Дар Гумбольдта

Сол Беллоу Дар Гумбольдта

Збірка балад, видана Гумбольдтом фон Флейшером у тридцятих роках, одразу ж здобула приголомшливий успіх. Гумбольдт був саме тим, на кого всі чекали. Принаймні я, на Середньому Заході, можу вам зізнатися, справді чекав нетерпляче. Письменник-авангардист, перший із нового покоління, вродливий кремезний блондин, серйозний, дотепний, освічений. Саме такий був цей хлопець. Усі газети відгукнулися на його книжку рецензіями. Фотографію, що з’явилася у тижневику «Тайм», не супроводжували жодні закиди, а в журналі «Ньюзвік» його навіть хвалили. «Арлекінові балади» викликали в мене бурхливе захоплення. Тоді я був студентом Вісконсинського університету й день і ніч думав лише про літературу. Гумбольдт показав мені, як можна творити по-іншому. Я був у захваті. Я заздрив його удачі, його таланту, його славі, а в травні подався на Схід, щоб поглянути на нього і, як пощастить, познайомитися особисто. Подорож ґрейгаундівським автобусом, що їхав через Скрентон, тривала близько п’ятдесяти годин. Та я цим не переймався. Вікна в салоні були відчинені, і я міг насолоджуватися чудовим краєвидом. Уперше в житті бачив справжні гори. Дерева саме випускали молоденькі листочки. Це нагадувало «Пасторальну симфонію» Бетговена. Я почувався залитим зеленню.

Мангеттен теж був прекрасний. Я винайняв кімнату за три долари на тиждень і влаштувався продавцем щіток: мав ходити зі своїм крамом від дверей до дверей. Усе викликало в мене шалений захват. Написавши Гумбольдтові довгого, сповненого похвал і вдячності листа, я дістав запрошення у Ґринвіч-Вілледж[1]. Він мешкав на Бедфорд-стріт, неподалік від Чамлі[2]. Спершу пригостив мене чорною кавою, а потім налив джину в ту ж чашечку.

— Що ж, ти доволі милий хлопець, Чарлі, — сказав він мені. — А чи не потайний трохи? Гадаю, тобі загрожує передчасне облисіння. А які прекрасні, великі й виразні в тебе очі! Проте головне, що ти, без сумніву, любиш літературу. Ти сприйнятливий.

Саме він запровадив це слово у вжиток. «Сприйнятливість» згодом стало модним слівцем. Гумбольдт був дуже добрий до мене. Представив мене своїм знайомим у Ґринвіч-Вілледжі та дістав мені книжки для написання рецензій. Я завжди його любив.

Гумбольдтів успіх тривав близько десяти років. Наприкінці сорокових його щаслива зірка почала згасати. А на початку п’ятдесятих я й сам став знаменитим. І навіть заробив купу грошей. Ох, гроші, гроші! Гумбольдт дорікав мені через них. В останні роки життя, перебуваючи в не надто пригніченому стані і коли не був замкнутий у божевільні, він вештався Нью-Йорком, патякаючи про мене і мій «мільйон доларів».

— Візьміть хоча би Чарлі Сітрина. Він приїхав із Медісона, штат Вісконсин, і постукав до мене в двері. А тепер у нього мільйон доларів. Який письменник чи інтелектуал заробляє такі гроші? Кажете, Кейнс. Добре. Кейнс — постать світового рівня. Геній економіки, зірка Блумзбері[3], — казав Гумбольдт. — До того ж одружений із російською балериною. Звідси й гроші. Та хто, до дідька, той Сітрин, щоб стати таким багатим? Ми колись були близькими приятелями, — саме так він і сказав. — Але з цим хлопцем щось не так. Заробивши стільки грошей, чому він поховав себе у глушині? Чому він у Чикаґо? Боїться, що його викриють.

Коли його розум був досить ясний, він використовував увесь свій хист, щоби мене ганити. Він добряче постарався.

А гроші були зовсім не тим, чим я переймався. О Боже, ні, те, чого я хотів насправді, так це творити добро. Всім серцем я прагнув робити щось хороше. І ці пошуки добра брали свій початок у моєму ранньому й химерному відчутті життя. Я занурювався у тьмяні його глибини і схвильовано та відчайдушно намагався намацати сенс. Я був людиною, яка добре знала про розмальовану завісу реальності, про майя, про куполи з вітражами із безлічі кольорових скелець, що забарвлюють біле сяйво вічності, яке тремтить у глибокій порожнечі, і таке інше. Я був просто схиблений на таких речах. Гумбольдт насправді про це знав, але, наближаючись до кінця своїх днів, не міг дозволити виявити до мене хоч якусь симпатію. Хворий і ображений, він би мені не попустив. Він постійно наголошував на суперечності між «розмальованою завісою» та великими грішми. Але суми, що їх я заробляв, прийшли до мене самі. Капіталізм, із якихось невідомих сміховинних причин, приніс їх мені сам. Світ приніс їх мені. Учора я прочитав у «Волл-стріт джорнел» про меланхолію достатку: «Ніколи за всю п’ятитисячолітню “писану” історію людства, ще не було стількох заможних». Розум, понівечений п’ятьма тисячоліттями вбогості, вітає такі зміни. А серце не може їх прийняти. Іноді воно просто відмовляється таке прийняти.

У двадцятих роках чиказькі дітлахи під час березневої відлиги полювали на скарби. Вздовж краю хідників утворювалися кучугури брудного снігу. Коли вони танули, і вода, виблискуючи на сонці, струмочками стікала в рівчаки, можна було вполювати розкішну здобич — кришечки від пляшок, коліщатка від різних пристроїв, монети з викарбуваними на них головами індіанців. А минулої весни я, вже майже літній чоловік, виявив, що зійшов із хідника і йду вздовж рівчака, вдивляючись у нього.

Навіщо? Що це я робив? Сподівався знайти десятицентову монетку чи срібних півдолара? І що далі? Не знаю, яким чином дитяча душа повернулась у мене, але вона таки повернулась. Усе тануло. Лід. Розважливість. Зрілість. Що би Гумбольдт сказав на це?

Коли до мене доходили чутки про його нищівні висловлювання на мою адресу, я часто ловив себе на думці, що погоджуюся з ним.

— Сітрину дали Пулітцерівську премію за його книжку про Вільсона і Тьюмелті[4]. А я вам скажу, що Пулітцер — це для жовторотих курчат. Це не премія, а просто дешева фальшивка, розтиражована газетами, до того ж її присуджують пройдисвіти й неуки. Ти стаєш ходячою рекламою Пулітцера, тому навіть, коли ти ґиґнеш, першими словами в некролозі будуть: «Лауреат Пулітцерівської премії відійшов у вічність».

Я подумав, що в цьому справді щось є.

— А Чарлі двічі одержав Пулітцера. Спершу вийшла ця солоденька п’єса, що принесла йому успіх на Бродвеї та права на екранізацію. Він одержав свій відсоток від касових зборів! Я не скажу, що він справді вдавався до плагіату, але таки вкрав щось у мене — мою особистість. Він наділив нею свого героя.

Навіть тут, хоч як дико це звучало, він, можливо, мав рацію.

Він був блискучий мовець, розпалившись, міг невтомно провадити монологи; чудовий імпровізатор та майстер наклепів. Дістати прочухана від Гумбольдта насправді було чимось на кшталт привілею. Це було, наче стати прототипом двоносого портрета Пікассо чи випатраної курки Сутіна. Його завжди надихала тема грошей. Він обожнював говорити про багатіїв. Вихований на нью-йоркських бульварних газетках, часто згадував гучні скандали минулих років: Пічиз і Татусь Браунінг, Гаррі Соу й Евелін Несбіт, говорив також про епоху джазу, Скотта Фіцджеральда, про найбагатших людей Америки. Спадкоємиць, змальованих у романах Генрі Джеймса, він зневажав. Були часи, коли він сам снував сміховинні плани збагачення. Але його справжнє багатство було літературним. Він прочитав тисячі книжок. Казав, що історія — це нічне жахіття, в якому він намагається знайти для себе відпочинок. Безсоння зробило його освіченішим. У досвітні години читав товсті томища — Маркса й Зомбарта, Тойнбі, Ростовцева, Фройда. Говорячи про багатство, він завжди порівнював римську розкіш зі статками американських протестантів. Зазвичай добирався до євреїв — Джойсових євреїв у шовкових циліндрах на сходах біржі. І завершував позолоченим черепом чи то пак посмертною маскою Агамемнона, що її розкопав Шліман. Гумбольдт і справді вмів говорити.

Його батько, угорський іммігрант єврейського походження, з кіннотою генерала Першинґа прибув до Чиуауа, переслідуючи Панчо Вілью[5] в Мексиці, що славилася повіями та кіньми (можна сказати, він був протилежністю мого батька — маленького законослухняного чоловіка, який тримався осторонь від таких речей). Його старий занурився в американське життя з головою. Гумбольдт говорив про чоботи, мисливські ріжки й бівуаки. Пізніше прийшла черга «лімузинів», розкішних готелів, палаців у Флориді. Його батько в роки буму мешкав у Чикаґо. Займався нерухомістю і тримав апартаменти в готелі «Еджвотер Біч». Улітку він посилав по сина. Тому Гумбольдт теж знав Чикаґо. У дні Гека Вільсона та Вуді Інґліша[6] Флейшери мали власну ложу на стадіоні «Ріґлі». Вони приїжджали на гру на розкішному автомобілі «Пірс-Ерроу» або «Іспано-Суїза» (Гумбольдт просто обожнював машини). Тоді у Чикаґо мешкав чудовий Джон Гельд-молодший[7]. Ну й, звісно, у цьому місті було повно кралечок із мереживними поясами з підвісками, а ще — віскі, ґанґстерів і банків із понурими колонами на Ла Саль-стріт, що в їхніх сталевих сейфах зберігалися гроші залізничних магнатів, а також торговців свининою та збіжжям. Про це Чикаґо я, приїхавши з Епплтона, не мав жодної гадки. Разом із дітлахами польських іммігрантів я грався в гилку під мостами надземної залізниці, тимчасом як Гумбольд ласував шоколадним тортом із кокосово-зефірним кремом у Генрічі[8]. Я ніколи не бачив Генрічі зсередини.

Одного разу я таки перетнувся з Гумбольдтовою матір’ю в її темному помешканні на Вест-Енд авеню. В неї було таке ж лице, як і в Гумбольдта. Мовчазна, огрядна, повногуба, вбрана у затісний банний халат. Мала сиве кущасте, як у фіджійок, волосся. Меланін проступав на зовнішньому боці долонь, а на смаглявому обличчі утворював іще темніші плями, завбільшки з її очі. Гумбольдт нахилявся, звертаючись до неї, а вона не відповідала нічого, лише дивилася — і в її погляді читалася якась глибока жіноча образа. Коли ми вийшли з дому, він понуро мовив: «Мати дозволяла мені приїжджати до Чикаґо, але я мав шпигувати за старим, копіювати його банківські виписки й номери рахунків, а ще записувати імена його шльондр. Вона збиралася позиватися на нього до суду. Вона божевільна, розумієш. Але потім старий збанкрутував і все втратив. А незабаром помер від серцевого нападу у Флориді».

Отаке було підґрунтя тих дотепних веселих балад. Гумбольдт був депресивним маніяком (він сам поставив собі такий діагноз). Мав зібрання праць Фройда і читав психіатричні журнали. А якщо ви вже прочитали «Психопатологію повсякденного життя», то знаєте, що повсякденне життя є психопатологією. Так було і з Гумбольдтом. Він часто цитував мені «Короля Ліра»: «…по містах заколоти, по селах розбрат, у палацах панує зрада, розірвано зв’язок між батьком і сином…» При цьому він наголошував «між батьком і сином». «Підступи, ошуканство, зрада й руйнація, розбиваючи наш спокій, товаришують нам у дорозі до могили»[9].

Що ж, його спокій таки було розбито сім років тому. А зараз, коли вийшли нові антології, я спустився в підвальчик Брентано й переглянув їх. Гумбольдтових віршів туди не включили. Покидькам, політиканам і похоронним бюро від літератури, що укладають ці збірки, старомодний Гумбольдт був ні до чого. Тож усе, що він думав, писав, відчував, тепер не мало жодного значення, а всі його спроби вирватися за межі рядків і повернути у світ красу призвели лише до того, що він вимотав собі душу. Він помер у понурому готелі за Таймс-сквером[10]. А я, належачи до геть іншого розряду письменників, лишився горювати за ним у достатку в Чикаґо.

Шляхетна ідея стати американським поетом, певно, змушувала Гумбольдта іноді почуватися диваком, хлопчиськом, комедіантом, дурником. Ми жили як богема і як студенти-випускники, налаштовані на розваги та ігри. Можливо, Америка не потребувала мистецтва та внутрішніх див. Адже мала так багато чудес зовнішніх. США були великим проектом, дуже великим. І що більший був він, то менші ми. Тому Гумбольдт поводився як дивак і комік. Але часом його дивакуватість десь зникала, і тоді він спинявся й замислювався. Він, як і я, намагався у своїх думках знайти для себе вихід із цього американського світу. Я розумів, що Гумбольдт розмірковує про те, що робити поміж тоді та зараз, поміж народженням і смертю, намагаючись відповісти на найважливіші питання. Але ці роздуми зовсім не пішли йому на користь. Він присів на наркотики і випивку. Зрештою, довелося пройти чимало курсів шокової терапії. За його словами, це було змагання — Гумбольдт проти божевілля. І божевілля виявилося набагато сильнішим.

Я й сам почувався не найкраще, коли Гумбольдт озвався, так би мовити, з того світу, і докорінно змінив моє життя. Попри нашу велику сварку і п’ятнадцять років відчуження він дещо залишив мені за своїм заповітом. Я одержав від нього спадщину.

Він був чудовий актор, але потроху божеволів. Певних відхилень могли не зауважити лише люди, які так реготали з його жартів, що їм було вже не до спостережень. Гумбольдт, цей шляхетний дивакуватий красень із широким світлим обличчям, цей чарівний, балакучий, стражденний чоловік, до якого я так прикипів усім серцем, надміру переймався темою Успіху. І, звісно ж, помер Невдахою. А що ж іще могло чекати на людину, яка писала ці іменники з великої літери? Щодо мене, то я завжди намагався обмежувати кількість священних слів. На мою думку, Гумбольдт мав їх занадто великий перелік — Поезія, Краса, Любов, «Безплідна Земля», Відчуження, Політика, Історія, Несвідоме. Ну й, звісно, Депресивний та Маніяк — завжди з великої літери. Як на Гумбольдта, найбільшим депресивним маніяком Америки був Лінкольн. А Черчилль із його нападами люті й чорної меланхолії, той узагалі був класичним випадком Маніакальної Депресії.

— Як і я, Чарлі, — казав Гумбольдт. — Але подумай, якщо Енергія — це Радість, а Нестримність — це Краса, то Депресивний Маніяк знає про Радість і Красу більше за будь-кого. Хто ще має стільки Енергії та Нестримності? Либонь, у цьому полягає стратегія Душі щодо посилення Депресії. Хіба Фройд не казав, що Щастя — це послаблення Болю? Тому що більше Болю, то глибше відчуття Щастя. Але це має свою першопричину, і Душа завдає Болю навмисне, — провадив він далі. — Хай там як, а Людство приголомшене Нестримністю й Красою певних особистостей. Коли Депресивному Маніяку вдається втекти від своїх Фурій, він — непереможний. Він підкорює собі Історію. Я думаю, що зростання на силі є прихованим механізмом Несвідомого. Називаючи видатних людей і царів рабами Історії, Толстой, на мою думку, помилявся. Не обманюйся, царі — це найвеличніші хворі. Маніакально-депресивні герої захоплюють Людство у свою коловерть і поривають кожного за собою.

Бідолашний Гумбольдт недовго здіймав таку коловерть. Він ніколи не належав до центральних постатей своєї доби. Депресія здолала його остаточно. Періоди маніакального піднесення та поезії припинилися. Через три десятиліття після виходу в світ «Арлекінових балад» він помер від серцевого нападу в жалюгідному готельчику на одній із Західних Сорокових вулиць у районі Бавері[11]. За дивовижним збігом саме тієї ночі я був у Нью-Йорку. Мав ділову поїздку, тобто нічого хорошого чекати не випадало. Жодна з моїх справ не йшла як належить. Гумбольдт, відчужений від усіх, мешкав у місці, що звалося «Айлском». Пізніше я приїжджав туди. Соціальна служба надавала там притулок літнім людям. Він помер жахливої спекотної ночі. Навіть у готелі «Плаза» я відчував задуху. Повітря було парке і надміру загазоване. З шумних кондиціонерів скрапувала волога просто на голови перехожих. Паскудна ніч. А вже вранці у «Боїнґу-727», що я ним повертався до Чикаґо, розгорнув «Нью-Йорк Таймс» і виявив там Гумбольдтів некролог.

Я знав, що Гумбольдт незабаром помре, бо за два місяці до того побачив його на вулиці. Над ним уже висіла тінь смерті. Він тоді мене не зауважив. Був сивий, товстий, хворий і якийсь посірілий. Ідучи вулицею, їв свій ланч — щойно куплену сирну паличку. Я спостерігав за ним, сховавшись за припаркованою машиною. Підійти не наважився, бо відчував, що це неможливо. Цього разу я мав справді важливі справи на Сході — не кралю якусь вистежував, а готував статтю до журналу. Уранці того ж дня разом із сенаторами Джавітсом[12] і Робертом Кеннеді[13] літав над Нью-Йорком у супроводі вертольотів берегової охорони. Потім мене запросили на політичний ланч до «Зеленої таверни», що в Центральному Парку, де всі знаменитості з бурхливим захопленням зустрічали одне одного. Я й сам був, як вони сказали, «у чудовій формі». Взагалі-то, якщо я не маю хорошого вигляду, то в мене просто жахлива фізіономія. Але тоді, зустрівши Гумбольдта, я знав, що вигляд у мене чудовий. До того ж я був при грошах і саме перед тим вештався Медісон-авеню, розглядаючи вітрини. Якби тоді запала в око якась краватка від Кардена чи «Гермеса», я купив би її, не запитуючи про ціну. Мій живіт був плаский. Я мав на собі спортивні шорти з барбадоської бавовни по вісім доларів за пару. У Чикаґо записався до атлетичного клубу і як людина, котра вже відчуває наближення старості, робив усе можливе, щоб підтримувати форму. А ще я грав у педлбол — швидку і напружену гру, різновид сквошу. Тож хіба міг заговорити до Гумбольдта? Це вже було б занадто. Коли я кружляв у вертольоті над Мангеттеном і розглядав Нью-Йорк, немов пропливаючи у човні зі скляним дном над тропічним кораловим рифом, Гумбольдт, імовірно, намацував серед своїх пляшок потрібну, щоб запити ковтком соку вранішню порцію джину.

Після Гумбольдтової смерті я тренувався ще старанніше. Минулого Дня подяки у Чикаґо мені навіть вдалося втекти від грабіжника. Він вистрибнув із темного провулка, і я його вдарив. Суто відрухово. Й відскочивши вбік, щодуху дременув від нього серединою вулиці. У дитинстві я був не бозна-яким бігуном. Як же так сталося, що в свої п’ятдесят із гаком я, збуджений втечею, виявився здатний на такий ривок? Того ж вечора вихвалявся: «Я досі можу обійти нарколигу в забігу на сто ярдів». І перед ким же я хизувався міццю своїх ніг? Перед молодою жінкою на ім’я Рената. Ми були в ліжку. Розповідав їй, як я від нього відірвався — біг як скажений, летів. І вона сказала мені, ніби ненароком (ох вже ця ввічливість, ця манірність вродливих дівчат):

— Чарлі, ти у прекрасній формі. Ти хоча й не високий, але міцний, здоровий та ще й елегантний.

І погладила мої голі боки.

Отже, мій друзяка Гумбольдт відійшов. Можливо, навіть його кості вже розкришилися на цвинтарі для бідняків та волоцюг. Мабуть, у його могилі вже не було нічого, крім кількох грудочок праху. А от Чарлі Сітрин досі переганяв ошалілих злочинців на вулицях Чикаґо, був у прекрасній формі й лежав поруч із пристрасною подругою. Цей Сітрин тепер міг утнути якусь йогівську асану і навчився стояти на голові, щоб зняти болі в ураженій артритом шиї. Про мій низький рівень холестеролу Рената вже була добре поінформована. Я також повторив їй слова лікаря про мою напрочуд молоду простату і надзвичайну ЕКГ. Пишаючись цими медичними звітами, що лише утверджували мене у власних ілюзіях та дурості, я обіймав пишногруду Ренату, лежачи на ортопедичному матраці. Вона дивилася на мене закоханими очима. Я вдихав її солодку вологу, особисто беручи участь у тріумфі американської цивілізації (тепер із домішкою східних кольорів Імперії). Але на якомусь примарному променаді в Атлантик-Сіті в моїй уяві поставав інший Сітрин — Сітрин на порозі старості, згорблений і кволий. Ох, дуже-дуже кволий Сітрин, якого штовхають в інвалідному візку повз дрібні солоні хвилі, такі ж слабкі, як і він сам. Але хто ж штовхав мій візок? Чи це була Рената, яку я здобув у війні за Щастя одним швидким, як у Паттона, танковим ударом? Ні, Рената була чудова дівчина, але я не міг уявити її позаду мого візка. Рената? Ні, не вона. Звісно, ні.

У Чикаґо Гумбольдт став одним із моїх важливих померлих. Я надто багато часу присвячував блуканню вулицями й спілкуванню з небіжчиками. До того ж моє ім’я було пов’язано з Гумбольдтовим, оскільки з плином часу сорокові роки набували дедалі більшої цінності для людей, які ткали різнобарвне полотно культури, і світ дізнався, що в Чикаґо досі живе чолов’яга, колишній друг Гумбольдта фон Флейшера, і що звати його Чарльз Сітрин. Люди, які писали статті, наукові роботи й книжки, присилали мені листи або приїжджали особисто, щоб поговорити про Гумбольдта. І, мушу сказати, саме в Чикаґо міркувати про Гумбольдта було навдивовижу легко. Розташоване з південного краю Великих Озер — а це двадцять відсотків світового запасу прісної води — Чикаґо зі своїм грандіозним зовнішнім життям вміщувало всю проблему поезії і внутрішнього життя в Америці. Тут ви могли вдивлятись у такі речі крізь прозорі води Великих Озер.

— Пане Сітрин, як ви поясните злет і падіння Гумбольдта фон Флейшера?

— Молоді люди, що ви збираєтеся робити з фактами про Гумбольдта? Публікувати статті й розбудовувати на цьому кар’єру? Це чистий капіталізм.

Я думав про Гумбольдта серйозніше і з більшим сумом, аніж могло би здатися на перший погляд. За все своє життя я любив не так уже й багато людей. І не міг собі дозволити втратити бодай когось із них. Однією з непомильних ознак моєї любові до нього було те, що я часто бачив Гумбольдта вві сні. Щоразу, коли він снився, я страшенно розчулювався і плакав крізь сон. Якось наснилося, що ми зустрілися в аптеці Велана на розі Шостої та Восьмої вулиць у Ґринвіч-Вілледжі. У моєму сні він був не той хворий обважнілий чоловік із сірим обличчям, якого я побачив тоді на Сорок Шостій, а досі міцний нормальний Гумбольдт середніх років. Він сидів поруч зі мною біля автомата з кока-колою[14]. Я розплакався.

— Де ти був? Я думав, ти помер, — сказав я крізь сльози.

Він був тихий, спокійний і мав дуже задоволений вигляд.

Промовив:

— Тепер я розумію все.

— Усе? Що все?

Та він лише повторив: «Усе».

Мені більше нічого не вдалося з нього витягти, і я заплакав від щастя. Звісно, це був лише сон. Один із тих, що сняться, коли вам зле на душі. Насправді в мене аж ніяк не янгольська вдача. Я ніколи не матиму за неї жодних відзнак. Померлі, певно, цілком ясно розуміють усі ці речі. Адже нарешті покинули цю загадково-туманну сферу земного та людського. Мені здається, що в житті людина дивиться назовні зі свого «я», свого центру. А померши, опиняється на його периферії й дивиться досередини. Вона бачить в аптеці своїх давніх друзів, котрі досі долають тягар самості, й підбадьорює їх, натякаючи, що коли настане їхня черга увійти у вічність, вони теж почнуть розуміти і нарешті збагнуть, що ж із ними коїлося. Та оскільки все це не має наукового підтвердження, ми боїмося про це думати.

Гаразд, я спробую підсумувати: у двадцять два роки Гумбольдт фон Флейшер видав свою першу книжку — збірку балад. Здавалось би, син невротичних іммігрантів із Вісімдесят Дев’ятої та Вест-Енду — екстравагантного татуся, який ганявся за Панчо Вільєю (на світлині, що мені показував Гумбольдт, він мав таку буйну чуприну, що аж пілотка злітала), і мамусі з однієї з тих багатодітних галасливих бейсбольно-ділових родин Поташів чи Перлмуттерів, спершу смагляво-гарненької, потім понуро-божевільної і мовчазної — що цей юнак буде незграбний, його синтаксис — неприйнятний для вибагливих критиків-гоїв, які стоять на сторожі Протестантського Ладу та Аристократичної Традиції. А от і ні. Балади виявилися правдиві, музичні, дотепні, блискучі, гуманні. На мою думку, вони були платонівські. Кажучи «платонівські», мені йдеться про первинну досконалість, що до неї прагнуть повернутися всі люди. Так, Гумбольдтові слова були бездоганні. Аристократична Америка не мала про що турбуватися. Вона саме була збуджена — очікуючи Антихриста, що вирине з нетрів. Але натомість з’явився Гумбольдт зі своїм любовним жертвопринесенням. Він поводився як джентльмен. Він був чарівний. Тому мав теплий прийом. Конрад Айкен хвалив його. Т. С. Еліот схвально відгукнувся про його вірші, й навіть Айвор Вінтерс знайшов для нього добре слово. Що ж до мене, то я позичив тридцять доларів і, сповнений надій, поїхав до Нью-Йорка, щоб поспілкуватися з ним на Бедфорд-стріт. Це було 1938 року. Ми переправилися через Гудзон на поромі, що відходив від Крістофер-стріт, щоб поїсти молюсків у Гобокені та обговорити проблеми сучасної поезії. Себто Гумбольдт прочитав мені про це лекцію. Чи мав Сантаяна слушність? Чи була сучасна поезія варварською? Чи в сучасних поетів дивовижніший матеріал, аніж у Гомера чи Данте. Зате чого в них немає, то це здорової та непохитної ідеалізації. Бути християнином — неможливо, язичником — також. Залишалося — ви-знаєте-що.

Я опинився там, щоби почути, що прекрасне може бути істинним. Це сказано мені на поромі, що рушав від Феррі-стріт. Треба було робити неймовірні жести, і Гумбольдт їх робив. Він казав мені, що поети мають зрозуміти, як обійти прагматичну Америку. Того дня він усе це мені викладав. Я ж сидів перед ним захоплений, вбраний як продавець щіток у паркий вовняний костюм, що перейшов мені від мого брата Джуліуса. Штани були заширокі в поясі, а блуза надималась, як вітрило, бо Джуліус мав мускулястий торс. На хустинці, що я нею витирав піт, було вигаптовано «Дж.».

Сам Гумбольдт тоді лише почав набирати вагу. Був широкоплечий, але ще з доволі вузькими стегнами. Згодом від'їв чимале черевце, як у Бейба Рута[15]. Його ноги не знали спокою, він весь час нервово рухав ступнями. Внизу — спритна комедія; вгорі — величність і поважність, такий собі шалений чар. Він так дивився своїми широко посадженими сірими очима, як міг би дивитися кит, який виплив на поверхню біля вашого човна. Був одночасно витончений і грубий, важкий і легкий, а його обличчя було бліде і разом з тим смагляве. Золотисто-каштанове волосся здіймалося над чолом двома світлими хвилями, між якими темніла западинка. Чоло було розсічене. Дитиною він упав на лезо ковзана, навіть на кістці залишилася вм’ятина. Мав опуклі безкровні вуста і повен рот незрілих на вигляд зубів, схожих на молочні. Він викурював свої цигарки до самого кінця, тому його краватка й піджак були поцятковані пропаленими дірочками.

Того дня темою нашої розмови був Успіх. Я — із забутої Богом діри, тож Гумбольдт мене наставляв. Чи міг я уявити, запитав він, що значило постукати зі своїми віршами у двері богеми з Ґринвіч-Вілледжа, а за якийсь час уже читати критичні відгуки на них у «Партизан Ревю» та «Саузен Ревю»? Він мав багато що розповісти мені про модернізм, символізм, Єйтса, Рільке, Еліота. А ще про випивку — з нього був незлецький пияк. І про дівчат — довкола нього їх крутилося чимало. Ну й, звісно ж, про політику. Тогочасний Нью-Йорк був дуже російським містом, просто якесь засилля Росії. Саме той випадок, коли, як казав Лайонел Ейбл, метрополіс прагне належати до іншої країни. Нью-Йорк мріяв відокремитися від Північної Америки і злитися з Радянською Росією. Гумбольдт легко переходив у розмові від Бейба Рута до Рози Люксембурґ, Бела Куна та Леніна. Там і тоді я зрозумів: якщо негайно не прочитаю Троцького, то зі мною навіть не варто буде розмовляти. Гумбольдт розповідав мені про Зинов’єва, Каменєва, Бухаріна, Смольний інститут, «Шахтинську справу», московські судові процеси, працю Сідні Гука «Від Геґеля до Маркса» та «Державу і революцію» Леніна. Він навіть порівняв себе з Леніним. «Я знаю, — сказав він, — як почувався Ленін у жовтні 1917 року, промовивши “Es schwindelt”. Йому йшлося не про те, що він усіх обкручує, а що в нього крутиться голова. Ленін, хай який непохитний був, почувався тоді, мов юнка, яка вальсує на своєму першому балу. Як і я. У мене голова паморочиться від успіху. Ідеї не дають мені заснути. Я лягаю в ліжко тверезісінький, а кімната мов ходором ходить. Так буде і з тобою. Я кажу тобі це, щоб підготувати». Гумбольдт справді вмів лестити.

Шалено схвильований, я недовірливо подивися на нього. Звісно, я сподівався приголомшити всіх і посилено до цього готувався. Щоранку у торговій фірмі Фуллера, перш ніж рушати на пошуки клієнтів, усі члени нашої команди повторювали хором: «Почуваюся чудово і на вигляд наче денді. А ви?». Але я насправді мав чудовий вигляд і прекрасно почувався. Мені не потрібно було себе у цьому переконувати. Я робив усе з величезною охотою — охоче вітався з домогосподарками, охоче заходив до них і роздивлявся їхні кухні, охоче вислуховував їхні розповіді та скарги. Несамовита іпохондрія єврейських жінок тоді була для мене вдивовижу, і я з цікавістю слухав про їхні пухлини та набряклі ноги. Я хотів, щоб вони розповідали мені про свій шлюб, про народження дітей, про гроші, хвороби, смерть. Так, попиваючи каву на кухнях, я намагався зарахувати їх до певної категорії. Серед них були дріб’язкові міщанки, потенційні чоловіковбивці, кар’єристки, істерички тощо. Але мій аналітичний скептицизм виявлявся зайвим. Я був надто захоплений. Тому торгував завзято своїми щітками, і з не меншим запалом ішов увечері на Ґринвіч-Вілледж і слухав найкращих мовців Нью-Йорка — Шапіро, Гука, Рагва, Гаґґінса, Ґумбейна. Зачарований їхнім красномовством, я сидів принишклий, наче кіт у концертному залі. Але Гумбольдт поміж них усіх був найкращий. Він був просто Моцарт розмови.

На поромі Гумбольдт зізнався мені: «Я надто рано видав цю книжку. Тепер я у небезпеці». Сказавши це, він одразу ж перестрибнув на інше. Його промова охопила Фройда, Гейне, Ваґнера, Ґете в Італії, старшого брата Леніна, костюми Дикого Вілла Гікока, «Нью-Йорк Джаєнтс»[16], висловлювання Рінґа Ларднера про велику оперу, Свінберна про бичування та Джона Девісона Рокфеллера про релігію. Посередині цих варіацій розмова завжди вміло й захопливо поверталася назад. Того дня здавалося, що вулиці ніби присипані попелом, проте палуба нашого порома була яскраво-сіра. Попри недбалий вигляд, Гумбольдт здавався мені величним: його думки розходилися, мов брижі по воді, хвилі білявого волосся здіймалися над чолом, широко посаджені сірі очі дивилися пильно та напружено, руки спочивали глибоко в кишенях, а ступні у черевиках для поло зімкнуті.

— Якби Скотт Фіцджеральд був протестантом, — сказав Гумбольдт, — то Успіх не завдав би йому такої шкоди. Поглянь на Рокфеллера-старшого — він знав, як поводитися з Успіхом: він просто сказав, що це Господь дав йому всі його гроші. Звісно, тут ішлося про вміння господарювати. Це кальвінізм.

Заговоривши про кальвінізм, Гумбольдт був змушений перейти до Доброчесності та Гріховності. Від гріховності він перестрибнув до Генрі Адамса, який сказав, що за кілька десятиліть механічний поступ так чи інак переламає нам хребта, а після Генрі Адамса заглибився у питання величі за доби революцій, плавильного тигля і мас. А далі звернувся до Токвіля, Гораціо Елджера і «Раґлз із Ред-Ґеп»[17]. Як неабиякий шанувальник кіно, Гумбольдт читав усі номери «Екранних Пліток». Він особисто пам’ятав Мей Мюррей — богиню в блискітках на сцені театру Лоу, яка запрошувала дітлахів відвідати її у Каліфорнії. Вона грала у «Королеві Тасманії» та у «Цирцеї-чарівниці», але врешті перетворилася на стару каргу і померла в притулку. А цей, як-же-його-звали, хто вкоротив собі віку в лікарні? Узяв виделку й увігнав її собі в серце підбором черевика, бідолаха!

Це було сумно. Але насправді мені було байдуже до того, скільки людей упали долі. Я був неймовірно щасливий. Адже ніколи досі я не гостював у поета, ніколи не пив нерозведеного джину, ніколи не куштував приготованих на парі молюсків, ніколи не вдихав запаху хвиль. І ніколи не чув, щоби про бізнес казали такі речі — про його здатність перетворювати душу на камінь. Гумбольдт чудово говорив про дивовижних мерзенних багатіїв. На них варто дивитися крізь призму мистецтва. Його монолог був ораторією, в якій він виконував усі партії. Злітаючи ще вище, він завів про Спінозу і про те, як вічні й нескінченні речі наповнюють душу радістю. Це був Гумбольдт, студент, котрий отримував найвищі бали з філософії у видатного Морріса Р. Коена[18]. Сумніваюся, що він говорив би так із кимось, окрім мене — дітвака з провінції. Проте після Спінози Гумбольдт трохи занепав духом і мовив:

— Багато людей чекають, що я посковзнуся і впаду. В мене мільйон ворогів.

— У тебе? Але чому?

— Не думаю, що ти читав про плем’я людожерів у індіанців-квакіутль, — зронив освічений Гумбольдт. — Той, хто проходить ініціацію, виконуючи ритуальний танець, впадає у шал і їсть людське м’ясо. Але якщо він припуститься ритуальної помилки, то натовп роздере його на шматки.

— Але чому через поезію ти маєш мільйон ворогів?

Відповів, що це хороше запитання, але було видно, що насправді він так не вважає. Спохмурнів, голос став монотонний — так ніби на його блискучій клавіатурі залишилася тільки одна сталева нотка. І тепер він по ній вдаряв.

— Я можу собі думати, що приношу пожертву на вівтар, але вони бачать це зовсім інакше.

Ні, це не було хорошим запитанням, бо сам факт, що я його поставив, свідчив про те, що я не знав Зла, а якщо я не знав Зла, то моє захоплення нічого не вартувало. Він пробачив мені, бо я був хлопчисько. Але, почувши сталеву нотку в його голосі, я зрозумів, що мушу навчитись захищатися. Гумбольдт відкрив шлюзи моєї прихильності й захоплення, і тепер вони заповнювали мене зі страшною силою. Це ставало небезпечно. Такий надмір захвату ослабив би мене. А ставши слабким і беззахисним, я міг би дістати від нього по шиї. Тож я збагнув (ага!), що він хоче мене використати, підім’яти під себе. Він залякуватиме мене. Треба з ним обережніше.

Того гнітючого вечора, коли до мене прийшов успіх, Гумбольдт пікетував театр Беласко[19]. Його щойно випустили з психіатричної лікарні «Бельвю». Величезна вивіска «Фон Тренк Чарльза Сітрина» світилася над вулицею. Її творили тисячі електричних лампочок. Я приїхав у смокінгу і побачив Гумбольдта, який уже чекав під театром із гуртом друзів та шанувальників. Вийшовши з подругою із таксі, ми опинилися у збуреному натовпі, який намагалася стримувати поліція. Гумбольдтові приятелі кричали й шаленіли, а він сам ніс свій транспарант, неначе хрест. На бавовняному полотні меркурохромом було виведено великими літерами: «Автор цієї п’єси — зрадник». Поліція відтиснула демонстрантів, і я не зустрівся з Гумбольдтом лицем до лиця.

— Ви хочете, щоб його заарештували? — запитав у мене асистент режисера.

— Ні, — вражено відповів я тремтячим голосом. — Я колись був його протеже. Ми були друзями з цим сучим сином. Облиште його.

Деммі Вонґел, дама, яка мене супроводжувала, мовила:

— Добряга! Так, Чарлі, ти добряга!

П’єса «Фон Тренк» ішла на Бродвеї вісім місяців. Я утримував увагу публіки майже рік, але так нічого її й не навчив.

А зараз повернімося до смерті Гумбольдта: він помер в «Айлскомі», за рогом театру Беласко. Своєї останньої ночі — наскільки я зумів її відтворити — він сидів на ліжку в своєму вбогому притулку і, певно, читав. У його кімнатці були вірші Єйтса і «Феноменологія духу» Геґеля. Крім цих авторів-візіонерів він читав також «Дейлі Ньюз» та «Нью-Йорк Пост». І далі стежив за новинами спорту і нічного життя, подорожами та розвагами багатіїв, справами родини Кеннеді, цінами на вживані автомобілі, оголошеннями про роботу. Опинившись на самісінькому дні, він не зрадив своїх звичайних американських інтересів. Близько третьої ночі — під кінець життя він спав уже геть мало — вирішив винести сміття, але в ліфті прихопило серце. Коли його пронизав біль, він, схоже, впав на панель із кнопками та натиснув їх усі, включно із аварійним викликом. Залунали сирени, двері відчинилися, він поточився в коридор і впав, розсипаючи консервні бляшанки, кавову гущу і пляшки зі свого сміттєвого відра. Задихаючись, зірвав із себе сорочку. Коли прибула поліція, щоб забрати небіжчика до лікарні, його груди були оголені. В лікарні не захотіли його приймати. Тож тіло відвезли в морг. У морзі теж не було поціновувачів сучасної поезії. Ім’я Гумбольдта фон Флейшера ні для кого нічого не означало. Тому він лежав там просто як іще один голоштанько.

Нещодавно я відвідав його дядька Вальдемара у Коні-Айленді. Колишній завсідник іподрому, який мешкав у притулку для старих, сказав мені: «Копи обчистили Гумбольдта. Вони забрали його годинник і гроші, навіть його авторучку. Він завжди користувався авторучкою. Не писав віршів кульковою ручкою».

— Ви впевнені, що в нього були гроші?

— Він ніколи не виходив без сотні доларів у кишені. Щонайменше сотні. Ви маєте знати, як він ставився до грошей. Мені так бракує малого! Як же мені його бракує!

Я почувався точнісінько так само, як Вальдемар. Гумбольдтова смерть хвилювала мене більше, ніж думка про мою власну кончину. Він так себе поставив, що за ним горювали й тужили. Гумбольдт надавав собі значущості, й на його обличчі відбивалися всі серйозні, всі важливі людські почуття. Ви б ніколи не забули такого обличчя. Але для якого кінця воно було створене?

Зовсім недавно, минулої весни, я зловив себе на тому, що думаю про нього з дивного приводу. Разом із Ренатою їхав у французькому поїзді. Це була подорож, що я її, як і більшості мандрівок, ані не потребував, ані бажав. Рената, вказуючи на краєвид за вікном, мовила: «Поглянь, яка краса!». Я визирнув назовні; вона правду казала. Краєвид був Прекрасний. Але я бачив Прекрасне не раз, тому заплющив очі. Я відкидав грубо розфарбованих ідолів Видимого. Ідолів, що їх мене, як і всіх інших, учили бачити. Я втомився від їхньої тиранії. І навіть подумав: «Розмальована завіса вже не та, що колись. Проклята завіса зношується, як рушник загального користування у мексиканській вбиральні». Я думав про силу колективних абстракцій і таке інше. Ми дужче, ніж будь-коли, потребуємо променистої ясності безмежної любові, та дедалі більше порожніх ідолів її заступають. Світ категорій, позбавлених духовності, чекає на відродження життя.

Гумбольдт мав стати знаряддям цього відродження. Ця місія чи покликання читалися на його обличчі. Надія на нову красу. Обіцянка, таємниця краси.

До речі, у США люди з такими обличчями здаються чужинцями.

Те, що Рената привертала мою увагу до Прекрасного, не було випадковістю. Вона тут мала особистий інтерес, адже сама була красунею.

Хай там як, а Гумбольдтове лице виказувало — він розуміє, що йому належить робити. Але виказувало воно також і те, що він до цього не дійшов. Він теж звертав мою увагу на краєвиди. Наприкінці сорокових вони з Кетлін, щойно побравшись, переїхали з Ґринвіч-Вілледж до села у Нью-Джерсі, і коли я відвідав їх, Гумбольдт був цілковито захоплений думками про землю, дерева, квіти, апельсини, сонце, Рай, Атлантиду, Радаманта. Він говорив про Вільяма Блейка у Фелфамі, про Мільтоновий «Рай», і ганив місто. Мерзенне місто. Щоб розуміти його заплутані промови, треба було знати основні тексти, на які він опирався. Я знав, що це були «Тімей» Платона, написане Прустом про Комбре, Верґілієм про сільське господарство, Марвелом про сади, карибська поезія Воллеса Стівенса тощо. Однією з причин, що ми зійшлися з Гумбольдтом так близько, було моє бажання пройти повний курс.

Отже, Гумбольдт і Кетлін мешкали у заміському будинку. Гумбольдт кілька разів на тиждень їздив до міста у справах — справах поета. Він був на вершині слави, але не на вершині своїх можливостей. Мав чотири синекури, що я про них знав. Але їх могло бути й більше. Вважаючи за нормальне жити на п’ятнадцять доларів на тиждень, я не мав можливості оцінити його потреб і його прибутку. Був потайний, але натякав на великі суми. А тепер домігся, щоб його призначили заміщати протягом року професора Мартіна Сьюела у Принстоні. Сьюел як стипендіат фонду Фулбрайта їхав до Дамаска читати лекції про Генрі Джеймса. Його приятель Гумбольдт мав його заступати. Потрібен був іще один викладач, і Гумбольдт порекомендував мене. Скориставшись із повоєнного культурного буму, я написав для «Нью Репаблік» і «Нью-Йорк Таймс» рецензії на безліч книжок.

Гумбольдт сказав:

— Сьюел читав твої опуси. Він вважає тебе досить тямущим. Зі своїми темними невинними очима і приємними провінційними манерами ти видаєшся милим і скромним. Старий хоче на тебе поглянути.

— Поглянути на мене? Та він же такий п’яний, що й двох слів не зв’яже.

— Як я сказав, ти видаєшся милим простаком, якщо лише не зачепити твою вразливу вдачу. Не будь такий зарозумілий. Це просто формальність. Справу вже залагоджено.

«Простак» було одним із лайливих слів Гумбольдта. Як знавець психологічної літератури він бачив мої вчинки наскрізь. Мої мрійливість і відірваність від світу ні на мить його не одурили. Він знав мою різкість і честолюбство, агресію і прагнення руйнувати. У своїх промовах він охоплював усе, що лише міг. Тому, коли ми їхали на його старенькому «б’юїку» повз нескінченні поля, Гумбольдт виливав на мене цілі потоки інформації — Наполеонова хвороба, Жюльєн Сорель, jeunes ambitieux[20] Бальзака, створений Марксом портрет Луї Бонапарта[21], всесвітньо-історичні індивіди Геґеля.

Особливо важливий для Гумбольдта був отой всесвітньо-історичний індивід, посередник Духу, таємничий провідник, який покладав на людство завдання зрозуміти його, тощо. Такі теми були досить поширені у Ґринвіч-Вілледжі, але Гумбольдт надавав їхнім обговоренням особливої вигадливості й маніакальної енергії, пристрасті до заплутаності та двозначностей і натяків у дусі «Поминок за Фіннеґаном»[22].

— А в Америку, — сказав Гумбольдт, — цей всесвітньо-історичний індивід прийшов би, ймовірно, з лівого крила. Був би родом із Епплтона, штату Вісконсин, як Гаррі Гудіні[23] або Чарлі Сітрин.

— До чого тут я? Щодо мене ти помиляєшся.

Саме тоді я був сердитий на Гумбольдта. Коли ми з моєю подругою Деммі гостювали у нього в селі, він застеріг її щодо мене, прохопившись за вечерею: «Ти маєш бути обачна з Чарлі. Я знаю таких дівчат, як ти. Вони надто багато вкладають у чоловіка. А Чарлі — це справжній чортисько». Нажаханий тим, що він щойно ляпнув, Гумбольдт підвівся з-за столу і вибіг із будинку. Ми чули, як він важко ступає по каменях темної сільської дороги. Тимчасом я і Деммі залишилися з Кетлін. Урешті вона сказала:

— Чарлі, він тебе обожнює. Проте він щось втелющив собі в голову. Мовляв, ти маєш якусь таємну місію і що такі люди, як ти, не зовсім надійні. А Деммі йому подобається. Він вважає, що в такий спосіб захищає її. Та в цьому немає нічого особистого. Ти ж не сердишся, правда?

— Сердитися на Гумбольдта? Він занадто фантастичний, щоб на нього сердитись. Особливо в ролі оборонця дівчат.

Деммі, здавалося, не знала, що й думати. Втім кожна молода жінка оцінила б таку турботу. Згодом вона запитала в мене, як завжди, зненацька:

— А що це за балачки про місію?

— Та так… дурниці.

— Але, Чарлі, ти щось таке казав мені колись. Чи Гумбольдт просто верзе казна-що?

— Я казав, що іноді маю дивне відчуття, начебто мене запечатали і відправили поштою, а тепер очікують мого прибуття за якоюсь важливою адресою. Я можу містити надзвичайну інформацію. Але це… просто маячня.

Деммі — її повне ім’я було Анна Демпстер Вонґел — викладала латину в школі Вашингтона Ірвінґа, розташованій неподалік від Юніон-скверу, і мешкала на Берроу-стріт.

— У Делавері, — сказала мені Деммі, — є нідерландська округа. Саме звідти походить родина Вонґелів.

Вона закінчила пансіон для шляхетних дівчат, потім вивчала класичну філологію у Брін-Мор-коледжі, але також була неповнолітньою правопорушницею і у п’ятнадцять років належала до банди викрадачів машин.

— Оскільки ми кохаємо одне одного, ти маєш право знати, — сказала вона. — У копів на мене ціле досьє: крадіжки автомобільних ковпаків, марихуана, проституція, викрадення машин, втеча від поліції, аварія, лікарня, умовний вирок. Повний перелік, як бачиш. Але я також знаю близько трьох тисяч біблійних віршів. Мені змалечку прищепили страх перед пекельним вогнем та вічним прокляттям.

Її татусь, неотесаний мільйонер, роз’їжджав на своєму «кадилаку», спльовуючи крізь вікно.

— Він чистить зуби засобом для миття посуду. Сплачує десятину церкві. Водить автобус недільної школи. Останній із зашкарублих фундаменталістів. Щоправда, таких, як він, там безліч.

У Деммі були блакитні очі з чистими білками й кирпатий ніс, майже такий само виразний та задерикуватий, як і очі. Через довгі передні зуби її вуста завжди були ледь розтулені. Золотисте волосся на подовгастій елегантній голівці розділено проділом на дві рівні частини, немов завіси на вікнах чепурного будиночка. Обличчя мала таке, яке можна було б побачити у фургоні перших підкорювачів американських прерій — лице з порцеляново-білою шкірою. Та насамперед мене вразили її ноги. Вони були надзвичайні. І ці прекрасні ноги мали зворушливий дефект — коліна торкалися одне одного, а ступні вивернуті назовні, тож, коли вона швидко йшла, туго натягнутий шовк її панчіх створював ледь чутне тертя. На вечірці, де ми зустрілися, я насилу міг розібрати її слова, бо вона бурмотіла щось, цідячи крізь зуби, як тоді було модно у східних штатах. Але у своїй довгій нічній сорочці вона була приємною сільською дівчиною, донькою фермера, і вимовляла слова чітко і виразно. Зазвичай близько другої години ночі вона прокидалася від страшних снів. Її християнська віра скидалася на маячню. Деммі доводилося виганяти з себе нечистих духів. Вона боялася пекла. Стогнала вві сні. А потім, схлипуючи, сиділа на ліжку. Я, напівсонний, намагався її заспокоїти і розрадити:

— Деммі, немає ніякого пекла.

— Я знаю, що є. Пекло є, воно є!

— Поклади голову мені на плече. Спробуй знову заснути.

Якоїсь вересневої неділі 1952 року Гумбольдт заїхав по мене на Берроу-стріт. Там, неподалік від театру Черрі Лейн, мешкала Деммі. Огрядний і солідний, тепер він був геть не схожий на того молодого поета, з яким я їздив до Гобокена їсти молюсків. Весела Деммі — зранку від нічних жахіть не лишалося й сліду — гукнула мені з майданчика пожежних сходів на четвертому поверсі, де вона тримала бегонії: «Чарлі, сюди їде Гумбольдт на своєму драндулеті!». Гумбольдт газував по Берроу-стріт, перший в Америці поет, який, він сам так сказав, мав гальма з підсилювачем. Вважав себе знавцем усіх автомобільних таємниць, але не вмів паркуватися. Я спостерігав, як він, даючи задній хід, намагається втиснутися на цілком вільне місце. Я навіть розвинув власну теорію: те, як люди паркуються, може багато розповісти про їхнє внутрішнє бачення себе і про те, як вони відчувають свої габарити. Гумбольдт двічі в’їхав заднім колесом на бордюр і врешті здався, вимкнувши запалення. Відтак вийшов, захряснувши дверцята, що були ледь не два ярди завдовжки. Вбраний у картатий спортивний піджак і черевики для поло, стягнуті ремінцями, він привітався мовчки, не розтискаючи опуклих вуст. Його сірі очі, здавалось, посаджені ще ширше, ніж завжди — наче в кита, що виплив біля рибальської плоскодонки. Вродливе обличчя потовстішало й постаріло. Стало повняве, як у Будди, але не спокійне. Я ж був убраний для офіційної співбесіди з професором: надто затягнутий, запнутий, застібнутий на всі ґудзики. Почувався, як складена парасоля. Про мій вигляд подбала Деммі. Попрасувала сорочку, підібрала краватку, пригладила щіткою темне волосся, що тоді у мене ще було. Я зійшов сходами вниз й опинився навпроти Гумбольдта. Декораціями нам слугували голі цегляні стіни, контейнери для сміття, перехняблені тротуари, пожежні сходи, Деммі, яка махала нам рукою, та її білий тер’єр, що дзявкав на підвіконні.

— Вдалого вам дня! — гукнула нам вона.

— А чому Деммі не їде? Кетлін чекає на неї.

— Вона ще має перевірити твори з латини і підготувати конспекти уроків.

— Якщо вона така сумлінна, то може зробити це й у селі. Я відвезу її на вранішній поїзд.

— Вона не погодиться. До того ж ваші коти не будуть у захваті від її песика.

Гумбольдт не наполягав. Він обожнював своїх котів.

Згадуючи той день, я бачу дві дивні постаті на передньому сидінні ревучого, скреготливого драндулета. Наш «б’юїк» був геть у болоті й скидався на штабну машину з полів Фландрії. Колеса були перекошені, великі шини видавали дивне ляскотіння. У блідому світлі осіннього сонця Гумбольдт їхав швидко, користуючись із порожнечі недільних вулиць. Він був жахливий водій: то робив ліві повороти з правого ряду, то щосили тиснув на газ, то плентався у когось на хвості. Мені це не подобалося. Звісно, я набагато краще вмів поводитися з машиною, але які тут могли бути порівняння — адже це був Гумбольдт, а не водій. Він тримав кермо, нависаючи над ним своїм велетенським тілом і затиснувши у зубах мундштук. Руки й ноги у нього тремтіли, мов у хлопчака. Був збуджений, балакав без угаву, розважаючи, провокуючи, інформуючи та геть забиваючи мені памороки. Він не спав минулої ночі. Схоже, здоров’я його похитнулося. Звісно, він пив і накачував себе таблетками, купою таблеток. У нього в портфелі завжди був «Довідник Мерка»[24] у чорній, наче Біблія, оправі. Він часто ним послуговувався, і знаходилися аптекарі, які продавали йому те, що він хотів. У цьому вони з Деммі були однакові.

Вона теж сама призначала собі ліки.

Машина з шумом і гуркотом мчала бруківкою, наближаючись до Голландського тунелю. Сидячи поруч із величезною постаттю Гумбольдта, цього автомобільного гіганта, на розкішному сидінні з жахливою оббивкою, я пройнявся тими ідеями та облудами, що були його невід’ємною частиною. У Гумбольдтовій голові завжди роїлася сила-силенна понять. Він казав, як уже навіть за його життя змінилися болота Джерсі, з усіма цими дорогами, звалищами та фабриками, і що значив би такий «б’юїк» — гальма з підсилювачем і рульове керування з підсилювачем — навіть п’ятдесят років тому. Уявити лише Генрі Джеймса за кермом, чи Волта Вітмена, чи Малларме. Нас занесло: він говорив про машинерію, розкіш, панування, капіталізм, технологію, Мамону, Орфея і поезію, скарби людського серця, Америку, світову цивілізацію. Його завданням було об’єднати все це, і не лише це, в одне ціле. Машина з чмиханням і виском проїхала крізь тунель і вибралася на яскраве денне світло. Артилерія високих димарів безшумно вистрілювала у недільне небо прекрасні клуби диму. Ядучий запах газу впивався в легені. Очерет, що ріс на березі, був коричневий, мов цибулевий суп. У каналах стояли морські танкери, у небі пливли велетенські білі хмари, роздуті вітром. Скупчення бунгало вдалині скидалося на майбутній некрополь, а вулицями, у блідих променях сонця, до церкви йшли живі. Під важким Гумбольдтовим черевиком карбюратор задихався, химерні колеса гупали по плитах дорожнього покриття. Пориви вітру були такі сильні, що навіть наш міцний «б’юїк» хилитало. Ми мчали по мосту Пуласкі й тіні його опор падали на нас крізь тремтяче вітрове скло. На задньому сидінні лежали пляшки, бляшанки з-під пива, паперові торбинки й книжки — пам’ятаю, там була збірка Трістана Корб’єра «Les Amours Jaunes»[25] у жовтій обкладинці та «Поліцейська газета» на рожевому папері зі знімками вульгарних копів та гріховних кралечок.

Будинок Гумбольдта був у глибині Нью-Джерсі на межі з Пенсильванією. Ця дика й пустельна місцина годилася хіба що для птахоферм. Шляхи були незаасфальтовані, тож ми їхали, здіймаючи хмари куряви. Кущі шипшини шмагали наш «роадмастер», коли ми гігантськими стрибками вихляли крізь порожні поля з білими валунами. Поламаний глушник створював такий шум, що, хоча машина й займала всю ширину дороги, сигналити не було потреби — все одно було чути, що ми наближаємось.

— А ось і наш дім, — урешті вигукнув Гумбольдт і звернув убік.

Ми переїхали через якийсь горбочок. Передок «б’юїка» піднявся, а потім пірнув у бур’яни. Гумбольдт натиснув на клаксон, переживаючи за своїх котів, але ті вискочили з хащ і знайшли безпечний прихисток на даху дровітні, що минулої зими просів від снігу.

Кетлін чекала на подвір’ї, повнотіла, світлошкіра і вродлива. Її обличчя, за словником жіночих похвал, мало чудові вилиці. Але вона була бліда, не мала й сліду сільської засмаги. Гумбольдт сказав, що жінка рідко виходить надвір. Переважно сидить у домі, читаючи книжки. Тут було точнісінько так само, як на Бедфорд-стріт, хіба що довколишні завулки — сільські. Кетлін зраділа, побачивши мене, й приязно потиснула руку.

— Вітаю, Чарлі, — сказала вона. — Дякую, що приїхав. Але де ж Деммі? Вона не змогла? Мені дуже шкода.

І тоді у моїй голові немов спалахнула блискавка, освітивши все з дивовижною ясністю. Я побачив місце, що його Гумбольдт призначив для Кетлін, і передав його словами: «Лежи там! Замовкни! Не совайся!». Моє щастя може бути дивним, та якщо вже я щасливий, то зроблю щасливими і вас, подарую вам таке щастя, про яке ви й не мріяли. Коли я задоволений, благословення втіхи полинуть до всього людства». «А чи не було це, — подумав я, — посланням сучасної влади?» Це голос божевільного тирана, який відчуває нестримне бажання вдосконалювати світ, тому кожен мусить замовкнути. Я збагнув це відразу. І подумав також, що Кетлін, певно, має якісь свої таємні жіночі причини, щоб погоджуватися на це. Я теж мав погоджуватися і також мав стулити рота, хоч і в інший спосіб. Гумбольдт і щодо мене мав плани, крім Принстона. Коли він не був поетом, то був завзятим інтриганом. А я дивовижно піддавався його впливу. Чому так було, я лише нещодавно почав розуміти. Але він завжди викликав у мене трепет. Хоч би що робив — усе було чудове. Кетлін, схоже, про це знала і всміхалася сама до себе, коли я, вийшовши з машини, стояв на прим’ятій траві.

— Вдихни повітря, — сказав Гумбольдт. — Не таке, як на Бедфорд-стріт, еге ж?

І він процитував:

Потім ми почали грати у футбол. Вони з Кетлін грали щодня. Ось чому трава була витоптана. Та все ж більшу частину дня Кетлін присвячувала читанню. Аби розуміти, що говорить чоловік, вона мала надолужувати, за її ж словами, прогалини у власній освіті, читаючи Джеймса, Пруста, Едіт Вортон, Карла Маркса, Фройда тощо.

— Мушу сваритися з нею, щоб вийшла надвір і трохи пограла у футбол, — сказав Гумбольдт.

Кетлін зробила дуже вдалий пас — сильний, закручений. Коли вона босоніж бігла по траві, щоб зловити м’яч, її голос линув за нею. М’яч у польоті дрижав, як качиний хвіст. Він пролетів під кленами, над мотузкою для сушіння білизни. Після ув’язнення в машині, та ще й у моєму строгому костюмі, я був радий пограти. Гумбольдт бігав важко і рвучко. У своїх светрах вони з Кетлін нагадували двох гравців-новачків у команді — високі, світлошкірі, масивні. Гумбольдт сказав: «Поглянь на Чарлі, він стрибає, як Ніжинський[27]».

З мене був такий же Ніжинський, як із його будинку — замок Макбета. Перехресні дороги увігналися в невеличкий пагорб, на якому стояв їхній будинок, і він почав хилитися. Незабаром їм довелося б його підпирати. Або судитися з владою округу, як сказав Гумбольдт. Він до всіх ладен був позиватися. Його сусіди вирощували птицю на цій занедбаній землі. Скрізь були лопухи, будяки, карликові дуби, сухоцвіт, крейдяні ями та білуваті калюжі. Все було страшенно вбоге. Навіть кущі й ті, певно, не вижили би без сторонньої допомоги. По той бік дороги можна було побачити воластих курчат — таких же крикливих, як жінки-іммігрантки — і невисокі, хирляві та запилюжені деревця (дуби, сумах, айланти), що мали сиротливий вигляд. Землю вкривав листяний килим, і відчувався солодкий запах прілого листя. Повітря було легке, але приємне. У променях призахідного сонця краєвид нагадував застиглий кадр зі старого фільму, знятого на плівку кольору сепії. Захід сонця. Червона смуга, що тягнулась із далекої Пенсильванії, теленькання дзвіночків на шиях в овець, гавкання собак у небілених скотарнях. У Чикаґо я навчився бачити красу навіть у такому вбогому оточенні. В Чикаґо я став знавцем «майже-нічого». Ясним поглядом дивився на ясну картину. Я з вдячністю споглядав червоний сумах, білі камені, іржу бур’янів, шапку зелені на горбку над перехрестям.

Це було щось більше за вдячність. Це була прихильність. Навіть любов. Такому швидкому пробудженню почуття до цього місця я, можливо, завдячую впливу поета. Не тому, що я був допущений до літературного життя, хоча це теж, певно, залишило свій слід у моїй душі. Ні, вплив полягав ось у чім: однією з Гумбольдтових улюблених тем було невідступне людське відчуття, що існує справжній світ, світ-дім, що ми його втратили. Іноді він говорив про Поезію як про милостивий Острів Елліс[28], де безліч чужинців розпочали свою натуралізацію, і про цю планету як про захопливу, але не досить олюднену імітацію світу-дому. Він говорив про людський рід як про вигнанців. Але химерний друзяка Гумбольдт, думав я (хоч і сам був досить химерний у свій спосіб), тепер прийняв виклик із викликів. Треба було мати самовпевненість генія, щоби шукати зв’язок поміж цим клаптиком землі у дідька на рогах і нашим справжнім домом, світом нашого славного походження. Навіщо цей божевільний сучий син так ускладнює собі життя? Він, певно, купив цей будинок у маніакальному стані. Але тепер, забігши далеко у зарості бур’янів по схожий на качиний хвіст м’яч, що пролетів у сутінках над білизняною мотузкою, я справді почувався щасливим. Подумав: «Можливо, він на це здатний. Можливо, якщо ти заблукав, то слід заглибитися ще далі в хащі, а якщо ти запізнюєшся на побачення, то, мабуть, найкраще, що можеш зробити, це сповільнити крок, як радив один із моїх улюблених російських письменників».

Як же я помилявся! Це зовсім не був виклик, і він навіть не намагався з цим упоратися.

Коли грати вже стало темно, ми пішли до будинку. Це була копія їхнього помешкання у Ґринвіч-Вілледжі. От лише стояв цей дім серед полів. Він був обставлений речами, придбаними у дешевих крамницях, на розпродажах, благодійних ярмарках. Проте головне місце тут, схоже, відводили книжкам і паперам. Ми сиділи у вітальні, п’ючи з дешевих склянок. Мила Кетлін — масивна, світловолоса, з блідим веснянкуватим обличчям і високим бюстом — приязно всміхалася, та здебільшого мовчала, попиваючи пиво з бляшанки. Дивовижні речі роблять жінки для своїх чоловіків. Вона кохала поета-короля і дозволяла йому тримати себе бранкою в селі. Кімната була низька. А чоловік і дружина — високі. Вони сиділи одне біля одного на дивані, і їхні тіні, не вміщуючись на стіні, наповзали на стелю. Шпалери були рожеві — кольору жіночої білизни чи крему — і мали ґратчастий візерунок із трояндами. Там, де колись входив у стіну димохід, блищала азбестова втулка. Коти повернулися з прогулянки і понуро заглядали у вікна. Того разу впускати їх мала Кетлін. Потрібно було потягнути за старомодні засувки. Кетлін притулилася до шибки, підіймаючи раму ребром долоні й підштовхуючи її грудьми. До кімнати вбігли збуджені вечірніми походеньками коти.

Поет, мислитель, який запивав свої проблеми алкоголем і заїдав їх піґулками, геній, депресивний маніяк, умілий інтриган, взірець успішної людини, Гумбольдт колись писав дивовижно розумні й прекрасні вірші, але що він зробив за останній час? Чи вилив він ті величні слова й пісні, що їх носив у собі? Ні. Ненаписані вірші його вбивали. Він укрився у цьому місці, що часом здавалося йому Аркадією, а часом пеклом. Та навіть сюди долинали чутки про те, що говорили про нього наклепники — інші письменники та інтелектуали. Він злостився, але, здавалося, не чув того, що сам казав про інших, як він усіх ганив. Він снував фантастичні інтриги. А зараз перетворювався на одного з видатних самітників. Але він не збирався ним бути. Він хотів вести активне життя, бути соціальною істотою. Це виказували його плани і проекти.

Покладав великі сподівання на Едлая Стівенсона[29]. Вважав, якщо Едлай зможе обійти Айка[30] у листопадових виборах, Культура посяде належне їй місце у Вашингтоні.

— Тепер, коли Америка — світова держава, з філістерством покінчено. Зараз воно стало політично небезпечним, — сказав він. — Якщо переможе Стівенсон, переможе література — переможемо ми, Чарлі. Стівенсон читає мої вірші.

— Звідки ти знаєш?

— Я не можу тобі зараз цього сказати, але в мене є зв’язки. Стівенсон бере з собою мої балади у передвиборчі поїздки. Інтелектуали набувають ваги у цій країні. Демократія нарешті починає творити цивілізацію у США. Ось чому ми з Кетлін покинули Ґринвіч-Вілледж.

На той момент він уже став багатієм. Поселяючись у відлюдній глибинці, серед бідняків, відчував, що крокує в ногу з Америкою. Така принаймні була його легенда. Але були також й інші причини для переїзду — ревнощі, сексуальні фантазії. Одного разу він розповів мені довгу й заплутану історію. Батько Кетлін намагався відняти її у Гумбольдта. Перед тим, як вони побралися, старий забрав її й продав одному з Рокфеллерів.

— Одного дня вона зникла, — повідав мені Гумбольдт. — Сказала, що йде до французької пекарні, й пропала майже на рік. Я найняв приватного детектива, але можеш собі уявити, до яких заходів безпеки вдаються Рокфеллери з їхніми мільярдами. Вони навіть мають тунелі під Парк-авеню.

— Котрий же з Рокфеллерів її купив?

— «Купив» — ось що головне. Її продав власний батько. Ніколи більше не всміхайся, читаючи в недільних додатках про біле рабство.

— Думаю, це було супроти її волі.

— Вона дуже поступлива. Ти ж бачиш, вона — як голубка. Цілком кориться тому мерзенному старигану. Він сказав: «Іди», — і вона пішла. Можливо, це було її власне бажання, що батько просто дозволив втілити…

Мазохізм, звісно. Частина Душевної Гри, що її Гумбольдт вивчав за працями сучасних спеціалістів, гри, набагато вишуканішої й гострішої за будь-які патентовані салонні розваги. В своєму сільському будинку Гумбольдт лежав на дивані, читаючи Пруста й розмірковуючи над мотивами Альбертини[31]. Він рідко дозволяв Кетлін самій їздити до супермаркету. Ховав від неї ключ запалення і тримав якнайдалі від людей.

Він досі був вродливим чоловіком, Кетлін його обожнювала. Проте тут, у селі, Гумбольдта мучили страхи, пов’язані з його єврейським походженням. Він був людина Сходу, а Кетлін — християнська дівчина, і він боявся. Припускав, що Ку-клукс-клан може спалити хрест на його подвір'ї чи вистрелити в нього крізь вікно, поки він читатиме Пруста або задумуватиме якийсь скандал. Кетлін казала мені, що він шукав під капотом «б’юїка» міни-пастки. Не раз Гумбольдт пробував домогтися від мене зізнання, що я маю такі ж страхи щодо Деммі Вонґел.

Сусід-фермер продав йому сирі дрова. Вони диміли у маленькому каміні, коли ми сиділи за вечерею. На столі стояв таріль із обпатраним скелетом індички. Пляшки з вином і бляшанки з пивом швидко порожніли. На десерт був кавовий торт і підтале кленово-горіхове морозиво. Ледь чутний сморід вигрібної ями заповзав крізь вікно, а газові балони скидалися на срібні артилерійські снаряди. Гумбольдт казав, що Стівенсон — це людина справжньої культури, перша з часів Вудро Вільсона. Та все ж Вільсон поступався у цьому сенсі Стівенсону й Абрагаму Лінкольну. Лінкольн добре знав Шекспіра і цитував його у переломні моменти свого життя.

Такі були пророчі слова Лінкольна саме тоді, коли генерал Лі був готовий здатися. Американські колоністи ніколи не боялися поезії. Саме Великий Бізнес зі своїм страхом жіночності, саме євнухоподібне духовенство, яке капітулювало перед брутальною мужністю, перетворили релігію й мистецтво на забавки для слинявих слабаків. Якщо вірити Гумбольдту (а я йому не повірив), Стівенсон був аристотелівською людиною великої душі. За його правління члени Кабінету міністрів цитували би Єйтса і Джойса. А в новому об’єднаному комітеті начальників штабів знали би Фукідіда. З Гумбольдтом радились би стосовно послання «Про становище в країні», що президент його щороку подає конгресові. Він збирався стати Ґете нового уряду й побудувати Веймар у Вашингтоні.

— Чарлі, поміркуй, що ти хотів би робити. Щось у Бібліотеці Конгресу для початку.

Кетлін сказала:

— По телебаченню цікава програма. Старий фільм із Белою Луґоші[34].

Вона бачила, що Гумбольдт занадто збуджений і не засне цієї ночі.

Гаразд, ми увімкнули фільм жахів. Бела Луґоші виконував роль божевільного вченого, який винайшов синтетичну плоть. Він приліпив її собі на обличчя, створивши моторошну маску, і вривався так до кімнат вродливих дівчат, які верещали й непритомніли. Кетлін, винахідливіша за всяких учених і прекрасніша за будь-яку з тих актрис, сиділа із загадковим, відсутнім напівусміхом на веснянкуватому обличчі. Кетлін була сновида. Гумбольдт оточив її атмосферою цілковитої кризи Західної Культури. І вона пішла спати. Що ж їй іще лишалося робити? Я розумію ці декади сну. Добре знаюся на цьому. Тим часом Гумбольдт ніяк не міг вгомонитися. Він прийняв амітал, щоби послабити дію бензедрину, який він запив джином.

Я вийшов надвір, щоб прогулятися на холоді. Світло лилося з будинку на вибоїни і канави, на горбок, порослий дикою морквою та жовтозіллям. Звідкілясь долинало дзявкотіння собак, а, може, й лисиць. Холодне світло зірок пронизувало небо. Крізь вікна було видко мерехтливі постаті на екрані, божевільний вчений почав стрілянину з поліцією. Врешті лабораторія вибухнула і він загинув у полум’ї, а синтетична маска на його обличчі розплавилась.

Деммі на Берроу-стріт, певно, дивилася той самий фільм. Ні, у неї не було безсоння. Вона боялася засинати й воліла фільми жахів, аніж страшні сни. Перед сном Деммі завжди ставала невгамовною. Ми вмикали о десятій вечірні новини, потім вигулювали пса і грали у трик-трак та подвійний пасьянс. А потім сиділи у ліжку й дивились, як Лон Чейні[35] метає ножі ступнями.

Я не забув, що Гумбольдт намагався стати захисником Деммі, але я не тримав за це зла на нього. Щойно Деммі й Гумбольдт зустрічалися, відразу ж починали говорити про старі фільми й нові піґулки. Вони так пристрасно і зі знанням справи обговорювали якийсь дексаміл, що геть забували про мене. Але мені подобалося, що в них стільки спільного.

— Він — великий чоловік, — визнала Деммі.

А Гумбольдт сказав про неї: «Ця дівчина й справді знається на фармакології. Це виняткова дівчина». Але таки не зміг стриматися від повчання й додав: «Проте вона мусить додати кілька препаратів до своєї системи».

— Дурниці. Яких препаратів? Вона вже мала неприємності з законом.

— Цього не досить, — відказав Гумбольдт. — Якщо життя не п’янить, воно нічого не варте. Ти або гориш, або гниєш. США — це романтична країна. І якщо ти хочеш залишатися тверезим, Чарлі, то це тому, що ти дивак і волієш спробувати все.

Потім він стишив голос і заговорив, втупившись у підлогу:

— А як щодо Кетлін? Вона не здається тобі відлюдькуватою? Але ж вона дозволила батькові себе викрасти й продати Рокфеллерові…

— Я так і не знаю, котрий із Рокфеллерів її купив.

— А щодо Деммі, Чарлі, то я б на твоєму місці не снував жодних планів. Ця дівчина ще мусить перетерпіти багато мук.

Він ліз, куди не просять. Яке йому діло? Проте я взяв це близько до серця. Бо й справді в Деммі було багато болю. Деякі жінки плачуть так тихо, як садова лійка. Деммі ж ридала ревно, як могла ридати лише жінка, що вірить у гріх. Коли плакала, її неможливо було просто жаліти — викликала повагу сила її духу.

Ми з Гумбольдтом пробалакали півночі. Кетлін позичила мені светр; вона розуміла, що Гумбольдт спатиме зовсім мало, й, передбачаючи цілий тиждень маніакальних ночей, можливо, скористалася моїми відвідинами, щоб трохи відпочити від свого чоловіка.

Замість переднього слова до цієї Ночі Бесід із Гумбольдтом фон Флейшером (насправді це було щось на кшталт лекції), я би хотів запропонувати коротку тезу щодо історії: настали часи (ранній новий період), коли життя, либонь, втратило здатність до самоорганізації. І його треба було організовувати. Це завдання взяли на себе інтелектуали. Від часів, скажімо, Макіавеллі, і до наших днів це упорядкування життя було єдиним, великим, чудовим, але також болісним, оманливим і згубним проектом. Таких людей, як Гумбольдт — натхненних, проникливих, шалених — цілковито захоплювала ідея, що завдання людства, таке велике і безмежно розмаїте, має виконуватися під керівництвом виняткових особистостей. Він був виняткова особистість, тож цілком достойний претендент на владу. Зрештою, чому ні? Здоровий глузд виразно нашіптував «чому ні» й висміював його задуми. Доки ми сміємося, з нами все гаразд. У той час я й сам якоюсь мірою претендував на владу. Я теж бачив великі можливості й малював в уяві сцени ідеологічної перемоги й особистого тріумфу.

А тепер трохи про бесіду з Гумбольдтом. Якою ж насправді була ця розмова з поетом?

Спершу прибрав вигляду поміркованого мислителя, проте він не був взірцем розсудливості. Мені й самому подобалося говорити, і я підтримував розмову, поки лише міг. Спочатку це був подвійний концерт, але згодом він мене обіграв і заглушив. Переконуючи, формулюючи, сперечаючись, роблячи відкриття, голос Гумбольдта здіймався, згасав і знову здіймався; його рот округлювався, під очима залягали темні тіні. Здавалося, його очі почорніли. Він сидів навпроти мене — важкі руки, могутні груди, черевце перевалювалося через пасок, кінець якого вільно звисав, — і переходив від ствердження до речитативу, від речитативу злітав до арії під акомпанемент оркестру алюзій, чеснот, любові до свого мистецтва, шанування його видатних представників, але також підозр і ошуканства. На моїх очах цей чоловік декламацією і співом то доводив себе до нестями, то знов опритомнював.

Спершу він заговорив про роль мистецтва і культури за першої каденції Стівенсона — про свою роль, нашу роль, бо ми мали разом користати зі слушної нагоди. А розпочав він із оцінки Айзенгавера. Айзенгаверу бракує політичної сміливості. Згадати лише, що він дозволив Джо Мак-Карті[36] та сенаторові Дженнеру[37] говорити про генерала Маршалла[38]. Він боягуз. Але й блискучий організатор і пропагандист, до того ж не дурний. Він найкращий взірець гарнізонного офіцера, добродушно-веселий любитель бриджу та дівчат, а також вестернів Зейна Ґрея[39]. Якщо суспільство хоче м’якшого уряду, якщо воно вже оговталося від Великої депресії і тепер воліло би відпочити від війни, якщо воно почувається досить сильним, щоб обійтися без прихильників «Нового курсу»[40] і досить заможним, щоби дозволити собі бути невдячним, воно голосуватиме за Айка, ніби за принца, якого можна замовити за каталогом фірми «Сірс, Робак енд компані». Можливо, з нього вже досить таких видатних особистостей, як Франклін Рузвельт, чи таких заповзятливих, як Трумен. Але Гумбольдт не хотів би недооцінювати Америку. Він вірить, що Стівенсон може пройти. І ми побачимо, яке місце належатиме мистецтву в ліберальному суспільстві й чи буде воно сумісне із соціальним прогресом. Згадавши Рузвельта, Гумбольдт натякнув, що той міг бути причетним до смерті Бронсона Каттінґа[41]. Літак сенатора Каттінґа розбився, коли він летів зі свого рідного штату після повторного підрахунку виборчих голосів. Як це сталося? Можливо, тут не обійшлося без Дж. Едґара Гувера[42]. Гувер тримався при владі, виконуючи брудну роботу для президентів. Згадати лише, як він намагався знищити Бертона К. Вілера[43] з Монтани. Відтак Гумбольдт перейшов до інтимного життя Рузвельта. А від Рузвельта і Дж. Едґара Гувера до Леніна та Дзержинського з ДПУ. Потім згадав Сеяна[44] й виникнення таємної поліції у Римській імперії. Далі він говорив про літературні теорії Троцького і про те, яким важким тягарем було видатне мистецтво у речовому обозі Революції. Потому знову повернувся до Айка і мирного життя професійних військових у тридцятих роках. Говорив про їхню схильність до випивки. Про Черчилля і пляшку. Таємні домовленості задля захисту великих світу сього від скандалу. Заходи безпеки у чоловічих борделях Нью-Йорка. Алкоголізм і гомосексуалізм. Подружнє й сімейне життя педерастів. Пруста і Шарлюса[45]. Збочення у німецькій армії перед 1914 роком. Пізно ввечері Гумбольдт читав військову історію й воєнні мемуари. Він знав Вілера-Беннета[46], Честера Вілмота[47], Ліддела Гарта[48], генералів Гітлера. Він також знав Волтера Вінчела[49], Ерла Вільсона[50], Леонарда Лайонса[51] та Реда Сміта[52], і легко перестрибував від бульварних газеток до генерала Роммеля[53], Джона Донна і Томаса С. Еліота. Про Еліота, він, схоже, знав такі дивні факти, що про них більше ніхто не чув. Його голова була переповнена плітками й химерами, як і літературними теоріями. Спотворення притаманне всій поезії. Але що є первинне? Усе це виливалося на мене зливою — почасти приємною, почасти прикрою — з ілюстраціями з класики та висловлюваннями Айнштайна, Жа Жа Ґабор[54], із посиланнями на польський соціалізм і футбольну тактику Джорджа Галаса[55], таємні мотиви Арнольда Тойнбі, а також торгівлю вживаними машинами. Багатії, бідняки, євреї, гої, дівчата з кордебалету, проституція і релігія, старі гроші, нові гроші, клуби джентльменів, Бек-Бей[56], Ньюпорт[57], Вашинґтон-сквер, Генрі Адамс, Генрі Джеймс, Іван Хреститель, Данте, Езра Павнд, Достоєвський, Мерилін Монро і Джо Ді Маджіо[58], Ґертруда Стайн і Еліс[59], Фройд і Ференці[60]. Щодо Ференці він завжди повторював одну й ту ж заувагу: ніщо не може бути далі від інстинкту, ніж раціональність, і тому, за словами Ференці, раціональність є верхом безумства. Підтвердженням цього є те, що Ньютон урешті збожеволів. Дійшовши до цього, Гумбольдт зазвичай говорив про Антонена Арто[61], драматурга, який запросив найвидатніших інтелектуалів Парижа на лекцію. Коли вони зібралися, лекції не відбулося. Арто піднявся на сцену й закричав на них, як дикий звір.

— Розкрив рота й закричав, — сказав Гумбольдт. — Він видавав несамовиті крики. Тимчасом паризькі інтелектуали сиділи налякані. Для них це була неабияка подія. Але чому? Арто як митець — це нереалізований священик. А нереалізовані священики спеціалізуються на богохульстві. Богохульство звернене до спільноти віруючих. А в цьому разі, про яку ж віру йшлося? Віру лише в інтелект, що її Ференці затаврував божевіллям. Але що це означає у ширшому сенсі? Це означає, що єдине мистецтво, яке може становити інтерес для інтелектуалів, це мистецтво, котре прославляє первинність ідей. Митці мають цікавити інтелектуалів, цей новий клас. Ось чому стан культури й історія культури стали предметом мистецтва. Ось чому вишукана французька публіка шанобливо слухає репет Арто. Для них єдиною ціллю мистецтва є викликати й стимулювати ідеї та обговорення. Освічений прошарок сучасних країн — це купка мислячих людей, які перебувають, за Марксовою термінологією, на стадії первинного накопичення. Їхнім завданням є зводити шедеври до дискурсу. Крик Арто — це інтелектуальна річ. По-перше, він є наступом на «релігію мистецтва» дев’ятнадцятого століття, що її хоче заступити релігія дискурсу…

— І ти сам бачиш, Чарлі, — сказав Гумбольдт після цього всього, — як важливо для адміністрації Стівенсона мати такого, як я, радника з питань культури, який розуміє цей всесвітній процес. Почасти.

Над нами Кетлін вкладалася спати. Наша стеля була її підлогою. Крізь тонке дерев’яне перекриття було чутно кожен рух. Я радше заздрив їй. Тремтячи від холоду, я б і сам зараз охоче пірнув під ковдру. Але Гумбольдт саме говорив, що ми на відстані п’ятнадцяти хвилин поїздом від Трентона і двох годин від Вашингтона. Він може туди запросто підскочити. Зізнався, що Стівенсон уже з ним зв’язувався і що вони домовилися про зустріч. Гумбольдт попрохав мене допомогти йому підготувати нотатки для розмови, і ми обговорювали це до третьої ночі. Потім я пішов до своєї кімнати, а Гумбольдт тимчасом наливав собі останню склянку джину.

Уранці він усе ще почувався бадьорим. А в мене аж голова йшла обертом від вислуховування стількох проникливих суджень і від такої зливи відомостей зі світової історії, що виливалися на мене за сніданком. Він узагалі не спав тієї ночі.

Тому, щоби трохи заспокоїтися, вирішив пробігтися. Гупаючи брудними черевиками по гравію і здіймаючи куряву аж до пояса, з притиснутими до грудей руками, збігав униз дорогою. Здавалося, він пірнув під неї, опинившись під сумахами і карликовими дубами, поміж берегами ламкого повзучого бур’яну, будяків, молочаю, порхавок. А як повернувся, його штани було всіяно реп’яхами. Для бігу в нього також був відповідний текст. Коли Джонатан Свіфт служив секретарем у сера Вільяма Темпла[62], він щодня пробігав не одну милю, щоб випустити пару. Надто глибокі думки, надто сильні емоції, що не знаходять виходу? Тобі не завадить пробігтися. Заразом і джин вийде з тебе із потом.

Він узяв мене на прогулянку. Коти й собі подалися за нами. Пробираючись опалим листям крізь чагарі, вони кидалися на павутиння, що висіло при землі, або ж, розпушивши свої гренадерські хвости, підскакували до стовбурів і гострили кігті. Гумбольдт надзвичайно їх любив. Ранкове повітря було насичене чимось дуже приємним. Потім Гумбольдт зайшов до будинку, поголився, і ми на фатальному «б’юїку» рушили до Принстона.

Робота вже була у мене в кишені. Зі Сьюелом, буркотливим, трохи п’яним сутулим чоловіком зі змарнілим обличчям, ми зустрілися за ланчем. Йому майже нічого було мені сказати. У французькому ресторані йому хотілося попліткувати з Гумбольдтом про Нью-Йорк і Кембридж. Сьюел — космополіт, яких мало (на його думку), ніколи не був за кордоном. Гумбольдт теж не знав Європи.

— Якщо ти захочеш поїхати, друже, — сказав Сьюел, — ми можемо це влаштувати.

— Я поки що не зовсім готовий, — відповів Гумбольдт. Він боявся, що його викрадуть колишні нацисти чи агенти ДПУ.

Відпроваджуючи мене на поїзд, Гумбольдт зауважив:

— Я ж казав тобі, що ця співбесіда — лише формальність. Ми зі Сьюелом знайомі багато років і писали один про одного. Але між нами немає жодної заздрості. Мені лише цікаво, навіщо Дамаску знати про Генрі Джеймса. Що ж, Чарлі, на нас чекає весела пора. І якщо мені доведеться їхати до Вашингтона, я знаю, що можу спокійно залишити на тебе тутешні справи.

— Дамаск! — сказав я. — Поміж тих арабів він буде шейхом Апатії.

Блідий Гумбольдт розкрив рота і крізь його дрібні зуби прорвався ледь чутний сміх.

У той час я був початківцем, статистом, і Сьюел до мене так і поставився. Гадаю, він побачив перед собою м’якотілого молодика, досить вродливого, але млявого, з великими сонними очима, дещо тілистого і з виразним небажанням (яке читалося в погляді) перейматися справами інших людей. Те, що він не зумів як слід мене оцінити, зачепило за живе. Але такі прикрощі завжди додавали енергії. І те, що я згодом здобув стільки визначних заслуг, сталося тому, що зробив належні висновки із такого нехтування. Я мстився за себе, досягаючи успіху. Тому багато чим завдячував Сьюелу, і з мого боку було невдячністю — купу років потому, коли прочитав у чиказькій газеті, що він помер, — сказати, потягуючи віскі: «Деяким людям смерть іде на користь». Пригадав тоді й уїдливий дотеп, що я поділився ним із Гумбольдтом, коли ми йшли на поїзд до Принстона. Люди помирають, і ті прикрі речі, що я про них говорив, повертаються, щоби причепитися до мене. Що я там казав про апатію? Павло з Тарсу[63] пробудився дорогою до Дамаска, але Сьюел із Принстона забувся би на ній іще міцнішим сном. Такий от сенс вклав я тоді в свої лихі слова. Визнаю, що тепер жалкую про них. Щодо цієї співбесіди я ще мушу додати, що не треба було дозволяти Деммі вмовити мене вбрати темно-сірий костюм із пристібним комірцем, трикотажну бордову краватку й бордові туфлі з кордовської шкіри — наче я чистісінький принстонець.

Хай там як, а невдовзі по тому, як я прочитав некролог Сьюела в «Чикаґо Дейлі Ньюс», опершись на кухонну стійку зі склянкою віскі й канапкою з маринованим оселедцем о четвертій годині дня, Гумбольдт, якого вже не було на світі п’ять чи шість років, знову повернувся в моє життя. Він зайшов із лівого флангу. Не скажу достеменно, коли це було. Тоді я саме почав легковажити часом — симптом того, що мене дедалі більше поглинали важливіші питання.

А тепер сьогодення. Інший бік життя — цілком сучасний.

Це сталося в Чикаґо, до того ж не так давно. Якогось грудневого ранку я вийшов з дому на зустріч із Мурром, своїм радником з питань фінансової звітності. На вулиці виявив, що на мій «мерседес-бенц» уночі вчинили напад. Не хочу сказати, що його вдарив і подряпав якийсь необачний чи п’яний водій, який утік, не залишивши під «двірником» записки. Зовсім ні. Мою машину розтрощили цілковито, як я припускаю — бейсбольними битками. Цю елітну машину — нехай не нову, але три роки тому вона коштувала вісімнадцять тисяч доларів — розтовкли з незбагненною люттю. Незбагненною навіть в естетичному сенсі, бо ці «мерседеси-купе» — прекрасні, особливо сріблясто-сірі. Мій дорогий приятель Джордж Свібел якось навіть захоплено, хоч із домішкою гіркоти, зауважив: «Убивати євреїв і виготовляти машини — це те, на чому німці й справді розуміються».

Напад на машину був для мене болючим ще й у соціологічному сенсі, бо завжди був упевнений, що хулігани теж поважають красиві автомобілі. Нещодавно в лагуні Вашинґтон-парку втопили машину. В багажнику знайшли чоловіка, який намагався вибратися звідти за допомогою інструментів для заміни коліс. Вочевидь, він став жертвою грабіжників, які вирішили його втопити, щоб позбутися свідка. Пам’ятаю, що я подумав тоді: «Це було всього лише “шевроле”. Вони б ніколи не зробили такого з “мерседесом 280-SL”». Я сказав своїй подрузі Ренаті, що мене можуть зарізати чи затоптати на залізничній платформі, але моїй машині ніколи не завдадуть шкоди.

Тому того ранку я, як психолог-урбаніст, зазнав поразки. Визнав, що це була ніяка не психологія, а хизування чи, можливо, захисна магія. Я знав: у великому американському місті треба мати міцні паски безпеки і критичну масу байдужості. Теорії теж дуже корисні для творення такого захисту. Хай там як, а треба відгородитися від хвилювань. І от тепер я провалився в ідіотське пекло. Мою елегантну машину, мою блискучу срібну супницю на колесах, що я її взагалі не збирався купувати, — людина з таким хитким становищем, як у мене, навряд чи може водити такий скарб — було розтрощено. Цілковито! Делікатний дах із його розсувною панеллю, крила, капот, багажник, дверцята, замки, фари, навіть вишукана емблема на решітці радіатора — все було розбито чи розплющено. Ударостійкі вікна вціліли, але були геть запльовані. Вітрове скло вкрите білими квітами розколів. Воно зазнало чогось на кшталт внутрішнього кристаловиливу. Нажаханий, я мало не розплакався, і вже відчув, що непритомнію.

Хтось учинив з моєю машиною те, що роблять, як я чув, щурі, коли тисячами пробігають товарними складами, розриваючи мішки з борошном — просто так. Я відчув, що моє серце теж розривається. Ця машина була з тих часів, коли мій прибуток перевищував сто тисяч доларів. Такий прибуток не міг не привернути уваги податкового управління, яке тепер щороку перевіряло всі мої доходи. Того ранку я зібрався зустрітися з Вільямом Мурром, елегантним, чудовим, красномовним експертом, сертифікованим спеціалістом із фінансової звітності, який захищав мене у двох справах, що їх порушив федеральний уряд. Хоча мій прибуток опустився тепер до найнижчого за багато років рівня, вони й досі від мене не відчепилися.

Насправді я купив цей «мерседес 280-SL» завдяки своїй подрузі Ренаті. Побачивши «додж-компакт», на якому я їздив, коли ми познайомились, вона сказала:

— Хіба це машина для знаменитості? Тут якась помилка.

Я намагався пояснити, що занадто чутливий до впливу речей і людей, щоби водити автомобіль за вісімнадцять тисяч доларів. Доводиться відповідати такій грандіозній машині, тому за її кермом перестаєш бути собою. Але Рената й слухати не хотіла. Сказала, що я не вмію витрачати грошей, занедбую себе й відкидаю ті можливості, які дав мені успіх, тому що боюся його. Рената — дизайнер інтер’єру, тому для неї природний розкішний стиль. Раптом мені сяйнула ідея. І мене охопив настрій, який я називаю настроєм «Антонія і Клеопатри». «Хай із Тибром сплине Рим…»[64] Хай знає світ, що така прекрасна пара може кататися по Чикаґо на сріблястому «мерседесі», двигун якого цокотить, наче хитромудра іграшкова стонога, і витонченіший за швейцарський годинник «Аккутрон» — ні, «Одемар Піґе» з крильцями перуанського метелика, оздобленими самоцвітами! Інакше кажучи, дозволив машині стати продовженням власного «я» (його нерозважливого й марнославного боку), тож напад на неї був нападом на мене. Він збурив цілу зливу жахливих почуттів.

Як могло таке статися на вулиці? Шум, певно, був гучніший за звук клепального молотка. Звісно, тактика партизанської війни у кам’яних джунглях застосовується в усіх великих містах світу. Бомби вибухають у Мілані й Лондоні. Та все ж я мешкаю у відносно спокійному районі Чикаґо. Припаркувався за рогом своєї висотки, у вузькій бічній вуличці. Але хіба консьєрж не почув би такого гуркоту посеред ночі? Ні, люди зазвичай ховаються під ковдру, коли коїться щось лихе. Почувши пістолетні постріли, вони кажуть одне одному: «Щось вибухнуло». Що ж до нічного сторожа, то він замикає двері о першій і миє підлогу. Він перевдягається у своїй комірчині в сірий джинсовий костюм, просяклий потом. Якщо ввійти до вестибюля пізно вночі, відчувається запах прального порошку в поєднанні з мускусним запахом його джинсу (наче гнилі груші). Ні, бандити, які розбили мою машину, не мали проблем із консьєржем. Як і з поліцією. Щойно проїхало патрульне авто, зловмисники, знаючи, що воно повернеться лише за чверть години, вискочили з укриття і накинулися на мою автівку з битками, палицями чи молотками.

Я дуже добре знав, хто це влаштував. Мене попереджали знов і знов. Пізно вночі мене часто будив телефонний дзвінок. Поволі прочунюючись, я брав слухавку й, навіть не встигши піднести її до вуха, вже чув вереск по той бік дроту:

— Сітрине! Гей, ти! Сітрине!

— Так? Так, це Сітрин. Слухаю.

— Ти, скурвий сину. Заплати мені. Поглянь, що ти зі мною робиш?

— Роблю з вами?

— Зі мною! Ти, матері твоїй, добре почув. Той чек, виплату за яким ти зупинив, був для мене. Схаменися, Сітрине. Понови цей вошивий чек. Не змушуй мене щось робити.

— Послухайте, я міцно спав…

— Я не сплю, то чому ти маєш спати?

— Я намагаюся прокинутися, пане…

— Жодних імен! Єдине, про що ми маємо говорити — це відкликаний чек. Жодних імен! Чотириста п’ятдесят баксів. Це наша єдина тема.

Ці ґанґстерські нічні погрози, звернені до мене — до мене! з усіх людей! до своєрідної душі, майже сміховинно невинної (на мою думку) — тільки розсмішили мене. Люди часто критикують мою манеру сміятися. Доброзичливих вона дивує, а інших може й образити.

— Не смійся, — сказав мій нічний додзвонювач. — Годі. Це якийсь ненормальний звук. До того ж із кого ти, в біса, регочеш? Послухай, Сітрине, ти програв мені грошву в покер. Скажеш, що це був просто вечір у колі друзів або що ти був п’яний, але це маячня. Я взяв твій чек і не потерплю жодних ляпасів.

— Ви знаєте, чому я зупинив виплату. Ви зі своїм друзякою махлювали.

— А ти це бачив?

— Господар бачив. Джордж Свібел присягається, що ви подавали одне одному знаки.

— Чому ж він нічого не сказав, той німий вилупок? Він мав би нас виставити.

— Мабуть, боявся вас зачіпати.

— Хто, цей схиблений на здоров’ї придурок із рум’янцем на щоках? Та заради Бога, він же, як яблучко, з тими своїми пробіжками по п’ять миль щодня і всіма тими вітамінами, що я їх бачив у його аптечці. Тоді грали сім чи вісім осіб. Вони могли нас запросто вишпурити. У твого друга кишка тонка.

— Що ж, той вечір не назвеш вдалим. Я був напідпитку, хоч ви мені й не вірите. Ніхто не поводився мудро. Всі були не при собі. Тож будьмо розсудливі.

— Що? Я маю вислуховувати від мого банку, що ти зупинив виплату, немов дав мені копняка під зад, і після того бути розсудливим? Думаєш, я бевзь? Не варто мені було встрявати в ту балачку про освіту й коледжі. Я бачив, як ти на мене подивився, коли я назвав нікому не відомий коледж, до якого я ходив.

— А до чого тут коледжі?

— Хіба не розумієш, що ти робиш зі мною? Ти понаписував усе те, потрапив у «Хто є хто». Але ти, тупий придурку, не розумієш нічого.

— О другій ночі мені важко щось розуміти. Чи не могли би ми зустрітися вдень, коли матиму ясну голову?

— Більше жодних балачок. Розмову закінчено.

Проте він казав мені це ще не раз. Я, певно, отримав із десять таких дзвінків від Рінальдо Кантабіле. Покійний Гумбольдт фон Флейшер також використовував драматичність ночі, щоб залякувати й виснажувати людей.

Відкликати чек звелів мені Джордж Свібел. Я приятелюю з Джорджем ще від п’ятого класу, і дружба з такими хлопцями — це для мене святе. Мене часто застерігали щодо цієї жахливої слабкості або ж залежності від давніх зв’язків. Джордж колись був актором, але вже багато років тому покинув сцену і став будівельним підрядником. Це широкоплечий рум’яний чолов’яга. Ні в його поводженні, ні в одязі, ні в стилі немає жодних приглушених тонів. Роками він був мій самопризначений експерт із питань кримінального світу. Він весь час інформував мене про злочинців, повій, перегони, наркотики, політичні махінації, операції синдикатів. Він був причетний до радіо, телебачення та журналістики, тому мав надзвичайно широкі зв’язки — від «грішних до чистих», як він казав. Я перебував угорі, серед «чистих», хоч на таку честь і не претендую. Лише хочу пояснити, як мене сприймав Джордж.

— Ти програв ці гроші за моїм кухонним столом, тому краще послухай, — сказав він. — Ці придурки махлювали.

— У такому разі ти мав би їх викрити. Кантабіле має слушність.

— Нічого він не має, він — ніхто. Якби він був винен тобі три долари, ти мусив би за ним побігати. До того ж він був обкурений.

— Я не помітив.

— Ти нічого не помічаєш. Я подавав тобі знак із десяток разів.

— Я не бачив. Не пам’ятаю…

— Кантабіле невтомно тебе обробляв. Він забивав тобі памороки. Пускав дим в очі. Він розводився про мистецтво, культуру, психологію, про клуб «Книга місяця», хвалився своєю освіченою дружиною. Ти поставив на карту все що міг. Ви жваво обговорювали всі ті теми, що я просив тебе їх не чіпати.

— Джордже, ці нічні дзвінки мене виснажують. Я заплачу йому. Чому б і ні? Я всім плачу. Я мушу позбутися цієї наволочі.

— Ні, ти не платитимеш! — Джордж як колишній актор умів театрально підносити свій голос, пильно дивитися на співрозмовника, видаватися приголомшеним і справляти приголомшливе враження.

— Послухай мене, Чарлі! — закричав він на мене.

— Але ж я маю справу з ґанґстером.

— Кантабіле вже не в ділі. Їх давно витурили. Я ж тобі казав…

— У такому разі він до біса добре вміє вдавати. О другій ночі. Я впевнений, що він справжній ґанґстер.

— Він надивився «Хрещеного батька» чи чогось такого й відростив собі вуса, як у макаронника. Він просто розгублений пащекуватий шмаркач і недоук. Мені не слід було впускати його з тим кузеном у дім. А тепер забудь про це. Вони бавилися в ґанґстерів і махлювали. Я намагався втримати тебе, коли ти виписував йому чек. Потім я все ж змусив тебе зупинити виплату. І не дозволю поступитися. Хай там як, повір мені, все це — вже позаду.

Тож я йому підкорився. Я не міг піддати сумніву Джорджеву думку. А тепер Кантабіле розбив мою машину всім, що лише мав під рукою. Моє серце кров’ю облилося, коли я побачив, що він накоїв. Оперся на стіну будинку, щоб не впасти. Один лише раз я дозволив собі розважитися ввечері у вульгарному товаристві і тут-таки опинився в довбаному пеклі.

«Вульгарне товариство» не було моїм власним висловом. Насправді я почув голос моєї колишньої дружини. Саме Деніз використовувала такі визначення як «простолюдин» і «вульгарне товариство». Її неабияк потішила б доля мого бідолашного «мерседеса». Це було щось на кшталт війни, а вона мала дуже войовничу вдачу. Деніз ненавиділа Ренату, мою подругу. Вона цілком справедливо пов’язувала Ренату з цим автомобілем. Ненавиділа вона і Джорджа Свібела. Проте Джордж сприймав Ренату не так однозначно. Він казав, що вона дуже вродлива, але геть-чисто позбавлена людяності. Звісно ж, великі променисті очі Деніз у поєднанні з низьким чолом і гострими, як у Сивіли, зубами, лише підтверджували цей його висновок. Вона витончена і надзвичайно зла. Практичний Джордж охоче творить власні міфи, особливо щодо жінок. Він поділяє юнґіанські погляди й доволі різко їх висловлює. Йому властиві ніжні почуття, що завдають болю, бавлячись його серцем, і він надто бурхливо реагує. Хай там як, а Деніз розсміялась би від щастя, побачивши цю понівечену машину. А я? Ви могли б подумати, що розлучившись, я позбувся цього подружнього «Я-ж-тобі-казала». Але ось, я повторював це сам.

Адже Деніз безперестанку торочила мені про мене. Вона казала: «Я просто не можу повірити, що ти такий. Людина, яка мала всі ці чудесні одкровення, автор усіх оцих книжок, якого шанують вчені та інтелектуали з усього світу. Іноді мені доводиться запитувати в себе: “Це справді мій чоловік? Людина, яку я знаю?” Ти читав лекції у престижних університетах Сходу, мав ґранти, дотації й відзнаки. Шарль де Ґолль зробив тебе лицарем ордена Почесного легіону, а Кеннеді запросив нас у Білий дім. Твоя п’єса користувалася успіхом на Бродвеї. А тепер що ж ти, в біса, робиш? Чикаґо! Ти вештаєшся зі своїми давніми чиказькими друзяками, з усілякими виродками. Це різновид ментального самогубства, прагнення смерті. Ти не хочеш спілкуватися зі справді цікавими людьми, з архітекторами, психіатрами, університетськими професорами. Я намагалася влаштувати тобі життя, коли ти наполіг на переїзді-поверненні сюди. Я зі шкіри пнулася. Але тобі не треба було Лондона, Парижа чи Нью-Йорка, тобі забаглося повернутися сюди — у це жахливе, огидне, вульгарне, небезпечне місце. Бо в глибині душі ти залишився хлопчиськом із нетрів. Твоє серце належить рівчакам давнього Вест-Сайду. Я втомилася бути господинею готелю».

У цьому всьому була значна частка істини. Моя старенька мати назвала би Деніз «Edel, gebildet, gelassen»[65], бо та належала до верхівки суспільства. Вона виросла у Гайленд-парку. Навчалася у Вассар-коледжі. Її татусь, федеральний суддя, теж походив із нетрів чиказького Вест-Сайду. Його батько був місцевим партійним босом, який підтримував на виборах Морріса Еллера у буремні дні Великого Білла Томпсона[66]. Мати Деніз запопала суддю, коли він іще був зеленим хлопчиськом, лише й того, що сином безчесного політикана, і обтесала його, позбавивши вульгарності. Деніз сподівалася вчинити так і зі мною. Але, на диво, її спадковість по батьковій лінії виявилася сильніша за спадковість із материнського боку. В ті дні, коли вона була різка й непоступлива, у її напруженому голосі вчувалися нотки колишнього партійного боса та здирника, її дідуся. Можливо, саме через це вона так люто ненавиділа Джорджа.

— Не приводь його у дім, — сказала вона. — Мною аж теліпає, коли бачу, що він прилаштував свій зад на моєму дивані, а ноги — на моєму килимку. Ти, як один із тих випещених скакових коней, мусиш бачити у своєму стійлі цапа, щоб заспокоїтися. Джордж Свібел і є для тебе таким цапом.

— Він мій хороший приятель, давній друг.

— У тебе просто неймовірна слабкість до шкільних товаришів. Чисто тобі nostalgie de la boue[67]. Ви з ним волочитеся по шльондрах?

Я намагався дати їй гідну відповідь. Але насправді хотів загострення конфлікту й провокував Деніз. Якось, коли служниця мала вихідний, я привів Джорджа до нас на вечерю. Вихідний день служниці завдавав Деніз жахливих страждань. Хатня робота була для неї нестерпною. Необхідність готувати її просто вбивала. Вона хотіла піти до ресторану, але я сказав, що не маю настрою кудись іти. Тож о шостій годині вона хутенько змішала січене м’ясо з помідорами, квасолею та чилі.

— Скуштуй із нами сьогодні ввечері chili con carne[68]. Відкриємо кілька пляшок пива.

Деніз подала мені знак, щоб я зайшов до кухні. Вона сказала: «Я цього не потерплю». І була налаштована войовниче й рішуче. Голос тремтів, але був чіткий і виразний — висхідне арпеджіо істерії.

— Ох, годі тобі, Деніз! Він може почути, — я стишив голос і сказав: — Хай Джордж скуштує трохи цього chili con carne.

— Його на всіх не вистачить. Тут лише півфунта м’яса. Але не в цьому річ. Річ у тім, що я його не обслуговуватиму.

Я розсміявся. Почасти через розгубленість. Зазвичай у мене низький баритон, майже basso profundo[69], але за певних подразників мій голос губиться десь у верхніх регістрах, либонь, у діапазоні кажана.

— Послухай-но це скрекотіння, — мовила Деніз. — Ти зраджуєш себе таким сміхом. Ти народився у вугільній ямі, а виріс у вольєрі для папуг.

Її великі фіалкові очі були нещадні.

— Гаразд, — відповів я.

Я повів Джорджа до «Памп Рум». Ми їли гарячий шашлик, що його нам подав марокканець у тюрбані.

— Не хочу втручатися у твоє подружнє життя, але я зауважив, що ти задихаєшся, — сказав Джордж.

Він відчуває, що може говорити від імені Природи. Природа, інстинкт, серце — ось те, що ним керує. Він біоцентрист. Розтираючи оливковою олією свої міцні м’язи, свої могутні, наче в Бен-Гура, груди й руки, він дає вам урок шанобливого ставлення до тіла. На завершення добряче ковтає з пляшки. Оливкова олія — це сонце, це давнє Середземномор’я. Немає нічого кращого для травного тракту, волосся, шкіри. Він обожнює своє тіло. Він жрець своєї носової порожнини, своїх очних яблук, своїх стоп.

— Тобі бракує повітря з тією жінкою. Ти маєш такий вигляд, наче задихаєшся. Твої тканини не отримують достатньої кількості кисню. Через неї ти захворієш на рак.

— Ох, — зітхнув я. — Вона, мабуть, гадає, що пропонує мені всі блага американського шлюбу. Справжні американці повинні мучитися зі своїми дружинами, а дружини з чоловіками. Як пан і пані Лінкольн. Це класичне нещастя США, і син іммігрантів, як я, мав би бути вдячний. Для єврея це сходинка вгору.

Так, Деніз нетямилась би з радості, почувши про це звірство. Вона бачила Ренату за кермом сріблистого «мерседеса».

— А ти сидів на місці пасажира, — сказала Деніз. — Світив лисиною, якої зовсім не прикриває начесане з боків волосся, і шкірився. Ти ще посмієшся з нею, з цією відгодованою дівкою.

Від образ Деніз перейшла до пророцтва:

— Твоя творчість сходить на пси. Ти приносиш її у жертву своїм еротичним потребам (якщо в твоєму випадку це можна так назвати). Після сексу — про що ви двоє можете розмовляти?.. Що ж, ти написав кілька книжок і знамениту п’єсу, хоча вона була наполовину не твоя. Ти знався з такими людьми, як Гумбольдт фон Флейшер. І ти вбив собі в голову, що ти митець. Та ми знаємо краще, правда ж? Але те, чого ти насправді хочеш — це спекатись усіх, нікого не слухати і бути сам собі законом. Лише ти й твоє серце, що його, Чарлі, ніхто не розуміє. Ти не міг витримати серйозних стосунків, ось чому ти здихався мене та дітей. А тепер ти волочишся з цією тлустою дівкою, яка не носить бюстгальтера й показує всьому світу свої великі пипки. Ти оточив себе темними ґанґстерами і маланцями. Ти просто схибнувся з отією твоєю гордістю й снобізмом. Для тебе немає нікого доброго… Я могла б тобі допомогти. Але тепер уже запізно.

Я не сперечався з Деніз. Відчував до неї певну симпатію. Вона сказала, що я живу кепсько. І я погодився. Сказала, що я несповна розуму. І з мого боку було б цілковитим безумством це заперечувати. Сказала, що я пишу речі, яких ніхто не розуміє.

Може, й так. Мою найновішу книжку «Деякі американці» з підзаголовком «Сенс життя у США» виставили на розпродаж. Видавці благали мене не друкувати її. Вони обіцяли забути про виплачений мені аванс у двадцять тисяч доларів, якщо я покладу її у довгий ящик. Але тепер я вперто писав частину другу. Моє життя було в страшенному безладі.

Та все ж я був відданий чомусь. Я мав ідею.

— Чому ти взагалі привіз мене до Чикаґо? — запитувала Деніз. — Іноді я думаю — тому що тут поховані твої рідні. То це і є причина? Земля, де покояться твої єврейські предки? І ти затягнув мене на їхній цвинтар співати псалми? Але з якого дива? А все тому, що ти уявив себе дивовижною й шляхетною людиною. Та чорта з два ти такий є!

Такі образи були для Деніз кориснішими за вітаміни. Що ж до мене, то я вважаю, що в деяких непорозуміннях — чимало слушних натяків. Але моя остаточна, хоча й мовчазна відповідь Деніз, завжди була однакова. Попри свій розум, вона була згубна для моєї ідеї. З цього погляду Рената — найкраща жінка, найкраща для мене.

Рената заборонила мені їздити на «додж-дарт». Я намагався домовитися з продавцем «мерседесів» про старе авто моделі «250-С», але у виставковому залі Рената — збуджена, розпашіла, напахчена, розкішна — поклала руку на сріблистий капот і сказала: «Оцей — купе». Дотик її долоні був дуже чуттєвий. Те, що вона робила з машиною, я відчував власною шкірою.

Але тепер щось треба було робити з цією руїною. Я пішов до кімнатки консьєржа і привів Роланда — кістлявого, чорного, ніколи не голеного літнього чоловіка. Роланд Стайлз, якщо я не помиляюся (хоча є велика ймовірність, що таки помиляюся), був на моєму боці. Саме його я бачив у своїх фантазіях про самотню смерть. Уявляв, як Роланд заходить до моєї спальні і, перш ніж викликати поліцію, кидає до своєї сумки кілька моїх речей. Він робив це з мого благословення. Особливо йому придалася б моя електрична бритва. Його чорне, аж синє, обличчя було подзьобане віспою й щетинисте. Голитися лезом, певно, було для нього майже неможливо.

Роланд, у своїй яскраво-синій уніформі, був стурбований. Він бачив понівечену машину, коли вранці йшов до праці, але сказав: «Пане Сітрин, я не міг принести вам таку жахливу звістку». Сусіди дорогою на роботу теж бачили її. І, звісно ж, знали, кому вона належить.

— От же ж сучий син, — стримано висловився Роланд, кривлячи своє старе худюще лице й вигинаючи вуста разом із вусами.

Дотепний Роланд завжди кпив із мене через усіх тих кралечок, які мене розшукували.

— Вони приїжджають у «фольксваґенах» і «кадилаках», на велосипедах, мотоциклах і таксі, або ж приходять пішки. Запитують, коли ви вийшли й коли повернетеся, залишають записки. Вони приходять і приходять. Ви якийсь серцеїд. Б’юсь об заклад, що чимало чоловіків мають на вас зуб.

Але тепер було не до сміху. Роланду не треба розповідати, що таке пекло, — не дарма ж він уже шістдесят років чорношкірий. А я раптом втратив свою невразливість, що робила мій спосіб життя таким кумедним.

— Ви у біді, — сказав він. І ще пробурмотів щось про «Міс Всесвіту». Так він називав Ренату. Іноді вона платила, щоби він наглянув за її маленьким синочком у кімнатці консьєржа. Хлопчик бавився посилками, коли його мама лежала у моєму ліжку. Мені це не подобалось, але якщо ти вже погодився на роль коханця, мусиш також прийняти і її комічний бік.

— І що тепер?

Роланд розвів руками, знизав плечима й відказав:

— Дзвоніть копам.

Так, має бути складено протокол, бодай заради страховки. Страховій компанії цей випадок, певно, видасться дуже дивним.

— Що ж, дай знак патрульній машині, коли та проїжджатиме. Нехай ці хлопці, які нічим не можуть допомогти, хоч поглянуть на цю руїну, — сказав я. — А потім пришли їх до мене нагору.

Я дав йому долар за цей клопіт, як робив зазвичай. Але тепер мені треба було якось відвернути потік злорадства.

З-за дверей мого помешкання почув телефонний дзвінок. Це був Кантабіле.

— Ну що, хитрозадий?

— Божевільний! — вигукнув я. — Це вандалізм! Розтрощити машину… Я…

— Ти бачив свою машину — ось до чого ти мене змусив! — заволав він.

Хоч як він надривав горлянку, та все ж не міг приховати тремтіння в голосі.

— Що?! Ти обвинувачуєш мене?

— Я тебе попереджав.

— То це я змусив тебе розбити це чудове авто?

— Ти мене змусив. Так, ти. Звісно, що ти це зробив. Гадаєш, я не маю почуттів? Не повіриш, як мені шкода такої машини. Ти ідіот. Це тільки твоя провина, — я намагався щось відповісти, але він мені не дав. — Ти змусив мене! Це все через тебе! Але минулої ночі був тільки перший крок.

— Що це означає?

— Не плати мені й побачиш, що це означає.

— Що за погрози? Це вже занадто. Ти натякаєш на моїх доньок?

— Я не піду до колекторів. Ти не знаєш, у що вплутався. І хто я такий. Тож отямся!

Я часто казав собі: «Отямся!» — і чимало людей теж кричали мені: «Отямся! Отямся!». Так ніби я мав із десяток очей і вперто не бажав їх розплющувати. «Ти маєш очі, та не бачиш». Це, звісно, була цілковита правда.

Кантабіле й досі говорив. Я почув, як він сказав:

— Піди й запитай у Джорджа Свібела, що робити. Він дав тобі пораду. Тому це і він теж трощив твою машину.

— Припинімо це все. Я хочу з тобою домовитися.

— Нема про що домовлятися. Заплати. Всю суму. Готівкою. Жодних поштових переказів, жодних банківських чеків, жодних чортових викрутасів. Готівка. Я зателефоную тобі пізніше. Ми призначимо дату. Я хочу з тобою зустрітися.

— Коли?

— Нехай тебе це не обходить. Стирчи біля телефону, аж поки я подзвоню.

Наступної миті я почув універсальне нескінченне нявкання у слухавці. Я був у відчаї. Мав комусь розповісти про те, що сталося. Мені треба було порадитися.

Безсумнівна ознака стресу: телефонні номери промайнули перед моїм внутрішнім зором — коди, цифри. Я мусив комусь подзвонити. Першим, кому я зателефонував був, звісно ж, Джордж Свібел. Але Джордж виїхав на об’єкт з бригадою робітників. Вони десь заливали фундамент, сказала мені його секретарка Шерон. Джордж, перш ніж стати бізнесменом, був, як я вже згадував, актором. Він розпочав із Федерального театру. Відтак став диктором на радіо. Потім спробував свої сили на телебаченні та в Голлівуді. Серед ділових людей він нахвалявся своїм досвідом у сфері розваг. Знав творчість Ібсена та Брехта і часто літав до Міннеаполіса подивитися вистави у театрі Ґатрі. У південному Чикаґо його ототожнювали з богемою і мистецтвом, із творчістю і уявою. Джордж — сповнений енергії, щедрий і відвертий. Він узагалі добрий чоловік. Люди прикипали до нього всім серцем. Узяти хоча б цю маленьку Шерон, його секретарку. Дівчина з глухого села, карликового зросту і з чудернацьким обличчям, вона була схожа на матінку Йокум із коміксів. Проте Джордж став для неї братом, лікарем, сповідником, ріднею. Вона у свій спосіб дослідила південне Чикаґо і виявила там лише одного чоловіка, Джорджа Свібела. Розмовляючи з нею по телефону, мені вистачило розуму опанувати себе, бо якби я розповів Шерон про весь той жах, вона б не передала Джорджеві мого повідомлення. Адже його день, із погляду самого Джорджа та його працівників, складався з шереги криз. Її завданням було його оберігати.

— Нехай Джордж мені передзвонить, — попросив я і поклав слухавку, думаючи про кризовий світогляд США, спадок давніх колоніальних часів. Я міркував про ці речі за звичкою. Ви не перестаєте аналізувати явищ лише через те, що у вас розривається душа.

Насправді мені дуже хотілося закричати, але я себе стримав. Розумів, що мені доведеться заспокоїтися без сторонньої допомоги. Я не набрав Ренату. В неї не надто добре виходить втішати по телефону. Найкраще вона це робить особисто.

Тепер мені треба було чекати дзвінка Кантабіле. І поліцію. А ще я мав повідомити Вільяма Мурра, що не прийду. Він усе одно візьме з мене плату за ту годину, як роблять це психіатри та інші фахівці. Того дня я повинен був відвезти моїх донечок Ліш та Марі до вчительки фортепіано. Бо, як було сказано у рекламі компанії «Фортепіано Ґулбрансен», що колись висіла на цегляних стінах Чикаґо, «Найбагатша дитина — бідна без музичної освіти». А мої донечки мали заможного татуся, тож було б жахливо, якби вони виросли, так і не навчившись грати «До Елізи» та «Щасливого фермера».

Мені треба було повернути втрачений спокій. Прагнучи досягти стану рівноваги, виконав єдину йогівську асану, яку знав. Вийняв із кишень дріб’язок і ключі, роззувся, зайняв позицію на підлозі, відштовхнувся пальцями ніг і став на голову. Моя найулюбленіша з машин, мій сріблистий «мерседес-280», мій скарб, мій любовний дар, стояла на вулиці понівечена. Навіть ремонт вартістю дві тисячі доларів ніколи не відновить первісної гладкості металевої обшивки. Фари було розбито вщент. Я не наважився випробувати двері, їх могло заклинити. Намагався зосередитися на ненависті й люті — помста, помста! Проте мені це не вдавалося. Перед очима поставав лише продавець-німець у довгому білому, як у дантиста, халаті, який казав мені, що запчастини доведеться купувати за кордоном. І я, стискаючи, немов у відчаї, свою напівлису — зі жмутками скуйовдженого волосся на скронях — голову в долонях, тримав свої тремтячі й зболені ноги у повітрі, а піді мною пропливав зелений перський килим. Моє серце було розбите. Я почувався нещасним. Краса цього килима була однією з моїх утіх. Я став неабияким поціновувачем килимів, а цей був просто витвором мистецтва. Зелений колір м’який і надзвичайно ніжний. Червоний же був однією з тих несподіванок, що, схоже, вихоплюються з самого серця. Стриблінґ, мій експерт із середмістя, сказав був, що я міг би вторгувати за цей килим набагато більше, ніж за нього заплатив. Усе, що не належало до масового виробництва, стрімко зростало в ціні. Стриблінґ, огрядний, високопоставлений чоловік, тримав коней, але зараз був заважкий, щоб їздити верхи. Здається, у наші дні мало-хто купує щось справді вартісне. Узяти хоча б мене. Я не міг бути поважним, якщо вплутався в цю гротескну комедію «“Мерседес” і кримінальний світ». Стоячи на голові, я знав (мав би знати), що за цим гротеском криється щось на кшталт теоретичного імпульсу, адже одна з упливових теорій сучасного світу стверджує, що для самореалізації необхідно охопити також потворність і абсурдність найглибшого буття (ми знаємо, що воно існує!). Бути зціленим принизливою правдою, що її містить Несвідоме. Я не був прихильником цієї теорії, та це не означає, що був від неї вільний. У мене талант до абсурдності, а талантами, як відомо, не розкидаються.

Думав, що не дістану від страхової компанії ані цента з такою дивною заявою, як моя. За їхньою порадою застрахувався від усіх можливих ризиків, але десь, без сумніву, дрібним шрифтом значилися звичні для них хитрі застереження. За Ніксона великі корпорації просто сп’яніли від своєї недоторканності. Давні добрі буржуазні чесноти, навіть про людське око, зникли назавжди.

Саме від Джорджа я перейняв цю звичку стояти на голові. Він застерігав, що я занедбую своє тіло. Кілька років тому Джордж почав зауважувати, що в горлі у мене дере, що я блідий та швидко засапуюсь. У середньому віці настає момент, коли потрібно чинити рішучий опір, поки черевна стінка не обвисла, стегна не ослабли й не здрібніли, а груди не стали такі, як у жінки. Існує інший, гідний, спосіб старіти. Джордж доводив це собі з особливим запалом. Одразу ж після операції на жовчному міхурі він підвівся з ліжка і зробив п’ятдесят відтискань — називав це натуропатією. Від надмірного напруження заробив перитоніт, і протягом двох днів ми думали, що він помирає. Але хвороби, схоже, його надихали, адже на все він мав власні ліки. Нещодавно він сказав мені:

— Позавчора я прокинувся і виявив ґулю під рукою.

— Ти ходив до лікаря?

— Ні. Я обв’язав її зубною ниткою. Обв’язав міцно-преміцно.

— І що?

— Вчора, обмацуючи, відчув, що вона виросла й стала завбільшки з яйце. Та я все ж не подзвонив лікареві. До біса! Я знову взяв зубну нитку й обв’язав її міцно-преміцно, навіть іще міцніше. І тепер вона зникла. Хочеш подивитися?

Коли я розповів йому про свій шийний артрит, він порадив стояти на голові. Хоча я здіймав руки до небес і душився від сміху (маючи вигляд однієї з жаб’ячих карикатур Ґойї у «Vision Burlesca» — істоти із замками та гвинтами), але зробив так, як він казав. Потренувавшись, я навчився стояти на голові. І болі в шиї минули.

Потім, коли у мене почалися проблеми з сечовипусканням, я звернувся по пораду до Джорджа. Він сказав:

— Це простата. Ти пускаєш цівку, потім вона спиняється, відтак ти знову дзюриш, тобі трохи пече і ти почуваєшся приниженим.

— Так і є.

— Не турбуйся, відтепер, стоячи на голові, стискай сідниці. Просто втягуй їх так, наче намагаєшся всмоктати щоки.

— Але чому це треба робити, стоячи на голові? Я вже й так почуваюся, як старий Вільям[70].

Але він був непохитний і сказав:

— На голові.

І знову ж таки його метод спрацював. Труднощі з сечовипусканням зникли.

Хтось, можливо, бачить у Джорджеві солідного й рум’яного будівельного постачальника. Для мене ж він є магічною постаттю, кимсь із колоди таро. Стоячи зараз на голові, я таким чином викликав Джорджа. Коли я у відчаї, він завжди перший, кому телефоную. Я вже у тому віці, коли відчуваєш наближення невротичних імпульсів. Коли відчайдушно потребую допомоги, то можу зробити не так і багато. Я стою на березі ставка своєї душі й знаю: якщо крихти кинуто, короп незабаром випливе. Ми, як і зовнішній світ, маємо всередині власні особливі явища. Був час, коли я думав, що найкраще було би створити для них парк і сад, щоб тримати і плекати там ці характерні риси, ці химери, як пташок, рибок і квіти. Хай там як, а той факт, що мені не було до кого звернутися, крім себе самого, був жахливий. Чекання телефонного дзвінка — це тортури. Напруження стискає моє серце. Але стояння на голові й справді допомогло. Я знову дихав на повні груди. Проте, коли я стояв догори дриґом, то побачив перед собою два великі кола, дуже яскраві. Вони іноді з’являлися під час виконання цієї вправи. У такій перевернутій позиції ви, звісно ж, думаєте, що стали жертвою крововиливу в мозок. Лікар, який відраджував мене стояти на голові, сказав, що курча, перевернуте догори ногами, помирає за сім чи вісім хвилин. Та це, вочевидь, зі страху. Птаха налякана до смерті. Я гадаю, ці яскраві кола спричинено тиском на рогівку. Вага тіла, перенесена на череп, стискає рогову оболонку ока і створює ілюзію великих прозорих кіл. Це наче побачити вічність. З якою, запевняю вас, я був готовий того дня зустрітися.

Позаду я бачив книжкову шафу і коли переніс основну вагу на передпліччя, змістивши положення голови, світляні кола зникли, а разом із ними й примара фатального крововиливу. Я бачив ряди моїх книжок догори дриґом. Запхав був їх у глибину шафи, але Рената знову витягла і виставила напоказ. Та все ж, стоячи на голові, я волію дивитися на небо та хмари. Це так весело — роздивлятися хмари догори дриґом. Але тепер дивився на заголовки, що принесли мені гроші, визнання, нагороди: п’єсу «Фон Тренк» у багатьох виданнях різними мовами і кілька примірників моєї улюбленої, але непопулярної книжки «Деякі американці: сенс життя у США». Коли «Фон Тренк» ішов на Бродвеї, він приносив мені вісім тисяч доларів щотижня. Уряд, який перед тим не виявляв жодного інтересу до моєї душі, відразу ж почав вимагати сімдесят відсотків від того, що постало в результаті її творчих зусиль. Але це не мало би мене дивувати. Ви віддаєте кесарю кесареве. Принаймні знаєте, що маєте віддати. Гроші належать кесарю. До того ж «Radix malorum est cupiditas»[71].

Я знав усе, що повинен був знати, і нічого з того, чого справді потребував. Проциндрив усі гроші. Це, звісно, було дуже повчально. А навчання стало великою і універсальною американською відплатою. Його навіть використовують замість покарання у федеральних в’язницях. Кожна велика тюрма перетворилася на успішний семінар. Тигри гніву схрестилися зі шкапами настанови[72], творячи немислимий навіть в Апокаліпсисі гібрид. Словом, я втратив більшість грошей, що ними дорікав мені Гумбольдт. Гроші відразу ж стали поміж нами. Він скористався моїм чеком, одержавши тисячі доларів. Я не протестував, бо не хотів позиватися до суду. Гумбольдт був би несказанно радий судовому процесу. Він був знаний сутяжник. Але чек, що він перевів у готівку, і справді підписав я, тож мені було б нелегко пояснити це в суді. До того ж суди мене вбивали. Я смертельно ненавидів суддів, адвокатів, судових виконавців, стенографісток, лави, дерев’яні меблі, килими, навіть склянки з водою. Зрештою, я саме був у Південній Америці, коли він одержав гроші за тим чеком. А він, вийшовши з «Бельвю», тинявся Нью-Йорком. І нікому було його стримати. Кетлін переховувалася. Його божевільна мати доживала віку в будинку для старих, а дядечко Вальдемар був одним із тих вічних хлопчаків, яким не знайоме почуття відповідальності. Тому Гумбольдт ошаліло гасав Нью-Йорком. Можливо, він туманно усвідомлював, яку втіху дарує культурній публіці, що пліткувала про його схиблення. Несамовиті, доведені до розпачу приречені письменники та схильні до самогубства художники становлять неабияку цінність для драматичного мистецтва й для суспільства. У той час він був утілення пекучої Поразки, а я — новоспеченого Успіху. Успіх мене спантеличував. Сповнював провиною та соромом. П’єса, що її щовечора грали у театрі Беласко, не була тією п’єсою, яку я написав. Я надав лише матеріал, а режисер викроїв, зметав і зшив власного Фон Тренка. Поміркувавши, я пробурмотів, що зрештою Бродвей межує зі швейним кварталом і переходить в нього.

У копів свій спосіб дзвонити у двері. Вони дзвонять як на ґвалт. Ми, звісно ж, вступаємо у зовсім нову епоху в історії людської свідомості. Полісмени навчаються на курсах психології і трохи розуміються на комедії міського життя. Двоє дебелих чолов’яг, які стояли на моєму перському килимі, мали заряджену зброю, кийки, наручники, рації. Такий незвичний випадок — «мерседес», розбитий на вулиці, — їх розважив. Ці двійко чорних велетів принесли зі собою запах патрульної машини, спертий дух замкнутого простору. Їхня зброя побрязкувала, а боки й животи надималися й випирали з-під уніформи.

— Я ще ніколи не бачив такого розтрощеного автомобіля, — сказав один із них. — Ви маєте справу зі справжніми покидьками.

Він випробовував мене натяками. Насправді ж йому зовсім не хотілося почути про мафію, про вимагачів, що «витискають» борги, чи про зв’язки з ґанґстерами. Жодного слова. Проте все було очевидно. Я не схожий був на хлопця з банди, проте міг ним бути. Навіть копи дивилися «Хрещеного батька», «Французького зв’язкового», «Коза Ностра» та інші кримінальні трилери. Я й сам, як мешканець Чикаґо, був знайомий із ґанґстерськими розбірками, тому сказав, що нічого не знаю. Я змовчав, і полісмени, гадаю, це схвалили.

— Ви тримаєте свою машину на вулиці? — запитав один із копів, який мав гори м’язів і широке мляве обличчя. — Якби я не мав гаража, то не купував би нічого дорожчого за старе залізяччя.

Потім він побачив мій орден на оксамитовій підкладці, що Рената його, оправивши в рамку, повісила на стіні, і сказав:

— Ви були у Кореї?

— Ні, — відповів я. — Мене нагородив французький уряд. Це орден Почесного легіону. Я кавалер цього ордена, шевальє. Їхній посол вручив його мені.

З цього приводу Гумбольдт надіслав мені одну зі своїх непідписаних листівок. «Шкапольє. Ім’я тобі Лихіон».

Він завжди захоплювався «Поминками за Фіннеґаном». Я пам’ятаю чимало наших бесід про Джойсове бачення мови, про схильність поета наділяти мову музикою і сенсом, про загрози, що чигають на всі витвори розуму, про красу падіння у безодню забуття, немов у льодові провалля Антарктиди, про Блейка та візіонерство супроти Локка з його tabula rasa[73]. Проводячи копів до дверей, я з сумом у серці згадував наші з Гумбольдтом розмови.

О незбагненна божественна людська природа!

— Вам краще залагодити це питання, — порадив мені коп низьким доброзичливим голосом. Його масивне чорне тіло посунуло до ліфта. Шкапольє ввічливо вклонився. Я відчув, як болять мої очі, безпорадно видивляючись допомогу.

Цей орден нагадав мені про Гумбольдта. Так, Наполеон знав, що робить, коли роздавав французьким інтелектуалам стрічки, зірки, брязкальця. Він узяв із собою до Єгипту цілий корабель науковців. І покинув їх там. А вони повернулися з Розетським каменем. Від часів Ришельє, і навіть іще раніше, французи добре зналися на культурі. Ви ніколи б не побачили де Ґолля з однією з цих дешевих прикрас. Він надто себе поважав. І ті хлопці, які викупили в індіанців Мангеттен, самі не носили намиста. Я охоче віддав би цей золотий орден Гумбольдту. Німці хотіли його нагородити. 1952 року його запросили до Берліна читати лекції у Вільному Університеті. Він не поїхав, боячись, що його викраде ДПУ чи НКВС. Він був постійний дописувач «Партизан Ревю» і відомий антисталініст, тому підозрював, що росіяни спробують його викрасти і вбити.

— До того ж, якщо я пробуду рік у Німеччині, то думатиму тільки про одне, — заявляв він усім довкола (я був єдиний, хто його слухав). — Протягом року буду всього лиш євреєм і ніким іншим. Я не можу згаяти на це цілий рік.

Але, гадаю, у нього була інша причина: він чудово розважався, дуріючи у Нью-Йорку. Відвідував психіатрів і влаштовував сцени. Вигадав для Кетлін коханця і спробував убити цього чоловіка. Розбив «б’юїк». Обвинуватив мене у тому, що я запозичив його особисті риси для створення образу фон Тренка. За чеком із моїм підписом зняв із мого рахунка шість тисяч сімсот шістдесят три долари п’ятдесят вісім центів і купив, окрім іншого, «олдсмобіль». Хай там як, а він не хотів їхати до Німеччини, країни, де ніхто не розумів би його мудрувань.

Із газет він пізніше дізнався, що я став шкапольє. До мене доходили чутки, що він живе з розкішною чорношкірою дівчиною, яка вчилася гри на валторні у Джульярдській школі. Та коли я востаннє побачив його на Сорок Шостій вулиці, то зрозумів: він занадто надломлений, щоб із кимось жити. Саме так, надломлений — не можу втриматись, щоб цього не повторити. На ньому був мішкуватий сірий костюм, в якому він плутався. Обличчя — смертельно сіре, немов води Іст-Рівер. Волосся ж мало такий вигляд, ніби в ньому оселився шовкопряд. Та все ж мені варто було підійти й заговорити до нього, а не ховатися за припаркованими машинами. Та як я міг? Я поснідав у едвардіанській залі готелю «Плаза», де мені прислужували лакеї у розкішних лівреях. Потім літав вертольотом із Джавітсом і Боббі Кеннеді. Я гасав Нью-Йорком, як одноденка, у піджаку з чудернацькою зеленою підкладкою. Я був виряджений, наче боксер Рей Робінсон. От тільки бойового духу мені бракувало. Тож, побачивши, що мій давній і близький друг уже майже небіжчик, я накивав п’ятами. Поїхав в аеропорт Ла Ґвардія і взяв квиток назад до Чикаґо. У «Боїнґу-727», п’ючи віскі з льодом, я сидів пригнічений, охоплений жахом, думками про Долю та іншу гуманістичну маячню — співчуття.

Я тоді звернув за ріг і розчинився в натовпі на Шостій авеню. Ноги в мене тремтіли, а зуби мов заціпило. Сказав подумки: «Бувай, Гумбольдте, побачимося на тому світі». А через два місяці у готелі «Айлском», який відтоді занепав, Гумбольдт вийшов о третій ранку з відром для сміття і помер у коридорі.

У сорокових роках на одній із вечірок у Ґринвіч-Вілледжі я чув, як якась вродлива дівчина сказала Гумбольдтові: «Знаєш, який ти? Ти наче зійшов із портрета». Звісно, жінкам, які мріяли про кохання, двадцятирічний Гумбольдт міг видаватися красенем, який зійшов із чудесної картини живописця доби Ренесансу або ж когось з імпресіоністів. Але фотографія на сторінці некрологів у «Нью-Йорк Таймс» була жахлива. Якогось ранку я розгорнув газету і побачив Гумбольдта — спотворене, чорно-сіре, нещасне газетне обличчя вдивлялося у мене зі світу мертвих. Того дня я також летів із Нью-Йорка до Чикаґо — метаючись туди-сюди, не завжди знаючи чому. Я зайшов до вбиральні й замкнувся там. Люди стукали, але я плакав і не хотів виходити.

Насправді Кантабіле не змусив мене чекати надто довго. Він зателефонував саме перед полуднем. Можливо, він зголоднів. Пам’ятаю, хтось писав, що у Парижі наприкінці дев’ятнадцятого століття бачив п’яного й обрезклого Верлена, який лунко стукаючи тростиною по хіднику, йшов на ланч, а невдовзі після цього — ошатно вбраного Пуанка-ре, видатного математика, який описував пальцями криві, ілюструючи напрямок своїх думок, також дорогою на ланч.

Обідня пора — це обідня пора, незалежно від того поет ви, математик чи ґанґстер.

— Гаразд, придурку, зустрінемось одразу після ланчу. Ти матимеш із собою готівку. І більше нічого. Жодних викрутасів, — сказав Кантабіле.

— Я б і не знав що та як, — відповів я.

— Це правда, поки ти не заварив чогось із Джорджем Свібелом. Ти прийдеш сам.

— Ясна річ. Мені б ніколи й на думку не спало…

— Що ж, тепер я це сказав, але краще забудь. Прийдеш сам. І принесеш нові купюри. Іди в банк і візьми чисті гроші. Дев’ять папірців по п’ятдесят. Нових. Без жодних жирних плям. І радій, якщо я не змушу тебе проковтнути той бісовий чек.

От катюга! Але, можливо, він просто підхльостує себе й розпалює свою лють. Одначе тепер я мав лише одну ціль: позбутися його, виявляючи покору й погоджуючись на все.

— Як скажеш, — відповів я. — Куди мені принести ці гроші?

— Російська лазня на Дивіжн-стріт.

— У цю руїну? Заради Бога!

— Будь перед входом о першій сорок п’ять і чекай. І сам! — звелів він.

— Добре, — відказав я.

Але він не став чекати на мою згоду. Я знову почув гудки у слухавці. Це настирне пищання я ототожнював із тривогою душі, відірваної від тіла.

Мені треба було розворушитися. Я не міг сподіватися, що Рената чимось мені допоможе. Вона сьогодні переймалася аукціоном і розсердилася б, якби я зателефонував туди з проханням відвезти мене на Північний Вест-Сайд. Вона люб’язна і вродлива жінка з чудовими грудьми, але ображається, якщо до неї не виявляти належної уваги і поваги, й миттю спалахує. Що ж, я й сам якось із усім цим упораюся. Можливо, мені самотужки вдасться підігнати «мерседес» до майстерні. І тоді вантажівка з буксирним тросом не знадобиться. А потім я би знайшов таксі чи зателефонував у «Винайми авто». Не їхав би автобусом. У автобусах і метро надто багато озброєних п’янюг і любителів героїну. Але ні, стривай! Спершу я мушу зателефонувати до Мурра, а тоді мчати до банку. А ще треба попередити, що я не зможу відвезти Ліш та Меррі на урок фортепіано. Це для мене було особливо неприємно, бо я трохи боюся Деніз. Вона й досі має наді мною певну владу. Деніз робила величезну проблему з цих уроків. Але для неї все становить проблему, все є серйозним, вирішальним. Усім психологічним негараздам, що стосуються дітей, вона надає неабиякої ваги. Питання дитячого розвитку для неї вкрай болісні, страшні й трагічні. Якщо діти виростуть пропащими, то це через мене. Я покинув їх у найзагрозливіший момент в історії цивілізації заради того, щоб злигатися з Ренатою. «Цією шльондрою зі здоровими цицьками», як називала її Деніз. Вона завжди говорила про вродливу Ренату, як про тлусту вульгарну дівку. Епітети, що їх добирала, здавалося, мали на меті зробити з Ренати чоловіка, а з мене — жінку.

Деніз, як і багатство, подарував мені театр Беласко. Роль фон Тренка виконував Мерфі Вервайджер, якому, як зірці, належався цілий почет (костюмер, прес-агент, хлопчик на побігеньках). Деніз, яка мешкала з Вервайджером у готелі «Сейнт Моріц», щодня разом із рештою помічників мала бути в театрі, носячи за ним аркуші зі сценарієм. Вона вбиралася в оксамитовий спортивний костюм сливового кольору і мала розпущене волосся. Елегантна, тендітна, трохи пласкогруда, з високо піднятими широкими плечима, через які її фігура нагадувала старомодний кухонний стілець, вона мала фіалкові очі, напрочуд вишуканий, ніжний колір шкіри обличчя й таємничий, ледве видимий пушок, навіть над переніссям. Через серпневу спеку масивні двері за сценою, що виходили на цементну доріжку, було відчинено, і денне світло, проникаючи досередини, оприявнювало страшенну убогість і занепад античної розкоші. Театр Беласко був наче позолочений таріль із замацаним глазурованим обідком. Вервайджер, із глибокими борознами довкола рота, був високий і м’язистий. Скидався на інструктора з лиж. Здавалось, його мучила ідея постійного удосконалення. Голова мала форму ківера й була схожа на великий міцний та непохитний камінь, вкритий густим мохом. Деніз робила для нього нотатки з репетицій. Вона писала страшенно зосереджено, немов була найкращою ученицею в класі, а решта учнів намагалися її наздогнати. Коли, притискаючи сценарій до грудей, вона підійшла до мене щось запитати, то заговорила з драматичним трагізмом. Здавалося, від власного голосу в неї аж волосся на голові заворушилося, а очі розширилися.

— Вервайджер запитує, як ви б хотіли, щоб він вимовляв це слово, — вона написала його для мене друкованими літерами: «FINITE». — Він каже, що може вимовляти його «фін-іт» чи «файн-ит», або ж «файн-айт». Коли я кажу, що має бути «файн-айт», він мені не вірить.

— Навіщо так перейматися? Мені однаково, як він це вимовить.

Я не додав, що все одно зневірився у Вервайджері. Він грав не так від початку до кінця. Можливо, у готелі «Сейнт Моріц» у нього все виходило до ладу. Але тоді це мене не обходило. Я повернувся додому й розповів своїй дівчині Деммі Вонґел про осяйну трагічну красуню у Беласко, подругу Вервайджера.

Що ж, десять років потому ми з Деніз уже були подружжям, і президент та пані Кеннеді запросили нас до Білого дому на урочистий прийом, присвячений культурі. Деніз радилася з двадцятьма чи тридцятьма жінками щодо сукні, туфель, рукавичок. Вона була дуже в усьому обізнана — завжди читала про національні та світові проблеми у салоні краси. В неї було густе волосся, укладене у високу зачіску. Хтозна, коли саме вона його вкладала, але я завжди міг сказати, судячи з її розмов за вечерею, чи відвідувала вона того дня перукарню, бо під сушкою Деніз встигала ознайомитися з усіма подробицями світової кризи. «Ти уявляєш, що втнув Хрущов у Відні?» — запитувала вона. Отже, в салоні краси, щоби підготуватися до прийому в Білому домі, вона читала «Тайм», «Ньюзвік», «ЮС Ньюз енд Ворлд Репорт». У літаку до Вашингтона ми з нею обговорювали операцію в затоці Свиней, Кубинську ракетну кризу, проблему Нґо Дінь З’єма[74]. Нервове напруження властиве Деніз від природи. Після вечері вона запопала президента і розмовляла з ним сам на сам. Бачив, як вона затиснула його в кут у Червоній кімнаті. Я знав, що вона настирно демонструє йому заплутаний клубок проблем, відділяючи власні жахливі проблеми — а вони всі були жахливі! — від ускладнень і катастроф світової політики. Для неї все це було суцільною кризою. Я здогадувався, що вона говорить: «Пане президенте, що можна з цим зробити?». «Що ж, ми завойовуємо чиюсь прихильність за допомогою всіх доступних засобів», — пробурмотів я, побачивши їх разом. Але Джон Ф. Кеннеді міг сам про себе подбати, до того ж йому подобалися гарненькі жінки. Я підозрював, що він теж читає «ЮС Ньюз енд Ворлд Репорт» і що його інформація не набагато втішніша за її. Вона могла б стати чудовим Державним секретарем, якби знайшлася сила, здатна підняти її з ліжка до одинадцятої ранку. Адже вона досить цікава людина. І справжня красуня. І набагато більша сутяжниця за Гумбольдта Флейшера. Він переважно погрожував. Натомість Деніз, після розлучення, втягнула мене у нескінченні й виснажливі судові процеси. Світ ніколи не бачив агресивнішої, підступнішої й спритнішої позивачки за неї. З візиту у Білий дім найбільше мені запам’яталися вражаюча зарозумілість Чарльза Ліндберґа, скарги Едмунда Вільсона про те, що уряд зробив із нього злидаря, кетскільська курортна музика у виконанні оркестру морської піхоти, і пан Тейта, який відбивав такт на колінах якоїсь дами.

Деніз найбільше дратувало те, що я позбавляю її такого життя. Видатний капітан Сітрин, який колись не шкодував себе в героїчних боях, тепер вгамовував циганську пристрасть Ренати й, здурівши на схилі літ, купив собі розкішний «мерседес-бенц». Коли я приходив по Ліш та Мері, Деніз веліла мені переконатися, що машину добре провітрено. Вона не хотіла, щоб у ній лишався запах Ренати. Також я мав викидати з попільнички недопалки зі слідами її помади. І пильнувати, щоб у салоні не було жодних паперових серветок, вимащених «бозна-чим».

Сповнений недобрих передчуттів, я набрав номер Деніз. На моє щастя, відповіла покоївка, і я сказав їй, що не зможу сьогодні відвезти дівчаток, бо маю клопіт із машиною.

Надворі я виявив, що можу втиснутися у «мерседес». Хоча вітрове скло було в кепському стані, я подумав, що таки впораюсь із керуванням, тільки б поліція мене не спинила. Я пересвідчився в цьому, поїхавши до банку, де взяв новенькі купюри. Видали їх у пластиковому конверті, який я поклав, не розкриваючи, поряд зі своїм гаманцем. Потім із телефонної будки я подзвонив до ремонтної майстерні й попередив, що приїду. Нині потрібно мати домовленість — ви не можете просто заїхати в гараж, як робили це за давніх добрих часів. Тоді, з тієї ж будки, я спробував іще раз видзвонити Джорджа Свібела. Певно, я обмовився за грою в карти, що Джордж любить ходити зі своїм стареньким батьком до лазні на Дивіжн-стріт, біля колишньої Роубі-стріт. Можливо, Кантабіле сподівався застати там Джорджа.

У дитинстві я ходив до російської лазні зі своїм татом. Цей давній заклад — гарячіший за тропіки, просякнутий солодким запахом гниття, — був там із незапам’ятних часів. Унизу, в підвалі, чоловіки стогнали на розм’яклих від пари дошках, поки їх хльостали дубовими віниками, змоченими мильною піною у діжках для соління. Дерев’яні лежаки поволі піддавалися чудовому занепаду, стаючи ніжно брунатними. У золотавих випарах вони були схожі на боброве хутро. Либонь, Кантабіле мав надію заскочити Джорджа голим. Чи не тому він вирішив зустрітися саме тут? Можливо, він збирався його побити чи застрелити. І навіщо я стільки базікав?

Звернувся до Джорджевої секретарки:

— Шерон, він не повернувся? Послухайте, перекажіть, щоби він не приходив сьогодні у швіц[75] на Дивіжн-стріт. Нізащо! Це серйозно.

Джордж казав про Шерон, що вона завжди накликає лихо на свою голову. І це не дивно. Два роки тому їй порізав горло геть незнайомий чоловік. Невідомий чорношкірий увійшов з ножем у Джорджів офіс, що в південному Чикаґо. Він, наче віртуоз, провів лезом по шиї Шерон і зник назавжди. «Кров хлинула рікою», — розповідав Джордж. Він обв’язав їй шию рушником і помчав із нею до лікарні. Джордж і сам стягує всілякі біди на свою голову. Він завжди шукає щось істотне, справжнє, одвічне. Побачивши кров, життєву субстанцію, він знав, що робити. Але, звісно, Джордж не цурається й теорії; він примітивіст. Червонощокий, м’язистий, з грубими руками й карими сприйнятливими очима, Джордж видається зовсім не дурним, якщо тільки не проголошує своїх ідей. Він робить це голосно, запально. І тоді я лише всміхаюся, дивлячись на нього, бо знаю, який він добрий. Він дбає про своїх стареньких батьків, своїх сестер, свою колишню дружину і своїх дорослих дітей. Джордж осуджує яйцеголових, але він по-справжньому любить культуру. Цілісінькі дні він, перемагаючи себе, просиджує над складними книжками, намагаючись їх зрозуміти. Не сказати б, що дуже успішно. А коли я знайомлю його з інтелектуалами на кшталт мого вченого приятеля Дюрнвальда, він присікується до них, кричить і лається з розпашілим обличчям. Що ж, тепер в історії людської свідомості настав той цікавий момент, коли розум повсюдно пробуджується й народжується демократія, доба безладдя та ідеологічної плутанини, що є основним явищем нашого часу. Гумбольдт із хлоп’ячим захватом сприймав інтелектуальне життя, і я поділяв його ентузіазм. Але інтелектуали, з якими доводиться зустрічатися, це інша річ. Я не запобігав перед чиказькими світочами думки. Деніз запрошувала різних знаменитостей до нашого дому в Кенвуді, щоб подискутувати з ними про політику та економіку, расизм, секс, злочинність. І хоча я подавав напої й багато сміявся, я не був ані веселий, ані гостинний.

— Ти зневажаєш цих людей! — сердито казала Деніз. — Окрім Дюрнвальда, цього буркотуна.

Цей закид був слушний. Я сподівався всіх їх покласти на лопатки. Насправді це було однією з моїх заповітних мрій і найдорожчих надій. Ці інтелектуали виступали супроти Істини, Добра, Краси, вони заперечували світло. «Ти сноб», — казала мені Деніз. Але це було не зовсім так. Просто я не хотів мати нічого спільного з цими покидьками, яких вона запрошувала: юристами, конгресменами, психіатрами, професорами соціології, духовенством і людьми мистецтва.

