Дафніс і Хлоя

КНИГА III

У цей час мітиленці довідалися про напад десяти суден: якісь люди прибули з полів до міста й повідомили про грабіж. Тож, вважаючи непростимою таку шкоду, вчинену мітимнійцями, постановили якнайскоріше вирушити війною проти них. Виставили три тисячі важкоозброєної піхоти й п'ятсот вершників, яких повів стратег Гіппас сушею, бо в зимову пору не довіряли морю.

Стратег під час походу не пустошив полів, не забирав худоби пастухів, ні майна селян: він дотримувався думки, що такі дії пласти їй для грабіжника, а не для стратега. Швидко він вів своє військо прямо на місто, щоб напасти в момент, коли ще не виставлено охорони біля брам. А як йому залишилося до міста близько ста стадіїв, вийшов назустріч йому вісник із проханням миру. Мітимнійці довідалися від полонених, що мітиленці зовсім нічого не знали про те, що сталося, а пастухи й селяни самі розправилися із зарозумілими юнаками. Тож вони, мітимнійці, шкодують, що так зухвало, а не розсудливо повелися щодо сусіднього міста зараз вони хочуть повернути награбоване й відновити добрі стосунки на суші й на морі.

Гіппас, як стратег, мав необмежені повноваження, проте вислав до мітиленців вісника, а сам, очікуючи з міста розпорядження, розбив табір за десять стадіїв від Мітимни. Через два дні прибув його вісник з наказом відібрати здобич, не чинити шкоди й повертати додому, адже коли вибір між війною і миром, корисніше вибрати мир. Тож як несподівано виникла війна між мітимнійцями та мітиленцями, так скоро й закінчилася.

Настала зима. Для Дафніса та Хлої вона була гірша, ніж війна. Раптом випав сніг і завіяв усі шляхи та позакривав селян у хатах. З гір котилися води бурхливих потоків, а долини вкрилися льодом. Дерева схилили крони, не видно було землі, хіба тільки біля джерел та потоків. Ніхто не виганяв худоби на пасовисько, ні сам не виходив за двері, а розпалював вогонь, і, тільки півні заспівають, одні починали крутити шнури, інші чесати козячу вовну, а ще інші придумували пастки на птахів. Зараз треба було забезпечити рогату худобу в стайнях сіном, овець і кіз у кошарах — листям, свиней у хлівах — жолуддям та буковими горіхами.

Хлібороби та пастухи раділи з такого вимушеного домашнього життя, адже могли відпочити від праці, з'їсти спокійно їжу, виспатися. Зима здавалася їм приємнішою від літа та осені, ба навіть і від весни. Але Хлоя та Дафніс, згадуючи залишені розкоші — поцілунки, обійми й ті хвилини, коли разом споживали їжу, тепер проводили безсонні, повні туги ночі й чекали весняної пори, як воскресіння від смерті. Зараз у них викликала муки кожна річ: коли брали до рук пастушу торбину, з якої їли, чи побачили горнятко, з якого пили, чи сирінгу, що валялася без уваги, — оцей дарунок кохання. Вони молилися німфам і Панові, щоб їх звільнили від таких мук і щоб їм і стадам нарешті засвітило сонце; просили також, щоб знайти якийсь спосіб побачення. Хлоя була зовсім безпорадна та безпомічна. За нею вслід ходила її названа мати й повчала, як чесати вовну, як крутити веретено, і нагадувала про заміжжя. А Дафніс, що не мав ніякої роботи й був винахідливіший од дівчини, аби побачити Хлою, придумав таку хитрість.

