повинна була сказати їм, щоб не виходили на балкон, бо там ми їх не почуємо?

— Мені треба знати, про що вони там говорять! — нервував Керк.

— Не хвилюйтесь, мій генерале, — Патриція спробувала перевести розмову в спокійніше русло. — Все, про що вони можуть говорити, вам давно відомо. Я сама навела довідки про цього Макса у майора Вінклера, він характеризує хлопця позитивно. Це найкращий його вихованець… А що стосується Теда, тут я…

— Ні, закохані жінки не для розвідки, — схопився на рівні Керк. — Ти знаєш, хто цей Макс і куди його завтра відправляють?

— Здогадуюсь… А коли ви вже так боїтесь, не треба було влаштовувати їм цю зустріч.

— Треба! Така зустріч може дати більше, ніж роки праці над об'єктом. Може, саме в цю мить, поки ми тут з тобою… твій любий Тедді передає Максові…

— Що? Що він може передати? Та я знаю все, що в нього є, не виключаючи білизни. А коли й передасть, то в Макса все те легко можна…

— І все ж піди й припини цю зустріч. Досить! Я сказав усе!

Тим часом на балконі бібліотеки точилася тиха і зовні спокійна розмова.

— А я думав, що вас уже нема… серед живих… — блукаючи поглядом по верхах далеких гір, говорив Андрій.

— Я теж уже не сподівався зустріти тебе, а тут раптом бачу — ти! Що то за довготелесий був, якому ти по пиці врізав?

— Грицько Шпинь. У мене з ним любов давня… ще з Калинівки. А коли мене слідом за вами кинули в підземелля, він, паскуда, солоним хлібом мене годував… Доля ніби сміється над нами — то розведе, то знову одним мотузочком зв'яже…

— Кажеш, тебе слідом за мною кинули?

— Я бачив ваші слова, видряпані на стіні… — з гіркотою сказав Андрій і замовк, роздумуючи над тим, куди це він знову вскочив. «Пастка! Не інакше… Сам продався і мене тягне за собою…»

— Чого мовчиш, Андрію? Нам у мовчанку грати не можна. Нам тільки начистоту або ніяк. Щоб сказати те, задля чого я тебе сюди покликав, я повинен вірити тобі, як самому собі.

— Та навіщо вам та віра? Ви он як влаштувались, мов той фон-барон у замку розкошуєте, американським сержантам наказуєте, навіть міс Патриція вам прислуговує.

— Ох, Андрію, Андрію, не все те золото, що блищить… А я думав, ти зрозумієш.

— А що я повинен розуміти? Ще коли зустрів вас у Дайна в готелі, подумав… Ех, та що говорити. Не вірю я вам!

Федір передбачав, що в Андрія можуть виникнути сумніви, і тепер гарячково шукав слова, які могли б переконати хлопця. «Сказати йому про планшет Кьоніга чи ні? Не скажу, подумає, що я ті папери американцям продав. А скажу, то тільки словами й відбудусь, адже той планшет йому не даси, хлопця перевірятимуть на кожному кроці».

— За відвертість дякую, — після паузи промовив Федір. — Виходить, ти зневірився в мені тільки тому, що я не в могилі, а тут, у замку… Дивна логіка. Воно, правда, коли не ймеш людині віри, слова не допоможуть. Та все ж скажу. Я, знаючи, що ти там, у флігелі, в американській розвідшколі, теж мав би не вірити тобі, проте я вірю… Вірю, бо знаю, бачив, як ти повів себе в Дахау, на лісосіці, коли з табору тікали… Не раз мав змогу переконатися, що ти чесний хлопець. Вірю, бо знаю, що ти нікому не сказав і про озеро Топліц, де гестапівці ховали кінці у воду…

— А ви хіба їм про те не сказали? Чи, може, то не ті ящики ми зі складу виносили? Ті самі, я вже їх добре знаю!

— Я не сказав… У цій справі вони обійшлися без нас з тобою. Але того, що шукали, поки що не знайшли. А планшет Кьоніга я їм не віддам. Кістьми ляжу, а переправлю його нашим. Хотів був з тобою, та, бачу…

— Ви так голосно говорите, не боїтеся, що почують?

— Тут нас ніхто не почує. Не хвилюйся. Ти кажеш, розкошую? Після того виступу перед хлопцями на подвір'ї нижнього замку…

— То це ви і є той майор? — стрепенувся Андрій. — Я не знав…

— Ти ще багато чого не знаєш… Як був у карцері, захворів. Уже в кутку смерть стояла. І так мені гірко було вмирати, адже не один ти про мене так подумати можеш. Продався! Вони тільки цього й чекають. Тутешній шеф, генерал Джіммі Керк… Ти запам'ятай його ім'я.

— Навіщо?

— Запам'ятай, згодиться… Так він психологічний експеримент поставив. Поклав собі будь-що зламати мене. Примусити працювати на них. З табором Ді Пі не вийшло, але він затявся, надумав остаточно скомпрометувати, поставити мене на чолі націоналістичного видавництва…

— Послухайте, навіщо ви мені все це розказуєте?

— Для того, щоб ти… — від хвилювання Федір не міг говорити: — як ступиш на рідну землю, іди до своїх… Поки ти вчишся, ти ще не шпигун. А там, як з літака скинуть, не барися, одразу йди…

— Хто це вам таке сказав, що я… піду?..

— Послухай, Андрію… За тобою нема гріха. Тобі повірять.

— А вам ні?

— Вони мене вже встигли обмазати дьогтем, а тепер іще це видавництво на шию, мов камінь, повісять і думатимуть, що втопили. Проте знай і скажи там, кому треба: хто б про мене що не говорив, я не здамся. Коли вже я в цьому вертепі опинився, коли нема для мене іншої дороги додому, я піду цією… Може, і не дійду, та коли знатиму, що мені вірять… Розкажи про БСВ, може, хто з наших додому повернувся, то нехай у них про мене спитають. Я чекатиму вістей від тебе! Чуєш? Обіцяй мені…

— Та що я можу обіцяти? Хіба я знаю, що зі мною буде завтра?

— То правда… Проте вони вас не для Австралії готують. На Україну підете…

— Коли б то так… Вони мені не дуже вірять; то Шпинь, а то цей Шольтен. Годину тому Вінклер про нього допитувався. Хто стріляв?.. Сам наказав прибрати, а тепер допитує.

— Шольтен? Здається, про нього згадував генерал за обідом…

— З генералом за одним столом обідаєте, чи що?

— Трапляється. Це входить у методи мого перевиховання. Але Теда вони з мене не зроблять, ні! Я Федір Крайніченко був і завжди ним буду. Ох, Андрію, це ти вже скоро будеш вдома… Як я заздрю тобі!.. Вклонись і від мене рідній землі.

— А Вальтер каже: кому ми там потрібні, без нас обійдуться.

— Батьківщина без нас обійдеться, це правда, та чи обійдемось без неї ми?

Місяць ще нижче спустився над гори. Може, тому, що світло його падало вже інакше, а може, перемінилося щось у душі Андрія, а тільки все довкола ніби ожило. Хлопець ледве стримував хвилювання. Федір правду каже, у них обох немає зараз іншої дороги. Весь час тримались, і зараз треба триматися один одного, І все-таки десь глибоко в душі ще точив черв'як сумніву: що як це майстерно розставлена пастка? Від цих думок хололо серце, проте він гнав їх від себе геть. Адже коли в таке повірити, то чи варто й на світі жити.

— Нам пора… — стиха промовив Федір. — У Мюнхені мене знайти буде неважко. Віднині житиму легально, під своїм прізвищем.

Бовкун простував людною Фіріхштрассе. Ранок видався ясний, сонячний, але настрій був препаскудний. Щось дерло, скородило душу. Так, наче передчуття близької біди. Але де їй, тій біді, взятися? Все ніби гаразд. Не до Москви, а лиш до Відня зібрався з боївкою. Місяць тому, як інспектували станиці, відвідали Лінц, Грац, Інсбрук зовсім без документів, лиш перепустку на машину мали, а тут такі розкішні пашпорти виготовили в референтурі зв'язку. Фальшиві, звичайно, але так пристойно зроблені. На всіх трьох позначки, печатки і штампи стоять там де треба. Славцьо тепер був Антоном Недовозом, Фурман — Петром Білим, а він сам — Грицьком Цмокалом. До того ж мали посвідчення службовців рибної фірми «Леон Гарліг». Їхати зібралися машиною, бо вона їм знадобиться для поїздки у Гльогніц, до пана Ріко Ярого в гості. А може, й не доведеться тягтися до Гльогніца, адже сам пан чоловий сказав, що навряд чи той пройда сидітиме в замку, який тепер опинився під совітською армією. Очевидно, шукати його доведеться в англійській, а швидше — в американській зоні. А коли знайдуть, живого. (Бандера на тому наголошував) притарабанити до Мюнхена. Завдання, зрештою, не таке вже й складне. Доводилось виконувати складніші. Та як залишити Катрю? Він ледве вмовив її (побожився навіть, що то вже востаннє) доглянути дітей чолового. Його жінка в лікарні вже другу добу. Ну, хай ще тиждень-другий там затримається. Але ні, за лікарню треба платити немалі гроші, а той такий скупий, що за копійку вдавиться. Так що породілля в лікарні не затримається, за день-другий вже вдома буде.

День-другий… А скільки доведеться ганяти за Ярим? Може, пощастить за кілька днів обернутись, а може, і цілий тиждень чи й більше доведеться пробути в Австрії? Ох, господи боже, як йому обридло таке циганське життя!..

А люди собі йдуть по Фіріхштрассе хто куди, снують, неначе мурахи, і нікому нема ніякого діла до Миколиних справ, до його гризоти.

Зараз йому ще треба заглянути до Фурмана, де споряджали у путь «хорха», віднести хлопцям пашпорти, хай звикають до нових прізвищ. Передати їм гроші, аби купили собі пристойніші вбрання, бо їдуть до Відня, як пани комерсанти, а не якесь там бидло. На Фіріхштрассе, 53 йому сказали, що на третю годину має з'явитись на розмову до чолового, який чекатиме у Левка Гарлиги, то буде вже останній інструктаж перед від'їздом, але до третьої ще цілих дві години. Опісля, може, вже й не випаде попрощатися з Катрею, а зараз сам бог велить. Зупинив таксі і, назвавши адресу пивниці, що за квартал від будинку чолового, сів на заднє сидіння. В таксі завжди їздив один, вмощуючись так, щоб ні таксист, ні перехожі не могли розгледіти його обличчя. Конспірація давно стала звичкою. Господи, куди відлетіли ті недовгі роки юності, коли жив, як усі люди, не боявся, не крився, ходив з піднятою головою і не ховав очей ні від ворогів, ні від друзів. Це було ще три роки тому, а здається, минуло ціле життя. Постарів душею так, ніби рік рахувати за десять. Та хіба не постарієш, коли в цьому вертепі душа шкварчить, наче на розпеченій пательні… А почалося з невинної забави. Дружок по гімназії підсунув книжечку, потім другу, а там і до бойскаутів записали. В сорок третьому став членом ОУН і одразу пішов у підпілля. Руки чесалися поквитатися з окупантами, а провідники переправили на терени Польщі. Був у боївках Рена, Дідика, Бродича, що діяли на Сяноччині. Діяли! Бодай ніколи б не згадувати таку діяльність… Обдирали людей, тягли останнє. Українців не милували, а поляків при найменшому спротиві мордували на смерть. Але поки були на Сяноччині одні, то та різня ще була квіточками, ягідки з'явилися разом з тими, хто тікав від совітської армії з Ровенщини, Львівщини. Ті набігли люті, скажені, і почалося таке, що й у пеклі не побачиш. Він і зараз здригається, коли ненароком згадує різню в Бали-городі. На те невеличке польське містечко навалилися всі разом… Сорок трупів кинули під церквою. А за що? За яку провину підняли на ножі закривавлений Балигород, тоді він так і не довідався. Це вже тепер розуміє, що далі на Захід з порожніми саквами провідникам іти було не з руки, от і поживилися за рахунок забитих, закатованих людей.

Думки про те, чим жив і чим має жити, приходили до Миколи нечасто, але завжди після роздумів над своїми сімейними незгодами. Досить було згадати про Катрю, і голова йому пухла. Як їм далі жити? Як, коли він сам собі не належить? От і зараз… Господи, коби хто знав, як йому не хочеться їхати до того Відня! А спробуй відмовся — вважай, нажився. Тих, хто багато знає і пробує відійти від справ, Ленкавський і його заплічних діл майстри не милують. От і думай, як тут бути. Вибирай, з ким далі хочеш іти: з Катрусею чи з Бандерою. Може, воно якось саме собою зміниться на краще. Може, чоловий когось іншого візьме в охоронці. Хіба Катрі про таке скажеш? Ні, хай уже що хоче думає про нього, аби лиш правди не знала. Так і йому і їй спокійніше буде.

Таксі зупинилося на розі тихої вулички. Микола розрахувався і зайшов до пивниці. Замовив барменові кухоль пива, а сам подався до кабіни з телефоном. Спершу подзвонив пані Марійці. Вона весело защебетала в трубку: це добре, що він об'явився, бо на нього чекають о третій пополудні. Чоловий обідає в колі сім'ї комерсанта, а по трапезі хоче поговорити з приводу обставин, про які стало відомо лише сьогодні вранці.

Побалакавши з пані Гарліговою, Микола одразу подзвонив на квартиру до Бандери. Там, окрім дітей і Катрі, нікого. Зараз він домовиться з нею, де краще зустрітися. Чи вона вийде до нього, а чи він заскочить до покоїв, скориставшись із того ключа від чорного ходу, який вона дала йому вчора. Поки там немає чолового, квартиру не охороняють.

Микола вже втретє набирав знайомий номер, проте телефон мовчав. Воно, правда, Катря на цей дзвоник від нього не сподівається, але ж де це вона? Чому не підходить до телефону? Дітям брати трубку заборонено, тож озватися має тільки вона. Тривога гострою шпичкою кольнула в серце. Що там могло трапитись? Може, на кухні порається і не чує дзвоника? А може, знову серцевий напад? Вона ж така, що не пожаліється нікому, окрім нього. Вже був певен, що з Катрусею якась біда, а тому вискочив з кабіни, кинув барменові пфеніги за пиво і подався вулицею. Ледве не бігом проскочив квартал і в завулку біля під'їзду, де була квартира чолового, побачив «б'юїк», а біля нього — Байду. Боївка була однією з трьох, що охороняли Бандеру. Але чому вони тут, коли «вождь» уже, певне, миє руки, готуючись до обіду з паном і пані Гарліг? Може, чоловий послав Байду по щось додому? Та, зрештою, то його справа, але показуватись на очі Байді не слід. У того язик, як помело. Вже хотів був податися через прохідний двір, коли угледів Бандеру. Той вискочив з під'їзду, неначе за ним вовки бігли. Скуйовджене волосся, розхристана сорочка — вскочив до машини і гримнув на бойовиків так, що й Микола почув його лайку, «Б'юїк» рвонув від під'їзду.

