Дата Туташхіа

Бентежний дух Дати Туташхіа

Роман «Дата Туташхіа» з’явився друком понад десять років тому на сторінках грузинського літературного журналу «Ціскарі» (1972) і викликав великий інтерес широкого читацького загалу. Кожного чергового номера журналу чекали схвильовано й нетерпляче, а потім палко сперечалися, заглиблюючись у прочитане.

А читати «Дату Туташхіа» можна по-різному. Можна прочитати роман як цікаву книжку, пригодницький твір, сповнений детективних елементів; можна прочитати як історико-соціальний художній твір, де правдиво зображено певний період (кінець дев’ятнадцятого й початок двадцятого століття) життя Грузії; прочитати як твір, що має розмаїтий і надзвичайно колоритний типаж (у ньому близько сорока активних персонажів!); як психологічний роман, у якому з філігранною майстерністю виписані складні людські взаємини й глибини людської душі; можна простежити в ньому й філософські проблеми, ідеї та ідеали; зрештою, знайти вічні атрибути Існування роду людського, які не відімруть, поки на землі живуть люди.

Звичайно, всі ці такі різні компоненти не лежать в романі відокремленими шарами. Вони — взаємопроникаючі і взаємодоповнюючі інгредієнти (а не механічні складові частини) одного величезного цілого. Мабуть, ця багатоплановість — запорука того, що роман охоче читають люди різного рівня — від землероба до витонченого інтелектуала,— і читають не тільки в Грузії. Роман друкується російською та мовами народів Радянського Союзу, перекладається іноземними мовами.

Українському читачеві хочеться повідати, що для тих, хто близько знає Чабуа Аміреджибі, немає нічого природнішого за той факт, що з-під його пера вийшов саме такий твір. Інтелігентна людина з витонченими манерами, гарно вихована, приємний співрозмовник, пречудовий оповідач, у розповідях якого завжди переплітаються й поєднуються і цікавий елемент, і гумор, і складні міркування, і осягнення смислу розказаної історії, і вміння висловити все образно, — таке перше враження від нього. А згодом ви зрозумієте, що витонченість і природжений артистизм цієї людини спрямовані не на те, щоб справити ефект на присутніх, а на те, щоб підняти до свого рівня співрозмовника чи слухача.

Чабуа Аміреджибі вірний багатовіковій літературній традиції, згідно з якою книжка насамперед має привабити, захопити. Та це лише одна сторона питання, до того ж не найважливіша. Значно важливіше — ціла галерея майстерно виписаних, цілком самобутніх персонажів, які діють у надзвичайно складних життєвих ситуаціях, уміння проникнути в найпотаємніші куточки людської душі. Важливіше — злиття емпіричного й міфологічного планів буття. А найголовніше — ті етико-філософські проблеми, які порушує автор.

Романові передує епіграф, який логічно продовжується в епіграфах кожного з чотирьох розділів. А всі п’ять епіграфів разом складають самостійну новелу-міф. Вони органічно скріплюють архітектоніку всього великого твору, який теж складається з окремих новел. Безпосередньо з автором ми зустрічаємося тільки у вступі, потім він передає слово головному оповідачеві — графу Сегеді. Все, що розказує граф Сегеді, є сюжетним стрижнем книжки, на який ніби нанизані ще близько тридцяти новел, викладених від імені інших персонажів. Поняття «новела» вживається тут, звісна річ, умовно, оскільки це не просто збірник, у якому окремі твори пов’язані ідейно й тематично, а художньо-композиційне ціле Але й з цього погляду «Дата Туташхіа» — незвичайний твір. Кожна з багатьох історій, описаних у ньому,— справді самостійна новела і разом з тим, по-перше, ніби продовжує попередню новелу й таким чином є ланкою в нерозривному ланцюзі розвитку сюжету, а по-друге — присвячена долі двох головних героїв роману — Даті Туташхіа і Мушні Зарандіа. Ось чому, хоч кожна з цих новел і читається як самостійний твір, зрозуміти справжнє її значення й призначення можна тільки виходячи з усього роману в цілому. Перед нами складне органічне ціле, глибинний смисл і значення якого випереджає його складові частини,— розуміння цих частин не може бути повним без сприйняття їх у єдності. Це справжній діалектичний зв’язок частин і цілого — все у напруженому русі, все в гармонії, все обумовлене й визначене саме єдністю й звучить поліфонічно.