Перед садибою Дріаса, біля входу на подвір'я, росло два великих мирти та плющ. Мирти росли один біля одного, а плющ між ними, обвиваючи їх своїми гілками-вусами, мов виноград, так що з густого листя утворилося щось подібне до гроту. З гілок плюща звисали великі ягоди, наче виноградні грона. Сюди зліталися зграї зимових птахів, які ніде не могли знайти поживи: безліч різних дроздів, горлиць, шпаків та інший пташиний рід, що їсть плющові ягоди. Дафніс вибрався ніби на полювання цих птахів, наповнивши торбу медовими тістечками, а на доказ своїх намірів узяв клей і сильця. Його шлях дорівнював десяти стадіям. По пухкому снігу дуже важко було йти, але любов скрізь знайде шлях і пройде крізь вогонь, воду та скіфську зиму.

Дафніс побіг до садиби Дріаса, обтрусив сніг із ніг, поставив сильця, намастив клеєм довгі галузки, сів і чекав заодно птахів і Хлою. Птахів назліталося багато, досить їх наловив, так що чимало мав роботи, щоб їх позбирати, повбивати й обдерти пір'я. Та ніхто не виходив на подвір'я, ні чоловік, ні жінка, ані домашній птах — усі, замкнувшись у хаті, сиділи біля вогню. Сумно стало Дафнісу, немовби він прийшов сюди при несприятливих знаменнях. Утім, придумає хіба щось, постукає в двері, знайде хіба якийсь відповідний привід і, можливо, скаже отак:

Я прийшов по вогонь!

Хіба ж немає ближчих сусідів?

Я прийшов просити хліба!

Але ж у торбі повно їжі!

Вина попрошу!

Але ж ти вчора чи позавчора цідив його!

Вовк гнався за мною!

Та де ж ті вовчі сліди?

Я прийшов сюди, щоб ловити птахів!

Тож уже наловив, чому не йдеш додому?

Я хотів би побачити Хлою!

— І це він говорить батькові та матері дівчини!

Помітивши недоладність у своєму задумі, врешті сказав сам до себе: «Та нічого підозрілого непомітно в цьому, проте краще мовчати. З Хлоєю зустрінуся навесні, бо не суджено мені її побачити взимку». Так розмірковуючи й забравши птахів, які зловив, хотів Повертатися додому, та тут сталося таке, що можна подумати: над ним змилосердився Ерот.

Дріас зі своїми сидів біля столу. Уже розділили м'ясо, поклали хліб, змішали вино в глечику. У ту мить одна з вівчарок, спостерігай, що ніхто не пильнує її, схопила шматок м'яса й утекла за двері. Дріас, розсердившись (а це була його частка м'яса), схопив костура й погнався за нею по слідах, як пес. Так добіг він аж до того плюща, де побачив Дафніса, який свою здобич уже поклав на плечі й збирався йти. Тут Дріас, забувши про м'ясо й собаку, вигукнув: «Здоров, хлопче!» і, обнявши й поцілувавши, завів додому. Коли Дафніс і Хлоя зустрілися, то ледве не попадали на землю, але, зібравши всі сили, заспокоїлися й, вітаючись, поцілувалися. Це додало їм снаги, тому не попадали на землю.

Отже, Дафніс, який уже втратив надію, і Хлою побачив, і поцілував її. Зараз він сидів біля вогнища і знімав із плечей торбу з горлицями та дроздами й, кладучи на стіл, розповідав, що сидження вдома втомлює його, тому й вибрався на полювання, а також про те, як він сильцями та клеєм наловив птахів, які шукали поживи на миртах і плющі. Усі хвалили його й просили їсти те, що їм залишив собака. Хлої ж веліли наливати вино. Вона радо наливала всім, а Дафнісу — останньому, начебто гнівалася за те, що він, прийшовши сюди, хотів повернутися, не побачивши її. Перед тим, як подати йому кубок, сама трошки надпила. Він же, відчуваючи спрагу, пив поволі, щоб, не поспішаючи, продовжити собі приємність.

