Дім у Бейтінг Голлов

Польський ровер, руска рама

Я бачу: Стась їде ровером.

Згори торохтить по нерівній бруківці центральною вулицею, а порівнявшись зі мною, поправляє на мокрій голові кашкет. На його правій штанці - прищепка від білизни. Це для того, щоби ланц не затягнув широку штанину. Вітер теліпає вилізлим із штанів краєм сорочки. І Стась - я знаю точно - везе залишки пошти на Старий Чортків, склавши ноги на рамі. Посвистує.

Ми живемо у будинку на кватирі у Стася, і відколи переїхали до Чорткова, я бачу його на ровері завжди біля четвертої години, бо повертаюся з хлібом. Мама висилає мене до хлібного магазину через дорогу біля вежі з годинником. Власниками квартири є Стась і його сестра пані Ядзя. Мама сказала мені, що банькату Ядзю потрібно називати лише пані Ядзя. А Стася всі називають просто Стась. Ядзя і Стась - поляки. Мама каже, що колись, за Польщі, їхній батько працював на стациї, і вони народилися в цьому будинку. Я не розумію, що таке за Польщі і чому Стась із Ядзею туляться в одній кімнатці, а нам здають іншу. Стась тримає свій ровер у вузькому темному коридорчику.

Будинок мені подобається, бо з під’їзду я зразу виходжу на Ринок.

У четвер на базар приїжджає дідо. Він привозить нам квасне молоко і сметану, а сам продає сливки. Цього року сливи зародили. І дідо поїздом везе їх у дерев’яному чамайданові, щоби спродати. Дідо до нас ніколи не заходить у гості, бо з татом вони посварені. Тато також гнівається з бабцею. Вона не хоче ніякого Чорткова, а лише переказує дідом, що їй навкимилося за мною. «Ноги моєї там не буде», - кричала бабця, коли ми вибиралися. Я виношу дідові порожні слоїки, і він дає мені паперовий рубель. Увечері попутними машинами дідо повернеться додому. За рубель я купую карамель «Дюшес», бенгальські вогні й пачку сірників. Знаходжу схованку, запалюю срібні бенгальські палички і їм карамель. Іскри розсипаються навкруг мене і навіть на мої руки, але вони не печуть і не щипають.

Мій тато - шофер на кондитерській фабриці. Він їздить новим газоном і розвозить цукерки. Буває в Тернополі, але частіше по районі. У його машині, на сидінні, постелений старий коц, а кабіна обліплена перебивачками, які привозять демобілізовані солдати з Німеччини. Мамі перебивачки не подобаються.

Одного разу тато мене взяв із собою до Тернополя. Ми їхали по арахіс для фабрики. На тернопільській залізниці вантажники двигали наперед себе мішки і закидали до кузова нашого газона. Бо транспортер поламався. Коли тато пішов підписувати накладну, вантажники, не поспішаючи, з перекурами, винесли з вагона останні мішки. Поки тато розмовляв у конторі з бригадиршею, то вантажники розпороли один мішок і почали напихати арахісом свої кишені. Сипнули й мені, а потім зашили. Навіть, не було знаку.

На станції ми простояли до обіду. А виїхавши за Тернопіль, зупинилися в Мишковичах у придорожній їдальні. Тут зупиняються всі шофери. Замовили дві котлети з бараболею, политою жовтим маргарином - таким, як риб’ячий жир. Мама кожного ранку заставляє мене пити велику ложку риб’ячого жиру, бо каже, що від нього прибуває апетит. Але тато мене не примушує. З Мишковичів ми їхали чортківською дорогою. За Копичинцями, перед Чортковом, тато побачив, що ЗіЛ із їхньої фабрики, з’їхавши з дороги, стоїть із відритим капотом. Ми зупинилися. У ЗіЛа закипіла вода. А шофер лежав під машиною, підстеливши куфайку, і відкручував гайки. «Може, мотор застучаві» - запитався тато вимащеного водія. Але той, що лежав під ЗІЛом, відповів, що - нє. «Машині, курва, двадцять років, запчастин - нема, а завгар, сам знаєш, дає списані, а нові - продає кому хоче». «Добре, зараз приїду на фабрику і скажу, що ти поламався. Може, вишлють ремонтну». «Вишлют, - недовірливо відповів той, - ті пияки вже потягнули з цеху спирт і п’ють по кущах над Серетом». «Я скажу, а там видко буде. І малого мушу ще додому підкинути». Ми знову сіли в кабіну, і я траснув дверима, точно так як тато. «Заїду до АТП, - сказав мені тато. - А тебе скину на Міцкевича». Доїхавши до вежі з годинником, тато пригальмував, і я вискочив із кабіни й побіг до нашого будинку. «Скажи мамі, що прийду пізно», - крикнув тато навздогін. Я забіг у під’їзд і, перескакуючи по дві сходинки широкими сходами з металевим поруччям, оздобленими фігурною дерев’яною лиштвою, опинився перед нашими дверима.

