Чудове Чудовисько

На чубайці

Нарешті! Віктор Іванович, учитель фізкультури, нарешті виконає свою давню обіцянку: наступної суботи він поведе 3-А в похід з наметами. Ура! І не куди-небудь, а на Чубайку! Еге ж, туди, де щотравня відбуваються районні туристські змагання, куди з'їжджаються найкращі спортсмени з усіх шкіл району — найспритніші, найсильніші, найвитриваліші… На ту саму Чубайку, куди таланить потрапити лише обранцям, про яку ще за місяць до туристичного зльоту, а потім ще місяців зо два осені гуде вся школа. І про те, як перемагали на смузі перешкод, і як варили юшку на вогнищі, і як співали пісень під гітару біля багаття, і як чотири ночі підряд спали в лісі у наметах, і як… Словом, надовго вистачає спогадів і вражень.

Ось така вона, Чубайка! Чудова, та що там — легендарна місцина! Мрія всіх старшокласників, а про третьокласників — і мови немає. Не беруть на Чубайку третьокласників. Не заведено. А тут Віктор Іванович узяв і сказав якось:

— Наприкінці квітня, напередодні зльоту, підемо з вами в похід, на Чубайку. Без ночівлі, правда, та намети напнемо, і вогонь палитимемо, і навіть юшки смачної наваримо. Якщо риба клюватиме. Все по-справжньому. Уявляєте, як усі чекали кінця другого місяця весни. Та просто дні — де там! — години рахували!

Й ось настала щаслива мить…

— У суботу йдемо в похід на Чубайку, — посміхаючись повідомив Віктор Іванович.

— А що то за Чубарка? — спитав Чу.

— Побачите. Попередьте батьків, з собою провізії візьміть: солі, картоплі, сала, чаю та цукру. Одягніться легко та практично. Намети у школі є, сірники, казан і аптечку я сам візьму. Отже, збори в суботу біля школи о сьомій ранку. Не запізнюйтесь, бо чекати нікого не будемо. Чверть по сьомій вирушаємо.

— А зошити брати? — запитала Тома Козохват.

— Ти ще парту з собою візьми, й дошку з крейдою, — глузливо кинув Сашко П'явочка. — Зовсім чоки-поки чи що? Ми ж на Чубайку йдемо, а не на олімпіаду з математики.

— Беріть лише найнеобхідніше, — пояснив учитель фізкультури. — Думаю, підручники й зошити один день почекають на вас удома, в портфелях. Повторюю: з собою брати лиш те, без чого ви не зможете обійтися, тільки життєво важливі речі.

— Е, все ясно, — підсумував Чу, — треба буде в п'ятницю завітати до тьоті Моті, нехай розщедрюється на медяники та коржики.

У суботу о пів на сьому Чу вже шкрібся до Соні в вікно, весело наспівуючи: «На Чубарочку, на Чубарочку йдемо зраночку, на Чубарочку їсти шкварочку…»

Соня нашвидкоруч зібралася, й вони втрьох подалися до школи. Втрьох, бо Соня вирішила взяти на природу й Тома — нехай трохи побігає на природі.

— Пора, — коротко кинув Віктор Іванович, глянувши на годинник, і загін третьокласників з рюкзаками на спинах, повними найнеобхідніших речей (Чу, як завжди, був із самоваром), вирушив на Чубайку.

Місцевість, що звалася магічним словом «Чубайка», простягалася в лісі за десять кілометрів від міста. Тому директор Хуба Буба замовив для юних туристів автобус, який мав підкинути їх до узлісся, а далі загін мусив добиратися своїм ходом. О восьмій годині вже були в урочищі Чубайка. Для табору Віктор Іванович вибрав широку галявину.

— Тут і зупинимось, — мовив учитель, опускаючи на траву свій величезний рюкзак, у якому, напевно, було безліч найнеобхідніших предметів.

— П'явочка, Оселедчик і Приймак ідуть збирати дрова для вогнища, — розпорядився Віктор Іванович. — Решта ставлять намети. Все зрозуміло?

— Зрозуміло! — взяв під козирок П'явочка й разом з напарниками подався по хмиз і гілляччя. За півгодини серед лісу вже стояло невелике наметове містечко. Збирачі палива натягали цілу купу сухих дровеняк. Віктор Іванович розвів багаття, почепив над вогнем казан, налив у нього води, вкинув куплену дорогою на базарі рибу і дівчатка заходилися «чаклувати» над стравою, раз по раз помішуючи юшку ломачкою та підсипаючи потроху всіляких приправ. Мала вийти справжня туристська їжа — юшка з карасів.

Лише Тома Козохват не брала участі в приготуванні обіду. Вона таки притягла з собою підручник з української мови й, умостившись осторонь на пеньку, втупилася в нього.

— Кому що, а курці просо, — сердився Сашко П'явочка. — І чого було сюди йти? Повчити уроки можна було й удома. Заучка ти, Козохватко, яких світ не бачив.

