Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми

Хлопчик здогадався, що вони пролітають над великим містом. ч

— Як зветься це місто? — спитав він ворона.

— Це Стокгольм, столиця Швеції.

Нільс ще раз обернувся, щоб востаннє поглянути на нього, і охнув з подиву. Тепер місто скидалося на підводне царство. Сонце вже підбилося над обрієм і обернуло туман на рожеве море. А в тому морі, наче голубі острови, здіймалися купи будівель. Море мінилося на сонці, шпилі та вежі спалахували білими блискавками, а вікна горіли червоним полум’ям...

Тим часом Батакі доніс хлопчика до Скансена — великого приміського музею, де зібрано з цілої Швеції все, що розповідає про природу країни і життя її мешканців.

— Тут ми зупинимось, — мовив він. — Нам треба трохи відпочити й поснідати.

Ворон сів на траву, і хлопчик зіскочив на землю. Вони домовились, що кожен сам добуде собі їжу, а за кілька годин зустрінуться й знову вирушать у дорогу.

Нільс подався стежкою, роздивляючись на всі боки, чи не знайдеться щось на сніданок, і несподівано натрапив на клітку, де сиділи орли. Він уже хотів поминути їх, коли враз побачив серед полонених того орла, що якось виніс його з лісу до циких гусей.

«Це мені якраз нагода йому віддячити, — зрадів Нільс. — Треба будь-що врятувати його з неволі».

2

Далеко серед Лапландських гір, на крутій високій скелі, стриміло орлине гніздо, зроблене з цілої купи соснового гілля. Рік за роком орли добудовували гніздо, і з часом воно стало таке завбільшки, як добряча хижка.

Скеля, на якій стояло гніздо, нависала над невеликим видолинком, що вже багато років був улюбленим пасовиськом табуна Аки з Кебнекайсе. І справді, цей видолинок мав неабиякі вигоди. Він загубився між гір, так що навіть лапланд-

ці не знали про нього, посередині там був ставок, оточений Плакучими вербами та кривими берізкамр, де маленькі гусенята могли плавати й добувати собі їжу; а на березі росло стільки трави, що про краще пасовисько гусям годі було й мріяти.

- З давніх-давен орли жили на скелі, а гуси — в долині. Щоправда, жити в сусідстві з орлами не дуже приємно, але гуси мали з цього користь. Орли відганяли від того місця інших хижаків, тож табунові треба було стерегтися тільки своїх сусідів.

Якось уранці за кілька років до того, як Нільс вирушив з табуном у подорож, Ака з Кебнекайсе стояла в долині і не зводила погляду з орлиного гнізда. Орли мали звичку вилітати налови до схід сонця, тому щоранку, відколи табун оселив^ ся поблизу скелі, проводарка ставала на чати: стежила, чи орли вилітали десь далеко, чи намірялися полювати у видолинку.

Того ранку їй не довелося довго чекати. Орли відразу знялися з кам’яної кручі і гордовито та велично закружляли в повітрі. Вони не затримались над видолинком, а подалися кудись в інше місце, і Ака вільно зітхнула: тепер до самого обіду гуси мали спокій.

Опівдні Ака знову стала пильнувати орлів. У цей час вони повертались до гнізда. Проводарка навчилася з лету орлів визначати, чи їм пощастило на ловах, — тоді гусям нічого було боятися. Та орли чомусь не поверталися.

«Я, певно, стала вже стара й немічна, — сказала Ака сама до себе. — Очі ослабли. Орли вже, либонь, у гнізді, а я й не помітила, як вони прилетіли».

Надвечір вона знову була насторожі: в той час хижаки " любили відпочивати на краю скелі, а трохи згодом злітали до ставка купатися. Та все дарма, орли не показувалися.

Ака так звикла бачити орлів на скелі, що тепер ніяк не могла заспокоїтися.

Наступного ранку ще не розвиднілося як слід, а проводарка вже стояла на чатах. Але орли знову не з’явилися. Замість

того в ранковій тиші їй учувся злісний і водночас жалісний крик, що линув з орлячого гнізда.

«Може, там нагорі сталося якесь лихо?» — подумала Ака.

І вона знялася високо вгору, аж над скелею, так'що гніздо лежало під нею як на долоні.

Старих орлів там не було. В гнізді сиділо зовсім ще жовтороте орля і скиглило з голоду.

Ака обережно спустилась до гнізда. Це було страшне й відразне місце. В гнізді і навколо нього валялися кістки, пір’я та клапті шкури, пташині дзьоби, крила. Саме орля теж було бридке—великий роззявлений дзьоб, немічне тіло, вкрите тільки пухом, куценькі крильця.

Проте Ака поборола відразу і сіла на край гнізда, лякливо й сторожко озираючись.

— Добре, що хоч ти з’явилась! — закричало орля. — Зараз же дай мені попоїсти!

і — Постривай, — відповіла Ака. — Спочатку скажи, де твої тато й мама?

— Якби я знав! Учора вранці вони десь полетіли, залишивши мені тільки одну мишу. Я вже давно з’їв її. Як матері не соромно кидати мене тут голодного!

Тепер Ака остаточно впевнилась, що орлів хтось застрелив, і подумала, що коли залишити орля напризволяще, то гуси назавжди спекаються небезпечних сусідів. Проте вона не могла покинути немічне пташеня на голодну смерть.

— Чого на мене витріщилась? — закричало пташеня. — Не чула, що я хочу їсти?

Ака знялася й полетіла вниз до ставка. Невдовзі вона знову з’явилася в гнізді з маленькою рибиною в дзьобі.

Та коли вона поклала перед орлям рибину, те страшенно розлютилося.

— Ти гадаєш, що я їм таку погань? — закричало воно, відкинувши рибину, і дзьобнуло Аку гострим дзьобом. — Принеси мені куріпку або мишу, чуєш!

На відповідь Ака витягнула шию і добряче вщипнула орля.

С /- ■ ‘ '

— Затям собі назавжди: коли хочеш, щоб я приносила тобі їжу, то вдовольняйся тим- що дістанеш. Твоїх тата й маму застрелено, від них не чекай допомоги. Та якщо ти волієш вмерти з голоду, сподіваючись куріпок і мишей, то про мене; я не бороню.

Сказавши це, гуска полетіла собі геть і довго не навідувалась до гнізда. Орля встигло з’їсти рибину і добре зголодніти, тож коли Ака поклала перед ним ще одну, воно миттю проковтнуло її, хоч досі відчувало до риби якусь відразу.

Ака взяла на себе важкий тягар: замінила орляті батьків. Гуска носила йому рибу та жаб, і ця їжа не шкодила орляті, навпаки, воно росло і вбиралося в силу. Скоро воно забуло про своїх батьків-орлів і вважало, що Ака його мати. Ака теж полюбила орля, як власну дитину. Вона заходилась виховувати його, намагалась відучити від брутальності і зарозумілості. Назвала вона його Горго.

Так тривало кілька тижнів, аж поки Ака помітила, що почала губити пір’я. Вона знала, що як буде линяти, то не вилетить так високо, і тоді орля залишиться без їжі.

— Слухай, Горго, — сказала вона. — Я більше не можу приносити тобі сюди їжу. Коли ти хочеш, щоб я й далі тебе годувала, то мусиш спуститися в долину. Іншої ради немає:^: або ти залишишся в гнізді на голодну смерть, або спробуєш злетіти вниз, хоч так ти теж важиш життям.

Орля, не довго думаючи, вибралося на край гнізда і, навіть не завдавши собі клопоту зміряти поглядом відстань, розправило куценькі крила й кинулось униз. У повітрі воно кілька разів перевернулося, але таки щасливо досягло долини.

Так Горго провів з гусятами цілісіньке літо і став їм добрим товаришем. Він вважав себе теж за гусеня і намагався поводитись так, як вони. Коли гусята виходили на ставок, Горго біг за ними, хоч мало не тонув. Йому було соромно, що він не вміє плавати, і він скаржився Аці:

-— Чому я не можу плавати, як інші?

— Поки ти сидів на кручі, в тебе виросли надто великі па-зури. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Незабаром в орляти були вже такі гарні крила, що могли його втримати, проте воно вперше знялося в повітря аж восени, коли всі гусята вчилися літати. Тоді для Горго настала щаслива пора. Гусята трималися в повітрі, доки їх змушували старі гуси, а орел цілими днями ширяв у високості, тішачись своїм летом. Орлові ще не спадало на думку, що він іншого роду, ніж гуси, але він раз у раз надокучав Аці запитаннями:

— Чому куріпки й польові миші ховаються, як тільки помітять на скелі мою тінь, а інших гусей не бояться?

— Поки ти сидів на кручі, в тебе виросли надто широкі крила. От вони й лякають маленьку звірину. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Відтоді, як Горго навчився літати, він уже сам ловив собі рибу та жаб. І над цим він теж задумувався.

— Чому гак виходить, що я тільки сам їм рибу та жаб? — питав він Аку. — Інші ж гусята пасуться на траві?

— А тому, що поки ти сидів на кручі, я не могла приносити тобі іншої їжі. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Пізньої осені дикі гуси вирушили на південь, і Горго теж полетів з ними— він-бо вважав себе за гусака. Та дикі гуси летіли не самі. На південь поспішало багато різних птахів, і як тільки серед них з’являвся табун Аки з орлом, вони починали хвилюватися. Гусям весь час доводилось проганяти юрми цікавих, що вголос висловлювали свій подив. Ака за-. цитькувала їх, як могла, та хіба змусиш замовкнути стільки лихих язиків?

— Дивіться, орел серед гусей! От чудасія! — кричали птахи.

— Чому вони звуть мене орлом, адже я такий самий гусак, як усі ви? — роздратовано питав Горго. — Хіба вони не бачать, що я не хижак, не вбиваю інших! Як можуть вони називати мене таким страшним ім’ям?

Ака заспокоювала Горго, але з кожним днем він хвилювався і лютував дедалі більше.

Якось гуси пролітали над селянським подвір’ям, де на купі гною порпався табунець курей.

— Орел! Орел! — закричали кури й кинулися врозтіч.

Цього разу Горго не міг стримати свого гніву. Він дуже

ображався, коли його звали орлом, бо Ака не раз розповідала йому про цих страшних хижаків.

— Я тобі покажу, який я орел! — люто закричав він, склав крила і метнувся стрілою між курей.

Він схопив у пазури одну курку і почав злісно дзьобати її.

— Ходи сюди, Горго! Чуєш! — гукнула Ака.

Він одразу пустив курку й знявся вгору.

Проводарка полетіла йому назустріч.

— Невже ти хотів роздерти оту нещасну курку? — кричала вона, б’ючи орла крильми. — Як тобі не соромно!

Горго покірно стерпів гнів Аки, і птахи, що з цікавості летіли неподалік від диких гусей, почали з нього насміхатися.

— Ганьба! Ганьба! Орел злякався гуски! Він дозволяє, щоб гуска била його! Ха-ха-ха!

Горго гнівно зиркнув на Аку і обернувся до неї, ніби хотів напасти.

