Дата Туташхіа

Граф Сегеді

...Трапляються люди аж надто обдаровані, але не вміють вони скористатися своїми здібностями розумно. Природжений хист — то одна річ, а вміння ним керувати — інша. Двоє людей, однаково обдаровані, можуть бути морально зовсім не схожі, і кожен з них на свій розсуд використовує наділене йому обдарування. Цінність будь-якого звершення визначається моральністю того, хто звершив його. Я не маю сумніву, що за всіх часів суспільство надавало простір орлові, грифові або пташці, і дорога кожного позначалася його моральними схильностями.

Тривала служба на посаді начальника Кавказької жандармерії, а після відставки певна близькість до тих кіл дала мені змогу від початку до кінця простежити історію, що слушно підтверджує вищесказане. Це історія життя і взаємин двох сильних осіб — абрага Дати Туташхіа та його двоюрідного брата полковника Мушні Зарандіа. Провидіння наділило їх рівновеликим талантом, але несхожість моральна розвела їх різними стежками.

Не забуваймо того, що хоч господь бог зробив прекрасне джерелом добра й чистоти, але й це правило має винятки, і цього разу прекрасне породило нещастя: врода юної грузинки — Еле Туташхіа — змусила поручика у відставці Андрієвського зробити необдуманий, зумовлений почуттям вчинок. Брат грузинки Дата Туташхіа смертельно поранив Андрієвського і втік у абраги. Це сталося тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, коли Даті Туташхіа було дев’ятнадцять років.

Еле Туташхіа я сам двічі допитував, і можу вас запевнити, що істота, породжена з морської піни, безперечно, була схожа на Еле Туташхіа...

З архіву вцілілих матеріалів

Щоденники поручика Андрієвського

У себе в установі я можу мати не більше як одного писаря. А справ тим часом без ліку. Я ніяк не міг знайти порядної, грамотної людини на постійну службу. І я за десять карбованців на місяць домовився з одним акцизним чиновником; він приходить тричі на тиждень вечорами і працює. Юнак той має гімназичну освіту, але своїми широкими знаннями не поступається тому, хто скінчив університетський курс. Він схильний до гуманітарних наук, а особливо цікавиться правом, виявляє навіть здібності до нього. Мушні його звати, а прізвище Зарандіа. Сидить він завжди в кімнаті начальника канцелярії. В неї виходять одні з дверей мого кабінету. Я часто лишаю їх відчиненими, щоб у разі потреби покликати чиновника.

Якось наприкінці дня, коли всі вже порозходились, я лишився чекати Зарандіа, щоб підготувати й переписати деякі документи. Він прийшов, як завжди, вчасно і взявся писати під мою диктовку. Через якийсь час, витягаючи носову хусточку, Зарандіа упустив з кишені червінець. Монета, дзенькнувши, покотилася по підлозі. Зарандіа подивився на неї й спитав, чи не моя... Я похитав головою й сказав, що бачив, як золотий випав з його кишені. Зарандіа вкрай здивувався — за його словами, він не брав грошей з дому.

Монета поблискувала на підлозі. Зарандіа дивився на неї, ніби розмірковуючи, як це вона могла опинитись у нього в кишені. Раптом згадавши щось, підняв монету й поклав на стіл. Ми вернулися до диктовки. Видно було, що Зарандіа хвилювався, він неспокійно совався на стільці. Коли я скінчив диктувати, він попросився вийти, пообіцявши вернутись через півгодини й переписати документи.

Я спитав, яка причина його хвилювання й поспішності. З’ясувалося, що вдень він ревізував якогось дрібного ремісника, виявив товар, прихований від оподаткування, і склав акта. Він був певний, що ремісник, не насмілившись прямо запропонувати хабара, непомітно поклав йому в кишеню того червінця, більше ніде було взятися грошам. Зарандіа сказав, що негайно повинен повернути їх. Усе це він випалив одним духом, зібрав зі столу папери, відніс у канцелярію і пішов.

Невдовзі, попрощавшись з начальником канцелярії, пішов додому і я. Годині о восьмій я повернувся, але зайшов у кабінет через чорний хід. Що я вернувся, очевидно, не помітили ні начальник канцелярії, який затримався в той день довше ніж звичайно, ані Зарандіа, що на той час теж уже повернувся.

— То що ж, узяв він золотого червінця чи відмагався? — трохи згодом почув я голос начальника канцелярії.

— Узяв. Він зніяковів,— мовив Зарандіа.

— Гм, зніяковів! Не зніяковів, я гадаю, а розгубився. Мабуть, подумав, що сума здалася вам мізерною, і тому ви повернули її,— сказав начальник канцелярії.

— Не знаю, може, й так.

— Не треба було повертати!

— А як же? — щиро здивований, спитав Зарандіа.

— Просто. Не треба було повертати!

— Не можна.

— Можна. А коли казна вам платить мізерне жалування — це можна?.. Вам його вистачає? — Начальник канцелярії став покашлювати, чекаючи відповіді.

— Немає такого жалування, якого вистачало б людині. Їй треба пристосовуватися до свого жалування. Скільки не дай, ще більше хочеться. Не буває великого й малого жалування. Є великий і малий апетит.

Видно, начальник канцелярії не одразу змикитив, що відповісти. По довгій паузі він мовив:

— А у вас, добродію, апетит утричі більший від жалування!

— Як це? Я не задумувався, правду кажучи. Чому вам так здається?

— А тому, що жалування вам не вистачає і ви за десять карбованців на місяць скрипите тут пером три вечори на тиждень.

Зарандіа щиро розсміявся:

— Я працюю не заради десяти карбованців. У мене лишається вільний час, треба ж його якось використати.

— Як вас послухати — ви працюєте не заради грошей. Ви й за п’ять карбованців пішли б, хіба ні?

— Ні, за п’ять не пішов би!

— А що ж робили б?

— Шукав би роботу на десять карбованців.

— Десятка це що — сакральна цифра?

— Ні, моє основне жалування та ще червінець до нього становлять доход, який дає мені можливість решту вільного часу — чотири вечори і неділю вдень — використати на себе. До того ж час, який я витрачаю на додаткову службу, вартий саме десяти, а не п’яти карбованців.

— Ха-ха-ха, дивовижна теорія, їй-богу! Чи не назвете джерела цієї мудрості, ласкавий добродію?

— Нехай колись іншим разом,— ухилився Зарандіа од відповіді.

— Навіщо ж відкладати?

— Тоді слухайте: давньогрузинська світська література та деякі богословські твори.

Цікаво, чи такий цей Зарандіа насправді, чи грає такого.

Учора ми з Датою Туташхіа поїхали в повіт двомісними дрожками. Конячина бігла клусом. Сіялася мжичка. Дорогою ми наздогнали літню жінку. Вона ледве ноги тягла, змокла до рубця і вся тремтіла від холоду. Дата запропонував їй своє місце на дрожках, сказавши, що до міста недалеко і йому навіть хочеться пройтися пішки. Я, звичайно, згодився. Мокрі як хлющ, приїхали ми в повіт.

У місті ми спочатку зайшли в моїх справах до крамнички канцелярських товарів, а тоді до мануфактурної крамниці, де і йому, й мені треба було дещо купити. Була то неділя, базарний день, покупців було багато, і біля прилавка зібралося одразу кілька десятків людей. Проте ждати нам довелося недовго. Прикажчик уже розгорнув перед нами кілька сувоїв матерії, коли до крамниці впурхнула жінка Шабатава. Учитель Шабатава — молодий іще, і жінка в нього молода, гарненька, але трохи якась легковажна. Безцеремонно розштовхуючи людей, вона сунулася до прилавка. Хотіла вона відштовхнути й Туташхіа. Дата озирнувся, зміряв її поглядом з голови до ніг і враз заступив дорогу, вродлива жінка молодого вчителя все ще не вгамовувалась, але Туташхіа не поступився, а щоб зрушити його з місця хоч на вершок, потрібна була не жіноча сила. Прикажчик загорнув нам покупки, і ми розрахувалися. Дата попросив мене трохи зачекати, обернувся до дами, що стояла ближче за інших, спитав, чи не збирається вона щось купувати, і залишив позицію лиш тоді, коли прикажчик приніс їй крам.

Мене здивував Датин вчинок. Надворі я спитав його, чому він поступився місцем на дрожках невідомій жінці й заради неї пройшов кілька верстов до повіту по грязі, а вродливої, хоч і погано вихованої дружини Шабатава не пропустив до прилавка. Чи не здається йому це якимсь дивним?

— Я вчинив так їй же на користь! — відповів Дата Туташхіа.

Цей альтруїзм видався мені сумнівним. Я спитав, що він має на увазі, і Дата пояснив:

— Нахабними не стільки народжуються, скільки стають через наше з вами потурання. Ми з благородства часто схильні прощати нечемам, таким як оце жінка Шабатава, нахабство, яке вони дозволяють собі часом просто несвідомо, і вдруге, за інших обставин, можуть це зробити. Хоч він і нечема, а зрозуміє — нахабному жити легше, і аж до смерті залишиться нахабою.

А тепер уявімо собі: нечемі не поступилися, і в нахабстві своєму він був посоромлений. А завтра знову посоромили. І післязавтра не поступилися, щоб іще раз покарати нахабство. Тоді, хоч би який обмежений був нахаба, він рано чи пізно відмовиться від своїх негідних вчинків і, може, ще проживе життя як цілком порядна людина.

Це, звичайно, парадокс. Мета нахаби — нахабство. Проте я відчуваю в цьому міркуванні якусь істину, і приваблює мене в ньому чітко виявлене активне ставлення до життя.

Протокол допиту

Слідчий — Кутаїської губернської жандармерії ротмістр Євтихій Агафонович Ієвлєв.

Потерпілий — давнього роду дворянин Московської губернії, поручик у відставці Сергій Романович Андрієвський.

Запитання слідчого: Шановний лікарю, чи дозволяє стан хворого допитати його і чи матиме протокол допиту юридичну силу правомірного документа?

Відповідь: Пан Андрієвський дістав поранення у верхню частину печінки. Ви знаєте про це з висновку медичної експертизи. Зараз у пана Андрієвського невисока температура, психічний стан нормальний, і він може дати свідчення без шкоди для свого здоров’я. А щодо юридичної сили документа — стверджувати чи заперечувати її не входить у мою компетенцію.

Запитання: Пане поручику, прошу пояснити слідству мотиви вашої відставки і вибору професії вільного художника.

Відповідь: Запитання не стосується справи, і я відмовляюся відповідати на нього.

Слідчий! Начальник жандармського управління просив вас відповісти на це запитання.

Андрієвський: Перекажіть графові, що, на превеликий жаль, здоров’я не дозволяє мені задовольнити його прохання, та в мене немає зараз і бажання розмовляти на цю тему.

Запитання: Хто завдав вам рани, яку ви лікуєте у військовому лазареті міста Поті?

Відповідь: Житель Зугдідського повіту Дата Туташхіа.

Запитання: Чим ви можете довести, що саме Дата Туташхіа поранив вас?

Відповідь: Він сам же й підтвердить. Можуть підтвердити також його сестра Еле Туташхіа і мій служник Федір Нікішов. Але зауважу, що я і Дата Туташхіа стріляли один в одного за обопільною згодою.

Запитання: Ви хочете сказати, що між вами відбулася дуель?

Відповідь: Ні, ми не домовлялися про умови і стріляли без секундантів. А це, як відомо, не може вважатися дуеллю.

Запитання: Чи бажаєте ви порушити кримінальну справу проти Дати Туташхіа?

Відповідні Ні в якому разі. Разом з тим повинен сказати, що я рішуче заперечую проти того, щоб будь-хто порушував таку справу. Я маю на увазі коло наших з Туташхіа стосунків.

Пояснення слідчого: Слідство має об’єктивну сторону злочину, тобто факт: важко поранено офіцера у відставці, людину вільної професії, давнього роду дворянина. Жандармське управління на підставі чинних законів зобов’язане порушити кримінальну справу проти того, хто поранив. Суб’єктивну сторону злочину, тобто мотив дії, встановить суд і під час винесення вироку зважить на обставини, які пом’якшують провину, якщо вони будуть. Зараз злочинець Дата Туташхіа ухиляється від кримінальної відповідальності. Проти нього порушено кримінальну справу й оголошено розшук.

Запитання потерпілого: Яке покарання чекає на Дату Туташхіа?

Пояснення слідчого: Якщо злочин не має політичного або станового мотиву, тобто такого криміналу, що його закон може вважати терористичним актом, злочин буде кваліфіковано, як навмисне вбивство, якого вбивця не здійснив, або поранення з важкими для здоров’я наслідками. А щодо санкції, тобто міри покарання, — її визначить суд.

Запитання потерпілого: Чи буде задоволене моє письмове прохання про припинення кримінальної справи проти Дати Туташхіа?

Пояснення слідчого: З таким проханням ви можете звернутися до суду, якому ми зобов’язані передати справу.

Запитання слідчого: Слідству потрібні ваші вичерпні свідчення про все, що сталося. Як ви хочете: розповідати про все по порядку чи відповідатимете на запитання?

Відповідь: Запитуйте.

Запитання: Чи були ви знайомі з Туташхіа до поранення; якщо були — коли і за яких обставин ви познайомилися?

Відповідь: Дата Туташхіа — скотар, гуртівник. На зиму він орендує приморські пасовиська князя Анчабадзе і пасе там худобу. Оренда майже постійна, тому на пасовиську в Туташхіа стоїть пацха[4], де він зимує,— разом із своєю сестрою Еле. Берег на тому місці скелястий, і для мене, художника-пейзажиста, він дуже цікавий. Мені сподобалась місцевість, і я звернувся до орендатора з проханням дозволити мені поставити там намет. Як я вже казав, орендатором був Дата Туташхіа. Він дозволив поставити намет, допоміг мені й моєму служникові напнути його. Це сталося минулого, 1884 року, в жовтні, п’ять місяців тому.

Запитання: Змалюйте зовнішність Туташхіа, чи є в нього якісь примітні риси?

Відповідь: Трохи вищий від середнього зросту, дуже сильний. На вигляд — статечний. Очі голубі, ніс гачкуватий, трохи клишоногий, бо постійно їздить верхи. Одягається елегантно, до лиця, полюбляє грузинську чоху, здебільшого чорну. Часто міняє коней. І коні в нього щоразу кращі від попередніх. Одне слово, він майже нічим не відрізняється від своїх співвітчизників аристократичного походження.

Запитання: Еле Туташхіа?

Відповідь: Не думаю, щоб це запитання стосувалося справи.

Запитання: Що ви знаєте про близьких родичів Дати Туташхіа?

Відповідь: Дата і Еле — брат і сестра. Осиротіли змалку. Здається, в них є тітка — батькова сестра, її чоловік і двоюрідні брати.

Запитання: Яка освіта в Туташхіа?

Відповідь: У гімназії він не вчився, а проте досить освічений. Сиріт узяли на виховання тітка та її чоловік, сільський дячок. Росли вони разом з їхніми дітьми. Навчили грамоти, закону божого, ознайомили з красним письменством. Дата Туташхіа добре володіє російською розмовною мовою, краще, ніж я грузинською. Очевидно, спілкувався з росіянами. Але де й коли — не знаю. У нього жвавий, ясний розум. Дуже порядний, справедливий юнак.

Запитання: Що вас зв’язувало і які стосунки у вас були з Датою Туташхіа?

Відповідь: Дуже близькі, дружні. Незважаючи на те, що сталося, я й тепер сповнений глибокої поваги до Дати Туташхіа та його сестри Еле.

Запитання: Люди, такі близькі, вирішили приректи одне одного на загибель? Певно, були серйозні причини на те? За що посварилися?

Відповідь: Дата Туташхіа застав мене і свою сестру Еле, ми напівлежали на тахті. Вважаю своїм обов’язком сказати, що в нас були платонічні взаємини — і більше нічого.

Запитання: Що ж сталося потім?

Лікар: Пане ротмістре, хворий стомився. Продовження допиту погано позначиться на його здоров’ї. Панові Андрієвському треба відпочити.

Слідчий: Не смію відмовити вам. Сподіваюся, через кілька днів панові Андрієвському стане значно краще, і ми зможемо продовжити допит.

Мої свідчення записано правильно...

Рапорт Л. Д. Швангірадзе

Згідно з вашим наказом я стежив за особами, які відвідували в лазареті поручика у відставці С. Р. Андрієвського, і особами, які спілкувалися з персоналом лазарету й згодом відвідали могилу померлого поручика.

Доповідаю, що до смерті п. Андрієвського не надходило ніяких відомостей про перебування в Поті злочинця Туташхіа чи його довіреної особи, зокрема про появу таких у лазареті. Дев’ятого дня після похорону, тобто 28 березня цього року, об одинадцятій годині ранку до сторожа лазарету С. Табагуа прийшов його товариш по чарці, портовий вантажник І. Бібілейшвілі. Ніби між іншим, Бібілейшвілі поцікавився станом здоров’я п. Андрієвського. Дізнавшись про його смерть, Бібілейшвілі спитав про місце поховання поручика. Табагуа докладно описав могилу, після чого, посидівши для годиться, Бібілейшвілі пішов. Табагуа негайно доповів мені про цю зустріч.

Останнім часом у потійських духанах часто називають ім’я Д. Туташхіа, і ми маємо тепер можливість взяти на замітку осіб, які кажуть, що знайомі з Туташхіа або перебувають з ним у близьких стосунках. Серед таких був і названий Бібілейшвілі.

Після того як Бібілейшвілі відвідав Табагуа, я відразу ж наказав стежити за ним і влаштував дві засади на військовому кладовищі. Стеження за Бібілейшвілі не дало ніяких наслідків. Виявилося, що Туташхіа встиг з ним зустрітися до того, як трапилась можливість почати стеження. Бібілейшвілі, який перебуває зараз під арештом, цілком заперечує і факт зустрічі з Туташхіа, і взагалі знайомство з ним. Але те, що Туташхіа прийшов на кладовище і легко знайшов могилу п. Андрієвського, безперечно є наслідком відомостей, що їх сповістив йому Бібілейшвілі, і викриває брехню останнього.

Неподалік від кладовища злочинець Туташхіа з’явився надвечір. Вій ішов, оглядаючи місцевість. У засаді з одного боку залягли фельдфебель Іваницький і поліцейський Шаріа. З другого — вахмістр Стропилін і городовий Махатадзе. Я та дільничний поліцейський Турнава з-за кущів стежили за ходом операції.

Туташхіа не помітив засади й пішов прямо до могили п. Андрієвського. Біля горбика він зупинився на хвильку. Видно, хотів запам’ятати місце — а тут Стропилін закричав «руки вгору», схопився, взяв злочинця на мушку. Те саме зробив і Махатадзе, що стояв за спиною в Туташхіа. Фельдфебель Іваницький вистрілив у повітря і разом з поліцейським Шаріа пішов на Туташхіа. Останній ліг на землю і витяг з-за пояса два маузери; від Стропиліна і Махатадзе його захищала могила, тому він мало звертав на них уваги,— взяв на мушку Іваницького та Шаріа. Іваницький вистрілив з другої зброї, але промахнувся. У відповідь пролунали постріли з протилежного боку. Шаріа скрикнув і, накульгуючи, втік. Знов почулися постріли. Туташхіа повз між могилами й відстрілювався. Іваницького тяжко поранено. Ми з дільничним поліцейським Турнава вчасно підійшли навперейми Туташхіа, але потрапили під рушничний погонь Стропиліна і Махатадзе й залягли. Туташхіа втік, скориставшись метушнею.

Доводжу до вашого відома ще одну подробицю: поліцейський Шаріа каже, що дістав поранення внаслідок пострілу городового Махатадзе. Перевірити цього не можна, оскільки Шаріа поранено навиліт. Я певен, що його поранив Туташхіа. А щодо фельдфебеля Іваницького — у нього з рани витягли кулю маузера.

Розшук злочинця Д. Туташхіа триває. Встановлено стеження за всіма місцями, де він може з’явитися.

Граф Сегеді

...Коли злочинець уникає притягнення до відповідальності, це само собою породжує з часом ланцюг нових злочинів, і чим більше їх назбирується, тим необхіднішою стає ізоляція злочинця. Отак як життя кокотки, життя абрага складається з того, що він вчинив і що стало відоме установам, які здійснюють нагляд; з того, чого не робив, але поговір прикинув йому; з того, нарешті, що вчинив, але що так і не стало відоме. Досьє Туташхіа швидко розрослося й заповнилось такими суперечливими, часом досить сумнівними даними, що, крім службового обов’язку, нас підштовхувала вже професіональна цікавість — що ж і справді вчинив Туташхіа, а що було тільки приписане йому. Мені хотілось зустрітися з Туташхіа віч-на-віч, щоб розгадати його психіку.

Туташхіа за перші чотири роки життя в абрагах — це можна сказати майже з певністю — не залишав меж Грузії. Це давало лам можливість так чи так не спускати його з ока й сподіватися, що рано чи пізно він ускочить в одну із розставлених нами пасток. Такі стосунки з поліцією та жандармерією припали, очевидно, до душі Туташхіа. Почасти це можна пояснити тим, що кожна навіть невелика його удача знаходила серед людей живий відгук, зростала його слава, а це лестило його честолюбності. Існує незаперечна закономірність: доля абрага врешті-решт — або шибениця, або куля переслідувача, або ніж чи отрута зрадника. Але Туташхіа був мабуть, улюбленцем долі, і його життя не підвладне було закономірностям. За чотири роки його перебування в Грузії розшукні установи завербували душ двадцять з тих, кому він довіряв і в кого частенько гостював. Можна припустити, що половина з них попередила Туташхіа про небезпеку; а інших десятьох — це безсумнівно — розкусив він сам і перестав користуватися їхніми послугами. Не раз щастило нам дізнаватись, де і коли він мав з’явитися. У п’яти чи шести випадках він не приходив на те місце, і наряд поліції марно чекав на нього. Був випадок, коли він вислизнув з оточення, забравши при цьому восьмерих коней з поліцейської стайні. Він продав їх в Озургеті туркам. Іншим разом він пробрався в будинок, оточений поліцією, повечеряв собі з господарями й пішов. Я згадую ці пригоди тому, що за час моєї, тривалої служби то був єдиний випадок, коли абраг з незбагненною впертістю грався й бавивсь коли не з шибеницею, то щонайменше з каторгою.

У тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятому році Дата Туташхіа зник, не лишивши слідів. Поміж людьми ходило багато різних чуток з цього приводу, але переконливого — нічого. Гадаю, він вважав нас за надто слабких противників, не гідних його уваги. Його цікавість до нас вичерпалася. Гра йому обридла...

Дігва Зазуа

— Чи знав я його? Сказати, що знав,— це нічого не сказати. Бачиш, сліпий я на одне око? А все через нього, через Дату Туташхіа. І в паламарях застряв, тому що сліпий. А так, та ще з моїми руками — бачили б мене тут. Бувало, піду на заробітки — менше сорока-п’ятдесяти червінців не приношу. Бачиш оду?[5] Вся з каштана рублена. І орної землі на ті самі гроші скільки в Джиджихіа купив... У мене яке ремесло? Я клепку тесав. За штуку по дві копійки платили. І гроші добрі, і діло — на славу. В лісі — справжнісінька тобі розкіш. Підійдеш до бука: чистий, рівний, сучечка не знайдеш, струною до неба тягнеться. Коли око призвичаєне, одразу зрозумієш — рубатиметься дерево чи жили в ньому зчепляться, і тоді — капець, замучить. Спочатку скіпку одрубаєш вершків на півтора завдовжки і пальців на три завтовшки. Сокирою цюкнеш — і вона тобі зразу скаже, піде дерево на клепку чи ні. Сам клепки не зробиш, напарник потрібен. Добре, коли з товаришем прийшов, а інакше підручного шукай. Бо пиляти ж удвох треба. Краще, звісно, з дружком.

Восени зібрав я врожай, що продати — продав, що припасти — припас і подався на Кубань, там знав я одну станицю в горах — Баракаєвкою називалася. По цей бік Баракаєвки, ближче до нашого краю, суціль букові ліси; там клепку й тешуть. Селища навкруги невеличкі, в усіх стоять лісоруби-клепкотеси. Зайшлого люду збирається, різного роду й племені,— не злічити. Старожилів там я всіх знав — не один рік туди ходив! Десятник моєму приходу завжди радий — на клепці я зуби стер, отак-то... Прийшов я, значить, знайшов товариша, з козаків. Майстер був — з майстрів майстер, а людина — ще краща. Тільки супряжничали ми з ним недовго. Звалив бідолаху тиф, і помер. Того року мор був страшний, багатьох забрало, а надто із зайшлих, У тамтешніх і житло такс як слід, а засіки — повнісінькі, і худоба своя. Ситого та митого хвороба важче знаходить. Лишивсь я сам. Робітника не знайдеш, людей дуже поменшало. Місцеві до тебе не підуть: сім’ями виходять, ліс, як те сіно, косять, гроші огребом беруть. Вони самі раді тебе робітником найняти.

Та коли прийшов у таку далечінь — не вертатися ж назад! Почав длубатися сам-один. Наморочився, вимучився, хоч утікай. Подумував і справді махнути рукою на все й податися додому. Аж ось тут, у лісі,— Дата Туташхіа. Бачу раз — видирається хтось по схилу, не те що здалеку, зблизька і то ледве впізнав його. Де й поділися гарно пошиті чорні чохи Туташхіа і його породисті жеребці! Не повіриш, пішки плентався, в тридцяти-грошові стоптані чув’яки взутий був.

«Яке лихо до тебе причепилося, Дато?» — спитав я його, а він підходить до мене й усміхається. «Бачу, не до сміху тобі,— кажу.— Що скоїлося з тобою?» — «Нічого такого,— відказує,— треба мені десь притулитися на якийсь час».

Дрантя на ньому було, скажу я тобі, а все одно серед тамтешнього брудного й сірого люду видавався він царевичем. Отакий був гарний, нічого не скажеш! Молодиці, то ті баньки повилуплювали, одірвати не можуть.

Та що говорити! Привів я Дату до десятника, ось, кажу, напарник знайшовся. Дали нам житло на двох, і почали ми працювати. У клепці Дата нічого не петрав, але сокирою орудував метко. Навчився ремесла швидко, а головне, старанний був.

У перший день валяти дерева не довелося — було в мене зрубане, заходилися пиляти його на чурбаки. Поруч рубав дерево Поклонський з сином. Та й товсте ж то було дерево — утрьох не обхопиш! Уже другий день рубали. А Дата все поглядав на них — то висоту, то товщину на око прикидав. І що йому треба було — не бачив, як дерево валяють? Так ні ж, ті дерева, бачиш, були інші й падали інакше, от цікавість його й розбирала. Ну, нарешті здолали Поклонські свого бука. Заскрипів він, затріщав. Дата тріск почув, пилку кинув, обернувся до них і, як стояв на колінах, так і закляк, дивиться, немов зачарований. Бук хитнувся й хряснув на землю. Бачу, Дата з лиця змінився, піт градом, а не ворухнеться. Ось зараз схопиться, І більше я його й не побачу. Не думав, що залишиться. Довго стояв він на колінах, потім витер з обличчя піт рукавом і знову за пилку.

Думав, звикне він до лісу, до діла, перестане в нього душа боліти, та став помічати за ним дивне: виберемо, бувало, дерево, заходимося біля нього в дві сокири, тріски завбільшки з лікоть дощем сиплються. Підрубаємо, Дата відійде набік і дивиться. Воно дивитися й справді цікаво: затріщить бук, немов йому хребет переламали, але стоїть ще якийсь час. А тоді повернеться, нахилиться й починає падати, все ламаючи на шляху. Листя дзвенить, шелестить, гримкотить, гілля стогне — ламається, тріщить неймовірно. Гугіт кругом, так наче Амірані[6] спускає передсмертний дух. Бухнеться дерево на землю, та так гучно, ніби велетень у груди кулаком себе вдарив. Тільки набагато голосніше виходить. Задвигтить земля, заходить ходором і стихне. І здасться тобі, що ти оглух. Лежить дерево нещасне-рознещасне. Листя враз поскручується. Мертва тиша. О, яка несказанна тиша!

Дата стоїть і дивиться. І завжди так — де поблизу рубають дерево, кине роботу й — туди. Скільки разів я від нього чув:

— Дігво, брате, клянуся честю, дерево, як людина або й краще за неї, все розуміє. І красивіше воно за людину, і смерть благородніше стрічає, а що вже живе — то й поготів краще!

Так любив говорити Дата Туташхіа й вірив у свої слова.

Та це вже я звернув набік. Старію, балакучий став. Чи багато, чи мало часу минуло, зайшов до нас відставний солдат з жінкою. Вона, я згодом дізнався, поки чоловік службу одбував, його не покидала, була при ньому невідлучно. Були вони бездітні, голі та босі, спати й то не було на чому. Як їх сюди доля закинула — бог знає, а я знати не знаю — незбагненні шляхи господні. Та сам-один солдат хіба прийшов би сюди? Скільки в тому хутірці жило людей — усі зайшлі, голота нещадима, а дивись, призвичаїлися, добром обросли.

Так ото ж прийшли новенькі. Десятник питає солдата, чи вміє він ліс рубати. «Ні,— каже солдат,— я чоловік степовий, хіба що дрова рубати зумію, а на лісовому ділі не знаюся». А проте прийняв його десятник — робочих рук не вистачало. Попросив мене і Дату взяти їх підручними, вивчити на клепочників. Щоб він був пропав, той день. Від нього й почалися всі нещастя. А як почалися та що було, розкажу тобі по порядку.

Солдата звали Бударою, солдатку його — Бударихою. Так ніхто й не знав, хто вони й звідки. Розмовляли вони російською мовою, а все одно такої російської я раніше не чув, від них тільки. У Будари зір у солдатчині трохи ослаб. Та й з поганими очима трудівник він був хоч куди. Будариха дарма що жінка, а працювала не гірше від свого Будари.

Днів зо два Дата придивлявся до них, а тоді й каже мені, що не гоже, мовляв, тримати їх на полтинику, шкода. Давай по карбованцю платити. Ціпа робочому того року сорок копійок була. З якої речі Бударам по карбованцю платити? Дата стояв на своєму, домовилися нарешті платити по сімдесят копійок кожному. Зраділи Будари, ще дужче стали старатися. Помалу навчилися вибирати дерево, валяти його, розпилювати, колоти, стругати... Які ж то й старанні були люди, боже ти мій! Взяти, скажімо, мошку: в лісі стоїть вона хмарою; де працюєш, найперше трухляк треба розкурити, розігнати її димом, а то до кісток обгризе. Бударі та Бударисі трухляк не потрібен, мошка, для них не існує... Як візьмуться з самого ранку до роботи, до смерку спини не розігнуть. А що вже привітні були обоє, то аж занадто! Завжди з усмішечкою, до всіх з пошаною; з куркою і то, як мовиться, на «ви». Вітаються — то доземний уклін. Моляться вдень і вночі — чернець позаздрить.

Якось я кажу так собі, ніби між іншим, що в тикві вода застоялася. Почув Будара, вихопив посудину в мене з рук і вниз побіг з гори. Гукав я його, вернися, кричу... Де там! До джерела верства вниз крутим схилом і верства назад. Приніс.

Пробули з нами Будари рівно місяць, навчилися ремеслу і стали працювати самостійно, для себе. Вони ще з нами були, коли заходилися хату ставити. Допомагали ми їм, чим могли,— ощіп там, крокви, рами, двері... За той місяць Будари сорок цілкових заробили. Утамували бідолахи голод, приодяглися, звісно, по-лісовому. Стіни вже стояли, коли вони кинули хату й заходилися коло повітки. За два тижні склали. Простора була повітка — п’ять корів з телятами помістилися б. Прийшли вони сюди, зрозумів я, добра нажити й оселитися назавжди. Дата так радів з їхньої загарливості, наче вони для нього старалися.

Добрий він був, батоно![7] Пам’ятаю, якось опівдні ми з Датою відпочиваємо, обідаємо. Прийшли Будара і Будариха. Ми їх запросили до їжі, яку бог послав. Сидимо вчотирьох — про те, про се. Аж ось Будариха й каже: «Ми ремесло ваше поки що не дуже добре знаємо, клепок на карбованець за день натісуємо, не більше, а витрати, самі знаєте, які: хату треба закінчити, по господарству се-те купити. Ось корову хочемо найперше, та грошей не вистачає. Позичте п’ятнадцять карбованців, у цю неділю підемо корову купувати, а борг хоч відробимо, хоч — грішми». Дата не дав мені й слова сказати, відлічив Бударисі п’ятнадцять цілкових,— таким, каже, нічого не шкода, хай вам бог помагає. Подякували вони нам і раз, і вдруге й пішли.

Правду кажучи, не сподобалося мені ні їхнє прохання, ні що Дата грошей їм дав. Не через жадібність, бог свідок. Я не став таїтися, сказав Даті. «А все ж таки, чому не до душі? — здивувався він.— Можеш сказати?» — «Не знаю,— кажу,— відчуваю, добра не буде. Побачиш, моя буде правда».

У неділю Будара з Бударихою ще затемна вийшли з села, раненько на базар у Баракаєвку. А в селі тим часом і старе й мале, і тутешні й зайшлі — всі вже знали, що пішли вони купувати корову. Я ще з самого ранку помітив — неспокійно в нас, незвично: чоловіки всі мовчать, молодиці дивляться злостиво. Що таке, думаю? Це я про тамтешніх кажу, про місцевих. Зайшлих майже не було нікого, порозходилися хто куди.

Наш хуторець на косогорі лежав, і з майдану, де завжди народ збирався, дорогу на Баракаєвку видно було, як на долоні. Коли сонце перекотилося за обідню пору, повисипали всі на вулицю сім’ями, порозсідалися на ганках, на лавках, на колодах і не зводили очей з дороги. Сидять мовчки, рідко хто словом перемовиться, дивляться, мов сичі, наче ждуть чужого похорону. Я здогадувався, чого ждуть, але на всяк випадок прислухався, про що балакають,— і справді, Бударів ждуть. Коли хто в селі купить худобину, а сусід прибіжить на неї глянути — це діло звичайне. Але в тих, скажених, не менше п’яти корів було на кожного, та свині ще, та кози, а що вже курей, качок, гусей — не злічити. Тому й дивно мені було, що вони через Бударину корову гають стільки часу. Прийшли вони сюди всі голодні й босі, а тепер надто вже розбагатіли. У них викорчувані ділянки були, картоплі садили силу-силенну. Врожай у тих краях небачений. Картопля добірна, одного сорту — із синьою шкуркою. Дрібна — як кулак, велика — як головка капусти. Один-два мішки посадить, а двадцять п’ять накопає. І продавали. На базар несли навесні — коли дорога. Та ще під пашнею й кукурудзою скільки землі, та від лісу доход — от і полічи. Влади в тій глушині немає, брати податок нікому. Багаті вони, дуже багаті! Але чого ж вони так ждуть Бударину корову — насупилися, скулилися в кулак? Сказав Даті, він щось сокирою майстрував. Покинув. Сіли й ми на лавку до тутешніх.

А Будари з коровою припізнилися. Усі мовчать, пожурилися — далі нікуди.

— Видно, корову в них украли,— сказав один.

Сміх такий здійнявся, немов він бозна-який жарт утяв. Підбадьорився базікало й додає:

— Мабуть, і Будару з Бударихою розбійники прирізали!

Знову регіт.

Той пустився вже на всі заставки — регочуть ще більше. Набридло, видно,— змовкли. Жартівник знов давай блазнювати, але вже марно. Понаїжачувалися, мовчать, чути, як і муха пролетить. З півгодини минуло.

Показалися Будари. Ідуть повільно. Попереду Будара, корову веде за налигач, за коровою — Будариха з лозиною.

— А Будари козу купили! Козу! — сказав хтось.

Засміялися всі, тільки ледь чутно, про себе, щоб до Бударів не долинуло. Та була то не коза, а корова. Гарної гірської породи, тільки вони, дурні, в тій породі нічого не тямили. Такого надою, як у них у всіх, Бударина корова, звісна річ, не могла дати, зате з її молока масла вдвічі або й утричі більше можна було наколотити. Вони не могли цього знати, ото ж і раділи — корова, мовляв, мала, і молоком її не заллєшся.

Вийшли Будари по косогору, і, коли залишилось до них кроків двадцять, хтось сказав:

— Та вони ж безхвосту корову купили, подивіться, безхвоста.

Кінчик хвоста в корови й справді був обрубаний вершків на три, а може, й більше. У лісових краях чим довший у корови хвіст, тим воно краще — мух і мошку їй зручніше відганяти, куцохвоста худобина замучиться, мухи їй так дошкулятимуть, що й молоко пропаде. Побачили вони обрубаний хвіст і вгамувалися: Будариній корові до їхніх далеко!

Порозходилися люди по хатах, і спорожніла вулиця.

— Бачив, чим тішаться, дурні? — каже Дата. — Багатий сусід у біді поміч, в горі — опора! І що воно за люди, не збагну!

І справді Дата їх не розумів, а все через те, що не знав. А я знав, Вони одне одного поїдом їли, чуже добро їм очі кололо; не люди — самі тобі заздрощі. Заздрощі згризли їх. Коли злидота розживеться, вона завжди отака робиться. І в селищі цьому, розбагатівши, жиріла злидота. Недобрий був люд, дурний. Не віриш? Я зараз тобі таке розкажу про Будар та їхню корову, що ти ворогові своєму такого не побажаєш!

Загнали Будари свою безхвосту в повітку, простору, як папські хороми. І що ти думаєш? У всьому хуторі другої такої дійної корови не знайдеш. Ніхто вірити не хотів, коли та куца корівка молока більше за інших почала давати. А Будариха, вража жінка, діп’яла десь скляну посудину, внесе в повітку порожню, винесе повну і в цілого села на очах іде собі в хату. Знала, стерво не молодиця, сусіди відхиляють занавіски й визирають, від заздрощів корчаться. І так статечно йшла, наче годувальниця, а в руках у неї не банка з молоком, а княже дитя. Ой же й хитра молодиця, весь хутір збурила.

Настав час, перед самим отеленням почала Бударина корова сохнути. Походила в череду так, може, з місяць, а тоді й зовсім пропала. Поповзли по селу чутки — утекла в Бударихи корова, та й годі. Зовсім знавісніли люди — бігають одне до одного, плещуть язиками: та в тієї ж кози тільки три тижні й передою було. Відомо ж — деяка скотина тікає кудись телитися. Будари шукали корову — не знайшли. І ми з Датою облазили кожен ярок і закуток — де ж та корова! Уже смерком повертаємося в хутір, чуємо, тужить хтось. Ми — туди й бачимо: корова Бударів лежить з перерізаною горлянкою, а поруч попелясте телятко з розтрощеною головою; тут і кілок валяється. Будариха на колінах, простоволоса, тужить. А кругом людей душ сім-вісім, усі з тих, кому куца Бударина корівка була не на радість. І стоять з такими пиками, наче ні вони, ні діти їхні зроду такого горя не бачили, а що вже вони тут не винні — то нічого й казати.

— Ти тільки подивися на цих виродків, Дігво-братику! Ти бачиш, що наробили? — шепоче мені Дата.— Хоч убий мене, це ж хтось з них і взяв гріх на душу!

Розсердився Дата, весь тремтить. Схопив кілок і з кілком на тих плакальників. Вони врозтіч, як таргани. Та швидко як — тільки я подумав утихомирити Дату, а їх уже й нема нікого.

Десятник не гаючись послав у Баракаєвку людину. Вранці наступного дня приїхав вусатий пристав, прізвище його було Скирта. Подивився на вбиту худібку, розпитав людей, що та як було; ті, негідники, давай на Дату скаржитися, але поскупилися, не підмазали приставу. Тицьнув я Скирті п’ятірку. Спитав він мене, як з кілком діло було. Я йому все розказав — він од сміху трохи не луснув. «Так вам і треба, — сказав він набитим,— мало ще вам перепало». Нажерся Скирта й подався звідки прибув. Зосталися наші хлисти, піймавши облизня. Хлисти я сказав тому, що вони таку віру сповідали, за вірою й звалися. Яка та віра, згодом скажу. Минуло три дні. Побиті хлисти ходять на роботу нищечком, ніби чогось бояться. Дата, що й казати, такий розлючений був, коли вхопив кілка, та дуже нікого й не вдарив, був я там, бачив.

Колись один з тих набитих здибав мене самого, підійшов, те-се, почав випитувати, що в мого товариша на думці, які наміри. Ясно було: боялися, що Дата їх усіх поодинці переб’є за донос приставу. Я, звичайно, знав, які в Дати думки були, шкодував він, що погарячкував, думав, може, винного серед них зовсім і не було. Бачиш, що його мучило! Я про це знав, та не розкрию ж я цього хлистам! Я й кажу: не спокушайте долі, не потрапляйте йому на очі, обходьте стороною, коли б чого не сталося. Що ж його нам робити, питає хлист, доки нам ховатися, може, він нічого злого не умишляє проти нас, знати ж треба? Приходь, кажу, завтра, я в нього вивідаю. Прийшов на другий день, поможи, каже, ради Христа. Бога, кажу, не чіпай, а зберіть мені півчервінця, тоді й побалакаємо. Пішов, розказав усім своїм про нашу розмову. Стали вони питати поради в свого Христа... У них свій Христос, живий чоловік, клепочник, як і всі. Їхній Христос і порадив викласти п’ять карбованців і Дату Туташхіа вгомонити. Принесли, виклали. Я гроші в кишеню, повернув повністю те, що віддав приставу, — і дав хлистам волю ходити на роботу не боячись. Так ніби поручився.

А Будари все свій збиток оплакували. Воно й зрозуміло, та бог з ними. Біда, що Дата наче води в рот набрав. От уже не думав, що він так страждати може. Ходив як та чорна хмара.

Та нараз ожив Дата. У мене камінь з душі, але відчуваю, утне він іще щось. Питаю — мовчить. До суботи мовчав. У суботу каже: я грошей Бударам позичив, у Баракаєвку їдемо, хочемо корову купити, та й коняку ще.

— Навіщо ти це робиш, цікаво б знати? — питаю.

— Можу, то й роблю, а чому б мені й не робити? — відказує.

Пішли вони втрьох іще вдосвіта. Увечері вернулися. Пригнали двох корів з телятами й чудового коня. Дата, звісна річ, худобу брав без помилки. Ні одна жива душа не вийшла їх зустрічати, всі сиділи в себе дома, з вікон непомітно визирали.

Найняли Будари робітників, розкорчували землю під хліб, під катроплю, купили зерна, зорали поле, засіяли й заволочили, і добудували хату, завели свиню й птицю.

Не втерпів я, спитав якось Дату, скільки він Бударам грошей дав, що вони так оббудувалися й розжилися.

Подивився Дата прямо мені у вічі, довго так дивився, одвернувся й знову за клепку взявся, а тоді й каже:

— З тобою, Дігво, щось сталося від того, що вони так оббудувалися?

— Чого б це зі мною щось сталося,— одказую,— тільки даремно ти так думаєш, що Будари тобі в горі поможуть, головою за тебе накладуть!

— Мені їхня допомога не потрібна,— каже Дата,— розживуться вони, багатому добре діло легко зробити, трапиться їм якийсь бідолаха, і як я їм допоміг, так і вони йому допоможуть. А в моїй скруті, якби я був навіть хрещеником намісника, і то ніхто не допоможе.

— Добре,— кажу,— курчат восени лічать. Коли Будариха з повітки молоко в скляній банці носила, вже тоді я зрозумів, що вони за пташки... Скільки все ж таки ти їм дав?

— Триста карбованців. Не просили, сам дав. Позичив. Міг і подарувати, тільки дароване не піде їм на пожиток, прахом розвіється, добро своїм потом наживати треба!

Настала весна, я — додому, обсіявся, дав усьому лад. Літо, звісно, пора селянська. Восени знову на Кубань. Дата зустрів мене похмурий, душа не на місці. Що його мучило, я так і не зміг зрозуміти.

Восени зібрали врожай. Будари невідь-скільки зерна в засіки понасипали, і картопля вродила, масла й сиру запасли, десятипудового кабанця закололи. І борг повернули. Та тільки тих люб’язних і приязних Будари й Бударихи паче й не було. У підсліпуватого Будари очі ніби стали бачити, Будариха в ліс уже не ходить, сидить дома, рукоділлям займається, домівці, мовляв, господарка потрібна. Будара звідкись робітника привів, каліку кривого. Той кривий і на розум накульгував. Усе з усмішечкою і під ніс собі мимрить. Працював він у них від рання до смеркання, за сороківку на день надривав пупа, горопаха. І не те біда, що дурненький, кожному селу свій дурник потрібен,— шкода його було, не можу тобі й сказати як. Сороківку за отакий труд платити — гріх великий. Дата сказав про те Бударі, а той йому: «А навіщо дурневі більше?»

Коли б ти бачив, як Будара з лісу повертається: Іде як пан. Сева-дурник за ним плуганиться, ледве ноги тягне, інструмент несе — геть зігнувся: сокири, тесло, пилку, клини з довбнями... Сім потів з нього вийде, поки додому доплентається. Усі клепочники інструмент у лісі залишали, ховали де-небудь від дощу — та й усе; ніхто не чіпав, крадіжок не знали, а Будара казав, що вкрадуть, і гнав бідолашного п’ять верстов туди і п’ять верстов назад, так наче й без того не надривався Сева-дурник.

Я й раніше помічав, та помовчував, що Будариха так і обмацує очима Дату. Тепер, коли вона відпаслася та соком налилася, прямо грудьми на нього пішла. Дата й не дивиться на неї, а вона як з цепу зірвалася, проходу зовсім не стало, не знаєш, де й дітися від неї. Усі кутки в нас повимітає, обпирала нас, шити-вишивати для нас стала. Їй і так треба б нас обшивати і обпирати — то ж з нашої ласки вони он як піднялися, тільки не про вдячність тут ідеться, інше було в неї на думці. Не подобалося мені це, а потім махнув рукою: Даті від цього пі холодно ні жарко, нічого вона з ним не зробить. Усі хлисти з жінками своїх одновірців спали — за їхньою вірою це не гріх, а провидіння боже. Будариха геть одуріла, дивлячись на таке. Кажу я Даті: жінок усе одно недобір, хлисти з православними знатися не бажають, не муч жінки, задовольни її сердечне бажання, шкоди від цього тобі не буде. Дата Бударихи й близько до себе не підпустив. Якщо піти на таке, каже, то вийде, що допомагав я Бударам, щоб хтивість свою задовольнити. Покрутилася кругом нас Будариха, повертілась, бачить, пуття не буде, і відступилась. Довелося знов самим у річці білизну прати.

Поки в Будар за душею й шеляга не було, вони останній шматок віддати могли, а розбагатіли — махорки на затяжку не випросиш. Дюжина яєць у Баракаєвці п’ятак коштувала. Будариха менше гривеника не брала, а для нас з Датою у неї й зовсім нічого не було — що не попроси, відмовить. За глечик молока грошей з нас брати совість не дає, вона й каже: нема в нас молока, та й усе.

Почала Будариха самогонку гнати. Торгувала нею, скільки здужала. Сева-дурник спину обдер, пиряючи дрова з лісу, але даром горілки не нюхав. Зате коли Будариха брагу поставить, відцідить її, отоді гуща Севі дістається: нахлищеться бідолаха тієї гидоти й ходить задурманений.

Підлізли хлисти до Будар, почали схиляти їх до своєї віри. З Бударихою швидко домовилися — горілки пити, сказали, не можна, а жени й продавай її — скільки завгодно. Охлистилася Будариха, і бахурів тепер у неї — хоч відбавляй, а Будара православної віри ні за які гроші не хотів міняти — думаю, від горілки й тютюну відмовлятися шкода було. А що жінка його з однієї постелі в другу перекочувалася і Бударі як православному спати з нею не можна було, це його ніби й не обходило. Щоправда, до часу. Не знав, бідолашний, що на нього чекає, не пустив би жінки в іншу віру, убив би, а не пустив.

А чекало його ось що: Будариха розгулялася, з усіма хлистами на хуторі переспала, не зважала на те, що віра забороняє,— православного теж не минала. Хлисти нетямились від люті. А тут Іще Будара очі їм намуляв, їхньої віри не приймає. Убили б вони його, та страх не давав — знали, що ми його пригріли. Дати боялися — тому й не чіпали. Будара кожнісінького дня лупцює Будариху, не ходи, кричить, по чужих чоловіках. А Будариха гуляє собі. Якщо, каже, відмовлюся нести цей хрест, забере господь мене до себе. Жінці тільки попусти віжки — тоді не загнуздаєш!

Дивився-дивився Дата на все те, а тоді й каже мені:

— Дігво-брате, спасибі тобі, що пригрів мене. Бог дасть, не зостануся в боргу, але не можу тут далі лишатися. Очі мої не бачили б цих людей. Боюся взяти гріх на душу — бо що не кажи, а й вони створіння божі, Побуду ще трохи, поки знайдеш собі напарника по роботі, а тоді піду звідси.

Я почав його вмовляти, зостанься, кажу, нехай їм морока, тим хлистам, а Дата й слухати не хоче. Тільки тепер бачу, що даремно я це робив. Не примирився б Дата Туташхіа з таким неподобством, а якби втрутився — невідомо, до чого б це призвело.

Якось раз, ми вже спати лягали, чуємо, на хуторі крик, галас, горланять на всі заставки. Я до вікна бачу, Будара лупить дрючком по вікнах у Халюткіна, кричить своїй Бударисі, щоб виходила. А вона не виходить. Хлисти, мале й старе, висипали на вулицю. Їм оце зараз і побити б Будару, але бояться нас. Будара висадив двері, увірвався в хату. Халюткін вискочив звідти в самих підштанках. «Рятуйте!» — кричить. Будара жінку лупцює, оддубасив, живого місця не залишив, жене додому, а вона нізащо не хоче, не піду, каже, поки божої волі не сповню. Будара її дрючком, Будариха гадюкою звивається, а додому не йде. На подвір’ї зняли бучу, справжнісінький розгардіяш. Будара жінку колошматить і приказує: «І тепер не підеш?» — «Не буду з тобою жити,— кричить Будариха,— з Халюткіним лишуся». А Халюткін з двору: «Лишайся, не йди, дуже він тобі потрібен, безбожник, диявольський виродок». Остовпів Будара, вирішив до жінки ласкою підійти, плаче, а вона — на своєму, нічим не розчулиш. Тоді Будара взяв та й закричав: «Ось зараз я Дату приведу, побачимо, як не підеш!» Вискочив з хати: «І на те подивлюся, як ти її прихистиш!» — це він Халюткіну.

Повернувся Будара і прямо до нас. Іде повільно, жде, мабуть, що Будариха його гукне, аби тільки він Дати не кликав. Ніхто його не гукнув! Хлисти перезираються, шепочуться. Накинуться зараз, думаю, на Будару, обскубуть, як курку,— але не зачепили: у нас каганчик блимав, бачили вони, що ми обидва у вікно дивимося, а то непереливки були б Бударі.

Увійшов Будара до нас. Зупинився посеред хати, голову опустив. Знав, що винен і ходити йому до нас, сказати по совісті, заказано.

Підповзли хлисти до нашого віконця. Хто нахабніший — зовсім близько, щоб розмову в хаті чути було. Стихло все. Тільки цвіркун у кутку цвірчить.

— Не відмов, Дато! Заступися. Скривдили мене хлисти, жінку мою розбестили... Знаю, в боргу я перед тобою... Скажи їй, щоб додому йшла. Крім тебе, нікого не послухає,— промимрив Будара та й змовк.

За вікном зашепотіли хлисти, і знову тихо.

Дата Туташхіа втупився в підлогу, мовчить.

— Іди, Дато,— кажу я йому,— шкода дурня. Може, й справді послухає тебе молодиця.

— Та що ти говориш, Дігво! — розсердився на мене Дата.— То не чоловіче діло втручатися в життя розпутної жінки. Я Бударам добра хотів, а що вийшло? Людську подобу втратили. Помиливсь я раз, годі!

І не втручаюся, каже, в діла шльондри. А коли в Поті матроси повію скривдили, хіба не він заступився за неї,— хто інший? У Дати тоді в бійці трохи мізинця не відкусили.

На подвір’ї знову зашепотіли. До Будари дійшло, що сказав Дата, упав він на підлогу, весь у сльозах,— не піду, каже, поки не допоможеш жінку додому привести.

Підійшов до нього Дата, підвів його,— ти, каже, чоловік, чи до лиця тобі таке?

Благав його Будара. Мало ніг не цілував, а Дата нізащо. Я у вікно визирнув. Хлисти зовсім уже близько.

— Геть звідси, сам своє життя влаштовуй. Не піду я! — процідив крізь зуби Дата.

Хлисти полегшено зітхнули, одповзли від нашого віконця, перемовляються. Радіють, що Дата Бударі дав відкоша.

— Раз не хочеш іти на допомогу — сам піду! — заверещав раптом Будара й солдатським кроком рушив до хати Халюткіна.

Тільки порівнявся він з хлистами, а хтось як улупить його дрюком по спині, і накинулись усі на нього, мов шакали. Кілки, кулаки, ноги так і мелькають, Будара верещить, як свиня під ножем. Вискочив я з хати, щоб визволити, та хіба вгамуєш тих звірюк! Мене, правду кажучи, ніхто й не зачепив би, але в темряві чийсь ціпок — і понині не знаю чий — мені око виколов.

Я закричав не своїм голосом від болю!

Дата, наче тигр, кинувся мене виручати: «Я тут, Дігво, тримайся!» Почули хлисти Датин голос і — всі урозтіч. Крім Будари й мене, сліпого, нікого не лишилося.

Побачив Дата, що зі мною зробили ті нехристи, і зовсім терпець йому увірвався, та що ж він міг тепер удіяти...

Час не ждав, запріг Дата коней, знайшов чоловіка, який підводу мав назад пригнати, повіз мене в лазарет. Тільки на другий день увечері добралися ми до лазарету. Великий біль і страждання витерпів я тоді. Дата мене доглядав і не відходив. На тому й скінчилося наше з ним життя-буття й клепкове ремесло.

— Не прийняло серце Будар добра,— убивався Дата.

Можна було подумати, що підлість Будар Для нього гірша від мого горя.

Отак закінчилася та оказія.

Я й пізніше зустрічав Дату Туташхіа. Погана слава йшла про нього, та я не вірю. Не з тих був Дата, хто на зло здатний.

Граф Сегеді

...Я, самотній чоловік, звичайно ж, зрадів, що прийшов князь. Візит його був короткий, але, вже збираючись іти, він дав мені прочитати листа, який доповнив нашу коротку розмову. Листа прислав князеві його хрещеник, акцизний чиновник Мушні Зарандіа. Наприкінці свого послання автор його запевняв, що того листа він писав цілий рік. Міркування Зарандіа й справді здавалися досить переконливими й внутрішньо завершеними, що є свідченням тривалих і грунтовних роздумів. Акцизний чиновник доводив своєму хрещеному щось на зразок отакого:

Історія людства складається з того, що окремі особи чи більш або менш численні групи людей доводять решті людства перевагу способу життя й віри, які вони пропонують їм, перед способом життя й вірою, що їх сповідують на той час усі.

Людська маса через своє вічне прагнення до матеріального прогресу, з одного боку, а з другого — через непогамовану цікавість, гарячковий пошук нового, а також через багато інших устремлінь прилучалася до нових принципів, приймала нову віру й починала нове життя.

Внаслідок таких переломів люди, скажімо, не колупали вже землі сохою, а орали залізним плугом; уже не прикривали наготу, а одягалися в лляний і сукняний одяг; не поклонялися більше ідолам, а молилися пишно розписаним іконам; проте загальнолюдські печаль і нещастя, небезпека і горе, невдоволеність і ненаситність були ті самі, що і в епоху кам’яного знаряддя або сохи. Змінювалося все, крім духовної жадоби, тобто самої людини.

З цього випливає, що заміна однієї соціальної системи іншою загалом не виправдана. Це, звичайно, знають ті конкретні люди або групи людей, які беруть на себе місію проповідників і влаштовувачів нового життя. Їхня мета зумовлена вигодою. Але будь-який рух має і свою армію фанатиків.

У нашу епоху влада, хоч би як вона прогнила і хоч би які розхитані були її підвалини, має цілком досконалі засоби й методи протидії ворогові, тобто новому. Тому зруйнувати її можна тільки шляхом насильства й кровопролиття. Мільйони знедолених, убивства й злочини — все лиш задля того, щоб нещастя, невдоволення життям, споконвічний духовний голод, як і досі, а може, й більше, ніж досі, мучили людину. Мало сказати, що це позбавлене здорового глузду,— воно суперечить принципам добра й порядності. Обов’язок кожної чесної людини — боротися з цим, оскільки така боротьба — боротьба за щастя людини.

Далі хрещеник князя Григорія Пагава розмірковував про призначення й місце розумної і благородної людини в зіткненні старого й нового. Коли нове насильство бореться зі старим насильством, кожна чесна людина має стати на бік старого насильства, оскільки нема ніякої потреби ставати прибічником того, хто не зможе істотно поліпшити людину, а принесе нові нещастя, вбивства й страхітливе зло, тим часом як усього цього і за старого насильства було доволі.

Наприкінці листа акцизний чиновник переконував князя Григорія, що за п’ять років служби не кинув і тіні на свою репутацію. Цю обставину, наголошував він, аж ніяк не можна пояснити аскетичним ставленням до своїх службових обов’язків,— вона є наслідком його духовних чеснот. Зарандіа запевняв хрещеного, що його здібності, моральність і енергія потребують іншої, значнішої арени діяльності. Якось дізнавшись про мої дружні стосунки з Григорієм Пагава, Мушні Зарандіа попросив його виклопотати переведення в жандармерію, обіцяючи безмежною відданістю престолові заслужити довіру і вдячність начальства.

Я сам тридцять років служив династії Романових і знав дуже багато прикладів і найрізноманітніших принципів захисту святая святих існуючої влади, але філософія Мушні Зарандіа показала мені повий тип вірнопідданого. Я згодився протегувати хрещеникові Григорія Пагава з певною навіть цікавістю й інтересом.

Отак Мушні Зарандіа, дияконів син, тисяча вісімсот дев’яностого року почав свою кар’єру з молодшого жандармського чину. На той час Дата Туташхіа вже п’ять років перебував у абрагах.

Мушні Зарандіа прослужив у жандармерії двадцять три роки і за цей час: жодного фіаско, п’ять орденів, три позачергові чини, аудієнція у його величності в петербурзький період служби, іменний подарунок і чин полковника жандармерії. Для людини, хоч і освіченої, але плебейського походження, то був винятковий випадок. Звичайно, в будь-якій кар’єрі є елемент везіння, але Зарандіа, як на мою думку, висунувся тільки завдяки своєму природженому таланту. Цей чоловік, маючи надзвичайно гнучкий розум і енергійний характер, був разом з тим навдивовижу обережний і проникливий. І, крім того, якщо мені не зраджує пам’ять, я не зустрічав людини, котра домоглася б більших успіхів по службі, ніж полковник Зарандіа, і щоб при тому їй ніхто не заздрив. Його величність навіть назвав Мушні Зарандіа Македонським від жандармерії з нагоди однієї важливої його службової перемоги. Оце прізвисько до нього й пристало. Останні шість років служби Зарандіа був таємним заступником імперського шефа жандармів. За цей досить короткий період він став одним з тих людей, яких майже ніхто не знав у Петербурзі, але держава спиралася саме на їхню працю й талант...

Олексій Снєгир

— Родом я з Солдатської, великої кубанської станиці. Батька майже не пам’ятаю — п’яним він застудився й помер. Зосталися ми, брати-близнюки, та мати. Нам було по дванадцять років, коли мати захворіла й злягла. Землі в нас було небагато, була конячка, корова, свиня й гуси. Гусей у нашій станиці тримали майже всі. Літом пасли, восени продавали. Ми продавали штук півтораста, а були сім’ї — тримали по п’ять-шість сотень.

Що день, то ставало гірше матері. Ми з братом не знали, що робити, все у нас падало з рук. Сусід порадив узяти постояльця. Так і порішили. Постояльцеві було років двадцять п’ять — двадцять шість. Зійшлися ми з ним за три карбованці на місяць. За місяць він заплатив наперед, а пожив у нас, побачив наше горе й злигодні — дав іще за п’ять місяців наперед і загадав привести матері лікаря.

Звати було нашого постояльця Лука, але справжнє його ім’я було Дата Туташхіа. Про це я дізнався значно пізніше... Так ото ж, віддав Лука нам плату за п’ять місяців наперед. Привели ми з братом лікаря. Лікар оглянув матір і сказав, що їй уже нічим не допоможеш, грошей не взяв. Лука змусив другого лікаря привести. Та й другий не допоміг. У матері були сухоти, і танула вона, як свічка.

Мати ще дихала, коли прийшов Маруда й сказав, щоб повернули завдаток. Маруда приїздив у станицю напровесні, обходив усі хати, домовлявся про закупівлю гусей і давав завдаток під розписку. Восени він розплачувався повністю і гнав гусей.

Було в нього ще одне прибуткове діло — на ярмарку, але про це згодом. Виходець він був не з тутешніх. Прізвище його було Малиновський. Марудою його прозвали за те, що був він завжди брудний, невмиваний, як жебрак. Дядько гладкий, брезклий, з одвислою нижньою губою і маленькими поросячими очицями. Він ходив завжди з роззявленим ротом, наче йому від народження задали складну задачу, він її розв’язує, а розв’язати не може. Не знаю — чи то Маруда дізнався, що в нас мати помирає, чи то з якоїсь іншої причини, але він сказав, що гусей йому не треба і щоб завдаток повернули. Того дня була моя черга пасти гусей. Удома залишався брат. Він сказав, що в нас немає ані копійки, платити нічим. Тоді Маруда зажадав віддати гусьми. Степан — мій брат — каже, гуси ще малі. Маруда відмовився ждати, давайте, каже, гусей або поверніть завдаток. Мати почула ту розмову. Давно вона не вставала з постелі, а то зібралася з силами, пішла до балкона, та ноги підвели, впала, вдарилася головою об одвірок. На шум прибігли сусіди, побили Маруду й вигнали.

Він на нас — скаржитися. Через тиждень заявився пристав і забрав гусей. Луки дома не було. Він повернувся ввечері. Картина, самі розумієте, яка: там мати стогне, тут ми з братом ревемо. Він почав нас утішати й дав сорок карбованців. Але доброта його нашій матері вже допомогти не могла. Промучилася вона ще тиждень і віддала богу душу.

Лука приніс труну, сусіди викопали яму. Поховали матір. Поплакали-потужили ми, малі діти, й заспокоїлися. Треба якось жити. Лишилися ми круглими сиротами, але знову з допомогою Луки рук не опустили. Які вже не є, а були в нас і кіл, і двір. Почали господарити як могли.

Тоді ні брат, ні я і гадки не мали, хто такий Лука, звідки він прийшов у нашу станицю, де пропадає цілими днями. Малі були. Я тільки згодом про все дізнався, коли пішов до Маруди хлопчиком на побігеньках. А сталося це ось як.

Минуло вже два місяці, як померла мати. Осінь була. Пригадую, несу крамареві яйця. Назустріч — Маруда, під рукою столик маленький. Поманив мене, я підійшов. Добре, що довго ні на кого не серджуся. «Іди,— каже,— до мене. Мені хлопчик потрібен. Полтиника на день призначу». П’ятдесят копійок на той час немалі гроші були. А надто для хлопця мого віку. «А в тебе є хлопчик»,— відповідаю. «Прогнав,— каже,— гроші крав». Хлопця того я знав і службу його в Маруди також.

Столик, якого Маруда ніс, був для гри. На ньому було намальовано шість квадратів. У кожному квадраті — крапки: у першому — одна, у другому — дві, в третьому — три, і так до шести, як на нардах[8]. Кожна крапка мала свою назву: як, ду, се, чар, пандж, шаш[9]. Маруда приходив зі своїм столиком на базар, ставив його де людей більше, хлопчик брав чашку з блюдечком, чашку ставив догори дном, під чашкою — кості. Маруда вигукує:

— П’ятак поставиш — два візьмеш! Пощастить — двогривеник матимеш!

Кругом столика — юрба. Скажімо, хтось покладе п’ятака на квадрат «як» — хлопчик струсне чашку з блюдечком, кості перемішає, підійме чашку. На одній кості, скажімо, «як», власник п’ятака одержує гривеника; на обох костях «як» — Маруда викладає двогривеника, а якщо на жодній «яка» немає, п’ятак діставався Маруді. Той хлопець розказував мені: бували дні, що Маруда по п’ятнадцять карбованців з базару ніс, а як коли, то й п’ять ледве набирав.

Зрадів я Марудиним словам — годі й казати. Я ж так заздрив хлопчикові-підручному: струсне чашку, заторохтять кісточки, а в мене серце щемить — плуганься додому, кукурікай у порожньому кутку. Нещаснішого за мене нікого на світі не було. Де ж було не погодитися! Я сказав Маруді, що зараз збігаю до крамаря, віддам яйця — і до нього.

Минав час, І якось Лука спитав мене, де це я пропадаю. Я сказав, що працюю в Маруди. Лука задумався, але більше ні про що не питав. Днів через три після тієї розмови Маруда послав мене розміняти троячку. Я побіг у шапковий ряд, він був до нас найближче. Шапки шили майже завжди грузини. Я вбіг у майстерню шапкаря й побачив Луку. Він стояв спиною до входу й стежив за грою в нарди. Поки шапкар, звали його Гедеван, міняв мені троячку, гра закінчилась і гравці повставали. Перший, у чорній чосі, був черкес Махмуд. Другого — Селіма — я теж знав, він торгував діжками. Селім-бондар витяг з кишені папушу грошей і почав розправляти їх долонями й складати. Троячку мою вже розміняли, але — і зараз пам’ятаю — ноги в мене наче примерзли до підлоги: стільки грошей я зроду не бачив. Селім склав гроші, перегнув папушу посередині, поклав у кишеню, скинув пояс і, кинувши на нарди, почав заправляти одяг.

— Бери кості, Селіме! — почув я голос Луки.

— А навіщо? — спитав він, усміхаючись.

— Бери, тобі кажуть!

Селім підперезався, взяв кості й підкинув їх на долоні».

— Ну, взяв. А тепер що?

— Кинь шістку!

Бондар поклав кості на дошку, помахав рукою перед самим носом у Луки й сказав:

— Іди й роби своє діло!

Лука вихопив із-за пазухи револьвера, звів курок і, націливши дуло на Селіма, наказав йому сісти. Селім зрозумів, Що тут пахне смаленим, і сів на стілець, сполотнівши до смерті.

У майстерні стало тихо.

— Бери кості! — почув я голос Луки.

Селім узяв кості.

— Шістку метай, шістку!

Селім перемішав кості — дивно якось робив він це,— кинув їх на дошку.

І справді випала шістка.

— Візьми ще раз і метни четвірку,— сказав Лука.

Селім був блідий, на лобі — піт, Очі люті-прелюті.

— Метай, метай, четвірку метни!

Метнув четвірку.

— Тепер витягни гроші й віддай Махмудові! — сказав Лука.

Селім вичікував.

Чекав і Лука.

Селім скоса зиркнув на дуло револьвера, майже притиснуте до його грудей, витяг гроші й кинув їх на дошку.

— Забирай свої,— сказав Лука Махмудові.

Махмуд одлічив гроші — добрих три чверті забрав, решту кинув назад.

Мовчали довго.

— Навіщо відняв? — тихо спитав Селім Луку.

— Обманом виграв!

— Кожен робить, що йому хочеться,— сказав Селім.— Я граю в нарди.

— І я зробив, що мені захотілося: відняв у тебе, оддав йому! — сказав Лука.

Селім пішов до виходу. Біля порога обернувсь і сказав Луці:

— Хочеш показати, який ти сміливий?.. І так знаємо. Брехати не буду — таких не багато стрічав.

— Зате таких, як ти, багато. А я — ніякий. І сміливістю не хизуюся,— мовив Лука.

Селім, тупцяючи біля порога, перш ніж одчинити двері, сказав йому:

— І тут твоя правда, Дато, таких, як я, багато, вся наша земля. В твоєму віці я був такий самий, може, трохи гірший. Час бере своє — відмовивсь я змінювати цей світ, торгую діжками. Світ з отаких складається,— він кивнув на Махмуда.— Не виправиш. Знає — в мене не виграє,— а сідає грати. Не сьогодні, то завтра знову мені програє. Чому? Сподівається виграти, жадібний дуже!

Черкес підскочив до Селіма. Пролунав ляпас.

— Іншим разом іще додам.

Селім вийшов, не сказавши ані слова. Пішов і Лука.

— А воно й справді,— сказав один з підмайстрів.— Яке кому діло, махлюють чи не махлюють!

— Отакий уже він є, не любить...— Гедеван обірвав фразу і поплескав мене по потилиці.— Іди собі.

Я вискочив з майстерні.

«Де пропадав? — накинувся на мене Маруда.— В яких чортів собачих запропастився?» Я був такий приголомшений усім побаченим, що якби він і не спитав мене, все одно про все розказав би. До ладу, з усіма подробицями геть усе до слова розказав я йому. «Чуб у того черкеса не світлий часом?» — спитав Маруда. «Світлий»,— кажу. Минуло трохи часу, і він знову запитав: «Того чорта з гнилого болота Лукою звати, а Селім, кажеш, назвав його Датою?» — «Еге»,— сказав я, і раптом мені стало страшно. Я не розумів, що мене налякало, але відчував: погано роблю.

Лука вернувся додому рано. Після вечері я спитав його:

— Ти відібрав у Селіма гроші, тому що він обдурював, еге?

Лука кивнув головою.

— Усяка гра — обман,— мовив я.

— Правильно! — згодився він.— А звідки ти знаєш?

— Маруда сказав. Іще він сказав, що на світі всі обдурюють одне одного.

Лука довго мовчав. Здавалося, забув про мене, та раптом обернувся й сказав мені:

— Не всі. Більшість!

Я рідко зустрічав Луку на базарі й дуже здивувався, коли на другий день він підійшов до нашого грального столика й став спостерігати за грою. Цілу годину простояв і подався собі. А тоді повернувся й кинув двогривеника на квадрат з трьома крапками — «се»... Він повільно програвав. Я тому кажу повільно, що така то гра: тричі, чотири рази програєш, а тоді раз, а може, двічі виграєш. Але наприкінці напевно будеш з програшем. За півгодини Лука програв три карбованці. Я показував йому на мигах: не грай, кинь...

Він програвся й пішов.

Дома я застав його за столом перед купкою дрібних грошей і папером, розграфленим, як наш гральний столик. Лука грав сам з собою. Грав довго, все радіючи з чогось. І чим довше грав, тим дужче радів. Нарешті він одірвався від гри.

— Маруда знає, що я твій постоялець? — спитав несподівано Лука.— Казав ти йому про де? Згадай!

Я довго рився в пам’яті. Скільки я йому понарозказував, може, й про це бовкнув. Ні, здається, не казав.

— Затям собі: коли питатиме про мене, відповідай, що на думку спаде, але про це,— Лука показав на гру,— ані слова, зрозумів?

Назавтра вранці я знову побачив Луку на базарі. Він стояв оддалік, скоса стежачи за нашим столиком. Коли зібралися люди, він підійшов і почав грати.

Через годину Маруда звалив мені на плечі столика, і ми залишили базар.

— Тридцять п’ять карбованців узяв з собою, і жодної копійки не лишилося! — сказав хазяїн.— Програв. Нічого не розумію...

Я й сам нічого не розумів. За весь час, скільки я працював у Маруди, такого не бувало. Та й бути не могло — так мені здавалося.

Приплентали ми в Марудину халупу. Хазяїн дістав горілку, набрав квашеної капусти й почав думати. Я жував капусту, дивився на Маруду, чекав, що він придумає.

Маруда випив півпляшки й загадав нести столика на базар. Наздожену, каже.

Я пройшов уже половину дороги, коли він наздогнав мене. Небо було ясне, безхмарне — Стояла гарна ігрова погода. Заходячи на базар, Маруда дав мені п’ятдесят карбованців і загадав розміняти. Я забіг до сідлярів і побачив там Луку. Тепер мені ясно стало: весь цей час він висиджував у майстернях і крамницях своїх земляків.

— Знову заявилися? — спитали вони.

Я мовчки кивнув.

Люди посходилися, тільки-но ми поставили столика. Прийшов і Лука. Не минуло й години, як не лишилося нічого ні від Марудиних п’ятдесяти карбованців, ні від тих грошей, які він устиг виграти.

Знов Маруда звалив на мене столика, і ми доплентали додому.

— Грузин виграє! — сказав мій хазяїн. — Лукою звати, еге? Не бачив, щоб так щастило. Увесь час таланить. І виграє саме тоді, коли великі гроші ставить. Та нічого. Побачимо, чи довго так таланитиме!

І на третій день Лука нас обчистив, а на четвертий, коли він поклав гроші на стіл, Маруда відмовився з ним грати. Лука пішов; здавалося, настав край хазяїновій біді.

Та де там: що не день — поверталися ми з базару обідрані, як липка. Хто тільки в нас не вигравав, та найчастіше — ремісники-грузини.

Від того дня, як ми вперше програли Луці, минуло вже два тижні. У Маруди не лишилося нічогісінько. Грати далі не було ніякого сенсу — програш став законом, Марудине діло було знищене. Та хазяїна мого не тільки це вбивало. Як щастило вигравати людям, яких підсилав Лука,— ось чого він не міг зрозуміти.

Маруду з’їдала злість, він банкротував. Гусей, як я тепер зрозумів, хазяїн мій закуповував на виграні гроші. А тепер і закуповувати немає за що, і завдаток пропадав.

А все ж таки мене Маруда не відпускав, служба, мовляв, лишається службою! Більше як двогривеника він мені не платив, та я й на те був згодний. Цілими днями відсиджувалися ми в його халупі — Маруда пив і закушував капустою. Я їв капусту і заїдав хлібом. Після першої чарки його дозоляли думки:

— Через місяць забирати гусей, а за що? Завдатку вже не повернуть — скоро осінь, їхнє право. Виходить, пропав завдаток! Позичити? Де? В кого?..

Такі запитання виникали в нього після першої чарки, а після другої він вів далі й нарікав:

— Не той уже базар, гра кінчилася. Переїхати в іншу станицю? А там що? Грай не грай, а за місяць грошей на гусей однаково не збереш. Що ж мені робити?

А за третьою мін хазяїн плакався:

— Кажуть, є бог! Якби він був, хіба допустив би, щоб отак усе обернулося?! Гра скінчилася, завдаток пропав...

По цих словах Маруда заливався сльозами й засинав. Я йшов додому, а вранці починалося все спочатку.

Якось Маруда надпив першу чарку і вп’явся очима в мене.

— Лукою його звати, кажеш, а Селім називав Датою?

У мене язик приріс до піднебіння, але Маруді відповідь моя й не потрібна була, він надпив іще, пожував капусти й знову поринув у роздуми.

Бог свідок, не брешу, годину просидів він, не поворухнувшись. Потім підвівся й покликав мене за собою.

Була неділя. Базар роєм роївся. Строката юрба місила рідку грязь. До обіду Маруда вештався по духанах, майстернях, лавках, шептався з якимись людьми. Мене з собою не брав, я лишався надворі. Про що він шептався, які справи облагоджував, я не міг утямити, але відчував недобре, і волочитися за ним не вистачало в мене сили. Наприкінці зайшов він до Селіма-бондаря, в якого Лука відібрав гроші й віддав Махмудові. Пробув у нього довго. Вийшли вони вдвох і все шепталися. Як зараз бачу, боявся чогось Селім.

— Хасана не бачив? — спитав мене Маруда, коли Селім вернувся в духан.

— Униз пройшов.

Хасан був городовий на базарі. Справу він поставив так, що всі трактирники, торговці, перекупники, гендлярі щодня, як данину, давали йому хабара. Жадібний він був — п’ятаком і то не гребував. Коли Маруда держав гру на своєму столику, Хасан і в нього стояв на жалуванні.

Знайшли ми Хасана там, де торгували худобою. Він лаявся з циганом, кричав, що коняка в цигана крадена. Циганів полтиник покотився в кишеню до Хасана, і городовий змовк. Маруда непомітно підкликав його.

— Діло є! — шепнув мій хазяїн Хасанові, одвівши його набік.— Треба тут узяти одного.

— Кого це?

— А є тут такий.

— Чого накоїв?

— Яке твоє діло! Заарештуй і тримай в участку, поки я сходжу по поліцмейстера. Скільки за це візьмеш?

— По Шевеліхіна? Шевеліхіну сьогодні не до тебе. Гості в нього.

— Знову ж не твоє діло. Приведу. Скільки це коштуватиме?

— А зброя в того чоловіка є? — спитав Хасан-городовий.

— При собі ніби немає, але сам ти його не візьмеш, ще двох, а може, й трьох прихопити треба!

— Та хто ж це такий?.. Двох-трьох, кажеш, поліцейських?., їм теж належить.

— Аякже... Хапай в обидві жмені!

— Даром не підуть.

— А скільки заправиш... за трьох поліцейських?

— По три карбованці на голову.

— Це тобто дев’ять карбованців?! — перепитав мій хазяїн.

— Червінець. Карбованець на горілку з закускою.

— А тобі?

— Мені? — Хасан задумався.— Мені п’ять карбованців.

— Як же це, падло ти найостанніше? Городовий дорожчий від поліцейського, виходить?

— Як хочеш... Піди провітрись, а тоді прийдеш. Зараз півтора червінця шкодуєш, завтра за п’ять не вламаєш. Твоє дільце з душком, ти вже мені й не кажи.

Городовий повернувся й пішов собі. Маруда кинувся за ним.

— Гаразд, по руках. Іди забирай його. Гроші — потім.

— Шукай дурнів, — Хасан знову повернувся до Маруди спиною.

Що було робити. Маруда витяг гроші.

— Бери!.. П’ять карбованців буду винен.

Хасан озирнувся сюди-туди, прикрикнув на когось... Маруда всунув йому в кишеню червінця. Хасанова рука шукнула слідом — перевірити золотий навпомацки.

— Хто він і де його брати?

Спочатку приведи поліцейських.

Біля поліцейського участку ми не ждали й п’яти хвилин, як Хасан вивів трьох поліцейських, пошептався, з Марудою — я жодного слова не розібрав,— потім втовкмачив щось і поліцейським — уже на ходу. Ми з Марудою лишилися біля майстерні кинджальників. Хасан з поліцейськими ввірвалися в трактир Папчука, швидко вивели звідти Луку із зв’язаними руками й повели в у часток.

— Ну, гроші тепер будуть! — радів Маруда, дивлячись услід поліцейським.— П’ять тисяч... менше не візьму. Шевеліхіну — половину, більше нехай і не просить. Дві з половиною тисячі одержу — тобі п’ять червінців. Ти заробив. Без тебе я не впорався б з цим ділом. Тепер — до поліцмейстера. Сьогодні ж неділя. Пропустять? Ходімо!

Я знехотя поплентався за ним. Спочатку намагався не відставати, а потім серед тлуму людей загубив Маруду. Шукати його не став. Був як очманілий. Стою, ноги не несуть. То хтось один штовхне плечем, то другий, то потурять туди, то сюди. А мені все байдуже, не бачу нічого, не чую.

І почало мені верзтися, що життя десь далеко, а я один, навколо — ані душі, тільки в очах усе миготить. Не знаю вже і як, опам’ятався я в шапкарів. У майстерні нічого не змінилося. Гедеван розкроював каракулеві шкурки й кидав їх підмайстрам. Десь у кутку кімнати галасливо постукували — грали в нарди.

— Дядю Гедеван, Луку заарештували,— сказав я, немов уві сні.

Гедеван підвів на мене очі, довго роздивлявся, підкликав ближче, розпитав і повідомив про це гравцям у нарди. Одним з гравців був Махмуд. Їм я знов розказав, як усе було.

На якусь хвильку запала тиша.

Потім другий гравець мовив:

— Правду казав Селім, не подобається йому білий світ, переробляти зібрався! Казав я йому,— не чіпай Маруди, це добром не кінчиться. Дурний чоловік. Кидай кості!

— Кидай кості, кажеш? Якщо світ отаким падлом, як ти, набитий, то й сонце нехай не світить? — сказав йому на те Махмуд.— Не з твоїм курячим розумом вчинки благородної людини обговорювати. Геть звідси!

Махмудів партнер по нардах хотів був заперечити, та передумав, махнув рукою і вийшов.

І знов тиша. «Якщо стільки дорослих думають, як врятувати Луку, може, й справді можна його виручити»,— зрадів я.

Мовчанку порушив Махмуд:

— Виходить, Хасан-городовий не знає, кого й навіщо заарештував?

— Маруда сказав йому: то не твоє діло,— швидко відповів я.

— Маруда до Шевеліхіна пішов?

— До Шевеліхіна. Сказав, що його до нього пустять.

— Ти називаєш його Марудою-дурнем, а він он яку свиню підкласти зумів.— Махмуд хруснув пальцями.— Я зараз таке влаштую,— внукам до могили буде з чого сміятися.

Гедеван простягнув Махмудові гроші.

— Не треба. Стільки й не потрібно,— Махмуд усміхнувся йому.— В нашій державі закон — найдешевший товар. Ціна цьому товарові — від чарки горілки до десяти червінців. За те й люблю я свою батьківщину, що добре діло в ній не дорого коштує. А то переїхав би кудись далі.

Махмуд вийшов з майстерні, я намагався не відставати від нього. Біля будинку Бур’янова, що навпроти поліцейського участку, він зупинився й сказав:

— Зайди з двору й подивися в загратовані віконця, що робиться в поліцейському участку.

Я підкрався до віконця, зазирнув і швидко вернувся до Махмуда.

— У кімнаті ліворуч троє поліцейських. Двоє сплять, третій махрою чадить. У кімнаті праворуч Хасан-городовий сидить за столом, а Лука — на лавці. Більше нікого немає.

— Тепер піди поклич Хасана. Скажи йому, що Махмуд чекав його в терміновій справі. Тільки щоб ніхто не чув!.. Тихенько скажи.

Я пройшов в участок повз поліцейських і викликав Хасана, як звелів Махмуд.

Почувши ім’я Махмуда, Хасан насторожився:

— Біжи, я прийду!

Я вибіг з участку, перестрибнув знову через Бур’янову огорожу й причаївся.

Прийшов Хасан.

— Чого тобі?

— За скільки того чоловіка випустиш? — спитав Махмуд.

— Якого там чоловіка випустити? Про що ти говориш?

— Тихіше! Котрого для Маруди заарештували.

Хасан мовчки вп’явся очима в Махмуда.

А Махмуд ніби між іншим і каже йому:

— Учора Шевеліхін питав мене, чи не знаю я, де поділися коні Бастанова, він ладен сам їх викупити, за свої гроші, бог з ними, каже, із злодіями, не до них.

— А ти йому що? — Голос у Хасана затремтів, але він ураз оволодів собою і удавано позіхнув.

— Не міг же я йому сказати, що Хасан-городовий одібрав коней у злодіїв і продав їх у Пашковській землемірам по сімдесят карбованців за кожного! — приязно сказав Махмуд.

— Заприятелювали ви з моїм начальником, нічого не скажеш! Це після того, як ти допоміг йому місце пристава продати? — Хасан сумовито похитав головою.— Ех, добрий чоловіче, і не соромно тобі? Узяв з Гашокова за місце пристава сімсот п’ятдесят карбованців, а Шевеліхіну віддав тільки двісті п’ятдесят? Решта — де?

— Про те знаємо я і Шевеліхін. Не сунь свого рила в справи благородних людей. Скажи краще, скільки візьмеш за того чоловіка,— і по руках!

— Не можу його випустити! — відрубав городовий.

— Чому ж це?

— Маруда по Шевеліхіна пішов. А чоловіка того загадав стерегти.

— А ти іншого посади.

— Кого?

— Мало людей? Он скільки вештається! — Махмуд витяг з кишені четвертну.

У Хасана-городового спалахнули очі, він озирнувся. Вулицею вгору, човгаючись об тини й паркани, плентався п’яний козак.

— Іди сюди! — грізно гукнув на нього Хасан.

Козак не зрозумів, що кличуть його, і видирався далі. Тоді Хасан гукнув ще раз. Козак підійшов.

— Прізвище?

— Чертков.

— Іди, куди йшов.

— Навіщо відпустив? — розсердився Махмуд.

— Це двоюрідний брат осавула Черткова, хіба не бачиш?

— Та що там той клятий Чертков!

— Кричатиме осавул.

— Кожен кричатиме. Дурнів немає.

— Шевеліхін спитає, чого кричить.

— А ти знайди такого, щоб не кричав. Гроші за що береш?

— Ніколи шукати. Шевеліхіна чекаю. Сам знайди й приведи такого, щоб не кричав, та швидше,— Хасан простиг руку до грошей.

— І чоловіка самому привести, і двадцять карбованців тобі, кабанові,— правиш, як міністр.

Настрій у Хасана враз зіпсувався.

— На, бери й давай червінець здачі! — наказав Махмуд.— Та швидше!

Хасан дуже неохоче витяг золотого.

— Іди веди кого-небудь,— сказав він мляво й подався до участку.

— Зачекай, зачекай! — гукнув йому вслід Махмуд.

Хасан спинився. Махмуд трохи подумав, постояв, потер долонею лоба.

— Ну, швидше! — гукнув Хасан.

— Сам піду! — вирішив Махмуд.

Хасан не встиг рота розтулити, як Махмуд підхопив його під руку, і вони зникли в поліцейському участку.

Я виліз із засідки. Чекав недовго. На ганку участку з’явився Лука. Він підкликав мене, розпитав про все докладно, дав щигля по носу й пішов у напрямку до базару.

Я завернув у двір участку. Підтягнувшись, зазирнув у вікно. Махмуд умостився на тій лавці, де щойно сидів Лука. Хасан-городовий, сидячи за столом, гортав товстий журнал. Троє поліцейських куняли, тримаючи на колінах пошарпані книжки.

А як тільки заторохтів фаетон Шевеліхіна, Хасан підхопився й кількома штурханами порозбуджував поліцейських. Махмуд ліг на лавку, спиною до дверей, і прикинувся, що спить. Поліцейські пообсмикували мундири, попідкручували вуса і, знов порозсідавшись на лавці, з нарочитою увагою дивилися в свої книжки, бурмочучи собі під ніс.

Фаетон зупинився біля поліцейського участку, відгодовані на казенному вівсі коні нетерпляче били копитами.

Поліцмейстер зіскочив на брук. Потім з відчинених дверей участку почулося голосне: «Струнко-о-о!» Хасан-городовий витягся перед Шевеліхіним, коли той увійшов, і, відкозирявши, загорлав: «Вільно!»

— Як справи, орли? — Шевеліхін повернувся до заспаних поліцейських.

В «орлів» носи були по фунту — червоні й пухлі. В один голос доповіли вони, що служать царю й отчизні. Поліцмейстер поцікавився, що вони читають, і, з’ясувавши, що його підлеглі на дозвіллі читають євангеліє, похвалив їх і навіть влаштував нашвидкуруч екзамен. Перший поліцейський промимрив його благородію — «не вбивай», другий — «не чини перелюбу», третій — «полюби ближнього свого»... Поки Шевеліхін екзаменував, Маруда, прошмигнувши слідом за ним, намагався роздивитися Крізь відчинені двері того, хто лежав на лавці, але їх благородіє, вдоволений освіченістю своїх поліцейських, хитався сюди й туди і заважав йому.

Закінчивши екзамен, Шевеліхін пішов у кімнату, де лежав Махмуд. Хасан і Маруда теж пішли за ним. Свій запитальний погляд поліцмейстер звернув нарешті на Маруду, і той тицьнув пальцем у сонного Махмуда. «Встати!» — гаркнув його благородіє так голосно, що портрет імператора на стіні похитнувся й трохи не впав на підлогу. Махмуд солодко потягся, ліниво перевернувсь на другий бік, подивився на тих, хто стояв перед ним, і на-ледве змусив себе підвестися.

— Салам, ваше благородіє! — привітався Махмуд з поліцмейстером.

— Мосьє Жамбеков!..— мовив здивований Шевеліхін і залився сміхом.

Поліцмейстер сміявся довго й голосно.

Хасан-городовий улесливо всміхався, але був насторожі, розуміючи, що самим начальницьким сміхом тут не обійдеться. Остовпілий Маруда рота не міг розтулити. А поліцейські гиготіли з нього. Лише Махмуд був спокійний, ніякісінького занепокоєння не помітно було в ньому.

Шевеліхін ураз перестав сміятись і вп’явся очима в Маруду. В поліцейському участку запала тиша.

— Це не він...— вичавив із себе Маруда.

— Гм, не він, кажеш?! — Шевеліхін знов розреготався.

Насміявшись досхочу, він спитав нарешті Махмуда:

— Мосьє Жамбеков, чому ви тут?

— Чому я тут? Оця ось тварюка,— Махмуд, не дивлячись, кивнув на Хасана,— з трьома такими самими тварюками увірвалися до закладу Папчука й заарештували мене!

— На якій підставі?! — Від усіх веселощів Шевеліхіна не лишилося й сліду. Хасан швидко отямився.

— На підставі доносу оцього ідіота! — Хасан назвав ідіотом мого хазяїна й дивився йому прямо у вічі.— Він сказав, що двоє овець, які вчора пропали у кабардинців, викрав Махмуд... Заарештовуй, каже, не сумнівайся, я зараз, пообіцяв, приведу свідків.

На другий день шапкар Гедеван божився, що добрячого ляпаса, якого поліцмейстер вліпив Хасанові-городовому, чути було в його майстерні.

— Телепень! — гримнув Шевеліхін.

Маруда на всяк випадок переступив ближче до дверей.

— Ваше благородіє! — тепер уже скипів Махмуд.— Це образливо! Звинувачувати мене в крадіжці двох овець... двох паршивих ягнят! Та чи ви не знаєте... В Армавірі пропав тендер паровоза, в Баку зник караван верблюдів з вантажем... Але двох баранів! Ай-яй-яй! Яка ганьба! Який сором!

— Еге, ваше благородіє, двох! — наполягав Хасан-городовий.

— Що — двох?

— Двох баранів, так він мені сказав.— Хасан був такий щирий, що мені стало жалко його.

Шевеліхін здійняв угору руки:

— Боже, борони нашого государя імператора! Як же правити государеві, коли його піддані такі телепні? — Поліцмейстер усім корпусом повернувся до портрета царя.— Як ото правити такою шушваллю? Батьку ти наш багатостраждальний!

У сумовитій позі Хасана-городового було зараз стільки шанобливості й співчуття, що мені здалося — я бачу сльози.

— Годі,— Шевеліхін вернувся до практичної справи й простяг долоню Маруді.

Мій хазяїн поклав на неї папушу грошей. Ті п’ять цілкових, які він мені обіцяв, теж були в тій папуші.

— Ваше благородіє,— нагадав про себе Махмуд.— Цей негідник ще й оштрафував мене на двадцять п’ять карбованців!

— Повернути! — процідив Шевеліхін Хасанові.

Тільки Хасан отямився від Махмудового нахабства, зміркував, що відповідати, і розтулив рота, як Махмуд випередив його:

— Ваше благородіє! Пам’ятаєте, ви питали про коней Бастанова?..

Поліцмейстер завмер. Двадцять п’ять карбованців умить перекочували з Хасанової кишені в Махмудову.

— Сьогодні мені казали, Бастанов знайшов своїх коней,— мовив Махмуд, спокійно ховаючи в кишеню гроші, які повернув йому Хасан.

Від цієї звістки настрій у Шевеліхіна зразу покращав, він звелів Хасанові й поліцейським всипати Маруді п’ятнадцять різок, сів разом з Махмудом у фаетон і поїхав собі.

Коли на подвір’ї поліцейського участку шмагали мого хазяїна, Хасан-городовий аж надто вже старався.

Я вернувся додому. Луки не було. На столі лежав червінець. Розплакавшись, я кинувся шукати Луку — думав, десь на базарі та знайду його. Уже почало смеркати. Знайшов я тільки Селіма-бондаря й запитав про Луку.

— Лука? — перепитав Селім.— Лука в наших краях уже навів порядок. Тепер подався інші краї виправляти!

Я довго й марно шукав його І з часом уже втратив надію знайти того чоловіка, котрий у дитинстві так добродійно вплинув на мене і пам’ять про котрого я й досі зберігаю в серці з почуттям глибокої шани.

Через кілька років ми з братом продали будинок і перебралися в Ростов. Там у нас були родичі. Я найнявся посильним у готель. Згодом мене взяли в ресторан офіціантом.

Я вже й не сподівався зустріти Луку, та доля звела мене з ним. Він зупинився на день у нашому готелі. Ми обидва були раді зустрічі. Увечері я прийшов до нього в номер із щедрою вечерею на підносі. Ми довго сиділи, згадували, сміялися.

— Згадувати весело,— сказав Лука,— тепер з усього смішно. А коли подумати, знаєш, що виходить? А те, що Маруда багато років оббирав людей, згоден?

— Звісно!

— Те, що я зробив, зроблено було нібито з жалості до незнайомих людей — доконав я Маруду, перестав він обдурювати людей. А що з цього вийшло? Ти й сам знаєш: Марудині справи з дня на день гіршали й гіршали. Гусей він не зміг викупити, заставу втратив, спився від горя й помер у Пашковській. Це — одно. Друге — ти втратив вигідне місце. Багато я потім думав, де ж блукають мої близнятка, холодні й голодні. Хасана-городового із служби вигнали — це третє. Гедевана цілий рік тягали в поліцейський участок, геть змучили. Це вже четверте. Махмуд — ти, мабуть, чув,— за свій вибрик просидів півроку у в’язниці. Це — п’яте. А тепер найважливіше: люди, видно, жити не хочуть без того, щоб їх не гнітили, не обдурювали, не оббирали. Марудина базарна афера лопнула, так на його місце сів Гришка Пименов і на трьох картах[10] з тих самих людей на базарі почав дерти вдесятеро більше. Нічого путящого з мого діла не вийшло. Бачиш, скільки поганого я тобі перелічив?! Само зло. Я в книжках читав і від людей чув: як побачиш кого в горі, роби так, як серце велить, і будь задоволений з того, що вийде. Може, це й правда, але все одно ще треба подумати, чи гідні люди того, щоб за їхні справи хтось порядний клопотався. Хто знає?.. Запам’ятай, що я говорю, але знаєш, я й сам ще не втямлю, де воно тут правда. Думати треба і досвід потрібен, щоб зрозуміти.

Ми попрощалися. Нам випало зустрітися в Тифлісі, у губернській в’язниці. Та про це — якось іншим разом.

Граф Сегеді

...У тисяча вісімсот дев’яносто третьому роді ім’я Туташхіа випливло одночасно у справах кількох жандармських управлінь Північнокавказьких губерній. На той час саме на цій території дуже активно розповсюджувалася нелегальна література, а крім того, до канцелярії шефа жандармів надійшло агентурне донесення про підготовку замаху на його високість великого князя. На довершення цього злочинці,— хто вони — невідомо було, — вирізали в Кавказькій сім’ю багатого купця, вкравши гроші й коштовності на велику суму. З Петербурга спеціально приїхав генерал Шанін і, вивчивши матеріали, висловив упевненість, що на Північному Кавказі діє добре законспірована політична організація з базами в Закавказзі, інакше кажучи, на підвідомчій мені території. З його висновків випливало, що солідну суму було вкрадено в купця з метою фінансування терористичного акту і що коли не заводієм, то принаймні одним з привідців-організаторів усього того був Дата Туташхіа. Мене, таким чином, звинувачувано й пропоновано вжити заходи. Так було це чи інак, а шеф жандармів категорично вимагав, по-перше, пояснення з приводу тієї пригоди, а по-друге — ліквідації груп, що ведуть підривну діяльність, і арешту Туташхіа.

Мені треба було у зв’язку з цим визначити і вточнити почерк злочинів Туташхіа, нове кримінальне амплуа якого, до речі, здавалося мені висмоктаним з пальця. Я одержав усі наявні матеріали в його справі й заходився аналізувати їх.

Побіжно зауважу, хоч це й не стосується предмета моїх записів, що висновки генерала Шаніна були поверхові й безпідставні. Жандармське управління розкрило-таки ту справу. Відомості про підготовку замаху на великого князя і спроба пов’язати вбивство купецької сім’ї з політичними мотивами виявилися безпідставними. Крім того, під час слідства з’ясувалося, що і політичні злочинці, й учасники вбивства були зовсім не знайомі з Туташхіа. Мою увагу привернуло дещо інше: вивчення матеріалів про Туташхіа показало мені цього чоловіка в новому, виразному світлі й привело до цікавого висновку.

Перше і дуже важливе, що впало у вічі,— це, якщо можна так сказати, відсутність почерку злочинів Туташхіа. Інакше кажучи: вчинені ним злочини не мали на собі печаті якогось одного способу, методу виконання, а тим паче системи. Отже, приписати Туташхіа «безпритульний» злочин було так само легко, як злочин, що інкримінувався Туташхіа, приписати іншому. Його справа охоплювала дуже багато всіляких злочинів, але не можна було добрати, який насправді вчинив він, а який йому приписувано. Мені конче необхідно було встановити його кримінальний тип, кримінально-психологічний портрет. Матеріал, що грунтувався на домислах і гіпотезах, не придатний був для цього. Попрацювавши місяць, я впевнився лиш у тому, що Туташхіа не мав ні програми дій, ні певного політичного кредо. Очевидно, всі його вчинки були наслідком афекту, спричиненого ситуацією. Я переконався також в одній надзвичайно важливій обставині: він був популярний і мав безмежно великий вплив на населення. Такі авторитети під час стихійного лиха стають вождями простолюду. З матеріалів видно було, що народ чекав свого ідола, який десь був зник, і не приховував цього чекання.

Тут уже треба було зважитися на рішучий крок. Разом з іншими заходами, які ми вживали, щоб упіймати злочинця, обіцяно було за його голову винагороду — п’ять тисяч карбованців. Туташхіа наче цього тільки й чекав — не минуло й місяця, відколи оголосили про винагороду, як він повернувся й належним чином відзначив своє повернення на батьківщину: разом з анархістом Бубутейшвілі пограбував у Поті лихваря Булава.

Тоді я не розумів, що змусило абрага повернутися в Грузію і з колишньою відвагою, спритністю й енергією відновити гру з вогнем...

Никифоре Бубутейшвілі

— Наші люди готували терористичний акт. Гроші були потрібні до зарізу. Мені дали завдання роздобути три тисячі. Я знав, де їх узяти, але потрібна була надійна, здатна до такого діла людина. Дата тоді саме тільки повернувся. Я прийшов у Самурзахано й запитав про Туташхіа в одного з наших. Ховається, каже, десь на узбережжі в гуртівників.

Людина потрібна була мені для того, щоб експропріювати гроші в лихваря Кажі Булава. Жив він на околиці Поті. Сам-один з цією справою не впораєшся — лихвар знав мене як облупленого. Політика така штука — на дрібницях не попадайся. Ти провалився, кайдани на каторзі тягаєш, а за ідею хто ж боротиметься? Може, обиватель? Правда, Дата Туташхіа ні про політику, ні про партії й слухати не хотів, політично темний був, але що гірше від царя й жандармів нікого не може бути,— знав добре. Був він мені за побратима й відмовити не мав права.

Так ото знайшов я Дату, сказав про справу. Скільки треба, питає. Три тисячі, кажу. Так багато грошей — де взяти? Я йому про лихваря, а він каже, краще пошту брати. Чого заманулося! Навіщо, кажу, зв’язуватися з поштарями й козаками, коли лихвар сам до рук пливе. А Дата своєї править — «краще пошту», і ні руш! Довелося довго агітувати, переконував, роз’яснював, яка людина отой лихвар. Він, кажу, п’явка, павук, удав на тілі народу і таке інше. Нібито второпав, але все одно товче про пошту. Виходу не лишалося — нагадав про побратимство. Треба, мовляв, до зарізу, а ти побратима кидаєш. Умовив-таки.

Махнув рукою, гаразд, каже, нехай буде по-твоєму, може, й справді од ваших турбот полегшає людям. І пішов зі мною.

Барліг Кажі Булава був на околиці Поті. Інакше як барлогом його житла й не назвеш. Жив він у курурудзяному хліві, не повірите, саме в хліві, а не в будинку чи в якійсь там халупі. Хлівець був кроків, може, з п’ять завдовжки, три — завширшки, ізсередини і знадвору обмазаний кізяками, посередині висіло простирадло, брудне, геть позалатуване. Виходило начебто дві половини: по один бік простирадла жінка й шестеро дітей, по другий — сам із своїми грошима. Гроші в нього були тут, у хліві,— це точно, вірна людина напровадила, збрехати не могла. А ось де саме, в якому кутку,— сам чорт не знає. Пристрашити треба б гарненько, злякається сучий син і віддасть — де він подінеться.

Такий скупердяй був, що навіть собаки не тримав. Перескочили ми через огорожу. Місяць світить уповні, видно як удень. Зразу ж біля огорожі, під грушею, свиня припнута рохкає собі. Підкралися ми до халупи, маузери — напоготові. Одне-єдине віконце навстіж відчинене, а з нього таким смородом несе — мало з ніг не звалює. Прислухаємося: діти кожне по-своєму сопе. Зазирнули: сам їх благородіє господар на розкаряці сидіти зболять, мізинцем у носі колупаються, в каганець утупилися. Про що він думає, оцей скнара? Мабуть, про те, що заставу втричі більшу за позичку здер — ось тепер і сидить, мріє, щоб боржник хоч на один день терміну не дотримався — продасть Кажашка заставу, потрійний бариш хватоне.

Прикрив я обличчя башликом, просунув маузера у віконце:

— Ану відчиняй, швидко!

Ні, це самому треба бачити — словами не перекажеш: лихвар закляк, як гончак у стойці. Палець у носі, очі — в дуло, одвести не може. Клацнув я курком. Лихвар схопився, кинувсь одчиняти. Дата ввійшов, звелів господареві сісти. Оглядівся, скинув бурку, в куток кинув. Сів до столу, виклав два маузери й дивиться на лихваря, Оце б саме й тиснути на нього, давити, не дати дух перевести, а Дата мовчить собі, зволікає час. Отямиться він зараз, опам’ятається, і тоді пиши пропало — дідька з нього витиснеш, це вже напевно! А Дата мовчить. Обридло йому, видно, дивитися на Кажашку, знайшов собі діло — почав стіни, долівку, стелю роздивлятися — і довго так, задумливо. Бачу, вислизає здобич. Просунувсь я у віконце до пояса й лихвареві маузером у рило:

— Гроші на стіл, сучий сину! Швидко!

Кажа Булава обережненько обернувся й мармизу скривив — чи то всміхається, чи то зареве зараз.

— Де тим грошам узятися? Якби були гроші, хіба б я жив у цій халабуді!

І почав торочити — очумався, пес! Отепер тиснути б і тиснути, а то зовсім вислизне!

— Давай гроші, тварюко, кажуть тобі! А то зразу ж на той світ відправишся! Хутчій, кому сказано!

І знову маузером у рило, ніби курок ось-ось спущу.

— Згляньтеся, — канючить лихвар і підводиться помаленьку.

У кутку стояла велика скриня, окована залізними штабами.

Витяг ключа, підняв віко. І давай викидати черкески, сідла, шаблі, кинджали — цілу гору навернув! І так швидко — звідки й сила взялася? Стоїть скриня порожня, а Булава знову зітхає і мимрить:

— Ось... усе, що є... Все.

Я Даті киваю, нехай подивиться, чи немає ще чого. Він пошаргав по дну, витяг товстелезну книгу. Почав її гортати — всі сторінки списані, з помітками, навіть з малюнками, а поміж сторінок... записки, векселі, боргові зобов’язання.

— Ану, дай сюди, кажу.

А Кажашка як заверещить:

— Годжабо, Цабу, Бікі, Кіку, Цуцу, Доментію!.. Відбирають розбійники нашу книгу! Біда, діти мої, біда!

Дата закам’янів. Та і я, щиро кажучи, не чекав такого вереску — збентежився, ніде правди діти. А з-за простирадла як посипалася дітвора, одно від одного менше, худющі, клишоногі,— і давай горлати, давай голосити, боже ти мій милий! Шабаш!.. Кажа Булава хитрий, сволота, бачить, що ми розгубилися, впускаємо момент, упускаємо, і почав давити — гепнувся навзнак, копитами своїми молотить, горланить, мало не лусне.

— Біда! Біда!

Коли це чую — рипнула хвіртка. Думаю собі: Кваква, Кажащина жінка, з порту вернулася. Таку грошву, мерзотник, мав, а жінку, в якої шестеро дітей на руках, посилав ще в чиюсь контору за троячку на місяць підлогу вилизувати. Мені, власне, на все начхати — чорт з нею, з Кваквою, з конторою, з її цуценятами, а тільки при експропріаціях та інших таких справах немає гірше, як на жінку нарватися. Завиє, заголосить — на п’ять верстов довкола поліцію сполохає. Я — до хвіртки, і під грушею, де свиня припнута, стикаюся з жінкою і мало з ніг не збиваю. Кваква! І вже репетує! Я їй маузером у зуби. Не повірите, крик, як струна, обірвався! І в хліві раптом усе стихло. І зараз не знаю, як зумів Дата втихомирити оту осатанілу ораву. Тільки і діти, й сварливий татусь ураз замовкли. Це добре, але що з молодицею далі робити? Гаятися не можна, бо ж вона ось зараз опам’ятається й почне кусатися, плюватися, дряпатись — тоді дай боже ноги, не до грошей буде! Зірвав я з себе пасок, скрутив дурепі руки за спиною — не розв’яжеш. На голові в неї платок, я платок стягнув, під ним — хустка. Хустку я їй у пельку, та якнайглибше, платком пику замотав, вузлом на шиї зав’язав і тут-таки, під грушу, й звалив її. Свиню, що була там прив’язана,— худюща, самі кістки та шкура,— спустив з цепка й тим цепком Квакву за руки прив’язав.

— Лежи! — сказав я їй.

Вона лежить, а я метнувся до Кажащиного барлога. Підкрався до віконця, поворухнутись боюся: а що як Кажащин виводок знов почне верещати. І що ж я чую? Кажашка Булава і Дата Туташхіа спокійнісінько собі, наче кумоньки на посиденьках, язиками плещуть.

— Самих розписок у тебе більше, ніж на сто з гаком тисяч,— виказує Дата Кажашці,— а дітей, плоть і кров свою, в гнилому кукурудзяному хліві тримаєш...

— Так я ж і сам з цього гнилого хліва, як ви кажете, Дато-батоно, не вилажу,— скиглив лихвар.

— Якраз про те й мова,— каже Дата.— Для кого складаєш оці гроші? Підведися й сядь. Тільки не здумай кричати, ніхто твого галасу не боїться!

Лихвар і сам знав, що ніхто того не боїться, але він жалістю хотів узяти Дату, тому й репетував.

Підвівся лихвар, сів до столу.

Дата при нагоді так говорити вмів — саму змію з нори виманить. «Нехай побалакає,— подумав я,— може, без галасу, тихомирно витрясе гроші в лихваря».

— Ні, ти відповідай, коли питають,— не відступав Дата.— Навіщо тобі стільки грошей, коли ти й себе, й дітей у цій норі гноїш?

І раптом свиня, яку я одв’язав, рилом відчинила двері хліва. На шиї в неї ярмо, щоб крізь паркани не пролазила. Тупцює на порозі, по долівці рийкою шарить. Ніхто й оком не повів.

— Сто тисяч, Дато-батоно, хіба це гроші? Он у порту грек Сидоропуло, чули, мабуть?..— Старша Кажащина дочка цикнула на свиню, а татусь їй: — Не гони її, донечко, нехай пошукає, може, що й знайде. Навіщо ж добру марно пропадати?.. Дато-батоно, так я ото про Сидоропуло, про грека. У того грека вже мільйон. На другий перевалило. На грошах гроші хоче заробити.

Кажашка все варнякав не вмовкаючи, але Дата вже не слухав його, він думав. Потім, як лихвар замовк, він підвів на нього очі й мовив:

— Знівечили тебе гроші, нещасний ти, Кажо! — І знову замовк Дата, а через якусь хвильку спитав: — Гас у тебе знайдеться?

— Гас? Де в мене гасові взятися, Дато-батоно, в багатих шукай гасу...

— Ну гаразд. А от скажи мені: якби трапилась пожежа і згорів би весь твій барліг — і сідла, й черкески, й кинджали, й книга з ними, й гроші, які, це вже напевно, десь тут заховані,— що б ти тоді робив, скажи мені, бога ради?

У Кажі сполотніло обличчя, а тоді, присягаюся прахом батька свого, він позеленів, як кукурудзяне стебло.

— Боже, твоя воля,— сказав він і заходився ревно хреститися.— Ви жартуєте, Дато-батоно! Скільки я сил на ці гроші вгробив! Удруге не зберу вже стільки сил!..

— Оце то так! Виходить, усе з самого початку почнеш? — засміявся враз Дата.

— Ви спитали про гас, Дато-батоно. Не беріть гріха на душу, не пустіть дітей з торбами!

З торбами, думаю собі, може, воно й краще, ніж дохнути з голоду при такому татусеві...

— Еге, мабуть, одспівав ти свою пісеньку! — каже йому Дата.— Мучитись тобі й поневірятися, Кажо-бідолахо!.. Та вже нічого не вдієш! Нам гроші потрібні. Якщо живосилом братимемо,— боюся, помреш, а я гріха на душу не візьму. Позич мені три тисячі, і не я буду, коли не віддам.

Почув лихвар про борг, зрадів, наче Дата Туташхіа дарував йому його грошики.

— Якби ж були в мене гроші, Дато-батоно!.. Навіщо позичати — просто так віддав би! За такими людьми, як ви, добре діло не пропаде.

— Гей, Дато Туташхіа,— гукаю йому у віконце,— про заставу не забудь, розписку йому, сучому синові, розписку...

Не зрозумів Дата мого кепкування, здивувавсь, закліпав очима і вп’явся в мене поглядом у віконце.

— Дурень ти, якби я мав таку заставу, чи став би я в оцьому смороді душитися! — одказав Дата й знову перевів очі на Кажашку.

Обридло мені слухати їхнє базікання, а головне, не схоже було, щоб Дата від Кажашки з грошима пішов. Увірвався я в ту чортову нору і — в ноги лихвареві кілька зарядів:

— Витягай гроші, суко шолудива, а то в миг ока одубієш! Ворушися, гаде!

Діти, мов трав’яні коники, позіскакували на батьків тапчан і давай тужити, окаянні. Свиня з переляку тицьнулась у плетені двері, рило просунула, а далі ярмо не пускає. Ні туди ні сюди, борсається, кувікає, наче її колоти збираються. На горищі кури кудкудакають, об покрівлю б’ються. Уся халупа починає ходором ходити. Зараз, думаю собі, розвалиться — хвилини гаяти не можна... Рукояткою маузера садонув я лихваря під ребра, дав по мармизі — він устати й зволив. Одсунув скриню, під скринею, бачу, ляда не ляда, заслінка не заслінка, щось залізне, він її відсунув, ліг на долівку, перехилився до пояса в яму.

— Швидше, швидше, Кажашко-падлюко! — кричу, а сам стусана йому, стусана.

Подививсь я на Дату, а його наче мішком із-за рогу прибили, стоїть сполотнілий, підборіддя тремтить, з Кажащиних дітей очей не може звести, а вони перериваються. Збилися на тапчані, мов вовченята, і виють, чого доброго, ще кинуться й загризуть. Дякувати богу, вигляд у маузера такий. Що не дуже-то накинешся, а то загризли б, їй-богу! Лихвар у яму перехилився й наче здох: і далі ані на вершок, і назад не вилазить. Чуда жде.

Схопив я його за ноги:

— Вилазь, тягни, що тобі звелено, а то як варене курча роздеру!

Підвівся він. На обличчі — ані кровинки. В руках — чималенька торбинка. Висмикнув я торбинку в нього з рук.

— Немає моєї Квакви,— бурмотить лихвар,— а то дулю ви в мене взяли б!

— Шукай свою Квакву під грушею, вона там на цепку припнута, не бійся, не втече,— сказав я йому.

— Ах ти ж!..— скрикнув Дата, як почув це. Він став ще блідіший, згріб свою бурку — і до дверей, а в дверях свиня застряла, не вийдеш. Свиня крутиться, хлів двигтить. Туташхіа вибив двері ногою, свиня — надвір задом, Дата — слідом.

— Скільки в цій торбинці? — спитав я лихваря.

— П’ять тисяч... Але ж вам три?..

Я мало зо сміху не вмер.

Ну як ти не сміятимешся з такої людини!..

Сховав я торбинку за пазуху, а тут Кваква як зарепетує. Дата в неї затичку з рота витяг — це вже напевно. Кваква вовком завила. Кажа плаче. Діти від материного крику зовсім знавісніли. Треба було брати ноги на плечі й тікати.

Добіг я до груші. Кваква репетує — аж у вухах лящить! Дата з цепком морочиться, ніяк не розв’яже. А місяць світить собі, за парканом якісь тіні мелькають. Не сподобалось мені все це...

— Та кинь її! Знайдеться кому одв’язати! — гукнув я Даті, а він цепка з рук не може випустити.

— Рятуйте! Украли грабіжники моє добро! — голосить біля свого хліва Кажа Булава.— Усе забрали! Ловіть їх! Бий! До смерті бий! То Дата Туташхіа, Дата Туташхіа! За його голову п’ять тисяч дають! Рятуйте!..

Досить було цьому йолопові викрикнути ім’я Дати Туташхіа, як тіні за парканом ураз зникли.

Смикнув Дата ще раз цепок — зірвав нарешті.

Вибігли ми на дорогу, за нами Кваква, руки в неї паском скручені, цепок тягнеться, по камінцях брязкотить, але Кваквиної горлянки не заткнеш.

Обернувсь я, випустив на ходу дві кулі в повітря. Відстала, але репетує ще дужче.

— Дато Туташхіа! Позичив я тобі ті гроші, позичив! — кричить Кажа Булава.— Ти просив, я дав! Повернеш, якщо в тебе є совість! Повернеш!

— Добре, що хоч процентів не просить,— кажу я.

Одним словом, утекли ми, посідали на коней, а Дата Туташхіа й мовить:

— Казав я тобі — краще б пошту!

Справді, негарно вийшло, що самому мені довелося до лихваря в той кукурузник лізти, та що було робити, коли Дата Туташхіа сплохував?!

Через два роки по тому наші люди попалися — на інших справах. Шістьох судили. Мене жандарми розшукували, і я сам на суді не зміг бути, а люди розказували, як і що було. З’ясувалося, що терористичний акт, для якого ми з Датою Туташхіа п’ять тисяч експропріювали в Кажі Булава, не відбувся. Гроші, які я здав у касу організації, відіслали нашим в еміграцію. Царські сатрапи на суді так справу повернули, нібито емігранти всі гроші програли в карти і з дівками прогуляли. І мене заплямували: як послухати їх, то виходило, начебто Бубутейшвілі тільки чотири тисячі з Кажащиних грошей у партійну касу здав, а тисячу привласнив. Але ж організація звеліла дістати три тисячі, а я приніс чотири. Мав право переслідуваний анархіст залишити собі на прожиток частку того, що сам роздобув, чи не мав? На які кошти, цікаво, я мав жити й працювати?

Дата Туташхіа, звичайно, міг і не знати, що жандармерія та поліція навмисне заплямовують борців за волю і щастя народу. Зводячи на нас усілякі брудні наклепи, вони в такий спосіб намагаються зганьбити саму ідею. Але це ж він мав би знати, що нелегальне життя вимагає великих витрат. Після процесу я зустрів якось Дату. Він насилу зі мною привітався. Питаю, може, я тебе чим скривдив? Ні, хитає головою. Але я присікався в одну душу. Дата мовчав-мовчав, а тоді й каже:

— Погань, виявляється, ваші люди, та й ти не кращий.

З тим і пішов — не став мене й слухати.

Нічого не вдієш. Політично неграмотний був чоловік. Правда, читати він любив, та все тільки книжки, які мозок засмічують. В ході боротьби втрати неминучі,— втратили ми Дату Туташхіа. Від того разу ніколи з жодною організацією нічого спільного він не мав. Один ішов.

Граф Сегеді

...І сам чиновник, і його переміщення з однієї служби на іншу були такими незначними подіями, що, звісна річ, не привертали уваги службовців, проте минув лише рік по тому, й ім’я Мушні Зарандіа прогриміло, наче фугас, і ось як саме.

Зарандіа, як молодшому чиновникові жандармерії, передали на слідство справу одного контрабандиста. Але Зарандіа нею не обмежився. Він подав Кутаїській губернській жандармерії п’ять томів надзвичайно ретельно опрацьованих матеріалів про дії контрабандистських банд від Батумі до Туапсе і про державних чиновників, які мали злочинні зв’язки з цими бандами. Справа не лише викривала чоловік п’ятдесят, а й давала можливість заарештувати кожного на місці злочину й ліквідувати всю банду. Слідство можна було вважати, по суті, закінченим. Зарандіа завбачив особисті або родинні зв’язки деяких злочинців з впливовими особами в Тифлісі й до якогось часу хитро залишив їхні справи в тіні. Цим він досягнув того, що після деякого вагання справі дали хід і вести операцію довірили самому Зарандіа. Через два тижні у в’язницях Поті, Батумі та Кутаїсі сиділи геть усі, хто був звинувачений у злочині, і ще троє, котрі намагалися підкупити Зарандіа, запропонувавши йому сто тисяч карбованців золотом. Ось цих Зарандіа заарештував сам.

За цю операцію він одержав посаду старшого слідчого, а намісник царя на Кавказі порушив клопотання перед Петербургом про присвоєння йому позачергового чину й нагородження орденом. Поки ми чекали з Петербурга відповіді на подання, Мушні Зарандіа здійснив значно складнішу й важливішу операцію, причому так само успішно. Цього разу він розслідував і точно встановив шляхи, якими з-за кордону на Кавказ надходила нелегальна література, заарештував людей, що доставляли її, і знешкодив кілька нелегальних груп у різних містах Кавказу. Все це Зарандіа виконав фантастично швидко й закріпив за собою ім’я митця винахідливих хитрощів і нових методів розшукної справи. Петербург тепер уже сам подбав про висунення й нагороди Зарандіа.

У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році, тобто до десятиріччя перебування Туташхіа в абрагах і до п’ятиріччя слідчо-розшукної служби Мушні Зарандіа, завдяки анонімному листу до управління жандармерії нам стало відомо, що невловимий абраг і жандарм, котрий висунувся на посаді, були двоюрідні брати. Це повідомлення викликало певне замішання, і було одержано термінове розпорядження провести дізнання з метою з’ясування діяльності Мушні Зарандіа. Дізнанням доведено, що за Мушні Зарандіа від першого дня служби в акцизі не помічено було ніяких зв’язків з його двоюрідним братом...

Мосе Замтарадзе

— Якось побили мало не до смерті і його, і мене — двох знаменитих абрагів. Десять днів ми крижем лежали. У мене була переламана нога, Дата Туташхіа не міг повернути голови — роз’ятрилася рана на шиї. Втікачеві, сам знаєш, до лікаря ходу немає, а про лікарню годі й говорити. Власне, в тих краях про лікарів та лікарні тоді й не чули.

Оддубасили нас через Туташхіа. В біду завжди через свою провину вскочиш. Навіть приказки є... Забув, як це воно там... Одним словом, про дурнів, але частіше розумні в таку халепу вплутуються. Буває, все зійдеться одне до одного — не лізь тоді, не встрявай. А встрянеш — і тобі влетить, і хто біля тебе трапиться, тому теж попаде.

А було це взимку. Зима для абрага — важка пора. Де приткнутися? Я вирішив перезимувати в лісах Саірме, в одного спритного чоловіка. Одну зиму я в нього вже пересидів. Покликав з собою Дату Туташхіа,— він у Саірме ніколи не бував. Прийшли. Зброю свою сховали, залишили по одному револьверу й прямісінько до Сетуриної садиби,— так звали мого знайомого — він жив сам, сім’я його була в Кутаїсі. Стояла його садиба на особливій землі. Тієї землі накопають, промиють, висушать і в’юками відправляють у Кутаїсі. Там землю купували англійці. Подейкували, що користь від неї була, коли бурили колодязі, нафтові свердловини та при інших подібних потребах. Сетура на цьому ділі заробляв дай боже. Минулого разу, як я зимував, землю брали троє робітників, четвертим був сам хазяїн, копав землю нарівні з іншими. Коли я йшов від нього, Сетура запрошував мене знову приходити взимку. В ті роки в лісах Саірме лютували розбійники, і я для Сетуриного господарства був ніби затулою. А взяти в нього було що, інакше на якого біса я йому здався?!

Справжнього імені Дати я хазяїнові не відкрив. Так сам Дата захотів:

— Людина твердіша від кременю, коли їй таємниці не звірено. Дізнаються, що в Сетури зимував Туташхіа, битимуть Сетуру, поки не зізнається. Або ще посадять. А як він знатиме, що це Чачава або Поріа якийсь, то скільки не бий, нічого не виб’єш. Він своєї правитиме: Поріа в мене гостював, ніякого Туташхіа не знаю. Повірять йому кінець кінцем. Дадуть стусана й відпустять.

Я й сказав Сетурі: «Це мій друг Поріа». Він зрадів нам. Запросив до гостини. Познайомив з Табагарі,— моя права рука, каже. Минулого разу, як я зимував, Табагарі в садибі не було. Він служив дяком у церкві святого Квіріке. Даруйте, але щоб у чоловіка так соплі текли безупинно,— я зроду не бачив. Глянеш на нього раз — апетит відіб’є тобі до самої смерті.

Табагарі накрив на стіл і стоїть осторонь, поки Сетура не дозволив йому сісти. Сів мовчки, голосу його в той вечір ми й не почули. За столом Сетура сказав, що його права рука Како Табагарі, поки служить богові, вивчив усі імена, які тільки є на світі, і знає всі їхні значення. На це Табагарі, немов мале дитинча, якого приголубив чужий дядьо, зніяковів, засовався, губи оддув, пальцями перебирає. Цілий вечір він був сором’язливий і шанобливий. Табагарі пильно стежив за столом, усе було, чого душа забажає. Був Табагарі клишоногий, присадкуватий, неподобно товстий, але дуже моторний.

Після вечері Сетура одвів нас у кімнатку, де ми тепер мали жити. Пообіцяв прислати за служницю бабусю.

Ми полягали, але спали, мабуть, недовго. Ще темно було, коли бамкнув дзвін і такий гармидер надворі здійнявся, немов кругом усе вогнем горить, дай тільки, боже, ноги. Не встигли ми посхоплюватися — стукають у двері. Заходить бабуся, а одяг — дірка на дірці, вся в лахмітті. Не знаю, від якої старості чи хвороби людей так скарлючує,— ніс у неї мало не в підлогу застрявав. Але ввійшла бадьоренько. Аж дивно. Здавалося, випрямити її тільки чудо може, а то випросталася, долоню до скроні, відкозиряла, як добре вимуштруваний солдат, і доповідає — що саме, добрати не можна: у бідолахи в роті немає жодного зуба. Прошамкотіла вона свій рапорт, руку опустила, стоїть по стойці «струнко».

Ми з Датою мовчимо, зрозуміти нічого не можемо.

— Ніби щось про сніданок і вмивання,— кажу я Даті.

Бабуся знову давай рапортувати. Але Дата спинив її, попросив зачекати, поки одягнемося.

Вона вийшла. Ми переглянулися, забули вже, що треба одягатися.

— Що воно за бабуся, Мосе, як ти гадаєш? — спитав мене Дата.

— Та, мабуть, Сетура нам цю бабусю за служницю прислав. Ким їй іще бути? Розум же в неї... теє... Це ясно. Не зрозуміло тільки, навіщо Сетурі цей вибрик здався.

— Та вона цілком при своєму розумі,— каже Дата.— Я повадки божевільних знаю.

— Повадки божевільних?

— Авжеж, знаю. І поговорити з божевільними люблю. Іноді таке скажуть — від розумного не почуєш. Ця жінка не божевільна. Щось тут не те... Ага... ось що: ти вчора у Сетури дуже налигався і, може, не пам’ятаєш, усе Абелем його називав. Абель він чи хто?

— Абель, звичайно. Я поки що сповна розуму.

— А чому він двічі поправляв тебе, Архипом, каже, називай мене?

— Архипом?! — Я почав пригадувати, що хазяїн і справді весь час поправляв мене, та мені начхати було. Абель чи Архип — велика важниця. Як хоче Сетура, так і називатиму його. Що мені?

Розмовляючи з Датою, я одягнувся й підійшов до вікна подивитися, що там скоїлося, хіба ми кури, щоб вставати на світанку? Підходити близько до вікна абрагові заказано, самі, здорові, розумієте,— я зупинився, не доходячи, але так, щоб усе подвір’я видно було. Нічого такого не побачив, усе нібито стихло. Пройшов якийсь чоловік і, наче вовк, уповз у землянку. Сніг скрізь — я його й помітив, а так нічого не видно, темно. З нашої кімнати виходили двері на балкон. Дивлюся, на балконі під дверима наша бабуся стовбичить. Стоїть, притулившись до стіни. Чого це вона, думаю, як фельдфебель перед генералом, виструнчується перед нами?.. Бачу, припала до замкової щілини — їй не важко це зробити, і так крючком зігнута. Відчуваю, зиркає по нашій кімнаті. Раптом зашамоталася — розумію, Дату побачила, а мене, другого постояльця, з виду випустила, як його й не зашамотатися. Стара відьма і те розторопала, чи не стежу я за нею. Стала навшпиньки, у вікно зазирнула, але, звісна річ, нічого не побачила. Я Даті мовчки показав, він попід стіною підкрався до дверей — і навстіж. Стара, як була коло щілини, так і вклякла — крючок крючком.

— Ану, матусю, розігнися й заходь! — сказав їй Дата.

Увійшла, причинила двері.

— Де це, тітонько, бачено — підглядати в чужі двері? — кажу я їй.

— У нас так заведено! — сказала стара мов відрубала, та як чітко.

— Хто й навіщо завів такий порядок? — спитав Дата.

— Прийшли ви в дім — два чужинці. Треба нам знати, про що думаєте, що робити збираєтесь?! Годувальнику все треба знати, не можна інакше!

— А хто ж отой твій годувальник, будь він неладний? — не втримавсь я.

— Ах ти, нехристе! Ти будь неладний! — розлютилася бабуся.— Поглянь на себе в дзеркало, тварюко бездомна,— це вона мені отак.— Хто наш годувальник? Архип Сетура наш годувальник — батько, мати і господь бог! Хто ж іще має бути?

Стара знов довго лаялася. Дата її слухав, наче то цар Соломок перед нами промовляв. Я пошарив очима по стінах — подивитися б у дзеркало, на кого це я схожий став, що навіть така мацапура пальцем у мене тицяє.

— А скажи, матусю,— втиснувся Дата в бабусину лайку,— твого Сетуру Абелем чи Архипом звати?

— Колись звали Абелем, а тепер Архипом! Сам того захотів. Так треба!

— Гаразд,— мовив Дата, помовчавши,— давай умиватися.

Стара одвела нас за ріг будинку, злила на руки, і тільки почали ми втиратися, як знову бамкнув дзвін і пішов по околиці гук. Ми визирнули з-за рогу.

Коли я зимував у Сетури, він жив тоді в тісній землянці. Нічого, крім землянки, на цьому місці не стояло. Тепер тут зведено добротну оду, п’ятнадцять-двадцять сліпих напівземлянок колом обступили її. Знову полинув дзвін, із землянок посипали чоловіки і жінки, старі й молоді. Всі затрюхали до Сетуриного будинку. Як вони метушилися й бігли!.. Виповзали вони звідусіль і дріботіли, мов кроти, викурені сіркою з нір. Одна мить — і метушні наче й не було, все стихло, анічичирк. І нараз якийсь чоловік, не видно хто, почав говорити. Та ще як! «Путь-путь-путь» — спробуй добери. Побелькотав він, змовк — і враз усі як загаласують! Кожен шварготить не вгаваючи, так наче йому треба лише одне — перебалакати сусіду. Тарабанить майдан — нічого не второпаєш.

— Давай підійдемо ближче, Мосе,— каже Дата,— подивимося, що там таке.

Підійшли, і що ж бачимо: кривий дячок, Сетурина права рука,— той, що вчора на вечері жодного слова не мовив,— стоїть на пеньку, якого, видно, задля цього і обтесали, і бурмоче, слова не добереш. Перед ним витяглися в дві шереги душ двадцять чи двадцять п’ять жінок і чоловіків і теж бурмочуть, як заговорені. Побурмотіли й замовкли. Як вони замовкли, знову вискочив на пеньок Табагарі й зачиргикав:

— А даритель хліба нашого насущного — батько наш і добродійник Архип — хай живе повік-віки! — Табагарі подав знак, і люд знов забурмотів.

З того бурмотіння я нічого не міг розібрати, але одно запам’ятав добре: наприкінці кожного казання «Архип», а потім: «поліхроніон, поліхроніон, поліхроніон»! Я це слово добре знав, бо одного Імедадзе із Сачхере так було звати. Він мені й сказав, що, виявляється, грецьке «поліхроніон» означає «многая літа».

Закінчили молитися, і Табагарі сказав «вільно» тому людові.

Усі зігнули ногу в коліні — справжнісінькі тобі солдати.

— Спиридоне Суланджіа, сучий ти сину, немає для тебе сьогодні роботи! — своєю тарабарською говіркою завів знову Табагарі.— Пілате Сванідзе, жени його втришия із строю.

Пілат Сванідзе, не гаючись, стусонув Спиридона Суланджіа межи плечі. Бідолашний упав на сніг і заголосив, приказуючи: «Ой що ж буде з моєю жінкою і дітьми, ой горенько мені!» Ніхто й уваги не звернув на Спиридона Суланджіа.

— Струнко, направо, кроком руш! — скомандував Табагарі, і рушив солдатським кроком увесь той осатанілий обшарпаний люд.

— Куди вони йдуть, оті люди, матусю? — спитав Дата стару.

— На роботу.

— А ота каракатиця теж працюватиме? — спитав Дата.— Що воно за карлик?

— Він і є найголовніший.

— А чого накоїв Спиридон Суланджіа?

— Мало йому ще всипали, будь він неладний. Нехай Архипові подякує...— Стара враз прикусила язика й давай на нас горлати: — Не ваше діло. А то хазяїн як узнає, то швидко звідси вилетите!..

Не повірите, ми немов язики проковтнули.

Дивимося, як дячок Табагарі, накульгуючи збоку від своєї пастви, викрикує:

— Лаз, два, тли! Лаз, два, тли!

Повела нас стара в Сетурин дім.

Господар лежав собі на тахті, геть закиданій яскравими мутаками й подушками. Він підвівся нам назустріч, поважно вклонився й запросив до столу, на якому знову було все, що душа забажає. Вставши й оглянувши все, господар спитав стару:

— Чи догодила ти гостям. Топано?

— Погані вони люди!

Сетура насупився і, подумавши, сказав:

— Ну... гаразд, іди звідси! Сам розберуся.

А як стара відьма Топана зникла за дверима, Сетура впав на тахту, одкинувся на подушку та й ну реготати.

Досхочу насміявшись, Сетура витер сльози й сказав:

— Отак-то, братці, погані ви люди. Чули, як Топана вказала?

Від усього, що ми побачили цього ранку, настрій і в мене, і в Дати був хоч плач, а Сетурин жарт трошки підбадьорив нас. І справді, подумав я, мало нам свого лиха, то ще через цих людців переживати. А вголос кажу, так наче жартома, як сам Сетура:

— Чого це, любий друже, твоя Топана посеред ночі нас побудила?

— О п’ятій годині в мене побудка,— мовив Сетура,— люди повинні бачити, що порядок є порядок, для всіх однаковий, а інакше кожен захоче валятися на постелі до обіду і справа постраждає. Не так справа, робота непокоїть мене, як люди. Їхнє життя і добро... Довга це історія, Мосе-батоно!.. Вип’ємо лишень за перше євангеліє, від Матвія, ось сулгуні, беріть — чудова закуска до горілки!

Ми випили, і я знов питаю Сетуру:

— А Спиридонові Суланджіа дали сьогодні в потилицю і як паршиве кошеня викинули — що, це теж для його блага?

— А ти думаєш як?! Позбав людину страху, вона одразу ж відчує себе нещасною. Знаєш, що Спиридон Суланджіа сказав? Архип, мовляв, дає нам саме стільки, щоб ми від голоду не поздихали! Багатство і розкіш — ось від чого вся шкода й аморальність. Ну, дам я цьому мугирю Спиридонові більше того, що даю. Він зразу ж скаже — дай іще; не одержить більше — знову лихо: заздритиме й крастиме. Правду кажуть: нагуляв козел жиру, закортіло вовчого м’яса покуштувати. Що ж виходить? Хочеш людині добра — не дай їй обжертися. Чому Спиридон Суланджіа сказав те, що сказав? Вигодував він молочних поросят. Дев’ятеро було. Шестеро забрав я, троє залишив йому. Він їх продав, у сім’ю гроші прийшли — звідси й думки. А якби я забрав восьмеро поросят, залишив йому одно,— і мовчав би сучий син, де б він дівся. Отакі, брате, справи. Тепер тиждень-два Какошка Табагарі не братиме на роботу цього базікала Спиридона, дітки його поскиглять, він і пошкодує, що зайвого наплескав. А іншим — це приклад, не кортітиме ляпати язиком чого не слід, і сам Спиридон радий буде до смерті, коли його знову до діла допустять і заробити дадуть. Те, що сказав Спиридон,— воістину гріх великий. Сам спіткнувся, зазнав збитку — це ще сяк-так. Але ж і іншого тим самим підбив: і ти, мовляв, скажи таке, наклич на себе біду. Ось що головне. Коли я й справді годувальник цих людей, то повинен розуміти: все, що людей може збити з путі істини, від чого народові — саме страждання,— все треба під корінь підтяти, в зародку знищити, а то виросте, силою наллється. Навіщо мені товктися тут, коли вдень і вночі не піклуватися про людей, про те, щоб їм жилося добре?! Прийти в цей світ їсти, пити і не принести людям добра — хіба то життя? Ну, вип’ємо за друге євангеліє, від Марка! Ось осетрина, пригощайтеся, сулгуні добре на закуску, а рибка краще. Скажіть, хіба не так?

І я, і Дата слухали, боячись мовити слово, а Сетура, захопившись, вів далі:

— Отак-то, ласкаві добродії! Коли людина не знає страху, коли їй немає чого боятися,— вона приречена. Та самого страху мало. Треба іще дещо. По-перше, зібраність: у людині має бути все натягнуте, як струна чонгурі. Дай людині волю — вона розслабиться й занепаде духом. О-хо-хо! Тисяча недуг накинуться на тіло й понесуть його в інший світ. Неодмінно понесуть. Забери в людини її клопоти, розслаб волю й дух — і життя її обірветься. Це так, повірте мені. А інакше з якої речі будити їх удосвіта й муштрувати, як солдатів? Візьміть горбату Топану, в іншого хазяїна вона давно віддала б богу душу. Розуміє, що я життя їй продовжую, тому вдячна мені й віддана. «Розумний шукає наставника, а дурному він клопіт»,— так каже часто Какошка Табагарі, і правильно каже. Людина нерозсудлива. Ти — за неї, а вона з дияволом — проти тебе. Так усе й заведено! Хочеш людям добра — сій у їхніх серцях любов. Та хіба нерозумному прищепиш любов? Самим страхом нічого не доб’єшся, ну, а як же? Треба, щоб ім’я твоє людина повторювала щодня, щоб чула, як інші тебе вихваляють, тоді й сама тебе хвалитиме. Задля цього з церкви святого Квіріке і привів я Табагарі. Він мені молитви пише — які віршами, які на музику кладе, а інші — просто так. До ладу в нього виходить — краще не придумаєш. Мої люди тричі на день моляться: уперше — вранці, удруге — під час роботи і втретє — дома, ввечері, як повернуться з роботи. Час від часу молитви треба міняти. Якщо довго повторювати одно й те саме, молитва набридає — і сила її втрачається.— Сетура подивився на нас пильно й поналивав горілки.— Вип’ємо за третє євангеліє, від Луки! І я скажу вам найголовніше. Чому не берете оливок? Не любите? Даремно. Дуже приємне відчуття від них у роті.

Сетура був у настрої. І коли вже запитувати, навіщо він ім’я своє поміняв, то зараз:

— Якщо вас звати Абель, то чому ви називаєтесь Архипом?

— Чому? А знаєте, що означає Абель? — спитав господар.— Абель по-грецькому означає... а дай мені оту книжку... так... ось. Ага, є!.. Людину, що багато клопочеться, змучена клопотами, ось що означає Абель. Виходить, марноту, суєту, ману. Батьки мої темні люди були. Не знали цього. Тепер подивимося «Архип». Архип! Слухайте: стаєнний, вожак табуна — ось що означає Архип.

— А твої люди знають, що ти себе називаєш вожаком табуна?

— Знають, а ти як думав? Скажи їм, що вони не коні, а люди, знаєш, що відкажуть? — Сетура помовчав якусь хвильку й провадив далі: — Людині не можна казати, що вона людина, інакше вона тобі мовить: «Раз я така сама, як ти, злазь із свого місця». А злізеш, то в прірву її штовхнеш. Людині треба втовкмачувати, що вона коняка, осел, ішак. Вона цьому легко вірить, бо сама знає, що це правда. Вірить і щаслива. Живе чесно. Ось так. Правда, казати їй про це прямо не можна. Треба знайти особливі слова...— Архип замовк і вп’явся очима в двері.— Будь ти неладна, Топано, гидото нікчемна, присмокталася до дверей, як п’явка. Ану відійди!

Увійшла Топана й віддала Сетурі честь.

— Ну що? Жодного слова не пропустила? Марш на гауптвахту!.. Та не додумайся топити грубу, інакше і трьома добами не відбудешся, ще добавлю!

— Піти я піду на гауптвахту, але слухала я не тебе, годувальнику. За оцими ось дружками стежила.

— А я що, сліпий і глухий, сам не бачу, не чую?

— Та воно-то так, батьку й благодійнику, але двоє вух добре, а четверо краще.

Сетура подумав, потер долонею підборіддя й сказав:

— Гаразд. На гауптвахту не йди. Прощаю. А зайди лишень до Кокінашвілі й так ненароком, теревенячи з Пелагеєю, скажи, що сьогодні вранці Спиридона Суланджіа покарали за те, що він про Архипа негарно говорив і Колпінов доніс на нього Табагарі. Повтори!

Упала стара на коліна, і не можна сказати, що проспівала — язик у цієї відьми в горлянку провалювався,— але виразною скоромовкою відрапортувала молитву, написану Какошкою-дяком. Устала, повторила завдання свого благодійника і — круть, але не дійшла двох кроків до дверей, як її зупинив Сетура.

— Якщо Пелагеї Кокінашвілі не буде дома, зайди до Колпінових і Терезі теж ніби між іншим шепни, що на Спиридона Суланджіа капнув Табагарі Кокінашвілі. Що так, що інак — однаково. Іди!

Сетура дочекався, коли в коридорі стихла Топанина човганина, й мовив:

— Поки людина сама й нікому не довіряє, вона може принести користь і собі, й іншим, а як пішла на відвертість — путящого від неї не жди. В будь-яке паскудство може вплутатися. Лихо на себе накличе. Збоку як подивитися, недобре змушувати людей обмовляти одне одного. Чи не так? А насправді я їм добру послугу роблю: як не довірятимуть вони одне одному, житимуть кожен сам по собі, то обминуть їх і злі наміри, й погані вчинки. Господи, і за віщо мені така кара — викручуюся, хитрую, мучуся. Але добра без страждань не зазнаєш. Почнеш себе жаліти — вважай, усе пропало... Ну, за третє євангеліє...

— Третє євангеліє було вже! — нагадав я Сетурі.

— Ні, за третє не пили! А чому не їсте? Чи мій хліб-сіль не до смаку?

Сперечатися було ні до чого, ми й по п’ятій випили за євангеліє від Луки. Іншого тосту, негідник, визнавати не хотів. Ображався, коли відмовлялися від питва чи їжі, соромив — щоб він пропав. Не пам’ятаю, скільки ми випили, коли Сетура підвівся й сказав:

— Якщо гості бажають, покажу вам моє діло і як люди мої добувають хліб насущний.

Дата кивнув головою — бажають. Та й мені після всіх Сетуриних розмов хотілося поглянути, де і як трудяться його люди.

Ішли недовго й зупинилися край глибокого яру. Сетура тицьнув пальцем на провал, що чорнів на кам’янистому схилі яру на тому боці. То була копальня, де працювали Сетурині люди.

— Тунель прокопали вже сажнів на двісті,— пояснив Сетура,— довбають знизу вгору, землю виносять на спині. Тут скрізь така земля. Працювати, звичайно, важко, та коли людина добуває собі на прожиття без особливого зусилля, вона псується. Коли пиряти доводиться з такої глибини — таку роботу полюбиш. Ви знаєте, що таке любов? У що працю й турботу вкладеш, до того в тебе й любов. Кволе й немічне дитя мати любить більше, бо більше праці йому віддала. Та самою любов’ю тут не відбудешся. Що потрібно, щоб людина була щаслива? Найперше — голод. Не морити, звичайно, голодом, але й надмірної ситості не допускати. А друге — страх. Страх породжує любов. Фіміам і молитви теж потрібні для любові. Обожнює — значить боїться. Що ще потрібне народові для щастя? Здоров’я. А здоровими люди будуть тоді, коли не дати їм розслабитися й занепасти духом. Напруження — необхідне. І ще одно — людині треба надіятися. Надія! Її слід вигадати для людей. Коли народ має надію, він нічого зайвого собі не дозволить. Своїм людям надію я вигадав сам. Ходімо, побачите, яку надію вигадав я своїм людям.

Сетура звернув з дороги, і ми підійшли до колодязя. Біля колодязя стояв стовп з дзвоном. До серця дзвона прив’язано мотузок, кінець якого був спущений у колодязь. У колодязі сидів чоловік і тримав той кінець. Води в колодязі не було.

— Це ж той карлик, якого Табагарі разом з іншими вів на роботу! — впізнав я.

— Еге, той самий. Я йому плачу двадцять п’ять копійок на день,— сказав Сетура.— Він глухонімий.

— І що, отак і сидить з ранку до вечора й тримає в руці мотузок? — спитав Дата.

— Авжеж, отак сидить і тримає.

— А що він тут робить, цей неборака? — спитав я, заглянувши в глибокий колодязь, в якому не було води.

Надію, Мосе-друзяко, надію для отих людей! — Сетура кивнув на копальню на тому боці яру.

— Слухай, на бога небесного вже ніхто не надіється, а кому спаде на думку надіятися на цю потвору в колодязі?

— Справа в мене тут поставлена надійно. Зараз зрозумієте. Ті, хто копає в печері, надіються, що тунель приведе їх сюди, в цей колодязь...

— Стривай, Архипе,— не втримавсь я,— ти ж казав, що продовбують тунель знизу вгору й відходять звідси все далі?!

— Казав, ну то й що?

— А те, що коли ця твоя дірка йде все далі від колодязя і все вгору, то як же їй вийти сюди?

— Нікуди вона не вийде, ні вгору, ні в колодязь. Стоїть гора, як і стояла, і вони в ній кружлятимуть,— мовив Сетура.

— А люди про це знають?

— Знають, додуматися до цього неважко. От вони й метикують: коли до цього так легко своїм розумом дійти, значить, насправді все не так, як їм здається. Не пішов би Сетура, думають вони, на такий простенький обман. Вийде тунель у колодязь. Неодмінно.

— А дзвін і карлик навіщо ж тоді в колодязі? — спитав Туташхіа Сетуру.

— Карлика звати Зебо. Він — юродивий, і його вважають за віщуна. Кажуть, як тільки тунель підійде до колодязя на сто сажнів, Зебо почує і враз ударить у дзвін. Коли б ви знали, як вони того дзвона ждуть! Увесь час напоготові. Збираюся добавити їм хоч трошки, але треба подивитися, як справи підуть. Краще нову надію вигадати, ніж заробіток збільшити. Це буде певніше, та ось вигадати не так і просто.

Дата Туташхіа пирснув сміхом, затуляючи долонею рота, щоб хазяїн не побачив і не образився.

Я зазирнув у колодязь. Карлик раз по раз притулявся вухом до скелі й щось мимрив.

— Ти казав, він глухонімий?

— Глухий.

— Ну, а коли глухий, як він може почути?

— Мосе-друзяко, ох і нетямущий ти, нічого не зрозумів, а пояснювати все з початку мені ліньки! — Сетура розсердивcя.— Поживеш тут зиму, приглянешся, сам побачиш, що до чого.

Дата підморгнув мені.

— Не треба турбуватися, Архипе-батоно! — заквапивсь я.— Ми й так тобі вдячні. Може, нам слід відпочити, а вже по тому ще побалакаємо.

— Та, мабуть, і справді, батоно, відпочиньте, а за вечерею я вам іще дещо розкажу,— пообіцяв Сетура.

Ми повернулися. Не знаю, як у Дати, а в мене в голові тисячі цвіркунів цвірчали, і кожен — на свій лад.

— Обід вам Топана принесе,— гукнув нам навздогін Сетура.

Ми йшли мовчки. У горлі зашерхло — добре, що трапилося по дорозі джерело.

Ми промочили горло, і Дата спитав:

— Що робитимемо, Мосе? Залишимося тут чи подамося ще кудись?

Абрагові кращого місця не знайти! І чого йти звідси? Поліція в ці забуті богом місця не добереться. Хазяїн не обділяє нас ні хлібом, ні дахом над головою, ні спокоєм. Що нам?

— Чого йти кудись в інше місце, Дато-батоно?

— Не можу бачити ні цього чоловіка, ні його людей,— сказав Дата.— Я себе знаю. На себе лихо накличу й другому зла нароблю. Цього так і жди, не вперше. Прожив я не так і багато, але світу побачив, обходив і об’їздив уздовж і впоперек, а такого дракона не бачив. Та що бачити — чувати не чував і читати не читав!

Я заходився сперечатись. Шкоди нам від Архипа чи як там його — ніякої, а якщо й буде, хіба важко нам відправити його на той світ?!

— Дато-батоно, яке наше діло, що там витворяє із своїми людьми Сетура? — пробував я умовити друга.— Звичайно, зло чинить, та коли всі ці холуї гнів божий за милість вважають, хіба Сетура винен? Ця потолоч ще й гіршого заслуговує! Піти рабами до Какошки Табагарі? Подобається їм бути рабами — от і все. Що, хтось тримає їх тут? Давай так домовимося: тільки нас зачеплять, хоч би хто, ми обох цих пройдисвітів на мотузочок через гілляку, сюди Сетуру, туди Табагарі,— і доганяй вітра в полі.

— Гаразд, нехай буде на твоє,— мовив Дата.— Посеред зими міняти місце не дуже мені й кортить.

Ідемо далі.

Втікачеві ходити дорогами й стежками заказано. Забути про це треба. Втікач мусить ходити так, щоб дорогу чи стежку згори бачити. Розумієш, про що я кажу? Згори! Отак і йшли ми лісом, тримаючись далі від дороги. Раптом Дата зупинився й почав пильно дивитися в глиб міжгір’я.

— Мосе-батоно, бачиш, що ген там у кущах діється?

Придививсь і я.

— Нібито діти чи то у війну, чи в розбійників граються. І чимало їх. З луками й стрілами.

— Душ сорок-п’ятдесят буде.

— А буде.

— Хотів би я знати, звідки в цієї жменьки нещасних людей стільки нащадків!

— Від бога, Дато-батоно, господь для злидарів дітворні не шкодує, ти сам це знаєш.

Якусь хвильку Дата помовчав І сказав:

— Ходити мостами нам не можна. Давай обминемо.

Обминули ми місток і пішли вгору. Косогір був досить-таки крутий. Міст залишився од нас по праву руку кроків, може, за двісті-триста. Ми здолали вже половину схилу. Аж ось чуємо... співають. З того боку, де міст.

— Та то ж ті, що там коло місточка,— сказав я.

— Ти про дітлахів кажеш?

— Еге.

Дата Туташхіа засміявся:

— Краще я помовчу. Може, мені все вчулося і я пальцем влучив у небо? Одно скажу: дай нам, боже, добратися благополучно до Топани. Не розумієш? Потім зрозумієш.

Потім, то й потім. Тільки точить мене якийсь хробак і не дає спокою.

— З чого ти смієшся, скажи, може, І я з тобою посміюся!

Бачить Дата, що я ніби образився, та й каже:

— Коло мосту зараз лише двоє чи троє хлопчиків,— ото вони й співають, щоб нашу увагу привернути. А всі інші в засідці на нас чекають. Ось-ось вискочать, побачиш.

Датині слова ще як слід не дійшли до мене, а біля самісінького вуха в мене пролунав дикий крик, та такий — аж мене в дрож кинуло, і хмара дрючків та стріл полетіла на нас. Репетували кругом так, що якби й небеса розверзлися, і то не помітив би. Ошелешений, я не міг зрушити з місця, поки камінь завбільшки з кулак не звернув мені вилицю. Дата кинувся тікати вниз... От уже не думав, що доведеться побачити Дату Туташхіа таким переляканим. Утік і не оглянувся. Накинулася на мене вся ота орава дітлахів, посипались невідь-звідки — як та саранча.

«Біда, Мосе Замтарадзе, тримайся!» — подумав я собі. Вихопив револьвера з-за пазухи і вистрілив. Тільки раз і вистрілив, а вистачило на всіх: одні зразу ж одбігли, інші, покидавши каміння, зупинилися мов укопані, стоять, пороззявлявши роти, бліді як смерть.

— Ніхто ані з місця, а то всіх перестріляю, по одному переб’ю, шакалячі виплодки! — крикнув я про всяк випадок.

— Мосе, отямся, не бери на душу гріха дітовбивства, не гніви бога!..— долинув знизу голос Туташхіа.

— Чого їм треба, щоб вони пропали? — крикнув я, але у відповідь почув голосний сміх Туташхіа.

— Хто ви такі, бісенята, і чого вам треба? — спитав я тих дітей.

Ані слова. Стоять, понадувалися, губенята стиснуті.

Дата Туташхіа виліз з яру й каже:

— Воші ж дикуни. Чужої людини не бачили, та не тільки людини. Покажи їм паровоз або карету — камінням закидають. З отакими дітлахами та ще з жінками ворогові не побажаю зустрітися. Ти сховав би револьвера — стріляти не доведеться...

— Ти що, з глузду з’їхав, Дато-батоно? Ці щенята мало не загризли нас. Та я їх усіх у миг ока... на той світ відправлю. Іншим не закортить! Перестріляю всіх! Щоб на мене та руку підняти, такий чоловік у Грузії ще не народився!..

Леле моя рідна, на кого вони були схожі! Обірвані, брудні, самі кістки стирчать. Бачив я лисиць у клітках — отакий самий хижий і гострий погляд був і в тих дітлахів.

— Не бійтеся, діти! — почув я дівчачий голос. Нівроку — дівчинка! У таких дівчаток у наших краях уже троє бігають і четвертого ждуть.— Ми — діти. Вони в нас стріляти не зважаться.

— Що будемо робити? — спитав я Дату.

Він мовчить, нічого не каже.

— Хто ви такі й чого від нас хочете? — звернувся я до обірванців.

— Ви Архипові вороги,— закричала у відповідь та сама дівчинка, і всі знову схопилися за каміння й дрючки.

— Це ми, дівчино, Архипові вороги?.. Та ми гості його, він нас як рідних братів любить. Звідки це ви взяли?.. Велика дівчинка, а таке говорити не соромно?

— Бабуся Топана сказала. Вона завжди правду каже.

— Ти бач, горбата відьма!.. Чуєш, звідки ця напасть, Дато-батоно?!

— Ну годі, діти, йдіть гратися,— сказав Дата.

— Не пускайте їх! — крикнув хтось, і кроку ми не ступили, як вони оточили нас з усіх боків.

— А таки правда, дехто з них зараз підніметься на небо,— мовив я.

— Кинь, Мосе,— сказав Дата.— Ти ж добре знаєш, на дітей у тебе рука не зведеться.

То була правда, я сам це знав, але вони лізли й лізли, і як одчепитися від них,— бог їх знає!

На каторгах та й на волі, за довге життя в абрагах стільки всього випадало на мою планиду,— але з дітьми доля не зводила. Подивився я на один бік, на другий, помітив хлопчика, котрий цілився в мене гострою, як рожен, стрілою... У всіх у руках голяки, і за пазухи повно каміння понабирали. А що в них у головах, що за хвилину втнуть — спробуй зрозуміти! Таку кровожерну юрбу, може, хто й бачив, не знаю, а мені не доводилося!

Подивився я на Дату — лиця нема на ньому.

— Скажіть, рідненькі, що ви з нами думаєте робити? — спитав я.

— Кинь, Мосе-батоно, не до жартів, так ми нічого не доб’ємося. Щось придумати треба. Палити по дітворні я не буду — як хочеш, не можу цього гріха на душу взяти, а що вони нас на шашлик пустять, то це вже повір мені!

Дата Туташхіа, хоч би йому і царський трон обіцяли, брехати не став би. Та і я не великий був мастак до хитрощів і брехні. Але ж біда і коваля навчить чоботи шити. Що правда, то правда. Як притисне біда, мозок так закрутиться — потім сам не повіриш: невже це я придумав?!

— Ось ви кажете, ми Архипові вороги, а ми тільки що стояли втрьох біля колодязя: Архип, я і добродій Поріа...— почав я, і, уявіть собі, оті бісенята трошечки стишили ходу.

Гаразд, думаю, стишити стишили, але не зупинилися, треба щось іще підкинути. Що б його... що?.. Ну, або пан, або пропав.

— Хочете знати, що нам показали? Тунель! Ось-ось у колодязь вийде. Якщо не сьогодні, то вже завтра чекайте!

Заклякли всі, з місця не зрушиш, уп’ялися в мене очима, ніби я вістку про явлення Христа приніс.

— Хто це сказав? — спитала дівчинка так, наче їй язик у горло западав.

— Зебо! І добродій Поріа підтвердив. А знаєте, хто такий добродій Поріа? Добродій Поріа — перший у світі майстер з тунелів і всякої там чортівні. У Ліхській горі тунель знаєте? То добродій Поріа прорубав! Сетура просив мене негайно привезти добродія Поріа з Кутаїсі, і справа наближається до того, що Зебо ось-ось ударить у дзвін, і тоді...

Загаласували всі гуртом, аж земля здвигнулася, аж хитнулося небо. Хочете вірте, хочете ні, а з переляку я мало не впав: думав, вони знову на нас поперли, але ні, вони з радощів галасували, і в мене одлягло від серця.

— Стривайте, годі галасувати! — вискнула дівчинка.— Усім замовкнути!

Всі замовкли.

— Якщо ви не вороги Архипові, чому й ви не радієте? — спитала дівчинка.

— Ми не радіємо? Покажіть того, хто дужче від нас радий?

— Чому ж тоді не кричите з усіма разом?

— Кричали, як же не кричати? — сказав я, але в це вже ніхто не вірив.

— Ані з місця! — наказала нам дівчинка.

Надто вже близько стояли вони. В руках у одного був довгий затесаний кілок. Держати кілок, видно, було йому не під силу, і він прилаштував кілок гостряком мені до ременя.

Леле, ох і гострий був той кілок!

Дівчинка одвела набік трьох дорослих хлопців. Вони пошепотіли й повернулися назад.

— Зараз побачимо, чи ви раді. Давайте співати разом з нами!

Один зовсім сопливий хлопчисько змахнув рукою — теж мені регент хору,— і вони заспівали. То була та сама пісня, яку щоранку Табагарі змушував співати батьків оцих чортенят, де в кінці кожного куплета було ім’я їхнього хазяїна. Ні слів, ні мелодії тієї тарабарщини і Дата, і я не пам’ятали. А вони всі співали, і я відчув, як поступово вони починають сердитися й ось-ось знову на нас нападуть. Я прикидав і сяк і так, як бути, що робити, голова розвалювалась, а гострий кілок, притулений до мого ременя, помаленьку почав удавлюватися мені під ребро. Не перестаючи співати, без зайвих слів вони загонили нас на той світ.

