Дім у Бейтінг Голлов

На автобусній

Уночі на пустирець за уборною чортківської автостанції приїхали цигани. Двома, запряженими кіньми, возами. Було їх, може, п’ятнадцятеро - дорослі з дітьми. За ніч зіпнулися халабуди і похідна кузня, викладена з білої цегли. Чавунний казан, в якому вони варили, лежав, накритий ковдрою, біля найбільшої халабуди. Хтось порався всередині. Спочатку звідти вийшла сива циганка, а за нею - молода з дитиною. Дитина дріботіла за мамою. Стара закурила, а молода, посадивши дитину під дерево, у тінь, пішла мити казан до найближчої колонки. Старий у чорному капелюсі розпалював у кузні вогонь і, припасувавши ковадло, витягнув із брезентової торби клевці та кліщі. Цигани клепали коси, робили цвяхи, рискалі, точили сокири й підбирали ключі до старих замків. Зранку автобусною сновигали, ворожачи, циганки. Замітали спідницями чортківську пилюгу. А замурзані підлітки і діти канючили у пасажирів гроші. Молоді чоловіки продавали рискалі, ставши поодаль уборної. І покурювали, а кузня - пахтіла. Після обіду приїхали міліціонери. Постоявши з чорним від диму старим циганом, забралися. «Певно, заплатили», - подумав Петро Карабін, начальник автобусної станції «Чортків». Саморобна кузня разом із кухнею диміла цілими днями. Під деревом сидів коваль. Він стеріг, щоби вогонь у кузні не вигас. Молода циганка з дитиною поралася біля казана. А стара - лежала на подушках перед халабудою. Увечері, коли Петро замикав вхідні двері до станційного будинку, цигани вечеряли і вкладалися спати. Вдень тонке полотняне накриття циганських халабуд тріпотіло від вітру, а вночі - хиталося від людського покашлювання і хропіння.

Якогось літнього ранку, коли автобуси роз’їхалися, Петро Карабін виглядав львівський і чернівецький рейси. Він стояв при вікні й курив. Львівський, який от-от був на підході, прямував до Чернівців, а чернівецький - до Львова. У Чорткові вони зупинялися надовше. Петро знав, що розімлілі від задухи пасажири повиходять з автобусів, щоби перекурити і збігати до туалету, збоку якого смерділо хлоркою. А коли шофери відзначать путьовки і знову сядуть за керма, то після цих рейсів аж до обіду на станції настане затишшя. Карабіна хтось міг потурбувати дзвінком, запитатися про рейси на Бучач чи Івано-Франківськ, але Петро незадоволено відповідав, кидаючи слухавку, що це не довідка, а начальник станції.

У почекальні товклися пасажири, чекали на продаж квитків на львівський і чернівецький рейси.

У віконці каси сиділа Марія Іванівна, а за її спиною, за окремим столом у глибині кімнати - бухгалтерка Фросина Петрівна. Пасажири, стоячи у черзі, чули, як за металевою решіткою віконця каси, що було закладене дерев’яною дощечкою, Марія Іванівна розповідала Фросині Петрівні про закрутки на зиму. А Фросина Петрівна, дружина прапорщика авіачастини - про повидло з аличі. Коли хтось із пасажирів, кому уривався терпець, починав гукати, чи продаватимуть білети на львівський, то віконечко відчинялося і Марія Іванівна, висунувши пофарбовану індійською хною голову, кричала у відповідь:

- Львівський ше не приїхав.

- А на чернівецький? - чулося з хвоста черги.

- По прибуттю, - відповідала касирка і зачиняла віконце.

Відколи в Чорткові побудували об’їзну, і автобусну перенесли на копиченецьку трасу, то автобуси тепер минали військову частину - з вартовими вишками і колючим дротом, за яким стояли списані для тренування військові літаки. При кінці вулиці, на вимогу пасажирів, шофери зупинялися біля райвійськкомату, звідки було найближче до центру. Хто пам’ятав автобусну біля Ринку, скаржився, що нова - далеко. їдучи з міста, автобуси долали високий пагорб, який виростав із берегів Серету. Шофер зазвичай перемикав першу передачу, і автобус, наче дихавишний, поволі, з чорним димом газу з вихлопної труби, виповзав на гору. А ті, які їхали до центру, мусили пригальмувати на крутому повороті перед мостом, щоби не звалитися у Серет.

