Дафніс і Хлоя

КНИГА IV

Із Мітилени до Ламона прибув один із рабів його хазяїна й сповістив, що їхній хазяїн прибуде сюди перед збиранням винограду, аби самому переконатися, чи напад мітимнійців не завдав якоїсь шкоди його полям. Літо вже закінчувалося, наближалася осінь. Ламон узявся за роботу й упорядковував усе гак, щоб хазяїн під час перебування бачив лише те, що приносило б йому задоволення. Тож почистив джерела, аби вода в них була чиста, повиносив гній із подвір'я, щоб не розходився всюди неприємний запах, упорядкував сад: хотів бачити його привабливим.

Сад цей був особливо гарний, зовсім як царський. Він простягався на пагорбі завдовжки в одну стадію, а завширшки на чотири плетри24, тож мав вигляд довгого поля. Росли в ньому різні дерева: яблуні, мирти, груші, гранати, а також морви та маслини. В іншому місці виноградна лоза, піднявшись на яблуні та груші, звисала додолу, так що здавалося, начебто гілля змагалося у вирощуванні плодів. Крім фруктових дерев, були тут ще кипариси, лаври, платани й сосни. На них скрізь замість винограду вився плющ і його великі темні ягоди нагадували виноградні грона. Посеред саду росли фруктові дерева; їх захищали інші, а далі навкруги — не фруктові, які утворювали ніби огорожу, споруджену людськими руками. Та й огорожа тут була: обійстя оточував невисокий мур. Увесь сад було розділено на частини. Дерева росли на певній, визначеній відстані. Угорі гілля лежало одне на одному й листя спліталося так, що здавалося штучним те, що було творінням природи.

Пишалися там ще й клумби з квітами: одні родила земля, а інші насаджували. Троянди, гіацинти та лілеї вирощували людські руки, а фіалки, нарциси, куряча сліпота були плодами самої землі. У саду влітку слалася тінь, навесні — квіти, восени збирали фрукти. Кожна пора мала свою привабливість.

За садом простягалася миловидна рівнина, на якій завжди побачиш пастухів, а далі — чудове море, по якому плавали судна. Саме такий краєвид надавав саду ще більше чару. А там, де довжина та ширина сходилися в центрі, стояв храм Діоніса й жертовник. Біля жертовника ріс плющ, а по стінах храму пнулася виноградна лоза. Стіни розмальовані; на малюнках зображено діонісівський міф, а саме: Семелу25 що народжує Діоніса, сплячу Аріадну26, Лікурга в кайданах27, Панфея, якого роздирають живцем. Було там намальовано ще й переможених індів та перетворених у дельфінів тірреиців28. На картині можна було побачити сатирів, що збирають виноград, вакханок у хороводі, не забули й про Пана. Він сидить на скелі й грає на сирінзі, водночас награваючи й сатирам, що збирають виноградні грона, і вакханкам, які завели хоровод. Ось такий був цей сад.

Ламон приділив йому особливу увагу: обрізав сухе гілля, підняв із землі виноградну лозу, поклав вінок на статую Діоніса, попідливав водою квіти. Тут було джерело, яке знайшов Дафніс. Воно давало воду тільки квітам і називалося ім'ям Дафніса. Ламон звелів Дафнісу відгодувати якнайкраще кіз, бо хазяїн після довгої відсутності захоче на них подивитися. Дафніс був упевнений, що заслужить похвали, адже ж він подвоїв кількість кіз, і вовк не вкрав жодної — усі виглядали тлустішими від овець. Бажаючи заради одруження привернути доброзичливість хазяїна, усю свою увагу та старання віддавав череді, виганяв її ранесенько, а приганяв додому пізно ввечері. Два рази на день гнав її до водопою, вишукував щонайкращі пасовиська, потурбувався про нові діжки, придбав чимало дійниць та більших плетянок для сушіння сиру. Він так завзято піклувався, що навіть роги козам понамащував і вовну вичесав. Це було, здавалося, священне Панове стадо. Хлоя йому щиро допомагала: вона менше дбала про овець, а більше часу віддавала козам. Отож у Дафніса з'явилася думка, що саме завдяки Хлої вони стали такі показні.

У цей час, коли всі готувалися до зустрічі хазяїна, з міста прибув ще один посланець і привіз наказ — якнайскоріше розпочати збирання винограду. Сам він (так говорив про себе посланець) мав тут залишитися аж доти, поки молоде вино не зіллють у бочки. Тільки тоді повернеться він до міста, аби привезти сюди хазяїна, тобто на кінець збирання винограду. Евдрома («добрий бігун» — так називався цей посланець, бо його заняття — бігати) радо прийняли й зараз же розпочали збирати виноград, носили його до чавильних пресів, молоде вино зливали в бочки, а найзріліші грона обрізували разом із гілками, щоб ті, хто приїде з міста, мали уявлення про збирання винограду та його радощі.

Коли Евдром збирався повернутися до міста, Дафніс дав йому різні подарунки, які тільки може дати козопас: твердо видушений сир, молоденьке козеня, білу густоволосисту козячу шкуру, яку взимку, звичайно, носить посланець-бігун. Посланець зрадів, поцілував Дафніса і пообіцяв, що замовить кілька добрих слів за нього в хазяїна. Після того відійшов із доброзичливим серцем до всіх.