Від оповідачів новел (жандарм, робітник, революціонер, розбійник, лікар, інженер, адвокат, поліцмейстер, священик, вчитель, стражник, ремісник...) ми дізнаємося про їхню особисту долю, про долю десятків людей, і перед нами дедалі виразніше вимальовуються їхні психологічні портрети: характеризуючи головних героїв роману Дату Туташхіа й Мушні Зарандіа, вони мимоволі характеризують і себе самих.

У загальному епіграфі до всього роману сказано: «... І дано було людині Совість — щоби вона сама могла викривати вади свої; Силу — аби їй стачило снаги долати їх; Розум і Доброту на пожиток собі й близьким своїм, бо лиш те благо, що йде на користь ближнім; Жінку — аби ніде не уривався й вічно жив рід людський; Друга — аби осягала вона міру свого добра і жертовності заради ближнього; Вітчизну — аби було їй чому служити і за що життя своє віддати... І цілий Світ — аби було де все те вершити й величати любов ту велику, що й була господом богом її».

Уже з перших рядків автор дає зрозуміти, що йтиметься про основи основ людського буття, про його найістотніші модуси.

Автор веде розповідь у минулому часі, але це аж ніяк не означає, що він має на увазі людство до його гріхопадіння у зв’язку з «древом пізнання», Атлантиду, блаженні острови чи Аркадію. Він не малює картину ідилічного минулого роду людського, а говорить про можливу форму його ідеального існування: так може й має бути, коли людина залишається людиною, коли совість для неї — хист бачити свої вади, друг — мірило й ціна буття І таке інше.

Коли народ живе так, то його внутрішнє життя осяяне світлом любові й доброти. З того самого епіграфа: «Віра і звичаї батьківські сповнювали любов’ю тіло й душу людини. І був суддею над народом і правив ним чарівний юнак і статний лицар — Туташха. Не будучи людиною в плоті, був він, одначе, духом людським, що в лоні душі пробував і в усі її куточки проникав. І породила та віра розум, мудрість і проникливість у все суще... І видів Туташху народ, як він у храмі пробував, але подібний був до людини і владаря, й дотримувався його заповідей як законів єства».

Туташха — ім’я, відоме з колхідської міфології. Буквальне його значення — «день місяця». Земне втілення Туташхи — герой роману Туташхіа («Син місяця»). Місяць посідав чільне місце в грузинському язичеському пантеоні. Після прийняття християнства (IV століття) у свідомості народу його замінив святий Георгій — юнак на білому коні, який убиває дракона.

Та головне тут є те, що міфологічного Туташху автор подає як людського духа, як сутність, що перебуває в глибині людської істоти. Це має свідчити і про те, що автор бачить у ньому ті начала людського духу, що є носіями вищезгаданих етичних принципів.

Якщо визнати таку інтерпретацію, то правильна буде й така думка: роман «Дата Туташхіа» автор так задумав, що, заглиблюючись у нього, ми виявляємо в ньому два невіддільні один від одного плани — емпіричний і духовний.

Емпіричного плану довго й шукати не треба — це роман у цілому, все те, що в ньому розказано (звичайно, крім епіграфів). А про духовний план скажемо так: трагедію, розіграну в емпіричному плані, можна прочитати також як боротьбу внутрішніх начал, що виникла в душі окремої людини чи роду людського в цілому, як трагедію окремого суб’єкта чи роду людського взагалі. Тому протиставлення й боротьбу головних героїв — Дати Туташхіа і Мушні Зарандіа — можна розглядати як боротьбу добра і зла, що відбувається в душі кожної людини. Дата Туташхіа і Мушні Зарандіа фактично є дві іпостасі однієї особи, це — одна душа, що на смерть бореться сама з собою.

Існує думка, що саме така модель є основою «Одіссеї», «Бхагават-гіти», «Божественної комедії»... Таку саму модель вбачає автор цих рядків і в поемі Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі».

Та хоч би в якому плані — емпіричному чи духовному — ми читали роман, він й все одно тільки і тільки про найголовніше — про наріжні проблеми буття (добро і зло, совість, сила, дружба, народ, світ...), про одвічні й вічні істини, без яких людське існування втратило б будь-який сенс.