— Не знаємо ми цієї пісні! — закричав я.— Навчіть спочатку, і будемо співати разом.

Заціпило їм. Сіли ми в коло, як добрі друзі, й почали розучувати псалом. Нічого важкого в ньому не було. Кривий Табагарі складав псалми на розум своєї пастви. Ми швидко вивчили його. Дітвора стала в стрій, нас поставили в голові, вибігло бісеня, схоже на джмеля, задзижчало, як Табагарі, і ми рушили. До садиби йшли з піснею і вигукували Архипове ім’я. Коло воріт нас примусили тричі крикнути «поліхроніон» і, уявіть собі, відпустили.

Ми увійшли до себе в кімнату й попадали на ліжка. Поки що нам було кепсько. Дата хоч і був напоготові, але сміх усе душив його, а як лишилися ми самі, він спохмурнів і змовк.

— До чого докотитися,— сказав я,— утік в абраги, щоб од солдатчини відкрутитися, і на тобі, змусили марширувати й співати.

— Ходімо звідси, Мосе-батоно, а то вони й землю примусять нас копати.— Дата казав це не жартома.

Ми довго не могли отямитися. Із землянок і вбогих халупок отих бідолах Архипа Сетури долинали пісні, бренькіт пандурі. Це тривало аж до ночі.

Прийшла Топана, принесла обід.

— Сьогодні — що? У когось день ангела чи святого якогось? Чого це всі розвеселилися? — спитав Дата.

— Які там ангели чи святі?

— А що з ними?

— Нічого! Тому й співають.

Ми ум’яли по шматку хліба, заснули й спали, поки відьма Топана не покликала нас до хазяїна.

Дата встав неохоче. Та й мені теж не хотілося йти, але відмовлятися не можна було.

Ми ввійшли до Сетури. Він лежав на тахті в своїх барвистих подушках і мутаках. Біля нього на стільчику примостився Табагарі з книжкою на колінах. То була та сама книжка, з якої Сетура вичитував уранці тлумачення імен Абеля і Архипа. Табагарі перегортав сторінки і щось дзижчав своєму володареві. Сетура жестом запросив нас сісти й трохи зачекати. Табагарі чи то поринув з вухами у свій талмуд, чи то за людей нас не вважав, але навіть голови не підвів, коли ми ввійшли, а все шарудів сторінками й мимрив собі під ніс. Ніхто не запропонував нам ні попоїсти, ні випити. Залишалося тільки слухати Табагарі.

— Єфим означає добрий,— читав Табагарі.— Це підходить. Мелентій по-грецькому буде дбайливий, он воно що. Вуколе — волопас. Цього нам не треба. Ти й так табунник, пастух волів. Полієвкт... Добре, означає найжаданіший. І Доментій підходить — миротворець. Абесалом — єврейське ім’я — батько миру. Тихін — воістину добре! Дуже, дуже добре. Означає — той, що приносить щастя. А ось іще одно... Каленик — той, що блискавично переміг. Скільки разом? Сім виходить? Більше й не треба: Євтим, Мелентій, Полієвкт, Доментій, Абесалом, Тихін і Каленик. Залишимо їх?

— Залишимо.

Сетура, змахнувши рукою, благословив Табагарі. А коли той пішов, Сетура сказав:

— Людина, яка взяла на себе турботу про народ, має забути І сон, і відпочинок. Я помітив, дехто моїм піклуванням почав зловживати. Цього так залишати не можна. Інших за собою потягнуть, і всі потраплять у біду. Що в такому разі робити? Треба їх притиснути — ось що! Притиснути всіх разом. У Какошки Табагарі вони швидко вивчать усі імена, а потім він розкаже, що вони означають. Треба самому придумати, чим зайняти розум своїх людей, а то вони без тебе знайдуть і невідомо, які ще накличуть на себе нещастя.

— А чи не спитають твої люди Табагарі, навіщо їм ті імена вчити? — поцікавивсь я.

— А навіщо їм питати? Він їм наперед пояснить. Усі ті імена — мої. Мало мене називати Архипом. Тільки зайде мова про мене — зробіть мені ласку всі восьмеро імен називати. Ось воно як!

— Я повинен вибачитися,— сказав, підвівшись, Дата,— погане самопочуття змушує мене піти трохи відпочити.— Він попрощався й пішов.

Вийти разом з Датою я не зважився — боявся, що Сетура розсердиться. Просидів я в нього досить довго. Хазяїн говорив і про те, і про се. І я теж говорив. А пішов од нього вже після півночі.

Коли я обійшов будинок і наблизився до нашого балкону, то побачив Дату Туташхіа, він у напнутій на плечі бурці сидів, прихилившись до поручнів, на східцях і дивився на небо.

Прийшовши, я вклався в постіль І одразу заснув, не знаю, рано чи пізно ліг Дата.

На світанку нас розбудило бемкання дзвону й метушня у всьому будинку. Ми не чекали, поки прийде Топана, одяглися й вийшли на подвір’я, куди швидко сходилися люди й вишиковувалися в шеренги. Прийшов Како Табагарі, піднявся на свій пеньок і, одтарабанивши молитви, звістив про семеро імен, якими віднині називатиметься Архип, батько наш і годувальник. Хто їх не вивчить, матиме справу з самим годувальником,— пригрозив він. На подвір’ї довго мовчали.

— Допоможи вивчити, а то загинемо! — прорізався в когось голос.

— «... котрий є Архип»,— як це промовите, то стійте, далі слухайте мене!

— А дарувальник хліба нашого насущного, батько наш святий і преблагородний, котрий є Архип...

— А далі буде так: Євтим, Мелентій, Полієвкт, Доментій, Абесалом, Тихін, Каленик і, як і раніше: хай живе вічні віки.

Нічого не виходило з того, не запам’ятовували імен. І втретє, і вчетверте перераховував Табагарі — все марно, повторити не могли. Права рука Сетури розсердився, дуже розсердився.

— Ну як же отак зразу, Како-батоно?! — сказав хтось.

— Розмови! — обірвав Табагарі.

Знову стихли.

— Що ці імена означають, хоч це знаєте?

— Не знаємо.

— Звідки нам знати?

— З Архипом буде восьмеро, правильно? — спитав Табагарі.

— Хіба восьмеро?

— Восьмеро, восьмеро!

— Зараз я вам скажу, що означає кожне ім’я,— промимрив Табагарі,— і щоб до вечора знали напам’ять — усі до одного! Слухайте: Архип — начальник стайні — це всі ви знаєте.

— Знаємо.

— Ну, то чого ж кажете, що не знаєте?!

— Тепер знаємо.

— Ну, тоді слухайте уважно. Імена, які я перелічив, означають: добрий, дбайливий, найжаданіший, миротворець, батько миру, той, що приносить щастя і блискавично переміг. Зрозуміли?

— Так і вивчимо, Како-батоно. По-нашому, по-грузинському, воно дохідливіше.

— Мовчати! Учіть, як сказав. І знати нічого не хочу.

— Повчи нас іще, не кривдь...

Дай нам час, Како-батоно! Така премудрість, та щоб за один день вивчити!

— А так, так, час нам потрібний.

— Розмови! Ніякого вам часу. Я напишу на папері. Серапіон уміє розбирати букви, він вам і допоможе.

Табагарі пішов по папір.

— Тепер пропали ми. Примусить пиряти свою землю! Носити нам Серапіонову частку! Ніде не дінешся!

— Не має права! Раз букви знає, нехай допомагає! Не зобов’язані ми за нього працювати!

— От тобі й на! Я чоботарювати вмію. То що ж, повинен я безплатно тобі взуття шити?

Здійнявся такий галас, можна було подумати, що Како Табагарі зібрався перевішати їх усіх.

— Стривайте, люди! Що з вами? — закричав Дата Туташхіа, і люди стихли.— На кого ви схожі! Подивіться лишень на себе. Горе вам, нещасні ви люди. Хіба ви схожі на людей?.. На що вони вас перетворили, оцей сучий син Сетура й мучитель Табагарі?! Де таке видано?!

— Що він каже, отой чоловік?

— Він каже, що наш годувальник — сучий син, а Табагарі — мучитель!

— Сучий син і мучитель!

— Чи чувано так говорити!

Раптом замовкли, одразу — всі.

— Бий їх! — загорлав хтось. І вони накинулися на нас, наче зграя скажених псів. Дату влупили кілком по спині, звалили з ніг і метнулися до мене.

— Пістолети в них! — крикнув хтось.

У нас повихоплювали зброю і били, поки самі не вибилися з сил!.. Із стайні вивели наших коней, нас поприв’язували до них і стьобнули по крижах з усієї сили. Коні протягли нас по снігу кроків триста й спинилися.

Ми довго лежали на землі. Не могли підвестися. Нарешті отямилися, наледве порозплутували вузли, якими були позав’язувані. Ні я, ні Дата не могли ворухнути ні рукою, ні ногою. Не пам’ятаю, як повидиралися на коней. Ледве доплуганилися до місця, де сховали зброю. Сам бог знає, чого нам коштувало витягти її зі сховку. Я знав, що в горах, трохи вище від тих місць, були землянки гуртівників. Туди ми й піднялися.

Була середина зими. Гуртівники в цей час спускаються в долини, на зимові пасовиська. Живої душі тут не знайдеш, води подати нікому, про їжу і не мрій. Я вже казав тобі, що Днів десять ми навіть у сідлах не могли сидіти, а вигляд мали — краще й не згадувати.

Що побили нас мало не до смерті — то ще й нічого. Головне — злість мене просто поїдом їла. Встану ж я нарешті?! Залягти б тоді в Саірме, поблизу Сетуриної садиби, вистежити й перебити їх усіх — від Сетури й Табагарі до карлика-пророка, але Дата Туташхіа не дав:

— Мосе-батоно, людина живе й поводиться так, як їй до вподоби, і в її справи втручатися не треба. Тобі здається, вона принижена, роздавлена, а вона живе собі, радіє і долею своєю цілком задоволена. Пам’ятаєш, ти мені сказав про Сетуриних людей: «Цьому людові до вподоби бути рабами». Не погодився я з тобою — моя провина, а воно так і є. Ось ти стоїш, ось — я, а ген там бог на небі: присягаюся надалі ні до чиїх справ не втручатися, поки не зрозумію, що краще — втрутитися чи піти геть. Немає на світі людини, гідної співчуття й допомоги. Так я тепер думаю.

Біля Поті є містечко, не пам’ятаю вже, як називається. Жив там один фельдшер, надійний був чоловік, і тримав він невеличкий лазарет. Іншого виходу не лишалося — мені треба було лікувати ребро, Дату Туташхіа вимучувала роз’ятрена рана.

Наледве повидиралися ми на коней і рушили з гори над Саірме в дорогу.

Граф Сегеді

...Та обставина, що вони виросли в одній сім’ї, була для мене справжньою знахідкою, надзвичайно важливим відкриттям. Специфіка розшукної і слідчої практики полягає в тому, що, з одного боку, необхідно до найменших подробиць вивчити психіку переслідуваного злочинця і, отже, чітко уявити можливі його вчинки, а з другого — мати якнайповніше уявлення про того чиновника чи групу чиновників, яким доручено виявити його і взяти. Тут мається на увазі комплекс професійних і природних даних. Нерідко буває, що той, хто вистежує, не справляється із завданням, і лише тому, що його вдача і вдача злочинця суперечать одна одній. Скажімо, надто підозріливий за вдачею своєю детектив може виявитися безпорадним перед наївним нехитрим злочинцем,— він не може припустити, що переслідуваний здатний скористатися такими примітивними засобами. Отоді-то виникає потреба узгодити якості того й другого, бо порушено рівновагу в психологічних даних переслідуваного й переслідувача.

Коли розшукна установа має справу з тривіальним злочином (у таких випадках і особа самого злочинця більш або менш ординарна), тоді головне знаряддя його розшуку й арешту — встановлення почерку злочину. Це дає змогу зарахувати злочинця до певної групи злочинців і продовжити розшуки його уже в межах встановленої групи. Метод виключення кінець кінцем і приведе до розшукуваної особи, причому, як це видно з практики, в дев’яноста випадках із ста — безпомилково.

Значно складніше, коли кримінальний багаж злочинця має певну октаву методів злочину, а може, навіть кілька октав. У такому разі не лишається іншого виходу, як вважати за почерк злочинця саме той широкий діапазон, і тоді лише аналогія допоможе зазирнути в таємницю його психіки. Та аналогії цього типу, на жаль, нечисленні. Отже, психіко-кримінальний тип такого злочинця є феноменом, а на шляху його виявлення й арешту здіймаються такі самі перешкоди, які постають перед бактеріологами на шляху відкриття невідомого мікроба., Для подолання цих перешкод криміналісти використовують різноманітні методи. Сам я часто вдавався до методу двійника, тобто вивчав людей, які — за зібраними даними — схожі з розшукуваною особою (але не з її злочином) рисами свого характеру. Спостерігати за ними, вивчати їх було досить легко, бо при цьому можливі особисті контакти. У такий спосіб я неодноразово одержував відповідь на запитання щонайпершої ваги: хто такий злочинець і що він собою являє. Коли цю відповідь знайдено, можна вважати, що особу розшукуваного встановлено.

Мені доводиться повторити дещо із сказаного раніше. В досьє Дати Туташхіа за багато років перебування його в абрагах набралася ціла клавіатура злочинів і засобів їх вчинення. Тут не могло бути й мови про те, щоб вивести одну характерну особливість, якою позначені всі його злочини, а ще важче було встановити, який з-поміж злочинів учинив Туташхіа, а який — інші. Отже, психічні особливості Дати Туташхіа залишалися незбагненними, а без цього потрапити нам до рук абраг міг лише через зовсім несподіваний випадок.

Людина, позбавлена можливості скористатися якимсь засобом для здійснення своєї мети, схожа на каліку, котра, скажімо, однорука і всі свої невдачі пояснює саме цим: якби я не однорука, я могла б наздогнати зайця! Саме в такому становищі перебував я протягом кількох років, поки зовсім несподівано не виявилося, що мій підлеглий Мушні Зарандіа виховувався разом з Датою Туташхіа в одній сім’ї, в одних умовах, вони жили разом багато років і, значить, мали між собою багато спільного.

Хоч це й суперечить професії жандарма, але, беручись до вивчення особи, яка нас цікавила, я виходив передусім із свого першого враження від неї, а не з висновків, одержаних внаслідок аналізу фактів. Я завжди віддавав перевагу особистим достойностям людини в усіх аспектах її діяльності. Не робив я винятку й для себе, завжди беручи до уваги свої власні достойності. Те, що враження, яке справила на мене людина під час першої зустрічі,— я з певністю можу сказати про це,— ніколи мене не підводило і що здатність ця ніколи мені не зраджувала, я вважаю за велику перевагу свого чуття. Цим чуттям я скористався й тепер, не взявши до уваги аналізу фактів, зібраних іншими, як того вимагала наша звичайна практика, а давши волю своїй інтуїції. Я склав повний список злочинів, що їх приписували Даті Туташхіа, звернувся до того образу позитивної особистості Мушні Зарандіа, який вималювався в моїй уяві під час першої зустрічі з ним і, скоряючись лише своїй інтуїції, викреслив із свого списку ті злочини, вчинення яких моє відчуття не могло пов’язати з Мушні Зарандіа, котрий заміняв мені Дату Туташхіа. Прочитавши після цього свій список, я був вражений, бо виявив, що симпатизую Даті Туташхіа, тобто співчуваю кримінальному злочинцеві, який багато років завдавав стільки неприємностей нашому відомству, а отже, і мені самому. Так чи так, метод методом, а переді мною лежав список злочинів абрага Туташхіа, які в цьому досліді я мав узяти за основу для дальшого дослідження. Я кажу «в цьому досліді», оскільки той самий метод включає в себе й інший дослід, якого не можна забувати: я мав зважати і на негативні риси особистості Мушні Зарандіа і діяти відповідно до них. Та поки що ми займемося змістом першого досліду.

Нагадаю: своєрідність методу полягає в тому, що риси знайомого ми передбачаємо в незнайомому. Бо ж умовний список злочинів Туташхіа теж було одержано в такий спосіб. Потім треба було знайти відповідь на запитання про якість дії. Поясню це: в паризький період моєї молодості я приятелював з одним східним аристократом. Він був народжений від морганатичного шлюбу. Його мати танцювала й співала в нічних кабаре Парижа. Батько був наслідником престолу. Принц любив літературу і мистецтво й вельми своєрідно міркував про нього, суворо й пристрасно відмежовуючи артистизм від посередності. Коли йшлося про оповідання чи роман, він називав його або писаниною, або твором. Коли він зупинявся перед полотном чи статуєю, то вони були для нього або виробом, або витвором. А як бачив танцівницю, то казав: «Ця стрибає» або «Вона літає». Перше він вважав за наслідок навчання, звички, професіонального зубріння. Друге — плодом катарсису. Відповідно літераторів, артистів, художників він поділяв на дві групи: плебеїв і аристократів. Але і всіх інших людей він сприймав так само. Він не надавав ніякого значення походженню й генеалогії і зараховував кожного до тієї чи іншої групи залежно від його ставлення до своєї справи, ремесла, заняття. Для нього аристократом був лише той, хто своєю щоденною роботою займався діяльно й натхненно, як творець.

Звичайно, точка зору мого принца була надто радикальна, але я знаходив у ній чимало від істини. Я мав сотні підлеглих, але перед найпунктуальнішими, найстараннішими, найсправнішими я віддавав перевагу тим, хто мав уяву, фантазію, був палко захоплений своєю посадою і, можливо, навіть свавільний. Від таких можна чекати й провалу справи, але їхні дії завжди прекрасні і обіцяють у майбутньому успіх. Так, так, майбутнє за ними, оскільки ці люди збагачують людський досвід, утверджують професіоналізм, перетворюють свою службу на служіння, позначене вільною творчістю.

Використовуючи класифікацію східного принца, скажу, що до одержання завдання Мушні Зарандіа був чиновником, а від тієї хвилини, як до його рук потрапляла нова справа, він перетворювався на артиста, якому доступне натхнення. Він мав тонку інтуїцію, і в справі, яку розслідував, не лишалося «хвостів» або повністю не вивчених, не висвітлених закамарків. Сім афінських мудреців не могли б нічого додати до тієї справи, якою займався Зарандіа. А якщо під час слідства він помічав у свого підслідного хоч одну позитивну рису, то впадав у запеклу суперечність із самим собою: він починав пояснювати судді, присяжним, прокуророві, адвокату, в який спосіб можна винести мінімальний вирок, і ревно захищав міркування, протилежні своїм висновкам. Йому притаманна була ще одна риса, і її я теж вважаю ознакою артистизму: він ненавидів однорідну роботу, і якщо все ж змушений був братися за неї, то ніколи не використовував при тому відомих уже методів і шляхів. Така була якість дій Мушні Зарандіа, і цілком відповідала цьому і якість дій, притаманна злочинам Дати Туташхіа.

Отак я дістав відповідь на запитання — «як діє» Дата Туташхіа, і залишалося знайти причину дій або відповідь на запитання «що спонукає їх?». Наведу аналогію: всі добувають гроші, але для чого кожен? Одних спонукає до цього необхідність знайти засоби для існування. Других — пристрасть до нагромадження. Треті захоплені добуванням грошей з допомогою тих-таки грошей, тобто захоплені капіталом. Отак і служба. Служать, тому що не мають іншого джерела існування. До революції траплялися люди, досить багаті, але вони все ж таки служили, бо в службі вбачали можливість зблизитися з людьми; частенько в таких випадках служба була ареною філантропічної діяльності, і тому вони служили. Були й такі, котрі служили з почуття відданості престолу й вітчизні і не гналися за жалуванням, але для більшості людей служба все-таки була засобом до того, щоб вибитися з-поміж собі подібних, ареною кар’єристських інтересів. Подібна мета часто породжується марнославством, прагненням до влади, до великого збагачення й іншими ницими людськими властивостями. Проте зауважу, що служба заради кар’єри, заради просування вгору здається мені позитивною ознакою характеру, якщо все це не досягається забороненими прийомами й нечистими способами.

З’ясуванням причин дій Мушні Зарандіа уже в перші місяці його служби зайнялися відповідні члени Кавказької жандармерії. Минуло кілька років, але виразної думки так і не було висловлено, бо особистість Зарандіа ніяк не вкладалася у відомі рамки. Усе в ньому було незрозуміле. Скажімо, він досить своєрідно ставився до винагороди за свою працю і просування по службі. Був випадок, коли ми перевели його з однієї посади на іншу, нижчу, бо Зарандіа був потрібен саме на тому місці. Платня зменшилась, але від нього жодного слова не почули ні про пониження, ні про зменшення платні. У другому випадку друзі Зарандіа хотіли перевести його на посаду заступника управляючого якимсь податковим відомством. Він не виявив жодного почуття вдячності чи радості, хоч і посада була висока, і платня втричі більша, не кажучи вже про інші доходи, можливі на такому місці. Згодом я переконався, що ні прагнення до просування по службі, ні бажання збільшити свій достаток не були причиною дій Зарандіа. Було б також помилкою приписувати вірнопідданським почуттям і великодержавним переконанням ту щирість, сумлінність і чесність, які Зарандіа — родом грузин, походженням селянин — виявляв у своїй діяльності. Він був далекий від таких почуттів і переконань. До того ж цей чоловік не справляв враження ідеаліста, але й не належав до тих недалеких суб’єктів, яким з дитячих років прищеплюють покірність, слухняність і сліпе, неосмислене почуття обов’язку. Одним словом, Зарандіа був лабіринтом, вихід з якого міг знайти або випадок, або час.

Настав день, коли випадок підтвердив мій здогад, гіпотезу перетворив на факт, і це було наслідком однієї розшукної операції, яка була задумана так вдало, що її можна вважати витвором Зарандіа, але й програна вона була, як на мене, вдало.

У своїх записах я не намагаюся розповідати про окремі випадки, хоч би які цікаві вони були, але саме в певних ситуаціях люди відверто виявляють себе, і це дає змогу робити узагальнення і висновки. В цьому випадку розповідь потрібна для того, щоб з’ясувати причину дій Зарандіа і дати відповідь на запитання: що спонукало цього чоловіка до таких дій.

На початку дев’ятисотих років ми одержали зашифровану телеграму нашого резидента в Німеччині. У телеграмі повідомлялося, що один відомий доцент Московського університету, родом грузин, пароплавом «Аделаїда» приблизно через місяць виїде в Батумі. Доцент має везти нелегальну літературу.

Довго не роздумуючи, я цю справу і всі зв’язки з резидентом передав Зарандіа. Програма-максимум, кажучи теперішньою мовою, передбачала вилучення літератури, арешт особи, котра привезла її, і знешкодження групи, якій призначалася та література. Програмою-мінімумом було — у жодному разі не допустити розповсюдження літератури. Через кілька днів Зарандіа подав план операції. Він видався нам трохи громіздким, але автор плану настійливо просив погодитися з ним, нічого не змінюючи. Зрештою він навернув нас до згоди і взявся до діла.

Він почав з того, що послав у Німеччину агента, котрому резидент «здав» доцента. Потім агент придбав такий самий комплект чемоданів, який мав доцент. Коли доцентові принесли в готель нелегальну літературу, агент і резидент перевірили, в якому саме чемодані лежить той вантаж, що цікавить нас, і яка його вага.

Настав день, коли на «Аделаїді», яка вийшла в море, перебували доцент, наш агент і два однаковісінькі чемодани, що належали двом цим особам.

Пароплав мав прибути до Батумі опівдні. Вночі напередодні прибуття агент замінив доцентів чемодан, у якому йшла література, на свій чемодан. Це було передбачено планом Зарандіа, бо на той час, перевозячи нелегальну літературу, підпільники вдавалися до такого маневру: за чотири-п’ять годин ходу до порту, поблизу судна, яким везли літературу, найчастіше в сутінках, з’являвся «рибалка» — легенький вітрильник або якийсь пароплавчик. Якщо на човні був умовний знак і він плив до місця призначення курсом пароплава, чемодан прив’язували до рятувального круга й викидали його в море. «Рибалка» підбирав рятувальний круг, і знайти літературу ми вже не могли. Нас уже кілька разів обдурювали в такий спосіб, і тепер, коли б і викинув доцент свій чемодан, до рук «рибалок» потрапив би цей порожній агентів чемодан, а не література. Хочу одразу застерегти, що доцент цим маневром не скористався і що обмін чемоданів нашим агентом мав інше призначення, згодом ви в цьому пересвідчитеся.

«Аделаїда» підійшла до пристані. Доцент зійшов на берег. Зійшов і агент. Кількох пасажирів з їхнім ручним багажем, а серед них і доцента, митні чиновники запросили в митницю. Звичайно, з тієї хвилини, як доцент зійшов на берег, за ним невідступно стежили — чи зважиться хтось узяти його чорний чемодан, а якщо зважиться, то хто саме, і якщо понесе — куди його доставить. Адресати, яким призначалася література, були oбepежнi, до доцента ніхто не підійшов. Наш агент, у руках якого вже був чемодан з літературою, замінений на чемодан з фальшивим вантажем, увійшов до митниці через чорний хід. Спочатку митники оглянули багаж інших мандрівців, а потім спитали доцента, що в його багажі підлягає обкладанню митом. Протягом усього цього часу Зарандіа уважно стежив за своєю жертвою. Доцент хвилювався і на запитання відповів, що в його гласному багажі немає нічого, що підлягало б миту, а ось що в цьому чорному чемодані, він і сам не знає,— незнайомий чоловік в Одесі просив передати чемодан тому, хто прийде по нього тут, у Батумі, або в Тифлісі. Поки оглядали інші чемодани, доцент тримався більш-менш бадьоро, та коли стали відкривати чорний чемодан, він, помітно збліднувши, опустився на стілець.

— Ви недужий, добродію? — спитав Зарандіа і зразу ж приніс йому води.

Доцент пригубив склянку і чекав тієї вирішальної хвилини, коли з чемодана виймуть літературу. Літератури в чемодані, звичайно, не було. Про доцентові почуття нема чого й казати. У чемодані лежали терпуги німецького виробництва, які відповідали вазі літератури. Цей товар підлягав миту, і поки доцент в іншій кімнаті виконував необхідні формальності, чемодан знову замінили.

Через півгодини доцент вносив у номер готелю чемодан з літературою, цілком певний, що вніс терпуги. Усе йшло за планом Зарандіа. В цьому не було ні цинізму, ні тим паче садизму, з яким кіт грається спійманою мишею: спіймав — відпустив, спіймав — знову відпустив. Зарандіа треба було, щоб доцент абсолютно впевнився, що тепер він чистий перед законом і для закону недосяжний, що за ним уже не стежать і обшук минув, а речовий доказ, який звільняє його од відповідальності,— при ньому. Мета першого обміну чемоданів полягала в тому, щоб обміняти їх удруге, але щоб доцент не знав про цей обмін, і, отже, щоб його психіка була приведена саме в такий стан, який і оволодів ним, коли він виходив з митниці: розгубленість, здивування, але водночас і відчуття недосяжності, що мало б спричинитися до послаблення обережності. Не буду затримувати уваги свого майбутнього читача на всіх варіантах дальшого розвитку подій, що були намічені й передбачені Зарандіа, але, перш ніж розповісти про фінал операції, зауважу: теоретично не було жодного шансу, що і література, яку перевозили, і люди, які доправили й прийняли її, будуть врятовані, хіба що стався б потоп або ще якийсь катаклізм, коли гине геть-чисто все. Ретельно проаналізуйте всю ситуацію — і ви впевнитеся в цьому. А тепер фінал, який виявився не дуже й банальним.

Доцент влаштувався в номері й пішов у місто, замкнувши двері. Він завітав у гості до великого батумського мільйонера-грузина, відомого нам своїм фрондерством і великими пожертвуваннями на користь переслідуваних революціонерів. Доцент побув у нього годину-півтори. Стільки ж часу згаяв на прогулянку по місту й повернувся в готель. Невдовзі до нього прийшло двоє чоловіків. Господар упустив гостей і замкнув двері, але через п’ять хвилин змушений був відімкнути їх — до нього прийшов Зарандіа. З ним було двоє його підлеглих.

— Нас цікавить мета вашої зустрічі,— сказав Зарандіа по тому, як представився сам і показав документи, що засвідчували його повноваження.

— Вам уже відомо, що я прибув сьогодні з Німеччини пароплавом «Аделаїда»? Я привіз посилку цим людям,— мовив, подумавши, доцент.— Вони прийшли по неї. Оце й усе.

— Ви підтверджуєте це? — звернувся Зарандіа до гостей доцента.

— Звичайно,— не вагаючись, відповів один з них.

Другий кивнув головою, але якось неохоче.

Зарандіа записав у протокол запитання і відповідь.

— Прошу ствердити підписом правильність відповідей.

Доцент прочитав протокол і зразу ж підписав, а гості зволікали і явно вагалися. Нарешті один з них сказав, що посилка призначається йому, він і підпише. Зарандіа не наполягав, щоб підписав і другий.

— В якому чемодані посилка? — спитав Зарандіа.

— В отому, в чорному,— відповів доцент, очевидно, вже починаючи щось підозрювати.

— Ми повинні бути присутні під час передачі посилки!

Запала мовчанка. Господар і гості перезирнулися.

— Ласкаво прошу,— сказав доцент.— Тут комплект терпугів. Ви пересвідчилися в цьому ще в митниці.

Він поставив чемодан на стіл і відкрив його.

Очевидно, зайвим буде говорити, що для арешту й притягнення до відповідальності цих трьох осіб цілком достатня й обгрунтована документація була готова вже в Батумі, і успіхові нашої справи ніщо не загрожувало. Слідчий матеріал було вичерпано. З’ясувалося, а правильніше сказати, було ще раз підтверджено місцеперебування іноземного джерела забороненої літератури, імена емігрантів, які перевозили її, зв’язки осіб, котрі одержували і розповсюджували її, адреси явок, місця зустрічей — одним словом, усе, що в таких випадках цікавить розшукну установу.

Ми повезли винних у Тифліс, віддали до Метехської в’язниці як злочинців, котрі пройшли слідство й підлягають засудженню.

Доцент належав до заможного аристократичного роду. Його родичі мали великий вплив на всьому Кавказі. Серед них були й мої близькі друзі, й просто знайомі — генерали, високопоставлені посадові особи і звичайні інтелігенти. Вони багато разів просили мене допомогти їхньому родичеві, більше того, зацікавили долею доцента самого намісника. Та й окрім цього, у службових справах мені треба було самому ознайомитися із справою І з обвинуваченими, і я звелів Зарандіа один раз допитати їх при мені. Хто я, обвинувачені не знали.

На початку допиту обвинувачені, а потім і доцент цілком і без змін підтвердили попередні свідчення. Стало зрозуміло, що полегшити їхнього становища я не можу, а закрити справу й поготів. Я вернувся до себе в кабінет з важким серцем і з тим препаскудним самопочуттям, яке буває завжди, коли доводиться відмовляти в проханні допомогти. Цей мій стан погіршувався тим, що Зарандіа вів допит так, щоб з’ясувати моє ставлення до долі доцента. Він усіляко намагався дізнатися, чого хочу я, і разом з тим не виявити цього свого зацікавлення.

Через якийсь час Зарандіа прочинив двері мого кабінету і попросив дозволу ввійти. Не минуло й десяти-п’ятнадцяти хвилин, як ми розійшлися, і я не чекав його приходу.

— У мене до вас прохання, графе.

— Кажіть, Мушні.

— Зайдіть до мене, якщо маєте час і бажання... ще на півгодини.

— Гаразд,— одразу згодивсь я.

У кабінеті в Зарандіа був сам доцент.

— Добродію доцент,— спитав Зарандіа,— чого ви чекаєте від революції для себе? Відповідайте, якщо вважаєте за можливе і якщо повністю розумієте смисл запитання.

Доцент осміхнувся:

— Конфіскації маєтків і всього іншого майна, що належить мені й таким, як я. Я сам її здійснив би давно, якби був єдиним володарем їх і, крім того, якби не вважав за фанфаронство одноособову передачу землі селянам за умов загальної приватної власності на землю. Я сподіваюся, що мене позбавлять звання, яке я ношу, як півень свій гребінь. Я жду, нарешті, духовного вдоволення від того, що кожна людина дістане однакові можливості для реалізації своїх достоїнств, а людський геній здобуде широку арену для використання своїх зусиль. Хіба не варто, пане офіцер, мати ці результати ціною того покарання, яке ви мені призначите?

— Варто б, якби все сталося так, як ви зводите сподіватися, але де гарантія цього? А самі ви цілком певні, що революція неодмінно принесе людині духовне вдоволення й щастя? Чи задумувалися ви коли-небудь над тим, що проповідь кожної нової ідеї має в собі значний елемент авантюризму, а оскільки це так, революційна діяльність суперечить певною мірою і добру, і моральності?

— Задумувався! Задумувався над цим і над багатьма іншими питаннями! — Відчувалося, що доцент нервує. Зарандіа, очевидно, намацав його вразливе місце.— Я задумувався і над тим, що революція повинна використати розум і знання чесних інтелігентів і аристократів, а потім порахуватися з ними, як Французька революція порахувалася з Мішелем де Лепелетьє та іншими. Я вважаю це закономірністю революції і при цьому лишаюся на її боці... «На цьому стою і не можу інакше!» — Доцента, очевидно, заспокоїла і додала йому сил його промова, І, вже усміхаючись, він спитав Зарандіа: — Знаєте, чиї це слова?

Зарандіа похитав головою. Він раптом заглибився в себе, і я побачив, як вразила його ця думка. Він і гадки не мав, кому вона належить.

— «На цьому стою і не можу інакше»! — повторив Зарандіа рівним голосом і додав: — Я не читав і не чув такого лаконічного і разом з тим вичерпного пояснення причини дій певного, досить рідкісного типу людей. Прекрасні слова! Чиї вони, добродію доцент?

— Мартіна Лютера.

Мовчання тривало досить довго.

— Добродію доцент,— звернувся до нього Зарандіа,— вашій вірі й тому, що ви «не можете інакше», випадає велике випробування. На жаль, уже тепер... Перед вами в цій кімнаті начальник Кавказького жандармського управління генерал граф Сегеді.

Від несподіванки доцент на мить зніяковів, а потім холодно злегка вклонився. Зарандіа мовчав. Присягаюся честю, я всім тілом відчув, що зараз стану свідком одного з тих трюків Зарандіа, якими він викликав у моїй душі замішання, захоплення, тривогу. Одним словом, усе, що хочете, окрім звичайнісінького спокою. Він щось задумав, інакше не покликав би мене вдруге.

— Ваші родичі,— вів далі Зарандіа,— всіма засобами намагаються врятувати вас і ваше громадське реноме. З нашої розмови ви зрозумієте, що ці дві речі треба рятувати поодинці, тому будьмо послідовні. До його ясновельможності графа Сегеді з проханням надати вам допомогу звернулися такі люди, що він, здається, внутрішньо готовий допомогти вам, досить лише трапитись нагоді. Вашою долею зацікавився й сам намісник. Зрештою, і в мене немає ворожості до вас, якщо це має значення. Все обертається так, що після незначних клопотів ви зможете вернутися до своїх звичайних занять. Нам тільки треба дещо з’ясувати і вточнити.

Зарандіа змовк. Не стану критися, я і доцент з однаковим напруженням чекали продовження сцени.

— Щоб убити в голови нову ідею або розповсюдити якесь політичне вчення, є шлях раціональний, неминуче пов’язаний із спритністю, хитрістю, брехнею, і є шлях мученицької жертовності. Це добре відомо. Ми хочемо знати, що обрали ви: можливість звільнення чи кару? Проте мушу застерегти вас, що вибору у вас немає, бо ваша доля була визначена ще тоді, коли ви вкладали літературу в чемодан. Мета нашої розмови і смисл мого запитання — лиш уточнення подробиць.

Зарандіа говорив, не підводячи голови, і подивився на доцента, лише скінчивши.

— Я повівся б так, як було б краще, корисніше для тієї справи, служіння якій привело мене до в’язниці. Мій вчинок випливав би з моїх переконань, з особливостей мого характеру. Хочу вас попередити, пане офіцер,— мовив доцент,— що не піду ні на яке угодовство, не визнаю ніяких компромісів, хоч ви маєте справу лише із співчуваючим, з дилетантом, а не з професіональним революціонером. Іще про що ви хочете спитати?

— Ми чекаємо значно конкретнішої відповіді.— Зарандіа, здавалося, пустив мимо вух доцентові слова про зговір і компроміс.— Уявіть, що перед вами сьогодні тут, саме в нинішній ситуації, дві можливості: будучи вченим і займаючись політичною діяльністю, що ви обрали б — волю чи заслання?.. Повторюю, саме в цій ситуації. Сьогодні й тут!

— Коли хочете знати — мені це байдуже! Переді мною зараз два завдання: я повинен закінчити досить солідну працю про течії старогрузинської філософії, і водночас я маю працювати на ниві освіти й розвитку політичної самосвідомості народу. Ці дві мети я зможу здійснити і у в’язниці, і на засланні, і в університеті.

— Очевидно, я вас засмучу, але другого завдання ви не зможете здійснити,— я маю на увазі політичну діяльність,— цього вам не пощастить зробити.

Доцент засміявся й спитав:

— Чому ж, пане офіцер? Це ж бо залежить лише від мого бажання й моїх здібностей!

— Не думаю,— відповів Зарандіа,— хоча вихід можна знайти. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що якийсь софіст, котрому його колишній учень відмовився заплатити за навчання, сказав йому: «Я позиватимуся з тобою двічі і в такий спосіб одержу обіцяну плату». Ви можете здійснити свою мету, якщо після звільнення знову вчините злочин.

— Що ж, якщо доведеться, можна буде скористатися і цим способом, але я не розумію, до чого ви ведете цю майже безпредметну розмову?

— До того, що віддати вас до суду не можна!

— Чому? — підозріливо спитав доцент.

— Тому, що так було задумано з самого початку.

— Даруйте,— мовив після паузи доцент.— Як задумано... Ким?

— Планом задумано. Це було планом операції передбачено. У вашій справі залишено лазівку, яка поверне вас прямісінько в університет. Я викликаю вашого адвоката й повідомляю йому, що існує складений у батумській митниці протокол про огляд вашого багажу і обкладення митом знайдених там терпугів. У протоколі нічого не сказано про те, що знайдено заборонену літературу. У вашому багажі її не знайдено. Чи не свідчить це, що ви не привезли з Німеччини нічого схожого?

— Але ж,— заперечив доцент,— існує протокол обшуку, який проведено в моєму номері, вилучена література, а також свідчення — свідчення трьох осіб.

— Коли до справи буде долучено митний протокол, слідство змушене буде довести, що літературу в номер принесли ви. Таких доказів слідство не має. На суд ми не можемо виставити, а отже, розсекретити агента, котрий двічі заміняв ваш чемодан. А якщо й представимо його, суд не прийме свідчень співробітника охранки як передпосилку й підставу. Само собою постає запитання: хто приніс літературу доцентові в номер? На це має відповісти слідство. А інакше виявиться, що літературу внесла сама жандармерія. Це само собою виходить.

— А свідчення?

— Від свідчень завжди відмовляються, як тільки трапляється можливість виправдатися на процесі й уникнути покарання.

— А якщо я не відмовлюся від свідчень?

— Якщо? Ми не зможемо поставити під сумнів справу державної ваги...

— Пане офіцер, але ж ви, його ясновельможність і все ваше управління не маєте сумніву, що літературу привіз я...

— Ви бачите! — Зарандіа розсміявся.— Ми з вами помінялися ролями. Вам чомусь хочеться будь-що стати перед судом, тим часом як домагатися цього повинен я. Ваші зусилля передчасні і в цій частині нашої розмови — несподівані. Трохи згодом, через якихось хвилин десять, ваша позиція й бажання стати перед судом, можливо, будуть найкращим виходом. А поки що продовжимо розмову. Ми не допустимо, щоб процес відбувся, бо жоден з результатів того процесу нас не влаштовує. Якщо вас засудять, серед людей пошириться версія, що ви стали жертвою нашої провокації. Якщо вас виправдають, пошириться версія, що вас виправдано внаслідок провалу нашої провокації. За нинішнього стану справ у державі дискредитація її пошукної установи для держави небезпечніша, ніж очікувана шкода від того, що вас і ще десятьох таких, як ви, але вже викритих винуватців звільнять. Я маю на увазі саме винуватців вашого рангу, вашої популярності й можливостей.

Зарандіа дістав із шухляди документ.

— У мене в руках ордер на ваше звільнення. Його заповнив і підписав я, потрібен підпис його ясновельможності й санкція прокурора, яку, я гадаю, ми легко одержимо. Слідство у вашій справі буде припинене. Але припинене до слушного для нас моменту, а не остаточно.

Усе це справило на мене таке сильне враження, що я, хоч як силкувався, не міг змусити себе шукати огріхи в логіці Зарандіа. Чи думав доцент про інтригу Зарандіа, чи не думав ні про віщо, ошелешений звільненням, яке ніби з неба впало,— стверджувати не беруся. Проте нитки інтриги він намагався не втрачати.

— Гаразд, але ж можна припустити, що, коли мене так швидко звільнять, громада сприйме це все-таки як провал вашої провокації. Справді, триває боротьба, і не буду приховувати, що сили, настроєні проти існуючої влади, безперечно поширюватимуть версію саме про провал провокації, тим паче що все це не таке й далеке від справжнього стану речей,— сказав доцент.

— Так. Це боротьба, і ми не лишили поза увагою, що така акція можлива, але за тим самим правом, за яким сили, настроєні проти влади, спробують поширювати свою версію, за тим самим правом, добродію доцент, ми здійснимо нашу версію про пригоду, яка сталася: звільнимо вас і двох ваших спільників, заарештуємо трьох-чотирьох осіб, які випливли в процесі слідства, віддамо їх до суду й поширимо чутку, що виказали їх ви і такою ціною дістали волю. І загалом ця версія, добродію доцент, буде не дуже й далека від справжнього стану речей. Я вас застерігав: ваша віра і ваша впевненість, що «не можете інакше», зазнають серйозного випробування.

Тепер ставало зрозумілим, чому Зарандіа так наполягав, щоб його план операції було прийнято без змін!

— Пане офіцер,— мовив доцент,— ви такий рафінований негідник, що використання ваших здібностей тут, у цьому глухому закутку імперії, можна вважати виявом духовного краху існуючої політичної системи.

— Дякую вам і прошу згадати, що за два місяці нашого знайомства ви не чули від мене ні грубощів, ні образ. Я визнав би ваші слова за слабість, якби ви й справді не стояли перед найтяжчою альтернативою. Дозволю собі поділитися лише одним спостереженням: у вашому захопленні революцією є щось від форелі, яка мріє стати лососем, тим часом як я — трава і не силкуюся стати кедром.

— Ви не маєте права... Я вимагаю процесу! — закричав доцент.

— Для того, щоб надати трибуну демагогам? Процесу не буде — ми вже сказали вам,— рівним голосом відповів Зарандіа і, помовчавши, вів далі: — Я читав статті під вашим псевдонімом у легальній і нелегальній пресі. Справді, прекрасні статті, плід високої і чесної думки. Революція використає ваш інтелект. Я вже казав вам про це. Час покаже, як вона поведеться з вами в майбутньому. Гадаю, в кращому разі на вас чекає доля маріонетки, не кажучи вже про забуті могили й долю борців за загальнолюдську волю, які емігрували через партійні незгоди. Але все це можливе тільки в тому разі, якщо ви залишитеся на арені політичної боротьби. А щодо цього я маю сумнів.

— Мета цього віроломного плану — скомпрометувавши, усунути мене від політичної боротьби? — спитав доцент злісно й з іронією.

— Ні, офіційною метою плану була реквізиція літератури, арешт і покарання винних, але, якщо хочете правди, в основі плану — моє особисте ставлення до вашої персони. Я скористався службовим становищем з корисливою метою, точніше кажучи, мої службові інтереси збіглися з моїми особистими уподобаннями. До речі, не буду приховувати од його ясновельможності, що від моєї служби престолові й вітчизні я маю і свою користь.

— На яку ж користь ви розраховували у випадку зі мною?

— Передусім я син свого племені й народу. Моє уявлення про свої обов’язки — звідси. І звідси ж існування поза всякими партіями. Я, жива частка моєї батьківщини,— самотній, як палець. І я хочу, щоб ви прилучили мій народ до тих знань, які створено генієм наших предків, і до тих, які будуть породжені вашим талантом, талантом людей з таким хистом, як у вас, і з природою грузина. В недалекому майбутньому буде відкрито грузинський університет, відродяться стародавні традиції накопичення наукових знань і духовних скарбів. Ваша діяльність на цій ниві й діяльність таких людей, як ви, принесе моєму народові більше, ніж проповідь анархістських ідей і тим паче ваша смерть на терені їх насильного насадження. Я плекав надію мати для себе таку користь, добродію доцент!

Обвинувачуваний довго вдивлявся в Зарандіа. Потім знизав плечима, розвів руками й сказав:

— Навіщо стільки удаваності? А коли це не удаваність, чому ви такі відверті в присутності його ясновельможності? Вас можуть звільнити з жандармерії. Ви не боїтеся цього?

— «На цьому стою і не можу інакше»!

Ця розмова поступово втрачала для мене інтерес. Зміст її вже розсіювався в суперечках. Продовжувати її, у всякому разі, слухати її мені вже не було сенсу. Відвертість сторін поступово переходила в грубощі. Мені не подобався зухвалий тон доцента. Крім того, я зрозумів, що тенета, які поставив Зарандіа, давали мені можливість без ускладнень звільнити доцента й доповісти намісникові, що справу завершено.

— Добродію доцент! — звернувсь я до підслідного.— Я підписую ордер, і ви зразу ж ідіть додому. Ви визнали за потрібне сказати нам, що на жодні змови й компроміси ви не підете. Не думайте, що ми запропонуємо вам щось подібне, але з обов’язку я маю сказати вам: ми ніколи не заарештуємо, не будемо нікого компрометувати, якщо люди, котрі стоять за вашою спиною, не використають факт вашого звільнення проти нас. Сподіваюся, мою думку ви зрозумієте. З обов’язку я мушу також попередити вас: як тільки ми довідаємося, що цієї умови не дотримано, ми негайно почнемо діяти, і репутація зрадника навіки закріпиться за вами. Я закінчив. Прощавайте, бувайте здорові.

І — щоб надати розповіді завершеності:

Звільнення доцента і його співучасників усе-таки було використане проти нас. Поширилися чутки, завдяки яким за доцентом закріпилася репутація героя, проникливої людини й самовідданого борця. Тоді ми зробили так, як і обіцяли: заарештували кількох виявлених під час слідства осіб і віддали їх до суду. На тому судовому процесі ім’я доцента прозвучало в небажаній для нього інтерпретації. Слідом за цим було вжито й інших заходів, і кінець кінцем йому було начеплено ярлик зрадника.

Доцент не хотів примиритися з долею політичного трупа, за його ініціативою було створено серед студентів Московського університету нелегальну групу анархо-синдикалістів, а невдовзі його заслали на Камчатку. Очевидно, він скористався порадою Зарандіа — подав до суду на свого учня двічі: удруге провинився, навмисне накликав на себе кару й домігся політичної реабілітації перед однодумцями. Шкода тільки, що він був слабовитий, на засланні захворів і помер.

Вірю, що він «не міг інакше».

Я казав уже, що Зарандіа прекрасно провів цю справу і прекрасно програв її. Я мав на увазі цей її фінал, хоч сам Зарандіа не вважав справу програною.

А тепер закінчення, заради якого я й розпочав цю довгу історію. Час і хід подій підтвердили мої здогади. Причина дій Мушні Зарандіа випливала виключно з того, що він «не міг інакше». Це очевидно, але тут мені хотілося б поділитися своїми міркуваннями про людей подібного морально-психологічного складу і про умови, що формують їх. А щоб не спокуситися абстракціями, не вдаритися в багатослів’я й не затуманити суті своєї думки, наведу діалог, що відбувся між мною і Мушні Зарандіа, діалог, який кинув світло на суть справи.

На той час стала сенсацією загибель у Атлантичному океані великого пасажирського пароплава й більшості його пасажирів. Судно пішло на дно за якусь годину. Саме в цей короткий трагічний проміжок часу на борту пароплава сталася пригода, яка набула відголосу хоч і комічного, але Незрівнянно ширшого, ніж сама трагедія. Коли пароплав ішов на дно і все було охоплене панікою, якийсь комівояжер примудрився не лише вивести з Істерики й заспокоїти не знайому йому даму років тридцяти п’яти, але й збув їй корсет пошиття мадемуазель Бріньон, а разом з корсетом м’ясорубку нової конструкції. З двохсот п’ятдесяти чоловік живими лишилися тільки дванадцять, і поміж них комівояжер зі своєю виручкою і дама, уявіть собі, зі своїм корсетом і м’ясорубкою.

— Як ви трактували б цю пригоду, Мушні? — спитав я свого підлеглого, відпочиваючи після одного стомливого засідання.

Зарандіа осміхнувся й мовив:

— Це і смішно, ваша ясновельможність, і надто цікаво. Я пояснив би такі явища однобічністю натури, перевагою в ній якоїсь однієї риси. Такі люди, я гадаю, з’являються на світ дуже рідко. Не знаю, яке ім’я найбільше личило б їм, але здогадуюся, як саме вони з’являються.— Зарандіа помовчав, збираючись з думками, і вів далі: — Можливо, в майбутньому наука зможе створити, подібно до періодичної системи Менделєєва, систему моральних якостей людини. Встановлять, що існує стільки-то і стільки-то вже відомих властивостей, скажімо, любов, ненависть, доброта, злостивість та ще багато інших, а стільки-то і стільки-то клітинок таблиці на якийсь час лишаться порожні. Мине час, і для кожної клітинки знайдуться свої пожильці.— Зарандіа спинився й зиркнув на мене: як я реагую.

— Продовжуйте, Мушні. Я стежу за вашою думкою.

— Гадаю, що в нормального новонародженого є зародки всіх моральних властивостей.

— Ви говорите саме про нормального новонародженого, чи не так?

— Атож. Про винятки й аномалії скажу пізніше. Нормальний новонароджений наділений у зародку всіма моральними властивостями, і, отже, можливістю їх розвитку, формування, вдосконалення.

— Згоден з вами.

— У кожного новонародженого різні моральні особливості виражені з різною силою, навіть коли ті властивості ще тільки зав’язуються. Потенція одних властивостей — більша, інших — менша. Якщо середовище не викликає пришвидшеного й посиленого розвитку якої-небудь однієї риси, очевидно, з того новонародженого сформується особистість цілком нормальна, в якій усі її початкові задатки зрівноважаться один одним. Тепер про винятки й відхилення. Можна припустити, що народиться така людина, в якої надто сильні будуть зародки, скажімо, зажерливості, корисливості, а зав’язь протилежних властивостей буде слабка, немічна. Можливе таке?

— Звичайно, можливе.

— Можливе й інше. Людина потрапляє в такі умови зростання й розвитку, в яких бурхливо розвинуться її сильні задатки,, а слабкі ослабнуть ще дужче, занепадуть, практично зовсім зникнуть.

— Можливе й це.

— Тоді шлях, на який стане І яким піде людина, що сформувалася таким чином, не викликає сумніву, графе.

— Я розумію вас.

— Ми говорили про комівояжера й любительку корсетів та м’ясорубок. Такі «не можуть інакше», а чому — це ми вже зрозуміли. Як називати таких людей, я й справді не знаю, але звідки і яким чином вони з’являються, я, здається, починаю розуміти і про це вам уже сказав. Вони — плід впливу сильнодіючого середовища на аморальні задатки. Коли людина така, вона і на потопаючому кораблі виведе незнайому особу з істерики, щоб утелющити їй корсет. А сама та особа, погамувавши свою істерику, підбадьорена можливістю придбати корсет і м’ясорубку рідкісного зразка, заспокоїться й купить усе, що їй належить купити. Ту м’ясорубку,— захоплено вів далі Зарандіа,— вона ще прив’яже до пояса й кинеться з нею у воду. Везіння завжди на боці таких людей — вони з усіх халеп виходять неушкодженими.

Можливо, Зарандіа й сам не знав, що належав до таких людей. Аномалія і середовище діяли в одному напрямі, що сприяв цій аномалії. Зарандіа не міг інакше.

Нарешті я виявив цю його властивість, і згідно з методом двійника таку саму причину дії я повинен був передбачити в Даті Туташхіа, щоб шукати що причину в його злочинах...

Куджі Торіа

— Я так зрозумів, вас цікавить не лише сам Дата Туташхіа, а все, що діялося навколо нього. Чому він часто згадував пацюків і порівнював їх з людьми — це я вам розказати можу. Я багато про це розповідав, різним людям. Мабуть, хтось з них і послав вас до мене. Ласкаво прошу, коли хочете, розкажу.

Я давно запримітив: дуже багато людей шукають знайомства із знаменитостями, щоб потім похвалитися: вчора з отим випало гуляти. У цьому я завжди вбачав честолюбство й користь. І завжди тримався якомога далі од визначних людей. Ніяких близьких стосунків у мене з Датою Туташхіа не було.

Уперше я його побачив дванадцятирічним. Ні, не те що побачив. Саме тоді наша сім’я жила в Туреччині, є там таке місто Самсун, і Туташхіа приїхав погостювати до брата моєї матері. Два тижні пробув у нього. Дитиною я добре запам’ятав його. Коли через вісім років я побачив його вдруге — одразу впізнав, навіть пригадувати не довелося. Мені здалося, й він упізнав мене, хоч двадцятирічний юнак неабияк відрізняється на вигляд від дванадцятирічного хлопчика. Я дуже змінився, і, мабуть, він не зразу здогадався, хто перед ним. Та й мені ні до чого було називати себе! Не подумайте, бога ради, що через обережність — мовляв, абраг, знатися з ним небезпечно, скажуть, допомагає. Нічого подібного. Коли б я був таким падлюкою... та за голову Туташхіа тоді великі гроші обіцяли. Якби я схотів одержати ті гроші — це неважко було зробити. Але мені таке й на думку не спадало! А не назвався я першим тільки тому, що не люблю таких-ото людей. То шукачі імені й слави, а значить, авантюристи. Найвищою людською гідністю я вважаю уміння поважати людей. Так уже навчили мене змалку. Постать Туташхіа, як ви розумієте, мене мало цікавила. Розкажу тільки про те, що своїми очима бачив. І тоді, коли я зустрівся з ним у лазареті мого дядька, нічим примітним Дата Туташхіа не проявив себе. Може, це вам і нецікаво буде, та, коли просили, слухайте.

Ми — Торіа. Звучить наше прізвище як колхське, а тим часом ніхто з нашої сім’ї не знав, звідки ми родом. Можливо, мої предки ще за давніх часів виїхали з Колхіди. Наші однофамільці та далекі родичі й понині живуть у приморських містах. Там і осіли. Батько мій оселився в Самсуні. Побрався з дівчиною з лазької сім’ї. А що всі Торіа живуть у приморських містах, то це пов’язане з нашим родинним ремеслом. Є сім’ї, котрі від покоління до покоління готують ліки, мазі та всіляке зілля. Так і ми, але ми не ліки готуємо, ми пацюків розводимо. Мишоїдів і щуроїдів, а ще їх людоїдами називають! Знаєте, яке це діло?.. За давніх часів кораблі ж були дерев’яні, тому гризуни завдавали страшенної шкоди і товарам, і кораблеві. А коли на корабель пустити людоїда, він місцевих, корабельних гризунів, нехай їх хоч і тисячі, починає пожирати, а які втечуть від нього, ті самі з борту пострибають у воду. Такий пацюк дуже високо цінувався. За одного щуроїда платили по п’ятдесят-шістдесят червінців золотом. Наш рід один лише знав цю таємницю, інших — не було! Може, цій родовій професії я завдячую тим, що, коли пішов у медицину, обрав собі за спеціальність санітарію та гігієну.

Це — так. Тепер розкажу про мого дядька Мурмана Торіа, а тоді можна вже розповісти й про те, як ми разом з Датою Туташхіа були в лазареті. Дядька мого, Мурмана Торіа, віддали у фельдшерське училище. Вивчився він і тридцять років проплавав судновим фельдшером. Ні жінки, ані дітей у нього ніколи не було. Лікував він не згірше від усяких лікарів. А головне, із східних країн вивіз він знання й методи стародавньої медицини, лікував її способами, і чудово це в нього виходило. З літами обридло йому блукати по морях, купив він поблизу Поті клаптик землі, поставив будиночок і давай знову лікувати, вже на суші. За короткий час зажив він собі добре ім’я. Звідки тільки не йшли до нього лікуватися, з якими тільки хворобами, геть уже безнадійні! Одне до одного, так усе склалося — відкривай лікарню. Він і відкрив у своєму будиночку маленький лазарет, на десять чоловік. І ходячих приймав, і лежачих лікував, і все сам. Був у нього лише один-єдиний санітар, зовсім старий, звали його Хосро. Більше нікого. Дуже роботящий був мій дядько Мурман. Ні сну, ні відпочинку не відав, усе хворі та й хворі. І з оплатою справа в нього була поставлена незвичайно: прийде до нього хворий, з вигляду ніяк не скажеш, що бідний, він з нього й копійки не візьме, а хворий той ще з півроку пролежати має. Другий прийде, голодранець голодранцем, він його тільки раз огляне — плати лишень. Брав, як йому заманеться. Але, видно, були в нього свої мірки й ознаки, за якими він плату визначав. Чого не знаю — того не знаю. Отакий був Мурман Торіа.

Ще як навчавсь я в кутаїській гімназії, часто проводив канікули в лазареті мого дядька. До батьків у Самсун приїздив тижнів на два, і то влітку. У лазареті мені було цікавіше й корисніше. По-перше, я мріяв набути медичну освіту. Лазарет був мені практикою, а ще набирався я в дядька мудрощів східної медицини. На той час, про який я вам зараз розкажу, гімназію я вже закінчив і щойно приїхав до дядька Мурмана з Самсуна. У будинку в Мурмана було три кімнати. В одній кімнаті жив він сам, там була й амбулаторія, другого тапчана туди вже ніяк було всунути, тому Хосро спав на підлозі, до пояса висунувшись з-під столу. Та це бувало тоді, коли я гостював там. Друга кімната, велика,— була чоловічою палатою, на шістьох. Третя вважалася жіночою палатою, але жінки до Мурмана Торіа не приходили, і в тій кімнаті спав я, коли приїздив узимку на канікули, а як мене не було — Хосро. Стояло в тій маленькій кімнаті двоє ліжок, умивальник і стіл. Від чоловічої палати мене відокремлювали навіть не двері, а дверний проріз, завішений ширмою. Мені було видно й чути все, що відбувалося у великій палаті, а мене звідти не видно було.

Якось уранці мене розбудив галас. Чую, дядько, закінчивши обхід, розмовляє з хворими:

— Вам усім чотирьом уже краще. Щоб швидше видужати, треба добре їсти. Кошти не дозволяють мені годувати вас, та й немає тут такої можливості. Ви й самі це бачите, і ваші рідні — теж. Певно, вони й надалі носитимуть вам їжу. Якщо кому не вистачатиме, нехай інші з ним поділяться. Не поділитися з хворим шматком хліба означає наблизити годину його смерті. Ліки, які я вам приписав, буде, як завжди, приносити Хосро, їх треба приймати як належить. Квішиладзе, дивися, не застуди ніг, тримай їх у теплі. Бувайте здорові, не дозволяйте собі нудьгувати. Нудьга й сумні думки посилюють хворобу, не забувайте про це.

А як Мурман вийшов з палати, Чоніа й каже Квішиладзе:

— Кучулоріа і Вараміа вчора із своїх торбинок останнє борошно повитрушували. Що ж воно далі буде, хотів би я знати, що їсти будемо, як житимемо?

Годувати хворих дядько Мурман і справді не міг. Тих, кому потрібне було окреме харчування, він до себе не брав. Та й селянин на ті часи був бідний, якщо навіть і відчував кінець, все одно платити за повний пансіон не міг або не хотів. Хворі приходили із своїми харчами, а як підметуть останнє, їм з дому хоч трохи та принесуть.

Чоніа, про якого я говорив, прийшов у лазарет пізніше за інших. Страшенно худий був — сама шкіра та кістки. Правда, багато хто тоді жив погано, але такого зголоднілого, виснаженого треба було пошукати. Прийняв його Мурман у лазарет, прилаштувався Чоніа, де йому звелено. Ліг і ріски в роті в той день не мав — нічого в нього не було. На другий день уранці він забрав помішуху в Кучулоріа, котрий від болю в хребті блідий був як смерть,— все одно, каже, в тебе сил немає мішати гомі[11], та й не тямиш ти нічого в цьому ділі. Він зварив гомі, і шкурка дісталася йому. Квішиладзе — двадцятип’ятирічний Парубок, на смерть прикутий до ліжка,— теж підкинув йому трохи гомі із своєї порції. Новоявлений кухар у миг ока проковтнув і це разом з кусочком сиру, що його дав йому Вараміа. Так Чоніа заволодів обов’язками кухаря. Кучулоріа й слова йому не сказав — варити гомі він не мав сили, такий недужий був. У Вараміа обидві руки, від пахв до кінчиків пальців, були в гіпсі. Не те що готувати, а й їсти сам не міг. Його ліжко стояло між ліжками Квішиладзе й Кучулоріа, і вони годували його по черзі.

Коли Чоніа сказав: «Що їсти будемо, як житимемо?»,— Квішиладзе, звісно, зрозумів, що мова йде про його борошно. Видно, він про це вже думав і до такого повороту справи був готовий.

— Ось воно, моє борошно,— Квішиладзе тицьнув пальцем у торбинку, що висіла на стіні,— днів на два для всіх вистачить, якщо по-хазяйському витрачати, а за ці два дні прийдуть до когось із нас.

Чоніа зняв торбинку з кілочка й поніс до плити. Квішиладзе сумними очима простежив, як зникають останні його запаси.

— Добрий ти, Квішиладзе. Віддавати, то віддавати саме отак — щиро, не думати, не рахувати, не марудитися,— сказав Вараміа по тривалій мовчанці й перекинув загіпсовані руки до стіни, мов поліна.

— Та вже не думав, не рахував,— треба було чути, як дихання йому перехопило, а зиркнув... наче яструб за перепілкою метнувся. Він як розмірковував? З’їм борошно я сам, не дам іншим — більше ніж на три дні мені все одно не вистачить. А як прийдуть до когось з них, вони мені дулю під носа. Ось він і розмахнувся, аякже!.. Самий розрахунок, брате ти мій,— сказав Чоніа й швидко закрутив помішухою.

Кучулоріа поправив був подушку, забувши, що найменший порух викликав у хребті гострий біль, і скрикнув.

— Звідки ти знаєш, чи так я подумав, чи інакше? — мовив Квішиладзе.— А коли навіть на думці в мене самий розрахунок, то й розрахунок не поганий, і вчинок не кепський. Якщо вже хочеш правди, то з такою нікчемою, як ти, ділитися останнім невелика радість для мене, але обов’язок є обов’язок, і я повинен поводитися по-людському!

— Такі, як ти, Чоніа, завжди ладні інших отрутою облити! — заступився Вараміа.— Квішиладзе поділився з нами борошном — хіба це погано? Ні, знайдуться ж охочі заплямувати, споганити добре діло. Якщо завелася в тебе лиха думка, жени її від себе. А ти не те що подумаєш, ти й наговориш поганого в обличчя.

— Годі гиркатися через дрібниці,— вгамував їх Кучулоріа.— На два дні нам вистачить, а через два дні прийде жінка Квішиладзе. Як жінку твою звати, Квішиладзе?

— Вона йому не жінка,— вдоволено докинув Чоніа.— Звати її Цуца, і жінка вона чужа, Квішиладзе мені сам сказав.

У палаті змовкли. Часто блимаючи очима, Кучулоріа переводив погляд з Чоніа на Квішиладзе. Правду кажучи, розмова їхня мене вже заінтригувала, і я дослухався з-за ширми уважніше.

Чоніа зібрав у всіх посуд, розділив гомі, сиру не лишилося й кусочка. Вони глитали саме гомі й мовчали.

— Ага, значить, Цуца ота не жінка тобі? — заговорив нарешті Кучулоріа.— А чия вона жінка?

Квішиладзе облизнув пальці й сказав:

— Була за Спиридоном Сіорідзе. Він запропастився, не знаю де. Мо’, й живого вже немає. А оженитися на Цуці я не можу, поки не взнаю, живий він чи ні. І священик каже, поки точно не дізнаєшся, женитись не можна, а взнаєш, тоді вже можна.

— Ну гаразд, а Спиридонові Сіорідзе, чи як там його ще, чого це йому запропаститися, га? — спитав Кучулоріа.

— Та будь вони всі неладні, все жіноче плем’я, винищити б їх, нинішніх, усіх до одної! — заторохтів раптом Чоніа.— Поїдом, мабуть, їла свого Сіорідзе коханка нашого люб’язного Квішиладзе. Терпіти, видно, не стало снаги, бідолашний і подався куди очі дивляться.

— Не коханка мені Цуца — жінка, тільки чоловіком своїм назвати не хоче: не можу, каже, поки перед богом і людьми тобі я не жона,— вів своєї Квішиладзе.

— Якщо вона іншому жінка, як же вона твоєю стала? — спитав Чоніа.

— Ану розкажи... Послухати б про отого Спиридона Сіорідзе, цікава, видно, пригода,— попросив Кучулоріа.

— Нехай буде по-вашому. Доїм і розкажу,— подумавши трохи, згодився Квішиладзе.

Усі напосудилися слухати. Чоніа швиденько позбирав миски, склав їх у казан і вмостився на табуретці.

Квішиладзе закінчив нарешті жувати, ще раз облизнув пальці, підіпхнув під спину подушку, обвів очима палату й почав:

— Не знаю, що й розказувати. Три роки тому Спиридон Сіорідзе взяв та й пропав. Ось і вся мова.

Усі сподівалися почути довгу історію і тепер розгублено дивилися на Квішиладзе.

— Отак просто взяв та й пропав? І більше нічого? — першим озвався Кучулоріа.

Квішиладзе кивнув головою.

— Була, видно, причина. Ні з сього ні з того взяти та й пропасти — кому таке на думку спаде? — мовив Чоніа.

— Була, видно, чому ж не бути? — погодився Квішиладзе.

— Ну, куди хоч спочатку пішов, не казав? — спитав Вараміа.

— Нічого не сказав, нічогісінько.

— Мабуть, така людина, жди — не жди, нічого не скаже! — висловив припущення Кучулоріа.

— Чому ж це?! — здивувався Чоніа.

Кучулоріа задумався, почухав потилицю:

— Чоловік, який візьме та й піде, провалиться невість-куди і перед тим, як іти, й слова не скаже, куди зібрався... такий хіба буде перед відходом язиком плескати, куди та чого йду? Ні, не скаже!

— Ет, що він оце верзе? Вуха болять слухати,— обурився Чоніа.— Щоб у такого здоровенного чоловіка та отакий мозок курячий. Лелечко, що він тут накудкудакав!.. Ну а що далі було? Заявився він хоч раз чи ні?

— Не заявлявся. Пропав. Може, його й живого немає, я не знаю.

— І що ж, ота берідзевська молодиця, ну, Цуца твоя,— що ж вона? Так нічого й не знає про свого чоловіка, про отого Спиридона Сіорідзе? — не повірив Чоніа.

— Ніяка вона не Берідзе, а Догонадзе, але порядок є порядок, і пишеться вона по чоловікові. Про Спиридона нічого вона не знає. Сказала б мені, якби знала. Що там Цуца, село наше Квеші яке велике, а що із Спиридоном Сіорідзе — жоден не скаже,— мовив Квішиладзе.

І знову стало тихо. Посиділи, помовчали, а тоді як загаласують... Отак днів чотири-п’ять і галасували, і все про Спиридона Сіорідзе, хто та що. Про все розпитали, усе взнали, навіть у що взувався, і чи любив поїсти, і чому з їжі-питва віддавав перевагу — все з’ясували. А ось чому й куди пропав — у цьому до згоди ніяк не могли прийти. Той Спиридон Сіорідзе вже кісткою в горлі мені стояв. Мене нудити починало від самого лиш його імені. Я вже хотів був якнайсуворіше ці розмови припинити, та Чоніа мене випередив. Скочив він з ліжка, схопив поліно та як загорланить:

— Якщо якийсь сучий син ще раз це ім’я продзявулить... Дровиняку бачите? Голову розсаджу!

Усі змовкли й більше про Спиридона Сіорідзе — ані слова, а то, їй-богу, я збожеволів би.

Усе це, як я вам уже говорив, сталося пізніше, четвертого чи п’ятого дня, а перед цим ось як усе було. Борошно Квішиладзе й справді з’їли за два дні. На третій день усі — хто як умудрився — поприлипали до вікон, але ні до одного з них не прийшли. Увечері, вже смерком, мене зуспів на балконі Чоніа й попросив конверта: напишу, сказав, сім’ї, нехай провідають, а то з голоду здохну. Я зайшов у дядькову кімнату — там лежали мої речі — й приніс Чоніа конверта, паперу, ручку, чорнило. Він зразу ж сів писати.

— Даремно ти, Чоніа, в темряві пишеш, очі зіпсуєш,— сказав Кучулоріа, очевидно, сподіваючись слово по слову випитати, куди й кому пише Чоніа.

— Нехай краще, братику, мої очі пропадуть, ніж ми всі — з голоду. Родич у мене тут у Самтредіа, може, підкине щось хоч по губах помазати, а то нікого не видно,— відказав Чоніа, зрозумівши, що треба задовольнити цікавість своїх сусідів.

Час уже було спати. Сидимо ми втрьох — я, дядько мій і Хосро,— лампа в нас світиться, вечеряємо. Бачу, на столі лежить конверт, якого я Чоніа дав, придивляюся до адреси: на конверті — ім’я коханої Квішиладзе Цуци Сіорідзе.

— Що це таке? — питаю я своїх.

— Та Чоніа приніс. Квішиладзе, бач, грамоти не знає, то він за нього написав. Прихопи, просив, як у Поті підеш, укинеш у скриньку,— сказав Хосро.

— Мабуть, харчів просить. Цього відтягати не можна, та й ліків з Поті привезти треба,— мовив дядько Мурман.

Ми вечеряли, а я все думав про те, що Чоніа казав мені одне, а тут — друге і адреса на конверті зовсім не та. Але я нічого не сказав. Мені самому треба було в Поті — пацюків привезти. Торік улітку я вивів одного людоїда, назвав його Фараоном. Покупця на нього тоді мені не трапилося. Я його здуру й пустив у лазареті. Аж ось і покупець знайшовся, але розставатися з Фараоном мені було вже шкода — чудовий людоїд з нього вийшов, і коштував він набагато дорожче, ніж покупець давав. Так і лишився Фараон при лазареті, всіх пацюків винищив за верству в околиці — жодного не знайдеш. Тепер ось caмому доводиться йти по них у Поті — полювати в пакгаузах потійського порту, я там пастки на пацюків порозставляв. Я й надумав: заразом захоплю з собою і Фараона, в Поті в мене клієнт знайшовся новий.

— Я вранці в Поті збираюся,— сказав я Хосро.

— Тоді й ліки прихопи, а я по дрова поїду,— зрадів Хосро.

На тому й зійшлися.

Я поклав у спідню кишеню листа Чоніа, і ми порозходилися по своїх кутках. На світанку я став шукати Фараона, але його, негідника, і слід захолов: видно, полював далеко. Махнув я рукою і пішов у Поті. До міста було рукою подати, дядьків лазарет вважався тепер околицею Поті. Я відійшов уже далеченько від лазарета, і тоді почала заїдати мене цікавість. Витяг я з кишені листа Чоніа, обдивляюсь-обмацую, а розпечатувати соромно. Але слаба душа, не витримав. Конверт був заліплений дуже старанно, а я по заліпленому послинив його, клей розм’як, і я розпечатав конверта, зовсім його не пошкодивши. Чоніа писав Цуці Сіорідзе у Квеші нібито від імені Квішиладзе,— повідомляв їй, що, мовляв, твій Спиридон Сіорідзе знайшовся і лежить поруч мене тут, у лазареті. Харчі в нас усі кінчилися, приїзди, привозь чогось попоїсти — приїзди заради нашого кохання, тільки до лазарету не заходь, а то Спиридон здогадається, що ти до мене приїхала. А такого-то дня мій друг Чоніа зустріне тебе по дорозі до лазарету. Біля дороги вільшина невелика й кущі на узбіччі — там він і чекатиме тебе,— ти віддай йому все, що я в тебе прошу. А просив він у неї ще десять карбованців — для лікаря, писав — до зарізу треба. Як побачиш Чоніа, він тобі все розкаже і про Спиридона, і про мене, і про все наше життя-буття.

Став я думати, як бути. В першу хвилину хотів порвати й викинути. Потім думав-думав, а давай, вирішив, допишу наприкінці, як усе є насправді, й надішлю Цуці Сіорідзе. Думок — хмара насунула, і ні до чого я так і не дійшов. А ось уже й Поті. А ось — і пошта. Послав я все до біса,— розкрити всю цю брудну таємницю, думаю, ніколи не пізно, і вкинув конверт у скриньку. Вкинув і ще більше став мучитися — так чи не так зробив. Геть замучився, цілий день ні про що інше не міг думати.

Узяв я в аптеці ліки, зайшов у пакгаузи, зібрав у клітку пацюків і — назад у лазарет. Дома порозміщав свою живність як належало. Повечеряли ми, і я рано заснув, такий стомлений був.

Уранці — ще добре й не прокинувся — чую голос Кучулоріа:

— Уночі сон мені снився, не інакше як до котрогось з нас сьогодні прийдуть. Побачите — прийдуть.

Усі почали просити Кучулоріа розказати сон. Цілу годину він розповідав, аж задихався.

Пішов уже четвертий день, як вони голодували, і мені теж почало здаватися, що до когось з них неодмінно мають прийти. Та й цей день минув, а нікого не видно.

Того вечора й сталося це, а який був рік — хоч убийте, не пам’ятаю. Не хочеться мені тепер вираховувати, та й нагальної потреби не бачу. Вже давно смеркло, година так десята, певно, була. Сидимо ми з моїм дядьком, у нарди граємо. Поруч Хосро то носом клює, то за грою стежить. Як зараз чую, долинув здалеку тупіт копит.

— Хосро, а постелі ти приготував? — спитав дядько.

Хосро кивнув головою, мовляв, аякже.

— Кого ви чекаєте так пізно? — поцікавивсь я.

Помовчавши, дядько відповів:

— Хворих. Приїжджав тут удень один гуртівник, поїхав по другого. Мабуть, вони і їдуть. А хто б же інший?

— А що з ними?

Знову дядько Мурман не квапиться відповідати.

— Ведмеді їх порвали,— мовив він непевно.

Відчуваю, щось приховує дядько,— подивимося, думаю, чи надовго його вистачить.

А тупіт усе ближче.

— Мурмане-батоно! — покликали знадвору.

Дядько звелів мені присвітити лампою, а Хосро — забрати коней і одвести в стайню.

Один спішився сам. Другому допоміг зіскочити Хосро й завів його в будинок — нога в нього була дуже покалічена.

Поставив я лампу на стіл. Подивився спочатку на кривого, потім на його приятеля; кривого я ніколи не бачив. Другий був Дата Туташхіа, я його враз упізнав! Він зовсім не змінився, хіба що чорні скроні трохи посивіли. Вій теж глянув на мене, ніби пригадуючи, але зробив це так, що я міг і не помітити його уваги до моєї персони. Ну й бог з ним! Навіщо показувати, що я його впізнав?

Треба було оглянути й промити рани, але відчуваю я, зволікає мій дядько Мурман, не хоче при мені оглядати ногу. Та й мені це ні до чого. Все й так було ясно, залишатися з ними — тільки марно час гаяти.

Сказав я їм на добраніч — і до дверей. А тут саме мій Фараон зволив заявитися: сів на задок, лапки простяг і давай похитуватися. Злий я був на нього за те, що вчора вранці його, негідника, знайти не міг, тож як крикну:

— Ану, геть звідси!

Фараон подивився на мене ображено так і — шмиг з кімнати.

— Такого ситого та гладкого мені й поросяти не доводилося бачити! А цей ще й приручений?! — сказав приятель Туташхіа.

— Це людоїд? — спитав Туташхіа.

Я промовчав. Туташхіа ледь усміхнувся, і теж ані слова. За весь час, що ми разом пробули в лазареті, то був єдиний знак того, що він мене впізнав. А я і голосу не подав, пішов до себе.

Наша родинна професія давно втратила попит, і те, що я вам розкажу, тепер уже не таємниця.

Виводити людоїдів можна двома способами: голодом і обжерливістю. Так чи інакше — в обох випадках вийде людоїд, але я віддавав перевагу голодові — менше часу згаєш. Пацюків треба брати неодмінно сім або дев’ять штук. Зловлених звірків кидають у порожню діжку. Якщо виводити людоїда голодом, треба брати залізну бочку, інакше, зголоднівши, пацюки прогризуть дерево й повтікають. Якщо вважаєте за краще обжерливість, згодиться й звичайна діжка — ситі звірки сидять сумирно, стін і дна не зачіпають. Що ще необхідне — то це темрява! Без темряви людоїда не матимеш. У діжці аж на дні темрява цілковита, якщо, звичайно, самому не присвічувати всередину. Коли будете виводити голодом — тримайте їх на самій воді. Якщо обжерливістю — корму давайте досхочу, тільки щось одне: кукурудзу або пшеницю — це вже як випаде. Я вам коротко розказую, а як докладно, то це ціла педагогічна система.

Так ото залишив я гостей, нікого не чекав, ліг спати. І навіть не чув, як Хосро привів до мене в кімнату нових хворих.

Уранці, як завжди, я прокинувся від гамору у великій палаті. Дата Туташхіа лежав спиною до мене, і не видно було, спить він чи ні. Його приятель дивився на стелю і, помітивши, що я прокинувся, побажав мені доброго ранку. Трохи згодом прийшов Хосро, налив води в умивальник і мовив приятелеві Туташхіа:

— Бесо-батоно, коли захочете їсти, кликнете мене, я подам.

Я добре розчув: «Бесо-батоно», але так само добре я знав, що чоловік, котрий прийшов з Датою Туташхіа, свого справжнього імені не назве. Ходили чутки, що Дата Туташхіа завів собі нового товариша, якогось Мосе Замтарадзе. «Мабуть, це він»,— подумав я, а так воно й було.

— Отіє-батоно, вставай, снідати пора,— так Замтарадзе будив Дату Туташхіа.

Ледве рухаючись, насилу допомагаючи один одному, вони нарешті повставали і повмивалися. Хосро приніс їм смаженої свинини, яєчні, картоплі й по чарочці горілки. Кінчили вони їсти. Мосе Замтарадзе знову ліг. А Туташхіа дістав з хурджина[12] «Витязя в тигровій шкурі» і, перегортаючи, почав читати раніше відзначені місця.

— Ти казав, що, боячись Фараона, жоден пацюк на гарматний постріл до цього будинку не наблизиться, а тут їх повнісінько,— сказав трохи згодом Замтарадзе Туташхіа.— У мене під ліжком чи трохи ближче до стіни, точно не скажу, вони на світанку весілля влаштували, а може, на свій пацючий базар збіглися...— В кімнаті було тихо, і Замтарадзе прислухався: — Чуєш, он і зараз чортзна-що викоюють!

Ліжка моїх сусідів стояли узголів’ями до стіни. А по той бік стіни, на балконі, моя діжка з пацюками.

Туташхіа прислухався. На якусь мить напружився. Там чути було метушню.

— Сьогодні знову хмарно,— сказав він і встав.

У нього була переламана ключиця, ходити йому було важко. Щоб вийти на балкон, треба було перейти через велику палату, просунувшись по дорозі через вузький прохід між грубкою і ліжком. На проході стояв Чоніа. Туташхіа повернувся боком, щоб не зачепити його. Він пройшов би, але Чоніа заступив йому дорогу.

— Тут двоє не розминуться. Хіба не бачиш, з того боку обходити треба! — попередив Чоніа.

Абраг мимоволі скорився і, вернувшись, обійшов грубку з другого боку.

— Отак-о! — мовив Чоніа.

Туташхіа зупинився. Зміряв Чоніа поглядом від голови до п’ят. Ну, думаю, нарвався Чоніа, тут його нахабству дадуть відсіч.

На якусь хвильку запала тиша.

Чоніа дивився на Дату Туташхіа зухвалими зеленими очима. «Тут я господар,— здавалося, казав він,— і дотримуйся порядку, який подобається мені. А то знайдеться на тебе управа, хто б ти не був». А порядок у лазареті був такий, що Чоніа підтоптав під себе всіх.

Дата Туташхіа дивився на Чоніа, як хлопчина дивиться на нову задачу, щойно написану на класній дошці. Потім ледь-ледь осміхнувся. Це було схоже на радість, коли в голові вже крутиться розв’язання. Ніби згоджуючись із своїми думками — так-так, мовляв, знаю,— він нахилив голову і вийшов на балкон.

Я схопився з постелі й став одягатися. Мосе Замтарадзе торкнув мене за рукав і шепнув:

— Вибачте, батоно, дозвольте глянути, котрий це.

Я відступив. Він окинув оком Чоніа й знов опустився на постіль. Чоніа підворушив у грубі жар, і полум’я спалахнуло з шумом і тріском. Квішиладзе, гадаючи, що Чоніа не почує, тихесенько сказав Кучулоріа:

— Бачив, як він отого нового?!

Кучулоріа бликнув на Чоніа і, пересвідчившись, що той його не бачить, ледь помітно всміхнувся Квішиладзе. Чоніа зачинив дверці в грубі й, відкашлявшись, мов оратор перед виступом, почав:

— Базікати ти мастак, батоно Квішиладзе, а як треба помізкувати, то тебе немає?! Ось нас тут чотири каліки, а скільки днів у нас в роті й ріски не було — ти про це подумав? І грошей немає. Та якби й були, то ти он без ніг. І в кого з нас вистачить сили хоча б через тин Мурмана Торіа перелізти? Я вже не кажу — добратися до Поті, накупити харчів і приперти їх сюди...— Чоніа, видно, забракло красномовства, і він змовк, так і не докінчивши своєї думки.

— Ти правду кажеш! — Кучулоріа вимовив це так палко, що Чоніа вирішив знову вести своєї.

— Та воно й правда, тільки хотілося б мені знати, в чому отой новенький винен, що припаси наші скінчилися й ми сидимо, поклавши зуби на полицю. Що ж, по-вашому, йому робити?— спитав Вараміа.

— Я знаю, що кажу, бідолашний ти Вараміа! — відрубав Чоніа.— Оті двоє прийшли сюди учора вночі. Думаєш, хурджини їхні порожні? То увійди й скажи: так, мовляв, і так, усі ми під богом ходимо, давайте поділимо, що нам бог дав, а скінчиться в нас, то прийдуть же до когось з вас, тоді й ваше на всіх поділимо... А вони замість цього що роблять? Я скажу тобі що — обжираються печеним і вареним, а поруч голодні лежать, животи їм попідтягало, то вони ще походжають тут... Я від їхнього «здрастуйте!» ситий не буду!..

— Ну гаразд, а що їм робити? — знову спитав, усміхаючись, Вараміа.

— Якби в них було хоч трохи людського, хоч крихта розуму в голові, вони зробили б, як я кажу. А то діждуться, я таке їм устругну... Нехай лиш почую, як вони вночі плямкають під ковдрою. Не вперше... І бачити таке бачив, і як бути з такими молодцями, теж дещо знаю. Можеш мені повірити.

— Притиснеш, кажеш, так, що шматок у горло нам не полізе і ми свій хліб нишком гризтимемо? — засміявся Замтарадзе.

— А ось побачиш! — підтвердив Чоніа.

— Ох і сильний ти, бродяго, такий уже сильний. Нам нічого не лишається, матінко моя рідна, як тікати звідсіля! — одказав Замтарадзе.

У кімнаті запала тиша. Я підійшов до балконних дверей, глянув на своїх тваринок і відкрив був їх, як за спиною в мене знову заговорив Замтарадзе:

— Коли хочеш знати, немає в нас нічого, а якби й було, ти з твоєю дільбою і крихти в нас не витяг би. Тобі цього на думку не спадало?

— Що в мене вийде, а що ні, побачиш сам! Чоніа слів на вітер не кидає. Вам м’ясо жерти, а нам вовком вити, так? Не буде цього!

— Послухай, друже, немає в нас нічого. Ми домовилися з Хосро: він нас годує, ми йому, платимо готівкою. Чого ти від нас хочеш? Якщо ви голодні, то й нам голодувати?..— мовив Замтарадзе.

— Чорта пухлого, такий, як ти, на це зроду не піде!.. А коли б на твоєму місці був хтось інший, хоч трохи путящий, вихід знайшовся б... І годі тобі канючити. Від твого скиглення хоч тікай звідси.

— Бачу, тобі, падлюці, на той світ захотілося!

— Так уже й на той світ. Ти не дуже розпатякуй. На багато тебе, падла, все одно не вистачить. А якщо й вистачить, яка тобі вигода? Мені в зуби дай раз, я й одкину ноги. І гойдатимешся ти на шибениці — іншого замість себе не змусиш. Про це теж подумай, якщо макітра твоя ще варить!

Замтарадзе промовчав. Горів вогонь, і в тиші тільки хмиз потріскував у грубці.

Я вийшов на балкон. Дата Туташхіа никав по двору кругом будинку. Мені довелося воювати в першу імперіалістичну; оте, чим займався Туташхіа, на війні називається рекогносцировкою.

Я зазирнув у діжку. Пацюки перекинули банку з водою. Я налив води й поставив банку на місце. Побачивши мене, Туташхіа зійшов на балкон, постояв, поспостерігав за пацюками й спитав:

— Там... один з них стане людоїдом?

— Еге, батоно.

— Наголодувалися вже?

— Наголодувались, але до справжнього голоду ще далеко. Потрібен час, багато часу, щоб настав справжній голод.

Через годину я прийшов до Хосро снідати. Дядька мого не було, його повезли до хворого, а мені кортіло розказати, що коїлося в палаті і як голодували наші хворі. Попоївши, я вийшов на балкон. Бачу, Дата Туташхіа сидить на поручнях, пригрівшись на осонні, й читає. Треба було працювати, і я повернувся до себе в кімнату. Сів до столу.

Просидів недовго. Замтарадзе тицьнув мені в спину пальцем і поманив до себе. Бачу, хоче щось сказати, а чомусь не каже.

— Чим можу прислужитися, батоно?

— А що... Що ми далі робитимемо? — спитав тихенько Замтарадзе.

Я розумів, що говорити треба пошепки, але чому — не міг уторопати.

— Чув Отія мою розмову з отим падлюкою Чоніа, як ви гадаєте?

— Ні, не чув, він на подвір’ї ходив... гуляв там.

— Воно,— мовив Замтарадзе, подумавши,— хоч і блювотний отой Чоніа, а каже правду. Ми собі обжиратися будемо, а їм голодувати, негарно виходить...

— Мій дядько Мурман сам бідний,— сказав я.— Що має, витрачає на хворих і на ліки для них. Скільки людей треба йому прогодувати. Він тільки Хосро за вісім місяців жалування заборгував. Оддавати нічим.

— Та я вам не про те, бог з вами, батоно. Я ось про що думаю... Раніше траплялося тут таке, щоб голодували? І що ви тоді робили?

— Їй-бо, не пригадую, щоб таке було.

Ми замовкли обидва.

— А втім, якщо у вас є гроші,— мовив я через якусь хвильку Замтарадзе,— купіть із своїм товаришем у складку пуд кукурудзяного борошна й трохи сиру. Це обійдеться вам недорого. І вони будуть ситі, і вам спокійно. А там прийдуть до когось з них, хоч трохи та підкинуть. Це буде найпростіше.

— Я сам про це думав, але мій товариш нізащо в світі не згодиться.

— Чому?

— Це його спитайте.

— А як би він зробив?

— Як зробив би?.. Візьме й не доторкнеться до їжі, поки вони не матимуть, що їсти. Так і буде, запевняю вас. Але сам допомагати їм не буде і мені не дасть. Оце я знаю. Такий зарік він дав собі і від свого не одступить.

Що я міг сказати на це Замтарадзе?

У велику палату ввійшов Хосро, роздав ліки й заходився прибирати.

— Є в нашому селі один чоловік,— почув я з палати голос Квішиладзе,— був він на війні, з турками воював. Їв, кажуть, там шашлик з конятини. Не такий він чоловік, щоб брехати, та я й сам думаю, а чим поганий шашлик з конятини? Бо ж коли прикинути, чим годують армійських коней? Травою, сіном, ячменем, вівсом. Нічого іншого й не дають.

— За конятину не скажу, не знаю,— де говорив Кучулоріа,— а з дичиною часом буває: як зразу її не випотрошать, вона й дасть душок, подумаєш — зіпсувалася, а воно й ні, м’ясо як м’ясо. Було, уб’єш зайця, додому принесеш, а запах од нього — хоч бери й викидай. Та ні, не викидав. Випотрошиш, оббілуєш, промиєш як слід та й їси собі на здоров’я. Не згірше іншої їжа, а як правду сказати, то й смачніша. Нахромиш його на рожен, покрутиш над вогнем, і як піде аромат, а жирок як закапає та зашкварчить — ото смакота, скажу я вам!

Хосро обвів поглядом палату, похитав головою і вийшов.

— Ти як у воду дивився, Кучулоріа,— сказав Квішиладзе,— я саме про це думав. Пам’ятаю, знайшов я в горах убиту куріпку. Днів, може, три вже минуло, не менше...

— Ви розумієте, що голод штовхнув нас на цю розмову,— перебив їх Вараміа.— Не можна, коли голодуєш, балакати про їжу, від того ще гірше буде. Тільки дражните себе даремно. З божої ласки все владнається.

— Щоб я більше не чув тут про їжу ані слова! — мовив Чоніа.

Усі замовкли.

— А-у-у-у! Пропали люди,— Замтарадзе обернувся до мене й зашепотів: — Ось вам гроші, любий мій. Передавати їм з рук у руки — негоже; почнуть дякувати, Отія зрозуміє, де в них їжа взялася, і капець нашій дружбі з ним. Будьте ласкаві, оддайте ці гроші Хосро, нехай купить у Поті їжі й роздасть їм від імені Мурмана.

Не минуло й двох годин, як Хосро від імені мого дядька притирив хворим у палату чималенько кукурудзяного борошна й фунтів три сулгуні.

Усі в палаті завмерли, і лише Вараміа, отямившись, став дякувати Хосро, коли той уже виходив з палати. А потім знову всі замовкли.

На той час Туташхіа вже вернувся в кімнату й гортав «Витязя в тигровій шкурі», видно, вишукуючи улюблені місця в книжці, але весь він, як і Замтарадзе, був у великій палаті.

У палаті в наших сусідів ще довго мовчали і раптом — наче вибухнуло: Чоніа схопив казан, припер води, роздмухав вогонь у грубці, розв’язав мішок, попробував борошно на язик — чи не пріле... А всі інші навперебій давай вихваляти дядька Мурмана. Квішиладзе почав розказувати, як там-то й там-то такий-то чоловік зробив таке-то й таке-то добре діло. Кучулорія враз ударився в суперечку, брехня, мовляв, не може бути, щоб чоловік той був добріший і щедріший за Мурмана Торіа. Палату як вихором здійняло. Поки варили гомі й готувалися до їжі, язики не змовкали ані на хвилину. У той день Чоніа ще раз зварив гомі й нагодував усіх. Уже було далеко за північ, коли Кучулоріа висловив думку: а чи не зварити нам ще разок? Усі згодились, і знову галас і безугавний брязкіт дверцят у грубці.

Галасували мало не до світанку; сон одігнали геть, і о котрій годині прокинувсь я на другий день, тепер і не пригадаю. Година одинадцята була, а може, й більше, але знову парувало на тарелі гомі й палата гомоніла, не стихаючи. Дати Туташхіа не було. Замтарадзе всміхнувся мені й сказав:

— Довго ви сьогодні спали.— І додав трохи тихіше: — Зранку вже вдруге варять. Поки око не насититься, живота не напхаєш. Це голод.

— Чуже добро, от і жеруть, шкода їм, чи що,— відказав я.

Хосро приніс снідання для Замтарадзе й Туташхіа. Замтарадзе був бадьорий і жвавий, легко підвівся й зазирнув у миски.

— Як звелів Отія,— мовив Хосро.— Гомі й сулгуні. Сказав, нічого більше не подавати.

Замтарадзе бликнув на мене, потім на Хосро й спитав:

— А чи не пронюхав Отія... що я вам гроші дав? Ніхто не міг йому сказати?

— Нічого не казав,— відповів Хосро.

— Звідки він дізнається? — додав я.

Замтарадзе трохи заспокоївся, ліг горілиць і ждав товариша. Невдовзі прийшов Туташхіа, і вони почали снідати.

— Щось не пригадую, Отіє-батоно, щоб ти постив...

— Що трапиться, те й будемо їсти, скільки можна буде взяти про запас, стільки й візьмемо,— сказав, усміхнувшись, Туташхіа.

Наступні п’ять днів нічого примітного не сталося. У Замтарадзе одтухла нога, тріщина видно, гоїлася. Він сміливо взявся за патериці. У Дати Туташхіа теж перестала боліти рука, він ворушив нею майже вільно. Усе, що приніс Хосро, хворі з’їли до крихти. Замтарадзе довелося знову діставати гроші з гамана. Про конятину й дичину з душком ніхто й не згадував. Їли коли хотіли й скільки Влазило в шлунок. Розмовляли рідко, наростало якесь дивне напруження.

Одного ранку теревенили ми з Замтарадзе — він розпитував мене про грузинські племена, що жили в Туреччині. Туташхіа, як завжди, був надворі. У великій палаті збиралися снідати.

— Чоніа, ось уже з тиждень приглядаюсь я до тебе, і...— почувся з палати голос Квішиладзе.— Дивлюся все і... ти, звичайно, діли гомі й сир, та тільки не забувай, будь ласка, що всім порівну має припасти!

Чоніа саме подавав гомі Кучулоріа і враз закляк, а миска зависла в повітрі.

— Ось дивися, знову,— зашепотів Замтарадзе.— Їдять усі те саме, а очі голодні, йому й здається, що в його миску менше попало гомі.

— Ви подивіться на нього! — нагло зарепетував Чоніа.— Виходить, я тобі менше накидаю, а собі більше — ти це хочеш сказати?!

— Що ти собі накидаєш більше та ще й шкоринку завжди забираєш, то вже нехай так і буде — раз ти біля казана, тобі й годиться, а ось що Кучулоріа даєш більше, ніж мені та Вараміа, це негоже. Щоб цього більше не було! — сказав Квішиладзе.

— Що ти, він дає мені не менше, ніж іншим. Що ти вигадуєш? — залепетав Вараміа, злякавшись, що спалахне сварка.

— Не піде Чоніа на таке,— заступився Кучулоріа.— Та й дивитися треба в свою миску, а не в сусідову.

— Не подобається, як я ділю? Ось тобі борошно, сир, а онде вогонь, і вари собі сам. Я на тебе більше не варю, досить! — спалахнув Чоніа.

— Та не сваріться, прошу вас, не треба,— спробував утихомирити їх Вараміа.— Якби ми були голодні, і тоді треба було б стриматися, а то ж ситі по горло, і навіщо нам поїдом їсти одне одного. Мені й половини моєї пайки вистачить, і так через силу їм. Візьміть у мене, вам і буде вдосталь.

— Не варю я для Квішиладзе! — стояв на своєму Чоніа.

— Ні мені, ні Кучулоріа з куховарством не впоратися. Що ж тепер, голодувати, Квішиладзе? — спитав Вараміа.

— Не знаю я нічого!..

Двері палати відчинив Туташхіа, і розмова урвалася.

— Нажерлися, з горлянки лізе, тепер один за одного взялися,— прошепотів Замтарадзе.— Переситилися!

Видно було, що Туташхіа схвильований. Йому не сиділося на місці, до їжі й не доторкнувся, поникав по кімнаті й тихенько, немов звіряючи важливу таємницю, сказав мені:

— Щось коїться там, у діжці.

— Що? — спитав я спокійно.

— Один пацюк сидить посередині і, здається, здихає. А всі інші — кругом нього, сидять і дивляться... видно, ждуть, коли здохне.

Несподіванки для мене в цьому не було. Коли найголодніший пацюк починає здихати, інші накидаються на нього й зжирають. Ось тоді й треба запам’ятати, котрий рвонеться перший, його треба буде берегти, плекати, захищати. Коли всі пацюки накидаються на одного, між ними починається гризня, і в гризні найбільше можуть покусати того, котрий рвонувся перший. Від укусів він може ослабнути, і його з’їдять. Буває, коли виводиш людоїда, гине навіть останній пацюк — укус не загоюється, рана гноїться, тварина здихає. Тоді, вважай, уся праця пропала марно.

— Оце вже справжній голод, Отіє-батоно,— сказав я і пішов до дверей на балкон.

Туташхіа подався за мною, але в діжці нічого цікавого вже не було, тільки замість семи в ній сиділо шестеро пацюків. Одному з них припав хвіст з’їденої тваринки, і він ліниво покусував його. Каліцтва чи вкусу я не помітив на жодному пацюкові. А це означало, що канібалізм того дня вже не повториться.

Дата Туташхіа вмостився на поручнях і дивився на море.

Коли я вернувся і сів до столу, із сусідньої кімнати долинув голос Вараміа. Він говорив неквапно, обдумував, видно, кожне слово:

— Що й казати, добродій Мурман годує нас і не втручається, він не говорить: ось вам на один раз і більше не просіть. Чого ж нам сперечатися й сваритись? Якщо одному з нас не вистачає, зваримо трохи більше, та й по всьому. Даремно ти кажеш, Квішиладзе-батоно, нібито Чоніа тобі накидає менше, а іншим більше. Зраджують очі тебе, в тому твоя й провина. І ти, Чоніа-батоно, не ображайся намарне. Буває, в людини глузд за розум завертає, скаже не до ладу, справі на шкоду, а від твоєї образи й злості вона ще більше шкоди накоїть. Будеш упиратися, так і вийде. Навіщо кожне кривдне слово пам’ятати й рахунки зводити! Дріб’язкова суперечка ваша — ні до чого вона вам.

— Ти часом не піп, Вараміа? — спитав Чоніа.

Вараміа знову переклав негнучкі руки до стіни й повернувся на бік, а трохи згодом промовив:

— Ні, не духовна я особа.

— Тоді облиш свої проповіді. Тебе не питають, що робити!

Кучулоріа голосно засміявся, але сміх той був такий, що Чоніа, й Вараміа — обидва водночас — могли подумати, нібито Кучулоріа на його боці.

Опівдні Чоніа поставив казан на вогонь і відміряв борошна стільки, як і в попередні дні,— на чотирьох чоловік. Я вже подумав, що він відмовився від своєї погрози. Та помилився. Не знаю чому: чи тому, що Чоніа й так уже вирішив нічого не давати Квішиладзе, чи тому, що Квішиладзе перед тим, як Чоніа почав накидати гомі в тарілки, завів уже таку балачку, що й зовсім ні в тин ні в ворота,— але Чоніа поділив їжу на три пайки, а не на чотири.

А говорив Квішиладзе ось що:

— Вараміа-батоно, по тобі видно — чоловік ти порядний. От і скажи. Євангеліє вчить нас: потопаючому подай руку й витягни з води. А в житті ж усе не так було. Чув я, нібито той, хто віру та євангеліє вигадав, сам колись тонув, а той, для кого він віру і євангеліє вигадав, проходив мимо. Шкода йому стало потопаючого, він і подав йому руку й витяг його з води. А той врятований узяв та й з’їв свого рятівника, мов курчатко. Звісна річ, що написано в євангелії і чому віра вчить, людині знати треба, але робити вона повинна навпаки: побачиш, потопаючий уже вилазить з води,— ти його ногою назад, нехай собі тоне, а то видереться, одсапається й тебе ж із’їсть.

Вараміа хотів був відповісти, але, помітивши, що Чоніа не дав Квішиладзе гомі, підвівся й сказав:

— Візьми, Квішиладзе-батоно, мою миску, з’їси половину, а потім і мене погодуєш.

Чоніа всміхнувся у вуса.

Квішиладзе затявся — помру, каже, а не доторкнуся. Вараміа од свого не відступає: не візьмеш, тоді і я не їстиму. Але Квішиладзе ані руш.

Кучулоріа з’їв свою пайку та й каже Вараміа:

— Я вже попоїв. Повернися, тепер я тебе погодую.

Вараміа відмовився. Кучулоріа упрошував, напоумляв — даремно, Вараміа нізащо не хотів їсти. Правду кажучи, милосердя Кучулоріа відгонило фальшем. Він ніби й хотів, щоб Вараміа попоїв, але не був і проти того, щоб Вараміа до їжі не доторкнувся. Кінець кінцем Кучулоріа тицьнув пальцем у миску Вараміа й сказав:

— Як не їстимеш, Вараміа-батоно, захолоне твоє гомі, весь смак пропаде.

— Воно вже не моє,— сказав Вараміа спокійно.

— Якщо не твоє, тоді нічиє...— Кучулоріа взяв гомі й швидко закутуляв щелепами — видно, боявся, що Вараміа передумає і попросить миску назад.

На тому й скінчилася суперечка.

— Це гомі занапастить їх. Ось побачиш! — шепнув Замтарадзе Туташхіа.

— Видно, так тому й бути. Усе від напханого черева. Вони приречені,— відповів Туташхіа.

Замтарадзе не зрозумів, що хотів сказати Туташхіа, і на мигах попросив його пояснити.

— Осюди б Сетуру з його дев’ятьма іменами, хоч сяку-таку надію цьому людові підкинути. А можна й не надію...— Дата засміявся і, щоб відвести душу, повів далі: — Якби знайшлася добра душа й підкинула до їхнього гомі та сиру ще ткемалі з підливою, вони й заспокоїлися б — на якийсь час. На якийсь час, кажу я.

Перегодом Туташхіа знову звернувся до свого приятеля:

— Коли б, Бесо-батоно, не попасти нам у таку саму халепу, як і на Саірме. Боюся тільки, що другого такого лазарету ти не знайдеш. І де нам тоді діватися?

Що мав на увазі Дата Туташхіа, я не зрозумів, але Замтарадзе почервонів, немов хлопчисько. Дата Туташхіа вже не мав сумніву, хто нагодував велику палату.

— Вони їсти хотіли, що ж мені було робити? — промимрив Замтарадзе.

— Ти їх нагодував, вони й заходилися один одного жерти,— мовив Дата Туташхіа.— Не треба було до них лізти...

Увечері Чоніа знову приготував гомі. Цього разу він і Вараміа нічого не дав. Старий мовчав, але Чоніа сам почав пояснювати:

— Вараміа, ти все одно не їси, я й не став на тебе варити. Чого сам не хочеш, того нехай господь тобі й не дасть.

— Ви подивіться на цього прохача! — обурився Квішиладзе.— Гаразд, нехай ти на мене визвірився. Але що тобі, пес ти безсоромний, від бідолахи Вараміа треба? Він мені свою пайку запропонував — ти за це на нього напустився? А ти забув, як він для тебе останнього шматка хліба не пошкодував? Ти жебраком сюди приповз, а тепер ти турком над нами стовбичиш і голодом нас винищити хочеш? Бачили такого, га?!

— Квішиладзе-батоно,— перебив його Вараміа,— ти не забувай: поділитися останнім шматком — це не благодійність і не доброчесність, це обов’язок людини. Коли зрозумієш це, не докорятимеш, і совість твоя буде чиста. Усі наші сварки минуть, забудуться, а ти скільки разів згадаєш про свої докори, стільки разів і почервонієш, і тягар буде на душі твоїй. Не треба більше такого казати.

— Цей кровопивець обдирає нас і не червоніє, а мені чого червоніти? — мовив Квішиладзе.

— Стримайся від того, про що згодом шкодувати доведеться. Потерпимо. Прийдуть же до когось з нас. Раніше чи пізніше, а прийдуть,— умовляв Вараміа.

— Ну, базікайте, базікайте, скільки влізе,— сказав Чоніа впевнено й спокійно, і раптом я згадав, що через два дні він має зустрітися з квішиладзевською Цуцою на умовленому місці, про що він написав їй у листі.

У палату ввійшов Хосро з коробкою ліків, і сварка стихла.

— Дивися, Чоніа,— сказав Хосро, роздавши ліки й збираючись іти,— коли б не дізнався батоні Мурман про твої витівки, а то попросить тебе з лазарету!

Квішиладзе пирхнув од сміху.

— Чого смієшся, свинюко! — обірвав його Чоніа.

У Кучулоріа злякано забігали очі, він підвівся, стогнучи, й сказав:

— Господи, ніколи так живіт не болів. І що я таке з’їв?

— Якби я був на ногах, ти взнав би, хто свинюка,— одказав Квішиладзе Чоніа.

Тримаючись за живіт, Кучулоріа пішов на балкон.

— Гм, живіт заболів у цього пройдисвіта! — сказав Замтарадзе і, підвівшись, подивився у вікно на балкон: — Стоїть собі, вухо в двері встромив.

— А звідки Хосро про все дізнався? — спитав Туташхіа.

У його голосі я вловив докір Замтарадзе.

— Від мене взнав, але й без мене він уже про все здогадувався,— сказав я.— Хосро — мудра голова. Хтось же повинен повставляти їм клепки, а то вони кістки потрощать один одному або ще щось гірше. Шкода все-таки.

— Себе пожаліти треба — доводиться дивитись на їхнє неподобство,— промовив Туташхіа.— Вони роблять, що їм належить робити, без цього їм і життя не життя.

— Ти ось що, Чоніа,— голосно сказав Хосро,— пускай мимо вух, якщо хто тебе скривдить. Ти здоровіший за інших, ти й допомагай усім. А ви теж тримайте себе в руках! Я знаю, обридло щодня одному на одного дивитися, от і чвари. Та це спокуса. Не піддавайтесь їй.

— Хосро-батоно,— мовив Чоніа,— ніхто мені не обрид. І Квішиладзе отой, сучий він син, чи хто інший, начхати мені на всі образи. Зле мені, слабий я. Казан і помішуха не під силу стали. Скажете мені — кинься, Чоніа, у воду,— піду й кинуся. Якщо завтра з самого ранку буде мені отак зле, як сьогодні, не зможу я зварити гомі, клянуся могилами рідних на землі й богом на небі, правду кажу.

Рипнули балконні двері, і в притихлу палату ввійшов Кучулоріа.

— Гаразд, не будемо завдавати стільки клопоту Хосро,— сказав він, ніби й не виходив з палати.— Може, й справді зовсім охляв Чоніа. Останнім часом мені полегшало. Я варитиму. Що вдієш, всяко в житті буває.

— Оце добре. Давай, Кучулоріа, берися до діла,— Хосро всміхнувся лукаво й вийшов.

— Вернув собі Кучулоріа казан, помішуху і шкурку з гомі,— зауважив Замтарадзе.— Помінявся губернатор.

Минуло близько години, і Кучулоріа заявив:

— Мурман звелів вам харчуватися як слід. Усі, звісно, чули? Варитиму я, а ось ділити, Квішиладзе-батоно, будеш ти, не біда, що без ніг лишився. І щоб ніхто не сперечався... Харчі спільні, і відати ними треба гуртом.

Рішучий тон Кучулоріа й нова спільна дільба подіяли-таки. Усі їли з задоволенням, крім Вараміа; він розтуляв рота, коли Квішиладзе підносив ложку, жував очужіло й плакав.

На другий день Туташхіа сказав мені, що в діжці назріває новий канібалізм. Абраг так заповзятливо допомагав мені виводити людоїда, наче був моїм компаньйоном.

— Куджі-батоно, вони зголодніли й пожирають одне одного — це все зрозуміло. Але ви казали, що людоїда можна вивести і обжерливістю. Якби вони були ситі, ЩО Ж ТОДІ?.; Ось чого я ніяк не втямлю.

— Та ситими вони будуть, але та ситість від однієї їжі — від кукурудзи, скажімо, або від пшениці, байдуже. Коли вони наїдяться досхочу й роздобріють, тоді треба кинути їм шматочок прокопченої свинячої шкури. Хто сильніший, той і захопить той шматочок, але з’їсти не зможе — надто тверда, як кремінь, а випустити її теж не випустить — надто вже заманливо пахне. Той запах і притягає всіх. Господар того шкуратка, хоч убий, іншому пацюкові не віддасть його. Кінець кінцем пацюки гуртом нападають на того, хто захопив копченість. Починається гризня, а в гризні хоч одного пацюка та з’їдять, а шкураток знов одному комусь залишиться. Настане потім і його черга, і так один пацюк за одним.

Усе це добре, але назавтра мала відбутися зустріч Чоніа з квішиладзевською Цуцою, і це було найважливіше! Я і так прикидав, і сяк — що робити, як бути? Не повірите, але так мене все це непокоїло, що заснув я аж геть за північ. Прокинувся на світанку. Ні плану, ні рішення в голові моїй так і не визріло. Все сталося само собою. Я поснідав, спіймав свого Фараона, упхнув його в кишеню й поніс у Поті продавати.

Продав я його досить швидко і зайшов у духан — захотілося їсти. До прибуття Цуциного поїзда лишалося годин дві. Треба було квапитися, щоб прийти на місце побачення трохи раніше, а то Чоніа випередить мене, і мені тоді ні втекти, ні сховатися. Устиг я вчасно, швиденько все обійшов, обдивився й нишком підкрався до того самого місця. Чоніа ще не було. На узбіччі, у вільшняку, бачу, багато дров порозкидано. Я позбирав їх І склав маленький зруб, усередині в ньому можна було навіть лягти. Знадвору закидав меншими полінами — шукай, не знайдеш. Улаштувався хоч куди, одне непокоїло мене: аби Чоніа й Цуца Квішиладзе поставали так, щоб їх було чути, а видно було звідти на цілу верству.

Був кінець грудня чи початок січня. Вітри о цій порі року — з моря. Віяло, та все одно було тепло.

Незабаром з’явився добродій Чоніа. Видно, він добре знав, коли прибуде поїзд, та й на таке діло йшов, певно, не вперше — виступав він поважно, мов індик, упевнений у собі і в успіхові. Спочатку він подивився на дрова. Потім перейшов на той бік дороги, де кущі, й сів там на камінь. Мабуть, в сідниці йому холодно стало, він вернувся на мій бік, вибрав поліно, підклав під себе і вмостився на тому самому місці. Ще трохи згодом витяг кисета й закурив. Коли він виплюнув недокурок і замугикав собі під ніс, біля потійського семафора пролунав свисток паровоза.

Який же Чоніа був малий і немічний, коли пришкутильгав у лазарет. Я подумав тоді, що він дитина. Згодом він трохи зміцнів, та все одно аж надто вже був щуплий. Зараз я дивився на нього із своєї засідки й думав, за що жив оцей карлик. Якби взяв він лопату або сапу, впав би за другим помахом. Він був неписьменний, щоб служити. Певно, влаштувався десь сторожем або в духані на побігеньках. Чоніа почав насвистувати «Собачий вальс» та ще й з варіаціями, і тоді мене осяяло. А-а-а, знаю, де він служив! У справника, до його дочок був приставлений, порав коней панночок. Але ж і на те потрібна сила?.. Отак я розважав себе й чудово почувався при тому, поки не почув у себе за спиною шурхоту. Обернувся, та що я міг побачити, коли, споруджуючи свою фортецю, не зміркував, що підійти можуть і з тилу, і ніякого отвору для спостереження не лишив. Які були щілини в дровах, у ті й пробував я хоч що-небудь та розглядіти. Нікого я не побачив, а шурхіт тим часом перетворився вже на виразний тупіт кроків — хтось підкрадався до мого сховку. А що як це господар по дрова прийшов, подумав я. Сполохає побачення та й мене застукає — що мені тоді казати, що робити? Аж ось в одну із щілин я побачив чиїсь руки й ноги: хтось стояв рачки. Обличчя і тулуба не видно було. Я розгубився. Намагаючись хоч що-небудь розглядіти, я мотався від однієї щілини до іншої, поки не вдарився головою об верхнє поліно, і дуженько-таки, скажу я вам. І раптом — от тобі й на! — я побачив Дату Туташхіа! Очі в нього були як кинджали — це я й раніше за ним примічав. Він дивився прямісінько на мій сховок. Очевидно, він почув шамотню всередині зрубу, не знаю, чи злякався, тільки в руці у нього був величезний маузер. Клянуся, якби з необачності він спустив курок, куля влучила б мені якраз поміж брів.

— Ану вилазь! — пошепки наказав абраг, але той шепіт видався мені сильнішим від грому — все з незвички.

Я розсунув поліна в задній стінці й виткнув носа, щоб Дата Туташхіа побачив мене. Ми мовчки дивились один на одного. Потім Дата сховав маузер за спину й на мигах спитав — що ти тут робиш? Я знаком пояснив — стежу за Чоніа. Абрага розібрав сміх, він навіть рота рукою затиснув. Я покликав його у свій сховок, звідси — пояснив — зручніше стежити. Він подумав-подумав і вліз до мене.

— Що тут діється? — прошепотів Туташхіа.

Я розповів йому все по порядку. Абраг засміявся, прикривши обличчя башликом. У нього була одна дивна риса: він або впадав у глибоку задуму, або веселився. Скільки не спостерігав я за ним у лазареті, ніколи середини він не знав.

Ми досхочу нашепотілися, але я так і не зрозумів, навіщо йому треба було стежити за Чоніа. Я губився в здогадах, чекаючи побачення Чоніа та Цуци. Може, в Туташхіа заговорив потяг до пригод, зрозумілий в абрагові, і цікавість привела його сюди? А може, помітивши, що Чоніа збирається ушитися з лазарету, він вирішив з обережності простежити за ним — чи не піде цей негідник у поліцію, відчувши щось підозріливе у них із Замтарадзе?

Туташхіа штовхнув мене ліктем: не зводь очей з Чоніа. А Чоніа й досі сидів на поліні, пильно дивлячись на дорогу, що вела до Поті. Кілька разів він навіть долоню прикладав до лоба. А тоді встав, обсмикнув на собі піджачечок, знову сів і, схиливши голову, поринув у думки. Мені здалося, він навмисне вдавав із себе людину, що знемагає від чекання. «Яке нудне діло звалили на мене»,— ніби промовляла вся його убога постать.

Невдовзі й ми помітили те, що з таким зусиллям намагався побачити Чоніа. Дорогою простувала здоровенна молодиця. На плечі хурджин — якраз на її зріст. У руці — величезний кошик.

Вона йшла, як слон на водопій, ступаючи статечно й важко.

— Таку дорідну молодицю вам доводилося коли-небудь бачити? — спитав я Туташхіа.

Абраг широко всміхнувся.

А молодиця йшла, як великий корабель. Порівнявшись з нами, спинилася. Чоніа ліниво підвів голову, оглядів жінку зовсім байдуже й грубо спитав:

— Чого це ти витріщилася на мене?

Жінка поставила кошика на землю і взялася в боки.

— Тебе що, чоловіче добрий, батько з матір’ю кланятися не навчили?! Чого витріщилася! Maбуть, такого ладного та гожого зроду не бачила! — одказала йому молодиця.

— Іди лишень собі, куди йдеш, а то я тебе!..— Чоніа підвівся, обсмикнув піджачок і заходив сюди-туди.

Походжав він з великим вдоволенням, але руками вимахував, як ненавчений перволіток.

— Ой матінко моя, а походжає ж як поважно отой курдупель! — щиро здивувалася молодиця й сказала: — Хлопчику, чий ти, га? Мене тут один чоловік мав чекати — де кущі та дрова у вільшняку.

Чоніа спинився, вглядівся в жінчине обличчя, зійшов з узбіччя й спитав обережно:

— Ти часом не Цуца Догонадзе, жінка Спиридона Сіорідзе, а йдеш до Бесіа Квішиладзе?

— Еге, так воно і є.

— Так воно і є, кажеш? А де ж твоя совість, скільки часу її жди! Бесіа твій погнав мене, ще й на світ не благословлялося. Вранішнім поїздом, сказав, приїде. Я — Чоніа. Давай, та швидше, що там передати треба, часу в мене обмаль!

Квішиладзевська Цуца огляділа Чоніа, обвела руками все кругом себе й щиро засміялася:

— Бери, та он скільки приперти звелів той дурень мій. Я яка жінка і то ледве тягну, а ти, горобчику мій, і з місця не зрушиш!..

— Годі базікати! За два рази заберу, як треба буде.

Квішиладзевська Цуца знову всміхнулась, взялася за кошика й спитала Чоніа:

— Ну, як там мої чоловіки живуть?.. Ходімо лишень туди, до дров, посидимо, розкажеш по порядку.

Молодиця поставила свою ношу прямо в нас перед носом. Чоніа вмостився з другого боку від хурджина й кошика. Поки Чоніа брехав про життя-буття Квішиладзе й Сіорідзе, молодиця витягла з хурджина варену курку, свіжий сир, копчену свинину й кварту горілки. Де й узялися дві гранчасті склянки. Цокнулися, випили.

Що говорено в лазареті про Сіорідзе, Чоніа, звісно, добре все запам’ятав. Інший наслухається всякої всячини про незнайому людину, а переказати так, щоб повірили, ніби сам він ту людину знав, нізащо не зуміє. Але в правдивості Чоніа сам чорт не засумнівався б. Та навіщо далеко ходити, навіть я повірив був, що вони із Спиридоном Сіорідзе друзі-нерозлийвода.

— Зголодніли, он воно що,— дійшла висновку молодиця. — А Спиридон, сучий син, знає, що Бесіа в чоловіки до мене набивається?

— Та ти що, сповна розуму? Вони ж повбивають один одного.

— Повбивають, аякже. У Спиридона ж, мабуть, і сивина вже в чубі?

— У твого Спиридона вже п’ять років, як на голові й волосинки немає, чому там сивіти, скажи мені?

— А звідки ти знаєш, що на голові в Спиридона п’ять років тому було?

— А як мені не знати, коли ми з ним на Аджаметській станції разом служили. Спиридон стрілочником був, поки в нього паровоз з рейок не зійшов. Я там шпалами відав. Як Спиридона прогнали, я хотів на його місце влаштуватися, та не взяв мене Ертаоз Ніколадзе.

— А що той у Аджаметі робив?

— Що робив? У Спиридона твого на ногах пальці лічив! А що ж йому було ще робити, коли він начальником станції був, Ертаоз Ніколадзе, та й понині, кажуть, там сидить. Давно я в тих краях не бував, може, й справді там, а може, й ні.

Квішиладзевська Цуца й Чоніа перехилили ще по скляночці горілки.

— Ти правду кажеш, Спиридон по шість пальців мав на ногах. Тільки одного я не второпаю: як це ти, чоловічок завбільшки з овечу бруньку, шпали на собі тягав?

Молодиця, заскаливши око, подивилася на Чоніа.

— Хвороба та недуга як опадуть, хоч кого здолають. Хіба я тоді такий був!

Молодиця подумала-подумала, хильнула ще скляночку, але Чоніа не дала — надто вже ти кволий, сказала, в чому тільки та душа тримається, звалить тебе з ніг, не дотягнеш моєї ноші до лазарету.

— Ну, то що ж він каже, Спиридон Сіорідзе, де пропадав стільки часу? — спитала.

— А нічого не каже. Мовчить собі. З твого Бесії слово честі взяв, що нічого тобі про нього не скаже.

Запала мовчанка. Чоніа невпинно кутуляв щелепами — жував і глитав. А жінка поринула в свої думки.

— А Бесіа мій скоро додому повернеться? Що лікар каже, коли відпустить?

— Лікар сказав, через два тижні ходитиме, от і прийде.

— Дуже вже ти брехати вдатннй, а такий миршавенький! — здивувалася квішиладзевська Цуца.— Годі, вставай. Перекладу з хурджина в оцей мішок, а ти вже хутенько, а то поки туди доповзеш, та назад, та ще раз сходиш, тим часом і поїзд відійде.

Молодиця швидко переклала з хурджина, ще ковтнула горілки, засунула пляшку в мішок Чоніа й піддала йому на спину.

— Ну, швидше!

Чоніа і впорожні був не ходок, а як він отакий мішок збирався доперти до лазарету,— було незрозуміло. Але жадібність і успішно здійснений задум, видно, додавали йому сил, і він закрокував на диво бадьоро.

— Вимучиться, бідолаха, та бог з ним, зате моїм чоловікам тижнів на два вистачить...— говорила молодиця сама собі.— І де це на світі видано, щоб у однієї молодиці два чоловіки в одному лазареті разом лежали та ще рядочком, га?! — Квішиладзевська Цуца залилася була сміхом, але враз, заткнувши рота кулаком, озирнулася й сказала: — Господи! Як побачить хто — з глузду, скаже, з’їхала молодиця!.. Чоловік — аякже! Він через те на мені оженився, що десятину кукурудзи можу за день виполоти. А ще тому, що молодиця я в тілі і не те що Спиридон, негідник, а хоч який чоловік радий би зі мною переспати, бо молодиця я хоч куди, всі кажуть, та я і без них знаю. А що як і Бесіа до мене через те липне? Звідки їм знати, як молодицю любити? Ну хтось хоч раз додумався... хоч один з них... ну хоч би цукерочку мені купити? Батрачкою я їм люба, биком та волом...— Цуца розридалася, слізьми вмивається, і давай притужувати: — Хай буде проклятий той день, коли народилась я жінкою, тільки й знаєш, що горе терпіти, з біди не вилазиш. Одне слово — жінка! Ще добре, як бог дасть діток, а немає їх — то найпослідущий чоловік за людину тебе не має. Працювати — жінці, виношувати, народжувати дітей і вирощувати їх — жінці. За покійником тужити — і то жінці, а чоловікам що?! Сидить на поминках, дудлить вино — і за те спасибі. На весіллях, поки чоловіки не понапиваються, що з ніг падають,— жінкам сиди й дивися на них. Нап’ється, очі заллє — геть дурнем стає. Та й від тверезого — яка від нього радість? А від п’яного? Додому на собі при, дома він до тебе з кулаками. От якби я була чоловіком! І що б тоді було? Як що? Привела б у господу жінку, народила б вона мені дітей — сама й крутися, а я — живи собі, білим світом радуйся. Ні, їй самій крутитися-мучитися недобре, ні. А я й зовсім не женилася б! — Молодиця змахнула сльози хустинкою, перестала схлипувати.— Не женилася б, і все. Мало жінок на світі, знайшла б, якби лиш схотіла. Пішла б, де оті... з ружжами,— вартівником служила б. Та в мені дев’ять пудів — що, роботи мені не знайшлося б? З моєю постаттю — хоч куди візьмуть! Стривай, стривай... у борці, ось куди треба — в борці! Та я оту дрібноту порозкидала б — тільки рахувати встигай! Симоніку Вачарадзе взяти, борець — сильніших за Симоніку багато знайдеш з-поміж тих, хто в містах боротьбою на хліб заробляє? Не знайдеш! Так отого Симоніку я в Пелагеї на весіллі на собі перла. Мов качан кукурудзи, могла б закинути, куди схотіла б. Навчилася б їхнього ремесла — і ходила б по містах, шукала слави... Ох і дуру в тобі, Цуцо Догонадзе! Ні матері в тебе, ні батька, ні дітей, ні чоловіка. Вітер у голові — та й більш нічого! — І знову заголосила молодиця, приказуючи: — Хоч би брата або сестру бог дав, а то одна як палець на білому світі...

Не буду багато розказувати. Поплакала квішиладзевська Цуца й сама, видно, не помітила, як почала наспівувати стиха, а потім і зовсім змовкла — сон її здолав. Вільхових дров навкруги понакидано, а Цуца спить собі спокійно, і жаль її несказанно.

Дата Туташхіа лежав, одвернувши обличчя, можна було подумати, що він раніше від неї заснув. Я йому ані слова: все одно, поки вони не розійдуться, ми звідси не виберемося. Трохи згодом Туташхіа підвів голову й подав мені знак — наближався Чоніа. Молодиця — не скажеш, що хропла,— не хропіння то було, а сопла вона, і досить голосно. Чоніа схилився над нею і, впевнившись що жінка спить, обмацав порожній хурджин. Нічого не знайшовши, став порпатися в кошику. Жінка заворушилася. Чоніа розігнувся й голосно сказав:

— Уставай, Цуцо, я вже тут!

Вона протерла очі, сіла й заходилася перекладати з кошика в мішок. Чоніа сів собі поруч і втупився в неї, так наче тільки тепер уперше побачив.

— Скільки тобі років, Цуцо? — спитав Чоніа.

— Скільки? Тридцять два. А навіщо тобі?

— Не даси тобі тридцяти двох. Двадцять п’ять — двадцять шість щонайбільше. Дуже ти гарна, молодиця саме в соку!

Вона завмерла й знову заходилася перекладати банки й згортки з кошика в мішок.

— Усе при тобі. Тільки як же ти, жінка в самому розквіті, просто цариця, без чоловіка обходишся — просто дивуюся!

— Та годі тобі! — Цуца зніяковіла від компліментів. Оторопіла враз. А трохи помовчавши, сказала: — І як у тебе язик повертається питати таке?.. Терплю, та й годі! А що ж мені робити, як не терпіти? — закінчила вона щиро й сумно.

— Де були його очі, отого Спиридона Сіорідзе? Маючи таку жінку, що шукати? Падлюка він найостанніший... Таких молодців і шукати не треба, котрі захотіли б стати чоловіком отакої жінки. Я сам таких скільки завгодно наберу,— розсипався Чоніа.

Квішиладзевська Цуца сяяла. Вона умлівала від балаканини Чоніа, вона ніяковіла, це одоробло, немов дівчинка.

— Господові богу до нас і діла немає, справедливість його не про нас. Одну тільки насолоду дарував він людині, а в усьому іншому — горе та біда. А в тебе і ту радість господь відібрав, одну-єдину. Та за віщо ж?

— Безталанна я, Чоніа, немає мені щастя,— відповіла Цуца.— Не дав мені бог ні сім’ї, ні домівки.

— Та ти сама на себе біду накликаєш, безглузда ти молодице...— лагідно дорікнув їй Чоніа.— Коли про чоловічу ласку згадуєш, що з тобою буває?

— Що буває? Терплю! Де дінешся? Про корів згадую, про кабана чи про курей, або сад чи поле западуть в голову, про них думаєш-передумаєш — дивись і забудеш про чоловіка. Та не починай ти зі мною про це, чого причепився! — несподівано розсердилася Цуца.

— Е-е-ех! — зітхнув Чоніа.— Оце тобі й справедливість божа!

Він раптом спохмурнів і геть поник, та так сумовито, що мені здалося — ще хвилина, і він заплаче, але він не заплакав, а заговорив душевно і влесливо:

— Теличко ти безгрішна, птахо райська, Цуціко. Хто ж це сказав, що немає бога на небі! Без бога — кому ще послати нас одне до одного? Ось я коло тебе. Обійму, приголублю, і не забути тобі моєї любові ніколи, до могили. Так воно й буде — згадаєш мої слова.

Очі Чоніа паслися на Цуциних грудях. Він підібрався ближче до неї і вже дав був волю рукам, але трохи остерігся. А квішиладзевська Цуца все перекладала й перекладала свої харчі, але так і ждала, що Чоніа ще скаже або дозволить собі. Кошик був уже порожній, Чоніа, видно, зміркував, що більше зволікати не можна, і його рука ящіркою ковзнула по її дорідних грудях. Молодиця одірвалася від кошика і вп’ялася очима в свого спокусника.

— Я сильний, дуже я сильний. Іди до мене. Такого, як я, в тебе й не було ніколи. Сама побачиш! — натякав Чоніа солодкими словами й сипав компліменти.

Цуца розреготалася від душі й, сміючись, спитала:

— Чого тобі треба, Чоніа, скажи бога ради?

Чоніа рвонувся до її губів, але вона взяла його за скроні в свої долоні, і, відкинувши голову, спитала:

— А я ось зараз розтулю рота, вдихну глибше і з повітрям тебе втягну, що тоді робитимеш?

Квішиладзевська Цуца, мабуть, уявила собі цю картину, і так їй стало весело, що в неї від сміху аж сльози потекли. Та сміх притьмом урвався, вона завмерла, вся напружившись, і кинулася на Чоніа з кулаками. Як же вона його гамселила! Лупцювала з усієї сили та ще й приказувала:

— То це ти та моїм чоловікам приятель? З молодицею моїх чоловіків, приятелів своїх, погратися надумав, еге? Ось тобі, та ще разок! Сильний він, ой, який сильний! Усі вдатні хвалитися, пси шолудиві! Очей іще не заплющиш, а вони тікати, сам сатана їх не наздожене! На тобі, та ще, ще одержуй, щоб не забув — якщо вже ви всі такі сильні, сильніших і не бачити нам!

Цуца так оддубасила підопічного мого дядька Мурмана, що я і Дата Туташхіа мало не повискакували з нашої засідки, щоб угамувати розлютовану молодицю.

Чоніа не одбивався. Він тільки затуляв обличчя руками, поки не ослаб так, що й руки опустив. Отоді ошаліла Цуца й списала йому всю фізіономію.

— Тепер бери мішок, і щоб духу твого тут не було,— видно, їй самій обридла та тяганина.

Чоніа ледве підвівся. Цуца звалила на нього мішок і підштовхнула в спину. Чоніа рушив, та не ступив і десяти кроків, як молодиця гукнула його:

— Кинь мішок і йди сюди!

Чоніа скорився, але явно нерішуче,— на обличчі в нього був страх.

Тримаючи його за барки, жінка пошарила в себе на грудях товстими куценькими пальцями, витягла згорнуті гроші, упхнула їх у кишеню Чоніа і, повернувши його обличчям до мішка, підняла трохи й одшпурнула, геть. Він упав біля мішка.

— А тепер вставай і сам підіймай мішок. Я тобі десять карбованців дала. То лікареві. Віддай усі гроші Бесіа, сучий ти сину, а то прийду через тиждень і покажу тобі, який ти сильний, і ще добавлю.

Молодиця дивилася вслід Чоніа, що ледве тягнув ноги, аж поки він не зник за пагорбом.

— Мабуть, перестаралася,— промовила Цуца.— Одлупцювала я його... А в чому тільки душа в чоловікові тримається!

Ми поверталися неквапом і мовчали. Уже замаячів лазарет, коли Дата Туташхіа сказав:

— Чим же все це діло скінчиться, хотів би я знати?

— Яке діло? — спитав я, бо не зразу допетрав, що він має на увазі.

Мій супутник прямував у глибокій задумі. Ми пройшли ще кроків сто, перш ніж він опам’ятався. Я вже й забув, що він не відповів мені, а він зачекав і мовив:

— Та всі ці діла, вони одним Мотузочком зв’язані.

— А як мені бути, що ви порадите? Чоніа ж може легко заграбастати в свою кишеню гроші, які призначені моєму дядькові.

Ми знову довго мовчали. Вже сходили на балкон, аж тоді Туташхіа відповів:

— Мені здається, все з’ясується само собою. Уладнається. Вони самі домовляться між собою, і гроші самі знайдуть свого хазяїна.

На балконі я заглянув у діжку. Там і досі було чотири пацюки. Я спостерігав за ними і, не помітивши особливих змін, сказав Туташхіа:

— Кіра з’їдять.

— А ви ж казали, що саме Кір і виживе?

— Тут, бачите, що вийшло. Цей пацюк набагато сильніший і здоровший за інших. Кір переміг усіх і, коли розідрали перших двох пацюків, дістав найбільшу пайку. Він обжерся. Не зможе перетравити. Здохне. Бачите, як його скорчило? Не сьогодні, то завтра вже неодмінно його прикінчать.

У палаті Чоніа викладав з мішка провізію, розбирав, розтикував, розвішував. Він зиркнув на нас, і я відчув, як у ньому напнулася струна підозри. А може, він насторожився тому, що ми застали таку гибель усяких харчів, які звалилися на нього, наче з неба, бо він сам же запевняв дядька Мурмана, ніби в нього на світі немає нікого і нічого ждати, що до нього прийдуть.

Хворі, звісна річ, не брали ані найменшої участі в господарських клопотах Чоніа. Здавалося, вони не помічали ні Чоніа, ні його багатства, але видно було, що всі плуталися в здогадках: звідки звалився на нього такий достаток?

На підвіконні стало тісно від пляшок та банок різного розміру. Чоніа використав навіть цвяхи, що стирчали в стіні: там висіла торбинка з борошном, тут нанизані на мотузок сулгуні. На інших — чималі шматки копченого окосту й шинки... Одне слово, палата схожа була тепер на комору заможної сім’ї і водночас на фортечний бастіон, під який було підкладено бочки з порохом.

Чоніа закінчив своє порання й почав готувати вечерю. Підігрітий хачапурі[13] він запив горілочкою і покуштував вареного сома під гострим соусом. Після цього йому чомусь захотілося холодного мчаді[14] з часником і цукру посмоктати. Нібито ситий! Він зібрав залишки вечері, помив миску й приліг був, але йому заманулося пеламуші[15], і в повній катсі[16] його помітно поменшало. Він так жадібно їв, ніби годину тому не мені й Даті Туташхіа летіли на голову кісточки від курки квішиладзевської Цуци.

Вараміа лежав обличчям до стіни і, здавалося, спав. Квішиладзе перебирав чотки й жодного разу не глянув на Чоніа. Кучулоріа крадькома, як злодій, але пильно стежив за вечерею Чоніа, за всілякими стравами і, переконавшись, що Чоніа й на думку не спадає пригостити його, мовив уїдливо:

— Хотілося б знати, де в такого бідолахи, як ти, стільки їства взялося?

А Чоніа ніби й не чув того.

Дата Туташхіа захоплено розповідав Мосе Замтарадзе про наші пригоди й про побачення. Замтарадзе ледве стримував сміх; а коли не міг пересилити себе, від вибухів його реготу аж стіни двигтіли.

— Кучулоріа, гаси лампу, спати пора! — досить рішуче наказав Чоніа.

Надворі ще гаразд не смеркло.

— Чоловіче добрий, ми ж не кури, щоб летіти на сідало, як почне вечоріти,— чемно зауважив Кучулоріа по хвилині мовчання.— Зваримо гомі, рештки сиру позбираємо, поїмо, а спати чи не спати — про це згодом поговоримо.

— А що мені до того, чи ви вечеряли, чи ні, що там у вас — недоїдки сиру чи макуха. Я сказав — гасити лампу й спати! І щоб ані звуку не чув. Стомивсь я дуже!

Жодного слова всупереч ніхто не сказав. Тільки Вараміа стиха пробурчав:

— Не людина ти, ось що я тобі скажу!

— Гасіть, гасіть! Ніколи мені з вами теревені правити! — Чоніа оглядів хворих і, зрозумівши, що коритися йому не збираються, встав, укрутив гнота й ліг.

Квішиладзе без сторонньої допомоги підвестися з ліжка не міг, та й лампа від нього далеко була, це правда, але хоч словом міг він йому заперечити? Ані слова він не мовив. Вараміа і вставати, і ходити міг, але руки в нього були в гіпсі — чи йому ж з гнотом возитися? Та й важко було чекати від такої людини чогось більшого, ніж він уже сказав. І Кучулоріа ні словом, ні ділом не виявив свого ставлення до того, що відбувалося. Судячи з усього, гнотові судилося лишатись вкрученим, а вечірньому гомі — бути не з’їденим.

Минуло хвилин десять-п’ятнадцять, і звук фанфар пролунав зовсім з іншого боку: проворніше, ніж завжди, Чоніа схопився з ліжка й прожогом кинувся до балкона. Балкон, звісна річ, був тут ні до чого — до того місця, куди поспішав Чоніа, було зовсім не близько, якби, звичайно він дотримувався суворих неодноразових наказів Хосро.

Двері хряпнули й зачинились, І Квішиладзе розреготався.

— Ти чого, дурню, смієшся? — накинувся на нього Кучулоріа.

— А що?!

— Як це що?..— Кучулоріа кинув погляд у бік нашої кімнати, підбіг до Квішиладзе й нахилився до його вуха.

— Що?.. Як?..— закричав Квішиладзе.— Неси сюди!

Кучулоріа підкрутив гнота, підніс катху з пеламуші Квішиладзе й дав йому подивитися.

— А-у-у-у! — зарепетував Квішиладзе.— А-у-у-у!

Повернувся Вараміа.

— А-у-у-у! Катха моєї Цуци!

— Чоніа з’їдять, це вже напевно! — мовив Замтарадзе.

— Думаєш, подужають? Надто вже він нахабний, мерзотник,— висловив сумнів Туташхіа.

— Таких, нехай він буде й цар, з’їдять разом з військом,— запевнив Замтарадзе.

— Катха моєї Цуци! А-у-у-у! — нічого іншого не міг вимовити вражений відкриттям Квішиладзе.

— Отямся! Чому це твоєї Цуци катха? По всій Гурії та Аджарії повно таких катх, та й в Імеретії їх не менше,— сказав Вараміа.

— Та замовкни ж! — осмикнув його Кучулоріа.— Цуцину катху не те що Квішиладзе,— я сам з-поміж ста таких катх, заплющивши очі, впізнаю. У Цуци на катсі з обох боків завжди хрести повикарбовувані. Послухай, Квішиладзе! Ти лежи собі та помовчуй, а катху в руках тримай. Він як увійде, ми подивимося, що він, падлюка, скаже!

Палата стихла, чекаючи, але Чоніа не з’являвся.

— Подумати тільки! Як він чужий хліб жер, га! Еге-е-е! — Голос Кучулоріа громом розітнув напружену, готову вибухнути тишу.

І знову зімкнулася тиша. Квішиладзе вп’явся очима в Кучулоріа і ладен був простогнати своє «а-у-у-у», та Кучулоріа посварився пальцем, і в Цуциного коханця зойк застиг на вустах.

Увійшов Чоніа.

— Хто засвітив лампу? — Він вимовив це так, ніби на того, хто це зробив, чекала неминуча смерть.

Квішиладзе клацнув накривкою катхи. Чоніа обернувся. Острах тривав не більше секунди. Він стрибнув, як кіт, і вчепився в катху. Квішиладзе однією рукою схопив Чоніа за барки, а другою підняв поліно й торохнув ним його по голові. Чоніа впав на підлогу... Кучулоріа вмить опинився поруч і, поки я додумався вийти й розборонити їх, так спритно й метко дубасив Чоніа, котрий застряв між ліжками, ніби ніколи й не чув про біль у хребті. На крики й метушню в палату вбігли мій дядько Мурман і Хосро. Усі мешканці лазарету Мурмана Торіа збіглися на місце пригоди.

— Що тут коїться? — закричав Хосро.

Чоніа дали понюхати нашатирю й привели до пам’яті.

— Та нічого такого, Мурмане-батоно, пожартував я трохи,— простогнав Чоніа й докірливо — Квішиладзе: — І як це жартів не розуміти?

— Ось, подивіться...— вигукнув Квішиладзе і враз осікся.

Мурман довго ждав, щоб йому пояснили, що тут скоїлося, та всі затято мовчали.

І на мене подивився Мурман. Знаком я пояснив йому, що все розкажу потім.

— Пустощів тут не допускайте. Обходьтеся без сварок! — сказав дядько Мурман і вийшов.

Вернулися в свою кімнату і ми.

Чоніа лежав під ковдрою, скрутившись калачиком, як пес. Перебравши всю провізію Цуци Догонадзє, Кучулоріа переносив її на нові місця: слухняно виконуючи все, що скаже законний власник, порозтикав харчі під ліжком і в його узголів’ї.

— Чоніа з’їли! — відзначив Замтарадзе.

Розіклавши все на місця, Кучулоріа поставив казан і почав готувати вечерю. Поки варилося гомі, Чоніа раз по раз, стогнучи й клянучи, вибігав на подвір’я. Щоразу це супроводжувалося жовчними кпинами Квішиладзе й Кучулоріа. Вараміа перевертався з боку на бік і тихо стогнав. Душа його була не на місці. Квішиладзе накрив на стіл по-царському, навіть по склянці горілки роздав. Наїлися досхочу. Потеревенили, пожартували, і стих лазарет.

Уранці мене розбудив Замтарадзе — він кликав до себе Чоніа.

Відсунувши занавіску, Чоніа зупинився на порозі.

— Підійди ближче! — сказав Замтарадзе.

Чоніа послухався.

— Що збираєшся робити з грошима, які Цуца Догонадзє передала Квішиладзе для лікаря? — спитав абраг.

Чоніа — на дибки, відмагатися, та раптом знітився і, засунувши руку за пазуху, витяг гроші Цуци Догонадзє.

— Звідки знаєш? — пошепки спитав він, подаючи їх Замтарадзе.

— Навіщо мені тичеш гроші, я що — Мурман Торіа?

Чоніа осікся.

— А як же бути?

— Треба хазяїнові повернути.

— А хазяїн хто, Квішиладзе чи батоні Мурман? — пошепки спитав Чоніа.

— Квішиладзе. Він повинен передати Мурманові.

— Утретє битимуть. Уб’ють мене.

Замтарадзе трохи подумав і, вагаючись, сказав:

— Не треба доводити до того, щоб тебе били. Ці гроші лікареві, але віддати їх має Квішиладзе.

— І вам не треба було доводити діло до того, щоб вас били... отам-о! — крізь зуби одказав Чоніа.

У Замтарадзе очі на лоба полізли.

— Де це, мій любий?

— А там, на Саірме.

Я нічого не розумів. Ясно було тільки, що Чоніа десь бачив, як били Замтарадзе. Інакше Замтарадзе мав би заперечувати, протестувати, а він мовчав, вдивляючись в обличчя Чоніа, і напружено думав про щось.

Чоніа ожив, розгубленість Замтарадзе була йому на руку, і, не гаючись, випалив:

— Коли Цуца мені гроші давала, вона сказала, віддай лікареві сам.

— Тоді однеси й віддай,— махнув рукою Замтарадзе.

Чоніа постукав у двері навпроти, до Мурмана, і ввійшов.

— Не кажіть Отії про нашу розмову з Чоніа,— попросив Замтарадзе.

Коли я після сніданку повернувся в палату, в Кучулоріа вже готове було вранішнє гомі. На стільці стояло чотири миски. Табуретку, на якій парував казан з гомі, він підсунув ближче до Квішиладзе, приніс сиру і, як це й повелося останніми днями, Квішиладзе почав ділити їжу, але в миску Чоніа нічого не вкинув. Він простяг руку під ліжко, витяг окіст і, понарізувавши тоненькі шматочки, порозкладав їх по мисках.

— Ткемалі засмачимо, отам стоїть,— сказав він.— Берегти треба, хто знає, як воно буде.

Кучулоріа свою миску поставив ближче до Вараміа. Він був явно не в дусі — очевидно, сподівався, що сніданок буде ситніший.

— Їсти разом будемо,— сказав він Вараміа,— Ложку з твоєї миски тобі, ложку з моєї — мені в рот, а то поки я тебе погодую, моє гомі вичахне, вже не той смак буде.

— А Чоніа чого не дали? — спитав Вараміа.

— Живіт у нього болить, не можна йому,— пирснув Кучулоріа.

— Учора мучився, сьогодні наче полегшало,— зауважив Вараміа.

— Чоніа мого, хвалити бога, удосталь покуштував. Так нажерся, що й на користь не пішло. Все — моє, і мені краще знати, кому давати, а кому — ні! — твердо мовив Квішиладзе.

— А хіба я кажу, щоб ти його своїм годував? — заступився Вараміа.— Гомі та сир — від лікаря Мурмана. Він на всіх дав. Що винен Чоніа перед богом і тобою — то одне. А гомі та сир йому належать, і його пайку ви повинні йому віддати. Коли вже йдеться про справедливість — ось воно, справедливість.

— Ти що, здурів? Яка там справедливість, годі патякати! — спалахнув Квішиладзе.

— А так-так,— заторохтів Кучулоріа.— Чого це ти заступаєшся за того негідника? Як це розуміти, га?!

— Я ніколи і ні за кого не заступаюся,— спокійно відповів Вараміа.— Що скаже лікар Мурман, як дізнається? Я за справедливість. Віддайте Чоніа його пайку з того, що дав Мурман.

І знову стихла палата.

— Що ще потрібно отому нещасному? — сказав я Замтарадзе.— Сам він без сторонньої допомоги шматка хліба в рота не може вкинути. Озлить усіх, і нікому буде його годувати. І жалітися він не буде, не такий це чоловік, швидше з голоду богові душу віддасть.

— Ось що! — зміркував тим часом Квішиладзе.— Кучулоріа, переклади з миски Вараміа шматок моєї свинини собі. Отак. Тепер іди сюди і це гомі поклади Чоніа.— Квішиладзе повитягав із своєї миски шматочки окосту й відсунув миску від себе.— Вараміа-батоно, я не їстиму гомі та сиру, які нам дав Мурман, мені свого вистачить, і я вдячний лікареві Мурману, він допоміг мені перебитися, поки в мене свого не було. Ну, як? Тепер справедливо?

— Отепер справедливо. Нехай так і буде! — згодився Вараміа, але видно було, що на такий поворот справи він не сподівався.

— Неси сюди свою миску, Кучулоріа. Дай спокій отим справедливим і чесним людям! — наголошуючи на кожному слові, промовив Квішиладзе.

Кучулоріа з’їв гомі з шматочком сиру й пожував маленькі шматочки м’яса. Квішиладзе уминав, аж за вухами лящало. Вараміа сидів на своїй постелі й сумно дивився в свою миску. Чоніа лежав спиною до всіх, не ворушачись, і, очевидно, міркував, що йому тепер робити. Нараз він схопився, пересів до Вараміа й підніс до його губів ложку гомі.

Увійшов Туташхіа.

— Вихололо все, Отіє-батоно! — зустрів його Замтарадзе.

— Ну й розписали тебе, бідолаху,— почули ми голос Вараміа.— Це ж треба так!

— І тобі, Вараміа, дісталося не менше. Їж та помовчуй.

— Найбільше за всіх і найболючіше за всіх перепадає завжди отаким вараміа, можете мені повірити,— тихо мовив Туташхіа.

— І все-таки твоя правда, Отіє-батоно,— озвався Мосе Замтарадзе трохи згодом.

Дата Туташхіа здивовано зиркнув на Замтарадзе.

— От і владналося все,— сказав Замтарадзе.— Як то кажуть, кожен цвіркун у свій запічок попав. Дивіться: Квішиладзе любить що солодше; солодшого йому й перепало. Кучулоріа — лисиця, такі з лакейства живуть. І він своє місце посів. Чоніа, правда, не дісталося, скільки він заслужив, але все-таки вибили йому бубну — дай боже. Тільки чесний Вараміа — нещасний. У справедливого хліб має бути, але самий тільки хліб — більше нічого. Подивіться, Вараміа нічого, крім гомі, й не дісталося. Вода сама собою ввійшла в свої береги. Так воно мало бути, так і склалося.

— Що так склалося — це правда,— мовив Туташхіа.— Та невже тільки так усе й має виходити? Вони зжерли один одного, і тепер вони вже не люди.

— Ти, Отіє-батоно, надто добре про людину думаєш. А вона он яка! — Замтарадзе кивнув у бік великої палати.— Які вони є, таке по собі й життя влаштовують. Ти перший сказав мені про це, і тепер я сам зрозумів — ніколи не треба втручатися в чужі справи і в чужу долю.

— Я не казав, що ніколи не треба втручатися. Я не втручатимуся доти, доки не зрозумію, що краще: втрутитись чи лишитися осторонь.— Туташхіа взяв книжку і пішов на балкон.

А в лазареті й справді запанував спокій. На другий день мій дядько призначив Квішиладзе прогулянки по годині тричі на день і зняв гіпс з рук у Вараміа.

Минуло ще днів три-чотири. Все йшло як і досі. Чоніа і Вараміа їли собі гомі та сир Мосе Замтарадзе, все ще гадаючи, що їх пригощає Мурман Торіа. Кучулоріа одержував з тих дарунків свою пайку, а Квішиладзе щоранку відрізував йому по шматочку м’яса. Зате сам Квішиладзе обжирався як міг і скільки влазило. Я спостерігав за ним, і в мене склалося враження, що він намагався якомога швидше з’їсти все, що одержав. Замтарадзе зовсім видужав, тільки трохи накульгував. Усе гаразд було із здоров’ям і в абрага. Минали дні за днями, і ніхто з хворих навіть слова не вимовив, наче заприсягайся мовчати.

Якось уночі, годині, може, о третій, у палаті пролунав крик Квішиладзе:

— Кучулоріа, засвіти лампу! Зараз же! Який сучий син пожартував, хотів би я знати! Засвіти лампу, швидко!

— Що сталося? Чого ти кричиш серед ночі? Яка муха тебе вкусила? — озвався Вараміа.

— Засвіти лампу, засвіти, Кучулоріа! — не вгаваючи, репетував Квішиладзе.— Стій, Чоніа, злодюга ти й падлюка! Ну, тепер не втечеш. Не смикайся даремно, не вирвешся!

У палаті вовтузились, дубасили один одного, та лампи, видно, засвічувати не квапилися.

Мосе Замтарадзе підвівся, засвітив нашу лампу й хотів був іти у велику палату.

— Постав лампу на місце і лягай, заради всіх святих,— крижаним голосом зупинив свого приятеля Туташхіа.

Замтарадзе здивувався, очевидно, не звик до такого тону, проте лампи не поставив.

— Переб’ють один одного і зжеруть самі себе.— Замтарадзе зустрівся поглядом з Туташхіа й осікся.— А ми сидітимемо склавши руки, так?

— І сидітимемо, поки не стане ясно, як бути.

— Ясно ніколи не стане,— сказав Замтарадзе, здаючись і ставлячи лампу на стіл.

— Несіть лампу, люди ви чи хто?! Ви що, не чуєте, що тут коїться?! — кричав Квішиладзе.

Я взяв лампу і вийшов у велику палату.

Вараміа сидів на постелі й дивився, витріщивши очі. Чоніа лежав на боці, долоня під щокою, і, єхидно мружачись, чекав розв’язки. Кучулоріа лежав ниць на підлозі, а його праву руку мертвою хваткою затис обома руками Квішиладзе.

Дядька Мурмана і Хосро тієї ночі в лазареті не було, їх повезли до хворого, досить далеко, а то швидше від Хосро ніхто не прибіг би на галас.

Квішиладзе відпустив свою жертву. Кучулоріа поволі підвівся, озираючись круг себе. Потім, зірвавшись з місця, вмить вискочив на балкон, і в нічній тиші шльопання його капців долинуло з дороги, що вела на Поті.

— А-у-у-у! — вирвалося в Квішиладзе.— Гадину я пригрів у себе на грудях, справжню гадину!

Мосе Замтарадзе розсміявся й знову влігся на ліжку.

— Стій, Чоніа, сучий ти сину! З моїх рук не вирвешся! — перекривив Чоніа Квішиладзе і, одвернувшись обличчям до стіни, додав згодом: — Якби Чоніа був здатний на таке, подивився б я на тебе!

Розвиднілося.

Ми з Датою Туташхіа стояли на балконі, стежили за моїми пацюками. У діжці їх лишилося двоє, і вже не було сумніву, котрого з них продадуть шкіперам. Туташхіа раніше від мене помітив молодого чоловіка, що йшов до лазарету, довго ще придивлявся і, збігши по сходах, пішов йому назустріч. Вони перемовилися кількома словами, і молодий чоловік пішов. Надвечір абраги осідлали коней і попрощалися з нами. (З тих пір жодного з них я не стрічав. Ось і все, що я знаю про Дату Туташхіа).

До Вараміа прийшов його брат, приніс силу-силенну всяких харчів, але Вараміа не схотів залишатися в лазареті, розплатився з Мурманом і, віддавши Чоніа все, що йому приніс брат, пішов.

Було по обіді, коли Квішиладзе, взявши патериці, спустився на подвір’я гуляти. Чоніа склав провізію, що її залишив Вараміа, все зв’язав, перекинув через плече й пішов собі в напрямку до Поті. Квішиладзе провів його поглядом, вернувся в палату, перевірив свої припаси, чи не прихопив хто з тих, що пішли, його добра. У банки, катхи, ворочечки, торбинки — в яку землі було насипано, в яку — попелу з грубки нагребено, а в одну Чоніа справив малу нужду.

Отак це було, і свідком тих пригод доводилося мені бути разом з Датою Туташхіа.

Граф Сегеді

...Розшук змушений класифікувати розбій за видами й різновидами, бо без цього не можна визначити і метод боротьби. Дата Туташхіа належав до абрагів. На підставі тривалих спостережень я можу сказати, що простий люд досить діяльно співчуває абрагам, і не лише тим з них, хто хоч один раз виявив себе народним заступником, а й тим, хто, рятуючи свою шкуру, пустив у переслідувачів кулю і втік. Таке співчуття зроджується на грунті вічного й перманентно діючого протистояння владі, незалежно від способу правління і правових умов. Кожен чинить опір владі притаманними йому засобами. Діапазон способів непідкорення і протистояння досить широкий — від приховування доходів і звичайних крадіжок до приковування абрага, котрий, відбиваючись, може схопитися за зброю. Названий психологічний стан людей зумовлений, з одного боку, загальним засновком: стихійною жадобою змін, розвитку, а з другого — конкретним мотивом, коріння якого треба шукати в матеріальній зацікавленості.

Якщо правильно, що близькі стосунки людей тримаються на тому, що вони одне одному потрібні, то згодитися треба й з тим, що слава абрага в народі зростає у тій мірі, в якій він заступається за народ, і як наслідок — зміцнюється його опора серед населення. Народ не відмовляє в допомозі навіть грабіжникам і вбивцям, але така допомога викликана переважно страхом. Допомога, надана абрагові, народному заступникові, живиться і страхом, і повагою. Допомога — це турбота, послуги, труд заради щастя абрага, вона ставить під загрозу власні інтереси, а часом і життя. Усе це разом і є тим, що називають любов’ю. У випадку з Туташхіа людьми керував страх і повага. Про нього турбувалися, через нього ризикували і зрештою починали любити, доти, звісно, доки були потрібні одне одному.

Але на світі немає нічого вічного і незмінного. Бездоганна репутація Туташхіа підупала. Важко повірити, але, здавалося, він сам домагався цього навмисне, методично й цілеспрямовано. Ми, як могли, сприяли його компрометації...

Гіго Татішвілі

— Я закінчив вищий навчальний заклад. Був бідний, і довелося одразу шукати роботу. В Західній Грузії акціонерне товариство ремонтувало дороги, і я підписав з ним контракт.

Мені запропонували знімати профілі в околицях Чаладіді, і, щоб було кому таскати прилади й спорядження, довелося найняти двох чоловіків з місцевих селян.

Якось увечері, коли намети були вже напнуті і ми повечеряли, вони попросили виплатити їм жалування. Платити було вже час, і я розрахувався. Я заліз у свій намет, вони — в свій, і ми позасинали. Уранці не виявилося ні робітників, ні коней — коней украдено, робітники зникли. Ця місцевість була безлюдна, довкола на десять-п’ятнадцять верстов самі болота з хмарами малярійних комарів. Усю мою поклажу раніше ледве тягли двоє в’ючних коней, а що ж я міг вдіяти сам! Та ще й з німецькою вимірювальною оптикою, яка на той час цінувалася дуже дорого. Я взяв на плечі ящики й рушив болотами, сподіваючись знайти хоч яку-небудь стежку. Вже хилилося до полудня, коли я вийшов на польову дорогу, геть залиту грязюкою. Та чого це мені коштувало! Плечі від ящиків і лямок були наче не мої. Ноги понамулювані до крові. Про втому й не кажу. До того ж, не знаю як, але, блукаючи болотами, я загубив годинника. Гарний годинник був, фірми «Павел Бурс». Я сів на узбіччі й ждав — може, гарба проїде або хтось коней гнатиме.

