Чужі скелети

Рік тому. Літо

Вийти на волю не означає звільнитися.

Учитель вкладав у голови менших цю істину довго, неквапно, старанно і невтомно. І дівчина переконалася — він говорив правду. А також до неї дійшло: правда завжди одна, ось тільки підтверджуватися істина може різними способами.

Коли вона знайшла старшого брата та прийшла до нього разом із іншою його меншою сестрою, збагнула — там, за межами окресленої ним Території Свободи, вона справді ніколи не почувала себе вільною. Бо там, за межами території старшого брата, від неї постійно чогось вимагали. Наприклад, Родя, Родіон — теж хотів бути другом і учителем. Постійно вчив її жити, зануда паскудний. Батькам він подобався, навіть дуже подобався, і дівчина розуміла чому. Адже Родя був такий самий, як вони: і язик же в людини не заболить постійно повчати, радити, словом — виховувати! Тоді вона ще не знала про те, що десь зовсім поруч живе її старший брат, для якого обмеження — найбільший гріх.

Познайомившись із ним ближче, дівчина спочатку зрозуміла — справді, обмежень не існує, свобода понад усе. Потім їй перестало це подобатися, навіть дуже швидко перестало. І тоді вчитель пояснив: у неї є повне право на обмеження власної свободи.

Бо по-справжньому вільна людина може почуватися такою навіть у темному вогкому підвалі.

З мокрицями.

Ось вона, ця страшна правда. Дівчина усвідомила, що таки ніколи не почувалася вільною. Ні вдома, ні в тих місцях, куди їй вдавалося втекти від домашньої задухи. Ні поруч із Родіоном, який чомусь уперто знаходив її і повертав назад додому. Ні тут, на Території Свободи, поруч зі старшим братом та іншими своїми новими родичами. Особливо — в тому підвалі, де вона проходила обряд очищення.

Значить, вирішила дівчина, коли їй нарешті дозволили вийти з підвалу, свободи не буває. Свобода — це міф, це казка, це примарна оаза в спекотній пустелі, якої втомлений і виснажений подорожній марно намагається дістатися. Ну, десь так учитель і говорив…

Але все одно якось уранці дівчина зважилася на те, аби встати і вийти звідси. Залишити Територію Свободи, де вона зовсім цієї свободи не відчувала, аби повернутися у великий світ. Де теж, як казав учитель і як вірила ще місяць тому вона сама, теж усі живуть у добровільних кайданах. Тільки в тому світі були мама, тато, навіть Родя, Родіон — ніколи б не подумала вона, навіть у найгірші свої часи, що може скучати з ним — до божевілля, до нестями.

До смерті.

Вибравшись зі свого кутка, дівчина намагалася рухатися тихо. Голова паморочилася, перед очима роїлися веселкові мушки, та все ж таки вона зібрала останні сили, аби з їхньою допомогою дістатися виходу, нікого не розбудивши. До того ж дівчина не знала, хто з її нових та вже остогидлих земних родичів, братів і сестер, насправді спить, а хто так, як вона, просто провалився в забуття від утоми та страху й ось-ось отямиться.

І з переляку за себе гукне старшого брата.

Бо якщо не гукне, то опиниться у вологому підвалі з мокрицями. А навіть найактивніші шукачі власної свободи не дуже хотіли відчувати цю-таки свободу там, на глибині півтора метри, де можна тільки лежати на холодній цеглі. Одна з молодших сестер розповіла: раніше погріб цей був глибиною трошки понад два метри. Але учитель, майже відразу потому, як отаборився тут, переобладнав підвал. Невідомо звідки привезли цемент, пісок, машину цегли, і за кілька днів земляну підлогу спочатку забетонували, зробивши міцний фундамент, а потім заклали цеглою, піднявши її рівень десь на півметра. Відтоді там і не можна стояти.

Ті, хто опинявся в підвалі, стояти не дуже-то й хотіли. Більшість із них узагалі нічого не хотіли — спускалися туди покірно. Тільки деяким, як пояснював старший брат, нерозумним доводилося зв’язувати руки. А решта потім що три години ставала кружка над відкинутою лядою підвалу і хором просила в зв’язаного пробачення. Той мусив пробачити, бо в іншому разі вийти з підвалу ставало складніше.

Дівчина теж пробачила.

Вона й тепер, пробираючись до виходу, ні на кого не сердилася, навіть на старшого брата. Ну, хіба на себе…

Коли вона була вже майже біля дверей, радше відчула тваринним інстинктом, ніж помітила в напівтемряві підозрілий рух. Не стрималася — скрикнула. Але замість того, аби скочити на рівні ноги та мчати, скільки лишилося сил, подалі звідси, у великий світ, нехай не такий вільний, як їй здавалося місяць тому, дівчина вклякла на місці, приросла до брудної дерев’яної підлоги.

Брудної — бо тут усе брудне. За словами учителя, кожна людина має право не прибирати там, де живе.

Це проти природи, казав він. Хто бачив чисто прибраний ведмежий барліг, євроремонт у вовчій норі чи ідеально вимиту собачу буду? А ведмеді, вовки та собаки без цього сильні по природі своїй, сильніші за людину, людина їх боїться…

Дівчина зрозуміла: всі, хто опинився на Території Свободи, боялися старшого брата.

І мабуть, так, як вона, подумки називали його твариною. Тільки для когось ця тварина лишилася прекрасною, а для когось — жахливою, хижою, небезпечною. Від лігва якої треба тікати якнайдалі.

Рух повторився.

Дівчина повернула голову туди, звідки відчувався порух, і зустрілася очима із затуманеним поглядом Левка, одного з молодших братів. Вона так ніколи й не дізнається, ані скільки йому років, ані як його справді звати. Тут, на Території Свободи, кожен мав право називатися так, як того душа забажає. І цей чоловік називав себе Левком. Вік тих, хто населяв Територію Свободи, взагалі не мав жодного значення. Бо старший брат для всіх був один, старший за всіх. А решта були одне для одного лише молодшими братами і сестрами.

Так велів учитель. Імені якого тут взагалі ніхто не знав, навіть Чорна, наближена до нього і готова, здавалося, вичищати і ковтати бруд із-під його неохайних нігтів. Зрештою, яка різниця, як звати вчителя… мучителя…

Левко дивився просто на дівчину, або, коли сказати точніше, крізь неї. Він лежав на боці, спершись спиною об стіну з подертими шпалерами, витріщав перед себе круглі очі, які втратили колір або тут, або взагалі — раніше. В часи, коли Левко волочився від міста до міста, від села до села. В часи, про які іноді міг розказати, для чогось постійно озираючись, хоча тут, на Території Свободи, його минуле і майбутнє не цікавило нікого, включно зі старшим братом.

Очі кліпнули.

Дівчина приклала пальця до вуст. Вона не знала, чи вдалося скривити на обличчі благальний вираз, але всіма рештками сил намагалася показати, як вона молить Левка мовчати. Минула, здавалося, вічність, перш ніж вираз Левкового обличчя став осмисленішим, він навіть мляво посміхнувся. Губи ворухнулися, і дівчині здалося — вони прошепотіли: «Давай!»

Вдячно кивнувши, хоча й усвідомлюючи, що Левко навряд чи зараз зрозуміє всю глибину її вдячності, дівчина продовжила рух. Коли вихід був уже зовсім близько, перестала повзти, впевнено звелася навкарачки, постояла так, ніби обираючи напрямок руху. А потім порачкувала до дверей, штовхнула їх, перебралася через поріг, озирнулася.

Якщо зараз хтось іще прокинеться…

ДАВАЙ!

Не стримуючи себе, рвонулася і тут-таки втратила опору, поточилася і буквально випала з кімнати в коридор. Дівчину охопила паніка — їй здалося, що зі своєї кімнати зараз вийде учитель, за ним — Чорна, надприродну лють якої йому часом доводилося щосили стримувати. Все одно він був страшнішим за Чорну: адже виховати таку віддану, здатну на все хижачку могла тільки дуже зла людина, для якої в житті справді не існує жодних обмежень.

Учитель міг приборкати Чорну, а ось хто приборкає самого учителя — питання без відповіді… Ось чому він був страшнішим за свою улюблену та віддану ученицю.

Може, він і не прокинувся ще. Може, вони у парі з Чорною пізнають дедалі більші глибини та можливості повної людської свободи. Не маючи охоти переконуватися в цьому, дівчина якомога обережніше причинила по собі двері босою ногою і, рачкуючи, перетнула коридор. Вихід надвір ніколи не зачиняли зсередини. Це одне з правил Території Свободи: двері завжди відчинені для нових молодших братів та сестер. Хочете тікати — будь ласка, говорив учитель, роблячи широкий жест у бік паркану, за яким височіли сосни. Тільки куди ви втечете після пережитого та відчутого тут? А головне — від кого? Від себе? Ну, хіба що від себе, спробуйте…

Дівчина вирішила спробувати. Діставшись вхідних дверей, вона поволі звелася на рівні ноги, спираючись на одвірок, аби не впасти через повне знесилення та виснаження. Учитель має рацію. Він усе ж таки не дурний чоловік. Після всього, що тут було, після піднятого на півметра підвалу та кімнати старшого брата, єдине вікно якої постійно запнуте, а в темному кутку всякчас сидить ненависна Чорна, тікати можна справді тільки від себе.

І дівчина нарешті вирішила спробувати зробити це — втекти від себе.

Голова паморочилася, та вона не зважала. Переступила поріг, чимшвидше перетнула захаращене подвір’я, всім охлялим та страшенно схудлим тілом навалилася на хвіртку, рвонула.

Клямка.

ДАВАЙ!

Вона видалася дівчині такою ж важкою, як соломинка — для мурахи. Та втікачка з усієї мурашиної сили смикнула клямку, неймовірно зраділа, коли та посунулася, відкриваючи дорогу, і від радощів дівчина навіть не замкнула її. Ноги самі вели вперед, крізь сосни, берези та дуби змішаного лісу — до стежки, до великої дороги, до людей.

…Водієві джипа, який за дві години знайшов на узбіччі траси худу виснажену дівчину в самій подертій брудній футболці та трусиках, вона змогла сказати тільки своє ім’я — Оксана. Прізвище згадала лише в районній лікарні, перш ніж остаточно втратити свідомість…

…Мине менше року від того часу — і ця дівчина вперше побачить за своїм вікном темного привида…

Частина перша Спадщина

Тітка померла і залишила в спадок цілий будинок із присадибною ділянкою.

Спадкоємець — тільки один, київський племінник.

Так уже сталося, що більше на цю спадщину ніхто не претендував. А єдиний племінник — така свиня, що рідну тітку за п’ять останніх років не те що не навідав — навіть листівкою з Новим роком не привітав.

Хай там як, вона акуратно склала заповіт, і нотаріус у належний строк зв’язався з єдиним спадкоємцем.

Ага, ще: тітку звали Галя…

Так починається більшість класичних романів, подумав тоді Антон Сахновський.

Живе собі людина десь у столиці, зайнята тільки собою, досягає професійних успіхів і пливе собі по життю, мов паперовий кораблик. Аж раптом — трах-бах, з’являється родичка, про яку ти — чого вже там! — давно думати забув. Вірніше, не з’являється, а навпаки — помирає і передає з того світу єдиному племіннику привіт, найкращі побажання і ключі від свого маєтку. Ось тут спадкоємець сідлає коня, вирушає в далеку путь, відчиняє поржавілий від часу замок, обережно заходить у порожній будинок, піднімається на порошне горище рипучими сходами. І там, серед купи мотлоху, стоїть, огорнута павутинням, стара тітчина скриня. Треба лиш відкинути важке віко — і враз повилазять із неї страшні родинні таємниці.

Ну, а потім за цю спадщину несподівано починається запекла боротьба. Інтриги плетуться зі справжнім візантійським розмахом. Спадкоємця спочатку намагаються піддурити, потім одружити з чиєюсь потворною донькою, аби прибрати спадщину до хижих рук нечистоплотного лихваря. Нарешті спадкоємця таємно викрадають, продають у рабство на корсарський корабель, там він підбиває інших рабів на бунт, захоплює фрегат і пристає до берега безлюдного острова. Ставши згодом королем цієї землі, ошуканий спадкоємець повертається в супроводі вірних йому бійців, аби покарати інтригана, повернути спадщину собі та ще й одружитися з кимось. Скажімо, зі звільненою рабинею, котра виявиться потім єдиною донькою якогось там вельможі, наближеного до одного з наймогутніших королів Старого Світу…

Щоправда, реалії двадцять першого століття зовсім не відповідали романтиці пригодницьких романів століття дев’ятнадцятого, яких Антон свого часу начитався під ковдрою, аж пухнула голова і боліли очі. Під ковдрою, бо мамі не подобалося, коли її син пізно лягав спати. В них удома, в його дитинстві та юності, в маленькому Жашкові, спати воліли лягати рано, вимкнувши світло перед десятою вечора.

Хай там як, саме таким спадкоємцем зі старих романів уявив себе хірург Сахновський, почувши цю несподівану для себе новину. І, обдумавши ситуацію серйозніше, збагнув: саме чогось такого йому й кортіло. Потрібні зміни, як закликали колись у своєму рекламному гаслі керівники Народного Руху України. Політика тут ні до чого: треба рухатися, мінятися, прямувати до змін.

Доживши до сорока років, Антон відчував абсолютне небажання жити далі в такому ж самому темпі. Бо до цього часу досяг усього, чого хотів, але щастя від перемоги над великим світом у нього не було зовсім. Порадившись із другом-психіатром, а потім — із другом-сексопатологом, Сахновський усе одно не втямив, чи переживає він, сорокарічний мужик, відомий у своїх колах лікар-хірург, кризу середнього віку. І чи сорок років — це саме той середній вік, про який багато говорять і пишуть, як про кризовий для чоловіків, такий собі чоловічий клімактеричний період.

Антон не обмежився консультаціями. Познаходив ув інтернеті та в спеціалізованих відділах медичної літератури все, що стосувалося питання, яке так його переймало. Начитався, аж почала пухнути голова і розболілися очі. Та все одно не розтумкав: сорок років — це початок життя, його середина чи взагалі — кінець, фінал, підведення підсумків.

Підсумки підводити було з чого. Відразу після школи Сахновський буквально втік із рідного Жашкова до чужого Києва, вступив до медичного інституту, відтарабанив належне у радянській армії, причому з дивної примхи воєнкома його, майбутнього лікаря, відправили в повітряний десант. Там він навчився стрибати з парашутом, освоїв прийоми рукопашного бою і при цьому встигав виконувати обов’язки помічника лікаря своєї частини, опановуючи заодно професію медбрата. Вміння лупити ворога під дихало після армії зовсім не знадобилося. З парашута теж ніколи вже не стрибав. Зате коли повернувся в інститут весь такий красивий, у парадній формі, та ще і з понтовим тільником, який гордо визирав крізь розчахнутий комір кителя, відбою від студенток-першокурсниць не було.

Одна з них за рік стала його дружиною. Батько Катерини без стуку заходив у міністерські кабінети, і зять отримав пристойну роботу в хорошій лікарні. А те, що не блатний, довів уже за перші місяці роботи. Кілька вдалих операцій, у позитивному результаті яких сумнівалися навіть досвідчені колеги, показали: Антон Сахновський — хірург від Бога.

Далі все йшло рівно. Кар’єра, дружина, донька, хороша репутація, загальна повага. За весь цей час Антон майже не навідувався додому. А тітку Галю, ту саму, яка лишила йому будинок у спадок, він уперше за багато років побачив на похороні матері: згоріла від раку шлунка, дуже швидко, за пару місяців — процес виявився незворотнім, він, як лікар, зрозумів це і прийняв.

Соромно признаватися, але від матері, від батька, який спився ще в середині дев’яностих, залишившись у Жашкові без роботи, від тітки, взагалі — від усього, що пов’язувало його з ріднею та малою батьківщиною, Сахновський відсторонявся що далі, то більше. Дійшло до того, що, почувши від невідомого йому нотаря про спадщину, запитав: «А що, хіба нема кому більше залишити?» І вислухав довгу та ґрунтовну відповідь, з якої дізнався нарешті про весь свій невеликий, виявляється, родовід. Тож зрозумів: лишити будинок тітка справді не могла нікому, крім нього, єдиного прямого родича.

Минулого року Антон Сахновський без жодного жалю оформив розлучення з Катериною. Їхня донька на той час уже виросла, встигла досконало вивчити англійську мову і пірнула в туристичний бізнес. Та ще й заміж зібралася в свої дев'ятнадцять, за якогось там перспективного іноземця, який хоче відкрити в Києві представництво своєї туристичної фірми, а центральний офіс усе ж таки лишити «там». Ось про це «там» донька мріяла, і здається, її мрії скоро стануть реальністю.

Катерина теж не ображалася, не вважала себе покинутою чи зрадженою, не рвала на собі волосся. Навпаки, за цей час вона встигла за підтримки досі впливового батька відкрити приватний діагностичний центр, останні роки з головою поринула в бізнес, і Сахновський запропонував розлучитися, коли звернув увагу, що секс, який у них давненько перейшов у суто оздоровчу стадію, з часом узагалі перестав бути навіть подружнім обов’язком. Вони останні півтора року до розлучення навіть спали в різних кімнатах, хоча не сварилися і загалом справляли враження успішної київської медичної пари. Просто раптом їм перестало бути цікаво разом, зникли спільні теми для розмов, і коли Сахновський запропонував розійтися, то потай бажав, аби Катька закотила шкандаль. З криком, зі звинуваченнями, з биттям посуду — словом, хоч якось ожила, дала волю хоч якимось почуттям.

Нічого схожого: тільки коротке та ділове: «О'кей, коли ти хочеш? В мене є пацієнт — крутий перець у суді. Ми можемо навіть на засідання не приходити, чого час витрачати». Ось і все, підсумок двадцяти років подружнього життя вклався в три речення.

Власне, це Катерина повідомила Антону про смерть тітки Галі.

У фінансово стабільні часи, ще задовго до початку кризи, Сахновські купили окрему двокімнатну квартиру.

Спочатку думали — буде доці. Та доця, взявшись до туристичного бізнесу і перейнявшись перспективою виїхати «туди» з чоловіком, якось так не особливо претендувала на це житло. Зате після розлучення окрема квартира знадобилася Антонові, і він благополучно перебрався туди, взявши з їхнього колись спільного з Катею дому лише свій одяг та книжки.

Мобільний телефон Сахновський поміняв ще раніше. Ідіотська ситуація — телефон украли просто в лікарні. Злодюжку зловили, навіть показали про це сюжет по телевізору в новинах, Антон майнув там секунд на тридцять, отримав кілька належних хвилин слави. Та ось біда: телефон злодюжка встиг передати напарнику. Того, до речі, теж злапали, хірург Сахновський лікував і міліцейських цабе. Але за цей час його трубку вправно скинули за півціни баригам біля радіоринку на Караваєвих Дачах. Отже, номер, який багато хто знав, перестав бути актуальним.

Довелося купувати новий телефон, і це не виявилося аж такою фінансовою проблемою. Ось тільки жашківській тітці Галі свого нового телефону він не повідомив. Бо на той час цілковито перервав усі зв’язки з малою батьківщиною. Тітка знала лише його домашню київську адресу і номер хатнього телефону. Та за той час у них у районі міняли АТС і, відповідно, змінили номери стаціонарних міських телефонів. Тому сусідка покійної, така собі Світлана Пимонович, якої Антон узагалі не пам’ятав, не змогла добитися до єдиного родича померлої по жодному з телефонів. І зробила єдине, що лишалося: дала телеграму на домашню адресу Сахновського.

Але, як відомо, Антон там уже рік як не жив. А Катерина, колишня дружина спадкоємця, саме в той час поїхала відпочивати за кордон із діловим партнером, він же — кандидат у нові чоловіки. Телеграма лежала в поштовій скриньці мертвим вантажем ще тиждень потому, як вони повернулися: сучасні городяни зараз нечасто пишуть одне одному листи, з поштової скриньки дістають лише рахунки та рекламу. Тому, полізши за рахунками і маючи намір вичистити скриньку від рекламного мотлоху, Катерина витягла звідти дивну телеграму, адресовану Антонові, прочитала і тут-таки набрала чоловіка на мобільний.

Сахновський довго думав, з ким же треба зв’язатися, аби хоча б формально відвідати могилу тітки і дати якісь гроші на догляд. Жашків давно вже був йому нерідним, лишився лише точкою на карті не такої вже й далекої Черкаської області. Та, склавши в голові якісь рівняння, він знайшов вихід. Відшукав листівку, прислану колись тіткою Галею на день медичного працівника, списав звідти зворотну адресу і відбив телеграму на адресу сусідів — хтось там точно повинен знати таку собі Світлану Пимонович. У телеграмі вказав свій телефон, попросив терміново подзвонити.

Та замість сусідки подзвонив на диво діловий, як на провінцію, нотаріус. І Антон Сахновський дізнався, що успадкував будинок у приватному секторі міста Жашкова Черкаської області. Тепер треба вирішити, що з цією спадщиною робити.

З такою думкою спадкоємець переспав одну ніч.

А на ранок прийшло рішення, яке здивувало як самого Антона, так і тих, кого він про це рішення повідомив.

— Тобі, Антоніо, робити нема чого?

З новим супутником життя своєї колишньої дружини Сахновський познайомився відразу після розлучення. Катерина в найкращих світських традиціях представила чоловіків одного одному, й Антон досить швидко знайшов із Романом Кравцовим спільну мову. Потай він не без утіхи зізнавався собі: Катька не шукала для себе нічого ліпшого чи навіть просто інакшого. Вона звикла до певного рівня життя та до певного способу професійного й особистого спілкування. Тож не займалася пошуками добра від добра.

По суті, її майбутній чоловік відрізнявся від колишнього лише зовнішністю і медичною спеціалізацією. Обидва мужчини відразу просікли це, чесно визнали один одного молочними братами і навіть дозволяли собі переходити на фамільярності у спілкуванні, називаючи один одного, відповідно, Антоніо і Ромео.

Своїм підходом до життя Кравцов мало чим відрізнявся від Сахновського. У них навіть професійна кар'єра складалася однаково успішно: Кравцов був досить відомим психіатром, кілька років тому спільно з колегою-наркологом та його колишніми пацієнтами-бізнесменами організував у Києві один із багатьох центрів наркологічної та психологічної допомоги алкоголікам і наркоманам. Роман досить міцно і впевнено почував себе у фінансовому плані, був на «ти» з політиками та бізнесменами, чиїми прізвищами рясніли газетні шпальти, а обличчями — телевізійні новини. Тепер Кравцов займався розширенням своєї практики і за кілька місяців готувався відкрити новий центр діагностики та лікування, куди запрошував працювати хірурга Сахновського, обіцяючи йому одразу посаду завідувача відділенням.

Антон і так завідував відділенням, тільки — в державній лікарні, з якої, попри не дуже велику зарплату, не поспішав іти. Насправді зарплату лікарю-хірургу такого класу, як Сахновський, платили вдячні хворі. Це не означає, що потрапити на операційний стіл чи бодай на прийом до нього можна було, лише заславши наперед обумовлену суму в доларах чи євро. Навпаки, різниці між своїми пацієнтами Антон не робив, але останніми роками помічав за собою: на пересічних хворих у нього просто бракувало часу. Робочі дні хірурга Сахновського якось ніби самі собою виявилися розписаними буквально по годинах. І пацієнти, якими він займався, самі, з доброї волі оплачували його послуги за тим тарифом, який кожен із них визначав для себе індивідуально.

Власне, саме ця обставина і стала вирішальною.

— Роботи в мене, сам знаєш, нема коли і вгору глянути.

Антон відповів і відсунувся від столу, даючи офіціанту можливість поставити на стіл замовлення: «молочні брати» обідали. З огляду на червневу спеку, вони замовили легенький бульйон, свіжий салат та тушковану телятину. Дочекавшись, поки офіціант забере спорожнені супові миски та піде, він продовжив:

— Я втомився, Ромео, розумієш? Видохся, спікся, як там іще можна сказати… Синдром хронічної втоми, знаєш таку хворобу?

— Ага. Дуже модний тепер діагноз. На хронічну втому все можна списати, це я тобі, Антоніо, як психіатр кажу. Не виходить у чоловіка з жінкою в ліжку — все, він хронічно втомився. Потім витратив триста баксів на сауну з проституткою, прибігає до мене: «Романе Григоровичу, все сталося! Я знову мужчина!» Це він так за дві години в сауні з дівкою і триста доларів хронічну втому вилікував. Знаєш, що далі було?

— У нього з дружиною все одно через раз відбувається, — кивнув Антон, відправляючи до рота шматок м’якого, за спеціальним тутешнім фірмовим рецептом тушкованого м’яса.

— Правильно. А три сотні на повію в сауні йому тепер шкода. Не буде ж він усякий раз, коли припече, гроші за це платити. Так весь його середній бізнес накриється отим самим статевим органом. До такої самої матері, до речі. Я тобі тільки один приклад навів, Антоніо. І то — не найтиповіший. Втомився — маєш право. Домовляйся на своїй роботі, бери «гарячу» путівку — і вперед, два тижні в іншій країні біля моря.

— Здурію.

— Здурієш, — погодився Кравцов. — Тоді бери путівку на тиждень. А ще краще — роби так, як я давно кажу: переходь до мене.

— Ти ж іще не відкрився.

— А, — Роман махнув рукою. — То справа вже навіть не одного місяця, а кількох тижнів. І я тобі тоді гарантую, Антоніо, комфортний режим роботи. Хірург твого класу має право на відпочинок. Коли втомишся — будь ласка, час на збирання себе докупи в тебе завжди буде.

— Хто ж тоді різатиме?

— Хіба мало просто хороших хірургів? Твої особисті операції будуть розписані наперед. Не забувай, у мене… у нас буде діагностичний центр. Там ніхто не спішитиме, бо діагностика поспіху не потребує. Це небезпечно навіть — швидко ставити діагноз і в результаті лікувати не від того чи відрізати не те. Антоніо, нормальні люди в цьому житті хочуть одного — стабільності й упевненості в завтрашньому дні.

— В країні, де ми живемо, це поки що неможливо.

— У масштабах країни — так! — Кравцов підніс виделку зубчиками догори. — Для кожної окремої людини — цілком можливо. Знаєш, чим наша з тобою Україна справді унікальна? Тут кожен сам за себе, а отже — виживає найсильніший. Значить, — розвинув він думку, — кожен сам для себе створює свою, персональну стабільну ситуацію. З роботою, професійним розвитком, грішми, культурним розвитком, дозвіллям…

— Країна однакових можливостей? Не рівняй нас з Америкою, смішно…

— Та й в Америці можливості не рівні, — відмахнувся Роман. — Ні, звісно, нам до всіх іще далеко. У нас інше: кожен робить, що хоче, й отримує такий результат, який може.

— Тоді, Ромео, я абсолютно чітко вписуюся в цю твою теорію, — Сахновський відправив до рота ще один шматок м’яса, і деякий час чоловіки віддавали належне страві, міркуючи кожен про своє.

Нарешті, поклавши ніж із виделкою хрест-навхрест на спорожнену тарілку, Кравцов відкинувся на спинку стільця.

— Я все одно не розумію. Вірніше, розумію — дауншифтинг зараз у моді.

— Ти про що?

— Про таких, як ти. Дауншифтери — чув, читав?

— Ні, — чесно признався Антон.

— Це такі, як ти. Втомлені великим містом успішні дорослі люди. Кидають усе, забивають на перспективи фінансового та кар’єрного зростання, продають київські квартири і пензлюють кудись у села чи райцентри. Купують там халупи з сортиром надворі, займаються сільським господарством, обмежуються мінімумом благ цивілізації. Зате — ближче до природи, спокій, без стресів, ну і таке все.

Антон теж відкинувся на спинку стільця, склав руки на животі.

— Бач, Ромео, як класно ти мені все пояснив. Тільки в мене трошки інша ситуація. Розумієш, я вже кілька разів не зміг прийняти одну немолоду жінку, яку її син приводить тільки до Сахновського.

— Хіба нема кому приймати хворих? — брови Кравцова смикнулися вгору.

— Є. Кваліфіковані лікарі, я своїм колегам довіряю, — погодився Антон. — Але є люди, переконані в тому, що Сахновський — це Бог.

— Бога нема, Антоніо. Є правильна діагностика і вчасно та на належному рівні проведене лікування.

— Правильно. Але хтось чомусь уважає: я, хірург Сахновський, можу зробити щось більше і краще за інших.

— Це — репутація, Антоніо. Я б цим пишався.

— Ось і я пишаюся. Тільки на ту жінку і таких, як вона, пацієнтів у мене практично не лишається часу. Я ж лікар і, без перебільшення, хороший лікар. Чому на одних у мене час є, а на інших його не вистачає? Я вже салом заплив!

— До чого тут сало? Нема в тебе сала! Для сорокарічного мужика таке пузце мати — цілком нормально. Кажу тобі, як психіатр. Якщо тебе, до речі, хвилює черевце, ходи в спортзал.

— Не хочу!

— О! З цього треба починати. Нерви, Антоніо. Ти гризеш себе, бо зупинився в розвитку. В тебе все є, а чогось бракує. І я знаю чого: переходь до мене на роботу. Тоді, обіцяю тобі, кожен пацієнт, який звернеться до нас, матиме можливість отримати увагу лікаря Сахновського. Ти ж усіх не вилікуєш, бо ти справді не Христос. Одному Йому дано було п’ятьма хлібами нагодувати весь світ. Можеш, правда, приймати хворих замість цього ось обіду, по завершенні робочого дня, вночі. Гадаєш, так тебе вистачить на всіх, кому потрібна твоя допомога?

Антон зітхнув.

— Ти, Кравцов, цинік. А це не лікується.

— Хіба ти, Сахновський, ні?

— Та і я такий самий. Людям нашої професії це властиво.

— Тоді чого ти смикаєшся? Отримай свою спадщину, продай той будинок…

— І що? — перервав його Сахновський. — Скільки я вторгую за приватний будинок, нехай і в центральній частині Жашкова? Максимум — тисяч десять доларів, та й ті у Жашкові, я тобі гарантую, навряд чи хто скоро заплатить. Для чого мені десять тисяч доларів, за які я в Києві сьогодні нічого не зможу купити? Хоча б тому, що в мене все є: квартира в гарному районі, нова машина, навіть певний статус… Коротше, Ромео, я — людина з можливостями, які в столиці цілковито реалізовані.

— Точно, типовий симптом дауншифтера! — Кравцов випростався, зіперся ліктями об краєчок столу. — Ти втомився від стресів великого міста і хочеш перебратися в маленьке. Думаєш, там знайдеш спокій і себе…

— Спокій — навряд, хоча можливо, — погодився Антон. — А ось себе — сто процентів! Там я народився і виріс, Ромео. У тебе є мала батьківщина? Ти ж киянин корінний, і це, до речі, рідкість у наш час…

— Таким ти пафосним став, Сахновський, просто гидко тебе слухати.

— Тут пафос ні до чого. Хоча — сприймай, як знаєш. Якщо, Ромео, я продаю свою київську квартиру, яка тягне разів у п’ятнадцять дорожче, ніж тітчина жашківська хата, то в рідне місто я повертаюся багатою людиною. Житла мені там шукати не треба. Грошей попервах цілком повинно вистачити на те, аби відкрити свою, розумієш — свою поліклініку. Ти пропонуєш працювати в себе…

— У нас, — уточнив Кравцов.

— Хай так. Але я, Ромео, хочу працювати в себе. Не у тебе, не у вас, а у себе. Тепер ясно?

Кравцов присвиснув.

— Ого! То ось ти на що намилився! Так би відразу і сказав!

— А я тільки вчора до цього і додумався! — Сахновський гойднувся вперед, теж спершись руками об стіл. — У сорок років, як казали в одному радянському фільмі про любов, життя тільки починається. В Києві, Ромео, мені рости вже нема куди.

— Гадаєш, у Жашкові, зі своєю приватною поліклінікою, ти почнеш рости і справді станеш там якщо не Богом, то поруч із Богом? Узагалі ти хоч уявляєш собі, скільки для цього треба паперів оформляти? А ліцензія одна чого варта!

— Чого варта?

— Я тобі навіть не скажу точно, Антоніо. Та просто так ти її по-любому не отримаєш, підмазувати треба по всій вертикалі української влади! Це ж лікарня, медична установа, Сахновський! Не, вибач на слові, приватний туалет… Його, до речі, теж без купи паперів не відкриєш. І взагалі: ти можеш собі уявити, як воно — відкривати свою лікарню в містечках типу Жашкова?

— Поки що не можу, — чесно признався Антон. — Але спробую. Завтра в нас п’яниця, ось по обіді й поїду. Зроблю планову операцію зранку — і на розвідку. Хочеш, гайда разом. Подивишся, як люди живуть за межами Окружної…

— Та бачив я! — пирхнув Кравцов. — До речі, Польща, Франція чи Швеція — теж за межами київської Великої Окружної дороги. І як там люди живуть, особливо — лікарі нашого з тобою рівня, я теж бачив. Про спортзал усе ж таки подумай. Ще ліпше — прийди зараз додому, стань під душ, тільки холодний — охолонь. Чи, як отой мій пацієнт — поміняй обстановку за триста баксів з проституткою в сауні. Попустить, серйозно кажу.

— Тебе попускає? — поцікавився Антон. — Катерина знає про ці способи?

— Дурко ти, Сахновський, — зітхнув Роман. — З мене останнім часом контрастного душу цілком вистачає для зняття стресів… Гаразд, валяй на свою розвідку, розвідник… Не треба, заховай свої гроші, я ж сьогодні запросив.

…Ніхто з чоловіків не міг знати, що бажання Антона Сахновського змінити своє життя втілиться вже за два дні.

Зміни будуть буквальними.

До страшного буквальним…

Виїхавши з Києва по обіді в п'ятницю і ще встигнувши вирулити на Одеську трасу, проскочивши корки, Антон за дві години переїхав із Київської області в Черкаську, подолавши відстань у сто п’ятдесят кілометрів, що відділяли столицю від маленького Жашкова.

Біля автовокзалу він звернув із траси, одразу відчувши колесами відмінність між станом доріг. Проминув славнозвісний базар попід трасою, де цілодобово поять, годують, а за бажання пропонують водіям і сексуальні послуги. А потім узяв курс до центрального міського базару, неподалік якого, на вулиці Шевченка, мешкала колись його тітка Галя.

Смерічка Галина Борисівна — так її звали. За її словами, заміж вийшла саме тому, що їй лягло на душу романтичне прізвище хлопця: Смерічка. Проте смерека, від якої походило прізвище, це лише порода дерева. І носій такого оригінального прізвища на повірку виявився, за визначенням Антонової покійної мами, старшої тітчиної сестри, справді «дерев’яним». Микола Смерічка категорично не терпів двох речей: постійної роботи та дитячого вереску. Тому займався в цьому житті практично всім, що стрельне йому в голову, не досягнувши успіхів чи бодай трошки помітних результатів у жодній царині. А дітей уперто не хотів.

Помучившись із таким Смерічкою кілька років, тітка Галя вирішила завагітніти на свій страх і ризик.

Це призвело до першої на пам’яті Антона серйозної родинної трагедії: Микола Смерічка мало того, що не хотів дітей, так ще й заявив жінці — вона завагітніла не від нього, нагуляла на стороні. Наслідки не забарилися: напившись, він так побив тітку Галю, що довелося позбавляти її плоду, аби врятувати життя. Чоловіка заарештували, судили і посадили. Але дітей тітка Галя вже мати не могла. Через те всю свою нереалізовану любов до дітей вона спрямувала на єдиного племінника Антона, якому на той час виповнилося вже шість років. Прізвища тітка не міняла — все ж таки воно не лише їй далі подобалося, а й нагадувало про помилки молодості, які вже пізно виправляти.

Заміж вона більше не вийшла.

А згоріла так само, як старша сестра, — від раку.

Хоча, прочитавши ту телеграму і миттю згадавши все, що пов’язано з тіткою Галею, Сахновський чомусь подумав: діагноз у неї все ж таки не медичний, померла вона від самотності. Тоді його охопив сором, і Антон зловив себе на думці — такого стану він давненько не відчував. Спочатку злякався. Потім — заспокоївся, зважив усе й аж тоді збагнув: почуття провини, котре виникло несподівано та за дуже короткий час посилилося, охопивши його всього, на ухвалене ним рішення вплинуло не в останню чергу.

Він не просто приїхав до рідного міста вступати в права спадкоємця. Він повернувся сюди, аби спокутувати провину. В чому вона конкретно полягала і яким чином він її спокутує, Антон іще не зовсім чітко уявляв. Та відчував — рухається в правильному напрямку.

Ідучи Жашковом, він переживав двоїсті почуття. Нібито рухався вулицями, знайомими з дитинства, — і не впізнавав їх, хоча насправді за двадцять останніх років містечко мало в чому помінялося. Спочатку Сахновському здалося: варто зараз зупинитися, вийти з машини — і відразу набіжить купа друзів дитинства, просто старих знайомих, почнуть обіймати його, тиснути руки, смикати за вуха, наввипередки тягнути випити з кожним окремо і з усіма разом. Потім із машини взагалі розхотілося вилазити: тут же всі знають усіх, тому нова людина може, навпаки, викликати нездоровий інтерес. Женучи від себе ці дурні думки, Антон вирулив до базару, потім, радше навмання, ніж справді пам’ятаючи дорогу, скерував авто в напрямку вулиці імені Комінтерну — потрібна йому Шевченка мусила бути десь там поруч.

Дивно, але Сахновський справді знайшов потрібну йому вулицю досить швидко, не особливо плутаючи і жодного разу не запитавши дороги. Хоча, по-чесному, плутати в Жашкові особливо нема де, а питати нема кого. Попри те, що він рухався центральною частиною містечка, народу зустрів на своєму шляху не так уже й багато.

Так само відразу впізнав і тітчин будинок. В його дитинстві вона старалася частіше забирати племінника до себе. Взагалі-то історія цієї хати була, як тепер пригадав Сахновський, дещо заплутана. Від самого початку вона належала батькам злощасного Миколи Смерічки. І той привів молоду дружину до батьківської хати. Проте, коли сталася трагедія, свекор зі свекрухою прийшли до невістки в лікарню, попросили пробачення за сина, призналися — завжди знали, який він, та думали, порозумнішає, як одружиться. Тому донечка, на їхню думку, мусить лишитися тут, у хаті. Вони ж давно збиралися виїхати в село, в Острожани, переселитися в хату своїх батьків: свекрові дуже хотілося решту життя спокійно ловити рибу в знаменитих на весь район Острожанських ставках. Тітка Галя була надто кволою, аби опиратися. Тридцять п’ять років тому, за Радянського Союзу, оформити таки оборудки з нерухомістю було складно.

Але зрештою все щасливо завершилося. Аби зовсім уже закінчити цю історію, треба сказати: відсидівши належне, Микола Смерічка повернувся додому і спробував вигнати колишню дружину з хати. Вона зачинилася зсередини, він буянив, і сусіди, батьки тієї-таки Світлани Пимонович, яка прислала телеграму, викликали міліцію. Смерічка, п’яний в клапті та справді тупий, мов дерево, кинувся битися з міліціонерами і на свою біду зламав одному носа. За напад на працівників міліції при виконанні ними службових обов’язків Смерічка знову загримів за ґрати. Коли вийшов, куди подівся — не знає відтоді ніхто. Та й знати особливо не воліє.

Будинок не був аж таким великим і показним. Хоча занедбаним його теж не можна було назвати. Навіть із вулиці, через новий міцний дерев’яний паркан, Антон бачив, який він затишний, охайний та доглянутий. Про обжитість будинку свідчила, зокрема, широка бетонована під’їзна доріжка, яка вела від воріт до старенького дерев’яного гаража: колись давно старші Смерічки мали «Москвича». За прямим призначенням гараж не використовували давно. Скільки себе пам’ятав з дитинства Антон, там був звичайнісінький сарай.

Сахновський вийшов із машини, поторсав хвіртку. Відчинено. Зсередини тут хвірток у приватних будинках не зачиняють. Та заходити на подвір’я Антон не квапився. Акуратно причинивши по собі хвіртку, витяг телефон, аби набрати номер сусідки. Та очевидячки, тьотя Свєта, як він колись її називав, чекала на гостя — була вдома, побачила машину і вже спішила назустріч, обтираючи на ходу руки об фартух.

Ровесниця покійної тітки Галі, сусідка та близька її подруга на свої шістдесят і виглядала: бадьора, трошки сивувата жіночка, яку можна за бажання назвати «бабою», тільки вона відразу на це образиться. Аби вже за п’ять хвилин сказати: баба і є. Здоров’я вже не те, але все ж таки лишилося, роблю, роблю, світу білого не бачу… Менш за все Антонові кортіло вислухувати нарікання немолодої жінки на власне життя, хоча він і розумів: якщо таки справді вирішить поселитися тут назавжди або принаймні надовго, спілкуватися з нею хоч як доведеться.

— Антон? — уточнила жінка, мружачи короткозорі очі.

— Правильно. Я б вас теж на вулиці не впізнав, Світлано… Іванівно, здається?

— Мене всі так на базарі й називають — Іванівною, — кивнула вона. — Хочеш — теж так зви, або тіткою Свєтою… Правда, я тобі не тітка… Нічого, що на «ти» відразу?

— Все нормально, Іванівно… Світлано Іванівно, — він не знав, що казати і як узагалі поводитися далі. — Ось, приїхав… Бачте, як воно буває…

— Всяке буває, — погодилася Іванівна. — Бач, модний який… Ясно, вам у Києві нема часу… Що там влада?

— Яка? — несподіване запитання здивувало Антона.

— Наша. Українська. Коли вони там порядок наведуть? А то ніяк не помиряться там у Верховні Раді.

— Чесне слово — не знаю! — Сахновський навіть поклав руку на серце.

— Хіба вам у Києві не видніше?

— Може, комусь і видніше. Мені якось воно не треба…

— А, хай собі! — Іванівна махнула рукою. — То як вирішив, продаватимеш хату? А то я купця знайду, є в мене пара охочих. Чого, хата нормальна, ремонтована, вважай, у центрі… Чи собі під дачу триматимеш?

Сусідка ладна була закидати гостя питаннями і далі, тому Антон, відчувши таку небезпеку, перейшов до справ:

— Почекайте, вона ж не моя ще. Там, здається, півроку треба чекати чи щось таке… ну, папери різні, це мені нотаріус розкаже. Але ключі мені хоч як потрібні. У вас?

— У мене, — кивнула жінка, сягнула в кишеню квітчастого халату і витягла невеличку в'язочку. — Ось, тут два від вхідних дверей, один — оцей — від горища, а ось — від погреба. Приймай, Антоне, хазяйство, — вона помовчала. — Продаватимеш — мене послухай. Я в добрі руки пораджу. Шкода, як хата пропаде. Тут же садок такий, городець є…

Вона ще щось говорила, та Сахновський не слухав. Підкидав у руці звичайнісіньку в’язочку звичайнісіньких ключів. Навіть не на брелоку, а на сіруватій мотузочці.

Він розумів — це можуть бути не просто ключі від будинку, а й ключі до нового життя. Можливо, цікавішого та кориснішого, ніж те, яке Антон вів останні двадцять років.

Він іще не знав, що один із цих ключів відімкне двері до страшної чужої таємниці.

Цей день закінчився непомітно, хоча Антонові здалося — тягнуся він довго.

На нотаря чекав хвилин двадцять, не більше. Жашків — місто маленьке, а головне — корків на тутешніх дорогах нема, чого київський хірург Сахновський, водій із десятирічним стажем, уявити просто не міг. І така обставина додала ще одне очко на користь його рішення переїхати з Києва в провінцію.

Зловив себе на думці: насправді за межі великого міста він ось так практично не вибирався. Відпочинок — або за кордоном, або в Криму, або десь у Карпатах. Всюди Сахновські могли собі дозволити не надто економити на комфорті. До того ж ніде на відпочинку Антон за кермом не їздив. Зрештою, він, трудоголік, реально відпочивав лише два-три тижні на рік. Останніми роками навіть виробився стабільний відпочинковий графік. Новий рік — у Карпатах чи Празі, травневі вихідні — пляжі Туреччини, кінець серпня — Єгипет або Греція. Цим потреби та фантазія Антона обмежувалися, і він не міг сказати, що аж надто потерпав від такої стабільності.

Стресів затребуваному хірургу вистачало на роботі. Щодня, включаючи вихідні: траплялися ситуації, коли операцію доводилося здійснювати в неділю.

А тому, пройшовши на успадковане подвір’я звичайного непоказного одноповерхового будинку, на якому не був відтоді, як закінчив школу, зупинившись посередині і вдихнувши на повні груди спокою, Антон іще раз, але тепер — дуже гостро відчув, як утомився. Він ладен був би назвати свою втому смертельною, але, як більшість лікарів, обережно ставився до вживання слів зі «смертельним» коренем. Хоча зазначив: оте означення смертельний уперше зринуло з якихсь глибин у голові, щойно він ступив на подвір’я. Можливо, це навіялося тутешнім спокоєм, незвичним для мешканця великого міста, вирішив він і не надав цим думкам особливого значення.

Зітхнув і, зробивши ще кілька кроків, ступив на ґанок.

Тітка Галя встигла поміняти старий дерев’яний ґанок на міцний цегляний. Але Антон, який витягнув із глибин пам’яті ґанок свого дитинства, старий, нефарбований, рипучий і вдвічі ширший, відзначив: тепер фасад будинку на вигляд якийсь куций. Рука смикнулася — він машинально хотів постукати у двері, як завжди роблять люди, приходячи до чужого житла. Та зупинив руку, посміхнувся сам до себе — чужі тут не ходять! — і рішуче встромив ключ у замкову шпарину. Повернув раз, другий, штовхнув двері, зайшов.

На Антона відразу дихнуло сумішшю запахів, які в своїй сукупності складали саме той запах хати. Нема різниці, мешкають тут люди постійно, приїздять час від часу чи покинули оселю давно. Запах усе одно залишається і не має індивідуальних ознак. Тобто в усіх таких хатах пахне однаково — чимось старим, сталим, густим, давно минулим, навіть якщо у якійсь із кімнат цього «минулого» стоїть сучасний плазмовий телевізор, а на даху причеплена кругла антена-сателітка.

Сахновський хотів був пройти в кімнату, та через вікно заскленої веранди побачив, як двором уже поспішає огрядний сивуватий чоловік в окулярах, незважаючи на спеку — з краваткою на шиї, яка, навіть охайно пов’язана, все одно мала вигляд чогось протиприродного і взагалі теліпалася. В ній жашківський нотаріус нагадував депутата навіть не районної, а селищної ради. Таких Антон частенько бачив по телевізору, коли в новинах показували сюжети про незаконні землевідведення.

Іванівна поспішала за ним. Отже, Сахновський переконався в справедливості своїх припущень: тепер від усюдисущої сусідки спокою не буде. Хоча хто знає… Може, ця корінна жашківчанка з часом стане в пригоді йому, нехай уродженцю цього міста, але зараз фактично — прибульцю, чужинцю.

З нотаріусом порозумілися досить швидко і без зайвих проблем. Сумнівів у тому, що Галина Борисівна Смерічка відписала єдиному племіннику єдине майно, яке в неї було, з доброї волі та при здоровому глузді, в юриста не було. Від Сахновського вимагалося підписати купу різних паперів та почекати до грудня. Жити в успадкованому будинку він має повне право, але формально власником його стане лише потому, як спливе певний час. Треба ще сплатити різні там податки та збори, і після вже продавати тітчин будинок племінникові ніхто не заборонить.

— А ви хочете купити? — поцікавився Антон у нотаріуса.

— Я? — здивовано перепитав той. — Чому я?

— Ну, ви ж так стурбовані тим, аби я мав законну можливість його продати. Значить, претендуєте чи хочете покупця запропонувати?

Нотаріус глянув на Іванівну, ніби шукаючи підтримки. Але та демонстративно відвернулася.

— Та нічого я не хочу… — промовив юрист.

— Чого ж: приведете клієнта, ми домовимося, вдаримо по руках, а ви тут-таки оформите оборудку. Дуже вигідна справа для нотаріуса — оформляти операції з нерухомістю. Я не правий?

Антон сам не розумів, чому раптом почав сікатися до симпатичного взагалі-то чоловіка. Мабуть, тому, що не особливо сприймав людей, переконаних, що прорахували його і вже знають, мов облупленого. Але оця фраза нотаря стала ще одним цвяхом, вбитим в ухвалене лікарем рішення.

— Я навряд чи продаватиму тітчину хату, — сказав Антон радше самому собі, ніж присутнім. — Де житиму, як продам?

— А ти… Гм… тут що, жити збираєшся? — тепер подиву не стримала Іванівна.

— Збираюся, — кивнув Антон. — А чому вас так це дивує?

— Дачу зробиш? — уточнила сусідка.

— Чого це раптом — дачу? Я, Світлано Іванівно, планую в Жашкові жити і працювати, — і, побачивши цілком прогнозовану реакцію місцевих жителів, поспішив пояснити своє рішення так, як вони повинні вважати і розуміти: — Зараз так багато хто робить. Криза, великі міста перенасичені. Київ — той узагалі гумовим став. Ось народ потихеньку і тікає туди, де спокійніше. Дауншифтинг, розумієте?

Іванівна з нотаріусом не розуміли, та Сахновського це мало переймало. Він уважав, що такого пояснення, із вживанням складних іноземних слів, цілком досить. Не розкривати ж перед першими зустрічними душу і не намагатися ж розтовкти їм те, що сам для себе ще не остаточно втямив. У Антона Сахновського було бажання кинути все в суєтному Києві та знайти себе, нового, тут, де народився і виріс. По суті, народитися вдруге. Переродитися, наче гусінь, яка стає метеликом. Стати з пихатого красеня-лебедя гидким каченям, якому треба чимало зусиль, аби довести всім своє право на життя. Але причини виникнення такого бажання не поясниш двома, трьома, чотирма — взагалі не поясниш словами.

Тому Антон вирішив нічого не розтлумачувати. Самі все побачать.

— Отак, — промовив нотаріус після невеличкої паузи. — Міняєте, значить, столицю на провінцію…

— Всюди люди живуть, — відповів Сахновський.

— Чим збираєтесь тут зайнятися?

— Я хірург. Непоганий, між іншим. Зв’язків у Києві більш ніж досить. Займуся тут лікуванням людей. Ви ж тут у разі чого до столиці спішите? Гадаєте, там краще полікують, ніж у міській чи навіть районній лікарні? Значить, скоро тікати не будете.

— То у вас, я бачу, планів громадьйо, — протягнув нотаріус. — Ну, нехай… Спробуйте… Взагалі-то вас тут можуть і з’їсти без солі, але — спробуйте.

— Невже в Жашкові їсти нема чого, крім людей? — спробував пожартувати Сахновський.

— Ви ж чудово розумієте, про що я, — відповів нотар.

— Люди тут узагалі-то непогані… — вклинилася Іванівна. — Тільки ж бачте, місто маленьке, всі всіх знають. Можна сказати — село… Та ще й по трасі…

— До чого тут траса? — не втямив Антон. — І не треба наперед лякати. І шукати якихось там причин, аби пояснити, чому ми всі тут такі. Працювати слід, чужі гроші не рахувати, і все буде добре. Поки не знаю, чи в мене щось вийде, але вже хочу спробувати. Продати хату завжди встигну, правда?

— Залежно, за які гроші, — філософськи розсудив нотаріус, глянув на годинник, почав збирати папери. — Ну, раз таке діло, звертайтесь. Послуги юристів вам тут знадобляться, коли такий серйозний якір кидаєте. Чим зможу — допоможу.

Чоловіки потисли один одному рук, і нотар поквапився геть із почуттям виконаного обов’язку.

Причому так перейнявся цим почуттям, що на ходу почав здирати з шиї краватку. Правильно, для чого цирліх-манірліх, коли київський гість насправді — свій, жашківський хлопець…

Іванівна, навпаки, не поспішала йти.

Замість роздивлятися несподівану спадщину, Сахновський понад годину розмовляв із сусідкою тут-таки, на веранді, за столом, укритим старенькою клітчастою клейонкою. Від жінки він дізнався багато чого і про їхні стосунки з покійною тіткою, і про саму Іванівну, і про те, як тітка Галя пішла з життя.

Колись давно Іванівна працювала в їдальні при автовокзалі. З середини дев’яностих років, коли вся країна переходила навіть не на ринкові, а на базарні стосунки, вона почала суміщати роботу з торгівлею. Потім покинула столовку, отаборилася на базарі, і тепер Іванівна, як Антон зрозумів із її слів, була там чимось на зразок одного з неформальних лідерів. Образно кажучи, входила в двадцятку найвідоміших людей жашківського базару і могла вирішити в його межах масу питань дрібної та середньої складності.

Галя Смерічка, навпаки, до базарної торгівлі якось особливої тяги й хисту не мала. Допрацювала до пенсії бухгалтером у понурій та нецікавій конторі, а потім повністю віддалася власному дому, саду та городу. Пенсії, такої ж понурої, як і контора, в якій тітка трудилася, вистачало на хліб, сало та рибні консерви. Решту меню забезпечувало присадибне господарство. Але активна Іванівна, яка теж давно жила без чоловіка і діти якої розлетілися по великих містах, не змогла, знову ж таки, за її словами, довго терпіти отаке бідування сусідки й подруги.

— Кажу, значить: Галко, не хочеш сама на базарі стояти — давай мені, я продам, — оповідала вона. — В неї ж, знаєш, і картопля, і огірки, і капуста, і яблука, і вишні, і груші… Все, що треба, значить. А консервація яка! Подивишся в погребі, там лишилося, думаю. Такі салати твоя тітка робила! Варення яке закручувала, он там смородина в саду біля паркана… Огірочки — солоні, мариновані, помідори… Знаєш, під замовлення я почала брать. Ну, спочатку Галка не дуже того, а потім нічо’, пішло. Грошей трохи завелося, жити почала під старість. Правда, звиняй, усі вони на лікування пішли… Без толку…

На цих словах Іванівна змахнула з кутика ока сльозинку краєчком хустки.

— На її гроші я не претендував, — мовив Антон, аби щось сказати — він не знав, що треба говорити в таких ситуаціях. — Та я й на будинок не дуже…

— Ти, Антоне, тітку забув! — категорично заявила Іванівна, і в цій категоричності була правда, тільки правда, і нічого, крім правди. — А вона про тебе, між іншим, завжди згадувала. Ось тільки все одно ніхто і нічим їй не допоміг би…

— Довго хворіла?

— Почалося десь років зо два тому. Спочатку ще нічого, вона навіть у поліклініку не ходила. А потім, перед минулою Покровою, так скрутило, аж я перелякалася. Ну, викликали «швидку», забрали сюди, до нас. Тоді повезли в Умань, я за машину домовилася. Там зробили якісь аналізи, повезли ще в Черкаси…

— До Києва не ближче?

— Ближче, — погодилася Іванівна. — Тільки там, кажуть, дорожче.

— Дорожче — чи кажуть?

— Дорожче, — впевнено сказала сусідка. — Значить, возили Галю кругом. Всюди сказали — рак. Операцію треба. Поки те, поки се, грошей же нема… Словом, коли на початку квітня її знову в лікарню взяли, то сказали: операція не допоможе. Місяць Галка в лікарні лежала, її не випускали. Я ходила щодня… Ну, хоч у лікарні вона, хоч дома, кінець усе одно один… Відійшла першого травня, поховали добре, на могилу вже завтра сходимо…

— Дякую.

— Та яке там «дякую», ми ж, уважай, свої люди, — відмахнулася Іванівна, підвелася. — Ну, раз таке діло, коли ти вже вирішив тут жити — давай, освоюйся. Їсти захочеш — не соромся. В мене завжди наварено, погодую. Правда, ходи… Пом’янемо заодно, в мене така самогонка, на цедрі з горіхом…

— Та спасибі, іншим разом… Я поки оглянуся…

— А то дивись. Завтра точно снідати позву. Чи сюди принесу.

Іванівна теж нарешті пішла. Антон Сахновський зостався сам.

Усередині тітчин будинок лишився таким, яким племінник пам’ятав його.

А він таки пам’ятав. Відразу, наче це було вчора, пригадав і ці три кімнати, менші одна за одну, і стару, ще післявоєнну масивну шафу для одягу в передпокої, і важкий диван із великими круглими валиками замість звичних билець, і трюмо зразка кінця шістдесятих років, коли таку модну меблеву новинку дарували на весілля.