«Дату Туташхіа» автор писав десять років. Десять років тривало єдиноборство Чабуа Аміреджибі і з самим собою, і з грузинським словом, поки він, як одержимий, долав страшні безодні, виходив на бажану вершину... А втім, не будемо забігати наперед.

Звернімося до епіграфа першого розділу роману: «Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від пахощів і не думав про майбутнє. Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди чужому достатку, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, І не стало народу. І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося: зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників. І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись: «Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності». І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха». Це — в плані міфологічному. А в плані реальному: земне втілення Туташхи — юний Дата Туташхіа — через певні обставини стає абрагом. Характером своїм благородний лицар, він і в цій ролі намагається творити добро. Але в усіх випадках його спостигає гірке розчарування. І зрештою абраг, який мріяв про боротьбу з насильством, несправедливістю й корисливістю, наприкінці першої частини роману доходить висновку, що ніхто не гідний того, щоб втручатися в його справи, допомагати йому в біді.

Такий перший етап духовної еволюції Дати Туташхіа.

Повернімося до тексту роману. Подивімося, про що йдеться в епіграфі до другого розділу.

«І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі: «Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!». І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому... І сподіялося: Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів — лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті... І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися, Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки... І прорік тоді Туташха: «Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність. І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом».

Розглядаючи загальний епіграф роману, ми говорили, що, хоч автор і веде в ньому розповідь у минулому часі, він зовсім не ставить за мету намалювати ідилічну картину минулого людства, а говорить про ідеальне буття його, можливе, якщо людина вважає совість хистом бачити свої вади, друга — мірилом власного життя і таке інше. Те саме можна сказати і про епіграф до другого розділу. Звеличення дракона, перетворення поняття «совість» на «звук пустий і брязкотливий», друга — на «повірника у лиходійствах і пороках» і такс інше — не є явища, які можна віднести до того чи іншого конкретного відрізку часу, а швидше — вічна внутрішня трагедія роду людського, яка безупинно розігрується в психіці кожної окремої людини. Так буває завжди, коли в душі людини бере гору зле начало.

І разом з тим роман побудований так, що, коли обминути епіграф і звернутися безпосередньо до тексту, то падіння моралі й піднесення дракона стає вже фактом емпіричним, явищем, локалізованим у часі. В цьому аспекті «Дату Туташхіа» можна прочитати вже як роман соціальний — багатоплановий твір дає нам і таку можливість. Тут необхідна конкретизація історичного моменту, і в романі є хронологічні орієнтири для цього. Дата Туташхіа народився, очевидно, 1866 року, в 1885-му став абрагом, в 1889-му на кілька років переселився на Кубань, 1907-го втік з в’язниці і в 1910-му — загинув. Дещо знаємо й про інших персонажів. Мушні Зарандіа в 1890 році почав служити в жандармерії, в 1907-му був уже таємним радником, у 1913-му помер; граф Сегеді народився десь близько 1850 року, служити в жандармерії почав у 1874-му, в 1904-му пішов у відставку (подальша його доля для роману не важлива). Отже, хронологічні рамки роману — кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого століття, точніше: 1885—1910 роки. Ширшої часової локалізації автор не дає, оскільки вона йому потрібна лише для того, щоб читач не втрачав орієнтації в часі, а разом з нею і відчуття реальності та реалій подій, що розгортаються в емпіричному плані.

І все ж автор досить повно і надзвичайно колоритно малює картини Датиної батьківщини: одного з чудесних куточків Грузії — Мегрелії, Грузії взагалі, а також Північного Кавказу, зокрема Кубані; село й місто тих часів, етнографічні деталі побуту й взаємин людей. І все це таке живе, майже відчутне, що починає здаватися, ніби запас знань автора невичерпний.

Але автора книжки, незважаючи на її багатий соціальний зміст, більше хвилюють проблеми етичні й філософські, а тому й ми простежимо саме цю лінію... Найперше з’ясуємо, що за людина земне втілення Туташхи — абраг Дата Туташхіа, які його прагнення, чим зумовлений його бунт.