— Тобі треба зустрічатися зі справжніми людьми, — сказав мені якось Джордж. — Деніз оточила тебе пустобрехами, і тепер із дня на день ти нидієш у своїй кімнаті наодинці з тоннами книжок і паперів. Ладен побитися об заклад, що ти потроху з'їдеш з глузду.

— Та чому? — заперечив я. — Адже є ти, і Алек Шатмар, і мій друг Річард Дюрнвальд. А також Рената. А ще всі знайомі з клубу в середмісті.

— Багато ж тобі користі від спілкування з цим Дюрнвальдом. Він професор над професорами. Ніхто не може його зацікавити. Він уже все чув або читав. Коли я пробую з ним розмовляти, то почуваюся так, ніби граю у пінґ-понґ із чемпіоном Китаю. Я подаю м’ячик, він його відбиває, і на цьому кінець. Я маю подавати знову, і дуже скоро в мене не залишається жодного м’ячика.

Він завжди напускався на Дюрнвальда. Тут було щось на кшталт суперництва. Знав, наскільки я відданий Дікові Дюрнвальду. У примітивному Чикаґо Дюрнвальд, яким я захоплювався, чи навіть обожнював, був єдиний, із ким я обмінювався ідеями. Але вже півроку він викладав в Единбурзькому університеті, читаючи лекції про Конта, Дюркгейма, Тьонніса, Вебера тощо.

— Ці абстрактні розумування — отрута для такої людини, як ти, — сказав Джордж. — Я познайомлю тебе з хлопцями з південного Чикаґо. Ти занадто відлюдькуватий, ти геть зачахнеш! — урешті перейшов він на крик.

— Гаразд, — погодивсь я.

Тож ту фатальну гру в покер було влаштовано заради мене. Проте гості знали, що їх запрошено як нижче товариство. У наш час соціальні прошарки швидко розпізнають ті, хто до них належить. Для них було б очевидно, що я з інтелектуалів, навіть якби Джордж і не представив мене як такого, вихваляючись, що моє прізвище є в енциклопедіях і що французький уряд удостоїв мене звання кавалера ордена Почесного легіону. То й що? На відміну від Діка Каветта[76], я не був справжньою знаменитістю. Я був просто ще одним освіченим диваком, і він хизувався мною перед ними, а їх показував мені як своєрідні експонати. Вони великодушно пробачили мені це його непомірне розхвалювання. Джордж привів мене сюди, щоб я насолодився їхніми справжніми американськими якостями, їхніми дивацтвами. Але вони збагатили цей вечір власною іронією і повернули ситуацію так, що врешті мої дивацтва впадали в око значно більше.

— З кожною хвилиною гри ти їм подобався дедалі дужче, — сказав Джордж. — Вони вирішили, що ти цілком нормальний хлопець. Але там був також Рінальдо Кантабіле. Він і його двоюрідний брат махлювали, а ти почав п’яніти й не помічав, що там, із біса, діялося.

— Отже, я був у «порівняно-виграші».

— Я гадав, що «порівняно-виграш» — це твій термін для подружніх пар. Коли тобі впадає в око якась жінка лише через те, що в неї чоловік — справжня потвора, і порівняно з ним вона видається красунею.

— Це один із моїх неологізмів.

З мене не бозна-який гравець у покер. До того ж мене зацікавили гості. Один був литовець, власник салону з прокату смокінгів, ще один — молодий поляк, який вивчав програмування. Був там іще вбраний у цивільне поліцейський детектив із відділу розслідування вбивств. Поруч зі мною сидів власник похоронного бюро, родом із Сицилії, і врешті Рінальдо Кантабіле зі своїм кузеном Емілем. Ці двоє, за словами Джорджа, прийшли без запрошення. Еміль — це дрібний хуліган, який народився, щоб викручувати руки та жбурляти цеглу у вітрини. Він, певно, брав участь у нападі на мою машину. А от елегантно вбраний Рінальдо з темними пишними й шовковистими, мов хутро норки, вусами, видався мені надзвичайно привабливим. Він шалено блефував, розмовляв голосно, вистукував по столі кісточками пальців і вдавав твердолобого бовдура. Та все ж він говорив про Роберта Ардрі[77], територіальний імператив, палеонтологію в Олдувайській ущелині[78] та погляди Конрада Лоренца. Він гучно, щоб усі почули, заявив про те, що його освічена дружина повсюди розкидає книжки. На книжку Ардрі він натрапив у вбиральні. Лише Богу відомо, чому ми прихиляємося до людей та прив’язуємося до них. Пруст, автор, із яким Гумбольдт мене познайомив і творчість якого мені тлумачив, казав, що його часто приваблювали люди, обличчя яких мають у собі щось від квітучого куща глоду. Квіткою Рінальдо був не глід. Біла кала пасувала би йому більше. У нього був дуже блідий ніс, а великі темні ніздрі, роздуваючись, нагадували мені гобой. Люди, яких я так виразно бачу, мають наді мною владу. Але я не знаю, що первинне: їхня привабливість чи моя спостережливість. Коли почуваюся товстошкірим, млявим, нечулим, раптове пробудження такого гострого сприйняття має на мене величезний вплив.

Ми сиділи за круглим столом-тумбою, і коли новенькі карти мигтіли й виблискували, Джордж заохочував гостей до розмови. Він був імпресаріо, і вони робили йому ласку. Коп із відділу розслідувань розповідав про вуличні вбивства:

— Усе змінилося. Тепер убивають сучого сина, якщо він не має у кишені й долара, та якщо він дає їм п’ятдесят доларів — теж убивають. Я кажу їм: «Ви, покидьки, вбиваєте за гроші? За гроші?! За найдешевшу в світі річ. Я вбив більше хлопців, ніж ви, але це було на війні».

Чоловік, що здавав напрокат смокінги, був у жалобі за своєю подругою, яка приймала по телефону оголошення у «Сан Таймс». Він говорив із гавкітливим литовським акцентом, жартував, вихвалявся, але все ж був смутний. Розповідаючи свою історію, він вибухнув скорботою і мало не розплакався. Щопонеділка він забирав позичені смокінги. Після вихідних вони були в плямах, як він сказав, від соусу, супу, віскі, сперми чи ще бозна-чого. Щовівторка їздив своїм фургоном до одного готелю неподалік Лупа[79], де віддавав речі в чистку. Поки вони відмокали у баках із рідиною для виведення плям, він зустрічався зі своєю подругою. Ох, вони навіть не встигали дійти до ліжка, такі були спраглі одне одного.

— Вона була дівчиною з хорошої родини. З таких, які мені подобаються. Але робила для мене все. Я казав їй як, і вона це робила, без жодних запитань.

— То ви бачилися з нею тільки по вівторках і ніколи не водили її обідати, ніколи не бували в неї вдома?

— О п’ятій годині вона йшла додому, до своєї старенької матері, та готувала вечерю. Присягаюся, я навіть не знав її прізвища. Протягом двадцятьох років мав лише номер її телефону.

— Але ви кохали її. Чому ж не одружилися?

Він здивовано обвів поглядом решту присутніх, немов запитуючи: «Що це з ним?». А потім відповів:

— Що? Одружитися з дівкою, яка розпалює чоловічу хіть у готельних номерах?

Поки всі реготали, сицилієць, власник похоронної контори, пояснив мені особливим тоном, як розтлумачують життєві факти освіченим дурням:

— Послухайте, професоре, не плутайте грішного з праведним. Одружуються не для цього. Якщо у вас чудна ступня, ви мусите шукати чудний черевик. І якщо знайдете годящий, то просто його взуєте.

— Хай там як, а моя мила вже в могилі, — промовив литовець.

Я завжди радий повчитися, вдячний за настанови й виправлення, якщо можна так сказати про себе самого. Можу уникати суперечок, але відчуваю, коли людина й справді є моїм другом. Ми сиділи з віскі, покерними фішками та сигарами у кухні, куди проникало темне дихання металургійних і нафтоочисних заводів південного Чикаґо, під павутинням ліній електропередачі. Я часто зауважую острівці дикої природи, що якимось дивом збереглися у цьому районі важкої промисловості. Коропи й соми досі водяться у ставках, що відгонять бензином. Чорношкірі жінки ловлять їх на тісто. Неподалік від звалищ можна побачити лісових бабаків і кролів. Червонокрилі чорні дрозди зі своїми петлицями на комірцях літають над рогозою, немов капельдинери в уніформі. Деякі квіти теж збереглися.

Вдячний за цей вечір у товаристві, я дав собі волю. Пустив на вітер майже шістсот доларів, враховуючи чек, виписаний Кантабіле. Та я так звик, що у мене забирають гроші, що, правду кажучи, й не заперечував. Був страшенно задоволений тим вечором, добряче випив, насміявся вволю й набалакався досхочу. Я говорив і говорив. Вочевидь, я надто захопився, розповідаючи про свої інтереси та плани, бо пізніше мені сказали, що я єдиний не розумів того, що відбувалося. Інші картярі вийшли з гри, побачивши, як махлюють брати Кантабіле. Вони показували один одному свої карти, шахрували з колодою й прибирали до рук усі поставлені гроші.

— Вони не вийдуть із цим із мого дому, — кричав Джордж в одному зі своїх театральних нападів нерозважності.

— Але ж Рінальдо небезпечний.

— Рінальдо — шмаркач! — волав Джордж.

Може й так, проте за доби Аль Капоне родичі Кантабіле й справді були поганими хлопцями. У той час увесь світ ототожнював Чикаґо з кров’ю — через численні бойні, де різали худобу, та війни між кланами. У кривавій чиказькій ієрархії Кантабіле стояли десь посередині. Вони працювали на мафію, переганяли вантажівками віскі, били і вбивали людей. Були пересічними дрібними ґанґстерами та рекетирами. Але у сорокових роках недоумкуватий дядечко Кантабіле, який служив у чиказькій поліції, зганьбив усе їхнє сімейство. Він напився у барі, й два збитошні шмаркачі відібрали в нього зброю і поглумилися з нього. Копаючи його під зад, вони змушували повзати на череві й злизувати з підлоги тирсу, змішану з брудом. Досхочу познущавшись, покинули його на долівці, де він плакав із люті, а самі, сповнені веселощів, утекли, лишивши зброю. Та це була їхня фатальна помилка. Він погнався за ними і пристрелив їх на вулиці. Відтоді, за словами Джорджа, ніхто не сприймав Кантабіле серйозно. Старий Ральф (Мучі) Кантабіле, який тепер відбуває довічне ув’язнення в Джолієті, розірвав зв’язок сімейства з мафією, вбивши двох підлітків. Ось чому Рінальдо не міг дозволити, щоб ним знехтував такий чоловік, як я, добре знаний у Чикаґо, який програв йому в покер, а потім відкликав свій чек. Рінальдо, чи Рональд, може, й не мав високого становища у кримінальному світі, проте вчинив жахливі речі з моїм «мерседесом». Хтозна, чи була його лють люттю справжнього ґанґстера, була вона природною чи штучно розпаленою? Та вочевидь, він був один із тих вразливих хлопців, із якими не оминеш клопоту, бо вони занадто переймаються власними душевними порухами, що для будь-якої розсудливої людини становлять дуже незначний інтерес.

Я не був аж такий відірваний від реальності, щоб не поставити запитання: чи мав я на увазі себе, говорячи про розсудливу людину. Повернувшись із банку, почав голитися і зауважив, що моє обличчя, звикле бути веселим, приймаючи метафізичний засновок загальної корисності, доводячи, що поява людства на цій землі в цілому хороша річ, — це обличчя, яке виражало згоду з принципами капіталістичної демократії, було тепер пригнічене, нещасне і похмуре, неприємне для гоління. Тож чи був я отією розсудливою людиною?

Вирішив вдатись до безстороннього аналізу та здійснити невеличке онтогенетичне й філогенетичне дослідження самого себе. Отже, резюме: моя родина походила з Києва і мала прізвище Цитрін, та оформляючи документи на Елліс-Айленд, його змінили на англійський штиб. Я народився в Епплтоні, штат Вісконсин, там же, де й Гаррі Гудіні, з яким, на мою думку, ми дещо схожі. Зростав у польському Чикаґо, ходив до середньої школи імені Шопена. Восьмий рік мого життя минув у загальній палаті туберкульозного санаторію. Добрі люди подарували закладу безліч кольорових коміксів. Їхні стоси височіли біля кожного ліжка. Діти стежили за пригодами Спритного Джима і Телепня Мак-Ната. Крім того, вдень і вночі я читав Біблію. Родичам дозволяли відвідини раз на тиждень. Мої батьки приходили по черзі: мама у старенькому зеленому саржевому костюмі, з великими очима, прямим носом і бліда від хвилювання — глибокі почуття перехоплювали їй подих; і тато — відчайдушний іммігрант-борець, який заходив із морозу в просякнутому цигарковим димом пальті. Діти вночі мали крововиливи, захлиналися кров’ю й помирали. Вранці треба було миритися з білою геометрією застелених порожніх ліжок. Тут я став дуже задумливий. Гадаю, моя хвороба легень перейшла в емоційний розлад, тож я іноді почувався, і досі часом почуваюся, зараженим запальністю, напливами хворобливих поривів, що супроводжуються гарячкою й запамороченням від ентузіазму. Через сухоти я пов’язував дихання з радістю, а через похмурість палати радість пов’язував зі світлом і, певно, через власну нелогічність вбачав зв’язок між світлом на стінах і світлом усередині мене. Схоже, я став занадто сентиментальним типом, який на кожному кроці співає «Алілуя». Зрештою, Америка — це дидактична країна, що її мешканці завжди подають свій особистий досвід як корисний урок для всіх решти, сподіваючись підбадьорити їх та зробити їм добро, — щось на кшталт особистої рекламної кампанії. Часом я сприймаю це як ідеалізм. А іноді це видається мені чистим божевіллям. Якщо ви такі віддані добру, то як же чиниться все те зло? Коли Гумбольдт називав мене простаком, чи не на це він натякав? Смерть цього бідолашного чоловіка, що зосередив у собі стільки зла, стала застереженням, його спадок — це запитання, звернене до публіки. Запитання самої смерті, що його Волт Вітмен вважав питанням із питань.

Хай там як, я нітрохи не переймався своїм виглядом у люстрі. Але тепер я побачив залишки ангельської невинності, що кристалізувалися у лицемірство, особливо довкола вуст. Тому почав голитися навпомацки і розплющив очі лише коли почав одягатися. Я вибрав скромний костюм і краватку. Мені не хотілося провокувати Кантабіле викличним виглядом.

Мені не довелося довго чекати ліфта — у будинку саме минув «час собак». У години вигулу це марна справа, тому доводиться користуватися сходами. Вийшов до своєї пом’ятої машини, що саме її утримання коштувало мені півтори тисячі доларів на рік. Надворі нічим було дихати. Передріздвяна пора, понурий грудень, буре загазоване повітря линуло понад озером із великого металургійно-нафтоочисного комплексу південного Чикаґо та Гаммонда й Ґері у штаті Індіана. Сів у авто й завів двигун, увімкнувши також і радіо. Коли залунала музика, пошкодував, що в мене так мало станцій, бо вибір був невеликий. Радіостанції культурного спрямування пропонували святкові концерти Кореллі, Баха, Палестрини — старовинну музику під диригуванням покійного Ґрінберга у виконанні Коєна, який грав на віолі да гамба, та Леві — партія клавесина. Вони виконували прекрасні благочестиві кантати, натомість я намагався дивитися на дорогу крізь розтрощене Кантабіле вітрове скло. У мене в піджаку був пакет із новенькими п’ятдесятидоларовими банкнотами, окуляри та гаманець. Я ще не вирішив, як мені діяти далі. Ніколи не планую таких речей, а чекаю, коли вони стануть очевидними. Тож на об’їзній дорозі спало на думку зупинитися біля клубу здоров’я. Моя душа перебувала в одному зі своїх чиказьких станів. Як описати це явище? У чиказькому стані мені постійно чогось бракує, серце переповнюється почуттями, і я відчуваю шалений запал. Чуттєвий бік моєї душі прагне себе виразити. З’являються деякі симптоми, як при передозуванні кофеїном. У той же час почуваюся знаряддям зовнішніх сил. Вони використовують мене або як приклад людської помилки, або лише як тінь бажаного прийдешнього. Я вів машину. Величезне бліде озеро накочувало свої хвилі на берег. На сході було біле сибірське небо і виставковий центр Маккорміка, схожий на авіаносець, пришвартований біля берега. Трава здавалася безживною. Мала зимовий жовтувато-брунатний колір. Водії, звертаючи вбік, їхали поряд, щоб роздивитися такий несамовито понівечений «мерседес».

У клубі я мав намір поговорити з Віто Ланґобарді, щоби дізнатися його думку, якщо вона у нього є, про Рінальдо Кантабіле. Віто був відомий ґанґстер, приятель покійного Мурра Верблюда і сім'ї Баталья. Ми часто разом грали у ракетбол. Мені подобався Ланґобарді. Навіть дуже подобався, і, гадаю, він теж ставився до мене прихильно. Він був однією з найвпливовіших особистостей у кримінальному світі й посідав таке високе становище у злочинній ієрархії, що став витонченим джентльменом, тож ми з ним обговорювали лише туфлі й сорочки. Серед членів клубу тільки ми з ним носили пошиті у кравця сорочки з петельками для краватки під комірцем. Ці петлі нас у певному сенсі об’єднували. Як у племені дикунів, про котре я колись читав, що в ньому, вийшовши з дитячого віку, брат і сестра не зустрічаються аж до порогу старості через страшенне табу на інцест, і коли раптом цю заборону порушено… ні, це порівняння невдале. Проте в школі я знав багатьох нестримних хлопчаків, що їхнє доросле життя цілковито відрізнялося від мого, а тепер ми можемо з ними теревенити про риболовлю у Флориді, пошиті на замовлення сорочки з петельками чи добермана Ланґобарді. Після гри, у неприкритій демократії роздягальні, ми по-товариському попивали фруктовий сік і балакали про порнофільми.

— Я ніколи на них не ходжу, — сказав він. — А що як під час сеансу вдереться поліція і мене заарештують? Який це матиме вигляд на газетних шпальтах?

Усе, що потрібно для становища в суспільстві — це кілька мільйонів доларів, і Віто, зі своїми мільйонами в банках, був справжнім джентльменом. Усі брутальні розмови він залишив своїм торговельним посередникам і юристам. На корті його трішки похитувало під час бігу — через слаборозвинуті м’язи литок, дефект, часто притаманний також нервовим дітям. Але грав він уміло. І завжди мене перемагав, бо достеменно знав, що я роблю за його спиною. Я відчував до Віто прихильність.

Ракетбол, або ж удосконалений варіант педлболу, що з ним мене познайомив Джордж Свібел, надзвичайно швидка і травматична гра. Ви зіштовхуєтеся з іншими гравцями чи налітаєте на стіни. Дістаєте удари, коли хтось, замахуючись, відводить руку назад, чи лупите сїебе по обличчю власною ракеткою. Ця гра коштувала мені переднього зуба. Я сам його вибив, і довелося видаляти нерв і ставити коронку. Спершу я був кволою дитиною, пацієнтом туберкульозного санаторію, потім зміцнів, відтак знову занедбав себе, а зрештою Джордж Свібел змусив мене відновити м’язовий тонус. Іноді зранку, підводячись із ліжка, я ледве можу випростати спину, накульгую, проте до середини дня — вже на корті: граю, підстрибую, розтягаюся на підлозі, намагаючись відбити чийсь меткий удар, чи виробляю всілякі антраша, наче російський танцівник балету. Проте я не належу до хороших гравців. Я надто навантажую своє серце, надто себе заганяю, впадаючи у змагальний шал боротьби. Тоді, луплячи по м’ячу, постійно собі кажу: «Танцюй, танцюй, танцюй, танцюй!» — переконаний, що майстерність у цій грі залежить від вміння танцювати. Але ґанґстери й бізнесмени, які переносять свій професійний стиль у ці матчі, перетанцьовують мене і виграють. Кажу собі: «Коли я досягну ясності розуму і духу, й перенесу це у гру, ніхто не зможе мене перемогти. Ніхто. Я обіграю всіх». А тимчасом, попри затьмарений стан духу, що заважає мені вийти переможцем, я завзято граю, бо без напруженої діяльності, впадаю у відчай. Просто у відчай. Час від часу хтось із гравців середнього віку, схопившись за серце, падає на корті. Дехто з тих, кого доправляють до лікарні, вже ніколи не повертається назад. Ланґобарді та я грали у «Переріж горлянку» (гра на трьох) із чоловіком на прізвище Гільденфіш, який того ж дня став жертвою серцевого нападу. Ми помітили, що Гільденфіш задихається. Після гри він пішов до сауни розслабитися, і хтось вибіг звідти з криком: «Гільденфіш зомлів!». Коли чорношкірі хлопці з обслуги поклали його на підлогу, з нього потекло. Я знав, що значить втратити контроль над сфінктером. Принесли апарат для реанімації, але ніхто не знав, як ним користуватися.

Коли я надто заганяв себе, Скотті, управитель клубу, наказував мені вийти з гри:

— Чарлі, зупинись і поглянь на себе. Ти багряний.

У дзеркалі я мав жахливий вигляд: залите потом лице, темне, аж чорне. А серце просто виривалося з грудей. Я почувався трохи оглушеним. Євстахієві труби! Я сам встановив діагноз. Через підвищений тиск євстахієві труби стискаються. «Походи трохи», — радив мені Скотті. Я ходив туди й назад смужкою килима, що завжди нагадуватиме мені про бідолашного Гільденфіша, нещасного, жалюгідного Гільденфіша. З погляду смерті я був анітрохи не кращий за нього. І якось, коли я перестарався на корті й лежав, відсапуючись на червоній пластиковій канапі, підійшов Ланґобарді й уважно на мене поглянув. Коли він про щось замислювався, то скошував очі. Одне око, здавалося, відхилялось у бік іншого, наче рука піаніста.

— Чарлі, нащо ти так пнешся зі шкіри? — запитав він. — У нашому віці досить однієї короткої гри. Ти бачив, щоб я грав більше? Одного дня ти можеш зіграти в ящик. Згадай Гільденфіша.

Так. Зіграти в ящик. Слушно. Мені міг випасти фатальний жереб. Мушу припинити це загравання зі смертю. Я був зворушений турботою Ланґобарді. От тільки чи було в ній щось особисте? Нещастя у клубі здоров’я не віщували нічого доброго, а два інфаркти поспіль зробили б це місце понурим. Та все ж Віто хотів допомогти мені, як умів. У нас було мало тем для розмов. Я іноді спостерігав, як він говорив по телефону. У свій спосіб він був американський владоможець. Вродливий Ланґобарді одягався набагато краще за будь-якого голову правління. Навіть рукави його пальта мали вишукану підкладку, а спинка камізельки була з прекрасної тканини з візерунком пейслі. Дзвінки надходили на ім’я Фінча, чистильника взуття: «Джонні Фінч, Джонні Фінч, телефон, лінія номер п’ять», — проте на них відповідав Ланґобарді.

Він був мужній і владний. Своїм низьким голосом роздавав настанови, ухвалював і вирішував, можливо, призначав покарання. Але чи міг він сказати мені щось серйозне? І чи міг я розповісти йому, що в мене на думці? Чи міг я сказати, що того ранку я читав «Феноменологію» Геґеля, сторінки про свободу й смерть? Чи міг я зізнатися йому, що міркував про історію людської свідомості, вділяючи особливу увагу питанню нудьги? Чи міг йому повідати, що роками розмислював над цією темою і що обговорював її з покійним Гумбольдтом фон Флейшером? Ніколи. Навіть з астрофізиками, з професорами економіки чи палеонтології я не міг би про таке дискутувати. У Чикаґо є прекрасні й зворушливі речі, але культура до них не належить. Маємо місто, позбавлене культури, попри те, що Розуму йому не бракує. Розум, хай і без культури, — це головне, хіба ні? Як вам це подобається? Так і є. Я змирився з цим становищем дуже давно.

Очі Ланґобарді, здавалося, були незгірше перископа — могли бачити те, що відбувалося за рогом.

— Будь розважливий, Чарлі. Роби так, як я, — сказав він.

Щиро подякувавши йому за люб’язний інтерес до моєї особи, я пообіцяв:

— Постараюсь.

Отже, тепер я припаркувався під непривітними колонами чорного входу до клубу. Потім піднявся ліфтом і вийшов біля перукарні. Там побачив звичну картину — трьох перукарів: високого шведа з пофарбованим волоссям, сицилійця, який завжди був собою (навіть не голився), і японця. Всі вони мали однакову об’ємну зачіску, й на кожному поверх сорочки з короткими рукавами був жовтий жилет із золотими ґудзиками. Всі троє орудували фенами з блакитними насадками й укладали волосся трьом клієнтам. Я увійшов до клубу через вбиральню, де над раковинами холодно світили лампочки, а Фінч, справжній Джонні Фінч, наповнював пісуари безліччю кубиків льоду. Ланґобарді, рання пташка, вже був у клубі. Нещодавно він почав носити короткого чуба, як в англійського сільського церковного старости. Він сидів голий, переглядаючи «Волл-стріт джорнел», і зустрів мене коротким усміхом. І що тепер? Чи міг я раптом перейти на новий рівень у стосунках із Ланґобарді? Присунути стільця та, опершись ліктями на коліна, сидіти й, дивлячись йому в лице, відкривати своє серце у гарячковому пориві? Чи міг я, з округленими від сумніву очима, довірчо мовити: «Віто, я потребую допомоги»? Або: «Віто, чого можна сподіватися від цього хлопця, Рінальдо Кантабіле?». Моє серце шалено калатало — як воно калатало за десятки літ до того, коли я збирався освідчитися жінці. Ланґобарді час від часу робив мені дрібні послуги, замовляючи столик у ресторані, де ніколи не буває вільних місць. Але розпитувати про Кантабіле було би вже чимсь на кшталт фахової консультації. А клуб для цього — невідповідне місце. Віто якось напустився на Альфонса, одного з масажистів, бо той запитав у мене щось про книжки: «Не докучай чоловікові, Еле. Чарлі приходить сюди не для того, щоби говорити про свій фах. Ми всі тут, щоб забути про справи». Коли я розповів це Ренаті, вона сказала: «То між вами близькі стосунки». Тепер я зрозумів, що між мною й Ланґобарді така ж близькість, як між підвалом Емпайр-Стейт-Білдінґ[80] та його горищем.

— Хочеш трохи пограти? — запитав він.

— Ні, Віто, я прийшов забрати дещо з шафки.

Мої звичні пошуки, подумав я, повертаючись до розбитого «мерседеса». Як це на мене схоже! Я шукав допомоги. Прагнув знайти когось, хто пройде зі мною стаціями Хресної дороги. Як батько. Але де був батько? На цвинтарі.

* * *

У ремонтній майстерні поважному фахівцеві-механіку в білому халаті було, звісно ж, цікаво почути мою історію, але я залишив його запитання без відповідей.

— Я не знаю, Фріце, як це сталося. Такою я її знайшов. Полагодьте її. І я не хочу бачити рахунка. Надішліть його просто в «Континенталь Іллінойс». Вони оплатять.

Фріц правив за свої послуги стільки ж, скільки нейрохірург.

На вулиці я зловив таксі. Шалений на вигляд водій мав на голові препишне афро, схоже на кущ із садів Версалю. У задній частині кабіни, запорошеній цигарковим попелом, тхнуло спиртним, як у шинку. Водія відділяв від мене куленепробивний екран. Він різко повернув і помчав прямісінько на захід, у напрямку Дивіжн-стріт. Я мало що міг бачити через заплямоване оргскло і його афро, але насправді мені й не треба було дивитись, я знав це все напам’ять. Великі райони Чикаґо нищаться й занепадають. Деякі відбудовуються, інші так і лишаються занедбаними. Це наче монтаж фільму про появу, занепад і відродження. Дивіжн-стріт, де розташована стара лазня, колись була польською вулицею, а тепер тут мешкають майже самі лише пуерториканці. За польських часів маленькі цегляні будиночки було пофарбовано в яскраво-червоний, темно-бордовий і карамельно-зелений кольори. Моріжки обгороджено залізними трубами. Я завжди думав, що такі, певно, прибалтійські міста (наприклад, Ґдиня), з тією лише відмінністю, що тут на незабудовані ділянки вдирається іллінойська прерія й вулицями носиться перекотиполе. Якою ж тугою сповнює серце те перекотиполе!

За давніх часів візків із льодом та вугіллям домовласники розрізали іржаві казани навпіл, ставили їх на моріжках і садили в них квіти. Огрядні польські жінки у каптурах зі стрічками виходили навесні з бляшанками з-під мила «Саполіо» і фарбували ці казани-вазони, щоб вони вилискували сріблом на тлі яскраво-червоної цегли. Подвійні ряди казанів стирчали з землі, наче рубцюваті візерунки на шкірі представників африканських племен. У них жінки вирощували герань, турецьку гвоздику та ще якісь простенькі й непримітні квіти. Все це я показував Гумбольдтові Флейшеру багато років тому. Він приїхав до Чикаґо на читання, організовані журналом «Поетрі», і попросив улаштувати йому екскурсію містом. Тоді ми були близькими друзями. Я ж приїхав туди побачитися з батьком і знайти в бібліотеці Ньюберрі матеріали, необхідні для завершення книжки «Особистості Нового курсу». Повіз Гумбольдта надземною залізницею до боєнь. Він побачив Луп. Ми поїхали до озера й послухали протитуманні сирени. Вони тужливо голосили над м’яко-шовковистою, бузковою глибінню. Але Гумбольдту більше припали до душі старі квартали. Висріблені казани-вазони й палахка польська герань його зворушили. Блідий і розчулений, він слухав скреготіння коліс роликових ковзанів по крихкому цементу. Мене теж не залишає байдужим потворність міста. Коли мистецтво і поезія непереможною силою духу викуповує всю цю заяложеність, весь цей мотлох і злиденність.

Мері, моя восьмирічна донечка, помітила це в мені. Вона знає про мою пристрасть до онтогенетичних і філогенетичних досліджень. І завжди розпитує, яке було життя колись давно.

— Ми мали вугільні грубки, чорна кухонна плита з нікелевим покриттям була величезна. Пічка у вітальні мала купол, як маленька церква, і ми могли дивитися на вогонь крізь слюдяне віконце.

— А що було на тобі?

— Пілотка з вухами зі штучної шкіри, підбита кролячим хутром, високі чоботи з кишенею для іржавого складаного ножа, довгі чорні панчохи та гольфи. А під сподом вовняна білизна, що залишала пух у моєму пупку та інших місцях.

— А як іще тоді було? — хотіла знати молодша донечка.

А от десятирічна Ліш вдалася в маму, й такі речі її не цікавлять. Хоч Мері й не така гарненька, та, як на мене, привабливіша (більше схожа на батька). Вона потайна й жадібна. Вона обманює й краде частіше, ніж більшість дівчаток її віку, і це мене розчулює. Жуйки й шоколадки ховає зі зворушливою винахідливістю. Я знаходжу її солодощі під оббивкою і в моїй картотеці. Мері знає, що я нечасто заглядаю до своїх матеріалів. Вона мені лестить і рано — як на свій вік — почала мене шантажувати. І хоче дізнатися про давні часи. Збурюючи в мені певні емоції й маніпулюючи ними, вона переслідує власні цілі. А татусь охоче вдається до сентиментальних спогадів. Насправді я мушу поділитися з нею почуттями, що їх викликає у мене минуле. Адже я маю плани щодо Мері. Ох, та які там плани — нічого певного. Просто думаю, що мені, можливо, вдасться наповнити розум цієї дитини своїми думками й почуттями, щоб згодом, коли стану занадто старий, занадто кволий чи занадто нетямущий для своєї роботи, вона продовжила її. Вона сама чи, можливо, разом зі своїм чоловіком. Принаймні я на це сподіваюсь. Я непокоюся за цю дівчинку. В замкненій шухляді свого письмового столу зберігаю нотатки й листи для неї, багато з яких написано під упливом алкоголю. Весь час обіцяю собі переглянути їх одного дня, перш ніж смерть заскочить мене на корті чи на ортопедичному матраці тієї чи іншої Ренати. Мері, це безсумнівно, стане розумною жінкою. Вона виконує «До Елізи» значно краще за Ліш. Вона відчуває музику. Проте моє серце часто тривожиться за Мері. Вона буде стрункою панянкою з прямим носиком і тонким музикальним чуттям. Та особисто я віддаю перевагу пухкеньким жінкам із великими грудьми. Тож мені її шкода вже зараз. Стосовно ж проекту чи задуму, що мені б хотілося їй передоручити, то це вельми суб’єктивний огляд Інтелектуальної Комедії сучасного розуму. Жодна людина не здатна зробити його всебічним. До кінця дев’ятнадцятого століття те, що було описано у монументальних романах бальзаківської Комедії, Чехов звів до оповідань, створивши російську Comédie Humaine[81]. Нині ж іще важче писати всеохопно. Я ніколи не мав на думці художнього твору. Мав інакший творчий задум. Відрізнявся він також і від «Пригод ідей» Вайтгеда… Та зараз не час його пояснювати. Хай який він був, він виник у мене у ще доволі молодому віці. Саме Гумбольдт позичив мені книжку Валері, що підштовхнула мене до нього. Валері писав про Леонардо: Cet Apollon те ravissait au plus haut degré de moi-même[82]. Я теж був зачарований назавжди — можливо, виведений за межі своїх розумових можливостей. Проте Валері додав нотатку на полях: Trouve avant de chercher[83]. Оце вміння знаходити, перш ніж почати шукати, — мій особливий дар. Якщо я взагалі наділений якимось даром.

Проте моя маленька донечка казала з несхибною влучністю інстинкту:

— Розкажи мені, що робила твоя мама? Вона була гарна?

— Як на мене, вона була дуже гарна. Я на неї не схожий. Вона варила, пекла, прала, прасувала, консервувала, маринувала. Вміла ворожити на картах і співала надривних російських пісень. Мама і тато по черзі відвідували мене в санаторії щодва тижні. У лютому вони приносили таке тверде ванільне морозиво, що його ніж не брав. А що ще… Ага! Вдома, коли у мене випадав зуб, вона кидала його за пічку й просила маленьку мишку принести мені кращий. Бачиш, які зуби ці кляті миші мені підсунули.

— Ти любив свою маму?

Моє серце зненацька заполонило гаряче почуття. Я забув, що розмовляю з дитиною, і сказав:

— Ох, я всіх їх любив — страшенно, шалено. Моє серце просто розривалося від любові. Та це було глибоко всередині. Я плакав у санаторії, бо міг ніколи не повернутися додому і не побачити їх. Але вони, Мері, певно, навіть і не підозрювали, як я люблю їх. У мене була лихоманка через сухоти, але й любовна лихоманка теж. Пристрасний, хворобливий хлопчик, у школі я завжди був закоханий. А вдома, якщо випадало прокинутися вранці першим, я страждав через те, що вони досі сплять. Мені хотілося, щоб вони прокинулися, і наше дивовижне спільне життя тривало далі. Я також любив Менашу, нашого квартиранта, і мого брата Джуліуса — твого дядечка.

Проте довелося відволіктися від цих сентиментальних спогадів.

У той момент мене поглинули думки про гроші, чеки, ґанґстерів, автомобілі.

Мене непокоїв іще один чек. Його надіслав мій приятель Такстер, якого Гаґґінс обвинувачував у співпраці з ЦРУ. Ми з Такстером збиралися видавати журнал «Ковчег». Уже все підготували. В ньому мали друкуватися чудові речі — скажімо, вибрані сторінки з моїх художніх роздумів про світ, перетворений Розумом. А тимчасом Такстер не виплатив якоїсь позики.

Це довга історія й така, що мені б не хотілося зараз її згадувати. З двох причин. По-перше, я люблю Такстера, хай там що він робить. По-друге, я й справді забагато думаю про гроші. Немає сенсу це приховувати. Це так і це — ницо. Описуючи вище, як Джордж урятував життя Шерон, коли їй порізали горло, я говорив про кров як про життєву субстанцію. Що ж, гроші також є життєвою субстанцією. Такстер мав виплатити частину неповернутої вчасно позики. Збанкрутілий, але гоноровий, він доручив своєму італійському банку — Banco Ambrosiano в Мілані переслати чек мені. Чому Banco, чому Мілан? Проте всі Такстерові дії були непересічні. Він мав трансатлантичне виховання й однаково добре почувався як у Франції, так і в Каліфорнії. Хоч який далекий край ви б згадали, неодмінно виявлялося, що у Такстера там є дядько чи дивіденди з видобутку вугілля у місцевій шахті, чи старовинний замок або вілла. Такстер зі своїми химерними звичками був іще одним моїм головним болем. Але я не міг йому опиратися. Проте й ця історія мусить почекати. Лише додам наостанок: Такстер хотів, щоби люди вважали його колишнім агентом ЦРУ. Про це ходили дивовижні чутки і він робив усе, щоб їх підігріти. Через це його постать ставала ще загадковішою, а загадковість — одне з його маленьких ошуканств. Воно невинне і насправді миле. Навіть філантропічне, як і привабливість, що є такою повсякчас — певною мірою. Привабливість — це завжди трішки ошуканство.

Таксі зупинилося біля лазні на двадцять хвилин раніше, а що я не збирався там стовбичити, то сказав водієві крізь отвори в куленепробивному екрані: «Їдьте далі на захід. Поволі, я просто хочу роздивитися околиці». Таксист почув мене й колихнув своїм афро. Його голова була схожа на велетенську чорну шапочку кульбаби, пушинки якої стирчать врізнобіч.

За останні півроку ще більше пам’ятних для мене місць старого міста було стерто з лиця землі. Це не повинно було бути так важливо. Не знаю, чому це мало для мене таке значення. Проте я розхвилювався. Здавалося, ще трохи — і я почую, як моє серце калатає на задньому сидінні, немов у пташки, яка повернулася до своєї юності, у мангрові зарості, що тепер перетворилися на звалища машин. Я дивився крізь замизкані вікна, тремтячи від хвилювання. Зник цілий квартал. Знесли угорський ресторан Лові, більярдню Бена, старий цегляний трамвайний парк і похоронний зал Ґретча, що з нього ховали обох моїх батьків. Для вічності тут не зосталося мальовничих руїн. Румовища часу знесли бульдозером, зачистили, скинули у вантажівки й вивалили як сміття. Нові сталеві бруси вже стриміли вгору. Польська kiełbasa[84] не висіла у вітринах м’ясних крамниць. Ковбаси у carnicería[85] були карибські, темно-червоні й зморщені. Старі вивіски зникли. На нових можна було прочитати: «HOY», «MUDANZAS», «IGLESIA».

— Їдьте далі на захід, — сказав я водієві. — Повз парк. А потім повернете праворуч на Кедзі.

Старий бульвар тепер перетворився на занепалу руїну, що чекала знесення. Крізь вирви у стінах я заглядав у помешкання, де колись спав, їв, робив уроки, цілував дівчат. Треба себе люто ненавидіти, щоби бути байдужим до такого руйнування, чи навіть гірше, радіти краху цього місця, з яким пов’язані сентименти не надто заможних міщан, тішачись, що історія обернула його на купу каміння. Я навіть знаю таких товстошкірих типів. Саме в цьому кварталі вони й виросли. Якби існувала метафізично-історична поліція, вони б доносили туди на таких людей, як я, у кого серце розривається на видовище сплюндрованого минулого. Але я приїхав сюди, щоб тужити, щоб сумувати за розбитими стінами й вікнами, зниклими дверима, вирваною арматурою й телефонними кабелями, викопаними і проданими як брухт. Узагалі-то приїхав подивитися чи ще зберігся будинок, що в ньому мешкала Наомі Луц. На жаль, ні. Мене це надзвичайно засмутило.

За часів своєї пристрасної юності я кохав Наомі Луц. Думаю, вона була найпрекраснішою і найдосконалішою дівчиною з усіх, що я колись бачив. Я обожнював її, і ця любов виявила найглибші особливості моєї вдачі. Її батько — шанований подіатрист[86], вважав себе медичним світилом, справжнім цілителем. Її мати була неохайно вбрана, неуважна, дещо дитинна, але мила жінка з великими сяйливими і мрійливими очима. Вечір за вечором мені доводилося грати з доктором Луцом у карти, а неділями допомагав мити й полірувати його «оберн». Але я не мав нічого проти. Кохаючи Наомі Луц, я безпечно перебував усередині життя. Його явища логічно підсумовувалися, були зрозумілі. Смерть зрештою видавалася прийнятною частиною плану. Я мав власний Озерний край, де блукав зі своїм Платоном, Вордсвортом, Суїнберном та Un cœur simple[87], виданими у серії «Сучасна бібліотека». Навіть узимку ми з Наомі обіймалися у садку за розарієм. Серед замерзлих гілок я зігрівав руки в кишенях її єнотового пальта, вдихаючи солодку суміш запаху хутра і дівочого аромату. Ми дихали морозним повітрям і цілувалися. Я нікого не кохав так, як Наомі Луц, аж до зустрічі з Деммі Вонґел, багато років по тому. Проте Наомі, поки я був у Медісоні, Вісконсин, читав поезію та вчився грати на більярді, вийшла заміж за власника ломбарду. Ще він ремонтував конторську техніку і мав купу грошей. Я був замолодий, щоб оплачувати її покупки в кредит у магазинах «Філдз» і «Сакс». До того ж здається, її відлякували розумові навантаження та відповідальність дружини інтелектуала. Я без упину говорив про свої книжки із серії «Сучасна бібліотека», про поезію та історію, і Наомі боялася мене розчарувати. Вона мені так і сказала. Я ж відповів: якщо розрив є річ розумна, то наскільки ж розумніша чиста любов. Вона не потребує жодних доповнень. Але Наомі лише спантеличено на мене поглянула. Саме через такі розмови я її і втратив. Вона не відвідала мене навіть тоді, коли її чоловік залишився без грошей і покинув її. Він був азартний гравець, картяр. Йому навіть довелося переховуватися від переслідувань вимагачів. Можливо, вони навіть переламали йому щиколотки. Хай там як, а він змінив ім’я і поїхав, чи пошкутильгав, на Південний Захід. Наомі продала свій шикарний будинок у Вінетці[88], переїхала до Маркет-Парку, де її родина мала власне бунґало, і влаштувалася у відділ лляних товарів універмагу «Філдз».

Коли таксі поверталося на Дивіжн-стріт, я проводив іронічну паралель між проблемами з мафією чоловіка Наомі та моїми. Він теж про них не розводився. Я не міг не думати про те, яке чудове життя могло бути у нас із Наомі Луц. П’ятнадцять тисяч ночей в обіймах Наомі — і мені було б начхати на самотність та нудьгу в могилі. Мені не була би потрібна ні бібліографія, ні портфелі цінних паперів, ні орден Почесного легіону.

Тож ми знову їхали вулицями, що перетворилися на нетрі, достоту як у тропічній Вест-Індії, й скидалися на райони Сан-Хуана, розташовані біля лагун — булькотливих і смердючих, наче тушковані тельбухи. Той же потрісканий тиньк, розбиті шибки, сміття на вулицях, ті ж самодіяльні написи на стінах крамниць, виведені блакитною крейдою.

Проте російська лазня, де я мав зустрітися з Рінальдо Кантабіле, майже не змінилась. У цій же будівлі містився також пролетарський готель чи пансіон. На третьому поверсі завжди мешкали літні трудяги, самотні українські діди, працівники трамвайного депо, які вийшли на пенсію, кондитер — майстер цукрової глазурі, якому довелося покинути роботу через артрит, що покрутив йому руки. Я знав це місце з дитинства. Мій батько, як і старий пан Свібел, вважав корисним для здоров’я і помічним для покращення кровообігу шмагання дубовими віниками, змоченими мильною піною у діжках для соління. Такі ретрогради досі існують. Опираючись сучасності, вони ходять, тягнучи ноги. Як пояснив мені колись Менаша, наш квартирант і фізик-аматор (насправді він хотів стати оперним тенором, брав уроки співу й працював у фонографічній компанії Брансвіка штампувальником), — люди здатні вплинути на обертання Землі. Як? Гаразд, якби всі люди у визначений момент зачовгали ногами, обертання планети справді сповільнилося б. Це могло б також уплинути на Місяць чи припливи. Звісно ж, Менаші насправді йшлося не про фізику, а про злагодженість чи єдність. Я думаю, знайшлися б люди, які через дурість або ж упертість зачовгали ногами в інший бік. Проте старенькі в лазні, здається, підсвідомо долучилися до колективної спроби опору історії.

Завсідники лазні на Дивіжн-стріт зовсім не схожі на чепурних і гордовитих добродіїв із середмістя. Навіть старий Фельдштайн, який у своїх вісімдесят років тисне на педалі велотренажера у клубі здоров’я, на Дивіжн-стріт, мав би дивний вигляд. Сорок років тому Фельдштайн був життєлюбом, азартним гравцем, веселуном із Раш-стріт. Незважаючи на вік, він — сучасна людина, натомість постійних відвідувачів російської лазні відлито за старосвітським взірцем. У них м’ясисті сідниці й повні груди, жовті, як маслянка. І грубі слоноподібні ноги, позначені чимось на кшталт мідянки чи поцятковані на кісточках синіми плямками, як у сиру рокфор. Добряче попарившись, ці старигани їдять здоровезні кусні хліба з маринованим оселедцем, або з великими кружальцями салямі, чи зі смаженими стейками, з яких скрапує жир, і запивають їх шнапсом. Своїми міцними грубими і старосвітськими животами вони могли б зносити стіни. Тут життя постає перед нами у неприкрашеному вигляді. Відчувається, що ці люди свідомі власного вимирання, того, що стали сліпою гілкою еволюції, покинутої напризволяще природою та культурою. Тож унизу, в розжарених підземних комірчинах, усі ці слов’янські троглодити і лісові демони з обвислими складками жиру і ногами, схожими на замохнявілі брили, паряться і виливають собі на голову відра крижаної води. А нагорі, з телеекрана в роздягальні, низькорослі дженджики й вишкірені кралі ведуть розумні бесіди чи казяться зі злості. На них ніхто не зважає. Міккі, власник буфету, смажить шматки м’яса й картопляні оладки, шаткує капусту, розрізає грейпфрути на четвертинки (щоб їсти їх руками). Огрядні старигани, які, загорнувшись у простирадла, підіймаються з нестерпного жару парильні, мають вовчий апетит. Унизу, Франуш, прислужник, створює пару, хлюпаючи водою на розжарену до білого гальку. Вона лежить купкою, наче ядра для метання у Давньому Римі. Щоб не розплавилися мізки, Франуш носить вологий фетровий капелюх із відірваними крисами. А так — зовсім голий. Він підповзає до печі, немов червона саламандра, і палицею зрушує розжарену засувку на дверцятах, що до неї годі доторкнутися рукою, а потім, знову-таки рачки, з калиткою, що бовтається на довгому сухожиллі та зяючим анусом, повертається назад, намацуючи ряжку. Виливає воду, і галька зблискує й шипить. Либонь, у жодному карпатському селі не збереглося таких звичаїв.

Вірний цьому місцю, старий Майрон Свібел уже десятки років приходив сюди щодня. Оселедець, житній хліб із маслом, сиру цибулю і пшеничне віскі він завжди мав із собою. Приїжджав на своєму «плімуті», хоча в нього й не було водійських прав. Він досить добре бачив просто перед собою, але через катаракту на обох очах нерідко зачіпав крилом інші машини та завдавав чимало шкоди на парковці.

Я зайшов досередини, щоб усе розвідати. Дуже непокоївся за Джорджа. Саме його порада загнала мене в цю скруту. Але ж уже тоді знав, що це негодяща порада. Чому ж я його послухався? Бо він підвищив голос і говорив так владно? Чи тому, що він забрав собі в голову, буцімто знавець кримінального світу, і я дозволив йому виконувати цю роль? Що ж, тоді я не подумав як слід. Але тепер мій розум був насторожі, і я вірив, що зможу дати собі раду з Кантабіле. Гадав, що він уже зігнав свою злість на машині й що борг майже оплачено.

Я звернувся до Міккі, власника буфету, який стояв за стійкою в диму, припікаючи жирні стейки й смажачи цибулю:

— Чи не заходив Джордж? Його старий чекає на нього?

Я гадав собі: якщо Джордж тут, то навряд чи Кантабіле геть убраний кинеться просто в пару, щоб дати йому жару, всипати березової каші чи віддубасити. Звісно, Кантабіле був для мене загадкою. Годі й передбачити, що йому спаде на думку — чи то з люті, чи з розрахунку.

— Джорджа тут немає. А його старий париться.

— Гаразд. А може, Джордж іще має підійти?

— Ні. Джордж був у неділю, тому сьогодні не прийде. Він лише раз на тиждень буває тут разом із батьком.

— Добре. Чудово!

У дебелого Міккі, з величезними руками-гантелями, у фартуху, зав’язаному високо під пахвами, перекошена губа. Під час Великої депресії він змушений був ночувати у парках, на холодній землі, і через це йому частково паралізувало щоку. І тепер здається, що він завжди зневажливо посміхається. Оманливе враження. Міккі — добра, чесна та спокійна людина, ще й поціновувач музики — він навіть має абонемент у театрі «Лірична опера Чикаґо».

— Давненько ж я тебе не бачив, Чарлі. Іди попарся зі старим. Він втішиться такому товариству.

Але я поквапився до виходу повз будку касира з її маленькими сталевими ящичками, де клієнти залишали свої цінні речі. Проминув перукарський стовп із крученими смугами і коли вийшов на хідник, всіяний, немов чумацький шлях, зірочками потовченого скла, перед пуерториканською м’ясною крамницею по той бік вулиці спинився білий «тандерберд» і звідти вийшов Рінальдо Кантабіле. Радше, я би сказав, вистрибнув. Побачив, що він у жахливому стані. Високий і вродливий, він мав на собі брунатне пальто-реглан, такого ж кольору капелюх і жовтувато-брунатні лайкові черевики. Граючи в покер, я звернув увагу на його густі темні вуса, схожі на розкішне хутро. Але за крикливою вишуканістю вбрання ховався справжній відчайдушний негідник, тож можна сказати, що тільки лице цього чоловіка виказувало його лють. Хоча він був на протилежному боці вулиці, я бачив, яке бліде в нього обличчя. Він навмисне розпалив себе, щоб мене залякати, думав я. Але попри це він якось дивно тупцював на місці. Його ступні химерно витанцьовували. У той момент нас розділяли легковики й вантажівки, тому він не міг перейти на мій бік. Попід машинами я бачив, як він намагається прорватися. Черевики мав чудові. Щойно виник невеличкий просвіт у вуличному русі, Кантабіле розчахнув переді мною поли свого пальта. На ньому був розкішний широкий ремінь. Але він, звісно, не його хотів мені показати. Біля самої пряжки стирчав якийсь предмет. Він поплескав по ньому долонею. Хотів мені показати, що має зброю. Рух знову посилився, і Кантабіле метався туди-сюди, дивлячись на мене поверх автомобілів.

Напружений до краю, гукнув мені, коли проїхала остання вантажівка:

— Ти сам?

— Сам. Я сам.

Кантабіле пересмикнув плечима й випростався.

— З тобою є ще хтось?

— Ні. Тут лише я. Більше нікого.

Він відчинив дверцята «тандерберда» й підняв з підлоги дві бейсбольних битки. З биткою у кожній руці рушив на мене. Та шлях йому перепинив фургон. Тепер я не бачив нічого, крім його ніг, що тупцювали у модних черевиках. Я думав: «Він же бачить, що я приїхав, щоб із ним розрахуватися. Навіщо йому мене бити? Він мав би знати, що я нічого такого не втну. Він уже продемонстрував серйозність своїх намірів на машині. До того ж я бачив у нього зброю. Може, мені краще втекти?» Відколи на День подяки виявив, що й досі можу так стрімко бігати, мені, схоже, кортіло скористатися цим умінням. Швидкість була однією з моїх сильних сторін. Хоча декому надмірна прудкість обертається лише на шкоду, як Асаїлові з книги Самуїла. Та все ж спало на думку, що я міг би кинутися сходами лазні нагору й укритися у будці касира з її малесенькими сталевими ящичками. Я міг би припасти до підлоги й попросити касира передати Кантабіле чотириста п’ятдесят доларів крізь ґратки. Касира знав досить добре. Але він нізащо мене не впустив би. Не має права. Адже я нічого там не зберігав. Якось, балакаючи зі мною, він послався на цю особливу обставину. Проте я не вірив, що Кантабіле мене лупцюватиме. Тільки не на вулиці. Тільки не тоді, коли я чекав, похиливши голову. І тут-таки я пригадав, що Конрад Лоренц казав про вовків. Переможений вовк підставляв свою горлянку, і переможець тільки клацав зубами, але не перегризав її. Тож і я опустив голову. Так, але до дідька мою пам’ять! Що Лоренц казав далі? Що люди інакші, але в якому сенсі? Чим вони відрізняються від вовків? Цього я не пам’ятав. Мої мізки всихали. Днем раніше, у ванній кімнаті, я не міг пригадати слова, що позначає ізоляцію заразних хворих. Я страшенно мучився. І навіть міркував, кому би подзвонити з цим питанням. Мені одбирає розум! Тож я стояв і стискав раковину, аж доки слово «карантин» не зглянулося наді мною й повернулося. Так, карантин, але я втрачаю колишню кмітливість. Я важко приймаю такі речі. На схилі життя мого батька теж зрадила пам’ять. Я був приголомшений. Але так і не пригадав різниці між людиною та іншими видами, такими як вовки. Можливо, такої миті можна пробачити собі провал у пам’яті. Але він свідчив про те, як недбало я читаю останнім часом. Ця неуважність і забудькуватість не віщували нічого доброго.

Коли проїхала остання з потоку машина, Кантабіле сягнистим кроком рушив до мене, немов хотів тут-таки на мене накинутися. Але я закричав:

— Кантабіле, заради Бога!

Він спинився. Я простягнув до нього свої відкриті долоні.

— Маєш зброю?

— Жодної.

— Іди сюди, — сказав він.

Я з готовністю ступив уперед, щоби перейти дорогу. Він зупинив мене на середині.

— Стій там, — наказав.

Я опинився в густому потоці вуличного руху, машини сигналили, роздратовані водії опускали вікна, навісніючи з люті. Кантабіле закинув другу биту до свого «тандерберда». Потім підскочив до мене й брутально схопив. Він поводився зі мною так, наче я заслуговував найвищої міри покарання. Я витягнув гроші й простягнув йому просто тут. Але він на них навіть не глянув. Розлючений, штовхнув мене на хідник і пхав далі до сходів лазні, повз кручені червоні, білі й сині смужки перукарського стовпа. Ми ввалилися досередини, проминули будку касира й ішли брудним коридором.

— Іди, іди, — підганяв мене Кантабіле.

— Куди ми йдемо?

— У нужник. Де він?

— Ти що, не хочеш грошей?

— Я сказав: у нужник. Нужник!

І тоді я зрозумів: його кишки дали про себе знати, йому приспічило, і він мусив сходити до вбиральні, а я мав іти з ним. Він не дозволив би мені чекати надворі.

— Гаразд, — сказав я. — Тільки заспокойся, я тебе відведу.

Він пройшов зі мною крізь роздягальню. На вході до вбиральні дверей немає. Лише в окремих кабінках. Я махнув рукою, запрошуючи його пройти далі, а сам збирався почекати неподалік на одній із лавок у роздягальні, але він стусонув мене в плече й штовхнув поперед себе. Ці туалети — найгірше, що є в лазні. Радіатори жарять на повну силу, висушуючи повітря. Кахлі ніколи не миють і ніколи не дезінфікують. Їдкий сморід висхлої сечі ріже очі, як запах цибулі.

— Господи! — вигукнув Кантабіле.

Він копнув двері однієї з кабінок, досі тримаючи мене перед собою.

— Заходь перший, — сказав він.

— Удвох? — запитав я.

— Поквапся.

— Ми не помістимося тут удвох.

Він вихопив револьвер і потряс руків’ям перед моїм носом.

— Хочеш цим в зуби?

Коли вуста на викривленому люттю обличчі розтяглися, чорне хутро його вусів настовбурчилось. А брови зійшлися над переніссям, як гарда кинджала.

— У кут, ти! — звелів він мені.

Кантабіле захряснув двері й важко дихаючи, скинув верхній одяг. Він тицьнув мені в руки своє пальто і капелюха, хоча в кабінці був гачок. Там була навіть одна залізна штукенція, що я ніколи її не помічав. На дверях було прибито мідний жолобок із викарбуваним написом: «Сигара», — слід давньої розкоші. Тепер Кантабіле сидів, тримаючи руки між коліньми й стискаючи револьвер обома долонями. Його очі, спершу зімкнені, широко розплющилися.

За таких ситуацій я завжди можу перемкнутися й подумати про людське становище загалом. Звісно, він хотів мене принизити. Бо я був chevalier ордена Légion d’honneur? Навряд чи він про це знав. Але він усвідомлював, що я тямовитий, як кажуть у Чикаґо про культурних та інтелектуально розвинутих людей. І тому я мусив слухати звуки, що він видає, справляючи нужду, й вдихати його сморід? Можливо, дикі й збочені фантазії про те, як він виб’є мені мізки, послабили його кишківник. Людству не бракує тривожних вимислів, таких як оцей, тож я почав думати (щоби відволіктися) про всі прочитані свого часу томи стосовно поведінки мавп. Згадував праці Келера[89], Єркса[90], Цукермана[91], написане Мареєм[92] про бабуїнів, Шаллером[93] — про горил. Міркував про широкий спектр вісцерально-емоційної чутливості у представників антропоїдної гілки еволюції. Можливо, попри мою зосередженість на інтелектуальних здобутках, я навіть обмеженіший за такого хлопця, як Кантабіле. Адже мені б ніколи не спало на думку виражати свій гнів у такий спосіб. Це, либонь, свідчило про те, що я поступався йому життєвою силою і багатством уяви.

Відволікаючи себе такими міркуваннями, я врівноважено чекав, а він сидів, скоцюрбившись і насупивши брови, схожі на гарду кинджала. Кантабіле, вродливий стрункий чоловік, мав кучеряве від природи волосся. Воно було підстрижене так коротко, що я міг бачити корені й спостерігати, як напинається шкіра черепа у моменти, коли Кантабіле тужився. Він хотів мене покарати, а в результаті ми стали тільки ближчі.

Кантабіле встав і підтерся, потім розправив низ сорочки, стягнув штани ременем з великою овальною пряжкою і знову запхав за нього револьвер (я мав надію, що він на запобіжнику). Тож, як я вже сказав, розправивши поли сорочки, застібнувши свій стильний пасок на штанах-гіпстерах й знову засунувши за нього револьвер, він натиснув на злив своїм гостроносим м’яким черевиком (гидуючи торкатися важеля рукою) і сказав:

— Господи! Якщо я наберуся тут вошей!.. — так ніби це була моя провина. Вочевидь, він був страшенний скиглій, який завжди перекладав відповідальність на інших. — Ти собі не уявляєш, як мені бридко було тут сидіти. Ці старигани, певно, люрять просто на сидіння.

Це він теж поставив на карб мені. А потім раптом запитав:

— Хто власник цієї руїни?

Чудове запитання! Знаєте, мені б ніколи й на гадку не спало таким цікавитися. Лазня була древня, як єгипетські піраміди чи бібліотека Ашшурбанапала. Вона була, наче вода, що шукає для себе русла, чи як сила тяжіння. А й справді, кому ж вона належала?

— Я ніколи не чув про власника, — відповів я. — Як я знаю, це якась допотопна компанія у Британській Колумбії.

— Не мудруй. Ти з біса розумний. Мене цікавить лише інформація. І я її дістану.

Щоб відкрутити кран, Кантабіле скористався клаптем туалетного паперу. Він мив руки без мила, бо в цьому закладі про нього не подбали. У цей момент я знову простягнув йому дев’ять п’ятдесятидоларових банкнот. Та й цього разу він на них навіть не глянув.

— У мене мокрі руки, — сказав він.

Кантабіле нізащо би не торкнувся до рушника загального користування, що, мушу визнати, був відразливо затверділий і брудний, вкритий плямами своєрідного походження. Я простягнув йому свою хусточку, але він її проігнорував, не бажаючи змінювати гнів на милість. Розчепіривши пальці, струсив із них краплі. Сповнений огиди до цього місця, запитав:

— І це називають лазнею?

— Взагалі-то, — відповів я, — сама лазня внизу.

Там, унизу, розміщено два довгих ряди душових кабінок, що ведуть до масивних дерев’яних дверей парильні. Є також маленький резервуар — купальня з холодною водою. Воду в ньому не міняють роками, тому, певно, там уже й крокодили завелися.

Тепер Кантабіле рушив до буфетної стійки, а я подався за ним. Тут він витер руки паперовими серветками, які зі злістю витяг із металевого тримача. Зіжмакавши ці тоненькі тиснені папірці, жбурнув їх на підлогу й звернувся до Міккі:

— Чому у вас в нужнику немає мила і рушників? Чому ви не миєте те кляте місце? Чому не дезінфікуєте?

— Справді? Джо мав би про це подбати. Я купую йому мийні засоби та лізол, — добродушно відповів Міккі й одразу ж звернувся до Джо: — Ти вже не розкладаєш камфорних кульок?

Старий чорношкірий Джо не відповів нічого. Він сидів, опершись на спинку стільця для чищення черевиків, що його мідні підставки у вигляді перевернутих ніг і нерухомих стоп нагадали мені про мою йогівську стійку на голові. Своєю присутністю він мав нагадувати всім про якісь абстрактні величні міркування, і навіть не думав відповідати на жодні марні запитання.

— Ви, хлопці, купуватимете товар у мене, — сказав Кантабіле. — Засіб для дезінфекції, рідке мило, паперові рушники, все. Моє прізвище Кантабіле. Я маю гуртівню на Клайборн-авеню.

Він витягнув довгий рябий гаманець зі страусиної шкіри й кинув кілька візиток на стійку.

— Я не бос. Мені належить лише буфет, — сказав Міккі. Та все ж шанобливо взяв візитну картку своїми грубими пальцями, вкритими чорними рубцями від ножа.

— Раджу вам зі мною зв’язатися.

— Я перекажу це керівництву. Вони в центрі.

— Міккі, хто власник лазні? — запитав я.

— Я знаю лише своє начальство у центрі.

«Ото було б потішно, — подумав я, — якби виявилось, що лазня належить мафії».

— Джордж Свібел тут? — поцікавився Кантабіле.

— Ні.

— Що ж, я хочу залишити для нього повідомлення.

— Я дам вам, на чому можна записати, — запропонував Міккі.

— Тут нічого писати. Перекажи, що він кляте лайно. І що це я так сказав.

Міккі, який уже начепив був окуляри, щоб пошукати клаптик паперу, тепер дивився на нас крізь скельця, немов кажучи: єдине, що мене цікавить — це шаткована капуста, смажені стейки та біла риба. Кантабіле не запитав про Джорджевого батька, старого Майрона, який парився внизу.

Ми вийшли надвір. Небо несподівано прояснилося. Я не міг вирішити, яка погода більше пасує до цього краєвиду — понура чи сонячна. Повітря було холодне, світло — яскраве, а тіні почорнілих будинків перетинали хідники.

— А тепер дозволь мені віддати тобі ці гроші, — сказав я. — Я приніс нові купюри. Це має вирішити справу, Кантабіле.

— Що — отак просто? Ти думаєш, це так легко? — обурився Рінальдо.

— Пробач мені, цього не мало би статися. Я й справді дуже шкодую.

— Ти шкодуєш! Жалій свою розтрощену машину. Ти, Сітрине, відкликав чек, що призначався мені. Всі про це клепали язиками. Всі тепер знають. Думаєш, я можу таке допустити?

— Кантабіле, хто знає? Хто ці всі? Чи справді це аж так серйозно? Я помилився…

— Помилився, клята мавпо!..

— Згода, я вчинив дурницю.

— Твій друзяка Джордж каже тобі відкликати чек, і ти його відкликаєш. Ти в усьому слухаєшся цього бовдура? Чому він не зловив Еміля і мене на гарячому? Він змусив тебе втнути цей підлий трюк, а тоді ви з ним, і власник похоронної контори, і той хлопець зі смокінгами, та решта придурків пускаєте чутку, що Рінальдо Кантабіле віслюк. Чоловіче! Та ти ніколи за це не розплатишся. Хіба до тебе не доходить?

— Тепер дійшло.

— Ні, я не знаю, що до тебе дійшло. Я спостерігав за грою і я тебе не розумію. Коли ти щось робитимеш, знаючи, що саме ти робиш?

Ці останні слова він промовив по складах, з притиском, простісінько мені в лице. Потому вирвав із моїх рук пальто, що я досі тримав для нього, розкішне брунатне пальто-реглан із великими ґудзиками. Такі ґудзики могла мати у своїй скриньці для шиття Цирцея. Вони й справді були прекрасні, радше схожі на східні коштовності.

Востаннє я бачив схоже вбрання на тепер уже покійному полковникові Маккорміку. Мені тоді було років дванадцять. Його «лімузин» зупинився перед «Триб’юн Тавер», і звідти вийшли двоє невисоких чоловіків. Кожен із них мав два револьвери, й вони, низько пригнувшись, крутили ними на всі боки. Потім, захищений чотирма револьверами, з машини вийшов полковник у такому ж тютюново-брунатному пальті, як у Кантабіле, й у фетровому капелюсі з лискучим ворсом. Дув сильний вітер, повітря було прозоре, і капелюх виблискував, мов листя кропиви.

— Кантабіле, ти гадаєш, я не знаю, що роблю?

— Таки не знаєш. Ти навіть власного заду не намацаєш обома руками.

Що ж, можливо, він мав слушність. Але я принаймні нікого не мучив. Ясно, моє життя відрізняється від життя інших людей. З якоїсь невловної причини їм ведеться не так, як мені, тож не мені судити про їхні помисли та прагнення. Усвідомлюючи це, я не чинив опору їхнім забаганкам, деколи навіть на шкоду собі. Дозволив Джорджеві бути моїм експертом з кримінального світу. А тепер я прогинався перед Кантабіле. Мій єдиний порятунок — це намагання пригадати корисні речі, що я читав колись про поведінку щурів, гусей, риб-колючок і мух, які «танцюють». Але яка користь від усього цього читання, якщо не можеш використати набутих знань у вирішальний момент? Єдине, чого я хотів, то це бодай невеличкої користі від усіх тих мудрих книжок.

— То що ж мені робити з цими п’ятдесятидоларовими банкнотами? — запитав я.

— Я дам тобі знати, коли буду готовий їх прийняти, — відповів він. — Тобі ж не сподобалося, що сталося з твоєю машиною?

— Це прекрасна машина. Треба не мати серця, щоб таке зробити, — зауважив я.

Мабуть, мій «мерседес» було розтрощено тими ж битами, що ними він погрожував і мені. Й, можливо, на задньому сидінні його «тандерберда» були й інші знаряддя нападу. Він змусив мене сісти у це шикарне авто з величезною панеллю керування та зі зручними ковшеподібними сидіннями, обтягнутими червоною, мов розлита кров, шкірою. Він, мов юний гонщик, різко зірвався з місця. Шини шалено завищали.

У машині в мене склалося про нього дещо інше враження. Дивлячись на профіль Кантабіле, помітив, що кінчик його носа схожий на білу картоплину. Його ніс узагалі був надзвичайно блідий, білий, як гіпс, і мав темні обриси. Очі видавалися більшими, ніж мали би бути, можливо, штучно розширеними. Рот — широкий, з вразливою нижньою губою, що натякала на його ранні намагання вважатися цілком дорослим. Великі ступні й темні очі виказували його прагнення до ідеалу, недосяжність якого, або ж досяжність лише часткова, завдавала йому невимовних страждань. Хоч я підозрював, що ідеал цей міг бути непостійним.

— Ти чи твій кузен Еміль воювали у В’єтнамі?

Ми мчали по Дивіжн-стріт на схід. Він тримав кермо обома руками, немов перфоратор для асфальту.

— Що? Еміль у війську? Тільки не цей малий. У нього категорія 4-F[94], майже псих. Ні, найбільше заворушення, що Еміль бачив у житті, це сутички перед готелем «Гілтон»[95]. Він був такий обкурений, що навіть не знав, на чиєму боці. Мої старі заслали мене у той смердючий католицький коледж біля Сент-Луїса, що я згадував, граючи в покер, але я вшився звідти і записався добровольцем. Відтоді вже збігло трохи часу.

— Ти воював?

— Скажу тобі те, що ти хочеш почути. Я викрав бензовоз — вантажівку, причіп, усе. І продав його баригам на чорному ринку. Мене загребли, та мої старі все залагодили. Сенатор Дірксен допоміг. Я відсидів лише вісім місяців.

Отже, у нього вже була судимість. Він хотів мені показати, що він справжній Кантабіле, нащадок не самого лише дядечка Мучі, а тих ґанґстерів, які орудували у Чикаґо в двадцятих. Військова в’язниця — він мав кримінальне минуле, і міг наганяти страх своїм досьє. Вочевидь Кантабіле належали до не надто впливових ґанґстерів і чинили тільки дрібний рекет, що засвідчила розмова про гуртівню мийних засобів на Клайборн-авеню. Можливо, мали кантор чи два — обмін валют часто контролювали колишні дрібні рекетири. Або ж виконували замовні вбивства — ще одна улюблена царина таких людей. Але Рінальдо, схоже, був в одній з найнижчих ліг. А може, й не належав до жодної. Як мешканець Чикаґо я трохи на цьому розумівся. Справжній поважний ґанґстер наймав для такої роботи качків. Віто Ланґобарді не возив би бейсбольних бит на задньому сидінні свого автомобіля. Коли Ланґобарді літав узимку до Швейцарії покататися на лижах, то навіть його пес подорожував із шиком. Уже десятки років Ланґобарді не вдавався до насильства особисто. Ні, цей невгамовний впертий молодик із закіптюженою душею насправді був у злочинному світі чужинцем, якому не терпілося стати своїм. Він належав до тих невигідних підприємців, що їхні тіла після трьох місяців розкладання санітарна служба часом виловлює з каналізації. Декого з таких типів випадково знаходять у багажниках машин, припаркованих біля аеропорту О'Гара. Вагу трупа врівноважує шлакобетонний блок, покладений на двигун.

На наступному повороті Кантабіле навмисне проїхав на червоне світло. Повис на хвості у машини попереду нас і змусив решту водіїв давати йому дорогу. Він був елегантний, любив похизуватися. Сидіння його «тандерберда» обтягнуто м’якою шкірою — такою м’якенькою, такою яскраво-червоною! На ньому — жокейські рукавички із крамниці «Аберкромбі енд Фітч». На швидкісній автостраді повернув праворуч і рвонув угору схилом, уклинюючись у злагоджений потік машин. Водії позаду нас загальмували. З радіо в машині гримів рок. Я нарешті розпізнав аромат. Це був «Кану». Одного разу на Різдво мені подарувала флакон із таким одеколоном сліпа жінка на ім’я Мюріел.

В огидній вбиральні лазні, коли він сидів зі спущеними штаньми, я думав про Цукерманових мавп у лондонському зоопарку й збагнув, що залучений до дійства, в якому людська істота демонструвала мені свій пластичний та драматичний талант. Інакше кажучи, мене було втягнуто в інсценування. Та якби Кантабіле й справді вистрілив із револьвера, що тримав між коліньми, це не додало би честі його рідні. Навпаки, зробило б його занадто схожим на того навіженого дядечка, який зганьбив усе сімейство. Гадаю, річ була саме в цьому.

Чи боявся я Кантабіле? Не дуже. Не знаю, що думав він, але мої думки були цілком прозорі. Я їхав із ним, поглинутий роздумами про те, що таке людина. Кантабіле могло видатися, що він знущається з пасивного чоловіка. Та це геть не так. Подеколи я був активний. За грою в покер мені на якусь мить відкрилася справжня сутність Кантабіле. Звісно, того вечора я був напідпитку, якщо не п’яний в дим, та я немов побачив краєчок його душі, світло, що він випромінював. Тому, коли Кантабіле кричав і погрожував, я не взявся захищати свою ображену гордість, виголошуючи фрази на кшталт: «Ніхто не сміє так поводитися з Чарлі Сітрином. Я звернуся в поліцію». Ні, поліція не мала чим мене здивувати. На відміну від Кантабіле, який справив на мене дуже дивне і сильне враження.

Що таке людина? Я завжди мав власний чудернацький погляд на це. Через те, що мені не випало жити у країні коней, як Гулліверові, моє бачення людства і без мандрів було досить дивне. Насправді ж я подорожував не для того, щоби побачити чужоземні чудасії, а щоб їх уникнути. До того ж я прихильник ідеалістичної філософії, адже цілком упевнений, що це не може бути саме тим. Платон у міфі про Ера підтвердив моє відчуття, що я на землі не вперше. Ми всі були тут раніше, а незабаром прийдемо знову. Є й інше місце. Може, я не цілковито переродився. Душа перед поверненням до земного життя має скріплюватися печаттю забуття. Чи могло статися так, що моє забуття — неповне? Я зроду не був справжнім платоніком. Адже ніколи не міг повірити, що у наступному житті можна стати птахом чи рибою. Душа, що колись була людською, не може вселитися у павука. У моєму випадку (що, підозрюю, не аж такий дивний, як усе це), можливо, йдеться, про неостаточне забуття чистого життя душі, тож перевтілення на мінерал видається мені чимсь ненормальним, тому з дитинства мені було дивно бачити, як очі обертаються, носи дихають, шкіра пітніє, волосся росте тощо, мені це видавалося кумедним. Це часом ображало людей, які з народження геть забули про своє безсмертя.

І тут мені хотілось би згадати і змалювати чудовий весняний день. Пообідня пора, на небі зависли важкі та мовчазні білі хмари, схожі на биків, бегемотів і драконів. Місце дії — Епплтон, штат Вісконсин; і я, дорослий чоловік, стою на ящику, намагаючись зазирнути у вікно спальні, де народився 1918 року. Либонь, тут мене і було зачато й скеровано божественною мудрістю стати в житті тим-то й тим, таким-то й таким (Ч. Сітрин, Пулітцерівська премія, орден Почесного легіону, батько Ліш і Мері, чоловік А., коханець Б., поважна людина, дивак). Але чому цей чоловік стовбичить на ящику, в сховку хльостких гілок і лискучого листя квітучого бузку? Та ще й без дозволу господині дому. Я стукав і дзвонив у двері, але вона не відчинила. А тепер у мене за спиною її чоловік — власник бензозаправки. Пояснив йому, хто я. Спершу він не хотів нічого слухати. Але я розповів, що народився тут і запитав про наших колишніх сусідів, назвавши їхнє прізвище. Чи пам’ятає він Сандерсів? Що ж, вони виявилися його кузенами. Лише завдяки цьому він не зацідив мені в носа, як особі, яка пхає його до чужого проса. Я ж не міг йому сказати: «Я стою на цьому ящику серед бузку, намагаючись розгадати загадку людини, а не для того, щоб побачити вашу огрядну дружину в панталонах». Бо насправді саме це й постало в мене перед очима. Народження — це мука (мука, що її можна полегшити молитвою), але в кімнаті, де народився, крім власної муки, я споглядав дебелу літню пані у спідній білизні. Намагаючись зберігати спокій, вона вдавала, буцімто не помічає мого обличчя, яке стримить біля москітної сітки, й неквапно вийшла з кімнати, щоб зателефонувати чоловікові. Він покинув свої насоси і прибіг, піймавши мене на місці злочину, поклавши масні долоні на мій вишуканий сірий костюм — період моєї елегантності саме сягнув піку. Проте я спромігся пояснити, що до Епплтона приїхав готувати статтю про Гаррі Гудіні, теж народженого в цьому місті, — про що я вже не раз згадував, — аж раптом відчув бажання зазирнути до кімнати, де я народився.

— А натомість побачили принади моєї старої.

Він не надто розгнівався. Гадаю, він зрозумів. Такі душевні порухи люди здебільшого відчувають одразу. За винятком, звісно, тих, котрі обирають позицію глухої оборони, противників розуму, призвичаєних опиратися вродженому знанню.

Щойно побачивши Рінальдо Кантабіле за кухонним столом Джорджа Свібела, я збагнув, що між нами існує природний зв’язок.

Рінальдо привіз мене у «Плейбой-клуб», членом якого був. Він вийшов зі своєї розкішної машини, цього «Бехштайна» серед автомобілів, покинувши її на паркувальника. Дівчина Банні[96] у гардеробі його знала. З його поведінки тут я почав розуміти, що від мене вимагають публічного вибачення. Сімейство Кантабіле було зневажене. І, можливо, на сімейній нараді Рінальдо звеліли стерти ганьбу, що лягла на їхнє «добре» у злочинному світі ім’я. І на це питання репутації мав би піти весь день. У мене було стільки нагальних потреб, стільки проблем, що я міг би з чистим серцем просити у долі перепочинку. Тож мені саме і випала слушна нагода.

— Усі вже тут?

Він скинув пальто. Я теж зняв своє. Ми вступили у напівтемряву розкішного бару, де вилискували пляшки, а пухкими килимами снували у бурштиновому світлі принадні жіночі постаті. Кантабіле потягнув мене за руку до ліфта й ми відразу ж піднялися нагору.

— Ми зустрінемося з деякими людьми, — попередив він. — Коли я подам тобі знак, повернеш мені гроші й вибачишся.

Ми зупинились перед одним зі столиків.

— Білле, хочу представити тобі Чарлі Сітрина, — звернувся Рінальдо до Білла.

— Майку, це Рінальдо Кантабіле, — сказав своєю чергою Білл.

Далі було: «Вітаю!», «Як життя?», «Сідайте», «Що питимете?».

Білла я не знав, а от Майк виявився Майком Шнайдерманом, який вів колонку світської хроніки. Високий, огрядний, міцний та засмаглий, він видавався понурим і втомленим. Цей чоловік з елегантною стрижкою, запонками завбільшки з очі та краваткою, що теліпалася, наче клапоть шовкової парчі, мав пихатий пожмаканий і сонний вигляд, наче в індіанця з Оклагоми, який збагатився на нафті. Майк пив коктейль «Олд фешн»[97] і курив сигару. Його робота полягала в тому, щоб сидіти з людьми в барах і ресторанах. Я був занадто непосидючий для такого і не розумів, як із цим можна впоратися. Але так само я не розумів і конторських працівників та клерків, усіх тих службовців, які мирилися з обмеженням свободи й рутиною. Багато американців, які називають себе митцями чи інтелектуалами, мали би просто сказати, що вони не здатні на таку роботу. Я не раз обговорював це з Гумбольдтом фон Флейшером і час від часу з Ґудбейном, мистецьким критиком. Сидіти з людьми заради того, щоби вивідати щось цікаве, — така робота, схоже, не підходила і Шнайдерману. Були моменти, коли він здавався безтямним і майже хворим. Майк, звісно, мене знав, адже одного разу я брав участь у його телепрограмі. Тож він зі мною привітався. А потім звернувся до Білла:

— Хіба ти не знаєш Чарлі? Він — відома людина, яка мешкає у Чикаґо інкогніто.

Я почав цінувати вчинок Рінальдо. Він завдав собі труду влаштувати цю зустріч, потягнувши за стільки ниточок. Цей Білл, його знайомий, можливо, мав перед сімейством Кантабіле якийсь борг, тому погодився привести з собою Майка Шнайдермана, колумніста. Тут усі платили послугою за послугу. Рахунки, мабуть, були дуже заплутані, і я бачив, що Білл незадоволений. Він був схожий на представника «Коза Ностри». Його ніс виказував щось хижацьке. Вигнутий гаком біля самих ніздрів, він був владний і водночас вразливий. Потворний ніс. Якби ми зустрілися за інших обставин, я подумав, що він скрипаль, якому остогидла музика і який взявся торгувати спиртними напоями. Він щойно повернувся з Акапулько, мав засмаглу шкіру, проте не вирізнявся ні здоров’ям, ні заможністю. Йому було байдуже до Рінальдо; навіть здавалося, що він його зневажає. Тієї миті я навіть пожалів Кантабіле. Він спробував улаштувати щось на кшталт прекрасної душевної зустрічі, як за доби Відродження, та оцінити це зміг лише я. Кантабіле намагався пролізти у Майкову колонку світської хроніки. Майк, звісно ж, звик до такого. Його завжди переслідувало кілька потенційних щасливців, і я підозрював, що за лаштунками йшли справжні торги, quid pro quo[98]. Ви даєте Майкові тему для пліток, а він друкує ваше прізвище в газеті жирним шрифтом. Дівчина Банні записала наше замовлення. Знизу і аж до підборіддя вона була приваблива. А от вище — сама лише стурбованість прибутками. Моя увага розділилася між м’якою улоговинкою між її грудей та виразом ділової заклопотаності на обличчі.

Ми були в одному з найчарівніших куточків Чикаґо. Замислився про місцину, що нас оточувала. Звідси мав би відкриватися дивовижний краєвид на берег озера. Я не міг його бачити, але добре знав і відчував той чар — лискуче шосе обіч сяйливої золотавої безодні озера Мічиґан.

Людина підкорила собі цю пустельну землю. Але й ця земля дещо відібрала в людини. Тож у такому місці ми сиділи серед облуди багатства і влади, в костюмах від дорогих кравців, із гарненькими дівчатами й випивкою та з чоловіками, які носять коштовності й користуються парфумами. Шнайдерман чекав, радше скептично, на новину, що її міг переповісти у своїй колонці. За відповідного контексту я міг би стати годящою особою. Чиказьці вражені, що деінде мене сприймають серйозно. Час від часу мене запрошують на вечірки люди з культурними амбіціями та прагненням розбудувати кар’єру, тож я навіть знаю, що таке почуватися символом. Деякі жінки казали: «Ви Чарльз Сітрин?! Цього просто не може бути!». Багатьом із тих, хто запрошує, подобається така розбіжність між мною і моїм уявним образом. Що ж, я маю вигляд людини, яка мислить напружено, проте не цілісно. Моє лице — чуже поруч із їхніми хитрими міщанськими обличчями. Особливо жінки не можуть приховати свого розчарування, побачивши, який він насправді, добре знаний Чарльз Сітрин.

Нам принесли віскі. Я жадібно вихилив свій подвійний скотч і, швидко п’яніючи, розсміявся. Ніхто до мене не приєднався. Потворний Білл запитав:

— Що тут смішного?

— Я просто згадав, що навчився плавати саме тут, у кінці Оук-стріт, до того, як звели всі ці хмарочоси — архітектурну гордість чиказьких урядовців. Тоді це місце називалося «Золотий берег», і ми приїжджали з нетрів трамваєм. Трамвай із Дивіжн-стріт ішов лише до Веллса. Я брав із собою засмальцьовану торбинку з сандвічами. Мама купила мені на розпродажу дівчачі плавки з барвистою облямівкою, що нагадували спідничку. Я образився й спробував зафарбувати її тушшю. Часом копи штурхали нас у ребра, щоб ми швидше перебігли вулицю. А тепер я сиджу з вами тут, нагорі, і п’ю віскі…

Кантабіле копнув мене під столом усією ступнею, залишивши на моїх штанях сірувато-брунатний відбиток. Його брови поповзли вгору, чоло під коротко підстриженими кучерями зморщилось, а ніс став білий, наче воскова свіча.

— До речі, Рінальдо, — сказав я, дістаючи банкноти. — Я винен тобі гроші.

— Що за гроші?

— Ті, що програв тобі в покер. Відтоді вже минуло трохи часу. Гадаю, ти про них забув. Чотириста п’ятдесят доларів.

— Не знаю, про що ти, — відповів Рінальдо Кантабіле. — Який покер?

— Не пригадуєш? Ми грали вдома у Джорджа Свібела.

— Відколи це ви, книгогризи, граєте в покер? — запитав Майк Шнайдерман.

— А що? Ми не цураємося нічого людського. У Білому домі завжди грали в покер. Це цілком поважна гра. Президент Гардінґ її любив. Та й за «Нового курсу» — Морґентау, Рузвельт тощо.

— У вас акцент чиказького хлопчака з Вест-Сайду.

— Школа імені Шопена на Райс-стріт, неподалік від Вестерн-авеню, — уточнив я.

— Сховай свої гроші, Чарлі, — втрутився Кантабіле. — Зараз ми п’ємо. А справи можуть почекати. Заплатиш мені пізніше.

— Але чому не зараз, поки я про це пам’ятаю і маю при собі гроші? Знаєте, цей борг зовсім вилетів у мене з голови, а минулої ночі я раптом прокинувся й подумав: «Я забув віддати Рінальдо борг». Господи! Ладен був пустити собі кулю в чоло.

— Гаразд, гаразд, Чарлі, — розлючено мовив Кантабіле. Він вирвав у мене гроші й запхав їх, не перераховуючи, в нагрудну кишеню, кинувши на мене вкрай роздратований, нищівний погляд. Але чому? Я й гадки не мав чому. Проте знав, що Майк Шнайдерман міг надрукувати про когось замітку у газеті, а якщо про людину написали у газеті, отже, вона жила недаремно. Тоді це вже не просто двонога істота, яка ненадовго з’явилася на Кларк-стріт, заплямовуючи вічність своїми мерзенними вчинками і думками. Тоді це…

— Чарлі, над чим ви тепер працюєте? — поцікавився Майк Шнайдерман. — Можливо, над черговою п’єсою? Чи фільмом? Розумієш, — звернувся він до Білла, — Чарлі й справді відомий хлопець. За його бродвейським гітом поставили бомбезний фільм. Він написав величезну купу всього.

— Я пережив свою зоряну мить на Бродвеї, — сказав я. — Її вже не повернеш, тому навіщо намагатися?

— Тепер я пригадую. Хтось казав мені, що ви збираєтеся видавати якийсь прогресивний інтелектуальний журнал. Коли він з’явиться? Я зроблю вам рекламу.

Але Кантабіле сердито зиркнув на мене й буркнув:

— Нам пора.

— Я залюбки зателефоную, коли матиму для вас новини. Реклама нам знадобиться, — сказав я, кинувши в бік Кантабіле значущий погляд.

Але той уже пішов. Я подався за ним.

— Та що з тобою таке? Якого біса? — визвірився він на мене в ліфті.

— Не уявляю, що я зробив не так.

— Ти сказав, що хотів пустити собі кулю в лоба, а ти ж, гад, прекрасно знаєш, що шваґер Майка Шнайдермана два місяці тому й справді висадив собі мізки.

— Ні!

— Ти точно читав про це в газеті — про весь цей галас довкола фальшивок, липових облігацій, що він їх дав як заставу.

— О, то ти про Ґолдгаммера, хлопця, який надрукував власні сертифікати, того шахрая!

— Ти знав про це, не придурюйся! — сказав Кантабіле. — Ти зробив це навмисне, щоб усе зіпсувати, щоб зірвати мій план.

— Ні, я не знав, клянуся, що не знав. Пустити собі кулю в чоло? Та це ж просто поширений вислів.

— Та не в цьому разі. Ти знав, — розлючено гаркнув він. — Ти знав, що його шваґер наклав на себе руки!

— Я не пов’язував цих двох речей. Це, напевно, була фройдистська обмовка. Цілком ненавмисна.

— Ти завжди вдаєш, начебто не знаєш, що робиш. Іще скажи, що ти не знаєш, хто цей довгоносий тип.

— Білл?

— Так! Білл! Білл — це Білл Лакін, якого обвинувачували разом із Ґолдгаммером. Він узяв фальшиві облігації як заставу.

— Але чому його мали обвинувачувати? Адже Ґолдгаммер йому їх підсунув.

— Тому що! Чи ти своїм пташиним мозком не розумієш того, що читаєш у газетах? Він купив у Ґолдгаммера акції «Лекатрайд» по долару за штуку, коли вони коштували по шість доларів. Ти, може, й про Кернера не чув? Про велике журі й усі ці судові процеси? Але ж тобі начхати на те, через що інші люди стріляються. Ти високо себе несеш, Сітрине. Гордуєш нами, ми для тебе — ніщо.

— Хто ми?

— Ми! Звичайні люди, — розлючено відказав Кантабіле.

Але не час було сперечатися. Я мав виказувати повагу та страх. Показати, що я його не боюся, було б викликом. Не думав, що він здатен мене застрелити, але відлупцювати — чом би й ні, можливо, навіть зламати ногу. Коли ми вийшли з «Плейбой-клубу», він знову тицьнув мені гроші.

— Ми маємо це повторити? — запитав я.

Він не став нічого пояснювати. Лише мовчки стояв, гнівно опустивши голову, аж поки підігнали його «тандерберд». Мені знову довелося сісти у машину.

Наступною зупинкою був Центр Джона Генкока[99]. Ми піднялися ліфтом на шістдесятий чи сімдесятий поверх. Приміщення, куди ми увійшли, на вигляд було як приватне помешкання, проте, схоже, слугувало також місцем ділових зустрічей. Обставлене пластиковими меблями, що їх полюбляють декоратори інтер’єру. Стіни завішено мистецькими творами у стилі поп-арт, геометричними фігурами у техніці trompe-l'oeil[100], якою так захоплюються бізнесмени. Вони надто легко підпадають під вплив ошуканців, які торгують мистецькими творами. Господарем цього помешкання виявився літній добродій у брунатному спортивному піджаку з рогожки, розшитої золотими нитками, й у смугастій сорочці, що прикривала його обвисле черевце. Сиве волосся на вузькій голові було гладко зачесане назад. У нього на руках я помітив чималенькі печінкові плями. Шкіра під очима й навколо носа теж мала не найкращий вигляд. Сидів на низенькій канапі (певно, набитій пухом, судячи з того, як вона прогнулася під ним), зручно витягнувши ноги й зануривши черевики з крокодилячої шкіри у пухкий килим кольору слонової кістки. Під вагою черевця на його стегні проступали обриси пеніса. Довгий ніс, відвисла губа, подвійне підборіддя доповнювали весь цей оксамит, розшиту золотом рогожку, парчу, атлас, крокодилячу шкіру й мистецькі вироби у техніці trompe-l'oeil. З розмови я зрозумів, що він спеціалізувався на ювелірних виробах і був пов’язаний з кримінальним світом. Можливо, збував крадене — хто його знає? Рінальдо Кантабіле хотів привітати дружину з річницею весілля й вибирав для неї браслет. Служник-японець подавав напої. Не скажу, що аж так люблю випити, але того дня мені, зі зрозумілих причин, хотілося віскі, тож я знову вихилив подвійний скотч. Із хмарочоса міг споглядати чиказький краєвид у це коротке грудневе пообіддя. Розкошлане призахідне сонце ширило помаранчеве світло над темними обрисами міста, над рукавами річки та чорними фермами мостів. Срібно-аметистове озеро вже було готове зодягти на зиму свій льодовий покров. Я поринув у роздуми. Якщо Сократ мав слушність, кажучи, що ми нічого не можемо навчитися від дерев, а лише люди, яких зустрічаємо, можуть допомогти нам довідатися щось про себе, то я, либонь, помилявся, відволікаючись на краєвид, замість того, щоб прислухатися до розмови своїх ближніх. Вочевидь, для людського товариства маю занадто слабкий шлунок, адже мене часто нудить від нього. Щоби позбутися тривоги чи тягаря на серці, я розмірковував про воду. Сократ би таке не схвалив. Здається, мені ближчий Вордсворт зі своїми деревами, квітами, водою. Проте саме завдяки архітектурі, машинобудуванню, електриці, техніці я опинився тут на шістдесят четвертому поверсі. Скандинавія вклала мені в руку цю склянку, Шотландія наповнила її віскі, а я сидів, згадуючи деякі дивовижні факти про Сонце, зокрема той, що світло інших зірок, потрапляючи у гравітаційне поле Сонця, має заломлюватися. Тож Сонце вкрите шаллю, зітканою з усесвітнього світла. Ще Айнштайн, міркуючи про різні речі, висунув таке припущення. А спостереження Артура Еддінґтона під час затемнення це підтвердили.

Тим часом у помешканні не вгавав телефон. І жоден дзвінок не був місцевий. Телефонували з Лас-Веґаса, Лос-Анджелеса, Маямі та Нью-Йорка.

— Пошли свого хлопця до «Тіффані»[101] щоб дізнався, скільки в них коштує така штукенція, — казав господар у слухавку.

Потім я чув, як він говорив про родинні скарби та про індійського принца, який намагається продати у США всі успадковані коштовності, й оголосив торги.

Коли між дзвінками виникла пауза, а Кантабіле прикипів до таці з діамантами (мені ж ті білі камінці здалися бридкими), літній добродій звернувся до мене:

— Адже я вас звідкись знаю? — запитав він.

— Так, — погодився я. — Здається, ми зустрічалися у клубі здоров’я в середмісті.

— О так, справді, я бачив вас із тим юристом. Він такий балакучий.

— Шатмар?

— Алек Шатмар.

Кантабіле, перебираючи діаманти й не відводячи очей від сліпучого блиску самоцвітів на встеленій оксамитом таці, докинув:

— Я знаю цього собачого сина, Шатмара, який стверджує, Чарлі, що він твій давній друзяка.

— Це правда, — відказав я. — Ми ходили до однієї школи. І Джордж Свібел теж.

— У кам’яному віці, мабуть, — уїдливо зауважив Кантабіле.

Так, я зустрічав цього літнього добродія у клубному SPA міні-басейні з нуртливою і клекотливою гарячою водою, де люди сидять, пітніючи й пліткуючи про спорт, податки, телепрограми, бестселери, або ж балакають про Акапулько чи анонімні рахунки на Кайманових островах. Проте я не знав, що цьому старому скупнику краденого належала одна із горезвісних cabañas[102] біля плавального басейну, куди запрошували на сієсту молоденьких ціпочок. Пригадую, одного разу через них навіть вибухнув скандал і люди виступали з протестами. Те, що коїлося у цих cabañas за засунутими завісами, звісно ж, нікого не обходило, та деякі з хвалькуватих стариганів-ексгібіціоністів пестили своїх лялечок просто на терасі. Один навіть привселюдно вийняв свою вставну щелепу, щоб цілуватися зі своєю кралею по-французькому. Щодо цього я читав у «Триб’юн» цікавого листа. Колишня вчителька історії, яка мешкала на одному з верхніх поверхів будівлі клубу, написала до редакції, що Тиберію — старенька хотіла похизуватися своїми знаннями — Тиберію у гротах Капрі було далеко до цих гротескних розпусників. Але що за діло було цим ґанґстерам чи політиканам до обурених учительок чи класичних алюзій? Якщо вони ходили дивитися «Сатирикон» Фелліні у кінотеатр Вудса, то лише заради нових розпусних ідей, а не для того, щоб дізнатися більше про історію Римської імперії. Я й сам бачив, як на терасі деякі з цих стариганів із відвислими черевами й тоненькими ніжками мацали за груди неповнолітніх мандрьох. Мені спало на думку, що японський служник, мабуть, майстер із карате чи дзюдо, як у фільмах про «агента 007», адже у приміщенні стільки коштовностей. Коли Рінальдо сказав, що хотів би поглянути на годинники «Аккутрон», цей хлопець виніс йому кілька дюжин, пласких, як облатки. Вони могли бути крадені або ж і ні. Тут марно звертатися по допомогу до моєї розбурханої уяви. Мушу визнати, я був схвильований таким засиллям злочинності. Відчував, як наростає потреба розсміятися, що свідчило про пробудження пристрасті до сенсаційного; американське, чиказьке (і також моє особисте) прагнення до сильних подразників, до абсурду та крайнощів. Знав, що в Чикаґо поширені крадіжки модних аксесуарів. Кажуть, якщо ви знайомі з одним із таких багатющих фейгінів[103], що високо злетіли у злочинній ієрархії, то можете дістати предмети розкоші за півціни. Крадіжки безпосередньо з крамниць — це справа наркоманів. З ними розраховуються героїном. Що ж до поліції, то, кажуть, вона теж у частці, тому радить крамарям не зчиняти забагато галасу. Адже вкрадені речі все одно застраховані. А є ж іще добре знані товарні втрати, або ж щорічні збитки, що про них звітують податковій інспекції.

Сидячи у м’якому фотелі зі склянкою віскі з льодом, я намагався оцінити, деталь за деталлю, все вбрання Кантабіле: його пальто, костюм, черевики (либонь, зі шкури ненародженого теляти), його жокейські рукавички, силкуючись уявити собі, як він дістав усіма правдами й неправдами ці предмети гардероба з «Філдз», «Аберкромбі енд Фітч», із «Сакс» на П’ятій авеню. Старий перекупник краденого, наскільки я міг судити, не сприймав Кантабіле цілком серйозно.

Рінальдо зацікавився одним із годинників і приміряв його. Свій же старий — кинув японцеві, який зловив його у повітрі. Вирішив, що мені пора вставити свою репліку.

— О, до речі, Рінальдо, я ж іще досі твій боржник, ще від того вечора.

— Якого вечора? — запитав Кантабіле.

— Коли ми грали в покер у Джорджа Свібела. Гадаю, ти геть про це забув.

— О, я знаю цього Свібела. М’язистий такий хлопець. І компанійський. Знаєте, він готує чудовий буйабес[104]. Тут віддаю йому належне.

— Це я втягнув Рінальдо і його кузена Еміля в цю гру, — сказав я. — Це на моїй совісті. Та, зрештою, Рінальдо обіграв нас усіх. Він неперевершений у покері. Скінчилося тим, що я програв майже шістсот доларів і йому довелося взяти в мене розписку… Я маю гроші при собі, Рінальдо, і волів би віддати їх, поки ми обидва про це пам’ятаємо.

— Гаразд, — відповів Кантабіле. І знову, навіть не дивлячись, запхав купюри до кишені свого піджака. Він розігрував цей спектакль краще за мене, хоча я й старався щосили. Але для нього це була справа честі. Він мав право гніватися, а це було чималою перевагою.

Коли ми вийшли надвір, я запитав:

— Я зробив щось не так?

— Ні, все так! Все так! — відповів голосно й різко. Вочевидь, він не був готовий мене відпустити. Ще ні.

— Думаю, цей старий пелікан розпатякає всім, що я тобі заплатив. Ти ж цього домагався? — і додав, майже нечутно: — Цікаво, хто шиє такі штани, як були на тому стариганові? Сама лише ширінька мало не три фути завдовжки.

Проте Кантабіле і далі себе накручував.

— Господи! — вигукнув він.

Мені не сподобався погляд, яким він пронизував мене з-під своїх брів-кинджалів.

— Що ж, справу зроблено, — пробурмотів я. — Я можу взяти таксі.

Кантабіле схопив мене за рукав.

— Стривай! — сказав він.

Я справді не знав, що мені робити. Зрештою, він був озброєний. Я теж довго міркував про те, щоби придбати зброю, адже у Чикаґо вона не завадить. Проте мені ніколи не дадуть дозволу. А от Кантабіле, без жодного дозволу, носив при собі револьвер. Це одне з того, що нас відрізняло. Лише Бог знає, до чого можуть призвести такі відмінності.

— Але ж ми чудово розважаємося, — сказав Кантабіле, вишкірившись до мене.

Мені не вдалося відбутися жартом. Перешкодив globus hystericus[105]. Язик присох мені до піднебіння.

— Сідай у машину, Чарлі.

І знову я сидів на яскраво-червоному сидінні (пружна пахуча шкіра і далі викликала у мене думку про кров — артеріальну кров), намацуючи ремінь безпеки — ніколи не можна знайти тих клятих пряжок!

— Не морочся з ременем, ми не так уже й далеко їдемо.

У цій інформації я старався знайти для себе щось втішне. Ми їхали бульваром Мічиґан на південь. Кантабіле спинився біля недобудованого хмарочоса — безголового тулуба, що стримів угору, світячись безліччю вогників. Рятуючись від темряви, що з грудневим поспіхом огортала сяйливий захід, сонце, немов наїжачений лис, стрибнуло за обрій, зоставивши по собі лише багряний відблиск. Я бачив його між опорами наземної залізниці. Коли величезні ферми незавершеної споруди почорніли, всередині висотки з’явилося тисячі електричних цяточок, схожих на бульбашки від шампанського. Завершена будівля ніколи не мала б такого чарівного вигляду. Ми вийшли з машини, захряснувши дверцята, і я пішов за Кантабіле дощаними настилами для вантажівок. Він, здавалося, знав, куди йде. Можливо, мав клієнтів серед будівельників. Якщо лихварював. З іншого боку, якби він був один із лихварів, то не наважився би прийти сюди вже затемна, щоб його, бува, не зіштовхнули з риштування ці міцні хлопці. Вони, певно, ще ті відчайдухи. П’ють і доволі безрозсудно ризикують. Мені подобається, як ці верхолази виводять фарбою імена своїх подружок на недосяжних балках. Знизу нерідко можна побачити написи «ДОННА» чи «СЬЮ». Гадаю, у неділю вони привозять своїх дівчат показати свідчення свого кохання на висоті вісімсот футів. Час від часу вони зриваються і розбиваються на смерть. Хай там як, а Кантабіле мав із собою дві каски, і ми їх наділи. Все було сплановано заздалегідь. Він сказав, що один його родич завідує цією будовою. Зазначив, що у нього тут багато справ і що він знає підрядчика та архітектора. Все це розповідав мені так швидко, що я не встигав ні в чому засумніватися. Хай там як, а ми вже підіймалися вгору в одному з великих відкритих ліфтів, дедалі вище й вище.

Як мені змалювати свої відчуття? Страх, трепет, радість, повага, — так, я поважав його винахідливість. Проте мені здавалося, що ми підіймаємося занадто високо, занадто далеко. Де ми були? На яку кнопку він натиснув? При денному світлі я часто захоплювався схожими на богомолів кранами з пофарбованими оранжевою фарбою верхівками. Крихітні лампочки, що знизу їх здавалося так багато, насправді висіли далеко одна від одної. Я не знав, як високо ми піднялися, та відчував, що досить-таки високо. Довкола нас було лише світло згасаючого дня — суворе, холодне й пронизливе. Вітер дзвенів у порожніх іржавих квадратах кольору зсілої крові та бився об брезентові завіси. На сході виднілася на диво непорушна вода річки — крижана, рапата, наче пласка поверхня величезного каменя, з іншого боку низько зависла над землею величезна хмара ядучих випарів — останній штрих, що його додають промислові отрути до краси чиказького вечора. Ми нарешті вийшли. З десятеро будівельників, які чекали ліфта, відразу ж його заповнили. Хотів закричати їм: «Заждіть!». Але вони вже всі поїхали вниз, зоставивши нас невідь-де. Кантабіле, здається, знав, куди прямує, але я йому не довіряв. Він міг утнути все, що завгодно. «Поквапся!» — сказав він. Я йшов за ним, але поволі. Він зупинився і чекав на мене. Тут, на п’ятдесятому чи шістдесятому поверсі було кілька вітрозахисних щитів, на які знавісніло кидався вітер. У мене засльозились очі. Я вхопився за опору.

— Рухайся, старий, рухайся, любителю відкликати чеки, — підганяв він мене.

— У мене шкіряні закаблуки, вони слизькі, — відповів я.

— Не дрейф!

— Та ні, справді, — мовив я, обвивши руками опору. Не збирався йти далі.

Я й так зайшов уже досить далеко, потураючи його забаганкам, тому він не став заперечувати.

— А тепер, — сказав. — Я хочу показати тобі, як багато значать для мене твої грошики. Бачиш це? — він дістав п’ятдесятидоларову банкноту.

Опершись спиною на сталеву підпору, почав згортати купюру. Спершу я не розумів, що він збирається робити. А потім збагнув: та це ж паперовий літачок! Підтягнувши рукав пальта й узявши літачок двома пальцями, він запустив його в повітря. Я дивився, як той відлітає. Гнаний вітром, він проносився повз вогники жарівок, знижуючись у сталевому повітрі й стаючи дедалі темнішим і темнішим. Бульвар Мічиган уже прикрасили до Різдва, обвішавши всі дерева маленькими скляними кульками. Вони світилися там унизу, наче клітини під мікроскопом.

Я зараз найбільше переймався тим, як спуститися додолу. Газети це замовчують, але на цих будовах весь час хтось розбивається. Хоч який я був переляканий і знесилений, та все ж моя спрагла гострих відчуттів душа отримала задоволення. Я знав, що потішити мене непросто. Мій поріг насолоди став занадто високий. Я мушу знову його знизити. Бо це вже занадто. Знав, що повинен усе змінити.

Кантабіле пускав за вітром нові й нові п’ятдесятки. Крихітні паперові літачки. Оріґамі (мій добре обізнаний розум із незмінною педантичністю видав мені це слово — о, мій схибнутий на словах розум) — японське мистецтво складати папір. Торік, здається, відбувся міжнародний конгрес фанатів паперових літачків. Так, гадаю, це було торік. Більшість учасників — математики та інженери.

Зелені купюри Кантабіле летіли, мов зяблики, мов ластівки чи метелики, і на кожній було зображення Улісса С. Ґранта[106]. Там, унизу, комусь із перехожих, либонь, пощастило.

— Останні дві я збережу, — сказав Кантабіле. — Проциндрю їх на випивку й обід для нас.

— Якщо я колись виберуся звідси живим.

— Сюди ж ти зайшов нормально. Йди перший, вертайся.

— Ці шкіряні закаблуки страшенно підступні. Недавно я наступив на вулиці на клапоть вощаного паперу і впав. Може, мені краще роззутися.

— Ти здурів? Іди навшпинячки.

Якби я не думав, що можу впасти, прокладеними дошками можна було б цілком спокійно йти. Але я ледве переставляв ноги, змагаючись із паралічем литок і стегон. Коли я схопився за останню опору, моє лице заливав піт — вітер не встигав його висушувати. Мені здавалося, що Кантабіле йде за мною надто близько. Будівельники, які чекали ліфт, можливо, прийняли нас за хлопців із профспілки чи помічників архітектора. Тепер уже геть споночіло і Західна півкуля аж до Мексиканської затоки захолола. Коли ми спустилися, я полегшено впав на сидіння «тандерберда».

Кантабіле зняв із себе каску і з мене теж. Крутнув кермом і завів двигун. Тепер він справді мав би мене відпустити. Я вдовольнив чимало його забаганок.

Але він знову рушив з місця й тепер мчав до наступного світлофора. Я відкинув голову на сидіння, прибравши позу людини, що намагається спинити кров із носа. Не знав достеменно, де ми.

— Послухай, Рінальдо, — сказав я. — Ти домігся свого. Розбив мою машину, провозив мене цілісінький день і щойно налякав до смерті. Тепер я розумію, тобі залежало не на грошах. Тож викиньмо решту їх у каналізацію, щоб я міг спокійно поїхати додому.

— Я вже тебе дістав?

— Я витратив цілісінький день на те, щоб загладити свою провину.

— Ти вже доволі надивився на… як їх там? Граючи в покер, я набрався від тебе нових слів.

— Яких слів?

— Проли[107], — відповів він. — Люмпени. Люмпен-пролетаріат. Ти виголосив коротку промову про Карла Маркса.

— Господи, я таки напився тоді, так? Геть розперезався. І що це на мене найшло?

— Ти хотів поспілкуватися з покидьками та злочинними елементами. Ти був у нетрищах, Чарлі, й чудово розважився, граючи в карти з нами — дурнями та наволоччю.

— Розумію. Це було образливо.

— Типу того. Але ти часом цікаве говорив. Особливо про соціальний лад і про те, як середній клас був одержимий страхом перед люмпен-пролетаріатом. Решта хлопців навіть не розуміли, що ти, з біса, кажеш, — Кантабіле вперше звертався до мене не так різко.

Я випростався і побачив праворуч мерехтливі річкові вогні й прикрашений до Різдва Мерчандайз Март[108]. Ми під’їжджали до славетного м’ясного ресторану «Джин і Джорджетті», розташованого відразу біля розвилки надземної залізниці. Припаркувавшись поміж зловісно-розкішних машин, увійшли до старої тьмяно-брунатної будівлі, де — хай живе розкішне усамітнення! — ревіння музичного автомата спало на наші голови, як тихоокеанський прибій. У першокласному барі було повно високопосадовців, які випивали разом зі своїми чарівними супутницями. Розкішне люстро було заставлене пляшками й скидалося на групове фото препишних випускників.

— Джуліо, — звернувся Рінальдо до офіціанта, — нам потрібен тихий столик, якнайдалі від вбиральні.

— Нагорі, пане Кантабіле?

— Чом би й ні? — втрутився я. В мене тремтіли ноги і я не хотів чекати біля шинквасу. До того ж це розтягнуло би вечір.

Кантабіле витріщився на мене, немов кажучи: «А тебе хто питав?». Та, врешті, погодився:

— Добре, нагорі. І дві пляшки «Пайпер-Гайдсік».

— Зараз принесу, пане Кантабіле.

У часи Аль Капоне ґанґстери розігрували на банкетах жартівливі битви з шампанським. Вони трясли пляшками й вистрілювали одне в одного корками, обливаючись шипучим вином — усі при повному параді. Це було схоже на кумедну бойню.

— А тепер я хочу тобі щось сказати, — звернувся до мене Рінальдо Кантабіле. — Зовсім про інше. У мене є дружина, як ти знаєш.

— Так, я пам’ятаю.

— Чудова, красива й розумна жінка.

— Ти згадував про свою дружину у південному Чикаґо. Того вечора… У вас є діти? Що вона робить?

— Вона не домогосподарка, друзяко, затям це собі. Ти думаєш, я б одружився з якоюсь товстозадою дівулею, яка сидить вдома у бігуді, втупившись у ящик? Це справжня жінка, розумна, обізнана. Вона викладає у Манделейн-коледжі[109] й пише докторську дисертацію. Знаєш де?

— Ні.

— У Редкліффі, Гарвард.

— Це чудово, — сказав я, вихиливши келих шампанського і наливши собі знову.

— Не відмахуйся від цього. Запитай, яка в неї тема дисертації.

— Гаразд, то яка ж?

— Вона досліджує творчість того поета, з яким ти дружив.

— Ти жартуєш? Гумбольдта фон Флейшера? Як ти знаєш, що він був моїм другом?.. Розумію. Я патякав про нього у Джорджа. Хтось мав би замкнути мене у вбиральні того вечора.

— Чарлі, тебе навіть не треба було обмахльовувати. Ти взагалі не тямив, що робиш. Триндів, як дев’ятирічна дитина, про судові процеси, адвокатів, фінансових експертів, невдалі інвестиції, журнал, що ви збираєтеся видавати. Ти скидався на справжнього невдаху. Сказав, що збираєшся витрачати свої гроші на власні ідеї.

— Я ніколи не обговорюю таке з незнайомцями. Мабуть, Чикаґо позбавляє мене розуму.

— А тепер, послухай. Я дуже пишаюся своєю дружиною. Її старі — багатії, з вищого класу… — хизування, як я помітив, дивовижно змінює колір обличчя, от і тепер — щоки Кантабіле палали. — Ти запитуєш себе, що ж вона робить із таким чоловіком, як я.

— Ні, ні, — пробурмотів я, хоча це, звісно ж, було природне запитання. Проте ні для кого не новина, що високоосвічені жінки захоплюються негідниками, злочинцями й божевільними, і навпаки, негідники і т. д. тягнуться до культури, до інтелекту. Це показали нам у своїх творах Дідро та Достоєвський.

— Я хочу, щоб вона захистилася, — сказав Кантабіле. — Розумієш? Страшенно цього хочу. А ти був друзякою того Флейшера. І ти поділишся з Люсі інформацією.

— Зачекай хвилинку.

— Переглянь це, — він вручив мені конверт, і я, нацупивши окуляри, переглянув вкладений документ, підписаний Люсі Вілкінс Кантабіле. Це був лист взірцевої докторантки, ввічливий, докладний, продуманий, зі звичною академічною багатослівністю — три аркуші, надруковані через один інтервал, що рясніли запитаннями, болісними запитаннями. Її чоловік пильно спостерігав за мною.

— То що ти про неї думаєш?

— Приголомшливо, — відповів я, відчуваючи, як мене огортає розпач. — Що ви двоє від мене хочете?

— Відповідей. Інформації. Ми хочемо, щоб ти написав відповіді. Як тобі її проект?

— Думаю, що ми наживаємося на мертвих.

— Не жартуй зі мною, Чарлі. Мені не сподобався твій дотеп.

— Мені байдуже, — відповів я. — Цей бідолашний Гумбольдт, мій друг, був видатною особистістю, яка зазнала краху… Та менше з тим. Шантаж у науковій сфері — це дуже витончений різновид шантажу, але на мене не розраховуй. До того ж я ніколи не заповнюю жодних опитувальників. Бракувало, щоб усілякі ідіоти нав’язували мені свої папери. Я цього не перетравлюю.

— Ти називаєш мою дружину ідіоткою?

— Я не мав приємності з нею познайомитися.

— Що ж, я зглянуся над тобою. Все ж таки тобі дісталося з тим «мерседесом», а потім я тебе добряче потріпав. Але не ображай мою дружину.

— Є речі, яких я не роблю. І це одна з них. Я не збираюся писати відповідей. На це пішли би тижні.

— Послухай!

— Я вже сказав своє останнє слово.

— Та почекай ти!

— Застрель мене. Іди до чортової матері!

— Добре, спокійно. Деякі речі — священні. Я розумію. Але ми можемо все вирішити. Я слухав за грою в покер і тепер знаю, що в тебе достобіса проблем. Тобі потрібен хтось пробивний і практичний, щоби їх залагодити. Я багато про це думав і маю для тебе купу ідей. Ми домовимося. Послуга за послугу.

— Ні. Я не хочу жодних послуг. Годі з мене. У мене болить серце і я хочу додому.

— Спершу з’їмо по стейку й доп’ємо вино. Тобі піде на користь червоне м’ясо. Ти просто втомився. Але ти це зробиш.

— Ні.

— Джуліо, прийми замовлення, — сказав він.

Я й сам не знаю, чому зберігаю таку вірність померлим. Почувши про їхню смерть, не раз казав собі, що мушу продовжувати їхню справу, завершити їхню працю. Але цього я, звісно ж, не можу зробити. Натомість помічаю, що певні риси їхнього характеру переходять до мене. Із плином часу я виявив, що роблюсь сміховинним, як Гумбольдт фон Флейшер. Незабаром мені стало очевидно, що він діяв як мій посередник. Я сам, цілком стримана людина, змушував Гумбольдта гаряче висловлюватися від мого імені, задовольняючи у такий спосіб певні свої бажання. Цим можна пояснити мою прихильність до деяких людей — Гумбольдта чи Джорджа Свібела, чи когось на кшталт Кантабіле. Цей тип психологічного делегування, можливо, бере початок у представницькій формі правління. Проте, коли мій експресивний друг помирав, доручені йому завдання поверталися до мене. А що я також був виразником інтересів інших людей, це зрештою перетворювалося на справжнє пекло.

Продовжувати за Гумбольдта? Гумбольдт хотів зодягнути людство у світляні шати, але йому забракло матеріалу. Його спроба урвалася: осяйний покров дійшов лише до половини. Нижче звисала сороміцька нагота, що ми її так добре знаємо. Він був чудова людина, щедра, із золотим серцем. Але його чесноти належали до тих, що їх тепер вважають старосвітськими. Те сяйво, з якого він ткав, було давнє і рідкісне. А ми потребували цілком нового сяйва.

І от тепер Кантабіле зі своєю вченою дружиною причепилися до мене, щоб я згадав минулі, милі серцю дні у Ґринвіч-Вілледжі, його інтелектуалів, поетів, дотепників, його самогубства та любовні інтрижки. Та я не надто цим переймався. У мене досі не склалося чіткого уявлення про пані Кантабіле, а от Рінальдо розглядав як одного з нових представників тямущої босоти у світі, що ступає на шлях Розуму. Хай там як, вже не виникало відчуття, буцімто мені викручують руки. Не те щоб я не хотів надавати інформації чесним вченим чи навіть молодим людям, які за будь-яку ціну намагаються розбудувати кар’єру, але саме тоді я був зайнятий, страшенно, надзвичайно зайнятий — особистими й неособистими питаннями. Особисті питання були пов’язані з Ренатою й Деніз, та моїм експертом із фінансових питань Мурра, з адвокатами й суддею, а також із безліччю душевних мук. До неособистих — належала участь у житті моєї країни та Західної цивілізації, а також глобалізованого суспільства (поєднання реальності й вигадки). Як редактор важливого журналу «Ковчег», що, можливо, ніколи й не з’явиться друком, я весь час міркував над заявами, що їх необхідно зробити, й над істинами, про які треба нагадати світові. Світ, що ототожнювався із шерегою дат (1789-1914-1917-1939) і з ключовими словами (Революція, Технологія, Наука тощо) був іще однією причиною моєї зайнятості. Ми зобов’язані цим датам і цим словам. Усе видавалося мені таким серйозним, непереборним, трагічним, що, зрештою, єдине, чого мені справді хотілося, це лягти і заснути. Мені завжди властиве було дивовижне вміння «вимикатися». Я дивлюся на світлини, зроблені в одні з найважчих для людства днів, і бачу себе з буйною чуприною та зворушливо молодого. Вбраний у недоладний двобортний костюм тридцятих чи сорокових, з люлькою в зубах, я стою під деревом, тримаючи за руку пухкеньку красуню, — і сплю, стоячи, сплю, наче камінь. Я проспав багато катастроф (коли мільйони померли).

Усе це страшенно важливо. По-перше, я мушу визнати, що повернувся до Чикаґо з таємним мотивом написати важливу працю. І моя теперішня летаргія пов’язана з цим задумом — мені спало на думку, що потрібно щось робити з отією постійною війною між сном і свідомістю всередині нас. Моєю темою, в останні роки правління Айзенгавера, була нудьга. Чикаґо — ідеальне місце для написання головного мого твору з назвою «Нудьга». У примітивному Чикаґо можна було досліджувати душу людини за панування індустріалізму. Якщо хтось збирається запропонувати нове бачення Віри, Любові й Надії, йому спершу треба зрозуміти, кому він його надає, а отже, усвідомити ту незглибиму муку, що ми її називаємо нудьгою. Я мав намір спробувати дослідити нудьгу так, як Мальтус, Адам Сміт, Джон Стюарт Мілл або ж Дюркгейм дослідили населення, багатство чи поділ праці. Історія і власна натура поставили мене у певне становище. І я збирався обернути його собі на користь. Не дарма читав цих видатних сучасних знавців нудьги — Стендаля, К’єркеґора, Бодлера. Я роками багато працював над цим дослідженням. Проблема полягала у тому, що я був поглинутий матеріалом, про який міркував, немов шахтар, оповитий випарами газу. Проте це мене не спиняло. Казав собі, що навіть Ріп ван Вінкль проспав лише двадцять років, я ж перевершив його в цьому щонайменше на два десятиліття, тому постановив: на зміну втраченому часу має прийти просвітлення. Тож у Чикаґо продовжував свою передову працю над цим задумом, а також ходив у спортзал, де ганяв м’яча з торговельними посередниками та поважними ґанґстерами, щоби розширити можливості своєї свідомості. Саме тоді мій шановний друг Дюрнвальд жартома зауважив у розмові, що славетний, але хибно потрактований доктор Рудольф Штайнер, міг би чимало розповісти про глибші аспекти сну. Книжки Штайнера, що я почав їх читати перед сном, викликали у мене бажання пробудитися. Він стверджував, що задум певної дії відділений від її вольового виконання проміжком сну. Він може бути короткий, але глибокий. Адже одна з душ людини — це сонна душа. Цим людські створіння нагадують рослини, все існування яких є сном. Це справило на мене дуже глибоке враження. Правду про сон можна осягнути лише з погляду безсмертної душі. Я ніколи не сумнівався, що у мене вона є. Але я досить рано відсторонився від цього факту. І ні з ким про нього не говорив. Ті вірування, що ми їх потайки сповідуємо, тиснуть на мізки й опускають нас до рослин. Навіть тепер я не наважувався згадувати про душу, навіть з такою культурною людиною як Дюрнвальд. Він, звісно, не сприймав Штайнера серйозно. Дюрнвальд — літній, проте досі ще міцний, огрядний, червонощокий та лисий — був холостяком із химерними звичками, але з добрим серцем. Він мав категоричну, різку, дошкульну, навіть образливу манеру висловлюватись, але якщо він шпетив мене, то лише тому, що любив — інакше він не завдавав би собі труду. Видатний учений, один із найосвіченіших людей на світі, він був раціоналіст. Не вузький раціоналіст, жодним чином. Та все ж я не міг говорити з ним про можливості душі, відокремленої від тіла. Він-би й слухати не став. Про Штайнера він тоді просто пожартував. А я не жартував, проте не хотів, щоб мене вважали схибнутим. Я почав багато розмірковувати про безсмертну душу. Та все ж, ніч за ніччю, мені снилося, що я став найкращим гравцем у клубі, демоном ракетки, що м’яч від мого бекгенду ковзає лівою стінкою і завмирає у кутку — це було так по-англійському. Мені снилося, що я перемагаю всіх найкращих гравців — усіх цих сухорлявих, волохатих, спритних хлопців, які в реальності цуралися грати зі мною, вважаючи нікчемою. Я був страшенно розчарований поверховими інтересами, що їх виказували такі сни. Навіть мої сновидіння спали. А як щодо грошей? Гроші необхідні для захисту сплячих. Втрата грошей вас пробуджує. Чимраз більше знімаючи полуду з очей та підносячись до вищої свідомості, ви потребуєте дедалі менше грошей.

За обставин, що склалися (тепер мало би бути зрозуміліше, що я вкладаю в поняття обставини: Рената, Деніз, діти, корти, адвокати, Волл-стріт, сон, смерть, метафізика, карма, присутність Всесвіту в нас, наша присутність у всесвіті), я не мав часу спинитися й подумати про Гумбольдта, любого друга, якого сховала нескінченна ніч смерті, мого camerade[110] з минулого життя (майже), дуже дорогого для мене, але померлого. Іноді уявляв, що, можливо, побачу його у наступному житті, разом із моєю мамою та батьком. І Деммі Вонґел теж. Деммі була однією з моїх найважливіших померлих. Я згадував про неї щодня. Але не очікував, що Гумбольдт увірветься до мене, як за життя, женучи «б’юїк» зі швидкістю дев’яносто миль на годину. Спершу я розсміявся. Потім закричав. Я був приголомшений. Він налетів на мене, мов вихор. Ошелешив своїми добродіяннями. Дар Гумбольдта залагодив багато моїх нагальних проблем.

Роль у цьому Рінальдо і Люсі Кантабіле була чимсь геть іншим.

Любі друзі, попри те, що я збирався виїхати з міста і мав багато клопотів, того ранку я вирішив відкласти всі свої справи. Я зробив це, щоб не луснути від напруження. Медитуючи час від часу, я виконував деякі вправи, що їх Рудольф Штайнер радив у книжці «Знання вищих світів та його досягнення». Поки що мені небагато вдалося досягти, але слід зважати на те, що моя душа вже в літах, добряче заплямована й зранена, тож я мав бути терплячим. З властивою мені завзятістю я й у цьому перебирав міри, тому знову пригадав чудову пораду французького мислителя: Trouve avant de chercher. Це сказав Валері. Чи, може, Пікассо. Є час, коли найрозумніше, що можна зробити, — це лягти відпочити.

Тож після виснажливого дня з Кантабіле, я влаштував собі вихідний. Надворі було сонячно. Я розсунув мереживні фіранки і впустив до кімнати яскравого сонця й блакитного неба (що в своїй милості сяяли й височіли навіть над таким містом, як це). З хорошим настроєм я дістав із шухляд свої папери, пов’язані з Гумбольдтом. Записники, листи, щоденники та рукописи я звалив на кавовий столик і на обшивку радіатора за диваном. Відтак приліг і, зітхаючи, стягнув черевики. Під голову поклав подушечку, вишиту для мене юною леді (яким же багатим на жінок було моє життя. Ох уже це сексуально-стурбоване століття!), панянкою Доріс Шельдт, донькою антропософа, у якого я час від часу консультуюся. Цю подушечку, виготовлену власноруч, вона подарувала мені торік на Різдво. Низенька й мила, розумна, з дивовижно владним профілем, як на таку гарненьку молоду жінку, вона полюбляла старомодні сукні, що робили її схожою на Ліліан Ґіш та Мері Пікфорд. А от взуття мала викличне, цілком сучасне. Я називав її подумки маленькою «не-займай-мене». Вона хотіла й не хотіла, щоб до неї торкалися. Доріс і сама добре зналася на антропософії, й ми часто спілкувалися торік, коли я посварився з Ренатою. Я сидів у її кріслі-гойдалці з гнутої деревини, поки вона, поставивши свої маленькі лаковані черевички на пуфик, вишивала на цій подушечці червоними й зеленими нитками гарячі жаринки й молоду траву. Ми балакали і т. ін. Це були приємні стосунки, але вони урвалися. Ми з Ренатою знову разом.

Кажу це все, щоби пояснити, чому того ранку темою своєї медитації я обрав Гумбольдта фон Флейшера. Вважають, що медитація зміцнює волю. Потім, поступово зміцнена такими вправами, воля може стати органом сприйняття.

Зім’ята листівка впала на підлогу, одна з останніх, надісланих мені Гумбольдтом. Я читав примарні рядки, що нагадували мені розмитий візерунок північного сяйва:

Вісім чи дев’ять років тому, читаючи цей вірш, я подумав: «Бідолашний Гумбольдт, ці лікарі зі своєю шоковою терапією пошкодили йому мізки, вони знищили хлопця». Але тепер я поглянув на ці слова не як на вірш, а як на звісточку. Уява не повинна вичерпуватися — таким було послання Гумбольдта. Вона має знову й знову доводити, що мистецтво виявляє внутрішню силу, приховану в нас. Для рятівного дару уяви сон — це сон, а пробудження — це справжнє пробудження. Ось що, як мені тепер видалося, мав на думці Гумбольдт. Якщо це так, то Гумбольдт ніколи не був розсудливіший і відважніший, аніж наприкінці свого життя. А я втік від нього на Сорок Шостій вулиці саме тоді, коли він міг сказати мені найбільше. Того ранку, як я вже згадував, я, вичепурений, кружляв над Нью-Йорком у вертольоті берегової охорони в товаристві двох сенаторів США, мера, урядовців із Вашингтона та Елбані й відомих журналістів. Усі ми були в надувних рятувальних жилетах із піхвами для ножа (ніколи не забуду тих ножів!). А потім, після ланчу в Центральному парку (я змушений повторюватися), я вештався містом і побачив Гумбольдта, чоловіка при смерті, який їв сирну паличку на хіднику, — його обличчя вже набуло могильно-земляного відтінку. І тоді я кинувся геть. Це була одна з тих нестерпно болючих митей, коли я не міг лишатися на місці. Я мусив бігти.

— Ох, хлопче, бувай! Побачимося з тобою на тім світі! — сказав я.

Тоді я вирішив, що більше нічого не можу для нього зробити у цьому світі. Чи ж я не помилився? Пом’ята листівка тепер змусила мене замислитися про це знову. Спало на думку, що я згрішив щодо Гумбольдта. Лежачи на набитому гусячим пухом дивані й медитуючи, відчув, що мене кидає в жар від самокритики та сорому, я паленію й пітнію. Витягши з-під голови подушечку Доріс Шельдт, витер нею обличчя. І знову побачив себе, який ховається за припаркованими машинами на Сорок Шостій вулиці. І Гумбольдта, схожого на кущ, який обсіли мішечниці і який чахне. Я був приголомшений, побачивши, що мій давній друг помирає, й утік. Повернувся до готелю «Плаза» й подзвонив до приймальні сенатора Кеннеді, щоб сказати, буцімто мене терміново викликають до Чикаґо і що я буду у Вашингтоні наступного тижня. Відтак узяв таксі до Ла Ґвардії й першим же рейсом відлетів до Чикаґо. Я знов і знов повертаюся в думках до того дня — такий він був жахливий. Два скотчі, більше у літаку не можна, мені зовсім не допомогли — зовсім! Коли ми приземлилися в Чикаґо я вихилив кілька подвійних порцій віскі «Джек Деніелз» у барі летовища О'Гара, щоб якось оговтатися. Вечір був страшенно спекотний. Я подзвонив Деніз і сказав:

— Я повернувся.

— Ти ж іще мав бути там стільки днів. Чарлі, що сталося?

— Я мав одну прикрість.

— А де сенатор?

— Досі в Нью-Йорку. За день-два я прилечу до нього у Вашингтон.

— Що ж, їдь додому.

Журнал «Лайф» замовив мені статтю про Роберта Кеннеді. На той час я вже п’ять днів пробув із сенатором, чи радше біля нього, сидячи на дивані у будинку Сенату й спостерігаючи. Хай там як, це була дивна ідея, але сенатор дозволив мені перебувати поруч із ним, здавалося, навіть симпатизував мені. Кажу «здавалося», бо в його інтересах було створити таке враження у журналіста, який запропонував про нього написати. Він мені теж сподобався, можливо, всупереч моєму уявленню. Його очі були наче сині безодні, а верхні повіки ледь опущені, так ніби була в них зайва складочка, — через це його погляд здавався дещо дивним. Після польоту гелікоптером я їхав разом із ним у «лімузині» з Ла Ґвардії до Бронксу. Над Бронксом нависла гнітюча спека, але ми сиділи в чомусь на кшталт скляного кабінету. Він весь час прагнув нової інформації й усіх про щось розпитував. Від мене хотів історичних відомостей: «Що мені варто знати про Вільяма Дженнінґса Браяна[111]?» або ж «Розкажіть мені про Г. Л. Менкена[112]», слухаючи мене з блиском в очах, що, одначе, не виказував ані його думок, ані того чи знадобляться йому ці факти. «Лімузин» зупинився поряд з ігровим майданчиком у Гарлемі. Там уже було повно «кадилаків», копів на мотоциклах, охоронців, телевізійників. Вільне місце між двома будинками було обгороджене, заасфальтоване, обладнане пісочницями та гірками. Зустрів сенаторів розпорядник майданчика, вбраний у дашикі[113], з афро на голові та з намистом на шиї. Над нами на естакаді було встановлено камери. Чорношкірий розпорядник, сяючий і церемонний, тримав баскетбольний м’яч, стоячи між двох сенаторів. Для гри звільнили простір. Стрункий, вбраний із недбалою елегантністю, Кеннеді двічі кинув м’яч. Промазавши, похитав своєю рудуватою лисячою головою з пишним волоссям і всміхнувся. А от сенатор Джавітс не міг собі дозволити промаху. Кремезний та лисий, він теж усміхався, але напружився перед стрибком, притиснувши м’яч до грудей і зусиллям волі зосередившись на цілі. Він зробив два гарних кидки. М’яч не описав у повітрі дугу, а полетів прямісінько до кільця й зайшов у кошик. Глядачі заплескали в долоні. Як же нестерпно важко тягатися з Боббі. Але республіканський сенатор був на висоті.

Отаке, на думку Деніз, я мав би робити. Саме вона влаштувала для мене це замовлення, зробивши кілька дзвінків у журнал «Лайф» і взявши все у свої руки. «Їдь додому», — сказала вона. Але в її голосі вчувалося невдоволення. Вона не хотіла зараз бачити мене у Чикаґо.

Ми жили у великому будинку в південно-чиказькому Кенвуді. На початку століття багаті німецькі євреї вибудували тут розкішні особняки у вікторіансько-едвардіанському стилі. Коли торговельно-посилочні магнати та інші великі цабе виїхали звідси, тут поселилися університетські професори, психіатри, юристи та «чорні мусульмани». Через те, що я неодмінно хотів повернутися до Чикаґо, щоби стати Мальтусом нудьги, Деніз купила будинок Кангайма. Вона зробила це всупереч власній волі, ремствуючи: «Чому саме Чикаґо? Ми ж можемо жити, де захочемо, правда? Господи!». Вона воліла би мати будинок у Джорджтауні, чи у Римі, чи в лондонському Вест-Енді. Але я не поступався, і Деніз висловила сподівання, що ця моя затятість не є передвісницею нервового зриву. Її батько, федеральний суддя, був спритним юристом. Я знаю, що вона часто консультувалася з ним у середмісті щодо власності, співвласності та прав удів штату Іллінойс. Саме він порадив нам купити дім полковника Кангайма. Щоранку, снідаючи, Деніз запитувала, коли я складу заповіт.

Тепер уже була ніч, і вона чекала мене у спальні. Я терпіти не можу кондиціонерів й умовив Деніз їх не встановлювати. Було десь дев’яносто градусів за Фаренгейтом[114]. У такі гарячі ночі чиказьці відчувають своє місто тілом і душею. Чикаґо вже не є кривавим містом боєнь, але давні запахи зринають у нічній спеці. Милі бічних залізничних колій, що тягнуться вздовж вулиць, колись було заповнено червоними вагонами з худобою, бідолашними смердючими тваринами, які чекали свого часу, щоб із ревом увійти до різниць. Давній сморід досі з’являється у цьому місці. Часами він повертається, випаровуючись зі звільненої землі, нагадати всім нам, що Чикаґо колись посідало чільне місце у світі по заготівлі м’яса і що тут загинули мільярди тварин. Тієї ночі крізь широко відчинені вікна до мешканців долинав знайомий нудотний сморід м’яса, сала, кров’яного борошна, мелених кісток, шкур, мила, копчених окостів і паленої шерсті. Дихання давнього Чикаґо знову пробивалося крізь листя й москітні сітки. Я чув пожежні сирени та завивання «швидких», пронизливе й істеричне. У довколишніх чорних нетрях улітку зростає кількість підпалів, що вказує, як дехто стверджує, на психопатологію. Хоча любов до вогню є також і релігійною. Деніз сиділа роздягнута на ліжку, швидко й завзято розчісуючи щіткою волосся. Над озером мерехтіли вогники металургійних заводів. У світлі лампи було видко кіптяву, яка вже встигла осісти на листі плюща, що обвивав стіну. Того року ми мали ранню посуху. Чикаґо тієї ночі задихалось, натужно билося велике механічне серце міста, в Оуквуді горіли багатоповерхівки, вивергаючи в небо стовпи полум’я, сирени дико завивали — пожежні машини, карети швидкої допомоги, поліція. Це була ніч скажених псів, ножових поранень, зґвалтувань і убивств. Тисячі гідрантів відкрито: вони розбризкували воду з обох камер. Інженери були вражені падінням рівня озера Мічиґан, з якого лилися цілі тонни води. Банди підлітків вешталися містом з вогнепальною зброєю і ножами. А тому вразливому, смутному Чарлі Сітрину — о Боже, Боже — варто було побачити свого давнього приятеля, живого мерця, який їв сирну паличку в Нью-Йорку; як він і думати забув і про «Лайф», і про вертольоти берегової охорони, і про двох сенаторів, і помчав додому, прагнучи розради. Чи не тому його дружина скинула з себе все й тепер розчісувала своє надзвичайно густе волосся. Її величезні фіалково-сірі очі виказували нетерпіння, ніжність поєднувалась у ній із роздратуванням. Вона безмовно запитувала, скільки ще я збираюся сидіти у шезлонгу в шкарпетках, розбитий горем і занімілий. Деніз, як нервова й критична особа, вважала, що моє сприйняття горя було патологічне, а ставлення до смерті — середньовічне чи барокове. Вона часто заявляла, що я повернувся до Чикаґо, бо тут поховані мої батьки. Іноді вона несподівано войовниче казала: «О, ось іде плакальник!». Що ж, вона часто мала слушність. Незабаром я й сам почав помічати монотонність мого низького голосу, що нагадував скрегіт ланцюга. Єдиним порятунком від цих трагічних настроїв була любов. І ось переді мною сиділа на ліжку оголена Деніз, роздратована, але готова виконати свій обов’язок, а я навіть краватки не зняв. Знав, що споглядання такого смутку може доводити до сказу. До того ж Деніз втомилася мене втішати. Вона не надавала великого значення цим моїм переживанням.

— О, знову на тебе щось найшло. Ти мусиш облишити всю цю трагічну маячню. Поговорити з психіатром. Чому ти застряг у минулому й весь час оплакуєш то того, то іншого?

З яскравим рум’янцем на щоках, свідченням того, що на неї зійшло прозріння, Деніз зауважила, що я не лише проливаю сльози над своїми померлими, але й приплескую їхні могили власною лопаткою. Адже я й справді писав біографії й завдяки померлим заробляв собі на життя. Саме завдяки небіжчикам я отримав французький орден і потрапив до Білого дому. (Втрата наших зв’язків у Білому домі після смерті Джона Ф. Кеннеді стала для Деніз чи не найбільшою прикрістю). Зрозумійте мене правильно, я знаю, що кохання й картання часто йдуть поруч. Дюрнвальд теж мене шпетив. Бо Господь, кого любить, того Він і карає. Все замішане на любові. Коли я прийшов додому, пригнічений через Гумбольдта, Деніз була готова мене втішити. Але у неї гострий язичок, у цієї Деніз (іноді я називав її Ребукою[115]). Звісно, мій сум, моє зранене серце її дратували. До того ж вона підозрювала, що я ніколи не закінчу статті для журналу «Лайф». Тут вона знову ж таки не помилялася.

Якщо я так важко переживаю смерть, чому нічого з цим не роблю. Це нескінченне горювання просто нестерпне. Так думала Деніз. Я і в цьому з нею погоджувався.

— Тобі погано через твого приятеля Гумбольдта? — запитала вона. — Але як же так вийшло, що ти жодного разу його не перевідав? За стільки років. І чому ти не заговорив до нього сьогодні?

Це були важкі запитання, дуже доречні. Вона не дозволяла мені втекти у мовчанку.

— Гадаю, я міг підійти й сказати: «Гумбольдте, це я, Чарлі. Як щодо справжнього ланчу? Я знаю хороший ресторан отут за рогом». Але, думаю, це могло б скінчитися нервовим нападом. Кілька років тому він кинувся з молотком на секретарку декана, закидаючи, що вона підкладає йому на ліжко журнали з голими дівками. Буцімто проти нього влаштували еротичну змову. Їм знову довелося запроторити його до божевільні. Бідолаха геть здурів. І марно наслідувати Святого Юліана Милостивого й обіймати прокажених.

— Хто казав щось про прокажених? Ти завжди думаєш про щось таке, що нікому б і на гадку не спало.

— Ну гаразд. До того ж він мав жахливий вигляд, а я був розкішно вбраний. А ще я розповім тобі про цікавий збіг. Сьогодні вранці у вертольоті я сидів поруч із доктором Лонґстафом. Тож природно, що відразу подумав про Гумбольдта. Адже саме Лонґстаф пообіцяв Гумбольдтові чималий грант від Фонду Беліші. Це було ще тоді, коли ми викладали у Принстоні. Невже я ніколи не розповідав тобі про це жахіття?

— Не пригадую такого.

— А от мені все так чітко пригадалося.

— І що, Лонґстаф досі такий же вродливий та вишуканий? Він, певно, вже в літах. Можу побитись об заклад, що ти набридав йому з тими давніми часами.

— Так, я нагадав йому про них.

— Ну, звісно. Але, гадаю, що йому було неприємно це слухати.

— Минуле не може бути неприємним для того, з кого знято всі провини.

— Цікаво, що робив Лонґстаф на цьому вашингтонському збіговиську?

— Певно, добував гроші для своїх благодійних проектів.

Отак я медитував на своєму зеленому дивані. З усіх рекомендованих у літературі способів медитації цей мені подобався найбільше. Часто увечері сидів, пригадуючи все, що відбулося за день, до найдрібніших деталей — усе побачене, зроблене й сказане. Мені вдавалося прокручувати день назад і дивитися на себе збоку чи зі спини, як і на будь-кого іншого. Якщо я купив Ренаті гарденію на вуличній ятці, то міг згадати, що віддав за неї сімдесят п’ять центів. Я бачив латунний стосик із трьох посріблених монеток по двадцять п’ять центів. Я бачив етикетку на Ренатиному пальті, білу голівку довгої шпильки і два проколи, зроблені нею у тканині, Ренатине повне жіночне обличчя, вдоволений погляд, яким вона дивилася на квітку, і відчував запах гарденії. Якщо цього вимагала трансцендентність, то жодних проблем, я міг це робити завиграшки, повертаючись аж до початку часів. Тож тепер, лежачи на дивані, я пригадав сторінку некрологів у «Нью-Йорк Таймс».

Газета дуже перейнялася смертю Гумбольдта і присвятила їй цілий розворот. Світлина була велика. Адже, зрештою, Гумбольдт робив те, що мали би робити всі поети у дикунській Америці. Він ганявся за крахом і смертю навіть наполегливіше, ніж за жінками. Він змарнував свій талант і своє здоров’я й дістався додому, до могили на запорошеному схилі. Так само вчинив й Едґар По, якого вийняли з канави у Балтиморі. І Гарт Крейн[116], який вистрибнув за борт корабля. І Джаррел[117], що кинувся під машину. І бідолашний Джон Берримен[118], який стрибнув із мосту. Чомусь цей жах особливо високо цінується діловою й технологічною Америкою. Країна пишається своїми мертвими поетами. Їй страшенно приємно, коли поети підтверджують, що США — занадто жорсткі, занадто великі, занадто нещадні й що американська дійсність — нездоланна. А бути поетом — це заняття для школярів, молоденьких дівчат чи священиків. Дитинність, шаленство, пияцтво та відчай цих мучеників свідчать про слабкість їхнього духу. Орфей зрушував камені й дерева. Але поет не може здійснити гістеректомію чи відправити літальний апарат за межі Сонячної системи. Він уже не володіє силою й не здатен на чудеса. Тож поетів люблять, але люблять лише тому, що вони просто не можуть тут витримати. Вони існують, щоб освітити весь огром цього жахливого заплутаного клубка й виправдати цинізм тих, хто каже: «Якби я не був таким продажним, бездушним покидьком, гадом, злодієм і стервом, я теж не міг би вижити. Погляньте на цих добрих, чуйних і м’якосердих людей, найкращих із нас. Вони не витримують, бідолашні шаленці». Отже, міркував я, успішні, злі, безжалісні та жорстокі люди торжествують. Саме таку позицію відображала світлина Гумбольдта, що її подала «Нью-Йорк Таймс». Це була одна з божевільно-огидно-величних фотографій. Схожий на привида, понурий, із гнівно стиснутими устами, з одутлими чи золотушними щоками, наморщеним чолом і з поглядом розлюченої, зневіреної дитини — такий був Гумбольдт змов, заколотів, обвинувачень, вибухів люті, Гумбольдт часів лікарні «Бельвю» і судових позовів. Він був сутяжник. Це слово створили саме для нього. Він і мені не раз погрожував судом.

Так, це був жахливий некролог. Десь між паперів, розкладених довкола мене, мала бути газетна вирізка, але мені не хотілося на неї дивитись. Я слово в слово пам’ятаю написане у «Таймс». У притаманному їм стилі дитячого конструктора там було сказано, що Гумбольдт фон Флейшер блискуче розпочав своє сходження до вершин. Народився у Нью-Йорку, у верхньому Вест-Сайді. У двадцять два роки створив новий стиль в американській поезії. Його високо цінував Конрад Айкен (якому одного разу довелося викликати копів, щоби виставити його зі свого будинку). Схвально відгукувався про його творчість і Томас Стернз Еліот (про інтимне життя якого Гумбольдт, збожеволівши, поширював неймовірні сенсаційно-скандальні чутки). Пан Флейшер був також критиком, есеїстом, письменником, викладачем, видатним інтелектуалом, завсідником салонів. Люди, які добре його знали, хвалили його вміння вести бесіду. Він був блискучий мовець і дотепник.

Тут я немов отямився від своїх роздумів. Сонце й далі сяяло доволі мило у холодних і величних емерсонівських небесах, але я почувався жахливо. Як небо було сповнене крижаної блакиті, так і мене переповнювали дошкульні слова, що я хотів їх виповісти. Дуже добре, Гумбольдте, ти домігся успіху в американській культурі, як «Гарт Шаффнер енд Маркс»[119] досягли успіху, шиючи плащі та костюми, як генерал Сарнов[120] досягнув його в царині комунікацій, а Бернард Барух[121] — на парковій лаві. Так само, як, за словами доктора Джонсона, досягають успіху песики на задніх лапках і жінки за кафедрами — долаючи таким чином свої природні обмеження. Орфей, син Простака, з’явився у Ґринвіч-Вілледжі зі своїми баладами. Він любив літературу та інтелектуальні бесіди, любив історію думки. Кремезний, чутливий та вродливий хлопець, він створив власне поєднання символізму та вуличної говірки. Він змішав Єйтса, Аполлінера, Леніна, Фройда, Морріса Р. Коена, Ґертруду Стайн, бейсбольну статистику та голлівудські плітки. Він переніс Коні-Айленд в Егейське море та поєднав Буффало Білла[122] з Распутіним. Він збирався об’єднати Таїнство Мистецтва та Індустрію США як рівні сили. Народжений (як він стверджував) на платформі метро «Колумбус-Серкл», бо у його мами почалися перейми просто в підземці, він прагнув стати митцем від Бога, пророком і магом, платоніком. Він здобув раціоналістичну, природничу освіту в нью-йоркському Сіті-коледжі. Це не надто узгоджувалося з орфізмом. Але всі його бажання були суперечливі. Він хотів мати магічний, космічний дар вираження, здатність сказати все; він також прагнув бути мудрим, філософічним, знайти спільну основу поезії й науки, довести, що уява — така ж потужна, як і машини, і, зрештою, — звільнити й ощасливити людство. Але водночас він бажав також стати багатим і знаменитим. І, звісно ж, були ще й дівчата. Фройд вважав, що чоловіки домагаються слави, щоб завоювати жіночі серця. Але й самі жінки чогось домагаються. Гумбольдт казав: «Вони завжди шукають чогось справжнього. Їх уже дістали дешеві фальшивки, тому вони благають у Бога чогось справжнього і радіють, коли те справжнє з’являється. Ось чому вони люблять поетів. Ось така правда про дівчат». Без сумніву, Гумбольдт був справжній. Але поступово він дедалі менше ставав схожий на колишнього себе — вродливого молодика і короля промовців. Він відростив черевце. Його обличчя обрезкло. А довкола вуст з’явився вираз розчарування й сумніву.

Коричневі кола під очима поглибшали, а щоки стали синяво-бліді. От що зробило з ним його «шалене заняття». Адже він завжди казав, що поезія — одне із шалених занять, де успіх залежить лише від власної думки про себе. Думайте про себе добре і ви підкорите інших. А втративши самоповагу, ви приречені. Звідси й манія переслідування, адже люди, які не відгукуються про вас добре, просто вбивають. Знаючи або ж відчуваючи це, критики та інтелектуали здобувають над вами владу. Подобається вам це чи ні, доводиться мірятися з ними силами. З часом Гумбольдт ставав дедалі шаленіший, а його творчість — дедалі слабшою. Але дівчата його любили. Приймали його за справжнього ще довго після того, як він сам усвідомив, що нічого справжнього в ньому не залишилося і що він їх обманює. Він ковтав чимраз більше таблеток і пив дедалі більше джину. Манія і депресія довели його до божевільні. Його то замикали, то відпускали. Він став професором кафедри англійської філології в якійсь глушині. Там він був видатним літератором. Деінде ж, за його власними словами, він був порожнім місцем. А потім помер, і його пам’ять вшанували хорошими відгуками у пресі. Він завжди цінував популярність, а «Нью-Йорк Таймс» — одна з найвпливовіших газет. Утративши талант і розум, він опустився й помер у злиднях, але тепер його рейтинг у культурному середовищі знову злетів угору й якийсь час він міг би тішитися престижем важливого невдахи.

Для Гумбольдта блискуча перемога Айзенгавера 1952 року стала особистим крахом. Він зустрів мене, наступного ранку після виборів, у важкій депресії. Його повне світлошкіре лице було страшенно понуре. Провів мене у свій кабінет, чи то пак кабінет Сьюела, геть забитий книжками. Я мав сусідню кімнатку. Опершись на маленький письмовий стіл, де лежала розгорнута «Таймс» із результатами виборів, він тримав цигарку між пальцями, притому розпачливо стискаючи долоні. Його попільничка, що за неї правила бляшанка з-під кави «Саварино», була вже повна. Річ була не лише в тім, що не справдилися його надії чи що культурний розвиток Америки міг призупинитися. Гумбольдт боявся.