З передпокою, який суміщався з кухнею, Антон потрапив до зали — найбільшої з трьох кімнат. Тут і далі підлогу вкривали дешевенькі, але все ж таки нові килимові доріжки. Тут-таки, в кутку, стояла пічка. Антон уже знав, що будинок давно газифікований, але витягнув із глибин пам’яті часи, коли і в них, і в тітки вдома взимку палили пічку і навіть варили на грубці їсти, економлячи газові балони, від яких запалювали кухонну плиту. Тепер же пічка залишилася радше декорацією, а грубка — додатковою поличкою. Застеливши її газетами, тітка виставила на ній старі каструлі.

Велика зала переходила в меншу кімнату, де стояло велике ліжко, теж колись подароване Смерічкам на весілля, а навпроти цього ліжка, на тумбочці, прилаштувався новий телевізор. Саме таким телевізором, чимось абсолютно неприродним для цієї патріархальної обстановки, де, здавалося, застиг час, і відчував себе серед усього цього Сахновський.

Далі була зовсім маленька кімната, вікна якої виходили просто в сад, на протилежний бік будинку. Тут стояла софа. Не та, стара, на якій вкладався спати Антон, коли тітка брала його до себе, але й не зовсім нова. Видно, давня цілком розсипалася, і тьотя Галя при нагоді придбала собі заміну. В узголів’ї софи стояв торшер, і його Антон теж упізнав: старша сестра, Антонова мама, подарувала його хазяйці на сорокаріччя.

День, коли подарували цей торшер, був останнім, коли Сахновський, уже студент, переступив поріг тітчиного будинку.

Саме тому в Антона виникло бажання влаштуватися тут, у колишній «своїй» кімнаті, під оцим торшером. Та спершу треба впустити сюди свіжого повітря.

Хоча червневий вечір уже впевнено вступав у права, прохолодніше після спекотного дня не стало. Навпаки, накочегарене за день повітря робило загальну атмосферу ще задушливішою. Розчахнувши всі вікна, Антон так і не зміг насолодитися хоча б маленьким протягом. Правда, найменшої кімнати це не стосувалося. Тут було все ж таки не так спекотно, бо від палючого сонця цей бік будинку вберігала крона дерев. Тому крайнє помешкання виявилося і найтемнішим: гілки яблунь і вишень затуляли вікно не лише від сонячних променів, а й фільтрували доступ сонячного світла. І заодно робили кімнатку спокійною й затишною, що цілковито влаштовувало Сахновського, створюючи незрівнянний додатковий комфорт.

Крізь прочинене вікно до кімнати проникли заодно ще й пахощі старого саду. Антон постояв кілька хвилин, вдихаючи їх і розуміючи, що в київській квартирі йому не вистачало саме цього. А тоді захотів їсти.

Тут можливі були два варіанти. Перший — скористатися гостинністю Іванівни. Але це означало продовжити необов’язкову розмову, чого Сахновському дуже не хотілося. Другий — сісти на машину і поїхати кудись у місто, пошукати крамницю. Чи, ще ліпше, податися до траси, де місцеві підприємці годують транзитників картоплею з котлетами, пропонують розчинну каву та чай із пакетиків у одноразових пластянках чи ще щось таке, звичайне і ситне. Та Антон уже загнав машину в двір, плануючи взятися до звільнення гаража від усякого мотлоху вже завтра, і загальна ідилічна атмосфера чомусь не спонукала його знову сідати за кермо і відчиняти ворота. Був і третій шлях: пошукати рекламовану Іванівною тітчину консервацію.

Для початку Сахновський зазирнув у холодильник і дуже здивувався, побачивши темну порожнечу. Наступної миті збагнув, чого бракувало. Холодильник у тітки був старий, вітчизняного виробництва, і мусив би гудіти — але не гудів. Не дивно — його вимкнули.

А вимкнули тому, що нічого в ньому не зберігали. Для чого тримати продукти в холодильнику, якщо їх нема кому їсти — хазяйка-бо померла. І тим більше для чого тримати холодильник увімкненим — електрика нагоряє.

Підхопивши зі столу в’язку ключів, Антон вибрав той, який відмикає погріб, а заразом — шлях до харчових запасів, так би мовити, харчової частини тітчиної спадщини. Погріб, як він пам’ятав, містився в передпокої, в дальньому кутку за плитою. Засвітивши світло і там, він побачив новенький висячий замок на ляді, який охороняв вхід у засіки тітки Галі. Вже зібрався відчиняти, навіть пошукав очима і знайшов вимикач, яким засвітлювалася лампочка в погребі. Та вже наступної миті побачив довгий ряд скляних банок різної місткості, що вишикувалися вздовж стіни. Біля протилежної стінки стояло три відра. В одному — стара проросла картопля, в другому, неповному — стара морква, в третьому — буряки. Власне, це старі овочі додавали основних компонентів до того самого запаху хати.

Дивно.

Чомусь усе це добро не стоїть у льосі.

З іншого боку — яка йому різниця. Перевірити, що залишилося в погребі і чи зосталося там узагалі щось, можна і завтра. Так само, як і роздивитися на свіжу голову, з чим йому довелося зіштовхнутися і що саме потребує тут першочергової переробки. В тому, що хату він доведе до ладу ще до кінця літа, Сахновський не сумнівався.

Але все ж таки: хто і для чого повитягав усі ці продукти з льоху? Особливо це стосується картоплі. Столичний житель до мозку кісток, Антон, одначе, знав, що ось так овочі, особливо — урожаю минулого року, зберігати не заведено. І покійна, царство небесне, тьотя Галя відала це набагато краще.

Нахилившись, Сахновський узяв першу-ліпшу банку, роздивився на світло. Здається, овочевий салат. Баклажани з перцем, якщо він не помиляється. Так, що тут іще? Ага, ось ті легендарні мариновані огірки. Літрова банка чогось рожевого, схоже — компот із ягід… Червона смородина з аличею. Годиться, саме на вечерю.

Перенісши банки на стіл до зали, Антон пошукав і знайшов кухонне начиння, серед ложок та ножів відшукав старенький консервний ніж, упорався з кришками, підчепив виделкою шматок баклажана, пожував. Ум-м-м, смачно, справді смачно! Огірок виловив пальцями, хрумкнув. Нічого, дійсно фірмовий.

Жуючи, зіперся на краєчок столу.

Є в цьому щось неправильне, вирішив він. Тітка серйозно хворіла від минулого жовтня. Остаточно здала взимку, а від початку квітня в будинку ніхто не мешкав. А хай там як, тітка чомусь вирішила витягнути весь цей асортимент пересічної овочевої крамниці з льоху, де йому саме місце. Причому вона так перейнялася важливістю цього процесу, що не зважала навіть на своє тяжке самопочуття. Хто-хто, а він, кваліфікований лікар, знав: людей, особливо жінок, хворих на рак в останній стадії, менше за все хвилює як вміст власного холодильника, так і вміст власного погреба. І сама тьотя Галя навряд чи присвятила останні перед лікарнею дні процесу витягання з льоху консервації і відер із картоплею.

Та вона б у своєму стані просто не подужала цього всього!

З’ївши ще трошки баклажанів і пару огірків, Антон сьорбнув компоту. Той виявився нудотно-солодким, і в пам’яті черговий раз спливло: такі напої роблять, аби розбавляти кип’яченою водою чи взагалі — варити на їхній основі великі каструлі компотів. Поставив банку на стіл, витер липкі губи. Водогону в тітки не було, він це вже знав від сусідки, хоча сама Іванівна давно протягнула собі воду і не ходила до колодязя. Велике емальоване відро Антон помітив у коридорі, та коли підняв кришку, побачив — води в ньому на денці, саме на один кухлик, який стояв тут-таки, на краєчку табуретки. Запивши солодощі, він притулився до одвірка, знову подивився на ряд банок.

Невже, відчуваючи, що помираєш, так важливо повитягати все це льоху?

А якщо це зробила не тітка? Хто тоді? Іванівна? В неї були всі ключі. Ось тільки для чого їй? Мародерствує, збиралася продати рештки сусідчиної консервації, поки зовсім не пропали? Але, по-перше, для чого їй це, скільки там можна вторгувати тих грошей… А по-друге, чому не продала за стільки часу? Адже, нагадав собі Антон, у цьому будинку два місяці ніхто не жив… Тіло з лікарні Іванівна сюди не везла. Домовилася, аби відспівали в церкві, тож туди повезли просто з лікарні. Там-таки, в палаті, обрядили. Так узагалі-то практикується, коли в померлого нема родичів. Поминальний обід Іванівна замовила в їдальні біля базару. Може, консервацію витягали, аби понести на поминки… Але, в такому разі, чому не понесли? Всього вистачило?

Заплющивши очі, Антон труснув головою, проганяючи дурні думки.

Справді, чого ламати голову над тим, хто і для чого повитягав з погреба консервацію. Теж мені, проблема. Завтра запитає в сусідки, все прояснить і перестане думати про картоплю і салати. Може, навіть віддасть усе це добро Іванівні…

Накривши початі банки кришками, Антон глянув на годинник. Десята вечора. Треба б уже влягатися. День, який почався зі складної операції, а закінчився не менш клопітною процедурою огляду спадщини, дуже втомив.

Світло Сахновський вимкнув усюди. Лишив тільки торшер у маленькій кімнаті, де збирався вкластися спати. Ще трошки погортав куплений дорогою журнал.

А тоді, вимкнувши торшер, заснув.

Прокинувся від гуркоту.

Спросоння здалося — хтось ходить по хаті, натикаючись у темряві на меблі й перевертаючи їх із нелюдською силою. Навіть у перший момент злякався, хоча не вважав себе ніколи аж таким боягузом: коли служив у десантних військах, «старики» в казармі вибили останній страх.

Боротьба за виживання в армії навчила Антона не боятися небезпеки, а лише оцінювати свої шанси в кожній окремо взятій ситуації. Так, він міг вийти один проти двох гевалів, чия єдина перевага була в тому, що вони «тягнули службу» на рік довше, ніж «салабон». Проте коли на нього йшли п’ятеро, Сахновський волів різними способами вийти з конфлікту: кодло швидше покалічить його, відтак він усе одно нічого не доведе з поламаним носом. Зате один проти двох він мав усі шанси впоратися чи принаймні вийти на нічию. Головне — знати, кого з двох слід атакувати першим. Бо так уже водиться: в таких випадках один із двох супротивників завжди слабший. По-справжньому сильний боєць завжди виходить сам на сам. З іншого боку, якщо ці двоє були не слов’янами, а кавказцями, Антон уважав за краще бійки не починати. Ці воїни завжди ходили зграями, компенсуючи фізичну слабкість лютою відчайдушністю — могли в запалі рвонути ворога зубами.

Тому армія навчила майбутнього хірурга оцінювати рівень небезпеки. І відповідно до цього ухвалювати рішення: приймати виклик чи відступати.

Зараз, коли його збудив гуркіт, його перелякала не сама небезпека, а відчуття невідомого. Він не бачив, що відбувається і що йому загрожує. Відтак не був готовий реагувати. Просто рвучко випростався на ліжку і скинув простирадло.

Та вже за мить, коли гуркіт повторився, Антон усе зрозумів і полегшено зітхнув. Гриміло за прочиненим вікном. З саду потягнуло свіжістю, знову гримнуло. Все ясно: кілька днів дикої спеки нарешті завершилися нічною грозою.

Простягнувши руку, Сахновський пошукав і знайшов вимикач торшера, засвітив світло, глянув на годинник. Лише друга ночі, він проспав усього чотири години.

Рвучко підвівшись, Антон зробив кілька кроків до дверей, про всяк випадок зазирнув у сусідню кімнату. Потім, керуючись незрозумілим поривом, намацав на стіні вимикач, клацнув. Знав, що нічого і нікого не побачить, але, переконавшись у марності своїх нічних страхів, з відчутним полегшенням вимкнув світло і причинив двері, аби не було протягів.

І раптом завмер, не випускаючи дверної ручки з руки.

Позаду хтось був.

Антон не бачив, стояв спиною до вікна. Але саме за спиною, за вікном, у саду маячив хтось. Або радше там було щось, моторошне і безплотне. Це щось стояло в саду і збиралося через відчинене вікно проникнути в кімнату.

Воно хоче напасти на нього!

По шкірі пробіг морозець. Сахновський не міг пояснити, звідки в нього раптом з'явилися такі відчуття. Про небезпеку ніби маякнув спинний мозок, і лікар відчув себе абсолютно беззахисним тут, у порожньому будинку, в маленькій кімнаті, глупої ночі, в самих трусах.

Небезпека зникає, коли її бачиш. Золоте армійське правило, одне з правил радянського десантника, вигадане Сахновським для власного користування. Хірургу Сахновському це теж допомагало: побачити хворобу означає початок лікування.

Не треба боятися.

Антон відпустив двері й нагло обернувся.

Спочатку нічого не угледів. Лише знову розкотисто гримнуло, та порив свіжого вітру сильно гойднув фіранку. Але наступної миті, коли Сахновський уже ладен був сміятися з власної страхопудності, нічне небо розколола навпіл яскрава крива блискавиці. В її короткому спалаху Антон побачив темну постать.

У саду, під деревами, на відстані кількох кроків від прочиненого вікна, нерухомо хтось стояв і дивився просто на нього.

Антонові тепер справді перехопило подих. Він укляк, наче приріс босими ногами до підлоги. Блискавка тим часом знову розпорола небо під супровід громового розкоту, і темна, чорна фігура ворухнулася, ніби роблячи півкроку до вікна.

Зі своєї позиції Сахновський не міг доладно роздивитися невідомого в саду. Заважало світло торшера. Коли перший шок минув, лікар обережно, маленькими кроками посунув у бік джерела світла, не спускаючи погляду з темної постаті. Вочевидь, його маневри знадвору були помітні. Та жодної реакції: примарна постать стояла там, де й раніше, під шатром великої яблуні, не виявляючи жодних намірів, дружніх чи ворожих. Навіть не подаючи ознак життя.

Простягнувши руку і відчувши при цьому її зрадницьке тремтіння, Антон намацав у повітрі мотузочку-вимикач, смикнув. Надто сильно — світло-бо згасло, та при цьому сам старий торшер утратив рівновагу і завалився просто на софу. Щось дзенькнуло. Здається, від незграбного падіння розкололася лампочка.

Кімната поринула в темряву, злившись тепер із темним довкіллям. Чорна постать далі майоріла в саду, в кількох метрах від прочиненого вікна. І далі не рухалася. Хто б там не був чи що б там не було, воно уважно роздивлялося нового мешканця будинку.

— Хто там? — вихопилося в Антона, та прозвучало не так голосно і грізно, як би йому цього хотілося.

Жодної відповіді. Вітер гойдав гілки дерев. Чорна постать стояла непорушно, ніби згусток нічної темряви без плоті та крові. Сахновський зловив себе на думці, що йому нема чим захищатися. Єдиний вихід — знайти момент і переміститися ближче до стіни, ввімкнути велике світло, яке освітить цей шматок саду, даючи змогу побачити, нарешті, привида во плоті. Антон навіть вирахував: поки той почне вдиратися через вікно, в нього буде час перебігти до великої кімнати та дістатися до ножа, якого лишив на столі.

Знову сяйнула блискавка, гримнуло, і нарешті пішов дощ, який миттєво перетворився на справжню зливу.

У спалаху блискавки Антон тепер нічого і нікого не побачив.

Примару наче змило червневим грозовим дощем.

Труснувши головою, Сахновський нарешті ввімкнув світло. Лампочка під стелею розвіяла нічну темряву, і в тьмяному світлі Антон не побачив за вікном нічого. Лиш гілки яблунь хиталися од вітру, та краплі дощу шелестіли в листі, ніби розмовляючи з новим хазяїном саду своєї мовою, намагаючись щось сказати, щось пояснити, про щось попередити.

Відчуття близької небезпеки зникло. Антон заспокоївся, зробив кілька глибоких вдихів-видихів, наблизився до вікна, зіперся руками на мокре підвіконня, вистромив голову під дощ. Тепер він точно бачив: у саду нікого нема.

І, швидше за все, не було.

Так Антон вирішив, коли прокинувся вранці. Звісно, він старанно зачинив вікно в сад, навіть наскільки міг щільно засмикнув фіранки. Переконавшись, що лампочка в торшері таки розбилася, він поставив торшер на місце, та про всяк випадок спати в цій кімнаті більше не ризикнув. Розумів — дурниця, дорослий чоловік не повинен забивати такими речами голову. Але досвід спілкування з психіатром Кравцовим підказував: якщо вночі тебе щось налякало, поганий сон абощо, не завжди досить перевернутися на другий бік. Якщо є така можливість, краще решту ночі провести на іншому місці для спання. Бо сон не прийде, ранок виявиться надто похмурим, аби можна було нормально та плідно працювати.

Перенісши постіль на тітчине ліжко, Антон про всяк випадок позачиняв усі вікна, хоча спати в задусі теж не особливо міг, і лиш потому вмостився, готуючись доспати. Крутився ще якийсь час, ловив сон уривками — темне страшне марево в саду далі спливало в свідомості. Лише коли почав жевріти світанок, Антонові вдалося нарешті провалитися в сон і, на диво, проспати майже до десятої ранку. Чого в Києві хірург Сахновський собі навіть у нечасті вихідні не дозволяв.

Дощ минув, але небо далі затягували сірі хмари. Полежавши трохи, Антон підвівся, пройшов до маленької кімнати, аби переконатися — вчорашні нічні страхи йому справді привиділися. І викликані вони були шаленою втомою та спекою. Ось іще одна причина поміняти не лише обстановку, а й спосіб життя взагалі, вирішив сам для себе Сахновський, прочинив вікно, поглянув на ту лиховісну яблуню. Тоді пошукав і знайшов старенькі капці, і як був, у трусах, вибрався просто через вікно в сад.

Голі ноги відразу зросила мокра трава. Не встиг зробити кількох кроків, як кісточку лівої ноги легенько обпекла кропива. Війнув вітерець, і з крони дерев на Антона бризнув холодний освіжаючий душ. Стенувши плечима — незатишно все ж таки! — Сахновський підійшов до яблуні, постояв, роздивляючись довкола, потім присів. Навіть якби тут хтось і стояв, трава все одно прим'ялася дощем, а тепер розпрямилася, поблискуючи діамантами крапель. Випроставшись, Антон покрутив головою, аби переконатися — залізти серед ночі до саду можна хіба що через паркан. У те, що хтось із доброго дива, мов Квакін чи Фігура з «Тимура та його команди», почне глупої ночі стрибати через чужі паркани, аби просто позазирати людям у вікна, йому не вірилося. В таких діях він не вбачав логіки, якою звик керуватися в своєму житті й закони якої, хочеться вірити, діють і тут, у провінційному містечку.

Зрештою, тут ночами люди звикли спати. Нічне життя Жашкова навряд чи буяє.

Насправді в тому, що нічна пригода — лише наслідок його несподіваного пробудження від грому на новому місці, Антон був переконаний, щойно прокинувся. Та все ж таки хотів особисто впевнитися в примарності своїх нічних кошмарів. Тому повернувся до хати тим самим способом, через вікно, вдягнувся, опанував надворі всі зручності, прогулявся на базар, купив хліба, ковбаси, овочів та розчинної кави, повернувся, поснідав під супровід якоїсь мури в телевізорі й вирішив, нарешті, прийняти хазяйство.

Тепер, усвідомивши нові обставини свого подальшого життя, прийнявши їх, а також, незважаючи на прикре нічне непорозуміння, виспавшись, Антон поглянув на тітчину хату свіжим поглядом. Відразу дійшов висновку: тут усе якось надто прибрано. Тьотя Галя не жила в будинку понад два місяці. Проте Сахновський звернув увагу — тут прибирали. Причому прибрали не за хазяйкою, яку в спішному порядку завезли до лікарні. Хату прибирали регулярно. Нехай це робила сусідка, Іванівна. Навіть очевидно: вона тримала ключі, а отже — вільний доступ до хати мала тільки вона.

Антон пройшовся кімнатами, цього разу намагаючись уважно придивлятися до кожної деталі. Поки він не міг пояснити собі причину свого хвилювання. Швидше за все, десь у глибині засіла-таки думка про реальність нічної примари в саду. Він поки не з’ясував, чому це моторошне видіння зринуло в першу ж ніч появи нового власника будинку. Нехай навіть нічного привида дійсно не було. Натомість таке видіння могло прийти як частина цілого комплексу відчуттів. А Сахновський ще відучора не стільки помітив, скільки відчув: щось тут не так.

Де тут і що саме не так, він і вирішив прояснити.

Перша дрібниця, яка впала в око, — посуд. Зазвичай у будь-якої господині посуд стоїть окремо, в шафці. Навіть він, холостяк, тримав тарілки, ложки, ножі та виделки в спеціальному, призначеному для цього місці. Тут посуд теж стояв у старенькій шафці. Але — деякі тарілки, кілька ложок, кілька виделок та кілька кухлів стояли на столі окремо. Антон мазнув по них поглядом ще вчора, та не надав особливого значення. Тепер же, дивлячись на цей посуд, він інакшого слова, ніж «комплект», придумати не міг.

Хтось поставив на кухонному столі комплект посуду.

Сам по собі цей висновок нічого не означав, якби на тітчиному ліжку, на якому вчора вночі досипав Антон, не лежала охайно складена постільна білизна. Простирадла, наволочки та підковдри він знайшов у старому комоді, але на ліжку окремо хтось поклав комплект білизни. До того ж старанно і зовсім недавно випраний та випрасуваний.

У тітки Галі пральної машинки Сахновський не побачив.

Отже, в хаті, де ніхто не жив два місяці, бачимо все чисто прибране, а також — окремо покладені комплекти посуду та білизни.

Ще одне: ліжко, на якому він спав, було заправлене якось формально. Так не застеляють власні ліжка.

Хто-хто, а колишній солдат-десантник чудово знав, який вигляд має солдатська койка, заправлена по-казарменому, по уставу. Це теж впало йому в око ще вчора. Припустімо, Іванівна справді наводила тут лад, готуючи будинок до приїзду спадкоємця. Для чого вона це робила — питання п’яте. Хоча… чому п’яте? Який непорядок може бути в хаті, де два місяці ніхто не жив?

З усього напрошувався лише один висновок: у будинку надто чисто і надто старанно прибрано. Так роблять, коли хочуть знищити всі сліди свого перебування. Один час Катерина пускала в квартиру доньки квартирантів, і саме такий порядок вони лишали по собі. Чи навпаки: готуючи житло до появи чергових квартирантів, Катя особисто дбала про комплекти білизни та посуду, призначені для користування стороннім людям.

Все!

Тепер мозаїка склалася. Антон збагнув, що саме його непокоїло. Він просто впізнав знайому ситуацію. Будь-яка нормальна людина, котра тимчасово, в силу різних обставин, перетворює власне помешкання на готель, підсвідомо ховає подалі від чужих очей усе зайве, викладаючи на перший план те, що знадобиться гостям насамперед.

Комплект чистої постільної білизни і комплект посуду.

Без тітки Галі в її будинку хтось жив.

Хто — може знати тільки Іванівна. Адже тільки в неї були ключі.

Коли так, тоді запитання наступне: чому сусідка промовчала?

Запитати в неї не вдалося.

Іванівни не було вдома. Видно, в суботу з самого ранку подалася на базар, а йти шукати її Антон поки не збирався. Все одно сама повернеться додому. Та й поки що нема нічого серйозного, заради чого треба смикати жінку та відривати її від роботи. Сахновський, маючи охоту поставити Іванівні кілька запитань, все ж таки був переконаний — із хати нічого не пропало. Смертельно хвору тітку Галю ніхто, скориставшись нагодою, підло не обікрав. Тому, поки сусідка не повернулася, він вирішив оглянути решту місць, куди ще толком не заглядав.

Почав із гаража.

Як уже встиг відзначити Антон, його не зачиняли, бо там давно не було нічого цінного. Лише лопати, сапки, граблі, драбина, рулон старого руберойду, чималий шмат брудного пожмаканого брезенту, словом — купа речей, які, на думку господарів таких приватних будинків, дуже потрібні в хазяйстві. Зробивши собі замітку, що найперша справа — звільнити гараж від мотлоху і використовувати за призначенням, а в перспективі — побудувати новий, Антон причинив двері й переключився на горище.

Залазити туди треба було з боку саду. Біля стіни лежала ще одна драбина, навмисно призначена для цього. Сахновський приставив її до стіни й обережно подерся нагору — дерев’яні щаблини місцями розсохлися і стогнали під ногами. Двері горища захищав такий самий висячий замок, як і підвальну ляду. Тільки, здається, старіший — горищем, видко, тітка користувалася нечасто. Зрозуміло, куди їй з її здоров’ям лазити сюди!

Знявши замок і відчинивши дверцята, Антон заліз на горище. Випростався, вдихнув на повні груди запах застарілого пилу, змішаний зі стійкими пахощами старого приміщення, в якому колись давно зберігали сіно, цибулю чи щось таке, рослинного походження. Старих скринь із сімейними скарбами й секретами, попри потаємні сподівання, на порошному горищі не знайшлося. Як не було тут і освітлення: всього світла — те, що проникало знадвору крізь дверний отвір.

Антон усе ж таки пройшовся горищем, присвічуючи собі тоненьким промінчиком ліхтарика від мобільного телефону, не знайшов не лише нічого цікавого й корисного, а взагалі — нічого, і виліз назад. Дверей не зачинив, але драбини не прибрав. Зробив собі ще одну замітку: з часом переобладнати горище на щось на взірець мансарди, перетворити його на житлове приміщення, а за великим рахунком — позбутися його, добудувавши половину поверху вгору.

Тепер недослідженим лишився тільки погріб.

З якого невідомо для чого повитягали все, що там зберігалося. Цікаво, хто це зробив, для чого і що там тепер, адже льох акуратно замкнений на замок.

У передпокої далі стояла стійка суміш запахів, у якій вчувався і дещо незвичний, гнилосно-солодкуватий дух. Антон, роздивившись і подумавши пару секунд, знайшов вимикач, який засвічував світло в підвалі: якщо на горищі електрика не потрібна, то в льосі без неї не обійтися. Клацнув, але крізь тоненькі щілини в дошках ляди світло після цього не пробилося. Значить, і там нема лампочки. Перегоріла?

Присівши біля ляди, Антон застромив останній невикористаний ключ на в’язці в замок, повернув. З брязкотом витяг дужку з пазів. Ривком відкинув ляду.

Звідти відразу густо потягнуло моргом.

Іншого визначення Сахновському на думку просто не спало. Як лікар він бував у трупарнях. Нечасто, він же не патологоанатом. Але достатньо для того, аби ні з чим не сплутати цей важкий дух.

Запах смерті.

Вниз вела металева драбина. Тепер уже точно передчуваючи щось погане, Антон обережно нахилився, просунув руку з мобільником у широкий квадратний отвір підземелля, посвітив. Тоненького промінчика виявилося недосить, проте очі поступово звикли до темряви, та ще й сонячне світло знадвору додавалося. Кліпнувши кілька разів очима, Сахновський нарешті розгледів у найдальшому кутку порожнього льоху обриси людського тіла.

— Е! — вихопилося в Антона.

Жодної реакції. Жодного руху. Мертва моторошна тиша. І запах, від якого починало нудити — запах плоті, яка поволі невідворотно розкладається.

Там, усередині, в льосі, була смерть.

І темна постать уночі за вікном — постать вісника смерті…

Не тямлячи до кінця, для чого він це робить, Антон Сахновський підвівся, пройшов на кухню, взяв там найбільшого кухонного ножа. Тоді швиденько пробігся очима по поличках і знайшов те, на що вчора кілька разів натикався поглядом — стару свічу, за підсвічник якій правила майонезна баночка. Тут-таки, біля плити, лежали сірники. Запалив ґнотик, повернувся до погреба і, далі доладно не пояснюючи собі, чому не викликає міліції і взагалі — чому не поспішає кликати на допомогу, Антон, тримаючи в одній руці ножа, в другій — запалену свічку, повільно, підтримуючи рівновагу рукою з ножем, спустився в льох.

Тьмяний вогник освітив невеличке підземелля. Під стелею висів-таки електричний дріт із патроном, призначеним для лампочки. Та самої лампочки не було — викрутили. А в найтемнішому кутку справді лежала людина обличчям донизу.

Простягнувши перед собою руку з ножем, Антон легенько торкнувся тіла вістрям.

Нічого. Жодних ознак життя.

Тоді Сахновський кинув ножа на бетоновану підлогу, нахилився, потягнув людину за плече, повертаючи до себе обличчям.

На нього глянуло лице, яке гримаса смерті спотворила ще більше. Це був чоловік, зарослий неохайною бородою і густими патлами, які давно не знали гребінця. Ковзнувши поглядом нижче і присвітивши собі, Антон побачив міцно зв'язані ноги і руки, скручені за спиною.

Ноги обплутувала мотузка.

Зап’ястки міцно тримав тонкий дріт.

По краях виднілася засохла кров — полонений до найостаннішої миті боровся, намагаючись виборсатися і хоч якось звільнити руки. Та замість того дріт сильніше впивався в тіло, роздираючи шкіру до крові. По суті, зап’ястки полоненого перетворилися на одну суцільну криваву рану.

Рот забили кляпом, замотавши зверху широким скотчем, для надійності обернувши кілька разів.

Задихнутися полонений не міг — ніздрі лишалися вільними. Проте особливо не міг і рухатися. Хіба качатися по твердій холодній підлозі. А головне — не міг кричати.

Здивувавшись своєму спокою, Антон роздивився мерця з ніг до голови. Синці на обличчі, але жодної рани на тілі. Його не зарізали, не застрелили, не зарубали.

Цього чоловіка скрутили, заткнули йому рота і залишили тут, у погребі будинку його покійної тітки, помирати.

Витягши перед цим усе їстівне з льоху.

Труп лежав тут давно — це відчувається по запаху. Процес тліну почався не так скоро, бо у погребі було прохолодно. Не холодильник, звісно, але й не свіже повітря і відкрите сонце.

Минулу ніч він, Антон Сахновський, провів під одним дахом із мертвяком.

Частина друга Брат знайшовся

Хата покійної Галини Смерічки перетворилася на місце скоєння злочину.

Мертве тіло не квапилися витягати — спочатку експерти докладно зафіксували його розташування, тільки потім міліцейські сержанти, матюкаючись крізь зуби, витягнули труп на поверхню. Санітари «швидкої» принципово відмовилися цим займатися: мовляв, їхнє діло — завантажити мертве тіло в машину і завезти в міський морг, далі нехай уже нюхають і кромсають його ті, хто на це вчився і кому за це гроші платять. Криміналіст, слухаючи це, не витримав:

— Безсовісні ви! «Гроші платять»! Щоб ви знали, санітарам у морзі вже третій місяць затримують, а патологоанатом узагалі збирається звільнятися!

Ті у відповідь:

— І що? Куди піде? Приватний морг відкриє, комерційний? Чи в Умань переведеться, там у морзі місце звільняється? А взагалі — чого вони всі без зарплати пашуть? З любові до професії?

Начальник міліції підполковник Костюк, хоч і звиклий уже до такого мертв’яцько-підмогильного гарикання, таки не витримав, гаркнув:

— Ану, замовкли всі! Люди ондо вас слухають, страмники, вашу мать!

Потім повернувся до одного з сержантів, що стовбичив біля хвіртки, намагаючись забезпечити охорону місця пригоди від цікавих:

— Якого хріна тут стільки народу набігло? Інтересно дуже? Для чого тут тебе поставили? Прізвище! — хоча чудово знав прізвище та ім’я кожного працівника міського відділу, яким керував уже п'ятий рік.

— Немудрий! — витягнувшись «струнко», доповів сержант, переляканий керівним гарком.

— Воно і видно! — бушував далі підполковник. — Стоїш, рота роззявив! Тебе для чого тут поставили, Немудрий?

Втямивши нарешті, для чого його тут поставили, сержант Немудрий розвернувся до мешканців довколишніх будинків, переважно — літніх жіночок та їхніх онуків, що скупчилися на вулиці, намагаючись захопити вигідну позицію для зазирання через паркан на місце пригоди, і вихлюпнув на них усю образу від керівницького зауваження:

— Якого тут стали? Ану — розійшлися! Не заважайте працювати! Бігом, я сказав! Чого стоїш, Вася, жени їх звідси!

Молоденький міліціонер, так само в сержантських погонах, замість ганяти цікавих, визвірився на колегу:

— А ти чого тут командуєш? Тебе тут старшим призначили? Без тебе знаю, що робить! Грамотний ти дуже!

— Та вже точно грамотніший за тебе! — не поступався Немудрий.

Бачачи, що порядку більше не стало, підполковник Костюк, остаточно припинивши стежити за словами, струсив ранкове жашківське повітря багатоступеневим офіцерським матом, і ці загини змусили замовкнути всіх присутніх. Навіть начальника карного розшуку капітана Петриківського — той саме допитував на веранді київського гостя, Сахновського, з чийого дзвінка в міліцію все цього суботнього червневого ранку і почалося. Закінчивши, здавалось, безкінечну тираду, виголошену відомо на чию адресу, і водночас — на адресу абсолютно всіх присутніх, включно з лікарем Сахновським, начальник міліції замовк, переводячи подих. Цим відразу скористалася якась найвразливіша жіночка:

— А чого це ви так матюкаєтеся? Міліція називається! Влада, ти глянь! Тут же діти, не бачите хіба?

— То заберіть звідси дітей! Місце їм тут? Кіно, мультики? — з новою силою гаркнув Костюк, і тепер сержант Немудрий та його колега Вася без додаткового наказу почали діловито наступати на сторонніх глядачів. До них, не чекаючи особливого розпорядження, приєдналися інші міліціонери, котрі дотепер стовбичили довкола, не знаючи, куди себе подіти.

Мертве тіло тим часом вклали на ноші, як є, не виймаючи кляпу і не звільняючи від пут. Накрили простирадлом із головою, почали вантажити в «швидку».

Виїжджаючи, медична машина змушена була роз’їжджатися з міліцейською: привезли сусідку. Сахновський одразу заявив, що ключі від будинку були тільки в неї. Хоча до базару пішки можна пройти, підполковник Костюк відправив за жінкою міліцейського «бобика».

Жінку забрали на очах у всього жашківського базару. Здійняла галас, не хотіла йти, вимагала пояснити, за що хапають літніх людей серед білого дня, для чого ось так ганьблять її перед усіма. Жодної відповіді: опер із розшуку пообіцяв надіти наручники, жінка повірила, перестала опиратися, але голосила до останнього.

Побачивши «швидку» в сусідньому дворі, заголосила з новою силою.

А коли Костюк звелів вивести затриману з машини і пред’явити для впізнання мерця — кричати чомусь перестала. Тихо зойкнула, поточилася, та на ногах втрималася. Міцне серце, виходить, мала, та й нерви нівроку.

Правда, нічого ця процедура не дала. Сусідка не впізнала мертвого чоловіка.

— Ну, і як же так сталося, Світлано Іванівно?

Петриківський допитував її в кімнаті. Остаточно отямившись після несподіванки і шоку, Іванівна трималася на диво спокійно і впевнено, з виглядом людини, яка нічого, в принципі, поганого не зробила.

Сахновський спочатку попросив, потім почав вимагати, аби бути присутнім при цьому допиті. Та начальник міліції не реагував: стороннім заборонено, роботі органів заважати не слід, а він, Сахновський, обов’язково про все дізнається згодом. І аби київський зайда остаточно втямив, хто тут командує парадом, Костюк заодно пояснив на пальцях: формально, юридично у свої права власності на будинок покійної тітки племінник іще не вступив. Отже, коли бути надто прискіпливим до всіх нюансів, Сахновський лише переночував одну ніч у хаті, в погребі якої лежав зв'язаний труп невідомого поки що чоловіка. Значить — згідно з тими-таки нюансами! — злочин трапився не в його хаті. Ще хочете, пане Сахновський? Будь ласка: кілька днів тому ви навіть не знали, що успадкуєте ось цей будинок. Тому до всього, що тут відбувалося і відбуватиметься, не маєте жодного прямого стосунку. Отже, ви приїхали сюди випадково, так само випадково знайшли труп у тітчиному льосі, значить — людина ви тут випадкова. Ба більше — стороння. А стороннім людям за таких обставин ліпше сидіти крячкою і чекати, поки їх поставлять до відома.

По очах київського лікаря жашківський міліціонер бачив — той не злякався, але збентежився і розгубився. В таких випадках краще за все загнати людину на територію, де вона почуватиметься незатишно через брак інформації та досвіду. Костюк узагалі не любив сторонніх. Тим більше — столичних: від них завжди додаткові клопоти.

Поки начальник міліції популярно пояснював спадкоємцеві, чому йому не варто поки що рипатися і качати права, Петриківський слухав щирі та неймовірно сумні зізнання тьоті Свєти.

— А що такого? Ну, здавала Галчину хату… Я на базарі постійно, ви ж знаєте, ваша жінка в мене повсякчас тортики купляє… Хіба погані тортики?

— Не знаю, мені пече від солодкого. Ви ближче до діла. Коли ви почали пускати квартирантів за гроші в будинок вашої сусідки Галини Смерічки?

— Ну, як… Коли її в лікарню забрали… Гроші ж треба… їй…

— Смерічка сама дозволила вам пускати квартирантів? Тільки, Іванівно, заради Бога — хоч не брешіть! Подумайте добре, бо за подругою вашою, наскільки я вмію рахувати, сорок днів ось тільки відбули. Бога не гнівіть брехнею, гріх же…

— О, ви такий набожний стали, Олександре Гнатовичу! Давно я вас у церкві не бачила…

— Не заговорюйте зуби, бо розізлюся. Дозволяла Галина вам хату здавати чи ні?

Іванівна ще вагалася, хоча правильна відповідь читалася на її обличчі.

— Нє… — промовила нарешті. — Це я сама… І не всю хату я задавала, тільки дві кімнати…

— Решта дверей, значить, зачинялися? Іванівно, я особисто будинок оглянув! Кому здавали і за скільки?

— Я хіба знаю? Імена люди називали, а прізвища — так у мене не готель, товаришу капітан! Правильно звання назвала, не підвищили вас?

— Правильно. Поки що капітан.

— Посадите самотню пенсіонерку — точно майора дадуть!

— Не тисніть на жалість, Іванівно. Як не дійшло ще — поясню: ви два місяці незаконно здавали в оренду чуже житло. Не просто чуже — хату своєї сусідки, яка спочатку тяжко хворіла, а потім — померла. І якби племінник її не знайшовся, ви б і далі займалися цим бізнесом…

— Ой, я вас прошу, Олександре Гнатовичу! Хіба це бізнес? Сльози: сто гривень на добу…

— Ви пускали жильців подобово?

— А як? Надовго не могла. Ви тут правду кажете: племінник міг нагрянути. Давно про нього нічого не чули, але нотаріус стояв над душею — де спадкоємець, де племінник, де, де… Думаєте, йому так того Антона треба? Теж грошей не хотів утрачати, він же з таких оборудок живе…

— Знову не про те говоримо, Іванівно! Ви ж не будете зараз мені тут доводити, що це тяжко хвора Галина Смерічка зв’язала дорослого мужчину, заткнула йому рота і тримала весь цей час у своєму льосі?

— Бог з вами, товаришу капітан!

— Ось і я так не думаю. Що ж тоді виходить?

— Що виходить?

— А те виходить, — Петриківський умостився зручніше. — Жертва з'явилася в погребі за той час, коли ви пускали сюди мешканців. За сто гривень на добу. Лежить він тут, ясно, не відучора. Коли останній пожилець виїхав, до речі?

— У вівторок. Треба ж було все прибрати, Антон же озвався…

— Та-ак! Розтин покаже, від чого жертва померла і коли. Експертиза встановить приблизний час перебування мерця в погребі. Тоді стане ясно, коли його туди запхали. І вам, Іванівно, доведеться дуже добре згадувати, скільком людям ви здавали сусідчину хату в цей період і хто вони такі. Хто вони всі, до речі? Кого пускали?

Іванівна зітхнула, тоді виклично глянула на Петриківського.

— Ви думаєте, в мене пенсія велика і базар тепер хороші виторги дає? Сльози! Ну, давно на базарі кручуся. Знаю — часто люди приїздять до Жашкова у різних там справах. Комусь треба на базарі тиждень спродаватися, товар десь тримати і самому ночувати. Когось по ділу занесло, хоче кілька днів десь у нормальних умовах перебитися. Я, між іншим, Галині покійній давно говорила: чого ти бідуєш? Раз така бідося кругом — пускай квартирантів, усе копійка…

— Не хотіла?

— Не хотіла. Коли злягла, ну, тоді… Я випадково на базарі людину одну побачила — питали, де тут можна кілька днів перебути. Само собою вихопилося тоді… Ключі ж у мене є… Чоловік не особливо й торгувався… Чого — я йому їсти носила — сніданок, вечерю… Неабищо, зате не біляшами труївся. У нас на базарі, знаєте, що вже почали в біляші класти?

— Про біляші потім, Іванівно. Далі, далі про квартирантів…

— Ага, так ось: пожив чоловік, не особливо й торгувався. Запитав, чи може в разі чого знайомих своїх до мене скеровувати. Чого ж, кажу, давайте. А сама наступного дня об’яви понаписувала, мовляв, здаються кімнати. Та розклеїла в людних місцях. На базарі в основному, на автовокзалі, біля кількох кафе по центру… Чого, пішли люди…

— І гроші пішли, Іванівно.

— Та знову ви за ті гроші! Знайшли мільйонерку!

— Сто гривень на добу за весь будинок — нормально. По-божеськи, Іванівно. За два місяці — понад шість тисяч. Нічого так собі. Не дивно, що ви постаралися, аби покійницю-сусідку сюди, додому, не привозили. Я це вже знаю, Сахновський просвітив. Тепер він уже багато чому не дивується.

— О, просвітив! Де він був, коли єдина тітка помирала? Хто до неї щодня у лікарню бігав, хто обмивав, обряджав, за похорон хто платив?..

— Зі своїх грошей хіба, Іванівно? — відповідь начальник розшуку знову прочитав на її обличчі. — І не з цих, за оренду її хати виручених. Було в Галини зібрано для такого випадку, знала, що помре, про це ви теж племіннику розказали. Навіть похвалилися: ось скільки для тітки зробили, себе не жаліли!

Петриківський спересердя грюкнув кулаком по столу. Іванівна, базарна професіоналка, лише втягнула голову в плечі. Ані каяття, ані взагалі — бодай найменшого розуміння ситуації, в її очах не читалося. Запитала лиш:

— Мене посадять за це?

Начальник розшуку хотів збрехати. Та зрозумів — брехня прозвучала б надто явно.

— За це — не посадять, Іванівно. Точно не знаєте цього, мертвого?

— О, диви! — сусідка перехрестилася раз, другий, третій. — Якби я його знала чи впізнала — тоді точно б сказала, хто мені такі сюрпризи підкинув. Будьте певні, Олександре Гнатовичу, уже б не мовчала! Я їх як людей пускала — а воно, бач, що зробило…

— Хто — «воно»? — і, не дочекавшись відповіді, Петриківський підсунув до себе теку зі шкірозамінника. — Зараз, Іванівно, дам вам папірця. Все, що мені сказали, напишіть. Потім, на окремому аркуші, напишіть, коли і кого пускали в сусідчин будинок.

— Так казала ж — прізвищ не питала!

— Пишіть, як знаєте. Який на вигляд був той, найперший, чоловік? Як його звали? Звідки?

— Петром назвався… З Одеси, сказав… Чого його аж сюди з Одеси занесло, не знаю. Якісь справи на кінному заводі мав, здається… Років йому за сорок, вуха стирчали, стрижений коротко…

— Ось так і пишіть. Номер перший: Петро з Одеси, приїхав у справах на кінний завод, на вигляд сорок років, клаповухий. Жив із такого-то по таке-то квітня. Ну, далі в такому ж дусі. Впораєтеся?

Іванівна глянула на чистий аркуш, потім — на капітана.

— А як не згадаю кого? Не впораюсь?

— Треба згадати, Іванівно, — підвівся Петриківський, нависнувши над нею. — Треба впоратися.

Сколихнула Жашків не сама пригода.

Кінець кінцем, жорстокими вбивствами вже нікого не здивуєш, навіть тут, не в такій глибокій, але все ж — провінції. В містечку, розташованому обабіч однієї з центральних українських трас, траплялося, трапляється і далі траплятиметься всяке. Ні, в місті вже по обіді обговорювали не сам факт пригоди — в центрі уваги опинилися її дивні обставини.

Зв’язаний труп невідомого чоловіка знайшли в погребі будинку не так давно померлої від раку жінки. Причому мертве тіло, як твердило місцеве «сарафанне радіо», опинилося там саме в той момент, коли хату приїхав успадковувати єдиний родич померлої, племінник із Києва.

Відразу знайшлися ті, хто колись давно вчився з Антоном Сахновським в одному класі. Щоправда, таких виявилося не так уже й багато. А хто лишився за ці двадцять п’ять років живий (всяке буває: людей убивають, вони розбиваються на машинах, мотоциклах, помирають від хвороб, горілки чи наркотиків, а жінки, до всього, ще й при пологах), не могли назватися аж такими ліпшими друзями Антонового дитинства. Таким чином Сахновського в Жашкові дехто пригадував, проте майже ніхто не пам’ятав. Коли так, обставини, за яких люди дізналися про повернення Антона в місто, справді видавалися дещо особливими і загадковими.

Начальник міліції підполковник Костюк не надто переймався особистістю спадкоємця. Прийняв від нього пояснення, які зовсім нічого не давали для з’ясування обставин цієї справи. Після чого пояснив: допоки триває слідство, він, Сахновський, не може жити в тітчиному будинку. Адже тепер той — місце скоєння злочину. Тому поки що прокуратура розпорядилася опечатати хату. Коли дадуть дозвіл заходити туди і використовувати цю будівлю за будь-яким призначенням, не відомо. Але — і це Костюк пояснив із особливим полегшенням — тут, у Жашкові, Антона ніхто не тримає. Звісно, він має повне право цікавитися ходом розслідування. Костюк і Петриківський навіть написали лікарю номери своїх мобільних телефонів. Проте перебувати тут йому нема жодної потреби. До Сахновського нема ні претензій, ні запитань.

Під кінець дня Петриківський дізнався — племінник поки нікуди не поїхав, отаборився в міському готелі, заплативши за єдиний там напівлюкс, і посидить у місті щонайменше до понеділка. Що висиджує? Чорт його батька знає! Хай сидить, коли хочеться. Без нього клопоту вистачає.

І цього клопоту жашківській міліції завдав саме той чи ті, хто зв’язав невідомого чоловіка і залишив у чужому погребі. Адже тільки ця обставина стала ознакою скоєння злочину.

Бо, як під кінець суботи категорично заявили експерти, того чоловіка ніхто не вбивав. Він помер сам, від хронічної хвороби серця. Серцевий напад, рано чи пізно це повинно було б статися. Правда, якби він лікувався — прожив би довше. А так…

Узагалі, як дізнався від медиків начальник карного розшуку, невідомий з погребу виявися тим ще типчиком. Розтин показав: там не лише серце, а цілий букет хвороб. Схоже, невідомий вів нездоровий спосіб життя. Тож рано чи пізно помер би сам або від серцевого нападу, або від іншої запущеної хвороби, або — від такого життя, яке й спричинило цілий інкубатор всяких болячок.

До речі, незважаючи на сивуваті патли та неохайну бороду, насправді померлому в чужому льосі було щонайбільше тридцять п’ять років.

Прочитавши висновок судово-медичної експертизи на кількох сторінках, Олександр Петриківський закурив і почав розкладати написане по поличках у себе в голові.

Перше: невідомий, хоч і не був зовсім уже схожий на бомжа, одначе навряд чи мав певне місце проживання. Документів при ньому не знайшли, та якраз це ні про що не свідчило. Їх міг украсти той — або ті, кількість зловмисників досі точно не встановлена, — хто затягнув чоловіка в погріб. Але навіть якби жертва мала при собі кілька документів, включаючи закордонний паспорт, все одно невідомий щонайменше півроку жив ув антисанітарних умовах, харчувався як попало, пив що попало і навіть часом бавився наркотиками. Деякі пігулки, популярні серед «колісних» наркоманів, дуже довго не виводяться з організму. Яка потреба привела цього волоцюгу до Жашкова і чому його вирішили кинути в льох саме тут — не ясно.

Друге: одягнений невідомий у джинси, футболку, кросівки без шкарпеток та легенький светр. Все це явно куплене в секонд-генді, якщо взагалі не крадене. Але саме светр наводить на думку: жертву кинули в льох не пізніше, ніж тиждень тому. Ще на початку червня погода стояла не зовсім літня, люди вдягалися по погоді, і волоцюг це теж стосувалося. Таким чином, уже можна визначити хоча би приблизний час нападу — інакше Петриківський означити те, що сталося, не міг. Напали, вдарили по голові — є ґуля на лобі, око підбите, губа розбита. Потім скрутили і кинули в погріб.

Третє: не просто кинули, аби тримати там із якоюсь метою — кинули помирати. Зловмисники напевне знали про свою жертву все. І були цілком свідомі того, що смерть жертви — чи від серцевого нападу, чи від голоду — лише питання часу. А те, що полоненого збиралися, серед іншого, заморити голодом, не викликало жодних сумнівів. Всі харчі з льоху витягнуті. Людина або люди, які зачиняли жертву на висячий замок у льосі, все ж таки не були певні, що полонений врешті-решт не розплутає пут, нехай навіть його скрутили дротом. Отже, невідомого знали як людину або надзвичайно дужу, або — з надзвичайними здібностями. Чи принаймні уявляли такою. Тому страхувалися і перестраховувалися. Розтин, крім усього, показав: у шлунку жертви давно нічого не було. Точно не ясно, скільки людина не їла. Але тиждень — мінімум.

Знову мова про тижневий термін.

Ну ось, поволі Петриківський вимальовував портрет жертви і загальну картину злочину.

Волоцюга. Без певного місця проживання. Хронічно хворе серце, печінка в плачевному стані, шлунок зіпсований, легені типові для курця. Обминав стороною перукарні. На тілі — виразки та лишаї. На голові — всі ознаки педикульозу, вошей розвів. Щоправда, намагався вимити, є залишки спеціального засобу. Отже, цьому чоловікові або не зовсім було наплювати на себе, або він усе ж таки зважав на паразитів, загалом нехтуючи правилами особистої гігієни. Нарешті, букетик венеричних хвороб. Теж лікував, дійшли висновку експерти. Та побутовий сифіліс десь таки підчепив зовсім недавно.

Ось такого, значить, неприємного і бридкого типа все ж таки комусь знадобилося вистежити, зловити, побити, старанно зв’язати і залишити помирати від голоду або від того, від чого сам швидше загнеться, в темному підвалі чужого будинку. Видно, він не завжди був аж таким невідомим волоцюгою. Хтось знав його достатньо, аби вистежити, зловити і приректи на смерть.

Щоб учинити так із людиною, треба дуже, до болю, сліпо ненавидіти її.

Петриківський поклав висновок експертів у теку, відсунув теку на краєчок столу.

Добре, подумав він, нехай так. Відбитки пальців невідомого вже відкатали, послали запит, та щось підказувало начальникові карного розшуку — цей хід нічого не дасть. Якби було так просто встановити особу жертви за відбитками пальців, ті, хто замикав волоцюгу в льосі, неодмінно подбали би про те, аби ускладнити міліції роботу. Не всі алкоголіки, наркомани та ще й волоцюги з вошами та венеричними хворобами раніше притягувалися до кримінальної відповідальності. Тож невідомого лишили помирати з легким серцем.

Не відрубуючи пальців, не спотворюючи обличчя. Ба більше: хто б це не зробив, було переконання — жертву не шукають і не шукатимуть.

Хоча, міркував далі Петриківський, знайти могли. Неодмінно знайшли б. Рано чи пізно хтось поліз би в льох. Зрештою, важко припустити, що хазяї будинку ніколи не поткнуться до погребу. Не слід забувати: хату винайняли. На місце одних квартирантів, за логікою речей, повинні прийти інші. А ключ від льоху один, він є на загальній в’язці.

Який висновок? Ось який! Від того, як акуратно складалася поки що мозаїка, Петриківський аж не стримався і потер руки. Не можна залишати хату доти, доки не досягнута мета і жертва не померла. Бо в іншому разі нема гарантії, що наступний мешканець не вирішить із якоїсь причини зазирнути в погріб. Не можна, аби волоцюгу застали ще живим і врятували.

Таким чином, той, хто запроторив невідомого волоцюгу в льох на вірну смерть, мусив дочекатися цієї-таки смерті. Не прискорити її — саме дочекатися. Видно, в цьому вбачався якийсь особливий ритуал. Була своя задумка.

Помирати полонений міг і тиждень, і два. Весь цей час його кат мусив жити в будинку.

Залишається дізнатися, кого з мешканців Іванівна пустила на такий термін.

Петриківський звірився з переліком, написаним підприємливою сусідкою.

Ось, під номером шістнадцять: Родіон, років двадцять-двадцять п’ять, зовнішність звичайна, волосся каштанове, коротко стрижене. Звідки приїхав — не сказав. Що робив у Жашкові — не відомо. Оголошення про здачу будинку прочитав на автовокзалі. Кілька разів Іванівна бачила Родіона в місті.

Він був сам. Версія про те, що зловмисників могло бути кілька, відпадає. Іванівна, зі свого боку, запевняє: до квартиранта ніхто не приходив. Усе було тихо, ніби там його взагалі нема.

Жив із двадцятого третього травня по друге червня. Найдовше. Після нього зупинилася на кілька днів якась жіночка з дитиною. А потім Сахновський приїхав…

Довше цього Родіона в будинку ніхто не мешкав.

Все зростається.

Підполковник Костюк, вислухавши начальника карного розшуку Петриківського і погодивши запропонований ним план оперативно-пошукових заходів, насправді під кінець тієї суботи намагався вирішити для себе іншу проблему. Вона була не менш важливою, ніж пошуки парубка на ім’я Родіон, який, найімовірніше, ув’язнив невідомого в чужому льосі. Вирішення цієї проблеми вимагало від начальника жашківської міліції знання всіх внутрішніх правил, за якими працюють не лише тутешні правоохоронці, а й міліція в цілому по Україні.

Підполковник Костюк ламав голову над тим, як би цього Родіона на законних підставах не шукати.

Не факт, що цього Родіона справді так звуть, міркував начальник міліції і з висоти свого досвіду мав усі підстави так думати. Той Родіон — або так званий Родіон — діяв за наперед обдуманим планом. Стосовно цього сумніву нема. Його жертва не мала домашньої адреси. Значить, треба докласти чималих зусиль та витратити досить багато часу, аби вистежити цього землянина.

Потім: Родіон — або так званий Родіон! — знімає навіть не квартиру, а цілу хату. Його дуже влаштовував такий варіант, адже він збирався не просто звести зі своєю брудною жертвою якісь тільки йому відомі порахунки, а вчинити це саме таким способом, яким учинив.

Залишити помирати з голоду в холодному погребі.

Виходить, міркував далі підполковник Костюк, цей зловмисник міг назватися жінці, в якої винайняв житло, будь-яким іменем. Просто так, для повного заплутування слідів. Адже він не сказав своїй хазяйці, звідки приїхав, для чого приїхав, чим буде заклопотаний усі ці дні в Жашкові. Вона, зі свого боку, не дуже-то й допитувалася. Проте, як видно з пояснень Світлани Іванівни Пимонович, цей Родіон — єдиний з усіх, хто пройшов через будинок Галини Борисівни Смерічки, не сказавши про себе зовсім нічого.

Спроба намалювати портрет квартиранта зі слів самої Пимонович ні до чого не призвела. Іванівна спочатку плуталася, потім узагалі заявила: не роздивлялася пожильця, не заміж же за нього збиралася. Нарешті оперативники, котрі працювали з єдиним свідком, зітхнули і змирилися з тим, що підозрюваний Родіон немає жодних особливих прикмет.

Все це разом підводило підполковника Костюка до печального висновку: на керованому ним міському відділі внутрішніх справ повисає «глухар» — кримінальна справа, яка не має перспектив ані для скорого розкриття, ані просто — для розкриття. Навіть якщо він, керівник, старший за званням, почне щоранку на оперативній нараді дерти начальника карного розшуку, а той, у свою чергу, дертиме своїх підлеглих оперів, справа від цього з мертвої точки не зрушиться.