На дзвінок з квартири ніхто не відгукнувся. За кілька хвилин Микола вже був біля чорних сходів. Цибаючи через дві на третю сходинки, злетів до дверей, що вели на кухню. Прислухався, тихо. Дістав ключа, повернув ним у замку й переступив поріг. Нікого, лише парує на плиті чайник та димить підгоріла молочна каша.

З нею таки щось скоїлося, коли забула про дитячу страву! Де ж вона? У Миколи обірвалося серце. Ще вчора Катря жалілася, що тисне їй у грудях. Кинувся коридором до вітальні й остовпів: у прорізі дверей висіла Катря.

— Ні-і! — закричав страшно. Вихопив ножа, перерізав шворку. Тіло сповзло йому до рук, він закляк над ним і заплакав, заридав гірко над своєю першою і останньою любов'ю.

Розділ сьомий ФІРМА ЗАПРОШУЄ

Ось уже кілька місяців Юта звикає до нової посади. Кожного ранку, рівно о десятій, вона з'являється у ці обтягнуті старовинними гобеленами стіни, під оздоблені роззолоченим ліпленням стелі, сідає за масивний письмовий стіл і протягом шести годин не знає, куди себе подіти. Дзвонять рідко, листи майже не надходять, а ті, які вона розсилає за зазначеними Хорстом адресами, поки що не викликають цікавості до нової фірми, що розмістилася в особняку на тихій Прейсінгштрассе. З вікон видно, як снують машини по магістральній Унн-Вінер, видно липи парку і міст Максиміліана, видно Ізар і набережну.

В апартаментах тихо і безлюдно. Обабіч просторої вітальні, яку тепер перетворено на приймальню директорів фірми, два кабінети — для Хорста і Гуго. Перший іменується генеральним директором, другий — директором-розпорядником, але обидва сидять у Зальцкаммергуті і щось там перебудовують, завозять, наглядають за монтажем обладнання для експериментальної лабораторії, яку вирішили влаштувати в підвалах замку. Юта просилася поїхати з ними, але Гуго наполіг, щоб вона залишалася в офісі. Хтось же повинен репрезентувати фірму перед тими, на кого справить враження попередня реклама. Інформація в газетах, стаття в економічному віснику, прозорі натяки на інтереси промисловості, які в найближчому майбутньому має задовольняти нова фірма, навіть виступ по радіо генерального директора поки що не розбудили бажаної цікавості. Однак Гуго не втрачає надії і запевняє Хорста, що коли буде товар, з'явиться і покупець. А поки що летять гроші Торнау. Він платить за обладнання, яке закуповують у Швейцарії, Італії і навіть Англії, платить інженерам і робітникам, платить за цей особняк і її туалети, які замовляє в Парижі. До неї Хорст ставиться з підкресленою увагою і ніжністю, яка її трохи лякає і насторожує. Щось більше за братнє почуття вгадується за його поглядами, бажанням зробити їй приємне, розважити. А ці щоденні дзвінки до неї сюди в офіс і просто в номер готелю «Ріц», де вона зараз мешкає. Він хоче, щоб вона не забувала про нього, щоб пам'ятала й чекала. В розмові завжди підкреслює, що тільки вона розуміє його, що тільки їй він може звіритись в усьому. Все те їй більш ніж приємно, вона вже не знаходить собі місця, коли тих дзвінків довго немає.

Задзвонив телефон. Юта здригнулася. Рука зняла трубку. Приємний баритон просив призначити йому аудієнцію у пана Торнау. Вона відповіла, що пана генерального директора зараз немає в місті. Тоді баритон представився агентом американської корпорації «Брати Стінеси і К°» і попросив дозволу відвідати офіс і дещо уточнити в розмові з секретарем генерального директора. Баритон так ввічливо домовлявся про зустріч, що вона не відмовила. Сидіти одній в чотирьох стінах, копатись у власній душі, гризти себе за почуття до Хорста, які вважала непристойними і перед якими не мала сили вистояти, така перспектива була не з приємних. Знала вона й те, що корпорація мільярдерів Стінесів цікавить Хорста, адже в цінних паперах фельдмаршала, які дісталися йому у спадок, левину долю капіталу становлять акції саме цієї компанії. До того ж це був представник першої американської корпорації, яка сама виявила інтерес до їхньої фірми. Вже одного цього, згідно з інструкціями Гуго, яких вона мала дотримуватись, було досить, щоб приязно поставитись до власника приємного баритона.

Містер Єнсен Кебот, високий, широкоплечий блондин, здавалося, зійшов з обкладинки модного ілюстрованого тижневика «Штерн», який лежав на краю її стола.

— О, все тут у вас о'кей! Ви маєте смак, фрейлейн, — сказав гість, з цікавістю розглядаючи пасторальні картинки з пастухами і пастушками, вигаптуваними руками баварських майстринь. — Це просто музейні цінності… Хто тут мешкав до того, як фірма орендувала будинок?

— Барон фон Дітц. Ще до капітуляції… Потім він, здається, загинув у Альпах. Будинок фірмі здала в оренду його вдова.

— Так, так… У вас чарівні очі, фрейлейн… Пробачте, як дозволите вас називати?

— Юта… Що вас іще цікавить, містере Кебот?

— Характер діяльності фірми.

— Штучні алмази.

— Що, що?!

— Прошу, ознайомтеся з проспектом, — вона взяла кілька скромно оформлених проспектів і подала американцеві. Той одразу занурився в текст і, поки не прочитав до кінця, не підняв голови.

— Це сенсація! Штучні алмази в Баварії?! Про це треба негайно…

— Не поспішайте, містере Кебот, днями фірма влаштовує прийом, де все, про що ви зараз читали, буде проголошено офіційно. Ось щойно видрукувані запрошення. Залишилось поставити дату і час. Прийом передбачається провести в Зальцкаммергуті, в родовому замку мого патрона, барона Хорста фон Торнау.

Слова Юти справили на гостя дивне враження, він наче поменшав, став вужчим у плечах, і голос з оксамитового баритона зазвучав тенором.

— Сподіваюсь, ви посприяєте мені, фрейлейн Юто… Я був би вам вельми вдячний, якби отримав запрошення на цей прийом. Справді, чи варто турбувати барона фон Торнау зайвими візитами, чи не краще послухати його там, у родовому замку. Послухати й передати вітання від Спостережної ради корпорації і особисто від братів Стінесів, які з таким сердечним теплом завжди згадують старого фельдмаршала… Адже раз побачити краще, ніж сто разів почути. Ох, здається, я зовсім заплутався. Побачити, почути…. Скажу відверто — це так несподівано — штучні алмази! Навіть у Штатах про них говорять пошепки, а тут проспекти, прийоми, офіційні заяви!

Юта вже шкодувала, що до часу розкрила плани фірми, проте особливо хвилюватися з цього приводу, здавалось, не було підстав. Проспекти й запрошення друкувалися не для того, щоб їх ховати від людей. Правда, Хорст сказав, що поки не буде справжніх результатів, варто помовчати. Та хіба з такої справи можна зробити таємницю, коли вже про неї навіть за океаном пронюхали й надіслали свого агента. Він аж тремтить від бажання негайно побігти і вдарити телеграму Спостережній раді американо-німецького концерну.

— Можете бути певні, містере Єнсен, запрошення на прийом ви матимете, дозвольте лиш записати ваші мюнхенські координати.

— Прошу, прошу… Готель «Ріц», номер одинадцять — двадцять два. Записали? От і гаразд… То я сподіваюсь… Дозвольте ручку…

— На все добре, містере Єнсен. Єдине, що я вам порадила б — не поспішайте телефонувати вашим шефам. Зробіть це після того, як побуваєте на прийомі в замку Торнау. Я маю невеликий досвід, проте знаю, там, — вона зробила виразний жест рукою, — люблять, коли від нас надходить ґрунтовна інформація.

— Ваша правда, фрейлейн Юто. Ваш розум може суперничати лише з вашою вродою… Дякую, я скористаюся з вашої поради… — задкуючи, містер Єнсен залишив приймальню.

Юта взяла зі столу запрошення. На цупкому крейдяному папері золотом було витиснено: «Фірма Хорст Торнау і К° запрошує» і далі прописними: «Бургомістра Великого Мюнхена доктора Штюпнагеля на вечірній коктейль до замку барона Торнау». Залишалося проставити дату. Задзвонив телефон. Юта взяла трубку. Збуджений голос Гуго волав:

— Юті, перемога! Ми маємо те, що хотіли! Розсилай запрошення!

— На коли?

— На завтра, Юті, на завтра!

Пораду чарівної флейлейн Юти містер Кебот Єнсен залишив без уваги. Після зустрічі з секретаркою генерального директора нової фірми він кинувся до готелю і негайно замовив телефон нью-йоркської контори «Кемікал корпорейшн». Вже уявляв, як витягнеться пика у шефа, коли той на другому кінці міжконтинентального кабеля почує про наміри Хорста Торнау, цього фальшивомонетника з титулом німецького барона, продукувати штучні алмази. Авантюра! Чергова авантюра! Але як широко закроєна! Одне незрозуміло, звідки така певність? Схоже, що за спиною цих новоявлених алхіміків стоїть хтось могутній і знаючий. Бо звідки молодому баронові, що вивчав лише юриспруденцію, знати технологію добування алмазів з графіту?

Задеренчав телефон. Єнсен схопився за трубку.

— Так, фрейлейн… Замовляв. Дякую… Алло! Містер Петерсон?! Кебот! Слухайте уважно! — Єнсен вимовляв кожне слово чітко, мало не по складах. — Хорст фон Торнау… Так, той самий… Заснував фірму по виробництву штучних алмазів. Ні, шеф, я не помилився, переді мною проспект. Послав вам кілька примірників поштою. Днями планується офіційне відкриття фірми. Подбав — матиму запрошення… Негайно інформуватиму вас. Важливі деталі: близько до фірми стоїть генерал Джіммі Керк, з яким під час війни працював зять нашого патрона Геро фон Шульце! Він загинув на березі озера Топліц. Сподіваюсь, шеф, ви поставите до відома штаб-квартиру корпорації. Дякую… О'кей! Чекаю ваших розпоряджень… Номер телефону, з якого я говорю, вам відомий. О'кей!

Кебот поклав трубку. «Ну, тепер містер Петерсон закрутиться дзигою. Ще б пак, така важлива інформація дає привід особисто зустрітися з небожителями. Адже нова фірма фінансується з сейфів братів Стінесів!»

Вітер падав з альпійських верхів, котився, немов гігантськими сходинками, горбами Віденського лісу і, вже трохи ослаблений змаганням з частоколом міських будівель, шугав траншеями вулиць, тягнувся до набережної, холодними злими пазурами дряпаючи плесо голубого Дунаю. Фурман зупинив «хорх» перед Бельведером. Вражена холодною величчю австрійського барокко, пані Марійка опустила скло і висунулася з машини ледве не до пояса.

Була та передвечірня година, коли з будинків Внутрішнього міста (так з давніх-давен тут називали центр Відня), з державних установ, торгових закладів, бюро і контор численних фірм висипали на вулиці бліді, похудлі, виснажені нудною працею клерки. Придавлені втомою, вони понуро сунули тротуарами вузьких покручених середньовічних вулиць, поспішаючи завченими маршрутами до затишку, спокою, відпочинку. Бельведер стояв на гамірливій Реннвег, що закінчувалась площею Шварценберга. Там під ударами вітру стогнали вікові дуби.

— Де ті ворота, чорти б їх ухопили разом з коханим Ріко! — сама до себе промовила пані Марійка, роздивляючись на всі боки.

— Он там, попереду, — підказав Фурман.

— Ти, Славцю, лишайся в машині, а ми… Ходімо. — Вона тицьнула Фурмана кулачком межи плечі. Він вискочив, запобігливо прочинив перед хазяйкою дверцята і подав Руку.

— Де це ти. навчився манерам?

— Біда навчить, моя пані…

— Ти дивись пильніше, бо від того німчика можна чекати якої завгодно капості. То такий характерник, нехай бог милує. — Вона сперлась на Фурманову руку, і вони поволі рушили до воріт з гербом герцога Євгена Савойського, чиї позолочені ініціали було видно здалеку. Скоро людський потік відтер їх від машини, і вони загубилися серед віденських обивателів.

Це славне місто на Дунаї, як і багато інших стародавніх європейських столиць, виросло, об'єднавши навколо внутрішнього замкового ядра численні поселення, що тепер стали його центральними районами. В час, коли пані Гарліг завітала до Відня, місто було окуповане військами чотирьох держав і поділене на зони, у кожній з яких були військові комендатури. Лише Внутрішнє місто не входило до жодної зони окупації, а тому тут можна було бачити патрулі всіх чотирьох комендатур одразу. З одного боку це ніби послаблювало жорсткі умови окупаційного режиму, проте з другого — посилювало ймовірність напоротись на перевірки як не однією, то іншою патрульною службою. Невідомо, якими міркуваннями керувався пан Ріко, але побачення пані Марійці він призначив саме тут, у центрі Відня, біля входу до парку Бельведер.

— О, Маріє, ви все така ж чарівна, — зустрів її компліментом Ярий. — Що це, наш вождь уже не має біля себе нікого іншого, що вдається до послуг таких вродливих негоціанток?

— Усе він має, — відказала Марійка. — Проте друзів вірних та щирих йому останнім часом таки бракує. Декого вже так настрахали та наполохали, що, не розібравшись, де своє, а де чуже, хапають усе підряд та глибше ховаються по норах…

На брунатному, поораному зморшками обличчі Ярого забігали хижі оченята. Підхопивши пані Марію під руку, він повів її до парку.

— Пробачте, моя люба, не сподівався, що розгуляється цей клятий вітер. Зранку, коли ви розшукали мене на телефоні, стояла така погожа днина. Весна, та й годі… Але то, може, й на краще, менше очей, менше клопоту, — Ярий виразно глянув на Фурмана. Марія перехопила той погляд.

— Він нам не завадить.

— Як скажете, але розмова наша суто конфіденційна і я б не хотів у інтересах справи, звичайно, щоб хтось третій чув її.