Двері відкрила пані Ядзя. У коридорі на своєму місці стояв Стасів ровер. Із кухні пахло шницлями. їх завжди смажила пані Ядзя, додаючи до перемеленого м’яса часник і чорний перець. «Я смажу, Вірцю, - так вона зверталася до мами, - за рецептом пані Козєбродської». Ми не знали, хто така пані Козєбродська і ніколи її не бачили. «Козєбродська, прошу вас, Вірцю, то була кухарка на цілий Чортків. За нею навіть грабя Боґуцкі висилали фіякр, коли мали приймати гостей». І продовжувала: «За Польщі, Вірцю, чого лише в склепах не було. Не то що за цієї дідівської держави». Коли Стась чув, що пані Ядзя казала що-небудь про дідівську державу, а всіх, хто у ній жиє, - називала дідами, то він увесь час притишеним голосом просив сестру помовчати. «Боїться втратити роботу», - так це пояснювала нам пані Ядзя, яка не боялася нічого, торгуючи хоростківськими дріжджами. Мама сиділа у нашій кімнаті й зашивала штани, які я розірвав на коліні минулого тижня, граючи у футбол. «А де тато?» - запитала мама. «Повіз арахіс на фабрику і казав, що заїде до АТП, бо за Копичинцями поламався ЗіЛ із фабрики», - відповів я.

Того дня, коли ми вибиралися до Чорткова на кватиру, дідо обійняв мене і вклав до кишені моєї вітрівки паперовий рубель. А мама застебнула валізочку - і ми вийшли з хати. Бабця стояла біля сливки. Дивилася як ми сідаємо у вантажівку. У кабіні курив тато. Коли ми виїхали за село, тато погладив мене по голові, й переключивши швидкість, що аж заскреготіли шестерні, запитав маму: «Паспорт не забула?» «Маю», - відповіла мама. «Найперше - підемо до паспортного столу. Мусиш приписатися». Ми їхали до Чорткова, де тато винайняв нам квартиру. «Будинок біля Ринку, - розповідав нам тато, - Господарі - пані

Ядзя з братом. Брат розвозить ровером пошту. Домовився з ними за тридцять рублів на місяць». Правою рукою тримав велике чорне кермо, а лівою - сиґарету, випускаючи дим у відхилену шибу кабіни. Ми під’їхали до двоповерхового будинку навпроти торгових рядів на Ринку. Мама вийшла з кабіни і подивилася на вікна, що виходили на Ринок. «Наша кімната -з іншого боку. Ну, там нема вікон, зате взимку буде тепло». «Як нема вікон?» - запитала мама. «Кімната, у якій мешкають господарі, з вікном, - тато підняв голову і рукою показав на вікно на другому поверсі, - а наша з протилежного боку. Вікно замурували, а може, його там і не було». «Я так і знала», - прохопилася мама. «Що знала? Що?» - розпалився тато, але мама увійшла вже до під’їзду. «Другий поверх, квартира четверта», - крикнув тато. Коли ми з ним зайшли до помешкання, мама стояла на кухні з пані Ядзею і розпитувала чи можна буде варити на газі. Пані Ядзя подібна була на ропуху, яких я полошив на берегах Джуринки. У нашій кімнаті було два ліжка. Одне - в глибині кімнати, а інше - моє, втиснуте біля стіни ближче до дверей. З вантажівки ми позаносили ковдри і подушки, які мамі дали дідо з бабцею. Тато приніс свій великий чамайдан, з яким повернувся з армії, і мамину валізочку. На другий день я прокинувся, коли тата вже не було. А мама готувала на кухні сніданок.