Поручик Сергій Андріевський (коханий Датиної сестри Еле, мимовільне вбивство якого стало причиною того, що Дата пішов у абраги): «Трохи вищий від середнього зросту, дуже сильний. На вигляд — статечний. Очі голубі, ніс гачкуватий; трохи клишоногий, бо постійно їздить верхи. Одягається елегантно, до лиця, полюбляє грузинську чоху, здебільшого чорну. Часто міняє коней... Майже нічим не відрізняється від своїх співвітчизників аристократичного походження... У гімназії він не вчився, а проте досить освічений... У нього жвавий, ясний розум. Дуже порядний, справедливий юнак».

Такий дев’ятнадцятирічний Дата Туташхіа.

Мушні Зарандіа: «...До того ж він наділений великою силою волі, значно більшою, ніж я!»; «...Моральність, та що відгранена вихованням. Я знаю, люди не можуть досягти досконалості, але Туташхіа з тих, хто ближче за інших до неї».

Такий уславлений абраг Дата Туташхіа.

Іраклій Хурцідзе: «Людина ця може існувати за своїми, тільки їй даними, вищими законами й прагне лише одного — дії».

Такий Дата Туташхіа, який шукає смисл життя.

Беглар Гваліа: «...Дата Туташхіа таким уже на світ народився, щоб від істини своєї не відступати ані на крок, життя своє за неї віддати. За те й любили його люди. Але одного прекрасного дня він спиною до всіх повернувся: розізлився, чому всі не такі, як я, чому всі гірші, а не кращі за мене?! А якби всі були такі, як Дата або Магалі Зарандіа, що його виховав, про що іще міг би мріяти бог на небі й люди на землі? Та не виходить так».

Шалва Зарандіа: «Не зрозумієш його, не розкусиш, а що вже шукати логіку в його поведінці, то й зовсім було намарне».

Магалі Зарандіа: «У нього в роду й поведенції такої не було, щоб тихо-мирно пливти за водою і з усім миритися, і ми його не для спокійного життя викохували».

Такий Дата Туташхіа в уяві його знайомих і близьких.

Тепер згадаємо, як говорить Дата Туташхіа сам про себе: «Життя зробило мене великим скептиком... А колись же я був довірливий, як ягня, і ладен був вступити в бій з людиною, яка говорила, що на землі панує підступність». «Я вступив у життя зарозумілим і самолюбним гордуном. І таким був багато років, чому й став абрагом... Минав час, я одержував удари від життя неймовірно грубі й нещадно дошкульні. Але не самий лише мій свавільний характер був причиною того. Ні, причина була і в тому, що з дитячих років я не міг витерпіти, коли одна людина топтала другу людину, принижувала її гідність і честь. Співчувати потерпілому, подати йому руку допомоги, а за те ходити з синцями й гулями. І коли в юнацькі свої роки я не міг стерпіти ударів по собі, то, змужнівши, не переносив ударів по інших, а також приниження й безчесності. Я ладен був померти — повірте, я правду кажу,— аби тільки одержати перемогу над людиною, яка жила насильством і злом...» «Я не самотній вовк, що думає тільки про здобич, і не покірний віл, що живе тільки для того, щоб скубти траву. Я син свого народу. І хотів би робити щось в ім’я свого народу! Я не можу згорнувши руки, байдуже, збоку споглядати свою батьківщину!..» «Зі мною і навколо мене стільки всього відбулося, що я не розумію тепер, як жити і що далі робити. А знати треба, без цього не можу».

Оце, мабуть, і все. В усьому романі прямої характеристики Дати Туташхіа більше немає. Все інше — дії, вчинки, і по них читач має судити сам про героя.

А все-таки, і, я гадаю, читач погодиться зі мною, вже з наведених виписок перед нами постає особистість виняткова, одна з тих, які викликають повагу ще до безпосереднього знайомства з ними.

І справді, Дата — обраний з обраних, і це ми розуміємо вже з перших сторінок роману. Та ось закрадається сумнів: чи не буде це схема — носій певних ідей замість живої людини? Поміркуйте самі: ще на початку книжки перед нами — особистість, майже досконала і духовно, і фізично, незрівнянний муж з міцною десницею, який долає найсильніших, завжди готовий до бою, і водночас людина гнучкого й допитливого розуму, бездоганної чесності, чистої совісті й рідкісної правдивості. Чого ж іще бажати? А крім того, надто вже багато траплялося нам у літературі «досконалих особистостей» з претензією на такі чесноти.