Циганський табір, що приїхав вночі, розмістившись за уборною і пустирцем, непокоїв Петра. «Цигани десь-колись що-небудь або вкрадуть, - думав Петро, - або когось обдурять». Він чекав того часу, коли вони, згорнувши свої халабуди, кухню і облизаний вогнем зчорнілий казан, зникнуть так само, як і з’явилися. Вночі. Потайки. «Півроку тому, здається, на весні, - пригадав Петро, - стояли тут зо два тижні». А сталося ось що. Ворожачи одному п’яному пасажирові, циганка сказала, щоби той витяг із кишені двадцять п’ять рублів і вкинув собі за пазуху. За півгодини, переконувала, знайде там п’ятдесят. Коли той прочуняв, то почав переслідувати ворожку, що заховалася в жіночій половині уборної. Тоді потерпілий наскочив на циганські халабуди і почав їх трощити. Зав’язалася бійка між циганами і нашими. По всьому - на пустирі стирчали довгі вербові палиці і тріпотіло розірване кольорове полотно стін і дахів циганських халабуд.

Ліворуч від мурованого приміщення автостанції, в якому розміщувалися кабінет начальника, каси і почекальня, самотньо стовбичила металева будка кіоску «Союздрук». Продавалися там газети і куриво, або, як казали місцеві, дзиґари. В кіоску працювала пенсіонерка Ніна Сємьоновна. Сиділа вона кожного дня, підперши голову долонями, і споглядала за автобусами, пасажирами, циганами і бездомними псами. Сємьоновна була сварлива і брутальна, до Чорткова її занесло по війні аж із Оренбурґа. У кожному з місцевих вона бачила бандьору. А коли чула у розмові біля кіоску «та хіба москаль шось добре зробит» - її пересмикувало.

Ближче обіду автобусну заповнювали пасажири.

Селяни, скупившись за півдня на Ринку, поспішали встигнути на свій рейс. Дими від сиґарет висіли у повітрі. Жінки, перекрикуючи одна одну, показували хто що купив, а діти лизали морозиво, розкидаючи паперові обгортки.

Настя у білому ковпаку продавала пиво. Її мокрий від води і пива фартух обтягував точений філігранним токарем стан. Від місця, де стояла пивна бочка, з усіх кутів навкруги заносило сечею. Запах вбирав порохи і бруд, не вивітрюючись. Черги за пивом не було ніколи, хіба що в спекотні літні дні. Настя була розлучена, жила з мамою і сином на Вигнанці. Колишній чоловік запхався в Сибір, звідти на сина приходили аліменти. З великою перервою, правда. «П’є і там», -здогадувалася Настя.

Праворуч стояла одноповерхова металева прибудова із залитими дощівкою брудними вікнами, в яких виставлено книжки. У книгарні продавала молода випускниця торгового технікуму Надька. Батько її тут улаштував, заплативши пару сотень рублів Карабіну. А Петро вже якось домовився з райвідділом торгівлі. Петро, побачивши Надьку, подумав, що кине ту блєдь Настю разом із її пивом. У Надьки були грубі литки. А жовте ластовиння і руде волосся робило її подібною до кульбаб, які навесні виростали вздовж помащених вапном бордюрів. Були на автостанції перукарня, ремонт годинників і кіоск ритуальних послуг у дерев’яній будці. До перукарні заходилося наліво, а похоронні вінки і ремонт годинників - в іншій кімнатці. У перукарні стриг вкалічілий єврей Міша, він був чортківський. Під час війни хтось переховав його в Ягільниці, так він тут і залишився. Міша стриг, підскакуючи: ліва нога у нього була коротша. Коли він крутився навколо клієнта, то підстрибував, наче горобець, намагаючись втриматися на правій. Дзиґар-майстер пан Дзюбановський, сімдесятирічний чортківський поляк, ділив кімнатку з продавцем товарів ритуальних послуг Миколою Деримендою. У куті, який займав пан Дзюбановський, на вузькому столику лежали акуратно поскладані годинники, мініатюрні коліщатка, викрутки, побільшуюче шкло і нарукавники. «Микольцю, мусит бути порєдок», - казав

Дзюбановський Дерименді, коли той визирав з-під паперових вінків і золотистих стрічок.