«Ну що, приніс?» - запитав мене білоголовий Толік. Він мешкав на сусідній вулиці. «Не, не знаю де тримають», - відповідав я. За три дні я перезнайомився зі своїми ровесниками з сусідніх будинків. З ними я кілька разів бігав до Серету і грав там у кічку. Вони знали всі вулиці і навіть усіх продавців на ринку. Знали також, що мій дідо продає сливки. Толік спочатку сказав, що коли я хочу бути з ними, то мушу принести три рублі. «На всі гроші купимо шоколаду і ситра». Я майже тиждень віднєкувався і казав, що не можу знайти грошей. «А ти підглянь, куди кладе мама татову получку», - радив мені Толік. «Мама лише приписується, а тато грошей іще не приносив, казав, що при кінці місяця». Толік помічає, що Стась під’їхав до нашого під’їзду і закинувши на рамено ровер, зникає у дверях. «Файний ровер. Я вже вмію попід раму їздити. Навіть на рамі раз спробував». Я бачу, що мама повертається, і не прощаючись, кидаю Толіка, який товче каменем по вирізаній металевій кришечці з-під рибної консерви. Мама поверталася з паспортного стола. Увечері, коли приїхав тато, я чув їхню розмову про те, що маму приписувати не хочуть, бо вона ніде не працює. Тато каже, що йому обіцяв начальник автобази і завтра він йому нагадає. З сусідньої кімнати чути, що Ядзя свариться зі Стасем. Стась одягає свій зелений у білу смужку костюм, кропиться одеколоном. Запах одеколону розливається по кватирі. «Стась знову надвечір кудись збирається», - каже до тата мама. І продовжує: «Пані Ядзя нині розповідала, чому в них з’явився цей ровер, - і притишено, щоб я не почув. - Стась має коханку. їздить ним до неї». У коридорі Стась вмикає світло і бере ровер. Він скочує його сходами. Пані Яздя тим часом прийшла на кухню і, щоби ми чули, каже, що Стась дурень. Нині пані Ядзя варить мармуляду з уприн. Вона принесла повну путню з Ринку. До великого баняка насипала цукру, а тоді висипала туди помиті й перебрані уприни. Сиділа на кухні до опівночі, аж поки повернувся Стась. Мармуляда варилася на слабкому вогні, а потім пані Ядзя, розливши по слоїках, закрила її капроновими накривками. Видно, що Стась погано прислонив до стіни ровер, бо той упав. Зчинився ґвалт. Пані Яздя кричала, що не зносить куревського ровера і нічних Стасевих поїздок.

Маму довго не приписували, а Толік і далі вимагав від мене три рублі. Тато цілими днями гасав районом, розвозячи коробки з цукерками. Обідав по чайних. Повертався додому пізно. Вечорами вимивав у мидничці свої руки. Воду мама гріла на кухні і тримала у збанку, в який наливали кисіль. Вона тихо виносила мидничку з брудною водою і виливала в уборній. Бо пані Ядзя і Стась після сварки вже спали. Сьогодні у тата була получка. Він витягнув гроші, відрахував тридцять за квартиру, і сказав мамі: «Завтра, віддаш пані Ядзі». Мама перерахувала і поклала у свою валізочку. «Трояк, - мовив тато, - лишив на дзиґари». Я часто підслуховував їхні розмови, вдаючи, що сплю. Встав зі свого ліжка, коли тато з мамою, обнявшись, уже спали. Підійшов до крісла, на спинці якого висіли татові штани, запхав руку до кишені й намацав там гроші. Зранку, коли мама на кухні балакала з пані Ядзею, я встиг переховати гроші з-під подушки у підкладку лівого кеда.

Я вийшов з будинку, стрибаючи на одній нозі. Дощ залишив по собі калюжі. Бруківка була мокра. Толіка на звичному місці, де ми збиралися - на вулиці біля кінотеатру «Мир», не було. Пробігши від Ринку догори, побачив його з іншими хлопцями біля магазину навпроти костелу, в якому містився склад. «Ну, що приніс?», - запитав мене Толік. «Приніс», - відповів я. «То покажи». Я витягнув із кишені свою руку з затиснутою в кулаку зім’ятою троячкою і розтиснув долоню. Толік і хлопці присвиснули. Один із них підбив мою долоню і гроші, що підлетіли догори, вмить схопив Толік. Ми почали радитися, що купуватимемо.