— Що будемо робити?

— Доведеться вичікувати, — відказав я. — Можливо, за наступної адміністрації нам вдасться потрапити до Білого дому.

Але Гумбольдтові того ранку було не до жартів.

— Послухай, — сказав я. — Ти редактор відділу поезії в «Арктурус», штатний співробітник «Гільденбранд енд Компані», платний консультант у Фонді Беліші та викладач у Принстоні. У тебе контракт на створення посібника з сучасної поезії. Кетлін казала мені, що якби ти навіть дожив до ста п’ятдесяти років, то й тоді не зміг би відробити всіх авансів, що маєш їх від видавців.

— Ти би не заздрив, Чарлі, якби знав, яке у мене скрутне становище. Здається, я маю багато можливостей, але все це — мильна бульбашка. Я в небезпеці. Ти — без жодних перспектив — маєш набагато певніше становище. А тепер ще й ця політична катастрофа.

Я відчував, що він боїться своїх сільських сусідів. У нічних кошмарах вони підпалювали його будинок, зчиняли стрілянину, лінчували його і викрадали дружину.

— То що ми тепер робитимемо? Який наш наступний крок? — запитав Гумбольдт.

— Наш крок?

— Або ми виїжджаємо зі США до наступних виборів, або окопуємося тут.

— Можемо попросити у Гаррі Трумена політичного притулку в Міссурі.

— Не жартуй зі мною, Чарлі. Мене запросили до берлінського Вільного університету читати лекції з американської літератури.

— Звучить чудово.

— Ні, ні, — квапливо відповів він. — Німеччина — небезпечна. Я б не ризикнув туди їхати.

— То залишається окопатися тут. Де ти збираєшся окопуватися?

— Я сказав «ми». Ситуація дуже загрозлива. Якби ти мав хоч крапельку інтуїції, то відчував би те саме. Думаєш, якщо ти такий милий хлопець, такий тямущий та окатий, то ніхто тебе не зачепить?

Далі Гумбольдт узявся ганити Сьюела.

— Сьюел — це справжній щур, — сказав він.

— Я думав, що ви давні друзі.

— Давнє знайомство — це не дружба. А тобі він хіба сподобався? Він терпів тебе, поводився, наче робить велику ласку. Був зверхній, ставився до тебе, як до пішака. Він жодного разу до тебе не заговорив, а весь час розмовляв тільки зі мною. Мене це обурило.

— Ти цього не казав.

— Я не хотів одразу ж тебе під’юджувати і викликати твій гнів. Не хотів від самого початку псувати тобі настрій. Гадаєш, він хороший критик?

— Чи здатен глухий настроювати піаніно?

— Одначе в нього гострий розум. Гострий розум, здатний на всілякі підступи. Не варто його недооцінювати. До того ж він жорсткий супротивник. Але стати професором, навіть не маючи ступеня бакалавра… це свідчить саме за себе. Його батько був усього лише полісменом, а мати — пралею. У Кембриджі[123] вона прала Кітреджу комірці й завдяки знайомству з ним домоглася для свого синочка вільного доступу до бібліотеки. Він спустився у гарвардське книгосховище нікчемою, а вийшов звідти справжнім титаном. Тепер він достеменний англо-американський джентльмен і попихає нами. Ми з тобою піднесли його статус. Перед двома євреями він корчить із себе велике цабе і видатного діяча.

— Чому ти так хочеш налаштувати мене проти Сьюела?

— Бо ти надто гоноровий, щоб на когось образитися. Ти навіть більший сноб за Сьюела. Гадаю, ти, мабуть, належиш до того ж психологічного типу, що й Аксель[124], якого цікавить лише власне натхнення, а не зв’язок із реальним світом. Реальний світ може поцілувати тебе в зад, — розлючено кинув Гумбольдт. — Гроші та статус, успіхи і невдачі, соціальні проблеми й політика — такі дурнички тебе геть не обходять. Нехай такі нещасні виродки, як я, мастять собі тим голову.

— Коли й так, то що в цьому поганого?

— А те, що всі ці непоетичні обов’язки ти спихаєш на мене. Ти, мов король, який розслаблено схиляється на спинку трону, кидаючи людей наодинці з їхніми проблемами. Ти немов кажеш: «До мене і муха не причепиться, а вас так і обсідають». Чарлі, ти не прив’язаний ні до місця, ні до часу, ні до гоїв, ні до євреїв. До чого ж ти прив’язаний? «Інші чекають наших запитань. Але ти — вільний!»[125] Сьюел принизив тебе, і ти теж на нього ображений, не заперечуй. Але тобі не до нього. Ти завжди занурений у власні думки, немов розмірковуєш про долю Всесвіту. Скажи, що це за грандіозна річ, над якою ти весь час працюєш?

Я й далі лежав на своєму зеленому плюшевому диванчику, поринувши того величного холодно-блакитного грудневого ранку в медитацію. Система центрального опалення чиказької висотки видавала могутній гул, що я без нього цілком міг би обійтися. Хоча я все ж таки вдячний сучасній інженерії. Проте зараз був глибоко зосереджений і перед моїми очима стояв Гумбольдт у своєму принстонському кабінеті.

— Ближче до діла, — сказав я йому.

У нього, схоже, пересохло в роті (таблетки викликають спрагу), але пити було нічого. Натомість він знову закурив і сказав:

— Ми з тобою друзі. Сьюел привів мене сюди. А я привів тебе.

— Я вдячний тобі. А от ти не відчуваєш вдячності до нього.

— Бо він скурвий син.

— Можливо.

Я був не від того, щоб почути таке про Сьюела. Він знехтував мною. Проте Сьюел, зі своїм ріденьким волоссям, із вусами, схожими на висохлі колоски, пропитим обличчям, пруфроківською[126] витонченістю, манірною елегантністю сплетених рук і схрещених ніг, зі своїм невиразним бурмотінням на літературні теми, не був небезпечним ворогом. Попри те, що я начебто й стримував Гумбольдта, мені подобалося, як він шпетив Сьюела. Химерна, шалена Гумбольдтова фантазія, коли він давав собі волю, без сумніву, задовольняла одну з моїх найганебніших пристрастей.

— Сьюел нас використовує.

— Ти про що?

— Коли він повернеться, нас звільнять.

— Але я завжди знав, що це робота лише на рік.

— О, то ти не проти бути позиченою у «Герц» річчю, як ліжко на коліщатках чи дитячий нічний горщик? — запитав Гумбольдт.

Під шотландкою широкого, мов плед, піджака його спина почала горбитися (знайома мені ознака). Це накопичення бізонячої сили в його спині свідчило про те, що він замислив щось лихе. Його вуста й очі тепер мали грізний вигляд, а гребені чуприни здіймалися вище, ніж зазвичай. Його обличчя взялося блідо-гарячими променистими хвилями. Сіро-кремові голуби походжали своїми червоними ніжками по підвіконнях із пісковику. Гумбольдт їх не любив. Він вважав їх принстонськими голубами, голубами Сьюела. Вони туркотіли для Сьюела. Схоже, Гумбольдт деколи сприймав їх за його агентів та нишпорок. Зрештою, це був Сьюелів кабінет, і Гумбольдт сидів за його столом. Книжки на полицях теж належали Сьюелу. Нещодавно Гумбольдт поскидав їх у коробки. Він забрав багатотомник Тойнбі й поставив натомість власних Рільке та Кафку. До біса Тойнбі! До біса Сьюела!

— Чарлі, нас із тобою тут використають і викинуть, — мовив Гумбольдт. — Чому? Я скажу тобі. Ми євреї, абраші, маланці. Тут, у Принстоні, ми не становимо для Сьюела загрози.

Я згадав, як напружено міркував над цим, наморщивши чоло.

— Боюся, що й досі не зрозумів, до чого ти ведеш.

— Тоді спробуй поглянути на себе як на жидка Соломона Леві. Цілком надійно можна влаштувати замість себе жидка Соломона, а самому їхати на рік до Дамаска, щоб дискутувати про «Трофеї Пойнтона»[127]. Коли повернешся, твоє чудове професорство чекатиме на тебе. Ми з тобою не становимо жодної загрози.

— Але я не хочу йому загрожувати. І чого б це Сьюелу боятися?

— Бо він на ножах із цими цапобородими стариганами, з цими манірними чваньками в дусі Гамільтона Райта Мебі[128], які ніколи його не визнавали. Він не знає ані грецької, ані давньоанглійської. Для них він вошивий вискочень.

— Аж так? Отже, він самотужки вибився з низів. Тепер я на його боці.

— Він продажний виродок, через нього нас із тобою всі тут зневажають. Я почуваюся смішним, ідучи вулицею. У Принстоні ми з тобою, наче Мося та Йося з єврейського водевілю. Ми посміховиська — Ебі Кабібл[129] і компанія. Нас неможливо уявити членами принстонської спільноти.

— Кому потрібна їхня спільнота?

— Ніхто не довіряє цьому крутію. Йому бракує чогось людського. Особа, яка знала його найкраще — дружина, — покидаючи його, забрала своїх пташок. Ти бачив усі ті клітки. Вона не хотіла, щоб навіть клітки нагадували їй про нього.

— І пішла геть із пташками, які сиділи у неї на плечах і на голові? Годі вже, Гумбольдте! Скажи, чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти почувався таким же ображеним, як і я, і не перекладав усе це на мої плечі. Чому в тобі немає гніву, Чарлі? А! Ти ж не справжній американець. Ти вдячний чужинець. Сповнений цієї «цілуй-землю-Елліс-Айленду» вдячності, властивої єврейським іммігрантам. А ще ти — дитя Великої депресії. Ти ніколи не думав, що матимеш роботу і навіть кабінет із письмовим столом і шухлядами — цілковито у твоєму розпорядженні. Ти й досі так тішишся, що не можеш перестати сміятися. Ти — наче та єврейська миша у великому християнському домі. І водночас ти так величаєшся, що ні на кого й не дивишся.

— Гумбольдте, мені байдуже до цих соціальних воєн. І не забувай усіх тих прикрих речей, що ти їх сказав про євреїв Ліги плюща. Лише тиждень тому ти був на боці Толстого, кажучи, що настав час відмовитися бути бранцями історії й розігрувати цю комедію, цю мерзенну суспільну гру.

Та сперечатися було марно. Толстой? Про Толстого ми говорили минулого тижня. Широке, розумне й стурбоване Гумбольдтове лице палало від бурхливих емоцій, що нуртували в його душі, та шалених ідей. Мені стало нас шкода, нас із ним, та й усіх нас, таких дивних істот, що живуть під Сонцем. Великі розуми, що впираються у набубнявілі душі. Та пригнічені душі, які тужать за іншим світом, що є їхньою домівкою. Усяк живий колись оплакував утрату свого світу-дому.

Я, занурений у подушки свого зеленого дивана, все це розумів. Ох, що є наше життя! Що таке бути людиною!

Жаль до Гумбольдта тепер зробив мене поступливішим.

— Ти всю ніч не спав і думав, — сказав я.

— Чарлі, ти довіряєш мені, правда ж? — раптом незвично різко запитав Гумбольдт.

— Господи, Гумбольдте! Чи довіряю я Гольфстріму? В чому я маю тобі довіряти?

— Сам знаєш, який ти мені близький. Нас із тобою єднають міцні зв’язки. Як братів.

— Не треба мене розчулювати. Кажи вже, Гумбольдте, заради Бога!

Письмовий стіл, коли за ним сидів Гумбольдт, здавався маленьким. Він не був розрахований на таких велетів. Гумбольдт нагадував трьохсотфунтового професійного півзахисника біля дитячої машинки. Його пальці з обгризеними нігтями тримали недопалок.

— Спершу виб’ємо мені тут постійне місце, — сказав він.

— Ти хочеш стати принстонським професором?

— Кафедру сучасної літератури, ось чого я хочу. А ти мені допоможеш. А коли Сьюел повернеться, то взнає, що мене офіційно призначено на посаду. Зараховано до штату. Уряд США послав його засліпити й підкорити тих бідолашних сирійців «Трофеями Пойнтона». Що ж, відбувши рік, пиячачи й бурмочучи довгі речення собі під ніс, він повернеться і виявить, що старі пройдисвіти, які ним гордували, дали мені повну ставку професора. Як тобі це?

— Не дуже. І тому ти не спав усю ніч?

— Чарлі, дай волю своїй уяві. Ти аж занадто спокійний. Усвідом завдану тобі образу. Розізлися. Він найняв тебе на роботу, наче чистильника плювальниць. Ти мусиш відсікти залишки давніх чеснот рабської моралі, що й досі пов’язують тебе із середнім класом. Я збираюся додати тобі твердості, залізної волі.

— Залізної волі? Це буде твоя п’ята робота — п’ята, про яку я знаю. Припустімо, я жорсткий. Тоді я запитав би в тебе: «Нащо це мені? Яку роль я маю зіграти?».

— Чарлі! — він спробував усміхнутися, але усмішка не вдалася. — Я маю план.

— Я знаю, що маєш. Ти, як той… як же його, який не міг випити й горнятка чаю, нічого не замислюючи… Як Александер Поуп.

Гумбольдт, схоже, сприйняв це за комплімент і беззвучно розсміявся крізь зуби. А тоді сказав:

— Ось що ти зробиш. Підеш до Рікеттса і скажеш: «Гумбольдт — видатна особистість: поет, вчений, критик, викладач, редактор. Його знають у світі, і в історії літератури Сполучених Штатів він теж посяде належне йому місце». — Усе це, до речі, правда. — «Це ваш шанс, професоре Рікеттс. Мені стало відомо, що Гумбольдт втомився від злиденного богемного життя. Література стрімко розвивається. Авангард уже відійшов у минуле. І Гумбольдтові пора вже осісти й почати статечніше життя. Адже він тепер одружений. Я знаю, що він обожнює Принстон, йому тут подобається, і якщо ви зробите йому пропозицію, він неодмінно її розгляне. Я можу його вмовити. Мені би дуже не хотілося, щоб ви втратили таку нагоду. Професоре Рікеттс, Принстон може похвалитися Айнштайном і Панофскі[130]. Але з літературною творчістю у вас слабенько. Тепер модно мати у штаті митців. Амгерст має Роберта Фроста. Тож не пасіть задніх. Хапайте Флейшера. Не дозволяйте йому піти, інакше матимете якогось третьосортного писаку.

— Я не згадуватиму Айнштайна і Панофскі. Почну відразу з Мойсея і пророків. Який несхибний план! Це, певно, Айк тебе надихнув. Ось що я називаю шляхетно-ницими хитрощами.

Але його це не розсмішило. У Гумбольдта були червоні очі. Він не спав усю ніч. Спершу чекав перед телевізором результатів виборів. Потім сновигав будинком і подвір’ям, охоплений відчаєм, міркуючи, що робити. А тоді замислив цей переворот. Відтак, сповнений натхнення, завів свій «б’юїк». Зіпсований глушник торохкотів на сільських вуличках, і довжелезну машину небезпечно заносило на поворотах. На щастя для лісових бабаків, вони вже впали у зимову сплячку. Я знаю, які постаті заполоняли його думки: Волпол[131], граф Моска[132], Дізраелі, Ленін. Але водночас, із архаїчною піднесеністю, він думав також про вічне життя. Єзекиїла і Платона він теж не забував. Гумбольдт був шляхетною людиною. Проте у глибині його душі тлів гнів, і бракувало малої іскри, щоб спалахнула пожежа. Шаленство ж робило його огидним і сміховинним. Незграбний, з обрезклим, виснаженим обличчям, він дістав із портфеля пляшечку з ліками й проковтнув кілька пігулок, просто зі своєї долоні. Можливо, це були транквілізатори. Або ж амфетаміни — для швидкості. Ликнув їх, не запиваючи. Він сам призначав собі ліки. Як Деммі Вонґел. Вона замикалась у ванній і закидалася купою таблеток за раз.

— Отже, ти підеш до Рікеттса, — сказав мені Гумбольдт.

— Я гадав, він усього лише маріонетка.

— Це так. Він — пішак. Але стара гвардія не може від нього відмовитися. Якщо ми обведемо його круг пальця, їм доведеться його підтримати.

— Але чому Рікеттс має зважати на мої слова?

— Друже, я пустив чутку, що твою п’єсу збираються поставити.

— Та ти що?

— Наступного року, на Бродвеї. Вони вважають тебе успішним драматургом.

— Якого біса ти це робив? Вони матимуть мене за брехуна.

— Зовсім ні. Ми це насправді зробимо. Можеш покластися на мене. Я дав Рікеттсу почитати твій найновіший есей у «Кеньон», і він гадає, що ти далеко підеш. І не прикидайся. Я тебе знаю. Ти обожнюєш інтриги і витівки. І зараз аж тремтиш від захвату. До того ж це не просто інтрига…

— Що? Магія! Бісове sortilegio[133]!

— Це не sortilegio. Це взаємодопомога.

— Не мели дурниць!

— Спершу мені, потім тобі, — сказав він.

Я виразно пам’ятаю, що мій голос зірвався.

— Що?! — закричав я. А потім розсміявся й сказав: — Ти й мене зробиш принстонським професором? Вважаєш, я зможу все життя терпіти це пияцтво, нудьгу, плітки та підлабузництво? Тепер, коли через блискучу перемогу Айка для тебе закрито Вашингтон, ти тут-таки вхопився хоча б за цю академічну катеринку. Красно дякую, я сам накличу лихо на свою голову. Я впевнений, що ти не витримаєш цього гоївського привілею більше двох років.

Гумбольдт замахав на мене руками.

— Не засмічуй мені мізків. Що за язик у тебе, Чарлі! Не кажи таке. Бо я чекатиму, що воно справдиться. Твої пророцтва отруять моє майбутнє.

Я замовк, розмірковуючи над його дивною пропозицією. Потім поглянув і на самого Гумбольдта. Його мізки виконували якусь важливу й чудну роботу. Вени на його скронях надималися і якось хворобливо пульсували. Гумбольдт спробував звести це до жарту, видобувши із себе майже беззвучний задиханий сміх. Я ледве почув його хрипи.

— Тобі не доведеться брехати Рікеттсу, — сказав він. — Де вони ще знайдуть такого, як я?

— Добре, Гумбольдте. Це складне питання.

— Адже я один із провідних літераторів цієї країни.

— Я впевнений, що так і є. Ти на висоті.

— Мені треба якось допомогти. Особливо у цей момент перемоги Айка, коли темрява западає над країною.

— Але чому саме в такий спосіб?

— Щиро кажучи, Чарлі, останнім часом я щось розклеївся. Мушу повернутися до стану, в якому знову зможу писати поезію. Але як віднайти рівновагу? Мене обсіло стільки турбот. І всі вони виснажують. Світ і далі стає мені на перешкоді. Мені треба повернути собі зачарування. Почуваюся так, немовби живу на задвірках реальності й щодня мотаюся туди-сюди. Цьому треба покласти край. Я мушу нарешті осісти. Я тут (він мав на увазі — тут, на землі), щоб зробити щось, щось добре.

— Знаю, Гумбольдте. Але «тут» — це й не в Принстоні. Ми всі прагнемо чогось доброго.

Його очі ще дужче почервоніли.

— Я знаю, що ти любиш мене, Чарлі, — сказав Гумбольдт.

— Так. Але нехай це прозвучить лише раз.

— Твоя правда. Але і я тобі як брат. Кетлін теж це знає. Вона бачить, як ми ставимося один до одного. І Деммі Вонґел теж. Зроби мені послугу, Чарлі. Не зважай, що це здається смішним. Послухайся мене, це важливо. Подзвони Рікеттсу і скажи, що тобі треба з ним поговорити.

— Гаразд, я це зроблю.

Гумбольдт поклав руки на маленький жовтий стіл Сьюела й відкинувся на кріслі так рвучко, що сталеві коліщатка дико завищали. Кінчики його волосся оповивав цигарковий дим. Нахиливши голову, він витріщився на мене так, немовби щойно піднявся на поверхню з морських глибин.

— Чарлі, у тебе є чековий рахунок? Де ти зберігаєш свої гроші?

— Які гроші?

— Хіба в тебе немає чекового рахунка?

— У «Чейз Мангеттен». Там у мене десь дванадцять доларів.

— Мій банк — «Корн Ексчейндж», — сказав він. — То де твоя чекова книжка?

— У кишені пальта.

— Дай-но я гляну.

Я дістав зелені відривні бланки із закрученими краями.

— Бачу, в мене залишилося тільки вісім, — зауважив я.

Тоді Гумбольдт, сягнувши до свого картатого піджака, витягнув свою чекову книжку і зняв ковпачок з однієї зі своїх ручок. У нього був цілий патронташ чорнильних і кулькових ручок.

— Гумбольдте, що ти робиш?

— Я даю тобі карт-бланш на зняття коштів із мого рахунку. Виписую на твоє ім’я порожній чек. А ти випишеш такий же для мене. Без дати і без суми, просто: «Виплатити Гумбольдту фон Флейшеру». Сядь, Чарлі, й заповни його.

— Але нащо це? Мені це не подобається. Я мушу знати, що відбувається.

— З вісьмома доларами у банку тобі нема чого хвилюватися.

— Не в грошах річ…

Він був дуже зворушений і сказав:

— Звісно. Не в грошах. У тім-то й річ. Якщо ти опинишся в скрутному становищі, впиши будь-яку потрібну тобі суму та переведи чек у готівку. Те саме стосується й мене. Ми присягнемося, як друзі й брати, ніколи цим не зловживати. Приберегти для крайньої потреби. Коли я сказав про взаємодопомогу, ти не сприйняв мене серйозно. Що ж, тепер ти бачиш, — він оперся на стіл усією своєю вагою й тремтячою, але сильною рукою вивів дрібненькими літерами моє прізвище.

Моє самовладання виявилось не набагато кращим за його. Моя рука, здавалось, була суцільним нервом й здригнулася, коли я ставив підпис. Відтак Гумбольдт, масивний, дражливий та розпашілий, підвівся зі свого крісла-вертульки і вручив мені чек «Корн Ексчейндж».

— Ні, не запихай його поспіхом у кишеню. Я хочу переконатися, що ти добре його сховав. Він небезпечний. Маю на увазі, що він цінний.

Потім ми потиснули один одному руки — обидві руки.

— Це робить нас побратимами. Ми уклали угоду. Це угода.

Через рік моя п’єса здобула на Бродвеї приголомшливий успіх, і він заповнив мій порожній чек та перевів його у готівку. Сказав, що я зрадив його, що я, його побратим, порушив таємну угоду, що змовлявся проти нього з Кетлін, обдурив і нацькував на нього копів. Його вбрали у гамівну сорочку й замкнули у «Бельвю». І це була, звісно ж, моїх рук справа. За це мене треба було покарати. Він наклав на мене штраф. Зняв шість тисяч сімсот шістдесят три долари і п’ятдесят вісім центів з мого рахунка в «Чейз Мангеттен».

Що ж до чека, що виписав мені він, то я запхав його у шухляду, під сорочки. За кілька тижнів чек зник, і я вже ніколи його не бачив.

Тут медитація почала ставати для мене нестерпною. Чому? Через Гумбольдтові випади й обвинувачення, що зараз повернулися до мене, долучившись до шаленої колотнечі й жахливих неприємностей, безперервних, як зенітний вогонь. Чого це я розлігся? Мені ж треба готуватися до польоту в Мілан. Я мав летіти з Ренатою до Італії. Різдво в Мілані! А ще мусив відбути слухання у кабінеті судді Урбановича, порадившись спершу з Форрестом Томчеком, адвокатом, який представляв мене у справі, що її порушила Деніз, судячись за кожен мій гріш. Мені також треба було порадитися з Мурра, моїм експертом із фінансових питань, щодо урядового позову проти мене через податки. А ще мав прилетіти з Каліфорнії П’єр Такстер, щоб обговорити видання «Ковчега», а насправді — пояснити, чому він не сплатив позики, яку мені довелося частково погасити, — і розкрити свою душу, а водночас і мою, адже хто я такий, щоб закривати свою душу. Ще поставало питання щодо «мерседеса»: продавати його чи оплачувати ремонт. Я вже ладен був збути його як брухт. Що ж до Рінальдо Кантабіле, який претендував на те, щоби представляти новочасний дух, то я знав, що він будь-якої миті може озватися.

Та все ж мені вдавалося протистояти цьому неустанному натиску клопотів. Я поборов бажання встати, так наче це була небезпечна спокуса. Так і лежав на дивані, занурившись у подушки, що для них обскубали стількох гусей, і не відпускаючи Гумбольдтового образу. Вправи на зміцнення волі, які я виконував, не були марнуванням часу. Зазвичай за тему для своїх медитацій обирав рослини: або конкретний трояндовий кущ, викликаний пам’яттю з минулого, або ж анатомію рослин. Колись одна жінка на ім’я Іса дала мені велику книжку з ботаніки, і я занурився у морфологію, у протопласти та ергастичні речовини рослинних клітин, щоб мої вправи мали реальний зміст. Я не хотів бути одним із тих лінюхів, які уявляють абищо.

Сьюел — антисеміт? Нісенітниці. Ця сумнівна вигадка була вигідна Гумбольдтові. У нашому побратимстві й угоді було трохи більше правдивості. Побратимство посилювало його справжнє бажання. Хоча й не зовсім щире. Тепер, перш ніж подзвонити Рікеттсу, я намагався пригадати наші нескінченні консультації та обговорення. Врешті сказав Гумбольдту: «Годі з мене. Я знаю, як це зробити. Ні слова більше». Деммі Вонґел, яка вважала Гумбольдта дуже потішним, теж мене готувала. Вранці того дня, коли мала відбутися наша розмова, вона подбала, щоб я належно вбрався, і відвезла мене на таксі до Пенн-стейшн[134].

А тепер, лежачи на своєму дивані у Чикаґо, я виявив, що можу без найменших труднощів пригадати Рікеттса. Він був молодий, але вже сивий. Його волосся росло низько над чолом і було підстрижене йоржиком. Повнотілий, міцний, із червоною шиєю, він належав до типу симпатичних вантажників меблів. Хоча після війни вже минуло чимало років, цей кремезний та безпосередній чоловік досі не зрадив військового сленгу. Занадто огрядний для розваг, у своєму темно-сірому фланелевому костюмі, він намагався взяти зі мною невимушений тон.

— Хлопці, ви чудово «відстрілюєтеся» за Сьюела. Принаймні ходять такі балачки.

— О, треба було чути, як Гумбольдт говорив про «Плавання до Візантії»[135].

— Мені казали. Та я не міг прийти. Адміністративні клопоти. Ніколи вгору глянути. Чарлі, а ти як?

— Насолоджуюся кожною миттю у цих стінах.

— Класно. Але й своєї роботи, надіюсь, не закинув? Гумбольдт розповідав, ти матимеш наступного року якусь постановку на Бродвеї.

— Він трохи випереджає події.

— О, він чудовий хлопака. Просто знахідка для нас усіх. І для мене у мій перший рік головування.

— Справді?

— Так, це і мій перший рейс. Я радий працювати з вами обома. До речі, ти, схоже, дуже веселий хлопець.

— Зазвичай мені весело. Люди сприймають це як ґандж. Одна п’яненька дама минулого тижня запитала, в чому моя проблема. Вона сказала, що я компульсивно-замкнутий тип.

— Справді? Здається, я ще не чув такого терміну.

— Для мене він теж новий. А потім вона додала, що я вибиваюся із загального ритму життя. І наостанок мовила: «Ти, вочевидь, зараз достобіса добре розважаєшся, але життя розчавить тебе, як порожню бляшанку з-під пива».

Під щіткою стриженого йоржиком волосся в Рікеттсових очах промайнула тінь сорому. Можливо, його теж гнітив мій хороший настрій. Насправді ж, я лише хотів полегшити собі завдання. Але зрозумів, що ця розмова — мука для Рікеттса. Він відчував, що я прийшов не з добром. Але чому я був тут, що це за дивний дзвінок? Було очевидно, що мене підіслав Гумбольдт. Я мав передати якесь послання, а послання від Гумбольдта не віщувало нічого хорошого.

Жаліючи Рікеттса, я виклав свою справу якнайшвидше. Ми з Гумбольдтом приятелі, для мене велика честь працювати з ним тут, у Принстоні. О Гумбольдт! Мудрий, сердечний, обдарований Гумбольдт! Поет, критик, вчений, викладач, редактор, самобутня людина…

Бажаючи допомогти мені в цьому, Рікеттс додав:

— Він просто геній.

— Дякую. До чого я й веду. Ось що хочу вам сказати. Гумбольдт нізащо не сказав би цього сам. Це суто моя ідея. Я тут лише тимчасово, але не втримати тут Гумбольдта було б помилкою. Ви не маєте його відпускати.

— Хороша думка.

— Є речі, що їх лише поети можуть розповісти вам про поезію.

— Так, Драйден, Колридж, По. Але навіщо Гумбольдту зв’язувати себе університетською посадою?

— У нього на це інший погляд. Думаю, він потребує інтелектуальної спільноти. Можете собі уявити, якою всесильною видається такій натхненній людині, як він, велика соціальна структура нашої країни. Але куди податись — ось у чому заковика. Нині в університетах модно брати у свій штат поетів, і ви це теж зробите, раніше чи пізніше. Але зараз маєте можливість запросити до себе найкращого.

Роблячи свою медитацію якнайдетальнішою, не оминаючи жодної дрібниці, я виразно бачив перед собою Гумбольдта. Він напучував мене, як порозумітися з Рікеттсом. Гумбольдтове обличчя, із широкою переконливою усмішкою, так близько нахилилося до мого, що я відчув тепло чи навіть жар його щік. Він сказав:

— У тебе талант до таких завдань. Я це знаю, — чи не мав він на думці, що я природжений пройдисвіт? — Така людина як Рікеттс не досягне великого успіху в протестантському суспільстві. Він не годиться на важливі ролі — президента корпорації, голову правління великого банку, начальника штабу, очільника Республіканського національного комітету, Бюджетного бюро чи Федеральної резервної системи. Бути професором його типу означає бути слабеньким молодшим братиком. Чи, може, навіть сестричкою. Ними завжди хтось опікується. Він, мабуть, член клубу «Сенчурі». Годиться лише на те, щоб читати «Поему про старого моряка» юним Фаєрстоунам чи Фордам. Гуманіст, науковець, начальник загону бойскаутів, приємний, але тупоголовий.

Можливо, Гумбольдт мав слушність. Я бачив, що Ріккетс не здужає мене вкоськати. Його щирі карі очі, здавалося, випромінюють біль. Він чекав, поки я скажу все, що хочу, щоб завершити нашу розмову. Мені шкода було заганяти його в глухий кут, але за мною стояв Гумбольдт. Через те, що Гумбольдт не спав тієї ночі, коли обрали Айка, а накачувався піґулками й алкоголем, зазнаючи впливу токсичних продуктів метаболізму; через те, що він не зміг зняти психічної напруги, забувшись сном хоч на кілька годин; через те, що він зрікся своїх талантів, що йому забракло сили духу або ж він виявився занадто слабкий, щоб протистояти непоетичній моці США, я мусив прийти сюди й мучити Рікеттса. Проте мені Принстон не видавався аж таким важливим, як це уявляв Гумбольдт. Розташований поміж гамірним Ньюарком і злиденним Трентоном, він був заповідником, зоопарком, курортом, із власною залізницею, в’язами й милими зеленими клітками. Він був схожий на одне місце, що я пізніше відвідав як турист — сербську бальнеологічну оздоровницю Врнячка Баня. Але, можливо, важливіше те, чим Принстон не був. Він не був фабрикою чи універмагом, конторою великої корпорації чи бюрократичною державною службою. Він не належав до світу рутинної роботи. Якщо вам вдалося уникнути цього світу шаблону, то ви або інтелектуал, або митець. Ви надто неспокійні, надто хапливі та збуджені, надто шалені, щоб усидіти за письмовим столом вісім годин на день? Тоді вам потрібна інституція — вищий навчальний заклад.

— Кафедру поезії Гумбольдту, — промовив я.

— Кафедру поезії! Кафедру! Ох! Яка чудова ідея! — сказав Рікеттс. — Ми б залюбки. Я поговорю з усіма. Ми б усі за це проголосували. Але все впирається в гроші. Якби ж у нас було достатньо грошей! Чарлі, ми й справді дуже бідні. До того ж цей підрозділ, як і будь-який інший підрозділ, має свій порядок організації.

— Порядок організації? Розшифруйте, будь ласка.

— Таку кафедру треба було б створювати з нуля. Це важка справа.

— Як заснувати кафедру?

— Зазвичай на це спеціально виділяє кошти якийсь фонд. П’ятнадцять-двадцять тисяч доларів на рік, протягом принаймні двадцяти років. Півмільйона баксів разом із пенсійним забезпеченням. У нас просто нема цих грошей, Чарлі. Господи, ми би з радістю взяли Гумбольдта. Мені дуже шкода, ти ж знаєш.

Рікеттс тепер неймовірно повеселішав. Уважна до дрібниць, моя пам’ять показала, хоч я її особливо про це й не просив, сивий йоржик його густого волосся, його каро-вишневі очі, свіже лице та вдоволені пухкі щоки.

Я подумав, що саме такий він і був, коли ми потискали руки. Рікеттс, спекавшись нас, став надзвичайно приязний. «Якби ми лише мали гроші!» — повторював він.

Попри те, що на мене нетерпляче чекав Гумбольдт, я мав хвильку перепочити на свіжому повітрі. Стояв під аркою із залізистого пісковику на вичовганому ногами камені. А білочки-прохачки зусібіч бігли до мене гладенькими квадратами й ошатними доріжками. Було прохолодно й туманно, бліде й невиразне листопадове сонце обволікало віття світляною облямівкою. Обличчя Деммі Вонґел було таке ж золотисто-бліде. У своєму сукняному пальті з кунячим коміром, зі своїми цибатими, сексуальними коліньми, що торкалися одне до одного, з вузькими ступнями принцеси, роздутими ніздрями, майже такими ж чуттєвими, як і її очі, і спраглим диханням, вона поцілувала мене, проводжаючи того ранку, торкнувшись теплою щокою, й потиснула мені руку своєю затягнутою у рукавичку долонею.

— Ти чудово впораєшся, Чарлі, — сказала вона. — Просто чудово.

Ми попрощалися на Пенн-стейшн. На неї чекало таксі.

Я не думав, що Гумбольдт буде втішений.

Але, хоч як це дивно, помилився. Коли я з’явився у дверях, він випровадив своїх студентів. Він тримав їх усіх у стані екзальтації, захоплення літературою. Вони весь час крутилися неподалік, чекаючи у коридорі зі своїми рукописами.

— Шановні, — оголосив Гумбольдт, — у нас дещо змінилося. Призначені зустрічі буде пересунуто на годину. Одинадцята — тепер дванадцята. Друга тридцять — тепер третя тридцять.

Я ввійшов. Він замкнув двері заваленого книжками, задушливого й прокуреного кабінету.

— Ну? — запитав він.

— У них немає грошей.

— Він не сказав «ні»?

— Ти знаменитий, він тебе обожнює, захоплюється тобою, хоче з тобою працювати, але не може створити кафедру без грошей.

— Так він тобі сказав?

— Саме так і сказав.

— Тоді я думаю, Чарлі, що він у мене на гачку. Він попався. Нам це вдалося!

— Що вдалося? Чому це він на гачку?

— Бо — ха-ха! Він прикрився бюджетом. Він не сказав: «Нізащо!» чи «За жодних обставин», чи «Забирайтеся звідси до біса», — Гумбольдт, оповитий клубком диму, розсміявся своїм майже беззвучним, засапаним сміхом, що проривався крізь його дрібненькі зуби. У цей момент він був схожий на Матінку Гуску, що читає віршика про корову, яка переплигнула Місяць й розвеселила цуцика. — Монополістичний капіталізм ставиться до творчих людей, як до щурів. Що ж, цей період історії добігає кінця… — я не зовсім розумів, який стосунок мало це до справи, навіть якщо це й правда. — Ми здобудемо посади.

— Та поясни ж мені.

— Поясню тобі пізніше. Але ти чудово впорався.

Гумбольдт заходився пакуватися, складати свій портфель, як він це завжди робив у вирішальні моменти. Роз-стібнувши пряжку, відкинув обвислий клапан портфеля і почав витягати деякі книжки, рукописи й пляшечки з ліками. Притім якось дивно притупував — так, наче коти дерли кігтями його штани. Потім втиснув до своєї шкіряної теки решту книжок і паперів. Зняв із вішака капелюх із широкими крисами. Немов герой німого кіно, який віз свій винахід до великого міста, він збирався до Нью-Йорка.

— Почепи для дітлахів записку. Я повернуся завтра, — сказав він.

Я провів його на вокзал, але він нічого більше так мені і не сказав. Ускочив у допотопний вагон. Помахав рукою крізь брудну шибку. І поїхав.

Я теж міг би повернутися з ним до Нью-Йорка, бо приїхав лише задля розмови з Рікеттсом. Але він був одержимий, і я волів дати йому спокій.

Тож я, Сітрин, у середині життя, зручно розтягнувся на дивані у кашемірових шкарпетках (розмірковуючи про те, як ступні відданих землі небіжчиків кришилися, наче листя тютюну — Гумбольдтові ступні), відтворюючи у своїй пам’яті шлях руйнування та занепаду, що його здолав мій рішучий натхненний друг. Його талант зійшов на пси. І тепер мені треба було подумати, що робити з талантом у наші дні, за нашої доби. Як запобігти проказі душ. Здавалося, що це якось залежить від мене.

Цілковито занурившись у медитацію, я подумки супроводжував Гумбольдта. Бачив, як він курить у поїзді. Бачив, як він квапливо й рішуче перетинає величезний зал «Пенн-стейшн» із його запилюженим куполом з однотонного скла. А потім — як він сідає у таксі. Зазвичай його влаштовувало метро, але того дня кожен його крок був незвичайний, небувалий. А все тому, що він не міг покластися на розум. Розум покидав його й повертався знову, дедалі коротшими циклами, й одного дня він міг втратити його остаточно. І що він тоді робитиме? Якщо Гумбольдт втратить його раз і назавжди, їм із Кетлін знадобиться багато грошей. До того ж, як він мені колись казав, можна бути «тю-тю», перебуваючи у Принстоні на посаді професора, і ніхто це навіть не зауважить. Ох, бідолашний Гумбольдт! Він міг бути — ні, він був такий чудовий!

Тепер він набирав висоту. Він вирішив піднятися на самісіньку вершину. І коли цей шаленець туди дістався, вершина зустрілася з піщинкою. Гумбольдта прийняли зацікавлено й уважно.

Гумбольдт вирушив на зустріч із самим Вілмором Лонґстафом, славетним Лонґстафом, ерцгерцогом вищої освіти в Америці. Лонґстафа призначили головою новоствореного фонду Беліші, що був багатший за Фонд Карнеґі чи Фонд Рокфеллера. Тож Лонґстаф мав у розпорядженні сотні мільйонів доларів, призначені на точні й гуманітарні науки, мистецтво та соціальне удосконалення. Гумбольдт уже мав синекуру в цьому фонді. Його добрий приятель Гільденбранд улаштував її для нього. Гільденбранд — редактор «Плейбоя», який друкував поетів-авангардистів та й сам був поетом, — опікувався Гумбольдтом. Він відкрив Гумбольдта у нью-йоркському Сіті-коледжі й захоплювався його творчістю та вмінням вести розмови, всіляко сприяв йому і тримав у штаті «Гільденбранд енд Компані» на посаді редактора. Це змушувало Гумбольдта притишувати голос, коли він його ганив.

— Чарлі, він обкрадає сліпих. Він користується олівцями, що їх висилає поштою Асоціація Незрячих. А сам ніколи не пожертвував ані цента.

— Багатий скнара, цим нікого не здивуєш, — пам’ятаю, відповів я.

— Так, але він переходить усі межі. Спробуй прийти до нього на обід. Він заморить тебе голодом. А чому Лонґстаф найняв Гільденбранда за тридцять тисяч, щоб скласти програму для письменників? Він найняв його завдяки мені. Якщо ти голова фонду, то не морочитимешся безпосередньо з поетами, а звернешся до людини, яка добре знайома з багатьма із них. Тож я виконую всю роботу і маю за це лише вісім тисяч.

— Вісім тисяч за роботу на півставки — непогано, правда ж?

— Чарлі, з твого боку підло вправлятися на мені у справедливості. Кажу, що я у скруті, а ти тут же закидаєш, що я непогано влаштувався, натякаючи, що тобі ще сутужніше. Гільденбранд використовує мене на повну. Він ніколи не читає рукописів. Він завжди у якомусь круїзі або ж катається на лижах у Сан-Веллі. Без моїх порад він друкував би туалетний папір. Якби не я, він був би мільйонер-філістер. Завдяки мені він дійшов до публікації Ґертруди Стайн. І Еліота. Завдяки мені він має що запропонувати Лонґстафу. Але мені суворо заборонено самому розмовляти з Лонґстафом.

— Невже?

— Так і є, кажу тобі! — запевнив Гумбольдт. — Лонґстаф має приватний ліфт. Ніхто з простих смертних не може увійти до його пентгауса. Я лише звіддалік бачу, як він приходить і йде, але мені наказано не наближатися до нього.

Через багато років після цієї розмови, я, Сітрин, сидів поруч із Вілмором Лонґстафом у вертольоті берегової охорони. На той час він був уже досить старий, змарнілий, і від його колишньої слави вже мало що зосталося. Мені випадало бачити його й раніше, у його кращі часи — тоді він був схожий на кінозірку, на п’ятизіркового генерала, на макіавеллівського державця, на аристотелівську людину великої душі. Лонґстаф боровся з технократією і плутократією за допомогою класики. Він спонукав декого з найвпливовіших людей країни обговорювати Платона та Гоббса. Змушував президентів авіакомпаній, голів правлінь, керівництво фондової біржі ставити «Антігону» у залах засідань. Що правда, то правда — до Лонґстафа багато в чому ніхто не міг дорівнятися. Він був видатний просвітник, навіть шляхетний. Можливо, його життя склалося би простіше, якби він мав менш помітну зовнішність.

Хай там як, а Гумбольдт здійснив відважний вчинок, з розряду таких, що ми їх бачили у старих фільмах про ловців удачі. Порушивши всі правила, він увійшов до приватного ліфта Лонґстафа й натиснув кнопку. Несподівано з’явившись у пентгаусі, масивний та делікатний Гумбольдт назвав своє прізвище секретарці. Ні, йому не було призначено зустрічі (я бачив сонце на його щоках та його поплямованому вбранні — воно світило так яскраво, як може сяяти лиш у чистішому повітрі на висоті багатьох поверхів), але він був Гумбольдт фон Флейшер. І цього імені виявилось достатньо. Лонґстаф запросив його до себе. Він був дуже радий бачити Гумбольдта. Так він сказав мені під час польоту, і я йому повірив. Ми сиділи у вертольоті, затягнуті у помаранчеві рятувальні жилети й озброєні тими довгими ножами. Навіщо ті ножі? Можливо, щоб захищатись від акул, якщо впадеш у затоку.

— Я читав його балади, — зізнався мені Лонґстаф. — І бачив у ньому великий талант.

Я, звісно ж, знав, що для Лонґстафа останньою справді видатною поемою, написаною англійською мовою, був «Утрачений рай». Лонґстаф обожнював усе величне. Але, сказавши це, він мав на увазі, що Гумбольдт справді був поетом і чарівним співрозмовником. Він і справді був таким. У кабінеті Лонґстафа Гумбольдт, якого розпирала маніакальна енергія, певно, захлинався від злостивості й сарказму, аж світляні цятки миготіли у нього перед очима, а серце закипало кров’ю. Він мав намір переконати Лонґстафа, втерти носа Сьюелу, обвести круг пальця Рікеттса, прикрутити Гільденбранда і взути долю. У той момент він скидався на сантехніка, який прийшов прочистити каналізацію. Та попри це він твердо вирішив здобути собі кафедру у Принстоні. Айк переміг, Стівенсон провалився, але Гумбольдт підіймався до пентгаусів і вище.

Лонґстаф теж високо літав. Він мордував розпорядників фонду Платоном, Аристотелем і Томою Аквінським, він їх закляв. І, можливо, Лонґстаф мав також звести давні порахунки з Принстоном, цією твердинею освітнього консерватизму, на яку він націлив свій нищівний вогнемет. Я знав зі щоденників Ікеса[136], що Лонґстаф підлещувався до Рузвельта. Він хотів посісти у виборчому списку місце Воллеса[137], а відтак Трумена. Він мріяв стати віце-президентом, а згодом і президентом. Але Рузвельт водив його за носа, змушував служити на задніх лапках, але ніколи не гладив по голівці. У цьому був увесь Рузвельт. Тут я навіть співчував Лонґстафу (цьому амбітному чоловікові, деспоту, царю, як я його подумки називав).

Тож коли вертоліт кружляв над Нью-Йорком, я вивчав цього вродливого, постарілого доктора Лонґстафа, намагаючись зрозуміти, яким йому видався тоді Гумбольдт. У Гумбольдті він, можливо, побачив Калібанову Америку, що незграбно підіймається й горлає, і пише вірші на засмальцьованому папері з рибної крамнички. Але він зрадів, коли Гумбольдт пояснив, що хоче, аби Фонд Беліші профінансував створення для нього кафедри у Принстоні.

— Цілком слушно, — відповів Лонґстаф. — Це саме те, що треба.

Він викликав по телефону секретарку й продиктував їй листа. Без жодних зволікань Вілмор Лонґстаф доручив фонду надати довготерміновий грант. Небавом Гумбольдт, тримаючи тремтячою рукою підписану копію листа, пив із Лонґстафом мартіні, милуючись Мангеттеном із шістдесятого поверху та обговорюючи образи птахів у творчості Данте.

Щойно вийшовши від Лонґстафа, Гумбольдт узяв таксі й помчав у середмістя, щоб навідатися у Ґринвіч-Вілледжі до Джинні, дівчини з Бенніґтона, з якою ми з Деммі Вонґел його познайомили. Він затарабанив у її двері й гукнув:

— Це я, Гумбольдт фон Флейшер. Мені треба тебе побачити.

Увійшовши до передпокою, він одразу ж почав до неї чіплятися. Джинні згодом розповідала:

— Він ганявся за мною по всій квартирі. Я верещала. І боялася за цуциків, що крутилися під ногами.

Її такса нещодавно привела на світ цуценят. Джинні замкнулася у ванній. Гумбольдт кричав:

— Ти не знаєш, що втрачаєш. Я поет. У мене великий кілок.

Пізніше Джинні розповідала Деммі:

— Я так реготала, що у нас однак нічого б не вийшло.

Коли я запитав Гумбольдта про цю пригоду, він відповів:

— Я відчував, що мушу відсвяткувати, а, як я знаю, ці беннінґтонські дівчата пропадають за поетами. Що ж, тим гірше для цієї Джинні. Дуже гарненька, але вона наче мед з морозильника, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Заморожені ласощі непіддатливі.

— Ти пішов кудись іще?

— Я більше не шукав еротичних утіх. Проте відвідав того дня ще багатьох людей.

— І показав їм лист Лонґстафа?

— Звісно.

Хай там як, схема спрацювала. Принстон не зміг відмовитися від пожертви Фонду Беліші. Гумбольдт обхитрував Рікеттса. Його зарахували в штат. Про це сповістили «Нью-Йорк Таймс» та «Геральд Триб’юн». Два чи три місяці все йшло як по маслу. Гумбольдтові нові колеги влаштовували на його честь коктейльні прийоми й обіди. Та й Гумбольдт у своєму щасті не забував, що ми побратими. Майже щодня він казав мені:

— Чарлі, сьогодні мене осяяла чудова ідея. Для головної ролі у твоїй виставі… Віктор Мак-Лаґлен — це, звісно, фашист. Ти не можеш його брати. Але… Я зв’яжуся для тебе з Орсоном Веллсом…

Але потім, у лютому, розпорядники фонду збунтувалися проти Лонґстафа. Гадаю, їм набридло, і вони об’єдналися, щоб захистити честь американського монополістичного капіталу. Запропонований Лонґстафом бюджет відхилили, і він був змушений скласти з себе обов’язки голови фонду. Ясна річ, він не залишився з геть порожніми руками. Отримав трохи грошей, близько двадцяти мільйонів, на заснування власного фонду. Але насправді його усунули від справ. Кошти для кафедри Гумбольдта — була дрібна стаття у цьому відхиленому бюджеті. Тож падіння Лонґстафа потягнуло за собою падіння Гумбольдта.

— Чарлі, — сказав Гумбольдт, коли нарешті зміг про це говорити. — Це було так само, як і з моїм батьком, коли його змели у тому флоридському бумі. Ще б рік, і в нас би все вийшло. Я навіть запитував себе: «Цікаво, чи знав Лонґстаф, відсилаючи листа, що він скоро звідти вилетить?..»

— Не думаю, — відповів я. — Лонґстаф, звісно, капосний, але не підлий.

Принстонці повелися гідно і зробили Гумбольдту шляхетну пропозицію.

— Тепер ти один із нас, Гуме, розумієш? Не турбуйся, ми якось роздобудемо грошву для твоєї кафедри.

Проте Гумбольдт написав заяву про звільнення. Потім, у березні, на одному з путівців у Нью-Джерсі, він намагався переїхати Кетлін «б’юїком». Щоб урятуватися, вона вскочила у рів.

Тут я мушу сказати, майже у формі свідчення під присягою, що не вірю, буцімто народившись, вперше прийшов у цей світ. Чи Гумбольдт. Чи будь-хто інший. З самих лише естетичних міркувань я не можу прийняти той погляд на смерть, що його розділяють більшість із нас і який я теж розділяв багато років, — тож із тих-таки естетичних міркувань я змушений не погодитися, що таке дивовижне явище як людська душа може зникнути назавжди. Ні, нас оточують померлі, затулені від нас метафізичним запереченням їхнього існування. Коли ми лежимо вночі, мільярди людей, які одночасно сплять в огорнутій темрявою півкулі, до нас наближаються наші мертві. Наші думки мали би їх живити. Ми — їхні ниви. Але ми неродючі й моримо їх голодом. Утім, не дурімо себе, мертві спостерігають за нами, спостерігають на цій землі, що є школою свободи. У наступному царстві, де речі — ясніші, свобода розчиняється у ясності. Ми, на землі, вільні через затьмарення, через помилку, через дивне обмеження. У нашій волі є стільки ж від краси, як і від сліпоти і зла. Вони завжди йдуть поруч із благом свободи. Але це все, що я зараз скажу з цього приводу, бо я поспішаю — маю стільки незавершених справ.

Коли медитував про Гумбольдта, у передпокої пролунав дзвінок. Я вийшов до свого маленького темного передпокою, натиснув кнопку внутрішнього переговорного пристрою і до мене долинули приглушені крики знизу. Це був Рональд Стайлз, консьєрж. Моя поведінка і мій спосіб життя дуже розважали Стайлза, цього літнього кістлявого й дотепного негра. Він був, так би мовити, у півфіналі життя. На його думку, я теж. Та я, з якихось дивних причин, що їх розуміють лише білі, схоже, мав на це інший погляд і далі поводитися так, ніби мені ще не пора замислюватися про смерть.

— Увімкніть телефон, пане Сітрин. Ви чуєте мене? Ваша найкраща подруга намагається до вас додзвонитися.

Учора мою машину розтрощили. Сьогодні моя чарівна коханка не може зі мною зв’язатися. Для нього моє життя було, наче цирк. Вечорами Стайлзова дружина любила слухати історії про мене навіть більше, ніж дивитися телевізор. Він сам мені це сказав.

Я набрав номер Ренати і запитав:

— Що сталося?

— Що сталося?! Заради Бога! Я дзвонила десять разів. Тобі треба зустрітись із суддею Урбановичем о пів на другу. Твій адвокат теж намагався зв’язатися з тобою. Зрештою, він зателефонував Шатмару, а Шатмар — мені.

— О пів на другу! Вони змінили призначену годину! Місяцями мене не помічають, а потім попереджають за дві години, хай їм грець! — я втратив душевну рівновагу. — До бісової матері їх, ненавиджу цих дешевих клоунів.

— Можливо, тепер тобі вдасться завершити цю справу. Сьогодні.

— Як? Я вже поступався п’ять разів. Щоразу, коли я поступаюся, Деніз та її бахур висувають нові вимоги.

— Уже за кілька днів, дякувати Богові, я вирву тебе з цього пекла. Ти зволікаєш, бо не хочеш їхати, але повір, Чарлі, ти ще подякуєш мені за це, коли ми знову опинимося в Європі.

— Форрест Томчек навіть не має часу обговорити зі мною справу. Той адвокат, якого порадив мені Шатмар.

— До речі, Чарлі, як ти дістанешся до центру без машини? Дивно, як це Деніз жодного разу не попросила, щоб ти підвіз її до суду.

— Я візьму таксі.

— Мені так чи так треба підкинути Фанні Сандерленд до виставкового центру, щоб вона вже вдесяте глянула на тканину для оббивки однієї клятої канапи, — Рената засміялася, але зі своїми клієнтами вона була надзвичайно терпляча. — Я мушу подбати про це, перш ніж ми вирушимо до Європи. Рівно о першій ми по тебе заїдемо. Будь готовий, Чарлі.

Колись давно я читав книжку з назвою «Ils Ne M’auront Pas» («Вони мене не дістануть»), й у певні моменти шепочу: «Ils ne m’auront pas». Я зробив так і тепер, постановивши таки завершити свою медитацію чи духовне зосередження (ціллю якого було проникнути у глибини душі й побачити зв’язок між самістю та божественними силами). Знову ліг на диван. І це аж ніяк не було маленьким жестом свободи. Я дивився на це реально. Було за чверть одинадцята, і якщо лишити собі п’ять хвилин, щоб випити пакет звичайного йогурту, і п’ять хвилин на гоління, то можна ще дві години присвятити думкам про Гумбольдта. Зараз для цього був відповідний момент.

Отже, Гумбольдт намагався переїхати Кетлін своєю машиною. Вони поверталися додому з вечірки у Принстоні, і він штовхав її кулаком, тримаючи кермо лівою рукою. У мерехтливому світлі, неподалік від крамниці, де продавали на винос спиртні напої, вона відчинила дверцята й утекла в самих панчохах — туфлі забула в Принстоні. Гумбольдт переслідував її у «б’юїку». Вона вскочила у рів, а він увігнався в дерево. Дверцята машини внаслідок зіткнення заклинило, тож його довелося визволяти полісменам, які приїхали на виклик.

Хай там як, а розпорядники фонду повстали проти Лонґстафа, і кафедру поезії розформували. Кетлін згодом розповіла, що Гумбольдт приховував це від неї цілісінький день. Він поклав слухавку і, човгаючи ногами та несучи перед собою важке, як у борця сумо, черево, увійшов до кухні й налив собі джину у велику банку з-під варення. Стоячи біля брудної раковини у капцях, він випив його так, наче це було молоко.

— Хто дзвонив? — запитала Кетлін.

— Рікеттс.

— Що він хотів?

— Нічого. Звичайні робочі моменти.

«Коли він вилив у себе весь той джин, його щоки стали якогось дивного кольору, — розповідала Кетлін. — Ніби салатово-багряного. Такий колір часом має серцевина артишоку».

Трохи пізніше того ж ранку він, здається, мав іще одну розмову з Рікеттсом. Рікеттс сказав, що Принстон його не зречеться. Вони знайдуть гроші. Це давало Рікеттсу моральну перевагу. Поет не міг дозволити, щоб над ним вивищився бюрократ. Гумбольдт замкнувся у своєму кабінеті з пляшкою джину і цілий день писав чернетки заяви про звільнення.

Але того вечора, коли вони їхали на вечірку до Літтлвудів, Гумбольдт напустився на Кетлін. Чому вона дозволила своєму батькові продати її Рокфеллеру? Так, того старого вважали симпатягою, раритетом паризької богеми, одним із завсідників «Клозері-ді-Ліла»[138], але насправді він був міжнародний злочинець, доктор Моріарті, Люцифер, сутенер — і чи він часом не пробував зґвалтувати власну дочку? Ну, то як було з Рокфеллером? Чи Рокфеллерів прутень збуджував її більше? Чи відчувала вона, що разом із ним у неї входять мільярди? Чи Рокфеллеру конче викрадати у поета жінку, щоб у нього встав? Отак вони їхали «б’юїком», ковзаючи по гравію й проносячись крізь хмари куряви. Він почав кричати, що його анітрохи не вводить в оману її велична спокійно-мила роль. Він знає все про такі речі. З книжок він справді знав багато. Знав ревнощі короля Леонта із «Зимової казки». Знав Маріо Праца[139]. І Пруста — ув’язнених у клітці щурів, приречених на смерть. Шарлюса, якого відшмагав канчуком зі цвяхами консьєрж-убивця, кровожерливий звір.

— Я знаю всю цю гидь хтивості, — сказав він. — І знаю також, що у цю гру грають із таким спокійним личком, як у тебе. Я знаю все про жіночий мазохізм. І розумію, що тебе збуджує. Ти мене просто використовуєш!

Отак вони дісталися до Літтлвудів, де були також ми з Деммі. Кетлін здавалася страшенно блідою. Її обличчя, схоже, вкривав товстий шар пудри. Гумбольдт увійшов мовчки. І ні з ким не розмовляв. Насправді це був його останній вечір як професора кафедри поезії у Принстоні. Завтра ця новина вийде за межі Рікеттсового кабінету. Можливо, вже вийшла. Рікеттс поводився гідно, але міг не втриматися від спокуси розповісти про це всім. Проте Літтлвуд, здавалось, іще нічого не знав. Він аж зі шкіри пнувся, щоб вечірка вдалася. Зі своїми червоними життєрадісними щоками він був схожий на пана Помідора у циліндрі, того, що з реклами соку. Мав хвилясте волосся і приємні світські манери. Коли він брав руку дами, цікаво було подивитися, що він із нею робитиме. Літтлвуд був зірвиголовою з вищого класу, незаконнонародженим сином священика. Знав Лондон і Рим. А особливо добре — славнозвісний бар Шепарда у Каїрі, де він набрався сленгу британських вояків. Він любив шкіритися, виставляючи напоказ свої рідкі зуби зі зворушливо широкими щілинами. На кожній вечірці зображав Руді Веллі[140]. Щоб розвеселити Гумбольдта і Кетлін, я попросив його заспівати «Я просто закоханий волоцюга». Але йому це не надто добре вдалося.

Я був присутній у кухні, коли Кетлін припустилася серйозної помилки. Тримаючи свій келих і незапалену цигарку, вона сягнула по сірника до кишені одного з гостей. Не те щоб це був якийсь невідомий чоловік — ми добре його знали. Це був чорношкірий композитор на прізвище Юбенкс. Його дружина стояла поруч із ним. Кетлін уже трохи сп’яніла й повеселішала. Але коли діставала сірники із кишені Юбенкса, увійшов Гумбольдт. Я бачив, як він заходив. Спершу він завмер, не дихаючи. Потому з несамовитою брутальністю схопив Кетлін, викрутив їй руку за спину і поволік із кухні на подвір’я. Таке нерідко бувало на вечірках у Літтлвудів, тож решта гостей вирішили не звертати уваги, проте ми з Деммі підбігли до вікна. Гумбольдт вдарив Кетлін кулаком у живіт й вона зігнулася від болю навпіл. Потім потягнув її за волосся до «б’юїка». За ним стояла інша машина, тож він не міг виїхати заднім ходом. Тому розвернувся на газоні й виїхав на хідник, обірвавши глушник на бордюрі. Наступного ранку я побачив цей глушник. Укритий шаром іржі, з трубою, що стриміла, він видався мені панциром гігантської комахи. Я також побачив туфлі Кетлін, встромлені підборами у сніг. Був туман, ожеледиця, холод проймав до кісток. Кущі немов укрилися кришталем, синіло гілля в’язів, а березневий сніг темнів від кіптяви.

Тепер я пригадав, що далі той вечір теж був не надто приємний. Ми з Деммі тоді мали залишитися ночувати, і коли гості почали розходитися, Літтлвуд відвів мене вбік і запропонував, як чоловік чоловікові, обмін.

— Ритуальний обмін дружинами, як у ескімосів. Що скажеш, як ми трохи побавимося? — запитав він. — Влаштуймо собі гулянку.

— Дякую, але ні. Зараз не достатньо холодно для цих ескімоських забав.

— Ти відмовляєшся сам? І навіть не збираєшся запитати Деммі?

— Вона з розгону зацідить мені в пику. Хіба що сам спробуєш. Ти не повіриш, які важкі у неї кулаки. З вигляду вона модна й витончена дівчина, а насправді дужа й різка селючка.

У мене були свої причини відповісти йому м’яко. Ми були тут гостями, які приїхали з ночівлею. Не хотілося йти о другій ночі й сидіти в почекальні на пенсильванському вокзалі. Маючи право на вісім годин забуття й налаштувавшись їх відвоювати, я ліг на ліжко у прокуреному кабінеті, де відшуміла вечірка. Деммі, натягнувши нічну сорочку, стала тепер геть іншою людиною. Годину тому, у чорній шифоновій сукні, з довгим золотистим волоссям, заколотим якоюсь прикрасою, вона була молодою леді з вищого світу. В урівноваженому стані Гумбольдт любив перелічувати найважливіші американські соціальні прошарки, і Деммі належала до них усіх. «Чистий Мейн Лайн[141]. Квакерські школи. Брин-Мор-коледж. Справжній клас», — казав Гумбольдт. Вона балакала з Літтлвудом, який досліджував Плавта, про грецьку мову Нового Заповіту та його латинський переклад. Але фермерську доньку я любив у Деммі не менше за світську даму. Тепер вона сиділа на ліжку. Пальці на її ногах були деформовані дешевим взуттям. Великі ключиці утворювали западини. У дитинстві вони зі своєю сестрою, маючи схожу статуру, наповнювали ці западинки водою й бігали наввипередки.

Що завгодно, лише б відтягнути сон. Деммі приймала снодійне, але страшенно боялася заснути. Вона сказала, що має задирку, й сиділа на ліжку, підпилюючи нігті — довга, гнучка пилочка рухалася зиґзаґами. Ноги схрестила, тож мені було видно її округлі коліна та стегна. У такому положенні від неї сочився солонавий жіночий запах, бактеріальне джерело глибокої любові. Раптом пожвавившись, вона підняла голову й поглянула на мене:

— Кетлін не варто було діставати сірники в Юбенкса з кишені. Сподіваюсь, Гумбольдт її не скривдив, але вона не мала цього робити.

— Але ж Юбенкс — давній друг.

— Гумбольдтів давній друг? Вони давні знайомі, а це не одне і те ж. Це щось означає, коли жінка залазить чоловікові в кишеню. А ми бачили, як вона це робила. Тому Гумбольдта почасти можна виправдати.

Деммі завжди була така. Щойно я ладен був заплющити очі, втомившись від свого свідомого та керівного «я», їй кортіло поговорити. О цій порі вона віддавала перевагу тривожним темам — хвороби, вбивства, самогубства, вічне покарання, пекельний вогонь. Її охоплювало нервове збудження. Волосся наїжачувалося, очі розширювалися від паніки, а деформовані пальці на ногах неприродно викручувалися. У такі моменти вона змикала свої довгі долоні на дещо замалих грудях. З дитячим тремтінням уст починала іноді лепетати, наче немовля. Була третя година ночі. Зі спальні господарів, розташованої над нами, здавалося, долинало вовтузіння розбещених Літтлвудів, які, можливо, хотіли показати нам, що ми втрачаємо. А може, це мені лише примарилося.

Хай там як, а я встав і відібрав у Деммі пилочку. Вкутав ковдрою. Її вуста наївно розтулилися, коли вона віддавала пилочку. Мені вдалося її вкласти, та було видно, що Деммі стривожена. Вона повернулася набік і, поклавши голову на подушку, дитинно вдивлялася в мене одним великим і зворушливим оком. «Засинай», — сказав я. Вона заплющила й друге око. І миттєво та, здавалося, глибоко заснула.

Проте за кілька хвилин я почув те, що й очікував почути — її нічний голос. Низький, захриплий та глибокий, майже чоловічий. Вона стогнала й промовляла уривки слів. Це повторювалося майже щоночі. У її голосі вчувався страх перед цим дивним місцем — нашим світом, і перед цим дивним станом — буттям. Тужачись і стогнучи, вона силкувалась його позбутися. Це була первісна Деммі, яка ховалася під сподом фермерової доньки, вчительки, вишуканої наїзниці з Мейн Лайн, латиністки, досконалої світської дами у чорному шифоні і з келихом коктейлю у руці, милої співрозмовниці з кирпатим носиком, яка жваво обговорює модні теми. Я уважно прислухався. Ще якийсь час не чіпав її, намагаючись зрозуміти. Я жалів її й любив. Та врешті мусив покласти цьому край. Поцілував. Вона усвідомлювала, хто це. Притиснулася пальцями ніг до моїх гомілок і обхопила мене своїми міцними руками. «Я кохаю тебе», — закричала вона тим же глибоким голосом, проте її очі й досі були міцно заплющені. Гадаю, насправді вона ніколи і не прокидалася.

У травні, коли семестр у Принстоні добіг кінця, ми з Гумбольдтом востаннє зустрілись як побратими.

Коли огром грудневої блакиті, трохи прогрітої сонцем, проникав у вікно за моєю спиною, я лежав на своєму чиказькому диванчику і знову бачив усе, що відбулося. Від таких спогадів у людини стискається серце. Як сумно, думає хтось про всі ті людські дурниці, що затуляють від нас велику істину. Але, можливо, мені вдасться прорватися крізь цю заслону, раз і назавжди, роблячи те, що я роблю зараз.

Гаразд, тоді для мене головним був Бродвей. Я мав продюсера, режисера та агента. В очах Гумбольдта я належав до світу театру. Були актриси, які говорили «любий» і цілували мене при зустрічі. Була карикатура Гіршфельда на мене у «Нью-Йорк Таймс». Гумбольдт вважав це головно своєю заслугою. Влаштувавши у Принстонський університет, він вивів мене у вищий світ. Завдяки йому я познайомився з корисними людьми з Ліги плюща. Крім того, він відчував, що «Фон Тренка», мого прусського героя, я створив за його образом і подобою.

— Але гляди мені, Чарлі, — казав він. — Не дозволь себе ошукати бродвейському гламуру і прибуткам.

Гумбольдт і Кетлін неждано-негадано заїхали до мене на відремонтованому «б’юїку». Я мешкав у котеджі на узбережжі Коннектикуту, неподалік від режисера Лемптона, під керівництвом якого вносив правки — себто писав потрібну йому п’єсу, бо все до того йшло. Деммі навідувалася до мене щовихідних, проте Флейшери приїхали в середу, коли я був сам. Гумбольдт щойно прочитав лекцію в Єлі, і вони поверталися додому. Ми сиділи у маленькій, викладеній каменем кухні, п’ючи каву та джин і відзначаючи у такий спосіб нашу зустріч. Гумбольдт того дня був «добрий», поважний і піднесений. Він саме перед тим читав «De Anima»[142] і його розпирало від ідей щодо походження думки. Проте я помітив, що він не зводить очей із Кетлін. Вона мала доповідати йому, куди йде.

— Я лише візьму свій светр.

Навіть щоб вийти до вбиральні, вона мала отримати дозвіл. І в неї, здається, було підбите око. Мовчазна й пригнічена, вона сиділа в кріслі, схрестивши на грудях руки і поклавши одна на одну свої довгі ноги. У неї таки був синець. Гумбольдт врешті заговорив про це сам.

— Цього разу це не я, — сказав він. — Ти не повіриш, Чарлі, але вона впала на панель керування, коли я різко загальмував. Якийсь ідіот на вантажівці раптом вилетів на трасу з бічної дороги, і мені довелося натиснути на гальма.

Можливо, він її й не бив, але стежив за нею; стежив за нею так, неначе помічник шерифа, який супроводжує ув’язнену з однієї буцегарні до іншої. Читаючи нам лекцію про «De Anima», він увесь час крутив свого стільця, щоб переконатися, що ми не переморгуємося. Йому так на цьому залежало, що ми конче мусили спробувати його обхитрувати. І ми таки це зробили. Нам нарешті вдалося обмінятися кількома словами в садку біля мотузки для білизни. Кетлін прополоскала свої панчохи й вийшла, щоб повісити їх на сонечку. Гумбольдт же, ймовірно, справляв природну потребу.

— Це він тебе вдарив чи ні?

— Ні, я впала на панель керування. Але це пекло, Чарлі. Ще ніколи не було так зле.

Мотузка для білизни була стара й темно-сіра. В одному місці поплітка тріснула і проглядало біле осердя.

— Гумбольдт сказав, що я волочуся з критиком — молодим, невідомим, цілком невинним хлопцем на прізвище Маґнаско. Він дуже милий, але мій Боже! Я втомилася від того, що він вважає мене німфоманкою і розказує, як я віддаюся на пожежних сходах чи навстоячки у шафах для одягу, не втрачаючи жодної нагоди. А у Єлі він змусив мене сидіти на сцені під час свого виступу. Потім обвинувачував, що я виставляла напоказ свої ноги. На кожній заправці він пробивається разом зі мною до жіночої вбиральні. Я не можу повернутися з ним до Нью-Джерсі.

— Що ж ти робитимеш? — запитав нетерплячий, зворушений, стурбований Сітрин.

— Завтра, дорогою до Нью-Йорка, я загублюся. Я кохаю його, але більше не можу витримати. Кажу це тобі, щоб підготувати, бо ви, хлопці, любите один одного, і тобі доведеться йому допомогти. У нього є трохи грошей. Гільденбранд звільнив його. Але він здобув грант Ґуґґенгайма, ти ж знаєш.

— Я навіть не знав, що він подавався.

— Ох, він подається куди тільки можна… Зараз він спостерігає за нами з кухні.

І справді, Гумбольдт стирчав за мідним плетивом сітчастих дверей, неначе чудовисько, що втрапило в рибальський невід.

— Щасти тобі.

І вона пішла до будинку. Густе травневе зілля ревно шмагало її по ногах. Смугами світла від привільного сонечка та тіней, що їх відкидали на землю кущі, прогулювався кіт. Мотузка для білизни з оголеним осердям і панчохи Кетлін, підвішені ширшим кінцем, натякали на хтивість. Принаймні таке враження склалося у Гумбольдта. Він підійшов просто до мотузки, під якою я стояв, і звелів розповісти, про що ми розмовляли.

— Ох, Гумбольдте, може б ти відчепився від мене? Не вплутуй мене у цю невротичну драму, — мене жахало те, що, як я уявляв, чекало на них попереду. Мені хотілося, щоб вони забралися геть — запхалися у свій «б’юїк» (тепер він, як ніколи, скидався на забрьохану штабну машину з полів Фландрії) і від’їхали, покинувши мене з клопотами із Тренком, тиранією Лемптона і чистим узбережжям Атлантики.

Але вони залишилися. Гумбольдт не спав. Дерев’яні східці чорного входу всю ніч порипували під його вагою. З крана текла вода, і хряскали дверцята холодильника. Коли я вранці увійшов до кухні, то виявив, що пляшка джину «Біфітер», яку вони привезли мені в подарунок, стояла на столі порожня. Повсюди, мов кролячий послід, були розкидані ватні тампони від його флакончиків з ліками.

Кетлін зникла з ресторану «Рокко» на Томпсон-стріт, і Гумбольдт оскаженів. Він стверджував, що вона з Маґнаско, що той переховує її у своєму номері у готелі «Ерл». Гумбольдт десь дістав револьвер і молотив руків’ям у двері Маґнаско, аж доки розкришив деревину. Маґнаско викликав консьєржа, а той — поліцію, і Гумбольдт звідти забрався. Проте наступного дня він напав на Маґнаско на Шостій авеню перед рестораном «Говард Джонсон». Гурт лесбійок, виряджених як портові вантажники, врятували цього молодика. Вони покинули свою содову з морозивом, вибігли на вулицю і втрутилися в сутичку, викрутивши Гумбольдту руки за спину. Був сонячний день, пообідня пора, і жінки-арештантки, яких тримали під вартою на Ґринвіч-авеню, кричали з відчинених вікон й розкручували рулони туалетного паперу.

Гумбольдт зателефонував мені у котедж й запитав:

— Чарлі, де Кетлін?

— Я не знаю.

— Чарлі, я думаю, що ти таки знаєш. Я бачив, як вона розмовляла з тобою.

— Але вона мені не сказала.

Він кинув слухавку. Відтак подзвонив Маґнаско.

— Пане Сітрин? Ваш друг збирається мене побити. Мені доведеться звернутися до поліції, щоб його заарештували.

— Усе й справді так кепсько?

— Знаєте, як воно, люди заходять далі, ніж хотіли, і що тоді? Я маю на увазі, що тоді буде зі мною? Я телефоную, бо він лякає мене вами. Каже, що, як не він, то ви до мене доберетеся. Бо ви — його побратим.

— Та я вас і пальцем не зачеплю, — відказав я. — Чому б вам на якийсь час не виїхати з міста?

— Виїхати? — перепитав Маґнаско. — Я щойно приїхав. З Єля.

Я зрозумів. Він приїхав робити кар’єру, до якої так довго готувався.

— «Триб’юн» узяла мене на випробний термін як книжкового оглядача.

— Я знаю, як це є. Незабаром на Бродвеї йтиме моя п’єса. Перша.

Я зустрівся з Маґнаско. Він виявився огрядним, молодим лише за календарними роками, статечним, спокійним чоловіком, якому судилося досягти успіху в культурних колах Нью-Йорка.

— Я не збираюся виїжджати. Я подам на нього до суду, і його зобов’яжуть триматися далі від мене.

— Що ж, хіба вам потрібен на це мій дозвіл? — запитав я.

— Якщо я вчиню так із поетом, то не заживу собі доброї слави у Нью-Йорку.

Пізніше я розповідав Деммі:

— Маґнаско боїться, що коли він звернеться до стражів порядку, нью-йоркське культурне збіговисько це не схвалить.

Деммі, яка стогнала уночі, боялася пекла і ковтала піґулки, була водночас дуже практичною людиною, геніальною наставницею, тактиком і стратегом. Коли вона перебувала у своєму діловому настрої, повчаючи й захищаючи мене, я думав, яким же чудовим ляльковим генералісимусом вона, певно, була у дитинстві.

— Коли йдеться про тебе, — сказала вона, — я стаю мамою-тигрицею і справжньою фурією. Ти вже десь місяць не бачив Гумбольдта, правда? Він не озивається. А це означає, що він починає тебе обвинувачувати. Бідолашний Гумбольдт, він геть із глузду з'їхав, хіба ні? Ми маємо йому допомогти. Якщо він і далі нападатиме на того Маґнаско, його посадять під замок. Якщо ж поліція запхне Гумбольдта у «Бельвю», ти мусиш бути готовий узяти його на поруки. Його треба привести до тями, заспокоїти й остудити запал. Найкраще місце для цього — лікарня «Пейн Вітні». Послухай, Чарлі: кузен Джинні, Альберт, працює лікарем у приймальному покої «Пейн Вітні». «Бельвю» — це пекло. Нам треба зібрати трохи грошей і перевести його до «Пейн Вітні». Можливо, нам вдасться роздобути для нього щось на кшталт стипендії.

Вона домовилася про це з кузеном Джинні, Альбертом, і від мого імені телефонувала людям та збирала гроші для Гумбольдта, взявши цю справу на себе, бо я був зайнятий «Фон Тренком». Ми повернулися з Коннектикуту й готувалися до репетицій у Беласко. Заповзятлива Деммі незабаром зібрала близько трьох тисяч доларів. Сам лише Гільденбранд дав дві тисячі, хоча досі був злий на Гумбольдта. Він застеріг, що ці гроші мають піти винятково на психіатричне лікування та найнагальніші потреби. Адвокат із П’ятої авеню, Симкін зберігав цей фонд у себе як умовний депозит. Гільденбранд знав, та й ми всі тоді знали, що Гумбольдт найняв приватного детектива, чоловіка на прізвище Скаччіа, і цей Скаччіа вже загарбав більшу частину гранту Ґуґґенгайма, здобутого Гумбольдтом. Кетлін же вчинила те, чого ніхто від неї не чекав. Одразу ж виїхавши з Нью-Йорка, вирушила до Невади, щоб подати на розлучення. Проте Скаччіа й далі годував Гумбольдта байками, що вона й досі віддається розпусті в Нью-Йорку. Гумбольдт замислив новий сенсаційний скандал у дусі Пруста, цього разу залучаючи продажних брокерів із Волл-стріт. Якщо йому вдасться підловити її на перелюбі, він відвоює «власність», себто халупу в Нью-Джерсі вартістю близько восьми тисяч доларів та із заставою на п’ять тисяч. Так сказав мені Орландо Гаґґінс — Орландо був одним із тих радикальних представників богеми, які зналися на грошах. В авангардному Нью-Йорку всі зналися на грошах.

Літо промайнуло швидко. У серпні почалися репетиції. Ночі були гарячі, напружені й стомливі. Щоранку я вставав вимучений, і Деммі давала мені кілька горняток кави, а також, за сніданком, купу порад щодо театру, Гумбольдта і способу життя. Маленький білий тер’єр, Като, випрошував скоринки, клацаючи зубами й танцюючи на задніх лапках. Я подумав, що теж волів би спати цілісінький день на його подушці біля вікна, поруч із бегоніями Деммі, ніж сидіти у допотопному бруді Беласко й слухати нудотних акторів. Я зненавидів театр, з відразливо перебільшеними, награними почуттями, з усіма цими завченими жестами й вихилясами, сльозами й благаннями. До того ж «Фон Тренк» уже не був моєю виставою. Він належав чотириокому Гарольду Лемптону, для якого я послужливо писав нові діалоги у гримерних. Його актори були, наче купа колод. Здавалось, усі таланти Нью-Йорка було задіяно у мелодрамі, розігруваній збудженим, несамовитим Гумбольдтом. Приятелі та прихильники творили його аудиторію у «Білому коні» на Гудзон-стріт, де він виголошував свої промови й лементував. Він також консультувався з юристами й відвідував психіатра чи навіть двох.

Я відчував, що Деммі розуміє Гумбольдта краще за мене, адже вона теж ковтала таємничі піґулки. (Була між ними й інша схожість). У дитинстві вона була товста, чотирнадцятирічною важила сто двадцять сім кілограмів. Вона показувала мені фотографії, і я очам своїм не вірив. Їй кололи гормони й давали таблетки, і вона схудла. Судячи з трохи витрішкуватих очей, певно, давали тироксин. Деммі вважала, що через різку втрату ваги її принадні груди втратили форму. Маленькі зморщечки на них були для неї справжнім нещастям. Вона іноді вигукувала:

— Своїми клятими ліками вони зіпсували мені цицьки.

З аптеки у Маунт-Коптик їй і досі доставляли коричневі паперові пакети.

— Та все ж я гарна, — казала вона.

Деммі й справді була гарна. Її голландське волосся, без сумніву, випромінювало світло. Іноді вона зачісувала його набік, іноді робила собі чубчик — залежало від того чи роздерла вона собі нігтями чоло. Вона часто себе дряпала. Її лице було то по-дитячому округле, то подовгасте, як у підкорювачки Дикого Заходу. Часом вона була схожа на красуню з картини ван дер Вейдена[143], а часом — на Мортімера Снерда[144] чи на танцівницю з шоу «Шаленства Зіґфельда[145]». Як я вже казав, мене дуже приваблювало ледь чутне тертя шовкових панчіх на її вивернутих всередину колінах, коли вона йшла швидко. Я думав, що якби був сараною, то такий звук спонукав би мене ширяти над гірськими пасмами. Коли обличчя Деммі з тонким кирпатим носиком було вкрите грубим шаром макіяжу, її великі очі — ще жвавіші та ясніші через велику кількість накладеної штукатурки, — виявляли дві речі: по-перше, що в неї щире серце, а по-друге, що вона неустанна страдниця. Не раз мені доводилося мчати на Берроу-стріт, щоб ловити таксі й відвезти Деммі у пункт невідкладної допомоги лікарні «Сент-Вінсент». Якось вона засмагала на даху і так обгоріла, що почала марити. Ще колись, ріжучи телятину, вона розпанахала собі великий палець аж до кістки. А одного разу пішла спалювати сміття, і її обпалив вогонь, що бухнув із відчиненої заслінки печі. Як слухняна дівчинка, вона складала плани своїх уроків латини на весь семестр, клала шарфи й рукавички у підписані шухляди й відчищала весь дім. А як лихе дівчисько, вона пила віскі, зчиняла істерики або ж сходилася зі злодіями чи шибайголовами. Вона пестила мене, наче казкова принцеса, або ж молотила мене кулаками по ребрах, немов ковбой. У спекотну погоду вона пастувала навколішки підлогу, роздягнувшись догола й демонструючи свої міцні сухожилля, худі руки й натруджені стопи. І тоді ззаду той маленький, ніжний та вишуканий орган, на шляху до якого було стільки чарівних перешкод і від якого за інших обставин я просто шаленів, видавався просто відгином пелюстки. Проте, попастувавши, після цього гарячкового труду в поті чола, вона сиділа у блакитній сукні, виставивши свої прекрасні ніжки, й попивала мартіні. Батько Деммі, якому належав мало не весь Маунт-Коптик, був запальним чоловіком. Деммі мала на голові шрам: він ударив її в дитинстві об батарею. Ще один шрам залишився на її обличчі після того, як він насадив їй на голову кошик для паперів — визволяти її довелося бляхареві. При всьому цьому вона знала Євангелія напам’ять, була зіркою хокею на траві, могла приборкати коня і писала чарівні листи подяки на папері від Тіффані. Та все ж, коли вона брала ложечку свого улюбленого ванільного крему, то знову перетворювалася на маленьку товстулю. Деммі застигала з відкритим ротом, смакуючи десерт на кінчику язика, а її великі блакитні очі, немов імлистий океан урозповні літа, вдивлялися кудись углиб себе. Вона аж здригалася, коли я казав: «Ковтай свій десерт». Вечорами ми грали у трик-трак, вона перекладала Лукреція й тлумачила мені Платона:

— Люди ставлять собі в заслугу свої чесноти. Але він бачить — яким же ще можна бути, як не доброчесним? Нічого ж іншого немає.

Перед самим Днем праці Гумбольдт знову пригрозив Маґнаско, і той пішов до поліції й умовив детектива в цивільному супроводжувати його до готелю. Вони чекали у вестибюлі. Небавом туди з криком увірвався Гумбольдт і кинувся до Маґнаско. Детектив став між ними, і Гумбольдт заявив:

— Офіцере, він переховує у себе в номері мою дружину.

Логічно було це перевірити. Тож вони, всі втрьох, піднялися нагору. Гумбольдт заглядав у всі шафи, шукав під подушками її нічну сорочку, просував руку під папір, яким було встелено шухляди. Але ніде не виявив жіночої білизни. Нічогісінько.

Детектив сказав:

— То де ж вона? Це ви, як ненормальний, лупили у ці двері руків’ям револьвера?

— У мене нема револьвера, — відповів Гумбольдт. — Хочете мене обшукати? — він підняв руки. А потім додав: — Якщо бажаєте, можете піти до мене й подивитися. Самі переконаєтеся.

Але коли вони дісталися до Ґринвіч-стріт, Гумбольдт вставив ключ у замок і сказав:

— Ви не можете увійти, — тоді заверещав: — Ви маєте ордер на обшук? — потому прослизнув досередини, захряснув двері й зачинив їх на засув.

Саме тоді Маґнаско подав скаргу чи позов до суду про заборону його переслідувати — я не знаю, що саме, — і туманного й задушливого вечора поліція приїхала по Гумбольдта. Він боровся, як бик. Навіть у поліцейській дільниці чинив опір. Із напомадженою головою він катався по брудній підлозі. Чи натягли на нього гамівну сорочку? Маґнаско божився, що ні. Але на нього наділи кайданки, і Гумбольдт плакав. Дорогою до «Бельвю» на нього напала бігунка, і його замкнули на цілу ніч загидженого.

Маґнаско пустив чутку, що це було наше спільне з ним рішення, щоб не дати Гумбольдту вчинити злочин. Пізніше всі казали, що це була ініціатива Чарлі Сітрина, Гумбольдтового побратима і підопічного. У мене раптом виявилося багато огудників і ворогів серед людей, яких я навіть не знав.

Я скажу вам, який це мало вигляд із розкішного занепаду й задушливого мороку театру Беласко. Я бачив Гумбольдта, який підхльостує упряжку мулів, стоячи у своєму шаленому фургоні, наче загарбник в Оклагомі. Він мчав на чужу територію, щоб заявити на неї своє право. Але це його право було роздутою й тремкою душевною оманою.

Я не мав на думці: «Що ж, поет з’їхав з глузду… Викличте копів і до біса штампи». Ні, я мучився, коли його схопила поліція, мене охопив розпач. То що ж я насправді мав на думці? Можливо, щось на кшталт цього: «Припустімо, що поліція кидає поета на землю, натягає на нього гамівну сорочку чи надіває кайданки й заганяє у в’язничний фургон, наче скаженого пса, а потім загидженого, у приступі люті, замикає в камері. Це Америка супроти мистецтва?». Для мене лікарня «Бельвю» була нічим не краща за Бавері: вона теж була свідченням занепаду. Брутальна Волл-стріт представляла силу, а район Бавері, розташований так близько від неї, був викривальним символом слабкості. Так само і з «Бельвю», куди потрапляли бідні та арештанти. І навіть із «Пейн Вітні», де лежали заможні душевнохворі. Поети, як і п’янички, невдахи чи психопати, як нещасливці, бідні чи багаті, не захищені від безумства — адже так? — не маючи жодних машин, жодного втіленого знання, співмірного знанню «Боїнґа», «Сперрі Ренд»[146], «Ай-Бі-Ем», «Ер-Сі-Ей»[147]? Бо чи може вірш підняти вас у повітря над Чикаґо й за дві години приземлитися з вами у Нью-Йорку? Чи може він розрахувати політ у космос? Це не у його владі. А інтереси зосереджено там, де є влада. У давні часи поезія була силою, поет мав реальний вплив у матеріальному світі. Звісно, матеріальний світ був тоді інший. А який інтерес може викликати Гумбольдт? Він пірнув у шаленство і став жалюгідним героєм. Гумбольдт скорився монополії сили та інтересу, яку утримували гроші, політика, закон, раціональність, технологія, бо не зміг зробити наступного, необхідного для поетів кроку. Натомість він позадкував. Роздобув револьвер, як Верлен, і переслідував Маґнаско.

Із «Бельвю» зателефонував мені до театру Беласко. Я почув його тремтячий, розлючений і квапливий голос. Він кричав:

— Чарлі, ти знаєш, де я, правда? Що ж, Чарлі, це не література. Це життя.

У театрі я перебував у світі ілюзій, натомість він, Гумбольдт, вирвався з нього — адже так?

Але ні, замість бути поетом, він лише зображав поета. Він розігрував «Агонію американського митця». І це не Гумбольдт, це США заявляли: «Шановні співвітчизники, послухайте! Якщо ви зречетеся матеріалізму і нормальних життєвих прагнень, ви закінчите у “Бельвю”, як оцей бідолашний дивак».

Тепер він збирав довкола себе публіку і влаштовував божевільні сцени в «Бельвю». Він відкрито мене обвинувачував. Любителі скандалів прицмокували, чуючи моє ім’я.

А потім до театру Беласко прийшов із посланням від Гумбольдта його приватний детектив — Скаччіа. Йому потрібні були зібрані нами гроші, і то негайно. Тож ми зустрілися з паном Скаччіа на понурій та душній зацементованій алеї, на яку виходили двері за сценою. На ньому були відкриті сандалі та білі шовкові шкарпетки, дуже брудні. У кутиках його вуст зібрався темний наліт.

— Фонд зберігається як умовний депозит в адвоката, пана Симкіна, на П’ятій авеню. Він призначений винятково на медичні витрати, — сказав я.

— Ви маєте на увазі — психіатричні? Гадаєте, пан Флейшер збожеволів?

— Я не встановлюю діагнозів. Нехай Гумбольдт звернеться до Симкіна.

— Ми з вами говоримо про геніальну людину. Хто сказав, що геній потребує лікування?

— Ви читали його вірші? — запитав я.

— Так, до біса. Я не терпітиму від вас принижень. Ви начебто його друг? Цей чоловік вас любить. Досі вас любить. А ви його любите?

— Яке вам до того діло?

— Він мене найняв. А для клієнта я зроблю все.

Я розумів: якщо я не дам цьому нишпорці грошей, він піде до Гумбольдта в «Бельвю» і скаже, що я вважаю його божевільним. Мене так і поривало вбити Скаччіа на цій безлюдній алеї. Природна справедливість була на моєму боці. Я міг схопити цього шантажиста за горлянку і придушити його. О, з якою приємністю я зробив би це! І хто посмів би мене осудити! Спалах вбивчої ненависті змусив мене скромно потупити очі в землю.

— Панові Флейшеру доведеться пояснити Симкіну, на що саме він потребує грошей, — сказав я. — Їх ми збирали не для вас.

Після цього було кілька дзвінків від Гумбольдта.

— Копи запхали мене у гамівну сорочку. Ти якось до цього причетний? Ти, мій побратим? Вони давали волю рукам, клятий Томасе Гоббс!

Я зрозумів його натяк. Він мав на увазі, що мене цікавить лише сила.

— Я стараюся допомогти, — сказав я.

Він кинув слухавку. Але за хвилю знову пролунав дзвінок.

— Де Кетлін? — запитав він.

— Я не знаю.

— Вона ж говорила з тобою біля білизняної шворки. Ти чудово знаєш, де вона. Послухай сюди, красунчику, ти сидиш на цих грошах. Вони мої. Хочеш мене позбутися з допомогою тих гевалів у білих халатах?

— Тобі треба заспокоїтися, от і все.

Трохи пізніше, понурого й задушливого пообіддя, він подзвонив мені ще раз. Я саме їв сандвіч із розлізлим вологим тунцем, що мав металевий присмак, у грецькому ресторанчику навпроти театру, як мене покликали до телефону. Я взяв слухавку в зірковій гримерній.

— Я розмовляв із адвокатом, — закричав Гумбольдт. — І готовий позиватися з тобою через ті гроші. Ти пройдисвіт. Ти зрадник, брехун, ошуканець і Юда. Ти запроторив мене в божевільню, саме коли ця хвойда Кетлін віддається оргіям. Я обвинувачую тебе у привласненні чужих грошей.

— Гумбольдте, я лише допоміг зібрати ці гроші. У мене їх немає. Вони не в моїх руках.

— Скажи мені, де Кетлін, і я відмовлюся від свого позову.

— Вона не казала мені, куди збирається.

— Сітрине, ти порушив присягу, яку мені дав. А тепер хочеш мене позбутися. Ти мені заздриш. Ти завжди мені заздрив. Я вкину тебе до в’язниці, якщо мені вдасться. Я хочу, щоб ти відчув, як воно, коли по тебе приходить поліція або ж на тебе накидають гамівну сорочку.

А потім — клац! — він кинув слухавку, а я сидів, пітніючи у зірковій гримерній. Гидкий салат із тунця підступав мені до горла, а в боці я відчував кольку — симптом отруєння птомаїном. Актори того дня приміряли костюми й проходили повз двері у своїх панталонах, сукнях та ріжкатих капелюхах. Я потребував допомоги, проте почувався, немов одинокий, вцілілий після кораблетрощі полярник у маленькому човні, немов Амундсен, який махає кораблям на обрії, що виявилися айсбергами. Тренк і лейтенант Шел пройшли зі своїми рапірами, у перуках. Вони не могли сказати мені, що я не був явним брехуном, ошуканцем і Юдою. Але і я не міг сказати їм, що зі мною не так: що я страждаю ілюзією, можливо, чудесною або ж лінивою ілюзією, що мені вдасться за допомогою натхненного піднесення злетіти стрілою прямісінько до істини. До самої істини. Бо ж я був надто зарозумілий, щоби перейматися марксизмом, фройдизмом, модернізмом, авангардом чи будь-чим іншим із того, чому Гумбольдт, як культурний єврей, надавав такого великого значення.

— Я піду до нього в лікарню, — сказав я Деммі.

— Не підеш. Це найгірше, що ти можеш зробити.

— Але поглянь, у якому він стані. Деммі, я мушу піти туди.

— Я цього не дозволю. Він накинеться на тебе. Чарлі, я не можу допустити, щоб ти бився. Він зацідить тобі, а він удвічі більший за тебе, а ще й який знавіснілий та сильний. До того ж, готуючись до постановки, тобі не можна хвилюватися. Послухай, — вона стишила голос. — Я про це подбаю. Сама туди піду. А тобі — забороняю.

Насправді вона так ніколи його й не відвідала. Тепер у цю справу були втягнуті десятки людей. Драма у «Бельвю» привернула увагу цілих натовпів із Ґринвіч-Вілледж та Морнінґсайд-Гайтс. Я порівнював їх із мешканцями Вашингтона, які вирушили своїми екіпажами подивитися на битву при Булл-Рані, а потім опинилися на шляху військ Півночі, що відступали. Оскільки я вже не був його побратимом, Гумбольдтовим найкращим другом став Орландо Гаґґінс. Гаґґінс домігся, щоб Гумбольдта випустили. І тоді Гумбольдт подався до лікарні «Маунт Синай» і з власної волі став їхнім пацієнтом. Діючи згідно з моїми розпорядженнями, адвокат Симкін заплатив наперед за тиждень лікування у цьому приватному закладі. Проте наступного ж дня Гумбольдт виписався й забрав у лікарні всю невикористану суму, що становила майже вісімсот доларів. З неї він оплатив останній рахунок Скаччіа. Відтак розпочав судові процеси проти Кетлін, проти Маґнаско, проти поліцейської дільниці та проти «Бельвю». Він продовжував погрожувати й мені, але насправді так і не подав позову. Хотів побачити чи принесе мені «Фон Тренк» гроші.

На той час моє розуміння грошей було ще дуже примітивне. Я не знав, що є багато людей, наполегливих, спритних, запальних, для яких цілком очевидно, що саме їм мають належати всі ваші гроші. Гумбольдт був переконаний, що десь у світі є багатство — не його, — на яке він має повне право і яке зобов’язаний відвоювати. Одного разу сказав мені, що йому судилося виграти великий судовий процес, процес на мільйон доларів.

— З мільйоном баксів, — сказав він, — я зможу не думати ні про що, крім поезії.

— Але як таке може статися?

— Хтось завдасть мені шкоди.

— Завдасть шкоди на мільйон доларів?

— Якщо я переймаюся грішми, а поетові таке не личить, то на це є причина, — пояснював мені Гумбольдт. — Причина в тім, що ми, зрештою, американці. Скажи, яким би я був американцем, якби мене не цікавили гроші? Треба вміти поєднувати різні речі, як поєднував їх Воллес Стівенс. Хто сказав: «Гроші — це корінь усякого зла»? Чи не торговець індульгенціями? Та ж торговець індульгенціями — найпідступніший персонаж Чосера. Ні, я поділяю думку Горація Волпола[148]. Волпол сказав, що для вільної людини природно думати про гроші. Чому? Бо гроші — це свобода. Ось чому.

У ті чарівні дні ми провадили такі дивовижні розмови, лише злегка пойняті маніакальною депресією і параноєю. Але тепер світло стало мороком, а морок зробився ще темніший.

Досі лежачи й міцно тримаючись за свій набитий гусячим пухом диван, я озирався на ті яскраві тижні.

Гумбольдт галасливо пікетував «Фон Тренка», але п’єса мала шалений успіх. Щоб ближче бути до Беласко і до своєї слави, я винайняв номер-люкс у «Сейнт Реджис». Ліфти у стилі art nouveau[149] мали позолочені двері. Деммі викладала Верґілія. Кетлін грала у «двадцять одне». Гумбольдт же повернувся на свій командний пост у шинку «Білий кінь». Там він до пізньої ночі читав лекції з літератури, мистецтва, еротики та філософії. Вигадав нову епіграму, що мені її переказали в місті: «Я ще ніколи не торкався фігового листка, який не перетворився би на ярлик із ціною». Це подарувало мені надію. Він досі був здатний на вдалий дотеп. Здавалося, що до нього може повернутися нормальний стан.

Але ні. Щодня Гумбольдт недбало голився, пив каву, ковтав піґулки, вивчав свої записи та їхав до середмістя на зустріч з адвокатами. У нього їх було повно — він просто-таки колекціонував юристів та психоаналітиків. Метою його візитів до аналітиків було зовсім не лікування. Він хотів поговорити, висловити свої думки. Теоретична атмосфера тих кабінетів спонукала його до цього. Що ж до юристів, то він змушував їх усіх готувати папери та обговорювати з ним стратегії. Юристи нечасто мають справи з письменниками. Тож як юристу знати, що відбувається? Відомий поет телефонує і просить про зустріч. Йому порадив сюди звернутися такий-то й такий. Уся контора схвильована, друкарки накладають макіяж. Відтак з’являється поет, огрядний та недужий, але досі вродливий, блідий, з ображеним обличчям, жахливо збуджений, трохи соромливий і з разюче дрібними, як на такого потужного чоловіка, жестами чи радше дрижаками. Навіть, коли він сидить, у нього тремтять ноги, все його тіло вібрує. Спершу його голос долинає, немов із потойбіччя. Він силкується всміхатися, але виходять самі гримаси. Його дрібні мишачі зуби із жовтими плямами закушують тремтячу губу. Попри свою кремезність і статуру справжнього борця, він — тендітна рослина, Аріель і таке інше. Не може стиснути руку в кулак. Йому не відома агресія. І він починає снувати свою оповідь — можна подумати, що перед вами батько Гамлета: ошуканство, обман, порушення обітниць. Коли він заснув у саду, хтось підкрався до нього з чашею й спробував влити отруту йому у вухо. Спершу він відмовляється називати своїх облудних друзів та потенційних убивць. Вони у нього лише X та У. Потім говорить «ця особа». «Я пішов разом із цією особою», — каже він. У своїй наївності він укладав угоди, обмінювався обітницями з X, цим новочасним Клавдієм. Той на все погоджувався. Не читаючи, підписав документ про спільне володіння будинком у Нью-Джерсі. Він також розчарувався у своєму побратимові, який виявився падлюкою. Шекспір мав слушність:

Але тепер, оговтуючись від удару, він готує позов проти цього добродія. Готувати позови — одна з головних турбот людини. Щодо Сітрина він має неспростовні докази — Сітрин загарбав його гроші. Але єдине, що він просить, це відшкодування. І він стримує, чи принаймні так видається, лють, що чимраз наростає. Приємний вигляд Сітрина, цього хлопця, — оманливий. Якоб Беме помилявся: зовнішнє не є проявом внутрішнього. Гумбольдт казав, що бореться за порядність. Його батько не мав друзів, і він не має друзів — до собачої матері їх, цих людців. Вірність — лише у пісеньках. Але будьмо розважливі. Не всі ж перетворюються на оскаженілих щурів, що гризуть одне одного.

— Я не хочу кривдити цього сучого сина. Єдине, чого я хочу, це справедливості.

Справедливості! Насправді він хотів, щоб йому принесли мої кишки в подарунковій упаковці.

Так, він багато часу витрачав на адвокатів та лікарів. Адвокати й лікарі найкраще можуть оцінити драму несправедливості та драму недуги. Тепер він уже не хотів бути поетом. Символізм — школа, до якої він належав, — себе вичерпав. Ні, тепер він грав роль справжнього. Повертався до безпосереднього досвіду. У широкий світ. Більше ніяких мистецьких замінників справжнього життя. Судові позови та психоаналітики були реальні.

Адвокати та психіатри захоплювалися ним не тому, що він представляв реальний світ, а через те, що він був поет. Гумбольдт не платив — він викидав рахунки у смітник. Проте ці люди, яким цікаво було познайомитися з генієм (повагу до таких особистостей їм прищепили праці Фройда чи фільми на кшталт «Мулен Руж» або «Місяць і гріш»), були спраглі культури. Вони радо слухали історію його нещасть і переслідувань. Він плювався жовчю, поширював скандальні чутки й пересипав свою мову метафорами. Яке дивовижне поєднання! Слава, плітки, манія, бруд і поетична оригінальність.

Навіть тоді проникливий Гумбольдт знав, чого він вартує у професійному Нью-Йорку. Нескінченна конвеєрна стрічка хвороб чи судових справ приносила у ці контори в центрі міста безліч клієнтів та пацієнтів, схожих на сірі картоплини з Лонґ-Айленду. Ці понурі бульбини терзали серця психоаналітиків своїми нудотними проблемами. Аж раптом з’являвся Гумбольдт. О Гумбольдт! Він-то не був картоплиною. Він був папаєю, цитроном, маракуйєю або ж плодом пристрасті. Він був гарний, глибокий, красномовний, запашний, самобутній — навіть коли мав пом’яте обличчя, мішки під очима і видавався напіврозчавленим. А який репертуар він мав, які варіації стилю і темпу! Спершу він був м’який, сором’язливий. Потім ставав дитинним, довірливим, відтак звірявся.

— Я знаю, — казав він, — що говорять чоловіки й дружини, коли сваряться. Мені відомі всі ці суперечки через дрібниці, такі важливі для них і такі втомливі для всіх інших. Коли вони знову починають, люди гмикають і закочують очі. Американці! З їхніми дурними уявленнями про любов і домашніми трагедіями. Як ви можете їх слухати після найжахливіших воєн і найрадикальніших революцій, винищення, таборів смерті, коли земля просякнута кров’ю, а дими крематоріїв іще досі витають над Європою? До чого можуть дорівнятись особисті клопоти американців? Чи й справді вони мучаться? Світ заглядає в обличчя американців і промовляє: «Тільки не кажіть мені, що ці квітучі люди страждають!». Та все ж засилля демократії призводить до своїх, особливих труднощів. Америка — це експеримент Господа. Багато давніх болів людства було вгамовано, тому нові болі ставали чимраз дивніші й загадковіші. Америка не любить людей зі своєрідними цінностями. Вона ненавидить людей, що їх представляють. Проте без цих своєрідних цінностей — ви розумієте, що я хочу сказати, — просторікував Гумбольдт. — Давню велич людства було створено в убогості. Але чого ми можемо очікувати від достатку? У Ваґнера велетень Фафнір — чи це був дракон? — спить на чарівному персні. Тож, може, й Америка спить і бачить сон про справедливість і любов? Хай там як, а я тут не для того, щоб обговорювати любовні міфи юної Америки, — зауважував Гумбольдт. — Та все ж мені хотілося, щоб ви це послухали.

І він починав розповідати у своєму неповторному стилі. Описував і плів витончений візерунок. Цитував слова Мільтона про розлучення і Джона Стюарта Мілля — про жінок. Далі йшло розкриття, зізнання. Потім він обвинувачував, метав громи і блискавиці, затинався, шаленів, протестував. Він перетинав Всесвіт зі швидкістю світла. Видруковував рентгенівські знімки реальних фактів. Слабкість, брехня, зрада, ганебні збочення, шалена пристрасть, розбещеність деяких мільярдерів (прізвища було названо). Правда! І вся ця мелодрама непристойності, всі ці настовбурчені та яскраво-червоні соски, вишкірені зуби, стогони, еякуляції! Адвокати чули це тисячі разів, але їм хотілося почути це ще раз, від генія. Чи став він для них порнографом?

Ох, Гумбольдт був чудовий — вродливий, натхненний, бадьорий, дотепний, захопливий, шляхетний. У його товаристві ви насолоджувалися життям. Ми з ним обговорювали найвеличніші речі — щó Діотима сказала Сократу про любов, щó розумів Спіноза під amor dei intellectualis[151]. Розмови з ним зміцнювали дух і давали поживу розуму. Проте, коли він згадував людей, які колись були його друзями, то я весь час думав, що мене він рано чи пізно теж покине. Він не мав давніх друзів, лише колишніх. Часом він ставав жахливий, без попередження давав задній хід. Коли це ставалося, виникало відчуття, що вас засягнув у тунелі швидкий поїзд. Ви могли лише тулитися до стіни або ж лежати між рейок, молячись.

Щоб медитувати і прокладати собі шлях за межі видимого, треба бути спокійним. Я ж, після цієї характеристики Гумбольдта, не відчував спокою. А думав про випадок, який він сам любив згадувати після обіду, коли між нами на столі громадилася купа тарілок і батарея пляшок, а він був у доброму гуморі. Якось один студент на лекції з метафізики запитав тепер уже покійного філософа Морріса Р. Коена з нью-йоркського Сіті-коледжу: «Професоре Коен, як мені знати, що я існую?». Дотепний старий професор відповів: «А хто запитує?».

Я приміряв це на себе. Якщо вже так глибоко занурюватися у Гумбольдтів характер і кар’єру, було би справедливо уважніше поглянути на себе, і не лише судити небіжчика, який нічого не міг змінити, а ступати з ним крок у крок, смертний зі смертним. Розумієте, що я хочу сказати? Лише те, що любив його. Гаразд, «Фон Тренк» став тріумфом (я нітився з сорому за нього), а я — знаменитістю. Гумбольдт же був тепер лише божевільним санкюлотом, який на п’яну голову пікетував театр із яскравим транспарантом під схвальні вигуки своїх злостивих друзяк. У «Білому коні», на Гудзон-стріт, Гумбольдт перемагав, не докладаючи жодних зусиль. Проте прізвище у газетах, прізвище, яке Гумбольдт, задихаючись від заздрості, побачив у колонці Леонарда Лайонса, було Сітрин. Настала моя черга бути знаменитим і багатим, визнаним упливовими людьми, отримувати запрошення на обіди в «Сарді» і пропозиції у ресторанних кабінках від напахчених мускусом жінок, купувати шорти з барбадоської бавовни і шкіряні валізи, переживати шалене збудження від підтвердження власної значущості. (Я весь час мав слушність!) Відчував величезну напругу публічності. Я немов підняв небезпечний дріт, що був смертельний для звичайних людей. Або ж брав руками гримучих змій, наче горянин у стані релігійного екстазу.

Деммі Вонґел, яка весь час мені допомагала, тепер керувала мною, взявши на себе роль наставниці, літагента, кухаря, коханки і боса. Їй доводилося на все знаходити час, тож була страшенно заклопотана. Деммі не дозволяла мені перевідати Гумбольдта у «Бельвю». Ми через це навіть сварилися. Вона потребувала допомоги з усім цим, і вирішила, що мені теж не завадить консультація психіатра.

— Погано, що в тебе такий спокійний вигляд. Я ж знаю, що ти розриваєшся й умираєш від хвилювання.

Вона послала мене до лікаря на прізвище Елленбоґен, який і сам був знаменитістю, виступав у багатьох телешоу і писав книжки про секс, що мали на меті позбавити читачів від комплексів. В Елленбоґена було худе, наче висушене, обличчя з розвинутими м’язами навколо рота, по-індіанському вилицювате, і з зубами, як у коня, що несамовито ірже, з картини Пікассо «Ґерніка». Він приголомшував клієнта, — щоб його вивільнити. Раціональність насолоди була його ідеологічною зброєю. Був безжальний, по нью-йоркському безжальний, але він усміхався й пояснював що до чого так само з нью-йоркською виразністю. Відведений нам час — недовгий, тож ми мусимо компенсувати минущість людського життя часто повторюваними й насиченими сексуальними втіхами. Він ніколи не сердився, не ображався, не визнавав гніву та агресії, мук сумління тощо. Все це шкодило зляганню. Підставками для книжок йому слугували бронзові фігурки закоханих пар. У його кабінеті з темними панелями й глибокими шкіряними фотелями було важке повітря. Під час сеансів він лежав, витягнувшись на повен зріст і поклавши ноги у самих шкарпетках на пуфик. Його довга долоня занурювалася під пасок. Може, він себе пестив? Геть розслаблений, випускав багато газів, що розходилися й насичували сперте повітря. Хай там як, а його рослинам це йшло на користь.

Він говорив мені таке:

— Ти — зациклений на провині тип. Депресивний. Мурашка, що прагне стати коником-стрибунцем. Не можеш витримати успіху. Поглинутий меланхолією, яку, я б сказав, переривають напади веселощів. Жінки, певно, бігають за тобою. Хотів би я мати твої можливості. Актриси. Що ж, дай їм шанс подарувати тобі задоволення, бо це те, чого вони справді хочуть. Для них сам статевий акт геть не такий важливий, як нагода вилити свою ніжність.

Певно, щоб підсилити мою впевненість у собі, він розповідав про дивовижний досвід. Якась жінка з далекого Півдня побачила його по телевізору й, не гаючи часу, подалася на північ, щоб віддатися. Отримавши бажане, вона сказала, задоволено зітхнувши: «Коли побачила тебе по ящику, я знала, що ти будеш чудовий. Ти і справді чудовий».

Коли Елленбоґен почув про звички Деммі Вонґел, то не став на її бік. Він різко прицмокнув і сказав:

— Кепські, кепські справи. Бідолашне дитя. Присягаюся, вона підштовхує тебе до одруження. Незрілий розвиток. Гарненька дівчинка. І важила три сотні фунтів у тринадцять років. Одна з тих захланних штучок. Владна. Вона тебе проковтне.

Деммі не знала, що послала мене до ворога. Вона щодня повторювала: «Чарлі, ми мусимо побратися», — і планувала бучне весілля з вінчанням у церкві. У Нью-Йорку фундаменталістка Деммі перейшла до єпископальної церкви. Вона говорила мені про весільну сукню з фатою, кали, церемоніймейстерів, фотографів, тиснені запрошення, фраки. За дружбу й дружку вона хотіла Літтлвудів. Я ніколи не розповідав їй про забаву в ескімоському стилі, таку собі приватну вечірку, що пропонував мені Літтлвуд у Принстоні, кажучи: «Ми можемо добряче гульнути, Чарлі». Якби я про це розповів, Деммі радше була б зла на Літтлвуда, ніж приголомшена. На той час вона вже звикла до Нью-Йорка. Дивовижне збереження добра було провідним мотивом її життя. Небезпечне плавання у життєвому морі, чудовиська, яких приваблював її безмежний жіночий магнетизм, заклинання, чари, молитви, божественний захист, що його можна заслужити внутрішньою силою і чистотою серця, — ось як вона дивилася на світ. Пекельний вогонь обпікав їй стопи, коли вона переступала пороги, але вона таки минала їх безпечно. З аптеки рідного міста їй досі надсилали поштою пачки з пігулками. Хлопчик-посильний із Сьомої авеню дедалі частіше приносив пляшки «Джонні Вокер» із чорною етикеткою. Деммі пила лише найкраще. Зрештою, вона багата спадкоємиця. Маунт-Коптик належав її батькові. Вона була фундаменталістською принцесою, яка любила випити. Після кількох келихів віскі ставала величніша, поважніша, її очі розливалися великими озерами блакиті, її любов міцнішала. Вона хрипіла у стилі Луїса Армстронґа: «Ти мій мужчина». Потім казала серйозно: «Я кохаю тебе всім серцем. Хай жоден інший чоловік навіть не наважиться до мене доторкнутися». Коли стискала долоню, її кулак був напрочуд великий.

Проте спроби доторкнутися таки були, і то нерідко. Дантист, пломбуючи зуб, узяв її руку і поклав на те, що вона сприйняла за бильце крісла. Але Деммі помилилася. Це був його збуджений прутень. А терапевт одного разу завершив огляд, пристрасно цілуючи її всюди, куди лише міг сягнути.

— Деммі, не можу сказати, що я обвинувачую цього чоловіка в тому, що він тобою захопився. У тебе задок, наче біла валентинка.

— Він відразу дістав від мене по шиї, — сказала вона.

А якогось спекотного дня, коли у кабінеті психіатра вийшов із ладу кондиціонер, він запропонував:

— Панно Вонґел, чом би вам не скинути своєї сукні?

Мільйонер, у якого вона гостювала на Лонґ-Айленді, шепотів у вентиляційний отвір між їхніми ванними кімнатами:

— Ти мені потрібна. Віддайся мені…

Задихаючись від пристрасті, благав здушеним голосом:

— Віддайся мені. Я помираю. Врятуй, врятуй… врятуй мене!

І це був кремезний, міцний, веселий чоловік, який мав власний літак і сам ним керував.

Думки про секс викривляли розум людей, які дали обітницю, які були по суті священнослужителями. Чи віриться вам, що людство у цьому жахливому столітті приречене на одержимість, злодіяння та нещастя? Деммі — своєю невинністю, красою і доброчесністю — притягувала з довколишнього світу безліч доказів на підтвердження цього. Їй відкривався химерний демонізм. Але вона не дозволяла себе залякати. Звірялася мені, що була безстрашна в стосунках із протилежною статтю. «А мене намагалися всіляко ошукати», — казала Деммі. І я їй вірив.

Доктор Елленбоґен сказав, що одружуватися з нею — великий ризик. Його не розважали мої кумедні історії про мамуню й татуня Вонґелів. Якось Вонґели поїхали автобусом у паломницький тур на Святу Землю. Огрядна мамуня Вонґел узяла з собою слоїчки з приготованим власноруч арахісовим маслом, а татуньо — бляшанки з консервованими персиками з кісточками. Мамуня протиснулася до гробниці Лазаря, але вибратися звідти не могла. Довелося кликати арабів, щоб її визволили. Проте, попри застереження Елленбоґена, я захоплювався дивацтвами Деммі та її сімейки. Коли вона лежала, страждаючи, її глибокі очі наповнювалися слізьми й вона судомно затискала середній палець лівої долоні сусідніми пальцями. Її несамовито притягували ліжка хворих, лікарні, рак на останніх стадіях та похорони. Та доброта її була щира та глибока. Вона купувала мені поштові марки й проїзні квитки, готувала яловичу грудинку й горщики паельї, вистеляла шухляди мого комоду цигарковим папером, пересипала мій шарф нафталіном. Вона не могла виконати елементарної арифметичної дії, проте їй вдавалося полагодити складні машини. Керуючись інстинктом, заглиблювалася у плетиво кольорових дротиків і радіоламп, і приймач знову оживав. Він рідко замовкав, майже весь час передаючи музику кантрі та релігійні відправи з усіх усюд. З дому їй присилали часопис «Світлиця: благочестивий порадник для читання у сімейному колі чи наодинці» з думкою місяця: «Відновлювальна сила Христа». Або ж: «Прочитайте й обміркуйте: Аввакум, 2: 2–4». Я й сам читав ці публікації. Пісня над піснями 8, 7: «Водам великим любові не вгасити, ані рікам її не затопити». Я любив її незграбні кісточки пальців, її подовгасту голівку із золотистим волоссям. Ми сиділи на Берроу-стріт, граючи в кункен. Вона схопила колоду й перетасувала, хриплячи:

— Я обдеру тебе, як липку, тюхтію.

Кинула карти й закричала:

— Кункен! Рахуй!

Її коліна були розведені.

— Деммі, від цих карт мене відволікає краєвид на Шангрі-Ла[152].

Ми також грали у подвійний пасьянс і китайські шашки. Вона водила мене в антикварні ювелірні крамниці. Деммі любила старовинні брошки і персні, тим паче, що їх колись носили нині покійні дами. Проте найбільше хотіла, звісно ж, обручку нареченої. І не приховувала цього.

— Чарлі, купи мені цю каблучку. Тоді я зможу показати своїм рідним, що в мене все, як має бути.

— Хоч який великий опал я тобі куплю, їм я все одно не сподобаюсь, — відказав я.

— Це правда. Вони зчинять ґвалт. Вони приписують тобі всі гріхи. Їх не вразиш Бродвеєм. Ти пишеш облудні речі. Правдива лише Біблія. Але тато летить до Південної Америки, щоб відсвяткувати Різдво у своїй місії. Тій, що він так підтримує. Це десь у Колумбії, біля Венесуели. Я полечу з ним і скажу, що ми збираємося побратися.

— Ох, Деммі, не їдь.

— У тих джунглях, коли довкола будуть самі лише дикуни, ти видаватимешся йому значно пристойнішим.

— Скажи йому, скільки я заробляю. Гроші допомогли б усе це залагодити, — сказав я. — Та я не хочу, щоби ти їхала. Твоя мама теж туди збирається?

— Не цього разу. Я її не розумію. Ні, вона залишається в Маунт-Коптик, готуватиме різдвяну вечірку для дітей у лікарні. Їм буде сумно.

Ці медитації мали би заспокоювати людину. Щоб зазирнути за покров видимого, треба бути цілком спокійним. Я ж не відчував особливого спокою. Темна тінь літака, що вилетів з аеропорту Мідвей, перетнула кімнату, нагадуючи мені про смерть Деммі Вонґел. Перед самим Різдвом, у рік, коли я здобув успіх, вона та її батько загинули в авіакатастрофі у Південній Америці. Деммі мала з собою альбом із газетними вирізками про мої досягнення на Бродвеї. Можливо, вона саме почала їх показувати, коли сталася катастрофа. Ніхто достеменно не знав, де це відбулося — десь поблизу річки Оріноко. Я марно витратив кілька місяців, намагаючись розшукати в джунглях її останки.

Саме тоді Гумбольдт перевів у готівку братерський чек, що я йому дав. Шість тисяч сімсот шістдесят три долари і п’ятдесят вісім центів — це була приголомшлива сума. Проте найбільше для мене важили не гроші. Я відчував, що Гумбольдт мав би виявити повагу до мого горя. Я подумав: «Що за час він обрав для цього вчинку! Як він міг так зі мною повестися! До біса гроші. Але ж він читає газети. Він знає, що її не стало!».

І тепер я лежав, горюючи. Не цього я прагнув, лягаючи на диван. Тож насправді був навіть вдячний, коли стук мідного дверного молоточка змусив мене підвестися. Це був Кантабіле, який намагався проникнути у моє святилище. Я був злий на старого Рональда Стайлза. Хіба за те я платив, щоб він пропускав до мене всіляких причепливих зайд, саме коли я медитую. Але сьогодні він, вочевидь, покинув свій пост у кімнатці консьєржа. Перед Різдвом мешканці потребували допомоги з ялинками й усім таким. Думаю, на його послуги був великий попит.

Кантабіле привів із собою молоду жінку.

— Гадаю, твоя дружина?

— Не гадай. Вона не моя дружина. Це Поллі Паломіно. Подруга. Друг сім’ї. Товаришка Люсі по кімнаті в жіночому коледжі в Ґрінсборо. Перед Редкліффом.

Білошкіра Поллі вийшла з темного передпокою на світло й почала блукати моєю вітальнею. Рудизна її волосся була цілком природна. Одягнута дуже легко, без бюстгальтера і без панчіх (у грудні, в Чикаґо), вона походжала у туфлях на товстезній платформі. Чоловіки мого покоління так і не звикли до сили, довжини та краси жіночих ніг, що раніше прикривалися.

Кантабіле і Поллі досліджували мою квартиру. Він торкався до меблів, вона нахилилася, помацала килим і, відігнувши його ріжок, прочитала напис на етикетці. Так, це справжній Кірман. Потім розглядала картини. Кантабіле ж всівся на оббитій шовковистим плюшем канапі з бильцями і зауважив:

— Розкіш дому розпусти.

— Не вмощуйся занадто зручно. Я мушу йти до суду.

— Колишня дружина Чарлі все судиться з ним і судиться.

— За що?

— За все. Чарлі, ти вже багато їй віддав?

— Багато.

— Він соромливий. Стидається казати скільки, — пояснив Кантабіле Поллі.

Я звернувся до Поллі:

— Схоже, граючи в покер, я виклав Рінальдо всю історію мого життя.

— Поллі в курсі. Я розповів їй учора. Та найбільше ти розбалакався після гри, — він повернувся до Поллі. — Чарлі був надто піддатий, щоб вести свій «280-SL», тому я відвіз його додому, а Еміль пригнав мій «тандерберд». Ти багато чого мені розповів, Чарлі. Де ти дістав ці прибацані зубочистки з гусячих пер? Здається, ти дуже переймаєшся рештками їжі між зубами.

— Мені їх прислали з Лондона.

— Як і кашемірові шкарпетки та туалетне мило від «Флорис»?

Так, певно, мені страшенно хотілося поговорити. Я вибовкав Кантабіле купу відомостей, та й він сам багато чого випитав, вочевидь, маючи намір зав’язати зі мною стосунки.

— Чому ти дозволяєш своїй колишній так ссати з тебе кров? А за адвоката в тебе цей вошивий вискочень Форрест Томчек. Бачиш, я розпитав людей. Томчек — суперовий фахівець із розлучень. Він розлучає всіляких великих цабе з корпорацій. Але ти для нього — ніщо. Це твій друзяка Шатмар звів тебе з тим перцем, так? А хто ж адвокат твоєї дружини?

— Такий собі Максі Пінскер.

— Ой! Пінскер, цей маланець-людожер! Вона обрала найгрізнішого. Він покришить твою печінку разом з яйцем і цибулькою. Ох, Чарлі! Цей бік твого життя — огидний. Ти не хочеш пильнувати своїх інтересів. А дозволяєш людям виливати на себе помиї. Починаючи з приятелів. Я дещо знаю про твого друзяку Шатмара. Ніхто не запрошує тебе на обіди, запрошують його, і він розважає товариство байками про цього вошивого Чарлі. Він згодовує конфіденційну інформацію про тебе світським оглядачам. Постійно лиже цьому Шнайдерману зад, який так низько над землею, аж доводиться стояти у лисячій норі, щоб до нього допасти. Він дістане свою частку від Томчека. Томчек же продасть тебе з усім потрухом цьому людожерові Пінскеру. А Пінскер кине тебе на поталу судді. Й суддя віддасть твоїй дружині… як її там?

— Деніз, — підказав я зі звичною послужливістю.

— Віддасть Деніз твою шкуру й вона повісить її у печері. Скажи, Поллі, чи такий Чарлі, як мав би бути?

Звісно, Кантабіле не міг стримати своєї бурхливої радості. Як Гумбольдт після тріумфу з Лонґстафом одразу ж помчав у Ґринвіч-Вілледж, щоб вилізти на Джинні, так і Кантабіле понісся у своєму «тандерберді», щоб переспати з Поллі та відсвяткувати свою перемогу й моє приниження. І я подумав про те, яку ж велику силу має у демократичних США бажання бути цікавим. Ось чому американці не здатні зберігати секретів. Під час Другої світової війни ми доводили британців до розпачу, бо не могли тримати язика на припоні. На щастя, німці не вірили, що ми такі балакучі. Вони гадали, що ми навмисне поширюємо неправдиві дані. А все це робиться, щоб довести, що ми не такі нудні, якими здаємося. Насправді ми чарівні й таємничі. Тож я промовив подумки: «Гаразд, тішся, вилупку з норковими вусами. Вихваляйся на всі заставки тим, що ти вчинив зі мною і з моїм “280-SL”. Я ще з тобою поквитаюся». Водночас я був радий, що Рената мене забирає, змушує знову виїхати закордон. Вона мала слушність. Адже, безсумнівно, Кантабіле вже снував щодо мене плани. Я ж зовсім не був певен, що можу захиститися від його дивного наступу.

Тимчасом Поллі міркувала, як відповісти на питання Кантабіле, а він сам, блідий та вродливий, розглядав мене майже з симпатією. Досі в застібнутому реглані й фетровому капелюсі, виставивши свої чудові черевики на китайський лакований столик для кави, він мав втомлений та вдоволений погляд. Звісно, йому бракувало свіжості, він заріс щетиною й від нього тхнуло потом, проте думки його ширяли у високості.

— Я думаю, що пан Сітрин і досі привабливий чоловік, — урешті відказала Поллі.

— Дякую тобі, мила дівчино.

— Він, певно, такий був. Стрункий, проте кремезний, з великими східними очима та, ймовірно, з товстим кілком. Тепер він — прив’ялий цвіт, — мовив Кантабіле. — Я знаю, що це його вбиває. У нього вже починає відвисати підборіддя. Поглянь на це воло і зморшкувату шию. Його ніздрі пристрасно розширюються, аж видно сиві волосинки в них. Це ознака старості: гончаки й коні теж сивіють на морді. Ох, він геть незвичайний. Рідкісна тварина. Як останній з оранжевих фламінго. Його слід охороняти як національне багатство. А який він сексуальний, цей маленький шельма. Він переспав з усім, що рухається. І до того ж страшенно самозакоханий. Чарлі зі своїм друзякою Джорджем бігають підтюпцем і тренуються, як двійко студентів-спортсменів. Вони стоять на голові, ковтають вітамін Е та грають у ракетбол. Хоча мені казали, що на корті ти здихляк.

— Мені вже трохи запізно на олімпіаду.

— У нього сидяча робота, тому вправи йому потрібні, — вступилася за мною Поллі. Вона мала трохи викривлений ніс і свіже блискуче руде волосся. Я починав нею захоплюватися — безсторонньо, — її людськими якостями.

— Головна причина всіх цих тренувань — те, що він має молоду дівку. А молоді дівки, якщо не мають відпадного почуття гумору, не люблять, щоб їх затискали товстуни.

— Я вправляюся, бо маю шийний артрит. Або мав. З віком моя голова, здається, важчає, а шия слабшає, — пояснив я Поллі.

Напруження я відчував здебільшого вгорі. У «воронячому гнізді»[153], з якого сучасна автономна людина веде спостереження. Проте, звісно ж, Кантабіле мав слушність. Я був самозакоханий і ще не досягнув віку самозречення. Хоч би в чому воно виявлялося. Хоча це не була сама лише самозакоханість. Через брак фізичної активності я почувався хворим. Мав надію, що мої неврози з віком послабшають. Толстой вважав, що люди самі собі шкодять тим, що їдять м’ясо, п’ють горілку і каву та смалять цигарки. Отримуючи надмір калорій та збудливих речовин і не виконуючи жодної корисної праці, вони віддаються розпусті та іншим гріхам. У зв’язку з цим я завжди згадую, що Гітлер був вегетаріанець, тому не конче покладати вину на м’ясо. Ймовірно, винне лихе серце чи недобра душа, чи, може, навіть карма, що відплачує за зло, вчинене у минулих життях. За словами Штайнера, що я тепер його посилено читаю, душа навчається завдяки опору — матеріальне тіло опирається й протистоїть їй. У процесі цього тіло зношується. Проте я досі не зумів належно оцінити свого занепадання. Недалекі люди, побачивши мене з донечками, іноді запитують чи це мої внучки. Господи! Як таке може бути! І я побачив, що починаю скидатися на недбало напхане опудало або ж музейний експонат, з тих, що завжди асоціювалися у мене з ветхістю, і вжахнувся. Зі світлин я також довідався, що вже не той, який був. Я мав би знайти у собі сили й заявити: «Так, у мене справді такий вигляд, наче я ось-ось розсиплюся, але бачили б ви обладунки моєї душевної рівноваги». Та поки що я неспроможний був це вимовити. Звісно, я був кращий за небіжчика, але часом — лише трішки.

Я сказав:

— Дякую, що завітали до мене, пані Паломіно. Але мусите вибачити. По мене мають заїхати, а я ще навіть не поголився і не з’їв свого ланчу.

— А як ти голишся, електробритвою чи лезом?

— «Ремінгтоном».

— Єдина справжня машинка — це «Аберкромбі-енд-Фітч». Гадаю, я теж поголюся. А що на ланч?

— Я їстиму йогурт. Але вас пригостити не зможу.

— Ми щойно поїли. Сам йогурт, без нічого? Чи ти щось у нього додаєш? А як щодо круто звареного яйця? Поллі, піди в кухню й звари Чарлі яйце. Як, ти кажеш, доберешся до центру?

— По мене заїдуть.

— Не журися через той «мерс». Я дістану тобі три «280-SL». Ти надто великий чоловік, щоб ображатися через якусь там машину. Все перетасується. Послухай, чому б нам не зустрітися після суду й не перехилити по склянці? Ти цього потребуватимеш. До того ж тобі слід більше говорити. Ти забагато слухаєш. Це погано для тебе.

Кантабіле умостився ще зручніше, поклавши обидві руки на круглу спинку канапи, немов бажаючи показати, що він не той чоловік, якого я можу випровадити. А ще він хотів натякнути на свою розкішну близькість із вродливою і цілком вдоволеною Поллі. Щодо цього я сумнівався.

— Такий спосіб життя дуже погано на тебе впливає, — сказав він. — Я знаю хлопців, які вийшли з одиночки, тому бачу ці ознаки. Чому ти живеш серед нетрищ південного Чикаґо? Тому що маєш яйцеголових друзів на Мідвей? Ти розповідав про цього професора Річарда… як там його?

— Дюрнвальда.

— Ага, про нього. Але також ти казав, що якийсь зарізяка гнався за тобою вулицею. Тобі слід винаймати житло у північній частині міста, у будинку з серйозною охороною і підземним гаражем. Чи ти тут через цих професорських дружин? Дамочок із Гайд-парку легко завалити. Ти хоча б маєш револьвер?

— Ні, не маю.

— Господи, ще один приклад того, що я маю на увазі. Всі ви, люди, такі безпорадні перед реальністю. Це ситуація форту Дірборн[154], хіба ти цього не знаєш? Й лише червоношкірі мають рушниці й томагавки. Ти читав минулого тижня про таксиста, якому рознесли обличчя пострілом з дробовика? Щоб залатати його, піде рік пластичної хірургії. І ти не хочеш помститися, коли чуєш про таке? Чи ти й справді став такий дохлий? Якщо так, то я не розумію, як ти ще можеш бути на щось здатний у ліжку. Тільки не кажи, що тобі не кортіло би пустити юшку бику, який за тобою гнався, — просто розвернутися й прострелити йому його кляту довбешку. Якщо я дам тобі револьвер, ти його носитимеш? Ні? Ви, ліберальні «ісусики», просто огидні. Ти сьогодні підеш у суд, і майже те ж саме повториться з Форрестом Томчеком і цим людожером Пінскером. Вони відгризуть тобі зад. Але ти казатимеш собі, що вони неотесані бовдури, натомість ти маєш шик. Хочеш револьвер? — він квапливо сягнув рукою під реглан. — Ось тобі зброя.

Я маю слабкість до таких типів, як Кантабіле. Тож не випадково барон фон Тренк із мого бродвейського гіта, джерела грошей за кінопостановку (грошей, що їхній запах привабив чиказьких акул, які чигали тепер на мене у середмісті), теж був хвалькуватий, багатослівний, рвійний і затятий у своїх помилках. Цей тип — імпульсивно-затятий — зараз процвітає у середньому класі. Рінальдо дорікав мені моїм занепадом. Втраченими інстинктами. Я би не став себе захищати. Його ідеї, ймовірно, брали початок у Сореля[155] (шляхетне насильство, вчинене відданими ідеологами, щоби приголомшити буржуазію та підняти її звироднілий дух). Хоча Кантабіле не знав, хто такий Сорель, ці теорії й справді витали в повітрі та знаходили своїх втілювачів, — грабіжників, викрадачів дітей, політичних терористів, які вбивають заручників або ж стріляють у натовп, цих «арафатів», про яких читаєш у газетах і дивишся у теленовинах. Кантабіле був виразником цих тенденцій у Чикаґо, шалено відстоюючи якийсь людський принцип — він сам не знав який. По-моєму, я теж цього не знав. Чому так склалося, що я не мав жодних інтелектуальних стосунків із людьми свого рівня? Натомість мене тягнуло до цих галасливих самовпевнених типів. Вони щось мені давали. Можливо, це був почасти феномен сучасного капіталістичного суспільства з його гарантією особистої свободи кожній людині й готовністю співчувати чи навіть допомагати смертельним ворогам панівного класу, як каже Шумпетер[156], активно співчувати реальним чи симульованим стражданням, з готовністю приймати особливі характерологічні відхилення й брати на себе тягар турбот. Це правда, що люди відчувають моральну перевагу, виявивши терпіння до злочинців і психопатів. Розуміти! Ми любимо розуміти й співчувати! Я теж такий. Якщо говорити про широкі маси, то мільйони людей, народжених у злиднях, тепер мають будинки, потужні знаряддя праці та інші пристрої та вигоди; і вони перечікували соціальні заворушення, залягали на дно, чіпляючись за свої земні блага. Їхні серця палали гнівом, та вони мирилися з безладдям і не виходили на вулиці. Терпіли всі зловживання, вперто чекаючи, що вони закінчаться. Не розгойдували човна. Вочевидь, і я був одним із них. Але я не розумів, яка мені користь зі стрілянини. Так ніби за допомогою револьвера я міг позбутися своїх проблем — адже головною моєю проблемою є мій характер!

Кантабіле витратив на мене чимало енергії та винахідливості і тепер, схоже, відчував, що ми ніколи не повинні розлучатися. Він також хотів, щоб я тягнув його догори, вів його до вищих речей. Він досягнув стадії, до якої дійшли волоцюги, ошуканці, дармоїди та злочинці у Франції вісімнадцятого століття, стадії інтелектуальної творчої людини і теоретика. Можливо, він вважав себе небожем Рамо або Жаном Жене[157]. Я не розглядав це як нове віяння. Я зовсім не хотів цього. Але, створивши «Фон Тренка», я, звісно ж, доклався до цього. У нічні години по телебаченню ще й досі часто можна побачити Фон Тренка, який б’ється на дуелях, утікає з в’язниці, спокушає жінок, бреше і вихваляється, намагається підпалити віллу свого шваґра. Так, я вніс свою лепту. Можливо, також через те, що я повсякчас виказував недавню зацікавленість речами вищого порядку чи прагнення духовного розвитку, було б природно, якби Кантабіле попросив щось розповісти про це, поділитися з ним або принаймні натякнути. За його словами, він прийшов сюди для мого ж добра. Він горів бажанням допомогти мені.

— Я можу завербувати тебе в одне добре дільце, — сказав він.

І почав описувати мені деякі зі своїх справ. Він мав гроші у тому і в сьому. Був президентом компанії чартерних перельотів, можливо, однієї з тих, що минулого літа посадили на мілину тисячі людей у Європі. Також мав невеличкий підробіток завдяки направленням на аборти. По всій країні давав оголошення у студентських газетах як безкорисливий друг: «Подзвони нам, якщо тебе спіткає це нещастя. Ми порадимо і допоможемо тобі безкоштовно».

— Усе так і є, — сказав Кантабіле. — Скерування для них безкоштовне, але лікарі потім виплачують мені відсоток зі свого гонорару. Нормальне дільце.

Схоже, Поллі цим не переймалася. На мою думку, вона була занадто добра для Кантабіле. Та що ж, у кожній парі є той, хто опиняється у «порівняно-виграші». Я бачив, що Кантабіле розважав білошкіру, рудоволосу й довгоногу Поллі. Ось чому вона була з ним. Він і справді її розважав. Зі свого боку він робив усе, щоб я нею захопився. Раніше він вихвалявся освітою своєї дружини, тим, яка вона розумниця, тепер же хизувався мною перед Поллі. Він усіма нами пишався.

— Подивися на вуста Чарлі, — звернувся він до Поллі. — Ти помітиш, що вони ворушаться навіть тоді, коли він мовчить. Це тому, що він думає. Він думає весь час. Ось, покажу тобі, про що я, — він схопив книжку, найбільшу з тих, що лежали на столі. — Візьмімо це страхіття — «Енциклопедія релігії та етики» Гастінґса. Господи, що це, в біса, таке?! Тепер, Чарлі, скажи нам, що ти тут читав.

— Я дещо перевіряв про Оріґена з Александрії. Оріґен вважав, що Біблія не може бути збіркою звичайних історій. Чи справді Адам і Єва ховалися під деревом, коли Господь Бог «ходив собі садом під час денної прохолоди»[158]? Чи справді ангели підіймалися і спускалися сходами? Чи приводив Сатана Ісуса на вершину високої гори і спокушав його? Очевидно, ці розповіді мають глибше значення. Як розуміти, що Господь Бог «ходив собі»? Чи Господь має ноги? Це те, про що почали задумуватися мислителі і…

— Досить, цього досить. А як щодо цієї книжки — «Тріумф терапевта»[159]?

Я був не проти такої перевірки, маючи на те власні причини. Я справді багато читав. Але чи знав я прочитане? Подивимось. Я заплющив очі, відповідаючи:

— У ній ідеться про те, що психотерапевти можуть стати новими духовними провідниками людства. Криза. Ґете боявся, що сучасний світ може перетворитися на лікарню. Кожен його житель нездоровий. Те ж саме питання підіймає Жуль Ромен[160] у комедії «Кнок, або Торжество медицини». Чи іпохондрія — це породження медицини? За словами автора, коли культурі не вдається впоратися з відчуттям порожнечі та нападами паніки, до яких схильна людина (він і справді вживає слово «схильна»), то на перед виступають інші чинники, щоб зцілити нас за допомогою терапії й гасел, зліпити нас докупи — клеєм чи слиною. Як каже критик мистецтва Ґумбейн, бідолах повертають до життя на канапі психоаналітика. Таке бачення навіть песимістичніше, ніж у героя Достоєвського, Великого інквізитора, який сказав: людство — слабке, потребує хліба, не може винести свободи, але жадає чуда, таємниці та авторитету. Природна схильність відчувати порожнечу і панікувати — гірша. Значно гірша. Насправді це означає, що ми, люди, божевільні. Остання інституція, здатна контролювати таке божевілля (відповідно до цього погляду), — Церква…

Він знову мене спинив.

— Поллі, тепер ти розумієш, про що я? А це що таке — «Між смертю і переродженням»?

— Штайнер? Захоплива книжка про мандрівку душі крізь браму смерті. Відрізняється від платонівського міфу…

— Стій! Вгамуйся, — урвав мене Кантабіле і звернувся до Поллі: — Досить поставити йому запитання, і він заводиться. Як ставишся до того, щоб ми розіграли таку сценку в нічному клубі? Могли б запросити його до «Пана Келлі»[161].

Поллі, ковзнувши по ньому поглядом, поглянула на мене своїми широко розплющеними очима і сказала:

— Він на таке не піде.

— Це залежить від того, як його сьогодні трахатимуть у суді. Чарлі, я маю ще одну ідею, як тобі допомогти. Ми могли б записати на магнітофон, як ти читаєш деякі зі своїх есеїв чи статей, і позичати касети коледжам й університетам. Ти мав би з цього досить пристойний прибуток. Щось таке, як про Боббі Кеннеді, що я читав у «Есквайрі», коли сидів у Левенворті[162]. Або ж «Пам’яті Гаррі Гудіні». Але не «Видатні зануди сучасності». Цього я взагалі не міг читати.

— Не лізь поперед батька в пекло.

Я прекрасно знав: якщо в діловому Чикаґо люди хочуть залучити тебе до прибуткових схем, — це непомильний знак прихильності. Проте я не міг ухопитися за Кантабіле у своєму теперішньому настрої або ж зосередитися на ньому та вивченні його думок, що розбігалися навсібіч. Він був дуже збуджений, один із пацієнтів у цій лічниці Ґете. Можливо, я й сам був не в такій уже чудовій формі. Подумав, що вчора Кантабіле завів мене на верхотуру не для того, щоб спокусити, а щоб пустити за вітром мої п’ятдесятидоларові банкноти. Чи не силкується він вигадати щось нове — я маю на увазі, що він далі збирається вчинити після такого? Проте він, схоже, відчував, що вчорашні події поєднали нас майже містичним зв’язком. Для цього є грецькі слова — philia, agape тощо (я чув, як відомий теолог Тілліх[163] тлумачив їхні різні значення, тому тепер постійно їх плутав). Хочу сказати, що philia у цей конкретний момент розвитку людства виявляла себе в американських рекламних ідеях та комерційних угодах. До того ж по краях я додавав до неї власний особливий візерунок. Я надто глибоко обмірковував мотиви людської поведінки.

Я поглянув на годинник. До зустрічі з Ренатою залишалося сорок хвилин. Вона приїде напахчена, яскраво нафарбована і навіть велична в одному зі своїх крислатих м’яких капелюхів. Мені не хотілося, щоб Кантабіле з нею зустрівся. Зрештою, я не вбачав нічого доброго і в тому, що вона познайомиться з Кантабіле. Коли її цікавив якийсь чоловік, вона дуже повільно відводила від нього погляд. У цьому не було нічого такого. Просто її так виховали. Її мама, Сеньйора, навчила її користуватися своїми чарами. Хоча, гадаю, той, хто народився з такими прекрасними очима, виробляє власну методу. У Ренатиному способі жіночого спілкування важливу роль відіграє шанобливість та пристрасність. Але найважливіше, що Кантабіле побачив би підстаркуватого чоловіка з молодою ціпочкою і спробував би, як то кажуть, зіграти на цьому.

Однак хочу, щоб було ясно: я говорю, як людина, яка нещодавно отримала чи пережила досвід зустрічі зі світлом. Я не про звичайне світло. Мені йдеться про щось на кшталт світла-у-бутті, речі, що її важко окреслити, особливо в такій розповіді, як ця, де на передньому плані так багато набридливих, помилкових, нікчемних та оманливих об’єктів, учинків та явищ. І це світло, хоч би як його описувати, тепер стало частиною мене, наче подих самого життя. Спочування світла було коротке, але тривало досить довго, щоб переконати і викликати цілком безрозсудну радість. Ба більше, все, що було в мені істеричного, абсурдного, хибного й несправедливого, все те божевілля, що я в ньому часто брав добровільну й активну участь, моє горювання — все це тепер знайшло свою протилежність. Я кажу «тепер», хоча вже давно знав, що таке світло. От тільки я, здається, забув, що у перші десять років свого життя я відчував це світло і навіть умів його вдихати. Але цей ранній талант чи дар, чи натхнення, що я проміняв на зрілість або ж реалізм (практичність, самозбереження, боротьбу за виживання) тепер поволі повертався. Мабуть, марність звичайного самозбереження нарешті стала занадто очевидна, щоб її можна було заперечувати. Збереження себе для чого?

У цей момент Кантабіле та Поллі не дуже звертали на мене увагу. Він пояснював їй, як захистити мій прибуток, заснувавши маленьку вигідну корпорацію. Він говорив про «майнове планування», піднявши кутик вуст. В Іспанії жінки з робітничого класу тицяють собі у щоку трьома пальцями і викривляють лице, щоб показати найбільшу іронію. Кантабіле скорчив таку ж гримасу. Йшлося про захист майна від ворогів: Деніз та її адвоката — людожера Пінскера, і, можливо, навіть від самого судді Урбановича.

— Мої джерела стверджують, що суддя на боці жінки. Як нам знати, чи він не в долі? На роздоріжжі відкривається багато цікавих можливостей. Чи є ще щось в окрузі Кук[164]? Чарлі, а ти не думав податися на Кайманові острови? Це ж нова Швейцарія, ти знаєш. Я б не вкладав своїх грошей у швейцарські банки. Після того, як росіяни отримали від нас усе, що хотіли, у цій міжнародній «розрядці», вони кинуться у Європу. І ти знаєш, що станеться з грошима, заниканими у Швейцарії — всіма цими в’єтнамськими та іранськими грошима, грошима з грецьких колоній і з арабської нафти. Ні, краще купи собі на Кайманах квартиру з кондиціонером. Запасися антиперспірантами й живи щасливо.

— А де гроші на це? — запитала Поллі. — Він їх має?

— Цього я не знаю. Та якщо в нього немає грошей, чому вони у суді обдирають з нього шкуру? Без анестезії. Я можу підказати тобі хорошу річ. Купи декілька товарних ф’ючерсів. Я зірвав на цьому непоганий куш.

— На папері. Якщо цей Стронсон надійний, — втрутилася Поллі.

— Про що ти кажеш? Стронсон — мультимільйонер. Невже ти не бачила його величезного будинку в Кенілворті? І диплома з маркетингу Гарвардської школи бізнесу в нього на стіні? До того ж він збуває товар мафії, а ти знаєш, що ці хлопці не люблять, коли їх намахують. Уже цього вистачить, щоб тримати його в рамках. Але він абсолютно чесний. У нього є місце на Середньоамериканській товарній біржі. Двадцять штук баксів, що я дав йому п’ять місяців тому, він подвоїв для мене. Я покажу тобі матеріали його компанії. Хай там як, а Чарлі достатньо поворушити пальцем, щоб заробити купу грошей. Не забувай, що в нього за плечима бродвейський гіт і касовий фільм. Чому б не повторити це знову? Поглянь на всі ці папери довкола. Ці сценарії й усяка туфта можуть багато коштувати. Може, тут золоте дно. Хочеш побитися об заклад? Наприклад, я знаю, що ви разом зі своїм друзякою Гумбольдтом написали кіносценарій.

— Хто тобі це сказав?

— Моя дружина-дослідниця.

Я розсміявся з цього, досить голосно. Кіносценарій!

— Ти не забув про це? — запитав Кантабіле.

— Ні, не забув. Але як твоя дружина про це дізналася? Від Кетлін?..

— Від пані Тиґлер у Неваді. Люсі тепер у Неваді, бере у неї інтерв’ю. Вже з тиждень живе на гостьовому ранчо пані Тиґлер. Вона сама на ньому господарює.

— А де ж Тиґлер, він кудись поїхав?

— Назавжди. Цей чоловік помер.

— Помер, він? То вона вдова. Бідолашна Кетлін. Їй не щастить, сердешна жінка.

— Ти їй теж небайдужий. Люсі розповіла їй, що ми знайомі, і вона передала тобі вітання. Хочеш їй щось переказати? Ми з Люсі щодня патякаємо по телефону.

— Як Тиґлер помер?

— Його підстрелили на полюванні.

— Це не дивно. Він любив такі розваги. Навіть був ковбоєм.

— І гемороєм.

— Може, й так.

— Ти ж знав його особисто. Не дуже-то його й жалієш, правда? Ти лише сказав: «Бідолашна Кетлін». То як щодо вашого з Флейшером сценарію?

— О так, розкажіть нам, — попрохала Поллі. — Про що він був? Два таких розуми, як ваші, об’єдналися для співпраці — це щось!

— Це була дурничка. Нічого розповідати. Ми так розважалися у Принстоні. Просто забава.

— У тебе немає примірника? Ти, напевно, геть не тямиш, чого він вартує з комерційного погляду.

— Комерційного? Голлівудські часи великих прибутків минули. Вже немає цих шалених гонорарів.

— Цей бік справи можеш залишити мені, — сказав Кантабіле. — Якщо у нас буде справжній шедевр, я знатиму, як його просунути — режисер, кінозірка, фінансування, все по повній програмі. Не забувай, що Чарлі — відома особа, та й ім’я Флейшера ще не зовсім забули. Ми видамо дисертацію Люсі, і вона знову пробудить інтерес до нього.

— Але про що там ішлося? — запитала кривоноса напахчена Поллі, яка так на хвильку і не присіла.

— Мені треба поголитися. І з'їсти ланч. Я мушу йти до суду. А ще до мене має прилетіти друг із Каліфорнії.

— Що за один? — поцікавився Кантабіле.

— П’єр Такстер. Ми разом із ним видаємо журнал «Ковчег». Хоча це тебе не стосується…

Але його це, звісно ж, стосувалося, бо він був демон, заморочник. Його завдання — зчиняти шум і збивати мене зі шляху, спрямовувати в хибному напрямку, щоб я грузнув у трясовині.

— Що ж, розкажи мені трохи про цей фільм, — сказав Кантабіле.

— Спробую. Тільки задля того, щоб перевірити чи хороша в мене пам’ять, — відповів я. — Все починається з полярного дослідника Амундсена та Умберто Нобіле[165]. За Муссоліні Нобіле був офіцером повітряних сил, інженером, пілотом дирижаблю, відчайдухом. У двадцятих роках вони з Амундсеном очолили експедицію на Північний полюс і пролетіли над ним із Норвегії до Сієтла. Проте вони були суперниками і врешті зненавиділи один одного. У наступну експедицію, яку підтримував Муссоліні, Нобіле вирушив сам. От тільки його легший за повітря апарат розбився над Арктикою, і членів екіпажу розкидало по крижинах. Почувши про це, Амундсен сказав: «Мій товариш Умберто Нобіле — він терпіти його не міг, зауважте — впав у море. Я врятую його». Тож він винайняв французький літак і набив його спорядженням. Пілот попередив його, що літак перевантажений і не зможе летіти. Як сер Патрік Спенс[166], пам’ятаю, сказав я Гумбольдтові.