Схвильований Дафніс і далі пас худобу разом із Хлоєю. Та й вона побоювалася за Дафніса, адже він, сільський хлопець, який звик бачити лише кіз, гори, селян і Хлою, уперше мав зустрітися зі своїм хазяїном, ім'я якого почув також уперше. Вона непокоїлася, як саме пройде ця зустріч; її душа тривожилася ще й через весілля, чи не залишиться воно нездійсненим маревом. Тож їхні поцілунки були нескінченні, а обійми такі, начебто вони, Дафніс і Хлоя, зрослися докупи. Але в поцілунках відчувалася тривога, а в обіймах — непевність, ніби побоювалися хазяїна, що вже прибув, або хотіли сховатися від нього. А трапилося їм таке нещастя. Один волопас, Лампіс, людина зарозуміла, задумав також свататися до Хлої і уже поприносив Дріасу подарунки, щоб отримати від нього згоду на одруження. Він збагнув: коли хазяїн дасть згоду, Дафніс одружиться з Хлоєю, отож знайшов спосіб настроїти хазяїна проти них. Лампіс знав, що хазяїн дуже любить свій сад, тож вирішив, наскільки змога, знищити та сплюндрувати його. Вирубати дерева — годі, бо шум розкриє його злочин. Тому напав на квіти, щоб їх знищити. Потайки вночі, перелізши через огорожу, одні квіти повиривав із корінням, інші поламав, а решту потоптав ногами, як свиня, та тихенько непомічений утік.

Наступного дня вранці Ламон вийшов у сад, щоб підлити квіти водою з джерела. Раптом уздрів: усі клумби знищено. Це міг зробити не якийсь розбійник, а тільки ворог. Він із горя роздер свій плащ і, голосно закричавши, звернувся до богів, так що Міртала покинула роботу й прибігла сюди, Дафніс чимдуж пригнав, залишивши кіз. Глянули вони на квіти, закричали та довго плакали-ридали.

Даремно було тужити за квітами. Вони плакали тому, що боялися хазяїна. Тут заридав би й чужинець, якби побачив щось подібне. Квітник утратив красу, а потоптана земля перетворилася у багно. Квіти, яких злочинець не зачепив, розцвіли, сяяли; та й ті, що лежали на землі, були чудові. На них сідали бджілки, а їхнє невгомонне дзижчання нагадувало скорботні скарги. Ламон із розпачу ледве говорив: «О мої троянди! Як вас сплюндровано! О мої фіалочки! Як вас потоптано! Ох, мої гіацинти та нарциси! Вас повиривала із землі жорстока людина! Настане весна, ви не покажетеся з-під землі. Прийде літо, ви не зацвітете. Восени ніхто не увінчає свої скроні віночками з вас! Навіть ти, володарю Діонісе, не змилосердився над ними, тими квітами, біля яких живеш і постійно бачиш їх! З них я часто плів віночок для тебе й приносив тобі радість! Як же, як тепер покажу сад своєму хазяїнові? Що він скаже, побачивши його? Дасть наказ повісити мене, старого, на сосні, як Марсія29, й разом зі мною, можливо, ще Дафніса, вважаючи, що цей сад знищили його кози!»

По тих словах потекли з очей Ламона ще гарячіші сльози. Тепер усі оплакували не квіти, а себе. Плакала Хлоя, бо Дафніса повісять, й молилася, щоб хазяїн ніколи не приїжджав. Цілий день від страждань дівчина не знаходила собі місця: усе їй здавалося, що Дафніса катують канчуками.

Пізно ввечері з'явився Евдром і повідомив, що старий хазяїн приїде через три дні, а син його — завтра. Отож почали розважати над тим, що сталося, й притягнули до спільної ради Евдрома. Він доброзичливо ставився до Дафніса й порадив, щоб спочатку розповісти про все молодому хазяїну, навіть пообіцяв, що сам скаже кілька слів на їхній захист, тому що має певний вплив на молодого хазяїна, як його «молочний» брат. Так і зробили наступного дня.

Астил30, син хазяїна, прибув верхи, а з ним і його нахлібник, також на коні. Перший був голобородий, а другий — Гнафон, — так він називався, — уже давно голив бороду. Ламон, а з ним і Міртала й Дафніс упали до ніг молодому хазяїну й благали, щоби він змилосердився над нещасним старим і виступив на захист невинного перед гнівом батька. Ламон усе розповів докладно. Астил змилувався над ними, а коли зайшов до саду і побачив знищені квіти, заявив, що сам поговорить про це з батьком, а вину зверне на коней, які нібито сполохалися й поламали частину квітів, деякі потоптали, а решту повиривали з корінням. Після того Ламон і Мір гала побажали йому всіх благ, а Дафніс приніс подарунки: козенята, сир, птахів із пташенятами, виноградні грона на гілках, а також чимало яблук. Між подарунками було й ароматне лесбійське вино, яке вважалося одним із найкращих.

Астил похвалив подарунки й влаштував полювання на зайців; він був багатий юнак, звик до розкоші, тож приїхав сюди, щоб тут, на селі, знайти свіжі розваги. Гнафон же — зовсім інша людина: знав тільки їсти, пити до нестями, а після оп'яніння — любовно втішатися. У нього мали значення тільки губа, живіт і те, що нижче живота. Він уважно приглядався до Дафніса, що приніс подарунки. Гнафон від природи мав потяг до хлопців, тому постановив привабити цього гарного хлопця, якого в місті не знайти, й гадав, що легко його переконає, як козопаса. Маючи таке на думці, він не пішов з Астилом на полювання, а подався на пасовисько, де Дафніс пас кози, ніби хотів подивитися на них, а справді — помилуватися Дафнісом. Прагнучи звабити хлопця, він вихваляв кіз, просив Дафніса заграти на сирінзі пастушу пісеньку й додав ще, що він усе може й подбає про звільнення Дафніса...