Кого шукаємо? Молодого чоловіка без особливих прикмет, котрий приїхав до Жашкова невідомо звідки, займався тут невідомо чим, назвався Родіоном. З таким самим успіхом він міг назватися Богданом, Василем, Гнатом, Калеником, словом — будь-яким іншим чоловічим іменем, рідкісним чи поширеним. Відбитків пальців по хаті повно. Проте частина з них належить лікарю Сахновському, ці — найсвіжіші. Решта — невідомо чиї. Навіть якби серед них були «пальці» того Родіона, все одно — поки що в міліцейській базі даних жоден із них не сплив. І, поклавши руку на серце, підполковник Костюк був певен: навіть якщо запросити Київ, результат так само дорівнюватиме нулю. Значить, вийти на слід того, хто назвав себе Родіоном, найближчим часом не вдасться. Та й у перспективі — теж.

Для чого шукаємо? Щоб розкрити вбивство. Але — чи вбивство?

Так, формально скоєно злочин, визнав підполковник Костюк. Людину незаконно утримували в льосі чужого будинку. Застосували до жертви фізичну силу. Не годували — теж елемент знущання… Проте скільки часу жива людина може протриматися без їжі? Загалом досить довго. Треба зважати на те, що жертва й сама харчувалася нерегулярно, неякісно, принаймні останнім часом, як твердять експерти. Та все одно, протриматися зовсім без харчів (якщо питиме воду) людина здатна до двох місяців, товстуни — навіть більше…

Хоча тут є одна обставина: ця людина мусить бути повністю здоровою.

Тоді як жертва мала цілий букет хвороб, хронічних та набутих, і головне — вроджену ваду серця. Без їжі, а тим більше — без води людина в такому стані могла протриматися не так уже й довго. Костюк сам поговорив по телефону з експертом, який робив розтин. Той узагалі дивувався порогу витривалості, який мала ця, на перший погляд, ходяча розвалина. Зокрема, з його діагнозом та рештою його болячок, будь-хто інший, хто вів би такий спосіб життя, давно б уже згорнув ласти десь на смітнику. Але навіть такі унікуми за певних обставин просто приречені.

Ці обставини створив Родіон. Скрутив жертві ноги та руки, законопатив рота кляпом, обмеживши дихання. Носа не чіпав: схоже, за задумкою ката, жертва мусила померти повільно, в муках, усвідомлюючи, що помирає.

Отже, попри відсутність ознак насильницької смерті, міліція в цьому разі все ж таки мала справу з наперед обдуманим убивством. На якому ґрунті — немає значення. Прокуратура порушила справу, тепер міліції з цим жити і працювати.

Хоч із якого боку дивися на ситуацію, підбив невтішні підсумки підполковник Костюк, маємо те, що маємо: вбивство, яке розкрити неможливо.

Нарешті — останній пункт. І саме він давав начальнику міліції поки що слабеньку, та все ж таки — надію в найближчому майбутньому спустити справу на гальмах. Бо у цьому пункті йдеться про того, кого вбито.

Хтось дотепний із оперативників уже охрестив жертву «тітчиним сюрпризом». Чорний гумор, та в карному розшуку інакше не жартують, життя таке. Ну, і що ж воно за сюрприз? Бомж. Смердючий, брудний волоцюга. З печінкою, зруйнованою алкоголем і наркотиками. Його навряд чи хтось колись шукав, за ним навряд чи хто заплаче. На нікчемного бомжа він перетворився не за ті довгі дні полону в темному холодному льосі. Він таким був, причому, за висновками медиків, був досить давно.

За роки роботи в міліції Костюк зрозумів і, значить, перестав дивуватися, що поруч із людьми, котрі чогось намагаються досягнути в житті й досягають, кожен — у міру своїх можливостей та вищого призначення, на яке теж слід зважати, живуть зовсім інакші люди. Таким досить рослинного чи напівтваринного існування. Вони паразитують на всьому, на чому тільки може паразитувати жива істота. Чого далеко ходити: в Жашківському районі випадок був, у Тихому Хуторі, здається. А може, в Пугачівці, вже підзабулося. Не важливо, головне — ситуація: якась релігійна громада вирішила влаштувати щось на зразок колонії для знедолених, так вони називали бомжів. Купили хату на околиці, до неї прилягала велика земельна ділянка. Задумка така: бомжі дружно живуть на природі, моляться Богу, займаються сільським господарством, створюють таку собі ферму, словом — годують самі себе. В перспективі планувалося, що надлишок картоплі, буряків та свинини вчорашні бомжі, а нинішні фермери возитимуть на базар у Жашків, аби торгувати і заробляти собі на життя та розвиток. Добрі християни вважали: бомжі — тому бомжі, що їм нема де жити і чим займатися.

Першу частину плану благодійникам удалося реалізувати: десяток волоцюг різної статі охоче поселилися на природі під одним дахом. Ось тільки молитися Богу не особливо хотіли. Жерли, правда, все, що давали. Натомість працювати на городі та годувати двох поросят, які мусили закласти основу м’ясного достатку майбутньої сільськогосподарської комуни, категорично відмовлялися. Так християни протрималися місяців зо два. Поки знахабнілі бомжі одного разу не зарізали свиней, одну з яких поміняли в селі на дві каністри самогону, другу засмажили, розібравши на дрова свинарник, а потім у п'яному запалі розігнали своїх благодійників. При цьому одного, найактивнішого, замордували всім кодлом. Просто так, аби жити не вчив, зануда…

Тому підполковник Костюк визнавав: для більшості з цих людей такий паразитичний спосіб життя — свідомий вибір. «Тітчин сюрприз», поза сумнівом, належав до такої категорії землян. Які б стосунки не з’ясовував із ним парубок на ім’я Родіон, від того, що помер звичайний волоцюга, нікому з нормальних людей ні холодно, ні жарко.

А коли так, підводив риску під своїми роздумами начальник міліції, важливість та суспільна значимість кримінальної справи під кодовою назвою «Тітчин сюрприз» дорівнює згаданому вже нулю. Якщо не «мінус одиниці» чи навіть «мінус десятці». Чи варто особливо паритися, розкриваючи таку ось таємницю?

Відповідь — ні. Однозначно.

Тепер підполковникові Костюку лишалося сподіватися на здоровий глузд прокурора. Той теж повинен зрозуміти всю марність і невдячність зусиль, затрачених на таке розслідування. Бо карний розшук уже давно це збагнув. Свідомий цього і він, начальник міліції. Значить, лишається тільки філонити пару місяців, звітуючи для годиться, а тоді тихенько згорнути справу, спустити її на гальмах, списати кудись подалі.

Забути.

Маючи надію вмовити прокурора обрати саме таку лінію, Костюк вирішив подзвонити йому в понеділок, рано-вранці. Завтра неділя, не варто вантажити людину в законніший за суботу вихідний робочими проблемами.

Вирішивши так, підполковник Костюк зібрався і поїхав додому.

…Але не всі ставилися до неділі так, як він.

Дзвінок мобільного телефону перервав законний недільний сніданок начальника міліції Костюка у тісному родинному колі.

Прийшли донька з зятем, принесли піврічного онука, названого на честь діда — Миколою. Дід Микола збирався, випивши ранкову чарку, трошки побавитися з тезкою. Власне, він саме налив собі цю чарку і навіть хотів перехилити її під молоду картоплю.

Та ожилий мобільник порушив сімейну ідилію.

Номер, який висвітився на дисплеї, Костюк упізнав. Скривився. Відразу зрозумів, яка важлива деталь випала з його учорашніх роздумів та висновків. Подумки попросив Господа Бога, аби той пожалів і зробив цей дзвінок марним. Лише тоді відповів.

— Слухаю.

— Доброго ранку, Миколо Миколайовичу. Це Гараніна.

— Впізнав, Юліє Василівно. Багатою не будете, хоча куди вже більше…

— Це тому, що я не забобонна. І в такі приказки не вірю. Миколо Миколайовичу, а чого ви не кажете, що у вас там невпізнаний покійник? Ми ж домовлялися…

— Та домовлялися, домовлялися… Тільки ж давно, слава Богу, покійників у нас не було. Ані відомих, ані невідомих. Місто наше з вами поки спокійне, Юліє Василівно… І потім, вас же не було, в Київ їздили, у справах…

— Миколо, не люби мені мізки, ага? Я постійно в зоні досяжності. Приїхала вночі, рано вийшла на базар, а там уже чутки гуляють.

Костюк приречено зітхнув.

— Не схожий він, Василівно.

— Ти перевіряв?

— Перевіряв, — підполковник брехав.

— Сам перевіряв?

— Не схожий, Василівно, не схожий.

— Питаю — сам перевіряв? Чи до тебе приїхати?

Може, меру подзвоню, разом у морг підемо? Хороша недільна забава, Миколо, хіба ні?

На кухні всі затихли — навіть маленький Миколка кувікати припинив.

— Гаразд, — вичавив із себе начальник міліції. — Я дам команду. Петриківський із тобою зв’яжеться, їдьте в морг разом. Тільки дарма це все, Юліє Василівно… Не схожий… В іншому разі я б сам тобі повідомив, першим. Ми ж домовлялися…

— Та бачу, Миколо, як з тобою можна домовлятися.

Бачу і знаю!

Співбесідниця перервала дзвінок, а Костюк без жодної радості випив горілку.

Настрій остаточно зіпсувався, коли Петриківський за дві години віддзвонився, повідомивши: Юлія Гараніна, попри сподівання, впізнала невідомого бомжа.

Це означало — справу не вдасться спустити на гальмах. Навпаки, «тітчин сюрприз» перетворився на величезну проблему і сильний головний біль для всієї жашківської міліції.

— А тут нічого, — промовила незнайомка, переступивши після привітання поріг готельного номера. — Тут, у місті, є кілька пристойних готельчиків, мої партнери там люблять зупинятися. Чому туди не постукали?

— Спогади дитинства, — відповів Сахновський. — Тут, скільки себе пам’ятаю, завжди був один готель — «Жашків». У таких містах, як це, назви готелів завжди дублювали назви населених пунктів.

— Дитинства? — гостя здивовано скинула брови. — Ми з вами земляки?

— Я тут народився.

— В готелі?

— Смішно, — кивнув Антон. — У Жашкові, в місті. Але поїхав звідси давно.

— Правильно. І думали, що тут нічого не змінилося.

— Чому ж думав? Знав. І переконався. Готель під назвою «Жашків» і далі стоїть на вулиці, названій на честь вождя світового пролетаріату Володимира Ілліча Ульянова-Леніна. Але ви праві, всередині номери нічого. Цей ось напівлюкс — так точно. Інших готелів, коли чесно, я і не шукав. А ви — власниця приватного готелю? Шукаєте клієнтів?

Незнайомка наморщила носа.

— Дуже багато запитань. І дуже багато агресії. Та я вас розумію.

— Ви? Мене? Розумієте?

— Давайте знайомитися, — жінка діловито простягнула йому руку, й Антон машинально взяв її своєю. Не потиснув — потримав і трошки труснув.

На дотик рука виявилася приємною і доглянутою. Та й сама незнайомка видавалася діловою жінкою. Років тридцять п’ять, може, більше, але ненабагато. Впевнена в собі, трошки вища за середній зріст, волосся в міру коротке, кінці не сягають плечей. Стильно пострижене, проте не зовсім уже під хлопця. Брючний костюм, попри теплу погоду. Причому — куплений не на тутешньому базарі, не турецький експортний варіант. Погляд холостяка не стримався, ковзнув по фігурі. Як на смак Антона, трошки худорлява. Зате не надто, як на нього, округлі стегна компенсували пухкі груди, форми яких не приховував жакет і, здається, не підтримував бюстгальтер. Косметики в міру, користуватися нею незнайомка вміє.

Всі ці оцінки Сахновський встиг зробити, щойно незнайома гостя, постукавши, зайшла і почала розмову. Сам він проти неї вигляд мав не дуже: сорокарічний скуйовджений мужчина, котрий дуже погано спав цієї ночі і, здається, напередодні дозволив собі випити зайвого. Загалом Антон спокійно ставився до алкоголю, та вчорашній напружений день просто вимагав зняття стресу. Іншого способу, ніж коньяк, навіть лікар-психіатр Кравцов не знав.

— Мене звуть Юлія Гараніна, — тим часом назвалася жінка.

— Сахновський… Антон, — промовив у відповідь лікар.

— Де ви оселилися, мені сказав наш начальник карного розшуку Петриківський. Ще я знаю, що ви позавчора приїхали з Києва отримувати спадщину від покійної тітки. Той будинок на вулиці Шевченка, в підвалі якого знайшли труп мого брата.

Вона повідомила про це так спокійно і буденно, що спочатку до Антона не дійшла суть сказаного. Він лише кивнув, погоджуючись із прикрим фактом. І лиш потім зрозумів, що тут відбувається.

— Тобто… отой самий…

— Так, — підтвердила Юлія Гараніна. — В номері курять?

— Я кинув, але куріть, он попільничка…

Витягнувши з сумочки пачку тонких білих жіночих цигарок, жінка закурила, зробила велику затяжку, нахилилася до столика, взяла попільничку, струсила туди попіл, а тоді, ще раз затягнувшись, щосили розтовкла сигарету об скляне дно.

— Саме так. Отой брудний смердючий волоцюга, котрий утратив людську подобу. Спочатку я теж його не впізнала. В морзі не надто яскраве світло…

— Знаю… — вставив Сахновський.

— Що ви знаєте?

— Ну, яке світло буває в моргах. Я лікар узагалі-то…

— А, хірург, мені Саша щось казав…

— Саша?

— Петриківський, Саша. Начальник карного розшуку. Це чоловік однієї моєї шкільної подруги. Ми тут, у Жашкові, всі або родичі, або знайомі, або просто… Ну, майже всі. Начальник міліції, скажімо, взагалі на два класи за мене старший. Навіть цілувалися колись… Вас я не пам’ятаю. В якій школі вчилися?

— В першій.

— Ясно, я в третій. Костюк теж із третьої. А, пусте… Розумієте, мало того, що ми з нашими нинішніми міліцейськими начальниками знайомі сто років, я, крім усього іншого, маю тут, у Жашкові та районі, певну вагу. Не хочу хвалитися, тільки віднедавна я можу заходити без стуку в потрібні мені кабінети не лише в тутешній мерії, а й навіть у нашій Черкаській обласній раді. Мене знає особисто губернатор, поминаючи вже нашого дорогого мера. Не люблять, але знають — то точно.

— Що з того? — Антон далі не розумів, куди вона веде.

— Нічого, — погодилася Юлія. — Я не цариця, не богиня. Займаюся тут бізнесом, гроші від якого не в останню чергу допомагають утримати наш район на плаву. А статус якого дозволяє мені вважатися однією з осіб, котрі мають великий вплив щонайменше в місті та районі.

— Ви не депутат часом? — підкреслено ввічливо поцікавився Сахновський.

— Була колись, — відповіла Гараніна. — Більше не хочу, заважає працювати, а толку — з гульчину дульку. Ні, я сама по собі, приватний підприємець, цілком доторканна особа. Захочете — про це якось потім поговоримо, бо тепер мене хвилює зовсім інша тема. Власне, вона давно мене хвилює. Мій брат, Руслан.

— Старший?

— Тобто?

— Ну, брат: старший, молодший?

— А… Молодший. Ненабагато, на два роки. Йому тепер… — вона витримала невеличку паузу, — йому було тридцять чотири.

— Отже, вам — тридцять шість.

— Ви добре вмієте рахувати, — Гараніна пройшлася кімнатою. — Аби зовсім закрити всі такі питання, додам: я хоч і була одружена, та лишила собі дівоче прізвище в шлюбі. Зі мною — все?

Її манера поведінки водночас дивувала і дратувала Антона. Та він поки що вирішив дотримуватися обраних гостею правил гри, тому кивнув. Юлія підійшла до вікна, якийсь час мовчки дивилася на майже безлюдну недільну вулиці, тоді повернулася. Зіперлася на підвіконня.

— Брат зник давно. Він і раніше не сидів на місці, завжди був проблемним хлопцем. Ви побачили мене, і я розумію ваш подив: у такої старшої сестри — такий молодший брат. Кажу ж вам — сама його не впізнала, патлатого і з бородою. Попросила поголити, Петриківський бурчав, але зробив це. І тоді я переконалася — це Руслан.

Гараніна знову замовкла.

— Який давно зник, — не знаючи, що треба говорити, бовкнув навмання Антон.

— Так, який давно зник. Тобто раніше він теж зникав без сліду, але все одно згодом давав про себе знати… А тут замовк надовго. І я, відчуваючи свою провину, подала в розшук.

— Провину?

Юлія ніяк не зреагувала на питання, вела своє.

— Зрозуміло, мого брата всі тут знали. І, відповідно, знали, що він собою являв. Через те міліція не квапилася приймати мої заяви, і я в чомусь розуміла як Костюка, так і Петриківського. Тоді ми домовилися: мені повідомлятимуть про всі невпізнані чоловічі трупи, знайдені в місті та околицях. Аби я була просто людиною з вулиці, мене б, поза сумнівом, послали дуже далеко. Без права на повернення. Але в мене, як я вже казала, певний статус… тут… Тому така усна домовленість худо-бідно зберігалася.

Антон зовсім перестав будь-що розуміти.

— Виходить, ви були впевнені, що ваш брат може знайтися саме серед трупів? Ну, знайшли ви його сьогодні, мертвого, підозри підтвердилися. Нехай міліція далі з’ясовує. Я бачив тіло: його зв’язали і тримали в моєму льосі. Тому факт злочину наочний. Чому ви з цим усім прийшли тепер до мене, і взагалі — чого ви від мене хочете, Юліє Гараніна?

— Я хочу знати, чому з моїм братом учинили так, як учинили, — просто відповіла вона. — А до вас я прийшла, бо не дурна і тим більше — не божевільна, аби йти з певними темами в міліцію. Я б навіть сказала — деякі з цих тем, навпаки, непевні… Давайте тепер присядемо і поговоримо без нервів… докторе…

Частина третя Лікар рухається

Як і чому з милих немовлят, батьківської радості та бабусиної втіхи, виростають спочатку маленькі, а потім — великі чудовиська, не знає ніхто.

Принаймні для кожного конкретного випадку повинно бути своє окреме пояснення. Чому Руслан Гаранін, хлопчик, якого берегли від усього світу, зненавидів і цей світ, і всіх, хто населяв його, і головне — свою старшу сестричку, міг би пояснити кваліфікований психіатр. Хоч би той-таки Ромео, він же — Роман Кравцов. Але тепер Руслана Гараніна з успіхом може обстежити хіба патологоанатом. І медики-криміналісти можуть скласти перелік хвороб тілесних, та аж ніяк не душевних.

Юля не могла зараз точно сказати, коли дивацтва молодшого брата почали ставати аж надто дивними. Настільки дивними, що шкодили всім, із ким Русик — так його називали вдома — мав нещастя спілкуватися. Жінка не схильна була вести відлік від того часу, як Русикові поставили діагноз — хронічна хвороба серця. Ніхто точно не міг сказати, скільки хлопець проживе. З таким діагнозом при правильному лікуванні люди доживають якщо не до глибокої старості, то принаймні можуть прожити довго. Працювати, створювати сім’ї, робити і народжувати здорових дітей.

Випадок Руслана Гараніна насправді був не найважчим. У лікарні батькам пояснили: такий діагноз ставлять у середньому сімом немовлятам із сотні. І проявлятися патологія почала не відразу — дитина хоч і недовго смоктала грудне молоко, зате потім активно споживала штучне, взагалі підростала активною і не виявляла жодних проявів, типових для маленьких сердечників. Ось, казали лікарі, вагомий аргумент на користь того, що ситуацію можна виправити. Обстеження виявило помітні, хоча й незначні дефекти перетинки між правим та лівим передсердями. Такі пороки не завжди розпізнають у пологовому будинку, вони взагалі можуть проявитися не відразу.

Коли одного разу на шкільній фізкультурі першокласник Русик почав задихатися, на це навіть не звернули особливої уваги. Списали на загальну нетренованість хлопчика. Справді, маленький Руслан здебільшого сидів тихо, з іншими дітьми грався мало, особливо — в рухливі ігри. В садочок не ходив; онуком, як раніше старшою Юлею, охоче і самовіддано займалася бабуся. Задишки почали регулярно повторюватися, хлопця нарешті вирішили обстежити, а дізнавшись про можливий діагноз, підняли київські «кінці», запакувалися до хрещеного в машину і повезли Русика в клініку Амосова. Там пояснили: з півтори сотні випадків хронічного сердечного враження, що існують у природі, їхній — неприємний, більш-менш поширений та загалом не найтяжчий. Ба більше: маючи такі проблеми, реально навіть досягти значних результатів у спорті. Ні, сказали ще кардіохірурги, операція не потрібна. Звичайно, якщо батьки хочуть… Та можна навіть нашкодити, такі випадки теж бували. Через те ліпше поки не дражнити гусей, повертатися в рідний Жашків і жити, як жили.

Довго жити. Щасливо. Навіть зі страшнішими хворобами люди живуть.

Але батьки зробили з поставленого діагнозу свої висновки.

Насамперед хлопчика звільнили від фізкультури. Потім — взагалі від будь-яких фізичних навантажень. Нарешті Русика взагалі почали дбайливо оберігати від усього, що може негативно позначитися на його вродженій недузі.

Зрештою, ліки, на думку батьків та бабусі, існували лише одні: Русланчика нічого не повинно засмучувати і хвилювати. Взагалі нічого. Від хвилювання хворе серце дитини починає битися сильніше, як наслідок — починає боліти, що хворому абсолютно протипоказано.

— Не хвилювати дитину означає виконувати всі забаганки, правильно? — перепитав Антон, і Юлія відразу кивнула. — Ну, в такому разі все ясно. Русика просто розбалували. В народі це так називається.

— Для нього не існувало «ні», — зітхнула Гараніна. — Він не повинен був бодай трошки хвилюватися, переживати, все таке. Скажімо, зробили йому в школі зауваження, на уроці чи на перерві — він, не будь дурним, за серце відразу хапався, починав тяжко дихати. Знаєте, як пес…

Аби показати наочно, як це відбувалося, Юлія зробила круглі очі, висолопила язика і швидко задихала, відхукуючи при цьому. Від ділової жінки Антон такої демонстрації не чекав, тому не стримався — посміхнувся. Та відразу ж забрав посмішку, зрозумівши її недоречність. А Юля Гараніна, привівши себе до ладу, повела далі.

Вже у дванадцять років хлопець до кінця усвідомив усі свої переваги, і почав активно та з величезним успіхом для себе ними користуватися.

У школі його до того часу намагалися не чіпати. Особливо після випадку, коли Руслан Гаранін отримав «двійку» за твір, побачив червону цифру, задихав швидко і важко, а тоді взагалі звалився зі стільця на підлогу, схопившись за лівий бік грудей. Інші оцінки такої бурхливої реакції не викликали. Тому педагоги, не змовляючись, підмахували молодшому Гараніну «трійки». Тішачи себе тим, що старша Гараніна, Юля, вчилася добре, охоче і навіть перемагала на міських, районних, обласних та республіканських математичних олімпіадах. І взагалі дівчина вважалася гордістю третьої школи. Не єдиною, але помітною. Її поважали та пророчили дівчині серйозне майбутнє.

Вперше з проявами не зовсім адекватної поведінки молодшого брата Юлія зіткнулася саме завдяки своїй перемозі на олімпіаді з математики. Тоді жашківська школярка втерла носи відмінникам із київських спеціалізованих математичних шкіл, отримала путівку в «Артек» і на доважок — Руслана. Який теж захотів поїхати в Крим. І не просто в Крим — до моря хлопця возили щороку. Русик виявив охоту поїхати разом із сестрою, а бажання хворого Русика в родині Гараніних було законом.

Які ходи були застосовані батьками, кого підняли на ноги, скільки і куди заплатили — Юлія не знала тоді, не відає і сьогодні. Результат: брат поїхав із сестрою. Причому і в дорозі, і в перші дні перебування Руслан тримався на диво слухняно. Можна сказати, був шовковим. А на четвертий день по обіді зник із табору, разом із ним кудись подалося ще четверо однолітків. Їх знайшли аж під вечір. Виявляється, Руслан переконав компанію вибратися в гори і жити там, без занудного розпорядку дня. Людина, говорив він, народжена вільною. Море — це символ свободи. Значить, треба прагнути свободи.

Керівництво табору не прийняло божевільних аргументів підлітка. Дивувало інше: як йому вдалося переконати інших, цілком нормальних підлітків, залишити табір, не взявши з собою навіть хліба з їдальні, та податися, по суті, світ за очі. Порушення було серйозним, наслідки — передбачуваними: негайне відрахування всієї компанії. Та Русик спочатку почав кричати, потім вирвався з кабінету директора, рвонув у невідомому напрямку, а за годину його знайшли під кущами — лежав, тримаючись за серце, і стогнав. На губах навіть виступила піна.

Це був перший, але не останній випадок, коли Руслан пустив піну з рота. Юлія тоді злякалася, побачивши брата з піною. Потім, коли це почало регулярно повторюватися, лякатися перестала. Її, дівчину з математичним складом розуму, більше цікавило, як Русик це робить. Причому навіть благенькі спроби не тільки довести, а навіть просто сказати, що все це — бутафорія, поверталися хіба проти самої Юлі. Черства, нечуйна, жорстока — ось лише кілька звинувачень, які вона щоразу чула на свою адресу.

Тоді порушника дисципліни Руслана Гараніна дивним чином усе ж таки залишили в «Артеку». Тих, хто пішов за ним, здали батькам з рук до рук. Така злісна самоволка не могла лишитися зовсім уже без покарання. Скоро Юлія збагнула ще дві речі. Перша — її молодшого брата дехто з вожатих почав відверто побоюватися: будь-яка спроба виховувати його чи бодай просто закликати до порядку швидко оберталася проблемою для того, хто робить йому зауваження. Дитина хвора, цим усе сказано… Друга — кричуща безкарність Русика не могла пройти повз увагу інших підлітків, і дуже скоро молодший брат, який у себе вдома не особливо сходився з ровесниками і не мав друзів, тут, в «Артеку», почав користуватися серед певної категорії однолітків повагою і деяким авторитетом. А під кінець їхньої зміни Русик Гаранін уже мав на деяких піонерів помітний вплив.

Його життя входило в нову фазу.

Ще неприємнішу для оточення.

— Докладний життєпис мого брата вас, може, і зацікавить, — Юлія закурила, цього разу тримаючись спокійніше, не кришачи цілу цигарку об дно попільниці, — тільки навряд чи вам потрібні такі хроніки. Досить того, що я сама часом пригадую окремі події по днях, годинах, хвилинах. І, повірте, не отримую задоволення від факту, що сповідуюся сторонній людині.

— Але ж ви до цієї сторонньої людини прийшли самі, — зауважив Антон. — Навіть натякнули: для чогось я все ж таки вам потрібен.

— До цього ми прийдемо, — кивнула Гараніна. — Просто я хочу, аби ви спробували зрозуміти мою проблему в цілому. А відтак стане ясно, чому мені потрібна ваша допомога.

— Моя?

— Ну, не те щоб прямо-таки ваша… Якби на вашому місці й у вашому становищі опинився хтось інший, я б так само звернулася по допомогу до цієї людини.

— Отже, я перший-ліпший випадковий незнайомець. Справді, наче в старих романах.

— Я не читала старих романів, — відрізала Юлія. — Нових, між іншим, теж. Я взагалі не люблю художньої літератури, ще зі школи. Читаю переважно пресу та потрібну мені бізнес-аналітику в інтернеті. Література ніколи не була моїм сильним місцем.

— Хай там як, ви, мабуть, закінчили школу з золотою медаллю.

— Аякже! Курс шкільної програми з літератури я знала, твори писала як треба і без граматичних помилок. Цього досить, мені просто подобаються точні науки.

— Та я хіба проти? — Антон примирливо виставив руки перед собою, відчувши в тоні жінки агресивні нотки. — Ми взагалі відхилилися від теми…

— Відхилилися, — погодилася Юлія. — Гаразд, спробую далі знайомити вас зі своїми родинними скелетами настільки стисло, наскільки можливо. Після повернення з тієї злощасної поїздки в «Артек» Руслан дуже швидко став абсолютно некерованим. Це помічали всі, крім наших батьків та бабусі. Це — з маминого боку. Батьки мого тата розкусили Русика досить швидко, але спроба розкрити на нього очі призвела до того, що наші батьки перестали з ними спілкуватися. Спочатку я ще могла гостювати в них, та потім і це припинилося. Мама заявила: свекруха зі свекром налаштовують мене проти молодшого брата. Аби якось зупинити глобальну родинну сварку, сторони просто почали уникати одне одного. Так теж буває, навіть у маленьких містах.

— Ви все колами ходите, Юлю. Що конкретно відбувалося з Русланом?

— Пояснити цих змін я не можу. Та процес не зупиняли, і він став незворотним. Хочете конкретики — будь ласка: в Русика почали з’являтися друзі. Причому — такі, котрим дуже подобалося, що нашому Русланчику абсолютно все сходить із рук. Будь-який гидотний чи ганебний учинок завжди можна було списати на мого братика, і проблема відразу закривалася. Хто написав нецензурне слово на дошці перед початком уроку української мови? Руслан Гаранін! Одне зроблене зауваження — і мій братик уже хапається за серце, починає хрипіти, коли був у хорошій формі — пускав піну, його коронний номер… Звісно, матюками на дошці не обмежувалося, це я навела найпоширеніший та зрозумілий приклад. Русик шаленів від власної безкарності. Він поступово став неохайним брутальним хамом, поводився, як хотів, не рахувався ні з ким, і така манера поведінки ставала заразною. За кілька років тихий хворобливий розбещений самотній хлопчик перетворився на такого собі харизматичного лідера всяких потенційних маргіналів та аутсайдерів. Скоро замість школи Русик на чолі такої компанії вештався містом без особливого діла. Почав курити, випивати, потім з’явилися наркотики. Не «голка», він чомусь панічно боявся уколів. Але «колеса», які він брав невідомо де, так само руйнували і хворий організм, і, як я підозрювала, мозок. Загалом уся ця атмосфера безкарності, напевне, якимось чином впливала на психіку. Негативно, звісно…

— Батьки і далі цього не помічали?

— Мені здається, вони з якогось моменту просто почали вдавати, що нічого особливого не відбувається. Навпаки, винуватили в усьому погану компанію, з якою зв'язався мій хворий брат. З будь-якого приводу пішли заяви в міліцію, міліція старанно реагувала — там уміють.і люблять реагувати на заяви… Результат не забарився: наша родина набула дуже багато ворогів у місті. Нікому не сподобається, коли на їхнього сина зводять наклеп, що той — алкоголік і споює товариша з хронічно хворим серцем. Або чиясь дочка — малолітня повія, котра поводить себе провокаційно, змушуючи Русика демонстративно курити, вештатися в компаніях невідомо де глупої ночі й тягати з дому гроші. Можете собі уявити, в якій атмосфері жили всі ми і, зокрема, я.

— Школу він закінчив?

— Аякже! Десять класів! Ставити йому заслужені оцінки ніхто не ризикнув — «швидка» забирала Русика Гараніна кілька разів просто зі школи. Хоча і вчителі, які її викликали, і лікарі, які приїздили на виклик, знали, хто він такий. З тієї ж причини мій молодший брат не пішов після вісьмох класів у ПТУ. Але ж — школу він закінчив…

— Треба було йти в люди?

— Треба було, — кивнула Юлія. — Він і пішов: одразу ж після випускного, на якому напився самогону до безтями. Оклигав і вже на третій день вперше надовго завіявся з дому. Зібрав у рюкзак якийсь мінімальний набір речей, потягнув заначену бабусину пенсію, зібрав якесь місцеве кодло таких, як він, — і вперед. Було літо, вони вешталися околицями, пили, ночували в наметах, а, знайшовши в одному з зустрічних сіл переговорний пункт на пошті, чекали, поки Русик подзвонить додому і скаже: «Все нормально, ми зелені туристи».

— Я оце так слухаю вас, Юлю… Здається, ваш покійний братець вважав себе кимось на зразок гіпі…

— Не знаю, ким він там себе вважав… Я тоді, слава Богу, вступила в Києві до університету, жила в гуртожитку і гризла науку. Часом Русик навідувався до мене. Я, самі розумієте, намагалася нечасто їздити додому. То батьки пакували мені продукти в сумку і відряджали з нею Русланчика. Провідай, синку, сестричку… Звісно, в дорозі він губився. Вірніше, губився вже в студмістечку. Мав талант знайомитися з усіма кругом, при ньому — торба з харчами, чого б не вписатися хорошому пацану в якусь із кімнат якогось із гуртожитків… Серйозно, Антоне, в мого братика такі фінти виходили що не рік, то все краще й віртуозніше.

— Я вам вірю, вірю…

Гараніна докурила чергову цигарку, поміркувала якусь мить, вагаючись, чи не витягнути наступну, та передумала: заховала пачку в сумочку, а сумочку рішучим жестом відставила подалі, просто поклавши на крісло.

— Сам він учитися не хотів, принаймні в той час. На роботу теж не поспішав влаштовуватися: мовляв, йому з його хронічними хворобами не кожна пасує. Важка, наприклад, не для нього.

— Чим же він займався?

— Так, чим прийдеться… Тут більш меткі друзяки допомагали. На щастя, і він, і всі, хто крутився біля нього, повиростали. З віком прийшло розуміння: тепер просто так хворим Русиком не прикриєшся. Знайшовся там один розумник, подумали-помикитили — і порадили Русланові робити собі групу інвалідності. На час, поки всі, хто міг, рухали справу, братик заспокоївся, став навіть чемним і шовковим. З ним, чесне слово, стало приємно спілкуватися. Потім, ставши офіційним інвалідом, він одразу отримав масу пільг. Приятелі, хто розумніший, тут-таки почали радити, як цим треба користуватися… Словом, за бажання я можу накреслити вам кілька цілком легальних схем, котрі допоможуть на власній та чужій групі інвалідності заробити не захмарні, але цілком пристойні гроші. Ну, а потім, — Юлія замовкла, і Антон відчув — зараз вона збирається сказати щось дуже для неї важливе, — потім сталася катастрофа. Не відразу, звичайно… Але щось таке рано чи пізно мусило статися.

Парубок, який ніколи в житті не працював, нужденним одначе не був.

Руслан Гаранін мав дах над головою. Батьки годували його і трусилися над своєю хворобливою молодшою дитиною, незважаючи на вибрики, котрі ставали дедалі непередбачуванішими. В людей, особливо тих, хто бачив його вперше, хлопець викликав довіру та симпатію, і пояснити причину такого феномену навряд чи було можливо. Психологи називають це харизмою. І Руслан Гаранін, доживши до двадцятьох п’яти років, розібрався в собі повністю. Знав, чим узяти людей, як їх використати з користю для себе, і головне — впевнився в своїй абсолютній безкарності.

Ось тільки Русик проґавив одну дуже важливу обставину: він уже не дитина, не школяр, не підліток. Заступництво батьків, ладних лягти за хворого нещасного синочка кістьми, для дорослого юнака, котрий мусить у такому віці сам відповідати за власні вчинки, тепер уже не могло врятувати від необхідності самому сплачувати свої рахунки. Але в результаті за глупства самовпевненого парубка все одно поплатилися батьки, і мало не поплатилася старша сестра.

Руслан Гаранін у якийсь момент вирішив, що готовий займатися власним бізнесом.

Остаточне переконання прийшло потому, як Юлія почала поволі рухати власну справу. Спочатку вчорашня студентка допомагала своєму майбутньому чоловікові. Але життя і тут повернулося несподіваним боком. Юля виходила заміж, Руслан, звісно, був запрошений на весілля, там, як водиться, напився і почав чіплятися до людей. Гості з боку Гараніних чудово знали, що являє собою Русик, тому просто не звертали на нього уваги. Та наречений, якого Юля до останнього намагалася вберегти від знайомства з братиком, спочатку здивувався. Справді, на кожному весіллі трапляються п’яні. Завжди є один, котрий починає поводитися нестерпно. Але в таких випадках мужики швиденько локалізують конфлікт, а тут Руслана, який чимдалі гірше розперезувався, навіть пальцем ніхто не зачепив. Ба більше — зауважень на його адресу не робили. Його просто намагалися не помічати, а він, відчуваючи це, ліз на очі. Особливо — тих, від кого відчував найбільшу огиду в свій бік.

Зрештою, коли Русик нахабно лапнув за груди подружку нареченої, молодий відтягнув його вбік і зацідив кілька разів по пиці. Цього могли й не помітити, та Русик не був би Русиком, аби не здійняв галасу і не виконав при цьому свою обов’язкову програму з хапанням за серце і пусканням піни з рота. Остаточно зіпсував весілля не він, а Юлині батьки — зять насмілився підняти руку на їхню нещасну дитину. Перший день закінчився скандалом, другий день узагалі довелося згорнути, молоді з друзями принципово поїхали на річку догулювати окремою компанією. Звісно, про подальше нормальне спілкування не могло бути й мови, і Юля з чоловіком надовго припинили стосунки з Гараніними.

Пізніше Юлія картала себе за це. Вона вважала: якби їм удалося помиритися і вона б частіше бувала в батьків, того, що сталося, можна було б уникнути. Вона б швиденько з’ясувала ситуацію і змогла її врятувати. Між іншим, коли вона все ж таки спробувала щось зробити вже після катастрофи, чоловік зайняв жорстку позицію: батьки образили її і його, вони самі зробили свій вибір, захищаючи Руслана і прощаючи йому абсолютно все, й ось тепер поплатилися за все. Тому не варто навіть намагатися щось діяти: будь-яка допомога батькам одночасно стане допомогою паразитові Русику. Словом, подружжя за рік потому, що сталося, спочатку перестало жити разом, потім — розлучилося, Юля взяла собі дівоче прізвище і стала тим, ким стала.

А відбулося ось що.

Руслан, уявивши себе бізнесменом, почав позичати гроші на розвиток власної справи. Раніше його лише використовували, хоча все одно багатьох успішних справ без його формальної участі як офіційного інваліда підприємливі приятелі ніколи б не закрутили. Та, втративши відчуття реальності, Гаранін-молодший вирішив — у нього все піде легко. Бо люди його люблять, довіряють йому, жаліють і в разі чого все пробачать, бо він, як не крути, лише нещасна людина, котрій не поталанило. Більше того: його, Русика, ніхто не кине в біді.

Дивно, але попервах йому справді давали гроші. Переважно через те, що весь цей час Руслана пов’язували з серйознішими людьми, біля яких хлопець постійно крутився. Між іншим, у деяких випадках Гаранін козиряв прізвищами цих серйозних ділових людей. Потім знайшлися такі, хто, побачивши, як легко Русик знаходить потрібні суми, почали користатися цим. Словом, за дуже короткий час Руслан Гаранін заліз у шалені, як на Жашків, борги, причому завинив, серед інших, досить солідним кредиторам.

Проясняючи згодом ситуацію, Юлія спромоглася прорахувати головну схему: в якийсь момент знайшлися мудрі люди, котрі зрозуміли істинну ціну бізнесовим планам її молодшого братика. Тому, поки грім не гримнув, швиденько обробили Руслана таким чином, що всі його борги опинилися під закладом батьківського будинку. Лишалося дочекатися, поки Русик цілком очікувано не прогорить, поки не прийде термін віддавати борги, а тоді поставити перед фактом навіть не його, а батьків: або продавайте будинок і розплачуйтесь, або вашому синочку-придурку, котрий ці борги наробив, за двадцять чотири години амба. Причому могилку йому доведеться батькам копати власноруч. І, головне, це не врятує, борги сина хоч як доведеться платити. Ось тут пішли в хід документи, підписані батьками, що називається, не глядя. І приносив ці папери синок — просив підписати, бо цим батьки йому допоможуть. А батьки раділи: нарешті синочок знайшов себе…

Перелякані батьки, рятуючи Руслана, продали будинок.

На щастя, їм було куди відступати: в селі Пугачівка Жашківського району доживала мама Гараніна-старшого, бабуся Юлі та Руслана. Стара жінка, незважаючи на вік, була при ясному розумі. Тому поставила жорстку умову: вас прийму, але онука — зась. Нехай стає людиною — або нехай живе, як знає.

Руслан вибрав друге. Залишившись без даху над головою, взяв ноги в руки і кудись повіявся, благо, тоді саме буяло спекотне літо. В мами від цього всього стався серцевий напад — роками відганяючи мух від хворобливого синочка, вона занапастила своє міцне здорове серце. За рік її не стало. Поховавши маму на сільському кладовищі, тато теж почав дуже швидко здавати. Ще рік — і Юля втратила і тата, і бабусю. Потім, як уже говорилося, чоловіка.

Зате з’явився молодший брат.

— Звідки він упав, гадки не маю, — призналася Юлія. — Коли чесно, я не чула про нього відтоді років зо три. Але варто мені було розкрутитися і побудувати на околиці Жашкова власний будинок, він наче з повітря виринув.

— Послухайте, Юлю, — кахикнув Сахновський, — ось ми з вами вже півтори години балакаємо, я постійно чую від вас про бізнес, а чим займаєтесь — не знаю.

— Вам справді цікаво? — здивувалася вона.

— Ну, а ви як думаєте? Бо я так досі й не збагну, чому ви прийшли до мене, чого хочете від київського лікаря, в якого виникли проблеми зі спадщиною, і взагалі…

— Ну, якщо взагалі, — перебила його Гараніна, — тоді поясню коротко. Наша з вами батьківщина — переважно аграрний край. Великої промисловості тут нема, зате сільське господарство і тваринництво розвиваються. Про кінний завод я навіть не кажу — жашківські коні всьому світу відомі…

— Ви не перебільшуєте?

— А ви — не патріот малої батьківщини! — категорично відрубала Гараніна. — Може, чули, що тут, на Жашківщині, французи свої нові технології розробляють та випробовують? Наші, своєю чергою, теж займаються різними сільськогосподарськими ноу-хау. Такі дядьки по селах живуть, ви б знали! З такими головами ми тут точно не пропадемо. Та годі, лекцій про перспективи розвитку рідного краю я читати не хочу і не буду. Скажу про себе: я керую агрофірмою і маю солідну частку в ресторанному бізнесі. Тобто сама виробляю продукти харчування і постачаю ними понад половину місцевих закладів харчування, частково забезпечую інші міста, працюю з кількома Черкаськими ресторанами, ось домовляюся з київськими торгівельними мережами та рестораторами. Але з Києвом та іншими великими містами складно — конкуренція велика. Хтось комусь хабара зашле — і все: тендер на поставки я втрачаю.

— То ви — фермер? — перепитав Антон.

— Ага, і приїхала до вас просто з ферми! — в тон йому відповіла Гараніна. — Бачите, я в тілогрійці, хустці, гумових чоботах, а руки в мене зашкарублі від важкої роботи, — вона простягнула до лікаря свої доглянуті м’які руки з недавно зробленим манікюром. — Та й гноєм смердю, — Юля наблизилася на ризиковану відстань, аби Сахновський відчув тонкий аромат дорогих парфумів.

— Чого це ви відразу так агресивно?

— А чого це ви відразу так розчаровано? Фе-е-ермер! У вашій уяві фермери — це такі собі голови колгоспів. Чи навіть просто колгоспники, які не розгинаються на полях, мов негри на плантаціях бавовни! Є в мене в господарствах і такі. Вони за свою працю отримують, між іншим, нормальні для Жашківщини гроші! — Юля дедалі більше заводилася. — А я, до вашого відома, менеджер! Я організувала все це виробництво і взагалі — весь цей процес: від картопляного поля до картоплі по-селянськи, запеченої з сиром, яку вам подадуть у пристойному ресторані чи нормальному чистому кафе! Я відраховую в бюджет міста, я лікарню нову будую, обладнання туди закуповую, дитячий садок… Ну вас, іще бісер перед вами метати, виправдовуватися… Дістали! До мене делегації водять!

— Та ради Бога! — Антон виставив перед собою руки в захисному жесті. — Нічого такого, що вас образить, я сказати зовсім не хотів!

— Нічим ви мене не образили, — буркнула Юлія. — Просто зрозумійте: у вашому погребі знайшли не просто невідомого зв’язаного бомжа, якого залишили помирати у вогкій темряві. Це — відома в місті людина, до того ж — рідний брат відомої та впливової в місті й околицях людини. І я вимагатиму, аби злочин розкривали! На гальмах спустити його не вдасться! Навіть при тому, що мій брат, як ви вже зрозуміли, попсував чимало крові і мені, і моїй родині, і багатьом людям у Жашкові. Бо Русик був унікальною людиною: міг знайти купу друзів, які в один прекрасний день ставали його не менш запеклими ворогами. Тепер розумієте? Руслана добре знали в місті. Причому — знали з поганого боку. І бажати його смерті міг хто завгодно.

Ось тепер Антон Сахновський заплутався остаточно.

Усвідомивши це, Юлія Гараніна попросила його не перебивати, зібрала думки докупи, а потім почала пояснювати, чому дивна смерть брата поставила її в не менш дивну ситуацію.

Вони навіть уявити собі не могли, що саме в цей час ситуацію намагаються прояснити начальник міліції Микола Костюк і начальник карного розшуку Олександр Петриківській.

Після впізнання в морзі чоловіки довго не думали — зібралися і подалися в невеличке кафе без особливих претензій на базарі.

Там їх добре знали, принесли пляшку горілки з холодильника, швиденько посмажили по біфштексу з картоплею, накришили по салатику, додали до цього пляшку крижаної мінералки, після чого залишили міліцейське начальство в спокої. У цьому кафе з Петриківського не брали грошей принципово, він без мук совісті користався бонусом, зате це було чи не єдине місце в Жашкові, яке зберігало купу таємниць слідства, розташоване при цьому в людному місці, можна сказати — в реальному центрі міського життя.

— Ну, які думки? — похмуро запитав Костюк, коли випили по першій.

— Жопа, — Петриківський підчепив виделкою шматок помідора, відправив його до рота, почав старанно пережовувати.

— Ти думати теж цим місцем збираєшся? — поцікавився Костюк.

— А про що думати? Юлька сама в дурній ситуації. Спочатку ганяє братика по всьому місту, навіть міліції приплачує, аби його виловлювали та депортували за територію Жашкова. Тоді її пробиває на совість, ставить усіх на вуха — знайдіть Русланчика, бо пропаде зовсім. Після чого забуває, що її братик ніби числиться в розшуку як зниклий безвісти, і ця справа висить на відділі мертвим вантажем. Далі її знову клинить, і ця баба вимагає, аби їй звітували про кожен невідомий труп. Потім цей вантаж справді стає мертвим, і тепер Юлька погрожує поставити нас усіх раком, якщо слідство спускатимуть на гальмах.

— Її би хто раком поставив, — не стримався Костюк, наливаючи по другій. — От же ж дурна баба!

— Бач, нема кому раком ставити, от і біситься, — по-філософському відзначив Петриківській. — І не така вона вже й дурна. Дурна людина, Миколайовичу, так круто себе не поставить. Рахуватися з нею хоч як доведеться.

— Ну, а з тим лікарем як?

— А як із лікарем? Поки слідство не закінчиться, хата, де знайшли труп, формально лишиться опечатаною. Місце скоєння злочину, як не крути. Звісно, лікар може піти по кабінетах, стукати, просити, гроші комусь пхати — і дозвіл зняти печатку отримає. Далі що? Він, гадаєш, так швидко продасть тепер тітчин будинок? Хто його купить? Весь Жашків гуде про покійника з його підвалу. Він, думаєш, почне висвячувати, злих духів викурювати? Геморою забагато, і не варта хата того. Значить, Миколайовичу, цей клієнт повернеться в свій Київ, не буде капати нам на мізки, лишиться тільки Юлька.

— Там, Сашку, не каплі — там цілий дощ на мізки поллється… Вона ж мене діставатиме, сам розумієш.

— Та ясно, — Петриківський покрутив у руці пластянку з горілкою. — Але тут теж є один позитивний момент. Русик, сам знаєш, пасажир був іще той… Крові попсував багатьом. Чому він знову опинився в Жашкові після довгого часу, поки місто від нього відпочивало, я, скажімо, розумію. Сестричку подоїти пора, давно не доїлася. Ось тобі перший пункт: Юлька не могла не знати, що братець тут. Розумієш, Миколайовичу?

Костюк замислено почухав підборіддя.

— Ти глянь — правда… Значить, Юлька могла просто розіграти виставу. А сама знала, що Русланчик повернуся… їй воно треба?

— Нє, — Петриківський кілька разів енергійно гойднув головою. — Тепер глянь, як усе складається. Руслан Гаранін після чергового волочіння світами повертається до рідного міста. Аби за доброю традицією скачати з сестри грошей для того, щоб вона знову не бачила його рік, а то й більше. Лежав Русик у тому погребі щонайменше тиждень. Коли Юлька заявила про розшук братика як зниклого без вісті? Днів за десять до того, хіба не так?

У голові підполковника Костюка почав складатися цілком певний пазл.

— Так-так, Сашку, давай-давай…

— Даю, — Петриківський сьорбнув горілки, зажував шматочком м’яса. — Я, Миколайовичу, чудово Юльку розумію. Сам би на її місці в якийсь момент вирішив такого братика грохнути. Він же їй жити толком не давав. Бог знає, коли і звідки виповзе, кого з собою приведе і чим усе цього разу обернеться для Гараніної. Стеж за думкою, — Петриківський махом допив горілку, видихнув: — Смачна холодна, зар-раза… Словом, так: коли днів десять тому Русланчик черговий раз дає про себе знати, Юлька розуміє — це їй набридло. Тоді вона хоче вирішити питання раз і назавжди, знаходить певних людей і просить їх напевно позбавити її братика.

— Замовила вбивство? — очі Костюка азартно блиснули.

— Не думаю. Він же сам помер, як не крути. Його викрали — це є. Швидше за все, Юлька дала таку вказівку: хочу позбутися братика, як — не хвилює. Головне, аби його більше ніколи не бачити. Тоді Руслана пеленають, ховають у погребі хати, яка давно стоїть порожньою і навряд чи скоро в ній хтось стане жити постійно, користаються заодно нагодою, що Іванівна завела там власний бізнес і пропускає через хату купу незнайомого народу, ну і все, справа залагоджена. Зі свого боку, Гараніна робить хід конем: заявляє про зникнення брата. Якого і так давно не бачила. Чому саме зараз? А ось Бог її знає! Раптом совість замучила. Мовляв, де ж він тепер, куди пропав?.. І це ж треба: не встигла заявити в розшук — а він уже знаходиться! Тепер вона має повне право тиснути, вимагати від міліції активізації роботи. Сама ж кінці ховала, сама ж знає — не знайдемо. Тож, Миколайовичу, все, гадаю, ясно, — підбив Петриківський підсумки. — Лишається тільки делікатно пояснити Юльці, що ми прорахували весь розклад. Ось тоді вона, думаю, дасть задній хід. Поки що все логічно, скажи?

— Скажу, — кивнув Костюк. — Мені, Сашку, такий план дій дуже подобається. Ось тільки одне: чого ж Русланчика зовсім не завезли з міста, не поклали таким самим макаром десь у лісі чи хоча б у такий точно підвал, але — старого сільського будинку? їх повно по району. Ні, ти по ходу правий. Ось тільки здається мені, Юлька грає з нами в якусь тоншу гру. Не дурна вона баба, ми ж це погодили…

Ситуація прояснялася, але Антон далі не міг збагнути свою роль у її розв’язанні. Тому, щойно Юлія закінчила, він клацнув пальцями: так завжди робив, коли розтлумачував черговому хворому, як і від чого збирається його лікувати.

— Тепер давайте від самого початку, — промовив він. — Міліція буде змушена шукати винуватця смерті вашого брата, але готова перевести на вас усі стрілки. Бо в першу чергу його хотіли позбутися ви. Правильно?

— Правильно.

— Він часом падав, як сніг на голову. Приводив із собою купу різного брудного люду. Ця вся комуна окупувала ваше подвір’я, і коли не вдавалося вигнати їх умовляннями, ви викликали міліцію. Вірно?

— Вірно.

— Нарешті ви запропонували настирному братові відкупного. Він узяв гроші і зник на кілька років. Потім неодноразово від нього приходили гінці. І ви знову платили викуп. Нарешті, два тижні тому, Руслан з’явився сам, знову завів стару пісню про головне — про гроші, і почав тиснути на те, що дуже хворий.

— Він справді хворий.

— З таким способом життя спортсмен здоров’я посадить. Алкоголь, наркотики, венеричні хвороби, статеві зв’язки невідомо з ким. Дивуюся, як у нього ще туберкульозу нема. Хоча я результатів розтину не бачив, може, і є… Коротше, так чи інак, а ваш брат був приречений. І раптом…

І раптом Юлії Гараніній подзвонили.

Це сталося за три дні потому, як Русик знову виринув із небуття, вимагаючи грошей. Жіночий голос прохрипів у трубку: «Твого брата викрали. Роби, що треба». Дзвонили на домашній телефон: номера мобільного Руслан не знав, а на хатньому стояв автовідповідач. Брат завжди міг висловити свої претензії до сестри, що й робив час від часу. Але принаймні Юля хоч була застрахована від того, що Руслан може подзвонити їй у будь-який час будь-куди.

Визначник номера в неї теж стояв. Тільки номер не визначився — так буває, коли дзвонять із автомата.

Спочатку Юлія вирішила — це такий жарт. Абсолютно в стилі Русланчика — він іще не такі коники викидав. Та, подумавши, дійшла висновку: щось тут не те. Якщо Руслан намовив якусь жінку розіграти перед сестрою власне викрадення і вимагати під цим соусом викупу, то акція була позбавлена здорового глузду. Бо свій оброк Руслан Гаранін завжди отримував у найкоротший термін. Юлія давно визначила верхню межу суми, на яку братик може претендувати, і він, до його честі, не нахабнів, ставки не підвищував. Тобто не треба вдаватися до додаткових інтриг, аби отримати сталий прибуток.

Більше ніхто не дзвонив, і це ще дужче занепокоїло Юлію. Крім того, Руслан і справді не давав про себе знати, що абсолютно не відповідало його стилеві. Нарешті жінку в якийсь момент заїла совість: все ж таки свого часу вона могла взяти ситуацію в свої руки, лягти за брата кістьми і, можливо, пристроїти його до якоїсь справи, перевиховати чи хоча б влаштувати все так, аби Руслан постійно перебував у хорошій платній лікарні. Можливостей для цього в Гараніної було більш ніж досить. Але історія з боргами, яка призвела до смерті батьків, вибила її з колії. Результат — рідний брат став для неї і тягарем, і ганьбою, і проблемою всього життя, і болячкою.

Понести заяву в міліцію її тоді підштовхнули емоції.

Але згодом, коли вона за звичкою лишилася сама в напівтемній кімнаті й поміркувала спокійно кілька хвилин, ситуація, що склалася, поставала вже в іншому світлі.

Бо заявивши, що Руслана викрали, вона повинна пояснити, кого підозрює. Адже в іншому разі під підозру потрапляє вона сама. І якщо погодитися з тим, що гратися в своє викрадення Русланові Гараніну нема сенсу, але він усе ж таки зник невідомо куди, не отримавши грошей, і це теж на нього не схоже, то з’являється третя сила, котра може бути причетною до всього, що відбувається.

І в такому разі вся ця справа стосується особисто Юлії Гараніної. Втягувати сюди міліцію не варто.

— Тому я прийшла до вас, — пояснила нарешті свої дії Юля.

— Я стороння особа, так? Ні з ким не знайома, ні з ким не пов’язана, ні в чому не зацікавлена? — уточнив Антон.

— Еге ж, — кивнула вона. — Але, схоже, не зовсім стороння… Мого мертвого брата знайшли в підвалі вашого будинку…

— Не мого.

— Він же буде вашим! Коли це все закінчиться, я допоможу вам залагодити будь-які справи, пов’язані зі спадщиною, з нерухомістю, взагалі — будь-які. Не хочу хвалитися, та в Жашкові й районі для мене мало неможливого. Щойно все з’ясується, я заберу заяву, поговорю з Костюком і прокурором, вони спустять справу на гальмах і зітхнуть із полегшенням. Не така вже фігура мій нещасний братик, аби за ним так сильно побивалися. Справу згорнуть — успадковану вами хату, так би мовити, розпечатають. І якщо ви надумаєте її продавати…

— А якщо в мене інші плани? — різко перервав жінку Антон.

— Он як? — вона, здається, зовсім не здивувалася. — Які саме, коли не секрет?

— Секрет. Якщо я проти своєї волі опинився втягнутим у ваші родинні таємниці, сімейні трагедії та особисті справи, це зовсім не означає, що я збираюся пускати вас у своє життя!

— Здаюся! — Юля піднесла руки догори. — Робіть, як знаєте і що хочете. Ось тільки поки будинок опечатаний, жодна ваша задумка не здійсниться. Допоможіть мені, і процес прискориться.