— Який Спенс?

— Це просто вірш, — пояснила Поллі Кантабіле. — А от Амундсен — це той хлопець, який обійшов експедицію Скотта на Південний полюс.

Радий мати таку освічену кралечку, яка його інформувала, Кантабіле, як справжній аристократ, вважав, що заучки та книгогризи нададуть потрібну йому щонайдокладнішу історичну інформацію.

— Французький пілот застеріг його, але Амундсен сказав: «Не вчіть мене, як проводити рятувальну експедицію». Літак таки піднявся зі злітної смуги, але впав у море. Всі загинули.

— Отаке кіно? А як же ті хлопці на кризі?

— Хлопці на кризі посилали радіосигнали, і їх вловили росіяни. На пошуки було виряджено криголам «Красін». Він пройшов між крижин і врятував двох чоловіків: італійця та шведа. Мав бути і третій вцілілий полярник — то де ж він? Їхні пояснення були сумнівні, й італійця запідозрили у канібалізмі. Російський лікар на борту «Красіна» промив йому шлунок і під мікроскопом виявив людські тканини. Був страшенний скандал. Банку зі вмістом шлунка того хлопця виставили на огляд на Красній площі під величезним написом: «Ось як фашистські, імперіалістичні й капіталістичні пси пожирають одне одного. Лише пролетаріат знає, що таке моральність, братерство й самопожертва».

— Що за фільм жахів з цього вийде, — мовив Кантабіле. — Поки що це якась маячня.

— Я ж тобі казав.

— Так, але тепер ти злий на мене і дивишся вовком. Думаєш, я недоумок і не розуміюся у твоїй сфері. Що я не митець і не здатен це оцінити.

— Це лише тло, вів далі я. Картина, за нашим із Гумбольдтом сценарієм, починається у сицилійському селищі. Канібал, якого ми з Гумбольдтом назвали синьйор Кальдофреддо, тепер привітний літній добродій. Він продає морозиво, і його обожнюють дітлахи. Має єдину доньку — красуню й пестунку. Тут ніхто не пам’ятає про експедицію Нобіле. Та до селища несподівано приїжджає данський журналіст, щоб узяти в старого інтерв’ю. Він пише книжку про рятувальну експедицію «Красіна». Літній чоловік потайки з ним зустрічається і каже: «Дайте мені спокій. Я вже п’ятдесят років як вегетаріанець. Збиваю морозиво. Я стара людина. Не ганьбіть мене. Знайдіть собі іншу тему. У світі повно жахливих ситуацій. Вам не конче потрібна моя. Господи, дозволь твоєму слузі почити в мирі».

— Отже, історія Амундсена та Нобіле розгортається довкола цього? — запитала Поллі.

— Гумбольдт захоплювався Престоном Стерджесом[167]. Він обожнював «Диво в Морґанс-Крік», а також «Видатний Мак-Ґінті» з Браяном Донлеві та Акімом Таміровим. Гумбольдту спало на думку включити у фільм також Муссоліні, Сталіна, Гітлера і навіть Папу Римського.

— Як Папу? — здивувався Кантабіле.

— Папа дав Нобіле великий хрест, щоб він скинув його на Північний полюс. Ми розглядали цей фільм як водевіль і фарс, але з елементами «Едіпа в Колоні». Запеклі великі грішники на схилі літ здобувають магічні здібності і перед смертю мають владу проклинати й благословляти.

— Якщо це має бути смішно, то викинь звідти Папу, — сказав Кантабіле.

— Загнаний у кут, старий Кальдофреддо скаженіє. І вчиняє замах на журналіста. Він зрушує величезну каменюку на горі, та раптом приходить до тями, кидається на каменюку і стримує її, щоб унизу встигла проїхати машина журналіста. Після цього Кальдофреддо сурмить на сільській площі у ріжок морозивника, і коли всі збираються, визнає свою провину. Плачучи, розповідає односельцям, що він канібал…

— Це, певно, руйнує роман його доньки, — зауважила Поллі.

— Навпаки, — сказав я. — Мешканці села влаштовують громадське слухання. І коханий його доньки каже: «Подумайте про те, чим харчувалися наші предки. Коли були мавпами, нижчими тваринами, рибами. Подумайте про те, чим живилися тварини від початку часів. А ми завдячуємо їм нашим існуванням».

Я сказав, що мені пора голитися, і вони обоє пройшли зі мною до ванної.

— Ні, — сказав Кантабіле, — мені це не здається шедевром. Не думаю, що це чогось варте. Та чи маєш ти копію?

Я ввімкнув електробритву, але Кантабіле відібрав її у мене й сказав до Поллі:

— Не гай часу. Іди і звари Чарлі на ланч яйце. Швидше, іди до кухні, — потім сказав уже мені: — Я поголюся перший. Не люблю користуватися розігрітою машинкою. Мене нервує чужий жар.

Він водив деркотливою лискучою машинкою вгору-вниз, відтягаючи шкіру й викривляючи лице.

— Гарненька, правда ж? Як вона тобі, Чарлі?

— Чудова дівчина. Та й інтелект відчувається. Проте, судячи з обручки на лівій руці, у неї є чоловік.

— Так, якийсь шлапак, що знімає телерекламу. Він трудяга. Його ніколи немає вдома. Я часто зустрічаюся з Поллі. Щоранку, коли Люсі їде на роботу у Манделейн, приходить Поллі й стрибає до мене в люлю. Бачу, ти цього не схвалюєш. Але не вдавай з себе святенника, ти загорівся, коли її побачив. Ти намагаєшся її вразити, красуєшся перед нею. Трохи більше стараєшся. З чоловіками ти інакший.

— Я визнаю, що люблю похизуватися у товаристві жінок.

Він підняв підборіддя, щоб поголити шию. Бульбинка його носа мала темні обриси.

— Ти б хотів переспати з Поллі?

— Я? Це абстрактне запитання?

— Нічого абстрактного. Вчора я розбив твою машину й повозив тебе містом. Тепер ми квити. Знаю, що в тебе начебто є гарненька подружка. Мені по цимбалах, хто вона і що вміє, але супроти Поллі вона — недотепа. Порівняно з Поллі всі дівчата просто миршавки.

— У такому разі я мав би тобі подякувати.

— Це значить, що ти не хочеш. Бери свою бритву, я закінчив, — він із виляском тицьнув маленьку розігріту машинку мені в долоню. Відтак відійшов від раковини й прихилився до стіни, схрестивши руки на грудях й однією ногою ставши на носок.

— Ти б краще мене не відшивав.

— Чому ні?

На його безбарвному обличчі виступив блідий рум’янець. Але він сказав:

— Є дещо, що ми можемо зробити втрьох. Ти лягаєш на спину. Вона залазить на тебе, і водночас хилиться до мене.

— Годі з мене цих непристойностей. Перестань. Я навіть уявити цього не можу.

— Не прикидайся зі мною. Не будь зверхній, — він пояснив знову: — Я стою в узголів’ї ліжка. Ти лежиш. Поллі сідає на тебе верхи і подається вперед, до мене.

— Облиш ці мерзенні пропозиції. Я не братиму участі у вашому розпусному цирку.

Він прошив мене вбивчим поглядом, але мені було начхати. Перед ним вишикувалися ціла черга людей, які жадали моєї крові — Деніз і Пінскер, Томчек і суддя, податкова інспекція.

— Ти ж не пуританин, — відказав Кантабіле зловісно. Проте, відчуваючи мій настрій, таки змінив тему: — Твій друзяка Джордж Свібел щось патякав за грою в покер про берилієве родовище у Східній Африці. Що це ще за берилій?

— Він потрібен для важких сплавів, що їх використовують у космічних кораблях. Джордж каже, що має друзів у Кенії…

— Ох, він налагодив таємний канал із чорнозадими. Б’юсь об заклад, вони всі від нього в захваті. Він такий природний, здоровий і людяний. Та я впевнений, що бізнесмен із нього — ніякий. Ти б краще закрутив дільце зі Стронсоном і товарними ф’ючерсами. Він справді башковитий хлопець. Знаю, ти мені не віриш, але я намагаюся тобі допомогти. Вони тебе обдеруть, як липку, в тому суді. Чи ти щось собі заникав? Ти ж не можеш бути аж такий тупоголовий? Невже не маєш якогось посередника?

— Я ніколи про таке не думав.

— Хочеш, щоб я повірив, начебто ти думаєш лише про ангелів на драбинах і безсмертні душі, але з того, як ти живеш, бачу, що це неправда. По-перше, ти дженджик. Я знаю твого кравця. По-друге, ти старий бахур…

— Хіба того вечора я казав щось про безсмертну душу?

— Ще й як. Сказав, що після того, як вона проходить крізь браму смерті — це я тебе цитую — то розпросторюється й озирається на світ. Чарлі, я сьогодні вранці дещо придумав для тебе. Зачини двері. Ну ж, зачини. Послухай, ми могли б нібито викрасти одну з твоїх дочок. Ти платиш викуп, а я переводжу для тебе грошву на Кайманові острови.

— Покажи мені той свій револьвер, — мовив я.

Він простягнув, і я націлив його на нього.

— Клянуся, що скористаюся ним, якщо ти спробуєш щось таке втнути.

— Опусти «маґнум». Це просто ідея. Не бушуй.

Я вийняв кулі й викинув їх у кошик для використаного паперу. Визнавав, що сам винен у тому, що він мені таке пропонував. Безрозсудні люди можуть стати улюбленцями раціональних. Кантабіле, здавалось, усвідомлював, що він мій безрозсудний улюбленець. У певному сенсі він мені підігравав. Можливо, безрозсудним улюбленцем бути краще, ніж просто шаленцем. Та чи був я такий уже раціональний?

— Твоя правда, ідея викрадення — надто екстравагантна, — сказав він. — А якщо підібратися до судді? Зрештою, окружного суддю мають переобирати таємним голосуванням. Судді теж у політиці, ти маєш це знати. В Організації є такі типчики, які ставлять їхню кандидатуру на голосування або ж знімають її. За тридцять-сорок штук потрібний хлопець під'їде до судді Урбановича.

Дмухнувши, я видув із бритви крихітні щетинки.

— На це ти теж не підеш?

— Ні.

— Можливо, інша сторона вже знайшла до нього підхід. Навіщо бути таким джентльменом? Це щось схоже на параліч. Повний відрив від реальності. За склом у музеї Філда[168] — ось, де твоє місце. Думаю, ти застряг у дитинстві. Якби я сказав: «Кінчай із ними і їдь за кордон», — що б ти відповів?

— Відповів би, що не покину США тільки через гроші.

— Це правда. Ти не Веско[169]. Ти любиш свою країну. Що ж, ти не здатен втримати цих грошей. Можливо, інші хлопці мають відібрати їх у тебе. Такі люди, як президент, вдають із себе справжнісіньких американців із «Сетедей Івнінґ Пост». Вони були бойскаутами, розносили на світанку газети. Хоча насправді — вони дурисвіти. Справжній американець — це такий чудило, як ти, тямовитий єврей із чиказького Вест-Сайду. Це ти маєш бути у Білому домі.

— Я схильний з тобою погодитися.

— Тобі сподобався б захист Секретної служби, — Кантабіле відчинив двері ванної, щоб подивитися, де Поллі. Вона не підслуховувала. Відтак зачинив їх і стишено сказав: — Ми могли б замовити вбивство твоєї дружини. Вона хоче війни. То нехай має. Вона може потрапити в автомобільну аварію. Може померти на вулиці. Її можуть штовхнути під поїзд чи затягти в провулок і вдарити ножем. Оскаженілі бичари мочать баб на кожному кроці, тож хто знатиме? Вона загризає тебе на смерть — а що, як вона помре? Я знаю, ти скажеш «ні» й приймеш це за жарт, подумаєш — цей дикий віслюк Кантабіле, зубоскал.

— Краще б ти жартував.

— Я просто нагадую тобі, що це, зрештою, Чикаґо.

— Дев’яносто вісім відсотків моїх снів — це жахи. Вважаєш, я маю заокруглити цю кількість до ста? Що ж, я ціную твою глибоку перейнятість моїм добробутом. Більше не треба жодних пропозицій. І не роби мені жахливого різдвяного подарунку, Кантабіле. Ти прикидаєш те і се, щоб справити сильне враження. Годі з мене цих злочинних пропозицій, розумієш? Якщо я почую про це ще хоч слово, то звернуся в поліцію, у відділ убивств.

— Розслабся. Без твоєї згоди, я й пальцем не поворухну. Просто хотів показати всі можливі варіанти. Тобі корисно побачити їх усі, від початку і до кінця. Це просвітлює голову. Ти знаєш, як вона з біса радітиме, коли ти помреш, ти, такий-сякий негідник.

— Нічого такого я не знаю, — відповів я.

Я збрехав. Вона казала мені точнісінько таке ж. Насправді, ця розмова була для мене корисна. Я сам її спровокував. Я заглиблювався у юрмище людей та прокладав собі шлях серед них, зазнаючи розчарування за розчаруванням. Чим було моє розчарування? Я мав, чи вважав, що маю, потреби й уявлення шекспірівського рівня. Проте вони були такі високі лише час до часу. Тому тепер я дивився у затуманені очі Кантабіле. О, моє вище життя! Коли я був молодий, то вірив, що варто стати інтелектуалом — і вище життя тобі гарантовано. У цьому ми з Гумбольдтом були однакові. Він би теж поважав і захоплювався освіченістю, раціональністю й аналітичними здібностями такої людини, як Річард Дюрнвальд. Для Дюрнвальда єдиним відважним і пристрасним, єдиним гідним людини життям було життя інтелектуальне. Тоді я з ним погодився, але тепер уже так не думаю. Вирішив дослухатися до голосу власного розуму, що промовляв до мене зсередини, з моїх власних глибин, і цей голос казав, що є моє тіло, у природі, і є також я. Я пов’язаний із природою через своє тіло, але не весь я міщуся у ньому.

Через цю шляхетну ідею я тепер опинився перед очима Кантабіле. Він вивчав мене. Він був водночас вразливий, стурбований, грізний, ладний покарати чи навіть убити.

Я сказав йому:

— Багато років тому були комікси про Амброзія-Відчайдуха. Ще до твого народження. Тож не грайся зі мною в Амброзія-Відчайдуха. Випусти мене звідси.

— Зажди! А як же докторська Люсі?

— До чортової мами її докторську.

— Вона повернеться з Невади за кілька днів.

Я нічого не відповів. За кілька днів я безпечно буду за кордоном, далеко від цього шаленця, хоча, можливо, знайду на свою голову інших.

— Ще одне, — сказав він. — Ти можеш погратися з Поллі лише через мене. Не намагайся під’їжджати до неї сам.

— Спи спокійно, — відповів я.

Кантабіле залишився у ванній. Гадаю, він виймав із кошика для сміття свої кулі.

Поллі поставила переді мною йогурт і варене яйце.

— Я скажу вам, — прошепотіла вона, — не зв’язуйтеся з тими товарними ф’ючерсами. Він із ними скоро залишиться без сорочки.

— Він про це знає?

— А ви як думаєте?

— Можливо, він залучає нових інвесторів, щоб відшкодувати деякі зі своїх втрат?

— Не можу сказати. Я на цьому не розуміюся. Він дуже складна людина. А що це за такий красивий орден у вас на стіні?

— Це моя французька нагорода. Моя подруга оправила її в рамочку. Вона дизайнер інтер’єру. Насправді цей орден — щось на кшталт брязкальця. Визначні нагороди — червоні, а не зелені. Мені дали щось таке, чим нагороджують свинарів і людей, які удосконалюють сміттєві баки. Один француз сказав мені торік, що моя зелена стрічка, певно, найнижчий ранг Почесного легіону. Взагалі-то, він ніколи досі навіть не бачив зеленої стрічки. Подумав, що це може бути орден за заслуги в сільському господарстві.

— Він був не надто люб’язний, сказавши вам таке, — зауважила Поллі.

Рената була пунктуальна. Вона не глушила двигуна свого старенького жовтого «понтіака», щоб одразу ж від’їхати. Я потиснув їй руку і сказав Канбіле: «Побачимося». Ренаті я їх не представив. Вони намагалися її роздивитися, та я сів у машину, захряснув дверцята й мовив:

— Їдьмо!

Рената рушила. Верх її капелюха торкався до стелі салону. Він був з аметистового фетру, за модою сімнадцятого століття, такий, як можна побачити на портретах Франса Галса. Її довге волосся спадало на плечі. Мені більше подобалося, коли вона збирала його у пучок, відкриваючи шию.

— Хто твої приятелі і чому такий поспіх?

— Це був Кантабіле, який розгатив мою машину.

— Він? Шкода, що я не знала. А це була його дружина?

— Ні, його дружини нема в місті.

— Я бачила, як ви йшли через вестибюль. Вона — нічогенька штучка. А він приємний з вигляду.

— Страшенно хотів з тобою познайомитися — намагався роздивитися тебе крізь вікно.

— Але чого тобі так цим перейматися?

— Щойно він запропонував прибрати Деніз із мого шляху.

— Що?! — розсміявшись, вигукнула Рената.

— Найняти кілера. «Мокрушника». Тепер усі знають ці жаргонні словечка.

— Він, мабуть, просто вимахувався.

— Я теж так думаю. Хоча, з іншого боку, мій «280-SL» — у майстерні.

— Не сказала би, що Деніз цього не заслужила, — зауважила Рената.

— Вона — оскаженіла фурія, це правда, і я завжди сміявся, читаючи, як старий Карамазов, почувши про смерть своєї дружини, вибіг на вулицю з криками: «Псиця сконала!»[170]. Але Деніз, — вів далі Сітрин-лектор, — це комічний, а не трагічний персонаж. До того ж вона не мусить помирати, щоб потішити мене. Найважливіші — дівчатка. Їм потрібна мати. Хай там як, дивно чути, коли люди кажуть: «вбивати», «вбивство», «помирати», «смерть», адже вони не мають щонайменшого уявлення, про що говорять. На десять тисяч не знайдеться жодної людини, котра би розуміла сутність смерті.

— Як ти гадаєш, що буде сьогодні в суді?

— Ох, те, що завжди. Вони тлумитимуть мене, як ми колись казали у школі. Я відстоюватиму людську гідність, а вони влаштують мені пекло.

— А тобі конче грати роль порядного? Тобі від них нікуди подітися, і тому вони розважаються, як можуть. Якби ти знайшов спосіб розмазати їх по стінці, було б чудово… А ось і моя клієнтка на розі. Правда ж, у неї будова, як у викидайла в підозрілому нічному клубі? Ти не мусиш брати участі в розмові, досить того, що вона зануджує й заморочує мене. Ти просто вимкнись і медитуй. Якщо вона сьогодні не підбере тканини для своєї оббивки, я переріжу їй горлянку.

Здоровенна й напахчена, у чорно-білих шовках із великими горошинами на грудях (які я міг уявити і таки уявив), Фанні Сандерленд сіла в машину. Я перемістився на заднє сидіння, попередивши її про дірку в підлозі, прикриту квадратиком жерсті. Важкі взірці, що їх возив Ренатин колишній чоловік, торговець, продірявили метал її «понтіака».

— На жаль, наш «мерседес» у ремонті, — сказала Рената.

Для ментальних вправ, що я до них недавно взявся і благотворний уплив яких уже відчув на собі, стійкість, рівновага та спокій — необхідні передумови. «Спокій, спокій», — промовив я подумки. Так само, як на корті повторював: «Танцюй, танцюй, танцюй!». І це завжди давало якийсь результат. Завдяки волі душа рятується від розгубленості й порожніх мрій. Та коли Рената запропонувала мені вимкнутися й медитувати, в її тоні відчувалася нотка злостивості. Вона намагалась шпигонути мене, натякаючи на Доріс, доньку доктора Шельдта, антропософа, який мене консультував. Рената страшенно ревнувала до Доріс. «Ця маленька шелихвістка! — кричала Рената. — Я знаю, що їй не терпілося стрибнути до тебе в ліжко». Але в цьому була провина самої Ренати, вона це влаштувала. Вона зі своєю мамою, Сеньйорою, вирішили, що мене треба провчити. І захряснули двері у мене перед носом. Якось, отримавши запрошення на вечерю, я прийшов до Ренати, але мене не впустили. З нею був хтось інший. Кілька місяців я мав таку депресію, що не міг бути сам. Переїхав до Джорджа Свібела і спав на його канапі. Ночами я раптом зривався, заходячись плачем, і часом будив Джорджа, який приходив і вмикав лампу. З-під пожмаканої піжами визирали його могутні ноги. Одного разу він стримано зауважив:

— Чоловік за п’ятдесят, який може розклеїтись і плакати через дівчину, — це чоловік, якого я поважаю.

Я відказав на те:

— О лишенько! Про що ти! Я ідіот. Ганебно так поводитися.

Рената зійшлася з чоловіком на ім’я Флонзелі…

Але я випереджаю сам себе. Я сидів між двома напахченими щебетухами. Ми звернули на Сорок Сьому вулицю, межу між багатим Кенвудом і бідним Оуквудом, проїжджаючи повз зачинений шинок, що втратив ліцензію, бо якийсь чолов’яга отримав двадцять колотих ран через якихось вісім доларів. Це зробили ті, кого Кантабіле називає «оскаженілими бичарами». Де тепер їхня жертва? На цвинтарі. Ким був цей хлопець? Ніхто не міг сказати. І тепер інші, які випадково звернули увагу на цей заклад, проїжджаючи мимо, як і раніше розмірковували про своє «я», про минуле та майбутнє цього «я». Якщо у цьому не було нічого, крім сміховинного честолюбства, крім ілюзії, що долю вдалося обдурити й уникнути реальності смерті, то, може, воно й не вартувало зусиль. Але це покаже час.

Джордж Свібел, цей шанувальник життєвої сили, вважав, що це чудово, коли літній чоловік і досі веде активне еротичне й бурхливе емоційне життя. Я не погоджувався. Проте, коли Рената подзвонила мені та, плачучи в слухавку, сказала, що її ніколи не цікавив той Флонзелі й вона хоче, щоб я повернувся, я вигукнув: «О, слава Богу, слава Богу!» — і мерщій побіг до неї. На цьому обірвався мій зв’язок із Доріс Шельдт, якою я дуже захоплювався. Але самого захоплення замало. Я поціновувач німф і людина шалених пристрастей, що їх, можливо, пробуджували не лише німфи. Принаймні така жінка, як Рената, вміла їх розпалити. Інші жінки критично ставилися до неї. Дехто казав, що вона вульгарна. Може, й так, але водночас вона була розкішна. До того ж слід пам’ятати про той дивний кут чи нахил, під яким мають падати промені кохання, щоб пробитися до серця, — такого, як моє. З гри в покер у Джорджа Свібела, де я стільки випив і став такий балакучий, я виніс одну корисну думку: чудна ступня потребує чудного черевика. Якщо ж ви не лише чудний, а й вибагливий, то вам буде сутужно. Та й чи є ще звичайні ступні? Я хочу цим сказати, що на еротиці наголошують так, аж уся вигадливість душі переходить у стопу. Як наслідок, виникають викривлення, плоть набуває таких вигадливих вигинів, що взагалі нічого не підходить. Тому деформація наступає на п’яти любові, а любов — це така сила, що не може покинути нас самих. Не може, бо своїм існуванням ми завдячуємо любовним актам, здійсненим до нас, бо любов — це постійний обов’язок душі. Так я це бачив. Рената ж, як любителька астрології, пояснювала, що в усіх моїх бідах винен знак зодіаку. Вона ще ніколи не зустрічала розгубленішого, накрученішого та стражденнішого Близнюка, нездатного себе опанувати.

— Не всміхайся, коли я говорю про зірки. Знаю, що для тебе я — красива дурепа, тупа лялька. Ти хотів, щоб я була твоєю омріяною жрицею кохання.

Але я не глузував із неї, я всміхався, бо досі не прочитав у Ренатиних книжках жодної характеристики Близнюків, яка б не була цілком правильна. Мене особливо вразила одна книжка; там Близнюків схарактеризовано як інтелектуальний млин почуттів, що подрібнює і перемелює душу. Коли говорити про Ренату, як про омріяну жрицю кохання, то я не втомлююся повторювати, що вона чудова жінка, але в ліжку вона аж ніяк не почувалася розкуто. Часом вона була пригнічена й тиха і звіряла мені свої думки, що не давали їй спокою. Цієї п’ятниці ми мали летіти до Європи, вже вдруге цього року. Для цих польотів були вагомі особисті причини. І якщо я не міг запропонувати молодій жінці зрілого розуміння, то що тоді міг запропонувати? Так складалося, що я виявляв правдивий інтерес до її проблем і цілковито їй співчував.

Та все ж здоровий реалізм змушував мене сприймати наші стосунки так, як їх, можливо, бачили інші люди — старий кнуряка бере ласу до грошей кралю в Європу, щоб показати їй люксусове життя. За лаштунками, доповнюючи класичну картину, була ще досвідчена мама-інтриганка, Сеньйора, яка викладала ділову іспанську мову в школі секретарок на Стейт-стріт. Сеньйора була по-своєму приваблива і належала до людей, які процвітають на Середньому Заході завдяки своєму іноземному походженню та ексцентричності. Свою красу Рената успадкувала не від неї. Проте з біологічного чи еволюційного погляду Рената була досконала. Як леопард чи біговий кінь, вона була «благородна тварина» (дивіться «Сенс краси» Сантаяни). Її загадковий батечко (наші подорожі до Європи і мали на меті з’ясувати, хто ж це насправді такий), певно, був один із тих давніх силачів, які вигинали залізні бруси, тягли зубами локомотив або ж утримували двадцятеро осіб на дошці, покладеній їм на спину, — чоловіком із монументальною статурою, моделлю Родена. Думаю, що Сеньйора насправді була угорка. Коли розповідала родинні історії, я виразно бачив, що вона переносить події з Балкан до Іспанії. Був певен, що розумію її, і цю впевненість пояснював собі у дивний спосіб: я тямив у зінґерівській швейній машинці моєї матері. Десятирічним хлопчаком я розібрав машинку і зібрав її знову. Коли натискати на педаль із кованого заліза, це приводить у рух гладенький шків, і голка ходить вгору-вниз. Коли ж підважити лискучу сталеву пластинку, то можна виявити під нею маленькі складні детальки, що пахнуть мастилом. Для мене Сеньйора була людина зі складних деталей і трохи пахла олією. Загалом — позитивна асоціація. Проте якихось коліщаток у неї в голові таки бракувало. Голка ходила вгору-вниз, на шпульці була нитка, проте шов не з’являвся.

Основна Сеньйорина претензія на розум ґрунтувалася на материнстві. Щодо Ренати вона мала безліч планів. Вони були екстравагантні, коли йшлося про віддалені цілі, проте на найближче майбутнє — цілком практичні. Сеньйора чимало вклала у Ренатине виховання. І, певно, витратила цілий статок на ортодонтів. Результати були блискучі. Я щасливо спостерігав, як Рената розтуляє свої вуста, а коли вона підколювала мене й сяйливо всміхалася, я просто німів від захвату. Все, що моя мама могла за давніх темних часів зробити для моїх зубів, це загорнути у фланель окрушину з вугільної грубки або ж насипати сухої розжареної гречки в мішечок з-під тютюну «Бул Дургем» і прикласти мені до щоки, щоб порятувати від болю. Звідси моя повага до прекрасних зубів. До того ж, як на таку повнотілу дівчину, Рената мала тоненький голосочок. Коли вона сміялася, то провітрювала все своє єство — аж до самого лона, я гадаю. Вона підв’язувала волосся шовковими шарфами, відкриваючи дивовижно граційну шийку і походжала туди-сюди перед дзеркалом — як же божественно вона ходила! Не дивно, що матінка не хотіла марнувати її на мене з моїм подвійним підборіддям і французьким орденом. Але, якщо вже Рената й справді нерівно до мене дихала, то чом би нам не вести спільного господарства? Сеньйора була за це. Рената вже наближалася до тридцятки, була розлучена і мала сина, хлопчика на ім’я Роджер, якого я дуже любив. Стара (як, до речі, і Кантабіле) переконувала мене купити квартиру в північній частині міста. Себе вона до цих планів не включала.

— Я потребую приватності. У мене є свої affaires de cœur[171]. Але, — наголошувала Сеньйора, — Роджер мусить виховуватися в домі, де є чоловік.

Рената і Сеньйора колекціонували газетні оголошення про весілля з травня по грудень. Вони надсилали мені вирізки про літніх чоловіків та інтерв’ю з їхніми дружинами. За один рік вони втратили Штайхена[172], Пікассо і Касальса[173]. Та у них ще залишався Чаплін, сенатор Термонд[174] і суддя Дуґлас[175]. Із колонок, присвячених сексу в часописі «Ньюз», Сеньйора навіть вибирала висловлювання науковців про статеве життя у літніх людей. І навіть Джордж Свібел сказав:

— Можливо, це піде тобі на користь. Рената хоче осісти. Вона вже побувала в бувальцях і багато чого побачила. З неї вже годі. Вона готова.

— Що ж, вона точно не одна з тих «не-займай-мене».

— Вона добре готує. Вона жвава. Любить рослини та різні витребеньки. У неї всюди горить світло, грає гойська музика, а в кухні парують смачні страви. Вона горнеться до тебе? Вона збуджується, коли ти кладеш на неї долоню? Тримайся подалі від тих сухих інтелектуальних дівок. Я мушу говорити з тобою відверто, бо інакше ти ще довго будеш тертися-м’ятися. І тебе знову підчепить якась баба, яка казатиме, що поділяє твої інтелектуальні інтереси чи розуміє твої цілі. Одна така вже збавила тобі віку. Ще одна — тебе вб’є. Хай там як, а я знаю, що ти хочеш бути з Ренатою.

Звісно ж, я хотів! Ще й як! Вихваляючи її, я не можу спинитися. У своєму капелюсі й шубі вона сиділа за кермом «понтіака», виставивши ноги у всіяних блискітками текстурних панчохах із крамниці театрального реквізиту. Її флюїди впливали навіть на шкурки тварин, з яких була пошита її шуба. Здавалося, ці тваринки й досі живі, і не лише зігрівають Ренатине тіло, але й чогось прагнуть. Тут була певна схожість. Я теж прагнув. Так, я палко бажав бути з Ренатою. Вона допомагала мені завершити мій життєвий цикл. Звісно, і в неї траплялися хвилини безрозсудства, але вона була добра. Щоправда, як жриця кохання — не лише збуджувала мене, а й засмучувала, бо, думаючи про неї як про потенційну дружину, мусив себе запитувати, де вона всього цього навчилася і чи задовольнить її раз і назавжди цей ступінь майстерності. До того ж наші взаємини змушували мене плекати певні марнославні й недостойні думки. У клубі в середмісті один офтальмолог сказав, що простий розріз позбавить мене мішків під очима. «Це лише грижа одного з дрібних м’язів», — пояснив доктор Клостерман і описав пластичну операцію: як мою шкіру розітнуть і підтягнуть. Він додав також, що у мене залишилося багато волосся на потилиці, яке можна трансплантувати на маківку. Сенатор Проксмайр так зробив і якийсь час носив тюрбан у залі сенату. Він вимагав для себе податкової пільги, але йому відмовили, проте хтось інший може спробувати знову. Я міркував щодо пропозицій, але тепер зрозумів, що мушу покласти край цій дурості. Всю свою увагу я мушу зосередити на важливих й жахливих проблемах, що приспали мене на цілі десятиліття. Зрештою, можна якось підрихтувати свій фасад, але, що ж робити з тилом? Навіть якщо усунути мішки під очима і пересадити волосся, то що робити зі зморшками на карку? Нещодавно у «Сакс» я приміряв модне картате пальто і в трюмо побачив, яка порепана й глибоко поорана моя шия ззаду.

Хай там як, а я купив те пальто, Рената змусила мене це зробити, і сьогодні воно було на мені. Коли я вийшов біля окружного суду, гігантська пані Сандерленд вигукнула:

— Господи! Яке строкате пальто!

Ми з Ренатою познайомилися в цьому ж хмарочосі — новій будівлі окружного суду, — виконуючи обов’язки присяжних.

Проте виявилося, що між нами ще раніше виник непрямий зв’язок. Батько Джорджа Свібела, старий Майрон, знав Ґейлорда Кофриця, колишнього Ренатиного чоловіка. Якось між ними відбулася доволі незвична розмова у російський лазні на Дивіжн-стріт. Мені про це розповів Джордж.

Джорджів батько був простою, скромною людиною. Єдине, чого він хотів, — це жити вічно. Тож своє життєлюбство Джордж успадкував безпосередньо від Майрона. Щоправда, в того воно виявлялося у примітивнішій формі. Майрон стверджував, що завдячує своїм довголіттям жару та парі, чорному хлібові з сирою цибулею, пшеничному віскі, оселедцю, ковбасі, картам, більярду, біговим коням і жінкам.

Тут, у парильні з її дерев’яними лавами, шиплячою галькою й відрами крижаної води, можна було легко помилитися, прийнявши видиме за дійсне. Це як дивитися ззаду на худорляву постать із маленькими сідницями, коли здається, що то дитина, та жодних дітей навколо немає, а спереду ви бачите рум’яного й зморщеного старигана. Чисто виголений Джорджів батько, якого зі спини неможливо було відрізнити від хлопчака, зустрівся у парильні з бородатим чолов’ягою і через оту пишну бороду вирішив, що він значно старший. Тимчасом міцно збитому чоловікові було лише за тридцять. Вони сиділи поруч на дерев’яному помості — два тіла, вкриті краплинками поту — і старий Свібел запитав:

— Що ви в житті робите?

Бородань спершу не виявив бажання розповідати про свою роботу. Проте Джорджів батько вперто схиляв його до розмови. Це була помилка. І суперечило, якщо вдатись до божевільного жаргону освічених, «етосу» цього місця. Тут, як і в клубі в середмісті, справ не обговорювали. Джордж любив повторювати, що лазня була немов останнім острівцем безпеки у палаючому лісі, де тварини-вороги дотримувалися перемир’я, на якийсь час забувши про закон ікл та пазурів. Боюся, він запозичив цей образ у Волта Діснея. Цим він хотів мені нагадати, що не годиться розводитися про свою професію або ж «впарювати» свій товар у лазні. Старий Свібел сам був винен, і він це визнавав.

— Цей волохатий чолов’яга не хотів говорити. А я тягнув його за язик. Тому він і вилив на мене все це.

Коли люди — нагі, наче троглодити в адріатичних печерах кам’яного віку, й сидять, зарошені та червоні, мов захід сонця в тумані, й коли, як у цьому разі, один із них має пишну й лискучу русяву бороду, і їхні очі зустрічаються крізь заволоку поту і пари, між ними може зав’язатися дивна розмова. Виявилось, що незнайомець — комівояжер, який продавав гробівці та мавзолеї. Коли старий Свібел почув про це, то хотів дати задній хід. Але було запізно. Вигнувши брови й вилискуючи білими зубами поміж жвавих вуст у густих заростях бороди, чоловік заговорив:

— Ви вже подбали про місце свого останнього спочинку? Чи маєте ділянку для родинного поховання? Ви підготувалися? Ні? Але чому ні? Чи можете ви дозволити собі таку недбалість? Чи знаєте ви, як вас поховають? Дивовижно! Чи хтось розповідав вам про умови на нових цвинтарях? Та їх інакше як нетрищами не назвеш. Смерть заслуговує на повагу. А на ній страшенно наживаються. Це одна з найбільших афер із нерухомістю. Людей ошукують. Не виділяють належної кількості квадратних метрів. Вам доведеться вічно лежати затиснутим. Жахлива неповага. Але ви знаєте, які ці політики й ділки. Що нагорі, що внизу — всі беруть на лапу. На днях буде засідання великого журі й вибухне скандал. Хлопці потраплять за ґрати. Але небіжчикам це вже не допоможе. Адже вашої могили не розкопають і вас не перепоховають. Тож ви лежатимете у куценькому савані, перев’язані тасьмою. Як хлопчиська, які в літньому таборі для забави загортають одне одного в простирадла. І ви скнітимете там разом із сотнями тисяч інших тіл у тісній обителі смерті, з коліньми під підборіддям. Хіба ви не маєте права лежати випростаний, на повен зріст? На цих кладовищах вам навіть не дозволять мати надгробка. Вам доведеться вдовольнитися мідною плитою з іменем і датами. Потім приїжджатимуть машини косити траву. Вони використовують селекційну ротаційну косарку. З таким же успіхом ви могли би покоїтися на полі для гольфу. Ножі стирають мідні літери. Дуже скоро їх уже неможливо буде прочитати. І тоді ніхто не знатиме, де ви поховані. Ваші діти не зможуть вас відшукати. Ви зникнете назавжди…

— Годі! — вигукнув Майрон.

Але чолов’яга не вгавав:

— Проте у мавзолеї — все інакше. Він не коштує аж стільки, як ви собі думаєте. Нові моделі виготовлено фабричним способом, але це копії найкращих взірців: від етруських гробниць до надгробків у стилі Берніні[176] і зрештою — до Луїса Саллівана[177] з його art nouveau. Люди тепер схиблені на art nouveau. Вони готові платити тисячі за світильник на стелю чи лампу від Тіффані. Порівняно з цим, фабричний склеп у стилі art nouveau — дешевий. І тоді ви вже не в тлумі. Ви — на власній території. Ви ж не хочете на віки вічні застрягнути в чомусь на кшталт корку на шосе чи тисняви метро.

Старий Свібел сказав, що Кофриць здавався йому цілком щирий і що крізь пелену пари він бачив перед собою шанобливе, співчутливе, стурбоване бородате лице — експерта, фахівця, безстороннього та розсудливого. Проте його принагідні натяки були жахливі. Картина, що він змалював, вразила і мене — смерть, що нуртує під викошеним полем для гольфу, і затерта мідь безіменних іменних табличок. Цей Кофриць зі своєю гаспидською торговою поезією затиснув у лещата серце старого Свібела. Та й моє теж. Бо коли мені це розповіли, я потерпав від нестямного страху смерті. Навіть не ходив на похорони. Для мене було нестерпно бачити, як опускають віко труни, а думка про те, що мене теж заб’ють у такому «ящику», доводила до божевілля. Стало ще гірше, коли прочитав у газеті замітку, що якісь чиказькі дітваки знайшли ціле звалище порожніх домовин біля цвинтарного крематорію. Вони приволокли їх до ставка і плавали в них, як у човнах. Начитавшись «Айвенго», вони, немов лицарі списами, билися жердинами. В одного хлопця «човен» перекинувся, і він заплутався у шовковій оббивці. Його врятували. Та в мене перед очима стоять рядком труни, вистелені пишною рожевою тафтою і блідо-зеленим атласом, роззявлені, мов крокодилячі щелепи. Я бачив, як мене кладуть в одну з них, щоб я задихався й гнив під вагою землі та каміння — ні, піску; Чикаґо збудоване на пісках і болотах льодовикового періоду (пізній плейстоцен). Щоб заспокоїтися, я намагався перевести це в площину серйозних інтелектуальних роздумів. Гадаю, це мені вдавалося досить добре: я розмірковував про те, наскільки проблема смерті — саме буржуазна проблема, пов’язана з багатством і сприйняттям життя як приємного та комфортного, а також про те, що Макс Вебер писав про сучасне розуміння життя як про нескінченну низку відрізків, корисних, сприятливих і «приємних», які, проте, не дають відчуття життєвого циклу, тому людина не може померти, «сповнена днів своїх». Проте ці першокласні вчені вправи не знімали з мене прокляття смерті. Я лише дійшов висновку, що це так по-буржуазному — боятися удушення в труні. І я був злий на Едґара Аллана По за те, що він так докладно це описав. Його оповідання про каталепсію і поховання живцем, що отруїли моє дитинство, вбивали і досі. Не міг навіть витримати, коли простирадло опинялося в мене на обличчі або ж коли мені закутували ноги. Я витратив немало часу, розмірковуючи, як воно — бути мертвим. Можливо, вихід для мене — бути похованим у морі.

Взірці, які пробили діру в Ренатиному «понтіаку», були моделями крипт і надгробків. Коли я зустрівся з нею, то не тільки думав про смерть (чи допомогло б мати дерев’яну перегородку в могилі, настил просто над домовиною, що стримував би удушливий тягар), але й нажив іще одне дивацтво. Буваючи у справах на Ла-Саль-стріт, злітаючи чи пірнаючи у швидкісних ліфтах, щоразу, коли відчував, що електричний лет сповільнюється і двері ось-ось відчиняться, моє серце озивалося. Саме по собі. Воно вигукувало: «Моя доля!». Здається, я очікував, що там стоятиме якась жінка. «Нарешті! Ти!» Усвідомивши цей пристрасний і принизливий ліфтовий феномен, я намагався схаменутися й повернутись до виваженої поведінки. Я навіть пробував звертатися до науки. Та наука може лише вкотре підтвердити: коли щось таке стається, його мусить зумовлювати природна необхідність. Розсудливість мене ні до чого не привела. Що мені з тієї розсудливості, коли, як я відчував, прочекав багато тисяч років, поки Господь послав мою душу на цю землю? Тут я мав би вловити істинне й світле Слово, перш ніж повернутися, коли мої земні дні добіжать кінця. Я боявся вертатися з порожніми руками. Розсудливість аж ніяк не могла позбавити мене страху, що я проґавлю свою нагоду. Це кожен зрозуміє.

Почавши виконувати обов’язки присяжного, спершу нарікав, що це марнування часу. Та згодом я став щасливий і завзятий присяжний. Виходити з дому щоранку, як усі, було благословенням. Маючи на собі сталевий значок із номером, я радісно сидів у пулі присяжних із сотнями інших людей у новозбудованому хмарочосі, де було розташовано окружний суд, як громадянин поміж співгромадян. Скляні стіни, червонувато-брунатні й темно-фіолетові балки були просто чудові — широке небо, розкреслений простір, далекі обриси баків-сховищ, оранжева тендітність віддалених брудних нетрищ, зелень річки, посмугована чорними мостами. Коли дивився на світ із зали присяжних, мене осявали Ідеї. Я брав із собою книжки і папери (щоб зовсім уже безбожно не втрачати часу). Тут вперше прочитав листи з Каліфорнії мого колеги П'єра Такстера.

Коли йдеться про листи, я не надто уважний читач. До того ж Такстерові послання були дуже довгі. Він складав і диктував їх у своєму апельсиновому гайку неподалік Пало-Альто, сидячи й розмірковуючи у брезентовому офіцерському кріслі. Він носив чорний плащ карабінера, ходив босий, пив пепсі-колу, мав восьмеро чи десятеро дітей, купу боргів і був культурний діяч. Шанувальниці ставилися до нього, як до генія, вірили кожному слову, друкували його рукописи, народжували йому дітей, подавали пепсі-колу. Читаючи його розлогі записи стосовно першого числа «Ковчега» (на стадії планування вже три роки та шалені витрати), я зрозумів, що він підштовхує мене завершити серію досліджень «Видатні зануди сучасності». Він пропонував можливі напрямки роботи. Деякі типи зануд, звісно ж, очевидні — скажімо, зануди серед політиків, філософів, ідеологів, освітян, терапевтів. Але є ще й інші, яких часто не зауважують, — наприклад, зануди-новатори. Проте я втратив інтерес до категорій, і тепер мене цікавив лише загальний та теоретичний аспект цього проекту.

Перечитуючи в цій величезній залі присяжних свої нотатки про нудьгу, я весело збавляв час. Помітив, що досі був осторонь проблеми визначень. І правильно робив. Мені не хотілося заплутатися у теологічних питаннях щодо accidia[178] та tedium vitae[179]. Я вважав за потрібне сказати лише, що від початку свого існування людство переживало стани нудьги, проте ніхто ніколи не надавав цій речі першорядного значення і не визнавав за нею права бути окремим предметом дослідження. У Нові часи цю проблему називали anomie[180] чи Відчуження, вважаючи її наслідком капіталістичних умов праці, зрівнювального Масового Суспільства, результатом занепаду релігійної віри чи поступового вичерпання харизматичних чи пророчих елементів, або нехтування силами Несвідомого, або збільшення Раціоналізації у технологічному суспільстві, або ж посилення бюрократії. Та, як на мене, можна було б розпочати з переконання, поширеного у сучасному світі: або ти гориш, або гниєш. Ці слова я пов’язував із відкриттям старого Біне, психолога, про те, що істерики під час нападів мають у п’ятдесят разів більше енергії, витривалості, артистичності, гостроти відчуттів, винахідливості, ніж у періоди спокою. Або ж із висловом Вільяма Джеймса, що люди насправді живуть лише на піку своєї активності. Це щось на кшталт Wille zur Macht[181]. Тож уявіть, що ви розпочинаєте з твердження, начебто нудьга — це різновид муки, спричиненої невикористаною енергією, муки через змарновані можливості або таланти, і супроводжується вона очікуванням оптимального використання наших здібностей. (Я намагаюся пильнувати, щоб не опуститися до соціологічного стилю у цих принагідних міркуваннях). Ніщо реальне не може задовольнити чистих очікувань, і ця чистота очікування — глибоке джерело страждання. Люди, щедро наділені талантами, сексуальністю, розумом та винахідливістю — всі ці високо обдаровані люди бачать, що їх на десятки років переведено на запасні колії, заслано, вигнано, замкнуто у клітках. Уява навіть намагалася подолати цю проблему, змушуючи саму нудьгу викликати інтерес. Цим осяянням я зобов’язаний Гумбольдтові фон Флейшеру, який показав мені, як це робив Джеймс Джойс, проте кожен, хто читає книжки, може легко з’ясувати це для себе. Сучасна французька література надає особливу увагу темі нудьги. Стендаль згадував її на кожній сторінці. Флобер присвячував їй цілі книжки, а Бодлер був її головним співцем. Чи причина цього незвичайна французька чутливість? Чи, може, це через те, що ancien régime[182], боячись нової Фронди, створив двір, що стягнув із провінцій усі таланти? Поза центром, де процвітали мистецтво, філософія, наука, хороші манери, світські бесіди, не було нічого. За правління Людовика XIV вищі класи насолоджувалися вишуканим товариством чи якимось іншим, і люди не мусили зоставатися на самоті. Лише таких диваків, як Руссо, вабила самотність, проте розумні люди погоджувалися, що насправді вона жахлива. У вісімнадцятому столітті перебування у в’язниці почало набувати сучасного значення. Подумайте, як часто Манон і де Ґрійо[183] були у буцегарні. А Мірабо і мій власний герой фон Тренк і, звісно ж, маркіз де Сад. Інтелектуальне майбуття Європи визначали люди, сповнені нудьги, твори в’язнів. Пізніше, 1789 року, саме молодь із глухих закутків, провінційні юристи, писаки і оратори перебрали загальну увагу й стали центром зацікавлення. Нудьга має більше спільного з сучасними політичними революціями, ніж справедливість. 1917 року, той нудний Ленін, який написав стільки нудних памфлетів і листів з організаційних питань, на короткий час перетворився на сам запал, сам променистий інтерес. Російська революція обіцяла людству незмінно цікаве життя. Коли Троцький говорив про перманентну революцію, йому насправді йшлося про перманентний інтерес. Раніше революція була справою натхнення. Робітники, селяни, солдати творили її, як поезію, у стані піднесення. Коли ж цей короткий блискучий період закінчився, що прийшло йому на зміну? Найнудніше суспільство в історії. Несмак, занедбаність, похмурість, сірі товари, понурі будівлі, обридлива скрута, докучливий контроль, нецікава преса, безрадісна освіта, нудна бюрократія, примусова праця, постійний нагляд поліції, каральна присутність, марудні партійні з'їзди тощо. Постійне — знищувало інтерес.

Що могло бути нудніше за описані Джиласом[184] довгі обіди, влаштовані Сталіним? Навіть мене, людину, привчену за довгі роки у Чикаґо до нудьги, промариновану й загартовану США, вжахнула розповідь Джиласа про ці трапези, що тривали всю ніч, з дванадцятьма подачами страв. Гості пили та їли, їли та пили, а потім, о другій ночі, мусили ще й дивитися якийсь американський вестерн. У них боліли сідниці. Їхні серця сповнював жах. Адже Сталін, балакаючи й жартуючи, подумки обирав тих, кого він скарає на горло. І вони про це знали, тому, жуючи, плямкаючи й глитаючи, очікували, що небавом їх можуть застрелити.

Чим — іншими словами — була би у сучасному світі нудьга без страху? Один із найнудніших документів усіх часів — грубий фоліант «Застільних бесід» Гітлера. Він теж змушував людей дивитися фільми, їсти солодощі та пити Kaffee mit Schlag[185], водночас мордуючи їх своїми промовами, теоретизуванням та роз’ясненнями. Всі знемагали від утоми і страху, боячись піти у туалет. Це поєднання влади й нудьги ніколи належним чином не досліджувалося. Нудьга — це інструмент соціального контролю. Влада — це можливість навіювати нудьгу, спричиняти застій, поєднувати цей застій із мукою. Справжню глибоку нудьгу приправлено жахом і смертю.

Та постають іще глибші запитання. Скажімо, історія Всесвіту була би дуже нудна, якби ми спробували розглядати її крізь призму звичайного людського досвіду. Весь цей час без жодних подій! Гази знову і знову, і жар, і часточки речовини, сонячні припливи та вітри, і знову цей повзучий розвиток, часточки додаються до часточок, випадкові хімічні реакції — цілі віки, протягом яких майже нічого не стається, безживні моря, лише декілька кристалів, кілька білкових сполук. Спостерігати за неквапною еволюцією — просто нестерпно! У викопних рештках, виставлених у музеях, ви вбачаєте жахливі непорозуміння. Як могли ці кістки повзати, ходити, бігати? Це мука — думати про поступовий розвиток видів, про все це намацування, виповзання з боліт, плямкання, полювання і відтворення, нудна повільність, з якою розвивалися тканини, органи та частини тіла. А потім іще марудність виникнення вищих видів і зрештою людства, понуре життя палеолітичних лісів, довгий-предовгий період розвитку інтелекту, забарність відкриттів, ідіотизм віків землеробства. Все це цікаво лише в огляді, в думці. Ніхто б цього не витерпів. Сучасні люди вимагають швидкого руху вперед, короткого викладу, життя зі швидкістю найінтенсивнішої думки. З нашим наближенням до фази миттєвого здійснення, до реалізації віковічних людських прагнень чи фантазій, до подолання часу і простору, проблема нудьги може лише загострюватися. Людина, яку дедалі більше пригнічують особливі умови її існування — кожному разочок, не більше ніж одне життя на одну особу — має замислитися над нудьгою смерті. О, ця вічність неіснування! Для людей, спраглих незгасного інтересу та розмаїття, о, якою ж нудною буде для них смерть! Лежати в могилі, на одному місці, як жахливо!

Щоправда, Сократ намагався нас заспокоїти. Він сказав, що існує лише дві можливості. Або душа — безсмертна, або ж після смерті все буде для нас таке же порожнє, як і до нашого народження. Це теж звучить не зовсім утішно. Принаймні для теології та філософії природно виявляти до цього якнайглибший інтерес. Та заради нас вони самі не повинні бути нудні. Хоча цей обов’язок вони не завжди виконують як слід. К’єркеґор, скажімо, не був зануда. Я збирався дослідити його внесок у своїй головній праці. На його думку, вищість етичного щабля над естетичним — необхідна для відновлення рівноваги. Але годі про це. У собі я можу спостерігати такі джерела нудьги: 1) Брак особистого зв’язку із зовнішнім світом. Раніше я писав, що минулої весни, їдучи потягом через Францію, визирнув у вікно і подумав, що завіса Майї зношується. Чому це так? Я не бачив того, що там було насправді, а лише те, що кожен бачить за загальною вказівкою. Та це означало, що наш світогляд має стереотипну природу. Такий погляд передбачає, що «я», суб’єкт, бачить феномени, світ об’єктів. Проте вони не конче — «речі у собі», як визначає об’єкти сучасна раціональність. Бо в духові, як каже Штайнер, людина може вийти за межі себе самої й дозволити речам розповідати їй про себе, говорячи про те, що має значення не лише для неї самої, але також і для них. Тому сонце, місяць і зорі промовлятимуть до не-астрономів, попри їхню необізнаність із цією наукою. Взагалі-то, для цього вже найвищий час. Необізнаність з наукою не має ув’язнювати людину в найнижчій та найнуднішій сфері буття, не даючи їй змоги самостійно вступити у зв’язок із творінням як цілістю. Інтелектуали говорять про «розчаклований» (нудний) світ. Проте це не світ, а моя голова — розчаклована. Світ не може бути розчаклований. 2) Для мене наділене самосвідомістю еґо є джерело нудьги. Ця всезростальна, розбухла, панівна, болюча самосвідомість — єдиний суперник політичних і соціальних сил, що керують моїм життям (бізнес, технологічно-бюрократичні сили, держава). Маємо високоорганізований плин життя й окреме «я», з незалежною свідомістю, «я», що пишається своєю відірваністю і своєю абсолютною невразливістю до будь-чого — чужих страждань, суспільства, політики, зовнішнього хаосу. В певному сенсі, його це не обходить. Його просять перейнятися, ми самі часто змушуємо його перейнятися тим чи тим, але прокляття байдужості лежить на цій болісно вільній свідомості. Вона вільна від прив’язаності до вірувань та інших душ. Космологія, етичні системи? Вона може пропускати їх крізь себе десятками. Адже бути цілком свідомим себе — це також бути відокремленим від усього. Це Гамлетівське королівство безкрайого простору в горіховій шкаралупі[186], «слів, слів, слів» у «Данії-тюрмі».

Це були деякі з тих нотаток, що їх Такстер умовляв мене розвинути. Проте я перебував у надто неврівноваженому стані. Кілька разів на тиждень їздив до середмістя зустрітися з адвокатами й обговорити мої проблеми. Вони казали, наскільки складне моє становище. Їхні новини ставали дедалі гірші. Я злітав у ліфтах, шукаючи порятунку в образі жінки щоразу, коли відчинялися двері. Людині у моєму стані слід замкнутися в кімнаті, а коли в неї не досить сили волі, щоб дослухатися поради Паскаля[187] й не полишати її, тоді їй треба викинути ключ із вікна. А потім двері будівлі окружного суду роз'їхалися, і я побачив Ренату Кофриць. На ній теж був сталевий значок із номером. Ми обоє були платниками податків, виборцями, громадянами. Але, ох, якими там громадянами! І де був той голос, що промовляв: «Моя доля!». Він мовчав. Тож чи вона це була? Вона, без сумніву, була сама жіночність: м’яка та прекрасно-розкішна у міні-спідниці й дитсадківських черевичках на одному ремінчику. Я подумав: «Господи, допоможи». Потім сказав собі подумки: «Краще не поспішай. Та й взагалі, у твоєму віці буддист уже замислився би про те, щоб назавжди зникнути в лісі». Але це не допомогло. Можливо, вона не була саме тією Долею, що я шукав, та все ж вона була Долею. Вона навіть знала моє прізвище. «Ви, певно, пан Сітрин?» — запитала.

Торік мені присудив нагороду клуб «Зиґзаґ», чиказьке культурне товариство банківських службовців та біржових брокерів. Вони не запросили мене вступити до нього. Та я одержав від них почесний значок за книжку про Гаррі Гопкінса[188], і моя фотографія з’явилася у «Дейлі Ньюз». Можливо, ця леді там її бачила. Проте вона сказала:

— Ваш приятель, пан Шатмар, — мій адвокат у справі про розірвання шлюбу, і він вважає, що нам із вами варто познайомитися.

Ох, вона мене вже підчепила. Як швидко вона повідомила, що розлучається. Ці закохано-шанобливі очі вже посилали сигнали любові й пристрасті тій частці моєї душі, де я досі залишався чиказьким хлопчаком. Мене охопив спалах давно знайомої вестсайдської любовної лихоманки.

— Пан Шатмар такий вам відданий. Він вас обожнює. Коли він говорить про вас, то аж приплющує очі й стає схожий на поета. А він же такий здоров’яга, що від нього цього й не сподіваєшся. Він розповів мені про вашу кохану, що розбилася у джунглях. А також про ваш перший роман — з донькою лікаря.

— Наомі Луц.

— Яке божевільне ім’я.

— Либонь, так і є.

Мій друг дитинства Шатмар справді любив мене, але він також любив і сватання та звідництво. Мав пристрасть залагоджувати чужі справи. З професійного погляду це було йому навіть вигідно, бо прив’язувало до нього багато клієнтів. В особливих випадках він брав на себе всі практичні деталі — винайм помешкання для коханки, її авто, її рахунки у крамницях і в дантиста. Він навіть мав справу зі спробами самогубств. І навіть із похоронами. Не право, а розв’язання проблем було його справжнє покликання. Він прагнув домогтися того, щоби ми, двоє друзяк із дитинства, були сповнені пристрасті до кінця наших днів. Він робив свою справу поважно. Вдавався до філософії, поезії, ідеології. Цитував, крутив записи, теоретизував про жінок. Намагався бути в курсі швидко змінюваного еротичного сленгу нових поколінь. Тож чи мали ми завершити наше життя як тремтячі, схиблені на жінках, підстаркуваті наречені з комедії Ґольдоні? Чи як бальзаківський барон Юло д’Ерві, що його дружина на смертному одрі чує, як той стариган освідчується покоївці.

Кілька років тому Алек Шатмар, зазнавши великого потрясіння у сховищах Першого національного банку, мав серцевий напад. Я страшенно переживав за нього. Щойно його перевели з відділення інтенсивної терапії, кинувся до нього і виявив, що він уже заграє з жінками. Після серцевих нападів така активність, певно, поширене явище. Під могутньою кучмою кущистого сивого волосся, що, за новою модою, доходило аж до вилиць, його сумні очі відразу ж розширилися, коли до палати увійшла медсестра. І це попри те, що чоловікове лице й досі не втратило багрянцю. Мій давній друг, який тепер був кремезний і масивний, засовався на ліжку. Він крутився, відкидав простирадла й, немовби ненароком, оголював себе. Якщо я прийшов йому поспівчувати, то він не потребував мого клятого співчуття. Його очі були рішучі й жваві. Урешті я сказав:

— Годі, Алеку, перестань світити тілом. Ти знаєш, про що я, — не розкривайся щоразу, коли якась сердешна літня жінка приходить, щоб провести шваброю під твоїм ліжком.

Він люто на мене зиркнув.

— Що?! Ти здурів! — огризнувся він.

— Гаразд. Тільки перестань підіймати поли свого халата.

Поганий приклад може підносити нас у власних очах — миттю перенісшись на вищий рівень витонченості, можна сказати: «Бідолашний Алек, виставляє себе напоказ. Слава Богу, що зі мною ніколи такого не буває». І от тепер через Ренату я сидів на лаві присяжних з ерекцією. Я був схвильований, збентежений, навіть трішки засоромлений. Ми розглядали справу про завдану травму. Якщо чинити по совісті, я мав би підійти до судді й попросити дискваліфікувати мене. «Ваша честь, я не можу зосередитися на процесі через ту розкішну пані присяжну, яка сидить поруч. Мені шкода, що я такий хлопчакуватий…» (Шкода! Та я був на сьомому небі.) До того ж розглядали один із тих явно безпідставних позовів до страхової компанії через хлистову травму, що її буцімто зазнала при зіткненні пасажирка таксі. Мої особисті справи важили більше. Судовий процес був лише фоновою музикою. Я ж відбивав ритм, як метроном.

Двома поверхами нижче я сам був відповідачем у розпочатому після розірвання шлюбу процесі, що мав позбавити мене всіх грошей. Ви могли б подумати, що це мене протверезить. Аніскілечки!

Звільнившись на ланч, я поквапився на Ла-Саль-стріт, щоб розпитати Алека Шатмара про цю чудову дівчину. Пірнувши у чиказький натовп, відчув, що мої кілки ослабли, струни провисають, а тон знижується. Та що я міг зробити сам на сам супроти сили, що заволоділа цілим світом?

В Алековому кабінеті панувала велична, майже Гарвардська атмосфера, хоча він вивчився на юриста на вечірніх курсах. Розкішна обстановка, томи законів та статутів, дух високої юриспруденції, портрети судді Голмса та Лернеда Генда. До Великої депресії Алек був заможний дітвак. Не з найбагатших, а лише з порівняно багатих. Проте я знав і дітей справжніх товстосумів. Я досліджував багатих хлопців із самісінької верхівки суспільства — як у випадку з Боббі Кеннеді. Гумбольдт фон Флейшер, який завжди стверджував, що в дитинстві купався в розкошах, насправді не був багатим хлопчиком, тимчасом Алек Шатмар, що мав усе, чого лише забажає, казав усім, що насправді він поет. У коледжі міг це наочно довести. В нього були твори Еліота, Павнда, Єйтса. Він вивчив напам’ять «Пруфрока», і це стало одним із його козирів. Проте Велика депресія завдала родині Шатмарів важкого удару, і Алек не зміг здобути тієї першокласної освіти, що її сподівався дати йому люблячий старенький батько. Але так само, як у дитинстві Алек мав і велосипеди, і хімічні набори, і духові рушниці, і фехтувальні рапіри, і тенісні ракетки, і боксерські рукавички, і ковзани, і гавайські гітари, тепер він володів усім найсучаснішим обладнанням «Ай-Бі-Ем», конференц-телефонами, настільними комп’ютерами, електронними годинниками, ксероксами, магнітофонами й сотнями грубих томів з юриспруденції.

Після інфаркту, замість того, щоби схуднути, він набрав вагу. Завжди дотримуючись консервативного стилю, намагався прикрити свій широкий зад, носячи піджаки з двома шліцами. Так він скидався на гігантського дрозда. Міцне людське обличчя цього птаха обрамлено буйними сивими бакенбардами. Його теплі карі очі, сповнені любові й приязні, були не надто чесні. Одне зі спостережень К. Ґ. Юнґа допомогло мені зрозуміти Шатмара. Деякі душі, писав Юнґ, належать до попередніх історичних періодів. Серед наших сучасників є вавилоняни і карфагеняни або ж люди Середньовіччя. Для мене Шатмар — це кавалерист вісімнадцятого століття, один із наслідувачів Пандура фон Тренка, кузена мого щасливого героя. Його пухкі смагляві щоки, його римський ніс, його розкішні бакенбарди, масивні груди, широкі стегна, витончені ступні, мужнє роздвоєне підборіддя, приваблювали жінок. Кого обере жінка — це одна з незбагненних таємниць. Та, звісно ж, рід людський мусить продовжуватися. Хай там як, а Шатмар уже чекав на мене. Сидячи у кріслі, він видавався незграбним та водночас несхитним вершником, який об’їжджає гарненьких панянок. Руки склав, як роденівський Бальзак. На жаль, він і досі мав дещо нездоровий вигляд. Щоправда, майже всі, кого я зустрічав у середмісті цими днями, здавалися мені трохи хворими.

— Алеку, хто ця Рената Кофриць? Розкажи мені.

Шатмар виявляв щирий інтерес до своїх клієнтів, особливо до вродливих жінок. Вони отримували від нього співчуття, психіатричні консультації, практичні поради і навіть часом могли причаститися мистецтвом і філософією. І він мені доповів: єдина дитина; мати пришелепувата; батько десь повіявся; втекла до Мексики зі своїм викладачем мистецтва; її привезли додому; згодом утекла до Берклі; опинилася в одній із каліфорнійських груп тілесної терапії; вийшла заміж за Кофриця, торговця, який спеціалізується на криптах і надгробних пам’ятниках.

— Стривай. Ти його бачив? Високий чолов’яга? З русою бородою? Та це ж той чоловік, який «впарював» старому Майрону Свібелу свій товар у російській лазні на Дивіжн-стріт.

Шатмара не здивував цей збіг. Він сказав:

— Вона мало не найкраща штучка з усіх, кого я колись розлучав. У неї є синочок, досить милий. Я подумав про тебе. З нею ти відчуєш, що таке вищий пілотаж.

— А ти вже відчув?

— Що?! Я, її адвокат?

— Тільки не кажи мені про професійну етику. Якщо ти не спробував до неї під’їхати, то лише тому, що вона ще не заплатила тобі гонорару.

— Я знаю твоє ставлення до моєї професії. Для тебе будь-який бізнес — це шахрайство.

— Відколи Деніз вийшла на стежку війни, я побачив багато ділків. Ти звів мене з Форрестом Томчеком, однією з найбільших шишок у цій галузі права. Це наче покласти цяточку конфетті перед величезним порохотягом.

Страшенно розсердившись, Шатмар вигукнув:

— Тьху! — і красномовно пирхнув. — Ти, тупий бовдуре, та я мусив благати Томчека, щоб він узявся за цю справу. Він зробив мені послугу, як колезі. Така людина! Він не кинув би тебе в свій акваріум навіть як прикрасу. Голови правлінь і директори банків просять його вділити їм трішки часу, хамло ти таке! Він походить із родини юристів-політиків. А ще він ас, тихоокеанський льотчик-винищувач.

— Все одно він крутій і до того ж некомпетентний. Деніз у тисячу разів тямовитіша. Вона вивчила документи й миттю його підловила. Він навіть не завдав собі труднощів перевірити титули власності, щоб побачити, кому що належить за законом. Не розповідай мені про поважність адвокатів, друже! Проте облишмо цю суперечку. Розкажи краще про цю дівчину.

Він підвівся зі свого крісла. Я бував у Білому домі, навіть сидів у президентському кріслі в Овальному кабінеті, й присягаюся, що фотель Шатмара був із кращої шкіри. Світлини його батька й діда, що висіли у рамках на стіні, нагадали мені про давні часи на Вест-Сайді. Зрештою, те, що я відчував до Шатмара, це було родинне почуття.

— Я пригледів її для тебе, щойно вона переступила цей поріг. Я пам’ятаю про тебе, Чарлі. Адже ти не зазнав у житті щастя.

— Не перебільшуй.

— Так, ти нещасний, — наполягав він. — Змарнував свій талант і можливості. Ти упертий, як чорт, і через свою фальшиву гордість усе пускаєш за вітром. Усі ці твої зв’язки у Нью-Йорку, Вашингтоні, Парижі та Римі, всі твої досягнення, твоя словесна спритність, твоя удача — бо ти таки мав її. Що б я міг з усім цим зробити! А тобі забандюрилось одружитися з цією язикатою вестсайдською дівкою з родини дрібних політиканів і лотерейних шахраїв та жидівських кондитерів й асенізаторів. З цією претензійною дівулею з Вассарського коледжу! Тільки тому, що вона така культурна і говорить як по писаному, а ти жадав розуміння і спілкування. А я, хто любить тебе, завжди тебе любив, тебе, сучого сина, я, хто обожнював тебе вже тоді, як ми були десятирічними хлопчаками, не сплю ночами і думаю: «Як мені тепер урятувати Чарлі; як мені захистити його гроші; знайти для нього податкові лазівки; подбати про найкращого адвоката для нього; звести його з гарними жінками». Та ти, дурню, ти, нікчемний недоумку, навіть уявити собі не можеш, що значить така любов.

Мушу сказати, що я дуже любив Шатмара у такому його настрої. Коли він читав мені нотації, як тепер, його очі раз у раз зверталися ліворуч, хоча там нікого й не було. Якби там хтось стояв, якийсь безсторонній свідок, він би підтримав розгніваного Шатмара. Його люба матінка теж мала таку особливість. Вона теж, поклавши руки на груди, так само обурено вимагала справедливості, звертаючись до порожнього місця. У Шатмарових грудях билося велике, чесне й мужнє серце, тимчасом як у мене серця не було взагалі, хіба щось на кшталт курячих потрухів — принаймні так йому здавалося. Він зображав себе як чоловіка героїчної життєвої сили, зрілого, мудрого, схожого на Тритона. Але насправді всі його думки були про те, як опинитися зверху та проникнути всередину, і про всі ті брудні витівки, що він називав їх сексуальною свободою. Хоча йому доводилося також думати і про свій щомісячний прибуток. Він звик багато витрачати. Як поєднати ці різні потреби — ось у чім питання. Одного разу він сказав мені:

— Я здійснював сексуальну революцію ще тоді, коли про неї ніхто й не чув.

Проте я маю сказати вам іще дещо. Мені було соромно за нас обох. Я не мав права дивитися на Шатмара зверхньо. Зрештою, все оте читання мене таки дечого навчило. Я трохи розумію двохсотлітні намагання середнього класу справляти гарне враження, зберігати таку собі милу невинність — невинність Клариси, яка захищає себе від хтивих домагань Ловеласа. Та марно! Ще гірше усвідомлення, що ми самі переживаємо певні сентименти з вітальних листівок зі стрічками буржуазної чесноти, зав’язаними в бантик довкола серця. Цей різновид бридкої американської невинності недарма викликає відразу в світу, що розпізнав її у Вудро Вільсоні 1919 року. У школі нас навчали бойскаутської честі, доброти та ввічливості; химерні примари вікторіанського аристократизму досі не полишили сердець чиказьких дітлахів, яким уже минуло п’ятдесят чи шістдесят літ. Це виявляється у Шатмаровій вірі у власну щедрість та великодушність і моїй подяці Богу за те, що я ніколи не буду такий вульгарний, як Алек. Щоб спокутувати свою провину, я дозволив йому мене осуджувати. Але, вирішивши, що він уже досить довго читає мораль, я запитав:

— Як твоє здоров’я?

Він таке не любив. Алек не визнавав жодних немочей.

— Зі мною все гаразд, — відказав він. — Але ж ти прибіг із суду не для того, щоб запитати про це. Мені просто треба трохи схуднути.

— І коли вноситимеш покращення, поголи заодно свої баки. З ними ти схожий на лиходія зі старого вестерна, одного з тих хлопців, які продавали червоношкірим зброю й «вогняну воду».

— Гаразд, Чарлі. Я лише вдаю із себе життєлюба. Насправді я підтоптаний бабій, тимчасом як ти думаєш лише про високі матерії. Ти шляхетний, а я ниций. Але хіба ти прийшов не для того, щоб розпитати про цю кралю?

— Це правда, таки для того, — відповів я.

— Але не картай себе за це. Це принаймні ознака життя, а їх у тебе не так і багато. Я вже був готовий поставити на тобі хрест, коли ти не захотів тієї Феліції з її прекрасними цицьками. То чудова жінка середніх літ, яка була б тобі вдячна. Її чоловік гуляє наліво й направо. Вона обожнювала тебе. За добре ставлення до себе Феліція благословляла б тебе доки її віку. Це хороша господиня й мати, яка дбала б про тебе від голови до п’ят, прала б, готувала, і пекла, і ходила б на закупи, і навіть вела б твої рахунки, не кажучи вже про те, що чудово поралась би в ліжку. Та ще й тримала б язика на припоні, бо заміжня. Досконала. Але для тебе це був лише один із моїх вульгарних задумів, — він сердито зиркнув на мене. — Гаразд, я владнаю все з цією ціпочкою. Запроси її завтра щось випити у «Палмер Гаус». Я про все подбаю.

Якщо я був схильний до вестсайдської любовної лихоманки, то Шатмар не міг не піддатися організаційній гарячці. Тепер його єдиною метою було вкласти мене з Ренатою у ліжко, де він був би присутній духом. Можливо, він сподівався, що це зрештою переросте у трійцю. Він, як і Кантабіле, іноді пропонував фантастичні комбінації.

— А тепер послухай, — сказав він. — Удень ти можеш зняти в готелі номер за так званими конференційними тарифами. Я забронюю тобі один. Твої гроші лежать у мене на умовному депозиті, тож рахунок вони можуть виписати мені.

— Якщо ми просто підемо щось випити, звідки ти знаєш, що в нас дійде аж до готельного номера?

— Це залежить від тебе. Ключ від номера буде у бармена. Впхни йому п’ять доларів і він передасть тобі конверт.

— На чиє прізвище буде конверт?

— Не на бездоганне прізвище Сітрина, правда ж?

— Як щодо прізвища Кроулі?

— Наш старий вчитель латини. Старий Кроулі! Est avis in dextra melior quam quattuor extra.[189]

Тож наступного дня ми з Ренатою пішли випити у темний бар, розташований у підвальчику. Пообіцяв собі, що це буде таки й справді моя остання дурість. Для себе я усе це сформулював якнайінтелігентніше: ми не можемо втекти від Історії, а Історія чинить так з усіма. Історія постановила, що чоловіки й жінки мають пізнавати одне одного в обіймах. Я збирався з’ясувати, чи Рената й справді була моєю Долею, чи була у ній справжня юнґіанська anima. Вона могла виявитися кимось зовсім іншим. Проте один чуттєвий дотик покаже мені це, адже жінки дивно діють на мене: якщо не викликають шаленого захвату, то спричиняють нудоту. Третього не дано.

Того вологого похмурого дня з надземки над Вабаш-авеню цідилися краплі, проте Рената осяяла для мене все довкола. На ній був пластиковий дощовик від Ротко з червоно-біло-чорними смугами. У цьому мерехтливому цупкому плащі вона сиділа у темній кабінці наглухо застібнута. Широкий капелюх із вигнутими крисами доповнював її костюм. Помада з банановим ароматом на її прекрасних устах пасувала до червоних смуг плаща. У висловлюваннях Ренати було мало сенсу, та, зрештою, говорила вона небагато. Натомість жваво сміялася і небавом дуже зблідла. Свічка у склянці з круглим денцем, загорнутій у щось на кшталт рибальської сіті, давала мало світла. Раптом лице Ренати осунулося на цупкий, зморщений і лискучий пластик плаща, і стало дуже кругле. Я не міг повірити, що дівчина, яку описав Шатмар, — така готова на все, така досвідчена — після чотирьох мартіні стане така бліда, блідіша за місяць о третій годині дня. Спершу я гадав, чи не вдає вона соромливості з ввічливості до чоловіка зі старшого покоління, але на її вродливому обличчі проступив холодний піт і вона, здавалося, благала мене щось зробити. Поки що в усьому цьому для мене був елемент déjà vu, адже я, зрештою, проходив через це не раз. Але тепер нове було те, що я співчував цій молодій жінці в її неочікуваній слабкості й навіть прагнув її захистити. Подумав, що є досить просте пояснення, чому я опинився в цьому темному підвальному барі. Я був у великій скруті. І не міг вибратися з неї без любові. Чому ні? Я не міг позбутися цього переконання. Можливо, в цьому було багато дурості. Потреба любові (в такому узагальненому вигляді) — це був жахливий тягар. Якби раптом усі дізналися, що я шепотів «Моя Доля!» — коли відчинялися двері ліфта, то Почесний легіон міг би законно вимагати від мене повернути відзнаку. Найрозумніше пояснення, на яке я тоді спромігся, було платонівське: я вирішив, що Ерос використовує мої бажання, щоб вивести мене з того жахливого місця, де я перебував, до мудрості. Це було красиве й вишукане пояснення, та навряд чи хоч трішки правдиве. (Хоча б тому, що цей Ерос, либонь, уже зовсім не той, як колись). Якщо якісь надприродні сили й турбувалися про мене, то, мабуть, не через Ероса, а радше через Арімана[190], головного володаря тьми. Хай там як, а мені пора було витягти Ренату з цієї діри.

Я підійшов до шинквасу та зумисне перехилився через нього. Мені довелося втиснутися між чолов’ягами, які там пили. Будь-якого звичайного дня я прийняв би цих людей за завсідників бару та п’яничок, але тепер їхні очі видавалися мені завбільшки з амбразури та випромінювали світло доброчесності. Між пальцями моєї лівої руки я тримав згорнуту п’ятидоларову банкноту. Шатмар докладно пояснив мені, як діяти. Я запитав у бармена, чи має він конверт для Кроулі. Чоловік блискавично вхопив п’ять доларів. Йому була притаманна така спритність, що її можна спостерегти лише у великих містах.

— Хвилинку, — сказав він. — То що за конверт?

— Для Кроулі.

— У мене нема жодного Кроулі.

— Мусить бути. Подивіться ще раз, якщо вам не важко.

Він знову проторохкотів конвертами. У кожному з них був ключ від номера.

— А як вас звати, друже? Дайте мені ще одну підказку.

Зазнавши невимовної муки, я прошепотів:

— Чарльз.

— Оце вже краще. Можливо, це ви — С-І-Т-Р-И-Н?

— Заради Бога, я знаю, як воно пишеться, — мовив я тихо, але розлючено. І пробурмотів собі під ніс: — Клятий тупий бабуїн Шатмар. Ніколи за все своє життя не зробив нічого як слід. А я! — досі покладаюся на нього, залагоджуючи свої справи.

І тут до мене дійшло, що хтось за спиною намагається привернути мою увагу, і обернувся. Переді мною стояла усміхнена жінка середніх років. Вона вочевидь мене знала й променилася радістю. Ця пані була огрядна й приємна, мала кирпатий ніс і високий бюст. Вона закликала впізнати її й водночас безмовно зізнавалася, що роки її змінили. Але чи й справді вона аж так змінилася?

— Прошу? — озвався я.

— Бачу, ти не впізнаєш мене. А ти все той же Чарлі, що й колись.

— Ніколи не розумів, чому у барах має бути так темно.

— Але, Чарлі, це я, Наомі — твоя шкільна подруга.

— Наомі Луц!

— Як чудово, Чарлі, що ми з тобою зустрілися.

— Але як ти опинилася у барі цього готелю?

Самотня жінка в барі — це, зазвичай, повія. Наомі ж була застара для цієї професії. До того ж я не міг уявити, щоб моя колишня дівчина перетворилася на барну шльондру.

— О, ні, — відказала вона. — Я тут із татом. Він зараз повернеться. Щонайменше раз на тиждень я привожу його з будинку для старих до середмістя, щоб він міг перехилити чарку-другу. Пам’ятаєш, як він завжди обожнював Луп?

— Старий док Луц — подумати лишень!

— Так, іще живий. Але дуже старий. І ми з ним дивилися на тебе з тією милою штучкою у кабінці. Пробач мені, Чарлі, але те, як ви, чоловіки, тримаєте себе у формі — несправедливо щодо жінок. Як чудесно, що тобі це вдається. Татусь саме казав, що йому тоді не варто було заважати нам, юним закоханим.

— Я був не просто закоханий юнак, — відказав я. — Я любив тебе всією душею, Наомі, — кажучи це, я усвідомлював, що привів до бару одну жінку, а звіряю свої пристрасні почуття іншій. Проте це була правда, мимовільна, спонтанна правда. — Я часто думав, Наомі, що перестав бути собою справжнім, бо не міг розділити з тобою свого життя. Це спотворило мене до невпізнаваності, зробило честолюбним, хитрим, складним, дурним і мстивим. Якби я тільки міг тримати тебе у своїх обіймах щоночі відтоді, як мені було п’ятнадцять, я б ніколи не боявся смерті.

— Ох, Чарлі, дідьку лисому розкажи! Ти завжди так чудово вмів говорити. Але й забивати баки. У тебе було чимало жінок. Я бачу це по тому, як ти поводишся у тій кабінці.

— О, так — дідьку лисому! — я був вдячний за цей давній сленг. По-перше він урвав мої звіряння, які б ні до чого не привели. По-друге, він полегшив тягар інших думок, що напосілися на мене в цьому понурому барі. Все почалося з думки, що невдовзі після смерті, коли безживне тіло згниває й знову перетворюється на безліч мінералів, душа пробуджується до свого нового існування. Але у мить, що настає одразу ж після смерті, я, як мені здавалось, мав би опинитися в якомусь темному місці, схожому на це. Де всі, хто колись любили одне одного, зустрілися би знову тощо. Такі ось думки навіяв мені цей бар. Тримаючи у руці ключ від «конференційного номера» й побрязкуючи ланцюжком, я знав, що мушу повернутися до Ренати. Якщо вона досі п’є своє мартіні, то буде занадто п’яна, щоб звестися на ноги та вийти з кабінки. Але тепер мені треба було дочекатися доктора Луца. І ось він вийшов із чоловічої вбиральні, дуже немічний, лисий і кирпатий, як і його донька. Від його міщанського шику двадцятих років залишилася тільки старосвітська вишуканість манер. Він завжди вимагав від нас особливої пошани, бо хоча ніколи й не був справжнім лікарем, а лише фахівцем із проблем стопи (у нього був кабінет у середмісті й удома), та все ж наполягав називати себе доктором, і впадав у лють, якщо хтось звертався до нього «пане Луц». Захоплений своїм докторуванням, він лікував багато різних недуг, аж до коліна. Якщо ступні, то чому б не гомілки? Пам’ятаю, як він попрохав мене асистувати, коли він накладав власноруч приготовану багряну мазь на жахливі виразки, що вкривали ноги однієї жінки, яка працювала на бісквітній фабриці. Я тримав баночку і лопатку, а він, змащуючи ці болячки, з упевненістю справжнього цілителя провадив розмову. Я цінував ту жінку, бо вона завжди приносила лікареві коробку з-під взуття, наповнену шоколадно-зефірними тістечками та шматками шоколадного торта. Коли згадую про це, хвилі солодкості підіймаються до мого піднебіння. А потім я побачив себе, як я сиджу в кріслі для пацієнтів доктора Луца, захоплено читаючи «Іродіаду», тимчасом як завірюха, що лютує за вікном, огортає мороком лікарняно-білі стіни крихітного кабінету. Схвильований усікновенням голови Івана Хрестителя, я зайшов до кімнати Наомі. Під час віхоли ми залишилися самі. Я зняв із неї теплу махрову піжаму блакитного кольору і побачив її оголену. Такі були спогади, що зринули у моєму серці. Тіло Наомі не було для мене чуже. Моє почуття до неї проникало в її клітини чи навіть молекули, що, належачи їй, мали її властивості. Через моє цілковите прийняття Наомі, через цю пристрасть, старий доктор Луц заманив мене у пастку, як зробив це Лаван із Яковом. Я мав допомагати йому мити його «оберн», небесно-блакитне авто з білими обідками шин. Я поливав його зі шланга і натирав замшею, тимчасом як доктор у білих лляних бриджах для гольфу стояв, потягуючи сигару «Кремо».

— О, Чарлі Сітрин, ти, без сумніву, зробив блискучу кар’єру, — сказав літній добродій. Його голос і досі був ліричний, високий і зовсім байдужий. Він ніколи не вмів змусити вас відчути, що його слова мають хоч якусь значущість. — Хоча сам я був республіканець і підтримував Кулиджа й Гувера, та, коли Кеннеді запросили тебе до Білого дому, я так пишався.

— Ця молода жінка — твоя пасія? — запитала Наомі.

— Правду кажучи, я ще й сам не знаю. А що у тебе, Наомі?

— Мій шлюб виявився геть невдалий, і мій чоловік десь повіявся. Та все ж я виростила двох дітей. Ти часом не читав статей мого сина у «Саутвест Тауншип Ґералд»?

— Ні. Я б навіть не знав, що їхній автор твій син.

— Він написав про подолання наркотичної залежності, з власного досвіду. Я б хотіла знати твою думку про його статті. Моя донька — молодчинка, а от із хлопцем маю клопіт.

— А як ти сама, Наомі, люба?

— У мене не так уже й багато роботи. Маю друга. Частину дня чергую біля школи, регулюючи дорожній рух.

Старий доктор Луц, здавалося, нічого цього не чув.

— Жаль, — сказав я.

— Ти про нас? Та ні, чого ж. Мені було б важко з тобою й твоїм інтелектуальним життям. Я захоплююся спортом. Найбільше полюбляю дивитися по телевізору футбол. Коли ж вдається взяти квитки на «Солджерс Філд» чи на хокейний матч, — це для нас велика подія. Ми обідаємо завчасу в «Комо Інн», а потім їдемо автобусом на стадіон. Взагалі-то я чекаю бійок на льоду й лементую, коли гравці вибивають один одному зуби. Боюся, я лише звичайна жінка.

Коли Наомі сказала «звичайна», а доктор Луц назвав себе республіканцем, вони мали на увазі, що долучилися до великої американської спільноти і таким чином втішилися й удовольнилися. Старому подобалося бути хіроподистом у Лупі в тридцятих роках. Зі слів його доньки випливало, що й вона не скаржиться на життя. Вони були задоволені собою й одне одним, і щасливі в своїй схожості. Лише я, незбагненно недоладний, стовбичив поміж ними з ключем. Вочевидь, мені дошкуляла моя інакшість. Я був давній друг, от тільки не зовсім американець.

— Я мушу йти, — вичавив я.

— Чи могли б ми якось разом сходити на пиво? Я б дуже хотіла з тобою зустрітися, — сказала Наомі. — Ти міг би порадити мені щодо Луї краще за будь-кого. Адже в тебе діти не гіпі, правда?

І коли я взяв номер її телефону, Наомі зауважила:

— О, поглянь, док, який охайний у нього записничок. У Чарлі все таке елегантне. На якого статечного літнього пана ти перетворюєшся. Але ти не з тих, кого може прив’язати до себе жінка.

Супроводжуваний їхніми поглядами, я повернувся до кабінки й допоміг Ренаті підвестися. Натягнувши капелюха й пальто, я вдав, що ми виходимо на вулицю. Здавалося, що всі мене зневажають.

Номер за конференційним тарифом був саме такий, що на нього заслуговують розпусники та перелюбники. Не більший за комірчину для мітел, він виходив на вентиляційну шахту. Рената впала в крісло й замовила в обслуги ще два мартіні. Я засунув штори, не для приватності — навпроти не було вікон — і не як спокусник, а лише тому, що ненавиджу дивитися в цегляні вентиляційні шахти. Біля стіни стояло ліжко-диван, накрите зеленою синеллю. Побачивши цю штукенцію, я зрозумів, що вона мене доконає. Я був певен, що ніколи не зможу це розкласти. Передбачивши таке випробування, вже не міг викинути це з голови. І мусив негайно прийняти виклик. Трапецієподібні поролонові валики не важили нічого. Я відкинув їх і стягнув покривало. Простирадла під ним були чистісінькі. Тоді став на коліна, навпомацки шукаючи важіль під каркасом дивана. Рената мовчки спостерігала, як моє лице напружується й наливається кров’ю. Я припадав до землі й тягнув, розлючений на фабрикантів, що виготовили такий мотлох, і на керівництво готелю, яке бере гроші від учасників конференцій і розпинає їх морально.

— Це як тест на рівень інтелекту, — сказав я.

— І що?

— Я пролітаю. Бо не можу розкласти цієї штукенції.

— То й що? Облиш її.

На цьому вузькому ліжку було місце лише для одного. Та, щиро кажучи, я не мав бажання лягати.

Рената зайшла до лазнички. В номері було два крісла. Я сів у fauteuil із бильцями. У мене під ногами лежав квадратик американського колоніального килимка, сплетеного гачком. У вухах стугоніла кров. Понурий коридорний приніс мартіні. Долар на чай він прийняв без слова подяки. Потім вийшла Рената. Її мерехтливий плащ досі був наглухо застібнутий. Вона сіла на диван, потягнула раз чи двічі мартіні й зомліла. Крізь пластик плаща я намагався послухати її серцебиття. У неї ж не серцевий напад, правда? Припустімо, що це серйозно. Чи можу викликати швидку? Я вимірював її пульс, по-дурному втупившись у свій годинник і збиваючись з рахунку. Для порівняння виміряв пульс і в себе. Я не міг зіставити результатів. Її пульс видавався не гірший за мій. Коли вона знепритомніла, їй, вочевидь, покращало. Була мокра й холодна на дотик. Кутиком простирадла я витер піт з її чола і спробував уявити, як Джордж Свібел, мій консультант із питань здоров’я, діяв би за такої надзвичайної ситуації. Я точно знав, що він зробив би — випростав би їй ноги, зняв би туфлі й розстібнув плащ, щоб полегшити їй дихання. Так я і вчинив.

Під плащем Рената була гола. Вона зайшла до ванної й скинула з себе одяг. Розстібнувши верхній ґудзик, я міг би зупинитися, та не зробив цього. Звісно, раніше я вже оцінював Ренату і намагався вгадати, яка ж вона насправді. Та навіть мої найсміливіші припущення були далекі від реальності. Я не очікував, що в неї все таке пишне й бездоганне. Сидячи поруч із нею на лаві присяжних, я зауважив, що перший суглоб її пальців — м’ясистий і, перш ніж звузитися, трішки роздається. Припустив, що її прекрасні стегна, для гармонії, теж мали би бути випуклі. З’ясувавши, що саме так і є, я почувався радше поціновувачем мистецтва, ніж спокусником. Моє побіжне враження, бо я не тримав її розщібнутою надто довго, було таке, що кожна тканина її тіла — досконала і кожен волосочок вилискує. Від неї струмував глибокий жіночий аромат. Коли я побачив, як усе влаштовано, то знову застібнув усі ґудзики, суто з поваги. Й, наскільки міг, привів усе до ладу. Потім відчинив вікно. На жаль, її чудові пахощі відразу ж розвіялися, але вона потребувала свіжого повітря. Я зібрав одяг, що лежав за дверима лазнички, й запхнув у її простору сумку, пильнуючи, щоб не загубити значок присяжної. Відтак у пальті, тримаючи у руці капелюх та рукавиці, я чекав коли вона отямиться.

Ми повторюємо одні й ті ж речі, знов і знов, із жахливою передбачуваністю. З огляду на це, людині можна вибачити бодай за її бажання причаститися красою.

А тепер — у шубі й чудовому м’якому універсальному та гнучкому аметистовому капелюсі, у вузькій шовковій сукні, що облягала її живіт і стегна — Рената висадила мене біля будівлі окружного суду. Разом зі своєю клієнткою, високою, могутньою дамою у попліні в горошок, вони сказали мені: «Сіао, бувай». Переді мною був величезний хмарочос із червонувато-брунатних каркасів і скла, а також безсенсовна скульптура Пікассо, зі своїми підпорами й сталевими листами, жодних крил, жодної перемоги, лише символ, нагадування, лише ідея витвору мистецтва. Дуже схоже, подумав я, на інші ідеї чи нагадування, якими ми живемо — вже не яблука, а лише ідея, реконструкція плодознавця того, чим колись було яблуко, вже не морозиво, а ідея, згадка про щось смачне, виготовлене із замінників, крохмалю, глюкози та іншої хімії, вже не секс, а ідея чи спогад про це, і так само з любов’ю, вірою, мисленням тощо. Розмірковуючи про це, я підіймався ліфтом, щоб дізнатися, чого від мене хоче суд із його фантомами рівності й справедливості. Коли двері ліфта відчинилися, то вони відчинилися просто так, жоден голос не промовив: «Моя Доля!». Чи то Рената й справді підійшла мені, чи голос уже не мав охоти озиватися.

Я вийшов і побачив свого адвоката Форреста Томчека та його помічника Біллі Сроула, які чекали перед кабінетом судді Урбановича вкінці широкого порожнього світло-сірого коридору — двох чесних на позір брехунів. За словами Шатмара (Шатмара, який навіть не міг запам’ятати простого прізвища Кроулі), мене представляв один із найталановитіших чиказьких правників.

— Чому ж тоді я не почуваюся в безпеці з Томчеком? — запитав я його.

— Бо ти уїдливий, нервовий придурок, — відповів Шатмар. — У його галузі права немає нікого шанованішого й впливовішого за нього. Томчек — один із найкрутіших фахівців у спільноті правників. Ці хлопці, які ведуть розлучні процеси, а також справи про поділ майна колишнього подружжя, мають свій клуб. Вони разом їздять до міста, грають у гольф, літають в Акапулько. За лаштунками він розказує іншим, як усе слід робити. Розумієш? Сюди входять гонорари, податкові наслідки. Все.

— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вони вивчають мої податкові декларації тощо, а потім вирішують, як урвати свій куш.

— Боже мій! — вигукнув Шатмар. — Тримай свою думку про юристів при собі.

Він був глибоко ображений і не на жарт розлючений моєю неповагою до своєї професії. О, я погоджувався з ним, що мені потрібно тримати свої почуття при собі. Я докладав максимальних зусиль, щоби бути люб’язним і шанобливим з Томчеком, але мені не надто вдавалося. Що більше я старався, ремствуючи на Томчекову претензійність, казати те, що треба, то більше викликав у нього недовіри та роздратування. Він вів рахунок. Я знав, що зрештою мені доведеться заплатити скажену суму, величезний гонорар.

Отже, тут був Томчек. Поряд із ним стояв Біллі Сроул, помічник. Помічник — це чудове слово, чудова категорія. Сроул був повновидий, блідий й усім своїм виглядом виказував високий професіоналізм. Він мав довге волосся, яке не полишав у спокої, весь час погладжував його важкою білою долонею і закладав за вуха. Кінчики його пальців загиналися всередину долоні. Це був громило. Такий собі вишуканий громило. Я знаю таких типів.

— Що сталося? — запитав я.

Томчек підніс руку до мого плеча і ми в тісному колі розпочали коротеньку нараду.

— Нема чого хвилюватися, — сказав Томчек. — В Урбановича раптом з’явився вільний час, і він вирішив зустрітися з обома сторонами.

— Він пишається своєю репутацією посередника і хоче успішно завершити справу, — повідав мені Сроул.

— Послухайте, Чарлі, — сказав Томчек. — Ось метод, до якого вдається Урбанович. Спершу він залякуватиме вас. Розкаже, якої шкоди може завдати і схилятиме вас до угоди. Але не панікуйте. Юридично ми забезпечили вам хороше становище.

Я побачив глибокі суворі складки на гладко виголеному обличчі Томчека. Його подих був кислувато-чоловічий. Запах, що він виділяв, асоціювався у мене з гальмами стареньких трамваїв, з обміном речовин і чоловічими гормонами.

— Ні, я більше не поступатимусь, — сказав я. — Це не спрацьовує. Коли я погоджуюся з її вимогами, вона негайно висуває нові. Від маніфесту Лінкольна про звільнення рабів у цій країні триває таємна боротьба за відновлення рабства іншими способами, — це була одна з тих заяв, через які Томчек і Сроул ставилися до мене з підозрою.

— Гаразд, визначте собі межу й не переступайте її, — порадив Сроул. — А все решта зоставте нам. Деніз сама ускладнює завдання своєму адвокатові. Пінскер не хоче скандалу. Йому потрібні лише гроші. А ця ситуація йому не подобається. Вона ж отримує юридичні поради на стороні, від того Швірнера. Абсолютно неетично.

— Ненавиджу Швірнера! Цього скурвого сина! — розлючено сказав Томчек. — Якби я міг довести, що він перепихається з позивачкою й втручається в мою справу, я б йому всипав триндюлів. Він би в мене відповідав перед комітетом з етики.

— А що цей штурпак Швірнер і досі волочиться з дружиною Чарлі? — запитав Сроул. — Я думав, він щойно одружився.

— То й що, як він одружився. Він і досі зустрічається в мотелях із цією скаженою бабою. Вона витягує з нього в ліжку стратегічні ідеї й потім докучає ними Пінскеру. Вони страшенно збивають його з пантелику. Як я хотів би добратися до цього Швірнера.

Я ніяк цього не коментував і вдавав, що майже не слухаю їхньої розмови. Томчек хотів, щоб я запропонував найняти приватного детектива, щоб зібрати на Швірнера компромат. Згадав Гумбольдта фон Флейшера і Скаччіа, його нишпорку. Я не збирався у це вплутуватися.

— Сподіваюся, хлопці, ви стримаєте Пінскера, — сказав я. — Не віддавайте мене йому на поталу.

— Що, в кабінеті судді? Він поводитиметься стримано. Пінскер шматує вас на місці для свідків, але на нараді — це інша річ.

— Він тварюка, — докинув я.

Вони не відповіли нічого.

— Він бестія, людожер, — не вгавав я.

Це справило неприємне враження. Томчек і Сроул, як і Шатмар, болісно реагували на критику їхньої професії. Томчек мовчав. Тож із уїдливим Чарлі довелося мати справу Сроулу, помічнику та цапові-відбувайлу.

Спокійно й стримано Сроул сказав:

— Пінскер дуже суворий чоловік. Безжальний супротивник. Запеклий борець.

Гаразд, вони не збиралися дозволити мені напускатися на адвокатів. Пінскер належав до їхнього клубу. А хто, зрештою, я? Химерна випадкова особа, ексцентрична й зарозуміла. їм зовсім не подобався мій стиль. Вони терпіти його не могли. Але чого б це він мав їм подобатися? І тут я побачив усю цю справу їхніми очима. І надзвичайно зрадів цьому. Насправді, на мене зійшло осяяння. Можливо, ці раптові осяяння були наслідком метафізичних змін, що я зазнавав. Під свіжим впливом Штайнера я рідко думав про смерть із таким само жахом, як колись. Тепер у моїй уяві вже не поставав образ задушливої могили, й мене більше не лякала ціла вічність нудьги. Натомість почувався напрочуд легким і швидким, так ніби мчав на невагомому велосипеді поміж зір. Іноді бачив себе вражаюче об’єктивно, просто-таки як об’єкт серед інших об’єктів фізичного Всесвіту. Одного дня цей об’єкт припинить рухатися і, коли тіло загине, душа просто вийде з нього. Тож, повертаючись до адвокатів, я стояв серед них, і ось такі ми були: три оголені еґо, три істоти, які належать до нижчого рівня сучасної раціональності й розрахунку. У минулому кожна особистість мала свої шати, шати суспільного становища, шляхетності чи ницості, і кожна особистість мала свою манеру триматися, свій вигляд, носила відповідне вбрання. Тепер же не було покровів, і оголене «я» зустрічалося з іншими оголеними «я», паленіючи з сорому й викликаючи жах. Тепер, у нападі об’єктивності, я це побачив. Надзвичайне враження.

Та все ж, хто я для цих хлопців? Чудило і дивовижа. Щоб зробити собі рекламу, Шатмар вихвалявся мною. Він нав’язував мене людям, і вони страшенно дратувалися, бо він пропонував їм пошукати моє прізвище у довідниках й почитати про мої нагороди, ордени і відзнаку клубу «Зиґзаґ». Він задовбував їх цим, казав, що мають пишатися таким клієнтом, тому вони, звісно ж, мене ненавиділи, ще навіть не побачивши. Сутність їхнього упередження одного разу висловив сам Шатмар, коли, нестямлячись від гніву, закричав: «Ти всього лише пеньок із ручкою!». Він був такий злий, що перевершив самого себе та заволав іще голосніше: «З ручкою чи без ручки, ти все одно — лише пеньок». Але я не образився. Я вирішив, що це неперевершений епітет, і розсміявся. Ви можете сказати мені все, що вам заманеться, коли зумієте це правильно подати. Проте я достеменно знав, які почуття викликаю в Томчека і Сроула. Вони ж натомість наштовхнули мене на цікаву думку: Історія витворила у США дещо нове, а саме крутійство, сповнене самоповаги, й дволикість, сповнену гонору. Америка завжди була дуже чесна й моральна, взірець для всього світу, тому задушила ідею лицемірства у самому зародку й змусила себе жити з новим імперативом щирості, досягаючи неймовірних результатів. Візьмімо хоча б Томчека та Сроула: вони належать до шанованої професії; ця професія має власні високі стандарти, і все у них іде як по маслу, аж поки якийсь немислимий дивак, який навіть не може стриножити свою дружину, якийсь ідіот, здатний хвацько сплітати речення, з’являється і роз’яснює сенс переступу. Від мене йшов душок обвинувачень. Це було, якщо ви розумієте, цілком старомодно з мого боку. Саме через це зловив на собі косий позирк повитих поволокою очей Біллі Сроула, який, здавалося, замріявся про всі ті речі, що він міг би їх зі мною зробити у законний чи майже законний спосіб, якби я колись переступив межу. Стережися! Він би мене порубав, посік на шматки мечем правосуддя. Томчекові очі, на відміну від Сроулових, не потребували жодної поволоки, бо його погляд ніколи не виражав глибоких думок. І я цілком залежав від цієї жахливої парочки. Насправді це становило частину мого шаленства. Який жах! Томчек і Сроул були саме тим, на що я заслуговував. Було справедливо, що маю заплатити високу ціну за те, що виявився такий наївний і очікую захисту від менш доброчесних людей, які вільно почуваються у пропащому світі. Яке я мав право покинути цей пропащий світ на інших! Гумбольдт користувався своєю репутацією поета тоді, коли вже не був поетом, а лише божевільним зі своїми химерними задумами. Я робив майже те ж саме, от тільки був набагато хитріший і не заявляв про свою несьогосвітність. Мені здається, що вживати це слово щодо себе — нещиро. Проте Томчек і Сроул мені вправлять мізки. За допомогою Деніз, Пінскера, Урбановича та цілої юрми інших людей.

— Хотів би я знати, якого біса у вас такий вдоволений вигляд, — сказав Сроул.

— Та так… Майнула одна думка.

— Добре вам із вашими чудовими думками.

— Коли ж ми зайдемо? — запитав я.

— Коли інша сторона вийде.

— Ох, то Деніз і Пінскер зараз розмовляють з Урбановичем? Тоді, гадаю, я піду й відпочину у залі засідань, бо в мене вже починають боліти ноги.

Томчека та Сроула вистачало надовго. Я не збирався стовбичити з ними, аж поки нас покличуть. Мої мізки більше не витримали би. Цих двоє мене швидко втомлювали.

Я відпочивав, сидячи на дерев’яній лаві. У мене не було з собою книжки, тому скористався з нагоди і трішки помедитував. Об’єктом своєї медитації обрав трояндовий кущ. Я часто викликав перед внутрішнім зором цей кущ, та іноді його образ зринав переді мною сам. Пишний і густий, він був рясно вкритий крихітними темно-червоними трояндочками та молоденькими здоровими листочками. Якусь мить я думав «троянда» — «троянда», і більше нічого. Я уявляв гілочки, корені, цупкі волоски нового росту, що, тверднучи, перетворюються на шипи, і все, що лише міг згадати з ботаніки: флоема, ксилема, камбій, хлоропласти, ґрунт, сонце, вода, хімія — намагаючись втілитися у саму рослину і зрозуміти, як її зелена кров породжує червону квітку. Ах, але ж новий пагін трояндового куща спершу завжди червоний, і лише потім зеленіє. Я дуже чітко пригадав спіральне розташування трояндових пелюсток, ніжний білястий восковий наліт на червоному і повільне розгортання, що відкриває серцевину. Я зосередив на цьому видінні всі сили своєї душі й занурився нею у квіти. Відтак побачив біля куща людську постать. Рослина, казав Рудольф Штайнер, виражає чисті, безпристрасні закони росту, але людина, прагнучи до вищої досконалості, взяла на себе більший тягар — інстинктів, бажань, емоцій. Тому кущ — це сонне життя. Проте людство зважилося на пристрасті, сподіваючись, що вищим силам душі вдасться їх очистити. Очищені, вони пізніше зможуть відродитись у витонченішій формі. Червоний колір крові — символ процесу очищення. Та навіть, якщо все це не так, споглядання троянд завжди дарувало мені блаженство.

Незабаром я зосередився на іншому. Уявив чорний залізний ліхтарний стовп, із тих, що були у Чикаґо сорок років тому, з ковпаком, схожим на капелюх тореадора чи кимвал. Була ніч і завірюха. Я, геть іще юний хлопчина, дивився з вікна спальні, як лютує зимова буря. Вітер і сніг вдарялися в залізний стовп, і троянди оберталися у світляному колі. Штайнер рекомендував споглядати хрест, обвитий вінком троянд, але я, можливо, через своє юдейське походження, віддавав перевагу ліхтарному стовпу. Щойно ви вийдете за межі чуттєвого світу, об’єкт вже не грає ролі. Покинувши чуттєвий світ, ви можете відчути, що пробуджуються ті частинки вашої душі, які ще ніколи не прокидалися.

Я досяг уже досить значного поступу в цій вправі, коли з кабінету судді вийшла Деніз і пройшла крізь бар’єр-вертушку, щоб скласти мені компанію.

Ця жінка, мати моїх дітей, хоча й завдавала мені стільки клопоту, часто нагадувала слова Семюела Джонсона[191] про вродливих жінок: вони можуть бути дурні чи лихі, але краса сама по собі дуже цінна. З цього погляду Деніз теж мала цінність. У неї були великі фіалкові очі й витончений ніс. Шкіру вкривав ніжний пушок — його можна було помітити лише за відповідного освітлення. Вона носила високу зачіску, що робила її голову надто масивною. Якби вона не була красунею, ця диспропорція не впадала б у вічі. Саме лише те, що Деніз не усвідомлювала обтяжливого ефекту своєї зачіски, іноді видавалося мені свідченням її пришелепуватості. У суді, куди притягла мене своїм позовом, вона завше прагнула бути приязною. З незвичної нинішньої люб’язності зробив висновок, що її зустріч з Урбановичем була вдала. Знаючи, що зітре мене на макуху, вона могла дати волю своїм почуттям. Адже Деніз мене любила.

— О, ти чекаєш? — запитала вона високим тремким голосом, трохи затинаючись, але войовничо.

Слабкі ніколи не знають, якими сильними виявляються їхні удари для супротивника. Вона, звісно ж, не була така вже слабка. На її боці була сила соціального устрою. Проте завжди почувалася слабкою й переобтяженою жінкою. Підвестися вранці з ліжка, щоб приготувати сніданок, було понад її сили. Взяти таксі, щоб поїхати до перукарні, їй теж було дуже важко. Красива голова була тягарем для красивої шиї. Тому вона сіла поруч зі мною, зітхаючи. Останнім часом вона не навідувалася до перукарні. Після того, як майстер трохи прорідив їй волосся, Деніз не видавалася такою вирлоокою й дурнуватою. На її панчохах зяяли дірки, бо до суду вона завжди вбирала дрантя.

— Я вичавлена як лимон, — сказала вона. — Ніколи не можу склепити повік перед судовими засіданнями.

— Мені страшенно прикро, — пробелькотів я.

— У тебе теж не надто хороший вигляд.

— Дівчатка часом мені кажуть: «Тату, в тебе вигляд на мільйон доларів — такий же зелений і зім’ятий». Як вони, Деніз?

— А як вони можуть бути? Скучають за тобою.

— Думаю, це нормально.

— Для них нічого нормального в цьому немає. Вони страшенно тужать.

— У тобі стільки смутку, як у Вермонті сиропу[192].

— Що ти хочеш від мене почути?

— Тільки «добре» чи «погано».

— Сироп! Як тобі щось спаде на думку, ти одразу це вибовкуєш. Це твоя велика слабкість і найгірша спокуса.

Це був день, коли мені відкривалися речі з погляду інших людей. Як кожен із них зміцнює свій дух? Знаєте, Деніз мала слушність, — долаючи невідступну спокусу. Бувало, лише через те, що я тримав рота на замку і не висловлював своєї думки, відчував, як моя сила зростає. Та все ж, мені здається, я й сам не знаю, що думаю, аж поки це не скажу.

— Дівчатка вже снують плани на Різдво. Ти маєш сходити з ними на спектакль у театрі Ґудмена.

— Ні, так не піде. Це твоя ідея.

— Ти аж така велика цяця, що не можеш відвести їх на виставу, як кожен нормальний батько? Ти ж їм обіцяв.

— Я? Ніколи. Ти сама це зробила, а тепер вирішила, що це я їм сказав.

— Ти ж будеш у місті, хіба ні?

Взагалі-то ні. Я відлітав у п’ятницю. Так досі й не наважився повідомити про це Деніз, не зробив цього і зараз.

— Чи ти плануєш подорож із Ренатою Цицькатою?

На цьому рівні я не міг мірятися силами з Деніз. Знову Рената! Деніз навіть не дозволяла дівчаткам бавитися з маленьким Роджером Кофрицем. Одного разу вона сказала:

— Пізніше вони стануть невразливі до впливу цієї шльондри. Але якось вони прийшли додому, вихляючи своїми задками, і я відразу зрозуміла, що ти порушив свою обіцянку тримати їх далі від Ренати.

Деніз мала надійні джерела інформації. Вона знала все про Гарольда Флонзелі, наприклад. «Як там твій суперник, той поховальник?» — часом питала вона мене. Бо ж Ренатин залицяльник Флонзелі володів мережею похоронних залів. Один із ділових партнерів її колишнього чоловіка, Флонзелі мав купу грошей, але, нікуди правди діти, диплом у державному університеті він отримав таки з бальзамування. Це надавало нашому роману похмурого відтінку. Якось я посварився з Ренатою через те, що її помешкання геть заставлене квітами. Я ж бо знав, що це «похоронні» квіти від убитих горем плакальників, і Флонзелі привіз їх Ренаті у спеціально для цього призначеному «кадилаку». Я змусив викинути їх у сміттєпровід. Проте Флонзелі й досі впадав коло неї.

— Ти хоч працюєш? — запитала Деніз.

— Не надто багато.

— Тільки граєш у педлбол із Ланґобарді, розслабляєшся з мафією? Я знаю, що ти не бачишся ні з ким зі своїх серйозних друзів із Мідвею. Дюрнвальд дав би тобі добрячого прочухана, але він у Шотландії. Дуже зле. Я знаю, що він не любить Цицькастої ще більше, ніж я. А одного разу сказав, що не схвалює й твого друзяку Такстера, який втягнув тебе в цей «Ковчег». Ти, либонь, вгатив силу-силенну грошей у цей журнал, і де ж перше число? Nessuno sa[193].

Деніз була любителькою опери, мала абонемент у театрі «Лірична опера Чикаґо» і часто цитувала лібрето з опер Моцарта чи Верді. «Nessuno sa» було з «Così fan tutte»[194]. Де знайдеш жіночу вірність, співає Моцартів знавець життя — dove sia? dove sia?[195] Nes-su-no sa! Вона знову ж таки натякала на химерну провину Ренати, і я це прекрасно знав.

— Взагалі-то я чекаю на Такстера. Можливо, сьогодні.

— Він, звісно ж, увірветься в місто, як ціла трупа «Сну літньої ночі». А ти радше оплачуватимеш його рахунки, ніж даси грошей своїм дітям.

— У моїх дітей повно грошей. У тебе є будинок і сотні тисяч доларів. Ти прибрала до рук усі гроші за «Тренка», ти й адвокати.

— Я не можу дати собі ради з цим хлівом. Чотириметрові стелі. А ти ж іще не бачив рахунків за опалення. Проте, знову ж таки, ти міг проциндрити гроші й на гірших за Такстера людей. І таки проциндрив. Такстер хоча б має якийсь стиль. Він відвіз нас на Вімблдон із таким шиком. Пам’ятаєш? Кошик із ласощами. З шампанським і копченим лососем із «Герродс»[196]. Як я розумію, у той час саме ЦРУ оплачувало його рахунки. Чом би йому не домогтися від ЦРУ фінансування «Ковчега»?

— До чого тут ЦРУ?

— Я читала ваш проспект. Мені подумалося, що саме такий поважний інтелектуальний журнал ЦРУ могло б використовувати для пропаганди за кордоном. Ти ж вважаєш себе кимсь на кшталт державного діяча у царині культури.

— У цьому проспекті я хотів сказати лише те, що Америці не довелося боротися зі злиднями і що ми всі відчуваємо провину перед людьми, які й досі виборюють собі хліб і свободу, по-старому вирішують найголовніші давні проблеми. Ми не голодували. Нас не цькувала поліція, нас не запроторювали до божевілень за ідеї, не арештовували, не депортували, не посилали на примусові роботи й на смерть у концтабори. Ми уникли голокосту й не ціпеніли ночами від страху. З нашими перевагами ми мали формулювати нові наріжні питання людства. Проте замість цього ми спимо. Тільки спимо й спимо, і їмо, і розважаємося, і клопочемося, і знову спимо.

— Коли ти стаєш пафосним, Чарлі, ти просто кумедний. А тепер іще й вдарився у містицизм, крім того, що злигався з цією товстою дівкою, став спортсменом і дженджиком — усі ознаки розумового й фізичного занепаду. Мені так шкода, справді. Не лише тому, що я мати твоїх дітей, а й тому, що колись ти мав мізки й талант. І міг залишитися продуктивним, якби не смерть братів Кеннеді. Співпраця з ними робила тебе відповідальним і розсудливим.

— Ти говориш, як покійний Гумбольдт. Він хотів стати Царем Культури за Стівенсона.

— А ще це давнє зациклення на Гумбольдті. І досі не минуло. Він був твій останній серйозний друг, — сказала вона.

Ведучи ці розмови, завжди трохи химерні, Деніз вважала себе занепокоєною, турботливою, навіть люблячою. Той факт, що вона побувала у кабінеті судді й вирила для мене ще одну юридичну пастку, нічого не важив. Їй видавалося, що ми з нею, наче Англія й Франція, закляті друзі. Для неї це були особливі стосунки, що дозволяли обмін думками.

— Люди мені оповідають про цього доктора Шельдта, твого гуру-антропософа. Кажуть, він дуже добрий і милий. А його донька — справжня кралечка. Маленька крутійка. Вона теж хоче, щоб ти з нею одружився. Ти страшенно ласий шматок для жінок, які леліють щодо тебе марнославні мрії. Проте завжди можеш прикритися бідолашною Деммі Вонґел.

Деніз вистрілювала у мене набої, які щодня накопичувала у своїх думках і в серці. Проте її інформація була точна. Як і Рената і стара Сеньйора, панянка Шельдт теж говорила про травнево-грудневі весілля, про щастя й творчість Пікассо на схилі літ, про Касальса, Чарлі Чапліна і суддю Дуґласа.

— Рената не хоче, щоб ти був містиком, правда ж?

— Рената у це не втручається. І я не містик. Та все ж не розумію, чому слово «містик» має бути таке погане. Воно означає не набагато більше, ніж слово «релігія», що про неї деякі люди й досі говорять шанобливо. Що каже нам релігія? Вона каже, що в людей є ще щось поза тілом і мозком і що ми маємо можливості пізнання, які виходять за межі організму та його чуттів. Я завжди у це вірив. Причиною моїх нещасть, можливо, є те, що я не прислухався до моїх метафізичних передчуттів. Я навчався в університеті і знаю завчені відповіді. Перевір мої знання наукової картини світу, і я покажу високі результати. Але це просто мудрагельство.

— Ти, певно, зроду такий чудило, Чарлі. Коли ти сказав, що збираєшся писати той есей про нудьгу, я подумала: «Він далеко піде!». А тепер, без мене, ти стрімко деградуєш. Часом я думаю, що тебе можна було б визнати душевнохворим і спровадити до божевільні. Чому б тобі не повернутися до книжки «Вашингтон у шістдесяті»? Ті матеріали, що ти публікував у газетах, були чудові. А ти ж розповідав мені значно більше, й такого, що не потрапило до друку. Якщо ти втратив свої нотатки, я могла би тобі нагадати. Я досі можу тобі допомогти.

— Вважаєш, що можеш?

— Я усвідомлюю помилки, що ми їх обоє припустилися. Але твій спосіб життя — занадто гротескний. Усі ці дівки, спорт, подорожі, а тепер іще й антропософія. Твій друг Дюрнвальд непокоїться за тебе. І я знаю, що твій брат також стурбований. Послухай, Чарлі, чому б тобі знову не одружитися зі мною. Для початку ми би припинили цю судову тяганину. Ми б возз’єдналися.

— Ти це серйозно?

— Дівчатка хочуть цього понад усе. Поміркуй про це. Твоє життя не таке уже й радісне. Ти в кепській формі. Я ризикую, — вона підвелася й розкрила сумочку. — Ось кілька листів, що прийшли на стару адресу.

Я поглянув на штемпелі.

— Вони кількамісячної давнини. Деніз, ти могла би раніше їх мені передати.

— Чи не все одно? У тебе й так забагато кореспонденції. Ти не відповідаєш на більшість листів. Тому яка тобі з них користь?

— Оцей ти розкрила й запечатала знову. Він від Гумбольдтової вдови.

— Кетлін? Вони ж розлучилися задовго до його смерті. Годі вже, он ідуть твої талановиті правники.

Томчек і Сроул увійшли до зали засідань. З протилежного боку до неї вступив Людожер Пінскер у крикливому яскраво-жовтому костюмі з трикотажу подвійного плетіння, великій жовтій краватці, що лежала на його сорочці, наче сирний омлет, і в брунатних черевиках двох відтінків. Його сива голова була кошлата, наче в дикого звіра. Він тримався як боксер-професіонал. Хотів би я знати, ким він був у минулому житті. Ким ми всі були.

Зрештою, ми не зустрічалися з Деніз і Пінскером, лише зі суддею. Томчек, Сроул і я увійшли до його кабінету. Суддя Урбанович, хорват чи, можливо, серб, кругленький і лисий товстун із трохи пласким обличчям. Він був сердечний і дуже культурний. Навіть запропонував нам по чашечці кави. Його привітність викликала думку про «комітет пильності».

— Ні, дякую, — відповів я.

— Ми вже мали п’ять судових засідань, — почав Урбанович. — Цей спір завдає шкоди обом сторонам — але, не їхнім адвокатам, звісно. Бути на трибуні для свідків — нестерпно для такої чутливої й творчої людини, як пан Сітрин…

Суддя хотів дати мені відчути іронічний підтекст цих слів. Чутливість у зрілого чиказьця, якщо вона, звісно ж, справжня, була виліковним різновидом патології. Але чоловік, що його прибуток у найуспішніші роки перевищував двісті тисяч доларів, лише вдавав чутливість. Чутливі рослини не збивають такої грошви.

— У допитах пана Пінскера мало приємного, — звернувся до мене суддя Урбанович. — Він прихильник суворих методів. Він не може правильно вимовити заголовків ваших книжок, як і назв французьких, італійських або навіть англійських компаній, що ви з ними мали справу. До того ж вам не до вподоби його кравець, стиль його сорочок і краваток…

Одним словом, шкода було б напускати на мене цього небезпечного, несамовитого шаленця, але якщо я й далі гнутиму своє, суддя дасть йому волю.

— Три, чотири, п’ять разів ми вели переговори з пані Сітрин, — сказав Томчек.

— Ваші пропозиції були не досить вдалі.

— Ваша честь, пані Сітрин отримала великі суми, — втрутився я. — Ми пропонуємо чимраз більше, та її вимоги весь час зростають. Якщо я поступлюся, чи гарантуватимете ви, що я знову не опинюся в суді наступного року?

— Ні, але я можу спробувати. Я можу ухвалити рішення res judicata[197]. Ваша проблема, пане Сітрин, у доведеному вами вмінні заробляти великі гроші.

— Тільки не останнім часом.

— Просто ви зараз пригнічені цим процесом. Якщо я закрию справу, ви знову матимете волю й зможете заробляти захмарні суми. Ви мені ще й подякуєте.

— Пане суддя, я старосвітський чоловік, а може, навіть допотопний. Я ніколи не засвою методів масової продукції.

— Не переймайтеся цим так, пане Сітрин. Ми впевнені у вас. Ми бачили ваші статті у «Лук» і в «Лайф».

— Але «Лайф» і «Лук» уже не виходять. Можливо, вони теж віджили своє.

— Ми маємо ваші податкові декларації. Вони свідчать зовсім про інше.

— Та все ж, — сказав Форрест Томчек, — коли йдеться про надійний бізнес-прогноз, як мій клієнт може гарантувати, що матиме творчі здобутки?

Урбанович відповів:

— У будь-якому разі, неможливо уявити, щоби прибуток пана Сітрина колись опустився нижче п’ятдесятивідсоткової податкової ставки. Тож, якщо він щороку сплачуватиме пані Сітрин тридцять тисяч, це коштуватиме йому лише п’ятнадцять тисяч доларів за реальним курсом. До повноліття молодшої дочки.

— Таким чином протягом наступних чотирнадцяти років, або ж майже до мого сімдесятиліття, я повинен заробляти сто тисяч доларів на рік. Мене не може це не дивувати, ваша честь. Ха-ха! Не думаю, що мій мозок аж такий потужний. Це моя єдина справжня цінність. Інші люди мають землю, ренту, товари, керівні посади, прибутки з капіталу, субсидії для фермерів, знижки на амортизацію, федеральні субсидії. Я не маю таких переваг.

— Ох, але ж ви розумна людина, пане Сітрин. Навіть у Чикаґо це очевидно. Немає потреби розглядати цю справу, як особливий випадок. При розподілі майна після розлучення пані Сітрин дістала менше половини, і вона стверджує, що документи було підроблено. Ви трохи не від світу цього і, либонь, про це не знали. Можливо, документи було сфальсифіковано іншими людьми. Та все ж, згідно з законом, саме на вас лежить відповідальність.

Сроул сказав:

— Ми заперечуємо підробку.

— Що ж, я не думаю, що підробка тут відіграє значну роль, — відповів суддя, відмахуючись відкритими долонями.

Вочевидь, його знаком зодіаку були Риби. На ньому були запонки у вигляді маленьких рибинок, згорнутих у кільце.

— Що ж до зниження продуктивності пана Сітрина останніми роками, то це могло робитися зумисне, щоб увести в оману позивачку. Або ж насправді може означати, що він переживає перехідний період у своїй творчості.

Я бачив, що суддя добряче розважається. Вочевидь, він терпіти не міг Томчека, цього великого цабе з розлучень, Сроула вважав лише попихачем, а зі мною просто бавився.

— Я співчуваю проблемам інтелектуалів і знаю, що ви можете вв’язатися в якісь особливі, неприбуткові, заняття. Але також я знаю, що той тип, Магаріші, навчаючи людей вивертати язик назад, щоб вони могли дотягтися його кінчиком до власних носових пазух, став мультимільйонером. Є багато вигідних ідей, і, можливо, ваші химерні заняття прибутковіші, ніж ви гадаєте, — сказав він.

Антропософія таки мала на мене безсумнівний вплив. Я нічого з цього не приймав близько до серця. Несьогосвітність брала над усім цим гору, і раз по раз моя душа, здавалось, відокремлювалася. Вона покидала мене й вилітала у вікно, щоб поширяти трішки над міською площею. Або ж у моїй голові раптом спалахували медитативні троянди поміж росянистої зелені. Проте суддя давав мені нагінку, ще раз пояснюючи, що таке двадцяте століття — якщо я раптом забув, і вирішуючи за мене, як я маю прожити решту своїх днів. Годі бути старосвітським ремісником, я повинен засвоїти методи бездушного виробництва (Раскін[198]). Томчек і Сроул, по обидва боки столу, подумки підтримували його й погоджувалися. Вони не казали майже нічого. Покинутий і роздратований, я сам виступив на свій захист.

— Тож це майже на півмільйона доларів більше. І навіть, якщо пані Сітрин знову вийде заміж, вона хоче мати гарантований прибуток у десять тисяч доларів.

— Так.

— Але пан Пінскер зажадав тридцять тисяч гонорару — по десять тисяч доларів за кожен місяць, що він веде цю справу?

— Це не так уже й необгрунтовано, — сказав суддя. — У вас теж не такі вже й маленькі гонорари.

— Вони не перевищують п’яти сотень доларів за годину. Саме так я оцінюю свій час, особливо, коли роблю те, що мені не до вподоби, — відповів я.

— Пане Сітрин, — звернувся суддя до мене, — ви мали більш чи менш богемне життя. Тепер же пізнали смак шлюбу, сім’ї, міщанських інституцій, і хочете вислизнути. Проте ми не можемо вам дозволити вийти сухим із води.

Раптом я спустився з небес на землю й рознервувався. Я зрозумів, які почуття розривали серце Гумбольдта, коли його схопили, зв’язали й доправили у «Бельвю». Талановитий чоловік боровся з копами й санітарами. І, маючи до справи з суспільним устроєм, йому теж довелося приборкати своє шекспірівське прагнення — прагнення пристрасних промов. Від них довелося втриматися. Я міг би зараз кричати на повен голос. Міг бути красномовний і зворушливий. Та що з того, коли я вибухну зливою слів, як король Лір перед доньками чи Шейлок, який лаяв християн. Виливання цих палких слів мені нічого б не дало. Доньки та християни розуміли. Томчек, Сроул і суддя — ні. Припустімо, я почав би кричати про мораль, про плоть і кров, правду і кривду, про те, як воно бути мною, Чарлі Сітрином. Хіба це не суд справедливості, не суд совісті? І хіба я не намагався — у власний, безладний спосіб — додати в цей світ трішки добра. Так, і прагнув вищої цілі, хоч навіть не наблизився до неї. І тепер, коли я старію, слабну, втрачаю мужність, сумніваюся у своїй витривалості й навіть у своєму розумі, вони хочуть накинути ще важчий тягар на останніх десять чи скільки там років мого життя. Деніз помилялася, кажучи, що я вибовкую все, що спадає на думку. Оце вже ні. Я схрестив руки на грудях і мовчав, ризикуючи дістати серцевий напад через свою стриманість. До того ж, якщо йдеться про страждання, я був лише на середньому його щаблі, чи навіть нижче. Тож із поваги до реальності я мовчав, немов набравши в рот води. Я пустив свої думки в іншому напрямку. Принаймні спробував. Міркував, про що ж могла мені написати Кетлін Флейшер Тиґлер.

Це були нещадні хлопці. Вони вділяли мені увагу лише через те, що я володів певними земними благами. Інакше я би вже опинився за сталевими ґратами окружної в’язниці. Що ж до Деніз, цієї чарівної сновиди з великими фіалковими очима, витонченим, укритим пушком носиком і ламким войовничим голосом, — уявімо, що я запропонував би їй усі мої гроші. Хоч би скільки їх було, вона б захотіла більше. А суддя? Суддя був чикажець і політикан. Його інтересом була рівна справедливість згідно зі законом. Верховенство права? Радше верховенство правників. Але ні, ні, скипання серця й палкі слова лише погіршили би справу. Ні, передусім я мав бути незворушний і мовчати. Я не збирався говорити. Троянда чи щось інше, що світилося, мов троянда, непрохано з’явилося перед моїм внутрішнім зором. Якусь мить воно покрутилося в голові, і я зрозумів, що моє рішення правильне.

Суддя ж тепер напустився на мене всерйоз.

— Як я розумію, пан Сітрин часто виїжджає за межі країни, а тепер вирушає за кордон знову.

— Вперше про це чую, — сказав Томчек. — Ви кудись збираєтеся?

— На різдвяні канікули, — відповів я. — Хіба є якась причина, чому я не мав би їхати?

— Ні, — відказав суддя, — якщо ви не збираєтеся втекти від правосуддя. Позивачка та пан Пінскер припускають, що пан Сітрин планує покинути країну назавжди. Кажуть, що він не поновив договору про винайм квартири й розпродує цінну колекцію східних килимів. Я припускаю, що у вас немає анонімних рахунків у швейцарських банках. Але що може завадити йому вивезти власну голову, яка є його великою цінністю, в Ірландію чи Іспанію, з якими у нас немає двосторонніх угод.

— Чи є якісь докази на користь цього, ваша честь? — запитав я.

Адвокати почали обговорювати справу, а я запитував себе, як Деніз довідалася, що я їду. Рената, звісно ж, про все розповідала Сеньйорі, а Сеньйора, відробляючи запрошення на вечерю — то там, то сям, по всьому Чикаґо, мусила мати захопливі теми для пліток. Якби вона не знайшла що цікавого сказати за столом, то, певно, померла б. Проте цілком можливо, що шпигунська мережа Деніз поширювалася і на туристичне бюро Полякова.

— Ці регулярні польоти до Європи мають свою мету.

Суддя Урбанович тепер тримав мене в лещатах і чимраз збільшував тиск. Його погляд виразно промовляв: «Стережися!». І раптом Чикаґо стало мені геть чуже. Воно змінилося до невпізнання. Я просто вигадав, що знаю це місто, бо тут зростав, і що мене тут теж знають. Мої особисті цілі в Чикаґо — нісенітниця, мій світогляд — чужа ідеологія, і я зрозумів, що говорить мені суддя. Він хотів сказати, що я уникав усіх цих людожерів-пінскерів і прикрих реалій. Він же, Урбанович, такий же розумний і чутливий чоловік, як і я, а з вигляду, попри лисину, навіть кращий, сповна виконував свої соціальні обов’язки: грав у гольф і їв ланч з усіма цими пінскерами. Йому доводилося миритися з цим, як людині й громадянину, тимчасом як я був вільний пурхати вгору-вниз ліфтовими шахтами, очікуючи, що прекрасна істота — «Моя Доля!» — всміхнеться мені наступного разу, коли відчиняться двері. Вони покажуть мені мою Долю.

— Позивачка просить заборонити відповідачу виїздити за межі країни. Я розглядаю можливість призначення застави, — вів далі суддя Урбанович. — Двісті тисяч доларів, скажімо.

Обурений Томчек сказав:

— Без жодних доказів, що мій клієнт збирається тікати?

— Він дуже розсіяний чоловік, ваша честь, — додав Сроул. — Не поновити договору винайму — це звичайна забудькуватість.

— Якби пан Сітрин мав невеличке підприємство роздрібної торгівлі, маленьку фабрику, власну практику чи посаду в якійсь установі, — пояснив суддя Урбанович, — питання про раптову втечу не поставало б, — він розглядав мене своїми круглими оченятами з жахною байдужістю.

Томчек заперечив:

— Сітрин майже все життя прожив у цьому місті. Він знана людина в Чикаґо.

— Як я розумію цього року пропала велика сума. Я не скажу, що її «розтринькано» — це, зрештою, його гроші, — Урбанович зазирнув до нотатника. — Великі втрати у видавничому проекті з назвою «Ковчег». Колега, пан Такстер… великі борги.

— Ви хочете сказати, що це не справжні витрати і що він приховує гроші? Це все лише голослівні твердження й підозри пані Сітрин, — сказав Томчек. — Чи суд вважає їх обґрунтованими?

Суддя відповів:

— Це лише приватна розмова у моєму кабінеті. Проте з огляду на той неспростовний факт, що стільки грошей зненацька пішло за вітром, гадаю, пан Сітрин має надати мені повний і поточний фінансовий звіт, щоб за потреби я міг визначити суму застави. Ви ж не відмовите мені у цьому, пане Сітрин?

Ох, як кепсько! Дуже кепсько! А що як Кантабіле, зрештою, мав слушність — переїхати її вантажівкою, прикінчити цю шльондру.

— Мені доведеться попосидіти над цим із радником з фінансової звітності, ваша честь, — відказав я.

— Пане Сітрин, у вас такий зацькований погляд. Сподіваюся, ви розумієте, що я безсторонній і буду справедливий до обох сторін, — коли суддя всміхався, на його обличчі проступали певні м’язи, які в непідступних людей взагалі ніколи не розвиваються. Цікаво, для чого природою призначено ці м’язи? — Сам я не думаю, що ви маєте намір утекти. Пані Сітрин визнає, що ви дуже люблячий батько. Та все ж люди часом впадають у відчай, і тоді їх легко намовити на нерозсудливі вчинки.

Він хотів, щоб я знав: мої стосунки з Ренатою для нього не секрет.

— Маю надію, пане суддя, що ви з пані Сітрин і паном Пінскером залишите мені хоч якісь засоби до існування.

Потім ми, група відповідача, знову опинилися у світло-сірому коридорі, обкладеному поцяткованими важкими й лискучими кам’яними плитами, і Сроул мовив:

— Чарльзе, як ми вам і казали, це його улюблений прийом. Тепер ви маєте бути наляканий і благати нас залагодити цю справу, доки над вами не вчинили розправи й не порубали на шматки.

— Що ж, це спрацьовує, — відповів я. Мені хотілося стрибнути з цього урядового хмарочоса з його численними квадратиками, прямісінько в інше життя, і більше ніколи тут не з’являтися. — Я настрашений. І палко бажаю все владнати.

— Так, але ви не можете. Вона на це не піде, — висловив свою думку Томчек. — Лише вдаватиме, що згодна. А сама і слухати не захоче про примирення. Про все це є в книжках та й усі психоаналітики, з якими мені колись випадало обідати і спілкуватися на цю тему, казали мені те ж саме: коли жінка полює на гроші, за цим стоїть не що інше, як прагнення каструвати чоловіка.

— Мені неясно, чому Урбанович так хоче їй допомогти.

— Здається, для нього це неабияка розвага, — відказав Сроул. — У мене часто виникає така думка.

— І, зрештою, більшість грошей піде на судові витрати, — сказав я. — Іноді запитую себе, чому б не здатися й не прийняти обітницю бідності…

Але це було порожнє теоретизування. Так, я міг би відмовитися від мого маленького статку і жити й померти в готельному номері, як Гумбольдт. Я мав кращі передумови для того, щоби провадити інтелектуальне життя, адже не був депресивним маніяком. І я б чудово цим задовольнявся. Ні, не так уже й чудово. Бо тоді у мене вже не було би ні Ренат, ні еротичного життя й бентежних бажань, пов’язаних із ним, які, можливо, важили для мене більше за сам секс. Обітниця бідності — не та обітниця, що її чекала від мене Рената.

— Застава, застава — ось що зле. Це удар нижче пояса, — додав я. — У мене виникло відчуття, що ви недостатньо протестували. Вам слід було поборотися.

— Але супроти чого тут боротися? — запитав Біллі Сроул. — Це все блеф. Він не має нічого, за що міг би зачепитися. Забули підписати договір про винайм. Їздите до Європи. Це ж можуть бути ділові поїздки. Але послухайте, як так сталося, що ця жінка знає про кожен ваш крок?

Я був упевнений, що пані Да Сінтра з туристичного бюро, та, в тюрбані з орнаментом «пейслі», виказала Деніз інформацію, бо Рената була з нею неввічлива й навіть зухвала. Щодо обізнаності Деніз із моїми справами, на думку спадає така аналогія. Торік я їздив із моїми маленькими донечками до кемпінгу на Далекому Заході, і ми навідалися до озера, де живуть бобри. Вздовж берега службовці лісництва встановили інформаційні щити з описом життєвого циклу бобрів. Тварини про це не знали й далі собі гризли деревину, будували загати, їли та парувалися. Мій випадок був дуже на це схожий. Для Деніз, якщо вдатися до італійської з опер Моцарта, що їх вона так любила: Tutto, tutto già si sa[199]. Усе, усе про мене було відомо.

Тепер я зрозумів, що образив Томчека, критикуючи його підхід до питання застави. Ні, я його розгнівав. Проте, щоб зберегти стосунки з клієнтом, він зігнав оскому на Деніз:

— Як ви могли одружитися з такою підлою шльондрою?! — сказав він. — Де, в біса, був ваш здоровий глузд?! А ще ж начебто розумний чоловік. Якщо така бабера, як ця, вирішить закусати вас до смерті, то чим, на вашу думку, можуть зарадити двійко адвокатів?

Задихаючись від обурення, він більше нічого не міг сказати, засунув під пахву дипломат і пішов, покинувши нас самих. Мені хотілося, щоби Сроул теж пішов, але той відчував, що мусить донести до мене, яке сильне насправді моє становище в цій справі (завдяки йому). Він заступив мені шлях, повторюючи, що Урбанович не може вилучити у мене грошей. У нього немає для цього підстав.

— Але якщо таки дійде до найгіршого і він призначить вам заставу, то я знаю одного чолов’ягу, який облагодить для вас дільце з купівлею неоподатковуваних муніципальних облігацій, тож ви не втратите прибутку з заморожених грошей.

— Хороша думка, — відповів я.

Щоб спекатися його, я пішов до вбиральні. Коли він посунув за мною, я сховався в одній із кабінок і нарешті міг спокійно прочитати листа Кетлін.

Як я й передбачав, Кетлін повідомляла мене про смерть свого другого чоловіка, Френка Тиґлера, через нещасний випадок на полюванні. Я добре його знав, бо протягом півтора місяця, що пробув у Неваді, чекаючи на розлучення, був постояльцем на Тиґлеровому ранчо. Це було відлюдне, занедбане, забуте Богом місце над озером Волкано. Мої стосунки з Тиґлером були незабутні. Я навіть маю право стверджувати, що він завдячував мені життям, бо, коли випав із човна, я стрибнув у воду й урятував його. Врятував? Ця подія, схоже, не заслуговувала на таке трактування. Та він був ковбой, а не плавець, і, коли зістрибував із коня, втрачав спритність. На землі, у чоботах і ковбойці, він нагадував кривоногого каліку. Тож, коли цей чоловік із самовпевненим засмаглим обличчям, рудими кущастими бровами та викривленими, спотвореними верховою їздою ногами, шубовснув в озеро, я мерщій кинувся за ним, бо вода не належала до його стихії. Він був винятково сухопутна людина. То чому ж ми опинилися в човні? Тому що Тиґлерові забаглося наловити риби. Не те щоб він захоплювався риболовлею, просто йому завжди хотілося дістати щось на дурняк. А тоді була весна, і риба-тубі ринула цілими табунцями. Тубі — справжній релікт, споріднений із латимерією з Індійського океану, жили в глибинах озера Волкано, підіймаючись на поверхню лише задля нересту. Цілі юрми людей, здебільшого індіанці, ловили їх баграми. Рибини були незграбні, дивні з вигляду, немов живі музейні експонати. Їх в’ялили на сонці, й сморід заповнював усе індіанське селище. Води озера Волкано цілком можна назвати «прозорими» і «гальванічними». Коли Тиґлер упав у них, я злякався, що вже ніколи його не побачу; індіанці розповідали, що озеро завглибшки в кілька миль, і тіла потопельників рідко спливають. Тож я стрибнув, і по мені наче струм пройшов. Та я таки заштовхнув Тиґлера знову в човен. Він не визнав, що не вміє плавати. Не визнав узагалі нічого, промовчав, тільки вхопив багор і підчепив свій капелюх, що й досі плавав. У його ковбойських чоботах хлюпала вода. Я не просив слів подяки і не почув їх. Це була лише пригода двох чоловіків. Я про те, що вона дала мені відчути смак мужнього і мовчазного Заходу. Індіанці, без сумніву, дали б йому втопитися. Вони не хотіли, щоб білі люди припливали у своїх човнах, гарячково прагнучи отримати щось на халяву, й ловили їхніх тубі. До того ж вони ненавиділи Тиґлера за здирництво і шахрайство, а також за те, що він дозволяв своїм коням пастися всюди, де їм заманеться. Ба більше, Тиґлер сам мені казав, що червоношкірі не перешкоджають смерті, а просто дозволяють людині відійти. Він розповідав, що колись став свідком того, як одного індіанця на ім’я Віннемука підстрелили перед поштовим відділенням. Ніхто не викликав лікаря. Чоловік стікав кров’ю на дорозі, тимчасом як чоловіки, жінки й діти, сидячи на лавках та у своїх стареньких автівках, мовчки спостерігали. Але цієї миті на верхотурі окружного суду я угледів немов вилиту з бронзи ковбойську постать покійного Тиґлера, що переверталася в наелектризованій крижаній воді, а потім побачив, як я, навчений плавати у маленькому хлорованому басейні Чикаґо, пірнаю за ним, наче видра.

З листа Кетлін я взнав, що він помер у сутичці. «Двоє чолов’яг із каліфорнійської Міл Веллі хотіли пополювати на оленів із самострілами, — писала Кетлін. — Френк був за провідника і повів їх у гори. Проте вони наскочили на охоронця мисливських угідь. Гадаю, ти зустрічав цього хлопця, індіанця на ім’я Тоні Каліко, ветерана корейської війни. З’ясувалося, що один із мисливців мав кримінальне минуле. Ти ж знаєш, бідолашний Френк любив бути трохи поза законом. Цього разу він був не порушник, але виявився причетний. У “лендровері” були дробовики. Не вдаватимусь у деталі, бо це надто боляче. Френк не стріляв, але став єдиний, кого застрелили. Він стік кров’ю ще до того, як Тоні доправив його до лікарні».

«Це завдало мені важкого удару, Чарлі, — писала вона далі. — Як ти знаєш, наш шлюб тривав дванадцять років. Щоб не спинятися на цьому надто докладно, скажу лише, що справили великий похорон. Із трьох штатів з’їхалися конярі. Його компаньйони з Лас-Веґаса і Рено. Люди його дуже любили».

Я знав, що Тиґлер — учасник родео, приборкувач диких коней, він здобув багато нагород і певне визнання серед конярів, але сумніваюся, що був дорогий комусь, окрім Кетлін та його старенької матері. Увесь прибуток від гостьового ранчо він вкладав у своїх скакунів. Деяких коней було зареєстровано за підробними документами, через те, що їхніх предків зняли з перегонів, бо вони отримали допінг чи ліки. Правило спадкової дискваліфікації було дуже строге, і Тиґлерові нічого не залишалося, як пробувати обійти його за допомогою «липових» документів. Тож він увесь час їздив із одних перегонів на інші, залишивши Кетлін керувати ранчо. Проте там не було особливо чим керувати. Тиґлер видоював із ранчо все, що міг, і витрачав це на фураж та трейлери для перевезення коней. Гостьові будиночки осідали й руйнувалися. Вони нагадували мені Гумбольдтову нещасну птахоферму. У Неваді Кетлін зазнавала точнісінько такої ж скрути. Доля — доля за лаштунками — була до неї надто жорстока. Тиґлер доручив їй ранчо й наказав не сплачувати нічого, крім найнагальніших рахунків, що стосувалися коней, та й то лише в разі погроз.

У мене було чимало власних прикростей, але подвійна самотність Кетлін — спершу в Нью-Джерсі, а потім на Заході — глибоко мене пройняла. Я оперся на перегородку кабінки, намагаючись піднести до світла її лист, надрукований на машинці з бляклою стрічкою. «Я знаю, Чарлі, що тобі подобався Тиґлер. Ви так гарно ловили з ним форель і грали в покер. Це відволікало тебе від турбот».

Це й справді було так, хоча він оскаженів, коли я перший зловив форель. Ми рибалили з його човна, і я використовував його приманку, тому він сказав, що це його форель. Тиґлер здійняв бучу, і я жбурнув рибину йому на коліна. Довколишні краєвиди були неземні. Та місцина не мала нічого спільного з риболовлею — лише голі скелі, жодних дерев, різкий запах полину та мерґелева курява, що здіймалася щоразу, коли проїжджала вантажівка.

Проте Кетлін написала мені не для того, щоб обговорювати Тиґлера. Вона надіслала лист, бо мене розшукував Орландо Гаґґінс. Гумбольдт залишив мені щось у спадок. А Гаґґінс був виконувач його духівниці. Гаґґінс, цей старий гульвіса й прихильник лівих, був порядний чоловік, чесної вдачі. Він теж обожнював Гумбольдта. Після того, як мене було проголошено віроломним побратимом, Гумбольдт запросив Гаґґінса допомогти упорядкувати його справи. Той охоче за це взявся. Потому Гумбольдт обвинуватив його в шахрайстві й теж погрожував подати на нього до суду. Та, вочевидь, під кінець життя його розум прояснився. Він зрозумів, хто насправді був йому другом, і призначив Гаґґінса розпорядником свого майна. У заповіті згадав Кетлін і мене. Що дісталося Кетлін, вона не написала, та він, певна річ, не мав можливості лишити їй багато. Проте зазначила, що Гаґґінс передав їй посмертного листа Гумбольдта. «У ньому йдеться про любов і про втрачені можливості, — писала вона. — Він згадував давніх друзів, Деммі й тебе, і добрі давні часи у Ґринвіч-Вілледжі та в селі».

Не знаю, що такого доброго в тих давніх часах. Сумніваюся, що в Гумбольдта за все його життя був хоча б один і справді добрий день. Поміж коливаннями настрою і темними нападами манії та депресії у нього траплялися й непогані проміжки. Та спокій тривав, либонь, не більше двох годин поспіль. Проте Гумбольдт приваблював Кетлін чимсь таким, чого я двадцять п’ять років тому ще не міг осягнути через власну незрілість. Вона була висока, міцна жінка, глибокі почуття якої ховалися за спокійною поведінкою. Що ж до Гумбольдта, то він, навіть збожеволівши, не втратив певної шляхетності. Навіть тоді він залишався вірний чомусь справді величному. Пам’ятаю, як блищали його очі, коли він стишив голос, щоб промовити: «Я зможу повернути тобі вогонь колишній твій…»[200] — слова, сказані чоловіком, який збирався скоїти вбивство, або ж, коли він цитував Клеопатру: «Я чую подих вічності в собі»[201]. Цей чоловік обожнював мистецтво. І ми його за це любили. І навіть коли його терзала руйнівна хвороба, в його душі лишалися закапелки, що не піддавалися розпаду й гниттю. Але я думаю, він хотів, щоби Кетлін захищала його, коли він поринав у стани, необхідні для поетів. Він хотів, аби Кетлін берегла для нього ці піднесені, мрійливі стани, що їх завжди бере на приціл і вщент розносить американська критика. Зачарування. Вона робила все можливе, щоб допомогти йому відчути зачарування світом. Проте він ніколи не мав досить зачарування чи мрійливості, щоби загорнутися в них із ніг до голови. Вони не вкривали його повністю. Але я бачив, щó Кетлін намагалася робити і цінував її за це.

Я читав лист далі. Кетлін згадувала наші тривалі бесіди у затінку дерев на ранчо Тиґлера. Здається, я розповідав їй про Деніз, весь час знаходячи собі виправдання. Я можу пригадати навіть дерева, що вона про них пише — кілька кленів і тополь. Тиґлер розхвалював веселу атмосферу свого пансіону, але з дерев’яних гостьових будиночків вистомлялися й випадали побляклі дошки, плавальний басейн був увесь у тріщинах, укритий листям і нечистотами. Загорожі було знесено, й Тиґлерові кобили вільно розгулювали, наче прекрасні нагі матрони. Кетлін носила робочі штани з бавовняної саржі й картату сорочку, запрану до стану ектоплазми. Пам’ятаю, Тиґлер сидів навпочіпки, перефарбовуючи своїх підсадних качок. У той час він не міг розмовляти, бо хтось, розлютившись через несплачений рахунок за фураж, зламав йому щелепу, і тепер її було підв’язано дротом. Того тижня ранчо було також позбавлене всіх вигод, тому гості мерзли, і з кранів не текла вода. Тиґлер казав, що це саме такий Захід, який подобається туристам із міста. Вони приїжджали сюди не для того, щоб із ними панькалися. Вони хотіли терпіти злигодні й незручності. Проте мені Кетлін зізналася:

— Я зможу витримати це ще день чи два, не більше.

На щастя, якась кінокомпанія вирішила знімати фільм про монгольські орди, і Тиґлера найняли експертом із коней. Він набрав індіанців, щоби ті в стьобаних азіатських одежах носилися галопом із пронизливими криками та виробляли фокуси в сідлах. Для мешканців тутешніх місць це була неабияка подія. Цю манну небесну ставив собі в заслугу Отець Едмунд, єпископальний священик, який у молодості славився вродою і був зіркою німого кіно. За кафедру проповідника він завжди виходив у дивовижних старих халатах. Усі індіанці обожнювали кіно. Вони перешіптувалися між собою, що шати подарувала йому Меріон Девіс чи Ґлорія Свенсон. Отець Едмунд казав, що саме він, із його голлівудськими зв’язками, викликав знімальну групу на озеро Волкано. Хай там як, а Кетлін познайомилася з кіношниками. Я згадую про цей факт, бо далі в листі вона пише, що продала ранчо, відвезла Тиґлерову матінку до її рідні у Танґстен-сіті, а сама влаштувалася в кіноіндустрії. У переломні моменти свого життя люди часто виявляють інтерес до кіно. Або ж починають говорити про повернення до навчання чи здобуття вченого ступеня. Напевно, десь зо двадцять мільйонів американців мріють повернутися в університет. Навіть Рената весь час збиралася вступити до університету Де Поля[202].