Власне, в читача «Дати Туташхіа» просто не лишається часу для будь-яких сумнівів. Сумніви й роздуми приходять згодом — коли прочитано роман. А спочатку нам зовсім не до того — як у справжньому детективі, сюжет починається з убивства.

Проте, як ми вже сказали, разом з життєвістю й захопливістю викладу роман несе в собі величезний глибокий внутрішній зміст. І важко знайти в ньому епізод, деталь чи навіть просто фразу, які не служать основним завданням, що їх ставить перед собою автор у цьому плані. Найперше це треба сказати про образ Дати Туташхіа. Не випадково автор зробив своїм героєм людину, близьку своїми даними до ідеалу, до досконалості.

По-перше, як уже відзначалося, автор торкається у своєму творі глибинних основ буття з його найсуттєвішими модусами, одвічними й вічними істинами. І носієм цих вічних істин ніяк не може бути особистість пересічна, яка має хоч якісь незначні вади. То байдуже, як постане перед нами ця людина — чи в особі рафінованого інтелігента, чи простого абрага. Без одвічної досконалості тут не обійдешся. До речі, щодо цього абраг має переваги перед інтелігентом — не ускладнена й не розбещена міським і кабінетним життям, не розщеплена психіка, необхідний для розумового зосередження вільний час в аскетичних умовах життя, щоб підійти до простоти вічних істин із справді людською простотою. З цього погляду будь-який ризик заздалегідь виправданий і освячений, бо в письменника немає кращої можливості, щоб «здолати себе», і поразка тут — однаково що й перемога.

Нарешті, ще одне: за авторським задумом Дата Туташхіа є і носієм певних ідей, і привабливим героєм, і водночас «духом людським, що в лоні душі пробуває». І для втілення цього «людського духу» важко було створити кращу модель, аніж Дата Туташхіа.

Та що ж усе-таки могло врятувати цього героя, такого близького до ідеалу досконалості, від перетворення його на мертву схему?

Рятунок від схематизму — життєвість. Життєвість, доведена до такої міри, що герой раз у раз потрапляє навіть у комічні, Малоприємні ситуації.

Друга умова — це діло, дія. Дата Туташхіа близький до ідеалу досконалості, крім усього іншого, ще й тому, що життєве кредо його дихає справжньою простотою: «Я ніколи не вимагав від людини нічого, крім того, щоб вона була добра і справедлива». Ніхто не зможе дорікнути ні авторові роману, ні його благородному героєві, що вони не усвідомлюють до кінця, яка складність і глибина супроводжують цю простоту. А божественно просту й водночас найскладнішу істину можна пізнати тільки через дію. І дрімотне існування в стінах кабінетів та салонів — погана запорука успіху в цій справі (у давньогрузинському тексті сказано: «Повноцінна людина тільки та, якої не долає дрімота»). Ось чому авторові роману потрібна була для свого героя така широка й неспокійна життєва арена — в найрізноманітніших ситуаціях, у зіткненнях з багатьма різними людьми викарбовувався його ідеал. І тільки така людина, як Дата Туташхіа,— з ясною метою, з незламною волею, фізично й духовно гармонійна,— могла вистояти на цій арені під нескінченними ударами, що випали на її долю. Дії, вчинки — ось що характеризує його. Тому така скупа пряма характеристика героя в романі.

Щодо цього варта уваги така думка Дати Туташхіа: «Усі релігії і наше євангеліє мені зрозумілі доти, доки вони говорять людині, якою їй треба бути. А що далі від цього — нікуди не гоже і нікому не потрібне. І ось що дивне, в ченці йдуть, щоб на цей непотріб себе марнувати. А для добрих справ треба жити мирським життям. Ото буде правильно. Чернецтво не для мене».