— Гаразд, — зітхнув Сахновський. — Ви справді бізнес-леді, вмієте торгуватися і переконувати. Чого ви від мене хочете?

— Лише чоловічої допомоги.

— Цвях забити чи шафу пересунути? — ядуче поцікавився Антон.

— А у вас ось такі уявлення про чоловічу допомогу? — Гараніна, здавалося, не зреагувала на іронію. — Тоді не дивуюся, чому жінкам у нас доводиться рулити набагато серйознішими речами… Справді, якщо чоловік годиться лише для того, аби забити в стіну цвях чи пересунути шафу…

— Ближче до справ, пані Гараніна.

— Гаразд, пане Сахновський. Я хочу, аби ви зустрілися з одним тутешнім бізнесменом. Такий собі Ігор Крамар.

— Юліє, позиція «я хочу» — не для цієї ситуації. Ви просите мене про допомогу, — уточнив Антон.

— Добре, — кивнула вона. — Ви типовий сексист, але хай. Якщо фраза «я прошу» потішить ваше чоловіче самолюбство, нехай так буде.

«Але все одно в результаті він зробить, як я хочу», — додала вже про себе, аби не дерти коти зі справді єдиною людиною, здатною їй зараз допомогти.

— Ви не знаєте Крамаря? — запитала про всяк випадок.

— Чому це я повинен знати якогось Крамаря?

— Бо саме з ним ви вчилися в одній школі.

— Мабуть, у різних класах, — відрубав Антон. — Давайте домовимося, Юліє: я не шукаю тут однокласників через однойменний сайт. Шкільних друзів у мене не було. Вірніше, були, але жоден із них тепер у Жашкові не живе. Взагалі я був у школі не дуже компанійським підлітком. У мене теж складна сімейна історія, яка від вашої відрізняється тим, що мої родинні скелети не опиняються в чужих шафах. Я не надто образно висловлююся?

— Все нормально. З містом свого дитинства ви не хочете мати нічого спільного, я правильно зрозуміла?

— Неправильно. Але ми ж домовилися: вас це не стосується. Ваш брат, бачте, псував життя оточення ще живим. Та навіть своєю смертю примудрився зіпсувати купу життів, моє — перше в переліку.

— Так уже й зіпсував? Слухайте, Сахновський, без церемоній — кажіть, я можу допомогти.

— Проїхали, — відмахнувся Антон. — Сам упораюся. Значить, Ігор Крамар…

— Ігор Крамар, — Гараніна взяла ще одну цигарку, вкотре закурила. — У скажені дев’яності починав як бандит. Сидів, але недовго — вдалося викрутитися. Власне, то був такий фінт вухами: швиденько сів через дрібниці, аби уникнути серйозніших звинувачень. Потому як суд відбувся і Крамар пішов на зону, частину наближених до нього людей постріляли, хтось узагалі досі вважається зниклим безвісти, а нічого не варта шантрапа отримала на всю котушку. Тож коли Ігор Борисович вийшов, тих, хто знав про його минуле більш ніж треба, вже не було. Зате з’явилися нові люди, звідкись спливли капітали, Крамар зайнявся бізнесом.

— Конкурент?

— Боже збав, наші шляхи не перетинаються. Здається, тепер Крамар все ж таки більше схильний до легального бізнесу. Хоча колишніх бандитів не буває. Власне, це я і сказала кілька років тому одним серйозним іноземцям, котрі мали намір робити інвестиції в алкогольний бізнес. То — сфера інтересів Ігоря Борисовича, його територія. Іноземці шукали партнерів, хтось підказав Крамаря, але вони хотіли отримати інформацію про нього від сторонніх осіб. Ну, я і сказала, що знала і що вважала за потрібне.

— Ви зруйнували чужий бізнес?

— Лише попередила своїх зарубіжних партнерів, що їхні колеги можуть наразитися на проблеми, якщо почнуть робити спільну справу з людиною, за чиїми плечима — кримінальне минуле. Не переживайте, Ігор Крамар і без того нормально стоїть, спиртозаводи — його парафія. Але іноземні інвестиції втратив, — Гараніна розвела руками. — В нас була після того розмова…

— Погрожував?

— У вас досить приблизні уявлення про нинішні часи. Тепер навіть учорашні бандити одне одного не лякають. Сьогоднішніх відморозків вистачає, і це таких, як Крамар, між іншим, дратує. Тому він дружить із місцевою міліцією.

— Ага, корупція жашківського розливу!

— Чого б я шкірилася? Крамар — все ж таки вчорашній бандит. А сьогодні — бізнесмен, який у владу не лізе. Пропонували стати депутатом міськради, райради — відмовився. Правильно, краще триматися в тіні, подалі від так званих державних справ, і контролювати якогось лояльного депутата чи навіть кількох. Що Ігор Борисович, між іншим, і робить.

— Так у вас тут ще й велика політика!

— Велика, маленька — без різниці. Головне — Крамар запанібрата з начальником міліції. Ви його бачили, Костюк… Не те щоб вони зовсім друзі, але, хай там як, зі своєю проблемою до Костюка я не піду. Я ж казала на початку нашої розмови — я не дурна.

— Ви ще обмовилися про якесь там божевілля, — нагадав Антон.

— Про це пізніше, — Юлія додала до купки недопалків іще один. — Тоді ми з Крамарем просто обмінялися люб’язностями… Ну, а кілька місяців тому в мене з’явилися ще одні перспективні іноземні партнери. Французи. Вже не знаю, як вдалося винюхати про них Ігорові Борисовичу, тільки він під час однієї зовсім випадкової зустрічі місцевих підприємців у мерії так, ніби між іншим, натякнув: варто цим французам дізнатися про проблеми мого братика, і взагалі — про існування такого персонажа, співпраця з ними стане для мене досить проблематичною. Надто вже вимогливі вони до біографії партнерів, надто галантерейні. Натяк прозвучав не просто так. Крамар не лише хотів узяти реванш за ту історію — йому реально стали потрібні мої київські контакти, хоче перебити тендер на постачання своєї горілки в нову мережу мінімаркетів. Криза, знаєте, правила гри міняються…

— Чим це вам загрожує? Адже братик десь вештається світами…

— Ось і я про це: Крамар пообіцяв, що при потребі знайде Руслана. А тому нічого не варто зробити мені якусь відчутну подлянку.

— Навіть попри те, що ви даєте йому гроші?

— Саме через це! Зрозумійте нарешті: брат так чи інак залежить від мене. Про наші стосунки все місто знає. Особливо — Крамар, близький до начальника міліції. Варто Ігорові Борисовичу запропонувати Русикові, умовно кажучи, на двісті доларів більше, ніж моє звичайне відкупне, і той виконає будь-яке прохання Крамаря. Потім, звісно, спробує сісти йому на шию і присмоктатися, як до мене. Ось тільки з Ігорем Борисовичем такі номери не пройдуть. Зв’язатися з людиною типу Крамаря і качати свої права однозначно означає підписати собі вирок.

Нарешті рівняння склалося в голові Сахновського.

— Так. Ви вважаєте, що цей ваш Крамар…

— Не мій…

— Нехай не ваш — просто Крамар, — легко виправився Антон, — отже, ви думаєте, що Крамар напряму причетний до історії з появою і зникненням вашого, прости Господи, брата. Тим більше, що хтось повідомив про його викрадення. І лише одного пан Крамар не врахував — що викрадений ним «товар» може зіпсуватися швидше, ніж треба. Хто б не були викрадачі, вони не взяли до уваги хворе серце Руслана. І, головне, ви не можете піти з такими підозрами в міліцію, бо Ігор Крамар, якого ви підозрюєте, дружить із вашим головним міліціонером. Тому, наскільки я знаюся на людях, Крамар увімкне захист. А в такому разі першою підозрюваною ви можете опинитися не гіпотетично, а цілком реально. Все так?

— У логіці вам не відмовиш. Швидко кумекаєте.

— Лікарі, особливо хірурги, повинні швидко приймати рішення. Бо кожне з таких рішень — це людське здоров’я і навіть життя. Тепер поясніть, для чого я повинен зустрітися з Крамарем.

— Бо потому як мені подзвонила вночі невідома жінка, я сама намагалася це зробити. Та спочатку Ігор Борисович майнув на тиждень за кордон і не брав трубки мобільного — роумінг дорогий, а він — людина економна. Потім, коли повернуся, мої дзвінки просто скидав. Спроби вийти на нього через інших працівників — секретарку чи там заступника — теж провалилися. Не буду ж я чатувати на нього біля офісу і потім прориватися через охорону на очах у купи глядачів? А у нього є охорона! В мене, між іншим, нема. В Жашкові приватні особи, в тому числі підприємці, взагалі не практикують охорони. У нас мер без охорони ходить, треба — міліцію приставлять. Тож Ігор Крамар у цьому плані єдина і неповторна ОП.[1]

— Хто-хто?

— Персона, яку охороняють, — зітхнула Гараніна. — Ви, лікарі, перші за кількістю вживання професійних абревіатур. Тому про те, що бувають інші скорочення, ви й гадки не маєте.

— Для чого мені знати жаргон бодигардів? Ви праві — свого з головою вистає. То значить…

— То значить, — продовжила Юлія, — ви подзвоните Крамареві. Домовитесь про зустріч, поки що — від свого імені. А при зустрічі постарайтеся пояснити йому: з ним хочу зустрітися особисто я. Обговорити питання, пов’язані зі смертю мого брата. І порозумітися. Якщо Крамар тут ні до чого, в чому я дуже сумніваюся, тоді я почну тиснути на міліцію — справу на гальмах вони не спустять. Все ж таки йдеться про мого рідного брата, до якого я не змогла бути достатньо доброю за життя.

Тому хоч з’ясую обставини його смерті. Якщо ж Крамар причетний до цього — я так само переконана, що смерті Руслана він не хотів. Принаймні не такої і не тепер. Тому людина, яка це зробила, просто повинна залишити місто. Хто б це не був.

— А видати міліції — ні?

— В ідеалі — так, але не вийде. Крамар себе не підставлятиме в такий спосіб. І головне — якщо Ігор Борисович піде на таку угоду, я готова допомогти йому з тендером. Ось такі торги.

— Це — все, що від мене вимагається?

Гараніна усміхнулася кутиками губ.

— Здається, пане Сахновський, ми домовилися: я від вас нічого не вимагаю. Лише прошу: зустріньтеся з Крамарем, передайте моє прохання. Щойно він пристане на мою пропозицію, ваша проблема з будинком вирішиться легким порухом руки. Бачите, як у нашому житті й у нашому маленькому містечку все пов’язане. То як, можу я на вас розраховувати?

Антон зробив кілька кроків кімнатою. Дійшов до стіни, сперся на неї плечем.

— Ну, а мені здається — ви втягуєте мене в якийсь поганенький детектив.

— А ви любите хороші детективи?

— Я взагалі не люблю детективів. Гострих відчуттів мені вистачає в житті. Так само, як крові та смертей. Знаєте, я хороший лікар, але не всемогутній Бог. У мене на столі теж помирали люди, не всі операції закінчувалися успішно. Це я до того, що навряд чи годжуся на роль парламентера в суперечці двох бізнесменів. Один із яких — колишній бандит.

— Колишніх бандитів не буває, — нагадала Юлія.

— Тим більше: я не зовсім придатний для ведення переговорів з бандитами.

Гараніна помовчала. Якийсь час вони дивилися одне на одного.

— Ви, значить, відмовляєтеся, — промовила вона нарешті.

Сахновський не поспішав із відповіддю. Насправді йому дуже хотілося плюнути на все, сісти в машину, доїхати до Києва і… Ось що далі, що буде за цим «і», Антон іще до кінця не усвідомлював. Усе забути? Не вийде. Таке не забувається. Він провів десятки операцій, бачив мертвих жінок, чоловіків, навіть дітей. Проте жодного разу не знаходив смердючого зв’язаного волоцюгу, вимученого голодом та померлого від серцевого нападу в підвалі будинку. Причому не просто будинку, а будинку свого дитинства. Який, до всього, повинен був стати місцем, де лікар-хірург Антон Сахновський збирався почати нове життя. У сорок років — усе спочатку, на новому місці, з новими людьми.

І ось тепер він повернеться в Київ, зустрінеться з другим чоловіком своєї колишньої дружини, психіатром Романом Кравцовим, і визнає: всі його плани — химера, Ромео має рацію, це все — прояви кризи середнього віку. Антон іще нічого не почав, а у нього вже нічого не вийшло… Вони знов повернуться до буржуазних розмов, Ромео почне вкотре вмовляти його перейти до нього в приватну комерційну клініку, зрештою — умовить. Після чого Антон Сахновський почне працювати під одним дахом зі своєю колишньою дружиною Катькою, в них почнуться спільні обіди втрьох — він, Ромео і Катерина. Далі колишня почне підшуковувати йому якусь достойну партію серед своїх самотніх заможних подружок, яким потрібні і чоловік, і сімейний лікар в одному флаконі; нарешті підшукає, він прийме вибір Катерини, бо інакшим життям уже не зможе жити…

— Я не відмовляюся, — промовив Антон. — Зрештою, це ж лише подзвонити, назватися, домовитися про зустріч і передати пропозицію однієї незнайомої людини іншій незнайомій людині…

— З вами, здається, ми вже майже дві години знайомі, — уточнила Юлія. — Навіть, — глянула вона на годинник, — трошки більше…

— Я знаю, як звуть вас. Ви знаєте моє ім’я. Це ще не означає, що ми знайомі.

— А з вами цікаво, — тепер Гараніна посміхнулася широко і щиро, відразу переставши бути схожою на ділову до шпику кісток жінку. Та посмішка не затрималася довго — сповзла з обличчя, і в очах Юлії лікар прочитав — це ще не все.

— Радий, що сподобався вам, — відповів він. — Але ви жодним словом не обмовилися про власне божевілля.

— Я не сказала, що божевільна, — заперечила Юлія. — Навпаки — я переконана, що не божевільна. Але в цій історії є ще один момент. Про який навряд чи треба знати міліції, поки не проясниться роль Крамаря в тому, що сталося з моїм братом. Тим паче про це не слід знати Ігорові Борисовичу. Взагалі за будь-яких обставин я намагатимусь не говорити нікому, що в той день, а вірніше — тієї ночі, коли мені повідомили про ймовірне викрадення Руслана, я бачила в себе в садку привида.

Ну ось, вона це сказала.

Тієї ночі Юля довго не могла заснути.

Дзвінок невідомої жінки стривожив її. Правда, посидівши в кріслі, викуривши дві цигарки і обдумавши ситуацію, вона, здається, прояснила свої відчуття. Молодший брат, тавро всього її життя, не давав про себе знати мало не два роки. Його останній візит минувся на диво спокійно, не те що попередній: Русик приперся до неї на початку травня, обґрунтувавши свою появу бажанням привітати сестру з днем народження, який співпадав із днем перемоги радянської армії над німецькою в Другій світовій війні.

Раніше за ним такої пунктуальності не помічалося — Гараніна забула, коли братик вітав її з днем народження востаннє. Здається, він узагалі не вітав її відтоді, як сестра почала жити окремо від родини… Менше з тим: разом із Русланом тоді з’явилися інші «гості» — як завжди, випадкові люди, його чергові «нові друзі», брудні чоловіки непевного віку та неохайні жінки, котрі якщо й милися колись — то хіба в ставку чи водах Гірського Тікича, а про існування перукарень, навіть дешевих, лише знали з вивісок. На щастя, свій день народження Юлія святкувала в одному затишному ресторанчику, куди сама ж постачала продукти, і це дало їй можливість вже до обіду забратися з дому, дозволивши непроханим гостям поставити пару наметів у садку.

Коли повернулася, вся компанія, на щастя, спала покотом п'яна в оточенні купи сміття. Вирішивши, що завтра братик традиційно отримає від неї оброк і забереться геть зі своєю групою підтримки, Юля лягла спати, аби не псувати собі день остаточно. Та серед ночі до будинку почала з криком ломитися одна з дівиць.

Не зрозумівши до кінця, що сталося, Гараніна відмовилася відчиняти — і поплатилася за це. Розлючена дама розбила скло, тут-таки спрацювала сигналізація, до пані Гараніної міліція примчала швидко, та цього вистачило, аби волоцюга вимастила хазяйку будинку у власній крові, яка цабеніла з глибоких порізів. Тут-таки з’ясувалося: Русланові серед ночі стало погано з серцем, він не придурювався, і довелося викликати ще й «швидку».

Міліція вигнала всю компанію геть із подвір’я, проте «група підтримки» стала табором біля лікарні.

А Юля, котра мусила тиждень їздити туди, аби навідувати хворого брата, як він того вимагав, повинна була ще носити харчі цій гоп-компанії. Так було краще, начальнику міліції Костюку вдалося переконати її в цьому двома реченнями. Всю команду міліція загребти не може, сказав тоді він. Їх просто нема куди подіти, та й нема за що тримати — всі вони мали при собі якісь пошарпані документи і пояснили, що заробітчани, шукають роботи. Якщо цих «заробітчан» не годувати, вони почнуть красти. Тоді, звичайно, міліція їх забере, але злочин вони все одно скоять. Виходило, що Гараніна, годуючи «групу ризику», займається профілактикою злочинності.

Словом, тоді брата вдалося спекатися тижні за три. Спочатку він хотів лежати в лікарні, потім утік, а пізніше вся група розмістилася неподалік Юлиного будинку в наметовому містечку. Відкуп того року вона заплатила братикові небувалий — три тисячі доларів. Потім, за рік, він озвався, попросився в гості, пообіцяв, що поводитиметься пристойно, і слова дотримав, чим здивував Гараніну неабияк. Того разу Руслан навіть не здавався бомжем. На ньому був благенький, але — костюм, він підстригся, борода не висіла клоччям, а була охайно причепурена, він мав вигляд такого собі просвітника чи навіть проповідника-аматора зі своїм старомодним портфельчиком. У надрах цього портфельчика зникло п’ять тисяч доларів. Сума теж рекордна для Руслана Гараніна, проте він сказав — починає нове життя, знайшов себе, гроші навряд чи колись поверне, зате більше сподівається не просити, і взагалі — скоро сестра почує про нього щось хороше і незвичайне. Все це так здивувало Юлію, що вона навіть сама попросила брата лишитися в гостях. Він справді переночував, на ранок чинно попрощався і зник.

Отже, не відаючи нічого про брата два наступні роки, Юлія Гараніна не на жарт стривожилася, почувши про викрадення. Якби останній візит брата не минув без неприємних пригод, вона би списала цей дзвінок на черговий Русланів вибрик.

Але, по-перше, за ці два роки багато чого могло статися. Брат справді міг почати нове життя і накоїти такого, від чого його справді довелося б рятувати. Можливо, припустила того вечора Юлія, неадекватний брат вляпався в таке, звідки нема іншого вороття, крім як просити багату сестру банально викупити його життя з полону. Тим більше, що Юлія ніколи не забувала — Руслан справді хворий, і середовище, в якому він крутився, аж ніяк не сприяло зміцненню здоров'я. Та, по-друге, про жоден викуп не йшлося. Незнайомка по телефону не обмовилася про гроші, хоча це саме по собі було дивно: від імені Руслана з нею завжди відразу починали говорити про фінансові проблеми.

Чого ж тоді хотіла жінка? Попередити, що братик потрапив у біду? То він у біді останні двадцять п’ять років свого життя. З неї він сам не хотів рятуватися. Чим іще можна налякати його і, відповідно, його бувалу в бувальцях сестру?

Так і не дійшовши остаточної згоди з собою, Юлія Гараніна промовила сама до себе: «Я подумаю про це вранці», — цитуючи Скарлет О'Гару, героїню однієї зі справді небагатьох художніх книжок, які їй вдалося в своєму житті прочитати, після чого вляглася спати.

Як уже згадувалося, вона довго не могла заснути. Крутилася, зминаючи простирадло і відганяючи погані думки, мов набридливих комарів, і раптом поринула в сон — глибокий, темний і короткий. Бо прокинулася так само несподівано, як заснула, полежала в темряві, простягнула руку, намацала шворку від торшера, смикнула.

Лампа не загорілася.

Чомусь це миттю ввігнало жінку в паніку, вона смикнула ще раз, теж безрезультатно, і лише тоді в голові майнуло — вона ж сушила голову феном, сидячи в спальні на ліжку, для цього треба було висмикнути з розетки шнур від торшера, як вона завжди це робила, коли сушила волосся в спальні, та не завжди перемикала прилади назад. Якщо їй потрібне було світло почитати якусь газетку чи журнал — перемикала. А якщо ні, як оце напередодні, — так лишалося. Серед ночі Юлія майже не просиналася, світло вночі їй ніколи не було необхідності вмикати.

Ось і все.

Збагнувши — в страхів нема підґрунтя, вона полегшено зітхнула. Тепер би тільки заснути вдруге. Мучити себе і докладати зусилля, щоб знову поринути в сон, Гараніна тієї ночі не бачила потреби. Тому вирішила випити снодійне — просто й ефективно. Для цього слід встати, пройти до ванної кімнати, знайти в аптечці потрібні пігулки, прийняти одну, а краще — дві, і набратися сил для ухвалення рішень наступного ранку.

Юлія рвучко підвелася з ліжка.

Спальня була на другому поверсі будинку. Ванна — на першому. Гараніна не будувалася — купила готовий дім, а той, хто його будував, передбачив на двоповерхову хату лише одну ванну кімнату. Спочатку Юлія загорілася переробити, аби було, як за кордоном: по ванній та унітазу на кожного члена родини. Ось тільки її родина — це вона сама; не рахувати ж рідного братика, якого вона намагалася викреслити з життя, повноцінним членом сім'ї… Тому лишила планування, як є.

Вниз вели стильні кручені сходи. Вони подобалися Юлі — часом ловила себе на думці, що готова бігати ними згори донизу просто так. Гості в таких випадках зауважували: п’яний тут легко впаде. Але спиртним Гараніна не захоплювалася, а інших п’яних у своєму будинку не уявляла.

Отже, ввімкнувши світло на другому поверсі, аби справді не гепнутися зі своїх улюблених сходів — по темряві вона тут усе ж таки не ризикувала ходити, — Юля спустилася вниз, як була, боса, в коротенькій нічній сорочці на голе тіло. Зайшовши на кухню, засвітила світло й там.

І завмерла з піднятою рукою.

На другому поверсі в коридорчику теж було вікно. Воно виходило в сад, той-таки, облюбований колись компанією брудних нахабних волоцюг. Коли на другому поверсі засвітилася лампа, світло потрапило в темний сад.

Годинник показував по першій ночі.

У світлій плямі за вікном маячила чорна постать.

Людська… Здається…

Щойно спалахнуло світло на кухні, постать здригнулася, мов від подиху теплого нічного вітру, а потім гойднулася вперед, просто до кухонного вікна.

Яке було прочинене — цього літа немилосердно пекло, а поставити кондиціонер у Юлі просто не доходили руки. Тому, відхиливши вікна на обох поверхах, вона спала. Не зачиняючи дверей ніде по будинку, запрошуючи нічні ледь свіжі протяги вільно гуляти, де заманеться.

«Хто там?» — хотіла крикнути Гараніна, та слова застрягли в горлі. Замість крику вона закашлялася. Та кашлем нічного привида не прогнати: мара невпинно і невідворотно наближалася до відчиненого вікна.

Навкруги — моторошна тиша. Юлія сама вибирала цей будинок на околиці містечка так, аби сюди не долинав навіть легенький шум життя. Хоча Жашків у цьому плані місто спокійне, та все одно — навіть таких містечкових шумів їй вистачало щодня на роботі. Хоч вона й живе сама, та в дворі…

Собака!

Чорт забирай, подумала вона тоді, чому не гавкав здоровенний кавказець Барон? Собаку тримали і годували для того, аби гавкав на незнайомців. До цього часу пес працював чесно, гавкаючи не лише на незнайомих, але часом — і на знайомих. Але зараз Барон мовчав!

Нічого. Юля не спускала очей з темної мари, яка припинила насуватися і тепер знов завмерла чорною нічною плямою. Це теж передбачено. Для таких випадків у неї є…

Сигналізація!

Правильно, сигналізація. Котра спрацьовує, якщо хтось розгатить скло чи спробує вдертися в будинок, зламуючи двері. А тут вікна першого поверху гостинно розчинені. Чомусь стрельнуло в голову дурне: вампір може зайти до людської оселі тільки в тому випадку, якщо людина сама дозволить, запросить чудовисько зайти. Де чула це, де бачила — тепер байдуже. Проте перший шок, а відтак — і переляк уже минули. Натомість прийшло розуміння: вампірів не буває. В усякому разі, Юлі хотілося в це вірити, і, що дуже важливо, навіть якщо вони бувають, то вже точно не видаються ось такими мовчазними великими згустками темряви.

Привид, ніби відчувши, що жінка думає про нього, посунувся ще трохи вперед.

Дивно — але саме це вивело Гараніну зі ступору.

Вона клацнула вимикачем, кухня поринула в темряву, тепер світло на ділянку саду падало лише з горішнього вікна. Чорний привид не йшов, і тоді Юлю знову осяяло: сигналізацію можна привести в дію самій, досить лише смикнути спеціальний важіль. Один у спальні, другий — у великій залі з каміном.

Вона саме стояла до зали спиною.

Зробивши кілька кроків назад і не спускаючи при цьому очей із примари за вікном, Юлія вже ладна була рвучко розвернутися і бігти до рятівного важеля. Та враз сяйнула чергова думка: ну, зареве сигналізація, ну, приїде міліція — далі що? Вона до ранку пояснюватиме, що бачила в темному саду темну постать — чи то чоловічу, чи то жіночу? Дуже смішно… та сміятися почнуть потім, а їй страшно вже зараз…

Іще вагаючись, як краще вчинити, Юля швидко озирнулася, намагаючись провести в темряві пряму між проймою кухонних дверей і місцем біля каміну, де прилаштований важіль рятівної сигналізації. Коли озирнулася — привида за вікном уже не було…

Наступну годину жінка старанно зачиняла вікна по всьому будинку, включаючи горище, перевірила засуви парадного й чорного ходів, лише потому змогла, нарешті, прийняти снодійне і провалитися в сон до ранку.

На ранок, коли Юлія Гараніна вийшла на ґанок, собака Барон із радісним хеканням кинувся до хазяйки — коли вона спала та коли йшла з дому, то спускала пса з ланцюга, аби міг вільно бігати по периметру огорожі.

Слідів у садку, на тому місці, де вночі маячила примара, Юля не знайшла. Трава прим’ята — але вона прим’ята всюди, де гасав собака…

Антон вислухав нову знайому і не сказав нічого.

Він вирішив поки що промовчати про таку саму пережиту пригоду. Особливих причин шифруватися не бачив, просто усвідомлював: у такому разі між ними відразу виникне щось спільне. А Сахновський поки не знав, чи хоче він, аби його із Гараніною об’єднувала спільна таємниця. Бо одна справа — коли брата місцевої бізнес-дами, непутящого та небезпечного для суспільства більше, ніж політики, знаходять мертвим у льоху незнайомця. Так легше погодитися з випадковим вибором тих, хто мав на Руслана такий величезний зуб, що не полінувався вистежити це перекотиполе, викрасти і залишити помирати в першому-ліпшому безпечному, як здавалося викрадачам, місці. Але зовсім інша справа — коли, отримавши тривожну звістку про брата, Юлія тієї ж ночі бачить за вікном привида, такого собі вісника лиха, і таке ж саме видіння відвідує Антона незадовго до того, як він знайшов мерця.

Схоже, двох незнайомих людей поєднав, можна навіть сказати — поріднив, як би ненормально це не звучало, привид… Потойбічний гість, котрий не залишає слідів…

Що, знову провісник смерті?

Таке взагалі буває?

І до чого тут у такому разі вчорашній бандит Ігор Крамар, із яким узявся поговорити Сахновський?

Гараніна пішла, лишивши йому свої номери телефонів і координати Крамаря. І коли відкинути історію з примарою, яку теж треба ще прояснити як слід, то в цілому ця жінка зробила, вирішив Антон, досить нормальну пропозицію. Йому хоч як треба вирішувати питання з тітчиним спадком. Почне він усе спочатку в Жашкові чи повернеться, переможений дурними обставинами, до Києва — поки що рішення нема, бо нема довкола чого його ухвалювати. Будинок, котрий мав би стати цією, так би мовити, колискою нового життя хірурга Антона Сахновського, все одно вважається місцем скоєння злочину. Ніхто цього не хотів, але це — так.

Аби поміняти ситуацію, в такому випадку київському лікареві треба один раз зіграти за правилами, нав’язаними жашківською підприємницею.

Коли так — тоді для чого тягнути? Зволікати з операціями не можна.

Антон Сахновський набрав потрібний номер.

Чоловіки зустрілися в офісі Крамаря.

Не можна сказати, що Сахновський зовсім уже не впізнавав міста свого дитинства. Маленький Жашків більшим за двадцять років не став, та й не змінився особливо: такий самий одноповерховий рай. Але що саме було в будинку, який Ігор Крамар займав тепер під свій офіс, Антон, убийте, не пам’ятав. Швидше за все, якась радянська контора. Ось яка тільки — тепер не зрозуміло. Бо вчорашній бандит помітно переробив приміщення. І, як здалося Сахновському, багато уваги приділив «передбаннику» — місцю, де зустрічали відвідувачів і де тусувалося троє гевалів, які ніби прийшли навіть не з бандитських дев’яностих, а з фільмів про ті шалені часи. Надто вже яскравий мали вигляд ці хлопаки сільської зовнішності зі своїми під машинку стриженими могутніми потилицями, маленькими бичачими очицями і пістолетами в наплічних кобурах. Кобури випинали з-під кричуще дорогих піджаків: аби парубки відповідали своєму статусу і цілковито відтворювали картинку з зображенням охоронця крутого офісу, в «передбаннику» на всю котушку працював кондиціонер, охолоджуючи повітря.

— Не жарко? — вихопилося в Антона.

— Кондишен, — виплюнув один із парубків.

— А надвір як? Піджак знімаєте?

— У тачці теж, — пояснив охоронець.

— Що — «теж»?

— Кондишен теж, — безбарвно відповів той, увімкнув рацію, картинно, мов у серіалах про мафію, підніс її до рота. — Шефе, тут до вас, по ходу. Ага, — він кивнув, опустив рацію, поцікавився суворо: — Сахновський, типу?

— Типу, — кивнув Антон, насилу стримуючи посмішку — такого кіна в Києві вже давно не побачиш. А він бував ув офісах ще й не таких персонажів.

Парубок знову сказав у рацію:

— Ну да, — потім почав кивати круглою головою, не спускаючи при цьому очей із візитера. — Пойняв. Да. Ага, — і, нарешті отримавши всі інструкції, мовчки показав Сахновському рацією на двері в себе за спиною.

Решта охоронців навіть не облишили свого зайняття. Вони дивилися змагання з боксу на прямокутнику плазмового екрана, підвішеного майже під стелю.

За могутніми дверима виявився ще один коридорчик. Він завершувався чимось на зразок невеличкої приймальні, де за столом сиділа надмірно, як на Антонів смак, розмальована дівчина і щось зосереджено робила на комп’ютері, не відриваючись від монітора. Мазнувши по відвідувачу коротким байдужим поглядом, вона гойднула головою в бік кабінету і знову поринула в своє зайняття. Пройшовши повз секретарку, чи ким вона тут трудилася, Сахновський не стримався — глипнув на монітор.

Дівчина розкладала картярський пасьянс.

Усередині кабінет Крамаря здавався дорогим розкішним убозтвом. В очі тому, хто переступав його поріг, насамперед мусили впасти затрати на ремонт, а вже потім — його хазяїн, який сидів чомусь за величезним, явно антикварним столом, котрий своїми розмірами нагадував слона на дитячому святі повітряних кульок. Загальний монохромний інтер’єр кабінету, всі ці підвісні стелі, вбудовані шафи та офісні меблі, включаючи стіл засідань, який розташували, як і належить, перпендикулярно до робочого столу хазяїна кабінету, ще більше підкреслювали, наскільки чужорідним тілом видається серед усього цього пафосна антикварна річ.

Зате сам Ігор Крамар виявився досить монохромним, аби вписатися у загальну картину власного робочого кабінету. Складалося навіть враження: він стояв посеред кабінету просто так, як є — у білих штанях, білій сорочці («Бріоні» від інших торгівельних марок Антон відрізняти навчився, останнім часом більшість його пацієнтів одягалися «від Бріоні»), блискучих лакованих туфлях з гострими носаками і краватці, яка хоч і була пов'язана, проте все одно висіла на могутній шиї. А майстри, котрі шаманили з ремонтом, підлаштовували все так, аби і замовник ремонту, і інтер’єр кабінету доповнювали один одного гармонійно.

Насправді Сахновський бачив по-своєму неповторну картину: нечасто складається враження, що в цьому кабінеті може працювати інший хазяїн, і навпаки — що ця людина може керувати з якогось іншого кабінету.

Ну, а зовні Ігор Крамар нагадував товстенького пацюка. Не жирного — саме товстенького, такого собі ватажка пацючої зграї, яка не особливо лізе людям на очі, бо в них тут є досить харчів і всі умови для того, аби в найближчий час не померти з голоду. Або, продовжив порівнювати Сахновський, хазяїн цього кабінету — не пацюк, а тхір. Якому нема потреби ризикувати, крадучи курей та кролів, бо люди самі носять поживу, аби лиш дрібний хижак їх не чіпав.

Дрібний хижак, що вважає себе хазяїном усього лісу за відсутності ведмедя чи вовка.

— О, а я тебе знаю! — такою фразою зустрів гостя Крамар, хоча радості впізнавання особливо не відчувалося. — Забув? Ми в першій школі вчилися. Тільки я класом пізніше. Ну, не згадав?

— Не згадав.

— Тю! А я в «Однокласниках» почав висіти. Знаєш, завис капітально, наших шукаю.

— Знайшли?

— Та хоре тобі «викати»! Здоров!

Аби привітатися, Крамар не вийшов із-за свого антикварного чудовиська — просто підвів зад, аби простягнути вперед руку. Антонові довелося наблизитися до столу впритул, щоб потиснути її. Загострювати ситуацію від початку не хотілося — нехай поводиться так, як звик. Зрештою, Сахновський сподівався найближчим часом не перетинатися з Крамарем. Або навпаки: якщо доведеться в чомусь рахуватися з одним із місцевих ділків, хай товариські стосунки налагодяться вже тепер.

— Сідай, — Ігор кивнув на стілець, і поки Антон умощувався, виклацав щось на клавіатурі. — О, диви: знайшлися однокласники, навіть знайомі пацани просто з нашої школи. Роз’їхалися в основному. Один ось узагалі пише, глянь — думав, коротше, що мене вбили. Десь почув чи недочув, хер його… Я тут минулого року пацанів зібрав, типу зустріч шкільних друзів. Нічо’, народ був, відтягнулися… Свої в основному. А когось, прикинь, і правда вбили… Не поперло пацанам… Так значить, лікар?

— Лікар, — підтвердив Сахновський.

— Я здоровий узагалі-то, — вишкірився Крамар. — З Києва? Це в твоїй хаті того придурка знайшли?

Отакої! Схоже, відучора інформація про пригоду набула дуже конкретного характеру, навіть персоніфікованого характеру. Чого дивуватися, зрештою… Містечко невеличке, подій не так багато…

— Там тітка моя мешкала, — обмежився цим поясненням Антон. — Померла. Я пізно дізнався, свої проблеми…

— Ну-ну, — погодився Крамар. — Київ — проблемне місто. Сюди до нас нормальні люди давно вже від проблем тікають. Слухай, а я тобі взагалі для чого?

Тепер Антон почав розуміти, чому йому так просто вдалося домовитися про зустріч із колишнім бандитом. Виявляється, цей тип уже знав, що він за один. Сахновському не довелося навіть нічого додатково пояснювати. Крамарю стало просто цікаво поглянути на бідолаху, котрий влипнув у чужі розклади проти своєї волі.

Лікар не любив детективів. Не терпів серіалів на кримінальну тематику. Та, хай там як, він, людина, котра пережила перші десять років після розпаду країни під назвою СРСР, відчув — така поведінка цілком відповідає так званим «поняттям» бандитів. Хоч вони себе вже так не називають, хоч і міняють рід занять та одяг, але переродитися до кінця жоден із них не зможе.

Ігор Крамар дуже захотів особисто подивитися на лоха. Це автоматично піднімає таких людей у власних очах: усвідомлення того, що комусь може не пощастити просто так. Людина не робить жодної помилки, діє, як вважає за потрібне, і все одно вступає в лайно. Значить, робить висновок хтось на кшталт Крамаря, є люди, котрі приречені бути лохами. Це — карма. І, головне — це відбувається з кимось іншим.

— Взагалі-то я до тебе з дорученням, — Антон вирішив одразу, без зайвих балачок та безуспішних пошуків спільних знайомих, перейти до суті справи.

— Та я знаю, — відмахнувся Ігор.

— Що ти знаєш?

— Все знаю. Благодійний внесок треба, а в київських пацанів проблеми з лавендозом. Це ти точно на мене в «Однокласниках» надибав. Я ж вас таких знаю, мужики, — Крамар відкинувся на високу спинку свого стільця. — Вже кілька прохачів було. Теж нагадують, козли, про спільні шкільні роки. Одному дав, іншому дав, тільки ж я вам усім не давалка, а сорока-білобока.

— До чого тут…

— До всього тут! — Крамар більше не шкірився. — Навіть сорока-білобока тому дала, тому дала, а тому — не дала! Коротше, лавочку я прикрив. Криза, брат, чого ж ви хотіли… Тож вирізайте апендицити своїм пацюкам за власний рахунок, за їхній, або — за бабло держави. Ви ж там, у Києві, до державного бабла ближче…

— Чому — пацюкам? — перепитав Антон.

— А тому, що пацієнти. У тебе ж пацієнти? — (Сахновський машинально кивнув). — Ну ось. Пацан, пацієнт, пацюк… Нічого спільного не чуєш?

Або він зараз знущається, вирішив Антон, або справді такий по життю.

— Гаразд, — сказав він. — Гаразд… Ось у мене пацієнти, вони ж — пацюки. А в тебе, так розумію, клієнти. Вони хто?

— Клеї, — серйозно відповів Ігор. — Січеш? Кожен з них — клей. Я кожного клею або, навпаки, хтось дуже хоче заклеїти мене. Тільки, браток, я не баба на Одеській трасі. Аби мене просто так клеїти…

«Дурня ти клеїш», — подумав Антон і знову повернувся до перерваної теми:

— Насправді грошей від тебе мені не треба. Все простіше набагато — я з дорученням від Гараніної.

На тхіроподібному обличчі Ігоря Крамаря не смикнувся жоден м’яз.

— Отак, значить… Угу… А в тебе з нею що?

— У мене з нею — нічого. Ми познайомились тільки сьогодні вранці.

— Інакше запитаю: в неї з тобою — що?

— Гадаю, теж нічого. А ось до тебе в Юлії кілька запитань. Ти трубку не береш, коли вона дзвонить. Вона вважає, що це не ввічливо.

— Так, — пальці Крамаря вибили по краю столу дріб. — Тебе вона, значить, попросила мене ввічливості навчити? Людські стосунки у прикладах і малюнках, правда?

— Знаєш, Ігорю Борисовичу, мені до ваших справ із Гараніною діла дійсно нема. Просто так сталося, що від того, зустрінетеся ви чи ні й чи домовитеся між собою про якісь не зрозумілі мені справи, залежить вирішення і моїх особистих проблем.

— Тобі їх Юлька створила?

Щось у тоні Крамаря насторожило Сахновського, та він не збагнув, що саме, тому й списав свої відчуття на загальну напружену обстановку.

— Не думаю… Ні, напевне ні. Вона не винна, що в неї такий брат, якого хтось вирішив запхати в льох нежилого будинку, і що цей будинок виявився саме моїм.

— Тоді, значить, я тобі ці проблеми створив?

І знову той самий тон. Антонові враз стало незатишно.

— Юлія думає, що ти маєш до цього якийсь стосунок.

— Який саме?

— Це, мабуть, все ж таки краще вам вирішити між собою. Зустріньтеся за круглим столом…

Побачивши, як Крамар підводиться, Сахновський замовк. Так замовкає молодший школяр при появі грози мікрорайону, котрий за будь-яких обставин забере собі дрібні гроші чи якусь іншу цінну річ. І головне для жертви — зробити все можливе, аби її не пограбували повністю.

— Тепер рота стули і мене слухай, — рикнув Крамар. — З бабою я ні за який стіл не сяду. Хіба в ліжко ляжу, і то про Юльку ще подумаю, я перебірливий. Її пред’яви мене не гребуть. А проблеми тобі, лепило, створила вона, Юлька. Бо сказала прийти з цим до мене сюди, а ти, довбодятел, послухав.

— І де ж проблеми? — Антон старався навіть у цій ситуації зберігати обличчя.

— Так зараз покажу!

Сахновський не встежив за руками Крамаря. Він не помітив, коли, куди і на що той натиснув. Але натиснув на щось точно: гобліни з передпокою з’явилися в кабінеті, щойно той завершив останню фразу.

Просто так цькувати себе цепними псами Антон Сахновський дозволити не збирався нікому.

Він, хоча й служив у десантних військах, після служби практично не застосовував прийомів рукопашного бою на практиці. Хоча армія й привчила його відтоді до регулярних фізичних вправ. Басейн і тренажерний зал, абонементи куди влаштували йому вдячні пацієнти, останні кілька років узагалі допомагали Антонові підтримувати якщо не спортивну, то принаймні загальну чоловічу форму.

Але він — лікар, хірург, і він без прийомів рукопашного бою чудово знає, як робити людям боляче.

Коли парубок, який говорив із Сахновським у «передбаннику», поклав руку йому на плече, лікар перехопив її своєю, зробив півкроку праворуч і крутнувся так, що в руці напасника хруснуло, причому — саме там, де планував Антон.

— Зламав! — проревів гоблін і опустився на коліна.

Інакше не міг. Сахновський не випускав його руки зі своєї.

Помилкою Антона стало захоплення першою власною перемогою. Сахновський, торжествуючи, піддався ейфорії і втратив пильність. Бо з різних боків уже сунули двоє інших охоронців, і один, зовсім молодий, уже в русі махнув рукою із затиснутим у ній кастетом. Цілив у голову — влучив: череп Антона мов зіштовхнувся з кувалдою. Лікаря ніколи в житті не били по голові, тим більше — кувалдою, проте ні з чим іншим силу удару він порівняти зараз не міг.

Можна було опиратися, якщо пустити жертву. Сахновський так і зробив. Парубок з матюками осів на підлогу, тримаючись за руку, але в голові Антона гуділо, координація рухів порушилася, і міцні охоронці скрутили лікаря больовим прийомом.

— Не тут, мудаки! — гаркнув Крамар, і додав: — Пішла! — це стосувалося дівчати-секретарки, яка радше стурбовано, ніж перелякано зазирнула в шефів кабінет.

Вона відступила, даючи своїм колегам по роботі пройти і пронести повз себе скрученого Антона. На ходу він знову отримав по голові, цього разу — не кастетом, проте рука, яка завдала удару, виявилася не менш міцною. Борсатися не було зовсім сил, але найнеприємнішим виявилося не це — оте дівчисько з Крамаревого передпокою бачило все це і, здається, сприйняло за належне.

Дівча годилося шанованому київському хірургові в доньки.

Охоронці виволокли Антона з офісу.

Жбурнули на асфальт, але цим не обмежилося. Сахновський спробував підвестися, та важкий носак черевика вдарив його по обличчю, розбивши до крові губи, а другим ударом роз'юшивши ніс. Від удару в пах лікаря врятувала тільки власна спритність — Антон вчасно відкотився, нога буцнула повітря. Тепер Сахновському лишалося перевернутися на живіт, аби прикрити найвразливіші частини тіла від ударів, які посипалися міцним градом. До двох охоронців долучився третій, той самий, із пошкодженою рукою. Здоровою він тримав замашну бейсбольну битку, якою кілька разів влупив кривдника, а потім у нападі люті розгатив одну по одній обидві передні фари його машини.

Антон думав, що на цьому розправа закінчиться. Та він помилився.

Спритні руки обшукали його. Знайшли ключі від авто. Один охоронець сів за кермо машини жертви, інший підігнав свою. Потім, кількома міцними ударами повністю унеможлививши опір Сахновського, вони підняли побитого лікаря з землі, тим самим показавши свою дурну фізичну силу, і закинули його в багажник його ж власної машини. Битися об залізо — марна справа: за мить Антон відчув, як автомобіль зрушив із місця.

Куди його везли — не мав гадки. Нарешті машина зупинилася, він спробував стукати і кричати, та результатів не було жодних. Зрештою, різкі рухи віддавалися болем у побитій голові, і лікар вирішив прийняти те, що сталося, розумно розсудивши: його завезли кудись у багажнику не для того, аби він ось так задихнувся і помер. Надто багато людей в курсі того, куди пішов Сахновський.

Хоча… замкнути в багажнику й лишити… Зачинити в погребі й лишити… Щось спільне тут є, почерк, схоже, той самий. Та й манера виконання. Хіба що руки Антонові не зв’язали, але в цілому…

Наручний годинник дивом не розбився.

Циферблат світився в темряві.

У багажнику власної машини Антон Сахновський пролежав менше години. Сорок хвилин знадобилося визволителям, аби приїхати і відчинити багажник.

Рятівницею виявилася Юлія Гараніна.

— Вибачте, я подумати не могла, що все так…

— Ви тут ні до чого. Я сам мусив подумати, куди лізу. Я дорослий хлопчик.

— Може, вам якісь ліки…

— От ви добра, Юлю… Мені дали по голові, тут ліки не допоможуть.

— Зовсім?

— Зовсім. Так само, як і міліція.

Міліцію Гараніна хотіла викликати відразу ж потому, як Антон із залитим кров’ю обличчям виліз із багажника. Та він заборонив, крикнувши «Не треба ментів!» надто гучно, аж у голові загуло. Присів, сперся на машину і вислухав коротку розповідь Юлії про те, як вона тут опинилася та що ще трапилося.

Історія чудесного порятунку справді вкладалася в одне речення. Їй подзвонили на мобільний, номер вона не впізнала. Сказали: її київський дружок лежить у багажнику машини, тачка — в лісосмузі за містом, ключі — в салоні, на підлозі валяються. Бажано нікого на допомогу не кликати, попередили Юлію при цьому, але якось так без душі, не категорично, без погроз. Вона й сама розуміла: брати міліцейський ескорт для того, аби всі бачили її помилку, не треба. Тому сама сіла за кермо і поїхала рятувати нового знайомого. Коли примчала, побачила — машину лікаря не тільки побили спереду, їй іще прокололи всі чотири колеса.

Ну, ця проблема, скажімо, вирішувалася дуже просто. Гараніна подзвонила своєму знайомому власнику станції техобслуговування, і вже менш ніж за півгодини пошкоджене авто вантажили на спеціальну аварійну платформу. До ранку колеса поміняють, машину відрихтують, все це, звісно, за рахунок Юлії. Тим часом треба братися до потерпілого. Але за час, поки вони чекали технічної допомоги, Сахновський потроху прийшов до тями і згадав давню приказку: «Лікарю, зцілюйся сам».[2]

— Ну, але ж якась медична допомога… Кров же у вас…

— Кров, Юлю, витирається чистою ганчіркою, змоченою в холодній воді, — вимучив він із себе. — Можна витирати кров вологою серветкою з антисептиком. У вас є в сумочці вологі серветки з антисептиком?

— У мене сумочки нема.

— Зовсім?

— Забула на столі, — Юлія знітилася, наче її зловили на чомусь безсоромному.

— Нічого страшного, — мовив Антон. — Зі мною, до речі, теж…

— Що — теж?

— Нічого страшного… Неприємно, принизливо. Все ж таки троє молодих придурків відмудохали дорослого чоловіка з чудовою репутацією в професійних колах української столиці, — він зітхнув, сплюнув рожеву слину. — Але били без серця, скажу я вам… Мене не нудить. У очах не двоїться. Значить, струсу мозку нема. Всередині теж нічого не відбили. Синці заживають.

— Але ж вам усе одно слід…

— Мені, Юлю, слід полежати спокійно. Десь так до ранку. І попити сечогінне. Фуросемід, наприклад. Це збільшує циркуляцію крові. Кров активніше припливатиме до голови, і та перестане так гудіти. Ну, ще що-небудь ноотропне. Можна пірацетам. Та все одно головне — лежати. Відвезіть мене в готель…

— Ніяких готелів! — Гараніна навіть тупнула ногою. — В мене вдома набагато краще. Там у вас будуть усі умови, я навіть лікаря…

— Кажу ж вам — лікареві лікар не потрібен! Хіба якщо вже стане від чогось зовсім погано і я почну помирати.

— Для чого такі дурні жарти? Встати можете?

— Спробую.

Антон дійсно піднявся без сторонньої підтримки. Ще хитало, та в цілому він сам тримався на ногах досить упевнено.

Проте дорогою його раптом розгойдало, стало темнішати в очах, і Юлія, взявши справу в свої руки, просто з дороги набрала потрібний номер, викликавши бригаду «швидкої» до свого будинку. На місце вона і лікарі дісталися практично водночас, Сахновський мляво заперечував, коли його клали на ноші, та санітари легко впоралися з ним. Куди нести, Юлія визначилася відразу — потерпілого доставили на другий поверх, у її спальню. Медики натякнули — краще б десь унизу, хоч на канапі в залі, та хазяйка будинку була невблаганною: в спальні на ліжку чоловікові найкраще.

Антона роздягнули, вклали, вкололи йому заспокійливе та снодійне. Запевнили Юлію — йому справді потрібен більше спокій, ніж серйозне лікування. Коли вони пішли, Юлія запнула вікна спальні завісами, аби потерпілого не розбуркали передчасно сонячні промені, а сама після недовгих вагань спробувала набрати номер Крамаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Тоді, ще трошки подумавши, набрала начальника міліції Костюка.

Поза зоною досяжності.

Турбувати його вдома не хотілося. Тому Гараніна змирилася: все може почекати до завтра.

Ніч вона провела на софі в кімнаті для гостей.

А на ранок, зазирнувши в спальню, побачила Антона: сидів на ліжку, схиливши голову. Подумавши, що йому знову зле, Юлія розчахнула двері. Сахновський здригнувся, підвів голову, на неї глянули ясні серйозні очі.

— Де це я? — поцікавився він.

— Хіба забули?

— Вчора щось таке мов вимкнуло…

— А ще козирилися! «Не треба лікаря, я сам собі лікар»… Ви як?

— Ліпше, — признався Антон. — Це, значить, ваш дім і ваша спальня.

— Мій дім і моя спальня, визнаю, — кивнула Юлія. — Між іншим, за таких обставин до мене в гості незнайомі чоловіки потрапляють уперше.

— Мало того, — підхопив Антон, — у нас із вами прогрес у стосунках. Вчора вранці познайомилися, а сьогодні я прокидаюся у вашому ліжку і в мене ниє все тіло. Сподіваюсь, ви не спекулюватимете на моїй порядності?

— Тобто…

— Ну, не вимагатимете, аби я, як порядний чоловік, після всього, що сталося, негайно одружився з вами?

Юлія посміхнулася.

— Коли жартуєте, значить, усе нормально.

— Добре, що хоча б готові звести деякі речі до жартів.

Антон підтягнув простирадло, аби щільніше запнути голі ноги, та все одно вони стирчали з-під краю, і Гараніна зловила себе на думці: вона дуже давно не бачила цього кумедного видовища — чоловічих ніг без шкарпеток, що визирають із-під її простирадла і звисають з її ліжка.

— Мені дзвонили… Ваша машина буде готова до обіду. Тільки…

— Що — тільки?

— Як же ви поїдете? Ви взагалі… доїдете?

— До Києва? Запросто. Тільки не тепер.

— Так, звісно, — Юлія старанно добирала слова. — Ви можете лишатися тут, скільки треба…

— У вас у гостях.

— У мене в гостях.

— У вашій спальні. У вашому ліжку.

Вона, навіть розуміючи усю показову двозначність запитань, все одно не здатна була відповідати Антонові в тій самій манері. Останніми роками всі чоловіки, з якими вона спілкувалася, були або її діловими партнерами, або чоловіками її приятельок, або просто — чужими чоловіками. Юля усвідомлювала, що відбувається зараз, і подумки пояснила це собі: вона не готова спілкуватися з мужчинами просто так.

Хоча — чому просто так? Вчора вона від безвиході прийшла до цього київського лікаря по допомогу, ставлячи якісь свої вимоги і не зовсім уявляючи, чим уся ця, на перший погляд, проста історія може скінчитися.

Отже, вона відчувала себе винною і намагалася в міру сил спокутувати провину. Та в Сахновського, здається, інший погляд на ситуацію, що склалася.

— Так, — промовила вона, силкуючись, аби слова прозвучали якомога буденніше. — Якщо вам так зручно, лишайтеся в моїй спальні та займайте моє ліжко.

— Дякую. Тільки є один момент: в мене в цьому місті теоретично є своя спальня і своє ліжко, — тепер Антон говорив серйозно. — Зараз я спробую подзвонити в Київ, скажу, що потрапив у аварію і мушу ще побути в Жашкові. Між іншим, я не так уже сильно брехатиму… Ну, а потім ми продовжимо спілкування з паном Крамарем.

— Тобто? — не зрозуміла Юлія, і мимоволі в неї вихопилося: — Вам що, мало?

— Навпаки — мені забагато. Всього цього, — він зробив рукою коло в повітрі, — забагато. Дивіться і думайте. Я приїхав, аби залагодити цілком цивільні справи зі своєю спадщиною. Навіть гадав перебратися сюди, взятися до лікарської практики, придумати щось на зразок невеличкого медичного центру…

— Ви серйозно?

— Це так, думки вголос, — Сахновський уже подумки лаяв себе: ця жінка не повинна знати про його таємні мрії та їхній крах іще в зародку. — Значить, я приїхав успадковувати будинок. Виявляється, сусідка здавала його за гроші різним випадковим людям. Хтось із цих квартирантів залишив у погребі чоловічий труп, та ще й з ознаками насильства. Потім у трупа знаходиться родичка, в якої — конфлікт із місцевим бізнесюком, який іще не позбувся бандитських замашок і навряд чи колись позбудеться. В результаті я не лише не можу займатися своїми справами — я вигрібаю за чужі по голові! І це жодним чином не наблизило мене до вирішення власних проблем, котрі виникли. Погодьтеся, на рівному місці. Шукав спокою в провінції, а опинився в зоні активних бойових дій. Як ви гадаєте, що мені треба зробити на своєму місці?

Гараніна розуміла — він знає відповідь. Тому замість вступати в марні дискусії просто знизала плечима.

— А варіантів, Юлю, небагато. Перший — витерти кров та соплі і забратися подалі з зони конфлікту. Повернутися до життя, від якого, чесно скажу вам, хотів утекти. Другий — так само витерти кров і соплі, але включитися в бойові дії. Коли від їхнього завершення залежить і моя особиста доля. Крамар щось знає, Юлю. В іншому разі він не уникав би зустрічей із вами і тим більше — не пресував би мене, зовсім випадкову в його розкладах людину. Я ж нічого не зробив, лиш спробував виконати ваше прохання. А ваше прохання стосувалося історії з Русланом. Висновок:

історія з Русланом якимось чином дратує вашого Ігоря Борисовича.

— То ви хочете знову…

— Тепер я вже буду мудрішим, — заспокоїв її Антон. — Знаю, з ким маю справу. Але від вас усе одно додаткова інформація потрібна.

— Інформація… Якого плану?

— Давно знайомі з Крамарем?

— Казала ж вам — давненько, — Юлія сперлася об одвірок, наморщила лоба. — Місто маленьке, всі тут живемо…

— У дев’яностих роках, кажете, бандитствував?

— Хіба не видно?

— Розумієте, — Сахновський торкнувся рукою ґулі на голові, — одне діло, коли відморозки серед білого дня луплять когось по голові й зачиняють у багажнику власної машини, і зовсім інша справа — коли це не показові одноразові виступи, а спосіб життя.

— До чого ви ведете?

— Дуже просто. Я, скажу чесно, знайомий зі світом криміналу та його звичаями лише з газет. Та й ті не особливо читаю і читав… Телевізійні кримінальні хроніки мене теж зовсім не цікавлять. Але, — він багатозначно підніс пальця до стелі, — навіть така досить далека від світу криміналу людина, як я, має сформоване уявлення про стиль та манеру поведінки бандитів зразка минулого десятиліття. Хочете приклад? Будь ласка: вони їздили на «шестисотих» «мерседесах», носили малинові піджаки, голили потилиці, чіпляли на шиї важкі золоті ланцюги, оточували себе моделями і з будь-якого приводу махали пістолетом. Десь така картинка, правильно?