Коли прибув хазяїн Діонісофан із дружиною Клеаристою, уся садиба наповнилася криком тварин, слуг, чоловіків та жінок. Гнафон готував свою любовну промову. Діонісофан — літня людина, хоча був уже майже сивий, проте врода не полишала його, сила дозволяла йому змагатися з молодими, багатства мав стільки, як ніхто інший у місті, а чесністю мало хто дорівнював йому. Першого дня після прибуття склав жертви богам — опікунам полів: Деметрі31, Діонісові, Панові, німфам. Для присутніх поставив кратер вина, а в наступні дні оглядав господарство Ламона. Побачивши зорані поля, виноградні лози доглянуті та сад у всій своїй красі, — про квіти Астил повідомив раніше й узяв вину на себе, — хазяїн був дуже радий, похвалив Ламона та пообіцяв йому волю. Після того пішов до стада, щоби подивитися на кіз і козопаса.

Така метушня налякала Хлою, й вона втекла до лісу Дафніс же стояв, одягнений у ворсистий козячий кожушок, з його плечей звисала нова торбина, в одній руці тримав віддушений сир, а в другій маленьке козенятко. Якщо Аполлон колись, будучи на службі у Лаомедонта32, пас його корови, то він виглядав саме так, як тоді Дафніс. Сам він не міг видавити з себе ні слова, а весь спаленілий, опустивши очі, подавав подарунки. За нього кілька слів сказав Ламон: «Ось, хазяїне, пастух твоїх кіз. Ти дав мені пасти п'ятдесят кіз і двох цапів, а він виплекав сто кіз і десять цапів. Бачиш, які вони тлусті, з густою вовною і непошкодженими рогами. Він навчив їх і музики: почують голос його сирінги — роблять усе».

При цій розмові була присутня Клеариста. Вона сама захотіла переконатися у тому, що він сказав, і веліла, щоб Дафніс заграв козам, як звичайно грає на сирінзі. За це пообіцяла хітон, хлену33 та сандалії. Дафніс розсадив усіх півколом, як у театрі, а сам став під дубом і, вийнявши з торбини сирінгу, спочатку легко подув. Тут кози зупинилися та підняли голови. Тоді заграв пісню, яка кличе на пашу. Зараз же кози опустили голови донизу й почали пастися. Опісля, коли видобув приємні тони, кози зібралися докупи й полягали. Далі заграв різко, й вони, наче перед вовком, утекли до лісу. Через мить зазвучала принадна пісня, кози вийшли з гущавини й побігли до нього. Не часто можна побачити домашніх слуг, які б так покірно слухали розпоряджень хазяїна. Усі дивувалися, а передусім Клеариста; вона пообіцяла подарунки Дафнісу, такому гарному та музикальному козопасу. Тоді вернулися до господи, сіли снідати й послали Дафнісу частину своєї їжі.

Дафніс їв разом із Хлоєю, радів, куштуючи міські страви, й мав добру надію, що випросить у хазяїв дозвіл на одруження.

Саме тоді Гнафон, що теж був біля стада, знову загорівся любов'ю до Дафніса: без нього, вважав, життя зовсім нічого не варте. Тому підстерігай Астила, коли той прогулювався у саду, завів його до храму Діоніса й почав цілувати руки та ноги. Коли ж Астил запитав, чому він це робить, і велів розповісти все, пообіцявши допомогу, тоді Гнафон процідив: «Мій хазяїне, Гнафон гине. Він, що донині любив тільки твій стіл, що раніше присягав, що немає нічого кращого, ніж старе вино; він, якому твої кухарі здавалися ліпшими мітиленської молоді, тепер вважає гарним тільки одного-однісінького Дафніса. Не торкнуся я твоєї розкішної їжі, яка щодня готується: м'яса, риб, солодких тістечок. Я з приємністю став би козою, щоб могти їсти траву та листя, слухати сирінгу Дафніса й пастися під його опікою. Ти порятуй свого Гнафона та здолай непереможну любов, а якщо ні, присягаю на свого бога, візьму ножа й, наповнивши живота їжею, уб'ю себе перед дверима Дафніса. Тоді вже не будеш кликати "Гнафоньку", як ти завжди робив, звичайно, жартома».

Великодушний юнак не міг перенести Плафонового плачу, який цілував йому ноги, бо ж знав добре, що воно — любовні страждання. Пообіцяв попросити батька, аби той забрав Дафніса до міста й зробив його для себе слугою, а для Гнафона — коханцем. Зараз Астил, бажаючи трохи підбадьорити Гнафона, з усмішкою на вустах запитав, чи не соромно цілуватися з сином Ламона й добиватися, щоб полежати з тим хлопцем, який пасе кози. При цих словах Астил зробив трагічно-скривлену міну, немовби від неприємного запаху кози.

