Чудове Чудовисько

Чемпіон з баранців

Соня ліпила баранця. Еге ж, пластилінового баранця — синього з фіолетовими ріжками. Тонка робота. Той, хто хоч раз ліпив баранця, знає: щоб створити гарну фігурку, замало пластиліну й хисту — тут ще й настрій відповідний потрібен, натхнення, так би мовити.

А яке там натхнення, коли тебе несправедливо ув'язнено у власній кімнаті й суворо заборонено виходити гуляти на вулицю, ще й дивитися телевізор. А засніжений двір так манить!

— Нормальні діти зараз баб снігових ліплять, а я… — Соня засмучено глянула на свого неоковирного баранця. — Це ж і німому ясно, що то Сашко П'явочка намастив повидлом учительські окуляри, а не я. Чому ж я повинна дурно страждати? Зажурена дівчинка підійшла до вікна й відхилила штору.

У дворі ніхто з дітей уже не грався: там починалася справжня завірюха. Страшний вітер гудів у свою холодну трембіту, нагрібав повні жмені снігу й зопалу жбурляв бозна-куди…

Раз по раз повз вікно пролітали снігові вихори. В одному з них була обгортка від цукерки. «Іриска», — сумно зауважила Соня й відчула, як рот наповнюється слиною.

В іншому вихорі крутилася чиясь рукавичка, в третьому…

— Нічого цікавого, — скептично зітхнула дівчинка, і раптом побачила, що в третьому вихорі повз її вікно пролетіло й тут-таки зникло… чудовисько!

Соня очам своїм не повірила.

Дівчинка навчалася в третьому класі й уже давно не вірила у всіляких казкових істот. Але ж зараз вона сама бачила, як за вікном пролетіло велике волохате рожеве чудовисько.

— Бабусю! Бабусю! — Соня кинулася до дверей. — Там чудовисько!

— Не вигадуй казок! — озвалася з вітальні бабуся. — Можеш навіть не хитрувати, все одно я не дозволю вийти на вулицю. Бач, що вигадала — чудовисько! Сміхота!

«Справді, як мені не соромно, — подумала дівчинка, — я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м'який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.

— Е, нікудишній баранець, — раптом почувся чийсь грубенький голос.

— Я знаю, — промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?

«Оце-то досиділась зачинена, — про себе міркувала дівчинка, — то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»

— Кепськувато розім'яла пластилін, — знову промовив той самий загадковий голос.

— Хто тут? — перелякано запитала Соня.

— Це я.

— Я — ц-це хи-хто?

— Я — це я, чудовисько, — почулося у відповідь.

— С-справжнє чу… чудовисько? — загикуючись запитала дівчинка.

— Можеш подивитися, — відповів голос. — А де ти?

— Та ось же, за вікном.

Соня підійшла до вікна — люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна — не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво-рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.

— Можна в гості? — спитало чудовисько.

— А т-ти не ку-кусаєшся? — спитала ошелешена Соня.

— У…у, — відповів несподіваний гість.

— Ну, то залазь, — Соня розчинила вікно й тут-таки для хоробрості вигадала: — Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.

— Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, — й бровою не повівши, вигадало чудовись¬ко, спритно залазячи на підвіконня.

— А звідки ти тут узялося? — запитала Соня.

— Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.

— Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.

— Е, на вихорі краще, — запевнило дівчинку чудовисько.

— Я на вихорі не вмію, — чесно зізналася Соня.

— Е, навчу, якщо не забоїшся.

— Це я забоюся! — Вже зовсім осміліла Соня. — Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…

Соня штовхнула двері.

— Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.

— А батьки як?

— Я з бабусею живу, — пояснила Соня. — Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, кома¬рі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напа¬м'ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з-під парти буде вірша шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!

— Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? — скривилося чудовисько.

— Та ні, тільки сьогодні. Та й то — з перервою на обід.

— Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?

— Угу, — кивнула Соня. — А тебе як звуть?

— Та ж Чудовисько.

— А мене — Соня. Ти хлопчик, правда?

— Я — чудовисько, — шморгнуло носом Чудовисько.

— Я мала на увазі: ти він, а не вона?

— Та, мабуть, він, — стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.

Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів-отари, Чудовисько підхопився.

— Буду йти, — пробасував він, — уже вечір.

— Приходь ще, — сказала Соня, відчиняючи вікно. — 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.

— В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, — кивнув Чудовисько. — Бувай!

— Бувай! — Соня зачинила за дивним гостем вікно і помахала йому вслід.

Чудовисько розтав у темряві. Тієї ночі Соня Довго не могла заснути: це ж треба — справжнісіньке чудовисько, та ще й чемпіон з баранців!..