Це каже людина, яка фактично прожила все своє життя як аскет і самітник. Ігуменя монастиря Єфимія не розуміла цього й тому настійно радила Даті піти в монастир. Звичайно ж, Дата Туташхіа не аскет в її розумінні. Він жив, щоправда, коли не роки, то місяці, у своїй схованці сам-один, майже повністю відірваний від зовнішнього світу, але ці періоди життя героя мало цікавлять автора. В романі ми бачимо Дату Туташхіа в дії, у вирі життя (коли в епіграфі першої частини автор говорить: «І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його», то він, звичайно, має на увазі не фізичний, а духовний відхід від життя: Дата Туташхіа, як і раніше, живе серед людей, але він такий заглиблений у себе, що все навколишнє не хвилює його). Саме таке його життя можна назвати справжнім аскетизмом. Потреби його мінімальні, і він задовольняє їх лише настільки, наскільки це потрібно для існування, і ніякий житейський бруд не торкається його чистої совісті й бездоганної чесності. Далі: у вирі, в хаосі життя розум його залишається незалежним від усього скороминущого, він завжди цікавиться тільки одним питанням, завжди прагне до єдиної істини, зосереджений на ній.

І нарешті про найголовніше. Один з персонажів роману говорить про Дату Туташхіа: «Та є й інші — цвіт людства, — вони обсідають і штурмують єдину фортецю — самого себе! Не знаючи втоми й компромісів, не на життя, а на смерть борються вони з собою, щоб якомога більше взяти від власних здібностей, дати людям якомога більше плодів... І такий Дата Туташхіа. Він веде велику війну лише з самим собою... І немає в світі нічого, що змогло б змінити обличчя і сенс цієї великої війни!».

До речі, тільки враховуючи цей останній момент, можна зрозуміти до кінця слова Туташхіа: «Людина сама повинна здобути свободу для себе».

Читач, звичайно, помітив: у загальному епіграфі до роману про Туташху сказано: був він «духом людським». А за епіграфом до другої частини жахливий дракон теж «дух людський». Ця обставина, безперечно, підтверджує те, про що йшла мова вище,— «Дату Туташхіа» можна прочитати як в емпіричному, так і в духовному плані (як книжку про внутрішню боротьбу добра й зла): Туташхіа бореться з драконом, і арена цієї боротьби — внутрішня сутність усього людського роду або окремої особи (в духовному плані) і весь світ (в емпіричному плані).

Ми підійшли до найскладнішого питання: земне втілення Туташхи — Дата Туташхіа. В міфологічному плані Туташха протистоїть драконові. Кому ж в емпіричному плані протистоїть Дата Туташхіа? Адже земне втілення дракона теж неодмінно має існувати, це визначено всією внутрішньою логікою роману (не з узагальненим же, абстрактним злом бореться конкретний Дата Туташхіа). Це питання не випадково видається найскладнішим, морочливим. Бо ж не так і просто назвати Мушні Зарандіа земним втіленням жахливого дракона — символу зла.

Отже, нам треба з’ясувати, ким був Мушні Зарандіа.

Напевне, читач перш за все згадає, що Дата Туташхіа і Мушні Зарандіа на вигляд були такі схожі, що їх ледве розрізняли (Датин батько і мати Мушні були близнята). Саме тільки це має викликати симпатію до Мушні — ніби й на нього падає відблиск сліпучого ореолу Дати Туташхіа.

Потім поступово, в основному з розповідей графа Сегеді та з його зауважень, ми знайомимося й з внутрішнім світом Мушні Зарандіа.

Не будемо перераховувати всіх випадків, коли перед Мушні Зарандіа відкривалася можливість легко розбагатіти, а він відмовлявся від такої можливості: за романом він такий самий абсолютний безсеребреник, як і Дата Туташхіа. А це досить важливо: влада Мамони — одна із сил, що штовхає людину на шлях служіння злу.

Щоб не бути багатослівними, назвемо відразу ті пороки, які, згідно з епіграфом до першої та другої частин роману, засвідчують падіння моралі й піднесення дракона: зажерливість, скупість, тупоумство, заздрість, зрада, розпуста, невдячність, гординя, лестощі, прагнення до влади, обман, хитрість, ненависть.

Судячи з дій Мушні Зарандіа, всі перераховані пороки майже повністю чужі йому. Правда, до обману й хитрощів якоюсь мірою він вдається при виконанні службових обов’язків (скажімо, у випадку з полковником Сахновим), але за таких умов інакше й не зробиш, бо служить він у жандармерії, а не в благодійному закладі, і хочемо того чи не хочемо, а іноді не вбачаємо в цьому гріха, співчуваємо йому, більше того — радіємо з його перемоги (наприклад, над тим-таки полковником Сахновим). А ось щодо того, чи ненавидить когось Мушні Зарандіа, нам нічого не відомо.