Але проводарка спокійно витримала його погляд, і Горго відразу охолов. Він не напав на свою названу матір, а блискавкою шибнув у небо, і за мить гуси загубили його слід.

Через три дні Горго знову прилетів до табуна. Він наблизився до Аки й сказав:

— Тепер я знаю, що я орел, а тому й повинен жити так, як орли. Та це не завадить нам бути добрими друзями: тебе й твоїх родичів я ніколи не зачеплю.

Однак Ака любила Горго і вклала всю свою душу в те, щоб виховати орла, зробити з нього шляхетного й доброго птаха, такого, як гуси, а не хижака. Вона нізащо не стерпіла б, аби він убивав птахів і звірят.

— Як ти можеш бути моїм другом, коли ти полюєш на інших тварин, — сказала вона. — Хіба я стану дружити з

— Авжеж, Горго, хіба ти не пізнаєш мене? Я Нільс, що подорожує з дикими гусьми. Пам’ятаєш, як ти одного разу приніс мене з лісу до їхнього табуна?

•— Хіба Аку теж спіймали? — спитав орйл, ніби щойно прокинувся зі сну і йому важко було отямитись.

— Ні, Ака полетіла до Лапландії. А я трохи затримався.

Коли Нільс згадав про Аку й Лапландію, Горго витягнув

шию і глянув у небо. О, як йому хотілося хоч раз іще шугнути в голубу височінь! Хоч раз іще побачити Лапландію і свою названу матір...

— Слухай, Горго, — вів далі хлопчик. — Я не забув, як ти став мені тоді в пригоді. Скажи, чим я тепер можу тобі допомогти?

Та Горго тільки на мить зиркнув на Нільса і знову втупився в небо. Як таке маля могло йому допомогти?

— Не тривож мене, хлопчику, — врешті сказав він. — У мріях я ширяю над рідним краєм. Не буди мене з моїх мрій, я не хочу прокидатися.

— Не спи, Горго, приглядайся, що діється навкруги, — мовив хлопчик, — інакше ти станеш такий нікчемний, як оті орли, що сидять з тобою.

— Я хотів би стати таким, як вони. Ці орли так поринули в свої мрії, що їх ніщо вже не турбує, — відповів Горго.

Проте Нільс не послухався орла.

За кілька годин він зустрівся в домовленому місці з вороном і сказав, що не покине Скансен, аж доки визволить Горго з неволі. Він попросив Батакі дістати йому тільки пилочку перепиляти дріт — ворони ж бо дуже цікаві до всіляких блискіток і знають, де лежить який інструмент.

Батакі довго переконував хлопчика відмовитись від свого наміру, доводив, що така робота йому не до снаги, та все марне — Нільс правив своєї.

Тоді Батакі полетів і надвечір повернувся з пилочкою в дзьобі. Він попрощався з хлопчиком і подався назад у Рудня-ну округу.

Коли настала ніч і всі поснули, зверху на орлячій клітці

щось легенько заскреготіло. Двох орлів, що попали в неволю раніше, цей скрегіт не потривожив, але Горго прокинувся.

— Хто там вештається? — спитав він.

— Це я, Нільс, — відповів хлопчик. — Я перепилюю дротини, щоб ти міг утекти.

Горго підвів голову і на тлі нічного неба справді побачив Нільса, що сидів на клітці й пиляв дріт. На одну мить орел стрепенувся, але потім знову байдуже похилив голову.

— Я великий птах, Ніль-се, — сказав він. — Навряд чи ти перепиляєш стільки дротин, щоб я міг вилетіти звідси. Краще кинь це діло і дай мені спокій.

— Спи й не зважай на мене! — відповів хлопчик. — За одну НІЧ, ЗВІСНО, Н£ перепиляю, за дві теж. Але все одно я визволю тебе звідси, щоб ти не став такий, як твої сусіди.

Горго заснув, але наступного ранку відразу помітив, що перепиляно чимало дротин.

Того дня Горго вже трохи очуняв. Він махав крильми, стрибав з гілки на гілку, скидаючи з себе закляклість.

Так минуло кілька днів. І ось одного ранку, як тільки зазоріло на світ, хлопчик збудив орла.

— А спробуй лишень вибратися, Горго, — сказав він.

Орел глянув угору. Нільс справді випиляв так багато дротин, що в клітці зяяла чимала дірка. Двічі розправЛяв Горго крила і шугав до отвору і двічі падав на земл-ю. Аж за третім разом йому пощастило опинитися на волі.

Дужим помахом крил Горго гордовито полинув у небо, а хлопчик сидів зверху на клітці й сумно стежив за ним очима.

Ці кілька днів, що Нільс провів у Скансені, йому не було нудно. Він заприязнився майже з усіма звірятами, що сиділи в клітках, і побачив та вчув багато цікавого. Але хлопчик ні на мить не забував про Мортена, про Аку і її табун. Де вони тепер? Як їх знайти? Батакі полетів собі, а Горго так зрадів волі, що одразу шугнув угору, зовсім забувши про Нільса. Де йому знайти птаха, який захоче донести його до Лапландії? Тепер і в Лапландії, певне, вже тепло. Як гарно було б такого погідного ранку линути в безмежній блакиті й дивитися на землю, вкриту зеленою травою та барвистими квітками!

Так думав Нільс, а Горго тим часом блискавкою ширяв у небі. Аж ось він шугнув униз і сів поряд з хлопчиком.

— Я хотів спробувати, чи не забув ще літати, — сказав він. — Гадаю, ти ж не подумав, що я залишив тебе. Мерщій сідай мені на спину, і я понесу тебе до твоїх друзів — гусей.

' Нільс з{їучно вмостився в орла на спині, і Горго знявся високо, аж до самих хмар, і полетів на північ.

РОЗДІЛ сімнадцятий

ПОДОРОЖ ДО ЛАПЛАНДІЇ

1

Орел летів високо в небі, все далі від Скансена. Нільс бачив під собою то скелясті пагорби, то ліси, то річки, то знову родючі, густо заселені долини, то безмежні пасовиська, де, крім пастухів з отарами, нікого не було видно.

Горго поспішав на північ, і хоч Нільсові теж кортіло якнайшвидше догнати диких гусей, він усе-таки попросив орла: — Спинімося трохи, Горго. Мені треба попоїсти. Бо в Скансені я дуже поспішав і не їв ось уже другий день.

— Чому ж ти не сказав мені зразу? Я добуду тобі скільки

завгодно їжі. Той, хто подорожує з орлом, ніколи не буде голодний.

Орел саме побачив селянина, що засівав свою ниву. Через плече в селянина висів кошик; він брав з нього зерно і розсипав по ріллі. Коли він висівав усе зерно, то знову набирав повен кошик з мішка, що стояв край поля.

Горго вважав, що зерно — найкраща їжа для хлопчика, тому завернув просто до мішка. Та не встиг він спуститися, як навколо знявся неймовірний вереск. Це кричали ворони, горобці, ластівки — вони гадали, що орел полює на якусь пташку.

— Гей, розбійнику! Геть, убивце! — гукали вони.

Маленькі пташки виявили неабияку одностайність. Вони не тільки змусили Горго відступити, а ще довго летіли за ним

і так кричали, що з хат вибігали люди: жінки плескали руками, щоб налякати орла, а чоловіки поспішали винести рушницю.

Так було щоразу, коли Горго пробував спуститися до землі. Хлопчик уже втратив надію, що орел зможе добути йому їжу.

Він ніколи не гадав, що всі так зневажають і ненавидять орла.

Аж ось на одному подвір’ї вони побачили жінку, що стояла біля дека з пиріжками. Жінка витягла пиріжки з печі і винесла надвір простудити, пильнуючи, аби кішка чи собака не покрала їх.

Горго знизився над подвір’ям, але не насмілився схопити пиріжка на очах у жінки. Він тільки кружляв над хатою і то шугав до самого димаря, то знову знімався вгору.

Жінка помітила орла й підвела голову.

— Чи ти ба! — вигукнула вона по хвилі. — Орел начебто захотів пиріжка!

Вона засміялася, взяла один пиріжок і підняла над головою.

— На, коли хочеш!

Горго не розумів її слів, зате відразу збагнув, що жінка дає йому гостинця. Він знизився, схопив на льоту пиріжок і шибнув угору.

Коли хлопчик побачив таке, то аж заплакав, і не тільки з радощів, що врешті після двох голодних днів заживе справжньої людської їжі—його зворушила жінка, що віддала свій

хліб дикому хижакові, якого інші люди зустрічали пострілами.

«Якщо я знову стану людиною, — подумав Нільс, — то приїду сюди, знайду цю жінку і подякую їй за хліб».

2

Горго посадив Нільса на вершечок височенної сосни, що до того ж росла на пагорбі, і сказав:

— Ти тут поснідай, а я тим часом полечу й собі щось уполюю.

Хлопчик сидів собі на гілляці, ласував пиріжком і роздивлявся навкруги.

Несподівано з північного боку до нього долинув запах паленого. Він одразу обернувся туди й побачив далеко в лісі стовп білого диму.

Нільс не звик бачити дим серед дикого лісу. Либонь, то пастухи стали там табором і готують собі сніданок.

Дивно тільки, що диму стає дедалі більше. З табору він би так не валував. А може, то вуглярі?

У музеї в Скансені Нільс бачив вуглярську хижку і ями, в яких вони випалюють деревне вугілля. Певно, і в цих лісах є вуглярі. Але ж вуглярі випалюють вугілля здебільшого восени та взимку, а тепер весна!

А дим тим часом уже здіймався не в одному місці, а над цілим пасмом пагорбів. Невже буває скільки диму з вугільної ями? Видно, десь там пожежа, бо он скільки птахів летить звідти — і яструби, і тетеруки, і всіляке мале птаство.

Невеличкий стовп диму розрісся в густу білу хмару. Вона клубочилася з-за пагорбів і стелилась по долині. З неї вилітали іскри, клапті чорної сажі, пробивались віхті полум’я. Що ж там горить? Не може ж бути серед лісу якогось хутора!

. Та й один хутір не наробив би такої пожежі. Бо над пагорбами здіймалась уже суцільна стіна диму. Не інакше, як зайнявся самий ліс!

Хлопчикові не вірилося: невже зелені дерева можуть так

горіти? Та ліс, буйний, по-весняному свіжий ліс, справді горів, як сухий хмиз. А коли так, то, може, пожежа докотиться й до нього?

Нільс поки що не дуже боявся, але все-таки волів, щоб орел швидше повернувся. Краще бути далі від пожежі, бо навіть дихати розпеченим повітрям тяжко.

Аж ось тріск і сичання почулось зовсім близько, на сусідньому пагорбі. Там росла велетенська сосна, до пари тій, на якій сидів хлопчик. Вона була така висока, що її верхівка витикалася над іншими деревами. Ще хвилину тому сосна купалася в сонячному промінні, і враз її всю охопило полум’я.

Це було незабутнє видовище. Сосна палала, як свічка, .востаннє показуючи лісові свою красу. Вона перша загорілася на тому пагорбі, і годі було збагнути, чи полум’я перекинулось до неї на своїх червоних крилах, чи переповзло по землі, мов гадюка...