Толік запропонував купити пачку «Запашних» із білим фільтром, від яких, усі знали, нема запаху. А ще -дві фляшки ситра і велику плитку шоколаду «Чайка». Шоколад коштував півтора рубля, вода тридцять копійок, «Запашні» - тридцять п’ять. Толік підрахував, що з трьох рублів залишиться сімдесят копійок. «Можна два тижні пити з автомата воду з сиропом». У нас після цих слів потекла слина. Ми зайшли до магазину. Купили все, що хотіли. Продавчиня навіть не запитала про сиґарети, хоча Толік сказав, що має готову відповідь: «Татові». Ми зграйкою зійшли до Серету. І там залізли у високі кущі бузини. Спочатку з’їли шоколад, потім випили ситро, а після всього закурили. Я курив вдруге у своєму житті. Толік учив нас, що курити треба в затяжку, тобто втягнути дим у самі легені. Що я й зробив. Дим здушив мене. Я кинув сиґарету і під сміх Толіка і хлопців почав хапати повітря. Ситі й задоволені, вони лежали, підклавши під голови руки. Курили, дивлячись на серпневе небо. У річці кумкали жаби. Збоку стації локомотиви тягнули за собою протяжні звуки сигналів. Толік витягнув із пачки по три сиґарети і дав кожному. У голові досі паморочилося від куріння, коли ми рвали прибережний полин, яким хотіли забити запах сиґарет. їли його і терли ним руки. Я тішився, що мене прийняли в компанію. Додому прийшов не одразу. Стояв біля торгових крамниць на Ринку, приходив до тями і спостерігав, як м’ясарі, два приземистих вуйки, в обляпаних кров’ю фартухах поверх халатів заганяли теля. З м’ясарні вийшов тато. Я зрозумів, що це він привіз нещасне теля. Видко, що з татом домовився заготовач. І після роботи вони поїхали по теля. «Значить, зараз питимуть могорич. І тато прийде додому під ранок». Ця думка мене втішила, бо мама не зауважить мого куріння. Я вмить опинився перед дверима квартири - відчинив Стась у зеленому костюмі з одеколоном в руці. Я швидко прошмигнув до туалету. Помив руки милом і прополоскав рот. «Де ти був?», - запитала мама. «А я бачив тата». «Де?». «Він привіз до м’ясарні теля, ледво запхали досередини». «Знову зап’є», - сказала мама. В її голосі вчувалися втома і невдоволення. «Іди їсти. На кухню». Сиґарети, які дав мені Толік, я теж приховав у лівому кеді.

Прокинувся від того, що мама тихо сварилася з татом. Вони увімкнули абажур. Тато п’яним голосом пояснював мамі, що заробив на тому теляті десять рублів, а потому вони - м’ясарі, він і заготовач - пішли до чайної. «Ну, посиділи там...». Мама плакала. «Ну чого ти, плачеш?». Мама мовчала. У них щось не клеїлося, так казала бабця, коли ми жили всі разом. Я не міг повірити, що мама знайшла мої, приховані у лівому кеді, сиґарети. Вони лежали біля абажура і коли я це побачив, то накрився ковдрою з головою. «Вставай», - холодно наказала мама. Я встав. «Це шо?». Я мовчав. Мама била мене рушником. Я бачив, що пані Ядзя стоїть у дверях і дивиться, що у нас відбувається. «Вірцю, - кличе маму пані Ядзя. - А ходіт-но я вам щось покажу». У маминій руці зависає рушник. І вона сідає на ліжко. Я чимдуж біжу до туалету і закриваюся на застібку. Біля дверей туалету пані Ядзя вголос, ніби сама до себе, каже, що за воду в місті теж платять і що це не село. А якщо хтось хоче довго митися може йти до Серету. Я закручую кран.

У п’ятницю мама сказала татові, що поїде зі мною до діда з бабцею. Дідо не приїхав цього тижня продавати свої сливи. І хтось переказав мамі, що він заслаб. Тато сказав, що він не зможе нас завезти, бо завгар не підпише путьовки, а без неї пускатися, коли у вихідні на кожному кроці повно міліції, він не хоче. Я знав, що ми поїдемо потягом, бо тато не хоче бачитися з дідом і бабцею, а путьовки він має запасні - з печатками; може їх заповнити і їхати куди завгодно.