Довго я сидів і — ані лялечки. Тільки прошкандибала бабуся з дитиною на руках. Я проклинав себе і весь білий світ, але краще було б просидіти в цій багнюці ще три дні, ніж статися тому, що сталося. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає! Доля розпорядилася так, щоб я зустрів самого Дату Туташхіа.

Тієї проклятої богом ночі скоїлося велике лихо. Стільки потім до поліції та жандармерії мене тягали, скільки інші із службового обов’язку не ходили туди. Минуло і десять, І п’ятнадцять, і двадцять років від тієї ночі, а совість усе мучила мене. Я шукав і не знаходив собі виправдання. Каяття гнітило душу,, а поділитися не було з ким. Тепер позаду вже піввіку. З плином часу людина все прощає собі, з усім примиряється, всьому виправдання знаходить; зараз мені вже не так важко згадувати правду, і я розкажу все, як було.

Вечоріло. Допомоги чекати не було звідки. Я згадав, що верстов за сім-вісім звідси є духан. Я бував у ньому не раз і колись навіть ночував. Називали той духан — за іменем господаря — духаном Дуру Дзігуа. Рушив я. Сидіти більше не було сенсу. Я плуганився дорогою, намулені, розпухлі ноги горіли в чоботях — вони раптом стали важкі й тісні. Скинув чоботи — ще гірше. Я не звик ходити босоніж, поздирану шкіру пекло, наче ноги опустили в солону воду.

Пройшовши отак верстов дві, я зрозумів, що, коли не вигулькне місяць, я в темряві й кроку не ступлю. Та ось я почув тупіт копит. Але не радість, а страх пойняв мене. А що, думаю, як це ввижається. І справді, все стихло. У відчаї я мало по голові себе не бив. Пройшов ще трохи, дослухався — виразно чути було тупіт копит і розмову. Я присів коло дороги й чекав, щасливий, як ніхто інший у цьому світі.

Показалися вони. Їх було двоє, обидва піші, але один вів за вуздечку коня. Підійшли ближче. Один з них — чернець, котрий, як пояснив він згодом, збирав пожертвування на монастир. Другий був ошатно одягнений молодий чоловік. Під розхристаною буркою виблискував золотий кинджал, а збоку висів маузер в інкрустованій дерев’яній кобурі. В акціонерного товариства була своя міліція, і спочатку я подумав, що той чоловік — міліцейський. На зріст не дуже високий, але широкоплечий, дебелий. Справляв враження фізично сильного. Той молодий чоловік, як виявилося невдовзі, і був Дата Туташхіа.

Вони порівнялися зі мною. Я підвівся й привітав їх. Чернець спинився й спитав, чи не потрібно мені чогось. Туташхіа і ходи не стишив, стримано вклонився і йшов далі. Чернець був мені ні до чого, мені потрібен був кінь Туташхіа, і я гукнув:

— Постривай, ти християнин чи хто, чого тікаєш?

Він зупинився.

— Що вам треба, добродію? — цілком доброзичливо спитав він.

У Західній Грузії всі доброзичливі, всі ввічливі. Гостя частують доброзичливо; мабуть, і голови стинають доброзичливо.

Я розказав йому про своє становище й попросив дати коня, щоб довезти приладдя до духану Дуру.

— Нічим не зможу допомогти вам, добродію,— сказав Туташхіа, трохи помовчавши, і рушив далі.

Я оторопів. Це був єдиний рятунок, і я його втрачав.

— Ви кидаєте мене в біді у цих глухих місцях на розтерзання звірам?..— закричав я.

Він знову спинився. Тепер уже далеченько від мене, дивився з-за кущів і щось собі думав.

— Пожалій його, він теж дитя боже,— сказав чернець.— Допоможи, і господь винагородить тебе за добре діло!

Туташхіа всміхнувся й пішов собі далі дорогою.

А чернець завагався.

Потім він, той старий чоловік, вернувся до мене й звалив на себе добру половину моєї ноші. Не пройшли ми й десяти кроків, як Туташхіа озирнувся й став підтягати попругу на коні. «Сяде зараз у сідло, та тільки його й бачили»,— подумав я, але він дочекався нас і, взявши наш вантаж, перекинув його через сідло.

— Сідайте, добродію, прошу вас! — він підсадив мене в сідло.

Я розумів, що дякувати за це не до речі, навіть небезпечно, і мовчав. Чернець, видно, теж це розумів. Мовчав і Туташхіа. Лише згодом він стиха промовив:

— Присилували все ж таки!

— Бог милостивий! — сказав чернець, якому вчулося каяття в абрагових словах.

— Я хотів сказати, що даремно пожалів вас, батюшко! — вточнив Туташхіа.

Чернець перехрестився, а я мовчав, боячись розсердити абрага. Ще зсадить і вантаж скине. Хвалити бога, до таких страждань не допустив мене. «Що ж, світ великий,— думав я, намагаючись виправдати Туташхіа,— і в кожного свої уявлення про доброчесність. Який він є, цей чоловік, такий і є!»

З кущів на дорогу повискакували кози. За ними, галалакаючи, мчав духанників хлопчик Дзоба. Він ураз спинився перед нами і вклонивсь кожному осібно. Чернець упізнав Дзобу, старий, виявляється, й раніше бував у духані.

Туташхіа щось спитав хлопчика, я не дочув. Дзоба, беручи поводи, відповів:

— Проїхали вже, дядю Дато. Тепер їх до завтрашнього обіду не буде!

Я нічого не зрозумів з відповіді Дзоби, бо не розчув запитання Туташхіа,— кумкання тьми-тмущої жаб заглушувало мене. Та як кумкали, кляті! Кожна жаба на свій лад!

Той Дзоба був на диво кмітливий хлопчина. Ще раніше він вражав мене своїм природженим розумом. Його ніхто не вчив, він сам якось навчився грамоти й лічби та ще й свою старшу сестру Кіку навчав, але Кіку була тупувата. Грація і врода поєднувалися в ній з трохи навіть дивною обмеженістю. Точніше кажучи, Кіку була душевно хвора, і її розумовий дефект мав явно сексуальний характер. Інакше чим пояснити ту обставину, що одного разу вона спитала мене: «А чи правда, що діти народжуються тому, що жінка й чоловік лягають спати в одну постіль?» Тоді я розгубився. Питала майже незнайома дівчинка, років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Довелося відповісти, що це саме так. За годину вона знову спитала: «А як саме робиться це?» Очі в неї блищали, і було ясно, що все те вона знає, тільки їй цікаво, як я викручуватимуся. Чи просто дурненька, чи хвора. Дурних жінок легко спокушати. Чоловіки інстинктивно відчувають це, і для відвідувачів закладу свого батька Кіку була дуже принадлива. Компліменти й чоловічі теревені ще більше збуджували вже дозрілу дівчину. Одне слово, всі здібності й розум, які бог дав сім’ї Дуру Дзігуа, дісталися Дзобі, а Кіку і, до речі, сам Дуру Дзігуа лишилися в збитку. Якось Дзоба побачив у мене в руках маленьку книжку віршів. Я віддав йому ту книжечку. Не минуло й місяця, і я знову попав у духан. Усі вірші він знав напам’ять, та ще з яким почуттям їх декламував! Він допомагав батькові, не дуже грамотному, підраховувати витрати і прибутки. Хлопчина ніколи не бачив пароплава й спитав мене, який він на вигляд. Я розказав йому і пояснив принцип роботи. Він сів і намалював пароплав. На малюнку були подробиці, про які я навіть не згадав. «Звідки ти все це знаєш?» — «Інакше не може й бути»,— відповів він. Дзоба чув, що існують гімназії, і мріяв навчатися в одній з них, хотів стати художником. У Дуру в Кутаїсі був брат. Якось батько пообіцяв синові: «Відправлю до дядька вчитися». Тією надією і жив Дзоба.

— Ну, як живеш-поживаєш, Дзобо-браток? — Туташхіа засунув руку в кишеню. Щось шукав.

— Та нічого, дякую, дядю Дато, живу собі помаленьку.

Ось я тобі олівця привіз, цілком пристойний олівець,— Туташхіа дав хлопчикові половинку олівця.

Дзоба радо схопив той недогризок, щиро подякував, а тоді послинив його язиком і спитав:

— А папір у тебе є, дядю Дато?

— От паперу немає, але іншим разом привезу неодмінно.

Хлопчик усміхнувся і раптом змінився на обличчі й сказав:

— Ти привезеш! Ти мене ніколи не обдурюєш. То батько мене вже скільки часу обдурює: поїдеш, каже, в Кутаїсі, в гімназію вчитися...

— Я дам тобі паперу, Дзобо. Багато паперу, цілий зшиток,— пообіцяв я хлопчикові.

Духан стояв на перехресті доріг і був для подорожніх єдиним притулком на цілу округу. Клаптик орної землі — ось і все володіння. Тому Дуру сам вів буфет, сам і куховарив, бо жінка в нього давно померла. Кіку прибирала, прала, прислуговувала за столом і стежила за спальними кімнатами. Дзоба виконував дрібні доручення, та й то зрідка, а так товкся в духані, навчався премудрості трактирної справи.

— Постояльців у вас багато? — спитав Туташхіа.

— Лише троє. Ось і ви втрьох завітали. Буде тепер шестеро. Поставимо в кімнати ще по тапчану, і ви добре відпочинете, — запевнив нас Дзоба.

Дивувало одне: тутешніми дорогами можна було йти дві години, і жодної душі не стрінеш, а в духані в Дуру завжди були постояльці. Якби хто й хотів обминути його, то не зміг би — верстов на десять довкруг не було жодного села.

Біля входу в духан Туташхіа спитав Дзобу:

— Які там люди?

— Бодго Квалтава і двоє його людей! — якось таємниче прозвучала відповідь Дзоби.

«Бодго Квалтава і двоє його людей!» — мене як громом ударило. Це ж ті розбійники, що обібрали в Поті грецьку шхуну, поцупили гроші й коштовності?! Може, звичайно, це інший Квалтава? Але який збіг!

Дата!.. Цей чоловік від когось ховається або чогось уникає. Дзоба сказав йому, що вони не проїдуть раніше завтрашнього обіду. Хто не проїде? Зрештою, зовсім не обов’язково, що цей Дата саме той абраг Туташхіа. Але чому тоді в мене з голови не виходить Дата Туташхіа? Цікавість і та Дзобина відповідь непокоїли мене, як дикого звіра, що напав на слід.

Почувши ім’я Квалтава, Дата Туташхіа завагався. Він не поспішав переступати порога, позадкував, пропускаючи вперед ченця, ще постояв і, ніби махнувши про себе рукою,— коли прийшов, то заходь,— сховав зброю, глибше загорнув бурку й пішов слідом за ченцем.

Увійшов і я.

Духан являв собою досить велику кімнату з чотирма столами попід стінами й маленьким прилавком Дуру — по ліву руку в кутку. Двоє дверей в одному кінці зали вели до кімнат для приїжджих. Справжніх дверей, власне, й не було — самі прорізи. В другому кінці була кухня й дві кімнати, де жила сім’я Дуру. Тільки-но Туташхіа переступив поріг, як духанник Дуру вийшов із-за прилавка, підійшов зовсім близько до нього й тихо промовив:

— Ласкаво просимо, Дато-батоно! Прошу вас!

Аж ось і Кіку з’явилася, стала поруч батька як господиня дому цього, вклонилася нам і вп’ялася очима в мої ящики.

Дуру явно не хотілося, щоб його особливу пошану до Дати Туташхіа бачили інші, але я стояв близько і не міг не помітити, що він запобігав перед абрагом. Духанники звичайних гостей зустрічають аж надто гречно; відвідувачів славнозвісних — з тим захопленням, непідробно щирим, з яким Дуру зустрів Туташхіа.

— Коли вони проїхали? — тихенько спитав Туташхіа, і я зрозумів, що там, на дорозі, він не дочув Дзобиної відповіді, а все через отих клятих жаб.

— Були, були вони вже, Дато-батоно. Тепер раніше завтрашнього обіду їх не буде,— повторив Дуру Дзобині слова й додав: — А ці тебе в очі не знають, питали, чи не бачив я коли-небудь Дати Туташхіа.— Дуру повернувся до дочки й загадав: — Іди до гостей, та всміхайся їм як Належить...

— У них великі гроші, дуже великі! — Очі в Кіку заблищали весело й жадібно.

Мої здогадки справдилися: мій супутник був Дата Туташхіа, а ті, що вечеряли в духані, «Бодго Квалтава і його двоє людей»,— відомі розбійники.

Ті троє посідали за столом так, щоб ні в кого з них двері не були за спиною. У кожного на стільці висіла бурка. Два вінчестери із зведеними курками були приставлені до столу, третій — до стіни. Усі троє були озброєні маузерами в дерев’яних кобурах, за поясом у кожного — по пістолету й кинджалу, розкішно інкрустованому коштовним камінням. Вони були виряджені як на свято, і яструбиний погляд їхній не обіцяв нічого доброго. За якихось п’ять секунд ці молодці могли порішити на місці душ п’ятнадцять.

І я, і чернець були мало знайомі з Туташхіа, і було б природніше кожному з нас сісти за окремий стіл. Але ні мені, ні ченцеві й на думку цього не спало! Ми сіли до столу Туташхіа, — ні, ми ховалися за спину Туташхіа. Ця думка запала мені в голову і тільки розвеселила мене.

Я відчув себе впевненіше і міг спокійнісінько роздивлятися цих небезпечних гостей. Бодго Квалтава було років тридцять п’ять. Другому — років двадцять чотири, може, двадцять п’ять. А третій був безвусий хлопчисько, високий на зріст, і поводився по-дитячому безцеремонно. Стіл у них аж угинався від страв, вино наливали у величезні келехи, і все їхнє застілля здавалося здибленим і нашорошеним, як стривожений їжак.

Не знаю, як чернець, а про себе скажу: мене дедалі дужче брав страх. Я забув про намулені ноги, про ломоту в плечах і втому. Страх навалювався на мене, і була хвилина, коли я ладен був схопитися й тікати, куди очі дивляться. Раптом у мене зринула думка, що Туташхіа зовсім не радий нашому товариству, що ось зараз він устане й пересяде за інший стіл. Певно, і чернець боявся цього. Ми разом глянули на Туташхіа. Він був спокійний і байдужий. Його спокій передався мені. «А, ну їх до біса,— подумав я.— Нехай у них хоч гармати, а на тому рожні шашлик з людського м’яса. Чого мені боятися, коли я нічого поганого їм не зробив?»

Квалтава і його приятелі теж пильно дивилися на нас, повільно переводячи посоловілий погляд з одного на другого. Потім взялися знову до трапези, і цим нібито все обійшлося.

А Дзоба тим часом потроху перетаскував мої речі. Великий важкий ящик вони втягли разом з Кіку. Вона підійшла була до нас, але враз її спостиг окрик Бодго Квалтава:

— Ану, дівко, йди сюди. Чого ти там не бачила?

— Зараз, батоно. Вислухаю гостей і підійду. Одну хвилиночку.

— Чи ти не чуєш, що я тобі кажу?! — знову закричав Бодго.

— Стривай, Бодго,— заступився молодший, котрого звали Куру Кардава.— Ти ж не знаєш... які то люди!

Квалтава не зважив на пораду Куру Кардава, витріщивши очі, він знову хотів кричати. Це помітила й Кіку, вона підвела очі, ніби просячи в нас вибачення і за тих гостей, і за себе, й поспішила до столу Квалтава.

Туташхіа, здавалося, навіть не помітив нечемності Квалтава. І сліду роздратування не можна було вловити в ньому. Він сидів з байдужим і очужілим виглядом.

— Принеси нам іще глечик вина,— сказав Квалтава Кіку, що покірно дивилася на нього.— А другий подай отим,— він кивнув на нас.— І сиру ще давай.

Третій з них, Каза Чхетіа, весь час жадібно нас очима Кіку і, коли вона поспішила до прилавка, не стримався:

— Ох-х-х!

У тодішній Мінгрелії цим вигуком висловлювали і захват, і здивування, і пристрасть. Але часом — і злість.

Каза Чхетіа не міг одірвати погляду від Кіку. Було в її очах і в усій її поставі щось таке, від чого здавалося, ніби вона щойно прокинулась і ще ніжиться в ліжку.

Уже зовсім смеркло. Дзоба приніс свічки. Одну на стіл Квалтава, другу — на наш. Кіку подала глечик вина, другий глечик — дарунок Квалтава — поставила на наш стіл і знову спитала, чого б ми побажали на вечерю.

Я й Дата замовили не пам’ятаю тепер що. Чернець відмовився від їжі й попросив принести лише води.

І знову не встигла Кіку дійти до прилавка, як Квалтава її кликнув:

— Прибери зі столу... Все прибери. Залиш вино, огірки й сир. Витри стіл і принеси ще одну свічку!

Кіку враз усе зробила.

Каза Чхетіа спробував зазирнути у викот її плаття, але Кіку швидко затулилася рукою.

— Ти ба, їй соромно,— хихикнув Квалтава, витягаючи з кишені колоду карт.

Каза Чхетіа пас очима по шиї, грудях, стегнах Кіку, а коли дівчина одійшла, сказав:

— Соромно їй стало... от іще богородиця! За п’ять карбованців отут догола роздягнеться.

— Годі тобі, не говори такого,— прошепотів Куру Кардава.

— Багато ти знаєш. Молодий іще. Жінці гріш покажи, за гріш вона на все піде. Порода в них така. У них в усіх ноги короткі. Придивися — побачиш,— одказав Каза Чхетіа Куру Кардава й кинув Квалтава: — Ну, здаєш чи не здаєш!

— Короткі, кажеш, ноги? — процідив Квалтава.— Ось принесуть свічку, тоді я здам.

— Атож, короткі, коротші, ніж у чоловіків. Тому й шиють жіноче взуття на високих підборах. Щоб ноги довші видавалися.

Дзоба приніс іще одну свічку. Квалтава поналивав вина, всі троє випили, і почалася гра.

Нарешті Кіку принесла вечерю і нам. Чернець налив собі води, хлюпнув туди трохи вина з глечика, витяг з торби хліб і накришив у чашку.

Розбійники багато пили вина і грали на великі суми. Вони засперечались були, ще трохи — і почалася б п’яна бійка, але Куру Кардава пішов на замирення:

— Гаразд, гаразд! Бери четвертну і більше не заривайся. Іншим разом це в тебе не пройде, так і знай.

Каза Чхетіа згріб гроші. У нього був такий вигляд, ніби погроза Куру не стосувалася його. Поки ті двоє сперечалися, Квалтава, не зводячи очей, дивився на нас.

— Здавайте, я зараз,— сказав він співтрапезникам, щоб заспокоїти їх, і рушив до нашого столу.

Стояв, узявшись у боки, й дивився на нас. Чернець перехрестився й підвів на нього очі. Глянув йому у вічі і я, але мене занудило, і я опустив голову. А Туташхіа, як і досі, не виявляв до Квалтава ніякісінького інтересу, але я відчув, що він ось-ось лусне від напруження.

— Бодго, іди сюди, грати, то грати! Що ти там загубив?! — покликав Куру Кардава.

Я зустрівся очима з Казою Чхетіа. Він дивився на мене, як на Кіку, тільки там він зазіхав на плоть, а тут на кров.

— Грайте. Зараз прийду! — відповів Квалтава приятелям і став перед Туташхіа.— Хотілося б знати, чому це ви не п’єте вина, яким вас пригощають?

Туташхіа й справді не доторкнувся до глечика, я теж. Бо ж мене ніхто не запрошував. Та й не було настрою пити, хотілося тільки добратися до постелі.

Туташхіа трохи помовчав і чемно сказав:

— Дякуємо вам за пригощання, дуже шкодую, але я не п’ю.

Ліва брова у Квалтава вигнулася й посунулась угору, як отой батіг, що зразу зі свистом опуститься.

На Туташхіа це не справило враження, він укинув у рота шматок м’яса й ліниво жував. Квалтава перевів погляд на мене, обдавши зухвальством.

— П’ємо, чому ж не п’ємо? — заметушився чернець.— Ось вашим вином я вечерю собі засмачив!

Та Квалтава й не думав слухати ченця, він мене спитав:

— А ти ж чого не п’єш?

— Знаєте, добродію, мені теж не можна. Але за ваше здоров’я — охоче,— несподівано для себе почув я свій голос; я одним духом випив вино й перевернув келех догори дном.— Нехай так буде пусто вашим ворогам.

А що було мені робити?

— Отак-то,— сказав Квалтава й спитав Туташхіа: — Ти хто такий?

— Ви мене питаєте? — не підводячи голови, мовив Туташхіа.

— Тебе. А кого ж?

— Подорожній я.

Квалтава зніяковів і якось осів.

— Іди вже, що за людина! — пролунав роздратований голос Куру Кардава.

Перед Куру Кардава лежала купа грошей. У Кази Чхетіа знову нічого не лишилося.

— А дай мені, Бодго, з моєї пачки тисячу карбованців. Я програв,— кликнув Каза Чхетіа.

Вони втрутилися дуже доречно. Квалтава пора було забиратися, але не міг же він піти, підігнувши хвоста, залишивши останнє слово за Датою. Він знову поліз би до нього, і до чого це могло призвести — хто знає.

З внутрішньої кишені черкески Квалтава витяг папушу грошей, відлічив тисячу карбованців і, гордовито оглянувши всіх, вернувся до свого столу.

Духанникові Дуру полегшало на серці, він глибоко зітхнув.

Повз нас прошмигнула Кіку, несучи чисту білизну в кімнати для гостей. І як вона примудрялася ходити, не торкаючись землі!

— Ох-х-х,— видихнув Каза Чхетіа.— Не я буду, коли не роздягнеться за п’ятірку! — сказав він, коли Кіку зникла за занавіскою.

Кіку порозстеляла білизну й вернулася в духан.

Каза Чхетіа поманив її.

Туташхіа швидко одірвав очі від стола і враз одвів їх убік.

У каміні затріщало сухе поліно, спалахнуло полум’я і весело затанцював вогонь.

Каза Чхетіа присунув до Кіку золотий червінець і, метнувши погляд у напрямі прилавка — чи не помітив батько,— сказав дівчині:

— Ось золотий. Хочеш, він буде твій? Червінця твій батько за місяць не заробить. Роздягни геть усе, покажися на мить, і цей золотий буде твій.

— Ти що, здурів? — Куру Кардава шпурнув монету Казі.

Кіку глянула на червінця, що виблискував під полум’ям свічки, й покосилася на гостей.

— Яке твоє діло. Сиди й не лізь! — голосно сказав Чхетіа й вискочив з-за столу.

Куру Кардава спокійно тасував карти й говорив:

— Сідай, бога ради. Ти мене спочатку лякатися навчи, а тоді лякай!

Квалтава поклав руку на плече Чхетіа, посадив його.

Суперечки й кривляння не припинялися.

— Швидше, дівчинко,— крикнув Дуру дочці.— Пора постелі стелити. А ти, Дзобо, допоможи мені тапчани принести.

Кіку вийшла.

— Ти знаєш, Куру,— звернувся Квалтава до свого молодшого приятеля,— мені самому гола Кіку ні до чого, але кожен відповідає за себе, і не твоє діло ставати поперек дороги. Оце і є дружба, іншою вона не буває! Чесно кажучи, ти маєш слушність. Ще добре, якби батько хоч який-небудь зиск з цієї дівки мав — тоді нічого не скажеш. Гроші — це все. І жінка — це теж гроші.

Гра пішла з новим азартом і запалом. Куру Кардава безперервно вигравав.

— Ставлю тисячу карбованців — наборг! — оголосив Каза Чхетіа.

— Ні, друже, такі обіцянки — пил. Позичаю тобі, став готівкою, коли хочеш.— Куру відрахував гроші.— Будеш винен мені тисячу карбованців. Бодго, ти — свідок,— мовив Куру і став здавати.

Каза Чхетіа подивився в свої карти і вивів ставку — п’ятсот карбованців. Куру Кардава це не сподобалося, але він промовчав і дав партнерові ще дві карти.

У духані запанувала тиша.

Дата Туташхіа з цікавістю стежив за гравцями. Коли з’ясувалося, що Каза Чхетіа зробив дев’ятку і виграв ставку, Туташхіа знову повернувся до каміна.

За якихось три-чотири хвилини купа банкнотів Куру Кардава перекочувала до Кази Чхетіа.

Кіку віднесла і нам білизну й увійшла в духан.

Каза Чхетіа знову підкликав її.

— Ось тобі ще червінець! — сказав Чхетіа, поклавши на першу монету ще одну, і підсунув їх до Кіку.

Куру спалахнув, але цього разу не сказав жодного слова. Видно, повчання Квалтава зробило своє діло. Він повернувся спиною до своїх друзів і став розглядати простеньку ікону на стіні.

— Ти чого, дівко, мовчиш? Роздягатимешся чи не роздягатимешся? — єхидно всміхнувшись, сказав Бодго Квалтава.

Кіку наче мову відібрало, вона стояла незрушно і лиш очима водила довкола.

Чернець сидів спиною, він нічого не бачив, але чув усе.

— Боже, поможи, боже, поможи, боже, поможи! — прошепотів старий і тричі перехрестився.

Туташхіа зиркнув на ченця. Потім перевів погляд на стіл.

Стояла напружена тиша.

У каміні ледь затріщали дрова, але в тиші той тріск пролунав, як постріл.

Десь у кімнатах щось глухо стукнуло. Певно, Дуру і Дзоба пересовували тапчани.

І знову запала тиша.

— Які все ж таки негідники! — тихо, майже сам до себе проказав Туташхіа.

Сказати він сказав, але, мені здалося, одразу ж прикусив язика, немов осмикнув себе: годі патякати, абраг!

Запропонувати таке чистій п’ятнадцятирічній дівчинці, котрій батько втовкмачив у голову уявлення про надзвичайну силу грошей, могла тільки людина, що зовсім пустилася берега. І ніхто інший! Я ладен був зірвати замір Кази Чхетіа, але що міг я, беззбройний одинак, духовно не готовий до такого кроку, недосвідчений у противенстві?

Кіку стояла, опустивши голову, вп’явшись очима в монети, і я відчував, яких гарячкових сил коштує їй зібратися з волею і стійкістю. Розумів це і Бодго Квалтава.

— Їй, бачте, мало,— сказав він.— Ти тільки подивися на неї! Та за два червінці потійський поліцмейстер роздягнеться. Чуєш, дівко? Ну, гаразд. Ось тобі ще червінець, і роздягайся. Уявляй, наче ти в Ріоні купаєшся, на тебе з кущів зирять, а ти й не туди-то.

Бодго Квалтава шпурнув Кіку до двох червінців ще й третього, наче собаці обгризену кістку.

Каза Чхетіа взяв ту третю монету й поклав у купку на дві перші.

Кіку всю пересмикнуло, та так видимо, що всі помітили.

Мене тіпало від власного безсилля. Чекати більше не можна було, і я ледь чутно прошепотів своїм співтрапезникам:

— Треба втрутитися. Досить їй один раз піти на це, і її не втримаєш. Поті під боком. Буде вона портовою блудницею. Комусь же треба втрутитися!

Я дивився на Туташхіа — і вимагаючи, і дорікаючи, і благаючи. Він зиркнув на ченця, потім перевів погляд на мене й сказав навмисне байдуже:

— Це не моє діло. Не буду я втручатися.— Трохи помовчав і додав: — Нічого путящого з цього не вийде.— І нікому це не потрібно... Якщо це в неї в крові, у вдачі,— так тому й бути. Все одно вона по-своєму зробить. Немає таких, хто гідний заступництва!

Чернець слухав, боячись мовити слово, а коли Туташхіа змовк, раптом обернувся до Кіку і пролепетав:

— Дочко моя! Сказано: «Коли праве око твоє спокушає тебе,— його вибери і кинь від себе: бо краще тобі, щоб загинув один з твоїх членів, аніж до геєни все тіло твоє було вкинене».

Розбійники втупили очі в ченця, намагаючись збагнути його слова, але марно. Кіку не підводила голови — здавалося, до неї взагалі нічого не доходило. Вона подивилася на ченця, лиш коли він змовк, і перевела погляд на двері, звідки мали з’явитися Дуру з Дзобою. Каза Чхетіа одразу ж помітив її занепокоєння.

— Ох-х-х! — тупнув він ногою і нахилився до ченця:— Ану сиди там, старий шкарбане, а то швидко забудеш у мене і Старий, і Новий завіт.

Чернець опустився на лаву як підкошений, ввібравши голову між плечі, немов чекаючи удару, і стих.

На обличчі в Куру Кардава не було ні злості, ні обурення — він весь сяяв від цікавості й азарту:

— Що цей дідусь хоче, Бодго? — Що він там каже?..

— Ось у чому заковика, виявляється! — протяг, вражений своїм відкриттям, Каза Чхетіа.— Кіку перед ними соромно. Ану, одверніться! — крикнув він тоном, яким хвилину тому велів сидіти мовчки ченцеві.— Чого не бачили? Повертайтеся спиною, та швидше!

Ченцеві не треба було повертатися. Він сидів спиною і покірно чекав волі божої. Я покорився з легкою душею — хоч не бачитиму отих мерзенних пик. Туташхіа обвів спокійним поглядом усіх трьох і зупинився на Кіку, котра й досі не могла одірвати очей від червінців.

— Кому було сказано? — осатанів Каза Чхетіа.

А Туташхіа і бровою не ворухнув. Чхетіа виструнчився у нього за спиною й тихо сказав:

— Ану, повернися сюди!

Туташхіа через якусь хвильку трохи обернувся. Чернець зачерпнув з миски і втупився в перекривлене обличчя Кази Чхетіа.

— Куди я дивлюсь і в який бік повернуся — це нікого не стосується!— Туташхіа, стенувши плечима, скинув бурку, і вона повисла на спинці стільця.

Рука Кази Чхетіа поповзла до маузера, він хотів був щось сказати, але Туташхіа вже вихопив маузера з дерев’яної кобури — ніхто не встиг помітити й коли. І нагло пролунав постріл. Складені в купку червінці, призначені для спокушання Кіку, брязкаючи, розкотилися по підлозі.

Усі позавмирали.

Куля Туташхіа пройшла під ліктем у ченця, продзижчала біля скроні у Бодго Квалтава, змела червінці, дряпнувши край столу, і вп’ялася в стіну навпроти.

Мене пройняв холодний піт.

Чернець закляк з ложкою в зубах.

Бодго Квалтава схопився, ледве тямлячи, на кого кидатися.

Куру Кардава, сміючись, дивився то на Туташхіа, то на свіжу подряпину на столі.

Каза Чхетіа одерев’янів. Туташхіа знову так само через плече глянув на непроханого гостя, засунув маузера в кобуру і, відщипнувши шматочок хліба, жував собі.

Не зводячи очей з монет, що розкотилися по підлозі, Кіку повільно заходилася збирати їх, випросталася, затиснувши їх у жмені і, зірвавшись з місця, кулею вилетіла з кімнати. Хряпнули двері духану, зарипіли ворота стайні, і все стихло.

На дверях з’явилися стривожені Дуру і Дзоба.

— Що таке?.. Що тут сталося? — спитав духанник Туташхіа.

— Усе гаразд, Дуру-батоно, що було, те минуло,— відповів Туташхіа.

Каза Чхетіа вернувся до свого столу й заходився тасувати карти. Опустився на стілець і Бодго Квалтава. Лише Куру Кардава все всміхався лукавими очима.

Батько з сином потупцяли ще трохи. А коли впевнилися, що й справді «все гаразд, що було, те минуло», пішли по тапчани.

За другим столом гра відновилася, але було видно, що ніхто про гру не думав.

Знову все стихло. Коли Дуру з Дзобою вийшли, в двері духану просунулася Кіку. Вона огледіла всіх, хто був у залі, і, пересвідчившись, що немає ні батька, ні Дзоби, підбігла до дверей у хазяйську половину, зазирнула й туди, прислухалася — рідних поблизу немає,— підлетіла до столу Квалтава, і, схопивши за поділ плаття, швидко стягла його, і лишилася гола.

Вона стояла, в одній руці тримаючи плаття, а другою — затуливши очі. Ніжне тіло в світлі свічок мінилося молочною білизною. Кіку була струнка тендітна дівчинка.

Тільки-но розбійники підкликали Кіку, Туташхіа зрозумів: усе, що має статися, неминуче станеться, і, повернувшись обличчям до каміна, сидів уже й не ворушився. Бодго Квалтава лише крадькома, скоса зиркнув на Кіку. Куру Кардава почервонів і, опустивши голову, безладно перегрібав гроші.

— Ох-х-х! — вихопилося в Кази Чхетіа, і його рука простяглася до грудей Кіку. Випростаний палець обережно, немов злякано, доторкнувся до соска. Кіку враз отямилась, накинула плаття й метнулася геть.

Квалтава кивнув на Куру, що сидів, не підводячи голови, й загиготів:

— Чого це хлопчик рота роззявив?

Куру тільки щільніше стиснув губи, а голови не підвів.

Каза Чхетіа переможно оглядів усіх.

— Ну, що я казав? Роздягнеться любісінько. — Це він звернувся до мене.

— За три червінці потійський поліцмейстер роздягнеться! — повторив Бодго Квалтава.

Вернулася Кіку, принесла ще постелі й вийшла. Дуру й Дзоба внесли другий тапчан.

Дуру поспішив до прилавка. Він, очевидно, й не здогадувався ні про що і був абсолютно спокійний, але Дзоба був як зведений курок.

— Іди, синку, спати,— сказав Дуру.

Та стривожений хлопчина не послухався, і батько твердо повторив свої слова. Хлопчикові довелося скоритися, але йоги, здавалося, ледве несли його.

Кіку бігала з кімнати в кімнату, стелила постелі.

— Дуру, піди лишень подивися на коней,— мовив Каза Чхетіа.

— Зараз, Казо-батоно, йду! — радо відповів Дуру, витер тарілку й пішов у стайню.

— А йди сюди, дівко,— трохи зачекавши, покликав Каза Чхетіа.

Кіку визирнула з-за ширми й спитала:

— Чого ти ще хочеш?

— Іди сюди, кажу... тоді й узнаєш, чого мені.

Кіку підійшла.

Каза Чхетіа витяг капшука, розв’язав поворозочку й висипав на долоню золоті монети. Їх було штук двадцять-двадцять п’ять: червінці і по п’ять карбованців. Розгорнутою долонею, на якій поблискувало золото, він повільно провів аж біля очей у Кіку, висипав монети знову в капшук і сховав його в кишеню.

— Бачила гроші?.. Приходь сьогодні до мене вночі, і всі вони будуть твої!

Я глянув на Кіку; в очах у неї світилася жадоба. Ще виразніше, ніж в очах у Кази Чхетіа.

— Прийдеш?

Кіку помовчала, а потім наївно спитала:

— А що мені в тебе робити?

— Нічого. А що жінки в чоловіків роблять! — сказав Каза Чхетіа і всміхнувся.

— Я не знаю цього...— Вона зніяковіла й пішла на свою половину.

Чернець нашвидку помолився й подався спати.

Я ніколи не був сміливцем і не шукав слави зірвиголови. Я завжди був обачний і розумний, але цього разу мене наче піднесло до краю прірви. В голові вмить зродився план дій. Я сказав Туташхіа:

— Дато Туташхіа! Я багато доброго чув про вас. Ви маєте репутацію чесної, справедливої людини. Чому ви байдужі до цього зла? Адже гине людина!

Туташхіа зиркнув на мене, і напевне лише тому, що я назвав його справжнє ім’я. Потім перевів погляд на розбійників — і знову, щоб зрозуміти, чи вони почули мої слова, чи ні. Тільки переконавшись, що ніхто нічого не чув, він сказав:

— Це не моє діло. А ось коли воно стосується мене самого, тоді воно — моє. Ніхто не гідний мого втручання. Прийде до нього Кіку цієї ночі. Якщо втрутитися, може, й не прийде. Але потім усе одно по-своєму зробить, тільки ще гірше. Я це знаю! — Туташхіа замовк, потім махнув рукою і додав: — Поклав я край такому ділу!

Я кинувся до Кази Чхетіа й заторохтів:

— Що ви робите? Як вам не соромно? Краще вже силоміць... Чуєте?.. Краще згвалтувати...

Дружки з цікавістю видивлялися на мене, як на собачку, яка не знати чого задзявулила, поки Каза Чхетіа не вліпив мені лункого ляпаса й не взявся знову за карти.

Туташхіа розкурював люльку, випускаючи химерні клуби диму, і був весь у полоні своїх думок.

Я ледве доплентався до своєї кімнати, впав на постіль і заплакав.

Рипнули вхідні двері духану, клацнули засуви. Я злякався, що Дуру почує мої схлипування, запідозрить щось зле, а ці негідники вирішать, що я навмисне хочу попередити хазяїна, і тоді мені капець. Я проковтнув сльози.

У вікно видно було чисте, засіяне яскравими зірками небо. Одна зірка зірвалася, перетнула небозвід і згасла.

На мене налягли цілоденна нервовість і втома, скувало напруження, і я заснув.

Скільки часу минуло — не знаю. Рипнув тапчан, і я прокинувся. Чернець, здавалося, спокійно сопів собі в своїй постелі. Туташхіа лежав під буркою, не роздягнувшись, і дивився на стелю. Один раз глянув на мене, як заскрипів мій тапчан, і знову вп’явся очима в стелю.

Мене, як шашіль, точила думка: прийде чи не прийде Кіку забирати обіцяного капшука?

Кімнати розділяла стіна з каштанових дощок. Квалтава і його дружки були поряд. Чути було шепіт і розкотисте п’яне хропіння. Про що шепталися, я розчути не зміг.

Проспівали перші півні. Туташхіа підвівся, набив люльку, задимів. Докуривши, знову загорнувся в бурку й ліг.

Минуло ще десь з годину. В сусідній кімнаті тихо спитали:

— Хто там?

— Це я! — почувся шепіт Кіку.

То був приглушений шепіт, немов її взяли за горло й змусили вимовити ті слова.

За стіною квапливо заговорили, зашамоталися. Потім шум стих, і Каза Чхетіа сказав:

— Заходь, люба, чого стояти там?

Туташхіа підвівся й знову набив люльку. Заворушився чернець і закляк, прислухаючись.

По шурхоту кроків я зрозумів, що Бодго Квалтава й Куру Кардава вийшли з кімнати в залу духану, залишивши свого дружка самого.

— Заходь, дівчинко, заходь, чого там стояти! — повторив Каза Чхетіа, і знову ані звуку.

— Іди, дівчино, кличе, не чуєш, чи що?— то був голос Бодго Квалтава.

Якийсь час було тихо. А тоді заскрипів тапчан, і я почув голос Кіку:

— Не знаю я цього... боюся. Як це я повинна робити...

— Та тут і знати нема чого. Ходи до мене, люба, ну йди!.. Ну ось...

Туташхіа встав, поправив черкеску, застебнув пояс з кинджалом, пригнав на місце наган і маузер.

— Дайте мені наган. Я допоможу... якщо буде можливість,— попросив я Дату Туташхіа.

Він не відповів. Я повторив, але він мовчав, ніби не чув.

Поряд у кімнаті дуже скрипнув тапчан і почулося сопіння.

Туташхіа звів курок нагана й ткнув його мені в руки.

Поки я був беззбройний, мені здавалося, що моїй злості бракує лише вогнепального дула. А як відчув я дотик смертельного металу, по тілу враз морозом сипнуло — смерть дихнула мені в обличчя, своя чи чужа... І я вмить сховав нагана в Кишеню.

— Духанників хлопчина десь тут недалеко крутиться,— шепнув мені Туташхіа.— Зараз тут станеться щось трохи гірше. Не маю сумніву... Я йду звідси.

Туташхіа насунув сванську шапку, підіткнув поли черкески ззаду й накинув бурку.

Цього я не чекав! Я був певен, що в ньому прокинулась совість і він втрутиться...

Із сусідньої кімнати долинув слабкий крик.

У залі квапливо зашурхотіли капці: слідом за Дзобою ввійшов Дуру, тримаючи в руках свічку.

— Кіку! Де ти? — закричав він.— Зараз же виходь звідти! Ти чуєш? Виходь! Господи! Яка ганьба! Не жити мені тепер...

— Затримайте того сучого сина,— зарепетував із сусідньої кімнати своїм приятелям Каза Чхетіа.— Якщо він втаскається сюди, я заколю його, як кабана!

— Що я казав! Навіщо вплутуватися в це погане діло?— Прошепотів Куру Кардава.

— Боже! Що ви зі мною зробили, мерзотники! — знову затужив Дуру.

— Ушивайся звідси, тварюко! На кого ти кидаєшся, стара жабо! — Бодго Квалтава заступив духанникові дорогу.

Куру Кардава встав слідом за старшим товаришем. Вони обидва оголили маузери.

Дуру перестав метушитися, завмер на хвильку і, повернувшись, майнув з кімнати, гублячи капці.

Туташхіа підвівся, щоб вийти з кімнати.

— Ти сказав, що тут станеться щось трохи гірше? — несподівано мовив чернець.— А сам тікаєш. Виходить, ти боягуз!

Туташхіа обернувся до ченця й перепитав:

— Боягуз?..

— Хто зрадив бога, хто для людей не зробив того, що міг зробити, хто дитяті божому в біді не подав руки — той боягуз і прирік себе на самотність. Раз ти одвернувся від людей, то й ти їм не потрібний, і доля твоя — доля загнаного звіра!— спокійно закінчив чернець.

Туташхіа відштовхнув мене з дороги, вийшов у залу, не кваплячись дійшов до вхідних дверей і взявся за засув.

Дзоба вп’явся в його бурку:

— Дядю Дато, не йди... не йди, дядю Дато, ми загинемо!

Туташхіа закам’янів. Стало дуже тихо.

Дата Туташхіа мав славу надзвичайно сміливого й рішучого. Іншої думки я не чув, та її й не було. Але в цю мить він боявся озирнутися, щоб не побачити Дзобиних очей і обличчя. І не озирнувся.

— Я мушу піти звідси,— уперто й зозла, ніби вмовляючи себе, сказав він і, одсунувши засув, вийшов з духану.

Заливаючись слізьми, Дзоба кричав йому вслід:

— Ти кинув нас, дядю Дато. Чому ти не врятував нас?.. Не допоміг?..— Хлопчик повторював де, навіть коли Туташхіа вже не міг і почути його: він сідлав коня.

Усе інше скоїлося за якихось десять секунд: Дуру вбіг у залу із зведеною двостволкою в руках. Дзоба відчував, що може статися нещастя: батько був такий розлючений, що міг убити.

— Відпустіть мою дочку, сучі діти! — закричав він і вистрілив.

Куру Кардава впустив маузер і схопився за праве плече.

Бодго Квалтава прицілився в духанника.

— Не стріляй, Бодго!..— крикнув Куру, але Квалтава вистрілив двічі.

Дуру крижем упав додолу, схопився за живіт і, корчачись, покотився по підлозі.

— Що ти наробив, Бодго... Навіщо вбив невинного? — мовив Куру.

— Зараз не час про це! — відповів Квалтава й закричав: — Казо, кинь ту шлюху!.. Одягайся негайно!.. Кому я кажу!..

— Від кого тікаємо? — Каза Чхетіа вийшов з кімнати, на ходу одягаючись і чіпляючи зброю.

Дзоба впав на коліна, з жахом дивлячись на вмираючого батька.

З кімнати Чхетіа вийшла Кіку. Вона йшла, поволі ступаючи, дивлячись кудись у простір мимо всіх нас, і белькотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей. Ось вони, гроші, тату!..— і потрушувала капшуком, тим капшуком з золотими червінцями, що їх Каза Чхетіа висипав собі на долоню.

Вона підійшла, опустилась на стілець і так само дивилася кудись мимо. На підлозі корчився й стогнав Дуру.

У духан зазирнув Туташхіа, очевидно, хотів подивитися, чи не сталося чого в стрілянині.

Дуру побачив його і прохрипів:

— Ти осиротив моїх дітей... Твій гріх, Дато Туташхіа!..

Туташхіа зник, як тінь.

Дуру не промовив більше ані слова. Затих і сконав.

Бодго Квалтава і Каза Чхетіа витріщились один на одного, почувши ім’я Дати Туташхіа. І Куру Кардава остовпів, почувши це.

Знадвору долинув тупіт копит кількох коней.

Бодго Квалтава звів курок маузера й вискочив з духану. Його приятелі кинулися за ним.

— Він забрав наших коней!

— Ти навіщо погнав наших коней, Дато Туташхіа?

— Ану залиш наших коней!..

— Будемо стріляти!

— Ви — нікчеми, здатні стріляти лише в духанника! У мене ви не вистрілите, негідника. Не тієї ви породи, сучі виродки!

То була правда: розбійники жодного разу не вистрілили, вони й гадки не мали гнатися за ним. Лишилися біля входу в духан і нескліпно дивились, як Дата Туташхіа тікав з їхніми кіньми.

Каза Чхетіа забіг у духан, вихопив з рук у стеряної Кіку капшук і метнувся наздоганяти своїх.

Вони зникли й більше не поверталися в ті краї.

Дзоба одходив від заціпеніння, він знову тяжко заридав.

Кіку, навіть не відчувши, що капшук у неї відняли, все ще безтямно дивилася кудись у простір і бурмотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей, тату!

Я повернувся в кімнату. Чернець так і не підводився.

— Вставайте, батюшко. Не час спати в день страшного суду!

— Коли людина грішить — господь німує! — мовив чернець і встав.

Ми винесли тапчан Дати Туташхіа в залу й поклали на нього небіжчика. Обидві кулі поцілили Дуру в живіт.

Чернець почав молитися.

У мене заболів живіт, і я вийшов надвір. Стояла спокійна ніч. На небосхилі червонуватим світлом горіла ранкова зірниця.

Я згадав, що у мене в кишені наган. Не роздумуючи і не вагаючись, я шпурнув його в дірку нужника. На серці враз одлягло. Якщо обшукуватимуть, подумав я собі, при мені вже не буде зброї. І понині не можу збагнути, як сама думка не те що вистрілити, а підняти зброю могла спасти мені в голову. Видно, щось підказало мені — якби я чинив опір, мені був би капець.

Помирати нікому не хочеться.

У тих краях я пробув ще рік. А може, й більше. Кіку після тієї ночі збожеволіла. Кілька місяців по тому Дзоба знайшов її в лісі, вона сиділа під вільхою. І була мертва. Як сиділа — так і померла.

Про дальшу долю Дзоби я не знаю. Казали, що його забрав до себе дядько з Кутаїсі.

Мабуть, він і забрав.

Граф Сегеді

...На той час Мушні Зарандіа вже працював на посаді офіцера особливих доручень. Нас було запрошено до намісника, ми прийшли в призначений час. Ад’ютант доповів, і нас прийняли без затримки. У кабінеті намісника на нас чекав один з помічників шефа жандармів — полковник Сахнов, він прибув з Петербурга. Його присутність не здивувала мене, бо вже три дні, як він жив у Тифлісі, хоч і не сповіщав нам про це. Це було більш ніж зневага до мене. Я про його приїзд знав з повідомлень агентури. На той час на Закавказзі не відбувалося нічого примітного, що потребувало б візиту такої поважної особи з Петербурга. Тому приїзд полковника Сахнова інкогніто викликав у мене цікавість. Відмінність нашого становища в службовій ієрархії не була надто значною і важливою для мене. До того ж він був людиною, що не мала великої ваги. Мені не раз доводилося переконуватись у його розумовій убогості. Висока посада, яку він обіймав, зумовлювалася тим, що хрещеникові великого князя прощалося все. На довершення всього скажу: коли згодом Сахнов подав у відставку, його місце посів Мушні Зарандіа; діяльність Зарандіа в Петербурзі почалася з тієї посади.

Я не міг не помітити, що серйозність, з якою тримався намісник, була вдаваною. Таємничість, яку напускав Сахнов, могла викликати тільки посмішку. Не було сумніву, що намісник і полковник мали намір провести нараду особливого значення. Щоб заволодіти моєю увагою, навряд чи треба було розігрувати таку комедію; очевидно, це стосувалося Мушні Зарандіа. Але, на свою біду, автори фарсу не знали, з ким мають справу; я тільки один раз глянув на Зарандіа і переконався, що він розуміє все. Він уже знав, куди спрямувати хід подій. Спрямувати, кажу я, бо не пам’ятаю жодного заходу, де справи, що його турбували, набирали іншого ходу, ніж той, якого бажав сам Зарандіа. В мені ворухнулася жалість до намісника й Сахнова, і власна добросердість потішила мене: бо ж милість до дурня — найперша ознака доброчесності. Як би то не було, а на душі в мене стало світліше, хоч усупереч усім нормам етики намісник не повідомив мене заздалегідь про справи, якими мали ми займатися, і, навіть заходячи до нього, я не знав, про що йтиме мова. Щоб дати уявлення про моє становище, скажу, що мене пойняла безтурботна цікавість і передчуття забави.

Ми люб’язно привіталися, перемовилися кількома словами про світські новини петербурзького й тифліського походження, перш ніж намісник запропонував почати, попросивши полковника Сахнова керувати нашим засіданням.

— Які ви родичі із злочинцем Туташхіа? — зразу ж спитав полковник Зарандіа.

На такий початок навіть я не чекав. Я помітив, що Зарандіа був дуже потішений глупотою полковника.

— Його мати і мій батько — рідні сестра і брат,— спокійно відповів він.— У Грузії — це найближча рідня. І він, і я виросли в сім’ї мого батька. Дата Туташхіа і його сестра Еле лишилися сиротами ще в ранньому дитинстві. І хоч я і Дата Туташхіа росли як рідні брати, мушу довести до вашого відома, що відтоді, як Дата Туташхіа пішов у абраги, я з ним не бачився жодного разу і не побачу його, якщо цього не вимагатиме мій службовий обов’язок.

Друге запитання, яке мав поставити чоловік з таким убогим розумом, як у Сахнова: в яких стосунках перебували на тон час Зарандіа та його двоюрідний брат, що пішов у абраги. Але Зарандіа встиг відвернути запитання, яке ще тільки готувалося. Сахнов мав такий вигляд, ніби він збирався сісти, а в цей час у нього за спиною забрали стілець. Щось подібне кілька разів і за інших обставин Зарандіа проробляв і зі мною. Тоді він пояснював це бажанням зберегти час, а насправді намагався внести плутанину в думки супротивника. Зараз, у розмові з Сахновим, він блискуче досяг цієї мети. Полковник довго сидів розгублений. Потім, отямившись і зазирнувши в папірець, що лежав перед ним, спитав:

— Чи правда, що брати єврея-контрабандиста, якого ми заарештували, піднесли вашій дружині діамантові сережки вартістю п’ять тисяч карбованців?

— Абсолютна істина! — потвердив Зарандіа, відкрив портфеля й почав щось шукати в ньому.

Сахнов повеселішав, зиркнув на намісника, докірливо — на мене і, обернувшись до Зарандіа, хотів уже був спитати..., Але не встиг — Зарандіа подав йому витягнутого з портфеля папірця й сказав:

— Ту операцію ми здійснили в травні. Під час слідства — то був уже вересень — брати, єврея-контрабандиста запропонували мені хабар. Запропонували в такій формі і за таких обставин, що викрити їх у підступності не можна було. Змусити їх запропонувати мені хабар одвертіше — означало б поставити себе в становище винного. Єдина можливість, яка залишалася в мене,— це запевнити їх, сказавши, що, позаяк їхній брат вчинив незначний злочин, він дістане, на щастя, два роки ув’язнення. З тим я й випровадив їх. А через три дні, тоді ж таки, у вересні, в моєї дружини опинилися сережки, про які говорено так невиразно. Я дізнався про це через тиждень, а ще через кілька днів, тобто третього жовтня, нотаріус у Кутаїсі завірив оцей документ.

Папірець Зарандіа вже перекочував до мене. Кутаїський нотаріус засвідчував той факт, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям.

Я засміявся. Намісник пригубив склянку з водою і тихо сказав Сахнову:

— Un vrai Satan![17]

Зарандіа сам знав, хто він і чого вартий, йому не потрібне було намісникове засвідчення.

— Добродію Зарандіа, я сподіваюся, ви не образилися від тієї незручності, що виникла в нашій розмові й була лише неминучою формальністю? — спитав намісник.

— Безперечно! — озвався Зарандіа.

У кабінеті запала ніякова мовчанка. Намісник глянув на Сахнова раз і вдруге — немов хотів спитати, чому ж мовчить пан полковник. Сахнов перебирав папери, явно бажаючи показати: ось закінчу, і підемо далі. Мушні Зарандіа цвів від задоволення. Я намагався відгадати, навіщо потрібна була ця нарада, оповита такою таємничістю. Бо ж не задля того приїхав Сахнов з Петербурга, щоб поставити Зарандіа ці двоє ідіотських запитань?

Нарешті полковник зібрався з думками й, відкашлявшись, сказав:

— Внутрішнє становище в імперії таке, що треба якомога швидше позакінчувати всі запущені чи відкладені справи. На підвідомчій вам території самоуправно діють банди розбійників, не менше як по двадцять душ, і розбійники-одинаки — їх і не злічити. Всі заходи, що вживалися для їх ліквідації, не привели до бажаних результатів. Чим можна виправдати такий стан?

Сахнов чекав відповіді від мене. Раз на два-три місяці наше відомство надсилало до Петербурга доповіді, і про стан справ у краї Сахнов знав. Проте він наполягав на поясненнях. Я не дозволив собі подробиць і був небагатослівний:

— Ми боремося з бандитизмом застарілими, непридатними засобами — це перше. Боротьбу одразу ведуть кілька відомств: поліція, жандармерія, військовий округ, а серйозно — ніхто. Дії згаданих відомств часто суперечать одна одній і тому — марні. Це друге. Третє: бандити мають надійну опору — населення співчуває їм, і вони користуються його допомогою, а ми цього майже зовсім позбавлені. Четверте: з нашого боку цією боротьбою займаються люди з обмеженими здібностями і вбогим розумом, а кожен з бандитів — особистість відважна й вельми досвідчена. Я кажу о-со-бис-тість! Розбійників, котрі розумом і духовними якостями не переважають своїх переслідувачів, ми виловлюємо легко: за останні п’ять років таких налічено п’ятдесят чоловік!

— Яка ваша думка? — звернувся Сахнов до Зарандіа.

— Сказане його ясновельможністю випливає з багаторічних спостережень і досвіду, чимало разів перевіреного. Тому міркування його ясновельможності видаються мені безперечною істиною.

Фізіономію Сахнова спотворила гримаса: кому потрібний на нараді оцей лицемірний суб’єкт? Намісник помітив той жест і зайшовся рум’янцем. І не тому, що відповідь Зарандіа зачепила його, а тому, що все, про що я говорив, лише повторювало численні доповіді, що їх за схваленням намісника надсилали до Петербурга. Гримаса Сахнова, адресуючись намісникові, зневажала його думку.

— Граф має слушність! — категорично мовив намісник.

— Та й мені так здається,— квапливо згодився Сахнов і, помовчавши, проказав, ніби вирішуючи для себе: — Отже, треба змінювати спосіб боротьби з бандитизмом, передати цю справу у відання лише одного відомства, підірвати опору бандитизму серед народу, позбавивши бандитів його співчуття, і залучити до справи людей мислячих і досвідчених. Чи не так?

Щоб зробити такий умовивід з усього, що я сказав, не треба було великого розуму. Висновок, видимий і досяжний, уже лежав на поверхні. Та й письмові доповіді, як я вже казав, надсилали Ми до Петербурга одну навздогін іншій. А проте тямовитість Сахнова здивувала мене, поки я не помітив, як він раз по раз крадькома зазирає у витягнуті з портфеля папери, з яких погляд мій вихопив знайомі сторінки наших доповідей.

— Мета нашої сьогоднішньої наради — знайти вихід із становища. Прошу учасників наради висловлювати свої міркування з приводу цього,— Сахнов уп’явся очима в намісника.

— Граф у своїх доповідях недвозначно звертав нашу спільну увагу на стан речей. Він відомий і вам, проте, якщо його ясновельможність побажають, ми можемо вислухати ще раз.

— Намісникові його величності на Кавказі мають бути надані особливі повноваження. Це дасть змогу нам діяти в кожному окремому випадку відповідно до ситуації і обіцяє успіх.— Мені було нудно говорити про речі, про які говорено, писано, доповідано тисячі разів. Мене змушували переливати з пустого в порожнє, тому я сказав, ледве стримуючись: — Його імператорська величність не відмовить своєму намісникові в цьому привілеї, якщо буде дотримано однієї тонкості: шеф імперської жандармерії має підтвердити необхідність особливих повноважень спочатку міністрові внутрішніх справ, а потім і його величності. Щоб де сталося, ви повинні, поділивши наші погляди щодо цього, переконати шефа жандармів у доцільності наших претензій.

— Що означають особливі повноваження?

— Намісник повинен дістати право амністувати давні злочини бандита і право помилування. Ордер намісника про помилування повинен мати силу закону! — пояснив я Сахнову.

Полковник задумався й, очевидно, бажаючи бути люб’язним, звернувся до Мушні Зарандіа:

— А що думаєте ви?

— Пане полковнику! Я гадаю, умовивід, який зробили ви із слів його ясновельможності графа Сегеді, визначає наші вчинки і дає нам конкретну програму, з якою не можна не згодитися. Якщо ваша ласка, я дозволю собі розгорнути вашу думку, надати їй ясності і форми з тією лише метою, щоб самому собі зробити її чіткішою і зрозумілою до кінця...

— Трохи згодом, добродію Зарандіа... Якось іншим разом! — полковник обірвав Зарандіа на цих словах.

— Ні, пане полковнику!.. Я прошу дозволити добродієві Зарандіа взяти участь у нашій нараді й висловити свої міркування! — сказав я холодно.

Я наполягав на цьому, маючи ось що на увазі:

Зарандіа належав до людей, котрі щодо кожного випадку мають свою думку і здатні скласти розумний план дій. До того ж план Зарандіа бував завжди вдалий і передбачав дії досить енергійні, хоч були в ньому і ризик, і дивацтво, і незвичайність,— тому людям недалеким або таким, що мало зналися на справі, він видавався часом сумнівним і навряд чи здійсненним. Зарандіа знав це. Ось чому свій план він звичайно — і, треба сказати, досить безсоромно — приписував найвизначнішій особі з учасників обговорення, маючи на оці, що вплив тієї особи піднесе його план на висоту, яка самому Зарандіа поки що не доступна. У такий спосіб Зарандіа завойовував для свого плану прихильність визначної особи, і доля плану вирішувалася щасливо, бо впливова особа охоче й швидко починала вважати себе справжнім автором хитромудрого плану. Те саме проробляв він зі мною — і не раз. Мушу признатися, я легко піддавався омані через просту людську властивість: у глибині нашої душі завжди жевріє думка чи зачаток її з приводу предмета, який уже колись привернув нашу увагу, і коли зовсім інша людина раптом висловить цю думку, виразно її сформулювавши, нам вона може видатися істиною вже знайомою, до того ж істиною, яку встановили саме ми.

З перших слів Мушні Зарандіа я зрозумів: план у нього готовив, і Сахнову визначена роль його псевдоавтора. З однаковою цікавістю став я стежити і за викладом плану, і за тим, як уготовувалася пастка Сахнову.

Не встиг полковник і слова сказати, як намісник попросив Зарандіа не переривати своєї думки.

Ніяково всміхнувшись, Зарандіа відповів йому шанобливим і разом з тим вдячним нахилом голови.

— Пан полковник,— почав він,— найголовнішим у нашій справі визначив викорінення тієї підтримки, яку бандит має серед населення, широко користуючись його допомогою і співчуттям. Думка папа полковника природна й справедлива, оскільки це і є найскладніша і найважча проблема. І все ж таки її можна розв’язати, якщо залучити до справи людей досвідчених і вмілих. Перекладені на мову практичних дій, думки пана полковника складаються в таку формулу: викорінення довіри й допомоги бандитові з боку населення шляхом компрометації самого бандита. Наступний етап — примирення бандита з властями. І нарешті — залучення його на службу до нас з подальшим використанням у боротьбі проти інших бандитів.

Якщо я правильно зрозумів папа полковника, наші дії, що випливають з цієї формули, йтимуть у такій послідовності: поширення компрометуючих чуток, які ми виробимо розумно й тонко; така сама далекоглядна й тонка імітація дій бандита, спрямованих нібито проти простого люду: залякування, шантаж, пограбування, убивство невинних жертв та інші дії, які мають заплямувати бандита в очах народу й перетворити його в уявленні народу з героя на негідника. Кінець кінцем перед нами постане людина, обеззброєна й пригнічена, котра або ж здасться нам добровільно, або прийме умови примирення, які ми запропонуємо. Можливо також, що її передасть нам з рук у руки якась завербована нами людина, котра зробить це без особливих зусиль і докорів сумління. Все це, звісна річ, вимагатиме тривалої і копіткої праці, а не станеться відразу й не буде одноразовою кампанією. Треба також пам’ятати, що перед деякими бандитами і цей метод виявиться безсилим, але, як полюбляє нагадувати його ясновельможність граф Сегеді, винятки лише підтверджують правило, і розумність нашого правила теж буде підтверджена. На цьому, панове, завершується перше коло нашого заходу.

Тепер про послідовність наших дій у другому колі: ордер намісника про помилування буде прощенням злочинів, вчинених у минулому, а не гарантією майбутньої недоторканості. Новий злочин, вчинений бандитом, звичайно, поставить його перед новою відповідальністю. Інспірування злочину з подальшим вербуванням злочинця, котрий попався в пастку, і використання його в наших інтересах, за умови вмілого підходу, не таке вже й важке завдання. Коли пан полковник пропонував залучити до справи вмілих і досвідчених людей, він, безперечно, мав на увазі саме це джерело поповнення наших сил. Залишається розкрити ще двоє положень, які були в міркуваннях пана полковника й пов’язані між собою: оскільки методу, запропонованого паном полковником, ми в боротьбі з бандитами ще не застосовували, а він надзвичайно своєрідний, необхідно боротьбу з бандитизмом зосередити саме в руках жандармерії.

Так зрозумів я програму дій, що її продиктував нам пан полковник. Вона неминуче вимагає, щоб намісникові його величності на Кавказі було надано особливі повноваження. На закінчення хочу сказати, що з планом пана полковника я цілковито згоден і участь у його здійсненні вважатиму за честь для себе.

Мушні Зарандіа змовк.

Лише в першу мить Сахнов трохи розгубився, почувши, що він — автор не відомого йому плану. Подальші міркування Зарандіа він уже вислуховував, як учитель вислуховує визубрену відповідь відсталого учня, і тільки-но Зарандіа закінчив, він зразу ж узяв менторський тон:

— Панове! Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому ми не клопотали перед його імператорською величністю про надання особливих повноважень намісникові на Кавказі. Міністр внутрішніх справ, шеф жандармів і я особисто не мали плану, здійснення якого потребувало б особливих повноважень. Ніші, коли я вивчив справу, її обсяг і подробиці стали зрозумілі і, як ви могли переконатися, визрів навіть план дій. Сподіваюся, він дістане схвалення й буде здійснений.

Нахабство Сахнова перевершило всі мої сподівання. Такого зухвальства, сказати по щирості, мені не доводилося бачити.

— Я обіцяю вам,— вів далі полковник,— що намісник його величності на Кавказі одержить невдовзі такі повноваження. Лишається поміркувати ще про дві речі. План має дістати свою назву, зміст якої буде доступний лише кільком довіреним особам...— Сахнов на якусь мить задумався й сказав:— Так, мабуть, це підходить... «Кілікія»! Мені пригадується, Юлій Цезар подібними заходами переміг кілікійських піратів. Отже, «Кілікія»! Тепер, панове, прошу вас назвати мені ім’я того чиновника, що керуватиме здійсненням плану.

Ох і потішився б той, хто в цей час спостерігав би за мною і намісником; це було більше, ніж шок... Мені здавалося, я втрачаю свідомість. Мозок відмовлявся перетравлювати таку мішанину протилежностей: бузувірська спритність, якнайстрункіша логіка і... несосвітенна глупота. Нарешті порушив тишу намісник:

— Вельмишановний Юлій Цезар не обмежував себе у виборі засобів...— промовив він сам собі. Потім, ніби розмірковуючи над запитанням, звернувся до мене: — Ваша ясновельможність, кого могли б ви запропонувати панові полковнику?

— Офіцера особливих доручень нашого відомства, пана Мушні Зарандіа.

— Я згоден з вами,— не гаючи ані хвилини, сказав намісник.— Чекаю на ваше письмове подання.

— Якщо ви так хочете, я не заперечую,— Сахнов зробив жест, що означало великодушну згоду.

Не маю сумніву, Зарандіа вже обмірковував подробиці майбутніх операцій, коли намісник спитав його:

— Сподіваюся, добродію Зарандіа, ваш двоюрідний брат Туташхіа виявиться в полі вашої уваги і ваших дій?

Зарандіа спокійно відповів:

— Безперечно, ваше превосходительство! Щиро кажучи, він породжує в мені азарт. Дата Туташхіа— гідний противник... Дуже розумний, сміливий, обдарований багатою інтуїцією.

Намісник одвів очі — замилувався пейзажем за відчиненим вікном.

— Прекрасно! — вигукнув Сахнов.— Окрім усього... окрім усього, добродій Зарандіа гідний бути представленим до чергового чину. Новий підвідділ «Кілікія» очолить теж добродій Зарандіа. Призначте йому жалування за рахунок імперського управління. Це підбадьорить його, сповнить-його завзяттям. Куратором нового підвідділу буду я.

На знак згоди стриманим напівуклоном Зарандіа подякував полковникові, але перспектива кураторства з боку Сахнова вочевидь була йому не до душі.

Намісник нарешті одірвав очі від пейзажу й промовив:

— Панове! Нашу нараду закінчено!

Зарандіа не гаючись устав, щоб шанобливо попрощатися. Намісник жестом зупинив його і подав руку. Це означало, що віднині в палаці намісника його величності на Кавказі Зарандіа буде прийнятий як особа близька й бажана. Офіцер сприйняв цю шану із стриманою вдячністю. Та досить було Зарандіа залишити кабінет, як намісник витяг хустинку й витер руку, яку щойно потис справжній автор «Кілікії»!

Наслідки цієї наради не забарилися виявитись. Через місяць намісник і справді одержав особливі повноваження, ми створили новий підвідділ, і його начальник Мушні Зарандіа розгорнув діяльність з усією енергією, на яку був здатен. Лише в міру потреби я говоритиму про канву його дій. Значно більшою мірою турбували мене моральні принципи дій Зарандіа, бо вивчення їх наближало мене до розуміння моральних принципів дій Дати Туташхіа. Усе це було для мене швидше захопленням, капризом, аніж заняттям, зумовленим службовим обов’язком. У моїй свідомості зіткнулися два протилежні моральні принципи, і це несподівано вплинуло на моє особисте життя. Та простежимо за подіями, не порушуючи їх послідовності.

Так уже ведеться на світі, що життя людини вимірюється сумою вчинків, більш чи менш значних. Кожен з нас безперервно діє, створює і руйнує, неодмінно знаходячи всім вчинкам моральну підставу. Споруда наших справ тримається на фундаменті власної моральності: одні спочатку діють, а потім підшукують своїм діям виправдання або вигадують їх, якщо нічого путящого не пощастило підшукати. Другі, побоюючись закону або громадської думки, ретельно маскують свої погані вчинки, накидаючи на них запинало благородства й безкорисливості. Треті спочатку обміркують свій крок і узгодять його зі своїми моральними переконаннями — і лише тоді дозволять собі діяти або, навпаки, стриматися від дії. Та трапляються люди, яким не треба ні обмірковувати заздалегідь своїх вчинків, ні узгоджувати їх зі своїми моральними уявленнями, пі підшукувати їм виправдання — їхні вчинки й так сповнені добра і правди. Я маю на увазі при цьому одну операцію, яку провів Мушні Зарандіа саме тоді, коли він створював свою систему поширення чуток і збирання відомостей та новин. Цю справу Зарандіа здійснював ось так: у кожному повітовому місті чи великому населеному пункті на Кавказі перебував чиновник нашого відомства, завданням якого було поширювати чутки. Конспірації дотримувано дуже ретельно, і про нові функції свого співробітника місцеве начальство нічого не знало. Той чиновник підлягав тільки Зарандіа і поширював відомості, одержані лише від нього. А ще по одному співробітникові Зарандіа підібрав для збирання відомостей, які безпосередньо мали надсилати йому в підвідділ. Таємницю існування цих агентів теж приховували від місцевого начальства. Отак два співробітники того самого відомства діяли незалежно один від одного. Напевно, вони були знайомі, бо повіт — арена не дуже широка, та що вони кільця одного ланцюга,— про це навіть і гадки не мали. Механізм збирання чуток досить простий, надійний і застрахований від ускладнень. Щоб привести його в рух, досить двох пліткарів. Навпаки, поширення чуток — справа, що потребує підходу, надзвичайно делікатна; зробити своїм агентом когось з простолюду не можна, бо на запитання співрозмовника, де він дізнався про новини, йому доведеться називати джерело; не буде ж він казати, що, мовляв, я агент і мені наказано поширити таку й таку чутку. Уплутувати в цю справу інтелігентів — небезпечно; психологічне амплуа кожного другого інтелігента — фрондерство, і тому важко вберегтися від розголошення й скандалу. Лишається нечисленна каста вірнопідданих, яким місцеве населення не довіряє. Та основне лихо в тому, що розумовий діапазон цих фанатиків режиму, як правило, вільно вміщується в короткій відстані між наївністю і дурістю. Довірити їм серйозну справу може змусити лише крайня необхідність. Чиновник, котрий поширює чутки, не може обійтися без п’яти-шести надійних і добре підготовлених агентів. Усе це було мені ясно з самого початку. Я чекав, що Мушні Зарандіа розв’яже цю проблему якнайпростіше — добре заплатить, тобто добере підхожих для справи людей із збіднілого дворянства, але цього не сталося.

Коли настав час діяти службі чуток, Зарандіа доповів мені, що все готове і можна зробити першу спробу. Я спитав його, скільки коштуватиме нам винагорода агентів. Фінансовий бік важив немало: утримання ста — ста п’ятдесяти агентів у тридцяти повітах могло коштувати нам близько ста тисяч карбованців на рік. Добитися таких великих позик було дуже важко.

— Ваша ясновельможність,— сказав Зарандіа,— плата за поширення чуток не перевершить поштових витрат. Доставка зібраних відомостей не коштуватиме ані копійки, бо доповідні записки з місць надходитимуть через фельд’єгерів, що перебувають на постійній службі.

— Цікаво! Ви збираєтеся пересилати свої матеріали звичайною поштою?

— Саме так! — підтвердив Зарандіа.— Версія, яка має бути поширена, надсилатиметься резидентові під виглядом листа від близького друга, надісланого рекомендованою поштою. Навіть потрапивши до чужих рук, ця кореспонденція не зможе зашкодити нашій справі. Навпаки, вигаданий адресат зробить нам послугу, якщо розбовкає зміст листа. До того ж лист надсилатиметься в двох екземплярах, і резидент муситиме підтвердити його одержання.

— Зрозуміло,— мовив я.

Запала мовчанка. Я міркував про те, що всі талановиті винаходи в галузі техніки, всі великі політичні й воєнні перемоги, високі витвори мистецтва відзначаються одним — простотою! Я починав розуміти й те, що цей чоловік і думати не думав розв’язувати свої завдання складним і хитромудрим способом. Він мав простий, світлий розум — і створював він прості, ясні плани. Його переселення з акцизу в жандармерію мало під собою просту і тому міцну філософську основу. У моїй пам’яті ожили всі хитромудрі професіональні способи, що їх відкрив Зарандіа, все, що прославило його серед колег і забезпечило блискуче просування вгору... Усі ті способи — кожен зокрема і всі разом — були класичним взірцем простоти! Мене опала нудьга; і досі не можу зрозуміти — чому. Байдужно й мляво я спитав, які люди служать агентами в наших резидентів.

— Здебільшого — зрадливі жінки. Зрідка — зрадливі чоловіки!

— А чим вірні вас не влаштовують?

— Зовсім нічим, але вони, як правило, сидять удома і виховують дітей. Інша річ — зрадливі жінки. Щоб потеревениш і взнати новини, вони за день побувають у чотирьох-п’яти домах,— сказав Зарандіа.

— Хіба в гості ходять лише зрадливі жінки?

— Я запевняю вас, ваша ясновельможність, що з десяти вірних жінок по гостях любить бігати одна, а з десяти зрадливих дев’ять вважають за краще проводити набагато більше часу в чужій сім’ї, аніж у себе дома.

— Легковажна публіка!.. Спиратися на неї в такій серйозній справі, мені здається, нерозсудливо.

— Легковажна публіка?.. Пристрасть зрадливих жінок до теревенів і пліток, як на мою думку, не така вже й невинна і безцільна. Їм завжди доводиться перевіряти: чи надійно тримаються їхні інтимні таємниці. Не виключено, що я помиляюся, та для нашої служби важливе інше: найперше те, що жінки вони зрадливі й що вони справді люблять ходити в гості й крутитися в товаристві. Їхня невірність полегшує зближення з ними, їхня любов до світських розваг відкриває широке поле для поширення потрібних нам чуток.

У цьому Зарандіа мав цілковиту слушність, і не лише виходячи з тих міркувань, які сам він і виклав, а тому, що страх, коли б її любовний зв’язок не був розголошений, змушує завербовану жінку виконувати наші завдання сумлінно, а зізнатися про зв’язок з жандармерією її не змогла б примусити навіть свята інквізиція. Це надавало нам певності з погляду перспективи нашої справи, але разом з тим наш досвід агентурної роботи з жінками був надто малий, та й сам я внутрішньо не був готовий до неї. Залучення жінок до важливої справи непокоїло мене, і, ніби жартома, я сказав Зарандіа:

— У вчиненому вами, добродію, можна вбачати женоненависництво, що дійшло до садизму! — І додав уже серйозно: — На жаль, наша віра в бога протягом останніх віків не змогла нічим збагатити людського духу. Вона лише силкується зберегти колишні завоювання, протистояти жорстокості, безсердечності й злості. Обов’язок кожного, хто хоче служити добру,— зуміти підпорядкувати свою діяльність найвищій меті, яка тільки доступна людині: не скривдити, не обібрати, не принизити духу — ні в самому собі, ні в ближньому своєму. В тому, що це найперше призначення нашої з вами служби, я впевнений. А ви?

Мій підлеглий слухав дуже уважно. Його безмежно вразило, що істинами, які, здавалося, відкривалися лише йому самому, оперував інший, і це був не хтось там, а шеф жандармерії.

— Мені, ваша ясновельможність, не зовсім зрозумілі причини ваших побоювань,— промовив Зарандіа не без чемності.

— Не зрозумілі? — Я глянув йому прямо у вічі, намагаючись зрозуміти, чи насправді він не розуміє, чи лукавить. Та надто вже спокійним видавався він, і я не став міняти тону: — У ваших агентів, що їх постачає краща половина роду людського, дівочі мрії про щастя й безжурне майбуття обернулися зрадою чоловікові. Дуже шкода, але це звичайна доля. Сказано: «Не чини перелюбу!», але гріх солодкий, а тим паче гріх таємного кохання. Бідолаха затиснута в лещата — її мучить сумління і зваблює насолода гріха. І ось з’являється сатана в образі вашого резидента і, обіцяючи не розголошувати скандальної таємниці, на заміну цього змушує її поширювати брудні чутки. Тепер вона подвійно грішна і вдесятеро вимучена. У цих зрадливих жінок — майже в усіх — є діти. Що може дати їм мати, ввергнута в бруд, спустошена зрадництвом? Як же їй виховувати дітей? Скільки мають ваші резиденти таких агентів?

— Сто тридцять три, ваша ясновельможність.

— Сто тридцять три матері та їхніх дітей, певно, сотень чотири-п’ять! Підрахуйте, один наш порух — і розтоптана гідність шестисот душ. І це метод!.. Боже мій, ніколи не думав, що доведеться перераховувати зрадливих жінок, котрі живуть на Кавказі!..

Зарандіа засміявся. Я був такий збуджений своїми думками, що теж засміявся, несподівано для самого себе.

— Ваша ясновельможність! — мовив Зарандіа.— Усі ті дами пащекують задля власної втіхи, і самі того не відаючи, мимоволі роблять нам послугу. Їхні зради допомагають нашим резидентам ближче познайомитися з ними, але не було жодного випадку, щоб їх змушували або шантажували. Щодо цього я наклав якнайсуворішу заборону, і, як мені відомо, ніхто її не порушував. Наші резиденти домоглися близьких, дружніх стосунків з потрібними нам людьми — ось і вся вигода. А щодо поширення чуток і збирання відомостей, то це відбувається само собою, швидко й нікого не зачіпаючи. Розмовляючи з жінкою, котру він узяв на приціл, резидент ніби між іншим скаже новину, яку треба розголосити. Через два-три дні ця новина відома вже в кількох домах. Слуги цих домів і всякий набрід, що годується біля заможних сімей, виносять цю новину на вулицю, в юрму, і коло розголосу новини розширюється безмежно. А що стосується збирання відомостей, то тут нема про що й говорити: заткни вуха, плітка вповзе в тебе через ніздрі, й другому резидентові лишається тільки скрипіти пером.

Тепер переді мною постала зовсім інша картина. Нову тактику Зарандіа можна було порівняти з використанням енергії вітру.

— Чудово все придумано, Мушні,— сказав я. Дружня фамільярність, яку я дозволив собі, була рівнозначна нагороді. А Зарандіа й справді був гідний нагороди.— Я гадав, що тільки гроші дадуть змогу нам упоратися з вашим завданням.

— Мені це й на думку не спадало, ваша ясновельможність, але тепер, поки ми говорили з вами, я зрозумів, що гроші тут і не могли нічого вирішувати. Розраховувати на них у такій справі було б так само безглуздо, як розраховувати на чоловіче посередництво. Чоловіки живі вірою, а не хлібом єдиним. Один із стовпів цієї віри — честь і незаплямованість престолу та його установ. А коли під покровом святості справжнього мужчину приневолюють до зради, віра починає хитатися, моральний грунт випливає з-під ніг, і хоч би якою солідною була винагорода, руйнування віри в святість правопорядку вже не зупиниш. Моральність людини, котра прилучилася до нашої роботи, підточена, а неморальна людина заради свого щастя йде на все, і щонайперше, прямо чи в обхід, — сама починає підточувати державні основи. А наше призначення й покликання — боротися проти цього, — закінчив Зарандіа свою думку.

...Ніде із золотом не поводяться так дбайливо і ощадливо, як на монетному дворі. Якщо в кожній з випущених монет золота виявиться більше або менше, як має бути, хоч на одну соту частку золотника, розміри викликаної цим катастрофи неможливо ні передбачити, ні навіть уявити собі. Служба, покликана охороняти державні основи, моральність і гідність підданих повинна вважати основним предметом свого піклування. Дбайливо й бережно ставитися до них — найперша необхідність. Це звучить ніби парадоксально, але для втаємничених — елементарна істина. Тому я завжди приділяв велику увагу діловим і моральним якостям моїх підлеглих. Про Зарандіа я вже говорив вище. Він ніколи не аналізував вчинків, які мав зробити, і не підшукував виправдання уже вчиненому, а все ж таки кожен його крок виявлявся єдино правильним. Я звернув увагу на цю особливість, притаманну йому, ще першого року його служби під моїм началом, але ж не можна уявити собі, щоб людина, яка діє імпульсивно, інтуїтивно, жодного разу ніде не спіткнулася.

— Добродію Зарандіа, ви сказали, що моральні основи ваших дій ніколи вас не турбували. Це правда?

— Звичайно. І за всіх інших життєвих обставин я над цим не розмірковую. Думаю я лише про те, що треба зробити, а який спосіб при цьому обрати, підкаже інтуїція. Те, що підказує інтуїція, мені й на думку не спадає звіряти з моральними нормами. Продиктоване інтуїцією, напевно,— уже без мого втручання — перевірене моєю моральністю,— мовив Зарандіа.

— Виходить, трон і держава тут ні до чого, і ви служите самому собі?

— Я служу інтересам трону й держави, але при цьому ні на вершок не відступаю від себе і нічим у собі не жертвую. Усе виходить само собою. Моя моральність не піде на компроміс, певно, навіть під загрозою катастрофи, вона не поступиться ані дещицею свого впливу на мене, і не в педантизмі тут річ, а просто це моя вдача, в якій виявились і спадковість, і виховання. У нашій сім’ї всі отакі.

— І ваш двоюрідний брат Дата Туташхіа?

— Аякже, до того ж він наділений великою силою волі, значно більшою, ніж я!

Запала мовчанка.

Я знав і про те, що сталося в лазареті Торіа, і про трагедію в духані Дуру Дзігуа; Зарандіа казав правду. Проте в діях Туташхіа я знаходив не саму лише волю, а й ненависть до всього людського роду. Якби не вона, хіба могло б статися все, що сталося?

Моя розмова з Мушні Зарандіа повернулася до свого початку і закрутилася навколо служби чуток, перевірки її надійності, використання зібраних відомостей і новин та можливостей контролю над поширенням їх.

Минуло зовсім небагато часу, і вона принесла плоди, такі несподівані й великі, що привернула до себе увагу імперського відомства. Та це вже окреме питання, що тільки віддалено стосується основної теми моїх записів, і тому обмежуся прикладом, який містить у собі подробиці, що згодяться для подальшої розповіді.

Справа першорядного значення, якою є викорінення бандитизму, має одну особливість. Про цю справу не заведено згадувати в офіційних розмовах, службова етика вважає це ознакою поганого тону. Розповідаючи про нараду в намісника, я замовчав політичний зміст тих заходів, які ми задумали. Уголос на нараді нічого не було сказано, але безпека держави як основна мета наших зусиль малася на увазі сама собою. Тепер кожному відомо, що одна з основних цілей російсько-японської війни полягала в тому, щоб ослабити заворушення, яке посилилося у всіх верствах російського населення. Невдоволення народу, протест, що виник проти існуючого порядку речей, треба було спрямувати в річище, вигідне державі. Давно вже визнано, що розпалювання патріотичного, великодержавного духу — рятівний вихід з таких ситуацій. Я не говоритиму про те, наскільки правильний цей засіб. Скажу лише, що підвідділ Зарандіа було створено в роки, що передували російсько-японській війні, коли посилювались народні заворушення і визрівали політичні пристрасті. Ми розгорнули свої дії в той час, коли ходом обставин уславлений абраг, шанований народом як благородний розбійник, міг легко перетворитися на отамана ватаги, що тяжіє до бунтарства. Абраг — невловимий, і саме це говорить про те, що постать він неабияка і здатна стати серйозним противником сил, покликаних охороняти існуючий правопорядок. Одним словом, вістря новоствореної служби було спрямоване проти потенціальних, завтрашніх вождів. Я зробив цей екскурс, щоб пояснити справжнє значення діяльності Мушні Зарандіа.

У межах Мінгрелії та Самурзакано Мушні Зарандіа обрав собі об’єктом трьох розбійників, котрі вважалися в своєму клані першими, прославленими. Перемога над найсильнішими, як передбачалося автором плану, мала відкрити шлях до винищення дрібноти. Проте цей розрахунок мав уразливі сторони: якби зірвався план, розбійники меншого достоїнства тільки пожвавішали б, переслідувати їх стало б ще складніше. Отже, риск був великий, і не кожен пішов би на це. Проте в Зарандіа було на думці своє, він тримався впевнено й твердо, і хоч застережень і порад, що надходили від начальства, не бракувало, стояв на своєму.

Ось ці троє людей.

Ража Сарчимеліа — тридцяти чотирьох років, нахабний, нещадний і жадібний грабіжник; ховався від переслідування дев’ять років. Перед цим відсидів у в’язниці п’ять років за крадіжки. Неписьменний.

Дата Туташхіа — на той час йому було тридцять два роки; переховувався майже дванадцять років.

Буду Накашіа — двадцяти семи років, обережний, розумний терорист. Чотири роки ходив у абрагах разом із своїм братом Лукою Накашіа. Син священика. Освіта — шість класів гімназії.

Ми почали операцію з того, що спробували запропонувати мир Ражі Сарчимеліа. Це не увінчалося успіхом. Що він одразу й не вагаючись помириться з нами, ми й думати не думали. Але треба було посіяти в його душі бентегу, зачепивши психіку, вивести її з рівноваги, змусити її вібрувати, заронити в його свідомість думку про можливість примирення. Людина, підіслана до Capчимеліа нібито від повітового поліцмейстера, діставши відмову і вже йдучи від нього, кинула розбійникові: «А може, подумаєш? Попереду ще півроку, якщо треба буде — заходь».

Те саме було запропоновано Луці Накашіа — саме Луці, а не старшому братові, Буду. Згоди, звісно, ми знову не одержали, та зерно спокуси й сумніву кинуто було й тут.

А після цього почали поширювати вигадані чутки. Поміж себе ми називали їх версіями. Щодня й методично підвідділ Зарандіа розсіював плітки, що компрометували кожного з тих трьох в очах народу. Ретельно опрацьовані версії покликані були стягнути в трикутник три не залежні одна від одної лінії, тобто між Сарчимеліа, Туташхіа та братами Накашіа мала спалахнути смертельна ворожнеча.

Перша версія була адресована Даті Туташхіа і дійшла до нього через коваля Малакію Нінуа. Цей чоловік був одним з найближчих друзів Дати Туташхіа, хоч поліції жодного разу за багато років не пощастило зловити його на тому, що він надавав абрагові сховок і допомогу. Очевидно, Туташхіа уникав зустрічей з Нінуа, і тільки дуже велика скрута змушувала його бачитися з другом, та й то на короткий час і, напевно, не в домі Нінуа. ЦІ особливі випадки вони завбачали, заздалегідь обговорювали місця зустрічей, і про все це ми знали.

Одна із завербованих дам наших агентів,— точно за графіком операції,— поїхала із Зугдіді в Самурзакано побачитися з родичами. Її чоловік, не здолавши своїх ревнощів і підозри, під приводом того, що в далеку подорож жінці самій вирушати небезпечно, послав супроводжувати жінку її меншого брата й свого двоюрідного брата. По дорозі верхівці зупинилися біля кузні згаданого Малакії Нінуа, бо в коня тієї дами ослабла підкова. Коваль зразу ж узявся до діла, а мандрівники стояли біля нього й дивилися, як він це робить.

— Мені здається, твій кінь з тих, що їх Дата Туташхіа забрав у Бодго Квалтава та його дружків?— спитав у пані кузен її чоловіка.

Дама дзвінко засміялася:

— Леване, брате, ти все переплутав, так як наш дід Чичико, а ти ж іще не такий і старий. До чого тут Дата Туташхіа?

— Але ж було цього коня забрано?!

— Та було, але Туташхіа тут ні до чого,— втрутився брат пані.— Коня вкрав Ража Сарчимеліа, продав його, а вже потім поліція знайшла його і повернула Давидові.

— Еге-еге, так воно й було! — згадав чоловіків кузен.— Кажуть, Ража Сарчимеліа спинив фаетона повітового начальника, обібрав його сім’ю, навіть з дівчат сорочки поздирав...

— Звідки ти де взяв? — спитала пані.

— Тобто як звідки? — спалахнув кузен.— Та при тобі ж про це розповідав поліцмейстер Никандро Кіліа!

Пані й геть розвеселилася.

— Тепер я зрозуміла, чому в тебе в голові все переплуталося...— сказала вона, пересміявшись.

— Тобто як? — образився кузен.

— А отак, Никандро Кіліа розказав, що Ража Сарчимеліа вхитрився передати начальникові повіту, що я ось не побоявся вашого Туташхіа і он як з ним розправився. Якщо ти від мене не одчепишся, те саме буде з твоєю жінкою й дочками. А тепер дивися, що в тебе вийшло. З усієї цієї історії тобі в пам’ять запав Туташхіа. Що коня відібрала поліція, ти знав раніше. Усе це в голові твоїй перемішалося, і вийшло те, що ти тут наплів.

Пані знову дзвінко засміялася. Кузен зніяковів і, щоб вийти з незручного становища, сказав:

— Нехай так, але що ж Сарчимеліа зробив Туташхіа, що могло налякати начальника повіту?

— Коханку він у нього відбив — ось що... Є така краля Бечуні Пертіа. Її і відняв! — мовила пані.

— Щоб отой шмаркач Сарчимеліа пішов на таке?..— засумнівався брат тієї пані.— Знайшла чому вірити... Брехня все це!

Дама вирішила промовчати.

— А що тут такого,— заступився за неї чоловіків кузен.— Карабіном і маузером Сарчимеліа володіє не гірше за Туташхіа...

— Помовч, ради бога! Коханок не карабінами та маузерами відбирають.

Усе це говорилося з розрахунку на те, що й коваль почує. Так воно й вийшло — почув. До того часу коня вже було підковано, мандрівники посідали в сідла і поїхали далі, а Малакія Нінуа, не гаючи часу, подбав про те, щоб усе це швидше дійшло до Туташхіа.

На перший погляд версія могла видатися наївною і розрахованою на дурнів, тим паче що й мета її була вся на видноті — приневолити Туташхіа до різкої відсічі. Туташхіа був надто проникливий, щоб клюнути на таку приману. А проте задум виявився точним: Зарандіа керувався класичним принципом: «Якщо хочеш, щоб тобі повірили,— брехня має приголомшити». До того ж він знав, що в Сарчимеліа за пазухою завжди захований камінь на Туташхіа. Був випадок, коли Сарчимеліа з дружками, влаштувавши біля дороги засідку, затягли в ліс — по одному, по двоє, по троє — з півсотні людей, що їхали з базару, і обібрали їх до самої нитки. На це нагодився Туташхіа і звелів повернути награбоване. У бійці одного з грабіжників було відправлено на той світ, а Сарчимеліа і двоє його приятелів тільки живі та теплі втекли. Згодом Сарчимеліа сам казав, що Туташхіа «дав їм час» утекти. Добро повернули власникам, і слава про цю пригоду Туташхіа розлетілася повсюди. З тих пір Сарчимеліа тільки й чекав нагоди помститися Туташхіа — хоч прямо, хоч тишком-нишком. Але хіба він не знав, що зводити рахунки з Датою Туташхіа небезпечно й що кінець може бути сумний? Та й час брав своє — Сарчимеліа давно міг махнути рукою і на вбитого приятеля, і на відібрану здобич. План Зарандіа передбачав ще один факт: Сарчимеліа й справді був неймовірний бабій. Тому Даті Туташхіа не важко було повірити, що Сарчимеліа заради помсти відбив у нього коханку. І навіть коли б абраг не повірив у роман з його коханкою,— Зарандіа передбачив і цей варіант,— усе одно він не простив би ганьби, що звалилася на нього через пусту балаканину Сарчимеліа.

Так було вибудовано перший кут трикутника.

Далі. На відміну від піратів Ража Сарчимеліа не закопував награбованого на безлюдному острові і не ховав «у великій Каспській скелі», як Арсен Одзелашвілі. Та жила тоді в Сухумі грекиня Євтерпія Тріандофіліді, самотня жінка років сорока, досить бідна й страшенно жадібна. Вона будь-що хотіла розбагатіти й перетворилася поступово на кровожерну лихварку. Ще до того, як Сарчимеліа вперше спіймався на злодійстві, вона приймала від нього «темний» товар, скидаючи од виручки в кращому випадку третину, а то й чверть. У купівлі-продажу краденого так заведено споконвіку... Можна з певністю сказати, що кращі ідеї й плани осявають злодіїв, грабіжників і комерсантів на засланні. Відбувши покарання, Ража Сарчимеліа відніс приховані гроші Тріандофіліді, щоб віддати їх на проценти. Так було створено альянс грабіжника й лихварки, що дав їй додатковий зиск, а йому — додатковий стимул грабувати. Через якийсь час компаньйони одержали досить відчутні суми. Лихварка вже скуповувала земельні ділянки й придбала будиночок із садом. Про її стосунки з Сарчимеліа дізналися розшукний відділ і поліція з агентурних каналів, та дістати речові докази поліції ніяк не щастило. Трохи згодом вдалося застукати Євтерпію Тріандофіліді з підозріливим товаром — коли вона сідала на пароплав у Поті, в неї виявили п’ятдесят сувоїв мануфактури. Поліція встановила, що товар крадений і що продав його грекині добродій Сарчимеліа. Знайшли й потерпілого, та лихварці пощастило викрутитися: вона назвала чоловіка, котрий нібито продав їй мануфактуру. Чоловіка кинули до в’язниці, а Євтерпія відбулася штрафом, проте розшукний відділ з того часу не спускав її з очей.

Коли назбиралося достатньо матеріалу для арешту Ражі Сарчимеліа, його персоною зацікавилась жандармерія, зокрема підвідділ Мушні Зарандіа. Одержавши від розшукного відділу досить солідне досьє Ражі Сарчимеліа, Зарандіа заглиблено почав вивчати його, і ось тоді сама собою випливла постать Євтерпії Тріандофіліді. Якщо вірити розшукному відділові, Ража Сарчимеліа зустрічався зі своєю компаньйонкою рідко. Передавалося награбоване безсумнівно через посередника. Треба було його знайти, але Зарандіа з цим не квапився, він вичікував.

Якось уночі, місяць чи два по тому, на дорозі з Ахалеснакі до Зугдіді на багатого офіцера та його денщика напало двоє розбійників. Офіцер розпрощався з гаманцем, кіньми і прекрасною зброєю (шабля, кинджал, револьвер), інкрустованою благородним камінням. А денщик відбувся кількома штурханами за те, що вирушив у таку далеку подорож з трьома карбованцями в кишені. Зарандіа зразу ж прибув на місце злочину. Почерк пограбування без сумніву показував на Сарчимеліа. Ім’я грабіжника назвав і денщик — Ража Сарчимеліа! Тепер усе залежало від того, як пощастить, і від терпіння — привезе чи не привезе посередник до Тріандофіліді награбоване, а якщо привезе, то коли. За її домівкою почали стежити, дуже обережно й делікатно. Протягом десяти днів у лихварки побувало сім душ. Під пахвою в одного з відвідувачів стирчав згорток, у якому вгадувалася зброя пограбованого офіцера. Неважко було встановити, що із семи шестеро — звичайні клієнти лихварки, а сьомим був власник кав’ярні в Сухумі. Йому дали відійти кроків на сто і привели до слідчого в поліцію. Низькорослий, миршавенький чоловічок виявився міцним горішком і ніяк не міг визнати ні згортка, якого приніс мадам Тріандофіліді, ні навіть її самої. Різки і обіцянка відпустити зробили своє діло. По тому Зарандіа одержав від слідчого свідчення, згідно з яким Ража Сарчимеліа ховав награбоване в домовленому тайнику, а звідти власник кав’ярні переправляв його Євтерпії Тріандофіліді або в інші місця за проценти, що відраховувалися від награбованого. Виявили й інші адреси, знайшовся й чоловік, який повідомив, що в сховку з’явився награбований товар і його треба забрати.

У підвідділі Зарандіа від власника кав’ярні взяли підписку про нерозголошення, взяли завдаток, змусивши принести всі коштовності, які в нього були в домі, і, запевнивши, що простять злочин, якщо він і справді мовчатиме, відпустили на волю, наказавши, проте, не поривати стосунків з Ражею Сарчимеліа.

Тим часом Зарандіа разом зі своїми підлеглими розмовляв з панею Тріандофіліді в її власному домі. Один з підлеглих і був тим багатим офіцером, якого пограбував Сарчимеліа. Троє інших, нижчих чинами, робили обшук; офіцерську зброю знайшли одразу, бо заховати її хазяйка не встигла, але сховок вона так замаскувала, що знайти його ніяк не щастило. Проте Зарандіа це не турбувало. Він не мав сумніву, що змусить свою підслідну зробити все, що треба для здійснення плану.

Поєдинок слідчого вищого класу й досвідченої злочинниці тривав чотири доби. Видно, Гермес наділив Пандору лише малою часткою підступності, хитрощів, брехні й красномовства. Все пішло на мадам Тріандофіліді, але, на її біду, крім цих якостей, у неї за спиною нічого зараз не стояло. А Зарандіа, навпаки, крім витонченого професіоналізму й бездоганної чесності, мав у своєму розпорядженні солідний том донесень розшукного відділення й точно зроблені висновки з тих матеріалів, щирі зізнання чоловіка, який згодився за добрі гроші посидіти у в’язниці з приводу історії з мануфактурою, і вичерпні зізнання власника кав’ярні, підкріплені цілим списком клієнтів та співучасників лихварки; був і речовий доказ — зброя пограбованого офіцера та всяке інше. Отже, перед Євтерпією Тріандофіліді постала реальна загроза не лише втратити майно, нажите ціною постійного страху та риску, а й опинитися у в’язниці на досить тривалий строк. Люди з її моральними принципами в таких ситуаціях ідуть на будь-які компроміси, аби врятувати шкуру. Євтерпія Тріандофіліді, як виявилося, не була винятком, вона пішла на так зване щире зізнання й виявила в цій ролі стільки старанності, що навіть сам Зарандіа часом розгублювався, хто перед ним — звинувачена чи обвинувачка.

Ця операція дала казні прибутку двісті шістдесят тисяч карбованців: дев’яносто було конфісковано в Сарчимеліа, пайка Євтерпії Тріандофіліді становила сто сімдесят тисяч. Проте мадам Тріандофіліді залишилася володіти рухомим і нерухомим майном та векселями на десять тисяч карбованців, виданих на проценти. Вона дістала запевнення намісника, що її простять, та ще й маленьке місячне жалування таємного агента сухумської поліції. Зарандіа дістав те, чого хотів,— Євтерпія Тріандофіліді через власника кав’ярні надіслала Ражі Сарчимеліа добре складеного листа, в якому сказано було, що весь капітал їхнього альянсу захопили Буду і Лука Накашіа!

Це був другий кут трикутника.

Мої службові обов’язки давали мені можливість добре вивчити будні кавказького життя. До мене доходило все більш-менш значне, і надто курйозні пригоди також. Охочих посваритися й побитися вистачало скрізь. Та сім’я Тодуа з мегрельського гірського сільця перевершила всіх. У сім’ї було шість душ: батько — Дороте Тодуа, мати — Нуца, вроджена Накашіа, і четверо здоровил, один за одного сильніших. Традицію створив Дороте Тодуа. Він ще замолоду вславився відчайдушним забіякою і неабияким майстром кулачного бою. Бійки були головним захопленням у його житті, його духовним поживком, це була пристрасть, що доходила до фанатизму, і, поки сил стачало йому битися, він не заводив сім’ї і гадки не мав жити, як усі, а тинявся собі по світу, шукаючи пригод. Бив і бував битий. Поки літа не взяли свого. В сорок років у нього вперше з’явився гурт, у сорок п’ять — жінка з дому Накашіа, в п’ятдесят він почав навчати кулачному бою чотирьох своїх хлопчиків. Дітки вдалися в батька, та набагато перевершили його. Через це уславилася й жінка Нуца Накашіа-Тодуа, і не лише як дружина й мати відомих майстрів кулачного бою, а найбільше як зцілителька, що вміла робити мазі й натирання від ударів, синців, наривів. Була вона і костоправом, вправляла вивихи й переломи. Одне слово, сім’я Тодуа була грузинським варіантом англійських Hooligan’s, з тією лише відмінністю, що всі вони були працьовиті й серед тодішніх селян вважалися заможними.

Та одним відрізнявся батько від синів: Дороте Тодуа любив у бійці помірятися силою, цінував у ній гру, змагання, азарт, як на нинішні уявлення, він любив спорт. Його синів приваблювала в бійці можливість принизити противника, познущатись, поглумитися над слабшим. Досить було їм з’явитися десь на весіллі, на гульні, скрізь, де збиралися люди,— всі, хто знав братів, поспішали піти звідти з богом. Не підеш — станеш їхньою жертвою. Отому й ворогів у них було тьма. Образу стерпить не кожен,— усі брати по одному разу, а то й по двічі бували поранені, хто кинджалом, хто кулею. Батько часу не шкодував — навчав їх уму-розуму, але брати від свого не відступали. Старому набридло, він махнув рукою: пас свій гурт і додому заявлявся рідко.

Дату Туташхіа звели з Дороте Тодуа вівчарські стежки. Вони глибоко шанували один одного: Дата Туташхіа поважав у Дороте старшого за віком, за високим благородством і добротою. Тодуа цінував Дату як преславного й справедливого абрага. Кілька разів Дата Туташхіа гостював у сім’ї Тодуа. Молодші Тодуа, зухвальці вдачею, намагалися запанібрата бути з абрагом і одного разу десь на гірських пасовиськах, коли у курені в Дороте Тодуа була гульня, за дрібницю причепилися до Туташхіа. Забіяки низького штабу аж надто полюбляють зачіпати таких людей; з одного боку, вони розраховують на витримку й небажання встрявати в марну бійку, а коли терпець і ввірветься,— все одно бою до крайності такі люди намагаються не доводити. А з другого — побити одну знамениту людину вигідніше, ніж десяток нічим не примітних людців. Це психологічний капітал, що пускається в обіг наступних бійок. Чіпляючись до Туташхіа, брати сподівалися, вклавши капітал малий, придбати великий. З поваги до Дороте Тодуа Туташхіа терпів до краю. Та брати лізли в бійку і таки поколошматили серйозного чоловіка. Угамувати їх зброєю, і навіть більше, ніж угамувати, абраг міг дуже легко, але він вирішив перетерпіти і, змивши з обличчя кров, сказав, відходячи: «Я ще побачу біду, яку ви на себе накликали!» З тих пір Дата розірвав усі стосунки з сім’єю Тодуа. Не минуло й двох років, як усю сім’ю Тодуа, крім старого, що бродив десь із своїм гуртом, вирізано за одну ніч — чотирьох братів і матір! Видно, вбивці поспішали — один з поліцейських, що прибув на місце злочину, підняв загорнуті в квітчасту хустку прикраси й непомітно сховав їх у кишеню. То були Нуцині прикраси. Не вдаючись у подробиці, скажу, що ще через рік прикраси разом з хусткою перекочували до сейфу повітового поліцмейстера. Про це доповіли Зарандіа. Він наказав не повідомляти Дороте Тодуа про знахідку, поки не розкриють злочину.

Злочинців і слід пропав. А в народі поповзли найсуперечливіші чутки: з-поміж них одна про те, нібито кривавий цей злочин вчинив Дата Туташхіа, і на доказ наводилася фраза, яку побитий абраг кинув на прощання братам Тодуа. Злочину так і не розкрили. Я певен, що Туташхіа непричетний був до тієї справи, але для Мушні Зарандіа важливо було, щоб в очах народу, а найпаче в очах Буду і Луки Накашіа, людиною, яка вчинила цей тяжкий злочин, був Дата Туташхіа. Річ у тому, що Нуца Накашіа — мати вбитих братів — доводилася рідною тіткою Буду і Луці Накашіа, а зав’язати смертельну ворожнечу між братами Накашіа і Датою Туташхіа стало найближчою метою Зарандіа. Було пущено в дію службу чуток, і плітка незабаром докотилася до братів Накашіа. Братам вона була вже не новиною, та, через те що плітка приповзла до них з усіх усюд, вони вирішили з’ясувати, звідки вона витікає.

Це був третій кут трикутника.

А тепер про те, як Мушні Зарандіа звів накреслені ним кути в одну геометричну фігуру, що, до речі, потребувало теж нелегкої роботи. Необхідно було, щоб кожна версія, яка дійшла до розбійників, мала свої безсумнівні доводи. Всі вони прекрасно вміли розгадувати всілякі хитромудрі ребуси, шаради й рівняння з багатьма невідомими, і обдурити їх було аж ніяк не легко. Повірити вони могли лише тому, що, як то кажуть, можна руками помацати,— фактові, речовому доказові, на крайній випадок, слову надійної людини. Туташхіа треба було підсунути новий доказ, який підтверджував би, що Сарчимеліа й справді відбив у нього коханку, а якщо не відбив, то принаймні поширює чутки, що відбив, щоб порахуватися з ним. Сарчимеліа мав остаточно повірити в те, що Буду і Лука Накашіа пограбували Євтерпію Тріандофіліді, забравши всі його гроші й добро. А в братів Накашіа не повинно було залишатися сумніву, що кров їхньої тітки і чотирьох двоюрідних братів лежить на Даті Туташхіа.

І з цим завданням Зарандіа впорався віртуозно.

У плані Мушні було передбачено й таке міркування: Туташхіа міг нічого не зробити, але не зацікавити абрага ця чутка не могла. Тому було пущено ще одну чутку про те, в кого саме вивільнилася Бечуні Пертіа від наслідків любовного зв’язку з Сарчимеліа. До баби-повитухи, ім’я якої було використано в цій версії, днів через десять прийшла досить шанована дама, княжна Терезія Чичуа. Гомонячи з бабусею про те про се, княжна поцікавилася, між іншим, зв’язком Бечуні Пертіа з Ражею Сарчимеліа, і бабуся, вдаючи, що звіряє таємницю, «зізналася», що допомогла Бечуні Пертіа саме вона. Одним пострілом Зарандіа вбив двох зайців: він встановив, що так чи так, а Дата Туташхіа на приману клюнув, і виявив до того не відомий йому зв’язок абрага з княжною Терезією Чичуа. Не лишалося сумніву, що Дата Туташхіа щось заподіє Ражі Сарчимеліа.

Час і місце терористичного акту, який було довірено Буду Накашіа ще за чотири роки до описуваних подій, наше відомство встановило заздалегідь. Терорист попав у пастку, не зумів виконати завдання і, вбивши двох козаків, сховався в лісі. Менший брат, Лука Накашіа, в цій справі участі не брав, бо він зроду був недоумкуватий. Коли Буду Накашіа пішов у абраги і зажив на тій ниві славу, Лука зібрав манатки і, знайшовши брата, навідріз відмовився повертатися додому. Так і він став абрагом. Проти Луки Накашіа наші заклади не мали ніяких матеріалів. Було відомо лише, що він ходив собі досить вільно і, мабуть, виконував те, що доручав йому старший брат. Якось промайнула думка взяти Луку й пристрашити Буду: коли він не прийде з краденим, його меншого брата закують у кайдани й зашлють у Сибір. Та хтось згадав, що Лука несповна розуму, віддавати його до суду не можна. Буду знає це не гірше за нас, він і не подумав би здаватися. Пропозиція відпала. Лука був не такий уже ідіот, щоб навести на братів слід, але щоб приховати від поліції маршрути, якими він ходить, розуму в нього все-таки не стачало. Для Зарандіа і цього було цілком досить. На стежку, якою ходив Лука, підкинули гарний маузер. Чоловік, якому доручено було здійснити цю маленьку хитрість, запевняв, що Лука з півгодини обдивлявся зброю, не доторкаючись до неї. Видно, за ті півгодини його розум охопив ситуацію в усьому обсязі, який йому доступний, і не виявив небезпеки, бо, схопивши маузера, Лука хвацько заткнув його за пояс і пішов собі своєю дорогою, насвистуючи ту саму пісеньку, яку насвистував, поки не натрапив на свою знахідку. Буду Накашіа знахідкою меншого брата був дуже здивований, теж обміркував її з усіх боків і, не виявивши нічого підозрілого, приписав усе випадковості. Маузер, одібраний у багатого офіцера, потім забраний у Євтерпії Тріандофіліді, став власністю Луки Накашіа. Тепер треба було, щоб Сарчимеліа своїми очима побачив це...

Я вже казав, що Дата і Еле Туташхіа росли і виховувалися в сім’ї Мушні Зарандіа. Додам, що в цій сім’ї панувала дуже ніжна взаємна любов і кожен був оточений турботою всіх інших. Я достеменно знав, як близько до серця брав Мушні Зарандіа долю Дати і Еле, і страждання його було щире й глибоке. Він не тільки допомагав Еле Туташхіа грошима нарівні з допомогою своїм батькам і старшому братові, а турбувався і про дім та господарство цієї самотньої незаміжньої жінки. І Мушні, і його старший брат, і старі батьки були Еле і Даті близькі, як можуть бути близькі лише рідні брати й свої батьки. А для старих Зарандіа доля їхніх осиротілих вихованців була причиною повсякчасного горя й сліз. Я напевно знаю, що, хоч життя розвело Мушні Зарандіа і Дату Туташхіа на різні боки, вкрай протилежні, їхньої взаємоповаги й братньої кровної любові ніщо не применшило. Така істина, хоч як парадоксально вона звучить, і якщо я не маю слушності, нехай бог розсудить і трагічну долю цих двох людей, і моє ставлення до них.

На той час, коли Мушні Зарандіа почав вибудовувати свій трикутник, Еле гостювала у нього в Тифлісі. Старий сільський будинок Туташхіа давно вже потребував грунтовного ремонту, і Мушні дав Еле грошей, щоб перекрила дах, а про все інше, сказав він, подумаємо пізніше. Він назвав чоловіка, який знайде їй гарних майстрів, і, посадивши сестру в поїзд, відправив додому. Коли Еле прийшла до чоловіка, якого рекомендував двоюрідний брат, він сказав, що майстри зараз працюють в іншого господаря, а як закінчать роботу, він пришле їх до неї. Звісна річ, той чоловік був нашим агентом і притримував майстрів до нового розпорядження Зарандіа. Еле Туташхіа довелося чекати не дуже й довго. Одного чудового ранку майстри прийшли, і робота закипіла. Один з них, улучивши момент, сховав на горищі в призначеному місці прикраси Нуци Тодуа, загорнуті в її ж хустку. Полагодивши дах, майстри пішли. А днів через два-три по тому Еле Туташхіа довелося знову їхати в Тифліс, куди її спішно викликали, бо захворіла дружина Мушні Зарандіа. Вона поїхала, замкнувши будинок, де на горищі лежав речовий доказ того, що саме її брат вирізав сім’ю Тодуа. Тепер треба було, щоб брати Накашіа пробралися в будинок Дати Туташхіа і знайшли там хустку з прикрасами...

На цій стадії Зарандіа передоручив справу підлеглому офіцерові, а сам виїхав у Тифліс, де на нього чекали інші справи. Слід зауважити, що Зарандіа одночасно завів ще п’ять аналогічних справ у різних повітах Кавказу. Я знав, що до закінчення операції ще далеко, і його повернення здивувало мене. Він прийшов до мене сам, перш ніж я встиг запросити його, і доповів про хід справи.

— Ви повернетеся туди? —і спитав я.

— Ні.

— Яких результатів ви чекаєте?

Зарандіа задумався, потім усміхнувсь:

— Передбачити результати можна лише приблизно... тим паче в таких справах. Але, гадаю, задумане нами має збутися.

— Тобто: ліквідація старшого Накашіа або їх обох; примирення Сарчимеліа з подальшим використанням його в нашому відомстві; цілковита компрометація Туташхіа, доведена до такого етапу, коли іншого виходу, як примиритися з нами, в нього не лишиться!

— Саме так,— підтвердив Зарандіа.— Але все це станеться за умови, якщо Туташхіа не розплутає нашого клубка і не встигне сповістити й заспокоїти інших злочинців. Чим більше минає часу, тим реальніша ця загроза.

— Якщо брати Накашіа знайдуть прикраси своєї тітки на горищі в Туташхіа, невже й тоді ще вплив Туташхіа зможе провалити наш задум?

— Усе може бути! — в задумі одказав Зарандіа.— Але так чи інакше, моя присутність там уже нічого не змінить.

Було питання, яке з самого початку непокоїло мене, але я ніяк не міг улучити моменту, коли можна було його поставити Зарандіа. Мені було незручно й тепер, мене мучили сумніви, поки я нарешті не застиг себе на думці, що будь-який момент підійде для цього, аби лиш не зрадила сміливість.

— У цій операції,— сказав я,— не виключений варіант, коли буде вбито самого лише Туташхіа, а все інше зостанеться незмінним. Що тоді?

— Ні, ваша ясновельможність, це виключено! У двох кутах з трьох неодмінно буде прийняте рішення, бажане для нас, і за всіх випадків Туташхіа залишиться живий.

— Чому така впевненість?

— Тому, що Туташхіа набагато сильніший від Сарчимеліа і двох Накашіа, разом узятих!..

— Чого ж такі різні їхні можливості?

— Так розпорядилася природа, наділивши їх різними здібностями. А потім — моральність, та ще відгранена вихованням. Я знаю, люди не можуть досягти досконалості, але Туташхіа з тих, хто ближче за інших до неї.

— Як сказано: чоловік стріляє, а бог улучає. Ну, а якщо все ж складеться так, що Туташхіа загине? — не відступав я.

— Це станеться, якщо Туташхіа виявиться слабшим за інших. Програє — неминуче — найслабший. Ми тут не винні, але з Туташхіа, повторюю, нічого не станеться.

На цьому розмова обірвалася.

Брати Накашіа розшукали того типа, котрий говорив, що Дата Туташхіа винищив сім’ю Тодуа, і запросили його в заздалегідь домовлене місце разом з чоловіком, який навів братів на слід нього обвинувача.

— Генторе Куправа, вельмишановний, звідки вам відомо, що нашу тітку Нуцу та її сипів убив Дата Туташхіа?! — спитав Буду Накашіа.

Та звідки мені знати?.. Нічого я не знаю! — почав викручуватися Куправа.

— Ви подивіться на нього! — обурився посередник.— Ти ж мені сам казав, що це діло його рук?!

Куправа знову давай відмовлятися, але в його словах ясно прозирало боягузтво й брехня. Накашіа наполягали. Куправа — ані руш. Поки діло не дійшло до погроз і зведених курків.

— Буду-батоно! — упав він до ніг братам.— Не вбивайте, не робіть моїх дітей сиротами! Я все скажу, тільки не виказуйте мене! Хіба мало під сонцем гріхів та убивств! Як відкрию я рота — і на одне вбивство стане більше. Не мучте мене! Заклинаю вас богом на небі і всіма, хто дорогий вам на землі!

— Ану, кажи, а то провалю тобі череп! — гримнув Лука Накашіа.

Куправа якусь хвильку помовчав і спитав Буду Накашіа:

— Перед тим, як Дороте Тодуа мав побратися з бідолашною Нуцою, ви, пригадую, щойно новий дім закінчили будувати, якраз напередодні це було?

Буду задумався.

— Так воно й було, то й що з того?

— Ну а те, що ті майстри, котрі у вас теслярували, добре знали бідолашну вашу Нуцу, і, коли прийшли по Нуцу бояри Тодуа, ті майстри теж там були, пам’ятаєте?

— Були нібито.

— Були, точнісінько були, я сам там був і пам’ятаю, що й вони були. Може, ти й про мене не пам’ятаєш? — сказав Куправа.

— Та годі тобі, пам’ятаю.

— Ось як Дороте Тодуа вашій Нуці прикраси дарував і як сватав її — цього я й справді не скажу, чого не пам’ятаю, того не пам’ятаю, а майстри пам’ятають: срібний перстень, кажуть, був з бірюзою — великі три камінці, брошка — теж срібна і теж з бірюзою, і сережки такі самі. Нещасна Нуца, кажуть майстри, з тих пір так і не скидала їх, завжди в них ходила, ну як було не запам’ятати. А тепер ти скажи, були в бідної Нуци оті прикраси?

Буду Накашіа геть зблід.

— Були. Носила. Все правда!

— Так оті майстри, про яких я говорю, бачили не дуже давно Нуцині прикраси.

— Де?!

— Перекривали вони дах у Туташхіа. Там бачили їх, заховані на горищі.

— Вони що, і місце назвали? — спитав Буду після тяжкої і тривалої мовчанки.

Куправа опали сумніви. Пересиливши себе, він процідив:

— Та сказати сказали... а якщо брешуть... Ану, як не знайдеш ти нічого на тому місці, що зі мною буде?

Братам Накашіа було не до Куправа. Вони швидко змусили його назвати злощасне місце і, ледве розвиднілося, були вже біля будинку Туташхіа, облазили все кругом і, не помітивши ніякої небезпеки, переплигнули через паркан наглухо замкнутого будинку. Ще кілька хвилин — і в їхніх руках майнула квітчаста хустка тітки Нуци, в якій зберігалися прикраси. Лука виламав двері в комору, витяг гас, хлюпнув на стіни будинку і підніс вогонь. Усе це сталося на очах у всього села і супроводжувалося багатослівними й крутими роз’ясненнями, на які браги Накашіа не скупилися, бажаючи, щоб їх добре зрозуміла місцева публіка.

А щодо Сарчимеліа, то він, звісна річ, не повірив своїй компаньйонці. Для цього в нього було чимало підстав. Передусім те, що він сам пішов би на будь-який обман навіть заради невеликих грошей. І Євтерпія Тріандофіліді була тієї самої породи: заради заробітку вона ладна була на все. Зарандіа неважко було завбачити, що такого глибокого скептика, як Сарчимеліа, не переконаєш, поки не подаси свіжих і вагомих доказів. Сама мадам Тріандофіліді була б тут безсила. Тому наступну сцену було розіграно в її власному домі й, звісно, за її ж згодою. В кімнаті із слідами щойно проведеного обшуку, де все було перевернуте догори дном і панував неймовірний хаос, було залишено туго скручену мотузками мадам Тріандофіліді. Через якийсь час по тому мадам вибралася надвір, і галас її розлігся на всю округу. Позбігалися люди, прибула поліція і знайшла на вулиці частину речей, нібито пограбованих братами Накашіа. Розслідування тривало два-три дні, і, звичайно, про пограбування Тріандофіліді знало все місто Сухумі. Запопадлива поліція влаштувала поголовні обшуки в усіх родичів братів Накашіа, хоч би в якому повіті, в якій глушині вони жили. Заарештували, допитали, затримали на якийсь час, а потім відпустили на поруки третину чи навіть добру половину всіх, хто був причетний до справи пані Тріандофіліді, серед них і власника кав’ярні, з яким у Сарчимеліа трохи згодом відбулася своя розмова. При цьому все мало такий вигляд, нібито поліцію цікавило тільки одно: хто «навів на дім Тріандофіліді» братів Накашіа? Сарчимеліа не знав, що й думати, і чим більше розмірковував, дошукуючись істини, тим очевиднішою ставала для нього невинність компаньйонки, недовіра до неї згасала, а необхідність зустрічі з Накашіа дедалі частіше спадала йому на думку. Та щоб зустрітися з ним і зажадати повернення грошей, треба було мати в руках абсолютно неспростовні докази. Тому, не обмежуючись фактами, які він знав від надійних людей, вирішив він добути показання дурненького Луки Накашіа. Сарчимеліа ліпше, ніж поліція, знав стежки-доріжки Луки, і не минуло двох тижнів, як зустріч відбулася. Маузер Луки Накашіа Сарчимеліа запримітив одразу ж — ще вони не встигли й привітатися. Визначити, що маузер, заткнутий за поясом у Луки, саме та зброя, яку пограбовано, а потім переправлено до мадам Тріандофіліді, Сарчимеліа було дуже просто. Досить було одного погляду на маузер — і все. Розмови й не потрібно було — розбійники зразу ж розійшлися. Факт було встановлено, і двох думок для Ражі Сарчимеліа вже не існувало, та не зайвим було перевірити саму Євтерпію Тріандофіліді й дізнатися, який збиток. Він пішов ва-банк — заявився в Сухумі. Стеження, звісна річ, і не думали знімати, але поліції наказали не зачіпати розбійника, навіть коли він сам полізе в сильце. Сарчимеліа навідав компаньйонку і, ще раз переконавшись, що морські пірати й Арсен Одзелашвілі були розумніші від нього, пішов собі додому, поринувши в роздуми про переговори, які мали відбутися з братами Накашіа.

Сарчимеліа, правда, не мав сумніву, що гроші вкрали Накашіа, але він не був певен, що експропріатори повернуть їх.

— Нічого від них не одержиш! Це ж політичні — ти що, не знаєш! Здали вони своїм мої грошики,— відповів Ража одному своєму приятелеві, коли той приліз з порадою знайти братів і зажадати від них грошей.

— Тоді треба взяти з собою людину, яку Накашіа поважають і послухаються її.

Ця порада видалася Сарчимеліа слушною, та кого взяти? Ось тоді й зродилася думка покликати Дату Туташхіа. Перешкоди тепер були чималі. По-перше — давні рахунки, а по-друге, чутки — нібито він відбив у Туташхіа коханку — вже дійшли до Сарчимеліа, і, мабуть, не могли не дійти до Туташхіа. А як подивитися з другого боку, то для посередництва та переговорів, для впливу й натиску кращого за Туташхіа і не знайти. Думка була дуже спокуслива, але можна зрозуміти й сумніви Сарчимеліа: хтозна, чи знайдеш спільну мову з Туташхіа. Коли це через якийсь час чує він, що брати Накашіа спалили будинок Туташхіа, і дізнається, помщаючись за що спалили. Недовго думаючи, він метнувся шукати його. Ще б пак! Не те щоб вплинути на братів, тут зацікавленість виходила спільна — на союз проти Накашіа можна було розраховувати.

Та одна річ — хотіти, а друга — зробити. Розшукати Дату Туташхіа Сарчимеліа було так само важко, як і поліції. Робота щодо компрометації Дати Туташхіа, хоч і повільно, але вже мала свої наслідки, і досить промовисті: в багатьох місцях, де колись зустрічали абрага з розкритими обіймами, він тепер не з’являвся; двоє чи троє колишніх його шанувальників сказали йому прямо у вічі, щоб на їхню повагу й довіру він не сподівався. Іншим такої сміливості не стачило, але Дата Туташхіа сам відчув холод і розірвав давню дружбу. Він ні перед ким не виправдувався, не спростовував чуток і не удостоював нікого своїми поясненнями. Був тільки один випадок: ігуменя жіночого монастиря дуже різко, як дозволяють собі лише ортодокси, звинуватила його в гріхах, які йому приписували.

— Я не та людина, матінко, щоб піти на таке! — тільки й мовив він їй.

І Датина відповідь, і його спокій спантеличили ігуменю.

— Люди повірили,— сказала вона уже не так упевнено.

Щоб версія, яку пустив Зарандіа, перетворилася на аксіому громадської свідомості, треба було зовсім мало. Хустка з прикрасами й спалений будинок Туташхіа перетворили невиразні балачки на факт, реальності якого вже ніхто не заперечував. Туташхіа побачив, що в людських очах з благородного абрага, якого всі шанували і якому співчували, він перетворився на злочинця, заюшеного кров’ю неповинних жертв. Йому не лишалося нічого іншого, як узяти на себе тягар вигнанця й самітника.

А Ража Сарчимеліа нишпорив, як шакал,— усе шукав його. У Туташхіа ще збереглися то тут, то там прибічники, люди із світлою і тверезою головою. Сарчимеліа обійшов їх усіх, умовляв влаштувати йому побачення з Датою. Туташхіа, звичайно, ці прохання переказували, але відповідь до грабіжника так і не доходила. Він не вгамовувався — шукав. Кінець кінцем чи то Туташхіа обридло ховатися від Сарчимеліа, чи то нові ідеї з’явилися в нього, але він призначив розбійникові побачення в Бандза, в хатинці сліпого Мордухая. Сарчимеліа прийшов після півночі. Двері були незамкнені, відчинив і ввійшов. Мордухай лежав на тапчані. Нічний гість його не здивував, але і вставати він не подумав, а лежав, простягнувшись, і був схожий на мумію.

— Привіт тобі, Мордухаю.

— Дай тобі боже здоров’я, якщо заради доброго діла ходиш по світу,— Мордухай показав рукою на другий тапчан — старий, давав розбійникові нічліг.

Більше він не мовив ані слова. Туташхіа змусив чекати себе три доби. Видно, кружляв десь поблизу, видивляючись, чи немає пастки. Лише третьої доби Мордухай заговорив. «Прийде»,— сказав він, відчувши, що розбійникові терпець уривається.

Туташхіа прийшов, коли Сарчимеліа спав. Перед його приходом Мордухай непомітно витяг з карабіна та револьвера розбійника патрони, поклав їх на стіл. Туташхіа скинув бурку. Влаштувався на лаві біля грубки. Мордухай розпалив вогонь, і коли затріщали дрова, розбійник устав, протер очі й сказав.

— Дай бог здрастуватися, Дато-батоно, але я пішов би звідси, якби ти й сьогодні не заявився.

Туташхіа нахилив голову. Розбійник не зрозумів, чи відповідав Дата на його привітання, чи щось інше було в нього на думці. Тримався Сарчимеліа браво — йому хотілося справити на Туташхіа враження людини хороброї і сильної.

— Я хотів би поговорити з тобою віч-на-віч,— мовив розбійник і показав очима на Мордухая.

Туташхіа помахав кистю руки, і Сарчимеліа зрозумів, що наполягати не слід.

— Скажу тобі зразу, Дато-батоно, не за тобою була правда тоді, коли на дорозі ти відбив у нас людей, яких ми взяли, але я зла в душі не тримаю. І то брехня, що говорять про мене, нібито я злигався з Бечуні Пертіа. То все вигадки! — Сарчимеліа зачекав відповіді Дати Туташхіа, але абраг мовчав, дивлячись в обличчя співрозмовника, освітлене вогнем.

Сарчимеліа вже подумав, що Туташхіа мовчить, бо пригнічений твердістю його тону, але в абраговій позі — тільки втома і спокій.

— Дато Туташхіа,— заговорив він, уже хвилюючись,— ні ти, ні я не зацікавлені у наших з тобою чварах. У нас спільний ворог, і якщо нам разом притиснути його, ліпше буде.— Сарчимеліа знову замовк, чекаючи, що скаже Туташхіа, але відповіді все не було.

До розбійника, видно, дійшло, що не так пішла його мова, і він зніяковів:

— Дато-батоно, Накашіа спалили твій дім. Тебе знайдуть — уб’ють. Я в Сухумі в однієї жінки гроші ховав — Накашіа їх забрали. А було тих грошей стільки, що за них отаких будинків, як твій, сотню можна поставити — не менше!

І знову — аніякісінького враження. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі в абрага. Він так само, не зводячи очей, дивився в обличчя Сарчимеліа.

— Давай разом вимагати в них кожен своє. Я гадаю, так буде краще,— мовив Сарчимеліа.

Мордухай сів біля Дати. Розбійник утупився в сліпого, ніби поглядом хотів змусити його витягти з Туташхіа хоч слово. Звичайно, погляду цього Мордухай не міг бачити, і жодного слова він не сказав, але розбійник відчув, що старий ось-ось змусить його піти звідси.

— Ти що гадаєш, Дато-батоно, я розправлюся з братами Накашіа, а ти й пальцем не кивнеш? Може, так воно й вийде, та все одно твої гріхи на тобі й висітимуть. Ти послухай лишень, що про тебе люди кажуть. Ти ж розумний чоловік! — Сарчимеліа аж захлинався словами.

А Дата все ще мовчав. Розбійникові зовсім увірвався терпець.

— Дато-батоно, тільки тебе послухають Накашіа. Допоможи мені забрати в них гроші, і половина — твоя.

Млява усмішка майнула на обличчі в Туташхіа, а може, іскра мигнула в його очах і згасла. Сарчимеліа зрозумів, що його задьористий тон давно вже перейшов у благання, що не піде з ним Дата Туташхіа до братів Накашіа, але все одно розбійникові хотілося почути від Дати хоч слово!

— Іди, Ражо-брате, своєю дорогою,— промовив Дата Туташхіа.

Мордухай пошарив по столу руками, намацав патрони й подав їх розбійникові. Сарчимеліа зачекав якусь хвильку, перш ніж устати, порозтикав зброю і вийшов.

Почувся гавкіт сусідських собак, спочатку поблизу, потім здалеку. Невдовзі все стихло.

Увійшов у хату Ісак — Мордухаїв онук. Він почав готувати вечерю.

— Усе це одних рук діло, Дато,— сказав Мордухай.— Одна голова придумала; усе якось одне до одного.

— Хто ж вона, та людина? І чому такі розумні йдуть до неї на службу, хотів би я знати? — спитав Дата Туташхіа.

— Кожному своє. Бог багатьом дав розум, а тямущістю обдарував небагатьох. Яка тяма в людини, такі її й діла. У тих, про кого ти кажеш, погана тямущість. То які ж мають бути діла їхні? — мовив Мордухай.

Дата потер руки, подивився на вогонь і сказав:

— А коли ти жити починав, Мордухаю-батоно, що ти тямив?

— Вигоду та прибуток.

— Ну, а потім?

— Потім зрозумів, що все те — прах, та нічого кращого мені не трапилося, і тоді пішов до краю — збирав і множив нажите. І отак мало не до ста років.— У грубці сичала сира дровина.— Гарне їв, гарне пив, у гарному одязі ходив, але на другий день про це вже не пам’ятав. Усе перетворювалося в ніщо.— Мордухай змовк і задумався.— А знаєш, що з усього того в пам’яті лишилося?.. Якось у Мартвілі на базарі хлопчик козу продавав. Одежина на ньому була така брудна й порвана, якої я зроду не бачив. Торгувала козу старенька вдова: мор вибив усю сім’ю, лише онук зостався, немовля. Щоб виходити його, і купувала вона козу. Слізьми вмивалася — просила хлопчика продати худобину за шість гривеників, більше в неї й гроша не було! А хлопчина — нізащо. Я саме черкеску продавав там, дісталась вона мені дешево. Оддав я хлопчикові черкеску даром, нічого не взяв. Забути не можу його очей: і вірити не вірить, і радий до смерті, а здивуванню — краю немає. І ще пам’ятаю: взяв він у мене черкеску — зразу ж віддав старенькій козу за шістдесят копійок. Я — йому. Він — їй.

Туташхіа одірвав нарешті погляд від вогню й перевів на сліпого Мордухая.

— Пробував я по-твоєму. Сам знаєш, скільки разів пробував.

— Ну й що?

— Кого я одягнув-озув, той мене роззув-роздягнув. А не мене, то іншого, це вже однаково,— Туташхіа перевів погляд на сліпого Мордухая й налив собі горілки.

— Ну, а коли б не одягнув, не озув, що ж, ти гадаєш, та людина не пустила б іншого голим по світу? Чи навіть тебе — теж однаково?

Запала тиша. По тому Туташхіа мовив:

— Цього мені на думку не спадало.— І вихилив чарку.

Скінчили їсти. Туташхіа запалив люльку.

— Не піде він сам до братів Накашіа,— сказав Мордухай,— сміливості не вистачить. Але й спокою він не матиме, поки не помститься.

Ісак прибрав посуд. Витер на столі.

— Знайди, брате, Буду Накашіа,— сказав Дата Ісакові,— розкажи про все. А то сьорбнуть вони горя від того шакала.

На світанку Ісак набрав дрібного товару й вирушив у дорогу по гірських селах, але брати Накашіа замітали сліди, як ніколи раніше, спробуй знайди їх. Не встигли Датині слова дійти до них, як сталося те, чому судилося статися: Сарчимеліа вистеріг їх і одним пострілом убив Буду на місці. Лука, подумавши, що то поліція, втік. Сарчимеліа прийшов до посередника, помирився з поліцією, згодився служити і через два тижні вийшов полювати на розбійників.

Лука Накашіа ховався ще кілька місяців, час від часу повертаючись додому,— погостює з тиждень і знову йде в ліс. Отак він потроху звик до домівки. І ми його не турбували. Нарешті йому й зовсім обридло гратися в козаків-розбійників, і він взявся за мотику.

Як і було між ними домовлено, Туташхіа через місяць з’явився в хатині сліпого Мордухая. Гість привітався, сів, далі — ані слова. Старий зрозумів, що Дата знає І про вбивство Буду Накашіа, і про все інше.

— Що Сарчимеліа пішов служити поліції і тепер ганяється за абрагами — ти знаєш? — спитав господар.

— Знаю. Вивели з пацюка людоїда!

Мордухай не зрозумів, про що мова, й питати не став.

Трохи перегодом Туташхіа стиха спитав:

— Мордухаю-друже, скажи, що робити людині, котра не знає, як бути і як жити далі?

— Ваша віра дає вихід, ліпшого від якого в інших вірах немає нічого,— монастир!

Дата похитав головою:

— Усі релігії і наше євангеліє мені зрозумілі доти, доки вони говорять людині, якою їй треба бути. А що далі від цього — нікуди не гоже і нікому не потрібне. І ось що дивне, в ченці йдуть, щоб на цей непотріб себе марнувати. А для добрих справ треба жити мирським життям. Ото буде правильно. Чернецтво не для мене. Піду.

— Куди?

— Зі мною і навколо мене стільки всього відбулося, що не зрозумію я тепер, як жити й що далі робити. А знати треба, без цього не можу. Хочу глянути на все здалеку. Може, там, куди йду, зрозумію, що робити. Може, чекає на мене там те, чого шукаю? Піду подивлюся.— І трохи згодом Дата Туташхіа додав:— Мордухаю-друже, треба мені, і неодмінно сьогодні, десять тисяч. Якщо не вернуся — плакали твої грошики; а як тебе живим не застану — оддам Ісакові. А як обидва живі будемо,— неодмінно поверну, ти ж мене знаєш.

Сліпий Мордухай мовчки встав, узяв костура і, вернувшись через чверть години, поклав перед Датою Туташхіа гроші.

Іраклій Хурцідзе

— Того ранку після нічної гулянки я сидів у своєму кабінеті й гортав газети. Але рядки розпливалися, голова розколювалась, і я нічого не тямив. Найпростіше було лягти в постіль і добре виспатися, але замість цього довелося теліпатись у контору на побачення з клієнтом. Побачення призначено було на годину дня. Суперечка виникла за якийсь там клаптик землі й тяглася вже вісім років. Обидві сторони пройшли псі судові інстанції, але ніхто не міг довести свого права на землю. Нескінченні позови й судова тяганина геть повимотували всіх, і саме цю обставину я сподівався використати, щоб якось примирити їх.

Юридичну контору я завів років шість-сім тому. Контори як контора: двоє присяжних повірених, нотаріус, двоє комісіонерів і кілька дрібних службовців. Бравсь я за найрізноманітніші справи: складав документацію при великих комерційних угодах, був посередником у купівлі-продажу, вів комісійні справи., Не скажу, що я був дуже багатий, але грошей було досить для безтурботного парубоцького життя. І хоч мені вже виповнилося тридцять п’ять років, але весь свій вільний час я марнував аж надто легковажно: пив-гуляв, грав у карти й розважавсь як міг. На це, звісно, витрачалися кругленькі суми, і я їх тринькав, ніскілечки не шкодуючи за тим. Місяців два на рік я проводив за кордоном, їздив у Москву, їздив у Петербург. Звичайно, здебільшого то були суто ділові поїздки, які я здійснював з ласки своєї юридичної контори, не відмовляючись при тому від утіх нашого швидкоплинного життя. Коротше кажучи, я був на той час досить відомим адвокатом, що мав цілком пристойний успіх. Само собою зрозуміло, що двері до вельможного панства тодішнього Тифліса були для мене завжди відчинені, хоч я рідко коли користувався своїм становищем і переступав їхній поріг. Тому, певно, що я ніколи не надавав особливого значення чинам і посадам — у мене було своє мірило для людей, свої міркування.

Так що я розказував? — що сидів після нічних розваг у конторі й чекав клієнтів. Аж ось увійшов секретар і доповів:

— Турецький підданий. Родом лаз[18], дворянин-землевласник, пан Арзнєв Мускіа — наголос на «а».

— Арзнєв Мускіа? Наголос на «а»?

— Так, пане.

— У якій справі?

— Він хоче купити маєтки в Картлі та Кахетії — сади, виноградники.

Хоч такі угоди укладалися в основному через дворянський банк, я не дужо й здивувався: моя юридична контора що не день, то ставала популярнішою, і поява цього клієнта була ще одним свідченням того.

— Запросіть... через десять хвилин! — сказав я секретареві, бажаючи піднести в очах нового клієнта значення фірми, хоч, мушу сказати, мені самому важко було витерпіти десять хвилин, бо дуже кортіло побачити пана Мускіа.

Річ у тому, що в той час земельні проблеми здавалися мені надзвичайно важливими, вони торкалися не лише приватних, а й національних інтересів. На той час грузинські дворяни продавали свої маєтки. Купували їх здебільшого великі землевласники, але не грузини, і я вважав за патріотичний обов’язок врятувати землю якогось зубожілого дворянина, а з ним і скарби моєї країни від чужоземця. Саме тому прихід лаза схвилював мене, і я перебирав у пам’яті все, що зможу запропонувати цьому, як мені здавалося, рятівникові наших земельних угідь. Ну, звичайно, я не міг не думати і про те, щоб гідно зустріти свого багатого співвітчизника, та ще й патріота, не принизити себе в його очах.

Та ось секретар відчинив двері і, пропустивши лаза вперед, представив його мені. Я вийшов з-за письмового столу, подав йому руку:

— Адвокат, князь Хурцідзе. Прошу вас сідати. Я до ваших послуг! — Я попросив секретаря залишити нас.

Гість сів у крісло, а я вернувся до свого столу. Пан Арзнєв Мускіа пильно на мене глянув і, опустивши голову, ніби поринув у себе. Це мене не здивувало — ділові люди перед розмовою з адвокатом часом довго збираються з думками, проте мовчанка мого нового клієнта тривала без краю, перейшла всі межі, і мені видалося, що коли я порушу її, це буде просто неввічливо.

— Пане Арзнєв Мускіа! — шанобливо звернувсь я до нього.— Я слухаю вас уважно! Ми співвітчизники, і я вважаю за свій обов’язок допомогти вам у вашій благородній справі.

Гість доброзичливо подивився на мене і, лагідно всміхнувшись, сказав:

— Я прийшов не в тій справі, про яку вам доповіли. Я прийшов зовсім у іншій справі.

Коли людина протягом десяти хвилин готується вести мову про купівлю виноградників і несподівано дізнається, що виноградники тут якраз ні до чого, ясна річ, вона може розгубитися.

— Я слухаю вас,— ледве видавив я з себе.

Гість знову задумався,— в очах у нього майнуло напруження. Потім він метнув на мене гострий погляд, устав і пройшовся вздовж мого письмового стола. На мене він не дививсь, і, здавалося, навіть забув про моє існування. Він був, певно, мого віку. По-чоловічому вродливий. У великих і ясних блакитних очах — ледь помітна зажура. Білошкірий, світловолосий... На ньому була чоха з верблюжої шерсті, оздоблена газирями старовинної й рідкісної роботи, і пояс з кинджалом.

Та ось він зупинився нараз і діловито сів у крісло.

— Пане адвокат,— тихо мовив він.— Я прийшов у такій справі, за яку, певно, ніколи не бралися ні ви, ні ваша контора. Про цю справу і не скажеш, що це — справа. Я спробую все-таки вам пояснити. У вас є друг у Кутаїсі — Елізбар Кочакідзе. Так ось той ваш друг направив мене до вас — поговори, мовляв, з ним, може, він візьметься допомогти тобі. Йому я все пояснив.

Гість знову замовк.

Не стану критися, в цьому чоловікові була якась чарівливість, і я це відчув одразу, як він увійшов, а після його слів, хоч я й не взнав, що за ними приховується, мені здалося, що на мене накинули аркан і тягнуть, мов ясир, аби продати в мамлюки на стамбульському базарі, а я і не збираюсь опиратися.

— Я не знаю, як називається товар, який я хочу купити,— вів тим часом мій гість.— Може, розваги... Дружні зустрічі, гра... Кохання! Мені важко добрати слова. А може, просто світське життя. Ви, певно, розумієте мене.

Я був невимовно здивований, так здивований, що повіки мої мимоволі засмикалися від нервового тику, їй-богу! Отямившись, я почав удумуватися в те, що він сказав, а вдумавшись, несподівано засміявся: нічого собі пропозиція. Правда, в ній є свій сенс: може, відкрити контору, яка прийматиме від клієнтів ось такі пропозиції. Я сказав йому про це.

— А й справді,— почав я розвивати його думку,— якщо ми допомагаємо клієнтам купувати всілякі матеріальні цінності, то чом не допомогти їм у інших випадках — купити те, що вони хочуть, адже це теж цінності. Але, мушу сказати, таких пропозицій моя контора ніколи не одержувала, і я щодо ведення таких справ не мав ніякісінького досвіду... Скажіть, як ви самі уявляєте, що ми маємо робити, аби здійснити ваші бажання?

— Я все це обміркував,— відповів він.— Вислухайте мене, і, якщо мій варіант вам буде до душі,— добре, а якщо ні і ви знайдете кращий,— я не заперечуватиму.— Він продовжував упевненіше: — Елізбар Кочакідзе знає: я хочу купити те, що ви самі для себе купуєте кожного божого дня. І тому направив мене до вас. Але в мене є одна умова — гроші ви повинні одержати наперед. Бо ж ніхто не знає, якого вигляду може набрати моя покупка. Але шлях до неї я бачу один: куди б ви не йшли — ви повинні брати мене з собою, з ким би не зустрічалися — ми повинні бути разом. Якщо ми зійдемося, зблизимось і станемо друзями, то будемо поводитися так, щоб для обох це було радістю й задоволенням. Я сподіваюся, що вам не доведеться червоніти за мене, але якщо й трапиться якась незручність, що ж удієш, коли ви взялися за такс діло. У ділі всяке буває. Але я хочу, щоб ви відповіли мені прямо: може, у вас немає часу, а може, я вам не до душі — тоді знайдіть мені гідну людину й доручіть їй виконати моє дивне прохання.

Зі мною діялося щось незрозуміле й радісне. Таке глибоке почуття прихильності й цікавості рідко хто міг заронити в мою душу. Пан Арзнєв Мускіа був навдивовижу привабливий, і пропозиція його видалася мені надзвичайно спокусливою, такою спокусливою, що я ладен був одразу ж погодитися, але, як відомо, наша професія не зносить необміркованих, поспішних рішень, і тому, трохи отямившись, я почав зважувати його слова.

Запала мовчанка. Арзнєв Мускіа терпляче ждав моєї відповіді. Увійшов секретар, доповів: завітали, мовляв, клієнти, ті, що з земельним позовом.

— Зачекають, ще не перша!..— Секретар вийшов, а я звернувся до мого нового клієнта: — Не буду критися,— сказав я,— що ви самі й ваше незвичайне замовлення дуже зацікавили мене, але є на нашому шляху складнощі, і ви повинні зрозуміти, в чому вони полягають: щоб витрати ваші себе оправдали, щоб ви мали задоволення від їх результатів, треба, щоб ми сподобалися один одному, треба, щоб наші зустрічі приносили нам радість... Розумієте? Люди розважаються з друзями.., Як би це сказати... Одне слово, з приємними їм людьми. А інакше розваги завдають лише клопоту й стають непосильним примусовим тягарем. Та ви мені вже симпатичні, але я не знаю, чи зможете ви відповісти мені тим самим, чи буде вам приємне моє товариство? Тепер про інше: що б то там не було, я передусім грузин, а потім уже адвокат. І я добре собі не уявляю, як це ми будемо розважатися разом, а платитимете ви один, мій гість?

— Платитимете ви, добродію,— відповів він палко.— Забудьте, що гроші мої, і витрачайте їх як завгодно... Хочу вам сказати, ви теж мені подобаєтесь, я кажу правду, і постараюся бути вам добрим другом. Мені здається, удвох ми зможемо добре провести час. Тільки одна умова: наш контракт має залишитися таємницею для всіх. Це неодмінно. Нехай мене вважають за вашого друга, що приїхав у гості до вас. Та коли я стану своїм серед людей, в коло яких ви мене введете,— я, можливо, після того не триматимуся за вас, якщо ви самі не захочете бути зі мною чи у вас з’явиться нова справа. Звичайно, мені не хотілося б згаяти на все це надто багато часу, хоч важко вгадати, скільки часу потрібно буде на це. Тепер я піду. Я знаю, ви не можете відповісти мені, не обміркувавши моїх слів, та я й сам не хотів би одержати поспішну згоду чи поспішну відмову.

Арзнєв Мускіа встав, поправив свій пояс і кинджал.

Коли можна завітати до вас знову, князю? — спитав він.

Я всміхнувся, в душі я вже згодився. Я не мав ані найменшого бажання відмовити йому. Ледве стримавшись, щоб не сказати йому про це, я відповів:

— Завтра, батоно Арзнєв. Годині о четвертій.

— У мене ще одне прохання. Якщо ви приймете мою пропозицію, вам доведеться оформити все це документально. Мені документ цей ні до чого, а вам може згодитися. Хто знає, що станеться в тому житті, яким ми житимемо разом: сварка, випадковий постріл або ще щось, не знаю, але перед законом ми повинні бути Клієнтом і постачальником. Я людина спокійна, не скандаліст. Не думаю, щоб на нас чигала якась неприємність, але все ж таки знайте: хоч би що сталося, я сам беру на себе все перед людьми, богом і законом. Це моє слово! На все добре, батоно Іраклію! До завтра.

Ми попрощалися по-дружньому. До цієї історії я намагався підійти з професіонального погляду, але в мене нічого не виходило, бо я ніяк не міг сприйняти Арзнєва Мускіа, котрий щойно вийшов, простим клієнтом. Який же він клієнт?.. Я думав так, думав сяк, а думки крутилися в одному напрямі: прийшов такий самий чоловік, як ти, до того ж симпатичний, до того ж ввічливий і гарний. Він хоче марнотратити життя в Тифлісі — у столиці своєї батьківщини, йому цікаво побачити вищий світ, пізнати людей. Він шукав те, що я мав завжди, як же дозволити йому платити за це, адже наше спільне життя не могло внести істотних змін у мій бюджет, я був безтурботний, і витрати аж ніяк не обтяжували мене. Єдине, що трохи непокоїло мене,— це отой документ. Ясно, що Арзнєву Мускіа він потрібен для моєї безпеки, але я звик жити безтурботно й не бажав застраховувати документами своє щастя. Та й взагалі, що могло статися при моєму авторитетові в громаді, впливові, численних знайомих і друзях? Яка неприємність могла нам загрожувати? В яких сильцях могли б ми заплутатися? Та хоч би як я поставився до того документа, я розумів, що Арзнєв Мускіа нізащо від нього не відмовиться. Він не схожий на людину, яка згодиться платити за свої забаганки чужими грошима. Я довго вагався. Нарешті вирішив скласти той документ, перший примірник віддати Мускіа, а другим не користуватися ніколи і по завершенні всіх справ повернути йому гроші.

Я прийняв клієнтів, які чекали на мене, годин через дві відпустив їх, як мені здавалося, примиреними і заспокоєними й заходився складати документ.

Арзнєв Мускіа, як ми й домовилися, прийшов на другий день у призначений час, увійшов до мене, всміхаючись, наче був знічений своєю вчорашньою пропозицією. Одягнений він був по-європейському, гарно й елегантно.

Арзнєв Мускіа уважно прочитав документ, який я йому подав, кивнув головою на знак згоди й спитав:

— Тут залишено місце для зазначення суми. Скільки грошей я маю внести?

Я засміявся.

— Я не взяв би з вас і карбованця, але бачу, мені не пощастить вас умовити. Нехай буде стільки, скільки ви вважаєте за потрібне.

— Двадцяти тисяч вистачить? У мене з собою лише тридцять. Десять я залишу собі про всяк випадок.

— Що ви сказали?..— здивувався я, бо на той час за двадцять тисяч можна було купити прекрасний маєток.

— Я хочу, князю, щоб ми були вільні в грошах.

«Це ще добре, що цей наївний чоловік попав до мене, а то бог знає, що лишилося б від його статку»,— подумав я.

— Ні, батоно Арзнєв, я візьму з вас три тисячі, не більше. Якщо цього не вистачить, можна буде докласти ще.

— Дешевий, виявляється, мій товар,— тихо мовив Мускіа, дістаючи із спідньої кишені гроші й кладучи їх на стіл.

Я заповнив місце, залишене для суми. Мускіа підписав документ і сховав оригінал. У нього був гарний чіткий почерк, але трохи нервовий, позбавлений спокою.

— Ну що ж, пане Арзнєв, віднині наш контракт набирає сили! — урочисто сказав я і подзвонив.

Секретар приніс шампанське й фісташки. Корок ударив у стелю. Піна полилася з келеха на сліпучо-білу серветку.

— Побажаємо успіху один одному, кожному зокрема і нам обом разом! — сказав Мускіа, цокаючись зі мною.

Секретар передав йому прибуткову касову квитанцію.

— Як у вас з європейським одягом? — спитав я.

— Коли я приїхав сюди, то пошив у Паперно чотири костюми,— сказав Мускіа.— Якщо цього мало чи кравець не годиться, я пошию ще. Та коли який одягати, маєте мені підказувати ви.

— Звичайно... Але кравець гарний і костюмів досить. А де ви зупинилися, пане Арзнєв?

— У готелі Ветцеля. Перший поверх, четвертий номер.

— У тому номері місяць тому жив мосьє Дорньє — французький багатий купець і нафтопромисловець. Зручний номер. З чого ж ми почнемо, батоно Арзнєв?

— Це вам вирішувати, Іраклію-батоно,— всміхнувся Мускіа.— Бачите, я з самого початку підкоряюся вам, і так буде завжди...

Ми провели разом лише тижнів два, а по тому він зник. Але він пройшов крізь мою душу, і слід від нього — як борозна. Цей чоловік народжений був для того, щоб поневолювати, підкоряти людей, котрих зустрічав на своєму шляху. Дивно, але й досі живе в мені те давнє почуття — суміш гострої, невиразної, так і не задоволеної цікавості, палкого інтересу, які він викликав у перший день нашого знайомства.

А зараз я, ви бачите, дуже старий, хоч Всевишній не позбавив мене пам’яті. Атож, я пам’ятаю все, але не розповідатиму вам про це, тому що в мене є зшитки... Ось відкрийте отой ящик... Так, отой... Там зшитки різного кольору, старі зшитки, тоненькі... Так-так! Дякую вам, молодий чоловіче! Ці зшитки ліпше за мене пам’ятають те, що було колись. Звісно, я писав не для того, щоб друкувати... Ні. Я писав для себе, і мені було приємно згадувати той час і того чоловіка, певно, тому, що я згадував свою молодість, а молодість завжди приємно згадувати... Сідайте й читайте. Якщо треба, перепишіть... А я? Е-ех! Старість — не радість.

Білий зшиток

...Отже, наша угода набрала сили, і мені треба було придумати програму розваг для Арзнєва Мускіа. Правду кажучи, мені це було б не важко, але заважала неприродність наших стосунків. Погодьтеся, все-таки це дивна справа. Бо ж Арзнєв Мускіа — замовник, покупець, і якщо він витрачає гроші, то має витрачати їх з вигодою: має бути задоволений результатом, задоволений своїм так званим «повіреним у справах», новими зустрічами й новими враженнями. Це з одного боку. А з другого...

Секретар відчинив двері і, пройшовши повз Арзнєва Мускіа, поклав мені на стіл візитну картку. Я так заглибився в свої думки, що спочатку не помітив її. Секретар, очевидно, здогадався, що я зараз нікого не можу прийняти. Він навшпиньках вийшов...

...Отож, з другого боку... З другого боку, — і я це розумів,— цей чоловік притягав мене, як магніт, мені хотілося стати його другом, просто другом, поринаючи разом з ним і в розваги, і в пригоди, і я не знав, чого він чекає від мене, яких особливих розваг шукає і чи зможе знайти їх у моєму товаристві. А значить, як клієнт, Арзнєв Мускіа може кінець кінцем лишитися не задоволеним мною.

— Іраклію-батоно, — спитав Мускіа саме в цей час, — скажіть, куди ви збираєтеся йти сьогодні ввечері?... Я теж піду туди, якщо, звичайно, ви не заперечуватимете. Мені буде приємніше, коли все піде само собою, зумисне не треба нічого вигадувати.

— Слава богу,— полегшено зітхнув я.— Я саме про це й думав. І я згоден з тобою... Бачиш? Я кажу тобі — ти. Ми ж близькі друзі. Хіба не так?

— Так, так, — сміючись підтвердив Мускіа. — А тепер я піду. Ти ж на службі... Коли і де ми зустрінемося?

Поки він говорив, я машинально глянув на візитну картку. Дивна річ, і гадки не мав, що в жінок можуть бути візитні картки, ніколи їх не бачив. І це прізвище — звідки я його знаю... Я крутив перед собою ту картку, не відповідаючи на запитання гостя.

— Зачекай, Арзнєв, не йди...

Я подзвонив, увійшов секретар.

— Якого віку ця дама, ну, приблизно, звісно?

— Я знаю, що їй тридцять п’ять років, але на вигляд молодша, двадцять вісім або двадцять дев’ять можна дати.

— Гаразд, іди. Я тебе покличу.

Виходячи, він забрав пляшку з-під шампанського й келехи.

У мене на полиці стояла конторська книга — список клієнтів, не лише колишніх, а, можливо, й майбутніх. Тут були різні відомості: адреси, рухоме й нерухоме майно, сфера діяльності, капітал. Я розгорнув ту книгу на іменах: Ширер, Тавкелішвілі, Нано Парнаозівна, що стала Ширер-Тавкелішвілі.

Не тому, що я забув її ім’я, ні, просто, щоб перевірити свою пам’ять. Я ж знав Нано Тавкелішвілі ще в дитинстві. А торік я одержав від неї запрошення, але чомусь не пішов і надіслав вибачення.

Я подав візитну картку Арзнєву Мускіа.

— Прочитай.

Лаз узяв картку в руки й прочитав уголос те, що було написано.

Я здивувався, що людина, яка жила в Туреччині, так вільно читає російською. Я і раніше помічав, що грузинська вимова в його російській мові відчувається менше, ніж у моїй.

— Де ти навчився так добре говорити по-російському?

— Вчили змалку. А потім я довго був на Кубані, і там розмовляли по-російському. І російські книжки читаю іноді, хоч у гімназії мені не довелося вчитися.

Мені стало ніяково: Арзнєв Мускіа справляв враження освіченої, вихованої на аристократичний лад людини, Правда, два дні — надто короткий час, але перше враження не буває оманливим.

— Хто ця жінка? — спитав він.

— Як тобі сказати... В дитинстві наші сім’ї були близькі. Ми з нею однолітки, часто гралися разом. Закінчивши гімназію, нона втекла з дому, вийшла, очевидно, заміж за отого Ширера. Про того Ширера я дізнався лише кілька років тому. Не знаю, може, спочатку вона втекла з іншим, а потім зустрілася з ним? Словом, вернулася в Тифліс вона з ним. Ширер іноземець, він має досить великий капітал. Тоді йому було років тридцять два, тридцять три, коли Нано одружилася з ним. Він повіз ту дівчину в Європу, дав їй вищу освіту, здається, вона закінчила Женевський університет. Вони жили за кордоном, і в Тифлісі про них довго нічого не чути було. Повернулися вони чотири роки тому. Ширер купив великі ліси в околицях Закатала, Кахі та Кобахчо. Усе горіх та дуб. Забув сказати, що Ширер — лісопромисловець. У Закатала вони побудували дім. Тут, у Сололакі, купили у вірменина другий, ще більший будинок. Обидва прекрасно умеблювали. Дітей у них немає. Ця жінка шість місяців на рік живе у Тифлісі. Решту часу проводить у Закатала і в подорожах. Отак. Тепер оточення...— Я заглянув у книгу.— Вона буває у вузькому колі, уникає знатних сімей, а купчих і близько не підпускає. Гаразд, що ми ще знаємо про цю даму? Ага, ось: у неї двоє лакеїв, два двірники, дві покоївки, один кухар... Кухар на ім’я Катран! її чоловік рідко приїздить у Тифліс. Видно, вона одна в такому великому будинку?! їхні справи веде юридична контора Шахпарунова... Тим більше дивно, що вона прийшла до мене!

— Мабуть, мені краще вийти...— сказав Мускіа, повертаючи мені візитну картку.

— Ні, якщо в тебе немає нічого термінового, зачекай, Арзнев. Тобі може бути цікаво; за нашою угодою, ти можеш бути присутній на прийомі, правда, є тут одна делікатна обставина... До адвокатів часто приходять з чимось таємним. Яка тут таємниця? Приходять для розмови віч-на-віч. Тому краще пройди сюди, в кімнату за моїм кабінетом. Двері ми залишимо трошки прочинені. До речі, у шафі є все для легкого сніданку й вино. Підкріплюйся й слухай, може, почуєш щось цікаве. Іди, а то пані обридне чекати...

— Не знаю, чи залишатися мені, Іраклію?