За якусь мить уже всі дерева навколо сосни горіли, як купа сухого шиголля.

Птахи чимдуж тікали від пожежі. Вони вихоплювалися з диму, немов великі клапті сажі, перелітали через Долину і сідали на тому пагорбі, де був хлопчик. Нільс побачив поряд себе гірського пугача, а трохи вище яструба. Іншої доби ці птахи були б для хлопчика страшенно небезпечні, але тепер вони навіть не дивилися на нього, а втуплювали очі в полум’я, не розуміючи, що це сталося з лісом.

Ось на сосну видряпалась куниця, вмостилась на крайній гілці і почала стежити за пожежею блискучими очицями. Поряд з нею сиділа білка, проте, здавалось, вони навіть не помічали одна одну.

А пожежа бушувала, мов буря, і пожирала все на своєму, шляху. Крізь дим видно було, як полум’я перелітало з дерева на дерево. Спочатку сосну огортала густа хмара диму, потім вона вся чорніла і спалахувала, як свічка.

Внизу в долині протікав струмок, а на його берегах росли вільхи та низенькі берези. Здавалося, що вогонь зупиниться, — адже листяні дерева не так швидко займаються, як шпилько-

ві. Полум’я спинилося, ніби перед муром, що не пускав його далі. Вогонь сичав, бризкав іскрами, намагаючись досягти шпилькових дерев, що росли за струмком, та йому не щастило. Якийсь час пожежа стояла на місці, та ось довгий омах сягнув сухої сосни, що стояла трохи вище, і вона одразу зайнялася.

Пожежа перекинулася на другий бік струмка. Стояла така спека, що ліс міг загорітися і без вогню. Полум’я люто пожирало дерева, добираючись до пагорба, де на сосні сидів Нільс.

Яструб і пугач знялися з дерева, куниця кинулась на землю. Хлопчикові теж треба було щось робити, бо він бачив, що полум’я ось-ось лизне сосну.

Злазити високим гладеньким стовбуром було важко. Нільс тримався за сучки, доки вони були, а тоді стрибнув додолу. Хлопчик не мав коли навіть думати, чи дуже він забився, чи ні, бо полум’я бушувало вже біля самої сосни. Він чимдуж кинувся бігти. Поряд з ним з одного боку тікала рись, з другого — довга змія, а за нею тетеря з табунцем чорненьких тетерят.

Тим часом ліс вийшли рятувати люди. Вони готувалися зу-

стріти пожежу біля другого струмка, вздовж якого росла широка смуга листяних дерев. Люди завзято працювали, вони валили шпилькові дерева, що замішалися поміж вільхи, носили із струмка воду й поливали землю, вирубували ялівець та інші кущі, щоб полумя не перебігало низом.

Люди теж думали тільки про пожежу. Різна звірина стрибала в них попід ногами, але вони її не помічали. Вони не вбили отруйну змію, не пробували спіймати тетерю, що метушилась на березі із своїм крикливим виводком, не звернули уваги й на Нільса.

Нарешті пожежа підступила до струмка. На вільхи люто посипався град іскор, з диму вихоплювалися омахи полум’я.

Але люди скрізь були на чатах. Коли земля починала куритися, вони поливали її водою із струмка, коли займалося якесь дерево — хутко зрубували його і гасили вогонь, коли кущі ялівцю охоплювало полум’я — душили його сирою травою.

І за якийсь час пожежа відступила. Щоправда, навіть серед вільх та беріз чорніли місцини, випалені вогнем, люди були геть у сажі, мокрі від поту, але ліс урятовано. Вогонь здався, по землі стелився білий, м’який дим, з якого стирчали чор-

ні обгорілі стовбури. Це все, що залишилося від буйного зеленого лісу.

Нільс виліз на камінь і озирнувся навкруги. Однак тепер, коли вогонь ущух, на хлопчика чигала інша небезпека. І яструб, і пугач могли щомиті його схопити.

Аж ось почувся знайомий голос. Це Горго, ширяючи над лісом, кликав хлопчика. За мить Нільс уже сидів в орла на спині і не боявся ніякого лиха.

З

Радісно було Нільсові знову почувати себе в безпеці, знати, що пожежа минула, та й подорож була просто чудова. Вітер випав ходовий, і через те здавалося, що вони стоять на місці. Горго неквапно махав крильми, але начебто не рухався, натомість усе, що було під ними, повільно пливло на південь. Ліси, будинки, поля, садиби, річки, міста, шхери, тартаки — всі подалися в мандри. Нільсові було цікаво, куди ж то вони зібралися? Чи, може, їм надокучила північ, і вони вирушили туди, де тепліше?

Серед усього того тільки одна річ стояла на місці — поїзд. Він був якраз під ними. Паровоз пускав дим та іскри, Нільс чув навіть, як колеса цокотіли по колії, а все-таки поїзд не рухався. Ліси пропливали повз нього, залізничні будинки линули вдалину, телеграфні стовпи відступали назад, а поїзд стояв. Ось попереду з’явився широкий потік, а через нього міст, але й вони легко поминули поїзд. За потоком показалася станція. Черговий стояв на пероні з червоним прапорцем і спокійно підняв його назустріч поїздові. Коли черговий махнув прапорцем, паровоз випустив ще чорнішу хмару диму і протяжно свиснув, ніби скаржився, що тільки він один має лишатися на місці. Але цієї миті і він почав рухатись. Так само, як і станція і все навколо, поїзд поплив назад, на південь. Нільс бачив, як відчинялися двері у вагонах, як виходили пасажири, але й вони почали відступати разом з поїздом.

Хлопчик одірвав погляд від землі і спробував дивитися на

білу Хмарку перед собою. Йому вже голова паморочилася від того чудернацького плину. І Нільс подумав: а що якби й справді вся оця земля посунула на південь? Він аж засміявся, коли уявив собі, що те поле, над яким вони летять, недавно ще тільки засіяне, полинуло на південь аж у Сконе, де вже на цей час жито почало колоситися.

Тут усе було інше, не таке, як на півдні. Он хоч би той смерековий ліс — який він рідкий, які низькі там дерева, з темними, майже чорними стовбурами! Багато їх лежать повалені на землю і гниють, нікому, певно, не потрібні.

Або ж парк унизу. Дерева там гарні, але хоч би тобі одна яблуня чи бодай липа або каштан! Всюди сама тільки горобина та берези!

І ще одна дивина: уже давно мала б настати ніч, а й досі видно. На мочарах стоять журавлі й сплять. Сонце відкотилося аж далеко на північ і, здається, зовсім не думає заходити.

О, якби на півдні так довго світило сонце — скільки за цей нескінченний день можна було б переробити всілякого діла.

Горго завернув на північний захід і сказав:

— Тепер ми летимо над Лапландією.

Нільс дивився вниз і бачив самі тільки величезні ліси і широкі болота. А он маячать намети — там отаборилися лапландці. І хлопчик згадав розповідь, що чув від своєї бабусі.

Колись давно у Швеції лютувала страшна моровиця, яку називали чорною смертю. Тоді загинуло багато людей, і вийшло так, що в одному гірському лапландському плем’ї залишився живий тільки п’ятнадцятирічний хлопець, а в сусідній долині — лиш дівчина його віку.

Хлопець і дівчина цілу зиму мандрували разом північною пустелею, шукаючи людей, а під весну дівчина попросила свого товариша:

«Одведи мене на південь, може, там у великих містах залишились люди. Не хочу я більше жити в Лапландії».

«Я поведу тебе, куди ти забажаєш, але почекай до наступ-

ної зими, — відповів хлопець. — Бо ж настає тепло, і мої олені вирушають на захід, у гори. А ти знаєш, що ми, лапландці, повинні йти туди, куди ведуть нас олені».

Дівчина була з заможної сім’ї і звикла жити під дахом, спати у ліжку і їсти біля столу. Вона дивилась зневажливо на бідних горян, котрим доводилося жити під голим небом. Однак вона боялася вирушати сама на південь, тому сказала хлопцеві:

«Тоді я піду з тобою на літо в гори, бо мені страшно залишатися самій у долині, де не чути навіть людського голосу».

Хлопець залюбки погодився.

І ось вони вирушили за оленями на верховину. Олені знудилися за добрими гірськими пасовиськами і щодня робили великі переходи, тож хлопцеві ніколи було напинати намета. їм доводилось спати на снігу, поки олені паслися. Тварини відчували, що з півдня повіяло теплом, і поспішали на полонину. Хлопець і дівчина йшли за ними по снігу, що починав уже танути, перебиралися через потоки, на яких ламалася крига.

Вийшовши аж туди, де вже не росла смерека і починалось царство карликової берези, вони зупинились на кілька тижнів перечекати, поки на полонинах розтане сніг.

Дівчина часто жалілася на втому і нарікала на себе, що не вернулася назад у долину, але повертатись самій тепер їй було ще страшніше; доводилось іти далі з хлопцем та його оленями.

Нарешті вони досягли полонини, і на гарному зеленому моріжку хлопець нап’яв намета. Увечері він спіймав арканом оленицю, здоїв її і дав дівчині молока. Потім приніс сухої оленини та сиру, що їх минулого літа сховали на полонині пастухи. Але перебірливій дівчині нічим не можна було догодити. Вона не захотіла ані сухої оленини ані оленячого сиру, ні молока.

Однак через кілька днів, коли хлопець доїв олениць, дівчина підійшла й напросилася йому помагати. Згодом вона почала сама розпалювати вогнище, носити воду й робити сир.

Настав чудовий час. На полонині потепліло, і їжу добувати було легко. Вони наставляли сильця на птахів, ловили в річках лососів, збирали ягоди.

Наприкінці літа вони помандрували нижче й отаоорилися там, де починалися шпилькові ліси. Була пора різати оленів, і вони не мали вільної хвилини, зате їжі стало ще більше, ніж улітку. Коли ж випав сніг і річки та озера взялися кригою, хлопець з дівчиною подалися далі на схід до густих шпилькових лісів. Стали вони табором і взялися до зимової роботи. Хлопець навчив дівчину сукати нитки з оленячих жил, розтягати шкури й шити з них одяг і взуття, робити гребінці й різне причандалля з оленячих рогів, ходити на лижвах і доглядати оленів.

Таюсь скінчилась довга полярна ніч, і сонце почало світити майже цілий день. Аж тоді хлопець сказав, що може одвести дівчину на південь.

«Чому ти мене відсилаєш? — здивовано спитала дівчина,— Невже ти хочеш залишитися сам? Я нізащо не повернуся назад. Відколи я зазнала життя в горах, мені навіть не хочеться згадувати про тісну хату. Дозволь мені зостатися тут. Що може бути краще за вільне життя?»

Дівчина залишилася в Лапландії і вже не тужила за рідними долинами.

Коли Нільс згадав цю розповідь, йому закортіло й собі пожити між лапландцями.

А тим часом сонце не сідало. Ліси чергувалися з болотами, і, споглядаючи одноманітний краєвид, хлопчик почав куняти. Він сказав орлові:

— Слухай-но, Горго, я боюся, що не втримаюсь і сонний упаду додолу. Дай мені хоч годинку поспати.