Потягом ми їдемо до станції біля лісу, а звідти -пішки. Дідо, коли ми прийшли з мамою на обору, сидів і перебирав сливи, кидаючи їх у полив’яну мидницю. «Будемо смажити мармуляду» - замість привітання сказав дідо. Він не здивувався нашому з мамою приїзду, лише запитав, чи потяг уже поїхав на Іване-Пусте. «Бо щось я не чув», - пояснив він. Серпневі мухи обліпили сливи. Дві гуски шипіли, охороняючи виводок гусенят, які щипали по оборі траву. У хаті пахло густим сливовим солодом, мармуляда булькотіла у двох великих баняках. Бабця знала, що ми увечері повертаємося до Чорткова, бо мама не має часу побути довше. «А чого не сказала, що приїдете?» - запитала бабця. «Сама не знаю. Переказали, що тато прислаб». «Та вже легше, приходила Леська-фельшерка. Виписала піґулки і дала два вколи». «А Йван не міг вас привезти?». «Та шось там на роботі». «Якби хотів, то приїхав би», - упевнено сказала бабця. - Не буде з ним, Вірко, у тебе життя». «Мамо!». «Я бачу, що не буде. І ваша кватира в Чорткові не допоможе». «Не знаю», - якось невпевнено відповіла мама. «А ти, - звернулася бабця до мене, - біжи на двір, може, кого з колєґів своїх побачиш. Не забув іще їх?». «Ні», -відповів я і, лизнувши застиглої на дерев’яній ложці темно-синьої мармуляди, вийшов із хати і став коло діда. Ми поверталися до станції з двома сітками. Мама несла курку, завернуту в марлю, і два слоїки - з білою квасолею і сметаною. Я теліпався з сіткою, в якій було з десяток яблук і хробашливі грушки, які дідо знайшов на сусідському окопі. На станції, біля помащеної вапном будки, стояло кілька людей. Мама з ними привіталася. Потяг показався під лісом. Видряпуватися до вагонів було незручно. Станційна будка стояла нижче залізничного полотна і потрібно було дертися по шутрові. Сільські вуйки, які курили у тамбурах дизельного потяга, на таких станційках допомагали забирати до вагона дітей. Схопивши під пахи, мене втягнули у накурений тамбур. 1 мама, однією рукою схопившись за поруччя, теж якось видряпалася. Сіткою вдарила об металеву обшивку дизеля, але слоїки, на щастя, не розбилися. Ми знайшли вільне місце, і я сів біля вікна. На станції у Чорткові, коли ми повернулися, тато нас не чекав. Ми сіли у міський автобус і доїхали до центру. Не було тата і вдома, коли пані Ядзя, відчинила нам двері, бо побачила, як ми йшли з мамою з боку годинникової вежі. Тато приїхав лише на другий день, під вечір. Мама стояла на кухні над упринами пані Ядзі і плакала, витираючись вафельним рушником. А тато, який ніколи не дозволяв собі курити на кухні, курив. Пані Ядзя, напевно, чула запах диму і здогадувалася, що тато курить, але не виходила зі своєї кімнати. Я підглядав за татом і мамою у замкову дірку від ключа і не розумів, що сталося і чому вони мовчать. Нарешті тато погасив скурок і сказав: «Ну як знаєш», - і вийшов з кватири. Було так тихо, що я почув, як тато завів свій газон. Потім вийшла пані Ядзя і посадила маму на стілець. І сказала: «Таке саме доченіння маю зі Стасем. Та ви самі все бачите, Вірцю».