Скоро на столі не стало ні хліба, ні м'яса, але всі сиділи, розпитуючи про Мірталу й Ламона, які вважалися щасливими, бо мали на старості літ такого опікуна, як Дафніс. Він радів, що це почула Хлоя. Його затримали в себе, бо завтра мали приносити жертву Діонісу. Дафніс із радості за те ледве не став на коліна перед ними, ніби перед Діонісом. Зараз же вийняв із торбини медові тістечка й птахів, як зловив, і з них приготували вечерю. Поставивши новий кратер вина на стіл, запалили новий вогонь. А коли незабаром стемніло, посідали за стіл, повечеряли, й розповідали казки, співали, а після усього пішли спати: Хлоя з матір'ю, а Дафніс з Дріасом. Хлоя нічим іншим не втішала себе, лише тим, що завтра цілий день бачитиме Дафніса, а він насолоджувався вимріяною радістю, убачаючи щастя у тому, що спить із Хлоїним батьком. Він обнімав Дріаса, поцілував кілька разів, бо ж уві сні здавалося йому, що цілує Хлою.

Наступного дня ударив нестерпний мороз і подув пекучий північний вітер. Пастухи, вставши, принесли Діонісу в жертву річного цапа, розклали вогонь і приготували сніданок. Коли Напа пекла хліб, а Дріас м'ясо, Дафніс і Хлоя, скориставшись із вільного часу, вийшли на подвір'я, де ріс плющ. Тут поставили сильця й намастили клеєм віття. Наловили багато птахів. Була нагода й поцілуватися, і поговорити про кохання.

Заради тебе, Хлоє, я сюди й прийшов!

Знаю про це, Дафнісе.

Тобі віддаю оцих бідних дроздів.

Чим же я є для тебе?

Пам'ятай завжди про мене.

Пам'ятатиму, бо ж присягала колись німфам у їхньому гроті, до якого скоро підемо, тільки розтане сніг.

Але ж, Хлоє, його так багато, що побоююся, аби я раніше, ніж він, не розтав.

Не занепадай духом, Дафнісе, сонце пригріває.

Хай, Хлоє, воно стане таким гарячим, як моє серце!

Жартуєш і неправду кажеш.

Ні, клянуся козами, на які колись присягнув за твоїм велінням.

Хлоя відповідала Дафнісу, як Ехо. їх покликали служниці Напи, й вони повернулися із здобиччю набагато більшою, ніж учорашня. Виливши з глечика вино як офіру, увінчали голови вінками з плющу, сіли їсти. Коли ж досить насміялися й наспівалися, прийшла пора Дафнісу повертатися додому. Тож наклали йому повну торбину хліба та м'яса, веліли віднести Ламону й Мірталі горлиць та дроздів і передати, що вони можуть ловити собі птахів поки зима, і поки будуть ягоди на плющі. Хлопець пішов, поцілувавши спочатку всіх, а Хлою останньою, щоб її поцілунок залишився на його вустах. По тому він ще не раз тими дорогами приходив, вигадуючи всілякі хитрощі, так що зима не була для них без любовних радощів.

Настала весна, сніг розтав, виглянула земля. А коли луги вкрилися квітами, пастухи повиганяли стада на пасовиська, раніше інших Дафніс і Хлоя, тому що служили у видатніших пастухів. Зараз же вони прибігли до німф, до їхнього гроту, а звідси до Пана під сосну, а вже опісля до дуба, під яким сіли, пасли й цілувалися, збирали квіти на вінки для богів. Квіти щойно з'явилися із землі: їх кликали до життя зефір і тепло сонця. Проте зібрали фіалок, нарцисів, конвалій — перших весняних квітів. Ними увінчали статуї богинь і принесли в жертву свіже козяче та овече молоко. По тому грали на сирінзі, немовби хотіли заохотити солов'їв до співу. Солов'ї відгукнулися із кущів і заспівали про Ітис, після довгої мовчанки таки згадали пісню про неї...