Гнафон, який навчився при столах розпусних марнотратників усіх любовних казок, не без мети виступив на свій та Дафніса захист, промовивши: «Хто кохає, мій хазяїне, то про такі речі не дбає. Він, у якому б тільки тілі знайшов красу, покоряється їй. Тому-то дехто любить рослини, потоки або дикого звіра. Чи ж не заслуговує милосердя той, хто відчуває у душі боязнь перед своїм коханим. Я люблю тіло раба, а красу вільної людини. Чи ж не помічаєш: його волосся подібне до гіацинта? Під бровами сяють очі, наче дорогоцінний камінь у золотій оправі. Лице його рум'янцями вкрилося, а зуби біліють, як слонова кістка. Який же із коханців не бажав би його поцілунків? Коли я покохав пастуха, то я наслідую богів. Пастухом був Анхіз34, проте його кохала Афродіта. Кози пас Бранх35, але Аполлон його цілував. Пастухом був теж Ганімед36, однак Зевс забрав його собі. Ми не нехтуємо хлопцем, якого, як ти бачив, слухають кози, ніби закохані. Тож якщо на землі ще залишається така краса, то будьмо вдячні орлам Зевса». Після цих слів Астил усміхнувся сердечно й висловив думку, що кохання робить з кожної людини великого софіста, й обіцяв при нагоді поговорити з батьком про Дафніса.

Цю розмову почув Евдром, який заховався у садку. Він полюбив Дафніса за його добре серце й обурювався, що така краса має стати жертвою такому пиякові, як Гнафон, отож зараз же розповів усе Дафнісу та Ламону. Переляканий Дафніс постановив або втекти разом із Хлоєю, або померти. Ламон викликав Мірталу за садибу й сповістив: «Біда, ми пропали, дружино моя! Настала пора відкрити нашу таємницю. Нехай ми позбудемося кіз і всього іншого, а я, клянуся Паном і німфами, хоч би мав, як кажуть, стати волом у хліві, не можу більше мовчати про справжню долю Дафніса. Я розповім усе: як я знайшов його, залишеного в діброві, нагадаю, як його годувала коза, й покажу все те, що знайшов разом із дитям. Хай бачить негідник Гнафон, який він є і кого любить. Тож підготуй розпізнавальні речі, щоби були в мене під рукою». Отак обміркувавши все, вони повернулися до хати.

Астил тим часом зайшов до свого батька, який відпочивав, і попросив його забрати Дафніса до міста, бо для сільських робіт шкода такого гарного хлопця, а під Гнафоновим наглядом він скоро може навчитися міських манер. Батько радо погодився й послав за Ламоном і Мірталою, щоб сповістити їм цю приємну новину, а саме: Дафніс у майбутньому буде обслуговувати Астила, а їм за одного Дафніса дасть двох козопасів. Тут збіглися слуги й висловили радість з того, що матимуть такого вродливого приятеля. Ламон же, попросивши слова, почав говорити: «Вислухай, володарю наш, усю правду від старої людини. Присягаю на Пана та німф, скажу всю правду. Я — не батько Дафнісові, та й Міртала не мала щастя бути його матір'ю. Інші батьки підкинули це дитя, бо, мабуть, у них були ще старші діти. Я його знайшов у діброві, а годувала його одна з моїх кіз, яку я, коли вона здохла, закопав біля саду: я її любив за материнську турботу. Разом із дитям я знайшов розпізнавальні речі, які, признаюся, зберіг донині. Вони свідчать про кращу долю дитини, ніж наша. Я не маю нічого проти того, щоб Дафніс був слугою Астила: гарний слуга прекрасного й доброго хазяїна. Та не можу уявити собі, що він стане предметом зневаги ось такого Гнафона, який хоче забрати його до Мітилени й зробити з нього свого коханця». Сказавши таке, Ламон замовк і облився слізьми. Тут зухвалий Гнафон схопився з місця і почав погрожувати йому нагайкою. Але Діонісофан, зворушений словами Ламона, кинув на Гнафона гострий погляд і наказав замовкнути. Тут-таки, звернувшись до Ламона, почав розпитувати й велів говорити лише правду, а не вигадувати казок, щоб затримати свого сина. Ламон стояв уперто на своєму, присягав на всіх богів і навіть віддавав себе на тортури, якщо він говорить неправду.

Діонісофан почав роздумувати над сказаним разом із Клеаристою, що сиділа поруч: «Чому б то Ламон мав говорити неправду, адже ж візьме за одного аж два козо паси? Як же він, селянин, міг таке вигадати? Не можна повірити, щоб у такого діда й такої літньої жінки міг народитися такий вродливий син! Мабуть, зараз не варто більше розмірковувати про це, а краще оглянути розпізнавальні речі, чи справді вони свідчать про славне та благородне Дафнісове походження».

Міртала пішла й принесла всі речі, збережені в старій торбині. Перший на них поглянув Діонісофан і, уздрівши пурпуровий плащик, золоту брошку та маленький меч з ручкою із слонової кістки, заволав: «О всемогутній Зевсе!» і велів дружині оглянути їх, а вона, тільки кинула оком, крикнула: «О милі Мойри! Чи ж не оці речі ми поклали нашій дитині? Чи ж не послали ми Софросину, щоб віднесла дитя на ці поля? Не інакше було, а саме так! Милий чоловіче, це наше дитя: Дафніс — твій син і це він пас батьківські кози». Коли вона ще говорила, Діонісофан цілував розпізнавальні речі й плакав від надмірної радості.