— Та ну тебе, — крізь зуби процідила Козохват і пішла з книжкою за кущі. Тим часом юшка вже кипіла на всю. Вона так смачно пахла, що животи змучених дорогою і зголоднілих туристів почали голосно бурчати.

— Давайте вже обідати, — не витерпів Чу, в якого медяники й коржики дуже зненацька закінчилися ще в автобусі. — Гаряче сирим не буває.

Віктор Іванович поштурхав патичком карася в юшці и, прицмокнувши, сказав:

— Готова! Підставляйте свої тарілки.

Він усім по черзі насипав рівно по черпаку запашної юшки.

Першим до казанка підскочив Чу. Отримавши свою порцію, він почав студити юшку, та дмухнув так, що юшки «скуштували» всі, хто стояв з ним поруч. Потім трохи відійшов і почав їсти. Доки Віктор Іванович насипав юшки всім охочим, Чу вже дочиста вилизав свою металеву миску й знову простяг її вчителеві.

— Добавочки, будьте ласкавочки.

— Чекай, Пластиліненко, — здивувався фізрук. — Яка ласкавочка?! Ти ж, здається, вже з'їв свою порцію! Так не годиться.

— Та ви ж бачили, що я півтарілки вистудив…

— По-перше, в тебе, Чу, не тарілка, а добряча миска, а по-друге, бачив, — невдоволено відповів учитель, знімаючи зі своєї спортивної куртки лавровий лист. — Як не крути, Пластиліненко, а всім лише по одній порції вийде.

— Нічого-нічого, — заспокоїв його Чу, — давайте мені Томину порцію, вона все одно не хоче.

— Стривайте, справді, а де ж це Козохват? — стривожився Віктор Іванович.

— Вона, мабуть, зайцям диктанти диктує, — пожартував П'явочка.

— Мамо! — раптом долинув десь із-за кущів нажаханий Томин голос. — Ряту-у-уйте-е-е-е!!!

Віктор Іванович кинув черпак у казан й одним стрибком здолав відстань до кущів. Хлопці кинулися за ним, а всі дівчата, крім Соні, перелякано збилися докупи, як зграйка горобців. Чу теж лишився на місці — доїдати другу порцію.

Матінко моя! Картини жахливішої за ту, що постала перед ними, ніхто не бачив навіть у фільмі «Штольня». Майже на вершечку молодого дубка сиділа Тома Козохват з підручником «Українська мова» в руках і тремтіла, наче мокрий цуцик. А під дубком стояв здоровий, як племінний бугай, кабан, люто рив землю і шматував іклами коріння Томиного ненадійного прихистку.

— Спок-кійно, То-Томо! — пролепетав Віктор Іванович. — Зараз я його… Ану, пішов геть!

Кабан облишив дерево й, наче важкий танк, розвернувся на голос учителя. Побачивши перед собою цілий гурт дітлахів, звір люто зарохкав і почав рити передньою ратицею землю.

— Ану, г-геть, ко-кому кажу! — намагався приховати переляк Віктор Іванович.

Кабан низько нахилив велику, як виварка, голову й посунув на вчителя з учнями.

— То ти н-не слухаєшся, — вже тихіше пробелькотів учитель і навіщось додав: — а-ану, давай сюди щоденник.

Кабану явно не сподобалося, що в нього вимагають щоденник: очі його враз налилися кров'ю, і тепер вепр став загрібати землю ще й задніми ратицями.

Віктор Іванович зрештою зовсім утратив контроль над ситуацією, і сказав:

— Доведеться ви-викликати т-твоїх батьків, го-голубе. Кабан образився. Мабуть, на «голуба». Він торпедою ринувся в атаку. Але тієї миті, коли сікач був уже за кілька кроків від закляклих од жаху туристів, з-за кущів вискочив Чу. Він відштовхнув Віктора Івановича вбік, упав на чотири лапи якраз навпроти оскаженілого кабана і так страшно загарчав, що в Томи Козохват випав з рук підручник. Вепр від подиву й несподіванки застиг, як укопаний. Чу загарчав іще раз і зробив крок назустріч звірові. І тут кабанові нерви здали. Він раптом завищав, як дрібний підсвинок, і, крутнувшись на місці, дав драпака.

— Молодчина, Чу! — кинулася на шию друга Соня. — Ти всіх нас урятував! — Тобі, Пластиліненко, треба в цирку приборкувачем тигрів працювати, — сказав білий, як сметана, Віктор Іванович. — Або вчителем у старших класах.

— Е, я над цим подумаю, — відповів Чу й подерся знімати з дерева ні живу ні мертву Тому Козохват.

— Ну як ти тут? — поцікавився він у Томи, коли дістався до гілки, на якій вона сиділа.

— Дя-дякую, тобі, Чу, — тільки й змогла видушити перелякана Тома.

Цілу дорогу до міста в автобусі тільки й розмов було, що про лісову пригоду. Всі третьокласники жваво обговорювали напад вепра.

Тільки Том байдужо лежав біля ніг Соні та, здавалося, був невеселий. Мабуть, набігався, натомився.