— Не хвилюйся, я не поставлю тебе в незручне становище. У нашій угоді й такий момент передбачено.

Арзнєв Мускіа вийшов, а я покликав секретаря й загадав привести ту даму.

Я закрив книгу, розгорнуту на пані Ширер-Тевкелішвілі, і поніс її до полиці. Поки я повертався до письмового столу, через поріг уже переступила пані Нано. Після перших привітань ми посідали в крісла. Між кріслами стояв низький круглий стіл, на ньому лежала красива табакерка. Я зняв кришку — прошу, якщо курите.

— Дякую. Я курю дуже рідко,— всміхнувшись, мовила жінка.— Тільки тоді, коли в мене гарний настрій і мені весело.

— Виходить, що в гарному настрої ви буваєте дуже рідко?!

— В дуже гарному?.. Звичайно, рідко! Хіба може бути інакше?

Ми згадали дитинство й наші колишні зв’язки, пом’янули всіх покійних і живих. Потім я вибачився, що не прийшов на її запрошення. Запитав про чоловіка, про сімейні справи. Розповів дві-три новини, і після цих милих речей настала невелика пауза.

Пані Нано була одягнена дуже просто. Дами її стану завжди начіплювали на себе коштовності. А в неї була тільки обручка на безіменному пальці та золотий ланцюжок на шиї, на якому, певно, висів, захований на грудях, маленький годинник. Оце було і все.

— Чим можу служити, пані Нано? — порушив я мовчанку.— Якщо, звичайно, ви в справі... Тоді треба було покликати мене додому, і я прийшов би не гаючись.

— Що ви!.. Навіщо вас турбувати? Та й крім того, мені хотілося побачити вас саме в конторі.

Сказавши це, Нано ніби зніяковіла, але одразу ж оволоділа собою і, всміхаючись, спитала:

— Я сподіваюся, в цьому домі вміють зберігати таємниці...

— Ось вогнетривка шафа. У ній зберігаються таємниці близько двохсот моїх довірителів! Жоден з них не має підстав бути Невдоволеним... Але бачиш двері,— вони трохи прочинені. В тій кімнаті снідає мій найближчий друг, лаз, дворянин, пан Арзнєв Мускіа. Зачинити їх?

Пані Нано задумалась і, стенувши плечима, сказала:

— Якщо той добродій твій найближчий друг...— Вона одразу ж помітила, що я перейшов з офіційної мови на дружню — з нашого дитинства, ніби пропонуючи їй відновити ті колишні зв’язки, і охоче прийняла цей тон.— Хіба не однаково, чи почує він усе від мене, чи від тебе, коли я піду?

Ми обоє засміялися. Нано знову замовкла. Видно, вона обдумувала, як почати.

У кімнаті за кабінетом щось брязнуло.

— Арзнєв, прошу тебе, тихіше, а то я зачиню двері! — гукнув я більше задля того, щоб показати перед Нано свою дружбу з лазом.

— Ну що ти, друже мій, я ж не з револьвера вистрілив, я тільки ніж упустив,— відповів Арзнєв Мускіа.— Ніж — значить, бути ще одному мужчині при вашій розмові, це вже безперечно!

— Отже, Нано, я слухаю.

— Мені потрібна твоя порада,— почала вона,— ти, звичайно, добре знаєш, що таке Закатала — наше невелике повітове містечко. Усі на виду у всіх, усі добре знають одне одного. Є в нас там один поліцейський чиновник. Прізвище його Вєтров. Років, мабуть, тридцяти. Я зустрічаюся з ним лише в гостях. Він багатьом подобається, кажуть, що він милий і навіть симпатичний. Я, правда, не вважаю його таким, щось у ньому є огидне. І скидається він на собачку, що нашорошив вуха. Але доводиться дотримуватись етикету ввічливості, від цього ж ніде не дінешся, чи не так?

— Звичайно.

— І ось одного разу, зовсім несподівано, той Вєтров,— вела далі Нано,— в гостях у Васенкових обрав мене предметом своїх жартів і наговорив три мішки вовни про якісь там мої таємні зв’язки., І, уявляєш, навіть назвав прізвища двох офіцерів. Я образилася до глибини душі й хотіла дати відсіч нахабі, але стрималася, бо вирішила витерпіти й дослухати до кінця. Знаєш, іноді це дуже корисно. Звичайно, він помітив, що його базікання неприємне мені, і почав виляти й навіть вибачатися: мовляв, пані Нано, клянуся честю — все це лише жарти, не сприйміть за грубощі й пробачте. Я не певна, що вихватка Вєтрова була продиктована його нахабством і тільки. Річ у тому — і я хочу, щоб ти це зрозумів,— що в його плітці не було нічого схожого на правду і з тими офіцерами в мене не було інших стосунків, крім дружніх. Вєтров бачив, що я ледве стримую гнів,— я прямо сказала йому, що він бреше,— але він і далі поводився так, ніби мої слова нічого не важать. Тепер я хочу, щоб ти знав — адже ти повірник моїх таємниць, хоча ні, ви обидва повірники — ти і отой турецький дворянин...

— Лазький дворянин, пані,— пролунав голос Мускіа.

— Так, так, ти і отой лазький дворянин,— виправилася Нано.— Як дивно, що мене одночасно два сповідники слухають... Так ось, я хочу звернути особливу увагу на те, що в межах доступного Вєтрову в мене гріхів немає. Це свята правда, і, щоб ти не думав, ніби я виправдуюсь, я додам: сама я можу допустити в своєму житті що завгодно, бо почуваюся щодо всього вільною — і як жінка, і як людина!..

З кімнати за кабінетом долинув задушливий кашель.

— Не звертай на нього уваги,— сказав я.— Мій друг переплутав сигари, він не знає фірм, не відрізняє міцних від слабких і ото розплачується за те.

— Твій друг кашляє не від сигар,— мовила Нано,— він не вірить моїм словам.

— Ви правду кажете, пані. Не вірю. Проте не вірю я лише одному — тому, що ви вільні.

— Але я й справді вільна,— повторила дружина Ширера.

— Якщо так,— долинув до нас голос Мускіа,— виходить, вам пощастило відгадати вічну загадку роду людського, основну турботу — від дня створення світу і до наших днів. Мені траплялося ще кілька чоловік, котрі казали щось подібне. І був би надзвичайно вдячний вам, честю клянуся, коли б ви пояснили, яким чином ви стали вільні.

Нано задумалася, видно, вагаючись, чи варто відповідати моєму другові на це запитання. І все-таки сказала:

— Я не відмовляю собі — ніколи і ні в чому. Роблю все, що хочу. Хіба це не свобода? А потім... Я здолала страх! Вам зрозуміло?

З кімнати за кабінетом не чути було ані звуку. Пауза затягалася.

— Продовжуй, Нано! Я розумію: все, що ти розповіла,— тільки вступ,— мовив я.

— Після тієї неприємної розмови Вєтров чомусь поводився зі мною ще безцеремонніше, ще фамільярніше, сказати б. Я помітила, що він намагається зустрічатися зі мною частіше, і насторожилася, щоб не подати йому приводу для нових пліток. Та коли нам траплялося бути з ним в одному товаристві, базікання його зводилося лише до пліток, чуток та службових анекдотів. Він робив усе, щоб залишитися зі мною наодинці, а коли це вдавалося, то поводивсь, як змовник, так, паче у нас з ним — спільні таємниці. Спочатку я думала, чесно кажучи, що він у мене закохався, і нетямилася, що він зволікає з освідченням. Це дало б мені можливість поставити його на місце й порвати ті безглузді стосунки раз і назавжди. Але потім я помітила, що він і до інших дам нашого міста ставиться так самісінько, і через це вони лютували, а навколо нього створювався певний ажіотаж. Тоді я подумала: може, Вєтров просто удатний донжуан, і в цьому вся загадка. Та невдовзі, Іраклію, мені довелось переконатися, що й це не так, що в нього взагалі немає ніяких любовних намірів. Спочатку я сама дійшла до цієї думки, а потім зовсім випадково дістала підтвердження. На вечері у Перевалових я помітила, як у Вєтрова із спідньої кишені мундира випав якийсь папірець. Я хотіла була сказати йому — візьміть, мовляв, підніміть, та чомусь не сказала. А коли закінчилась вечеря, підняла сама. Як ти гадаєш, що там було? Список! Імена восьми жінок, і біля кожного імені стояли крапки. Цей папірець я принесла тобі. Ось і вся моя оповідь. Я хочу, Іраклію, щоб ти допоміг мені зрозуміти: чи свідчить поведінка Вєтрова про якийсь особливий інтерес його до моєї особи,— скажімо, службового характеру. А якщо це так — чого він шукає, чого хоче від мене? Тільки не думай, що це маячня екзальтованої, навіженої дамочки. Я маю вагомі докази... По-перше, Вєтров — жандарм для особливих доручень, переодягнений у поліцейський мундир, а по-друге,— і це найголовніше,— інтуїція ніколи мене не зраджує.

Нано замовкла й провела хустинкою по чолу.

Є жінки, врода яких розкривається не одразу, а в поступовому спілкуванні. Саме такою жінкою була Нано, з кожною хвилиною вона здавалася мені дедалі привабливішою.

— Спробуємо разом розібратися в усьому цьому. Але, перш ніж узятися до аналізу, я хотів би поставити одне запитання: чи маєш ти підстави гадати, що жандармерія може цікавитися твоєю особою? — спитав я Нано.

— Маю! Вони можуть мною цікавитися!

Я був трохи збентежений і, розгубившись, міг тільки промимрити:

— Зрозуміло. Але треба при цьому мати на увазі...— тут я затнувся, та все ж таки сказав, що хотів сказати: — чи в тій частині твого життя, що становить інтерес для жандармерії, не порушила ти правил конспірації, чи не перейшла меж обережності? Ну, скажімо, чи не довірила ти таємницю якійсь третій особі? А крім того, може, твоє ім’я фігурувало у зв’язках підпільних чи в’язничних?

Нано задумалася. Мовчала, видно, зважувала подумки слова, щоб правильно відповісти, враховуючи всі обставини й подробиці. Ось що вона сказала:

— Знаєш, хоч я жінка, але добре знаюся на політичних течіях нашого часу. Без цього не обійдешся, треба розуміти, що до чого, треба бути в курсі життя. Але немає нічого такого, що було б мені до душі, що виражало б саме мої погляди й бажання. Тому, мабуть, сама я не зможу взяти участі в боротьбі, а то, гадаю, на що-небудь та згодилася б. І разом з тим мені не дає спокою моя здатність бачити зло і повставати проти нього. Я і досі не можу збагнути себе, зрозуміти, як мені жити, як знайти власну форму життя, дій. Ти розумієш? Людині, яка перебуває в такому душевному стані, як я, не лишається нічого іншого, крім добродійності... Якось прийшов до мене чоловік, ЩО втік з в’язниці, і попросив сховати його... Від тієї хвилини я зрозуміла, що допомога переслідуваному — тому, хто бореться, не жаліючи себе, не боїться смерті, сидить у в’язниці, втікає з каторги, бо не може не робити так, як велить йому совість,— що допомога такій людині — це найсвятіше, бо, як сказав поет, «ми людьми звемося, цього світу діти...»[19]. Моя провина перед законом у тому, що я за чотири роки переховувала двох переслідуваних утікачів, дала їм притулок, їжу, все, що треба для життя, і відпустила їх тоді, коли можна було відпустити. Дивно, але ти і твій лаз-дворянин — перші, кому я довірила цю таємницю. Ті двоє втікачів — не рахуються, перед ними я чиста, я виконала обов’язок любові до ближнього і впевнена: вони й сьогодні зберігають про мене добру пам’ять, бережуть моє добре ім’я. Для цього потрібна тільки вдячність і трохи розсудливості. Вони мають і перше, і друге. Це порядні люди. Ось і відповідь на твоє запитання: звідки і що може знати про мене жандармерія?

Нано раптом замовкла і обернулася до дверей кімнати, що за кабінетом.

На порозі стояв Арзнєв Мускіа й дивився на неї.

— Дозвольте, пані, вийти мені на волю...— сказав він.— Вибачайте, але я ж і так усе чую...— Мускіа, всміхаючись, дивився на мою співрозмовницю.— Я дуже хочу бути тут... З вами! Ось Іраклій засудив мене до ув’язнення, а я втік, і, може, ви дасте мені, притулок?

Нано — ані пари з вуст, тільки зосереджено, пильно вдивлялася в Мускіа.

Ховатися лазові в тій кімнаті й справді не мало більше ніякого сенсу, але я не знав, як поставиться до присутності гостя наша дама. Нано, очевидно, зрозуміла, про що я думаю, і доброзичливо сказала:

— Прошу, мені однаково. Ви, певно, хотіли щось мене спитати?

Слова її прозвучали трохи холоднувато. Може, її образив жарт: чи не дасте ви мені притулку,— і вона сприйняла це як насмішку, бо ж вона щойно розповідала, як допомагає переслідуваним. А може, вона нічого й не вкладала у своє запитання. Я тільки не міг зрозуміти, чому вона дивиться на лаза так пильно, так напружено.

— Арзнєв Мускіа! — Лаз шанобливо вклонився Нано і сів у третє крісло.

— Нано Тавкелішвілі-Ширер,— трохи зніяковівши, не зразу відповіла вона. То був швидше шепіт, і легкий уклін на знак привітання, здавалося, призначений був не йому, а самій собі, якійсь своїй здогадці.

Гарний, елегантний і простий був Арзнєв Мускіа. У мене на очах присутність жінки ублагородила й розкувала його рухи, жести. Скільки важить для чоловіка жіноче око! Очевидно, наша дама теж помітила й оцінила його аристократичну простоту.

— Я вас бачила...— мовила Нано.— Де ж я вас бачила?..— Вона кліпала очима за кожним помахом віяла.

Нано намагалася щось пригадати. Обидва ми дивилися на неї, всміхаючись: я — очікувально, лаз — із здивуванням.

— А-а-а, згадала. Так, так... Але прізвище інше. Звичайно, я помиляюся. Той чоловік, на якого ви схожі...— Нано засміялася,— абраг!

— Ти й з розбійниками, виявляється, знайома? — спитав я.— Та в тебе, я бачу, широкі зв’язки із злочинним світом, прекрасна моя пані!

— Непогані! — відповіла вона весело.— Мені щастить на них.

— Ви зволили сказати, що перемогли почуття страху. Але ж страх... Страх — багатоликий. Який саме з них перемогли ви? — спитав лаз.

Нано подивилась просто йому в очі, а потім одвернулася, дістала папіросу, покрутила її в пучках і мовила:

— Це треба обміркувати, пане Арзнєв. Зачекайте, я зараз поясню вам.

Я приніс шампанське й келехи. Відкупорив пляшку, обніс її, припрошуючи своїх співбесідників, а Нано все мовчала.

— Арзнєв, що ти наробив! Вродливій жінці личить усмішка, а ти завдав їй клопоту...

— Вибачте мені, я готова відповісти. Але боюся, лаз не заспокоїться, почнуться суперечки, і, щоб відстояти свої погляди, мені потрібні будуть приклади. Тому я одразу почну з одного випадку. Ви не проти?

— Звичайно, ні!

— Ми слухаємо вас, пані!

— Що таке страх? Кінець кінцем на світі є лише один страх — страх смерті! Випливає він з інстинкту самозбереження, чи не так? І коли добре поміркувати, його можна виявити у всіх вчинках майже всіх людей. Вислухайте мене уважно, і ви погодитесь, що я кажу правду. Те, про віщо я розповім, сталося першого року після нашого повернення в Грузію з-за кордону. Ми з чоловіком гостювали у нашого друга неподалік від Очамчире — будинок стояв на березі моря, був вересень, тепле море, чудова погода. З берега ми нікуди не йшли, встромили в пісок величезну парасольку, купалися, читали книжки, одне слово, жили як хотіли. Якось, коли опівдні ми повернулися додому, по обіді й відпочинку, господар звелів осідлати для нас коней, щоб ми прогулялися верхи. Але просив не їхати далеко, бо вечір не за горами. Ми їхали шосе, поминули Очамчире, попереду — Самурзакано. На мені — пошита в Лондоні новенька амазонка, настрій піднесений, хочеться франтувати, стрибати, гуляти — хоч до нічної прохолоди. Чоловік кілька разів осаджував мене — годі, мовляв, треба повертатися. Але я летіла вперед, не слухаючи його, щось вело мене — і завело, як ви побачите, далеко. Та поки що я хочу наголосити лише на одному: чоловік просив повернутися, бо чув, що на дорогах трапляються пограбування. Але я сказала — ні! І він не сперечався, не наполягав, ми скакали собі вперед. Чому він так легко згодився? Чому не вимагав, не наполягав на своєму? Та тому, що боявся, коли б його бажання повернутися я не сприйняла як боягузтво. А я не зважила — ні на те, ні на друге, мені хотілося одного — гуляти, скакати верхи, значить, я думала лише про свою примху, а вона, в свою чергу, була страхом — страхом, що, коли ми повернемо назад, я не звідаю цих радощів життя. Так ось, навіть у цьому, нібито простому збігові випадковостей виявилося три різні форми страху, і всі три позначені однією печаттю — егоїзмом. Ви згодні зі мною, що всі три види егоїзму випливають з одного джерела — інстинкту самозбереження?

— Безперечно,— відповів я.

Лаз нічого не сказав, лише кивнув головою.

— І що інстинкт самозбереження і страх смерті — де одно й те саме, і з цим ви теж згодні?

— Звичайно, згодний,— сказав я.

— Тоді простежте уважніше і ви побачите, що в моїй розповіді страх смерті викликав до життя лише егоїстичні пружини дії. Тут не було нічого схожого на любов до ближнього, на почуття обов’язку, вже не кажучи про добро.

— Але ж коли чоловік радив тобі повернутися, хіба він турбувався не про твоє щастя? Хіба виходив не з ваших спільних інтересів? — спитав я.

— Я знала, що хтось запитає мене про це. Зачекайте, відповідь прийде сама собою... Ми в’їхали глибоко в ліс, копі йшли ступою, ми знехотя перемовлялися одне з одним. Я не зразу помітила чоловіка на узбіччі дороги. Перед ним лежав хурджин, і схожий був той чоловік на подорожнього, що сів відпочити. Дуже швидко нам довелося дізнатися, що той тихий подорожній — розбійник і грабіжник Ража Сарчимеліа. Тільки паші коні порівнялися з ним, як він устав, витяг два револьвери й наказав нам спішитися й мовчати. Незважаючи на револьвери, розбійник мав такий мирний і доброзичливий вигляд, що чоловік не зрозумів, у чому річ, і по-французькому спитав мене, що він каже. Я переклала. Звідкись з’явився другий розбійник з рушницею. Ми позіскакували на землю. Заціпеніння минуло, і я уявила собі досить виразно, що чекає нас попереду. Спочатку вони звеліли віддати їм зброю, але в нас її не було. Потім той, що з рушницею, забрав коней. І, нарешті, Сарчимеліа наказав іти за ним — і нас погнали в ліс. Коли ми дійшли до пагорка і обминули його, то опинилися на невеличкій галявинці. Там сиділо душ сорок напівроздягнених чоловіків і жінок. Їх охороняв третій розбійник, теж з рушницею. Збоку валялося кілька мішків, напханих, очевидно, награбованим. У нас позабирали гаманці, коштовності й загадали роздягтися!., Ага, я забула вам сказати, що Рудольф Ширер — чоловік з багатим минулим. Не знаю — чи він з природи такий, чи постійні пригоди й нещастя викували його характер, але іноді,— і я точно знаю, коли саме,— він сповнюється самолюбної гордині, стає безоглядно хоробрим. І ось, коли нам загадали пороздягатися, Ширер спритним ударом збив з ніг Ражу Сарчимеліа, а по тому зразу ж сам почав стягати з себе куртку. Але в цей час другий розбійник ударив мого чоловіка ложею в потилицю, і він упав непритомний. А третій розбійник, котрий стеріг пограбованих людей, оголив кинджала й кинувся до нас, збираючись убити Ширера. Я заступила йому дорогу і спробувала збити його з ніг. На той час Ража Сарчимеліа прийшов до тями. Він підвівся й загадав розбійникові з кинджалом вернутися на своє місце. Той відступив, лаючись останніми словами. А Ширер уже опритомнів, схопився й продовжував, наче нічого й не було, роздягатися.

— І ви, пані, ви теж! — закричав Сарчимеліа.— Скидайте все, що є, мені це цікавіше!

Довелося виконати його наказ, не тому, що я злякалася, а просто не хотілося ускладнювати обставини. Наш одяг теж запхали в мішок, а нас самих посадили поруч з іншими пограбованими.

Була субота. А щосуботи й щонеділі в Очамчире завжди бувають ярмарки. Певно, люди ті поверталися з ярмарку. Знали бандити, кого й де спіймати!

Ража Сарчимеліа підійшов до нас і став на мене видивлятися. Він вивчав мене так, ніби я була неживим предметом, що його він знайшов на дорозі й не міг тільки вирішити, яка від того буде йому користь. При цьому дивився він тільки на мене, на Ширера й не зиркнув, ніби його тут і не було. Так тривало кілька секунд, а потім він сказав:

— А ви, виявляється, добре б’єтеся, пані. Ось відпущу оцих людей, а вас заберу з собою, і, поки ваш чоловік пришле викуп, ми будемо час від часу битися!

Сарчимеліа розреготався й пішов. Пішов по наступну жертву.

А мій чоловік зашипів мені на вухо:

— Це все через тебе. Через твої вереди. Через тебе маю я терпіти, що мене б’ють, грабують, а мою дружину зроблять наложницею й триматимуть доти, поки я ж таки не принесу викупу. І все це звалилося мені на голову через твою впертість. Тому що я знав, попереджав, передчуття мене не зрадило, я казав тобі — повернімося...— Він махнув рукою і замовк.

Тепер ви, сподіваюся, переконалися самі, що Ширер — нехитрий, нелукавий? Він прямо назвав усе своїми іменами й пояснив, чому хотів повернутися. Коли б був хтось інший на його місці — той сказав би: не думай про мене, аби лиш тебе виручити з біди! Але не такий мій чоловік. Ось, пане адвокат і пане мораліст, відповідь на запитання — про кого думав Ширер, коли хотів повернутися назад. Дивуватися тут можна тільки одному — прямоті, з якою Ширер виявив те, що інші вміють приховувати.

Несподівано відбулися події, які переплутали всі карти. Та перш ніж розповісти про них, я хочу разом з вами дослідити те, про що розповіла вам. Я гадаю, ми не будемо сперечатися, що таке пограбування й насильство, і згодимось, що вони були злом за всіх часів. Цього ніхто не заперечить. Але чим породжене це зло? Я можу відповісти лише одно: егоїзмом. Бо ж ніхто не скаже, що Ража Сарчимеліа зі своєю ватагою напав на нас з любові до ближнього? Цього, на мою думку, не треба доводити. Але коритися насильству — хіба це не таке саме зло! І не кажіть, що ми — беззбройні, безсилі перед озброєною ватагою...

— А хіба не безсилі,— перебив я її,— що ви могли тоді зробити?

— Ну, хоча б померти,— відповіла Нано.— На це ж ми маємо право. І я певна, що коли б з усіх людей, приречених на пограбування, хоча б третина була здатна чинити опір озброєному злочинцеві — не на життя, на смерть,— багато чого змінилося б у світі. Жертви, звичайно, були б, але поступово, зрештою, що залишилося б від самого насильства?

— Звичайно,— сказав я,— страх смерті змушує людину коритися насильству й гнутися перед ним. Ти маєш слушність, пані Нано.

— Хіба в цьому можна сумніватися!— вигукнула Нано й вела далі: — Пам’ятаєте, як мій чоловік ударив розбійника і збив його з ніг? Як ви вважаєте, що таїлося в тому ударі? Хіба не розумніше було вдарити його там, на дорозі, коли Сарчимеліа був один? Ви скажете, Ширер, можливо, спочатку розгубився, а потім, біля мішків, узяв себе в руки і вступив у бій. Але це не так. Я бачила не раз, як Ширер потрапляв у небезпечні історії, але ніколи не бачила, щоб Ширер розгубився. Він володіє собою, як бог. Але бог цей — марнославне дитя і може вчинити свої подвиги, лише коли кругом — юрба, публіка, товариство, тоді він хоче показати, який він великодушний, безкорисливий, благородний, який сміливий, хоробрий, багатий, він кращий за всіх, розумніший за всіх, і дружина в нього така, якої ні в кого немає! Але це тільки на людях, коли всі бачать, а коли нікого немає і він сам або вдвох зі мною, то це зовсім інша людина, можете мені повірити, я знаю це добре. І той удар був зважений і розрахований на секунди. Мій чоловік усе зумів завбачити — і хоробрість показав, і за наказом куртку скинув,— розумів, що розбійники не захочуть здіймати галас, не захочуть стріляти і вбивати, що їм потрібні наші речі, а своя честь їх непокоїть дуже мало. Бачите? Все відбулося саме так, а не інакше. Проникливість Ширера могла б викликати захоплення, коли б у його поведінці рушійною пружиною був не егоїзм. І внаслідок егоїзму — знову зло! Убивство, яке мало не сталося, і не одно, а двоє. І мене залишають заложницею, щоб відомстити Ширерові. А крім того, Ширер показав усім поганий взірець...

— Як це поганий! — перебив я Нано.— На мою думку, взірець був гарний, взірець непокори, опору, боротьби.

— Ні, ти не правий,— втрутився лаз.— Взірець міг бути гарний, якби він довів справу до кінця. Ти ж знаєш, Іраклію, що таке людина? Якщо в одному вчинкові є і погане, й гарне, вона буде наслідувати погане, а гарного не наслідуватиме нізащо. Знаю я це.

— Я про це й думала, пане Арзнєв,— звернулася до нього Нано,— коли сказала, що він подав поганий взірець. Тепер ви погодитеся зі мною, що всі вчинки героїв моєї розповіді породжені себелюбством і страхом смерті, що, крім зла, в них немає нічого, немає ані крихти добра. І так завжди в житті, скільки я не спостерігаю,— страх смерті й егоїзм, що випливає з нього, приносять саме лише зло...

— Ні,— заперечив я.— Бувають випадки, коли страх приводить до добра.

— Який страх і в яких випадках?

— Ну страх перед законом,— відповів я.— Страх перед помстою. Людина просто боїться переступити закон і вчинити зло, яке вона задумала.

— Звичайно,— сказала Нано.— Може статися так, що зла людина злякається закону й не піде на злочин. Але, Іраклію, лиходій тому і лиходій, що він обійде закон і все одно доб’ється свого. А закон може досягнути одного — щоб людина знайшла спосіб його обійти і вчинити злочин, уникнувши покарання.— Нано задумалась. А потім сказала:— Так ось, основне — це страх смерті, і я його здолала! — Видно, їй стало незручно від цих слів, вона почервоніла, зніяковіла.

— А як ти пов’язуєш свободу з перемогою страху смерті? — спитав я її, намагаючись допомогти їй подолати ніяковість. І взагалі під час розмови мене більше цікавила сама Нано, аніж її міркування.

— Ну, ось це зрозуміти найлегше,— мовив лаз.— Якщо немає страху, тоді ніщо не зв’язує, не гнітить, не заважає, і ти поведешся так, як підкаже серце. Це і є свобода. Чи не так? Інша річ, як людині подолати страх, якщо бог не дав їй на це сили?.. Для цього потрібна сокира, вогонь і кинджал!

— Хіба можна, пане Арзнєв, сокиру, вогонь і кинджал назвати добром? — заперечила Нано.— Я гадаю, добро — це здатність відмовитися від себе, пожертвувати собою заради інших. У найгіршому разі — заради когось одного, але не за рахунок інших, не на шкоду іншим. Тільки людина, наділена таким даром, може перемогти страх смерті, звичайно, в тій мірі, в якій провидіння обдарувало її здатністю до добра.

— Що й казати, пані Нано,— мовив лаз,— людину такої доброти можна вважати мало не богом. Але й вона боїться смерті!

— Чому?

— А яка ж мета в такої людини?

— Мета одна — творити добро, знищувати зло.

— Це її призначення, зміст її життя, і на своєму шляху вона намагатиметься до краю вичерпати себе. До краю вичерпати той талант доброти, що дало їй провидіння, і лиш потім померти. А до цього вона буде хотіти жити і боятиметься померти. Хіба не так?

— Ні, не так. Це не страх, а щось інше, високе й прекрасне почуття!

— Те, що ви кажете,— мовив Арзнєв Мускіа,— нагадує мені слова ігумені одного монастиря, матушки Єфимії. Вона любила говорити красиво. Мені здається, і вірші потай писала в монастирі. Якось вона сказала мені: «Сину мій, розтоплений віск геть згорілої свічки і сам по собі гарний, але проступає в ньому та краса, що тихо світила й розгонила темряву».

— Красиво! — У Нано заблищали очі.

— Справді, красиво,— задумливо мовив лаз.— Усе це я добре знаю, але одна річ знати, а друга — вірити, зуміти піднестися до віри. Я не переступив ще цієї межі. Мені це нелегко дається...

Лаз говорив усміхаючись, а в словах його відчувався такий смуток, що я раптом побачив свого нового друга нібито в іншому світлі. Каже, що йому нелегко дається? Нелегко, ніби на його плечі ліг найважчий тягар на землі, проте ховає він свій смуток глибше від пекла. Так здалося мені в ту мить, та ось Арзнєв Мускіа заговорив тоном, яким говорив досі, і я відігнав свої думки.

— Ваша правда, але ж і добро може перестати бути добром, якщо людина замість того, щоб робити добро, питатиме: а що таке добро? — порушив тишу Арзнєв Мускіа.

Нано хотіла відповісти, а я перебив її:

— Покажи той папірець Вєтрова. Ти казала, що захопила його з собою?

Нано подала мені папірець і відповіла лазові:

— Не можна мудрувати, а то ми дійдемо до нісенітниці. Я впевнена, істина проста: добро — це те, що добре для всіх. Роби добро і не чекай ні винагороди, ні наслідків. Іди далі й знову роби добро. Ось і все, що треба, коли сієш зерно добра, ось умови для добрих жнив.

Я став розглядати аркуш паперу. На ньому її справді були імена жінок з якимись крапками навколо кожного. В одних п’ять крапок, в інших — дві. Коло імені Нано стояло п’ять крапок. Я покрутив список і передав його Арзнєву.

— Ці крапки поставлено різним чорнилом,— сказав він.— А деякі олівцем. Отже, поставлені в різний час.

Я знову взяв список, подивився. Арзнєв Мускіа правду казав.

— Як ти гадаєш, що це означає?! — спитав я лаза, так паче пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер прийшла на пораду до нього, а не до мене.

— Чи можете ви згадати,— спитав Мускіа, звертаючись до Нано,— скільки разів бачилися ви з Вєтровим відтоді, як він нагрубіянив вам щодо офіцерів?

— Скільки разів? Зараз згадаю. Я добре пам’ятаю, що він при цьому кожного разу розказував, і можу порахувати по розповідях.— Нано почала рахувати.

— Є пропозиція! — вигукнув я, і обоє глянули на мене.— Пообідаймо сьогодні разом! Поки ми зберемося й доїдемо... Нано... Якщо ти будеш така ласкава й поїдеш з нами, клянуся честю, ми розв’яжемо цю головоломку і відгадаємо всі таємниці, які ти маєш!

Нано всміхнулась і, помовчавши, спитала:

— А куди?

— До Гогі.

— Я чула про нього, але не бувала ніколи. Там, здається, хор, співають старовинні пісні й гімни, правда?

— Справді, співають, та ще як співають!

— Дивно, що в ресторані співають гімни,— сказала Нано.

— Так заведено в Гогі. Там і відвідувачі інші. Поїдемо — побачиш.

— До Гогі поїдемо іншим разом! — Нано подивилася на свій костюм і, видно, вирішила, що її одяг не підходить для такого велелюдного місця.— Сьогодні краще десь за містом, де менше люду... На повітрі, чудова ж година...

— І я так гадаю, Іраклію. Не хочеться сьогодні бачити людей,— підтримав її лаз.

— Нехай буде так. Коляску, Васильовичу! — гукнув я.

— Не треба. Моя стоїть перед конторою.

— Що ж, їдьмо,— сказав лаз і встав.

Коли ми сідали в коляску, Арзнєв Мускіа спитав Нано:

— Що ви закінчили там?

— Факультет словесності, Правда.., того, про що ми говорили, я навчилася не там.

— Я розумію... Навчити можна всього, але то — знання, а не віра, віри навчити не можна.

Через кілька хвилин булані жеребці Нано мчали нас до Ортачале.

— Скільки ж разів бачив вас Вєтров, ви не згадали?— спитав Арзнєв Мускіа.

— Згадала. П’ять разів, якщо не рахувати розмови про офіцерів.

— Ви певні цього?

— Безперечно!

— Виходить, після кожної зустрічі він ставив, очевидно, по одній крапці на аркушику біля вашого імені.

Мано взяла папірець, глянула на нього і, помовчавши, спитала:

— Ну й що ж?

Я вже зрозумів, у чому річ, і спробував їй пояснити:

— Бачиш, після тебе тут вписана Сусанна, коло неї три крапки, значить, вона зустрічалася з Вєтровим тричі. Вище від тебе — Надія Іванівна — п’ять крапок. Крім того, зверни увагу на те, як стоять крапки.

Першу крапку було поставлено перед кожним іменем. Видно, Вєтров бачив усіх по одному разу, поставив крапки і тим вичерпав перше коло зустрічей з цими жінками. За другим обходом, треба гадати, з трьома йому не пощастило зустрітися, тому після їхніх імен місце для другої крапки лишилося порожнє. За третім колом бідолаха, мабуть, так старався, що вибився з сил, без крапки лишилася тільки одна жінка — якась Алла. В Алли — дві крапки, та й ті лише на початку — одна за другою.

— Та Алла виїхала, може, з вашого міста? — спитав Арзнєв Мускіа.— Він бачив її тільки двічі, а більше не пощастило.

— Її чоловіка перевели в Темірханшуру. Він офіцер,— пояснила Нано.

— Ну звичайно, він не міг її вже бачити. В Темірханшурі свій Вєтров, і той Вєтров напевне відшукає її там!

Ми розреготалися. Хоч нічого смішного в цьому не було, та, коли людям добре одному з одним, вони легко й охоче сміються.

— Арзнєв, ти гадаєш, ті зустрічі були зумисні? — спитав я лаза.

— Зумисні?..— перепитав він.— Не знаю поки що. І звернувся до нашої супутниці: — Пані Нано!

Але вона перебила його:

— Знаєте що, Арзнєв, називайте мене просто Нано... Мені здається, ми знаємо одне одного сто років...

Лаз усміхнувся й після миттєвої паузи відповів:

— Дякую вам за це. Але я ставлюся до вас з такою пошаною, що говорити вам «ви» — для мене радість. Та за однієї умови, що ви називатимете мене просто Арзнєв або лаз і на «ти». Така форма дружніх стосунків мені здається найдостойнішою вас, не відмовляйте мені, прошу...

Мене вразив душевний такт цього чоловіка. Здавалося б, дрібниця, але в цій дрібниці, як у краплині води, відбилося ставлення лаза до Нано таким, яким воно склалося того дня. Це відчула сама Нано й мовила ніби сама до себе:

— Підібрав усе-таки ключ до замка!— А потім весело й голосно: — Краще — лаз.

— А тепер,— сказав Арзнєв Мускіа,— згадайте, про що говорив з вами Вєтров. Що розповів він під час першої зустрічі?

— Про розбійника,— відповіла Нано.— В околицях Закатала, виявляється, є розбійник, звати його Мамед. Так ось той Мамед в Лагодехі ввірвався до когось у дім, задушив дитину в колисці при батькові й матері, підпалив будинок і втік.

— Чи розповів він про це ще комусь з отих жінок?

— Розповів.

— Звідки ви знаєте?

— Від тієї жінки. Вона думала, що я не знаю, і переказала, як цікаву новину.

— Ну гаразд, пані, а що він розповів, коли ви зустрілися вдруге?

— І вдруге про розбійника, тепер про Абрико. Він діяв тут, у горах Грузії. У лісі він гвалтував маленьких дівчаток. Та й усі його розповіді були про розбійників...

— І одна страшніша за другу, правда ж? — спитав я, хоч мені й так усе було зрозуміло.

І Арзнєву Мускіа теж.

— Такими методами вони борються з розбійниками, абрагами і взагалі з людьми поза законом,— сказав він.

Я згадав, що розповів мені по секрету один мій знайомий, досить обізнаний зі справами такого роду.

— Той Вєтров,— сказав я,— очевидно, служить розповсюджувачем чуток. Таке відділення нещодавно створено. Ним, кажуть, керує сам начальник Закавказької жандармерії. Значить, новому починанню надають великого значення.

На ці слова Мускіа раптом засміявся.

— Розумієш, Нано,— сказав я,— тих жінок, а серед них і тебе, хочуть використати для поширення чуток. Ти можеш спокійно займатися своєю філантропією. У мене на прикметі є чоловік, котрий утік з каторги, чи не прислати його до тебе?

— Ну добре, але що означала балачка про офіцерів?— спитала Нано.

— У таємної поліції є скринька пліток. Звідти він і почерпнув усе те. Власне, це своєрідний шантаж, здирство. Дав тобі зрозуміти — знаю, мовляв, твою таємницю! Таким прийомом користуються, коли завербовують в агенти.

— Нічого собі... От ідіоти!

— А історії про пограбування ти так і не доказала,— я згадав про це не лише задля того, аби змінити тему розмови, а тому, що розповідь її видалася мені досить цікавою.

— А й справді! Коли ми дізнаємося, чим усе закінчилося? — спитав лаз.

Нано глянула йому у вічі й сказала:

— Коли розмова зайде про добро, Арзнєв Мускіа!

Наша коляска в’їхала у ворота саду й зупинилася біля входу в духан.

Голубий зшиток

Минув тиждень чи днів десять. Тепер нас було троє. Ми майже не розлучалися. Весь час були разом і розважалися як могли — то дома, то в гостях, то на прогулянках. Немов діти, вигадували забави й скорялися своїм забаганкам. Ми були щасливі, що знайшли одне одного, і мріяли про те, щоб нашій дружбі не було кінця.

Кілька разів ми збиралися в ресторан до Гогі, та все щось заважало — то одне, то друге. І ось нарешті вирішили, що більше відкладати не можна,— їхати треба на п’яту годину, коли починає співати хор.

Ресторан відчиняв свої двері о третій годині дня й не зачиняв доти, доки останній відвідувач не залишав його порога. Тут були найспритніші, наймоторніші й найпривітніші прислужники, щонайкращі кухарі. Хор завжди співав до восьмої години, а з восьмої виступав сазандарі[20]. У загальній залі три сходинки вели на балкон, де були ложі, кабінети, відокремлені від зали різьбленими поручнями й занавісками. Ті занавіски майже завжди були розсунуті. А всі, хто сидів у ресторані Гогі, були на виду одне в одного, що створювало атмосферу загальної розкутості й невимушеності. Цьому, можливо, сприяло й те, що до ресторану приходили завжди ті самі люди, всі вони були друзі й знайомі, що спрощувало їхні стосунки. Мені траплялося приводити сюди й нових людей, але вони завжди дуже швидко звикали й відчували себе, як удома. Звичайно, в усьому цьому була заслуга самого Гогі. Він умів скоряти серця. Відвідувач поринав у цю атмосферу доброзичливості з тієї миті, як перед ним відчинялися двері ресторану. Швейцаром тут був дідубієць[21] Арчил — колишній майстер кулачного бою і забіяка. В гардеробі служив флегматичний велет і силач Єрванд з Велісціхе[22], і обидва при нагоді були неабиякі викидайли, але гостей вони зустрічали весело й чемно, вміли пожартувати, поточити ляси, розповісти веселі новини й були досить привабливі й симпатичні люди. Ви ще не ввійшли до зали, а вже встигли настроїтися на веселий лад, почути гарний жарт, цікаву історію. У залі рідко бувало, щоб сам Гогі не вставав вам назустріч. Він завжди сидів за чиїмось столиком, обличчям до дверей, щоб бачити, хто входить до зали. Треба сказати, що Гогі був кривий, на правій нозі нижче коліна в нього був протез, але ходив він дуже легко. Бувало, тільки побачить, що ви входите в залу,— перепросить своїх співтрапезників, злегка підведеться поважно зі свого місця, і, дивишся, він ніби з якоря знявся та й пливе назустріч тобі, широко й дружньо всміхаючись. То була не завчена фальшива ресторанна усмішка. Ні, то усмішка, з якою він народився на світ, усмішка щирої й доброзичливої людини. Дивлячись на нього, я думав, що сам Гогі народився для дружнього застілля, щирих веселощів. Звичайно, він перебував на службі, але я знаю, він погано знався на грошових справах і завжди був боржником власників ресторану. Та хіба й могло бути інакше, коли щовечора він сам платив то за того, то за іншого відвідувача? Правда, витрати ті покривалися потім у різний час і в різні способи, але все одно бідолаха завжди терпів нужду. «Бідолаха?» — сказав я і одразу ніби осікся від недоречності цього слова. Не знаю, але, може, не знайдеш на світі людини, щасливішої за Гогі. У всякому разі нічого, крім радості життя, не можна було прочитати в нього на обличчі, якщо, звичайно, воно не засмучувалося скорботною вісткою про померлого друга чи якоюсь іншою великою журбою. І вся журба тільки про інших, про себе він не думав ніколи. Одне слово, може, й поголос, що в Гогі «справи йдуть добре», зродився лише тому, що він тримався так. Відверто кажучи, я любив Гогі як брата. І не лише я. Давно я помітив, що сам Гогі приваблював мене більше, ніж веселі гулянки в його ресторані,— він сам, його небагатослівна мова й добрі жарти.

І зараз, коли я ввів у ресторан своїх нових друзів — Нано і Арзнєва Мускіа,— мені хотілося, щоб нас зустрів Гогі. А коли ми ввійшли в залу, виявилося, що Гогі там немає. Та й взагалі ресторан був порожній, мабуть, приїхали ми надто рано. Зайняті були лише кілька столиків — за одним з них, у кутку ліворуч, засіла якась компанія. Я одразу впізнав їх — то були Елізбар Карічашвілі, Сандро Карідзе і Вахтанг Шалітурі. Вони побачили нас. Елізбар підвівся й почав махати рукою, запрошуючи до свого столу.

— Мій двоюрідний брат,— сказала Нано.

— Котрий? — спитав я.

— Елізбар.

— Елізбара знаю і я,— кинув лаз.

Я здивувався. Хотів спитати звідки, але стримався. Не спитав. Для Нано — ми ж близькі друзі, і я маю знати, з ким він знайомий, з ким — ні.

— Скільки часу ти в Тифлісі? — звернулася Нано до лаза.

— Зараз? За цим приїздом? — спитав він.— Майже місяць. Я бував у цьому ресторані. Чотири чи п’ять разів.

— І з Гогі знайомий?

— Гогі я знаю років шість. І сюди ходжу звичайно до нього.

Але Гогі почав служити тут років три-чотири тому. Значить, лаз і Гогі познайомилися в іншому місці. А де?

— Дивіться, дивіться, хто прийшов! — вигукнув Елізбар Карічашвілі, коли ми порівнялися з їхнім столом.— Нікуди я вас не відпущу, ви повинні бути з нами!.. Сандро, Вахтанг, познайомтеся: моя двоюрідна сестра — Нано, мій приятель Арзнєв Мускіа, лаз. З Іраклієм ви знайомі... Ага, а це Сандро Карідзе і Вахтанг Шалітурі — мої друзі. Сідайте, сідайте. Де хто хоче. Де ж це Гогі?!

Нам хотілося відмовитися.

— Поки що посидимо окремо,— сказав я,— а потім приєднаємося до вас.

Та від Елізбара Карічашвілі не так легко відчепитися. Коли вже щось спаде йому на думку, він нізащо від того не відступить. Що зробиш — довелося прийняти його запрошення. Власне кажучи, сам Елізбар був мені до душі, добрий хлопець, з розумом, компанійський. Та і з Сандро Карідзе можна було посидіти за одним столом, він мав серед грузинів славу високоосвіченої людини, тримався осторонь від визвольного руху, до того ж перебував на службі і був цензором. Мені він подобався, хоч, я знаю, не всі поділяли мої симпатії. А ось кого я побоювався, то це Вахтанга Шалітурі. Я знав: досить йому випити, він починає заводитися. Його й тверезого важко було витерпіти, завжди ображався за дрібниці, характер мав чванливий і дріб’язковий, усім грубіянив і поводився по-хамському. Не хотілося мені, щоб мої гості опинилися з ним в одному товаристві, та було вже пізно.

Тим часом прислужники злетілися до столу й почали його знову накривати. А потім і хор заспівав. Завжди він починав з пісні «Шен хар венахі»[23] і закінчував теж піснею «Шен хар венахі». Елізбар Карічашвілі замовк і на мигах показав нам; слухайте. Сам він не вмів співати, голосу не мав, а був дуже музикальний, тонко відчував і любив грузинську хорову музику. Я помічав, що в ресторані Гогі тости, які виголошував Елізбар, були ніби навіяні щойно проспіваною піснею, її ритмом, її настроєм. А в Сандро Карідзе і голос був, і слух, і досить було заспівати хорові грузинську пісню,— дивишся, а сльози вже течуть у нього по щоках, та й годі, своєрідна реакція, нічого не скажеш. Пам’ятаю, якось Гогі подивився на нього й сказав:

— Що ж це, братику мій, виходить, удень ти цензор, покірний властям, у руках твоїх меч, і ти караєш тих, кого вони хочуть карати. А ввечері приходиш сюди і оплакуєш тих, хто впав від твоєї руки вдень, чи не так? Не знаю, що це, може, садизм особливий...

Та на такі слова Сандро Карідзе завжди тільки рукою махав, мовляв, що ти тямиш у цьому, хотів би я знати!

Поки звуки «Шен хар венахі» райдугою мінилися над нами, поки Сандро Карідзе витирав сльози, Елізбар Карічашвілі поринув у себе, слухаючи пісню. А коли вона скінчилася, взяв у руки келех і сказав:

— Я запросив вас до свого столу і хочу, щоб перше слово було за мною. Я буду тамадою тільки на цей один тост, щоб запропонувати вам розпорядок нашого вечора, а потім скласти свої повноваження. Тут зустрілися такі люди, яким є що сказати одне одному. Я гадаю,— ви всі погодитеся зі мною,— нам не личить звичайна гулянка. Перший тост — за нашу зустріч — хочу піднести я. Хочу познайомити вас одне з одним і випити за здоров’я кожного з вас. А потім келехи ми підійматимемо по черзі.

І кожен говоритиме те, що йому подобається. Отже, я буду перший, я подаю приклад. Дорогі друзі, у нас є не лише вино та їжа, а й божественні пісні, з нами прекрасна дама, наша Нано, присутність якої робить кожного з нас кращим. Незабаром прийде й Гогі... Будемо ж веселитися, і нехай кожен відкриє свою душу друзям. Нехай буде так?

— Нехай буде! — в один голос підхопили ми всі.

Тільки Карідзе хихикнув:

— Не можеш без мудрування, хи-хи-хи! Який ти, їй-богу! Люди хочуть смачно попоїсти й випити вина, дай їм таку можливість...

Мав Елізбар Карічашвілі одну рису: на великих, багатолюдних церемонних вечорах йому бувало не по собі, він мовчав і слухав пишномовні тости з таким виглядом, ніби йому було незручно за тих, хто їх виголошував. А в невеликому, дружньому колі його не можна було впізнати, він спалахував якимсь внутрішнім світлом, і потік його красномовності лився нестримно. Почне, бувало, говорити про страждання людства, потім несподівано підведе до висновку, який змусить усіх задуматися, а після того так само природно й елегантно тост його зав’ється навколо одного з присутніх, щоб кінець кінцем знову повернутися до попереднього, до того, щоб не страждала людина. Дехто дивувався: навіщо потрібні такі довгі тости, але то були люди, котрих трунок цікавив більше, ніж бесіда. Та й самі вони були позбавлені дару слова. Такі люди люблять приєднуватися до чужих слів, пролепетавши одну або дві фрази. Як на мене, почуття міри ніколи не зраджувало Елізбара Карічашвілі, хіба що після багатьох чарок, та й тоді те, що він говорив, було цікаве.

І тепер Елізбар лишився вірний собі — випив передусім за людську гідність, за кожного з нас, що для нашого знайомства було, звичайно, необхідне. Першою в тому тості була Мано, а останнім — лаз. Елізбар не розсипав надмірних похвал і не сказав нічого зайвого. Але говорив прекрасно й закінчив такими словами:

— У свідомості людини, сп’янілої від горілки, оселяється темрява, її мова — потворна й жорстока. А в свідомості людини, збудженої вином, міститься світло, її мова — мова краси й любові. Горілка принижує, вино — прощає!

— Виявляється, горілка винна,— перебив Елізбара Карідзе,— що ти такий нестерпний щоранку.

Та Елізбар пропустив це мимо вух і вів далі:

— ...Провидіння обдарувало нас любов’ю до вина, щоб наші думки набули краси й благородства. Воно обрало застілля місцем, де ми маємо виявити себе в чесних і щирих судженнях. Визнаєте — грузинський стіл схожий на грузинську пісню: ми співаємо на різні голоси, а об’єднуємося в хорі. Так і наше однодумство народжується з різноголосся думок — і немає на світі вищої єдності!.. Я закінчив, вип’ємо за це!

Видно, Нано ніколи не бачила свого двоюрідного брата в ролі тамади, його ораторський хист вразив її.

— Тобі треба було бути адвокатом,— сказала вона.— А ти обрав провінційну сцену.

— Грузинську сцену, Нано,— поправив її Елізбар.

— Ти правильно зауважив. Вибачай. Але як ти красиво говориш!

— Краса і чарівність, мабуть, у Елізбара в роду,— всміхаючись, сказав Вахтанг Шалітурі, звертаючись до Нано,— я це зрозумів і тоді, коли почув Елізбара, і тоді, коли побачив вас, пані Нано! Хвала вам!

Ми знову цокнулися. А коли почалася неголосна розмова, хор заспівав кахетинське «Мравалжамієрі»[24]. Елізбар замовк, слухав пісню, а Карідзє витяг носовичка. Певно, вони й подружили через хворобливу любов до музики; це єдине, на мою думку, що могло звести Елізбара Карічашвілі та Сандро Карідзє. Ми теж слухали мовчки, але потім, як звичайно буває за столом, хтось порушив мовчанку, і знову потекла розмова.

— Скажіть, Нано,— заговорив Шалітурі,— чому я раніше ніколи не бачив вас? Ви живете в Тифлісі чи в іншому місці?

Мене трохи роздратувало те, що Шалітурі назвав Нано просто на ім’я, без слів «пані» чи «добродійка». Я помітив, що і Нано була цим уражена.

— Я живу в різних місцях, батоно,— відповіла вона,— але найбільше в Тифлісі. Хіба обов’язково треба мене помічати?

— Але я ад’ютант тифліського військового коменданта. Всі мене знають, і я всіх знаю. Як же я міг вас пропустити! — Шалітурі гадав, що йому заперечать.

— Наше щастя, що ти ще не комендант,— ніби випливаючи із своїх музикальних глибин, промовив Карідзє.— А то що б тоді було?

Шалітурі зиркнув на Карідзє й сказав:

— Дивіться, як та зозуля на стінному годиннику! Вискочить, скаже «ку-ку» і знову сховається.

Нано простягла руку, взяла з вази велике яблуко й почала ножем обчищати шкурку.

Арзнєв Мускіа пильно подивився на Шалітурі, потім одвів очі й знизав плечима. Нано чомусь не могла упоратися з яблуком, видно, ніж попався тупий, їй це, здається, обридло, і вона гукнула:

— Лазе, допоможи мені! Хіба ти не бачиш, як я мучуся!

— Давай я допоможу тобі,— Шалітурі став виривати яблуко 8 рук у Нано. І формою, й тоном усе це видавалося нахабнуватим.

— Вибачайте, пані Нано, я не звик до товариства дам і можу іноді помилитися,— сказав лаз, мружачись, але при цьому трошки зашарівся.

Нано одвела руку Шалітурі й передала яблуко й ніж Арзнєву Мускіа.

— Вахтанг, скільки тобі років? — спитав я Шалітурі, бажаючи натякнути йому, що треба поводитися пристойніше, хоча б тому, що він молодший за інших.

Шалітурі провів пальцем лінію від мене до лаза й Нано і сказав:

— Я молодший за вас років, може, на вісім-дев’ять,— і голосно й самовдоволено засміявся.

Я розумів, що саме ми троє викликали роздратування в Шалітурі, і він намагався нас образити.

— Який він, виявляється, юний! — відзначив Карідзе.

— Я гадаю, різниця більша, батоно Вахтанг!— сказала Нано.— Мені тридцять чотири.

Сандро Карідзе здивовано глянув на Нано.

— Вам двадцять п’ять,— упевнено сказав Арзнєв Мускіа.— Більше ніхто не дасть!

Я був згоден з ним, він правду казав, Нано й справді було двадцять п’ять років.

Шалітурі тим часом не вгамовувався:

— Жінка завжди жінка,— оголосив він.— Хоч нехай у тебе гострий язик, а немиті руки, вона все одно захоче, щоб яблуко обчистив ти.

Арзнєв Мускіа не мовив ані слова. І всі інші теж мовчали. Хор закінчив «Мравалжамієрі». А мовчанка все тривала. Раптом Елізбар Карічашвілі схопився зі свого місця і, поналивавши келехи, скрикнув:

— Панове! Ця пісня народилася на світ для того, щоб дати людям умиротворення й спокій. А за нашим столом нібито навпаки... Але я не можу з цим примиритись і все одно хочу випити за любов. Знаєте, за яку? За ту любов, про яку співають у кахетинському «Мравалжамієрі», яка здатна повернути до життя те, що зруйновано ворожнечею і злом! — І він випив свій келех.

— Те, що зруйновано ворожнечею і злом, можна відновити тільки ворожнечею і злом, більш нічим. Так співається і в кахетинському «Мравалжамієрі»: «Щоб не переміг нас ворог». Хто має вуха, нехай слухає! — голосно сказав Шалітурі й налив собі вина.

— Ні,— втрутився Сандро Карідзе.— Там співають про любов, це йде спочатку, а вже потім слова, які ти навів. Любов — передумова перемоги над ворогом, і слова, і музику створювали тисячоліттями, тому випадковостей не може бути.

Я слухав його з величезним задоволенням!.. Зауважу, що в Сандро Карідзе було дві форми мови: звичайна розмовна і, якщо можна так сказати, полемічно-ораторська. В його повсякденній мові було трошки гумору й багато цинізму. Це давало йому змогу розмовляти цією мовою з ким він хотів і про що хотів, дотепно висловлюватися на будь-які теми — навіть про ідіотизм царського режиму або життєві несправедливості. Він говорив з такою непомітною зашифрованістю, що сам цар Соломок не міг би вивести прямого сенсу з його розмов. А в його полемічній мові все було відкрите й логічне. Я гадаю, службові справи він мав вести цією мовою, якщо тільки його служба мала потребу в розмові. А взагалі він тримав себе в шорах, боявся, мабуть, нашкодити кар’єрі, але траплялися зриви, поодинокі спалахи, треба віддати йому належне, дуже яскраві, і зараз я відчув наближення такого спалаху. Тому я не одривав від нього очей.

— Мені здається, пан Сандро близький до істини,— сказала Нано.

— Я теж не проти любові й добра,— сказав Шалітурі, звертаючись до Нано.— А надто коли про них співається в кахетинському «Мравалжамієрі». Я тільки хотів сказати, що повернення того, що відняте, і відновлення того, що зруйноване, вимагає жорстокості й смерті, вимагає знищення ворога. Інакше й не може бути. Все це до снаги лише ненависті, а не любові. Ненависті!

Усі розгубилися від його слів, запала тиша.

— Усе це до снаги лише любові! — пролунав голос Гогі.

— Що їй до снаги, Гогі? — спитав Шалітурі.

— Навіть така ненависть,— відповів Гогі і звернувся до всіх нас.— Доброго вечора, друзі! Доброго вечора, пані! З вашого дозволу я приєднаюся до вас.

Я помітив, що Нано дивилася на Гогі з великим задоволенням і, злегка кивнувши йому, тихо сказала:

— Господи! Та чи не сниться все це мені...— Вона засміялася, але саме в цей час знову різко заговорив Шалітурі:

— Усе, що ви говорите, схоже на бридню юродивого Тадеоза.

— Тадеоз? — перепитала Нано аж надто жваво, намагаючись не дивитися в бік Гогі.— Хто це такий? Ніколи не чула... В яку епоху він жив?

Запитання Нано викликали голосний регіт і Шалітурі, і Елізбара.

— Розумієш, Нано,— пояснив Елізбар,— Тадеоз — це Вахтангів гувернер. Прізвище його Сахелашвілі. Подейкують, він з ченців. Чи з монастиря його вигнали, чи сам залишив — достеменно не знаю. Потім був учителем, але і в гімназії не втримався, прогнали й звідти, це свята правда, було в мене на очах, от і став гувернером. Переходив від однієї родини до іншої, поки доля не покарала його таким недоуком, як Вахтанг, Тоді Тадеоз зрозумів, що кидає зерно в невдячний грунт,— і втік. Тепер, кажуть, ходить по селах і продає книжки.

— Уже не продає,— сказав Шалітурі.— Вважає, що і в книжки проникла розпуста. Він знайшов собі нове діло: живе в Тіанеті, никає по лісах і щеплює дички яблунь і груш. Якщо урожай добрий — свині їдять.

— Але я не розумію,— спитав Елізбар,— що може проникнути в книжку, якщо вона пройшла через руки Сандро Карідзе?

— Я цензор красного письменства, Елізбаре,— відповів Карідзе.— Стараюся, щоб прозою і поезією не заволоділи невігласи і владолюби. Я певен, що мої старання сприяють процвітанню батьківщини. А прекрасні творіння, я знаю, непідвладні цензурі, їй не під силу погасити сліпуче сяйво барв. Але буває мертвотний, тьмяний колір, розбійницький сірий колір нездари. Я борюся з тим кольором, мій дорогий Елізбаре!

— Добрий, видно, отой бідолаха Тадеоз,— несподівано промовив Арзнєв Мускіа.

— Дуже,— підхопив Карічашвілі.— Чудова людина, лазе!

— Ні, ти все-таки розтлумач мені,— звернувся Шалітурі до Гогі,— як же ця любов може породити ненависть?

— Я відповім тобі,— сказав Гогі.— Але спочатку поясни, як ненависть може врятувати від руйнації?

— Як може? — перепитав Шалітурі.— Та дуже просто. Скажи сам, як сталося, що ми, грузини, донесли свої тлінні тіла до наших днів? Хіба наші предки зустрічали ворога чурчхелами й пеламуші?.. От прийшов ворог, здобув штурмом наші фортеці, одержав перемогу й повинищував тих, хто йому не підкорився. Ворог часом приходить як друг, втирається в наші душі, а потім, роздушивши нас, проголошує, що ми в його руках і повинні бути слухняними. То що ж, мовчати, примирившись з долею? Ні! Той, хто продав рідного брата, хто зробив вільного рабом, хто продав душу дияволу, хто забув рідну мову й плюнув на могилу предків,— Вахтанг Шалітурі схопився з свого місця, кров прилила йому до обличчя, і він стиснув кулаки,— хто б він не був,— шаблею його, вогнем, у вовчу яму, в западню, отруюй, убивай його!.. Все виправдано! — Він затнувся й замовк, немов вихлюпнув із словами злість і розважив душу. Потім сів на своє місце й потер руки, ніби незручно йому стало.— Ворог є ворог! Він хоче тебе знищити. А ти зустрічай його добром, подаруй йому свою любов, злочини прости? Те, що зруйнував він, само здійметься з руїн? Ні! Треба ненавидіти, треба вбивати й винищувати доти, доки ворог не зрозуміє: шкурка вичинки не варта, поки не піде під три чорти. Тільки так можна врятуватися. Ненавистю, жертвами. А ви хочете стояти й співати: любов урятує... Ненавидіти ви повинні, якщо любите свободу, якщо хочете дожити до тих днів, коли зможете відбудовувати зруйноване. Треба ненавидіти!.. А після цього я і за любов охоче вип’ю, всьому своє місце! — Шалітурі, не переводячи духу, випив повен келех.

Запанувала мовчанка. На той час траплялися люди крайніх поглядів, а надто серед патріотично настроєної молоді. І Шалітурі не сказав нічого такого, що було б позначене печаттю своєрідності. Своєрідний був хіба що його злісний, жовчний темперамент.

— Вахтанг,— встаючи, сказав Карічашвілі,— тобі б не ад’ютантом бути, а терористом. Настав момент... Хоч і раніше я казав тобі. А крім того...

— Стривай, дай я скажу йому, Елізбаре,— перебив його Гогі.

— Прошу, говори. Бачите, який я тамада, всім поступаюся. Говори, Гогі!

— Ти сказав,— почав Гогі,— що наші батьки й діди війною стрічали ворога. Ти правду кажеш, майже завжди було так. Але тепер цього немає. Де все поділося, ти можеш сказати?! Нинішні грузини, батьки й діти майбутніх поколінь, чому вони сидять склавши руки і не воюють, не вбивають, чому?

— Виродився, звик народ,— відповів Шалітурі.— Продався за фантики від цукерок.

— Не так просто, батоно Вахтанг,— втрутилася Нано.— Не так просто, як вам здається. Що ж сталося з народом? Яку властивість, на вашу думку, він втратив?

— Я вже сказав — ненависть.

— Ні, не ненависть,— вигукнула Нано.— Він втратив любов! Любов до свободи, до батьківщини, до держави.

— Як ви зволили сказати, пані Нано? — Сандро Карідзе, наморщивши лоба, вп’явся очима в Нано, чекаючи відповіді.

— Хіба цього не можна говорити? — спитав Елізбар Карічашвілі в Сандро.— Заборонено цензурою?

Нано повторила свої слова.

Карідзе задумався, постукуючи пальцем по столу.

Гогі теж, видно, не чекав, що його погляди поділяє Нано. Але зиркнув він на неї якось дивно, ніби щось зв’язувало їх, була якась таємниця, яку вони приховували.

Я помітив, що лаз теж причетний до цієї таємниці. Він то переводив очі з Нано на Гогі, то втуплювався в подану на плетеницях цоцхалі[25], намагаючись не підводити очей. Скориставшись паузою, він сказав:

— Поки що не все зрозуміло.

Виникла підозра, чи Нано, лаз і Гогі не об’єднані якимсь спільним інтересом?

Тут щось було...

Від слів Арзнєва Гогі, здавалося, прийшов до тями, ніби спустився з неба на землю, й, допитливо зиркнувши на лаза, повернувся до обірваної думки:

— Коли людина вбиває людину, для цього має бути причина. Грабіжник убиває заради наживи, це зрозуміло. Грузин, який служить у царському війську чи у війську шаха або султана, вбиває, бо він вірний присязі або мріє про підвищення, мріє про нагороду. Якщо зазирнути в глибину речей, то він урешті-решт вбиває заради наживи, заради достатку в майбутньому, але приховує від себе цю правду. Більше того — він вважає себе людиною, бо прикриває звірство людськими формами. А насправді мета одна. Та повернемося до того, з чого ми почали. Отже, ворог прийшов на твою землю, потоптав віками заведені устої твого життя, споганив твою віру, взяв у полон і вигнав за тридев’ять земель твоїх співвітчизників і не збирається йти додому... Звичайно, ти повинен убити ворога, але вбити не тому, що ти його ненавидиш, а передусім тому, що він відняв те, що ти любиш. Отож з любові треба починати. Любов, а не ненависть — зрозумійте!— диктує мужність в бою і волю вмерти за свободу. Але ми розучилися поводитися так, як диктує любов. А чому? Та тому, що, як правильно сказала пані Нано,— ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави! І я не знаю, чи зможемо ми повернути те, що втратили, якщо будемо різати і вбувати? Є на світі інші, людяніші шляхи. Культ різні суперечить навіть здоровому глузду. Насильство — це зло і в свою чергу породжує нове зло... Та це вже інша розмова. «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується»[26]. Я вважаю це істиною і п’ю за це! — Гогі підніс свою чашу до губів.

— У мене веселий настрій. Дайте мені цигарку й чашу вина. Я теж хочу говорити! Налий мені, лазе! — сказала Нано.

Арзнєв Мускіа взяв чашу Нано й став наливати в неї вина. А Шалітурі, повернувшись обличчям до Карічашвілі, неголосно, але досить виразно промовив:

— Професіонально наливає! Він, може, з офіціантів?

— Ні, ваше благородіє,— відповів лаз спокійно.

— Ясновельможність! — поправив Шалітурі.

— Невже?— сказав лаз і поставив перед Нано повну чашу.

Усі були приголомшені й не знали, що робити. Усі розуміли, що перше-ліпше слово з будь-якого боку може викликати скандал. Та не можна було й промовчати: Шалітурі за цей вечір удруге образив гостя. Мовчанку могли сприйняти як схвалення. Не знаю, як вчинив би кожен з нас і що з усього того вийшло б, якби не залунала знову пісня. «Чопа»[27] прийшла нам на допомогу, принесла заспокоєння, дала можливість подумати. Тільки Елізбар Карічашвілі встиг сказати:

— Коли б зрозуміти, Вахтанг Шалітурі, що розпалює в тобі таку лють?

— Запізнилися з черговим чином,— зневажливо кинув Карідзе Елізбарові.

Шалітурі не відповів, сидів мовчки й напружено, гордовито всміхався, як переможець. А голос Самніашвілі звучав і переливався: «Деді, чонас могахсенсб...»[28] Нано принишкла, але не тому, що слухала пісню. Мені здається, вона думала, як повестися і що взагалі може статися після зухвалої вихватки Шалітурі. А я вже знав, що робитиму, і, щойно скінчилася пісня, підняв свою чашу:

— Я почну, а закінчити свій тост пропоную Нано. Вона жінка, вона краще за всіх з’єднає в один вузол те, що ми всі говоримо про любов. Нехай Арзнєв і Сандро вибачать мені, я почав говорити раніше за них. Але я не хочу мовчати, бо гостей привів сюди я. І за їхню розвагу відповідаю я. І за завдану образу — теж. Тому, Арзнєв Мускіа, вибач мені! Ти бачиш сам, що діється! Ми зустрілися під цим дахом, говоримо про предмети божественні й високі, поклоняємося добру й любимо одне одного. Але наш поріг переступило недобре слово, воно, як порох, лягло у підвалини нашої будівлі, щоб підірвати той порядок стосунків і почуттів, який заповідали нам наші предки... Одне слово, прийшов ворог... То що ж, через нього ми маємо забути про любов, про те, що є для нас найдорожчою святинею? Озброїтися ненавистю й знищити одне одного? Ні, ми не згодні на це! Оголосимо безкровну війну: протиставимо злу великодушність. Наша любов у цій боротьбі лише загартується, і ми піднесемося ще вище й зрозуміємо тоді, як треба поводитися. Будемо пам’ятати: «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Ми покажемо, на що здатна ворожнеча і на що здатна любов. Підніми чашу, Арзнєв Мускіа, алаверди[29] до тебе! Жити — це вистояти!

Мені здавалося, я зробив усе для того, щоб угамувати Шалітурі й пригасити можливий спалах лаза. Не знаю, що ще можна було сказати!

— Я не в усьому згоден з тобою, Іраклію,— сказав Арзнєв Мускіа, встаючи.— Насправді все, звичайно, складніше. Маленьким народам погано живеться, ми це знаємо добре. І люди метаються, шукають виходу, шукають і не знаходять. Звідси й лють озлоблення. А людина, втративши самовладання, легко може помилитися. Ми грузини, і хто б вона не була, своя чи чужа,— повинні її зрозуміти й простити, дати час подумати. Нехай батоні Вахтанг сказав щось зайве, нехай я не міг сприйняти за жарт те, що сказав він,— усе одно тепер я простив його і сподіваюся, ми не звалюватимемо один на одного...

— А якби ти не простив,— перебив його Шалітурі,— то що зробив би?!

— Це залежить від того, що запропонував би мені батоні,— не поспішаючи відповів лаз.

— А якби я запропонував дуель? Ха-ха-ха-а! — розреготався Шалітурі.

— Я не прийняв би дуелі. Це було б непорядно з мого боку.

— Чому ж це?— єхидно всміхаючись, спитав Шалітурі.

Арзнєв Мускіа не відповів. Чекаючи на грозу, всі мовчали.

Люди за сусідніми столиками насторожилися. Лаз оглянув залу, потім, обернувшись до Гогі, глянув йому у вічі й ніби прочитав там відповідь на своє запитання, повільно підвівся зі свого місця і сказав, звертаючись до Нано:

— Нано, пробачте мені, це необхідно... Тут не станеться нічого, повірте мені, але все одно, пробачте... І ви теж, Сандро-батоно! — Арзнєв Мускіа обернувся до Шалітурі.— Це було б непорядно з мого боку!.. Тому, що я маю надто великі переваги перед вами!

Я схопився був, гадаючи, що мені доведеться їх розбороняти, але Гогі поклав мені руку на коліно під столом і сказав тихо:

— Сиди, Іраклію!

Я розгубився, бо не міг уявити, що може зараз статися. Здається, крім Арзнєва Мускіа, цього не уявляв ніхто. Принаймні Нано сиділа геть бліда. Карічашвілі поривався щось сказати, але ковтав слова, боячись, щоб не було гірше. А Карідзе повернувся обличчям до дверей, здавалося, збирався втікати.

Вахтанг Шалітурі схопив келех з вином:

— Я хочу переконатися у вашій перевазі.— З цими словами він хлюпнув вином на лаза. Але той спритно відхилився до Гогі, і вино лише забризкало йому рукав.— Ну, переконуйте мене, я чекаю!..

Арзнєв Мускіа похитав головою, потім витяг з кишені пістолета і, передаючи Гогі, сказав:

— Ти повинен влучити, інакше зіпсуєш стелю.

Нано затамувала крик і пригасла долонями вуха. Гогі одсунувся від стола разом із стільцем і взяв пістолета в руки:

— Е-с-х, іди, лазе. Жити — це вистояти. Так, здається, сказав Іраклій.

— Хо! — скрикнув лаз, і в одну мить порожня чаша з його рук злетіла до стелі.

Тієї ж миті пролунав постріл — і скалки від чаші з глухим тріском посипалися на підлогу.

Гогі підніс пістолета до губів, здмухнув дим, поцілував дуло і сказав:

— Де тільки цей чоловік добуває таку зброю? І прицілюватися не треба, сама влучає в ціль, благослови її господь!

— Нехай цей пістолет буде твій.

Гогі уважно подивився на лаза, і, коли очі їхні на мить зустрілися, обличчя його просвітліло від радості. Гогі засунув пістолета в кишеню:

— Нехай тут лежить! Як треба буде — ходитимемо з міста до міста й прострілюватимемо чаші.

— Дав би бог,— відповів лаз.— Святому Георгію Ілорському поставив би свічку заввишки як ти.

Знову запала гробова тиша.

— Як ви стріляєте, батоно Гогі!— сказала зачудована Нано.

— Та що там. Можна й краще. Коли кидають угору гривеника й він не падає вниз... Лаз це вміє, з десяти — дев’ять разів!

Хоч як це дивно, але постріл, мені здається, розрядив атмосферу, а розмова Нано з Гогі могла б ввести бесіду в спокійне річище.

— Агей, сідай, чого ти стовбичиш! — жартівливо прикрикнув Елізбар Карічашвілі, звертаючись до Шалітурі.

— Краще помовч!..— відповів той Елізбару й повернувся до Гогі.— Кому потрібна ваша влучність... Коли дійде до діла... Ви можете тільки, як клоуни, показувати фокуси. І один, і другий... А так... Ви гадаєте, я злякався? Ні! Річ зовсім в іншому. Припустімо, ми стрілятимемося... Від мене вам пощади не буде. А ви, ганчірки, не наважитеся вбити! Це мене не влаштовує. Нехай ніхто не думає, що Вахтанг Шалітурі боїться смерті. Дивіться!..— Він витяг револьвера з кишені, розрядив його, висипав на стіл патрони й почав їх перелічувати, примовляючи: — Еники, беники їли вареники, еники, беники — кльоц...— Патрон, на який випав жереб, Шалітурі заклав знову в револьвер. Після цього він звів курок і оббіг поглядом усіх за столом...

Потім він ляснув долонею по барабану револьвера, циліндр закрутився. В цей момент Шалітурі притулив дуло до скроні й натиснув пальцем на курок... Пострілу не було, револьвер пчихнув, барабан зупинився. Шалітурі сховав револьвера, сів до столу й чомусь почав квапливо їсти.

Ми сиділи, не поворухнувшись. Потім підхопився Карідзе і, здійнявши руки до неба, застогнав:

— Нещасна Грузіє, куди ти йдеш?! — І знову всівся на своє місце.

— Я не розумію, що тут сталося? — спитала Нано. Вона не могла повірити, що життя людини висіло на одній волосині.

— Нічого особливого,— відповів Елізбар.— Просто могло стати на одного бевзя менше на світі.

Нано зблідла.

Арзнєв Мускіа втупився в стіл, жмакаючи пальцями скатерть.

— Що ти хотів довести цією безглуздою бравадою? Навіщо це потрібно? — спитав Гогі.

— Потрібно! — промимрив Шалітурі, не перестаючи їсти.

Нано, видно, поступово приходила до тями. Вона ковтнула лимонаду й сказала:

— А все тому, що ми не знаємо, навіщо живемо й навіщо вмираємо.

— Я згоден з вами,— озвався Шалітурі.

Нано обернулася до Гогі:

— Яка точність!.. А жінки можуть навчитися так стріляти?

— Можуть,— зітхнув Гогі.

— А в чому саме полягає метод навчання? — зацікавився Сандро Карідзе.

— У чотирьох тисячах патронів! Треба, стоячи непорушно, випустити тисячу п’ятсот патронів у нерухому ціль. П’ятсот патронів — стоячи непорушно, в рухому ціль. П’ятсот — рухаючись, в нерухому ціль. П’ятсот — рухаючись, вистрілити в рухому ціль. І останню тисячу — рухаючись, в нерухому ціль.

— Скільки ж на це потрібно часу?

— Від двох тижнів до місяця. В кого які здібності.

— Лазе, навчи мене. Гаразд? — попросила Нано.— Ні, обіцяй перед людьми.

Арзнєв Мускіа всміхнувся у відповідь:

— Мені ще треба закінчити свій тост, а потім і батоні Сандро має сказати своє слово.

— Увага!— закричав Елізбар.

— Коли я слухав вас,— почав лаз, виважуючи кожне слово, — я знав, що ви маєте рацію: справді, розтоптане злом можна повернути до життя самим тільки добром. Але ми обидва — і Гогі, і я — впустили сюди ворожнечу. Нехай вибачить мені шановний Вахтанг, і якщо він мене не відштовхне, я пропоную йому свою дружбу від щирого серця. Усе почалося теж з любові, з нашої любові до банкетів і веселих бесід. І, може, ми не вважатимемо за зло те, що нас змусила зробити любов! Бо хіба знає людина, коли зроблене нею добро обернеться злом? Багато прикладів цього знає кожен. У тебе на очах твориться зло, ти не можеш стерпіти, кидаєшся на допомогу, так велить серце. Але, рятуючи, ти застосував силу, відповів насильством на насильство. Ти хочеш урятувати людину, а сприяєш її загибелі. Одна лише просто погано вихована людина,— ні, навіть не лиходій! — скільки насильства приносить вона у світ! А в наш час таких невихованих — п’ятдесят на сто. І той, кого ти виручив, такий самий. А той, кого ти покарав іменем добра,— гадаєш, він ангелом стане? Тобі здається, що любов твоя відновила зруйноване. І часом це й справді так. Але, застосувавши насильство до кривдника, чи не втяг ти його в біду? І, відбудувавши один дім, чи не зруйнував ти, бува, другий, сусідній? Нехай хтось скаже, що робити рабові божому, як йому поводитися?

Лаз замовк. «Певно, коли він тяжко хворий, у нього буває такий вираз обличчя»,— подумав я, дивлячись на Арзнєва Мускіа.

— Признаюся, я давно не втручаюся в чуже лихо. Я втратив віру в добро! Але сьогодні я порушив слово, яке дав собі, може, тому, що скривджений був я сам. Зі свого, особистого, і починається загибель людини... І я благаю провидіння повернути мені віру, віру в те, що, «чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Е-х-х, була ж вона в мене колись! — Лаз одним духом спорожнив свою чашу й додав:— Довго я говорив. Терплячі ви люди, тифлісці!

— Хіба це довго! Ти зараз зрозумієш, що таке довго, коли говоритиме Сандро,— сказав Карічашвілі, всміхаючись, вдоволений тим, що все владналося й пішло мирним річищем,— Сандро знає стільки іноземних слів і говоритиме доти, доки не вичерпається їх запас. Ось тоді нас можна буде пожаліти, лазе, а твій тост був і короткий, і простий, і розумний.

Хор почав «Чорного дрозда». Прислужники подали нові страви й розставили їх на столі. Видно, ця пауза була потрібна, щоб спало нервове напруження. Ми не дивилися одне на одного, хотілося побути на самоті й поринути в себе. А тим часом людей у ресторані помітно побільшало, тільки два балкони були ще порожні. А в залі — жодного вільного столика. Правда, Гогі за цей вечір пі разу не вставав назустріч відвідувачам; мабуть, те, що відбувалося за нашим столом, прикувало його до нас.

Сандро Карідзе взяв чашу в руку. Це був знак, що настала його черга виголосити тост. Усі стихли.

— У природі, певно, ніщо так не залежить одне від одного,— сказав він,— як моральність особи від долі її нації, як моральність громадянина — від достоїнства і вад його держави. І навпаки. Вони такі близькі, як діти однієї матері... Моральність,— вів далі Карідзе, — це та внутрішня сила, з допомогою якої особа керує своєю поведінкою, узгоджує свої бажання з інтересами свого народу, своєї держави... Маленький народ не може створити своєї держави, якщо держава та не буде необхідна людству або хоча б якійсь значній його частині. Кожна держава має свою міжнародну функцію, виконує свою історичну місію, сказати б...

— Це ще не все,— втрутився Елізбар Карічашвілі.— Ще багато чого іншого має виникнути, Сандро. Спочатку має виникнути історична необхідність самої функції. Крім того, народові, який бере на себе ту чи іншу місію, потрібні для цього талант, енергія, воля до боротьби й звитяги.

— Це само собою зрозуміло. Почнемо тоді ось з чого: в одному з районів земної кулі — на Закавказзі, скажімо,— виникла потреба, а отже, й історична необхідність створення держави. Виникла незалежно від того, хто населяв цю частину суші. А населяли ми, грузини, і здійснили цю необхідність — створили державу. Фундамент християнської держави Грузії було закладено завдяки тому, що ми взяли на себе роль крайнього бастіону християнської цивілізації на Сході. З другого боку, для Персії та Візантії ми були тією силою, яка стримувала натиск північних кочівників, що рухалися на південь. Водночас створення держави внесло порядок і стійкість у наше життя. Грузинською землею пролягли і перехрестилися на ній великі торгові шляхи, розвинулась національна економіка, що набула великої ваги в азіатській торгівлі. Та щоб виконати ту місію, яка випала нам в історії світу, ми змушені були постійно відбивати ворожі наради, вести постійні війни, і тому наша держава була побудована як держава військова. Окрема особа — громадянин цієї держави, зрозуміло,— повторила функцію держави і стала здійснювати її місію — відбивати ворога. Війна стала для людини основним заняттям, її повсякденним життям! Я кажу — життям! Життя — де процес добування духовної і матеріальної поживи, а моральність — сила, що організовує цей процес. Удачі й лихо громадянина перебували в прямій залежності від лиха й удач держави. Бажати чогось для держави означало бажати цього і для себе. Звідси виник і з плином часу утвердився моральний принцип: спочатку я віддаю народові й державі все, що маю, а вже потім беру в них стільки, скільки зумію захопити або скільки мені дадуть чи підкинуть. Тодішнє людство перебувало на цьому рівні, маючи своє уявлення про справедливість. Так чи інак, цей моральний принцип був породжений, в кінцевому підсумку, міжнародною функцією нашої держави, а сформована віками моральність стерегла й зберігала в свою чергу державу. Я говорю про те, що втратила згодом наша нація. Пані Мано сказала щиру правду: ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави, втратили ті основи моральності, про які, мій дорогий Елізбаре, я говорив так довго і до того ж іноземними словами. А тост мій буде короткий: Гогі правий — коли наші предки боролися з чужоземцями, захищаючи батьківщину, зберігаючи державу, їх вела любов. Тоді в грузинів та в інших народів з близькою до них історією в основі, в підвалинах життя була любов. Любов може все відновити, все зцілити. Я п’ю за таку любов!

Сандро Карідзе припав до своєї чаші і, не кваплячись, передихаючи, спорожнив її.

Тост вийшов несподівано цікавий, і всі за столом якийсь час мовчали. А потім заговорив я — аналізував і розвивав те, що сказав Сандро Карідзе.

— Це цікава думка, Сандро, що в ті часи в підвалинах життя була любов. Я не вважаю себе за великого знавця мистецтва, не беруся суворо судити, але, на мою думку, найпрекрасніше в грузинській музиці, в літературі, в народній поезії,— все, що ми любимо,— створене здебільшого саме тоді. І ніколи в тих творах лжа, зло і насильство не одержували перемоги. Великодушність, вірність і любов — кров і плоть нашого мистецтва. Все, що я сказав, я прочитав або почув.

— Я згадав одну байку, вона не наша,— почав говорити лаз, дивлячись на Нано.— Тяжкопоранений лев, з грудей у нього юшить кров, а кругом гієни виграють, радіючи, що лев конає і труп дістанеться їм. Розлючується лев і, зібравши останні сили, кидається на гієн, кров калюжею стікає йому до ніг. Знесилений від довгої боротьби, лев падає в ту калюжу крові й купається в ній. За байкою виходить, що кров ворогів і заздрісників має зцілити лева, повернути його до життя. Тепер, ви всі знаєте грузинський вірш «Орел»: його написала визначна людина — Важа Пшавела,— як на мене, найвизначніший із сучасних грузинів. Чому ж цій великій людині не спало на думку зцілити пораненого орла воронячою кров’ю? Тому що, закінчивши так свого вірша, він закликав би до насильства й помсти. Він не зробив цього. Скільки не читай рядки — уперше, вдруге, втретє — жаль орла, щоразу він викликає співчуття в людини. Стати на бік слабкого, приреченого — ось до чого закликає поет. А бог щедро вділив йому цього дару — дару розуміння, дару співчуття. А коли нам передається його почуття, значить, він довіряє нам. Знає, що твоїми вчинками теж керуватиме любов, і тому він навчає, а не диктує, не змушує.— Лаз якусь хвилинку подумав і повів далі: — Так, мені здається, має бути в усіх визначних витворах людини. Я тільки не думав про всі.

— Усе це прекрасно, та хто ж робитиме діло, якщо ми говоритимемо до світанку! — мовив Карічашвілі.— Нано, тепер твоя черга. І наступний тост п’ємо двома чашами, а то Арчил і Єрванд викинуть нас звідси як непитущих!

— Чи не тому тебе останнім часом дедалі частіше називають «колишнім актором», що ти повністю присвятив себе іншому мистецтву,— пробурмотів Сандро Карідзе.

— Я художник, Сандро Карідзе,— засмучено відповів Карічашвілі.— Коли я був молодий, мене приваблювала сцена й шквал оплесків. Та хіба я знав, яка мені доля судилася, хіба розумів, що таке високе мистецтво!

— А тепер ти розумієш?— усміхнувся Карідзе.

— Тепер розумію!— сказав Карічашвілі.— Високе мистецтво, Сандро,— це передусім совість. Я не маю права грати банально! І я не маю права брехати людям. Брехати співвітчизникам, які збилися зі шляху істини через трагедію їхньої історії, штовхати їх у яму... Тому я граю не все... Уже рік, як репетирую нову роль. Може, згаю на це ще рік. Не знаю... Але вийду на сцену тільки тоді, коли зможу показати те, що звеличує душу. І якщо по очах глядачів я зрозумію, що досяг своєї мети, то слухати оплески в театрі залишишся ти, а я побіжу сюди, щоб випити вина й поговорити з Гогі та Єрвандом про грузинську боротьбу. Давай, генацвале! Називай мене «колишнім актором»... Чого можна чекати іншого від такого циніка, як ти! Я не заперечую... Нано, голубко! — Він повернувся до Нано.— Ми слухаємо тебе! Нумо слухати!!! — загримів Елізбарів голос.

— Ні, не зараз,— сказала Нано.— Мені хотілося б ще послухати Сандро Карідзе, нехай він поділиться з нами своїми багатствами.

— Прошу, пані Нано, я готовий, але не знаю, чим ділитися,— жваво озвався Карідзе.

— Зараз я поясню... Ви говорили про те, що ми мали і що втратили. А як втратили, чому? Ким ми стали, хто ми тепер? Це треба мені для мого тосту, без цього він буде плутаний і може видатися якоюсь нісенітницею.

— Я буду радий,— усміхаючись, відповів Карідзе.— Але товариство наше нехай набереться терпіння, хоч я постараюся бути лаконічним. Я за три хвилини скажу те, про що можна говорити цілу годину, бо знаю я його, як «Отче наш».

— Починай, Сандро,— підхопив Карічашвілі.— Хоч наговоримося досхочу, бо хто знає, що вготувала нам доля на завтрашній день?

Сандро Карідзе тільки хвильку помовчав і не кваплячись почав:

— На жаль, не все вічне на нашій грішній землі. З’явилися слов’янські феодальні держави, вони ослабили небезпеку північних навал для південних імперій. І грузинська держава втратила своє призначення — бути форпостом у стримуванні нападів степових народів. Візантійську розхитану імперію прикінчили, як усі ви знаєте, хрестоносці й турки. Католицьке християнство так було сточене шашелем, що вважало за необхідне запровадити інквізицію. А коли хитається цитадель, то доля бастіонів тримається на волосині. Розладналися наші зв’язки з єдиновірним світом, і ідеологічна функція Грузії поступово почала відмирати. Минуло ще небагато часу, і внаслідок розвитку мореплавства великі торговельні шляхи перемістилися на моря та океани. Тим самим ми втратили й економічну свою функцію. Коротко кажучи, однієї прекрасної днини стало ясно, що ми втратили міжнародну функцію і всесвітньо-історичної місії вже не існує. Наша могутня держава, яка ще недавно вершила добрі справи для людства, перетворилася на арену чвар між дрібними князями й приману для всіляких вдатних чи невдатних завойовників. Чим були для історії Грузії п’ять її сторіч перед приєднанням до Росії? їх сміливо можна назвати п’ятсотрічною війною за фізичне збереження нації і врятування її культури. І ось що характерно: грузинська національно-політична думка завжди була свідома того, що існування нашої країни цілком визначається її історичною місією. У великому масштабі це вперше намагався втілити в життя Вахтанг Горгасалі. Коли Грузія перестала бути форпостом при нападах степових народів, Давид Будівник та його політичне оточення намагалися зробити грузинську державу культурною і економічною силою Малої Азії та Близького Сходу і багато чого в цьому досягли. Коли похитнулися основи світової християнської цивілізації і стерли велич Візантійської імперії, держава Тамар намагалася претендувати на гегемонію в православному світі й наведення порядків у мусульманському. І саме тоді справи пішли б успішно, якби не монгольська навала, що завдала нашій історії значних потрясінь. Згодом, уже в нові віки, Іраклій Другий хотів здійснити операцію, географічно зворотну тій, яку здійснив свого часу Вахтанг Горгасалі,— з опорою на півночі, і меч повернуто на південь, але на той час ми були такі знесилені, що самі потребували захисту. І знайшли його в союзі з Росією. Між іншим, і самі грузини вважали за краще піти під захист... Я говорю про це задля того, щоб не забувалася мудрість напружених і невтомних шукань наших предків, щоб їхній історичний подвиг було оцінено по заслузі... Вдумайтеся: п’ятсот жахливих років! Хто широко освічений і достатньо об’єктивний, той може знайти для порівняння нашої історії того періоду лише один приклад — американських індійців. Інших паралелей я не згадаю. Звичайно, фізичне збереження нації та її культури теж може бути сенсом життя країни, її призначенням, але призначенням вузьконаціональним, недостатнім для існування сильної держави. Грузинська держава фактично перестала існувати. Наш народ утратив активне почуття власної відповідальності за радощі й горе своєї країни, а незліченні поразки й спустошення позбавили нашого громадянина впевненості в собі й почуття непереможності. І наша мораль ступила перші кроки до занепаду. Вузьконаціональний сенс життя і неважливість міжнародних функцій не могли не дати своїх спустошливих наслідків: життя зводилося тепер лише до того, щоб продовжити своє існування, що не могло не деформувати моральних підвалин суспільства, не посилити егоїзму, не внести ницості й дріб’язковості, чого не було в етичних нормах сильної держави. І все ж, незважаючи на це, можна сказати, що честь і совість грузинського народу до дев’ятнадцятого сторіччя зоставалися незаплямованими. Хоч і заради вузьконаціональних інтересів, а все ж наш народ ще залишався згуртованим, здатним до єдності й самопожертви. Але п’ятсот років запеклого опору, як я вже сказав, принесли йому фізичний розгром і духовне знесилення. У нас не було іншого вибору, крім того, який ми зробили: піти під захист єдиновірної держави. Давнє наше прагнення до культурних зв’язків із Заходом здійснилося в новій формі — ми стали частиною великої європейської держави! Приєднання до Росії розв’язало чимало гострих проблем нашого життя. Нас звільнили од війн, од наскоків горців, від страху винищення, від тисячолітньої династії Багратіонів і навіть від податків. Ця передишка була нам необхідна, але вона несла свою закономірність: грузин, який звик за свою історію до відповідальності перед своєю країною, лишився без сенсу життя. Від нього тепер нічого не вимагали, зовсім нічого. І наш народ став схожий на пущену на луки череду, в якої є лише одне діло — скубти траву! Сто років ми пасемося, наша єдина мета — їсти, пити й викохувати дітей. І все. Звичайно, ця мета звела нанівець основи давньої традиційної моральності. Та, якщо й понині трапляються ще люди, які зберегли любов до батьківщини, до державності, то це тільки тому, що моральність — найстійкіша духовна категорія, притаманна людині. Ось, на мою думку, пані Нано, як сталося те, що ми все втратили. А що ми являємо собою зараз,— я відповім вам, але прошу вибачити мені, що я змушений говорити вам гірку правду: ми — розрізнений, позбавлений єдності народ, перейнятий корисливістю, ми — колишня нація! Лишилося мені сказати тільки одне. Відомо, що жоден поневолювач не звільнював з ярма добровільно, з якихось гуманних міркувань. І ми не будемо просити царя Миколу Другого, щоб він здійснив цей небувалий акт... Я закінчив, Елізбаре, можеш подивитися на годинник.

— Що ж це виходить,— порушив тишу Шалітурі.— Поки на Кавказі не виникне ота сама твоя функція, для грузинів держава — зась!

— Зась! — потвердив Карідзе.

Шалітурі розреготався.

— Прошу уваги, панове! — Нано взяла в руку чашу.

Настала тиша.

— Я хочу доказати вам історію, якої не встигла закінчити в Іраклієвій конторі. Тоді просто до слова прийшлося, і я згадала, як у Абхазії на нас з чоловіком напали розбійники... Іраклію і Арзнєв Мускіа! — Вона обернулася до нас.— Не гнівайтеся на мене, але те, що ви слухали, я розповім двома словами.

Вона спочатку повторила те, що ми знали. Всі її слухали, затамувавши подих, і я, і Арзнєв Мускіа теж. Нано зверталася найчастіше до Шалітурі, видно, задля того, щоб остаточно повернути це майже втрачене князівство нашому превеселому царству. І справді, Шалітурі почав потроху оживати і навіть розвеселився. А Нано розповідала про свою пригоду зовсім інакше, намагаючись більше говорити про смішне.

— Можете собі уявити, що всю ту операцію здійснили тільки чотири розбійники: сам Сарчимеліа зі своїм помічником ловив людей на дорозі, заводив у ліс, грабував і складав речі в мішки. Другий розбійник стеріг нас, щоб ми не здійняли бунту. Від пагорка, що був у нас за спиною, час від часу долинав такий відчайдушний свист, ніби основні сили розбійників залягли саме там. А виявилося, що там під деревом сидів лише один розбійник, стежив за дорогою, стеріг награбоване майно і посвистував, аби ми не думали, що розбійників тільки троє...

— Стривай, Нано,— сміючись, перебив її Елізбар Карічашвілі,— то що ви, так і сиділи в чому мати породила, і чоловіки й жінки разом?

— Ні,— відповіла Нано,— у бандитів виявилося більше такту, ніж у тебе. Між чоловічим і жіночим гуртами була відстань ступнів зо два, і було добре чути, що ми говорили. Словом, сидимо й чекаємо, коли повернеться Сарчимеліа. Всі шепочуться поміж себе, кожен про своє. Якась напівроздягнена бабуся подивилася на блакитне небо й сказала: «Ой, що з нами буде, коли піде дощ...» Один приземкуватий чоловік усе вгадував, хто цього разу попаде в сільце Сарчимеліа, і дуже хотів, щоб попав його знайомий, не пам’ятаю, хто на ім’я — чи то Бабухадіа, чи Мітагваріа,— він наперед радів, потираючи руки від задоволення і аж качався від сміху. Розмова найбільше крутилася довкола того, хто що втратив у тому пограбуванні. Потерпілі називали вартість відібраних речей і суму грошей, нібито вихвалялися одне перед одним розміром втрат. Лиш один безвусий юнак признався, що в нього нічого було відібрати і він сам не знає, чому сидить тут, з нами. Він був прислужником багатого турка, Сарчимеліа захопив його разом з хазяїном і не відпускав. Минуло вже чимало часу, і можна було навіть пожартувати з приводу того, що з нами сталося. Але, відверто кажучи, мені було не до жартів. Часом мене брав відчай, коли я уявляла собі, що буде, коли Сарчимеліа здійснить свою погрозу й забере мене як заставу до викупу... Та хіба тільки мені судилася така доля? А всі ті скривджені люди? Одну дівчинку років п’ятнадцяти Сарчимеліа захопив з дороги разом з літнім чоловіком. Дівчинка навколішках, ридаючи, благала відпустити її — в неї помирає мати, і вона везе з Очамчире лікаря, щоб її врятувати... Якась жінка рвала на собі коси, притужуючи, що вона вдова, все життя збирала гроші на посаг дочці, наскладала двісті карбованців, а ці негідники відняли... Усього не розкажеш. Це був якийсь жах, і ніхто не міг порятувати. Аж ось я почула з чоловічого гурту голос.

— Вибачте, будь ласка,— говорив хтось російською мовою, звертаючись до мого чоловіка.— Пані, пограбована разом з вами,— ваша дружина?

Я обернулася й зрозуміла, що то говорить чоловік з відрізаною нижче коліна ногою. Мій чоловік Ширер відповів не зразу й дуже сухо:

— Так-так, добродію, пані, яку пограбували разом зі мною, то моя дружина.

— Ось що я вам пораджу: грабіжники ці хоч і люті, як звірі, але в жінок не стрілятимуть. Це довго пояснювати, ви вже повірте мені на слово. Скажіть вашій дружині, щоб вона підмовила всіх жінок... ну, кричати, голосити, тужити. Нехай вони горлають не вгаваючи, навіть якщо грабіжники й погрожуватимуть їм.

— Що де дасть, добродію?

— Та хоч наблизить кінець цієї мерзенної процедури! Перекажіть це дружині вашою мовою, а то розбійник підслуховує...

Ширер обміркував ті слова безногого і не кваплячись сказав:

— Це ні до чого. Сидіть спокійно, добродію.

Але я й сама все чула й здогадалася, що незнайомий на це й розраховував. Мені його думка видалася слушною, тільки я не знала, як її здійснити. А тоді таки зважилася. Коли бандит, який охороняв нас, одійшов трохи, я зашепотіла:

— Жінки, не сидіть мовчки. Давайте разом голосити, тужити, кричати. Ми — жінки, вони нас не зачеплять, не бійтеся. Хтось почує на дорозі й допоможе. Давайте кричати, жінки! Поганого нічого не буде.

Деякі жінки знали грузинську мову й зрозуміли, що я шепотіла. Інші не зрозуміли нічого, почали питати — що, мовляв, вона каже? За кілька хвилин уже всі знали, в чому річ, але ніхто й голосу не подав. Я спитала жінку, що сиділа поруч:

— Що ти про це думаєш?

— А як стрілятимуть?

— Та не бійся, не стрілятимуть!

— Вони відібрали в мене лиш сім карбованців, і за них я маю вмирати?

— А в мене, прокляті, взяли дев’яносто карбованців, але я не залишу своїх дітей сиротами навіть через них!

— Нехай інші закричать, тоді закричу і я.

— Еге. Якщо всі закричать, тоді — будемо!

Так вони поговорили й замовкли.

І тоді я вирішила, що повинна показати приклад. Коли почну я, то інші мене підтримають. Я почала потихеньку притужувати. Але ніхто не приєднався до мене. Тоді я крикнула голосно і знову лишалася одна-однісінька. Після цього я почала горлати що було сили. Але домоглася тільки того, що всі жінки поперелякувалися,— коли б не перепало їм через оцю дурну панійку. А я тим часом так увійшла в роль, що вже нелегко було мене вгамувати. Той розбійник, що стеріг нас, спочатку був приголомшений моїм криком і витріщився на мене здивовано. А тоді підійшов аж до мене і все роздивлявся. По тому, не довго думаючи, тьопнув мене з усього розмаху. Я не сподівалася на таке хамство і з несподіванки змовкла, очманіло дивлячись на нього. А він, скориставшись раптовою тишею, сказав, байдужно всміхаючись:

— Хотів би я знати, пані, чого ти горланиш?! Якщо ти думаєш, що вони підтримають твій крик, то помиляєшся, вони звикли мовчати й скорятися. Е-е-ех, пані, берешся не за своє діло, не розумієш нічого... Ми знаємо своє діло, бачиш, у нас усе йде добре й справно, а хто не знає, нехай сидить і мовчить, нехай не лізе.

Повернувся й пішов.

Ширер голосно розреготався. Я не образилася, мені тільки було ніяково. І соромно. Так соромно... Я навіть зашарілася. Заспокоївшись трохи, я подивилася на чоловіків. На їхніх обличчях була написана зневажлива перевага. Мені знову стало ніяково, Лише безногий чоловік не всміхався й сидів, покручуючи вуса, про щось думаючи. Щоб якось утішити себе, я вирішила, що він співчуває мені.

А Сарчимеліа, видно, ніяк не міг дочекатися на дорозі нової жертві!. Минав час, а його все не було. Нарешті він з’явився, ведучи поперед себе двох чоловіків і трьох жінок — діла ватага. Він почав їх спритно обдирати і так захопився цією роботою, що не помітив, як підійшло від лісу двоє чоловіків. Один ішов попереду; уявіть собі таку картину: до пояса він голий, а ноги його були простромлені в рукава сорочки. Поділ тієї сорочки він підняв до пояса і тримав рукою. Мабуть, іншого виходу в нього не було!.. За ним ішов елегантно одягнений чоловік з револьвером, націленим йому в спину. На чоловікові начіпляно було багато всякої зброї, а окремо — та, що недавно належала його бранцеві, так дивовижно зодягненому. Вони прямували до Сарчимеліа й награбованого ним добра.

Поява цих двох людей була така несподівана й чудернацька, що вразила всіх. Наш вартовий просто остовпів, подумавши, мабуть, що все це йому сниться. Коли озброєний чоловік порівнявся з гуртом пограбованих чоловіків, хтось з них вигукнув:

— О-о-о-ох!.. Це ж Дата Туташхіа!

— Що сталося, Дзуку? — безпорадно промимрив наш вартовий, звертаючись до напівголого бранця, але той не відповів.

Ухопившись за поділ сорочки, Дзуку покірно йшов уперед. Тоді вартовий перевів погляд на чоловіка, якого назвали Датою Туташхіа, тупо стежачи за його рухами. Сарчимеліа і його помічник теж заклякли. А тим часом безногий чоловік, улучивши хвильку, ліг долілиць, блискавично, ривком, підповз до вартового, схопив величезний камінь і, звівшись на одну ногу, вдарив вартового каменюкою по голові. Сарчимеліа хотів був бігти на допомогу своєму товаришеві, але озброєний гість націлив на нього револьвера, і він ураз осів. Вартовий упав. Потім безногий ліг на землю, користаючись тілом вартового як заслоном і опорою для рушниці, і націлився в Сарчимеліа. Усі завмерли, хтось крикнув:

— О-о-о-ох!.. Той, у сорочці замість штанів... То ж бандит, що сидів на пагорку й свистів! — Виявляється, вигукнув це той самий пограбований, що перший упізнав Дату Туташхіа.

Дата Туташхіа озирнувся, ступив кілька кроків і порівнявся з Сарчимеліа.

Я не знаю мегрельської мови й розуміла не все. Але потім мені переклали все до слова. Так, по порядку, я й розкажу.

— Сарчимеліа!.. І ти... Не знаю, як тебе величають! — Він показав на другого розбійника.— Ану складіть зброю, осюди! — Туташхіа показав, куди саме.

Розбійники й не поворухнулися. Сарчимеліа, звичайно, знав, що на нього націлено дуло безногого. Револьвер Туташхіа впирався мало не в зуби другого, а третій тримався за свою сорочку. Противитися нелегко, нічого не скажеш, але й здаватися їм теж ой як не хотілося. Безногий у цю мить вистрілив. Куля просвистіла між розбійників і втонула в листі.

— Руки вгору! — закричав Туташхіа.

Один з бандитів ураз виконав наказ, а Сарчимеліа зволікав, але помаленьку теж підняв руки.

Тоді Туташхіа обернувся до чоловіків:

— Будь ласка, підійдіть хто-небудь сюди!

Ширер виявився найспритніший від усіх і, не чекаючи вказівок, позабирав у грабіжників зброю, поскладав її в купу. Та ще й гарненько обшукав їх і все, що знайшов, теж позабирав. Закінчивши цю процедуру, він з усієї сили вдарив по голові Сарчимеліа, а тоді його товариша і, оглушених, повалив їх на землю. А безногий тим часом поскакав до мішків з награбованим, знайшов там свій протез і швидко надів його... Потім він вивернув з купи речей мою амазонку й підніс мені:

— Добродійко, я такий винний перед вами, через мене оцей мерзотник ударив і образив вас.

Ось за яких обставин я познайомилася з Гогі. Тоді ми не знали ні імен, ні прізвищ одне одного. А зустрілися лише сьогодні.

Гогі обійшов увесь стіл, поцілував руку Нано і повернувся на своє місце.

— Про все інше я постараюся розповісти вам коротше, щоб ви все ж таки знали, як закінчилися наші пригоди,— заговорила знову Нано, коли всі трохи вгомонилися.— Туташхіа підкликав до себе пограбованих і звелів їм розібрати свої речі. Коли розбійники побачили юрму людей, що сунула до них, вони кинулися навтікача. Не знаю, кого більше вони злякалися — розлючених чоловіків чи лютих-прелютих жінок. У всякому разі було цілком ясно, що вони не хочуть потрапити до рук ні тим, ні другим. Сарчимеліа біг прудкіше за всіх. А вже як за деревами нам не видно було його, тоді він крикнув:

— Дато Туташхіа! Ти розумієш, кого береш під свій захист? Запам’ятай мої слова: коли настане час помирати, ти помреш від їхньої руки!

А Ширер відшукав свою золоту табакерку, геть усипану самоцвітами, і простяг Туташхіа: візьміть, мовляв, на згадку про наше врятування. Туташхіа подякував, але табакерки не взяв. Це образило Ширера. Тоді я почала його упрошувати: візьміть та візьміть. Але він так і не взяв. Поїхати зразу ми не змогли, довелося стримувати потерпілих, котрі хотіли поживитися чужим добром. А потім ми посідали на наших коней і поскакали... Вибачайте, що вийшло так довго. Але я сподіваюся, що розповідь про ту пригоду не надокучила вам. А тепер я хочу підняти тост, і не один, а заразом два. Гогі й Туташхіа кинулися нам на допомогу в ім’я добра й людяності. Саме вони підказували їм, що робити, коли ми, пограбовані й принижені, сиділи отам у лісі. Добро явилося нам в образі цих двох людей. Отож я п’ю за реальні любов і добро, що розкриваються в реальному ділі ось таких реальних людей!

Усі ми були в захваті і від Нано,— а вона була чарівна,— і від її розповіді. Ми заплескали їй так гучно, що всі в залі озирнулися на нас. Нано піднесла свою чашу до губів, але надпила тільки половину.

— Лазе, мені потрібна друга чаша. Елізбар сказав, що ми питимемо двома чашами... Батоно Вахтанг, долийте мені...— Нано простягла Шалітурі недопиту чашу.— А крім того, моя розповідь розрахована на дві чаші.

Елізбар знову почав нас утихомирювати:

— Не заважайте Нано говорити!

Вона вела далі:

— Тут не місце з’ясовувати, як склалася, звідки почалась легенда про святого Георгія. Основна думка легенди, як відомо, проста: якщо хтось потрапив у біду, пожертвуй навіть своїм життям, а врятуй його! Оце і все. Обіцяю господові богу приходити сюди якомога частіше, щоб шанобливо вклонитися живому — на всі триста шістдесят п’ять днів — святому Георгієві! У мене є стародавня ікона, а на ній напис, приблизно такий: святий Георгію! Звитяжний воїне за справедливість, великомученику в ім’я народу, будь заступником перед небом, захисти всемогутньою силою твоєю недостойну служницю свою Нано Тавкелішвілі!.. Це слова моєї молитви!.. Отож за здоров’я Гогі, панове, нашого хазяїна, справжнього сина своєї батьківщини, лицаря І, як сказав батоні Сандро, виразника нашої застільної державності. І мого рятівника!

Ми кричали на весь голос, вітаючи Нано. Але вона піднесла руку, показуючи, що ще не закінчила.

— Бачите, тости випливають з моєї розповіді. Тому я хочу другу чашу підняти за відважного Дату Туташхіа. Це відчайдушно смілива, благородна людина, але я розумію, що сміливій людині часто буває важче, ніж боягузові. Нехай допоможе йому бог і в біді, і в радості. І раз ми вдалися до молитов, я хочу дати ще одну обітницю: якщо колись трапиться так, що я буду потрібна двом прекрасним людям, які переповнили наші чаші, я буду щаслива подати їм руку завжди і скрізь. Не тому, що хочу заплатити добром за добро, а тому, що обидва вони гідні того, щоб ми віддячили їм!.. А ще я п’ю за всіх вас і дякую за чудовий вечір. І прошу вибачити, що покидаю вас. Бог свідок, я не хотіла б іти, але залишатися довше не маю права. Усіх, хто сидить за цим столом, я запрошую в гості через три дні, двадцять шостого, о восьмій вечора. Уклінно вас прошу. Іраклію, доручаю тобі привести гостей! Крім вас, буде ще двоє чи троє, не більше...— Нано встала з-за столу, і ми з Арзнєвим Мускіа теж повставали зі своїх місць.

Наш намір іти, як це завжди буває, викликав невелику метушню — всі кричали, просили залишитись, покликалися до нашої совісті й честі. Але Нано наполягла на своєму. Щоправда, на останок нас з лазом змусили випити ще по дві величенні чаші, що ми й зробили. Усі хотіли йти нас проводжати, але Нано заборонила всім, крім Гогі.

— Лазе, звідки ти знаєш Елізбара? — спитала Нано, коли ми вийшли з зали.

— А ось Гогі познайомив, гарний чоловік Елізбар. Мені він дуже подобається.

— А хто познайомив тебе з Гогі?

— Це давня історія... Розповім колись,— ухиливсь од відповіді лаз.

Біля виходу стовбичив Арчил.

— Ви нагодували візника цієї пані? — спитав його Гогі.

— І нагодував, і напоїв. Ледве на передку тримається,— мовив Арчил.

— А де Єрванд?

— Поставив стільця під дверима, сидить і спить... Не спить, звісна річ, а тільки прикидається, повісив голову, як стара коняка.

— Чому? — здивувавсь я.

— Три дні тому, коли він заснув, сидячи на подвір’ї, в нього витягли з кишені шість карбованців. Відтоді він щовечора прикидається, що спить, жде, що злодюжка знову прийде... Авжеж, чекай, дуже треба йому приходити!

— Прийде, можеш не сумніватися,— почувся знадвору Єрвандів голос.

— Дуже ти йому потрібний... Іди сюди, гості від’їжджають!

Прийшов Єрванд, почав водити щіткою по костюму Арзнєва Мускіа, примовляючи при цьому:

— Не дають людині поспати... Звісно, він не божевільний, якщо я не сплю, чого йому приходити!

— В-а-а! — обурився Арчил.— А якщо ти знову заснеш? А він знову все поцупить і знову втече! Ну, чи не індик ти... І як для індика отакого на білому світі шматок хліба знаходиться, дивом дивуєшся!..

Вони провели нас до екіпажа, все ще сперечаючись і переконуючи один одного — прийде чи не прийде злодій. Арчил і слухати нічого не хотів. А поки Гогі допомагав Нано сісти в коляску, я, влучивши мить, коли він не бачив, поклав Єрвандові в кишеню гроші, щоб він розплатився за нас у ресторані.

Ми вирушили в дорогу.

У нічній тиші приємно поцокували копита наших коней.

— Чому ви заспішили, пані Нано,— порушив довгу мовчанку Арзнєв Мускіа.— Занудьгували, мабуть?

— З тобою... і з Іраклієм я ніколи не занудьгую, лазе! — відповіла Нано.

І знову ми довго мовчали.

— Лазе, я знаю, хто ти! — тихо промовила Нано.

— Ех! Царице наша, я сам не знаю, хто я,— почувся його голос.— І ви, я гадаю, теж!

Ніч була місячна. Вітер позгонив у купки хмари на небі, а на землі шарпав стрункі тополі.

Тієї ночі в мою душу вперше закрався сумнів.

Рожевий зшиток

Спочатку, в перші дні нашої дружби, кожну зустріч з Нано і лазом я сприймав захоплено, але пролітали ті зустрічі уривками, і кожен з них у свідомості моїй не поєднувався з іншим, хоч і тішив піднесеною радістю розум мій і серце.

Та одного прекрасного дня світ у душі моїй потьмарився і всі розрізнені й уривчасті враження нанизалися одне на одне, сплелися в цілісну картину, в якусь єдність, що складалася з тисячі таємниць. Вони навалилися на мене, волали відповіді, тривожили душу, не давали спокою. Це гостре прозріння прийшло до мене вчора вночі в номері Арзнєва Мускіа, після того як я задрімав там, зморений утомою. Та й візити Нано змушували терзатися: мучили підозри й здогади. Хто такий Арзнєв Мускіа і чого він шукає? Хто така пані Нано Тавкелішвілі-Ширер? Що зв’язувало Нано й лаза колись і що зв’язує їх тепер? І чому я сам уплутався в їхні стосунки? Ким став я для кожного з них і для них обох разом?..

Щоправда, мине якийсь час, і для мене все стане на свої місця, всі загадки, всі ребуси буде розгадано, але уявіть себе на моєму місці, і ви самі зрозумієте, як непокоїло й гризло мене все це тоді.

А тим часом минули ми ще один рубіж у наших стосунках: нам набридло раптом бувати на людях, у галасливому товаристві і, крім Елізбара Карічашвілі та Гогі, нікого не хотілося більше бачити. Ці двоє могли замінити нам усіх, у них вистачало на це душевного багатства.

Ми зрозуміли це після нічної зустрічі в казино. Там ми вирішили, що сьогоднішній день проведемо у мене вдома, Арзнєв Мускіа приготує еларджі, а Елізбар — люля-кебаб. Уранці з готелю Арзнєва я забіг до своєї контори, побув там годин дві й пішов додому. Гості прийшли у призначений час, спочатку Елізбар, Гогі і лаз, а трохи згодом приїхала й Нано. Гогі з Нано лишились у вітальні й голосно сміялися, згадуючи подробиці вчорашньої гри. Лакей на подвір’ї розпалював мангал, а лаз та Елізбар порядкували в кухні. Я пробував їм допомогти, але вони проганяли мене й кричали, щоб я йшов геть. Я не здавався, і кінець кінцем Елізбар поступився мені сокиркою для рубання м’яса, згадавши при цьому прислів’я про осла, на якого наділи золоте сідло, а він все одно лишився ослом. Я підв’язався рушником і взявсь до роботи.

Аж ось задзеленчав дзвоник. Я, звісно, не міг відчинити дверей і зустріти відвідувача в такому вигляді, із замазаними м’ясним фаршем руками. Лакея мого не було, щоб вийшов і дізнався, хто там. Кривого Гогі не хотілося турбувати через того запізнілого клієнта, і я гукнув Нано, щоб вона пояснила, що я зайнятий, прийняти не можу, нехай завтра приходить в контору.

Нано пішла в передпокій, але швидко повернулася в кухню й сказала здивовано:

— Він не йде, каже, що не клієнт, а гість.

— Який гість? Звідки? Як його прізвище?

— Не сказав... Такий високий, худий, років, може, п’ятдесят — п’ятдесят п’ять. Начебто росіянин, хоч на росіянина не дуже схожий.

— Ти його запросила ввійти?

— Я завела його в приймальню, не залишати ж надворі. Сидить і чекає.

— Прийми його,— сказав Елізбар.— М’ясо вже готове, впораємося без тебе.

— Доведеться, хоч я нікого сьогодні не чекав...

Я помив руки й пішов через вітальню до приймальні. Не встиг я ступити у вітальню, як Гогі, що сидів там, став на мигах мені щось показувати. Я підійшов до нього. Увійшла й Нано. Вигляд у Гогі був якийсь розгублений, стурбований. Він кивнув у напрямі приймальні й зашепотів мені на вухо:

— Ти знаєш його так добре, що він приходить до тебе додому без запрошення?

— Кого... Хто вій?

Гогі зашепотів ще тихіше:

— Якщо я не помиляюся... Граф Сегеді, начальник управління жандармерії Кавказу!

Запала мовчанка.

— Але я... Але я взагалі не знайомий з ним. Бачив, звичайно... А так... Ніколи...— мовив я і хотів бігти в приймальню.

Гогі схопив мене за руку й притулив палець до губів:

— У кухні в тебе є вихід?

— Є... На балкон, а звідти сходами у двір. Що ти надумав?

— Ти, може, трохи забалакай його. Не заводь зразу... А краще б спровадити! — Гогі повернувся й пішов у кухню.

— У чому річ? — спитав я Нано.

— Потім, потім! Іди,— зашепотіла Нано. А тоді голосніше, щоб чути було гостеві:— Сюди, Іраклію! Гість чекає на тебе в приймальні.

Здивований, я закликав на допомогу весь свій адвокатський досвід, щоб оволодіти собою й надати обличчю незалежного вигляду, і, всміхаючись, переступив поріг.

Гогі не помилився. З крісла й справді підвівся граф Сегеді, грізний шеф кавказьких жандармів, і люб’язно представився.

Одягнений він був по-європейському, високий на зріст. Глибоко посаджені розумні очі трошки хитруваті, але усмішка була приємна. В усій зовнішності — ознаки аристократизму, а бліда тонка шкіра свідчила, що життя його проходить у кабінетній тиші.

— Дуже радий, ваша ясновельможність... Ви навіть не можете собі уявити, як удало вибрали ви час для свого візиту!.. Ось познайомтеся — пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер... У кімнаті поряд зараз буде накрито казковий стіл, і я зможу через кілька хвилин познайомити вас зі своїми чудовими друзями, щоб відзначити ваші відвідини лукулловим бенкетом! Дозвольте, ваша ясновельможність, вам допомогти...— І я доторкнувся рукою до його пальта, цілком певен, що він вибачиться й не залишиться.

— Не турбуйтеся, князю, я лише нащадок угорського графа, а в Угорщині, щоб ви знали, на п’ять чоловік по одному графу, така офіційна статистика,— сказав, усміхаючись, Сегеді й сам скинув пальто.

— А в Грузії на двох чоловік по одному князю. Ми випередили вас, графе! — відповів я, намагаючись приховати розгубленість, яку викликала графова згода.

Його ясновельможність оглядівся довкола і, не побачивши ніде вішалки, оддав пальто мені.

Я вийшов і почепив його.

— Князю,— я прийшов просити якраз те, що ви самі щойно запропонували! — заговорив Сегеді, коли я повернувся.

— Що просити, ваша ясновельможність?

— Просити, щоб ви дозволили мені посидіти за вашим дружнім столом. Не заперечую, це дивне прохання для незнайомої людини. Але, слово честі, я не буду каменем на вашій шиї, може, навіть зумію потішити й розважити.

Мені здалося, що граф Сегеді навіть трошечки хвилюється, намагаючись бути невимушеним і простим. Але все-таки, погодьтеся самі, це вторгнення в мій дім — неймовірне нахабство! Що я міг відповісти йому?

— Звичайно... Чи варто про це й говорити,— сказав я, відчуваючи фальш, яка в’язла в моїх словах.

Я провів його у вітальню, і він з тією самою усмішкою, сповненою уважної прихильності, опустився в одне з крісел.

— Я чула, ваша ясновельможність, що ви прекрасно граєте на фортепіано,— звернулася до нього Нано. Видно, готувалася зав’язати з ним розмову, щоб затримати його якомога довше на цій половині, як того хотів Гогі.

Але граф Сегеді учув, певно, неприродність нашої поведінки й мовив Нано:

— Ви, добродійко, хвилюєтеся так само, як і я. Я певен, що й ваші друзі збентежені не менше за вас. І зовсім даремно. Мене привела сюди мирна мета, мирна, але не проста. І я не зможу її здійснити, поки в домі не запанує спокій і довіра. А вас, як жінку, я прошу допомогти. Ви ж бо одна серед стількох чоловіків. Почніть ви, постарайтесь триматися зі мною, як з давнім знайомим, це зніме тягар з вас, з мене і допоможе всім іншим знайти правильний тон.— Граф засміявся і додав:— Ви скоро самі переконаєтеся в доброті моїх помислів.

Нано була здивована графовими словами й, очевидно, не знала, як їй бути, а я хотів сказати, що зовсім не хвилююся, але не стримався:

— Вибачте, ваша ясновельможність, я хвилин на п’ять залишу вас. Мені треба навідатися в кухню, я скоро повернуся,— сказав я і вийшов.

Я не розумів, що сталось, але ясно відчувалося, що може виникнути пікантна ситуація або й небезпека. Я ввійшов у свою спальню й подивився з вікна на вулицю. Перед моїм ганком стояло два екіпажі. Один належав Нано, а в другому сидів незнайомий чоловік у низько насунутому на лоба котелку. «Людина Сегеді»,— подумав я. А так чогось примітного чи підозріливого на вулиці не було.

Я пішов у кухню. Арзнєв Мускіа, наче нічого й не було, чаклував над киплячим казаном, а Гогі та Елізбар насуплено й зосереджено мовчали. Мені здалося, що мій прихід захопив їх зненацька, в їхній мовчанці була якась ніяковість.

— Як ви поясните все це? — спитав я.

— Самі сушимо голову,— відповів Гогі.

— А він що казав? — озвався Елізбар.

Я переказав їм те, що почув від графа Сегеді.

— Ну, то й що тут такого,— вигукнув Арзнєв Мускіа.— Прочув, мабуть, чоловік про моє еларджі й прийшов покуштувати. Ясно як божий день... Не думаю, щоб твій люля-кебаб зміг його привабити! — Лаз обернувся до Елізбара Карічашвілі.

— Еге, це еларджі притягло його,— згодився Гогі.

Мені стало сумно, бо я зрозумів: усе, що треба було сказати, вони сказали без мене. І я скипів від обурення:

— Коли того, що ви говорили, не хочете повторити при мені, то поділіться зі мною хоча б висновками, до яких ви дійшли.

— Ми не дійшли ще ні до яких висновків,— сказав Арзнєв Мускіа.

— Але ж Гогі задля чогось спитав мене, чи є в будинку ще один вихід на подвір’я?

— Задля чоловіка, котрому ми зобов’язані цим візитом,— відповів лаз.

— Та що ми, змовники, якісь, чи що? Це ж яким треба бути злочинцем, щоб сам шеф жандармів заявився по нього додому?! — Я так хвилювався, що лиш по тому, як вигукнув це, відчув, що то був риторичний вигук. Я намагався жартом прикрити свій переляк, умовити себе і їх, що нам немає чого боятися, але мої гості не прийняли мого жарту, вираз їхніх облич присадив мене.

Арзнєв Мускіа й досі стояв над казаном, Гогі втупився в підлогу. А Елізбар нахромляв м’ясо на рожен, але пальці й руки в нього трохи тремтіли. Може, вони й хотіли мені щось сказати, але ніхто не зважувався почати, кожен поступався місцем іншому. Мовчанка тривала секунд, може, двадцять, але мені на душу вона лягла неймовірно важким тягарем і зродила малодушність, переляк, передчуття неминучої катастрофи. Тепер я можу назвати все своїми іменами — то був миттєвий спалах панічного страху, страху за своє благополуччя. Ніби хтось ударив об землю моїм безхмарним життям, і воно ось-ось розлетиться на друзки. Не певен, чи могла сила волі приборкати той отрутний клубок почуттів, але та малодушність, що пойняла мене й заволоділа мною, ладна була кричати: «Ви всі разом вчинили щось страшне, затягли мене в згубну прірву. Я не з вами, я не хочу страху і риску! Кінець кінцем, чим я провинився перед існуючим ладом, чому я повинен бачити в ньому лише зло й відкидати добро?! Я не хочу... Ідіть геть самі й заберіть оту огидну змію, яка через вас уповзла в мій дім, у моє життя, в моє майбутнє!..»

— Мабуть, я та людина, Іраклію! — пролунав у цю мить лазів голос.

— Га?.. Яка людина? — спитав я, але мені здалося, що то сказав не я, а хтось інший.

— Та людина, через яку прийшов цей гість!

Мене не здивували його слова, я наче наперед знав усе, що може сказати Арзнєв, ніби тримав їх у пам’яті після першої зустрічі з ним, двадцять днів тому. І за якусь мить мій багаторічний життєвий досвід витворив духовний портрет лаза, сповнив мене єдиним почуттям, що чоловік, який стояв переді мною, не зможе вчинити морального злочину. Тієї самої хвилини я зрозумів, що Гогі, Елізбар і Нано ніякого лиха мені не заподіяли, що Арзнєв Мускіа в усякому разі не вчинив злочину проти людей і світу, що справедливість — на його боці, а моє місце там, де справедливість. І я заспокоївся, почуття мої підкорилися розуму, а розум вимагав втручання, такої дії, яка за цього чудернацького збігу обставин була б найдоречнішою.

— Арзнєв,— сказав я,— ти повинен повестися тільки так, як буде краще для тебе. Не думай про нас, ми готові на все!

Очі в Арзнєва Мускіа блиснули теплом вдячності, але вів сказав беззаперечно твердо:

— Я повинен повестися, брате Іраклію, так, як буде краще для всіх. Я тут не один і нікуди звідси не піду!.. Я ось віднесу рожни — лакей уже розжарив мангал. Ми вийдемо до гостя разом! — І, відчуваючи мою невпевненість і вагання, додав:— Гадаю, так буде краще! — Він підійшов до умивальника, помив руки і, розправивши поли чохи, сказав: — Веди нас, Іраклію! Ти — господар!

Ми мовчки рушили в кімнати.

Коли ми ввійшли, Сегеді підвівся зі свого місця. Я представив йому кожного з моїх гостей. Нічого не вдієш! Усі, як ведеться, люб’язно вклоняються вітаючись, у всіх належна в таких випадках усмішка й традиційне: «Дуже приємно!»

Я запросив усіх сісти, поки накриють стіл. Опускаючись у крісло, Сегеді пильно дивився на Арзнєва Мускіа, так наче зустрів давнього знайомого, з яким не бачився цілий вік.

— Ви знаєте, пані Нано, еларджі удалося на славу, дуже смачно, майже так, як я обіцяв вам,— мовив лаз.

— Таку схожість бачив я лише в близнюків! — сказав граф по-грузинському, не зводячи очей з лаза. З цими словами він зіперся ліктем на поручень крісла, опустив голову, ніби зацікавився вигадливими узорами килима, що лежав на підлозі.

— Ви так чудово говорите грузинською мовою, їй-богу, прекрасно! — намагалася підтримати світську розмову Нано.

Граф і справді говорив добре заученою грузинською мовою. Очевидно, практика була багата. Єдиний дефект його грузинської — не виходили гортанні звуки.

— Хто на кого схожий, графе? — спитав я по-російському, і цілий вечір ніхто не говорив по-грузинському, крім лаза,— він то російською розмовляв, то грузинською.

Сегеді подякував Нано за комплімент і, повернувшись до мене, помовчавши, навіть ніби ніяковіючи, сором’язливо всміхнувся й відповів:

— Мушні Зарандіа схожий на Дату Туташхіа, батоно Іраклію.— Сегеді хвилинку помовчав, вичікуючи, як це подіє на мене, а потім повів далі: — Схожі, як близнюки, а вони ж тільки кузени... І один з них — мій помічник, а другий — ваш друг і клієнт — Арзнєв Мускіа, як ви його назвали.

Слово честі, за останні півгодини дива сипалися на мене, як з рогу достатку, і мені здається, я вже втратив здатність чомусь дивуватися. У всякому разі, якби в мене на очах хтось з нас перетворився на мавпу або крокодила, навіть і це не вивело б мене з тієї душевної скутості, того непорушного заціпеніння, яке мене охопило.

Я оглянув своїх гостей.

Арзнєв Мускіа, котрий щойно перетворився на Дату Туташхіа, спокійнісінько перебирав чотки з чорного бурштину. Він трошки осміхався, ніби згадував любі витівки дитячих років. А Нано геть уся вкрилася червоними плямами, на верхній губі виступили крапельки поту, вона уривчасто й важко дихала, відкинувшись у кріслі. Елізбар Карічашвілі, відчувши, що смертельно блідне, старанно розтирав долонями щоки. Хто був спокійний, то це Гогі,— умів тримати себе в шорах і, здавалося, був зайнятий самим лише спогляданням.

— Це правда,— порушив мовчанку Туташхіа. Говорив повільно, відкидаючи після кожного слова намистинку чоток.— Ми як близнята. Мій батько й мати Мушні, моя тітка,— близнята.,. Ми такі схожі, ваша ясновельможність, що одного разу, якби не настиг поліцмейстер Паташідзе, замість мене забрали б Мушні, Він працював тоді в акцизі.

Граф осміхнувся:

— Я чув про ту пригоду.

І знову ця гнітюча тиша. Я сидів і думав, що в моєму домі сталася ця зустріч, а я, господар, поводжуся так, ніби підстроїв її і тепер чекаю неминучої розв’язки, розвалившись у кріслі.

— Я ваш гість, панове,— вів тим часом Сегеді.— А тому, щоб я не сказав, що б не спитав, повірте мені, воно не виходитиме за рамки звичайної розмови.— Видно було, що граф намагався оволодіти собою.— Добродію Туташхіа, я певен, що хоча б один з ваших друзів умовляв вас тікати з цього дому. В кухні є вихід у двір. Чому ви не скористалися такою можливістю?

Дата Туташхіа якусь хвилину мовчав, перебираючи чотки, а потім спитав:

— А ви самі що про це думаєте, батоно?

— Я не знаю, що й думати. І був би вдячний... Був би радий почути вашу відповідь.

— Ну що ж, прошу,— Туташхіа зібрався з думками й почав:— Розумієте, я не мав права втекти. Для пана Іраклія Хурцідзе я клієнт, а він мій адвокат, ми зв’язані з ним угодою. Батоні Елізбар нічого не знає про мене, крім того, що я — лазький дворянин Арзнєв Мускіа. Батоні Гогі та пані Нано, правда, знають, що я Дата Туташхіа, проте, зустрічаючись, у ці дні ми не чинили чогось протизаконного, і ви не можете сфабрикувати проти них ніяких звинувачень. Їх можна звинуватити лише в одному — в тому, що вони не донесли на мене. Але таке звинувачення, як усяка брехня, буде хистке: зустрічаючись зі мною, вони не знали, хто я. А за переховування можна звинуватити тільки тоді, коли людина знає, кого вона ховає, знає, що готується злочин, і не повідомляє про це поліцію. Якби я втік, то дав би привід жандармам турбувати цих людей своїми візитами. Я не міг допустити, щоб у поліції було заведено справу на них. Раз я сиджу тут, вони чисті перед законом, а я чистий перед своєю совістю і перед своїми друзями. Це одне, ваша ясновельможність, а друге — я живу в Тифлісі майже півтора місяця. І живу відкрито, не ховаючись, не криючись. Не скажу, що на третій день, але на двадцятий — жандарми дізналися ж, що я тут, Дата Туташхіа! Вони, могли заарештувати мене, де б ви захотіли, хоча б учорашньої ночі в казино. Для цього не потрібно ні особливого старання, ні таланту. І коли це таке було, щоб шеф жандармів ходив по домах і особисто заарештовував людей! Чому ж я повинен вважати, що ви, ваша ясновельможність, прийшли сюди саме з такою метою? А може, вас привела сюди зовсім інша мета... Якщо я не тримаю в таємниці від жандармів того, що живу тепер у Тифлісі, чому ж, скажіть мені, я повинен боятися зустрічі з вами? Ми ж навіть не знайомі і ніколи не бачили один одного. Ну, а якщо я помилився і ви прийшли тільки для того, щоб накинути мені зашморг на шию і затягти в той зашморг моїх друзів, убивши одним пострілом двох зайців, то все одно, чого домігся б я, якби й утік? Хіба я не розумію, що мені ще треба буде вислизнути з рук озброєних людей? І значить, сім із десяти шансів — мої, а три ваші. Гадаєте, я не втік, напевно знаючи, що ті три й справді будуть все-таки ваші?..— Туташхіа глянув шефові жандармів прямо у вічі й додав, усміхаючись: — Правду кажучи, коли мені запропонували втекти, а я не втік, а лишився, я не розумів усього так, як зараз. Тоді серце мені підказувало: роби так, а не отак. А вже згодом розумом дійшов, що, виявляється, вчинив я правильно.

— Поки що всі десять шансів ваші, добродію Туташхіа, але чи зумієте... Я чомусь думав, що ви не такі, нерозсудливі.

— У мене таке ремесло, ваша ясновельможність,— мовив Туташхіа.— Той, хто не здатний, ризикувати, не підходить для такого діла.

— А якщо зараз наскочить поліція? — спитав граф Сегеді.

— Я чомусь не певен цього, ваша ясновельможність. Немає такого передчуття,— зовсім не хвилюючись, відповів Туташхіа.— Інакше я не сидів би навпроти вас... Навіщо говорити про те, чого немає? Як нема, то й дарма... А що я зробив би — не знаю сам і тому не можу поділитися з вами.

Саме в цей час на дверях їдальні з’явився лакей і подав знак, що стіл накрито.

Ми перейшли в сусідню кімнату мовчки,, не перемовившись ані словом. Чути було тільки наші кроки. Елізбар Карічашвілі трохи пожвавився, всівшись за столом, підсовуючи страви й пригощаючи сусідів. У мене давно зберігався шустовський коньяк, і з цієї нагоди я поставив його на стіл. Наливаючи коньяк, я говорив якісь фрази, що нічого не означали, і ми випили на честь нашої зустрічі й знову накинулися на їжу. Нано теж випила один ковток і почала їсти. Так спливав час, і ми знемагали від власної мовчанки й надії на те, що почнеш розмову не ти, а хтось інший.

Піднімаючи другий келех, Елізбар промимрив, що еларджі та коньяк створені одне для одного. Усі дружно закивали на знак згоди, і граф разом з усіма, але потім знову — тиша і тільки брязкіт ножів та виделок.

Пробив настінний годинник. Нано, здавалося, тільки й чекала його сигналу й, усміхаючись, сказала Сегеді;

— Ваша ясновельможність, ви лише після третьої чарки відкриєте нам таємницю свого візиту? Ви так загадали?

— Після третьої чарки? — Граф засміявся.— Ні, пані, тоді в мене почне заплутуватися язик і голова може запаморочитись. Ні, краще зараз... Але не знаю, з чого почати, як здолати крутий рубіж... Один делікатний момент...

— А чи не можна здолати його разом,— спитав Карічашвілі,— дружними зусиллями?

— З нами разом легше, графе,— додала Нано.

І знову запала тиша. Сегеді думав.

— А може, й справді, третя чарка допоможе нам? Ану, побачимо! — Я поналивав коньяку, сказав тост, але Сегеді лише пригубив чарку й поставив.

— Я хотів повідати вам, панове, що намісник його величності на Кавказі одержав право приватної амністії,— звернувся до нас Сегеді, і всі за столом ураз затамували подих, слухаючи його.— Значить, він може помилувати неспійманих злочинців, невловимих абрагів, що ховаються від закону. Указ його величності передбачає, що прощений за колишні гріхи злочинець, діставши від намісника документ про помилування, буде менш небезпечний для держави, коли він вільний, аніж коли його переслідують. Точніше кажучи, небезпечний не більше, ніж будь-який «мирний» житель Російської імперії. А право вирішувати, на кого, падає помилування, дано Кавказькому жандармському управлінню, а простіше сказати, людині, яка очолює його.

Граф, не кваплячись, кількома ковтками спорожнив свою чарку.

Ми мовчали, наче заворожені. Слова його звалилися нам як сніг на голову, оглушили і вразили. А коли ми змогли щось зміркувати й зрозуміти, що давали вони нашому другові, а отже, кожному з нас,— настрій у нас покращав, підскочив, як ртутний стовпчик. Усі враз аж надто пожвавилися: почали щось переставляти на столі, працювати ножем і виделкою, витягати портсигари з кишень... Але ніхто не мовив ані слова, ми розуміли, що сказано ще не все і найважливіше, мабуть, попереду.

— За тим указом намісника його величності від мене залежить — представляти чи не представляти до помилування кримінального злочинця Дату Туташхіа, я зобов’язаний це зробити. Але я не маю права помилитися. І вихід у мене лише один — самому зрозуміти, яка людина Дата Туташхіа і коли він небезпечніший для держави — з документом про помилування чи без нього.

Граф знову замовк, і я скористався цим:

— Дата Туташхіа не лише мій недавно знайдений друг, а й клієнт, майте на увазі. Очевидно, шлях до пізнання один — допити, бесіди... Чи він має право при цьому користуватися послугами адвоката? Я готовий негайно ж приступити до своїх обов’язків!..

Гість енергійно мотнув головою:

— Це мало що дасть. Я повинен особисто взнати Дату Туташхіа, поговорити щиросердо за дружнім столом, перевірити свої давні спостереження, підкріпити їх новими. А ще порівняти мої враження з вашими, бо шеф жандармів не може ж знати про добродія Дату Туташхіа того, що знають близькі друзі. Ось чому, пані Нано, я прийшов у цей дім, як непроханий гість!

Я знав, що посаду шефа жандармів і свою професію граф Сегеді вважає покликанням, подарованим йому провидінням. Усе, що він говорив, він добре обміркував. Тому його наміри, на мою думку, непросто було вгадати, у нього могли бути якісь свої приховані мотиви, своя таємна мета.

— Вибачайте, ваша ясновельможність, що я весь час перебиваю вас,— знову заговорив я, скориставшись з того, що він примовк. Ви слушно кажете, що розкутість, щирість і природність мають стати основною умовою нашої розмови, грунтом під ногами, без них усе буде хитатися, втратить сенс, перетвориться на фальшиву, а може, й підступну гру...

— Я радий, що ви розумієте мене,— сказав граф.— Але як, на вашу думку, знайти нам відповідну форму розмови, досягти щирості, натуральності почуттів?

— Це залежить передусім від вас, графе,— сказав я.— Ви повинні відкрити свої мотиви з такою широтою, яка захопила б нас і зродила б у відповідь в наших душах почуття доброзичливості й згоди.

— Ну, а коли ще ясніше?

— Мені здається, ви повинні переконати нас, що сьогоднішній наш обід має для вас більший інтерес, ніж звичайний допит після звичайного арешту!

Граф якийсь час мовчки їв. Порушене питання, безперечно, хвилювало всіх. Мої друзі, облишивши їжу, нетерпляче ждали його відповіді.

— Я не приховав від вас, що стою перед складним завданням,— граф витер серветкою губи, згорнув її, поклав на стіл і повів далі: — І пояснив вам, чому я сюди прийшов... Повторювати, мабуть, не треба. Тепер лишилося довести, що, тільки сидячи отут, поруч вас, я можу домогтися того, чого хотів би домогтися, що всі інші засоби й форми не принесуть бажаних результатів, будуть непридатні. Але я скутий, як ви самі розумієте, своїм службовим становищем, яке позбавляє мене можливості розкрити перед вами одразу мій найвагоміший аргумент, навести його я зможу, дасть бог, наприкінці нашої розмови... Між іншим,— всміхнувшись, додав граф,— на моєму посту мене переконують частіше, ніж я переконую інших.

Слухаючи його, я навіть на хвилинку подумав, що поводжуся негостинно, випитуючи, чому він завітав до мене. Може, треба вибачитися, знайти якесь виправдання. Але Сегеді випередив мене:

— Я жартую, князю. Це розмови не стосується... Отже, після того як абрага Дату Туташхіа визначили як кандидата на приватну амністію, за ним перестали стежити, і переслідування його, природно, припинилося. Уже чотири чи п’ять місяців. За цей час ми багато разів пробували встановити зв’язок з ним, щоб спочатку з’ясувати, чи можна його помилувати, а потім, якщо виявиться, що це допустимо,— запропонувати примирення. Але він десь запропастився, і ми його не могли знайти.

— Гадаю, що й інших кандидатів знайти не легше, ваша ясновельможність,— сказав я.— Хто ж захоче добровільно вскочити в пастку?

— Ви правду кажете, інших теж не легше було знайти. Та інші нам не потрібні, ми знаємо про них усе, що нам треба знати. А добродій Туташхіа — виняток... Ось так... Правда, тижнів два тому наші агенти упізнали абрага Дату Туташхіа в турецькому громадянинові Арзнєві Мускіа. А ми вже виробили програму амністування й політику примирення. І хоч цього разу заарештувати Дату Туташхіа було неважко, ми не пішли на це, бо передчасний арешт може змінити наші нинішні плани і взагалі нічого, крім шкоди, дати не може. Ви скажете, що п’ятнадцять чи шістнадцять років ми не могли його спіймати, а тепер така можливість є, до чого ж тут наша програма? Але, як то кажуть, чоловік стріляє, а бог улучає. У нас і раніше були випадки, коли, здавалося, ми могли Туташхіа схопити. Але цього жодного разу не щастило здійснити. Такий кінець можливий і тепер. І тому я зважився. Навіщо ж нам зайвий клопіт? Ось я і прийшов, щоб сказати: якщо можна, давайте примиримося, а якщо не можна, ну що ж... Тоді розійдемося, а спіймати його... З цим ми зачекаємо. Так ми вирішили, ви зрозуміли мене? — звернувся Сегеді до мене.

— Зрозумів, звичайно. Але це не вся проблема, а лише частина її. Є ще причини... І навіть не одна.

— Справді, батоно Іраклію, є й інші причини. Ви самі згодитеся зі мною. Бо ж усі, хто сидить за цим столом, так чи так, а мали стосунки з жандармерією чи з таємною поліцією. Тому, я гадаю, вам легко буде правильно відповісти на запитання: що таке слідство і допит?

Граф замовк, і в його чеканні відчувалося, що він сподівався од нас відповіді — як оком змигнути.

— Не ясно, графе,— усміхнувшись, мовив Елізбар Карічашвілі.— Чому це всі? Я розумію, Туташхіа, Гогі чи я, грішний... Ну, Іраклій і граф Сегеді як юристи. Але до чого тут Нано, які стосунки могла вона мати з таємною поліцією?

Сегеді осміхнувся.

— Мала, Елізбаре,— сказала Нано.— Доводилося... За кордоном. І знаю, що таке слідство і допит.

Як той казав — що далі в ліс, то більше дров. Усі оторопіли, та Гогі повернув їх до запитання графа Сегеді:

— Допит, на мою думку,— це боротьба двох сторін, ваша ясновельможність, боротьба двох людей. І кожна з тих сторін намагається висвітлити питання з свого боку.

— Я згоден з вами,— мовив Сегеді.— Допит має свою мету, свій сенс — розкрити обставини справи. А що стосується душі людської, її глибин і відтінків — що може дати допит? Лише незначні й випадкові штрихи до портрета, а не сам портрет. Про вчинки добродія Дати Туташхіа, відверто кажучи, ми знаємо добре. Але в нас немає його портрета. Його внутрішнього світу, складу його душі не взнаєш з допиту. Це ще один з мотивів мого приходу. Мушу сказати, що пан Мушні Зарандіа теж дуже зацікавлений у цьому, а я не маю права не зважати на його прохання. Нарешті, зустріч у вашому колі, присутність серед вас добродія Дати Туташхіа, жива розмова, зіткнення думок, обмін враженнями і висновки з усього того. Є ще одна обставина. Добродій Туташхіа як людина цікавить мене самого. У кожного своя пристрасть. Одні збирають монети, марки, інші— картини, а мене приваблює філософія вчинків, природа поведінки, незвичайність особистості.— Сегеді помовчав, обвів нас поглядом і додав: — Здається, я відкрив усе, що мав. Додати можу лише одне: я відповідаю за свої дії і обіймаю досить високу посаду, щоб дотриматися слова, яке вам дам: якщо внаслідок нашої зустрічі становище добродія Дати Туташхіа не зміниться і сума моїх вражень складеться не на його користь, я гарантую йому тиждень недоторканності. А коли станеться навпаки, він найближчими днями одержить документ про помилування. Отже, я переходжу до діла... Я викладу вам один епізод з позазаконного життя Дати Туташхіа. Обміркуємо його, оцінимо, нехай кожен скаже свою думку і цілком одверто відповість на моє запитання. А запитання буде таке: що дасть представникам влади мир з Туташхіа, чи буде він тоді небезпечніший, ніж тепер?..

Усе нібито з’ясувалося й так повернуло, що, як на мене, то про щось краще важко було б і мріяти. Що там казати, коли помилування мого друга було кінець кінцем у наших руках і вирішувалося в моєму власному домі. Треба тільки сказати: «Він не буде небезпечніший!» Та коли такий висновок, не знаю чому, а буде нам не під силу, все одно Дата Туташхіа зможе піти від нас неушкоджений і вільний, слово честі графа Сегеді буде тому запорукою. І тоді всі шахові фігури стануть на свої попередні місця, і вся гра почнеться з самого початку, що, в усякому разі, незрівнянно краще від того, чого ми так боялися,— в’язничних грат і кайданів. Я, природно, вважав, що як господар дому і юрист, який має неабиякий досвід у подібних справах, повинен узяти на себе головну роль у розмові, що нам її доведеться вести, відповідаючи на запитання графа Сегеді. Тому я, вмить зміркувавши, що треба було сказати, почав:

— Панове, на мою думку, передусім треба, щоб кожен з нас сказав, як він ставиться до слів графа Сегеді. А крім того, треба, щоб Дата Туташхіа згодився стати учасником цієї процедури. Отже, я буду перший і оголошую: я згодний!.. Нано, що скажеш ти?

— І я згодна... Звичайно,— зразу ж озвалася Нано.— Обіцяю бути неупередженою, бути справедливою!

— Гогі, твоє слово!

— Про що тут говорити! І я згодний. Але безстороннім, певно, не можу бути... Я добре знаю Дату Туташхіа. Знаю, що він чудова людина. Скажу вам наперед, я буду небезсторонній — від початку й до кінця. Вирішуйте самі — чи можу я накидати вам своє ставлення, яке не зміниться ніде й ніколи?! Навіть коли історія, яку розповість граф Сегеді, має в собі самий лише негативний заряд. Що тоді робити? — Гогі знизав плечима й розвів руками.

— Ну що ж, і така позиція можлива,— сказав Сегеді.— Пан Георгій заздалегідь, без наших суперечок і доказів, упевнений, що прощення не зробить Дату Туташхіа небезпечнішим. Історія, яку я вам збираюся повідати, хоч би як ми до неї поставилися загалом, неодмінно матиме в собі прикмети — дрібні або великі,— які підкріплюють саме вашу позицію. І ви зможете не лише зміцнитися у ваших почуттях, а й перевірити, чи міцні й істинні вони... Зі свого боку, панове, присягаюся, що буду безстороннім не лише у своїх судженнях, а й у доборі фактів та обставин Життя, про які збираюся розповісти вам.

— Я згодний,— сказав Елізбар Карічашвілі.

— І я згодний,— махнув рукою Гогі.

— Тепер, панове, слово за Датою Туташхіа,— сказав я.— Чи даєте ви нам право стати суддями вашого минулого життя й чи хочете прийняти умови графа Сегеді?

Дата Туташхіа, всміхаючись, не квапився з відповіддю. Він перебрав чотки по дві-три намистини, а по тому сказав!

— Згодний я.

Сегеді, вибачившись, попросив зачекати його кілька хвилин. Він устав і пішов з вітальні до парадного виходу. Не знаючи, як бути, я рушив слідом за ним. Сегеді попросив відчинити двері й вийшов на вулицю. Він квапливо сказав щось чоловікові, який сидів у його екіпажі, після чого екіпаж рушив. Чоловік, що сидів у ньому, пильно глянув на мене, і мені здалося, що то був Дата Туташхіа. І справді, Мушні Зарандіа, як близнюк, був схожий на свого кузена!

Ми повернулися до столу.

— Не забули?— спитав граф і, не чекаючи відповіді, повів далі:— Я вже казав вам, що вивчив детально справу Дати Туташхіа. І доклав чимало зусиль, щоб вибрати з неї випадок, який хочу запропонувати вашій увазі. Я намагався, щоб він був простий, недовгий і, разом з тим, давав багату поживу для цікавих міркувань і спостережень. Ось цей випадок:

Якось уночі добродій Дата Туташхіа прийшов до Зарнава, що працював вантажником у порту. Той Зарнава призбирав чимало грошей, купив у селі будинок, але зв’язків з портом не поривав і був швидше робітником, аніж селянином. Треба сказати, що Туташхіа рідко користувався гостинністю Зарнава, проте цього разу чомусь вибрав його, попередивши за кілька днів про свої відвідини. Але дня й години — не назвав. Не встиг Туташхіа ввійти, як до Зарнава ввалюються ще троє чоловіків — з друкарським верстатом, ящиками із шрифтами й папером. Усе те вони надумали сховати у Зарнава, сказали, що надійнішого місця в них немає, а самі тікають від поліції. Ага, забув сказати, що на подвір’ї в Зарнава, крім будинку, де спали жінка й діти, окремо стояла ще кухня. У ту кухню господар зразу ж завів Туташхіа, а слідом за ним і тих нових гостей. Спочатку він сховав ящики, які вони принесли, а потім запропонував усім повечеряти. Вечеряючи, нові гості кілька разів починали мову, не звертаючись прямо до Туташхіа, що тепер, мовляв, пора йти. Було ясно, що вони хотіли, щоб добродій Туташхіа залишив дім раніше від них, А добродій Туташхіа вдав, що не розуміє їхнього натяку, і навіть поводився так, ніби сам чекає, коли вони підуть. Це взаємне очікування тривало досить довго, і тоді один з гостей прямо сказав Туташхіа, щоб той ішов. Але добродій Туташхіа відмовився рішуче, а коли його спитали — чому? — він охоче пояснив. Сказав, що ввійшов у цей дім непомітно, а якщо десь поблизу сидять у засаді люди, щоб його спіймати, то вони все одно уявлення не мають, де він тепер. І піде він тільки так, як прийшов, і люди в засаді не побачать його зникнення, як не бачили його появи. Але, сказав добродій Туташхіа, гості Зарнава могли проговоритися, куди йдуть, і привести за собою хвіст. І якщо він піде перший, а вони слідом за ним і з ними станеться щось погане, то звинувачуватимуть його, Туташхіа, і більше нікого — він знав, що вони прийдуть, а пішов раніше від них, Туташхіа додав, що не допустить, щоб його обливали брудом, досить про нього наплели — що було, чого й не було, бракувало ще зрадництва. Нехай гості йдуть своєю дорогою, а він нікуди не піде й сидітиме тут хоч до наступного року, нікого це не стосується!.. Логіка й правила конспірації були на боці добродія Туташхіа. Гості скорилися і, попрощавшись, залишили той дім. Тільки-но вони пішли, як долинули постріли. Добродій Туташхіа спитав господаря, чи знав він, що до нього прийдуть ці люди. Зарнава відповів, що не знав, і то була щира правда. Стрілянина тривала досить довго, а коли вона стихла, господар схопив карабіна, що належав Туташхіа, і кинувся до виходу, кажучи, що треба бігти на допомогу. Але добродій Туташхіа відняв карабіна в господаря, вийшов з дому й більше ніколи туди не повертався. У перестрілці вбито двох гостей Зарнава, а з тих, хто їх оточив, одного вбито і одного поранено. Через кілька днів поліція обшукала будинок Зарнава і знайшла сховані ящики. Зарнава, відсидівши три місяці у в’язниці, повернувся потім до себе додому. Ось і вся історія, у всякому разі, за тими даними, які потрапили мені до рук. І я хочу спитати добродія Туташхіа: чи відповідає дійсності моя розповідь?

— Відповідає, ваша ясновельможність,— сумно мовив Дата Туташхіа.— Саме так усе й було насправді!

Сегеді обвів нас очима й спитав:

— Чи згодні ви взяти цей епізод для нашого аналізу?..

Ми відповіли ствердно. Але я сказав, що Дата Туташхіа повинен усе-таки розтлумачити нам деякі подробиці.

— Звичайно,— сказав Дата Туташхіа.— Без цього нічого не вийде.

— Я теж мав це на увазі,— приєднався до нас граф.— Прошу вас, панове: хто хоче про щось запитати?

Та ніхто ні про що не запитував. Мені здавалося, всі боялись одного: недоречним запитанням зіпсувати справу; не уявляючи всіх глибин задуму Сегеді, мимоволі прислужитися якимсь таємним його планам.

Мовчанка затяглася, і Сегеді сам повів мову:

— Скажіть мені, добродію Туташхіа, як могло статися, що Зарнава наперед знав, що ви прийдете? Досвідчений і розумний переслідувач, як відомо, не пропустить такого промаху.

— Ви правильно зауважили, ваша ясновельможність. Сповіщати заздалегідь про прибуття — це завжди небезпечно, але що вдієш, коли часом не можна обійтися без цього. Я повинен був побачити Зарнава — хоч умри, а йти навмання не було сенсу. Треба було напевне знати, що він дома, а як дізнаєшся, коли не попередиш. Найкраще в таких випадках — коли повідомляєш, що прийдеш тоді-то,— нагрянути або раніше від того дня, або пізніше. Тоді помилка не така груба. Небезпека, звичайно, лишається, але вже не з того ряду, про який ми говорили,— коли в тебе сім шансів з десяти. Скажіть самі, ваша ясновельможність, а вам — у ваших таємних справах — завжди щастило зробити так, щоб той, хто хоче прийти, зумів це приховати від того, до кого він мав прийти?

— На превеликий жаль, майже ніколи не щастило,— відповів граф.

— Так трапилося і зі мною того разу, хоч я був і завбачливий, і обережний. До призначеного часу днів два стежив не лише за будинком Зарнава, а й за всією округою. А після призначеного часу теж цілий день — від ранку до вечора — стежив; і якби хоч що-небудь було підозріливе, я не переступив би порога того дому! І я не помилився, та про це окремо треба говорити.

— А як вийшло, що Зарнава хотів бігти на допомогу з твоїм карабіном, а ти не пустив і відняв його в нього? — спитав я Дату Туташхіа. Я поставив своє запитання не просто так, у мене була своя мета: мати якомога більше свідчень про те, що Дата Туташхіа намагався уникати ворожих зіткнень з представниками влади, як і в цьому випадку.

— Усе це не так просто, як може здаватися,— Дата прикурив цигарку й кілька разів затягся.— Зрозумійте, Зарнава біг не того, щоб зчепитися з поліцією, а того, щоб сказати поліції, що вони помилилися, що вбили зовсім не тих людей, а чоловік, який їм потрібний,— Туташхіа, ось його й карабін! — сидить безпорадний у нього в кухні. Поліція полювала за мною, а не за тими трьома, вона не знала, хто вони, не відала, чого прийшли, не бачила, коли ввійшли. Вона вважала, що там лише я і мої друзі...

На ці слова Сегеді щиро розсміявся, а Дата Туташхіа замовк, здивовано вп’явшись очима в графа.

— Що привело тебе до таких міркувань? — спитала Нано.

— Коли почалася стрілянина, в ній можна було вирізнити не менше десяти рушниць. Три належали гостям Зарнава, а сім або вісім — стороннім. Тепер спробуємо розміркувати... Припустімо, що слідом за тими людьми з друкарським верстатом ішов хтось з поліції. Це міг бути один чоловік, ну, скажімо, два, але не більше. І коли вони побачили, що верстат принесли до будинку Зарнава, то мали б побігти, щоб повідомити про це поліцію. Згодьмося, що за такого збігу обставин один мав бігти, а другий повинен лишитися й стежити за будинком, на випадок, якщо гості тут не затримаються й потягнуть своє добро в інше місце. Він повинен іти за ними слідом, куди б вони не звернули. А що сталося насправді? Ці люди пробули у Зарнава годин півтори, до поліції ходу було три години, а поліції до домівки Зарнава — ще три години. Значить, той, хто вистежив їх, не міг їм улаштувати такої засідки. Це безперечно і не може викликати сумнівів, панове. Та, може, поліція заздалегідь знала, куди понесуть верстат, і, оточивши той будинок, пропустила трьох чоловіків лише для того, щоб потім, коли вони йтимуть назад, відкрити стрілянину. Так могло б бути, але так не було, бо напередодні я облазив усі місця кругом будинку Зарнава, лежав у нього на вгороді, настороживши вуха, як хорт. Ні, загрози не було ніякої, ні з якого боку. Я був переконаний у цьому і тільки тому так упевнено ввійшов у будинок. А ті люди прийшли, ви пам’ятаєте, через п’ятнадцять хвилин. Виходить, усе було спокійно, коли вони йшли, і поліція про них не знала нічого. І я в свою чергу хотів би спитати вас: на кого була влаштована засідка?

— А чи не могло бути так, що за ними слідом їхали не два чоловіки, а всі вісім? — спитав Гогі.

— Як же це так, брате?— вигукнув Дата Туташхіа.— В нічній тиші довгою дорогою за тобою рухається восьмеро озброєних вершників, а ти навіть не помічаєш їх?

— Це неможливо,— сказав Сегеді.

Ми захопилися обговоренням цього випадку, і всі кінець кінцем одностайно зійшлися на тому, що засідку було влаштовано не на людей з друкарським верстатом. З нами погодився й Сегеді. І, виходить, ми були праві,— хто краще, ніж шеф Кавказької жандармерії, міг знати, як усе було достеменно в житті!

— Гаразд,— сказав Карічашвілі.— Але тепер ще лишається довести, що засідку влаштували саме тобі.

— Дійде й до цього. Тільки налий мені, Іраклію, а то я не можу так довго говорити тверезий!