— Десь так, — погодилася Юля.

— Отже, навіть якщо Крамар не носить кольорових піджаків, він усе одно сформувався, як бандит, у тих-таки дев’яностих роках. Він навіть відсидів, і тепер тримається перед довколишнім світом, мов такий собі ретро-бандит із недалекого минулого. Можуть мінятися часи, Юлю. Може мінятися мода. Але це лише означає: людина з вовчими повадками пересяде з «мерседесу» певної моделі на квадратний тупорилий джип, є таке?

— Є, — впевнено відповіла Гараніна. — Ви бачили машину Ігоря Борисовича?

— Не мав такої честі. Невже я вгадав?

— Так. У нього справді квадратний тупорилий джип. І повадки… Знаєте, тепер я звернула увагу…

— Далі все просто. Якщо наш із вами Крамар чи не єдиний, кого тут, як ви кажете, охороняють навмисно найняті дуроломи, то ці дуроломи — напевне не з якоїсь солідної охоронної структури. Швидше за все, Крамар сам понабирав відморожених бовдурів і сказав: тепер вони — його персональна охорона.

— Не знаю… Але це не фірма, точно. З ним постійно одні й ті самі крутяться… Думаю, ви праві.

— Отак, — Антон видавався вельми задоволеним собою. — Виходить, Крамар сам же, в міру своїх здібностей, їх і муштрував. Якщо в людини свідомість лишилася в дев’яностих, то шаблони, за якими та організує власну так звану охорону, можна вирахувати на раз. Кіношна показуха це називається. Не стільки користі від дуроломів, скільки понту. На вашій пам’яті вони свого хазяїна від чогось серйозного врятували?

— То тепер часи не зовсім ті… Особливо у нас… Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому на трасі розбійники гуляли з обрізами й автоматами, так біля автовокзалу щось типу прифронтової смуги було. Траса ж значуща, каравани ходили…

— Добре, добре, — відмахнувся Сахновський. — Якщо на Крамаря давно ніхто не нападав, і для його охорони потовкти людину за наказом хазяїна — єдина розвага і єдина демонстрація власної профпридатності, тоді ситуація взагалі на нашу користь. Ви говорили, машину мою зроблять…

— До обіду.

— До обіду, — повторив Антон. — Можна сказати, нехай поки що колеса поміняють, а передок не чіпають? Все одно доведеться знову рихтувати, то хай дурної роботи не роблять.

— Ви про що? — підозріло запитала Юлія.

— Про те! Я все ж таки спробую поговорити з Ігорем Борисовичем на тему, яка нас із вами дуже цікавить. Гадаю, цього разу я його умовлю. Мову, якою я з ним почну бесіду, він повинен зрозуміти ліпше.

З Києвом удалося домовитися про все.

Навіть не пояснював нічого особливо. Вигадав пригоду на провінційній дорозі, двома словами переказав її, заодно додав — все одно юридичні формальності розрулювати треба, краще зараз, ніж потім смикатися і витрачати на це скору відпустку. Запитали, коли буде. Відповів — середа, найпізніше — ранок четверга. Авралу зараз усе одно нема, влітку люди чомусь починають менше хворіти. Принаймні його пацієнти.

Звісно, краще б іще полежати. Та Сахновський горів одночасно двома бажаннями: зрівняти рахунок із Крамарем та наблизити свою справу про спадщину хоча б до початку процесу вирішення. Тому скористався пропозицією Юлії ні в чому себе не обмежувати і попросив знайти йому десь у місцевому секонд-генді годящі джинси, кросівки та футболку. Одяг потрібен для виходу на стежку війни.

Такий ось обладунок у лікаря-воїна.

Переодягнувшись, Сахновський по обіді попросив Юлю вивезти його в місто і залишити десь у районі офісу Крамаря. Тільки так, аби її машина, котра, безперечно, досить відома Ігорові Борисовичу та його отарі, зайвий раз не малювалася в полі їхнього зору. Голова все ж таки ще трошки боліла, те це — біль не під черепною коробкою, нила найбільша ґуля — та, з якої вчора так само цебеніла кров і яка нині вкрилася скоринкою. В таких випадках люди мимоволі торкаються болючого місця час від часу, й Антон винятком не був — раз на півгодини гладив забите місце пучками пальців.

У задрипаних джинсах, строкатій футболці, кедах — годящих кросівок не знайшлося — і в темних окулярах Антон сам себе не впізнавав. У таких лахах останніми роками навіть сам по квартирі не ходив. Для остаточного закріплення образу містечкового митця або ж містечкового невдахи він купив у найближчому кіоску літрову пляшку теплого пива і прогулювався поруч із ворожим офісом, сьорбаючи пиво, яке таки додавало легкого знеболювального ефекту, і вивчав довколишній рух.

За три години спостережень Ігор Крамар два рази виїжджав із офісу і так само двічі повернувся. Для цього треба було вийти з приміщення і сісти в джип. А повернувшись, вийти з джипа і зайти до офісу. Це тільки на перший погляд здається: процедура банальна і не варта уваги. Для когось із звичайних людей — можливо. Та тільки не для Крамаря, солідного бізнесмена районного масштабу з судимістю за бандитизм у біографії.

Наприклад, коли шеф збирався їхати у справах, спочатку вибігав охоронець із рацією і щось говорив у неї. За цим сигналом хазяйський джип, мов іграшка, яка керується по радіо, підкочував до входу. Водій розвертав машину так, аби дверцята з правого, пасажирського, боку були повернуті до вхідних дверей. Охоронець відчиняв їх, а вже потім сам Крамар в оточенні двох інших дуроломів у неодмінних темних окулярах швидко виходив, сідав у машину і їхав. Так само — після повернення: на поклик вибігав із нутрощів джипа охоронець, запопадливо відчиняв дверцята та разом із напарником прикривав прохід шефа з машини до офісу.

Сахновський навіть придивився до навколишніх дахів. Хтозна, раптом там справді засів якийсь суперкілер, снайпер, найнятий конкурентами Ігоря Борисовича? Якщо снайпера нема і не передбачається, то від якої, цікаво, потенційної небезпеки вимагає охороняти себе Крамар?..

І головне. Навіть дуже приблизних уявлень Антона про охорону дуже важливих персон, якою, поза сумнівом, вважав себе пан Крамар, вистачало, аби згадати: для такого рівня охорони повинна існувати машина супроводу. Тобто шеф їде в джипі, а за ним на віддалі — авто з кількома озброєними охоронцями. Тренованими інакше, ніж у саморобному спортивному залі з іржавою гирею та штангою, на якій облупилася фарба. Машина супроводу за Ігорем Борисовичем не поїхала. Цікаво, він що, боїться снайпера тільки тут, біля свого офісу? А там, куди він їде з діловим чи особистим візитом, снайпера бути не може? Логіка, звичайно, в цьому є. Не буде ж снайпер, мов Людина-Павук, стрибати з даху на дах, прямуючи за своєю потенційною мішенню в різні кінці містечка і чекаючи слушної нагоди. До того ж про своє пересування Крамар навряд чи оголошує в мегафон на весь Жашків. Тому, якщо припустити, що Ігоря Борисовича справді хоче хтось підстрелити зі снайперської гвинтівки, найкраща позиція — біля офісу.

Але є ще один варіант, і в нього Антонові вірилося якось більше. Ті троє, побачені ним в офісі, — насправді все, що може дозволити собі нехай і вчорашній бандит, але — нинішній жашківській підприємець. У Києві чи іншому великому місті людина зі способом мислення Крамаря не тиснула б на понти, справді оточила б себе нормальним штатом охорони. Тут же, в Жашкові, показуха все ж таки б’є по кишені. Та й для чого надмірно витрачатися на неї, коли люди й без того знають: у Ігоря Крамаря є охорона. Факт у цій ситуації важливіший за кількість.

Припустімо, сядуть обидва дуроломи в машину супроводу. А хто в офісі залишиться? Дівчина, залюблена в комп’ютерний пасьянс? Лишати з нею одного парубка теж не годиться — тоді супроводжувати джип доведеться теж лише одному, а це навіть за поняттями Крамаря було кумедно. Тож ліпше хай обоє стирчать у офісі, виконують свою функцію офісного інтер’єру, а двері в потрібних місцях та перед потрібними людьми для шефа, мабуть, відчиняє водій. Він теж має колоритний вигляд, для демонстрації можливостей та пихи цілком досить.

Ну, коли так, то й Антонові Сахновському цього цілком вистачало.

Цю ніч лікар хотів переспати на канапі, та Юлія не дозволила: фактично в наказовому порядку звеліла лишитися в спальні.

Вечір провели спокійно. У свої плани щодо завтрашнього дня Антон вирішив її не втаємничувати. Вона ж не дуже і просилася: жінку більше цікавили інші плани гостя, перспективніші. Сахновський вислухав усе про тутешню медицину, місцеву та районну, заодно — про хороших медиків, котрих постійно хтось кудись перетягує на кращі умови та кращу зарплату. І взагалі Гараніна чи не вперше в житті бачила людину, ладну поставити хрест на київській кар’єрі й починати жити тут, нехай на малій батьківщині, та все ж таки — в місці та місті з обмеженими можливостями.

Антон сам не помітив, як дозволив утягнути себе в розмову на улюблену й водночас болісну тему. Якби хтось попросив розказати, про що можна було говорити з малознайомою жінкою майже до півночі, Сахновський би не зміг цього згадати в деталях. Бо поступово розмова, під час якої виник коньяк із фруктами, перейшла в площину «за життя». А на цю тему можна говорити довго і не закінчити розмови ніколи. Хіба перерватися на сон.

Цієї ночі Антон заснув сам, без снодійного. Юля ж крутилася на канапі, виявивши заодно, наскільки та незручна, і вирішивши за нагоди купити нову. І намагалася зрозуміти, як так сталося: в її розмірене і стабільне життя разом із мертвим братом увійшла інша, зовсім незнайома людина. Покійний Руслан привчив її бути закритою. Важко триматися з людьми відкрито і пускати когось у свій приватний світ, коли в цьому затишному світі несподівано може виринути темною плямою молодший брат зі своїми фірмовими штучками. Нехай вона приречена це терпіти. Ось тільки чому це мусить терпіти хтось інший?.. Власне, колишній чоловік став першою сторонньою жертвою. Ось тепер — Антон Сахновський… Людина, про чиє існування вона б не дізналася ніколи, якби не поява Русика. Він діставав її не лише своїм життям: брат навіть своєю смертю, а вірніше — загибеллю створив додаткові проблеми.

Це ж через Руслана постраждав Антон Сахновський, як не крути.

Вмощуючись по можливості зручніше, Юлія раптом згадала — Антона теж відвідав чорний привид. Він тільки тепер розказав їй про це, і мимоволі виникла асоціація з якимось фатальним вісником смерті. Обоє дорослих людей погодилися: так не буває. Але все ж таки вони щось бачили, щоразу такі видіння передували фатальним подіям, і ось тепер за вікном чорна тінь не маячить.

Дурниця, звичайно…

Та нема лиха без добра. Нема чорної примари — значить, поки все йде гаразд.

З цією думкою Юлія Гараніна нарешті заснула.

Плутати в Жашкові особливо нема де.

Тим більше, якщо їдеш джипом по центру містечка і перед тобою розступаються менш престижні автомобілі. Проїжджа частина маленького міста має одну перевагу, якою збирався скористатися Сахновський: не треба особливо ламати голову, аби вирахувати, який шлях обере та чи та машина. Особливо — джип. Таке авто мусить триматися центральних вулиць і доріг, його всі повинні бачити, мов норкову шубу модниці за будь-якої пори року.

Зранку Антон прокатався вулицями та провулками, котрі прилягали до офісу Крамаря, і теж вирахував свій можливий маршрут, передбачивши кілька варіантів руху. Та коли угледів, що Ігор Борисович вийшов з офісу і завантажився в джип, після чого машина поїхала прямо, збагнув — перший варіант маршруту був таки найправильнішим. Тому, не дочекавшись, поки джип його обжене, вирулив на сусідню вулицю, зробив гак провулками і дуже швидко опинився в засідці, місце для якої визначив наперед.

Відчуваючи, що все ж таки вагається, бо за природою своєю був, як і більшість людей, не надто агресивним, Сахновський, аби нагадати, для чого він вийшов на полювання, торкнувся пальцями ґулі. А потім, щоб остаточно розлютити себе, шкрябнув по ній, здираючи присохлу шкірку та відчувши під пучкою вологу крові.

Тепер усі сумніви лишилися позаду.

Джип саме вирулив у поле його зору. Діяти треба або зараз, або чекати іншої слушної нагоди. А за час чекання, відчував Антон, він таки справді може перегоріти.

Стиснувши зуби, міцно стуливши розбиті губи, він натиснув на газ.

Автомобіль із побитими передніми фарами вилетів із засідки, мов хижак — із кущів, і на повному ходу врізався в джип, намагаючись поцілити точно в лівий бік, у дверцята з боку водія.

Вдалося.

Скреготнули гальма. Звук від удару був схожий щонайменше на вибух петарди в новорічну ніч. Антон готувався зустрітися з могутнім боком джипа, тому завбачливо пристебнувся і вперся ногами, водночас утиснувшись у спинку водійського крісла. Джип, своєю чергою, теж не їхав надто швидко — на те не було жодної потреби. Відтак нападу не чекав: саме тому, за законами фізики, Антону ударом свого автомобіля вдалося розвернути важку машину під гострим кутом посеред вулиці. Воднораз заблокувавши вихід із боку водія.

У джипі ще не втямили, в чому справа. Та оскільки водій не міг вибратися назовні для початку серйозної розмови з тим нахабою, котрий, безперечно, «втратив нюх» і тепер «в'їхав у проблеми», це довелося робити шефові. Поза сумнівом, чинити розбори на дорогах під час навіть менш серйозних транспортних пригод, наперед відчуваючи себе переможцем, а лоха — бідним у всіх смислах цього слова, для Ігоря Крамаря було привичною справою ще з часів бандитської юності. Тому він охоче вирішив труснути старовиною — вистрибнув з машини.

На такий розвиток подій Сахновський і сподівався.

Лікар сам готував операцію. Тому мав кілька секунд фори і скористався ними повною мірою. Крамар іще тільки спустив ногу з кабіни на асфальт, а Сахновський вже оббіг джип із флангу, щосили налетів на прочинені дверцята, вдарив ними Ігоря, і коли той зойкнув — навалився, притиснув ворога дверцятами. Смикнув на себе за край — вдарив, влучивши Крамарю по голові, тоді знову надавив на двері.

Дійство відбувалося на очах щонайменше двох десятків жашківчан. Можливо, серед них були й гості міста. Проте за картиною точно спостерігало кілька людей, котрі знають, кому належить джип і кого це зараз торбить дверцятами незнайомий камікадзе.

Чутки про те, як серед білого дня в центрі міста побили Крамаря, вже за годину розповзуться містом.

Антон розумів це. Та навряд чи усвідомлення дійшло до Ігоря Крамаря. Він уже оговтався від першого шоку, впізнав нападника і тепер ліз рукою по пістолет. Але тут охоплений мисливським азартом лікар виявився спритнішим. Спочатку — ще один удар дверцятами, потім — зброя поміняла власника. Весь цей час водій, він же — охоронець, марно намагався вирватися з пастки. Інакше, ніж вийти з машини та зайти з тилу, він допомогти шефові не міг. Нарешті збагнувши це, він таки поліз і собі по зброю, та Сахновський уже тицяв стволом хазяйського пістолета в голову Крамаря.

— Руки на кермо, сука! — гаркнув він.

— Роби! — закричав Крамар. — Він дурний, РОБИ!

Водій слухняно поклав руки на кермо. Антон далі довбав дулом череп полоненого.

— Що, поговоримо тепер, мурло? — гаркнув він.

— А ти стріляй, стріляй! — викрикнув Ігор. — Сциш, коли страшно? Очко жим-жим? СТРІЛЯЙ!

Аби переконати самого себе, що зможе стрельнути, Антон забрав пістолет від голови Крамаря, наставив на водія, потримав так секунду, задовольнившись щирим переляком охоронця, а тоді націлив дуло на вікно джипа, натиснув на спуск.

Нічого.

Курок навіть не смикнувся.

— Дебіл! Запобіжник знімай! — незважаючи на невигідну для нього ситуацію, Крамар усе ж таки швидко прорахував усі можності суперника.

Всі — та не зовсім.

Хвиля гніву на самого себе та власну незграбність накрила Сахновського з головою.

Перехопивши пістолет за ствол, він коротко замахнувся і вдарив Крамаря по голові руків’ям. Раз, другий, третій — пістолет можна використовувати ще й так. Так навіть краще — влучиш без варіантів.

Кров тут-таки потекла по обличчю Крамаря.

І в цю ж мить наспілі міліціонери відтягнули Антона від джипа, заламали руки назад, обеззброїли, дали по нирках і поволокли в «канарку».

Ігор Крамар сповз на землю і лишився так сидіти на очах у всіх цікавих, котрих набігло за короткий час таки багатенько. Він витирав кров з обличчя, мовчки стежачи, як його водій, котрий нарешті вибрався з джипа буквально через голову свого шефа, намагався безуспішно розганяти глядачів.

Якщо хтось і побоювався людей у цьому джипі, то тепер таких стало набагато менше.

Юлія Гараніна знати не знала, як саме збирається її гість дістати їхнього спільного ворога.

Вона сподівалася на розважливість столичного хірурга вищої категорії. Коли вже зовсім чесно — навіть не замислювалася, для чого Антон простежив за Крамарем і намагався вирахувати його спосіб мислення та зрозуміти манеру поведінки. Десь у глибині душі вона вважала: Сахновський виношує елегантніший, інтелігентніший та віртуозніший план. І тут раптом — аварія в центрі міста. Антон з усієї дурі влупив джип Крамаря в бік, тоді налетів на нього, стукнув кілька разів дверцятами і мало не застрелив, погрожуючи пістолетом.

Що це йому дало, крім додаткових проблем, тепер уже — справді серйозних, Гараніна собі не уявляла.

Ще більше її здивував дзвінок начальника міліції. Підполковник Костюк навіть не попросив — наказав їй негайно з’явитися в міліцейському відділі. Власне, Юлія і сама збиралася туди: так чи інак, а Сахновського треба визволяти. Бо вона втягнула його в історію, він наламав дров, тепер вона ж і повинна втрутитися, аби спробувати залагодити цю справу.

Налаштована досить серйозно, навіть підготувавши на захист Антона цілу промову, Юлія не особливо здивувалася, побачивши в кабінеті начальника міліції Крамаря. Слідів недавньої пом’ятості на ньому не помічалося, Ігор уже встиг дати собі раду. Проте його щурячо-тхоряче лице палахкотіло, тому Юлія, котра без того не чекала від візиту в міліцію нічого доброго, тут-таки почала готуватися до найгіршого варіанту розвитку подій.

— Ти що твориш, Юліє Василівно! — гаркнув Костюк, щойно вона зачинила по собі двері кабінету.

— Хай вона сяде спочатку, — буркнув Крамар. — Сядь, Юлю, а то ми тут сидимо…

— Захочу — сяду! — відрізала вона. — Ти мені ще тут будеш наказувати!

— Тоді я буду! — втрутився Костюк. — Сядь за стіл, розмова серйозна!

Відсунувши стільця, Юлія сіла навпроти Крамаря, і раптом у голові блиснуло: ну ось, вони нарешті сидять за одним столом переговорів. Хіба не цього вона домагалася, коли просила Антона зустрітися з Ігорем? Правда, вона гадала — якась така розмова відбудеться за інших обставин і в іншому місці. Але, продовжуючи складати цю табличку множення, зробила висновок: а інших обставин, щоб зустрітися для з’ясування стосунків в іншому місці, їм двом найближчим часом просто не випадало.

Значить, ось такий вийшов у Сахновського план… Він виконав обіцянку, звів непримиренних ворогів, причому — в міліцейському кабінеті, де їм доведеться говорити при свідках і, відповідно, триматися в певних рамках. Нічого не скажеш, простенько та смачно…

Ось тільки як тепер із самим Антоном піде…

Підполковник Костюк ніби прочитав її думки.

— Твого дружка, Василівно, я можу посадити і посаджу. Пояснити, за що?

— А присутній тут Ігор Борисович не може пояснити причину такої поведінки мого, як ви кажете, дружка?

Тепер Костюк дивився на Крамаря. Той замість відповіді поклав на стіл теку, розкрив її, витягнув аркуш паперу.

— Ось тут, Юліє Василівно, моя заява. Сам писав, своєю рукою. Ось цією, — він розчепірив перед нею пальці правиці. — Прочитаєш — чи тобі коротко суть викласти?

— Краще по суті, — погодилася Юля.

— Коротше, позавчора громадянин Сахновський призначив мені зустріч, мети якої не вказав. Пояснив лише, що телефон мій дала йому ти. Я відкритий для людей, тим більше — для відомих київських лікарів. Думаєш, мені не знайшли, що про нього в інтернеті згадують? Думаєш, у мене в приймальні Свєта дурно сидить?

— Ні, Ігорю, в тебе в приймальні Свєта сидить не дурно, — визнала Гараніна.

— Значить, громадянин Сахновський прийшов до мене і від твого імені почав мене шантажувати. Погрожував, що знає — це я нібито вбив твого довбо… гм… ну, коротше, братця твого. Я не люблю, Юлю, коли мені погрожують. Я сам кого хочеш налякаю. Ну, мої хлопчики пояснили твоєму лепилі, що і як…

— Слухай, Крамар, давай уже без жаргону, — зауважив Костюк.

— А, ну ясно, тут же всі культурні… Значить, маючи до мене після серйозного китайського попередження особисту неприязнь, громадянин Сахновський сьогодні напав на мене, завдав шкоди особистому майну, фізичної та моральної шкоди мені, а головне — погрожував вогнепальною зброєю. Терорист!

— Що ж то була за зброя? — ядуче запитала Гараніна.

— Правильно, — кивнув Крамар. — Зброя моя. Пістолет, на який я маю дозвіл.

— Незважаючи на судимість, — уточнила Юлія.

— А мені дозвільна система його виписала! Правда, Миколо Миколайовичу?

Начальник міліції промовчав.

— Я, пані Гараніна, покарання відбув. З минулим зав’язав. Я чесний бізнесмен і маю право боятися за своє життя. Тому зброя, ти як думала… Коротше, Юліє Василівно, по ходу я твого кавалера посаджу.

— Ти? Суд же повинен бути, здається. Правда, Миколо Миколайовичу?

Костюк легенько ляснув рукою по столу.

— Ігор Борисович приніс заяву. Все відбулося при свідках. Де заява від твого кавалера?

— Він мені не кавалер, — запізно зауважила Юлія.

— Байдуже, хто він тобі. Головне — навіть якщо між ним і паном Крамарем виник конфлікт, який скінчився, скажімо так, не на користь Сахновського, і йому навіть завдали шкоди, він мав право і повинен був заявити в міліцію. Принести ось таку заяву, як приніс Ігор Борисович. Де заява Сахновського? Нема заяви. Є потерпілий, є злочинець. І розкрутити це все можна як замах на вбивство.

— Він хотів мене вбити, — підтвердив Крамар. — А найняла Сахновського для цього ти, Юлько. Про це теж написано в заяві, і від цього не відіпрешся. Ти найняла кілера на ґрунті особистої неприязні до мене. Ось який вигляд вся ця історія, люба моя, матиме на папері.

— Ви запросили мене сюди, аби це повідомити? — Юля з останніх сил намагалася зберегти спокій, хоча всередині в неї все кипіло: Крамар довів, на що здатен, а Костюк тепер має на руках усі козирі для того, аби почати торги з нею. Правда, невідомо, які торги. Та їй точно запропонують обмін. І швидше за все, Антона випустять під обіцянку не давати хід безнадійній справі про «тітчин сюрприз».

Як не крути, Руслана ніхто не любив.

Тому й шукати того, хто викрав його, запхав у погріб та лишив помирати, міліція просто не хоче. Якщо тут не інший розрахунок: Крамар, причетний до цієї історії, тепер має легальну можливість згорнути її, причому — без своєї особистої в цьому процесі участі.

Тут, у кабінеті начальника міліції, Юлія Гараніна вперше за багато років відчула власну безсилість перед тиском обставин. Вона розуміла: погодиться на будь-які умови, бо в іншому разі Антон Сахновський, зовсім стороння людина, через неї ризикує опинитися в тюрмі. Він і зараз там, за ґратами, в брудній смердючій тюремній камері…

— Можна і так сказати, — погодився Крамар. — Це я даю тобі, Юлю, зрозуміти, в якій хріновій ситуації ми всі опинилися.

— Ми? — здивовано перепитала Юлія.

— Ага, ми, — кивнув Ігор. — Наша міліція, замість реальний порядок наводити, повинна добру душу шукати, яка твого чудесного братика на той світ до батьків відправила… — Юлія хотіла обуритися, та Крамар жестом зупинив її. — Чекай, ми всі знаємо, що я правду кажу. Значить, товариш підполковник у дурній ситуації. Ти в дурній ситуації — і людину підставила, і сама тепер за мого бажання можеш мати проблеми з законом. А закон, Юлю, не жартує, повір мені, старому вовку… Та і я в дурній ситуації: ти ж усе це закрутила, бо думала — я всі ці гойдалки з твоїм братиком улаштував. Є вихід, як ти скажеш?

Юлія вирішила промовчати — все одно в Крамаря вже була якась заготовка. Мовчав і підполковник Костюк.

І в цій загальній мовчанці Ігор Крамар спочатку навпіл, потім — іще раз розірвав свою заяву, зіжмакав і прокотив паперову кульку по поверхні столу до начальника міліції. Той змахнув її в кошик для сміття, навіть провів поглядом. У Юлії не було слів — вона перестала взагалі щось розуміти.

— Ось так, — спокійно пояснив Крамар. — Не буде заяви. Мужиком твій лікар виявився, не засцяв. Не чекав, коли чесно. Думав — витре соплі й заткнеться. А пацани мужиків не здають. Не по поняттях, Юлю. Неправильно це. Треба поговорити — давай, цю проблему теж вирішимо.

Говорили довго, та суть розмови Юлія переказала звільненому під вечір Сахновському в машині дорогою додому. Але спочатку все ж таки не стрималася, запитала:

— Чесно зізнайся — знав, що так буде?

На «ти» вони перейшли якось непомітно.

— Сподівався, — відповів Антон, влаштовуючись на сидінні поруч зі своєю рятівницею. — З мене психолог насправді ніякий, та зате знайомі в цій сфері є. Дечого набрався. Бач, спрацювало.

— Що спрацювало?

— Ну, це саме… Розумієш, у середовищі сьогоднішніх двадцятирічних вміння вдарити у відповідь на грубу силу не означає нічого. Вони просто народилися та формувалися в інший час. Не знаю, чи цінують вони силу розуму, та сила м’язів для тих, хто народився і виростав у слабкій країні, насправді не така важлива. Я можу не все розуміти, але тепер усе ж таки більше, як це називається, крутяться. Щось там собі метикують, вибудовують різні багатоходові схеми, в тому числі — кримінальні. А в роки нашої першої молодості як було, забула?

Юлія знизала плечима.

— О, бач… Двадцять, навіть п'ятнадцять років тому сила йшла на силу. Так не лише справи робилися. Школу згадай…

— Ну, ти ідеалізуєш, Антоне. Сьогодні в школах таке твориться! Візьми хоч оці записи бійок на мобільники. Кодло лупить одного, решта записує і викладає в інтернеті. Нічого сказати, лагідні звичаї!

— Правильно, — кивнув Сахновський. — А знаєш, чому так відбувається? Бо в класах і школах нема сильного лідера. Раніше переважно йшли, якщо пам’ятаєш таку фразу, шара на шару. Чиє, грубо кажучи, шобло виявиться дужчим, за тим і перемога, і авторитет, і сила. Ось такого бєзпрєдєлу, як ти сказала, в школах нашого дитинства, швидше за все, ніхто б не дозволив. Підлоти вистачало, і знущалися підлітки одні з одних жорстоко. Тільки, Юлю, фільм «Опудало», в якому весь клас дружно цькує доньку Пугачової, показав ситуацію реальну, але, погодься, не таку поширену, як нинішні записи шкільних бійок на мобільні камери. Згодна?

— Може, й так, — погодилася Гараніна, не поспішаючи запускати мотор — їй справді було цікаво стежити за ходом Антонових думок. — Тільки до чого тут твоя пригода з Крамарем?

— Бо ми з ним практично однолітки. З тобою, між іншим, теж. Плюс-мінус пара років — не різниця в віці. Просто ти, до всього, ще й жінка, в жінок інші підходи до життя та вирішення чоловічих проблем.

— Я читала про таке в журналах. І вже переконалася один раз: те, що ти говориш зараз, називається сексизмом.

— Нехай буде сексизм, — легко погодився Сахновський. — Головне — чоловіки, котрі з юності обрали для себе шлях, подібний до шляху Ігоря Борисовича, поважають та визнають лише один аргумент у суперечці: вміння дати здачі. Звернула, мабуть, увагу, що я — не супермен. Крамар загартований, має досвід тюремного життя, він справжній боєць. І якби припустити неймовірне, що ми з доброго дива виходимо, мов пацани, битися сам на сам, він зробить мене. Справді, мені не соромно в цьому зізнатися.

— Та ясно, — вихопилося в Юлії.

— Ясно, — погодився Антон. — Але наступного дня після такої бійки він приїде до мене з ящиком горілки та повною торбою закуски. Це буде не мирова. Миритися та брататися людина типу Крамаря зі мною не буде. Хоча б тому, що я йому не потрібен для ведення його особистих справ. Проте Ігор Борисович чи хтось його штибу в такій ситуації висловить мені свою повагу. Розумієш? Я не злякався. Як Крамар висловився, повторити зможеш?

— «Мужик не засцяв», — посміхнувшись, повторила Гараніна.

— Ось так. Він показав свою грубу бандитську силу в усій красі. А я замість бігти плакатись ментам, які все одно йому нічого не зроблять, сам поліз напролом. Ось як люди типу Крамаря з’ясовували проблеми ще п’ятнадцять-двадцять років тому. Я ж і питав, чи можна вважати твого Ігоря Борисовича…

— Він не мій!

— Добре — просто Ігоря Борисовича таким собі реліктом з дев’яностих. Результат наочний: ви зустрілися і поговорили. До речі, як розмова? Недарма я по голові отримав і машину побив?

Не кваплячись із відповіддю, Гараніна запустила мотор.

Коли вони вже досить далеко від’їхали від міліцейського відділу, вона нарешті заговорила, старанно добираючи слова:

— Схоже на те, що дарма…

— А докладніше?

— До того, що сталося з моїм братом, Крамар не має жодного стосунку.

— Чому ж тоді уникав зустрічей чи хоча б телефонних розмов? Взагалі — він сам тобі сказав, що ні до чого, і ти йому повірила на слові?

Юлія зітхнула.

— У нас тут, як ти, мабуть, устиг помітити, взагалі не все так просто. І в ділових стосунках, і в особистих…

— У тебе з Крамарем були особисті стосунки?

— Боже збав! Ти не так подумав і не те! Говорячи про особисті стосунки, я маю на увазі просто людські… Ну, спочатку я погано відгукуюся про Ігоря Борисовича перед перспективними закордонними партнерами. Потому в нього зникає будь-яка охота спілкуватися зі мною. Далі Крамар отримує несподівану можливість узяти реванш — відігратися таким точно способом, шантажуючи моїх перспективних зарубіжних партнерів самим фактом наявності в мене сумнівного брата. Котрий може виринути з небуття в будь-який момент і знову почати псувати життя всім довкола. Повір мені, те, що ти вже знаєш про Русика, — насправді дуже маленька і поверхова частина інформації про його, скажімо так, таланти. Тож, Антоне, в мене були всі підстави побоюватися невчасної Русланової появи саме тепер.

— І все ж таки Крамар до цієї історії не причетний.

— Якоюсь мірою він причетний… Руслан дійсно з’явився в Жашкові після дворічної відсутності. Мозок у нього працює чітко і ясно, тут вір мені на слові. Словом, Русик повернувся і якимось незбагненним способом вирахував координати Ігоря Борисовича. Ну, припустімо, це досить легко було зробити — в Крамаря легальна фірма, зовнішньої реклами повно. Але, Антоне, цього мало! Руслан вирахував офісний телефон Крамаря і подзвонив йому саме через те, що знав про наш конфлікт. А конфлікт стався, на секундочку, минулого жовтня. І розголосу, сам розумієш, не набув. Тепер ясно?

Сахновський відкинувся на спинку крісла, наморщив лоба.

— Про свого брата ти нічого не чула заледве не два роки. Конфлікт із Крамарем у тебе стався, коли Руслана не було в Жашкові. До того ж конфлікт був не публічний, але все ж таки певні кола могли про це знати. Ясно, Юлю, все суду ясно: твій чудесний братик повернувся раніше, просто деякий час ховався і винюхував, чим може досадити тобі ще, крім власної присутності.

— Поки все логічно, — ствердно кивнула Гараніна. — Але, Антоне, якщо взяти за основу ту очевидну обставину, що кожна поява мого брата мене сама по собі напружує, без додаткових зусиль із його боку, напрошується тільки один висновок: Руслан ховався.

— Чогось боявся?

Юлія кивнула.

— Боявся. Хоча дотепер якихось особливих підстав чогось або когось боятися в нього не було.

— Правильно: твій молодший брат — чудовисько, яке звикло, що його бояться всі, хто знає, — жорстко мовив Сахновський, помітивши краєм ока — від таких слів Юлію пересмикнуло.

Звісно, приємного мало, коли чужа незнайома людина обзиває її рідного брата чудовиськом. Хоча вона в глибині душі сама так уважала, та одне діло — думати так самій, і зовсім інше — коли твої думки та переконання вголос озвучує сторонній. Попри все, він продовжив думку:

— Значить, сталося щось таке, що не дозволило Русланові з’явитися в рідному місті відкрито. І раз таке спостерігається за ним уперше, в мене є всі підстави для ще одного висновку: за два роки відбулося дещо, що змусило його залягти на дно. Щось набагато серйозніше за ті вибрики, про які ти мені вже говорила. І ризикну припустити — це може бути напряму пов’язано із тією його спробою почати нове життя, яка тебе дуже втішила, і з п'ятьма тисячами доларів, які ти йому інвестувала.

— Я так само міркувала про це, — відповіла Юля.

— Згодна?

— Швидше так… Спочатку Руслан вичислив Крамаря і навіть умовив його зустрітися. Ігорові Борисовичу така зустріч виявилася на руку. Він тут-таки склав у голові, як тиснутиме на мене, якою страшною виявиться помста. Але Руслан запропонував, за словами Крамаря, взагалі досить дивний план: розіграти його викрадення. Мовляв, я, його сестра, знаю, наскільки він хворий. І ось невідомі поганці починають вимагати з мене грошей, бо утримують Руслана. Байдуже, що він учудив цього разу. Головне — наступив на серйозні мозолі, і тепер сестра або заплатить, або її брат склеїть ласти. Це я тобі Крамаря цитую…

— Та ясно. Ну, далі? Чому Руслан не міг, як раніше, прийти до тебе по данину?

— Кажу ж тобі — ховався. Не хотів світитися. Так і пояснив Крамарю: якщо його десь шукають, то сестру пасуть.

— За тобою правда стежили?

— Хто? За мною жодного разу в житті не стежили! Якби міліція справді шукала Руслана, підполковник Костюк перший поставив би мене до відома. Хоч в офіційному, хоч у неофіційному порядку. Або Руслан усе це вигадав, або перестраховувався. Гадаю — останнє: не хотів ризикувати.

— Отже, — підсумував Антон, — відбулося ось що. Твій брат Руслан повернувся після тривалої відсутності, бо йому потрібні були гроші, аби переховуватися. Він або вважав, що його активно шукають, або мав підстави для таких підозр. Вигляд, у якому я його знайшов, — це, швидше за все, не лише частина способу життя, а й необхідне для втікача маскування. Незрозумілим чином пронюхавши про твої тертя з Крамарем, він вирішив заручитися підтримкою твого ворога. Навряд чи ідея шантажувати братом тебе, Юлю, спала на думку самому Ігорові Борисовичу. Поки все логічно?

— Принаймні поки схоже на Руслана.

— Він пояснив Крамарю його роль?

— Вивести мене з рівноваги. Додатковий стимул. Так, у всякому разі, сказав мені Ігор. Хоча не думаю, що в ситуації, коли є можливість і перспектива звести зі мною порахунки, такого, як Крамар, буде аж надто цікавити мета такого, як Руслан. Але вони не об’єдналися: у призначений для наступної зустрічі час брат не озвався до Ігоря, хоча мусив, бо це в його інтересах. Потому взагалі зник. Зникнення співпало з телефонним дзвінком про викрадення і появою нашого з тобою знайомого — чорного привида. Я подаю в розшук. Про це дізнається Крамар — його стосунки з міліцейським керівництвом тобі зрозумілі. Збагнувши, що опинився в дурній ситуації, Ігор Борисович вирішив про всяк випадок триматися від мене подалі: опинятися в центрі чергового скандалу йому тепер, під час кризи, не вигідно. А я скандал підняти можу. Не забувай: чудовисько, про яке ми тут говоримо, — все ж таки мій рідний брат із хворим серцем. Нарешті ти знаходиш мертве тіло. Всі ознаки насильницького утримування. Чому впродовж цього часу ніхто більше не давався чути і не вимагав викупу, гадки не маю. Але ця новина теж доходить до Крамаря, і він усвідомлює, як легко тепер я можу прив’язати його до цієї історії. Були б ми в нормальних стосунках, зустрілися б і переговорили давно. А так — сам бачиш. Тепер скажи — можна вірити в непричетність Крамаря?

— Мабуть, можна, — зітхнув Антон. — Схоже, що в схему Руслана втрутилися люди, сили та обставини, про які жоден із учасників драми нічого не знає. Дзвінок невідомої жінки, чорний привид, справжнє викрадення… Скажи, ти б заплатила викуп, аби вимагали?

— Без питань, — швидко відповіла Юлія. — Тільки Крамар пояснив усе дуже просто. Нібито, за словами Руслана, щойно він отримає гроші, тут-таки передзвонить мені, скаже — мовляв, «усе гаразд, я не маю права завдавати тобі клопоту, тому прощавай, я їду з міста»… ну, щось у такому дусі. Тобто перед мої очі братик так і не з’явився б. Подробиці, очевидячки, склалися в нього в голові. А туди ні Крамар, ні я не зазирали. Значить, глибинна сутність його задуму померла разом із ним. Приїхали.

Це прозвучало водночас і символічно, і як звичайна констатація факту: машина зупинилася біля Юлиного будинку.

Далі була гаряча ванна і теплий, незважаючи на вечірню задуху, махровий купальний халат. Жіночий — чоловічих тут не тримали.

Навіть провівши в камері лише кілька годин, Сахновський відчував, наскільки він просякнув тюремним запахом. Можливо, це йому більше здавалося на психологічному рівні, ніж було насправді, але, хай там як, Антонові дуже кортіло відмитися, а одяг, у якому був, викинути подалі на смітник.

Далі вони вечеряли, господиня навіть наполягла на свічках. Хоча запаленням свічок на столі романтика обмежилася — в якийсь момент Гараніна сама відчула, що вечеря при свічках вимагає продовження, про яке пишуть в усіх журналах та посібниках на тему «Як звабити мужчину». Вона не збиралася зваблювати Антона Сахновського. Вона взагалі не готова була когось зваблювати. Це просто були відчуття: спочатку Юля відчула потребу запалити свічки, потім, випивши кілька чарок коньяку, відчула інше — розслаблятися зарано. Навіть рішуче накрила долонею чарку, коли Антон збирався хлюпнути туди ще.

Зі свого боку, Сахновський не міг до кінця зрозуміти поведінку цієї жінки. Ось вона сама готує йому ванну, змішуючи у воді різні ароматичні піни та олії, ось приносить свічки у стилізованих під старовину, хоча й непогано зроблених канделябрах, а ось ця-таки жінка раптом закривається, мов двері — від різкого протягу. Ні, він теж не особливо сподівався на кардинальну зміну в стосунках. Просто якщо Юлія просто піддалася пориву, тоді як сама до них не готова — це одне, таке можна пробачити. Проте якщо вона, доросла жінка, ось так грається з ним, дорослим чоловіком, ці методи в кращому випадку не варті серйозної уваги, в гіршому — не пробачаються.

До того ж Антон усе одно збирався перейти до більш предметної розмови, ніж порожні теревені за вечерею. Несподіване охолодження Юлії можна вважати сигналом до такого переходу. Тому Сахновський, загорнувшись у м’який халат щільніше, взяв свою чарку, заклично гойднув, зробив ковток і проговорив:

— Сподіваюсь, мою проблему ми теж вирішили?

— З машиною?

З її тону лікар зробив висновок — Юлія справді не до кінця розуміє, до чого він веде.

— І з машиною теж.

— Мої знайомі обіцяють порихтувати до кінця тижня. Ти гарно джипові впиляв.

— Ну, до кінця тижня я тут сидіти не можу. Але до Києва на ній так само не доїду, тому хай роблять, не питання. Я про інше: мій, тобто — тітчин будинок із-під арешту, чи як там воно називається, виведуть? Місцем скоєння злочину він уже не буде?

Нарешті до Гараніної почало доходити.

— Але ж… Почекай…

— Юліє Василівно, в нас була чітка домовленість, — Сахновський нахилився вперед, дивлячись жінці просто в очі та своїм поглядом і тоном ніби заморожуючи навіть натяк на теплі дружні стосунки, котрі намітилися між ними відтоді, як його побили за наказом Крамаря. — Я допомагаю тобі прояснити ситуацію з Ігорем Борисовичем. Сьогодні це сталося — ситуація прояснилася. Не такого, мабуть, ти чекала результату. Але не так давно визнала: Крамар навряд чи бреше, він до того, що сталося, не причетний. Навпаки, в твого покійного братика, живого та навіть мертвого, талант створювати людям додаткові проблеми. Це я до того, що Руслан таки втягнув Крамаря у зовсім не потрібні йому складнощі. Це питання зняте. Знімай тепер і моє.

Тепер Гараніна дивилася на чоловіка, який мився в її ванній, кутається в її халат, п’є її коньяк і навіть спить у її ліжку, холодно і навіть вороже.

— Що я повинна зробити?

— Не знаю! — Сахновський картинно розвів руками. — Як ти збиралася вирішувати проблему?

— Я ж пояснювала… Крамар зізнається… Той, хто це зробив, залишає місто… Я домовляюся з прокуратурою і заодно з міліцією… Антоне, але ж Крамар ні до чого тут!

— Ай-ай-ай, яке горе! Послухай, Юліє, мені насправді нема діла до того, хто зв’язав твого братця і лишив його в моєму підвалі. Хто б це не був, Руслан, мабуть, заслужив на таке до себе ставлення…

— Припини, Антоне…

— Скажу більше: тепер, коли я дізнався про нього докладніше, я б не заважав робити з ним це. Хіба попросив би не займатися такими речами в моєму льосі.

— Досить, я сказала!

— До того ж помер він сам. Рано чи пізно це сталося б. Спосіб життя, який він вів, іншого фіналу не передбачав.

— ЗАТКАЙСЯ!

Юлія рвучко скочила з крісла. Від її поруху одна свічка, та, яка горіла біля неї, згасла. Антон далі сидів на своєму місці, навіть дозволив собі з демонстративним спокоєм допити коньяк.

— Заткайся, — Гараніна вже не кричала, лише тяжко дихала. — Яким би не був мій брат, він помер через застосування до нього сили. Склад злочину є, і я хочу поговорити з людиною, яка зробила це. Чи з людьми, поки не знаю. Міліція з’ясує…

— Бачив я вашу міліцію. Думаєш, комусь особливо хочеться шукати… не знаю… навіть не вбивцю… Навіть не вбивцю, Юліє! Тепер усе залежить від тебе. Щойно ти почнеш вирішувати питання, тема закриється сама собою, і то досить швидко. Бо ти перестанеш бути останньою людиною, зацікавленою в існуванні кримінальної справи та її розкритті. Як би ти зараз не репетувала, Руслан отримав по заслузі, батьків своїх згадай…

— УСЕ! — знову вигукнула Гараніна, швидко взяла себе в руки, заспокоїлася, повторила вже іншим тоном: — Усе. Я все зрозуміла, пане Сахновський. Можете їхати собі в Київ, до кінця тижня проблема перестане існувати. Потім повернетеся по машину, я заодно дам вам юриста, котрий допоможе в справі спадщини. Тема закриється. Доброї ночі!

Вона розвернулася і рушила в напрямку кімнати для гостей, де вже почала звикати спати. В дверях обернулася.

— Не треба вам труситися на маршрутці. Я домовлюся, в Київ вас відвезуть. Коли думаєте їхати?

— Завтра.

— З самого ранку?

— Мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Точно.

— Я розпоряджуся. Сподіваюсь, добре себе почуваєте? Голова не болить?

— Все нормально.

— Спіть спокійно.

Коли ображена Юлія вийшла, не стримавшись і таки хряснувши по собі дверима, Антон посидів ще трохи, налив собі коньяку, випив, задув свічку на столі й теж пішов спати.

Частина четверта Візит дами

Слова свого Юлія Гараніна дотримала: ранком службовий бусик її фірми повіз Антона Сахновського на Київ.

Прощання не вийшло взагалі. Вчорашню сварку лікар перетравив швидше, ніж вона. Додатково бісило й усвідомлення факту — Антон має рацію. Не лише він: правий начальник міліції Костюк, правий начальник карного розшуку Петриківський, правий навіть прокурор міста. Хоча з ним на болючу для себе тему Юлія не розмовляла, але була переконана — він звелів порушити кримінальну справу через формальну наявність злочину. Та тільки-но з’явиться така можливість, він дасть дозвіл на закриття справи. Адже який смисл тримати на собі такий тягар, як нерозкритий злочин, коли злочин насправді ніхто не горить бажанням розкривати… Коли так, то й робота вестиметься суто формально.

Злочинця не знайдуть, бо не шукатимуть.

А ще — бо не вважають злочинцем того, хто зачинив її непутящого брата в льосі. Того самого брата, котрий залишив своїх батьків без даху над головою, тягнув гроші зі старшої сестри, хто знає, скільки і кому завдав шкоди, волочачись за межами міста, тиняючись світами. Того самого Руслана, який збирався розіграти власне викрадення, бо чомусь простішого способу отримати черговий транш від сестри в нього не було.

Ось це «чомусь» і не давало Юлії спокою.

Ще вона подумки лаяла себе за те, що мимоволі перетворюється на їхню покійну маму. Адже та, знаючи, поза сумнівом, що таке їі молодший син, одначе ладна була ставати за нього горою хоч просто серед ночі. Навіть якби Русик завдав комусь горя в неї на очах, мама все одно б заплющила очі, вигороджуючи поведінку сина.

І якби мама з татом були тепер живі, вони б лягли кістьми, тільки б міліція невпинно шукала того, хто сотворив таке з їхньої нещасною хворою дитинкою.

Раніше Юля не розуміла батьків і навіть не намагалася зрозуміти. Але тепер мимоволі приставала на їхню позицію. З одного боку, справді відчуваючи якусь свою провину перед ним за те, що сталося. Адже їй до снаги було хоч якось вплинути на ситуацію з Русланом, бо вона — все ж таки його старша сестра, і просто не має права байдуже відкупатися від нього грішми, намагаючись забути на деякий час про братове існування. З іншого — Юлія тільки вчора, після розмови з Крамарем і цим противним — справді противним і самозакоханим! — київським лікарем зрозуміла: раз Руслан почав переховуватися, значить, навіть він, зіпсований до шпику кісток, не звиклий робити людям нічого доброго, зрозумів, що цього разу в якійсь зі своїх комбінацій перегнув палицю. З його вини сталася, напевне, справжня трагедія. А вона, Юлія Гараніна, посприяла цьому.

Так, посприяла. Мимоволі — але посприяла. Не могла не посприяти.

Повірила виставі про можливість виправлення і дала братові оті прокляті п’ять тисяч доларів. Навіть не питаючи, для чого, — дала, аби швидше забрався геть. Правда, він би все одно або не відповів, або збрехав. Та байдуже: вона мусила хоч раз поцікавитися способом життя Руслана. Зокрема, випитати, для чого йому така велика, як на принципово безробітного волоцюгу, сума.

Отже від учорашнього вечора Юлія мучилася комплексом провини. Від того, що всі довкола говорили про її брата правду, навіть не знайомий з ним Антон Сахновський, легше не ставало. До того ж тіло Руслана досі лежить у морзі, його треба хоч поховати гідно, коли вже він не міг гідно жити і не мав через це можливості гідно померти.

До залагодження цих питань вона взялася, щойно спровадила мимовільного гостя на Київ.

Усюди Юлії йшли назустріч. Тіло готові були видати хоч зараз, ось тільки куди пані Гараніна його подіне? До себе додому, покладе на обідній стіл у залі на першому поверсі? А потім найме бабусю-плакальницю, аби прочитала відхідну молитву за християнським звичаєм? Сама ж ночуватиме з покійником в одному домі? Звісно, ні, і тут Юля знову з усіма погоджувалася.

Через те вирішила залишити братів труп іще на одну ніч у холодильнику. Сама ж домовилася за ритуальні послуги, замовила труну, в останній момент усе ж таки вирішивши брати не найдешевший та найскромніший варіант: гроші на пристойну домовину для рідного брата, яким би він не був, у неї знайдуться. Потім — кладовище, місце відшукалося без особливих проблем, Гараніну в Жашкові знали і поважали. Може, їй здавалося, та все ж таки складалося враження, що поховати Руслана всім довкола дуже хочеться.

Нарешті — чергова бесіда з підполковником Костюком, цього разу — максимально відверта.

Отже, заяви від пані Гараніної про зникнення її брата міліція не прийняла, бо зниклим такого типа, як Руслан Гаранін, можна вважати досить умовно. Але не реагувати на прохання стурбованої жінки органи охорони правопорядку теж не мали права. Таким чином, нагадав Костюк, досягли домовленості: справи не відкриватимуть, натомість про всіх невпізнаних мерців, знайдених у місті та околицях, повідомлятимуть Юлії. Брат знайшовся, він мертвий. Про зникнення безвісти можна забути.

Що лишається? Мертве тіло. Смерть у результаті серцевого нападу. За бажання можна трактувати подію як смерть унаслідок ненадання медичної допомоги. Ще має місце незаконне позбавлення волі, насильницьке утримування, та все одно — аж ніяк не наперед сплановане убивство. Звісно, якщо той, хто це робив, знав про хворобу своєї жертви і свідомо домагався летального результату, вмисне вбивство можна пришити. Питання: кому?

До того ж Костюк нагадав Юлії — окрім хронічної хвороби серця, її брат мав безліч інших болячок. Кожна з яких була несмертельною, та всі вони вкупі, особливо це стосується початкової стадії туберкульозу та венеричних хвороб, дають чітке й однозначне уявлення про спосіб життя покійного. А він, як бачимо, абсолютно не здоровий.

— По суті, Юліє Василівно, картина ясна, — підбив підсумок таких міркувань начальник міліції. — Помер волоцюга. Бомж. Певного місця проживання у твого брата не було, погодься. Ну, а бомж цей виявився твоїм братом, що теж прикра випадковість.

— Для кого прикра?

— Для тебе в першу чергу, Василівно! Таке, прости Господи, щастя мати! Те, що мертвого бомжа впізнали і він виявився твоїм родичем, чи не єдина підстава відкривати справу.

— Мені що, написати заяву і вказати: я помилилася, це не Руслан?

— Та вже не перебільшуй, Василівно. Просто не заважай спускати історію на гальмах. Бачиш, я з тобою чесний. Твій Сахновський зможе робити всі свої справи…

— Він не мій.

— Хай собі. Не твій — так і буде. Від нього всі відчепляться, продасть він тітчину хату, забудемо про нього. Ти теж спокійно зітхнеш. Хочеш, ми з колегами завтра на похорон прийдемо? Ми ж ніби знали Русика твого… Тебе підтримаємо, пом’янемо… Смерть людині всі гріхи, Юлю, списує…

— Робіть як знаєте, — зітхнула Гараніна. — Прийдете — не прожену.

Вона дозволила умовити себе. Хай все йде, як іде.

Переслідувати Руслана і змушувати його ховатися міг хто завгодно. Вчорашні друзі дуже швидко могли стати ворогами. Але все одно Юлія збиралася зробити кілька речей.

Треба спробувати якщо не через місцеві, то хоча б через київські канали дізнатися, чи не числився її брат у розшуку. Коли вона прийшла зі своєю заявою до Костюка вперше, міліція зробила належний запит і відповідь була негативною: людина на ім'я Руслан Гаранін правоохоронними органами не розшукувалася. Та добре знаючи свого брата, Юля припускала: його десь могли знати під іншим прізвищем. А коли так, треба знайти спосіб дізнатися, чи є в розшуку чоловік із прикметами її брата.

Це зробити важко. Але за бажання можна. Бажання в Юлії було.

Для того, аби воно стало реальністю, Гараніна вирішила спробувати ще один метод. Для цього слід було зробити кілька телефонних дзвінків.

Про відвідини темного привида вона вважала за краще завбачливо промовчати. Начальнику міліції в світлі всіх цих подій знати ще й про долучення до історії потойбічних сил необов’язково.

Додому повернулася, коли містечко поволі почали вкривати задушливі літні сутінки. Така задуха — на дощ, згадала вона відому народну прикмету. Справді, ген далеко, з боку Умані, поволі сунула похмура хмара. Дощ потрібен сухій землі, як ніколи, Юлія Гараніна дуже добре це усвідомлювала. Але саме підсилився вітерець, який зовсім не віяв прохолодою — навпаки, виявився сухим, збурював курні стовпи дорожньої пилюки, та головне, дмухав досить сильно, даючи зрозуміти: з рятівною дощовою хмарою він готовий просто гратися, й ось так, граючись, прогнати її повз Жашків, полити дощем десь біля Ставища.

Намагаючись шукати в усьому приємні сторони, Юлія все ж таки побажала всім нині ввечері дощу. А заодно поставила самій собі досить високу оцінку за сьогоднішній день. Хоч і були розчарування, та вони — очікувані. Дійсно, нічого хорошого від міліції Гараніна не чекала, жодних кроків допомоги. Так і склалося. Значить, до неприємностей вона виявилася готовою, а отже — розчарувань не було.

Про київського лікаря теж спробувала забути. Він їй ніхто, він став свідком чужого життя, у нього вистачило нахабства повчати її та робити якісь там свої, нікому не потрібні висновки.

Теж мені — правдолюб.

Жодного відчуття такту… Жертва кризи середнього віку. Плани він на майбутнє будує! Наче в Жашкові без нього нема кому людей лікувати. Ляпає язиком, а сам хату тітчину все одно зіпхне комусь. Ще й торгуватися почне. Київські — вони всі торгуються.

Жлоб.

Закінчивши годину тому останню телефонну розмову, Юлія могла з гордістю сказати: вирішить усе сама, без допомоги противних мужчин обійдеться. Навіть у такої людини, якою був її молодший брат, повинен бути хтось, кому на нього не наплювати. Такою була мама, таким до певної міри був тато. Тепер такою стане старша сестра.

Вона нічим уже не допоможе Русланові. Зате допоможе собі, дізнавшись хоч щось про невідоме життя молодшого брата. І, якщо зможе, спробує потому спокутувати хоча б одну із його численних провин.

Ось така в неї з’явилася мета.

Відчинивши ворота, Юлія заїхала у двір і вийшла з машини. До неї відразу з радісним гавкотом кинувся Барон, хазяйка дозволила псові лизнути разок своє обличчя, а тоді легенько хлопнула по носі.

— Добре стеріг? Нікого не внюхав?

У відповідь пес лише прогарчав, застрибав довкола жінки.

— Ну, може, скажеш колись, як це ти привида проґавив?

Це питання не давало їй спокою відтоді, як примара вперше і, хочеться сподіватися, востаннє завітала до неї в гості. Собака, ясна річ, відповісти не міг. Навряд чи пес розуміє, про що йдеться. Хай там як, Юлія останнім часом коли-не-коли ставила собаці такі питання, насправді запитуючи сама себе і, як водиться, не знаходячи відповіді.