Я повернувся до зали засідань по своє легковажно-молодіжне картате пальто, сушачи голову, що робити з грошима, якщо Урбанович призначить заставу. Який же падлюка цей хорватсько-американський голомозий суддя. Не знаючи ні дітей, ні Деніз, ні мене, яке він має право відбирати гроші, здобуті гарячковими зусиллями думки, своєрідними мозковими процесами! О так, я теж знаю цю зневагу до грошей. Так, нехай забирають усі! І якби я разом з усіма заповнив психологічний опитувальник, то неодмінно опинився б серед десяти відсотків найвеликодушніших. Проте Гумбольдт — сьогодні я весь час згадую Гумбольдта — колись закидав, буцімто я намагаюся перебути все своє життя на верхніх щаблях вищої свідомості. Вища свідомість, казав Гумбольдт, напучуючи, «невинна, така, що не усвідомлює зла у самій собі». Коли ви намагаєтеся жити винятково у сфері вищої свідомості, чистого розуму, то бачите зло лише в інших людях, і ніколи — в собі. Від цього Гумбольдт переходив до твердження, що у несвідомому, в ірраціональній суті речей гроші — це життєва субстанція, як кров чи рідини, що омивають тканини мозку. Оскільки він завжди так чесно визнавав вищий сенс грошей, то, може, його останньою волею було повернути мої шість тисяч сімсот шістдесят з гаком доларів? Звісно, що ні. Він не міг цього зробити. Він помер у жалюгідному готельчику, в злиднях. Але тепер шість тисяч доларів не дуже й допомогли би. Сам тільки Шатмар був винен мені більше. Я позичив Шатмару гроші на купівлю квартири. А ще ж був Такстер. Такстер, не сплативши позики, коштував мені п’ятдесяти акцій «Ай-Бі-Ем», відісланих як додаткове забезпечення. Після багатьох попереджувальних листів, банк, з етичними вивертами й вибаченнями, мало не плачучи через те, що мене так жорстоко ошукав легковажний друг, врешті прийняв ці акції. Такстер зауважив, що це неоподатковувана витрата. Він, як і Шатмар, завжди втішав мене таким чином. А ще — апелюючи до гідності й абсолютних цінностей. (Хіба ж я сам не прагнув до великодушності і чи не була дружба значно важливіша за гроші?) Люди доводили мене до краху. А що ж я мав робити зараз? Я був винен видавцям близько сімдесяти тисяч доларів, що їх мені виплатили авансом за книжки, яких я тепер не мав сили писати. Я цілковито втратив до них інтерес. Можна було продати мої східні килими. Я сказав Ренаті, що втомився від них, а вона знала одного вірменського перекупника, який готовий був узяти їх на комісію. Тепер іноземні валюти зміцнюються, а розбагатілі на нафті перси вже не хочуть сидіти за ткацькими верстатами. Тому німецькі та японські покупці, й навіть араби, прочісують Середній Захід і вивозять килими. Що ж до «мерседеса», то його, мабуть, краще позбутися. Коли мене змушують хвилюватися через гроші, мною аж тіпає. Я почуваюся, наче монтажник, який падає з верхотури, або ж мийник вікон, завислий у повітрі на ременях безпеки. Мені стискає груди й здається, що бракує кисню. Часом я думаю про те, що для таких нападів тривоги варто тримати в шафі балон із киснем. Звісно, мені треба було відкрити анонімний рахунок у швейцарському банку. Як так вийшло, що проживши більшу частину життя у Чикаґо, я не додумався подбати про надійний сховок? А тепер що я можу продати? Такстер тримає під сукном дві мої статті: спогади про Вашингтон часів Кеннеді (тепер вони таке ж далеке минуле, як і заснування ордену капуцинів) і статтю з незакінченої серії «Видатні зануди сучасного світу». За це годі отримати якісь гроші. Це прекрасний матеріал, але хто ж опублікує поважне дослідження про зануд?

Тепер я навіть був готовий розглянути прожект Джорджа Свібела щодо видобутку берилію в Африці. Спершу я насміхався з Джорджевої пропозиції, проте шалені ідеї часто не такі вже й безглузді з комерційного погляду, й ніхто ніколи не знає, де знайде золоту жилу. Чоловік на ім’я Єзекіїль Камутту, який два роки тому був Джорджевим провідником до Олдувайської ущелини, стверджував, що володіє горою, в надрах якої є поклади берилію та напівкоштовних каменів. Мішечок з екзотичного рядна, набитий химерними мінералами, тепер лежав під Джорджевим ліжком. Джордж дав мені пропотілу шкарпетку з цими камінцями й попросив віднести їх на експертизу в музей Філда до Бена Ізвольського, нашого однокласника, а тепер геолога. Тверезо мислячий Бен сказав, що вони справжні. З нього відразу ж злетіла його вчена пиха, і він засипав мене діловими запитаннями. Чи могли б ми видобувати ці камені у комерційних кількостях і на регулярній основі? А за допомогою якого обладнання і як дістатися до буша і вибратися звідти?

І хто такий цей Камутту? Камутту, за словами Джорджа, ладен був віддати за нього життя. Він навіть пропонував Джорджеві одружитися з його родичкою і таким чином увійти до їхнього сімейства. Камутту хотів продати Джорджу свою сестру.

— Але, — сказав я Бену, — ти ж знаєш Джорджів панібратський комплекс. Він випиває кілька чарок з місцевими, вони бачать, який він щирий і що його серце — більше за Міссісіпі. Воно й справді таке. Але як ми можемо бути певні, що цей Камутту не замислив якогось підступу? Можливо, він поцупив ці взірці берилію. Чи, може, він несповна розуму. У світі таких не бракує.

Знаючи приватні клопоти Ізвольського, я розумів, чому він мріяв шалено розбагатіти на мінералах.

— Будь-що, — звірявся він мені, — лише б забратися на якийсь час із Віннетки.

Пізніше він сказав:

— Гаразд, Чарлі, я знаю, що в тебе на думці. Коли ти приходиш сюди, то хочеш, щоб я показав тобі тих пташок.

Він мав на увазі величезну музейну колекцію птахів, яку збирали десятиліттями й зберігали у шухлядах із написами. Великі майстерні й лабораторії у глибинах музею, комірки, сховища і закапелки були безмежно захопливіші за відкриті для відвідувачів експозиційні зали. Птахи, що зберігалися там, були засушені й мали ярлички на ніжках. Найбільше мені подобалося роздивлятися колібрі: тисячі й тисячі маленьких тілець, деякі не більші за кінчик мого пальця, їхні нескінченні різновиди, покраплені цілим Лувром веселкових кольорів. Тож Бен повів мене оглянути їх знову. Він мав круглі щоки й буйну чуприну, його обличчя, попри погану шкіру, було приємне. Музейні скарби йому вже обридли, і він сказав:

— Якщо цей Камутту й справді має гору берилію, нам треба туди поїхати й загарбати її.

— Я незабаром лечу до Європи, — відповів я.

— Ідеально. Ми з Джорджем можемо приїхати туди по тебе. А потім усі разом полетіли б до Найробі.

Думки про берилій та східні килими виказували мою нервовість та непрактичність. Коли я був у такому стані, лише одна людина в усьому світі могла допомогти мені — мій діловий брат Джуліус, брокер із нерухомості у Корпус-Крісті, штат Техас. Я любив свого огрядного й тепер уже постарілого брата. Мабуть, він мене теж любив. Взагалі-то він не надто шанував міцні родинні узи. Можливо, розглядав братню любов як привід для визиску. Мої почуття до нього були палкі, мало не істеричні, тож я не міг винуватити його у тому, що він волів від них ухилятися. Джуліус хотів бути людиною лише нинішнього дня і забув, чи пробував забути, минуле. Він казав, що нічого не може пригадати без сторонньої допомоги. Що ж до мене, то я забути нічого не міг. Джуліус часто казав мені:

— Ти успадкував свою бомбезну пам’ять від нашого старого. А перед ним був іще один старий шельма, його батько. Наш дід був один із десятьох хлопців у «смузі єврейської осілості»[203], які знали Вавилонський Талмуд напам’ять. І який із цього пожиток? Я навіть не знаю, що це таке. Але от звідки така пам’ять у тебе?

Його захоплення було не без домішки невдоволення. Не думаю, що він завжди був мені вдячний за те, що я так добре все пам’ятаю. Існування без пам’яті, як на мене, позбавлене метафізичної цілісності, неповне. А я не міг уявити, щоб мій брат, незамінний Джуліус, мав інакші, ніж я, метафізичні припущення. Тож я говорив із ним про минуле, і він казав:

— Хіба? Це правда? Ти ж знаєш, що я нічого не можу згадати, навіть маминої зовнішності, а я ж був її улюбленець.

— Ти мусиш її пам’ятати. Як ти міг її забути? Я в це не вірю, — відповідав я.

Мої родинні почуття часом дратували мого товстошкірого брата. Він вважав мене кимсь на кшталт ідіота. Сам же він, фінансовий чародій, будував торгові центри, кондомініуми, мотелі й зробив значний внесок у перетворення тієї частини Техасу, де він мешкав. Він би не відмовився мені допомогти. Та це було суто теоретично, бо, хоча ідея стосовно допомоги весь час витала між нами в повітрі, насправді я ніколи нічого не просив у нього. Взагалі-то я надто замкнутий, щоб звертатися з таким проханням. Проте я був, якщо можна так висловитися, просто одержимий, переповнений потребою це зробити.

Коли забирав своє пальто, судовий пристав Урбановича підійшов до мене й дістав із кишені свого джемпера клаптик паперу.

— Телефонували з офісу Томчека й передали вам повідомлення, — сказав він. — Тут якийсь чоловік із чужоземним іменем. Може, це П’єр? — запитав літній добродій.

— П’єр Такстер?

— Я записав те, що мені сказали. Він хоче зустрітися з вами о третій біля Інституту мистецтв. Також вас розшукувала якась пара. Вусатий чоловік і рудоволоса дівчина в міні-спідниці.

— Кантабіле, — сказав я.

— Він не назвався.

Було пів на третю. Багато всього сталося за короткий час. Я пішов до магазину «Стоп енд шоп» і купив осетра та свіжих булочок, а також чай до сніданку «Твайнінґ» і вишуканий мармелад Купера. Якщо Такстер залишиться у мене ночувати, я хотів нагодувати його сніданком, до якого він звик. Він завжди годував мене дуже добре. Пишався своїм столом і казав мені французькі назви страв, що їх я куштував. Я їв не просто помідори, a salade de tomates, не хліб з маслом, a tartines, а крім того ще й bouilli, brûlé, farci, fumé та чудові вина. Він купував лише у найкращих крамарів і ніколи не пригощав мене чимсь непридатним для їжі чи пиття.

Правду кажучи, мені нетерпеливилося побачити Такстера. Я завжди тішився з наших зустрічей. Можливо, навіть мав ілюзію, що зможу відкрити йому своє пригнічене серце, хоча насправді не був аж такий наївний. Він прилітав із Каліфорнії, з довгим волоссям, як у стюартівського придворного, у плащі карабінера, під яким був чарівний костюм із синього вельвету, куплений на Кінґс-роуд. У крислатому капелюсі, що його він дістав у крамниці для чорношкірих модників. На шиї у нього зазвичай висіли дорогі з вигляду ланцюги, а також клапоть стягнутого вузлом, заплямованого шовку з оригінальним забарвленням. Його світло-брунатні черевики, що сягали литок, мали вишукані вставки з полотна, і на кожній вставці була витончена шкіряна емблема у вигляді геральдичної лілії. Його ніс був трохи викривлений, смагляве обличчя пашіло, а леопардові очі, коли я їх бачив, сповнювали мене таємної радості. Ось чому, коли судовий пристав сказав мені, що він у місті, я відразу ж виклав п’ять доларів на осетра. Я надзвичайно захоплювався Такстером. І тут поставало важливе питання: чи усвідомлював він те, що робить? Інакше кажучи: чи він ошуканець? Проникливий чоловік мав би відповісти на це запитання, але мені це не вдавалося. Рената, коли робила мені честь і ставилася до мене, як до майбутнього чоловіка, часто казала:

— Не викидай більше грошей на Такстера. Шарм? Так, суцільний шарм. Талант? Невичерпний. Але шарлатан.

— Насправді він не такий.

— Що?! Май трохи поваги до себе, Чарлі. Не ковтай усе підряд. А всі ці його нісенітниці про належність до вищого світу?

— Ах, це! Так, але ж люди повинні чимсь хвалитися. Вони мертві, якщо не можуть сказати нічого хорошого про себе. Про хороше треба говорити. Май Бога в серці!

— Гаразд, але цей його екстравагантний гардероб. Ця незвичайна парасоля. Єдина висококласна парасоля — це парасоля з натуральним гачком. Купувати парасолю з фабричним, вигнутим під впливом пари гачком — це не діло. Заради Бога, гачок має такий вирости. А ще неабиякий винний погріб, неповторний дипломат, що його можна купити лише в одній лондонській крамниці, нестандартне водяне ліжко з особливими атласними простирадлами, на яких він лежав у Пало Альто зі своєю незрівнянною любкою і дивився змагання тенісистів за Кубок Девіса по унікальному кольоровому телевізору. Не кажучи вже про рідкісного дурня на ім’я Чарлі Сітрин, який за все це платить. Та цьому хлопцю просто бракує клепки в голові.

Наведена вище розмова відбулася, коли Такстер зателефонував сказати, що він на шляху до Нью-Йорка, звідки вирушить у Європу на кораблі «Франс», а дорогою зупиниться в Чикаґо, щоб обговорити «Ковчег».

— Навіщо він їде в Європу? — запитала Рената.

— Ну, він же знаменитий журналіст.

— Чому це знаменитий журналіст пливе першим класом на «Франс»? Це ж п’ять днів. Він має стільки часу, що може його так марнувати?

— Напевно, трохи має, авжеж.

— А ми летимо економ-класом.

— Так, але в нього родич — директор трансатлантичної компанії «Френч лайн». Це кузен його матері. Вони ніколи не платять. Старенька знає всіх на світі плутократів. Вона виводить у світ їхніх доньок, юних дебютанток.

— Я бачу, з цих плутократів він не стягає по півсотні акцій якоїсь компанії. Багатії знають на кому можуть паразитувати. Як ти міг впороти таку дурницю?

— Справді, банк міг би почекати ще кілька днів. Його чек був уже в дорозі з міланського «Banco Ambrosiano».

— До чого тут італійці? Він же казав тобі, що його родинні капітали у Брюсселі?

— Ні, у Франції. Розумієш, його частка тітчиного маєтку зберігається у «Crédit Lyonnais».

— Спершу ошукує тебе, а потім годує нікчемними поясненнями, що ти їх усюди повторюєш. Усі ці європейські зв’язки у високих колах — простісінько зі старих фільмів Гічкока. А тепер він збирається до Чикаґо, і що ж він робить? Він зв’язується з тобою через свою секретарку. Самому набрати номер чи відповісти на дзвінок — нижче його гідності. А ти відповідаєш особисто, і та ціпочка каже: «Почекайте, пан Такстер зараз підійде», — тож ти стоїш, тримаючи слухавку біля вуха. І все це, зауваж, за твій рахунок. Відтак він каже, що приїде, та от коли саме, повідомить тебе пізніше.

Якщо вже на те пішло, це все була правда. Проте я за жодних обставин не розповідав Ренаті про Такстера все. Були ж іще чорні списки й скандали у заміських клубах, і чутки про обвинувачення в злодійстві. Мій друг мав достоту старосвітську схильність вскакувати в халепу. Тепер уже не було таких пройдисвітів, як колись, хіба що хтось такий, як Такстер, суто з любові до старовини, відроджував цей тип людей. Проте я відчував: тут задіяно щось глибоке, і за Такстеровими химерами зрештою виявиться особлива духовна ціль. Я знав, що ризикую, даючи особливе забезпечення, адже бачив, як він ошукує інших, дивлячись їм у вічі. Але не мене, думав я. Мусить же бути хоч один виняток. Тож я поставив на недоторканність і програв. Він був мій славний друг. Я любив Такстера. І знав, що я остання на світі людина, яку він хотів би образити. Та, зрештою, до цього таки дійшло. Йому забракло тих, кому він міг без жалю завдавати кривди. А що вже не зосталось уже нікого, дружба почала суперечити його життєвому принципу. До того ж тепер я міг називати себе покровителем Такстерового мистецтва. А за такі речі треба платити.

Він щойно втратив свій будинок у районі Затоки, з плавальним басейном, тенісним кортом, апельсиновим гайком, в який він вклав кошти, садом у класичному стилі, спортивним автомобілем «морріс-гараж», фургоном і винним погребом.

Торік у вересні я літав до Каліфорнії з’ясувати, чому не виходить наш журнал «Ковчег». Це були надзвичайно приємні, емоційні відвідини. Тоді в мені починало зароджуватися нове космологічне розуміння сонця. Адже воно певним чином — наш Творець. У наших душах є сонячна пасмуга. Світло всередині нас здіймається назустріч сонцю. І це сонячне світло — не просто вияв зовнішньої величі, що відкривається нашим темним чуттям. Те, чим світло є для ока, тим думка є для розуму. Тож ми прогулювалися. Щасливий, благословенний день. Небеса обдаровували нас напрочуд лагідною, тремкою блакитною спекою. Довкола на деревах висіли апельсини. На Такстері було його улюблене вбрання — чорний плащ, а пальці його босих ніг так щільно притискалися один до одного, наче смирнські фіги. В той час йому садили троянди, і він попросив мене не розмовляти з садівником, який був родом з України:

— Він був наглядачем у концтаборі й досі шалений антисеміт. Я не хочу, щоб він почав казитися.

Тому в цьому прекрасному місці я відчув, як змішуються демонічні «я», нерозумні «я» та люблячі «я». Деяким із наймолодших дітей Такстера, білявих і невинних, можна було вільно бавитися з небезпечними ножами та пляшками з-під отрутохімікатів для оббризкування троянд. І ні з ким нічого не сталося. Ланч, що його подавали біля мерехтливого басейну, був справжнім дійством. Такстер, у плащі, з вигнутою люлькою та скорченими пальцями ніг, з урочистою поважністю і глибоким знанням справи сам розливав вина двох видів. Його смаглява, вродлива молода дружина охоче допомагала йому та керувала всім, практично залишаючись у тіні. Вона була цілком задоволена своїм життям, попри те, що в Такстера вже тоді не було грошей, взагалі. Бензозаправка на розі відмовилася прийняти його чек на п’ять доларів. Мені довелося розплатитися своєю кредиткою. А за лаштунками молода жінка стримувала натиск банкірів й усіх тих людей, які вимагали погасити борги за облаштування тенісного корту й плавального басейну, розрахуватися за вина, автомобілі та рояль.

«Ковчег» мав друкуватися на новому «Ай-Бі-Ем»-обладнанні, без дорогих послуг складальників. Ніколи ще жодна країна не давала своїм мешканцям стількох іграшок і не відсилала таких високообдарованих особистостей у найдальші куточки дармування, якнайближче до меж страждання. Такстер добудовував крило до свого будинку, щоб прихистити «Ковчег». Наш журнал мусив мати власну площу й не заважати його особистому життю. Копати фундамент він набрав якихось студентів за винагороду, схожу на ту, що її отримав Том Сойєр за побілений паркан. Він роз'їжджав у своєму спортивному авто, навідуючись на будівельні майданчики, щоб дістати від людей у касках якісь інженерні поради і випросити шматки фанери. Але я відмовився фінансувати цю розбудову.

— Хочу тебе застерегти, що твій дім зсунеться у цю яму, — сказав я. — Ти впевнений, що не порушуєш будівельних норм?

Проте Такстер горів таким бажанням спробувати, що робить із людини диктатора чи фельдмаршала. «Кинемо двадцять тисяч людей на цю ділянку, і, якщо втратимо понад половину, підемо іншим шляхом».

У «Ковчегу» ми збиралися друкувати блискучі матеріали. Де ж нам знайти цей блиск? Ми знали, що він має бути. Припустити, що його немає, було б дуже гірко для культурної нації і для всього людства. Треба зробити все можливе, щоб відновити репутацію та впливовість мистецтва, поважність мислення, цілісність культури, величність стилю. Рената, яка, певно, крадькома зазирнула у мої банківські виписки, знала, скільки я витрачаю як співзасновник.

— Кому потрібен цей твій «Ковчег», Чарлі, і яких тварин ти збираєшся рятувати? Ти ж насправді не такий уже ідеаліст — тебе аж розпирає від ворожості, ти знемагаєш від бажання напуститися на хтозна-скількох людей у власному журналі та лаяти кожного з них на всі заставки. Такстерова зверхність не зрівняється з твоєю. Ти дозволяєш йому думати, що він вийде сухенький із води, але насправді це тому, що ти вдвічі пихатіший за нього.

— Мої гроші все одно витікають крізь пальці. Я волію витратити їх на це…

— Не витратити, а розтринькати, — сказала вона. — Чому ти фінансуєш цю каліфорнійську оборудку?

— Це краще, ніж віддавати гроші адвокатам і урядові.

— Коли ти починаєш говорити про «Ковчег», я тебе не розумію. Хоч раз скажи мені без усяких викрутасів — що і чому?

Насправді я був вдячний за такий виклик. Аби краще зосередитися, я заплющив очі, перш ніж відповісти:

— Ідеї декількох останніх століть себе вичерпали.

— Хто б казав! Тепер ти бачиш, що я маю на увазі під зарозумілістю, — перервала мене Рената.

— Але ж це правда, вони таки вичерпали себе. Соціальні ідеї, політичні та філософські теорії, літературні ідеї (бідолашний Гумбольдт!), сексуальні й, підозрюю, навіть наукові.

— Та що ти знаєш про всі ці речі, Чарлі? Ти мариш.

— Коли люди у своїй масі досягнуть рівня свідомості, вони приймуть ці зужиті ідеї за нові. Звідки їм знати? Адже ж у кожного в покоях повно паперів із цими проектами.

— Це надто серйозно для скоромовки.

— Я й говорю серйозно. Найвеличніші, найнеобхідніші для життя речі відступають на задній план. Люди просто-таки помирають від цього, втрачаючи особисте життя, і внутрішнє буття багатьох-багатьох мільйонів людей губиться. Коли йдеться про ті куточки світу, де голод чи поліцейські диктатури не залишають внутрішньому буттю жодної надії, то це ще можна зрозуміти, але тут, у вільному світі, яке ми маємо виправдання? Під тиском суспільної кризи приватна сфера беззастережно капітулює. Я визнаю, що ця приватна сфера стала така неприємна, що ми радо від неї втікаємо. Проте приймаємо приписуване їй безчестя, і люди заповнюють своє життя так званими «суспільними проблемами». І що ж ми чуємо, коли обговорюють ці суспільні проблеми? Зужиті ідеї трьох останніх століть. Хай там як, а кінець індивіда, якого всі, здається, зневажають і ненавидять, призведе до того, що знищення людства із застосуванням термоядерних бомб, буде зайве. Я маю на увазі, якщо зостануться лише куці розуми і бездушні тіла, то що там уже знищувати? Протягом десятиліть на найвищих урядових посадах у всьому світі не видно жодної Людини. Людство мусить повернути свою силу уяви, відродити живу думку та справжнє буття, не дозволяти більше наруги над душею й зробити це якомога скоріше. Інакше!.. І саме тут такий чоловік, як Гумбольдт, вірний зужитим ідеям, втратив свою поезію і свій шанс.

— Але ж він збожеволів. Ти не можеш покладати на нього всю провину. Я ніколи не знала цього хлопця, але часом мені здається, що ти надто безжально напускаєшся на нього. Я знаю, — сказала вона, — ти вважаєш, що він прожив жахливе життя, саме таке, що його схвально очікують від поета обивателі. Проте ніхто не дорівняється до тебе. Такстер — це просто твій пестунчик. Йому це, звісно, не під силу.

Звісно, вона мала слушність. Такстер завжди казав:

— Чого ми насправді хочемо, то це важливої заяви, — він підозрював, що ця заява вже ладна зірватися з моїх вуст.

Я відповідав йому:

— Ти маєш на увазі щось на кшталт благоговіння перед життям[204] або ж «Йог і комісар»[205]. У тебе пристрасть до всіляких таких незвичайних речей. Ти би віддав усе, щоби бути таким, як Мальро, і говорити про Захід. Але що з тих твоїх плідних ідей? Важливі заяви — це просто стрясання повітря.

Безлад від них нікуди не зникає. Він залишається — глибокий, важкий, болісний та розмаїтий. Що ж до прагнення бути винятковим, то все й так уже доволі дивно.

П’єр Такстер був цілковито схибнутий на культурі. Він був знавець класичних мов, строго вишколений монахами у латинській та грецькій. Французької його навчила гувернантка та й в університеті він теж її вивчав. Самотужки опанував арабську, читав езотеричні книжки й сподівався здивувати всіх публікаціями в наукових журналах Фінляндії та Туреччини. З особливою пошаною говорив про Панофскі та Момільяно[206]. Він порівнював себе з Бертоном[207] чи Т. Е. Лоуренсом[208]. Іноді він був запальним генієм у дусі барона Корво[209], який гетьчисто зубожів у Венеції й писав щось чудне та пристрасне, незвичайне та видатне. Такстер нічого не міг оминути своєю увагою. Грав на піаніно Стравінського, знався на російському балеті. Щодо Матісса і Моне — він був справжній експерт. Мав власний погляд на зиккурати[210] та Ле Корбюзьє[211]. Він міг сказати вам, і часто так і робив, які слід купувати речі та де саме. Власне про це й казала Рената. Справжній дипломат, наприклад, у жодному разі не має защіпатися згори, застібки мають бути збоку. Він обожнював дипломати й парасолі. У Марокко, виявляється, є плантація, де ростуть гачки для парасоль. До того всього Такстер вважав себе толстовцем. Якщо на нього натиснути, зізнавався, що він християнський пацифіст і анархіст та сповідує віру в простоту й чистоту серця. Тому я, звісно ж, любив Такстера. І нічого не міг із цим вдіяти. До того ж гарячка, що не давала спокою його бідолашній голові, робила його досконалим редактором. Як ви розумієте, цьому сприяли розмаїття інтересів та його культурне чуття. Він був чудовий журналіст. І мав широке визнання. Такстер працював у хороших часописах, але звідусіль його звільняли. Чого він потребував, то це винахідливого й терплячого редактора, який посилав би його на відповідні завдання.

Такстер чекав поміж левами перед входом до Інституту мистецтва і, як я і думав, був у плащі, синьому вельветовому костюмі та черевиках із полотняними вставками з боків. Єдиної зміни зазнало його волосся, що його він тепер носив у стилі Директорії: пасма спадали на чоло. Від холоду його лице було яскраво-червоне. Він мав широкі вуста кольору шовковиці, бородавки на обличчі, викривлений ніс, леопардові очі й приголомшливу статуру. Наші зустрічі завжди були радісні й ми обіймали один одного.

— Як ти, старий? Одна з твоїх чудових чиказьких днин. У Каліфорнії я скучив за холодним повітрям. Круто! Правда ж? Що ж, ми могли б одразу розпочати з кількох чудесних картин Моне.

Ми залишили дипломат, парасолю, осетра, булочки й мармелад у камері схову. Я заплатив два долари за вхід, і ми піднялися до зали з колекцією імпресіоністів. Там був норвезький зимовий краєвид Моне, що з нього ми завжди починали огляд: будинок, міст і снігопад. Крізь пелену снігу проглядала рожевість будинку, й мороз був чарівний. Увесь тягар снігу, зими, легко здіймала дивовижна сила світла. Дивлячись на це чисте, рожеве, сніжне, м’яке світло, Такстер притиснув своє пенсне до могутнього викривленого носа, зблиснувши склом та сріблом, і його рум’янець поглибшав. Він знав, що робить. Ця картина надавала його відвідинам належного тону. От лише знаючи широту його помислів, я був певен, що він міркує також і про те, як можна поцупити з музею такий шедевр, і що в його голові промайнули думки про двадцять зухвалих крадіжок мистецьких творів від Дубліна до Денвера, а також про автівки для втечі та скупників краденого. Можливо, він навіть вимріяв якогось мультимільйонера, поціновувана Моне, який збудував таємне сховище у бетонному бункері, і ладен був заплатити купу грошей за цей пейзаж. Розмах, ось чого прагнув Такстер (я теж, якщо вже на те пішло). Та все ж він був для мене загадкою. Він був або добросердний, або жорстокий чоловік, і визначити, який він насправді, ох, як непросто. Тепер, коли він стягнув своє вишукане пенсне й повернув до мене розчервоніле смагляве обличчя, його котячий погляд став іще важчий, понурий і навіть трохи зизуватий.

— Перш, ніж закриються крамниці, — сказав він, — я маю виконати одне доручення в Лупі. Ходімо звідси. Я вже нічого не можу сприймати після цієї картини.

Тож ми забрали свої речі й пройшли крізь двері-вертушку. У Маллерс-билдінґ[212] є торговець на прізвище Бартельштайн, який продає ножі й виделки для риби. Такстер хотів придбати у нього набір.

— Щодо срібла точаться суперечки, — виголосив він авторитетно. — Тепер вважають, що риба, яку подають на сріблі, набуває неприємного присмаку. Та я залишаюся вірний сріблу.

Чому рибні ножі? За які гроші і для кого? Банк виселив його з будинку в Пало Альто, проте Такстерові ресурси ніколи не вичерпуються. Він часом говорив про інші будинки, що йому належать: один в італійських Альпах, другий у Британії.

— Маллерс-билдінґ? — перепитав я.

— Цей Бартельштайн відомий на весь світ. Моя мама його знає. Їй потрібні ножі для одного з її великосвітських клієнтів.

Цієї миті до нас підійшли Кантабіле і Поллі, обоє видихаючи хмаринки грудневої пари, і я побачив білий «тандерберд», що стояв з увімкнутим двигуном на узбіччі, з відхиленими дверцятами та криваво-червоною оббивкою. Кантабіле всміхався, і цей його усміх видавався дещо неприродним: менше за все він був схожий на вираження втіхи. Можливо, це була реакція на химерний плащ і капелюх, дженджуристі черевики і розпашіле Такстерове лице. Я відчував, що моє обличчя теж розчервонілося. Кантабіле ж, навпаки, був надзвичайно блідий. Він вдихав повітря так пожадливо, немов крав його. Був рішуче налаштований та злий. «Тандерберд», пихкаючи димом, починав блокувати дорожній рух. Через те, що більшість дня я був поглинутий Гумбольдтом, а той захоплювався Т. С. Еліотом, подумав, як це міг би зробити він, про «лілову пору, коли… людський двигун дрижить, пульсує, мов таксі, у дожиданні…»[213]. Проте я урвав себе. Цей момент потребував моєї цілковитої присутності. Я нашвидку представив кожного із них:

— Пані Паломіно, пан Такстер — і Кантабіле.

— Покваптеся, мерщій, застрибуйте! — звелів Кантабіле тоном, що не передбачав заперечень.

Я не збирався коритися жодним його вимогам.

— Ні, — відказав я. — Нам треба багато чого обговорити, і я радше пройдуся два квартали пішки до Маллерс-билдінґ, аніж застрягну з тобою у корку.

— Заради Бога, сідайте в машину! — він увесь час нависав наді мною, але ці слова вигукнув так різко, що аж випростався.

Поллі підняла вгору своє миле личко. Вона всім цим насолоджувалася. Її пряме волосся, японське за текстурою, але рудезне й підстрижене каскадом, на тлі зеленого сукняного пальта видавалось особливо густим та гладеньким. Симпатичні щічки свідчили про те, що в ліжку Поллі могла подарувати неабияку втіху. З нею можна було б зазнати насолоди й успіху. Як деякі чоловіки вміють знаходити жінок, які легко їх задовольняють й самі дістають насолоду? За щічками й усмішками навіть я міг їх розпізнати — після того, як вони вже знайшлися. Тим часом із сірої невиразної маси, що зависла над хмарочосами, падали клапті снігу, а за нашими спинами прокотилося глухе рокотання. Це міг бути звуковий удар або ж просто ревіння реактивного літака над озером, адже грім свідчить про тепло, а наші щоки пощипував морозець. У цій понурій сірості, дедалі глибшій, поверхня озера видавалась перламутровою, а його крижана облямівка, що утворилася цієї зими незвично рано, була біла — поплямлена, але біла. Природа не обділила Чикаґо красою, попри той факт, що впродовж усієї історії, доля творила його з грубого матеріалу: різке повітря, зашкарубла земля. Проблема полягала в тому, що такою перламутровою водою з крижаною облямівкою і сірим повітрям із клаптями снігу не можна було милуватися у той час, коли ці Кантабіле й далі гнули своє, підштовхуючи мене до «тандерберда» й розмахуючи руками у мисливських рукавичках із найтоншої шкіри. Та все ж подібно до того, як людина іде на концерт, щоб віддатися своїм думкам на фоні камерної музики, таку ж користь можна мати й від Кантабіле. Чоловік, який роками був страшенно замкнутий, і знову й знов завдаючи собі болю, копирсався в собі, вирішивши, що майбутнє людства залежить від його духовних пошуків, зазнавши повного краху в усіх своїх спробах досягти порозуміння з тими сучасними інтелектуалами, до яких він намагався допнутися, і постановивши натомість простувати за ниткою духу, що він виявив у собі, щоб побачити, куди вона може його привести, знайшов особливий стимул у такому типі, як цей Кантабіле.

— Ходімо! — загорлав він до мене.

— Ні, ми з паном Такстером маємо обговорити свої справи.

— О, на це у нас іще буде час — багато часу, — сказав Такстер.

— А як же рибні ножі? Вони вже тобі не треба? — запитав я.

Від гніву голос Кантабіле став тремкий і високий.

— Я намагаюся зробити тобі добро, Чарлі. П’ятнадцять хвилин твого часу — і все, і я відвезу вас у Маллерс-билдінґ по ті кляті ножі. Як було в суді? Я знаю як! У них там цілий бокс, наповнений чудовими чистими пляшечками, що чекають на твою кров. Ти вже спустошений. У тебе достобіса змарнілий вигляд. За ті кілька годин, що минули від ланчу, ти постарів на десять років. Але я пропоную тобі вихід. Ти сам побачиш. Чарлі, вкладаєш десять штук сьогодні, і до четверга вже маєш п’ятнадцять. Якщо ні, то можеш дати мені по голові тою биткою, що я нею розгаратав твій «мерс». Стронсон чекає на нас. Йому страшенно потрібна готівка.

— Не збираюсь у це встрявати. Я не лихвар, — відповів я.

— Не будь дурний. Нам треба діяти швидко.

Я поглянув на Поллі. Вона вже попереджала мене про Кантабіле і Стронсона, і тепер я хотів мовчки звіритися з нею. Своїм усміхом вона підтвердила свою осторогу. Проте її дуже бавило прагнення Кантабіле запхнути нас у «тандерберд», втиснути у червону шкіряну оббивку машини, що гурчала з відчиненими дверцятами. Це було схоже на викрадення. Ми стояли на широкому хіднику перед Інститутом, і любителі легенд про злочинний світ могли б розповісти, що саме на цьому місці знаменитий Дін О’Баньйон[214] колись гасав своїм «буґатті» зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину, розганяючи перехожих. Взагалі-то я навіть розповідав про це Такстерові. Хоч би куди приїжджав, Такстер хотів відчути характерну особливість, дух цього місця. Тепер же, коли йому відкривалася сама суть Чикаґо, він, задоволено шкірячись, зауважив:

— Якщо ми не потрапимо до Бартельштайна сьогодні, можемо заїхати до нього вранці, дорогою на летовище.

— Пол, — звелів Кантабіле, — сідай за кермо. Я бачу патрульну машину.

Автобуси намагалися протиснутися повз припаркований «тандерберд». Дорожній рух було паралізовано. Копи вже ввімкнули свої блакитні мигавки на Ван-Бюрен-стріт. Такстер пішов за Поллі до машини, а я сказав Кантабіле:

— Рінальдо, їдь собі. Дай мені спокій.

Він поглянув на мене так, ніби збирався відкрити жахливу таємницю. Я побачив душу, що боролася з труднощами такими ж великими, як і в мене, от тільки в іншій, віддаленій сфері.

— Я не хотів виливати це на тебе, — проказав він, — але ти змушуєш викручувати тобі руки, — його пальці, щільно обтягнуті жокейськими рукавичками, вхопили мене за рукав. — Твій давній друзяка, Алек Шатмар, страшенно влип, або може влипнути — це залежить від тебе.

— Чому? Як так?

— Я тобі скажу. В одного з моїх людей є гарна молода жінка. Вона клептоманка. Її схопили у «Філдс», коли вона хотіла потягнути кашеміровий кардиган. А Шатмар — її адвокат, січеш? Це я порадив їй Шатмара. Він поїхав до судді й попросив не кидати її в тюрягу, бо їй потрібне психіатричне лікування, і він це влаштує. Ну і суд звільнив її, передавши на поруки Шатмару. Тоді Шатмар привіз цю ціпу просто в мотель, стягнув із неї лахи, та не встиг завалити, бо вона вшилася. Коли дала від нього драла, на ній була лише смужка паперу, з тих, що їх ліплять поперек сидіння унітазу. Є багато свідків. Ця дівчина чесна. Вона не волочиться по мотелях. Єдиний її бзік — це крадіжки. Заради тебе я стримую її чоловіка.

— Усе, що я чую від тебе, Кантабіле, це нісенітниці. Дедалі більші нісенітниці. Шатмар може поводитись, як шаленець, але він не чудовисько.

— Гаразд, я спущу на нього її чоловіка. Думаєш, твого друзяку не попруть з адвокатів? Ще й як попруть — можеш не сумніватися.

— Ти наплів це все не знати з якого дива, — відповів я. — Якби в тебе щось було на Шатмара, ти б уже шантажував його.

— Як хочеш. Не слухаєш мене, то я дозволю, щоб цьому скурвому синові пустили юшку й прирізали його.

— Мені все одно.

— Та як ти можеш таке казати? Знаєш, хто ти? Ти — відлюдько, ось хто ти насправді. Ти не хочеш знати, чим переймаються інші люди.

Мені завжди всі вказують на мої вади, тимчасом як я стою із широко розплющеними, спраглими очима, вірячи їм і відчуваючи прикрість. Без метафізичної стійкості такий чоловік, як я, наче святий Севастіан під стрілами критики. Дивно, що все це терплю. Як оце зараз, коли Кантабіле, схопивши мене за рукав картатого пальта, дихав інтригами й осудом, що виривалися із сопел його блідого носа. Для мене головне не те, як саме мене ганять у всіх цих випадках, а те, як я використовую ці випадки, щоб витягти приховану інформацію. І, схоже, найновіша інформація, що мені відкрилася, свідчила про те, що я особа, схильна до мікро- та макрокосмічних уявлень або ж до ось якого переконання: все, що відбувається в людині, має світове значення. Таке переконання зігрівало все довкола, перед моїм зором з’являлися милі блискучі листочки та наливалися плоди у апельсинових гаях, де незіпсоване «я» було цнотливе і з вдячністю зверталося до свого Творця, і все таке. Можливо, для мене це був єдиний спосіб бути собою справжнім. Але у той момент ми стояли на широкому підмерзлому хіднику бульвару Мічиґан, за нашими спинами був Інститут мистецтв, а навпроти нас — кольорові вогні різдвяної торгівлі й білі фасади «Піплз Ґес» та інших компаній.

— Хай там який я є, Кантабіле, а ми з моїм другом не поїдемо з тобою.

Я поквапився до «тандерберда», щоб спинити Такстера, який уже сідав у машину. Він саме підтягнув поли плаща, пірнаючи у м’який салон. Було видно, що він дуже задоволений. Я просунув голову досередини й сказав:

— Виходь! Ми з тобою йдемо пішки.

Але Кантабіле заштовхнув мене в машину поруч із Такстером. Вперся руками мені в зад й увіпхнув всередину. Відтак опустив переднє сидіння, щоб затиснути мене. Далі з виляском захряснув дверцята й звелів:

— Поллі, рушай.

Поллі так і зробила.

— Що ти собі думаєш? Якого біса ти мене штовхнув і тримаєш тут?

— Копи вже в нас на хвості. Я не мав часу сперечатися.

— Ну, знаєш, це вже викрадення, — сказав я йому. І тільки-но вимовив слово «викрадення», як моє серце сповнилося дитячим відчуттям жахливої образи. Але Такстер веселився, з його широких уст виривався придушений сміх, а у примружених очах стрибали бісики.

— Ха-ха, Чарлі, не сприймай цього надто серйозно. Це дуже потішний момент. Насолоджуйся ним.

Такстер був на сьомому небі. Він переживав справжню чиказьку пригоду. Заради нього місто підтверджувало свою репутацію. Зауваживши це, я трохи охолов. Гадаю, я таки справді люблю розважати своїх друзів. Хіба я не купив осетра, свіжих булочок і мармеладу, коли судовий пристав сказав, що Такстер у місті? Я й досі тримав у руках паперову торбинку зі «Стоп енд шоп».

Вуличний рух був жвавий, але водійська майстерність Поллі просто вражала. Вона вивела білий «тандерберд» у лівий ряд, навіть не торкнувшись гальм, без поштовху, з безстрашною вправністю, як першокласний шофер.

Невгамовний Кантабіле вивернувся назад, щоб сидіти до нас лицем, і сказав:

— Поглянь, що в мене тут є. Сигнальний примірник завтрашньої ранкової газети. Я купив його в одного типа з друкарського цеху. І знаєш що? Ми з тобою потрапили до колонки Майка Шнайдермана. Послухай, — і він зачитав: «Чарлі Сітрин, шевроле Французького Легіону й чиказький писака та автор фільму “Фон Тренк”, виплатив у “Плейбой-клубі” картярський борг одному з представників кримінального світу. Тобі варто відвідати в університеті семінар із покеру, Чарльзе», — що скажеш, Чарлі? Шкода, що Майк не знав усіх подробиць: про твою машину, хмарочос і все таке. Ну, що ти про це думаєш?

— Що я думаю? Я б не назвав автора грамотним. А ще я хочу вийти на Вабаш-авеню.

Якщо не читати газет, то життя в Чикаґо видається стерпніше. На Медісон-стріт ми повернули на захід й проїхали під чорними каркасами надземки.

— Не спиняйся, Поллі, — сказав Кантабіле. Ми їхали далі, у напрямку Стейт-стріт, з її різдвяними прикрасами, Санта-Клаусами й північними оленями. Єдиним елементом стабільності у цей момент була дивовижна водійська майстерність Поллі.

— Розкажи мені про «мерседес», — озвався Такстер. — Що з ним сталося? І що це за історія з хмарочосом, пане Кантабіле? А представник кримінального світу в «Плей-клубі» — це ви?

— Кому треба, той знає, — відказав Кантабіле. — Чарлі, скільки вони залупили за ремонт? Ти відвіз її назад, до торговельного агента? Маю надію, що ти тримаєшся якнайдалі від цих фахівців-здирників. Чотириста баксів на день лише одній жирній мавпі. Які кидали! Я знаю хорошу дешеву майстерню.

— Дякую, — сказав я.

— Сховай свою іронію подалі. Найменше, що я можу — це зробити так, щоб ти повернув собі частину грошей за ремонт.

Я не відповів нічого. Моє серце вистукувало одну лише тему: я наполегливо бажав опинитися деінде. Я просто не хотів бути тут. Терпіти цю суцільну муку. Був невідповідний момент, щоб пригадувати слова Джона Стюарта Мілла, та все ж я їх пригадав. Він казав щось на кшталт цього: завдання шляхетних натур у той час, коли більшість із нас приречені виконувати дрібні й нікчемні справи, — бла-бла-бла, бла-бла-бла, бла-бла-бла. Тож єдина насправді цінна річ у цих нікчемних справах — той дух, що супроводжує їхнє виконання. А я не бачив у своєму становищі взагалі нічого цінного. Проте, якби завдання durum genus hominum, казав видатний Мілл, здійснювалися за допомогою надприродних сил і не вимагали мудрості чи доброчесності, о! тоді людина мало що могла би цінувати в інших людях. Це саме та проблема, що поставила перед собою Америка. «Тандерберд» міг би тут виступити як надприродна сила. А що ще цінувала людина? Поллі нас везла. Під цією копицею рудого волосся був мозок, який безумовно знав, що слід цінувати, — якби лишень хтось запитав. Та ніхто не запитував, а щоб керувати цією машиною, їй не треба було напружувати мізків.

Ми саме проїжджали височезну споруду Першого національного банку з її багатьма поверхами золотистих вогнів.

— Що це за прекрасна будівля? — поцікавився Такстер.

Ніхто не відповів. Ми мчали по Медісон-стріт. У такому темпі, їдучи просто на захід, ми дістались би до Валдгаймського цвинтаря хвилин за п’ятнадцять. Там, під засніженою травою й могильними каменями, лежать мої батьки; у зимових сутінках ще можна було розгледіти обриси предметів. Та ми, звісно ж, прямували не на кладовище. Ми звернули на Ла-Саль-стріт, де застрягли поміж таксівками, вантажівками, що розвозили газети, «ягуарами», «лінкольнами» та «ролс-ройсами» біржових брокерів та корпоративних юристів — витончених злодіїв та пихатих політиканів, духовної еліти американського бізнесу, орлів, які ширяють у високості, далеко від щоденних, щогодинних і щохвилинних людських потреб.

— Чорт, ми проґавимо Стронсона. Цей жирний малий собачий син завжди вшивається на своєму «астон-мартіні» за першої ж нагоди зачинити контору, — сказав Кантабіле.

Поллі сиділа за кермом мовчки. Вуличний рух спинився. Такстерові нарешті вдалося привернути увагу Кантабіле, і я, покинутий сам на себе, поринув у задуму. Точнісінько так само, як учора, коли Кантабіле загнав мене, практично під дулом револьвера, у смердючу вбиральню російської лазні. І ось що я думав: без сумніву, в трьох інших душ у теплому мороці цього лакованого автомобіля, розігрітого й труського, були такі ж химерні думки, як і в мене. Проте вони, схоже, не так гостро їх усвідомлювали. І що ж я так гостро усвідомлював? Я усвідомлював таке: колись я думав, що знаю, де перебуваю (якщо взяти Всесвіт за систему координат). Але я помилявся. Та все ж принаймні міг сказати, що мені вистачило духовних сил не бути розчавленим незнанням. Проте зараз було ясно, що я ні не належав до Чикаґо, ні достатньо відірвався від нього, і що чиказькі матеріальні й повсякденні інтереси та явища не були для мене ні достатньо актуальні та яскраві, ні достатньо символічно прозорі. Таким чином у мене не було ні жвавої актуальності, ні символічної ясності, і у цей час я перебував просто-таки ніде. Ось чому я ходив до професора Шельдта, батька Доріс, провадити довгі й загадкові розмови на езотеричні теми. Він давав мені читати книжки про ефірні та астральні тіла, Розумну Душу та Свідому Душу, Невидимі Сутності, чиї вогонь, мудрість і любов творили Всесвіт і керували ним. Мене значно більше захоплювали бесіди з доктором Шельдтом, аніж роман із його донькою. Насправді вона була добра дитина. Приваблива і жвава, білява, з різко окресленим профілем — просто чудова мініатюрна юна леді. Щоправда, їй конче праглося подавати до столу химерні страви, наприклад, яловичину по-веллінґтонському, а тістечка завжди виходили в неї недопечені, як і м’ясо, але то все дрібниці. Я зв’язався з нею лише через те, що Рената зі своєю матінкою витурили мене й замінили на Флонзелі. Доріс не вартувала і Ренатиного нігтя. Рената? Що ж, вона не потребувала ключа запалювання, щоб завести машину. Один дотик вуст до капота, і двигун готовий був ревти для неї. До того ж панянка Шельдт прагнула високого суспільного становища. У Чикаґо не так легко знайти чоловіка з глибшими інтелектуальними інтересами, й було очевидно, що Доріс хотіла стати мадам шевальє Сітрин. Її батько був фізик у старому Інституті Армора, один із керівників «Ай-Бі-Ем», консультант НАСА, який удосконалював метал для космічних кораблів. Проте він також був і антропософ. Він не хотів називати це містицизмом. Стверджував, що Штайнер — це Дослідник Незримого. Але Доріс, що неохоче говорила про свого батька, вважала його несповна розуму. Та все ж вона розповіла мені чимало фактів про нього. Це був розенкрейцер і гностик, він читав уголос для померлих. Слід сказати також, що в моменти, коли дівчатам доводиться вдаватись до еротичних штучок, мають вони талант до цього чи ні — й тут нічого не вдієш, — Доріс поводилася зі мною досить сміливо. Та все йшло не так. Я з нею просто не був собою і в найневідповідніший момент викрикнув був: «Рената! О, Рената!». Потім лежав приголомшений і притихлий. Проте Доріс зовсім не образилася на мене за мій вигук. Вона все розуміла. Це була її головна перевага. Коли почалися мої бесіди з професором, вона теж поводилася гідно, розуміючи, що я не маю наміру спати з донькою свого гуру.

Сидячи у чистій професоровій вітальні — мені рідко коли випадало бувати у такій чистісінькій кімнаті, як ця, де паркет зі світлої деревини був натертий до блиску, на східних килимках, що де-не-де вкривали підлогу, не було ні пилинки, а з вікна відкривався вид на парк із кінною статуєю генерала Шермана, який гарцював у прозорому повітрі, — я був цілком щасливий. Я поважав доктора Шельдта. Дивні речі, що він їх казав, були принаймні глибокі. У наші дні та в нашому столітті люди вже не говорять нічого такого. Він був із якогось зовсім іншого часу. Навіть одягався, як член заміського клубу двадцятих років. Колись я подавав ключки для гольфу таким людям. Пан Массон, один із моїх постійних «клієнтів» у клубі «Сансет Рідж» у Вінетці, був викапаний доктор Шельдт. Гадаю, що пан Массон уже давно полетів до праотців, і що в усьому світі лише я пам’ятаю, який він був, коли вибивав м’яч із піщаної пастки.

— Докторе Шельдт… — Сонце яскраво сяє, вода вдалині така ж спокійна, як душевний мир, що я його не досягнув, і така ж побрижена, як сум’яття; озеро багате своїми незліченними можливостями, коливальними, гідропотужними. У вітальні стоїть лискуча кришталева ваза з анемонами. Ці квіти, кольору непередаваного словами вогню, що походить із нескінченності, можуть лиш одне — приваблювати зір. — Докторе Шельдт, — кажу я, дивлячись у його зацікавлене й відкрите обличчя, з таким же незворушним виразом, як у бика, і намагаючись визначити, чи можна покладатися на його розум — себто, чи в нас під ногами твердий ґрунт реальності, чи трясовина шаленства. — Скажіть мені, чи щось розумію в цьому: думка в моїй голові є також думкою у зовнішньому світі. Свідомість у самості створює облудне розмежування між об’єктом і суб’єктом. Правильно я кажу?

— Так, гадаю, що так, сер, — відповідає цей міцний літній добродій.

— Потамування моєї спраги не є чимсь, що починається в моєму роті. Воно починається з води, що походить ззовні, зі світу поза мною. Так само й з істиною. Істина — це щось, що розділяємо ми всі. Два плюс два дорівнює чотирьом, як для мене, так і для кожного з нас; це не має нічого спільного з моїм еґо. Це я розумію. Як і відповідь на аргумент Спінози, що, якби пожбурений камінь мав свідомість, він би міг подумати: «Я лечу крізь повітря», — так ніби він робить це з власної волі. Проте, якби він був свідомий, то вже не був би простим каменем. Він також міг би породжувати рух. Мислення, здатність мислити й пізнавати — це джерело свободи. Мислення може довести, що душа існує. Фізичне тіло — представник душі та її дзеркало. Воно є знаряддям і віддзеркаленням душі. Вигадливою настановою душі самій собі. Душа бачить себе у моєму тілі, так само як я бачу своє лице у люстрі. Це відображається моїми нервами. Земля, без перебільшення, це дзеркало думок. Самі ж об’єкти — втілені думки. Смерть — це темний зворотний бік свічада, необхідний для того, щоб ми могли щось побачити. З кожним сприйняттям у нас стає трохи більше смерті, і це необхідність. Ясновидець зможе це справді бачити, коли навчиться осягати внутрішнє бачення. Щоби зробити це, мусить покинути себе і стати віддалік.

— Усе це є в текстах, — відповідає доктор Шельдт. — Не можу бути певен, що ви все збагнули, але ви цілком точно висловлюєтеся.

— Гадаю, що почасти я розумію. Коли наш розум цього прагне, на нас сходить божественна мудрість.

Відтак доктор Шельдт починає розглядати фразу: «Я — світло світу». Він розуміє це світло також і як сонце. Потім він говорить про Євангеліє від Івана, як натхненне Херувимом, сповненим мудрості, тимчасом як Євангеліє від Луки натхненне полум’яною любов’ю Серафима. Херувими, Серафими та Престоли — три найвищі чини у духовній ієрархії. Я зовсім не певен, що розумію його.

— Я не розуміюся на цих високих матеріях, докторе Шельдт, проте мені надзвичайно приємно й втішно про все це чути. Бо я взагалі не знаю, на якому я світі. Колись, як життя стане трохи спокійніше, я візьмуся вивчати це, вивчати на совість.

— А коли життя стане спокійніше?

— Не знаю. Проте, гадаю, вам уже казали раніше, наскільки сильнішою почувається душа після такої бесіди.

— Вам не слід чекати, поки настане спокій. Ви самі маєте постановити його віднайти.

Він бачив, що я й досі був доволі скептичний. Я не міг прийняти таких речей, як Місячна Еволюція, вогненні духи, Сини Життя, Атлантида, органи духовного сприйняття у вигляді квітів лотоса, дивне поєднання Авраама та Заратустри чи Ісуса та Будди. Для мене це було вже занадто. Та все ж, коли в доктрині йшлося про те, що я й сам припускав, передчував чи знав про самість, сон або смерть, це завжди звучало правдиво.

Крім того, я мав думати про мертвих. Поки я цілковито не втратив до них інтересу, поки не вдовольняюся лише земною тугою, що її відчуваю до мами й батька, Деммі Вонґел чи Гумбольдта фон Флейшера, я мусив докопатися до суті, мусив переконатися, що смерть — це кінець і що мертві й справді померли. Або я погоджуюся з конечністю смерті й відмовляюся від будь-яких подальших припущень, відкидаючи свою дитинну сентиментальність і палкість, або ж здійснюю повне й належне дослідження. Бо я просто не міг відмовитися від дослідження. Так, я міг змусити себе думати про це все, як про непоправну втрату товаришів по плаванню, що їх зжер циклоп. Я міг розглядати людське життя як поле битви. Полеглих кладуть у ями, викопані в землі, або спалюють на попіл. Після цього вже не випадає розмірковувати про чоловіка, який подарував вам життя, чи про жінку, яка вас народила, чи про Деммі, яку ви востаннє бачили при посадці на літак в Айдлвайлді, з її довгими блідими ногами, макіяжем і кульчиками, чи про блискучого майстра бесіди Гумбольдта фон Флейшера, на якого ви востаннє дивилися на одній із Західних Сорокових вулиць, коли він їв сирну паличку. Ви могли би просто прийняти той факт, що вони зникли назавжди, як і ви зникнете одного дня. Тож, коли щоденні газети розповідають про вбивства, скоєні на вулицях перед натовпами байдужих свідків, то у такій байдужості немає нічого дивного. Згідно з метафізичними уявленнями про смерть, що їх, схоже, набули вже всі на світі, кожен із нас потрапить у її лабети, смерть викраде всякого, розчавить і задушить. Цей страх і це мордування — найприродніші речі на світі. І ці ж таки висновки проникли у життя суспільства й присутні в усіх його інституціях, у політиці, в освіті, банківській справі, юриспруденції. Переконаний у цьому, я не бачив причини, чому мені не слід ходити до доктора Шельдта, щоб говорити про Серафимів, Херувимів і Престолів, Верховенства, Власті та Начала, Ангелів і Духів.

Під час нашої останньої зустрічі я сказав докторові Шельдту:

— Сер, я вивчав брошуру з назвою «Рушійна сила духовних здібностей у всесвітній історії», що містить захопливий уривок про сон. Схоже, з нього випливає, що людство відучилося спати. Адже певні речі, що мають відбуватися під час сну, вже просто не відбуваються. Саме тому ми прокидаємо такі виснажені, змучені, безсилі, злі тощо. Скажіть мені, чи я правильно зрозумів. Фізичне тіло спить, ефірне тіло теж спить, але душа виходить назовні.

— Так, — відповів професор Шельдт. — Душа, коли ви спите, проникає у надчуттєвий світ чи принаймні в одну з його сфер. Простіше кажучи, вона входить у власну стихію.

— Мені би хотілося так думати.

— І що ж вам заважає?

— Ну, я спробую, просто щоби побачити, чи я це розумію. У надчуттєвому світі душа зустрічається з невидимими силами, що у давнину відкривалися посвяченим у їхніх містеріях. Не всі істоти з ієрархії доступні живим, а лише ті, без яких не можна обійтися. Тож, коли ми спимо, як ідеться в брошурі, ті слова, що ми їх вимовили протягом дня, вібрують і відлунюють довкола нас.

— Не буквально слова, — виправив мене доктор Шельдт.

— Ні, але відтінки відчуттів, радість чи біль, намір, з яким було мовлено слова. За допомогою цих вібрацій та відлунь наших думок, почуттів і слів, уві сні ми спілкуємося з істотами ієрархії. Але тепер, коли ми щодня так кривляємося, коли наші турботи такі приземлені, коли мова так зіпсувалася, слова стали такі брутальні й спотворені, коли ми говоримо стільки дурних і нудотних речей, вищі істоти чують саме белькотіння, бурчання і телерекламу — мовлення на рівні собачих консервів. Це їм нічого не говорить. Яку втіху можуть знайти вищі істоти у такому матеріалізмі, позбавленому піднесених думок і поезії? Як наслідок, єдине, що ми чуємо вві сні — це скрипіння, шипіння і дзюркотіння, шелест листя й гудіння кондиціонерів. Тож для вищих істот ми незрозумілі. Вони не можуть на нас впливати й самі потерпають від браку спілкування з нами. Я правильно зрозумів?

— Загалом, так.

— У зв’язку з цим я міркую про свого покійного друга, який скаржився на безсоння. Це був поет. І тепер я можу зрозуміти, чому він мав такі проблеми зі сном. Можливо, йому було соромно. У тому сенсі, що він не мав годящих слів, що міг би їх забрати з собою у сон. Либонь, він справді волів не спати, ніж переживати щоночі ганьбу та провал.

«Тандерберд» саме зупинився біля будівлі Рукері на Ла-Саль-стріт. Кантабіле вистрибнув. Поки він притримував дверцята для Такстера, я звернувся до Поллі:

— Поллі, порадь мені щось.

— Цей тип, Стронсон, має великі проблеми, — відповіла вона. — Дуже, дуже, дуже великі. Читайте в завтрашній газеті.

Ми пройшли крізь викладений кахлями й оточений балюстрадою вестибюль Рукері та піднялися на швидкісному ліфті. Кантабіле весь час повторював, ніби хотів мене загіпнотизувати: «Десять штук сьогодні — п’ятнадцять до четверга. Це п’ятдесят відсотків за три дні. П’ятдесят відсотків». Ми вийшли у білий коридор й опинилися перед величезними подвійними дверима з написом «Інвестиційна корпорація Західної півкулі». Кантабіле постукав у двері умовним кодом: три рази; пауза; раз; і ще один, останній раз. Я здивувався, навіщо це потрібно, та, зрештою, людина, яка повертає гроші, аж так їх примноживши, певно, мусить відбиватися від інвесторів. Нам відчинила вродлива секретарка. Приймальню встеляли килими.

— Він на місці, — сказав Кантабіле. — Тільки ви, хлопці, кілька хвилин почекайте.

Такстер опустився на низьку оранжеву канапу для двох. Якийсь чоловік у сірій куртці прибиральника шумно пилососив довкола нас. Такстер скинув свого крислатого дженджуристого капелюха й розгладив пасма волосся, підстриженого у стилі епохи Директорії, над своїм чолом неправильної форми. Він затиснув загубник вигнутої люльки своїми рівними вустами й сказав: «Сідай». Я дав йому потримати торбинку з осетром і мармеладом, і перейняв Кантабіле перед дверима Стронсонового кабінету.

І вихопив у нього з-під пахви завтрашню газету. Він учепився в неї, і ми обидва взялися її сіпати. Поли його пальта розкрилися, і я побачив у нього за поясом револьвер, от тільки мене це вже не лякало.

— Чого тобі? — запитав він.

— Я просто хочу поглянути на колонку Шнайдермана.

— Ось, я вирву цю сторінку для тебе.

— Тоді я звідси йду.

Він гнівно тицьнув мені газету й зайшов до кабінету Стронсона. Квапливо гортаючи сторінку за сторінкою, у фінансовому розділі я знайшов статтю, що описувала труднощі Стронсона та «Інвестиційної корпорації Західної півкулі». Проти нього висунула позов Комісія з цінних паперів і бірж. Його обвинувачують у порушенні федеральних правил щодо операцій з цінними паперами. Він, зі злочинною метою, користувався поштовими переказами і мав справу з незареєстрованими грошовими документами. У пояснювальній письмовій заяві Комісія стверджувала, що Ґвідо Стронсон — послідущий шахрай, ніякий не випускник Гарварду, а недоук із Нью-Джерсі, який не закінчив навіть середньої школи й працював на бензозаправці, а до недавнього часу був дрібним службовцем в інкасаторському агентстві у Плейнфілді. Він покинув дружину та чотирьох дітей. Тепер вони живуть на Сході з державної допомоги. Приїхавши до Чикаґо, Ґвідо Стронсон відкрив величезну контору на Ла-Саль-стріт і представив чудові папери, зокрема диплом Гарвардської школи бізнесу. За його словами, він досяг помітного успіху в Гартфорді на керівній посаді в одній зі страхових агенцій. Його інвестиційна компанія незабаром уже мала широку клієнтуру, вкладаючи кошти у свинарство, вирощування какао та видобуток золотоносних руд. Він купив особняк у Норт-Шор[215] і казав, що хоче почати полювати на лисиць. Скарги, подані клієнтами, стали причиною цих федеральних розслідувань. Звіт закінчувався повідомленням про те, що на Ла-Саль-стріт ходять чутки, буцімто Стронсон має багато клієнтів серед мафіозі. Він, мабуть, обійшовся їм у декілька мільйонів доларів.

До вечора все Чикаґо про це довідається, і завтра біля його контори стоятимуть натовпи ошуканих інвесторів, тож Стронсон потребуватиме захисту поліції. От тільки хто захистить його післязавтра — від мафії? Я розглядав фотографію цього типа. З власного досвіду знав, що газети помітно спотворюють обличчя, проте ця світлина, якщо вона хоч трохи правдиво відображала Стронсона, не викликала жодної симпатії. Деякі лиця тільки виграють від переінакшення.

Тож чому Кантабіле привіз мене сюди? Він обіцяв мені швидкі прибутки, та я щось-таки знав про сучасне життя. Себто міг дещо вичитати у величезній таємничій книзі міської Америки. Я надто перебірливий та непосидючий, щоб вивчати її докладно — життєві обставини я використовував, щоби перевірити свою невразливість; незалежна свідомість вчилася уникати таких явищ і звільнятися від їхнього впливу. Та все ж я більш-менш знав, як діють шахраї на кшталт Стронсона. Вони ховають значну частину накрадених доларів, а потім, відсидівши у в’язниці вісім чи десять років, виходять на свободу і спокійно виїжджають на Кариби чи Азорські острови. Можливо, Кантабіле зараз намагався прибрати до рук дещо з прихованих Стронсоном грошей — мабуть, у Коста-Риці. Або ж, якщо він втрачав двадцять тисяч доларів (частина з яких, імовірно, належала сімейству Кантабіле), він надумав вчинити гучний скандал. І хотів, щоб я був свідком цього. Моя присутність справила би йому приємність. Адже завдяки мені він потрапив до колонки Майка Шнайдермана. Тож він, певно, замислював щось іще блискучіше, ще напрочуд вигадливіше. Він потребував мене. І чому я так часто дозволяв себе у таке втягувати? Шатмар робив зі мною те ж саме; Джордж Свібел організував для мене гру в покер, щоб дещо мені продемонструвати; сьогодні ж навіть суддя Урбанович у своєму кабінеті заради мене увійшов у роль. Напевно, в Чикаґо я асоціювався з мистецтвом і глибоким змістом, з певними вищими цінностями. Хіба ж я не автор «Фон Тренка» (фільм), що його відзначив французький уряд і клуб «Зиґзаґ»? Я й досі тримав у гаманці тоненьку зім’яту шовкову стрічку, яку слід носити в петлиці. О, ми, бідолашні душі, всі такі нестійкі, нетямущі, стурбовані, неспокійні. Ми навіть не можемо добре виспатися вночі. Не здатні встановити контакт із милостивими, рятівними ангелами та архангелами, які готові зміцнити нас своїм теплом, мудрістю і любов’ю. Ох, ми нещасні душі, як зле ми всі даємо собі раду, і як я прагну внести зміни, поправки чи покращення. Хоч щось.

Кантабіле замкнувся в кабінеті з паном Стронсоном, і цей Стронсон, зображений у газеті з відразливо товстою пикою і зачіскою «під пажа», ймовірно шаленів. Можливо, Кантабіле пропонував йому угоди — угоди щодо угод про угоди. Або радив, як домовитися з розлюченими клієнтами з мафії.

Такстер підняв ноги, щоб прибиральник міг під ними пропилососити.

— Гадаю, нам краще піти, — сказав я.

— Піти? Зараз?

— Думаю, нам треба звідси забиратися.

— О, Чарлі, перестань, не змушуй мене йти. Я хочу подивитися, що буде. Більше ніколи не випаде такої нагоди. Цей тип, Кантабіле, геть скажений. Він дивовижний.

— Краще б ти не летів у той «тандерберд», не порадившись зі мною. Ти такий збуджений ґанґстерським Чикаґо, що тобі аж свербіло. Гадаю, ти сподіваєшся використати цей досвід — надіслати про це статейку в «Рідерз дайджест» чи втнути ще якусь дурницю. Та нам треба багато що обговорити.

— Чарльзе, це може зачекати. Знаєш, ти мене здивував. Ти завжди скаржишся на свою ізольованість, а тут я приїжджаю в Чикаґо і виявляю, що ти просто-таки в гущі подій, — Такстер підлещувався до мене. Він знав, як я люблю, коли мене вважають знавцем Чикаґо. — А що, Кантабіле теж ганяє м’яча в твоєму клубі?

— Не думаю, що Ланґобарді дозволив би йому туди вступити. Він ненавидить дрібних ґанґстерів.

— То Кантабіле один із них?

— Я точно не знаю, хто він. Поводиться, як справжній Дон. А сам — якийсь недоумок. Одначе його дружина працює над докторською.

— Ти маєш на увазі цю бомбезну руду на платформах?

— Це не вона.

— Хіба не чудово він вистукав код на дверях? І кралечка-секретарка відчинила. Зверни увагу на ці скляні шафи з мистецькими витворами доколумбової епохи і колекцією японських віял. Кажу тобі, Чарльзе, ніхто насправді не знає цієї країни. А це неабияка країна. Провідні тлумачі Америки ні на що не годяться. Вони знай лише видають завчені формули про неї. Ти, так, ти, Чарльзе, мусиш написати про це, зобразити своє життя день за днем, додавши до цього деякі свої ідеї.

— Такстере, я вже розповідав тобі, як у Колорадо ходив з донечками подивитися на бобрів. Довкола озера службовці лісництва помістили стенди з природознавчими плакатами про життєвий цикл бобрів. От тільки самі бобри про це нічогісінько не знали. Вони і далі гризли деревину, плавали і продовжували бути бобрами. Проте ми, людські бобри, страшенно переймаємося тим, як нас описують інші. На нас упливає те, що ми чуємо. Від Кінсі[216], Мастерса[217] чи Еріксона[218]. Ми читаємо про кризу ідентичності, відчуження тощо, і це все на нас упливає.

— І ти не хочеш долучатися до зніяковіння своїх співвітчизників від нових даних? Господи, як я ненавиджу слово «дані». А сам весь час здійснюєш аналіз високого рівня. Візьмімо хоча б ту статтю для «Ковчега», що ти мені надіслав — гадаю, вона тут, у моєму дипломаті, — і в якій пропонуєш економічне тлумачення особистісних дивацтв. Погляньмо, я впевнений, що маю її з собою. Ти стверджуєш, що на цій особливій стадії капіталізму може існувати зв’язок між скороченням інвестиційних можливостей і пошуком нових ролей або ж прагненням інвестувати у власну особистість. Ти навіть цитуєш Шумпетера, Чарлі. Так, ось вона: «Ці драми можуть видаватися суто внутрішніми, та, либонь, вони економічно зумовлені… коли люди вважають, що вони неймовірно винахідливі чи творчі, вони просто відображають загальну потребу суспільства в економічному зростанні».

— Сховай цю статтю, — сказав я. — Заради Бога, не цитуй мені моїх власних ідей. Цього я сьогодні не витримаю.

Насправді мені дуже легко було видавати глибокі думки на кшталт цієї. Замість того, щоб жаліти мене через мою словесну нестриманість, Такстер їй заздрив. Він прагнув бути представником інтелігенції, стояти у пантеоні й виголошувати Важливі Заяви, як Альберт Швейцер, Артур Кестлер, Сартр чи Вітґенштайн. Він не розумів, чому я ставлюся до цього з підозрою. Глибоко цим ображений, він казав, що я надто пихатий і навіть надто великий сноб. Але що поробиш, я просто не хотів бути провідником світової інтелігенції. Гумбольдт домагався цього щосили. Він вірив у всесильний аналіз, ставив ідеї над поезією і ладен був проміняти Всесвіт на підсвіт вищих культурних цінностей.

— Хай там як, — сказав Такстер, — тобі слід ходити по Чикаґо, як Ретіф де ля Бретон[219] ходив вулицями Парижа, і писати хроніку. Це була би сенсація.

— Такстере, я хочу поговорити з тобою про «Ковчег». Ми з тобою збиралися надати нового поштовху інтелектуальному життю країни та перевершити «Америкен мерк’юрі», «Даял» чи «Ревіста де Оксіденте» тощо. Ми роками його обговорювали й планували. Я витратив на це купу грошей. Оплачував усі рахунки протягом двох з половиною років. Тож де наш «Ковчег»? Я думаю, що ти чудовий редактор, природжений редактор, і вірю в тебе. Ми оголосили про вихід нашого журналу, і люди надіслали матеріали. Ми тримаємо їхні рукописи вже цілу вічність. Я отримую сердиті листи, навіть погрози. Ти зробив із мене цапа-відбувайла. Всі обвинувачують мене і цитують тебе. Ти подаєш себе знавцем Сітрина і розпатякуєш про мене по всіх усюдах — як я працюю, як мало розумію жінок, які маю слабкості. Я не беру цього надто близько до серця. Проте був би радий, якби ти не говорив про мене стільки. А всі ті слова, що ти вкладаєш мені в уста, мовляв, X — це недоумок, a Y — дурень. Я не маю упереджень проти X чи Y. Це ти хочеш їм дошкулити.

— Чесно кажучи, Чарльзе, причина, чому наш перший номер досі не вийшов, у тому, що ти надіслав мені купу антропософських матеріалів. Ти не дурний, тому в антропософії справді щось має бути. Але, заради Бога, ми ж не можемо вийти в світ з усіма цими нісенітницями про душу.

— Чому ні? Адже ж говорять про псюхе, то чому ж не про душу?

— Псюхе — це по-науковому, — сказав Такстер. — Ти маєш привчати людей поступово до цих твоїх термінів.

— А навіщо ти купив такий величезний запас паперу? — поцікавився я.

— Я хотів, щоб ми були готові видати п’ять номерів поспіль, не турбуючись через папір. До того ж це була вигідна покупка.

— І де тепер усі ці тонни паперу?

— На складі. Та я не думаю, що тебе непокоїть саме «Ковчег». Насправді тебе з’їдає Деніз, суди та гроші й усі ті прикрощі й тривоги.

— Ні, це не так, — відповів я. — Іноді я навіть вдячний Деніз. Ти вважаєш, я маю, як Ретіф де ля Бретон, ходити вулицями? Що ж, якби Деніз не позивалася зі мною, я б навіть не виходив із дому. Через неї мені доводиться їздити в середмістя. Завдяки цьому я не відриваюся від реальності. Це, безперечно, пізнавально.

— Чим же?

— Ну, я усвідомлюю, наскільки універсальне бажання скривдити свого ближнього. Гадаю, за демократії воно таке ж саме, як і за диктатури. От тільки тут панування права і правників створює певні обмеження. Людині можуть завдати чимало шкоди, перетворити її життя на пекло, але вбити насправді не можуть.

— Твоя любов до просвіти, Чарльзе, і справді робить тобі честь. Я серйозно. Можу це тобі сказати після двадцятьох років дружби, — промовив Такстер. — У тебе достоту химерна натура, але є в тобі якась — не знаю, як це назвати — якась велич. Якщо ти кажеш «душа», а я кажу «псюхе», то ти, певно, маєш на те свою причину. Ймовірно, ти й справді маєш душу, Чарльзе. А це досить приголомшливий факт, хоч би про кого йшлося.

— Ти й сам її маєш. Й одначе, гадаю, нам краще відмовитися видавати «Ковчег» і ліквідувати активи, якщо такі ще залишилися.

— Послухай, Чарльзе, не поспішай. Ми дуже легко можемо виправити ситуацію. Ми вже майже досягли мети.

— Я більше не можу вкладати у це гроші. Мені ведеться не надто добре фінансово.

— Ти не можеш порівнювати твою ситуацію з моєю, — сказав Такстер. — Мене в Каліфорнії взагалі обібрали до нитки.

— І наскільки там усе погано?

— Що ж, я звів твої зобов’язання до мінімуму. Ти обіцяв виплатити Блоссом зарплату. Невже ти не пам’ятаєш Блоссом, секретарку? Ти познайомився з нею у вересні.

— Мої зобов’язання? У вересні ми домовилися звільнити Блоссом.

— Ох, але вона єдина справді вміла працювати з усіма цими машинами «Ай-Бі-Ем».

— Але ж ми їх так і не запустили.

— Це не її провина. Ми були готові. Я міг почати будь-якої миті.

— Насправді ти хочеш цим сказати, що надто велике цабе, щоб обійтися без штату.

— Май трохи серця, Чарльзе. Відразу після того, як ти поїхав, її чоловік загинув у автокатастрофі. Ти ж не хотів би, щоб я її звільнив у такий час. Хай там як, Чарльзе, а я знаю твою шляхетність. Тож узяв на себе сміливість передбачити, як ти вчинив би у такій ситуації. Це лише тисяча п’ятсот баксів. Взагалі-то є ще одна річ, про яку я мушу згадати — рахунок за будматеріали для крила, що ми розпочали.

— Я не казав тобі добудовувати крило. Я був категорично проти.

— Але чому? Ми ж вирішили, що це має бути окреме приміщення. Ти ж не хотів би, щоб я всю цю редакційну веремію закрутив у себе вдома?

— Я виразно сказав, що не хочу мати з цим нічого спільного. І навіть попередив тебе: якщо вириєш велику яму біля свого будинку, то підірвеш фундамент.

— Що ж, це не так уже й страшно, — відповів Такстер. — Будівельна компанія може прекрасно все це розібрати й забрати свою деревину. А щодо непорозуміння між двома банками… Мені страшенно прикро, та це не моя провина. Платіж із міланського «Banco Ambrosiano» затримався. Це все ті кляті бюрократи! До того ж тепер в Італії панує хаос й анархія. Та хай там як, у тебе є мій чек.

— Немає.

— Немає? Він мав прийти поштою. Поштова служба — це просто жах. Це був мій останній внесок на суму тисяча двісті доларів у траст «Пало-Альто». Вони вже продали мою частку. Тепер винні тобі тисячу двісті.

— А може, вони так і не отримали чек? Мабуть, його вислали з Італії на дельфіні.

Він не усміхнувся. Момент був надто поважний. Ми, зрештою, говорили про його гроші.

— Ті каліфорнійські пройдисвіти мали ще раз виписати банківський чек і надіслати його тобі.

— Можливо, чек «Banco Ambrosiano» ще не покрито, — припустив я.

— Так ось, — він дістав зі свого дипломата великий жовтий блокнот із відривними розлінованими аркушами. — Я розробив план, як повернути тобі втрачені гроші. Ти повинен отримати початкову вартість акцій. Я на цьому наполягаю. Гадаю, ти купував їх по чотири сотні. Знаєш, ти переплатив, вони зараз значно опустилися. Але це не твоя провина. Вважатимемо, що коли ти відіслав їх для мене, вони вартували вісімнадцять тисяч. Я не забуду і про дивіденди.

— Ти не мусиш сплачувати дивідендів.

— Ні, я наполягаю. Досить легко з’ясувати, які саме дивіденди виплачує «Ай-Бі-Ем». Ти надішлеш мені цифру, а я тобі — чек.

— За п’ять років ти виплатив за цією позикою менше тисячі доларів. Ти весь час сплачував відсотки, але крім них — майже нічого.

— Процентна ставка була захмарна.

— Протягом п’яти років ти гасив основну суму двома сотнями доларів на рік.

— Точних цифр я зараз не можу пригадати, — сказав Такстер. — Проте знаю, банк буде тобі дещо винен після того, як продасть акції.

— Акції «Ай-Бі-Ем» тепер вартують менше двохсот доларів за штуку. Банк теж зазнає збитків. Але мені байдуже до того, що відбувається з банками.

Проте Такстер тепер заходився пояснювати, як він протягом п’ятьох років поверне гроші, дивіденди і все решту. Звужені чорні зіниці його подовгастих очей кольору зеленого винограду перебігали від цифри до цифри. Він збирався все зробити красиво, з гідністю, шляхетно, відкрито, не уникаючи жодної частини свого зобов’язання перед другом. Я розумів: він справді вірить у те, що говорить. Але я також знав, що ретельно розроблений план відшкодування мені збитків у його голові рівносильний самому відшкодуванню. Ці довгі жовті аркуші, заповнені цифрами, ці щедрі умови повернення коштів, увага до деталей, запевнення в дружбі, залагодили нашу справу раз і назавжди. У якийсь магічний спосіб.

— З тобою слід бути скрупульозно точним у цих маленьких угодах. Для тебе незначні суми важливіші за великі. Мене часом дивує, що ми з тобою мусимо гаяти час на дрібниці. Ти міг би заробити будь-яку суму. Ти не знаєш власних можливостей. Дивно, правда ж? Ти міг би повернути важіль, і гроші посипались би на тебе.

— Який важіль?

— Ти міг би піти до якогось видавця з проектом і назвати суму авансу.

— Я вже отримав великі аванси.

— Копійки. Ти міг би отримати значно більше. Мені й самому спало на думку кілька ідей. Для початку ми з тобою могли б зробити той культурний бедекер, що я з ним завжди до тебе чіпляюся, себто путівник для освічених американців, які їдуть до Європи й втомлюються ходити крамницями, купуючи флорентійську шкіру та ірландське лляне полотно. Вони вже по горло ситі натовпом звичайних туристів-роззяв. Припустімо, ці культурні американці, скажімо, у Відні. У нашому путівнику вони зможуть знайти перелік дослідницьких інститутів, які могли б відвідати, маленьких бібліотек, приватних колекцій, музичних гуртів камерної музики, назви кав’ярень і ресторанів, де можна зустріти математиків чи скрипалів. Там були би також адреси поетів, художників, психологів, щоб туристи могли побувати в їхніх майстернях і лабораторіях, поспілкуватися з ними.

— Дати таку інформацію культурно-настирним туристам — це все одно, що викликати розстрільну команду й порішити всіх цих поетів.

— У Європі немає жодного міністерства туризму, яке не сприйняло би це із захватом. Усі вони цілковито це підтримали би. Можливо, навіть підкинули трохи грошенят. Чарлі, ми могли б зробити це для кожної європейської країни, для всіх великих міст та столиць. Цей задум принесе нам з тобою мільйон доларів. Я би взяв на себе організацію і дослідження. Виконав би більшу частину роботи. А ти описав би інтелектуальну атмосферу, ідеї, що панують там чи там. Нам потрібні будуть люди, які працюватимуть із деталями. Ми могли б розпочати з Лондона, а далі взятися за Париж, Відень і Рим. Скажи лише слово, і я піду в одне з великих видавництв. Твоє ім’я забезпечить нам аванс у двісті п’ятдесят тисяч доларів. Ми поділимо його навпіл і покладемо край твоїм турботам.

— Париж і Відень! Чому не Монтевідео й Боґота? Там не менше культури. І чому ти пливеш до Європи на кораблі, а не летиш?

— Це мій улюблений спосіб подорожувати, надзвичайно заспокійливий. У житті моєї старенької матінки залишилось уже не так багато задоволень, і одне з них — улаштовувати такі круїзи для своєї єдиної дитини. Цього разу вона зробила для мене навіть більше. Бразильські футбольні чемпіони саме здійснюють турне Європою, а вона знає, що я люблю футбол. Я кажу про розкішний футбол. Тож матінка примудрилася дістати мені квитки на чотири матчі. Поза тим я маю справи в Європі. І хочу також побачитися з декотрими зі своїх дітей.

Я не став запитувати, як він може подорожувати першим класом на «Франс», зоставшись без гроша. Це нічого б мені не дало. Його пояснення ніколи не вкладалися у мене в голові. Пам’ятаю, як він сказав був, що вельветовий костюм із блакитним шовковим шарфом, зав’язаним у стилі Рональда Колмана[220] — це цілком путяще вечірнє вбрання. Насправді ж мільйонери у смокінгах супроти нього скидалися на жебраків. Жінки обожнювали Такстера. Якогось вечора під час його останнього плавання через Атлантику одна літня дама з Техасу, якщо цій розповіді можна вірити, під скатертиною кинула йому на коліна замшевий мішечок із коштовностями. Він стримано його повернув. Мені він сказав, що не збирається обслуговувати багатеньких старих баб, з яких сиплеться порохно. Навіть тих, які по-східному чи по-ренесансному незмірно щедрі. Бо зрештою, вів далі він, це був великодушний жест, що відповідав великому океанові й широкій натурі. Проте Такстер надзвичайно гоноровий, доброчесний та вірний своїй дружині — всім своїм дружинам. Він ніжно любить усю свою величезну родину, багатьох дітей, яких він мав від декількох жінок. Якщо він не проголосить Великої Заяви, то принаймні залишить свій генетичний слід на землі.

— Якби я не мав грошей, то попросив би, щоб матінка відіслала мене четвертим класом. Скільки ти залишаєш чайових, коли сходиш на берег у Гаврі?

— Я даю старшому стюарду п’ять баксів.

— Це щастя, що вибираєшся звідти живий.

— Цього цілком достатньо, — зауважив Такстер. — Вони чіпляються до американських багатіїв і зневажають їх за боягузтво та неуцтво.

Потім він сказав:

— Мої справи закордоном пов’язані з міжнародним консорціумом видавців, для якого я розробляю одну ідею. Взагалі-то я запозичив її у тебе, Чарлі, але ти цього вже не пригадаєш. Ти сказав, як цікаво було би об’їздити світ, беручи інтерв’ю у багатьох друго-, третьо- і четверторядних диктаторів — генерала Аміна[221], Каддафі та усієї цієї породи.

— Вони втопили би тебе у своєму ставку для риби, якби запідозрили, що ти називатимеш їх третьорядними.

— Не будь дурний. Я ніколи такого не зроблю. Вони лідери світу, що розвивається. Але насправді це чудова тема. Кілька років тому вони були убогі чужоземні студенти-богема, на яких чекала доля дрібних шантажистів, а тепер — погрожують великим націям, чи колишнім великим націям, знищенням. Поважні світові лідери до них підлабузнюються.

— Чому ти думаєш, що вони з тобою розмовлятимуть? — запитав я.

— Та вони просто знемагають від бажання побачити когось такого, як я. Вони прагнуть доторкнутися до великого світу, а в мене бездоганні рекомендації. Вони всі хочуть почути про Оксфорд і Кембридж, про Нью-Йорк та лондонський світський сезон, подискутувати про Карла Маркса і Сартра. Якщо їм заманеться пограти у гольф, теніс чи пінґ-понґ, я все це вмію. Готуючись до цих інтерв’ю, я прочитав кілька вартісних речей, щоб налаштуватися на відповідний лад — наприклад, чудовий есей Маркса про Луї Бонапарта. Я також зазирав у Светонія, Сен-Сімона та Пруста. Між іншим, на Тайвані має відбутися міжнародний поетичний конгрес. Я можу висвітлити його у пресі. Треба знати, що і де відбувається, прикладати вухо до землі.

— Щоразу, намагаючись це зробити, я лише брудню вухо, — відказав я.

— Хто знає. Можливо, мені навіть вдасться взяти інтерв’ю у Чан Кайші, перш ніж він відкине копита.

— Не уявляю, що такого він може тобі сказати.

— О, я вже про це зумію подбати, — сказав Такстер.

— Як щодо того, щоб ушитися з цієї контори? — запитав я.

— Чому б тобі хоча б раз не поступитися й не вчинити по-моєму? Відмовитися від надмірної обережності. І дозволити відбутися чомусь цікавому. Що поганого може з цього вийти? Тут ми можемо побалакати з таким же успіхом, як і деінде. Скажи мені, що з тобою, як твої особисті справи?

Щоразу, коли ми з Такстером зустрічаємося, у нас відбувається бодай одна задушевна бесіда. Я говорю з ним відкрито і даю собі волю. Попри його ексцентричну дурість, і мою власну теж, між нами існує якийсь зв’язок. Часом зізнавався собі, що розмови з Такстером для мене не менш корисні за психоаналіз. Та і вартість їхня з роками виявилась майже однаковою. Такстер міг витягнути з мене те, що я насправді думаю. Мій поважніший вчений друг, такий як Річард Дюрнвальд, не слухав, коли я намагався обговорити з ним ідеї Рудольфа Штайнера. «Нісенітниці, — сказав він. — Просто нісенітниці! Я зазирав у це». У вченому світі антропософію не поважали. Дюрнвальд різко відмахнувся від цієї теми, щоб зберегти повагу до мене. Проте Такстер запитав:

— Що це за Свідома Душа, і як ти поясниш теорію, що наші кістки викристалізувалися з самого космосу?

— Я радий, що ти запитав про це, — відказав я. Проте, перш ніж устиг відповісти, побачив, що до нас іде Кантабіле. Ні, він не йшов, він линув до нас, так наче замість підлоги з її килимами, знайшов якесь інше матеріальне опертя.

— Я це позичу, — мовив він, і вхопив чорного дженджуристого капелюха з загнутими крисами. — Гаразд, — вигукнув заохотливо й збуджено. — Вставай, Чарлі. Ходімо, відвідаємо цього чолов’ягу.

Він брутально зірвав мене з місця. Такстер теж підвівся з оранжевої канапи, але Кантабіле штовхнув його назад зі словами:

— Не ти. По одному.

Він потягнув мене за собою до президентських дверей. Там на мить спинився.

— Послухай, — сказав він. — Говоритиму я. Це особлива ситуація.

— Я бачу, що це ще одна з твоїх вигадливих вистав. Але грошей я не дам.

— О, я насправді не вчинив би так із тобою. Але хто, крім хлопця, який вляпався по самі вуха, дав би тобі три за два? Ти ж бачив статтю в газеті, так?

— Звісно, — відповів я. — А що, якби не бачив?

— Я б не дав тебе скривдити. Ти пройшов мою пробу. Ми — друзі. Та все одно, піди й зустрінься з хлопцем. Думаю, ти вважаєш своїм обов’язком досліджувати американське суспільство — від Білого дому і до нетрів. Тепер усе, чого я від тебе хочу, це спокійно постояти, поки я скажу кілька слів. Вчора ти дуже добре тримався. І нічого ж злого тобі не сталося, хіба ні? — говорячи це, він міцно стягнув пасок мого пальта і нап’яв мені на голову Такстерового капелюха. Двері кабінету відчинилися, перш ніж я встиг утекти.

Фінансист стояв біля свого письмового столу, одного з тих величезних адміністративних столів у стилі Муссоліні. Фотографія у газеті виявилась оманлива лише в одному — я очікував побачити вищого чолов’ягу. Стронсон був огрядний хлопець із русявим волоссям і жовтуватим обличчям. Постаттю скидався на Біллі Сроула. Русяві кучері спадали на його коротку шию. Враження, що він справляв, було не надто приємне. Його щоки чимось нагадували сідниці. На ньому була сорочка зі стоячим коміром, а на грудях висіли, раз у раз побрязкуючи, різні прикраси, ланцюги й амулети. Стрижка під пажа робила його схожим на порося в перуці. А черевики на грубій підошві додавали зросту.

Кантабіле привів мене для того, щоб погрожувати цьому чоловікові.

— Подивися добре на мого кента, Стронсоне, — сказав він. — Це той, про кого я тобі казав. Запам’ятай його. Ти ще його побачиш. Він дістане тебе. У ресторані, в гаражі, в кіно, у ліфті, — мені ж він сказав: — Це все. Іди, почекай за дверима, — і розвернув мене лицем до дверей.

Я похолов. А потім мене охопив жах. Бути нехай навіть маріонеткою, що уособлює вбивцю, — жахливо. Проте, перш ніж я встиг заперечити, скинути капелюха й спинити блеф Кантабіле, з ящика з чарунками на письмовому столі долинув надзвичайно підсилений голос Стронсонової секретарки, який заполонив усю кімнату.

— Вже? — запитала вона.

І він відповів:

— Вже!

Тут-таки прибиральник у сірій куртці ввійшов до кабінету, пхаючи перед собою Такстера. В руці у нього було розгоруте посвідчення.

— Поліція. Відділ убивств, — сказав він і штовхнув нас усіх трьох до стіни.

— Зачекайте. Покажіть посвідчення. Що значить «убивств»? — запитав Кантабіле.

— А ти думав, що я просто дозволю тобі сипати погрозами і нічого не робитиму? Коли ти сказав, як саме мене прикінчиш, я звернувся до прокурора штату й домігся ордера на затримання, — сказав Стронсон. — Два ордери. Один для невідомого, твого друзяки — найманого вбивці.

— Вони гадають, що ти із Корпорації убивств[222]? — запитав мене Такстер. Такстер рідко сміявся вголос. Навіть найбільша радість виявлялася у нього майже нечутно, а цією миті його радість була просто величезна.

— Хто найманий вбивця — я? — перепитав я, силкуючись усміхнутися.

Ніхто не відповів.

— Стронсоне, хто б тобі погрожував? — кинув Кантабіле. Його зухвалі карі очі блищали вологою, натомість обличчя стало хворобливо сухе і бліде.

— Ти проциндрив понад мільйон баксів, що належали хлопцям із «Трійки», і тобі кінець, шмаркачу. Ти — мертв’як! То чого б іще комусь влізати у цю справу? В тебе не більше шансів, ніж у клозетного щура. Офіцере, цей чоловік уже не жилець на цьому світі. Вам треба побачити цю історію у завтрашній газеті. «Інвестиційна корпорація Західної півкулі» розорилася. Стронсон хоче потягнути за собою на дно ще кількох людей. Чарлі, піди й принеси газету. Покажи її цьому чоловіку.

— Чарлі нікуди не піде. Всі стоять, спираючись на стіну. Я чув, що у тебе є револьвер і що твоє прізвище Кантабіле. Нахилися, серденько, — отак.

Ми всі послухалися. Свою зброю поліціант тримав під пахвою. Кобура скрипіла. Він витягнув револьвер з-за розкішного паска Кантабіле.

— Не звичайний дешевенький тридцять восьмого калібру. Це «маґнум». Цим ти міг би завалити слона.

— Ось бачите, як я вам і казав. Це зброя, що він тицяв мені під ніс, — сказав Стронсон.

— Це, мабуть, у сімейства Кантабіле спадкове — необачне поводження зі зброєю. Це ж твій дядечко Мучі замочив двох дітваків? Жодного класу. Безголові люди. А тепер подивимося чи маєш ти при собі трохи трави. Було б добре, якби разом із цим ішло також порушення умов дострокового звільнення. Ми тебе надовго запакуємо, друже. Клята банда дітовбивць.

Тепер черга дійшла до Такстера, і полісмен обшукував його під плащем. Такстерові уста розтягнулися, а перенісся викривленого носа палало від радості, від насолоди зустрічі з дивовижним Чикаґо. Я був розлючений на Кантабіле. Я просто несамовитів. Детектив провів долонями по моїх боках, попід руками та між ногами й сказав:

— Ви, двоє добродіїв, можете розвернутися. Пара дженджиків. Де ви дістали ці черевики з полотняними вставками з боків? — запитав він Такстера. — Італія?

— Кінґс-роуд, — відказав Такстер люб’язно.

Детектив скинув сіру куртку прибиральника — під нею була червона сорочка зі стоячим комірцем — і висипав на стіл вміст довгого чорного гаманця Кантабіле зі страусової шкіри.

— А хто з них мав би бути вбивцею? Еррол Флінн[223] у плащі чи картате пальто?

— Пальто, — відповів Стронсон.

— Ну ж бо, арештуйте його і виставте себе на посміх, — сказав повернутий до стіни Кантабіле. — Вперед, не зволікайте.

— А що, він якась знаменитість? — запитав поліціант. — Велике цабе?

— Точно! — підтвердив Кантабіле. — Він відома, видатна людина. Зазирніть у завтрашню газету й побачите його ім’я у колонці Шнайдермана. Чарльз Сітрин. Він важлива особа в Чикаґо.

— То й що, ми дюжинами садимо важливих осіб до в’язниці. Губернаторові Кернеру навіть забракло мізків подбати про розумного посередника, — детектив розважався. Його просте, пошрамоване обличчя, яке тепер випромінювало потіху, було лицем досвідченого полісмена. Під червоною сорочкою вгадувалися могутні груди. Мертве волосся перуки не пасувало до його натурального, здорового кольору обличчя, йому бракувало природної симетрії. Воно відстовбурчувалося на голові у невідповідних місцях. Такі перуки я бачив на веселих, розфарбованих у яскраві кольори сидіннях у роздягальні мого клубу в середмісті — копиці волосся, як скайтер’єри, чекали на своїх господарів.

— Кантабіле прийшов до мене сьогодні вранці з божевільними пропозиціями, — мовив Стронсон. — Я сказав: «Нізащо». Тоді він погрожував убити мене й вимахував револьвером. Він справді ненормальний. Потім пообіцяв, що повернеться зі своїм кілером. Описав, як має відбутися вбивство. Той хлопець вистежуватиме мене тижнями. А потім рознесе мені півобличчя, як гнилий ананас. Змалював розтрощені кістки, розчавлені мізки та кров, що юшитиме з мого носа. Він навіть розповів, як буде знищено знаряддя вбивства, речовий доказ. Кілер розпиляє його могутньою слюсарною ножівкою, розплющить молотком частинки й викине їх у каналізаційні люки на околицях. Він розписав усе до найменшої дрібниці!

— Ти все одно покійник, товстозадий, — озвався Кантабіле. — За кілька місяців тебе знайдуть у каналізації й муситимуть зішкребти з твоєї пики товстезний шар лайна, щоб дізнатися, хто це був.

— Немає дозволу на зброю. Чудово!

— А тепер заберіть звідси цих типів, — сказав Стронсон.

— Ви висуватимете обвинувачення проти всіх? У вас же лише два ордери.

— Проти всіх.

Я втрутився:

— Пан Кантабіле сам щойно сказав, що я не маю з цим нічого спільного. Ми з моїм другом Такстером виходили з Інституту мистецтв, і Кантабіле притягнув нас сюди, нібито для того, щоб обговорити капіталовкладення. Я співчуваю панові Стронсону. Він наляканий. Кантабіле — не при своєму розумі. Він страшенно марнославний, його переповнює пиха й шалена самозакоханість. Але все це — блеф. Це просто один із його оригінальних розіграшів. Можливо, офіцер скаже вам, пане Стронсон, що я не схожий на кілера на кшталт Лепке[224]. Я впевнений, що йому випадало кількох таких бачити.

— Цей чоловік нікого ніколи не вбивав, — підтвердив коп.

— А ще я маю летіти до Європи й залагодити багато справ.

Це останнє важило для мене найбільше. Найпаскудніше у цій ситуації було те, що вона вривалася в мою тривожну заклопотаність, у мою складну суб’єктивність. Це була моя внутрішня громадянська війна супроти публічного життя, простого й такого, що його кожен може відчитати, і характерного для цього міста — Чикаґо, Іллінойс.

Як фанатичний читач, немов стіною обгороджений силою-силенною своїх книжок, звиклий дивитися згори, зі своїх високих вікон, на поліцейські й пожежні машини та карети швидкої допомоги, як складний чоловік, сформований тисячами посилань і текстів, я виявив дещо спільне у моїй ситуації з тим, як Т. Е. Лоуренс пояснював свій вступ до Королівських військово-повітряних сил Великої Британії: «Раптом зануритися у натовп неотесаних чоловіків і опинитися…» Як там було далі? «…на ті мої найкращі роки, які ще мені зостались». Грубі жарти, галас, непристойна лайка казарм, розгрібання сміття. Так, багато людей, казав Лоуренс, без жодних нарікань прийняли би покарання смертю, щоб уникнути кари життям, що її доля тримає у другій руці. Я розумів, що він має на увазі. Тож настав час комусь — і чом би не такому, як я? — відповідаючи на це складне й жахливе запитання, просунутися трохи далі за решту чудових людей, які пробували це зробити раніше. Найгіршим цієї абсурдної миті було те, що руйнувалися мої плани. О сьомій мене чекали на вечерю. Рената засмутиться. Вона страшенно гнівалася, коли її змушували даремно чекати. У неї запальна вдача, і її нестриманість завжди виявляється в особливий спосіб. До того ж, якщо я не помилявся у своїх підозрах, Флонзелі весь час крутився десь поблизу. Людей вічно переслідують думки про заміну. Навіть найстійкіші та найурівноваженіші особи мають десь у запасі таємно обрані інші варіанти, а Рената не належала до найстійкіших. А що вона частенько складала на ходу віршики, то одного разу здивувала мене оцим:

Сумніваюся, що хтось цінував Ренатину дотепність більше за мене. За нею завжди відкривався захопливий виднокрай щирості. Проте ми з Гумбольдтом давно дійшли до висновку: я можу прийняти все, аби воно лише було добре сказане. Це правда. Рената вміла мене розсмішити. Я схилявся до того, щоби відкласти на потім міркування про весь той жах, прихований в словах, що несподівано відкривали її справжні думки. Вона також часто казала мені: «Найкращі речі в житті легкодоступні, але ти не можеш занадто легковажно ставитися до найкращих у житті речей».

Коханець «на лаві запасних» давав Ренаті класичну для красунь можливість вільно поводитися. Через мою звичку підносити такі ниці міркування до теоретичного рівня, нікого не здивує, що я почав розмірковувати про непідпорядкованість несвідомого та його незалежність від правил поведінки. Та воно діє антиномічно, а не вільно. Згідно зі Штайнером, справжня свобода полягає у цілковитій свідомості. Кожен мікрокосм був відокремлений від макрокосму. У довільному поділі на Суб’єкт і Об’єкт світ було втрачено. Первісне «я» шукало розваги. Воно стало дієвцем. Таким у моєму розумінні було становище Свідомої Душі. Але далі мене охопило невдоволення самим Рудольфом Штайнером. Воно було пов’язане з прикрим уривком зі «Щоденників» Кафки, що на нього звернув увагу мій друг Дюрнвальд, який відчував, що я й досі здатний до серйозної інтелектуальної праці, і хотів врятувати мене від антропософії. Кафку теж приваблювали Штайнерові візії; він зрозумів, що стани ясновидіння, описані Штайнером, були схожі на його власні переживання, коли він почувався за межами людського. Він домовився про зустріч зі Штайнером у готелі «Вікторія» на Юнґман-штрассе. У «Щоденниках» записано, що на Штайнерові був запорошений та заплямлений сюртук і що він мав жахливий нежить. У нього текло з носа і він пальцями запихав носовичок глибоко в ніздрі, тимчасом Кафка, дивлячись на це з відразою, розповідав Штайнеру, що він митець, який погруз у страховій справі. Здоров’я і характер, казав він, стали на заваді його літературній кар’єрі. Якби до літератури та страхової справи він додав іще й теософію, то що б із цього вийшло? Штайнерової відповіді у «Щоденниках» немає.

Кафка й сам, звісно, був заповнений по вінця тією ж розпачливою, витонченою, глузливою Свідомою Душею. Бідолашний хлопець, те, як він виклав свій випадок, не робило йому великої честі. Геній потрапив у пастку страхової діяльності? Надто банальна скарга, насправді, не набагато краща за нежить. Гумбольдт би зі мною погодився. Ми з ним не раз говорили про Кафку, і я знав його погляди. Але тепер Кафка, Штайнер і Гумбольдт були разом у царстві мертвих, де незабаром до них приєднаються всі присутні зараз у Стронсоновому кабінеті. Щоб, можливо, за кілька століть знову з’явитися у світі, осяйнішому за теперішній. Майбутньому світові не доведеться аж надто сяяти, щоб бути осяйнішим за цей.

Поки я був поглинутий цими роздумами, Такстер почав діяти. Він ні до кого не відчував неприязні. І збирався залагодити справу якнайдоброзичливіше, не напосідаючись занадто на людей.

— Я й справді не можу повірити, що ви хочете затримати пана Сітрина за цим ордером, — сказав він, похмуро всміхаючись.

— Чом би й ні? — запитав коп, із запхнутим за пояс масивним нікельованим «маґнумом» Кантабіле.

— Ви ж погодилися, що пан Сітрин не схожий на вбивцю.

— Він змучений та блідий. Йому б з’їздити в Акапулько на тиждень.

— Це безглуздий розіграш, — вів далі Такстер. Він демонстрував мені свій чудовий талант знаходити спільну мову з різними людьми, показував, як добре він розуміє своїх співвітчизників-американців та вміє з ними домовлятися. Проте мені було очевидно, яким екзотичним видається полісменові Такстер зі своєю вишуканістю та манерами, як у Пітера Вімзі[225]. — Пан Сітрин — відомий у світі історик. Його нагородив французький уряд.

— Ви можете це довести? — запитав коп. — У вас часом немає при собі того ордена, га?

— Люди не носять із собою орденів.

— Ну тоді, який же ви маєте доказ?

— У мене є лише ця стрічка. Я маю право носити її в петлиці.

— Покажіть-но, — сказав він.

Я витягнув сплутаний, вилинялий, жалюгідний відрізок жовто-зеленого шовку.

— Оце? — здивувався коп. — Я б не зав’язав її навіть на ногу курчаті.

Я цілковито погодився з копом і, як чикажець, разом із ним посміявся в глибині душі над цими липовими чужоземними відзнаками. Я був шкапольє, який згорав від сорому. Але так їм і треба, тим французам. Це століття виявилося для них не найкращим. Вони все робили кепсько. Що вони хотіли сказати, вручаючи ці вбогі закручені відтинки стьожки? Через те, що в Парижі Рената примушувала мене носити стрічку в петлиці, ми наслухалися прикрих слів від справжнього chevalier, з яким познайомилися за обідом, чоловіка з червоною розеткою, «самовідданого вченого», як він сам про себе сказав.

— Американський сленг — неповноцінний, просто нікчемний, — мовив він. — Французи мають двадцять слів на позначення черевика.

Потім він зневажливо висловився щодо бігевіоризму — він прийняв мене за представника цього напрямку — і безжально висміяв мою зелену стрічку. Він сказав:

— Я впевнений, що ви написали якісь вартісні книжки, але цей тип відзнаки дається людям, які вдосконалюють poubelles[226].

Ця французька нагорода принесла мені самі лише прикрощі. Що ж, це доведеться пережити. Єдине, що по-справжньому може вирізнити нас з-поміж інших в цей небезпечний момент людської історії та розвитку Всесвіту, не має нічого спільного з орденами та стрічками. Не заснути — ось що є визначним. Усе решта — просто попкорн.

Кантабіле й досі стояв лицем до стіни. Коп, як я з приємністю зауважив, мав на нього зуб.

— Гей ти, не смикайся там, — сказав він.

Мені здалося, що над нами всіма в цьому кабінеті тяжіє щось на кшталт величезної прозорої хвилі. Ця велетенська незрима маса зависла над нами, вилискуючи, мов кристал. Коли вона накриє й підхопить своєю вибуховою силою, нас розкидає на цілі милі вздовж якогось далекого піщаного узбережжя. Я майже сподівався на те, що Кантабіле зламає при цьому шию. Але ні, коли це сталось, я побачив, що нас цілими та неушкодженими викинуло віддалік одне від одного на порожній перлисто-білий берег.

Поки всі сторони продовжували своє — Стронсон, збурений фантазією Кантабіле про те, як його труп виловлять із каналізації, кричав якимось поросячим сопрано: «Хай там як, а я подбаю, щоб ти дістав належне!» — тимчасом як Такстер заходив знизу, намагаючись бути переконливим, — я відімкнувся й віддався думкам про одну з моїх теорій. Деякі люди вдячно притискають до грудей свої дари. Інші ж не бачать у них жодної користі та здатні думати лише про подолання своїх слабкостей. Їх цікавлять лише вади, що стають для них викликом. Тому ті, хто ненавидить людей, можуть шукати їхнього товариства. Мізантропи часто займаються психіатрією. Сором’язливі стають артистами. Природжені злодії домагаються відповідальних посад. Боязкі вдаються до відважних кроків. Візьмімо випадок Стронсона, чоловіка, який вплутався у безрозсудні схеми, щоб ошукати ґанґстерів. Або мене, поціновувача краси, якому заманулося жити в Чикаґо. Чи Гумбольдта фон Флейшера, людину, яка так прагнула товариства й закопала себе у понурій глибинці.

Стронсон не мав сили витримати випробувань, що на нього чекали. Дивлячись, як він сам себе споганив — на його огрядне тіло, запаковане в елегантну одежу, коротенькі ноги й низько посаджений зад, а ще й ці туфлі на грубезній підошві — й слухаючи, як він намагається надати низького тембру своєму писклявому від природи голосу, я жалів його. Ох! Я надзвичайно його жалів. Мені здавалося, що його справжня вдача швидко повертає собі втрачені позиції. Чи він забув поголитися сьогодні вранці, чи жах спричинився до раптової появи такого заросту? З-під коміра стирчала довга жахлива щетина. Він ставав схожий на лісового бабака. Кучері, підстрижені під пажа, змокли від поту й розгладилися.

— Я хочу, щоб усіх цих хлопців закували в кайданки, — сказав він детективу.

— Що, з однією парою наручників?

— То надіньте їх на Кантабіле. Ну ж бо, надіньте їх.

Я подумки цілком із ним погодився. Так, надіньте кайданки на цього сучого сина, скрутіть йому руки за спиною, і хай залізо ввіпнеться в його плоть. Але промовивши подумки ці жахливі слова, я вже не надто бажав, щоб вони здійснилися.

Такстер відвів копа набік і сказав йому впівголоса кілька слів. Пізніше я запитував себе, чи не шепнув він йому часом секретний пароль ЦРУ. З Такстером ні в чому не можна бути певним. Я досі не можу вирішити, був він колись таємним агентом чи ні. Багато років тому він запросив мене до себе в гості в Юкатан. Мені тричі довелося пересідати з літака на літак, щоб дістатися туди. А потім на брудній злітно-посадковій смузі мене зустрів пеон у сандалях, який відвіз мене в новому «кадилаку» на віллу Такстера, де було повно індійських слуг. Там були також легкові автівки і джипи, дружина і маленькі діти. А Такстер, який уже опанував місцевий діалект, роздавав навсібіч накази. Як лінгвістичний геній, він швидко вивчав нові мови. Проте в нього були проблеми з банком у Мериді й, крім того, він заборгував велику суму заміському клубу, розташованому по сусідству. Я приїхав саме тоді, коли він завершував свою незмінну схему. Наступного дня сказав, що ми покидаємо це кляте місце. Ми напхали його великі квадратні валізи шубами й тенісним спорядженням, храмовими коштовностями та електроприладами. Коли від’їжджали, я тримав на колінах одне з його дітей.

Коп вивів нас зі Стронсонового кабінету. Той гукнув нам услід:

— Ви дістанете своє, виродки. Обіцяю вам. Хай там що буде зі мною. Особливо ти, Кантабіле.

Завтра він сам дістане своє.

Поки ми чекали ліфт, в нас із Такстером був час перемовитися.

— Ні, на мене не відкриватимуть справу, — сказав Такстер. — Я майже шкодую про це. Я залюбки поїхав би з тобою, справді.

— Сподіваюся, ти візьмеш на себе деякий клопіт, — відповів я. — Відчував, що Кантабіле збирається щось таке утнути. А Рената дуже засмутиться, ось що найгірше. Не йди просто так, не забудь про мене, Такстере.

— Не кажи дурниць, Чарльзе. Я негайно знайду адвокатів. Дай мені кілька імен і номери телефонів.

— Спершу подзвони Ренаті. Візьми у неї номер Шатмара. А також зателефонуй Томчеку та Сроулу.

Такстер записав інформацію на квитанції «Америкен Експрес». Хіба може таке бути, що він і досі власник їхньої картки?

— Ти загубиш цей нещасний клаптик паперу, — сказав я.

Такстер досить серйозно мені відповів:

— Вважай, Чарлі. Ти просто як схвильована панночка. Це, без сумніву, випробувальний момент. Тому тим більше маєш вважати. À plus forte raison.[227]

Я знав, що Такстер не жартує, коли говорить французькою. Якщо Джордж Свібел завжди кричав на мене, щоби я не зневажав свого тіла, то Такстер завжди попереджав про мою надмірну тривожність. Зараз переді мною був чоловік, що мав досить міцні нерви для обраного способу життя. І, попри свою слабкість до французьких висловів, Такстер був справжній американець, як і Волт Вітмен, він пропонував себе як архетип: «І що прийнятне для мене, приймете й ви»[228]. Тієї миті це не надто допомогло. Мене заарештували. Мої почуття до Такстера нагадували почуття чоловіка з багатьма пакунками, який намагається знайти ключ від дверей і в якого плутається під ногами його кіт. Проте, правду кажучи, я завжди шукав допомоги в людей, які аж ніяк не належали до моїх улюбленців. На Такстера годі було сподіватись. Я навіть підозрював, що його спроби допомогти можуть стати відверто небезпечними. Якби я топився й кликав на допомогу, він прибіг би і кинув мені рятувальний круг із твердого цементу. Якщо чудна стопа потребує чудного черевика, то химерні душі мають дивні забаганки, і прихильність приходить до них у чудний спосіб. Чоловік, який прагнув допомоги, захоплювався тим, хто не міг йому зарадити.

Гадаю, що саме секретарка викликала блакитно-білу патрульну машину, що тепер чекала на нас. Вона була дуже гарненька молода жінка. Я подивився на неї, коли ми виходили з кабінету, і подумав: «Сентиментальна дівчина. Добре вихована. Їй нелегко бачити, як арештовують людей. Навіть сльози в очах».

— Ти, на переднє сидіння, — звелів детектив блідому Кантабіле, і той, у своєму ковбойському капелюсі, з-під якого вибивалося розкошлане волосся, сів у машину. Скуйовджений, він нарешті став схожий на справжнього італійця.

— Головне — це Рената. Зв’яжися з нею, — сказав я Такстерові, влаштовуючись на задньому сидінні. — Я матиму неприємності, якщо ти цього не зробиш. Неприємності!

— Не хвилюйся. Люди не дозволять тобі зникнути з їхніх очей назавжди, — відповів Такстер.

Його слова розради змусили мене вперше відчути глибоке занепокоєння.

Він і справді спробував зв’язатися з Ренатою та Шатмаром. Проте Рената й досі була в «Мерчандайз Март», вибираючи тканину зі своєю клієнткою, а Шатмар уже закрив свою приймальню. Такстер якось забув, що я сказав йому ще й про Томчека та Сроула. Тому, щоб згаяти час, він пішов на бойовик у стилі кунг-фу на Рендолф-стріт. Коли кіно скінчилося, він застав Ренату вдома. Сказав їй, що, як вона так добре знає Шатмара, то він, на його думку, цілком може залишити цю справу на неї. Зрештою, у цьому місті він лише чужинець. «Бостон Селтікс» грали того дня з «Чикаґо Буллз», і Такстер купив у спекулянта квиток на баскетбольний матч. Дорогою на стадіон він зупинив таксі біля магазину Ціммермана й купив пляшку піспортера. Йому не вдалось охолодити його як слід, але вино добре пішло із сандвічами з осетра.

Темна постать Кантабіле похитувалася переді мною на передньому сидінні патрульної машини. І я звернувся думками до неї. Такий чоловік, як Кантабіле, скористався моєю недосконалою теорією зла, бо хіба ж вона була не така? Він, зі своїм акторський талантом, заповнив усі прогалини у ній своїми азартними іграми та блефом. Але чи й справді я, як американець, мав свою теорію зла? Мабуть, ні. Тому він підібрався до мене зі своїми ідеями та химерними образами з того невиразного та невизначеного боку, де я був особливо слабкий. Жінки захоплювалися цим паразитом: схоже, він подобався Поллі та, певно, і своїй дружині, докторантці. Я припускав, що в ліжку він був нижчий середнього. Та, зрештою, для жінок найбільше важить уява. Тож він ішов крізь життя у своїх тонко вичинених жокейських рукавичках та черевиках із телячої шкіри, із сяйливим ворсом свого твідового вбрання і «маґнумом», що він тримав за поясом, погрожуючи всім смертю. Він любив погрози. Телефонував мені вночі, щоб залякати. Вчора погрози послабили йому кишківник на Дивіжн-стріт. А сьогодні вранці він прийшов, щоб страхати Стронсона. Опівдні ж він пропонував, чи погрожував, прибрати Деніз. Так, він, зі своїми блідим обличчям, довгим носом, схожим на церковну воскову свічку, з темними соплами ніздрів, був дивною істотою. Він неустанно совався на передньому сидінні. Здавалося, намагається зиркнути на мене. Він був майже такий гнучкий, як оті пташки, які викручують голову назад і чистять собі пір’ячко на спині. Що могла означати його спроба видати мене за вбивцю? Невже він знайшов у мені ймовірний натяк на це? Чи, може, намагався у свій власний спосіб допомогти мені вийти зі своєї мушлі, повернути у світ, від якого, як мені здавалось, я відходив? За чиказькими мірками я не сприймав його серйозно, вважаючи, що за ним плаче божевільня. Так, за ним справді плакала божевільня. Я був досить досвідчений, щоб за його пропозицію розважитися з Поллі утрьох побачити натяк на гомосексуальність, та це було не надто по-справжньому. З іншого боку, я відчував, що він таки щось для мене робить. У своєму твідовому костюмі з лискучим ворсом, що його шорсткість викликала думку про кропиву, він раптом постав на моєму шляху. Блідий і шалений, з куничими вусами, він, здавалося, мав виконати якусь духовну місію. Він з’явився для того, щоб зрушити мене з мертвої точки. Оскільки я походив із Чикаґо, то жодна нормальна й розсудлива людина не могла зробити для мене нічого в цьому дусі. Я не міг бути собою з нормальними, розважливими людьми. Погляньмо хоча б на мої стосунки з Річардом Дюрнвальдом. Попри моє захоплення його особистістю, я не відчував із Дюрнвальдом інтелектуального комфорту. Трохи більше мені пощастило з антропософом, доктором Шельдтом, проте і з ним я мав певні труднощі — труднощі, породжені моєю чиказькою вдачею. Коли він говорив мені про езотеричні таємниці, мені хотілося сказати: «Не годуй мене цими нісенітницями, друже!». Та, зрештою, мої взаємини з доктором Шельдтом були надзвичайно важливі. Я порушував із ним якнайсерйозніші питання.

Усе це спало мені на думку, чи промайнуло в моїй голові, і я згадав, як Гумбольдт процитував у Принстоні: «Es schwindelt!». Слова Леніна в Смольному інституті. І все довкола мене тепер крутилося. Чи не тому, що, як Ленін, я збирався створити поліцейську державу? Це було викликано припливом чи заповненням по вінця — відчуттями, осяяннями, ідеями.

Звісно ж, коп мав слушність. Строго кажучи, я не був убивцею. Але я вбирав у себе інших людей та поглинав їх. Коли вони помирали, я шалено горював. Казав, що продовжу їхню працю та їхнє життя. Але хіба я насправді не долучав їхньої сили до своєї? Хіба я не стежив за ними у дні їхньої слави та могутності? А за їхніми жінками? Я вже зараз міг побачити у загальних рисах ті речі, що їх мала спокутати моя душа, опинившись в іншому місці.

— Вважай, Чарлі, — напучував мене Такстер. У плащі, зі своїм ідеальним дипломатом, парасолею з натуральним гачком та торбинкою з осетровими сандвічами. Я вважав. À plus forte raison, я вважав. І вважаючи на себе, усвідомлював, що тепер, у патрульній машині, повторюю долю Гумбольдта. Двадцять років тому, потрапивши в лещата закону, він боровся з копами. Вони натягли на нього гамівну сорочку. У поліцейській машині, дорогою до «Бельвю», у нього почалася діарея. Вони намагалися щось зробити, впоратися з поетом. Але що знала про поетів нью-йоркська поліція! Вона знала п’яниць і грабіжників, знала ґвалтівників, породіль та наркоманів, проте, що робити з поетами, вона не відала. Потім Гумбольдт подзвонив мені з телефонної будки в лікарні. А я відповів із тієї душної, облупленої гримерки у театрі Беласко. І він закричав: «Це життя, Чарлі, а не література!». Не думаю, що Власті, Престоли та Верховенства, Начала, Архангели й Ангели читають поезію. Нащо це їм? Вони зайняті творенням Всесвіту. Проте, коли Гумбольдт вигукнув «Життя!» — він мав на увазі не Престолів, Власті та Ангелів, а реалістичне, природне життя. Так, ніби мистецтво приховує правду, і лише страждання шаленця її відкривають. Це і була зубожіла уява?

Ми приїхали, і нас із Кантабіле розлучили. Його затримали біля конторки, а я зайшов досередини.

Передбачаючи працю, що чекала на мене в чистилищі, я вже не вважав за потрібне сприймати в’язницю надто серйозно. Бо що це, зрештою, таке? Багато галасу і люди, завдання яких улаштувати вам важке життя. Мене сфотографували, анфас і з боків. Гаразд. Після цієї фотосесії у мене також зняли відбитки пальців. Далі мене, мабуть, посадять за ґрати. Огрядний полісмен, дуже домашній на вигляд, чекав, щоб відвести мене в камеру. Робота в конторі робить із них товстунів. Цей, схожий на домогосподарку, стояв переді мною у своєму грубому светрі та капцях, з черевцем і пістолетом, з великою відвислою губою і складками жиру на карку. Він саме заводив мене до камери, коли хтось гукнув:

— Гей, ти! Чарльз Сітрин! На вихід!

Я повернувся у головний коридор, міркуючи про те, як Шатмарові вдалося дістатися сюди так швидко.

Проте на мене чекав не Шатмар, а молода Стронсонова секретарка. Ця вродлива дівчина сказала, що її начальник вирішив не відкривати проти мене справи. Він мав намір зосередитися на Кантабіле.

— І Стронсон послав вас сюди?

— Ну, насправді я сама хотіла приїхати. Я знаю, хто ви. Щойно почула прізвище, я вас упізнала. І розтлумачила все босові. Він сам не свій останнім часом. Пана Стронсона можна зрозуміти. Коли люди приходять і погрожують його вбити… Але мені зрештою вдалося пояснити йому, що ви відома людина, а не найманий вбивця.

— О, я розумію. І ви така ж люб’язна, як і вродлива. Не можу висловити, який я вдячний. Певно, нелегко було з ним говорити.

— Він справді був наляканий. Тепер він дуже пригнічений. Чому у вас такі брудні руки? — запитала вона.

— У мене брали відбитки пальців. Це чорнило, що вони використовували.

Вона засмутилася.

— Боже ти мій. Брати відбитки пальців у такої людини! — вона розкрила сумочку й заходилася зволожувати паперові серветки й витирати мої заплямлені пучки.

— Ні, дякую вам. Ні, ні, не робіть цього, — благав я. — Така уважність завжди мене зворушувала, і, здається, вже дуже давно ніхто не виявляв до мене такої щирої доброти. Бувають дні, коли хочеться піти до перукаря не заради стрижки (що там уже стригти), а просто заради людського дотику.

— Чому ні? — здивувалася дівчина. — Я відчуваю, що завжди вас знала.

— Через мої книжки?

— Ні. Боюся, я не читала жодної вашої книжки. Як я розумію, вони історичні, а історія ніколи мене не захоплювала. Ні, пане Сітрин, я знаю вас завдяки моїй мамі.

— Я знайомий із вашою мамою?

— З дитинства я тільки про те й чула, що ви її шкільне кохання.

— Ваша мама — Наомі Луц? Не може бути!

— Так, це вона. Ви собі не уявляєте, які схвильовані були вони з Доком, коли випадково вас зустріли у барі в середмісті.

— Так, Док був разом із нею.

— Коли Док помер, мама збиралася вам подзвонити. Вона каже, що тепер ви — єдиний, з ким вона може поговорити про давні часи. Є речі, що вона хоче пригадати й не може. Нещодавно вона не могла пригадати назви міста, де жив її дядечко Ашер.

— Її дядечко Ашер мешкав у Падуці, Кентуккі. Звісно ж, я їй зателефоную. Я любив вашу маму, панянко…

— Меґґі, — підказала вона.

— Меґґі. Ви успадкували її вигини, від талії й нижче. Я ніколи не бачив такого прекрасного вигину спини, а у в’язниці я тим більше не сподівався на таке. У вас також її ясна і зуби, трохи дрібні, і така ж усмішка. Ваша мама була красуня. І даруйте, що я таке скажу, та це такий зворушливий момент… Я завжди відчував: якби я міг тримати вашу маму в обіймах щоночі протягом сорока років, як її чоловік, звісно ж, моє життя було б цілком наповнене, вдале — не таке, яке воно є. Скілька вам років, Меґґі?

— Двадцять п’ять.

— О Боже! — вигукнув я, коли вона змочила мої пальці крижаною питною водою. Моя рука дуже чутлива до жіночого дотику. Від поцілунку в долоню я шаленію.

Вона відвезла мене додому в своєму «фольксваґені», трішки схлипуючи за кермом. Можливо, вона думала про те щастя, що ми з її мамою втратили. А я міркував, коли ж нарешті піднесуся над усіма цими речами — випадковими, просто видимими, виснажливо й безладно людськими, і буду готовий увійти у вищі світи.

Тож, перш ніж покинути місто, я навідався до Наомі. Вона мала чоловікове прізвище Волпер.

Проте я не відразу пішов до неї. Спершу мені треба було залагодити сотню справ.

Останні дні в Чикаґо були дуже насичені. Немовби намагаючись надолужити ті години, що змарнував їх на витівку Кантабіле, я дотримувався дуже щільного графіка. Мій радник із фінансових питань, Мурра, вділив мені цілу годину свого часу. В спокійних кімнатах його контори з вікнами, декорованими відомим Річардом Гіммелем[229], що виходили на найзеленішу частину річки Чикаґо, він сказав, що йому не вдалося переконати податкову інспекцію не відкривати проти мене справи. Мурра виставив мені чималенький рахунок. Я був винен йому тисячу п’ятсот доларів за те, що він нічим мені не допоміг. Вийшовши з тієї будівлі, я опинився у темряві Мічиґан-авеню, перед крамницею електротоварів неподалік від Вакер-драйв. Мене завжди приваблювало це місце з його вигадливими новинками й жарівками та трубками різної форми, тож я купив трьохсотватний рефлектор. Мені ця річ була ні до чого. Я їхав звідси. Навіщо вона мені здалася? Ця покупка відображала мій стан. Я й досі прикрашав свій прихисток, своє святилище, свій форт Дірборн глибоко на території індіанців (матеріалістичній території). Але я також був охоплений турботами, пов’язаними з від’їздом — реактивні двигуни відірвуть мене від землі зі швидкістю дві тисячі миль на годину, але куди я летів і навіщо? Причин цієї жахливої швидкості досі не розумів.

Ні, купівля лампи не надто мені допомогла. Що мене справді неабияк розрадило, так це розмова з доктором Шельдтом. Я розпитував його про Духів Форми, Власті, що їх стародавні євреї називали інакше. Ці творці долі вже дуже давно мали передати свої обов’язки й повноваження Началам, Духам Особистості, які у всесвітній ієрархії перебувають щаблем ближче до людини. Проте деякі з бунтівних Властей, що відігравали регресивну роль у світовій історії, протягом століть відмовлялися передати владу Началам. Вони перешкоджали розвитку нового типу свідомості. Уперті Власті, які можна співвіднести з більш ранньою стадією людської еволюції, відповідали за племінний лад, за живучість селянської чи народної свідомості, за ненависть до Заходу й усього нового, вони підтримували атавістичні погляди. Я запитував себе, чи можна було б цим пояснити те, що Росія 1917 року натягнула революційну маску, щоб приховати реакційність; і чи не боротьба між цими двома силами криється за приходом Гітлера до влади. Нацисти теж перейняли сучасне прикриття. Але не можна обвинувачувати в усьому лише цих росіян, німців, іспанців та азіатів. Людство панічно боялося свободи і новизни. Саме тому Америка в очах світу така легковажна і страхітлива. І через це ж деякі країни видаються Америці безнадійно, нестерпно нудними. Борючись за те, щоб зберегти свою інертність, росіяни створили незрівнянно сіре страхітливе суспільство. Америка ж, під покровительством Начал, або ж Духів Особистості, породила незалежні сучасні індивідуальності, з усією легкодумністю та відчаєм, властивими вільним людям, та з сотнями недуг, що були невідомі під час тривалих селянських епох.

Після відвідин доктора Шельдта, я повів своїх маленьких донечок, Ліш і Мері, на різдвяну виставу. Зрештою, Деніз таки домоглася свого, покликавши їх до телефону в сльозах. Проте, несподівано для мене, вистава виявилася доволі захоплива. Я дуже люблю аматорські театральні постановки з голосами, що зриваються, із забутими репліками та безглуздими костюмами. Проте найкращі костюми були в публіки. Сотні збуджених діточок прийшли зі своїми матерями, багато з яких були якнайпідступнішими тигрицями. Виряджені й напахчені так, що далі нікуди. «Ріпа ван Вінкля» зіграли перед початком основної вистави. Для мене це було дуже значущо. Звісно ж, можна цілком виправдано обвинувачувати гномів за те, що вони напоїли Ріпа, проте у нього були й свої причини впасти в сплячку. Тягар чуттєвого світу для деяких людей занадто важкий, і він чимраз важчає. Зізнаюся, що двадцять років його сну запали мені в самісіньке серце. Моє серце тепер чутливе — хвилювання, очікувані проблеми та докори сумління зробили його м’яким і вразливим. Дурнуватий старий розпусник покидав двійко діточок, їдучи за вочевидь ласою на гроші кралею в розбещену Європу. Як один із небагатьох батьків серед публіки, я відчував, як це неправильно. Я був оточений жіночою критикою. Погляди всіх цих жінок були очевидні. Я побачив, наприклад, що їх обурив образ пані ван Вінкл — без сумніву, Американської Фурії у ранній версії. Що ж до мене, то я відкидав усі такі уявлення про Американських Фурій. Проте матері були розлючені, вони всміхалися, проте вороже. А от невинні дітки плескали в долоні, коли Ріпові сказали, що його дружина померла від нападу під час одного зі спалахів люті.

Природно, я розмірковував про вище значення цих речей. Що мене справді цікавило, то це те, як Ріп прожив би цей час, коли б гноми не приспали його. Звісно ж, як і кожен звичайний американець, він мав право полювати, рибалити й блукати лісами зі своїм собакою — майже, як Гекльберрі Фінн на індіанській території. Наступне питання було глибше і складніше: що зробив би я, коли б не перебував так довго в духовній сплячці? Серед мигтіння, вереску, плескання та вертіння малюків із такими невинними личками, таких пахучих (навіть гази, що неминучі в юрмі діточок, приємні, якщо вдихати їх по-батьківському) і ще не пропащих, змусив себе замислитися й нарешті відповісти — я повинен був це зробити. Якщо вірити одній із брошур, що дав мені почитати доктор Шельдт, ця сплячка мала велике значення. Наше небажання виходити зі стану сну випливало з прагнення уникнути прийдешнього одкровення. Певні духовні істоти розвиваються завдяки людям, а ми підводимо їх та покидаємо самих через наш абсентеїзм та бажання спати. Наш обов’язок, як стверджує одна з цих захопливих брошур, полягає у співпраці з Ангелами. Вони з’являються всередині нас (як дух, що називався Маґґід, явився видатному рабину Йосефу Каро). Ведені Духами Форми, Ангели сіють у нас зерна майбутнього. Вони навіюють нам певні образи, що ми про них «звісно» нічого не знаємо. Вони зокрема хочуть допомогти нам побачити приховану божественність інших людей. Показують людині, як вона може за допомогою думки подолати ту прірву, що відділяє її від Духу. Душі вони пропонують свободу, а тілу — любов. Ці факти має осягнути пробуджена свідомість. Бо під час сну сновидець таки спить. Видатні світові події проходять повз нього. Ніщо не є таке важливе, щоб розбудити його. Десятиліттями календарі впускають на нього свої аркуші, так само, як дерева впускали листя й гілочки на Ріпа. Ба більше, Ангели й самі вразливі. Їхні цілі повинне здійснювати саме людство. Та братня любов, що вони нам її прищепили, виродилася й обернулася на сексуальну потворність. Що ми робимо одне з одним у ліжку? Любов ганебно спотворюється. А ще Ангели посилають нам променисту ясність, а ми, через нашу сплячку, робимо її тьмяною. В політичній царині ми, напівпритомні, чуємо рохкання великих свинячих імперій цього світу. Сморід цих кнурячих володінь здіймається у вищі шари атмосфери й забруднює їх. Чи ж не дивно, що ми закликаємо сон прийти чимскоріше й запечатати наші душі? І, згідно з брошурою, Ангелам, яким стає на заваді наша сплячка за дня, доводиться робити все можливе вночі. Але тоді їхня праця не може зачепити наших почуттів чи мислення, адже під час сну їх немає. У ліжку перебуває лише несвідоме фізичне тіло й підтримувальний життєвий принцип — ефірне тіло. Глибокі почуття й думки зникають. Утім, за дня їх теж немає, коли ми ходимо, наче ті сновиди. І якщо ми не пробудимося, якщо Свідома душа не схилиться до участі в роботі Ангелів, ми пропадемо. Для мене за першорядний аргумент було те, що імпульси високої любові викривлено й перетворено на сексуальну зіпсованість. Це й справді лунало переконливо. Можливо, у мене були й ґрунтовніші причини їхати з Ренатою, покинувши в небезпечному Чикаґо двох маленьких дівчаток, причини, що я не здатен був їх усвідомити в той момент. Либонь, я міг би знайти виправдання тому, що роблю. Зрештою, християнин у «Подорожі паломника» теж вирушив у путь на пошуки спасіння, покинувши свою родину. Перш ніж я зможу зробити для своїх дітей щось справді добре, я маю прокинутися. Ця розсіяність, ця неможливість сфокусуватися й зосередитися — дуже болісна. Я бачу себе таким, який був тридцять років тому. І для цього мені не треба заглядати в альбом із фотографіями. Ця викривальна світлина — незабутня. На ній я, вродливий молодик, стою під деревом за руку з привабливою дівчиною. Але з таким же успіхом я міг би бути у фланелевій піжамі замість цього відвислого двобортного костюма — подарунка мого брата Джуліуса — бо у розквіті юності, уповні своїх сил я був нетяма.

Сидячи в театрі, я дав собі волю й уявляв, що тут поблизу снують духи, що вони хочуть достукатися до нас, що їхнє дихання увиразнює червоний колір у вбранні малюків, так само, як кисень робить полум’я яснішим.

Потім діти почали кричати. Ріп, хитаючись, підводився з купи листя, що на нього нападало. Знаючи, що йому доведеться пережити, я застогнав. Але найважливіше питання полягало в тому, чи зможе він не впасти в сплячку знову.

Під час антракту я наштовхнувся на доктора Клостермана з мого клубу в середмісті. Того самого, який намовляв мене в сауні піти до пластичного хірурга й зробити щось із мішками під очима — простеньку операцію, після якої я матиму значно молодший вигляд. Я лише холодно кивнув, коли він наблизився до мене зі своїми дітьми. Він сказав:

— Вас останнім часом не було видно.

Що ж, я й справді не навідувався туди останнім часом. Проте лише минулої ночі, заснувши в Ренатиних обіймах, я знову бачив сон, як граю у педлбол, як чемпіон. І як м’яч від мого бекгенду ковзнув лівою стінкою корту та влетів, цілком по-англійському, в кут. Я побив Скотті, клубного гравця, а також непереможного грека-костоправа, худорлявого атлета, дуже волохатого, клишоногого, але запального суперника, в якого в реальному житті я ніколи не виграв жодного очка. Проте на корті в моїх снах я був справжнім тигром. Тож у моїх снах-мріях про цілковиту пробудженість й неабияку енергію я долав свою інертність, свою незібраність і розсіяність. Принаймні у снах я не збирався здаватися.

Коли я міркував про все це у вестибюлі, Ліш пригадала, що вона має для мене записку від мами. Я розпечатав конверт і прочитав: «Чарльзе, моє життя під загрозою!».

Немає спасу від того Кантабіле. Перед тим як викрасти мене з Такстером на бульварі Мічиґан, можливо, тієї самої миті, коли ми насолоджувалися зимовим пейзажем Моне, створеним у селі Сандвіка, Кантабіле телефонував Деніз, вдаючись до того, що він любив найбільше, себто до погроз.

Якось, говорячи про Деніз, Джордж Свібел розтлумачив мені (хоча знаючи його Природну Систему, я й сам міг би дійти такого пояснення): «Для Деніз боротьба з тобою цілком заступає сексуальне життя. Не розмовляй із нею й не сперечайся, якщо не хочеш подарувати їй задоволення». Не маю сумніву, що він так само пояснив би й погрози Кантабіле. «У такий спосіб цей скурвий син розряджається». Але цілком можливо, що смертоносна фантазія Кантабіле, його уявне приміряння на себе ролі високопоставленого посланця Смерті, мали на меті пробудити мене — «Ти, Бруте, спиш…»[230] і так далі. Це спало мені на думку в поліцейській машині.

Але тепер він таки зробив це.

— Твоя мама чекає відповіді? — запитав я дитину.

Ліш поглянула на мене очима своєї матері, цими широкими аметистовими очима.

— Вона не сказала, тату.

Деніз, звісно ж, повідомила Урбановича про змову з наміром її вбити. Це покладе край у справі з суддею. Він усе одно мені не довіряв і не симпатизував, тому нарешті зможе вилучити мої гроші. Про них можна забути, їх втрачено. І що далі? Я почав знову зі звичним поспіхом підраховувати свої плинні ресурси: тисяча двісті тут, тисяча вісімсот там, продаж моїх прекрасних килимів, продаж «мерседеса» — дуже невигідний, зважаючи на його жалюгідний стан. Як я знав, Кантабіле сидів за ґратами на розі Двадцять Шостої вулиці та Каліфорнія-авеню. Я сподівався, що йому там скрутять в’язи. Багатьох людей убивають у в’язниці. Можливо, хтось і його порішить. Але я не вірив, що він довго пробуде за ґратами. Тепер дуже легко вийти на свободу, і він, імовірно, дістане ще один умовний вирок. Суди тепер виносять їх так само легко, як Армія Спасіння роздає пончики. Що ж, насправді це не мало значення, бо я летів у Мілан.

Отже, як і казав, я здійснив сентиментальний візит до Наомі Луц, по чоловікові Волпер. Щоб доїхати до Маркет-парку, я замовив «лімузин» — навіщо вже скупитися? Було холодно, вільго, сльотаво — вдалий день для школяра, щоби позмагатися з погодою своїм ранцем і відчути себе безстрашним. Наомі була на своєму посту: зупиняла рух, поки діти врозбрід швиденько переходили дорогу, волочачи по землі свої дощовики та тупцяючи по калюжах. Під поліцейською уніформою на ній було кілька светрів. На голові — пілотка, груди — оперізувала портупея. Всі елементи її гардеробу: чоботи з овечої вовни, рукавиці, оранжевий чохол, що спадав із пілотки, захищаючи шию, — приховували її фігуру. Вона махала мокрими руками, що їх стримував мундир, збираючи довкола себе дітей, зупиняла вуличний рух, а тоді поверталася своєю масивною спиною й на грубих підошвах повільно крокувала до хідника. І це була жінка, яку я колись нереально кохав. Саме та людина, з якою хотів би спати сорок років у своїй улюбленій позі (жінка лежить до мене спиною, і її перса в моїх долонях). У такому місці як брутальне Чикаґо, чи може чоловік серйозно розраховувати, що виживе без такої інтимної, такої таємної втіхи. Коли я підійшов до неї, то побачив молоду жінку всередині старої. Я побачив її у рівних дрібних зубах, у милих яснах, в одинокій ямочці на лівій щоці. Я подумав, що й досі можу відчувати в ній дівочий аромат — вогкий та насичений, і чути переливи її протяжного голосу та його манірність, яку ми з нею обоє колись вважали просто-таки чарівною. І навіть зараз я подумав: «А чом би й ні?». Дощ сімдесятих видався мені мжичкою тридцятих, коли від наших юнацьких пестощів дрібненькі крапельки проступили на її обличчі смужкою, немов венеціанська маска. Проте я був не такий наївний, щоб намагатися доторкнутись до неї, скинути її поліцейський мундир, светри, сукню і нижню білизну. Та й вона б не захотіла, щоб я побачив, на що перетворилися її стегна і груди. Для її приятеля Генка це було нормально — Генк і Наомі постарілися разом, — але не для мене, який знав її ще бозна-коли. Це не мало жодної перспективи. Ми не прохопилися про це ні словом, ні натяком. Це було неможливо. Це одна з тих речей, про які можна лише думати.

Ми кавували у неї в кухні. Вона запросила мене на пізній сніданок і подала яєчню, копчений лосось, горіховий хліб і стільниковий мед. Я почувався цілком як удома серед її металевого посуду та плетених вручну кухонних рукавиць. Будинок — це єдине, що залишив їй Волпер, сказала вона.

— Коли я побачила, як швидко він програє гроші на кінних перегонах, то наполягла переписати дім на мене.

— Розумно.

— Дещо пізніше моєму чоловікові зламали ніс й кісточку на нозі, просто як попередження від хлопців, які вибивають борги. До того часу я не знала, що Волпер платить ґанґстерам гроші, виграні в тоталізаторі. З лікарні він повернувся з багряним лицем між бинтами. Сказав, що мені не слід продавати будинок, щоб урятувати його життя. Він кричав і повторював, що нічого не вартий і що він вирішив зникнути. Я знаю, тебе дивує, що я живу у чеському кварталі. Але мій свекор, мудрий старий єврей, вклав гроші у будівництво дому в цьому чудовому й безпечному районі, де мешкають вихідці з Центральної Європи. Так ми й опинились тут. Що ж, Волпер був веселий чоловік. Він не завдавав мені таких клопотів, як міг би завдати ти. Коли ми побралися, він подарував мені власний «кабріолет» і відкрив на моє ім’я рахунок у «Філдс». Це те, чого я хотіла в житті понад усе.

— Наомі, я завжди відчував, що одруження з тобою додало б мені сили.

— Не ідеалізуй аж так. Ти був паливода. Ти мало не задушив мене, коли пішла танцювати з якимось баскетболістом. А одного разу, в гаражі, накинув собі мотузку на шию й погрожував повіситися, якщо не буде по-твоєму. Пам’ятаєш?

— Боюся, що так. Мене переповнювали надто гострі потреби.

— Волпер знову одружений і має велосипедну крамницю у Нью-Мексико. Можливо, біля кордону він почувається безпечніше. Так, ти був чудовий, але я ніколи не знала, чого від тебе сподіватися з твоїм Свінберном, Бодлером, Оскаром Вайльдом і Карлом Марксом. Хлопче, ти й справді був дуже запальний.

— То були приголомшливі книжки. А я перебував у буянні краси і шаленів від великодушності, піднесених думок, поезії й любові. Чи не була це просто юність?

Вона всміхнулася мені й відповіла:

— Насправді я так не думаю. Док казав моїй мамі, що вся ваша сім’я — це збіговисько наївних іммігрантів, чужинців, і що всі ви занадто емоційні. Док помер торік.

— Твоя донька мені про це сказала.

— Так, укінці він зовсім зійшов нінащо. Коли літній чоловік натягає обидві шкарпетки на одну ногу і пісяє у ванну, я вважаю, що це кінець.

— Боюся, що так. Я й сам думаю, що Док перестарався зі своєю американськістю. Для нього бути обивателем у дусі Беббіта — те ж, що для мене читати Свінберна. Йому кортіло попрощатися з єврейством або ж із феодалізмом.

— Зроби мені послугу… Мене й досі обдає холодом, коли ти вживаєш у розмові зі мною слово феодалізм. У цьому й полягала наша проблема. Ти приїхав із Медісона, марячи якимсь поетом на ім’я Гумбольдт-парк, чи як там його звали, і позичив у мене гроші, щоб вирушити до Нью-Йорка ґрейгаундським автобусом. Я щиро й віддано тебе любила, Чарлі, але коли ти поїхав на зустріч зі своїм божком, я прийшла додому, ввімкнула радіо й заходилася лакувати нігті. Твій батько нетямився від люті, коли я сказала, що ти працюєш у Мангеттені продавцем щіток у Фуллера. Ти мав допомогти йому торгувати деревиною.

— Дурниці, у нього був Джуліус.

— Господи, який же твій батько був красень. Чистісінько тобі — як казали колись дівчата — «Іспанець, який зруйнував моє життя». А як там Джуліус?

— Джуліус тепер спотворює південний Техас торговельними центрами й кондомініумами.

— Але ви всі любили одне одного. Ви були в цьому сенсі дуже старосвітські. Можливо, саме тому мій батько називав вас наївними іммігрантами.

— Що ж, Наомі, мій батько теж став американцем. Як і Джуліус. Вони притлумили у собі всю цю іммігрантську любов. Лише я по-дитячому вперся. Мене завжди переповнювали емоції. Я так ніколи й не забув, як закричала моя мама, коли я впав зі сходів, і як вона притискала до ґулі на моїй голові лезо ножа. Та ще й якого ножа — з російського срібла, з держаком у формі поліцейської палиці. Тож так було. Чи ґуля на моїй голові, чи Джуліусова геометрія, чи те, як татові сплатити ренту, чи зубні болі бідолашної мами — це все були найважливіші в світі речі для нас усіх. Я ніколи не втрачав цього вміння глибоко перейматися справами інших… ні, це не так. Боюся, що я таки втратив його. Так, я, без сумніву, його втратив. Але я й досі його потребую. Це завжди становило для мене проблему. Я потребував турботи й, вочевидь, обіцяв її. Жінкам, я маю на увазі. Для жінок я створював ту утопічну емоційну любовну ауру й змушував їх вірити, що я турботливий чоловік. Що я леліяв би їх так, як кожна з них мріє, щоб її леліяли.

— Але ж це був обман, — сказала Наомі. — Ти втратив це вміння. І не дбав про них.

— Я втратив його. Проте щось, наділене такою пристрастю, ймовірно, ще залишається десь у глибині душі.

— Чарлі, ти підкорив серця багатьох дівчат. І, певно, зробив їх страшенно нещасними.

— Я запитую себе, чи мій симптом «тужливого серця» аж такий особливий. Він, звісно ж, — щось надумане і спотворене. Але також і американське, хіба ні? Коли я кажу «американське», я маю на увазі, що він не зазнав коригувального впливу основної історії людського страждання.

Наомі зітхнула, слухаючи мене, й сказала:

— Ох, Чарлі, я ніколи не збагну, як або чому ти доходиш своїх висновків. Коли ти читав мені лекції, я ніколи не встигала за твоїми думками. Але мені розповідали, що, коли на Бродвеї поставили твою п’єсу, ти був закоханий у якусь дівчину. Що з нею сталося?

— Деммі Вонґел. Так. Вона теж була чудова. Вона загинула у Південній Америці разом зі своїм батьком, мільйонером із Делавера. Вони вилетіли з Каракаса на «DC-3» і розбилися в джунглях.

— О, як сумно й жахливо.

— Я їздив у Венесуелу шукати її.

— Я рада, що ти це зробив. Я саме це хотіла спитати.

— Я вилетів тим же рейсом із Каракаса. Це були старі й полатані літаки. На них літали індіанці зі своїми курчатами та козами. Пілот запросив мене сісти в кабіні. На лобовому склі була велика тріщина, крізь яку вдирався вітер. Коли ми летіли над горами, я боявся, що ми теж розіб’ємося, і думав: «Господи, нехай це станеться зі мною точнісінько так само, як із Деммі». Наомі, дивлячись на ці гори, мені, правду кажучи, було байдуже до того, як улаштовано цей світ.

— Що ти хочеш цим сказати?

— О, я не знаю, але часом людина перестає захоплюватися природою з усіма її чудесами й колосальними досягненнями, від субатомних до галактичних. Природа може поводитися з людьми дуже брутально. Давати їм жару. Рвати їм жили. Коли ми піднялися над горами, і я побачив Тихий океан, що в епілептичному нападі розбивався об берег, я сказав собі: «Чорт із тобою. Тобі не може завжди подобатися те, як улаштовано світ». Іноді я думаю: «Хто хоче бути вічною душею й мати наступні існування?! Забий на все це!» Але я розповідав тобі про політ. Нами жбурляло вгору-вниз разів із десять. Ми приземлилися на голій землі. Смуги червоного ґрунту на кавових плантаціях. З-під дерев нам махали маленькі голі дітлахи з брунатними животиками, під якими теліпалися криві пісюни.

— Ти так нічого й не знайшов? Хіба ти не шукав у джунглях?

— Звісно ж, шукав. Ми навіть знайшли літак, але не той пропалий безвісти «DC-3». Це була «Цесна», що розбилася з якимись гірничими інженерами з Японії. Їхні кістки заросли ліанами й квітами, і лише Бог знає, що за павуки чи інші тварини влаштували собі домівку в їхніх черепах. Мені не хотілося знайти Деммі в такому стані.

— Тобі не надто подобалися джунглі.

— Так. Я пив багато джину. Я приохотився до міцного джину, як і мій друг, Гумбольд фон Флейшер.

— Той поет! Що з ним тепер?

— Він теж помер, Наомі.

— Усі ці смерті — це жахливо, Чарлі!

— Усе весь час розпадається і з’єднується знову, й доводиться гадати, чи акторський склад завжди один і той же, чи це безліч різних акторів.

— Гадаю, ти зрештою дістався до місії.

— Так, і там було багато Деммі, зо два десятки дівчат на прізвище Вонґел. Усі з такими ж видовженими голівками, золотистим волоссям, вивернутими досередини коліньми, кирпатими носами й тією ж невиразною манерою говорити. Коли я сказав, що я її наречений з Нью-Йорка, вони подумали, що я трохи схибнутий. Мені довелося відвідувати служби й співати гімни, бо індіанці не зрозуміли би білого прибульця, який не християнин.

— Тож ти співав гімни, а тим часом у тебе розривалося серце.

— Я радо їх співав. Доктор Тім Вонґел дав мені балію з генціанвіолетом, щоб я у ній сидів. Він сказав, що у мене важкий випадок tinea cruris[231]. Тож я залишався серед цих людожерів, сподіваючись, що Деммі з’явиться.

— То були людожери?

— Вони з’їли першу групу тамтешніх місіонерів. Коли співаєш у каплиці й бачиш підпиляні зуби когось, хто, ймовірно, зжер твого брата — брата доктора Тіма з’їли, і він знав хлопців, які це зробили, — що ж, Наомі, люди мають чимало особливих заслуг. Я б не здивувався, якби мій досвід перебування в джунглях налаштував мене на вибачливий лад.

— Кому ж треба було вибачити?