Недалеко від них жив сусід, селянин, що посідав власний ґрунт, на ім'я Хроміс, літня людина, а жінку мав із міста, молоду, гарну і вродливішу від сільських, а звалася вона Лікеніон. Спостерігши, що Дафніс кожного дня жене кіз на пасовисько, а ввечері з пасовиська, задумала здобути його прихильність подарунками й зробити своїм коханцем. Якось застала його самого, подарувала йому сирінгу, вощину з медом, оленячу торбину, але стрималася щось сказати про його любов до Хлої, хоча здогадувалася й підозрювала про його особливі стосунки з Хлоєю, примічаючи, як вони доходять згоди знаками, як усміхаються одне до одного.

Одного ранку Лікеніон сказала чоловікові, що йде до сусідки, яка має родити, а насправді пішла до Дафніса та Хлої і біля них заховалася потайки в кущах. Отож непомічена почула всю їхню розмову й все побачила, що вони робили. Не залишився поза її увагою і плач Дафніса, тож поспівчувала бідним молодятам. Вважаючи, що саме тепер трапилася подвійна нагода — їм допомогти й собі зробити приємність, задумала такий підступ.

Наступного дня знову сказала чоловікові, що йде відвідати ту жінку, яка має родити, а пішла прямо під дуб, де сиділи Дафніс і Хлоя, удавала дуже схвильовану й промовила: «Поможи мені, Дафнісе, у моїй біді. Із двадцяти моїх гусей найкращу схопив орел, але що важка, не зміг її підняти на скелю до свого гнізда, а упав у цей ліс на долині. Тож ти, клянуся німфами й оцим Паном , піди зі мною до лісу (я сама боюся) й порятуй мою гуску й не дай, щоб моє майно зазнало втрати. А може, і вб'єш самого орла, щоб не забирав у вас ягнят і козенят. Кілька овець тим часом стерегтиме Хлоя. Твої кози добре знають її, адже ж вона завжди пасе з тобою».

Дафніс, нічого не підозрюючи, зараз же встав і, взявши кий, пішов за Лікеніон. Вона відвела його якнайдалі від Хлої. Коли вже були в густому лісі, вона сказала йому сісти біля джерела й тут же промовила: «Дафнісе, ти любиш Хлою. Про це я довідалася уночі від німф. Уві сні вони розповідали мені про твої учорашні сльози й веліли, щоб я тобі допомогла й навчила, як треба чинити під час кохання».

Дафніс із радощів не знав, що робити: він був сільським хлопцем, молодим закоханим козопасом, тож упав до ніг Лікеніон і просив якнайскоріше навчити його цього мистецтва, за допомогою якого чинив би з Хлоєю усе, що побажав би. Гадаючи, що це є щось велике та божественне, сказав, що дасть їй козенятко й добрі сири із жирного молока, а навіть козу Тоді Лікеніон переконалася в ще більшій наївності козопаса, ніж гадала, і почала його навчати....

Після навчання Лікеніон відійшла, далі в ліс, начебто шукала гуску, а Дафніс роздумував над її словами... Він вийшов з лісу й пішов туди, де сиділа Хлоя й плела з фіалок віночок. Дафніс сказав їй неправду, що вирвав із кігтів орла гуску, після чого, обнявши, поцілував Хлою так пристрасно, як недавно цілував Лікеніон. Це їй не могло пошкодити. Дівчина поклала йому на голову віночок й поцілувала його волосся, краще від фіалок, вийняла з торбини трохи фігового повидла й кілька скибок хліба та й дала йому їсти. Тільки він укусив, вона вирвала у нього хліб і сама їла, як молоде пташеня.