Астил, довідавшись, що він брат Дафніса, одягнувся у плащ і побіг у сад, бажаючи першим поцілувати його. Дафніс, спостерігши Астила, що біг з багатьма людьми й кликав «Дафнісе!», думав, що він задумав його забрати, тому чимдуж побіг до моря й тут, кинувши сирінгу та торбину, хотів стрибнути в море з високої скелі. І могло б статися нечуване нещастя! Дафніса були б знайшли мертвим, коли б Астил не закричав знову: «Стій, Дафнісе, не бійся! Я — твій брат, а твої хазяї — це твої батьки. Щойно нам Ламон розповів про козу й показав розпізнавальні речі. Обернися та глянь, які раді та веселі вони сюди прийшли. Та поцілуй же мене першого! Присягаю на німф, що кажу правду».

Після присяги Дафніс зупинився, почекав Астила, який уже добігав до нього, і вони поцілувалися. У цю мить прибігли інші: слуги, служниці, сам батько, а за ним мати. Усі його обнімали, цілували, раділи та плакали. Дафніс особливо люб'язно обнімав батька та матір, начебто знав їх давно. Він так горнувся до них, що не хотів їх покидати й на хвилину. Рідна кров скоро викликає довір'я. Він на мить забув про Хлою. Коли всі повернулися додому Дафніс одягнувся у коштовний одяг, присів біля батька й слухав його розповідь.

«Одружився я, мої діти, замолоду», — почав Діонісофан. «Незабаром я думав, що я щасливий батько. Спочатку народився син, а за ним — дочка, а третій — Астил. Я міркую собі: моя родина досить велика, тому четверту дитину, коли народилася, я велів викинути, а ті речі поклав не як розпізнавальні, а як такі, що даються у могилу. Та доля вирішила інакше. Старший син і дочка померли одного дня і від однієї хвороби. Тебе врятувала божественна прозорливість, щоб у нас на старість була підпора. Не пам'ятай мені злого, що я вчинив; це сталося не з моєї волі. І ти, Астиле, не журися, що візьмеш частину замість усього майна, адже ж немає кращого маєтку для розумної людини, як брат. Тож любіть один одного, бо своїм багатством можете змагатися з царями. Я вам залишу великий земельний наділ, багато добрих слуг, золото, срібло і все, що вважається багатством у заможних людей. Проте застерігаю, що оце поле, Ламона з Мартілою та кози, які він пас, — усе віддаю Дафнісу».

Ще батько не закінчив, як Дафніс підскочив і вигукнув: «Добре, тату, що ти мені нагадав про це. Піду й пожену кози до водопою. Десь вони, відчуваючи спрагу, чекають на мою сирінгу, а я тут сиджу». Усі люб'язно усміхнулися з того, що він, ставши хазяїном, ще хоче бути козопасом, і тут же послали слугу, аби заопікувався козами. Самі принесли жертву Зевсу-спасителю і улаштували учту. На цю учту не прийшов Гнафон. Він просидів день і ніч у храмі Діоніса, як людина, яка просить захисту.

Швидко розлетілася чутка, що Діонісофан знайшов сина й що Дафніс із козопаса став хазяїном цих полів. Раненько збіглися люди з усіх сторін: одні, щоб повеселитися разом із Дафнісом, а інші принесли подарунки його батькові; серед них перший прибіг опікун Хлої Дріас.

Дафніс затримав усіх, щоб разом з ними повеселитися. Розпочалася урочиста учта. Приготували досить вина, усілякого печива, птицю, поросят та медівників. Спочатку принесли жертву польовим божествам. Тоді Дафніс зібрав свої пастуші скарби й пожертвував богам: Діонісу — пастушу торбину та кожушок, Пану — сирінгу та флейту, німфам — пастуший посох та горнята-близнята своєї роботи. Його теперішнє житія було набагато приємніше, ніж невідоме багатство, тому з очей його котилися сльози, коли прощався з усім. А перш, ніж повісити у гроті горнята-близнята, він ще раз надоїв у них молока; перед тим як повісити кожушок, ще раз його одягнув, ще раз заграв на сирінзі й уже тоді поклав її Панові. Усі ці речі він поцілував, поговорив із козами та цапами. Усіх кликав по імені. Тоді напився води з джерела, як це, звичайно, робив він разом із Хлоєю, але про кохання не згадував, а чекав нагоди.

У цей час, коли Дафніс заходився біля жертв, із Хлоєю діялося щось неймовірне: вона сиділа біля овець, плакала та, як це буває у таких випадках, нарікала на милого: «Забув про мене Дафніс. Зараз уже думає про багату жінку. Чому ж то я веліла йому присягати на кіз, а не на німф? Він же залишив їх, як і Хлою! Навіть коли приносив жертви німфам і Панові, не побажав побачити Хлою! Він, мабуть, уже знайшов у своєї матері служниць, вродливіших за мене! Прощай! Я жити не буду!»

Коли так говорила, роздумуючи про все, раптом волопас Лампіс з кількома селянами схопив її, гадаючи, що Дафніс уже з нею не ожениться, а Дріас полюбить його, її несли, а вона кричала та плакала. Хтось, що бачив цю картину, сповістив Напі, а Напа Дріасу, Дріас зараз же передав Дафнісу. Той не смів сказати про це батькові; схвильований, не знав, що робити, подався до саду та гірко заплакав: «О нещасна знахідко! Краще було б мені залишитися пастухом! Наскільки щасливіше я жив би, як раб! Тоді міг би бачити Хлою, цілувати її! А зараз Лампіс забрав та заніс до себе. Настане ніч, і він ляже разом із нею. Я ж п'ю та веселюся! Даремна була моя присяга на кози та німфи!»