Тепер, коли Руслана поховають, а решта задуманих нею справ від завтрашнього дня підуть так, як вона замислила, можна було зосередитися на появі привида. Юлія Гараніна в силу своїх особистих переконань не надто вірила в Бога, хоча й ходила на великі свята до храму, жертвуючи раз на рік на церкву. Це зовсім не означало, що жінка вірила в чорта — до можливості втручання нечистої сили в довкілля та людські справи вона ставилася скептично. Це дуже зручно, міркувала вона: успіхи списувати на Божі цілунки, а невдачі — на капості нечистого. В обох висновках людській фактор чомусь узагалі не брався до уваги, і якщо вже Юлія в щось вірила, то це — в людину та її можливості як покращити власне життя, так і занапастити його.

Простіше погодитися з тим, що в Руслана вселився біс, як переконала свого часу маму одна бабця з Нової Греблі. Її порадили батькам знаючі люди, і мама три рази возила до неї Русика, аби стара щось там викочувала з його голови яйцем. Результат нульовий. Значить, кожен — сам собі біс, зробила тоді висновок Юлія.

Але все одно — як пояснити, що собака не гавкав у ніч появи привида?

Тільки одне пояснення й випливало: до її саду пробралося тієї ночі щось справді безплотне. І це щось таки не її вигадка — Антон Сахновський бачив те ж саме. У двох дорослих людей, котрі не знайомі одне з одним і перебувають у різних місцях, однакові галюцинації не виникають.

— Дивись мені, — Юля насварилася пальцем на Барона. — Не давай себе обдурити. Жерти, мабуть, хочеш? Пішли, заженемо машину, тоді погодую.

Хмара впевнено наближалася. Та й вітер тим часом трошки змінився, тепер гнав її на Жашків. За півгодини, коли Гараніна вже годувала собаку, десь далеко загуркотіло раз, потім — іще раз, ще, ще. Повіяло такою жаданою прохолодою, і скоро на втомлену спекою землю бризнули перші дощові краплі.

Останній раз грозовий дощ падав у ніч напередодні того, як знайшовся мертвий Руслан, чомусь згадала Юлія.

Випросталася, уважно оглянула подвір’я. Потім, сама не знаючи для чого, обійшла довкола будинку в супроводі вірного Барона. Перевірила сигналізацію — ввімкнена, гроза їй не страшна, безліч разів оглядали.

Про всяк випадок перевіривши телефон і після роздумів зачинивши вікна по всьому першому поверху, Гараніна нарешті відчула себе в безпеці.

Кого боятися — не знала. Проте відчуття безпеки все одно було.

Зачинити двері. Прийняти ванну. Спати — завтра нормальний важкий робочий день.

Заснувши під шум дощу, Юлія прокинулася також від шуму.

Розплющивши очі, виявила — лежить на правому боці, щільно закутавшись у простирадло. Денна спека, яка переходила в нічну задуху, роздягала Юлю перед сном до трусиків. Хоча загалом Гараніна не відчувала себе затишно в самій білизні, вдягаючи на ніч довгу сорочку або — піжаму, до яких призвичаїлася останнім часом.

Подруги, знаючи про її нове вподобання, за кілька останніх років подарували Юлі з півдесятка різних піжам. Такі подарунки приймала на Різдво, день народження, Новий рік, навіть на Великдень. Увесь цей час, поки в її спальні волею випадку спав чужий чоловік, Юля, незважаючи на задуху, вдягала піжаму. Не відчувала себе затишно в ночнушці, а тим більше — в самій білизні, коли під одним дахом із нею спав сторонній мужчина. Втома сьогоднішнього дня змусила на трошки забути про комплекси — саме тому Юлія після ванни вляглася спати лише в трусиках та коротенькій легкій маєчці. Зовсім голою вона до ліжка не лягала ніколи, і це, до речі, стало не основною, проте досить важливою причиною її розриву з чоловіком: той із часом почав відверто знущатися з її «бабських» ночнушок.

А ще вона не дозволяла чоловікові вмикати світло, коли…

Стоп!

Про що це раптом згадалося, і головне — чому? Чому в голові рояться такі думки, і чому, власне, вона прокинулася? Юля нашорошила вуха, дослухалася. Нічого. Довкола тихо і темно. Але щось же її розбуркало. Шум, природу якого Юлія зараз, вирвавшись із полону сну, не могла толком пояснити.

Шумів вітер за прочиненим вікном.

Тягнуло свіжістю та вологою — дощ, мабуть, не так давно заспокоївся. Може, ось вона, причина… З вікна тягне, а вона практично гола, тільки під легким простирадлом. Взяти теплішу ковдру, накритися, заплющити очі…

Але ж шум був!

І шуміло не за вікном — гроза вщухла, коли Юлія збиралася митися. Машини тут не їздять, її будинок стоїть не просто на околиці Жашкова — він тут останній в ряду таких, як сам, та ще й збудований оддалік основної дороги. Де купила людина ділянку подешевше, там і збудувалася, а Гараніна шукала саме такий будинок, подалі від життя, тут спокою більше, тут не чиєсь життя, до якого треба звикати та з яким треба рахуватися, тут — її особисте…

Щось рипнуло за дверима спальні.

Ще більше зіщулившись під простирадлом, Юля затамувала подих, а потім обережно, міліметр по міліметру, посунулася до краю ліжка, ближче до торшера, до вимикача, до світла. Подолати кілька сантиметрів забрало, здається, вічність. Нарешті жінка витягнула руку з-під простирадла, намацала вимикач, потягнула.

Світла не було.

Переляк накрив Юлію новою хвилею: з минулого разу, коли не вдалося ввімкнути світло в спальні через висмикнутий штепсель, вона педантично перевіряла, чи стирчить він у розетці. Ба більше: лягаючи тепер спати, вона вимкнула велике світло, обмежилася торшером. І, вмостившись під простирадлом, смикнула за шворку, вимикаючи його.

Штепсель у розетці. Світла немає.

Пробки, майнуло в голові. Вночі, коли вона спала, гроза повернулася. Вдарила блискавка, гримнуло — ось звідки шум. І — всяке буває — стихія вибила електричні пробки. Треба спокійно встати, спуститися на перший поверх, до передпокою, засвітити свічку — канделябри лишилися на столі в залі після вчорашньої вечері, вона так і не спромоглася їх забрати — і перевірити пробки. Якщо вибило — ввімкнути легким порухом руки, в неї стоять сучасні «автомати».

Геть дурні думки!

Юлія вже зібралася рішучим рухом відкинути простирадло.

Саме в цей час напівпрочинені двері спальні розчахнулися ширше, і в темну пройму повільно вповзла чорна примара.

Це сон, вирішила Юля. Треба прокинутися. Це страшний сон, вона перевтомилася. Нервова система за останні дні витримала багато навантажень, ось тепер маєш нічні кошмари. Тільки як би це прокинутися…

Чорний привид тим часом мовчазним фантомом посунувся до середини спальні й завмер. Чи це здалося, чи з темряви, з того місця, де зазвичай у людей голова та обличчя, на Юлію блиснуло двоє хижих очей.

Це не сон!

Юля відчула неприємний запах — так пахне або давно не мите тіло, або — вогкий підвал, або — розрита могила, або — пекло, або — все разом. Сни не пахнуть.

Вони можуть блискати лютими очима, та запахів сни позбавлені. Те, що відбувається зараз, відбувається з нею, в її будинку, в її спальні насправді.

Страшно.

Вітер за вікном шумів гілками садових дерев.

Війнуло свіжістю — і цей вітерець, обдавши примару, тільки загострив неприємні запахи. Юля розтулила рота, але зойк застряг у горлі. Тіло під простирадлом скувало, мов кригою. Зараз холод стисне її серце, і воно зупиниться. Так само, як зупинилося чорне, позбавлене любові до світу серце її молодшого брата Руслана.

Чорний привид посунув до ліжка.

Якась невідома сила штовхнула Юлію вбік, і вона різким рухом скотилася з ліжка на підлогу, зачепивши при цьому і з гуркотом заваливши торшер, та лише на кілька секунд випередивши рух примари — та кинулася на ліжко одним великим котячим стрибком. Юля, заплутавшись у простирадлі, відкотилася до стіни, рвучко підвелася, сіла і знову зустрілася поглядом із двома блискучими очима. Примара стояла на її ліжку рачки.

Примари не стоять рачки.

Значить, це не примара. Не згусток темряви, не фантом, не янгол смерті, посланець брата з того світу.

Це — жива людина, хижак, невідомо як прониклий у будинок. Собака не гакав, не спрацювала сигналізація, її будинок — не її фортеця, він не захистив своєї хазяйки від…

Це жінка!

Очі Юлі за цей час устигли звикнути до темряви, і тепер вона бачила на своєму ліжку не безтілесну примару, а жінку в якомусь темному балахоні, з довгим розпатланим волоссям. Страшна гостя посунулася рачки до краю ліжка, витягнула голову, ніби збиралася щось сказати, та замість слів вихопилося тільки люте гарчання, яке перейшло в якесь дивне мукання.

Не чекаючи, поки Чорна Дама стрибне на неї знову, Юля відкинула простирадло, скочила на ноги і помчала геть, не озираючись. Ззаду загуркотіло — це Чорна Дама рвонула навздогін, та перечепилася об торшер. Реакцією на це стало те ж саме мукання. Чорна Дама або не хотіла, або не могла говорити по-людському.

Вибігаючи зі спальні, Юлія ривком захряснула по собі двері, усвідомлюючи: це не вихід і вона не врятується, навіть на трошки не затримає ворога. Зопалу не подивилася під ноги — підлога раптом зникла, темрява замерехтіла перед очима, а боки почали рахувати кручені сходи, з яких вона, попри прогнози та застереження, ще жодного разу не впала. Треба берегти голову, та де там — в процесі скочування сходами її голова кілька разів сильно стукнулася об тупі краї сходинок, а коли Юлія нарешті розпласталася на підлозі, темрява і далі крутилася, голова бомкала, перед очима стрибали веселкові цятки.

Це не заважало їй побачити, як нагорі виросла темна постать Чорної Дами.

Мабуть, непрохана гостя вже знає про небезпеку, яку несуть у собі ці сходи. Може, вона навіть поводилася необережно та незграбно, буцнулася об них, коли піднімалася нагору, — ось звідки шум, що розбуркав Юлію, і розбуркав дуже вчасно.

Відштовхнувшись босою ногою від нижньої сходинки, Юля задом поповзла по слизькому паркету, а коли спина наразилася на край килима — перекотилася на бік, підхопилася і помчала до виходу. Ззаду вчулися кроки — це Чорна Дама спускалася крученими сходами вниз. Вона не квапилася.

Чому?

Налетівши з усього маху на двері, Юлія ковзнула по них рукою, шукаючи ключ. Він завжди стирчав у замку, вона і цього разу повернула його кілька разів, зачинивши спочатку верхній замок, потім — нижній. Ключі стирчали завжди в нижній шпарині. Тепер там рука зловила порожнечу.

За спиною почувся дивний звук — наче хтось брязкав залізяччям. У відчаї смикнувши наглухо зачинені двері, Юлія повернулася, притиснувшись до них спиною. Чорна Дама вже завершила спуск і рухалася, тримаючи щось перед собою у простягненій руці. Брязкіт повторився, і враз до Юлі дійшло: це брязкають її ключі. Чорна Дама дражниться. Вона, невідомо як, може, навіть крізь стіну, проникла в будинок, витягла в’язку ключів із замкової шпарини, і тепер дає зрозуміти своїй жертві: тікати нема куди, вирок остаточний, оскарженню не підлягає.

Я не хочу вмирати! Я НЕ ХОЧУ ТАК!

Крик зродився в голові — назовні він так і не вирвався, Юлія далі не могла кричати, замість крику плямкала ротом, мов витягнена з води рибина. Але тепер, збагнувши, що просто так урятуватися не вийде, Юлія несподівано для себе трошки заспокоїлася. У неї є перевага. Так, її заскочили зненацька, але все ж таки в неї є перевага перед цією чорною смертю — вона в себе вдома. А вдома і стіни допомагають.

Відштовхнувшись від дверей, Юлія метнулася до великої зали. Якщо вдасться, то звідти вона заскочить до кімнати для гостей. Можна випередити Чорну Даму, причинити по собі двері, швиденько приперти їх кріслом, а поки ворог долає перешкоду — спробувати вискочити через вікно. З одного удару скло не розгатити, воно міцне — стандартний подвійний склопакет. Та відчинити відкидну стулку і вистрибнути через пройму в сад — на пару хвилин роботи.

Чорна Дама, схоже, прорахувала можливий шлях своєї жертви до відступу. Стрімкою чорною кішкою кинулася навперейми, відсікши Юлі дорогу. Коли жертва добігла до середини вітальні, мисливиця вже загородила собою двері до кімнати для гостей. Обидві жінки на мить завмерли. В темряві Юля чула тільки власне важке дихання. Чорна Дама теж дихала, та, здається, гра в кота-мишу приносила їй задоволення. Вона навіть не задихалася — просто знову видала дивний тваринний звук, потім заклекотала горлом, що, мабуть, повинно було означати сміх. Запах від Чорної Дами йшов нестерпний. І, як не дивно, саме він остаточно привів Юлію до тями.

Вона не може собі дозволити померти від рук — чи що в неї там! — брудної смердючої істоти, яка навіть говорити по-людському не вміє.

— Чого тобі треба?! — вигукнула Юлія, та розпачу в її голосі не було — це нагадувало виклик на поєдинок.

У відповідь Чорна Дама знову загарчала, видала мукаючий звук, а тоді, різко махнувши рукою, жбурнула в жертву в’язкою ключів. Юлі не вдалося уникнути удару — вона лише відбила їх, і ключі, котрі мусили влучити в голову, зустрілися в повітрі з її рукою. З брязкотом вони впали на підлогу, і Юлія навіть інстинктивно сіпнулася по них: схопити, відчинити двері, втекти — та різкий моторошний сміх Чорної Дами зупинив її. Крутнувшись на голих п’ятах, Юля кинулася геть — тепер бігла в бік кухні.

Там, у шухлядах столу, ножі.

Великі кухонні ножі.

Чорна Дама стрибнула їй навперейми, ніби знову читаючи думки жертви. Рухалася вона стрімко, випереджаючи кожен Юлин рух на частку секунди. Від кухонних дверей вона буквально відштовхнула жертву — жінки налетіли одна на одну, Чорна Дама сильно вдарила Юлю, і та від різкого поштовху стукнулася спиною об стіну, заодно відчувши на собі неймовірну, зовсім не жіночу силу свого ворога. Від удару Юля сповзла на підлогу, відразу відкотилася — Чорна Дама продовжила атаку, спробувавши влучити в жертву ногою. Спробу копнути Юлю вона повторила, і цього разу удар носаком досягнув цілі — її не захищені нічим, окрім легенької майки, ребра зустрілися з гострим миском черевика чи туфлі, чи що там нічні примари взувають на ноги.

Юля котилася по підлозі, мов м’ячик, і третього копняка їй вдалося уникнути. Смердотне дихання Чорної Дами було вже зовсім близько, від жертви її відділяла лише пара кроків. Перекочування зупинили ніжки столу — і Юля, не бачачи іншого виходу, заповзла під стіл.

— Іди геть! ПІШЛА ГЕТЬ! — заволала вона, хоча й усвідомлювала всю марноту своїх закликів. Якщо Чорна Дама прийшла по неї з самого пекла, то без неї туди не повернеться, в цьому Юлія вже переконалася. Босі ноги стирчали з-під столу, вона підтягнула їх, знову зіщулившись.

Чорна Дама наблизилася до столу впритул. Щосили грюкнула по поверхні кулаками, аж стіл здригнувся над головою переляканої жертви. Хованка виявилася досить умовною, Юля розуміла це, але все одно — для того, аби вбити її, Чорна Дама мусить бодай витягти свою жертву з-під столу. Або — відсунути стіл. У будь-якому разі кожен зайвий рух ворога — виграні секунди для Юлі.

Чорна Дама рвучко відсунула стіл.

Щось грюкнуло об підлогу — залишені від спроби влаштувати романтичну вечерю стилізовані пафосні мідні канделябри звалилися додолу.

Чорна Дама спробувала схопити Юлю за ногу. Та хвицнула, влучивши у ворога п’яткою. Шкоди не завдала, Чорна Дама тільки в черговий раз рикнула, мукнула, а тоді протяжно й моторошно завила. Це було виття побитої самотньої собаки — або хижого перевертня, баченого Юлією лише по телевізору, коли там показували ненависні їй страшилки.

Вона навіть уявити собі не могла, що одного разу така страшилка відбудеться з нею. Доведе: буває і така реальність.

Ставши навкарачки, Юлія знову випросталася. Тепер вона стояла по той бік столу — а стіл, у свою чергу, відділяв її від Чорної Дами. Зараз за спиною були двері в гостьову кімнату, і Юля вирішила повторити свій план. Та щось підказувало — вона знову не встигне добігти до дверей, і ця гра в квача триває лише тому, що Чорній Дамі гратися ще не набридло. Вона була дужчою за свою жертву, крім того, на її боці — страх, який далі не відпускає Юлію з обіймів і дещо сковує її рухи, робить жертву менш зграбною за ката.

Але, мабуть, Чорна Дама не врахувала — саме страх іноді надає сили людям. Вони не стають сміливішими. Бажання вирватися з обіймів страху в певний момент пересилює саме відчуття невідворотної загибелі. Юля Гараніна відчула — з нею тепер відбувається саме це.

— Пішла геть! — закричала вона і, не дочекавшись мукання чи виття у відповідь, повторила: — ГЕТЬ! ГЕТЬ ЗВІДСИ! СУКА!

Чорна Дама знову завила і посунула на свою жертву, тепер уже точно маючи намір припинити цю безглузду гру в квача.

Юля кинулася бігти довкола столу. Чорна Дама метнулася за нею.

Під ногами Юлі трапився канделябр — поштовхом вона відкинула його вбік. Чорна Дама сіпнулася, помінявши напрямок руху і знову рвонувши їй навперейми. Юля відстрибнула, спробувала знов кинутися на кухню. Та Чорна Дама, як завжди, виявилася моторнішою — шлях до великих ножів був відрізаний.

Дві жінки — розлючена і перелякана — знову побігли довкола столу.

Вибравши момент, Юлія різко зупинилася і, недовго думаючи, щосили штовхнула важкий стіл, намагаючись влучити у ворога. Несподівано їй це вдалося. Ця дія навіть захопила Чорну Даму зненацька — вона не чекала від жертви такої рішучої контратаки. Ріг столу штовхнув її в живіт, вона зупинилася, ледь поточилася, і тоді Юлія знову штовхнула стіл, а потім, підхопивши його за ніжки, сильним відчайдушним ривком перевернула, кидаючи на чорну постать. Відчутного ефекту не чекала, але, як не дивно, досягла — важкий стіл завалився на Чорну Даму вертикально, під його вагою вона поточилася сильніше, і Юлі не лишалося нічого, як закріпити власний успіх — вона з низького старту, відштовхнувшись від підлоги, налетіла на стіл, вдаривши вагою тіла по стільниці, і разом із ним повалилася на Чорну Даму, притискаючи її до підлоги.

Та почала звиватися, придушена столом, а Юлія, маючи намір остаточно перемогти, скочила на стільницю ногами, кілька разів підстрибнула. І зойки та хрипіння, котрі линули знизу, були для неї набагато мелодійнішими за всяку музику.

— На, на, НА, НА!!! — кричала Юля з кожним стрибком. — Отримуй! Сука! На тобі, на тобі, НА ТОБІ!

І все ж таки вона не до кінця розрахувала свої сили та недооцінила міць ворога.

Підбадьоривши себе нелюдським зойком, Чорна Дама рвонулася, скинула з себе стіл, при цьому Юлія втратила рівновагу, махнула руками і лише дивом утрималася на ногах, тільки зістрибнула зі стільниці. Чорна Дама вже зводилася на рівні ноги, не припиняючи грізно гарчати, і за мить уже кинулася на Юлію, стрибнувши просто через перекинутий стіл.

Міцні руки схопили Юлю за плечі. Сморід від Чорної Дами видався нестерпним. Чи це Юлії здалося, чи то справді в неї біля вуха клацнули зуби.

Тепер Юля не втрималася на ногах. Вона впала, потягнувши за собою Чорну Даму, і спробувала розчепити пальці, котрі тягнулися до її шиї. Сила в страшної жінки таки виявилася неймовірною, справді якоюсь потойбічною. Та на боці Юлії було її активне відчайдушне небажання помирати ось так, невідомо від чиїх рук, невідомо за що, з чужої волі.

Чорна Дама тягнулася до її шиї. Та руки Юлі були вільними. Правою вона вчепилася в густе масне волосся ворога, лівою — дряпнула обличчя, намагаючись влучити нігтями ближче до блискучих очиць. Коли рука смикнула за волосся, Чорна Дама голосно завищала, далі чомусь не промовляючи ні слова, і трошки послабила хватку. Іншої нагоди не буде, вирішила Юлія, знову смикнула волосся, дряпнула вороже обличчя, не дивлячись, куди вціляють нігті, а тоді, допомагаючи собі всім тілом, відштовхнула Чорну Даму від себе.

Та піддалася, Юлія атакувала знову, тепер скинути ворога з себе виявилося простіше. Ще ривок — і ось вона вже звільнилася від тиску. На ноги вони скочили майже одночасно, тільки тепер перевага в частку секунди виявилася на боці жертви, і Юля, підбадьоривши себе голосним криком, щосили штовхнула Чорну Даму в груди.

Примара во плоті завалилася на спину.

І раптом голосно залементувала.

Це був зойк болю — але так вищать тварини, коли потрапляють у капкан чи якусь іншу пастку, не чекаючи цього.

Ще не зовсім розуміючи, що відбувається, Юлія Гараніна з останніх сил навалилася на ворога, молотячи кулаками і притискаючи Чорну Даму до підлоги вагою тіла. Вискнувши ще раз, примара раптом смикнулася і завмерла, опір припинився.

Юля перевела подих, а тоді посунула ліву руку з плеча примари, намагаючись спертися на підлогу. Пальці торкнулися чогось рідкого, липкого і теплого.

Вона нічого не бачила — і без додаткових пояснень зрозуміла: це кров. Кров витікає з голови Чорної Дами. Голови, пробитою гострим краєм масивного мідного канделябра.

Чорна Дама впала головою на канделябр, який, своєю чергою, впав зі столу на підлогу.

На стіл Юлія поставила цей подарунок невідомо від кого вперше за весь час, що канделябри були в неї. Вечеря з лікарем Сахновським…

Сахновський теж бачив чорного привида.

Сахновський… Антон Сахновський…

Телефон!

…Важко дихаючи, ще не вірячи своєму щастю, Юля Гараніна порачкувала до гвинтових сходів. Ноги тремтіли, йти рівно вона не могла. Так, на чотирьох, вона дісталася спальні, знайшла мобільник, тремтячими руками відшукала в пам’яті номер Сахновського — байдуже, котра тепер година! — і набрала.

А поговоривши, викликала з мобільного міліцію…

Частина п’ята Учитель свободи

їй відразу вкололи дозу заспокійливого, яку за інших обставин можна було вважати небезпечною — седативними препаратами теж не можна зловживати.

Але іншого виходу не було. Істерика, в яку впала Юлія Гараніна з появою міліції та лікарів, була потужною запізнілою реакцією на пережитий шок. Чекаючи, поки до неї приїдуть, жінка сиділа в кутку спальні, закутавшись у простирадло з головою, а щойно зайшов озброєний міліціонер — закричала і кинулася до нього. Молодий сержант так і не втямив, що вона хотіла зробити — обійняти його, задушити, подряпати, просто побуцькати кулаками. Лише загородився, піднявши руки, встиг тільки, на своє та інших щастя, поставити пістолет на запобіжник: в іншому б разі вистрілив, і хто знає, якого б іще горя наробив дурною кулею.

Коли наспілі вчасно санітари в білих халатах відтягнули Юлю від міліціонера, вона зігнулася навпіл, почала смикатися в блювотних конвульсіях, на підлогу лилася жовч — більше в шлунку нічого не було. Нудотні стогони перемішувалися з надривним лементом, толком жінка нічого не могла сказати, і в такому стані про щось запитувати її не було резону. Ось тоді лікарка, котра знала Юлію, як багато хто в місті, ухвалила рішення вколоти їй подвійну дозу фенобарбіталу.

Коли дія препарату мине, в людини болітиме голова і відчуття будуть такі, немов серце намагається зсередини пробити грудну клітину. Але ці симптоми, зрештою, можна зняти, вколовши легші препарати, зате загальний нервовий розлад уляжеться.

З нею хоч можна буде нормально поговорити.

А поговорити було про що.

Щоправда, начальник карного розшуку Олександр Гнатович Петриківський і начальник міліції Микола Миколайович Костюк уже опівдні мали максимум інформації про те, що сталося, і про невідому жінку, яку — хочете чи не хочете — вбила, захищаючись, Юлія Гараніна. Але від цього історія яснішою не стала. Навпаки: лише підтвердилася почута колись Костюком істина про «багато знань — багато печалей».[3]

За свою практику Петриківський міг згадати багато злочинів, які розкривалися так швидко. І все було б добре, якби ранком не налетів із Києва той лікар, Сахновський, і знову не скаламутив воду зовсім, на перший погляд, невинним повідомленням. Від чого ясна картина відразу вкрилася густим туманом, і Петриківському лишалося тільки розвести руками.

Як же добре все починалося! Якщо, звісно, можна вважати добрим початком жіночий труп, знайдений в будинку відомої в околиці підприємиці Юлії Гараніної.

Але всюди міліція бачила сліди боротьби, що означало: Юлія Василівна, кличучи на допомогу, не збрехала і не намагалася свідомо ввести когось в оману. До неї в будинок справді вдерлася невідома особа, вона мала явний намір убити її, а в результаті запеклої боротьби загинула сама, вдало та вчасно для своєї жертви вдарившись головою об гострий край могутнього канделябра, який пробив цю голову, завдавши злочинниці рану, несумісну з життям.

Експертиза пізніше підтвердила — невідома померла миттєво.

Собака Гараніної, кавказький вівчар Барон, який кілька разів обгавкував особисто підполковника Костюка, коли виникала потреба відвідати Юлію Василівну вдома, нерухомо лежав у садку під деревом. Поруч у траві валявся акуратно вирізаний звідкись шматок скла з закривавленими краями: чорна жінка, не вагаючись, перерізала собаці горло. Та для цього треба було, аби пес підпустив незнайомку до себе, що було практично неможливо і нереально: крім хазяйки Барон нікого не визнавав, і навіть сама Юля не завжди могла вмовити собаку подружитися з черговим гостем чи хоча б не гавкати на нього. Або напасниця боролася з собакою і поборола її, або якимось чином приручила, що, повторив начальник міліції в розмові з Петриківським, видається зовсім нереальним.

Слова Костюка підтвердила ще одна знахідка — акуратно вирізана дірка у віконному склі. Зловмисниця проникла в будинок, порізавши скло спеціальним склорізом із діамантовим наконечником. Річ досить цінна, нею користуються професійні крадії — склоріз валявся на кухонній підлозі. Вирізавши шматок скла, злочинниця повернулася до собаки, знешкодила чотириногого друга людини цією зброєю, після чого знову повернулася до кухонного вікна, просунула руку в отвір, знайшла ручку, відчинила вікно і залізла в будинок.

Вона не змогла би проробити всіх цих маніпуляцій, аби їй заважав Барон. Пес мусив як мінімум гавкати, розбудивши хазяйку. Цього не сталося — собака з невідомої причини не втручався в дії непроханої гості.

Ба більше — зловмисниці не заважала сигналізація. Вмикалася і вимикалася вона зсередини будинку. Та напасниця зробила оригінальніше — перерізала електричні дроти з вулиці садовими ножицями. Ножиці теж валялися там, де вона їх залишила. Хоча, як цинічно припустив Петриківській, злочинниця могла скористатися ними як знаряддям убивства. А так пішла робити свою чорну справу з голими руками.

Проте факт наочний: ця жінка знала, що будинок під сигналізацією, знала про собаку — і зуміла легко вирішити обидві проблеми. Отже, готувалася, а значить — мала до Юлії Гараніної щось особисте.

Хоча навряд чи вони взагалі були знайомі.

На вигляд напасниці було років сорок, але з висновками Петриківський у таких випадках радив не поспішати. Довге плаття, покроєне і пошите так, аби вільно теліпалося на тілі, під ним — несвіжа білизна. Недоглянута брудна порепана шкіра на руках та обличчі, кілька виразок на тілі, пізніше визначені як лишаї, давно неліковані зуби. Власне, колись їх усе ж таки лікували, експерти знайшли кілька пломб. А ще — дві металеві коронки, на них іще кажуть «фікси». Саме так — фікси. В поєднанні з розмальованою в кількох місцях шкірою битий сищик безпомильно визначив — ця жінка сиділа в тюрмі, як мінімум один раз судима, значить, відбитки пальців досить швидко дадуть результат.

Ліве плече мертвої зловмисниці прикрашала квітка маку — один із символів гріха й пороку. Ще цю символіку використовують опійні наркомани, і згодом розтин підтвердив: покійниця вживала наркотики, довго, системно і, що характерно, останній раз не так уже й давно. Правда, «продукт» досить сумнівної якості — так звана «ширка», ацетилований екстракт макової соломки, причому дуже сильно розбодяжена. Ну, а місце нижче пупка прикрашав метелик із розправленими крилами, один із символів свободи. Чи потягу до неї — такі малюнки наколюють собі здебільшого невиправні зечки. Зуби цілком міг лікувати тюремний стоматолог.

Значить, погодився Петриківський із висновком своїх оперативників, Юлія Гараніна мала нещастя зіткнутися з затятою рецидивісткою, до того ж — наркоманкою, готовою на крайні заходи задля досягнення своєї мети. А мета видавалася цілком зрозумілою: злочинниця пробралася в багатий будинок з метою пограбування, і коли хазяйка прокинулася та побачила її, вирішила не тікати, а битися на смерть. Наркотики притупили відчуття страху.

Коли особу загиблої встановили, що виявилося досить просто і забрало щонайбільше дві години, все для Петриківського з Костюком остаточно стало на свої місця, а загальна картина вималювалася до найменших подробиць.

Звали її Жанна Чорна.

Таким чином, зовнішній вигляд відповідав прізвищу. Біографія при всьому своєму багатстві досить типова і стандартна для людей такого ґатунку. Народилася тридцять два роки тому у Фастові, у родині алкоголіків. Батько, як водиться, залишив родину рано, мама перебивалася то прибиральницею, то різноробочою, донька рано почала красти. Мала Жанна особливу прикмету, котра вирізняла її серед інших злодійок: вона від народження була глухонімою — ще одна причина, чому її цуралися однолітки та недолюблювала рідна мати. Насправді ненька Жанни навряд чи когось по-справжньому любила, і ці якості передалися самій Жанні повною мірою.

Коли її, п’ятирічну, віддали нарешті в спецінтернат для дітей з вадами слуху, дівчинка дуже скоро стала грозою інших вихованців, головним болем для персоналу та… найкращим другом тварин. Глухоніма Жанна Чорна, скривджена людьми й природою вже в день народження, володіла феноменальним талантом, вочевидь, компенсованим природою за всі її вади. Дівчинка, поза сумнівом, мала певний гіпнотичний дар, який могла за бажання застосувати й до людей, та натомість охоче випробовувала його на собаках і котах. Найлютіші пси, особливо бродячі, при зустрічі з нею з незрозумілих причин ставали шовковими, починали лащитися до Жанни, ладні були виконувати всі мовчазні накази повелительки, котра так само, як і чотириногі, не володіла мовою людей. Та варто було комусь сторонньому наблизитися до дівчинки і тварини в цей час, тварина починала виявляти агресію навіть удвічі більшу, ніж зазвичай. Собаки шкірили зуби, коти вигинали спини та шипіли.

Кілька разів феномен Жанни Чорної намагалися дослідити вчені, що приїздили не лише з українських, а й із російських міст. Нею певний час цікавилися журналісти — сенсація все ж таки. Але феноменальна дівчинка ставилася вороже до всіх людей, практично не роблячи винятків. Потім, підрісши, взагалі почала частіше тікати з інтернату, тож поступово інтерес до некерованої глухонімої гіпнотизерки зник. Петриківський не втримався — набрав номер колеги з Фастова, який готував довідку про Жанну, запитав дещо, і відповідь підтвердила його власні висновки: з Чорною неможливо було знайти спільну мову в звичному розумінні цього слова, проте її досить легко можна було приручити. Варто пожаліти, як будь-яку неприкаяну тварину, і все — Жанна могла стати вірною і відданою, навіть перегризти за свого володаря горло.

Таким чином, Жанну Чорну за охоти можна було пожаліти, а потому легко використовувати її руйнівний потенціал у будь-яких інтересах та з будь-якою метою.

Видно, хтось таки зрозумів це і почав користуватися своїми знаннями: вперше неповнолітню Жанну Чорну судили за крадіжку, яку намовив її скоїти один невиправний рецидивіст. Спочатку він зробив дівчину своєю коханкою, а тоді за допомогою примітивної мови жестів та ручки з папірцем (писати й читати дівчину все ж таки навчили, тут вона не надто опиралася, розуміла — лише грамотні виживають!) намовив проникнути в будинок одного куркуля, де в дворі бігав лютий пес без ланцюга. Жанні дали за співучасть три роки. Свого строку не досиділа — потрапила під амністію як інвалід.

З того часу постійного місця проживання не мала, перебивалася час від часу легальними заробітками, торгуючи в різних місцях різним дрібницями, але здебільшого приторговувала наркотою, крала, потім сама підсіла на горілку і наркотики, відтоді почала активніше красти, аби заробити на те, від чого була залежна. Довго на одному місці не сиділа: вкравши вночі, наступного ранку могла рухатися електричками в будь-якому напрямку, вийти на будь-якій платформі, прибитися до гурту таких, як сама, маргіналів, які знаходилися практично всюди, і загалом мандрувати так від Чернігова до Джанкоя і назад.

Не маючи дому, Жанна Чорна не була прив’язана до жодного з міст. Тому появу її саме в Жашкові начальник карного розшуку не пояснював ніяк. Занесло лихим вітром, ось вам причина.

Оперативники вже пішли нишпорити по тутешніх злачних місцях, аби знайти підтвердження того, що глухоніма Жанна крутилася в Жашкові кілька днів. Можливо, на неї навіть вдасться списати кілька крадіжок і позгортати заодно нікому не потрібні справи. Що стосується нічної пригоди в будинку Гараніної, то з цього приводу Петриківський уже навіть доповів начальнику міліції.

Картина — ясніше нема куди. Рецидивістка Жанна Чорна вишукувала чергову жертву. Багатий будинок надибала давно. Склоріз — її злодійський інструмент, вміння знаходити спільну мову з тваринами — теж своєрідна відмичка. Напередодні їй усе ж таки вдалося щось украсти, бо розжилася дозою наркотику.

Перелізла через паркан, приспала собаку, вирізала шматок скла, убила пса без жодного жалю і проникла в дім. Вбивати хазяйку наміру не мала, бо в такому разі прихопила б із собою або садові ножиці, якими перерізала дроти, вимкнувши сигналізацію, або ножика з кухні. Поводилася необережно, власних рухів не чула — глуха. Гараніна прокинулася, і Жанні нічого не лишалося, як кинутися на неї.

З довідки видно: вона агресивна, жорстока, до того ж має певні психічні відхилення. Коли спокійна, ті не проявляються. Та варто відчути викид адреналіну, вавка в голові починає боліти, підсилюючи жорстокість та агресивність.

Юлії Василівні ще пощастило — така і вбити могла. Може, навіть збиралася, що їй втрачати!

Правда, Костюк на всю цю логіку висловив лише одне серйозне зауваження: Жанна Чорна знала про сигналізацію. Перерізавши дроти, можна вирубати світло. Але насправді такої потреби для професійної крадійки не виникало. Навіть короткий послужний список Чорної свідчив: у жодному з епізодів із її участю такої складної проблеми, як знешкодження сигналізації, взагалі не виникало.

Нема питань, сказав Костюк. Злодійка могла готувати візит до будинку Гараніної. І дізнатися про сигналізацію… від кого? З ким глухонімій крадійці, яка в Жашкові ніколи, здається, не була, треба потоваришувати і знайти спільну мову, аби дізнатися про особливості охорони саме цього приватного будинку?

Хоча в цілому історія видавалася ясною, і лишалося лише зняти свідчення з самої Юлії, після чого благополучно закривати справу.

Але, мов комета Галлея, виник перед начальником міліції Антон Сахновський — і все зіпсував.

— Я готовий це все написати, — сказав Антон.

— Для чого? — зітхнув підполковник Костюк.

— Розповідь, викладена працівнику правоохоронних органів у письмовій формі, називається заявою. Або — свідченнями. Після чого списаний від руки папірець набуває характеру офіційного документу.

— І що з того?

— Я розумію, що ви тут зараз прикидаєтесь.

— З язиком обережніше, Сахновський.

— Я дуже обережний з язиком. Так ось, два тижні тому, невдовзі потому як Юлію повідомили чи попередили про викрадення брата, вона побачила вночі за вікном свого будинку темну постать. Яку серйозно вважала привидом. Якби там була людина, собака б гавкав.

— Звідки знаєте?

— Так Юлія сказала.

— Ну-у, якщо вже Юлія так сказала…

Про те, що являла собою Жанна Чорна, начальник міліції не вважав за потрібне розказати Сахновському. Та тільки-но почув про темного привида за вікном, на якого не гавкав пес, відразу зробив потрібні висновки. Які, втім, зовсім йому не потрібні. Бо тепер було схоже, що Жанна Чорна крутилася довкола будинку Гараніної досить давно, навіть намагалася вже один раз проникнути туди. Чи просто постояла за вікном у садку, а Юля бачила її — і не повідомила. Хоча Костюк, як і Петриківський, чудово розуміли, чому Юлія Василівна не поспішала розповідати міліції цю страшну історію.

— Звідки ви це знаєте, Сахновський?

— Юлія сама розповіла.

— Для чого вам воно?

— Про наші ділові стосунки ви вже в курсі…

— Ага, ділові — далі нема куди. Місто на вуха поставили, люди досі згадують ваші екстремальні перегони. А вам тільки дивом ребра не поламали, ділові ви люди…

— Хай це лишиться моєю особистою трагедією. Претензій до міліції я не маю, — криво посміхнувся Антон.

— Я дуже вдячний вам, пане Сахновський. За те, що ви не маєте претензій до міліції після того, як вас побили люди Крамаря, а потім Крамар вирішив не саджати вас за напад на себе.

— Може, я договорю до кінця?

Костюк махнув рукою.

— Так ось, — продовжив Антон, — коли я приїхав сюди і лишився ночувати в тітчиному будинку, в підвалі якого, як на ранок з’ясувалося, вже понад тиждень лежав мертвий та зв’язаний Руслан Гаранін, вночі до мене під вікно теж приходила темна постать. Однакове видіння двом дорослим людям примаритися не могло.

Начальник міліції пошкріб нігтями підборіддя.

— Ви хочете сказати, що Жанна Чорна намагалася вбити і вас?

— Ніхто не намагався мене вбити. Більше я примари не бачив, мені від наступного ранку чужих родинних скелетів вистачало і досі вистачає. Але невже треба мати спеціальну освіту, аби зіставити ці дві історії?

— З чим зіставити, пане Сахновський?

— Привид… вірніше, оця жінка… ну, Чорна… Вона має… мала якийсь стосунок до того, що сталося з Русланом Гараніним.

— Руслан Гаранін, як ви вже, напевне, знаєте, був за життя типом, за яким ніхто не заплаче після смерті. Між іншим, на сьогодні, на другу годину, Юлія Василівна призначила його похорон. Тіло їй збиралися видати, могилу викопали, труна зроблена, навіть якийсь там обід замовлений… Для кого, не знаю… Для копачів, для священика… Що тепер із цим усім робити, поняття не маю… Але Бог уже з ним: її молодший брат насправді не вартий жодної уваги. Ми ж із вами вже знаємо — Русик хотів інсценувати власне викрадення. Не домовився з Ігорем Крамарем — напевне, знайшов когось іншого. Потім ця компанія шукає зручне місце для своєї дислокації, і тут вибір випадково падає на будинок вашої покійної тітки. Його невпинно здає сусідка і найкраща подруга покійної. Дзвінок Гараніній міг бути частиною плану, частиною гри. Хто вам сказав, що в кінці цієї гри Юлія Василівна не повинна була знайти свого брата зв’язаним десь у підвалі? Ось тільки Русланчик давно ходив по краю, серце просто не витримало. Подільники злякалися, накивали п’ятами. Ось чому, пане Сахновський, більше дзвінків до Юлії не було.

— Логічно. Ви під таким соусом збираєтеся закрити справу?

— Послухайте, до чого тут соуси-шмоуси? Хіба вам, особисто вам не вигідне закриття справи? Вас із вашою спадщиною залишать у спокої…

— Чорна навряд чи пробиралася попід вікна Юлії і до мого саду просто так, — уперто гнув своє Сахновський.

— Ясно — не просто так! — вигукнув Костюк. — Вона злодійка, професійна крадійка. Глухоніма, тому й не могла нікому з вас відповісти. Та якби й могла — не завела б із вами бесіду серед ночі! Вона шукала, де б і що вкрасти, ясно вам? Нарвалася, через трагічну випадковість закінчила своє погане життя. Так само, до речі, як і Руслан Гаранін. Якщо хочете — зв’яжіть цих двох таким ось чином.

— Забагато випадковостей.

— Наше життя — ланцюг випадків, пане Сахновський. Повірте мені, я в міліції не перший рік, навіть не десятий. У нас на випадкових збігах обставин такі справи розкриваються повсякчас! Хочете, ще скажу?

Навіть якщо чоловік і жінка планують дітей, а не роблять їх випадково, захопившись своїми справами в ліжку, все одно ніколи не можна зробити навмисно або хлопчика, або дівчинку, або близнят. За великим рахунком, ми з вами народилися з пісюнчиками спереду, а не з дірочками, зовсім випадково. Бо і ви, і я могли народитися дівчатками, погодьтеся…

— Ви, я так бачу, філософ…

— А, — підполковник махнув рукою, — розумійте, як хочете. Мені лишається радіти — дві справи закриваємо відразу. Двома гадами на світі менше стало. Клопоту нам, ментам, від цього не поменшає. Та може, хтось із людей зітхне вільно, зараз я абсолютно щиро кажу… Юлія Василівна Гараніна живою залишилася. Теж позитивний момент. Та й ви свої справи зі спадщиною можете тепер починати.

— Всі, значить, задоволені?

— Всі, — впевнено кивнув Костюк. — Тепер ви дасте мені спокій? Передумали про привида заяву писати?

— Майже. Якщо допоможете в одній справі — взагалі залишу в спокої славну жашківську міліцію.

— Наприклад?

— Дайте людей. Вільних чоловіків, будь-кого. Шестеро потрібно.

— Для чого?

— Ну як? Могила викопана, священик чекає, навіть десь щось замовлено… Якщо виникнуть проблеми, я спробую вирішити. Чого так дивитесь? Поховати Руслана треба, бо коли його сестра буде годна цим займатися — ніхто не знає.

Костюк знову пошкріб підборіддя.

— Ви… той… серйозно?

— Абсолютно. Покінчимо вже всі разом із цим. Гадаю, Юлія не заперечить.

Дивне рішення — Антон сам собі ще довго чудувався.

І не менш дивними вийшли похорони зовсім незнайомої людини, яка за кілька останніх днів так щільно ввійшла в його життя, що стала ніби рідною. Відчував Антон до покійного те ж саме, що і справді рідні та знайомі йому люди — нічого хорошого. Якби десь хтось хотів знайти еталон справді поганої людини, то Руслан Гаранін пасував до цього якнайкраще.

Коли шестеро молодих жашківських міліціонерів винесли з моргу на ношах тіло брата Юлії в труні та поклали в спеціально обладнаний для доставки покійників на кладовище бусик, Сахновський іще не переживав жодних емоцій. З Русланом ніхто не прощався — віко посадили на чотири цвяхи ще в морзі, один із копачів лише озброївся молотком і хвацько, зі знанням справи, загнав їх по шляпку. Потім для певності загатив іще два цвяхи.

Та коли четверо копачів на цвинтарі мовчки опустили гріб у землю, й один із них, так само мовчки, простягнув лікареві лопату, аби той кинув за традицією першу грудку землі, Антон зловив себе на думці: зараз відбувається щось на зразок утилізації чужого минулого. І він особисто причетний до цього.

Грудка глухо вдарилася об кришку труни.

Хоча Сахновський не вперше когось ховав, тут він не знав, як треба себе поводити далі. Але раптом сталося щось іще неймовірніше, ніж те, що вже відбувалося з лікарем: мов хто дав відмашку, до цвинтаря одна по одній під’їхали чотири машини. З однієї, службової, виліз підполковник Костюк із дуже скромним, та все ж таки — букетом квітів. За ним сунув начальник карного розшуку Петриківський. Джип Крамаря теж ні з чиїм не сплутаєш — Ігор, без квітів, діловито підійшов до могили, кивнув Антону, коротко потиснув руки міліціонерам, причому — не лише начальству, а й шістьом сержантам.

— Ніхто не знав, ховатимуть чи ні, — пояснив він свою присутність. — Потім кажуть: повезли. Ну, думаю, дай гляну. Знав же я його…

— Та й ми знали, — коротко відповів Петриківський.

А Костюк, видно, в останній момент засоромившись свого букетика, не знаючи, куди його подіти, просто жбурнув дві квіточки в могилу.

— Отак, — промовив Крамар.

Підходили ще люди. Переважно чоловіки, хоча один був із жінкою, ймовірно — з дружиною. Більше ніхто квітів не приніс, та й зійшлося на загал не так багато. Проте кожен, хто приїхав, мовчки постояв біля краю могили, дивлячись, як могильники дружно засипають її землею, привіталися одне з одним, і всі кивнули Антонові, хоча нікого з більшості новоприбулих він не знав.

— Однокласники, — почувся в нього за спиною голос Костюка.

— Чиї? Його? — запитав, не обертаючись, Антон.

— Її. Юльчині. Слухай, Сахновський, — він перейшов на «ти», — як там буде — не ясно, але ти вже тут давай, розпоряджайся далі, раз узявся.

— В смислі?

— Може, народ таки дійсно хоче по чарці випити? Василівна все в силі лишила, там замовлено… На двадцятеро осіб.

— Звідки знаєш? — Антон теж вирішив відкинути церемонії — на кладовищі вони зайві.

— Сама сказала. Ти поїхав — мені з лікарні дзвонять. Прокинулася, хоче говорити. Тебе, до речі, згадувала. Ну, я все їй той… сказав… Дякує, значить…

— Знаєш, куди треба йти? Бо я — ні.

— Знаю. Ти з машиною?

— Тут, ремонтується ще. Я своїм ходом, першою ж маршруткою з Києва… Як вона подзвонила…

— Тоді пішли з нами, в мою машину.

На могилі тим часом виріс свіжий пагорб. Копачі чекали остаточного розрахунку.

— Гаразд. Я дожену… Ось тут треба ще заплатити… І взагалі, до своїх на могилу зайду…

— До своїх?

— Ну да. Батьки мої тут… І тітка… Я ж місцевий…

Додому Юлія Гараніна змогла повернутися вже наступного дня.

Лікарі, щоправда, не відпускали. Та вона сама наполягла — нічого серйозного, остаточно прийде до тями вдома. На той час уже дала свідчення, вони цілком задовольнили слідчого, і всі, від кого це залежало, мало не хором запевнили: чиста самооборона, та й убита, Жанна Чорна — та ще птиця. Навіть якби хтось вирішив убити її навмисне, навряд чи до справи поставилися б серйозніше, ніж є.

Будь-яка смерть таких людей, якими були Жанна Чорна та молодший брат Юлі, нічого, крім полегшеного зітхання, в людей довкола не викликає.

Тому з цими історіями Юлія тепер лишилася сам на сам.

І не збиралася просто так зупинятися.

Її далі дуже цікавило, якої такої страшної шкоди наробив її брат, після чого сам змушений був переховуватися від мисливців.

А в тому, що на Руслана полювали з метою зведення рахунків, Юлія не мала жодних сумнівів.

— Що ти зробила?

— Подзвонила одним своїм знайомим у Київ. Вони мають вихід на когось із групи Костянтина Стогнія[4] чи на самого Стогнія, точно не знаю, — повторила Гараніна.

Вони сиділи в тій-таки залі, де позаминулої ночі розігралася фінальна частина драми за участі Жанни Чорної. Електрику вже полагодили.

Приїхавши додому, вона подзвонила йому відразу, подякувала за допомогу — це прозвучало як «дякую за похорон» — і попросила приїхати: не хочеться лишатися самій, навіть коли все минулося. Антон поїхав, хоча не розумів доладно для чого: спочатку вони сваряться, потім Юлія в розпачі кличе його на допомогу, і ось тепер їх несподіваним чином поєднали темні привиди та цвинтарні історії. Правда, зі свого боку він теж мав що сказати Юлі. Але вона дозволила гостеві лише поцікавитися її здоров’ям, після чого відразу почала розмову вже знайомим Антонові діловим тоном: їй знову потрібна допомога.

Вона хоче дізнатися, хто вбив її молодшого брата.

Задля цього ще в той день, коли вони так погано розійшлися, вона вжила деяких заходів. Вони видалися Антонові настільки несподіваними, що він попросив повторити — не в’їхав із першого разу, мусив проникнутися й усвідомити.

— У мене нема фотографії Руслана. З останніх років, як ти розумієш. Взагалі можна знайти лише його шкільні, юнацькі, за десять останніх років я точно не пригадаю, аби він позував фотографу. Ну, я тоді поїхала в морг і сфотографувала на цифровик. Там, у морзі, Руслану все ж таки надали людського вигляду.

— І це фото ти переслала своїм знайомим, котрі мають вихід на людей Стогнія?

— Так. Гадаю, є можливість показати фото Руслана по телевізору і закликати всіх, хто щось знає про цю людину, яка померла за нез’ясованих обставин, дзвонити за вказаним номером телефону.

— Навряд чи така ініціатива сподобається твоєму приятелю Костюку.

— Ну, мені якось фіолетово, що йому сподобається.

— Чого ти домагаєшся?

— Я вже, здається, пояснювала: мені треба це знати.

— Гаразд, ось ти дізналася, що, назвавшись Васею Петренком, він зґвалтував та убив чиюсь доньку. Після чого родичі жертви планомірно розшукували твого, царство йому небесне, братця. Він покараний і похований. Ти збираєшся тягти месників до суду?

Юлія помовчала.

— Домовмося так: тебе це не стосується.

— Тоді давай ще про одне домовимося: я встану і піду. Бо себе в твоїх розкладах я, вибач, не бачу.

Знову запала мовчанка.

— Гаразд, — промовила за деякий час Юлія. — Можливо, я повторюся. Ще більш можливо, що ти нічого не зрозумієш. Бо я сама ще не зовсім… Слухай, ти мусиш утямити — адже ти чомусь вирішив взяти на себе клопоти з похорону! — вона навіть трохи пожвавилася. — Ну, ти ж чомусь вирішив брати в цьому участь!

— Бо покійник повинен лежати в могилі, — просто відповів Антон. — Я дуже хотів покінчити з цією історією. Якщо при цьому виявився корисним тобі — завжди прошу! Я, між іншим, так і не збагнув до кінця, для чого ти мене покликала… тоді, тієї ночі…

— Ніхто інший мені не допоможе, — Юлії не хотілося втішати самолюбство Сахновського фразою про порив, який несподівано охопив її тієї страшної ночі. В цій ситуації головне — аби вона могла пояснити кожен свій учинок собі.

— Нехай так, — погодився Антон. — Закрили цю тему: ти покликала — я кинув усе і примчав.

— До речі, хіба це не співпадає з твоїм бажанням покинути все взагалі? Маю на увазі — в Києві. Хтось, здається, обмовлявся про перспективу почати нове життя…

Антонові не хотілося визнавати вголос правоту цієї жінки. У ставленні до якої він, до всього іншого, ще не визначився остаточно. Юлія подобалася йому — та між ними стояв її мертвий брат, завдяки якому вони дивним чином познайомилися. Та він, сам того не бажаючи, запитав:

— Якщо ти виконаєш свою програму-мінімум і дізнаєшся про найгірший учинок у біографії Руслана, ти заспокоїшся? Він дасть тобі спокій?

Юлія несподівано посміхнулася.

— За це і люблю чоловіків.

— За що?

— Ви здебільшого можете двома реченнями раціонально підсумувати наші жіночі емоції. Так, я справді хочу, аби він дав мені спокій. Для цього треба хоча б частково виконати те, що я задумала і почала. Тепер, коли це з’ясовано, скажи — допоможеш?

— Не зовсім розумію чим.

— А я й сама не знаю, — чесно призналася Юлія. — Просто хочеться, аби поруч хтось був. Може, давай коньяку?

Сахновський знизав плечима. Сприйнявши це за позитивну відповідь, Юлія підхопилася з крісла, принесла з бару пляшку, почату ними ще того вечора, як вона вирішила з якогось дива поставити на стіл оці самі канделябри, один із яких урятував їй життя. їсти нічого не хотілося. Запропонувала Сахновському — той теж відмовився. Обох у результаті цілком задовольнив коньяк із цукерками.

— Як думаєш, хто вона? Ця жінка, Чорна… — запитала згодом Юлія.

— Тут мої думки ні до чого. За мене кримінальні справи думають. Послужний список у неї — сама ж знаєш.

— Так, Саша Петриківський говорив. Страшна жінка… Знаєш, я навіть подумати тоді не могла, що вона глухоніма.

— Ну, це не найстрашніше. Кажу ж тобі — немає значення, що думаю про неї я. Важливіше насправді — що про неї думають твої приятелі з міліції. Не знаєш? Не казали тобі? — (Гараніна зробила ковток коньяку і похитала головою). — Я тобі скажу: вони ніяк не пов’язують її появу спочатку під твоїми, а потім під моїми вікнами з Русланом.

— Ти, значить, не згоден.

— Я поясню, але спочатку скажу, з чим я згоден, Юлю. Тобі це не сподобається — але послухай, — він теж зробив ковток коньяку. — Є версія про те, що твій брат розігрував власне викрадення, і в якийсь момент серце, без того перевантажене і хворе, таки не витримало. Кажу тобі, як лікар: це могло статися в будь-який момент. Я консультувався, до речі, з цього приводу в Києві з колегами… І ти теж погодься: на твого брата все це дуже схоже. Аж до того, що він дозволив імовірним спільникам себе зв’язати. Зображати жертву — то до кінця, хіба ні?

— Ну-ну… Ти ведеш до того, що насправді мої пошуки не мають жодного смислу?

— Пусте коливання повітря, — впевнено заявив Антон. — Нема складу злочину.

— Не обговорюється, — відрубала Юлія.

— Хай так, — Сахновський зробив іще один ковток. — Давай тоді повернемося до Жанни Чорної. Міліція не хоче шукати зв’язку між нею та твоїм братом. Це навісить на них додаткові турботи і в принципі ніяк не змінить основної версії — про нещасний випадок. Проте, — він багатозначно підніс пальця, — зв'язок, швидше за все, існує. І розкриває деякі не відомі нам подробиці з Русланового життя. Дивись: Жанна не просто злодійка і наркоманка — вона волоцюга. Бомжиха по суті. Такий точно спосіб життя вів твій брат. Ось у якийсь момент і зустрілися дві самотності, хіба не може такого бути? Я б навіть припустив, що Жанна Чорна — дівчина твого брата.

Сказавши так, Антон зрозумів, як химерно та кумедно це твердження прозвучало для стороннього вуха. Але зрозуміла це і Юлія.

Похилившись уперед, вона поставила бокал із коньяком на стіл.

Потім повільно підвелася, підійшла до Антона впритул, нависнула над ним скелею, коротко замахнулася і хльостко ляснула його по щоці.

Сахновський чекав чого завгодно, тільки не такого, тому в перший момент розгубився. Скориставшись цим, Юлія відважила йому другий ляпас, та втретє бити себе лікар не дозволив: рвучко підвівся, одночасно перехопивши її руку своєю. Замах другою, лівою рукою — але і лівий зап’ясток опинився в лещатах міцної, хоча й не грубої на вигляд, п’ятірні хірурга.

Якийсь час вони боролися: Юля намагалася вирвати руки, Антон не давав їй це зробити, тримав і не відпускав. Нарешті розтиснув пальці, відштовхнувши жінку від себе, повернувся, збираючись забратися геть із її незрозумілого життя, та замість цього знов повернувся до Юлії всім корпусом.

їхні погляди зустрілися.