Петро Карабін виходить із прибиральницею Явдохою. Петро веде Явдоху, аби показати сміття на території автобусної. Біля чавунних смітників - купи паперу, їх розносить легкий вітерець. З уборної - нестерпний запах хлорки. «Завтра викличу асенізаторів», - вирішує Петро. І заглядає у вікно книгарні. Надька читає книжку. Він іде до кабінету, в якому розривається телефон, минаючи Настю з бочкою пива.

- Гальо, автобусна. Нє, ще не було. На Чернівці? За хвилин двадцять... добре. Скільки? Два? Добре.

З прочинених дверей свого кабінету Петро кличе Марію Іванівну. Касирка проходить крізь чергу і зачиняє за собою двері Карабінового кабінету. Виходить із папірцем. Черга здогадується, що касирка записала кількість білетів на рейси, які хтось замовив по блату.

Міша, шкутильгаючи, йде на обід.

Настя питає:

- Щось ви, Міша, зарано?

- Та вже полуднє...

- Полуднє, але Володі нема...

Міша озирається:

- Певно, затримався на Ринку.

- Певно, - каже Настя.

Нарешті приїхав чернівецький автобус, який мав би приїхати після львівського, але львівський поламався на тернопільській трасі. Чернівецький - переповнений. З «Ікаруса» вийшли пасажири, до них підступили молоді циганки. Але швидко відійшли, бо біля Настиної бочки зупинився міліцейський бобик. Шофер «Ікаруса», тримаючи в руках путьовку, відбивався від охочих їхати без квитків. До бочки підійшли двоє чернівецьких пасажирів і замовили по гальбі пива.

Черга у почекальні почала викрикувати, що квитки продаються по блату. Петро вийшов заспокоювати людей.

- Вже їде додатковий, з АТП. Зараз усі поїдете.