Ті Дафнісові слова почув Гнафон, що затаївся в саду. Прийшла нагода, — подумав, — примиритися з ним. Тож узяв кількох хлопців Астила, пішов до Дріаса, щоб той завів його до Лампісової садиби. Вони швидко туди подалися. Лампіс саме вносив Хлою до хати. Гнафон вирвав її з рук Лампіса, а селян побив києм. Хотів зв'язати самого Лампіса й забрати з собою, але той зумів утекти. Здійснивши такий подвиг, повернувся з Хлоєю уночі. Діонісофан уже відпочивав, а Дафніс сидів у саду й плакав. Гнафон привів йому Хлою, тут-таки розповів усю цю історію та й просив, аби Дафніс не пам'ятав нічого поганого: він буде його вірним слугою. Крім того, попросив, щоб Дафніс не відганяв його від столу, — інакше він загине з голоду. Дафніс, уздрівши Хлою, із радощів обняв її та виправдовувався перед нею за свою неуважність, а Гнафону за його добродійство вибачив колишню провину

Дафніс і Хлоя, порадившись, постановили не говорити про весілля. Вони будуть зустрічатися потайки, а про своє кохання Дафніс розповість матері. Та Дріас не погодився з ними і заявив, що сам розкаже все батькові, пообіцявши при тому, що переконає його. Уранці, тільки почало світати, Дріас узяв торбину з розпізнавальними речами й пішов до Діонісофана та Клеарісти, які в цей час сиділи в садку. Тут були також Астил і Дафніс. Коли стало тихо, старий Дріас почав розповідати: «Мене, як і свого часу Ламона, необхідність змушує розкрити ще одну таємницю. Хлою я не народив і не вигодував. У неї інші батьки, а вигодувала її вівця в гроті німф. Я це спостерігав своїми очима, а, дивлячись, дивувався, тому й вигодував її. Свідки цього — її краса, не подібна до сільської. Про це засвідчують ще розпізнавальні речі: таких коштовностей немає в пастухів. Погляньте самі й відшукайте батьків дівчини. Вона напевно буде гідною Дафніса».

Ці слова ні Дріас не кинув на вітер, ні Діонісофан не пропустив мимо вух: глянувши на Дафніса й помітивши його бліде обличчя та сльози, зрозумів, що він закохався. Побоюючись радше за власного сина, ніж за чужу дівчину, Діонісофан детально роздумував над словами Дріаса. А коли принесли розпізнавальні речі, а саме: золотисті сандалії, пов'язку та браслети, він, оглянувши їх, покликав Хлою та попросив, щоб не хвилювалася. Чоловік у неї уже є, а незабаром знайде вона ще й батька та матір. Клеариста завела її до хати й одягла, як майбутню невістку. Діонісофан, піднявшись, запитав Дафніса, чи Хлоя ще дівчина. Той заприсягнув, що між ними, крім поцілунків і клятви у вірності, більше не було нічого. Тоді, задоволений таким запевненням, запросив їх до столу. Тут можна було побачити, що таке врода, коли їй додати прикрас. Хлоя, одягнена в коштовний одяг, з укладеною зачіскою, з личком, щойно вмитим, здавалася усім настільки вродливою, що Дафніс заледве її пізнав. Зараз кожен і без розпізнавальних речей присягнув би, що Дріас не може бути батьком цієї дівчини. На учті були й Дріас, і Напа, а Ламон із Мірталою лежали разом з ними на тапчані, як гості. У наступні дні приносили в жертву тварин, вино. Хлоя пожертвувала богам свої речі: сирінгу, пастушу торбину, кожушок, горнята-близнята. Вона теж налила вина до джерела в гроті, адже ж тут виховувалася й часто купалася в його водах. Навіть поклала на могилу вівці віночок — так велів Дріас — і ще раз заграла на сирінзі своїй отарі, заграла їм і німфам помолилася, щоб могла розшукати своїх батьків, достойних її одруження з Дафнісом.

Коли закінчилися святкові забави на селі, усі постановили повернутися до міста й шукати батьків Хлої, аби не зволікати з весіллям. Рано-вранці все було готове до від'їзду. Дріасу дали ще три тисячі драхм, а Ламон отримав половину врожаю з полів і виноградників, подарували йому кіз із пастухами, чотири пари волів і одяг на зиму, а його жінці волю. Тоді вирушили до Мітилени на конях і возах із нечуваною пишністю. До міста прибули вночі, так що ніхто із співгромадян їх не помітив.

На світанку перед їхніми дверима зібралася юрба чоловіків і жінок. Чоловіки раділи разом із Діонісофаном, що віднайшов сина, часто споглядаючи на його вроду, а жінки зичили щастя Клеаристі, яка разом із сином привезла собі ще й невістку. Вони з подивом дивилися на Хлою, адже ж важко було знайти навіть у місті таку красуню. Усе місто тільки й говорило про Дафніса та Хлою, казали, що це буде щасливе подружжя. Просили богів, аби тільки походження дівчини було достойне її краси. Не одна жінка молилася, щоб боги саме її оголосили матір'ю такої вродливої дівчини.