З’ясувалося, що коли ми їздили до села, Стась викрив велику татову таємницю. Розвізши пошту, він зупинився біля чайної, до якої заходив нечасто, бо та була аж нагорі міста. Там товклися шофери, приходили прапорщики з частини зв’язку і забігали слюсарі з ремзаводу. Стась зайшов із ровером. Прихилив його до стіни. За вагами стояла приваблива - у тридцятці -продавчиня. У чайній було сім столів, за трьома сиділи і пили. Стась замовив сто грам. Озирнувшись, побачив прапорщиків. Щось відзначали. «А я вас знаю, - перша озвалася продавчиня, наливаючи Стасеві сто грам «Столичної». - Ви возите пошту і жиєте коло Ринку». «Ще прошу ковбаси, отої», - і Стась показав пальцем на дрогобицьку. «Я ваш ровер бачу на Старому Чорткові», - продовжувала вона, нарізаючи ковбасу. Стась відповів: «Так-так, я там пошту розвожу». «Я там вас бачу в зеленому костюмі», - і засміялася. Знала шльондра, до кого він вчащає на Старий Чортків. Стась удав, що це його не стосується і сів за вільний столик при стіні, неподалік ровера. Прапорщики запивали ордери на квартири у новому будинку. Один із них, коли продавчиня зайшла у свою підсобку, сказав: «От Любка, сучка. Курвує з усіма шоферами. Зараз має шофера з кондитерської. Крутить чоловіками, як своїм задом». Любка довго не поверталася з підсобки. І Стась вирішив, що обмежиться стома грамами і піде. Але коли побачив тата - прилишився. Так він переповідав сестрі - пані Язді, яка розповіла мамі, коли ми повернули від діда. Він побачив, що тато зайшов до чайної і попрямував до Любки. Постоявши трохи біля буфету, вони зайшли до підсобки. Коли Любка почала виганяти прапорщиків, тато сидів у підсобці. Кричала до п’яних, що вже закриває чайну. І Стась, поки прапорщики прощалися у чайній, а потім надворі, швидко забрався з чайної.

Толік, якого я побачив, повертаючись із пляшкою молока і батоном, стояв при кінці вулиці, на перехресті біля готелю «Дністер». «Давно тебе не бачив», - сказав він. «їздив до діда». «А я думав, що ви поміняли кватиру». «Нє, ми далі тут». «А ми будемо переїжджати. Нам дали нову - в будинку на горі міста, біля Воєнторгу. Тато і мама тішаться, а мені там не подобається». Толиків тато - прапорщик. «Підем курнем?». Я заніс молоко, батон і вибіг до Толика. Ми знову прийшли до Серету, але в наших бузинових кущах сиділи чоловіки і грубими голосами про щось сперечалися. «Напилися вже», - сказав Толік. І нам довелося відійти вгору, подалі від копичинецького моста. Толік, який був на три роки старший за мене, курив хвацько і зі знанням справи. Я й далі боявся курити в затяжку. Дим, що пропікав мені язик і піднебіння тримав у роті. «А ти молодець, приніс гроші, не побоявся», -хвалив мене Толік. Він ліг на спину, випроставшись на траві, й дивився на небо. Я зробив так само. Ми лежали і розгадували обриси хмар, які висіли над Серетом. Лежали і курили, кожен по своєму, не помітивши, як до нас підійшла корова і лизнула Толика в голову. Він скочив і від несподіванки подався назад. Я теж устав, і ми побачили старого, який зі стільчиком ішов за коровою. Старий, видно, заснув і корова, розплутавшись, пішла берегом і натрапила на нас. У далечині прогудів товарний потяг. Ми з Толиком повернулися до Ринку і розійшлись у різні боки.

На кухні сиділи пані Ядзя, Стась у зеленому костюмі й мама. Вони про щось балакали. Мама сказала, що вечеря у нашій кімнаті на столику, який Стась приніс із пошти. Облущений столик вирішили викинути. Але Стась забрав собі. Знайомий столяр зміцнив ніжки і покрив його темним лаком. Розмова на кухні переривалася Стасевим покашлюванням, кипінням чайника і маминим зітханням. Я зрозумів, що мама ходила до якоїсь Любки і що тато з нею спутався. І що до нас він не повернеться, хоча маму вже приписали і вона почала працювати в школі на групі продовженого дня. Тепер ми з мамою могли платити за кватиру самі.

Тато й справді тиждень не з’являвся. Мама була в школі, а я, вештаючись вулицями, запримітив його газон. Тато їхав згори міста, певно, від Любчиної чайної. Він повернув направо біля годинникової вежі. Я щодуху побіг до нашого будинку і став з боку торгових рядів. Кухонне вікно пані Ядзі було відчинене. Я чув, що вона про щось говорила з татом. Нарешті він вийшов із під'їзду. В руках тримав свій великий армійський чемодан, у якому були його сорочки, дві пари штанів і шлюбний костюм коричневого кольору, перешитий із дідового. На шлюбній світлині - тато у цьому перешитому костюмі, а мама у вельоні. З ними також гуска, яку фотограф, видко, що був вже п’яний, чомусь не прогнав. Я бачив, як тато скрадався, наче злодій, не знаючи, куди подітися з тим чемоданом. Нарешті зайшов з боку шоферських дверей кабіни, став на підніжку і, піднявши чемодан обома руками, поставив його на кузов. Я чув як він траснув дверима, як завів мотор і як рушив. Якщо мама мене питатиме, я нічого їй не розкажу. Пані Ядзя і так усе переповість.