Горго відразу спустився на землю, і Нільс зіскочив з його спини на траву. Та орел миттю схопив його в пазури і знову шибнув у повітря.

— Ти спи собі, а я тебе нестиму! — гукнув Горго. — Сонце не дає мені задрімати, тому я летітиму далі.

І хоч Нільсові було дуже незручно висіти в орлових кігтях, усе ж таки він заснув.

І приснився йому дивний сон. Ніби він ішов широкою дорогою десь на самому півдні Швеції і поспішав, як тільки міг, щоб не відстати од великого товариства.

Поряд із ним дибали стебла жита з налитими колосками, розквітлі сині волошки і яскравий жовтець; помалу ступала яблуня, зігнувшись під вагою своїх яблук, а за нею йшла квасоля, вся в стручках, висока королиця і цілі зарості порічок. Великі листяні дерева — бук, дуб і липа — повагом простували серединою дороги, гордовито шелестіли верховіттями й ні на кого не зважали. Під ногами в них плутались трави, проліски, кульбаба і конюшина.

Спочатку Нільс думав, що це тільки рослини вирушили в дорогу, та скоро побачив і тварин, і людей. Навколо дерев та квітів гули комахи, вздовж дороги канавами пливла риба, на деревах сиділи й співали птахи. Домашні та дикі тварини й собі наввипередки поспішали за рослинами, і поміж ними простували люди. Хто ніс заступ, хто сокиру. Ті мали мисливські рушниці, а інші рибальські сіті.

Валка йшла весело, бадьоро, і Нільса це й не здивувало, коли він побачив, хто її веде. Це було саме сонце. Воно котилося дорогою, ніби величезна, блискуча голова; його воЛосся-проміння висвічувало всіма барвами, а обличчя сяяло життєрадісністю й ласкою.

«Уперед, -— ненастанно гукало воно. — Вам нічого боятися, поки я з вами! Вперед! Уперед!»

«Цікаво, куди це нас сонце веде?» —спитав сам себе Нільс. А житній колосок, що йшов поряд, почувши його, відразу пояснив:

«Сонце хоче повести нас на північ до Лапландії, щоб там позмагатися з страховиськом».

За якийсь час Нільс помітив, що дехто з мандрівників завагався, почав відставати, а врешті й зовсім зупинився. Позаду лишилися бук, ожина, жовтець, каштан, сіра куріпка.

«Чому бук не йде з нами далі?» — спитав хлопчик.

«Він боїться страховиська», — відповіла молода свіжа берізка, яка ступала так весело, що на неї радісно було дивитися.

І хоч багато хто з мандрівників зостався на місці, ще було доволі таких, що відважно йшли далі.

А сонце котилося собі, усміхаючись, і вигукувало:

«Уперед! Уперед! Не бійтесь нічого, поки я з вами!»

Валка поспішала. Та що далі на північ, то вона меншала. Не допомагало вже й те, що сонце невпинно підбадьорювало мандрівників і кликало за собою. Зупинилась яблуня, вишня, відстала морська чайка. Хлопчик обернувся до них і спитав:

«Чому ви не йдете далі? Навїщо покидаєте сонце?»

«Ми не зважуємось іти на північ. Боїмося страховиська, що живе в Лапландії», — відповіли ті.

Нарешті мандрівники досягли Лапландії. В сонця зосталася нечисленна дружина — жито, ячмінь, горох, з ягід — чорниці й смородина, а з тварин — корова та лось. Аж ось і вони стали. І сонце лишилося б зовсім самітне, якби до нього не прилучилися нові мандрівники. За ним рушили далі\кущі і мох, гірські сови і гірські ворони, білі куріпки й олені.

Нільс почув, що назустріч їм хтось біжить. Це були річки й потоки, що ринули вниз із пагорбів.

«Чого вони так поспішають?» — спитав хлопчик.

«Вони тікають від страховиська, що живе в Лапландії», — відповіла біла куріпка.

Несподівано хлопчик угледів перед собою високий темний мур із щербатим верхом. Усі зупинилися і аж відсахнулись назад, але сонце відразу підвело своє обличчя і освітило мур промінням. І виявилося, що то зовсім не мур, а високі гори, які, здіймаючись одна повз одну, заступали мандрівникам дорогу. Їхні вершини почервоніли від сонячного проміння, а схили заясніли золотом.

«Уперед! Уперед! Хай ніхто не боїться, поки я тут!» — вигукувало сонце і ступило між стрімкі схили гір.

Але під горами сонце зрадила молода відважна берізка, дужа сосна й чіпка ялиця, покинули його олені й кущі. І коли сонце зіп'ялось на вершину, з ним не було вже нікого, крім маленького Нільса Гольгерсона.

Сонце покотилося між кручі, геть закуті кригою, і хлопчик хотів піти слідом за ним, та ступив лише два кроки й спинився, бо побачив між скелями страхітливе видовисько. Там сидів старий-старезний троль. Тіло його було з криги, волосся а крижаних бурульок, а кожух із снігу. Перед тролем лежалс троє чорних вовків. Як тільки з’явилося сонце, вони посхоплювались і пороззявляли пащі. З пащі в одного вовка струменів пронизливий холод, у другого — завірюха, а в третього — чорний морок.

Хлопчик збагнув, що це й є страховисько та його помічники. Нільс злякався не на жарт і хотів було втекти звідти, та йому так кортіло побачити, чим скінчиться зустріч сонця з тролем, що він залишився.

Троль не рухався, тільки дивився на сонце морозяним поглядом. Сонце теж стояло на місці, але воно сміялося й кидало своє проміння. Так минуло З годину і хлопчик побачив,

що троль почав зітхати й стогнати з болю, сніговий кожух а нього спав, а троє вовків похнюпили голови.

Та враз сонце гукнуло-.

«Мій час уже скінчився!»

І воно закотилося за кручі. Тоді троль спустив вовків, і вони, дихаючи холодом, завірюхою й мороком, погналися за сонцем.

«Женіть його! Женіть! — кричав троль. — Так женіть, щоб воно більше ніколи сюди не повернулося! Покажіть йому, що Лапландія моя!»

Нільс так злякався, аби сонце назавжди не покинуло Лапландію, що закричав і від власного крику прокинувся.

Трохи отямившись, Нільс роздивився навколо й побачив, що він лежить у долині, оточеній горами. Але де ж Горго?

«От халепа! — подумав хлопчик. — Де ж це я опинився?»

Він підвівся й оглянувся, його погляд спинився на дивній купі ялинових гілок, що здіймалась на краю скелі. Так виглядало орлине гніздо, в якому Горго...

Нільс зняв з голови шапчину, підкинув її в повітря і радісно закричав. Він зрозумів, куди Горго приніс його. Це ж була та сама долина під орлиним гніздом, де селилися на літо гуси. Отже, його подорожі кінець! Він зараз побачить гусака Мортена, Аку і весь табун!

4

Нільс повільно йшов долиною, шукаючи своїх друзів. Та скрізь було тихо. Сонце ще не встало з-за гори, і хлопчик зрозумів, що гуси ще сплять. Раптом Нільс спинився й усміхнувся: він побачив у кущі невелике гніздо, в якому спала дика гуска. Біля неї стояв гусак і теж спав, але стоячи, готовий, часом що, відразу кинутись на напасника.

Хлопчик рушив далі, раз у раз натикаючись на гусячі гнізда. Аж ось в одному місці він помітив щось біле. Ну, звичайно, то був Мортен. Гусак теж спав стоячи і стеріг свою гуску, що сиділа на гнізді.

Нільс не став будити Мортена, а подався шукати Аку. Він довго блукав долиною, аж поки врешті побачив у траві сірий горбик — то й була стара проводарка. Вона не спала, а пильно роздивлялася навколо, ніби вартувала всю долину.

— Доброго ранку, матінко Ако! — гукнув Нільс. — Який я радий, що знайшов вас! Тільки не будіть нікого, мені треба поговорити з вами наодинці.

Стара гуска кинулась до хлопчика, гладила його? термосила, ніби не вірила, що то справді він. Нільс поцілував Аку в обидві щоки й почав розповідати про свої пригоди.

— Я хочу спитати вас ось що, — мовив нарешті він. — У Скансені я натрапив на клітку, в якій сидів орел Горго. Він був пригнічений, сумний, і я вже подумав, чи не визволити мені його з неволі. Та враз згадав, що орел же великий розбійник, пташиний ворог. Я завагався, чи гаразд зроблю, коли його випущу. І мені здалося, що, мабуть, краще залишити орла в клітці. Що ви скажете, матінко Ако? Добре я вчинив?

— Ні, недобре, — мовила проводарка. — Можна казати про орлів що завгодно, але вони горді птахи, люблять волю більше як хто, і не гаразд тримати їх у клітці. Знаєш, що я запропоную? Давай зразу ж полетимо в Скансен, і ти випустиш Горго з клітки.

— Я й думав, що ви так скажете, матінко Ако, — мовив хлопчик. — Бо дехто запевняв, ніби ви зненавиділи Горго, відколи він насмілився жити так, як інші орли. А тепер переконався, що це неправда. І якщо ви захочете побачити, хто приніс мене сюди, то знайдете його угорі, на кручі, де колись знайшли немічне орля.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ НА ПІВДЕНЬ 1

Восени, в жовтні, дикі гуси вирушили назад на південь.

Тепер у табуні було тридцятеро гусей. В повітрі так лопотіли Крила, що Нільс насилу розрізняв гусячі голоси. Ака з Кебнекайсе, як завжди, вела ключ, за нею летіли старі гуси, а вже в кінці молоді, ті, що вивелися того літа.

Молоді гуси ще ніколи не долали такої великої відстані, і їм було важко летіти.

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — гукали вони жалібно.

— Що там таке? — питала проводарка.

— Ми вже потомились махати крильми! Ми вже потомились махати крильми!

— Що довше ви махатимете, то ставатиме легше! — відповідала проводарка, ні на мить не сповільнюючи лету.

І, певно, вона мала слушність, бо гуси, пробувши в повітрі години зо дві, вже більше не скаржились на втому.

Однак у долині, де виросли молоді гуси, вони звикли пастися цілими днями, тому за деякий час зголодніли.

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — жалібно закричали вони. '

— Що там Знову сталося? — озвалася стара гуска.

— Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! — кричали молоді гуси.

— Дикі ґуси мусять навчитися їсти повітря і запивати його вітром! — відповідала проводарка, не зупиняючись.

І молоді гуси ніби й справді навчились живитися повітрям, бо через годину перестали скаржитися на голод.

Табун летів над горами, і старі гуси називали молодим усі вершини, які вони минали, щоб ті запам’ятали їхні назви. Так Нільс дізнався, що гора, під якою гуси перебули літо, зветься Кебнекайсе — найвища вершина Швеції. Від неї Ака й дістала своє прізвисько.

Та за деякий час молоді гуси знову почали скаржитися:

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — гукали вони.

— Що таке? — питала проводарка.

— Наші голови не можуть умістити так багато назв! Наші голови не можуть умістити так багато назв!

— Що більше в них утовкмачувати назв, то більше вони їх запам’ятають! — відповіла стара гуска і далі називала місця, над якими пролітав табун.