Антон першим зробив крок до Юлії. Тепер його руки дужо стискали її плечі.

За мить його губи міцно і палко цілували її.

Вони цілувалися, мов спраглі підлітки — до болю, до нестями, до крові.

…На другий поверх, у спальню, не піднімалися. Кімната для гостей із незручною канапою виявилася ближче.

— То що ти хотів сказати?

— Битися не будеш?

— Буду.

— Бийся.

— Говори.

— Повтори ще раз, як менти характеризували Жанну Чорну?

— Жорстока, злобна, психічно неврівноважена…

— Не це.

— Її за бажання можна було приручити?

— Правильно. Твій брат міг впливати на людей, міг за бажання подобатися, бути хорошим, викликати довіру. Сама ж говорила.

— Ну…

— Давай навіть не припустимо, а погодимося з фактом: ці двоє перетнулися в житті. Відчули одне одного. І Руслан буквально приручив глухоніму Жанну. Як собачку. А вона ладна була за нього порвати кого завгодно. Міг твій брат знайти спільну мову з глухонімою?

— Він міг за бажання знайти спільну мову з ким заманеться. І для цієї людини здебільшого знайомство з ним приносило потім самі неприємності. Різного ступеня тяжкості.

— Тільки не Жанні Чорній! Погодься, Юлю — лише їхнє знайомство пояснює і ту обставину, що вона, мов примара, крутилася біля твого будинку, і те, що вона знала про сигналізацію та собаку.

— Барона вона, припустімо, могла й побачити через паркан… Але про сигналізацію ти в принципі правий… Вона навіть не шукала — точно знала, де треба різати дроти. Бо просто так порізати — мало, вмикається аварійне живлення. А вона й аварійку примудрилася відрізати. Тільки чому, в такому разі, ця Жанна не пробралася в будинок раніше і не чекала мене десь у засідці?

— Тобі б цього дуже хотілося?

— Я серйозно.

— І я серйозно. Собака міг би якось виказати її. Відсутність електрики в будинку, дірка в склі — іншим способом Чорна все одно б до тебе не зайшла. А так заскочити зненацька людину, яка спить, глупої ночі — саме воно. Потім: вона ж удень мусила не так стежити за тобою, як роздобувати шматок хліба чи, швидше, дозу щастя.

— Наркотики?

— І їх. І гроші на них. Дивись, як усе складається: з якоїсь невідомої причини Руслан знову вирішив потурбувати тебе. Тільки на цей раз чомусь не ризикнув діяти відкрито, а почав цю дурнувату, але, як він розумів, приречену на успіх гру з викраденням. Якщо припустити, що Жанна — приручена ним вірна подруга, готова йти за твоїм братом всюди й завжди, то цілком логічна її поява тут, разом із Русланом. Вона напевне знала все про тебе. Як вони спілкувалися — гадки не маю. Цілком імовірно, що твій брат вивчив мову жестів, котрою спілкуються глухонімі. Чи писав їй записки, чи… словом, Бог його знає. В усякому разі, Руслан розповів, де тебе шукати. Далі — увага. Припускаю — Жанна Чорна весь цей час знала, що сталося з ним.

— Знала, що він мертвий?

— Навіть знала, де перебуває труп! Ось тільки сказати не могла! Так само, як і попросити про допомогу. В кого, до речі, вона може попрости про допомогу? Руслан приїхав до рідного міста доїти, вибач на слові, власну сестру! І до цієї-таки сестри його спільниця побіжить проситися?

— Тоді права я!

— В чому?

— В тому, що Руслана таки викрали по-справжньому! В іншому разі Жанна була б заодно з усіма і його тіло точно не лишилося б зачиненим на замок у твоєму льосі!

— Не факт! Спільники могли зачинити труп і втекти. А Чорна, в свою чергу, не могла забрати тіло, бо в хаті постійно хтось був! Значить, спочатку вона виринула в твоєму садку, бо на той час уже все сталося, і вона не знала, як їй діяти. А потім кружляла під моїми вікнами, бо там покоїться тіло її коханої людини. Юлю, ця Жанна — патологічна особистість. Не віриш — завтра подзвоню Ромі Кравцову, теперішньому чоловікові моєї колишньої дружини, і цей кваліфікований психіатр прочитає тобі лекцію такої довжини, яку ти лиш згодишся витримати і вислухати.

— Нехай так. Що нам дає це припущення?

— Поки не знаю. Може — нічого. А може бути — все. Так чи інак, треба ще раз потрусити Іванівну, сусідку мою.

— Ту, що будинок здавала всім підряд?

— Її, бізнесменку. Треба знати, хто жив там відтоді, як тобі подзвонили й повідомили про викрадення, і скільки там їх жило.

— Міліція її вже допитувала.

— Так точно. Ось тільки мені протоколи допитів ніхто не сподобився показати. Таємниця слідства.

— Тепер слідства ніби як нема… Отже, таємниць теж…

— Тепер вони тим більше з’явилися. Ліпше вже я побалакаю завтра зі Світланою Іванівною сам, неофіційно. По-сусідському….

— Антоне…

— Я…

— Може… в спальні зручніше?

— Тут якось вузько… Але все було нормально, хіба ні?

— …

— !!!

Розговорити Іванівну виявилося нескладно.

Провини своєї вона далі не відчувала. Навіть якимось вітром на базарі їй надуло — міліція має намір згортати цю справу. Саме це, а не страх чи совість розв’язали їй язика. Остаточно переконавшись, що за грішки їй нічого ні від кого не буде, вона перестала говорити на цю тему обережно, аби чогось там не бовкнути. Навпаки — охоче перемивала кісточки всім незнайомим квартирантам, кожен із яких цілком міг обтяпувати якусь темну справу.

Звісно, вона розказала Сахновському і про перелік, складений спеціально для карного розшуку, і про такого собі Родіона, записаного під номером шістнадцять.

Мешкав він сам. Тепер точно нема чого приховувати — сам.

А привидів Іванівна ночами не бачить. Спить вона ночами, на сон не скаржиться.

Фотографію мертвого Руслана Гараніна показали в ефірі «Надзвичайних новин» із понеділка.

До того часу Антон устиг багато разів зважити своє рішення й нарешті ухвалити його: маленький рідний Жашків справді міг відкрити перед ним, кваліфікованим хірургом, досить великі перспективи. Звісно, зовсім палити мости Сахновський не збирався — після тривалих телефонних розмов із людьми, від яких у чомусь залежав, досягнув домовленості: йому почнуть допомагати. Зовсім уже з нуля свою справу хірург Сахновський не почне. Мати філію на такій важливій міжнародній трасі й одночасно — на досить невеликій відстані від Києва вигідно з багатьох міркувань, в тому числі — стратегічних. Тому про перспективи відкриття тут медичного центру особливо тепер, під час кризи, коли люди починають дбати про здоров'я, з Сахновським погодилися поговорити досить впливові люди в Києві. Зі свого боку, Юлія Гараніна пообіцяла підключити і навіть почала підключати місцевий бізнес — про мудру альтернативу державному медичному обслуговуванню місту й району, куди потроху йдуть іноземні інвестиції, слід потурбуватися.

Словом, із понеділка в Антона починалися переговори та ділові зустрічі. Причому спочатку — в Києві, тож під вечір неділі він на відремонтованій машині подався туди. Повернутися планував не раніше середи-четверга: треба ще навести лад у своєму операційному графіку та подбати про відпустку.

Не вийшло — в понеділок до глядачів звернулися з проханням допомогти зібрати відомості про такого собі Руслана Гараніна, фото якого додається, а номер телефону вказаний швидким рядком.

А у вівторок зранку Юлія отримала перший дзвінок — від підполковника Костюка.

— Ти не заспокоїшся ніяк?

— Що таке, Миколо Миколайовичу?

— Сказав би я тобі, Юліє Василівно, в риму, що таке. Знаєш приказку?

— Дитяча. В дитячому садку діти так лаються.

— Значить, оці твої оголошення по телевізору — не дитячий садок? Вмієш ти, Василівно, проблем підкинути. Дзвонять люди, тільки не тобі й навіть не нам. Колеги з Умані дали знати: вони твого братця покійного вже майже рік розшукують. Тільки не з такими прикметами і не під таким прізвищем.

— Ну, стосовно прикмет — то це у вас у міліції бардак, Миколо Миколайовичу. А під яким прізвищем його шукають? До речі, шукати вже не треба…

— Слава Богу, це мені так з Умані сказали. Шукають його взагалі не під прізвищем. Ніхто ж не знав, як його звати насправді. Учитель Свободи.

Від несподіванки Гараніна на якусь мить втратила мову.

— Чого замовкла?

— Вчитель… чого?

— Учитель Свободи. Два роки тому під таким іменем створив на території Уманського району щось типу комуни, яку нарік Територією Свободи. Себе назвав Учителем Свободи. Існувала спільнота за законами та принципами тоталітарної релігійної секти. Там таке творилося, кажуть… Коротше, Юліє Василівно, твій покійний братик, схоже, в останні роки переплюнув навіть самого себе. Релігію власну створив, не інакше. Дійшло? Богом себе уявив… туди його мать! Тепер купу пояснень давати доведеться. Руслан твій у розшуку, а я його мало не своїми руками в могилу закопав! Гараніна, чуєш мене?

— Чую, — глухо відповіла Юля.

— Раз чуєш — не лізь більше в цю справу! Як людину тебе прошу — нікуди не лізь більше!

Юлія не знала, що діяти.

Не знав цього й Антон, коли вона розповіла йому про несподіваний поворот справи.

Рішення прийшло під кінець того ж дня, коли подзвонили тепер уже їй.

Дзвонили з Умані.

Це була подруга однієї з жертв Учителя Свободи.

— Ти сміятимешся, але я багато де був. Навіть у Каджурахо. А ось до Умані не доїхав.

— Це не смішно.

Весь час у дорозі від Жашкова до Умані Юлія розмову підтримувала без особливого бажання, а щойно в’їхали в Умань, звернувши з основної траси — взагалі напружилася.

— А що таке оте Каджурахо?

— «Таке», «оте» — ех ти, Жашківщино аграрна! Це ж храм кохання в Індії! Відомий на весь світ, один із найпопулярніших центрів паломництва туристів! Після Мекки, кажуть, друге місце серед паломників займає! — Антон сам відчував дискомфорт, та, всупереч усьому, намагався триматися бадьоріше, тому й молов різну дурню.

— Насправді туризм і паломництво, Сахновський, — це різні речі, — зауважила Юля. — Що там, у тому Каджурахо?

— Кажу ж тобі — храм кохання! Навіть цілий комплекс храмів. Таких більше ніде нема: там на стінах виліплені сексуальні пози з Камасутри.

— Є щось таке, чого люди не бачили? — байдуже запитала Гараніна.

— Та бачили вони все! Повторити побачене мало хто ризикує.

— Не думала, Сахновський, що ти аж такий хтивий і тебе все це цікавить.

— Я тут до чого? Випала нагода, ну, подалися. Мене туди потягнула дружина моя колишня… — Антон озирнувся через плече. — Твоя, до речі, теперішня.

Остання фраза призначалася Романові Кравцову — той сидів на задньому сидінні Юлиної машини і, здається, куняв. Почувши, про що йдеться, він розплющив одне око, протягнув:

— Ну-у-у, а я думав — де вона навчилася…

— Вам нема більше про що поговорити, колеги?

— Чоловікам однієї жінки, нехай для когось із них вона вже в минулому, навіть корисно знаходити спільну мову та спільні теми, — повчально зауважив Кравцов, розплющуючи друге око. — Приїхали? Між іншим, Антоніо, а вас хіба в школі сюди на екскурсію не возили? В парк, наприклад?

— У Софіївку? Чого ж, возили. Тільки, як на зло, я обидва рази, коли екскурсії організовувалися, хворів. Раз мені вухо протягом надуло, а раз узагалі апендицит вирізали.

— А так щоб самому — замість Каджурахо прокататися в Софіївку?

— Ромео, не діставай, гаразд? — Сахновський позіхнув.

— До речі — ось і вона. Подивіться ліворуч, — тоном завзятого екскурсовода, навіть так само без іскри, ніби виконуючи набридлу роботу, промовила Юлія.

Справді, по ліву руч від них саме з’явився потопаючий у зелені розкішний парк.

— Ви теж не були тут, Романе?

— Каюсь, — признався зі свого місця психіатр. — До речі, в Каджурахо теж не був. На Ніагарському водоспаді зате був, плюнув туди — недоплюнув…

— Тут свої водоспади. Рукотворні, між іншим. Найкрасивіший називається Три Сльози. Граф Фелікс Потоцький наказав збудувати його як пам’ять про трьох дітей своєї коханої дружини Софії.

— Що з ними сталося?

— Померли. Це взагалі дуже сумна історія. Парк заснований як гімн неземному коханню, і дуже сумний гімн вийшов, — Гараніна зітхнула.

— Ви, Юлю, багато знаєте про цей парк, — зауважив Кравцов.

— Мушу, — вона завернула праворуч, і Софіївка щезла з виду, — Це ж не просто головне видовище нашої Черкащини — це ж, як кажуть, одна з перлин України. Тому всіх своїх ділових партнерів, як реальних, так і потенційних, я обов’язково вожу в Софіївку. Думаєте, я в Жашкові переговори веду? Починаю готувати ґрунт там, але основні теми обговорюються після прогулянки цим ось романтичним і величним парком із грецькими статуями. Ну і, ясна річ, історію парку мені знати треба.

— Кажу вам як лікар — ви психолог, Юліє. Стратег і психолог.

Саме як лікаря-психіатра Романа Кравцова і запросили з собою.

Антон, дізнавшись новини, не стримався — розказав йому все. І той зробив висновок: жертвам Учителя Свободи точно знадобиться фахівець із душевних хворостей. Скільки б там їх не виявилося, кожен із них напевне душевно надламаний. Значить, якщо збиратися на розмову з потерпілими, найкраще говорити з людьми в присутності фахівця. По суті, Кравцов сам напросився — колись на початку професійної діяльності вони з групою таких самих молодих спеціалістів були залучені до процесу психологічної реабілітації так званих парафіян «Білого братства».

Тож досвід був.

Ось тільки Юлія Гараніна спочатку сприйняла пропозицію Кравцова, як і взагалі його появу та участь у її розслідуванні, трохи агресивно: їй не сподобалося пряме порівняння її брата, яким би чудовиськом той не виявився, з керівниками «Білого братства». Але Роман усе одно приїхав з Антоном, прогнати його Юлія не наважилася, і досить швидко прийняла допомогу кваліфікованого психіатра як належне.

— Якщо вже почали про місця паломництва — ось вам іще одне, справжнє, — провадила тим часом розмову Юля, вирулюючи ближче до центру. — Он там, бачите, вулиця вниз спускається? Навпроти цього скверика?

— Ну? — майже в унісон запитали чоловіки.

— Вулиця імені Пушкіна. Ось там раз на рік можна побачити євреїв з усього світу. Хасиди в кінці вересня юдейський Новий рік відзначають, там є могила рабина Цадика, знакове для них місце. Колись саме в цей час я сюди французів привезла — то вони потім казали: такого ще не бачили. Між іншим, я там жодного разу не була — жінок не дуже-то й пускають до святині…

— Не знаю, Юлю, що я повинен на це сказати, — чесно признався Антон.

— А нічого ти не повинен говорити, — жінка знизала плечима. — Просто для інформації, за звичкою. До речі, ось ми вже й приїхали. Дівчина дала саме цей орієнтир — Пушкінська вулиця, праворуч, до першого повороту, там на розі будинок. Як під’їдемо — набрати її.

— То набирай — ми тут.

їхню нову знайому звали Леся.

На вигляд двадцять років, коротко стрижена, ледь затиналася і, здається, трошки комплексувала з цього приводу. Вона не гадала, що гостей приїде троє, причому двоє з них — дорослі чоловіки. Принаймні такий висновок одразу зробив Кравцов, тому, аби остаточно прояснити ситуацію, м’яко, але рішуче відсторонив Гаранту, виступаючи на перший план.

— Лесю, мене звуть Романом Івановичем. Я й ось мій колега, Антон Антонович, — ми з ним лікарі, а лікар — не чоловік і не жінка в тому розумінні, в якому люди звикли сприймати статі.

— Ви про що? — щиро здивувалася Леся.

— Про те, що для хворого чоловіка жінка-лікар — не жінка. Він говорить їй про себе такі речі, які часом соромиться говорити навіть своїй дружині. Причому не лише говорить, Лесю, а й показує. Бо лікар мусить проблему побачити, а болячку — вилікувати. З жінками те ж саме. Лікар-чоловік, який щільно зачиняє двері в маленькій кімнатці та просить вас роздягтися, насправді виконує свою роботу, а не задовольняє хіть.

— Це ви… до чого? — далі не могла зрозуміти дівчина.

— А до того, Лесю, що можете говорити в нашій присутності з Юлією Василівною про все те, про що збиралися розказати їй наодинці, як жінка жінці. Тепер зрозуміло?

— Чому ви вирішили, що я збиралася поговорити про якісь там речі… ну… не для чоловічих вух?

— Тому, Лесечко, тому. Ви ж не подруга однієї з жертв. Ви — одна з потерпілих, хіба ні?

Юлія здивовано глянула на Кравцова. Дівчина почервоніла, опустила очі.

— З чого ти взяв? — запитав Антон.

— Глянь на неї сам — з лиця спала, — Роман був дуже серйозним. — Лесю, кажу ж вам — я лікар, психіатр. Хороший лікар, повірте мені. Мої супутники можуть на багато речей не звертати уваги. Але ви ж упізнали вашого Учителя Свободи по зображенню в телевізорі, так?

Дівчина кивнула.

— Свого імені він не називав, правильно?

Дівчина знову кивнула, і до Сахновського враз почало доходити. Кинув погляд на Юлію — на її обличчі читалося те ж саме.

— Значить, якби ви були подругою жертви того, хто називав себе Учителем Свободи, ви б знали, чому він там учив і, можливо, уявляли б його з усних описів зовнішності. Але, чесне слово, такі усні словесні портрети, до того ж «намальовані» з чужих слів багато місяців тому, не допоможуть упізнати людину, яку ви ніколи не бачили на власні очі. Наскільки я встиг дізнатися з газет, Учителя Свободи наочно могли бачити його так звані учні, більше ніхто. Вірно?

Леся мовчки кивнула, закусила губу, на очі поволі навернулися сльози. Не стримавшись, Юлія пригорнула дівчину до себе.

— Ну, ну, не треба… Його вже нема…

— Юліє, вона смілива дівчинка, — промовив Кравцов. — Кажу ж вам — я перш, ніж їхати, підняв інтернет. Писали не те щоб дуже багато, але все одно достатньо. Я, зокрема, прочитав: протягом року жертвами вашого… гм… Учителя Свободи стало двадцять сім людей у віці від шістнадцяти до п’ятдесяти трьох років. З них жоден, крім нашої нової знайомої, не ризикнув озватися.

— Але його впізнали і в місцеву міліцію таки подзвонили, — нагадав Сахновський.

— Бо міліція, Антоніо, про потерпілих і так усе знала, — відрубав Кравцов. — А ти після всього, що там із ними було, знайди в собі сили та сміливість і подзвони зовсім незнайомій людині. Ні, Леся правильно вчинила. Вона хоче скинути з себе цей тягар. Я правий, Лесю?

Дівчина шморгнула носом, трохи відсторонилася від Гараніної.

— Насправді я боягузка… Просто… Словом, коли побачила фото по телевізору, думала — його знайшли. Ще не знала… Ну… потім, коли вже подзвонила Юлії Василівні… вона сказала — помер… Я думала, знаєте, як буває: пам’ять утратила людина, ну, і через пресу та телебачення шукають тих, хто може впізнати… Дізнавалася потім… у нас усі так гадали… ну… хто… Насправді боягузка я, це Оксанка смілива — втекла… Якби не вона…

Вони сиділи на подвір'ї біля будинку Лесі, на лавці, і слухали плутану розповідь.

Якщо до неї додати вичитане Кравцовим раніше і розказане дорогою до Умані, то виходила ось яка невесела історія.

Два роки тому, з приходом весни, містом та околицями поповзли чутки: десь неподалік на старому покинутому хуторі раптом виникло якесь поселення. Хто кого туди першим привів, досі не могли з’ясувати ані в міліції, ані самі ті, кого називали там, на хуторі, молодшими братами і сестрами. Всі, хто оселився там, незалежно від віку, повинні були визнати себе молодшими братами старшого брата, Учителя Свободи. Сам же хутір носив гучну та претензійну назву — Територія Свободи.

На перших порах про це явище навіть газети писали. Щоправда, на саму Територію Свободи нікого зі сторонніх не допускали. Охорони там не було, але варто з’явитися комусь цікавому, тим більше з фотоапаратом, як ті «брати» і «сестри», котрі на той момент нічим не займалися, мовчки заходили в будинок, а решта не реагували на жодні зі спроб зав’язати розмову. Якщо ж «братів» і «сестер» відшукували в самій Умані, де вони зазвичай мали своє місце на базарі, нікого з них так само не вдавалося втягнути в розмову. Самого ж Учителя Свободи в очі могли побачити лише ті, кого він особисто назвав своїм молодшим братом чи своєю молодшою сестрою.

Потім, коли розгорівся грандіозний скандал і першою під роздачу потрапила уманська міліція, пояснення було лиш одне і досить вичерпне: підстав перевіряти Територію Свободи чи хоча би просто зацікавитися тим хутором у правоохоронців не було. Бо все ж таки «брати» і «сестри» зовсім уже в мовчанку не грали. Вони говорили те, що можна було знати всім довкола: Територія Свободи — місце, абсолютно вільне від усіх суспільних заборон і табу. Тут ніхто нікому нічого не забороняє. Кожен, хто обрав для себе Територію Свободи, не мав жодних обов’язків, зате купу прав.

Право перше — право на працю. «Брати» і «сестри» зовні нагадували таких собі фермерів. На хуторі тримали курей, п’ять свиней, двох корів, розводили кролів, вирощували картоплю й інші овочі. З дешевого ситцю кроїли та шили невибагливу білизну, переважно — чоловічі труси, ще — простенькі жіночі халатики. Шевський цех працював ув одній із кімнат, там стояли три електричні швейні машинки. Влітку «брати» і «сестри» збирали ягоди в довколишніх лісах, восени — гриби, все це мандрувало на базар. Так мешканці Території Свободи, за їхніми словами, забезпечували самі себе, не залежачи від державних інституцій.

По-друге — право на відпочинок. Бо праця на себе та задовольняння своїх найпростіших потреб самі по собі є відпочинком. А загалом за правилами Території Свободи відпочивав той, хто у цей момент не працював. Так учив Учитель Свободи.

По-третє — право мати друзів або, навпаки, не мати їх. Якщо великий світ набрид тобі й вороже ставиться до тебе, говорив Учитель Свободи, ти завжди можеш прийти на Територію Свободи, де кожен молодший брат і кожна молодша сестра абсолютно вільні у виборі способу спілкування. Тут усі, незалежно від віку, звертаються одне до одного на «ти» і тримаються рівно. Тут кожен може обрати собі таке ім’я, яке захоче, а не таке, яке батьки без волі дитини вписали в свідоцтво про народження. Тут ніхто не робить нікому зауважень. Тут ні від кого не вимагають зумисне чепуритися: ти маєш такий вигляд, як хочеш мати. Якщо драні штани — це твоє право. Не мився кілька днів — твоє право. Хочеш митися щогодини? Теж твоє право, наноси собі води з колодязя і мийся, поки вся шкура не злізе. Словом, спільнота абсолютно вільних людей, здатних прогодувати себе і не вимагати від ворожого суспільства нічого.

Ось так коротко пояснювали «брати» і «сестри» прості правила перебування на території, якою керує Учитель Свободи.

Уже коли почалося розслідування, на поверхню повилазили цікаві факти. А саме: хто такий Учитель Свободи і звідки він узявся, не знає достеменно ніхто. Але цей чоловік прийшов із грошима, знайшов хазяїна хутора і домовився з ним за купівлю-продаж. Причому таких хуторів довкола продавалося чимало, та Учитель Свободи діяв напевне: завів розмову саме з тим власником, для якого поняття «купа грошей» звучало досить розмито. «Краще так, ніж нічого», — ось із яких міркувань хазяїн хутора продав його незнайомцю за справді третину реальної вартості. Після чого на хуторі майже одночасно з’явилися перші мешканці й перша живність.

Як той, хто називав себе Учителем Свободи, змусив працювати на себе — а так це в кінцевому підсумку і було! — два десятки дорослих людей, частина яких виявилася бездомними волоцюгами, але ж більшість — цілком притомними громадянами, дехто з яких заради можливості вдихнути повітря свободи навіть залишав родини? І якщо батьки, матері, чоловіки та дружини в розпачі прибігали до «вільного хутора», аби вмовити блудних синів, дочок, чоловіків та дружин повернутися, то замість утікачів назустріч їхнім родичам дружно виходили «брати» і «сестри», тоді як самі втікачі в цей час ховалися в будинку.

Але попри дивну і не зовсім звичну загальну картину, питань до Території Свободи не виникало. Криміналу в тому, що відбувалося на приватній території того, хто називав себе Учителем Свободи, помічено не було. Ну, зібралися там люди. Ну, займаються сільським господарством та чимось схожим на підприємництво. Ну, збилися в таку собі комуну. Часи в країні складні, гуртом виживати, значить, легше. До того ж закритість мешканців Території Свободи при нібито повній відкритості способу їхнього вільного життя хоч і створювала спочатку певну інтригу, з часом спричинила зворотній ефект: хутором та Учителем Свободи преса та звичайні роззяви з якогось моменту перестали цікавитися.

До тої миті, коли за рік по заснуванні Території Свободи звідти на свободу не вирвалася Оксана Приходько.

— Вона прийшла, бо посварилася з хлопцем, — пояснила Леся.

— А ти? — швидко запитав Кравцов.

— Я — з цікавості. Мене саме знайомий туди привів. Сказав — там справді кльово, здорово, люди цікаві й зовсім без комплексів.

— Це був твій хлопець? — уточнила Юлія.

— Я тоді ще не знала… Просто зустрічалися… Мені в цьому плані не дуже щастить., щастило… Бачите, яка я…

— Нормальна ти! — заспокоїв дівчину Сахновський. — От уже… Вмолотять різну дурість собі в голови… Горе з дурної голови, знаєш?

— Тепер знаю… А тоді так прикольно починалося…

— Все воно прикольно. Слівце ж таке, — тепер Кравцов нагадував буркотливого старигана. — Ось що воно означає, Лесю? Прикольно — це смішно чи як? Якщо смішно — то що такого смішного на тому хуторі з вами робили? З того, що писали газети, висновок тільки один напрошується: там було страшно.

— Це потім… Після посвячення… Коли дороги назад уже не було, — дівчина шморгнула носом. — Але перші пару днів справді якось… не знаю…

— Прикольно, — нагадав Сахновський.

— Хай так, — погодилася Юлія. — Якщо дівчина не може висловити свої враження інакшим словом — не чіпляйтеся. Значить, перші пару днів тебе не чіпали?

— Ага, — Леся кивнула і знову шморгнула носом. — Потім я в’їхала — це в них заведено так. Усі новенькі через це проходять.

— Куди в’їхала? — знову роздратовано вклинився Кравцов.

— Не будь занудою, — відмахнувся Антон. — Ти ж чудово розумієш, про що вона говорить. І взагалі — ти не професор філології, а психіатр. Тебе мусить переймати не засміченість мови, а засміченість мозку.

Роман підніс руки догори — здаюся, мовляв, переконали. Леся, боязко зиркнувши на нього, повела далі.

— Значить, перші два дні я взагалі нічого не робила. Зранку всі слухали уроки свободи — Учитель говорив без перерви майже годину, що і про що — ніхто потім згадати не міг. Загалом про все — і ні про що. Свої думки викладав із будь-якого приводу. Під кінець усе хитрим чином зводилося до того, що ми — перша справді вільна спільнота і повинні це цінувати. Потім починалися добровільні оголошення на роботу. Ті, хто працював, розходилися. Решта тинялися, де хотіли, в межах території. Головне — без потреби за ворота не виходити.

— Ніхто не виходив? — уточнив Кравцов.

— Ніхто. Це я потім збагнула, чому більшість «братів» і «сестер» шукають собі якесь зайняття, аби тільки не лишатися зі своїми думками сам на сам. На собі скоро переконалася: це страшніше за очищення…

— Давай ліпше по-порядку, — Роман поклав їй руку на плече. — Ти смілива. Я тобі вже це говорив. Та це не означає, що ти повинна говорити нам усе, переказувати всі тамтешні подробиці. Зрештою, аж таку гидоту про вас усіх ми знати й не повинні. Він же на цьому всіх вас тримав? Варто комусь не послухатися — і він розкаже всьому світу про неслуха таке, що той сам волів би забути. Були такі погрози?

— Були, — кивнула Леся.

— І ніхто з вас не хотів ризикувати, перевіряючи реальність цих погроз?

— Тільки Оксана… Після тижня очищення…

Гараніна хотіла щось запитати, та Кравцов жестом зупинив її.

— Отже, два дні ти била байдики, спілкувалася зі своїм хлопцем, ні на кого та ні на що не зважала і це тобі подобалося. Нічого не відчувалося? Знаєш, незвичного…

— Потім я сама такою стала. З новенькими — підкреслено привітна та життєрадісна. Справді, до посвячення ніхто не повинен був нічого запідозрити. А після того людина вже сама нікому не хоче нічого розказувати. Бо кожен розумів: із наступним буде те ж саме, і якщо попередити — визнати: з тобою теж це сталося.

— Ясно? — Кравцов кинув на Юлію переможний погляд. — На цьому ваш брат усіх і тримав. Відчуття колективного страху, колективного сорому, колективної провини. Йому ж самому такі відчуття, наскільки я зрозумів зі слів Антоніо, відомі не були. Пора вже перейти до прикладів, Лесю.

Дівчина ще вагалася. Її нові знайомі не наполягали на подробицях — на відміну від міліцейських оперів та чоловіків зі слідчої групи: тим хотілося почути якомога більше деталей, від чого вони отримували, як здалося Лесі, певне задоволення. Все це записане в протоколах, підшите до матеріалів справи, і крім них, цього ніхто не читав. Ця думка гріла дівчину: справа не закрита доти, доки не знайдуть Учителя Свободи. А матеріали незакритої справи заборонено дозволяти дивитися цікавим журналістам.

І ще лишається надія: про Територію Свободи незабаром усі забудуть. Вже почали забувати — безіменний Учитель зі своєю жахливою коханкою вшилися. Тепер ці люди, які приїхали з Жашкова, говорять: обоє мертві.

їхні колишні «брати» та «сестри» мовчатимуть. Смерть Учителя Свободи не зламає печатки мовчання, якою скуті їхні вуста. Але хто знає: коли мине час і все загоїться, раптом знайдеться мисливець за сенсаціями — а Територія Свободи сенсація, як не крути! — котрому дадуть дозвіл, він витягне з архіву багатотомну справу, вмоститься вигідніше за незручним казенним архівним столом, перегорне кілька сторінок, знайде свідчення однієї з потерпілих, Лесі Коноваленко, і…

На третій вечір на Території Свободи всі зібралися у великій кімнаті будинку для посвячення новенької в молодші сестри.

Тоді Леся вперше відчула якусь напругу довкола, та списала ці відчуття на загальну урочистість моменту. Вона далі вважала: все навкруги — цікава гра в таку собі комуну, де всі рівні, всі друзі й усім добре. Далі все сталося дуже швидко, і потім події того вечора та все подальше погано вкладалися в голові та ще гірше трималися в ній.

Учитель Свободи щось сказав. Він завжди щось говорив, і слова його видавалися чомусь надзвичайно мудрими. Леся навіть сама себе ловила на думці: а чому це вона раніше до такого не дотумкала? Треба було посваритися з батьками для того, аби познайомитися з такою цікавою, хоча й трошки дивною людиною! Ну, мудреці завжди трошки дивні й трошки блаженні.

А потім з кімнати, де, як усі знали, жив окремо від усіх Учитель Свободи, вийшла мовчазна жінка. Вся в чорному, з довгим волоссям і злими — цього не приховаєш! — очима. Леся вже бачила її за ці дні кілька разів, та жінка зникала так само швидко, як з’являлася, і навіть часом складалося враження, що її не існує, що це — привид, фантом, голограма. Дівчина намагалася запитати в приятеля, хто це, та він одвів погляд, якось вислизнув од відповіді, сказав тільки неохоче: «Учитель звелів називати її Чорна».

Тепер ця Чорна швидко підійшла до Лесі, взяла рукою за підборіддя, подивилася в очі.

Дівчина поринула в ці очі з головою, навіть не опираючись лютій, нестримній силі погляду.

Коли оговталася — збагнула, що голяка лежить поруч з Учителем Свободи, теж роздягненим. Довкола кружком стояли інші. Коли побачили, що Леся розплющила очі, недружнім хором попросили в неї пробачення. А в неї боліло все тіло. Відразу зрозумівши, що з нею сталося, вона тут-таки усвідомила — болить, навіть дуже болить у таких місцях, що навіть думати не хочеться, як такі речі могли робити з нею на очах у купи народу.

«Ти пробачаєш нас?» — тихо запитав Учитель, який відразу став таким огидним, що Леся відповзла від нього, крутячи головою у пошуках хоч якоїсь шматини, що нею можна прикритися. «Ти пробачаєш нас?» — повторив він. «НІ!» — вихопилося з її грудей, і тоді Учитель Свободи зробив жест, даючи іншим якусь команду. Кілька «братів» і «сестер» відразу підхопили її, голу, під руки, причому серед них був і її приятель, котрого Леся мала нещастя послухати. Мить — і вона опинилася в холодному темному льосі, де не можна було випростатися. Згодом вона зрозуміє: тут умисно нарощена підлога, аби погріб став більше схожий на склеп.

Коли над її головою закрився квадратик світла, Леся заверещала. Та її ніхто не чув. Потім, коли на її очах і навіть за її участі проводився обряд очищення від скверни невільного життя, як називав полон у льосі Учитель Свободи, і туди замикали інших непокірних, вона втямила: чути ув’язнених заборонено. Інакше знову опинишся в погребі, чого нікому не хотілося.

Скільки спливло часу — вона не знала. Але потім ляду відчинили, над головою недружний хор знову попросив у Лесі пробачення, та вона все одно не могла зрозуміти, як можна пробачити таке. Не пробачила — і ляду знову зачинили. Цього разу не відчиняли довше. Та головне — покараних не годували, це теж входило в процедуру очищення. Леся запізно усвідомила: ліпше пробачити всім усе, вибратися та втекти, почала грюкати в ляду, та ефекту не було жодного. Потім вона зрозуміла: що частіше хтось проситься з льоху, то довше сидить там. Готовність пробачити — не бажання визнати себе вільним від забобонів, пояснював Учитель Свободи.

«Все набагато простіше: ви хочете вийти назовні, — промовляв він. — Заради такого можна спробувати когось обдурити. Наприклад, визнати: те, що з вами сталося, відбулося лише з вашої власної доброї волі. Ви самі прийшли сюди, на Територію Свободи. Ладні прийняти її закони. Відповідно, винуватити в тому, що вони вам не сподобалися, ви можете лише себе. Якщо, звісно, треба когось звинувачувати».

Його правда, визнала дуже скоро Леся. В усьому його правда. Страшна, збочена, вивихнута — але правда.

Вона, Леся Коноваленко, прийшла сюди з власної охоти. Ті, хто грає в казино з надією виграти мільйон, а натомість програють машини та квартири, теж роблять так за власного бажання. Хто винен — той, хто збудував казино? Той, хто вигадав азартні ігри? Той, хто створив цей світ — світ нездійснених мрій та невиправданих надій? Ось як говорив Учитель Свободи щодня, і після всього кожен із «молодших братів» та «сестер» не міг йому не вірити.

Його ненавиділи. Чорну боялися — коли вона потім почала виходити до гурту під час вечірніх зібрань, названих тут «уроками», в Лесі стискалося серце. Вона вже здогадалася: ця жінка — глухоніма, можливо — з психічними вадами, та всі бачили: Учитель Свободи — єдиний, мабуть, у цілому світі, на кого вона дивиться з безмежною любов’ю та собачою відданістю. Вони спілкувалися мовою жестів, тільки Учитель міг зрозуміти Чорну. Щодня вона обирала собі одного чи двох з числа «братів» і «сестер», дивилася на них, після чого вони починали за наказом Учителя Свободи робити таке, чого могла забажати лише людина з зіпсованою, перекрученою фантазією та хворою уявою.

По закінченні цього — обов’язкова процедура вибачення та пробачення.

Всі вже знали, куди підуть непокірні.

Тому не дивно, що загалом «молодші брати» і «сестри» не спілкувалися між собою. Їм просто не було про що говорити. Ну, а якщо піти звідти… Учитель Свободи і тут мав рацію: «Можете. Ви вільні в своїх учинках. Але вийти звідси не означає вийти на свободу. Тут ви справді вільні, бо однакові. А у великому світі у вас почнуть тицяти пальцями. Бо спробуйте потім жити з усім цим там, за нашим парканом. Ну і, звісно ж, вашим родичам та знайомим буде що розказати, хіба не так?»

Той, хто називав себе Учителем Свободи, насолоджувався своєю владою.

Поки на його територію не зайшла випадково Оксана Приходько.

— Вона прийшла десь у червні, — сказала Леся. — Я вже півроку там жила. Після неї люди ще були, але не так багато. Двоє чи троє, тепер не згадаю.

— З нею, звісно, сталося те, що з іншими, — Роман Кравцов радше констатував факт, ніж запитав.

— Вона пройшла через усе, — кивнула дівчина. — Тільки відразу вперлася, і її тримали в погребі понад тиждень. Так довго ніхто не витримував.

— Не пробачала?

— Трималася, — Леся вкотре шморгнула носом. — Ми тоді ще з однією дівчиною навіть тихо поговорили про це — заздрили. Ми ж так не могли. Тих, хто очищався, не годували. Оксана голодувала весь цей час, гадаю — тільки тому здалася. Не захотіла загинатися там, у льосі.

— Стала такою, як усі? — коротко запитала Юлія.

— Ми теж спочатку так думали. Але щось у ній таке було… Коротше, Чорна далі на вечірніх оргіях її кілька разів обробляла, ну, знаєте, як вона це вміла… Оксана потім нікого не пробачала, знову потрапляла в льох… Словом, так десь місяць тривало. А потім вона втекла. Рано ми прокинулися — а Оксани нема.

— Як до цього поставився Руслан?

Гараніна здригнулася — вперше за весь час розмови Кравцов назвав Учителя Свободи по імені. Дотепер Юлія не до кінця усвідомлювала, що садист, який свідомо зіпсував життя понад двом десяткам людей, — насправді її рідний брат. Не подарунок, ясна річ. Залюблена батьками дитина, з якої виросла розбещена людина без жодних гальм. Але щоб аж зовсім таке… Повз увагу Сахновського її реакція не проскочила. Юлія помітила це — і відвела очі.

Вона мала до того, хто нарік себе Учителем Свободи, прямий стосунок.

їй стало соромно. Так соромно, як не було, здається, ніколи і нікому. Перед цією дівчинкою, котра нервово шмигає носом. Перед Антоном, якого вся ця історія теж торкнулася. Навіть перед психіатром Кравцовим, якого дотепер уважала пихатим персонажем, котрий вдає з себе київське світило.

— Хто? — перепитала Леся, і тут-таки зрозуміла: — А-а-а… Ну, він паніки не піднімав. Від себе, говорив, не втече. Тільки ранком наступного дня ні його, ні Чорної вже не було.

— А ви?

— Ми боялися вийти за територію, — дівчина сумно посміхнулася. — Він таки виявився правий. З цим нікуди не хотілося йти. Вже під обід приїхала міліція…

— Все закінчилося? — вихопилося в Юлі.

— Нічого не закінчилося, — відрізав Кравцов. — Усім цим людям потрібна системна психологічна та психіатрична допомога. Їм треба міняти місце проживання, навіть прізвище. Самогубств не було, та газети писали — дві спроби суїциду таки мали місце. Ось так діють у таких випадках… тільки не в нашій країні.

— Час допоможе, Юліє Василівно. Ось Леся — вона сильна. Вона ж подзвонила вам. Значить, хоче поговорити. Той, хто замикається в собі, не звільниться ніколи. Я правий, Антоніо?

— Ти — спец. Тобі видніше, — знизав плечима Сахновський.

— Ми можемо поговорити з Оксаною? — поцікавився Роман. — Вона тут?

— Не знаю. Адресу можу сказати, там уже самі домовляйтеся. Її мама, в принципі, може вас вигнати. Вона всіх ганяє, крім Роді…

— Крім кого? — насторожився Антон.

— Ну, Роді. Родіона. Родя Шабанов, хлопець Оксанчин. Вона ж із ним посварилася в сотий раз, так і на тому хуторі опинилася. Потім я з нею говорила… Оксанка часто з дому тікала…

Проте тепер її уважно слухав лише Кравцов.

Антон і Юлія, почувши ім’я Родіон, зустрілися поглядами.

Ось він. Квартирант під номером шістнадцять, молодий хлопець без особливих прикмет.

І вже сьогодні вони можуть зустрітися з ним…

До Оксани не квапилися: після сповіді Лесі Коноваленко захотілося спокійно посидіти, перетравити почуте, випити чого-небудь.

Гараніна виявилася в своєму бажанні зняти стрес надто категоричною: за кермо далі сяде Сахновський, вона ж має намір спожити коньяку. Кравцов погодився підтримати, аби не розбивалася компанія. Знайшовши перший-ліпший бар під промовистою назвою «Корсар», трійця окупувала столик у дальньому кутку, і коли їм принесли коньяк і каву, Юлія випила свою порцію одним махом, на чоловічий манер, як давно, зі студентських часів, уже не пила.

— Значить, Родіон, — промовила вона, витримавши паузу.

— Все складається. Навіть дуже просто, — Антон накрив її руку, яка лежала на стільниці й нервово тремтіла, своєю долонею. — Якби ми від самого початку знали умови задачі, все було б…

— Як? — перебила його Юлія. — Все було б інакше, ти хочеш сказати? Що б поміняли наші знання? Багато знань, Антоне — багато печалі, сьогодні я вкотре отримала яскраве тому підтвердження!

— А чого ти кричиш? — здивувався Сахновський.

— Справді, — підтвердив і Кравцов. — Он люди озираються.

— Хай собі, — та все ж таки Гараніна знизила тон. — Сталося те, що сталося. Я лиш не можу збагнути, чому саме так, а не інакше.

— Спробую пояснити, — Кравцов зробив ковток зі своєї чарки. — Для цього ж Антоніо мене і висмикнув. Пояснювати, чи — скажімо так — намагатися пояснювати чужі вчинки входить до певної міри до моїх професійних обов’язків. Почнімо з того, що для своїх, гм, підопічних Руслан був старшим братом. Чому саме старшим, Юліє, як ви гадаєте? — (Жінка промовчала). — Ви правильно мовчите, до речі. Руслан, здається мені, переймався своїм статусом молодшого брата старшої сестри. Ось така складна конструкція.

— Все одно правди про причини його вчинків ми не дізнаємося ніколи, — відмахнулася Юля. — Тому готова прийняти всі ваші фантазії за істину.

— А тут фантазій зовсім мало! Хоча ви маєте рацію: я лише будую припущення. Значить, сестра — успішна, брат — маргінальний. У своїх мандрах Руслан зустрічає створіння, ще маргінальніше, ніж він сам. Глухоніма злодійка, котра, до всього, ще й наділена гіпнотичними здібностями. Ваш брат приручає її, отримуючи в одній особі безмовну коханку, єдиного відданого друга та оригінальну зброю. Маючи, як ви вже мені казали, здатність до певної міри позитивно впливати на людей, Руслан вирішив здобути засіб безвідмовного впливу. Бо розумів: рано чи пізно його сутність проявиться, він наживе чергових ворогів, та за допомогою Чорної зможе тримати в покорі хоча б невелику кількість таких, як сам, людей. Хто населяв так звану Територію Свободи?

— Хто? — перепитав Антон.

— Люди без чітких життєвих орієнтирів. Часто — неврівноважені зденервовані особистості, неприкаяні як у прямому, так і переносному смислі. Я читав, там були переважно дівчата й жінки. Хоча чоловікам теж знаходилося місце, і їм відводилася, крім іншого, ще роль грубої фізичної сили. Давай, Антоніо, приймемо за істину твердження: чоловіки порочніші за своєю сутністю. Оргії, котрі відбувалися там вечорами, їм могли подобатися — адже за це ніхто не несе відповідальності. Чорна робить так, аби все відбувалося добровільно, без насильства. Хоча припускаю і таку думку: навіть коли в глибині душі ми, чоловіки, зіпсуті та безвідповідальні, ми все ж таки можемо усвідомити, коли завершуються розваги та починаються злочини. Від розправи над Русланом і самозвільнення чоловічу частину комуни утримував факт співучасті в злочині. Вбивши Учителя Свободи, вони все одно не звільняться. Ваш брат розумів ситуацію, користався з неї по повній програмі. Згодні?

— Може бути, — Гараніна вирішила обмежитися такою відповіддю.

— Гроші, взяті в тебе, він витратив на купівлю ферми, — зауважив Антон. — Ось вона — його справа, про яку він тобі тоді торочив.

— П’ять тисяч доларів — сума, — погодилася Юля. — Проте на все її навряд чи вистачало…

— У нього була Жанна Чорна, не забувайте про це! — наголосив Роман.

— До чого тут…

— До всього! — перервав її психіатр. — Знову ж таки — царина припущень, та все ж: Чорна цілком могла так обробляти тих, із ким ваш брат проводив оборудки, що тисяча доларів могла здатися їм, наприклад, десятьма тисячами. Не забувайте — навряд чи тоді Руслан і Жанна здавалися маргіналами. Обоє цілком могли вдавати з себе нормальних членів суспільства.

Чорній для цього слід лише мовчати, що вона робила від природи, а Гаранін міг заговорити будь-кого — це теж, Юліє, природний дар. Таким чином, він мав до своїх послуг ферму, на якій не вистачало робочих рук. Він хотів бути схожим на свою старшу сестру. У вас же, Юлю, десь приблизно такий бізнес…

— Він божевільний, — похмуро констатувала Юлія.

— Тут я згоден — але за умови, що це — теж припущення, тільки тепер ваше. Як Руслан заманив свої перші жертви туди, навіть думати і припускати не хочу. Варіантів тьма. Зате ми точно знаємо, за якою схемоювін вибудував свою маленьку імперію і яким способом створював для своїх братів і сестер ситуацію, з якої вонине могли б вибратися. За великим рахунком, вони мали дах над головою і були забезпечені прожитковим мінімумом — харчами. Крім того, мали змогу брати участь у вечірніх, так би мовити, розвагах. Комусь це подобалося, комусь ні — та вийти з гри не зміг ніхто, крім такої собі Оксани Приходько. Люди на Території Свободи мали хліб і видовища: все необхідне. Ну, а Руслан, який виявився для них божеством, для кого злим, для кого — добрим, насправді переслідував приземленішу мету. Він мав віддану коханку, маєток і рабів, котрі годували його.

— Мені вже не терпиться почути від Родіона Шабанова історію про те, як він вистежив кривдника своєї дівчини, — промовив Антон. — І покарав його тим способом, яким сам Учитель ламав непокірних. Бач, Юлю, тут той рідкісний випадок, коли відповідь отримана раніше, ніж умови задачі. То як, до Шабанова?

— Я б хотіла спершу побачити Оксану, — помовчавши, відповіла Гараніна — коньяк потроху розбирав, знімаючи напругу. — Взагалі я не впевнена, що мені потрібен саме Родіон.

— Скажи, — Сахновський міцніше стиснув її руку. — Коли ти побачиш Оксану і поговориш з нею, твоя душа нарешті заспокоїться?

— Це ти правильно сказав — душа, — на губах Гараніної окреслилася посмішка. — Так, Антоне. Коли дізнаюся, як усе сталося… як їм удалося його… покарати… Так, моя душа заспокоїться. Не обіцяю забути Руслана та викреслити його з пам’яті. Але обіцяю його не згадувати. Цей привид мене вже не потурбує.

Не виявилося Оксани Приходько вдома.

Її мама, зовсім сива невисока жінка, пряма, мов тичка, не пустила трійцю гостей навіть на поріг. Розмовляла через двері, якщо те, що відбувалося, взагалі можна було назвати розмовою.

Так, вона бачила по телевізору ту фотографію. Так, вона не надала цьому жодного значення, аж поки донька не подзвонила і не попередила: «Мамо, це він!» Звідки подзвонила донька? А це нікого не стосується! Вона жива. Вона здорова, наскільки можна бути здоровим після пережитого. Але вона нікому не дозволить більше смикати себе серед ночі, прохати про різні ексклюзивні інтерв’ю, про участь у телевізійних ток-шоу, навіть за гроші. Ні, Оксана не зароблятиме на своєму горі, а вона, її матір, ганятиме від неї роззяв, мов поганих мух.

Міліція приходила. Теж Оксану шукає. Для чого? Впізнати того паскудника? Без неї вже впізнали. Оксана в розшуку? Вона винна в чомусь? Ні? Тоді — до побачення! Так вона міліції сказала. Так і всім іншим говорить.

Все. До побачення.

Бо повернеться чоловік з роботи — той узагалі погано себе контролює.

— Не варто ризикувати, — порадив Кравцов. — Тухлий номер, жінка зайняла глуху оборону.

— Я її розумію, — сказала Гараніна.

— Я теж, — погодився з нею Сахновський.

— Тоді до Шабанова. Без варіантів, — сказав Роман.

Його адреси Леся не знала.

Зате пояснила, де простіше знайти. Родіон Шабанов торгував «паленими» DVD-дисками, збірниками нових фільмів, записаних на диск за системою «10 в 1». Точка в нього була поруч із входом у велику крамницю побутової техніки, знайти досить легко. Крамниця одна, у центрі, і торгова точка з дисками, відповідно, одна.

На вигляд хлопцеві було трошки менше тридцятьох років. Прилаштувавшись на мізерному просторі кіоску, майже весь зайнятий стільцем, він дивився, як на екрані маленького телевізора перемагають один одного у нерівній боротьбі роботи-трансформери. Поруч примостився хлопчина середнього шкільного віку, теж не відводячи очей від екрану.

— Нормальна тобі якість? — поцікавився продавець, не повертаючи голови. — Це екранка, але нормальна копія, лазерна — бач?

Підліток мовчав, зачудовано стежачи за наступом поганих роботів на хороших людей по всьому фронту.

— Купи і дивися вдома, — рішуче заявив продавець, вимкнувши фільм. — Беремо?

Вгледів трійцю, що саме підійшла до кіоску, спитав:

— А вас що цікавить?

— Шабанов — ви? — діловито поцікавився Кравцов.

Відчувши, що він тут зайвий, підліток швиденько випарувався.

— Припустімо.

— А якщо без припущень? У нас сьогодні забагато припущень.

— Тобто?

— Тобто, — вступивши в розмову, в тон йому промовив Сахновський, — є хвилинка поговорити?

— Я ніби на роботі… Про що?

— Про все, — Антон підійшов упритул, нахилився до Родіона ближче. — Ти послухай і не спіши боятися. Зла тобі ніхто не хоче. Просто поговорити треба.

— Не розумію… Ви хто… Про що…

— Оксана Приходько — де вона? — виступила вперед Юлія.

— Не знаю.

Відповідь прозвучала з такою відвертою та неприхованою щирістю, що всі троє, не змовляючись, повірили хлопцеві без жодних вагань.

— Ви хіба не разом? — уточнила Гараніна, аби хоч щось запитати і не втрачати нитки розмови.

— Давно вже ні… Слухайте, я знаю, чого ви хочете. Ви журналісти? — тепер він говорив швидко, випльовуючи слова. — На ментів не схожі… Значить, журналісти. З Києва, мабуть… До мене приїздили з Києва, тільки я обламав їх. Розумієте — обламав!

Тепер Антон відсторонив Юлію.

— Ми не журналісти. Бачив фото у «Надзвичайних новинах» на ICTV?

— Не бачив. Я не дивлюся кримінальної хроніки. Фантастику люблю, — признався для чогось. — Чорнуха — не для мене ніби… Слухайте, я правда не дивився… Мені потім дзвонили. Учитель знайшовся, ви ж розумієте, про кого я… Ви ж для того сюди…

— Чого ти нервуєш, Родіоне? — подав голос Кравцов. — Не треба нервувати.

— Тому, що він мертвий… Учитель… Як і чому помер, не знаю… Менти заворушилися, справа ж така…

— Мертвий, — погодився Антон, намагаючись триматися якомога байдужіше. — Ти чого нервуєш? Радіти треба — скільки горя приніс. І Оксані…

— Ми не разом більше! — не дав договорити Шабанов. — Не разом, давно. Через нього… Через те, що з нею було… Що робили… Я не зміг…

Ось тепер усі троє знову розгубилися. І на цей раз — ґрунтовно: сам вигляд Родіона Шабанова виявився красномовнішим за будь-які докази: цей парубок навряд чи має причетність до того, що сталося з Русланом Гараніним у Жашкові. Родіон Шабанов винуватив у всьому саму Оксану.

Але ж Родіон… Родіон… Родіон…

— Спокійно, — промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до Шабанова. — Давно ви розійшлися з Оксаною?

— Відразу потому, як… Зрозумійте мене правильно. Батьки її все зрозуміли: я б не зміг із цим жити. З нею… з цим усім… після того… Коротше, після того, що вона дозволяла з собою там чинити. Якщо правда навіть одна чутка з десятьох…

— Ти її зрадив, — сказав Антон.

— Нехай так, — легко погодився Родіон, у голосі чувся виклик. — Нехай! Я до того був із нею, вважайте, три роки. Батьки її молилися на мене, без перебільшення. Мама — так особливо. Оксанка така була: легко могла десь із дому зірватися, загуляти чи там що… Казала — всім нам, правильним, на зло. Ну, це довга історія, не цікава вам… Я її всюди знаходив, часом таку… Ну, розумієте… Доставляв додому, вона на довший час заспокоювалася, все знову ставало нормально. Думав одружуватися. Любив… Тільки словами це якось не той… Вона не хотіла. Каже — свобода дорожча. Ось і знайшла свободу. Словом, я втомився від неї. Тоді навіть не шукав. Мене всі зрозуміли…

— Всі — це хто? — уточнив Кравцов.

— Батьки наші. Друзі. Тим більше, вона дзвонила. Потім відомо стало: в них там телефон був… Той козел дбав, аби всі, в кого рідні є, за своїх не переживали. Типу все в нас добре. Вони ж не ховалися, не ховалися — ось у чому фокус! На видноті! Тільки в нас таке можливе!

— Ось ця тема справді глобальна, — погодився Сахновський. — Значить, потому як Оксана втекла, її знайшли і все це почалося, ти її більше не бачив?

— І не кортіло.

— Тоді де вона тепер? — швидко запитала Юлія.

— А я знаю? — вкотре щиро здивувався Родіон. — Як почали діставати всі, кому не ліньки, Олег кудись завіз.

«Нова особа, — машинально відзначив Антон. — У цій історії що не день, то новий персонаж».

— Хто такий? Знайомий твій?

— Радше її. Давно за нею бігав… Потім, після всього, пожалів. Я знаю його трошки… Але з Великодня ні про нього, ні про Оксану нічого не чув.

— Як прізвище? Де знайти?

— Слухайте, я так і не втямив — для чого вам усе це?

— Якщо ти з Оксаною розійшовся — тобі й тямити не треба, — мовив Кравцов.

— Не розійшовся! Гада вже з мене тут робите! Всі з мене гада роблять, а хай самі помучаться!

— Ясно все, ясно, — терпець у Сахновського міг ось-ось урватися. — То як прізвище Олега і де його знайти?

— Де знайти — не знаю. А прізвище — Родіонов.

Частина шоста Номер шістнадцять

Пояснити своїх відчуттів Юлія Гараніна поки що толком не могла.

Тому, залишивши чоловіків на своїй кухні допивати коньяк і заводити палку дискусію на тему людських патологій у глухий кут, куди заводяться всі без винятку кухонні дискусії на будь-яку тему, вона піднялася в спальню, вляглася на ліжко просто в одязі — перевдягатися не було ані сил, ані бажання — і спробувала привести до ладу всі висновки, зроблені до цього вечора на основі вже почутого.