Ми перейшли на шампанське. Дата Туташхіа випив свій келех до дна й вів далі:

— Значить, ми зупинилися на тому, що поліція не знала про появу трьох чоловіків у будинку Зарнава. Оточувати самого Зарнава, його жінку й дітей, я думаю, ви з цим згодитеся, не мало ніякого сенсу. А хто ж іще лишався в будинку, заради кого можна було город городити? Перш ніж ми відповімо на це запитання, я поділюся з вами ще одним спостереженням. Недалеко від села, де живе Зарнава, стоїть маєток князя Чичуа. І ось за два дні до того, як я мав зустрітися з Зарнава, до управителя того маєтку прийшли восьмеро косарів і найнялися на роботу. Рано-вранці всі восьмеро вийшли на сінокіс. Вони косили, а я стежив за ними з гори. Цілий день вони косили, а як смеркало, зникали в будинку управителя, щоб уранці знову взятися за косу. Так минув ще один день, а за ним ще одна ніч. Лише згодом я прикинув, що до чого, і зрозумів: то були не косарі, а поліцейські, приїхали вони до управителя вночі, сховали коней у нього в стайні, а ось туди я якраз і не здогадався зазирнути. Косити вони ходили без рушниць, а одяг понатягали жебрацький. Тому ніщо й не наштовхувало на підозру. Косарі як косарі! Так я помилився в той день. А тепер дивіться, як усе було насправді. Ось Зарнава ввів мене в кухню, але сам вискочив на ганок і гукнув сусідові — завтра вранці у ліс іди без мене! І зразу ж вернувся назад. Коли принесли друкарський верстат і шрифти, той сусід, з яким він відмовився йти в ліс, був уже далеко, він щодуху мчав до управителя, щоб повідомити поліцейським: швидше, мовляв, біжіть, Туташхіа у кухні в Зарнава. Сусід, як ви розумієте, не міг знати про нових гостей. І люди, яких він привів, оточуючи будинок, теж і гадки про них не мали. Поліцейські, я думаю, ввірвалися б у будинок, якби нові гості не вийшли на той час самі їм назустріч.

І я знову хочу наголосити на своєму висновку: сусід Зарнава повідомив про мене поліцейських. А далі міркуйте самі... Якби сучий син Зарнава й справді хотів допомогти своїм гостям, то чому він не побіг тоді, коли почалася стрілянина? А коли перестрілка стихла, то, видно, від переляку Зарнава схопив мою рушницю й хотів бігти з нею, розуміючи, що я здогадаюся, хто зрадник, і захочу його вбити. Та силоньки не стало. Не вийшло нічого. Ось як сплелося все тієї ночі в будинку в Зарнава. Я хотів, щоб пан Сегеді підтвердив, що засідка там була влаштована на мене!

— Підтверджую! — сказав граф і засміявся.

А ми засміялися слідом за ним. То був веселий сміх, що звільняв нас від тягаря й пригніченості. Здавалося, в нас на очах наш друг, завдяки розуму своєму й проникливості, щойно врятувався від неминучої загибелі, а граф Сегеді, як на мене, досить точно визначив причину того веселого сміху в своєму тості:

— Браво, добродію Туташхіа!— Сегеді підняв свій келех.— Я п’ю за вашу удачу, нехай допоможе вам бог і далі — у всьому і завжди! Я здогадувався, не втаю, яка ви людина, та реальні враження перевершили всі мої здогади. Якби цю розмову чули мої петербурзькі начальники, їй-богу, вони попросили б вибачення в мене за ті докори, якими дошкуляли мені через вас.

Мене потішило, що Сегеді був у такому піднесеному настрої, як і ми всі. Тому обговорення всіх делікатних сторін стосунків Дати Туташхіа з жандармами відбувалося тепер під град жартів, регіт і тости.

— Панове,— сказав Сегеді, бажаючи ввести в розмову діловий струмінь.— Чи вам усе ясно? Є в кого запитання?

Усі стихли, і за столом знову запанувала тиша.

— Я гадаю, все ясно,— відповів за всіх я.

Тоді граф налив шампанського й сказав:

— Підведемо підсумки! Тепер нехай кожен скаже на закінчення: «буде небезпечніший» чи «не буде небезпечніший» —і обгрунтує свій висновок.

Ми згодилися.

— Хто перший?

— Забув,— сказав я, коли побачив, що всі вп’ялися очима в мене.

Я зрозумів, що почати слід мені, тим паче що за своєю адвокатською звичкою я весь час намагався звести докупи всі мотиви, які давали змогу стверджувати, що в мого підзахисного Дати Туташхіа, котрий постав зараз перед нашим судом, не було ніякої схильності до порушень моральних і правових норм, що він, за всіх обставин і при всіх утисках, був стриманий і мирний. І не може бути ніяких сумнівів — залишиться таким самим після помилування.

— Панове, зверніть увагу на те,— сказав я,— що своїми вчинками Дата Туташхіа перегородив дорогу для нападу на представників закону — він вирвав рушницю з рук у Зарнава! Звичайно, як тепер нам це відкрилося, у зловмисника була інша мета, але в ту хвилину сам чорт міг заплутатися в тому лабіринті, а Туташхіа й поготів. І виходить, він хотів захистити існуючий порядок та його охоронців від загрози нападу...

Скажу чесно, я переборщив у своїх доводах. Та каші маслом не зіпсуєш, а в адвокатській практиці того часу такі аргументи часто справляли на противника сильне враження, підривали його впевненість у собі, викликали вагання, і після такої атаки навіть справедливе звинувачення меркло, що давало захисникові велику перевагу, а часом і великий успіх.

— А що сталося після того,— вів я далі,— як добродій Туташхіа відняв свою рушницю в Зарнава? Після того, як він побачив, що той, смертельно переляканий, хоче тікати, і зрозумів: перед ким типовий зрадник? Як повівся він, залишившись з ним віч-на-віч? Чи треба переконувати вас, що Зарнава — негідник з негідників, тільки що він зрадив людину безправну й гнану і за гроші, виручені за це, збирався годувати своїх дітей? Я впевнений — кожен, опинившись на місці Дати Туташхіа, убив би його, не сходячи з місця. Убив спокійно, цілком певний, що жодна жива душа на світі не дізнається про це. І будь-який найдоскіпливіший суд не знайшов би доказів проти нього. Бо ж не можна було навіть довести, що він був у Зарнава, а тим паче, що він його вбив. У Туташхіа вистачило б на це розуму, якби він захотів помститися. Але він не захотів, він не підняв руки на зрадника, не покарав того по заслузі. Він повернувся й пішов! І я не уявляю собі збігу обставин, за яких помилуваний Дата Туташхіа був би небезпечніший, аніж переслідуваний Туташхіа. Я закінчив.

Мій приклад, очевидно, заохотив інших, я побачив, що всі заворушилися, всім захотілося говорити. Та серед нас була Нано, і, як дамі, треба було поступитися їй чергою. Я, як адвокат, не йшов у рахунок, я мусив задати тон усій розмові.

Нано зрозуміла, що ждуть її слова, й сказала:

— Ні, не зараз... Я хочу зачекати... Послухати інших... Краще потім.

— Тоді дозвольте мені! — вигукнув Елізбар Карічашвілі.— Це буде мій висновок і мій тост!

Усі за столом замовкли.

— Провидіння наділило невелику частину роду людського талантом доброти й краси,— почав Елізбар,— живим, неминущим почуттям прекрасного, умінням залишати нев’янучі паростки скрізь, куди б не закидала їх доля. Вони — цвіт людства! Я лише місяць знайомий з Датою Туташхіа. І за цей місяць я не помітив жодного кроку, жодного жесту, який не був би позначений таким талантом. І випадок, що про нього ми тут багато говоримо, одухотворений тим самим світлом. Цей чоловік, весь, який він є, від будь-якого його жесту до найпотаємніших почуттів,— глибокопоетичний, захоплений шуканням і творчістю. Але нива, яку він обрав для застосування своїх богатирських сил, дуже важка для обробітку. Кожен обирає ту фортецю, яку хоче завоювати. Для одного це суперник, наділений обдарованнями, більшими, ніж він, і, гнаний марнославством, він витрачає свої духовні сили на те, щоб подолати того суперника. Таких, на жаль, більшість серед тих, хто вважає творчість своїм покликанням, та є й інші — цвіт людства,— вони обсідають і штурмують єдину фортецю — самого себе! Не знаючи втоми й компромісів, не на життя, а на смерть борються вони з собою, щоб якомога більше взяти від власних здібностей, дати людям якомога більше плодів. Це велична частина тих, хто творить. Боротьба перших, можливо, увінчається багатством і матеріальним процвітанням, а боротьба других дає плоди духовні. І такий Дата Туташхіа. Він веде велику війну лише з самим собою... І немає в світі нічого, що змогло б змінити обличчя і сенс цієї великої війни! — Елізбар Карічашвілі перевів подих і, піднявши келех, закінчив свій тост: — Хіба може така людина таїти в собі небезпеку для держави?! Ні... Ніколи... Я п’ю за найблагороднішу, нескінченну й нещадну війну — війну з самим собою!

— Цікаво! — промовив Сегеді.— За цей тост, їй-богу, варто випити.— Граф трохи надпив зі свого келеха й спитав Елізбара: — Пробачте, чи не могли б ви назвати свого попередника... Мені не траплялася в розгорнутому вигляді розробка цього питання.

— Уявіть собі, графе,— сказав Елізбар, широко всміхаючись, — мені теж не траплялася... А попередник у мене один — Сандро Карідзе. А в нього, може,— Руставелі та Гурамішвілі. Може, кажу я, бо в такому розробленому вигляді немає цієї концепції і в них.

— Може, це йде він неоплатоніків і Псевдо-Діонісія,— сказав я.— Гогі, чому ж і досі не чути твого голосу?

— Я вже сказав, що думав,— озвався Гогі.— Можу лише повторити: усе, що я знав про Дату, і все, про що дізнався тут,— як кільця одного ланцюга. Людина, така, як Дата, не була небезпечна раніше, не буде небезпечна й надалі. Але не забудьте про закон... Закон і царський лад доводять до того, що незначна пригода стає злочином. І мирну людину, народжену для мирного життя, називають лиходієм і злочинцем... Багато чого залежить від того, як поведеться влада, як поставиться до Дати Туташхіа закон. Ви хотіли правди, я сказав те, що думав!

— Це правильно, батоно Гогі,— підхопив Сегеді.— Та поки є на світі держава зі своїми законами, така залежність неминуча в будь-якій країні, не лише в нашій. Більша чи менша, але така загроза трапляється людям скрізь, і міра відповідальності громадянина, рівень його свідомості мають бути компасом поведінки. Тепер щодо мого висновку з приводу обговорюваного питання...— Сегеді замовк, збираючись, очевидно, з думками, І знову заговорив: — Що я можу вам сказати?.. У мене немає особливих розходжень з вами, хоч я здогадуюся, що ваші міркування про добродія Туташхіа не могли бути позбавлені небезстороннього перебільшення. Але я розумію, що мова йшла про майбутнє вашого друга, про те, як жити йому далі на землі. І я згоден з вами. Мені теж здається, що добродій Туташхіа, помилуваний і прощений, не буде вступати в конфлікт з законами й з установами, покликаними їх охороняти. Але, скажу відверто, найважливіше для мене — що думає про все де сам добродій Туташхіа. А оскільки пані Нано відклала свою промову на кінець, може, ми попросимо Дату Туташхіа.

Дата Туташхіа відгукнувся не зразу, якийсь час він сидів, згорбившись і перебираючи чотки. Потім запитливо подивився на Нано, ніби бажаючи пропустити її поперед себе...

— Говори, Дато. Я потім...— тихо відповіла йому Нано.

Дата Туташхіа ще трохи помовчав, потім розвів руками так, наче відштовхував думки й слова, що ладні були зірватися з його вуст. Після цього він витяг цигарку, збираючись закурити, але не закурив і відклав її набік, теж мовчки, немов вагався, чи варто йому починати.

— Ваша ясновельможність,— нарешті заговорив він.— Життя зробило мене великим скептиком, я перестав розрізняти, де правда, де брехня, перестав вірити тому, чому, може, й слід було вірити. А колись же я був довірливий, як ягня, і ладен був вступити в бій з людиною, яка говорила, що на землі панує підступність. Я не хотів би образити вас, але не можу не сказати, що ви прийшли сюди з іншою метою, не для того, щоб обговорювати те, що ми обговорюємо але дві години. І хоч мета ваша повита для мене туманом, мені ясно лише одне: ви — доброзичливий і благородний, а коли так, ви не могли прийти сюди не з добром і миром. У це я вірю! І мені годиться тільки подякувати вам, ваша ясновельможність, і низько вклонитися! Добро завжди лишається добром, а хороша людина — хорошою людиною. І людям вони завжди будуть потрібні. Але ви хочете почути, що я думаю... Вам це цікаво, хоч я й не знаю чому. І я не маю права відмовитися, я повинен прийняти ваше прохання, це обов’язок чемності й взаємної приязні. Але, відверто кажучи, мені чомусь важко це зробити.— Туташхіа налив вина, всміхаючись, підняв свій келех: — Алаверди до вас, ваша ясновельможність! Сподіваюся, ви приймете мій тост?

— З приємністю! — відповів граф Сегеді й теж узяв келех у руку.

— Колись давно,— сказав Туташхіа,— в Кутаїсі один мій друг затяг мене в духан. Там до нашого столика підсіло ще троє знайомих, і почалася шалена гульба. Чаша була стопудова, і випити її було нелегко. І коли тамада виголосив черговий тост, один з тих, що сиділи за нашим столом,— звали його Датіко,— раптом відмовився пити. Тоді його друг Салуквадзе почав його вмовляти: що тобі, брате? Чому ти не п’єш? «Не можу більше пити, сили вже немає, важко дуже»,— відповів Датіко. Салуквадзе дуже здивувався й сказав: «Бути грузином взагалі важко». Сказав, як говорять про ремесло. Я, пригадую, засміявся тоді, але слова ті закарбувалися в моїй пам’яті. Справді, панове: бути грузином взагалі важко! І не лише тому, що грузин повинен пити глеками й чанами. Це ще півбіди. А найбільша біда в тому, що сяде грузин за стіл, почнуть усі пити за його здоров’я, піднесуть до неба, зрівняють з богами, а він мусить сидіти й слухати! І немає в нього, бідолахи, іншого виходу, він зобов’язаний змиритися й мовчати. Велике терпіння потрібне тут, дуже велике! Я гадаю, що грузин навчається терпінню саме за столом. Ми пропали б без цього звичаю! Бо не за столом ми ввесь час гриземося одне з одним, сваримося, ворогуємо, ненавидимо. Повинні ж ми хоч десь та любити і вихваляти одне одного? Для цього й придумано грузинський стіл, і це, їй-богу, це так погано! Я теж грузин, і все, що ви тут говорили про мене, сприймав за тости і лише тому зміг змиритися й дослухати до кінця, хоч, бог свідок, мені було це зовсім не легко! Ваша ясновельможність, ви стільки років живете в Грузії і встигли, мабуть, пізнати грузинський народ і зрозуміти грузинський характер. Тому прошу вас відпустити гріхи моїм друзям і випити разом з нами за нелегкий труд — бути грузином!

Останні слова Туташхіа потонули в галасі, ми сперечалися й дружно запевняли, що не відступали від правди ані на крок. Туташхіа мовчав і, здавалося, чекав лише одного — щоб знову настала тиша.

— Облишмо на якусь хвилинку дім Зарнава та його господаря,— сказав Дата, трохи помовчавши.— Останні п’ять років я й справді провів так, що вже не був загрозою для держави. Але скажу вам щиро, я не завжди був такий і не знаю, який я буду згодом. Хіба може людина вгадати свою долю? Думаю, граф Сегеді це прекрасно знає сам, і, мабуть, тому він не став прокреслювати за одним лише епізодом прожитого мною життя контури мого майбутнього. Але сам я можу відкрити вам більше, ніж граф Сегеді, щоб легше вам було відповісти на його запитання. І ви, панове, можете взяти з моїх слів те, що вам буде потрібне...— Дата Туташхіа зітхнув і повів далі: — Я вступив у життя зарозумілим і самолюбним гордуном. І таким був багато років, чому й став абрагом. Був у мене колись старший друг, колишній офіцер. Я вірив йому, а він дозволив собі непристойність, не гідну ні його, ні мене. Я не хотів прощати йому, а він не шукав примирення. І вийшло само собою, що ми опинилися за п’ятдесят кроків по обидва боки від бар’єра й по черзі почали стріляти один в одного. Перший стріляв я і навмисне промахнувся, але так, щоб куля пройшла під мочкою вуха в нього і вп’ялася в стовбур дерева. Він не міг стерпіти і вже не бажав цілитися мимо. Він вистрілив, і куля влучила мені в праву руку, в якій я тримав пістолет. З руки потекла кров; я міг з таким самим успіхом стріляти лівою рукою, але не хотів, щоб він бачив, що це через його кулю. Тією самою рукою я прицілився і направив дуло йому в праве око. Мені не треба було його вбивати, але мною оволодівало одно бажання — щоб він затремтів переді мною. І я прицілився так, щоб неодмінно влучити. Він здогадався про це і, відчувши, мабуть, смерть, чи то злякався, чи здивувався, що мені не шкода його вбивати. І він здригнувся, схилив голову й одвів око, в яке я цілився. Домігшись свого, я спустив мушку до його правої руки й вистрілив. Я не розрахував сил, не здогадався, що моя поранена рука втратила свою колишню несхибність. Куля влучила йому в живіт і прострелила печінку. Бог свідок, я не хотів того! Нещасний мій друг прожив ще кілька днів і помер,— прекрасний і мужній чоловік!.. Така природа всіх моїх вчинків — до того, як я став абрагом. І чимало років по тому. Тоді я був небезпечний для держави і для людей.

Минав час, я одержував удари від життя неймовірно грубі й нещадно дошкульні. Але не самий лише мій свавільний характер був причиною того. Ні, причина була і в тому, що з дитячих років я не міг витерпіти, коли одна людина топтала другу людину, принижувала її гідність і честь. Співчувати потерпілому, подати йому руку допомоги, а за те ходити з синцями й гулями. І коли в юнацькі свої роки я не міг стерпіти ударів по собі, то, змужнівши, не переносив ударів по інших, а також приниження й безчесності. Я ладен був померти,— повірте, я правду кажу,— аби тільки одержати перемогу над людиною, яка жила насильством і злом. І я домагався свого й ходив по землі, одержимий своєю метою, своєю мрією. І тоді я теж був небезпечний — для держави і для насильства.

Так тривало років вісім-дев’ять. Мені доводилося, звичайно, грати в піжмурки з урядом, на що я гаяв не дуже й багато часу та розуму. Але то була непогана розвага. Ви знаєте, яка природа людини! Якщо людина, яка стоїть поза законом, зробить добре діло, її піднесуть до неба, розцяцькують і галасуватимуть про неї, не вгаваючи й на мить. І з поганими вчинками так само. Та поганого я нічого не робив, тому пішла про мене широкою дорогою добра слава. Але й вона, як усе в світі, мала свій кінець, бо я задумався над тим, що сталося з людьми, яким я допомагав, яких я врятував чи захистив. Я не кажу вже про те, що багато хто заплатив мені злом за моє добро. Не це, можливо, найсумніше. Набагато гірше те, що врятовані мною, набравшись сил, самі ставали насильниками й катами. Та що й казати!.. З жалю я одвернувся від усіх, живіть, як хочете, нехай вам біс, я більше не втручатимусь у ваше життя! Тоді всі забули про мої добрі справи й почали повторювати лихі плітки злого люду й повернулися до мене спиною. Я лишився один як палець, зрозумів, що був неправий, і все-таки не знав, що робити і як жити. Коли граф розповідав про пригоду в Зарнава, він не сказав основного: людина, яка не поривалася на допомогу борцям проти царської влади, що потрапили в пастку, не може бути загрозою державі. Я вже не небезпечний, ось чому я не небезпечний взагалі!

Я знаю, всім вам цікаво, чому я прийшов до вас, чого шукаю серед вас і в ім’я чого вирішив встромити свою голову в зашморг. Скажу й про це. Зрозумійте, я не самотній вовк, що думає тільки про здобич, і не покірний віл, що живе тільки для того, щоб скубти траву. Я син свого народу. І хотів би робити щось в ім’я свого народу! Я не можу згорнувши руки, байдуже, збоку споглядати свою батьківщину!.. І я хотів проникнути у ваш світ, дізнатися, чим живиться ваш розум, де черпає сили серце. Мені здається, ми мріємо про одне й те саме, ви, як і я, не знаєте мети: говорите, гадаєте, шукаєте. Може, ви й вибралися на дорогу, та, поки нею дійдете до діла, мине, очевидно, ціле сторіччя!

Дата Туташхіа схопився із свого місця й заходив по кімнаті, щоб вгамувати хвилювання. Уперше я побачив його таким збудженим. Але видно було, що він намагався оволодіти собою, і таки оволодів.

— Ваша ясновельможність,— сказав він, коли вже зовсім заспокоївся.— Не знаю, звичайно, чи вручите ви свій документ мені, чи не вручите, але, вибачайте, це не матиме великого значення для майбутнього мого життя. Я сказав вам сам: зараз, сьогодні, я не небезпечний. Та хто краще від вас знає, скільки разів за минулі п’ятнадцять чи сімнадцять років змінювався мій характер і спосіб життя. І я не знаю й не можу дізнатися, що буде зі мною завтра чи через рік. Гогі слушно зауважив — це залежить від закону більше, ніж від мене. Закон і влада поки що вміють тільки озлити людей, вселити в їхню душу ненависть. Не думайте, я не маю на увазі саму лише Російську імперію. Так стоять справи в будь-якій іншій сучасній країні з будь-яким сучасним ладом. Мине час, і — поступово чи одразу — світ змінить своє обличчя, люди зрозуміють, як треба жити. Та поки цього не сталося, я не маю права брехати і не дозволю собі давати комусь обіцянки, що, одержавши папір про амністію і сховавши його в кишеню, я вже на другий день пострижуся в ченці й позбиваю собі коліна в молитвах за довголіття царя і його держави. Ні, я все одно піду тільки тим шляхом, яким поведе мене серце! Ось і вся моя правда. Ви сказали, якщо Туташхіа не вручать того документа, він одержить тижневий термін недоторканності. Я не хотів би, щоб ви були зв’язані словом. Тому можете вважати, що тих слів ви не казали. А куди винесе мене серце й десниця божа, нехай те й буде моєю долею!

Запала тиша, і ніхто не зважувався заговорити. З моїх очей ніби полуда спала, і я збагнув, що графова обіцянка про помилування і справді ніякісінького значення не має для Дати Туташхіа. Він житиме і з документом про помилування в кишені так само, як жив без нього, бо людина ця може існувати за своїми, тільки їй даними, вищими законами й прагне лише одного — дії.

— Добродію Туташхіа! — почувся голос графа Сегеді.— Ви висловилися так, що держава як інститут озлоблює людину. Мені цікаво, панове, чи ви всі поділяєте цю думку?

— Я поділяю! — відповіла Нано.

— А не могли б ви розтлумачити мені?.. Пояснити трохи глибше? Річ у тому, що існують теорії, які збігаються з цією думкою...

— Я готова, графе,— згодилася Нано.— Хоч не думаю, що сказане мною може з чимось збігтися. Мислитель, на якого я спираюся, ніколи не повторює чужих слів, не наводить цитат з чужих книжок, не посилається на інші авторитети. Він говорить про найпекучіше, про що думаємо всі ми, але світло його чистого розуму й доброго серця надає неповторної свіжості його міркуванням.

— Це дуже цікаво,— заохотив її Сегеді.

— Ну що ж, я скористаюся вашою люб’язністю,— сказала Нано.— Тим паче що з усіх, хто сидить у цій кімнаті, тільки я весь час мовчала. А я хочу сказати... Спочатку про того мислителя... Важко, ви самі розумієте, повторювати чужі думки, але... спробую! Отже, йдеться про нинішні великі держави, про те, що в своїй історії,— і це основна їхня риса,— вони завжди прагнули до розширення, до підкорення нових народів, до світового панування. Вони не випадково називаються імперіями, тому що завжди готові вести загарбницькі війни. Основна постать такої війни, звичайно, солдат. А основна умова непереможності держави — ненависть як основний бойовий настрій солдата. Коли йде оборонна війна, то в бій веде любов. Любов до своєї землі. Це розуміє кожен. А як повести людей до винищення, на захоплення чужої землі, змусити кинути рідну домівку, жінку, дітей, аби кінець кінцем померти десь на чужині? Щоб домогтися цього, є один-єдиний шлях — вселити в душу солдата ненависть. Ненависть — пружина, що рухає завойовницькі війни... Ненависть, озлоблення, дух корисливості. Тому імперська держава самою своєю суттю, своєю природою має збуджувати і розвивати в людях ниці риси, руйнувати віру в божественне призначення людини. Це і мета, і наслідок існування такої держави. Ось, ваша ясновельможність, відповідь на ваше запитання. Усі філософські й релігійні вчення, всі суспільні течії минулих сторіч навчали й напучували людину — не бути злою. Але жодне з них не створило такої моделі суспільства, в підвалинах якого лежало б не озлоблення, а довіра й любов. Лише марксизм обіцяє нам це. Це Вчення набирає сили надзвичайно швидко і, треба гадати, найближчим часом станс провідною ідеєю людства, почне нову епоху в історії моральності. Це відповідь на запитання, яке ви щойно поставили. А тепер двома словами про основне питання: людина, яку ведуть по життю добрі почуття, любов якої активна й прекрасна, така людина не може не виявитися противником імперії, що живе за іншими законами, ніж живе ця людина. Звичайно, якщо любов і доброта для неї не маска, що прикриває корисливість, а природні властивості багатої її натури. Людяність і справедливість — ось плоди, що виростають на цьому родючому грунті, і вони неминуче й безкомпромісно ведуть до суперечностей з державним ладом і законами імперії. І така людина — активний ворог імперії. Є і друга обставина: її доброта — поганий взірець для інших людей, її любов до батьківщини може злякати своєю безкорисливою мрією про мирні гаразди народу; її почуття прекрасного надто прекрасне для моральних, а точніше — аморальних підвалин суспільства, Така людина — дитя своєї землі, не удаваний, а справжній патріот, що створює неоціненні моральні багатства народу. І тому вона підпорядковує своє життя добробуту народу, але такому добробуту, до якого ведуть мирні й людяні шляхи, справедливість, поміркованість, повага до прав інших націй. І в цьому вища мудрість, яка називається інтернаціоналізмом... Так ось, графе, якщо у вашому розпорядженні, як ви сказали, і справді різноманітні й багаті дані про Дату Туташхіа, то ви й самі прекрасно розумієте, що такі люди, як Дата Туташхіа, звісна річ, надзвичайно небезпечні для імперії! Будь-який інший висновок, на жаль, по-моєму, не можливий.

Нано замовкла, а в тиші виразно пролунав голос графа Сегеді:

— Цікавий суб’єкт цей Сандро Карідзе.

Шеф кавказьких жандармів ще раз давав нам змогу переконатися, що для нього немає нічого таємного.

— Ви гадаєте, графе, що це думки самого лише Сандро Карідзе?— мовила Нано. — Зовсім ні! Просто Карідзе краще за Інших висловлює те, що думають усі.

— Це цікаво. Вам не здається, що ми з вами — свідки народження нової філософії? Свідки й учасники... Такий час!..— граф змахнув рукою, й спитав: — Ви закінчили, пані Нано?

— Ні. Ще хочу сказати двоє слів з приводу гуманності.

Нано заговорила з непідробним хвилюванням, голос у неї уривався так, ніби вона прийшла на прийом до шефа жандармів поклопотатися за долю Дати Туташхіа, але нічого не доводить і не пояснює, а тільки просить, благає:

— Ваша ясновельможність, гляньте на нього доброзичливіш поглядом... Хоч би один раз.. Нічого, більше не треба. Хіба часто трапляються вам люди, такі,, як Дата Туташхіа, чарівні й добрі? Довіртеся, своєму серцю, і серце вас не зрадить. Чи може така людина бути небезпечна, злочинна, жорстока? Чи можуть гніздитися в її душі злочин і обман? Хіба мало настраждався він і намучився? Хіба не заслужив даху над головою, сім’ї, домівки, спокійного сну?!— Нано не могла доказати й, задихаючись від сліз, схопилася з свого місця й побігла з кімнати.

Граф наздогнав її, затримав на порозі:

— Пані Нано, мені сумно, що мій прихід став причиною вашого хвилювання й сліз. Пробачте мені, ради бога! Але, повірте, серйозної справи не можна вирішувати без хвилювання!.. Це може мене виправдати, та не може втішити. Прощення на небі я все-таки,, сподіваюся, одержу, та лише тому, що вам так личать сльози! Не ховайте обличчя! Тепер я розумію, вас треба навмисне доводити до сліз... Ви така чарівна, пані Нано.,, Я не можу допустити, щоб ви нас залишили і взяли на душу гріх загибелі п’ятьох чоловіків, що сидять за цим столом!..

Нано засміялася, граф привів її знову до столу. Та обличчя в неї було мокре від сліз, і вона намагалася одвернути його, набік, соромлячись своєї слабості й сентиментальності. І всміхнулася крізь сльози.

Нано була чарівна...

— Вина! — вигукнув граф, сам заходився наливати келехи й звернувся до мене, усміхаючись: — Князю, я влаштував вам цікаву розвагу, правда ж?

— Ні з чим не зрівнянну, графе! І дуже повчальну!

— Хай живуть жіночі сльози, панове! — сказав Сегеді, піднімаючи келех.— Найнезаперечніший, найвагоміший і найплідніший доказ із усіх, які існують на світі! І за здоров’я пані Нано, котра щойно продемонструвала його в найпрекраснішому варіанті!

Сегеді підійшов до Нано й поцілував їй руку.

Цей тост остаточно розкував усіх, ми загомоніли, заговорили всі разом, підливаючи одне одному вина. Серед того загального галасу граф знову звівся над усіма й попросив тиші.

— Панове,— сказав він,— я дуже шкодую, але змушений вас залишити. Щиро дякую вам за ваш гостинний банкет, за вашу приязнь і теплий прийом. У мене зостануться про цю зустріч найкращі враження і добра пам’ять про вас як про прекрасних співрозмовників і незвичайних людей. І був би щасливий, якби залишив такий самий слід у вашій душі. Досі моє службове становище позбавляло мене можливості відкрити вам усі мотиви моєї появи тут. Але тепер я можу покласти на стіл перед вами свій головний козир...— Сегеді витяг з кишені два аркуші паперу, згорнені вдвоє, і подав мені. Один з них був документ про помилування Дати Туташхіа, а другий — протокол, що свідчив про вручення документа, який треба було підписати мені як повіреному в справах Туташхіа.— Пане Іраклію, покажіть ваш контракт з добродієм Туташхіа і приступайте до своїх обов’язків.

— З приємністю, графе, але, на превеликий мій жаль, він лишився в юридичній конторі,— сказав я.

— Може, згодиться оцей? — Дата Туташхіа витяг свій екземпляр угоди й простяг графові.

Поки граф читав нашу угоду, я передав іншим документ про помилування, а сам побіг у кабінет по чорнило й ручку. Потім я взяв протокол і підписав його як адвокат і повірений у справах Туташхіа.

Граф стояв посеред кімнати. В одній руці він тримав келех, а в другій контракт між Іраклієм Хурцідзе та лазьким дворянином Арзнєвим Мускіа й уважно читав його.

— Скільки років, добродію Туташхіа, ви не бачилися зі своїм двоюрідним братом Мутні Зарандіа?— спитав Сегеді, ступивши Вже на підніжку фаетона.

— Шістнадцятий рік, ваша ясновельможність,— відповів Дата Туташхіа.

Граф одкрився йому:

— Дві години тому він був тут.

Настала мовчанка.

— Чого? — спитав Туташхіа.

— На той випадок, якби ви зібралися тікати. Він мав би повернути вас, умовити, що вам нічого не загрожує.— Сегеді витяг з кишені годинника й, подивившись на нього, додав: — Мушні Зарандіа просив переказати, що сьогодні о дев’ятій вечора він буде у вас в готелі.

Екіпаж зник за рогом.

Ми повернулися до столу.

— Скажіть, чого такі люди йдуть на службу до уряду? — мовив собі Дата Туташхіа.

— Зараз Сегеді їде до своїх жандармів і думає: чого такі люди йдуть в абраги? — відповів йому Елізбар Карічашвілі.

Жовтий зшиток

Минуло одинадцять років відтоді, як назавжди зник з мого життя Дата Туташхіа, і сім років від того дня, як Нано Тавкелішвілі-Ширер залишила нашу країну й оселилася в Каліфорнії. Як заведено в нас, за нормами юриспруденції та порядком нотаріального діловодства, саме на цей час кінчався строк збереження паперів, що їх ЦІ двоє виняткових моїх клієнтів залишили на опікування в моїй конторі. Одні пакети вони віддали мені самі, інші прислали згодом різними шляхами. Обоє вони вже понад сім років мовчали, і я зобов’язаний був розпечатати пакети, аби дізнатися, чи не проливають вони світла на таємницю життя їхніх власників, чи немає там прямих розпоряджень і прохань, що їх з якихось причин вони не могли розголосити в попередні роки.

Одинадцять і сім років! Достатній строк, щоб забути нашу дружбу, тепло наших зустрічей, щоб людина мого фаху взяла ніж і байдуже, як м’ясник, порозрізувала конверти! Я відчинив сейф, розгорнув одну папку, потім другу. Сів до столу.., Руки в мене тремтіли, я відклав ножа й задумався.

Довго я так сидів, ледве стримуючись від сліз, що навернулися на очі. Звичайно, я й раніше багато думав про ті дні, але сьогоднішні мої спогади були сповнені особливого суму, особливої журби за тими людьми, які так ненадовго і так цікаво сповнили моє життя й зникли швидко, як зникають зірки, що падають з неба.

Зникли — і немає їх!

Вахтанг Шалітурі закінчив своє нестямно озлоблене життя офіцером під час облоги Порт-Артура, коли снаряд, що впав поруч, не залишив від нього й сліду. Сандро Карідзе дійшов висновку, що монастир — найкраще місце для самотності й філософських роздумів, кинув свого службу й постригся в ченці. Якось я стрівся з ним на станції Дзегві, але він одвів очі і вдав, що не впізнав мене. А Елізбар Карічашвілі, той геть зник з поля мого зору. Подейкують, у селі в нього був старий-престарий будинок і клаптик поганенької землі. Він оселився там, господарює і розводить квіти. Гогі, це я знаю сам, остобісіло його ресторанне життя, він брав участь у серйозній політичній справі. На його дерев’янку знову наділи кайдани і відправили в Сибір. Щомісяця я посилав йому десять карбованців, поки він був живий. Від Мано, я вже сказав, не було ні слуху ні духу. Я певен, що коли б вона була жива, вона не могла б не подати вістки про себе. Виходить, її не було вже в живих, хоч достеменно про це я не знав. А ось луна від Датиного життя час від часу докочувалася до мене. Він жив, він затято боровся з собою, він залишався таким, яким був завжди,— прекрасним, єдиним у своєму роді, ні на кого не схожим. Жив?.. У всякому разі п’ять чи шість місяців тому було так. А на той час, коли я розпечатував пакети, може, і його не було на світі...

У пакетах, що зберігалися в моїй конторі, я знайшов важливі документи й листування цих двох людей. Усі листи, що надійшли від Дати, Мано тримала в окремому пакеті. А листи від Нано були основною цінністю Дати Туташхіа. Моя совість чиста перед ними, я виконав усе, в чому вони поклалися на мене. Їхні листи я зберігав довго, до останнього дня існування моєї адвокатської контори. А коли настав час і я зобов’язаний був знищити архів, то листів Дати і Нано я не зміг спалити одразу, а спочатку переписав у цей зшиток.

Никандро Кілia

— Що й казати, Мушні Зарандіа був великий хитрун. Що правда, то правда. Хитруни, не перечу, бувають різні. Він був добрий хитрун, а не лихий. Це я вам зараз доведу.

Від чого залежить доля маленької людини — хто може вгадати! Сильний винен, а слабому — голову з плечей, ви ж бачили, як це буває? Та й сама людина може в таку пастку попасти, що ніякий мудрець не допоможе вирватися. Маленька людина мусить же виконувати те, що загадує сильна, що велить хазяїн? Цього ніхто не заперечуватиме. А коли хазяїн хоче, щоб вона робила нечестиві діла,— і вона втратить службу й пустить сім’ю з торбами, якщо посміє відмовитися? Як тоді бути маленькій людині? А так, як це зробив я, коли мене прогнали з посади начальника митниці. Цілий рік я жив без жалування, а потім ті самі люди, які позбавили мене служби, дали мені посаду поліцмейстера. Як я добився цього? Тільки пошаною й повагою начальства. Начальник повинен розуміти твою вдячність, вважати, що ти людина порядна, покірна й добре вихована, але цього не досить — треба, щоб начальство трошечки й побоювалося тебе. Треба щось тримати за пазухою, таємничку якусь, щоб начальник боявся розголошення її. Діло делікатне, без досвіду й знання нічого в тебе не вийде! Не думайте, що я забалакався, забув, про що повів мову. Пам’ятаю, що про Мушні Зарандіа. Про нього й буде розмова.

Якось одержав я з Тифліса депешу, а в ній розпорядження — вивідати й повідомити, чи зустрічається Мушні Зарандіа з Датою Туташхіа і в яких стосунках вони перебувають. А про що там дізнаватися, коли вони двоюрідні брати! А ще загадано мені було з’ясувати, як поводився Мушні Зарандіа в нашому акцизі всі п’ять років, поки служив, і чи не водиться за ним якихось протизаконних справ. Що стала б робити недосвідчена людина? Чиновник без досвіду розслідував би все, написав відповідь, і — кінець, як той казав, діло хвалить! А для мене кінець не хвалить діла, а тільки починає. Хіба можна козирну карту втрачати, коли вона сама тобі до рук потрапила?.. Тут так: хоч виграв, хоч програв. Що я знав пречудово? Що Мушні Зарандіа заради казенних справ хоч на шибеницю поліз би, був хворобливо чесний, а з братом своїм двоюрідним Датою Туташхіа не бачився ніколи. Який же я поліцмейстер Никандро Кіліа, щоб цього не знати! Та були в мене й свої міркування... Кажуть, що по теляті можна майбутнього бика вгадати, так ото і я достеменно був певен — бути Мушні Зарандіа великою людиною. А хіба погано, погодьтеся самі, щоб така людина страх перед тобою зачаїла, колись страх той ще й як знадобитися може.

Мушні одного разу виловив у нас усіх контрабандистів і покидав їх у в’язницю, а з ними разом і тих їхніх дружків, які пропонували йому десять тисяч карбованців за їх визволення. Після цього прийшли до нього два євреї — їхній брат теж сидів у в’язниці — і пообіцяли великі гроші за те, щоб він виручив їхнього брата. Мушні грошей не взяв і євреїв присоромив, сказавши: «Братові вашому дадуть рік, щонайбільше — два, не викидайте на вітер грошей і не пропонуйте мені порушувати закон!» З тим і пішли ті євреї. А в Сухумі тоді один ювелір жив — Доментій Руруа його звали, так вони в нього діамантові сережки за п’ять тисяч купили і, щоб не знав Мушні, його жінці подарували й попросили, щоб вона за їхнього брата якось ненароком заступилася, хоч би слівце закинула, то й за те спасибі. Я дізнався про це, намотав собі на вуса й замовк.

Минав час. А коли одержав я те розпорядження, про яке вже вам казав, усе, як є, перевірив, але нічого з того, що могло нашкодити Мушні, виявити не зміг. Написавши донесення про все те, не відіслав його, а почав длубатися в історії з діамантами. Але длубався навмисне так, щоб до Мушні Зарандіа в Кутаїсі про те доповзло. Доповзти доповзло, а він не відгукується, наче води в рота набрав, наче це його й не стосується. Та недовго так тривало. Захотів усе-таки зі мною побачитися. Поїхав я до нього, а він каже: «Запам’ятай, що нічого незаконного я не робив. Гляди не помилися». А мені тільки цього й треба було. Натякнув йому, що мовчатиму, але що ювелір Доментій Руруа при цьому живий-живісінький, ті два євреї — теж, а твоя дурна жінка у тебе дома сидить і сережки ті в неї в скрині лежать. Звісна річ, прямо так не сказав, бо хто ж про такі речі вголос говоритиме, але дав йому зрозуміти, що знаю про це.

А потім у Тифліс поїхав і своє донесення начальству вручив, а усно про діаманти додав, пояснивши, що писати про це не писав, люди про це подейкували, а доказів поки що немає... Щоб потім не дорікнули: мовляв, знав, а не сказав. Не відомо ще, як усе повернеться; якщо справі цій судитиметься просунутись далі, я завжди зможу сказати: я ж говорив вам, а ви до мене не прислухалися... Але знаєте, що мені сказали? Аджарці, мовляв, Мушні Зарандіа хабара десять тисяч підсовували, а він не взяв, то чи став би він потім через якісь там сережки руки бруднити! Я вже не сперечався, що правда, то правда. Але був вельми задоволений, бо ж такого чоловіка в тенета свої спіймав. От як спіткнуся я тепер де-небудь, він неодмінно мені руку подасть, виходу в нього не буде іншого!.. Але, скажу вам наперед, усе інакше вийшло. Мушні Зарандіа в усьому перехитрив мене, отакою виявився людиною. Якось викликав мене Мушні Зарандіа до себе, тепер уже в Тифліс. Тільки-но я увійшов, він звелів подати список людей, що сиділи в мене у в’язниці. Написав я йому той список. У в’язниці на той час було шестеро. Почав він про кожного розпитувати, хто за що сидить і на що здатний. А надто вподобав він дрібного злодюжку Матаріа, який разом з Хазава, таким самим, як він, шакалом, у Цаленджисі козу вкрав. Я їх обох у поліції тримав. Чому Мушні того дурня обрав, про це я тільки наприкінці взнав. А поки що він нібито про інше заговорив і зовсім мене з колії вибив. Зразу взяв бика за роги.

— Ти,— сказав Зарандіа,— повинен захопити Дату Туташхіа. Але так, щоб арешт його хоч на два дні таємницею лишався. Нишком треба все зробити!

Звичайно, із своєю людиною, якщо вона навіть високо сидить, треба вміти так розмовляти, щоб вона пам’ятала завжди, що вона для тебе своя людина, інакше ніякої користі тобі від неї не буде. Після тих сережок я з Мушні такий собі грубуватий панібратський тон обрав, а втім, скажу вам відверто, і він на цей тон ішов і охоче його підтримував.

— Нічого собі, Мушні-батоно! — вигукнув я.— Хто ж підклав тобі таку свиню?

Сидить він, не відповідає. А я його знов питаю:

— Це ж ти добився, щоб його помилували! Навіщо ж нам його тепер хапати! Та ще так, щоб усе було шито-крито і ніхто не дізнався, що то твій двоюрідний брат Дата Туташхіа?! Якби могли, то спіймали б раніше, нехай би з галасом і стріляниною! А тепер, коли він сидить у себе дома, кому ж це до снаги, та так, щоб він і вистрілити не встиг! Ну, а якщо вистрілить раз, то вистрілить і вдруге, а потім і втретє. І закінчиться так, як кінчалося завжди з ним у таких оказіях...

Мушні Зарандіа підняв руку, перебиваючи мене:

— Давай усе-таки говорити про діло! Так ось, отого Матаріа ти повинен випустити з в’язниці. І з однією умовою: щоб він викрав у Дати Туташхіа чорне теля й пригнав до тебе в поліцію. Дай йому великий лантух, нехай запхне його в лантух і так до тебе пре. Обіцяй, що звільниш його. І якщо він украде теля, то й справді відпусти, його на всі чотири боки, а справу його закрий. Такий Матаріа далеко від тебе не втече — поцупить якусь індичку й знову до вас повернеться, тоді й козу йому можеш пригадати. Май на увазі, що з Петербурга приїхав полковник Сахнов. Ми з ним разом у Поті в готелі чекатимемо. А ти дай нам знати, коли теля в поліції буде. Потім пошли людину по селах, нехай розказує, що злодія спіймали, теля в нього відібрали, нехай хазяїн, мовляв, у поліцію прийде. Дата Туташхіа, так я думаю, по своє теля неодмінно прийде! Ти впусти його в стайню, де теля стоятиме, двері знадвору замкни і зразу посилай людину в Поті з тією вісткою. Тримай Туташхіа в стайні, поки не смеркне, а потім переведи до свого кабінету. Нехай сидить там, поки полковник Сахнов з Поті приїде. Що далі — то вже полковникова справа. Тільки, дивись, якщо переплутаєш, не сумнівайся, будеш ти тоді городовим. Ось поки що і все, що тобі треба зробити.

Довго ми з ним того дня проговорили. Він відпускати мене не хотів, усе повчав, як поводитися за різних обставин тієї справи. А потім змусив, як папугу, повторити, що він говорив, назубок усе визубрити. І поки не переконався, що домігся свого, не дозволяв іти.

Після того сів я в поїзд і поїхав додому. І зразу ж — до себе в поліцію. Наказав, щоб привели швидше того Матаріа. Можете мені повірити, такого тупоголового я ще в житті не зустрічав,— мало не збожеволів я, поки втовкмачив тому дурню, що від нього вимагається. З гріхом пополам, здається, нарешті пощастило це зробити. З якої череди треба було вкрасти чорне теля, він знав, звісно, а чиє теля — уявлення не мав.

Через дві доби вночі притяг він нарешті теля. А в мене, ясна річ, в тому селі була своя людина, і від неї я взнав, що в Туташхіа теля вкрали. Дав я нашому злодієві п’ять карбованців і сказав, щоб він ішов собі. А Матаріа тупцяє на одному місці, ніби хоче щось сказати, а сміливості не вистачає.

— Іди,— кажу я,— далі од гріха, а то знову в льох закину, сидітимеш там.

Матаріа, видно, злякався, заторохтів щось на весь голос, хоч вуха затикай. Разів три повторив, поки я розібрав, що він говорить: у мене, каже, є на прикметі ще одне чорне теля, теж з білою латкою на боці. Украду я його для вас, а ви, Никандро-батоно, за це мого дружка Хазава теж випустите.

Прогнав я геть того пса шолудивого. А потім послав людину в Поті повідомити Сахнова й Зарандіа, що теля в поліції. А наступного дня, як сніг на голову, завітав до нас сам полковник Сахнов. Ніби ми так не домовлялися, ніби приїхати він мав тільки тоді, коли Дата Туташхіа сидітиме в мене у стайні. Зважився я йому про це сказати, а він мені на те:

— Не будьте таким розумником, Кіліа!

А таки й справді. Не діло маленькій людині втручатися в плани петербурзького полковника. Я змовк і послав людину нагору — по селах...

Беглар Гваліа

— Назвали те теля Бочоліа, сам Дата мені про це не раз розказував. А я іншим про це разів десять, а може, й більше переповідав, отак і врізалось у пам’ять. Дата казав, бувало:

«Абрагове життя, дорогий мій Бегларе, якщо ти не круглий дурень, чи хочеш, чи не хочеш, а навчить тебе хитрувати. За мною ганялися, правду тобі кажучи, дурні люди і не могли мене спіймати саме тому, що дурні були. Вони не здатні придумати щось путнє, і всі їхні викрутаси я давно розгадав, ще до того, як пішов на Кубань. Мов горіхи, розлузав їхні хитрощі, бо всі вони позначені були тупістю. Їм не за абрагами ганятися, а за індиками. Та коли в справу втручався один розумний чоловік, мене зразу ж загонили на слизьке. І так траплялося кілька разів. І зараз, повір мені, серед них ніхто й щербатого гроша не вартий, окрім одного. Той один, я відчуваю, і зможе мене здолати.

Ага пак, так я почав був про Бочолію. Про табуни сім’ї Туташхіа колись уся Мегрелія знала. Та що там Мегрелія — від Новоросійська до Батумі слава про них котилася. Бідний наш батько продавав худобу, де тільки міг, нехай, казав, добра порода по всьому світу розбредеться. Тому й славнозвісна була. Худоба як на підбір, усі боки чорні з білими латками, піде таких не знайдеш. Іде бик-п’ятиліток, а сили більше, ніж у двох биків Кварацхеліа, роги — з лікоть завдовжки, а розставлені ліктів на два. Деякі люди вважають, що у вола шия має бути коротка і товста, ноги теж товсті й короткі, щоб міцніше в землю впиралися, а голова вниз опущена. Нічого вони в цьому не тямлять. У гарного вола шия має бути, звісно, товста, не перечу, та коли шия коротка, то ярмо її швидко намулить. Ні, шия довга має бути і ноги — теж довгі, тоді крок широкий. А голова, як у оленя, гордо вгору закинута. Гарний віл і поставу красиву повинен мати. І якщо він, як цар, велично й спокійно йде по землі, знай, це чудовий віл. І ще одно, про це тільки старі люди знають: якщо у нього очі голубі, житиме він довше за інших і працюватиме теж на шість-сім років більше. Бідний мій батько полюбляв, було, казати: ми, грузини,— Ноєві нащадки. Пам’ятаєте, Ной узяв у ковчег І бугая, і бугай той сорок днів і сорок ночей, крім неба й води, нічого не бачив. Тому й очі в нього стали голубі. Ось від того бугая й повелися наші табуни...»

Доказавши про табуни до цього місця, Дата завжди змовкав, мовчки набивав свою люльку, а вже тоді тільки вів далі:

«Коли нашого батька в горах роздерли ведмеді, в гурті було шістсот сорок голів. Поки ми дізналися, яке лихо скоїлося, і поки мій дядько Магалі Зарандіа піднявся на гору, чимало часу минуло. Уціліла худоба порозбрідалася куди попало. А дядько — ти ж знаєш! — не з цього світу, всіх однаково жаліє — чесного і злодія, доброго і пройду, голосного слова вимовити не може. Він, бідолаха, за ціле життя копійки від пастви не взяв. Що могла зробити в горах така людина? Зібрав він голів триста — триста п’ятдесят і віддав наш гурт Шавдіа з умовою, що одна чверть приплоду буде наша, а три чверті — його. Я хлопчиськом тоді був, матері давно в живих не було, нас із сестрою Еле дядько Магалі Зарандіа й тітка моя Тамар забрали до себе, не менше ніж своїх дітей любили нас. Я, звичайно, нічого тоді вдіяти не міг, та як виповнилося мені сімнадцять, пішов я в гори по свій гурт. Шавдіа нібито повернув мені табун — скільки від дядька прийняв, стільки й мені віддав, але замість биків і корів — самих лише телят. Нічого не поробиш. Узявсь я за діло, і через кілька років у нас чудовий табун був. Та ось моє життя склалося так, що довелося мені піти в абраги, і знову залишився наш гурт без господаря. Еле, сестра моя, ще дівчинка була, упоратися, звичайно, не могла. І знову довелося віддати худобу чужим людям, і знову за четверту частину. Але не Шавдіа, а Хацаціа. Поки я в Грузії був, нашої умови дотримувалися чесно — худобу доглядали, як і треба було, а четверту частину доходів справно віддавали Еле. Та покинув я Грузію, і чотири роки нога моя не ступала на рідну землю. Вирішили тоді Хацаціа — загинув десь Дата Туташхіа. Ти ж знаєш, що таке душа людська — захланна й ненаситна. Ось і поплутав їх лихий так, що розтягли вони мою худобу. Коли я повернувся — гурту наче й не було! У корівнику в Еле стояли бугай, як слон, і одна-єдина дійна корова — ото і все. Хацаціа до мене своїх друзів підіслали, вони плакали й божилися, що худоба видохла під час мору, а як тепер бути, вони й ради собі не можуть дати. А потім сказали мені люди — ніякого мору й близько не було, а худобу мою вони продали ахалкалакським молоканам. Що я міг удіяти? Ткнули тоді мені Хацаціа десять тисяч карбованців, я взяв і більше не пішов до них. Ось як усе це було...»

На цих словах завжди змовкав Дата. Тільки осміхався... Знаєш, як осміхався? Як осміхається зніяковіла людина, згадуючи те, що їй не дуже приємно згадувати. Так умів осміхатися тільки Дата. А потім він вів далі:

«Коли брат мій двоюрідний, Мушні Зарандіа, виклопотав мені помилування, кинув я абрагувати й повернувся додому. І якраз через місяць по тому отелилася наша корова — красивішого теляти не було на світі. Еле не знаходила собі місця від радості. Для неї теля оте,— вірніше, теличка,— було даром божим, провісником щастя й добра. Від неї піде знову наш табун худоби, тішилася вона, і в нашому домі, як і в домі наших дідів та батьків, знову запанує спокій і достаток, Еле пішла в Мартвілі й відправила там подячний молебень, сто карбованців пожертвувала монастирю. Вернулася звідти і від того часу аж до весни вожокалася вона зі своїм улюбленим телятком, тримала в теплі, пестувала його, доглядала, як дитину. І назвала Бочолією. Бог не послав Еле дітей, то вона теляткові всю свою ніжність виливала.

Без чоловіка, сам розумієш, яке господарство. Довелося мені засукати рукава. Там зорати, тут скопати. То нива, то сад, то виноградник, то огорожа, то ворота... Роботи вистачало в сім’ї, що там казати! І хоч я один був на всі руки, але праця є праця, і невдовзі все у нас на лад пішло. Восени багатий урожай міг бути, на три або й на чотири сім’ї вистачило б. З дому я не виходив, не тягло мене до людей. Іменини, весілля, хрестини — все обходилося без мене».

Що правда, то правда, нікуди не ходив Дата. А відверто кажучи, на те своя причина була. Ви ж знаєте, Дата Туташхіа таким уже на світ народився, щоб від істини своєї не відступати ані на крок, життя своє за неї віддати. За те й любили його люди. Але одного прекрасного дня він спиною до всіх повернувся: розізлився, чому всі не такі, як я, чому всі гірші, а не кращі за мене?! А якби всі були такі, як Дата або Магалі Зарандіа, що його виховав, про що іще міг би мріяти бог на небі й Люди на землі? Та не виходить так. Не знаю, хіба можна через це так бушувати, сердитися на людей і одвертатися від світу? А до цього ж усе життя, немов одержимий, ліз у чужі справи. І ворогів через це багато нажив. Вороги, звісна річ, люди погані, і від цього йому не легше, а гірше: від ворожості доброї людини лиха великого не буде, а ось ворожість поганої людини тебе неодмінно із світу зведе. А Дата на всіх — і поганих, і добрих — рукою махнув, і на нещастя їхнє теж. І на всьому ходу з дороги своєї звернув, та так круто, ніби напрямлявся, ну, хоча б у Самурзакано, а потім раптом на потійську дорогу вийшов. Ти знаєш, який він був тоді, перед тим як Мушні Зарандіа з властями його примирив?.. Правда, шкоди від нього не було нікому, та коли б при ньому навіть самого святого Георгія кинджалом проткнули, він і тоді пальцем не поворухнув би. Я тільки про ті роки кажу. А світ, знаєш, як улаштований,— якщо я тобі не потрібний, то вже ти мені й поготів ні до чого! Побачив народ, що Дата Туташхіа від усіх бід людських і несправедливостей усіх голову одвертає, і сам одвернувся від нього. Так і не лишилось у нього в горі вірних друзів, усіх порозгублював по дорозі. А від цього став ще жорстокіший і лютіший наш Дата, але не міг нічого вдіяти з собою, не розумів, що сам винен у всьому. А Паташідзе оті, Кіліа та їхні поплічники, на що вже безглузді, других таких і не знайдеш, а все ж таки здогадалися, де як абрага з’їсти можна, і почали через своїх людей тисячі всіляких нісенітниць про нього розпускати, погані плітки й чутки. Народ усьому вірив. І не лише вірив, а й сам почав вигадувати, і такі притчі про Дату пішли гуляти по світу, що волосся на голові дибом ставало. Ось тому й не тягло його до людей, тому й працював не покладаючи рук... Так на чому я зупинився? Ага, Дата розказував так:

«Був кінець вересня. Майже вісім місяців минуло відтоді, як примирився я з властями. І ось одного разу ввечері череда приходить у село, а нашої Бочолії в ній немає. Еле побігла шукати,— може, десь під парканом травичку скубе. НІ, не знайшла. Тоді пішов я шукати. Знайшов чередників, кажуть, уранці, коли череду на водопій гнали, вашої телички там не було, ми вирішили, що вона додому втекла.

Що робити — не дам собі ради. Знаю, сидить зараз моя Еле в кухні з розпущеними косами, плаче й притужує за своєю Бочолією. За матір’ю рідною плакати не довелося — її тоді тільки од груді одлучили; за батьком теж не плакала, сім років їй було, коли він загинув. А тепер плаче, заливається... Що вдієш, жінка без сліз не може прожити! Не можу ж я до неї з порожніми руками вернутися. Обнишпорив я всі яруги навколо села, всі кущі й галявини, за п’ять-шість верстов усе кругом обійшов. Нічого немає! Уже смеркло, але ніч була місячна, і я все шукав. Немов крізь землю провалилася наша Бочолія. Нічого не вдієш, треба йти додому. Все, як я думав,— корова недоєна, хліб з печі не вийнято. Еле коси на собі рве, щоки геть до крові пороздряпувала.

— Як тобі не соромно! — розсердивсь я.— Скільки у нас збитків було, всю худобу втрачали — не один раз і не двічі. А то — теля... І не пропало воно, я певен. Ось побачиш, завтра я знайду, вийду раніше й знайду!

Слова мої на Еле не вплинули. Замкнулася в своїй кімнаті, до самого ранку простояла на колінах перед іконою святого Георгія, плакала й молилася. Її горе й мені не дало зімкнути очей до ранку.

— Святий Георгію Ілорський!— долинав до мене її голос.— Прости, що вимовляю ім’я твоє, великий боже Туташха! Благаю тебе, зглянься на мого Дату, допоможи йому в горі!..

А вдосвіта я вже був на ногах, приготував собі на дорогу їжі, намагаючись заспокоїти Еле, вмовити, що не повернуся без Бочолії, що коли святий Георгій Ілорський послав її нам як добру прикмету, то не може ж вона пропасти. Я був упевнений, що справлюся дуже швидко, але знову почало смеркати, а я не натрапив навіть на слід нашої телички.

Тепер і я розумію, що її вкрали. Бо коли б розірвав її звір якийсь, то не міг же він її понести на спині — теличка вже шестимісячна. Навіть здоровенний вовк і той відтягне трохи набік, щоб місце було затишніше, щоб міг він насититися, а потім або залишить її, або зариє в землю. Та як я не шукав, ніде слідів розідраної телички не міг знайти. Значить, украли — і все. Але хто, цікаво, все-таки міг зважитися на те, щоб украсти в мене? Саме в мене... Про мене ж усього стільки набрехали, що люди мають боятися зі мною зв’язуватись. Я й сам лякався тих небилиць...

Коли я повернувся додому, Еле була в своїй кімнаті й плакала. А я пішов у свою кімнату і спробував усе обміркувати: якщо вкрали для приплоду, щоб вивести туташхіївську породу, то для цього ще й бугай потрібен,— не потягне ж злодій корову злучати до нашого бугая, а більше тягти її нікуди. Навіщо ж тоді красти?.. А може, вкрав Бочолію дрібний злодюжка, який і не знав, що теличка моя?.. Але як же тоді він гнав її, сучий син, не лишивши ніяких слідів на дорозі!..

За селом у нас була нивка, на тій землі добре родило гомі[30], і я посіяв його там. І ось пішли ми з Еле на свою ниву подивитися, коли збирати врожай. Минуло тоді вже два дні, як у нас украдено Бочолію. Бачимо, йдуть з лісу жінки з в’язками хмизу.

— Доброго ранку, Дато-батоно!

— Доброго ранку!

— Ви знаєте,— каже одна,— з поліції чоловік приходив у село, ви чули ж, мабуть, що він казав?

— А що казав той чоловік? — випередила мене Еле.

— Казав, що злодія поліція затримала і якусь теличку від нього забрали. Якщо, мовляв, хтось з вашого села постраждав, нехай у поліцію прийде, прикмети телички назве й забере її.

— А якої масті та теличка, він не казав? Скільки їй, не казав? — спитала Еле.

Чого тільки жінці не спаде на думку!

— Ні, не казав, Еле,— відповіла сусідка, і довго ще кудкудакали вони про те, чи міг чоловік з поліції сказати, яка на вигляд та теличка, чи не міг.

Жінки з хмизом пішли, а Еле торочила своє:

— То наша Бочолія, чує моя душа!

Прийшли ми додому, і став я прикидати, чи могла попасти наша теличка в поліцію і чого їй там, власне, треба. Але ні до яких хитромудрощів не міг додуматись. Не вкрали ж вони Бочолію для того, щоб мене заманити?.. Якби схотіли, вони б і так могли мене заарештувати. Що в них, солдатів не вистачає чи козаків?! Документ про помилування завжди при мені. Не може ж кавказький намісник з доброго дива скасувати своє рішення? Тисячу разів я все зважив, зміряв і нічого підозріливого не знайшов. Але, як то кажуть, чоловік рядить, а бог сміється — хіба не могло трапитися й мені такого! Та все ж вирішив: хоч моя теличка, хоч не моя,— все одно в поліцію я не піду! І ніяка сила не зрушить мене з цього місця. Нізащо! Але знаєте, що буває, коли жінка причепиться до тебе, як реп’ях, та ще коли до того ж вона — твоя сестра, що все життя молилася за тебе, а сльози, пролиті нею через тебе, ні в якому глечику не вмістяться,— ніякий молодець тоді не встоїть, це я вам точно кажу. А Еле не вгавала: іди та й іди, я знаю, каже, що то наша Бочолія в поліції. Якщо ми втратимо Бочолію, знову занепаде наш дім, наша сім’я, у нас ніколи не буде нашої худоби. Чого тільки я не обіцяв їй, як не вмовляв. Вигадав навіть, що порода нашої худоби переводиться, що мені вона вже не подобається, ось візьму й куплю десять теличок іншої породи... Еле так і накинулась на мої слова. Тоді я давай відступати й запропонував, що поїду в Ахалкалакі й привезу теличок з нашого старого табуна, якого Хацаціа продав молоканам. А у відповідь тільки — ні та й ні. Ніхто не замінить їй Бочолії — от і все! Кінець кінцем посварилися ми з нею. За цілий вечір І слова не сказали одне одному. Встав я на другий ранок — де ж це моя Еле? Розпитав сусідів; кажуть, пішла пішки в поліцію по телятко. А дорога — сорок верстов туди та сорок назад. Спочатку розсердився — нехай іде, навчиться уму-розуму. Та жаль її стало. Осідлав я коня й поскакав. Наздогнав її вже далеко за селом. Благав, просив, ледве вмовив повернутися, а сам,— що вдієш,— поскакав у повітове наше містечко. Усе ж таки був задоволений, що бідолашній Еле не доведеться до поліції ходити, принижуватися перед ними. Ні про який обман я дорогою й гадки не мав. Кінь у мене добрий, і було ще далеко до вечора, коли я під’їхав до поліцейського участку. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева і ввійшов у двір. Двір — просторий, з усіх чотирьох боків високим парканом і будівлями оточений. Поліцмейстер, я знав, на другому поверсі сидів. Підійшов я ближче до його балкона й гукнув:

— Никандро Кіліа, виглянь на хвилинку, діло є до тебе!

Вийшов він на балкон, перехилився через поручні:

— Здрастуй, Дато Туташхіа!— Ще й усміхається, паскудна пика! — Чого це ти блигом світа провідати нас прийшов? Скоїлося щось у тебе? Чи скривдив хто ненароком?

— Здрастуй, Никандро... Украдене теля, кажуть, у вас є. Чи не моє, перевірити хочу!

Мало з реготу не задихнувся Кіліа:

— У Мегрелії в тебе вкрали?!

— Украли! — і самому смішно стало.

А Кіліа посміявся та й питає:

— Коли в тебе вкрали?

— Чотири дні тому.

— Габісоніа,— закричав він.— А йди сюди!.. Коли ми теля відібрали в злодія?

Витягся Габісоніа в струну перед своїм начальником і сказав:

— Три дні тому.

— А якої масті твоя теличка? — спитав мене Кіліа.

— Ой не хитруй, Никандро Кіліа! Ти ж бачив ту теличку! Хіба не так? А якщо бачив, то добре знаєш, моя вона чи не моя. Чи забув, що в Туташхіа худоба чорна з білою відмітиною... Сьомий місяць моїй теличці, а очі в неї голубі.

От дивак, звичайно, бачив. Тому й питаю,— мовив Кіліа і, повернувшись до Габісоніа, додав: — Я гадаю, це його теличка. А ти що скажеш?

— То його теличка, точнісінько така, як Дата сказав! — підтвердив Габісоніа.

— Ну, гаразд, Дато,— мовив Кіліа.— Піди в стайню, там стоїть твоя теличка. Якщо твоя — забирай, та й квит. Її тут не кривдили, твоєї телички,— годували, напували, а що боки в неї побиті, то це злодій винен. Як він її таскав — збагнути не можу. Ну, прощавай, будь розумником!

Оглядівсь я. Ні, нічого підозріливого не можна було помітити. На подвір’ї никав конюх, під парканом дрімав поліцейський. Відчинив я двері в стайню, І справді — то була наша теличка. До стовпа прив’язана кінською вуздечкою. Впізнала мене, бідолашна, замукала. Підійшов до неї, погладив по шиї. І що ти думаєш? Честю заприсягнуся — її голубі очі налилися слізьми. Ну, розв’язав я її, зняв з неї вуздечку, а що робити далі — не знаю. Мотузки я з собою не прихопив, хіба думав, що знайду її, а крім того, так розхвилювався вранці, що й не до мотузка було. Та догадався скинути з себе ремінь і накинути його на шию теличці. І так рушили ми до дверей. Вибрикує і чмише Бочолія на повідку. Підійшов я до дверей, штовхнув їх. Вони не відчиняються. Наліг сильніше — нічого не виходить. Бачу, заминули знадвору. Розізливсь я, розігнався і гахнув плечем. Та двері ані руш, товстенні були, міцні, й, видно, підперли їх добряче знадвору.

— Що з тобою, Дато Туташхіа,— почув я знадвору чийсь поганий голос.— Не можеш дверей одчинити? Нічого, потерп, потерп!

— Зараз же відчини, шмаркач!..— закричав я.— Я прийшов сюди не жартувати з тобою!

— А ніхто з тобою й не жартує, Дато Туташхіа,— вгорі у віконці з’явилася брезкла пика Кіліа.— Ти заарештований, і годі кричати!

— Та як ти смієш, сучий сину, в мене документ од намісника. І Мушлі Зарандіа покаже тобі, де раки зимують!

— Мушні Зарандіа далеко звідси, за прокламаціями гониться. А на документ на свій можеш плюнути. Хіба ти не знаєш, що в Тифлісі тепер новий намісник і він не відповідає за папери свого попередника?

— Совісті не було ні в батька твого, ні в діда твого,— крикнув я до Кіліа.— І ні в кого з роду вашого з перших днів після потопу. Де ж їй узятися в такому негідникові, як ти?

— З восьми коней, що стояли в цій стайні, Дато Туташхіа, шестеро забрав ти, з них двоє були мої кровні. Де ж була твоя совість, коли ти відбирав у свого земляка й одновірця коней і продавав їх туркам? То твоя совість — чи твого батька, чи дідова, чи всіх твоїх предків після потопу?

— Та не забирав я тих коней,— сказав я.— Можу заприсягнися. Даремно тільки плещеш! Засіло в твоїй тупій голові! І нічого довести не можна. Ви всі однакові кретини — що Паташідзе, що ти... Наче близнята. Хіба вас переконаєш?

А насправді було ось як: Тітмеріа украв із стайні коней, а потім подарував їх мені. А в мене борг був великий, лихвареві Кажі Булава. І тому коней я туркам у Поті продав. Що правда, то правда.

Трохи перегодом вони відчинили все ж таки двері й навшпиньках зайшли в стайню. Було їх чоловік, здається, вісім, і в усіх маузери в руках. А я перед ними один, і нічого, крім ременя, накинутого теличці на шию, як ти сам розумієш, немає. Правда, досить було мені гарикнути як слід, щоб у половини з них душа в п’яти сховалася від страху. Знаю, пробував не раз.

— Руки вгору! — крикнув Кіліа, що стовбичив на дверях.

— Ждіть, ще ноги підніму! — Зв’язуватися зараз з ними було даремно, і я додав: — Навіщо дурня корчити, несіть кайдани й не тягніть волинки.

Зраділи як діти, заметушилися, принесли кайдани, наділи мені на ноги й знову замкнули за собою двері.

До вечора просидів я в стайні. А як смеркло, вивели мене звідти безшумно й завели в кабінет Никандро Кіліа. Коли ми йшли сходами, вони й звуку не проронили, тільки шепотіли, боялися, видно, щоб хтось про мій арешт не дізнався. А я вже й сам здогадався, що цю хитрість з теличкою не такий ідіот, як Кіліа, придумав, а хтось великий і мудрий, щоб закрутити мені голову. Але серце підказувало, що мені пощастить вислизнути з їхніх рук. Ти знаєш, серце мене не зрадило. Не тільки сам утік, а й теличку з собою забрав. Ось як закінчилася та оказія, але хто нашу Бочолію вкрав, я й зараз не знаю».

Що там було з ним у поліції і як він звідти вирвався — про те не любив розказувати Дата Туташхіа. Скільки років після того він пробув у абрагах — теж не згадаю тепер точно. Але про цю пригоду з Бочолією Дата розповідав двічі, а може, й тричі, коли був удруге в абрагах.

Никандро Кіліа

Щойно почало смеркати, як у поліцію заявився полковник Сахнов. Мій кабінет — дві кімнати, з’єднані дверима. Зайшов він у ту другу кімнату, що за моїм кабінетом, сів у крісло й наказав:

— Кіліа, приведіть Туташхіа! Підготуйте його як слід. А я вийду до вас тоді, коли знайду за потрібне!

Не треба було мати великого розуму, щоб здогадатися, в яку халепу я вскочив; коли зірветься цей замір, полковник дремене в свій Петербург, а з мене тут три шкури спустять, і в усьому винен буду я. Ну, а на випадок удачі — Сахнов усе собі припише, мені, може, теж щось перепаде, але Мушні облизня вхопить. Правда, Мушні за славою не дуже й ганяється, та все одно не буде він задоволений. Але розумувати не годиться, я маленька людина й мушу виконувати накази полковника Сахнова. А одного наказу я за першим разом не зрозумів: Дата Туташхіа не гімназист же, до чого я повинен його готувати? Так прямо й спитав полковника. І одержав відповідь:

— Всипати йому п’ятнадцять різок!.

— За віщо, пане полковнику?

І на це почув громовий регіт полковника, такий, що аж стіни задвигтіли. Звичайно, безглуздо було питати, хіба я сам не розумію. Та вихопилося мимоволі, бо, коли Дата якось випорсне з наших рук, то до Сахнова він, може, не дотягнеться, а мені й моїм дітям він не простить тих п’ятнадцяти різок. Та я вже цього не пояснював. Вийшов з кімнати й послав поліцейських по Туташхіа.

П’ятнадцять різок? Будь ласка, ради бога. Та людей своїх я теж знав як облуплених. Хто з них зважиться підняти руку на Дату? Є в мене один дурень Мангіа — другого такого дурня не знайдеш на землі, але й він змикитить, що кожен удар, завданий Даті, коштуватиме смерті. Скільки ударів — стільки смертей.

Привели Туташхіа. Стоїть і дивиться на мене, ані слова не кажучи. Хіба зрозумієш, що він, негідник отакий, задумав.

— Покласти! — наказав я своїм людям.

П’ятеро поліцейських накинулися на Туташхіа. Але кожен одразу ж дістав од нього по стусану, як по цукерочці,— кому куди попало,— і мої люди завмерли, як на параді.

— Покласти! — закричав я з усієї сиди.

— Не підходьте близько,— спокійно сказав Туташхіа, подивився на різки, сам горілиць ліг на підлогу і сказав моїм людям:— Ти — Сабагуа, ти — Толуа, ти — Мангіа, ти — Чилоріа, а ти — Габісоніа...

— Починайте!..— наказав я.— Щоб кожен ударив тричі. От і буде п’ятнадцять!

Стали бити, та не дуже старалися: замахувалися, правда, так, що різки аж свистіли в повітрі, а били помаленьку, зовсім не так, як належало бити. Лежав абраг непорушно, дивився прямо у вічі мені, жодного слова не промовив, жодного звуку.

І раптом відчиняються двері, і на порозі стає полковник Сахнов, та з таким криком, паче б’ють його, а не безмовного Дату Туташхіа:

— Що тут робиться!.. Припинити це катування!.. Хто вам дав право!.. Ідіоти! Подивіться на цих кретинів! Гетьте звідси всі до одного! Кіліа, жени геть цих людоїдів! За грати всіх!..

Я одразу здогадався, що означає це видовище, не вперше беру участь. А люди мої сприйняли це за щиру правду. Як почули той полковників крик, покидали одразу різки й чкурнули з кабінету, штовхаючись і випереджаючи один одного.

— Вставайте, прошу вас! — сказав полковник таким голосом, що, здавалося, він ось зараз проситиме вибачення.

Туташхіа встав.

— Скиньте з нього кайдани! — почув я.

— Мангіа, йди сюди!

Мангіа прийшов. Я звелів йому зняти кайдани з Туташхіа, він зняв їх і пішов.

— Я прошу вас сюди, пане Туташхіа,— запросив полковник aбрага, ідучи в кімнату за кабінетом. І знову до мене: — Шмагати різками... Хіба можна так кривдити людину?

Вийшло, що це я придумав висікти Дату Туташхіа... Але Туташхіа не такий дурень, як полковник, він, я помітив, добре зрозумів, що до чого.

Зайшли ми в кімнату за кабінетом, посідали на свої місця. Я витяг папір, щоб писати протокол допиту. Дивлюся на полковника, чекаю, з чого він почне.

— Який у вас зв’язок з Чантуріа? — спитав Сахнов Туташхіа.

Два брати Чантуріа були абрагами.

— З якими Чантуріа?

— З розбійниками.

— Не знаю я їх.

— Знаєте. Розкажіть, які у вас стосунки з ними,— наполягав полковник.

— Та не знаю я їх! — Туташхіа теж не поступався своєю впертістю й затятістю перед Сахновим.

Добрих півгодини один, казав: «Знаєте»,— а другий повторював: «Не знаю їх!» А я по кілька разів записував усе те в протокол. Що вдієш, коли посада в тебе така. Полковник, звісно, нічого не добився й замовк. А подумавши трохи, сказав Даті Туташхіа:

— Гаразд, потім поговоримо про це. А тепер послухайте, що я вам скажу. З ласки намісника вам простили всі злочини, які ви вчинили раніше. Це, звичайно, так. Але документ ваш втрачає силу після того, як ви провинитеся будь у чому потім. І тоді вас судитимуть за всі злочини, а їх у вас так багато, що справи вашої не можна вмістити в найтовщу папку. Шибениця — єдине, що на вас чекає. Чи знаєте ви про це?

Туташхіа не відповідав.

— Досить довести, що існує злочинний зв’язок між вами й братами Чантуріа,— і ваше життя закінчиться на шибениці.

— Не знаю я їх!

Полковник похитав головою, ніби шкодуючи, що Туташхіа такий упертий, і, повернувшись до мене, наказав:

— Повторити!

Знову я викликав своїх людей.

— Даремно все це. Нічого ви все одно не доб’єтеся! — сказав Туташхіа полковникові й знову ліг.

— Доб’ємося, доб’ємося! — вів своєї полковник.— Починайте!

— Кіліа! Полковник твій, як бачиш, розумом не багатий, з дурного розуму, дивись, втягне тебе в історію,— сказав мені Туташхіа по-мегрельському.— Брати Чантуріа, я бачу, тут ні до чого. Чого він хоче, нехай скаже прямо. Нема чого зі мною в піжмурки грати, ти знаєш де.

— Всипте йому як слід! — крикнув Сахнов, а сам поманив мене пальцем і спитав, що сказав Туташхіа.

Саме в цей час знову засвистіли різки над абрагом. Але Сахнову, очевидно, не сподобалося, як працюють мої люди. Він схопився з свого місця, вирвав різки з рук у Габісоніа і взявся до діла сам — хе, хе, хе! Шмагав, поки не стомився. Туташхіа і не ворухнувся, і голосу не подав. Полковник перевів дух і опустився в крісло, змусивши повторити ще раз, що сказав мені Туташхіа. Потім жестом випровадив моїх людей з кімнати й знову поринув у роздуми.

Довго так сидів, ніби мізкував над чимось. Навіть очі затулив долонями. Я вже, грішний, подумав, чи не задрімав мій начальник. А Дата Туташхіа лежав на боці й дивився на нього так, немов запитував: яку ще дурницю втнуть оці два бевзі?

І ми знову втнули дурницю!

— Сідайте сюди! — показав полковник Даті Туташхіа на стілець.

Туташхіа підвівся ліниво, з таким виглядом, ніби йому набагато приємніше лежати й одержувати різки.

— Значить, ви не знаєте Чантуріа?

Туташхіа похитав головою: мовляв, не знаю.

— Припустимо... Але нам зовсім не треба, щоб ви знали їх. Ви ж могли б, скажімо, з ними познайомитися?

— Міг би. Але не маю в цьому ніякої потреби.

— Це не важливо. Головне, що це треба нам! А вам потрібна воля й своя домівка. Хіба не так?

Туташхіа тільки плечима здвигнув: мовляв, не знаю, що мені потрібно.

— Допоможіть нам заарештувати чи вбити братів Чантуріа. Або самі вбийте їх. Тоді вам не загрожуватимуть неприємності, і шибениця теж.

Туташхіа голосно розреготався — зрадів, клятий, що змусив полковника виказати свою мету. А той теж бовкнув, шибениця в нього — неприємність.

— Нічого з цього не вийде, пане полковнику,— не кваплячись відповів Туташхіа.

— Вийде, вийде! — знову завів своєї Сахнов.

Іншого такого впертого мені не траплялося ніде. Вийде! І край... Даю собі голову відтяти, що Туташхіа за таке діло не братиметься. А якби й узявся, то обидва Чантуріа не гірше від Дати стріляють і метикують теж не гірше від нього. І Туташхіа спитав:

— Звідки у вас така впевненість, пане полковнику?

— Усипте йому десять різок, а потім я поясню звідки,— звернувся до мене Сахнов.

І знову мої люди ввалилися з різками, і знову Туташхіа ліг. Скільки можна терпіти?! Правда, не дуже вони й старалися, та все ж більше тридцяти різок, їй-богу, важко витримати!

Поліцейські пішли, закінчивши своє діло, і Сахнов наказав Даті сісти на стілець.

— Тепер послухайте, що я скажу,— Сахнов, збираючись з думками, показав мені на мигах, що Далі записувати не треба. І обернувся до Дати:— Хіба ви не розумієте, що люди розкусили вас нарешті. І якщо раніше вони були вашими помічниками, то тепер стали вашими ворогами. А діти тих людей, яких ви грабували і вбивали, тепер, ставши дорослими, не минуть нагоди пустити вам кулю в лоба з-за рогу.

— Та це ж брехня! Я нікому не завдав шкоди, ніколи не чинив зла і в жодному вбивстві не був грішний! — сказав Туташхіа.

— Хто вам повірить! — закричав Сахнов і став валити в одну купу все, що ми свого часу порозпускали через своїх людей і що народ ще від себе додав: у Луці вирізав цілу сім’ю Тодуа, в Мартвілі вбив двох розбійників — Медзвеліа і Гамелагдіа, а в Іншому місці згвалтував чотирьох дівчат... Зараз і не згадаю всього, що він наговорив!

— Усе це брехня,— сказав Туташхіа,— я знаю сам, що говорять. Але нічого схожого на правду тут немає.

Сахнов розреготався на ці слова:

— Бідолашненький! Як, виявляється, тебе оббрехали!

Що там казати, до третьої години ночі тривала та веремія. Дата Туташхіа, запримітив я, почав нібито піддаватися вмовлянням, ставав зговірливішим і лагіднішим, але я бачив, що хитрував сучий син.

А Сахнов товкмачив одне й те саме.

— У важке становище ви потрапили, в дуже важке,— сказав він.— Найвідданіші друзі одвернулися від вас, правда ж? Вони відмовилися допомогти й прихистити вас. Я знаю про це прекрасно. Тепер ви сам-один, і вам ніде прихилити голову. Ви приречені, можете мені повірити: якщо ви залишитеся на волі, вас все одно вб’ють ваші вороги з помсти. А ми не маємо права потурати вбивству і злочину, до яких призвело б ваше звільнення. Отже, ми не маємо права вас звільнити, значить, ми повинні судити вас за злочини. І результат один — шибениця. Ви повинні зрозуміти, що у вас є один лише вихід: стати на службу до нас. Ця служба забезпечить вашу недоторканність. Вороги ваші не посміють навіть доторкнутися до вас. Вони добре знають, що чекає їх за вбивство нашої людини. До того ж, яка перспектива відкривається перед вами: жалування, благополуччя, винагороди і просування по службі. Отже, одне з двох: або в’язниця й шибениця, або воля й процвітання. Розумна людина не буде вагатися, що вибрати... Погодьтеся самі, логіка на моєму боці, але не тільки логіка, а й те, що важливіше від будь-якої логіки,— сила. Сила могутньої, найбільшої на земній кулі імперії. Або ж ви підкоритеся цій силі, або загинете... Зрозумійте, ми вимагаємо від вас цього разу не дуже багато: припровадьте нам братів Чантуріа — живих чи мертвих. Ось і все. А за це, крім вдячності, ви одержите винагороду — три тисячі карбованців... золотом!

Запанувала тиша. Так складно говорив полковник, що я аж розізлився: чого цей мерзотник Туташхіа так довго ламається, не розуміє своєї ж вигоди!

— Та не спішіть так,— сказав абраг.— Не можна ж іти на таке діло, не подумавши.

Полковник ледве стримався, щоб не крикнути з радості, і вирішив, очевидно, що треба натискувати на всі педалі, не даючи передишки.

— Роздумувати тут немає чого,— сказав він рішуче.— Все, про що я вам сказав, уже було і зважене, й обдумане до нашої зустрічі. А я більше не маю можливості чекати, в Петербурзі в мене невідкладні справи. Тому вирішувати все треба сьогодні, щоб я встиг розпорядитися, а вранці поїхати звідси.— Полковник витяг з кишені годинника й клацнув кришкою.— Я чекаю рівно дві хвилини!

А коли дві хвилини минуло, Сахнов сховав годинника, вдав, що збирає папери зі столу, щоб іти.

— А скільки часу ви на це даєте? — ледь чутно спитав Туташхіа.

— Десять днів... щонайбільше — два тижні.

— А як не вийде?..

— Вийде, вийде! — знову став повторювати Сахнов, і я вже подумав, що мені знов доведеться викликати своїх людей з різками.

— Ну, що ж, пане полковнику, згодний, коли так! — витиснув з себе Туташхіа.

— Тоді оформимо все, як належить,— Сахнов швиденько взяв ручку й почав писати.

Він списав цілий аркуш, перераховуючи все, що має виконати Туташхіа і за який час, зазначаючи також, за якою статтею і яким параграфом його буде віддано до суду на випадок, якщо він не виконає того, що йому доручено. То була звичайна форма розписки, під якою мав стояти підпис Туташхіа. Закінчивши, Сахнов спитав Туташхіа:

— Зможете ви прочитати?

— Зможу,— відповів той.

Туташхіа підсунув до себе аркуш паперу, що його списав полковник Сахнов, і почав не кваплячись читати. Тримав він його перед собою, мабуть, з півгодини, а потім сказав:

— Я все обміркував, двох тижнів не вистачить на цю справу. Півтора місяця — найкоротший строк... Давайте перепишемо...

Це ж треба, що вигадав, пройдисвіт! Я зразу зрозумів, до чого він хилить! Щоб Сахнов не сумнівався ні в чому, щоб вважав, що справу зроблено, переманили ми до себе Туташхіа — і все. Хотів, щоб згода його на правду схожа була.

Бачив я, хитрує абраг, але Сахнову одне лише потрібно було — папір цей підписати. І заходився він переконувати — два тижні, де вже, мовляв, більше. Туташхіа своє верне — півтора місяця, і ні на день менше. Мало не зчепилися через це. Та тоді вже Сахнов поступився, запропонував наприкінці сторінки примітку дати, що термін виконання продовжено,— і розписатися там їм обом. Але Туташхіа дибки став, увесь документ переписати змусив, а потім знову його читав і перечитував сто разів. Але підписав кінець кінцем.

На тому й закінчили, призначивши зустріч через тиждень у домовленому місці. Поки виходили з кабінету, я встиг шепнути полковникові, що обдурить нас абраг. І що ви думаєте: витріщив він на мене свої риб’ячі баньки так гнівно, ніби не Туташхіа, а я кепкую з нього і маю намір залишити його в дурнях.

Коли вийшли на подвір’я, Туташхіа змусив нас вивести його чорне теля, потім сів на коня й поїхав. Сказати вам правду, від того часу я більше не бачив його ніколи.

А полковник Сахнов на другий ранок утовкмачував мені, що треба робити з Туташхіа після того, як з братами Чантуріа буде покінчено. Та й покотив своїм фаетоном у Поті.

І ось настав день зустрічі з Туташхіа. Як було йти мені, коли я розумів, що мене чекало за ті різки. А вмирати ж не хочеться! Послав я на те місце переодягненого поліцейського, а сам сховався в кущах. Прийшов мій поліцейський туди, а там нікого немає. Оглядівся, побачив коло мосту хлопчину років восьми, а поруч нього хурджин. Поліцейський стоїть і чекає, коли ж з’явиться Туташхіа. Потім спитав хлопчину:

— Що ти тут робиш?

— Мене прислав Туташхіа,— відповів хлопчик.— Він з якимось чоловіком мав тут зустрітися.

— Це я той чоловік,— каже поліцейський.— Що він просив переказати?

— Він просив передати вам хурджин.

— Навіщо?

— Він сказав, щоб ви віднесли його Никандро Кіліа.

Забрав поліцейський хурджина, приніс мені. Розв’язали ми його, а там з одного боку курка була, а з другого — індик.

Ось так, батоно, все й закінчилося. Та що після того Туташхіа витворяв — і не опишеш. Усі попередні злочини, і та курка, й індик — то дитячі іграшки порівняно з теперішніми. Робив що хотів, і робив усе так, аби й сліду не лишалося ніде. Та повірте мені, що після того, як удруге він пішов у абраги, всі пожежі, убивства й насильства, які були в Грузії,— все діло його рук! Це кажу вам я — Никандро Кіліа!..

Минув відтоді лише місяць, і раптом приїздить з Кутаїсі моє губернське начальство разом з якимсь офіцером і наказує здавати йому справи. Плакала моя посада поліцмейстера!

Я, звісна річ, зразу в Тифліс, до Мушні Зарандіа. Побачив вія мене і вогнем спалахнув — наче присок у нього з рота летів! Годин дві кричав, сердився й ослом називав. Я вирішив, що пропало все, розізлився і теж почав кричати на Мушні Зарандіа:

— Це через вас я службу втратив! З вашої ласки сім’я моя голодуватиме. Ви все придумали, ви й виправляйте, а то я вам покажу, де раки зимують!..

— Що ти мені показати можеш? Поділися зі мною, не муч моєї душі,— жартома мовив Зарандіа.

— Мабуть, твоя жінка, Мушні-батоно, і зараз носить сережки, що їй єврей подарував?! — спитав я.

— Підійди сюди, Кіліа, сідай поруч мене.

Я підійшов і сів.

Відчинив Зарандіа вогнетривку шафу, довго шарив там, поки не витяг якогось папірця. Поклав його переді мною й сказав:

— Ти, звичайно, ідіот і падлюка, але читати, здається, вмієш. Прочитай лишень, що тут написано!

То була розписка, завірена нотаріусом. У ній говорилося, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям рівно через тиждень по тому, як вони подарували їх його жінці. От тобі й маєш! З несподіванки я аж остовпів. Можете собі уявити, скільки років Мушні поводився зі мною так, наче він вдячний мені, що я не доніс про його хабар. А я вважав, що тримаю його в руках і при першій-ліпшій нагоді змушу танцювати під свою дудочку і робити так, як вигідно буде мені. І раптом що ж відкривається?! Я мало не збожеволів від досади й злості.

— Ти думаєш, Мушні Зарандіа, що випорснув з моїх рук! Не думай! Знай, біда моїх дітей упаде на твою голову! Я щодня писатиму доноси на тебе, щодня розсилатиму їх в усі присутствія, казатиму, що Мушні Зарандіа — злодій, хабарник, зрадник царя й трону його! Мені ніхто не повірить, але будеш ти весь у бруді — це точно! Якщо не повернеш мені посаду, я це зроблю!

Мушні Зарандіа розсміявся мені в обличчя:

— На що ти здатний,— сказав він,— і що ти можеш зробити, я знаю без тебе, Кіліа. А тепер посидь тихо, заспокойся, я прийму людину, і ми поговоримо.

Він подзвонив, увійшов відвідувач, і вони довго говорили про справи.

Потім чоловік той пішов.

— Ну що, Никандро Кіліа, заспокоївся? — спитав, посміхаючись, Зарандіа.

Я тим часом і справді отямився, не скажу, що заспокоївся, а швидше опам’ятався й ладен був головою об стіну битися, що наговорив стільки дурниць! Похнюпився, сиджу мовчки.

А Зарандіа витяг з шухляди письмового столу ще одного папірця й подав мені, сказавши:

— Перепиши це, залиш мені і йди. Відпочинеш місяців два-три, а там подивимося.

Почав я читати той папірець — і очам своїм не вірю! Мушні Зарандіа за мене пояснення написав на ім’я міністра з проханням залишити мене на службі. Та ще як написав!

— Не думай, Кіліа,— сказав він,— що ти мене налякав і я із страху це зробив. Не боюсь я тебе, повір. Але з тобою повелися несправедливо, і по-людському я повинен допомогти тобі. Звичайно, не дуже ти розумний чоловік, але не хабарник, не казнокрад, до того ж — вірний царю й вітчизні. Свій повіт ти знаєш добре і місце своє посідаєш по праву. Перепиши пояснення і йди.

Через два місяці я знову був поліцмейстером.

Так ото я й кажу, що Мушні Зарандіа був хитрун, але добрий хитрун. Добрий чоловік! Ви переконалися, певно, самі, що я правду кажу. Мужній він чоловік. І жити в цьому світі треба так, як жив Мушні!

Граф Сегеді

Може, це й дивно, але розумні люди трапляються загалом дуже рідко. Чи не найкраще бачать це і розуміють монархи, президенти й канцлери, мовою яких це називається «проблемою розумних людей». Та ще важчою проблемою, яку годі й розв’язати, була за всіх часів «проблема розумово обмежених, сірих людей». Це велике лихо людства.

Давно запримічено, що гідними й покликаними керувати державою вважають себе щонайперше саме убогі духом люди з пересічним розумом. Надзвичайно енергійно й наполегливо рвуться вони вперед, і найзапопадливішим з них щастить досягти мети — захопити кермо влади в свої руки. Я багато думав про причини їхнього успіху; гадаю, не помилюся, коли скажу, що першооснова тут маніакальна: коли людина сліпо, фанатично вірить у свою перевагу над іншими, тоді кожен її вчинок відважний аж до безсоромності. Усі знають, що, де відвага, там І перемога, але самою відвагою не обійдешся, щоб утримати завойоване,— потрібен розум, здатність аналізувати й узагальнювати, потрібна творчість, що в цьому разі виключено з самого початку,— ми ж бо говоримо про людей обмежених. Досить швидко захоплені фортеці вислизають з рук у тих, хто їх завоював, і ось тут «велике лихо людства» набуває хронічного характеру; того, хто хоч раз, і нехай навіть недовго, побував на високій посаді, бояться геть усі — він знає гріхи інших, і тим, хто згрішив, доводиться підтримувати того, хто спіткнувся. Нечисленність розумних людей — проблема теж хронічна, і тому найреальніше, що місце однієї посередності займе інша посередність. А ті, хто обіймає посади ще вищі, вважають за краще залишити на старому місці відомого їм грішника, аніж посадити розумного, від якого не знаєш, чого можна чекати. Втративши одне крісло, посередність пересідає здебільшого в ще зручніше крісло. І так триває доти, доки та людина не визнає за краще піти на відпочинок у своє село, вирощувати спаржу або не переселиться в кращий світ. Тривала діяльність такої людини важким тягарем лежатиме на плечах народу й держави. Та лихо в тому, що тоді, коли настане час піти одному маніяку, вирискаються і зміцніють інші маніяки, схожі на нього. Це безперервний процес, а не окремі випадки. В цьому полягає «проблема сірих, обмежених людей» — саме сірих і обмежених, бо відверті, нестримні кар’єристи — то вже інший гатунок.

Становище, яке створилося довкола «Кілікії», та події після того, як Дата Туташхіа вдруге пішов у абраги, можуть бути прекрасною ілюстрацією і до діяльності обмежених людей, і до типу поведінки «розумної людини», але для мене ці події важливі найбільше тим, як вони вплинули на мої власні погляди, діяльність і долю.

Та перш ніж почати розповідь, хочу поділитися ще однією думкою. Люди зрілого віку, як я помічав не раз, свої стосунки з іншими будують за стереотипом. Мається на увазі стереотип вчинку. Я поясню це. Формування стереотипу починається від самого народження й завершується до двадцяти — двадцяти п’яти років. У наступні роки сформований стереотип лише вдосконалюється, рафінується або ж розчленовується на підстереотипи, і цей завершальний процес триває аж до самої смерті. Я засвоїв, скажімо, такий стереотип: неодмінно подавати милостиню жебракові. Але якому жебракові, за яких обставин подавати, а за яких ні, а якщо подавати, то скільки? — все це вже розчленування початкового стереотипу. Або: ще за юних літ у моїй свідомості складався стереотип: одягатися треба так, щоб моя зовнішність не привертала уваги оточуючих. Пізніше я озброївся підстереотипами, що відповідають естетичним смакам різних кіл суспільства, і став варіювати свій туалет. У міру того, як у моїй свідомості розчленовувалися різні стереотипи й підстереотипи, розвивався мій характер, змінювалася моя психологія. Розчленування стереотипів моєї поведінки і вчинків почалося в роки навчання за кордоном та на самому початку моєї таємної служби і триває й понині. Висловлюючись фігурально, скільки разів траплялися мені жебраки, стільки разів збагачувався новими різновидами стереотип мого ставлення до них. Скільки світських і ділових візитів було в моєму житті, стільки разів відповідний стереотип змушував мене обмірковувати тонкощі мого туалету і тим самим виробляти новий підстереотип своєї поведінки; але основа — будемо вважати її стимулом, імпульсом, потребою — лишалася незмінна: я повинен подати бідному і не привертати уваги оточуючих зовнішністю. І так завжди. Стереотип — де передусім плід взаємодії природжених властивостей і середовища. Сукупність стереотипів визначає взаємини людини і з середовищем, і зі своїм внутрішнім світом. Отже, якщо стереотип — це наперед вироблений спосіб взаємовідносин з одним явищем життя, то принцип спілкування з цілим світом виявляє справжнє ставлення людини до всього на світі й істинну її душу. Я говорю трохи спрощено, але мета моя — розглянути й зрозуміти наслідки тієї ситуації, що створилася, а не саму ситуацію в примхливій логіці її подій, наслідки й результати яких залишається тільки констатувати. Тому обмежуся тим, що сказав, і перейду до розповіді.

Полковник Сахнов, як і більшість його колег в боротьбі за великий успіх та владу, відсиджувався у фортеці, захопленій іншим. Той інший був його високість великий князь. А Сахнов міцно сидів у подарованому йому колись кріслі, і комічність становища полягала в тому, що він до того ж був членом надзвичайної ради міністерства. Будь-який захід проти Сахнова сприймався як дія проти найяснішої сім’ї, і недоторканність пана полковника вважалася гарантованою, хоч і міністерство внутрішніх справ, і шеф жандармів ставилися до свого підлеглого досить стримано. Сахнов добре розумів, як охоче його спекалися б, і відповідав своєму начальству неприязню, а що найкращий спосіб оборони — напад, то Сахнов не лише мріяв про портфель командира жандармського корпусу, а й вживав енергійних заходів, щоб його одержати.

На той час, коли Дата Туташхіа знову став абрагом, наслідки «Кілікії» практично виявилися, кажучи двома словами, ось у чому: нам пощастило замирити п’ять банд, у кожній з яких було по два чи більше чоловіка; у чотирьох бандах залишилося по одному чоловіку; чотирнадцять чоловік із замирених ми завербували і їхніми руками вже знищили вісім абрагів, які не скорилися, усіх Інших абрагів — їх було не більше чотирьох-п’яти — чекало неминуче знищення; було виявлено близько двохсот переховувачів розбійників і абрагів, не менше чверті з них дали підписку про таємне співробітництво з нами. А крім усього, ми мали розгалужену й добре законспіровану мережу поширення та збирання чуток. Витрати на проведення операції не перевершували восьми-дев’яти тисяч — суми мізерної. Подорожні, поштові й телеграфні витрати, утримання агентури — все входило до тієї суми. Завдяки наполегливості і впливу полковника Сахнова наш досвід дуже швидко став практикуватися в усій імперії. Згідно з задумом, він покликаний був обслуговувати найрізноманітніші сфери держави й престолу. На той час це було велике нововведення. Як мені відомо, таємні поліції європейських держав не мали тоді таких служб особливого призначення. Єдиним творцем «Кілікії» — теоретичних її засад і практичного їх втілення — і в міністерстві, і при дворі вважався полковник Сахнов. Він відчував себе переможцем, і зайве говорити про можливості, що відкрилися перед його честолюбністю.

І хоч самовільна спроба переманити Дату Туташхіа закінчилася невдало, Сахнов лишився куратором «Кілікії» і постійно одержував від нас регулярні рапорти про хід справ. Так само регулярно ми одержували від нього у відповідь інструкції, але всі вони дублювали операції, які ми вже здійснили, чогось нового не було в них і крихти. Якось, коли я був у Петербурзі, мені вдалося взнати, як складались ті інструкції Сахнова: одержавши черговий рапорт про успішне завершення якоїсь справи, він негайно писав листа на наше ім’я з вказівкою невідкладно взятися за ту саму справу, про завершення якої ми щойно доповіли. Листа він давав прочитати товаришеві міністра або самому міністрові,— якщо випадала така нагода,— і запечатаний пакет надсилали в Тифліс. Я переконався і в тому, що полковник, коли була така можливість, підривав службову репутацію мою і Зарандіа. Перебуваючи в Петербурзі, я ні з ким не поділився своїм відкриттям, але, повернувшись у Тифліс, розказав усе Мушні Заранді й спитав:

— Що ви про це думаєте, Мушні?

— Цього треба було чекати, ваша ясновельможність.

— Поки ви і я лишаємося на своїх місцях, Сахнов живе під загрозою нашого протесту. Коли б ми висловили претензію щодо авторства «Кілікії», йому довелося б доводити, сперечатися, виправдовуватись. Його заслуги взяли б під сумнів. Я думаю, що полковник не збирається відмовлятися від честі бути автором «Кілікії» і зробить усе можливе, щоб використати її успіх у своїх інтересах. Він піде на все, в цьому немає сумніву.

Я й нині не думаю, що боротьба полковника з нами була продумана й планомірна, мабуть, ним керував інстинкт самозбереження — він привласнив плоди чужої праці, і страх викриття й ганьби завжди жив у ньому. Тому мені спало на думку, що непогано було б запевнити його в тому, що ми не маємо наміру з’ясовувати, хто справжній автор «Кілікії». Я сказав про це Зарандіа.

Зарандіа всміхнувся й відповів:

— Полковник чекає викриття, графе, це стало його нав’язливою ідеєю. Навіть психіатр був би тут безсилий. Під яким би соусом ми не піднесли йому цю думку, він усе одно запідозрить підступність.

— А що ж робити? — засміявся і я.

— Зараз я не бачу такого ходу, який не було б розцінено як замах на його персону!.. Але не треба забувати, що ми маємо справу з Сахновим, а від нього, як ви мали нагоду колись зауважити, можна чекати всього — і дурниці також.

— Мені лишається кунктаторство[31] — до цього зводиться ваша порада?

— Атож, ваша ясновельможність.

— Нехай і так,— сказав я, зрозумівши, що Зарандіа вирішив очікувати, поки яблуко саме доспіє. Іншого виходу й справді не було.— Над цим треба ще поміркувати. Але прошу вас, не робіть нічого без моєї згоди.

— Слово честі, графе!

Розмова закінчилась, але Мушні Зарандіа не йшов І, здавалося, поринув у роздуми. Минуло чимало часу, перш ніж він підвів голову й подивився мені прямо у вічі:

— Ви сказали, що над цим ще треба поміркувати. Я хотів би з’ясувати, графе, в якому плані треба міркувати: чи тільки в тому, щоб не дати Сахнову можливості вжити проти нас щось серйозне, чи й у тому, щоб полковникові довірили, скажімо, нагляд за державними млинами або за домами розпусти?

— Ми ще маємо й вибір? — Я засміявся, бо запитання Зарандіа виходило за рамки наших можливостей і компетенції.

— Залежно від того, як складуться обставини, графе.

— Але з чого ж ми виходимо?

— Тільки з інтересів імперії, престолу, як завжди! Дати Сахнову можливість стати шефом жандармів було б помилкою, яка може обернутися трагедією для імперії. Це була б акція, спрямована на підрив державних інтересів. Я впевнений у цьому, ваша ясновельможність, і відповідаю за сказане тільки я.

Я задумався на якусь хвильку. Мушні Зарандіа, не чекаючи на мою відповідь, попрощався й пішов.

Я раптом зрозумів, що вперше за багато років своєї служби,— сам не бажаючи того,— вступив у стосунки, що зачіпали мою службову гідність. І з ким? Зі своїм підлеглим! І для мене, і для Зарандіа полковник Сахнов був вищестоячою особою, а вже тільки потім — людиною з певними достоїнствами й вадами. Будь-який таємничий вчинок або намір, спрямований проти нього, міг трактуватися як порушення професіональної етики, що наближається своїм змістом до порушення присяги. Безперечно, дії Сахнова заслуговували на осуд, але для цього потрібний був мій або чийсь інший письмовий рапорт, надісланий за відповідною формою у відповідні інстанції, які вивчили б його і — якби схотіли — розв’язали б чи не розв’язали цю справу. Я відчув, що Мушні Зарандіа має намір боротися проти Сахнова засобами, яких не дозволяє субординація. Моїм прямим обов’язком — ідо того ж невідкладним — було зажадати від нього письмового пояснення, накласти стягнення в разі потреби і про все, що сталося, рапортувати шефові. Так було в нас заведено, і нічого іншого я не міг ні уявити собі, ні допустити. Так я й думав зробити, але щось стримувало мене. Те, очевидно,— рефлектував я,— що я вже піддався впливові свого підлеглого й боюся визнати свою провину. Я відновив подумки все коло взаємин Сахнова і Зарандіа, згадував усі свої розмови з Мушні: ні, я не підбивав його виступати проти Сахнова, не давав поштовху, навіть прихованого, я просив лише задуматися над тим, чи нам не загрожує щось. Тільки це й було, і не знаходив я в собі бажання відплатити Зарандіа, як віл того заслуговує. А тоді я забув про це й подумав: а чи не міг би Мушні Зарандіа скористатися нашою останньою розмовою про Сахнова проти мене? Міг! Досить йому подати міністрові, шефу або самому Сахнову рапорт на мене — і мені довелося б доводити, що я став жертвою провокації. Я взявся був за ручку, але не зміг написати жодного рядка, мало того, лише тепер, наодинці з ручкою й папером, я зрозумів остаточно, що не поворухну й пальцем проти Зарандіа, бо не хочу цього! І це був уже компроміс. Один з найважливіших стереотипів мого розуміння службового обов’язку лопнув, як мильна бульбашка, в мене на очах і без найменшого мого опору. Очевидно, тоді вперше стався надлом у моїй свідомості і в моїх уявленнях про духовні цінності!

Я довго розмірковував над цим. Сахнов ніколи не був страшний мені. Мій авторитет і мої заслуги надійно захищали мене. До того ж я був заможний, і відставка не викидала мене з життя. Я потрапив під вплив Зарандіа? Заявляю категорично: я дуже шанував цього чоловіка, але насторожене ставлення до нього ніколи не зникало в мені. Не лишалося сумніву — стереотип, про який я говорив, припинив свою дію...

Точі Мікашавріа

На той час, коли я пішов у абраги, інші замирялися з урядом і поверталися до сімей. У мене абрагами були двоє двоюрідних братів по матері — обидва брати Чантуріа, і я сховався в них. Мені наступив тоді п’ятнадцятий рік. Чому мені довелося стати абрагом, я вже розказував, повторювати не буду. Того року знову подався в абраги й Дата Туташхіа.

Перебуваючи вдруге в абрагах, прийшов він у Мухурські гори, знайшов нас... Я говорю, звісно, про своїх двоюрідних братів, бо на мене дивилися ще як на дитину, які в нього могли бути зі мною справи? Мене й одіслали — по що, не пам’ятаю, а самі наговорилися досхочу, і коли я повернувся, Дати вже не було. Тільки набагато пізніше я дізнався, про що вони говорили і чому він знову став абрагом. Дата їм сказав, моїм двоюрідним братам: якими дорогами ходите, де ховаєтеся і що робите,— я й знати не знаю, і знати не хочу, а коли що з вами трапиться — не нарікайте на мене, то не моїх рук діло.

Ліси в Мухурських горах такі, що сотня абрагів сховається, і не побачиш їх, можуть і не знати один про одного. Іти нам звідти ні до чого. І Дата Туташхіа не йшов — було в нього якесь діло там. Може, чекав кого. Ми рідко коли потрапляли один одному на очі, та й то здалеку. Отак і жили.

Бути абрагом — навіть коли немає на тебе облави й місцинку наглядів таку, що тебе не дістати,— все одно важко: гнітить неробство, страх як остогидає воно. Ото від того абраг часом і втрачає обережність, і попадає в пастку. Моїм двоюрідним братам було трохи легше, вони все ж таки дорослі. А як мені, хлопчиськові, всидіти на одному місці? Я й гасав туди-сюди; усі гори й скелі облазив, усі ліси попрочісував; усі дерева, ярки й печери напам’ять знав.

Була там одна місцинка, галявиною Буху називалася. Кругом пагорби, затишно так, тихо. На галявинці стояв колись будинок, і жив у тому будинку чоловік на ім’я Буху. Подейкували, що вбив він брата, ненароком,— як вийшло, і сам не знав. Повернувся після в’язниці, в селі не схотів жити, а вподобав собі оту відлюдну галявину й оселився там на все життя. Води близько не було, і Буху викопав колодязь. Над колодязем поставив халупку — заходь, кому треба, дверей не було. Колодязь був дуже глибокий: крикнеш у нього і довго чекаєш, поки луна назад повернеться. Коли ноги приносили мене в ті місця, я неодмінно спускався до колодязя й довго сидів, уявляючи, яке в Буху було тут життя-буття. Обридне думати — прокричу в колодязь, послухаю луну. Ось і забавка сяка-така. Та не думайте, що я лазив по горах і лісах зовсім уже не оглядаючись і не побоюючись, та й брати не дозволили б мені. До найближчого села було звідти верстов п’ятнадцять-двадцять. Туди ніхто не підіймався, місцина вважалася безлюдною. Спостерігати й запримічати я навчився швидко — у дітей ціпка пам’ять. Стоптана трава, зламана гілка, зсунутий камінь — усе помічав.

Спустився я якось до галявини Буху, зупинивсь на відстані пострілу, роздивився добре. Ніби нічого підозрілого не було, ще нижче спустився і бачу — під пагорком чоловік якийсь. Сидить під горіхом, заховався, а дуло рушниці — на мене націлив і прислухається знизу. Я його впізнав, то був Дата Туташхіа.

Ми враз обидва принишкли. А я тоді йому:

— Добридень вам, дядьку Дато!

— Доброго здоров’я, абраг!— відповів він весело.— А йди сюди, до мене. Тільки обмини колодязь.

Я підійшов, сів біля нього. Ми побалакали про се про те. Він розпитав мене про братів, де вони, і замовк. Щоб продовжити розмову, я спитав:

— Дядьку Дато, чому ви загадали мені обминути колодязь?

— Я третій день чекаю тебе тут. Ти ж любиш кричати в колодязь?

— Люблю. То й що?

— А те, що тепер у цю халупу ходу немає.— Дата дивився на мене так само весело.

«Щось він, мабуть, приховує від мене з тим колодязем»,— подумав я.

— Раз ви сказали — не ходи, я, звісно, не піду. Нема про що й говорити, дядьку Дато...

— Ні, не в цьому річ. Піти ми підемо. Тільки обережно. Ти йди на крок позад мене.

Так і зробили. Дата Туташхіа підійшов до халупки над колодязем з тильного боку. Халупка була з шалівки: кожна шалівка — аршинів три завдовжки, на два пальці завтовшки і завширшки — вершок. Він розсунув шалівки, заліз усередину, а я за ним. Колодязь був обкладений камінням, так як до пояса дорослому. Ми поприсідали навпочіпки, і коли очі звикли до темряви, Дата Туташхіа спитав:

— Точі-братику, бачиш у камінні рукоятку маузера?

— Бачу.

— Дуло його якраз навпроти входу, зверху маузера й не побачиш, камінням прикритий...

Мене й зараз у піт кидає, коли де згадаю, а як було хлопчиськові? Сердечко калатало, наче зловлена птаха. Та й як ото придумано: ввійде людина, переступить поріг, ще крок — і нога точнісінько біля каменя, за яким маузер. Постріл, і — який би ти не був на зріст, від ширінки до горла — кудись та влучить куля, де вже напевно!

— А тепер послухай! Бачиш мотузок? — Переріж його обережно. Дуже обережно і дуже гострим ножем — тоді нічого не страшно. І ріж отут — від задньої стіни. Якщо й вистрілить — куля полетить до входу, а ти будеш якраз навпроти. Потім розбереш каміння отут і замість кулі одержиш маузер. А тепер ходімо.

Ми вилізли з халупи.

— Дядьку Дато, це для нас готували?

— Думаю, для тебе. Ця штука не для бувалого абрага. Бувалий абраг у такій тихій місцині в двері не піде. Той, хто поставив пастку, знав, що ти любиш приходити сюди і входиш без остраху.

— Виходить, хотіли вбити мене?

— Гадаю, тебе.— А трохи перегодом Дата Туташхіа сказав: — Точі-братику, якщо тебе хто вдарить без причини, а ти йому не віддячиш, він піде своєю дорогою й неодмінно покається за свій вчинок: ворогом твоїм він не стане — затям це. Та коли й ти його вдариш — він уже ворог тобі. Ти через те попав у абраги, що дав здачі тому, хто вдарив тебе без будь-якої причини. Він і став твоїм ворогом. І це затям. Влада й закон — твої вороги. Пометикуй добренько, де взялася ця пастка з маузером, і тоді здогадаєшся, хто твій ворог. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, дядьку Дато. І тепер я вже знаю.

— От і добре. Нехай господь пошле тобі мир і перемогу над ворогом. А я піду.

Дата Туташхіа обійняв мене і пішов униз схилом. Тоді я не знав, що за пагорбом на нього чекало двоє. Мої брати вистежили все те. Видно, Дата Туташхіа прийшов у Мухурський ліс, щоб зустрітися з друзями.

— Куди ти йдеш, дядьку Дато? — Питання моє, звісно, було наївне.

Туташхіа засміявся:

— Город прополоти мені треба!

Стояла пізня осінь.

— Знайшов час полоти! — засміявся і я. Де мені було знати, що крилося за його словами.

Дата Туташхіа подумав і сказав:

— Ще не пізно. Город і ниву, які мені вділено, треба полоти-мотижити і зимою, й літом...

Ми попрощалися.

— Хто це зробив? — гукнув я йому навздогін, коли він був уже далеко внизу.

— Ража Сарчимеліа або Поко Качава, це їхня робота, немає сумніву. Більше нікому. Та й не пішов би ніхто на таке діло, крім тих двох пацюків. Розкажи про все Максимові та Платону. Вони зрозуміють...

Отак полов і мотижив Туташхіа. Йому не ліньки було працювати на городі і для себе, і для інших.

Тепер лишилося розповісти вам, що ми з ними зробили, і час кінчати. Ражу Сарчимеліа ми підстерегли на дорозі. Я сидів біля великого мішка з кукурудзою. Максим і Платон сховалися в кущах. Іде Сарчимеліа. Подумав: сидить собі хлопчина біля мішка — чого боятися? Він підійшов, і ми зробили з ним те, що робив він сам, коли грабував людей: загадали підняти руки, зсадили з коня, забрали зброю і повели в ліс. Платон сказав: «Ти засунув маузер у колодязь на галявині Буху, а тепер іди витягай. Ми знати не знаємо, що ти там накрутив, нам вода потрібна, без колодязя нам не можна». Він — відмовлятися. І чути не чував ні про колодязь, ні про маузер. Ми зв’язали його міцненько й пустили вперед. Ішли цілий день і цілу ніч, привели на галявину Буху.

— Заходь! — наказав Максим Ражі Сарчимеліа біля колодязя.

Він — до ніг нам, і чого тільки не обіцяв — сам бог знає. А ми стояли на своєму, хоч негідник ніяк не хотів заходити в халупу. Нарешті мені стало шкода його. Я вистрілив і зніс йому черепа.

Через два тижні ми пішли шукати Поко Качава. Але запізнилися, хтось порішив його днів за п’ять до нас.

Граф Сегеді

Незабаром з’ясувалося, що паші побоювання були немарні. У відповідь на одну з наших доповідних записок ми одержали від полковника Сахнова листа, сповненого докорів. Він був обурений примиренням з борчалінським абрагом Ях’я Ібрагім-огли,— бо ж, за словами Сахнова, звелено було знищити його. Нічого такого він не писав! Невдовзі з Петербурга приїхав штабс-капітан Нарейко і по секрету сказав Мушні, що Сахнов не раз запевняв міністра і шефа жандармів у тому, нібито граф Сегеді й Зарандіа провалили переманювання Туташхіа. Не було сумніву: Сахнов почав закладати динаміт. Зрозуміло, можна було на кожну атаку Сахнова відповідати контрударом, але тоді складалася досить сумнівна ситуація: один напад — одна спроба виправдання; кілька нападів — уже кілька спроб виправдатися, а через те, що ти весь час виправдуєшся,— виходить, винен, нехай і не повністю, але почасти — напевне. Полковника таке становище цілком влаштувало б, до того ж воно давало йому привід для постійних скарг своєму високому заступникові: кавказці не дають мені спокою, підбурюють проти мене міністра і шефа жандармів. Безглуздо було давати йому таку можливість, треба було діяти, а ми склавши руки чекали, коли наша фортеця злетить у повітря.

В одному з чергових своїх послань Сахнов звинуватив мене в тому, що Туташхіа живий лише тому, що я попав під вплив Мушні Зарандіа. А Зарандіа звинувачувано в нехтуванні службових і державних інтересів через те, що він хибно розуміє родинний обов’язок. Саме в цей час один з моїх заступників, поїхавши в Петербург, довідався, що Сахнов на засіданні надзвичайної ради міністерства зажадав звільнення Сегеді й Зарандіа або переведення їх у інше відомство. Надзвичайна рада до Сахнова, звісно, не прислухалася, але Сахнов радий був і тому, що перше зерно сумніву було посіяне. В усьому іншому він покладав надію на майбутнє.

Полковник квапився — він вочевидь порушував темп, що подобав методу, який він обрав! Почасти та квапливість була спричинена й нашою поведінкою: самолюбство Сахнова страждало від того, що його поради й докори ми одним вухом слухали, а в друге випускали і по суті ні за що мали його кураторство в «Кілікії». Не міг не знати полковник і того, що хоч трохи, але знали ми про його інтриги, і наша пасивність не могла не тривожити цього вояки, що виліз на білого коня.

А потім посипалися листи, в яких Сахнов вимагав негайного знищення Туташхіа, ніби для цього досить було одного лише пострілу. Міністрові він подав широку доповідну, в якій «з усіма подробицями» описано було, як ми потураємо Даті Туташхіа.

Десь через півтора-два роки по тому, як Туташхіа пішов у абраги вдруге, я одержав з Петербурга розпорядження негайно звільнити з посади Мушні Зарандіа. Його підписали шеф жандармів і Сахнов. Мотивування були ті самі: невиконання неодноразових наказів про знищення Туташхіа і родинний зв’язок Зарандіа з абрагом, так наче й до цього, й весь цей час Дата Туташхіа не лишався двоюрідним братом Мушні Зарандіа. Лист був з грифом канцелярії міністерства, а це означало, що його надіслано за згодою самого міністра внутрішніх справ! Це мене й потішило, і ось чому: і в управлінні, і в міністерстві Зарандіа та ще кілька провінційних чиновників вважалися неоціненними людьми. Більше того, Зарандіа навіть вважався офіційним консультантом міністра. Одного разу в розмові зі мною міністр сказав про Зарандіа: цей абориген — дядько, наставник і духівник самого сатани. Мене не раз просили віддати їм Зарандіа, я завжди відмовляв, і нарешті дали мені спокій. А Сахнова хотіли всі спекатися, як задавненої болячки, та не могли розуму прибрати, як це зробити,— аж ось курка сама на себе почала гострити ножа: у мене склалося враження, що Сахнова поступово, довго й наполегливо наструнчували проти Зарандіа, маніпулюючи документами й плітками, а потім почали підводити його до думки, щоб він спекався Зарандіа. Іншими словами: міністр і шеф жандармів змусили Сахнова створити таку ситуацію, за якою в звільненні Зарандіа був винен сам Сахнов — і лише він. Що розлючений Зарандіа проковтне Сахнова, як пілюлю,— в цьому не мав сумніву ні міністр, ні шеф.

Мені було все ясно, але не зайвим було все-таки перевірити свої здогади. Ось чому міністрові та шефу — кожному окремо — я повідомив шифрованою телеграмою, що відмовляюся звільняти Зарандіа, але все-таки усуваю його від «Кілікії» й переводжу на вакантну посаду начальника політичної розвідки!.. Заперечень на телеграму не надійшло, і я негайно здійснив це. Призначення було погоджено в усіх інстанціях, і було видано наказ.

Сахнов радів, хоч перемога була не цілковита. А мене цікавило лише одно: як поведеться в цій ситуації «дядько, наставник і духівник сатани»?

— Мушні, ви не забули свого давнього принципу: не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні? — пожартував я з ним одного разу.

Він здогадався, що я маю на увазі справу Сахнова, й, усміхнувшись, сказав:

— Є й інший принцип, графе: не квапся сьогодні з тим, що краще зробити завтра!

Згодом я частенько згадував цей короткий діалог. Що спонукало мене до цього? Зарандіа пішов на підвищення, для Сахнова став недосяжним і ніякої небезпеки від свого колишнього куратора не міг чекати. Про себе я вже сказав: дрібні інтриги — це найбільше, чим міг дошкуляти мені Сахнов. У такій ситуації, якщо бути вірним стереотипу, від мене вимагалося терпіння і тільки терпіння — сахнови й так скручують собі в’язи, без чужої допомоги. Але навіщо ж тоді було мені під’юджувати Зарандіа? Може, у моїй поведінці з’явилося щось нове, не відоме мені самому?..

План знищення Сахнова в голові у Зарандіа тоді ще не визрів, та й не було в нього часу на те; клопоти на новій посаді — знайомство зі справами і переосмислення їх, перевірка й перестановка людей, зміцнення зв’язків і розширення їх мережі — надовго поглинули його час, енергію, талант, але це не означало, що Зарандіа забув Сахнова чи простив йому...

Доля Сахнова опинилася в папці документів, що їх ретельно й блискуче дібрав Зарандіа.

Мабуть, можна було б знайти форму набагато стислішого й місткішого викладу всього, що сталося тоді. Але я такої форми не знайшов. Тому поведу свою розповідь звичайнісіньким чином, тим паче що деякі факти потребують окремого пояснення. Річ у тому, що в усій тій історії було ще чимало обставин, які зовні аж ніяк не залежали ні від проблеми Сахнова, ні навіть одна від одної. Саме тоді, коли все те починалося, важко було вгадати, що обставини ті колись раптом поєднаються, щоб лавиною обрушитися на Сахнова й понести його з собою. Отже, ось ті обставини.

— Ви пам’ятаєте Спадовського? — спитав мене якось Мутні Зарандіа.— Отого самого Спадовського, що три роки тому переїхав з Тифліса до Владикавказа й двічі — через свої зв’язки — потрапляв у поле нашого зору? Не пам’ятаєте?

— Чому ж, добре пам’ятаю.

Зарандіа розгорнув папку й поклав переді мною п’ять густо списаних аркушів канцелярського формату.

— Це копія його прокламації, графе.

— Цікаво!

— Можна сказати, наштовхує на серйозні роздуми!

Я взявся читати.

Спадовський був чесний інтелігент. Його слабинкою були всілякі модні течії в нашій політичній думці, будь-яка нова політична ідея ще в зародку знаходила в його особі палкого прихильника, і намарне було б вимагати від нього послідовності. Він жив і діяв за принципом: усе добре, що підриває основи самодержавства і сприяє виникненню в Росії нового політичного ладу. Тому він не поминав першої-ліпшої нагоди опублікувати в газеті статтю, яка компрометувала б і ганьбила існуючий лад; він не шкодував красномовства, викриваючи царизм серед своєї широкої клієнтури й численних друзів та знайомих; він надавав по змозі грошову допомогу всяким бунтарським елементам і при цьому не давав законові і караючим відомствам достатніх підстав порушити проти себе справу й притягти до суду — він був чоловік обережний і хитрий. Його виїзд з Тифліса був пов’язаний з тим, що кінець кінцем він нам добре-таки остогид, і, щоб уникнути небажаних ускладнень, скандалу, він вирішив обрати інше місце проживання.

Та це не призвело до зміни його поглядів і способу життя. Його діяльність у Владикавказі була така сама, як і в Тифлісі. Тамтешня поліція й жандармерія зреагували на його появу негайно ж і набагато суворіше, ніж у Тифлісі,— треба сказати, що той край був тоді кублом монархічних настроїв. Видно, там — не довго думаючи — навалилися на Спадовського всім тягарем недавно заснованої служби чуток і досягли своєї мети: поміж монархічно настроєних терських козаків поширилася чутка, буцім Спадовський — німецький шпигун, а в досить вузькому колі вільнодумців подейкували, нібито лікар — агент таємної поліції. Його переселення у Владикавказ пов’язували з якимось судовим процесом, у якому Спадовський нібито відігравав роль провокатора. Із свого боку вважаю за потрібне зауважити, що жодна з пущених версій нічим не була обгрунтована. Так чи так, але Спадовський опинився в лещатах підозри, ненависті й презирства, та це аж ніяк його не збентежило — він заходився вивчати становище, яке створилося навколо нього, і швидко виявив джерело своєї компрометації.

Трохи згодом у цій справі було створено спеціальну комісію. Вона встановила, що терська служба чуток у своїй діяльності не зробила жодного правильного кроку. Починаючи з інструкції про створення служби, що її спустив Сахнов, і кінчаючи організацією самої служби,— все мало виключно дилетантський характер, здійснювалося руками нездарних чиновників і тому тріснуло на першому ступені свого існування. В такій обстановці людині типу Спадовського зовсім не важко було зібрати фактичний матеріал і дошукатися істини.

У прокламації Спадовського, яку Зарандіа поклав переді мною, було описано структуру служби поширення чуток, викладено методику роботи і наведено досить точний список резидентів та агентів. Теоретична частина була підкріплена кількома живими прикладами. Прокламація називалася: «Ось в якій державі ми живемо!» Починалася вона обвинувальним прологом, а закінчувалася революційними гаслами. І наприкінці — звернення до читача: «Чесні люди! Зривайте маску з кривавого обличчя царизму — переписуйте й поширюйте цей документ». Прокламацію було написано в такому стилі, який не давав змоги виявити автора.

— Звідки ви знаєте, що це належить перу Спадовського?

— Сам Спадовський два тижні тому привіз оригінал у Тифліс і залишив його пані Анні Луківні Гіляревич для розповсюдження.

— Пані Анна Гіляревич — викладачка класичної гімназії?

— Цілком правильно, графе, вона — близький друг і однодумець лікаря Спадовського. Їй треба зняти двадцять копій. Потім їх переправлять у Баку й розішлють двадцяти адресатам, заздалегідь передбаченим.

— Хто безпосередньо зніматиме копії?

— Пані Єлизавета Терехова, оригінал зараз у неї. Ми маємо фотознімок оригіналу, висновок експертизи про тотожність почерку, копію списку адрес та інші документи.

— Терехова... Так, так, але зараз не згадаю, навіщо нам потрібна була ця дама? Здається, на її адресу мали доставити шрифт... Я не помиляюся?

— Ні, графе. Пакет, про який ви кажете, мав пройти через руки Анни Гіляревич, але вийшло так, що пакет не попав на підпорядковану нам територію. Цій історії вже чотири роки. З тих пір — я тоді ще не прийняв справ контррозвідки — ми майже не використовували пані Терехової. Зараз мене цікавить приїзд Спадовського... а Терехова, як вам відомо, приятелька Гіляревич...

— Я зрозумів, але мені не зовсім ясно, до чого тут ви. Ця справа не входить у компетенцію вашого відділу.

— Ваша ясновельможність, пані Терехова лишилася при мені, вона сама не захотіла, щоб я передавав її під керівництво іншого чиновника. Та й тепер я не можу цього зробити, бо вона потрібна мені, і вся ця справа лишається за мною.

— Що ви хочете робити?

— Поки що нічого, треба подивитися, як розвиватимуться події, дочекатися нових фактів.

— А не проникне прокламація в громаду?

— До вересня можна чекати спокійно; це термін, призначений Тереховій для розповсюдження прокламацій.

— А як же Спадовський?

— Поки що він лікує свою прогресивну клієнтуру. Терському округу нічого не відомо ні за прокламації, ні за те, що ми дещо маємо.

Отже, фактично справу було почато, і за логікою речей мені треба було звеліти Зарандіа, щоб він відіслав матеріали в Терський округ. Я і мав намір це зробити.

А не зробив.

Що ж мене, кат би його взяв, зупинило? Важко сказати, але свою «пасивність» я пояснюю тепер не залежним від моєї волі процесом, який відбувався тоді в моїй душі: розпадався, переставав діяти стереотип, що давно й міцно вкоренився в моїй свідомості.

Зарандіа пішов, а в мене було таке відчуття, ніби, повернувшись із званого обіду, я раптом виявив, що при мені немає чи то табакерки, чи то пенсне, чи то палиці,— я силкуюся згадати, нишпорю по кутках, по кишенях, а згадати не можу. Щось я хотів спитати в Зарандіа, та так і не спитав... Але що? Я мусив згадати — і справді згадав. Зарандіа сказав про справу Спадовського: «Це наштовхує на серйозні роздуми». Я не здогадався уточнити, що він має на оці при цьому. Трохи згодом, саме завдяки Зарандіа, знову випливло те питання, яке мучило мене, але про це — іншим разом...

Бекар Джейранашвілі

— Одне слово, тишком-нишком, але так облягли, що й куточка не лишилося для мене ні в Кахетії, ні в Кізіку. Погані чутки порозпускали. Як послухаєш — самому страшної Що вдієш, треба тікати. Роздобув папірця, нібито я панкіський кістинець, і подався в Картлі. У верхній Картлі вікові ліси. Купив доброго коня й пішов трелювати колоди для шпал. У той час усі шпали від Тифліса до Батумі були дубові. Так ось для отих шпал ми дуб і трелювали.

Тягаю дуб місяців два-три. Нікому й на думку не спадає, що я абраг, платять пристойно, але дуже якось одне з другим не в’яжеться: Бекар Джейранашвілі — і мотика, або Бекар Джейранашвілі — і якийсь там волок для колод! Мені дев’ятнадцяти не було, коли я подався в абраги. Одинадцять років тільки те й знав, що бродити по горах та долинах. Працювати для мене — кара божа. Одвик! Кинути до дідька це трелювання?.. А куди підеш? Аж ось нагода трапилася — я й пішов у Мегрелію. Але спочатку розкажу, що то за нагода.

У тих краях, де я трелював, був маєток князя Амілахварі. Управителем у нього служив якийсь Шалібашвілі, називали його всі Нікого. Подейкували, що злигався, мовляв, він з осетинкою, вдовою грузина. Призначив він їй якось побачення в ростомашвілівських хлівах. І ось тієї ночі лежить Шалібашвілі собі там із своєю коханкою, гріх чинить,— коли це вриваються троє озброєних чоловіків. Шалібашвілі позв’язували руки й ноги і прикрутили до стовпа, а молодицю, його коханку, звалили й перед його очима згвалтували. Той, що був у них за головного, й каже Шалібашвілі: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь!» Повернулися — та тільки їх і бачили!

Ім’я Дати Туташхіа тоді і в малого, і у великого з язика не сходило. Людей хлібом не годуй — дай попащекувати. Почують на гріш, а наплещуть — не розплутаєш. Ну, а мені що робити? Я захожий, звідки мене бог приніс — ніхто не знає, з-під дубових колод носа не витикаю. Що ж мені — розказувати кожному стрічному, що ми з Датою Туташхіа побратими ось уже кілька років і такого він зроду не допускав і не допустить? Та й без цього — яка його муха вкусила, щоб пертися з Мегрелії в Картлі заради пранцюватої шльондри Шалібашвілі?! А якби я і розказав усе це — хто б мене став слухати? Людям пуста брехенька дорожча за всяку правду.

Як не сталося, подумав я, що пора тікати — саме час. Але прикидаю собі і сяк і так, коли б гірше не вийшло. Почнуть дошукуватися — звідки забрів, та куди подався, та чи не з тими він дружками, що з шалібашвілівською молодичкою жирували. На мені й своїх гріхів висить — не злічити. Лишився. Приїхали з Горі й з Хашурі поліцмейстер, слідчі, конвой. Нишпорять, риються. Нас, робітників, по одному тягають, допитують, показують Шалібашвілі та його осетинці — ті чи не ті? Потупцяли, попригощалися собі на втіху — і прощавайте, люди добрі. Одне я запримітив — ніби й шукали вони, а ніби й не шукали. Та про це опісля розкажу.

Помучився я ще тижнів два, розрахувався, пішов у Хашурі, продав коня, сходив у лазню, вдягнув нову черкеску; купив іноходця, чудовий попався, скочив у сідло за тридцять червінців, гайнув через Сурамський хребет і за два тижні був у Самурзакано. А чому в Самурзакано? Треба було мені там знайти Дату. У нас давно домовленість була, через кого один одного шукати, якщо треба буде. Той Датин чоловік був коваль, він знав, що ми побратими, і про нашу домовленість теж знав. Чекав я його п’ять днів. Прийшов Дата. Мені здалося, що він трохи постарів і журба його гнітить, а так — той самий Дата, що й колись був.

— Ходімо зі мною, наші гори й ліси побачиш,— сказав Дата.

Поїхав я з ним, піднялися ми високо. Гарні місця там — дай боже! Знаєш які?.. У Кахетії, скажімо, женеш гарбу, заберешся в Сігнахі, глянеш звідти на Алазанську долину — і таке побачиш, що злість до горла підкотиться і клубком станс. Отаку велику силу мають тамтешні місця, ніби ходять по твоїй душі, топчуть її та ще й примовляють: де вже тобі до нас, дитинко! А ти візьмеш і, щоб з душі тягар той струснути, виматюкаєш своїх волів, одкашляєшся та й заспіваєш так, що груди колесом здіймаються. Он воно як буває! І де тільки той голос візьметься! І пісня привільна виходить, горда... А в Гурії та в Аджарії поглянеш на гори, долини, на море й небо, і думки твої блискавкою сяйнуть, і схочеться тобі стати спритним, прудким, усіх випередити, всіх перемогти. І пісні в них там високодумні, гордовиті. А в Мегрелії та в Самурзакано піднімешся не дуже й високо, на який-небудь пагорочок, і такий у тебе світ у душі, така що всіх прихильність, брате! Хочеться всіх любити, всіх обдарувати, приголубити. Хоч з коня свого злазь, морду його обіймай і проси вибачення, що верхи на ньому сидів та ще й підгонив. І пісню заведеш тиху, душевну, ніби сидиш біля батьківського вогнища. У кожної місцевості своя душа, а все одно всі місця одним дишуть — красою. У Гурії та Аджарії чоловіка, який від закону по лісах ховається, називають піралі, в Мегрелії та Абхазії — абрагом, а по всій іншій Грузії — качагі. Але суть у них та сама: як ти його не назвеш — піралі, абраг, качагі,— з ним його розум, його рука і людська справедливість, а все разом це і є мужність або, як за давніх часів казали,— звитяга. Які місця обрав абраг, така й мужність його. Тому й називаються вони по-різному, а так люди одним іменем їх охрестили. Зрозуміло чи ні говорю — не знаю, тільки одно правда: тому, хто пішов у абраги, в Грузії скрізь добре, але в усій Грузії не знайдеш місць, кращих за ті, що їх мені показав Дата.

Ходили ми днів десять чи тижнів два. Наполювалися, нагулялися. Настав час, і я розказав йому, що сталося з Шалібашвілі. Дата помовчав, подумав, розвів руками — що ти вдієш — і днів два про те ані слова. На третій день ми вбили козулю, я білував її, Дата коло багаття порався, а тоді й каже:

— Далеченько про мене слава гвалтівника розповзлася!

Я знав, що пригода з Шалібашвілі ці два дні з думки в Дати не сходила і до могили не зійде,— такий він чоловік був. Ще два дні минуло, а може, три, він і каже мені:

— Ходімо, брате Бекар, подивимося на Шалібашвілі.

Цього я, правду кажучи, не чекав, а як отямився, мовив:

— Ну що ж, коли йти, то й ходімо!

Днів два його не було... А я в його землянці одсиджувався. Власне, яка там землянка — то в мене були землянки. А його землянка — що ті панські палати. У всьому — краса, розуміння й хазяйська рука. Сам усе обладнав, у всьому красу навів — хіба він часу не мав?

Повернувся він, ми з ним востаннє переночували там. А вранці рушили в дорогу. Лісами добралися в Імеретію; Імеретію перейшли глухими стежками; у Картлі нас ніхто не знав — простували битим шляхом. У Квішхеті прийшли до Гудадзе, Датиного приятеля, Гриша його звали. Він зустрів нас добре. Ми залишили в нього коней і зброю, взяли коси і в обідню пору подалися в Хашурі. Одягнені ми були, як поденники, але при кожному — наган і по сотні патронів.

Колись було так заведено — якщо побратим скаже: «Мені треба, ходімо зі мною»,— іди й не питай, куди й навіщо тебе ведуть, поки тобі не скажуть. Так було заведено з давніх-давен, тому що побратим побратима кликав на допомогу лише тоді, коли іншого виходу в нього не було. Він вів і першу кулю стрічав сам. Я знав: ми йдемо подивитися на Шалібашвілі. А що там іще лежало на серці в побратима, я не знав і питати теж не питав. Що-що, а це я знав — найбільшу небезпеку Дата візьме на себе, мене побереже. А якщо не підеш, тоді де ж іще шукати рівності в небезпеці і законної частки в ризику?!

— Ти лиш одне, Дато, пам’ятай,— сказав я,— мене не жалій і не прикривай, а то ляже на мене гріх поганого побратимства. Зрозумів мене?

— Гадаю, що велика небезпека нам не загрожує, брате Бекар,— мовив Дата, коли ми пройшли трохи дорогою.— Що кому випаде, те й робитимемо, друже! Давай краще помізкуємо, з чого почати і як далі справу вести.

— А що треба нам? Чого хочемо?

— Чого хочемо — сам бачиш. Роз’яголили про нас плітки, облили брудом і поперекривали всі дороги. Тебе з Кахеті вижили, та й мені не легше — де й ноги моєї не було, і там моїм іменем мерзоту чинять. Таких ділець, як Шалібашвілі, та ще й гірших, не менше сотні налічити можна — і все записано нам на карб! Я знаю, чиїх рук це діло. Влада наша старається, та сама вона не впорається, її діло — наказати, а вже охочих довести цей наказ до кінця — і не злічити. Вони шастають поміж людей, як вовки в овечій шкурі. Хто здатний на зло, що його над тобою і мною чинять, тон на все здатний. У цих прихвоснях — її сила, без них держава не обійдеться. Тому й знахабніли ці тварюки — влада за них, закон до них не підступиться. Щоб задушити це зло ще в зародку — немає у нас з тобою сили. А ось щоб руки йому поодтинати — на це ж бо стачить нас?..

— Стачить!

— Про що я й кажу, що я й роблю. Ти спитай мене, чого йдемо, яка в цьому потреба? А щоб оті довжелезні руки пообламувати, а там побачимо, як воно буде. Тобі полоти доводилося — грядки чи там ниву?

— Ну то й що? Бур’ян же знову виростає!

— Виросте — знову повиривай!

— Та ти що? Де вже нам самим таку силу-силенну землі здужати?

— Усієї, звісно, не здужаємо, це ти правду кажеш. Але в бур’яну, який виростає на прополотому місці, вже немає тієї сили. Це одне. А друге: почнемо ми з тобою полоти — й інші за нами потягнуться. Справедливість візьме гору, таких, як ми, буде дедалі більше, і коли нас стане легіон, ми рукою й кулею дотягнемося до зла, що гніздиться аж зверху!

— Гаразд, давай думати, з якого боку до цієї справи підступити.

— Тут, у Хашурі, я знаю одного. І злодієм він був, і вуркаганом, і по в’язницях намотався. Одне слово — негідник несосвітенний, але в кожного негідника свій нюх на чужу гидоту — він завжди її знайде й запам’ятає, а скрутно буде — він змусить інших негідників виручити себе. Прізвище того негідника Дастурідзе, а звати Коста. Присилуємо його розказати все, а там видно буде.

— А що за тим Дастурідзе тягнеться?

— Одна його справа пахне коли не каторгою, то десяткою в Олександрівському централі.

— Тоді він не одкрутиться!

Поки йшли до Хашурі, обмізкували, з чого все починати. Той Дастурідзе тримав на залізничній станції ресторан. Першим мав заявитись я. Дата з косами лишився в затінку на лавці, яких було чимало на пристанційній площі. Я обійшов ресторан із задвірків і зазирнув у кухню. Під стіною, що навпроти вікна, куняв кухар. Біля вікна посудниця середнього віку мила посуд у ночвах. На великому столі стояло штук тридцять мисок з чанахі[32], чекали черги в духовку. Мух було стільки, що, мабуть, у Хашурі жодної вже не лишилося — всі сюди позліталися.

Кухар продер був очі, хотів щось сказати й не зміг. Тільки за другим разом видавив із себе:

— Косто, вийди, а то в миски мух понападало.

— Іду! — залунало у відповідь, але з’явився Коста не скоро.

Видно, то й був Дастурідзе,— кому б то ще бути Костою? На вигляд йому було років сорок, і схожий він був на трясогузку. Він прийшов і позаглядав у миски з чанахі.

— Що ти оце наробив?.. Куди оце стільки м’яса понавертав? Ану, давай сюди таз.

Таз уже був у руках у кухаря, його й приносити не треба було. Дастурідзе пройшовся вздовж стола, з кожної миски брав по шматку м’яса, кидав у таз і бурмотів:

— Скільки м’яса викинути! Хто ж це з’їсть стільки м’яса? Занапастити мене хочете? З торбами пустити?.. Навіщо стільки?.. Кому?..

Посудниця витирала тарілки. Кухар стояв, позіхаючи, немов і не чув. Дастурідзе зазирнув у останню миску й знову своєї:

— І навіщо стільки? Справжнісінький шашлик! Постав на лід! Розорити мене хочете?! — Він уже охолов, тільки бурмотів собі під ніс з очевидним вдоволенням, як я помітив.

Дастурідзе вже збирався вийти, коли я крикнув:

— Косто, а йди сюди, справа в мене до тебе!

Він підійшов до вікна й оглядів мене з голови до п’ят. Чи, може, я йому не сподобався, чи ще чогось, але він повернувся до мене спиною і при цьому сказав кухареві:

— А хлюпни цьому м’ясного одвару. Та чималенько. І хліба дай!

— Справа у мене до тебе! Що мені твій одвар...— гукнув я йому в спину.

Він обернувся. Дивився-дивився й, нічого не сказавши, пішов.

Я стояв, немов води в рота набрав.

Кухар поставив на лутку повну миску одвару. Пішов приніс іще хліба та ложку.

— Іди попоїж! Отам сядь і попоїж! — Він махнув рукою в той бік, де сидів Дата.

Я вже мало не взяв був миски, але схаменувся, бо заговорила посудниця:

— Господи! Він щодня товкмачить нам, що ми його розорити хочемо. А ти хоч раз візьми та й понакладай того чортового м’яса по стілечки, щоб і витягти вже нічого було...

— Ти краще мовчала б. Пробував я... Торік... Тебе тут не було, не знаєш...

— То й що?

— Що? Ще більше розізлився.

— І ти докинув?

— А що мені було робити?

— Ну, а він?

— Він докинуте знову витяг...— Раптом кухар помітив, що я ще не пішов.— Іди собі, їж, тільки дивися, щоб у миски ноги не виросли, а то недостачу мисок теж на мене чіпляють. Він, бачиш,— мовив кухар уже до жінки,— любить від усього хоч шматочок одірвати, щоб менше лишалося. Це якийсь жах.

— І навіщо він уриває...

— Та годі тобі, помовч! Нічого ти не розумієш.

Кухар пішов. А я стояв і думав. Так ось він який, цей Дастурідзе. З якого ж боку до нього під’їхати? Я міркував і не міг нічого придумати. А він, господи милосердний, раптом входить і прямо до вікна. Подивився на миску, ложку, на хліб, потім уп’явся очима в мене...

Зволікати більше не можна було, і я сказав йому:

— Жучок мене прислав. Діло є!

У Дастурідзе ледь смикнулася брова, і таке здивування розіллялося по обличчю, що я аж засумнівався, чи й справді цей чоловік Дастурідзе, а якщо й Дастурідзе, то чи знає ж він про те діло.

— Що?.. Хто?

— Жучок!

— Не знаю я такого... Знати його не знаю... Не знаю такого! — залепетав він сердито й неголосно.

— Кажеш, не знаєш?!

— Не знаю й знати не хочу!..— сказав Коста, тільки тихіше й лютіше, а потім гукнув кухареві:— Гей, Коло, забери посуд звідси!.. Одвару йому, багато чого захотів!..

Я засміявся й сказав:

— Як хочеш, та тільки й Жучок тебе добре знає, і Яків сурамський вітання тобі переказував!

— Не знаю... Нікого з них не знаю!..— тепер уже прошепотів уривчасто Дастурідзе, не зводячи з мене очей, і довгенько прислухався. Раптом він схопив ложку, зачерпнув одвару й закричав кухареві: — Ти що, Коло, солі шкодуєш? Якої пріснятини палив, ану, давай солі!

— Та де ж це видано, щоб одвар солити! Солі, каже, мало! — сміявсь я.— Забирай свою бурду, і нехай твій Кола посолить її густіше і їсть на здоров’я!.. А сам іди сюди, брунько цапина, сказано тобі, діло є!

Довго він приглядався, сучий син, дуже довго.

— Іду,— миркнув він, ледве повертаючи язиком, і пішов до дверей.

Біля ресторану було багато дерев і лавок. Поки Дастурідзе приплентавсь, я влаштувався на одній з них. Він сів поруч мене, і я ще рота не встиг розтулити, як він заторохтів:

— Чого тобі треба? Чого причепився?.. Де взявся? Прилип, як до маленького... Думаєш, на дурня натрапив? Наплів чортзна-чого... З якимсь чортом лисим переплутав, а тепер лізе й лізе, чи ти бач...

Хіба переслухаєш? Пішов і пішов — одне й те саме. Говорив швидко, не переводячи духу, слова плутаються, слина бризкає. А в очах і сліду хвилювання немає... Відчуваю, промацує він мене, виходу шукає, а тарабарщина ця так, про людське око: він уже геть заплутався, плів бозна-що, слів не розбереш. Ось тоді й підійшов до нас Дата, тихо-мирно, на плечі дві коси.

— Добридень тобі, Косто!.. — Дастурідзе немов язика проковтнув.— Давненько ми, брате, з тобою не бачилися... Років, мабуть, чотири, не менше, га?

Дата поставив коси на землю, сперся на них і спокійно розглядав Дастурідзе.

Щоб людину отак шибонуло, я зроду не бачив ні раніше, ні згодом — на хресті та євангелії можу заприсягтися!.. Слухав-слухав Дастурідзе Дату та й каже?

— Еге-е, та це ж Дата!

— Атож, Дата!

Він переводив очі з мене на Дату, з Дати на мене — мізкував, чи разом ми прийшли, а чи кожен сам по собі. Зметикував, видно, що про Жучка Дата не міг знати. А звідки я знаю, теж не міг уторопати. Бачив він мене вперше. Посмирнів наш господар, принишк, і сяк І так прикидав собі, звідки вся ота історія з Жучком могла нам до рук потрапити. Став він на наші коси роздивлятися, жало пучкою поторкав — чи то час хотів виграти, а чи ждав іще чогось.

— Не слухає він мене,— сказав я Даті.— Думає, я за себе стараюся. А моє діло маленьке. Моє діло мірошницьке: підкрутив та й сів. Мені й м’ясо в одварі не потрібне було, я його й не їв, а що вже за одвар був, хвала господові! Просили мене слово переказати. Як слухатиме — гаразд, а як ні — бувай здоровий, а тобі — дай боже доброї косовиці. Скажи йому, а то розсерджуся й піду, куди ноги понесуть!

— То як же йому бути, Косто? — спитав Дата.— Говорити чи йти?

Дастурідзе мовчав і вже не розглядав нас, а сидів, устромивши очі в землю, й думав.

— Ну, коли так, говори! — сказав мені Дата.

— Вони з Жучком — є такий злодій ростовський — у Росії багатий монастир обікрали. Ти кажеш, востаннє років чотири його бачив? Отоді й звело їх діло. На їхній слід натрапили одразу, і вони — прямісінько в Грузію. Самого золота приперли одинадцять фунтів — з ікон золото поздирали, оздоби всілякі, ланцюжки та ще шістнадцять діамантів. Один — завбільшки як камінчик сливовий, два — як абрикосовий, тринадцять — як вишневий. Дрібніших не було. А ще набрали срібла, свічників та ще бог знає скільки всього, не перелічити... Поділили вони все порівну й прийшли в Хашурі. Жучка Коста залишив тут, а сам подався в Сурамі, був там у нього покупець. Вернувся й каже: покупець дає кожному за все по вісімсот червінців. Жучок прикинув: поки покупця знайдеш, тебе злапають, і вісімсот червінців утратиш, і у в’язниці опинишся. Погодився він. А Коста-шакал що зробив? Він у Сурамі сторгувався з Яковом оддати все за три тисячі червінців, а напарникові, бачиш, сказав — вісімсот. Так що з Жучкової пайки сімсот червінців загнув. Та це ще не все. Поки йшли в Сурамі, він у товариша поцупив діамант, той, що як сливовий камінчик, і один — як абрикосовий. І нишком проковтнув. Прийшли в Сурамі — немає Жучкових діамантіві Жучок облапав дружка. А що там шукати, коли вони в нього у кишках. Ну, звісна річ, бійка, по пиці один одному дали, те та се. Коста тоді й каже: про діаманти твої я нічого не знаю, коли хочеш, забирай з моєї пайки дві тисячі і йди під три чорти! Ось так Коста з сурамським Яковом спровадили Жучка з його тисячею. Коста лишився з двома тисячами й парочкою великих діамантів. Про Якова годі й говорити — там тисяч на десять було, не менше!

— Гм-м, не дуже мужній чоловічок,— мовив Дата.

— Хто?

— Та Жучок чи як там його.

— Жучок мені так сказав: я тому так дешево віддав, що мене весь час квапили і в мене іншого виходу не було.

— Я не про те. Діаманти свої навіщо оддав — ось про що я говорю.

— Я сам Жучку казав, порішив би дружка, розпотрошив і знайшов би діаманти в шлунку або в кишках.

— А він що каже?

— Я, каже, тоді злодієм був; а людині злодійської крові не личить у свинячому г... длубатися. Отак-то!

— Можна було щось інше придумати.

— Я йому й це сказав, хіба ні? Почекав би, поки перетравить, і змусив би своїми руками своє ж г... перебрати, знайти, перемити, а тоді б і брав.

— А він що?

— А що? Дастурідзе, бач, каже йому — шлунок у мене круто варить: на затвердіння страждаю, поки дочекаєшся, нас застукають, а то чого б і не зачекати, сам побачив би, що не брав я нічого і не ковтав.

— Виходить, правда за Костою, нічого не скажеш! Ковтав чи не ковтав — а погоня ж тут!

— Де подітися Жучкові? Дав він боби Кості наостанок — російському бубону стільки не дістається. А потім повернувся — та й бачили такого.

— Ну, а ти ж звідки про все дізнався?

— В царицинській в’язниці. Я вже тиждень як звідти. І Жучок зі мною разом був. Він у іншій справі строку жде. Про монастир там нічого не знають. Дізнався він, що я звільняюся і в ці краї йтиму, він мене й попросив знайти Косту.

— Що попросив? Який там Жучок? Не знаю ні Жучка, ні діамантів... Чого тобі треба? — заторохтів знову Дастурідзе.

— Що попросив? Він сказав, живе Коста отам і там, піди й скажи йому... Одне слово, ось що він тобі звелів: Жучок дав мені адресу — сто п’ятдесят червінців ти повинен надіслати за цією адресою. Зробиш — значить, ти згодний і на те, що я тобі зараз скажу... Підтверджуєш ніби, і прізвище напишеш — Підтвердилов. Як гроші одішлеш, поїдеш у Царицин, підмажеш слідчому, щоб Жучка звільнили, а як він вийде, ти йому і віддаси той діамант, що як сливовий камінчик завбільшки, а котрий як абрикосовий — залишиш собі. Нехай, каже, буде в Кости.

— Багатенько діл він тобі понадавав! А як не згодиться Коста, що тоді Жучку робити?

— Він сказав, прийду з сокирою-топірцем, дерево під корінь, а його поховаю й діток його заразом... Дітки ж у тебе є?..

— Я ніяк чомусь не второпаю,— сказав Дата.— Ти зрозуміліше давай!

— А що тут зрозуміліше. Жучок розколеться в монастирській справі. Йому ж від неї і не свербить і не болить, а Дастурідзе поруч себе посадить — удвох воно веселіше. Жучок уже не як злодій сидить, причинний він, так що в таких справах ніщо йому не завада й ніхто не суддя. Вій на це залюбки піде. Що, й тепер не зрозуміло?!

Бачив я шакала в капкані. Дастурідзе був — точнісінько отой шакал. Що йому тепер робити? Знов давай він нашіптувати, примовляти, а тоді й зовсім голосно забурмотів:

— Діамант як сливовий камінчик... як абрикосовий камінчик діамант... завбільшки як камінчик сливи, слива як абрикос... абрикос як камінчик... діамант у сливі... слива, завбільшки як абрикосовий камінчик... абрикос як діамант...— видно, думав, що його вважатимуть за божевільного. Думав, ми від нього відчепимося. Або ще щось думав — не знаю.

Збожеволіти тут було не дивина. Хоч кого посади отут, присилуй думати й розбиратися в цій справі — нічого не вийшло б! Ніби все й зрозуміло було, а напевно все-таки нічого не зрозуміло — це Дастурідзе знав.

— А що як Жучкові отому сказати, що немає вже Дастурідзе, відкинув ноги, упокоївся? — спитав Дата, і Дастурідзе враз наставив вуха.

— Ти що, при здоровому розумі?! Він пошле мене до сурамського Якова, а тому — хоч ніж, хоч зашморг, нічого з нього не виб’єш, правда й розкриється — ось у цьому вже не сумнівайся!

— А ти кажи, Яків ноги відкинув, помер, кажи, і все! — закричав Дастурідзе.

— Еге, аякже! Мені що, через тебе пів-Грузії на той світ спровадити? Та й не повірить Жучок!

— Діамант як сливовий камінчик завбільшки... діамант як абрикосовий камінчик...— заскиглив знову Дастурідзе.

Отепер він уже дещо зрозумів. Перше — що ми з Датою у згоді; друге — він у нас у сільці, і чи від Жучка ми прийшли, чи ні, а йому від нас ніде подітися. Одного він не знав: нам діаманти його потрібні, чи грошей нам вистачить, а чи щось інше в нас на думці. Він і почав знову абрикосити, щоб зібратися з думками.

— Я так розумію,— сказав Дата,— ви монастир пограбували того самого року, коли в Майкопі Бжалава прихистив тебе голодного й босого, а ти на знак вдячності поцупив у нього дві ковдри і втік.

— Ні, Дато... ні!

— Якраз чотири роки минуло... коли ковдри пропали. Ти вже не кажи, що не крав, не сердь мене. А то ображуся, і хоч не того прийшов, витрушу з тебе за дві сотні ковдр... будь певний!

Дастурідзе одразу заспокоївся, насупив брови й сказав по-людському:

— Не знаю я ні Жучка, ні Якова сурамського, ні до монастирської справи я не причетний, ні ковдр у Бжалави не крав. Прийшли ви до мене не дати, а взяти. Я все це бачу й кажу вам чесно — вас я не боюся, стійкості моїй камінь позаздрить, а розмовляти про справу тут не місце. Ходімо всередину.

— Ти, видно, тільки що з гімназії, їй-богу! — сказав я.

— А він і справді в гімназії вчився,— потвердив Дата.

Господар рушив уперед, до ресторану, ми — за ним.

Він і вихвалявся, і комизився, та видно було, що зламаний він, і сам він це знав. У невеликій кімнаті нам накрили стіл. Він сів на чільному місці, як тамада, і сказав:

— Їжте й заразом викладайте, з чим прийшли, і вшивайтеся звідси!..

Бідолаха вирішив узяти нас нахабством! Ми з Датою перезирнулися... Я встав, кресонув його кулаком у щелепу, і він разом із стільцем бехнув додолу...

— Устань і сядь!

Він підвівся, сів, і я кресонув його ще разок.

— Я спитав, чого прийшли, що ж тут погане? — Про всякий випадок Дастурідзе затулив обличчя ліктем.

Я дав йому втретє і сказав:

— Оцього й прийшли! А так чого ж нам іще?

— Кричатиму...

— Довго не покричиш,— мовив Дата, до половини витягнувши з-за пазухи руків’я нагана, дав господареві подивитися й засунув назад.

— Скажіть, довго ще битимете?..

— Поки чемності не навчишся, Він тобі сказати дещо хоче. Ти його послухай,— я кивнув на Дату.

— Чи варто було цю розмову заводити? Казали б прямо...— промимрив Дастурідзе, прислухаючись до Дати.

— Варто було, дядечку, варто, нам правду треба було знати. А від такого, як ти, правди не почуєш, поки він лобом землі не дістане й не цілуватиме тієї землі. Я тебе, Косто, попереджую, ковдряний ти злодюжко, щоб я тут ні брехні, ні хитрощів не чув! Ясно? А тепер ось що: як на Шалібашвілі наскочили, знаєш?

— Знаю.

— Чиїх рук діло?

Дастурідзе зсудомило. Видно, хотів сказати, що не знає, та осікся.

Ще б пак не осіктися — ніхто йому брехати не дозволить!

— Нумо! Веселіше, жвавіше, та сміливіше! — підбадьорив я його.

— Табісонашвілі та ще двоє.

— Навіщо це їм?

— Вони люди Кандурі, він їм і звелів це зробити.

— А хто такий Кандурі?

— Кандурі не знаєте?

— Не знаємо.

Дастурідзе замовк, подумав, почухав потилицю.

— Я скажу, але ім’я моє забудьте. Обіцяєте? Що у вас на думці, не знаю... А в мене сім’я, діти малі.

— Може, йому розписку про нерозголошення дати, як ти гадаєш, друже Бекар?

— Я ж пояснюю — ми всі стоїмо біля доходного діла! Де зиск — там і закон порушується. Пришле він мені ревізію — дорожче обійдеться. Тричі на місяць присилатиме! Або з торбами йди, або плати. Платити краще. Я йому даю, і всі знають, що даю. Мене й не чіпають.

— Бачу, добре все влаштовано!

— Ти кажеш, разом сиділи. За що ти сидів — ясно. А Кандурі за що?