— Він нічого не почує, але хай буде поблизу, — Марія лукаво посміхнулась. — Як кожна жінка, я потребую захисту.

— Можете цілком покластися на мене, — Ріко злегка клацнув закаблуками.

— На вас, шановний пане, цілком звіритись боюся. Та й ті, хто мене до вас послав, останнім часом мають підстави…

— Давайте краще я розкажу вам про Бельведер, а то, крім вашого драбанта, тут на Реннвег стільки людей, і всі мають вуха.

Фурман ішов за ними на відстані. Вітер шугав між деревами й час від часу приносив уривки їхньої розмови. Ярий досить голосно розповідав про архітектора Йохана Лукаса фон Хільденбрандта, який спорудив цей чудовий палац на замовлення герцога Савойського, прославленого австрійського полководця. Та коли зайшли в алеї парку, голос його стишився, і до Фурмана долітали тільки уривки фраз. Минуло кілька хвилин, перш ніж його покликали підійти ближче.

— Ми з пані Марією залишимось у Відні, — сказав Ярий. — Будемо чекати на вас у доктора Кюхнера. Ви поїдете на Гльогніц. Там у підвалі мого замку є тайник. Візьмете з нього все, що там є, і привезете до Кюхнера, а вже потім усі разом поїдемо до Мюнхена. Ви зрозуміли, про що йдеться?

— Так, пане, але…

— Ніяких але, друже Фурман. Це наказ проводу. Ви їдете із Славцьом на Гльогніц!

— Слухаю, моя пані…

— Одразу до замку не потикайтесь. Там може бути засідка, — наставляв Ярий. — Зупиніться біля ресторану «Нахтігаль», спитайте хазяїна, Йоганна Глобке, маленький, товстий і лисий, ліве око постійно примружене. Запропонуйте йому партію андорських вин розливу 1888 року. Він буде відмовлятися, тоді скажіть, що це подарунок від графа Антінорі… Антінорі! Добре запам'ятайте — це пароль. Старий зведе вас з моїм управителем, а той уже зробить усе як, слід.

Ярий глянув на ручний годинник.

— У нас обмаль часу, Марійко… Хлопцям треба дістатися в Гльогніц, доки стемніє, бо, коли немає клієнтів, Глобке зачиняє свій ресторан…

За якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин «хорх» був уже в англійській зоні. Зупинка біля дому доктора Кюхнера теж забрала не більше десяти хвилин. Фурман відніс валізки своєї пані до передпокою, попрощався, і «хорх» рушив далі. Тепер вони були вдвох із Славцьом, і той накинувся із запитаннями. Що? Та як? Та куди? Проте Фурман мовчав. Він і сам багато дав, аби до кінця знати, що й до чого в цій темній історії, в якій доля поставила його пішаком на своїй шахівниці. Поки боївку очолював Бовкун, з ним говорили, а тепер пани зверхники лише наказують: поїдь, розшукай, привези. І більше ні слова, ні півслова… Що там у тому тайнику? І кого може боятись пан Ярий? Англійці, бач, його не чіпають… Певне, не знають, які грубі мільйони замурував у підвалі свого замку. Думають, Фурман дурний, безвухий, нічого не чує з того, про що мовиться в машині, коли в ній їде Бандера? Знає і все мотає на вус.

При виїзді з мосту, на протилежному березі Дунаю, їх зупинили радянські солдати. Перевірили документи, зазирнули в машину і пропустили.

— Липа у нас класна, — радів Славцьо. — На Фіріхштрассе щось та вміють робити. А ти німецькою таки здорово цвенькаєш…

Фурман походив з волинських німців. 1939 року згідно з угодою між СРСР і Німеччиною повернувся додому, в рейх. В сорок першому став перекладачем у Оберлендера, який на той час був німецьким шефом батальйону «Нахтігаль». Після капітуляції опинився в Баварії, де разом з іншими фундаторами «Німецько-українського товариства» користувався прихильністю деяких впливових осіб у Мюнхені й навіть у Бонні. В той час там починав виринати на поверхню політичного життя його колишній шеф Оберлендер. Все те давало Фурману надію посісти якийсь вищий щабель в організації, аніж просто бути водієм на машині Бандери. Так воно, певне, і сталося б, якби не інтереси федеральної розвідки, яка давно й міцно тримала його в своїх руках. Фурман був її очима, і вухами. Йому щедро платили. За кілька років він зібрав кругленьку суму й сподівався на ті гроші купити згодом десь під Мюнхеном ферму і розводити свиней. Мрії, мрії… Чи судилося їм збутися?

За думками кілометри пролетіли непомітно. Не згледівся, як перед очима майнула вивіска: «Кафе «Нахтігаль». Припаркувались, зайшли до ресторації. Сіли так, щоб бачити вхідні двері й свого «хорха». Пахощі страв, густо перемішані з сигаретним димом, ударили в ніздрі.

Глобке стояв за стойкою бару, підозріло поглядаючи у бік незваних — гостей. Потім наважився, підійшов до столика.

— Радий вітати дорогих гостей, — сказав хазяїн кафе, потираючи лисину. — Чим можу прислужитися?

— Ви Йоганн Глобке? — спитав Фурман.

Хазяїн вклонився.

— Хочу запропонувати вам партію андорських вин розливу 1888 року.

— О, такий товар не для мого скромного кафе.

— Мені наказано передати, що граф Антінорі дарує геру Глобке андорське вино. Граф Антінорі…

— Як дарує? — розгубився хазяїн. — Це немало коштує, такий подарунок… Я не можу його прийняти, ні… Не ті часи, щоб розкидатись грішми, я знаю… Граф зараз теж у скрутному становищі. Ні, сеньйоре, мені треба порадитись… Ви вечеряйте, а я тим часом…

Не чекаючи згоди, Глобке зник у дверях за стойкою. Фурман вилаявся.

— Не подобається мені цей гер Гробке…

— Глобке, — поправив напарника Фурман і підсунув до себе чарку.

Тим часом гер Глобке в своїй конторці накручував телефон.

— Алло! Алло, замок?

До телефону довго ніхто не підходив. Нарешті трубка озвалася:

— Замок слухає.

— Це Глобке! Глобке… Ви чуєте мене?

— Та чую! Чого кричиш, як недорізаний? Чого тобі?

— Ой, ой, ой!.. — Глобке не наважився назвати прізвища управителя. — Тут двоє пропонують андорські вина розливу 1888 року!

— Ну, то й що?

— Так спочатку торгувалися, а потім кажуть: граф Антінорі… Чуєте, шановний, Антінорі! Дарує нам… вам… усю партію… То, може, ви візьмете?

На тому кінці дроту довго мовчали. Глобке сопів, тер картатою хустинкою лисину, чекав, що скаже управитель замку.

— Від подарунків не відмовляються, любий гер Глобке.

— Ой, ой, ой!.. Що їм сказати?

— Хай завозять… Десь через годину. Хай їдуть путівцем, коли не бажають здибатися з совітським патрулем.

— Все зрозумів, пане управителю…

— То виконуй.

— Яволь! — Глобке повісив трубку і, важко дихаючи, опустився на стілець. Він хвилювався недаремно. Вдачу нинішнього управителя замку Фогеля він знав ще з тих часів, коли обидва служили в батальйоні «Нахтігаль» і встановлювали «новий порядок» в окупованому Львові. Тоді Фогель був унтер-офіцером Лавріном Граком, а його, Глобке, величали стрільцем Іваном Глобою. Добре вони тоді погуляли у Лембергу. Липкою виявилася для них коричнева чума. Були, правда, й прикрості: осколок партизанської гранати зачепив Глобі око, а Лаврін Грак позбувся ноги. Було це навесні сорок другого, задовго до Сталінграда, коли Відень і Гльогніц здавалися глибоким тилом, недосяжним для Червоної Армії. Проте вже тоді їхній далекоглядний шеф пан Ріко Ярий купив цей замок і ресторан. Вони з Граком отримали нові документи й сіли ту. стерегти його майно, ніби прикуті ланцюгом пси.

Все передбачив пан Ріко, крім одного. Мабуть, не міг уявити, що й сюди прийдуть радянські солдати. Поки йшла війна, з усіх усюд до підвалів замку котили машини з добром. Як воно діставалось їх шефові, здогадатись було не важко, але яке їм до того діло. Фронт наближався, і, коли вже був зовсім поряд, сам Ріко з найближчими своїми слугами ночами перебирали стіни підвалу, замуровуючи звезене до замку добро. І от зараз, коли радянська контррозвідка пронюхала, хто такий Ріко Ярий, довелося шефові тікати, переховуватися десь в англійській зоні й звідти присилати гінців. По що приїхали ті двоє, що сидять зараз у залі, Глобке не знав, його ресторан використовують лише як проміжний пункт зв'язку. То вже Грак, чи то пак Фогель, утаємничений у всі тонкощі справи, а йому про все те невідомо. Та, може, й краще, що не все знає, не матиме про що розповідати, як, не доведи господи, замельдують до радянської контррозвідки.

Треба б їхню машину в двір загнати, а то примітна дуже, та й патруль ось-ось наскочить. Глобке поглянув на годинник. Господи, як повільно тягнеться час! Ще цілих півгодини. Якби знати, що може трапитись за ці півгодини? Він підвівся і попрямував до дверей. Спочатку глянув через невеличке заґратоване віконечко до зали. Все ніби гаразд. За столиками лишилися тільки гіркі п'яниці. Ті двоє, що приїхали «хорхом», здається, заспокоїлись, повечеряли і про щось гомонять між собою. Глобке ще раз поглянув на годинник. Ні, таки треба сказати, щоб прибрали з очей машину.

Глобке вийшов за стойку бару, покрутився біля буфета і непомітно зробив знак, щоб хтось із приїжджих підійшов до нього.

— Шнапс, бітте… Айн шнапс… — вмостився на високий стілець Фурман. Хазяїн спритно виконав замовлення і, поки його руки пурхали над мармуровою стойкою, встиг сказати:

— Опівночі на вас чекають у замку… Поїдете путівцем. Біля пам'ятника повернете до костьолу і повз нього на лугову дорогу, а там замок видно. Вас зустріне пан управитель… Решта з ним… Як вам шнапс? Чи смакує?

— Дякую, — Фурман кинув на стойку гроші.

— Знаєте, у нас тут часто навідується патруль, то я б радив прибрати з очей вашу машину.

— А куди я її приберу? До кишені, чи що?

— Можна поставити у двір, тільки треба заїхати з другого кварталу. О господи, про вовка помовка… — хазяїн з червоного став білим. До «хорха» підходили сержант з пов'язкою на рукаві і солдат з автоматом під пахвою. Глобке прочинив двері на кухню.

— Сюди! Швидше!

Фурман вхопив Славка, що вже куняв за столиком, і потяг його за хазяїном на кухню. Вискочили вчасно. За мить до зали вже заходив патруль радянської військової комендатури.

— Прошу всіх залишатися на місцях! — наказав сержант. — Перевірка документів!

Тим часом хазяїн уже виводив своїх «гостей» на задній двір ресторану.

— Тепер вам треба якось до машини… Вона за рогом…

— Почекаємо тут, — сказав Фурман. — Патрульні перевірять документи і підуть, тоді й ми…

— А як сюди заглянуть? — перелякано запитав Славко.

— Можуть, можуть… Ой, ой, ой!.. От лиха біда!..

Фурман глянув на хазяїна, якого трусила пропасниця.

Злість і презирство разом зринули й виповнили душу тупою рішучістю. Загнав у ствол парабелума патрон, прочинив хвіртку.

— Вперед, і поводьтесь спокійно.

— А мені навіщо? Мені не треба…

— Покажете дорогу, шановний…

— Рушай! — Славцьо турнув хазяїна межи плечі.

Всі троє вийшли на вулицю і рушили тротуаром. До «хорха» лишалося кроків десять, коли, порівнявшись із входом до ресторану «Нахтігаль», Глобке, мов щур, кинувся до дверей. Фурман упіймав його за комір і штовхнув у прочинені Славцьом дверцята машини. Вони вскочили слідом. А з вікна дивився на них сержант з пов'язкою на рукаві. «Хорх» ревнув потужним мотором і задом вилетів на дорогу. Заскреготали гальма.

— Стій! Стріляти буду! — закричав з дверей солдат і вистрелив угору.

Від патрульного «віліса», що стояв на трасі, до них кинувся офіцер і двоє солдатів з автоматами.

— Стріляй, Славку! — крикнув не оглядаючись Фурман. В ту ж мить з вікна ударив шмайсер. Офіцер заточився і впав на асфальт.

Важка машина вже набирала швидкість. Проскочили один поворот, другий і під вереск балонів завернули у вузеньку вуличку. Пам'ятник рицарю, що спирався на оголений меч, лишився позаду. Вуличка вивела до костьолу. За ним промайнув березовий гайок і відкрився широкий, всипаний купами дерев, кущів і красносталу луг. Попереду, на тлі темно синього неба, маячіло важке громаддя замку. Дорогу ледве було видно, проте Фурман не вмикав фари. Боявся, щоб не помітили з патрульної машини, що, певне, вже мчала за ними.

Добре, якби у замку здогадались і приготували все, що вони мають забрати з собою для пана Ріко. Тоді можна було б, не гаючи часу, махнути за Дунай, а там уже шукай вітра… Тепер через КП, що на мосту маршала Малиновського, доведеться пробиватися з боєм. Про події в Гльогніці скоро повідомлять на всі пропускні пункти. Добре було б замінити машину, бо тепер скрізь шукатимуть «хорха».

— Ой, ой, ой! — раптом заойкав Глобке. — Мене десь тут висадіть, мені до замку не можна. Висадіть мене… Зупиніть, благаю вас, панцю злотий!..

— А чому не можна? — спитав Славцьо.

Відповісти Глобке не встиг. З кущів просто в лоб машині вдарив кулемет. Вітрове скло в одну мить побіліло, неначе від морозу, і розлетілося на друзки. Гострими шпичаками сипонуло в лице Фурману. Різкий біль різонув по очах. Все потонуло в темряві, проте він не випустив з рук керма. Неначе велетенський дикий кабан, «хорх» пропоров кущі й вилетів на дорогу. Кулемет ударив знову, але тепер уже ззаду. Болісно скрикнув наскрізь пробитий кулями Славцьо, гикнув і клюнув носом у спинку переднього сидіння Глобке. Фурман пригнувся і щосили натиснув на педаль газу. Підстрелений «хорх», припадаючи на заднє колесо, тікав далі. Кущі порідшали, й замок уже нависав над порослим поодинокими деревами лугом. Фурман помітив вогник над брамою. Порятунок, здавалось, був близько, але цієї миті вибух підкинув машину вгору. Вона здибилась, неначе норовистий кінь, і, закрутившись на місці, звалилась набік. Фурмана викинуло з машини, й він упав на одірвані дверцята. Біль пронизав мозок. Щось спалахнуло в ньому й погасло.