Нільс сидів і думав, що гусям уже крайня пора летіти на південь, бо скрізь, куди око сягало, земля була гола.

Останнім часом їм не дуже добре жилося в горах. Ненастанно лив дощ, бушували вітри, надокучав туман, а як вряди-годи небо прояснювалося, то відразу вдаряв мороз. Ягоди та гриби, ₍що ними хлопчик харчувався ціле літо, померзли або погнили, тож доводилось їсти сиру рибу, якої він страшенно не любив. Дні коротшали, а довгі вечори та пізні ранки були нудні й сумні для того, хто не звик спати від темна до видна, як гуси.

Врешті крила у гусенят зміцніли, і табун попрощався з рідною долиною. Нільс безперестанку сміявся та співав, сидячи в Мортена на спині. І не тільки через те, що залишав Лапландію, де стало холодно, почалися довгі ночі і скрута з їжею. Була в нього ще й інша причина радіти.

Коли Нільс прибув улітку до Гусячої долини, вона страшенно йому сподобалася. Хлопчикові здавалось, що він ніколи ще не бачив такого чудового, благодатного куточка. Єдине, що йому допікало, це рої комарів, від яких годі було сховатися.

Хлопчик рідко бував з Мортеном, бо той не відходив ні на крок од свого гнізда. Зате він ще дужче заприязнився з Акою, яка не мостила собі гнізда, та з Горго, і вони провели втрьох не одну приємну годину. Стара гуска й орел носили хлопчика на вершину Кебнекайсе, і він дивився на велетенську снігову шапку та затверділі крижані потоки під нею. Побував він і на інших вершинах, куди не часто видиралися люди. Ака показувала йому неприступні долини між горами, носила до печер між кручами, де вовчиці вигодовували своїх вовченят. Зазнайомився Нільс і з оленями, які паслися на широких полонинах, відвідав білих ведмедів.

Хоч хлопчик тішився тим, що побачив стільки цікавого, отже зрештою його опанувала туга за домівкою. Він став дедалі частіше згадувати батьків та рідне село і рахував дні, коли вже гуси знову вирушать на південь.

І от тепер Нільс справді почувався щасливим. Він радісно привітав перший ліс, що стрівся їм на дорозі, перші садиби, першу кішку, перших курей.

Гусям весь час траплялися інші птахи, що теж летіли більшими табунами, ніж весною.

— Куди прямуєте, гуси? Куди прямуєте, гуси? — питали вони.

— За кордон, так само, як і ви! За кордон, так само, як

і ви! — відповідали їм гуси.

Лапландці з своїми оленями теж поспішали з гір у долини. Вони йшли своїм ладом: спереду один пастух, потім табун на чолі з старим ватажком, тоді вантажні олені, що нес-

ли на собі намети та інше майно своїх господарів, а вже ззаду решта лапландців.

Коли дикі гуси зустрічали оленів, то спускалися нижче і гукали їм:

— Дякуємо за гарне літо! Дякуємо за гарне літо!

— Щасливої дороги! Прилітайте знову! — відповідали їм олені. V

Одного разу гусей побачили ведмеді. Вони показали на табун своїм дітям і буркнули:

-— Дивіться на тих, що бояться морозу й тікають з дому!

Та дикі гуси були не з тих, хто змовчує глузи. Вони гукнули своїм гусятам:

—Гляньте на тих, хто воліє півроку спати, аніж вирушити в мандри на південь!

Унизу в сосновому лісі сиділи наїжачившись молоді тетеруки. Вони дивилися вслід табунам птахів, що, весело перегукуючись, поспішали на південь, і питали своєї матері:

— А коли ми полетимо? А коли ми полетимо?

— Ви залишитесь удома з татом і мамою! Ви залишитесь удома з татом і мамою! — відповідала їм стара тетеря,

2

Той, хто мандрував горами, добре знає, як доводиться скрутно, коли на землю лягає туман і застеляє все навкруги. Особливо важко буває восени.

Того дня, як гуси вирушили в дорогу, надвечір упав густий туман. Табун зупинився на зеленому моріжку, що з усіх боків круто спадав донизу. Хлопчик зрозумів, що вони сіли на пагорб. Але чи був той пагорб малий, чи великий, він не міг розгледіти в тумані.

Було страшенно холодно. Нільсові дуже хотілося зайти на ніч до якоїсь садиби, але він боявся заблукати і тримався гусей. Він ходив поміж табуном, що вже лаштувався на спочинок, і тремтів з холоду. На кожній травинці висіли краплі роси і, як тільки хлопчик ступав хоч крок, сипались на нього.

Раптом Нільс побачив перед собою якусь будівлю. Верх її зникав у тумані, двері були зачинені. Здавалось, вона стояла порожня. Хлопчик довго дивився на неї і нарешті збагнув, що то дозорча вежа. Він підійшов до гусака й попросив:

— Любий Мортене, винеси мене на ту вежу. Тут так мокро, що я не засну, а там, нагорі, напевне десь знайдеться сухий куточок.

Гусак посадив Нільса на спину і знявся нагору. Там хлопчикові справді пощастило знайти шпарку, і він одразу ж заліз у неї й заснув.

Уранці його збудили людські голоси. Він виглянув із свого сховку й побачив двох мисливців, що зупинилися біля вежі відпочити.

«Як же Мортен забере мене звідси на очах у мисливців? злякано подумав Нільс. — Адже гуси не можуть чекати!»

Хлопчик хвилювався дедалі більше, а мисливці, як на те, зовсім не поспішали. Аж десь за годину нарешті вони пішли. Хлопчик миттю підбіг до поруччя, що оперізувало вежу, і глянув униз.

— Агов, де ви? Агов, де ви? — гукав Нільс щосили, але йому відповідала тільки луна.

Хлопчик знав, що гуси його не залишать, однак, може, з ними сталося якесь лихо? Може, вони заблукали або їх постріляли оті мисливці?

І враз над ним залопотіли крила, і на поруччя сів його давній знайомий — ворон Батакі.

— О любий Батакі, — радісно крикнув хлопчик, — як-добре, що ти нагодився! Ти не знаєш, де Ака й Мортен?

— Авжеж, знаю. Це вони й послали мене сюди, — відповів Батакі. — Ака помітила мисливців і побоялася чекати тебе на пагорбі, а відразу полетіла з табуном далі. Сідай на мене, за годину я дожену твоїх друзів.

Нільс не став гаяти часу; за мить вони з вороном уже знялися в повітря. Ворон швидко догнав би гусей, коли б не туман. Він хвилями котився з моря і густим покривалом застеляв усе навколо.

Батакі піднявся вище, де ніщо не заступало сонця, проте гуси, певне, летіли в тумані, бо їх ніде не було видно.

Ворон і хлопчик довго кликали їх, та все марно.

— Шкода, але доведеться перечекати, поки розвіється туман, — мовив Батакі. -— Однак ти не журися. Ми знаємо, в якому напрямку полетіла Ака. Хай тільки вигодиниться — враз її доженемо.

Іншої ради не було, тож вони посідали на дереві й стали чекати.

— Ти бачиш отой ліс на горі? — сказав Батакі. — Колись там водилася сила-силенна вовків, і люди, що жили поблизу, не мали від них спокою. Ось я тобі розповім, яка пригода спіткала під тим лісом одного бондаря.

— Якось узимку бондар віз на ярмарок свої діжки, — почав ворон. — Коли він уже далеченько від’їхав од свого села, а до сусіднього було ще милі зо дві, він раптом почув, що за ним женуться вовки. Конячку бондар мав поганеньку, і на ній годі було й сподіватися утекти від вовків. Проте він щосили лупцював її батогом, бо як побачив, що вовків ціла зграя, то зовсім з переляку стерявся.

Вовки вже ось-ось доганяли сани. Бондар аж похолов з ляку. Раптом він угледів, що назустріч йому хтось дибає. Під’їхав ближче — аж то крива, горбата бабуся, що ходила по селах жебрати.

Стара йшла просто на вовків.

Спершу бондар хотів залишити жебрачку напризволяще: вовки роздеруть її, а тим часом сам він утече. Та потім бондар схаменувся: як він заспокоїть тоді своє сумління? І як дивитиметься людям у вічі, коли ті дізнаються, що він кинув у біді стару немічну бабу?

Та коли він навіть і забере її з собою, то навряд чи врятує. Адже вовки ось-ось доженуть сани; тоді і він, і кінь, і стара загинуть. Чи не краще вже пожертвувати старою, а самому з конем утекти?

«От халепа! І треба було цій старій навернутися мені саме такої хвилини!» — сердито мовив бондар.

Бабуся ступала повільно, спираючись на костур. Зненацька вовки завили. Кінь рвонувся уперед і промчав повз стару. Вона, певне, теж учула виття і здогадалася, що її чекає, тому що враз спинилася, роззявила рота, ніби хотіла щось крикнути, зняла вгору руки, проте ані крикнула, ані спробувала вчепитися в сани. Щось немов її скувало.

Бондар мав би бути вдоволений, він-бо знав уже, що врятується. Та серце його враз пойняв неспокій. Адже він усе своє життя прожив чесно, нікому не чинив кривди, а тепер хоче врятуватися, кинувши на смерть іншу людину.

«Ні, хай буде, що буде, а я не лишу стару вовкам на поталу», — мовив бондар сам до себе і натягнув віжки.

Йому насилу вдалося стримати коня, та врешті бабуся таки додибала до саней.

«Швидше, швидше! — гнівно закричав бондар: він сердився і на себе, і на неї. — Не сидиться тобі в хаті, стара відьмо. Через тебе пропав і я, і мій кінь».

Стара мовчала, бо звикла, що її всі лають, але бондар від того не подобрішав.

Кінь сьогодні пробіг п’ять миль, він уже й так стомився, а тут ще й ти втелющилася».

Сани скрипіли на снігу, та все одно було чути, як позаду біжать, хекаючи, вовки.

«Тепер нам кінець, — вів далі бондар. — І тебе я не врятував, І сам загину разом з конем».

Стара досі мовчала, але тепер озвалася:

«Не збагну я тільки, чому ти не скинеш свої діжки, щоб коневі було легше. Завтра ти сюди зможеш приїхати і позбирати їх».

Бондар аж підстрибнув: як йому досі таке не спало на думку! Він передав віжки старій, а сам похапцем став відв’язувати діжки і скидати їх на дорогу.

Вовки були вже біля саней, але як бондар скинув першу діжку, вони спинилися й почали її обнюхувати. А сани тим часом помчали далі.

«Коли й це не поможе, то я злізу, -— мовила бабуся. — Не гинути-бо нам усім. Я вже стара, то мене й не шкода. А поки вовки мене роздеруть, ти доїдеш до села».

Бондар саме вовтузився біля великої діжі, наміряючись її скинути. Коли він почув бабусині слова, то подумав: «Ні, не випадає посилати на смерть стару бабу, щоб урятуватися самому. Треба знайти якусь іншу раду».

Раптом він подивився на діжу й засміявся.

Бабуся злякано глянула на бондаря. Чи, бува, він не з’їхав з глузду, що сміється в таку страшну хвилину?