Серпень. Тепло. Володя, вбраний в офіцерський бушлат із одним погоном, переходить вулицю попри готель «Дністер». Минає австрійську частину міста. У свої тридцять - він ветхий старик. У його роті - квасоля чорних зубів і кульбаби жовтої слини, а його тіло схоже на необстругану шорстку дошку. Воно зовсім не потрібне для цього світу. За ним плентається пес, що завжди супроводжує Володю до автобусної станції. Усі кажуть, що Володине місце в Буданові. У Буданові лікують місцевих психів. І якщо хтось комусь казав, що його місце в Буданові, то в Чорткові знали що й до чого. Володя зупиняється біля старого Ринку, щоби відпочити. Пес сідає на задні лапи. Жінка, впізнавши Володю, каже, аби він ішов додому. Володя у відповідь усміхається. Над Володиною головою провисає павутиння. Золота пряжа, змащена павучою слиною, відривається від дерева і перелітає через пса, і залетівши у провулок, зачіпляється за антену легківки. Пес, зірвавшись із місця, біжить у ту саму вулицю. Повертається у супроводі ще п’ятьох безпритульних. Жінка, що просила Володю йти додому, - пішла. А Володин пес знову сідає біля свого господаря. А ті п’ятеро, не затримавшись, побігли по телячі тельбухи, які щойно викинули з м’ясарні. Пес піднімає свою морду і ловить запахи теплої телячої крові. Володя чує, як обгризають суглоби молодого теляти голодні чортківські пси. День нині не базарний, але псяча зграя вже від ранку крутиться навколо, бігаючи навкружними вулицями. З Володиного рота тече кульбабова слина: він дістає чорний хліб із полотняної торбинки, який йому винесли з прохідної хлібзаводу. Хліб іще теплий, відламує два шматки, підкликає пса і кидає в пилюгу хлібний м’якуш. І нічого не промовляючи, запихає також і собі в рота цілушку, яку змочує своєю жовтою слиною. Пес, обнюхавши повітря, облизується. Ніхто не може точно сказати, скільки часу сидітиме Володя на сходах Ринку і коли він піде на автобусну. Ось він побачив кілька кульбаб, що приховалися біля підмурівку ринкової будівлі, і йде їх зривати. Відкусивши жовте суцвіття, випрямляє волохате стебло, розриває його на чотири рівні частини, закручує і, послинивши язиком, крутить у роті: Кульбаба - не баба. Автобусну Володя любить. На автобусній станції і на чортківському ринку він підслуховував розмови селян, які розповідають про весілля і похорони. Володя знає, де саме буде їсти білі калачі. За кілька років усі звикли до Володі, а він, наче справжній господар, обходить велику територію автостанції, починаючи від почекальні, де продаються квитки до лавок, на яких пасажири чекають на свої рейси. Заходить Володя до кафетерію, не обминає перукарні. У станційній книгарні розглядає книжки, зачіпається з таксистами, а особливо - з дівчатами і молодицями. Коли хтось казав, що за Австрії було таке й таке, а за Польщі була в склепах матерія, то Володя все це викрикував на автобусній. Від колишньої синагоги, на вулиці Шевченка, тобто від зупинки міського автобуса - до Старого Ринку, кривими вуличками йти потрібно хвилин двадцять. Як пес винюхував Володину присутність задовго до його появи на Ринку? Чи то він чув запах Володиного бушлату, замащеного солідолом і протухлим бензином? Чи то кульбабин цвіт Володиної слини? Незрозуміло як, але коли Володя плентався вуличками до Ринку, пес полишав свою компанію і біг йому назустріч. Вони зустрічалися біля старих торгових рядів, а потім ішли собі обідати. Якби у Володі було третє око, яким кожна людина дивиться сама в себе і яким бачить минуле і майбутнє, то, може, цей приблудлий пес ніколи б не став Володиним приятелем. А так двоє псових очей і четверо псових ніг чатували на бензиновий запах бушлату. Коли Володі було десять років, він із батьком стояв на трасі Бучач-Чортків. Вони поверталися зі шпиталю. Шофер підкинув їх до цього місця, а сам звернув на розкислу польову дорогу. Мокрий круп’яний сніг прилипав до паперових облич батька і сина, холодний вітер залазив у рукави, а ніякого транспорту на трасі не було. І сховатися теж не було де. Найближче село - за півтора кілометра. Було видно, що вантажівка, якою вони приїхали, буксує в полі, болото налипало поміж заднім мостом і ресорами. Володя тулився до батька, але той у легкій болоньєвій курточині, лише покашлював і затуляв Володин рот од вітру. Коли мороз пробрав їх до кісток, вони рушили у напрямку села. На поля падала з неба снігова мряка, а вітрюган то дірявив їм обличчя, то стусанами підганяв вперед. Після чергового пориву вітру безсилий Володя впав на дорогу. Його паперове тіло не витримало, і він заплакав. Це був плач хворої дитини, і батько пошкодував, що саме нині вони вирішили поїхати до Чорткова. Він схопив легкого Володю, мов щеня, обтрусив його від снігу і, завдавши собі на рамена, наче мішок пшениці, вперто йшов, обліплений снігом. Володя лише попискував, бо зимний вітер і ватяний сніг лучили йому в рот, забиваючи слабке дихання. Перехворівши майже цілу зиму, Володя з паперового зробився ще тонший. Такий тонкий, що проламані двері його свідомості залишилися у тій зимі й на тій дорозі. Страхи, що його переслідували, стали жити у нього в голові, наче миші в пташиному гнізді. Хто проламав двері Володиної свідомості і напхав йому в рота чорної квасолі й жовтого цвіту кульбаб? Коли він лежав у човні, то його лякали шурхоти вужів у траві і плямкання зелених ропух, тоді пес вистрибував і біг слідом за вужами, які прослизали у воду. Потім він пробігався вздовж берега, і ропухи пірнали глибоко у воду, а коли виринали і починали кумкати, Володя вже спав. Човен біля річки став його домом, принаймні ліжком, а воду Серету вони з псом пили зранку, ставши навколішки. Володя їв дикі груші і зелену малину, а пес бігав на Ринок. Серпень нагрівав за день річку, а вночі з іншого кінця міста було чути, як, не затримуючись, через залізничну станцію «Чортків», посвистуючи, переїжджали вантажні потяги. Одні їхали на Іване-Пусте, інші - на Бучач і Тернопіль. Пес сидів із Володею, і вони дивилися на річку. Кожен думав про своє. Над ранок тепло покидало річку, а до міста вливалося молоко туману, що провисало на ранішніх вулицях і стікало в долину повз Домініканський собор.

Петро Карабін, відправивши чернівецький, подумав: «Щось нема нині того придурка». І побачив, що перукар Міша повертається з обіду. Міша балакав із Настею. Настю Петрові було видно, а від Міші падала тінь, миготіла від вітру. Це так Міша переступав із ноги на ногу, зі здорової на кульгаву. Потім тінь зникла. Петро помацав своє волосся і вирішив, що зайде до Міші наступного тижня.