— Моєму другові, Гумбольдту фон Флейшеру. Поки я побивався за Деммі у джунглях, він зняв за чеком кошти з мого рахунка.

— Він підробив твій підпис?

— Я дав йому незаповнений чек, а він одержав за ним понад шість тисяч доларів.

— Ні! Ти, звісно ж, не очікував такого від поета, правда? Вибач, що сміюсь, але ти завжди провокуєш людей чинити тобі підлості, наполягаючи, що їм слід поводитися порядно й високоморально. Мені страшенно шкода, що ти втратив ту дівчину в джунглях. Здається, вона була тобі до пари. Вона була така ж, як ти, правда? Ви могли разом ширяти у хмарах і почуватися щасливими.

— Я розумію, про що ти, Наомі. Я був неспроможний осягнути глибший бік людської натури. Донедавна навіть думати про це не міг.

— Лише ти міг зв’язатися з цим шаленим типом, який погрожував Стронсонові. З італійцем, про якого мені розповідала Меґґі.

— Можливо, твоя правда, — відповів я. — І я мушу спробувати проаналізувати, чому йду на поступки таким типам, як Кантабіле. Але подумай краще, як я почувався, коли твоя дитина, ця прекрасна дівчина, прийшла і витягла мене з в’язниці — донька жінки, яку я кохав.

— Чарлі, не ставай сентиментальний! Прошу тебе! — мовила вона.

— Я маю тобі сказати, Наомі, що любив кожну твою клітинку. Для мене ти була кимсь зовсім не чужим. Твої молекули були моїми молекулами. Твій запах — моїм запахом. І твоя донька нагадала мені тебе — ті ж зуби, та ж усмішка, все те ж саме, як мені здається.

— Не захоплюйся. Ти б одружився з нею, правда ж, старий джиґуне? І ти чекаєш, чи не скажу я: «Вперед!». Це справжній комплімент для мене, що ти готовий взяти її за дружину, бо вона нагадує тобі мене. Що ж, вона чудове дитя, але тобі потрібна жінка з серцем завбільшки як пральна машинка, а це не моя донька. Хай там як, ти й досі з тією ціпочкою, що я її бачила в барі — розкішною, східного типу, з фігурою, мов у танцівниці живота, з великими темними очима. Правда?

— Так, вона розкішна. І я й досі її коханий.

— Коханий! Та що з тобою — дорослий, поважний і розумний чоловік захоплено літає від однієї жінки до іншої. Невже тобі більше нічого робити? Чоловіче, чи жінки тебе ніколи не ошукували? Чи ти думаєш, що вони й справді нададуть тобі ту допомогу та подарують ту втіху, що ти шукаєш? Як обіцяють в оголошеннях?

— Але ж таки обіцяють?

— У жінок це як інстинкт, — сказала вона. — Ти даєш їм знати, що тобі потрібно, і вони тут-таки кажуть, що в них є саме те, чого ти потребуєш, хоча до цієї миті вони навіть не чули про це. І вони не конче брешуть. У них просто є інстинктивне відчуття, що вони можуть дати все, чого може зажадати чоловік, і готові прийняти чоловіка будь-якого розміру, форми чи типу. Вони такі. А ти микаєшся туди-сюди, шукаючи таку жінку, як ти. Не існує такої істоти. Навіть ця Деммі не могла бути така. Але дівчата кажуть тобі: «Твої пошуки скінчилися. Спинися тут. Я — та, яку ти шукав». І тоді ти підписуєш контракт. Звісно ж, ніхто не може дати того, що обіцяв, й усі стають страшенно злі. Що ж, Меґґі — це не твій тип. Чому б тобі не розповісти мені про свою дружину?

— Не вводь мене у спокусу. Просто налий іще чашечку.

— Яку спокусу?

— О, спокусу? Спокусу скаржитися. Я міг би розповісти, як погано вона поводиться з дітьми, як вона збуває їх, коли тільки може, як змушує суд зв’язувати мене по руках і ногах, а адвокатів — здирати з мене шкіру і все таке. Що ж, це моя Історія, Наомі. Історія може бути витвором мистецтва, прекрасною версією чийогось сумного життя. Гумбольдт, поет, колись розігрував свою Історію по всенькому Нью-Йорку. Але зазвичай ці Історії — нікудишнє мистецтво. На що будуть схожі всі ці скарги, коли душа, яка полинула у Всесвіт, озирнувшись, побачить усю картину своїх земних страждань?

— Ти змінився лише фізично, — сказала Наомі. — Ти й колись так говорив. Що ти маєш на увазі, кажучи: «душа полине у Всесвіт»? Коли я була нетямущим дівчам, закоханим у тебе, ти випробовував на мені свої ідеї.

— Заробляючи на життя написанням за людей їхніх спогадів, я з’ясував, що жоден успішний американець ніколи не припустився серйозної помилки, жоден із них не грішив й анічогісінько не мав приховувати, а також, серед них не було брехунів. Це метод приховувати за відвертістю, щоб забезпечити чесне лукавство. Той, хто наймає автора, так його муштрує, аж поки він повірить у все це сам. Почитай автобіографію будь-якого видатного американця — Ліндона Джонсона[232], наприклад, — і ти побачиш, як віддано відтворюють його Історію автори, яким він промив мізки. Багато американців…

— Ніколи не зважай на багатьох американців, — сказала Наомі.

Який затишний вигляд вона мала у своїй кухні: у капцях, усміхнена, з повнявими руками, схрещеними на грудях. Я завжди повторював, що для мене було б за щастя спати з нею протягом сорока років, що це перемогло б смерть і все таке. Але чи й справді я міг би це витримати? Правду кажучи, з віком я ставав дедалі вибагливіший. Тому тепер для мене справою честі було відповісти на дражливе запитання: чи справді я міг би обіймати цю зів’ялу Наомі й любити її до кінця? У неї й справді був не найкращий вигляд. Її добряче потріпали біологічні бурі (мінеральне тіло зношує душа, що розвивається). Та це був виклик, з яким я міг би впоратися. Так, я міг би це зробити. У мене б вийшло. Кожною своєю молекулою вона й досі була Наомі. Всі клітинки її пухких рук досі були клітинками Наомі. Чар цих дрібних зубів і досі проймав моє серце. Її протяжна вимова справляла на мене такий же вплив. Духи Особистості неабияк над нею попрацювали. Для мене Аніма, як це називав К. Ґ. Юнґ, і досі була тут. Протилежна частина душі, втрачена половинка, описана Аристофаном у «Бенкеті».

— То ти летиш до Європи з тією молоденькою дівкою? — запитала вона.

Я був вражений.

— Хто тобі сказав?

— Я випадково зустріла Джорджа Свібела.

— Я волів би, щоби Джордж не розголошував усім моїх планів.

— Ох, перестань, ми з тобою знайомі все життя.

— Але все це доходить до Деніз.

— Вважаєш, що маєш від цієї жінки якісь таємниці? Для неї навіть сталева стіна не перешкода, а ти не сталева стіна. Принаймні їй зовсім не треба вираховувати, як ти вчиниш, їй досить вирахувати, чого хоче від тебе ця молода дама. Навіщо ти двічі на рік літаєш до Європи з цією дівулею?

— Вона має знайти свого батька. Її мама не впевнена, котрий із двох чоловіків… А минулої весни я мав справи в Лондоні. Тож ми зупинилися й у Парижі також.

— Ти, певно, почуваєшся там як удома. Французи зробили тебе лицарем. Я маю вирізку з газети.

— Я найнижчий за рангом з усіх дрібних chevalier.

— І це лоскоче твоє самолюбство — подорожувати з чудовою, великою й гарною лялькою? А як її прийняли твої великосвітські друзі в Європі?

— Чи ти знаєш, що Вудро Вільсон співав «О, прекрасна лялько» у поїзді, яким їхав у шлюбну подорож із Едіт Боллінґ. Провідник пульманівського вагона бачив, як він танцював і співав уранці, вийшовши з купе.

— Це просто один із відомих тобі фактів.

— А він же був один із наших найшановніших президентів, — додав я. — Ні, за кордоном Рената не викликає фурору серед жінок. Я повів її в Лондоні на званий обід, і господині вона видалася страшенно вульгарною. Не через бежеву сукню з прозорого мережива. І навіть не через її дивовижний макіяж, габарити чи життєву енергію, що вона випромінювала. Вона скидалася на боксера Рея Робінсона серед паралітиків. Проте вона сподобалася міністру фінансів. Він порівняв її з жінкою, яку бачив у музеї Прадо на портреті пензля одного з іспанських майстрів. Але дами не були з нею люб’язні, і потім вона плакала й сказала: «Це все тому, що ми неодружені».

— Я ладна побитися об заклад, що вже наступного дня ти купив їй розкішне вбрання, що вартувало не одну тисячу доларів. Та хоч який ти є, дуже рада тебе бачити. Ти дуже милий. Ці відвідини — дивовижна втіха для бідолашної й некрасивої старої жінки. Та чи не міг би зробити для мене одну річ?

— Звісно, Наомі. Якщо це мені під силу.

— Я була закохана в тебе, але вийшла заміж за пересічного чиказьця, бо ніколи насправді не знала, про що ти говориш. Хай там як, а мені ж було лише вісімнадцять. Я часто запитую себе, тепер, коли мені п’ятдесят три, чи розуміла б я тебе краще. Чи міг ти поговорити зі мною так, як ти говориш зі своїми розумними друзями — а ще краще, як ти говориш із собою? Чи були в тебе якісь важливі думки, наприклад, вчора?

— Я думав про лінощі, про те, який я ледачий.

— Не сміши мене. Ти завжди тяжко працював. Я знаю, що це так, Чарлі.

— Насправді в цьому немає жодної суперечності. Ліниві люди працюють найважче.

— Розкажи мені про це. І пам’ятай, Чарлі, ти не повинен нічого спрощувати. Ти розповіси мені це так, як собі.

— Деякі люди вважають, що лінощі, один зі смертних гріхів, означають звичайне неробство, — почав я. — Загрузання в болоті. Нехтування своїх обов’язків. Проте лінощі, певно, приховують у собі страшенний розпач. Лінощі — це насправді стан зайнятості, навіть гіперактивності. Ця активність відкидає чудовий відпочинок чи спокій, без якого неможливі ні поезія, ні мистецтво, ні мислення — жодна з найвищих людських функцій. Ці ліниві грішники не здатні дійти згоди зі своїм власним буттям, як кажуть деякі філософи. Вони працюють, бо відпочинок їх жахає. Давня філософія розрізняла знання, здобуті певним зусиллям (ratio), і знання, набуті (intellectus) уважною душею, яка може почути сутність речей та осягає чудесне. Але це вимагає від душі надзвичайної сили. Тим паче, що суспільство дедалі наполегливіше заявляє свої права на наше внутрішнє «я» й заражає нас невгамовністю. Воно привчає нас до розсіяності, підкорює собі свідомість тією мірою, як вона розвивається. Справжньої рівноваги споглядання чи уяви можна досягти лише на межі між сном і сновидінням. Що ж, Наомі, коли я вигідно розташувався в Америці, маючи намір протистояти її матеріальним інтересам й сподіваючись на порятунок мистецтвом, я запав у глибоку сплячку, що тривала роками й десятиліттями. Вочевидь, я не мав того, що було потрібно. А потрібно було більше сили, більше відваги, більше гідності. Америка — це, звісно ж, нездоланне явище. Та це й справді не виправдання. На щастя, я й досі живий, і, може, в мене ще навіть є трохи часу.

— Це справді приклад твоїх розмірковувань? — запитала Наомі.

— Так, — відповів я. Я не наважився згадувати при ній про Власті, Начала та Ангелів.

— О Господи, Чарлі, — мовила Наомі, жаліючи мене. Їй і справді було мене шкода. Нахилившись й обдавши мене своїм лагідним подихом, вона погладила мою руку. — Ти, певно, став іще дивакуватіший. Тепер я бачу, як добре для нас обох, що ми так і не зійшлись. У нас були б самі лише непорозуміння й сварки. Тобі довелось би говорити всі ці піднесені речі самому собі, а зі мною обмежуватися повсякденною балаканиною. До того ж, може, це в мені є щось таке, що змушує тебе висловлюватися незрозуміло. Та менше з тим. Ти зі своєю дамою вже відбув одну подорож до Європи, та ви так і не знайшли її батька. Але коли ти поїдеш звідси, без батька зостануться ще двоє дівчаток.

— Я теж про це думав.

— Джордж каже, що молодша — твоя улюблениця.

— Так, Ліш — викапана Деніз. Я й справді люблю Мері більше. Проте я намагаюся подолати свою упередженість.

— Я б здивувалася, якби ти не любив цих дітей з усім властивим тобі шаленством. А я, як і всі решта, маю свої клопоти з дітьми.

— Але не з Меґґі.

— Ні, з нею ні. Мені не подобалася її робота в Стронсона, але тепер, коли він зазнав краху, вона легко знайде іншу. Мене непокоїть син. Ти ще не прочитав його статей у місцевій газеті про подолання наркотичної залежності? Я надіслала їх тобі, хочу знати твою думку.

— Я їх не читав.

— Я дам тобі ще одну добірку вирізок. Хочу, щоб ти сказав чи є в нього талант. Зробиш це для мене?

— Я б і не думав відмовлятися.

— А тобі варто було б частіше про це думати. Люди надто багато спихають на тебе. Я знаю, мені не слід було б це робити. Ти їдеш і, певно, маєш купу роботи. Але я хочу знати.

— Цей хлопець схожий на свою сестру?

— Ні, він радше схожий на свого батька. Ти міг би щось для нього зробити. Як добра людина, яка вела схибнуте життя, ти міг би до нього достукатися. Бо він уже став на криву стежину.

— Тож йому бракує лише доброти, що нібито властива мені.

— Що ж, ти дивак, але в тебе справжня душа. Хлопчина виріс без батька, — сказала Наомі, і на очі їй навернулися сльози. — Тобі не треба робити бозна-чого. Просто дозволь йому тебе пізнати. Візьми його з собою до Африки.

— Ох, невже Джордж розпатякав про поклади берилію?

Цього ще бракувало до всіх моїх справ і обов’язків, до Деніз і Урбановича, до пошуків Ренатиного батька, до спроб студіювати антропософію, до Такстера та «Ковчега». Полювання на коштовне каміння в Кенії чи Ефіопії. Саме цього! Я сказав:

— Усі ці розмови про берилій — це несерйозно.

— Насправді я й не думала, що це серйозно. Але як чудово було б для Луї вирушити з тобою на сафарі. Не те щоб я захоплювалася «Копальнями царя Соломона» чи чимсь таким. І перш ніж ти підеш, Чарлі, дозволь дати тобі пораду. Не вибивайся із сил, намагаючись щось довести з цими височезними дівками. Пам’ятай, що твоїм великим коханням була я, лише сто п’ятдесят два сантиметри на зріст.

До О’Гара нас супроводжувала понура Сеньйора. У таксі вона пошепки напучувала Ренату, а на летовищі зоставалася з нами, поки ми реєструвалися й проходили огляд, що мав виявити підозрілих осіб. Врешті ми її позбулися. У літаку Рената переконувала мене не перейматися через те, що ми покидаємо Чикаґо.

— Нарешті ти робиш щось для себе. Я тобі дивуюся. Ти поглинутий собою, але не відаєш основ еґоїзму. Подумай про це так: без «я» немає ні «тебе», ні «нас».

Рената була неперевершений майстер римованих висловлювань. Її двовірш про Чикаґо звучав так: «Без летовища О’Гара, життя — мов чорна хмара». А коли я одного разу запитав її про іншу привабливу жінку, вона відповіла: «Чи Паганіні заплатив би, щоб послухати, як грає Паганіні?». Я часто шкодував, що лондонська господиня, якій Рената видалася такою вульгарною, такою недотепою, не чула її, коли та розходиться. Коли літак рушив з місця й почав набирати швидкість, відриваючись від злітної смуги зі звуком, що нагадував відліплюваний лейкопластир, вона сказала:

— Бувай, Чикаґо. Чарлі, ти хотів зробити для цього міста щось хороше. Але це збіговисько недорозвинутих виродків не заслуговує поруч такого чоловіка. Вони нічогісінько не знають про справжню якість. У газетах повно ошуканців-неуків. А розумні хлопці залишаються в тіні. Я маю надію лише на те, що коли ти напишеш свій есей про нудьгу, це місто дістане ляпаса.

Ми відкинулися на сидіннях, поки наш «Боїнґ-727», зі скреготом втягнувши шасі, набирав висоту. Темна вата хмар і туману відділяла нас від одноповерхових будиночків і фабрик, потоків транспорту і парків. Озеро Мічиґан зблиснуло разочок і стало невидиме. Я сказав:

— Ренато, з твого боку дуже мило, що ти мене захищаєш. Але насправді моє ставлення до США — а Чикаґо типове американське місто — теж не найкраще. Я завжди шукав певного культурного захисту. Коли одружився з Деніз, то думав, що маю союзника.

— Либонь, через її ступінь бакалавра.

— А вона виявилася на чолі п’ятої колони. Але тепер я розумію, чому так сталося. Вона була вродлива тендітна дівчина.

— Вродлива? — перепитала Рената. — Та вона схожа на відьму.

— Так, вродлива, струнка, честолюбна, войовнича, начитана молода жінка. Деніз розповідала, що якось її мама, побачивши дочку у ванній, вигукнула: «Ти золота дівчина!» — і розплакалася.

— Я розумію розчарування таких жінок, — сказала Рената. — Це типова чиказька сцена у родинах, що належать до верхівки середнього класу, з амбітними матерями. Але яких досягнень очікують від цих донечок? Вони ж не можуть усі вийти заміж за Джека Кеннеді, Наполеона чи Кіссинджера[233], або ж писати шедеври чи грати на клавесині в Карнеґі Гол, вбрані в золотисту парчу на тлі пурпурової завіси.

— Тому Деніз зривалася уночі, ридаючи й повторюючи, що вона ніщо.

— А ти мав би зробити з неї щось?

— На це бракувало якогось складника.

— І ти так його й не знайшов?

— Ні, тому вона повернулася до віри своїх предків.

— А хто були її предки?

— Зграйка дрібних політиканів і суворих хлопців. Проте мушу сказати, що я не мав би бути такою чутливою рослинкою. Зрештою, Чикаґо — моя рідна земля. І я мав би прийняти її.

— Вона плакала вночі через своє змарноване життя, і це зіграло вирішальну роль. Ти мусиш висипатися. Ти так і не зміг пробачити жінці, яка не давала тобі спати через свої внутрішні конфлікти.

— Я думаю про чутливі рослинки у Діловій Америці, бо ми летимо до Нью-Йорка, щоб дізнатися про останню волю Гумбольдта.

— Цілковита втрата часу.

— І я запитую себе: «Чи мусить філістерство ранити аж так?».

— Я розмовляю з тобою, а ти читаєш мені лекції. Всі наші міланські домовленості довелося змінювати. І заради чого! Він не мав нічого, що міг би тобі залишити. Він помер у жалюгідному готельчику, несповна розуму.

— Перед смертю його розум прояснився. Я знаю це від Кетлін. Не будь поганим другом.

— Я найкращий друг, якого ти будь-коли мав. Ти сплутав мене з цією злобною фурією, яка тягає тебе по судах.

— Повернімося до нашої теми. Американці мали підкорити пустельний континент, тож від них годі було очікувати зосередженості ще й на філософії чи мистецтві. Старий доктор Луц називав мене клятим чужинцем, бо я читав його дочці вірші. Зрізати мозолі у приватному кабінеті в середмісті — ось де справжнє американське покликання.

— Будь ласка, згорни мій плащ і поклади на полицю. Хоч би стюардеси нарешті перестали точити ляси і прийняли у нас замовлення.

— Звісно ж, люба. Але дозволь мені закінчити про Гумбольдта. Знаю, ти думаєш, я забагато говорю, але я схвильований і до того ж почуваю провину перед дітьми.

— Саме так, як і хоче Деніз, — сказала Рената. — Коли ти їдеш, не лишаючи адреси, за якою можна було б надсилати листи, вона каже: «Гаразд, якщо наших дітей вб’ють, ти прочитаєш про це в газеті». Та не роби з цього трагедії, Чарлі. Ці діти не сумуватимуть на Різдво, і я впевнена, що Роджер теж чудово відсвяткує зі своїми бабусею й дідусем у Мілуокі. Діти люблять ці традиційні родинні святкування.

— Маю надію, що з ним усе гаразд, — відповів я. — Я дуже люблю Роджера. Він — чудове дитя.

— Він теж тебе любить, Чарлі.

— То повернімося до Гумбольдта.

Ренатине лице набуло виразу «зараз-я-тобі-скажу-прямо», й вона промовила:

— Чарлі, цей заповіт — просто розіграш із того світу. Ти сам якось казав, що, цілком можливо, це посмертний жарт. Цей чолов’яга помер божевільний.

— Ренато, я читав підручники. І знаю, що клінічні психологи говорять про депресивних маніяків. Але ж вони не знали Гумбольдта. Зрештою, Гумбольдт був поет. А що клінічна психологія знає про мистецтво та істину?

Це чомусь розсердило Ренату. І вона роздратовано сказала:

— Ти б не вважав його таким чудесним, якби він був живий. Це все тому, що він помер. Кофриць продавав мавзолеї, тож мав ділові причини для своєї зацикленості для смерті. Але що коїться з тобою?

Мені хотілося відповісти: «А з тобою що? Чоловіки, які були чи є в твоєму житті — це мавзолейний Кофриць, гробар Флонзелі й тужливий Сітрин». Проте я прикусив язика.

— Що ти насправді робиш — це вигадуєш з мертвими стосунки, яких ніколи не мав за їхнього життя. Ти створюєш зв’язки, що їх би вони не допустили або на які ти був нездатний. Я чула, ти якось сказав, що деяким людям смерть на користь. Можливо, йшлося про те, що ти маєш із цього якийсь зиск.

Це змусило мене замислитися і я відповів:

— Але небіжчики — живі у нас, якщо ми думаємо про них, як про живих, і хоч би що ти казала, а я таки любив Гумбольдта фон Флейшера. Його балади глибоко мене зворушили.

— Ти був лише хлопчиськом, який вступив у прекрасну пору життя, — зауважила вона. — До того ж він написав заледве десять чи п’ятнадцять віршів.

— Це правда, він написав небагато. Але його вірші були прекрасні. Навіть одного часом досить. Ти маєш це знати. Його поразка — це те, про що варто поміркувати. Дехто каже, що поразка — єдиний справжній успіх в Америці, і ніхто, хто досягає успіху, ніколи не залишається в серцях своїх співвітчизників. Тут наголошується саме на співвітчизниках. Можливо, саме тут Гумбольдт припустився своєї великої помилки.

— Думаючи про своїх співвітчизників? — запитала Рената. — Коли ж вони принесуть наші напої?

— Будь терпляча, і я розважатиму тебе, аж доки нам їх подадуть. Є декілька речей, що я хотів би ними поділитися стосовно Гумбольдта. Навіщо Гумбольдтові було так перейматися? Поет — це те, чим він є сам у собі. Ґертруда Стайн розрізняла людей, які є «сутністю», і людей, які мають «ідентичність». Значуща людина — сутність. Ідентичність — це те, що надає нам оточення. Твоє цуценя впізнає тебе, і тому ти маєш ідентичність. Сутність же — безлика сила і може породжувати страх. Це як Т. С. Еліот сказав про Вільяма Блейка. Така людина, як Теннісон, була занурена в своє середовище або ж укрита шкаралупою чужих поглядів, але Блейк був голий і бачив людей нагими з центра свого кристала. В ньому не було нічого від «вищої особи», і це жахало. Це сутність. Ідентичність ставиться до себе поблажливіше. Ідентичність наливає собі випивку, запалює цигарку, шукає людських задоволень та уникає труднощів. Спокуса прилягти відпочити дуже велика. Гумбольдт був сутністю, яка слабшала. Поети мусять мріяти і бачити сни, а це в Америці не так уже й легко. Бог «дає пісні вночі», йдеться у Книзі Йова[234]. Я багато міркував про всі ці питання й зокрема — про знамените Гумбольдтове безсоння. І гадаю, що його інсомнія була передусім свідченням сили світу, людського світу з усіма його дивовижними проявами. Світ — цікавий, справді цікавий. У світі є гроші, наука, війни. Політика, занепокоєність, хвороби, розгубленість. У ньому — вся напруга. Якщо одного разу ти вхопишся за дріт під високою напругою або ж станеш кимсь, матимеш відоме ім’я, ти не врятуєшся від електричного струму. Він вразить тебе. Гаразд, Ренато, я підсумовую: світ має силу, і сила викликає інтерес. У чому джерело поетової сили, що пробуджує до нього інтерес? У мріях і сновидіннях. Це відбувається, тому що поет — це те, чим він є сам у собі, бо в його душі лунає голос, сила якого може зрівнятися з силою суспільств, держав і режимів. Він цікавий не своїм божевіллям, ексцентричністю або чимсь таким, а своєю здатністю протистояти відволіканню, шуму й активності світу та своєю готовністю почути сутність речей. Я не можу тобі передати, який жахливий він був, коли я бачив його востаннє.

— Ти мені розповідав.

— Я не можу від цього оговтатися. Ти ж знаєш колір річок, що течуть крізь міста — Іст-Рівер, Темза, Сена? Його обличчя мало такий же сірий відтінок.

Ренаті нічого було на це сказати. Зазвичай її цілком вдовольняли власні роздуми, й мою балаканину вона використовувала як фон для власних думок. Ці думки, як я припускав, стосувались її бажання стати пані Сітрин, дружиною лауреата Пулітцерівської премії та chevalier. І тому я віддячував тим же й використовував її думки як тло для власних роздумів. «Боїнґ» прорвався крізь пелену хмар, короткий момент ризику й смерті закінчився мелодійним «тень!», і ми проникли у світлий та мирний вишній світ. Моя голова лежала на підголівнику спинки сидіння, і коли принесли «Джек Деніелз», я потягував його крізь свої нерівні, неоднорідного забарвлення зуби, перехиливши вказівний палець через краєчок склянки, щоб притримати великі пористі кубики льоду — їх завжди кладуть забагато. Цівочка віскі приємно зігрівала стравохід, а потім і мій шлунок почав розжарюватися, мов сонце за вікном, і всередині почала розливатися радість свободи. Рената правду казала, я був далеко! Вряди-годи я прориваюся на вищий рівень свідомості — роблю поворот, бачу океан і моє серце стрибає від щастя — воно почувається таким вільним! Потім мені спало на думку, що не лише я споглядаю, але й на мене дивляться з іншого боку, і що я не відокремлений об’єкт, а з’єднаний з іншими, з пурпурово-синім сапфіром Всесвіту. Бо що робить цей океан і ця атмосфера всередині твого черепа діаметром двадцять сантиметрів? (Я вже не кажу про Сонце й галактику, що теж там присутні). Всередині глядача має бути простір для всього, і цей простір-ніщо не порожнє ніщо, а ніщо, готове вмістити все. Відчуття цієї здатності ніщо вміщувати все може довести до екстазу, і саме це я й переживав у літаку. Потягуючи віскі, відчуваючи променистий жар, що наростав усередині, я зазнавав блаженства, яке аж ніяк не було божевіллям. Томчек, Пінскер, Деніз, Урбанович… Вони не уколошкали мене. Я вирвався від них. Я не був певен, що справді знаю, що роблю, але чи було це так уже важливо? Принаймні моя голова була ясна. Жодної тіні задумливої туги, жодних докорів сумління, жодної тривоги. Я був із вродливою дівчиною, в думках якої було стільки інтриг і таємниць, як при візантійському дворі. Та що в цьому поганого? Я був закоханий по вуха старий ловелас. Але що з того?

Перед від’їздом із Чикаґо я мав довгу розмову про Ренату з Джорджем Свібелом. Ми з ним були однолітки й приблизно в однаковій фізичній формі. Джордж зустрів мене надзвичайно приязно. Він сказав:

— Тобі треба негайно вшиватися. Забиратися з міста. Я залагоджу всі твої дрібні справи. А ти просто сядь у той літак, роззуйся, замов випивку і насолоджуйся життям. З тобою все буде гаразд. Не переживай.

Він продав «мерседес» за чотири тисячі доларів. А також узявся знайти покупця на мої перські килими й дав мені за них авансом іще чотири. Вони, певно, вартували п’ятнадцять, бо страхова компанія оцінила їх у десять. Джордж працював у будівельно-ремонтній царині, але був надзвичайно чесний. У його серці ви би не знайшли жодної фальшивої струни.

Ми з ним розпили пляшку віскі, і він виголосив прощальну промову щодо Ренати, сповнену звичних для нього мудрих висловів про Природу. Він сказав:

— Гаразд, друже, ти від’їжджаєш з цією розкішною ціпочкою. Вона належить до нового, інфантильного покоління, і попри фізичний розвиток, вона не зріла жінка. Чарлі, вона не відрізнить прутня від льодяника на паличці. Її матінка — понура й зловісна стара карга, справжня акула. Та матінка — геть не мій тип людини. Вона вважає тебе старим ласолюбом. Колись ти був переможець, мав неабияку репутацію. Тепер же твоє становище трохи похитнулося, і виник шанс тебе оженити, відхопити від тебе шмат, поки Деніз не дісталося все. Можливо, навіть відродити твоє ім’я й повернути тобі здатність заробляти великі гроші. Людям такого штибу ти видаєшся дещо таємничим, адже таких, як ти, довкола небагато. Тепер Рената для своєї матері — велике-велике яблуко, призер Вашингтонської виставки-ярмарку, досконалий плід із Веначі[235], вирощений із застосуванням наукових методів, і вона одержима бажанням обміняти його на готівку, доки він саме в соку.

Розпалюючи себе, Джордж звівся на ноги — цей кремезний здоровань, рум’яний і бадьорий, з гачкуватим, мов у індіанця, носом і пасмом рідкого волосся на маківці. Як завжди, викладаючи свою натурфілософію, він починав кричати.

— Це не звичайна теличка. Вона вартує того, аби ти ризикнув. Що ж, ти можеш зазнати принижень, тобі, ймовірно, доведеться наковтатися лайна, тебе можуть пограбувати й пустити з торбою по світу, ти можеш лежати хворий і ніхто тебе не доглядатиме, ти можеш заробити інфаркт або втратити ногу. Нехай, але ти жива людина з плоті і крові, яка має відвагу дослухатися до своїх інстинктів. Ти мужній. І я завжди тебе підтримаю. Лише зателеграфуй мені, і я приїду, хоч би де ти був. Коли ти був молодший, ти мені дуже подобався, але я не любив тебе так, як тепер. Замолоду ти намагався вибитися в люди. Можливо, ти цього не усвідомлював, але ти був достобіса розумний і хитрий, коли йшлося про твою кар’єру. Але тепер, дякувати Богу, ти й справді мрієш про цю молоду кралю, ти мариш нею. Ти не знаєш, що робиш. І саме це дивовижно.

— Джордже, у твоїх устах це звучить надто романтично.

— Не зважай на це, — відказав він. — А щодо Ренатиних пошуків справжнього батька, то це дурниці. Подумаймо разом. Навіщо такій дівці, як вона, справжній батько? Вона вже має цю стару звідницю, свою матінку. Рената не знала б навіть, що їй з батьком робити. У неї є саме той татусь, що вона його потребує, солодкий татусь. Ні, це все було влаштовано заради поїздок до Європи. Але це найприємніше з усього. Продовжуй в тому ж дусі та прогуляй усі гроші. Стань банкрутом і до біса всю цю судову банду. Ти вже розповідав мені про квітневу поїздку з Ренатою до Парижа, та нагадай іще раз.

— Будь ласка, — мовив я. — До дванадцяти років Рената вважала своїм батьком такого собі синьйора Біферно, який торгував модними виробами зі шкіри на Віа Монтенаполеоне в Мілані. Це велика вулиця, де продають розкішні товари. Проте, коли їй було тринадцять, стара сказала, що Біферно, можливо, і не її батько. Сеньйора та Біферно каталися разом на лижах у Кортіні, вона зламала кісточку на нозі, їй наклали гіпс, вони посварилися й він поїхав додому, до своєї дружини та дітей. І вона помстилася йому з якимось молодим французом. А коли Ренаті виповнилося десять, матінка повезла її в Мілан, щоб показати Біферно. Вони вирядилися з ніг до голови, і Сеньйора влаштувала сцену на Віа Монтенаполеоне.

— Ця стара бабера — знана скандалістка.

— Справжня пані Біферно викликала поліцію. І набагато пізніше, у Чикаґо, матінка сказала Ренаті: «Зрештою, Біферно може й не бути твоїм батьком».

— Тож ви вирушили до Парижа, щоб побачити молодого француза, який тепер став старим французом? Страшенно підло з материного боку сказати таке дівчині на порозі юності.

— Я так чи так мав у Лондоні справи. Ми зупинилися в готелі «Ріц». А потім Рената сказала, що мусить поїхати до Парижа, щоб довідатися про цього чоловіка, який, можливо, її батько, і що вона хоче з'їздити туди сама. Вона планувала повернутися за три дні. Я відвіз її до Гітроу. Рената несла велику сумку, що була розкрита. Просто згори, як чималенька пудрениця, лежала коробка з протизаплідними ковпачками.

— Навіщо вона взяла з собою контрацептиви?

— Ніколи не знаєш, коли може випасти єдиний у житті шанс.

— Це тактика, Чарлі, просто дурна тактика. Мучити чоловіка здогадками. Вона хотіла, щоб ти втратив спокій. Гадаю, насправді вона непогана, от тільки робить деякі дурниці. І ще одне, Чарлі. Я не знаю твоїх звичок, але не дозволяй їй себе заганяти. Ти протягнеш не більше року. А тепер розповідай далі про Париж.

— Ну, той чоловік був гомосексуаліст, літній, нудний і балакучий. Коли вона не повернулася до Лондона на четвертий день, я поїхав шукати її в готелі «Меріс». Вона сказала, що й досі не наважилася з ним зустрітися й ходила по крамницях, у Лувр і на шведські фільми — «Я допитлива — фільм у жовтому»[236] чи щось у цьому дусі. Той старий пам’ятав її матір і йому було приємно думати, що, можливо, у нього є донька. Але на всі запитання відповідав ухильно й сказав, що про офіційне визнання не може бути й мови. Його родина позбавила б його спадщини. Та він усе одно не був її батьком. Рената сказала, що вони зовсім не схожі. Я й сам поглянув на нього. Вона казала правду. Звісно, ми не відаємо, як діє природа. Сердита жінка з гіпсом на кісточці змушує лижника-гея зробити для неї виняток, і вони зачинають прекрасну дочку з досконалою шкірою, темними очима й бровами. Уяви собі красуню з полотен Ель Греко, яка здіймає очі до небес. От тільки Рената звертає свій благоговійний погляд не до небес: її божеством є секс.

— Що ж, я знаю, ти її любиш, — сказав Джордж. — Коли вона виставила тебе за двері, бо була з іншим хлопцем, і ти прийшов до мене в сльозах, пам’ятаєш, що я сказав? Чоловік, який ридає через дівчину, це чоловік, якого я поважаю. Ба більше, ти й досі зберіг усю свою силу.

— Напевно, я ніколи її не розтрачував.

— Ну, тоді вона при тобі. Тепер ти виходиш на фінішну пряму й тобі пора вирватися вперед. Можливо, тобі варто одружитися з Ренатою. От тільки не зомлій дорогою до мерії. Зроби все, як належить чоловікові. Інакше вона тобі ніколи не пробачить. І зробить із тебе підстаркуватого хлопчика на побігеньках. Бідолашний старенький Чарлі зі сльозливими очима йде по цигарки для своєї дружини.

Наближаючись до місця призначення, ми пролетіли над сталевою смугою вечірніх вод і приземлилися в Ла Гвардія у рудувато-брунатних променях призахідного сонця. Потім поїхали до готелю «Плаза», ув’язнені на низьких сидіннях однієї з нью-йоркських таксівок, що скидалася на фургон гицля. У ній ви почуваєтеся так, ніби когось покусали, і тепер вас, запіненого, везуть усипляти. Сказав це Ренаті, й вона, вочевидь, відчула, що я даю волю своїй уяві, щоб зіпсувати їй задоволення, й без того трохи затьмарене фактом, що ми подорожуємо як непошлюблена пара. Швейцар готелю «Плаза» допоміг їй вийти, і вона, у своїх високих чоботях, поважно пройшла під підігрітим навісом із сяючими оранжевими світильниками. Під її довгим польським замшевим пальтом, обшитим овчиною, була сукня-міні. Пальто я купив для неї у «Цепелії». Її прекрасний м’який оксамитовий капелюх, натхнений голландськими портретистами сімнадцятого століття, був зсунутий на потилицю. Обличчя, рівномірно і бездоганно біле, розширювалося донизу. Це потовщення, як у пляшкового гарбуза, було її єдиною вадою. На шиї у неї були ледь помітні кільцеподібні складки, сформовані якимсь жіночими відкладеннями. Незначна дорідність спостерігалася також на її боках та стегнах. Перший суглоб на її пальцях виявляв ті ж ознаки надмірної чуттєвості. Я йшов за нею у своєму картатому пальті, захоплюючись та розмірковуючи. Кантабіле і Стронсон одностайно визнали, що в ньому я скидався на найманого вбивцю. Та зараз я менше за все був схожий на кілера. Вітер розтріпав волосся, і на своїй лисій маківці я відчував променистий жар, що йшов від навісу. Від подмухів зимового повітря у мене розчервонівся ніс. Під очима були великі мішки. Вечірні музики у Пальмовій залі виконували свою заворожливу, чарівливу, вкрадливу музику. Я зареєстрував пана та пані Сітрин, надавши вигадану чиказьку адресу, і ми поїхали нагору ліфтом разом зі зграйкою чарівних студенток, які приїхали сюди на канікули. Вони, здавалося, поширювали довкола себе чудовий аромат незрілості, щось на кшталт запаху зелених бананів.

— Ти, звісно ж, оцінив цих милих діточок, — сказала Рената, яка знову була в чудовому гуморі. Ми йшли довжелезним коридором, устеленим золотистим килимом, на якому без кінця повторювалися чорні завитки й закарлючки, закарлючки й завитки. Ренату бавило те, як я розглядаю людей. — Ти такий уважний спостерігач.

Так, але протягом десятків років я нехтував своєю природженою манерою дивитися, своїм особистим способом це робити. І я не бачив причини, чому тепер мені не варто вдатися до цього знову. Кому яке діло?

— Але що це?! — вигукнула Рената, коли коридорний відчинив двері. — Що за кімнату вони нам дали?

— Це покої з мансардними вікнами. На самісінькій горі «Плази». Звідси відкривається найкращий у готелі краєвид.

— Минулого разу ми мали чудовий номер-люкс. Якого лисого ми робимо на горищі? Де наш люкс?

— Ох, годі, годі тобі, люба. Яка різниця? Ти точнісінько, як мій брат, Джуліус. Якщо в готелі йому не пропонують найкращого, він поводиться так само — зневажливо пирхає й лютує.

— Чарльзе, це що, один із твоїх нападів скнарості? Не забувай, що ти казав мені одного разу про відкритий вагон для туристів у хвості поїзда.

Колись я процитував їй Джина Фаулера[237], який сказав, що гроші — це те, що слід викидати з останнього вагона поїзда, і тепер я про це шкодував. Але ж це журналістське висловлювання належало до часів золотого віку Голлівуду, п’яної розкоші нічних клубів двадцятих років, синдрому Великої Пишноти.

— Але вони мають слушність, Ренато. З цього місця відкривається найкращий у всьому готелі краєвид на П’яту авеню.

Справді, краєвид, якщо вас цікавлять краєвиди, був дивовижний. Мені дуже добре вдавалося привертати увагу інших людей до краєвидів, щоб самому втекти у власні думки. Внизу П’ята авеню виблискувала різдвяними прикрасами й фарами машин, що застрягли в корку між Сімдесятими й Тридцятими вулицями, ілюмінацією крамниць, різнокольоровою, кристалічною, мов клітинки капіляра, що їх розглядають під мікроскопом, пульсуючі клітинки, які наштовхуються одна на одну й швидко змінюють форму. Все це я побачив за одну мить. Я був, наче спритне дівча, яке згрібає всі фішки, поки кулька відскочить назад. Так само було й минулої весни, коли ми з Ренатою їхали поїздом до Шартра. «Поглянь, як красиво», — сказала вона. Я визирнув у вікно, і, справді, краєвид був чудовий. Мені вистачило одного погляду. Таким чином можна заощадити для себе чимало часу. Питання полягало в тім, що ви збираєтеся робити з хвилинами, здобутими завдяки такій економії. Цим усім, я би сказав, ми зобов’язані дії того, що Штайнер називає Свідомою Душею.

Рената не знала, що Урбанович збирається вилучити мої гроші. Проте за рухами її очей я здогадався, що в неї на думці гроші. Її брови часто здіймалися, коли вона думала про кохання, але час від часу погляд ставав надзвичайно практичний, і це мені теж дуже подобалося. Але тут вона рвучко скинула головою й сказала:

— Якщо ти вже в Нью-Йорку, то можеш також зустрітися з кількома видавцями й запропонувати свої есеї. Такстер їх повернув?

— Неохоче. Він досі сподівається видати «Ковчег».

— Атож. Він сам є кожне з тих звірят.

— Він учора дзвонив мені й запросив на прощальну вечірку на «Франс».

— Його літня матуся ще й влаштовує йому вечірку? Вона ж, певно, дуже стара.

— Вона розуміється на стилі. Десятиліттями виводила дебютанток у вищий світ і має зв’язки серед Багатіїв. Вона завжди знає, де є вільне шале для її хлопчика, чи мисливський будиночок, чи яхта. Якщо він втомлений, вона посилає його на Багами або ж на Егейське море. Тобі треба її побачити. Вона кістлява, розумна, спритна й завжди сердито зиркає на мене, бо я невідповідне товариство для її П’єра. Вона стоїть на сторожі грошовитих родин, захищаючи їхнє право впитися до смерті, їхній давній привілей нічого не досягати.

Рената засміялася й сказала:

— Звільни мене від цієї вечірки. Залагодьмо твої справи із заповітом Гумбольдта і їдьмо в Мілан. Я дуже через це переживаю.

— Ти гадаєш, що цей Біферно й справді твій батько? Краще вже він, аніж той дивний Анрі.

— Правду кажучи, я б не думала про батька, якби ми були одружені. Моє непевне становище змушує шукати міцного опертя. Ти скажеш, що я вже була заміжня, проте Кофриць не міг мені дати достатньо міцної опори. А тепер на мені ще й лежить відповідальність за Роджера. До речі, ми мусимо послати іграшки всім дітлахам із «Ф.А.О. Шварца»[238], а я не маю ані цента. Кофриць на півроку затримує виплати на дитину. Він каже, що я маю багатого кавалера. Та я не потягну його до суду і не запроторю до в’язниці. Що ж до тебе, то ти маєш стількох нахлібників, що я не хочу стати однією з них. Хоча я, якщо можу так сказати сама про себе, принаймні дбаю про тебе й роблю для тебе щось добре. Якби ти потрапив до рук тієї доньки антропософа, маленької білявої крутихвістки, ти б незабаром відчув різницю. Вона справжня шельма.

— До чого тут Доріс Шельдт?

— До чого? Ти написав їй записку перед від’їздом із Чикаґо. Я прочитала відбиток у твоєму блокноті. Чарлі, не вдавай святої невинності. Ти найгірший брехун на світі. Хотіла би я знати, скільки жінок ти маєш у запасі.

Мене не обурило її шпигування. Я вже не влаштовував сцен. Наші поїздки до Європи, приємні самі собою, до того ж віддаляли мене від панянки Шельдт. Рената вважала її небезпечною особою, і навіть Сеньйора спробувала дорікнути мені нею.

— Але, Сеньйоро, — відповів я, — панянка Шельдт з’явилася на сцені тільки після інциденту з Флонзелі.

— Тепер, Чарльзе, про той випадок із Флонзелі треба забути. Ви ж не якийсь провінційний міщанин, а письменник, — мовила ця літня іспанська дама. — Флонзелі відійшов у минуле. Рената дуже чутлива до болю, і коли цей чоловік терпів страшенну муку, що, по-вашому, вона мала би зробити? Вона проплакала всеньку ніч, що він пробув коло неї. Він виконує просту роботу, і вас не можна порівнювати. А що ви homme de lettres[239], а він працює в похоронному бізнесі, то вища особа мусить бути толерантніша.

Я не міг сперечатися з Сеньйорою. Якось побачив її вранці, поки вона ще не наклала макіяж і поспішала до ванної, геть невиразна, мов жовта прив’яла бананова шкірка, без брів і вій, і майже без уст. Це жалюгідне видовище так пройняло моє серце, що я більше ніколи не хотів виграти в Сеньйори бодай одне очко. Коли ми грали з нею у трик-трак, я навмисне піддавався.

— Коли йдеться про панянку Шельдт, — сказав я Ренаті у «Плазі», — то найголовніше для мене — її батько. Я б не міг мати любовного зв’язку з донькою чоловіка, який навчає мене стількох речей.

— Забиває тобі голову такими дурницями, — зауважила вона.

— Ренато, дозволь мені процитувати: «Хоча кажуть, що ти живий, ти мертвий. Пробудися і вклади трохи сили у те, що лишилось, інакше воно помре». Це з Одкровення святого Іоанна, більш-менш близько до тексту[240].

Поблажливо всміхаючись, Рената встала й, обсмикнувши міні-спідницю, сказала:

— Ти закінчиш тим, що опинишся у Лупі босий і з транспарантом на кшталт «Де-ви-вікуватимете-вічність?». Заради Бога, подзвони вже цьому Гаґґінсу, виконувачу Гумбольдтової духівниці, і поговори з ним. А на обід навіть не думай мене вести у «Рампельмайєр».

Гаґґінс збирався на відкриття виставки у галереї Куца, і запропонував мені там зустрітися, коли я сказав про свою справу.

— Чи є в цьому щось? Що це за історія зі спадщиною? — запитав я.

— Для тебе дещо є, — сказав Гаґґінс.

Наприкінці сорокових, коли Гаґґінса вважали знаменитістю у Ґринвіч-Вілледжі, я був дуже незначним членом товариства, що обговорювало політику, літературу й філософію у його помешканні. Туди приходили такі люди як К’яромонте, Рагв, Абель, Пол Ґудмен і Гумбольдт фон Флейшер. Гаґґінса й мене об’єднувала любов до Гумбольдта. Поза тим у нас було мало спільного. Багато в чому ми одне одного дратували. Кілька років тому під час з’їзду Демократичної партії в Атлантик-Сіті, у цьому вулику розваг, ми спостерігали, як Губерт Гамфрі вдавав, що розслабляється зі своєю делегацією, тимчасом як Джонсон його дражнив, і щось у вишуканому нищенні, у порваних струнах святкових веселощів налаштувало Гаґґінса проти мене. Ми вийшли на променад, і, побачивши жахливу Атлантику, перетворену тут на карамельну масу зі солоної води та схожий на піну попкорн, який скидає у воду мітла прибиральника, Гаґґінс зненацька напустився на мене. Нікого не боячись і підтверджуючи свої аргументи стрясанням сивої цапиної борідки, він гостро розкритикував книжку Гаррі Гопкінса, що я опублікував тієї весни. Гаґґінс приїхав на з’їзд в Атлантик-Сіті як репортер журналу «Віменс Веар Дейлі». Чудовий журналіст такого рівня, що мені його ніколи не досягти, а також знаменитий богемний опозиціонер та революціонер. Чому я так прихильно ставлюся до «Нового курсу» й приписую стільки заслуг Гопкінсу? Я завжди по-підлабузницькому вихваляв у своїх книжках американську систему правління. Я був апологет, підставна особа, маріонетка, практично як Андрій Вишинський. В Атлантик-Сіті, як і всюди, цей високий рум’яний бородань, який заїкався та полюбляв сперечатися, був одягнутий вільно: у штанях з міцної бавовняної тканини та тенісних черевиках.

Я зараз бачу себе таким, як тоді, коли розглядав його на тому променаді. У моїх очах були зелені й бурштинові цяточки, в яких він, мабуть, побачив цілі еони сну та неспання. Якщо він гадав, що я відчуваю до нього неприязнь, то помилявся. Він подобався мені чимраз більше. Був уже досить старий, і нещадні сили людської гідростатики почали перетворювати його лице на розтягнутий пожмаканий мішок, проте рум’янець залишився такий же яскравий, і він досі був гарвардським радикалом у дусі Джона Ріда, один із тих вічно молодих, легкодумних, піднесених американських інтелектуалів, відданих своєму Марксу, чи своєму Бакуніну, Айседорі, Рендольфу Борну, Леніну й Троцькому, Максу Істмену, Кокто, Андре Жідові, російському балету, Айзенштайну — прекрасному передовому пантеону добрих давніх часів. Для нього відмовитися від свого чудового ідеологічного капіталу було анітрохи не легше, ніж від облігацій, успадкованих від свого батька.

У переповненій галереї Куца він розмовляв із кількома людьми. Він умів підтримувати розмову на шумних кок-тейльних вечірках. Галас і випивка лише підхльостували його. Можливо, його голова була не зовсім ясна, та я її завжди цінував. Вона була видовжена й велика, обрамлена старанно розчесаним сивим волоссям; нерівні кінчики довгих пасом ззаду були схожі на зазублини. Живіт цього високого чоловіка вкривала смугаста сорочка; широкі кармазинові смуги чергувалися з диявольськими багряними, що нагадували стрічки, якими прикрашають святкове травневе дерево. Я пригадав, як понад двадцять років тому опинився на пляжній вечірці в Монтоці на Лонґ-Айленді, де голий Гаґґінс, сидячи на одному кінці колоди, обговорював слухання у справі «Армія — Мак-Карті» з оголеною дамою, яка осідлала другий її кінець. Гаґґінс розмовляв із мундштуком, затиснутим у зубах, і його пеніс, що лежав перед ним на гладенькій, як вода, деревині, виражав усі коливання його інтересу. І коли він пускав клуби диму й висловлював свої погляди з іржанням та затинаннями, його прутень то висувався вперед, то подавався назад, наче куліса тромбона. До чоловіка, про якого ви маєте такі спогади, неможливо відчувати неприязні.

У галереї він почувався зі мною ніяково. Він розумів усю химерність моєї перспективи. Я теж не пишався нею. До того ж я був налаштований набагато приязніше, ніж він того хотів. Якщо він не мав ясності в думках, то і я теж. Мене переповнювали якісь безладні передчуття та швидкоплинні думки, і я нікого не осуджував. Взагалі-то я боровся з тими судженнями, що їх виніс у часи моєї нерозважливості. Я сказав, що радий його бачити і що в нього хороший вигляд. І навіть не збрехав. Колір обличчя мав свіжий, і, незважаючи на огрубіння носа, вікові спотворення, вуста, спухлі, мов від укусу бджоли, мені й досі він подобався. Щоправда, він міг би обійтися без борідки сільського констебля.

— О, Сітрине, тебе випустили з Чикаґо. Кудись їдеш?

— За кордон, — відповів я.

— З тобою мила молода дама. Страшенно прр-прр-иваб-лива, — заїкання прискорювало, а не затримувало темп його мовлення. Камінці в гірському потічку дають нам змогу побачити, як стрімко лине вода. — То ти хочеш забрати свою спад-спад?..

— Так, але спершу хочу, щоб ти сказав, чому такий непривітний. Ми ж знаємося понад тридцять років.

— Що ж, окрім наших політичних поглядів…

— Більшість політичних поглядів, наче старі газети, що їх пережовують оси, — побляклі кліше та дзижчання.

Гаґґінс сказав:

— Декому не все одно, куди котиться людство. До того ж ти не можеш очікувати від мене пр-пр-пр-ивітності, коли видаєш щодо мене такі жарти. Ти сказав, що я був Томмі Менвіллом[241] лівих і що я віддаюся справам так само, як він одружувався з дівками. Кілька років тому ти образив мене на Медісон-авеню через протестні значки, що були на мені. Ти сказав, що колись я мав і-і-ідеї, а тепер лише значки, — скривджений та схвильований, кидаючи мені у вічі мої власні зухвалі образи, він хотів почути, що я на це скажу.

— Мені прикро зізнатися, що ти процитував мене правильно. Я визнаю свою ганебну ваду. У глушині, далеко від подій на Сході країни, я вигадую різні дошкульні речі, що їх можна було б комусь сказати при зустрічі. Гумбольдт ввів мене у товариство в сорокових, але я так і не став своїм у вашому гурті. Коли всі захоплювалися Бернгемом чи Кестлером, мене цікавило щось інше. Те ж саме стосувалося «Енциклопедії уніфікованої науки»[242], закону комбінованого розвитку авторства Троцького, поглядів К’яромонте на Платона, Поля Ґудмена — на Прудона, і майже всіх — на Кафку чи К’єркеґора. Це нагадувало скарги Гумбольдта на дівчат. Він прагнув зробити їм добре, але вони не хотіли для цього затриматись. Я теж не хотів затримуватися. Замість того, щоб подякувати за надану мені можливість долучитися до культурного життя Ґринвіч-Вілледж у роки його розквіту…

— Ти був замкнутий, — сказав Гаґґінс. — Але для чого ти себе бер-бер-беріг? Ти вдавав із себе зірку, от тільки, де твоє мер-мер-мерехтіння?

— «Замкнутий» — це ти добре сказав. Якщо інші мали у собі нікчемний вміст, то я мав усередині чудову порожнечу. Мій гріх полягав у тому, що я потайки вважав себе розумнішим за усіх вас, які захоплювалися 1789-м, 1848-м, 1870-м, 1917-м роками. Проте ви значно приємніше й веселіше збували час, з вашими вечірками та всеношними дискусіями. А мені залишалося лише суб’єктивне й бентежне задоволення від думки, буцімто я такий розумний.

— Хіба ти й досі так не вважаєш? — запитав Гаґґінс.

— Ні, не вважаю. Я відмовився від цієї думки.

— Ну, ти ж осів у Чикаґо, де вважають, що Земля пласка, а Місяць створений із зеленого сиру. Ти повернувся до своїх братів по розуму, — сказав він.

— Думай, що собі хочеш. Я не для того прийшов зустрітися з тобою. Хай там як, але нас і досі дещо пов’язує. Ми обидва обожнювали Гумбольдта. Можливо, між нами є ще щось спільне. Ми обидва — женихливі старигани. Ми не сприймаємо один одного серйозно. Але жінки, здається, й досі зважають на нас. То що там із тією спадщиною?

— Хоч би що там було, вона в конверті з написом «Сітрин», і я не розкривав його, бо старий Вальд-Вальдемар, Гумбольдтів дядько, прибрав його до рук. Я не знаю, як став виконувачем духівниці.

— Гумбольдт і тебе обливав брудом, правда ж? Коли ти долучився до гурту його вболівальників у «Бельвю», і він сказав, що я вкрав його гроші. Можливо, ти був і біля театру Беласко, коли він мене пікетував.

— Ні, але в цьому був певний ш-ш-шарм.

Сміючись, Гаґґінс дмухав у свій мундштук. Чи не російська актриса Успенська запровадила моду на такі мундштуки у тридцятих роках? А може, це був Франклін Рузвельт чи Джон Гельд-молодший. Як Гумбольдт, та і я також, Гаґґінс полюбляв старі фільми. Гумбольдтове пікетування і своє власне — біля Білого дому, він, певно, розглядав як сцени зі стрічок Рене Клера.

— Я ніколи не вірив, що ти вкрав його гроші, — мовив Гаґґінс. — Я знаю, що це він привласнив твоїх пару тисяч. Він підробив чек?

— Ні, ми у пориві сентиментальності обмінялися незаповненими чеками. І він своїм скористався, — пояснив я. — І це було не пару тисяч, а майже сім.

— Я вів його фінансові справи. І переконав Кетлін відмовитися від її прав. Проте він сказав, що я взяв собі відсоток за послуги. І аж кипів із люті. Тож більше його не бачив, бідолаху Гумбольдта. Він обвинуватив якусь літню тел-телефоністку в готелі в тому, що вона клала йому на ліжко роз-розвороти з дівчатами з «Плейбоя». Схопив молоток і намагався вдарити ту стару бабу. Його забрали. І знову шок-шокова терапія. Аж плакати хочеться, коли подумаєш, який він був яскр-яскравий, самобутній, вродливий і чудовий, а які шедеври створив. Ах! Це суспільство має багато за що від-відповісти.

— Так, він був чудесний і щедрий. Я його любив. Він був шляхетний, — ці слова дивно звучали на галасливій коктейльній вечірці. — Гумбольдт усією душею хотів подарувати нам щось вишукане і витончене. Він був страшенно вимогливий до себе. Але ти кажеш, що його дядечко, любитель кінних перегонів, забрав більшість його паперів.

— А також речей та цінностей.

— Певно, втрата племінника завдала йому важкого удару та й налякала, можливо.

— Він одразу ж приїхав із Ко-Коні-Айленду. Гумбольдт тримав його в будинку престарілих. Старий букмекер, напевно, вир-вирахував, що пап-папери чоловіка, який заслужив на такий довгий некролог у «Нью-Йорк Таймс», мусять мати цінність.

— Гумбольдт залишив йому якісь гроші?

— Там був якийсь страховий поліс, і якщо він не проциндрив усе те на коней, то з ним усе гаразд.

— Під кінець Гумбольдт був при своєму розумі, якщо я не помиляюся.

— Він написав мені прек-прек-прекрасного листа. Скопіював для мене декілька своїх віршів на хорошому папері. Один про його угорського татуся, який їде з кавалерією генерала Першинґа схопити Панчо.

— Зубасті коні, торохкотіння колимаги, колючки кактуса та гуркіт зброї…

— Ти цитуєш не зовсім правильно, — зауважив Гаґґінс.

— І це ти передав Кетлін Гумбольдтову спадщину?

— Так, і, до речі, вона зараз у Нью-Йорку.

— Справді? Де вона зупинилася? Я хотів би з нею зустрітися.

— Вона теж летить у Європу. Я не знаю, де вона зуп-зу-пинилася.

— Я мушу з’ясувати. Але спершу маю з’їздити до дядечка Вальдемара в Коні-Айленд.

— Він може нічого тобі не дати, — сказав Гаґґінс. — Він паскудний стариган. Я писав йому й телефонував. І все дарма.

— Мабуть, телефонний дзвінок тут недоречний. Він вимагає справжніх відвідин. Ти не можеш його в цьому винуватити, адже до нього ніхто не приходить. Гумбольдтова мати була остання з його сестер, так? Він хоче, щоб хтось приїхав до нього в Коні-Айленд. І використовує Гумбольдтові папери як приманку. Можливо, він віддасть їх мені.

— Я впевнений, що ти його пер-пер… Ти його переконаєш, — сказав Гаґґінс.

Рената була дуже зла, коли я сказав, що вона повинна поїхати зі мною в Коні-Айленд.

— Поїхати у притулок для старих? На метро? Не вплутуй мене в це. Їдь сам.

— Ренато, ти мені потрібна.

— Ти руйнуєш мої плани. Я маю тут професійні справи. Це робота. Притулки для старих мене пригнічують. Останнього разу, коли я туди поткнулася, мала істерику. Хоча б не на метро.

— Іншого транспорту немає. Зроби старому Вальдемару подарунок. Він іще ніколи не бачив такої жінки, як ти, а він же був життєлюб.

— Облиш свої солодкі промови. Я не почула від тебе ні словечка, коли телефоністка назвала мене пані Сітрин. Тобі мов заціпило.

Пізніше, на набережній вона, досі роздратована, крокувала переді мною. Метро було жахливе: неймовірний бруд і графіті з балончиків з аерозольною фарбою. Гордо ступаючи, вона відкидала поли свого довгого пальта, і попереду мигтіли клаптики овечого хутра. Нідерландський капелюх з високим верхом Рената зсунула на потилицю. Анрі, давнього друга Сеньйори з Парижа, чоловіка, який, вочевидь, не був Ренатиним батьком, вразило її чоло. «Un beau front!» — повторював він знов і знов. «Ah, се beau front!» Красиве чоло. Та що було за ним? Тепер я цього не знав. Вона крокувала попереду, ображена, роздратована. Вона хотіла мене покарати. Але з Ренатою я ніколи не програвав. Вона подобалася мені навіть сердита. Люди дивилися їй услід, коли вона проходила повз них. Ідучи за нею, я милувався рухом її стегон. Можливо, я й не хотів знати, що відбувалося за цим beau front; і, можливо, її мрії приголомшили би мене, але сам лише її запах був величезною втіхою вночі. Приємність від спання з нею була значно більша за звичайну приємність розділеного з кимсь ложа. Навіть безтямно лежати поряд із нею було чимсь особливим. Що ж до безсоння, на яке скаржився Гумбольдт, то вона і його робила приємним. Усеньку ніч збудливі імпульси з її грудей входили в мої долоні. Я уявляв собі, що ці імпульси пронизують кісточки моїх пальців, наче білий електричний струм, і підіймаються до коренів моїх зубів.

Бліде грудневе небо простиралося над темінню Атлантики. Здавалося, що природа хоче сказати нам: обставини суворі та жорстокі, дуже жорстокі, тому люди мають втішати одне одного. І тут, на думку Ренати, я не виконував того, що мав би, бо, коли телефоністка у «Плазі» назвала її пані Сітрин, і Рената поклала слухавку й, звернувши до мене осяяне радістю лице, сказала: «Вона назвала мене пані Сітрин!» — я нічого їй не відповів. Люди набагато наївніші та простодушніші, ніж ми зазвичай вважаємо. Не так уже й багато потрібно, щоб вони засвітилися радістю. Я й сам такий. Тож чому б не сказати їм добре слово, коли ви бачите, що чиєсь обличчя проясніло. Щоб потішити Ренату ще більше, я міг би сказати: «Ну, звісно ж, дитинко, ти була б чудовою пані Сітрин. Чом би й ні?». І що б це мені коштувало? Нічого, крім моєї свободи. А я, зрештою, не так уже й користався з цієї дорогоцінної свободи. Я все гадав, що маю досить часу, щоб зробити з нею щось пізніше. І що важило більше, цей запас невикористаної свободи чи щастя лежати поруч із Ренатою вночі, яке навіть мій стан нетями робило особливим, було приємним способом поринути в забуття? Коли та клята телефоністка назвала її «пані», моя мовчанка, здавалось, обвинувачувала її в тім, що вона просто шльондра, ніяка не пані. Це її розлютило. Прагнення до власного ідеалу робило Ренату надзвичайно вразливою. Але я теж прагнув до ідеалів — свободи, любові. Я би хотів, щоб мене любили заради мене самого. А не заради вигоди, як це було. Це одна з тих американських вимог, що я їх, як уродженець Епплтона й дитя чиказьких вулиць, мав занадто багато. Та все ж я страждав, підозрюючи, що той час, коли мене могли любити заради мене самого, вже минув. Ох, як швидко погіршувалися обставини!

Я казав Ренаті, що з одруженням доведеться почекати до завершення моєї тяганини з Деніз.

— Та годі тобі, вона припинить тяганину, коли ти лежатимеш на цвинтарі поряд зі своїми татом і мамою. Її вистачить до кінця цього століття, — сказала вона. — А тебе?

— Звісно, самотня старість була б жахлива, — відповів я. — Та чи можеш ти собі уявити, як штовхаєш мій інвалідний візок?

— Ти не розумієш справжніх жінок, — мовила Рената. — Деніз хотіла вивести тебе з гри. Та їй це не вдалось через мене. А не через цю бліду хитрунку Доріс, виряджену, як Мері Пікфорд. Це все я — я зберегла твою чоловічу силу. Я знаю, як це робити. Одружися зі мною, і ти розважатимешся й у вісімдесят. Коли ж тобі буде дев’яносто, і ти не зможеш, я й тоді тебе любитиму.

Тож ми йшли набережною Коні-Айленду. І як я хлопчиськом грюкав палицею по штахетах огорожі, так і Рената, минаючи продавців звичайного й карамельного попкорну та гот-доґів, роздражнювала кожного з цих чоловіків. Я йшов за нею — літній, але бадьорий, зморщений тривогами, але усміхнений. Насправді почувався незвично піднесено. Хоча достоту не знаю, звідки такий чудовий стан. Це не могло бути лише наслідком фізичного здоров’я, сексу з Ренатою, хорошої хімії. Або ж — тимчасової втечі від труднощів, бо, як вважають деякі похмурі експерти, це єдине джерело щастя. Ні, енергійно крокуючи за Ренатою, я все ж схилявся до думки, що цим змінам завдячував моєму новому погляду на смерть. Я почав розглядати й інші варіанти. Цього для мене було достатньо, щоб піднестися духом. Проте ще радісніша була ймовірність того, що існує щось, куди можна піднестися, невикористаний, забутий простір. І це при тому, що нам увесь час бракувало найбільшої частини цілого. Не дивно, що люди божеволіють. Бо припустіть, що ми — такі, як ми є у цьому матеріальному світі, — найвищі з усіх істот. Припустіть, що ряд істот закінчується на нас і що поза нами нічого немає. З такими припущеннями, хто може нас обвинувачувати в тому, що нами стрясають судоми! Але уявіть собі космос, і метафізично перед нами відкривається набагато ширший простір.

Рената обернулася до мене й запитала:

— Ти впевнений, що цей старий пень знає, що ми прийдемо?

— Звісно. Він нас чекає. Я йому телефонував, — сказав я.

Ми звернули в один із провулків, де колись відпочивали влітку працівники швейної фабрики, і знайшли потрібну адресу. Стара цегляна будівля. На її дерев’яній веранді побачили інвалідні візки та ходунці для хворих, що перенесли інсульт.

Іншого разу, мене, можливо, здивувало би те, що сталося далі. Але тепер, коли світ змінювався, і стара структура, смерть та все решта було не міцніше за японський ліхтарик, людські справи поставали переді мною надзвичайно яскраво, природно і навіть радісно — я не повинен оминати радості. І найсумніше видовище, либонь, її має. Хай там як, а нас і справді чекали. Обпершись на палицю, хтось виглядав нас, стоячи між подвійними дверима притулку для старих, і щойно ми підійшли до сходів, він вийшов, гукаючи:

— Чарлі! Чарлі!

— Ви ж не Вальдемар Вальд, правда ж? — запитав я в того чоловіка.

— Ні. Вальдемар теж тут. Але я не Вальдемар, Чарлі. А тепер поглянь на мене. Послухай мій голос, — і він почав щось наспівувати старечим надтріснутим тенором. Він узяв мене за руку і заспівав «La donna è mobile» у стилі Карузо, але жалюгідно. Бідолашний старий! Я придивився до нього, ввібрав поглядом його волосся, колись кучеряве й руде, зламаний ніс, жваві ніздрі, подвійне підборіддя, кадик, кістляву згорблену постать. А тоді сказав:

— О так! Та це ж Менаша! Менаша Клінґер! Чикаґо, Іллінойс, тисяча дев’ятсот двадцять сьомий!

— Правильно, — надзвичайно зрадів він. — Це я. Ти мене впізнав.

— Оце так-так! Яка приємна несподіванка! Присягаюсь, я на неї не заслуговую, — відкладаючи пошуки Гумбольдтового дядька, я, схоже, уникав удачі, дивовижних речей, майже чудес. А тепер я відразу ж зустрів людину, яку любив ще бозна-коли. — Це наче сон, — додав я.

— Ні, — відповів Менаша. — Для звичайної людини, може, це так і було б. Але коли ти став знаменитістю, Чарлі, у цьому значно менше випадковості, ніж ти гадаєш. У тебе, либонь, усюди є друзі та приятелі, як я, що вони колись тебе знали, але тепер через надмірну соромливість не наважуються підійти й нагадати про себе. Я б теж соромився, якби ти не прийшов навідати мого друзяку Вальдемара, — Менаша повернувся до Ренати. — А це, мабуть, пані Сітрин?

— Так, — відказав я, дивлячись їй у вічі. — Це пані Сітрин.

— Я знав вашого чоловіка ще дитиною. Я винаймав кімнату в його родини, коли приїхав з Іпсиланті, Мічиґан, працювати у «Вестерн Електрик» штампувальником. Але насправді я приїхав навчатися співу. Чарлі був чудовий хлопець. Він був найдобріша дитина у всьому Північному Вест-Сайді. Я спілкувався з ним, коли йому було лише дев’ять чи десять років, і він був мій єдиний приятель. Щосуботи я брав його з собою до середмістя, на уроки музики.

— Твоїм учителем, — сказав я, — був Всеволод Колодний, кімната вісімсот шістнадцять у Домі Мистецтв. Бассо-профундо Петербурзької імператорської опери, лисий, метр двадцять п’ять на зріст, носив корсет і кубинські закаблуки.

— Він теж мене впізнав, — докинув Менаша, безмежно втішений.

— Ти був драматичним тенором, — зауважив я.

Щойно я це сказав, як він звівся навшпиньки, притиснув одну до одної свої вкриті мозолями від штампувального преса долоні й зі сльозами на очах заспівав своїм півнячим голоском «In questa tomba oscura» — так пристрасно, так надривно, так уривчасто, з такою надією і так немелодійно. Навіть хлопчиком я знав, що він ніколи не досягне зоряних висот. Проте вірив, що він міг би стати співаком, якби не той факт, що хтось у боксерській команді Християнської асоціації для юнаків Іпсиланті вдарив його по носу й позбавив шансу зробити вокальну кар’єру. Пісні, линучи крізь цей спотворений ніс, ніколи б не були доладні.

— Скажи мені, мій хлопчику, що ще ти пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю Тіто Скіпа[243], Тітта Руффо[244], Верренрата[245], Мак-Кормака[246], Шуман-Гайнк[247], Амеліту Ґаллі-Курчі[248], Верді, Бойто[249]. А коли почуєш, як співає Карузо в «Паяцах», то життя вже ніколи не буде для тебе як досі, правда ж?

— О, так!

Любов робила ці речі незабутніми. П’ятдесят років тому ми їхали до середмістя бульваром Джексона в двоповерховому автобусі з відкритим верхом, і Менаша пояснював мені, що таке бельканто, розповідав, сяючи, про «Аїду», уявляючи себе у парчевих шатах жерця або ж воїна. Після уроку співів він вів мене у «Кранц» на морозиво з шоколадною помадкою. Ми ходили слухати пристрасний оркестр Пола Еша[250], а також на виступи тюленів, які виконували «Янкі Дудл», натискаючи на гумові груші автомобільних клаксонів. Ми плавали на Кларендонському пляжі, де всі люрили просто у воду. Вечорами він учив мене астрономії. Пояснював теорію Дарвіна. Він одружився зі своєю шкільною подругою з Іпсиланті. Її звали Марша. У неї було ожиріння. Вона тужила за домівкою і часто лежала в ліжку й плакала. Якось я бачив, як вона сиділа у ванні й намагалася помити голову. Вона набрала воду в долоні, але її руки були надто товсті, й вона не могла піднести долонь до голови. Ця славна дівчина померла. Менаша більшу частину свого життя був електриком у Брукліні. Від його драматичного тенора не залишилося нічого, крім лементу старого чоловіка, надзвичайно зворушеного. Від його жорсткого рудого волосся зосталися тільки оранжево-сивуваті пір'їнки.

— Дуже добрі люди, ці Сітрини. Можливо, крім Джуліуса. Джуліус був грубіян. А Джуліус і досі той самий Джуліус? Твоя мама так допомагала Марші. Твоя добра бідолашна мама. Але ходімо, зустрінемось із Вальдемаром. Я — лише привітальний комітет, а він чекає. Він мешкає у задній кімнаті, біля кухні.

Коли ми увійшли, Вальдемар сидів на краєчку ліжка — плечистий чоловік, з гладко зачесаним волоссям, майже як у Гумбольдта, з таким же широким лицем та сірими широко посадженими очима. Можливо, за десять миль від Коні-Айленда був кит зі схоже розташованими очима, який вбирав і пропускав крізь себе тонни води, випускаючи з голови фонтан.

— То ти був приятель мого племінника, — мовив постарілий азартний гравець.

— Це Чарлі Сітрин, — сказав Менаша. — Ти знаєш, Вальдемаре, він мене впізнав. Хлопець мене чудово впізнав. Боже, Чарлі, ти мусив мене впізнати, ти знаєш. Я витратив цілий статок на содову й частування для тебе. Має ж бути якась справедливість.

Завдяки Гумбольдту я, звісно ж, знав дядечка Вальдемара. Він був єдиний син, мав чотирьох старших сестер і люблячу матір. Розпещений, лінивий хлопець, завсідник більярдного залу, недоук. Він випрошував гроші у своїх сестер або ж сам витягав із їхніх гаманців. З часом і Гумбольдта він почав розглядати як старшого. Став йому радше за брата, ніж за дядька. Роль дитини була єдина роль, яку він розумів.

Я думав про те, що життя значно багатше, ніж досі собі уявляв. Воно лине на нас, і наші органи чуття і наш розум не можуть його увібрати. Одне життя з його любовними історіями, романтичними прагненнями, грошима та кінними перегонами, матримоніальними планами та притулками для старих — це, зрештою, лише олов’яний черпак, по вінця повний цим надміром. Воно лине на нас також і зсередини. Візьміть кімнату, таку як у дядечка Вальдемара, наповнену запахом сосисок, що їх варять на ланч, із Вальдемаром, який сидить на краєчку ліжка, виряджений для гостей, його обличчя й голова невиразно нагадують Гумбольдтові, проте схожі на відцвілу кульбабу — все жовте стало сірим; візьміть наглухо застібнуту сорочку цього літнього добродія; візьміть його пристойний костюм на дротяному вішаку в кутку (його поховають так, як належить); візьміть сумки під його ліжком і пришпилені на стіні фотографії коней та боксерів-професіоналів, а також світлину Гумбольдта тих часів, коли той був невимовно вродливий. Якщо це все і є життя, тоді Ренатин рядок про Чикаґо дуже влучний: «Без летовища О'Гара, життя — мов чорна хмара». І єдине, що може зробити для вас О'Гара, це змінити оточення і забрати з однієї понурості в іншу, від однієї нудьги до іншої. Але чому мене огорнула якась слабкість, коли я почав розмовляти з дядечком Вальдемаром у присутності Менаші та Ренати? Тому що у будь-якому досвіді, зв’язку чи стосунках набагато більше всього, ніж може охопити звичайна свідомість, щоденне життя нашого «я». Так. Ви розумієте, що душа належить до більшого, всеохопного життя поза нами. Призвичаївшись думати про своє існування просто як про теперішнє буття, одне з цілої шереги, я не надто здивувався, зустрівши Менашу Клінґера. Ми з ним, вочевидь, були постійною частиною якоїсь більшої, набагато ширшої людської спільноти, і його бажання співати, вбравшись у парчу, партію Радамеса з «Аїди» нагадувало моє прагнення піти далі, значно далі за інтелектуалів мого покоління, які втратили дар творчої уяви. Ох, я безмежно захоплювався деякими з цих інтелектуалів. Особливо королями науки, астрофізиками, теоретичними математиками тощо. Проте головне питання так і залишилося без відповіді. Головне питання, як сказав Волт Вітмен, це питання смерті. А музика прихилила мене до Менаші. Засобами музики людина стверджує: те, на що не можна відповісти за допомогою логіки, можна відповісти в іншій формі. Що величніша музика, то звуки, не маючи якогось визначеного сенсу, стають гармонійніші. Це завдання для людини. Я теж, попри летаргію і слабкість, був тут із певної чудесної причини. З якої саме, я поміркую згодом, коли озиратимусь на своє життя у двадцятому столітті. Календарі розпадуться на аркушики під пильним поглядом душі. Але залишиться спогад про грудневу поїздку в метро у вагонах, спотворених молодіжними бандами, і про вродливу жінку, за якою я йшов набережною, слухаючи темпераментні крики, що долинали з тирів, вдихаючи запахи попкорну та гот-доґів, думаючи про сексуальність її постаті та про дорогий вишуканий одяг, і про мою дружбу з Гумбольдтом фон Флейшером, що привела мене в Коні-Айленд. У чистилищі, як його собі уявляю, можливо, я побачу це все з іншої перспективи, й, певно, дізнаюся, як усі ці дивовижі пов’язані між собою і чому в мені відкрилося джерело емоцій, коли я поглянув на Вальдемара Вальда.

Вальдемар саме казав:

— До мене вже цілу вічність ніхто не приходив. Про мене забули. Гумбольдт ніколи не запхав би мене до цієї діри. Це було тимчасово. Харчі — жахливі, а обслуга з нами не церемониться. Мені кажуть: «Стули пельку, ти ненормальний». Вони всі з Карибів. Решта — німаки. Ми з Менашею практично єдині американці. Гумбольдт якось пожартував: «Двоє — це товариство, а троє — німота».

— Але ж він таки помістив вас сюди, — зауважила Рената.

— Тільки поки залагодить деякі проблеми. Цілий тиждень перед смертю він шукав помешкання для нас обох. Якось ми три місяці мешкали разом, і це був рай. Вранці, як справжня сім’я, ми снідали яєчнею з беконом, а потім говорили про бейсбол. Я зробив із нього справжнього фана, ви це знаєте? П’ятдесят років тому я купив йому бейсбольну рукавицю. Я навчив його приймати м’яч, посланий низько над землею, і виводити з гри супротивника. І футбол теж. Я показав йому, як давати пас вперед. У довгій, як поїзд, квартирі моєї мами був величезний коридор, де ми грали. Коли його тато врізав дуба, залишився повен дім жінок, і саме я мав зробити з нього американського хлопця. Ці жінки завдали чимало шкоди. Візьміть хоч би імена, що вони нам дали — Вальдемар! Діти прозивали мене Валла-Валла[251]. І йому теж було несолодко. Гумбольдт! Моя безголова сестра назвала його на честь статуї у Центральному парку.

Усе це я знав із чарівного Гумбольдтового вірша «Дядько Арлекін». Вальдемар Арлекін, у давні часи на Вест-Енд-авеню, вставав об одинадцятій, коли його сестри, які заробляли гроші, давно були на роботі, мився цілу годину, голився новеньким лезом «Жилет», а потім їв ланч. Його мама сиділа поруч, щоб намащувати йому маслом булочки, знімати шкірку з риби та виймати з неї кістки, а також наливати йому каву, поки він читав газети. Потім він брав у неї кілька доларів і йшов із дому. За обіднім столом він говорив про Джиммі Вокера[252] та Ела Сміта[253]. Він, на думку Гумбольдта, був у їхній родині єдиний американець. Таке мав завдання серед жіноцтва та щодо племінника. Коли по радіо транслювали з'їзд демократичної партії, він міг називати перелік штатів разом із диктором — Айдаго, Іллінойс, Індіана, Айова — і сльози патріотизму наверталися йому на очі.

— Пане Вальде, я приїхав зустрітися з вами щодо Гумбольдтових паперів. Я казав вам по телефону. У мене є записка від Орландо Гаґґінса.

— Так, я знаю Гаґґінса, цю довгу жердину. Але я хочу запитати тебе про ті папери. Вони чогось вартують чи ні?

— Часом ми бачимо у «Таймс», — сказав Менаша, — що за лист Роберта Фроста дають вісімсот доларів. А щодо Едґара Аллана По, то й мови нема.

— Пане Вальд, що насправді у цих паперах? — запитала Рената.

— Що ж, мушу вам сказати, — відповів Вальдемар, — що я ніколи нічого не розумів у його писанині. З мене не бозна-який читач. Те, що він писав було для мене чимсь захмарним. Гумбольдт вибивав м’яча на пустирі, як сучий син. З його плечима, можете собі уявити, яку силу він вкладав у свій удар. Якби вийшло на моє, він би закінчив у вищій лізі. Але він почав крутитися біля бібліотеки на Сорок Другій вулиці й точити ляси з тими всіма нікчемами на сходах до неї. І я дізнався, що він друкує якісь розумні вірші в журналах. Себто, в журналах без картинок.

— Ну ж бо, Вальдемаре, — сказав Менаша. Його груди розпирало почуття, а голос зривався на фальцет. — Я знаю Чарлі ще дитиною. І хочу сказати, що ти можеш йому довіряти. Дуже давно, щойно його побачив, я сказав собі: «Серце цього дітвака — геть-чисто в нього на обличчі». Він і сам уже в літах. Хоча, порівняно з нами, досі міцний хлопець. Тож, Вальдемаре, чому не скажеш прямо, що в тебе на думці?

— Гумбольдтові папери самі по собі, ймовірно, коштують недорого, — сказав я. — Їх можна було б спробувати продати колекціонеру. Проте, можливо, у залишених записах є щось, що можна було б опублікувати.

— Там передусім сентименти, — припустила Рената. — Щось на кшталт послання від давнього друга з того світу.

Вальдемар поглянув на неї, не збираючись поступатися.

— Але припустімо, що в тих паперах таки є щось цінне, то чому я маю дозволити обвести себе круг пальця? Я маю право з цього щось дістати чи ні? Хочу сказати, чому я маю нидіти в цьому вошивому притулку? Коли мені показали некролог Гумбольдта у «Таймс» — Господи! Уявіть собі, що я пережив! Це ж як моя власна дитина, останній з моїх родичів, моя плоть і кров! Я чимскоріше сів на метро і приїхав туди, де він жив. Коли піднявся до його кімнати, половина речей вже пропало. Копи та готельна обслуга їх розхапали. Гроші, годинник, авторучка та друкарська машинка зникли.

— Який сенс сидіти на цих речах і мріяти, що розбагатієш? — зауважив Менаша. — Передай їх комусь, хто на тому розуміється.

— Не зраджуй мене, — сказав Вальдемар Менаші. — Ми з тобою тут заодно. Саме цього я й хочу… Я скажу вам відверто, пане Сітрин. Я міг уже давно продати ці папери. Якщо ви запитаєте мене, то вони й справді цінні.

— Тож ви їх прочитали, — сказав я.

— Чорт! Звісно, що я це прочитав. А що мені ще, до дідька, робити? Але я нічого не зрозумів.

— Мені б і на думку не спало вас ошукати, — мовив я. — Якщо це має якусь цінність, то я вам скажу чесно.

— Чому б нам не покликати юриста і скласти законний документ?

Він був Гумбольдтовим дядьком урешті-решт. Я почав говорити дуже переконливо. Я ніколи не буваю такий розсудливий, як тоді, коли страшенно чогось хочу. І мені вдається зробити так, що заволодіння бажаним видаватиметься природною справедливістю.

— Ми можемо все влаштувати законно, так, як ви бажаєте, — сказав я. — Але чи не слід мені спершу це все прочитати? Як я можу сказати, чого це вартує, не вивчивши цих паперів?

— Тоді читай їх тут, — запропонував Вальдемар.

Менаша докинув:

— Чарлі, ти завжди був азартний хлопець. Зіграй.

— У цій грі мої шанси не надто високі, — сказав Вальдемар.

Я думав, він розплачеться, — такий тремкий був його голос. Так мало відділяло його від смерті, розумієте. На вилинялому шорсткому кармазині його потертого килима, бліденька латочка слабкого грудневого тепла промовляла: «Не плач, старенький». Нечутні світлові бурі на відстані дев’яноста трьох мільйонів миль звідси використали потертий аксмінстерський килим, клапоть тканини, виготовленої людьми, щоб передати послання крізь замизкану шибку притулку для старих. Моє серце теж розчулилось. Я прагнув донести до старенького щось дуже важливе. Ми повинні пройти крізь страшну браму смерті, хотів я йому сказати, і повернути ці позичені мінерали, з яких ми складаємося, але я переконаний, брате Вальдемаре, що на цьому все не закінчується. Думка про життя, що ми його зараз провадимо, пізніше, можливо, завдаватиме нам такого ж болю, якого зараз нам завдає думка про смерть.

Що ж, зрештою, я переконав його своєю розсудливістю та чесністю, і ми всі опустилися на коліна й почали витягати з-під його ліжка різні речі: кімнатні капці, стару кулю для кеглів, настільну гру «Бейсбол», колоду карт, гральні кості з різних наборів, картонні коробки й валізи, і, зрештою, реліквію, яку я впізнав — Гумбольдтів портфель. Це був старий портфель з обшарпаними ременями, той, що завжди їздив із ним, набитий книжками та пляшечками з ліками, на задньому сидінні його «б’юїка».

— Чекайте, у ньому я зберігаю свої документи, — сказав Вальдемар схвильовано. — Ви мені все переплутаєте. Я сам знайду.

Рената, сидячи на підлозі разом із нами, витерла пил паперовими серветками. Вона завжди казала: «Ось “клінекс”», — і подавала паперові серветки. Вальдемар вийняв кілька страхових полісів і пачку перфорованих карток соціального захисту. Були там також кілька фотографій коней, які, за його словами, становили майже повний комплект переможців дербі в Кентуккі. А потім, наче підсліпуватий поштар, він повільно переглядав численні конверти. «Швидше», — хотілося мені сказати.

— Оцей, — мовив він.

На конверті Гумбольдтовим скупим почерком було нашкрябано моє ім’я.

— Що в ньому? Покажіть, — сказала Рената.

Я взяв у нього великий важкий конверт із манільського обгорткового паперу.

— Тобі доведеться дати мені розписку, — сказав Вальдемар.

— Звісно, я дам. Ренато, ти не проти скласти документ? На зразок: «Отримав від пана Вальдемара Вальда папери, що їх заповів мені Гумбольдт фон Флейшер». Я підпишу його.

— Які саме папери? Що тут насправді?

— Що всередині? — перепитав Вальдемар. — По-перше, довгий особистий лист до пана Сітрина. А далі — кілька запечатаних конвертів, що я їх ніколи не розкривав, бо є інструкція, де сказано: якщо розкрити їх, це буде порушенням авторського права. У всякому разі це копії або ж копії копій. Я не можу вам сказати. Більшості з цього я не розумію. Можливо, ви там щось втямите. Хай там як, але дозвольте мені, останньому з моєї родини, сказати, що я насправді думаю. Мої померлі роз’єднані, одна могила тут, а друга — взагалі чортзна-де. Моя сестра у тому місці, яке звуть Вальгаллою для німецьких євреїв, а племінник похований на цвинтарі для бідняків та волоцюг. Чого я справді хочу, то це об’єднати мою родину.

Менаша сказав:

— Вальдемарові прикро, що Гумбольдта поховано у поганому місці. Далеко звідси, на нічийній землі.

— Якщо ця спадщина має якусь цінність, то гроші треба витратити передусім на те, щоб викопати малого й перемістити його. Це не мусить бути Вальгалла. То моя сестра намагалася бути не гіршою за інших. Вона була просто схибнута на німецьких євреях. Проте я хочу звести нас усіх разом. Зібрати моїх померлих, — сказав старий любитель перегонів.

Ці слова пролунали несподівано урочисто. Ми з Ренатою перезирнулися.

— Не сумнівайся, Чарлі все зробить так, як слід, — мовив Менаша.

— Я напишу вам і розкажу, що виявив у цих паперах, — запевнив я. — І щойно ми повернемося з Європи, обіцяю: ми про все подбаємо. Ви можете починати шукати відповідне місце на цвинтарі. І навіть якщо ці папери не мають комерційної цінності, я охоче візьму на себе витрати на перепоховання.

— А що я казав? — звернувся Менаша до Вальдемара. — Таке дитя неминуче мусило стати джентльменом.

Виходячи, я тримав кожного зі старих за немічну руку, біля великих подвійних шишок на ліктьовому суглобі, де з’єднується променева й ліктьова кістка, обіцяючи бути на зв’язку. Повільно йдучи позаду, Рената, з її блідим обличчям і величезним капелюхом, була незрівнянно солідніша за будь-кого з нас. Раптом вона сказала:

— Якщо Чарльз обіцяє, то Чарльз це зробить. Ми поїдемо, і він думатиме про вас.

У кутку холодної веранди стояли, поблискуючи, інвалідні візки — легенькі, з порожнистих трубок із нержавіючої сталі, зі складаними підлокітниками, схожими на крила кажана.

— Цікаво, чи хтось заперечуватиме, якщо я сяду в один із цих візків, — вихопилось у мене.

Я вмостився в один із них і сказав Ренаті:

— Покатай мене.

Старі не знали, що й думати, коли ця розкішна, яскрава жінка з чудовими зубами, сміючись, катала мене верандою туди-сюди.

— Не дурій так. Ти образиш їх, Ренато, — сказав я. — Просто штовхай.

— Ці кляті ручки страшенно холодні, — відповіла вона.

І з чарівною грайливістю наділа довгі рукавички.

У ревучому метро, що мчало з шаленою швидкістю, я почав читати довгого листа, передмову до Гумбольдтового дару, передаючи пожовклі, мов лушпиння цибулі, аркуші Ренаті. Проглянувши кілька, вона втратила до них інтерес і сказала:

— Коли дійдеш до головного, даси мені знати. Я не любителька філософії.

Не можу сказати, що я її обвинувачую. Адже це не її дорогий друг перебував у нескінченному мороку смерті. На відміну від мене, вона не мала причин для розчулення. Вона не доклала жодних зусиль, щоб розділити мої почуття, та я й не хотів, щоб вона себе силувала.

«Дорогий Шкапольє, — писав Гумбольдт. — Я в кепському становищі: мірою того, як моє тіло слабшає, розум оздоровлюється. Так уже дивно все, з біса, влаштовано, що безумці завжди мають енергію, яку можуть спалювати. Якщо старий Вільям Джеймс мав слушність, і щастя — це жити на піку енергії, і ми тут — задля досягнення щастя, тоді божевілля — це чисте благословення, схвалене на найвищому рівні».

Це були ті речі, яких Рената не любила. Я погоджуюся, що в Гумбольдта був непростий склад розуму.

«Я живу в паскудному місці, — вів далі він. — І їм погані харчі. Я вже з’їв шістдесят чи сімдесят магазинних обідів поспіль. На такій дієті неможливо сприймати піднесене мистецтво. З іншого боку, копчена яловичина та перчений картопляний салат, схоже, підживлюють холодний мозок. Я не виходжу на обід. Зостаюся в кімнаті. Між вечерею й часом відходу до сну — величезний проміжок, і я сиджу біля засунених штор (хто може визирати надвір вісімнадцять годин на добу), виправляючи деякі давні помилки. Часом спадає на думку, що я, можливо, впрошую смерть відчепитися від мене, бо я занурений у поважну працю. Чи намагатимусь я, помираючи, верховодити, як у статевому акті? Зроби це, зроби те, не рухайся, а тепер зігнися, поцілуй моє вушко, подряпай мені спину своїми нігтями, але не займай моїх яєчок. Проте в цьому разі смерть — активна й пристрасна сторона».

— Бідолашний чолов’яга, тепер я його собі уявляю. Я розумію його тип, — сказала Рената.

«Тому, Чарлі, коли ці дні слабшання тіла й оздоровлення розуму приходять і минають, я часто думаю про тебе, і думаю з прикінцевою ясністю. Це правда, що я тебе скривдив. Я знаю навіть, що коли поливав тебе брудом, так вигадливо й завзято, ти був у Чикаґо, намагаючись зробити мені добро, радячись із людьми, щоб мене прилаштувати. Я називав тебе запроданцем, Юдою, падлюкою, підлабузником, кар’єристом, лицеміром. Спершу відчував щодо тебе глибоку чорну лють, а потім — гарячу червону лють. Обидві були надзвичайно вишукані. Насправді я таки відчував докори сумління через той побратимський чек. Я знав, що ти оплакуєш загибель Деммі Вонґел. Але мене розпирало від інтриг, і одну з них я спрямував супроти тебе. Ти досяг Успіху. Та якщо цього було тобі мало, і ти захотів стати ще й великим моралістом, тоді, дідько з тобою, це коштуватиме тобі кількох тисяч баксів. Це була заманка в пастку. Я збирався дати тобі шанс пробачити мені. У прощенні ти би впав в оману. Ця дурна доброта змусила би тебе втратити почуття реальності, а з втраченим почуттям реальності, ти зазнавав би тих же мук, що і я. Все це божевільне плетиво було, звісно ж, непотрібне. Адже ти так чи так зазнав би мук, бо був одержимий славою й грошима. Твій запаморочливий політ райдужними небесами успіху і таке інше! Вже саме твоє вроджене чуття правди змусило би тебе страждати. Проте моє розумування, у нескінченних формулах, схожих на хімічні формули на університетській дошці, приводило мене в німий захват. Я був маніяк. Я розпатякував із закуреного даху своєї божевільної голови. Після цього перебував у депресії й мовчав багато-багато днів. Я лежав у клітці. Понурі дні чудовиська.

Я запитую себе, чому ти відіграв таку помітну роль у моїх настирливих ідеях та маніях? Ти, либонь, належиш до тих людей, які викликають родинні почуття. Ти належиш до типу сина і брата. Проте зауваж, ти хочеш викликати почуття, та не конче їх повертати. Тобто потік має рухатися до тебе. І саме ти заохотив ту присягу побратимства. Я, звісно, був шаленцем, але діяв під твоїм упливом. Проте, як співають у пісні: “3 усіма твоїми вадами, я все ж тебе люблю”. Ти багатообіцяючий дурник, і це все.

Дозволь мені докинути ще слівце про гроші. Коли я скористався твоїм побратимським чеком, я не мав наміру обчистити банк. Я інкасував його, розлючений, що ти не відвідував мене в “Бельвю”. Я страждав, а ти не приходив, як мав би вчинити люблячий друг. Я вирішив покарати, поранити й оштрафувати тебе. Ти прийняв кару, а отже, визнав свій гріх. Ти запозичив мою особистість, щоби наділити нею Тренка. Мій привид став бродвейською зіркою. Все це було денне марення, дурне, спотворене та підле! Не знаю, як іще це можна назвати. Твоя дівчина загинула в джунглях. Саме вона не дозволяла тобі приходити в “Бельвю” — я це з’ясував. О! Могутність грошей та зв’язок із ними мистецтва — долар як супружник душі: це шлюб, що до його вивчення ще ніхто не виявив інтересу.

І ти знаєш, що я зробив із шістьма тисячами баксів? Частину з них я витратив на “олдсмобіль”. Чим я думав і що збирався робити з цією потужною машиною на Ґринвіч-стріт, я не можу тобі сказати. Тримати її в гаражі коштувало мені купу грошей, більше, ніж винаймати квартиру на шостому поверсі в будинку без ліфта. І що ж сталося з цим автомобілем? Мене мусили покласти в лікарню, а коли я вийшов, після курсу шокової терапії, то не міг пригадати, де я її залишив. Я не знайшов ані квитанції зі стоянки, ані свідоцтва про реєстрацію. Мені довелося про неї забути. Але якийсь час я добряче наїздився машиною. Я навчився спостерігати деякі зі своїх симптомів. Мої повіки стали темно-фіолетові від безсоння. Якось пізно ввечері я їхав повз театр Беласко з кількома своїми приятелями і сказав: “Це той гіт, що оплатив цю потужну машину”. Визнаю, я затаїв на тебе зло, бо ти вважав, що я стану видатним американським поетом століття. Ти приїхав із Медісона, Вісконсин, і так мені сказав. А скільки людей чекали на поета! Скільки душ сподівалися на силу та свіжість пророчих слів, які могли б очистити свідомість від бруду, що прикипів до неї, й хотіли дізнатися від поета, що ж сталося з тими вочевидь пропалими трьома чвертями життя! Проте протягом цих останніх років я не міг навіть читати поезію, не те що її писати. Розгорнувши кілька місяців тому “Федр”, я просто не зміг його читати. Я зламався. Моє вбрання зносилося. Моя підкладка обшарпалася. Все знищено. Я не мав сили витримати прекрасних слів Платона і розплакався. Оригінальної, незіпсованої самості в мені вже немає. Але потім я подумав: “Можливо, мені вдасться повернути собі її”. Якщо поводитися розважливо. Поводитися розважливо означає задовольнятися простішими радостями. Блейк мав слушність, кажучи, що Радість — це пожива для Розуму. А якщо розум не може перетравити м’яса (“Федра”), ви годуєте його здобними сухарями й теплим молоком».

Читаючи слова про оригінальну, незіпсовану самість, я заплакав, і великодушна та милосердна Рената, побачивши це, похитала головою, немов кажучи: «Ох ці чоловіки!». Немов кажучи: «Ці бідолашні таємничі чудовиська. Ти пробираєшся досередини лабіринту й бачиш там мінотавра, який схлипує над якимось листом». Проте я побачив Гумбольдта у дні його молодості, райдужного, з натхненними словами на вустах, пристрасного, розумного. В ті дні його зло було лише безмежно малою чорною цяткою, амебою. Згадка про здобні сухарі нагадала мені також про сирну паличку, що він її жував на хіднику того спекотного дня. Тоді я був не на висоті. Я повівся дуже погано. Мені слід було підійти до нього. Взяти його за руку. Поцілувати в щоку. Але чи й справді це допомогло б? Він мав жахливий вигляд. Його голова була, наче сіре плетиво, наче обкиданий личинками шовкопряда кущ. З червоними очима й величезним тілом, що борсалося в сірому костюмі, він скидався на старого бізона, який ледве тримався на ногах. І я втік. Можливо, саме того дня він написав мені цього прекрасного листа.

— Ну ж бо, хлопче! — сказала Рената ласкаво. — Витри очі!

Вона простягла мені запашну хустинку, напрочуд ароматну, ніби тримала її не у своїй дамській сумочці, а між ногами. Я приклав хустинку до обличчя, і, на диво, вона мене трохи втішила. Ця молода жінка добре розуміла певні принципи.

«Цього ранку, — вів далі Гумбольдт, — яскраво сяяло сонце. Для декого з живих це був дуже красивий день. Хоча я не спав декілька ночей поспіль, усе ж згадав, як воно — помитися, поголитися, поснідати та вийти в світ. М’яке лимонне світло заливало вулиці. (Надія для цього шаленого, об’єднаного людського проекту, що зветься Америкою?) Я хотів прогулятися до Брентано та зазирнути у примірник Кітсових “Листів”. Уночі я думав про те, що Кітс сказав про Роберта Бернса. Що розкішна уява нищить свою витонченість у вульгарності та досяжних речах. Адже перших американців оточували дикі ліси, а потім їх оточували досяжні речі, що були такі ж дикі. Ця проблема стає проблемою віри — віри у рівноправність та суверенність уяви. Стоячи у Брентано, я почав виписувати це речення, але до мене підійшов продавець і забрав “Листи” Кітса. Він подумав, що я з Бавері. Тож я вийшов, і на цьому хороший день завершився. Я почувався, як Еміль Яннінґс[254] в одному зі своїх фільмів. Колишній магнат, зруйнований алкоголем та повіями, повертається додому старим волоцюгою й намагається зазирнути у вікно свого власного дому, де святкують весілля його доньки. Коп його проганяє, і він плентається геть під акомпанемент віолончелі, що виконує “Елегію” Массне.

Тепер, Чарльзе, я переходжу на здобні сухарі й тепле молоко. Великі починання мені вже, вочевидь, не під силу, проте моя дотепність, хоч як це дивно, вціліла. Ця дотепність, що розвинулася у боротьбі з життєвими труднощами, справжніми чи уявними, у ці дні мені за товариша. Вона не покидає мене, і ми у хороших стосунках. Одним словом, моє почуття гумору нікуди не поділося, і тепер, коли значніші честолюбні пристрасті вичерпано, воно з’являється переді мною з мольєрівським поклоном. Наші з ним взаємини розвиваються.

Ти пам’ятаєш, як ми розважалися у Принстоні з кіносценарієм про Амундсена, Нобіле та Кальдофреддо-Людожера. Я завжди вважав, що він міг би стати класикою. Я віддав його чолов’язі на ім’я Отто Клінскі з “Ар-сі-ей”. Він пообіцяв передати його кузині перукаря сера Лоуренса Олів’є, сестрі прибиральниці, яка працювала в журналах “Тайм” і “Лайф”, і матері косметолога, що поралася з волоссям пані Клінскі. Десь на цьому шляху наш сценарій загубився. Та в мене й досі є його копія. Ти знайдеш її серед цих паперів».

Я й справді її знайшов. Мені буде цікаво перечитати його знову.

«Але не це мій подарунок тобі. Зрештою, ми працювали над цим разом, і з мого боку було б негарно називати це подарунком. Ні, я придумав іншу історію і гадаю, вона варта цілого статку. Ця невеличка праця була важлива для мене. Вона, зокрема, подарувала мені нічні години здорової насолоди і на якийсь час позбавила від думок про неминучий кінець. Складаючи докупи різні частини, я отримував вишукане задоволення. Терапія радістю. Я скажу тобі як письменник — ми мали припасувати шати мистецтва на незугарні американські тіла. Проте зачаруванню забракло покрову для цієї потворної велетенської плоті, для цих грубих рук і ніг. Але цей вступ затягується. На наступній сторінці починається нарис мого сценарію. Я намагався його продати. Пропонував деяким людям, але їх це не зацікавило. Я вже не маю сили пробивати його. Люди не хочуть мене бачити. Пам’ятаєш, як я їздив на зустріч з Лонґстафом? Тепер усе інакше. Секретарки відсилають мене геть. Певно, я нагадую загорнутого в саван мерця, який щось скрекоче й бурмоче на вулицях Рима. А ти, Чарлі, й досі в розквіті літ і маєш чимало зв’язків. Люди дослухаються до Шкапольє, автора “Тренка”, біографа Вудро Вільсона та Гаррі Гопкінса. Ці папери опиняться в тебе не раніше, ніж я вріжу дуба. Але тоді це становитиме казковий спадок, я хочу, щоби він дістався тобі. Адже ти водночас нікчемний і милий.

Старий добрий Генрі Джеймс, про якого дружина Генрі Адамса казала, що він пережовує більше, ніж відкушує, говорить нам, що творчий розум живиться радше натяками, а не обширними знаннями. Я ніколи не потерпав від браку знань. Але donnée[255] цього нарису походять із колонок світської хроніки, що я їх завжди читав із неабияким інтересом. Verbum sapientiae[256] — гадаю, це дарча. Оригінал, вочевидь, правдивий.

I.

Чоловік на прізвище Конкоран, успішний автор, протягом багатьох років не міг нічого створити. Він пробував писати про підводне плавання й стрибки з парашутом, але нічого не вийшло. Конкоран одружений із жінкою з сильним характером. Жінка такого типу пасувала би Бетговену, проте Бетговен так і не мав жодної. Виконувати роль Конкорана міг би хтось на кшталт Мастрояні.

II.

Конкоран зустрічає прекрасну молоду жінку, з якою в нього починається роман. Якби була жива бідолашна Мерилін Монро, вона б ідеально підійшла на цю роль. Уперше за багато років Конкоран щасливий. Потім, у пориві заповзятливості та винахідливості, він наважується втекти з нею кудись далеко. Його капосна дружина доглядає хворого батька. Скориставшись із цього, вони з дівчиною їдуть геть. Я не знаю куди. У Полінезію, Нову Гвінею чи Абіссинію, в чудове й далеке місце, де звучать цимбали. Воно ще не втратило своєї первісної краси, і для них настають чарівні тижні. Конкорана та його дівчину приймають вожді племен. На їхню честь улаштовують полювання, танці та бенкети. Дівчина — справжній ангел. Вони купаються разом у ставках серед гарденій та гібіскусу. Вночі небеса стають ближчі. Чуття загострюються. Життя відроджується. Бруд і нечистоти зникають.

III.

Повернувшись, Конкоран пише чудесну книжку — книжку такої сили та краси, що її не можна приховувати від світу. Але…

IV.

Він не може її опублікувати. Це завдало би болю його дружині та зруйнувало б його шлюб. У нього самого була мати, але хто має достатньо сили характеру, щоб відкинути ці новітні забобони щодо матерів та синів. Він би не мав індивідуальності й навіть не був би американцем без цих страждань через фурій. Якби Конкоран не був письменником, він не засмутив би серця цієї ангельської дівчини, написавши книжку про їхню пригоду. Та, на жаль, він належить до літераторів. Він просто письменник. Якщо він не опублікує книжку, це його вб’є. Але він до смішного боїться своєї дружини. Його дружина має бути схожа на матрону, весела, щира, трохи жорстока, але не така вже й грізна. Навіть по-своєму приваблива. Добра і владна жінка, типова американська молодиця. Гадаю, вона повинна мати свої примхи в їжі — пити “тигряче молоко”[257] та їсти бджолине маточне молочко. Можливо, тобі вдасться щось придумати.

V.

Конкоран показує книжку своєму агентові, американцю грецького походження Зейну Біґулісу. Це дуже важлива роль. Її мав би грати Зеро Мостел. Він геніальний комік. Але якщо не стримувати, то його надто заносить.

У всякому разі я писав цю роль, маючи на думці саме його. Зейн читає книжку й вигукує: “Чудово!” “Але я не можу її опублікувати, це зруйнує мій шлюб”, — каже йому Конкоран. Отак-то, Чарлі, “мій шлюб!” Шлюб став одним з ідолів роду (Френсіс Бекон), і джерелом цієї комедії є недостатня серйозність, що прийшла на зміну поважності вікторіанців. Конкоран мав достатньо уяви, щоб написати чудову книжку, але він раб міщанських забобонів. Як безбожні втікають, коли й не женуться за ними[258], так само й міщани — змагаються, коли суперника немає. Вони вимагають свободи, і вона спадає на них потоком. Нічого не зостається, крім кількох нестійких опор психотерапії. “Що мені робити?” — кричить Конкоран. Вони про це міркують. І тоді Біґуліс каже: “Єдине, що ти можеш зробити, це вирушити з Гепсибою у таку ж мандрівку, що ти її здійснив із Лаверною. Точнісіньку таку ж, не відступаючи ні на крок від того, що було, і тієї ж пори року. Відтворивши цю мандрівку, ти зможеш видати книжку”.

VI.

“Я не дозволю змінити жодного слова, — каже Конкоран. — Жодних вкраплень, жодної зради Пережитого”. “Довірся мені, — відповідає Біґуліс. — Я всюди з’являтимусь перед тобою й підкуповуватиму вождів племен транзисторами, панчохами, кишеньковими комп’ютерами тощо. Я змушу їх улаштувати точнісінько такі ж полювання й бенкети і повторити танці. Коли твій видавець побачить цей рукопис, він охоче вкладе в нього гроші”. “Насправді, це жахлива ідея — повторити все це з Гепсибою. І мені доведеться збрехати Лаверні. Щодо нашого дивовижного місяця на Острові, вона відчуває те ж, що і я. У ньому є щось священне”. Але, Чарлі, як показує “Багряна літера”[259], кохання й обман завжди йдуть поруч у цій країні. Правда таки фатальна. Дімсдейл[260] відкриває її й помирає. Проте Біґуліс переконує його: “Ти ж хочеш видати книжку? І не хочеш, щоби Гепсиба тебе покинула? І прагнеш утримати Лаверну? З чоловічого погляду все це цілком зрозуміло. Тож… ми вирушаємо на Острів. Я можу це для тебе влаштувати. Якщо ти закопаєш цю книжку, я втрачу сто штук комісійних, а з правами на кінопостановку, можливо, й більше”.

Я бачу, Чарлі, що зробив це місце Островом, думаючи про “Бурю”. Просперо — це Гамлет, який здійснює свою помсту за допомогою мистецтва.

VII.

Тож Конкоран повторює з Гепсибою мандрівку, здійснену з Лаверною. Але це вже зовсім не те. Тепер усе — пародія, осквернення, поглум. Які потрібно перетерпіти. До вищих типів Мучеництва двадцяте століття додало сміховинного мученика. І це, як ти бачиш, є митець. Бажаючи відіграти видатну роль у житті людства, він стає нікчемою й посміховиськом. На нього накладається подвійне покарання як на того, хто прагне бути виразником сенсу й краси. Коли митець-борець навчиться зазнавати краху та йти на дно, миритися зі своєю поразкою та ні на що не претендувати, підкоряти свою волю та погоджуватися на заслання в пекло сучасної правди, тоді, можливо, його орфічна сила відновиться й каміння знову затанцює під його музику. І тоді небо й земля знов об’єднаються. Після тривалої розлуки. З якою радістю з обох сторін, Чарлі! З якою радістю!

Але для цього немає місця у нашому кіно. У фільмі Конкоран зі своєю дружиною купаються у ставку, порослому гібіскусом. Вона у захваті. Він же змагається з депресією і просить у Бога сили до кінця відіграти свою роль. А Біґуліс тимчасом усюди з’являється перший, організовуючи кожну подію, підкуповуючи вождів племен та наймаючи музик і танцюристів. Зі свого боку, в цьому Острові він вбачає унікальну можливість для капіталовкладень. Він уже планує збудувати тут найбільший у світі курорт. Уночі він сидить у своєму наметі з мапою, розплановуючи відпочинково-розважальний комплекс. Місцеві мешканці стануть офіціантами, кухарями, носильниками й хлопцями, які подаватимуть ключки для гольфа.

VIII.

Жахлива мандрівка завершується. Конкоран повертається до Нью-Йорка й публікує свою книжку. Вона має величезний успіх. Його дружина йде від нього і подає на розлучення, розуміючи, що не вона героїня цих ніжних сцен. Лаверна лютує, дізнавшись, що він повторив священну для неї мандрівку з Гепсибою. Вона каже, що ніколи не зможе любити людину, здатну на таку зраду. Кохатися з іншою жінкою серед тих же квітів при світлі місяця! Вона знала, що він одружений. І готова була стерпіти. Але не це, тільки не порушення вірності. Вона більше ніколи не хоче його бачити.

Тож він самотній зі своїм успіхом, а його успіх — величезний. Ти знаєш, що це таке…

Чарльзе, це мій подарунок тобі. Він вартує у сотню разів більше, ніж чек, який я інкасував. Такий фільм має принести мільйони й заповнити Третю авеню чергами на цілий рік. Наполягай на відсотках із касових зборів.

З цього нарису ти зробиш чудовий сценарій, якщо пам’ятатимеш про мене, так само як я пам’ятав про тебе, вигадуючи це. Ти взяв мою особистість і використав, створюючи свого “Тренка”. Я теж позичив дещо у тебе, щоби створити цього Конкорана. Не дозволяй карикатурам виходити за певні рамки. Дозволь мені звернути твою увагу на думку Блейка з цього приводу. “Я люблю Веселощі, — каже він, — але надмір Веселощів — огидніший за все. Радість краща за Веселощі, а Щастя краще за Радість. Я відчуваю, що людина може бути щасливою у Цьому Світі. І я знаю, що Цей Світ — це Світ Уяви та Бачення… Дерево, що в одних викликає сльози радості, в Очах інших — лише Зелена річ на шляху. Дехто бачить Природу лише як Сміховинність та Потворність, але я не рівнятимусь на цих людей”»[261].

Гумбольдт додав іще декілька речень. «Я пояснив, чому написав цей нарис. Насправді, я виявився не досить сильним, щоб витримати великі тягарі. Я не досяг тут Успіху, Чарлі. Щоб ти не обвинуватив мене в остаточній втраті смаку, я обійдуся без серйозної заяви. Можна сказати, що я вже заніс ногу над останньою сходинкою і озираюся на тебе, щоб побачити, як ти, далеко позаду, досі гаруєш на полях глуму.

Допоможи моєму дядькові Вальдемару всім, чим можеш. Будь певен: якщо потойбіччя існує, то я підтримуватиму тебе. Перш ніж сядеш за цей сценарій, постав кілька разів на патефоні “Чарівну флейту” або ж перечитай “Бурю”. Чи Е. Т. А. Гофмана. Ти лінивий, прикрий і затятіший, ніж сам гадаєш, але ще не цілком пропащий. Певною мірою ти непогана людина. Ми маємо щось зробити для роду людського. Не шаленій через гроші. Приборкай свою жадібність. Хай тобі більше щастить із жінками. І нарешті — пам’ятай: ми не природні істоти, а надприродні.

З любов’ю, Гумбольдт».

— Отже, тепер я знаю, чому ми не пішли в «Ла Скала», — мовила Рената. — У нас же були квитки на сьогоднішній вечір. Увесь цей блиск — це чудове виконання «Севільського цирульника» — можливість долучитися до найшляхетнішої музичної аудиторії Європи! І ми пожертвували цим. Заради чого? Щоб з’їздити в Коні-Айленд. І повернутися з чим? Із дурнуватим нарисом. Це ж смішно, — сказала вона. І справді розсміялася. Вона була в доброму гуморі й вродлива, як ніколи. Темне волосся, зачесане назад і стягнуте на маківці давало відчуття… відчуття визволення, ніжного й дивовижного. Темні кольори у поєднанні з червоним пасували Ренаті найбільше.

— Насправді тобі байдуже, що ми не потрапили в «Ла Скала». Попри всі твої заслуги ти не надто й цікавишся культурою. Зрештою, за своєю суттю ти чикажець.

— Дозволь мені загладити свою провину. Що йде сьогодні ввечері в Метрополітен-опері?

— Ні, там Ваґнер, а ця «Liebestod» мене зануджує. Взагалі-то, якщо вже всі про це говорять, чому б не подивитися «Глибоке горло»[262]. Гаразд, бачу, ти збираєшся висловити свою думку про еротичні фільми. Не роби цього. Я сама скажу, як ти до них ставишся — «робити це втішно, але дивитися грішно». І пам’ятай, що твої жарти виявляють неповагу до мене. Спершу я роблю дещо для тебе, а потім стаю жінкою певного типу.

Та все ж вона була в хорошому гуморі: балакуча і надзвичайно ласкава. Ми обідали у Дубовій залі[263], далеко від бобів та віденських сосисок притулку для старих. Нам слід було б улаштувати частування й для цих двох стареньких диваків. За обідом Менаша міг би багато чого розповісти про мою матір. Вона померла, коли я був підлітком, і мені хотілося почути, як її описує зрілий чоловік, якщо Менаша такий був. Вона стала для мене святою. Джуліус завжди повторював, що він узагалі її не пам’ятає. Щодо моїх спогадів він теж мав сумніви. Навіщо така туга (що межує з істерією) за минулим? З клінічного погляду, гадаю, проблема справді була в істерії. З філософського погляду я мав кращий вигляд. Платон пов’язує спогади з любов’ю. Проте я не міг просити Ренату тягтися з двома стариганами в якусь забігайлівку на набережній, де подають дари моря, і витратити цілий день на те, щоби допомогти їм прочитати меню й впоратися з молюсками, витираючи масні плями з їхніх штанів і відвертаючись, коли вони витягатимуть свої вставні щелепи, лише на те, щоб дати мені можливість поговорити про маму. Супроти цих дуже ветхих стариганів я, либонь, здавався би трохи молодший, та все ж, можливо, вона зігнала би свою злість на нас усіх. Тож Менаша та Вальдемар зосталися без частування.

У Дубовій залі вона замовила ікру білуги. Сказала, що це буде їй винагородою за поїздку в метро.

— А після цього, — звеліла вона офіціантові, — салат із м’яса омара. А на десерт — profiterole. Пан Сітрин візьме собі omelette fines-herbes. Вино нехай замовить він.

Так я й зробив, дізнавшись, чого вона бажає. Я замовив пляшку Пюі-Фюіссе.

Коли офіціант відійшов, Рената сказала:

— Я помітила, коли ти читав меню, у тебе бігали очі справа наліво. Нема причин поводитися, наче бідняк. Ти можеш завжди заробити гроші, купу грошей. Особливо, якщо об’єднаєшся зі мною. Обіцяю, ми станемо лордом і леді Сітрин. Я знаю, відвідини Коні-Айленда тебе засмутили. Тому даю тобі можливість поміркувати. Роззирнися цією залою й поглянь на жінок — і ти побачиш, з якими шльондрами зв’язалися ці поважні брокери, керівники корпорацій та відомі юристи. А тоді порівняй.

— Ти, звісно ж, правду кажеш. Мені жаль і тих, і тих.

Підійшов офіціант, який подає вина, й виконав звичні штукарські рухи — показав етикетку й витягнув корок штопором. Потім налив мені трохи вина для проби й почав набридати поверховими люб’язностями, які я мав оцінити.

— Все ж приїхати до Нью-Йорка було правильне рішення, тепер я визнаю це, — сказала вона. — Твою місію тут завершено, і це на краще, бо тобі пора знайти у житті реальну опору й викинути з нього кілька тонн мотлоху. Сентименти і глибокі почуття, можливо, й роблять тобі честь, але ти нагадуєш виконавця, який грає на мандоліні. Ти береш кожну ноту з десяток разів. Це проникливо, але трохи затягнуто. Ти хотів щось сказати?

— Так, химерність життя на цій землі дуже пригнічує.

— Ти завжди кажеш «на цій землі». Від цього в мене мороз по спині. Цей старий професор Шельдт, батько твоєї лялечки Доріс, напхав тобі голову своїми уявленнями про езотеричні вищі світи, і коли ти говориш мені про це, я відчуваю, що ми обоє втрачаємо глузд: знання, що не потребує мозку, слухання, що не потребує вух, бачення без очей, душа покидає тіло під час сну. Ти віриш у все це?

— Я сприймаю це досить серйозно і вважаю вартим дослідження. Щодо душі, яка покидає тіло, коли ми спимо, то моя мама беззастережно в це вірила. Вона мені так казала, коли я був дитиною. І я не вбачаю в цьому нічого дивного. Лише моя раціональна голова це заперечує. Але я відчуваю, що моя мама мала слушність. Це не може зробити з мене дивака, бо я вже й так дивак. Люди, такі ж винахідливі й такі ж сповнені бажань, як і я, а також ті чудесні люди, які були кращі за мене, вже зустрілися зі смертю. А що таке ця смерть? Знову ж таки, nessuno sa. Але незнання смерті нас знищує. І це те поле глуму, на якому я, за словами Гумбольдта, й досі гарую. Жодна поважна людина не відмовиться вділити свій час, присвятити свій розум і душу цьому питанню питань. Смерть тепер не зазнає жодних серйозних викликів із боку науки, чи філософії, чи релігії, чи мистецтва…

— То ти вважаєш, що божевільні теорії — найкращий вихід?

Я пробурмотів щось сам до себе, бо вона вже чула раніше цю цитату Семюела Даніела[264], і її приклад з музúкою, який грає на мандоліні, стримав мене від того, щоб повторити її вголос. А цитата була така: «Поки боязке знання стоїть, розмірковуючи, зухвале незнання вже виконало справу». На мою думку, життя на цій землі було б для нас чимсь зовсім іншим, якби тільки ми навчилися його розуміти. Але, не знаючи, ми доходимо до відчаю. У мене весь час розривається серце, і я вже не можу цього витримувати.

Рената сказала:

— Справді, чого я цим переймаюся? Поклоніння, якщо хочеш, притаманне всім американцям, воно засадниче. От лише, щойно ти розплющуєш очі, в них з’являється якийсь сумно-безумний блиск. Це складене слово — «сумно-безумний». Між іншим, мені сподобалося, коли Гумбольдт назвав тебе багатообіцяючим дурником. Мені дуже це сподобалося.

А мені подобалася Ренатина веселість. Різкість і щирість були безмежно кращі за її любовно-шанобливі репліки. На них я ніколи не купувався — ніколи. Але та веселість, з якою вона накладала на грінку ікру та покришене яйце з цибулею, дарувала мені дивовижну, вишукану втіху.

— От тільки, — вела далі вона, — тобі слід припинити щебетати, як десятилітнє дівча. Погляньмо тверезо на цей Гумбольдтів твір. Він вважав, що залишає тобі цінну власність. Бідолаха. Яка маячня! Хто купить таку історію? Що в ній такого? Все слід повторити двічі, спершу з дівкою, потім із жінкою. Публіка здуріла би. Режисери намагаються перевершити «Бонні і Клайда», «Французького зв’язкового», «Хрещеного батька». Вбивство на колії надземки. Оголені коханці, які гойдаються вгору-вниз, коли кулі прошивають їхні тіла. Жевжики на масажних столах, яким кулі проходять прямісінько крізь окуляри, — безжальна, цілком добродушна Рената сміялася й попивала Пюі-Фюіссе, знаючи, що я милуюся її шиєю з жіночною тендітністю білих складочок на ній (тут завіса Майї була така ж яскрава, як завжди). — Що, Чарльзе, хіба не так? А як із цим може змагатися Гумбольдт? Він мріяв зачарувати публіку. Але й тобі це не вдалося. Без твого режисера «Тренк» ніколи би не мав великих касових зборів. Ти сам мені казав. Скільки ти отримав за права на екранізацію «Тренка»?

— Загальна сума становила триста тисяч. Продюсер узяв собі половину, агент узяв десять відсотків, уряд загарбав шістдесят відсотків від того, що залишилося, а п’ятдесят тисяч я вклав у будинок у Кенвуді, який тепер належить Деніз, — лице Ренати, коли я називав цифри та відсотки, було напрочуд спокійне. — Ось так сходить нінащо мій комерційний успіх, — сказав я. — І я б ніколи не досяг його самотужки, я згоден. Це все Гарольд Лемптон і Керміт Блумґартен. Що ж до Гумбольдта, то він не перший, хто пішов на дно, намагаючись поєднати світський успіх із поетичною чесністю, знищений поетичним вогнем, як казав Свіфт, і внаслідок цього непридатний для Церкви, Права чи Держави. Але він думав про мене, Ренато. Його сценарій відображав його бачення мене — дурість, заплутаність, любляче серце, щось на кшталт розхлябаного генія, певна вишуканість конструкції. Його спадок — це водночас його сповнений любові погляд на мене. І він постарався на славу. Це його дар любові…

— Чарлі, поглянь, тобі несуть телефон, — сказала Рената. — Оце так-так!

— Це ви пан Сітрин? — запитав офіціант.

— Так.

Він під’єднав апарат, і я розмовляв із Чикаґо. Дзвінок був від Алека Шатмара.

— Чарлі, ти у Дубовій залі? — запитав він.

— Так.

Він радісно розсміявся. Ми, що в дитинстві лупили одне одного в провулку боксерськими рукавичками в обличчя, аж поки засапувалися й знемагали, тепер були чоловіками, які вибилися в люди. Я споживав вишуканий обід у Нью-Йорку, а він телефонував мені з оббитої дубовими панелями контори на Ла-Саль-стріт. На жаль, новини, що він мені повідомив, не відповідали цій шикарній обстановці. Чи відповідали?

— Урбанович — на боці Деніз і Пінскера. Суддя каже, ти мусиш внести заставу. Сума — двісті тисяч доларів. Ось що стається, коли ти не дослухаєшся до моїх порад. Я казав тобі приховати трохи грошей у Швейцарії. Ні, ти мусив бути чесний. Ти нізащо не вчинив би щось неналежне. Це той снобізм, що тебе вбиває. Тобі потрібен аскетизм? Що ж, тепер ти до нього на двісті штук ближчий, ніж був учора.

Ледь чутне відлуння підказувало мені, що в нього увімкнено гучний зв’язок. Мої відповіді було чути в селекторному пристрої у його кабінеті. Це означало, що його секретарка Тьюліп теж слухає. Через пристрасний інтерес цієї жінки до моїх справ, Шатмар, який завжди був мастак влаштовувати розваги, іноді заохочував її підслуховувати наші розмови. Вона була мила жінка, трохи бліда й огрядна, і поводилося у шляхетно-сумному стилі давнього Вест-Сайду. Віддана Шатмару, вона знала і прощала його слабкості. От тільки сам Шатмар не визнавав жодних слабкостей.

— Чарлі, що ти робитимеш із грошима? — запитав він.

Перш за все слід було приховати ці факти від Ренати.

— Це не така вже й гостра проблема. Ти мені й досі дещо винен, правда ж?

— Ми домовилися, що я виплачу позику на житло п’ятьма щорічними внесками, і цьогорічну частку ти вже отримав. Бачу, що десятиліття, протягом яких я надавав тобі безкоштовні юридичні консультації, нічого для тебе не варті.

— Але ти також звів мене з Томчеком і Сроулом.

— Це найкращі фахівці в Чикаґо в галузі сімейного права. Вони не могли працювати з тобою. Ніхто би не зміг.

Рената передала мені ще одну грінку з ікрою, тертим яйцем, цибулею й сметаною.

— Що ж, я передав тобі перше повідомлення, — сказав Шатмар. — Друге повідомлення — подзвони своєму братові в Техас. Його дружина намагалася з тобою зв’язатися. Нічого не сталося. Джуліусові мають робити операцію на відкритому серці. Твоя братова каже, що лікарі збираються пересадити йому кілька артерій у зв’язку зі стенокардією. Вона подумала, що його єдиний брат має про це знати. Вони їдуть на операцію до Г’юстона.

— Ти змінився на лиці. Що сталося? — запитала Рената, коли я поклав слухавку.

— У мого брата буде операція на відкритому серці.

— Ой-ой! — сказала вона.

— Так-так. Я мушу туди їхати.

— Ти ж не проситимеш мене знову відкласти нашу поїздку?

— Ми зможемо легко вилетіти з Техасу.

— Ти маєш їхати?

— Звісно, я мушу.

— Я ніколи не бачилася з твоїм братом, але знаю, що він товстошкірий хлопець. Він не скасував би своїх планів заради тебе.

— Що ж, Ренато, він мій єдиний брат, а ці операції — страшні. Як я розумію, лікарі розрізають грудну клітку, виймають серце, кладуть його на рушник чи щось таке, а самі підтримують циркуляцію крові якимсь апаратом. Це одна з тих демонічних сучасних технологій. Бідолашне людство, нас усіх тепер закинуто в світ об’єктів…

— Ох! — сказала Рената. — Сподіваюся, мене ніколи так не складатимуть по частинах.

— Дорога Ренато, у твоєму разі сама думка про це — блюзнірська.

Ренатині груди, коли їх не підтримував одяг, легенько спадали праворуч і ліворуч, завдячуючи певній чарівливій повноті в основі кожної з них, а також, можливо, зв’язку з магнітними полюсами Землі. Про Ренатині груди ніколи не подумаєш як про звичайні людські груди — їх, звісно, годі порівнювати зі звичайними грудьми мого брата, товстими і порослими сивим волоссям.

— Ти хочеш, щоб я поїхала з тобою в Техас? — запитала вона.

— Це означало б для мене дуже багато.

— І для мене теж, якби ми були чоловіком і дружиною. Я б літала туди двічі на тиждень, якби ти потребував підтримки. Але не сподівайся волочити мене за собою і демонструвати тому брутальному стариганові як свою ляльку. Не суди по тому, що я поводжуся, як незаміжня жінка.

Це був натяк на ту ніч, коли вона замкнула переді мною двері й лягла з Флонзелі, похоронним королем. За її словами, вона весь час плакала, поки я несамовито їй телефонував.

— Одружися зі мною, — сказала вона мені. — Зміни мій статус. Це те, чого я потребую. Я буду чудовою дружиною.

— Я так і зроблю. Ти славна жінка. Чому я маю сперечатися з тобою?

— Тут нема про що сперечатися. Завтра я лечу в Італію, й ти зможеш зустрітися зі мною в Мілані. Проте до крамниці шкіряних виробів Біферно потраплю у слабшій позиції. Як розлучена жінка, яка волочиться зі своїм коханцем, я не можу сподіватися, що мій батько виявить ентузіазм, і, правду кажучи, йому тепер важче буде пережити у зв’язку зі мною катарсис, аніж тоді, коли б я була невинною дівчиною. Щодо мене, то я й досі пам’ятаю, як нас із мамою виставили на вулицю — прямісінько на Віа Монтенаполеоне, і як я стояла перед його вітриною з усіма цими прекрасними шкіряними виробами і плакала. Я й досі, коли заходжу в Ґуччі й бачу розкішні валізи та жіночі сумочки, мало не зомліваю від відрази й прискореного серцебиття.

Деякі твердження існують для того, щоб пропускати їх повз вуха, а деякі — щоби відлунювати згодом. Слова «я поводжуся, як незаміжня жінка» й далі відлунювати згідно з її тактичним наміром. Проте я не міг із нею одружитися просто для того, щоб оті кілька днів у Мілані вона мала вигляд чесної жінки.

Я піднявся у наш номер на мансарді й попросив оператора з’єднати мене з братом у Корпус-Крісті.

— Юлік? — звернувся до нього по-домашньому.

— Так, Чакі.

— Я завтра прилечу до Техасу.

— Ах, тобі вже сказали, — відповів він. — Мене збираються розрізати в середу. Що ж, прилітай, якщо тобі більше нічого робити. Ти, як я чув, збирався в Європу.

— Я можу вилетіти і з Г’юстона.

Брат, звісно ж, радів, що я хочу прилетіти, але він недовірливий, тож міркував, чи я часом не прагну якогось зиску. Джуліус насправді мене любив, але стверджував і навіть вірив, що це не так. Моя братерська пристрасність йому лестила. Та він занадто тверезо мислив, щоб обманюватися. Його не назвеш приємною людиною, і якщо він посідає важливе місце в моїх почуттях, а ці почуття — складні і палкі, то причиною цього є або моя дивна недорозвинутість, незрілість, або ж те, що я, сам того не усвідомлюючи, був уплутаний в якусь аферу. Юлік у всьому вбачав шахрайство. Він мав рішучу вдачу, вродливе й різке обличчя з великими, жвавими й проникливими очима. Вуса у стилі покійного державного секретаря Ачесона приховували пожадливість його вуст. Він був пихатий, огрядний, зажерливий чоловік, який носив картатий і смугастий одяг, крикливий, але елегантно випрасуваний. Колись на межі між бізнесом і політикою заробив собі статок у Чикаґо, маючи зв’язки з кримінальним світом, але так і не ставши його частиною. Та він закохався і покинув дружину заради іншої жінки. Розлучення його розорило, він втратив усі свої чиказькі володіння. Одначе в Техасі знову заробив собі статок і забезпечив другу сім’ю. Його неможливо було уявити без багатства. Він конче мусив бути при грошах, мати десятки костюмів і сотні пар черевиків, незліченну кількість сорочок, запонок, коштовних перснів, великі будинки, розкішні автомобілі, великопанський маєток, яким він керував, наче демон. Такий був Джуліус, мій старший брат Юлік, якого я любив.

— Я ніколи не могла зрозуміти, — сказала Рената, — чому ти так обожнюєш цього свого брата. Що більше він тебе принижує, то охочіше ти ладен цілувати землю, по якій він ступав. Дозволь тобі нагадати кілька речей, які ти про нього розповідав. Коли ти був дитиною і бавився іграшками на підлозі, він наступав тобі на пальці. Він натирав тобі очі перцем. Бив тебе палицею по голові. Коли ти був юнаком, він спалив твою колекцію брошур Маркса і Леніна. Він усіх лупцював, навіть служницю негритянку.

— Так, це була Бама, вона мала метр вісімдесят зросту, і боляче вдарила його по вуху, цілком заслужено.

— Він був вплутаний у сотню скандалів і судових позовів. Десять років тому він стріляв у машину, що в’їхала на його під’їзну алею, щоб розвернутися.

— Він хотів лише прострелити шину.

— Так, але він розтрощив вікна і його було притягнуто до суду за напад із вогнепальною зброєю — хіба ти не розповідав мені? Він схожий на одного з тих шалених грубіянів, які стали частиною твого життя. Чи скажеш, що це не так?

— Хоч як це дивно, але він не грубіян, він приязний чоловік. Але, передусім, він мій брат Юлік. Деякі люди такі справжні, що притлумлюють мою здатність критикувати. Щойно вони опиняються поруч — живі, реальні, — я нічого не можу вдіяти.

Вочевидь, Рената сама належала до цієї категорії. Я був палко прив’язаний до неї, бо вона була Ренатою. Вона мала ще й додаткову цінність — багато про мене знала. Я мав на неї законне право, бо ж стільки їй про себе розповів. Вона була знавцем життя і світогляду Сітрина. Для мене ж таке знання Ренатиного життя було необов’язкове. Мені досить було на неї дивитися. Обставини складалися так, що я потребував її міркувань. Що більше фактів я вкладав у неї, то більше її потребував, і більше зростала її цінність. У прийдешньому житті не буде такого особистісного чи еротичного зв’язку. Вам не доведеться підкуповувати іншу душу, щоб пояснити, що ви збирається робити, що хотіли зробити, що зробили і на що спромоглися інші тощо. (Проте природно постає питання, чому хтось має слухати такі речі просто так?) Духовна наука стверджує, що у прийдешньому житті моральні закони домінуватимуть і будуть такі ж непорушні, як закони природи у фізичному світі. Звісно, у теософському дитсадку я був лише початківець.

Але я ставився до цього серйозно. Я збирався здійснити химерний стрибок і зануритися в істину. Я вже по горло був ситий більшістю сучасних філософських підходів. Раз і назавжди мав намір з’ясувати чи є щось за тими нескінченними натяками на безсмертя, які мене переслідували. До того ж це одна з найважливіших та найреволюційніших речей, що їх людина може наважитися здійснити, і найцінніша. Соціально, психологічно, політично сама сутність людських інституцій — це квінтесенція наших уявлень про смерть. Рената сказала, що я ставлюся до інтелектуалів люто і зарозуміло, виявляю до них мстивість. Я завжди казав, що вони гають свій час і наш, і що я хочу побити й розтоптати їх. Може, і так, хоча вона перебільшувала мою агресивність. Я мав дивне відчуття, що сама природа не була десь там, об’єктивним світом, незмінно відділеним від суб’єктів, і що все зовнішнє чітко відповідало чомусь внутрішньому, що ці дві сфери були тотожні та взаємозамінні, і що природа — це наше власне несвідоме буття. Я прийшов до цього знання завдяки інтелектуальній праці, науковим дослідженням та внутрішньому спогляданню. Кожна річ у природі служила символом для чогось у моїй душі. У цей момент у «Плазі» я швидко оцінив власну позицію. У мене виникло відчуття, наче я у відкритому космосі. Система координат була нечітка і здригалася довкола мене. Тому треба було зберігати стійкість і якось практично поєднати метафізику та свою поведінку в житті.

Припустімо, що після найбільшої, найпристраснішої жвавості й тремкої краси, єдине, на що нам слід сподіватися — це забуття, велика порожнеча смерті. Які ж можливості нам тоді залишаються? Одна можливість — це поступово привчати себе до забуття, щоб зі смертю не зазнати якоїсь суттєвої зміни. Друга можливість — це робити життя дедалі нестерпнішим, щоб смерть видавалася бажаним визволенням. (У цьому решта людства вам цілком сприятиме). Є ще й інша можливість, її рідко обирають. Ця можливість полягає у тому, щоб дозволити найглибшим частинкам, які є в нас, проявити найглибше знання. Якщо немає нічого, крім небуття, і на всіх чекає забуття, тоді прийняті вірування нас не ввели в оману, та й усе. Мене б це здивувало, адже прийняті вірування рідко задовольняють мою потребу в істині. Та все ж треба допускати таку можливість. Та припустімо, що в цьому разі йдеться зовсім не про забуття. Що ж я тоді робив усіх цих шість десятків літ? Гадаю, я ніколи не вірив, що на нас чекає забуття, і, проживши п’ятдесят п’ять років в омані та абсурді, піддав сумніву і заперечив позірну раціональність та неспростовність погляду, який відстоював забуття.

Такі думки кружляли в моїй голові на горішньому поверсі готелю «Плаза». Рената й досі критикувала номер у мансарді. Я завжди забезпечував їй розкішне життя у Нью-Йорку, витрачаючи купу грошей, пускаючи їх на вітер, як золотошукач із Клондайку. Урбанович не без підстав вважав мене старим безумцем, який розкидається своїм капіталом, щоби він не опинився у ворожих руках, і намагався мене стримати. Проте це ж були не його гроші, так? Одначе все мало дуже дивний вигляд, бо люди, яких я ледве знав, заявляли на них свої права. Наприклад, Пінскер, адвокат Деніз, волохатий чоловік із краваткою, схожою на сирний омлет. Я не знав цього чолов’ягу, ми ніколи особисто не перекинулися жодним слівцем. Як же так сталося, що він запхав руку в мою кишеню?

— Як ми з тобою домовимося? — запитала Рената.

— Щодо Італії? Тобі вистачить тисячі доларів на тиждень?

— Чарлі, про тебе в Чикаґо говорять жахливі речі. Ти послухав би, яка в тебе там репутація. Звісно ж, до цього докладається Деніз. Навіть намовляє дітей, і вони повторюють усе, що вона про тебе думає. Тебе вважають нестерпним. Мама чує це повсюди. Проте, коли пізнаєш тебе ближче, виявляється, що ти милий — наймиліший хлопець із усіх, кого я знала. Що скажеш, якщо ми покохаємося? Нам не конче скидати весь одяг. Я знаю, що ти часом любиш пів-на-пів.

Вона роздягнулася знизу і до пояса, розстібнула для легшого доступу бюстгальтер й улаштувалася на краєчку ліжка у всій повноті, м’якості й красі своєї нижньої частини тіла — з блідим лицем і благоговійно зведеними бровами. Я стояв перед нею у самій сорочці.

Вона сказала:

— Подаруймо собі трохи втіхи перед розлукою.

А тоді, на нічному столику позаду нас, почав беззвучно миготіти й пульсувати маленький вогник телефону. Хтось мене домагався. Чиї пульсації були важливіші, ось у чому питання.

Рената розсміялася.

— Ти водишся з найталановитішими причепами, — зауважила вона. — Вони завжди знають, коли тебе потурбувати. Що ж? Візьми слухавку. Нагоду все одно втрачено. У тебе стурбований вигляд. Певно, думаєш про дітей.

Дзвонив Такстер. Він сказав:

— Я внизу. Ти зайнятий? Можеш спуститися в Пальмову залу? У мене важливі новини.

— Далі буде, — мовила Рената доволі весело.

Ми натягнули наше вбрання і спустилися вниз, щоб знайти Такстера. Я спершу його не впізнав, бо на ньому був новий одяг — ковбойський капелюх і вельветові штани, заправлені в ковбойські черевики.

— Що сталося? — запитав я.

— Хороша новина. Я щойно підписав контракт на ту книжку про шалених диктаторів, — сказав він. — Каддафі, Амін і так далі. Ба більше, Чарлі, ми сьогодні можемо укласти ще один контракт. Сьогодні ввечері, якщо захочеш. І я думаю, нам слід це зробити. Це була б і справді чудова угода для тебе. І, до речі, коли я говорив по внутрішньому телефону, біля мене стояла жінка, яка запитувала про тебе. Гадаю, вона вдова поета Флейшера чи його колишня дружина.

— Кетлін? Куди вона пішла? Де вона? — запитав я.

— Я сказав, що ми маємо нагальну справу, а вона відповіла, що все одно має сходити на закупи. Сказала, що ви зможете зустрітися у Пальмовій залі десь за годину.

— Ти відіслав її геть?

— Перш ніж розсердитися, згадай, що я влаштовую коктейльну вечірку на «Франс» і трохи поспішаю.

— А до чого це ковбойське вбрання? — поцікавилася Рената.

— Ну, я подумав, що добре було б мати більш американський вигляд, наче у хлопця з глибинки. Відчуваю, мені слід показати, що я не маю нічого спільного з ліберальними ЗМІ та можновладцями зі східних штатів.

— Ти вдаватимеш, що сприймаєш цих хлопців із третього світу серйозно, — сказав я, — а потім опишеш їх як варварів, ідіотів, шантажистів і вбивць.

— Ні, в цьому є й серйозний бік, — відповів Такстер. — Я збираюся уникати суцільної сатири. Тут йдеться і про поважні речі. Я хочу дослідити їх не лише як солдатів-демагогів і лиходїїв-фіґлярів, а також як лідерів, які кидають виклик Заходу. Я хочу сказати щось про їхнє обурення неспроможністю цивілізації дати світові щось більше за технології та банківську систему. Я збираюся проаналізувати кризу цінностей.

— Не займай цих речей. Тримайся подалі від цінностей, Такстере. Краще я дам тобі кілька порад. По-перше, не будь настирний, не набивайся на ці інтерв’ю і формулюй запитання коротко. По-друге, не жартуй із цими диктаторами й уникай змагальних ігор. Якщо ти гратимеш із ними у трик-трак чи пінґ-понґ, або бридж, ти захопишся — і тобі кінець. Ти не знаєш Такстера, — сказав я Ренаті, — якщо ти не бачила його з більярдним києм у руці, чи веслом, чи ракеткою, чи ключкою для гольфу. Він стає жорстокий, стрибає, махлює, його лице паленіє, і він безжально розіб’є будь-кого — чоловіка, жінку чи дитину… Ти отримаєш великий аванс?

Він, звісно, був готовий до такого запитання.

— Відносно непоганий. Але проти мене у Каліфорнії стільки позовів, що мої адвокати порадили домовитися про щомісячні платежі, а не брати відразу всю суму, тож я отримуватиму п’ять сотень на місяць.

У Пальмовій залі було тихо. В музикантів була перерва. Рената, потягнувшись до мене під столом, заходилася потирати мені ногу. Вона поклала мою ступню собі на коліна й скинула з мене черевик, погладжувала мені п’яту й пестила підйом. Тепер вона приклала мою ступню до себе, неослабно чуттєва, потайки кохаючись зі мною чи радше сама з собою за допомогою моєї ступні. Таке було й раніше, на званих обідах, де товариство її дратувало чи викликало нудьгу. На ній був її прекрасний велюровий капелюх, скопійований із картини Рембрандта «Синдики», а під ним замріяне бліде лице, розширене донизу, виражало задоволення, ласку, її ставлення до моїх із Такстером стосунків і таємну насолоду. Як легко й природно вона все виявляла — доброту, розбещеність, хтивість. Я заздрив їй у цьому. І водночас насправді не вірив, що все це було таке природне чи невимушене. Я підозрював — ні, я чудово знав, що це не так.

— Тому, якщо ти думаєш про оплату, я нічого не можу перекинути на твій рахунок, — сказав Такстер. — Натомість збираюся зробити для тебе щось краще. Я тут задля практичної пропозиції. Нам із тобою варто зробити той культурний путівник Європою. Мій видавець по-справжньому зацікавився цією ідеєю. Стюарта це захопило. Правду кажучи, в угоді важливе твоє ім’я. Але я організую весь проект. Ти ж знаєш, я маю до цього талант. Тобі не треба буде нічим перейматися. Ясна річ, я буду молодшим партнером, і ти матимеш п’ятдесят тисяч баксів, підписавши контракт. Усе, що тобі треба зробити — це вписати своє ім’я.

Рената, здавалося, не слухала нашої розмови. Вона навіть пропустила повз вуха згадку про п’ятдесят тисяч доларів. Зараз вона, можна сказати, нас покинула; притискала мою ступню міцніше й міцніше. Її бажання було несамовите. Вона була розкішна, чарівна, приваблива, і якщо їй доводилося миритися з товариством дурнів, вона знала, як себе винагородити. За це я її любив. Тим часом розмова тривала. Я був радий почути, що досі можу розраховувати на високі аванси.

Такстер був не надто спостережливий чоловік. Він не звертав жодної уваги ні на те, що робить Рената, ні на її розширені зіниці, ні на біологічну серйозність, якою завершився її прекрасний жарт. Вона перейшла від веселощів до радості, від радості до щастя, і врешті до кульмінації — її тіло випросталося на французькому провінційному кріслі Пальмової зали. Вона ледь не зомліла від тривалого дрібного трему, що пройняв її тіло. За своєю делікатністю це було майже по-риб’ячому. Відтак блимнула на мене очима й погладила мою ступню, ніжно і спокійно.

Такстер тим часом казав:

— Звісно, ти побоюєшся працювати зі мною. Гадаєш, либонь, що я втечу зі своєю частиною авансу, і тобі доведеться або повертати свою частину, або робити книжку самому. Це було б жахіття для такої тривожної натури, як ти.

— Гроші мені придались би, — сказав я. — Але не підштовхуй мене до самогубства. Якби я погруз у такій відповідальності, а ти накивав п’ятами й мені довелося робити все самотужки, моя голова розірвалася би, наче бомба.

— Що ж, ти міг би цілком себе захистити, прописавши все у контракті. Там було б зазначено, що твій єдиний обов’язок — написати великий есей про кожну з країн. Їх буде шість — Англія, Франція, Іспанія, Італія, Німеччина та Австрія. Авторські права на ці есеї належатимуть лише тобі. Якщо влаштуєш усе як слід, це принесе тобі п’ятдесят тисяч доларів. Тож я пропоную таке, Чарлі: почнімо з Іспанії, найпростішої країни, і погляньмо, як воно піде. А тепер слухай сюди: Стюарт каже, що він оплатить тобі місяць проживання в готелі «Ріц» у Мадриді. Для ознайомлення. Ти не міг би просити кращих умов. Вам обом це сподобається. «Прадо» — якраз за рогом. Путівник «Мішлен» подає перелік із декількох першокласних ресторанів, таких як «Ескадрон». Я влаштую всі інтерв’ю. До тебе в «Ріц» один за одним приходитимуть художники, поети, критики, історики, соціологи, архітектори, музиканти і ватажки кримінального світу. Ти міг би сидіти цілісінькими днями, розмовляючи з чудовими людьми, насолоджуючись вишуканими стравами і напоями та ще й збагачуючись при цьому. За три тижні ти міг би написати працю «Сучасна Іспанія: культурний огляд» чи щось таке.

Рената, отямившись, тепер зацікавлено прислухалася до Такстерових слів.

— Цей видавець і справді взяв би на себе витрати? Як на мене, ця угода з поїздкою у Мадрид — чудова.

— Ти ж знаєш ці величезні конгломерати, — відказав він. — Що таке для Стюарта кілька тисяч доларів?

— Я про це подумаю.

— Зазвичай, коли Чарлі каже, що він подумає, це означає «ні».

Такстер нахилився до мене в своєму ковбойському капелюсі.

— Я знаю, що в тебе на думці, — мовив він. — Ти думаєш, що краще б я спершу закінчив свою книжку про диктаторів. Такстере, avec tout се qu’il a sur assiette? Буцімто я хочу все й одразу. Але так воно і є. Інші люди не витримали б такої напруги, а для мене що більше роботи, то краще я її виконую. Я можу написати про трьох диктаторів за три місяці, — наполягав Такстер.

— Мадрид — звучить привабливо, — сказала Рената.

— Це ж батьківщина твоєї матері, — мовив я.

— Дозволь коротко описати тобі становище готелю «Ріц» у різних країнах, — вів далі Такстер. — Лондонський «Ріц» уже занепав, він утратив колишню репутацію й став жалюгідний. Паризький «Ріц» належить арабським нафтовим магнатам на кшталт Онассіса та техаським баронам. Жоден офіціант не зверне там на тебе уваги. Лісабонський «Ріц», через ці португальські заворушення, вже не назвеш спокійним місцем. Але Іспанія досі залишається стабільною й доволі феодальною, тож може запропонувати справжній старосвітській прийом у «Ріці».

У Такстера з Ренатою спільне було те, що вони вважали себе європейцями. Рената через Сеньйору, а Такстер через свою французьку гувернантку, зв’язки його родини в різних країнах, а також через ступінь бакалавра французької філології, здобутий в Олівет-коледжі, Мічиґан.

Окрім грошей, Рената вбачала в мені запоруку цікавого життя, а Такстер — життя вищого, що вело, можливо, до Важливої Заяви. Чекаючи на Кетлін, ми пили чай і шері та їли тістечка, вкриті цукровою глазур’ю чудесних кольорів.

— Намагаючись бути в курсі твоїх зацікавлень, — сказав Такстер, — я читаю Рудольфа Штайнера, і він чарівний. Сподівався чогось у дусі мадам Блаватської, але виявилося, він дуже раціональний містик. Що він думає про Ґете?

— Такстере, не починай, — мовила Рената.

Проте я потребував серйозної розмови. Я її прагнув.