Отямився швидко, але не одразу второпав, чого лежить тут серед ночі, на цьому духмяному лузі. Неподалік почулися голоси, хтось виразно проказав:

— Клямка! Обом клямка…

— Біжімо! Фогель сам усе бачив, проте доповісти треба.

— А коли патруль рознюхає?

— Скаже, на старих мінах підірвалися, біжімо!

Голоси віддалялися. Фурман обережно підвів голову. Двоє прямували дорогою до замку. В одного за спиною теліпався автомат, другий ніс на плечах кулемета. Зброя була німецька, добре знайома Фурману з часів війни.

Важко підвівшись, Фурман постояв хвилину, озираючись, потім повільно рушив ярком, обминаючи замок і залишаючи за спиною Гльогніц. Ішов навмання. Коли трохи заспокоївся, почав думати над тим, що сталося. І чим більше думав, тим сильніше закипала в ньому злість, люта ненависть до пана Ярого, який ще там, у Відні, в парку Бельведер, знав, що посилає його на смерть. «Від патруля втік, а свої таки дістали не кулеметом, то міною… Виходить, недарма Глобке спрямував їх на цей путівець, недарма так нервував, коли я сказав йому про подарунок Антінорі. Саме мова про подарунок у паролі була сигналом до знищення. Не знав сердега Глобке, що я його прихоплю з собою. От і заплатив життям… Шкода, що не добрався я до пана Фогеля! Проте ще буде час, дотягнуся, а головне, треба не забути поквитатися з паном Ріко. Цьому я вже не подарую, ні!~ Доки буду жити, робитиму все, аби вибрати слушну мить і вчепитися йому в горлянку. Він ще звідає, хто такий Фурман і як то він платить по векселях».

Зійшов місяць. Срібним серпом повис над лугом. Фурман визначив по зорях південний захід і рушив у тому напрямку. Там плинув Дунай, через який ще треба було якось перепливати, перебиратися, бо на цьому боці життя йому не буде.

— Сьогодні приймати гостей не можна! — кричав у розпачі Хорст.

— Чому? — як міг спокійно запитував Гуго.

— Що ми їм покажемо? Що?! Дірку від бублика? Господи, хоч би ніхто не приїхав!

— Вони вже їдуть, як ти їх зупиниш? Станеш на перевалі й почнеш завертати машини назад? Ні, Хорсті, так не можна… Так справжні мужчини не роблять. Гостей треба приймати з помпою, поїти гарним вином, а тим часом заправити камеру новою пачкою графіту й піднімати тиск.

— А коли знову нічого не вийде? Що тоді?!

— Тоді відбудемось люб'язними усмішками, дипломатичними натяками…

— Кого ти збираєшся дурити? Ерхарда? Штюпнагеля? Вагнера? Вони зубри!

— Дурити ми нікого не будемо. Просто дещо не договоримо… Нехай думають, що ми навмисне не розкриваємось перед ними.

— Все це дурниці! Я казав не розсилати запрошень! Чому ти вчинив по-своєму?! Ти у всьому винен! Ти втягнув мене в цю авантюру, ти і викручуйся…

— Не розкисай, Хорсті! Ще не все втрачено! Ну, не дала наша установка алмазів, і біс із нею. Побудуємо нову. Ти віриш, що Цур-Гаєр не помилився? Віриш?!

— Вірю… Поки що вірю…

— Це головне! — в очах Гуго спалахнув вогник.

— Ми вже витратили півмільйона марок…

— Заробимо мільярди! Не біда!

— Дурень думкою багатіє…

— Не треба мене ображати. Я, знаєш, можу знайти когось іншого…

— Я маю на увазі не тебе, а себе… І надав же мені чорт викинути такі гроші! Краще б я роздав їх жебракам.

Хорст приліг на диван, поклав під язик таблетку валідолу. Серце тисло, наче на нього поклали пудовий камінь. Він кляв себе останніми словами, що спокусився цими діамантовими привидами, базіканням і обіцянками Гуго. А той тим часом ходив з кінця в кінець по кабінету і думав, думав, перебираючи можливі й неможливі варіанти ситуації. В голову лізла всяка нісенітниця, а тієї єдиної рятівної думки все не було. Та раптом Гуго зупинився, немов перед стіною.

— Слухай… А якщо ми з тобою підсунемо їм… — Він поглянув на Хорста і, помітивши, що той його не чує, замовк і прикусив губу. Блиснув своїм мефістофельським оком і, нічого не кажучи, вибіг з кабінету. За хвилину він уже дзвонив до Мюнхена. В особняку на Терезієштрассе до телефону підійшла Гізела.

— Це я, Гуго! Ти чуєш мене?

— Чую…

— Тут така справа… Той діамант, що Хорст виграв у Монте-Карло… Ти колись казала, що він у тебе?

— У мене… А що?

— Збирайся і через годину маєш бути у замку! З діамантом!

— Але я… Мене туди ніхто не запрошував…

— Я запрошую! Ти чуєш? Я!

— А Хорст?

— І він теж запрошує! Ти тільки не барись і привези діамант! Це дуже важливо, Гізі! Ти зрозуміла?!

— Так, зрозуміла…

— Приїдеш, діамант віддаси мені! Не Хорстові, а мені! І так, щоб ніхто не помітив.

— Добре… Я зроблю все, як ти просиш… А яку сукню мені одягти, вечірню? Чи, може…

— Вечірню! Вечірню… Тільки не затримуйся!

— А Хорст справді хоче мене бачити?

— Хоче, хоче!..

— А чому він сам не подзвонив мені?

— Йому погано! Перевтома! Серце! — крикнув у трубку Гуго і натиснув на важільці телефонного апарата. — Ну й гуска моя сестриця!

Управитель Клаус Кіртаг у новенькій касторовій візитці з накрохмаленою манішкою і білих, мов сніг, рукавичках стояв при вході до зали і захриплим від хвилювання голосом проголошував імена гостей, що піднімались анфіладою мармурових сходів:

— Великий герцог землі Саксонія-Веймар Ернст Август! І світло у вимитих люстрах спалахувало, ніби від здивування.

— Міністр господарства, доктор Людвіг Ерхард…

І вмиті з нагоди торжества лики предків, здавалось, висовувалися з позолочених рам, щоб краще роздивитись іменитого гостя.

— Бургомістр Великого Мюнхена доктор Штюпнагель!

І древні рицарі в начищених до блиску латах ледь помітно схилялись у поклонах. Давно не чули стіни цього замку таких гучних імен, не бачили таких сановних можновладців. Серце старого Клауса калатало в грудях. Він був щасливий. Все знову повертало на старе.

— Головний державний експерт, доктор… — старому перехопило подих, — доктор Вагнер!

Цей уже був тут не раз. Ще за життя фельдмаршала частенько гостював у замку. Тоді він був радником, мав чин оберштурмбанфюрера і допомагав Вальтеру фон Торнау таємно вести справи з заокеанськими фірмами. І доктор Шмідт теж бував тут. Як особистий перекладач фюрера він часто приїздив у Берхтесгаден і тоді обов'язково навідувався в замок Торнау. Вони були друзями ще з часів навчання в офіцерській школі. Нехай там що говорять, а старі часи мали свою принадність. Які тут бували дами, які пишні банкети влаштовував фельдмаршал для генералітету. Кожна відзнака, кожне підвищення по службі святкували тут, у цьому замку, і слава богу, що традиції не забуті. Молодий барон теж скликав гостей з нагоди не менш важливої — відкриття нової фірми! Колись сюди приїздив сам Стінес, а зараз прислав лише свого агента. Що ж, нехай придивляються. Барони Торнау завжди мали смак до комерції, це у них в крові.

Гості все прибували. Представники промислових корпорацій Руру, баварської автомобільної фірми БМВ, хімічного концерну «Фарбен індустрі» та багатьох інших відомих підприємств прислали своїх агентів, промислові журнали й газети були представлені іменитими репортерами.

— Ач, скільки понаїхало, — з веселим вогником в очах шепнув Хорстові Гуго. — Лавина! Хіба можна їх завернути назад? Ні, цю публіку треба знати. Поки не рознюхають, сидять тихо, а потім…

— Ох, як би вони не рознюхали про все інше…

— Заспокойся. Все буде о'кей… На цей раз я сам усе перевірив, піднімемо температуру, збільшимо тиск. Все згідно з кривою Лейпунського.

— І все одно це авантюра. Треба було налагодити справу, переконатись, а потім уже запрошувати…

— Ну, так… А тим часом хтось інший вискочить вперед. Ні, це не в моїх правилах… О-о!.. Гер Хільдебрандт! — Гуго заспішив назустріч своєму недавньому шефові. — Яка честь для нас!.. Дозвольте представити вам генерального директора фірми барона Торнау.

— Ми трохи знайомі, — гість глипнув на Хорста поверх масивних рогових окулярів. — Колись я мав захищати вас на процесі, але поки їхав до Мюнхена… Ха-ха-ха… Ви таки спритно пошили в дурні червоні мантії із Карлсруе… Ха-ха… Почувши, що на чолі такої фірми став розумний і здібний чоловік, я одразу вирішив, що гра варта свічок, і зібрався в дорогу… Проте, бачу, не один я такий… ха-ха… меткий!

Веселість адвоката Хільдебрандта привернула увагу гостей, що вже встигли оглянути залу і старовинну бібліотеку, помилуватися альпійським краєвидом з її балкона і тепер чекали, поки почнеться головна частина прийому. В ці хвилини Юта була в центрі уваги. Несподівано для самої себе вона знайшла вірний тон у розмовах з гостями. На запитання, що ставились їй тільки для того, аби вивідати секрети фірми, відповідала дотепно. Від залицянь не відмовлялась, але поводила себе з гідністю, не як звичайний секретар, а як особа, близька до фундаторів новоутвореного підприємства.

Намагаючись згаяти час у світських розмовах, присутні все частіше поглядали на молодого хазяїна. Хорст відчував — від нього чекають слова. І хоч як йому не хотілося цього, хоч які сумніви й гризоти проймали його душу, довелося взяти бокал і вийти на середину зали до велетенської астролябії, яку тільки вчора Гуго знайшов десь на горищі. Почищена, відмита кислотою, вона тьмяно виблискувала мідними дугами й надавала бібліотеці вигляду лабораторії середньовічного астронома.

— Панове… — Хорст зробив паузу, обводячи очима присутніх. Гомін помалу вщух. Гості приготувалися уважно слухати. В ці перші хвилини треба було справити належне враження, адже на нього дивились не простаки, не дурні якими їх чомусь весь час вважав Гуго.

Хорст дивився на своїх гостей, і всі вони, титуловані й нетитуловані, військові й цивільні, видавалися йому респектабельними грабіжниками, що з'явилися сюди з єдиною метою — погріти руки, обібрати його, як липку, не підозрюючи, що й він прагне почистити їхні кишені. «З цього, певне, і починається всяка комерційна співдружність», — подумав він, і йому захотілося хряснути об підлогу фамільним бокалом, піти геть від цих пожадливих очей, від цих ненависних з дитинства, напомаджених, напудрених, набріолінених пик. Він уявив собі, як зреагують вони, коли, не дай боже, довідаються про те, що установку Цур-Гаєра ще не налагоджено, що алмазів ще нема й вони не скоро будуть. Подумав і відчув, як з глибини душі піднімається злість проти них. Ну, коли вже так, коли назад дороги нема, нехай слухають.

— Панове! Ми запросили вас, щоб в атмосфері доброзичливості відсвяткувати утворення нової фірми. Я не буду повторювати того, що написано в розісланих вам проспектах. Скажу одне: ми знаємо спосіб виготовлення алмазів з графіту та інших матеріалів, які в достатній кількості мають вуглець. Сьогодні, коли національна німецька промисловість підводиться з руїн, синтетичні алмази потрібні, як ніколи. Всякі зусилля видаються нам патріотичними, коли вони спрямовані до розвитку економіки нової німецької федерації. Тож сподіваємось, що ви, панове, ви, в чиїх руках зосереджені зараз рушійні сили нашого відродження, підтримаєте молоде підприємство і радо приймете нас із моїм компаньйоном Гуго фон Глевіцом до свого товариства, допоможете твердо стати на ноги. Дозвольте підняти цей келих за наше повне взаєморозуміння!

Гості дружно випили.

— А зараз кілька слів скаже директор-розпорядник нової фірми!

— Шановне товариство, дами і панове, — почав Гуго. — Ще Лавуазье, Теннант і Деві встановили, що алмази й графіт мають один і той же хімічний склад: чистий вуглець. В історії науки було багато сміливців, котрі пробували змагатися з природою. Всі вони виходили з того факту, що коли у вакуумі нагрівати алмаз до тисячі п'ятисот градусів, він перетворюється на графіт. Ми йдемо зворотним шляхом. Від дешевого графіту до коштовних алмазів. Не буду зловживати вашим терпінням, панове, і дозволю собі запросити вас спуститись зі мною у нижні поверхи замку. Там ви побачите експериментальну установку для синтезу алмазів. Її буде показано в дії. Як мовиться, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Однак прошу мати на увазі: на запитання про технологію цього процесу відповідати не будемо. Наперед просимо пробачення — секрет фірми!

Гуго чарівно усміхнувся присутнім і жестом запросив усіх іти за ним. Гості загомоніли й разом посунули в широко розчинені двері. Хорст теж вийшов до вестибюля. Його наздогнала Юта.

— Хорсті, тут Гізела, — неголосно сказала вона і поспішила сходами на перший поверх.

— Тільки її не вистачало! — вирвалось у Хорста. Він озирнувся, чи ніхто не почув його слів. Але всі були охоплені бажанням швидше дістатись до зали, де під важким склепінням низької стелі стояла установка, зроблена за кресленнями самого Цур-Гаєра.

Коли гості оточили установку, Гуго, як справжній артист, підняв руку вгору. Запала тиша. Тільки глухо гуло під ногами.

— Шановні гості! — голосно промовив Гуго. — З вашого дозволу я передам до рук його величності герцога оцей пенал з гранулами графіту. Хто хоче пересвідчитись, що це саме графіт, а не якась інша речовина, звертайтесь, прошу, до пана державного експерта доктора Вагнера. Йому я теж передаю пенал… Щоб ні в кого не виникло ніяких сумнівів, третю заготовку я даю шановному міністрові господарства геру Ерхарду. До камери ми можемо заправити графіт з будь-якого з цих пеналів. — На ваш вибір, панов!