А бондар сміявся, бо знайшов дуже легкий порятунок.

«Слухай, стара, що я тобі скажу, — мовив він. — Жени мерщій коня до села, а я залишуся тут з вовками, накрившись

діжею. В селі ти збудиш людей, розповіси їм, що я сиджу серед поля із зграєю вовків, і попросиш, щоб вони прийшли мені на допомогу».

Бондар почекав, поки вовки знову наздогнали сани, тоді скинув на сніг діжу та й заліз під неї.

Діжа була важка. Вовки і стрибали навколо неї, і штовхали, і гризли зубами, та все марно. Бондар знав, що він у безпеці, тому спокійно чекав, поки надійде допомога з села. Радіючи, що зумів і сам урятуватися, і порятувати бабу, він сказав сам до себе: «Віднині, коли мені буде скрутно, я згадуватиму цю діжу. Не треба кривдити ні інших, ані себе, а завжди слід шукати якусь раду. І її можна знайти, якщо добре подумати».

На цьому Батакі скінчив свою розповідь. Проте Нільс уже мав нагоду пересвідчитися, що ворон дарма ніколи нічого не розказує.

— Цікаво, навіщо ти розповів мені про цього бондаря? — спитав він Батакі.

— Просто, як поглянув на той ліс, то й згадав про нього, — відповів ворон.

Та хлопчик йому не повірив. Батакі мовчав, тільки крутив головою на всі боки й кліпав очима. Врешті він озвався:

— Поки ми самі, я хочу тебе щось спитати. Коли той гном обіцяє зняти з тебе чари?

— Він поставив умову, щоб я повернувся додому разом з Мортеном.

— Та воно так. Але хіба ж ти захочеш скористатися цією умовою?

— А що в ній страшного?

— Невже Ака тобі нічого не казала? Вона ж сама була в гнома й розмовляла з ним.

— Ні, я про це не знав.

— Певне, Ака подумала, що краще тобі й не знати. Адже вона швидше захоче допомогти тобі, аніж Мортенові.

— Чого ти, Батакі, мене лякаєш? — з докором мовив Нільс.

— Я просто вважаю, що тобі слід знати правду. Адже гном сказав Аці, що зніме з тебе чари тільки тоді, як ти приведеш Мортена додому і твоя мати його заріже.

Нільс аж підскочив, такий був уражений.

— Це неправда! Ти навмисне хочеш подратувати мене, Батакі! — крізь сльози закричав він.

— Спитай сам у проводарки. До речі, он вона летить з табуном. Виходить, ми їх випередили. Ну, прощавай. Тільки не забувай того, що я тобі сьогодні розповів. Завжди, хоч як було б важко, можна знайти на свою біду раду, нікого не скривдивши. Щиро бажаю, аби тобі пощастило.

З

Наступного дня, як гуси паслися, Нільс вибрав мить, коли Ака стояла осторонь від інших, і спитав її, чи Батакі сказав йому правду.

— На жаль, так, — відповіла стара гуска. Вона вирішила, що більше не можна таїтися від хлопчика.

—- Тоді я дуже прошу тебе, не кажи про це Мортенові, — мовив Нільс. — Адже гусак такий шляхетний і так мене любить, що навмисне заподіє собі якесь лихо, аби тільки я став людиною.

Ака пообіцяла не казати Мортенові нічого.

За годину гуси знову вирушили в дорогу. Нільс сидів сумний на спині в Мортена і ні на що не дивився. Він чув, як проводарка називала молодим гусям долини, села й озера, що над ними вони пролітали, але не дослухався до її голосу.

«Мені все життя доведеться мандрувати з гусьми, то ще встигну надивитися згори на землю», — міркував він.

Ніч застала гусей на невеличкому озері. Для табуна це було .безпечне й гарне місце, але Нільс, який тепер і на березі мерз, на воді почувався зовсім зле. І він надумав пошукати собі кращого притулку.

Ще як гуси сідали, він помітив неподалік людську оселю і тепер подався до неї. Іти довелося довгенько, та врешті він

добувся до садиби і зайшов у садок. Те, що хлопчик там побачив, знову вернуло йому добрий гумор. У садку було повно всякої їжі. Тільки-но він подерся на горобину, щоб зірвати китицю ягід, як помітив на кущі присохлу смородину- А он і малина, кущі шипшини, грядка капусти, ріпа, а там — невже таки справді! — у траві біліє в присмерку яблуко!

Нільс кинувся до яблука, примостився біля нього й почав ножиком відрізати по шматочку.

«Нічого, як я залишуся й на все життя гномом, — потішав він сам себе, — коли мені буде так легко знаходити їжу, як сьогодні».

Хлопчик жував яблуко і міркував, чи не краще йому залишитись тут, у цій садибі, а гуси нехай летять самі на південь. Він міг би назбирати собі на зиму ягід, як білка, влаштуватися десь у куточку в стайні чи в повітці та перебути зиму. От тільки як він скаже Мортенові, що не хоче повертатися додому?

Раптом Нільс почув над головою легкий шелест і ту ж мить побачив, що біля нього стоїть щось схоже на березовий пеньок. Пень ворухнувся, і на ньому блимнуло два холодні вогники.

— Що ти за мара? —- злякано крикнув Нільс.

Пень нахилився до нього, і тоді хлопчик розгледів кривий дзьоб і великі блискучі очі.

Нільс заспокоївся і мовив:

— О, як добре, що мені трапився тут хоч хтось живий! Ви, певне, мешкаєте в цій садибі, пані Сово?

Сова того вечора, як завжди, сиділа на драбині, припертій до даху, і чатувала на мишей та пацюків. Та вони чомусь і не думали вилазити з нір. Натомість сова помітила, що в садку вештається щось схоже на людину, тільки дуже маленьке.

«Це, певне, воно розігнало мені всіх мишей, — подумала сова. — Що це за химера? Наче й не білка, і не кошеня, та й не ласиця. Звідки воно тут узялося таке?»

Врешті сова не втрималась і злетіла на землю, щоб зблизька роздивитися на прибульця.

іноли ж Нільс озвався до неї, вона нахилилася и почала пильно роздивлятися.

«Нібито воно не має ані кігтів, ані колючок, — міркувала сова. — Та хтозна, може, в нього є жало? Треба спочатку пересвідчитися».

—Так, я тут мешкаю,—відповіла сова. — А ти хто будеш?

— Я хочу оселитися в цій садибі, — сказав Нільс, не відповідаючи на її питання. — Як ви гадаєте, можна?

— Та місця тут обмаль, — сказала сова. — Проте все залежить від того, чим ти харчуватимешся. Може, ти збираєшся полювати на мишей і пацюків?

-— Ну й вигадаєте! — засміявся хлопчик. — Швидше вони мене вполюють.

«Невже воно справді таке немічне? — подумала сова. — Ану, спробую лишень його схопити».

І вона, підлетівши вгору, з розгону накинулась на хлопчика, звалила його і націлилась дзьобом йому в очі.

Нільс захищався, як міг. Однією рукою він затулив очі, а другою відбивався від сови. Однак він знав, що сам із нею навряд чи впорається, тому закричав пробі.

На щастя, з хати вийшла жінка. Сова злякалася й пустила хлопчика, і він чимдуж побіг назад до гусей.

4

Досі табун летів просто на південь, але другого дня після Нільсової пригоди з совою Ака звернула на захід. Подорож була весела. Молоді гуси звикли вже до труднощів і більше не скаржились на втому, погода стояла гарна, та ще й вітер випав ходовий.

Тільки Нільс сумував. Він сушив собі голову, як би відмовити Мортена повертатись назад у село.

— Знаєш що, Мортене, — врешті мовив він бадьорим голосом, — мені здається, що після такої чудової подорожі нам буде нудно сидіти вдома цілу зиму. Ось я й думаю, чи не податися, й собі з дикими гусьми за море.

— Що це на тебе найшло? — перелякався гусак. — Я вже довів диким гусям, що можу літати не згірше за них, і тепер не дочекаюся, коли вже повернуся додому.

Хлопчик замовк і подивився вниз на березов,і гаї та сади, що вже вбралися в осінні жовті й червоні шати.

— Я, мабуть, ще зроду не бачив такої краси, як сьогодні,— сказав по хвилі він. — Голубі озера, жовті ліси. Невже ти хочеш застрянути в селі і більше не побачити світа?

— Ти мусиш повернутися додому й край! Ад)ке батьки за тобою журяться. Пора їх утішити, — відрубав гусак.

Він ціле літо мріяв про ту урочисту хвилину, коли сяде на рідне подвір’я з гускою і гусятами на очах у кішки та всіх курей. І ось на тобі, Нільс не хоче повертатися!

— То тобі справді байдуже, Мортене, що ти більше не побачиш такої краси? — вів своєї хлопчик.

— Я волію дивитися на родючі ниви в Сконе, аніж на голі скелі хтозна-де! — сердито відповів гусак. — Але ти знаєш сам, що коли тобі заманеться летіти далі, то я тебе не залишу.

— Я й сподівався почути це від тебе, Мортене! — радісно сказав Нільс.

Після розмови з Мортеном Нільс повеселішав і знову став з цікавістю дивитися вниз.

— Де ми вже летимо? — спитався він.

— Над Богусландією, — відповіли гуси. — Он там — Бо-гусландська затока, де живуть відважні рибалки.

Земля в Богусландії кам’яниста, неродюча, зате все, що треба людям, дає море. Однак воно не легко розлучається з своїми скарбами. Той, хто хоче з нього жити, мусить знати всі фіорди й шхери, всі течії, кожний камінь на морському дні. Він мусить уміти вести свого човна і в бурю, і в туман, знаходити найтемнішої ночі свій берег, угадувати погоду, терпіти холод і дощ. А насамперед він повинен мати мужнє серце, щоб кожного дня виходити на двобій з морем. Бо інакше море проковтне його без жалю.

Нарешті гуси завернули в шхери й отаборилися на ніч. Хлопчик глянув на червоне сонце, що сідало за обрій, і йому

стало трохи спокійніше на серці, бо сонце немов сказало йому^ «Не журися, Нільсе, адже мандрувати світами разом зі мнонй теж не зле».

Гуси відразу поснули, але опівночі, коли на небі зійшов повний місяць, стара Ака прокинулась, стріпнула з'себе сон і збудила ще шестеро найповажніших у табуні гусей. Потім вони всі разом підійшли до хлопчика й стали термосити його дзьобами.

— Що сталося, матінко Ако?—спитав переляканий Нільс.

— Нічого страшного, — відповіла проводарка. — Просто ми, семеро найстаріших гусей, захотіли трохи погуляти над морем і надумали, що й ти теж залюбки полетиш з нами.

Хлопчик знав, що Ака не запросила б його без поважної причини, та ще й серед ночі, однак не став допитуватись. Він умостився в неї на спині, і гуси подалися над морем. Вони поминули кілька малих острівців неподалік від берега і попрямували до купи скель, що стриміли серед затоки. В місячному світлі Нільс бачив, що з заходу вони вигладжені хвилями до блиску. Ака звернула до одного з острівців, і гуси сіли.