— За крадіжку, за дрібну крадіжку.

— Що ж він брав?

— Спочатку він базарним злодюжкою був, сам-один ходив, голодний і вошивий. Називали його хто Пандурі, а хто Чонгурі. Коли я з ним сидів, він три роки відбував — у своєї нареченої матерію на плаття вкрав.

— У своєї нареченої, кажеш?!

— Еге, в нареченої. Одсидів він строк і постригся в ченці у Кінцвіському монастирі. Кілька років там нидів. А тоді якось умудрився, скинув чорну рясу, освятився в священики і служив тут, поки екзархом не призначили архієпископа Олексія Опоцького... А все інше я вам уже розказав...

— Де він живе, ти, звичайно, знаєш.

Дастурідзе махнув рукою і сказав, сміючись:

— Легше сказати, де він не живе. У нього будинків і маєтків не злічити. А живе він майже весь час тут, у Хашурі. Сьогодні відправа, і в духівництва теж якесь їхнє збіговисько. Без Кандурі ні там, ні тут не обійдуться. В Хашурі він.

— А тепер скажи: який порядок заведений у того Кандурі, Пандурі, Чонгурі, отця Олексія чи як там його ще?

— Який порядок?! Жінки, пиятика, велика гра — усе, звісно, тишком-нишком. У них своя компанія, чужих і нижчих за чином вони на гарматний постріл не підпускають.

— А у в’язниці хто про нього піклувався? Як жив, що їв?

— Кашу! Він кашу любить. Як усі попоїдять, він позбирає миски, всі залишки позшкрібає в одну, а кожну порожню миску ще й пальцем вимаже. З’їсть вишкребки і знову по мисці пальцем пройдеться. Дуже він любив кашу. Пузо в нього завжди, як бурдюк... А все одно голодний. У в’язниці його й прозвали Кашкою.

— Зрозуміло. А Шалібашвілі де знайти і що ти про нього можеш сказати, яка це людина?

— Шалібашвілі в Цхрамуха живе.

— Де це?

— Тут недалечко, півгодини ходу.

— Знаєш, що ми зараз зробимо: підемо усі втрьох і одвідаємо того Шалібашвілі.

— Мені йти з вами? — Дастурідзе аж зблід.

— Еге, Косто, з нами. Утрьох разом і підемо.

— Я... Я не знаю, де він живе. Що в Цхрамуха, знаю, а де будинок стоїть, не знаю.

— То ти, видно, не знаєш, де й будинок Кандурі?

— А не знаю... Я з вами чоловіка пошлю, він усе знає...

Я поклав йому руку на плече, і він замовк.

— Ех ти... той, що з мисок із чанахі пальцями м’ясо витягає!.. Це ж треба таким віслюком бути, щоб простої речі не зрозуміти: життя твоє в наших руках, і поки ми тут, нам з тебе очей зводити не можна. Де ми — там і ти мусиш бути! Хочеш без нас — будь ласка, та тільки вже не нарікай — душу виймемо, падлом валятимешся...

— Та що ти, друже Бекар! Навіщо ж так брутально говорити з чоловіком? Падло не підходить. Що це за слово? Можна ж сказати: небіжчик, мертвий, та хіба мало гарних слів у нашій мові!..

— Саме так, небіжчиком ми тебе й зоставимо, покійничком, а як живим тебе залишити — сам на себе лихо накличеш. Бо нам — що? Нічого. А ти надумаєш з нами розв’язатися, візка підвезти — і не допетраєш своєю дурною головою, що діамант, той, що завбільшки як камінчик абрикоса, зостанеться тут, а ти на сахалінську каторгу загуркочеш. Ні, голубе, шкода нам тебе. Як тебе живим відпускати? На власну твою погибель? А нам — що? Нічого.

Дотумкав Дастурідзе, що до чого, пішов з нами, але спочатку спробував промацати нас:

— Що вам від Шалібашвілі треба? Може, я знаю...

— Ми хочемо дізнатися: чи правда, що той, хто його осетинку згвалтував, звернув усе на Дату Туташхіа? Більше нам нічого не треба.

— Щира правда, щира правда...

— Помовч, Косто, заради Христа. З чужих слів ми не гірше від тебе знаємо...

Дастурідзе замовк, опустив вуха, немов стомлений осел...

Граф Сегеді

На той час на Кавказі існувала одна проблема, нерозв’язна й живуча, через що й була предметом повсякчасних турбот таємної поліції. Я маю на увазі поширення впливу Туреччини в середовищі мусульман, зокрема дагестанських. На початку двадцятого століття цей вплив набрав рис теоретичної системи, цілісного вчення, що дістало назву панісламізму. Султанові резиденти й шпигуни енергійно сприяли всьому, що було спрямоване проти інтересів Російської імперії на Кавказі. Ця діяльність потребувала солідних коштів, у специфічних умовах Кавказу — переважно золотом, і туркам доводилося вишукувати щоразу нових шляхів переправляння золота на Кавказ. Тут мушу дещо пояснити. Використання турками й персами кавказьких горських племен проти християнської Грузії мало багатовікову історію, що започатковувалася ще задовго до рескрипту імператора Олександра Першого. Грузини мали неабиякий досвід у протистоянні султанським шпигунам і в умінні прибирати до своїх рук високопробне султанське золото. Не минуло для них марно й дев’ятнадцяте століття, коли грузинський досвід збагатився нашим власним, і напередодні двадцятого століття канали, якими золото з Туреччини надходило на Кавказ, ми вже добре вивчили й контролювали їх досить пильно. Перед турками час від часу поставали перешкоди, долати які було дедалі важче, проте й ми часом бродили навпомацки. Успіх у цьому змаганні переходив з одного боку на другий. На той час, коли Сахнов привласнив авторство «Кілікії», вже років п’ять чи шість турки брали над нами гору: турецьке золото, як видно було з агентурних донесень, без перешкод досягало адресатів, а як воно до них доходило, якими шляхами, через чиї руки, ми з’ясувати не могли. На нарадах Зарандіа неодноразово висловлював думку, що на території Кавказу існує постійний скарбник, він і постачає золотом підпільну мережу панісламістів. На його думку, в того скарбника був рахунок в одному з іноземних банків, турки вносили на той рахунок суми, призначені резидентам, а скарбникові сповіщали: гроші внесено, видати таким-то й таким людям стільки-то й стільки. Скарбник повідомляв про виконання. Щоб підтвердити цю гіпотезу, треба було знайти докази, їх шукали винахідливо й постійно, а бажаних наслідків не було. З роками справа ускладнювалася ще й тим, що в міру зростання видобутку та обробки кавказької нафти зростав капітал, більше ставало раптово розбагатілих людей, і спробуй угадати, хто з них міг бути отим загадковим скарбником, ким нам треба зайнятися, до кого придивитися. Здійснити таке широке стеження було фізично неможливо. Треба було розробити нову методику, бо стара вже не виправдувала себе.

Відомо, що один з наріжних каменів права в будь-якому цивілізованому суспільстві стоїть на тому, що закон, який передбачає покарання за злочин, набирає чинності лише тоді, коли проти злочинця є докази. Інакше кажучи: хоч би який був упевнений розшук, що злочин вчинила саме ця людина, людина ця користується правом недоторканності доти, доки їй не пред’являть незаперечних доказів або цього злочину, або якогось іншого, може, зовсім нового. Це стосувалось і всієї ворожої діяльності турків, незалежно від того, чи прикривалася вона панісламізмом, чи якоюсь іншою личиною. Мусульманське віросповідання, а отже, й коран у Російській імперії користувалися свободою. Ідея панісламізму закладена в самому корані. Сповідування його духовними особами й фанатиками не суперечить законові, і звинувачувати в злочині, застосовувати закон там, де йдеться, здавалося б, лише про проповідь панісламізму, означає поставити себе в досить сумнівне становище. Єдине запитання, яке ми могли поставити панісламістам, звучало приблизно так: під чиєю егідою ви бачите об’єднання ісламського світу? На це проповідники панісламізму відповідали: хіба ми закликаємо до виходу з Російської імперії? Хто і де міг це чути? Після цього нам залишалося тільки боротися з окремими проявами сепаратизму, і ми робили це більш чи менш успішно. Набагато легше було засудити й покарати розбійника, бандита чи застосувати своє право до інших видів протидії владі або підбурювання до такої протидії. Тут провина у всіх випадках була наявна, досить було викрити злочинця й покарати його. А щодо панісламістів, то ми своєї боротьби не припиняли, і часто перемога діставалася нам, але навіть у разі успіху з’ясовувалося, що ми лише повідтинали маленькі гілочки й паростки, а нам треба було звалити все дерево й коріння його повикорчовувати. Домогтися цього не можна було доти, доки канали, що живили панісламізм, не були поперерізувані. Духовне протистояння панісламізму, тобто боротьбу з самою ідеєю, здійснювала християнська церква; матеріальною поживою, що його підтримувала, тобто золотом, займалися таємна поліція й жандармське управління. Нам пощастило захопити кількох кур’єрів, що поспішали до резидентів з великими сумами на руках. Ми точно знали, для чого призначалися ті гроші, а кур’єри — хоч би що! Відповідь була завжди одна: гроші — мої! Навіть коли ми ловили їх саме в той час, як вони передавали гроші,— все одно марно: «Я йому винен»,— казав один; «Він повернув мені борг»,— підтверджував другий.

В отакому безглуздому рабському становищі перебували ми п’ять-шість років, а турки, звичайно, тільки втішалися, що цьому не буде кінця.

Я розповів усе це для того, щоб стало зрозуміло, з чого довелося починати Мушні Зарандіа в справі про султанське золото, і заради справедливості треба зауважити, що для розплутування цього вузла в нього на руках спочатку не було нічого.

У моєму відомстві ніхто не впорався б з цією справою краще від Зарандіа, і справді, щойно прийнявши новий відділ, він одразу ж поставив справу про султанське золото в перший ряд. Проте минав час, і я не бачив, щоб Зарандіа намацав якийсь конкретний шлях. Одного разу я спитав його, чи вживаємо ми якихось заходів проти турків.

— Вашій ясновельможності відомо,— сказав він,— що існують й інші подібні справи, і не менш важливі, між усіма ними проглядається зв’язок. Я обмірковую спосіб, який дав би змогу розв’язати разом якщо не всі ці проблеми, то хоча б якусь сукупність їх. Дайте мені ще часу, графе, зовсім небагато — ну, місяць-півтора...

А суміжних справ таки чимало було. Ось одна з них.

Накази щодо надзвичайно важливих або особливо таємних справ я фіксував номерами, що неодмінно закінчувалися нулем — скажімо, 70, 120, 410 і так далі. Документ, позначений таким номером, потребував негайного просування або відповіді. Та одна річ — видати наказ, а чи знайдеться спосіб його виконання, чи ні — то вже інша річ. На новій посаді Зарандіа очікувало кілька невиконаних наказів, позначених нулем. Один з таких наказів був зумовлений повідомленням нашої розвідки про те, що генеральний штаб австро-угорської армії одержує таємні донесення з території Закавказького військового округу. Австрійці мали дані про послужні списки офіцерського складу артилерійських частин, що дислокувалися в Закавказзі, і про загальну кількість бойових гармат. Крім того, в них на руках була докладна доповідь про політичні настрої, що панували серед населення і в армійських частинах, розміщених у Закавказзі. Такі відомості були доступні багатьом офіцерам та чиновникам і в нашому окрузі, і в сусідніх, що найбільше й заважало розв’язати цей ребус. Щоб тільки натрапити на слід винного, треба було поєднати зусилля кількох споріднених відомств і запустити в дію цілу систему практичних заходів. Зарандіа бачив усі труднощі, які поставали перед ним, але справа зацікавила його, і водночас з іншими такими самими невідкладними справами він дав негайний хід документові про австрійське шпигунство. Але і в цій справі він не мав нічого, крім наказу, позначеного нулем. А робота чекала його неймовірно трудомістка: йому треба було якнайдокладніше вивчити всі закавказькі зв’язки з закордоном і з іноземцями, і це на території, де майже десята частина міського населення мала іноземне підданство. Вивчати треба було і загалом — по лініях політичної розвідки, і для того, щоб викопати мій наказ. Це завдання на перший погляд може видатися нескладним, а насправді воно майже нерозв’язне.

Вивчивши повідомлення нашої австрійської агентури, на підставі яких було складено мій наказ, і зіставивши цей документ з реальним станом речей, Зарандіа переконався, що перед ним резидент, досвідчений у своїй справі і вельми освічений, і що агенти цього резидента зв’язані з особами, досить компетентними. Зарандіа слушно зауважив, що колекціонування таких відомостей не можна було приписати ентузіазмові аматора, а те, що матеріал цей пересилався в Австрію, свідчило, що патріотичні мотиви тут виключені. Було очевидно, що існує зрадник і покупець або ж постачальник фактів і вимагач, який шантажує його. Минув ще якийсь час, і Зарандіа з’ясував, що ті самі відомості, які мали австрійці, потрапили також до рук турків і персів. Це означало, що на Кавказі діяли шпигуни трьох держав, або шпигун був один, але працював на трьох господарів.

Тепер про метод, що його обрав Зарандіа, аби окреслити ту групу осіб, за якими треба було стежити й вивчати їх. В його методі я відчув щось метафізичне, але ж виняток часто й густо реальніший, аніж тривіальність, і викликає інтерес значно гостріший.

Перший висновок Зарандіа був такий: повідомлення про артилерійське озброєння й послужні списки офіцерського складу постачала одна особа, а донесення про політичні настрої в армії та в суспільстві — зовсім інша. Що Зарандіа мав слушність,— не було ніякого сумніву, та оскільки від точності цього висновку залежали всі наступні дії, потрібні були неспростовні докази, що справа стоїть саме так, а не інакше. Доказів у Зарандіа не було ніяких, і все ж таки він почав діяти, виходячи з припущення, що існує двоє авторів.

Правильний був і другий крок — якщо можна вважати правильною дію, що випливає з припущення, позбавленого доказів: Зарандіа склав три списки — у першому списку числилися особи, які могли знати про кількість і тип нашого артилерійського озброєння й мали до того ж широкі зв’язки серед офіцерів. До другого списку потрапили особи, розум і освіта яких давали змогу спостерігати за політичними настроями суспільства. У третьому списку були імена можливих резидентів. Далі він знову звернув з дороги, укоченої і всіма визнаної, і взявся за справу, на перший погляд зовсім безнадійну; він не став розчищати й скорочувати списки, вилучаючи осіб, які за своїм характером, способом життя й майновим станом не могли займатися таким ділом,— пі, він узяв перші два списки і в кожному з них вибрав того, хто, на думку Зарандіа, мав зв’язки з кимось з передбачуваних резидентів третього списку. Таких тричленних комбінацій Зарандіа одержав близько тридцяти і лише після цього вдався до методу виключення. Кінець кінцем він поклав мені на стіл список, у якому було тільки шість груп, і сказав:

— Тепер лишається тільки прочесати ці групи, ваша ясновельможність!

Усе це здавалося таким довільним, що схоже було більше на жарт або на гру бездіяльного розуму, ніж на серйозну роботу.

Я засміявся. Слідом за мною засміявся й Зарандіа.

— Чому ви смієтеся, Мушні?

— Я радію, графе.

— Що ж так потішило вас?

— Вони тут, у мене,— Зарандіа любовно поплескав пачку папок, які він тримав під пахвою.

— Хто вони? — Його настирлива самовпевненість починала вже дратувати мене.

— Шпигуни. Принаймні один. Для початку нам і одного вистачить. А тут досьє двадцяти. Було б непогано, графе, ознайомитися вам з ними... На дозвіллі, звісна річ.

Зарандіа поклав мені на стіл купку папок. Я взяв верхню і розгорнув її. Не переглянувши й половини документів, я мимоволі перестав читати... Дивовижна все-таки річ — досьє розшукного відомства! Не слід думати, що це вмістилище тільки негативних даних про особу, яка нас цікавить. Зовсім ні! Тут сказано про заслуги й нагороди, тут відзначено високі людські й громадянські достоїнства, а все-таки досьє — це сукупність документів, дібраних проти певної особи, і хоч ви будете сповнені найпалкішої доброзичливості, знайомлячись з досьє, ви шукатимете в його герої порушника правопорядку, людину з моральними вадами, злочинця. Мені доводилося читати досьє людей, що вважалися гордістю нації й суспільства, і якби я був читач, не досвідчений у таких справах, я неодмінно подумав би, що переді мною розгорнуто вчинки покидька й шибеника. Так і з цими двадцятьма: неважко було запідозрити їх усіх у державному злочині, побачити в кожному шпигуна дюжини держав, не кажучи вже про інші смертні гріхи.

— Ну, то що? — Я одірвав очі від досьє і пильно подивився на Зарандіа.

— Поки що нічого. Але думаю, що незабаром дещо буде.

— Ви виходите з оцього? — Я поклав руку на купку досьє і враз зрозумів, що даю ляпаса Зарандіа.

Проте у виразі його обличчя нічого не змінилося, він спокійно сказав:

— Ні, ваша ясновельможність, я прийшов до цього.

Згодом, у процесі роботи, той список з двадцяти чоловік перекроювався не раз. Одні й ті самі імена перекочовували з групи до групи, і створювалися зовсім нові комбінації. Нарешті лишилося тільки дві ланки. Одна з них — у ній було чотири особи — знаходилася в Баку. Всі матеріали про тих чотирьох, разом з інструкцією і завданням, було надіслано в Бакинський підвідділ. Ведення тієї справи Зарандіа доручив своєму заступникові, залишивши за собою, звісна річ, керівництво нею і право контролю. Друга ланка складалася з шести тифлісців. Великі надії Зарандіа покладав саме на цю лайку. Ось ті люди й деякі дані про них.

Полковник Андрій Миколайович Глєбич — йому п’ятдесят років; інспектор артилерії Закавказького військового округу; кремезний; батько шістьох дітей; гуляка, великий гравець; любитель анекдотів, веселун, душа товариства.

Мстислав Старін-Ковальський, поручик — Глєбичів ад’ютант; гострий на язик, глузливий, злий, цинічний, неймовірний гульвіса, ласий до жінок та їхніх гаманців.

Кулагін — скрізь Петро Михайлович,— йому понад шістдесят; замолоду закінчив духовну семінарію, але від служіння богові чомусь відійшов; заступник редактора газети; політичний консультант синоду; радник штабу Закавказького військового округу з релігійних питань; позаштатний співробітник цензури; добровільний староста Тифліського військового собору; бездітний, замкнутий і мовчазний; чоловік молодої і вродливої, схильної до флірту пані Лариси Кулагіної.

Хаджі-Сеїд, за паспортом — Расулов; тифліський перс; досить великий негоціант, але такий неосвічений, що ледве може розписатися, а рахує з допомогою чоток; скуповує килими, тканини з ручним розписом і ювелірні вироби кавказьких кустарів. Його посередники вивозять ці товари в європейські столиці, збуваючи тамтешнім антикварам. Сам Хаджі-Сеїд за межі Тифліса — ані кроку: домівка — мечеть — лазня раз на тиждень; інших маршрутів він не знає, окрім нечастих візитів до мадемуазель Жаннет де Лам’є, пов’язаних, як одні кажуть, з амурною симпатією, а другі — з діловою, бо ж вони компаньйони. Свою діяльність Хаджі-Сеїд почав у тифліських лазнях, коли був розтирачем, потім, почепивши на плечі торбу прочанина, подався у Мекку й Медіну, а повернувшись звідти з грошима, заснував фірму і все багатів.

Іскандер-ефенді Юнус-огли. Це секретар і касир Хаджі-Сеїда. Він володів майже всіма мовами, потрібними для ведення комерційних справ у Азії. Як на східну мірку, він був добре освічений. Цей отуречений грузин, крім Отаманської імперії, служив ще в Персії, Афганістані, Іраку, Єгипті, в Москві та Петербурзі, і завжди на посаді секретаря, перекладача, радника при великих негоціантах. Без роду й племені, в свої шістдесят років був самотній і виявляв ніжну схильність до проституток найнижчого штибу. До мечеті не ходив, зовсім не пив, а вільний час марнував у чайних, поринувши в роздуми. Ніяких інших даних, вартих уваги, ми про нього не мали.

Мадемуазель Жаннет де Лам’є — їй років тридцять три, досить принадна й пікантна; француженка за походженням; флер романтичних любовних пригод оповивав її ім’я; любителька найновіших паризьких мод; статечна, з приємною ходою; вона була пайовичкою, управителькою і манекенницею тифліської крамниці-майстерні жіночої білизни французької фірми, і дами тифліського вищого світу любили одягатися в неї. Ця обставина надавала інтересові чоловіків до мадемуазель Жаннет де Лам’е особливого відтінку. Наша закордонна агентура з’ясувала деякі біографічні дані: народилася вона в сім’ї розореного дворянина, який став мандрівним циркачем; до сімнадцяти років кочувала разом з батьківським цирком, потім танцювала у кордебалеті, була манекенницею паризької швейної майстерні; її перебування від двадцяти семи років до тридцяти одного в досьє не зазначено; з тридцять одного року постійно живе в Тифлісі й стала власницею названої крамниці-майстерні.

Усі ці відомості, зрозуміло, якось наближали Зарандіа до істини, але сам він вважав, що в нього в кишені — ключ до розкриття злочину! А щодо мене, то було б дивно, якби я не подумав, що на однакових підставах можна було вибрати шестеро інших досьє, які так само доказово засвідчували б злочин, як і ті, на яких зупинив свою увагу Зарандіа. Одне слово, я не схильний був поділяти його оптимізм. Жоден з моїх підлеглих не міг одержати права на подальші дії, якщо я сумнівався в доцільності операції. Винятком був тільки Мушні Зарандіа. Зрештою,— уже вкотре подумав я,— основне — його ставлення до справи, а результат прийде сам собою. Як завжди, так і цього разу, ставлення Зарандіа до справи було розумне й добросовісне, то хіба ж можна в такому разі позбавляти його права на винахідливість? Отож я махнув рукою — нехай робить як знає.

Бекар Джейранашвілі

Ми знову позакидали коси на плечі, пустили вперед Дастурідзе й рушили дорогою в Цхрамуха. Уже звернуло за полудень, Дастурідзе назвав нам ім’я Шалібашвілі — Ніко. Будинок управителя князя Амілахварі був непоказний: нагорі дві кімнати із скляною галереєю, внизу — марані[33] й не знаю що ще. Зате фруктовий сад — дай боже!..

На ланцюгу сидів пес як теля завбільшки, вуха пообрізувані, нашийник унизаний якимись бляхами. Він так почав гавкати — я думав, вуха полопають. Двері марані були відчинені. Виходить звідти кремезний, натоптуватий дядько — Шалібашвілі. Не гаючись і секунди, навіть не подивившись на нас гарненько, він пройшов доріжкою і відчинив хвіртку, запрошуючи увійти...

— Доброго вечора, Ніко.

— Дай вам, боже, миру й здоров’я! Заходьте-заходьте, чого ж стояти?

— Стривай, Ніно... Послухай, що я скажу...— почав був Дастурідзе, та Шалібашвілі перебив його:

— Потім, потім... Заходьте, прошу вас! Та заходьте ж!

Господар повів нас до будинку.

— Оцього боку тримайтеся, сюди, отак, сюди! Злючий пес, не доведи господи... Вештаєшся по чужих маєтках, то власний пес вовком став. І на мене кидається, триклятий... сюди, сюди!.. Ну, отут він уже нас не дістане. Прошу вас, заходьте. Так, так...

Ми ввійшли в марані.

— Мир і достаток дому цьому,— благословив Дата своєю мегрельською говіркою. Побажали добра господареві й ми.

— І вам дай боже здоров’я,— відповів він.— Ти осюди сідай. Ви — сюди. Сідайте, сідайте!.. Хазяйко! Гості в нас, жінко, гості! — гукнув Шалібашвілі комусь нагорі і, вернувшись до марані, продовжував ледь чутно, так що не тільки хазяйка на другому поверсі, а й ми тут, у марані, наледве розбирали: — Не забудь тушинського сиру й балику, балику, жінко! Вчорашню яловичину так і неси холодну, ми тут самі її наріжемо... Я ж казав тобі— спечи! Так тобі й треба, нарікай на себе! Тепер стій і підігрівай учорашні лаваші, не додумайся принести непідогріті, а то я тобі дам! Ось плюну зараз, і, поки висохне,— ти мусиш бути тут!..— Шалібашвілі й справді плюнув і, обернувшись до мене, сказав голосно, майже криком:— Ти, видно, мастак одкривати квеврі,— і обернувся до Дати: — А йди сюди, йди!

Дата встав і підійшов до нього.

— Ось тобі двогривеник... Бери, бери... Тепер загадай на ці два квеврі й підкинь. Яким боком упаде, той квеврі й відкриєш!— Він подивився на нас.— Кидай, чого тягнеш!..— Дата загадав і підкинув монету.— На цю вішало, на оцей квеврі!..— Шалібашвілі заплескав у долоні, радий був — далі нікуди, мало не пішов у танець. Іди, знімай накривку,— закричав він мені,— іди, йди... Вино — хоч куди, кращого не знайдете!

Я одкрив квеврі, Дата глянув, дивуючись з Шалібашвілі, а Шалібашвілі, видно, радів од щирого серця:

— ...Як ото сіяч іде та кидає зерно й примовляє: це — птахам небесним, це — вдовам убогим, це — біднякам, це — од негоди, це — од посухи, це — гостеві... Хіба не так? Ото ж і я... І я так само. Три квеврі припас, це — для гостей, кажу. Бог свідок, не брешу! Та що воно за недобрий рік випав — де всі гості подівалися?! Ох-ох-ох, рік якийсь без гостей!..

Увійшла господиня. На тарелі в неї — все, що прошепотів Шалібашвілі, їй-богу, не брешу! Ми з Датою повставали і вклонилися господині. А Дастурідзе і вусом не повів, поки я знишка не штовхнув його. Ох і гарна ж була молодиця! І ладну, і ставну послав йому бог жінку! Така вже вона собою... така... Ніде правди діти, я аж подумав: у цього сучого сина така дома красуня, а він іще до коханки бігає. Та людина є людина, все їй мало, всього не вистачає.

Шалібашвілі не вгавав, торочив і торочив, рота не стуляючи:

— Ви ото мене гукнули — Ніко, а я сидів і думав: видно, бог на мене прогнівався, погана то прикмета — стоять квеврі незаймані. Аж ось чую — кличуть мене! Дай вам боже всього доброго, а божій милості уклін, що вас сюди послала, ну, саме час, бальзам від нудьги й душевної хворості, їй-богу... Косто, а подай сюди оті роги! Отам вони, отам... Та води не капни! Вином, вином сполоснемо... Щоб вином сполоснути, потрібна чоловіча рука, жінка тут не помічниця, сам і сполосни... давай наллю... У-у-у! Добре! Це — тобі... це — тобі... це — тобі... А це — мені... Встаньмо! Пити стоячи!.. Нехай же будуть над нами міць і удача всіх трьохсот шістдесяти п’яти святих Георгіїв! Нехай благословить нас бог! Нехай не обмине нас благодать богородиці Марії! Свята трійця і всі четверо євангелій нехай лишаться з нами і нині, і завжди, і на віки вічні! П’ємо, брати мої!

Ми осушили роги і посідали за низенький столик.

— А тепер оці роги, дві парочки! Усі чотири один в один!.. Була в мене пара волів, у всій Картлі таких не знайдеш! Оці роги — від них. Усі вони один в один. І на йоту один від одного не відрізняються. Хочете, поміряємо? Косто, яких людей ти мені привів?.. Нічого не їдять... Беріть оце. Оцього покуштуйте. Гарні, видно, люди. Я кажу — видно, бо хіба я знаю...

— А ти дав мені слово сказати? — мовив Коста.— Я ще біля хвіртки хотів вас познайомити, а ти що сказав, «потім»?!

— Звичайно, потім. Куди спішити? Хто нас підганяє? А не захочуть говорити — то й не треба. Гість — од бога. І... ось по одному тосту скажемо... а може, по два...

— Ех, якби твій вовкодав був з тобою у хлівах Ростомашвілі, чорта лисого вірвався б до тебе Табісонашвілі! — втиснувся я в балаканину Шалібашвілі.

— Правду кажеш, ніхто не ввірвався б... у-у, то не собака, то сатана! А звідки ти знаєш, чи Табісонашвілі то був, чи Белтіклапіашвілі, чи Джиркігледіашвілі? Цього й влада не знає, а тобі звідки знати? Пес хоч куди, такого ні в батька мого не було, ні в діда, ні в прадіда... А хто тобі сказав, що то був Табісонашвілі?

— Він! — я показав пальцем на Дастурідзе.

— О, цей лис усе знає. Він же людина того безмозкого шахрая. Колись вони дрібнички крали, а тепер у великий розбій кинулися... Лис! Позавчора я взяв був лисицю, та втекла паскудниця, промазав... дуже вже далеко йшла.

— Коли я казав? Коли я казав? Нічого не казав... Я нічого не знаю. Просили привести вас до Шалібашвілі, я привів. А коли я вам що казав, коли казав...

— Заткни свою пельку, ради бога, чоловіче! Не корч дурня!

Дастурідзе принишк і, поки ми говорили, сидів мовчки, як мертвий.

— Ти про безмозкого шахрая говорив, а хто він? — спитав Дата.

— Кандурі. Його підіслав Табісонашвілі. Ет, скільки клопоту звалилося на мене через нього, не злічити. Але я стою на своєму. Мене не схитнеш. Нехай спочатку поверне ті бурдюки, що потяг у мене на горійському базарі!

— Стривай, хто вкрав у тебе бурдюки?.. Кандурі?

— Кандурі. Тепер начепив на себе ризи, бороду до пуза одпустив і заходився навчати людей розуму й совісті... Та не на такого натрапив! Думаєш, там порожні бурдюки були? Два великі бурдюки й чотири трохи менші. Ті великі були буйволячі. А ви знаєте, скільки в найбільший буйволячий бурдюк вина входить? Не знаєте?.. Я сказав би, та забув... Буйволячих бурдюків у мене з тих пір і не було, от і забув. Років п’ятнадцять минуло, як він їх поцупив. Якби пам’ятав, то й не питав би! Підставляйте роги, підставляйте!

— Коли вони вчинили те безстидство і повставали, щоб іти, що Табісонашвілі тоді сказав?

— О, хіба я дурний, чи що? Мене в шори не вбереш! Ти хоч на фарш перемели Табісонашвілі, то я його впізнаю... Я його притиснув, він зізнався — не сам, каже, прийшов, не моя була воля!.. Знає, сучий син — я його не продам, от і сказав. А в суд чого подавати? Собака собачої шкури ніколи не порве, давно відомо... Я тут з вами розбазікався, може, зайвого набалакав — нічого не вдієш, такий уже я вродився. Ви думаєте, я не знаю, чого ви сюди завітали? Ось тут сидить з нами Коста — лис і шахрай; там — Табісонашвілі й Кандурі. Табісонашвілі візьми та й скажи: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь». Хочете знати, чи сам я вигадав це, чи Табісонашвілі сказав? А якщо сказав, то хто йому звелів? І що було в того порадника на думці, і на що він розраховував?.. Я вам усе це вже виклав — і не під чаркою,— бачу, клопіт цей життя вам не дає, і сказав. А їх я не боявся й не боюсь.— Шалібашвілі дав добрячого щигля Дастурідзе по лобу.— Отак-то, тільки більше того, що я сказав, від мене не почуєте. Он Кандурі в Хашурі п’є та спить, а Табісонашвілі на дверях у нього сидить. Усе інше як хочете, так і розумійте, а я знати нічого не хочу, поки він мені бурдюків не поверне. Ну, а тепер — пиймо гуляймо!.. У гульні й випивці імена треба знати, без імені тоста немає. Ти — по вимові твоїй чую...— Шалібашвілі подумав і сказав: — рачинець, називайся Симонікою, а ти,— він знову затнувся,— мохевець, будеш у нас Шиолою називатися... Вип’ємо за тих, хто народив нас, дав нам ім’я й голову, цицькою нас годував і хліб у дім приносив,— вип’ємо за них, а тим, хто упокоївся,— вічна пам’ять! — Шалібашвілі осушив ріг.

Ми ще довго сиділи. Шалібашвілі без угаву теревенив, але про справу ані слова. А ми й не просили.

Закінчилися тости, Дата витяг свого «Павла Буре». Було близько десятої. Ми повставали. Шалібашвілі дістав турячі роги, поналивав їх і подав нам. Дата сказав, що ми йдемо в справі і нам більше не можна. Ми довго відмагалися, поки Шалібашвілі не перехилив собі в рота свого рога, за ним обидва наші. Потім подав рога Кості Дастурідзе. Той теж відмовився. Тоді Шалібашвілі взяв того величезного турячого рога й вилив йому за комір.

Ми пішли. Дастурідзе надворі змерз і цілу дорогу ганив Шалібашвілі на всі заставки. Дісталося й нам. Дата казав йому: «Не лай Шалібашвілі, він порядний чоловік і розумний». А Дастурідзе: «Це диявол і сучий син. Коли хонійці блоху оббілували, а горійці сказали їм, що багато м’яса на шкурі лишилося, один з тих горійців був дід Шалібашвілі. Броцою його звали».

— І сили в нього вистачає, і сміливості. Я гадаю, не бурдюків він чекає,— сказав Дата.

— Бурдюків, аякже! — хихикнув Дастурідзе.— Кандурі мало не вмирає од думки, чого це Шалібашвілі не мстить, що він замислив.

— А ти як думаєш, Косто?

— Хтозна... Любить Шалібашвілі одну примовку: «Як піде віл проти буйвола, роги зверне». Не здужати йому Кандурі. Він це знає і жде.

— Чого жде?

— Поки Кандурі не спіткнеться. Тоді він на нього навалиться. Шалібашвілі зла не забуває.

— Є ще одна приказка: «Не впасти верблюдові так низько, щоб ноші осла не підняти».

— Видно, цього прислів’я Шалібашвілі не знає! — сказав Дастурідзе.

— Не в цьому річ,— мовив Дата і, помовчавши, додав: — А тепер, Косто-друже, веди нас до Табісонашвілі. Треба б дізнатися, хто звелів йому пустити ту погану чутку.

— Хто звелів? Чия він людина, той і звелів.

— Шалібашвілі сказав, що Табісонашвілі на якихось дверях сидить. Мені здається, що це двері Кандурі.

— Він у Кандурі у варті. І справді, як пес, на дверях сидить.

— Давай і ми до тих дверей підійдемо.

Дастурідзе змовк. А заговорив знову, коли вже забовваніли перші будинки Хашурі:

— Що збираєтеся робити?

— Поки що не знаємо. Як повернеться, так і зробимо, а ти робитимеш, що ми тобі скажемо.

Ми підійшли до будинку Кандурі. То був не будинок, як у Шалібашвілі, а справжній палац. У найбільших панів не доводилося мені бачити такого величезного, просторого й гарного будинку: був він на два поверхи, з одного причілка здіймався третій поверх. Кругом великий сад з цегляною огорожею, обштукатуреною і пофарбованою. Поверх огорожі — колючий дріт у три ряди. На другому й третьому поверхах було темно. З вікон першого поверху падало світло.

Залізні ворота були замкнуті наглухо. Вони були покриті золотою фарбою і здіймалися так високо, були такі міцні, що й велетень через них не перестрибнув би. Коста повів нас в обхід — десь в огорожі треба було знайти й відчинити маленькі дверці. Усе це Дастурідзе проробив з такою готовністю і так охоче, що я подумав, прикинув і зрозумів — чоловік поборсався і звірився долі. Та я помилився, і невдовзі з’ясувалося, звідки в нього така запопадливість.

Ми налягли на двері. Вони були замкнуті зсередини. Де запірка і як її відперти — не можна було знайти, як і на великих воротах...

Що ж його робити? Я знайшов дві розпірки, виліз на плечі Дастурідзе, вставив їх між двома рядами колючого дроту, добре натиснув ними на ряди дроту, він розсунувся, і я проліз між ним і сплигнув у сад Кандурі. На дверях був величезний засув і ще більший крючок. Я відкинув крючок, одсунув засув, упустив обох і знову замкнув.

Ми підійшли до будинку Кандурі. На першому поверсі на задвірках було двоє маленьких віконець. Звідти падало світло. Ми підкралися й зазирнули всередину.

То був марані, та такий великий — хоч конем скач. Такого я не бачив. В одному великому кутку були квеврі, давильня й тьма-тьмуща всілякого посуду. У тому кутку, що далі від нас, стояв камін — двогорбого верблюда разом з його тюками можна було засмажити в ньому. У каміні тліли, потріскуючи і зблискуючи, величенні дубові чурбаки. Посередині — довжелезний стіл, уздовж якого стояло багато м’яких крісел — душ п’ятдесят-шістдесят можна було посадити за тим столом. Ще в одному кутку була тоне[34] з витяжним зонтом, пофарбованим під колір золота. Стіни були облицьовані тедзамським каменем з різьбленими зображеннями з білого мармуру — тут тобі й голі жінки, і хлопчики з дівчатками — в чому мати народила, і бичачі голови, і понадимані птахи — чи то індики, чи орли, і чого тільки ще там не було. Одну стіну геть усю займав портрет царя, викладений з дрібненьких камінчиків, кольорових і блискучих, а на стіні навпроти — Христос, розіп’ятий Ісус Христос, теж з якихось камінчиків і скелець. Із стелі звисала величезна люстра — свічок на п’ятсот. І сила-силенна свічок у великих свічниках, яких і не злічити! Перед каміном стояв столик на точених ніжках. Миски, полумиски, глеки, тарелі — все срібне. За столиком сиділо два попи без риз, а навпроти них простягся на лев’ячих і тигрячих шкурах довгобородий дядько в червоному халаті. Ті шкури було кинуто на якусь лежанку, що полого спадала до каміна,— чи, може, крісло було підставлене для зручності. Що то було — не можна розібрати. Столик освічували дві великі гасові лампи, що звисали із стелі. На одній було жовте скло, на другій — зелене, і той чоловік, що в червоному халаті, з одного боку був червоно-жовтий, а з другого — зелено-червоний.

Їй-богу, мені здавалося, що все це сон! Коста шепнув: той, що в червоному халаті,— і є Кандурі. Табісонашвілі ніде не видно було. Коста сказав: він або біля балконних дверей сидить, або в передпокої куняє.

Ми пошепки порадились. Дата обійшов будинок з правого боку, ми з Дастурідзе — з лівого. Табісонашвілі сидів на балконі. Було темно, він курив, ми його й побачили. Праворуч промайнула Датина тінь — він скрадався попід стіною. Коли від Табісонашвілі його відділяло кроків десять, я чхнув. Табісонашвілі подивився в наш бік, дивився-дивився, але що ти побачиш, коли кромішня темрява, а ми на землі порозпластувалися. Потім я сплеснув долонями. Табісонашвілі подвівся й поволі пішов на звук. В обох опущених руках — маузери, в зубах — цигарка. Здоровенний він був, негідник. Ішов, немов ведмідь на задніх лапах. За ним скрадався Дата. Наздогнав його і, притуливши дуло нагана до шиї, шепнув:

— Кинь зброю!

У Табісонашвілі цигарка випала з рота, потім маузери з рук. Маузери хряпнули об дошки, помощені біля будинку. Я підвівся й позабирав їх. Потім обшукав Табісонашвілі — не знайшов нічого, крім кинджала. Ми штовхнули його поперед себе, завели в глиб саду й посадили на землю.

— Чому ж це ви без собак, га?.. Опусти руки!

Табісонашвілі наче обухом по голові гепнули, слова не міг вимовити. Довелося почухати йому ребра маузером, почав отямлюватися:

— Почнуть гавкати — нічого не почую... А ви що, порішити мене хочете?.. Убити, чи як?

— Ану тихіше!

— Коли ти зі своїми лакизами уперся до Шалібашвілі та його жінку згвалтував, чого тобі спало на думку назватися Датою Туташхіа і що сказав ти, ідучи звідти?

— Не вб’єте — скажу.

— Як же ти скажеш, якщо вб’ємо? Ти спочатку скажи, а ми подивимося, чи вбивати, чи ні — то вже який настрій буде.

— Кандурі звелів сказати, і я сказав.

— Перед ним підтвердиш?

— А чому ж, коли, звісно, не вб’єте!

— Ти підтвердь, може, й не вб’ємо.

Дастурідзе підняв руку, щось хотів сказати, а я його зразу перебив і спитав:

— На пальцях у Кандурі персні з великими камінчиками бачив?

— Бачив!

— А перстень з дуже великим діамантом?..

— Є здоровенний камінь, а як називається, не знаю.

— Схожий на скло той камінь?

— Угу, точнісінько як скло, і блищить так само.

— І зараз на ньому?

— Сьогодні бачив.

— Як абрикосовий камінчик завбільшки?

— Такий!

Дастурідзе з радощів сплеснув долонями — серед тиші це пролунало, як постріл... А я своєю долонею проїхався по його щоці, і знову все затихло.

— Мотузок у тебе знайдеться? — спитав я Табісонашвілі.

— Мотузок?.. Мотузок!.. Мотузок, мотузок, мотузок... Є, а чому ж! Отам, під грушами, гойдалка висить — мотузки добрячі!

Я пішов до груш, хутко поодрізував мотузки, вони трьох чоловік могли витримати. Позмотував ті мотузки й приніс.

— Стань рачки!

Табісонашвілі став рачки. Я його зв’язав. Добре вийшло — лізти він міг, а ні встати, ні чогось іншого вже не міг. На Алазані ми ослів так, бувало, триножили.

— Іди вперед І впусти нас у будинок!

Попереду Табісонашвілі рачки, а ми за ним. Прочинив двері в коридор, і ми за ним. Прочинив двері марані, і ми ввійшли туди. Я його стусонув, Табісонашвілі поліз і завмер посеред марані.

Стоїмо ми. Троє чоловіків там, утративши мову і пороззявлявши роти, дивилися на нас і Табісонашвілі, а ми на них. Роздивляюся — немає Кости Дастурідзе. Озирнувся — стовбичить за прочиненими дверима, дивиться в щілину.

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять! — сказав хтось.

Я собі подумав: хто б іще мав тут бути? Оглядівся — бачу, папуга. Сидить у великій клітці, теж золотом пофарбованій. Я підійшов і очам своїм не повірив — дуже красивий був, вражий син!.. А Табісонашвілі стоїть посеред марані рачки, голову похнюпив, як стара шкапа...

— Ідіть геть звідси!..— зарепетував один з попів, той, що товстіший. На мене аж бризки слини попали.

— Поліцію, поліцію покликати! — загорлав другий.

Ми так домовилися, що Дата починає перший, а ми мовчимо, рота не розтуляємо, ні на що не озиваємося. Я повинен був обійти марані і все роздивитися як слід. Дата мав стежити за ними, не зводячи очей. Я одійшов від папуги й прямісінько до квеврі. Звідти — до тоне. Рухався я неквапом, і вигляд у мене був такий, немов, крім мене, тут нікого й немає.

— Ідіть геть! — закричав знову той товстіший.

— Поліцію покликати, поліцію! — Це знову другий, а папуга своєї:

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять!..

У нас за поясом по маузеру, в руках по нагану — так ми й підемо геть, ждіть! І хто ж, цікаво, поліцію викликатиме? Табісонашвілі? Але ж він рачки й до ранку в поліцію не долізе, якби ми його й пустили.

Отак, походжаючи, підійшов я до каміна. Обшукав священиків. Зброї при них не було. У Кандурі з-за халяви витяг здоровенного ножа, зробленого з кинджала: гарний був ніж, він мені потім років десять слугував. Оглянув руки. На великому пальці правої руки був великий діамантовий перстень, камінь — завбільшки як абрикосовий камінчик; на середньому пальці лівої руки — з діамантом завбільшки як камінчик сливи. Я оглянув усі персні й нахилився подивитися, на чому то Кандурі лежить: підняв лев’ячі й тигрячі шкури, зазирнув під них.

Під шкурами лежали мішки — величезні, повнісінькі й міцно позашивані мішки! Те ложе, викладене з повних мішків, і прикривали лев’ячі та тигрячі шкури.

Що ж у тих мішках, цікаво було мені знати? Я різонув ножем Кандурі один з них, і посипався рис. Розбатував другий, а звідти — ячна крупа! Третій — гречка! Ткнувши наган під пахву, взяв я по жмені рису та ячної крупи й пішов до Дати.

— Зверніться до них зі словом божим, бо «споконвіку було слово, а слово в бога було, і бог було слово»,— мовив Кандурі своїй братії.

Батько мій був паламар, хлопчиком оддав мене в бурсу. Дещо в голові лишилося — ото й запам’яталися всі ті балачки.

Поки я дійшов до Дати, один піп промовив: «...не самим хлібом живе людина», а другий підпрігся: «Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу».

Я розтулив жмені й сказав Даті:

— В інших мішках ще й гречка...

Дата дивився-дивився, як сипалися з моїх жмень крупи, і раптом перемінився на виду, з горла в нього з хрипом вихопилося повітря, і він затулив долонею обличчя.

Попи один за одним бурмотіли з євангелія.

А Дастурідзе, не одриваючись од своєї щілини, хоч і бачив, як я роздивлявся пальці Кандурі, але розібрати не міг, чи зняв я персні. Коли я розтулив перед Датою жмені з крупами, Дастурідзе за своєю шакалячою звичкою подумав, що показую персні; душа його не витримала, він улетів до марані, ткнувся носом у мої долоні й заверещав:

— Що це... що це таке? Персні? Де персні? Де персні?

— Там, де були.

— Не руш! — прошепотів йому Дата.— На мішках з оцим добром лежить ваш верховода, Косто!

У Дастурідзе — очі на лоба, в крупи вп’явся й здивовано мовив:

— Він же кашу любив... Я ж казав, Кашкою його звали! — Дастурідзе сплеснув був долонями, та враз затулив обличчя — злякався, коли б знов не зацідили йому в пику.

Попи все читали свою проповідь, а Табісонашвілі й досі уважно слухав їх, похнюпивши голову.

Дата підійшов до каміна. Ми з Костою стали неподалік. Дата сів за столик і рукояткою маузера вдарив по ньому:

— Сідайте!

Обидва священики тихо опустилися, мов підтяті.

— Табісонашвілі, а йди сюди!

Охоронник Кандурі наблизився до нього.

— Що велів він тобі сказати, коли посилав згвалтувати коханку Шалібашвілі?

Кандурі зиркнув на Дату, обличчя в нього взялося синюватими плямами. Табісонашвілі розказав усе, як було.

— А чому звернули саме на Дату Туташхіа?

Я ще рота не затулив, як Дастурідзе налетів на Кандурі і вп’явся в персні... Почалася борня, то один дужав, то другий... А піп, котрий статечніший, схопився й замурмотів:

— «Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості,— бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його...»

Кандурі нарешті випручав руки, джигонув Дастурідзе в щелепу й стусаном одкинув, як кошеня.

— Ану сідай! — закричав я попові.

Він сів, не перестаючи хреститися.

— Що я тобі велів, Косто? — сказав Дата і обернувся до Кандурі: — Кажи правду, а то вже сьогодні кипітимеш у смолі, та й іще сто років!

— В геєну... в геєну... в геєну! — закричав серед тиші папуга.

— Якщо ти Туташхіа... твоїм іменем багато зла коїться. Та ти й сам не відстаєш... Народ легко повірить у це, я й назвався твоїм іменем.

— А ще чому?

— Тільки через це.

— Не прикидайся, Кандурі, скажи, хто звелів тобі назвати моє ім’я!

— Ніхто не велів!

Три, а може, чотири кулі просвистіли одна за одною. Запахло смаленою шерстю від прострілених кулями шкур.

Кандурі обмацав груди, живіт, голову — чи все ціле?

— Один з помічників екзарха!.. А хто йому звелів, хоч убий — не знаю! Справді, не знаю!

— Не знаєш, кажеш?

— Богом присягаюся!

— Ану встань!

Кандурі підвівся.

— Іди до тоне!

Кандурі ледве ноги тяг. Попи заохкали й почали хреститися...

Кандурі дійшов до тоне.

— Стань спиною до мене!

Він повернувся.

— Ім’я і де служить?

— Я ж кажу, не знаю, правда, не знаю...

Я прицілився. Не прицілився, звичайно, а вдав, що цілюся, й вистрілив.

— Не згадав?

— Я ж сказав... Не знаю, хто йому звелів!..

Я ще кілька разів вистрілив, і вийшло так, як ми й розраховували: Кандурі схопився за горло й плюхнувся в тоне.

Убивати його ми й не збиралися, його навіть не шкрябнуло, але ми знали, що хитрун неодмінно прикинеться мертвим і впаде в тоне.

Стало так тихо, що було чути, як бурчить у кишках у Табісонашвілі. Попи не ворушилися, а в Табісонашвілі щелепа так одвисла, що в його пельці могла вміститися квочка з курчатами...

Дастурідзе метнувся до Кандурі, видно, хотів стягти з нього персні, та не встиг він добігти до тоне, як Дата закричав:

— Стріляй у нього, шпурнемо і його туди!

Я вистрілив. Дастурідзе рвонувся назад і вмить опинився там, звідки метнувся до Кандурі.

Угамувалася сімейка.

Дата дістав з каміна євангеліє, погортав його й подав священикові, котрий був товщий:

— Читай голосно! Від Луки одинадцять, п’ятдесят два, і передай йому,— Дата кивнув на другого священика,— нехай і він прочитає — та голосніше й виразніше!

Священик одкашлявся раз, удруге, книга тремтіла в його руках:

— «Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили!»

Другий священик повторив ці слова.

Дата згорнув євангеліє і поклав знову на камін.

— Схоронимо упокоєного в Христі раба божого! — мовив Дата.

А ось про це ми не домовлялися, і тепер я вже не знав, що він збирається робити.

— Одкиньте шкури отуди! — наказав Дата попам.

Вони підійшли й поодкидали.

Крупів виявилося дванадцять мішків.

— Несіть мішки й засипайте небіжчика!

Попи, крекчучи й спотикаючись, ледве дотягли один мішок до тоне. Я розпоров його, і попи, наледве піднявши мішок, висипали його на Кандурі.

То була гречка.

— Усі мішки висипайте. І рухайтеся жвавіше! Сили вам не позичати! Швидше повертайтеся!

На восьмому мішку Дастурідзе підхопився-таки і вскочив у тоне. Крупи захрущали, як рінь, і ще затріщали, а тоді Дастурідзе заревів, як бузівок, якого ведуть до різниці:

— Немає їх... Немає перснів! Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик!.. Діамант завбільшки як камінчик сливи... А казав, що великий діамант намісникові, а меншин екзархові!.. Собі, падлюка, позабирав... Сам носив... Ви ж бачили, були персні на пальцях. Немає їх! Де вони? Хто взяв? Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик... як слива...

Попи кректали, пиряючи мішки, висипали їх у тоне. А звідти долинали слова Дастурідзе: «завбільшки як абрикосовий камінчик...», «як камінчик сливи...»

Кандурі,— ще до того, як упав у тоне,— мабуть, постягував персні з пальців і засунув їх кудись глибше. Він же розумів, що Дастурідзе кинеться за ним.

Попи висипали останній мішок.

А ми за двері і — в Квішхеті.

Ніде правди діти, якби не Дата, я діамантики прихопив би. «Той, хто вкрав у злодія,— щасливий»,— не ми це вигадали.

Граф Сегеді

У списку в Зарандіа, як я вже казав, на одному з перших місць стояло прізвище Хаджі-Сеїда. Зарандіа запевняв, що скарбником панісламістів є саме Хаджі-Сеїд, але документованого доказу в нього не було, як і взагалі не було будь-яких переконливих доказів. Зарандіа почав з того, що вирішив придивитися до Іскандера-ефенді Юнус-огли. Скажу, що і мені, й моїм помічникам саме Іскандер-ефенді здавався найбільш підозрілою особою. І саме його вирішив використати Зарандіа, щоб проникнути в таємницю діяльності Хаджі-Сеїда. Треба було зблизитися з Іскандером-ефенді й завербувати його. Зарандіа довго стежив за ним, дістав потрібні відомості й одного прегарного дня сів до його столика в чайній.

— Добрий день, Іскандер-ефенді! Не пам’ятаєте мене?

Той пильно вглядівся в прибулого й відповів:

— Здається, ви служите провізором в аптеці Оттена... В аптеці Оттена на Сололацькій вулиці, так? Я не помиляюся, вибачайте? Десь я вас зустрічав, але чим ви займаєтеся, напевно не знаю.

Зарандіа подав свою візитну картку.

— Тут, правда, не сказано, що я ще й керівник політичної розвідки.

Ледь помітна усмішка блукала на обличчі в отуреченого грузина, поки він розглядав візитну картку.

Зарандіа попросив слухати його уважно і зразу ж пояснив, чого прийшов і що йому треба від секретаря й касира Хаджі-Сеїда. Він не забув також сказати: вищі чини таємної поліції переконані, що Іскандер-ефенді Юнус-огли є резидентом турків, проте він, Зарандіа, вважає це за помилку, яку хоче спростувати, але зробити це може лише з допомогою його самого, Іскандера-ефенді.

— Я гадаю, Іскандер-ефенді,— сказав Зарандіа,— що вашим покликанням і обов’язком є служба, а не вірність. Ви зовсім не зобов’язані зберігати вірність ні Хаджі-Сеїду, ні своїм численним колишнім і майбутнім патронам. Ви зобов’язані бути вірним нам, бо вашого теперішнього патрона ми все одно спіймаємо на злочині, і тоді ви неминуче розділите його долю. Ми не вимагатимемо нічого особливого — тільки невеликої допомоги, але гаятися з відповіддю ми вам дозволити не можемо. Ось...— І Зарандіа витяг з кишені й поклав перед Іскандером-ефенді заздалегідь написане зобов’язання і навіть подав йому хімічного олівця.— Або ви підписуєте це і справді робите нам зазначену в розписці послугу, або йдете звідси до в’язниці, ми обійдемося без вас, а вам лишається покладати надію на аллаха!

Іскандер-ефенді спокійно прочитав розписку, подумав і промовив:

— «Дулкернаїн знову вирушив у дорогу»...

— Що ви зводили сказати?

— Це з вісімнадцятої сурм корану.— Іскандер-ефенді знову помовчав і вів далі: — Бейрут, Дамаск! Афіни теж чудове місто, я там не бував, але все-таки Дамаск, кажуть, кращий... Абдурахмане, подай панові...— Зарандіа швидко скосив очі, й ім’я співрозмовника застряло у горлі в Іскандера-ефенді.— Подай панові чаю, та міцного, Абдурахмане!.. Принести?

Зарандіа кивнув головою.

Тривала мовчанка. Принесли чай. Зарандіа ковтнув і спитав зі щирою цікавістю в голосі:

— Дамаск, кажете... А в Римі не доводилося вам бувати?

— Не доводилося.

— Рим — чудове місто. І гарненькі дівчата, треба вам сказати. І що цікаво, в Італії й досі немає закону проти садизму. А там якраз нам людина потрібна. Мову ви знаєте добре — адже з сеньйором Массарі ви розмовляєте зовсім вільно!.. Як щасливо все складається.

— «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, І поспішає до місця свого, де сходить воно»,— знову промовив Іскандер-ефенді, немов для самого себе.

— Що ви зволили сказати?

— Це з біблії; Екклезіастові слова! — відповів він,— Не пам’ятаю, пане Зарандіа, щоб моє перебування й служба в будь-якому місті кінчились якось інакше.— Іскандер-ефенді тицьнув пальцем у розписку.— Хотів би я знати, чому ви приходите саме до мене, й неодмінно — скрізь. Хіба я провинився в чомусь? Та ні в чому ж, абсолютно ні в чому!

— У наш час це найбільше й викликає підозру.

— Саме те, що я ні в чому не провинився?

— Еге.

— Дамаск...

— Про це, Іскандер-ефенді, ми поговоримо пізніше! — Зарандіа теж доторкнувся пальцем до розписки.

— Звичайно... Але розписки я в жодному місті не давав. Чим іще можу прислужитися?

— У яких містах і банках за межами Росії є поточні рахунки в Хаджі-Сеїда?

— Лише в Стамбулі. Банк Стіннеса, рахунок № 1014,— Іскандер-ефенді відповів одразу, і з тієї миті — і тут, у чайній, і згодом — казав тільки правду.

Багатьом, очевидно, видасться, що сміливий крок Зарандіа є образа професіоналізму й авантюризм, і теоретично це цілком справедливо, але практика підтверджує, що більшість вербовок за всіх часів і в усіх державах відбувалися саме в отакий грубий спосіб і відверто. Усупереч поглядам деяких детективів, більшість завербованих бояться ускладнити стосунки з таємною поліцією та законом, і досить вербувальникові категорично сказати про можливі ускладнення, як сумніви в завербованого відпадають самі собою. У розмові Зарандіа з Іскандером-ефенді Юнус-огли не було нічого несподіваного, крім одразу ж вигаданої версії про садизм. Таких даних про Іскандера-ефенді в Зарандіа не було, і нічого схожого ми не могли б довести, але Іскандер-ефенді зміркував, що, коли він відмовить Зарандіа, то таємній поліції буде зовсім не важко привести двох-трьох проституток, які підтвердять, що він садист. Він вважав за краще згодитися самому, ніж бути втягнутим іншими. Це трапляється майже завжди в аналогічних ситуаціях.

Завдяки Іскандеру-ефенді пощастило встановити, що стамбульський антиквар Чекурсо-бей чотири рази на рік вносить у банк Стіннеса на поточний рахунок Хаджі-Сеїда суми турецькими лірами. Кожен внесок дорівнював двом тисячам російських карбованців. За існуючими правилами, банк надсилав своєму клієнтові оповіщення про одержану суму, і таким чином Хаджі-Сеїд дізнавався, що гроші надійшли. Іскандер-ефенді не міг сказати нам, кому Хаджі-Сеїд розсилав ті гроші, але назвав прізвище Кара-Ісмаїла, скупника срібного посуду в Дагестані від фірми Хаджі-Сеїда, котрий раз на три місяці одержував з каси двісті червінців золотом, окрім тієї суми, яку видавали йому для закупки товару. Кара-Ісмаїл жив у Темірханшурі. Ідучи його слідами, ми могли знайти резидентів, які жили в Дагестані.

Якось, виступаючи перед вищими чинами поліції закавказьких губерній, Зарандіа висловив таку думку: за всіх часів і в усіх державах поліція або адміністрація, що взяла на себе її функції, завжди являла і досі являє собою структуру, призначену для того, щоб правлячі кола мали якомога повніші дані про спосіб існування й погляди кожного громадянина. Існує ціла ієрархія від міністра внутрішніх справ до квартального, без якої неможливо було б виконувати закони, і немає держави, яка могла б обійтися без цієї служби. Коли ми бачимо, що певна державна система твердо стоїть на ногах і падіння їй не загрожує, це означає, що більшість громадян задоволені існуючим порядком речей, що вони на боці чинних законів, а отже, і своєї поліції, і тоді можна бути певним, що необхідні відомості існують у головах людей потенційно — треба лише вміти їх узяти. Це положення звучить парадоксально, але в парадоксальності його сила: мислячу людину парадокс штовхає на аналіз, а аналіз приведе її до висновку, що перед нею зовсім не парадокс, а істина. Діяльність Мушні Зарандіа проходила в мене на очах, і я можу засвідчити, що він незмінно керувався дим принципом. І в Дагестані він не шукав інших шляхів; приїхав і звелів тамтешній поліції зібрати відомості, куди й до кого ходив Кара-Ісмаїл і хто з тих, що гостинно приймали його, викликає підозру. Свідчення ці лежали готові — треба було тільки поглянути на них з певної точки зору. Зарандіа вивчив привезені йому матеріали, поставив крапки проти шести прізвищ, сказав, що четверо з них резиденти, прикинув, як діяти далі, і, склавши точний план проведення майбутньої операції, вернувся в Тифліс.

Для досягнення успіху Мушні Зарандіа взяв до уваги одну обставину. Відомо, що турки набули тисячолітнього досвіду в державних і розвідувальних справах. І разом з тим, і це перше, вони надто бережливі. Коли турок посилає гроші, він неодмінно зажадає підтвердження, що гроші дійшли до зазначеної особи повністю. А друге — мистецтво таємної війни ніколи не дозволить їм збільшувати кількість осіб, причетних до таємниці, бо це може призвести до її розголошення. У нашому випадку турки, щоб одержати підтвердження від своїх резидентів, що гроші до них дійшли, не вдавалися до залучення якихось нових осіб. Якнайкоротший і якнайнадійніший шлях лишався тільки один: Кара-Ісмаїл — Хаджі-Сеїд — Чекурсо-бей — турецька розвідка. Тут Іскандер-ефенді був непотрібний, до цього вузла він не був причетний, і Зарандіа аж ніяк за це не журився. Він був певен, що підтвердження резидентів про одержання грошей знайдуть у кишені в Кара-Ісмаїла.

Трохи згодом Кара-Ісмаїл з’явився в Тифлісі, і за розпорядженням Хаджі-Сеїда Іскандер-ефенді видав йому двісті червінців золотом, а через годину ми вже знали про це.

Та що Кара-Ісмаїл одержав гроші — це само по собі ще ні про що не свідчило. Одержав? Ну й що ж тут такого, що одержав? Я вже казав, що нам траплялися кур’єри з грошовими сумами на руках, але це ні до чого не приводило. Важливо було довести тим, хто одержував гроші, що одержали вони ті гроші від турків і на справи, які підривають інтереси держави. Інакше встановлений факт лишався фактом для внутрішнього користування, можливості діяти він не давав. Завдання було ясне: треба роздобути документ, який доводив би провину адресата. Потрібні були зізнання й свідчення. Як їх добути? Ось цього питання ми й не могли здолати вже багато років. А Зарандіа розв’язав цю проблему, але як саме пощастило йому зробити це,— ніхто, крім мене, не знав доти, доки бажаний плід не потрапив нам до рук; тоді сам результат пояснив спосіб його досягнення. Зараз скажу лише, що всі золоті червінці, які одержав Кара-Ісмаїл від секретаря-касира Хаджі-Сеїда, були фальшиві!

Зарандіа оточив Кара-Ісмаїла своїми людьми і, звісна річ, сповістив дагестанську таємну поліцію, що починає діяти. У Дагестані зараз йому не було чого робити, і він лишився в Тифлісі, з головою поринувши в справу про австрійське шпигунство.

— Як ви гадаєте, за якою схемою підуть зараз події? — спитав я одного разу Зарандіа під час розмови.

— За найелементарнішою, графе.

— Чому?

— Коли шпигун протягом багатьох років працює, не відчуваючи уваги таємної поліції, то хоч він буде й тричі обережний, а втрачає обачливість, десь розслаблюється й починає порушувати навіть найпростіші правила конспірації. Тут ми зіткнемося саме з таким явищем.

— Дай боже, та все ж я хотів би знати намічену схему подій.

— Відомості військового характеру, я гадаю, пані де Лам’є одержує від поручика Старіна-Ковальського. Цей молодик завжди крутиться серед офіцерських жінок, ловить плітки, коментує їх з притаманною йому дотепністю й цинізмом. Виходячи з його рук, плітка стає ще пікантнішою й спокусливішою для дальшого поширення; він на ходу вигадує чутки, їх виривають у нього з рук ще тепленькими. Він талановитий балакун. Життєві подробиці, особливості характеру, звички й захоплення того нещасного, що потрапляє йому на язик, здіймаються в повітря, немов кульки й палички в руках у жонглера. Зацікавленій особі досить послухати його, поставити двоє-троє запитань, зовні зовсім незначних, і уявлення про людину готове. Користуючись ласкою й гаманцем мадемуазель де Лам’є, Старін-Ковальський спочатку щиро вважав, що одержує гонорар за послуги тілесні й інтелектуальні. Таким чином до рук австрійців потрапили послужні списки наших офіцерів. А одного разу мадемуазель де Лам’є допомогла Старіну-Ковальському взнати, що він не хто Інший, як державний зрадник. Усього подальшого не треба й пояснювати. Необхідно з’ясувати, яку роль у просочуванні відомостей про наше артилерійське озброєння відіграв полковник Глєбич. Тут можливі два варіанти: або полковник втратив обережність, або Старін-Ковальський підібрав ключі до його сейфа. Глєбич — військова кісточка і людина обов’язку. Зрада батьківщини тут виключена! Те саме і у випадку з Кулагіним. Кулагін фанатично відданий інтересам імперії і вважає, що без його внутріполітичних повідомлень, які він надсилає нагору двічі на рік, імперія розвалилася б. А ще додамо доповідні, які Кулагін постачає із службового обов’язку, і ми побачимо письмовий стіл, засипаний документами, дуже цінними для іноземної розвідки. Його дружина — Лариса Кулагіна — вірна клієнтка мадемуазель де Лам’є. Лишається з’ясувати, чи продавала вона чоловікові документи за гроші, чи обмінювала їх на жіночу білизну, а чи мадемуазель де Лам’є робила вправи з фотографії безпосередньо в кабінеті Кулагіна. А щодо Хаджі-Сеїда, то це постать складна, веде вона подвійну, а може, й потрійну гру. Зверніть увагу, графе, що його закупники мотаються по всьому Кавказу й можуть дістати будь-які відомості. З другого боку, Хаджі-Сеїда завжди відвідують європейські посередники, що переправляють товар на захід. Не важко через одного з них передавати агентурні відомості й одержувати інструкції, це зручно і для Хаджі-Сеїда, і для мадемуазель Жаннет де Лам’є, графе. Усе це можна вважати за факт майже доведений. Не виключено також, що Хаджі-Сеїд і мадемуазель де Лам’е торгують між собою добутими відомостями. Така купівля-продаж, як відомо,— досить поширена форма комерційних відносин між шпигунами різних країн. Нарешті, виявлено нову досить цікаву подробицю про мадемуазель Жаннет де Лам’є: протягом трьох-чотирьох років вона була власницею невеликого готелю в Афінах, правда, тоді її звали Зізі Жермен.

— Як це з’ясувалося?

— Купив наш агент у Стамбулі за двадцять лір в якогось п’яниці грека. Ось така схема наступних подій, яких я очікую. Я певен, невдовзі виявляться нові подробиці та обставини.

«О господи, будьте ви всі прокляті й дайте мені спокій!» — Мало не закричав я.

Зарандіа пішов продовжувати свої численні справи й чекати запрошення в Дагестан.

Він сподівався, що те запрошення мало надійти після того, як зроблять обшуки в резидентів і вдома в них знайдуть фальшиві червінці. Зарандіа мали повідомити (так він гадав), що резидентів заарештовано й посаджено в різні в’язниці — таким чином, один про одного вони нічого не знають, і сім’ям їхнім про них нічого не відомо. Кара-Ісмаїла перехоплено після чергового вояжу за півгодини їзди від Темірханшури, ретельно обшукано і взято так, що про це не знає ніхто, крім нього самого і тих, хто його брав.

Отож Мушні Зарандіа сидів і чекав. Аж ось однієї чудової днини на нього щось найшло, і він, такий витриманий за всіх обставин і в усіх знегодах, утратив витримку й спокій, а коли прийшла звістка, що незабаром у Тифліс приїде полковник Сахнов, і зовсім не міг дати собі ради. До цих двох причин неспокою, що пойняв його, незабаром долучилася ще одна, і, не витримавши душевного сум’яття, такого незвичного для нього, він через тиждень стояв переді мною.

— Ваша ясновельможність, не відмовте в добрій пораді, що мені робити: я мушу бути в батька на селі. Певно, Дата Туташхіа згодився побачитися зі мною, а разом з тим ніхто не знає, коли прибуде полковник Сахнов, і мені на той час необхідно бути в Тифлісі. А в Дагестан мені треба неодмінно — бо ж це, зрештою, найважливіше...

— Ви одержали щось з Дагестану?

— Ні.

— То чого ж вам їхати?

— Сам не знаю!..— всміхнувся Зарандіа, розвівши руки.

Тієї миті я зрозумів (і думаю так і понині), що його порив був не якоюсь химерою, а владним поштовхом, який ішов з глибини душі, і був той порив навіяний не миттєвим станом, а наслідком внутрішньої впевненості, що довго визрівала: йому неодмінно треба їхати в Дагестан.

— Ви сподіваєтеся вмовити Дату Туташхіа?

— Це майже безнадійно, графе, але, як то кажуть, риск — половина удачі, і тим, хто ризикує, і вітер фортуни в спину.

— А форма?.. Під яким соусом ви збираєтеся піднести йому нашу пропозицію?

Тільки правда і відвертість, його не проведеш. Та й не до лиця нам з ним брехня.

Я похитав головою, бо не вірив у цей його замір.

— А мені ж теж треба їхати... інспектувати наші губернії,— мовив я, трохи помовчавши.

— Я пам’ятаю про це, ваша ясновельможність.

— Нічого не вдієш... Їдьте, але...

Мені хотілося сказати йому, що останнім часом він якийсь схвильований і що це може призвести до поспіху, а отже, і до необачності, проте я стримався. По відношенню до Мушні Зарандіа такі застереження були зайві.

Та він прочитав мої думки й сказав, усміхаючись:

— Не турбуйтеся, графе, я зроблю все, що потрібно й можливо.

Наступного дня я поїхав у Баку, а ще через два дні Зарандіа подався в Мегрелію провідати своїх батьків і сестру. Повертаючись назад, він з Мцхета завернув на північ і, не заїжджаючи до Тифліса, опинився в Дагестані.

Мені треба було їздити два тижні. Я побоювався, що й цього часу мені не вистачить, бо мали відбутися наради в трьох містах, та все повернулося так, що я завершив справи раніше, ніж намічалося, і вже десятого дня приїхав до Тифліса. Зарандіа ще не було.

Дмитрій Кодашвілі

Коли я був ще юнаком, святий і праведний синод призначив мене на службу у високогірне село, що тулилося в скелях Кавказького хребта. У селі жили мегрельські гуртівники-скотарі, і називалося воно Луці.

Тамтешні жителі не дуже ревно дотримувалися віри. Диявол поглумився над ними, і вони першого ж року моєї служби вчинили в Луці тяжкий гріх: за одну ніч вирізали сім’ю Тодуа — матір і чотирьох синів. Уцілій лише батько сім’ї — Дороте Тодуа. Він пас у горах худобу. Пристав сказав мені, що той злочин вчинив віровідступник, ворог престолу, розбійник і вбивця Дата Туташхіа. Перед усією парафією я прокляв грішника й оголосив йому анафему.

Вище від Луці, в горах, знаходяться літні пасовиська й халупки пастухів. У тих халупках часом ховалися абраги, Дата Туташхіа щоліта підіймався туди й по дорозі заходив до Луці. Коли докотилася чутка, що сім’ю Тодуа вирізав Дата Туташхіа, в парафії зчинився переполох, суди та пересуди. Ясон Карчава, шанований у селі гуртівник, привселюдно сказав розбійникові, що дорога через село йому віднині заказана і щоб у гості він ні до кого не приходив. Туташхіа спокійно вислухав цю одповідь, дуже зухвало заявив, що він не вбивав, та й пішов своєю дорогою. Більше він у селі не гостював, але ходити через село не переставав і, наче й не було нічого, вітався з кожним зустрічним, крім мене. Були люди, які роками не відповідали на його вітання,— Датою Туташхіа знехтували, і власті про це знали.

Та хоч усі від нього й одвернулися, у декого закрадався сумнів: а чи правду сказав пристав і чи не беремо ми через свою надмірну довірливість гріха на душу? Поза очі багато хто з парафіян осуджував мене. Туташхіа знав, що я прокляв його, і я боявся його помсти.

Дороте Тодуа був міцний дідок, та горе й сльози зламали його. Він швидко почав старіти, і йому дедалі важче було справлятися з худобою. Щоосені він казав, що оджене гурт униз, в долини, й продасть.

Була в мене дійна коза, вона никала без догляду і якось увечері не вернулася додому. Не прийшла вона і вранці. Я прождав її до обіду й пішов шукати.

Я йшов стежечкою, що бігла понад самою прірвою, і по той бік побачив трьох подорожніх. В одному з них я враз упізнав Дороте Тодуа; він ступав не кваплячись із шкіряною торбою на плечах.

О цій порі, ранньої весни, табуни женуть з долин у гори, а Дороте йшов сам.

Я подумав, що нарешті він продав гурт, і став придивлятися до його супутників. Один з них — у чорній чосі і при зброї; поперед подорожніх ішов буланий кінь, через сідло на ньому була перекинута бурка. Я впізнав Дату Туташхіа і здивувався лише тому, що він іде разом з Дороте Тодуа, а що він був зухвалий і нічого не боявся, я знав і так. Другий був не знайомий мені. Зустрічатися з Туташхіа мені було ні до чого.

Стежечка звернула праворуч. Я сподівався знайти козу в яру і теж звернув направо. Схил яру був крутий, і підійматися було важко. Я йшов довго і, поки вибрався нагору, дуже стомився. А кози так і не видно було. Над самим яром ріс величезний, у три обхвати, граб, густо повитий плющем. Коли вилізти на дерево, подумав я, можна буде розглядіти всі схили. Вони позаростали густими кущами, і білу козу серед тієї зелені легко помітити.

Я видерся на граба, оглядів схили. Нічого не побачив. Сів я собі відпочити, не спускаючи тим часом очей з кущів.

Зацокотіли кінські копита.

За десять кроків по праву руку був дуже глибокий, вузький і сухий крутояр. Стежечка, що йшла знизу, обривалася по той бік крутояру. Для подорожніх через крутояр було перекинуто деревину. По цей бік крутояру знову починалася стежечка і, кривуляючи, вела через ліс до Луці.

«Еге-е! — подумав я.— Видно, вони зупинялися на відпочинок, а інакше, поки я лазив по скелях та яругах, мали б відійти далеко за Луці».

Я став спускатися з граба й хотів сплигнути, щоб не потрапляти їм на очі, та не встиг і сховався в плющі.

Спочатку виткнувся мерин Дати Туташхіа. Він став біля деревини, перекинутої через прірву, і обернувся до хазяїна. Туташхіа йшов, опустивши голову. За ним, стукаючи ціпком,— Дороте Тодуа. Останнім ішов якийсь незнайомий. То був невисокий товстун років двадцяти п’яти.

Побачивши, що хазяїн на нього не звертає уваги, кінь, обережно переступаючи, пройшов через деревину й зупинився по той бік, поскубуючи траву в затінку граба.

Дата Туташхіа, підійшовши до деревини, очікував супутників. Дороте Тодуа скинув з плечей торбину й віддав її Туташхіа. Узявши її, абраг перейшов по деревині, а там опустив торбу на землю. Діставши кисета, Туташхіа набив люльку, і, поки викрешував вогонь, Дороте ступив на деревину, та раптом зупинився, не зважуючись іти далі. Обминувши старого, незнайомий став на деревину й подав йому руку, запрошуючи йти за ним. Старий подав йому не руку, а ціпок, і вони рушили. Незнайомий ішов повільно, ведучи за ціпок старого, і, коли ступив на землю,— старий у цей час був на середині деревини,— вирвав у нього ціпок і тицьнув ним старому в груди.

Дороте Тодуа полетів униз. Звідти долинув звук від тіла, що впало на дно.

Туташхіа враз обернувся.

Стоячи навколішки, незнайомий удивлявся в глибину крутояру. Туташхіа підійшов до краю прірви і теж глянув у безодню.

Незнайомий попряв очима навсібіч і кинувся до торби Дороте Тодуа. Він швидко розв’язав її, витрусив на землю все, що було в ній, схопив капшук з цапиного пухиря, зубами розв’язав вузол туго затягнутого ремінця й почав розшморгувати капшука.

У капшуці були гроші, багато грошей.

Побачивши гроші, Туташхіа зойкнув. Я не второпав, чи від подиву, чи від радості.

— Дивися, скільки їх тут! — Незнайомий аж трусився, перебираючи гроші, пробуючи їх на вагу; він жмакав їх, розгладжував, складав... і раптом його погляд схрестився з очима Туташхіа.

Він закляк, стоячи навколішки, щелепа в нього одвисла, і він дивився на абрага, як щеня. Абраг мовчки роздивлявся його. Потім, пахнувши люлькою, пустив дим.

Незнайомий одвів очі від абрага й заходився ділити гроші. Він не вмів рахувати і розкладав їх на дві купки: праворуч — ліворуч, праворуч — ліворуч.

— Половина тобі, половина мені... Тут он скільки! — він улесливо подивився на Туташхіа, знову, знизу вгору, зустрівся з ним поглядом. Зустрівся й закляк.— Пополам...— Незнайомий геть-чисто розгубився, поник.— Ти ж Дата?.. Дата Туташхіа. А я Холуа... Холуа!

По довгій мовчанці абраг спитав, звідки відомо, що він — Туташхіа.

Холуа ще більше розгубився, наче язика проковтнув.

Абраг чекав відповіді.

Холуа тицьнув пальцем у прірву.

— Від нього. Ти йшов дорогою, а він сказав: онде Дата Туташхіа... А потім каже — нещасний.

І знову мовчанка.

— Поклади гроші в капшук і не доторкайся до них,— наказав абраг неголосно.

Холуа не міг ворухнутися від страху.

Абраг повторив.

— Мої! — закричав Холуа.— Всі мої! Я даю тобі половину тому, що ти Дата Туташхіа. Чого тобі ще треба? Усі хочеш забрати, еге?..

Абраг — ані слова йому на те. І не ворухнувся. Холуа як підкосили. Він зібрав гроші, позапихав їх у капшук, стягнув ремінець і знову ніби закляк.

Туташхіа іще щось сказав, але слів не можна було розібрати.

Холуа поклав капшук на землю, знов заглянув абрагові у вічі й швидко став складати речі Дороте Тодуа в торбу.

Склав і зав’язав чубок торби.

— Нехай усе дістанеться вам, Дато-батоно,— сказав він.— Але знаєте, скільки днів я ганявся за ним?.. Є тут і моя пайка...

Туташхіа знову випустив дим і звелів принести тіло небіжчика.

Не сказавши ані слова, Холуа пішов понад крутояром, шукаючи місця, з якого можна було б почати спускатися вниз. Він не ступив і десяти кроків, як абраг, витягнувши зброю, пішов за ним.

Мерин зиркнув услід хазяїнові й знову почав скубти траву.

Тільки лишившись сам, я зміг зібратися з думками, опам’ятатись. За пагорбом діти пасли гусей. Я сповз з дерева, добіг до них і розказав синкові Кокочіа, що Холуа зіпхнув у прірву Дороте, витяг з його торби капшук з грошима, а Дата Туташхіа одняв у Холуа ті гроші. Що зрозумів хлопчик, а чого ні, я сам уже не тямив.

Я повернувся на те саме місце й причаївся в кущах.

Дата Туташхіа й досі стояв над крутояром, не зводячи очей з розбійника. Гримкотіло каміння, зриваючись у нього з-під ніг. Разів зо два до мене долинула лайка Холуа.

Нарешті з’явився Холуа з понівеченим тілом Дороте Тодуа на спині. Він засапався і все так само улесливо дивився у вічі Даті Туташхіа.

За знаком абрага Холуа опустив тіло Дороте Тодуа на землю і враз схопився за серце. Він ледве тримався на ногах.

— Принеси сюди торбу й капшук,— наказав Туташхіа.

Холуа підтюпки побіг, спотикаючись. Приніс торбу й капшук.

— Капшук візьми в зуби, а торбу повісь на шию,— сказав Туташхіа.

Холуа погаявся, але не став чекати повторення; капшук він узяв у зуби, а торбу закинув за спину.

— Я сказав — на шию,— нагадав Туташхіа.

Холуа трохи здивувався, але зробив і це. І знову зиркнув на абрага: що далі?

— Бери на спину!— сказав Туташхіа, очима показавши на труп.

Холуа остовпів.

— Не візьму... убий або що хочеш зроби — не візьму! Я мертвяків боюся...— Голос у нього захрип, дихання, здавалося, ось-ось зовсім урветься.— Я його знизу пер? Не хочу. В мене порок серця. Не бачиш?!

Одна за одною просвистіли дві кулі. Одна — побіля мого вуха, друга дзьобнула в землю, і курява засипала мені очі. Я хотів був тікати, та від переляку мене наче правець узяв. Туташхіа засунув зброю в кобуру, а я помолився господові богу за те, що врятував мене од наглої смерті.

Пополотнілий, весь тремтячи, Холуа помацав продірявлений під пахвою архалук, потім — розірвані в паху штани. Обдивився руки — крові не було,— і він засміявся, як божевільний.

— Як накажеш, Дато-батоно!.. Як звелиш...— Холуа взяв небіжчика на спину й рушив стежкою.

Туташхіа довго дивився в спину Холуа. Потім тихенько свиснув — покликав коня.

Зігнутий у три погибелі, Холуа важко переставляв ноги. Повішена на шиї торба била по колінах, капшук, затиснутий у зубах, не давав дихати. Ноги Дороте Тодуа, що лежав горілиць на спині в Холуа, тяглися по землі, руки звисали, як батоги. Позаду, кроків за десять, ішов Дата Туташхіа, а за ним, глухо постукуючи копитами по кам’янистій стежці,— мерин.

Порівнявшись зі мною, Холуа обернувся до Туташхіа:

— Чого тобі треба, Дато-батоно? Довго ще мені перти його?

— Поки духу свого поганого не пустишся! — відповів Туташхіа і теж пройшов повз мене.

Не мовивши ані слова, Холуа поплентав далі, крекчучи і спотикаючись. Стежка обгинала пагорб, і вони зникли за поворотом.

А я, нещасний, лишився лежати в колючому кущі, і думки, одна страшніша від одної, пролітали в моїй голові: чи це мана? чи божий гнів? чи шабаш сатани? Та ще хлопчину я в село послав... Що буде, коли розлючені гуртівники вийдуть назустріч Туташхіа й Холуа? Яка нечисть візьме гору?

Підібравши рясу, я кинувся бігти вгору по схилу. Коли вибрався на дорогу, ряса висіла на мені гноттям, штани були в колючках, ноги по щиколотки подряпані до крові. Я знову кинувся в кущі, і тому, що знесилів, бігаючи по горах, і тому, що дорога в Луці йшла через це міжгір’я, і розбійники неминуче знову пройдуть повз мене.

Одсапавшись, визирнув на дорогу,— ніхто поки що не підіймався нею, але — дивні діла твої, господи! — попереду, зовсім недалеко від себе, я побачив чотирьох гуртівників, котрі залягли в засідці, повиставлявши на дорогу рушниці.

Я гукнув їх, і рушниці повернулися на’ мій бік. Мене мало грець не вхопив.

Захлинаючись словами, я розказав їм, що тут скоїлося. Вони почали розпитувати мене, а я вже й слова не міг вимовити. Я сам не розумів того, що побачив, і не міг нічого до пуття пояснити. Аж ось на схилі показався Холуа із зваленим на спину небіжчиком. Він уже не плентав, як раніш, а біг, не переводячи духу. За ним, верхи, наступаючи йому на п’яти й підгонячи, їхав Дата Туташхіа.

Мабуть, Холуа геть уже знесилів — він стишив біг. «Не прикидайся!» — крикнув Туташхіа й уперіщив його нагаєм.

І знову побіг грішний розбійник, тягнучи на собі вбитого.

Вони були вже майже поруч, а ми дивилися один на одного, і господь бог не напоумлював нас — що робити, як вчинити?

Аж ось пролунав постріл — з нашого боку; Холуа схопився рукою за серце і впав ниць на втоптану землю. Ясон Карчава вдарив ложею по голові духанника Джонджоліа, а Туташхіа, сидячи в сідлі, вистрілив на пороховий дим. Куля просвистіла між листям у нас над головами. Зіскочивши з коня і сховавшись за ним, Дата Туташхіа прицілився, вже бачачи, хто перед ним. Обидва брати Чочіа щезли, як мара, наче й не було їх тут. Я попросив у господа відпущення гріхів і став покірно чекати свого смертного часу.

— Не стріляй, Дато! — закричав Ясон Карчава, підхопившись.— Це Джонджоліа стріляв, он він валяється, сучий син!

Запала тиша.

Я підвів голову й подивився вниз. Туташхіа стояв на дорозі. Ліва рука в нього була в крові. У правій, збираючись перев’язати рану, він тримав хустинку.

— Виходьте на дорогу! — голосно сказав Туташхіа, затискуючи рукою рану.— Гей, хто там?.. Джонджоліа, і ти виходь!

Джонджоліа й не думав уставати, поки Ясон Карчава не стусонув його.

Ми вийшли з кущів.

Дата Туташхіа дивився на Холуа, котрий лежав ниць, і на труп Дороте Тодуа поруч нього.

— Чому ти стріляв у мене, Джонджоліа? Правду кажи, саму правду, якщо хочеш, щоб я простив тобі цю кров!

Духанник опустив очі долу й похнюпив голову.

Холуа не ворушився. Я згадав, як він скаржився Даті, що в нього порок серця, і як він схопився за серце, перед тим як упасти.

Я нахилився до нього, помацав пульс, притулив вухо до грудей. Він був мертвий. Від нього йшла тепла пара від поту, а в зубах був затиснутий капшук Дороте Тодуа. Я проказав молитву й одійшов від небіжчика.

— Я тебе питаю, що тобі від мене треба було,— Туташхіа не думав одступатися від Джонджоліа.— Кажи мені зараз, навіщо стріляв?

— Пробач, Дато-батоно! З дурного розуму!.. Жадоба пойняла мене! — заскиглив він.— Не лишай дітей сиротами! Правду кажу — жадоба...

Обличчя в Туташхіа пополотніло.

— Ті п’ять тисяч, що їх було призначено за мою голову, уряд скасував,— промовив він і одійшов набік.

Дата Туташхіа довго розмірковував, переводячи очі з духанника на тіло Холуа. Потім його погляд спинився на мені. Він свердлив мене очима й мовчав, чекаючи,— мені було ясно,— щоб я заговорив.

А що я міг сказати?

— Віддав богові душу грішник... Видно, серце не витримало,— витиснув я з себе. Я говорив про Холуа.

Абраг витяг зброю і навів її на Джонджоліа... Я кинувся між них, помолився господові богу:

— Господи, умиротвори душу того, хто намірився вбити людину, і згаси гнів душі його, і стримай гнів серця його, бо зостануться після смерті одного Джонджоліа п’ятеро Джонджоліа, сиріт убогих, безпорадних, і, гнані лихою долею, стануть усі п’ятеро на шлях неправедний, гріховний, сповнений ненависті й зла.

— А якщо сам Джонджоліа роститиме своїх п’ятьох, гадаєш, отче Дмитрію, хоч одне з них стане кращим від батька? Раз у тебе душа болить за долю його дітей, просити треба, щоб убив я цю свинюку!

Я кинувся абрагові до ніг і знову почав молитися:

— Господи наш, відкрий око розуму й відчини браму істини рабу твоєму, Туташхіа Даті, аби не взяв він гріха на душу. Настав його на розум: вибавляти зло злом — нерозумно й неправедно, бо зло, навіть задля добра вчинене, породить багато нового зла, і не буде тому кінця, і згубно це...

Почув господь мою молитву, напоумив абрага зректися свого наміру. Сховав Туташхіа зброю.

— Джонджоліа! — сказав він.— Холуа не зробив нічого гіршого від того, що мав намір робити ти. Знай це! Плаче за тобою куля, та не можна, щоб послала її моя рука. Скажуть, Туташхіа вбив Джонджоліа, через те що Джонджоліа в нього стріляв. А покінчити з тобою треба не за це, а за те, що гроші можуть змусити тебе вбити людину. Тому-то й гідний ти смерті — затям мої слова. Підлість твоя й віроломство доконають тебе — і довго не забаряться!

Туташхіа скочив у сідло й поїхав на гору.

Дороте Тодуа лежав горілиць. У розплющених очах у нього застигли гнів і лють. Міцно стиснуті кулаки були здійняті до вечірнього неба.

В одній руці був, камінь.

Граф Сегеді

На той час на чолі розшукного відділення Тифліської поліції стояв досить досвідчений у розшукній справі Іван Михайлович Усатов, йому тоді було вже за сімдесят. Щойно повернувшись у Тифліс, я того самого дня поспішив до себе, в своє відомство, бо серце було не на місці. І справді, лиш переступив я поріг свого кабінету — задзвонив телефон: Усатов просив негайної аудієнції.

Я люб’язно дозволив.

Усатов був жвавий дідок з невгомонним темпераментом. Увійшов він якось метушливо. Я посадовив його в крісло й розпитав про здоров’я. Та він аж надто квапився, позирав на мене, хитро, примружившись, і йому очевидьки кортіло дізнатися, чи відомо мені, з приводу чого він завітав.

Я не знав і спитав.

— Я прийшов з приводу килима Великих Моголів, ваша ясновельможність,— сказав Усатов, багатозначно помовчавши, і знову свердлив мене своїми хитрими очима.

— Килима Великих Моголів...— спроквола мовив я, І мені здалося, що зі мною заговорили про легендарний пояс Джімшеда або про лабіринт Мінотавра. Я зосередив свою пам’ять,— ні, нічого схожого мені не траплялось,— і лишалося тільки сказати: — Я слухаю вас, Іване Михайловичу.

— То що ж... виходить, вам нічого не відомо? — знов засовався, заметушився Усатов, плескав рукою по лобу.

Він мені був смішний. Багато хто з молодих чиновників у розмові з начальством намагається виявити свою обізнаність з приводу незначних подій і цим створити враження своєї бездоганної сумлінності, відданості справі й енергії. Гадаю, ця риса збереглася в старого служаки з молодості, і зараз вона видалася мені в ньому смішною.

— Ні, нічого не знаю. А в чім річ?

Усатов ще раз недовірливо зиркнув на мене — може, й справді людина нічого не знає, нічого не чула про той килим — і сказав:

— Тоді, ваша ясновельможність, я повинен з самого початку розповісти вам цю історію.

— Прошу, прошу.

— Після походу в Індію Надір-шах подарував своєму сподвижникові, тоді ще юному царевичу, а згодом цареві Картлі й Кахетії Іраклію Другому, величезний голубий килим, що колись належав Великим Моголам. Відтоді килим знаходився в Тифлісі, в Метехському палаці. Ага Магомед-хан, захопивши Тифліс, забрав разом з іншими скарбами і той незвичайний килим та й подарував його Меліку Меджнуну, васалові Іраклія, за те, що той зрікся свого сюзерена й воював проти нього не за страх, а за совість. Нащадки Меджнуна берегли килим як зіницю ока. Спочатку він знаходився в Єревані, потім його перевезли знову в Тифліс. Два роки тому англійці пропонували за килим тридцять тисяч. На початку цього року Хаджі-Сеїд не пошкодував тридцяти п’яти тисяч. Та власник заправив п’ятдесят, і килим лишився непроданий. Та ось одного чудового дня, ваша ясновельможність, килим щез. Той чудовий день трапився два місяці тому. Потерпілий, звісна річ, прийшов до нас, і ми взялися до розшуку. Власник килима має багатолюдну сім’ю і тьму родичів. Можете уявити собі, як вони мені надокучили. Вони взяли мене в облогу, біля дверей поліції вдень і вночі тиняється хтось з його сімейки! Вони запевняли, що килим продадуть або в Тифліс, або в Баку. Три тижні тому ми знайшли і килим, і злодія. Як ви гадаєте, ваша ясновельможність, хто то був?..— Усатов подивився на мене з таким докором, ніби злодій доводився мені близьким родичом або ж був моїм протеже.

— Уявлення не маю.

— Спарапет!

— Спарапет? — Це ім’я нічого мені не говорило.— Чогось не пригадую... Спарапет! — Мені стало навіть ніяково, що в розповіді Усатова все було не відоме мені.

— Спарапет, ваша ясновельможність,— славнозвісний тифліський аферист, шахрай і злодій!.. Уже два роки, як на нього оголошено всеросійський розшук. Ніхто не міг його знайти і взяти... крім мене.— У голосі в Усатова зазвучала гордість і знову — докір:— Та славнозвісний же злодій і аферист, шахрай!

Старий нишпорка був вражений моєю необізнаністю.

Моє життя склалося так, що злодії, аферисти й шахраї проходили якось мимо мене, та й я ними ніколи не цікавився. А крім того, людині з моїм становищем взагалі не личило брехати підлеглому, а коли б навіть це й дозволено було, я за вдачею не брехун. Не знаю, чи то від того, що мені було ніяково, оскільки якийсь там поліцейський знає про того Спарапета більше від мене, а може, через звичайнісіньку люб’язність,— але я відповів упевненим голосом:

— Ага, згадав. Спаспет!..

— Не Спаспет, а Спарапет, ваша ясновельможність!..— Усатов мало не розплакався — так йому було досадно, що я не знаю до пуття прізвиська славнозвісного злодія.

— Та бог з ним! — засміявся я з того, що він так напустився на мене.

А старому здалося, що геть усе про килим мені відомо, тільки чомусь я вирішив приховати це й відбуваюся жартами. Я відчув, що пора брати себе в руки, витер сльози, що навернулися від раптового сміху, попросив Усатова вибачити мені й продовжувати свою цікаву розповідь.

— Так ось, ваша ясновельможність, доставили ми Спарапета разом з килимом,— розважливо вів далі Усатов.— Тільки хотіли допитувати, коли заходить пан Зарандіа й забирає все — і килим, і Спарапета... Я гадав, вам про все це доповіли!.. Від того дня з наших очей зникли і власник килима, і всі його родичі, І облогу поліцейського управління вони зняли, і мене перестали мучити своїми проханнями.

— Він і злодія забрав, кажете? — Я відчув, що вимальовується щось важливе.

— Атож, повів Спарапета... і килима забрав. А мені наказав: ми нічого не знаходили, нікого не забирали, нікого не відпускали і взагалі нічого не чули. Це зрозуміло, але...— Усатов змовк, і знов його примружені маленькі оченята почали провірчувати й свердлити мене.

Очевидно, Зарандіа спровадив потерпілих далі від поліції, пообіцявши їм, що килим неодмінно повернуть.

— Але? — дуже вже загаявшись, спитав я нарешті Усатова. Але, ваша ясновельможність, три дні тому... три дні тому Спарапет продав килима... за дванадцять тисяч, ваша ясновельможність, і зник з Тифліса!

— Продешевив усе-таки.

— Та певно, товар же крадений...

— А кому продав?

— Хаджі-Сеїдові, а сам зник!.. Випарувався... Я можу в Хаджі-Сеїда конфіскувати килим як крадений товар, та дуже боюся, ваша ясновельможність: а що, як пан Зарандіа має намір розпорядитися килимом якось інакше... І знову ж таки, я прикидаю, раптом килим і цього разу щезне?!

Мені легше стало на серці, бо Усатов говорив про відомі мені речі: Хаджі-Сеїд, Зарандіа... Тут не треба було великої проникливості — крадіжку килима підстроїв Зарандіа, навіщось йому це було потрібне.

Я запросив касира.

— Чи клав Зарандіа в касу якісь гроші перед від’їздом?

— Дванадцять тисяч асигнаціями, ваша ясновельможність.

— Щоб здати в скарбницю?

— Ні, для тимчасового зберігання.

— Нічого собі, він Спарапетові навіть винагороди не лишив,— мовив я сам до себе.

— Пробачте, ви щось сказали, ваша ясновельможність?

— Нічого, ви вільні.

Касир пішов, а я повернувся до Усатова:

— Зарандіа зараз у Дагестані, Іване Михайловичу. Він має приїхати через тиждень. А поки що вам треба робити так, як він просив.

— Я розумію вас, ваша ясновельможність, розумію, але ж Спарапет... та й килим... теж!

Я не міг обіцяти Усатову, що Спарапета повернуть поліції,— для цього старому довелося б заново шукати й брати його, а що килим неодмінно повернуть власникові — цю обіцянку я зміг узяти на себе. І раптом у мене сяйнула думка: Зарандіа змусив украсти килим Великих Моголів зовсім не через бажання допомогти скарбниці. Раз килим продано Хаджі-Сеїду, то само собою зрозуміло, він має лишатися в нього доти, доки Зарандіа не повернеться з Дагестану. Збагнувши всі ці обставини, я сказав Усатову:

— Іване Михайловичу, я розраховую на ваш досвід і на ваші таланти. До тих пір, поки Зарандіа не повернеться,— килим має бути там, де він є зараз. Якщо його спробують вивезти — негайно разом з покупцем до вас, у поліцію! Вам зрозуміла моя думка?

— Єсть, разом з покупцем у поліцію, ваша ясновельможність! — Усатов виструнчився переді мною, клацнув шпорами й вийшов.

На душі в мене лишився неприємний осадок через той килим, і мотанину навколо нього. Мене ображало, що операцію провели) не повідомивши мене про неї заздалегідь. Виправдувало Зарандіа те, що він залишив Тифліс на два дні пізніше від мене. Я гадаю, що той викрутас із килимом був зумовлений новими, несподіваними обставинами.

Я запросив заступника Зарандіа — Шитовцева.

— Що ви можете розповісти про цю історію?

— Усе, ваша ясновельможність. Я чекав від пана Зарандіа телеграми. Сьогодні вранці я її одержав.

— Далі...

— Основна операція потребує попередньої підготовки. Необхідно встановити факт продажу килима. А потім ми відправимо Усатова до Хаджі-Сеїда з обшуком, який має виявити, що Хаджі-Сеїд купив крадений товар та ще й перепродав його... Перепродав — це треба довести, так звелів пан Зарандіа. Отже, Усатов документально підтвердить цей факт і, нібито для з’ясування якихось додаткових обставин, килим залишить у Хаджі-Сеїда... взявши, звісно, в нього розписку. Пан Зарандіа найбільше наполягав на тому, щоб до його приїзду килим залишився в Хаджі-Сеїда.

— Зрозуміло! — сказав я, хоч далеко не все було мені зрозуміле. Одне я бачив виразно: вся ця операція ставила Хаджі-Сеїда перед Зарандіа в становище злочинця. Ця позиція в їхніх майбутніх взаєминах давала Зарандіа важливу перевагу. Все це так, але є тут щось недоговорене. Поки я намагався розібратися в своїх невиразних почуттях, секретар приніс мені телеграму, яка сповіщала, що невдовзі має приїхати Сахнов. Давно ми чекали на цей візит полковника в Тифліс, але треба було своїми очима прочитати цю звістку, щоб мене осяяла дивовижна думка: сім’ї вищої російської аристократії любили похвалитися одна перед одною особливими вподобаннями й смаками. Сім’я Романових у всій імперії, а може, І в цілому світі вважалася власницею найбагатшої колекції діамантів; Наришкіни мали прекрасні кінні заводи; у Голіциних була рідкісна колекція кришталю й фарфору; Юсупови мали унікальну колекцію годинників і таке інше й тому подібне. Мати Сахнова, уроджена Шереметьєва, одержала в спадщину казкову колекцію килимів, яку подарувала єдиному синові в день його весілля. З похвальною запопадливістю шереметьєвський нащадок поповнював ту колекцію. Якийсь час ширилися чутки, нібито він повіддавав у заставу ліси в Пермській губернії, жінчин посаг, щоб купити ще кілька килимів еміра Бунарського, і взагалі значна частина його доходів витрачалася на килими. Це було захоплення аж ніяк не безкорисливе: по батьку дворянин скромного походження й достатку, він із шкури пнувся, щоб перевершити хоч у килимах людей того кола, куди йому пощастило піднятися!.. Передчуття, що томило мене, почало вимальовувати свою причину: чи не в цій сахновській мізерній пристрасті тут річ?.. А Зарандіа... Як багато чекав він від цього візиту Сахнова, як готувався до нього! Килим Великих Моголів і колекція килимів Сахнова...— тут є якийсь зв’язок, вони звучать в унісон...

— План операції у вас готовий? — повернувсь я до перерваної розмови.

— Готовий! — відповів Шитовцев.

— Хто склав?

— Я... але на основі заміток Зарандіа. Він звелів мені показати вам і лише за вашою згодою діяти далі. Якщо у вас знайдеться час... Справа ж ця термінова, але якщо ви зайняті, я, звичайно, не смію... А так усе готове, ваша ясновельможність.

— Заверніть Усатова й принесіть план операції.

Забігаючи наперед, скажу, що операцію було проведено, і якщо говорити про мої моральні принципи, то й вони не були уражені: політична розвідка здійснила операцію, кінцева мета якої тимчасово лишалася прихованою. Та тільки чому я одразу в своїй свідомості не перекинув містка між викраденням килима Великих Моголів і колекціонерською пристрастю Сахнова? Адже інтуїція моя не дрімала й посилала мені тривожні сигнали? Правда, коли б це було кілька років тому, я вважав би цю операцію за звичайну нашу акцію, і мені й на думку не спали б якісь там побічні наслідки, бо ж я пильно дотримувався б своїх стереотипів. А тепер я був пасивний, нічого не вживав, і це було передусім ознакою перелому, що відбувався в моєму світогляді,— та про це згодом.

Я подивився начерк плану Зарандіа і пояснення Шитовцева, обміркував усі можливі варіанти його здійснення й подробиці можливих ускладнень, але все одно справжній задум Зарандіа плавав у тумані.

Почалося з того, що Хаджі-Сеїда відвідав якийсь «багатий француз». Його візитна картка свідчила, що він був одним з директорів трансатлантичного пасажирського пароплавства й великим акціонером цієї компанії. Через Іскандера-ефенді він повідомив, що хоче придбати кілька унікальних коштовностей. Хаджі-Сеїд показав йому з дюжину найрізноманітніших дрібничок. Клієнт майже не торгувався. Що йому сподобалося,— зразу ж узяв, що не відповідало його смаку,— рухом руки звелів забрати. Речі при ньому упакували, і на всіх пакетах та згортка» написали його марсельську адресу. А тоді він попросив підрахувати загальну суму своїх витрат і залишив Хаджі-Сеїду вексель на досить велику суму. Все це він робив так безтурботно й легко,, ніби кидав на прилавок крамнички гроші за адельханівські чусти[35]. Пальто, рукавички, калоші, парасолька та інше — і він уже був готовий іти, затримався лише для того, щоб з’ясувати строк відправлення свого багажу.

«Француз» уже стояв на порозі, а Хаджі-Сеїда все гризло одне запитання, що непокоїло його, як тільки «француз» прийшов: міг би чи не міг цей клієнт купити килим Великих Моголів і чи варто починати про це розмову?.. Його спокушала можливість одним пострілом убити двох зайців: позбутися краденого килима — раз, і за рахунок іноземця одержати величезний прибуток — два. Цей вузол операції був затягнутий з точним психологічним розрахунком. Покупець уже подав руку, щоб попрощатися, і тоді Хаджі-Сеїд не втримався від спокуси й попросив Іскандера-ефенді перекласти:

— Я бачу, ви справжній поцінувач, і якщо кошти вам дозволяють, я міг би показати вам досить рідкісну річ.

«Француз» згодився спокійно й з гідністю.

Килим Великих Моголів був вісім аршинів завширшки, а завдовжки — двадцять чотири, був він легший від неживого слона фунтів на чотири, не більше. Ще й сьогодні дивуюся, як умудрився Спарапет украсти його й перенести на нове місце, коли тільки для того, щоб показати його «французові» у великому залі нагорі, треба було кректати, потіти й галасувати всьому штатові Хаджі-Сеїда.

Клієнт довго й уважно розглядав цей і справді небачений шедевр, виявивши, проте, і знання справи, і холодну стриманість досвідченого комерсанта. Потім спитав про ціну — Хаджі-Сеїд назвав п’ятдесят тисяч. Він дістав з портфеля якийсь довідник, довго гортав його і, переводячи названу суму на франки, сказав Хаджі-Сеїдові:

— Прошу вас зачекати до завтра, до ранку. Мені треба подумати.

Килим скотили, поклали знов у великий ящик, спеціально для нього збитий.

«Француз» пішов.

Хаджі-Сеїдові хотілося, звичайно, щоб торг закінчився в той самий день, але він добре знав, що справжній покупець, котрий знає ціну грошам, отак зразу не став би їх викладати, побачивши килим тільки один раз. Саме це й переконало його, що клієнт попався серйозний і гідний його пропозиції.

Головні події відбулися наступного дня. «Француз» прийшов точно в призначений час. Він запропонував за килим Великого Могола п’ятнадцять тисяч. Хаджі-Сеїда зросив холодний піт: невже клієнт пронюхав, що килим крадений, і тому пропонує так мало?

— Така ціна образлива для родоводу килима,— переклав Іскандер-ефенді «французові» відповідь Хаджі-Сеїда.

— Навпаки! Моя ціна визначена його походженням,— заперечив «француз» і цим ще посилив підозру Хаджі-Сеїда.

У тифліського купця глузд за розум зайшов. На що він сподівався і що виходило!.. Вся наступна розмова більше була схожа на змагання в шантажі та здирстві, аніж на комерційні переговори. Хаджі-Сеїд уже ладен був відмовитися від цього гендля, аби тільки дали йому спокій, та не виключено, що гордовитий «француз» повідомить про килим у поліцію. А «француз» наполягав на тому, що або Хаджі-Сеїд віддасть йому килим за п’ятнадцять тисяч, або він взагалі втратить килим та ще матиме й неприємності. Проте й Хаджі-Сеїд не був новачком у таких справах і не так просто скорявся долі. Він довго торгувавсь і змусив француза згодитися на двадцять тисяч, але про неустойку за порушення домовленості в договорі не зазначив. «Француз» залишив векселя на двадцять тисяч, і Хаджі-Сеїд відпустив його, сподіваючись, що килим Великих Моголів уже завтра буде відправлено на лондонський аукціон, а «француз» одержить свого векселя на марсельську адресу разом з письмовою відмовою від домовленості.

Хаджі-Сеїд вважав, що він вискочив з пастки, і був невимовно радий.

Ми теж лишилися задоволені, бо створили бажану ситуацію: Хаджі-Сеїда було викрито не лише як скупника краденого, а і як продавця його.

Дальші подробиці описувати не варто. Скажу лише, що Хаджі-Сеїд пішов на всілякі хитрощі, аби тільки втекти з осади Усатова, але все вийшло, як і було задумано: щоб заарештувати Хаджі-Сеїда, ми мали вже досить фактів і документів. Усатов прочитав йому ордер на домашній арешт і взяв підписку про нерозголошення. На килим Великих Моголів почепили пломбу, і його передали на склад фірми як реквізований товар. Усе Інше мало чекати на приїзд Зарандіа, як і було звелено.

Наступні два дні я згаяв на обмірковування подальших дій з їх подробицями та варіантами. Мене охопив справжній азарт, і водночас тяжіла наді мною надзвичайна відповідальність: у моєму житті траплялися операції набагато складніші, але тепер мене пойняв страх, коли б не схибити й не закінчити цієї справи з меншим успіхом, ніж вона вийшла б у Мушні Зарандіа. Цю внутрішню тривогу й напруженість я виявив у собі ще на самому початку цієї операції, і хоч як хотів узяти себе в руки й не виказати свого занепокоєння оточуючим, Я зміг позбутися його тільки тоді, коли було все закінчено. Де вже було мені думати ще про щось і про якісь побічні наслідки всіх тих подій!

Операція скінчилася в суботу близько третьої години дня. І враз на мене звалилася страшенна втома й байдужість до всього на світі. Мені захотілося в лазню, захотілося потрапити до рук розтирача, вдихнути нудотний запах теплої сірчаної води. Я викликав екіпаж, і вже через півгодини ми спускалися до Орбеліанівської лазні.

А трохи згодом я лежав на мармурових плитах, і знаменитий на весь Тифліс розтирач Кямбіз здирав з мене шкуру. В голові у мене клубком скрутилися думки, кінця яким не видно було, і думки ті поринули в дрімоту, як і я сам,— завмерлий і відчужений. Досить було думкам моїм ледь ворухнутися, як у нещадній наготі поставала переді мною істина, що килим Великих Моголів знадобився Зарандіа, щоб затягти Сахнова в пастку — більше ні для чого. Для мене двох думок уже не існувало, і єдине, чого я не міг собі уявити,— як саме примудрився Зарандіа потягти Сахнова на цій наживці. Було ясно, що розумний і підступний чоловік готував явно безвихідний, фатальний кінець чоловікові обмеженому, а якщо й хитрому, то по-дурному. Нитка моїх роздумів на якусь мить обірвалася, бо Кямбіз скочив ногами мені на спину й змусив тріщати мої хребці й суглоби. Його ступня пройшлася по мені від шиї до куприка, я відчув легкість, і... стало шкода Сахнова. Я побачив, як хрещеник великого князя плазує перед ним, і раптом зрозумів, що згубну витівку задумав Зарандіа, а здійснив її я.

— Вашможність, прохолод треба? — почув я Кямбізів голос.

Я опустив голову, і на розпарене тіло ринула штормова хвиля.

Кямбіз кинув мені на плечі величезне простирадло й попрощався зі мною.

Я йшов додому пішки, і мене поїдом їла совість. Цілий вечір я просидів у кріслі біля каміна. Уночі, лежачи в постелі, годин три крутився, як на рожні. Прокинувся вдосвіта, провалявся до полудня, а від думок, що допікали мене, так утекти й не зміг.

Лиш тепер у найзагальніших рисах я можу відновити те, що мене тоді мучило, і спробую розповісти про це, тому що... тому що звідси починається все моє подальше життя.

Мій сьомий предок граф Лайош Сегеді вступив на військову службу до російського царя. Одружився з російською дворянкою і відтоді до нашого родового відгалуження не домішувалося іншої крові. Починаючи від тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року всі мої предки своєю єдиною батьківщиною вважали Росію, а своїм єдиним сюзереном — російського царя. Російському престолові вони віддавали все — совість, талант, життя. Їх було помічено, і заслуги їхні оцінено високо. Маєтки, великі чини, звання, високе жалування, великі зв’язки — усього цього вони мали вдосталь. Я був єдиним прямим спадкоємцем титулу, і вже з юнацьких років служіння престолові було втіленням для мене не лише високого становища в суспільстві й запоруки міцного майнового становища, а, мабуть, передусім воно було для мене полем діяльності, на якому моя відданість державі, моя честь і прагнення високого самопожертвування могли набути свого найповнішого вияву і сприяли рафінуванню моїх природжених достоїнств і вад. Згідно з тим кодексом честі, якого я дотримувався, я покликаний був віддавати батьківщині все, а одержувати лише стільки, скільки треба було,, щоб віддавати все. Нехай не вважають мене за хвалька, але я й справді жив саме так, через що лишився неодружений, бездітний і на схилі віку самотній.

У студентські роки, проведені в Сорбонні, і значно пізніше, ще протягом одинадцяти років, я перебував на таємній службі Російській імперії в Європі. Та настав час, і за не залежних від мене обставин я змушений був залишити Європу й поїхати в Петербург, куди мене було відкликано. Я повернувся на батьківщину в чині Полковника. Якщо не зраджує мене пам’ять, з моїх ровесників, котрі служили в армії його імператорської величності, лише кілька досягли вищих чи нижчих офіцерських чинів. Навіть моє фіаско в Європі дало мені орден св. Олександра Невського — одну з найвищих нагород імперії. Згадую про це не заради того, щоб показати себе у вигідному світлі, а тільки задля того, щоб відзначити, що всі двері були відчинені переді мною і я міг увійти в будь-які. Я обрав жандармерію, таємну поліцію і Кавказ, де таємна служба проходила чи не в найскладніших умовах. Очевидно, можна знайти сотні духовних і матеріальних причин такого вибору, але відшукувати й відгадувати їх було б марною працею, бо причина була одна: я знав, що зберегти гідність і честь там важче, ніж будь-де. Бажання спізнати ці труднощі віч-на-віч, наодинці з ними, і привело мене в жандармерію. Це давало мені змогу продовжити військові дії проти самого себе, проти всього наносного й суєтного, що було в мені, що прагло до зваб і крилося в закутках душі всупереч моїм власним уявленням про гідність і честь. Я жив, служив, кажучи словами Дати Туташхіа, «боровся з самим собою» і радів з перемог. Служба була джерелом моєї духовної рівноваги, і без того я не міг жити. Я мав багату колекцію стереотипів, у мене було раз і назавжди вироблене ставлення до речей, і я — можу заприсягтися! — не опоганював себе компромісами, поки не підкрався до мене, як диявол, Мушні Зарандіа. Компроміс від компромісу різниться, я не говорю про ті випадки, коли треба пожертвувати своїм заради інтересів громади або держави, а я, скажімо, не міг вчинити цього, або про те, що Мушні Зарандіа силою своєї привабливості чи духу один-єдиний раз домігся з мого боку моральної поступки. Ні! Я говорю зараз про докорінну ломку підвалин, про очевидні ознаки зміни світогляду, про повалення ідолів... Одне слово, склалося так, що саме на цій службі я розгубив усе, для збереження чого обрав її.

Каменем спотикання став Сахнов!

Основою моєї громадянськості був стереотип, згідно з яким усе людство поділяється на «ми» та «інші». «Ми» — це всі ті, хто вірно служив тронові й визнавав цілісність Російської імперії, хто був переконаний в її великій і особливій всесвітньо-історичній місії і праведно служив цій ідеї. Ті, хто цих поглядів не поділяв, були для мене «іншими». Я хочу застерегти: ані найменшої ненависті до «інших» я ніколи не відчував. Була сама настороженість. Я знав, що землю населяємо не лише «ми», «інші» теж існують і до того ж їх величезна більшість. Я був вихований на цьому переконанні, і виховання грунтувалося на принципі — «убивати в собі ще в зародку почуття ненависті, прищеплювати розсудливу терплячість і плекати в собі самовіддану любов до всього «нашого». Та повернуся до головного. Стереотип, про який я сказав, поділявся на три підстереотипи. Я весь час маю на увазі специфіку моєї служби, мого фаху і тому хочу, щоб мене зрозуміли правильно: фактором, що регулював взаємовідносини імперії з «іншими» державами та їхніми громадянами, я вважав норми міжнародного права, дипломатію і військову міць. Регулятором взаємовідносин між «нами» та «іншими» всередині Російської імперії я вважав закон і законність, перед якими рівні всі, незалежно від розумових, станових і майнових відмінностей. Розслідуючи злочини, що їх вчинили «інші»,— чи то були піддані Російської імперії, чи «інших» держав,— я вважав допустимими будь-які засоби, навіть підступність, оскільки то була боротьба з ворогом, і навпаки, коли надходив донос на людину, що належала до мого кола (це третій підстереотип), то протидержавні дії такої людини я розглядав як оману ближнього, а в ньому самому бачив фракціонера і тому діяв проти нього лише достойними засобами, щоправда, тривало все це доти, доки я не починав бачити в ньому смертельного ворога.

Душевний лад полковника Сахнова був досить простий, такий простий, що, коли б він навіть перейшов до табору «інших» І став непримиренним ворогом, все одно більшого зла від нього не було б. Та нікуди він не думав переходити, і на думці в нього не було виявитися ворогом трону й держави. Той вівтар, на який я і мої предки молилися протягом кількох сторіч, увінчувався його імператорською величністю і найяснішим сімейством. То була найбільша святиня імперії, а кревність Сахнова з царським родом була визнана. Отже, мало того, що він був «наш»,— він уособлював те, чому «я зобов’язаний був оддавати все, а одержувати лише стільки, скільки треба, щоб мати можливість віддавати все»...

Мушні Зарандіа і я мали намір порахуватися з Сахновим, тобто з «нашим», так, начебто він належав до «інших»!

Та це була тільки частина моєї провини. Ще важча і ще значніша частка провини полягала в тому, що я замахнувся на основу основ будь-якої імперії, які будь-коли існували в історії людства, і порушив статут. Річ у тому, що, коли заходить мова про імперію, то в лавах «ми» опиняються і «сини державної нації», і інородці. «Сини державної нації» здійснюють власну державність, тобто служать величі й процвітанню своєї нації. Інородці перебувають на чужій службі й становлять неминучий і необхідний у кожній імперській ієрархії прошарок ландскнехтів і кондотьєрів. Вони, формально служачи державній нації, фактично дбають передусім про власні інтереси, а вже за ними — про добре замасковані інтереси своєї нації, що, зрештою, суперечить інтересам імперії.

Історично доведено, що в епоху катаклізмів «сини державної нації», незважаючи на відмінність політичних поглядів, твердо захищають цілісність держави, а поведінці інородців, як правило, притаманний сепаратизм. Хоч «сини державної нації» й інородці становлять єдиний привілейований правлячий стан, але кожна з сторін дотримується свого принципу в цій єдності: «Державна нація, вдаючись до послуг інородців, не повинна цілковито довірятися їм, незважаючи на всі їхні заслуги перед троном та імперією». У зіткненнях, які можуть виникнути між «сином державної нації» та інородцем, котрий належить до нашого стану, як у випадку Сахнов — Зарандіа, моїм патріотичним обов’язком було стати на бік досить низької, але стійкої духовної вартості, тобто на бік Сахнова. А я став на бік його противника, і саме це й було замахом на основу основ нашої державності, було злочином проти статуту!

Що Зарандіа почав діяти проти Сахнова засобами, які допускалися тільки в боротьбі з «іншими», я відчув одразу, хоч, поклавши руку на серце, мушу сказати — туманно. Лише згодом я зрозумів, що Сахнов потрапив у тенета провокацій, які розкрив Зарандіа, а я не тільки не перечив цьому, а навіть допомагав йому! Мені треба було підвищити свій голос і вивести на світ божий ту інтригу, а я не знаходив у собі нічого, крім усвідомлення, як саме треба поводитися, а бажання поводитися належним чином у мене не було ніякісінького. Я знав людей, які лише так і поводяться, лише так і живуть, не вбачаючи в цьому нічого поганого й вважаючи себе бездоганними, а для мене все це було справжньою трагедією, і я видавався собі жерцем, що погасив священний вогонь за методом Гулівера. Я був схожий на шляхетну людину, котра ні з сього ні з того пустилася в розгул І розпусту і одного разу вранці виявила, яка катастрофа з нею сталась, але не знайшла в собі сил усе обірвати і ввійти в свою звичайну колію. Такі люди шукають розради в новому гульбищі. Наді мною нависла страшна небезпека: я мав переселитися в світ компромісів, залежності, що руйнували мої колишні підвалини й породжували докори сумління.

Пані Тіко О-Ні

...Досвід тоді прийшов, коли він уже й не потрібний був. І справді-бо, навіщо мені в мої п’ятдесят п’ять чи шістдесят років таємно звідувати любощі, сідати на Пегаса?! А коли я так прагла цього, воно обминуло мене, не наділивши ні впевненістю в собі, ні наполегливістю. Та чи й потрібне воно було? Що ж, я не остання і не єдина: люди загнуздують пооб’їжджених химер, і вони тягнуть своїх верхівців, куди їм заманеться, а верхівцям тим здається, нібито загнуздали вони свою мрію і отой Пегас мчить їх за тридев’ять земель дорогами, що їх вони самі для себе обрали. У мене була подруга, яка все життя шукала, купувала й пробувала засоби проти зачаття. Все одно вона народила четверо дітей і мало не померла, народжуючи п’яту дитину. В шістдесят років вона призналася мені, що прекрасно знала про всі способи, які застраховували від зачаття. Та життя її свідчило про інше, до того ж я не пригадую випадку, щоб вона з кимось поділилася своїм досвідом.

З дитячих років я пам’ятаю казку про дідуся, який перед смертю витяг з хати скриню з золотом і темної ночі закопав її в невідомому місці так глибоко, що ніхто її вже не міг знайти. В дідусеві жило дві вдачі — одна змушувала його призбирувати добро, щоб потім спожити його, а друга змусила сховати золото так надійно, щоб спожити його ніхто вже ніколи не зміг! Отак і я жила. Лише на схилі віку я зрозуміла, що було в мені дві душі; перша жила Ілюзіями й діяла; друга знала правду, але мовчала — заговорила тільки тоді, коли це вже було ні до чого. Перша була схожа на курку, яка думає, що знесла яйце господареві на сніданок; другу можна порівняти з правовірними, котрі жодного разу не пригостили свого мулли улюбленим пловом за життя, а після смерті завалили пловом його могилу... Ні, любощі пізнала я не в постелі, не з свого життя набула досвіду,— моя спостережливість обдарувала мене цим досвідом. Якби в постелі набула, то досвід той був би в мене вже тоді, коли я ще до чогось здатна була, а не тепер, коли мені скоро шістдесят. О боже, куди мене занесло! Я почала про бідолашного Міто Зурабішвілі, щоб розказати про Дату Туташхіа, а звернула до себе. Інакше і не вмію розказувати. Як не кручуся, все одно на світ дивлюся крізь сито, а те сито — я сама, про що не почну говорити, а прийду до себе. У всіх так, тільки признатися собі бояться. Занадто люблять себе і тому побачити себе збоку не можуть; спостережливості бракує, а може, чесності або сміливості. Мені такий стан дуже добре відомий. Так ось, коли я закохалася в Міто Зурабішвілі, мені здавалося, я кохаю його за те, що він революціонер, який віддає життя боротьбі за щастя народу й людства. Правда, на початку дев’ятисотих років розум людський уже був пойнятий духом революції. «Народ, гноблення, воля!» — у цих словах була магічна сила, і політичні переконання здебільшого диктували особі її наміри та вчинки. І все-таки кохання має інші джерела... Узяти хоча б сільського вчителя — він несе в народ знання й правду. І поліція, бувало, вбачала в учителюванні політичну діяльність. Коли я поїхала в село учителькою, багато хто думав, що я жертвую собою заради революції. Правду кажучи, я й сама так думала; мені здавалося, я залишила Тифліс, щоб боротися за волю. А хіба мала я право так думати?! Мене ж викликали — і вкотре вже викликали, боже ти мій!.. Викликали й сказали: «Вибирай! Або підеш на заслання в Пензенську чи Костромську губернії, або поїдеш в одне село, ми скажемо в яке, будеш там учителювати, а заразом виконаєш одне наше делікатне завдання!» Я зразу зрозуміла, до чого мене спонукали — стати таємним агентом! Та що було робити, коли тяглися за мною гріхи, за які й справді випадало заслання?.. До яких тільки відчайдушних вчинків не вдавалась я заради Міто — і ось усе розкрилося... Коли я пішла за ним, мені здавалося, йду заради революції. Та брехня все! Настала старість, а з нею й розум прояснився: не революція, а кохання штовхало мене на риск. Я до нестями кохала Міто Зурабішвілі, в мені жила потайна надія, що ми поберемося, а моя участь у боротьбі — кому вона потрібна? Хіба я розбиралася в цьому? А в Пензі або в Костромі — що мені було там робити? Як існувати? Яким же святим духом живитися? Коли вони запропонували мені їхати учителювати, я подумала: нехай посилають, невелике горе, обіцяти пообіцяю, а й пальцем не кивну, що вони мені зроблять!

Я згодилася. Від мене взяли підписку. Іншого виходу не було... Ага, я вам про це вже сказала. Від мене взяли підписку, що я поїду вчителювати в село, де живе коханка Дати Туташхіа. Я найму в неї кімнату, якщо вона мені не відмовить. Датину коханку звати було Бечуні Пертіа, вона не відмовила, бо ще раніше її укоськали: візьми квартиранта, нехай поліція думає, що ти хочеш одкараскатися від Дати Туташхіа і найняла кімнату, щоб він ходив не так часто або взагалі перестав приходити.

Приїхала я. Староста показав мені спочатку кілька інших квартир. Я не погодилася. Потім хтось порадив Бечуні. У старости — очі на лоба, але все-таки він повів мене до абрагової коханки. Тут мені сподобалось, і я найняла дві кімнати.

І село мені сподобалось,— дуже велике було,— і вулиці; будинки стояли далеченько один від одного, і в кожного господаря була добре доглянута садиба. Клокали по селу квочки, цяпали курчатка, з ранку й до смерку не вгавав дитячий галас. Ночами з боліт долинало кумкання тисяч жаб і спущені з ланцюгів собаки гавкали на припізнілих перехожих.

Я знала, що моя хазяйка була вдовою лісового об’їждчика. Вона видалася мені старшою як на свій вік, а їй було років двадцять вісім — двадцять дев’ять. Мала вона шестирічного сипка. Ото А уся сім’я. Вона була спокійна, ставна й тиха — така тиха, що цілий тиждень можна було не почути її голосу. Та одне я зрозуміла одразу: вона була мовчазна не тому, що нещаслива, і не від журби за покійним чоловіком — то було горде відчуження. Воно додавало їй гідності й статечності. Від чоловіків я чула — жінка не може оцінити, наскільки інша жінка гарна в постелі. То неправда. Ми бачимо краще, і Бечуні Пертіа з цього погляду не була якоюсь особливою.

Я скликала дітей, і навчання почалося. Час минав, і, вражена їхньою пам’яттю, здібностями й жадобою знань, я почувалася найщасливішою людиною: я жила на стародавній землі Колхіди й служила своєму народові, несучи йому світло, як той біблійний смолоскипник.

У вільний час я читала, писала листи своїм близьким або просто згадувала минуле. Як і моїй хазяйці, мені йшов двадцять дев’ятий рік. По матері я мегрелка, була в мене колись нянька-мегрелка, і я добре розмовляю по-мегрельському. Мені на сором, у селі я це приховала. Знала, що приховувати знання мови — все одно що підслухувати чужу таємницю. А все-таки приховала. Видно, молодість штовхнула мене на це. Нехай мене бог простить за це — моїй совісті і так вистачає мук.

Поступово таємна мовчазність моєї хазяйки набула для мене певного значення, і я мимоволі почала про це багато думати.

Була неділя, і я йшла додому. П’яний Бардгунія бешкетував, вимахуючи дробовиком. Він був син мірошника, і звичайною забавкою цього двадцятирічного парубка було, напившись, ганятися з дробовиком за худобою, а лаявся він при цьому на всі заставки. Рушниця була зіпсована, і Бардгунія сам кричав: «Бах, бах, бах!..» Поки хміль з нього не вивітриться, спокою не було нікому. Весь куток виходив дивитися на його витівки, збігалися діти й зграєю ганялися за Бардгунією, вони теж палили: «Бах, бах, бах!..» Завернувши на свою вулицю, я побачила Бардгунію, він мчав за телям Каджани. Я була вже коло своєї хвіртки, коли він побачив мене. Облишивши теля, він вигукнув по-мегрельському: «Ось заявилася індичка Бечуні»;— й кинувся до мене. Не встигла я зачинити за собою хвіртку, як він загородив мені дорогу. Злякавшись, я притулилася до огорожі, і тоді пролунав гучний ляпас, якого дала моя хазяйка Бардгунії.

Ті, хто тішився цим видовищем, поперехилялися через огорожу, щоб не прогавити нових подробиць. Діти позавмирали, тільки — палець у роті.

У Бардгунії жовна заходили на щоках, обличчя побагровіло, і він процідив крізь зуби:

— Ти в мене дочекаєшся! Думаєш, я дуже боюся його?..

— Думаю, боїшся! — спокійно відповіла вдова.— Геть звідси!

У Бардгунії голос пропав, він затремтів усім тілом, замимрив, а тоді, брязнувши дробовиком об землю, почав рвати на собі одяг.

Хазяйка схопила мене за руку й потягла за собою в двір.

Бардгунія порвав на собі все, навіть білизну, і теж покидав на землю. Заголосили жінки, а чоловіки, зв’язавши руки знавіснілому парубкові, потягли його додому.

— Як же ти не побоялася вдарити його? — спитала я, коли ми піднялися на балкон.— А якби він дав тобі здачі?

Хазяйка осміхнулася самими очима:

— Мене ніхто тут не зачепить!

— Чому?

— Тому! — одрізала вдова і, взявши відра, спустилася на подвір’я.

Сусідки за огорожею не зводили з неї очей. Бечуні повагом пройшла через двір і зникла в кухні.

Цікаві неохоче розходилися.

Увечері на подвір’ї з’явилися дві бабусі. Моя хазяйка посадовила їх під горіхом. Вікно в моїй кімнаті було відчинене, і я чула майже все, про що вони говорили. Старенькі просили вибачити Бардгунії, але чому вони просили Бечуні, а не мене?

— Нехай він завтра вибачиться перед учителькою,— сказала Бечуні, провівши бабусь до хвіртки.

Мене прислали стежити нібито за Датою Туташхіа, але я нічого не знала ні про нього, ні про його життя. Правда, ім’я його було відоме мені, і про пригоди дещо я чула: полковник, котрий брав у мене розписку,— прізвище його, пам’ятаю, було Князєв,— вивалив на мене купу всіляких побрехеньок про Туташхіа. Та поки доля не звела мене з Датою Туташхіа, ніякого уявлення про нього в мене так і не склалося. Мені доводилося чути про нього й погане, й добре, але ні те, ні друге не викликало в мене довіри. Та й про будь-якого мужчину я не могла нічого зрозуміти, скільки б мені про нього не говорили, аж поки не побачу його своїми очима й не відчую його чоловічої вдачі. Отака вже я, і нічого тут не вдієш. Побачити Дату Туташхіа, відомого своїми пригодами, таємно спостерігати за ним, пройнятися ним, його відчути — стало жагучим моїм бажанням. Але побачити абрага так і не лучалося нагоди. Нескінченним чеканням випробовувалося моє терпіння, мене томила цікавість, будь вона неладна.

Вечорами, поклавши сина спати, хазяйка заходила до мене з плетивом і засиджувалася допізна. Світилася лампа, я перевіряла зошити або читала. Іноді ми разом чаювали. Ми думали знайти багато спільного між собою, та розмовляли рідко.

— Бечуні, навіщо ти плетеш стільки вовняних шкарпеток? — спитала я її одного разу.

— Моєму Даті.

— А хто це?

— Мій коханий, Дата!— Мабуть, таким тоном говорять: «Не підходь, стрілятиму!»

Я спостерегла: це було і в ході моєї хазяйки, і в її гордій поставі, і в манері триматися. Таким небоязким тоном сказала вона Бардгунії своє «Думаю, боїшся». І в її мовчанні було це. Ось тепер я зрозуміла, взнала. І разом з тим така відвертість, звідки вона в селянки?.. Ні, то була не відвертість — вона хвалилася, що була вільна в коханні!

Я підвела голову й поглянула на неї.

Вона була схожа на шаблю, готову опуститися!

— А хто він такий? — спитала я, так наче нічого й не знаю.

Моя гостя змінилася на виду. Подив і недовіра з’явились у неї в очах. Потім вони стали лагідніші, світліші й усміхнулися.

— Дата?.. Абраг! Невже не чула?.. Дата Туташхіа.

— Чому ж? Чула.— Коли вже про це зайшла мова, то я поцікавилась: — А де ти з ним познайомилася?

Вона притихла й сказала розгублено:

— А я й не знайомилася з ним.

Мені стало смішно. «Може, ти й зараз з ним не знайома?» — мало не підпустила я шпильки, але стрималась,— аж надто вже хотілося мені вивідати в неї все.

— Ну, а де ж ти побачила його вперше?

— Ми йшли кудись... Не кудись... до церкви. Було свято. Ми йшли з чоловіком. А назустріч — він. Він подивився мені у вічі. У церкві його не було... Чоловік сказав — то Дата, абраг Туташхіа.

— Ну, а тоді?

— Що тоді?..

— Як він дивився на тебе? Очі в нього які були?

— Які?..— Вона змовкла, мабуть, згадуючи.— Незвичайні! Ми прийшли з обідні. Чоловік мій був лісник. У лісі в нас росла кукурудза. Я ходила її полоти. Цілий тиждень мені привиджувалося, ніби Дата Туташхіа ховається в кущах. Мені було страшно, я сказала чоловікові, що наче ходить хтось за мною. Вій посміявся.

Моя хазяйка знову замовкла. Дивна вона була жінка — говорила повільно, немов знехотя.

— А далі, далі? — Я боялася, просидить вона дві години, рота не розтуливши, та й піде собі спати.

— Одного разу й справді вийшов з кущів Дата — недарма мені ввижалося, що хтось ховається в кущах, і чоловікові я казала... Він стояв і дивився на мене... а тоді почав підходити. Я подивилася йому в очі, і такий страх мене взяв. Він спинився зовсім близько біля мене й дивиться. Я хочу крикнути, а голос пропав, уся тремчу, мову відібрало... Руки в нього були... такі!.. А груди — широкі, сильні, красиві. Я кинулась бігти, а він розкрив руки, і я сховалася в них, а страху наче й не було.— Очі в Бечуні заяскріли.— То був час першого полоття, кукурудза тоді й до колін не діставала. Нас звідусіль було видно, і захотілося втекти... не захотілося — треба було, а зрушити з місця не можу. Одірвалася я нарешті від його грудей...— Вона знову замовкла й довго думала, а потім сказала: — Сім років уже минуло, восьмий скоро піде від того дня, а я нікому про де не розказувала... Піду я, пані Тіко, пізно вже.

Що було потім, я бачила немов увіч: жінка йшла попереду, а позад неї кроків за три-чотири — він, і дивився на неї так пильно. Вона дійшла до кущів, але не спинилася, а все йшла та й ішла. І довго б ішла, але він поклав їй руку на плече. Жінка зупинилася, тремтячи всім тілом, і чекала, чекала, коли грім над нею грякне.

Боже мій, у тебе на всіх стачає всього! А я чим винна перед тобою?! Чи розуміла та жінка хоч що-небудь?.. Хтозна, може, від тягаря їй ніяково стало, І відчувала вона тільки, як трава до тіла липне та колючки кусають, і про це лиш думала тоді!

У моїй уяві картина, якої я не бачила, може постати так яскраво, немов би все те відбувалося зі мною або я сама при тому була. Замолоду цей дар був у мене ще сильніший, ніж тепер. Усе, що сталося там, стояло перед моїми очима і висвітлене було таким яскравим світлом, так палко я все відчувала, так пристрасно! Наче не Бечуні Пертіа, а я була в тих кущах!..

Але й тут запанував спокій. Моя доля — лиш гра уяви. Для справжнього життя душі мені завжди бракувало того, що може дати тільки реальність, буйна й витончена...

Хазяйка попрощалася й пішла. Я дивилася на неї й не розуміла: що могло привабити Дату Туташхіа в цій жінці? А тоді подумала, може, той Туташхіа потвора? Але цю думку я відкинула одразу — ним поступитися я не могла. Звичайно, були в моїй хазяйці і стать, і порода, але те, що принаджує чоловіків?! Що вдієш, на всякий товар свій покупець. Я думала про це і до світанку не могла очей склепити.

Та жінка була нащадком Еета — вона розповіла мені про кохання Медеї та Ясона.

Ми дуже зблизилися, але в наших стосунках весь час була фальш. Та чому б їй і не бути? Покажіть мені двох жінок, котрі щиро любили б одна одну! У близькості жінок фальш завжди бере гору над правдою й щирістю. Інакше не буває. Я жінка, я знаю.

Коли я їхала на каторгу до Міто, моїми попутниками в купе були двоє офіцерів-грузинів. Якось увечері я лежала, дрімала. Офіцери думали, що я сплю, й розмовляли тихо. Один з них розповідав, як колись, у якійсь глушині він зупинився на два дні в самотньої жінки років сорока чи трохи більше. Вони швидко стали близькі, і, намагаючись бути люб’язним, офіцер спитав: «Замолоду ти, мабуть, була вродлива? Від зальотників одбою не було?» — «Зі мною Шанаєв спав!» — гордовито відповіла вона. Шанаєв був колись у тому містечку городовим. Після того я стала помічати, що жінки охоче йдуть на зв’язок з людьми, близькими до влади або просто чимось та знаменитими, і так само охоче при слушній нагоді вихваляються цією близькістю.

Мені почало здаватися, що й Бечуні Пертіа хизувалася, що в них з Датою Туташхіа було кохання. Це дратувало мене в ній і разом з тим — я сама не признавалася собі — розпалювало мій інтерес до Дати Туташхіа. Якось я мало не виказала себе — так захотілося мені попросити Бечуні Пертіа, щоб вона показала мені свого коханця. Я зуміла взяти себе в руки — я ж бо жінка! Іншим разом Бечуні сама сказала мені: «Чує моє серце, цієї ночі прийде Дата... Хочеш — покажу?» Дивно, але її слова були приємні мені. Я зрозуміла, вся принадність зустрічі з Датою Туташхіа була в її недозволеності. А дозволена — вона була не потрібна мені.

Стояла рання осінь, було тепло. Я одчинила вікно І, погасивши лампу, прилягла, не роздягаючись. Мені не спалося.

Давно вже пробило північ, коли я почула скрип мостин на балконі і повз мої вікна промайнула тінь, напрямившись до вікон Бечуні. Я була — сама увага. Ще хвилина, і в нічній тиші я вловила уривчастий шепіт.

Я лежала, з усієї сили змушуючи себе не встати, не вийти на балкон, не підкрастися до вікон Бечуні... О четвертій годині ранку я розплющила очі, переступивши через підвіконня, вийшла на балкон і завмерла під вікном у Бечуні. Там було темно. Прислухалася — шепотіли по-мегрельському. Від сорому мене в піт кинуло — я спіймала себе на подвійному злочині: одне те, що я знала мегрельську мову й приховувала це від усіх, а коханці шепотілися бог знає про що. А друге, що я була шпигункою без совісті й честі. Ноги тягли мене назад, а невідома сила стримала. Я припала до стіни, вбирала звуки чужих любощів, яких мій слух не знав, і мені здавалося, вони — мої. Потім там за вікном усе стихло, і мені здалося, що я в пустелі й гину від спраги, мені дали води, я тільки раз ковтнула, і кухоль вибивають з рук. Я мало не закричала... Ноги підкошувалися, мене охопила злість. Я не тямила себе, зроду зі мною такого не бувало. В моїй уяві вималювалася картина, як я відходжу од вікна, перелажу через поручні балкону, біжу до старости, розбуджую його, кажу, що Туташхіа в своєї коханки... Приходить поліція, будинок оточено...

З кімнати я знову почула шепіт:

— Коли тебе немає, благаю бога, щоб прийшов. А прийдеш —« і бога немає, і не потрібний ніхто. Побудемо разом — і ось він, бог... мені так страшно, так страшно, Датуніа, Датуніа мій...

Я правду кажу, мені таки кортіло бігти до старости. Та совість не пустила... Поліція саме це мені веліла робити, тому й не побігла...

А в кімнаті розмова текла вже новим руслом. У голові в мене все перемішалося, я слухала й не чула. Про що вони говорили — дійшло до мене значно пізніше, коли бозна вкотре перебирала в пам’яті події тієї ночі.

— Не те кажеш, Бечуні,— говорив Дата Туташхіа.

— Не хочеш, щоб він любив тебе?

— Хочу. Який батько не хоче, щоб син любив його?.. Та для нього краще — не знати й не любити.

— Не хочеш, щоб він знав правду?

— Така правда йому ні до чого! Дізнається, що незаконнонароджений,— озлобиться.

— Незаконнонароджений?.. У Гудуни іншого батька немає. Ти його батько!

— Закон є закон, Бечуніа. Підросте, взнає, що народився від невінчаних... і затаїть злобу, хитрий стане, підступний.

— Чогось ти мудруєш...

— Ти подумай, Бечуні! Полюбить він мене, а мене вб’ють або в Сибір заженуть — що з ним буде? Замучиться, злість у душі зачаїть, а зла людина — нещасна. Вона гірша від мерця; мерцю байдуже до живих.

— Дитині потрібен батько. Треба ж йому любити когось?

— Треба. Ти й навчи його. Нехай гори любить, землю свою, людей, матір любить, батькову могилу... Щоб добро любив! Я багато про це думав, Бечуні. Чиє ім’я носить, чиїм сином люди його вважають, нехай у тому й бачить батька. Так буде краще.

Якийсь час було тихо.

— Не плач, дурненька моя...— І знову чути шепіт.— Не карайся... І не кажи нікому, а то начальство дізнається... Не скажеш, Бечуніа? Не скажеш? Обіцяй...

Бечуні схлипнула й прошепотіла:

— Як звелиш, так і зроблю. Нехай усе лишається, як було досі.

— Заприсягнися, Бечуніа!

— Життям мого Гудуни заприсягаюся, життям мого Дати заприсягаюся!..

І знову поцілунки й любощі... Більше витримати я не могла й кинулася до себе в кімнату.

А коли отямилася, мене почало мучити питання: що привело мене до вікна — цікавість чи ще щось?

Наступного вечора прийшла моя хазяйка. Посиділа, помовчала, а потім спитала, чи було чути, як минулої ночі приходив Дата.

— Було,— всміхаючись, відповіла я.

— Чому ж не зайшла?

— Незручно, Бечуні! — Я вже мало не призналася їй у всьому, та стрималась і додала: — Не зважилася.

Я відчула, що коли між нами й була щирість, то тепер вона геть зникла. А що було робити? Якби я відповіла інакше, вийшло б ще гірше.

— В кімнаті було темно. Як я могла на нього роздивитися?

А де і як я могла побачити Дату Туташхіа вдень?! Я взагалі могла не побачити його більше, і серце в мене обірвалося.

Бечуні дивилась прямо мені у вічі, і я відчула, як билася її думка: «Приховуєш від мене? А чому?»

Мене морозило. Я напнула шаль, але все одно не могла зігрітися. Зачинила вікно — і це не допомогло, морозило.

Вдова посиділа ще трохи, а потім, як завжди, сказала:

— Піду я, пані Тіко. Пізно вже,— і пішла.

Від того вечора моя хазяйка дедалі рідше заходила до мене. Через ревнощі.

Минув якийсь час.

Уже кінчалася зима. В тих краях сніг майже не випадає, але й дощів тієї зими було мало. Вітер з моря приносив сирість, і вона діймала до кісток. У мене завжди горів камін.

Якось уночі я почула скрадливі кроки Дати Туташхіа. Він пройшов садом і кинув камінчика у вікно до Бечуні; ледь чутно рипнули двері, і все стихло.

У суміжній кімнаті в мене світилася трохи вкручена лампа, крізь ширму, що розділяла кімнати, просіювалося тьмяне світло в опочивальню.

Невдовзі біля нашого будинку щось зашамотіло. Я визирнула у вікно. То тут, то там помітила тіні. На половині Бечуні знов рипнули двері, і в коридорі я почула ходу. Не лишалося сумніву: будинок оточено, і Туташхіа шукає місце, де сховатися, або непомітну вилазку, щоб утекти...

Мене взяв жах, і я ниць упала на ліжко.

— Туташхіа! — почулося знадвору.— Ми знаємо, ти тут. Якщо не хочеш, щоб тебе повісили, виходь!

Саме в цей час у сусідній кімнаті упав, грюкнувши, стілець, підставлений до дверей, що вели в коридор. Защіпки на тих дверях не було, і я про всяк випадок приставляла до них стільця — якщо хтось увійде, не спитавшись, мене розбудить стукіт посунутого або зваленого стільця... Я схопилася, підкралась до ширми й зазирнула в суміжну кімнату. У тьмяному світлі лампи я побачила чоловіка: він був у черкесці поверх архалука і в сванській шапці. Мені не доводилося бачити разом стільки зброї на одній людині.

Він оглядівся, знову приставив стільця до дверей і ступив до моєї опочивальні. У нього були трошки вигнуті, але міцні ноги. Ступав він легко, немов не доторкуючись до підлоги. Розсунувши ширму, ВІН упевнено ввійшов до кімнати. Ми опинилися лицем до лиця, і він зупинився. Що й казати, я одразу зрозуміла — то був Дата Туташхіа.

Крізь чесучеву ширму проникало жовтувате світло і німбом мерехтіло круг постаті Туташхіа. Він височів наді мною, його дихання я відчувала в себе на грудях. Коли заціпеніння минуло, перша думка була — я стою перед мужчиною, а на мені сама нічна сорочка з глибоким викотом. Богом присягаюся, я відчувала, що не абраг-обложенець дивиться на мене, а мужчина! Я затулила долонею викот... Мужчин цей жест хвилює не менше, аніж оголені груди,— запевняла мене одна дама через багато років по тому...

— Бечуніа, шльондро, жени з дому свого бугая! — закричали знадвору.

Дата Туташхіа здригнувся ледь помітно й знову завмер.

Чути було, як Бечуні навстіж одчинила вікно на балкон.

— Гей ти, Никандро Кіліа, курохват! — крикнула моя хазяйка.— Не те що з Датою Туташхіа, краще спати з дурником Бардгунією, аніж бути жінкою такого барана, як ти! Ти про це подумав би своєю ослячою довбешкою. Спитай у своєї гуски, може, вона тобі не збреше!.. Який телепень утовкмачив тобі, ослові, що Дата в Бечуні? Веди своїх козаків та охоронників, нехай шукають, коли немає де часу згаяти! — І хряпнула вікном, зачинивши його.

— Що вона сказала? — спитав осавул Никандро Кіліа й прокричав щось своїм козакам.

Заметушилися козаки, кругом будинку спалахнули вогнища, освітлюючи кімнати. Дата Туташхіа стояв, схрестивши руки на грудях і переводячи погляд з мене на вікно.

У голові щось дзинчало, серце калатало — як не вискочить, без упину тіпав мене дрож.

— Хто ти і чого хочеш?! — пошепки, ледве чутно спитала я його.

Та абраг анічичирк. Трохи перечекавши, він пішов до вікна. Як перетинав пасмо світла, що падало від вогнищ, я побачила його дуже виразно... Здавалося, по-дитячому невміло йшла скеля. Мене знову пойняв страх. Пригнувшись і тремтячи всім тілом, я йшла за ним.

Він зупинився біля моєї постелі й подивився на подвір’я. Я стала поруч і глянула йому в вічі. Він дихав спокійно й глибоко, плечі в нього були широкі, руки великі. Його тіло випромінювало дивовижне магнетичне тепло. Мені здалося, що я стала малюсінькою, як кісточка, і можу вся вміститися в нього на грудях, під ложечкою. В першу мить мене потягло пригорнутися до нього, обняти, та це тривало лиш одну мить...

— Пані, я не дивлюся на вас...— сказав абраг тихо.— Ви змерзнете, напніть що-небудь.

Господи! Та він і не дивиться на мене!

Не пам’ятаю, чи я лягла сама, чи впала на ліжко, вся в сльозах. Ні, я не плакала, мені й не хотілося плакати — сльози самі текли. Абраг відірвавсь од вікна й перевів погляд на мене. Мені здалося, щось дуже здивувало його, і він засміявся, зовсім тихо. Хотів заговорити, але з того кінця балкона почулася хода... Туташхіа вмить присів навпочіпки, звів курок маузера і вже не спускав очей з вікна. Кімнату осяяло світло, в шибки наче бризнули гранатовим соком — показалася папаха козака, котрий тримав смолоскипа, і щезла враз. Якийсь час тихо було, ніщо ані шелесне.

— Колись я бачив вас на дорозі в Зугдіді,— прошепотів мені в обличчя абраг, стоячи навколішки.— Ви надзвичайно вродлива, пані!

— Брешеш! — вихопилося в мене.

Абраг осміхнувся:

— Брешуть від страху, пані. Я ніколи не брешу.— Він знов подивився на мене й сказав: — Не плачте, нічого страшного тут немає.

Якщо це було не страшне, то...

Знову заскрипіло на балконі, і знову світло.

— Що вони надумали? — спитала я й здивувалася, що нічого вже не боюся.

— Принесли смолоскипи і, видно, почнуть обшук.

— А потім?

Туташхіа знизав плечима. Притих і мовив сам собі:

— Ти правду казав, Толораіа. На твоє виходить!

Я хотіла спитати, про що він, та в цей час на балкон, у коридор, у кімнати полізли козаки. Захрипали двері... Грюкнув звалений стілець, що був приставлений до дверей моєї кімнати.

Я підхопилася з постелі й босоніж, у самій нічній сорочці вискочила в суміжну кімнату, підкрутила в лампі гніт і кинулася до дверей. А в прочинені двері вже просунулась руда пика, насторожено прядучи очима.

— Ти чого, мерзотнику, підглядаєш? — зарепетувала я й зачинила двері.

Двері вдарили козака по фізіономії. Він голосно вилаявся й з усієї сили натиснув на них з того боку. Здужати мене йому було дуже легко, а все-таки двері прочинилися лиш настільки, щоб могла пролізти ота здоровенна тварюка, та ще обчіпляна зброєю.

— Геть звідси, свиня, гвалтівник... Рятуйте!..— закричала я і вчепірилася йому нігтями в обличчя.

— Пусти, кажу... Окаянна!..— горлав козак, насилу одбиваючись від мене.

Вій був такий подряпаний, що на його обвислих щоках повиступала кров. Щойно я зачинила двері в нього перед носом, як загримотів чийсь бас:

— Що тут таке, Пептюк?

— Та начебто... молодиця, вашбродіє. Подряпала всього...

Я відчинила двері й визирнула в коридор, осяяний світлом смолоскипів.

— Я тобі, свиняче кодло, не молодиця, а князівна! Я вимагаю захисту, пане осавуле... Ваш обов’язок офіцера й мужчини заступитися! — крикнула я козакові, а потім звернулася до осавула.

— Воно-то так, але... Ваша світлість, ви повинні впустити нас...

— Пане осавуле, я в такому вигляді!.. Я буду скаржитися його превосходительству губернаторові, би повинні заступитися... Я беззахисна жінка!

— Це так, але...— захвилювався осавул.— У будинку бандити, ваша світлість!..

— Що?.. Що ви сказали?! А-а-а!..— Не пригадую, щоб я коли в своєму житті отак несамовито кричала.— Бандити! — Від мого крику аж стіни двигтіли.

Я кинулася в кімнати, гасала, як навіжена, зазирала під стіл, під тахту, під крісла й стільці. Осавул і козаки, не переступаючи порога, дивилися на мене, пороззявлявши роти.

Я влетіла до опочивальні й, галасуючи, промчала по ній. Дата Туташхіа, тримаючи в обох руках по зведеному маузеру, водив за мною очима, і я відчувала, що він xoче заспокоїти мене, але не знає як. Я покружляла ще трохи, вискочила знову в першу кімнату й припала до осавула, котрий наважився, зрештою, переступити поріг.

— Рятуйте! Вони можуть влізти у вікно!

— Заспокойтеся, ваша світлість, там сторожа!

А я все кричала, хапала осавула за руки, ховалася за його спину... Майже роздягнута, я вся була доступна його погляду, і я запримітила, що мій «рятівник» крадькома роздивляється на мене. Це підохотило мене, і я закричала ще нестямніше й верескливіше. Мабуть, барабанні перетинки в нього не витримали, і він прогримів:

— Отямтеся, ваша світлість! Вам ніщо не загрожує! — Він повернувся, хотів піти.

— Ви не смієте залишати беззахисну благородну даму! Я не відпущу вас... Ви мусите залишитися! — Я кинулась до нього.

— Воно-то так, але... ваша світлість! — Осавул геть розгубився, він безпорадно роззирався круг себе переляканими очима, а потім вимовив благально: — Я мушу йти,,, Я залишу вам людину... Безроднов!..

— Слухаю, вашродіє!

— Залишся коло дверей охороняти її світлість князівну! — наказав осавул козакові, а потім наледве розчепив мої руки, хряпнув дверима й зіпонув:— Обшукати горище! К чортовій матері! — Оте «К чортовій матері!» було вимовлене тихо й стосувалося мене. Горище було тут ні до чого.

Я мало не згвалтувала бідолаху!

У будинку знову загупотіли чоботища.

Виявилося, що заспокоїтися важко. Я зціплювала зуби, щоб не кричати, мене знову поривало гасати й бушувати.

Нарешті я оволоділа собою, приставила стілець до дверей і відсунула ширму в опочивальню.

Туташхіа побачив мене й не міг стриматися від сміху, насунув шапку на обличчя.

Я підійшла до постелі, переповнена щастям і гордістю — врятований Дата Туташхіа був тут, поруч, наодинці зі мною, роздягнутою, котра так бажала його.

— Я дуже злякалася,— прошепотіла я.

— Ви не були б такі спритні, пані, аби злякалися. Од страху люди розгублюються...— абраг усміхнувся й вів далі: — Жодному чоловікові таке не лід силу, тільки жінка це зможе, і тільки така, як ви,— він обійняв мене й пильно подивився мені в вічі.

У мене на спині лежало два маузери. Більшої інтимності й уявити собі не можна.

— Що діється! — прошепотіла я.

Дата Туташхіа нахилив голову, доторкнувся до моїх губ...

Я не пам’ятаю, як з його поцілунком ввійшло в мене те почуття опору, котре приходить до кожної жінки в такій ситуації: вона одривається від губів свого спокусника, протестує — та чи не надто пізно!

— Що це! — вимовила я так суворо, ніби сама не відповіла на його цілунок.

Туташхіа відхилився, одійшов і сів на стілець.

— Це з радості, пані! — сказав він.— Доводилося ж вам радіти, дивлячись на щось світле, граціозне?..

— І це все? — вихопилося в мене, та ще яким тоном.

— Ні, не все. І вдячність моя була в цьому!

Я впала на постіль і заридала. Абраг опустився на коліна в головах у мене й ласкаво погладив мене по голові. Душа моя полагіднішала — і я все простила йому: і те, що він не думав дивитися на мене, коли я стояла перед ним напіводягнена й схвильована, і що поцілував він мене лише з радості, і що мені, пойнятій пристрастю, сказав, що цілує лише з вдячності...

Він гладив мене по голові, як маленьку, а мені хотілося сказати одне: «Іди до мене!» Коли б я вимовила це, то моїм першим мужчиною став би знаменитий абраг — Дата Туташхіа!.. Ці щирі слова поривалися, як підступаючий вибух вулкану, але сила, безтямна і владна, стримувала їх і зрештою припнула до кілочка.

Я так і не вимовила тих слів.

Повторилося те, що було вже одного разу й скільки ще разів по тому — і не злічити! Я й на Сахалін поїхала, можна сказати, заради того, щоб Міто Зурабішвілі став моїм першим мужчиною, а вже чи стане він моїм чоловіком, чи ні — як доля пошле! Я пробула з ним два тижні й кожного божого дня казала собі: «Оцієї ночі!» Лиш на вершок треба було просунутися, щоб збулося моє бажання, а я повернулася в Грузію, так і не здолавши того вершка. Тепер мені важко згадати, яка була причина. То раптово і не до речі, приходила мені в голову фраза з розмови моїх попутників: «Зі мною Шанаєв спав!», то ще набігало, вже й не згадаю що. А чому так склалося з Датою Туташхіа — я й зовсім не можу збагнути. Та якось — було мені вже років тридцять п’ять — у вирішальну хвилину я відчула, як у моє нутро вповзає змія і лишиться тепер там назавжди... Отаке вбила собі в голову і ношу й донині, що моя непорочність — це міраж. Я ж була справжнісінька повія. З ким тільки я не лягала!.. Бідолашні чоловіки, вони думають, що блуд — від плоті. Хвалити бога, що лишилась я старою дівкою, а то варилася б на тому світі в киплячій смолі.

...О, знов понесло мене зовсім не в той бік.

Я сказала, що не змогла вимовити тих слів...

Я думала про своє, думав про своє й Дата Туташхіа. Я думала, що чоловіків кликати не треба, самі прийдуть, та ще як — не одіб’єшся... Та чому він не йшов? Може, думав Дата Туташхіа: звів же господь з такою дивною істотою — смерть за плечима, як торба, висить, а в неї любощі в голові!

— Пане Никандро! Пане Никандро! — почулося з подвір’я.— У мене до вас справа, термінова справа... невідкладна, пане Никандро!.. Впустіть, пане, впустіть! Хороший я, хороший!..

Ми посхоплювалися обоє заразом.

— Це Куруа! — сказав Дата Туташхіа.— Що ж там таке, цікаво?

Двоє козаків тягли до поліцмейстера, що засів за кам’яною горожею, того Куруа, завернувши йому руки за спину й даючи стусанів. Яка там розмова відбулася, нам не чути було. Потім козаки відступили на кілька кроків, поліцмейстер устав, підійшов туди й осавул. Перебиваючи один одного, поліцмейстер і осавул закидали Куруа запитаннями. Ще поговорили, і осавул скомандував:

— Знімайся! — Віддаючи на ходу необхідні накази, швидко пішов він до нашого" будинку.

Тримаючи в руках смолоскип, він піднімався сходами на балкон. Дата Туташхіа відкинувсь од вікна й прикипів до стіни. На шибках спалахнуло полум’я від смолоскипа, і у вікні постала фізіономія осавула.