«Господи, він поводиться як фокусник з цирку, — подумав Хорст і відчув, що червоніє від сорому. Проте, видно, Гуго таки краще за нього знав психологію шановної публіки — вона сприймала його гру як належне. Огрядні пани мало не лізли на плечі один одному, аби на власні очі пересвідчитись, що все тут без обману. Герцог і міністр покрутили в руках пенали, але висловлюватись не поспішали, чекали, що скаже державний експерт. А той витримав належну паузу і, коли всі повернули до нього голови, авторитетно промовив:

— Графіт, панове…

— А в мене? — подав свій пенал великий герцог.

— І у вас теж… Поза всяким сумнівом. Усі три заготовки — чистісінький графіт.

Вагнер передав заготовки операторові.

— Перемішайте гранули, Антоніо, — Гуго підійшов до столика, вийняв з кишені чистого носовичка і витер руки. — Та що це з вами, любий Антоніо? Хіба можна так хвилюватися? Дайте я сам…

Він узявся перемішувати в тиглі графіт. Гості напружено стежили за кожним його рухом. Потім Гуго власноручно заправив тигель до камери.

Поволі опустилась масивна металева заслонка, яка герметично закрила внутрішню камеру. Продзвенів дзвоник, і над дошкою приладів спалахнув зелений вогник.

— Хвилину уваги, панове! — Гуго підійшов до поручня, за яким стояли Хорст, великий герцог, Ерхард, Штюпнагель і Вагнер. — Поки відбувається таїнство перетворення графіту в алмаз, я дозволю собі нагадати вам, вельмишановні панове, що ще 1880 року Ханней отримав штучні алмази, які нині зберігаються в Британському музеї. Технологія його дослідів була на диво простою. Ханней знав, що вуглець перетворюється в алмаз за рахунок ущільнення кристалічної структури молекул, а тому виготовив вісімдесят схожих на гарматні стволи труб, заправив до кожної труби суміш з парафіну, гасу, кісткового масла і літію і нагрівав кожну з труб протягом чотирнадцяти годин. Труби розлітались, як фугаси. З вісімдесяти лишилось три, і саме в них були отримані ті одинадцять невеличких кристаликів, які можна побачити сьогодні на стенді Британського музею. Потім для дослідників настала смуга невдач. Згодом добути тверді кристали зумів Муассан. Його сучасники тривалий час вважали їх алмазами, однак то були карбіди. Невдача спіткала і Чарлза Парсонса. Ні потужні преси, ні найрізноманітніші сполуки вуглецевих речовин не допомогли йому отримати алмази. Фальшивими виявились і штучні алмази нашого співвітчизника Карабачека, який виставляв свої «здобутки» в музеї Гарвардського коледжу. Англійські фізики з допомогою рентгенівських установок дослідили алмази, добуті штучним способом. Всі вони виявилися фальшивими, окрім кристалів Ханнея, хоч тиск у його трубах не перевищував двохсот атмосфер. Цю загадку довго не могли розгадати, але ми… — Гуго витримав паузу і повернувся до оператора, над головою якого вже світилось яскраве табло з написом: «Увага!» — Ми розгадали її! Лише кілька секунд відділяють вас від історичного моменту! — В очах Гуго знову заблищали мефістофельські вогники. Він пружною ходою обійшов установку. Повернув якийсь важілець на дошці приладів, поглянув на годинник.

Ці кілька секунд видалися присутнім вічністю. Напруження досягло свого апогею. Хорст стояв ні живий ні мертвий. Голова йому йшла обертом, його нудило. Здавалося, ще хвилина, і він знепритомніє. Ганьба нависла над ним, наче ніж гільйотини. Гуго, власне, нічим не ризикує, тому й викаблучується перед цими неофітами. Та коли й зараз не буде алмазів, репутація барона Торнау зрівняється з репутацією барона Мюнхгаузена. Тоді йому вже ніколи не піднятися, не вийти на дорогу, якою ходять порядні люди! Весь вік доведеться жити з тавром фальшивомонетника й афериста!

Хорст дивився, як поволі розсуваються заслонки камери, як Гуго з допомогою механічного захвата дістає тигель, ставить його ближче до глядачів, і все те проходило перед ним, наче у сні.

— Тобі недобре, Хорсті? — Юта взяла його за лікоть. — Ходімо звідси. Вийдемо на повітря.

Вони вже дійшли були до дверей, коли раптом уся зала ахнула, ахнула, як один чоловік.

Хорст озирнувся і побачив, що Гуго тримає над головою колбу, в якій тьмяно виблискує кристал алмаза. Хорстові здалося, що він марить, та вже наступної миті, зрозумівши, що сталося чудо, схопив за руку Юту і став продиратися до бар'єра. Тим часом колба опинилася в руках державного експерта пана Вагнера, і він у цілковитій тиші вимовив лише одне слово.

— Алмаз…

Над головами присутніх злетів чи то крик, чи то стогін, вдарився у камінне склепіння стелі й розсипався внизу сотнею захоплених голосів. До Хорста і Юти потяглися руки, їх поздоровляли, бажали успіху, щастя! Зал вирував хвилин десять. Нарешті Гуго, як справжній диригент, вчасно змахнув своєю чарівною паличкою.

— Панове! Нагорі, в залі прийомів, накрито столи! Прошу розділити з нами радість перемоги!

Розділ восьмий ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК

Андрія розбудили о сьомій. Безсонна ніч давалася взнаки — в голові гуло, тіло затерпло. Він повернувся на бік, хотів урвати ще хоч півхвилини, але отримав такого дошкульного стусана, що одразу підхопився. Над ним стояв Джоні.

— Одягайся! Ідемо до Мюнхена!

— Коли?

— Зараз! — В очах інструктора застрибали іскорки вдоволення.

Коли джип з інструктором і його підопічним видерся на перевал, Джоні віддав кермо Андрієві.

— А ти добре водиш машину! Ферфлюхтер, будеш моїм шофером аж до самого Мюнхена.

Джоні щось говорив, проте Андрій не слухав. Йому згадалася школа, вчителі, друзі. Щось защеміло в грудях, і альпійська дорога, яка плавно спадала до Бад-Ішля, раптом стала схожою на той затінений яворами, рідний шлях до його Калинівки. «Чи скоро вже? Куди і з ким доведеться переправлятися? Що там попереду? Життя чи смерть? Та хоч би що там було, аби швидше!»

Надвечір туман згустився. Важкі фіолетові сутінки притисли його до зеленого, поля, і здавалося, що льотчики, які наближались від всипаних вогнями аеродромних будівель, бредуть через молоко. Троє у льотних комбінезонах голосно перемовлялися між собою і час від часу реготали над жартами високого білявого шеф-пілота. Їм було байдуже, які пасажири чекають на них у літаку. В кабіну пройшли мовчки, навіть не глянувши на тих, що сиділи вздовж борту на дюралевих лавах.

У череві літака темно, проте Андрій знає: навпроти сидять Мара, Бовкун, Лис.

З трьох супутників Андрій знайомий лише з одним Лисом. Хтось не дуже влучно нарік Шпиня цим прізвиськом, йому більше б пасувало називатись Вовком. Бо вдача у цього запроданця вовча. От чого вже не сподівався, то це зустрітися з Грицьком на Фіріхштрассе, 53. Офіційно — гуртожиток Ді Пі, насправді — розвідшкола «Фіріхшуле». Сюди з рук на руки п'яний Джоні після ресторанних мандрів передав Андрія. Новачку показали кімнату й ліжко. Було вже далеко за північ, не запалюючи світла, ліг спати, а коли прокинувся, глянув — на сусідньому лежить Шпинь. Коли б не ці двоє, Бовкун і Мара, зірвався б знову з кулаками. Вчасно стримався. Та, зрештою, ще буде час поквитатися, підвести риску під усіма підлими ділами цього недобитка. Так і хочеться кинути йому у вічі: «А що, Грицю, допомогли тобі твої провідники? Скакав, скакав, як та блоха по собачій шерсті, а бач, таки на зуб псові й ти потрапив!»

З пілотської кабіни вийшов ще один «пасажир» — офіцер «Сі Ай Сі» Ромер. Широкоплечий, з бичачим карком, на м'ясистому обличчі товсті скельця прикривають маленькі злі очі. За три дні знайомства Ромер не зронив і трьох слів. Та й про що йому говорити з ними, все й так ясно. Привіз на аеродром, посадив у літак, зайшов про щось погомоніти з льотчиками, і ось уже командує на мигах, щоб одягали парашути. Повставали, пішли у хвіст літака. Один по одному підходили до Ромера, підставляли руки, відводили в бік ноги, щоб зручніше було застібати на них карабіни цупких брезентових лямок. Андрій підійшов останнім. Ромер споряджав Шпиня. Ненароком їхні погляди зустрілися, і Андрій побачив в переляканих очах Грицька таку пекучу ненависть до себе, що мимоволі подумав: «Ось перший, хто пустить мені кулю в спину».

Заговорили, засперечались між собою могутні мотори. Літак здригнувся, наче бугай, тріпонув дюралевою шкірою. Андрій згадав, що на ньому нема американських зірок, лиш на внутрішній стінці дверей намальовано розкриленого орлана-кондора, емблему ескадрильї, яка обслуговує спецрейси «Сі Ай Сі».

Андрій прикипів до ілюмінатора. Години за дві перетнуть Шумаву, проміряють із заходу на схід Чехословаччину. Добре, якби зійшов місяць, можна було б і внизу щось розгледіти, а так хоч дивись, хоч заплющ очі — темрява. Від Регенсбурга по прямій на схід Брно, а далі… Що буде далі?..

Пригадалось, як напередодні вильоту до них на Фіріхштрассе приїхав Бандера. Говорити почав здалеку. Мовляв, організація українських націоналістів у своїй боротьбі покладається на зовнішні сили, а тому співпрацює з великими державами Заходу. Отримує від них всіляку допомогу, спорядження, зброю, гроші, за що має платити цінною інформацією про військовий потенціал совітської держави, розміщення важливих стратегічних об'єктів на терені України і конкретно в тій місцевості, де доведеться діяти групі.

Окрім завдання, про яке вже говорилося, вони не повинні забувати про потреби закордонного проводу і при кожнім радіосеансі давати якомога більше інформації. Це дозволить проводу закордонних частин і надалі підносити свій авторитет, зміцнювати контакти із спільниками по боротьбі проти міжнародного комунізму, ну й таке інше. Бандера говорив глухуватим голосом, поспішав, ковтав закінчення слів і цілих речень, помітно нервував і весь час чомусь позирав на Бовкуна. Той слухав, опустивши голову, ніби стояв під нестерпним тягарем.

Дав свої настанови і шеф безпеки. Спершу він, ніби між іншим, сказав, що йому добре відомо про особисту неприязнь між Лисом і Максимом. «Є речі, — говорив пан професор, пильно дивлячись на Бовкуна, — які примушують нас у хвилини вищої відповідальності за успіх боротьби всієї організації полишити чвари, забути про дрібні особисті образи. Земляків звели до однієї боївки навмисне, бо провід сподівається, що знання місцевих умов, доріг і таємних стежок, якими вони недавно ходили, допоможе їм виконати завдання якнайліпше. Золото штабу УПА потрібне для розвою боротьби! Ви добудете його, і Україна вас не забуде!» Ці слова він повторював чи не за кожним разом. Але в останній день шеф безпеки сказав те, про що навіть Бандера говорив завуальовано.

«Сьогодні наша організація переживає фінансову скруту. Провід покладає надію на вас. Все, що ми сьогодні маємо, куплено на гроші американців. Цей борг нам треба чимось сплачувати. У найвищій ціні сьогодні розвідувальні інформації, які ми сподіваємось отримати від вашої боївки. Ви летите в Карпати, далі ваші шляхи-дороги проляжуть через Підкарпаття на Волинь. Пильнуйте, щоб повз вашу увагу не пройшли непоміченими об'єкти, важливі з військового, економічного і навіть політичного погляду. Передусім мусите розвідати й передати всі подробиці про розташування цивільних і військових летовищ, їхню охорону, обсяги, кількість і типи літаків, їх номери, розміри бетонованих посадочних площадок та інші споруди на ле-товищах. Розвідати радарну сітку та інші засоби протиповітряної оборони у Карпатах, розміщення військових частин на шляху вашого пересування, їхню кількість та озброєння. Придивіться і передайте сюди пункти, в які американці, в разі потреби, могли б скидати свої військові десанти чи зброю та інший виряд для наших симпатиків, яким така допомога буде потрібна в разі початку війни з більшовиками…»

Аудієнція закінчилася, провідники пішли з кімнати, а Бовкун упав на ліжко й пролежав, занурившись лицем у подушку, аж поки стемніло. Про що він думав, чим мучився, все те так і лишилось для Андрія невідомим.

В ілюмінатор літака несподівано зазирнув рогатий місяць. Андрій притулився лобом до скла. Під крилом пропливали чи то гори, чи якісь пагорби. «Невже Карпати?!» Він ніколи не бачив Карпат із землі, не те що з неба. Серце розходилося в грудях. «Прилетіли! Оце аж тепер починається! Зараз Ромер стане до дверей і почне викидати їх з літака в чорну імлу, що поволі текла під крилом. Та раптом якийсь незрозумілий грім прокотився у них над головами. «Кондор» ніби в розпачі похитав крильми, ковзнув на кількасот метрів донизу і, відхиляючись від курсу, ввійшов у крутий віраж. Через якусь хвилину гуркіт повторився. Тут Андрій помітив винищувача, що ледве не сідав на «кондора». Хтось у темряві перелякано скрикнув: «Зірки! Червоні зірки!» Андрій дочекався, поки винищувач, що невідступно кружляв на «кондором», наблизиться. Чекав з нетерпінням і радісним, мстивим відчуттям. Так і є! Зірки! їх неповороткий транспортний літак примушують іти на посадку. Як несподівано й просто все закінчується! Внизу радянське місто, радянський аеродром. «Кондор» уже не вирветься, і за кільканадцять хвилин усі вони стоятимуть перед працівниками радянської контррозвідки. Але як прожити ці хвилини, щоб не розірвалося від радості серце, щоб ніхто з цих трьох переляканих на смерть бойовиків до часу не помітив твоєї радості? Бо того й гляди якийсь Лис а чи Мара, шаленіючи від безсилля, розрядить у тебе пістолетну обойму або чого доброго примусить розгризти зашиту в комір сорочки ампулу з ціаністим калієм.