Діонісофану, коли він після довгих роздумів заснув глибоким сном, приснилися німфи, які просили Ерота, щоб він врешті-решт погодився на одруження Дафніса з Хлоєю. Тоді Ерот звільнив тятиву лука, поклав його біля сагайдака та наказав, аби Діонісофан запросив на учту всіх найзнатніших мітиленських громадян. Коли наповнять останній кубок вина, тоді хай покажуть кожному розпізнавальні речі, знайдені разом із маленькою Хлоєю, а після того вже заспівають весільної пісні. Ось таке побачив і почув уві сні Діонісофан.

Уранці, прокинувшись, велів готувати розкішну учту: подати на стіл все, що родить земля, що дає море, озера та ріки, та запросити в гості найзнатніших мітиленців. Коли настала ніч і наповнили останній кубок, із якого виливають вино як офіру Гермесові, слуга вніс на срібній таці розпізнавальні речі, носив їх довкруг столу та всім показував. Та ніхто не пізнавав, аж Мегакл, якому старечий вік дозволив зайняти місце найвище за столом, тільки глянув, зараз пізнав і голосно, як молодий, вигукнув: «Що ж це я бачу? Що з тобою сталося, донечко? Ти ще жива? Чи, може, якийсь пастух знайшов оці речі випадково? Прошу тебе, Діонісофане, скажи мені! Звідки в тебе оці розпізнавальні речі моєї дитини? Не заздри мені, що і я, так як ти Дафніса, знайду свою дочку!»

Діонісофан велів йому розповісти про обставини, за яких викинув дитя. Мегакл почав розповідь, не знижуючи зовсім тону: «Донедавна я був бідний. Усе своє майно я витратив на влаштування видовищ та будівництво кораблів37. Саме тоді народилася дочка. Я не хотів виховувати її у нужді, тож, поклавши біля неї у пелюшки оці розпізнавальні речі, викинув, знаючи, що знайдеться чимало людей, які бажають стати батьками в такий спосіб. Заніс я її до гроту німф і довірив їм. Відтоді пливло до мене щодня багатство, але не було в мене спадкоємця. Не мав я щастя стати вдруге батьком. Боги немовби поглузували наді мною, послали вночі сон, у якому зголосили, що вівця зробить мене батьком».

Тут Діонісофан вигукнув ще голосніше, ніж перед тим Мегакл, вибіг і за мить привів Хлою у коштовному одязі, й так промовив: «Цю ось дитину ти викинув, тому її вигодувала для тебе вівця під опікою богів, як коза Дафніса для мене. Візьми розпізнавальні речі та дочку, а, взявши, віддай Дафнісу за дружину. Обох ми викинули, обох і знайшли, обома опікувалися Пан, німфи та Ерот».

Мегакл похвалив його слова, послав по свою дружину Роду, а Хлою притиснув до грудей. Усі залишилися тут, у Діонісофана, переночувати, бо Дафніс присягав, що нікому не дасть забрати Хлою, навіть самому батькові.

Уранці Дафніс і Хлоя постановили повернутися назад на село. Вони посилалися на те, що не зможуть звикнути до міського способу життя, та й батькам хотілося влаштувати весілля за всіми пастушими звичаями. Коли прибули до господи Ламона, привели Дріаса до Мегакла, а Напу до Роди, і почали готуватися до весільної учти. Батько передав Хлою Дафнісу біля статуй німф, яким разом з іншими речами приніс у жертву й розпізнавальні предмети, а Дріасу додали стільки драхм, скільки не вистачало до десяти тисяч.

День був чудовий. Діонісофан наказав зробити з зеленого листя настил перед грогом, покликав усіх людей із села й там щедро їх частував. Сюди прибули Ламон із Мірталою, Дріас із Напою, родичі Доркона, Філет із дітьми, Хроміс із Лікеніон, прийшов навіть Лампіс, якому все вибачили. Учта була проста, селянська. Один виспівував пісню, яку співають на жнивах, інший розповідав дотепні жарти, як це буває, звичайно, на збиранні винограду, Філет грав на сирінзі, Лампіс на флейті, Дріас і Ламон витанцьовували, а Хлоя з Дафнісом цілувалися.

Недалеко від них паслися кози, начебто й вони були учасниками цього весільного свята. Це не сподобалося людям із міста. Дафніс кликав кожну козу по імені, давав їй зелене листя, брав за роги й цілував. Так вони жили не тільки тоді, а й пізніше: майже до кінця літ своїх вели пастуший спосіб життя, шануючи богів, німф, Пана та Ерота. Щороку збільшувалися їхні стадо кіз і отара овець. Найприємнішою їжею для них були фрукти та молоко. Коли народився в них син, то віддали його козі, аби годувала, а дочку, яка народилася після сина, годувала вівця. Сина назвали Філопіменом38, а дочку Агелою39. Тут вони вели пастуше життя аж до старості. Також оздобили грот німф, поставили нові статуї та спорудили вівтар Ероту-пастуху. Пан отримав житло: замість сосни — маленький храм, і назвали його Паном-воїном. Це все вони зробили пізніше й давали усьому свої назви. А тоді після весільної учти, коли настала ніч, відвели Дафніса з Хлоєю до кімнати молодих. Коли їх проводжали, то одні грали на сирінгах, інші на лютнях, частина несла весільні смолоскипи. А коли підійшли до дверей, заспівали різкими й гострими голосами, ніби не співали весільної пісні, а роздирали землю тризубом. Дафніс і Хлоя полягали, роздягнувшись, цілувалися, обіймалися усю ніч і не спали, як сови. Дафніс тепер здійснив те, чого навчила його Лікеніон. Тоді вперше Хлоя пізнала, що те, що діялося під лісом, було тільки дитячою забавою двох пастушків.