— Це не містицизм, — сказав я. — Ґете просто не хотів зупинятися в межах, окреслених індуктивним методом. Він дозволив своїй уяві переступати ці межі й проникати всередину речей. Митець іноді намагається побачити, як близько він може підійти до того, щоб стати річкою чи зіркою, бавлячись у своє перетворення на те чи те, набуваючи форми тих явищ, що він їх малює чи описує. Хтось навіть написав про астронома, який випасає отару зірок — отару свого розуму на космічних луках. У такий спосіб працює творча душа, то чому поезія мала би відмовитися бути знанням? У Шеллі Адонаїс після смерті стає частиною краси, яку він зробив іще красивішою. Тому згідно з Ґете небесна блакить — це теорія. Думка про блакить. Блакитний стає для нас блакитним, коли його сприймає людський зір. Такий чудовий чоловік, як мій покійний друг Гумбольдт, відчував благоговійний страх перед раціональною ортодоксальністю, а оскільки він був поет, це, либонь, коштувало йому життя. Чи не досить бути бідолашною, незахищеною, роздвоєною істотою? Чи конче бути ще й бідолашною, незахищеною, роздвоєною душею? Чи конче вимагати від уяви зречення від її цілковитого та вільного зв’язку з усесвітом — усесвітом, про який говорив Ґете? Всесвітом — як живими шатами Господа. А сьогодні я з’ясував: Гумбольдт і справді вірив, що люди — надприродні істоти. Він теж!

— Він знову за своє, — сказала Рената. — Навіщо ти заохочуєш ці його балачки?

— Думка — справжній складник буття, — намагався продовжити я.

— Чарлі! Не зараз! — урвала мене Рената.

Такстер, який зазвичай був увічливий із Ренатою, давав їй сувору відсіч, коли вона втручалася у ці розмови про вищі матерії. Він сказав:

— Мені й справді цікаво, як мислить Чарлі.

Він курив свою люльку, і його розтягнуті вуста під крисами ковбойського капелюха здавалися темними.

— Спробуй пожити з цим, — мовила Рената. — Чудернацьке теоретизування Чарлі створює такі комбінації, що ніхто інший не міг би їх уявити. Він проводить паралелі між тим, як виконує свою роботу американський конгрес, та Іммануїлом Кантом, російськими таборами ГУЛАГ, філателією, голодом в Індії, коханням, сном, смертю і поезією. Що менше розмов про те, як він мислить, то краще. Але якщо ти й справді мусиш бути гуру, Чарлі, не спиняйся на півдорозі — вдягни шовковий халат, дістань собі тюрбан і відрости бороду. З тебе вийде страшенно привабливий духовний лідер — із бородою та цими твоїми тонкими ніздрями. Я виряджуся разом із тобою, і ми матимемо великий успіх. Завдяки витівкам, що вдаються тобі без жодних зусиль! Мені часом доводиться себе щипати. Здається, що ковтнула п’ятдесят піґулок валіуму й чую голоси.

— Люди з могутнім інтелектом ніколи не впевнені, чи все це не сон.

— Що ж, люди, які не знають, сплять вони чи ні, не конче мають могутній інтелект, — відказала Рената. — Моя теорія полягає в тому, що ти караєш мене цією антропософією. Ти знаєш, про що я. Ця білява курдупелька познайомила тебе зі своїм батьком, і відтоді все перетворилося на жах.

— Я хочу, щоб ти договорив, — знову звернувся до мене Такстер.

— Я веду до того, що індивід немає можливості висловити те, що в нього на серці, — любов, прагнення до зовнішнього світу, дедалі більше захоплення красою, для якої не існує прийнятних наукових термінів. Істинне знання — це монополія наукового світогляду. Проте люди мають різні знання. Вони не повинні просити дозволу любити цей світ. Але, щоб побачити, як це відбувається, розгляньмо життєвий шлях когось такого, як Гумбольдт фон Флейшер.

— Ох, знову він, — сказала Рената.

— Чи правда, що коли велике знання рухається вперед, поезія мусить відступати, і що художній спосіб мислення притаманний дитинству людства? Такий хлопець, як Гумбольдт, із великим серцем і багатою уявою, хлопець, який ходив до публічної бібліотеки й вишукував там книжки, прекрасно жив, відкриваючи чарівні обрії, читав старовинні шедеври, де людське життя цінується по-справжньому, занурювався в Шекспіра, в якого довкола кожної людини є чимало важливого простору і слова відповідають своєму значенню, а погляди й жести теж цілком значущі. Ах ця гармонія й милозвучність, це мистецтво! Але тут усе закінчується. Значущий простір скорочується і зникає. Зачарування зникає. Але чи світ стає розчаклований?

— Ні, — сказала Рената. — Я знаю на це відповідь.

— Це радше наш розум, що дозволив себе переконати, буцімто не існує жодної творчої сили, яка пов’язує кожного індивіда з усім творінням.

Раптом мені спало на думку, що Такстер із таким же успіхом міг би прийти у своєму ковбойському вбранні до церкви і що я поводжуся як священик. Була не неділя, але я проповідував зі своєї казальниці у Пальмовій залі. Що ж до усміхненої Ренати — з її темними очима, червоними вустами, білими зубами й ніжною шиєю, — хоча вона мене й переривала, і засипала критичними зауваженнями під час цих проповідей, та все ж мала задоволення з того, як я їх виголошував. Я добре знав її теорію. Все сказане чи зроблене або посилювало, або ж послаблювало еротичну втіху, і це був її практичний тест, що вона перевіряла ним будь-яку ідею. Чи викликає вона більше збудження?

— Ми могли би бути в «Ла Скала» сьогодні ввечері, — сказала вона. — Долучитися до чудової публіки, яка слухає Россіні. А замість цього, знаєш, що ми робили сьогодні, Такстере? Ми поїхали в Коні-Айленд, щоб Чарлі зміг забрати спадок дорогого покійного друзяки Гумбольдта Флейшера. Увесь час лише Гумбольдт, Гумбольдт, Гумбольдт, наче «Фіґаро, Фіґаро». Гумбольдтів вісімдесятилітній дядько дав Чарлі стос паперів, і Чарлі читав їх і плакав. Що ж, уже місяць поспіль я чую лише про Гумбольдта і смерть, і сон, і метафізику, і що поет це володар розмаїття, і про Волта Вітмена, і Емерсона, і Платона, і всесвітньо-історичного індивіда Геґеля. Чарлі, наче «Лідія, татуйована леді», переповнений інформацією. Ти пам’ятаєш ту пісеньку «Ви можете багато навчитись у Лідії»?

— Чи можу я поглянути на папери? — запитав Такстер.

— Їдьмо завтра разом до Італії, — звернулася до мене Рената.

— Кохана, я приєднаюся до тебе за кілька днів.

Тріо музик Пальмової зали, повернувшись, узялися виконувати Зиґмунда Ромберґа, і Рената сказала:

— Що ж, уже четверта година. Я не хочу пропустити «Глибоке горло». Фільм починається о четвертій двадцять.

— Так, а я мушу повертатися на пристань, — мовив Такстер. — Чарлі, ти прийдеш?

— Сподіваюсь. Та спершу мушу дочекатися тут Кетлін.

— Я склав план свого маршруту для зустрічей із диктаторами, — сказав Такстер. — Ти можеш зв’язатися зі мною, якщо надумаєш вирушити в Мадрид і взятися за наш проект. Скажи лише слово, і я все організую. Я знаю, в Чикаґо тобі ведеться несолодко. І впевнений, ти потребуватимеш багато грошей, — він зиркнув на Ренату, яка збиралася йти. — А за моєю пропозицією — купа грошей.

— Мушу бігти, — мовила Рената. — Побачимось тут пізніше.

Вона перекинула сумку через плече й пішла поперед Такстера широким розкішним килимом, що був частиною різдвяної декорації, — спалах золота на колючій зелені, і крізь двері-вертушку.

У своїй великій сумці Рената забрала мій черевик. Я збагнув це, пошукавши його під столом. Він зник. Вона прихопила його з собою. Цією витівкою висловила ставлення до того, що мусить іти в кіно сама, тимчасом як я мав сентиментальну зустріч із давньою подругою, щойно овдовілою та, ймовірно, вільною. Я не міг зараз піднятися нагору, адже Кетлін могла прийти будь-якої миті, тож сидів і чекав, відчуваючи холодок в одній ступні, та слухав музику. Рената мала символічні причини, щоб у піднесеному настрої поцупити мого черевика: я належав їй. Чи була вона відповідно моєю? Коли вона поводилася по-власницькому, я втрачав спокій. Відчував: здобуваючи впевненість в одному чоловікові, вона відразу ж ставала вільною, обмірковуючи своє майбутнє з іншим. А я? Вочевидь, я понад усе прагнув володіти жінкою, яка загрожувала мені найдужче.

— О, Кетлін, радий тебе бачити, — сказав я, коли підійшла Кетлін.

Я підвівся, моїй чудній стопі бракувало її чудного черевика. Вона поцілувала мене — теплий цілунок давньої подруги у щоку. Сонце Невади не надало її шкірі бронзового відтінку. В її світлому волоссі з’явилася сивина, тому воно стало ще світліше. Вона не була товста, але стала повніша, тілистіша. Її запалі щоки втратили пружність внаслідок природного плину років і виражали привабливу меланхолію чи пригніченість. Колись вона мала бліді веснянки. Тепер її обличчя вкривали більші плями. Її руки поважчали, ноги погрубшали, спина стала ширша, а волосся — ясніше. Вона була в чорній шифоновій сукні, оздобленій золотом коло шиї.

— Радий тебе бачити, — мовив я, бо так воно й було.

— І я тебе, Чарлі.

Вона сіла, проте я і далі стояв.

— Я зняв черевик, щоб вільніше почуватися, а тепер він кудись зник, — пояснив я.

— Як дивно. Може, його забрав помічник офіціанта. Чому б тобі не звернутися у стіл знахідок.

Тому для годиться я гукнув офіціанта. Детально розпитав у нього, а тоді сказав:

— Мені доведеться піднятися нагору по іншу пару.

Кетлін зголосилася піти зі мною, та оскільки Ренатина білизна була розкидана по підлозі, а ліжко — досить промовисто розстелене з одного краю, я відповів:

— Ні, ні, краще зачекай на мене тут. Це мерзенне пронизливе цигикання мене нервує. Я зараз спущуся, і ми підемо кудись випити. Мені все одно ще треба взяти пальто.

Тому я знову піднявся нагору в розкішній кабіні ліфта, думаючи, яка ж Рената оригінальна особистість і яку боротьбу їй повсякчас доводиться вести супроти загрози пасивності, повсюдної загрози. Якщо вже про неї замислювавсь я, то загроза таки мала бути повсюдна. Цими днями я не марнував часу. Узагальнення стало моєю манією, думав я, взуваючи іншу пару черевиків. Ці майже невагомі червоні черевики з «Герродс», трохи тиснули в пальці, але своєю легкістю і стильністю викликали захват у чорношкірого чистильника взуття у клубі. Почуваючись у них трохи скуто, але загалом непогано, я знову спустився вниз.

Цей день належав Гумбольдтові, був наповнений його духом. Намагаючись поправити свій капелюх, відчув некерований дрож у руках і усвідомив, який стаю емоційний. Коли підходив до Кетлін, половина мого обличчя теж посіпувалося. Подумав, що старий доктор Ґальвані[265] дістав і мене. Я побачив двох чоловіків, тіла яких розкладалися у могилах. Почуття цієї вродливої жінки не врятували їх від смерті. Далі в моїй голові промайнула тінь Гумбольдта у вигляді темної сірої хмари. Він мав обрезклі щоки й густо збиту чуприну. Я підійшов до Кетлін, коли тріо виконувало музику, що Рената називала її «кексом у гофрованій формочці». Тепер музиканти заглибилися в «Кармен», і я сказав:

— Ходімо в якийсь темний тихий бар. Передусім тихий.

Я підписав приголомшливий чек, що мені простягнув офіціант, і ми з Кетлін блукали холодними вулицями, доки нарешті знайшли на Західній П’ятдесят Шостій прийнятне місце, доволі темне й не надто сповнене різдвяної атмосфери.

Нам треба було багато чого надолужити. Перш за все ми мали поговорити про бідолашного Тиґлера. Я не міг змусити себе сказати, яка чудова то була людина, бо він зовсім такий не був. Старий ковбой міг тупати ногою, як Румпельштільцхен[266] і вибухати гнівом, коли з ним сперечалися. Йому особливо подобалося підколювати та перекривляти людей. Що сором’язливіші вони були, щоб скаржитися, то більше він їх зневажав. Його постояльці — а я теж був один із них — не мали гарячої води. Світло вимикали, і вони сиділи в темряві. Якщо йшли скаржитися до Кетлін, то поверталися, жаліючи її і прощаючи, сповнені ненависті до нього і любові до неї. Проте Кетлін не належала до жінок, які, за моїм визначенням, опиняються у «порівняно-виграші». Чесноти цієї масивної блідої жінки були очевидні. Найважливіша — її спокій. Коли Гумбольдт виконував роль розлюченого турка, вона була християнською бранкою, яка читала у захаращеній книжками вітальні на занедбаній птахофермі, тимчасом як яскраво-червоне сонце силкувалося проникнути крізь замизкані маленькі віконця. Потім Гумбольдт наказував їй вдягати светр і йти надвір. Вони бігали за м’ячем, як двійко світловолосих новачків у команді. Заточуючись назад на своїх незручних підборах, він робив пас над шворкою для білизни і крізь крони осінніх кленів. Я дуже чітко пам’ятав усе це — як Кетлін бігла за м’ячем, і її голос стелився за нею луною, і як вона притискала розгойданий м’яч до грудей, і як вони з Гумбольдтом сиділи на диванчику, цмулячи пиво. Я пригадав усе так детально, що побачив біля вікна котів, один із яких мав гітлерівські вуса. Я почув власний голос. Уже двічі Кетлін була сплячою красунею, зачарованою демонами-коханцями.

— Знаєш, що кажуть мені мої сусіди-селюки? — питав мене Гумбольдт. — Вони кажуть, що від жінок треба ховати черевики, хай ходять у самих панчохах. Іноді, — додав він, — я думаю про Ероса і Психею.

Він собі лестив. Ерос був прекрасний, він приходив і відходив гідно. А де була Гумбольдтова гідність? Він одібрав у Кетлін водійські права. Ховав від неї ключі від машини. Не дозволяв доглядати сад, бо, за його словами, садівництво виражало обивательсько-корисливий порив міщан, які купували в селі будинок своєї мрії. Біля кухонних дверей у них росло кілька помідорів, але вони насіялися самі, коли єноти перевернули баки для сміття. Він цілком серйозно казав: «Ми з Кетлін повинні виконувати інтелектуальну працю. До того ж, якби ми мали фрукти і квіти, це привертало б до нас увагу». Він боявся загорнутих у простирадла нічних вершників й палаючих хрестів на своєму подвір'ї.

Я великою мірою співчував Кетлін через те, що вона перебувала у сплячці. Я розмірковував про її сонність. Невже вона народилася, щоби зоставатися в темряві? Невідання було умовою щастя Психеї. Проте, можливо, існувало й практичніше пояснення. Вузькі Тиґлерові джинси окреслювали його величезне чоловіче хазяйство, а Гумбольдт, ганяючись за подругою Деммі в її помешканні, серед цуценят такси, вигукував: «Я поет, у мене великий кілок!». Але я припускаю, що Гумбольдт мав вдачу тирана, який жадав від жінки покори, і що його фізична близькість була шаленим диктатом. Навіть його останній лист до мене підтверджував це припущення. Та все ж, як я можу знати? А жінка без таємниць — це взагалі не жінка. І, можливо, Кетлін вийшла заміж за Тиґлера лише тому, що життя у Неваді було таке самотнє. Та годі вже цього наївного аналізу.

Піддавшись своїй слабкості говорити людям те, що вони хочуть почути, я сказав Кетлін:

— Життя на Заході пішло тобі на користь.

І це більш-менш відповідало дійсності.

— І ти нічогенький, Чарлі, але трохи вимучений.

— Життя надто неспокійне. Можливо, мені й самому варто було би спробувати Захід. За хорошої погоди я так любив лежати під кущами бузини на твоєму ранчо й цілісінький день дивитися на гори. Та менше з тим. Гаґґінс каже, що ти працюєш у кіноіндустрії й збираєшся до Європи.

— Так, ти саме був на ранчо, коли та кінокомпанія приїхала на озеро Волкано знімати фільм про монгольську глибинку й найняла індіанців гарцювати на поні.

— І Тиґлер був за технічного консультанта.

— А отець Едмунд — ти пам’ятаєш його, зірку німого кіно, єпископального священика — був у такому захваті. Бідолашного отця Едмунда так і не висвятили в духовний сан. Він найняв когось скласти замість себе письмовий іспит з теології, і їх викрили. Це дуже зле, бо індіанці любили його і так пишалися, що він облачався у негліже кінозірок. Але так, я лечу до Югославії, а потім — до Іспанії. Ці країни тепер відіграють велику роль у кіноіндустрії. Іспанських солдат можна наймати цілим полком, а Андалусія чудово підходить для вестернів.

— Дивно, що ти згадала про Іспанію. Я й сам думаю туди навідатися.

— Справді? Що ж, з першого березня я буду в «Ґранд-готелі» в Альмерії. Було б чудово там побачитися.

— Це хороша переміна для тебе, — сказав я.

— Ти завжди бажав мені добра, Чарлі. Я це знала, — відповіла Кетлін.

— Сьогодні довгий день, присвячений Гумбольдту, визначний день. Від самого ранку спіраль розкручується дедалі швидше, і я дуже схвильований. До того ж у притулку для старих, де мешкає дядечко Вальдемар, я зустрів чоловіка, якого знаю з дитинства. А тепер і ти тут. Я геть розбурканий.

— Чула від Гаґґінса, що ти збираєшся в Коні-Айленд. Знаєш, Чарлі, у Неваді мені часом здавалося, що ти надміру відданий Гумбольдту.

— Може бути, та я намагався стримуватись. Я запитував себе, чому стільки ентузіазму? Його досягнення як поета чи мислителя не були аж такі приголомшливі. І я не маю ностальгії за давніми добрими часами. Може, причина в тому, що у США так мало людей, які серйозно ставляться до Мистецтва й Думки, що навіть тих, які зазнали невдачі, годі забути.

Тут ми ближче підійшли до нашої справжньої теми розмови. Мені хотілося витлумачити добро і зло Гумбольдта, зрозуміти його занепад, знайти пояснення смутку його життя, з’ясувати, чому таке обдарування дало такі незначні плоди тощо. Але це було важко обговорювати навіть у піднесеному настрої, коли я був сповнений прихильності до Кетлін і дивного болю.

— Як на мене, у нього був шарм, він володів давньою магією, — сказав я.

— Думаю, ти любив його, — мовила Кетлін. — Звісно, я теж його обожнювала. Ми поїхали в Нью-Джерсі. Це мусило бути пекло, навіть якби він не мав на собі закляття шаленства. Той маленький будиночок тепер видається мені частиною жахливого інсценування. Але я поїхала б з ним і в Арктику. І це було не просто трепетне прагнення випускниці університету долучитися до літературного життя. Мені було байдуже до більшості його друзів-літераторів. Вони приїжджали подивитися Гумбольдтову виставу, те, як він жив. Коли ж їхали, він іще був сповнений натхнення, тому ходив слідцем за мною. Він був дуже товариський. Увесь час повторював, як хотів би обертатися у колах видатних людей, бути частиною літературного світу.

— У тім то й річ, що такого літературного світу ніколи не існувало, — сказав я. — У дев’ятнадцятому столітті було кілька геніїв-самітників — Мелвілл чи По не мали літературного товариства. Один обертався на митниці, другий вештався по барах. У Росії Ленін і Сталін знищили літературний світ. Ситуація в Росії тепер нагадує нашу — поети, незважаючи на те, що все проти них, виникають нізвідки. Звідкіля взявся Вітмен і те, що в ньому було? Саме Волт Вітмен, неприборканий індивід, — це той, який щось мав і чогось досяг.

— Ну, якби тут було насичене літературне життя і якби він мав змогу чаювати з Едіт Вортон та двічі на тиждень зустрічатися з Робертом Фростом і Т. С. Еліотом, бідолашний Гумбольдт відчував би підтримку, визнання й винагороду за свій талант. Він просто неспроможний був заповнити порожнечу довкола себе, — сказала Кетлін. — Звісно ж, він був чародій. Змушував мене почуватися такою нетямущою й відсталою! Він вимислював для мене найвишуканіші обвинувачення. Всі ці вигадки мали б увійти до його поезії. Гумбольдт снував забагато особистих планів. Надто багато його геніальності йшло на ці плани. А мені, як його дружині, доводилося потерпати від наслідків. Та годі вже про це. Чи можна в тебе запитати… ви вдвох написали колись сценарій?..

— Так, якісь нісенітниці, просто, щоби збавити час у Принстоні. Ти казала щось про це тій молодій жінці, пані Кантабіле. Що можеш сказати про неї, цю Кантабіле?

— Вона гарненька. Люб’язна в старосвітському стилі Емілі Пост[267] і надсилає ввічливі листи подяки за смачний обід. Водночас вона фарбує нігті в яскраві кольори, крикливо вбирається і має хрипкий голос. У розмові зривається на вереск. Вона справляє враження подружки ґанґстера, але ставить запитання, як випускниця університету. Хай там як, а я тепер причетна до кіноіндустрії й мені цікаво, що ви з Гумбольдтом створили разом. Зрештою, за твоєю виставою знято успішний фільм.

— О, за нашим сценарієм неможливо було б зняти фільм. У нас дійовими особами мали бути Муссоліні, Папа, Сталін, Кальвін Кулідж, Амундсен і Нобіле. Наш герой був людожер. Там ішлося про дирижабль і сицилійське село. В. К. Філдсу[268] це мало би сподобатись, та лише божевільний режисер вклав би у це бодай гріш. Звісно, ніхто насправді не знає, як воно буде. Чи зацікавився би хтось 1913 року прогнозованим сценарієм Першої світової війни? Чи, якби перед моїм народженням мені розповіли історію мого життя й запропонували прожити його, хіба я не відмовився б?

— А як же твоя успішна вистава?

— Кетлін, повір, я був лише гусеницею, яка виділила шовкову нитку. Це інші люди пошили з неї бродвейські шати. Краще скажи мені, що залишив тобі Гумбольдт?

— Перш за все він написав мені надзвичайного листа.

— Мені теж. І цілком розсудливого.

— Мій заплутаніший. Він занадто особистий, тому не можу його показати, навіть тепер. Він перелічив усі злочини, що я їх буцімто вчинила. Він мав намір пробачити мені все. Проте пробачав, згадуючи всі подробиці, й далі торочив про Рокфеллерів. Але були там і розумні уривки. Справді зворушливі, правдиві речі.

— Це все, що ти одержала від нього?

— Ні, Чарлі. Він залишив мені ще дещо. Документ. Ще одну ідею для кінофільму. Ось чому я запитала, що саме ви вдвох створили у Принстоні? Скажи мені, що він залишив тобі, крім листа?

— Дивовижно! — сказав я.

— Що дивовижного?

— Те, що зробив Гумбольдт. Він був хворий, помирав, сходив на пси, та все одно залишався такий винахідливий.

— Я тебе не розумію.

— Скажи мені, Кетлін, цей документ, цей задум фільму — про письменника? І цей письменник має владну дружину? А також прекрасну молоду коханку? І вони вирушають у подорож? І він потім пише книжку, та не може опублікувати?

— О, так. Розумію. Атож. Так і є, Чарлі.

— Що за сучий син! Як чудесно! Він усе продублював. Та ж подорож із дружиною. Й один і той же документ для нас обох.

Кетлін мовчки мене розглядала. Її вуста ворухнулися. Вона всміхнулась.

— Гадаєш, він залишив нам один подарунок на двох?

— А ти цілком певна, що ми єдині його спадкоємці? Ха-ха, що ж, вип’ємо і пом’янемо цього шаленця. Він був милий чоловік.

— Так, він був милий. І як би я хотіла… думаєш, усе було сплановано? — запитала Кетлін.

— Хто це був, Александр Поуп, який не міг випити чашки чаю, не вимислюючи якоїсь інтриги? Такий був і Гумбольдт. Він, навіть помираючи, хотів зробити нас обох багатими. Хай там як, а він зберіг своє почуття гумору, чи його залишки, до останнього. Це дивовижно. І хоч би який він був божевільний, він принаймні написав два притомних листи. Я вдамся до дивного порівняння — щоб зробити це, Гумбольдтові довелось вирватися з лабетів свого безумства, що затискали його дедалі міцніше. Ти можеш сказати, що він уже давно емігрував у свій безум. І осів там. То це заради нас він спромігся відвідати Давню Країну. Щоб іще раз зустрітися з друзями? Можливо, для нього це було так само непросто, як для когось — для мене, наприклад, — проникнути з цього світу в світ духів. Або ж іще одне дивне порівняння — він вивільнився, наче Гудіні, з пут параної — чи маніакальної депресії, чи що там у нього було, — що стискалися дедалі міцніше. Сновидці таки прокидаються. Вигнанці й емігранти таки повертаються, а геній, який умирає, може відродитися. «Прикінцева ясність» — написав він мені в листі.

— Не думаю, що наприкінці життя він мав сили зробити кожному з нас окремий подарунок, — сказала вона.

— Або ж подивімося на це так, — додав я. — Він показав нам те, чого в ньому було найбільше — інтриганства, підсиджування, параної. Він витиснув із цього все, що міг. Хіба ти не пам’ятаєш його знаменитого плану з Лонґстафом?

— А ти не вважаєш, що він мав на думці дещо інше? — мовила Кетлін.

— Щось одне? — запитав я.

— Щось на кшталт посмертного випробування характеру, — сказала вона.

— Він був цілком упевнений, що мій характер безнадійний. Твій, можливо, теж. Що ж, він подарував нам дуже яскравий момент. Ми тут сміємося і захоплюємося, та як же все це сумно. Я дуже зворушений. Та й ти теж.

Спокійна й повнотіла Кетлін м’яко всміхалася, та колір її очей раптом змінився. На них навернулися сльози. Та все ж вона сиділа непорушно. Така вже вона була. Не випадало про це казати, але, можливо, Гумбольдтів задум полягав у тому, щоби звести нас. Не конче, щоб ми стали чоловіком і дружиною, та принаймні, щоб об’єднати наші почуття до нього й створити щось на кшталт спільного меморіалу. Бо після його смерті ми й далі би (певний час) виступали на цій оманливій людській сцені, й, може, думка про те, що ми продовжуємо його справу, втішила би його й полегшила могильну нудьгу. Бо коли Платон, чи Данте, чи Достоєвський обстоювали безсмертя, Гумбольдт, як палкий їхній шанувальник, не міг сказати: «Вони були генії, але нам не варто ставитися до їхніх ідей поважно». Та чи він сам вірив у безсмертя? Він не казав. А сказав лише те, що ми надприродні, а не природні істоти. Я віддав би все на світі, щоб дізнатися, про що йому йшлося.

— Цим сценаріям чи нарисам дуже важко застерегти авторське право. Гумбольдт, мабуть, дістав фахову пораду щодо юридичного захисту. Він запечатав конверт із примірником свого сценарію, пішов на пошту, зареєстрував його і відіслав собі ж рекомендованим листом. Тому його ніколи не розпечатували. Ми прочитали копії.

— Це правда. Я маю два таких запечатаних конверти.

— Два?

— Так, — сказав я. — Другий — зі сценарієм, що ми вигадали в Принстоні. Тепер я знав, як Гумбольдт розважався у тому нікчемному готелі. Він збавляв час, розробляючи все це до найменших деталей і з церемонними формальностями. Це було в його дусі.

— Послухай, Чарльзе, ми повинні поділити прибуток п’ятдесят на п’ятдесят.

— Дякую, але з комерційного погляду це — цілковитий нуль, — відповів я.

— Навпаки, — твердо сказала Кетлін.

Почувши це, я знову поглянув на неї. Кетлін, зазвичай боязкій, невластиво було так відкрито заперечувати.

— Я запропонувала його людям із кіноіндустрії, і вже підписала контракт й отримала три тисячі доларів опціонної винагороди. Половина з них — твої.

— Хочеш сказати, хтось справді за це заплатив?

— Я могла обирати з двох пропозицій. І прийняла ту, що зробили мені «Штайнгалс продакшн». Куди мені надіслати тобі чек?

— Поки що я не маю адреси. Я в дорозі. Але ні, Кетлін, я не прийму цих грошей, — я думав про те, як розповідатиму цю новину Ренаті. Вона так блискуче висміяла Гумбольдта, що від імені нашого покоління, яке відходить, почувався ображеним. — І сценарій уже пишуть?

— Його зараз серйозно обмірковують, — сказала Кетлін. Часом її голос підносився до дівчачого сопрано. Зривався.

— Як цікаво. Як дивно. Це просто неймовірно, — зауважив я. — Попри те, що я завжди пишався власними дивацтвами, зараз починаю підозрювати, що вони, можливо, лише бліда подоба тисяч реальних і набагато виразніших дивацтв десь там, у зовнішньому світі — тож, може, вони, зрештою, і не мої особисті, а відображають загальний стан речей. Ось чому Гумбольдтова пародія кохання, честолюбства та решта його кривлянь видаються діловим людям справжніми.

— Я порадилася з хорошим адвокатом, і мій контракт із «Штайнгалс» тягне щонайменше на тридцять тисяч доларів, якщо опціон виконають. Ми можемо отримати навіть сімдесят, залежно від бюджету. Це буде відомо за два місяці. Наприкінці лютого. І тепер я відчуваю, Чарлі, що ми, як співвласники, повинні підписати окремі контракти.

— Кетлін, годі вже цієї чудасії. Ніяких контрактів. Мені не потрібні ці гроші.

— Я би теж так думала. До нинішнього дня. Адже всі говорять про твої мільйонні статки. Проте, перш ніж підписати чек у Пальмовій залі, ти перевірив його двічі, згори донизу й знову — знизу догори. Ти аж пополотнів. А потім я побачила, як ти вагаєшся чи давати чайові. Тому не соромся, Чарлі.

— Ні, ні, Кетлін. Я маю достатньо. Це просто пунктик, що залишився у мене з часів Великої депресії. До того ж таке здирництво! У людей старшого покоління воно викликає обурення.

— Але я знаю, що значить, коли тебе тягають по судах. Я знаю, що відбувається, коли судді й адвокати не дають продиху. Недурно ж я керувала ранчо в Неваді.

— Намагатися зберегти гроші, звісно ж, важко. Це наче затискати у долоні кубик льоду. І ти не можеш просто заробити їх, а потім насолоджуватися безтурботним життям. Так не буває. Це те, чого Гумбольдт, певно, не розумів. Цікаво, чи вважав він, що гроші проводять межу між успіхом і поразкою? Якщо так, то він справді не розумів. Отримуючи гроші, ти змінюєшся. І мусиш боротися зі страхітливими силами всередині себе та ззовні. В успіху немає майже нічого особистого. Успіх — це завжди успіх самих грошей.

— Ти просто намагаєшся змінити тему. Ти завжди був надзвичайно уважний спостерігач. Роками я дивилася, як хитро ти приглядаєшся до людей. Так наче ти їх бачиш, а вони тебе — ні. Але годі тобі, Чарлі, ти не єдиний умієш спостерігати.

— Чи зупинився би я в «Плазі», якби був на межі банкрутства?

— З молодою жінкою міг би, так.

Ця масивна, постаріла, та досі вродлива жінка, з проникливим голосом, що часом зривався, із запалими щоками, що виражали привабливу меланхолійність, мене вивчала. Її погляд, який через тривалу звичку до покірності ще й досі дещо ухильний і побіжний, був теплий і сповнений доброти. Я швидко й глибоко розчулююся, коли люди завдають собі труду підмічати моє становище.

— Як я знаю, ти летиш до Європи з цією жінкою. Так мені сказав Гаґґінс.

— Це правда, — відповів я. — Так і є.

— Щоб?..

— Щоб? — перепитав я. — А Бог його знає.

Я міг би сказати їй більше. Я міг би зізнатися, що вже не сприймаю поважно запитань, що їх так сприймають багато серйозних людей: хибно сформульованих метафізичних чи політичних питань. Чи конче мені було мати визначений або практичний мотив, щоб летіти до Європи з цим прекрасним створінням? Я шукав особливої ніжності, любові та втіхи з тих спонук, що були прийнятні для мене тридцять років тому. Як це було б, аби на шостому десятку я нарешті дістав те, до чого прагнув у двадцять років? Що б я робив, здобувши це? Я не проти відкрити своє серце цій чудовій жінці. Мені здалось, я помітив певні ознаки того, що вона теж виходить із духовної сплячки. Ми могли б обговорити чимало захопливих тем — наприклад, чому сон запечатує людські душі й чому пробудження таке судомне, і чи вона вважає, що душа може переміщатися незалежно від тіла, і чи відчуває вона, що, можливо, не існує такої свідомості, яка б не потребувала біологічної основи. Мені хотілося сказати їй, що я особисто маю певну ідею щодо того, як підійти до питання смерті. Я міркував, а чи не обговорити з нею серйозно завдання, поставлене перед письменником Волтом Вітменом, який був переконаний, що демократія зазнає поразки, якщо її поети не створять видатних віршів про смерть. Я відчував, що Кетлін — це та жінка, з якою я можу говорити. Проте я мав ускладнене становище. Старий зальотник, який втратив голову через вродливу й ласу до грошей дурепу, романтик, який збирався здійснити свої юнацькі мрії, раптом хоче обговорити надчутливу свідомість і видатний вірш про смерть, створений за часів демократії! Годі тобі, Чарлі, не треба робити світ іще дивнішим, ніж він є. І через те, що Кетлін була саме та жінка, з якою міг поговорити, я змовчав. Із поваги. Я подумав, що зачекаю доти, доки розгляну всі ці питання глибше і взнаю більше.

Вона сказала:

— Наступного тижня я буду в «Метрополі» у Белграді. Тримаймо зв’язок. На моє прохання складуть контракт, я підпишу його й надішлю тобі.

— Ні, ні, не завдавай собі клопоту.

— Чому? Бо я вдова і ти не приймеш від мене грошей, що тобі належать? Але я не хочу твоєї частки. Подумай про це з цього боку.

Вона була добра жінка. І все правильно розуміла — я витрачав на Ренату великі гроші й незабаром на мене чекало банкрутство.

— Люба, навіщо ти поцупила мого черевика?

— Не могла втриматися, — відповіла чудова Рената. — Як ти дошкандибав нагору в одному черевику? І що подумала твоя подруга? Ладна побитись об заклад, це було порушення громадського порядку. Чарлі, гумор — це те, що нас поєднує. Це я знаю напевне.

У наших стосунках гумор превалював над коханням. Моя вдача і спосіб життя забавляли Ренату. До того ж так сильно, що думав, ця потіха може перерости в кохання. Адже я за жодних обставин не збирався обходитися без кохання.

— У Парижі ти теж зняла з мене черевик під столом.

— Так, це було того вечора, коли жахливий чолов’яга сказав, що твоя легіонерська стрічка нічого не варта і прирівняв тебе до сміттярів та свинарів. Це була помста, втіха, насолода, все відразу, — пояснила Рената. — Пам’ятаєш, що я потім сказала? Як на мене дуже дотепно.

— Так, пам’ятаю.

— І що я сказала, Чарлі?

— Ти сказала: «Людина свої шати напоказ виставляє».

— «Людина свої шати напоказ виставляє, а Бог її оголяє», — ретельно нафарбована, темноволоса, зодягнута в кармазиновий дорожній костюм, Рената розсміялася.

— О, Чарлі, відмовся від цієї дурної поїздки в Техас. Ти потрібен мені в Мілані. Мені буде нелегко з Біферно. Твій брат не хоче твоїх відвідин, і ти йому нічого не винен. Ти любиш його, але він нападає на тебе, а ти беззахисний перед напасниками. Ти йдеш до них з болем у серці, а вони дають тобі під зад. Ми ж із тобою знаємо, що він подумає. Він подумає, що ти прилетів у момент його слабкості, щоб намовити залучити тебе до однієї з його прибуткових угод. Дозволь мені запитати, Чарлі. Він частково матиме слушність? Я не хочу пхати носа в твої справи, але підозрюю, тобі зараз може знадобитися сприятлива фінансова нагода. І ще одне: між тобою та його дружиною може виникнути змагання за право бути головним плакальником — як щось трапиться, — а нащо йому, лягаючи під ніж, бачити обох своїх головних плакальників? Коротше кажучи, ти марнуєш свій час. Їдьмо зі мною. Я мрію побратися з тобою в Мілані, під моїм справжнім дівочим прізвищем, Біферно, і щоб мене повів під вінець мій справжній батько.

Я хотів утішити Ренату. Вона заслуговувала отримати те, чого прагла. Ми саме були в аеропорту Кеннеді, і вона, у своєму незрівнянному капелюсі, довгому замшевому пальті, у шарфі від «Гермеса» та елегантних чоботях, надавалася до приватного володіння не більше за Пізанську вежу. Та все ж заявляла про свої особисті права: право на розв’язання проблеми ідентичності, право на батька, право на чоловіка. Як це по-дурному! Яке приниження! Проте незримому спостерігачеві з наступного ієрархічного рівня могло б здатися, що я зі свого боку теж висуваю схожі вимоги, прагнучи раціональності, передбачуваності та інших міщанських цінностей.

— Ходімо, вип’ємо щось у віп-залі. Не хочу пити у гаморі і з замацаних склянок.

— Але я вже не належу до важливих осіб.

— Чарльзе, — сказала вона. — Адже є цей хлопець, Зіттерблум, через якого торік ти втратив двадцять тисяч доларів на нафтових свердловинах, коли він мав забезпечити тобі податкову лазівку. Він сам пропонував тобі минулого року: «Чарлі, звертайся у будь-який час».

— Ти змушуєш мене почуватися рибалкою з казки братів Ґрімм, якого дружина послала на берег моря попросити у чарівної рибки палац.

— Стеж за словами. Я не причепа, — мовила вона. — Ми маємо право випити на прощання з невеличким шиком і щоб нас не штовхав вошивий натовп.

Тож я зателефонував Зіттерблуму, і його секретарка легко владнала питання. Це наштовхнуло мене на роздуми про те, як людина може скористатися зі своїх програшів і поразок, якщо захоче про це помислити. У понурому прощальному настрої я потягував «криваву Мері», думаючи, на який ризик іду заради брата і як мало він це цінуватиме. Та все ж мушу мати впевненість у Ренаті. Цього вимагав ідеал чоловіка, а здоровому глузду доводиться миритися з вимогами до ідеального чоловіка. Проте я не хотів, щоби мене зараз просили передбачити, як воно все вийде, бо якби довелося передбачати, то все б розвіялося пилом.

— Як щодо пляшечки парфумів «Ма Ґріф» у магазині «дьюті-фрі»?

Я купив їй великий флакон, кажучи:

— Вони доставлять це на літак, але мене там не буде, щоб відчути твій аромат.

— Не переживай, я прибережу все до нашої зустрічі. Але не дозволяй своєму брату зводити тебе в Техасі з жінками.

— Йому тепер не до того. А як щодо тебе, Ренато? Коли ти востаннє розмовляла з Флонзелі?

— Можеш забути про Флонзелі. Ми з ним остаточно порвали. Він гарний чоловік, але я не можу змиритися з його роботою.

— Він дуже багатий, — зауважив я.

— Він гадає, що вартий лаврів, — сказала вона у своєму стилі, за який я її любив. — Як начальник він уже не конче мусить поратися з мерцями, але я ніколи не зможу забути, що починав він із бальзамування. Звісно, я не погоджуюся з цим Фроммом, який каже, що цивілізації загрожує некрофілія. Коли ж цілком серйозно, Чарлі, то з такою фігурою, як у мене, де я опинюся, якщо не залишатимусь у межах норми?

Та все ж я геть зажурився, міркуючи, яку частку правди вона мені каже і навіть чи побачимося ми знову. Але, попри всі гнітючі обставини, відчував, що у духовній царині просуваюся вперед. Навіть за найсприятливіших умов, розлуки й від'їзди позбавляють мене рівноваги, і зараз мені було дуже неспокійно на серці, проте відчував, що маю в собі якесь надійне опертя.

— Бувай, любий. Я зателефоную тобі завтра в Техас із Мілана, — сказала Рената, і ми багато разів поцілувалися. Здавалося, вона ось-ось розплачеться, але її очі були сухі.

Я пройшов на летовище довгим тунелем, схожим на безкінечний склепінчастий канал чи коридор із експресіоністського фільму, потім мене обшукали на предмет зброї, і я сів у літак до Г'юстона. Всю дорогу до Техасу читав книжки з окультизму. У них було чимало захопливих уривків, до яких я повернуся трохи згодом. Прилетів у Корпус-Крісті пополудні й зареєструвався в мотелі. Потім поїхав до Джуліуса. Його великий новий будинок оточували пальми, жакаранди, японські мушмули та лимонні дерева. Моріжки здавалися штучними, наче зелена деревна стружка чи пакувальний матеріал. На під’їзній алеї було припарковано дорогі автомобілі. Коли я подзвонив, почулося дзеленчання й калатання, і в домі загавкали собаки. Охоронна система була дуже складна. Нарешті клацнули важкі замки, і моя братова, Гортензія, відчинила широкі двері, оздоблені полінезійською різьбою. Вона прикрикнула на псів, але з любов’ю. Потім звернулася до мене. Це була різка, але порядна жінка з блакитними очима й повними вустами. Трохи затуманена димом власної цигарки, не виймаючи її з рота, вона сказала:

— Чарльзе, як ти сюди дістався?

— Винайняв машину в «Авіс». Як ти, Гортензіє?

— Джуліус чекає на тебе. Він одягається. Заходь.

Собаки були не набагато менші за коней. Вона притримала їх, і я попрямував до господаревої спальні, привітавшись з дітьми, моїми племінниками, які нічого не відповіли. Я зовсім не був певен, що вони вважають мене повноправним членом родини. Ввійшовши, побачив Юліка, мого брата, в боксерських трусах у яскраву смужку, що сягали йому колін.

— Я подумав, що це, певно, ти, Чакі, — сказав він.

— Що ж, Юліку, ось ми й зустрілися, — відповів я.

Він мав не надто хороший вигляд: велике черево і повні груди, між якими ріс густий сивий шовк. Проте, як завжди, він цілком панував над собою. Було щось владне у його видовженій голові — з прямим носом, рівно підстриженим сивим волоссям, командирськими вусами та мішкуватими проникливими очима з холодним блиском. Йому завжди подобалися просторі труси. У мене були зазвичай коротші та вужчі. Він зиркнув на мене одним зі своїх недовірливих поглядів. Нас розділяло ціле життя. Для мене воно було тягле, але Юлік належав до тих людей, які хотіли переглядати стосунки знову й знов. Нічого не слід вважати постійним. Братерські почуття, з якими я приїжджав, спантеличували й бентежили його, лестили і сповнювали підозрою. Чи хороший я хлопець? Чи я й справді простодушний? Чи я взагалі чогось вартую? Щодо мене Юліку було так само важко визначитися остаточно, як мені — щодо Такстера.

— Якщо тобі конче було приїжджати, міг прилетіти просто до Г’юстона, — сказав він. — Ми рушаємо туди завтра.

Я бачив, що він бореться зі своїми братерськими почуттями. Вони й досі глибоко сиділи в ньому. Юлік так і не зміг їх цілком позбутися.

— О, я зовсім не проти додаткового перельоту. До того ж у Нью-Йорку мені особливо не було що робити.

— Гаразд, сьогодні пополудні я мушу поїхати й оглянути одну земельну ділянку. Хочеш поїхати зі мною чи поплаваєш у басейні? Він підігрітий, — минулого разу, коли я пішов у басейн, один із його псів вкусив мене за кісточку, і я втратив багато крові. Та й не купатись я приїхав, і він це знав. — Я радий, що ти тут, — він відвернув своє владне обличчя й дивився кудись убік, поки його мозок, привчений до розрахунків, вираховував шанси. — Ця операція зіпсує дітям Різдво, — сказав він. — А ти навіть не побудеш зі своїми.

— Я послав їм багато іграшок із магазину Шварца. Вибач, що не додумався привезти подарунків твоїм хлопцям.

— Що би ти їм подарував? Вони мають усе. Треба добряче поламати голову, щоб купити їм якусь забавку. Мені призначили операцію. У Г’юстоні тримали в лікарні, поки не зробили всіх досліджень. Я пожертвував їхньому закладу двадцять тисяч доларів на честь пам’яті тата і мами. І я готовий до операції, якщо не брати до уваги кількох кілограмів зайвої ваги. Чаку, вони розрізають тебе, і я навіть гадаю, що ці скурві сини виймають серце з грудей. їхня бригада робить тисячі цих операцій на серці. Я сподіваюся повернутися до своєї контори до першого лютого. Ти при грошах? У тебе є тисяч п’ятдесят? Можливо, мені вдасться вкласти твої грошики в одне дільце.

Час від часу Юлік телефонував мені з Техасу й казав:

— Надішли мені чек на тридцять, ні, краще на сорок п’ять тисяч.

Я просто виписував чек і відсилав його поштою. Жодних розписок про одержання не було. Іноді контракт приходив через півроку. Але мої гроші незмінно подвоювалися. Йому подобалося робити це для мене, хоча його дратувало, що я не розумів деталей цих угод і не цінував його ділової спритності. Що ж до моїх прибутків, то я доручав їх Зіттерблуму, сплачував Деніз, субсидував ними Такстера, віддавав податковій інспекції, утримував на них Ренату в Лейк-Пойнт Тауер[269] та оплачував ними послуги Томчека і Сроула.

— Що ти надумав? — запитав я.

— Декілька речей, — сказав він. — Ти ж знаєш, які ці банківські ставки. Я не здивуюся, якщо незабаром вони підскочать до вісімнадцяти відсотків.

У кімнаті працювали три різних телевізори, додаючи їй мінливих барв. Шпалери були тиснені золотом. Килим же видавався продовженням сліпучого моріжка. Внутрішній простір перетікав у зовнішній завдяки венеціанському вікну, тому спальня й сад зливалися одне з одним. Був тут і блакитний велотренажер, а на полицях красувалися призові кубки, бо Гортензія була видатна гольфістка. Величезні шафи, виготовлені на замовлення, забиті костюмами та десятками пар черевиків, розташованих на довгих стелажах, а також сотнями краваток і стосами коробок із капелюхами. Хвалькуватий, гордий своїм багатством, у питаннях смаку Юлік був вимогливий критик, тому оглянув мене, немов Дуґлас Мак-Артур від моди.

— Чакі, ти завжди був нечупарою. А тепер ти витрачаєшся на одяг і ходиш до кравця, але все одно нечупара. Хто продав тобі ці кляті черевики? І це пальто, схоже на кінську попону? П’ятдесят років тому спритні ділки втелющували такі черевики простакам, із гачком для застібання ґудзиків на додачу. Ось, на, — він кинув мені на руки пальто з хутра вікуньї з оксамитовим коміром. — Тут занадто тепло, тому з нього небагато користі. Бери його собі. А твоє хлопці віднесуть до стайні, де йому й місце. Зніми його й надягни оце.

Я зробив так, як він звелів. У такий спосіб виявлялася його любов. Коли треба було противитися Юліку, я робив це мовчки. Він натягнув широкі штани подвійної в’язки, чудово скроєні, із загнутими манжетами, але не зміг застібнути їх на животі. Він гукнув до Гортензії у сусідню кімнату, що штани після хімчистки збіглися.

— Так, вони збіглися, — відповіла вона.

Такий був стиль спілкування у цьому домі. Жодного інтелігентського мимрення і пом’якшених висловлювань.

Він також дав мені пару своїх черевиків. У нас був однаковий розмір ніг. Як і однакові великі банькаті очі та прямі носи. Я не зовсім собі уявляв, якого вигляду мені надають ці риси. Він же завдяки їм скидався на аристократа. І тепер, коли я почав розглядати кожне земне життя як одне з цілого ряду, я розмірковував про духовний шлях Юліка. Ким він був раніше? Біологічна еволюція та історія західного світу ніколи б не могли створити такої людини, як Юлік, за шістдесят п’ять жалюгідних років. Він уже народився зі своїми найголовнішими якостями. Та хай ким він був раніше, я схилявся до думки, що у цьому житті багатого й суворого американця, він утратив якісь найважливіші речі. Америка виступає суворим випробуванням для людської душі. Я б не здивувався, дізнавшись, що вона всіх відкидає назад. Якісь вищі здібності, схоже, тимчасово залишаються бездіяльні, натомість чуттєва частина душі торжествує, маючи всі ці матеріальні гаразди. О, ці тваринні втіхи та спокуси. Який це журналіст писав, що є країни, де наші недоїдки вважали б делікатесами?

— Тож ти збираєшся до Європи? Маєш якусь особливу причину? Летиш у справах? Чи просто тікаєш, як завжди? Ти ніколи не їздиш сам, весь час із якоюсь дівкою. І яку бабу ти везеш цього разу? Я можу втиснутися в ці штани, але нам доведеться багато їздити, і мені буде незручно, — він сердито стягнув їх із себе і кинув на ліжко. — Я скажу тобі, куди ми поїдемо. Є чудова земельна ділянка, сорок чи п’ятдесят акрів півострова, що врізається у Мексиканську затоку. Вона належить кубинцям. Її урвав собі якийсь генерал, який був диктатором іще до Батисти[270]. Я скажу тобі, як він її відхопив. Коли гроші зношувалися, старі банкноти збирали у банках Гавани й вивозили вантажівками, щоб знищити. Але цих грошей ніколи не спалювали. Ні, їх вивозили з країни і клали на рахунок старого генерала. За них він придбав власність у США. Тепер вона належить його нащадкам. Вони геть непутящі, збіговисько гульвіс. Доньки та невістки вмовляють цих гульвіс-спадкоємців поводитись, як належить чоловікам. Але ті знай плавають на яхтах, п’ють, сплять, волочаться зі шльондрами і грають у поло. Наркотики, швидкісні автомобілі, літаки — можеш собі уявити. А жінки хочуть, щоб забудовник оцінив цю власність. Запропонував свою ціну. Вона принесе мільйони, Чарлі, це ж цілий клятий півострів. Я маю своїх кубинців, іммігрантів, які знали цих спадкоємців ще на батьківщині. Гадаю, ми вийшли на правильний слід. Між іншим, я отримав листа від адвоката Деніз. Тобі належить пай у моїх кондомініумах «Пеоні», і він хоче знати, чого він вартий. Чи ти мусив їм усе розповідати? Хто цей чолов’яга Пінскер?

— У мене не було вибору. Суд зобов’язав мене надати їм податкові декларації.

— Ах ти, бідний дурнику, завчений бовдуре. Ти ж родом із хорошої сім’ї. І ти не народився тупаком, ти сам такий став. Якщо вже тобі конче треба бути інтелектуалом, чому ти не міг стати таким крутим, як Герман Кан чи Мілтон Фрідман, одним із тих агресивних хлопців, яких ти читаєш у «Волл-стріт джорнел». Ти, зі своїм Вудро Вільсоном та іншими мертв’яками. Я не можу читати дурниць, що ти пишеш. Два речення, і я позіхаю. Татові треба було більше тебе лупцювати, як мене. Це би тебе витверезило. Те, що ти був його пестунчик, не пішло тобі на користь. А потім ти виріс й одружився з цією нестерпною баберою. Їй місце серед симбіонійців чи палестинських терористів. Коли я побачив її гострі зуби і завитки на скронях, я зрозумів, що ти вилетиш у відкритий космос. Ти народився довести, що життя на цій землі неможливе. Що ж, тобі це майже вдалося. Господи, хотів би я бути у такій формі, як ти. Ти досі ганяєш м’яча з Ланґобарді? Кажуть, тепер він став джентльменом. А як твоя судова тяганина?

— Дуже зле. Суд змусив мене внести заставу. Двісті тисяч.

Почувши цю цифру, він зблід.

— Вони заморозили твої гроші? Ти ніколи не побачиш їх знову. Хто твій адвокат? Той-таки товстозадий Шатмар, твій приятель дитинства?

— Ні, Форрест Томчек.

— Я знав Томчека у правничій школі. Ошуканець під маскою видатного юриста. Він м’який як віск, от тільки його віск має домішку динаміту. А суддя хто?

— Такий собі Урбанович.

— Його я не знаю. Але він судить не на твою користь, і мені все ясно. Вони знайшли до нього підхід. Нечесна гра. Він використовує тебе, щоб досягти своєї цілі. Він щось комусь винен і вирівнює рахунок твоїми грішми. Я зараз же перевірю це для тебе. Ти знаєш у Чикаґо чолов’ягу на прізвище Фланко?

— Соломон Фланко? Він адвокат, працює на мафію.

— Він знатиме, — Юлік квапливо набрав цифри на телефоні. — Фланко, — сказав він, коли його з’єднали, — це Джуліус Сітрин із Техасу. У суді є один хлопець, який веде сімейні справи, його прізвище Урбанович. Він бере на лапу? — уважно вислухавши, сказав: — Дякую, Фланко. Я передзвоню тобі пізніше, — поклавши слухавку, він вибрав собі спортивну сорочку і звернувся до мене: — Ні, Урбанович, здається, не бере хабарів. Він хоче заробити собі хорошу репутацію в суді. Він дуже слизький. І безжальний. Якщо він до тебе вчепився, своїх грошей ти не побачиш. Що ж, можеш їх списати. Ми заробимо для тебе ще. Ти щось собі відклав?

— Ні.

— Нічого про запас? Ніде жодного анонімного рахунка? Жодного посередника?

— Ні.

Він строго на мене подивився. А потім лице, на якому позначилися роки, турботи та незмінні переконання, трохи пом’якшало, і він всміхнувся у свої ачесонівські вуса.

— Аж не віриться, що ми брати, — сказав він. — Це явно тема для вірша. Запропонуй її своєму приятелю Гумбольдту фон Флейшеру. Між іншим, як поживає твій друзяка-поет? Якось, у п’ятдесятих, я приїхав на таксі й повозив вас по нічних клубах Нью-Йорка. Ми добряче розважилися у «Копакабані», пам’ятаєш?

— Той вечір у місті був чудовий. Гумбольдту він сподобався. Його вже нема серед живих, — відповів я.

Юлік одягнув сорочку з жовто-блакитного італійського шовку. Це чудове вбрання, схоже, вимагало ідеального тіла. Він стягнув її на грудях. За моїх минулих відвідин Юлік був стрункий і носив чудесні штани із заниженою талією, посмуговані, як кавун, і оздоблені на швах мексиканськими срібними песо. Він так схуднув завдяки суворій дієті. Але навіть тоді підлога в його «кадилаку» була всіяна арахісовим лушпинням, а тепер він знову погладшав. Я бачив перед собою старе товсте тіло, яке було мені добре знайоме — черево, веснянки на нетренованих плечах, тонкі руки. Я й досі бачу в ньому огрядного, астматичного з вигляду хлопця, який потурав своїй пожадливості, дітвака, очі якого знай промовляли, що він не винен. Я знав його як облупленого, навіть фізично, пам’ятав, як п’ятдесят років тому, у Вісконсині, він розпанахав собі стегно розбитою пляшкою, і я дивився на жовтий жир, шари жиру, крізь які пробивалася кров. Я знав родимку з тильного боку його зап’ястка, його зламаний і вправлений ніс, його палкий, вдавано невинний погляд, його хропіння і його запахи. Вбраний в оранжеву трикотажну футболку, дихаючи ротом (це було ще до того, як ми змогли оплатити операцію на носі), він тримав мене на плечах, щоб я міг побачити парад ветеранів на бульварі Мічиґан. Це, певно, був 1923 рік. Він тримав мене за ноги. Його ж ноги були незграбні у чорних панчохах у рубчик та роздутих, схожих на шаровари, гольфах. Потім він стояв за мною у чоловічій вбиральні громадської бібліотеки, перед високими жовтими пісуарами, що скидалися на відкриті саркофаги, й допомагав видобути мою дитячу луцьку із заплутаних шарів білизни. У 1928 році він став носильником в «Америкен Експрес». Потім працював на автостанції — міняв величезні шини. Він бився з хуліганами на вулиці і сам був хуліганом. Навчаючись на вечірньому відділенні, він зумів закінчити інститут Л’юїса та правничу школу. Заробляв і витрачав цілі статки. На початку п’ятдесятих він узяв із собою до Європи свій «паккард» і наказав перевезти його літаком із Парижа до Рима, бо їхати через гори йому було нудно. Він витрачав шістдесят чи сімдесят тисяч доларів на рік лише на себе самого. Я ніколи не забуду про нього жодного факту. Це йому лестило. Але і злостило. Якщо я так віддано все пам’ятаю, що я хочу цим довести? Що я люблю Юліка? Деякі клінічні експерти вважають, що така досконала пам’ять — симптом істерії. Сам же Юлік казав, що не має пам’яті, хіба лише — на ділові угоди.

— Отже, цей твій дивакуватий друзяка Гумбольдт помер. Він молов цілковиті нісенітниці й вдягався ще гірше за тебе, але він мені подобався. І пив він таки добряче. Від чого він помер?

— Від крововиливу в мозок, — мені довелося вдатися до цієї вишуканої брехні. Серцеві хвороби нині були для нас табу. — Він залишив мені спадок.

— Що, він мав гроші?

— Ні. Просто папери. Але, коли я поїхав у притулок для літніх людей, щоб забрати їх у його старенького дядька, то зустрів — кого б ти думав? — Менашу Клінґера.

— Не може бути — Менаша! Драматичний тенор, рудань! Хлопець з Іпсиланті, який мешкав у нас в Чикаґо. Я ніколи більше не зустрічав такого засліпленого хлопаки. Таж йому ведмідь на вухо наступив. Він витрачав свою зарплату на уроки музики та концертні квитки. Єдиний раз, коли спробував зробити щось добре для себе, то підхопив гонерею і мусив розподіляти свою платню між венерологом і вчителем музики. Хіба він уже такий старий, що мусить жити в притулку? Що ж, мені вже шістдесят п’ять, а він десь на вісім років старший. Знаєш, що я недавно виявив? Документ на родинну ділянку для поховання на цвинтарі Вальдгейм. Залишилося місця на дві могили. Хочеш відкупити моє? Я не збираюся там лежати. Нехай мене кремують. Я потребую руху. Я радше підіймуся в повітря. Шукай мене в прогнозах погоди.

Він теж мав страх перед могилою. У день татового похорону сказав мені:

— Надто тепла й хороша погода. Це жахливо. Ти колись бачив такий ідеальний полудень?

Гробарі відкотили штучний зелений килим, і під ним, у жовтувато-брунатному піщаному ґрунті зяяла акуратна прохолодна яма. Вдалечині, на тлі чудової травневої погоди, височіло щось на кшталт вугільної гори. На думку про цю вугільну гору, що насувалася на квітучий цвинтар — пора бузку! — мене кинуло в піт. Маленький двигун почав плавно опускати труну на брезентових пасах. Я не знав іншої людини, яка б так не хотіла спускатися під землю й проходити крізь гіркі врата, як старий Сітрин — і яка б так не надавалася до того, щоб лежати непорушно. Тато був славетний спринтер, майстер із бігу по пересіченій місцевості, а тепер його звалила підніжка могутньої смерті.

Юлік хотів показати мені, як Гортензія переобладнала дитячі кімнати. Так він сказав. Але я знав, що насправді він шукає там цукерки. У кухні шафки було замкнуто на навісні замки, а холодильник був за межами досяжності.

— Вона цілком має слушність, — сказав він. — Я мушу припинити жерти. Я знаю, ти завжди казав, що це все фальшивий апетит. Ти радив мені вкласти пальця в горлянку і викликати блювання, коли мені здається, що я голодний. Але для чого, щоб викликати скорочення м’яза діафрагми, чи що? Ти завжди був вольовий і спортивний хлопець — підтягувався, вимахував битою і гантелями, молотив кулаками мішок у комірчині, бігав довкола кварталу та висів на деревах, як Тарзан. Ти, певно, мав нечисте сумління через те, що робив, замикаючись у туалеті. Ти малий хтивий скурвий син, попри все твоє видатне інтелектуальне життя. Усе це кляте мистецтво! Я ніколи не розумів тієї п’єси, що ти написав. Я вийшов після першої дії. Фільм був кращий, але навіть там були нудні епізоди. Мій давній приятель Ев Дірксен теж якийсь час захоплювався літературою. Ти знав, що сенатор писав віршики для вітальних листівок? Але то був старий ошуканець — справжнє чудовисько, такий цинічний, що далі нікуди. Він принаймні сам висміював власну сентиментальність. Послухай, я зрозумів, що країну чекають неприємності, коли в мистецтві почали обертатися великі гроші.

— Я про це не знав, — відповів я. — Зробити з митців капіталістів — це кумедна ідея, що навіть має певний сенс. Америка вирішила випробувати претензії на естетичність, застосувавши до них грошову мірку. Можливо, ти читав розшифровку плівок Ніксона, де він сказав, що не хоче мати нічого спільного з цим літературним і мистецьким лайном. Це тому, що він ішов не в ногу. Втратив зв’язок із духом Капіталізму. Геть його не розумів.

— Годі, годі, не починай читати мені одну зі своїх лекцій. Ти завжди виливав на нас за столом якусь теорію — Маркса, чи Дарвіна, чи Шопенгауера, чи Оскара Вайльда. Якщо не одну, то іншу. У тебе була найбільша в нашому кварталі колекція книжок «Сучасної бібліотеки». Ставлю п’ятдесят проти одного, що ти й зараз загруз у якійсь божевільній теорії. Ти не міг без цього жити. Ходімо. Ми маємо заїхати по двох кубинців і бостонського ірландця, який теж буде з нами. От я ніколи не цікавився цими мистецькими дурницями, хіба ні?

— Ти хотів стати фотографом, — відказав я.

— Я? Коли це було?

— На похоронах у російській православній церкві — пам’ятаєш, обтинькованій, із куполом, схожим на цибулю, на розі Левіт і Геддон? — вони мали звичай відкривати труну на сходах перед входом і фотографувати родину разом із небіжчиком. Ти пробував домовитися зі священиком, щоби тебе призначили офіційним фотографом.

— Справді? Я молодець! — Юліку було приємно це чути. Він стримано всміхнувся, трохи дивуючись собі. Помацав свої обвислі щоки й сказав, що надто ретельно сьогодні поголився, а в нього ніжна шкіра. Мабуть, біль, що ширився з його грудей, змушував відчувати подразнення на обличчі. Ці мої відвідини, з їхнім натяком на остаточне прощання, його дратували. Юлік визнавав, що я правильно вчинив, приїхавши, але й ненавидів мене за це. Я його розумів. Навіщо я приїхав й чіпляюся до нього зі своєю любов’ю, як смертельна болячка? Так чи так, я залишився б у програші, бо якби не приїхав, він би теж мав на мене зуба. У нього була потреба почуватися скривдженим. Він розкошував у гніві та вів облік образам.

Протягом п’ятдесятьох років Юлік незмінно повторював одні й ті ж жарти, сміючись із них, бо вони були такі дитячі й дурні. «Знаєш, хто лежить у лікарні? Хворі люди!» або «Одного разу я взяв перший приз з історії, але мене заскочили, коли я його забирав, і змусили повернути». У ті часи, коли я з ним іще сперечався, то казав: «Ти справжній популіст і невіглас, ти занапастив свої російсько-єврейські мізки через патріотизм. Ти неук із власної волі та справжній американець». Але я вже давно такого не кажу. Я знав, що він замикається у своїй конторі з пакетиком білих родзинок і читає Арнольда Тойнбі та Р. Г. Тоуні[271] або ж праці Сесіла Рота[272] і Сало Барона[273] з єврейської історії. Коли щось із прочитаного несподівано зринало в розмові, він навмисне перекручував ключові слова.

Він вів свій «кадилак» у яскравому сонячному світлі. Над машиною мигтіли тіні, що могли належати всім людям на світі. Юлік був американським забудовником і мільйонером. Мільярди душ тріпотіли, наче примари, на лискучій поверхні величезного чорного капота. У далекій Ефіопії люди з дизентерією, схилившись навкарачки над ямами, ослаблені й напівживі, розгортали покинуті туристами примірники «Бізнес Вік» і бачили там його обличчя або ж подібні. Проте мені здається, небагато таких облич, як у нього, з різким профілем, що змушує згадати латинське слово rapax[274] або ж одного з ошалілих, свавільних королів, які виносять смертні вироки, з полотен Руо[275]. Ми проїхали вибудувані ним кондомініуми «Пеоні» та «Трамбул Армз». Оглянули численні будівельні проекти.

— «Пеоні» мене мало не добили. Архітектор намовив розмістити плавальний басейн на даху. Ми мусили докуповувати ще тонни й тонни бетону, не кажучи вже про те, що довелося розширити межі будівельного майданчика на цілий фут. Ніхто так і не дізнався, і я позбувся цього клятого об’єкта. Мені довелося списати стос паперу, — він мав на увазі оформлення другої заставної. — Послухай, Чаку, я знаю, що тобі потрібні прибутки. Та шалена баба не вгамується, поки не матиме твоєї печінки у морозилці. Я здивований, справді здивований, що ти не відклав собі трохи грошенят. Ти, певно, ненормальний. Люди ж, мабуть, винні тобі кругленькі суми. Ти чимало вклав у цього Зіттерблума з Нью-Йорка, який обіцяв захистити твої прибутки від дядька Сема. Він добряче тебе нагрів. Ти не побачиш від нього ні гроша. Але інші, певно, винні тобі тисячі. Зроби їм вигідну пропозицію: віддайте половину, але готівкою. Я навчу тебе відмивати гроші, і ми зробимо так, що вони «загубляться». А тоді ти поїдеш до Європи й залишишся там. Якого дідька тобі бути в Чикаґо? З тебе ще не досить того нудного міста? Для мене воно не було нудне, бо я не сидів удома, а був у вирі подій. А ти? Ти встаєш, визираєш надвір, там понуро, ти засуваєш штори і береш до рук книжку. Місто гуде, але ти його не чуєш. Якщо таке життя не доконало твого клятого серця, то воно у тебе залізне. Послухай, я маю ідею. Ми разом купимо будинок на Середземному морі. Моїм дітям треба вчити іноземну мову, набиратися трохи культури. Ти можеш бути їхнім наставником. Послухай, Чаку, якщо ти зможеш нашкребти п’ятдесят тисяч баксів, я гарантую тобі прибуток двадцять п’ять відсотків, і ти зможеш на це жити закордоном.

Отак він говорив до мене, а я й далі розмірковував про його долю. Його долю! Але я не міг звірити йому своїх думок. Вони були непередавані. Тоді яка ж із них користь? Їхня химерність і вигадливість були зрадливі. Думки мають бути реальні. Слова повинні мати чітке значення, і людина має вірити у те, що вона сказала. Саме з цим було пов’язане нарікання Гамлета, звернене до Полонія: «Слова, слова, слова». Слова не є мої слова, думки не є мої думки. Це прекрасно — мати думки. Вони можуть бути про зоряне небо і моральний закон, про велич одного і шляхетність іншого. Юлік був не єдиний, хто списував багато паперу. Ми всі переводимо папір, багато паперу. І я не збирався підсовувати Юліку жодних зужитих думок, якими я псував папір. Принаймні не в такий час, як зараз. Мої нові ідеї, так. Вони були доречніші. Але я не був готовий говорити йому про них. Я мав би бути готовий. У минулому думки були надто реальні, щоб їх ховати як культурний портфель акцій та облігацій. Але тепер ми маємо інтелектуальний актив. Скільки завгодно світоглядів. П’ять різних епістемологій за один вечір. Обирайте. Всі вони прийнятні, але жодна не є обов’язкова чи необхідна, чи така, що має істинну силу, чи промовляє просто до душі. Але саме це списування паперу, передача інтелектуальної валюти, зрештою розігнуло мою спину. Хоча моя спина випростовувалася повільно й неохоче. Тож поки що я не був готовий розповісти Юліку щось і справді цікаве. Я не мав що запропонувати братові, який готувався до смерті. Він не знав, що думати, і був розлючений і наляканий. Тож я, як чуйний брат, повинен був щось йому сказати. Я й справді міг розповісти про важливі й глибокі речі. Але з цього було б мало користі. Я ще не вивчив свого уроку. Він би сказав: «Про що ти кажеш? Душа! Безсмертя? Ти у це віриш?». А я ще не готовий був пояснювати. Я й сам лише збирався зануритися в це серйозно. Можливо, ми з Ренатою поїдемо потягом в Таорміну, і там, сидячи десь у саду, мені вдасться цілком зосередитися на цьому.

Наші поважні батьки, приїхавши зі Старого Світу, породили двійко американських клоунів — демонічного мільйонера та інтелектуального блазня. Юлік був огрядний хлопець, якого я обожнював, він був дорога мені людина, і тепер, коли перед ним на обрії показався фатальний берег і він із хворобливим виглядом сидів за кермом, я хотів сказати, що ця осяйна, ця вражаюча, приголомшлива, прекрасна й болюча річ (я мав на увазі життя) закінчуючись, кладе край лише тому, що ми знаємо. Вона не охоплює незнаного, і я підозрюю, що вона переходить у щось далі. Проте я нічого не міг довести своєму твердолобому брату. Його жахала пустка, що наближалася, завершення квітучого травневого дня, за яким височіла вугільна гора, а у землі зяяла акуратна прохолодна яма. Тож, якби я заговорив, я міг би сказати йому хіба таке: «Послухай, пам’ятаєш, як ми переїхали до Чикаґо з Епплтона і мешкали в тих темних кімнатах на Райс-стріт? І ти був товстий, а я худорлявий? І мама пестила тебе своїми карими очима, а тато гнівався, коли ти вмочував хліб у какао. І перш ніж вирвався у лісозаготівельний бізнес, він гарував у пекарні, на єдиній роботі, що міг знайти. І хоч був джентльмен, мусив працювати ночами. І як він, приходячи додому, розвішував свій білий робочий одяг за дверима ванної, тому вбиральня завжди пахла пекарнею, а затвердле борошно осипалося на підлогу лусочками. І як він, вродливий та сердитий, спав на боці цілісінький день, одну руку підклавши під голову, а другу — просунувши між підтягнутими коліньми. Поки мама виварювала білизну на вугільній плиті, а ми з тобою змивалися до школи. Ти пам’ятаєш усе це? Що ж, я скажу тобі, навіщо витягую це на світ божий, — є поважні естетичні причини, щоби це не стерлося з пам’яті навіки. Ніхто не вкладав би стільки серця у речі, приречені на забуття та втрату. Чи стільки любові. Любов — це подяка за існування. Ця любов перетворилася би на ненависть, Юліку, якби все виявилося лише обманом». Але така промова була, звісно ж, неприйнятна для одного з найбільших забудовників південно-східного Техасу. Такі розмови були заборонені неписаними правилами цивілізації, що довела своє право нав’язувати такі правила багатьма практичними чудесами, які вона продемонструвала, — наприклад, моє прибуття до Техасу з Нью-Йорка за чотири години, або ж розтин грудної клітки і вживлення нових вен у серце. Проте прийняти остаточність смерті становило частину Юлікового тягаря. Від нас не лишиться й сліду. Тільки декілька ям у землі. Тільки прах, вигорнутий на поверхню вимерлими істотами, що колись прокладали тут нори.

Тим часом Юлік говорив, що збирається мені допомогти. За п’ятдесят тисяч доларів він продасть мені два паї в уже завершеному проекті.

— Це має принести від двадцяти п’яти до тридцяти відсотків. Тож якщо ти матимеш прибуток п’ятнадцять тисяч, плюс те, що ти заробиш зі своєї базгранини, ти зможеш чудово влаштуватися в одній із дешевих країн — Югославії чи Туреччині, — і хай тоді та чиказька банда сама себе доїть.

— Тоді позич мені п’ятдесят штук, — сказав я. — Я зароблю таку суму за рік і поверну тобі.

— Мені б самому довелося йти по неї до банку, — відповів він. Проте я теж був Сітрином, у наших жилах текла та ж сама кров, і він не міг розраховувати, що я проковтну таку очевидну брехню. Тому додав:

— Чарлі, не проси мене чинити так не по-діловому.

— Ти хочеш сказати, що якби позичив мені гроші, й не заробив трохи на мені, то перестав би себе поважати?

— З твоїм талантом викладати речі стисло, я б стільки всього написав, — мовив він, — беручи до уваги, що я знаю у тисячу разів більше за тебе. Звісно, я мушу мати невеличкий зиск. Зрештою, саме я доводжу все це до пуття. Але це був би якийсь основний мінімум. З іншого боку, якщо ти втомився від свого способу життя, а ти, певна річ, втомився, ти міг би й сам осісти в Техасі й стати непристойно багатим. Це місце має великі перспективи, Чарлі, справжній розмах.

Але його згадка про розмах та великі перспективи не сповнила мене ділових амбіцій, а лише нагадала захопливу розповідь ясновидця, що я прочитав у літаку. Вона глибоко мене вразила, і я вирішив поміркувати про неї. Коли двоє кубинців і чолов’яга з Бостона сіли у «кадилак» і закурили сигари, мене почало нудити, і думати про ясність можна було з таким же успіхом, як і робити будь-що інше. Машина вирвалася з міста і помчала вздовж узбережжя.

— Тут є чудовий рибний магазин, — сказав Юлік. — Я хочу зупинитися й купити Гортензії копчених креветок і копченого марліна.

Ми спинилися, й він купив, що хотів. Знемагаючи від голоду, Юлік відривав шматочки марліна й клав до рота, коли рибу ще й із ваг не встигли зняти. Перш ніж її загорнули, він відхопив собі кінчик хвоста.

— Не об'їдайся, — застеріг я.

Юлік не звернув на це уваги. Він об'їдався. Ґаспар, його кубинський друзяка, сів за кермо, а Юлік влаштувався на задньому сидінні зі своєю рибою. Він поклав її під сидіння.

— Я хочу залишити трохи для Гортензії, вона її обожнює, — пояснив він. Але з такими темпами для Гортензії нічого не зостанеться. Не мені було змагатися з його надзвичайною жадібністю, що не давала братові спокою все життя, тож я мав би махнути на нього рукою. Але, як брат, я мусив вставити своїх п’ять копійок, висловлюючи йому щось схоже на докір, який сподіваєшся почути від своїх родичів напередодні операції на відкритому серці, напихаючись копченою рибою.

Водночас я зосереджувався на видінні, що ясновидець описав його напрочуд докладно. Так само, як душа і дух покидають тіло вві сні, вони можуть виходити з нього при повній свідомості, щоб спостерігати внутрішнє життя людини. Перший результат такого свідомого виходу те, що все видається перевернутим. Замість того, щоб сприймати зовнішній світ, як ми зазвичай робимо, чуттями та розумом, посвячений може бачити обмежене «я» ззовні. Душа і дух розливаються на світ, який ми зазвичай сприймаємо зсередини — гори, хмари, ліси, моря. Цього зовнішнього світу ми вже не бачимо, бо ми це і є він. Зовнішній світ стає тепер внутрішнім. Як ясновидець ти опиняєшся у просторі, що колись споглядав. З цієї нової окружності ти дивишся назад у центр, а в центрі — твоє власне «я». Милий Боже, там ти бачиш людську постать, свою власну постать. Ти бачиш свою шкіру і власну кров усередині, ти бачиш це як зовнішній об’єкт. Але який об’єкт! Твої очі тепер — це два сяйливих сонця, сповнених світла. Твої очі стають єдиним із цим сяйвом. Твої вуха стають єдині зі звуком. Зі шкіри струменить світло. Від людської постаті струменить світло, звук та мерехтливий електричний струм. Така є фізична істота, коли на неї дивиться Дух. І навіть життя думки видиме у цьому сяйві. Наші думки можна бачити як темні хвилі, що пронизують світляне тіло, каже ясновидець. І разом із цим сяйвом приходить також осягнення зірок, що існують у космосі, де ми раніше почувалися нерухомими. Ми не стоїмо на місці, а перебуваємо в русі разом із цими зірками. Всередині нас є зоряний світ, який можна побачити, коли Дух займає інший кут зору поза тілом. Що ж до мускулатури, то вона походить від Духу, і в ній є слід космосу. За життя й після смерті всередині нас є слід космосу.

Ми їхали крізь багнисті кам’янисті місця. Тут росли мангрові дерева. Поруч виблискувала Затока. Земля була закидана сміттям, бо півострів слугував за місцеве звалище і цвинтар старих автомобілів. День був спекотний. Дверцята великого чорного «кадилака» відчинилися, і ми вийшли. Збуджені чоловіки розбрелися навсібіч, вивчаючи ґрунт, намагаючись визначити рельєф земельної ділянки і вже тепер борючись із майбутніми будівельними проблемами. В їхній розпалених думках поставали чудові палаци, приголомшливі вежі та неймовірні сади з кришталевою росою.

— Кам’янистий ґрунт, — сказав бостонський ірландець, колупаючи землю білою туфлею з телячої шкіри.

Він зізнався мені, що ніякий він не ірландець, а поляк. Його ім’я, Кейсі, було скороченням від Казимежа. Я був Юліковий брат, тому він сприйняв мене за бізнесмена. Ким іще я міг бути з прізвищем Сітрин?

— Цей хлопець — справді творчий підприємець. Ваш брат Джуліус має уяву — він геніальний забудовник, — сказав Кейсі. Коли він говорив, його широке веснянкувате обличчя демонструвало нещиру посмішку, що заполонила країну років п’ятнадцять тому. Щоб її з себе вичавити, треба було розтягти верхню губу й оголити зуби, водночас зачаровуючи свого співрозмовника поглядом. Алеку Шатмару вона вдавалася краще, ніж будь-кому іншому. Кейсі був огрядний, майже монументальний чоловік із порожнім поглядом, й скидався на чиказького детектива в цивільному — той же тип. Його вуха були дивовижно зморщені, наче пекінська капуста. Він говорив педантично ввічливо, так наче вчився на заочних курсах у Бомбеї. Мені це радше подобалось. Бачив, він хоче, щоб я замовив за нього слівце перед Юліком, і розумів чому. Кейсі був на пенсії, частковий інвалід, він шукав способів захистити свій статок від інфляційних втрат. А ще прагнув діяльності. Діяльності або смерті. Гроші не можуть лежати без діла. Тепер, коли я вдавався до духовних пошуків, багато питань поставали переді мною ясніше. Я бачив, наприклад, які вулканічні емоції приховує Юлік. Він стояв на якомусь камені та їв копчені креветки з паперового пакета, вдаючи, що здійснює безсторонній огляд цього півострова як ділянки під забудову.

— Він багатообіцяючий, — мовив він. — Тут є перспективи. Але виникнуть і деякі жахливі труднощі. Треба було б почати підривними роботами. Тут буде до біса проблем із водою. З каналізацією теж. І я навіть не знаю, до якої зони він належить.

— Що ж, тут можна було би збудувати першокласний готель, — припустив Кейсі. — Корпуси з кожного боку, з виходом до океану, яхтовий причал, тенісні корти.

— Сказати легко, — відповів Юлік. О хитрий Юлік, мій дорогий брат! Я бачив, що він у захваті від своєї спритності. Це місце могло би вартувати сотні мільйонів, і він натрапив на нього саме тоді, коли хірурги гострили на нього ножі. Ожиріле, обтяжене, перевантажене, недуже серце загрожувало вкласти його в могилу саме тоді, коли його душі відкрилася ця найблискучіша можливість. Можна бути певним, що коли ви бачите найсолодші сни, хтось почне грюкати у двері, як відомий служка м’ясника з Порлока[276]. У цьому ж разі у двері постукала би сама Смерть. Я розумів Юліка та його переживання. Чому ні? Я ж знаю його все життя. Тож я уявляв, який рай він бачив у цих багнистих ґрунтах — вежі, оповиті морським серпанком, насаджена трава, що блищить від роси, басейни, довкола яких ростуть гарденії й жінки смажать на сонці свої прекрасні тіла, і всі ці смагляві мексиканські служки у гаптованих блузах бурмочуть: «Sí, Señor», — тут було чимало іммігрантів, які нелегально перетинали кордон.

Я також знав, який буде Юліків платіжний баланс. Він нагадуватиме видання Гомера у перекладі Чепмена — осяйні сторінки, царство золота. Якщо встановлений поділ на зони перешкоджатиме його планам, він готовий викласти мільйон баксів на хабарі. Це прочитувалося в нього на обличчі. Він був діяльний, а я — бездіяльний грішник. Він міг би носити яскраві імператорські кольори. А мене можна було б запакувати у дитячий нічний комбінезончик фірми «Доктор Дентон». Звісно, я мусив пробудитися до великої справи, це був неабиякий виклик. Але тепер я лише починав булькати на вогні, і мені треба було дійти до повного кипіння. Я мав завдання, покладене на мене всім людством, обов’язок не лише звершити свою власну долю, але й продовжити справу декого з тих, що зазнали поразки, — бодай Гумбольдта фон Флейшера, який так і не спромігся прорватися у вищі сфери свідомості. Пучки моїх пальців уже репетирували, як вони натискатимуть вентилі труби, труби уяви, коли я врешті буду готовий на ній заграти. Сурмлення цього інструмента буде чути за межами землі, у самому космосі. Коли цей Месія, ця рятівна сила уяви пробудиться, ми нарешті зможемо знову поглянути розплющеними очима на всю осяйну землю.

Ці люди, Юлік (а також Кантабіле), мали на мене такий великий вплив, бо вони ясно усвідомлювали свої бажання. Їхні бажання могли бути ниці, але вони переслідували їх цілком усвідомлено. Торо побачив у Волдені лісового бабака, в очах якого було більше усвідомлення, ніж у будь-якого фермера. Звісно, цей бабак саме збирався знищити урожай якогось працьовитого господаря. Торо добре було вихваляти лісових бабаків і ганити трударя. Проте, якщо суспільство зазнає цілковитого морального краху, то фермерам є від чого впасти в сплячку. Або ж подивімося на теперішній момент. Юліка збуджували гроші. А я, з моїм дедалі сильнішим бажанням чинити правильно, усвідомлював, що міцний ліберальний сон американського отроцтва тривав півстоліття. І навіть тепер я приїхав сюди, щоб зустріч з Юліком допомогла мені озирнутися на обставини нашого дитинства, що надихали моє серце. Адже він досі зберігав ледь відчутний аромат того живильного часу, того давнього й солодкого, блаженного часу сновидінь[277]. Навіть тоді, коли його обличчя було звернуте до заходу сонця (можливо, останнього в його житті), я все ще чогось від нього хотів.

Юлік ставився до своїх кубинців з такою повагою, з якою Кейсі ставився до нього. Він не міг обійтися без їхнього посередництва. Адже вони ходили до школи разом із власниками цієї землі. Часом натякали, що вони їхні кузени. Мені вони нагадували карибських гульвіс, впізнаваний тип — міцні, огрядні чоловіки зі свіжими круглими обличчями та блакитними, не надто добрими очима. Вони були гольфісти, воднолижники, наїзники, гравці в поло, гонщики, пілоти двомоторних літаків. Вони знали Рив’єру, Альпи, Париж і Нью-Йорк так само добре, як нічні клуби та ігрові притони Вест-Індії. Я сказав Юлікові:

— Це круті хлопці. Еміграція їх не зламала.

— Я знаю, що вони круті, — погодився Юлік. — Мені доведеться знайти спосіб втягнути їх у цю угоду. Зараз не час бути дріб’язковим… Господи, Чакі, цього разу тут вистачить на всіх, — прошепотів він.

Перш ніж відбулася ця розмова, дорогою ми ще двічі зупинилися. Повертаючись із півострова, Юлік сказав, що хоче заїхати на одну ферму, де вирощують тропічні фрукти. Він пообіцяв Гортензії привезти додому хурми. Рибу він уже з’їв. Ми сиділи з ним під деревом, впиваючись у жовтогарячі фрукти завбільшки з перса. Він залив соком свою спортивну сорочку й, побачивши, що її вже й так треба віддавати в хімчистку, витер об неї ще й пальці. Його очі звузилися і швидко бігали в очницях. У той момент він був не з нами. Кубинці дістали з багажника сумку Гортензії зі спорядженням для гольфу й заходились розважатися, ганяючи м’ячі по полю. Вони були чудові, сильні гольфісти, попри важкі зади та складки жиру, що проступали під підборіддями, коли вони нахилялися до м’яча. По черзі, з пружною силою, лупили по еластичних м’ячиках — бац! — посилаючи їх у невідоме. На це приємно було дивитися. Проте, коли ми зібралися їхати, виявилося, що ключ запалення замкнено у багажнику. У фермера, який вирощував хурму, позичили інструменти, і за півгодини кубинці розбили замок. Звісно, вони пошкодили фарбу на новому «кадилаку». Але це було не страшно. «Нічого страшного!» — сказав Юлік. Він був, ясна річ, злий, але цих кузенів Ґонсалесів зараз не можна було відверто ненавидіти. Юлік запевнив: «Що там — якась залізяка, трішки фарби? — він важко підвівся й запропонував: — Зупинімося десь по дорозі, вип’ємо й щось перекусимо».

Ми пішли у Мексиканський ресторан, де він запихав у себе курячі грудки під соусом моле — гірким і гострим шоколадним соусом. Я не зміг доїсти своєї порції. Він підсунув до себе мою тарілку. А потім замовив іще горіховий пиріг à la mode[278] і чашку мексиканського шоколаду.

Коли ми дісталися додому, я сказав, що поїду у свій мотель і приляжу; був дуже втомлений. Ми ще трохи постояли в його саду.

— У тебе вже почала вимальовуватися картина цього півострова? — запитав він. — З цією землею я проверну найкращу оборудку в моєму житті. Цих хитрозадих кубинців доведеться таки взяти в долю. Я потягну цих сучих синів за собою. Я розроблю план — поки оклигуватиму, для мене проведуть дослідження й складуть карту, а коли зроблю свою пропозицію цим ледачим іспанським вилупкам, які звикли до розкішного життя, то вже будуть готові архітектурні макети і всі фінансові документи. Я маю на увазі, якщо… ну, ти розумієш. Хочеш спробувати трохи плодів мушмули? — він понуро потягнувся до одного зі своїх дерев і зірвав жменю фруктів.

— Мене вже нудить, від усього, що я з’їв, — відказав я.

Він стояв, зриваючи фрукти, і їв їх, випльовуючи кісточки та шкірки, при цьому його погляд було звернено колись удалечінь. Час від часу він витирав свої ачесонівські вуса. Самовпевненого й неприборканого, його переповнювали думки, що він їх не міг висловити. Ними був густо й дрібно списаний кожен дюйм його серця.

— Чарлі, у Г'юстоні ми не побачимося перед операцією, — сказав він. — Гортензія проти цього. Вона вважає, що я надто розхвилююся після розмови з тобою, а ця жінка знає, що говорить. Ось що я хочу сказати тобі, Чарлі. Якщо я помру, одружися з Гортензією. Кращої жінки сам ти не знайдеш. Вона цілком надійна. Я довіряю їй на сто відсотків, а ти знаєш, що це означає. Вона дещо вимоглива, але ми прожили з нею чудове життя. У тебе ніколи більше не буде жодних фінансових проблем, це я тобі обіцяю.

— А ти обговорював це з Гортензією?

— Ні, я написав це в листі. Можливо, Гортензія здогадується, що я хочу, щоб вона вийшла заміж за Сітрина, якщо я помру на операційному столі, — він суворо подивився на мене і додав: — Вона зробить те, що я їй велю. І ти теж.

Пізній полудень нависав, як золота стіна. А між нами був огром любові, але ні я, ні Юлік, не знали, що з нею робити.

— Ну гаразд, бувай, — він повернувся до мене спиною.

А я сів у найняту машину й поїхав геть.

Гортензія по телефону сказала:

— Що ж, він це витримав. Йому вийняли вени з ноги й під’єднали до серця. Тепер він буде дужчий, ніж будь-коли.

— Дякувати Богу. То небезпека минула?

— Ох, звісно, і завтра ти можеш його побачити.

Під час операції Гортензія не хотіла мого товариства. Я приписував це суперництву, що виникає між дружиною та братом, проте пізніше змінив свою думку. Я побачив у своїй любові якусь непоміркованість чи істеричність, що їх, на її місці, я теж би уникав. Але по телефону почув у її голосі якісь нові для мене нотки. Гортензія леліяла екзотичні квіти й репетувала на собак та чоловіків — таку вона мала манеру. Проте цього разу я відчув, що мені дісталося те, що вона зазвичай приберігала для квітів, і моє ставлення до неї цілком змінилося. Гумбольдт колись казав мені, а він був суворим суддею людських характерів, що я зовсім не м’якосердий, а навпаки, занадто нещадний. Переміна в мені (якщо така сталася) його б порадувала. У цьому критичному віці, згідно з даними науки (насправді це фантазії, а не наука), люди думають, що вони вже позбулися всіх ілюзій стосовно одне одного. Закон ощадливості робить применшення чужих заслуг реалістичнішим. Тож я таки мав упередження до Гортензії. Тепер же я вважав, що вона добра жінка. Я лежав на величезному ліжку в мотелі, читаючи деякі Гумбольдтові папери та книжки Рудольфа Штайнера та його учнів, і був надзвичайно схвильований.

Не знаю, що я очікував побачити, коли увійшов до Юлікової палати — криваві плями, можливо, чи кісткове борошно, що осипалося з хірургічної пилки; йому ж розрізали грудну клітку та вийняли серце — лікарі вимкнули його, як маленький двигун, відклали убік, а потім знов увімкнули, коли все було готово. Я не міг від цього оговтатись. Увійшов до палати, де було повно квітів і сонячного світла. Над Юліковою головою висіла маленька латунна табличка, на якій було викарбувано імена наших тата і мами. Його обличчя було жовто-зелене, ніс різко випинався, а під ним росли жорсткі сиві вуса. Проте він мав щасливий вигляд. І я з приємністю відзначив, що він не втратив своєї енергійності. Звісно, був слабкий, але знову сповнений ділових планів. Якби я сказав, що він трохи скидається на мерця, він би зневажливо мене вислухав. Тут було лискуче вікно, чудові троянди й далії, а також пані Сітрин у трикотажному костюмі — приваблива, низенька й міцна жінка з повними, короткими ногами. Життя тривало. Яке життя? Це життя. А чим було це життя? Проте зараз не час було поринати в метафізику. Я був дуже радий, надзвичайно щасливий. Але розглядав речі зі свого, особливого погляду.

— Ну, хлопче, — мовив він слабким іще голосом. — Ти тішишся, правда ж?

— Так, Юліку.

— Серце можна направити, як черевик. Поставити нові підметки. І навіть дати новий верх. Як Новінсон на Авґуста-стріт…

Гадаю, для Юліка я був людиною-нагадуванням про минуле. Те, чого він не міг пригадати сам, залюбки вислуховував від мене. Вожді африканських племен мали біля себе офіційних хранителів пам’яті; я ж був хранителем Юлікової пам’яті.

— Новінсон на своїй вітрині мав сувеніри з окопів 1917 року, — сказав я. — Там були латунні гільзи снарядів і каска з простреленими в ній дірками. А над його верстатом висіла кольорова карикатура, намальована його сином Ізею, де було зображено клієнта, до якого тягнеться пазуриста рука і який підстрибує в повітря з криком: «Рятуйте!». А внизу підпис: «Не дайте себе обдерти за ремонт взуття».

Юлік сказав Гортензії:

— Його варто лише підштовхнути.

Вона всміхнулася, сидячи у фотелі зі схрещеними ногами. Її трикотажний костюм мав колір прив’ялої троянди чи свіжовипеченої цегли. Вона була така ж білолиця, як напудрена танцівниця Кабукі, й, попри ясні очі, її обличчя скидалося на японське — таке враження виникало через вилиці та пухкі вуста, нафарбовані малиновою помадою.

— Що ж, Юліку, тепер, коли небезпека минула, я можу їхати.

— Послухай, Чаку, я завжди хотів, щоб ти дещо купив мені в Європі. Красивий морський пейзаж. Я завжди любив картини, де зображено море. Нічого, крім моря. Я не хочу бачити ні скель, ні човнів, ні людей. Лише відкритий океан прекрасної днини. Вода, вода всюди. Дістань це для мене, Чакі, і я заплачу п’ять, ні, вісім штук. Подзвони мені, якщо натрапиш на годящу річ, і я перекажу гроші.

Він натякнув, що мені належаться комісійні — неофіційно, звісно. Було б неприродно, якби я трішки не перебільшив ціну. Такого вигляду часом набувала його щедрість. Я розчулився.

— Я походжу по галереях, — сказав я.

— Добре. А як щодо п’ятдесяти тисяч — ти подумав про мою пропозицію?

— О, я, звісно, хотів би скористатися з неї в майбутньому. Мені дуже потрібні гроші. Я вже телеграфував своєму приятелю Такстеру. Він зараз пливе до Європи на «Франс». Я повідомив його, що згоден поїхати в Мадрид і взятися за проект, який він вигадав. Культурний путівник… Тож тепер лечу в Мадрид.

— Гаразд, тобі потрібні проекти. Повертайся до роботи. Я тебе знаю. Коли ти не працюєш, то опиняєшся в біді. Ця баба в Чикаґо зі своїми адвокатами змусила тебе забути про роботу. Вона знає, як на тебе впливає застій… Гортензіє, ми маємо приглянути тепер за Чарлі.

— Погоджуюся з тобою, — відповіла Гортензія.

Я дедалі більше подивляв і любив Гортензію. Яка ж насправді вона була дивовижна і чуйна жінка, і яке розмаїття емоцій ховалося під маскою танцівниці Кабукі. Її різкість раніше мене відштовхувала. Але за цією різкістю крилася надзвичайна доброта, справжній трояндовий сад.

— Чому б іще раз не спробувати домовитися з Деніз? — запитала вона.

— Вона не хоче домовлятися, — пояснив Юлік. — Хоче мати його щелепу в склянці на своїй камінній полиці. Коли Чак пропонує їй більше грошей, вона знову піднімає ставку. Це марно. Цей хлопець пісяє проти вітру в Чикаґо. Йому потрібні баби, але він обирає таких, які випивають із нього всі соки. Тож повертайся до роботи, Чаку, і починай видавати свої матеріали. Якщо твоє ім’я не потраплятиме на очі публіці, люди вирішать, що ти помер, а вони проґавили твій некролог. Скільки ти можеш заробити на цьому культурному путівнику? П’ятдесят? Вимагай сто. Не забувай про податки. Тебе й на фондовій біржі обкрутили? Певно, що так. Ти ж знавець Америки. І маєш пережити те, що переживає вся країна. Знаєш, що зробив би я? Купив би старі акції залізниці. Деякі з них номіналом в один долар продаються за сорок центів. Лише залізниці можуть перевозити вугілля, а енергетична криза знову значно збільшує потребу у вугіллі. Нам також треба придбати землі з вугільними родовищами. Під Індіаною та Іллінойсом, під усім Середнім Заходом — величезні поклади вугілля. Його можна подрібнювати, змішувати з водою і перекачувати по трубах, але це невигідно. Навіть вода стає дефіцитним товаром, — сказав Юлік, закінчивши одну зі своїх капіталістичних фуг. Коли йшлося про вугілля, він перетворювався на романтичного поета, Новаліса, який говорив про таємниці земних надр. — Збери трохи грошей. Надішли їх мені, і я вкладу їх для тебе.

— Дякую тобі, Юліку, — сказав я.

— Гаразд. Їдь. Залишайся в Європі, якого дідька тобі вертатися? Дістань мені морський пейзаж.

Вони з Гортензією знову повернулися до своїх планів забудови півострова, що належав кубинцям. Він узявся вивчати карти і проекти, тимчасом як Гортензія видзвонювала для нього банкірів. Я поцілував свого брата і його дружину й поїхав винайнятою автівкою на летовище.

Хоча мене переповнювала радість, я знав, що у Мілані справи йдуть не так, як слід. Мене турбувала Рената. Я не знав, що вона втне. Вчора ввечері розмовляв із нею по телефону з мотелю. Запитав, що відбувається. Вона сказала:

— Я не збираюся говорити про це під час трансатлантичного дзвінка, Чарлі. Це надто дорого.

Але потім проплакала в слухавку добрих дві хвилини. Навіть її міжконтинентальні схлипування були живіші, ніж ридання якоїсь іншої жінки поруч. Потім, ще зі сльозами, вона розсміялася сама з себе і сказала:

— Що ж, кожна сльозинка вартувала щонайменше двадцять центів. Так, я зустріну тебе в Мадриді. Обов’язково.

— То пан Біферно твій батько? — запитав я.

— Ти кажеш це так, ніби невідомість тебе вбиває. Уяви собі, що вона робить зі мною. Так, я думаю, що Біферно — мій батько. Я відчуваю, що це він.

— А що відчуває він? Мабуть, вродливий чоловік. Якийсь вилупок не міг би зачати таку жінку, як ти, Ренато.

— Він старий і згорблений. Такий, наче його забули випустити з Алькатрасу[279]. І він не розмовляв зі мною. І не робитиме цього.

— Чому?

— Перед поїздкою мама не сказала мені, що підготувала на нього позов до суду. Папери вручили йому за день до мого приїзду. Це позов у справі про визнання батьківства та присудження допомоги на дитину. І відшкодування збитків.

— Допомоги на дитину? Тобі ж майже тридцять. І Сеньйора не сказала, що вона таке замишляє?

— Коли в твоєму голосі з’являється ця скептична нотка, мовляв «не можу повірити», я знаю, що ти насправді лютуєш. Ти сердишся через гроші, витрачені на цю поїздку.

— Ренато, чому Сеньйорі знадобилося приголомшувати Біферно викликом до суду саме тоді, коли ти ось-ось розгадаєш загадку свого народження? — на яку вона, між іншим, повинна мати відповідь. Ти вирушаєш у цю подорож за покликом свого серця, заради з’ясування своєї ідентичності — ти цілими тижнями переживала кризу ідентичності… і раптом твоя рідна мати таке вчворяє. Ти не можеш винуватити мене в тому, що я дивуюся. Це дико. Який план завоювання вигадала ця стара діва. Тут усе — бомбардування, перемога, беззастережна капітуляція.

— Тобі нестерпно чути про жінок, які позиваються з чоловіками. Але ти не знаєш, чим я завдячую своїй мамі. Виховати таку дівчину, як я, було досить непросто. А що вона підставила мене, то згадай, як підставляли тебе. Цей Кантабіле, нехай він горить у пеклі, чи Шатмар, чи Такстер. Стережися Такстера. Поживи місяць у «Ріці», але не підписуй жодних контрактів. Такстер забере свої гроші й звалить на тебе всю роботу.

— Ні, Ренато, він дивний, але йому цілком можна довіряти.

— Бувай, любий, — сказала вона. — Я шалено за тобою скучила. Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені про британського лева, який стоїть, тримаючи лапу на земній кулі? Ти сказав, що покласти руку на мою округлість, краще, ніж володіти імперією. Сонце ніколи не заходить над Ренатою! Я чекатиму в Мадриді.

— Схоже, в Мілані тобі вже нічого робити, — зауважив я.

Замість відповіді вона сказала мені, як і Юлік, що я маю знову повернутися до роботи.

— Лише, заради Бога, не пиши тих педантичних дурниць, якими ти останнім часом забивав мені голову, — мовила вона.

Але в цей момент уся Атлантика, певно, постала між нами стіною; або ж миготливі часточки у вищих шарах атмосфери посипалися на супутник зв’язку. Хай там як, а розмова зіжмакалася й урвалась.

Проте, коли літак відірвався від землі, я почувався напрочуд вільно і просвітлено — розбігшись на кривих орлиних ногах й злетівши на велетенських крилах, «Боїнґ-747» здіймався дедалі вище, у чимраз ясніші шари атмосфери, тимчасом як я затискав свій дипломат між ногами, наче наїзник, а моя голова спочивала на підголовнику. Поміркувавши, вирішив, що підступний та безглуздий судовий позов Сеньйори зміцнив моє становище. Вона себе дискредитувала. А моя доброта, моя терплячість, моя розсудливість, моя моральна вищість підкорять Ренату. Єдине, що треба робити — це тримати язика на припоні й сидіти, не рипаючись. Мене обсіли роєм метушливі думки про неї — починаючи від запитання «як прекрасні дівчата впливають на становлення капіталістичної демократії», аж до значно глибших питань. Цікаво, чи зможу я з’ясувати хоч котресь із них. Рената дуже чітко усвідомлювала, як і багато сучасних людей, що вона «живе в історії». Тому, як прекрасна істота шляхетної крові, вона належала до невідповідної їй категорії — «Маха» Гойї, яка курить цигарку чи вередлива коханка з вірша Воллеса Стівенса, яка шепоче «Тьху!»[280]. Але річ у тім, що вона хотіла знехтувати категорією, до якої її віднесла думка загалу, і перехитрувати її. Проте Рената до цієї думки також і підлаштовувалася. Якщо ми й маємо якесь історичне завдання, то це вирватися із фальшивих категорій. Звільнитися від персони. Колись я їй натякнув:

— Таку жінку, як ти, можна було б назвати дурною бабою, тільки якби Життя й Знання були цілком відокремлені. Та якщо Життя це також і форма Знання, то Життя людини — певною мірою її навчання.

— Отже, я не дурна баба. Я не можу бути дурною, якщо така вродлива. Це чудово! Ти завжди був добрий до мене, Чарлі.

— Бо я тебе й справді кохаю, дитинко.

Потім вона трохи поплакала, бо в ліжку була геть не така, як про неї язичили. Часом на неї находило затьмарення. І тоді вона шалено себе обвинувачувала, кричала: «Правда! Я брехуха! Я волію це приховувати!». Я казав, щоб вона не перебільшувала. Пояснив, що самість вивільнилася із Сонця і мусить пережити біль цього вивільнення (Штайнер). Сучасна сексуальна ідеологія не здатна цьому протистояти. Програми нестримуваної природної насолоди ніколи не зможуть нас звільнити від загальної тиранії еґоїзму. Наша плоть і кров завжди цьому перешкоджатимуть. І таке інше.

Хай там як, а ми перебували майже на десятикілометровій висоті у величезному «Боїнґу-747» — освітленій печері, театрі та кав’ярні — а внизу, в блідому світлі дня, лютувала Атлантика. За словами пілота, кораблі зазнавали значних пошкоджень у такий шторм. Але з цієї висоти морські хвилі видавалися оку не вищими, ніж язику — борозни піднебіння. Стюардеса принесла віскі та гавайських горішків. Ми перетинали меридіани нашої планети, цього таємничого місця, про яке я привчав себе думати як про велику школу душ, матеріальну основу духу. Тепер, більше ніж будь-коли, я вірив, що душа з її рідкісними проблисками Добра не може впоратися зі своїм завданням за одне життя. Платонова теорія безсмертя не була, як намагаються її подати деякі вчені, метафорою. Він говорив буквально. Одне життя може лише погубити чесноту. Лише дурень став би пов’язувати Добро з тим, що людина смертна і живе лише раз. Або ж, як Рената, ця мила дівчина, могла б сказати: «Краще жодного, ніж лише один».

Словом, я дозволив собі думати, про що захочу, і мої думки розбігалися врозтіч. Проте я відчував, що літак і я тримаємо правильний курс. Мадрид — хороший вибір. В Іспанії я міг би почати налагоджувати своє життя. Ми з Ренатою могли б насолодитися спокійним місяцем. Я припускав — уявляючи собі ватерпас — що, можливо, бульбашки кожного з нас можна було би повернути до центру. І тоді можна буде просто діставати задоволення від природних речей, тоді наші серця й розуми знайдуть спокій. Якщо люди почуваються ошуканцями, говорячи про Правду та Добро, то це тому, що їхні бульбашки віддалилися від центру, або ж вони вірять, що дотримуються правил наукової думки, яких вони анітрохи не розуміють. Але я не збирався бавитися з вогнем або ж загравати з іще уцілілими революційними ідеями. Строго кажучи, мені зосталася тільки декада, щоб надолужити все життя, здебільшого марно розтрачене. Я не міг гайнувати часу навіть на каяття й жалі. Я відчував, що Гумбольдт, там, у царстві мертвих, потребує моєї допомоги. Мертві й живі досі утворюють єдину спільноту. Ця планета й досі майданчик для дії. Тож було Гумбольдтове зіпсоване життя і моє зіпсоване життя, і я мусив щось зробити, викрутити кермо у правильному напрямку, щоб передати розуміння моралі із землі, де його можна здобути, у наступне існування, де в ньому є потреба. Звісно, я мав й інших дорогих мені померлих. Не лише Гумбольдта. Я також мав усі підстави підозрювати себе у глупоті. Але чому моя сприйнятливість має підпадати під цю підозру? Навпаки. Я вирішив: буде, що буде. Ми летіли крізь незатьмарені висоти, і в чистому вишньому світлі я побачив, що прекрасна брунатна рідина у моїй склянці містить багато кристалічних часточок і термальних ліній палючого холодного напою. Ось як я розважався і збавляв час. Нас трохи затримали в Лісабоні, і ми прибули до Мадрида із запізненням на кілька годин.

«Боїнґ-747», зі своїм китячим горбом спереду, розкрився, і з нього посунули пасажири, серед яких був і радісний Чарлі Сітрин. Я прочитав у проспекті авіакомпанії, що цього року кількість туристів в Іспанії вдесятеро перевищила чисельність населення країни. Та все ж який американець не хоче вірити, що його прибуття до Старого Світу — це особлива подія? У цих краях порядність важить більше, ніж у Чикаґо. Принаймні мала би. Це був важливий простір. Я мав таке відчуття. А Рената, також оточена значущим простором, чекала на мене у готелі «Ріц». Тим часом мої земляки, які прибули чартерним рейсом, гурт літніх людей із Вічита-Фолз втомлено сунули довгим коридором, скидаючись на амбулаторних хворих у лікарні. Я миттю їх випередив. Я був перший біля паспортного віконечка, перший — біля багажної стрічки. А потім виявилося, що моя валіза остання. Гурт із Вічита-Фолз пішов, а я вже було подумав, що валіза, напхана елегантним вбранням, краватками від «Гермеса», короткими піджаками старого бабія тощо, зникла, аж побачив, як вона самотньо підскакує на довгому-предовгому конвеєрі. Вона наближалася до мене, мов жінка без корсета, яка повільно ступає бруківою.

Їдучи в таксі до готелю, я знову був задоволений собою і думав, що добре зробив, прилетівши вночі, коли дороги порожні. Не було жодних затримок; таксі мчало з шаленою швидкістю, я міг би відразу ж зайти в Ренатин номер, скинути одяг й опинитися з нею в ліжку. Не через хіть, а з нетерплячки. Мене переповнювала безмежна потреба втішати і бути втішеним. Я не можу вам передати, як згоден із Майстером Екгартом, коли він говорить про вічну молодість душі. Вона весь час залишається тією ж самою, вона має лише один вік. Проте все решта в нас не таке стале. Тому нехтувати цією розбіжністю, заперечувати згасання і весь час починати життя заново не надто мудро. Тут, із Ренатою, я хотів розпочати новий його виток, щиро запевняючи себе, що стану чуйніший, а їй додасться вірності й людяності. Це, звісно ж, було нерозумно. Проте не варто забувати, що до сорока років я був цілковитий ідіот, а потім — ідіот частковий. Я завжди буду трохи ідіотом. Та все ж відчував, що в мене є надія, і мчав у таксі до Ренати. Я входив в останній період свого життя, очікуючи, що саме тут, в Іспанії, у готельному ліжку, нарешті зазнаю всіх найкращих людських переживань.

Поважні портьє у круглому холі готелю «Ріц» узяли мою валізу й дипломат, і я пройшов крізь двері-вертушку, роззираючись у пошуках Ренати. Ясна річ, вона не стала б чекати на мене в одному з цих величезних крісел. Царственна жінка не може сидіти у вестибюлі разом із нічною зміною обслуги о третій годині ночі. Ні, вона, певно, лежить у ліжку без сну, прекрасна, волога, зі спокійним подихом, і чекає на свого надзвичайного, одного-єдиного Сітрина. Є й інші путні чоловіки, вродливіші, молодші, енергійніші, але такий Чарлі — тільки один, і Рената, як я гадав, це усвідомлює.

Вона сказала мені по телефону, що відмовляється мешкати зі мною в одному номері, щоб зберегти до себе повагу.

— У Нью-Йорку це не має значення, але в Мадриді, з різними прізвищами у паспортах, це надто розпусно. Я знаю, що це коштуватиме вдвічі дорожче, але так буде правильно.

Я попросив чоловіка за комутатором подзвонити пані…

— У нас немає жодної пані, — почув я відповідь.

— А пані Сітрин? — запитав я.

Пані Сітрин теж не було. Це стало страшенним розчаруванням. Я пройшовся круглим килимом, під куполом вестибюля, до консьєржа. Він вручив мені телеграму з Мілана. «Невеличка затримка. Біферно поступається. Подзвоню завтра. Обожнюю тебе».

Потім мене провели до покою, але я не мав сили захоплюватися його принадами. По-іспанському багатий, із різьбленими скринями й товстими портьєрами, турецькими килимами та фотелями, мармуровою ванною кімнатою й старосвітськими світильниками у величному стилі старовинного спального вагона. Ліжко стояло в завішеному алькові й було застелене муаровим шовком. Коли я, роздягнувшись, заліз під ковдру й поклав голову на подушку, моє серце почало нити. Від Такстера теж не було ні слова, хоча він уже мав би дістатися до Парижа. Я мусив із ним зв’язатися. Такстер мав би повідомити Стюарта в Нью-Йорку, що я приймаю його запрошення пожити протягом місяця у Мадриді як його гість. Це була досить поважна справа. У мене залишилося чотири тисячі доларів, і я не міг оплачувати два номери в «Ріці». Долар падав, пезета підскочила нереально високо, і я не вірив, що справа з Біферно просунеться.

Моє серце німо скімлило. Я відмовився підказати йому слова, що би воно промовило. Я ненавидів стан, в якому опинився. Бездіяльність, бездіяльність, бездіяльність. За багато тисяч миль від місця мого останнього нічлігу в Техасі я лежав, закляклий і безмежно сумний, з температурою щонайменше на три градуси нижчою норми. Мене навчили зневажати жалість до себе. Завдяки своєму американському вишколу я був бадьорий і позитивний, потужною енергоситемою, успішною людиною, здобув дві Пулітцерівські премії, відзнаку клубу «Зиґзаґ» та ще й чимало грошей (що їх у мене відібрав Суд справедливості), і поставив перед собою кінцеву, ще вищу мету, а саме — необхідний метафізичний перегляд своїх поглядів і пошук правильнішого підходу до питання смерті. І тепер я пригадав слова Колриджа, процитовані Гумбольдтом фон Флейшером у паперах, що він їх мені залишив, про химерні метафізичні погляди. Як там було? Вишукані метафізичні погляди в годину муки — це лише забавки біля ліжка смертельно хворої дитини[281]. Я підвівся було, щоб покопирсатися в дипломаті й знайти точну цитату, але передумав. Я зрозумів: боятися того, що Рената мене покине, і бути смертельно хворим — це різні речі. До того ж, чорт її забирай, чому вона має завдавати мені страждань і змушувати мене копирсатися голяка в паперах небіжчика при світлі старосвітської лампи. Я вирішив, що я просто перевтомився і мучуся через зміну часових поясів.

Від Гумбольдта і Колриджа я перейшов до теорій Джорджа Свібела. І зробив те, що вчинив би Джордж. Я пустив у ванну гарячу воду й постояв на голові, поки купіль наповнювалася. Потім зробив бійцівський місток, перенісши усю вагу тіла на п’яти й потилицю. Після цього виконав деякі вправи, рекомендовані знаменитим доктором Джекобсеном, експертом із розслаблення та сну. Я вивчав його посібник. Напруження слід скидати, розслабляючи палець за пальцем — спершу на ногах, потім на руках. Це була не надто вдала ідея, бо вона нагадала мені про те, що з моїми пальцями рук та ніг виробляла Рената у моменти еротичної винахідливості. (Я ніколи не звертав уваги на пальці ніг, аж поки Рената мене не навчила). Після цього всього я просто повернувся до ліжка, благаючи свою розладнану душу на якийсь час відлетіти й дати моєму бідолашному тілу трохи перепочити. Я взяв її телеграму, зосередивши погляд на словах «Обожнюю тебе». Напружено їх вивчаючи, вирішив повірити, що це правда.

І щойно я повірив у це, як заснув. І проспав у завішеному алькові багато годин.

Потім задзвонив телефон. У темряві опущених штор я потягнувся до вмикача, але його неможливо було знайти. Підніс слухавку й запитав оператора: «Котра година?» — було двадцять по одинадцятій.

— До вашого покою підіймається дама, — сказав мені телефоніст.

Дама! Рената була тут. Я розсунув штори на вікнах і побіг чистити зуби та вмиватися. Натягнув купальний халат і начесав волосся на лисину. Я саме витирався одним із важких розкішних рушників, коли дверний молоточок вистукав щось схоже на телефонний код, тільки делікатніше й багатозначніше. Я закричав: «Люба!». Розчахнув двері й побачив перед собою стару Ренатину матінку. На ній був темний дорожній костюм із багатьма аксесуарами, включно з капелюхом і вуаллю.

— Сеньйора! — вигукнув я.

У своєму середньовічному вбранні вона ввійшла до покою. Щойно переступивши поріг, відвела за спину руку, затягнуту в рукавицю, і ввела досередини Ренатиного синочка, Роджера.

— Роджер! — скрикнув я. — Чому Роджер у Мадриді? Що ви тут робите, Сеньйоро?

— Бідолашне дитя. Він спав у літаку. Я попросила, щоб його винесли звідти на руках.

— А як же Різдво з дідусем і бабусею в Мілуокі?

— Його дідусь мав інсульт. Він при смерті. А його батько невідомо де. Я не могла залишити Роджера в себе, бо в мене маленька квартира.

— А як щодо Ренатиного помешкання?

Ні, Сеньйора, з її affaires de cœur, не могла подбати про маленьку дитину. Я зустрічав кількох її друзів-чоловіків. Дитині краще було з ними не бачитися. Зазвичай старався не думати про її романи.

— А Рената знає?

— Звісно, вона знає, що ми маємо приїхати. Ми обговорювали це по телефону. Будь ласка, Чарльзе, замовте нам сніданок. Роджере, любий, ти з’їси трохи смачненьких пластівців із цукром? А для мене — гарячий шоколад, кілька круасанів і склянку бренді.

Дитя сиділо, схилившись на бильця високого іспанського крісла.

— Ну ж бо, Роджере, — сказав я, — лягай на моє ліжко, — я стягнув з нього маленькі черевички і завів його в альков. Сеньйора спостерігала, як я вкривав його ковдрою й засував штори.

— То Рената сказала вам привезти його сюди?

— Ясна річ. Ви, можливо, пробудете тут не один місяць. Іншої ради не було.

— А коли приїде Рената?

— Завтра Різдво, — відповіла Сеньйора.

— Чудово. Що ви хочете цим сказати? Вона приїде на Різдво сюди чи святкуватиме його зі своїм батьком у Мілані? Вона з ним порозумілася? Але як, коли ви позиваєтеся з паном Біферно?

— Чарльзе, ми летіли десять годин. Я не маю сил відповідати вам. Будь ласка, замовте сніданок. І я воліла б, щоби ви поголилися. Терпіти не можу неголених чоловічих облич за столом.

Це зауваження змусило мене придивитися до обличчя самої Сеньйори. Їй була притаманна дивовижна величність. Вона сиділа у своїй мантильї, як Едіт Ситвелл[282]. Вона мала надзвичайну владу над донькою, якої я так шалено потребував. Її очі були сухі, мов у змії. Так, Сеньйора була трохи оглашенна. Проте її холоднокровність, розум зі значною домішкою затятої ірраціональності, були непробивні.

— Я поголюся, поки ви чекатимете на своє какао, Сеньйоро. Хотів би знати, чому ви обрали саме такий час, щоб позиватися з паном Біферно?

— Це вже моя справа.

— Але це стосується й Ренати.

— Ви говорите, як Ренатин чоловік, — відказала вона. — Рената поїхала в Мілан, щоб дати тій особі шанс визнати свою доньку. Але в неї є також і мати. Хто виростив цю дівчину і зробив з неї таку надзвичайну жінку? Хто навчив її хороших манер і дав їй усі важливі уроки, що їх потребує жінка? Потрібно відновити справедливість. У того чоловіка три бридкі доньки. Якщо він хоче долучити до них це дивовижне дитя, яке я йому народила, нехай за це заплатить. Не намагайтеся повчати європейську жінку, коли йдеться про такі справи, Чарльзе.

Я сидів у своєму не зовсім чистому халаті з бежевого шовку. У нього занадто довгий пояс, і китички вже багато років волочаться по підлозі. Увійшов офіціант, вишуканим жестом зняв із підноса кришку, і ми почали снідати. Поки Сеньйора вдихала аромат свого коньяку, я розглядав її подзьобану шкіру, натяк на вуса над верхньою губою, гачкуватий ніс із пристрасними ніздрями і дивний курячий блиск її очних яблук.

— Я дістала авіаквитки через вашого турагента, ту португальську даму в тюрбані з візерунком пейслі, пані Да Сінтра. Рената сказала мені записати їх на ваш рахунок. Я не маю ні цента, — у цьому Сеньйора була точнісінько, як Такстер. Вони обоє гордо, і навіть радісно повідомляли, які вони бідні. — І я зняла тут номер для себе й Роджера. Мій заклад цього тижня не працюватиме. Я матиму вихідні.

Коли вона згадала про свій заклад, мені спала на думку божевільня, але ні, вона говорила про школу секретарок, де викладала ділову іспанську. Я завжди підозрював, що насправді вона угорка. Та хай там як, а студентки її цінували. Жодна школа, без театральних диваків і шаленців, не варта того, щоб її відвідувати. Проте незабаром їй доведеться піти на пенсію, і хто ж тоді штовхатиме інвалідного візка з Сеньйорою? Можливо, тепер вона бачила в цій ролі саме мене? Але, може, ця літня жінка, як і Гумбольдт, мріяла здобути статок завдяки судовому позову. А чом би й ні? Мабуть, у Мілані теж є такий суддя, як мій Урбанович.

— Отже, на Різдво ми будемо разом, — сказала Сеньйора.

— Хлопчик дуже блідий. Він хворий?

— Це лише втома.

Проте Роджер зліг із грипом. Готель прислав чудового іспанського лікаря, випускника Північно-Західного університету[283], який позгадував зі мною Чикаґо і злупив утридорога. Я заплатив йому американський гонорар. Сеньйорі дав гроші на різдвяні подарунки, і вона накупила купу речей. У день Різдва, думаючи про своїх дівчаток, я почувався препогано. Був радий, що тут є Роджер, і розважав його, читаючи казки та вирізаючи й склеюючи довгі гірлянди з іспанських газет. У кімнаті був зволожувач повітря, що підсилював запахи клею й паперу. Рената не телефонувала.

Я згадав, що Різдво 1924 року зустрів у туберкульозному санаторії. Медсестри дали мені смугастий м’ятний льодяник на паличці й червону плетену панчоху, наповнену шоколадними монетками в золотистих обгортках, але це була сумна радість, і я тужив за татом, мамою і навіть за недобрим товстим братом Джуліусом. Тепер же, коли ці переживання й пригніченість залишилися у далекому минулому, я був літнім утікачем, жертвою Справедливості, й сидів у Мадриді, з зітханнями вирізаючи та склеюючи папір. Блідий від гарячки хлопчик, від якого пахло шоколадом і пастилою, був захоплений паперовою гірляндою, що вже двічі оповила кімнату і яку я мав підвісити над люстрою. Я намагався бути приязним і спокійним, але час від часу почуття захльостували мене (ох уже ці кляті почуття), як вода — паромний причал, коли широкобоке судно наближається до берега й двигуни, гальмуючи, здіймають на поверхню сміття й потонулі апельсинові шкірки. Це відбувалося тоді, коли я втрачав самовладання і уявляв, що може робити Рената в Мілані, номер, де вона мешкає, чоловіка поруч із нею, їхні пози й пальці ніг того чолов’яги. Вирішив, що ні, я не погоджуюсь на роль покинутого, замученого морською хворобою й викинутого на чужий берег невдаху. Я спробував процитувати собі Шекспіра — слова, сенс яких полягає у тому, що Цезар і Небезпека — це два леви, які прийшли у світ в один день, але Цезар старший і грізніший[284]. Проте це були дуже піднесені слова й вони не подіяли. До того ж двадцяте століття вже непросто вразити муками такого штибу. Воно бачило все. Після голокостів його важко обвинувачувати в тому, що воно не виявляє інтересу до особистих проблем на кшталт цієї. Я коротко перелічив собі справді важливі проблеми, що постали перед світом — нафтове ембарго, занепад Британії, голод в Індії та Ефіопії, майбутнє демократії, доля людства. Та це допомогло мені не більше, ніж Юлій Цезар. Я й надалі був сумний.

Тільки опинившись в оббитому парчею французькому кріслі перукарні готелю «Ріц», декорованій у стилі вісімнадцятого століття, — я прийшов сюди не заради стрижки, а лише тому, що, як це часто бувало, прагнув доторку людських рук — я почав ясніше собі уявляти наміри Ренати й Сеньйори. Наприклад, як так сталося, що тільки-но дідусь дістав інсульт і односторонній параліч, Роджер уже був готовий їхати. Як ця стара бабера так швидко виробила йому паспорт? Я дістав відповідь на своє запитання, коли, піднявшись нагору й потайки вивчивши паспорт, з’ясував, що його було видано ще в жовтні. Жінки ретельно все спланували. Тільки я виявився неспроможний подумати наперед. Тому тепер мені спало на гадку перейняти ініціативу на себе.

Було б розумно побратися з Ренатою раніше, ніж вона взнає, що я збанкрутів. Це варто було б зробити не лише для того, щоб завдати удару у відповідь. Ні, незважаючи на її витівки, я шаленів від неї. Кохаючи її, ладен був заплющити очі на деякі дрібнички. Вона провокувала мене, не впустивши якось увечері до себе й навмисне виставивши напоказ протизаплідні ковпачки у розкритій сумці в Гітроу, торік у квітні, коли нас чекала триденна розлука. Але чи було це, зрештою, так уже й важливо? Чи означало це щось більше за те, що жінка ніколи не знає, коли їй пощастить зустріти цікавого чоловіка? Важливе питання полягало в тому, чи я, з усіма моїми думками чи завдяки ним, колись зможу зрозуміти, яка ж Рената насправді. На відміну від Гумбольдта, я ніколи не зазнавав нападів ревнощів. Я пригадав, з яким виглядом він цитував короля Леонта на моєму подвір’ї над морем. «Як серце затремтіло: мов танцює, / Та не від радощів».[285] Цей танець серця був класичними ревнощами. Рената, звісно ж, поводилася виклично. Але, можливо, це була воєнна тактика. Вона вела кампанію, спрямовану на те, щоб завоювати мене, і коли б ми вже побралися, все було б інакше. Без сумніву, вона була небезпечна людина, проте мене б ніколи не захопила жінка, нездатна завдати мені болю, жінка, якої б я не боявся втратити. Моє серце мусило якось долати меланхолію та звільнятися від тягарів, що його гнітили. Іспанське оточення було сприятливе для цього. Рената поводилася як Кармен, а Флонзелі, бо я здогадувався, що це він, був тореадором Ескамільйо, тоді як я, удвічі старший, ніж годилося б для цієї ролі, розігрував Дона Хосе.

Я нашвидку накидав собі план найближчого майбутнього. Громадянських шлюбів у католицькій країні, певно, не існує. Наскільки знаю, наш союз міг би скріпити військовий аташе в американському посольстві, чи навіть державний нотаріус. Я походив би по антикварних крамничках (люблю мадридські антикварні крамнички) і приглянув би два весільних персні, а потім улаштував би вечерю з шампанським у готелі «Ріц», не розпитуючи про Мілан. Відіславши Сеньйору назад у Чикаґо, ми втрьох переїхали б до Сеґовії, знайомого мені міста. Після смерті Деммі я багато подорожував, тож уже бував у Сеґовії. Мене зачарував римський акведук. Пам’ятаю, що я справді був захоплений цими високими й опуклими кам’яними арками — камені, що за своєю природою мали би падати й тонути, легко висіли у повітрі. Це досягнення мене вразило — воно стало мені за приклад. Кращого місця для медитації, ніж Сеґовія, просто немає. Ми могли би жити тут en famille на одній зі старих глухих вуличок, і поки я намагався зрозуміти, чи здатен насправді перейти від інтелектуальної свідомості до чистішої свідомості духу, Рената розважалась би, прочісуючи місто у пошуках антикварних речей, які вона могла би продати чиказьким декораторам. Можливо, вона навіть трохи заробила б. Роджер міг би ходити в дитячий садочок, і, зрештою, мої дівчатка теж, певно, приєдналися б до нас, бо коли Деніз виграє справу й забере гроші, вона захоче негайно їх позбутися. У мене залишилось якраз стільки готівки, щоб улаштуватися у Сеґовії і дати Ренаті стартовий капітал для власної справи. Можливо, я навіть написав би запропонований Такстером есей про сучасну іспанську культуру, якщо це вдалося б зробити без надмірного ошуканства. А як Рената сприйме мій обман? Вона прийме його за вдалий розіграш, що їх цінувала понад усе на світі. А коли я скажу їй після одруження, що в нас залишилося кілька тисяч доларів, Рената сяйливо засміється, на весь голос, і скаже: «Що ж, оце так жарт!». Я викликав в уяві розсміяну Ренату, бо в реальності переживав гострий напад пожиттєвої недуги — туги, що розривала серце, палкої туги покинутого, болісної гостроти чи розростання до безмежності нерозпізнаної потреби. Цей стан, вочевидь, тривав у мене з найбільш раннього дитинства й не відступив навіть на порозі старості. Я подумав: «Чорт забирай, владнаймо це раз і назавжди». А тоді, не бажаючи давати приводу для пліток допитливому персоналу готелю, пішов на центральну пошту Мадрида, з її урочистими залами й химерними шпилями (іспанська бюрократична готика), й послав телеграму в Мілан: «Чудова ідея, люба Ренато. Виходь за мене заміж завтра. Твій щиро люблячий, відданий Чарлі».

Після цього я всю ніч лежав без сну через те, що вжив слово «відданий». Це могло би зіпсувати всю справу своїм прихованим обвинуваченням і натяком чи напівнатяком на моє прощення. Але насправді я не хотів її образити. Я був ні тим, ні сим. Я про те, що коли б був справжнім лицеміром, то не ляпав би весь час таких дурниць. З іншого боку, якби я справді був наївний і чистий серцем, то не мучився би всю ніч через Ренатину поведінку в Мілані чи через те, що вона хибно витлумачить мою телеграму. Проте я даремно потерпав від безсоння. Формулювання не грало жодної ролі. Вона взагалі не відповіла.

Тому того вечора, у романтичній обідній залі готелю «Ріц», де кожен шматочок вартує цілого статку, я сказав Сеньйорі:

— Ви ніколи не вгадаєте, про кого я сьогодні думав, — і не чекаючи на відповідь, промовив прізвище Флонзелі, намагаючись несподіваним нападом пробити її оборону. Проте Сеньйора була з надзвичайно твердого матеріалу. Здавалось, вона нічого не почула. І я повторив прізвище: — Флонзелі! Флонзелі! Флонзелі!

— Що за галас, Чарльзе, у чому річ?

— Можливо, це ви скажете мені в чому річ. Де пан Флонзелі?

— Чого я маю перейматися місцем його перебування? Ви б не могли попросити camarero[286] налити вина?

Сеньйора воліла, щоб з офіціантами розмовляв я, не лише через те, що вона була дама, а я кавалер. Вона, звісно ж, вільно володіла іспанською, але акцент мала чисто угорський. Тепер у цьому не було сумніву. Від Сеньйори я дечого навчився. Наприклад, невже я думав, що всі люди на схилі віку гарячково прагнутимуть примиритися зі своєю душею? Я страшенно намучився, перш ніж наважився вичавити з себе прізвище Флонзелі, а вона просто попросила ще вина. Але, напевно, саме вона придумала привезти Роджера в Мадрид. І постаралася, щоб я тут застряг, перешкодивши мені помчати в Мілан й увірватися до Ренати. Адже Флонзелі, певно, був там із нею. Він шаленів через неї, і я його не обвинувачую. Чоловіка, який бачив більше людей на столі покійницької, ніж зустрічав у товаристві, не можна було винуватити через те, що він отак втратив голову. Таке тіло, як у Ренати, не часто побачиш у живих. Що ж до самої Ренати, то вона нарікала на хворобливий елемент у його обожненні, але чи можу я бути цілком певний, що саме це не вабило її до нього? Я ні в чому не був певен. Я сидів, намагаючись упитися пляшкою кислого вина, але не зміг здолати опору своєї гіркої тверезості. Ні, я не розумів.

Спроби досягти вищої свідомості не конче покращують розуміння. Надію на таке розуміння давав посібник «Знання вищих світів та його досягнення». Він містив особливі настанови. Одна з пропонованих вправ полягала в тому, щоб за певної нагоди спробувати зануритися у прагнення іншої людини. Щоб досягти цього, треба відкинути всі особисті погляди, всі надокучливі судження; треба бути ні за, ні проти такого бажання. У такий спосіб можна поступово відчути те, що відчуває інша душа. Я здійснив цей експеримент із моєю донечкою Мері. На свої минулі уродини вона дуже хотіла десятишвидкісний велосипед. Я сумнівався, що вона вже достатньо доросла для нього. Коли ми пішли з нею в магазин, я геть не був певен, що куплю його. Тож яке було її бажання, і що вона відчувала? Я хотів це знати, і спробував бажати так, як бажала вона. Це була моя дитина, яку я любив, і я мав би дуже просто з’ясувати, чого жадає ця незіпсована душа. Проте мені це не вдалось. Я пробував, аж спітнів, принижений та зганьблений через власну невдачу. Якщо я не міг пізнати бажання цієї дитини, то що вже казати про прагнення інших людей? Я намагався це здійснити з багатьма. І, зазнавши поразки, запитував себе: чого я досягнув? І що я насправді знаю про когось? Єдині відомі мені бажання — мої власні, а також — бажання неіснуючих людей, таких як Макбет чи Просперо. Їх я знав завдяки тому, що проникливість і мова генія зробили їх прозорими. Я купив Мері велосипед, і потім кричав їй: «Заради Бога, не в'їжджай на бордюр, ти знищиш, до дідька, колесо». Але це був вибух відчаю через мою неспроможність пізнати дитяче серце. Та все ж я був готовий пізнавати. Всією душею я був налаштований пізнавати його у найбагатших відтінках, з найглибшими почуттями та в найяснішому світлі. Я був невіглас, наділений винятковими здібностями, якими не вмів користуватися. Немає жодної потреби заглиблюватися в це ще раз і торкатися кожної струни мандоліни десяток разів, у чому мене обвинувачувала моя дорога подруга. Моє завдання — раз і назавжди вирватися з фатальної самодостатності свідомості та вкласти залишок сил у Творчу Душу. Як мав би вчинити й Гумбольдт.

Не знаю, з ким обідали інші добродії у готелі «Ріц», людське життя видавалося мені у цей момент надто насиченим і таким, що таїть у собі чимало ускладнень, тож можу лише сказати: я був радий, що ця стара звідниця мала щодо мене лише традиційні цілі. Якби вона полювала на мою душу, на те, що від неї зосталося, я би пропав. Але єдине, чого вона хотіла, це продати свою доньку у цвіті літ. Та чи послали мене у відставку? Чи все скінчилося? Кілька років мені було добре з Ренатою — коктейлі з шампанським, орхідеї на столі, а ця палка красуня подавала вечерю в пір’ях і в танґа, поки я їв, пив і сміявся аж до кашлю від її еротичного лоскоту, бурлеску любовної величі героїв та королів. Прощавайте, прощавайте ці чудові відчуття. Мої принаймні були справжні. А якщо її — ні, то я принаймні був вірним і чуйним приятелем. У її перкалевій постелі. В її раю із безліччю подушок. Усе це, мабуть, залишилось у минулому.

І ким же можна бути в «Ріці», як не вихованим гостем? Вас обслуговують і лакеї, і шеф-кухарі, і метрдотелі, і камердинери, і офіціанти, і маленький botones[287], вбраний як американський хлопчик на побігеньках, який наповнює склянки прозорою крижаною водою і змітає зі скатертини крихти широкою срібною лопаткою. Він подобався мені найбільше. Я нічого не міг вдіяти за цих обставин зі своїм бажанням розплакатися. Це була моя година розпачу. Адже я не мав грошей, і ця стара карга про це знала. Для цієї зморщеної старої калоші, Сеньйори, моє фінансове становище не становило таємниці. А от Флонзелі з його небіжчиками ніколи не забракне грошей. На його боці сама природа. Рак і аневризми, інфаркти та крововиливи стоять за його багатством і гарантують процвітання. Всі ці мерці, як славний єрусалимський двір, співають: «Живи вічно, Соломоне Флонзелі!». Тому Флонзелі розважався з Ренатою, тимчасом як я віддавався жалю, уявивши себе стариганом, який стояв, не маючи сили поворухнутися, у вбиральні якоїсь найманої квартири. Можливо, я, як доктор Луц, одягатиму дві шкарпетки на одну ногу і люритиму у ванну. Це кінець, як сказала Наомі. Можливо, документ на ділянку на Вальдгеймському цвинтарі виявився у Юліковому столі саме до речі. Раптом вона знадобиться мені передчасно. Завтра, з важким серцем, я збирався у Прадо, поглянути на портрет пензля Веласкеса (чи це був Мурільйо), де було зображено даму, схожу на Ренату, — той, що про нього згадував міністр фінансів на Даунінґ-стріт. А зараз сидів посеред срібних приборів, пломінців бренді й чудесного блиску тарелів.

— Учора я послав телеграму Ренаті й попросив її руки, — сказав я.

— Справді? Як мило. Це слід було зробити вже давним-давно, — відповіла непохитна Сеньйора. — Не можна так поводитися з гордими жінками. Проте я була би рада мати такого видатного зятя, та й Роджер любить вас, як власного татуся.

— Але вона мені не відповіла.

— Пошта тепер працює абияк. Хіба ви не чули, що Італія занепадає? — мовила вона. — Ви й телефонували теж?

— Я намагався, Сеньйоро. От лише серед ночі не наважився дзвонити. Все одно ніколи немає відповіді.

— Може, вона поїхала на свята зі своїм батьком. Певно, Біферно й досі має будинок у Доломітах.

— Чому б вам не використати свій уплив і не замовити за мене слівце, Сеньйоро? — сказав я. Ця капітуляція була помилкою. Звертатися до певних химерних сил — найгірше, що можна зробити. Нестямні серця стають ще затятіші, коли ви благаєте їх зглянутися. — Як ви знаєте, я в Іспанії для того, щоби працювати над новим типом путівника. Після Мадрида ми з Ренатою, якщо поберемося, поїдемо у Відень, Рим і Париж. Я збираюся придбати новий «мерседес-бенц». Для хлопчика ми могли б найняти гувернантку. Цей проект має принести великі гроші, — тепер я сипав іменами й вихвалявся своїми зв’язками у європейських столицях, словом, базікав без упину. На неї це справляло дедалі менше враження. Можливо, вона встигла перебалакати з Шатмаром. Не знаю чому, але Шатмар любить видавати мої секрети. Потім я сказав: — Сеньйоро, чому б нам не сходити у фламенко-кабаре — як же воно зветься? — те, що його всюди рекламують? Я дуже люблю сильні голоси, й мені подобається це їхнє вистукування закаблуками. Ми могли б найняти для Роджера няню.

— О, чудово, — відповіла вона.

Тож ми того вечора слухали циган, і я хизувався та поводився як товстосум. Щоразу, коли змовкали гітари й вщухали оплески, я обговорював із цією божевільною старою персні й весільні подарунки.

— Чи, гуляючи по Мадриду, ви бачили щось таке, що сподобалось би Ренаті? — запитав я її.

— О, найелегантнішу шкіру та замшу. Плащі, рукавички, сумки й туфлі, — відповіла вона. — Але я також знайшла вуличку, де продають вишукані плащі, і розмовляла з головою Міжнародного товариства любителів плащів «Los Amigos de Сара». Він показав мені неймовірні темно-зелені оксамитові моделі, з капюшонами та без них.

— Завтра я передусім куплю їй такий, — сказав я.

Якби Сеньйора хоч словом мені заперечила, я б усвідомив своє становище. Проте вона лише дивилася на мене своїм холодним поглядом. Сидячи за столом навпроти мене, вона блимнула очима. Мені навіть здалося, що це блимання здійнялося з внутрішнього кутка її ока вгору, як мигальна перетинка. Моя уява намалювала ліс і просіку, з якої втекла змія, щойно я ступив туди сухого і золотистого осіннього пополудня, що пахнув зіпрілим листям. Можливо, про це не варто й згадувати. Проте щоразу, коли мені випадала вільна хвилина, я ходив у Прадо, що був за рогом готелю «Ріц», і розглядав різні дивні картини, особливо бурлескні візії Ґойї та полотна Ієроніма Босха. Тож мій розум був готовий до образів, що його навідували, і навіть до галюцинацій.

— Вітаю вас із тим, що ви нарешті отямилися, — мовила стара. Проте, зауважте, вона не сказала, що я зробив це вчасно. — Я виховала Ренату так, що вона буде ідеальною дружиною для поважного чоловіка, — додала вона.

Вроджений простак, я зробив із цього висновок, що, говорячи про поважного чоловіка, вона мала на увазі мене, і що ці дами ще не дійшли остаточного рішення. Я відсвяткував цю можливість, вливши у себе чимало бренді «Лепанто». У результаті міцно спав і прокинувся відпочилий. Уранці відчинив високі вікна й з приємністю споглядав потік машин, що рухався у променях сонця, й величну площу з білим готелем «Палас» в глибині. На сніданок подали смачну каву й смачні булочки з фігурно нарізаним маслом і джемом «Геро». Десять років я жив по-панському, ходив до хорошого кравця, носив пошиті на замовлення сорочки, кашемірові шкарпетки та шовкові краватки, що дарували мені естетичне задоволення. Тепер цій нерозумній розкоші настав край, але я, переживши Велику депресію, дуже добре знав скруту. Я прожив у ній більшу частину свого життя. Проте прикрість полягала не в тому, що доведеться винаймати мебльовані кімнати, а в тому, що я стану просто ще одним стариганом, нездатним більше надихати серця вродливих дам, які сподіваються вийти заміж протягом травнево-грудневого сезону або ж мріють стати господинею замку, як пані Чаплін, народивши десятьох дітей від чоловіка, який на схилі віку ще був нівроку. Чи зможу я жити, не справляючи на жінок такого враження? А може, раптом виявиться, Рената любить мене достатньо, щоби погодитися на скромне життя. На прибуток у п’ятнадцять тисяч доларів, обіцяний Юліком, якщо я вкладу в його проект п’ятдесят тисяч, у Сеґовії можна дуже добре влаштуватися. Я навіть ладен терпіти Сеньйору до кінця її життя. Який, я сподіваюся, не забариться. Я нічого проти неї не маю, зрозумійте, але було б чудово незабаром її втратити.

Я намагався зв’язатися з Такстером у Парижі — він мав зупинитися у готелі «Пон-Руаяль». А також замовив телефонну розмову з Карлом Стюартом у Нью-Йорку. Хотів особисто обговорити культурний путівник із видавцем Такстера. І переконатися, що він оплатить мій рахунок у «Ріці». У «Пон-Руаяль» Такстера не було. Можливо, він зупинився у подруги своєї матінки, принцеси де Бурбон-Сикст. Тож я не переживав. Обговоривши з телефоністкою деталі мого нью-йоркського дзвінка, дозволив собі десять хвилин спокійно постояти біля вікна. Я насолоджувався зимовою прохолодою і сонцем. Намагався сприймати сонце не як розбурханий термоядерний реактор із газів і частинок, а як істоту, як організм, що має власне життя і сенс, якщо ви розумієте, про що мені йдеться.

Завдяки пеніциліну Роджер почувався досить добре, щоби піти зі своєю бабусею до парку Ретіро, тож того ранку я не мусив за ним доглядати. Я тридцять разів відтиснувся, постояв на голові, а потім поголився, вдягнувся і вирушив на прогулянку. Відійшов далеко від великих бульварів і занурився у маленькі вулички старого міста. Я збирався купити Ренаті прекрасний плащ, проте пам’ятав також і про Юлікове прохання придбати йому морський пейзаж, тож, маючи досить часу, заходив у антикварні крамнички та картинні галереї, сподіваючись щось приглянути. Проте на всіх картинах, окрім синяви та зелені, піни та сонця, штилю чи шторму, завжди була якась скеля, вітрило чи димар, а Джуліус нічого такого не хотів. Ніхто не бажав зображати чистої стихії, жорстокої безодні, відкритого океану, безформної глибочіні, вод, що омивають світ. Я думав про Шеллі серед Евганейських пагорбів.

Проте Джуліус не розумів, чому серед моря мусить щось бути. Як протилежність Ноя, він, замість голуба, послав свого брата, гарно вбраного й надзвичайно стурбованого, пригніченого через Ренату, знайти йому саму лише воду. Дівчата-продавчині, у чорних сукнях, виносили з підвалів старі морські пейзажі, бо я був безпутний американець із дорожніми чеками в кишені. Проте я не почувався чужинцем серед іспанців. Вони нагадували моїх батьків, моїх тіточок і кузенів, вихідців з Європи. Ми розлучилися після вигнання євреїв 1492 року[289]. Якщо не надто прискіпливо ставитися до часу, то це було не так вже й давно.

І я дивуюся, що мій брат Юлік врешті став справжнім американцем. Передусім він засвоїв погляд, що Америка — це та матеріально успішна й щаслива країна, яка не мусить напружувати свій розум, і відкинув культуру шляхетних людей, їхні ідеали та прагнення. Тож знаменитий Сантаяна теж, певним чином, погоджувався з Юліком. Шляхетні люди не могли досягнути своїх ідеалів і були дуже нещасні. Шляхетній Америці перешкоджала убогість душі, слабкість характеру, брак таланту. Нова Америка Юлікової молодості вимагала лише комфорту, швидкості, хорошого настрою, здоров’я, життєрадісності, футбольних матчів, політичних кампаній, пікніків та веселих похоронів. Але ця нова Америка тепер демонструвала іншу схильність і нові примхи. Період приємного достатку, здобутого наполегливою працею, практичних умінь та технічних прийомів, що служили суто матеріальному збагаченню, також закінчувався. Чому Джуліус захотів відсвяткувати пересадку серцевих судин, за допомогою дивовижної медичної технології, купівлею морського пейзажу? Бо навіть він уже не був лише ділком. Він тепер також відчував метафізичні імпульси. Можливо, вловлював їх своєю завжди пильною, практичною американською душею. За шість десятиліть він навчився розпізнавати всі шахрайства, нюхом відчувати всі підступи і втомився бути цілковитим і знудьгованим володарем свого внутрішнього «я». Що означав морський пейзаж без жодних наземних орієнтирів? Чи не означав він елементарної свободи, звільнення від рутини і жахливого напруження? О Господи, свобода!

Я знав, що якби пішов у Прадо і порозпитував, то знайшов би художника, який зобразив би для мене морський пейзаж. Якби він зажадав дві тисячі доларів, я міг би одержати від Джуліуса п’ять. Проте я відкинув ідею нажитися на братові, з яким мене поєднували такі неземні узи. Я передивився всі можливі морські пейзажі в одному куточку Мадрида, а тоді вирушив до крамниці з плащами.

Там я переговорив з головою міжнародного товариства «Los Amigos de la Capa». Це був смаглявий коротун, який стояв трохи криво, наче стиснутий акордеон, мав зіпсовані зуби й несвіжий подих. На його темному обличчі були білі плями, як на листі платана. Оскільки американці не миряться з такими вадами власної зовнішності, я відчув, що перебуваю у Старому Світі. У крамниці була нерівна дерев’яна підлога. Під стелею всюди висіли плащі. Жінки довгими жердинами знімали ці прекрасні парчеві шати з оксамитовою підкладкою, і приміряли їх для мене. Такстерів карабінерський плащ супроти них був жалюгідний. Я купив чорний плащ із червоною підкладкою (червоне й чорне — кольори, що найбільше пасують Ренаті), розщедрившись на двісті доларів у чеках «Америкен експрес». Ми обмінялися подяками й люб’язностями. Я з усіма поручкався й поквапився зі своїм пакунком до готелю, щоб показати його Сеньйорі.

Але Сеньйори там не було. У номері я побачив Роджера, який сидів на ослоні, поставивши ноги на свій спакований рюкзак. За ним наглядала покоївка.

— Де бабуся? — запитав я.

Прислуга відповіла, що зо дві години тому Сеньйору кудись терміново викликали. Я подзвонив касиру, який повідомив, що моя гостя, дама з номера 482, виїхала, і що її витрати запишуть на мій рахунок. Тоді я набрав консьєржа. О так, сказав він, «лімузин» відвіз мадам на летовище. Ні, куди летіла Мадам, невідомо. Вона сама подбала про квитки.

— Чарлі, у тебе є шоколад? — запитав Роджер.

— Так, хлопче, я дещо для тебе маю.

Він прагнув усіх можливих солодощів, які лише міг дістати, і я віддав йому цілу плитку. Нарешті мені трапився хтось, чиє бажання я розумів. Роджер хотів до мами. Ми потребували однієї й тієї ж людини. Бідолашний маленький хлопчик, думав я, коли він зірвав із шоколадки фольгу і напхав собі рота. Я по-справжньому любив цього малюка. Він іще перебував у тій гарячковій, прекрасній порі ніжного дитинства, коли все наше тіло пульсує і ми — це лише пристрасне, беззахисне, пожадливе серце. Я пам’ятав цю пору дуже добре. Покоївка, виявивши, що я трохи знаю іспанську, запитала, чи Рохеліо мій онук. «Ні!» — відказав я. Наче не досить, що його скинули на мене, то мене ще й у дідусі записали. Рената вирушила з Флонзелі у весільну подорож. Сеньйора, яка сама ніколи не була заміжня, вилазила зі шкіри, щоб у її доньки було все пристойно. А Рената, попри її еротичну розкутість, була слухняною дочкою. Можливо, Сеньйора, плетучи інтриги заради своєї доньки, почувалася молодшою. Замилюючи мені очі, вона, певно, скидала не один десяток літ. Що ж до мене, то я тепер бачив зв’язок між вічною молодістю та дурістю. Якщо я був не надто старий, щоб упадати за Ренатою, то був і достатньо молодий, щоби зазнавати юнацьких мук серця.

Тому сказав покоївці, що ми з Рохеліо не родичі, хоча я, звісно ж, за віком годжуся йому в дідусі, і дав їй сто песет, щоб вона наглянула за ним ще годинку. Попри те, що я був на межі банкрутства, мав досить грошей для задоволення деяких вишуканих потреб. Я міг собі дозволити страждати як джентльмен. У цей момент не міг знайти в собі сил для Роджера. Мені страшенно хотілося податися в Ретіро, де я міг би забутися, бити себе в груди, тупати ногами, лаятися чи плакати. Але, коли виходив із номера, задзвонив телефон, і я схопив слухавку, сподіваючись почути Ренатин голос. Проте дзвінок був із Нью-Йорка.

— Пане Сітрин? Це Стюарт із Нью-Йорка. Ми з вами ніколи не зустрічалися. Але я, звісно, про вас знаю.

— Так, я хотів запитати вас… Ви збираєтеся видати книжку П’єра Такстера про диктаторів?

— Ми дуже на це сподіваємось, — відповів він.

— А де Такстер зараз, у Парижі?

— Останньої миті він змінив свої плани і полетів до Південної Америки. Тож, як я знаю, він у Буенос-Айресі, бере інтерв’ю у вдови Перона. Це дуже цікаво. Та країна розвалюється.

— Гадаю, ви знаєте, — сказав я, — що я перебуваю у Мадриді, щоб розглянути можливість створити культурний путівник Європою.

— Справді? — запитав він.

— Хіба Такстер вам про це не казав? Я думав, ви схвалили наш задум.