А тим часом «кондор» уже випускав закрилки і заходив на освітлену вогнями посадочну смугу. Ще хвилина, і ось уже котяться бетонкою колеса, а поряд мчать машини з солдатами. Літак скрегоче гальмами і зупиняється. Мить нелюдського напруження. В темряві скрикує Шпинь. І раптом гучна команда Ромера: «Всім сидіти на своїх місцях!»

Тієї ж миті спалахує світло, і всі бачать плечисту постать Ромера, що з пістолетом у руці стоїть біля дверей. Але чому він цілиться у своїх, а не в бік дверей, які тим часом відчиняє його ліва рука? Чути лайку солдатів, що лізуть до літака з автоматами напоготові:

— Вихаді! Мать вашу!.. Па аднаму вихаді!

Першого на бетонку викидають Шпиня, потім сотника. Андрій поволі підводиться і йде до дверей, залишивши свого автомата на місці, де сидів, однак його грубо хапають за підняті догори руки, викручують їх назад і штовхають у двері. Він падає.

— Встать!

Андрій підводиться, його обшукують, вивертаючи кишені, забирають пістолет, ножа і навіть леза для гоління.

— Вставай, свінья! Ілі оглох?! — це стосується Бовкуна, але той не ворушиться. Лежить долілиць на бетонній плиті. Його смикають, б'ють носаками під ребра — ніякої реакції.

— Готов! Ампулу разгриз, ідіот!

Бовкуна беруть за руки й за ноги, несуть до критої машини, куди вже запхнули інших, і, розгойдавши, кидають на підлогу. Тіло сунеться по гофрованому металу і впирається в перегородку, за якою сидять конвоїри. Андрій озирається. Куди дівся Ромер? його ніде немає. Грюкають двері, і машина зривається з місця.

Ні, не такою уявляв собі Андрій зустріч з радянськими солдатами. Розумів, що ніхто із шпигунами особливо панькатись не буде, але надто вже брутально з ними повелися. Куди їх везуть? Машина була схожа на ту, в якій його везли після американського суду вулицями Мюнхена. Помітивши клеймо фірми, Андрій подумав, що це, певне, машина трофейна. В Радянській Армії багато американських студебекерів, вілісів, доджів… Проте сумніви не полишали його. Щось тут не так… Чому немає Ромера? Де ділися льотчики? Чи, може, вони як американські військовослужбовці, офіцери союзницької армії, заслуговують на інший «прийом»? Біля літака стояв іще студебекер, на якому підкотили солдати. З усього було видно, що росіяни. А грубість у такій ситуації — річ цілком виправдана. Адже затримали літак з диверсантами. Літак, який спорядили й відправили на радянську територію представники союзницької армії. Тут не до дипломатичних церемоній.

Двері машини з гуркотом відчинилися.

— Вихаді!

Їх. випхали на подвір'я, з усіх боків затиснуте глухими стінами.

— Рукі за спіну! Шагом марш!

Ішли довгим покрученим коридором. Стіни голі, лампочки під стелею ледве блимають, і раптом — навстіж розчинені двері й море яскравого світла. Андрій не одразу розгледів, хто сидить за широким дубовим столом. А коли роздивився, не повірив власним очам: перед ним сиділо троє… американських офіцерів і кілька панів у цивільному. Невже так швидко запросили американських представників? Неймовірно! Чому ж тоді за столом немає радянських офіцерів? А може, ці пани в цивільному… Ні, це не радянські люди… Андрієві знову згадалося клеймо фірми, яка виробляла в Нюрнберзі кузови для тюремних машин. Не підвела його пам'ять, не дала попастися на подвійний гачок американської розвідки, яка влаштувала їм перевірку, переодягнувши у форму радянських солдатів недобитих власівців. Американці не звикли кидати гроші на вітер. До того ж були ще причини, про які не знали навіть ті, хто сидів зараз за столом.

Люди за столом чомусь не здавались Андрієві головними дійовими особами. Все відбувалося, наче у лихому сні. Його не полишало відчуття, що ось зараз прочиняться двері і з'явиться хтось реальний, пожене. Їх на допит, потім посадить у камеру, словом, усе стане на свої місця. Переляканий Грицько Шпинь теж ніяк не міг збагнути, що з ними відбувається. Правда, коли побачив, що пани в цивільному зацікавились новенькими купюрами, його страх подвоївся. Він уже бачив, як офіцер, що назвався представником Інтерполу, роздивлявся вилучені в нього долари. При тій згадці Гриць почув себе так, ніби його посадили на палю. «Боже! Невже й тут дістали? Але ж там були долари, а тут англійська валюта… Ні, в тій купі, що вивалили з ящика, були й фунти стерлінгів. То він потяг тоді долари, бо за них можна було купити все, що хочеш, не міняючи на марки… Можна купити все, тільки розуму не купиш. Оце вже точно прийшов твій кінець, Грицюню. Клямка!»

— Знайомий почерк, — сказав один з цивільних.

— Що ви маєте на увазі, пане Ривз? — поцікавився другий.

— Тільки те, що це купюри, друковані з матриць Бернгарда Крюгера.

— І коли, по-вашому, їх надруковано? — запитав майор, що сидів за столом на чільному місці,

— Тиждень тому. Хоч папір, повинен вам сказати, не новий. Цікаво було б знати, майоре, звідки у цих агентів свіжі фальшбанкноти і чи можна через них вийти на самого штурмбанфюрера Крюгера. Інтерпол давно цікавиться його особою.

— Шановний інспекторе, — загадково посміхнувся майор. — Поява цих фальшивих купюр має зовсім інше коріння.

— Може, поясните нам, яке саме? — запитав третій пан у цивільному.

— На жаль, не уповноважений, — ухильно відповів майор. Йому доводилося робити хороші міни при поганій грі, бо сам він, хоч і був головним експертом «Сі Ай Сі», нічого не знав про справжні мотиви, які змусили шефа баварського відділення розвідки підняті з дна озера матриці Крюгера передати в розпорядження бандерівського проводу. Про них дещо знав лише один з присутніх у цій кімнаті чоловік. Він тихо сидів на лаві у кутку і, здавалось, зовсім не цікавився тим, що відбувалося.

Він знав, що спектакль, яким з-за куліс диригує генерал Керк, має і свого автора. Ним був Микола Лебедь. Це він підсунув Бандері матриці фальшивих фунтів. Той ухопився за них, як утопаючий за соломину, адже каса була порожньою. Налагодивши друкування фальшивих банкнотів, провідник всієї ОУН негайно пустив їх в обіг. Довідавшись про операцію з бойовиками Бовкуна, Лебедь з Кислицьким одразу кинулися до Керка і умовили його посадити літак.

Навряд чи Керк піддався б на вмовляння Лебедя, якби не бачив у цій операції певного зиску для себе. Йому потрібен був слухняний «вождь», і він, як вовка, обкладав його з усіх боків прапорцями. Керкові було відомо, що з перших повоєнних днів Бандера став агентом Інтеллідженс сервіс, знав він і те, що англійська розвідка була не проти того, щоб прибрати до рук і всю організацію націоналістів. Англійці подеколи вже вдаються до послуг людей ОУН, навчають їх у своїх розвідшколах, засилають у Радянську Росію і мають від них важливу розвідувальну інформацію. Саме тому Керкові треба було посварити Бандеру з Інтеллідженс сервіс. Фальшиві фунти видані агентурі, цей факт треба було задокументувати, а потім «подарувати» англійцям. Так принаймні планував Лебедь. А генерал Керк пішов ще далі: він запросив не лише американських, а й англійських експертів — представників Скотленд-Ярду і Лондонського банку. Наприкінці війни, та й нині, через кілька років після її закінчення, англійські фінанси й економіка ніяк не можуть оговтатись від ран, які завдало їм Хіміко-графічне підприємство Бернгарда Крюгера, що викинуло на міжнародні ринки близько мільярда фальшивих фунтів. Довідавшись про бандерівську фальшівню, англійці турнуть «вождя», і той змушений буде стати на задні лапки перед Керком. Розрахунок простий і вартий того, щоб посадити літак з бойовиками на «вертушку».

Микола Лебедь розраховував на повну компрометацію Бандери перед широким загалом української еміграції, а особливо перед тими, хто ще лишився у краї, його цікавив Василь Кук. З ним було важко домовлятися, оскільки той завжди вимагав достовірної аргументації політичних вихилясів, на які був скорий лідер опозиції Микола Лебедь. Пан, що сидів у кутку кімнати, мав на власні очі пересвідчитись у правдивості затіяної акції і про все те розповісти при зустрічі Кукові. Лебедь розумів, що Керк не збирається розголошувати чи доводити до політичного скандалу факт існування бандерівської фальшівні, бо й сам замішаний у тій оборудці. Матеріали, які компрометують «вождя», він триматиме для того, щоб можна було ним керувати, ніби лялькою, яку смикають за ниточки.

А Лебедю треба було повалити, знищити «вождя», бо тільки тоді він зможе посісти його трон. З цією метою лідер опозиції і його прибічники розробили план операції «Мандат». Здійснити її мав емісар УГВР Буй-Тур. По закінченні роботи експертів він разом з бойовиками повинен летіти у край. Це для нього посадили літак на таємний аеродром і ще раз прокрутили бойовиків на «вертушці», подбали, щоб про те до часу не довідались у проводі Бандери. Все йшло гладко. Лишилося набратися терпіння і дочекатись, поки експерти закінчать формальності.

До кімнати увійшла молода, струнка жінка, одягнена у форму американської військової поліції. Андрій глянув на неї і остовпів. До столу підходила та сама міс, яка влаштувала йому зустріч з Крайніченком. І тижня не минуло, як він бачився з нею в замку Торнау. Звихрились думки, кров припливла до голови хвилею. «Невже знає? Могла підслухати розмову з Федором? Коли так, то ось вона, остання картина драми!» Бачив, як Патриція взяла зі столу аркуші з текстами актів, уважно слухаючи, що їй каже майор, і киваючи на знак згоди головою. Потім глянула на затриманих і раптом здивовано підняла брови. Подивившись на папір, прочитала:

— Лис…

— Я… Я Лис… — проковтнув клубок у горлі Шпинь.

— Підійди сюди.

Грицько довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Усі п'ять пальців умочи в подушечку з фарбою і ось тут у квадратах простав відбитки. Зрозумів?

Процедура тривала недовго. Після Шпиня відбитки на акті залишив Мара. Нарешті настала черга Андрія. Він уже трохи заспокоївся. Підійшов, умочив пучки пальців у фарбу, притиснув до паперу.

— Не так, — усміхаючись, сказала Патриція і взяла його руку в свою. Притискаючи кожен палець до паперу, легенько повертала ним з боку на бік. Довгий, пофарбований у колір крові пазурець накривав його нігті. «Отак вона й Крайніченка тримає в пазурах. — Непрохана думка з'явилась і зникла, але відчуття тривоги загострилося. — Та ні, не могла вона чути, про що ми говорили. Двері бібліотеки були зачинені, а балкон над прірвою, і стіна глуха, без жодного вікна, як і ця кімната». І знову Андрій почув легенький потиск руки.

— Іди.

Він відійшов до гурту.

— Чи є ще які запитання? — звертаючись до комісії, спитала Патриція. Майор сказав їй щось англійською мовою. Вона кокетливо всміхнулася і, повернувшись до затриманих, промовила:

— Ви вільні!

— Як вільні? — запитав сотник. З того, що сталося, він один не розумів нічого. Пат поглянула на нього, як на глухого.

— Комісія вас більше не затримує…

Майор підвівся з крісла. Звертаючись до колег, голосно промовив:

— Дякую за службу, панове! Доки готуватимуть акти для підпису, прошу в сусідню кімнату на келих вина…

Один по одному пани комісари рушили до сусідньої кімнати.

— Хай вам щастить, Андре! — сказала з порога Патриція і зачинила за собою двері. Однак її усмішка ще довго лишалася з Андрієм.

— Ти звідки її знаєш? — запитав Шпинь.

— А тобі яке діло?

Грицько хотів щось сказати, проте змовчав. Увійшов Ромер.

— Забирайте кожен своє, — промовив так, ніби нічого не сталося.

— Що це все означає? — запитав Андрій.

Офіцер звів на нього очі під товстими скельцями й поглянув так, неначе розглядав у збільшуване скло якусь комаху.

В цей час до них підійшов чорнявий пан з брунатним лицем, що сидів до того на лаві в кутку. Голос його прозвучав тихо, але так, що будь-які заперечення виключались:

— Боївку я беру під свою руку. Чи, може, хто не згоден з рішенням Центрального проводу? — Під важким поглядом нового провідника всі опустили очі. — Звуть мене Буй-Туром… Про все інше матимемо час побалакати в дорозі… Я лечу з вами. До світанку нам треба дістатись Карпат.

Патриція повернулась перед світанком. Крайніченка застала в номері вже одягненого.

— Тедді, любий, ти снідав?

— Ні… Чекав на тебе…

— Як це зворушливо… — Вона ніжно пригорнулась до його грудей. — Я бачила його…

— Кого? — спитав Федір, ледве стримуючи хвилювання.

— Ну, того хлопчика, Андре… — Вона виразно показала рукою на схід. — Він уже там… Я тільки-но з Регенсбурга. Їздила на експертизу. Заходжу до кімнати, а він стоїть, дивиться на мене великими очима й не дихає…

У Федора трохи відлягло від серця. Виявляється, Патриція бачила Андрія, а йому здалося, що вона говорить про… Віктора Гайсвінклера. Але ні, вона не могла з ним зустрітися. Віктор подзвонив, що приїде електричкою на Остбангоф, а Пат їздила машиною…

— Поясни, будь ласка, без емоцій, де ти його бачила?

— Я ж кажу, в Регенсбурзі… Там наш військовий аеродром, їх прокрутили на «вертушці».

— На чому?

— Ну от, зразу видно, що ти не розвідник. «Вертушка» — це перевірка тих, кого готують для роботи в радянському тилу. Вони сідають у літак, через певний час над ними з'являється винищувач з червоними зірками на крилах і пропонує сідати на аеродром. Потім з'являються солдати у формі НКВС, і ті, хто надтріснуті, вмить розколюються… Зрозумів? Ти зблід, Тедді… Я зараз накапаю тобі валер'янки.

— Не треба, краще розкажи, як він там?

— Трохи незграбний, але тримався молодцем… Один там у них розкусив ампулу, а твій Андре… Я побажала йому щасливої дороги.