Як тільки хлопчик зліз на землю, то помітив прямо перед собою щось схоже на великий гостроверхий камінь, та наступної миті він зрозумів, що то ніякий не камінь, а птах-хижак. «Невже гуси зважились сісти поряд із своїм найбільшим ворогом?» — подумав Нільс. Та цієї миті птах підлетів ближче, і хлопчик упізнав Горго.

Очевидно, Ака й Горго призначили тут зустріч, бо вони не здивувалися, побачивши одне одного.

— А я й не сподівалася, Горго, що ти прилетиш сюди раніше за нас, — мовила Ака.

— Я прилетів увечері, але що з того, коли нічого не домігся, — відповів орел.

— Я певна, Горго, що ти зробив усе можливе, — мовила Ака. — Проте нехай Нільс спершу допоможе мені знайти одну річ, а потім уже розповіси, як тобі повелося. Ходи-но сюди, Нільсе, — покликала гуска хлопчика.

Нільс, що тим часом збирав на піску мушлі, підбіг до проводарки.

— Ти, певне, дивуєшся, що ми зробили такий гак і завернули аж у Богусландію? — спитала вона.

Та трохи дивуюся, — відповів хлопчик. — Однак, мабуть у вас є на те поважна причина.

— Так, причина справді є, — мовила Ака. — Але боюсь, що ми дарма сюди залетіли, бо щось не бачу того, що хотіла

знайти. Багато років тому, — вела вона далі, — нас, найстаріших тепер у табуні гусей, буря занесла в море аж до цих скель. Кілька днів нам довелося переждати тут негоду. Ми були голодні і якось вийшли пошукати собі поживи. Не зназнайшли ми жодної травинки, але натомість побачили кілька повних торбинок, присипаних піском. Певне, в торбинках зерно, подумали ми і заходилися роздзьобувати дірки. Та з торбинок посипалося не зерно, а червінці. Ми залишили їх, бо ж нам, гусям, не треба золота.

Усі ці роки ніхто з нас і не згадував про знахідку, але тепер нам знадобилися гроші. Ми не знали, чи скарб ще й досі тут, проте поклали собі завернути в Богусландію й пошукати його. Але торбинки десь щезли. — І Ака почала пильно обдивлятися острівець.

Нільс і собі йшов за нею і підкидав носаком мушлі. Зненацька під ногами в нього щось дзенькнуло. Він нахилився, розгріб пісок і вгледів купу золотих монет.

— Матінко Ако, ось ваш скарб! — вигукнув він. — Торбинки погнили від дощу, і гроші лежать просто в піску. Але я думаю, що вони тут є всі.

— От і гаразд, — мовила Ака. — Загорни їх лишень у пісок, щоб ніхто не знайшов і не забрав.

Нільс заходився викопувати в піску ямку. Зненацька підвівши голову, він побачив, що гуси стали в один ряд на чолі з Акою і прямують до нього. Вони ступали так поважно і врочисто, що хлопчик мимоволі зняв перед ними шапчину і вклонився.

— Ми, — почала Ака, — найстаріші гуси в табуні, пора-

дились між собою і вирішили, що якби ти, Нільсе, служив ціле літо в людей і зробив їм стільки добра, як нам, то вони, відпускаючи тебе, щедро тобі віддячили б.

— Це не я, а ви робили мені добро, — мовив хлойчик.

— Отож нам здається, — вела далі Ака, — що й від нас ти не повинен піти голіруч.

— Таж найкраща нагорода мені — те, чого я у вас навчився! — вигукнув хлопчик.

— І коли цей скарб ще й досі лежить тут, — казала своєї Ака, не слухаючи його, — то напевне він нічий, і ми маємо право віддати його тобі.

— Хіба це не вам було потрібне золото?—спитав хлопчик.

Потрібне нам, щоб заплатити тобі за літо, яке ти перебув у нас. Нехай твої батьки знають, що ти служив у поважних гусей.

Нільс глянув у вічі проводарці.

— То ви, матінко Ако, відсилаєте мене від себе, навіть не спитавши, чи хочу я піти од вас? — сказав він.

— Поки ми летимо над Швецією, ти, звісно, будеш з нами,— мовила Ака. — Та я хотіла показати тобі скарб тепер, бо потім нам довелося б далеко вертатися.

— Отже, ви таки бажаєте розлучитися зі мною. А я гадав, що тепер, коли ми так гарно провели разом літо, ви візьмете мене з собою за море. Адже ви самі знаєте, матінко Ако, що за таких умов, які мені поставив гном, я нізащо в світі не повернуся додому.

Хлопчикові слова так вразили гусей, що на якусь мить вони поніміли.

— Мені ніколи на думку не спадало, що ти захочеш летіти з нами далі, — сказала врешті проводарка, трохи отямившись. — Але не поспішай. Зараз ми послухаємо, що скаже Горго, бо ж, коли ми вирушали з Лапландії, я попросила його ще раз полетіти й умовити гнома, аби зглянувся на тебе.

— Так, я бачив гнома, — озвався Горго, що досі стояв осторонь і мовчки дослухався до розмови. — Але мені не пощастило. Я швидко знайшов твою хату, Нільсе, і, покружляв-

ши трохи над подвір’ям, побачив біля стайні гнома. Схопив я його в пазури й полетів аж за село, щоб нам ніхто не заважав поговорити. Я сказав, що Ака з Кебнекайсе просить для свого друга Нільса кращих умов.

«Я й радий би зробити це, — відповів мені гном, — бо чував, що хлопець став зовсім не той, як колись, але поки що не можу».

Я розсердився й погрозив йому очі виклювати, та дарма.

«Роби зі мною, що хочеш, — сказав гном, -Та я від свого слова не відступлю. Передай, йому, хай швидше вертається додому, бо його батьки так побиваються за ним, що їм зовсім руки впали. Через те вони й збідніли, і господарство занехаяли. Якщо Нільс не повернеться, то скоро вони кинуть хату і підуть світ за очі».

Почувши таке, Нільс насупився і стиснув кулаки.

— Той гном стоїть на своєму тільки тому, що має жорстоке серце. Але не діждеться він, щоб я задля себе занапастив Мортена. І мої тато й мама воліли б, певне, щоб я взагалі не повернувся, аніж щоб увесь свій вік жив з нечистим сумлінням.

Гуси попрощалися з Горго і повернулися на шхери. А наступного ранку полетіли далі на південь.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

УДОМА

На початку листопада дикі гуси досягли Сконе. Нільс удавав із себе веселого, хоч йому й важко було приховати свою тугу.

«Коли б уже швидше поминути рідне село, тоді я вже не мав би ніякої надії і, може, заспокоївся б», — думав він.

І ось одного дня табун прилетів на берег Балтійського моря й Отаборився неподалік від Нільсового села. Над водою висів густий туман, тож Ака не зважувалась за такої погоди вирушати з молодими недосвідченими гусьми в небезпечну дорогу. Табун сів на лузі, щоб востаннє в Швеції добре відпочити й попастися. Там гуси й заночували.

Надвечір Ака підійшла до Нільса.

— Здається, завтра буде година, і ми полетимо через море.

— Еге ж, — коротко відповів хлопчик. Йому щось підступило до горла, і він не міг говорити. Адже хлопчик ще й досі сподівався, що, коли він попаде в Сконе, станеться чудо й чари спадуть.

— Ми сіли якраз під тзоїм селом, — вела далі стара гуска,— і я подумала, що ти, може, схочеш заскочити на часинку додому — подивитися, як там живуть батько й мати. Адже завтра ми покинемо Швецію, і ти не скоро їх побачиш.

— Краще не треба, — сказав Нільс, але з його голосу знати було, що йому страшенно кортить побувати дома.

— Не бійся. Мортен залйшиться в табуні, і з ним нічого не станеться, — мовила Ака. — Я гадаю, що тобі треба навідатися додому, може, ти б якось заспокоїв батьків.

— Ай справді, матінко Ако. Як мені ще й досі не спало це на думку.

І за мить він з проводаркою уже летів до села.

Ака сіла біля Нільсової садиби.

— Дивно, що тут нічого не змінилося, — сказав хлопчик і хутко видряпався на кам’яну огорожу зазирнути на подвір’я. — Аж не йметься віри; що стільки часу минуло з того дня, коли я сидів тут весною і дивився, як ви летіли з-за моря.

— Слухай-но, а твій батько має рушницю? — раптом спитала Ака.

— Авжеж має. Через неї я й залишився тієї неділі вдома.

— Тоді я на тебе не чекатиму, — сказала проводарка. — Краще прийди завтра раненько за село. Та й удома довше побудеш.

— Ой, не кидайте мене, матінко Ако! — злякано крикнув Нільс, зіскакуючи з огорожі. Йому враз здалося, ніби щось станеться або з ним, або з гусьми, і вони більше ніколи не зустрінуться. — Я боюся з вами розлучатись. Ось я тільки на хвильку зазирну до стайні, побалакаю з коровами і зараз вернуся.

Ака трохи помовчала, а потім сказала:

— Я вже давно хотіла з тобою поговорити, та коли ти не залишаєшся вдома, то це не горить.

— Кажіть, матінко Ако, ви ж знаєте, що я завжди вас послухаюсь, — мовив Нільс.

— Ти побував з нами по всіх усюдах, багато чого побачив, навчивсь і, певна річ, не вважаєш, що земля належить тільки людям, — сказала Ака. — Ти бачив, який світ широкий, тож люди могли б залишити трохи голих шхер, мілких озер, диких мочарів, пустельних гір та далеких лісів бідолашним тваринам, щоб і вони мали де жити на волі. Скільки я себе пам’ятаю, люди мене вічно ганяли. А ми ж теж хочемо

жити і любимо волю.

— Я був би радий, якби міг сказати це людям і допомогти вам. Але ви ж самі знаєте, що я ніколи не стану людиною.

— Та чого це ми стоїмо тут і розмовляємо, наче ніколи більше не побачимось, — похопилась Ака. — Адже ми розлучаємось тільки до ранку. А тепер я тебе залишаю і лечу назад до табуна.

Ака змахнула крильми і була вже знялася, але потім вернулася, сіла біля хлопчика й погладила його дзьобом. А вже тоді шибнула вгору і більше не оглядалась.

Надворі ще не зовсім смеркло, але подвір’я було порожнє, тому Нільс міг ходити безпечно. Він найперше зайшов до стайні, бо знав, що там зможе розпитатися про батьків. У стайні виявилось не дуже весело. Весною, коли хлопчик вирушав з дому, батько мав три корови, а тепер лишилася тільки одна,; і видно було, що вона сумує за іншими. Корова понурила голову і навіть не куштувала сіна, що лежало перед нею.

— Добрий вечір, Лиско! — привітався Нільс, підходячи зовсім близько до корови.

Від хлопчикового голосу корова здригнулася і мимохіть замахнулась рогами. «Чи ти ба, як він змінився! — здивувалась вона, глянувши на свого колишнього ворога. — Весною, як покидав домівку, то мав ліниву ходу, рот був завжди зліс-но скривлений, очі сонні, а тепер став он який моторний. очі блищать, розмовляє чемно».