Я сидів за відремонтованим столиком і вечеряв паніядзеним шницлем із мнєцканою бараболею, запиваючи компотом з уприн. Мама прийшла зі школи. З порога пані Ядзя сказала, що тато забрав чемодан і, певно, пішов до Любки. «Може, то й краще», - спокійно і стримано відповіла їй мама. Увійшовши до нашої кімнати, не скидаючи мештів, упала на ліжко. Від жалю за мамою шницель застряг мені в горлі. «Мам», - спробував я відволікти її. «Завтра підемо з тобою подавати на розлучення», - усміхнулася вона вперше за ці тижні напруження, яке впало на нас.

Але завтра ми не пішли подавати на розлучення, бо з колгоспної контори задзвонили до маминої школи і переказали, що помер дідо. Я пригадав собі, як дідо сидів з сливками і перебирав їх. У грубих вельветових штанях і лавсановій сорочці, саме тоді, коли бабця з мамою залишилися у хаті, а я вийшов і став біля нього, дідо просто сказав: «Дивися, коли я помру, то я буду жити он на тій хмарці. Бачиш?» «На якій діду?» «Он на тій, що висить над школою. І я тебе ніколи не покину. Приїдеш сюди - станеш на оборі і шукай хмарку над школою. Я буду там». Ми знову їхали потягом, тепер із величезним вінком, яким мама купила на Ринку. Шелестіли пофарбовані у фіолетовий колір паперові листки і мама щораз поправляла траурну стрічку, розписану золотими буквами. Вінок заважав мені дивитися у вікно і коли потяг гальмував, - падав на маму. Ми йшли від стації по стежці через посадку. На оборі паслися вбрані в пір’я гуси. Це були останні серпневі дні. На деревах де-не-де ще висіли темно-сині перестиглі сливки, з яких витікав брунатний сік. В траву на оборі падали достиглі горіхи, відлякуючи тлустих гусей. А з неба, затягнутого дощовими хмарами, впали перші краплі важкого дощу. Дідо лежав у великій кімнаті, в якій ми збиралися на празники. Положили його на чотири дошки. Перев’язали темною стрічкою підошви - бабця сказала, щоби був рівний. Одягли у новий костюм і нові чорні шкарпетки.

До Чорткова ми повернулися на третій день після похорону і втрапили на сварку Стася з панею Ядзею. «Вкрали, курва», - розпачливо кричав Стась. «Та шо вкрали?» - питалася його пані Ядзя. «Ровер». «Та як?» «Зайшов, аби розкласти пошту... ну ровер лишив...» -виправдовувався Стась. «Крадуть усе. Злодійське місто і дідівська держава», - сказала вона. Але в душі тішилася, що Стась не матиме на чому їздити до тої курви. Ровер, яким Станіслав розвозив пошту, колись був на озброєнні польського війська. Стась казав, не виключено, що польського вояка, який утікав ровером на Заліщики, застрелили совіти біля мосту. За перших москалів ровером їздив посильний комендатури, а німці, відступаючи у березні сорок четвертого року, покинули на станції два вагони з шинелями. В одному був той ровер. І Стасів батько перший схопив ровер та й приїхав ним додому. їхнього з Ядзею батька, який казав, що все польське повинно належати їм, потім знайшли у крижаному Сереті.

Ми пожили з мамою у пані Ядзі й Стася ще тиждень.

Мама розрахувалася зі школи і виписалася з Чорткова. Домовилася зі знайомим шофером про наш переїзд. Спакувала подушки і ковдри, одяг і взяла трилітровий слоїк мармуляди від пані Ядзі.

За два дні до першого вересня ми повернулися до баби.

Я пішов до першого класу.

І на перервах, коли виходив на шкільне подвір’я, то шукав хмарку, в якій віднедавна жив мій дідо.