Коли вони отак їли, а ще більше цілувалися, ніж їли, побачили рибацьке судно, що пливло неподалік од берега. Не було вітру, стояла тиша й, здавалося, що рибалки взялися за весла й веслували, щоб щойно зловлену рибу завезти свіжою до міста якомусь багачеві. А що чинять, звичайно, моряки, щоб полегшити собі важку працю біля весел, те робили й оті рибалки: один давав команду, співаючи матроську пісню, а всі інші однодушно, хором, у відповідний час приспівували йому. Коли вони так робили у відкритому морі, їхні голоси лунали в безмежному просторі, а як поминули скелю та в'їхали в місяцеподібну гавань, то їхній спів почувся сильніше і ясно розійшлася ритмічна пісня їхнього керманича, адже затока врізувалась у рівнину глибоко й, приймаючи кожен звук, наслідувала тих, хто подавав голос, віддаючи його назад, як Ехо: отак як сплеск весел, так подвійно чувся і спів моряків. Приємно було слухати: голос із суші стихав настільки пізніше, наскільки пізніше долинав голос із моря.

Дафніс, знаючи, як воно виходить, звернув увагу на море й радів, побачивши, як судно пролітало по хвилях швидше, ніж птах. Він намагався зберегти в пам'яті хоч деякі з пісень, щоб опісля заграти їх на сирінзі. Хлоя ж, яка вперше слухала відлуння Ехо, поглядала на море, де співали моряки, або ж знову повертала зір у бік лісу, шукаючи очима тих, хто відповідав. Коли ж судно пропливло мимо, то тут, у затоці, настала тиша, й Хлоя запитала Дафніса, чи й там за скелею є інше море, чи й там пливе інше судно, чи там інші матроси співають разом такі ж пісні й разом замовкають. Дафніс солодко усміхнувся, а ще солодше поцілував Хлою, зняв із голови фіалковий віночок, віддав його Хлої і почав розповідати їй казку про Ехо, випросивши як плату за розповідь десять поцілунків.

«Рід німф, — мовив Дафніс, — розмаїтий, моя дівчино: є німфи джерел, німфи дерев і німфи, що проживають у болотистих місцевостях. Усі вони гарні та співучі. Дочкою однієї такої німфи була Ехо, що народилася від смертного батька, тому сама була смертна, була вродлива, бо гарною була її мати, її виховували німфи, а музи вчили гри на сирінзі, на лютні, співу в супроводі ліри та кіфари й різних пісень, так що коли досягла зрілого віку, разом із німфами водила хороводи, а з музами співала пісень. Уникала всього чоловічого роду: чи то був чоловік, чи бог, а любила тільки дівочість. Пан гнівався на неї за те, що вона так гарно співає, а він не може тішитися її красою, тому наслав на козопасів та вівчарів божевілля, й вони, як собаки або вовки, розірвали її, а частини тіла, що ще співали, розкидали по всій землі. Мати Земля, доброзичлива до німф, заховала їх у своєму лоні, й вони зберегли дар співу, і з волі муз видають голос, і наслідують усе, як і ця німфа колись: богів, і людей, і звірів, і всілякі інструменти. Вони наслідують також гру Пана на сирінзі, а він, почувши відлуння гри, підскакує й біжить у гори не тому, щоб зловити ту, котра любить, а щоб довідатися, хто той таємничий учень».

Коли Дафніс розповів Хлої таку казку, дівчина дала йому не десять поцілунків, а набагато більше. Ехо повторила все, начебто засвідчувала, що він казав правду.

Сонце з кожним днем пригрівало сильніше, минула весна, настало літо. До Дафніса та Хлої прийшли нові, літні радощі. Він плавав у річках, вона купалася у джерелах, він грав на сирінзі, змагаючись із шумом сосен, вона виспівувала, вступаючи у змагання із соловейками. Вони разом полювали на гомінких коників-стрибунців, ловили сюркітливих цикад, збирали квіти, із дерев трусили плоди та їли їх...