— Му-у! — озвалась вона. — Я чула від горобців, що ти змінився, але не вірила. Хіба з такого бешкетника, думала я, може вийти щось путнє? Однак тепер бачу, ти справді став зовсім інший. Заходь, заходь. Я дуже рада, що ти повернувся.

— Скажи мені, Лиско, — мовив Нільс, — як там мама й тато?

— Відколи ти подався з дому, їм ні в чому не ведеться. Ось продали вже дві корови, а тепер, я чула, що й хату хочуть продати і кудись переселитися.

— Мабуть, мама дуже жалкувала за гусаком? — невлад сказав Нільс, не знаючи, що питати далі.

— Не думаю, щоб їй було шкода гусака, якби вона знала, що він полетів сам. Але ж мати гадала, що то ти, тікаючи з дому, прихопив гусака з собою. А це її дуже засмутило.

— Як, невже мама подумала, що я вкрав гусака! -— здивувався хлопчик.

— Авжеж. Воно ж так виходило.

— Це правда, — зітхнув хлопчик і повернувся до дверей.

Та не встиг він переступити порога, як почув голоси. На

подвір’я зайшли батько й мати. Було відразу видно, що їх долає журба. В матері на обличчі стало більше зморщок, а батько зовсім посивів.

— Ох, — зітхнув батько. — Продамо хату, переїдемо звідси, то, може, тоді нам стане «легше.

— Та мені не жалко хати, але ж часом хлопець ще повернеться — голодний, обдертий. Куди ж він дінеться? — озвалась мати.

— А ми попросимо тих людей, що тут мешкатимуть, аби вони прийняли хлопця і передали йому, що ми чекаємо на нього і не дорікатимем йому ніколи ані словом, — мовив батько. Правда ж, стара?

— Еге ж, правда. Аби тільки він повернувся, щоб я знала, що він не голодує і не мерзне десь на дорогах.

Тато й мама зайшли до хати, і Нільс далі не чув їхньої розмови. Він був такий зворушений, що в нього аж сльози

виступили на очах. Он як батьки люблять його! А як жаліють, що він десь волочиться дорогами!

«Але все-таки їм буде ще важче, коли вони побачать, який я став маленький», — подумав він.

Хлопчик уже хотів вийти із стайні, як зненацька на подвір’ї з’явилися ще одні гості. Це був Мортен із своєю гускою й гусятами. Він не міг утриматись, щоб, бувши так близько від господи, де жив колись свійським гусаком, не зайти її перевідати. Мортен став серед подвір’я і сповага почав розказувати своїй родині, як йому тут гарно жилося. Він поводив гуску й гусят по двору, потім заглянув до стайні. Нільс миттю сховався, щоб Мортен його не побачив.

— Зайдіть сюди на хвилинку! — сказав Мортен. — Не бійтеся, тут людей немає.

Гусята переступили поріг і стали оглядати куток, у якому жив раніше їхній батько.

— Ось бачите, тут я спав, а туди, у коритце, господиня насипала мені вівса. Гляньте ж бо! Там і досі є трохи зерна. Ходіть покуштуйте!

Мортен підбіг до коритця й заходився їсти овес. Проте гуска не поділяла його радості і тривожно оглядалася навкруги.

— Краще ходімо звідси, — мовила вона.

-— Ще кілька зернинок! — озвався Мортен.

Раптом гуси скрикнули й кинулись до виходу. Та було вже пізно. Це Нільсова мати зайшла до стайні і, побачивши гусей, зачинила двері.

— Ходи-но сюди, старий, глянь, кого я спіймала, — гукнула мати батькові. — Виходить, наш Мортен мандрував на північ з дикими гусьми, а тепер повернувся з цілим виводком! Я їх усіх зачинила в стайні!

— От добре, — зрадів батько. — А найкраще те, що наш син не ‘злодій, бо ж він не вкрав гусака, коли тікав з дому!

— І справді. Та нічого не вдієш: доведеться порізати гусей сьогодні ж увечері. Завтра ярмарок, то, може, ми їх продамо, — сказала мати.

— Ні, стара, гріх різати гусака, коли він повернувся додому, та ще й з таким приплодом! — мовив батько.

— Якби інший час, то я б залишила його. А.так, коли ми самі хочемо покидати хату, куди нам діти ще й гусей?

— Та це правда, — зітхнув батько й замовк.

— Поможи мені занести їх до хати, — по хвилі сказала мати.

Вони спіймали Мортена, гуску та гусят і додалися до хати.

— Нільсе, рятуй! — закричав гусак.

Він завжди кликав на допомогу хлопчика, коли йому загрожувала небезпека, тож і тепер гукнув, хоч навіть гадки не мав, що хлопчик є десь поблизу.

Нільс чув його крик, але не кинувся відразу на порятунок. 1 не тому, що захотів гусакової смерті, аби стати людиною. Ні, таке йому й на думку не спадало. Він боявся датися на очі батькам.

«Адже як вони побачать мене такого, їм буде ще важче, ніж досі», — думав він.

Проте як за гусьми зачинилися двері, хлопчик більше не вагався. Він кинувся до хати, перескочив через поріг і зупинився в сінях. Там він за звичкою скинув свої дерев’яні капці і підбіг до хатніх дверей. Тепер він думав тільки про Моргена. Адже Мортен був його найкращий друг! Нільс згадав, як вони вдвох ночували на замерзлих озерах, як летіли над бурхливим морем, як стереглися хижаків, і цю мить він був ладен сам накласти головою, аби тільки Мортен лишився живий. Не роздумуючи більше, він постукав у двері.

— Там хтось стукає, — сказав батько і відчинив двері.

— Мамо, не ріжте Мортена! — закричав Нільс.

Гусак і гуска, почувши його, радісно загелготіли, а мати скрикнула:

— Боже мій! Який ти став гарний і як виріс! — І кинулась до нього.

— Ну, заходь до хати, — ласкаво мовив батько.

Однак Нільс стояв як укопаний і ніяк не розумів, чому батьки радіють. Адже він такий маленький, що на нього соромно глянути.

Та ось мати схопила сина в обійми, і — о диво!—він дістав їй до підборіддя. І враз Нільс збагнув, що сталося. Гном зняв з нього чари!

— Мамо, тату, я знову великий! Я знову став такий, як був! — радісно закричав він.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

ПРОЩАННЯ З ДИКИМИ ГУСЬМИ

Наступного ранку Нільс прокинувся до схід сонця і подався за село на берег моря. Ішов він сам. Хлопчик заглянув було до стайні і спробував збудити Мортена, та дарма. Гусак навіть очей не розплющив, і з усього було видно, що він і гадки не має кудись летіти.

День заповідався гарний, майже такий, як тоді, весною, коли Нільс вирушив з гусьми на північ. Море лежало тихе й світле, мов дзеркало, вітру не було, і хлопчик подумав, шо гусям гарно летітиметься такої години.

Нільс ніяк не міг звикнути, що він уже великий. Виходячи за ворота, він спершу оглянув вулицю, чи, бува, там не чигає

на нього якийсь ворог. Але відразу радісно засміявся: адже тепер він не боїться ані кішки, ані ласиці, ані пацюків.

На березі хлопчик став на весь зріст, щоб гуси могли здалеку його побачити. Того дня багато птахів перелітало море. В небі ненастанно лунали їхні голоси, і Нільс усміхнувся на думку, що ніхто з людей, крім нього, не знає, про що птахи гомонять між собою.

Один ключ не подався в море, а ненастанно літав уздовж берега, і хлопчик здогадався, що це й є табун Аки з Кебнекайсе. Тільки він ніяк не розумів, чому гуси не сідають біля нього. Не може ж бути, щоб вони його не бачили!

Нільс спробував покликати гусей, та вони чомусь не звертали на нього уваги. Хлопчик чув, як Ака щось кричала, але теж не розумів її.

«Що це таке? Не могли ж дикі гуси за ніч поміняти мову?» — міркував він.

Побачивши, що гуси не сідають, Нільс почав махати їм шапкою. Він бігав берегом і гукав:

— Я тут! Я тут!

Проте гуси ніби злякалися його. Вони знялися вище й од-летіли далі над море.

І тоді хлопчик збагнув усе. Гуси не знали, що гном зняв з нього чари! Вони його не впізнали. І він не міг покликати їх, бо не розумів більше їхньої мови, відколи став людиною. Він навіть не може попрощатися з ними.

Нільс сів на пісок, затулив обличчя руками й заплакав.

«Ні, я більше не буду навіть дивитися на них. Хай краще вже летять собі», — думав він.

Аж ось над головою в нього зашелестіли пташині крила. Старій Аці тяжко було вирушати за море без хлопчика, і вона ще раз востаннє повернулась до берега. І тепер, коли Нільс срдів нерухомо, вона спустилась зовсім низько, і в неї раптом немов полуда спала з очей. Це ж він, її Крихітка, тільки набагато більший!

Ака сіла просто перед Нільсом, і хлопчик радісно кинувся до неї. Він узяв її на руки, пестив, гладив і тулив до себе.

Інші гуси теж посідали навколо і простягали до нього дзьоби. Вони бажали йому щастя, а Нільс казав, що ніколи не забуде їх, дякував за все.

Та враз гуси якось дивно замовкли і відступили від хлопчика. Здавалось, вони казали цим: «Стережіться, він тепер людина, наш ворог. Він більше не розуміє нас, а ми його!»

Тоді Нільс підвівся, підійшов до Аки, узяв її на руки, пригорнув до себе і погладив усіх гусей. Потім опустив стару про-водарку на землю, відвернувся і пішов берегом. Хоч хлопчик знав, що птахи не вміють довго сумувати, усе-таки він хотів розлучитися з ними, поки і він сам, і гуси не збагнули ще до кінця, що прощаються навіки.

А коли за хвилину Нільс став і обернувся, гусей ніде не було. Він глянув у небо, на табуни птахів, що линули над морем. Усі вони голосно перегукувались між собою, тільки один ключ, ключ диких гусей Аки з Кебнекайсе, летів мовчки. Хлопчик проводжав його поглядом, аж поки він зник з очей: І тоді Нільсові стало так тяжко на серці, що він ладен був навіки залишитися карликом, аби тільки ніколи не розлучатися з дикими гусьми.

ДЛЯ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Сельма Лагерлеф.

Чудесное путешествие Нильса Хольгерсона с дикими гусями

Редактор О. І. Т е р е х Художній редактор М. Г. Попович Технічний редактор X. М. Романчикова Коректори Р. М. Зарембовська. Н.Ф.Швець

Здано на виробництво 24. II. 1964. Підписано до друку 6. VI. 1964 р. Формат 70Х£07ів. Фіз. друк. арк. 13,25. Умовн. друк. арк. 15,5+6 вкл. (0,88) = 16.38. 9,? 10,49+6 вкл. (0,65) = 11,4. Тираж 65 000 (1—50 000). Зам. № 260. Ціна 59 коп.

Видавництво "Веселка". Київ, Кірова, 34.

Друкоофсетна фабрика Атлас Державного комітету Ради Міністрів УРСР по пресі. ТП 1904. Поз. 203. Львів, Зелена, 20.