Спочатку — про неприємне: коли вони ще були в Умані, їй подзвонив розлючений начальник жашківської міліції. Потрібен терміновий письмовий дозвіл родичів, тобто — її, на ексгумацію тіла Руслана Гараніна. Уманські колеги хочуть чимшвидше закрити справу Вчителя Свободи, яку вони не могли навіть зрушити з місця ось уже скоро рік через зникнення основного фігуранта, чийого прізвища не знав ніхто. І відповідно, оголосити в розшук не було кого: розшукувати по всій країні людину, котра нарекла себе Вчителем Свободи, щонайменше дурниця. Заодно всі двадцять сім потерпілих повинні впізнати Жанну Чорну, яку знали просто як Чорну, а отже — міліція гадки не мала, прізвище це чи прізвисько.

Зробили, звичайно, запит і на те, і на те. Система іржава, працює через раз, але худо-бідно рецидивістка Жанна Чорна все ж таки спливла з міліцейської бази даних на поверхню. Проте на фотографіях вона мала цілком інакший вигляд. Частина потерпілих впевнено впізнавала коханку Вчителя Свободи, інша частина плуталася в свідченнях, і навіть той факт, що Жанна Чорна — глухоніма, не вирішив проблеми. Між Учителем і Чорною, згідно з заявами кількох «молодших братів» і «сестер», цілком могла відбуватися така собі гра, аби збити оточення з пантелику.

Певна річ, Жанну Чорну теж оголосили в розшук.

Але насправді знайти досвідчену злодійку, котра має величезний досвід переховування та володіє гіпнозом, використовуючи дар у своїх інтересах, реальних перспектив не було. Міг допомогти в пошуках хіба що випадок. Він і стався.

Тепер тіло Руслана викопають. Сфотографують. Додадуть до нього фото Чорної, чиє тіло досі в морзі. Причому, наголосив Костюк, без ексгумації її молодшого брата, тобто без розкопування свіжої могили, не обійтися. Формально фото, показане по телевізору і впізнане потерпілими, треба зіставити, так би мовити, з оригіналом. Провести різні експертизи, скласти протокол — він довго та докладно пояснював, та цієї інформації Юлії було занадто. Не дослухала, погодилася підписати дозвіл, вимкнула телефон.

Руслана, як казкове чудовисько, не досить навіть один раз поховати. Все одно хоч як, але вибереться з могили, нагадає про себе навіть із-під землі.

На саму цю думку в жінки раптово розболілася голова — не допоміг випитий коньяк. Підвелася, знайшла в одній із шухляд аптечку, викопала з купи коробочок потрібну, прийняла таблетку і знову прилягла, чекаючи, доки біль ущухне.

Поки що життєпис останніх років грішного Русланового життя складався так. Задумав він спочатку створити так звану Територію Свободи, а потім зустрів у своїх безплідних волочіннях світами Жанну Чорну, чи навпаки — спочатку зустріч із Жанною, потім — задум, тепер уже не мало жодного значення. Головне, як пояснив неприємний, хоча й, ніде правди діти, розумний психолог Кравцов, він швидко знайшов не просто рідну душу, а й вірну рабу. За яких обставин зустрілися ці дві половинки однієї злої сили, Юля ніколи не дізнається. Як, до речі, багато про що інше — нема кому розказати. Через те доведеться домислювати, робити ні на чому не ґрунтовані припущення і погоджуватися: все могло бути саме так.

Отже, як могли розвиватися події і чому вони так розвивалися…

Руслан вирішив осісти та почати якусь свою справу. Так він сказав Юлії під час їхньої останньої зустрічі два роки тому і, вочевидь, це відповідало дійсності. Її менший брат багато разів хотів узятися до власної справи, ось тільки всі його починання зводилися до позичання грошей під безумні проекти та закінчувалися черговою маленькою трагедією для тих, на кого Русику вдалося вплинути своєю дивною властивістю попервах налаштовувати людей на позитивне ставлення до себе. Це, здається, називається «харизма».

Він позичає у сестри гроші. Сума відносно невелика — п’ять тисяч доларів. Проте, покопавшись трошки в інтернеті, поки Антон із Романом, на їхню вимогу, готували на кухні «чоловічу вечерю», Юлія, як досвідчений бізнесмен, знаючи, що та де шукати, переконалася: занедбаний хутір у глибинці Уманського району справді не коштує аж так дорого. До того ж, трошки знаючи Руслана, вона визнавала: як усі погані люди, її брат був тонким психологом. Тому цілком міг переконати власника хутора, що більше, ніж він пропонує, ніхто не дасть. Плюс у процесі торгів могла брати участь Жанна Чорна, здатна привити покору не лише комусь одному, а навіть групі людей. Власник хутора міг бути звичайним алкашем, якому байдуже, за скільки продати — аби живі гроші й долари. Словом, Русланові Гараніну вдалося заволодіти хутором.

Головний біль потроху вщухав. Ясність думки повернулася остаточно, і Юлія звернула увагу на обставину, якій дотепер значення не надавала. А саме: чому міліція не знала справжнього імені Вчителя Свободи? Адже купівля нерухомості оформляється юридично. А в паперах мусить значитися прізвище нового власника. Звісно, міліція нічого їй не скаже, принаймні — тепер. Проте Гараніна, яка була невисокої загалом думки про здібності українських, зокрема — уманських сищиків, все ж таки не припускала, що вони не перевірили, хто вважався власником того хутора. Це означає…

Юлія аж підвелася на ліжку. Це може означати тільки одне: або в паперах значилися якісь «ліві» дані, або — паперів узагалі не було! І тепер цей факт просто не афішують. Бо тоді доведеться пояснювати, чому в районі такий бардак: хто завгодно оселяється де заманеться і робить там що заманеться і з ким заманеться.

Ласкаво просимо в Україну, любі друзі!

Коли так, то на своєму шляху Руслан Гаранін узагалі не мав жодних перешкод. До комуни, яка з часом сформувалася на віддаленій від основних транспортних шляхів фермі, нікому жодного діла не було. Доведеться знову погодитися з психіатром Кравцовим: її молодший брат вирішив спробувати займатися по життю приблизно тим самим, чим займається його успішна старша сестра. Він організував виробництво певної кількості продукції, причому — не лише сільськогосподарської, познаходив людей, котрих за допомогою здібностей своєї дивної та страшної коханки Жанни перетворив на рабів, ті працювали за їжу. Хтось із них отримував від так званих «обрядів» задоволення, в іншому б разі Вчителю Свободи складно було знайти так званих «учнів». Мабуть, переважно це були чоловіки. Решту ж він справді прив’язав до себе непомітним, зате міцним ланцюгом спільної бридкої таємниці.

Ще Кравцов пояснив — у підсвідомості Руслана постійно жила — могла жити! — потреба бути не меншим братом старшої сестри, а саме старшим братом. Звідси поява всіх оцих «молодших братів» і «сестер». Спочатку Юлія не погоджувалася з ним радше з принципу, ніж справді мала аргументи проти. Та тепер визнала правоту психіатра: в кожної людини за охоти може знайтися до півсотні тих, хто вірить у неї, як у Бога, і вважає своїм учителем. За його словами, навіть у бездарного поета є десятка вірних шанувальників, ладних дивитися йому в рот, інколи пити-їсти його коштом, а частіше — поїти-годувати свого кумира, чий талант і чиї здібності злим суспільством не оцінені.

Ну, десь так Кравцов пояснив, чому Русланові Гараніну вдалося створити свою Територію Свободи, навіть протриматися на ній рік у статусі божества, якому поклоняються… чи злого духу, якого бояться…

Але всьому, починаючи з найдовшого людського життя, колись настає кінець. Оксана Приходько, проблемна дівчина, створила проблеми Вчителю Свободи.

Її не вдалося злякати та зламати, вона знайшла в собі сили втекти й розказати не лише про свою ганьбу, а й про ганьбу інших двадцяти шести «молодших братів» і «сестер». Прорахувавши ситуацію, Руслан поквапився забратися геть, прихопивши з собою вірну до гробу глухоніму коханку. Він нічим не ризикував, знав, що знайти їх непросто — і, тим не менше, розумів: тепер треба надовго залягти на дно.

Юлія заплющила очі, потерла вказівними пальцями скроні.

Уявила, як майже рік її небезпечний для суспільства брат разом зі своєю не менш небезпечною супутницею життя переховується, опускаючись усе нижче й нижче.

Де вони ночували, по яких притонах огиналися, можна тепер лише уявити на основі медичних висновків про стан здоров’я обох. Між іншим, про стан свого здоров’я Руслан Гаранін не забував ніколи. І якось відчув — дедалі важче йому, сердечнику, тинятися без певного місця проживання. Потрібні гроші, багато грошей, аби зникнути надовго разом із Жанною: відданішу супутницю йому важко буде знайти.

У кого гроші? В рідної сестри, в Жашкові. Юлія була більш ніж певна: Руслан показав Чорній будинок сестри і розказав, користуючись мовою жестів чи навіть мовою глухонімих, котру міг за час знайомства з Жанною освоїти, як це помешкання захищене від зовнішніх вторгнень. Гараніна припускала й таку можливість, що брат міг готувати пограбування її будинку на той випадок, якщо не вдасться дістати грошей іншим шляхом. А може — хотів почистити її оселю за будь-якого розвитку подій.

Через те Чорна напала на неї. Смерть коханого — так-так, навіть її брат Руслан міг бути для когось коханою людиною! — викликала приплив люті. Не знаючи, на кому згонити злість, Жанна обрала своєю жертвою її, Юлію — швидше за все, коханець давав старшій багатій сестрі ненайкращі характеристики. Чорна мала право вважати Юлю винною в усіх бідах свого коханця.

Тому, власне, вона гуляла під вікнами чорним привидом. Спочатку міркувала, зважувала своє рішення, розвідувала місцевість.

А головне: Жанна Чорна знала, що сталося з її коханцем. Навіть знала, де він. Ось чому чорна примара гуляла під вікнами будинку, в підвалі якого лежав Руслан. Живий чи мертвий — Чорна не відала. Юлія навіть припустила, і Сахновський погодився: не знайди він «сюрпризу» в своєму льосі наступного ранку, тієї ночі Жанна обов’язково навідалася б до нього, маючи намір звільнити полоненого.

Правда, загадкою лишається, чому Чорна пішла вбивати Юлю голіруч. Могла ж хоча б ножа прихопити… Та відповідь на це питання глухоніма маніячка забрала з собою в могилу. І, коли чесно, Юлії не хотілося знайти відповідь.

Зате не лишалося сумнівів: людиною, котра ув’язнила колишнього Вчителя Свободи в темному холодному льосі, був невідомий їм поки що Олег Родіонов. Він таким чином мстився за Оксану Приходько, дівчину, яку кохав і яку тепер, очевидячки, оберігає, заховавши подалі від людських очей. Звісно, вони могли дізнатися, що тіло знайшли. Проте навряд чи цю смерть пов’яжуть із ними, зокрема — з Олегом, який цілком міг назватися сусідці, котра здала йому порожній будинок, Родіоном — похідне від прізвища. Вони ще не знають і навряд чи скоро дізнаються: жашківська міліція наполягатиме на версії нещасного випадку під час організації псевдовикрадення, а уманська міліція не заперечуватиме. Обидві сторони закриють справу — ну не та особистість Учитель Свободи, аби докопуватися до нюансів його загибелі!

Олегу Родіонову нічого не загрожує.

Не загрожувала йому і Юлія Гараніна. Але саме тепер вона й намагалася остаточно прояснити власні відчуття. Бо жінку вже встиг охопити азарт пошуку, і головне — вона не заспокоїться, поки останній клаптик пазлу не стане на своє місце в загальній картинці.

Ось він, клаптик: як Олегу Родіонову вдалося вистежити Вчителя Свободи і хто та для чого попередив її про викрадення брата.

Розказати все міг лише сам Олег Родіонов. Квартирант під шістнадцятим номером.

Його треба ще знайти. По розмові з ним насправді все закінчиться — так вирішила для себе Юлія Гараніна.

І заснула.

— Кава в ліжко?

— Це запитання чи пропозиція? До речі, хто мене роздягнув?

— Ти вирубалася. Будив-будив — нуль. Ну, довелося зняти з тебе одяг…

Годинник показував по дев’ятій ранку. Юлія здивувалася сама собі — так довго їй давно не вдавалося поспати. Лікарня не рахується — там вона якраз спати не дуже-то й могла — і її шпигували снодійним. Незважаючи на потрясіння останніх днів, теперішній її сон виявився на диво міцним і глибоким. Щоправда, трошки паморочилася голова. Кава справді могла прогнати сон.

Сахновський був уже одягнений та мав свіжий вигляд. Волосся вологе — ясно, встиг прийняти душ. Якось так саме собою склалося, що Юлія пустила спочатку в своє життя, потім — поклала на своє ліжко, а тоді взагалі опинилася поруч у своєму ж ліжку із чоловіком, про чиє існування кілька тижнів тому не мала жодної гадки. Тепер він буденно піднімається в її спальню серед ночі, знаходить її сплячою в одязі, роздягає, вкладає, дбайливо накриває простирадлом, сам запросто моститься поруч і на ранок заводить мову про каву в ліжко…

— Слухай… Я справді щось дуже міцно заснула…

— Нічого дивного. Кажу тобі, Юлю, як лікар — не варто після коньяку ковтати ще й снодійне. Печінку посадиш як мінімум.

— Яке снодійне? Голова заболіла, я знайшла таблетку…

— Оце? — Сахновський показав коробочку рекламованого і таки досить ефективного засобу від головного болю.

— Ну… — Гараніна ствердно кивнула.

— Гну, — в тон їй відповів Антон. — Ти або переплутала коробочки, або… Ні, без «або» — переплутала коробочки. В тебе в цій упаковці лежали таблетки снодійного. А ліки від голови лежать собі в коробці від снодійних. Це, в принципі, не страшно, але ти, Гараніна, роззява. Якби там проносне було?

Тепер Юлія розуміла, чому так шумить у голові — легкий побічний ефект від снодійних пігулок.

— Слухай, я справді останніми днями якась не така…

— Кажу ж — нічого трагічного. То нести каву?

— Чоловіки не питають — вони несуть.

— Юліє Василівно, кава в ліжко — ранковий сюрприз чи ритуал для закоханих, які перебувають на першій стадії. Зазвичай ці шаблони наслідують зелені юнаки, намагаючись діяти за певною програмою. Ми з тобою — коханці не першої молодості.

— То й що? Не треба дивувати безумствами? Це приємно жінкам у будь-якому віці…

— Знаєш, мені здається, безумств у твоєму житті поки вистачає. Здивувати тебе я не хочу. Романтичні періоди кожен із нас уже пройшов окремо. Тому давай просто — будь тут, я принесу кави, заодно про одну справу переговоримо.

— Справу?

— Тебе стосується.

— А, ну коли так… Твій… навіть не знаю, як назвати… Чоловік твоєї дружини ще є?

— Поїхав. Рано, мов простий громадянин, подався на автовокзал, на маршрутку. До речі, це він мені на деякі речі очі вчора розплющив. Вибач, заради цього довелося зазіхнути на ще одну пляшку коньяку з твого бару.

— Допили?

— Ми не в тому віці — лишили трошки. Але, кажу ж тобі, вона допомогла. Про це і поговоримо. Я по каву пішов.

За десять хвилин Юлія Гараніна вже пила ранкову каву і слухала Антона, навіть не вірячи до кінця, як просто можна розв’язати деякі задачки, дуже сильно того бажаючи.

Психіатр Роман Кравцов переконав Сахновського: для Юлі найкращі ліки від депресії, в яку вона поступово занурюється, — справді відшукати того, хто назвав себе Родіоном, і побалакати з ним. Ось така своєрідна терапія.

Зробити це складно лише на перший погляд. Так, Олег Родіонов ховається. Вірніше, завіз Оксану Приходько кудись далеко, аби там, подалі від людей, вона поступово приходила до тями і намагалася все забути. Забути те, що коїлося на Території Свободи, дійсно важко. Але — можна зарубцювати рани. Наприклад, за допомогою спеціального курсу психологічної реабілітації, розробленого за західними, насамперед — американськими зразками. На такі курси Оксана Приходько, ясна річ, не піде. Зате є інший спосіб, альтернативний — поміняти обстановку.

Змінити психологічний клімат.

— Це означає — опинитися в середовищі, яке подобається, — коротко розшифрував Антон. — Ну, їсти, що любиш. Слухати улюблену музику, читати улюблені книжки… Коротше, ми з Ромео на п’яну голову подзвонили вчора тому Шабанову, телефон його Кравцов іще вчора записав. Розбудили, та нічого, швидше відповідав, значить, не гальмував. Запитали, що Оксана любила найбільше. Той спочатку спробував з’їхати на «не знаю», та потім витягли з нього — дівчина любила ліс. Мріяла навіть колись оселитися десь біля лісу, ну, все таке… Просікаєш, до чого веду?

— Не зовсім… Хіба… Вона може ховатися десь у лісі, ти це хочеш сказати?

— «Ховатися в лісі» — це про партизанів. Чи, вибач, про твого брата. Та й він навряд ховався по лісах — там же людей нема, з кого йому крівцю пити…

— Тобі добре від того, що постійно тиснеш на мозоль?

— Вибач, вихопилося… Значить, «ховатися в лісі» — поняття досить розтяжне. Не живуть же вони з Олегом Родіоновим у курені. З Умані ця парочка, коли вірити Шабанову, забралася десь навесні. Жити в лісі — ідеальний варіант. Хто живе в лісі, крім диких звірив та лісових гномів?

Господи, невже все настільки просто?!

— Лісники! — вигукнула Юлія. — Лісники, Антоне! ЛІСНИКИ!

— Оцінка «п’ять», — задоволено всміхнувся Сахновський. — Далеко від Умані вони забратися не могли.

Треба шукати по лісництвах у межах області. Скільки тут лісництв? Ти, як підприємець, зав’язаний на агрофірмах, мусиш знати. Скільки займе часу перевірити по твоїх приватних каналах, де, в якому лісництві потрібні були лісники? І хто влаштувався на цю роботу з весни поточного року? Навряд чи Олег Родіонов оселився під чужим іменем… Та й робота офіційна, підроблений документ чи усна домовленість не проканають. Ти як, діяти можеш?

Гараніна простягнула Антонові порожню чашку.

— Тримай. І дай мені мобільник та записник. Телефон на столі в кімнаті, записник — у сумочці.

Це забрало трохи більше часу, ніж вона собі планувала.

Та по обіді Юлія отримала бажаний результат.

У Золотоніському лісництві, в приватному лісовому господарстві одного народного депутата України, шукали лісника. Попередник звільнився: депутат, жадібний, як усі депутати, мало платив, а кричав багато. Новий кандидат на це місце виявився абсолютно невибагливим, тому взяли без зайвих розмов. Дарма, що без належної освіти. Тепер криза — працюють із тими, хто є, а не тими, в кого дипломи.

Прізвище лісника — Родіонов.

Ще кілька дзвінків, уже зовсім приватних — і Юлія дізналася: справді, бачили там, на господарстві, ще й дівчину. Як звати — не відомо. Не заважає вона нікому. Зарплати не вимагає ні від кого, а коли так — хай живе. Аби на хазяйстві лад був.

Принагідно Гараніна довідалася: лісничий має мисливський квиток і дозвіл на користування вогнепальною зброєю.

— О, здоров, баклан! — Ігор Крамар простягнув Антонові розчепірену правицю; той, кілька секунд повагавшись, потиснув її. — Ну, як справи? Чув, Юльчин братик такого накосячив — бульдозером не розгребеш?

— Це вже менти хай займаються.

— Хай, — легко погодився Крамар. — Паскудний вони народ і лінивий. Всю роботу за них ми з тобою, братан, зробили.

— Як це?

— Легко! Ти трупака надибав. Я ментам злив, як діло було. Ну, Русик на сестричку наїхати хотів, загрався, убогий, і коні двинув, скажеш, нє?

— Скажу «так», — кивнув Антон, — Слухай, справа є.

— Давай-давай, ти пацан свій, реальний, я тебе ще тоді просік. Вали на купу!

— Зброя потрібна.

Здається, Крамар зовсім не здивувався.

— На фіга — не питаю. Не моє діло. Стріляти чи лякати?

— Взагалі — лякати, — чесно признався Сахновський. — Але той, кого треба налякати, може відрізнити гумостріл від справжньої пушки.

— Це гірше, — промовив Крамар. — Аби травматик[5] — я б тобі так дав. Позичив. Без проблем. А стволи, навіть легальні, ніхто нікому не позичає.

— Я куплю.

— Купиш, — погодився Ігор. — Тільки тут, братан, теж проблемка… В мене і моїх пацанів на легальні стволи всі дозволи, які треба, є. Стрельнеш кудись — слідок залишиться. І не до тебе приведе, а до мене. Пояснюй потім довбодятлам різним, де це я стріляв…

— Проблему ж можна вирішити.

— Та можна, — кивнув Крамар. — Є «брудні» стволи. І разом із цим — свої нюанси. Кожен такий пестик десь уже стріляв. Значить, теоретично зброя в розшуку, з хазяїном разом. І в такому разі зроби собі зарубку, братан: не будеш обережним, шмальнеш — усе, прив’язаний до всіх грішків такого ствола. Тому порада така: навіть якщо шмаляти не будеш, викинь. Потім, коли свої справи закінчиш. За будь-яких розкладів викинь. У річку найкраще. О'кей?

— О’кей, — посміхнувся Антон.

— Чого либишся? Для чого тобі ствол — не питаю. Пацан пацана про таке ніколи не запитає, вкурюєш? Тільки дивись, знімай із запобіжника. Бо якщо ти ним, як кастетом, махати хочеш, давай я тобі краще кастет продам.

— Та дякую, — Сахновський сховав посмішку. — Все зрозумів, інструкції прості.

Виїхали з самого ранку.

Звісно, навіть мови не було, аби поставити міліцію до відома. Юля навіть відмовилася бути присутньою при ексгумації. «З мене досить», — коротко пояснила вона, і це пояснення начальника міліції та прокурора Жашкова цілком задовольнило. Зрештою, вони чудово розуміли стан Юлі Гараніної — самі перебували не в кращому. «Як викопали, так і закопайте», — фраза далася Юлії важко, все ж таки йшлося про її рідного брата. Але коли вже викреслювати Руслана з подальшого життя — то починати треба тепер.

їй усе одно, попри все, що сталося, шкода Русика. Пам’ятаючи з далекої шкільної програми книжку про злодія на прізвисько Чіпка,[6] жінка не хотіла піти шляхом його матері: та, за сюжетом, не витримала і здала свого злочинця-сина поліції, тим самим зрікшись рідної крові. Тоді на уроці навіть дискусія виникла — правильно зробила мама чи ні. У розмову тоді втягнулися навіть однокласники, котрим загалом плювати було на літературу. Хлопці, котрі кричали — мама не права, накотивши на сина, потім, після школи, пішли в рекет, когось навіть убили… Хай там як, Юлія ще опиралася підсвідомості, котра вимагала чимшвидше забути Руслана. Здоровий глузд вимагав учинити інакше, проте Гараніна все ще не хотіла вважатися зрадницею.

Потім, коли все закінчиться, вона замовить по братові заупокійну. Поставить пам’ятник — скромний, але пристойний. Платитиме невеличкі гроші комусь, хто не погребує раз на місяць прибиратися на його могилі.

На цьому — все. Поки що хай його труп залишить її в спокої.

Антонові, який вів її машину, вголос Юлія цього не сказала. Вона й без того надто швидко і глибоко пустила його в своє життя. Чи шкодувала? Ще не вирішила. Час покаже. Поки що вони їхали в бік Золотоноші, що кілометр наближаючись до остаточної розв’язки цієї непростої історії.

…Потрібне лісництво знайшли не відразу, довелося трохи поплутати. Та кінець кінцем заїхали, куди треба. Будинок, названий Антоном «офісом лісничого», здавався порожнім — може, Олег пішов на територію. Де Оксана — теж не ясно. Може, в хаті. Може — з ним. Швидше за все — з ним.

— Тут правда спокійно, — промовив Антон, вийшовши з машини.

Юля теж вийшла, глибоко вдихнувши наповнене запахом глиці повітря. Підняла голову, подивилася, як вітерець хитає верхівки сосон. Довкола стояла тиша, вона чомусь видалася їй первозданною. Ну, а якщо спуститися з неба на землю, до мети їхнього приїзду в цей куточок соснового раю, то психіатр Кравцов і тут виявився правий. Місце ідеальне не лише для реабілітації, а й для елементарного сховку.

Тим часом Антон Сахновський витягнув з бардачка зброю — звичайний пістолет Макарова, проданий Крамарем за чотириста доларів під приказку «для своїх пацанів — знижка». Пам’ятаючи настанову, він тут-таки клацнув запобіжником, опустив озброєну правицю вздовж тіла і зробив крок до будинку.

— Для чого це? — Юля кивнула на пістолет. — Чого боятися?

— Боїться він, — Сахновський кивнув у бік будинку. — Ну, нехай не боїться, просто стережеться. Але на нашу появу може зреагувати неадекватно. Про їхні стосунки з Оксаною ми далі нічого не знаємо. Тільки здається мені — Олег дівчину береже. В нього є рушниця, він може бути здатен багато на що. Учителя Свободи вистежив, захопив і в підвалі до смерті тримав, причому — холоднокровно. Думок із цього приводу нема?

Юлія промовчала.

Вони зайшли на подвір’я.

Зупинившись поруч із будинком, Антон Сахновський чи не вперше за час їхньої подорожі розгубився.

Він думав, як усе повинно статися в ідеалі. Приїхали вони, вийшов до них Олег Родіонов. Вони назвалися.

Олег почав нервувати — все ж таки справа серйозна. Формально він злочин скоїв, не так важливо, хто жертва. Може, він навіть вийшов би з рушницею. Але в такому разі Антон мав намір діяти з психологічним розрахунком: демонстративно покласти пістолет на траву, підняти руки і запропонувати Родіонову просто поговорити. Він сподівався усе пояснити хлопцеві, пообіцяти — більше вони не приїдуть, не потурбують його спокою ніколи, а з часом йому та Оксані взагалі не треба буде ховатися…

Але до незваних гостей ніхто не вийшов.

їх ніхто не зустрічав. Ані дружньо, ані вороже — ніяк.

Пахло глицею. Співали лісові пташки.

Тиша. Спокій і тиша.

Ставши на місці, Сахновський покрутив головою, міркуючи, як діяти далі. Юлія хотіла йти до будинку, та Антон жестом зупинив її, похитав головою — не тепер. Зігнувши правицю в лікті та тримаючи пістолет перед собою, сам собі при цьому нагадуючи ковбоя або крутого Вокера, лікар посунув круж будинку, дослухаючись до лісовою тиші. З тильного боку хати побачив дерев’яний дашок, під яким стояли ясла з дерева, повні свіжого сіна. Копиця маячила тут-таки, трошки в глибині двору, під широким брезентовим тентом.

Ясно. Сюди приходять лісові мешканці — тут їхній харчоблок, констатував Антон.

Трохи далі, прихована копицею, стояла старенька, але помітно доглянута «Нива».

А на цьому наш лісничий їздить, відзначив Сахновський, і ця думка потягнула за собою наступну — машина тут, значить, і хазяїн її недалеко відійшов.

Якщо взагалі відійшов.

Співали пташки. Пахло глицею. Спекотний день вступав у свої права дедалі впевненіше, починало парити. Від густої трави під ногами тягнуло важким п’янким духом.

Зробивши ще пару кроків уздовж задньої стіни будинку, Антон раптом зупинився.

Вікна. Куди вони виходять — вікна?

Одне — просто в бік лісовою дороги, звідки приїхала їхня машина.

Тут тихо. Дуже тихо. Наближення будь-якого транспорту чути не те щоб здалеку, але на підступах до будинку почути гудіння мотору можна. Якщо ти переховуєшся, особливо — в світлі останніх подій, коли тебе можуть шукати навіть просто так — для поговорити, слух у тебе напружений.

Хто сказав, що Олег Родіонов не чув наближення машини?

Сахновський думав так уже на ходу — він швидко йшов, мало не біг до ґанку, збираючись застерегти Юлію від поспішних дій і постукати в двері самому.

Пізно.

Перед будинком Юлії не було. Двері відчинені.

— Юлю! — вигукнув Антон, міцніше стискаючи пістолет. — Юлько! — а тоді: — Олеже! Родіонов, Олеже! Ти тут?

Відповіддю була та сама тиша.

Одним стрибком Сахновський скочив на ґанок. Забіг у пройму вхідних дверей, швидко пройшов усередину, до кімнати, і, зробивши кілька кроків, почув одночасно жіноче, Юлине:

— Антоне, обережно!

І дзвінкий чоловічий голос:

— Стояти на місці! Стрельну! СТОЯТИ!

Та рух Антона вже ніщо не могло зупинити.

Він носаком штовхнув причинені двері, стрімко зайшов до кімнати, виставивши руку з пістолетом перед собою.

Посеред кімнати на колінах стояла, схиливши голову, Юлія Гараніна.

У кутку між вікном, яке вело в бік дороги, та іконостасом стояв, притиснувшись до стіни, чоловік — хлопець років двадцяти п’ятьох. Зовнішність звичайна, такого справді важко описати. Родіон без особливих прикмет, тут Іванівна міліції не збрехала. Але детальніше роздивлятися людину з рушницею часу не було.

— Поклади! — Сахновський виставив руку з пістолетом перед собою. — Олеже, поклади! Ти ж не стрельнеш…

— А ти? — почулося у відповідь із кутка.

Голос хлопця звучав хриплувато. Чи то він хвилювався, чи то такий голос у Родіонова від природи, чи прокурений.

— Мені простіше! Я десантник, знаю, як із цим поводитись. Не роби нових дурниць, Родіонов. Ну, опусти ружжо.

Блазнюючи, Сахновський намагався заспокоїти не лише хлопця, а й себе — побачивши наведений на Юлію ствол, радше відчув, ніж зрозумів: злякався — та не за себе. За неї. Злякався навіть дужче, ніж тоді, коли вона підняла його серед ночі телефонним дзвінком, затинаючись із переляку після нападу Чорної.

— Чого ви тут? — рушниця поки не квапилася опускатися.

— А ти чого злякався?

— Ти — мент?

— Чого б це?

— Бо вона, — ствол рушниці гойднувся, вказуючи на Гараніну, — його сестра. Треба казати кого?

— Звідки знаєш?

— Здогадався, коли машину вашу з вікна побачив. Як вона вийшла — відразу впізнав.

Антон погодився — такого повороту вони не врахували. Рука міцніше стисла руків’я пістолета, тремтіла — і не лише від напруги. Це тремтіння Сахновському не сподобалось, та він не рейнджер — він лікар, і йому навіть в армії не доводилося наставляти на сторонню, зовсім незнайому людину, котра нічого йому не зробила, бойову зброю зі знятим запобіжником.

— Де ти її бачив?

— У Жашкові… де… Її Юлія звати… Він сказав…

— Руслан?

— А мені без різниці, як його там звати. По телеку казали — Руслан. Тільки мені чхати, ясно вам?

Сахновський звернув увагу — руки Олега теж «гуляли». Вказівний палець правої руки хлопця надто непевно лежав на спусковому гачку. Юлія мовчала.

— Спокійно, спокійно… — Антон важко дихав, скронями стікав гидотний теплий піт. — Значить, Руслан, чи Вчитель, чи хто він там для тебе…

— НІХТО!

— Гаразд, гаразд, ніхто… Він тобі сказав, що його сестру звати Юля. Для чого?

— Відкупитися хотів. Торгувався, сука! Торгувався, ясно? Коли я його прихопив, коли він оклигав, перше заскавчав — у нього в Жашкові сестра бізнесменка, вона за нього гроші заплатить. Пояснив, де мешкає, телефон продиктував. Напам’ять, каже, знаю…

— Ти дзвонив?

— Ні!

— Ще раз, Олеже — ТИ ДЗВОНИВ?

— Не я! Не я — Оксана!

— Вона з тобою була? В будинку?

— Ні, в готелі. Я не хотів, щоб вона… Тільки відмовити їй у праві побачити цю тварюку на своєму місці я теж не міг…

— Для чого вона дзвонила?

Родіонов не поспішав із відповіддю. Та цівка рушниці повільно, міліметр по міліметру, але посунула донизу.

— Слухай мене, Олеже Родіонов, — Сахновський намагався говорити короткими чіткими фразами. — Ми просто хочемо з тобою поговорити. З тобою і з Оксаною. Для жінки, яку ти тут поставив на коліна, ця розмова дуже важлива. Ми приїхали поставити лише кілька запитань. Потому поїдемо — і обіцяю, більше ні тебе, ні Оксани ніхто з нас не потривожить. Справу закриють, життя триває, у вас усе буде добре. Ти даремно злякався, Олеже Родіонов, чуєш? Да-рем-но.

— Теж мені — налякав, — саме слово «злякався» подіяло на хлопця чи не найсильніше. — Було б кого боятися. Ти точно не мент?

— Якби я був ментом, Олежко, я б точно був тут не сам.

Повільно, але впевнено Олег опустив рушницю.

Юлія голосно зітхнула, та замість того, аби підвестися, осіла на підлогу, сперлася на неї руками.

Антон розслабитися не встиг. Збирався — та не встиг.

Бо ззаду раптом почувся істеричний та розпачливий жіночий крик:

— ОЛЕ-Е-Е-ЖЕ!!! НІ-І-І-І! ГЕТЬ ВІД НЬОГО!

І тут-таки, не даючи нікому оговтатися, щось пружне налетіло на Сахновського ззаду.

Штовхнуло.

Вчепилося в руку, яка стискала пістолет.

Рука смикнулася.

Палець, так і не прибраний зі спуску, натиснув сильніше.

Запобіжник знятий.

Постріл злився з криками — жіночими та чоловічим: зойкнувши, Олег Родіонов поточився, хитнувся назад, сперся спиною об стіну і по стіні сповз на підлогу.

Футболка камуфляжними візерунками пофарбувалася спереду, на животі, в темно-червоний колір.

Промазати з такої відстані не змогла б навіть дитина.

Антон розтиснув руку — пістолет з гуркотом упав на підлогу.

— ЗАМОВКНІТЬ! — рявкнув він — і, на подив, стало тихо.

Спів пташок через прочинену кватирку. Стогін пораненого на підлозі.

Ну, ось і приїхали.

— Тихо, — промовив Антон Сахновський радше сам до себе, ніж до присутніх. Тоді повернувся, аби подивитися на винуватицю того, що сталося. Невисока худа дівчина, з одягу — шорти і тоненька майка, під майкою — нічого, крім пишних, як на таку худорляву фігуру, нічим не стриманих грудей. Оксана безсило опустила руки, зробила кілька кроків назад, ще не до кінця розуміючи, що сталося — а тоді рвучко кинулася до пораненого.

Сахновський зупинив її з льоту. Дівчина рвонулася — та чоловік міцно стиснув обійми.

— Убив! УБИВ! — вигукнула вона.

— Спокійно! — гаркнув Антон у відповідь. — Тихо стій!

Дівчина звивалася, і втримати її щосекунди ставало дедалі важче. Та наспіла допомога — Юлія Гараніна дуже вчасно вийшла з шоку, скочила на рівні ноги, підбігла до Антона, вивільнила дівчину з його рук, аби стиснути її самій. Сили в неї було менше, ніж у чоловіка, зате діяла жінка щодо дівчини рішучіше — розвернула до себе, ляснула по обличчю раз, потім — другий, ще, ще, ще.

— Досить! — крикнув Антон — голова Оксани моталася від ляпасів у різні боки, мов голова ганчір’яної ляльки.

— Досить! — несподівано попросилася і дівчина. Це подіяло: Юлія перестала її бити, відтак міцно притисла до себе.

— Вибач… Пробач, дівчинко… Я…

— Все гаразд… Нормально… Ви Юля… Ви маєте право… — Оксана зарилася обличчям в груди жінки — сягала Гараніній головою нижче плеча. Тільки тепер Антон звернув увагу на її невисокий зріст.

— Ні на що я не маю права… Дівчинко, тобі дісталося…

— Давайте потім, ага? — Сахновський отямився остаточно. — Тут поранений. Я лікар. Треба щось діяти.

Юлія розтиснула обійми. Тепер на Антона дивилося дві пари жіночих очей. У обох відбивався переляк.

— Я не хотіла… Я побачила вас… у вікні… Знадвору… Ви націлили на Олега пістолет…

— Та ясно, що не хотіла. Це я не стримався, — Антон закусив губу. — Хіба не чула, про що тут говорилося? Надворі що робила?

— Колеса проколола, — просто призналася Оксана.

— Чиї?

— Вашої машини.

Антон і Юлія перезирнулися.

— Для чого?

— Олег сказав… Вибралася через вікно… Я вмію так, щоб не бачили… Ви б за нами не погналися…

— Ви збиралися, значить, тікати… Далеко?

Оксана знизала плечима.

— Не знаю… Ви ж нас знайшли…

— Нічого дурнішого я ще в світі не чув, — роздратовано мовив Сахновський. — А мені пацієнти, бувало, такого нагородять… Так, з умістом ваших голів потім з’ясовуватимемо. Якщо не треба буде, звичайно, Кравцова викликати…

— Не треба, — поспішно відповіла Гараніна. — Ти глянеш на рану чи так і стоятимеш?

Справді, як на хірурга Сахновський надто довго не поспішав підійти до несподіваного пацієнта.

Наблизившись до Олега, він присів, обережно прибрав його закривавлену руку від рани. Тоді підняв на хлопця очі.

— Болить?

— Терпимо.

— Молодець. Тільки героїзм твій тут нікому не цікавий. Повернутися можеш?

— Куди?

— На бік. На будь-який, давай, обережно.

Допомагаючи пораненому, Антон поклав його на правий бік, зазирнув за спину.

— Погано.

— Що погано? — простогнав Родіонов, тяжко дихаючи.

— Взагалі — все. А конкретно — куля сидить у тебе в пузі. Навиліт не пройшла.

— Що це означає? — запитала Гараніна, машинально притискаючи до себе Оксану.

— Що взагалі означає поранення в живіт? — роздратовано буркнув Антон. — Діставати кулю ось так, просто тут — він стече кров’ю. Везти в лікарню нема на чому — колеса, як ти чула, проколоті.

— Там, за будинком, «Нива»… — вичавив Олег разом зі стогоном.

— І куди ми на «Ниві» твоїй зайдемо? Закон такий є: вогнепальна рана — лікар доповідає міліції. Доведеться пояснювати, що тут сталося. А головне — чому все це сталося. Комусь із присутніх це треба?

— Ви не здасте нас міліції? — обережно запитала Оксана.

— Ні, — відрубав Антон. — І давайте поки взагалі про це не говорити. Значить, хлопці й дівчата, ситуація в нас така. Везти в лікарню Олега не можна. Так усе теж не залишиш. Висновок: операцію зробимо зараз, своїми силами, — він підвівся. — Слухайте мене уважно. Я спробую витягти кулю. Судячи з загального стану пораненого, рана не глибока. Дурна куля, будемо сподіватися, не заділа життєво важливих органів. Якщо я правий, то потому як я вийму кулю, Олегові доведеться все одно кілька днів лежати. Тиждень — це точно. У вас тут люди часто бувають?

— Це приватна територія, — пояснив, скреготнувши зубами, Родіонов. — Сюди сторонні просто так не зайдуть.

— Ми заїхали, — нагадала Юлія.

— То нічого. Ви ж не мисливці. Та й по гриби чи ягоди пускають. Охорони ж по периметру нема. Сюди так — на відпочинок, сауна тут…

— Ну, а на відпочинок хазяїн цього всього раю найближчим часом не збирається?

— Він депутат… У них іще сесія, там зараз кожен голос важить. Голосують за щось, я по «ящику» бачив…

— Цікавишся політикою?

— Пішла вона… На новини наскочив, тут каналів небагато.

— Той, по якому ви побачили самі-знаєте-чиє фото, тут є, — кивнув сам до себе Антон. — Значить, так. Триматимемо кулаки, аби найближчий тиждень сюди ніхто не поткнувся. В разі чого, Оксано, — він глянув на дівчину, — просто кажи — захворів. Накрий його ковдрою… Це так… про всяк випадок…

— Ми впораємося, — простогнав з підлоги Родіонов.

— А ми з Юлією Василівною принесемо богам у жертву хорошого жирного барана, аби ніхто, навіть випадково, нашу з вами таємницю не розкрив. На крайняк доведеться мені з Жашкова сюди до вас пару разів навідатися.

— Потрібні ліки можна в Золотоноші купити, — нагадала Юлія. — Мотнемо туди-назад… потім…

— «Потім» — дуже правильне слово, — промовив Сахновський. — Бо зараз час до справи братися. Аптечка в хаті є?

— Тільки бинт, йод і активоване вугілля, — призналася Оксана.

— Дуже добре. Юлю, в тебе в машині аптечка є?

— Так, лікарю.

— Сходи по неї. Там повинні бути антибіотики. Є?

— Здається… Ампіцилін був, підійде?

— Підійде будь-який антибіотик, Юлю. Нам є з чого вибрати? — (Жінка похитала головою). — Бинти, пластир — це все є в домі?

— Бинт є в аптечці. Точно, — сказала Гараніна.

— Треба пошукати… — знизала плечима Оксана.

— Як ви тут живете, чорт… Юлю, бігом у машину, — і щойно та вийшла, Антон повернувся до Оксани. — Неси гарячу воду, чисте простирадло, ножиці, бажано — голку і шовкову нитку. Знайдеться?

— Саме шовкова є! — радісно вигукнула дівчина і вже розвернулася, аби бігти, та Сахновський зупинив її. — Стоп, стоп! Ще не все! Алкоголь у хаті є?

— Алкоголь?

— Коньяк, горілка, самогон? Про спирт не питаю…

— Спирт є! — простогнав із підлоги Олег. — Медичний… Бухла так не тримаємо…

— Олег на програмі, — пояснила Оксана.

«Цього бракувало!» — бомкнуло в Антоновій голові.

— На чому?

— Він лікувався… Алкоголізм…

— Так… Років тобі скільки, хворий?

— Двадцять сім, — почулося у відповідь, і після короткої паузи, — буде…

— Коли?

— За два дні.

— З днем народження! — Сахновський тепер злився на всіх довкола. — Це називається — навмисне не придумаєш! Це ж треба було так пити…

— З п'ятнадцяти років, — крізь біль у голосі пораненого прозвучала раптом якось дивна неприхована гордість.

— Тому Олег мене і зрозумів, — мовила Оксана. — Родя… Ви ж знайомі з Родею, Шабановим… Та повинні були познайомитись, ви ж нас шукали… Він правильний до противного, занудний, а Олег… ну, розумієте…

Після цих слів Антон із задоволенням констатував очевидний факт: дівчина вже остаточно взяла себе в руки, тепер тримається розважливо і впевнено, більше не панікує. Принаймні мислить логічно.

— Припустімо, знайомі з твоїм Родею, — кивнув Антон. — Тільки давай якось потім про це, гаразд? Бо людина стікає кров’ю, он тьотя Юля вже спішить з аптечкою, а Олегові хоч як потрібна анестезія. Нічого з ним не станеться, тяга до спиртного не повернеться. Ситуація екстремальна, вся тяга з адреналіном вийде. Бігом по спирт! Все інше теж волочи!

У дверях Оксана розминулася з Юлею. Лікар узяв у неї аптечку, вивернув її вміст на підлогу, знайшов потрібні таблетки, взяв у жменю відразу кілька, простягнув пораненому.

— Ковтай. Потім лягай на спину, простягни ноги. Терпи, не заріжу. Юлю, бігом за Оксаною, грійте мені воду…

— Там бойлер стоїть, — прохрипів Родіонов. — Вода гаряча є…

— Чудово! Значить, несіть мені сюди миску, воду, чисті простирадла, бинти, мило, спирт, холодну воду — розбавити! Пошукайте невеличкий ножик на кухні, тільки гострий! Там Оксана нитку-голку несла, вона знає яку! Ворушіться, дівчата, ВОРУШІТЬСЯ!

Зараз Антон Сахновський був у своїй стихії.

У польових умовах йому ще не доводилося різати людину. Тим більше — витягати з живота кулю, яку сам туди загнав, нехай і випадково.

Він був упевнений в собі. До нього повернулися спокій та розважливість.

— Нічого, — підморгнув Антон пораненому. — В тебе які плани стосовно Оксани? Одружуватися збираєшся чи так?..

— Одружимося… Я її від себе тепер не пущу…

— Молодчага. Ну, а коли так, то до весілля рана сто процентів заживе, — і, повернувшись до дверей, Сахновський командирським тоном гукнув: — Дівчата! Медсестри! Де ви там, давайте вже бігом!

Спочатку пораненому дали випити спирту, розведеного водою. «Забутий смак», — пожартував, криво посміхаючись, Олег.

Потім Антон звелів пацієнтові затиснути зубами дерев’яну ложку. «Доведеться потерпіти, не вирубати ж тебе товкачем по голові», — і тут Сахновський не жартував.

Старанно помив руки гарячою водою. Поки Оксана йому поливала, Юлія ретельно й обережно змила кров із рани та промила її. Процедура жінку зовсім не злякала, хоча раніше Гараніна ніколи в житті не мала з цим нічого спільного — навіть вигляду крові побоювалася. Нічна сутичка з Чорною не рахується.

Подальшу дезінфекцію Антон провів сам. Дбайливо підгострив та пропік над вогнем знайдений на кухні годящий ножик. У Юлиній косметичці знайшовся маленький жіночий пінцет — цей інструмент теж пішов у діло.

Весь час, поки тривала операція, Оксана тримала на колінах голову Олега, а Юлія — його руки. На Антонове щастя, коли він нарешті потягнув шматочок свинцю назовні, хлопець таки втратив свідомість, і обробляти дірку та зашивати її шовковою ниткою було легше — принаймні пацієнт не смикався, не стогнав, та й дівчина не лила сліз.

Витерши піт із лоба, Сахновський полегшено зітхнув: це диво, це удача — куля таки справді не зачепила життєво важливих органів. Аж таким худим, як його подружка, Олег не був. Товстим теж, та жирових відкладень вистачило, аби затримати свинцевий шматочок на підступах до нутрощів.

У аптечці з Юлиної машини знайшовся нашатир. Дали понюхати Олегові — він прийшов до тями. Перев’язували зашиту рану вже жінки. Зробивши свою справу, хірург відпочивав на старому стільці.

Хотілося закурити.

І закурив — цигарки знайшлися в Олега.

Нічого. Кинути завжди можна. Не вперше.

— …Тоді Олег саме здався в клініку, кудись у Черкаси його батьки повезли. Ми вже десь пару місяців зустрічалися. Може — більше… Точно — більше, познайомились саме на Різдво…

Поранений спав у будинку. А Сахновський та Юлія сиділи надворі, на саморобній лавці біля ґанку, дихали сосною і слухали Оксану Приходько.

— Потягнуло нас одне до одного відразу… Ну, це не має значення… Батьки бурчали, Родя — взагалі на стіну дерся. Я вже тоді знала про Олегові проблеми, він не те щоб сильно приховував… Знаєте, воно помітно. Значить, коли його повезли в клініку, Родіон тут як тут: казав я тобі, казав… Нудить… Тошнотворний — спасу нема. Коротше, психонула я тоді… Аби Олег іще поруч був, а так… Про Територію Свободи давно чула, зібратися туди з моїм досвідом — дрібничка. Потім, ясно, все збагнула… Та ви ж знаєте в основному…

— Не хочеш — не згадуй, — Юлія знову спробувала пригорнути дівчину до себе, та наштовхнулася на суровий, надто вже дорослий, як на її вік, погляд, і передумала.

— Потім, по всьому, значить, я Олегові в очі дивитися не могла. Уникала його, тікала навіть… І тут я Шабанову вдячна, правда: аби він тоді поставився до мене нормально, чесне слово — заспокоїлася та залишилася б із ним. Не повірите — я брату вашому, Юліє Василівно, навіть вдячна…

— Вперше від когось на його адресу таке чую, — сумно посміхнулася Гараніна.

— Справді — він так мене за той місяць у своєму льосі охолодив — до кінця життя вистачить! Тільки Родіон мораль почав читати, я не витримала — до Олега. Той, виявляється, відразу все зрозумів. Потім уже пояснив: люди з алкогольним досвідом взагалі багато на що іншими очима дивляться. Таке зрозуміють, що правильним і не снилося… Коротше, спочатку мене міліція діставала. Ще якось думалося — знайдуть його швидко. Потім журналісти почали. Тут уже Олег не витримав — до себе мене забрав, нікого не пускав. У нього хата окрема, від бабусі спадок… Потім сюди влаштувався, зі мною разом. Як — не знаю. Ну, а десь під кінець травня мама дзвонить, ми ж у контакті. Примара якась вночі під вікнами почала ходити.

Антон і Юля перезирнулися.

— Чорна? — запитали майже в унісон.

— Спочатку вона. Чого хотіла — ніхто не знає. Вона ж німа… Все одно страшна, страшніша навіть за Вчителя… Потім він сам мені додому подзвонив.

— Як телефон дізнався? — поцікавився Сахновський.

— То кожен із нас перше, що робив, коли приходив туди, на хутір, записувався в зошиті. Простенький зошит, учнівський. Прізвище, ім’я, адреса, телефони. Для чого — гадки не мала… Потім доперла, потім усі доперли — це він так нас прив’язав. Один зі способів: знаю, мовляв, про кожного і знайду. Все, мовляв, вашим рідним про вас розкажу. Було там кілька бомжів, але придурки в основному, такі як… — дівчина затнулася, винувато зиркнула на Юлію.

— Нічого, валяй, — махнула та рукою.

— Значить, подзвонив він, каже мамі: «Через твою доньку в мене проблеми. Мушу ховатися, хворію, грошей треба». Я так розумію, Чорну він посилав полякати моїх наперед. Мама каже: «Нема Оксани. Поїхала з Умані. Сам же розумієш чому». Він: «Не відчеплюся». Мама: «Та Бога ради! А я міліцію гукну, ото зрадіють!» Замовк на пару днів, тоді озивається: «Я дам вам спокій, коли з Оксаною побалакаю. Так їй і передайте. Ви ж у контакті, хіба ні? Захоче батьків виручити — знайде мене. Я поки в Жашкові, справи в мене там накльовуються». Як ви гадаєте, що я повинна була діяти? Міліція в засідці не висидить. Ну, злапають Чорну — так вона свого любчика вмре, а не викаже. Та й виказати толком не зможе. Вчитель усе передбачив.

— Ти вирішила їхати в Жашків?

— Олег вирішив. Він сказав, що поквитається з Учителем. Бо давно пора, а тут така нагода.

— Нагода?

— Розумієте, Вчитель… ну, ваш брат… напевне знав, що я приїду. Де шукати його, не сказав, але скільки того Жашкова! Я так собі прикинула — він сам мене знайде, треба тільки засвітитися там у людних місцях. Хоча б на базарі.

Антон і Юлія знову перезирнулися.

— Ти вирішила… стати приманкою? — обережно запитав Сахновський.

— Живцем, — підтвердила Оксана. — Це Олег так сказав — на живця зловимо. Зловили: день я містом покрутилася, а наступного дня побачила Чорну на базарі. Дала знак — впізнала. Відкликала вбік, передала записку від Учителя. Написав, куди і коли мені прийти…

— Прийшов Олег? — не витримала — перервала Юлія.

— Прийшов Олег, — підтвердила Оксана. — Ми приїхали на цій «Ниві». Він якось відпросився, залагодив справи, знайшов на ці дні собі заміну тут… прокрутився, коротше. Чорна, навіть якби хотіла щось зробити, не встигла. Олег вирубав Учителя, руки давно свербіли. В машину — і туди, в ту хату…

«Мою», — хотів сказати Сахновський, та втримався. Дівчині не треба цього знати. Ні зараз, ні потім.

— А тоді… тоді я злякалася, — призналася Оксана. — Злякалася, правда…

— Кого? Чорну чи Ру… чи Вчителя?

— Злякалася за нас. Бо ні я, ні Олег не уявляли собі ясно, що робити з Учителем. Вбивати його ми не були готові. Він хоч і… розумієте… Але людина. Це важко — вбити людину.

«Залежить від обставин», — хотіла сказати Юля, та теж утрималася. Дівчина вже знає, що Жанна Чорна мертва, тому і говорить так вільно. Ось тільки як вона померла, поки що ліпше не уточнювати.

— Ми там, у будинку, поговорили з ним. Тоді Вчитель відразу почав відкупатися, назвав ваш телефон. Олег порадив полоненому засунути телефон собі в зад. А я запам’ятала. Ну, подзвонила…

— Для чого? До речі, дівчинко, я твій голос навіть після цих зізнань не впізнаю. Хоча це не важливо. Цікавіше — для чого ти тоді попередила мене?

— Гадала — вам справді це важливо. Вчитель втирав нам — ви бізнесменка, не остання людина в Жашкові. Ось і подумала: ви піднімете ментів на вуха, його почнуть шукати, Олег змушений буде швиденько забиратися з міста, а полоненого десь залишить… Хай саме якось розсмокчеться. Знайдуть, не знайдуть, а як знайдуть — то Вчитель із тюрми вже точно не вийде. Навіть пропонувала Олегові так і вчинити, вже на другий день. Залишити записку, пояснити, хто це такий, хай перевіряють. Я ж правда не знала, що ви його не шукатимете… Так і йшло все це. Олег тримав Учителя в підвалі, не годував. Нічого не відбувалося, я приходила щодня милуватися на полоненого в погребі. Потім поверталася на ніч до готелю, Олег лишався стерегти. Казав — ночами під вікнами іноді бродить чорна тінь, він їх зачиняв, вікна. Двері теж, зсередини навіть підпирав меблями… У нього була з собою рушниця, кілька разів показував через вікно ствол — примара тікала, — Оксана перевела подих. — Як і що далі робити з полоненим, ми не знали. За ті дні, чесно кажу, я вже натішилася видовищем у льосі. Поки він нарешті нам не допоміг — помер одного ранку. Сам, правда-правда…

— Я тобі вірю, — Гараніна таки погладила дівчину по голові, наче маленьку. — Він сам себе вбив. Серце хворе було, з цього все для нього й почалося… Вважайте, нещасний випадок. Можете спати спокійно, на вас гріха немає.

А подумки додала: «Все воно нещасний випадок: і народження Руслана, і його життя. Таке теж трапляється».

Вголос запитала чомусь:

— У вас тут собака є?

— Собака?

— Ну, в лісі без собаки…

— Нема. Для чого — в Олега рушниця є… А собак… Знаєте, собак він боїться. Це з дитинства в нього, казав…

Антон на «Ниві» прокатався до Золотоноші — ще одного містечка на карті України та рідної Черкащини, де він ніколи не був і навряд чи скоро буде.

Там у найближчій аптеці купив потрібних ліків. Там-таки знайшов станцію техобслуговування, домовився за колеса: однієї запаски в багажник Юлиної машини не вистачало, Оксана постаралася і пробила дві шини. Призналася — діяла все ж таки без особливого плану. Бо що робити потім, так до кінця вони з Олегом і не уявляли. Коли вже сюди приїхала сестра того, кого вони вбили, — чекай неприємностей по-любому.

Зрештою, неприємності хоч як сталися. Олег он поранений… Чим усе закінчиться, Сахновський гадки не мав.

Руслан Гаранін, двічі похований, із того світу, не бажаючи заспокоюватись, приносив жителям планети Земля неприємності. Має рацію Юлія. Його могилу треба покропити свяченою водою. А їм обом сходити до святої сповіді. З деяких пір Антон почав відчувати, як змінюється його ставлення до релігії та віри. Може, це такий побічний ефект від кризи середнього віку….

Поки йому ладнали колеса, Сахновський знайшов у Золотоноші банкомат. Не думав, що знадобиться аж стільки готівки, та картка зажди була при собі. Поміркувавши трохи, зняв на тисячу більше, ніж збирався. Цим молодим закоханим месникам у лісі знадобиться навіть така малість.

Поміняти колеса, викинути подалі пістолет, потім їхати додому.

Додому…

Де тепер його дім: київська квартира, тітчин будинок, який, до речі, теж не завадило б висвятити, чи дім, де живе Юлія Гараніна?

Старша сестра мертвого чудовиська.

Жінка, яка проти своєї волі відчинила перед незнайомою людиною стару шафу зі своїми родинними скелетами.

Нічого.

Старенька «Нива» тримала курс на лісництво.

Навіть найдовші дні все одно закінчуються — сонце поволі сідало за верхівки дерев.

Нічого.

Він уже почав життя спочатку. І якщо Юля Гараніна ввійде все ж таки в його нове життя…

Що ж. Значить, у них у шафі відтоді ховатимуться спільні скелети.

Червень-липень 2009 р.