— Уперше про це чую.

— Ви впевнені? Ви не могли забути?

— Про що ви говорите, пане Сітрин?

— Щоб не забирати вашого часу, — сказав я, — лише одне запитання: я перебуваю у Мадриді як ваш гість?

— Я нічого про це не знаю.

— Ay, que lío!

— Прошу?

У завішеному алькові, раптом змерзнувши, я заліз у ліжко з телефоном. Сказав:

— Це іспанський вислів на кшталт «malentendu»[290], чи «плутанина», чи «знову обдурений». Вибачте за різкість. Я просто приголомшений.

— Можливо, ви зробите мені ласку й поясните це в листі, — сказав пан Стюарт. — Ви працюєте над книжкою? Нас вона б зацікавила, ви ж знаєте.

— Та ні, — відповів я.

— Але якби ви почали…

— Я напишу вам листа, — мовив я.

За цей дзвінок платив я.

Розлютившись, попрохав телефоністку спробувати додзвонитися до Ренати. Скажу цій шльондрі кілька ласкавих слів, думав я. Проте, коли мене з’єднали з Міланом, у готелі повідомили, що вона виїхала і не залишила адреси. Поки я дійшов до Ретіро, маючи намір дати волю своїм почуттям, уже не було чому давати волю. Я здійснив медитативну прогулянку. І дійшов тих же висновків, що й у кабінеті судді Урбановича. Яка користь буде мені з того, що я вилаю Ренату? Гнівні та гострі промови були доречні в Шекспіра, але мені вони нічим не допоможуть. Я й досі горів бажанням висловитися, але моєї пристрасної промови не було кому вислухати. Рената не хотіла цього чути, у неї на думці було зараз інше. Що ж, принаймні вона довірила мені Рохеліо і прийшле по нього, коли їй це буде вигідно. Позбувшись мене в такий спосіб, вона, можливо, зробила мені послугу. Принаймні вона так вважатиме. Мені слід було давним-давно одружитися з нею. Я був недовірливий, і мої вагання її ображали, тож було цілком слушно залишити мене дбати про дитину. Крім того, думаю, жінки гадали, що Рохеліо зв’яже мене по руках і ногах, і не дасть мені пуститися навздогін. Не те щоб я збирався переслідувати Ренату. Тепер це було мені навіть не по кишені. По-перше, рахунок у «Ріці» був величезний. Сеньйора часто дзвонила до Чикаґо, підтримуючи зв’язок із якимсь молодиком, який ремонтував телевізори, своїм теперішнім коханим. А на додачу, Різдво у Мадриді, враховуючи Роджерову хворобу і подарунки, вишукані обіди та плащ для Ренати, скоротили мої фінанси майже на третину. Багато років, із часу успіху «Фон Тренка» або приблизно відтоді, як загинула Деммі Вонґел, я витрачав гроші, не рахуючи, жив собі на втіху, але тепер мушу повернутися до колишнього стандарту мебльованих кімнат. Щоб залишатися в «Ріці», я мав би найняти гувернантку. Та це було неможливо. Я перебував на межі банкрутства. Найкращий вихід для мене було переїхати до пансіону.

Я мусив якось пояснити свій стосунок до цієї дитини. Якби сказав, що я його дядько, це викликало б підозри. Якби ж назвався його дідусем, мені б довелося й поводитися відповідно. Бути вдівцем було найкраще. Рохеліо називав мене Чарлі, але для американських дітей це нормально. До того ж хлопчик у якомусь сенсі справді був сиротою, а я, без перебільшення, втратив жінку. Я купив собі жалобні хусточки і кілька дуже красивих чорних шовкових краваток, а також чорний костюмчик для Рохеліо. В американському посольстві я надзвичайно зворушливо пояснив втрату паспорта. За щасливим збігом обставин молодик, який завідував цими справами, знав мої книжки про Вудро Вільсона та Гаррі Гопкінса. Студіюючи історію в Корнелльському університеті, він колись чув, як я виголошував промову на зборах Американської історичної асоціації. Я збрехав йому, що моя дружина померла від лейкемії і що мій гаманець із документами вкрали в автобусі, тут, у Мадриді. Молодик сказав, що це місто завжди «славилося» своїми кишеньковими злодіями. — Кишені священиків обчищають навіть під сутаною. Вони тут і справді спритні. Багато іспанців вихваляються, що Мадрид — світовий центр щипачів. Та менше з тим… Можливо, ви би прочитали лекцію для ЮСІА[291].

— Я надто пригнічений, — відповів я. — До того ж я тут із дослідницькою метою. Готую книжку про іспансько-американську війну.

— У моїй родині теж були випадки лейкемії, — сказав він. — Ця хвороба, яка по суті — повільне вмирання, геть знесилює родичів.

У пансіоні «Ля Рока» я сказав господині, що Роджерову маму збила вантажівка, коли та переходила дорогу в Барселоні.

— О, який жах.

— Так, — мовив я. Я ретельно підготувався, звірившись із іспанським словником. І плинно додав: — Моя бідолашна дружина… її груди були зім’яті, лице — спотворене, легені — пробиті. Вона померла в страшних муках.

Я відчував, що Ренаті мало було б звичайної лейкемії.

У пансіоні було чимало приязних людей. Деякі говорили англійською, деякі — французькою, і можна було порозумітися. Тут мешкав армійський капітан зі своєю дружиною, а також кілька жінок із данського посольства. Одна з них, найпомітніша, кульгава білявка років п’ятдесяти. Іноді навіть різке обличчя та випнуті зуби можуть бути милі, тож вона видавалася досить симпатичною, попри тоненьку шкіру на скронях, крізь яку проглядали вени, та дещо згорблену спину. Проте вона належала до тих владних осіб, які підкорюють усіх присутніх у їдальні чи вітальні не через те, що багато говорять, а тому що вміють заявити про свою винятковість. Що ж до обслуги, то покоївки, які одночасно виконували роль офіціанток, були надзвичайно люб’язні. На протестантській півночі чорному кольору не надають такого значення. Але в Іспанії жалоба й досі багато важить. Чорний костюмчик Рохеліо справляв навіть більше враження, ніж моя облямована чорним хустинка і нарукавна пов’язка. Коли я годував його обідом, ми привертали увагу всіх постояльців. Для мене не було чимсь незвичним нарізати дитині м’ясо. Я зазвичай робив це і в Чикаґо. Але в маленькій, без вікон, їдальні пансіону, це чомусь було сенсацією — присутніх зворушувало те, що в американського чоловіка несподівано виявлялися материнські навички. Моє опікування Роджером було нестерпно сумним видовищем. Жінки почали мені допомагати. Я включив у перелік своїх витрат плату empleadas del hogar[292]. За кілька днів Роджер уже балакав іспанською. Зранку він відвідував дитячий садок. Щодня, пізнього пополудня, одна з покоївок водила його в парк. А я мав досить часу, щоб лежати на ліжку й медитувати. Моє життя стало спокійнішим. Але цілковитого спокою за таких обставин я очікувати не міг.

Не таке життя я уявляв собі у плюшевому сидінні «Боїнґа-747», що мчав над глибокими водами Атлантики. Тоді, як я це для себе сформулював, маленька бульбашка на ватерпасі могла би знову зміститися до центру. Тепер же я не був певен, що взагалі маю цю бульбашку. До того ж це була Європа. Освіченим американцям нинішня Європа мало що могла дати. Вона ні в чому не була першою у світі. Лише відстала людина (вульгарна дівка, як Рената — щоб не ходити околясом), могла їхати сюди, сподіваючись долучитися до високої культури. Як це подається у жіночих журналах мод. Проте мушу визнати, що я цього разу теж приїхав сюди зі шляхетними ідеалами, чи залишками таких ідеалів. Люди, натхнені духом, колись створили тут видатні речі. Тут досі були залишки святості й високого мистецтва. Ви не знайдете святого Ігнатія, святої Терези, Іоанна Хрестителя, Ель Ґреко, Ескоріал у тюрмі на розі Двадцять Шостої вулиці та Каліфорнія-авеню або ж у чиказькому «Плейбой-клубі». Що ж, у Сеґовії не буде маленької сімейної групки, з татусем, який намагається досягти відокремлення свідомості від її біологічної основи, тимчасом як сексуальна, палка мамуся торгує антикваріатом. Ні, Рената мене відшила, до того ж зробила це, завдавши страшенного удару моєму почуттю гідності. Жалоба, що я її носив, допомогла мені якось оговтатися. Чорне вбрання змушувало іспанців ставитися до мене ввічливо та люб’язно. Стражденний удівець і блідий сирітка-чужинець зворушували продавців, надто жінок. У пансіоні особливий інтерес до нас виявляла секретарка данського посольства. Вона була дуже бліда, але її блідість мала зовсім інше походження, ніж у Роджера. Вона здавалася висушеною й хворою на туберкульоз, і мала таке безкровне обличчя, що помада аж палала на її вустах. Жінка наносила її після обіду з шаленим завзяттям. Проте вона не мала на думці нічого лихого. Якогось недільного пополудня, коли я почувався не найкраще, вона запросила мене прогулятися. На ній був капелюшок «клош» у формі дзвону чи то відра, і ми йшли поволі, бо їй дошкуляв біль у стегні. Походжали алеями разом зі святковим натовпом, і вона дорікнула мені через мою зажуру.

— Ваша дружина була вродлива?

— О, вона була дуже вродлива.

— Ви, американці, так потураєте своєму горю. Як давно вона померла?

— Шість тижнів тому.

— Минулого тижня, ви казали, що три.

— Самі бачите, я геть утратив лік часу.

— Що ж, тепер ви мусите знову звестися на ноги. Настає час, коли треба залишити в минулому свої втрати. Бо як кажуть? Треба жити далі. Я маю у себе в кімнаті хороше бренді. Приходьте, вип’ємо по келишку, коли хлопчик засне. Вам доводиться спати з ним на двоспальному ліжку, так?

— Нам обіцяли підшукати два окремих.

— Хіба він не крутиться уві сні? Діти часто хвицаються ногами.

— Він спить спокійно. А я все одно не можу заснути. Я лежу поруч і читаю.

— Ми можемо знайти для вас краще заняття вночі, — сказала вона. — Який сенс горювати? — вона пішла.

Вона справді пішла. І тепер я дістав цьому остаточне підтвердження. Вона написала мені з Сицилії. У суботу, лише вчора, коли я зайшов у готель «Ріц» дізнатися, чи немає для мене пошти, мені дали її листа. Ось чому я був не в найкращому настрої у неділю; я лежав без сну всю ніч, вивчаючи Ренатині слова. Якщо я не міг вділити належної уваги панні Ребеці Волстед, цій страшенно блідій, кульгавій жінці, то це тому, що я страждав. Мені, може, й хотілося, щоб Роджер не був таким спокійним дитям. Він навіть не хвицався уві сні. Не завдавав мені жодних клопотів. Милий малюк.

Рената і Флонзелі побралися в Мілані й вирушили у весільну подорож на Сицилію. Гадаю, вони поїхали в Таорміну. Вона не уточнила. Рената писала: «Роджеру найкраще буде саме з тобою. Ти не раз доводив, що любиш його заради нього самого, і ніколи не використовував його, щоби домогтися мене. Мама надто зайнята, щоб за ним доглядати. Тепер ти так не думаєш, але ти оговтаєшся від цього і залишишся добрим другом. Ти сердитимешся і лютуватимеш, називатимеш мене підступною підлою бабою — саме так ти говориш, коли розгніваний. Але в твоєму серці, Чарльзе, є відчуття справедливості. Ти дещо мені винен, і ти це знаєш. Ти мав можливість повестися зі мною належним чином. Але ти її втратив. О, ти її втратив! Я не могла змусити тебе вчинити правильно!». Рената почала жалітися. Я все зіпсував. «Роль, яку ти мені призначив, це була роль дурепи. Я була твоєю чудесною сексуальною клоунесою. Ти змушував мене готувати обід у циліндрі і з голим задом». Ні, ні, це не так. Це була її ідея. «Я була хороша подруга й дозволяла тобі розважатися. Я ні в чому тобі не відмовляла. Хоча ти відмовляв мені в багатьох речах. Ти волів не згадувати, що в мене є дитина. Ти хизувався мною в Лондоні, як своєю красивою підстилкою з Чикаґо, цього неотесаного міста. Міністр фінансів непомітно мене обмацав. Він це зробив, виродок. Я змовчала лише з поваги до колишньої величі Британії. Проте він би цього не посмів, якби я була твоя дружина. Ти виставив мене повією. Не думаю, що треба бути професором анатомії, щоб установити зв’язок між задом і серцем. Якби ти визнав, що я маю серце в грудях, як і ваша високість шевальє Сітрин, у нас, можливо, все би склалося. Ах, Чарлі, я ніколи не забуду, як ти провіз для мене контрабандою кубинські сигари з Монреалю. Ти наклеїв на них наліпки “Кір Великий”. Ти був добрий і кумедний. Я повірила, коли ти сказав, що чудна ступня потребує чудного черевика і що разом ми були черевиком і ступнею, ступнею й черевиком. Та якби тобі лише спала на думку очевидна річ: “Це дівчина, яка виросла в готельних вестибюлях, а її мама ніколи не була заміжня”, — ти би одружився зі мною у будь-якій мерії й обвінчався у будь-якій церкві Америки, і, зрештою, захистив би мене. Цей Рудольф Штайнер, яким ти зводиш мене з розуму, здається, каже таке: якщо цього разу ви чоловік, то наступного разу народитеся жінкою. І що ефірне тіло (не певна, що воно таке, це ефірне тіло; здається, це якась необхідна частка, що підтримує в нас життя) завжди протилежної статі. Проте, якщо в наступному втіленні ти будеш жінкою, то до того часу тобі ще багато чого треба навчитися. Хай там як, а я дещо тобі скажу. Мало не кожна жінка визнала б, якби була відверта, що справді захоплювалась би чоловіком, який поєднує у собі риси багатьох чоловіків, — таким собі складеним коханцем або мужем. Щось вона любить у X, інше — в Y, а ще щось інше — в Z. Так ось: ти чарівний, чудовий, зворушливий, з тобою зазвичай дуже приємно. Ти міг би бути моїм X, почасти моїм Y, але ти цілковитий нікчема у сфері Z.

У цю хвилину я скучаю за тобою, ба більше, Флонзелі про це знає. Але його бізнес має перевагу, бо зробив його дуже надійним чоловіком. Ти колись сказав, що Флонзелі, певно, має плутонічний світогляд — хоч би що це означало. Я ж скажу про це так: його заняття понуре, та вдача в нього щира. Він не наполягає, щоб я тебе розлюбила. Не забувай, що я не втекла з незнайомцем. Я повернулася до нього. Коли ми розлучалися в Айдлвайлді, я не знала, що так вчиню. Але з тобою мені вже забракло терпцю. У твоєму характері забагато викрутасів. Ми обоє потребуємо серйозніших стосунків».

Хвилинку. Вона сказала те й сказала се, та чи покинула вона мене через те, що я був на межі банкрутства? Таке лихо ніколи не спіткає Флонзелі. Можливо, Рената знала, що я почав замислюватися про скромніший спосіб життя. Я не відмовлявся від своїх грошей із принципу. У мене їх забирав Урбанович, а це майже одне й те ж. Проте я починав бачити американську гонитву за багатством такою, як вона є. Вона набула космічних масштабів. І вона стояла між нами і справжніми силами. Та лише подумавши про це, я зрозумів одну з причин того, чому Рената мене покинула, — вона пішла, бо мене навідували такі думки, як оця. І вона це мені по-своєму пояснила.

«Тепер ти можеш написати свій великий есей про нудьгу, і, можливо, людство буде тобі вдячне. Воно страждає, а ти можеш допомогти. Чудово так перейматися глибокими проблемами, але особисто я не хочу бути поруч, коли ти це робиш. Я визнаю, що ти розумний. І нічого не маю проти. Тобі слід бути таким же толерантним до трунарів, як я толерантна до інтелектуалів. Коли йдеться про чоловіків, то свої судження про них я виношу як жінка і людина, незалежно від їхньої раси, віросповідання чи колишнього невільницького становища, як казав Лінкольн. Мої вітання, твій інтелект вражає. Та все ж я погоджуюся з твоєю давньою подругою Наомі Луц. Я не хочу вдумуватися в усі ці духовні, інтелектуальні, космічні нісенітниці. Я вродлива молода жінка, тож волію сприймати речі так, як це робили мільярди людей упродовж усієї історії. Ти працюєш, заробляєш собі на хліб, втрачаєш голову, цілуєшся з хлопцями, народжуєш дитину, доживаєш до вісімдесяти і п’єш з усіх кров, або ж вішаєшся чи топишся. Але не марнуєш життя, намагаючись вирватися за межі людського. Для мене це нудно».

Так, коли вона це сказала, я уявив собі геніальних мислителів, які розкидали тенета своїх вірувань і цілей над головами натовпу. Уявив, як вони надокучають людям своїми фантазіями, програмами і баченням перспектив світу. Не те щоби людство саме було безневинне. Але воно мало неймовірні можливості працювати, відчувати, вірити, а ті його представники, котрі були впевнені, що все знають найкраще, і набридали людству своїми планами, жадали від нього витрачати ці можливості то на те, то на інше. «Ти ніколи не запитував мене, — вела далі Рената, — але я маю власні переконання. Я вважаю себе частиною природи. І гадаю, що як людина вмирає, то вона вмирає, і це все. Флонзелі теж поділяє такий погляд. Мертвий — це мертвий. Не забувай, що цей чоловік має до діла з трупами, а я тепер його дружина. Флонзелі надає суспільству практичні послуги. Як водопровідник, каналізаційна служба або ж сміттяр, каже він. Отак робиш людям добро, а вони потім відвертаються і ставляться до тебе упереджено. У певному сенсі це нагадує мою власну ситуацію. Флонзелі приймає тавро своєї професії, але за це йому належить невеличка надбавка, і він включає її до рахунка. А деякі з твоїх ідей навіть страшніші за його роботу. У нього принаймні все розкладено по поличках. І ніщо не змішується одне з одним».

Тут вона не була щира. Ця яскрава особистість, Рената, яку я вважав дивовижною, бо у біблійному сенсі вона була нечиста, збагатила моє життя трепетом переступу і порушення правил. Якщо Флонзелі, через осквернення мертвими, був для неї кращий за інших, то чому вона прямо цього не сказала? Як я зрозумів, у сфері Z — а Рената так і не пояснила мені, що це таке, — він мав усе, чого бракувало мені. Це зачепило мене дуже глибоко й поранило моє серце. Як кажуть, Рената завдала мені удару в найвразливіше місце. Проте вона могла б позбавити мене пояснень на кшталт тих, до яких вдається Флонзелі, здираючи гроші зі згорьованої рідні. Я знав чиказьких ділків-мислителів і чув філософування багатьох чиказьких товстосумів. Я знав усі ці розумування у стилі Бернарда Шоу, що їх можна почути за обіднім столом на Лейк-Шор-драйв: вони хотіли зробити з Флонзелі недоторканого, чандалу, стерв’ятника, але він забере їхнє золото з собою в пітьму, і стане там володарем — без таких нісенітниць я міг обійтися. Та все ж Рената була дивовижна. Вона хотіла сказати мені важливі речі й показати, як добре вчинила. Я втратив розкішну жінку. Вона продефілювала в чоботях та пір’ї й покинула мене у болісних роздумах: що це було, і як, і що мені робити. Та ще й змусила гадати, що значить Z.

«Ти завжди казав, що твоє життя так відрізняється від життя інших, що не можеш судити про бажання решти людей. Ти й справді не знаєш людей зсередини і не розумієш, чого вони хочуть, — як не розумів, що я прагла стабільності, — й, можливо, ніколи не зрозумієш. Ти обмовився про це, розповідаючи, як намагався вникнути в бажання маленької Мері щодо десятишвидкісного велосипеда. Що ж, я позичаю тобі Роджера. Доглядай за ним, аж поки я по нього пришлю, і вивчай його бажання. Саме його ти зараз потребуєш, а не мене. Ми з Флонзелі вирушаємо до Північної Африки. Сицилія виявилася не досить тепла як на мій смак. Дозволь дати пораду, якщо вже ти повертаєшся до природи почуттів. Поміркуй трохи про своїх друзів — Шатмара, Свібела й Такстера. Твоя пристрасть до Гумбольдта фон Флейшера прискорила погіршення наших стосунків».

Вона не написала, коли саме пришле по хлопчика.

«Якщо ти вважаєш, що живеш на землі з якоюсь дуже особливою метою, то чому вчепився за ідею щастя з жінкою чи щасливого сімейного життя? Це або дурна наївність, або ж, навпаки, найбільша підлість. Ти й справді дивакуватий і зближуєшся з жінкою, яка по-своєму теж дивакувата, а потім переконуєш себе, що те, чого ти навсправжки хочеш, це простих і ніжних взаємин. Що ж, ти мав досить сердечності й чару, щоб змусити повірити, що хочеш і потребуєш мене. Твоя завжди любляча подруга». Вона списала аркуш, і на цьому лист закінчився.

Прочитавши це, я не міг стримати сліз. Того вечора, коли Рената зачинила переді мною двері, Джордж Свібел сказав, як він мене поважає за здатність переживати муки кохання в такому віці. І що він за це знімає переді мною капелюха. Проте це була одна з віталістичних, незрілих позицій, яку Ортеґа, один із мадридських авторів, що я їх саме читав, ганьбив у своїй «Темі нового часу». Я з ним погоджувався. Проте у внутрішній спальні цього третьорядного пансіону, я був просто старим дурнем, який поводився, наче хлопчисько. Тепер я ще дужче полисів і мав іще більше зморшок, а з моїх брів почали виростати довгі, неслухняні волосинки. Я був покинутий дивак, який ганебно сопів, бо його образила вродлива шльондра. Я почав забувати, що теж міг би стати всесвітньо-історичним індивідом (у певному сенсі), і, можливо, мав би рознести в пух і прах інтелектуальні нісенітниці нашої доби і зробити щось, допомогти людському духу воскреснути з домовини розуму. Рената не надто замислювалася над цими моїми прагненнями, оцінюючи втечу з Флонзелі, який порався з мертв’яками, як вираження її поглядів. Та навіть плачучи, я не забув поглянути на годинник і зрозумів, що Роджер повернеться з прогулянки за п’ятнадцять хвилин. Ми мали грати в доміно. Життя раптом перевертається, і ти знов опиняєшся у першому класі. Наближаючись до шістдесятки, ти мусиш почати все спочатку й побачити, чи здатен зрозуміти бажання інших. Жінка, яку ти кохаєш, успішно крокує по життю, досягаючи поступу в Марракеші чи деінде. Їй не потрібен шлях, усіяний квітами. Квіти виростають там, де ступає її нога.

Вона, звісно ж, мала слушність. Зв’язавшись із нею, я накликав на себе неприємності. Чому? Можливо, ці неприємності мали на меті змусити мене глибше зануритися у сферу дивних, але необхідних думок. Одна з таких химерних думок навідала мене й зараз. Мені спало на гадку, що краса такої жінки, як Рената, не зовсім доречна. Вона несвоєчасна. Її фізична досконалість була класично грецького типу або ж належала до періоду високого Ренесансу. Чому ж цей тип краси був історично невідповідний? Що ж, він походив із того часу, коли людський дух лише починав відокремлюватися від природи. До цього моменту людині не спадало на думку розглядати себе окремо. Вона не відділяла власного буття від буття природи й була її частиною. Але щойно пробудився інтелект, людина відокремилася від природи. Як індивід, вона дивилася й бачила красу зовнішнього світу, і людську красу теж. Це був священний період історії — золотий вік. Багато століть потому Ренесанс намагався відродити це первісне відчуття краси. Але навіть тоді — було вже запізно. Інтелект і дух пробилися далі. Почав розвиватися інший, радше внутрішній, тип краси. Ця внутрішня краса, представлена романтичним мистецтвом і поезією, була наслідком вільного об’єднання людського духу з духом природи. Тож Рената справді була химерним фантомом. Моя пристрасть до неї — це пристрасть любителя старовини. Схоже, вона й сама це знала. Згадати лише, як вона походжала з бундючним виглядом чи блазнювала. Аттична красуня чи красуня з картин Боттічеллі не курить цигарок. Вона не робить вульгарних речей у ванні. Не спиняється в картинній галереї зі словами: «Цей художник має яйця». Вона так не розмовляє. Але як жаль! Як я за нею скучаю! Якою милою жінкою вона була, ця крутійка! Проте вона — релікт іншого часу. Я не можу сказати, що мені був притаманний той новий тип внутрішньої краси. Я був старий дурень. Проте я чув про цю красу. Я вже її помічав. Що я збирався робити з цією новою красою? Я ще не знав. Тієї миті я чекав на Роджера. Він дуже хотів пограти в доміно. Та я прагнув побачити на його обличчі схожість з його матір’ю, коли він сидітиме навпроти з поцяткованими гральними кістками.

Змарніла данська панна, Ребекка Волстед, зайшла по мене й ми вирушили в Ретіро. Я йшов повільно, а вона шкутильгала поряд. Її капелюшок «клош» був насунутий низько на чоло, а лице, на якому часом проступав вираз гіркоти, було бліде, наче блискавиця. Вона докладно мене розпитувала. Цікавилася, чому я стільки часу сиджу в своїй кімнаті. Відчувала, що я її нехтую. Не в товаристві. У товаристві я був дуже приязний. Я нехтував її в головному. Жінка, здавалося, натякала: якби я пристрасно борюкався з нею в ліжку, вона, попри своє хворе стегно, вилікувала б мене від болю. Проте з власного досвіду я вже знав: якби дав їй себе вмовити, то лише здобув би ще одну (і, можливо, божевільну) утриманку.

— Що ви робите весь день у своїй кімнаті?

— Мушу писати багато листів.

— Гадаю, вам треба повідомити людей про смерть вашої дружини. Як вона померла, до речі?

— Вона померла від правця.

— Знаєте, пане Сітрин, я не полінувалася й знайшла вас у довіднику «Хто є хто у Сполучених Штатах».

— Навіщо це вам?

— О, я не знаю, — відказала вона. — Було якесь передчуття. Адже ви, хоч і маєте американський паспорт, не поводитесь як справжній американець. Я подумала, що ви, певно, особлива людина.

— Тож ви з’ясували, що я народився в Епплтоні, Вісконсин. Як і Гаррі Гудіні, видатний єврейський фокусник-ескапіст… Цікаво, чому ми з ним обрали місцем свого народження саме Епплтон?

— А хіба тут є вибір? — запитала Ребекка.

Кривуляючи за мною іспанським парком у своєму капелюшку «клош», гарячково бліда, вона висловлювалася на користь раціональності. Розмовляючи з нею, я сповільнив свої кроки.

— Наука, звісно ж, на вашому боці, — сказав я. — Та все ж, ви знаєте, це досить дивно. Люди, які прожили на світі лише десять років чи близько того раптом починають творити фуги або доводити хитромудрі математичні формули. Можливо, ми приносимо сюди з собою чимало здібностей, панно Волстед. Історики кажуть, що до народження Наполеона його мати любила відвідувати поля бою. Але хіба не може бути, що маленький шибеник, задовго до свого народження, вже шукав собі матінку, яку би захоплювала різанина? Так само і з сім’ями Баха, Моцарта й Бернуллі. Такі родини, либонь, притягували музикальні чи математичні душі. Як я згадував у статті про Гудіні, ребе Вайс, батько ілюзіоніста, був правовірний єврей з Угорщини. Проте йому довелося покинути свою батьківщину, бо він бився на шаблях і взагалі був дивак. До того ж, як так сталося, що ми з Гудіні, обидва родом з Епплтона, Вісконсин, так завзято змагалися з проблемою смерті?

— І Гудіні теж?

— Так, цей Гудіні кидав виклик усім формам обмежень і ув’язнення, зокрема й могилі. Він вивільнявся з усього. Його закопували в землю, та він вибирався. Його топили в замкнутих ящиках, та він виривався звідти. На нього накидали гамівну сорочку, заковували в кайдани й підвішували догори дриґом за одну ногу на флагштоку Флетайрон-билдінґ[293] у Нью-Йорку. Сара Бернар приїхала на це подивитися, й сиділа в своєму «лімузині» на П’ятій авеню, спостерігаючи, як він вивільняється й видирається на безпечне місце. Мій друг, поет, написав про це баладу, що називається «Арлекін Гаррі». Бернар тоді була вже дуже старенька, з ампутованою ногою. Вона, ридаючи, повисла на шиї в Гудіні, коли автівка везла їх звідти, й благала повернути їй ногу. Він міг зробити все! У царській Росії охранка роздягла його догола й замкнула в сталевому фургоні, що його використовували для заслання в Сибір. Але він втік і звідти. Він утікав із найнадійніших у світі в’язниць. І щоразу, повертаючись додому з тріумфального туру, йшов просто на цвинтар. Він лягав на могилу своєї матері й, розпластавшись долілиць на траві, розповідав їй пошепки про свої подорожі, про те, де він був і що робив. Згодом він роками розвінчував спіритів. Він викривав усі трюки медіумів-ошуканців. У статті я розмірковую, чи не мав він страху перед голокостом, чи не вправлявся у способах втечі з таборів смерті. Ох! Якби лише європейські євреї навчилися того, що знав він. Але потім якийсь студент-медик заради експерименту вдарив Гудіні кулаком у живіт, і він помер від перитоніту. Тож, як ви бачите, ніхто не може перебороти кінцевого факту матеріального світу. Вражаюча раціональність, ясна свідомість, найвигадливіші вміння — ніщо не може врятувати від смерті. Гудіні випробував до кінця один із напрямків дослідження. Панно Волстед, чи заглядали ви нещодавно до відкритої могили?

— У цей момент вашого життя така хвороблива одержимість зрозуміла, — сказала вона, підвівши голову. Її обличчя блідо палало. — Вам зостається лиш одне. Це очевидно.

— Очевидно?

— Не клейте дурника, — мовила вона. — Ви ж знаєте відповідь. Ми з вами могли би дуже добре порозумітися. Зі мною ви залишилися б вільним — без будь-яких застережень. Приходьте і йдіть, коли вам заманеться. Ми не в Америці. Але що ж ви робите у своїй кімнаті? У «Хто є хто» написано, що ви маєте відзнаки за біографії та історичні твори.

— Я готуюся писати про іспансько-американську війну, — відповів я. — І пишу листи, що раніше не мав на них часу. Взагалі-то мені треба відіслати цей лист…

Я написав Кетлін у Белград. Я не згадував про гроші, проте сподівався, що вона не забуде про мою частку в опціонній премії за сценарій Гумбольдта. Кетлін казала щось про півтори тисячі доларів, а мені вони незабаром знадобляться. У Чикаґо з мене наполегливо вимагали сплати боргу — Шатмар пересилав мені мою пошту. Виявилося, що Сеньйора полетіла до Мадрида першим класом. Туристичне бюро просило мене негайно переказати їм гроші. В листі я запитав Свібела чи продалися вже мої керманські килими, але від Джорджа годі було чекати швидкої відповіді. Я знав, що Томчек і Сроул надішлють мені приголомшливий рахунок за програш справи і що суддя Урбанович дозволить людожерові Пінскеру поживитися вилученими в мене коштами.

— Ви, здається, щось бубните собі під ніс у своїй кімнаті, — сказала Ребекка Волстед.

— Я впевнений, що ви не підслуховували під дверима, — зауважив я.

Вона спалахнула — тобто зблідла ще дужче — і відповіла:

— Пілар казала, що ви там говорите сам до себе.

— Я читаю Роджеру казки.

— Але ж не тоді, коли він у садочку. Чи, може, ви повторюєте роль великого злого вовка…

Що це було за бурмотіння? Я не міг сказати панні Ребеці Волстед із данського посольства в Мадриді, що я ставлю езотеричні експерименти: читаю померлим. Я вже й так видавався їй досить дивним. Гаданий вдівець із Середнього Заходу й батько маленького хлопчика, я виявився, згідно з довідником «Хто є хто», видатним біографом і драматургом, а також chevalier ордена Почесного легіону. Вдівець-шевальє винаймав найгіршу кімнату в пансіоні (через вентиляційну шахту від кухні). Його карі очі були червоні від сліз, він одягався з вишуканою елегантністю, хоча кухонні аромати надавали його вбранню відчутно згірклого запаху, він з неустанним честолюбством намагався начесати своє рідке сивіюче волосся на лису маківку, і завжди засмучувався, усвідомлюючи, що за штучного освітлення його череп вилискує. Мав прямий ніс, як у Джона Берримора[294], проте на цьому схожість між ними закінчувалася. Він був чоловік, що його тілесна оболонка зношувалася. У нього почали з’являтися зморшки під підборіддям, за вухами й під засмученими, щиросердними і розумними очима, які дивилися в хибному напрямку. В сенсі здоров’я я завжди покладався на регулярні статеві зносини з Ренатою. Вочевидь, я погоджувався з Джорджем Свібелом, який стверджував, що на людину чекають неприємності, якщо вона нехтує нормальні сексуальні стосунки. В усіх цивілізованих країнах дотримуються такого переконання. Був, звісно ж, і протилежний погляд — я завжди мав напоготові текст, що стверджував протилежне. Цього разу текст належав Ніцше й містив думку, що розум значно зміцнюється утриманням, бо сперматозоїди знову всмоктуються організмом. А для інтелекту немає нічого кращого. Хай там як, але я зрозумів, що в мене розвивається сіпавка. Мені бракувало моїх ігор у педлбол у клубі здоров’я, проте в розмовах із товаришами по клубу, мушу визнати, я не відчував жодної потреби. Їм я ніколи не міг би сказати, що думаю насправді. Вони теж ніколи не ділилися зі мною своїми думками, але їхні думки принаймні можна було висловити. Мої ж були нерозбірливі й дедалі туманніші.

Я збирався виїхати звідси, щойно Кетлін пришле чек, а тим часом змушений був жити дуже скромно. Шатмар повідомив, що податківці знову розглядають мої декларації за 1970 рік. Я відписав йому, що тепер це проблема Урбановича.

Щоранку мене будив міцний аромат кави. Потім долинали аміачні запахи смаженої риби, а також капусти, часнику, шафрану та горохового супу з окостом. Пансіон «Ля Рока» використовував дуже багато оливкової олії, до чого треба було якось призвичаїтися. Спершу вона проходила крізь мене дуже швидко. Вбиральня в холі була з височезною стелею й страшенно холодна, там був довгий спусковий ланцюг із зеленої міді. Коли я йшов туди, то вішав на руку плащ, куплений для Ренати, і, сідаючи, накидав його на плечі. Сидіти на крижаній кришці унітазу було з розряду випробувань святого Севастіана. Повернувшись до своєї кімнати, робив п’ятдесят відтискань і стояв на голові. Поки Роджер був у садочку, я гуляв віддаленими від центру вуличками або ж ішов до Прадо чи сидів у кафе. Присвячував довгі години штайнерівській медитації й робив усе можливе, щоби встановити тісний контакт із померлими. Мені дуже цього хотілося, і я більше не міг нехтувати можливістю спілкуватися з ними. Звичайний спіритизм я відкидав. Був переконаний, що кожна людина має вічну сутність. Якби це була інтелектуальна чи логічна проблема, я би підійшов до неї логічно. Проте це було не так. Мені доводилося мати справу з інтуїтивним відчуттям, що не покидає людину протягом усього життя. Це відчуття мусить бути або впертою оманою, або ж глибоко прихованою правдою. Я всім серцем почав зневажати позірну респектабельність добропорядних членів освіченого суспільства. Визнаю, зневага підтримувала мене щоразу, коли езотеричні тексти починали бентежити. Адже у Штайнера були тексти, що зовсім збивали мене з пантелику. Я казав собі: «Це божевілля». Та згодом змінював свою думку. «Це поезія, це глибока проникливість», — казав я. Та й далі заглиблювався у ці речі, розкладаючи для себе по поличках усе, що Штайнер сказав про життя після смерті. До того ж кому яке діло, що я роблю? Підтоптаний чолов’яга з розбитим серцем, який медитує в кухонних запахах і вбирає до нужника Ренатин плащ — чи має когось обходити, чим така людина переймається на самоті. Химерність життя, що більше ви їй противитеся, то дужче вона напирає. Що сильніше розум відкидає відчуття химерності, то рясніше породжує спотворень. А що як, раз і назавжди, їй поступитися? Ба більше, я був переконаний: ніщо у матеріальному світі не може пояснити витончених бажань і відчуттів людини. Я погоджувався з вмираючим Берготом[295] з роману Пруста. У нашому повсякденному досвіді нема жодних підстав для Добра, Істини та Краси. Я був надзвичайно зарозумілий, щоб вірити у серйозний емпіризм, серед якого мене виховували. Надто багато дурнів його поділяли. До того ж люди не надто дивувалися, коли я говорив із ними про душу та дух. Як дивно! Ніхто не дивувався. Лише вчені висловлювали подив. Можливо, той факт, що я навчився стояти осторонь від слабкостей та дивацтв власної вдачі, означав, що я й сам був трохи мертвий. Відчуження — це був досвід, що протвережував. Я часом думав, наскільки, певно, протвережує мертвих перехід крізь врата смерті. Більше жодного їдження, кровообігу, дихання. Без гонору фізичного існування приголомшена душа неодмінно стає чутливіша.

Гадаю, непідготовлені мертві рухаються наосліп і страждають через своє незнання. Надто попервах, коли душа, пристрасно прив’язана до свого закиданого землею тіла, раптом відділившись від нього, відчуває тілесні бажання, так само як людина, переживши ампутацію, відчуває свою втрачену ногу. Щойно померлі бачать від початку до кінця все, що з ними відбулося, все своє сумне життя, їх обпікає біль. Особливо діти — померлі діти не можуть покинути своїх живих і, плачучи, незримо залишаються поруч із тими, кого вони любили. Для цих дітей нам потрібні ритуали — такі, щоб допомогти цим діткам, заради Бога! Старші померлі краще підготовлені й приходять і відходять мудріше. Небіжчики проникають у несвідому частину душі будь-кого живого, і деякі з наших найголовніших задумів, можливо, навіяно ними. Старий Заповіт велить нам не мати нічого спільного з мертвими. Саме тому, як ідеться у вченні, що на першому етапі душа входить після смерті у сферу пристрасних бажань, схожу за своєю структурою на кров і нерви. І за контакту з померлими, які перебувають у цій першій сфері, можуть пробудитися ниці спонуки. Коли я починаю думати про Деммі Вонґел, наприклад, в уяві постають шалені образи. Я завжди бачу її вродливою й голою, такою, якою вона була під час оргазму. Він завжди був судомний, множинний, її лице аж пашіло. У тому, як Деммі це робила, завжди був слід переступу, а на мені завше лежала печать співучасника злочину. Тепер мене заполонили сексуальні асоціації. Візьмімо Ренату, в ній ніколи не було жодного шаленства, вона завжди всміхалася й поводилась, як куртизанка. Або ж візьмімо панянку Доріс Шельдт. Це була дрібна білявка, майже дитина, хоча її профіль вказував, що в ній криється Савонарола і що вона стане вправною жіночкою. Найчарівніший у панянці Шельдт був легковажний сміх, що ним вона вибухала під час завершення статевого акту. А найменш привабливий — її незрозумілий страх завагітніти. Коли вночі я стискав її, оголену, в обіймах, вона переживала, щоб якийсь заблудлий сперматозоїд не зруйнував їй життя. Схоже, всі люди мають свої дивацтва. Ось чому я нетерпляче чекав зустрічі з душами мертвих. Вони мали би бути трохи стійкіші.

А що я був лише на стадії приготування, ще не посвячений, то не міг сподіватися, що встановлю контакт зі своїми померлими. Та все ж я намагатимусь, думав я, бо їхній болісний життєвий досвід часом і справді допомагає деяким людям досягати швидшого поступу в духовному розвитку. Тому я силкувався досягти відповідного для такого контакту стану, зосереджуючись здебільшого на своїх батьках, Деммі Вонґел і Гумбольдтові фон Флейшері. У текстах мовилося, що справжнього зв’язку з померлим індивідом можна досягти за допомогою важкого й наполегливого тренування, пильності та ясного усвідомлення, що можуть пробудитися найгидкіші спонуки й почати у вас бушувати. Ці пристрасті мусить тримати на припоні чистий намір. Наскільки я знав, мої наміри були чисті. Душі померлих прагнули вийти зі свого чистилища й рухатися до істини. Я, в пансіоні «Ля Рока», посилав їм свої найсильніші думки, з усім запалом, на який був здатен. Казав собі: якщо ти не уявиш смерть як люту войовницю й викрадачку, яка забирає з собою тих, кого ти любиш, і якщо ти не боягуз і не збираєшся терпіти такого залякування, як це роблять тепер цивілізовані люди у всіх царинах життя, ти мусиш шукати, з’ясовувати і досліджувати кожну можливість, розшукувати всюди і пробувати все. Справжні запитання до померлих мають бути наповнені правдивими почуттями. Абстрактні думки не передаються самі собою. Вони мусять пройти крізь серце, щоб їх можна було передати. Час, коли ми запитуємо щось у померлих, це остання свідома мить перед засинанням. Що ж до покійних, то їм найлегше достукатися до нас у тій хвилі, коли ми прокидаємося. Це миті, які в хронометрах душі йдуть одна за одною; вісім годин сну, що їх розділяють, — лише біологія. Одна окультна дивовижа, до якої я не міг звикнути, полягає в тому, що наші запитання виникають не в нас, а навіюються нам померлими, до яких ми звертаємося. І коли небіжчики відповідають, то насправді це промовляє наша власна душа. Таку дзеркальну перестановку важко збагнути. Я чимало про це розмірковував.

Ось такі були для мене січень і лютий у Мадриді. Я читав sotto voce[296] померлим корисні тексти і намагався зблизитися з ними. Ви могли би подумати, що це сподівання зблизитися з небіжчиками відібрало в мене розум, якщо взагалі не було спричинене розумовою неповносправністю. Ні. Хоча я стверджую це сам, та мій розум, певно, зміцнився. По-перше, у мене, схоже, відновлювався незалежний та індивідуальний зв’язок зі світобудовою, з усією ієрархією буття. Кажуть, що душа культурної та раціональної людини вільна, та насправді її дуже міцно сплутано. І хоча формально така людина вірить, що вона може цілком вільно переміщатися будь-куди, і відповідно щось собою являє, насправді ж вона почувається геть мізерною. Та якщо прийняти, хоч яким би це здавалося дивним, безсмертя душі, звільнитися від тягаря смерті, що його кожен із нас носить на серці, то нам відкриється, як і при звільненні від будь-якої одержимості (чи то грішми, чи то сексом), надзвичайна можливість. Уявіть, що хтось не думає про смерть так, як усі розсудливі люди у своєму найвищому реалізмі домовилися про неї думати. Перший результат цього — надмір, надлишок енергії, що йде людині на користь. Страх смерті стримує цю енергію, та коли вона вивільняється, людина може спробувати робити добро, не відчуваючи зніяковіння від того, що вона несучасна, нелогічна, по-мазохістському пасивна, слабка волею. Тоді добро не має нічого спільного з мучеництвом деяких американців (ви зрозумієте, про кого я), які були засліплені поезією ще у вищій школі, а потім засвідчили тріумф свого (недоказового, нереального) добра самогубством — у високому стилі, єдиному стилі, прийнятному для поетів.

Перебуваючи на межі банкрутства у чужій країні, я мало цим переймався чи й не переймався взагалі. Проблеми грошей для мене майже не існувало. Мене непокоїло лише те, що я був удаваним удівцем, зобов’язаний дамам у пансіоні, які допомагали мені з Рохеліо. Ребекка Волстед з її гарячково-блідим обличчям дихала мені в спину. Вона хотіла, щоб я стрибнув до неї в ліжко. Але я просто продовжував свої вправи. Іноді думав: «О, ця дурнувата Рената, невже вона не усвідомлює різниці між бальзамувальником і майбутнім пророком?». Я загортався в її плащ, тепліший за той, з хутра вікуньї, що мені його дав Джуліус, і виходив надвір. Щойно опинявся на свіжому повітрі, Мадрид ставав для мене коштовністю й витвором мистецтва, зі збудливими запахами, чарівними краєвидами, привабливими обличчями, сніжно-зеленими зимовими барвами парку, сповнений вертикальними штрихами трохи сонних дерев, а також випарами з ротів та пащ людей і тварин, яких було на вулицях чимало. Ми з Ренатиним хлопчиком ішли, взявшись за руки. Він був надзвичайно спокійний і гарненький малюк. Коли ми разом блукали парком Ретіро, де всі моріжки були кольору темної й прохолодної атлантичної зелені, цей маленький Роджер міг мене переконати, що по суті душа — творець власного тіла, і я, здавалося, відчував, як він незримо працює над собою. Час до часу ми майже виразно відчуваємо, що перебуваємо поруч із людиною, яка в дивовижний спосіб була сотворена ще до свого фізичного зачаття. У ранньому дитинстві ця робота творчого духу досі може тривати. Але незабаром це невидиме творення всередині маленького Роджера припиниться, і ця надзвичайна істота почне поводитися звичайнісінько, по-дурному чи навіть згубно, як його матінка та бабуся. Гумбольдт завжди говорив про щось, що він називав світом-домом, світом Вордсворта і Платона, поки на нього не впали тіні в’язниці. Цілком можливо, що з появою нудьги, настає такий переломний момент. Гумбольдт став нудний у шатах виняткової, висококультурної людини та з усіма відповідними розумуваннями. Сотні тисяч людей тепер носять ці шати найвищого страждання. Жахлива порода, освічені нікчеми, інтелектуальні зануди найтяжчого калібру. Світ іще ніколи не бачив таких, як вони. Бідолашний Гумбольдт! Яка помилка! Що ж, можливо, він матиме ще одну спробу. Коли? О, за кілька сотень років його душа може повернутися. А поки що я пам’ятатиму його як милого та щедрого чоловіка із золотим серцем. Час від часу копирсався у паперах, що їх він мені лишив. Він так вірив у їхню цінність. Та, скептично зітхнувши, я з сумом знову клав їх до портфеля.

Світ іноді нагадував мені про себе звісточками з різних його кінців. Найдужче хотів отримати листа від Ренати. Я прагнув почути, що вона шкодує, що їй набрид Флонзелі з його мерзенними звичками і що вона нажахана своїм вчинком, і малював в уяві той момент, коли великодушно приймаю її назад. Коли я був не надто добрий, то давав цій шльондрі місяць з її бальзамувальником-мільйонером. Коли ж перебував у сердито-пригніченому настрої, то думав, що, зрештою, фригідність і гроші, як усі знають з давніх-давен, творять сталу комбінацію. Додайте сюди смерть, найміцніший закріплювач у світі, і ви матимете щось надзвичайно тривале. Я вирахував, що тепер вони вже покинули Марракеш і насолоджуються медовим місяцем в Індійському океані. Рената весь час казала, що хотіла би перезимувати на Сейшельських островах. Я завжди потайки вірив, що зміг би зцілити її від мук. А тоді пригадав, повертаючи спогади супроти себе, що Гумбольдт завжди прагнув зробити дівчатам добре, але вони не хотіли трохи потерпіти, і, як він казав про подругу Деммі, Джинні, у Ґринвіч-Вілледжі: «Мед із морозильника… Заморожені ласощі непіддатливі». Ні, Рената не писала. Її поглинули нові стосунки, а про Роджера вона могла не турбуватися, поки я за ним доглядав. У «Ріці» я забрав листівки, адресовані дитині. Я вгадав правильно. Марокко не затримало пару надовго. На її поштівках тепер були ефіопські й танзанійські марки. Хлопчик одержав також декілька листівок від свого батька, який катався на лижах в Аспені та Вейлі. Тож Кофриць знав, де його син.

Кетлін написала з Белграда, щоб сказати, як їй приємно було дістати від мене звісточку. Все складається просто чудово. Зустріч зі мною в Нью-Йорку була незабутньо чудесна. Вона дуже хотіла поспілкуватися знову й сподівалася незабаром заїхати в Мадрид дорогою до Альмерії, де вона мала працювати над фільмом. А також надіялася, що матиме для мене приємні новини. У листі не було жодного чека. Вочевидь, вона й не підозрювала, як я потребую грошей. Я стільки років жив заможно, що таке нікому б і на думку не спало. Ближче до середини лютого прийшов лист від Джорджа Свібела, і Джордж, який дуже добре знав про моє фінансове становище, теж нічого не згадував про гроші. Це було зрозуміло, адже свого листа він надіслав із Найробі, тож іще не міг отримати моїх волань про допомогу та моїх запитань щодо продажу східних килимів. Він уже місяць був у Кенії, полюючи на родовище берилію у буші. Чи це була лише жила? Мені б хотілося думати, що це таки родовище. Якби Джордж таке знайшов, то я, як його повноправний партнер, не думав би про гроші до кінця життя. Якщо, звісно, суд не знайшов би способу відібрати в мене і це. Суддя Урбанович, з якоїсь причини, вирішив стати моїм смертельним ворогом. Він заповзявся обдерти мене до нитки. Не знаю чому, але так було.

Джордж написав таке: «Наш приятель із музею Філда не зміг вирушити зі мною в цю подорож. Бен просто не міг на неї наважитися. Його околиця надто міцно його тримає. Він запросив мене на недільний обід, щоб я на власні очі побачив, що в нього не життя, а пекло. Проте мені воно не видалось таким жахливим. Його дружина — огрядна, але добродушна, він має хорошого сина, типову тещу, а також англійського бульдога й папугу. Каже, що теща живе на самих лише мигдальних тістечках і какао. Вона, певно, встає уночі, бо за п’ятнадцять років він жодного разу не бачив, щоб вона їла щось інше. Думаю, він багато що перебільшує. Його дванадцятирічний хлопець схиблений на Громадянській війні, й вони з татусем, а також із папугою та бульдогом, творять своєрідний клуб. До того ж він має добру професію — пильнує свої експонати, а щоліта вони з хлопцем вирушають у подорож в будиночку на колесах і привозять додому нові камені. То чого йому скиглити? З пошани до давніх часів я залучив його до нашої угоди, але в Східну Африку поїхав не з ним.

Правду кажучи, не хотів вирушати сам у цю тривалу подорож. А тоді Наомі Луц запросила мене на обід, щоб познайомити з сином, який писав у сауттаунівську газету статті про те, як він подолав наркотичну залежність. Я прочитав їх, і мене цей молодик по-справжньому зацікавив. Наомі сказала: “Чом би тобі не взяти його з собою?”. І я подумав, що він склав би мені хороше товариство».

Я перерву виклад листа, щоб зазначити, що Джордж Свібел приписував собі неабиякий талант спілкування з молоддю. Його ніколи не вважали кумедним стариганом. Він пишався своєю готовністю зрозуміти молодих. Мав чимало особливих і привілейованих зв’язків. Його приймали в своє товариство юні, чорні, цигани й мулярі, араби в пустелі та мешканці племен у найвіддаленіших куточках світу, де він опинявся. У чужоземців він мав шалений успіх, одразу ж встановлював із ними контакт, і вони запрошували його до своїх наметів та пивниць, а також приймали до найближчого кола. Як Волт Вітмен охоче спілкувався з биндюжниками, ловцями молюсків і хуліганами, а Гемінґвей — з італійськими піхотинцями й іспанськими тореадорами, так і Джордж завжди почувався своїм чи то в Південно-Східній Африці, чи в Сахарі, чи у Латинській Америці, хоч би куди він поїхав. Їздив так часто, як лише міг, і місцеві мешканці завжди були для нього братами і страшенно ним захоплювалися.

У листі мовилося: «Насправді Наомі хотіла, щоби хлопець поїхав із тобою. Пам’ятаєш, ми мали зустрітися в Римі? Проте, коли я вже зібрався вирушати в дорогу, Шатмар іще не отримав від тебе жодної звістки. Мій знайомий у Найробі вже чекав, і коли Наомі попросила мене взяти з собою її сина, Луї, — він потребував впливу дорослого чоловіка, а її приятель, з яким вона п’є пиво і ходить на хокей, не з тих, хто може допомогти, і насправді лише ускладнює хлопцю життя — я поставився до цього з розумінням. Подумав, що мені все одно буде цікаво дізнатися про ту історію з наркотиками і що хлопець, певно, має характер, якщо зумів “зав’язати” (як казали у наші часи) без сторонньої допомоги. Наомі накрила пишний стіл, було багато їжі та напоїв, я добряче набрався, і сказав тому бороданю Луї: “Гаразд, хлопче, чекай на мене в О'Гара, рейс такий-то й такий, у четвер, о пів на шосту”. Я пообіцяв Наомі, що назад відправлю його з тобою. Вона добра старенька. Гадаю, тобі слід було з нею одружитися тридцять років тому. Наша людина. Вона вдячно обійняла мене і трішки поплакала. У четвер, у годину відльоту, цей сухорлявий молодий бородань вештався поблизу виходу на посадку в тенісних черевиках і в самій лише сорочці. “Де твоє пальто?” — запитав я. А він відповів: “Навіщо мені в Африці пальто?” “А де твій багаж?” — додав я. Він же відповів, що любить подорожувати порожнем. Наомі подбала тільки про квиток для нього, і все. Я виділив йому спорядження з мого власного наплічника. У Лондоні йому знадобилася вітрівка. Я повів його в сауну зігрітися і пригостив єврейським обідом в Іст-Енді. Поки що хлопець — хороша компанія, і чимало розповів мені про наркотики. Достобіса цікаво. Ми вирушили до Рима, з Рима — до Хартума, а з Хартума — до Найробі, де мене мав зустріти мій друг Єзекіїль. Проте Єзекіїль не з’явився. Він був у буші і збирав берилій. Натомість прийшов його кузен Тео, надзвичайно високий мурин, що мав статуру, як у гончака, і лискучу чорну шкіру, чорну, аж синю. Луї сказав: “Я порозуміюся з цим Тео. Вивчу суахілі й побалакаю з ним”. Наступного дня ми винайняли мінібус “фольксваґен” у німецькій туристичній агенції, де працювала дружина Єзекіїля. Саме вона чотири роки тому організувала нам поїздку. Потім я купив одяг для бушу і навіть пару замшевих чобіт для Луї, щоб він міг ходити в них у пустелі, а також залізничні каски, димчасті окуляри й багато інших речей, і ми вирушили в буш. Я не знав, куди саме ми прямуємо, але дуже швидко заприязнився з Тео. Правду кажучи, я був щасливий. Знаєш, я завжди мав відчуття, що Африка — це колиска людства. Відчув це, коли під час моєї останньої мандрівки відвідав Олдувайську ущелину та познайомився з професором Лікі. Він цілком переконав мене, що саме звідси походить людина. Якесь незбагненне відчуття, схоже на повернення додому, підказувало мені, що Африка мені рідна. І навіть, якщо це не так, вона краща за південне Чикаґо; я радше зустрінуся з левами, ніж проїдуся в громадському транспорті. Перед від’їздом із Чикаґо за самі лише вихідні було зареєстровано двадцять п’ять убивств. Страшно подумати, якою, певно, є справжня цифра. Останнього разу, коли я їхав надземкою у Джексон-парк, двоє п’яниць вирізали бритвами кишеню на штанях в одного чолов’яги, поки той вдавав, що спить. Я був один із двадцятьох людей, які за цим спостерігали. І нічого не міг вдіяти.

Перед від’їздом із Найробі ми відвідали сафарі-парк і побачили, як левиця стрибає на диких свиней. Дивовижне видовище. Потім вирушили в дорогу й невдовзі вже загрузали в глибокому червоному піску путівців та їхали в затінку чудесних великих дерев, корені яких немовби висять у повітрі, а всі мурини, через своє вбрання, схоже на нічні сорочки й піжами, видавалися нам сновидами. Ми заїжджали в деякі села, де мало не всі місцеві мешканці просто неба працювали на стареньких швейних машинках “Зінґер” із ножним приводом; потім знову їхали поміж гігантських, розкиданих повсюди мурашників, схожих на сопки. Ти знаєш, як я люблю дружнє, приязне спілкування, тож насолоджувався товариством цього дивовижного мурина Тео. Ми з ним справді дуже швидко знайшли спільну мову. Проте мали клопіт із Луї. У місті він був цілком стерпний, та щойно ми заглибилися в буш, змінився до невпізнаваності. Не знаю, що з цими дітьми. Вони якісь кволі, хворі, чи що? Покоління шістдесятих, яким тепер десь по двадцять вісім років, — це вже інваліди без рук і без ніг. Він би лише лежав, заклякнувши, цілісінький день. Утомлені як собаки, ми заїжджали в якесь село, і цей молодик, який скиглив і стогнав вже добрих дві години, почав вимагати молока. Так, це правда. Гомогенізованого американського молока з пляшки. Він пив його все своє життя і без нього скаженів. Йому легше було подолати пристрасть до героїну, ніж до молока. Це звучало досить невинно, і навіть кумедно, бо чом би дітваку з округу Кук, Іллінойс, не напитися свого клятого молока? Але я скажу тобі, Чарлі, вже через два дні після того, як ми виїхали з Найробі, стало просто нестерпно. Він дізнався від Тео, як буде суахілі “молоко”, й коли ми проїжджали навіть найменше селище, він вихилявся з вікна й кричав: “Mizuah! Mizuah! Mizuah! Mizuah!” — поки ми тряслися на вибоїнах. Можна було подумати, що він зазнає нестерпних мук через свою залежність. А що місцеві мешканці могли знати про це його кляте mizuah? Вони мали кілька бляшанок з-під англійського чаю й не могли зрозуміти, що він має на увазі, адже ніколи не бачили й склянки молока. Вони намагалися йому догодити цівкою згущівки, тимчасом як я почувався… правду кажучи, принижено. Так неможливо було подорожувати цією пустельною місциною. За кілька днів цей кістлявий, волохатий і бородатий тип із загостреним носом і цілком несамовитими очима, став просто нестерпний. Моє здоров’я похитнулося. У мене почалися страшенні кольки в боці, тож я не міг спокійно сидіти і навіть лежати. Все моє нутро паленіло й віддавало болем — жахливо! Я намагався наблизитися до природного середовища, до примітивного життя, до тварин тощо. Це було б для мене за щастя. Я майже бачив це щастя перед собою, як хвилі гарячого повітря на дорозі, і не міг його добутися. Я сам себе його позбавив через свою добродійність. А ставало лише гірше. Єзекіїль залишав нам дорогою повідомлення, і Тео сказав, що ми наздоженемо його за кілька днів. Поки що я не бачив жодного берилію. Ймовірно, Єзекіїль об’їжджав усі місця з можливими покладами. Ми не могли доїхати до них на нашому мінібусі. Треба було мати “лендровер” або “джип”. У Єзекіїля був “джип”. Тож отак ми їхали далі, час від часу зупиняючись у готелях для туристів, де Луї вимагав mizuah і хапав собі найкращі харчі. Якщо там були сандвічі, він забирав собі м’ясо, а мені залишав тільки сир і ковбасний фарш. Якщо там було трохи гарячої води, він купався перший, а мені не залишав нічого, крім бруду. Коли я бачив, як він витирає рушником свій кістлявий зад, мені страшенно хотілося відлупцювати його биткою чи дати міцного копняка.

Час відплати настав, коли він причепився до Тео, щоб той навчив його суахілі, і перше, що він хотів знати, було, звісно ж, “матері твоїй ковінька”. Чарлі, на суахілі взагалі такого немає. Але Луї не міг змиритися з тим фактом, що в самісінькому серці Африки не існує такого вислову. Він сказав мені: “Чоловіче, це ж, зрештою, Африка. Цей Тео, певно, жартує. Чи це таємниця, що вони її не хочуть видати білій людині?” Він присягнувся, що не повернеться до Америки, поки не знатиме, як це казати. Але насправді Тео навіть не розумів, про що мова. Перша частина вислову, про матір, не викликала в нього жодних запитань. І він, звісно ж, зрозумів, що у другій частині йдеться про статевий акт. Але поєднати ці дві частини було йому не під силу. Декілька довгих днів Луї намагався витягнути з нього переклад. І якогось вечора Тео нарешті зрозумів. Він склав ці речі докупи. Коли збагнув, про що йдеться, то зірвався на рівні, вихопив із багажника держак домкрата й націлився Луї в голову. Він завдав йому досить сильного удару в плече й покалічив хлопця. Я відчув певну зловтіху, але мусив їх розбороняти. Мені довелося повалити Тео на землю, притиснути коліньми його руку й тримати його голову, намагаючись заспокоїти. Я сказав, що це непорозуміння. Тео весь тремтів і більше жодного разу не озвався до Луї після того, як до нього дійшло значення цієї хули. Що ж до Луї, то він так довго нарікав і скиглив через біль у плечі, що я вже не міг далі їхати за Єзекіїлем. Я вирішив, що ми повернемося до міста й почекаємо на нього. Взагалі-то ми зробили величезне коло й були тепер лише за п’ятдесят чи шістдесят миль від Найробі. Я вже не вірив, що тут є хоч якесь родовище берилію. Виснував, що Єзекіїль збирає чи, можливо, навіть краде берилій то тут, то там. У Найробі ми зробили юнакові рентген. Перелому не було, проте лікар таки наклав йому на руку пов’язку. Перш ніж відвезти його на летовище, ми посиділи на терасі кафе, де він випив кілька пляшок молока. Африка йому вже в печінках сиділа. Це місце втратило свою автентичність під впливом цивілізації і зреклося своїх традицій. Він сказав: “Мене аж тіпає. Я повертаюся додому”. Я забрав спорядження, що купив йому для бушу, і віддав Тео. Тоді Луї сказав, що він мусить привезти додому африканський сувенір для Наомі. Ми пішли в туристичну крамничку, де він купив для матері страшенно потворний спис масаї. Мав прилетіти в Чикаґо о третій ночі. Я знав, що в нього в кишенях вітер. “Як ти збираєшся дістатися додому з О'Гара?” — запитав я. “Та як, подзвоню матері, звісно”. “Не буди маму. Візьми таксі. Ти не зможеш зловити попутку до Мангеттен-роуд із цим клятим списом”. Я дав йому двадцять доларів і відвіз на летовище. Вперше за місяць почуваючись щасливим, дивився як він у самій сорочці та з перев’язаною рукою підіймається трапом, проносячи з собою у літак асегай для матері. А тоді, зі швидкістю приблизно тисячу миль на годину, він відлетів у Чикаґо.

Що ж до берилію, то Єзекіїль приніс його цілу діжку. Ми пішли до англійського юриста, якого мені порадив Алек Шатмар, і я спробував укласти угоду. Єзекіїль потребував спорядження приблизно на п’ять тисяч доларів, “лендровер”, вантажівку тощо. “Гаразд, — сказав я. — Ми будемо компаньйонами, я залишу цей чек адвокатові на зберігання, і він виплатить тобі за ним гроші, щойно ти надаси документ на право власності родовищем”. Але жодного документа він не надав. І жодного способу довести, що ці напівкоштовні камені добуто законно, теж не було. Тепер я вирушаю на узбережжя і збираюся відвідати стародавні рабовласницькі міста і трохи оговтатися від цієї подвійної невдачі — з хлопцем Наомі та нашою берилієвою угодою. Мені прикро казати, що це було щось на кшталт африканської афери. Не думаю, що Єзекіїль і Тео були чесні зі мною. Шатмар прислав мені твою адресу разом із прізвищем свого колеги у Найробі. Найробі — ще казковіше, ніж завжди. Його центр нагадує радше Скандинавію, ніж східну Африку. Я поїду нічним потягом до Момбаси. А додому вертатимусь через Аддис-Абебу й, можливо, навіть Мадрид. З любов’ю, твій Джордж».

Коли я був поглинутий процесом вибирання кісточок зі шматка мерлузи для Роджера, у їдальню зайшла Пілар і, схилившись наді мною у своєму фартуху, що обтягував її груди, прошепотіла, що мене запитує якийсь американський добродій. Я зрадів. Проте й стривожився також. Ніхто раніше мене не відвідував, жодного разу за два з половиною місяці. Може, це був Джордж? Чи Кофриць приїхав забрати Роджера? А ще й ця Пілар, у прохолодному фартуху, з добродушним білошкірим обличчям і великими карими очима, яка схилилася наді мною так, що я міг вдихати запах її пудри, і була надзвичайно стримана. Невже вона так і не повірила історії про вдівця? І все ж таки знала, що я маю всі підстави для глибокого горя і поважну причину для жалоби. «Чи можу я просити сеньйора пройти в comedor[297], щоб випити кави?» — запитала Пілар і перевела очі з мене на дитину, і знову на мене. Я сказав, що поговорю з гостем у салоні, якщо вона посидить із хлопчиком і простежить, щоб він з’їв свою рибу.

Потім я пішов до салону, покою, що його рідко використовували, заставленого старими й запилюженими плюшевими меблями. У ньому завжди було темно, як у каплиці, і я ніколи раніше не бачив там сонця. Тепер же його залило світло, витягнувши з півмороку багато картин на релігійні теми та антикварних дрібничок, що висіли на стінах, обшитих дубовим брусом. Під ногами були розкидані жалюгідні килими, в яких легко було зашпортатися. Все це створювало атмосферу часу, який зникав разом із почуттями, що їх викликав, та з людьми, які тих почуттів зазнавали. Мій гість стояв біля вікна, знаючи, що мені просто в очі б’є сповнене пилу світло і що я не можу побачити його обличчя. Пилюка вихором кружляла у повітрі. Довкола мене було стільки порошинок, як бульбашок довкола акваріумної рибки. Мій гість і далі розсував портьєри, щоби впустити більше сонця, й здіймав пилюку, що збиралася в цьому покої, певно, ціле століття.

— Ти? — запитав я.

— Так, — відповів Рінальдо Кантабіле. — А хто ж? Ти думав, що я в тюрязі?

— Думав і бажав. І сподівався. А як ти дізнався, що я тут, і чого тобі треба?

— Ти злий на мене. Гаразд. Я визнаю, що це була невдала сцена. Але я тут для того, щоб усе виправити.

— З якою метою ти сюди приїхав? Єдине, що ти можеш для мене зробити, — це забратися звідси. Цього я хочу найбільше.

— Насправді приїхав сюди для твого ж добра. Знаєш, — сказав він, — коли я був малий, моя бабця на Тейлор-стріт лежала в труні в такій же вітальні, як ця, з тоннами квітів. Bay, я ніколи не думав, що колись знову побачу кімнату, набиту таким старезним мотлохом. Але залишмо це Чарлі Сітрину. Поглянь на ці гілки з Вербної неділі п’ятдесятилітньої давнини. На сходах штиняє, а ти ж примхливий хлопець. Але перебування тут, певно, йде тобі на користь. На вигляд ти нівроку… взагалі-то. У тебе немає під очима цих землистих кіл, як у Чикаґо. Знаєш, що я думаю? Ти надто заганяв себе цим педлболом. Ти тут сам?

— Ні, зі мною Ренатин хлопчик.

— Хлопчик? А де вона? — я не відповів. — Вона тебе відшила. Ясно. Ти ж банкрут, а вона не з тих, хто погодиться на такий задрипаний пансіон, як цей. Вона злигалася з кимось іншим і зробила з тебе доглядальника. В англійців це зветься «няня». А нащо чорна нарукавна пов’язка?

— Тут я вдівець.

— Ти ошуканець, — сказав Кантабіле. — Це мені подобається.

— Я не міг придумати нічого іншого.

— Я тебе не видам. Думаю, це круто. Тільки от я не можу зрозуміти, як ти вляпуєшся в такі історії. Ти ж такий розумник, така знаменитість, друг поетів і сам, можна сказати, поет. Але вдавати з себе вдівця, в такій дірі, як ця, можна щонайбільше два дні, а ти тут уже два місяці, ось чого я не розумію. Ти ж такий жвавий чолов’яга. Коли ми з тобою йшли навшпиньках вузеньким помостом у тому хмарочосі на висоті шістдесяти поверхів, у вітрюган, це було щось, правда ж? Якщо чесно, я не був упевнений, що ти відважишся.

— Ти ж мені погрожував.

— Ти віддався духу пригоди. Але я хочу сказати тобі щось трохи серйозніше — ти і той поет Флейшер справді були класною командою.

— Коли ти вийшов із тюрми?

— Ти жартуєш? Коли це я там був? Ти геть не знаєш свого міста. Будь-яка маленька полька у день конфірмації знає більше, ніж ти, попри всі книжки і нагороди.

— У тебе спритний адвокат.

— Покарання вже відходить у минуле. Суди в нього не вірять. Судді розуміють, що жодна практична й розумна людина не ходить по Чикаґо без захисту.

Що ж, він був тут. Він з’явився, наче ураган, ніби попутний вітер, що підганяв його літак, якимось дивом проник у нього. Був веселий, сповнений сил, хизувався і, як завжди, ширив довкола себе відчуття безмежності й химерних небезпек — ризикованості, як я це називав.

— Я щойно прилетів із Парижа, — сказав він — блідий, темноволосий, щасливий. Його зухвалі очі виблискували з-під брів, схожих на ефес кинджала. А ніс, із бульбинкою на кінчику, був безкровний. — Ти розумієшся на краватках. Як тобі ця? Я купив її на вулиці Ріволі.

Він був одягнутий з досконалою вишуканістю — пальто з важкого габардину, чорні черевики зі шкіри ящірки. Сміявся, і на його щоках та скронях грали жили. У нього було лише два настрої: веселий та грізний.

— Ти вийшов на мене через Шатмара?

— Якби Шатмар міг запхати тебе у візок, то розпродав би тебе по шматочках на Максвел-стріт.

— Шатмар по-своєму добрий чоловік. Час від часу я різко про нього висловлююся, але й справді його люблю, ти ж знаєш. А ти вигадав усі ті нісенітниці про дівчину-клептоманку.

— Так, але ж що з того? Це могло бути правдою. Ні, це не в нього я взнав твою адресу. Люсі взяла її в Гумбольдтової вдови. Коли дзвонила їй у Белград, щоб з’ясувати деякі факти. Вона майже завершила свою докторську.

— Дуже наполеглива.

— Тобі треба прочитати її дисертацію.

— Нізащо, — сказав я.

— Чому ні? — він образився. — Вона розумна. Ти навіть міг би чогось навчитися.

— Міг би.

— Але ти більше нічого не хочеш чути про свого друзяку, так?

— Щось таке.

— Чому? Бо він продув — збожеволів? Цей видатний веселий чолов’яга зі стількома змарнованими талантами — просто клятий невдаха, божевільний і знесилений, тож годі про нього?

Я не збирався відповідати. Не бачив сенсу обговорювати таке з Кантабіле.

— А що б ти сказав, аби дізнався від мене, що твій друг Гумбольдт досягнув успіху вже після смерті? Я особисто розмовляв із тією жінкою, Кетлін. Були деякі запитання, що мав їх обговорити з нею. Подумав, що вона, певно, має відповіді. Між іншим, Кетлін справді тобою захоплюється. Ти маєш друга в її особі.

— Що це ти казав про посмертний успіх? Про що ти з нею говорив?

— Про кіносценарій. Той, що ти переповідав мені та Поллі у тебе вдома, ще перед Різдвом.

— Північний полюс? Амундсен, Нобіле й Кальдофреддо?

— Ага, Кальдофреддо. Саме Кальдофреддо. Це ти написав? Чи Гумбольдт? Чи ви обидва?

— Ми зробили це разом. Це був жарт. Ми колись мали гумористичну жилку. Це така собі дитяча забава.

— Чарлі, послухай, нам з тобою треба дійти попередньої згоди, порозумітися. Я вже взяв на себе певну відповідальність, вклав гроші та зусилля, домовився. Мені належить десять відсотків, як мінімум.

— За хвилину я спитаю, що це ти верзеш. Але спершу розкажи мені про Стронсона. Що сталося з ним?

— Ніколи більше не згадуй про Стронсона. Забудь про Стронсона, — і Кантабіле закричав: — До біса Стронсона!

Це, певно, було чути в усьому пансіоні. Потім його голова кілька разів смикнулася, немов вібруючи чи сахаючись. Але він опанував себе, витяг манжети своєї сорочки з рукавів пальта і сказав зовсім іншим тоном:

— Ох, Стронсон. Люди, яких він кинув, вчинили в його конторі рейвах. Але його там навіть не було. Для тебе має бути очевидний його головний клопіт. Він витратив багато грошей мафії. І потрапив до них на гачок. Мусив робити все, що вони казали. Тому десь через місяць йому довелося сплатити борг. Ти читав, що бомбонули чиказьке «Фраксо»? Ні?! Що ж, це було сенсаційне пограбування. І хто ж, по-твоєму, потім летів у Коста-Рику з великою валізою, набитою доларами, щоб їх там заникати?

— Стронсона зловили?

— Коста-риканська влада кинула його за ґрати. Він тепер у тюрязі. Чарлі, ти можеш реально довести, що насправді це ти і Гумбольдт фон Флейшер написали цю річ про Кальдофреддо? Ось про що я питав Кетлін. Ти маєш якийсь доказ?

— Думаю, що так.

— Але ти хочеш знати нащо. «Нащо» є досить дивне, Чарлі, і ти навряд чи повіриш. Проте ми з тобою мусимо порозумітися, перш ніж я все поясню. Це складно. Я доклав до цього рук. Я розробив план. І заручився підтримкою людей. І я справді зробив це заради дружби. А тепер подивися на це. Я підготував документ і хочу, щоб ти його підписав, — він поклав переді мною папери. — Не поспішай.

— Це офіційний контракт. Терпіти не можу читати таких речей. Чого ти хочеш, Кантабіле? Я за все своє життя не прочитав до кінця жодного контракту.

— Але ж ти їх підписував, правда? Сотнями, я певен. То підпиши і цей.

— О Господи! Кантабіле, ти повернувся, щоб сваритися зі мною. А я вже став почуватися так добре тут, у Мадриді. Став спокійніший. І міцніший. Аж тут ти.

— Коли ти починаєш кіпішувати, Чарлі, ти стаєш безнадійний. Спробуй себе контролювати. Я тут, щоб зробити тобі велику послугу, заради Бога. Ти мені не довіряєш?

— Колись те ж саме мене запитав Гумбольдт фон Флейшер, і я відповів: «Чи довіряю я Гольфстріму, чи Південному магнітному полюсу, чи орбіті Місяця?».

— Чарльзе (щоб заспокоїти мене, він звертався офіційно), чого так непокоїтися? По-перше, це одноразова угода. Мені, як постійному агенту, вона гарантує оплату — десять відсотків із твого загального прибутку до п’ятдесяти тисяч доларів, п’ятнадцять відсотків — із наступних двадцяти п’яти тисяч, і двадцять відсотків, відповідно, з будь-якої більшої суми, зі стелею у сто п’ятдесят тисяч. Тож я ніяк не можу мати з цього більше, ніж двадцять штук. Чи це такий колосальний статок? І я роблю це переважно для тебе, просто для задоволення, нещасний ти дурню. Так ніби тобі є багато що втрачати. Ти ж лише клята нянька в іспанському пансіоні.

За ці останні кілька тижнів я віддалився від світу й тепер споглядав його зі значної висоти і досить відчужено. А цей білоносий, надзвичайно нервовий, хитрий, дошкульний Кантабіле повернув мене назад, на всі сто відсотків.

— Рінальдо, якусь мить я був майже радий тебе бачити. Мені завжди подобалися люди, які, схоже, знають, чого хочуть і поводяться відважно. Проте я з великим задоволенням скажу тобі зараз, що не підпишу жодного документа.

— Ти навіть його не прочитаєш?

— Звісно, що ні.

— Якби я й справді був покидьком, пішов би звідси й дозволив би тобі проґавити купу грошей, гад ти такий. Що ж, домовмося усно. Я дам тобі заробити сотню тисяч доларів. Я все влаштую, а ти пообіцяєш мені десять відсотків.

— Але з чого?

— Гадаю, ти ніколи не читаєш «Тайм» або «Ньюзвік», якщо тільки не сидиш у черзі до зубного. Вийшов бомбезний фільм, найбільша сенсація цього року. На Третій авеню черги по квитки тягнуться на три квартали, і в Лондоні й Парижі те ж саме. І знаєш, як він називається? Він має назву «Кальдофреддо». І поставлено його за вашим із Гумбольдтом сценарієм. Він, певно, принесе мільйони доларів.

— А це те ж саме? Ти певен?

— Ми з Поллі ходили його дивитися в Нью-Йорку і ми обоє пам’ятаємо, що ти розповідав нам у Чикаґо. Тобі не конче вірити мені на слово. Ти й сам можеш побачити.

— Його показують у Мадриді?

— Ні, тобі доведеться полетіти зі мною в Париж.

— Ну, Кальдофреддо — це й справді ім’я, яке ми дали нашому головному герою. Він один із тих, хто вижив після аварії дирижабля Умберто Нобіле в Арктиці?

— Він їсть людське м’ясо! Росіяни викрили його й довели, що він людожер! Він повертається у сицилійське село! Продає морозиво! Всі дітлахи його обожнюють!

— Ти хочеш сказати, що хтось довів до пуття цю маячню?

Кантабіле закричав:

— Вони шахраї, шахраї, шахраї! Ці виродки тебе обікрали! Вони поставили фільм за твоєю ідеєю. Як вони взагалі про неї дізналися?

— Ну, — сказав я, — знаю лише те, що Гумбольдт дав нарис кіносценарію чоловікові на ім’я Отто Клінскі, який працював у будівлі «Ар-сі-ей». Він думав, що той може зв’язатися з перукарем сера Лоуренса Олів’є через родичку якоїсь прибиральниці, маму подруги пані Клінскі. То вони врешті вийшли на Олівера? Він виконує цю роль?

— Ні, це якийсь інший англієць, типу Чарльза Лотона[298] чи Устінова[299]. Чарлі, це бомбезний фільм. Тепер, Чарлі, якщо нам вдасться довести твоє авторство, ці хлопці в нас на гачку. Я сказав їм, ти ж мене знаєш, що готовий їх порішити. І вкинути їхні яйця в блендер.

— Коли йдеться про погрози, тобі немає рівних, — зауважив я.

— Що ж, мені довелося їх притиснути, бо ж я не хочу судової тяганини. Нам потрібне швидке рішення. Який ти маєш доказ?

— Гумбольдт вчинив так, — пояснив я. — Він надіслав собі копію сценарію рекомендованим листом. Його ніколи не розпечатували.

— У тебе він є?

— Так, я знайшов його серед паперів, що він залишив мені разом із запискою, де все пояснюється.

— Чому ж він не подбав про авторське право на цю ідею?

— У таких випадках немає іншого виходу. Але такий спосіб цілком законний. Гумбольдт би знав. У нього завжди було більше юристів, ніж у Білому домі.

— Ці кіношники мене й слухати не хотіли. Але тепер ми побачимо. Наш наступний крок буде такий, — сказав він. — Ми летимо в Париж…

— Ми?

— Я покрию тобі витрати авансом.

— Але я не хочу летіти. Я навіть не мав би бути тут. Після ланчу я зазвичай сиджу у своїй кімнаті.

— Нащо? Просто сидиш?

— Сиджу і заглиблююся в себе.

— Страшенно егоїстичне заняття, — сказав він.

— Навпаки, я намагаюся побачити й почути зовнішній світ без будь-якої внутрішньої позиції, як порожня посудина, у цілковитій мовчанці.

— І що це тобі дасть?

— Згідно з моїм посібником, якщо ти сидиш спокійно, то все у зовнішньому світі, кожна квітка, кожна тварина, кожна дія, зрештою розкриє тобі неймовірні таємниці — це я цитую.

Він уп’явся у мене своїми зухвалими очима, що блимали з-під брів-кинджалів.

— Прокляття, ти ж не збираєшся перетворитися на одного з тих схибнутих на трансценденталізмі типів, — сказав він. — Тобі ж немає ніякої радості просто сидіти спокійно, правда ж?

— Я відчуваю глибоку радість.

— Летімо зі мною в Париж.

— Рінальдо, я не хочу летіти в Париж.

— Ти впираєшся не там, де треба, і залишаєшся пасивний не там, де слід. У тебе все навпаки. Ти полетиш зі мною в Париж і подивишся фільм. Це забере у тебе лише день чи два. Ти можеш зупинитися у «Жоржі V» чи в «Морісі». Це посилить нашу позицію. Я найняв двох адвокатів, одного французького, другого американського. Нам треба буде розкрити той запечатаний конверт під присягою у присутності свідків. Можливо, нам варто зробити це в посольстві США і запросити торгового й військового аташе. Тож пакуй сумку, Чарлі. Літак буде за дві години.

— Ні, я не думаю, що погоджуся. Це правда, в мене не залишилося грошей, але без них я даю собі раду краще, ніж будь-коли з ними. І я не хочу кидати дитину саму.

— Не поводься з цим малим, як бабуня.

— Все одно мені не подобається Париж.

— Тобі не подобається Париж. Що ти маєш проти Парижа?

— Упередження. Для мене Париж — це місто привидів.

— Ти з глузду з’їхав. Тобі слід побачити черги на Єлисейських Полях, які чекають, щоб потрапити на Кальдофреддо. А це твоя заслуга. Це має дати тобі відчуття таємної влади, ти маєш спіймати кайф. Я знаю, що ти злий, бо французи зробили з тебе липового лицаря, і ти сприйняв це як образу. Чи, може, ти ненавидиш їх через Ізраїль. Чи їхню репутацію у минулій війні.

— Не мели дурниць.

— Коли пробую вгадати, що ти думаєш, я мушу вдаватися до нісенітниць. Інакше мені б знадобився мільйон років, щоб вирахувати, чому для тебе Париж — це місто привидів. Чи поїхали б чиказькі старійшини у місто привидів витрачати свої брудні гроші? Ну ж бо, Чарлі, сьогодні ввечері ми їстимемо качку по-французькому у «Tour d'Argent[300]».

— Ні, від такої їжі мені стає погано.

— То дай мені матеріали з собою, той конверт, що Гумбольдт надіслав собі.

— Ні, Кантабіле, цього я теж не зроблю.

— Чому, в біса, ні?

— Бо ти ненадійний. Проте в мене копія. Ти можеш її взяти. І я готовий написати лист. І завірити його в нотаріуса.

— Так не піде.

— Якщо твої приятелі захочуть побачити оригінал, вони можуть приїхати до мене в Мадрид.

— Ти доводиш мене до сказу, — відповів Кантабіле. — Я ладен дертися на стіну, — розгніваний, він люто на мене глипнув. А тоді зробив ще одну спробу бути розсудливим. — У Гумбольдта ж є ще якась родина? Я питав Кетлін. Старий дядько в Коні-Айленді.

Я геть забув про Вальдемара Вальда. Бідолашний старий, він теж жив у кухонних випарах. Його треба було витягти з того притулку.

— Таки так, у нього є дядько, — відповів я.

— А як же його частка? Вона пропаде винятково через твоє упередження до Парижа? Ти можеш заплатити покоївці, щоб вона доглянула дитину. Це важливо, Чарлі.

— Що ж, мабуть, мені слід поїхати, — відповів я.

— Нарешті ти говориш щось притомне.

— Я спакую сумку.

І ми полетіли. Того ж вечора ми з Кантабіле, з квитками в руках, чекали на Єлисейських Полях, поки можна буде зайти до просторого кінотеатру поблизу вулиці Марбеф. Навіть для Парижа погода була кепська. Ішов мокрий сніг. Я відчув, що залегко вбрався, що підошви моїх черевиків протерлися і в мене мокнуть ноги. Черга вишикувалася велика, молоді люди в натовпі були досить веселі, але ми з Кантабіле дратувалися. Гумбольдтів запечатаний конверт було замкнуто в готельному сейфі, і я мав від нього номерок. У нас із Рінальдо виникла суперечка щодо володіння цим латунним кружальцем. Він хотів тримати його в себе в кишені на знак того, що він мій законний представник.

— Дай його мені, — сказав він.

— Ні. Чого б це?

— Бо це я маю його зберігати. Це в моїх інтересах.

— Я сам про нього подбаю.

— Ти вийматимеш хустинку й загубиш номерок, — не вгавав він. — Ти не знаєш, що робиш. Ти неуважний.

— Я не загублю.

— Ти й через контракт бушував. А сам навіть не хочеш його читати, — відповів він.

Крижинки вдарялися об мій капелюх і плечі. Мені страшенно не подобався запах французьких цигарок. Над нами, освітлені вогнями, висіли величезні плакати з Отвеєм у ролі Кальдофреддо та з італійською актрисою Сильвією Соттотутті, чи щось таке, яка виконувала роль його дочки. Кантабіле мав слушність: це був дивовижний досвід — таємна причетність до пожвавленої публіки під цим мокрим снігом. Почуваєшся привидом. Після двох місяців фактичного відлюдництва у Мадриді, моя присутність тут, у тумані й сяйві Єлисейських Полів, під цією крижаною зливою, була як повернення. На мадридському летовищі запівдурно купив примірник «Інтимних щоденників» Бодлера, щоб читати в літаку та відмежуватися від нестямної балаканини Кантабіле. У Бодлера я знайшов ось таку цікаву пораду: «Щоразу, коли ви отримуєте листа від кредитора, напишіть йому п’ятдесят рядків на якусь позаземну тему, і вас буде врятовано». Ідеться про те, що vie quotidienne[301] відриває нас від землі, проте глибший підтекст полягає у тому, що реальне життя перебігає між тут і там. У Кантабіле, який стовідсотково був тут, це викликало нудьгу. Він весь час гиркався з кимось. Він гарячкував через номерок. Він зчепився з ouvreuse[302], яка провела нас на наші місця. Вона була розлючена його мізерними чайовими. Взяла його за руку й з виляском опустила монетку йому на долоню.

— Ах ти ж стерво! — закричав він і хотів було бігти за нею проходом.

Я схопив його за руку й сказав:

— Охолонь.

Я знову був серед французької публіки. Торік у квітні ми з Ренатою ходили в цей кінотеатр. Взагалі-то я мешкав у Парижі 1955-го. Але швидко зрозумів, що це місто не для мене. Я потребував трохи більше прихильності від людей, аніж та, що на неї, ймовірно, може розраховувати тут чужоземець, і я ще й досі горював після смерті Деммі. Проте зараз не було часу думати про такі речі. Починався фільм. Кантабіле сказав:

— Перевір свою кишеню. Переконайся, що ти не загубив номерка. Нам кінець, якщо ти його посіяв.

— Він тут. Спокійно, хлопче, — відповів я.

— Дай його мені. Хай я спокійно подивлюся кіно, — не вгавав він. Я не звернув на це уваги.

А тоді, з гучним музичним супроводом, почали крутити фільм. Спочатку йшли кадри з двадцятих років у стилі старих кінохронік — перше підкорення Північного полюса Амундсеном і Умберто Нобіле, які пролетіли на дирижаблі від Скандинавії до Аляски. Ролі виконували чудові коміки, справжні мастаки. Мені надзвичайно сподобалось. Вони були чарівні. Ми побачили папу, який благословляв експедицію, і Муссоліні, який виголошував промову зі свого балкона. Змагання між Амундсеном і Нобіле ставало дедалі запекліше. Коли якась маленька дівчинка дарувала Амундсену букет, його вихопив Нобіле. Амундсен віддавав накази, Нобіле їх скасовував. Норвежці сварилися на дирижаблі з італійцями. Але час не стоїть на місці, події розвиваються, і ось уже ми бачимо старого пана Кальдофреддо у давньому сицилійському селищі. Ці спалахи спогадів накладаються на повсякденне життя приязного літнього добродія, продавця морозива, якого обожнюють дітлахи, і люблячого батька Сильвії Соттотутті. У молодості Кальдофреддо здійснив два трансполярні перельоти з Нобіле. Третій же, під одноосібним командуванням Нобіле, закінчився катастрофою. Дирижабль упав у води Арктики. Членів екіпажу розкидало по крижинах. Російський криголам «Красін», отримавши радіосигнали від уцілілих, прийшов їм на допомогу. Амундсену вручили телеграму, що сповіщала про катастрофу, коли він впивався на якомусь банкеті — за словами Гумбольдта, який про все мав конфіденційну інформацію, той чоловік пив як кінь. Він одразу ж оголосив, що організовує експедицію з порятунку Нобіле. Все було так, як ми розписали у Принстоні багато років тому. Амундсен винайняв літак. Він гаряче сперечався з французьким пілотом, який застерігав його, що літак небезпечно перевантажений. Проте він усе одно наказав йому злітати. Літак впав у море. Я був вражений, побачивши, яка вдала вийшла комічна інтерпретація цієї катастрофи. Пам’ятаю, як ми з Гумбольдтом не могли дійти щодо цього згоди. Він наполягав, що це буде надзвичайно кумедно. Так і було. Літак затонув. Тисячі людей реготало. Хотів би я знати, як би йому це сподобалося.

Наступна частина фільму була повністю моя. Саме я провів дослідження і написав сцени, в яких врятований Кальдофреддо бушує на борту «Красіна». Гріх поїдання людської плоті став для нього занадто важким тягарем. На подив російського екіпажу, він шаленів і кричав щось нерозбірливе. Кремсав стіл великим ножем, намагався пити окріп, кидався всім тілом на шпангоут. Моряки скрутили його й повалили на землю. Сповнений підозр, корабельний лікар промив йому шлунок і під мікроскопом виявив людські тканини. Я також був автором великої сцени, де Сталін наказує виставити банку з умістом шлунка Кальдофреддо на Красній площі під великим транспарантом, що викривав людожерський капіталізм. Я також описав лють Муссоліні, коли він почув цю новину, і спокій у Білому домі Кальвіна Куліджа, який саме збирався трохи подрімати. Все це я дивився із захватом. Моє! Все це народилося в моїй голові у Принстоні, Нью-Джерсі, двадцять років тому. Це не було велике досягнення. Це не викликало відлуння у віддалених космічних просторах. Це не розв’язало проблеми брутальності й негуманності, нічого не відвернуло і не надто щось прояснило. Та все ж у цьому щось було. Цей фільм подобався сотням, мільйонам глядачів. Звісно, його було майстерно знято, і Джордж Отвей у ролі Кальдофреддо грав просто чудово. Цей Отвей, англієць років тридцяти, був дуже схожий на Гумбольдта. У той момент, коли він кидався на стіни каюти, як це роблять — я сам бачив — оскаженілі мавпи в зоопарку, несамовито відчайдушно б’ючись об перегородки, мене пронизала думка, що й Гумбольдт отак боровся з поліцією, коли його забирали в «Бельвю». Ох, бідолашний чоловік, нещасний, войовничий, розлючений Гумбольдт, який плаче і кричить. Його квіти загинули в пуп’янку. Його кольори так і не побачили світла, вони зблякли у нього в грудях. І схожість між Отвеєм у каюті й Гумбольдтом була така надприродна, що я розплакався. Коли весь кінотеатр корчився зо сміху і шаленів від захвату, я голосно схлипував. Кантабіле прошепотів мені на вухо:

— Яке кіно, га? Що я тобі казав? Навіть ти заходишся сміхом.

Так, але тепер Гумбольдтове існування триває десь в іншому місці, його душа перебуває в якійсь іншій частині Всесвіту, там, де душі очікують підтримки, яку лише ми, живі, можемо послати їм із землі, немов зерно у Бангладеш. Тим гірше для нас, хто народжується мільйонами, мільярдами, немов бульбашки шипучого напою. У мене перед очима промайнули запаморочливі видіння живих і мертвих, людства, яке заходиться сміхом, коли на екрані розгортається комедія про канібалізм, або ж зникає у величезних хвилях смерті, у полум’ї та муках битв, гине від голоду на стражденних континентах. А потім я неясно побачив, як ми летимо наосліп крізь морок, а потім проникаємо в якийсь отвір і летимо над містом. Воно виблискує крижаними краплинами, далеко внизу. Я спробував угадати, чи ми приземлимося, чи полетимо далі. Ми полетіли далі.

— Вони дотримуються вашого сценарію? Використовують його? — запитав Кантабіле.

— Так. І роблять це дуже добре. Вони додали й багато власних ідей, — відповів я.

— Не надто захоплюйся! Я хочу, щоб завтра ти мав войовничий настрій.

Я сказав Кантабіле:

— За свідченням корабельного лікаря, росіяни довели, що мають слушність, не лише здійснивши промивання шлунка, але й дослідивши екскременти того чоловіка. Випорожнення людей, які голодували, тверді й сухі. Цей чоловік стверджував, що нічого не їв. Але було ясно, що він на тій крижині не надто довго перебував без їжі.

— Вони могли би це включити. Сталін, не вагаючись, виставив би на Красній площі горщик із лайном. А в наш час це можна зробити й у фільмі.

Місце дії перенеслося у сицилійське селище, де ніхто не знав про гріх Кальдофреддо, а він сам був просто веселий старий чоловік, який торгував морозивом і грав у сицилійському музичному гурті. Слухаючи, як він сурмить, я відчув значущість контрасту між його короткими арпеджіо і жахливою складністю його теперішнього становища. Щаслива людина, якій більше нічого сказати чи зіграти, крім цих простеньких мелодій. Чи є ще такі люди довкола нас? Дивитись, як Отвей дме в трубу, з обличчям, таким схожим на Гумбольдтове, теж було бентежно. А що Гумбольдт потрапив до фільму, то я шукав там і себе. Подумав, що почасти моя вдача проглядається у дочці Кальдофреддо, яку грала Сильвія Соттотутті. В її особистості виражалася якась болісна готовність або ж радісне прагнення, що, на мою думку, були притаманні й мені. А от до коротуна з широкими щелепами, пласким обличчям і низькими бровами, який грав її чоловіка, мені було байдуже. Можливо, я ототожнював його з Флонзелі. Одного разу на виставці меблів за нами йшов якийсь чоловік. Певно, це був Флонзелі. Вони з Ренатою обмінялися знаками… Раптом я зрозумів, що як пані Флонзелі Рената матиме в Чикаґо дуже обмежене світське життя. Трунарів не надто охоче запрошують на обіди, хіба що до інших трунарів. Аби звільнитися від цього прокляття професії, їй доведеться багато з ним подорожувати, і навіть під час круїзу Карибським морем, сидячи за капітанським столиком, їм доведеться молитися й сподіватися, що там не виявиться нікого з їхнього рідного міста, хто міг би запитати: «А ви часом не Флонзелі з “Похоронної контори Флонзелі”»? Тож Ренатине щастя буде затьмарене, як красу сицилійського неба затьмарив для Кальдофреддо його нечестивий учинок в Арктиці. Я зауважив це навіть у його грі. Подумав, що в його трубі був один клапан, що, коли його потягти донизу, ввігнався би в самісіньке серце цього чоловіка.

Далі в село приїхав скандинавський журналіст, який збирав матеріал для книжки про Амундсена й Нобіле. Він розшукав бідолашного Кальдофреддо і почав йому надокучати. Старий сказав: «Ви помилилися. То був не я». «Ні, ви саме той чоловік», — відповів журналіст. Це був один із тих емансипованих північноєвропейців, які вигнали зі свого серця сором і морок, чудово підібраний актор. Між двома чоловіками відбулася розмова на схилі гори. Кальдофреддо благав його забратися й дати йому спокій. Коли журналіст відмовився, він впав у лють, як колись на криголамі «Красін». Але цей напад люті, сорок років по тому, був шалом старого чоловіка. Він мав у собі більше душевної сили та злості, ніж тілесної. У цьому нападі благання та люті, слабкості та демонічного розпачу Отвей був просто надзвичайний.

— Це було так, як у вашому сценарії? — запитав Кантабіле.

— Більш-менш.

— Віддай мені цей номерок, — сказав він і запхав руку мені до кишені. Я зрозумів, що його надихнув порив Кальдофреддо. Він був такий збуджений, що просто втратив голову. Радше щоб захистити себе, а не щоб зберегти номерок, я стиснув його зап’ясток.

— Кантабіле, забери руку з моєї кишені.

— Я мушу про нього подбати. Ти безвідповідальний. Чоловік, який був підкаблучником. Не при своєму розумі.

Ми відкрито боролися. Я не міг бачити, що робить той маніяк на екрані, бо цей інший маніяк нависав наді мною. Як було сказано в одному з моїх авторитетних джерел: різниця між словами «наказувати» і «переконувати» — це різниця між демократією і диктатурою. Поруч зі мною сидів шаленець, бо йому ніколи не доводилось себе ні в чому переконувати! Ця думка несподівано додала мені відчайдушності, щоб дати Кантабіле відсіч. Це думання перетворить мене на йолопа. Так само як тоді, коли Кантабіле погрожував мені бейсбольними битками, а я подумав про вовків Лоренца чи про риб-колючок, або ж, коли він заштовхнув мене у кабінку вбиральні, я подумав… Усі події переносилися в думки, а потім ці думки свідчили проти мене. Я помру від цих інтелектуальних викрутасів. Люди позаду нас почали вигукувати: «Dispute! Bagarre! Emmerdeurs![303]». Вони кричали: «Dehors..![304]», або «Flanquez les à la porte![305]».

— Вони кличуть викидайла, ти, дурню! — сказав я.

Кантабіле забрав руку від моєї кишені й ми знову зосередили увагу на екрані, саме щоб побачити, як валун, підважений Кальдофреддо, летить схилом гори до журналіста в його «вольво», тимчасом як старий, нажаханий своїм вчинком, викрикував застереження, а потім дякував Діві Марії за порятунок скандинавця. Після цього замаху на вбивство, Кальдофреддо публічно зізнався на сільському майдані. Врешті журі, що складалося з мешканців селища, влаштувало йому допит на схилі сицилійської гори, на руїнах грецького театру. Це закінчилося хоровою сценою прощення і примирення — саме такою, як задумував її Гумбольдт, маючи на увазі «Едіпа в Колоні».

Коли погасло світло, і Кантабіле рушив до найближчого проходу, я вийшов через дальній. Він наздогнав мене на Єлисейських Полях і сказав:

— Не сердься, Чарлі. Я просто навчений, мов сторожовий пес, охороняти такі речі, як цей номерок. А що, якби на тебе напали й обчистили. Ми ж навіть не знаємо, в якій комірці той конверт. А завтра вранці мають прийти п’ятеро людей, щоб розглянути доказ. Гаразд, я нервовий хлопець. Я просто хочу, щоб усе було добре. А ти так натерпівся від тієї дівки, що тепер стократ більше прибацаний, ніж був колись у Чикаґо. Ось що я мав на увазі, коли сказав, що ти підкаблучник. А тепер, чому б нам не зняти пару французьких шльондр. Я заплачу. Це трохи підніме твою самооцінку.

— Я йду спати.

— Я просто намагаюся помиритися. Я знаю, що такому, як ти, важко вживатися з такими психами, як я. Ти весь на нервах і геть розкис.

Та насправді я нітрохи не розкис. Важкий, насичений день, навіть сповнений абсурду, виправдовує моє невиконання власних обов’язків, заспокоює моє сумління. Після чотирьох порцій кальвадосу в готельному барі я пішов спати, і сон мій був міцний.

Уранці ми зустрілися з метром Фюре й американським адвокатом, надзвичайно агресивним чоловіком на прізвище Барбаш, саме таким представником, якого мав би обрати Кантабіле. Кантабіле був дуже задоволений. Він пообіцяв привезти мене і доказ — тепер я зрозумів, чому він так шаленів через номерок, — і ось ми тут, як і планували, все чудово узгоджено. Продюсери «Кальдофреддо» знали: такий собі Чарльз Сітрин, автор бродвейської п’єси «Фон Тренк», що згодом лягла в основу успішного фільму, заявив, що він автор оригінального сценарію, за яким знято їхній фільм, популярний у всьому світі. На зустріч із нами вони прислали парочку випускників Гарвардської школи бізнесу. Бідолашному Стронсону, який тепер сидить у в’язниці в Маямі, було до них далеко, як до неба. Цих двійко гладко виголених, красномовних, добре обізнаних, стриманих, геть лисих і надзвичайно стійких молодиків чекали у конторі Барбаша.

— Чи ви, добродії, цілком уповноважені вести цю справу? — запитав їх Барбаш.

— Останнє слово за нашими босами.

— То привезіть сюди тих босів, хлопців, які все вирішують. Чого ви марнуєте наш час?! — обурився Кантабіле.

— Спокійно, спокійно, — мовив Барбаш.

— Сітрин у будь-якому разі важливіший за ваших клятих босів, — кричав на них Кантабіле. — Він один із найкращих у своїй царині, лауреат Пулітцерівської премії, chevalier ордена Почесного легіону, друг покійного президента Кеннеді та покійного сенатора Кеннеді, а небіжчик Гумбольдт фон Флейшер — його приятель і співавтор. Тож не годуйте нас тут лайном! Він працює над важливим дослідженням у Мадриді. Якщо він знайшов час приїхати сюди, то зможуть приїхати і ваші зажирілі боси. Він не тиснутиме на вас своїм авторитетом. Я тут, щоб зробити це за нього. Влаштуйте все так, як треба, або зустрінемося з вами в суді!

Виливши цю погрозу, він, схоже, відчув якесь дивовижне полегшення. І його вуста (які нечасто німували) розтяглись у мовчазній усмішці, коли один із молодиків сказав:

— Ми всі раніше чули про пана Сітрина.

Тепер ініціативу взяв пан Барбаш. Хоча, звісно, приборкати Кантабіле йому було нелегко.

— Ось факти. Пан Сітрин та його друг пан Флейшер написали нарис сценарію до цього фільму ще 1952 року. Ми готові це довести. Пан Флейшер надіслав собі копію сценарію у січні 1960-го. Ми маємо цей доказ тут, у запечатаному конверті, проштемпельованому й виданому під розписку про отримання.

— Ходімо в американське посольство й розкриємо його перед свідками, — сказав Кантабіле. — І нехай ваші боси теж піднімуть свої зади і прийдуть на Площу Згоди.

— Ви бачили фільм «Кальдофреддо»? — запитав мене пан Барбаш.

— Учора ввечері. Чудова гра пана Отвея.

— І він нагадує оригінальний сценарій, написаний вами і паном Флейшером?

Лише тепер я побачив у кутку кімнати стенографістку за триногою, яка записувала цю розмову. Привиди суду Урбановича! Я став Сітрином-свідком.

— Цей фільм не міг мати іншого джерела, — відповів я.

— Тоді як ці хлопці його дістали? Вкрали, — сказав Кантабіле. — Можливо, їм доведеться відповідати за плагіат.

Коли конверт пустили по колу для огляду, мої нутрощі пронизав гострий біль. А що як ошалілий, божевільний Гумбольдт напхав конверт листами, старими рахунками чи паперами з п’ятдесятьма рядками на неземну тему.

— Ви переконалися, — запитав метр Фюре, — що це нерозпечатаний, оригінальний конверт? Про це буде складено письмове свідчення.

Випускники Гарвардської бізнес-школи погодилися, що це не підробка. Потім конверт розрізали: він містив рукопис із назвою «Оригінальний кіносценарій. — Співавтори Чарльз Сітрин і Гумбольдт фон Флейшер». Коли аркуші пішли по руках, я полегшено зітхнув. Справу було доведено. Щодо автентичності цього рукопису не залишалося сумніву. Сцена за сценою, кадр за кадром, творці фільму дотримувалися нашого сценарію. Барбаш виголосив продумане й детальне свідчення для стенограми. Він дістав також копію робочого сценарію. У ній майже не було відступів від нашого сюжету.

Гумбольдт, благослови його Господь, свого часу зробив усе правильно.

— Це цілком законний доказ, — сказав Барбаш. — Поза всякими сумнівами автентичний. Гадаю, ви застраховані від таких претензій?

— Це нас не обходить! — докинув Кантабіле.

Звісно, вони мали страховий поліс.

— Не пригадую, щоб наші автори казали щось, у той чи той спосіб, про оригінальний сценарій, — зазначив один із молодиків.

Тільки Кантабіле ніяк не міг вгамуватися. Він вважав, що всіх має лихоманити. Проте для ділових людей це була лиш одна зі справ.

Я не чекав такої холоднокровності й поважності. Добродії Фюре, Барбаш і випускники Гарвардської бізнес-школи погодилися, що варто обійтися без довгої і дорогої судової тяганини.

— А як щодо співавтора пана Сітрина?

Це й усе, що значило ім’я Гумбольдта фон Флейшера для магістрів ділового адміністрування, випускників одного з найкращих наших університетів.

— Помер! — сказав я. Та лише моє серце відгукнулося на це слово.

— Є спадкоємці?

— Один, як я знаю.

— Ми перекажемо це нашим босам. Яку цифру ви, панове, маєте на думці?

— Велику, — сказав Кантабіле. — Відсоток від вашого загального прибутку.

— Гадаю, ми маємо право вимагати звіт про прибутки, — мовив Барбаш.

— Будьмо реалістами. Це розглядатиметься як заява про компенсацію незначної шкоди.

— Незначної шкоди? Та це ж цілий фільм! — вигукнув Кантабіле. — Ми можемо прикінчити вашу кліку!

— Будь ласка, пане Кантабіле, трохи спокійніше. Ми маємо поважну претензію, — сказав Барбаш. — І ми б хотіли почути, що ви скажете після серйозного обговорення.

— Чи зацікавила би ваших босів іще одна ідея сценарію з того ж самого джерела?

— А є така? — запитав один із гарвардських юристів. Він відповів мені спокійно, геть не здивувавшись. Я не міг не оцінити його прекрасного вишколу. Такого чоловіка не заженеш на слизьке.

— Чи є? Ви щойно почули. Ми ж вам це кажемо, — втрутився Кантабіле.

— У мене є тут і другий запечатаний конверт, — сказав я. — Він містить іще один оригінальний задум фільму. Пан Кантабіле, до речі, не має з ним нічого спільного. Він навіть не чув про його існування. Його участь обмежується лише «Кальдофреддо».

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — розлючено сказав Рінальдо.

Цього разу я знав чудово.

— Я збираюся попросити пана Барбаша і метра Фюре представляти мене також і в цій справі.

— Нас, — виправив Кантабіле.

— Мене, — повторив я.

— Вас, звісно, — швидко погодився Барбаш.

Я недаремно витратив купу грошей. Принаймні опанував мову комерції. І, як зауважив Джуліус, у моїх жилах текла кров Сітринів.

— Цей запечатаний конверт містить сюжет, породжений тим же мозком, що й «Кальдофреддо». Чому б вам, панове, не запитати в людей, яких ви представляєте, чи хотіли б вони з ним ознайомитися. Моя ціна за розгляд — лише за розгляд, зауважте, — п’ять тисяч доларів.

— Такі наші вимоги, — докинув Кантабіле.

Але на нього ніхто не зважав. А я почувався на коні. Отже, це був бізнес. Джуліус, як я вже згадував, завжди змушував мене визнати існування того, що він любив називати Романтикою Бізнесу. Чи це і є та славетна Романтика Бізнесу? Але ж у цьому не було нічого, крім наполегливості, швидкості й зухвалості. Відчуття, що ти домігся свого, було поверхове. Порівняно із задоволенням від споглядання квітів чи від чогось і справді серйозного — спроби встановити зв’язок із мертвими, наприклад, — воно було ніщо, взагалі ніщо.

Париж був не найпривабливіший, коли ми з Кантабіле йшли вздовж Сени. Берег перетворився тепер на швидкісне шосе. Вода ж нагадувала стару мікстуру.

— Ну, я поклав їх на лопатки, хіба ні? Я ж обіцяв, що зароблю для тебе грошей. Що тепер твій «мерседес»? Дрібничка. Я хочу двадцять відсотків.

— Ми домовлялися про десять.

— Десять, якщо я представлятиму тебе й у справі того другого сценарію. Чи ти думав, що спекаєшся мене?

— Я збираюся написати Барбашу, що хочу, щоб тобі виплатили десять відсотків. За «Кальдофреддо».

Він сказав:

— Ти невдячний. Ти ніколи не читаєш газет, бовдуре, без мене ти би все проґавив. Як і ту історію з Такстером.

— Яку історію з Такстером?

— Бачиш? Ти нічого не знаєш. Я не хотів лякати тебе через Такстера до початку наших перемовин. Ти не знаєш, що сталося з Такстером? Його викрали в Аргентині.

— Не може бути! Хто, терористи? Але чому? Чому Такстера? Вони його побили?

— Америка має дякувати Богові за своїх ґанґстерів. Мафія хоча би має сенс. А ці політикани не знають, що вони, в дідька, роблять. Вони викрадають і вбивають людей по всій Південній Америці ні з того, ні з сього. Звідки мені знати, чому вони обрали його? Він, певно, поводився, як велике цабе. Вони дозволили йому відіслати одного листа, і в ньому він згадав твоє ім’я. А ти навіть не знав, що про тебе пишуть газети по всьому світу.

— Що він написав?

— Він звертався по допомогу до історика і драматурга зі світовим ім’ям Чарльза Сітрина.

— Ці хлопці не знають, що роблять. Сподіваюся, вони його не покалічать.

— Вони будуть злі, як чорти, дізнавшись, що він ошуканець.

— Я не розумію. Кого він із себе вдавав? За кого вони його мають?

— У всіх тих країнах велика плутанина.

— Ох, мій давній друг, професор Дюрнвальд, либонь, мав рацію, кажучи, як добре було б розрубати Західну півкулю по перешийку й дозволити південній частині дрейфувати. От лише тепер достобіса частин світу, про які можна так сказати.

— Чарльзе, що більші комісійні ти мені заплатиш, то менше в тебе лишиться для терористів.

— У мене? Чому в мене?

— Ох, це будеш, звісно ж, ти.

Захоплення Такстера терористами мене пригнітило. Було боляче уявляти його замкненого в темному підвалі зі щурами та надламаного тортурами. Адже, зрештою, він був невинна людина. Звісно, не ідеально чесна, але більшість його провин були просто шаленством. Невгамовного, спраглого діяльності, його кинули до ще несамовитіших типів, які відрізають вуха та підкладають бомби у поштові скриньки, або ж викрадають літаки й безжалісно вбивають пасажирів. Останнього разу, коли я завдав собі труду почитати газету, то звернув увагу на повідомлення, що якась нафтова компанія, виплативши десять мільйонів доларів викупу, досі не домоглася від аргентинських викрадачів звільнення одного зі своїх керівників.

Того пополудня я написав із готелю Карлові Стюарту, Такстеровому видавцеві. Висловився так: «Як я розумію, Такстера викрали, і він, у своєму проханні про допомогу, згадав моє ім’я. Я, звісно, віддам усе, що маю, щоб урятувати йому життя. Він по-своєму дивовижний чоловік, і я справді його люблю; я був його відданим другом понад двадцять років. Гадаю, ви вже зв’язалися з Державним департаментом, а також із посольством США в Буенос-Айресі. Попри те, що я писав на політичні теми, я не політик. Скажімо так: протягом сорока років, упродовж найгірших цивілізаційних криз, я сумлінно читав газети, і з цього сумлінного читання ніхто не мав користі. Воно нічого не відвернуло. І поступово я перестав читати новини. Проте тепер мені здається, і я кажу це як сторонній спостерігач, що між дипломатією канонерок з одного боку і покірністю актам піратства — з другого, для великої держави має бути якийсь серединний принцип. З цього погляду млявість США засмучує. Чи ми лише тепер засвоюємо уроки Першої світової війни? Сараєво навчило нас не дозволяти терористичним актам ввергати країну у війну, а Вудро Вільсон — що малі нації мають права, які великі нації мусять поважати. Але це й усе. Ми застрягли десь на шість десятиліть раніше й подали світові жалюгідний приклад, дозволяючи себе залякувати.

Проте, повертаючись знову до Такстера, мушу сказати, що я страшенно непокоюся через нього. Ще якихось три місяці тому я міг запропонувати викуп у двісті п’ятдесят тисяч доларів. Але невдалий судовий процес відняв їх у мене. Тепер у перспективі я можу заробити ще. Можливо, незабаром мені вдасться дістати десять чи навіть двадцять тисяч. І я готовий виділити стільки ж. Не думаю, що зможу знайти більше двадцяти п’яти тисяч. Вам доведеться виплатити аванс. Я дам вам розписку. Мабуть, можна знайти якийсь спосіб повернути мені гроші з П’єрового гонорару. Якщо ці південноамериканські бандити його випустять, він напише вражаючий звіт про свої поневіряння. Тепер усе змінилося. Раніше найгірші життєві напасті збагачували лише серця самих бідолах. Або ж мали винятково духовну цінність. Тепер же будь-яка жахлива подія може виявитися золотою жилою. Я впевнений, якщо коли бідолашному Такстеру пощастить, якщо його звільнять, він неждано розбагатіє, написавши книжку. Сотні тисяч людей, які в цей момент навіть не підозрюють про його існування, глибоко страждатимуть разом із ним. Їхні душі будуть терзатися, зітхати й плакати. Це насправді дуже важливо. Я маю на увазі, що тепер здатність до співчуття ослаблена нереально високим запитом на нього. Проте ми не повинні у це заглиблюватися. Я буду вам дуже вдячний за інформацію, і ви можете розглядати цей лист як моє зобов’язання дістати для Такстера гроші. Він, певно, чванився і з бундючним виглядом походжав у своїй ковбойці та чоботях, і таки привернув увагу тих латинських маоїстів чи троцькістів. Що ж, гадаю, це одна з усесвітньо-історичних речей, дивна для наших часів».

Я відіслав цього листа в Нью-Йорк і полетів назад до Іспанії. Кантабіле відвіз мене у таксі до Орлі, вимагаючи тепер уже п’ятнадцять відсотків і погрожуючи.

Щойно я повернувся у пансіон «Ля Рока», як мені вручили записку на фірмовому папері готелю «Ріц». Вона була від Сеньйори. В ній ішлося: «Прошу привести Роджера завтра о 10:30 ранку у вестибюль. Ми повертаємося до Чикаґо». Я зрозумів, чому вона висунула вимогу про вестибюль. У громадському місці я б на неї не накинувся. А в її номері міг би схопити за горлянку чи спробував би втопити в унітазі. Тому вранці ми з Роджером зустрілися з цією старою каргою, цим несамовитим поєднанням безумних забобонів. Під куполом великого круглого вестибюля я передав їй дитину.

— Бувай, любий Роджере, ти їдеш додому, — сказав я.

Малюк розплакався. Сеньйора не могла його заспокоїти й обвинувачувала, що я розбестив дитину і прив’язав до себе шоколадками.

— Ви підкупили хлопця солодощами.

— Сподіваюся, Рената щаслива у своєму новому статусі, — зауважив я.

— Атож. Флонзелі — чудовий чоловік. У нього надзвичайно високий коефіцієнт інтелекту. Писання книжок ще не свідчить про розум.

— О, як це слушно, — сказав я. — Зрештою, поховання стало великим кроком уперед. Віко[306] писав, що був час, коли трупи кидали гнити на землі, і пси, щурі та хижаки пожирали ваших близьких і рідних. Не можна ж тримати покійників будь-де. Хоча Стентон, член кабінету Лінкольна, не ховав свою покійну дружину майже рік.

— У вас виснажений вигляд. Ви занадто багато думаєте, — зауважила вона.

Це наслідок тривалого напруження. Я знаю, що це правда, але ненавиджу, коли мені це говорять. Тоді мене охоплює розпач.

— Adiós, Роджере. Ти добрий хлопчик, і я тебе люблю. Побачимося в Чикаґо. Вдалого тобі польоту з бабусею. Не плач, дитино, — сказав я. Хоча й сам ледве не розплакався. Я вийшов із вестибюля й рушив до парку. Лише через небезпеку, що мене зіб’ють шалені машини, потоки яких ринули зусібіч, я перестав лити сльози.

У пансіоні сказав, що відіслав Роджера додому, до його дідуся та бабусі, до того часу, коли зможу оговтатися. Секретарка данського посольства, панна Волстед, досі була готова мене втішити. Пригнічений від’їздом Роджера, я так занепав духом, що мало на це не повівся.

Кантабіле щодня телефонував із Парижа. Для нього було надзвичайно важливо фігурувати в цих угодах. Я було подумав, що Париж, із численними можливостями, відволіче його від справ. Аніскілечки. Кантабіле поринув у них із головою. Він не спускав очей із метра Фюре і Барбаша. І неабияк дратував Барбаша тим, що діяв без його відома, намагаючись вести переговори самостійно. Барбаш жалівся мені з Парижа. Продюсери, казав мені Кантабіле, готові були викласти двадцять тисяч доларів, щоби владнати цю справу.

— Посоромилися б себе. І яке враження справив на них Барбаш, якщо вони зробили йому таку мізерну, образливу пропозицію! Він нікуди не годиться. Наша цифра — двісті тисяч.

Наступного дня він доповідав:

— Тепер вони пропонували тридцять. Я знову змінив свою думку. Цей Барбаш і справді крутий. Гадаю, він злий на мене і виміщає це на них. Але що для них двісті тисяч, із такими касовими зборами? Прищ на дупі. Ще одне: ми повинні подумати про податки і про те, чи брати гроші в іноземній валюті. Я знаю, що в лірах ми можемо отримати більше. «Кальдофреддо» має бомбезний успіх у Мілані й у Римі. Фани вишиковуються у довжелезні черги. Цікаво, чому людожерство так приваблює італійців, які виросли на макаронах. Хай там як, взявши у лірах, ти отримаєш значно більше грошви. Звісно, Італія розпадається.

— Я візьму в доларах. У мене брат у Техасі, який може вкласти їх для мене у вигідну справу.

— Ти щасливий, що маєш такого доброго брата. Нервуєшся серед тих іспанців?

— Анітрохи. Я почуваюся майже як удома. Читаю антропософські праці й медитую. Потроху досліджую Прадо. А як щодо другого сценарію?

— Я до нього не причетний, чому ж ти мене питаєш?

— Так, не причетний, — підтвердив я.

— Тоді я не розумію, чому я, в дідька, маю тобі щось казати. Але я все одно тобі скажу, з ввічливості. Вони зацікавилися. Достобіса зацікавилися. Запропонували Барбашу три тисячі доларів за тритижневий опціон. Кажуть, що їм потрібен час, щоб показати його Отвею.

— Отвей і Гумбольдт дуже схожі. Можливо, це теж щось означає. Якийсь невидимий зв’язок. Я впевнений, що Отвею сподобається Гумбольдтів сценарій.

Наступного дня по обіді в Мадрид прибула Кетлін Тиґлер. Вона заїхала сюди дорогою в Альмерію, де мала розпочати роботу над новим фільмом.

— Мені прикро тобі казати, — мовила вона, — але люди, яким я продала опціон на сценарій Гумбольдта, вирішили його не використовувати.

— Про що мова?

— Пам’ятаєш той нарис сценарію, що Гумбольдт заповів нам обом?

— Звісно.

— Мені слід було вислати тобі твою частку з тих трьох тисяч. Одна з причин, чому я мала заїхати в Мадрид, — поговорити з тобою про це, скласти контракт, узгодити його. Ти, певно, геть про це забув.

— Ні, не забув, — відповів я. — Та лише зараз до мене дійшло, що я й сам намагаюся продати ту ж ідею іншим людям.

— Розумію, — сказала вона. — Продаж одного й того ж твору двом компаніям. Можна було опинитися в дуже незручному становищі.

Увесь цей час, як ви бачите, бізнес тривав. Бізнес, зі своєю химерною автономією, йшов своїм власним шляхом. Подобається це нам чи ні, а ми говорили його мовою, мислили його поняттями. Що було бізнесу до моєї поразки в коханні, до того, що я встояв перед Ребеккою Волстед з її палаючим обличчям і що я вивчав антропософські доктрини? Бізнес, певний своїх власних неперевершених можливостей, змушував нас витлумачувати життя крізь призму його практик. Навіть зараз, коли ми з Кетлін мали обміркувати стільки особистих, надзвичайно важливих для людини питань, ми обговорювали контракти, опціони, продюсерів і грошові суми.

— Звісно, — сказала вона, — за законом ти не міг бути зв’язаний угодою, яку я уклала.

— Коли ми зустрілися у Нью-Йорку, то говорили про сценарій фільму, який ми з Гумбольдтом вигадали у Принстоні…

— Той, про який мене розпитувала Люсі Кантабіле? Її чоловік теж телефонував мені в Белград і надокучав загадковими запитаннями.

— …щоб розважитися, поки Гумбольдт планував посісти кафедру поезії.

— Ти сказав мені, що то були суцільні нісенітниці, і я більше про це не думала.

— Він пропав на двадцять років чи десь так, а потім хтось додумався вкрасти наш оригінальний сценарій і поставив за ним фільм «Кальдофреддо».

— Ні! То ось звідки походить «Кальдофреддо». Він ваш із Гумбольдтом?

— Ти його бачила?

— Ясна річ. Шедевр Отвея створили ви? Це неймовірно.

— Так, справді, я щойно повернувся із зустрічі в Парижі, де довів продюсерам наше авторство.

— Вони заплатять тобі? Вони повинні. Ти ж маєш справжній доказ, правда?

— Я вмираю, коли подумаю про судовий позов. Ще десять років по судах. На самі лише гонорари моїм адвокатам пішло б чотириста чи п’ятсот тисяч доларів. Але для мене, чоловіка, який наближається до шістдесяти і прямує до сімдесяти, не залишиться жодного гроша. Я заберу своїх сорок чи п’ятдесят тисяч уже.

— Це буде лише заява про компенсацію незначної шкоди? — обурилася Кетлін.

— Проте я вважатиму себе досить щасливою людиною, що її інтелектуальна діяльність субсидуватиметься протягом декількох років. Я, звісно ж, розділю ці гроші з дядечком Вальдемаром. Кетлін, коли я почув про заповіт Гумбольдта, я подумав, що це просто ще якесь його зворушливе блазнювання, яке триває й після його смерті. Але правові заходи, до яких він вдався, були цілком розумні, і він не помилявся, чорт його забирай, щодо цінності своїх паперів. Він завше мав шалену надію несподівано розбагатіти. І що ти думаєш? Так і вийшло. От тільки світ знайшов застосування не його серйозній праці, а цим фіґлям.

— Які також і твої, — сказала Кетлін. Коли вона тихо всміхалася, на її шкірі проступало багато зморщечок. Мені було прикро бачити ці сліди старіння у жінки, красу якої я так добре пам’ятав. Але з цим можна жити, якщо виробити правильний погляд. Зрештою, всі ці зморшки були наслідком багатьох-багатьох років добродушності. Вони були відлунням чогось доброго. Я починав розуміти, як можна примиритися з такими змінами. — Але якщо говорити серйозно, то що, на твою думку, мав би зробити Гумбольдт?

— Звідки мені знати, Кетлін? Він робив те, що міг, він жив і помер достойніше за більшість. Божевілля стало наслідком жарту, на який Гумбольдт намагався обернути своє велике розчарування. Він так глибоко розчарувався. Єдине, що потрібно людині такого типу — це можливість вилити своє серце в якійсь шляхетній праці. Люди, такі як Гумбодьдт, виражають сенс життя, проголошують думки своєї епохи, або ж знаходять значення чи відкривають істини буття, використовуючи ті можливості, що пропонує їхній час. Коли ці можливості великі, тоді між тими, хто виконує одну і ту ж справу, панує любов і дружба. Як це можна побачити у Гайдновій хвалі Моцарта. Коли ж можливості менші, це породжує ворожість, гнів, безумство. Я був прив’язаний до Гумбольдта майже сорок років. Це був екстатичний зв’язок. Сподівання долучитися до поезії — радість від того, що знаєш людину, яка творить поезію. Розумієш? В Америці криється найдивовижніша нечувана поезія, проте жоден із традиційних, знаних культурі, методів навіть не береться її відкривати. Але тепер це стосується всього світу. Агонія занадто глибока, безлад занадто великий для мистецьких починань, що здійснюються у старий спосіб. Тепер мені стає зрозуміло, що хотів сказати Толстой, закликаючи людство припинити облудну й непотрібну комедію історії і почати просто жити. Для мене це дедалі більше прояснялося у Гумбольдтовому великому розчаруванні та безумстві. Він пройшов усі небезпечні етапи цього усталеного маршруту. Але вистава мала завершитися. Вона — тепер це цілком очевидно — не могла тривати далі. І ось ми мусимо нишком прислухатися до звуку правди, яку вкладає в нас Господь.

— І це те, що ти називаєш інтелектуальними заняттями… які субсидуватимуть гроші за «Кальдофреддо». Розумію, — сказала Кетлін.

— Згідно з поширеним припущенням, найзвичайніші життєві явища можуть бути лише абсурдом. Віру називали абсурдом. Але тепер віра, можливо, зрушить гори цієї розсудливої абсурдності.

— Я збиралася запропонувати тобі покинути Мадрид і приїхати до Альмерії.

— Розумію. Ти переживаєш за мене. Маю кепський вигляд.

— Не зовсім. Але видно, що ти занадто перевтомився. Тепер на Середземномор’ї буде хороша погода.

— Середземне море, так. Як хотів би я мати місяць блаженного спокою. Але в моєму розпорядженні небагато грошей.

— Ти банкрут? Я гадала, у тебе великі статки.

— Їх у мене відібрали.

— Тоді я помилилася, не приславши тобі півтори тисячі доларів. Подумала, що для тебе це дрібничка.

— Ще кілька місяців тому це була дрібничка. А ти зможеш знайти для мене якесь заняття в Альмерії?

— Ти цього не захочеш.

— Я не знаю, чого «цього».

— Зніматися у стрічці «Спогади кавалера». За Дефо. Там буде облога і таке інше.

— І я носитиму костюм?

— Це не для тебе, Чарлі.

— Чому ні? Послухай, Кетлін. Якщо я можу щось сказати хорошою англійською…

— Будь моїм гостем.

— Щоб загладити провину чи виправити помилки п’ятьох десятиліть, я готовий спробувати будь-що. Я не надто надаюся до того, щоби зніматися в кіно. Ти й уявити собі не можеш, з яким задоволенням я буду статистом у цьому історичному фільмі. Я зможу носити чоботи і панталони? Шолом або капелюх із пір’ям? Це буде для мене надзвичайно приємно.

— Але чи не відволікатиме це тебе, інтелектуально? Ти маєш що робити.

— Якщо речі, що я їх маю робити, не можуть вивести мене з абсурду, на них немає жодної надії. Ти ж знаєш, мій розум усе одно не має спокою. Я переживаю за своїх донечок і жахливо непокоюся за Такстера. Його викрали аргентинські терористи.

— Я цікавилася ним, — сказала Кетлін. — Читала про це в «Геральд Триб’юн». Чи це той самий Такстер, якого я зустріла у «Плазі»? На ньому був величезний капелюх, і він попросив мене підійти пізніше. Твоє ім’я згадувалося у тій статті. Він звертався до тебе по допомогу.

— Я шкодую через це. Бідолашний Такстер. Якщо ті сценарії справді принесуть гроші, можливо, мені доведеться заплатити за нього викуп. Я не надто цим переймаюся. Мій роман із багатством закінчився. Те, що я збираюся тепер робити, не може дати великих прибутків…

— Знаєш, Чарльзе, Гумбольдт колись казав дивовижні речі. І ти нагадуєш мені про це. Тиґлер був дуже потішний. Це була активна, завзята людина. Ми завжди ходили то на полювання, то на рибалку — завжди щось робили. Але він не надто надавався до розмов, і ніхто не розмовляв отак зі мною вже довгий-довгий час, і я вже розучилася слухати. Я люблю, коли ти просторікуєш. Хоча й не зовсім тебе розумію.

— Я не дивуюся, Кетлін. Це моя провина. Я надто часто говорю сам до себе. Але люди занадто поглинуті цією облудною і непотрібною комедією історії — подіями, фактами, політикою. Загальна криза досить відчутна. Почитай газети — вся ця злочинність і бруд, убивства, розбещеність, жахіття. Ми не можемо цього уникнути — ми називаємо це людською особливістю, людським виміром.

— А хіба є якийсь іще.

— Є інший вимір. Я знаю, що Волт Вітмен порівнював нас із тваринами, і це порівняння було не нашу користь. Тварини не скиглять через своє становище. Я його розумію. Колись частенько спостерігав за горобцями. Завжди їх обожнював. Та й досі ними захоплююсь. Години поспіль спостерігав у парку, як вони підстрибують, скачуть довкола і купаються в пилюці. Але я знаю, що в них менше розуму, ніж у мавп. Орангутанги дуже милі. Орангутанг, який жив би в мене вдома, зробив би мене дуже щасливим. Проте я знаю, що він розумів би менше за Гумбольдта. Питання ось у чім: чому маємо вважати, що ми вінець творіння? Відповідь у тому, я гадаю, що всередині великої ієрархії ми посідаємо таке становище, яке виходить далеко за межі нас самих. Панівні теорії це відкидають. Ми відчуваємо, що задихаємося, і не знаємо чому. Існування душі, згідно з наявними теоріями, недоведене, але люди, попри це, й надалі поводяться так, ніби вони мають душу. Поводяться, наче прибули з якогось іншого місця, іншого життя, і мають такі спонуки й бажання, яких ніщо в цьому світі, жодна з панівних теорій, не може пояснити. Згідно з наявними теоріями доля людства — видовищна, оригінальна, захоплива. Коли вона не стає нудною. Примара нудьги переслідує цю видовищну концепцію історії.

Кетлін знову сказала, що в подружньому житті з ковбоєм Тиґлером їй бракувало таких розмов. Вона дуже сподівається, що я приїду в Альмерію і зніматимусь у ролі алебардиста.

— Це таке приємне місто, — сказала вона.

— Я майже готовий вибратися з пансіону. Люди там дихають мені в спину. Але я краще зостануся в Мадриді, щоб мати змогу стежити за всім — Такстером, Парижем. Можливо, мені навіть доведеться повернутися невдовзі до Франції. Тепер у мене там два адвокати, а це подвійний клопіт.

— Ти не надто довіряєш юристам.

— Що ж, Абрагам Лінкольн був юрист, і я завжди його шанував. Але тепер він лише ім’я, що стоїть на номерних знаках штату Іллінойс.

Проте їхати в Париж не довелося. Від Стюарта, видавця, прийшов лист.

Він писав: «Я бачу, що певний час ви не стежили за газетами. Це правда, що П’єра Такстера викрали в Аргентині. Як і чому це сталося, і чи він і досі перебуває в руках викрадачів, я не можу сказати. Але зізнаюся вам, як його давньому приятелю, що все це мене бентежить і часом я сумніваюся, чи це й справді всерйоз. Зауважте, мені не хочеться припускати, що це сфабриковане викрадення. Я готовий повірити, що люди, які схопили Такстера, були впевнені, що він важлива особа. Немає тут також і жодної ознаки заздалегідь спланованого викрадення, як могло бути з панною Герст і симбіонійцями. Проте я вкладаю у конверт статтю зі сторінки публіцистики “Нью-Йорк Таймс”, написану нашим другом Такстером. Її буцімто вислано з таємного місця чи підземелля, де його тримають. Як же йому вдалося, запитую я вас, написати й вислати у “Таймс” цей невеличкий есей про своє викрадення? Можливо, ви зауважите, як зауважив і я, що він навіть закликає зібрати йому викуп. Мені казали, що співчутливі читачі вже надіслали чеки в посольство США в Аргентині, щоби він міг повернутися до своїх дев’ятьох дітей. Він не лише не зазнав жодних ушкоджень, а й навіть прославився, і, якщо я не помиляюся, цей досвід витончив його літературний стиль. Це безцінна реклама. Ваш здогад про те, що він, мабуть, напав на золоту жилу, ймовірно, правильний. Якщо його голова вціліє, він стане багатий і знаменитий».

Такстер писав, зокрема, таке: «Троє чоловіків приставили до моєї голови пістолети, коли я виходив із ресторану на людній вулиці Буенос-Айреса. У цих трьох дулах я побачив марність усіх інтелектуальних стратегій уникнення насилля, що я їх будь-коли розробляв. До цього моменту я ніколи не усвідомлював, як часто сучасна людина уявляє собі таку критичну ситуацію. Моя голова, яку от-от мали рознести, гарячково продумувала схеми порятунку. Опинившись у машині, що на нас чекала, подумав, що мені кінець. Але я не зазнав фізичних знущань. Незабаром стало зрозуміло, що я в руках досвідчених людей із прогресивним політичним мисленням і цілком відданих принципам свободи і справедливості у їхньому розумінні. Мої викрадачі вважають, що мають привернути увагу до своєї справи, надати їй громадського розголосу в цивілізованому світі, й переконавшись, що я досить відомий есеїст і журналіст, обрали для цього мене». (Навіть зараз він себе вихваляв). «Як партизани і терористи вони хотіли заявити, що не безсердечні й безвідповідальні фанатики, а носії власної шляхетної традиції. Вони посилаються на Леніна і Троцького як засновників і будівничих, які відкрили, що сила — їхнє незамінне знаряддя. Вони знають класику цієї традиції, від Росії дев’ятнадцятого століття до Франції двадцятого. Мене вивели з підземелля, щоб я міг відвідати семінари про Сореля і Жана-Поля Сартра. Ці люди є по-своєму високо-принципові й серйозні. Ба більше, вони мають ту якість, до якої Ґарсія Лорка застосовував термін duende — внутрішню силу, що запалює кров, мов порох, духовну міць, яка не пропонує, а наказує».

Я зустрівся з Кетлін у кафе й показав їй вирізки. Там було ще далі у такому ж дусі.

— Такстер має жахливу слабкість до гучних заяв, — сказав я. — Мабуть, я радше попросив би приставити мені до потилиці три пістолети, ніж сидів би на тих семінарах.

— Не будь до нього занадто суворий. Чоловік рятує своє життя, — відповіла вона. — Це й справді захоплива історія. А де він згадує про викуп?

— Ось… «сума в п’ятдесят тисяч доларів, що я, скориставшись цією нагодою, прошу моїх друзів і родичів внести за мене. У надії побачити моїх маленьких діточок…» — і все таке. «Таймс» годує своїх читачів усілякими сенсаціями. Сторінку публіцистики читає дуже розбещена публіка.

— Я не думаю, що терористи змусили б його написати звернення до світової громадськості, а потім застрелили, — сказала вона.

— Що ж, це було б не зовсім логічно. Але хто знає, що зроблять ці типи. Проте мені трохи полегшало. Гадаю, з ним усе буде гаразд.

Кетлін докладно мене розпитувала, цікавлячись, що я робитиму, якщо Такстер вибереться з халепи й коли моє життя стане спокійніше і впорядкованіше. Я відповів, що, можливо, зупинюся на місяць у Дорнаху, поблизу Базеля, у швейцарському центрі Штайнера, Ґетеанумі[307]. Мабуть, міг винайняти там будинок, куди Мері та Ліш могли би приїхати до мене на літо.

— Ти, певно, отримаєш чималеньку суму від продюсерів «Кальдофреддо», — сказала вона. — І, схоже, Такстер таки виплутається з халепи, якщо він справді у неї втрапив. З усього, що ти знаєш, його не тримають під замком.

— Це правда. А ще я збираюся поділитися з дядечком Вальдемаром і віддати йому всю Гумбольдтову частку.

— Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять?

— Зо тридцять тисяч доларів, — відповів я. — Сорок щонайбільше.

Проте цей підрахунок був надто занижений. Барбаш урешті зобов’язав продюсерів виплатити вісімдесят тисяч. Вони також заплатили п’ять тисяч за прочитання Гумбольдтового сценарію і таки взяли опціон на нього. «Вони не можуть таке пропустити», — сказав Барбаш по телефону. Кантабіле був у той момент у кабінеті адвоката й щось голосно та наполегливо доводив.

— Так, він зі мною, — мовив Барбаш. — Він найупертіший сучий син, з яким я колись мав справу. Він діє за моєю спиною, він галасливий, а нещодавно ще й почав погрожувати. Справжня болячка. І якби це не ваш уповноважений представник, пане Сітрин, я б уже давно його виставив. Дозвольте я виплачу тих десять відсотків і позбудуся його.

— Пане Барбаш, дозволяю вам негайно виплатити його вісім тисяч доларів, — сказав я. — А які умови пропонують стосовно другого сценарію?

— Вони почали з п’ятдесяти тисяч. Але я заперечив: очевидно, покійний пан Флейшер таки справді щось мав. Щось сучасне, розумієте, про що я? Саме те, чого прагне тепер публіка. Мабуть, ви й самі це маєте, пане Сітрин. З вашого дозволу я скажу таке: гадаю, вам не слід зараз відмовлятися. Якщо погодитеся написати сценарій для нового фільму, я можу влаштувати вам бомбезну угоду. Ви б зробили це за дві тисячі доларів на тиждень?

— Боюся, мене це не цікавить, пане Барбаш. Я маю інші плани.

— Як жаль. Ви не передумаєте? Вони запитували багато разів.

— Ні, дякую. Ні, я зайнятий зовсім іншим, — відповів я.

— А як щодо консультації? — запитав пан Барбаш. — У цих людей повно грошей, і вони охоче заплатять двадцять тисяч баксів лише за те, що ви розумієте ідеї Гумбольдта фон Флейшера. «Кальдофреддо» підкорює світ.

— Не кажи на все «ні», — це був Кантабіле, який вхопив слухавку. — Послухай, Чарлі, я маю отримати частку і з другої речі, бо якби не я, нічого б не було. До того ж ти винен мені за переліт, таксі, готелі та їжу.

— Пан Барбаш оплатить твій рахунок, — сказав я. — А тепер забирайся, Кантабіле, наші стосунки наблизилися до кінця. Станьмо знову чужими людьми.

— Ах ти невдячний, завчений, дурний вилупку, — вигукнув він.

Барбаш відвоював телефон.

— Як ми з вами зв’яжемося? — запитав він. — Ви ще трохи пробудете в Мадриді?

— Можливо, я полечу в Альмерію на тиждень чи десь так, а потім повернуся до США, — відповів я. — У мене купа справ у Чикаґо. Побачитися з дітьми й поговорити з дядьком пана Флейшера. Коли я подбаю про ці необхідні речі й завершу кілька справ, то повернуся до Європи. Щоб розпочати інше життя, — додав я.

Запитайте мене про щось, і я вам усе розповім. Я й досі вичерпно пояснював свої наміри людям, яких вони анітрохи не цікавили.

Тож ось як було. Теплого квітневого дня Вальдемар Вальд і я, разом із Менашею Клінґером, перепоховали Гумбольдта і його матір, поряд, у свіжовикопаних могилах на цвинтарі Вальгалла. Здійснивши це належним чином, по-справжньому врочисто, я отримав дуже сумне задоволення. Гумбольдта погребли не на кладовищі для бідняків і волоцюг, а далеко звідси — у Детсвіллі, Нью-Джерсі, на одному з величезних місць поховань, що їх описував Кофриць, перший Ренатин чоловік, старому Майрону Свібелу в парильні лазні на Дивіжн-стріт. «Людей ошукують, — казав він про такі місця. — Не виділяють належної кількості квадратних метрів. Ви лежите там із коліньми під підборіддям, у куценькому савані. Хіба ви не заслуговуєте на те, щоб цілу вічність лежати випростаним на повен зріст?»

Поцікавившись цим питанням, я з’ясував, що Гумбольдтів похорон організував хтось із Фонду Беліші. Якийсь чуйний чоловік, підлеглий Лонґстафа, згадавши, що Гумбольдт колись був їхнім службовцем, забрав його з моргу й улаштував проводи від каплиці на Ріверсайд.

Тож Гумбольдтове тіло ексгумували і перевезли у новій труні через міст Джорджа Вашинґтона. Я заїхав по старих на Верхній Вест-Сайд, де вони нещодавно винайняли помешкання. До них приходила готувати і прибирати якась жінка, і старі влаштувалися як слід. Передаючи дядечку Вальдемару велику суму, я почувався неспокійно, і так йому й сказав. Він же відповів:

— Послухай, Чарлі, мій хлопче, — всі коні, яких я колись знав, відкинули копита вже багато років тому. І я б тепер навіть не тямив, як зв’язатися з букмекером. Тепер у старому кварталі самі пуерториканці. Все одно Менаша наглядає за мною. Я хочу сказати тобі, хлопче, що небагато молодих людей віддали б мені повну частку, як це зробив ти. Якщо врешті щось залишиться, ти це отримаєш назад.

Ми чекали у винайнятому «лімузині» на нью-йоркському кінці вантового мосту, поки катафалк його перетне, а потім поїхали за ним на цвинтар. Можливо, було б легше витримати грозову днину, ніж цей задушливий, схожий на важкий блакитний муар, день. На цвинтарі ми петляли серед темних дерев, що мали б уже відкидати тінь. Але вони стояли поміж могил, беззахисні та різко окреслені. Для Гумбольдтової матері ми теж подбали про нову труну, і вона була вже на місці, чекаючи, поки її опустять у землю. Двоє гробарів саме відчиняли дверцята катафалка, коли ми наблизилися до нього неквапним кроком. На Вальдемарові було все жалобне вбрання, що він лише зміг знайти в своєму гардеробі азартного гравця. Капелюх, штани й черевики були чорні, проте його спортивний піджак мав великі червоні ламані клітинки, а ворс вилискував у світлі запізнілої, надто теплої весни. Менаша, сумно всміхаючись, в окулярах із товстими скельцями, намацував собі шлях по траві та гравію, обережно переставляючи ноги, бо він дивився вгору, на дерева. Нічого особливого побачити він не міг: кілька платанів та в’язів, пташок і білочок, що раптово з’являлися і зникали. Це був гнітючий момент. Відчувалася загроза суцільного заціпеніння, так наче міг спалахнути загальний страйк проти природи. Що як кров припинить циркулювати, їжа не перетравлюватиметься, дихання урветься, а живиця не зможе більше долати млявості дерев? І тоді смерть, смерть, смерть, смерть, як численні удари ножем — у живіт, у спину, в груди та серце. Я ледве витримав цю мить. Гумбольдтова труна чекала.

— Хто нестиме? — запитав один із розпорядників похорону. Він оглянув нас трьох. Не надто багато чоловічої сили. Двоє старих буркотунів і одна збентежена істота, якій за віком не так уже й далеко до них. Ми стали на почесні місця обіч труни. Я взявся за ручку — мій перший контакт із Гумбольдтом. Ноша виявилася дуже легка. Я, звісно, вже не вірив, що людська доля може мати щось спільне з цими останками. Цілком імовірно, кістки є печаттю духовних сил, проекцією космосу в певних кальцієвих утвореннях. Але, мабуть, навіть ці елегантні білі форми — стегнові кістки, ребра, суглоби, череп — зникли. Викопуючи прах, гробарі, либонь, згребли докупи якісь уламки і чорні грудки людського походження, в яких мало що зосталося від чару, від жвавої та палкої винахідливості, від руйнівного безумства Гумбольдта. Гумбольдта, нашого друга, племінника і брата, який любив Добро і Красу, а тепер, однією зі своїх менш поважних вигадок розважає публіку на Третій авеню та Єлисейських Полях, заробляючи для нас усіх купу грошей.

Робітники перейняли від нас труну і встановили її на брезентових пасах електричного опускального пристрою. Небіжчики тепер лежали поруч у своїх громіздких скринях.

— Ти знав Бес? — запитав Вальдемар.

— Одного разу я бачив її на Вест-Енд-авеню, — відповів я.

Можливо, він зараз думав про гроші, поцуплені з її гаманця і програні на кінних перегонах уже дуже давно, про сварки, скандальні сцени і прокляття.

За довгі роки, що минули відтоді, як я востаннє був на похороні, було здійснено чимало механічних удосконалень. Тут стояла низенька й компактна жовта машина, що, вочевидь, копала яму, а потім засипала її землею. Її також було обладнано як кран. Побачивши це, я поринув у роздуми, до яких сам Гумбольдт мене й привчив. Кожен квадратний сантиметр металу цієї машини був результатом співпраці інженерів та інших винахідників. Система, збудована завдяки відкриттям багатьох видатних умів, завжди потужніша за ту, що її створено зусиллями лише якогось одного розуму, що сам по собі може зробити небагато. Так сказав старий доктор Семюел Джонсон і додав у тій же промові, що французькі письменники поверхові, бо вони не вчені й покладаються лише на силу власного розуму. А от Гумбольдт захоплювався цими французькими письменниками і також якийсь час покладався лише на силу власного розуму. Та потім він почав задивлятися на колективні феномени. Прекрасні вірші, що вирвалися з його вуст, він створив сам, як неповторна особистість. Але потім серце зрадило його. Ах, Гумбольдте, як мені жаль. Гумбольдте, Гумбольдте… Ось що з нами стається.

Розпорядник похорону запитав:

— Чи хтось хоче прочитати молитву?

Схоже, ніхто, не виявляв бажання чи не знав напам’ять молитов. Але Менаша сказав, що хоче дещо заспівати. А потім так і зробив. Його манера виконання не змінилася.

Він оголосив:

— Я заспіваю фрагмент з «Аїди» — «In questa tomba oscura».

Літній Менаша зібрався на силі. Він підняв голову. Кадик, що проступив на його шиї, був уже не такий, як тоді, коли він, юнаком, працював штампувальником на чиказькій фабриці, та все ж він був. Та й давній запал теж нікуди не зник. Менаша зчепив руки, звівся навшпиньки, і так само пристрасно, як у нашій кухні на Райс-стріт, але слабшим голосом та, як і раніше, недоладно, зриваючись на фальцет, він зворушений, страшенно зворушений, заспівав свою арію. Та це була лише розминка. Коли він закінчив, то оголосив, що збирається виконати «Повернення додому», давній американський спіричуел… що його Дворжак використав у своїй симфонії «З нового світу», додав він, немов роблячи нотатку до програми. І тоді, о Господи, я пригадав, що у двадцятих роках він тужив за своєю домівкою в Іпсиланті і як він, сумуючи за своєю коханою, співав: «Вертаюся додому, вертаюся додому, я вертаюся додому», — аж доки моя мама сказала: «Заради Бога, вертайся вже нарешті». А тоді він приїхав знову, з огрядною, лагідною й заплаканою нареченою, з дівчиною, яка, сидячи у ванні, не могла підняти до голови своїх занадто товстих рук, і моя мама зайшла, щоб помити їй волосся і витерти рушником.

Усі вони вже відійшли, зосталися тільки ми.

А дивитися у відкриті могили було анітрохи не приємніше, ніж раніше. Коричнева земля, грудки і галька — чому все це мусить бути таке важке. Воно мало надто велику вагу, завелику, щоб її можна було витримати. Проте я зауважив іще одне нововведення у похованні. Всередині могили була відкрита бетонна коробка. Труни опустили, потім під’їхала жовта машина, і маленький кран, з гортанним риком, підняв бетонну плиту й накрив нею цю коробку. Тож труну було обгороджено, і земля не потрапляла на неї безпосередньо. Але як же тоді людині вибратися звідти? Ніяк, ніяк, ніяк! Вона там зостанеться, зостанеться! При зіткненні плити з коробкою почулося тихе сухе шкряботіння, як по череп’яному посуду, немов ложкою по цукерниці. Ось так, мовчазно обертаючи свої троси, вчинило з окремо взятим поетом сполучення колективних умів та об’єднаних винаходів. Те ж саме проробили і з поетовою матір’ю. На неї теж опустилася сіра плита, і тоді Вальдемар узяв лопату, немічними руками викопав пару грудок землі й кинув по одній у кожну могилу. Старий азартний гравець заплакав, і ми відступили вбік, щоб не бентежити його. Коли бульдозер розпочав свою роботу, він усе ще стояв біля могил.

Ми з Менашею пішли до «лімузина». Боком свого черевика він відгорнув кілька торішніх листків і сказав, дивлячись крізь свої окуляри з товстими скельцями:

— Що це, Чарлі, весняна квітка?

— Так і є. Гадаю, зрештою це мало статися. Такого теплого дня, як цей, усе здається вдесятеро мертвіше.

— Тож це маленька квітка, — мовив Менаша. — Колись розповідали, як один хлопчик під час прогулянки парком запитав свого сварливого батька: «Як називається ця квітка, тату?» — і той сердито закричав: «Звідки я знаю? Хіба я торгую дамськими капелюшками?». Тут іще одна, але, як думаєш, вони звуться, Чарлі?

— Гадки не маю, — відповів я. — Я й сам виріс у місті. Це, певно, крокуси.