Хвилювання Федора наростало з кожною секундою. Віктор напевне вже чекає? Хоча ні, адже домовились зустрітись через годину. Минуло двадцять хвилин… Так невчасно приїхала Патриція… Як бути? Він відійшов до вікна, прочинив кватирку і сів під струмінь чистого прохолодного повітря. Кортіло розпитати про Андрія, проте зрозумів: підвищений інтерес викличе підозру. Патриція нібито робить усе щиро, але саме це й насторожує.

— У тебе поганий вигляд, любий, треба звернутись до лікаря.

— Від моєї хвороби ліків немає.

— Звідки в тебе ця депресія? Адже все складається не так уже й погано.

— Ти так гадаєш?

— А що? Провернемо справу з друкарнею, і Флоріда наша! Тільки треба вибити з Керка більше грошей!

— Не в грошах щастя…

— Так говорять лише ті, у кого вони є. Щастя! А що воно таке? Хто знає, як воно виглядає? Одна моя подруга казала: коли нема щастя, то нехай будуть хоч гроші! От Бандера це розуміє.

— А до чого тут Бандера?

— Класичний пройдисвіт. Напхав своїм агентам повні кишені фальшивок, а справжню валюту забрав собі…

— А звідки в нього фальшиві?

— Там говорили, що вони друкують їх з матриць Крюгера.

— Значить, у тих ящиках, які Дайн забрав із замку, були матриці… А що ж вирішили експерти?

— Вони не вирішують, любий, вони констатують… Але я тобі скажу, ці пани з проводу таки порядні свині. Клепають один на одного, а відповідати, мабуть, доведеться Керкові.

— Виходить, — промахнувся наш шеф з Бандерою і Лебедем… Тепер він їм за ті долари… кота поганяє… Брудне, смердюче болото… Правду кажуть, що справи розвідки настільки ганебні, що ними можуть займатися тільки джентльмени.

— Тедді, любий, яке тобі до них діло?.. Заспокойся.

— Я потопаю в багні і мушу бути спокійний? Друкарня! Це ж не картки армії спасіння друкувати, а націоналістичну літературу. Вже сьогодні матиму розмову з Іваном Загравою. По телефону назвався письменником, а я не те що не читав, а навіть не чув про такого! Керк рекомендує цього Заграву редактором…

— От і добре. Нехай собі редагує, що там їм треба…

— Еге ж! Хтось писатиме, хтось редагуватиме, а все те на мою совість. >

— Боже, який ти!.. Про що ти говориш? Совість, порядність, честь… Давно забуті слова. Чого вони варті сьогодні? Ти роздивись навколо, глянь, чим живуть люди! Та кожен тягне під себе! Хто стріляє першим, той має щастя! У сильного ніхто не наважиться питати про такі дурниці, як совість…

— Це у вас!

— А в тебе? Не забувай, ти теж віднині й довіку наш!

— Повторюєш слова Керка?

— Ні, любий, це мої слова. — Вона знову пригорнулась до нього. — Ти мужчина, Тедді, тож мусиш навчитися стріляти першим…

— Це не для мене…

— Чому? Ну, зараз ти хворий, але ми вилікуємо тебе… Ти будеш сильний, міцний, і все буде о'кей… Зараз у тебе в голові ще сумбур, але скоро все стане на свої місця…

— Не думав, що ти так добре підкована.

— Ти про що?

— Так, ні про що… — Він поглянув на годинник. За чверть години на Остбангофі з електропоїзда зійде Віктор Гайсвінклер. По телефону він натякав, що везе від Зеппа дорогий подарунок. Що це може бути?

— Ну, гаразд, любий, я швиденько прийму душ, переодягнуся…

— Снідаємо разом, чи в тебе якісь інші плани?

— Тільки з тобою, любий… Тільки з тобою на все життя. — Пат вийшла до сусідньої кімнати.

— Ну, тоді я трохи пройдуся… Посиджу в сквері на Орлеанплаці, перегляну газети. Махни мені з вікна, як будеш готова…

Федір вийшов з кімнати, спустився на перший поверх. Швейцар привітав його поклоном.

— У мене до вас прохання, — звернувся до нього Федір. — Тут до мене має прийти пан Заграва, письменник… Як спитає, попросіть його хвилинку зачекати, я зараз повернуся… Куплю газети…

— Я б міг вам щоранку приносити свіжі газети. Ви лиш скажіть, які… Для мене буде приємно зробити вам невеличку послугу.

— Дякую… Але тоді в мене не буде приводу погуляти на повітрі, — усміхнувся Федір і вийшов з готелю. Орлеанс-плац, облямований зеленою підковою скверу, впритул підступав до Остбангофу. Звідси розходилося кілька автобусних і тролейбусних ліній, але людно тут бувало тільки в години пік, коли трудовий Бергам-Ляйм поспішав до праці або повертався додому. Федір обійшов сквер, перетнув вулицю і опинився на невеличкому п'ятачку, де були кіоски, що торгували газетами і всяким іншим дрібним товаром. За кілька хвилин мала підійти електричка з Нейхаузена. Купив «Мюнхенську ілюстровану газету» і, не розгортаючи, спокійно попрямував до сходів. Минаючи вокзал, вони вели до залізничного перону. Електричка підійшла хвилина в хвилину, і він одразу побачив Гайсвінклера. Молодий, високий, одягнений в довгополий макінтош і світлий фетровий капелюх. Віктор тримав у руці невеличкий пакунок. Швидким кроком пройшов повз Федора і, навіть не глянувши на нього, зник у дверях вокзалу. Крайніченко постояв хвилину, гамуючи хвилювання. Потім повільно рушив до вокзалу. Віктора ніде не було видно. Вже хотів шукати його на привокзальній площі, але раптом побачив посланця від Зеппа перед щитом з розкладом руху поїздів. Вдаючи, що вивчає розклад, Федір зупинився біля Гайсвінклера.

— Зеппа заарештували, — ледве чутно промовив той. — За мною йдуть по п'ятах. Запам'ятайте: шість, два, два, два, п'ять… Це номер боксу, де я залишив планшет з паперами Кьоніга… Шість, два, два, два, п'ять… О, вони вже тут… Не оглядайтесь…

Він зник, не попрощавшись. Федір ще довго стояв, тупо дивлячись на розклад. «Шість, два, два, два, п'ять… Заарештували Зеппа!.. У боксі папери Кьоніга!» Чого-чого, а такого він не чекав… Що ж тепер робити? Діставши з кишені хусточку, він витер лоба і повільно рушив до виходу. У сквері сів на лаву й розгорнув газету. Треба спокійно обдумати ситуацію, в якій опинився. Андрій полетів на рідну землю — це добре! Чи вдасться йому щасливо дістатися до своїх, покаже час… Чекати, коли прийде звістка від Андрія, він не може, треба діяти. Тепер, коли в боксі лежить планшет з паперами Кьоніга, дорога кожна хвилина. Адже через три дні бокс відкриють і…

Федір рішуче підвівся. Час повертатися до готелю. Патриція може занепокоїтись. Поглянув на годинник. Зустріч з Віктором забрала близько двадцяти хвилин.

Довговолосий пан Заграва вже був у холі готелю і люб'язно бесідував з хазяйкою. Побачивши Федора, рушив назустріч.

— Дуже приємно познайомитись, добродію. Письменник Заграва. Іван Заграва, сподіваюсь, чули?

— Ні, не чув… — розвів руками Федір. — На жаль, не довелося…

— Цілком природно, — схилив голову набік Заграва. — Совіти мене не друкують і не виставляють у бібліотеках, зате на еміграції як письменник я досить відомий. Пробачте за таку саморекламу…

— Не варто вибачатись. Думаю, пане, у нас іще буде час познайомитися ближче. А зараз… Дозвольте запитати, чим можу бути корисним?

— Ви якось несподівано ставите запитання, пане Крайніченко. Це я маю стати корисним для вас. Принаймні так я зрозумів прохання містера… Не будемо всує згадувати святі імена… Ха-ха-ха… Нам треба було б десь сісти й погомоніти… Мене просили бодай коротко ознайомити вас з літературним процесом на еміграції, а головне — розповісти про літераторів, які передовсім дотримуються прийнятних для нашої справи позицій і можуть бути нам корисними. То де ж нам…

— Ви снідали?

— Ще ні. Я мешкаю в Аусбургу, довелося вставати вдосвіта, щоб вчасно прибути до вас на аудієнцію…

— Ну, то прошу до ресторану.

Столик, за який вони сіли, стояв у кутку ресторану. Підійшов офіціант, нахилився до Федора.

— Як завжди, Юро… Врахуйте лиш, що сьогодні нас троє.

— А хто третій? — поцікавився Заграва.

— Моя… — Федір затнувся. Не знав, як йому краще назвати Пат, але пан Заграва несподівано прийшов йому на допомогу.

— Дружина, — сказав він, хитро посміхаючись. — О, це приємно… Радий буду познайомитися з пані Крайніченковою.

Федір налив у бокали пива. Пан Заграва жадібно випив, схопив серветку і витер м'ясисті губи. Федір дивився на нього, а в голові, ніби в арифмометрі, стрибали цифри: шість, два, два, два, п'ять…

— Не будемо гаяти часу. З чого почнемо?

— Краще з вас. Розкажіть про себе… — запропонував Крайніченко.

— Що ж, про себе, то й про себе… — пан Заграва знову голосно засміявся й після паузи несподівано тихо заговорив — Я письменник-публіцист чіткої антисоціалістичної орієнтації… Недавно я послав величеньку статтю до редакції «Уолл-стріт Джорнел», у якій досліджую проблеми приватної власності на землю і засоби виробництва.

— На якому матеріалі ви проводите ваші дослідження?

— Звісно, на українському…

— Пробачте, але на Україні вже понад чверть віку…

— Це так і не так, шановний…

— Не розумію…

— А що тут незрозумілого? Я не за соціалізм, але й не за капіталізм. Я пропоную свою концепцію… Якби на Україні соціалістична власність хоча б якоюсь мірою уможливлювала існування приватної, світ мав би зразок такого небаченого розвою, такого бурхливого прогресу, що їм позаздрили б і Американські Штати. Мене однаково обурюють і ті, хто вважає мене апологетом капіталізму, і ті, що приписують мені пропаганду соціалізму.

— Але історично ваша концепція не виправдала себе…

— У тім-то й річ, шановний… Більшовики ніколи не погодяться. Ленін!.. Він єдиний розумів те, про що я сьогодні пишу. Неп — ось його альтернатива. Треба розв'язувати руки, дати волю підприємництву, і тоді…

— І тоді буде капіталізм…

— Ні, шановний, це так і не так… Ха-ха-ха!

— Ну, а як сприймають соціалістичну половину вашої концепції в капіталістичному світі? Мабуть, бояться, що соціалізм…

— Ні, ви знаєте, ні… Я написав до Аверела Гаррімана. Сподіваюсь, це прізвище вам відоме?

— Відоме… Посол у Москві, банкір, мультимільйонер…

— Еге ж… Так от, я написав йому. І що ви думаєте він відповів мені? Вислав цілий трактат про народний капіталізм…

— Я щось читав про його доктрину, але, мені здається, вона не справила належного враження передусім на самих капіталістів.

— Це так і не так, шановний… Зовсім недавно Гарріман виступив з пропозицією… Він переконливо доводить, що сучасний капіталізм не має ніяких підстав називатися капіталізмом, а тому пропонує перейменувати його… Дати йому якесь нове наймення.

— Від того, що злодія почнемо називати добродієм, нічого не зміниться. Він як крав, так і крастиме. А от коли йому, як це роблять у країнах Північної Європи, відрубають руку, красти йому не буде чим!

— Ну-у… Ваша позиція, я бачу, вельми радикальна.

— Зовсім не радикальніша за позицію містера Мартіна.

— Даруйте, а хто такий містер Мартін?

— Як, ви не знаєте, хто такий містер Мартін? Скажу тільки, що відвертість суджень цього банкіра вразила мене настільки, що я запам'ятав один з його висловів: «Ми не політики і не ревнителі громадської користі. Ми багачі. Америка належить нам. Ми тримаємо її в своїх руках; одному лиш богу відомо, якими засобами, але ми збережемо її для себе й ми готові пустити в хід усі наші великі можливості, наш вплив, наші гроші, наші політичні зв'язки, наших продажних сенаторів, наших голодних конгресменів, наших демагогів проти будь-якої законодавчої акції, будь-якої політичної платформи, кандидатури в президенти, котра загрожує міцності держави». Ну, що скажете?

— Скажу, шановний… — пан Заграва закліпав очима. — Скажу, що це так і не так! Або ви мене на бога берете, або в того містера Мартіна не вистачає клепки.

— Над чим зараз працюєте? — перевів Федір розмову на інше.

— Я, власне, репрезентую літературну течію революційно-демократичного напрямку. Мої однодумці — скромні трудівники літературної робітні на українській еміграції — ставлять перед собою грандіозні завдання: протягом найближчих десяти-п'ятнадцяти років подарувати світові ґрунтовні твори на соціально-політичні теми. Багато з них уже взялися до роботи. Правда, останнім часом у декого праця гальмується через необхідність писати на секретні теми. От як принагідно згадати б і ту продукцію, яку треба буде готувати для новоутвореного видавництва. До речі, час підібрати для нього якусь привабливу назву. Ну, скажімо… Ви ще не думали над цим?

— Ні…

В цей час до столу підійшла Патриція. Вона була чимось надміру схвильована, хоч і намагалась триматися невимушено. Мимохідь глянула на Заграву, що розплився в улесливій посмішці, і звела допитливі очі на Федора. Чоловіки підвелися. Патриція простягла Федору тоненьку книжечку в яскравій синій палітурці.

— Що це?! — запитав він, побачивши на обкладинці своє прізвище. — Я питаю, що це?!

— Як я зрозуміла, це твоя перша публіцистична праця.

— Од глибини схвильованої душі, — заметушився Заграва, — од щирого серця… Як колега колегу поздоровляю вас, пане Крайніченку! Нашого полку прибуває, і, що особливо варте уваги, що набуває сьогодні неабиякої ваги, так це те, що саме ви започаткували, відкрили шлагбаум у літературу новій повоєнній генерації. Ви, шановний, що воювали проти фашиста-окупанта, що пройшли крізь пекло Дахау, ви…

— Замовкніть!

Федір вчепився обіруч у білу скатертину й потягнув її на себе. На підлогу з дзенькотом покотилися бокали, тарілки, брязнув, розбризкуючи пиво, високий графін.

— Що з тобою, Тедді?! — скрикнула Патриція.

Він похитнувся і сів. Впала на край столу кучерява, прибита сивиною голова.