Із Настею в Петра була любов, яку він приховував від дружини, а Настя - від своєї мами. їздили мотоциклом із коляскою до посадки, недалеко від автобусної. Там, розстеливши на траві коц, або навіть на колясці, залежно від Петрового бажання, вони віддавалися одне одному. Настині руки і тіло пахли пивом, бо вона не встигала зайти додому і помитися. Не було часу ні у неї, ні у Петра. Потім Петро висаджував Настю біля Будинку піонерів, а сам їхав додому. Минав тиждень, відколи Петро з Настею посварилися. Петро намагався не дивитися у її бік, а Настя зиркала у Петрове вікно. Руду корову Надьку з книгарні Настя зненавиділа з першого погляду. Помітила, що Петро, розмовляючи з Настею, кілька разів ударив ту для жарту долонею по задниці. «Приміряється, скурвий син», - думала Настя. На Надьку поклав око й Микола Дерименда. Бачила Настя, що Микола заходив до Надьчиної книгарні й виходив із книжками. І Насті трохи відлягло від серця.

Серпневого пополудня, залишивши пса на Ринку, Володя зійшов із міського автобуса і, наче господар, стояв розглядаючи все, куди сягав поглядом. Сємьоновна перша побачила Володю в бушлаті. Заклопотані жінки і байдужі чоловіки, стоячи групками, не звертали на нього жодної уваги. Володя голосно пчихнув, обтер рукавом жовту кульбабину слину і засміявся, показавши надщерблені зуби. Підійшов до книгарні, гримнув у скляні двері. Надька, відірвавши руду голову від книжки, подивилася на нього байдужими очима. Вже встигла звикнути.

- Ах ти мая дарагая! - крикнув на всі легені Володя.

Автобусна ожила. Увага вижидальників своїх рейсів переключилася на придурка.

- Ах ти дарагая - ружа червоная, - волав Володя до Надьки.

Автобусна реготала.

- Йой, не файно зо слабого сміятися, - сказала повногруда жінка, тримаючи в руках полив’яну миску.

- Цьотко, та то Володя, за ним плаче Буданів, - видихнув із димом двадцятирічний хлопець.

- А тобі що до того? Молоко ше на варґах не обсохло, а вже з дзиґаром.

- Та я вже, цьотко, по войску.

- Нещасне то войско.

- А він се чо чіпає?

- Він тє ше вчіпит.

Володя облишив Надьку і підійшовши до пивної бочки, схопив Настю за руку. Настя якраз мила гальби і, відставивши одну, бризнула водою Володі в лице.

- Йойойой, - закричав той.

Настя залилася сміхом.

- Йой, нездала, ти, заразо, нездала! - кричав до неї Володя.

Спритно підскочив і схопив Настю за цицьку. Настя скрикнула. Володя відскочив і почав реготати. Настя встала була, але, передумавши, знову сіла. Володя з відстані кількох метрів кричав до Насті, бризкаючи на всі боки слиною. Володина шия, обліплена грубими жилами, здавалося, трісне від напруги. Петро з вікна бачив, що Володя витворяє з Настею.

Заспокоївшись, Володя відійшов від неї і зайшов досередини станції. Зчинився рейвах, бо він почав мацати дівчат і жінок. Марія Іванівна просила вивести придурка з почекальні, але сама вийти боялася. Нарешті Петро, вискочивши з кабінету, схопив Володю за бушлат і викинув його в теплий серпневий день. Володя, зіщулившись, впав у сміття перед обпльованим чавунним смітником і почав жалісливо плакати. Так жалісливо скиглив псячим голосом, наче його переїхала машина. З перукарні, тримаючись за одвірок, визирав кульгавий Міша. І пан Дзюбановський із годинниковою лупою на чолі. Першою до Володі підбігла Настя, обтріпуючи нещасного від пилюги і прилиплого паперу. Посадила на першу лавку, з якої вмить щезли студентки педучилища.

- Не можна над слабим знущатися, - говорила до себе і до всіх, хто міг її чути, жінка в чорній хустині.

- Ніхто не знає, що кого чекає, - підтримала розмову та, що з полив’яною мискою.

- Та він ту кожен день таке вироблєє, - докинув чоловік у баранячому кашкеті.

- А шоби не робив, то ним злий дух керує, прости Господи.

- Ваша правда, - погодився баранячий кашкет.

Володя вишмаркався. Витер брудними руками зелені сльози. Сидів, віддихуючись, і дивився на похилі пагорби Чорткова.