— Ваша світлість, відомості виявилися неправильними. Спокійно спіть. Ми йдемо...— Осавул змовк на півслові і так заблимав очима, що я подумала, чи не пронюхав він чогось, не доведи господи...— Ваша світлість, насмілюся просити... з вашого благословення... Дозвольте, так би мовити, прийти до вас?..

Я всміхнулася йому трохи двозначно. Весь свій жіночий хист вклала в ту усмішку, намагаючись бути звабливою. Осавул, я гадаю, пішов заспокоєний, маючи якусь надію.

— Виходь, Бечуні, туши, дурепо, вогнища, а то й хата твоя згорить. А нам не до того! — гукнув Никандро Кіліа.

Вони скочили в сідла та й зникли з очей.

— Цікаво, який гедзь їх укусив? — спитала я, коли тупіт копит зовсім стих.

— Невже пастку поставили?.. Нехай Туташхіа думає, що вони поїхали, а в них засада залишена... Але що Куруа потрібно було тут?

— А той Куруа який пан начальник?

— Ніякий. Звичайний гуртівник... Тільки за табуном сам не ходить — людей наймає. Він з сусіднього села, з Тквірі.

— Щось таке приніс він на хвості, йому повірили й зняли облогу!..

— Повірили, чужому не повірять. Виходить, свій. Правду казав Коша Толораіа, їхня людина Куруа!..

— А хто такий Коша Толораіа?

— Товариш мій. Він запевняє, що Куруа підсипав отрути Таташу Чанбі й виказав його Кіліа вже мертвим. Повірити в це не можна було. І тому, що Куруа доводиться Чанбам небожем, і тому, що торік Куруа разом зі старшим сином тонув у річці, а Таташ витяг їх обох. Таташ Чанба був абрагом — незвичайну силу мав чоловік.

— Боже, боже... Що ж це таке...

— Коли Таташ пішов у абраги, він оддав Куруа свій гурт на чотириста голів. Якщо Коша Толораіа правду каже, значить, бідолаха Куруа позаздрився на чуже добро...

— Бідолаха?

— Раз людина жадібна, значить, вона нещаслива, пані Тінатін!

— Цей «нещасний» свого кревного родича й рятівника на той світ спровадив, і, якщо чуття мене не зраджує, вся оця облога й веремія — діло його рук.

— Що його рук, то ви правду кажете, але чому він прибіг і зміг примусити їх зняти облогу?..

На подвір’я вийшла моя хазяйка і, витягнувши води з колодязя, заходилася гасити вогнища. Я ненавиділа вдову, в моїй душі співали фанфари перемоги.

Але чому мені було відчувати себе переможницею?!

Я припала до Датиних вуст, горнулася до його грудей. До нестями цілувала й голубила. Тієї теплої ніжної насолоди я й зараз не можу забути. З тих пір минуло сорок вісім років — уже не соромно згадувати про те. Я не хочу забирати в могилу найсолодшого переживання свого життя, а все, про що я вам оце розповіла, хіба можна було комусь розказати!..

Дата Туташхіа взяв мене за плечі й повернув обличчям до вікна. Вдова стояла під вікном, дивлячись прямо на нас. У темряві було видно, яким вогнем палахкотіли її очі. Якби не Дата, я впала б — ноги враз відмовили мені. Я повернулася спиною до вікна й знову припала до нього — страшно було дивитися в ті очі-блискавиці...

— Пішла! — мовив Дата трохи згодом.

Така тілесна жага більше ніколи не охоплювала мене. Тільки Дата змусив мене пережити це. Я довго не могла одірватися від його грудей, хоч знала — він не зі мною. Нарешті я оволоділа собою й опустилася на постіль. Образи на нього в мене не було.

Дата постояв, подумав і нарешті промовив:

— Треба покарати Куруа, і нехай народ знає, за що. Ось так.

Абраг пішов до дверей, та на порозі зупинився, обернувсь і сказав:

— Я повинен просити у вас пробачення, пані, за те, що не вчинив так, як личить вашій і моїй гідності. Складний виявився клубок, заплутаний. Ваша присутність у цьому домі й відсіч, яку ви дали козакам, зовсім запаморочили мені голову.., І все-таки мені здається, що ви підіслані. Хто скаже, чому я впевнений у цьому?

— Усе було добре, і це теж! Прощавайте.

— Хай благословить вас бог.

Набагато пізніше, вкотре вже перебираючи події тієї ночі, я зрозуміла, що Дата Туташхіа навмисне вдавав з себе простолюдця. Навіщось йому це потрібне було.

Минуло хвилин десять, і я почула тихий свист, а потім усе віддалявся й віддалявся тупіт копит — далеко десь по кам’янистому берегу. Отоді я вперше подумала: грузини так пристрасно люблять коней тому, що можна на скаку підхопити жінку в сідло.

Тієї ночі до пня згоріли будинок і садиба Куруа. Між людей поповзли чутки, нібито Дата Туташхіа послав Куруа до Бечуні сказати, щоб вона чекала його в призначений час — він прийде забрати те, про що вони між собою домовилися. Коли Коша Толораіа дізнався про це, він дуже розсердився на Дату, що той довірився зрадникові — Куруа ж навіть родича не пощадив. Дата не повірив Коші й пішов до Бечуні. Тоді Коша Толораіа разом з одним абрагом — Хухіа — залягли неподалік. Побачивши козаків, що оточили будинок Бечуні, вони кинулися в Тквірі, увірвалися в будинок Куруа, позв’язували його синів, і Хухіа погнав їх невідомо куди. А Коша Толораіа сказав Куруа: якщо він хоче побачити своїх синів живих, нехай біжить до Никандро Кіліа й скаже йому, що Дата Туташхіа зовсім не в Бечуні, а спить у Чилу Велбаіа.

Куруа на все був згоден. Що було потім, я вам уже розказала. Кіліа кинувся до Чилу Велбаіа. Коли Хухіа побачив, що козаки поїхали від Бечуні, він одпустив синів Куруа, помчав назад до Тквірі й там підпалив будинок і садибу зрадника. Дочекавшись, поки полум’я розгориться надійно, абраги поспішили до Бечуні. То їхній свист я чула.

А ще подейкували, нібито весь той викрутас придумав сам Дата Туташхіа, але я не вірю — Туташхіа не знав, чому раптом прибіг Куруа.

Наступного дня я підшукала собі іншу квартиру й перейшла туди.

Коли візник виносив мої речі, Датин син Гудуна стояв неподалік і намагався зрозуміти, чому це я вибираюся з їхнього дому.

Граф Сегеді

Зарандіа повернувся з Дагестану і прийшов до мене, не чекаючи мого запрошення. У мене сиділо кілька чиновників; побачивши, що чекати марно, він залишив мій кабінет, сказавши, що весь час буде в себе. Він аж сяяв від задоволення й радості, яких я ніколи раніше в ньому не помічав. Що ж, на те були підстави: він привіз Кара-Ісмаїла й чотирьох мулл, тобто п’ятьох панісламістських агентів, що були на Кавказі носіями турецького впливу. Мені траплялося бачити Зарандіа після перемог набагато значніших, але такий щасливий він не був ніколи, Він пригнав їх гуртом, як баранів, і всіх п’ятьох загнали в одну камеру. Це означало, що роз’єднати їх, як передбачалося на початку, не пощастило, або ж не було вже потреби роз’єднувати. Більше я нічого не знав про дагестанську операцію в ті перші хвилини й тому хвилювався. Я вже через силу вслухався в розмову своїх підлеглих, бо мені кортіло дізнатися, від чого все-таки в Зарандіа такий прекрасний настрій. Нарешті я звільнився й одразу ж викликав Мушні Зарандіа для доповіді про наслідки його поїздки.

Я вже казав, що шестеро Імен у списку підозрюваних Зарандіа позначив червоним олівцем, сказавши, що четверо з них — резиденти. На цій гіпотезі побудований був увесь його план, а та гіпотеза — плід самої тільки інтуїції. Коли в основі плану не лежить реальний, неодноразово підтверджений фактами матеріал, то хіба можна вважати надійною його надбудову? План, народжений самою лише інтуїцією, нехай навіть і геніальний, видається досить сумнівним. Не дивно, що вищі кола нашого відомства одностайно зійшлися на думці, що цей план нереальний, і все ж таки Зарандіа дістав санкцію на його виконання з трьох міркувань. Перше: оскільки в діло були пущені фальшиві червінці, це давало змогу заарештувати тих, хто одержував турецькі гроші, інкримінувавши їм розповсюдження фальшивої монети. Тим самим у підпільну мережу турецьких агентів вносилася розгубленість і вдавалося бодай частково паралізувати її. Окрім того, була невелика, надія, що хоч один з арештованих у справі фальшивомонетників міг випадково зізнатися у зв’язках з Туреччиною, і тоді можна було б уміло розмотати весь клубочок. Другий аргумент: ми перебували під тиском і навіть гнітом високого авторитету Мушні Зарандіа. Правда, сам він цього капіталу свого впливу в обіг не пускав, але все ж таки капітал той існував самостійно, змушуючи рахуватися з собою. І третє — в нас просто не було іншого плану, а ключ до розв’язання цього завдання ми мусили неодмінно підібрати. Одне слово, план передбачав викриття чотирьох з шести підозрюваних осіб і згідно з цим і здійснювався.

До кожного з тих шести було приставлено по одному нашому агентові, і про будь-який візит Кара-Ісмаїла до когось з тієї шестірки ми одразу ж знали. Тільки-но Кара-Ісмаїл, залишивши домівку підозрюваного, відходив на пристойну відстань, у тому будинку проводили обшук, вилучали фальшиві гроші й заарештовували господаря. При цьому все влаштовувалося так, що сім’я заарештованого не могла дізнатися, де саме перебуває її голова. Приміром, сім’ї з Ачкой-Мартана сказали, що заарештованого везуть на допит у Грозний і він не пізніше як післязавтра повернеться додому. А насправді його везли у Владикавказ і садовили там у в’язницю. Про заарештованого в Хунзахті сказали, що його везуть у Петровськ-Порт, а насправді відправляли в Грозний, і таке інше. За самим Кара-Ісмаїлом стежили окремо й дуже пильно, що й казати, але й тут дотримувалися плану. Кара-Ісмаїла зупинили за півгодини ходи від Темірханшури, ретельно обшукали, повідбирали все, що в нього знайшли, і відправили в темір-ханшурську в’язницю. Він не зміг нічого ні викинути, ні сховати, і це відіграло вирішальну роль.

Отже, початкову частину задуму було здійснено, але Мушні Зарандіа заздалегідь потягло в Дагестан, бо чуття підказало йому, що під загрозою провалу основна частина плану. Мається на увазі те, чи буде знайдено який-небудь документ або речовий доказ, який засвідчував би, що одержувач грошей знав, за що саме він їх одержав. Ніхто, звісна річ, не сподівався, що нам до рук потрапить щось на зразок векселя чи розписки, і справді, нічого такого до нас не потрапило, але Зарандіа був певен, що в речах, які вилучено в Кара-Ісмаїла, неодмінно знайдеться слід такого свідчення, бо турки — повторюю! — завжди вимагали підтвердження, що гроші одержано.

Приїхавши в Темірханшуру, Зарандіа вислухав штабс-капітана Леньова, котрий командував тією операцією, і попросив показати йому речі, конфісковані в Кара-Ісмаїла.

— Все оглянуто й вивчено,— відрапортував Леньов і послав унтер-офіцера по мішок з речами Кара-Ісмаїла.

— З якого завдання ви виходили, коли оглядали речі?

— Як було звелено, так і робив.

— А точніше?

— Я шукав якого-небудь підтвердження про одержання грошей.

— Що ж саме ви сподівалися знайти?

— Записку або просто якусь закарлючку, написану пером, може, особливий знак, малюнок... щось, з чим турки могли звірити свій зразок. Нічого схожого я не виявив. Думаю, що й немає нічого схожого,— Леньов тицьнув пальцем у мішок, що його втягнув унтер.

Зарандіа кортіло самому передивитися всі ті речі, але з професіонального такту, не бажаючи виявити недовіри до підлеглого, він не зважився цього робити.

— Витрусіть! — сказав він унтер-офіцерові.

Унтер-офіцер витрусив на стіл усе з мішка.

— У чому був одягнений заарештований? — спитав Зарандіа, побачивши на столі дещо з одягу Кара-Ісмаїла.

— В чоху-архалук... обшукали до нитки.

Зарандіа подумав-подумав, а потім попросив принести щось з білизни та взуття.

Унтер-офіцер пішов до каптенармуса.

— Гроші конфіскували?

— Аякже.

— Асигнації є?

— Є.

— Сергію Івановичу, зробимо ось що: ви перегляньте, будь ласка, кожну купюру, та пильно. Може, виявите якісь помітки, написи, знаки. А я огляну Кара-Ісмаїла. Не може бути, щоб не знайшлося хоч якого-небудь сліду!.. Є у вас вільна камера?

— А чому ж нема,— відповів Леньов, уже дістаючи конфісковані асигнації та лупу.

Принесли білизну й зовсім нові чоботи. Зарандіа сказав вахмістрові:

— Нехай роздягнеться догола й надіне оцю білизну й ці чоботи. Коли буде переодягатися, вийдіть з камери — може, він захоче щось сховати у щілину в підлозі, у тріщину на стіні — не будемо позбавляти його цієї можливості. Дайте йому на все десять хвилин, а потім одведіть в іншу камеру, а його одяг принесіть мені.

Вахмістр і унтер-офіцер пішли виконувати наказ. Зарандіа розгорнув газету і став читати. Він дійшов уже до пригод та оголошень, коли принесли одяг Кара-Ісмаїла.

Обмацали всі шви й строчки. Нічого не знайшли.

— Заберіть з собою його речі й відведіть мене в його камеру.

Камеру, з якої щойно вивели Кара-Ісмаїла, облазили, обдивилися, обнюхали до кожної щілинки. І там нічого не знайшли. Виходило, що шукати треба було на самому Кара-Ісмаїлові.

— Усе правильно,— мовив Зарандіа, коли оглянули камеру.— Тут нічого й не могло бути... Киньте на нари весь його одяг. А тепер приведіть сюди, в цю камеру, Кара-Ісмаїла, але зовсім голого. Унтер-офіцер залишиться тут, і перш ніж арештований почне одягатися, нехай обшукає його голого. Ви знаєте, як обшукують голого арештанта?

— Так точно, ваше високоблагородіє, чому ж не знати?

Кара-Ісмаїлові було звелено роздягнутися, і голого погнали його в попередню камеру. Було йому шістдесят п’ять, і він тюпав по-старечому. Однією рукою він погладжував голову, знівечену-посічену під час ритуалу «шахсей-вахсей», у другій тримав мідний глечик для обмивання.

Мушні Зарандіа швиденько шепнув вахмістрові на вухо:

— Нехай одягнеться при вас. І не зводьте з нього очей, поки я не прийду.

Та під час огляду білизни й чобіт Кара-Ісмаїла, залишених у камері, теж нічого не виявлено. Зарандіа пішов у камеру, куди одвели Кара-Ісмаїла, він — уже одягнений — сидів там на нарах.

— Ведіть його на допит! — звелів Зарандіа.

Кара-Ісмаїл устав з нар і пішов до виходу.

— А глечика з собою не візьмете? — спитав Зарандіа.

— Нехай залишиться, він мені там ні до чого,— відповів Кара-Ісмаїл, обернувшись.

— Хто знає, може, й згодиться — візьміть!

На мить Кара-Ісмаїл ніби осікся, та, ледь здвигнувши плечем — нехай буде по-вашому,— повернувся до нар і взяв глечика.

Мушні Зарандіа ступав слідом за ним, не зводячи очей з глечика... Він уже не мав сумніву, що розписка адресата десь зверху або всередині глечика.

Увійшли в кабінет Леньова. Зарандіа запросив Кара-Ісмаїла сісти, взяв у нього глечик, вилив воду, обдивився глечик з усіх боків, зазирнув усередину і віддав Кара-Ісмаїлові:

— Відкрийте!

Кара-Ісмаїл узяв глечик у руки й бликнув на Зарандіа — він не міг уторопати, що від нього вимагають.

— Зніміть дно глечика!..

Кара-Ісмаїл мертвотно сполотнів.

— Зніміть! — спокійно повторив Зарандіа.

— Я не можу... Це не мій глечик...

Зарандіа осміхнувся.

Глечик був з подвійним дном. Фальшиве дно з’єднувалося з корпусом різьбою, зовні оперезаною інкрустованим кільцем. Між фальшивим і справжнім дном лежав аркушик паперу з чотирма чіткими відбитками — то були зроблені на сажі, перемішаній із смальцем, відбитки великого пальця правої ноги заарештованих резидентів. Зойк досади вихопився в Леньова, і він так сильно ляснув себе по лобу, що унтер-офіцер, котрий вартував у коридорі, прочинив двері й стривожено зазирнув у кабінет. Та кінець кінцем Леньов позачергово одержав за цю операцію чин майора й орден.

Тут слід висловити одне міркування. Я вже говорив на початку цих записів, що в жодній справі не виключене хоч маленьке везіння. Хіба можна приписати випадковості те, що, вивчивши дагестанські матеріали, Зарандіа поставив коло шести прізвищ червоні крапки й сказав, що четверо з цієї шестірки — турецькі резиденти, і при цьому не помилився? А те, що я повернувся в Тифліс на три дні раніше, ніж було передбачено, й сам узявся за справу Хаджі-Сеїда, може, теж збіг випадковостей? А чи можна вважати випадковістю те, що, коли б не прийшов Зарандіа сам на місце злочину, так і не було б встановлено, що заарештовані й справді працювали на Туреччину? Та даймо спокій Зарандіа; за довгі роки моєї служби бувало не раз, що свої розмови і з вищими чинами, і з підлеглими я обмірковував тижнями або й місяцями... Та в потрібний час, коли треба було діяти, я промовляв зовсім інше й робив інакше, ніж задумував, а складалося тим часом так, що про краще не можна було й мріяти! І це теж випадковість?.. Ні, інтуїція змушувала мене говорити зовсім інше, ніж диктував розум. Чуття погнало Зарандіа в Дагестан, а мене повернуло в Тифліс на три дні раніше, ніж передбачалося. І з сотень людей шістьох було вгадано чуттям, а що з тих шістьох саме четверо виявляться турецькими резидентами, теж було нашептано чуттям. Я розумів, що міркування мої далекі від науки, але й науки буває шкода: все, чого вона не може вкласти в свої методи, вона охрещує фідеїзмом, містикою й викидає на смітник. І з інтуїцією вона розправилася так само... Та минає час, і викинуте на смітник любісінько повертається, і його пускають в обіг, і, так як молла Насреддін, уже заперечують, нібито колись щось заперечували. Я не вважаю, що розум слабший за інтуїцію, але гадаю, що будь-який вчинок чи ідея народжуються з інтуїції. Якщо існують щаслива випадковість і «везуча» людина, це означає лиш те, що того щасливчика бог наділив інтуїцією. Саме це і мав я на увазі, коли на початку своїх записів говорив, маючи на оці Зарандіа, що елемент випадковості в жодній справі не виключений.

Може, захоплення особою Зарандіа виступає в моїх записах надто часто й виразно, і, мабуть, тому, бажаючи видаватися неупередженим, я зловживаю медитаціями й доказами, аби виправдати свою прихильність до нього й своє по-дитячому загострене й гіпертрофоване сприйняття життя. Але він і справді людина, гідна захоплення, і приховувати це було б ще більшим філістерством, ніж непомірно захоплюватися, як це роблю я. Та повернімося до справи.

— Навіщо вам потрібен був фокус з килимом Великих Моголів? — спитав я Зарандіа, коли після багатогодинної наради ми лишилися нарешті самі.

— Коли б зірвалася дагестанська операція, довелося б почати все з початку, але все одно першим ступенем був би Хаджі-Сеїд,— сказав Зарандіа, і я відчув, що він зніяковів і не поспішає відповідати.— Мені потрібна була перевага над ним... і тому фокус з килимом виправдав би себе, якби нам пощастило тільки з першою частиною операції, тобто із справою про розповсюдження фальшивої монети. Бо ж нашою кінцевою метою було, навіть при відсутності інших доказів, розколоти або й перевербувати Хаджі-Сеїда. А тепер справа повернулася, здається, так, що, навіть коли б усі, починаючи від Великих Моголів і кінчаючи Спарапетом, піднялися проти нас, туркам усе одно нікуди було б діватися. Та чує моє серце — килим своє діло зробить. Поживемо — побачимо, ваша ясновельможність.

— Що ж, Мушні, побачимо,— зітхнув я і додав: — Полковник Сахнов сьогодні виїздить з Петербурга.

Зарандіа зиркнув на мене жвавим поглядом, але мені чомусь не захотілося говорити на цю тему і я повернувся до турків:

— Попереднє слідство поведете ви чи доручите Шитовцеву?

Зарандіа щось схвилювало, і він відповів не одразу:

— Одну хвилину, ваша ясновельможність, одну хвилину!

Він устав, підійшов до вікна, довго дивився на вулицю й нарешті, обернувшись до мене, сказав:

— Мені буде не до турків. Якщо ви дозволите, я розіграю одну комедію. Після того Шитовцеву лишаться дрібнички, нехай береться й веде.

— А він сам упорається? — спитав я, і це само собою означало дозвіл на комедію.

— Сам — ні. Йому потрібно буде хоч двоє помічників. Роботи по саму зав’язку. Справа, звичайно, лишиться під нашим наглядом. Щодо комедії, то не будемо її відкладати. Цієї ночі у вас знайдеться час, графе?

— Знайдеться, якщо треба,— відповів я, всміхнувшись.

— Тоді я починаю готуватися, чекайте мене об одинадцятій.

Зарандіа пішов. А мене знов опали думки про килим Великих Моголів. Розмова з Зарандіа не лише не пролила світла на цю справу, а поглибила мою розгубленість, бо ребус ускладнився. Я вже подумав, що треба його викликати, хоче він того чи не хоче, і змусити викласти все, що він задумав, але я зрозумів, що не зроблю цього. Не зроблю тому, що підсвідомо я уникав розмови про Сахнова. Чому? Може, через страх? Я знову почав аналізувати свої відчуття і був захоплений цим, аж поки сон не здолав мене. Розбудив мене дзвінкий голос Зарандіа.

— Заждалися, ваша ясновельможність. Коляска стоїть біля під’їзду.

Комедія, яку розіграв Зарандіа, почалася з того, що пізно ввечері він зібрав у себе в кабінеті Хаджі-Сеїда, Кара-Ісмаїла, чотирьох мулл та Іскандера-ефенді. Тут були також наш перекладач, двоє слідчих, Шитовцев, сам Зарандіа та двоє моїх заступників. Було вже тісно, і я подумав, що коли Зарандіа й надалі ставитиме свої комедії, то йому потрібен буде інший кабінет.

Я ввійшов і сів у крісло. Мушні Зарандіа дав мені час розглядітися й почав:

— У всіх у вас душа свиняча й розум ослячий... Перекладіть.

Тлумач переклав, і обличчя в заарештованих ураз ожили.

— Ваші предки заприсяглися у вірності російському цареві. Ви порушили цю клятву, зрадили государеві імператору, зрадили своєму народові й запродалися туркам за мідні червінці.

Поки тлумач перекладав, один із слідчих узяв червінця, провів по ньому терпугом і капнув кислотою. Метал змінив колір, слідчий обійшов усіх і показав монету кожному...

Один мулла не стримався й пом’янув недобрим словом Кара-Ісмаїла.

— Турки боягузливі, підступні й жадібні. На справжнє діло в них уже кишка тонка, а в тих дрібних потугах, на які в них ще вистачає сили, вони пихаті й брехливі. Уже років півтораста вони не перемагають на полі борні й нікого не перевершили розумом. Господь бог сподобав наділити російський народ вірою в свою міць і непереможність і лише задля цього дав туркам місце під сонцем. Іншої користі від них немає й не буде. Ви на череві плазуєте перед турками, сієте зерна розбрату в своєму народові, підбурюєте його проти уряду й тягнете в прірву.

Я був вражений, бо ніколи не чув від Зарандіа, щоб він розмовляв таким тоном і в такий спосіб.

— У серці своєму ви замірилися обернути гнів божий на народи Кавказу та їхню землю,— вів далі Зарандіа,— і ви дочекаєтеся свого: прийдуть каральні загони, візьмуть грузинів і вірмен проводирями, спалять ваші міста й аули; хто здатний тримати в руці хоча б ножа, тих позасилають у Сибір. Усіх інших затопчуть у землю, а хто зуміє втекти від справедливої кари й розсіється по лісах і горах,— ті поздихають від голоду, холоду та недугів. На ваших землях козаки заснують свої станиці, і про те, що ваші народи жили колись на землі, люди дізнаватимуться тільки з книжок.

Тлумач скінчив перекладати. Тоді Зарандіа підвівся, тримаючи в руках якийсь папір.

— Нагадаю ще раз, у чому ви вже викриті!..— Зарандіа подав їм список, у якому було перераховано суми, які вніс Чекурсо-бей на ім’я Хаджі-Сеїда в банк Стіннеса, й папушу квитанцій, що їх надіслав банк Хаджі-Сеїдові. Нагадав їм, що всі вони — розповсюджувачі фальшивих грошей і що протоколи обшуків, під час яких виявлено фальшиві золоті червінці,— в нього. Згадав і про роль Кара-Ісмаїла у всіх тих справах, і про глечик з подвійним дном, і, звичайно, про чотири відтиски, а закінчив усе це словами:

— Я вже сказав вам, що у вас душа свиняча, а розум ослячий, але й цього досить, щоб зрозуміти: закон нашої імперії лагідний і милосердний до тих, хто обирає шлях щирого зізнання й каяття. Він суворий і нещадний до тих, хто з дурного розуму і через свою тупу хитрість вдається до брехні й підступу. Ідіть і кажіть тільки правду, не здумайте викручуватися й приховувати щось, а то в мене знайдеться час знов зустрітися з вами, і тоді нарікайте на себе!.. Виведіть їх! — наказав він наглядачам.

Їх повели. Пішли обидва слідчі й Шитовцев, а Зарандіа накинувся на Іскандера-ефенді. Не знаю, як передати той розпал люті й гніву, які він вилив на свого власного агента. У всякому разі те, що дісталося муллам і Кара-Ісмаїлові, було материнською ласкою в порівнянні з тим, що він говорив Іскандеру-ефенді. За словами Зарандіа виходило, що за всі послуги, зроблені Хаджі-Сеїду, Кара-Ісмаїлу й чотирьом муллам турецької розвідки, мусить відповідати Іскандер-ефенді Юнус-огли, і тільки він сам. Зарандіа бушував не менше двадцяти хвилин. А тоді враз обернувся до мене й сказав:

— Ваша ясновельможність, благаю, дайте мені право заарештувати цього негідника на підставі тих даних, які ми вже маємо.

Я подумав і сказав, що не можу дозволити порушувати закон і що для арешту потрібні додаткові докази. Тоді Зарандіа, змусивши Іскандера-ефенді дати підписку про невиїзд, власноручно випхнув його з кабінету. Я розумів, що справжня розмова з Хаджі-Сеїдом почнеться тільки тепер, і сам лише бог знає, скільки вона триватиме, тому я вважав за краще залишити кабінет Зарандіа разом зі своїм помічником.

Виявляється, Зарандіа протримав Хаджі-Сеїда до ранку, і наступного дня сам він прийшов лише о четвертій годині по обіді. Чекаючи його, секретар доповів мені, що вже втретє приходять від Хаджі-Сеїда й кажуть, що є дуже важливі вісті для пана підполковника, які треба переказати йому невідкладно.

— Невідкладно?.. Негайно повідомте Зарандіа!

Нові стосунки, що встановилися між Хаджі-Сеїдом і начальником політичної розвідки, не були для мене таємницею, і тому я не здивувався, дізнавшись, що Іскандер-ефенді Юнус-огли, повернувшись пізньої ночі, швиденько зібрався й зник. Саме про це й поспішав Хаджі-Сеїд повідомити Зарандіа.

Коли противник замкнутий у фортеці, надійно оточений і вже поїв усіх коней, собак, котів і пацюків, а водопровід теж перерізаний,— тоді єдине, про що він мріє й молиться,— це про збереження життя. Тепер уявімо собі, що той, хто тримає облогу, не лише пропонує обложеному мир, а й просить стати союзником у поході на третю державу, обіцяючи й гарантуючи великі трофеї... Саме в такому становищі опинився Хаджі-Сеїд. Зарандіа не важко було переконати його, що звинувачення в шпигунстві передбачає — в найкращому разі — кайдани й сахалінську каторгу. Альтернатива — цілковита капітуляція і співробітництво. Вони торгувалися виснажливо довго, і нарешті Хаджі-Сеїд згодився на всі умови Зарандіа. А що ж йому лишалося? Хаджі-Сеїд підписав усе, що дав йому Зарандіа, і пішов собі додому, глибоко, несхитно й навічно впевнений, що Зарандіа — це тобі не «француз», з яким увечері можна вкласти угоду на купівлю товару, а вранці відіслати за марсельською адресою разом з його векселем повідомлення про розрив угоди без повернення неустойки...

Шалва Зарандіа

— Ви, певно, здивувалися, чому, коли ви спитали мене, я не стримався й засміявся? А смішно мені стало тому, добродію, що я сам уже багато років про це думаю. Правду кажучи, я й тепер не знаю, чи правильну відповідь я знайшов. Так уже воно сталося, що коли граф Сегеді пішов у відставку, стосунки між нами були дуже гарні. Вельми любив небіжчик сулгуні й аджику. Приїжджаючи в Тифліс, я завжди заходив до нього й приносив сільські гостинці. До революції він жив на вулиці Петра Великого. Це — взимку, а влітку їхав у Армазі, там у нього була дача. Він був статечний і дуже чемний. Дуже любив спокійні, тихі розмови, і сам бог знає, про віщо тільки ми не говорили. Якось він сказав мені, що такої простої людини, з таким ясним розумом, як у Мушні, йому більше не траплялося. Так воно й було. Мушні міг так у все вникнути, така в нього була логіка, що найскладніша справа ставала зразу ж зрозумілою навіть індикові. А Дата був його протилежністю. Не зрозумієш його, не розкусиш, а що вже шукати логіку в його поведінці, то й зовсім було намарне. Можете собі уявити, що за ціле життя їм жодного разу не пощастило його спіймати, а скільки ж за ним ганялися. А потім одного прекрасного дня він сам прийшов у в’язницю й сів. Що сталося, яка безвихідь змусила до того?..

Ви вже про це знаєте, і я лише вточню деякі подробиці. Я не тільки виховувався в їхній сім’ї — я був старим Зарандіа за сина, а Мушні й Даті за брата. Про це знали всі, і стосунки між нами були родинні. Але за народженням я не Зарандіа, а Гогніашвілі. Спочатку назвали мене Шавлагом, а потім ім’я моє переінакшили на Шалву, як це сталося — я й сам не знаю. Мій батько Цате був знаменитий у Картлі абраг. Тільки називають їх там не абрагами, а качатами. Мені було п’ять років, коли батька вбили. Через два місяці померла мати. Тих, хто прийшов здалеку й оселився на землі тамтешнього поміщика, в Картлі називають хізанами. Нас і мали за хізанів, родичів там у нас зовсім не було. Дата Туташхіа був побратимом мого батька, і коли батька вбили, він прийшов до мене із Самурзакано й віддав на виховання своїм названим батькам Тамар і Магалі Зарандіа. Це й тепер трапляється, а раніш то був просто звичай: заможні люди брали на виховання не лише сиріт або дітей безнадійно хворих батьків, а й дітей своїх бідних родичів. До того ж так було заведено: прийомний дітей від рідних ні в чому не розрізняти. Побачать сусіди, що ти зі своїм краще, ніж з годованцем,— осудять, почнуться розмови, що взяв ти собі в дім прислужника чи наймита, а не сина привів. Стільки піклування й тепла відчув я в сім’ї Зарандіа, скільки інші в рідній сім’ї не відчують! Коли Дата привіз мене до старих, Мушні вже служив у Тифлісі й до батьків приїздив рідко. Старший брат Мушні, Костянтин, жив окремо, у нього була своя сім’я, свій дім і садиба. Еле то в себе, то в селі поживе, у батьковому будинку, то в нас, а іноді їздила гостювати до Мушні — спочатку в Кутаїсі, а потім у Тифліс. Дата приходив навідати своїх названих батьків раз або двічі на рік, і то вночі. Та про це я дізнався, коли вже виріс. На той час я був єдиною дитиною в сім’ї. Старі доглядали мене й пестували, а для Еле я був рідним сином. Чим тільки вона не догоджала мені, коли бувала в нас. Не забував потурбуватися про мене й Мушні, а Дата ж у абрагах був, що з нього, бідолахи, питати, але й він, бувало, хоч і прийде потайки, а все одно не піде з дому, не залишивши мені то іграшки, то грошей або ще чогось. Колись люди були набагато добріші, а надто сім’я Зарандіа... «Дім любові й доброчинності»,— так казав Магалі Зарандіа. Він вважав, що такою домівкою має бути кожна сім’я. Магалі Зарандіа був простий дячок, але такої освіченої людини треба було пошукати. Я говорю не про університет чи академію. Розуму в нього в голові було стільки, що він хоч яку премудрість міг утямити. А не стачало розуму, то він чуттям доходив. Чуття мало, то йому книжка допомагала. Книжок він перечитав силу-силенну. З’явиться нова книжка в домі,— а вже про старі не кажу,— все прочитає. І дітей заохотив до читання. Мене, дай йому бог здоров’я, він так навчив, що хоч у гімназію я попав, коли мені вже десять років було, а й у підготовчих класах, і згодом учителі всі дивувалися, звідки це хлоп’я стільки знає! У гімназичні роки в мене хіба що пташиного молока не було. Гімназію закінчив, поїхав учителювати в село. Так хотів Магалі. Потім змінив мене інший учитель. Того року якраз і загинув наш Дата. Мушні був уже, в Петербурзі, він виписав мене в столицю й віддав до університету. На четвертому році свого навчання на юридичному факультеті я приїхав на літні канікули в Грузію. Того літа помер мій брат Мушні Зарандіа. Він був уже в чині полковника, і його вважали за людину великого розуму, дуже великого. Цар-імператор, коли Мушні захворів, привозив до нього професорів з Франції і з Німеччини, та вони нічим не змогли допомогти. Лікарі дійшли висновку, що причиною смерті була тяжка форма меланхолії. Це сталося в дев’ятсот тринадцятому році. Коли Мушні помер, я від горя не міг собі дати ради, вернутися в університет. З п’ятьох дітей у старих зосталося лиш двоє — Костянтин і я. Через півтора року загинув у першій імперіалістичній війні Костянтин. Треба було, добродію, потурбуватися й про старих, та й домівці потрібен був догляд. Я й лишився. На військову службу мене не призивали — один-єдиний годувальник. У дев’ятсот п’ятнадцятому став я знову вчителювати, і ось мені вже незабаром сімдесят, а цьому фахові я не зраджував, сорок років з дітьми й з дітьми.

Я все це розповів вам не для того, щоб пояснити своє ставлення до сім’ї Зарандіа й запевнити вас, що я й справді їхній син. Я хочу сказати, що коли б хтось у тій сім’ї знав напевне, чому Дата добровільно сів у в’язницю, то і я неодмінно знав би. Ви не повірите, але і сам Мушні нічого достеменно не знав. Правда, в останні роки мого навчання в університеті Мушні вже серйозно нездужав і віддавав перевагу не мирській суєті, а самотності й тиші, та все одно ми з ним про це часто говорили. Кінець кінцем ми одностайно прийшли до думки, що Дата зробив це заради Мушні, але все-таки самим цим не можна було всього пояснити. Відтоді минуло чимало часу, багато чого перебродило, багато спливло на поверхню й потім осіло в пам’яті. Я розкажу вам про кілька подій. Може, вони проллють хоч трохи світла на те, чому Дата Туташхіа з своєї доброї волі пішов у в’язницю.

Якось уночі до нашого старшого брата Костянтина прийшов хобець Дуча Абраміа й сказав, що Дату Туташхіа тяжко поранено і він лежить у надійного чоловіка в Лебарде. Коли Дуча йшов звідти, Дата вже три дні був непритомний, і хтозна, чи живий він тепер. Дуча взяв слово з Костянтина, що той не скаже Даті, звідки дізнався про його рану. Це сталося в той час, коли Дата пішов у абраги вдруге, я був тоді вже хлопчаком. Уночі нічого не зробиш, а вранці Костянтин послав свого сина Бочіа по діда, Я причепився до Магалі, і він узяв мене з собою, але слухати, про що говорять дорослі, мені не дозволили. Та вийшло так, що їхню розмову я все-таки почув, і дорослі про це дізналися. Костянтин покликав нашого батька до себе, а не прийшов до нього сам, через те що боявся за Тамар,— як би то було їй, коли б вона дізналася, що Дата при смерті? Та й Еле гостювала тоді в нас. Коли б жінки дізналися про те, що сталося з Датою, плачу й голосіння було б на все село. Довго Костянтин з Магалі судили-рядили й нарешті зійшлися на тому, щоб іти вдвох у Лебарде. А як зі мною бути? Залишити дома? Хлопчина може проговоритися. Взяти з собою — тоді від’їзд трьох чоловіків стривожить жінок ще більше. Вирішили взяти й мене, а Костянтиновій жінці сказали, що чоловік її поїхав на далеку сіножать, подивитися стоги. З мене вони взяли слово честі триматися вдома так, щоб ніхто нічого не помітив.

Повернулися ми додому, сіли обідати, а Магалі й каже: вирядіть нас у дорогу, завтра ми з Шавлагом поїдемо в Зугдіді. Хитрість удалася, жінки нічого не запідозрили. Рано-вранці ми зустрілися з Костянтином у призначеному місці й рушили в дорогу. Від нас до Лебарде півтора дня їзди кіньми. На третій день після того, як Дуча Абраміа приходив до Костянтина, ми переступили поріг будинку, де лежав Дата. «Горем ти нас стрічаєш чи радістю?» — спитав Магалі господаря. Андро Салакаіа засміявся й сказав, що невимовно радий нам, а то цієї ночі Дата вже збирався йти, хоч ледве на ногах тримається, і треба вмовити його перечекати ще днів три-чотири. Від серця в нас одлягло, ми дружно зітхнули, і Андро Салакаіа повів нас до Дати.

Брат сидів блідий як смерть і чистив зброю. Він розбирав її, перетирав, налагоджував, а я дивився на нього, витріщивши очі, й думав, скільки ж крові він утратив. Дата був здоровий як віл, хто ще міг витерпіти все, що випадало на його долю,— переслідування, зради, страждання, кров. Сам бог знає, які випробування й муки повинна прийняти людина з таким розумом і серцем, як у нього.

Побачивши нас, Дата був здивований і уражений, але перед ним стояв батько, і перечити він не зважився. Лише опустив голову — на знак провини. Почалися розпитування — що та як, його жаліли, бідкалися. Не згадуватиму всього, що було говорено, розкажу тільки про найважливіше.

Батько спитав Дату, хто стріляв у нього та як могло статися, що в нього влучили.

— Влучив той, тату, в кого око несхибніше й рука твердіша,— відповів Дата.

— Я збрехав би, якби сказав, що ти постарів,— вступив у розмову Костянтин.— Але для того діла, на яке ти йдеш, ти вже не молодий. Замолоду ти вмів вистрілити на секунду раніше від противника і був прудкий, як хорт. У Грузії це знає кожен. Але той час минув. Твої ноги не такі прудкі, як колись, рука не така тверда й око не таке зірке. У тебе вже немає того, без чого абраг не абраг і без чого не здолати йому свого переслідувача. Сьогодні ти відбувся раною, та скільки куль іще чекає на тебе. І не об’їдеш того конем, якийсь сучий син пошле тебе на той світ. Подумай про це, Дато, добре подумай, брате.

— Що ж ти йому радиш, цікаво знати? — спитав Магалі Костянтина.— Заново йому народитися накажеш чи живої води напитися?

— Нам, тату, не до жартів,— спалахнув Костянтин.— Не знаю, чули ви про цю історію чи ні... Сталася вона років п’ять тому. Дата гостював у Татархана Анчабадзе. Якось увечері вони з Татарханом сиділи на балконі, на третьому поверсі, й вечеряли. Пам’ятаєте Хітарішвілі? Спочатку він був розбійником, а потім поліція зробила з нього нишпорку. Так ото він пронюхав, що Дата в Татархана, прокрався на третій поверх, на балкон, націлив на Дату два маузери й каже: «Руки вгору, не рухатися!» Дата як сидів коло поручнів, так з третього поверху і стрибнув — оком ніхто не встиг змигнути. У Татархана перед будинком величезний горіх — Дата й завис на його маківці. Хітарішвілі прицілився. Та поки він цілився й натискував на курок, Дата гілляку, за яку тримався, відпустив, схопився за ту, що нижче, а з нею й сам опустився. Куля просвистіла там, де його вже не було. Хітарішвілі взяв трохи нижче, але встиг ухопитися за гілку трохи нижче й Дата. Три чи чотири рази стріляв Хітарішвілі, і щоразу його куля пронизувала пусте повітря — Дати там уже не було. Нарешті Дата сплигнув на землю. «Я не вб’ю тебе, щоб не образити господаря!» — гукнув Дата, і єдина його куля зірвала папаху з голови в Хітарішвілі. Він переплигнув через паркан — та тільки його й бачили. Ще п’ять років тому Дата вмів витворяти такі фокуси. Сьогодні, мабуть, уже й не зможе, а років через п’ять — і поготів. Старість стоїть на порозі. Настане день, здолає його Хітарішвілі чи якийсь інший шакал, або вирискається охочий, котрий з доброї волі пустить йому кулю в спину. Тепер охочих зітнути йому голову разів у десять більше, ніж раніше було в нього друзів та приятелів. Людям, скажу я вам, хоч сто разів добро зроби, а один лише раз зло, то вони добро забудуть, в багно затопчуть, а погане триматимуть у пам’яті — не випустять. Абрагові потрібне молоде здоров’я і дозрілий розум! Тільки це я й хотів сказати, тату, а більше нічого.

— І в кого ти вдався, не можу зрозуміти,— сказав Магалі.— Чого ти, Косто, лисом скрадаєшся? Хочеш, щоб Дата кинув зброю і взявся за сапу, чи що? Уже раз «помирив його Мушні з властями, узявся Дата за сапу, але що з того вийшло, сам знаєш не гірше від мене...

— Якби жив спокійно, ніхто його й пальцем не торкнув би,— перебив батька Костянтин.— Його на якій умові замирили? Щоб закону не порушував і поводився пристойно. А він — то з Чантуріа сплутався, то ще бог знає з ким якісь справи облагоджував...

— Коли людина чесна й справедлива потрапляє в біду й скруту, тоді закон перестає існувати, Косто! — сказав Дата.

— А яка ж це скрута прийшла до тебе?

— До мене — ніяка. А до них прийшла, і я свій обов’язок виконав...

— А закон своє виконав... І ти знову абраг!

Дата ледь ворухнув плечима і, всміхнувшись, закрив затвор карабіна й спустив курок.

— У кожного своя доля, Косто. Так воно ведеться з давніх-давен,— сказав Магалі.— Як кому на роду написано, так він і живе. Ми звикли до своєї долі, Дата — до своєї, його вже не переробиш...

— Е, ні, тату, вибачай,— ще дужче спалахнув Костянтин.— Людині не теслом треба бути, щоб тільки до себе тесати, а поперечною пилкою, щоб на обидва боки пиляти. Дата каже: як мені подобається, так і житиму. І рубатиму, й тесатиму на свій бік. А на наш бік тирса й стружки летітимуть, еге?.. Я не хочу його образити, але ось уже вісімнадцять років, як Дата в абрагах, і всі ці роки для Еле були справжньою мукою, вона бабусею стала, а жінка ж молода. А ви з матір’ю? Очі у вас від сліз не висихають. Крім лиха, що ви від нього бачите? Згадайте, скільки разів говорили нам — убито нашого Дату,— і скільки разів у наших сім’ях оселялося горе? А візьміть Мушні. Чотирнадцять років висить над ним... усі його начальники в Тифлісі й Петербурзі за пазухою камінь тримають. Виручає Мушні свого брата, якби не Мушні, давно спіймали б і повісили Туташхіа на шибениці. А так — хто знає, якою великою людиною став би Мушні, коли б не заважав йому Дата. Ось і Шалва підріс, гімназію кінчає, в нього своя дорога. Скільки разів ту дорогу переріже Датина доля? Та не тільки ці два десятки років, що він в абрагах ходить,— з самого дитинства — хто з нас не був йому і добрим братом, і сестрою, і батьком, і матір’ю? Хто з нас хоч раз відступив від свого обов’язку? Хоч одно слово скарги чи докорів хто чув? Або сварка якась — цього й зовсім не було, і на думці ніхто не мав. А тепер настав час, Дата сам повинен зрозуміти — вам на схилі віку спокій потрібний, Еле — теж, Шалві — будувати своє майбутнє, і в мене сім’я, невже я своєї частки спокою не заслужив? І на Мушні зважити треба — він своєю дорогою йде, Дата про це теж пам’ятати повинен.

Коли Костянтин заговорив про тесло й поперечну пилку, Дата облишив свою зброю і слухав брата, не спускаючи очей з його обличчя. Просто дивно, як умів він слухати... Жилка на обличчі не сіпнеться, око не змигне — годину слухатиме, і видно, не лише слухає, кожне слово вбирає і в думці своїй перетравлює.

Довго стояла тиша, коли Костянтин закінчив говорити. Порушив її Магалі:

— Така розмова між чоловіками вашого віку можлива лише за однієї умови: якщо один засуджує вчинок другого, то він мусить одразу ж сказати, як треба в такому разі вчинити, щоб було чесно й справедливо.

По цих словах знову всі мовчали.

— Я сказати цього не можу,— відповів батькові Костянтин.— На тому тижні поїду в Тифліс і, якщо застану Мушні, поговорю з ним. Послухаю, що він скаже.

— Якби ти знав, брате мій Косто, скільки я сам про це думав-передумав,— заговорив Дата,— не можу я двоє діл заразом робити. Не виходить у мене, а коли не виходить, тоді треба з двох вибирати те діло, яке більше відповідає твоїй гідності.— Говорив Дата дуже спокійно, а тоді спитав Магалі: — Як там мама? Як її серце?..

Ми лишилися до ранку, але про Дату більше не говорили. Андро Салакаіа пригостив нас на славу й поклав відпочивати. Уранці ми рушили в дорогу й щасливо повернулися додому. Так закінчилася та подія.

Скажу вам, добродію,— Дата сам страждав від того, що його безпутне життя приносить близьким йому людям багато лиха й клопоту, але Костянтин витяг на світ божий усе, що, здавалося, надійно й навіки було сховане. Я кажу сховане, бо ніхто в нашій сім’ї жодного разу за всі роки не скаржився, не нарікав на прикрощі і сльози, які приносило в сім’ю Датине життя. Навпаки, кожен з нас близько до серця брав напасті, що звалювалися на нього, не відокремлюючи його долі від своєї долі. Принаймні так завжди нам здавалося. Пригадую, приходить якось Дата аж геть за північ. Усіх пообнімав, перецілував, приголубив. Посідали вечеряти, говорили про се про те. А мати Тамар і каже Даті з сльозами на очах:

— У всіх твоїх однолітків, синку,— сім’ї, діти. А ти ніяк не вгамуєшся, і де там уже тепер сім’ю заводити!..

— У нього в роду й поведенції такої не було, щоб тихо-мирно пливти за водою і з усім миритися, і ми його не для спокійного життя викохували,— заступився за Дату Магалі.— Не розумію, чого ж ти сльози проливаєш?

Скільки разів мені доводилося чути, як Магалі казав: те, що в Дати така доля,— наша провина, винуватити в цьому нікого, і його біда — найперше наша біда, а вже потім його.

Дата, звичайно, знав, як ми ставимося до його нещасливої долі, і це, звісна річ, не полегшувало ні страждань його, ані каяття. Серце йому боліло від того, що нам доводиться стільки всього терпіти через нього. А в нас — завжди на душі камінь, що Дата й сам нещасливий, і за нас уболіває. Так чи так, він завжди відчував провину перед сім’єю, вона мучила його невідступно, і, хто знає, може, саме вона й погнала його з доброї волі сісти у в’язницю.

Були на те й інші причини. Не знаю навіть, як пояснити... Ще дві причини було. Точніше кажучи, відбулися якраз на той час дві розмови, які теж могли штовхнути його у в’язницю. Перша розмова — між ігуменею Єфимією, нашим батьком Магалі і Датою... Я теж був при тій розмові. Але була там ще одна черниця, молода послушниця, приставлена до ігумені. По смерті Єфимії вона залишила монастир. Жінка та жива й понині й живе недалеко звідси. Її звати пані Саломе Базієрашвілі-Одішаріа. Знаєте, поки тривала та розмова, мене раз у раз посилали то в двір, то щось принести, то сюди, то туди. Уривками, але я чув, про що говорили, а пані Саломе нікуди не виходила, пам’ятає все до дрібниць, і добре пам’ятає... Набагато краще за мене. Я вас познайомлю з нею, і ми разом згадаємо вже геть-чисто все... А друга розмова відбулася між нашим батьком, Мушні й Датою. І при тій розмові мені довелося бути й запам’ятати її. Коли хочете, я розкажу вам про неї зараз, а можу — згодом, після розмови з панею Саломе. Як хочете.

Граф Сегеді

Події розгорталися за наміченою схемою, і це було найважливіше. Хаджі-Сеїд зізнався в тому, що мадемуазель де Лам’є його співучасниця і що вони обмінювалися добутими відомостями. Це означало, що Хаджі-Сеїд і Жаннет де Лам’є були винні й перед своїми розвідувальними службами. Досить було повідомити їхніх патронів про це, І обоє не минули б смертної кари як зрадники держави.

— Що ви збираєтеся далі робити, Мушні? — спитав я Зарандіа.— Якщо до вух мадемуазель де Лам’є доповзе бодай частка того, що сталося з Хаджі-Сеїдом, вона одразу ж спробує втекти од нас, і не виключено, що це їй пощастить... Що вам тоді робити з Кулагіним і Старіним-Ковальським, з цими кільцями вашого ланцюга?

— Ви гадаєте, мадемуазель де Лам’є краще брати зараз? — спитав Зарандіа, трохи подумавши.

— Не знаю. У мене ще немає про це думки, а то навіщо б я вас і питав.

— Щоб заарештувати мадемуазель де Лам’є, досить двох поліцейських, навіть одного. Та коли вона проковтне язика, буде опиратися й заперечувати все, тоді по закінченню терміну попереднього ув’язнення ми змушені будемо звільнити її як особу іноземного підданства й надати їй право виїхати на батьківщину. На руках у нас залишиться дурниця — галас у європейській пресі та дипломатичні ускладнення. Цілком можливо, що вона одразу в усьому зізнається, але ця моя думка належить до сфери рожевих мрій. Інша річ, коли б це був чоловік... А даму треба тримати у в’язниці, як у дорогому пансіоні, а до того ж не можна застосовувати особливих санкцій. Нічого ми не матимемо ні від осіб, які з нею зв’язані, ні від її оточення. Ви самі знаєте, що від знайомства з арештованими відмовляються всі, і змусити признатися в цьому надзвичайно важко. Тому брати її зараз, а може, і взагалі будь-коли, немає ніякісінького сенсу...

— Цікаво! Навіть будь-коли взагалі?

— Я кажу — може. Звісна річ, часто буває, коли єдино розумне й цілком виправдане вирішення долі шпигуна — в’язниця або шибениця. Але в певних випадках — і я віддаю перевагу саме їм — розумніше використати шпигуна заново. Навіть якщо в одному з десяти випадків буде досягнуто успіху — це вже велика перемога. Що ж до мадемуазель де Лам’є, то її доля ще вирішуватиметься. А тепер цій дамі треба накинути звинувачення, щоб повернути його назад безпосередньо з її рук. Після цього дуже легко розімкнути наступні кільця.

— З чого ж ви думаєте почати?

— Передусім треба з’ясувати, чи існує наскрізний канал Кулагін — мадемуазель де Лам’є, а якщо існує, то в чому це виявляється...

Усе, що говорив Зарандіа, здавалося, було сповнене логіки й переконливості, проте в мене було таке враження, що він чогось не договорює. Мені не хотілося заглиблюватися в цю свою підозру, і я визнав за краще показати Зарандіа повідомлення, щойно одержане з Петербурга. В ньому йшлося про те, що існує нелегальна група, її прямою, а може, і єдиною функцією була діяльність, схожа до нашої служби поширення чуток. Наш політичний противник став боротися з нами нашими ж методами, і в різних верствах населення розповзалися компрометуючі чутки про державний лад, про царську сім’ю, про осіб, які обіймають високі посади в державі.

Зарандіа прочитав інформацію і мовив:

— Пам’ятаєте, ваша ясновельможність, коли ми говорили за прокламацію Спадовського, я сказав, що вона наштовхує на роздуми? Я передбачав, що саме так повернуться справи.

— Дуже добре пам’ятаю і навіть не раз збирався поговорити з вами про це, та все якось не випадало.

— Бачите, що вийшло, графе,— порох, винайдений для фейєрверків, використано для вибухівки!

— Але на це потрібні були століття. А головне, порох — це матеріальна річ, а не духовна субстанція. І в цієї справи,— я поклав руку на документ, який щойно прочитав Зарандіа,— зовсім інша швидкість розвитку. Я гадаю, що системи поширення чуток мають прекрасне майбутнє, вони набуватимуть найрізноманітніших форм і оболонок, і я бачу, як наближається епоха масових духовних диверсій.

— Сто чортів їхньому батькові! — За багато років мені рідко доводилося бачити Мушні Зарандіа з таким розлюченим обличчям. Голос його зазвучав якось по-іншому — з грудей вирвався глухий клекіт. Він відчув, що зривається, стримався й заговорив звичайним голосом: — Перебуваючи в наших руках, служба поширення чуток становила частину широкого плану, а сам план був системою заходів, спрямованих проти цілком певних осіб, до того ж його було створено для досить своєрідної географічної та адміністративної області. Він призначався для зовсім окремого й абсолютно конкретного застосування, і аж ніяк не для всієї держави. Поклавши руку на серце, ми можемо зізнатися один одному: зробити з поширення пліток, пересудів, поголосу постійний метод, всеохоплюючу систему — нижче цього не опускалася навіть свята інквізиція! Нас виправдує лише те, що цей метод ми використали проти насильників, грабіжників, убивць, котрих не могли спіймати й знешкодити іншими засобами. Винятком був лише Дата Туташхіа, але те, що цей метод було застосовано проти нього, я вважаю за свій службовий злочин. Нічого не вдієш, це на моїй совісті... Звісна річ, полковникові Сахнову і п’яти матеріалів видасться мало, та щоб уявити собі, до яких жахливих наслідків призведе поширення нашого повітового й хвилинного досвіду на цілу державу й епоху, для цього потрібна була елементарна совість, не кажучи вже про здоровий глузд. Сахнов не має ні того, ні другого. Коли держава в боротьбі проти своїх політичних противників змушена вдаватися до таких методів, це означає, що вона невиліковно хвора. Саме це й намагаються довести вороги імперії. А тим часом якийсь там Сахнов — я говорю фігурально — стоїть собі з каменюкою в руці й чекає, коли на лоба відлюдькові сяде муха. І ще ось що, графе... Ви самі навчали мене й казали: є така закономірність, що коли якась установа або спільність людей раптом в один з моментів свого існування перестає підкорятися силі, що керує цим організмом, це означає, що далі керувати тим самим способом неможливо, поки не буде виявлено причини паралічу і не знайдено нового способу керівництва. То ще нічого, коли буде попущено віжки системи керівництва митницями; не буде катастрофи, коли на якийсь час перестане підкорятися податкова система, але плітка, чутка — тут хаос наявний уже в самій їхній природі, а поширення їх — це лавина хаотичних, руйнівних ударів, а плітка, що проникає в глибінь багатотисячних, багатомільйонних мас населення,— це вулканічна лава, що невідомо коли і в якому напрямі почне вивергатися на поверхню. А тепер уявіть собі день, коли загальнодержавна система поширення чуток перестане нам підкорятися. Я вас запитую, що тоді врятує імперію від розрухи, від розкладу, від розпаду?!

— Серед народу поширилася чутка, нібито його величність щодня їсть котлети,— перебив я його.— Смішно? Аж ніяк, бо не відомо, яка вибухова сила цієї чутки. Версію про котлети вигадав, звісна річ, не наслідник престолу, а його ворог. Ми зобов’язані вжити контрзаходів? Зобов’язані. Чи означає це, що наша імперія, як ви, Мушні, висловилися тут, безнадійно хвора?

— Ні, ваша ясновельможність. Це означає, що вона хвора такою мірою, якою і ми змушені будемо вдаватися до подібних методів у нашій політичній боротьбі. Чи дуже ми змушені вдаватися зараз до цього? Зовсім ні.

Те, що імперія була хвора, багато хто розумів, але в стінах нашого відомства говорити про це вважалося за святотатство і серйозну провину. Мушні Зарандіа зважився заговорити про це при мені. А я мовчав і не збирався навіть щось зауважити!.. До того ж я прекрасно розумів, що якби Зарандіа дали змогу, він одним рухом руки стер би з лиця землі службу чуток, яка завдяки Сахнову розповзлася по всій державі.

— Закрити одне вже існуюче відомство важче, ніж створити п’ять нових. За теперішніх умов гласно й офіційно знищити систему поширення чуток, навіть якщо за це візьметеся ви, на мою думку, неможливо.

Зарандіа зрозумів, що я не хочу ставати його співучасником і однодумцем у кампанії, що може розпочатися, й сказав:

— Ви неточно витлумачили мою думку, ваша ясновельможність. Втручатися в подібні справи таким маленьким людям, як я, не варто!

— Завтра, Мушні, приїздить полковник Сахнов! — змінив я тему розмови, чекаючи, як він поставиться до цього.

— Знаю, графе...— безтурботно мовив Зарандіа.

Полковник Сахнов, прибувши в Тифліс, одразу потрапив у таку павутину обставин, що сам дідько не дошукався б істини. Я переселився в світ дволиких явищ. Окрім трагічного епізоду із Старіним-Ковальським, усе, що відбувалося, мало двоє значень, відкривалося в двох протилежностях, однаково незвичайних, переконливих і водночас абсолютно несумісних. Маючи широкий власний досвід, спираючись на грунтовну обізнаність Мушні Зарандіа у всіх методах і заходах нашої справи, я витратив силу-силенну часу й духовних сил, щоб відокремити істину від підробок і підтасовок у тих численних хитросплетіннях правди й брехні, які виникали щодня і мало не щогодини. Зарандіа підготував для Сахнова складну мережу сілець і пасток. Істину доводилося відшукувати в майже не доступних для ока обставинах, а не в тих, що були на поверхні і впадали у вічі.

Саме відшукувати, кажу я, бо в своїх підозрах я виявився правий: у всьому, що стосувалося Сахнова, Зарандіа діяв, не радячись зі мною, і навіть коли все скінчилося, він і тоді не відкрив мені всієї правди. Де в чому я не певен і понині, і є в цій історії аспекти, в яких для мене й сьогодні сумнівне все.

Колишню посаду Зарандіа обіймав тепер полковник Князев. Куратором відділу, як і раніше, був Сахнов. Князєв разом з нами зустрічав Сахнова на вокзалі й умовив полковника взяти участь у вечері, яку організували на честь прибуття петербурзького гостя в Тифліс і з нагоди нового призначення Князева. На вечері поруч Сахнова опинилася мадемуазель де Лам’є! її привезли Кулагіни нібито на їхнє запрошення, звісна річ, заздалегідь домовившись з Князевим. Я мимоволі став свідком флірту Сахнова з мадемуазель де Лам’є, бо ж не міг заплющувати очей на те, що впродовж трьох чи чотирьох годин творилося переді мною, та, правду кажучи, і не хотілося мені заплющувати. Фліртувала мадемуазель Жаннет де Лам’є з делікатною чарівністю, лукаво й граціозно. Після вечері Сахнов одвіз у моїй колясці спочатку Кулагіних, а потім її. Як розповідав кучер,— полковник і дорогою, і коло під’їзду де Лам’є був дуже наполегливий, намагаючись проникнути в її дім, але Жаннет де Лам’є показала характер, заспокоїла свого заповзятливого супутника, обіцяючи зустрітися з ним через три дні на вечері в Кулагіних.

Усе в цьому епізоді поки що йшло, як і належало, і всі персонажі посідали свої місця, але ж до цього вечора мадам Князева доводилася мадемуазель Жаннет де Лам’е лише клієнткою... До того ж на вечері, що її давали вищі чини таємної поліції на честь такої високої персони, присутність торговки шнурівками, хоч які рафіновані були її манери, могла вразити кого завгодно. Не дорікайте мені за перебільшену підозріливість, але я за своєю професіональною звичкою вже інстинктивно не зводив з неї очей і відчував тут руку Зарандіа.

Уранці я спитав його, в чому сенс вчорашньої комбінації.

Зарандіа був щиро здивований і попросив розповісти про всі перипетії вечері.

— Прекрасно. Цей альянс може бути нам на руку.— Він вимовив це так просто, що мене взяв сумнів: може, він і справді нічого не знає?

Не треба було великої проникливості, щоб здогадатися — де Лам’є підсунули Сахнову. Але й тепер я не вжив ніяких заходів. З високопоставленої особи, близької до царської родини, робили пішака й цим пішаком жертвували. Я виявився учасником змови, що суперечило моїм переконанням, було для мене неймовірним і чужорідним, і разом з тим усе це мене вже майже не вражало. Очевидно, настав час переоцінки всіх цінностей.

Серед вищих чиновників було заведено (мені здається, це збереглося й тепер і зберігатиметься ще довго) типів певної вдачі називати вояками. Так мовилося про чиновників, котрі були невдоволені тим, чого вони досягли, і котрих постійно гризла думка, що становище, в якому вони перебувають, є для їхніх здібностей принизливе, коли не образливе. Боротьба за нову посаду є їхнім перманентним станом. Такі люди звичайно мають репутацію ясновидних і енергійних натур, проте, як правило, вони схожі на падаючі зірки — один раз спалахують і зникають. Таких прикладів дуже багато. Коли аналізуєш якийсь процес або окреме явище і доходиш нарешті до висновку в своїх міркуваннях, найпереконливішим аргументом виявляється сам результат досліджуваного процесу чи явища. Ось чому вояків, котрі зазнали поразки, я, не вагаючись, маю за людей обмежених. Справжній боєць, обдарований талантом і життєвою силою, повинен уміти тверезо оцінювати контрнаступальні можливості суперника й противника, не кажучи вже про необхідність дотримуватися елементарної обережності в боротьбі. Брак обережності й здатності тверезо оцінювати — хіба це не обмеженість?

Сахнов перший кинув рукавичку — окремо мені, окремо Мушні Зарандіа і нам обом разом. Я чекав, що тут, у Тифлісі, на території противника, я побачу його внутрішньо мобілізованим, зосередженим і завбачливим. А він тримався так, ніби після повернення в Петербург на нього чекає крісло якщо не міністра, то принаймні його товариша. Коли б він виявив хоч найменшу здатність до тверезої оцінки противника і обережність, можливо, він і не зазнав би фіаско...

Полковник не став чекати кулагінської вечері, а через ад’ютанта надіслав мадемуазель Жаннет де Лам’є записку: він нагадував про її обіцянку повезти його подивитися унікальний килим і бути посередником у його придбанні. Жаннет де Лам’є переказала, що вона згодна, але не зразу, відклала зустріч на п’яту годину і, готуючись до виїзду, протримала закоханого полковника в своїй вітальні ще годину.

З тієї миті, як ад’ютанта було послано з запискою, тобто з обідньої пори, і до пів на сьому вечора полковник нетерпляче ждав. Він радів від думки, що одним пострілом уб’є двох зайців — побачить її та наблизить їхнє таємне побачення й матиме килим Великих Моголів на заздрість петербурзьким колекціонерам і світським друзям.

Звісна річ, Хаджі-Сеїд зустрів полковника Сахнова й мадемуазель Жаннет де Лам’є сам. Після чашки кави й легкої розмови розгорнув килим Великих Моголів. Враження перевершили всі сподівання. Сахнов був такий захоплений, що ледве тримався в межах пристойності. Килим, що його вкрав Спарапет, було оцінено в тридцять тисяч. Полковник почав був торгуватися, але невдовзі стало ясно, що робить він це лиш заради втіхи говорити про такий скарб, до того ж йому хотілося показати себе перед усіма неабияким покупцем і тонким знавцем, хоч насправді в нього не було тих тридцяти тисяч, ані навіть третини тієї суми. Хаджі-Сеїд спустив п’ять тисяч, але далі вже ані руш. Полковник сказав, що приїде завтра, аби продовжити переговори, і залишив дім Хаджі-Сеїда дуже збентежений.

Становище полковника й справді було жахливе: тут — жінка, яка, здавалося йому, думає лиш про те, як би одкараскатися від нього, там — килим Великих Моголів, що ліг на трепетну душу заповзятого колекціонера всією своєю красою, цінністю й вагою... Проте немудрий інстинкт підказав Сахнову, що обидві його турботи може розв’язати лише вона, мадемуазель Жаннет де Лам’е. А може, йому просто хотілося розважити душу. Так чи інак, але закохані поїхали в ресторан.

Цей вечір минув для Сахнова майже марно, бо він шукав амурної близькості, а Жаннет де Лам’є вдалася до тактики, яка могла завести лише в кут ніжної дружби, та й тільки.

Хоч того вечора полковникові й не дісталося нічого, крім честі провести свою даму, він, проте, повернувся в готель з почуттям впевненості, що знайшов прихильника, а може, й вірного друга. У душі в нього, як в акваріумі, плавцем золотої рибки ворухнулася надія, що ця чарівна істота принесе йому не лише насолоду на ложі кохання, а й дасть змогу все життя милуватися дивовижним килимом...

Про все це на другий день уранці розповів мені сам Мушні Зарандіа, додавши, що нове побачення Сахнова з мадемуазель де Лам’є відбудеться сьогодні опівдні, але він знов умив руки, сказавши, що сам він до цього не причетний.

Я засміявся.

— Ваша ясновельможність, я лише створив стихію, в якій люди самі влаштовують свої взаємини залежно від ситуації. Зверніть увагу, графе, я кажу — я, а не ми, бо за все, що станеться далі, відповідаю я сам, якщо взагалі буде потреба відповідати за віщось і перед кимось.

Тепер мені, треба було збагнути, наскільки можлива була така ситуація, коли Зарандіа лиш розставив сільця, а люди, що опинилися «в стихії», яку він створив, робили те, що якраз і потрібне було йому.

Про все, що відбулося, Зарандіа міг дізнатися лише від мадемуазель Жаннет де Лам’е. Отже, між ними існує зв’язок. Не виключено, що сам Зарандіа виступав тільки в ролі слухача, не даючи ніяких розпоряджень-відповідей. Але який тоді сенс у таких стосунках? Коли вже вона в твоїх руках, змушуй її грати весь репертуар, який їй доступний! Та й не такою людиною був Зарандіа, щоб пустити події на самоплив, якщо він ввів їх у річище, приготоване ним самим, та ще з таким трудом!

Пам’ятаю, як мені спало на думку, що найменший промах Зарандіа міг потягти за собою скандал на всю Європу, і скандал той поставив би найясніший рід у досить двозначне становище.

Я й тут знайшов за краще змовчати.

Того вечора ми мали вечеряти в Кулагіних. Перед тим годині о п’ятій вечора до мене ввійшов Зарандіа.

— Ваша ясновельможність, полковник купив килима Великих Моголів. Вексель на двадцять п’ять тисяч дала Хаджі-Сеїду мадемуазель Жаннет де Лам’є.

— А чому це мадемуазель Жаннет де Лам’є?

— У Сахнова не було грошей, вона позичила йому.

З самого початку все, що було пов’язане з килимом, здавалося якимсь дивним. У мене склалося враження, що Зарандіа хоче вдарити кита не гарпуном, а стрілою з Іграшкового лука...

— Мушні, невже ви думаєте, що інкримінація купівлі краденого килима може хоч трохи ужалити таку впливову особу, як Сахнов?

— Ні, не думаю! Цим не можна зашкодити і квартальному. До речі, я і не ставлю собі за мету нашкодити Сахнову. Полковник воює сам з собою.

— Тоді мені не зрозуміло, що може дати метушня навколо килима?

— Уже дала, графе...— Зарандіа простяг мені аркуш паперу.— Ось висновок експертизи щодо тотожності почерку. Прошу, прочитайте.

«Хоч би не правда... Хоч би фальшивка...» — мало не моливсь я, беручи того клятого аркушика з рук у Зарандіа.

— Та не може бути! — Те, що я прочитав, зовсім приголомшило мене.

Зарандіа мовчав.

Треба було знов оволодіти собою, і, щоб заспокоїтись, я ступив кілька кроків по кабінету. Вернувшись до столу, я знов перечитав текст. Написано було по-німецькому:

«Одержав від мадемуазель Жаннет де Лам’є двадцять п’ять тисяч російських карбованців. Полковник Сахнов». І дата.

— Полковник жандармерії Сахнов,— мовив я, помовчавши якийсь час,— член надзвичайної ради, хрещеник великого князя, взяв двадцять п’ять тисяч російських карбованців у австро-угорської шпигунки — фройлайн Жаннет де Лам’є... Боже мій! Боже мій! Боже мій! Це скандал, це компрометація на весь світ його величності!.. Мушні, де ви взяли цю розписку?

— Мені дав її Хаджі-Сеїд.

— А як же вона опинилася в Хаджі-Сеїда?

— Мадемуазель де Лам’є передає свої донесення у Відень, користуючись каналами Хаджі-Сеїда.

— Облиште ці казки! Усе, що коїться навколо Сахнова, інспірували ви!

— Навіть коли б це було так, я мусив би говорити те, що говорю. Але цікаво, що й насправді все саме так, як я вам сказав.

— Що, у вас немає своїх зв’язків з мадемуазель де Лам’є?

— Поки що немає, ваша ясновельможність. Післязавтра вночі, перед очною ставкою з поручиком Старіним-Ковальським, мій зв’язок з нею буде встановлено. Я чекаю завтрашнього дня, вірніше, вечері в Кулагіних. Цю справу я повинен закінчити не пізніше шістнадцятого, хоч кров з носа. Сімнадцятого я маю бути в Мегрелії, в мене побачення з Датою Туташхіа.

— Стривайте... Звідки ви знаєте, що відбувається між Сахновим і мадемуазель де Лам’є, коли вони лишаються вдвох?

— Від Хаджі-Çeїдa, ваша ясновельможність, і від пані Терехової. Ця дама виявилася дуже здібною.

— Пане Зарандіа, я хочу і зобов’язаний знати все!

— Ваша ясновельможність, ви знаєте саме стільки, скільки і я. Ми говорили з вами про те, що вже відбулося. Про те, чого я чекаю або вважаю за можливе чекати,— я готовий доповісти.

— Говоріть... І, якщо можна, не розказуйте казок!

— Ваша ясновельможність,— всміхаючись, мовив Зарандіа,— ви маєте цілковите право сумніватися в моїй правдивості і в моїй щирості, але у вас немає ніяких підстав не довіряти моїй відданості!..

— Мушні, часто трапляється, що в людях раптом розкриваються риси, яких не сподівався в них виявити. Продовжуйте!

Зарандіа з сумнівом похитав головою й повів далі:

— Будуть знищені,— сказав він,— австро-угорська, перська і турецька резидентури. Припиняться — принаймні на якийсь час — панісламістські підступи турків на Північному Кавказі. У нас прибуде по одному досвідченому агентові в Женеві, Тегерані, Римі, подасть у відставку полковник Сахнов, і ніхто, крім нас двох, не знатиме справжньої причини його відставки. Буде перебудовано або й зовсім ліквідовано службу поширення чуток. Килим Великих Моголів повернеться до свого власника, а полковникові Глєбичу призначать нового ад’ютанта... Правда, з того, що я вам оце говорю, багато чого поки що лише передбачення, але ці передбачення мають перетворитися на реальність, інакше — боронь боже! — я можу опинитися в Сибіру, якщо Кара-Ісмаїл і мулли не встигнуть до того задавити мене в Метехській в’язниці! — і Зарандіа весело засміявся.

У словах мого помічника не було, здавалося б, нічого несподіваного, але фантастична картина перспективи, накидана його рукою, приголомшила мене, може, тому, що я тоді вперше уявив собі все це як уже здійснене, втілене, реальне. То було щось грандіозне!

Саломе Базієрашвілі-Одішаріа та Шалва Зарандіа

— Щодо пліток та новин, то ми, жінки, набагато випередили чоловіків і в цікавості, і в допитливості. А вже про жіночий монастир годі й говорити!.. Не те що про Дату Туташхіа, а про все, що діялося за тридев’ять земель, ми знали. Їй-богу, так і вмру, а не збагну, як ото воно плітка розлітається у млі ока. Розказати новину, переповісти плітку — в монастирі мають це за гріх, але наша ігуменя дізнавалася про все раніше за всіх, і з подробицями, які нам і не снилися. А ви знаєте, вона мала великий хист відрізняти правду від брехні. Надзвичайний був у неї нюх на достовірність. Любили ми «...славу людську більше, аніж славу божу». Від Іоанна, дванадцять, сорок три.

Батько мій був меншим братом ігумені Єфимії, виходить, походила вона з роду Базієрашвілі, а мати її була уроджена Туташхіа, але не родичка цим Туташхіа, а тільки однакове прізвище мала. Не знаю, через кого і як, але Дата Туташхіа близько дружив з ігуменею Єфимією.,А я потрапила до неї в монастир, бо в чотирнадцять років до нестями закохалася,— батьки й запроторили мене далі від гріха. Тітка Єфимія придивлялася до мене цілий рік і, чомусь вирішивши, що з мене може бути ігуменя, почала ревно готувати мене до цього. Пам’ять у мене була добра, і я дуже легко вивчила напам’ять четвероєвангеліє і Старий завіт майже весь. Ділилася вона зі мною і премудростями свого ремесла, тобто як тримати в руках, у покірливості та богобоязливості сотню-дві жінок, але в мене не було ніякісінької схильності до духовної діяльності. Я тоді була весела двадцятирічна дівчина. Час збігав швидко й безтурботно, в забавах і пустощах. Бідна моя тітонька — мій вихователь, мій наставник — була для мене мішенню таємних насмішок і добродушних витівок. Вона була приглухувата, і це дуже полегшувало моє життя. Освічена вона була прекрасно, однаково добре розмовляла французькою, англійською, російською і мене вчила мов. У монастирі заборонялося тримати світську літературу, тому ігуменя передплачувала іноземні та російські книжки й журнали на адресу Магалі Зарандіа. А про грузинську літературу годі й говорити — тут вона знала все.

Якось зимового вечора — годині об одинадцятій — в келію до Єфимії постукали. Ігуменя ніколи не лягала рано спати. Вона швидко відімкнула двері. До мене долинув шепіт. Я впізнала голос воротаря. Коли він пішов, Єфимія звеліла мені одягнутися тепленько і йти за нею.

Коло воріт монастиря на нас чекав Шалва Зарандіа з ліхтарем у руці. Поки, чалапаючи по грязі, ми дійшли до села, поки пообшкрібали грязь із взуття, перш ніж увійти в дім Зарандіа, минула ціла година...

— Ігуменя Єфимія просила нашого батька Магалі, якщо заявиться Дата, послати мене по неї,— мовив Шалва Зарандіа.— Коли прийшов Дата, батько сказав йому, що ігуменя хоче побачитися з ним. Дата зрадів і зразу ж послав мене по неї. Коли ми прийшли, він, уже відпочивши, сидів біля каміна й підгортав жар до горщика з лобіо[36].

— Тільки-но ми переступили поріг, як я зрозуміла, що наша нічна прогулянка — через оцього чоловіка в чорній сорочці, коричневих ноговицях і чув’яках. Він підвівся нам назустріч, шанобливо схилився до тітчиної руки, а мені тільки всміхнувся. Нас повели до столу, що був накритий, як годиться у великий піст. Лише за столом я взнала, що чоловік той у чорній сорочці — Дата Туташхіа. Він був досить вродливий, але вражала в ньому найбільше дорідність і статечність. Я сиділа, не підводячи очей, як учила мене матушка Єфимія, а тим паче не велено було мені дивитися на чоловіків, але там я втерпіти не могла й крадькома позирала на Дату. До того ж мені завжди треба було неодмінно бути ліворуч від ігумені,— стоячи чи сидячи, все одно,— і щоразу, тільки-но вона звернеться до когось — байдуже, до жінки чи до чоловіка — і подасть мені рукою знак,— промовляти напам’ять місце з євангелія, що відповідає її думці чи змісту розмови, І хоч вона була глухувата, але по моїх губах безпомилково вгадувала, що я говорю. Тому неправда минала мені тільки тоді, коли Єфимія дивилася в другий бік. Ми з нею перебували в стані безперервної війни ще й тому, що я дуже рідко згоджувалася з міркуваннями й думками своєї наставниці, і євангельські вислови, які я відтарабанювала за помахом її руки, могли означати зовсім не те, що відповідало б тієї хвилини її намірам і бажанню. Частенько я промовляла щось і зовсім протилежне її повчанням і напученням, і це породжувало в ній хвилю обурення. Брови в неї лізли вгору, і, перехопивши мій погляд, вона починала: «Мені в моєму віці!..» — усе інше малося на увазі само собою й нічогісінько не міняло в нашій нескінченній війні.

Про Дату Туташхіа я знала все, навіть більше — палка юна уява домальовувала те, про що замовчував поговір. Та й мої знання живилися не самими лише плітками й пересудами, що бродили в монастирі. І матушка Єфимія ставала моєю мимовільною просвітницею: навчаючи мене розрізняти добро й зло, вона раз у раз наводила за взірець вчинки Дати Туташхіа і, бувало, повчаючи мене,— певно, щоб навчити й інших,— часом сама з собою розмірковувала про це вголос. Уже в ті роки мені не раз закрадалася думка, що для матушки Єфимії — звичайно, колись давним-давно, в далекому минулому — Дата Туташхіа був не тільки абрагом. Вона весь час щось писала, і ті записи зберігалися під трьома замками, лишившись, мабуть, єдиним місцем, куди не могли проникнути моя рука і мій зір.

— Даруйте, добродійко Саломе, матушка Єфимія була на цілий десяток років старша від Дати Туташхіа. Я не думаю, що їх могло зв’язувати почуття кохання або захоплення...

— Не знаю, мені й тепер не зрозуміло багато чого, але що між ними було кохання, велике і зовсім незвичайне,— це безперечно... Так це чи інак, сидимо ми: Тамар і Магалі Зарандіа, Дата Туташхіа, Шалва ось і ми з тітонькою — п’ємо чай. Балачка за столом уже танула, час від часу обриваючись мовчанкою, і тоді матушка Єфимія й сказала:

— Неправедно живеш, Дато!.. За гріхами людськими йде гнів божий, людському роду і без тебе вистачає випробувань, а скільки через твої гріхи долучається лиха — навіть тут і заразі — Матушка Єфимія підняла перст лівої руки, і настала моя черга.

— «Кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене». Від Матвія, три, десять.

Але Єфимія добре розібрала мої слова і, глянувши мені у вічі, спитала суворо:

— Ти про що це, рабо?!

— «Хто-бо підноситься — буде впокорений, а хто впокоряється — той піднесеться». Від Луки, чотирнадцять, одинадцять,— випалила я перше, що мені на думку спало.

Ігуменя подивилася на мене з сумнівом і промовила задумливо:

— На такий випадок доречніше сказати: «Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас...»

— Від Луки, шість, двадцять сім,— уточнила я, а ігуменя повела далі:

— «Якою мірою будете міряти, такою відміряють вам!..»

— Від Марка, чотири, двадцять чотири! — не відставала я, а ігуменя милостиво кивнула.

— Усе від бога! — промовив Дата Туташхіа.

Матушці Єфимії здалося, він жартує, і вона враз одрізала:

— Ні! «Город треба полоти...» — це нечистий підказав тобі. Ти повстав проти зла, але зла злом не вб’єш. Коли насильством підеш проти насильства, в одному місці зло вирвеш, це правда, але на тому місці виросте багато нового зла. Ти цього не бачиш або не хочеш бачити! — Єфимія знову підняла руку й подивилася на мене.

Де мені було подітися від її яструбиного ока!

— Написано: «Дім мій — дім молитви», а ви З нього зробили «печеру розбійників». Від Луки, дев’ятнадцять, сорок шість.

Єфимія одвела від мене очі, і я випалила:

— «І як про війни почуєте ви, і про воєнні чутки,— не лякайтеся, бо статись належить тому». Від Марка, тринадцять, сім.

Магалі Зарандіа не витримав і засміявся. Єфимія насторожено огляділа нас.

— Вибачай мені, матушко! — Обличчя в Магалі набуло побожного вигляду.— Я був здивований, що дівчинка так добре знає євангеліє.

— Не дівчинка,— раба божа! — суворо виправила матушка Єфимія і обернулася до Дати.— Немає мети, яка могла б виправдати стільки гріхів, скільки ти звалив на себе. До чого призводять твої вчинки, ти знаєш не гірше за мене. Коли Кіліа застукав тебе і оточив будинок Бечуні Пертіа, твої друзі взяли хлопців Куруа заложниками. Менший збожеволів і досі не прийшов до пам’яті, все нездужає,— Єфимія перехрестилася.— Ти хотів у особі Куруа знищити зло? Але перед ким і в чому винен його хлопчик?! У Хашурі ви ввірвалися до Кандурі і змусили його гостей засипати господаря в тоне крупами — хіба не смішно? Ні, не смішно! Кандурі задушив Дастурідзе чи як там його, а звернув на вас. Управитель Амілахварі й понині у в’язниці, не може довести, що не він навів вас на дім Кандурі. Нібито й здолали негідника, вирвали зло, а дивись, на місці цього зла скільки іншого зла проросло! А скільки ще можна назвати гріхів і того, що ти навитворяв! Та хіба перелічиш усе, чого накоєно в Грузії твоїм іменем відтоді, як ти взявся город полоти?! Ну, змусив ти Тордуа вбити Кацаріа. Так той Тордуа й торочить, як ти йому звелів: «Не я вбив, а Дата Туташхіа». Тільки не повірив йому ніхто, і заслали бідолаху на каторгу...

— Кацаріа згвалтував жінку Тордуа у нього ж на очах! Чого ж дивуватися, коли він убив гвалтівника? — мовив Туташхіа.

— Але спіймав того гвалтівника ти. Ти й привів його в пацху до Тордуа, і зброя була твоя. Коли б ти не зробив цього, на нашій грішній землі на одне вбивство було б менше, і на чотирьох сиріт менше було б у бога. Та й бідолаха Тордуа сидів би дома з своєю жінкою й дітьми, а не мучився б на каторзі. Ну й що, збавив світ від зла? Ти ж простий смертний, хто дозволив тобі жити так, як ти взявся жити? «Я не мир принести прийшов, а меча» — це право мають лише месії.

— Від Матвія, десять, тридцять чотири,— докинула я швиденько, а ігуменя Єфимія вела далі:

— Лише месії! Та й вони тільки тоді можуть ним скористатися, коли час і потреба настали, а не коли їм забагнеться.— І знову зметнулася рука ігумені Єфимії.

— «Тож віддайте кесареве — кесареві, а богові — боже!» Від Луки, двадцять, двадцять п’ять,— пробурмотіла я собі під ніс, а вголос: — «А хто в темряві ходить, не знає, куди він іде...» Від Іоанна, дванадцять, тридцять п’ять.

Матушка Єфимія почула і те й друге, але не сказала жодного слова. Тоді я зрозуміла, а згодом і зовсім переконалася, що з плином часу моя наставниця сама втяглася в мою гру з євангелієм. Я зрозуміла це, коли одного разу, звелівши навести вислів, який підтверджував би її думку, вона одразу ж попросила мене промовити інший, протилежний змістом. Я відповіла, не загаявшись ані на хвилину, а вона надовго поринула в свої думки. «Це в тебе сатанинське»,— сказала вона мені тоді.

— Великі гріхи твої, Дато,— правила своєї матушка Єфимія,— великі, і немає ліку їм. Хочу зрозуміти, з якого боку підкрався до тебе сатана, якою стежкою йшов, крізь яку щілину проліз у твою душу. І як зумів вигнати з тебе добро і благодать... Скажи мені, навіщо ти все це робиш?!

— Хіба не зрозуміло? — спитав Дата Туташхіа і обвів очима всіх, хто сидів у кімнаті.

— Зовсім не зрозуміло! — відповіла матушка Єфимія.

— І вам не зрозуміло, тату? — спитав Дата Магалі по якійсь хвилині.

Магалі Зарандіа хотів був промовчати, але, побачивши, що мовчанка затягується, проказав неголосно:

— Та я знаю, тільки...

— Що знаєш? — обернулася до нього ігуменя.

— Чому він це робить...

— Чому?

— Немає сили не робити, ось чому.

— Зовсім ні до чого ці твої слова! Немає сили інакше робити — це ще не причина. А я запитую про мету... Власне... я хотіла б знати, чому він інакше не може.

— А чому, скажи мені, матушко, церква проповідує: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір»? — спитав Магалі Зарандіа, а я швиденько так:

— Від Марка, десять, дев’ятнадцять.

— Заради несхитності моралі, заради звеличення любові, заради вибавлення зачатків зла в людині,— відповіла Єфимія.

— А навіщо це потрібно? — спитав Дата Туташхіа.

— Хто злий — той народові своєму ворог, він винищує і розбещує свій народ. А добрий — це сила, яка народ об’єднує і пособляє його величі, він захисник народу. Від злого не чекай любові ні до народу, ні до рідної землі. Серце його пожадливе, а дух себелюбний. А той, хто високий духом, має за свій обов’язок діяти на благо вітчизни, народу й ближнього свого, а настане час, він і життя своє принесе на цей вівтар. Ось навіщо потрібні заповіти нашої церкви! — мовила ігуменя Єфимія.

— Виходить, матушко, відданість вітчизні й самозречення — доля самих лише благородних людей,— сказав Магалі Зарандіа.— Але ж у бою гинуть і погані люди?!

— Їх женуть — вони й гинуть. Один суду боїться, інший — кулі в спину,— відповіла на те Єфимія і підняла руку. Я не встигла вдуматися ні в запитання Магалі, ні у відповідь ігумені й сказала перше, що спало на думку:

— «Бо багато покликаних, та вибраних мало!» Від Луки, чотирнадцять, двадцять чотири.

— Суворо судите, матушко! Той теж син своєї землі, кого покликала вона виконати свій обов’язок, і він пішов, і загинув за неї. Отак би краще сказати! — заперечив Магалі Зарандіа.

— Народ і вітчизна! — мовив Дата Туташхіа і обернувся до Тамар Зарандіа: — А як ви, мамо, нас учили?

— Перш ніж зробити щось або сказати, подумай спочатку, чи буде діло твоє або слово корисне народові, вітчизні, ближньому твоєму.— Тамар говорила повільно, ніби для себе.— Так учила я вас, діти мої. І батько наш учив вас цьому. І всі батьки й діди нашого роду вчили так своїх дітей.

— Ось вам і причина, й мета! — закінчив Магалі Зарандіа жінчину думку.

— Іншої причини й іншої мети у мене не було в житті,— сказав Дата Туташхіа.— Лише проповідями нічого не зробиш. Самі бачите — спаскудився народ. Сила потрібна. «Страх породжує любов», страх! У боротьбі із злом самим добром не обійдешся...

— «Краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути». Від Іоанна, одинадцять, п’ятдесят,— мовила я сама до себе, але ігуменя Єфимія почула мене й сказала:

— «Він демона має і несамовитий!» — сказала ігуменя, і слова її, як мені здалося, були звернені і до мене, і до Дати Туташхіа.

— Від Іоанна, десять, двадцять,— промовила я, вже читаючи по її обличчю, що назавтра я приречена голодувати, якщо тільки моя наставниця не вигадає для покарання чогось гіршого...

— Ну, а тепер ось що...— Магалі Зарандіа дивився вже тільки на свого Дату: — Я не думаю, щоб усе на світі було так, як говорила матушка Єфимія. Але один сумнів вона заронила в мою душу. Ти хочеш викорчовувати зло, так? А від того, що ти робиш, серед людей помножується зло, і одержуєш ти плоди зовсім не ті, яких чекаєш... Чи розумієш, що я кажу? Де було одне зло — постало п’ятеро, іще менше совісті стало в людей. Усе виходить усупереч тому, що ти задумав!..

— Усе перевірено. Іншого шляху немає, та й іншого виходу не знайти.— У Датиній відповіді були і твердість, і навіть затятість.

— Є! — не відступала й ігуменя.

— Де, як і в чому? — запитав Дата.

— У доброчесності, грішна твоя душа, в доброчесності!

— А що воно таке, матушко,— доброчесність? — засміявся Дата.

— Доброчесність?.. Не вдавайся до крайності ні тоді, коли знаходиш, ні тоді, коли оддаєш. Доброчесність лежить посередині між несправедливо нажитим і непристойно змарнованим. Де сила забула про справедливість І мудрість — там доброчесності не шукай. Ти — людина крайнощів, а доброчесність — це поміркованість. Ти мене розумієш? — спитала матушка Єфимія.

— Служити вітчизні, простуючи шляхом поміркованості й доброчесності... І це в нашій країні? Серед наших людей?.. Неможливо!..— вигукнув Дата Туташхіа.

— Тоді перебирайся в країну, де це можливе!

— А де та країна, матушко?!

— Великі гріхи твої, Дато, і не такий ти, щоб махнув рукою на все, що за спиною, забув і без докорів і турбот дожив ту частину життя, що лишилася. Замучишся, згризе тебе совість, душа покличе гріхи замолити. З доброї волі ти повинен прийняти страждання! — У словах ігумені прозвучав важливий і незрозумілий зміст, який вона вклала в них. Але Дата Туташхіа, здавалося, вловив його, збагнув, він подався вперед, на обличчі в нього — цікавість і бажання знати.— Серед грузинів були люди, котрих життя змусило до насильства, і довелося їм загинути, не замоливши гріхів. Народ забув їх. Були й такі, що покаялися у вчиненому злі і з своєї волі прийняли муки, аби спокутувати провину. Ті люди самі замкнули коло свого життя, і земна їхня доля набула завершеності, вчинене зло вони осяяли ореолом добра і мучеництва, і тепер народ поклоняється їм, як ідолам. Насильство, вчинене навіть заради добра й щастя народу, лиш тоді буде виправдане в очах народу, коли спокутує себе терновим вінком мучеництва.

— Що ж порадите ви мені, матушко Єфиміє? — спитав Дата Туташхіа, посміхаючись лукаво.

Ігуменя розгубилась — я вперше бачила це. Я чекала, що зараз вона почне говорити, як завжди, твердо й прямо, на все маючи відповідь і свою думку, та цього не сталося. Опустивши голову і втупившись у пелену свого плаття, вона почала ледь чутно:

— Ти талановитий, Дато. Навіть дрібні помилки таких людей, як ти, коштують народові дорого, дуже дорого. Талановитість страшніша від бездарності, якщо не оберігає її висока мораль і богобоязливість. У кожному вчинку обдарованої особи люди вбачають приклад для наслідування. Тобі не можна більше залишатися серед мирян — ти повинен постригтися в ченці. Я допоможу тобі, тебе прийме під іншим прізвищем один з монастирів у Росії...

Запала тиша. У Тамар Зарандіа спиці застигли в руках. Вона не могла відвести очей од ігумені, а та сиділа, не підводячи голови. Шалва злякано дивився на Дату — невже він і справді схоронить себе в монастирі? Магалі Зарандіа весело позирав на Дату, наперед знаючи, що побажання ігумені Дата не зможе прийняти. Я улучила хвилинку й глянула на Дату відверто й безстрашно, роздивилася його голубі очі, широкі груди. А сам Дата слухав усе те й похмуро мовчав.

Раптом Єфимія змінилася на виду і, підвівши голову, своїм яструбиним зором уп’ялася в Дату:

— Ти став ворогом народові й країні. Ти й сам це знаєш, але змінювати нічого не хочеш, бо не до вподоби тобі сидіти склавши руки. З природи ти такий — доконче тобі треба діяти, щось та робити. А що? Зараз ти й сам не знаєш і не взнаєш, поки не заглибишся в свою душу, поки лавина нових вражень і знань не проникне в твій розум... Монастир, молитва, роздуми, шукання істини — іншого шляху в тебе немає! — Єфимія підняла руку.

— «І ніхто не вливає вина молодого в старі бурдюки, а то прориває вино молоде бурдюки,— і вино розіллється, і бурдюки пропадуть». Від Луки, п’ять, тридцять сім,— я промовила це чітко, по складах, та й чого мені було тепер боятися, якщо назавтра голод і самотність були забезпечені.

Ігуменя подивилася на мене, і нараз обличчя її висвітлилося усмішкою, та такою ніжною усмішкою, ніби вона дякувала мені за те, що я знайшла слова, які суперечили її думкам, і проказала їх швидко й гарно.

— Я подумаю про це, матушко,— сказав, усміхнувшись, Дата Туташхіа, і більше про монастир не говорили.

Минув рік чи навіть більше, і якось я спитала ігуменю:

— Пострижеться Дата Туташхіа?

— Ніколи!

— Вам потрібен був час, щоб зрозуміти це?

— Я знала це ще тоді.

— Навіщо ж умовляли?

— Так обов’язок велів. Обов’язок перед богом І обов’язок перед Датою! Мені страшно було, що його вб’ють. Мені й тепер страшно! — Єфимія здійняла руку.

— «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки — син же людський не має ніде й голови прихилити!» Від Луки, дев’ять, п’ятдесят вісім,— сказала я, і Єфимія перехрестилася.

То був єдиний випадок, коли я бачила сльози на суворому обличчі в Єфимії.

— Уже починало сіріти, коли я, засвітивши ліхтаря, пішов провести в монастир ігуменю й пані Саломе,— вступив у розмову Шалва Зарандіа.— Добре пам’ятаю, ось і пані Саломе погодиться зі мною, що цілу ніч після тієї розмови Дату Туташхіа не залишала задума. Буває, крутиться в голові думка, а поки інший не вимовить її просто й виразно, ти на ній своєї уваги не затримуєш. На той час вийшло так, що Дата приходив до нас кілька разів підряд. Я напевне знаю, що важко тоді було Даті, але мені здається: все, що говорили тієї ночі в нашій хаті й ігуменя Єфимія, і наш батько Магалі, призвело до того, що Дата Туташхіа сам пішов у в’язницю. Не можу зараз пригадати точно, через який час по тій розмові, що про неї оце розказала пані Саломе,— тільки пам’ятаю, чимало часу минуло, чималенько,— але відбулася в нашому домі ще одна розмова, і мені знову довелося бути при тому. Зараз пізно, підіть відпочиньте, а завтра вранці я розкажу вам про ту розмову — устигну до того, як вам треба буде йти до поїзда.

Граф Сегеді

Вечеря в Кулагіних одрізнялася від інших зібрань такого типу лише тим, що була надто нудна. Сталося так, що я запізнився майже на дві години. Відтоді як я прийшов, нічого примітного не відбулося, коли не брати до уваги того, що мадемуазель Жаннет де Лам’є була сьогодні сумна й видавалася мені принадливішою, ніж у Князевих. Разів два я впіймав на собі погляд Сахнова, він ніби звинувачував мене в чомусь непорядному. Я вже був подумав, чи не схибив у чомусь Зарандіа, але передчуття моє мовчало, і невдовзі я забув про мовчазне обурення Сахнова. Я пробув до пів на дванадцяту, а потім, пославшись на справи й перепросивши гостей, сів у коляску й поїхав додому.

Ото й усе.

Об одинадцятій ранку я був уже в своєму кабінеті. Сидів і розмірковував, навіщо здалася Зарандіа вечеря в Кулагіних, коли раптом розчахнулися двері й мені доповіли про Сахнова. Він увійшов, неуважно привітався зі мною і, одразу ж витягнувши кілька аркушів канцелярського формату, згорнутих учетверо, шпурнув їх мені на стіл, та так, що аркуші, ковзнувши по поверхні стола, ледве втрималися на його краю, але до мене так і не долетіли.

Тієї ж миті в мене майнула думка, що Сахнов викликає мене на грубість, а що ми в кабінеті були тільки вдвох, він міг, коли б у тому була потреба, подати нашу розмову в такому світлі, в якому йому захочеться. Зрештою, і обставини останнього часу вимагали не давати йому навіть цієї сумнівної переваги. Тому я підняв трубку і попросив підполковника Князева негайно зайти до мене.

Він увійшов, привітався.

— Сідайте, будь ласка,— звернувся я до Князева й дзеленькнув дзвіночком.

Ад’ютант прочинив двері.

— Прошу вас, ротмістре, подати мені оті папери, що лежать на ріжку стола!

Ад’ютант увійшов, негайно подав їх мені й лише потім відчув ніяковість — невже його викликано тільки задля того, щоб подати папери, за якими досить було простягти руку?

Розгортаючи папери, я спитав Сахнова:

— Що це, пане полковнику?

Перш ніж почути відповідь, я перебіг очима аркуші... і одразу ж упізнав — то був оригінал прокламації Спадовського.

— Ось плоди вашої діяльності, вашої досвідченості і, як я вважаю, прояв щирої відданості!..— викрикнув Сахнов і вибухнув довгою тирадою, образливою тоном і змістом, в якій я поставав безнадійно тупим ідіотом і ворогом престолу, що навмисне ганьбить свій титул і звання.

А я слухав, дивуючись своєму спокоєві, і навіть радів. На підполковнику Князеву та моєму ад’ютантові лиця не було.

Нарешті роздратованість Сахнова википіла, і він змовк, але злість його не вгамовувалася, ніби всі оті дурниці виклав не він мені, а я йому.

Лиш тепер, коли запала тиша, я збагнув, чим я дратував Сахнова на вчорашній вечері в Кулагіних,— прокламація Спадовського вже лежала у нього в кишені. І цей здогад, тільки-но майнувши в голові, одразу ж пов’язався з не зрозумілими мені словами Зарандіа, що він чекає вечері в Кулагіних!

— Зрозуміло! — мимоволі вихопилося в мене, і я подумав, що прокламація попала до рук Сахнова завдяки хитрощам Зарандіа, але я не міг зрозуміти, навіщо це було потрібне йому. — Прекрасно, ну, а далі?

— Що значить — далі? — знову закричав Сахнов.— Ви, начальник жандармського управління, очевидно, маєте за ніщо...— І знов посипалося все, що він уже говорив і викрикував.

Я послухав його і, не дочекавшись нічого нового, дзеленькнув дзвіночком. Він осікся, і, скориставшись його замішанням, я сказав:

— Чотирнадцятого вранці на вас чекають у Кутаїсі. Підполковнику Князєв, напишіть депешу Симакіну, що пан полковник виїздить. Якщо пан полковник вважатиме за потрібне, супроводжуйте його.

Князєв підвівся.

— Немає потреби! — сказав Сахнов.

— Прекрасно, як ви хочете... Вибачайте, в мене справи. Бажаю вам успіху, пане полковнику, до побачення!.. Ротмістре, сідайте сюди,— показав я на місце Князева.

Сахнов устав, але якось механічно, і так само механічно знову сів. Він не міг собі дозволити піти отак, і щоб останнє слово було не за ним. Його ж, власне, виставляли... Та, мабуть, нічого на думку не спадало, він рушив до дверей і, зам’явшись біля порога, обернувся й таким самим тоном, але тепер уже удаваним, сказав:

— Я змушений буду доповісти самому міністрові про цей кричущий факт... так, так, кричущий...

Сахнов і Князєв вийшли з кабінету.

— Зарандіа тут? — спитав я ад’ютанта.

— Тут, ваша ясновельможність... Спить у себе в кабінеті.

— Спить?

— Еге, він у себе з восьмої ранку. О пів на дев’яту ввійшов у свій кабінет і заснув.

— Розбудіть і запросіть до мене.

Через кілька хвилин заспаний Зарандіа опустився в крісло біля мене.

— Мене цікавлять події вчорашньої ночі, Мушні.

Про всі подробиці історії з прокламацією Спадовського я дізнався лише через багато часу, коли все уже було позаду. А тоді я зрозумів, що в розмові зі мною Зарандіа навмисне дещо поминув. Послідовність розповіді вимагає, щоб пропущене було відновлене саме тепер, а не пізніше, і безвідносно до того, коли я про нього дізнався. Кулагін одержав прокламацію Спадовського поштою, годин за дві до приїзду Сахнова і де Лам’є. Він прочитав її, звісна річ, страшенно обурився й відразу ж віддав Сахнову, відповідно прокоментувавши. Сахнов прочитав і, звичайно, знайшов з Кулагіним спільну мову з приводу того, що боротьба з бунтівниками ведеться на Закавказзі мляво й безладно. Полковник сховав прокламацію в кишеню мундира. А тим часом і вечеря скінчилася. Причину гнівних поглядів Сахнова я вгадав хоч і приблизно, але все ж правильно — у спідній кишені його мундира лежав бубновий туз. Після мене невдовзі розійшлися й гості. Сахнов, запропонувавши Жаннет вечірню прогулянку пішки,— ніч і справді була чудова,— провів її до свого готелю. Вона відмовлялася прийняти запрошення полковника піднятися до нього аж до тих пір, поки він не пригрозив їй самогубством. Тоді жінка почала неквапливий і правильно організований відступ і, промовивши: «Серигійку, я боюс за тебе. Ти такий... як племінний жеребчик... гаряченьки... гаряченьки...»,— зайшла, нарешті, в полковників номер.

Про перипетії тієї ночі мадемуазель де Лам’є розповіла Зарандіа з пікантними подробицями. Коли ванна була готова, Сахнов запропонував їй увійти першою. «Спочатку ви,— опиралася вона,— а коли повернетесь і вже будете в постелі, у ванну піду я. Люблю, коли мужчина чекає на мене в постелі, уявляючи, яка я зараз у ванні».

— A la guerre comme à la guerre![37] — бадьоро згодився Сахнов і пішов приймати ванну.

Це, мабуть, не потребує коментаря.

Мадемуазель Жаннет де Лам’є витягла з кишені полковникового мундира прокламацію Спадовського, розгорнула її на світлі й клацнула портативним апаратом. Через п’ять хвилин і апарат, і прокламація були на своїх місцях.

Цієї палкої ночі мадемуазель знайшла хвилинку, аби шепнути Сахнову, що чотирнадцятого числа вранці має бути в Поті, а потім у невідкладних справах їй доведеться їхати в Одесу.

— Чудовий збіг! — вигукнув Сахнов, і на другий день його ад’ютант на заміну двох квитків на потійський поїзд узяв три: два — до Кутаїсі, один — до Поті.

О п’ятій годині ранку мадемуазель де Лам’є відчинила двері своєї опочивальні. Там зустрів її, напівлежачи на тахті, Мушні Зарандіа. Вона мало не зойкнула, але Зарандіа приклав пальця до губів:

— Зарандіа,— представився він.— Ваш шеф і тут, і за межами Російської імперії! У мене мало часу. Давайте одразу про справу.

Зарандіа досить докладно розповів мені про ту нічну зустріч, але й тут випустив одну дрібничку: він змусив мадемуазель проявити зняту пластинку, покласти її сохнути і лиш по тому почав «одразу про справу». Розмова з нею, доручення на найближчий час, які він висловив усно, інструкції, підписання документів — на все це згаяв дві години. Виходячи, Зарандіа нагадав господині дому, що о дванадцятій годині ночі в неї очна ставка з поручиком Старіним-Ковальським, а потім потійський поїзд надовго, а може, й назовсім повезе її, австро-угорську шпигунку, котра уникла покарання (бо цього вимагала державна необхідність), з Тифліса.

Було ще не пізно. Ще можна було, та й треба, виправити все, бо події могли набрати дуже грізного характеру. Не говоритиму про свої почуття — це недоречно,— я знав, що все станеться саме так, і все ж таки промовчав.

Коли Зарандіа закінчив свою розповідь, я сказав йому, що командуючий гарнізоном виявив бажання бути присутнім під час очної ставки мадемуазель де Лам’є і Старіна-Ковальського, котрий ще перебуває в чині поручика.

— Сумнівається? — спитав Зарандіа.

— Очевидно.

— Проведемо в одинадцятій квартирі, там зручніше.

— Гаразд.

Одинадцятою квартирою називалася одна з наших приміських таємних резиденцій.

За п’ять хвилин до дванадцятої всі були на місці. Старін-Ковальський і мадемуазель Жаннет де Лам’є опинилися за столом одне проти одного. За столом сиділи також Зарандіа, його заступник Шитовцев і окружний військовий прокурор Звягін. Воєначальник, полковник Глєбич і я розмістилися в кріслах трохи осторонь. У кімнаті було двоє дверей, біля кожних з них вартові стояли.

Очна ставка почалася із звичайних формальностей, і через півгодини полковник підвівся:

— Усе ясно! Проведіть мене!

Я і полковник Глєбич спустилися з ним униз.

— Справи не слід розголошувати, її треба завершити якомога респектабельніше,— сказав він, прощаючись з нами, сів і подався в Тифліс.

Підписали протокол. Жаннет де Лам’є поїхала в місто своєю бричкою. Зібралися йти Зарандіа, Шитовцев і я. Підвівся й полковник Глєбич і спитав Старіна-Ковальського, що стояв уже без погонів:

— Ви знаєте, чого вимагає гідність російського офіцера... в таких випадках?

Старін-Ковальський узяв ручку й написав: «Життя давно вже не варте ламаного гроша. Старін-Ковальський».

Глєбич поклав на стіл револьвера. Старін-Ковальський простяг до нього тремтячу руку. Прокурор відсунув зброю і кивнув нам головою — ідіть.

Коли наші брички рушили, ми почули постріл...

Наступного дня командуючий округу прийняв відставку полковника Глебича.

Того самого дня люди Хаджі-Сеїда в супроводі ад’ютанта Сахнова здали в багаж для відправлення в Петербург килим Великих Моголів. Через кілька годин Усатов повернув килим власникові, і тепер уже ніщо не заважало старому служаці поринути в думки про те, як спіймати Спарапета.

Лишалася одна турбота: треба було, не виходячи за рамки звичайних норм, розшукати австро-угорську шпигунку мадемуазель де Лам’є, яка втекла, не залишивши ніяких слідів.

Ми побували в домах усіх французів та інших осіб іноземного підданства, що жили в Тифлісі. Опублікували афіші з портретами де Лам’є. Намісник його величності зажадав від усіх консульств у Тифлісі виказати небезпечну злочинницю, якщо вона скористалася правом екстериторіальності. У всіх поїздах, що відходили з Тифліса в будь-якому напрямі, в «підозрілих» пасажирів пильно перевіряли документи. Було блоковано всі чорноморські порти, і протягом двох наступних днів карети берегової охорони обшукували всі судна, що відпливали з порту...

Ця операція почалася через три години по тому, як шхуна «Дельфін» відпливла з Поті. Полковник Сахнов, сидячи в цей час у Кутаїсі, перебирав у думках подробиці свого останнього побачення з Жаннет де Лам’є.

Нам потрібен був європейський резонанс на «провал» російської політичної розвідки, і ми його мали — сенсаційні заголовки зарябіли на сторінках європейської преси. Потім запульсували дипломатичні канали, і преса одержала нову порцію скандального матеріалу. Зарандіа терміново викликали в Петербург. Він був ще там, коли через три тижні після зникнення мадемуазель де Лам’є емігрантські газети опублікували повний текст прокламації Спадовського. Скандал набув загальноєвропейського розмаху, а проте прізвище полковника Сахнова жодного разу ніде не згадувалося.

Ще через два тижні повернувся з Петербурга Зарандіа — живий і здоровий.

Аж тепер розповів він мені, як попала до рук де Лам’є копія прокламації Спадовського.

Життя ввійшло в своє звичайне річище.

Закінчивши свої справи в Кутаїсі, Сахнов поїхав у Боржомі, де на той час приймали ванни люди його кола, пробув там місяць і повернувся в Тифліс.

Було це надвечір, Сахнов послав свого ад’ютанта до Зарандіа з запрошенням прийти до нього.

Ад’ютант застав Зарандіа, коли той уже збирався йти додому. Мушні одразу зв’язався зі мною і попросив прийняти його негайно. Я жив тоді на вулиці Петра Великого і був уже дома.

Наполегливість такого делікатного чоловіка не могла бути безпідставною, і я згодився прийняти його.

Перш ніж іти до мене, Зарандіа витяг Із сейфа два великі пакети, заліплені сургучевими печатками. У пакетах були папки. Один пакет Зарандіа подав ад’ютантові Сахнова:

— Скажіть панові полковнику, що я просив його розпечатати пакет і ознайомитися з документами, які є в ньому. Якщо й після цього полковник вважатиме за потрібне зустрітися зі мною, прошу його завтра, в неділю, прислати свою відповідь через вас на квартиру його ясновельможності графа Сегеді, куди я прибуду о восьмій годині вечора.

Ад’ютант розписався про одержання пакета і, вельми збентежений відповіддю Зарандіа, залишив його кабінет. Другий пакет Зарандіа привіз до мене.

— Ваша ясновельможність, я впевнений, що мені не доведеться зустрічатися з Сахновим, та коли це станеться, я хочу, щоб ви знали, що я йому передав через ад’ютанта. В обох пакетах — завірені копії оригіналів, які зберігаються у мене в сейфі.

На пакеті стояли грифи термінової і надзвичайно таємної кореспонденції. Навіть коли б Зарандіа не просив, я зобов’язаний був його розпечатати.

І розпечатав.

Уже титульний аркуш сповіщав, що в папці знаходяться документи на підтвердження державного, політичного, кримінального й морального характеру злочинів, що їх вчинив полковник Сахнов. Перша сторінка — реєстр тих документів. Я пробіг очима перші рядки реєстру й почув глухе дзвякання кайданів. Глянув на Мушні, і мені здалося, що замість його сухорлявої постаті, яка щойно вмостилася в кріслі, з крісла погрозливо високо витяглася голова скрученої клубком гадюки... Обвинувальний висновок займав чотири сторінки, а докази, що підтверджували його,— сто двадцять. Особистий лист Зарандіа до Сахнова — то була передостання сторінка. В листі панові полковнику пропонувалася альтернатива, яку в цьому разі треба було мати за щасливу: розслідування справи в особливій комісії міністерства або добровільна відставка, що передбачала цілковите усунення від справ на ниві міністерства внутрішніх справ. Останній аркуш — рапорт на ім’я міністра з проханням про відставку, на якому бракувало лише підпису Сахнова.

Що інкримінував полковникові Сахнову начальник кавказької політичної розвідки? В обвинувальному висновку злочини перераховувалися за висхідною лінією: купівля краденого килима; невігластво і несумлінне ставлення до службових обов’язків; недозволені й підступні дії, спрямовані проти кавказької таємної поліції та жандармського управління; грубі промахи в організації служби чуток, через що в іноземну пресу проникли небажані відомості; нарешті, кримінальні стосунки з агентами розвідки іноземних держав, одержання від них великих грошових сум, сприяння втечі надзвичайно небезпечного агента розвідки Жаннет де Лам’є та інше.

Даних було багато, і згруповані вони були ретельно. Щоб вивчити їх, потрібен був би тривалий час, але документи тієї папки були мені знайомі, тому я пообіцяв Зарандіа, що рівно через добу вивчу справу з усіма подробицями.

Зарандіа пішов. Я взявся добросовісно вивчати справу, щоб дотримати обіцянки.

Наступного дня він приїхав на годину раніше від призначеного часу. Передчасно прибув і ад’ютант Сахнова, він привіз папку разом з підписаним Сахновим проханням про відставку. Очевидно, Сахнов зрозумів, що в його невинних схильностях і пристрастях Зарандіа побачив порочну суть, яка невблаганно тягла полковника до загибелі, він відчув, як шию йому вже стискує петля, страх підсік полковника, і, дочитуючи папку, він уже розумів, що приречений.

Невдовзі й міністр, і шеф жандармів, звичайно, з реверансами, прийняли відставку Сахнова.

Через якийсь час моїх вух торкнулася чутка, нібито Сахнов хоч і вийшов у відставку, але надії на виправдання не втрачав І ще довго, мало не протягом двох років, за допомогою відомих адвокатів намагався огудити матеріали Зарандіа, але успіху не мав. Правда, адвокати знайшли зачіпку на підставі двох чи трьох документів звинуватити Зарандіа в провокаційних діях проти Сахнова, але решта документів — а їх було шість чи сім — лишалися незаперечними. Одне слово, розсудливіше було мовчати, і він мовчав. А ще через якийсь час я зустрів його офіцером генерального штабу — і досить високого рангу...

Один політичний засланець протягом трьох років — неодмінно один раз на два тижні — надсилав нам з Пермської губернії досить докладні скарги на десяти сторінках з приводу порушення процесуальних норм у розгляді його справи. Ту справу вели ми, і тому всі його скарги потрапляли до мене. Затятість того засланця наштовхнула мене на думку, що його долею треба таки зацікавитися: може, він аж надто багатослівно й заплутано висловлює свої думки, а правда на його боці? Я згодився заново розслідувати ту справу, і засланця привезли назад. Під час одного дізнання я спитав його:

— Чому ви писали такі довгі скарги? Ви ж знаєте, що чим довша скарга, тим більше шансів, що її прочитають поверхово або й зовсім не прочитають?

— Істинно так, але є справи, про які написати коротко — все одно, що нічого не написати! Моя — саме така, хіба не правда?

Я подумав і засміявся:

— Правда!

Його справа була саме такого типу.

Може, не було ніякої потреби аж так докладно викладати мої думки про призначення людей розумних і людей обмежених, коли б сама та проблема і всі пов’язані з нею події не мали великого впливу на мою душу і на мою долю. Тому виклад лаконічніший був би недостатній, а стислість могла б викривити суть:

Шалва Зарандіа

— Того разу Дата прийшов годині об одинадцятій вечора. У мене саме тоді були зимові канікули. Дата постукав у вікно нашого батька Магалі. Вони мали свій умовний знак, але я про те не знав і пішов з Магалі відчиняти двері.

Дата скинув бурку й сказав, що його покликав сюди Мушні, назвавши день і ту годину.

Засвітили лампу. Побалакали трохи про сім’ю, про Датине життя. Вийшла й наша мати Тамар, сплакнула, сердешна, побачивши сина, але й зраділа, що сьогодні побачить їх обох, бо вже давно вони не заявлялися додому одночасно. Розбудили Лізу — сироту, що виховувалась у нас. Вона й досі жива, славна така, дуже славна. Жінки заходилися готувати вечерю.

— А не переказував Мушні, навіщо ти йому потрібний? — спитала Тамар.

— Та ні, сказав, що має невідкладну справу, неодмінно треба побачитися. А так — більше нічого не переказував,— відповів Дата.

Магалі засміявся — про що вона питає! Але матері так хотілося побачити синів, так занудьгувала вона за ними, ото й спитала.

Не минуло й півгодини, як прийшов Дата, і за вікном почувся стукіт копит. Я вийшов подивитися, чи то не Мушні. Вершник і справді зупинився коло наших воріт.

Мушні зіскочив з коня, обійняв мене і, на ходу закидаючи запитаннями, сам одвів коня в стайню, сам його розсідлав, укинув йому сіна і лиш по тому послав мене принести води вмитися.

Коли і на якій станції він устав, я не знаю, але ризикнути самому рушити верхи такої глупої ночі — це було подією. Я вже казав вам, що в Мегрелії — та й на наших дорогах також — ходити після півночі було дуже небезпечно. Я не стримався і, поки зливав йому, спитав, як же він зважився на таку подорож.

Мушні засміявся:

— Шалво, братику, якби розбоїв чинили стільки, як про них говорять, країна наша належала б розбійникам.

— Батько так і каже: світ належить розбійникам.

— Він має на оці інших розбійників, а не тих, що на дорогах відбирають у бабусь хурджини. Ну, ходімо!

Зараз я побачу Дату і Мушні разом. Поки ми підіймалися сходами, серце моє завмирало, чекаючи їхньої зустрічі. Один — абраг, другий — начальник політичної розвідки, але вони — брати...

Увійшли ми в кімнату. Спочатку Мушні підійшов до матері й поцілував їй руку, потім розцілував обох — і батька, і матір. Дата зустрів його стоячи. Якусь мить брати дивилися один на одного. Потім Мушні ступив крок до Дати, рушив назустріч йому й Дата. Вони потисли один одному руки, обнялися. Мені видно було тільки обличчя Мушні. Він поклав голову на плече Даті й стих на якусь мить. А потім заговорив — про те, як змінився брат, як постарів («більше, ніж я чекав»), і — в сльози. Мені здалося, ще трохи — він і геть розридається.

Заголосила Тамар. Магалі давай заспокоювати її, мовляв, чого доброго, ще прибіжать сусіди, допитуватимуться, яке лихо скоїлося.

Пішли до столу, і брати посідали один проти одного. Мушні все зітхав і втирав сльози.

— Щоб було в тебе все гаразд, Мушні!.. А я вже якось...— сказав Дата й надпив вина.

Нікому не хотілося їсти, але вечеря була на столі, і щось у цій німій тиші треба ж було робити! Батько благословив вечерю, всі перехрестилися й почали їсти.

Минув якийсь час, і Мушні порушив важку тишу.

— Я бачу, Дато, ти прийшов точно на призначений час. Відступив від випробуваної звички?

— Ти ще не заслужив від мене образи.

— Не розумію!

— Я прийшов на той час, який ти призначив. Мене кликав мій брат і чесна людина, а коли б я не прийшов вчасно, це означало б, що я маю сумнів, що ти мій брат і лицар. Я не можу собі дозволити мати сумнів щодо тебе.

Магалі осміхнувся, гордий з Датиної відповіді. Тамар уп’ялася очима в своє рукоділля: один син не повинен був помітити радості від слів другого сина.

— А що ти зробив би, якби хтось під моїм іменем улаштував тут западню? — спитав Мушні, всміхнувшись.

— Твоє прохання переказала мені Еле,— Дата не підтримав братового жарту,— і умови зустрічі принесла вона, і про мою згоду ти від неї почув. Чужі не втручалися в наші переговори. Скажи, хто ж міг поставити пастку?

— Випадок,— Мушні знову всміхнувся.

— Випадок? — Дата зиркнув на Мушні, щоб зрозуміти, куди він хилить.— До випадку я завжди мушу бути готовий.

Шматок м’яса, вже піднесений до рота, ліг на тарілку. Мушні встав, і погляд його обмацав усі стіни й кутки.

— Де твоя зброя, Дато?

— Зі мною лиш оце,— Дата поклав руку на чоху.— Все інше сховано... Приходити сюди із зброєю?.. Що б ти подумав?

Магалі теж обвів очима кімнату, тільки тепер помітивши, що Дата без зброї.

— А за пазухою в тебе що — як це можна зрозуміти? — спитав Мушні, помовчавши.

— Так і розумій, що я звик до зброї, без неї мені якось неспокійно.

Вечеряли мовчки, кожне дивилося в свою миску. Тільки я крадькома позирав то на братів, то на матір з батьком, то на сестру.

— Яка ж то зброя? — спитав Мушні, не підводячи очей.

— Наган.

На той час жалі та літа геть зламали нашу матір, Тамар. Вона аж згорбилася. А зараз випросталась, як струна, й сиділа прямо й напружено. Дивно було бачити це. Вона переводила погляд з одного сина на другого, і погляд той був суворий і непримиренний. Мене виховала вона, і я знав цей її стан: він був у неї тоді, коли мати відчувала себе ображеною або серце її віщувало лихо, що загрожувало її дітям. У ті хвилини вона була як тур над урвищем. Напружився й Мушні. Поклавши ножа й виделку, він довго вдивлявся в обличчя Даті й зрештою сказав:

— Витягни його. Хочу подивитися.

Дата не зрозумів брата.

Мушні поглядом показав на груди Даті.

Дата одну мить зачекав, а тоді витяг з-за пазухи нагана і, поклавши його на долоню, подав Мушні. Мушні роздивлявся зброю, не доторкаючись до неї, а потім узяв і, відкривши барабан, повернув до нас.

У циліндрі був один патрон!

— Нерви в тебе, як я бачу, подалися! — мовив Мушні і, закривши нагана, повернув його Даті.— Старіти почав, Чи не ранувато?

— Що тут діється? — суворо спитав Магалі.

— Нехай сам скаже,— озвався Мушні.

Я нічого не міг второпати, але мені перехопило дихання, обсипало жаром, а в голові щось дзвеніло.

— Невже страх смерті так гнітить твою душу, що ти ладен на самогубство? — спитала мати.

Дата засміявся й похитав головою,— тут інше.

У Мушні смикнулися щоки і, як мені здалося, зсудомило підборіддя.

— Чого...— Голос у нього зірвався, і він мусив почати знову: — Чого ти чекав?

— Ти ж сам сказав: випадок! — спокійно відповів Дата.

— Угамуйтеся! — наказала мати, і все ввійшло в звичайне річище.— Така смерть була б не лише твоєю смертю, Дато, нехай і Мушні знає. Це для всієї сім’ї — ганьба!

Виходило, що Мушні здатний на зраду й западню... Мушні зрозумів це й спалахнув, але заперечити матері не зважився і, оволодівши собою, сказав, важко кидаючи слова:

— Якщо я опущуся до того, в чому Дата і ви, мамо, мене запідозрили... тоді й справді краще вам укоротити собі віку, аніж мати такого сина й такого брата!

— Не те ти кажеш...— почав був Дата, але мати його перебила:

— Не вами починається й не вами кінчається наша сім’я і рід наш. Затямте це! У нас з батьком є сини і внуки, до нас були діди й прадіди, і кістки їхні ще не зітліли. Ми живемо, оточені великою ріднею. Людина жива людиною!

— Ми обидва це знаємо, мамо,— тихо мовив Дата.— І ніхто з нас ще жодного разу не зганьбив своєї сім’ї поганим вчинком.

— Більше не хочу про це говорити,— холодно сказала Тамар, та її зупинив наш батько — мовляв, він має щось сказати:

— Якщо ще раз Мушні покличе тебе, але хробак сумніву заворушиться в тобі, Дато, йди до нього із зброєю. Зустрінеш зраду — з тобою зброя, втечеш із западні, тобі не звикати. Якщо дізнаєшся, що пастку поставив Мушні, роби, як вважатимеш за потрібне, але щоб ніхто на цілому світі, жодна людина не дізналася й не зрозуміла, в чому тут причина. Коли в чесній сім’ї вирискується падлюка й негідник, ніхто в сім’ї не має права переводити вчинене лиходійство на прокляття всього роду. Честь сім’ї має лишатися незаплямованою і нині, і в майбутньому. Я вчив вас: у своїй країні ти посланець своєї сім’ї, поза країною.— посланець своєї батьківщини, бо на батьківщині твої вчинки — це обличчя твоєї сім’ї, а за її межами — вони обличчя твого народу! Це і є праведне життя, Дато. І ти, Мушні, теж мусиш це зрозуміти.

— Я вже сказав, а тепер скажіть ви, тату: прийти до брата із зброєю — образа для нього чи ні? — спитав Дата.

— Але ж...— почав був Мушні, а Дата підняв руку:

— Одну хвилину... Випадок, як назвав це Мушні, чи щось інше і— хіба не може статися?

— Всяко буває,— погодився Мушні.

— На мене, припустімо, напали, побороли, позв’язували руки й ноги — може ж таке бути... Що тоді скажуть люди? Що брат брата відправив на каторгу або на шибеницю. Що ви порадите в такому разі людяніше?..

— Людяніше? — перебив Магалі.— Людяніше я пораджу те, що нехай, позв’язують тобі руки й ноги, нехай тягнуть на шибеницю, а ти все одно кричи всім і кожному, що брат твій тут ні до чого, винні вороги твого брата!

— Добре, тату, але мій розум і моє серце, поки мене до шибениці ще не дотягли, в чомусь свою опору повинні мати?

— Твоя доля — страждання, твій талан — мукай Це дісталося тобі від Всевишнього. Ти поставив перед собою мету, гідну страждання. В тому, що ти зробив,— Магалі очима показав на зброю, що лежала у Дати за пазухою,— турбота була лише про себе і про своє серце та розум, Дато, а до чого це призведе,— тобі було байдуже...

— Що ж це виходить, людина навіть своєю смертю розпорядитися не має права? — всміхнувся Дата.

Довго всі мовчали.

— Скільки років не бачилися брати, а нічого кращого не знайшли для розмови,— сказала Тамар. Якийсь час було тихо, а потім вона додала: — Не зуміла я посіяти у ваших серцях любові одного до одного.

— Якраз навпаки, мамо,— стенувся Мушні.— Просто доля розвела нас на такі різні шляхи... Інші брати на нашому місці давімо стали б смертельними ворогами.

— Час про справу говорити. Я маю піти цієї ж ночі,— сказав Дата.

— Отак краще,— пожвавішав Мушні, але почати було важко. Він ходив околяса, дуже обережно підкрадаючись до суті справи.

Дуже він був розумний, Мушні. Усе, що говорили й радили Даті різні люди і в різний час, він зібрав, обміркував, обгрунтував і приготувався викласти Даті. Тут було і те, що Дата старів і що не день, то слабли здатності, без яких абрагові не жити, і тепер уже легко може знайтися спритніша людина, котра вб’є його. І те, що він своїм братам заступив дорогу, а старі через нього змучилися, настраждалися. Говорив він і про те, що Датине життя — неправедне, що висить на ньому тьма гріхів, а інші, наслідуючи його, чинять насильство. Тим часом народові від усього того велика шкода. Не забув він дорікнути йому й за те, що колишні його заступники й благодійники стали його ворогами, і все, що Дата робить для народу, якраз проти народу і обертається. Чого тільки не згадав Мушні, сам бог знає. Те, що він говорив, і те, що доводилося мені чути раніше, було таке схоже, просто слово в слово, що в мене ворухнулася думка, чи не підмовив він заздалегідь усіх тих людей. Може, й Дата думав про те саме, але часом у нього була така манера слухати, ніби він і не чує, про що говорять, а сам думає про своє. Години півтори викладав Мушні все, що надумав, а наприкінці сказав Даті:

— Ось як усе обертається, брате, і тепер я хотів би дізнатися, як збираєшся жити далі.

— Про монастир мріє...— засміявся Магалі.— У ченці хоче постригтися. Ігуменя Єфимія обіцяла влаштувати його в монастир десь у Росії, під чужим іменем.

Дата всміхався і, як мені здалося, й не думав відповідати, але Мушні дивився на нього й чекав.

— Усе, що ти говорив, було про мене. Але чого ти сам хочеш, скажи, Мушні. А тоді вже я подумаю, відповідати тобі чи ні,— сказав Дата.

Мушні подивився Даті прямо у вічі, всміхнувся, похитав головою й сказав:

— Мене переводять у Петербург, Дато!

Усі, хто був за столом, уп’ялися очима в Мушні, затамувавши дихання. Лише Дата сидів, не підводячи очей.

— І, мабуть, на велику посаду? — сколихнув тишу Дата.

— Дуже велику. Ти ж познайомився з полковником Сахновим, тим сучим сином.— Дата всміхнувся.— На його місце. Рік послужу, а потім обіцяють перевести вище. Але місце, знаєш, таке... Міністром я, звичайно, не стану, але в іноземних справах державного значення ні цар, ні його міністри кроку без мене не ступлять. Я кажу про розумні кроки.

— А де ж полковника подінуть? — спитав Дата.

— Влаштують на підходяще місце.

Тамар тільки тепер одірвала погляд від сина й знов уткнулася в рукоділля. Я помітив у неї сльози. Помітив їх і Магалі й почав заспокоювати:

— Вони старіють, жінко. У кожного своя дорога. Чого ж його плакати?

— Може, буду великою людиною, мамо, легше буде мені стати для вас з батьком гарним сином,— заспокоїв її й Мушні.

— Що дасть тобі ця переміна? — спитав Дата.

— Чин таємного радника! — всміхнувся Магалі.

— Чин надається відповідно до посади,— холодно зауважив Мушні.— Чекаю багато чого. Своєму народові й своїй батьківщині зможу принести користі значно більше, ніж раніше. Цього я чекаю найперше. Зараз я маленька людина, мене ніхто не знає, і я не маю наміру пред’являти комусь якісь рахунки, але я багато чого зробив уже й тепер. З висоти тієї посади зможу багато чого зробити...

— На ту висоту багато хто підіймався з тягарем добрих намірів і обіцянок, а потім, дивишся, нічого не звершилося, нічого не збулося,— сказав своє слово Магалі.— Так і буває, коли великою людиною стаєш на чужій службі. На державній службі робитимеш те, що вигідно цареві й шкідливо твоєму народові.

— Не з тією людиною говорите, тату! Я служу престолові лиш тому, що не бачу поки що для своєї батьківщини і для свого народу кращого сучасного і кращого майбутнього. І понині, й сьогодні, цієї години, я роблю тільки те, що вважаю корисним моїй країні, і так буде до смерті. Якщо політики й революціонери знайдуть шлях, який може привести мій народ до кращого майбутнього, і я в той шлях повірю, ніхто раніше від мене не стане на їхній бік. Від своєї нової посади я чекаю ще одного: мені вже пощастило розв’язати чимало важких і заплутаних справ. На моїй теперішній службі чогось більшого зробити вже не можна — вузька арена. Я жива людина, я прагну більшого, ніж я роблю; і я хочу знати, де межа моїх можливостей, мені потрібен простір.

— Ти правильно вирішив, Мушні,— мовив Дата.— Та, мені здається, щось тобі заважає. Скажи — що?

— Відповідь проста: один брат двадцять років ходить абрагом, а другий матиме при царському дворі високу посаду — недоладно виходить! — Мушні вимовив це голосно й роздратовано.

— Ну, а далі? — Наш батько Магалі раптом пожвавішав і, навалившись грудьми на стіл, втупився в Мушні.

Підвів голову й Дата.

— Про все говорено, і вже багато разів,— сказав Мушні.— Навіщо повторювати? А де вихід — про це ми жодного разу не говорили, якщо не рахувати поради ігумені Єфимії піти в монастир. На мою думку, є вихід, про який я сам домовився з міністром внутрішніх справ: Дата повинен здатися й добровільно сісти до в’язниці. Ми його засудимо, дістане він п’ять років. Покарання відбуватиме в Грузії. Потім його звільнять, як усіх, хто відбув строк. Що все буде так, а не інакше, я відповідаю перед сім’єю, братом і своєю Совістю. Беру це на себе!

Магалі заговорив був, але Мушні зупинив його:

— Стривайте, тату!.. Не будемо говорити про це зараз. Нехай Дата сам обміркує. Він має півроку. Якщо він знайде сенс у тому, що я сказав,— я перед ним. Не знайде — ми залишимося для нього такі самі, як були завжди. Розмову закінчено!

— Нехай так і буде! — мовив Магалі, і більше ніхто не сказав ані слова.

Хвилин через десять Дата встав, одягся, попрощався з усіма і вже з порога сказав Мушні: «Я подумаю». Постояв трохи на порозі, а тоді підійшов до Мушні, обійняв його й поцілував.

— Чистота наших братських почуттів дорожча від твоїх і моїх справ, Мушні! — сказав йому Дата й пішов.

Стало тихо, ніхто анічичирк. Не знаю, скільки минуло часу, а тоді Мушні мовив сам собі:

— Це правда!

Ось як воно все було.

Звичайно, такому чесному, як Дата, нічого іншого не лишалося, як піти й сісти. А все-таки я певен, було ще щось, що штовхнуло його на той крок.

Більше я нічого про це не знаю, а що сам Мушні не розумів, як наважився його брат на таке, я вам уже казав.

Граф Сегеді

Банкет скінчився, і пора б після похмілля прийти до тями й зрозуміти, що ж сталося. Сам полковник Сахнов і доля, що спостигла його, вже мало цікавили мене. Не цікавив і Зарандіа тією мірою, як раніше бувало, коли та історія тільки розгорталася. Я намагався остаточно, ясно й чітко зрозуміти, якого духовного збитку я зазнав і чи зазнав його взагалі. Чи залишився я останніми роками на висоті своїх принципів, чи перетворився., на грозу мишей з дешевих лубків? У душі в мене панував хаос, жоден із здогадів, що спадали мені на думку, не видавався справедливим і вірогідним. Я відчував, що в мені мав статися великий перелом, час його наближався.

У тому стані, в якому я перебував, треба було негайно викликати Зарандіа, з’ясувати наші стосунки і в тій розмові знайти справжню оцінку всьому, що сталося. Але поки що цього не можна було зробити. Коли двоє людей дозволили собі один раз уникнути розмови на потрібну їм обом тему, відклали її на майбутнє другого разу, втретє — вважали взагалі недоречною і, зрештою, пустили події на самоплив,— у таких випадках та розмова що далі, то більше уявляється делікатною, обтяжливою й навіть неможливою. Пригадую, як у студентські роки один мій товариш попросив мене позичити невелику суму грошей. Повернути вчасно він не зміг. А потім він став уникати мене, так кінець кінцем і не віддавши грошей, бо сором за порушене слово долучився поступово до сорому за борг, надто вже затриманий. Я гадаю, що, цей приклад добре пояснює мою думку. Окрім того, розмова з Зарандіа могла підтвердити існування деяких вельми неприємних обставин, які мені здавалися досить гіпотетичними й тому не вельми мучили мене, а наша розмова з Зарандіа могла б констатувати їх як аксіому. Та настав день, коли все це дуже виразно постало переді мною, і я жахнувся себе, побачивши, який я боягуз, безнадійно загнаний і безпорадний. Тоді, відклавши всі справи, я викликав Зарандіа. Він щойно, днів два-три тому, повернувся з Петербурга.

Зарандіа увійшов і сів, мабуть, розуміючи, навіщо я його покликав. Від цього я трохи завагався, але все ж переміг себе й сказав:

— Мушні, те, про що я збираюся говорити з вами, досить серйозне. Я чекаю від вас цілковитої щирості й відвертості. Від того, як складеться наша розмова, багато чого залежить, дуже багато!

— Слухаю уважно, ваша ясновельможність!

Та коли я спробував почати, мені здалося, що все й так зрозуміло й говорити, власне, немає про що.

Ця думка викликала в мене усмішку. На обличчі в Зарандіа був вираз чекання. Для мене дуже важливо було поставити перше запитання. Не тому, що мені важко було визначити тему розмови. Я її обдумав. А тому, що в складному переплетінні явищ я не зміг схопити головного. Може, мені заважав страх, щоб уже в першій моїй фразі не виявилися розгубленість і слабість, які охопили мене;

— Мені хотілося б знати вашу думку про те, якою мірою були правильні дії, застосовані щодо полковника Сахнова?

Зарандіа не квапився з відповіддю, думав.

Про що він міг думати? Відповідь на моє запитання була ясна йому з самого початку в усіх своїх численних відтінках — інакше він не відкрив би кампанії проти Сахнова. Мій досвід взаємин із Зарандіа не лишав у цьому сумніву.

— Ваша ясновельможність, я хотів би вточнити, на що саме я маю відповідати: який мій погляд на такі «дії» взагалі, чи ви маєте на увазі лиш випадок з полковником Сахновим?

Я щиросердо розсміявся: чому Зарандіа зволікав і розмірковував, мені було цілком зрозуміло.

— Мушні, способи, з допомогою яких ви будуєте свої стосунки з людьми, стали невід’ємними і неодмінними властивостями вашої психіки. Механізм цих стосунків діє у вашій душі завжди, незалежно від того, чи є необхідність у його роботі, чи немає. Запитання, яке ви зараз мені поставили, було контрзапитанням, породженим вашим бажанням, може, підсвідомим, негайно перехопити ініціативу в нашій подальшій розмові. Цього разу розмову спрямовуватиму я. Відповідайте, і якомога стисліше.

— Можливо, ви маєте слушність, ваша ясновельможність, я не задумувався над цим. Проте навряд чи та властивість, про яку ви говорите, негативна. Тепер відповім на ваше запитання: діяв я, ваша ясновельможність, а не ми!

— Я вам не перешкодив, не зупинив вас, хоч знав лише головне, а другорядне — відчував. Діяли ми, а не ви один. Продовжуйте!

— Є й друга відповідь: діяв Сахнов, а не ми.

— Ми не страуси, Мушні, не будемо ховати голову під крило! Визнаємо безперечним те положення, що діяли ми вдвох.

— Ви заперечуєте версію, яку міністр внутрішніх справ і шеф жандармів, кожен сам по собі, визнали як єдино правильну?

— Прийняли від вас, і прийняли тому, що інші версії їх не влаштовують!

— Прекрасно! Тепер, для того щоб встановити, чи правильні наші дії, з’ясуємо, з чого ми виходили. З інтересів держави й престолу. Хіба не так?

— Звісно, що так. Але одна річ — правильна вихідна позиція, а зовсім інша — наскільки дія, застосована з правильних позицій, правильна й сама по собі?

— З погляду тієї позиції, з якої ми повинні виходити і в усіх випадках виходимо, наші дії щодо Сахнова я вважаю за доцільні й правомірні,— впевнено мовив Зарандіа і ще впевненіше вів далі: — Віддавати до його рук кермо влади, важливе в державі, це небезпечно! «Убога душа!» — це ви про нього сказали, і цю вашу думку я поділяю й ладен захищати. Єдиний аргумент, графе, який ви могли б сприйняти як заперечення, це заперечення проти способу наших дій, які могли бути інші — загальновживані й узаконені. Це так, та як і що ми мали робити, до чого вдатися, аби мати бажаний результат,— жоден з вас не відповість на це запитання й не може відповісти. Чому? Тому що інших шляхів просто не існувало — ось чому. Я говорю, звісна річ, про реальні й правильні шляхи, а не про ті сумнівні й ненадійні напівзаходи, що здатні були тільки зміцнити становище Сахнова, не наше. Те, що ми зробили, передусім потрібне було державі, графе, а вже потім мені й вам.

— Нашою зброєю були провокація, зрадництво, мерзота, пане Зарандіа!..— Мене обірвав сміх Зарандіа, веселий і вільний.— Чому ви смієтеся? Хіба це не правда?

— Чому ж ні, ваша ясновельможність, істину ви кажете, істину, але... вибачте мені великодушно, ви пересіли в інше крісло й говорите звідти! З погляду абстрактної моральності все, що ви говорите,— істина! Але я недарма спитав вас, якої відповіді ви чекаєте від мене — загальної чи конкретної, що стосується лише Сахнова? Quod licet Jovi, non licet bovi[38]. Не порушуючи норм загальнолюдської справедливості й моральності, в наш час не можна зберегти благоденство держави. Це виключено. Та коли більшість людей перестане дотримуватися норм справедливості й моральності — кінець не тільки державі, а самому життю. Підступність І зло — ось та зброя імперії в цьому випадку, з допомогою якої вона повинна змусити суспільство дотримуватися норм справедливості й добра. Зверніть увагу, графе, я кажу: повинна змусити дотримуватися.

— Це макіавеллізм, пане Зарандіа!

— Справді, макіавеллізм! Він був мудрий і добрий, той чоловік, а мають його за негідника лише тому, що він прямо сказав цілому світові те, що інші роблять під личиною добра, порушуючи всі норми й принципи. Те, що ви сказали,— провокація, зрадництво, мерзота, які ми використали проти Сахнова, випливали з інтересів держави!

— Отже, і ви вважаєте державу злим началом?

— Імперію! Але людство невтомно трудиться над тим, щоб зробити державу справжнім джерелом добра.

— Виявляється, у вас І в друзів вашого двоюрідного брата — однакові погляди, Мушні!

— З тією лише відмінністю, ваша ясновельможність, що, коли б їхня воля, вони сьогодні ж знищили б імперію. А я визнаю за краще чекати.

Розмова обірвалась. Уперше і на власні очі побачив я, з якою наростаючою силою розгортається всесвітньо-історичний дух зруйнування держави. Я стояв у центрі подій і знав, що в цілому світі безмежно зросла кількість людей, які панацеєю від усіх суспільних суперечностей вважають руйнування. Не рецепти Прудона й Бакуніна, які закликають скасувати сам інститут держави, а зруйнування імперії з метою створення зовсім нової держави. Цей дух охопив усі верстви суспільства і змушував рахуватися з собою. Що чекало на нас? Може, ми стоїмо на порозі того періоду, коли з’явиться нараз якийсь пройдисвіт і скаже: я царевич Дмитрій,— і російська земля буде охоплена заворушеннями й повстаннями? Або новий Омелян Пугачов оголосить: я воскреслий Петро III, принц Гольштейнський,— і мільйонні стовпища з косами, вилами й довбнями рушать на гармати? Або виникне щось зовсім нове, досі не знане, чого країна ніколи не переживала? Коли будь-яка імперія, зокрема й наша, стала активною основою зла, значить, я — її покірний і вірний слуга — віддавав свої знання, досвід, енергію і здібності тому, щоб це зло здійснилося. А разом з тим більшість політичних в’язнів, котрі проходили через мої руки, були чесні, щирі й благородні люди. Саме вони намагалися зруйнувати імперію, а не набрід якийсь, не покидьки!

Де місце благородної людини за таких обставин, де місце вірного сина своєї батьківщини? З якої концепції виходити? Яку моральну позицію зайняти, нехай навіть абстрактну?

Дні минали за днями, один місяць зміняв другий, а я, як набридливий мотив, повторював самому собі всілякі доводи й міркування, вичитані, почуті або взяті з власного досвіду. Якось, дрімаючи під бритвою цирульника, я подумав, що найкраще було б подати у відставку й спостерігати події збоку. Поступово я почав розуміти, що, лиш відійшовши від справ, зможу мати справедливі переконання й гідне місце в житті. Ця думка застрягла в моїй свідомості, як той вухналь, і кожен доказ на користь відставки молотом бив по цій думці.

Нарешті настав день, коли в моїй свідомості не лишилося жодного аргументу проти відставки, і я вже не зволікав. Ранньої весни тисяча дев’ятсот четвертого року я подав міністрові рапорт про відставку і, чекаючи на відповідь, причаївся, як сич. Логіка обставин вела до того, що моє прохання неодмінно буде задоволене, і ось чому: великий князь з неприхованим роздратуванням спитав міністра внутрішніх справ, як могли так легко поступитися його хрещеником! Міністр відповів, що іншого виходу не було, але що ворогам хрещеника великого князя він віддасть належне. Моя відставка давала міністрові можливість цю обіцянку виконати: великому князеві треба було доповісти, що вернути його хрещеника не можна, зате граф Сегеді — ось вона, виконана обіцянка,— подав у відставку.

Але й тепер не знайшов я спокою. До попередніх моїх турбот долучилися нові: відпустять чи ні? Охоче чи шкодуючи? Гідно чи викинуть, як недогризок яблука? В моєму віці треба було керуватися життєвим досвідом і нажитою мудрістю, проте душу мою — не потаю — пойняв неспокій. Кожен знає: коли серце твоє крає журба, то нестерпно хочеться поділитися своїм горем — знайти розумного, проникливого співрозмовника, який розуміється на твоїй справі, сповнений доброзичливості. У своєму колі я не зміг би знайти такого співрозмовника, окрім хіба що Зарандіа, а сам бог знає, який хробак гриз мене, як мучила жага, розмови про цей мій смуток! Досить було мені лишитися самому, як думки мої опадали мене, і я марно рився в пам’яті, шукаючи того, з ким міг би поговорити про сумніви, що обсідали мене. І якось переді мною спливла постать Сандро Карідзе. Я прогнав цю ману: хіба можна ділитися своїми душевними знегодами з такою далекою мені людиною,— але одразу ж подумав, що з таким чоловіком, яким уявлявся мені Сандро Карідзе, я з превеликим задоволенням провів би вечір або й два. Минуло зовсім небагато часу, і його постать знов постала в моїй свідомості, і знов я відкинув думку про зустріч з ним, а проте мимоволі дедалі настійливіше почав пригадувати, де ж зараз ті люди, що оточували колись Дату Туташхіа й Нано. Я згадував кожного з них, але жоден не потрібен був моїм незгодам, і все ж таки — несподівано для самого себе — я викликав раптом свого помічника й звелів йому з’ясувати, де перебуває зараз Сандро Карідзе. Помічник уже виходив, коли я його кликнув і загадав принести також і досьє Карідзе.

Через годину я дізнався, що Сандро Карідзе, один з найосвіченіших людей свого народу й часу, залишив житейську суєту і постригся в ченці в Шиомгвімський монастир. Там він не був обтяжений ніякими обов’язками. Навпаки, до нього було, приставлено послушника, який був йому за особистого секретаря і вів господарство. Сандро Карідзе дозволено було взяти в монастир велику бібліотеку, і він багато читав і писав. Про що писав? І це було відомо: то були не теологічні трактати, а праці, що мали соціальне, моральне й політичне спрямування. Ось назви тих праць: «Людина та її призначення», «Історія і моральність», «Особа, народ, людство», «Громадянин і держава», «Політичні діячі й народи» та інші. В досьє були й висновки нашого агента: «Писання пана Карідзе підривають християнську віру й спрямовані проти престолу». В цьому була своя іронія, бо те саме досьє стверджувало, що життя своє Сандро Карідзе почав крайнім монархістом. Що вдієш, і тут те саме чудо сталося: mutantur tempora, et nos mutamur in illis[39].

Уже ці відомості були надзвичайно важливі для мене, та коли я ознайомився з усіма матеріалами, які були в досьє Сандро Карідзе,— мені дух перехопило. Зіставивши кілька агентурних донесень, я з’ясував: у Карідзе чотири рази побував чоловік, зовнішність якого, його манери, мегрельська вимова та ще деякі прикмети свідчили про те, що Сандро Карідзе відвідував добродій Дата Туташхіа... або лан Мушні Зарандіа!..

Їй-богу, це було схоже на спіритичний сеанс з тією хіба відмінністю, що духа викликав я не з того світу, а з світу реального. Я вирішив зустрітися з Сандро Карідзе, не відкладаючи, але ще чимало часу згаяв я на нові сумніви та розмірковування з приводу того, як влаштувати цю зустріч. Зустріч мала здаватися випадковою. Для цього треба було вивчити розпорядок дня Сандро Карідзе, час, коли він виходить з монастиря, улюблені місця прогулянок та багато іншого. І ще одна своєрідність цієї підготовки: про мою зустріч з Карідзе не повинен був знати Зарандіа, принаймні раніше, ніж вона відбудеться. Я так це мотивував: по-перше, це побачення було моїм особистим бажанням, і Зарандіа, тобто служба, був тут ні до чого; а по-друге, якби невідомий чоловік, котрий чотири рази побував у Карідзе, виявився Датою Туташхіа, я, звісно, спробував би побачитися і з ним, але керуючись лиш власним інтересом до нього, а зовсім не службовим обов’язком. І з цього погляду втручання Зарандіа було б для мене небажане. Не виключено, що до Карідзе приходив тільки Туташхіа. А може, й Зарандіа?! Цілком можливо, що в Карідзе побували обидва: і Туташхіа, і Зарандіа, а агент вважав за одну особу двоюрідних братів, схожих, як близнюки. Зарандіа, звісна річ, не був в еполетах, а Туташхіа не був обчіпляний зброєю — напевно, вони приходили до Карідзе в звичайному вбранні, одягнені однаково.

Я повинен був дотримуватися обережності й передбачити всі дрібниці ще й тому, що наш агент міг повідомити своєму вербувальникові про мої відвідини. Перша зустріч мала відбутися поза стінами монастиря, десь на випадковій дорозі, може, на залізничній станції. І віч-на-віч, без послушника. Словом, план уже був накиданий у голові, і я почав з того, що з’ясував, на кого працював приставлений до Карідзе агент.

На Зарандіа!

Усе пропало. Я подумав, що постать Зарандіа ось уже кілька років увесь час стовбичить коло мене, ходить за мною, як тінь. Ще трохи, і в психіці моїй почнуться збочення, я почну поступово божеволіти: На одне покладаю надію — на свої мідні нерви й на тверде переконання, що життя й має складатися з несподіванок.

Так чи інакше, мені не лишалося нічого, як відмовитися від свого наміру або ж скористатися шляхами, які відкривав Зарандіа. На цей вибір теж згаяно чимало часу. Кінець кінцем я знову вирішив поговорити з Зарандіа, і одного разу, коли ми були самі, я спитав:

— Мушні, де перебуває зараз колишній співробітник цензури, друг добродія Туташхіа — Сандро Карідзе?

— У Шиомгвімському монастирі, ваша ясновельможність. Він постригся в ченці,— всміхаючись, мовив Зарандіа.

— Я знаю про це. Чим викликана ця метаморфоза, як ви гадаєте? Кажуть, усім своїм єством він мирська людина.

— Усе з’ясовано, графе, а Карідзе працюють два агенти, незалежна один від одного. Тому ми маємо можливість перевіряти відомості. Він пише політичні трактати й шукає шляхи реформації християнської віри. Такі принаймні спостереження й думки одного з наших агентів. Очевидно, саме ці заняття привели Карідзе в монастир. Проте не виключено, що й сімейний розлад відіграв у цьому якусь роль. Ченці не люблять Карідзе, позаочі називають його п’явкою й дармоїдом. Зате ним опікується ігумен, з яким вони однодумці. Ігумен всіляко сприяє Карідзе в його працях.

— Чому ви зацікавилися Карідзе?

— Зацікавився штабс-капітан Лямін. Йому треба було дізнатися, чим займається Карідзе в монастирі. Він спитав, чи немає в мене там агента. Агента в мене не було, але завести його можна, це неважко. Спочатку — одного, потім — другого. Доки Лямін з’ясовував усе, що його цікавило, випадково виявилося, що Карідзе не поривав зв’язку з Датою Туташхіа.

— Ви впевнені, Мушні, що особа, яка чотири рази побувала в Карідзе, саме Дата Туташхіа?

— Це в досьє сказано, ваша ясновельможність, що він чотири рази приходив,— розсміявся Зарандіа.— А так... а так він бував в монастирі й до того, як там почали працювати наші агенти. З тих чотирьох візитів два — Дати Туташхіа, а два — мої. Уперше я пішов туди, щоб поговорити з Сандро Карідзе й попросити його бути посередником у моїх переговорах з Датою Туташхіа. Удруге я приходив, щоб з’ясувати, чи згоден Дата Туташхіа зустрітися зі мною.

— Ну й що? Згодився?

— НІ, ваша ясновельможність.

— Чому?

— «Що б ти не сказав, я те давно знаю, а як треба буде нам побачитись, я й сам тебе знайду!» — Зарандіа був веселий.

— Я хотів би зустрітися з Карідзе, мені цікаво з ним поговорити, Мушні.

Зарандіа подумав, знову засміявся й сказав:

— Я запитаю його про це, графе. Він не відмовить вам. У мене лиш одне прохання: візьміть мене з собою.

— Охоче! — згодивсь я не вагаючись.

Та зустріч відбулась у Схалтба, і з неї почалося наше зближення. Я був тоді вже у відставці. Згодом я купив дачу в Армазі й більшість часу жив там. Від Армазі до Шиомгвімського монастиря сім-вісім верстов, і це ще більше наблизило мене до Сандро Карідзе. Не минало й місяця, щоб ми не зустрілись, а траплялося, й по кілька разів. Та спочатку — про першу зустріч.

Схалтба розкинулася над скелями Шиомгвімі. Як і було домовлено, ми прийшли до старости, що мав маленького будиночка на дві кімнати.

— Хазяїне! — покликав Зарандіа.

Старостине подвір’я огороджене височеньким тином, але з сідла можна було все розглядіти. Праворуч край саду, наче велика парасоля, розпростерлася крислата дика груша. Під нею стояв стіл і лавки й сиділо двоє. Один з них — то був староста — одразу ж підхопився й пішов до хвіртки на голос Зарандіа. Другий був чернець, звісно ж, не хто інший як Сандро Карідзе.

Староста був альбінос і, приглядаючись до нас, часто кліпав білястими віями. Ми спішилися й увійшли на подвір’я. Старостин син забрав коней. Хазяїн повів нас до груші, до неї було не менше ста кроків.

Ми привіталися за мирським звичаєм. Сандро Карідзе трохи хвилювався. А причиною того був, видно, я. Візит такої високої посадової особи був для нього незвичний, та воно й не дивно. Ми посідали. Запала мовчанка, дуже обтяжлива й прикра. Староста заметушився — поналивав вина, став частувати, підсовував закуску й не вгомонився, поки ми не взялися за ножі та виделки. Згодом Сандро Карідзе обвів повільним, І, пильним поглядом лани, що зеленіли на схилах, і заговорив про види на врожай, Він говорив докладно й довго, мабуть, відчуваючи, що треба чимось заповнити порожнечу.

Карідзе говорив, а в мене враз майнула думка: непогано було б, якби оце зараз узяв та й заявився Дата Туташхіа, як би зустрілися двоюрідні брати?.. Ні, зустріч Мушні Зарандіа й Дати Туташхіа просто-таки діймала мою цікавість. Я вже казав, що Зарандіа нестямно любив Дату Туташхіа, мав його за рідного брата і бачив трагедію в його мандрівному житті. В цьому почутті виявлялася справжня людська сутність Мушні Зарандіа, але зовсім окремо в ньому жило й діяло беззастережно й не залежно ні від чого почуття обов’язку, почуття службової відповідальності, що теж випливало із справжніх і глибоко особистих його переконань. Не злість і ненависть живили ці переконання, а ним володів демон, якийсь особливий демон, котрий «не міг інакше». З дивовижною впертістю й азартом, стоячи на смерть, боровся він з Датою Туташхіа... Ні! Не з ним — з феноменом Дати Туташхіа. Ці два зачатки, людський і демонічний, діяли разом, не породжуючи душевного роздвоєння, і в цьому виявлялася цільність і своєрідність вдачі Зарандіа.

Пославшись на справи, староста вибачився й пішов. Чи то міркування про види на врожай вичерпалися, чи Сандро Карідзе вирішив, що треба й іншим дати розтулити рота, але він змовк. Мовчали й ми. Я відчув, що настала моя черга сколихнути тишу, й сказав:

— У цих лісах є хижі звірі?

— Є, ваша ясновельможність. У лісі часто чути стрілянину, видно, мисливці,— задовольнив мою цікавість Карідзе.

— Може, з якогось дерева на цьому схилі Дата Туташхіа роздивляється зараз на нас у бінокль? — мовив Зарандіа, обвівши поглядом скелі, що обступали нас.

Я засміявся, та, помітивши, як насупився Карідзе й з яким невдоволенням подивився на Зарандіа, мимоволі насторожився.

— Якщо ви, пане Зарандіа, хочете пожартувати, мушу зауважити, що жарт цей дуже недоречний. А коли ви указали серйозно, то це святотатство!

Ні я, ні Мушні Зарандіа не були готові до того, що зустрінемося з Сандро Карідзе в ролі Духовного наставника, і, правду кажучи, ми розгубилися.

— Дата Туташхіа такий завбачливий і такий обережний,— вів далі Карідзе,— що в наш час, коли легкодухість охопила всіх і кожного, не можна, щоб він довірився хоч кому-небудь, і нам, між іншим, також. До того ж він такий великодушний, що своєї недовіри до нас не дозволить собі виявити ні в чому. Я говорю саме про виявлення недовіри!

— Пане Сандро,— звернувсь я до нього,— ми обидва цілком згодні з вами.— Запала досить тривала й незручна мовчанка. Щоб розрядити те напруження, я сказав: — Можна трохи повернути тему і поставити таке запитання! у наш час, коли, як ви сказали, легкодухість охопила всіх і кожного, чи не здається вам анахронізмом великодушність і благородство Дати Туташхіа?

— Гм, анахронізмом?— здивувався Карідзе, якийсь час помовчав і спитав: — Як ви гадаєте, графе, за часів Ноя існували пляшки й корки?

Я не міг зрозуміти, до чого він хилить і всміхнувся.

— Вино було і за часів Ноя, батоно Сандро, — поспішив мені на виручку Мушні,— отже, були й посудини з корками.