Того літа біля Хлої крутилося чимало женихів. Зусібіч приходили до Дріаса просити Хлоїної руки. Одні приносили подарунки, інші багато обіцяли. Напа, засліплена успіхом дочки, радила чоловікові видати Хлою заміж і не тримати вдома дівчини, яка сама скоро, пасучи овець, втратить дівочість і візьме собі за чоловіка когось із пастухів за яблука чи за троянди. Краще хай вона буде хазяйкою удома, а багаті подарунки вони візьмуть і збережуть для свого сина (недавно в них народився син). Іноді Дріас схилявся до такої думки, бо ж йому за Хлою давали більше подарунків, ніж за просту пастушку. Але він змінював погляд, бо дівчина достойна кращого чоловіка із хліборобів, а якщо він зможе відшукати справжніх батьків, то вони будуть щасливі. Тож зволікав з відповіддю і вряди-годи складав немалі подарунки. Хлоя, довідавшись про це, дуже сумувала й таїла перед Дафнісом, не бажаючи принести йому прикрощів. Коли ж він наполегливо просив і розпитував її, бо ж більше сумував не відаючи, ніж би про це знав, вона розповіла йому все про женихів: і про те, що їх багато, й що кожен багатий, і що Напа наполягає, щоб видати її заміж, і що Дріас не заперечує, але відклав справу до збирання винограду.

Почувши такі слова, Дафніс схвилювався, почав плакати й, сівши на землю, заявив, що помре, коли Хлоя не буде більше пасти з ним. І помре не тільки він, а поздихають і кози після смерті пастуха. Потім встав, заспокоївся, бо ж прийшла йому в голову думка, що зможе переконати Хлоїного батька і стане в ряд женихів, сподіваючись, що всіх переможе. Одне його лише турбувало: Ламон був небагатий. Це ослаблювало його сподівання. Та все-таки вирішив свататися, і Хлоя з цим погодилася. Однак не посмів про це сказати Ламонові; про своє кохання розповів Мірталі й при тому кинув кілька слів про одруження. Уночі Міртала повторила все Ламонові. Той сприйняв таке повідомлення не зовсім радо й розсердився, сказавши: як можна видавати пастушу дочку за хлопця, якому розпізнавальні речі віщують чудову долю. Дафніс, коли знайде своїх родичів, зробить їх вільними й хазяїнами більших маєтків. Міртала ж, побоюючись, щоб закоханий Дафніс, втративши надію на одруження, не зробив собі чогось поганого, подала йому інші причини відмови. «Ми бідні, сину, — так промовила, — тому потребуємо невістки, яка б принесла нам добре віно, а ті багаті й хочуть багатих зятів. Іди, переконай Хлою, а вона батька, щоби він не вимагав багато й видав за тебе Хлою, адже ж і вона тебе кохає і напевно хоче спати з гарним хлопцем, хоч і бідним, а не з багатою мавпою».

Міртала ніколи не сподівалася, що Дріас погодиться, маючи багатших женихів, але гадала, що в такий спосіб вона прекрасно висловилася щодо одруження, й Дафніс не зможе спростувати її слів. Не маючи надій виконати вимог Дріаса, Дафніс учинив так, як, звичайно, зробив би кожен убогий коханець: плакав і голосно кликав на допомогу німф. А вони йому з'явилися уві сні в такому самому вигляді, як, бувало, раніше снилися. Найстарша з них сказала: «Про одруження Хлої думає інший бог. Ми тобі дамо подарунки, якими з'єднаєш собі Дріаса. Судно мітимнійських юнаків, прив'язь якого з'їли недавно твої кози, того самого дня вітер відніс далеко в море, а вночі морський вітер розбурхав море й пригнав його знову до берега, кинув на скелі, й судно розбилося, й пропало багато речей, що були на ньому. Прибій викинув на берег мішок з трьома тисячами драхм22, який десь там лежить прикритий морською травою біля здохлого дельфіна. Саме тому сюди не заходить жоден мандрівник, обминаючи запах гнилизни. А ти піди, візьми й, принісши, дай. Цього вистачить, щоб не виглядати бідним. Трохи пізніше й ти станеш заможним».