Знову приїхав міський автобус. І привіз нових пасажирів, які з торбами й сумками поспішили до каси.

З новими пасажирами приїхав Шпонда. Обличчя високого на зріст Шпонди роздирала придуркувата посмішка. Приїжджав на автобусну бити по колесах гайковим ключем. Шофери сипали копійки і Шпонда, обійшовши всі автобуси, на якийсь час зникав. Якщо котрийсь із шоферів, хто вперше бачив Шпонду за його роботою, гнав його в три шиї, то він міг навіть кинути ключем у вікно автобуса. Був агресивний.

Петро, побачивши Шпонду, сказав:

- Нині якась кара Божа.

Шпонда витягнув ключ.

Крутив головою, як дзиґа, наче вирішував, із якого автобуса розпочати. І пересохлий погляд Володі зустрівся зі Шпондиним. Високий і шорсткий, як будяк, Шпонда став наче вкопаний. На автобусній знали, що Шпонда і Володя - вороги, і не раз вони билися тут до крові. Не любили вони один одного. Володя завжди тікав од Шпонди. Той копав Володю, здіймаючи куряву, аж поки не приїжджала міліція. Хто міг знати причину їхньої ненависті? А сталося от що: три чи два роки тому Володя, прочувши про Празник на Покрову в якомусь із сіл, сів у автобус і зранку приїхав під церкву. На Празник сходилися каліки і дурні. Приїхав тоді й Шпонда. Він любив білі калачі, зав’язані у полотняну півку на три ґудзи. Володя крутився у самому центрі села. Шпонда ж ходив іншими стежками, але зійшлися вони, чекаючи на останній автобус, щоби доїхати до Чорткова. Підстеливши листя, Володя сидів у холодній фосі й вечеряв. Біля нього - празникові медівники і один калач, який виніс йому п’яний ґазда. А Шпонда - з калачем і живою куркою, яку причепив мотуззям за широкий солдатський пасок, -щось бурмотів під ніс. Курка теліпалася, знесиливши, з розчепіреним дзьобом і білими крильми. Володя їв швидко, запиваючи ситром, і зиркав на Шпонду. А той, приступивши ближче, розгледів помащений жовтком і переплетений на вісім пасочків пухкий калач. Він кинувся на Володю, відштовхнув сильним ударом, схопив калач і почав втікати. Володя поскавулів трохи, але замовк.

Володя встав зі свого місця й помалу почав просуватися до пасажирів. А коли відчув на своїх плечах сильні, наче кліщі, руки Шпонди - заскиглив.

Петро дзвонив у міліцію.

Шпонда підніс Володю вгору і, опустивши на асфальт, крутонув. А потім, криво посміхнувшись, почав із ним танцювати. Вони трималися за руки і кружляли, перебираючи ногами, плутаючись у пилюзі й смітті. Коли Володя зрозумів, що небезпека минула і що це танець примирення, він почав на радощах верещати. Слина бризкала їх обом із вишкірених ротів.

Скакали, хапалися за руки, цілувалися, падали в пилюгу, тариючись по асфальті. А коли, знесилені, впали і завертівся їм світ, іще довго крутилася автобусна, перукарня, бочка з пивом, книгарня з книжками, обертався Чортків. І вони летіли над Чортковом, щасливі у своєму нещасті.

Коли у міліцейський бобик закинули Володю і Шпонду, то всі знали, що це ненадовго. Знали, що втечуть із Буданова і знову прийдуть на автобусну.

- А шо з ними зробиш? - думав Петро.

Настя замикала бочку на колодку. Нинішня її зміна закінчилася. Петро уже йшов по мотоцикл, але розвернувся і підійшов до Насті.

- Давай, поможу.

- Помагай Надьці, тій рижій корові.

- Надька? Ти шо? Мені подобаєшся ти, Настю.

- Бреши, бреши.

- А скільки продала? - запитався Петро.

- Ще є півбочки.

- Почекай, я піду за мотоциклем.

За автобусною, біля дерева, вечеряли цигани. З казана валувала пара і чорні фігури сиділи навколо вогнища.

А Настя, почувши знайоме торохтіння мотоцикла, згадала, що не купила додому хліба. «Куплю завтра», -вирішила вона.

Від автобусної Петро з Настею, від’їхавши кілька кілометрів, звернули у посадку.

«Раз жиємо», - подумала вона, коли Петро кинув її на траву і почав задирати сукенку.