Тієї ночі «кондор» знову злетів з американського військового аеродрому в Регенсбурзі і ліг курсом на схід. Всі його пасажири, як і перше, були на своїх місцях, тільки замість Бовкуна на лаві сидів новий провідник Буй-Тур. Огрядний, з похмурим набряклим обличчям, наче складеним з червоної цегли, він зовні був схожий швидше на грузина, ніж на українця. Синій плафончик, який цього разу блимав під стелею салону, не мав сили розігнати темряви, проте гострі Андрієві очі бачили, з якою увагою роздивлявся новий провідник Мару і Лиса, що сиділи навпроти.

З кабіни льотчиків вийшов Ромер, виразно поглянув на свій годинник, тицьнув у нього пальцем і, перекриваючи гуркіт моторів, гаркнув:

— Вставайте! Прилетіли!

Буй-Тур підвівся першим. За ним Шпинь. Потім один за одним у шеренгу стали сотник і Андрій. Проте емісар не збирався стрибати першим. Зайшов у кінець шеренги і накинув свій карабін на трос за Андрієвим. Той саме ставив на попа затягнутий у брезент контейнер з рацією. Буй-Тур міцною рукою вхопив за край, допоміг.

— Ви, друже, тримайтесь ближче до. мене, — сказав ніби ненароком, нахиляючись до Андрієвого вуха.

Намальований на дверях кондор відсунувся вбік, і за бортом розверзлася чорна безодня. В салон увірвався злий струмінь вітру, шарпонув, вдарив у лице наодмаш, засвистів пронизливо, тривожно. Ромер махнув рукою.

— Ну, з богом! — крикнув провідник і несподівано так натиснув плечем на Андрія, що всі, хто стояв попереду, враз опинилися за бортом. Вітер рвонув з рук контейнер з рацією, кинув Андрія геть від літака. Щось ляснуло в нього над головою і з такою силою рвонуло за лямки, що руки й ноги ледве не відірвались від тіла. Коли отямився, побачив над головою темний, у колір неба, купол парашута й зрозумів, що висить на стропах. Ще за мить побачив під ногами порослі лісом гори. Над ними пливла сіра кульбабка парашута. Хто на ньому спускався, розгледіти було важко. Вітер так швидко зносив його в інший бік, що скоро той парашут зовсім зник з поля зору. Андрія відносило на протилежний схил. Крутив на всі боки головою, але нікого більше не бачив. «Невже все так просто?! Викинули з літака, рознесло вітром, і прощавайте? Там, на землі, наші дороги розходяться і, дасть бог, ніколи не перетнуться».

Тим часом унизу підставляла свій бік крута гора. Вершок її продерся із ковдри лісу, відкриваючи видовжену полонину. Нижче, між горами, виблискувала річка, а далі в долині спало село. Андрія кинуло в маки. Він не втримався на ногах і покотився росяною травою, так густо порослою маками, що, коли впорався з парашутом і встав на коліна, завмер, зачудований дивною красою навколишнього світу. Далекі хребти на сході чітко прокреслювали нижній край неба. Там уже займався світанок. Була та свята година, коли відпочила за ніч природа умивалася росами, готуючись зустріти новий день. Як довго він ждав цієї миті, як довго й важко йшов до неї.

Парашут надуло вітром, парусом підняло над маками. Стропи напнулись і смикнули Андрія за плечі. Він впав у траву обличчям і гірко, зболено заплакав, як плачуть сильні духом люди без свідків, наодинці самі з собою. Коли біль полишив серце, прийшли думки: що робити далі, як позбутися тієї компанії, з якою стрибав з «кондора». Адже вони не залишать його в спокої, будуть шукати. Без радиста їм скрутно, та й побояться, що наведе на слід, коли випустять з рук. Підвівся, огледівся навкруги. Праворуч полонина здіймалася вгору, ліворуч — спадала до лісу. Звідти долітав шум гірського потоку. Мабуть, він впадає у річку, і коли піти його берегом, то неодмінно потрапиш у те село, яке бачив згори. Зараз воно ховається десь за невисокими пагорбами. Андрій довго дивився в той бік, розмірковуючи, куди занесло Лиса, Мару, Буй-Тура, куди міг залетіти контейнер з рацією.

Вже прокльовувались над горами перші промені сонця. Золотили вершечки найвищих гір, сміливо піднімали завісу неба, і та свіжа блакить, що відкривалась очам, відсвічувала на пухнастих ріках туманів понад ізворами. Може, саме там, у туманах, і заховались із своїми парашутами лихі гості з Мюнхена. Андрій глянув на свій і вирішив не залишати його тут, на полонині. Хтозна, як воно ще може обернутись. Думалось, на землі зустрічатимуть прикордонники, а тут нікого, навіть вівчарів не видно. Але ж хтось та чув гуркіт літака. Хтось бачив парашути… Навіть шеф безпеки говорив про радари, що слухають небо… Все те крутилося в Андрієвій голові, поки збирав парашута, поки йшов до узлісся, маючи намір десь у буреломі заховати його під коріння або закопати, приваливши примітним каменем. На всяк випадок треба запам'ятати місце, може, доведеться кому показувати, де приземлився.

На узліссі зробив позначку на ялиці й почав спускатися до потоку. Туман, гущавина лісу, крутий схил утруднювали ходу, а тому вирішив не тягти того парашута далеко, а прикопати тут, на березі струмка. Робота забрала хвилин п'ятнадцять. Затоптав землю, привалив трухлявим пеньком і рушив на долину. Згори, як летів, село здавалося зовсім поряд, проте знав, що дістатись до нього буде нелегко. Кілометрів п'ятнадцять, як не більше, та ще продираючись крізь ці ведмежі гаври. Аби до полудня встигнути, і то добре. Так розмірковуючи, Андрій спускався все нижче, не полишаючи надовго гомінливого струмка. Там, де зарості були вже зовсім непролазними, доводилось обходити стороною, здиратись на кам'янисті, порослі чагарниками схили і знову прислухатися до голосу потоку. До того ж весь час озирався, пильнуючи, аби не зустрітися, бува, з кимось із тих своїх недавніх попутників. Та доля таки злукавила й тут. Саме перебирався на другий берег струмка, щоб обминути гранітну скелю. Стрибав з каменя на камінь, тримаючись рукою за гілля поваленої бурею деревини, як ззаду пролунало:

— Ти куди?!

Завмер, намагаючись згадати, чий же це голос прорвався крізь перелякане белькотання потоку. Озирнувся. Так і є — Шпинь!

— Завертай голоблі!

— А рація? Мені здалося, що…

— Завертай, я сказав!

Грицько не приховував своїх намірів. Ситуація складалася так, що, не зважаючи на заборону шефа безпеки, міг полоснути чергою, а потім сказати, що Макс пробував тікати. Шпинь, мабуть, біг йому навперейми, бо лице розпашіло, вкрилося червоними плямами.

— Чого стоїш?! Не чув, що я сказав?!

Андрій показав на струмок: не чутно. Шпинь скипів, клацнув затвором автомата.

— Я тобі вуха зараз продму! То там ті дурні Вінклери могли не розгледіти, що ти за птиця, а я тебе давно розкусив, знаю, хто ти єси! Стерво…

Не знати, чим би воно й скінчилося, якби не Буй-Тур, що саме вийшов з-за кущів. «Це для нього розпинається Шпинь», — подумав Андрій, дивлячись, як за провідником поспішає на кривих ногах сотник з рацією на плечах. Уздрівши Андрія і Шпиня, емісар владним жестом запросив їх підійти до нього. Поки вони йшли, Буй-Тур дістав карту і розгорнув її на замшілому пеньку. Щось там уважно роздивлявся, поглядаючи то на одну гору, то на другу, потім поклав на карту компас. Зорієнтувавшись, підвів очі на Шпиня і весь час, поки говорив, дивився тільки на нього.

— Отже, панове, ми в краю. Годилося б поцілувати цю землю… Годилося б, але… треба швидше забиратися звідси. За годину-другу тут будуть чекісти… Ми прибули сюди з історичною місією і будь-що повинні виконати покладене на нас проводом завдання. Попереджаю, — тут він перевів погляд на Андрія, — за найменший непослух а чи сваволю каратиму на горло. Про все, що хтось вам наказував, до часу забудьте. Обставини вимагають від нас пильності, сили й самопожертви. Зараз головне — вискочити з-під чекістського ока й дістатися до головного штабу. Полковник Василь Кук чекає на нас. Все зрозуміло? Коли хто чого не второпав, запитуйте зараз.

Буй-Тур скосив очі на сотника. Той стояв, опустивши голову. Шпинь теж не наважився розкрити рота.

— Коли нас готували до виходу в край, — сказав Андрій, — я особисто отримав завдання не лише від проводу, але й від американців… Як накажете бути з тим?

Буй-Тур пильно глянув на Андрія, ніби хотів зрозуміти, чи навмисне, а чи від дурості поставлено це не просте запитання. А той стояв і дивився йому просто в очі. Треба було відповідати, але як? Ці хлопаки знають про залежність проводу від американської калитки. А чи знають вони, що рано чи пізно вся організація буде працювати на американську розвідку? А може, якось пронюхали й про те, що головним завданням, яке Лебедь поклав на свого емісара, було завдання схилити Василя Кука до організаційної співпраці з американськими спецслужбами. Провід у Мюнхені вишкрібає з організаційної каси останні копійки, щоб зібрати кошти на вихід людей до краю, а тут у підпіллі сидять чистоплюї, такі собі ревні борці за волю… Все це так, проте що сказати цьому хлопакові з пронизливими розумними очима?

— Це завдання ми будемо виконувати теж… після того, як знайдемо полковника і його штаб.

— Друже Буй-Тур, дозвольте зауважити. Маю суворий наказ вийти на зв'язок з американським розвідцентром не пізніше, як через дві доби після приземлення.

— Вийдеш. Ще є час… — Буй-Тур згорнув карту, почепив на руку компас і додав: — Підемо так: я попереду, за мною радист, далі сотник, а ви, Лисе, останнім. Дистанція два метри. Не розмовляти, всім пильнувати довкола. Про небезпеку знак подавати без голосу…

Він перевірив свій автомат і рушив на північний схід, час від часу звіряючи напрямок руху з компасом. Уже зовсім розвиднилось, хоч сонце ще ховалося десь за верхами гір. Андрій дивився собі під ноги і з прикрістю думав, що, мабуть, його стежка ще довго буде витися по хащах та нетрях, поки виведе на ту заповітну дорогу під яворами… Думки знову й знову поверталися до того, що літак не голка, хтось та повинен був як не помітити, то хоч би почути, адже на полонинах вівчарі пасуть отари, лісосіки теж не в долинах, а по горах… Та не може такого бути, щоб про них не знали й ті, кому належить знати…

Йшли довго. Десь години за три, скрадаючись ізворами, лісовими хащами, обминаючи вівчарські колиби, залишили позаду перевал і почали спускатися північним боком хребта до Жабйого. Буй-Турові ця місцевість була знайомою, ці стежки він топтав ще за Польщі. Знову спустилися до струмка і так, простуючи ізвором, дісталися до рятівної криївки. Кров гупала в скронях, очі заливав піт. Нарешті зупинилися. Буй-Тур став навколішки під примітним старим дубом і намацав прикрите торішнім листом кільце від потаємної ляди. Один по одному спустились у бункер. Спалахнув ліхтарик. В ніздрі ударило цвіллю, застарілими пахощами перепрілого ганчір'я. На стінах павутиння, по закутках шурхотять миші. На грубо тесаному столі заіржавіла гасова лампа і аркушик календаря. На ньому значиться день, коли він, Буй-Тур, розійшовся з Босотою. Він вважав, що свою чашу в підпіллі він випив до дна, а тому послав усе під три чорти й чкурнув за кордон. А той невгнутий праведник Босота подався-таки до своєї сотні. Минуло, коли вірити старому календарю, понад два роки, і ось він знову тут. Коло замкнулося, він знову повернувся на круги своя. Плюгаві аристократи обвели круг пальця і таки випхали з Мюнхена, подалі від комфорту, затишних квартир і кабінетів, де вони сплітають павутину міжусобиць, духовного розбою, кривавого політиканства. Що ж, кожному своє… Йому — цей пропахлий мишами бункер, а панові Лебедю — нью-йоркські розкоші… Та цур їм, отим ядучим думкам. Він поглянув на своїх героїв-бойовиків. Перед ним стояли змучені на смерть хлопаки… Хіба вони знають хоч частку з того, що твориться за сімома замками конспірації на тих організаційних верхах? Коби знали, розірвали б, перевішали всіх до одного. Боже правий, сохрани і помилуй нас… Буй-Тур перехрестився на образок, який колись приніс з собою у цей бункер ідеаліст і романтик Босота. Сотник і Грицько познімали шапки й теж перехрестилися.

— А ти? — спитав у Андрія провідник.

— Я в мальованого бога не вірю…

Струмінь світла раптом ударив Андрієві в лице. Чекав, що Буй-Тур почне розпитувати чи якось інакше виявить своє ставлення до його слів, але той тільки дивився на нього й мовчав. Нарешті промовив, звертаючись до всіх:

— Діставайте спальні мішки й лягайте, а я ще трохи посиджу…

Він змахнув рукавом зі столу, поряд з ліхтариком поклав записника, олівець, сів і схилився над чистим аркушем паперу.

Йому треба було негайно написати листа до Кука, сповістити, що прибув і чекає на зв'язкового, а до голови все чомусь лізли не ті думки. Чомусь згадалася молодість, честолюбиві мрії про славу, багатство, владу. Він ішов до них через усе життя, а вони ніяк не давались до рук. Влада? Вона ніби й була в нього: член центрального проводу, шеф референтури крайового зв'язку, емісар з найвищими повноваженнями. Багатство? Ні, його він не мав ніколи. Якісь гроші останнім часом почали прилипати до рук, але то такий мізер порівняно з тим, що пливе до кишені Лебедя… Лебедь!.. Цьому аби тільки більше вичавити з організаційних низів, бо кожну краплину він уміє обернути собі на золото… Олівець тим часом виводив на папері:

Вирвав аркушик. Ще раз перечитав написане. Згорнув і запхнув до старої гільзи.

Бойовики повкладалися на підлозі рядком і хропли, неначе потомлені коні. Правда, хропли двоє, а радист… «Що воно за чоловік? Ач, у бога не вірує… А може… Та з ним іще матиму час розібратись, а зараз він мені потрібен. Без нього з тим мандатом ні кроку…» Переступивши через Мару і Лиса, підійшов до виходу, виліз із бункера. Прикрив за собою ляду і подався ярком до другого дуба, що височів недалеко на схилі, серед ялиць і буків.

Кінець другої книги.