Крім згаданої вже безкорисливості, Мушні Зарандіа має ще чимало чеснот: він розумний, кмітливий, прозорливий, енергійний, невтомний у роботі, старанний, вірний своїй справі, має велику силу волі, шанує традиції, часом розмірковує про долю батьківщини...

Що ж виходить? Як же протиставити Мушні Зарандіа Даті Туташхіа, коли вони такі схожі й на вигляд, і своїми особистими рисами, як дві копії з одного оригіналу? І скільки б ми не шукали, нам не пощастить знайти в Мушні таку ваду, на підставі якої можна було б сказати, що він є втіленням зла, жахливого дракона.

Може, цією вадою слід вважати те, що Мушні Зарандіа служить у жандармерії і переслідує Дату Туташхіа? Але ж це закономірно випливає з його світогляду, чіткого й цілком певного, якому він завжди вірний і тому не може поводитися інакше, до кінця йде наміченим шляхом. Інша річ, що основа його світогляду хибна, а відповідно хибні й умовиводи. В такому разі йдеться не про навмисне зло, а про мимовільну помилку, і нам треба скоріше жаліти Мушні Зарандіа, а не оголошувати його втіленням зла...

Перший сигнал нам подає людина, яка багато років з великим захопленням дивилася на Мушні Зарандіа. Ця людина — граф Сегеді. Маємо на увазі не ті випадки, коли, розповідаючи про службу Мушні як слідчого й розвідника, він величає його Сатаною (тут слово «сатана» звучить як комплімент).

Перший сигнал лунає, коли Мушні Зарандіа вручає графові Сегеді пакет з документами, які компрометують полковника Сахнова. Граф Сегеді: «Глянув на Мушні, і мені здалося, що замість його сухорлявої постаті, яка щойно вмостилася в кріслі, з крісла погрозливо високо витяглась голова скрученої клубком гадюки...» І ще раз таке привиділося графові Сегеді, коли він був уже у відставці й до нього прийшов з візитом Мушні. Граф раптом зрозумів, що гість його готує для Дати Туташхіа диявольську пастку.

Мушні Зарандіа постав перед графом Сегеді в образі гадюки, а гадюка, як відомо, алегоричне втілення Сатани. На підтвердження цього через кілька сторінок читаємо: «Я викохав це щеня, я ж і поквитаюся з тобою, пане Сатано!» (тут слово «сатана» граф Сегеді вживає в його прямому розумінні).

Та поквитатися зі своїм вихованцем графові Сегеді не пощастило, бо Мушні Зарандіа був значно сильніший за нього — він був сатана. А граф Сегеді, так би мовити, загравав тільки з тінню сатани. Тридцятирічна служба в жандармерії досить часто надавала йому можливість бути ним, часом це навіть захоплювало його й тішило самолюбство. А поява втіленого сатани (а не його тіні) в особі Мушні Зарандіа так збентежила й вразила зніжену душу графа, що, не витримавши такого випробування, він вирішив піти у відставку. Справді, і ворогові не побажаєш зіткнутися віч-на-віч з сатаною.

Зауважимо, що репліки Сегеді — то лише сигнали. Їх призначення — насторожити нас, примусити пильніше приглянутися до Мушні Зарандіа. Коли б так легко було розпізнати зло, то й боротися з ним, мабуть, було б не дуже важко!

Уважне вивчення духовного світу Мушні Зарандіа приводить нас до одного, здавалося б, несподіваного висновку: він не знає любові. Як і Дата Туташхіа, він наділений майже всіма достоїнствами й чеснотами (так ми думаємо, забувши про те, що Сатана може імітувати будь-які Достоїнства і чесноти), окрім одного — любові. Це та вища сфера, де відразу ж проявляється істина, де лжа безсила когось обманути, оскільки справжню любов завжди супроводжує відповідна дія. Тут та межа, за якою зло втрачає силу впливу і змушене показати своє справжнє обличчя.

У всьому романі Мушні Зарандіа навдивовижу замаскований (тут знову можна згадати про велику майстерність автора), замаскований так, що навіть сумнів бере — чи не гріх бачити в ньому втілення зла?