Переклад Віталія Маслюка

лонг

Дафніс і Хлоя

Лесбос — острів в Егейському морі біля берегів Малої Азії.

Ерот — бог кохання, син Афродіти, його зображували у вигляді пустотливого хлопчика з крильцями, луком і стрілами, якими він ранив серця закоханих.

Німфи — божества, які є втіленням сил природи. Розрізняли німф гірських (ореади), річкових (наяди), лісових (дріади) та ін.

Пан — бог лісів і пасовиськ, покровитель пастухів, зображувався як чоловік з бородою, цапиними ногами й рогами.

КНИГА І

Стадія — те саме, що стадій (старовинна одиниця виміру віддалі, яка дорівнює приблизно 180-230 м.).

Сирінга — сопілка, улюблений музичний інструмент пастухів, символ пастушого життя.

Хлоя — це ім'я сприймається як пастуше, мабуть, тому, що давньогрецькою мовою «хлоє» означає «свіжу зелень, молоді паростки».

Вакханки — жінки-супутниці бога Діоніса-Вакха, бога вина й веселощів, їх зображували напівроздягненими, у накидках зі шкур диких звірів і обвитим виноградом жезлом у руці.

Зевс — у давньогрецькій міфології верховний бог. Його батьком був Кронос, який пожирав своїх дітей. Щоб урятувати Зевса, його мати Рея сховала сина в печері на острові Криті, де його вигодувала молоком коза Амалтея.

Діоніс — бог виноробства, покровитель виноградарів і виноробів. Вважався також покровителем театрального мистецтва.

Сатири — у давньогрецькій міфології лісові божества, що супроводжували Діоніса. Зображувалися напівлюдьми-напівкозлами.

Пітис - дівчина, яку покохав Пан, була перетворена в сосну (з грец. ріtys — «сосна»).

Тірійські пірати — фінікійці-мореплавці, які грабували кораблі в Егейському морі.

Кнеміди — металеві обладунки, які захищали гомілки давньогрецьких воїнів.

«Після Дорконового похорону Хлоя, запровадивши Дафніса до гроту німф, обмила його...» — згідно зі звичаєм: після похорону всі присутні повинні були здійснити обряд омивання, що символізувало очищення від дотику до покійника.

КНИГА II

«...я старший від Кроноса...» — ці слова Ерота символізують одвічну силу любові, яка має владу навіть над богами.

Ехо — міф про Ехо розповідається в III книзі роману «Дафніс і Хлоя».

Мітинма — місто на острові Лесбосі.

Стратег — у Стародавній Греції воєначальник, якого вибирали народні збори.

«...з води виринув дельфін і поплив перед судном стратега, начебто вказував йому шлях...» — давні греки вважали дельфінів розумними істотами й друзями людей.

КНИГА III

Ітис — син фракійського царя Терея і Прокни, був убитий матір'ю, яка так помстилася чоловікові за те, що він зґвалтував її сестру Філомелу.

Драхма — давньогрецька срібна монета. 3000 драхм — достатньо значна сума.

Гори — помічниці Зевса, богині пір року.

КНИГА IV

Плетр — 31 метр, одна шоста стадії.

Семела — фіванська царівна, коханка Зевса й мати Діоніса.

Аріадна — дочка критського царя Міноса, яка допомогла героєві Тезею вбити чудовисько Мінотавра. Після того втекла з ним на острів Наксос, де герой покинув її сплячою. Такою побачив Аріадну бог Діоніс і одружився з нею.

Лікург — цар Фракії, який не шанував бога Діоніса, забороняв святкування на його честь, за що був покараний богом.

«...переможених індів та перетворених у дельфінів тірренців» — у міфах розповідається про поширення культу Діоніса в Індії; за міфом бог Діоніс потрапив на корабель тірренських піратів, які прийняли його за звичайного юнака й вирішили продати в рабство. Бог Діоніс помстився за таку наругу, перетворивши мореплавців у дельфінів. Тірренія, або Втрурія — місцевість в Італії.

Марсій — божество, супутник Діоніса, який підібрав кинуту богинею Афродітою флейту й викликав на музичне змагання бога Аполлона. За таку зухвалість бог зідрав із Марсія шкіру й підвісив її на дереві, при звуках флейти вона починала рухатися.

Астил — ім'я, яке походить від слова «азіу» — місто, і, вочевидь, характеризуй героя як манірного городянина.

Деметра — богиня землеробства, родючості, покровителька землеробів.

Лаомедонттроянський цар, батько Пріама, у якого деякий час Аполлон, покараний за вбивство, пас корів.

Хлена ~ широкий плащ, який одягали поверх хітона.

Анхіз — брат троянського царя Пріама, у якого закохалась Афродіга, коли той пас череду. Пізніше вона народила від нього героя Енея.

Бранх — улюбленець Аполлона, який наділив його даром пророцтва.

Ганімед - син Пріама, який за наказом Зевса був викрадений орлом на Олімп, де став виночерпієм богів.

«...усе своє майно я витратив на влаштування видовищ та будівництво кораблів...» — багаті громадяни мали почесні обов'язки: за свій кошт вони влаштовували торжества, а також фінансували будівництво військових кораблів, утримання їхніх екіпажів.

Філопімен - з грец. «той, хто любить пастухів».

39 Агела — з грец. «стадо».

Примітки уклав Василь Зварич