Так сказавши, німфи зникли разом із ніччю. Коли ж настав день, радий Дафніс, уставши після сну, вигнав своє стадо на пасовисько, як тільки міг раненько. Поцілувавши Хлою й поклонившись німфам, побіг до моря, начебто купатися. Ішов по піщаному узбережжю близько того місця, шукаючи трьох тисяч драхм. З тим не мав великих клопотів, бо йому вказував шлях неприємний запах залишеного та зогнилого дельфіна. Отож, користуючись цим запахом, як провідником, він скоро прибув туди, а там, скинувши траву, знайшов повний мішок срібла. Піднявши його та сховавши у своїй пастушій торбі, подякував німфам і морю, відійшов, вважаючи відтоді море за набагато миліше, ніж сушу, адже воно допомогло йому в одруженні з Хлоєю.

Маючи три тисячі драхм, Дафніс не зволікав довго, бо тепер вважав себе багатшим не тільки від місцевих селян, а й від усіх людей. Тут же пішов до Хлої, розповів свій сон, показав мішок і велів пасти стада, поки він не повернеться, а сам щосили побіг до Дріаса. Той саме молотив пшеницю разом із Напою, й Дафніс без зволікання заговорив сміливо про одруження. «Дай мені, — мовив, — Хлою за жінку. Я умію прекрасно грати на сирінзі, обрізувати виноградну лозу й обкопувати дерева. Крім того, навчився орати землю й віяти збіжжя на вітрі. А як пасу стадо пильно, то свідком того може бути Хлоя. Було в мене п'ятдесят кіз, а зараз у два рази більше. Я вигодував чудових великих цапів, а раніше мусили ми водити кіз до чужих. Я молодий і добрий ваш сусід. Мене вигодувала коза, а Хлою вівця. Наскільки я перевищую інших женихів, настільки й дам більше дарунків за неї. Вони вам дадуть кіз, овець і пару паршивих волів, трохи збіжжя, яким не можна нагодувати й півня, а я вам дам три тисячі драхм. Тільки щоб про це ніхто не знав, навіть мій батько Ламон». Тут же він віддав гроші, й обнявши, поцілував Дріаса.

Дріас і Напа не сподівались цього, бо ніколи не бачили стільки грошей, зараз пообіцяли віддати Хлою й переконати Ламона. Напа, залишившись із Дафнісом, ганяла по колу корів і молотила далі пшеницю широкими колесами візка. Дріас заховав мішок там, де лежали розпізнавальні речі, і побіг швидко до Ламона й Міртали, щоб у них, — а таке ніколи не траплялося, — просити, аби їхній син став мужем його дочки. Застав їх при вимірюванні ячменю, причому подружжя нарікало, очищуючи зерно від полови, що менше його повернеться, ніж посіяли насіння. Дріас додав, що й у них так само, й усі погодилися: скрізь чути схожі нарікання; тут-таки Дріас просив для Дафніса Хлою, заявляючи, що хоч інші обіцяють багато, він нічого не візьме, а навіть від себе дасть Ламону подарунки. Дафніс і Хлоя виховувалися разом, укупі пасли кіз та овець, кохають одне одного, так що їх не розлучити. Зараз вони вже такого віку, що можуть разом жити. Таке й тому подібне говорив Дріас, начебто ці три тисячі мали стати нагородою за те, що він їх хоче переконати. Ламон не міг тепер захищатися убогістю, — він не натякав на це, — ні молодістю Дафніса, що був уже дорослий, але не хотів казати й правди, що він, Дафніс, нерівня для такого подружжя. Однак через мить, трохи помовчавши, так відповів:

«Справедливо чините, шануючи більше сусідів, ніж людей, що живуть далі від нас, і не вважаєте багатство кращим за чесну убогість. Хай вас благословить за це Пан і також німфи! Я й сам бажаю цього подружжя. Я був би нерозсудливим, щоб, будучи старим і потребуючи міцної руки до роботи, не захотів би мати дружби з вашим домом — це для нас велике щастя! Хлоя вродлива й чудова дівчина, із добрим серцем, і вона нам бажана! Але я слуга й не є володарем своєї долі, тож мушу просити хазяїна, щоб дав згоду. Тому відкладімо весілля до осені. Саме тоді, як кажуть люди, що прибули до нас із міста, він до нас приїде. Отож восени наші діти стануть чоловіком і жінкою, а зараз нехай любляться, як брат із сестрою. Знай тільки, Дріасе, ти прагнеш мати зятя кращого, ніж ми, прості люди!» Ось таке промовивши, поцілував його й дав напитися. Була вже середина дня, як Ламон відпровадив Дріаса в дорогу в доброму настрої.

Дріас не без уваги вислухав останнє слово Ламона; ідучи, він розмірковував, ким може стати Дафніс: «Його вигодувала коза, тож ним піклуються боги. Він гарний і зовсім не подібний до кирпатого старого й до лисої баби. Десь узяв три тисячі! Стільки звичайний козопас навіть горіхів не має! А, може, його хтось підкинув, як Хлою? Чи його Ламон знайшов, як я Хлою? Чи ж і при ньому лежали подібні розпізнавальні речі? Якщо це так, о мій володарю Пане, о любі німфи, то скоро він знайде своїх і довідається про таємницю Хлої». Так роздумував Дріас і мріяв, аж поки не прийшов до стодоли, де Дафніс п нетерпінням чекав звістки, заспокоїв його, назвавши зятем, і повідомив, то весілля відкладено до осені, і подав знак рукою, що Хлоя належатиме тільки Дафнісу.

Дафніс не пив нічого, не їв, а швидше, ніж думка, полетів до Хлої. Знайшов її, коли доїла овець і робила сир. Він радісно повідомив про весілля. Відтоді цілував її, не ховаючись, як жінку, і ділив з нею працю. Збирав до дійниць молоко, розкладав сир, щоб сох, приводив телят і козенят до маток. Коли все залагодили, тоді обоє йшли купатися, їли, пили та ходили, шукаючи стиглих фруктів. Удосталь було того всього, що приносить літо: багато груш, диких і садових, безліч яблук — одні вже попадали на землю, інші ще висіли на гілках. Ті, які на землі, приємніше пахли, а барви тих, що на деревах, більше чарували людське око. Одні пахли вином, інші блищали, мов золото. З одного дерева вже зірвано яблука; на ньому немає ні плодів, ні листя. Голе і гілля, тільки на вершечку висить величеньке й прекрасне яблуко, а пахне приємніше інших. Той, хто зривав яблука, боявся вилізти так високо або забув зірвати його. Мабуть, такий чудовий плід зумисно зберігається для закоханого пастуха.

Дафніс, уздрівши яблуко, зараз же поліз на дерево, щоб зірвати його, але Хлоя забороняла. Він одначе не зважав на її заборону. Вона розгнівалася, бо він не слухав її, і пішла до худібки. Дафніс виліз на дерево, зірвав яблуко й поніс його як подарунок Хлої. Хоч Хлоя гнівалася, він, проте, сказав їй таке слово: «Дівчино! Це яблуко виростили чарівні Гори23. Воно виросло на гарному дереві під проміннями сонця. Зберегла його сама Доля! Як же, дивлячись на нього, можна дозволити, щоб воно саме впало на землю й щоб худоба, пасучись, розтоптала його, або вуж, повзаючи, отруїв, або просто час знищив його, це яблуко, яке притягає зір і чарує кожного. Таке яблуко колись як нагороду краси отримала Афродіта. Тож і я дарую тобі його як нагороду за перемогу. Подібні навіть судді: той був пастух, а я козопас». Після цих слів поклав плід їй у пазуху. Хлоя, коли Дафніс підійшов, поцілувала його, гак що Дафніс не пошкодував, що відважився вилізти на таке високе дерево: він отримав поцілунок набагато дорожчий, ніж золоте яблуко.