І тільки коли роман прочитано і можна вже здалеку глянути на події, які в ньому викладено, ми нарешті розуміємо, в чому тут суть справи.

Ось тоді ми й починаємо розуміти, від якої хвороби помер Мушні Зарандіа невдовзі після смерті Дати Туташхіа. Лікарі не збагнули тієї хвороби й охрестили її меланхолією. А насправді Мушні Зарандіа, який досяг вершини службової кар’єри, знищила жорстока поразка в боротьбі з добром, втіленим в особі простого абрага Дати Туташхіа.

Все життя змагався Мушні Зарандіа з Датою Туташхіа (коли приховано, а коли й відкрито). А тим часом Дата Туташхіа пройшов довгий шлях духовної еволюції. Почав він з того, що у всіх випадках намагався бути захисником правди; потім, розчарувавшись, повстав у душі проти всього людства, обрав пасивну позицію, вирішив не втручатися ні в чиї справи; потім він вирішив винищувати зло насильством, але це призвело до ще гірших наслідків.

І тільки тоді був приречений на поразку Мушні Зарандіа, коли Дата Туташхіа зрозумів, що знищити зло насильством — неможливо, що його треба перетворити на добро. А зробити це зможе тільки той, кому до снаги самопожертва заради ближнього. Ось це й було не до снаги Мушні, бо самопожертва неможлива без любові, а любов була чужа йому. В усіх інших випадках він міг якщо не перемогти Дату Туташхіа, то принаймні зрівнятися з ним. Зрозумівши це, Мушні Зарандіа жахнувся, і сили почали зраджувати його. Ось у чому причина його загадкової хвороби й загибелі.

Здатність на жертву заради любові й хист перетворення зла на добро і є та найпростіша і водночас складна й глибока за думкою істина, про яку згадувалося вище, коли ми говорили про життєве кредо Дати Туташхіа («Я ніколи не вимагав від людини нічого, крім того, щоб вона була добра і справедлива»). Дата Туташхіа пройшов великий шлях духовної еволюції та досконалості, набуваючи цю здатність, цей хист. Але шлях цей був і шляхом мучеництва, бо тільки через муки й непрохідні безодні можна досягти справжньої досконалості. Ось чому роман починається словом «совість», яка є або повинна бути здатністю бачили свої вади.

Дата Туташхіа справді прожив життя мученика й самітника, І, можливо, ми будемо близькі до істини, якщо визнаємо його добровільний прихід у в’язницю відображенням тих міфологічних моделей, згідно з якими кращим синам роду людського на шляху до досконалості довелося заглянути в страшну безодню. І знову в міфологічному плані: «І тоді полинула душа Туташха на небо й стала місяцем, а плоть лишилася на землі». Саме цими словами завершується текст епіграфів, і це підтверджує, що земне втілення Туташха — Дату Туташхіа — автор вважає особистістю, що піднялася до граничної духовної висоти.

І ще одне: вже з давніх часів грузинська література в кращих своїх зразках уміла провести своїх героїв через осягнення найглибших духовних істин, не завдаючи при цьому шкоди їхній психіці, вміла так розкрити перед цими героями найглибші безодні буття, щоб світ у їхніх очах не втрачав усієї своєї краси й не порушувалась прекрасна гармонія минулого й вічного. Продовженням цих традицій грузинської літератури є роман «Дата Туташхіа».

Усе сказане — це лише віхи, віхи на одному з можливих шляхів, які ведуть до розуміння цього роману. А щоб виправдати самі ці віхи, не можна не згадати в зв’язку з «Датою Туташхіа» і його автором таких слів Уїльяма Фолкнера: «Письменник повинен забрати зі своєї майстерні все, крім старих ідеалів людського серця — любові й честі, жалощів і гордості, співчуття й жертовності,— відсутність яких вихолощує і вбиває літературу... Я вірю, що людина не тільки вистоїть — вона переможе... Доля поета, письменника — писати про це. Його привілей у тому, щоб, звеличуючи людські серця, зроджуючи в них мужність, і честь, і надію, і гордість, і співчуття, і жалість, і жертовність,— які були славою людини в минулому, — допомогти їй вистояти. Поет повинен не просто створювати літопис людського життя: його твір може стати фундаментом, стовпом, який підтримує людину, допомагає їй вистояти й перемогти».

Реваз Тварадзе