— Звичайно, були!..— потвердив Карідзе ніби самому собі.— Тоді це відбувалося, мабуть, так: у ковчезі не лишилось вільного місця, і Ной, щоб урятувати Дату Туташхіа, перетворив його на гнома, посадив у пляшку, пляшку заткнув корком і кинув далеко в море, щоб після потопу її хоч куди-небудь та прибило і Дата Туташхіа зміг би почати нове життя. Руками Ноя бог вберіг для людства великодушність і високу моральність.

— На відміну від богів ви, пане Сандро, занадто високо оцінюєте моральність людей часів Ноя,— всміхнувшись, зауважив Зарандіа.— Сказано ж, що люди впали надто низько й тому бог улаштував потоп!..

— Коли б Дата Туташхіа мав моральність часів Ноя, тоді його спіткала б доля всього іншого людства. Він і тоді був анахронізмом, але цей анахронізм завжди потрібний.

— Ви хочете сказати, що все минає і вічна тільки висока моральність? — спитав я Карідзе.

— Саме так, незалежно від того, чи звеличена моральність, а чи знехтувана так, що лиш окремі люди дотримуються її,— все одно вона вічна. Усе Інше — то існує, то перестає існувати. Хоч би як низько падав рід людський, хоч би як погрузав у розпусті, скільки б разів не віддавали його боги на загибель, все одно провидіння незмінно рятує Дату Туташхіа, як сичуговий фермент і закваску. А ваш досвід хіба не підтверджує моєї думки? Я кажу про те, що й понині вам не пощастило схопити Дату Туташхіа.

— А ви містик, батоно Сандро,— сказав я.— Зараз усе людство тільки й говорить про новий потоп І пристрасно жадає всесвітніх катаклізмів. Може, йдеться до того, що Дату Туташхіа знову посадять у пляшку?

Я жартував, але в моєму жарті таївся натяк, на те, що твори Сандро Карідзе ми знаємо, а отже, знаємо, що він провіщав неминучість революції.

— Потоп підступає до порога. Це означає, що старе буде знищено і створено буде нове,— сказав Сандро Карідзе. — У тому чи іншому варіанті виникнуть і Ной, і ковчег, бо вони неодмінні супутники таких подій. І Дату Туташхіа знову посадять у пляшку — це теж неминучий атрибут.

— Батоно Сандро, чи була у вас з Датою розмова про це? — спитав Зарандіа.

— І не раз, але тільки тоді, коли приходилося до слова. А чому це вас цікавить?

— Тому що Ной — це я! В одній руці в мене пляшка, а в другій — корок. Уже третій рік я ганяюся за своїм двоюрідним братом, намагаюсь умовити його: скулься, зменшись і влізь у пляшку. Поки що нічого не виходить.

Сандро Карідзе помовчав трохи, а тоді сказав серйозним тоном:

— Я знаю про це. Може, ви й справді Ной?!

Більше про пляшку й корок не говорили. Розмова пішла про дрібниці. Наша трапеза скінчилася, і ми повставали, щоб оглянути сад, виноградники, марані, давильні нашого старости, а коли повернулись до столу, Сандро Карідзе спитав:

— Ось ви, ваша ясновельможність,— начальник жандармського управління...

— Уже ні, батоно Сандро... точніше, якийсь тиждень чи днів десять — і я вже не буду ним!

Зарандіа й Карідзе, приголомшені, витріщилися на мене.

— Півтора місяця тому я подав прохання про відставку. Позавчора я одержав згоду. Привезуть наказ, призначать нового начальника, передам йому справи, і я вільний,— пояснив їм.— Досить!

— Цього не може бути! — витиснув із себе Зарандіа.— Міністр категорично заперечував... Я своїми вухами чув.

— Можливо, я знайшов підтримку в особі великого князя,— всміхнувсь я.

— Ааа! — вихопилося в Зарандіа, і він надовго замкнувся в собі.

А Карідзе, отямившись нарешті, повернувся до нашої розмови:

— Ось ви, ваша ясновельможність,— російський патріот, чистий інтелігент, вірний підданий трону й існуючого ладу... людина мисляча, чутлива. Мене дуже цікавить.., власне, може, я і не маю права запитувати...

— Прошу, прошу.

А Карідзе замовк. Очевидно, обмірковував, як сформулювати своє запитання.

— Що може зрости на руїнах Російської імперії, точніше, що ви хотіли б побачити? — Він спитав це так, ніби махнув на себе рукою.

Я засміявся: я ж іще начальник Кавказької жандармерії?!

— Я хочу об’єднання всієї Росії в рамках однієї держави.

— Важка проблема, але я особисто гадаю, що саме так і буде.

— Більшість політичних течій передбачають право націй на самовизначення, тобто розчленування імперії.

— Переможе та політична сила, котра збереже державу шляхом надання народам Росії права на самовизначення,— мовив Карідзе.

— Право на самовизначення означає національну незалежність, а національна незалежність народів Російської імперії — це розпад імперії на складові частини. Про єдину російську державу лишається тоді тільки мріяти.

— Ні! — Карідзе, немов сердячись, похитав своєю патлатою головою.— Будь-якій нації незалежність необхідна, оскільки вона обов’язково повинна задовольняти свої національні, громадянські й культурно-економічні інтереси. Ну, а якщо з’явиться політична сила, яка під прапором майбутньої Всеросійської держави дасть народам Російської імперії гарантію повного задоволення всіх їхніх національних, громадянських і культурно-економічних інтересів? Кому тоді буде потрібна незалежність і навіщо?

— Ви не хочете, батоно Сандро, взяти до уваги сепаратистські, відцентрові настрої, що вкоренилися в народах Російської імперії. Вони існують незалежно від того, хочемо ми цього чи ні.

— Це настрої національної буржуазії та збанкрутілої аристократії, але не мас, які в теперішній історичній обстановці стали вирішальною силою, сам хід історії визначив їм цю роль. Одне слово, чи зможе політична думка Росії запропонувати такий модус існування, коли звільнені народи визнають за краще зберегти єдину державу? Від цього залежить усе, в цьому суть справи.

— Але чи існує в нинішній Росії така політична сила, яка здатна зберегти єдність держави? Ви її знаєте?

— Ви, графе, не користуєтесь літературою з Index’y librorum prohibitorum?[40].

— Користуюся. Із службового обов’язку. Я читаю все... знаю все, звичайно, не фундаментально.

— Тоді ви знаєте і програму соціал-демократів, точніше — програму більшовиків?

— Ви говорите про крило Ульянова?

— Про нього.

— Політична доктрина більшовиків... ні, вони не готові до розв’язання цієї проблеми,— сказав я.

— Ви правильно говорите, поки що не готові, але вони йдуть до цього. У них попереду ще років десять, не більше. Але вони — єдина партія, яка розуміє: створити нову, єдину російську державу можна лише тоді, коли максимально будуть задоволені національні та культурно-економічні потреби народів Російської імперії. Інакше досягти цієї мети не можна.

— Політики ніколи не скупилися на обіцянки,— заговорив нарешті Мушні Зарандіа.

— Що й казати, але Ульянов щирий і чесний чоловік. Усім своїм розумом він справді хоче добра народам Російської імперії. Правда й чесність закладені в самому його вченні. Маса своїм єством відчуває правду і, коли настає час, іде за чесними ідеями.

— Ви більшовик? — засміявсь я.

— НІ,— знову тріпнув Карідзе своєю кудлатою головою, ніби сердячись.

— А взагалі ви безпартійний чи, так як я, член партії, що складається з однієї людини? — ніби серйозно спитав Мушні.

Карідзе зиркнув на Мушні, намагаючись зрозуміти, чи не кепкують з нього, і відповів:

— Партія — це конкретність!

— Ви маєте узагальнююче вчення? — Мушні Зарандіа явно був схильний до жартів.

— У мене є деяка система поглядів! — Сандро Карідзе говорив це так само серйозно.

— А девіз?

— Не розумію,— Карідзе повернув голову до мене.

— Девіз соціал-демократів — «народ». Це трохи умовно. А який ваш девіз?

— «Нація» — і це теж досить умовно.

— Яка ж відмінність між народом і нацією?!

— Я не готовий до розмови на цю тему. Якщо дозволите, відкладемо її на майбутнє, може ж, іще зустрінемося.

Смеркало, і, можливо, тому Сандро Карідзе поспішив завершити нашу розмову, а може, він просто стомився чи жартівливий тон Зарандіа видався йому пустою балаканиною і він образивсь.

Ми поговорили ще хвилин п’ятнадцять про се про те і розійшлися. Мені хотілось домовитися з ним про нове побачення, але щось утримало мене — може, те, що наша розмова аж ніяк не зблизила нас.

Роберт Павлович Хаплані

— Очевидно, у вестибюлі Грузинського архівного управління вивісили плакат, на якому зображена моя фізіономія, а під фізіономією підпис, який сповіщає всіх, що протягом восьми місяців я справді був таємним агентом Кавказької жандармерії. А може, зовсім і не плакат, а лежить собі біля входу в швейцара на столику книга, і мої службові подвиги записані там червоним чорнилом. Справді, я служив, і про цей факт я неодмінно згадую в своїй автобіографії та анкетах, які мені доводиться заповнювати. Оце недавно послали мене в Коста-Ріку, на всесвітній конгрес гельмінтологів. У анкеті я написав, що вісім місяців служив таємним агентом. Мені сказали — викресли це. Я нізащо не згоджувався. Справа стояла так: не викреслиш — не поїдеш. І все одно я не викреслив. Ось такі Якщо й справді існує така книга, то добре було б у ній Іще записати, що мене було виключено з Московського університету за революційну діяльність, що до першої світової війни двічі заарештовували і три роки пробув у оренбурзькому засланні. А ще додати можна, що я член-кореспондент нашої академії і мої праці знають усі гельмінтологи світу. Ви щось тямите в гельмінтології?.. Ну тоді добре. Маю вам сказати, що з приводу моєї служби в жандармерії до мене приходили не один раз, і ще прийдуть — я це добре знаю. А ось моїми стосунками з Датою Туташхіа ще ніхто не цікавився, ніхто не приходив, ви перший завітали. Я вам кажу, приходили і ще прийдуть. А раз так, я повинен усіх вас зустрічати в стані цілковитої мобілізаційної готовності. Почнемо з моєї генеалогії. Ось дані мого родоводу. Мати: по батьку — Самадашвілі, по матері — Тапліанідзе... вище теж усі грузини. Тут нема нічого цікавого. А ось батько! Батько мій по своєму батьку був Капланішвілі, а по матері — Парлагашвілі. У материнському відгалуженні мого батька теж усі були грузини. А батько мій — прошу звернути увагу — пишеться Капланянцем, але батько мого батька, тобто дід мій,— Капланішвілі, а дідів батько, тобто прадід мій, знову ж таки записаний як Капланянц, І далі вище всі — Капланянци. Звісна річ, усі вони були вірмени, а ось дід захотів бути грузином І став Капланішвілі. А батько захотів вернутися у вірмени, записався Капланянцем, і мені таке прізвище написали. А оскільки, як етнічний феномен, я на три чверті грузин, то поклав я собі стати Капланішвілі, і під цим прізвищем я був і таємним агентом, і надалі воно в мене залишилось. А коли я приїхав у Росію вчитися, мені стало ясно, що моє довге й важке для вимови прізвище тут зовсім ні до чого. Тоді я став іменуватися Каплані, так зручніше для російської вимови. Під цим прізвищем я жив, поки та фанатичка не вистрілила з револьвера. З тих пір я — Роберт Павлович Хаплані, хоч і доводиться часто пояснювати, що я не італієць і що Хаплані та Каплані істотно відрізняються. Якщо вам тут щось не зрозуміло, прошу — фотокопія мого родоводу. А коли потрібні подробиці, можна звернутися до управління геральдики й генеалогії в Лондоні — Бейсуотер-роуд, 9. Може, й знайдеться в них щось новеньке. А щодо мого життя від часу вступу до Московського університету й понині — будь ласка, ось тут описано все дуже докладно. Беріть, беріть, у мене все розмножено.

Тепер — про жандармерію!

Батько мій, Павло Капланянц, був кравець. Він мав власну — прошу звернути увагу — власну майстерню в Тифлісі, на Пушкінській вулиці, коло крамниці Адельханова. То було щось схоже на теперішнє ательє мод. У нього працювали найкращі майстри європейського та азіатського вбрання й військового одягу. Тифліська еліта І бомонд — геть усі були клієнтами мого батька.

Тільки-но я закінчив класичну гімназію, як настав час призову на військову службу. Батько категорично не згоджувався, щоб його єдиний синок наклав головою в японській війні,— і однієї прекрасної днини я дізнався, що мене, тимчасово влаштували в жандармерію.

Служба й справді була тимчасова. Послужив і покинув. І з тих пір я невійськовозобов’язаний, я — гельмінтолог. У чому полягала моя служба? У вистежуванні. Давня це професія, дуже давня. Ось ми й підійшли до Дати Туташхіа.

Я свідок і учасник трьох революцій: дев’ятсот п’ятого, Лютневої і Жовтневої. Я переконаний, що революція можлива лише тоді, коли все суспільство, чоловіки й жінки, старі й діти, прихильники режиму і його противники — всі говорять про революцію. Так було напередодні тих трьох революцій, і перед кожною з них зокрема у всіх людей у голові аж дзвеніло від того слова — «революція!». Ось саме тоді я й служив у жандармерії. Найдивовижніше те, що і я був за революцію, а от опинився в жандармерії. Такий уже то був час, батькова воля була вища від усіх законів, і я не пробував перечити.

Одне слово, одержав я завдання й поїхав у Самтредіа. В інструкції було сказано, що із Самтредіа в Тифліс мав їхати поїздом не відомий мені чоловік. Прізвища й імені його мені не сказали, але згодом з’ясувалося, що той чоловік був Дата Туташхіа. Мені треба було дізнатися, з ким він зустрічатиметься на станції та у вагоні поїзда, що йому скажуть, що скаже він. У Тифлісі Туташхіа мав зустріти його брат, юнак, трохи молодший за мене. Якщо брати підуть разом, можна буде вважати, що моя місія вичерпалася. А якщо Дата Туташхіа піде із станції сам, мені треба буде стежити за ним і далі. Одночасно я повинен був урятувати його від можливого арешту — для цього мені дали відповідний документ.

У Самтредіа в мене жив дядько. Я погостював у нього один день. Набрав з собою купу всіляких гостинців — цілий кошик та ще й торбинку з провізією на дорогу. Кошик і торбинка були обов’язковими атрибутами операції — я мав справляти враження людини, яка щойно погостювала в родичів. Начальство моє знало, що у мене в Самтредіа дядько і що мене в дорогу вирядять як слід, та й обрали мене для цієї операції, певно, саме через це.

Я прийшов на станцію й зупинився в призначеному місці. Зорова пам’ять у мене й тепер чудова, а замолоду була — що там і говорити. Звідки б не вигулькнув Дата Туташхіа, я впізнав би його одразу, бо Мій начальник перед самісіньким від’їздом показав мені якогось чина вищого рангу й сказав: запам’ятай його, він як дві краплі води схожий на того, за ким тобі стежити. Я впізнав його, тільки він з’явився. Зразу впізнав. Та ще в ту мить до мене підійшов тамтешній агент, сказав пароль і показав — ось він, передаю його тобі. Туташхіа пройшов повз нас і подався в станційний ресторан. Стояв жовтень, правда, було тепло, як улітку. Але Туташхіа, навіть на ту погоду, був одягнений надто легко: в сукняних штанях і сорочці, на голові — сванська шапочка, на ногах дома сплетені шкарпетки та м’які чув’яки. Під пахвою стирчав згорток. Увійшовши в ресторан, він підкликав офіціанта, а я пішов до начальника станції. Мені треба було Дістати місце у вагоні поруч Дати Туташхіа, звісно, коли буде така можливість.

До кімнати начальника станції я вліз разом зі своїми кошиками, і ось вам приклад того, як тоді революційна сверблячка опала всіх і скрізь, гельмінти завелися в самому прогнилому ладі. Начальник станції сидів за письмовим столом, він обернувся, коли рипнули двері, й сказав комусь у другі двері, відчинені в нього за спиною, навіть не глянувши, хто до нього ввійшов:

— Чув, Бартломе, що ті сучі сини встругнули? Втягли на Махатську гармати і годі, кажуть, мітингувати в цьому вашому Тифлісі, а то передавимо вас, як черв’яків!

— Видно, вже цареві терпець увірвався! — озвалися з тієї кімнати.— Ленін, мовляв, каже: самодержавство, цар і буржуазія добровільно нічого не віддадуть, насильно треба брати, що нам належить. Нібито це й Маркс казав. А не віддасть, то ми ще побачимо російського царя біля стінки. У Франції зі своїми що зробили?!

— Та воно-то так, але ж поговорюють про Державну думу...

— Державна дума — химера! — вліз я в розмову.— У Державну думу цар та його прихвосні своїх посадять...— Кажучи це, я витяг посвідчення таємного агента й показав начальникові станції. Сердешний став біліший від паперу.

— Я тебе не знаю, хто ти й звідки,— почулося з тієї кімнати,— але Державна дума...

— Він правду каже, цей чоловік, правду! — поквапився заступитися за мене начальник станції, але враз змикитив, що опинився на позиціях більшовиків, та ще перед жандармом, і знов у бідолахи затремтіло підборіддя.

Я махнув рукою — не бійся, друже,— і пошепки пояснив йому, що мені треба. Він вискочив Із-за столу й пішов за мною, і, поки ми йшли до вхідних дверей, з тієї другої кімнати сипалися міркування й аргументи, за які на той час попасти на Єнісей чи Лену було б великою удачею.

З квитками було владнано легко. Я взяв сімнадцяте місце в третьому класі. Дев’ятнадцяте було відкладене набік, і начальник станції залишив його в касі чекати на Дату Туташхіа. Коли Дата Туташхіа попросив квиток до Тифліса, те дев’ятнадцяте місце й дали йому. Я надіслав телеграму, що їду в такому-то вагоні, й стежив далі.

Дата Туташхіа влаштувався в залі чекання окремо від усіх, та не минуло й п’яти хвилин, як до нього вже хтось підсів. Ще десять-п’ятнадцять хвилин, і круг нього гомонів уже невеличкий гурт пасажирів, і знов, зрозуміло, нескінченні суди та пересуди про революцію. Розмовляли досить голосно, але я сидів далеченько, багато чого недочував. Зібравши свої кошики, я пересів трохи ближче.

— Ну й що ж отой Санеблідзе чи як там його? Він що, не говорив у вас по селах, що заводи — робітникам, а земля — селянам? :

— Чому ж? А про що ж Іще зараз говорити?

— Звісна рій, говорив. Ідіть, каже, й забирайте собі маєтки князів та дворян!.. А в Кайхосро Цулукідзе в Намашеві — скільки ж землі! Та яка ж земелька! Ого-го-го!

— Ідіть і забирайте, чого ждати!

— Правильно, правильно — треба йти й забирати!

— Нехай спочатку робітники своє роблять.

— Чому ж це спочатку робітники?!

— А тому, що нічогісінько в них немає і втрачати їм нічого. Гаразд, я заберу землю Цулукідзе, а що, як завтра знову він візьме гору? У мене під кукурудзою шість десятин — він їх і прихопить.

— Побачимо, що в Росії селяни робитимуть, а тоді вже й ми візьмемося.

— Кажуть же, що виграє той, хто терпить.

— Отож-бо воно й є, братику, ти ціле життя терпиш, а виграш твій де?

— Та в них у Намашеві що виходить? Вони не від того, щоб землю загарбати в свої руки! Ще б не загарбати! Якби тільки підніс їм хто її, та латочку де кращу... Спритні, я вам скажу, ха-ха-ха!

— Та де вже вам, мужлаї, революцію робити! Дочекаєшся від вас!

Дата Туташхіа дослухався до цієї розмови, але сам ані слова. Тільки раз осміхнувся, коли хтось кинув:

— Нехай би нам сказали, скільки наріжуть землі в Намашеві, а я вже прикинув би, чи варт палити князівські хороми, чи зачекати. Наріжуть від щирого серця — я сам підійду й підпалю князя Кайхоеро Цулукідзе. Мені, селянинові, сьогоднішнє яйце дорожче від завтрашньої курки!

— Ось тому ти революції й не потрібний, що в тебе є своє яйце,— втрутивсь я, і саме в цей час двічі бемкнув станційний дзвін, значить, поїзд вийшов із сусідньої станції.

Люд заметушився й посунув на платформу.

А ще через півгодини Дата Туташхіа І я сиділи один проти одного. У вагоні тільки й розмов було, що про революцію, хто проти кого виступив у Тифлісі і в Росії. Теревенили всяке, про бувальщину й небилиці...

— Ну, а про свободу слова що кажуть? — голосно спитали в другому чи третьому від нас купе. І тоді враз усі загаласували.

— А тобі, може, є що сказати? А коли є, чого мовчиш, дорогий?

— Що значить — є чи нема? Не сподобалося тобі щось — кажи прямо, І нехай власті слухають. Думки керують світом, думки!

— Де ж це ти бачив таку владу, щоб ти сказав, а вона й послухала?!

— Аууу! Ти дивись, куди його занесло?! До французів, у їхню революцію, буржуазну, до речі. Думки керують світом — ти бач, що йому сподобалося!

— А що ж таке? Раз буде свобода, до уряду оберемо тих, хто нас послухає І про нас подбає!

— Наставляй кишеню! Ти його обереш, а він собі влаштується в твоїй Державній думі й думати про тебе забуде. Свободу слова він одержить, не заперечую, тільки він за свою кишеню заступатиметься та за шкуру свою, а на твоє лихо йому начхати.

— Авжеж, утворять Державну думу, нам волю дадуть, а як же ще може бути, не збагну, їй-богу...

— Чекай, зараз на тарелі подадуть тобі твою волю!

— Волю здобувають у боротьбі! Нехай ніхто не сподівається, що йому волю даром дадуть! — крикнув я І подивився на Дату.— Хіба не так?

Він знизав плечима, трохи подумав і мовив:

— Волю, брате, кожен сам собі повинен здобути.

— Як же це так? — устряв наш сусіда.

— Не зачіпай Інших, нехай шкоди від тебе нікому не буде, живи собі, як тобі бог на душу покладе,— відповів Дата Туташхіа.

— Якби всі так робили!.. Тільки де ж це народові стільки розуму набратися?! — мовив другий сусіда.

— Коли б такий уряд був, щоб сам того хотів і людей до того заохочував. Тоді б і в людей розум знайшовся! — озвалися звідкись з бічних полиць.

— Соціальне середовище має бути інше,— сказав я Туташхіа.

— Це правильно — інше має бути,— згодився він, не вагаючись.

— В уряді, батоно, позасідали поміщики й буржуазія. Їм до бідняка діла нема,— почулося з-за перегородки.

— Цікаво, кого ж ти хотів би в уряд? — з кахетинською вимовою спитав один з верхньої полиці, прямо над головою в Дати Туташхіа, котрий поки що не мовив жодного слова.

— Уряд має бути робітничо-селянський, з бідняків!

— Стане твій бідняк про інших бідняків дбати, жди...

— Дбатиме, а чому ж ні?

— Ти на багатого подивися, він має всього по горло, міг би й про тебе подумати, та не видно, щоб квапився. А в бідняка в самого немає нічого, в нього тільки й клопоту, що про тебе. Твій біднячок, що в уряд потрапить, схопить, що ближче та вигідніше, й додому потягне. До себе додому, не до тебе! Ти й оком не змигнеш, а він уже в чинах та при грошах. І накладе він на тебе — сам знаєш чого.— Кахетинець повернувся спиною, і більше, його не чути було.

— Товариші, хоч би там що, а краще страшний кінець, аніж нескінченний жах. Геть самодержавство!

— Та воно-то так, але ж...

— Правильно він каже, правильно!

— Повалять царизм, повалять, як його не повалити?!

— Та йдіть ви до дідька! Чекайте, повалять. Сам з доброї волі впаде. Сьогодні вечорком ляже спати, а завтра й не прокинеться!

Люди одвели душу в розмові, говорили вже спокійніше,. Вагон угомонився. Я витяг торбинку з припасами, яких мені надавали в дорогу самтредські родичі, й запросив Дату Туташхіа до своєї трапези. До нас приєдналося ще двоє, і до самого Зестафоні ми пили за революцію — власне, тости виголошували ми втрьох — ті двоє наших попутників і я, а Дата здебільшого мовчав. Квола усмішка і ледь помітний жест — ото й усе його ставлення до наших тостів, та й те ставлення можна було витлумачити і так і інак. Згоджується він чи ні — не можна було зрозуміти. Він сказав, що його звати Прокіп Чилачава, і за весь час він лише раз втрутився в нашу розмову. То було тоді, коли з другого кінця вагона до нас долинуло:

— Народи хочуть волі! Російська імперія — тюрма народів! Фортецю треба підірвати зсередини!

— Ти подивися на нього! — кивнув Дата.

Я глянув. Поруч, на проході, величезною брезклою тушею лежав, товстун. Його тіло випиналося з одягу, що, здавалось, уже не в змозі був стримати натиску жиру. Все на ньому наче не на нього шите — штани ледве сягали кісточок, рукава халата теж дуже куці. Шов на одному стегні розпоровся і був абияк стягнутий товстою ниткою, видно, першою-ліпшою, що потрапила під руку.

— Ось що з селянством робиться, брате Роберте,— заговорив Дата.— Потреби селянства виросли, апетит у нього — дай боже, а хліба й добра, на всіх скільки було, стільки й лишилося, а прав, як і раніше,— ніяких. Коли селянинові кажуть про волю, він під волею розуміє землю. Революція і переворот — для нього це страва й підлива, ні про що інше він і не подумає. Тепер уяви собі: пошиють отому розтовстілому селянинові нові штани й сорочку і якраз на його розмір, він що, як людина й громадянин, від того кращий стане? В цьому вся заковика. Я й сам підпалив би того Кайхосро Цулукідзе, якби знав, що від того хоч хто-небудь стане кращий.

Ми поминули Зестафоні годині о третій, ночі. Ніхто з нас і не прокинувся. Горілка була непогана, і нализалися ми так, що перед прибуттям до Тифліса ледве встигли повмиватися, хоч поїзд набагато запізнювався.

Потяг увійшов у щільне кільце солдатів. Поліція, в звичайній формі й переодягнена, снувала по перону, перевіряла в усіх документи. Підозрілих відводили трохи набік, там швидко втворився досить великий гурт.

Дату Туташхіа зустрів його менший брат, мене — мій змінний агент. Ми з ним швидко порозумілися, що до чого. Якби Туташхіа не пішов слідом за братом, а повернув у інший бік, я мав би причепитися до нього на правах дорожнього знайомого. Якби він одірвався від мене, далі за ним стежив би третій агент, він крутився тут-таки, в юрбі. Та все склалося так, що жодному з учасників цієї операції не довелося вибирати.

Я вискочив з вагона разом з Датою Туташхіа. Змінний агент уже чекав мене на пероні, обійняв, ніби родич, І взяв у мене кошика й торбинку. Тільки я встиг познайомити Дату Туташхіа з агентом, назвавши його своїм дядьком, як підійшов і брат Туташхіа. То був звичайний гімназист, мабуть, не старший сьомого класу. Туташхіа познайомив нас з братом. Пора вже було йти до виходу, а Туташхіа стояв непорушно, уважно роздивлявся, що робилося навколо.

— Скажіть мені, що тут відбувається? — спитав він.

— Собаки наскочили,— мовив мій «дядько».

— Це зараз по всьому місту — скрізь заворушення,— підтвердив «дядькові» слова менший брат Туташхіа.— Давай, я нестиму,— сказав він і простяг руку до пакета, що стирчав у Дати Туташхіа під пахвою.

— Нехай буде в мене,— сказав Дата Туташхіа і з великою цікавістю подивився на трьох поліцейських, що саме наближалися до нас.

— Ідіть за нами!— наказав один з них, цілком певний, що його без перекорів послухають, і повернувся до нас спиною.

«Дядько» заторохтів був — чого, мовляв, вони від нас хочуть, провини нашої немає ніякої. Та поліцейські стояли на своєму і, схопивши «дядька» під лікті, потягли були його силоміць. Брат Туташхіа кинувся між них, спробувавши затулити собою «дядька». На той галас прибігли солдати. Я торкнув Дату за лікоть і показав очима — не зле було б утекти. Він не перечив, і ми подалися собі в протилежний бік. Поїзд усе ще був оточений, і годі було й сподіватися вискочити з оточення. Недовго думаючи, я шаснув у порожній вагон, Дата Туташхіа — за мною.

Ситуація створилася дуже цікава. Ми з «дядьком» діяли точно за інструкцією, і всі наші дії були виправдані. Менший брат Туташхіа, діючи інстинктивно, мимоволі вплутався в халепу. Туташхіа, природно, краще було б сховатися, та коли менший брат заступається за старшого, то й старшому слід заступитися за меншого, тим паче що на очах у Дати меншого брата, зв’язавши йому руки, потягли солдати. Оце й збудило в мені сумнів. Справді-бо, якщо в Дати Туташхіа стосунки з поліцією цілком нормальні, навіщо було б влаштовувати за ним стеження? І в такому разі чого дивуватися, що він хоче втекти непомітно?..

— Що ж тепер з ним робитимуть? — Дату, звичайно, непокоїла братова доля.

— Когось вони шукають, та, може, й не одного,— мовив я.— Усіх підозрілих і тих, хто чинить опір, відведуть В ПОЛІЦІЮ. У місті оголошено стан облоги — декого, може, й судитимуть.

— Твоєму дядькові й моєму братові вони нічого не зможуть зробити,— сказав Дата.— Я в цьому й так упевнений, та гаразд, подивимося.

Ми обережно визирнули у вікно, і тоді мені по тілу морозом сипнуло. Мою таємницю могли ось-ось витягти на світ божий. Так воно й сталося.

З гурту затриманих, щільно оточених солдатами, виводили по двоє, кожного ретельно обшукували й перевіряли документи. Відпускали майже всіх, а затриманих, одвівши трохи набік, садовили прямо на бруківку. Поблизу крутився наш третій агент. Він шукав нас, бо в метушні загубив і не помітив, як ми пірнули в порожній вагон. Йому не було чого непокоїтися, бо разом з об’єктом стеження, тобто з Датою Туташхіа, зник І агент, тобто я, а все-таки наша доля хвилювала його, і він щохвилини озирався навсібіч. Був у нього, правда, й інший клопіт: мій «дядько» й брат Дати Туташхіа заплутались у сільці, і треба було їх визволяти. Перший етап своєї ролі він провів правильно — стояв і чекав, що зроблять поліцейські. Могли ж і відпустити обох? Тоді не треба було йти до офіцера, який керував операцією, відкриватися йому і, таким чином, порушувати правила конспірації. Правду кажучи, він правильно провів і другий етап, йому ж не могло спасти на думку, що Дата Туташхіа спостерігатиме все це, як на долоні. Вивели разом «дядька» й брата Туташхіа, котрих солдати одразу ж упізнали,— це ті самі, що чинили опір. Солдати швидко обох обмацали — зброї не було, а все ж таки їх відігнали до невеличкої групки найпідозріливіших. Третій агент ще трохи покрутився і, підійшовши до офіцера, який керував операцією, розгорнув перед ним свій документ. Офіцер сам вивів мого «дядька» й перевірив його документи. Вони побалакали й підкликали брата Дати Туташхіа. Офіцер щось його запитав, хлопець щось відповів, і всі троє рушили до виходу.

Дата Туташхіа голосно засміявся, якось пильно подививсь мені в очі. Я й бровою не повів.

— Той чоловік, видно, знає мого дядька.

— Видно, знає,— погодився Дата Туташхіа.

Ми сиділи один проти одного, позирали у вікно й чекали, поки кінчиться той переполох. Я думав про своє, він — про своє, але обидва, мабуть, про одно й те саме. Мене було викрито, але я вирішив нізащо не підтверджувати здогаду Туташхіа, навіть якщо б він спробував це зробити. І разом з тим я подумав, що поліція скоро вже закінчить свою мороку, а що мені тоді робити? Одчепитися від нього? Я не мав права. Зізнатися йому в усьому й іти за ним, поки він сам захоче зі мною розпрощатися? Але зізнатися я теж не мав права.

Ох і дісталося ж тоді моєму батькові! Гарненькими слівцями я згадував його в ті хвилини!

Мені, викритому агентові жандармерії, треба було зараз тремтіти від страху перед Датою Туташхіа. Але — о диво! — нічого такого я не відчував. Щось мені підказувало — не буде зла від цієї людини. А от що думає Дата Туташхіа, що він збирається робити — це питання мене просто-таки діймало зараз. Аж ось поїзд смикнувся й потяг нас у напрямі Молоканського ринку. Оточення вже знімали, але все одно приємно було, що нас везуть від солдатів.

Коли наш вагон порівнявся з Мазутним провулком, поїзд зупинився. Ми оглянули обидва боки залізниці і, не помітивши нічого підозрілого, повискакували з вагона.

— Що ж тепер робитимемо, дядьку Прокопе? — спитав я.— Свою адресу самі знайдете чи вас провести? — насмілився я додати, коли мій вагонний попутник уважно зміряв мене з голови до ніг.

Дата Туташхіа витяг годинника, довго розглядав циферблат і, ще раз зиркнувши на мене, сказав:

— Хочу пройти містом, подивитися, що робиться, взагалі що тут і як. Коли поспішаєш, брате, йди сам. Дорогу я знайду.

— Та ні, поспішати мені немає куди.

— Ну, а коли немає куди, пройдемося разом. Бачиш, як виходить, ми один одному потрібні. Хіба не так? — Дата Туташхіа всміхнувся лукаво, і я зрозумів, що вся моя конспірація цілком і безнадійно провалена.

— Якщо перелізти через оцей мур, вийдемо в місто на вулицю Черкезішвілі,— сказав я.

— Ну, тоді перемахнемо!

Перелазити в цьому місці було ризиковано — якраз на розі вулиці Черкезішвілі та Мазутного провулка міг стояти козачий або поліцейський патруль, І нас неодмінно схопили б. Я пам’ятав, що трохи далі, в напрямі Чугуреті, між цим муром і будинками був довжелезний вузький прохід. Той прохід являв собою вервечку малесеньких дворів, що поприліплювалися до муру з того боку; туди ми й пішли.

— Отут, дядьку Прокопе,— сказав я.— Тут не так небезпечно.

— Нехай буде тут,— сказав Дата Туташхіа і припав вухом до муру.— Якийсь галас по той бік стіни!

Я теж прислухався.

З-за муру й справді чути було глухий гомін.

Спритно, як ящірка, Дата Туташхіа здерся на високий мур з гладенького каміння, а було йому тоді вже сорок. Задерши голову, я стежив за ним, милуючись і заздрячи. Сидячи верхи на мурі, він досить довго роздивлявся, що там, унизу, і нарешті, перехилившись і подавши руку, витяг наверх і мене.

За муром у двориках збилося чоловік сто. Вони стояли невеликими купками, перемовляючись і, очевидно, про щось сперечаючись. З вулиці Черкезішвілі підходили все нові люди. Багато з них тримали під пахвою згорнуті транспаранти. Дехто поприставляв їх до муру.

Ми повсідалися на горожі. Унизу, трохи ліворуч від нас, купка людей оточила світлочубого молодика років тридцяти. Він витяг годинника, невдоволено похитав головою й попросив людей підійти ближче.

Вони підходили. Коли кругом стояла вже досить щільна юрба, світлочубий сказав тихим голосом, що на Головінському проспекті у військовому соборі засіли чорносотенці, в основному з «Союзу Михаїла Архангела». Рівно о дванадцятій годині вони збираються почати маніфестацію. Попереду піде духівництво. Поліція й монархісти сподіваються, що маніфестація продемонструє вірність населення Тифліса і всього Кавказу царському режимові.

— Якщо вони так дуже люблять царя та його сатрапів,— закричав хтось,— нехай і освідчуються їм у коханні, хто їм заважає? А нас нехай не чіпають, от і порядок, що може бути краще?

— Не мели дурниць! Помовч краще! — гримнули на нього звідусіль.

— Це не дурниці, це провокація. Нас..хочуть одірвати від російського пролетаріату! Це гасло розкольників!

— Увага, товариші, продовжую!..— закричав, світлочубий.— Представники робітничого класу Тифліса і всіх революційно настроєних верств Навтлуги, Ортачала, Дідубе, Мтацмінди повинні зібратися в Олександрівському саду.

— А нас пропустять?

— Жди! Зараз фаетона подадуть. Фаетоном поїдеш.

— Прорвемося й пройдемо.

— Їм і Олександрівський сад оточити неважко.

— То й нехай оточують!..

— Увага, товариші, часу лишилося мало,— світлочубий оратор ледве втихомирив юрбу.— Єдиною лавою ми виступимо з Олександрівського саду й продемонструємо самодержавству, що кінець його близький! При підтримці поліції та війська чорносотенці, звичайно, спробують розігнати нас. У відповідь ми повинні показати царизмові й тим убивцям, задурманеним релігією й горілкою, що революційний робітничий клас, селянство і всі пригноблені народи Російської імперії тісно згуртовані й перемогти їх неможливо! Товариші, революція твердо знає, чого хоче й до чого йде. Ми повинні виставити гасла, що виражають вимоги трудящих...

— Треба на ті гасла подивитися! Давай гасла! — закричав хтось.

— Навіщо дивитися на гасла?

— Треба, дорогий, треба! Є таке гасло, що прямо на шибеницю приведе...

Що тут почалося!.. Страх пропав, обережність зникла, про козаків і поліцію ніхто вже й не думав. Позбивавшись знов у купки, всі галасували, сперечалися, перебивали один одного, завзято жестикулюючи, і мало не сікалися один до одного з кулаками. Світлочубий оратор і ще кілька його приятелів кинулись заспокоювати людей і намагалися навести порядок, та все було марно, поки якийсь літній добродій, вклинившись у несподівану паузу, не загорлав:

— Товариші, де ваша революційна свідомість?! — і, не чекаючи відповіді, запропонував: — У нашому розпорядженні ціла година. Раз є потреба, обміняємося думками, але спокійно й організовано. Пропоную дати слово п’яти ораторам, кожному — по п’ять хвилин. Згодні?

— Добре! — посипалося звідусіль.

Світлочубий оратор почухав потилицю, всміхаючись, хитнув головою й сказав:

— Тільки з однією умовою: нехай кожен оголосить гасла, з якими хоче виступити. Спокійно, без викриків і голосних реплік. Хто хоче слова?

Поки перший оратор протискувався до балкона, звідки збирався промовляти, Дата Туташхіа, сміючись, сказав мені:

— Якби з царем та його ладом вони билися так, як між собою, в усьому світі про царів давно б забули...

— Ми, товариші, виступаємо під гаслом: «Хліб, земля і восьмигодинний робочий день!» — кинув з балкона перший оратор.

— Авжеж! Розгорнеш своє гасло, і враз тобі й печеного й вареного. Жди — принесуть.

— Коли вони перестануть жебрачити хліба-солі!

— Чого ж ви тільки хліба просите? Напишіть, до речі, й про вино. Після восьмигодинного робочого дня часу буде — хоч греблю гати. Їж собі, пий та спи — на землі, яку цар тобі подарує, чом і не поспати!

Літній чоловік, що запропонував усім висловитися, став поруч світлочубого, підняв руку, попросив уваги й сказав:

— Тут немає нічого смішного! Хліб правує світом!..

Але його зразу ж обірвали:

— Товариші! Нас тягнуть назад, до першого етапу революції, на вихідні позиції!

— Революцію треба поглиблювати, розвивати!

— Та нехай просять! Може, цар і підкине їм хлібця, хто знає?

— Дар добровільно нічого не віддасть! — загримів унизу чоловік, невисокий на зріст, але, видно, з надзвичайно сильними голосовими зв’язками.— Ми повинні силоміць вирвати з царизму правомочну Державну думу, і вона при підтримці широких трудящих мас встановить у Росії демократичний лад. «Хай живе Всеросійська демократична республіка!» — ось наше гасло.

— Вам кортить, вискочивши з пащеки феодальної монархії, прямісінько трапити в черево буржуазної демократії? — голосно спитав той, хто кинув гасло «Хліб, земля, восьмигодинний робочий день!».

— Зроби ласку, замовкни! Ваше місце на паперті, а не на барикаді, Стійте собі там з простягнутою рукою! — викрикнули звідкись.

— Регламент! Регламент! — почулося в натовпі, і сходами став підійматися третій оратор.

— «Право на самовизначення і національну незалежність!» — з цим гаслом ми йдемо на Головінський проспект!

— З нашою економічною відсталістю захотіли національної незалежності?!— обурився власник сильних голосових зв’язок, котрий вимагав встановлення Всеросійської демократичної республіки.— У нас і буржуазії своєї немає, а не те що розвинутої економіки, без якої незалежність — нуль!

— Годі! Годі!

— Регламент!

— Хто ще має гасла?! — запросив світлочубий.

Поки тривав цей мітинг чи зібрання — не знаю, як його назвати,— десь серед юрми, але зовсім окремо стояв гурт — чоловік десять. Вони стояли мовчки, не встряваючи ні в чиї суперечки і дуже уважно стежачи за всім, що відбувалося круг них. Коли світлочубий кинув у юрбу останнє запрошення й зійшов з балкона, від того гурту відокремився чоловік і, зійшовши на балкон, спокійно сказав:

— «Загальне збройне повстання!», «Хай живе диктатура пролетаріату!», «Всі на барикади!» Тільки ці гасла можуть принести перемогу пригнобленому народові й експлуатованим класам! Я закінчив.

— Ваші гасла правильні, але Росія ще не готова до загального й одночасного виступу. А неузгоджені дії окремих загонів пролетаріату та інших революційних класів царські сатрапи придушать легко. Товариші, ви фактично закликаєте маси до безглуздого, невиправданого кровопролиття!..

— Кров, пролита сьогодні,— запорука перемоги в майбутніх боях!

— Кров, пролита за справедливу справу, не пропаде марно!

— Надійтеся!

— Не второпаю, ми на мирну демонстрацію йдемо чи на бійню?!

— Збройне повстання — голими руками, з самими лише гаслами — та де ж це видано і хто вигадав?

— У кущі вже, ренегати?!

— А хто це ренегати?.. Ви штовхаєте народ на провокацію!..

У неймовірному гаморі вже не чути було жодного слова, тим паче що ніхто нікого не слухав, а взаємна розлюченість досягла такої сили, що в будь-кому, хто намагався взяти на себе роль миротворця, кожна із сторін вбачала свого кревного ворога. Дата Туташхіа нахилився й закричав мені у вухо:

— Слухай, я всі їхні гасла напам’ять знаю, а вони, думаєш, гасел один одного не знають?.. Як ти думаєш, чого вони оце чубляться? НІ в кого з них немає сили інших за собою повести! Ватажка в них немає. А ватажок у всьому потрібний. Та нічого, перечубляться, переказяться, поперегризають одне одному горлянки, комусь з них ця бійка на користь піде, зміцніє він, сил набереться, діло тоді й піде на лад!

— Ми йдемо! — заявив власник сильних голосових зв’язок і рушив у напрямі до вулиці Черкезішвілі, а за ним ще чоловік десять-дванадцять.

— Нехай ідуть, нема чого їх умовляти!

— І ми йдемо! Товариші, йдіть за мною! — закричав старий, котрий пропонував висловитися всім і сказав, що «хліб правує світом».

Старий повів за собою десятків два людей.

Під час усієї цієї метушні сталася вже й зовсім несподівана річ. З того боку муру, звідки ми влізли, Дату Туташхіа оперіщили канчуком, та так дуже, що він зойкнув. А як же було й не зойкнути, коли самий лише свист канчука міг розірвати барабанну перетинку. Замахнулися ще, але Дата Туташхіа швидко пригнувся й сплигнув униз. Обернувшись, я побачив чотирьох козаків і стрибонув слідом за Датою. Тільки-но я доторкнувся до землі, як від вулиці Черкезішвілі пролунав пронизливий свист і вигуки: «Козаки! Козаки!» Ті, хто, залишивши мітинг, дійшли вже до повороту на вулицю Черкезішвілі, повернулися й побігли назад. Слідом за ними в Мазутний провулок увірвалися козаки — п’ятеро на конях — і з посвистами стали розтинати повітря канчуками. Про те, що сталося потім, слід розповісти докладніше.

Мазутний провулок ви, корінний тифлісець, маєте знати, це провулок лише на словах, а насправді — звичайний тупик, який одним краєм упирається в огорожу понад залізничною колією. Коли козаки ввірвалися в провулок І погнали перед собою тих, хто, залишивши мітинг, уже повертав на вулицю Черкезішвілі, решта людей, що юрмилися в двориках і прийшли подивитися на демонстрацію тільки заради цікавості, висипали в провулок і, гнані кіньми, були притиснуті до муру. Котрі спритніші, ті повилазили на горожу, та, побачивши козаків і на тому боці муру, посплигували знов на землю, так як і ми з Туташхіа. Прориватися крізь козачий цеп, щоб вискочити на вулицю Черкезішвілі, не було сенсу, бо звідти другим ешелоном рухалася піша поліція. Були хвилини, коли становище здавалося безвихідним. Свистіли й лунко ляскали канчуки, що гуляли по спинах і головах людей, притиснутих до горожі. Нам з Датою теж добряче перепало, так добряче, що в Дати Туташхіа від болю аж обличчя перекривилось і він навіть схопився за згорток під пахвою. Спостерігати, розмірковувати, осмислювати все те часу тоді не було, а проте мені здалося, що найперша моя підозра правильна — у згортку в нього зброя. І все ж він її не витягав. Коли б з нашого боку була хоч одна куля,— козаки перебили б усіх, як зайців. Так чи не так, а після тих сумних хвилин, коли становище здавалося безвихідним, сталося те, що буває звичайно з бурхливим гірським потоком, приборканим міцною дамбою,— десь він прорве перепону, прориє нове річище й вискочить на волю. Я казав уже, що між горожею й будинками був вузький прохід — вервечка маленьких двориків, у найближчому з яких мітингував народ, зібравшись на демонстрацію. Юрба метнулася в той прохід і, обминувши крайнього козака разом з його конем, увірвалася в дворики, закружляла, поглинула тих, хто щойно надривав горлянку в суперечці, й одним потоком, кричачи, проклинаючи, шпурляючи каміння і все, що потрапляло під руку, ринула в напрямі до Чугуреті. Понесло й нас, десь у хвості потоку. Ми бігли, як і всі, і, як і всі, я хапав каміння й куски цегли, які нелегко було знайти, й шпурляв у козаків. Ті, що лишилися в двориках, відмовившись іти на демонстрацію, бігли тепер поперед усіх, у голові потоку. Добігши до першого провулка, яким можна було вийти на вулицю Черкезішвілі, вони на хвилинку уповільнили біг, бо вулиця була перекрита солдатами, але враз кинулися далі, навпрямці — іншого шляху не лишалося — вздовж залізничної огорожі. Замикала потік та невеличка групка, що висунула гасло загального збройного повстання й кликала всіх на барикади. Як на людей беззбройних, що вийшли на демонстрацію голіруч, вони поводилися хоробро. Якби не вони, козаки перетоптали б нас. Я наздогнав Дату Туташхіа, він, як і всі, біг підтюпцем. Побачивши мене, всміхнувся:

— Непогано біжимо, Роберте-братику, зовсім непогано. Ти тільки подивись, як легко в це діло втягтися... Ти подивися!

— Ніяк не відстануть від нас, сучі діти! — сказав я.— Довго ще вони наступатимуть нам на п’яти?

— Кажуть, злодія вода несла, та дорога його пролягала теж туди,— знову всміхаючись, весело озвався Дата Туташхіа.— Якщо нас вистачить ще хвилин на десять такого бігу, ми якраз і прибіжимо в Олександрівський сад.

І справді, якось незрозуміло виходило: чим далі ми бігли, тим ближче приносило нас до того місця, куди демонстранти мали пробиватися з боями й великими втратами. Солдати й поліція поперекривали всі дороги, крім вулиці, що вела нас до Воронцовської площі, тобто до Олександрівського саду.

Добігли до краю огорожі. Козаки, відтискуючи нас від залізничних колій, намагалися чомусь, щоб ніхто не проник ліворуч, угору — до Сванстського кварталу. Вони все ще наступали нам на п’яти й шмагали канчуками. Ми добігли вже до верхнього Чугуреті, і тут виявилося, що одна з вулиць, яка спускалася до Воронцовської площі, вільна від солдатів. Передні повернули на ту вулицю, задні — за ними, і на тобі — ми опинилися на Гончарній. А козаки все тисли й тисли. Ми перебігли через колії, якими ходила конка, вихором промчали Воронцовською площею, перемайнули через міст, і на Мадатовському острові ар’єргард закричав: «Козаки відстали! Зупинилися козаки!»

Я оглянувся. Козаки й справді лишилися на тому боці мосту й звідти зирили на нас. Я подивився в напрямі Олександрійського саду і завмер: море люду, а над ним червоні прапори, гасла, транспаранти. Видно, й козаків налякала ота тисячоголова юрба. Не було ні наказів, ні закликів, але люди розгорнули свої транспаранти — хто вимагав хліба, хто кликав на барикади, і вийшло так, що козаки канчуками пригнали нас сюди з Мазутного провулка і ми точно за годинником встигли приєднатися до народу, що посходився в призначений час в Олександрівський сад.

Ми з Датою Туташхіа зупинились відсапатися коло аптеки. Довкола жодного поліцейського, жодного солдата, козаків ані душі не було. Народ, що прийшов на демонстрацію, піднімався на верхній ярус Олександрівського саду, і вулиця лишалася безлюдною й мирною, якою буває вона раннього ранку, поки не повиходять двірники.

— Ходімо подивимося, що там нагорі робиться, га? — покликав мене Дата Туташхіа.— На Головінський проспект підемо.

Кілька разів я прискорював ходу, але знов стишував, бо Дата Туташхіа задавав нашому рухові повільний темп І цим мовчки наполягав на спокоєві. Я весь був у нашому бігові, в тупоті козачих коней, той ритм ще бився в мені, і Барятинська вулиця, спустіла, безлюдна, змертвіла, стискала серце. Дата Туташхіа не квапився, а мені кортіло швидше побачити, що відбудеться там, нагорі, і я сказав:

— Ходімо швидше, дядьку Прокопе.

— Не треба нам швидше.

— Чому?..

— А тому, що коли всі кругом тебе поспішають і метушаться і ти в той поспіх та суєту втягнешся, тоді, вважай, усе пропало — ти вже не зрозумієш, що навколо тебе робиться. Коли мчиш у Сідлі, нічого, крім вух свого коня, ти не бачиш. А досить спішитися, і перед тобою весь кінь, який він є. Так чи ні?

— Так,— згодивсь я.

Ми не пройшли й двадцяти кроків, і я відчув, що й справді заспокоююсь, і знов мої думки повернулися до того, як поліція сама пригнала нас до Олександрівського саду.

— Дивовижна все-таки річ!..— мовив я здивовано.— Як же ви, дядьку Прокопе, вгадали, що ми опинимося в Олександрівському саду?!

— А я нічого й це вгадував. Просто пожартував, а ось вийшло так, як я сказав. Я й сам цього ніяк не розумію.

— А може, нас навмисне сюди пригнали? — спало мені на думку.— Чи не пастку тут приготовано, та ще й велику?

Дата Туташхіа заспокоївся й сказав:

— Не схоже, щоб це було навмисне... А втім, яке це має значення, друже мій Роберте? Цей світ так загнився, що все, що робитиметься, обернеться проти нього самого. Уяви собі, що ти намісник. Що ти зробив би тут, зараз, коли ось-ось почнеться сутичка?

— Ясно, що робити. Покликати на допомогу поліцію і солдатів, а чорна сотня розгромить демонстрацію. Звичайно, багато буде вбито й поранено, заарештовано й заслано в Сибір...

— Ну, а з цього що вийде кінець кінцем?

— Хто знає...

— Я скажу тобі, що вийде. Ненависть до уряду в серці народу буде ще більшою, тільки хитріший стане народ і вдруге візьметься до діла трохи розумніше. Зрештою, цар та його уряд програють. Припустімо тепер, що народ сам розгромить чорносотенців і поліцію. Від цього він стане сміливіший, рішучіший і скаже: «Перемога залежить від мене!» А досить народові повірити, що він здатний перемогти,— отоді все, отоді його вже ніщо не зупинить. Цар, виходить, знов програє. Отак-то, добродію. Тепер уяви, що ти цар і насильно в тебе ну нічого не виходить. Що ти робитимеш?

— Я дав би їм Державну думу. Нехай собі обирають і розпатякують.

— Якщо народ сам не обере оту саму дурну твою Думу, чи як там іще ти назвеш її, І кожен почне теревенити, що йому стукне в голову, то не мине й року, як правда про царя й царизм пошириться серед народу. Що тоді тобі, цареві, робити? Тобі, викритому, оголеному цареві? Бачиш, знов негаразд виходить.

— Та я їм... не Думу, а дулю під носа!

— Гаразд, не заснуєш ти Думи. Чим тоді заспокоїш народ? А не заспокоїш — капець. Припустімо навіть, що урядові пощастило придушити всі оті мітинги, демонстрації, повстання. То й що? Політичні вожді врахують помилки. Народ, на якийсь час затаївшись, улучить хвилинку, щоб знов ударити по цареві, і тоді тільки й бачили тебе, царя, і все твоє царство. Помираючому, брате Роберте, нічого не допоможе, крім сповіді й свічки!

Ми майже здолали узвіз Барятинського і вже збиралися повернути на Головінський проспект, коли мені закортіло поставити Даті Туташхіа одне запитання:

— А що ви зробили б, дядьку Прокопе? Що придумали б?

— На місці царя? Я зрікся б престолу, якби, звісно, зміг себе перебороти. Виїхав би за кордон і жив би собі десь там та поживав... Але все це жарти.

— А на місці народу?

— Я робив би те, що народ робить. Тільки зачекав би трохи.

— Кого?

— Ватажка. Я зачекав би такого, який усіх інших ватажків здолав би, був би найсправедливіший та більше за інших пообіцяв.

— А потім? Пішли б ви за тим ватажком?

— Народ піде. За таким народ завжди йде.

— Ну, а ви самі? Ви, дядьку Прокопе, пішли б? Ось що мене цікавить.

— Пішов би, але тут дві умови потрібні. Мені треба переконатися, що той чоловік, який змете старе, не повторить того, що є тепер. Щоб не сталося з народом, як з курятиною: смажена не смачна, а ось відвар буде якраз добрий. А чи вийде? Створити зовсім нове, скажу я тобі, дуже важко, та й чи треба створювати — ось у чому річ. А тепер друге й основне. Пам’ятаєш, у вагоні хтось сказав: «Думки керують світом», а в Мазутному провулку знайшовся інший, він сказав: «Хліб правує світом». А спитай мене, я тобі скажу: «Світом правує заздрість і захланність». Ми, люди, самі ще дуже погані, тому-то так усе й виходить. Нехай знайдеться такий, хто вмовить мене: старе покиньмо, побудуймо нове, і те нове зробить людину кращою,— та я за ним сам піду і стану йому в пригоді не гірше від когось іншого, а може, й краще.

Головінський проспект був запруджений людьми. Мабуть, багато хто знав, що готується маніфестація. Люди вийшли ніби погуляти, зупинялися зі знайомими, балакали, походжали. Та через кожні десять-п’ятнадцять кроків стовбичило по поліцейському, і цокіт копит козацьких коней по бруківці різав слух.

Ми зупинилися коло готелю, коли хтось закричав:

— Ідуть!

Дата Туташхіа витяг годинника, подивився й став приглядатися до юрми, ніби шукав у ній когось.

Спочатку показалося духівництво, несучи поперед себе велику ікону Михаїла Архангела. За іконою — портрет Миколи II, а далі ікони, корогви й море людей. Процесія завернула до опери, підповзла до Олександрівського саду, але демонстранти, що зібралися в саду, стояли непорушно й мовчки. Ніби чекали чогось.

Обіруч процесії тяглися козацькі цепи. Маніфестанти ступали важким повільним кроком і співали «Боже, царя храни!». Над ними теж коливалися гасла й транспаранти: «За царя й вітчизну!», «Геть бунтівників!», «Віра, надія, любов» і все подібне до цього. Деякі маніфестанти йшли сім’ями, з дітьми на плечах. Їх було не менше трьох тисяч.

Вони порівнялися з нами. Дата Туташхіа спитав:

— Чуєш сморід?

У повітрі стояв нестерпний дух ладану, горілчаного перегару й кінського поту. В голові маніфестації йшла церковна півча, її голоси були відшліфовані на хорах кафедрального собору. Спів звучав солідно, але на середині та в хвості маніфестації співали різноголосо, невлад. Кого підводив голос, кого слух, і з усього того виходило таке ревище, що здавалося, ось-ось почнеться новий: потоп, а ця величезна орда, передчуваючи близький кінець, вивергає в себе передсмертне виття. Церковний хор перестав співати, всередині юрби пискнула гармонія, кілька чоловік пішли в танець, але в голові процесії заспівали знов, і танцюристам звелено було припинити.

Танці припинили, і знов ревище.

Маніфестація поминула готель. Козацькі коні, що замикали процесію, перед самим носом у нас розтрусили чималенько кізяків. Аж ось з Олександрівського саду рушили демонстранти. Я чекав, що й вони підуть до опери. Але ні, не пішли; порозгортавши гасла, вони повернули ліворуч і попрямували в протилежний бік, до палацу намісника. Це вже було й зовсім несподівано. Чорносотенці під конвоєм козаків ішли вгору. Демонстранти текли в інший бік. Нібито все було правильно: маніфестанти хотіли обнародувати свої почуття перед міським населенням, а демонстранти — викласти свої вимоги намісникові як верховному представникові влади. Однак такий поворот справи спантеличив не самого мене, а навіть чорносотенців. Маніфестація зупинилася й повернулась обличчям до демонстрантів. А з Олександрівського саду плавом плив величезний людський потік.

Біля нас зупинилася молода пара. Він — грузин, вона — росіянка. Вони, як і ми, спостерігали за цим видовищем.

— Ти глянь, глянь на них! — казав юнак своїй супутниці.

Попідбиравши ряси; до хвоста маніфестації підбігло кілька захеканих попів і здивовано втупилися в останніх демонстрантів, що виходили з Олександрівського саду. Маніфестанти тупцяли, геть розгубившись, а ніяких розпоряджень не чути було.

— Куди ви, антихристи? — зарепетував один піп.

Тієї самої миті зусібіч почулося:

— Бий їх! — і маніфестанти зірвалися з місця й кинулися на демонстрантів.

Попи опитувалися стримати свою паству, але маса, натискуючи ззаду, поламала свої ж передні ряди, зім’явши разом з ними й попів, і по живих тілах розлючено кинулася на ар’єргард демонстрації.

Розгорівся справжній бій. У демонстрантів були каміння й кілки. Уже від перших ударів у багатьох чорносотенців фізіономії були заюшені. Але каміння, що летіло в них, вони одразу ж піднімали і з не меншим ефектом вживали його проти демонстрантів. Артилерійська підготовка скінчилась, і обидві сторони кинулися врукопашну. Бійка була шалена! Козаки, солдати й поліція поки що не втручалися, бо демонстранти, хоч і з боєм, але відступали назад — до палацу намісника. Здавалося, ніби перемагають маніфестанти, і «охоронців порядку» це цілком влаштовувало. А тим часом демонстранти, яких відтісняли маніфестанти до палацу намісника, досягли таким чином мети — зупинились і порозгортали під самим носом у намісника свої гасла. Вони простояли не більше двох хвилин, коли одночасно з усіх боків почулася рушнична стрілянина... І одразу з Єрмоловської вулиці, з брами палацу, від Єреванської площі на демонстрантів навалилася козача кіннота, а слідом за нею солдати. Покажи мені біду, а я тобі, як тікати, покажу... Чи не так і тут було. Ніхто ж не збирався вриватися в палац намісника: люди прийшли на демонстрацію, демонстрація зупинилася під вікнами палацу, розгорнула свої гасла, постояла трохи — оце, власне, й усе!.. Не стояти ж їм було доти, доки цар Микола з Петербурга пришле телеграму про своє зречення?! Організатори демонстрації гукнули: «Розбігайтеся хто куди!» — і за якихось двадцять секунд площа перед палацом спустіла. Одні бігли до ломбарду, інші, повернувши до Калоубанської церкви, кинулись до ринку. А основна маса рушила назад до Олександрівського саду. Але рух від руху різниться: велика маса народу могутньою лавиною врізалася у свій ар’єргард, котрий на цей час бився з михаїлоархангельцями. Хто не був розчавлений — разом з усією лавиною подався назад, у браму Олександрівського саду. Через хвилину на Головінському проспекті лишилися тільки чорносотенці та кілька роззяв, якщо не рахувати поліції, козаків та солдатів. Повторилося те, що я сьогодні вже спостерігав: сила, котра покликана була зірвати демонстрацію, діяла на її користь. Демонстрантів одтиснули до палацу намісника. Висунувши та обнародувавши свої гасла, демонстрація розбіглася, а чорносотенці чомусь святкували перемогу — всипали, мовляв, щоб пам’ятали до нових віників! Вони походжали по проспекту, поодинці й групами, з дурнуватим виразом перемоги на обличчі, понабундючувавшись, мов індики, і присікуючись до перехожих: чи ти, бува, не демонстрант?

Хто виправдувався, а хто відбивався непристойним словом.

До молодої пари, що стояла коло нас, причепилося троє михаїлоархангельців: «Хто такі? Чого тут стовбичите?»

— А яке ваше діло? Де хочемо, там і стоїмо! — по-російському відповів юнак насмішкувато.

Лункий ляпас — він похитнувся й зразу ж одміряв здачі. Вони зчепилися, їх кинулись розбороняти. Два інші чорносотенці повитягали багнети, до яких були поприроблювані ручки. Той, що вдарив юнака, видно, був з дружиною-маніфестанткою. Вона підкралася до юнакової супутниці і вдарила її в обличчя. Панночка заплакала, закричала й повисла на руці в юнака, благаючи його йти звідси. Він послухав, з допомогою тих, що розбороняли, випручався, і вони швидко пішли звідси. Їх поривалися наздогнати й завершити розправу, та юнак і його супутниця поспішили зникнути в найближчому під’їзді, а за ними пішли й ті, що розбороняли. Чорносотенця повела дружина. Все нібито затихло. Два інші, ті, що повитягали багнети з короткими ручками, спинилися кроків за десять від нас, неголосно перемовляючись, і схоже було, що вони теж збираються розійтись по домівках. У всякому разі, мені так здалося.

Я стояв і дивився на щось. Дата Туташхіа штовхнув мене:

— Куди це вони пішли?

— Хто? Куди?

— Та оті, з багнетами. Вони пішли за тією молодою парою.

— Невже? — злякавсь я.

— Вони ж п’яні як дим...— Дата Туташхіа рушив до під’їзду, а я за ним.

— Дато! — гукнули позад нас, коли ми були вже в під’їзді.

Я не зрозумів, чи він не чув, чи не захотів при мені озиватися. Але він ішов далі, а я спинився на порозі, щоб подивитися, хто гукає його.

— Дато, Дато! — все ще гукав чоловік, поруч якого йшов високий стрункий гімназист. Рукою він показав мені, що кличе того, хто вже ввійшов у під’їзд.

То був високий добродій років тридцяти п’яти, а може, й старший. Він ішов повільно, накульгуючи на одну ногу, як ходять каліки.

— Дядьку Прокопе, вас кличуть!..

Дата Туташхіа озирнувсь, уважно подивився на мене й сказав:

— Хто мене тут може кликати? Кого я знаю, хто — мене? Зараз прийду.— Він пішов далі довгим темним коридором, а я мимохіть знов попрямував за ним.

Ліворуч у коридорі спускалися вниз сходи. Ми пройшли ще трохи коридором і вийшли на балкон. Від двору, що був немов колодязь, утворений чотирма будинками, цей балкон ішов уздовж другого поверху. Під балконом ліворуч стояв на землі великий ящик для сміття. Я так і не зрозумів, як звідти виносили сміття,— виходу з того колодязя не видно було. На ящику для сміття стояли чорносотенці й багнетами штрикали сміття.

— Стійте, ні з місця, сучі діти! — закричав Дата і, легко підчепивши одним пальцем згорток під пахвою, вихопив новісінького револьвера.

Вони позіскакували з ящика й кинулися тікати, але Дата Туташхіа випустив дві кулі підряд.

Я й незчувся, як обидва валялися на землі, а Дата Туташхіа, гуркочучи по залізних приступках сходів, уже спустився в двір. І знов, не розуміючи, чого й навіщо, я пішов за ним. Опинившись на балконі першого поверху, я, сам не знаючи чому, зазирнув у ящик для сміття. Очевидно, як тепер кажуть, спрацювала підсвідомість — не міг же я знати, чому так розлютовано мотлошили багнетами сміття? Я зазирнув у ящик і закричав. Навіть слова не міг вимовити — тільки кричав жахливим криком!..

Скорчившись, як від судоми, в ящику для сміття лежали юнак і панночка — обоє в крові, трохи оддалік одне від одного.

Не пам’ятаю, скільки тривало моє забуття. Пам’ятаю лише, що я зразу одвів очі і, ніби вві сні, побрів далі. Я вийшов у двір слідом за Датою і став біля нього. Він уп’явся очима в чорносотенців, що простяглися на землі.

Одного було поранено в ногу. Другого — в сідницю. Я знаю про це тому, що виявив рани сам Дата Туташхіа. Він трохи постояв, дивлячись на діло рук своїх.

— Хто з вас жити хоче? — промовив він нарешті холодним надтріснутим голосом, російською мовою.

Вони мовчали й дивилися йому у вічі.

— Один з вас залишиться жити. Хто хоче жити?!

Той, що був поранений у ногу, видно, нічого вже не тямив. Ні поглядом, ні звуком він нічого не міг виразити. А в другому заговорив, мабуть, інстинкт самозбереження — він підповз до ніг Дати, обхопив їх, захлинаючись сльозами. Дата Туташхіа одсмикнув ногу.

— Устань, тварюко!

З допомогою багнета чорносотенець трохи підвівся.

Дата Туташхіа копирснув носком під ліву лопатку другого і кивнув головою:

— Ану віткни сюди свого багнета!

Ледве підвівшись на ноги, чорносотенець ніби закам’янів.

— Давай швидше! — Дата випустив йому під ноги дві кулі.

Той, що був на землі, лежав ниць, уткнувшись у землю, та коли його товариш по службі змахнув багнетом, він умить перевернувся догори обличчям...

Багнет попав йому прямо в груди, протяв серце і, ввігнавшись у тіло до ручки, прихромив його до землі.

— Тепер іди, живи! — повільно, відділяючи слово від слова, сказав Дата Туташхіа.

Убивця не міг зрозуміти — чи його відпускають, чи кепкують з нього.

— Іди, кажу... живи!

Убивця повернувся, ступив два кроки, схопився рукою за сідницю й спинився. Ступив ще крок, і нараз бозна-звідки пущена куля знесла йому череп, як віко із скриньки.

Куля влучила в середину лоба. Черепна кістка, зриваючись, видала якийсь дивний звук; не знаю, з чим можна й порівняти той звук кулі, що зриває череп.

Я озирнувся.

На балконі стояв той самий, високий і кривий, а гімназист засовував револьвера у спідню кишеню гімназичного кітеля.

Дата Туташхіа досить довго дивився на того, що стріляв з балкона, а тоді теж засунув револьвера в кишеню, глянув на смітник.

— Вийде хтось із мешканців, витягне тих бідолашних з ящика,— сказав він і став поволі підійматися сходами.

На балконі другого поверху ми не застали вже ні кривого, ні гімназиста. Вони чекали нас у коридорі.

Кривий чоловік, на дерев’янці, прихилившись до стіни, поскубував свої вусики. Гімназист дивився на нас великими голубими очима, в яких застигло здивування й безмежна цікавість.

Вони не привіталися. Мабуть, було не до того.

— Стільки крові! — зітхнув Дата Туташхіа і додав голосно й тепер уже люто: — Не хочу я жити в такій країні! Остогидло все...

— Бачиш, скільки нас?.. І ніхто не хоче,— мовив кривий.

Дата Туташхіа, помовчавши, сказав йому:

— Я знаю, вас багато!.. Не треба було стріляти в нього, нехай би жив!

— То не я стріляв. Він мене випередив! — кривий кивнув на гімназиста.— Пробач, що запізнився... Таке стовпище було.

— Як і не запізнитися.., Я вже не думав сюди добратися,— відповів Дата Туташхіа.— Той постріл схожий на твій,— сказав він кривому, зиркнувши на гімназиста.

— Схожий.

Пройшовши коридор, ми стали підійматися центральними сходами.

— Ти зважився? — спитав кривий Дату Туташхіа.

Туташхіа зупинився, віддихавсь і відповів:

— Так, зважився.

На площадці центральних сходів перед виходом з під’їзду Дата Туташхіа знов зупинився й глянув на кривого. То було безмовне запитання. Кривий відповів:

— Пам’ятаєш, п’ять років тому я сказав тобі свою думку про це. З тих пір — ані слова. А тепер повторю: правильно робиш!

Більше кривий, очевидно, не збирався говорити, і тоді Дата Туташхіа сказав:

— Тоді ще раз скажи, чому ти вважаєш це правильним. Я забув, чим ми закінчили останнього разу.

— Гаразд, повторю,— всміхнувся кривий.— Ти давно спостерігаєш за людьми, судиш, що в них добре, що погане, бачиш, які вони є. Бачиш, що негожа людина, і тому махнув на неї рукою, а в народі й зовсім розчарувався. Але, пробач мені, найголовнішого ти ще не збагнув. Людина як окрема особистість майже завжди неправа. А народ, нація — праві завжди. Треба пізнати народ, і тоді неодмінно ти його полюбиш. І на окрему людину поглянеш тоді іншими очима. Людина гідна не зневаги, а співчуття, бо вона жалюгідна. Тобі треба побачити народ і пожити серед нього, щоб полюбити людину.

— Тоді я краще піду на базар, на базарі народу завжди багато.

— Базар — місце боротьби й конкуренції. На базарі люди протиставлені одне одному. Базар роз’єднує людей. А місце, куди ти йдеш, об’єднує навіть учорашніх ворогів. Усе тамтешнє життя — це боротьба людей, стиснутих в один кулак проти насильства й несправедливості. Там ти побачиш, що означає слово «народ»!..— Кривий раптом знітився. Може, йому стало соромно менторського тону, до якого він мимоволі вдався у розмові з Датою Туташхіа.

Якийсь час панувала тиша.

— Чого тільки мені не доводилося чути,— озвався Дата.— Не лишилося, певно, доводу, який би оминули, вмовляючи мене добровільно сісти у в’язницю. Але те, що ти оце сказав, цього не говорив ніхто й ніколи. Може, ти мені й говорив це колись, давним-давно, та я забув. Ну що ж, добродію! Долучу твою думку до сказаного мені раніше й піду куди йшов! — жартівливим тоном мовив Дата Туташхіа, витяг з кишені револьвера й віддав кривому. З другої кишені — жменю патронів. Брязкаючи ними, висипав йому на долоню. Перевівши погляд на гімназиста, довго ніби вивчав його, а потім сказав: — Може, вам пощастить довести до кінця те, про що ми мріяли... Ходімо, брате Роберте, нам по дорозі.

Дата потис їм обом руки, і ми знову вийшли на проспект.

— Куди ви йдете, дядьку Прокопе? — спитав я.

— У жандармське управління. Воно, здається, там, на горі, неподалік від Мтацмінди? — сказав Дата Туташхіа і перейшов на другий бік проспекту.

Якщо нагору, то до жандармського управління йти було хвилин десять. За цей час ні один з нас не промовив жодного слова. Дата йшов попереду, я біг за ним, як лошатко за кобилою. І добіг так до самого кінця. Коло під’їзду він обернувся, мовив жартома:

— Ну, прощай! Я пішов! Будь щасливий!

Він не подав мені руки, і я лишився на вулиці, стежачи за ним через парадні двері. Він щось сказав вартовому, що стояв біля входу,— слів я не розчув.

Не минуло й трьох хвилин, як зверху спустився той великий чин, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, сказавши, що вони з Датою схожі, як дві краплі води.

Той чоловік узяв Дату під руку, і вони пішли разом.

Вони були й справді дивовижно схожі.

Відтоді я Дати Туташхіа не стрічав.

Я увійшов у ті самі двері, піднявся до свого начальника й хотів був відрапортувати, але він і не слухав — іди відпочивай і приходь завтра на десяту годину ранку.

Коли я лишився сам, враження того дня навалилися на мене всім своїм тягарем. Хіба можна було назвати це відпочинком? Уранці я прийшов на призначену годину.

Але й тепер начальник не дав мені говорити. Когось він викликав, щось комусь доручав і повів мене в інший відділ, сказавши по дорозі, що зараз нас прийме Зарандіа, і я повинен йому про все доповісти.

Прізвище Зарандіа, звичайно, було відоме мені, але на обличчя його я не знав. Начальника, якого мені показали перед від’їздом у Самтредіа, я зустрічав і раніше, але й гадки не мав, що він і є Зарандіа. Коли я увійшов до нього в кабінет і побачив його в кріслі за письмовим столом, я вперше об’єднав тепер зовнішність та ім’я Зарандіа, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

— Прошу вас, сідайте,— сказав він.

Я сів. Сів і мій начальник.

— Ви вільні! — сказав йому Зарандіа, і він вийшов, підібгавши хвоста.

Зарандіа змусив мене розказати все, з усіма подробицями, від першої до останньої хвилини, які я провів з Туташхіа. Потім розпитав про мою сім’ю, про наш рід та всіх предків і поцікавився, як я потрапив у жандармерію. Коли з’ясувалося, що привело мене сюди не покликання, а бажання ухилитися од військової служби, він спитав мене, чи я бажаю залишити жандармерію. Звісна річ, я відповів, що хочу. «Що ж ти робитимеш?» — спитав він. Я сказав, що хочу продовжити навчання, вступити до Московського університету. Ця ідея йому дуже сподобалася, він похвалив мене і відпустив, звелівши назавтра привести батька.

Неважко було здогадатись, що він хоче здихатися мене, а мені дуже хотілося вирватися з жандармерії. Зарандіа й скористався цим.

Через три дні я був вільний.

А ще через тиждень поїзд мчав мене в Москву.

Тепер я мав удосталь часу, щоб гарненько обміркувати свою службу в жандармерії протягом семи місяців і двадцяти трьох днів.

У вас більше немає запитань? Тоді на все добре!

Олексій Снєгир

З Метехі мене одночасно з Хомою Комодовим перевели до Ортачала. Разом з тамтешніми товаришами ми вирішили роздивитися на обстановку, а як лучаться сприятливі умови, спробувати організувати бунт.

Хома Комодов був робітник механічних майстерень Бендукідзе. Йому було тоді років тридцять, не більше, але досвід нелегальної роботи мав великий. Чого тільки не було в того чоловіка — красномовність, досить глибокі політичні знання, виняткове вміння спілкуватися з масами, далекоглядність, здатність швидко орієнтуватися в обстановці, відчайдушна сміливість — усього в нього було хоч відбавляй. Він був гарний на вроду, веселої вдачі, користувався великою популярністю, особливо відтоді, як йому пощастило втекти з каторги. Його привезли в Сибір, а він через три тижні втік, поперепилювавши кайдани. Переховувався тиждень, натрапив на засідку й знову був заарештований. І знов кайдани, знов женуть на те саме місце каторги. Приставили до нього двох солдатів. Зупинилися в одному селі переночувати. Староста поступився їм на піч кімнатою в своїй хаті. Солдати по черзі вартують — один спить, другий сидить, стереже Хому. Опівночі Хома запримітив, що й той солдат почав куняти. Він устав, тихенько одчинив вікно, а сам — під ліжко. Солдат прокинувся, побачив одчинене вікно й порожне ліжко і зчинив тривогу. Солдати й староста підняли все село, погнали чоловіків прочесати ліс. А Хома виліз з-під ліжка, знайшов напилка, каторжанський свій одяг згорнув і разом з кайданами поклав на столі в світлиці. Переодягся в старостині штани й сорочку — та тільки його й бачили. Добрався до Тифліса, і знов — нелегальна робота. Через рік — жовтневий маніфест, а за ним амністія. Хома Комодов одержав чистий паспорт, але невдовзі, як і мене, взяли його «за новою справою», і теж — вісім років.

Так ото ведуть нас з Метехі в Ортачала. Спочатку, звісно, обшукали, все оформили, як належить, і повели. На вулиці нас чекав конвой — четверо солдатів і їхній старший. З ними — арештант, не знаю, де вони його Підібрали.

Перейшли ми Метехський міст, завернули до Ортачала. Я все до незнайомого арештанта приглядаюся. Він був невисокий на зріст, і років йому не більше двадцяти, а пишається, як вельможа. Мене цікавість діймає — яка воно, думаю, цяця? Він ішов поруч з Хомою, я йому й підморгнув — поговори, мовляв. На волі розпитувати незнайомого — хто він та звідки — не заведено, вважається непристойним. А у в’язниці, навпаки,— це ознака уваги, тобі, виходить, співчувають. За що сидиш, у якій справі проходиш — це звичайнісінькі запитання.

— Ти хто? — спитав Хома у нашого попутника.

— Людина! — буркнув він байдуже.

В’язничною мовою це означає — «законний злодій»!

— За що сидиш?

— За те! — холодно відрізав він.

— Скільки тягнеш? — мався на увазі строк покарання.

— Скільки є! — Мовляв, не твоє діло.

— За якою йдеш?

— За якою є! — відповів хлопець, злісно блиснувши очима.

— А звати як? — вирішив не здаватися Хома.

— Поктією звуть! — Це означало: «Чого не відстаєш?»

— Ім’я чи кличка?

— Що є!— Тобто: «Розмову закінчено».

— Мабуть, у сина городового голубів покрав,— шепнув мені Хома.

Відповідав Поктія точно, як належить законному, злодієві, та зрадила його інтонація — він був надто гордовитий і грубий, злодій у таких випадках ввічливий аж до влесливості. Видно, наставник Поктії не врахував цього. Сам Поктія не сумнівався, що ми повірили в його «аристократичне» походження, і бундючився, впевнений, що забезпечив собі легке життя у в’язниці за чужий рахунок. А що з того вийшло, я вам зараз розкажу.

В Ортачальській в’язниці нас «обробили» — так мовою адміністрації називається процедура прийняття заарештованого: обшукали, в якихось книгах заповнили якісь графи і, нарешті, відвели в карантин.

Загримотіли замки й засуви. Розчахнулися двері — гамір і сморід, вихопившись з камери, кулаком ударили в обличчя.

— Тараста, ще три чалавек! — гукнув наглядач.

То була безмежно довга, дуже вузька, сира й темна камера в напівпідвальному поверсі головного корпусу. З незвички око вирізняло лише тіні. Їх було так багато, що всі разом вони швидше схожі були на величезне, фантастично безплотне й неспокійне тіло, аніж на людську масу, що складалася з численних рухливих тіл.

— Немає місця... невже не можна зрозуміти? Пхають і пхають, а куди пхають, якби їх спитав?! Влаштовуйтесь там, більше немає місць! — крізь гул доповз до нас «тарастин» голос.

— Іди сюди! — гукнув Хома старості.

Око звикло до темряви. Ліворуч стояла повна вщерть параша, і вже на один крок від неї не видно було підлоги — скрізь лежали люди. Тут-таки стояв маленький столик, втиснутий між тілами, арештанти грали в доміно. Уподовж усієї камери тяглися двоповерхові нари, а над ними в трьох місцях крізь загратовані віконця просіювалося тьмяне світло. Праворуч на верхніх нарах сиділа невелика компанія, один щось розказував, а всі інші раз у раз голосно сміялися. У глибині камери, біля вікна, грали в карти. Грали, власне, двоє, інші тільки спостерігали.

— Тут я. Чого тобі? — озвався староста.

— У нас нічого підіслати, на підлогу не можемо лягти, так що потісни там людей на нарах,— мовив Хома.

— Одну хвилиночку, добродію... ось вам софа, і постіль принесуть, і білизну, і самовар подадуть...

— Заткни горлянку!— обірвав його Хома.— Двоє місць нагорі! Та швидше!

Староста зрозумів, що жарти його тут недоречні, фіглярством не одбудешся, але карантин і справді був напакований по саме нікуди. Уже вкотре доводилося йому потіснювати й підтискувати людей, і чи знайдеться цього разу така можливість? Але той староста знизив, хоч усе ще бурчав:

— Прошу, добродію, пошукайте місця, знайдете, влаштовуйтесь на здоров’я, а я що?..

У Поктії, як і в нас, теж не було ніяких пожитків. Заклавши руки за спину, він почав швидко вимірювати кроками вузький прохід уздовж нар — сюди й туди, сюди й туди.

Поки ми сварилися з старостою, коло нас тупцяв якийсь хлопець. Підійшовши ближче до Хоми, він зазирнув йому у вічі й зник.

А я тим часом вивчав камеру. На верхніх нарах, прямо над нами, сидів чоловік у підштанках, штани він тримав перед собою, і, лиш добре приглядівшись, я побачив, що він не вошей шукає, а пришиває гудзика. «І як він ото бачить у такій темряві?» — здивувався я сам собі. Поруч нього, підгорнувши ноги й поцокуючи чотками з темного бурштину, сидів і стежив за пришиванням гудзика нестарий чоловік із сивою бородою. Я силкувався згадати, де я його бачив. Я його точно десь стрічав, але зараз було не до давніх знайомих.

Хлопчина, що крутився коло нас і придивлявся до Хоми, знов підійшов і, улучивши хвилинку, пошепки в тому гвалті спитав:

— Ви Хома Комодов?

Хома уважно подивився на хлопця й відповів:

— Еге.

— Ходімо зі мною. Я Шалва Тухарелі.

У старости очі на лоба полізли. Ми переступили через тих, що лежали на підлозі, кваплячись протиснутися до проходу вздовж нар, коли «тараста» нарешті отямився:

— Комодов, кацо! Чого ж ти зразу не сказав?!

Виявляється, політичні зайняли верхні нари біля вікна в правому кутку. Вони лежали вп’ятьох на чотирьох матрацах, лишалося досить багато вільного місця, і ми двоє вмістилися.

У в’язниці, та ще коли революція в розпалі, поговорити було про що! Поки переказали новини, поки обміркували, минула година. А Поктія все міряв прохід між нарами. Сенс і мета його поведінки полягали в тому, щоб староста сам звернув увагу на людину, яка нічого не просить, не займає місця в «залізному ряду», а лиш ходить сюди й туди — швидко й нервово. «Залізний ряд» — це чверть аршина на душу на підлозі. Лежати можна тільки на боці, перевернутися вві сні — значить розбудити сусідів, одразу ж зчиняється сварка й штовханина. Тому вночі перевертався з боку на бік одразу весь «залізний ряд» — за командою старости: всі разом спали і всі разом переверталися, разом знов засинали...

Так оце я говорю про Поктію. Він зробив усе, щоб староста камери визнав його за законного злодія й запропонував місце. Але староста виявився «гниляком», тобто він прекрасно знався на тонкощах в’язничного життя, гра Поктії нічого не варта була для нього, і ніякої уваги він на нього не звернув — нехай, походить, стомиться й спокійнісінько влаштується біля самої параші! Побачивши, що крокування не виправдало себе, Поктія, як І личить бувалому злодієві, спробував був інший спосіб — захопити чуже місце. Своєю жертвою він обрав арештанта, що пришивав гудзика. Формально вибір він зробив правильний: людина сама пришиває собі гудзика до штанів, значить, не злодій, бо в злодія завжди знайдуться у в’язниці лакизи й доглядальники. Та й одягом той чоловік не схожий на «знаменитого»: полиняла гімнастерка, штани, заправлені в стоптані, латка на латці, солдатські чоботи. Зараз він сидів зігнувшись, поринувши в свої думки.

Я був уже внизу. Захотілося розім’ятись. У вузькому проході вздовж нар походжало кілька чоловік, і я приєднався до них. Трохи згодом Поктія зупинився біля своєї жертви й перегородив прохід. Усі зупинились, а я опинився кроків за п’ять від Поктії.

— Ану, дядечку, злазь! — Поктія вимовив це досить твердо й владно, як тільки міг.

«Дядечко» і не зворухнувся, ніби й не чув. Лише сивобородий, що сидів поруч нього, повернув голову, зиркнув на Поктію і знов одвернувся.

Я одразу ж упізнав його — Дата Туташхіа! Та не встиг навіть скрикнути, як «дядечко» носаком свого солдатського чобота Полоснув Поктію в пику. На якусь мить він завмер, зважуючи: досить чи ще раз вдарити,— і вдарив. Поктія хитнувся, з носа заюшила кров.

Дата Туташхіа незворушно перебирав чотки, повільно переводячи очі то на Поктію, то на його екзекутора, то на присутніх.

По столику дзвінко били кісточками доміно.

— На нас капає, не бачиш? — крикнув хтось з тих, що лежали на підлозі, і одсунувся від крапель крові.

— Іди до параші... йди, хлопче, йди!..

Люди розступилися й дали Поктії дорогу. Він пішов до параші, тримаючись рукою за носа.

— Харчо-джан, не можна ж так, ні жалю, ні милості!

Я не знаю, хто крикнув, але кличка та була відома мені: за родом занять торговець квітами, за покликанням — активний мужолож, він час від часу потрапляв до Ортачальської в’язниці.

— Ха, не твоє собаче діло! — огризнувся Харчо й знов поринув у думки, тихий плин яких перервав візит Поктії.

Він сидів, як Шіва, і взагалі дуже скидався на нього.

Вервечка тих, що походжали, знов зарухалась, і я разом з нею. «То Дата чи ні? Може, мені здалося?» — І, повертаючи наступного разу, я вирішив трохи краще роздивитися на нього.

Поктія стояв над парашею й зупиняв кров, а потім присів біля параші й, закинувши голову, зовсім стих. Ну, може, не зовсім біля неї, а трохи далі, але все-таки сів біля параші, Це означало, що Поктія вже ніколи не зможе претендувати на звання законного злодія. Добре підкований теоретично, він зрозумів тепер: щоб вижити, треба шукати інших шляхів.

Я ще кілька разів пройшов повз сивобородого і, підійшовши до своїх, спитав Андро Чанейшвілі, хто то.

— Дата Туташхіа. Чув про нього?

Я осміхнувся.

Виявляється, Даті дали п’ять років, і він відбував свій строк тут, в Ортачала. Місяць тому, невідомо чому, його перевели в жандармську в’язницю, але не минуло й десяти днів, як він повернувся сюди. Уся в’язниця знала його, і другів у нього було багато.

— Як він тримається? — спитав я.

— Сам по собі.

Довелося розказувати своїм новим друзям, звідки я знаю Дату Туташхіа.

Поктія сидів, нещасний і жалюгідний, раз у раз мацаючи свого носа. Та два стусани, які дісталися йому, були абищиця порівняно з тим, що у в’язниці вважалося досить помірною розправою, і з тим, що доводилося мені спостерігати не раз. Деяким поктіям такі помилки коштували «половини життя». Це так називалося: «Відібрати півжиття».

Розмова про Дату скінчилася. Я знов спустився вниз. Надумав пройтися повз Дату ще якийсь раз, може, впізнає мене. А як ні — сам нагадаю.

— А йди сюди, хлопче! — покликав Харчо Поктію.

Поктія сидів, не підводячи голови,— він і не зрозумів, що кличуть його.

— Іди сюди, кому кажуть!.. Та дайте йому! — наказав Харчо.

Сусіда штовхнув Поктію.

Поктія сидів, наче його прихромили до підлоги, і спідлоба позиркував на Харчо, що сидів на верхніх нарах. Нарешті він підвівся й наблизився до нього, та лише настільки, щоб носак Харчо не дістав його.

— Вилізь і сядь поруч! — дружньо запросив Харчо.

Дуже невпевнено, але все ж таки виліз Поктія.

Дата глянув на його підбиту фізіономію й одвернувся.

Підібгавши одну ногу під себе, а другу звісивши з нар, Поктія не зводив очей зі свого екзекутора.

— Ось що я скажу тобі! — лагідно почав Харчо.— Той, хто тебе всіх оцих премудрощів навчив, забув, мабуть, сказати, що треба робити, коли дядечко відмовиться злізти з нар і поступитися своїм місцем?

Поктія насторожено дивився на нього, але мовчав.

— Отож-то, бачиш! Виходить, не навчив. Тоді я тебе навчу, може, й згодиться.

Харчо зіскочив униз і вчепився за ногу Поктії... Поктія полетів з нар, описав у повітрі дугу над головами тих, що грали в доміно, й бехнув якраз біля параші.

— Вах!— вихопилося в одного з гравців.— Бачили таке?!

— Став! Знайшов час!

— Вах! Справді не бачив?

— Став, став, кажу!

— Та ні... бачив, що було?!

— Будеш ставити чи ні?..

Гравець подивився на краї, потім на свої кісточки й поставив.

Харчо поліз на нари.

— Отож цього він тебе, певно, не навчив,— проказав він, усівшись у тій самій позі.

Нараз сталося те, чого ніхто й не чекав: Дата Туташхіа, трохи відсунувшись до стіни і обіпершись об неї спиною, обома ногами штурхонув Харчо в крижі. Харчо повторив траєкторію Поктії, але гепнувся гузном посеред столика, де грали в доміно. Столик був старенький і від такого удару розтрощився. Намагаючись підвестися й зберегти рівновагу, Харчо попав однією ногою в парашу. Ті, що лежали й сиділи навколо параші, посхоплювались; як, ужалені, і здійнявся такий галас, який рідко коли почуєш навіть у в’язниці.

Розказати, що за чим потім ішло, неможливо. Не буду й старатися. Одразу в різних місцях одночасно спалахнула бійка, в яку вмить була втягнута майже вся камера. Двоє гравців у доміно попадали на тих, хто лежав на підлозі біля столу,— тут билися в основному чобітьми, важкими черевиками й калошами. «Залізний ряд», на який вилилося все з параші, накинувся на Харчо. Гамселили мужоложа одночасно душ десять: хто — кулаками, хто — ногами,, а один, схопивши здоровенну накривку з діжки з водою, вимахував нею, але ніяк не міг опустити її на Харчо, тому що боявся влучити в тих, хто бив того. Нарешті він вибрав момент, але попав не в Харчо, а в когось іще, і зразу ж спалахнула нова бійка. Поктія крутився навколо Харчо, намагаючись тицьнути пальцем своєму мучителю прямо в око. Коли почалася бійка,, я одразу ж, рятуючись, скочив на верхні нари, звідки, що й казати, відкривався прекрасний вид на панораму битви. Скажу з усією відповідальністю — найменше від усіх перепало Куркалі, третьому гравцеві в доміно. Залізнорядівці, покачавши його по підлозі, схопили за руки й за ноги і, розгойдавши, як мішок, закинули на верхні нари. Куркала бебехнувся між мною і Датою Туташхіа. На його щастя, він нікого тут не зачепив і, діставши два-три легенькі стусани й розсудливо не відповівши на них, перейшов, таким чином, до партії глядачів. Поки там кишіло побоїще, він лише споглядав його і викрикував те саме:

— Ти тільки глянь, що робиться... е-е-ех! У-ух! Вай-вай-вай! — Потре забите місце і знов своєї: — Ти тільки глянь, що робиться — е-е-ее!! Ух-ух!..

До речі, ніхто вже й не розумів, що коїлося й з чого почалось. Хіба що Харчо пам’ятав про те.

Але самому Харчо загрожувала, виявляється, величезна небезпека. Я не помітив, як це почалося, бо захоплений був іншою ділянкою воєнних дій, але раптом збоку зарепетував Куркала:

— На Харчо дивись, на Харчо... Ні, на Дардака, на Дардака... Е-е-е, що робиться! Ух-ух! Вай-вай-вай-вай...

Оголеного Харчо зігнули в попереку й наледве втримували в такому положенні, бо він намагався вивернутися від Дардака, свого колеги-мужоложця.

Дата Туташхіа все сидів у тій самій позі на підібганих ногах, споглядаючи цей жорстокий і розгнузданий світ. На обличчі в нього було більше цікавості, ніж каяття, що саме він і зчинив цю веремію. Оте побоїще він сприймав як великий оркестр, зовсім не цікавлячись виконавцями окремих партій.

Не важко уявити, яке ревище стояло в камері, але раптом його розітнув такий крик, що я мимоволі одвів очі від Харчо й Дардака. Хто кричав, не можна було розібрати, бо прямо піді мною у величезному скрученому клубку качалося на підлозі душ двадцять, і хто кого бив, зрозуміти теж не можна було. Четвертий гравець у доміно, законний злодій на прізвисько Тамбія, кружляв навколо клубка, пробуючи витягти з-під сплетених тіл, що аж задихалися, хоча б одну ніжку розтрощеного стола. Кілька разів йому щастило вхопитися за ніжку, але ніяк не міг він витягти її. У цей час Дардака хряснули по голові накривкою від діжки з водою, приголомшили і, не давши впасти, посадили прямо в парашу. Правда, одразу ж, отямившись, він вискочив з параші, але, звісна річ, після такої бридкої оказії запал його вгамувався, і Харчо врятувавсь від професіональної ганьби!

Одну ніжку стола Тамбія нарешті пощастило-таки витягти. Я вже подумав, що він почне орудувати ніжкою, як ломакою, аж ні — він, очевидно, і не думав нікого чіпати, а пішов понад нарами, поминув Дату і ще кроків через десять, піднявши ніжку над головою, став вилазити до нас на верхні нари. Може, він хотів усипати тим, що билися внизу, але в останню мить ломака Тамбії опинилася прямо біля скроні в Дати Туташхіа, а Дата враз одхилився, незрозуміло як відчувши небезпеку, і ломака, черкнувши його по лопатках, ударила по порожніх нарах. Ще через мить Тамбія був обеззброєний і спробував урятуватися, зіскочивши на голови тим, що билися, але тут його дістала ломака, яку перехопив Дата, і, впавши на самісінький край верхніх нар, Тамбія, ніби мокра ганчірка, ляпнув униз.

— Е-е-е!.. Дивись... На Тамбію дивись... до злодіїв добралися... злодіїв б’ють... що робиться! — зарепетував Куркала.

В тодішній в’язниці злодій вважався недоторканною особою. Того, хто зважувався здійняти на злодія руку, коли й не вбивали, то «півжиття одбирали» напевно. Ні в кого з тих, що билися, й на думці не було, що його противником міг бути законний злодій. У таких бійках злодії взагалі не брали ніякої участі. Вони могли спостерігати бійку, порозсідавшись на верхніх нарах і дозволяючи собі лиш коментарі. Та коли крикнули, що б’ють злодіїв, кожному вже неодмінно треба було переконатися, що він не б’є злодія. Тому досить було Куркалі зарепетувати, як темп бійки вмить уповільнився, та лиш на дві-три секунди.

— Де б’ють? — закричав Спарапет.

— Кого б’ють? — смикнулися з місця інші злодії.

— Тамбію! На Тамбію подивіться!.. То Сич, Сич,— крикнув Куркала.— Вай! Що робиться! — і враз полетів з нар: Дата огрів його ніжкою по спині й скинув з нар, немов купу гною.

Сич, виявляється, була Датина кличка. Уся злодійська орава рвонулася до нас. Я спробував затулити Дату, але мене звалили з ніг і накинулися на нього. Вимахуючи ломакою над головою, Дата вмить вивів з ладу трьох чи чотирьох злодіїв, а всі інші осіли, і натиск послабшав.

— Ану, подай сюди оту штуку,— Спарапет простяг руку до ломаки.

— Підійди, голубчику, й візьми!

— Гляди, Сич!.. Прийдемо — й ломаку заберемо, і з тебе душу витрусимо! Кидай, тобі кажуть!

— Не я перший почав! Он унизу валяється... Тамбія, здається? Його ломака...

— Я знати не знаю, хто у вас перший, хто другий. Кидай ломаку, а то пізно буде...

— Ну, годі, Сич, кидай! Полічи, скільки нас тут!

— Он зараз скрізь кажуть — у єдності сила! А цієї єдності в кого вони навчилися? У нас. Їй-же богу!..— вигукнув Спарапет.

— Забирайте свого Тамбію, хлоп’ята, і йдіть собі з миром! — сказав Дата Туташхіа.

— Ні, ти тільки подивися на нього... Не віддасть, га?

— Здурів, їй-богу, здурів!..

Дата Туташхіа відчув, що наступальний дух злодіїв зламано, і, не гаючись ні хвилини, зіпхнув ще двох-трьох. Інші сторчака полетіли вниз, але злодії, підкравшись ззаду, з головою накрили Дату ковдрою і почали його дубасити. Злодії, яких він поскидав униз, ураз повидиралися на верхні нари й накинулись на Дату, як круки на падло. Я, звісно, намагався відтягти їх. Поприбігали всі політичні й почали їх розбороняти, але тільки розбороняти, бо між політичними й злодіями існувала нелегальна угода, що діяла на всій території Російської імперії і за всіх обставин,— одним на одних не нападати. Дата до політв’язнів не належав. Тому за нами лишалося право тільки розбороняти. Сказати правду, якби не ми, оті негідники могли вбити Дату Туташхіа. Та основне зробив він сам: по-перше, до кінця бійки так і не випустив ломаки з рук, відняти її вони не змогли, а по-друге — одбивався він з розумом і знанням справи. На кожен злодійський удар припадало по три Датиних удари. Але злодіїв було десятків зо два, а Дата один, якщо не лічити тих, хто розбороняв. Що коїлося в камері, коли Дата бився із злодіями, описати не беруся — мені було не до них. Та одно я запримітив: у бійку встрявало дедалі більше людей, і озвіріння наростало. Не знаю, чим би все те скінчилося, якби не одчинилися двері камери й наглядач не загорлав:

— Тараста, обі-і-ід!

Виручив кандьор! Честю заприсягнуся, він їх стримав, усе скінчилося враз, як оком змигнути. І злодії одчепилися від Дати, бо з-за спини наглядача вигулькнув мизатий роздавальник передач і крикнув:

— Передачі прийшли, старосто-о-о!

Злодії понаставляли вуха, одходячи від Дати. Та ще й Спарапет сказав, щоб одчепилися від нього, він божевільний, і всі злодії відповзли у свій куток. Тільки тепер, коли запанувала цілковита тиша, ми почули, що галасувала вся в’язниця:

— Злодіїв б’ють!!!

Той галас організували інші злодії — так би мовити, на знак солідарності з колегами і щоб залякати всіх, хто насмілився зачепити злодійську гідність. Та досить було ущухнути нашій камері, як стихло ревище і в усій в’язниці.

— Ох! Здається, все?! — «Тараста» висунув голову з-під нар і, побачивши, що все скінчилося, виліз, обтрусився і, оточений своїми помічниками, рушив до дверей.

Невдовзі мали роздавати передачі. Злодії з титанічним спокоєм чекали своєї «належної пайки».

Дата Туташхіа підвівся, витер кров з обличчя і, тільки тепер упізнавши мене, зареготав.

Почали роздавати кандьор, по камері попливла хмара череп’яних мисок і дерев’яних ложок, а біля казанів з кандьором витяглися довгі черги. Ніхто анічичирк. Усі, хто хвилину тому несамовито лупцював один одного, були схожі тепер на гультяїв, що нудьгували від стомливого неробства, але аж ніяк не на смертельних ворогів. Хтось часом скаже: «Помішай добре, а тоді насипай»,— і знову тиша.

Ми з Датою сиділи й розмовляли. Він тримався так, ніби й зовсім не бився, і не був битий, і геть нічого в нього не боліло.

Камера пішла сьорбати кандьор. Прийшов фельдшер Бікентій Іалканідзе, він ходив від одного арештанта до другого й допомагав чим міг. Комусь за дверима він гукнув, що сам не впорається, і трохи згодом увійшов другий фельдшер.

Принесли воду й ганчірки, щоб помити підлогу. Арештанти, забруднені нечистотами, винесли парашу, І їх повели в лазню.

Почали нарешті роздавати передачі.

«Шушваль» глитнула кандьор, поприлипала до вікон над верхніми нарами і давай звітуватися перед усією в’язницею про те, що скоїлося в нашій камері.

— Ваай! Що з тобою? — вигукнув Куркала.

То повернувся Харчо. Він весь був заліплений пластирем, самі очі видно. Одна рука — на черезплічнику, другою підтримував штани, бо в тій бійці погубив гудзики, які так старанно пришивав. Спробував вилізти на нари й не зміг. Усе наче поперебиване було — ні ноги, ні руки не слухалися.

— Добродію Харчо! — мовив Дата Туташхіа.— Вилізти, може, ти й вилізеш, а спуститися — навряд. До вітру там чи ще чогось — параші ж сюди не принесуть. Та й навіщо ти мені під боком?.. Отож зроби ласку, забери свое лахміття й знайди собі інше місце.

Сказавши це, Дата скрутив подушку й смердючу ковдрочку, заткнув їх за ганчірку, на якій висіла поламана рука Харчо, а тоді обернувся до мене:

— Як звати отого хлопця, якого він скинув... отого, що разом в вами привезли?

— Назвався Поктією,— відповів я.

— Чого тільки не придумають ці люди... Поктіє! А йди сюди, голубе! — гукнув Дата.

Хлопець підійшов, усміхнувся.

— Лізь і лягай отут. Місце звільнилося.

Поктія сторопів. Він недовірливо побликував на Дату.

— Лізь, хлопче, лізь! — повторив Дата.

Переконавшись, що небезпеки нібито немає, Поктія швиденько й спритно виліз до нас.

— Розстели мою бурку, на нас двох якраз вистачить, а там принесуть тобі постіль з дому. І кинь ти ганятися за в’язничним дворянством. Злодієм ти зроду не був і не будеш.

Поктія, зрадівши, простягся на голих дошках.

— Квімсадзе, є тут Квімсадзе?! — гукнув роздавальник передач.

— Є, є,— озвався староста і обернувся до політв’язнів: — Класіон! Тебе там кличуть!.. Квімсадзе-е-е!

— Класіон Бічійович! Ось я, йду!

Класіонові було років сорок. П’ятнадцять з них — починаючи з вісімнадцяти — він провів у в’язницях і на засланнях, а інший час, як він сам казав, готувався до відсиджування. Його знало все політичне підпілля Російської імперії, та ніхто не знав, чи належав Класіон до якоїсь партії, які політичні переконання мав, до якої мети прагнув, крім повалення царизму. Смішний, але потрібний чоловік — так казали про Класіона Квімсадзе, і ця характеристика була надзвичайно точна. В його біографії був такий факт: якось під час однієї з політичних дискусій його спитали прямо:

— Ваша платформа, товаришу Класіон?

— Ріоні, друже! — Класіон був сином кутаїського священика, а потрапити в Кутаїсі залізницею можна було, тільки пересівши в Ріоні.

Саме отой кутаїський священик — старий Бічіа Квімсадзе — і прислав зараз синові цю передачу. Вона була дуже велика — лише варених курей Класіон налічив дюжину.

— Класіоне, дорогий, у тій дюжині курок одна напевно та, що її мій батько пожертвував твоєму татусеві на церкву,— пожартував якийсь кутаїсець.

— З тих пір як ти сів, у твоєї сім’ї навіть курки немає, хлопче,— відрізав Класіон.— На тобі одну, відішли додому, нехай чекає, поки повернешся, і в домі знов своя курка буде. Візьми ще хачапурі, і шоті[41] ось бери.

Класіон Квімсадзе залишив нам якраз стільки, щоб не зіпсувалося, а решту почав посилати в усі кутки камери. Андро Чанейшвілі накривав на стіл.

— Олексію, забирай Дату і йдіть сюди. Чи вам їсти не хочеться? — покликав Шалва Тухарелі.

— Розстели бурку й лягай,— сказав Дата Туташхіа Поктії, коли ми зібралися йти.

Ми прийшли й посідали на нарах, де було розкладено хліб-сіль. Класіон метушливо роздавав передачу й до кожного посилання додавав словесний текст:

— На, однеси це злодіям, бодай вони пропали. Ох і вгрів мене хтось, поки їх розбороняли, прямо в куприк увігнав, мало не збожеволів од болю... Однеси й скажи, нехай не думають, що це їм пайка від Класіона Квімсадзе... Нічого їм від мене не належить. Це так, для голодних... Пайки від мене вони не діждуться. Дай бог здоров’я моєму батькові. «Господи помилуй, господи помилуй, господи помилу-у-уй!» Однеси й мої слова тихенько тій вошві перекажи! Не забудь...

— Дуже доладно в тебе виходить, Класіоне! Чудовий священик з тебе був би,— сказав Шалва Тухарелі.

— Ті, з кого цар собі священиків пече, саме вони й зметуть з лиця землі його царство, ось побачите!..— мовив Класіон.

— Отакі хачапурі пече моя сестра, бідолашна Еле,— сказав Дата,— скільки сиджу, а вона жодного разу не прийшла. Мабуть, щось з нею сталося.

— Цього тижня тобі було дві передачки. Хто в тебе в Тифлісі? — спитав Шалва Тухарелі.

— Моя невістка, жінка двоюрідного брата — Мушні Зарандіа.

— Нічого, Дато. Бог милостивий,— мовив Класіон.

— Класіоне, ти рудого негра бачив коли-небудь? — спитав Шалва Тухарелі.

— Хіба в цього царя та його сатрапів побачиш щось путяще! — зразу ж цілком серйозно відповів Класіон, а потім подумав і спитав: — А хіба є руді негри?

Усі засміялися, і Класіон зрозумів, що його розіграли. Щоб якось зам’яти ніяковість, він накинувся на Дату:

— А ти чого зуби скалиш? Радий, що живий залишився? Нене моя, як вони його розмалювали!

— А й справді, так мені ще не перепадало,— завіявся Дата Туташхіа.— Дуже вже багато понабігало тієї шушвалі!

— З твоїм характером тобі й не те ще дістанеться, брате, й не раз,— напророчив Класіон.

— А який же це в мене характер?

— Яка кличка, такий і характер! Один у полі не воїн — тебе хіба цього не вчили? Сидіти самому, як сич, не можна. Треба на чийсь бік ставати, а то завжди будеш битий. «Се ля ві», нічого не вдієш! — закінчив з французькими словами Класіон.

— Нас тут шестеро. У кожного свій шлях, але об’єднані ми одним — бажанням боротися за краще майбутнє народу,— вперше заговорив з Датою Хома Комодов.— Якого б політичного вчення не дотримувався кожен, кінцева мета у всіх спільна. В цьому запорука нашої єдності. І наша сила!..

— Дуже вже ми сильні, просто страх! — перебив його Класіон.— Сильні!.. Ти помовчав би краще. Така в нас єдність і така величезна сила, що з одним миршавим царем не можемо впоратися. Немає рятунку від нього, гноїть нас у в’язницях, та й усе! Он у них єдність, то єдність,— Класіон кивнув на злодіїв.

— В отих? — спитав Дата.— Їхня єдність на тому стоїть, що кожен хоче вижити й схопити де солодший шматок. Єдність злодіїв — єдність заради власного добра. А єдність заради блага іншого — це вже й розмова інша. Це треба вміти — зробити іншому добро, А в революційному русі багато неумійок, тому і єдність у них невміла, тому й революція ніяк не переможе й досі!

— Надто вже багато ти знаєш, Дато-батоно, я просто дивуюся. Може, підкажеш нам, з якого боку взятися за царизм? — пожартував Класіон Квімсадзе.

Кепкування над собою Дата Туташхіа не любив — я пам’ятав про це з дитинства, і мені стало ніяково. Інші теж відчули, що Класіонова вихватка недоречна. Та й сам Класіон зніяковів, може, більше від того, що його жарт не справив ніякого враження на Дату.

— Багато чи не багато знаю — вчити вас, що з царизмом робити, не беруся, але ось закінчу з цією ніжкою й скажу, що знаю.

— У чому єдність злодіїв — ти знаєш; що таке єдність заради чужого блага — тобі відомо краще від нас; що ти сам по собі, а всі одне за одного чіпляються і тому надавали тобі стусанів під боки — це ти й сам визнаєш!.. А якби став ти на чийсь бік — даремно до тебе не лізли б і ні з сього ні з того не дубасили б...— Класіон раптом затнувся, підкошений важким Датиним поглядом. Проковтнув клубок, що підкотився до горла, й повів далі: — Очевидно, через це ти й пристав до революції? І мені звелиш тією самою доріжкою бігти?

Класіон так зніяковів, що не знав уже, зрештою, що казати.

— Якщо ви безкорисливо піклуєтеся про майбутнє народу і мета ваша — щоб людина стала краща, тоді я давно з вами. Дуже давно,— порушив тишу Дата Туташхіа.

І знову мовчанка.

— Я образив тебе, Дато,— промовив, усміхнувшись, Класіон.— Вибач мені.

— Я зовсім не образився.

— Ні, не міг ти не образитися... Переборщив я.

— Не мучся й не думай про це. Я справді не образився, клянуся честю! — ще раз запевнив Дата.

— Тоді поясни, чому ти не образився? — спитав Класіон.

— Якщо я поясню, ось тоді будеш ображений, Класіоне. Облишмо цю розмову.

Дата розрізав надвоє шоті й, поклавши шматок вареної курки, сиру та двоє яєць, передав усе те Поктії. Класіон лежав на боці й розмірковував, очевидно, над Датиними словами.

— Ось ти кажеш, батоно Класіон, щоб я приєднався до вас,— повернув розмову Дата.— Мабуть, я так і зроблю, але знаєш коли?

— А коли?

— Ти бачив зараз оте безглузде побоїще? Зрозумів, скільки в цьому люді енергії й сили? Час і лад зробили їх нещасними, люди ж довели їх до тваринного стану. І тут, і там теж,— Дата кивнув на вікно.— Як змусити крутитися млинове колесо, я знаю, а як силу й енергію цих людей, що безглуздо марнується, перетворити їм-таки на користь,— цього мені треба навчитися. Навчуся і вже тоді прийду до вас.— Дата помовчав і додав:— Коли хтось з вас знає, як це зробити, до нього прийду і навчатимуся.

— Поки що не знаємо, Дато,— вступив у розмову Хома Комодов.— Якби знали, не допускали б стільки помилок, і тоді революція давно перемогла б... Поки що ми спостерігаємо, нагромаджуємо досвід, вчимося. І навчимося! Але єдність потрібна і в цьому...

— Наш ворог не чекатиме, поки ми навчимося! — похмуро мовив Класіон і зліз із нар.

Розмова пішла про арештантський бунт. Аж ось відчинилися двері, і до камери ввалилося двадцять п’ять щасливців, відпущених у лазню. Слідом за ними на дверях постав Коц, начальник в’язниці, а за ним — хвіст наглядачів. Староста наче вродився біля них, а камера завмерла.

Коц зупинився посеред камери, а по праву та по ліву руку від нього виросло по двоє жандармів. Наглядачі юрмилися за спиною і на дверях. Дивне було не лише ім’я того чоловіка, а й сам він був особою досить примітною. Ніхто з арештантів жодного разу не чув його голосу, і невідомо було, чи взагалі він має дар мови. І цього разу Коц ані слова не мовив. Старший наглядач щось шепнув йому на вухо. Коц кивнув головою.

— Хто тут Поктія? — загорлав старший наглядач.

— Я,— підвівся Поктія.

— Виходь!

Він вийшов. Начальник в’язниці підніс три пальці — три доби карцеру. Начальник корпусу стусаном виштовхнув Поктію в коридор. Старший наглядач знову схилився над вухом у начальника в’язниці. Той знову кивнув.

— Харчо, виходь!

І Харчо — три пальці й штурхан, і випхали в коридор.

— Тепер моя черга... У карцері хоч повітря чистіше,— сказав Дата.

І справді, назвали Туташхіа.

Дата вийшов і став, начальник в’язниці оглядів його з голови до ніг і помахом руки відпустив, а старший наглядач знов нахилився над вухом у начальника в’язниці.

Тамбії, Дардакові, уявіть собі, навіть Куркалі й Спарапету — цим «отцям» злодіїв, усім: три пальці, штурхан — і в коридор. Список старшого наглядача, видно, був вичерпаний, і Коц особисту взявся до діла. Він пройшов усю камеру з краю до краю, і на ту мить, коли знов опинився біля дверей, ще п’ятнадцять арештантів було випхнуто штурханом у коридор. Чому він відпустив Дату й за якими прикметами відібрав отих півтора десятка арештантів, сказати не можу, але що при тому ніхто ані пари з вуст — це вже напевно. Наприкінці начальник в’язниці, обернувшись до старости, підніс у нього перед носом п’ять пальців і дуже галантно, як гостинний господар дорогого гостя, запросив у коридор.

— Та за віщо ж?! Я й носа з-під нар не витикав... За віщо? — заскиглив «тараста».

Начальник корпусу сам виштовхнув старосту в коридор. Очевидно, Коца образило старостине скигління,— така невдячність, і де при такому люб’язному поводженні.

Двері замкнули.

Карантин тривав ще днів десять, за встановленим порядком його розпустили на двадцять перший день після того, як було прийнято першого арештанта. Нас порозводили в камери.

Граф Сегеді

Поки я чекав відповіді на своє прохання про відставку, а відповідь через певні причини, яких я й досі не з’ясував, не надходила, соціальне напруження в імперії дедалі зростало. Про той час зараз написано багато — і наукових праць, і романів, лишилися й численні свідчення очевидців. Ремінісценції дилетанта навряд чи прислужаться історикам. Тому обмежуся двома зауваженнями, важливими для розуміння мого подальшого викладу, і повернуся безпосередньо до записів.

Усе, що я бачив, пережив і сприйняв протягом свого життя, впевнило мене в тому, що держава — це величезний казан з юшкою, яка кипить на вогні, а громадянин — істота, що присмокталася до того казана. Неминуче настає час, коли треба помішати в казані черпаком або струснути його,— ті, що поприсмоктувалися, відпадають, і,тоді... Мільйони метаються, не тямлячи себе, і кожного крає страх за живіт свій. Деякі спитуються знов присмоктатися до старого казана, дехто шукає нового, а в декого фантазія породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив... Уся та веремія триває доти, доки хтось не додумається перефарбувати старий казан і назвати його зовсім інакше. Тоді, наче кліщі, громадяни знов присмоктуються до казана, і «світ існує вічно».

З подій дев’ятисотих років я, як посадова особа й людина, віддана престолові, виніс переконання, що народові треба було проявити більше мудрості, а владі великодушності. Під мудрістю я розумію узгодженість протилежних інтересів, а під великодушністю — конституційну монархію.

І ще одне. Мене завжди захоплював сам процес дозрівання й здійснення задумів, що народжувалися в мені. Спочатку — осмислювання обставин, вивчення фактів, формулювання висновків. Потім — визначення потрібних заходів та здійснення їх. Третя стадія — освоєння ситуації, яка щойно склалася, і пристосування до неї. І, нарешті, ретроспективний аналіз причин, що породили саме цей, а не якийсь інший ряд умовиводів. Така ретроспекція, як правило, приводить до відкриття. Моє відкриття полягало в тому, що вже на першому етапі, коли ще тільки вивчалися обставини й факти, я зовсім не взяв до уваги своєї вдачі, що й відіграло, як виявилося згодом, фатальну для мене роль: за тодішнього становища в імперії на дій посаді потрібна була сильніша й суворіша людина. Я зі своїми поглядами, лібералізмом і ваганнями міг принести тронові й державі тільки шкоду. Цю причину я усвідомив уже після того, як подав рапорт про відставку й ще раз переконався, що вчинок зумовлюється насамперед інтуїцією, а вже потім стереотипами й аналізом.

Так ось, я сидів і чекав згоди міністра. Проте на посаді я ще залишався, і треба було виконувати службу. Саме в той період я одержав директиву щодо можливих бунтів у місцях ув’язнення. Вимагалося ретельно вивчити обстановку, настрій ув’язнених і подати письмову відповідь міністерству. То була надзвичайно важка й відповідальна робота, але я взявся за неї сам, сподіваючись, що тим часом одержу згоду на прохання про відставку, а справу завершить мій наступник. Але сталося так, що міністр відповів згодою лише після того, як роботу було завершено й доповідь написано.

Чому революціонери вважали, що в’язничні бунти потрібні? Самі вони на допитах свідчили таке:

«Маніфест сімнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятого року, разом з недоторканністю особи, свободою совісті, слова, зборів і спілок, обіцяв народам Російської імперії також амністію для політв’язнів. Невдовзі з’ясувалося, що за допомогою маніфесту царизм хоче виграти час. Виконувалися лише ті параграфи маніфесту, які були вигідні самому самодержавству. Це всі знають.

Державну думу вихолостили, як і амністію політв’язнів. Багато професіональних політв’язнів усе ще страждали по в’язницях, звідки їх під різними приводами так і не випускали, а після маніфесту ще жорстокіше взялися за арештантів.

Маніфест було опубліковано, Думу обрано, а революція не тільки не пішла на спад, а стала поглиблюватися й загострюватися. Чому? Бо маси швидко переконалися, що царські обіцянки не здійсняться. Наївна частина народу вимагала виконання маніфесту. Зате політично зріліші верстви, усвідомивши, що маніфест лише пастка, зрозуміли: єдиний вихід — у поваленні самодержавства, у знищенні царизму. В’язничні бунти ми сприймали як обов’язкову частину загальнонародного руху. Ми повинні були довести царизмові, що він не лише не задушить революції в’язницями, масовими розстрілами й поголовними арештами, а що, навпаки, революція буде поглиблюватися. Крім того, треба було показати приклад. Інші мали піти за нами. Ми хотіли підірвати основу основ самодержавства — в’язниці. Ви можете уявити собі імперію, поліцейську державу, де обурення мас досягло такої сили, що навіть в’язниці тріщать під натиском цього обурення? Єдиний вихід для держави в цьому разі — скласти зброю або почати масове винищення обурених, що має знову ж таки тільки наблизити час його краху».

Бунт, як відомо,— це активна дія маси, що дозріла для боротьби. В Ортачальській в’язниці сиділо чотири тисячі сімсот арештантів. Здавалося б, величезна сила, тим паче, що умови у в’язниці були нестерпні. У камерах просто на підлозі «залізним рядом» лежали по двісті, по триста чоловік. Нари збереглися тільки в карантині та в камері каторжників. Казенні харчі були нікудишні. Адміністрація ледве встигала приймати, перевіряти й роздавати передачі. Родичі змушені були простоювати в черзі до віконця, де приймали передачі, з самого ранку й до пізньої ночі. Бувало, що черга не доходила, і вони поверталися додому, з чим прийшли. Потім сталося так, що однієї чудової днини за наказом начальника в’язниці двері поверхів позамикали, і віднині арештанти могли ходити лише в межах свого поверху. А через тиждень повісили замки й на камери. У клозет виводили тепер за розкладом, одразу всією камерою, і то тільки двічі на добу — вранці і ввечері, а тому поставили в камерах величезні параші. Все це викликало невдоволення, арештанти почали ремствувати. Частіше стали траплятися випадки непокори начальству й сутичок з наглядачами. Вістки про страйки, заворушення, взагалі про наростання революції, що доходили з волі, стали єдиною темою розмов. Такі розмови збуджували людей, заряджали їх рішучістю, створювали бойовий настрій. Крім того, в камерах знайшлися й добровольці, й призначені революціонерами агітатори, що пропагували революційні ідеї, і, слід сказати, досить успішно. Навіть після того як повісили замки й пропагандисти не могли вільно ходити з камери в камеру, вплив словом не припинявся. Отже, в’язниці, арештантській масі потрібен був лише приклад, але... Буває, маса готова до боротьби, а до активних дій так і не переходить. Пояснення цього явища слід шукати в основному у соціальному складі маси й відсутності приводу до активних дій.

Існує хибна думка, нібито заворушення, повстання та інші масові виступи народу починаються в заздалегідь призначений кимось день і годину. Я не говорю про урядові перевороти, коли змовники мають віддані їм війська і для початку операції досить лише наказу. Я говорю про народний рух, а тут потрібне щось зовсім інше. Маса, хоч би яка вона була заряджена, не почне активно діяти, не перетворившись на юрбу. Для цього потрібен привід! Та коли вона й надалі лишається юрбою, то їй не уникнути поразки. Це неминуче! Щоб її дія переросла в серйозну акцію, потрібна організуюча сила в особі людей, озброєних певним ученням, тобто силою, яка зможе озброїти юрбу тактикою, поставити перед нею мету.

Ось які люди перебували тоді в Ортачальській в’язниці.

Кількісно найменший був прошарок професіональних революціонерів. Чоловік двадцять п’ять — тридцять, і це на чотири тисячі сімсот арештантів. Я говорю про революціонерів, засуджених до ув’язнення, а не до каторги. Каторжників — їх теж було чоловік тридцять — тримали в окремій камері, політичних серед них не набралося б і десяти, але всі вони як один, незалежно від характеру вчиненого злочину, повинні були взяти активну участь у бунті. Такою самою мірою враховувалася й участь тих, хто, потрапивши до в’язниці вже після перших виступів, тут назавжди пов’язав свою долю з політичною діяльністю, з революцією. Амністія, що випала на той час, звільнила багатьох з них, але невдовзі, за повторну участь у революційних виступах, вони знов попали до в’язниці. То була молодь, представники різних соціальних прошарків. Тут можна було побачити і молодих пролетарів, і вихідців з духівництва та буржуазії, і вчителів, і банківських чиновників, а один з них був сином околодочного наглядача — тобто жандарма! Треба мати на увазі й те, що коли певна група почне активно діяти, то багатотисячна маса не гаючись виділить із свого середовища сотню цілком несподіваних одчайдушних їхніх соратників. Такий досвід революція вже мала. Це означає, що ті сто п’ятдесят — сто вісімдесят чоловік стануть авангардом, але чиїм авангардом?

Понад п’ятсот в’язнів, або десять-одинадцять відсотків усього контингенту, становили «обслугу» в’язниці. Адміністрація комплектувала її з малостроковиків або з тих, у кого закінчувався строк. Арештанти цього прошарку працювали в канцелярії, на складах, у пральнях, прибиральниками, асенізаторами. Це був привілейований прошарок, що живився духовними й фізичними недоїдками адміністрації й сподівався на «підвищення» найближчим часом або на скорочення строку. Від цих людей бунт міг чекати лише зради, підступу, віроломства. Траплялися, звісно, й винятки. До обслуги — коли говорити про можливий бунт — слід було віднести відкритих монархістів і вірнопідданих, теж сотень п’ять або шість. Ці охоче перестріляли б бунтівників, якби одержали рушниці або патрони. Стільки ж набралося б в’язнів, яким до закінчення строку лишалося від двох до шести місяців і які, боячись одержати новий строк за співчуття, дуже легко могли піти проти бунту. Отже, на добру третину арештантів бунтівники не тільки не могли розраховувати, а ще треба було подумати, як їх знешкодити. Така третина є завжди в кожній в’язниці. Без неї жодна в’язнична адміністрація не могла б виконати свого призначення.

Тепер про так звану «шушваль». До цього прошарку входило близько трьохсот розтратників і дрібних та середніх чиновників, що вчинили різні неполітичні злочини. Вони цілий день тільки те й робили, що тішилися солодкими спогадами, як одному з них таємний радник Тратататаковський сказав: добродію, поводьтеся пристойно,— або як генерал Тралялякович упустив пенсне і як хутко підняв його й подав йому ад’ютант. До в’язниці духовною поживою цього прошарку було плазування перед привілейованими людьми, і тепер кожен з них сподівався, що після звільнення він усе ж таки досягне того, що до арешту було лиш його мрією. У в’язниці їх називали лисами, і ніхто не мав сумніву, що, коли почнеться бунт, вони порозбігаються в свої нори. До шушвалі відносилися ще сімсот-вісімсот арештантів: один хлюпнув невірній дружині в обличчя сірчаної кислоти; другий ударив сусіда киркою за те, що його свиня залізла до нього в город; третій згвалтував малолітню; один навіть зарубав сокирою свою бабусю — здобич становила сім карбованців сорок копійок. Та більшість цього прошарку все-таки були дрібні злодюжки, так звані «припряжні». Чомусь усі разом перераховані типи називалися «шушваллю». До непридатних для бунту можна було віднести й близько трьохсот хворих та симулянтів, а також із сотню іноземців. Тому ще тисяч півтори чоловік треба було скинути з рахунку як інертне, пасивне, в кращому разі нейтральне бидло.

На той час в Ортачальській в’язниці було до тисячі законних злодіїв і «шушвалі».

Каста злодіїв у тодішніх в’язницях вважалася панівним прошарком. Я кажу — каста, бо вони мали свої, неписані, але точно встановлені закони, моральний кодекс і судову процедуру. Вони вважали себе «господарями в’язниці». В основі цієї претензії було одне досить переконливе міркування: «Моє життя — відсиджування у в’язниці, тимчасове звільнення й знову в’язниця. В’язниця — мій дім. А ти потрапив сюди випадково, тимчасово і, отже,— гість!» Ця, так би мовити, магічна думка дістала цілковите практичне втілення, бо той, хто потрапляв у в’язницю вперше, розгублювався і був геть безпорадний, а злодій завдяки традиції й набутому особистому досвідові був озброєний незвичайною чіпкістю, життєздатністю й цілим арсеналом всіляких прийомів пристосування до обставин. Тут слід зауважити: для законного злодія будь-яке співробітництво з адміністрацією або з її представником на той час було виключене, так само як і будь-який зв’язок з політикою. Злодій — аполітичний, космополітичний елемент. Його діло: красти — байдуже, де і в кого. Його обов’язок — неухильно дотримуватися законів і морального кодексу касти, завжди, за всіх обставин і скрізь! Щоправда, піднесення революційного руху в Російській імперії, а в зв’язку з цим збільшення кількості політв’язнів трохи обмежили права злодіїв, але вони й за цих умов виявили неабияку гнучкість. В основу їхніх взаємин з політв’язнями було покладено принцип «не чіпаю — не чіпай», і таким чином їм пощастило зберегти значну частину своїх прерогатив, а серед них і право харчуватися, одягатися за рахунок інших прошарків в’язниці.

Про злодіїв — досить. Разом з «шушваллю» я згадував «припряжних». Як і належить кожній касті, у злодіїв теж були свої прибічники. То була численна група кримінальних злочинців, і кожен з них хотів одержати звання «законного злодія». Для цього вони, перебуваючи у в’язниці, відповідною поведінкою мали довести, що в них тече «злодійська кров» і злочин вони вчинили не через матеріальну скруту, не якось там випадково, а за покликом своєї вдачі. Кількісно їх було набагато більше від законних злодіїв, і все ж каста мала на них необмежений вплив. Не було сумніву, що на випадок бунту злодії й припряжні дотримуватимуться стійкого нейтралітету, хоч за допомогою агітації повстання могло знайти серед припряжних чимало прихильників. Досвід показав, що під час виступів, демонстрацій чи барикадних боїв злодії припиняли свою діяльність, а іноді, без будь-якого спонукання, добровільно брали на себе функцію борців із злочинністю й сумлінно виконували свої обов’язки.

Отже, лишалося п’ятсот чоловік, які, на нашу думку, мали б підтримати бунт, взяти на себе основний тягар, а кращі з них навіть стати ударною силою. Хто були ці люди? Більшість з них уже брали участь в боротьбі проти царизму — від масових виступів до індивідуальної протидії. Їх було засуджено на тривалий час, від п’яти до десяти років. Вік — від двадцяти до п’ятдесяти. То були, як правило, люди, характер і світогляд яких уже сформувалися. Кожен з них чесно працював і попав у в’язницю лише з ласки прогнилого ладу.

Зверніть увагу: маса, готова до вибуху, вже була в наявності; сила, що озброювала тактикою і могла перетворити стихійні дії маси на організований заколот, існувала; не було лиш конкретного приводу, причини, яка могла б переплавити масу на діючу юрбу. І ми зобов’язані були не допускати виникнення причини.

Другу половину моєї доповіді становив добре продуманий комплекс профілактичних заходів. Малося на увазі, що проблемою можливого бунту займеться жандармерія, але сталося не так. Питання цілком передали відомству місць ув’язнення. Не буду оцінювати роботу того відомства, розповім лише, який шлях вони обрали, і, гадаю, все буде зрозуміло.

Події, зокрема в Тифліській губернській, тобто Ортачальській в’язниці, розгорталися так: одного погожого дня начальники корпусів обійшли свої володіння й прочитали арештантам буллу, що її написав пан Коц. У ній було сказано щось на зразок того, що зараз у Російській імперії встановлено народовладдя, яке здійснює Державна дума. Будь-яка агітація проти народної влади прирівнюється до дії, спрямованої проти народу, з чим його величність імператор всеросійський миритися не буде. Якщо хтось думає, нібито обіцяною маніфестом свободою слова можуть користуватися й арештанти,— нехай згадає, що маніфест видано для громадян, а арештанти від часу винесення вироку позбавлені громадянських прав. Отже, арештант не громадянин! Такий зміст, сказати б, теоретичної частини коцівської булли. А далі йшли санкції, тобто покарання: за хулу цареві — п’ять діб карцеру; за паплюження Державної думи — чотири доби; словесна образа міністрів, таємних радників, церкви чи представників вищого духівництва оцінювалася трьома добами; найдешевше обходилися поліція та в’язнична адміністрація — дві доби. Меншого покарання булла не передбачала, і Коцова великодушність здавалася незрівнянною. Нововведення стало приводом до численних жартів і дотепів. Дембін написав пародію на буллу і розіслав її по всіх камерах, умудрилися навіть підкинути один примірник на стіл панові Коцу. Лука Петрович Дембін був російський письменник, досить відомий на той час не лише гострим пером, а й тим, що царський уряд раз по раз запроторював його у в’язницю.

Пан Коц енергійно взявся за виконання того, що понаписував у своєму посланні. Найперше він посадив у карцер Дембіна на дві доби — за образу в’язничної адміністрації! Потім у карцер посадили по одній душі з кожного поверху і, щоб продемонструвати реальність покарання, проголошеного в буллі, одному дали п’ять діб, другому — чотири, третьому — три і четвертому — дві доби. Ніякої помилки; всі четверо були, так би мовити, штатні агітатори підпілля, а не якісь там добровольці, котрі діяли ще активніше, ніж ті, що працювали за завданням, і тому, на думку Коца,— ще більше винні. З цього змовники, якщо тоді були такі, мали б зробити два висновки: перший, що Коц мав намір твердо провадити намічену ним політику, а другий — він прекрасно знав, що робилось у в’язниці. Він наполегливо й далі карав агітаторів, і саме агітаторів, які працювали за завданням революціонерів. Підпільники не відступали — посилили роботу, не відступав і Коц — посилив репресії. Минуло півтора місяця, начальники корпусів довели до відома арештантів буллу начальника в’язниці: з тим, хто потрапить до наших рук удруге, а тим паче втретє, я розправлюся так, що він не тільки назавжди відучиться ганьбити царя й Державну думу, а від сорому носа більше не висуне!

Не існує на світі загадок, яких арештанти не могли б точно відгадати,— це істина давня, і всі її визнають, але відгадати суть Коцової погрози було не під силу. Що міг придумати Коц, щоб заткнути рота отим красномовним, чудово підготовленим, захопленим пропагандистською роботою гімназистам? Чим можна було їх залякати, до того ж так, щоб вони носа від сорому не висунули?!

Шалва Тухарелі

Спочатку в оргкомітеті нас було семеро: Хома Комодов, Андро Чанейшвілі, Олексій Снєгир, Амбо Хлгатян, Езіз Челідзе, Петро Андращук і я — Шалва Тухарелі. Дата Туташхіа до комітету, зрозуміло, не ввійшов, але ми лежали поруч, і він не тільки був у курсі всіх справ, а й став мимовільним учасником усіх обговорень і планів. Класіона Квімсадзе ми обрали старостою камери, він узяв на себе нагляд за підозрілими арештантами й забезпечення конспірації. Дата Туташхіа, не бажаючи розлучатися з Поктією, привів його в камеру й дав місце біля себе. Кінець кінцем Поктія виявився хлопцем дуже славним, але він був неперевіреною людиною, і це довго непокоїло нас. Дивно, що здогад Хоми Комодова, нібито Поктія вкрав голубів у сина городового, був правильний, коли не зважати на одну дрібницю: голуби належали нащадкові військового прокурора! Поктія невдовзі зрозумів, яку серйозну й небезпечну справу ми готували, вважав за честь брати в ній участь і без перекорів, обережно й розумно виконував усі доручення, навіть і дуже небезпечні.

— От коли б дістати як-небудь ключі від камер і корпусів! — сказав якось Петро Андращук.

— Ну то що? Масу може захопити тільки афект, а не те, що однієї прекрасної миті відчинять камери. Камери в нас і так завжди навстіж повідчиняні... Афект потрібен. А щоб викликати афект, привід, причина потрібна,— хто знає, вкотре вже доводив Хома Комодов.

— Хтось розумний міг би підштовхнути адміністрацію,— сказав Класіон,— придумати б щось таке... змусити її вдатися до крайніх заходів, і ось вам вибух маси!

— Те, що ти пропонуєш,— шахрайство,— заперечив Хома Комодов.— Маса інстинктивно зрозуміє цю спровокованість. На таку приманку вона або зовсім не піде, або прийде, поклює, розкуштує й виплюне наживку, тобто кине нас уже з перших кроків. А однієї такої помилки досить, щоб маса назавжди втратила довіру й повагу до політичної групи, яка спровокувала її виступ. Тому й не можна цього робити, Класіоне!

— Ну що ж, натягайте білі рукавички, подивимося, який ви бунт улаштуєте! — огризнувся Класіон.— Поживемо — побачимо, а мені нікуди поспішати!

І справді, лишалося тільки чекати. Здавалося, ми в безвиході й треба махнути на все рукою, але в усіх було передчуття чи надія, в декого навіть упевненість, що привід знайдеться. Усе, що відбувалося навколо нас, ми розцінювали тільки з одного погляду: привід це чи не привід.

— Проповідник близький до відкриття — запам’ятай мої слова.— Дата Туташхіа часом називав Класіона проповідником.

Я почав приглядатися. І справді, Класіон походжав, хитро поблискуючи очима. Два чи три дні він зовсім не розмовляв з нами, і на відстані відчувалося, як мозок його працює не згірше від парової машини — навіть шипіння долинало. Нарешті запаси води й вугілля, видно, закінчилися, і Класіон, улучивши хвилинку, шепнув мені на вухо:

— Шалво, я знаю, що збирається робити Коц з нашими хлопцями!

— А що?

— Карцери де?.. Вони ж у напівпідвалі?

— То й що?

— З одного боку коридора карцери, з другого — камери. Так чи ні? А хто в тих камерах сидить, пам’ятаєш?

— Та вже не пам’ятаю. Кажи, коли є що сказати!

— Мужоложі сидять у восьмій камері, мужоложі, горе ти моє!.. Дігла, Дардак, Харчо, Дарчо, Аліскер, Рудольф Валентинович... Стривай, хто ж іще?..

— А далі?

— А далі те, що в карцерах гімназисти сидять у Коца по одному! Тепер уяви собі, вночі... відчинить Коц двері і впустить до нашого хирлявого Какалашвілі отого слона Дардака — заходь, мовляв, і роби, що хочеш!..

Я обімлів... Найперше я подумав, що до такої гидоти зроду ніхто не додумався б, крім Класіона...

— А привід який, га? — Класіон увесь сяяв, як воєначальник-переможець або першовідкривач невідомого материка.— Уяви тепер, що про це дізнається вся в’язниця!..

— Анічичирк про це, Класіоне!

— Чому ж це?..

— Коц про це, може, й гадки не мав, а коли твоя ідея дійде до його вух, він неодмінно за неї вхопиться й здійснить! — у мене зайшлося серце.

— Ось у цьому й річ!

— Та яка річ!.. Нехай цього й зовсім не трапиться, тільки версія пошириться... Ти розумієш, людина скомпрометована навіки?! Куди їй висовувати носа?.. Кожен скаже: оцей діяч, оцей красномовець був коханкою Дардака!.. Ані слова про це, анічичирк!

— Ти що, дорогий, думаєш, серед чотирьох тисяч семисот чоловік розумнішого від мене нікого не знайдеться?.. Навіщо далеко ходити, наш абраг уже здогадався про все, хай мене бог скарає.

— Звідки ти знаєш?

— А як же мені не знати... Вчора увечері після прогулянки він звелів Поктії відстати й точно розвідати, хто зараз сидить у карцерах і по скільки душ у кожному. Навіщо б це йому потрібно було, скажи? Ну, гаразд, з твого Дати обценьками не витягнеш, але ж інший хтось здогадатися може, і чутка гадюкою поповзе, це ж ясно.

Кінець кінцем ми з Класіоном вирішили сказати комітетові про свої міркування. Чи треба говорити, яку реакцію викликало наше повідомлення. Коли отямилися від першої хвилі приголомшення, почали думати, чи підходить ця ситуація як привід для повстання, чи ні, та як нам бути?

— Якщо все обійдеться плітками, чутками та пересудами про Коцові наміри, то для вибуху цей привід зовсім не достатній,— категорично сказав Класіон.

— З цим я згодний,— підтримав його Хома Комодов.

— А що ж буде достатнім приводом? — спитав Петро Андращук.

Запала тиша. Кожен з нас розумів, що вибух може статися, якщо така гидота й справді скоїться або трапиться інше таке саме ганебне неподобство. Але хто міг зважитися віддати в жертву товариша, соратника, навіть сторонню людину?

— Революція штука чиста, тут бруд не пройде,— сказав Амбо, і всі відчули полегшення, бо сказано було те, що потрібно.

— Що правда, то правда, Амбо, друже мій,— озвався Класіон,— але революція — це боротьба, а боротьба вимагає жертв, утрат, і коли йдеться про бунт...— Класіон затнувся.

Хома і Амбо все ще пильно дивилися йому у вічі. Дата Туташхіа, який досі лежав боком, зіпершись на лікоть, підвівся й теж уп’явся очима в Класіона. Усі інші сиділи, похнюпивши голови. Я переводив погляд з одного на другого...

— Це має статися... якщо ви хочете підняти бунт, неодмінно має статися! — рішуче мовив Класіон.— Ви всі думаєте так само, але боїтеся сказати вголос!..

Тепер на Класіона дивилися всі, але в жодному погляді не було заперечення чи осуду. Ні, в очах у кожного читалося одне: пропаде надійний привід до повстання, але зважуватись на це не можна!!!

Дата Туташхіа витяг папір і олівець, швиденько списав дві сторінки великого як на в’язничні масштаби листа, зіжмакав його в маленьку грудочку, перев’язав ниткою і передав Поктії:

— У камері каторжан сидить Гогі Цуладзе, одноногий, я тобі показував його. Передаси йому. Мені туди підходити не можна. Запам’ятай, лист ні в якому разі не повинен потрапити до чужих рук!

Згодом на подвір’ї для прогулянок сталося те, що, на мою думку, і зумовило подальші події. Через стіну хтось перекинув до нас прив’язану до камінчика записку. Один з шушвалі вхопив її і, звичайно, віддав Спарапетові. Спарапет розмотав на записці нитку, розгорнув її, прочитав і засунув у кишеню. Походивши трохи, він підійшов до Хоми Комодова й сказав:

— Хомо-джан, тут ось підкинули, не нам, написано — Сичеві... Але там такі речі, може, ти спочатку прочитай? Візьмеш, чи віддати Сичеві?

— Кому кинули, тому й віддавай!— усміхнувшись, відповів Хома.

— Еге? — Спарапет вагався.— Та вже як скажеш.

Підійшов Дата Туташхіа, Спарапет віддав йому записку. Дата прочитав, знайшов Хому й подав її.

— Це почерк Бікентія Іалканідзе, фельдшерів. Він мій побратим!

За кілька хвилин записка обійшла всіх членів комітету. Ось її зміст: Коц збирається якимсь надзвичайним способом скористатися своїми правами. В чому це виявиться і як буде зроблено,— не відомо. Він має намір для компрометації агітаторів використати компанію Дардака. Уперше це має відбутися на зміні Моськи, завтра вночі.

Мені спочатку здалося, що записку інспірував Класіон Квімсадзе.

— Я залишуся побачити Бікентія,— мовив Дата, тицьнувши наглядачеві карбованця, й пішов у напрямі до лікарні.

Я повернувся в камеру. Що таїти — всі ми вдосталь накочувалися по в’язницях і засланнях, але того, про що дізналися з записки, не могли витримати навіть нерви Хоми Комодова. Зроду я не відчував себе так кепсько. Як би це вам сказати... здається, плюхнули тебе в нечистоти й заборонили помитися... Ми позабивалися в кутки, посхиляли голови.

Повернувся Дата Туташхіа. Він не приніс нічого нового, окрім того, що Бікентій назвав йому першоджерело тієї новини — начальника лікарні, військового лікаря Щелкунова,— але навіщо здалося жандармові звіряти Бікентію державну таємницю?! Тієї ночі ми не переставали шепотітися аж до світанку. А вранці, власне, не вранці, а на початку дванадцятої знов повернулися до тієї розмови. Треба було вирішити, що потрібно зробити, щоб не допустити злочину. Було обмірковано всі можливі шляхи до врятування агітаторів від ганьби, але до певного висновку не могли дійти. Їх міг врятувати бунт, а для цього потрібен був привід.

— Привід, я гадаю, вже є, але про те, що потрібне для повстання, хочу поговорити сам на сам з Хомою,— сказав Дата Туташхіа.

Жодному з нас досвіду не бракувало, але Дату Туташхіа ми всі мали за особливу силу. Ми знали, настане хвилина, і він скаже своє і тільки своє слово.

— Ви згодні? — спитав Дата.

— Нехай буде так,— мовив Амбо.

Інші теж підтвердили згоду, хто — словом, а хто — кивнувши головою.

Дата одійшов від нас, обрав затишне місце й покликав Хому.

Довго вони розмовляли. Потім і мене гукнули.

— Ти добре все зважив? Зможеш? — спитав Хома Комодов Дату.

— У цій справі мало такого, що я зможу. Порядна людина повинна старатися робити те, чого вона раніше не робила і що їй здається неможливим. І я лиш тому опинився з вами, що бути з вами я не міг.

— Тому, що не міг? — перепитав Хома, а потім поцікавився: — Дато, ти можеш сказати мені, заради чого йдеш на такий великий риск?

— Я конче повинен відповісти?

— Ні. Це лише прохання. Я для себе хочу знати.

— Спробую, якщо зумію. Багато чого треба сказати, а в голові все перемішалося, мушу відібрати, що хочу і що потрібно сказати.— Дата довгенько думав.— Бачиш, коли зло коїться в тебе на очах, здолати його легко. Перетворити зло на добро — набагато важче, а все-таки можна. Але і в добра, і в зла є своє гніздо, як, власне, і в усього, що існує на цьому світі. Якщо не зруйнувати гнізда зла, зло проросте в інших місцях. Зруйнувати гніздо зла — це дуже велике діло, таке велике, що заради нього й постраждати варто, і смерть не страшна. Тому я й беруся за те, про що я тобі сказав.

Якийсь час ми мовчали, задумавшись, а тоді Хома промовив: Гаразд! Шалво! Ось Дата обіцяє завтра вночі дістати нам ключі від усіх корпусів і камер, але як він збирається це зробити, не хоче нікому казати — крім мене. Ми мусимо прийняти цю умову. Я повідомлю членів комітету, і ми вирішимо, чи починати бунт, чи ні. Наша допомога Даті не потрібна, кличе тільки тебе! Важке й ризиковане це діло...

— Я згоден. Як не хоче він, щоб я все знав, і не треба. Все одно піду! — не дав я договорити Хомі Комодову.

Тепер уже як слід не пригадую, чим закінчилася та наша рада, хто що казав, та й чи треба говорити про це, але єдине скажу, що всі як один надвоє думали: серцем раділи, що наближається вирішальний час здійснення мрії, а в душі надіялися, що Даті Туташхіа не пощастить виконати своєї обіцянки! Це можна зрозуміти. Важко ставити життя на карту, навіть якщо робиш усе це, спокійно розрахувавши, обміркувавши. Важко навіть, якщо повстаєш проти ворога вітчизни і за тобою — твій народ, твої діти, закон твоєї держави, що дозволяє тобі стати вбивцею й обіцяє при тому зберегти твоє добре людське ім’я! А що казати про жменьку однодумців, котрі кидаються на могутню імперію й на закон, який негайно оголосить тебе вбивцею, зрадником, покидьком... Це важкий тягар, навіть якщо сильна в тебе віра, що ти йдеш на це заради кращого майбутнього свого народу!..

— Товариші! Якщо хтось хоче вийти з нашого діла, не пізно й не соромно це зробити,— сказав Хома Комодов.— Нехай іде, і ми не спитаємо його ні про що до слушного часу.

Хто ж міг сказати, що він боягуз?!

Коли Дата Туташхіа йшов, мабуть, до Дембіна, Класіон, схопив його за руку — хотів щось сказати.

Дата сів біля нього.

— Що думаєш робити, чому приховуєш? — спитав Класіон.

Дата Туташхіа обвів усіх очима.

— Ви тільки не ображайтеся, усім вам розуму не треба позичати, а для діла, за яке я беруся, й одного розуму вистачить. Якщо я вам скажу, що збираюся робити, ви почнете обговорювати, поради давати. І може так статися, що я вас послухаю, а ваша порада збудить сумнів. А вагання поганий товариш у такій справі. Тому я й не скажу нічого.

— Ну, а якщо від твого заміру і нам, і нашій справі погано буде, тоді що? — спитав Амбо.

Дата Туташхіа всміхнувся.

— Друже мій, Амбо, від царя Миколки тобі стільки поганого, що я вже не зможу нічого більше додати. Ми — у в’язниці, а в’язничний закон ти знаєш краще за мене. Що я маю намір робити і чого хочу — нехай це нікого не турбує! Я роблю те, що вважаю за потрібне, а скористаєтеся ви цим чи ні, я й знати не хочу. Тільки може так усе скластися, що я вам стану в пригоді!

Запала тиша.

Дата встав і пішов.

— У чому цей чоловік не правий? — спитав Хома Комодов.

— Правий до небес,— сказав Езіз Челідзе.

Нашою найближчою метою було: вигнати адміністрацію, позакладати входи, звести барикади й стояти напоготові доти, доки розвиток подій не поставить перед нами нових альтернатив. Тут багато чого залежало від того, як поведеться Метехська в’язниця, Тифліський нелегальний комітет, тифліський робітничий клас і, нарешті, цар та Державна дума, якщо звістка про наш бунт дійде до їхніх вух. Головною вимогою було: неухильне виконання передбачених маніфестом сімнадцятого жовтня обіцянок, а далі йшли ще одинадцять пунктів: полегшення умов в’язничного режиму, негайне звільнення інвалідів, хворих, тих, у кого малий строк, жінок та інші вимоги. Поки що — це, а в подальшому мали намір діяти вже згідно з вказівками Тифліського нелегального комітету.

Майже всі питання було розв’язано, розподілено обов’язки, написано кілька необхідних записок і текст відозви, де висвітлювались і загальна мета бунту, і коцівська сваволя, а далі лишалося тільки чекати.

Я слухав інших, говорив сам, і мене весь час не полишало відчуття, що та роздвоєність у членів комітету, про яку я говорив, у всіх у нас ніби посилилась і переросла у впевненість, що ключів не пощастить захопити й не доведеться наражатися на смерть...

Після сніданку Дата Туташхіа грав у нарди аж до обіду. Потім цілу годину теревенив із Спарапетом. Обидва щиро сміялися. Ще годину походжав з художником Лоладзе — був у нас такий у камері. Тоді сів біля Дембіна, і Лука Петрович поринув у Спогади про життя на засланнях... Одне слово, Дата Туташхіа розгулював по камері, наче й не затівалося нічого. А лишалися ж лічені години! Може, він передумав! Подавало надію тільки те, що за цей час Поктія двічі вхитрявся вискочити з камери: уперше разом з кимось діжку виніс та приніс води, а виходячи, прихопив паляницю чорного хліба. Ту паляницю Дата вранці взяв у злодіїв і сховав у ній фінку! Поктія довго ходив. Повернувся, звичайно, без хліба, і тепер мене гризла думка, чому Дата в найвирішальнішу хвилину постарався позбутися своєї єдиної зброї. Удруге Поктія разом з прибиральником виніс парашу. Вперше за весь час він доторкнувся до тієї посудини. Цього разу він прихопив записку і, повернувшись, щось шепнув Даті. А ще я помітив: після розмови з Датою Лоладзе обійшов усю камеру, позбирав усі олівці, які в кого були, будь-якого кольору, розтовк грифель і став робити фарбу.

...Ми поверталися з прогулянки.

Передні вже ввійшли в головні двері корпусу, коли повз нас прошмигнула Нене — прибиральниця під’їзду — й кинула нам під ноги щось загорнуте в ганчірку. Дата показав очима й сказав мені:

— Підніми.

Я нахилився, підняв. Наглядач нічого не помітив.

У камері я розгорнув ганчірку. Там було волосся — товсте, цупке, сиве вперемішку з чорним. Дата віддав його Лоладзе. Художник подивився, помацав, лишився, видно, задоволений. Одразу ж заходився робити парик і вуса так вправно, що я аж здивувався.

Змінився наглядач нашого поверху. Значить, і Моська прийняв свій напівпідвал. Колись Моська був катом, тобто людиною, яка працювала біля шибениці. Потім його призначили начальником мул-етапу. Так в Ортачальській в’язниці називалася маленька двоколісна гарба, в яку запрягали мула. Нею вивозили мерців і ховали неподалік звідси, на схилах гори. Нарешті Моська дістав підвищення — його призначили наглядачем і, очевидно, за окремі заслуги й на знак особливої довіри, доручили найважчу ділянку — підвал.

Значить, так: Моська та інші наглядачі його зміни заступили о шостій годині вечора. Одразу ж треба передивитися, що сталося на попередній зміні. На це йде година. З сьомої до восьмої — вечеря. З восьмої до десятої — спорожнити параші, сходити в клозет, принести води. О десятій — відбій. О цій годині всі поверхи обходив сам черговий комендант, тієї ночі — пан Канарейка. Це було його прізвище, а не прозвисько. Він зазирав у вічко майже всіх камер, щоб переконатися, що в підвладних йому володіннях панує мир, порядок і райська смиренність. Арештанти залишили панові Канарейці його прізвище за контрастом: то був тлустий, чорний, напівсивий, довговусий суб’єкт.

Наглядач кожного поверху мав повний набір ключів від своїх камер, але самі наглядачі були теж замкнені, бо спуск з поверху на поверх перегороджувався гратами з товстих сталевих прутів, а двері, вмонтовані в ті грати, замкнуто було міцними замками, ключі від яких довірялися черговому комендантові. Отже, наглядачі перебували в полоні пана Канарейки, і, якщо Дата Туташхіа обіцяв здати нам ключі від усіх корпусів і камер,— значить, йому треба було найперше мати в руках комендантські ключі, щоб потім з допомогою них добратися на всі поверхи до наглядачів з їхніми ключами від камер... А для того, щоб пограбувати Канарейку, треба було захопити нашого наглядача з його ключами й влаштувати засаду Канарейці. Якщо Канарейка не прийде в коридор, то як же його пограбувати?.. Моє нервове чекання скінчилося тим, що, коли ми викотили в коридор порожні діжки від принесеного на вечерю кандьору, а це було годині о восьмій вечора, Дата підкликав мене до себе й сказав, що наді мною треба так почаклувати, щоб я погладшав. А потім повів мене в гості до Дембіна, він уже з ним домовився, яку роль той має грати.

Я попросив наглядача повести нас на вечірній туалет першими. Черга йти до клозета доходила вже до другого кінця коридора, і раптом я помітив, що Дата Туташхіа хвилюється. І всім членам комітету передався його неспокій. Домовленість була така, що кожен має триматися, як завжди,— хто лежати, хто грати в нарди, хто просто тинятися по камері. Все виходило навпаки. Усі сиділи на своїх нарах і думали, думали, думали.

Сходила вже в клозет і остання камера. Ми з Датою припали до дверей, ловлячи кожен звук у коридорі...

Ось увійшов до своєї камери останній арештант!

Ось клацнув засув і дзвякнули ключі.

Камеру замкнули.

Наглядач відмикає камеру каторжан: знову дзвякають ключі, скрипить засув, клацнув, ударившись об стіну, метал... Кроки... Човгають багато ніг, і... цілковита затаєна тиша.

— Взяли! — прошепотів Дата.

— Кого взяли? — я нічого не зрозумів.

— Наглядача,— заспокоїв Дата,— ключі вже в Гогі Цуладзе!..

Двері клозета рипнули і з шумом зачинилися. Хтось підійшов до камери каторжан.

Гогі Цуладзе засунув засув на дверях камери, замкнув замок.

Тепер кроки в напрямі до нас — нерівне, квапливе човгання... Хтось зазирнув у вічко нашої камери. Вічко закрилося, і трохи прочинилися двері. За ними промайнула і зникла постать Гогі Цуладзе. Дембін, я, Лоладзе і Дата Туташхіа вийшли в коридор. На порозі камери мене раптом пойняло велике бажання обернутися на наших, подивитись, як вони реагують... але я не встиг.

Дата взяв у Гогі в’язку ключів і став замикати нашу камеру. Гогі пішов уперед, ми втрьох подалися за ним у клозет.

Наглядач із зав’язаними очима, в самій білизні, босий, стояв у кутку, спиною до нас. У нього на потилиці стирчав товстий вузол, кінці рушника звисали на плечі. Це чомусь нагадало мені дівчинку з довгими стрічками, схожу на амура, яку бачив я на пароплаві, що йшов з Новоросійська в Батумі.

Дата увійшов слідом за нами і на мигах звелів Дембіну переодягтися. Одяг наглядача тримав один з двох незнайомих, яких ми застали, коли ввійшли сюди. Обидва були в масках. Гогі подав маску мені й Лоладзе.

Дембін, переодягаючись, страшенно хвилювався, руки не слухалися, тремтіли... Пам’ятаю, ніяк не попадав ногою в чобіт — не міг встояти на одній нозі. Дата за руку підтримував його. Нарешті переодягся. А коли все закінчив, Лоладзе поправив на Дембіні одяг, надав йому, сказати б, натуральнішого вигляду: відпустив пояс, напустив над поясом сорочку, поправив шинелю, збив шапку трохи набакир, як любив наш наглядач...

Продзеленчав відбій.

Дембін і Дата вийшли в коридор. Лоладзе, Гогі Цуладзе, я і ті двоє каторжан, один з яких тримав під боком у наглядача великий саморобний ніж, лишилися в клозеті.

Через кілька хвилин ми почули, як відчинилися двері камери, а потім їх замкнули. То Дембін упустив до камери Дату.

А нам треба було чекати — п’ятнадцять, двадцять хвилин, може, півгодини,— поки комендант Канарейка прийде на наш поверх.

— Давай вийдемо подивимося, що там...— шепнув я Гогі.

Гогі зрозумів, як знемагаю я від нудьги. Він теж був дуже схвильований і лиш над силу намагався зберегти спокій.

Ми вийшли в коридор. Дембін стояв на площадці поверху і дивився вниз.

— Канарейка в підвалі,— сказав він.— А Дата казав, що він спочатку підніметься сюди... І Коц з ним у підвалі.

— Прийде,— щось прикинувши в думці, мовив Гогі.— Все правильно. Звичайно... У них же сьогодні діло є в підвалі.

Гогі навшпиньках підійшов до нашої камери, відсунув вічко і став з кимось перешіптуватися. Мабуть, Дата стояв по той бік дверей. Грюкнули двері, що вели в підвал, але не клацнув засув, і ключі не дзвякнули. Канарейка вийшов з підвалу й не замкнув за собою дверей! Значить, він збирається одразу ж повернутися. Я ще трохи подивився. Комендант був сам, уже йшов першим поверхом!.. Дембін завмер коло дверей камери каторжан. Ми сховалися в клозеті. Гогі погасив світло, і це теж було важливою деталлю операції...

Не минуло й хвилини, як Канарейка ввійшов у освітлений двома тьмяними лампочками довгий коридор нашого поверху. Лука Петрович припав до вічка і, як велів йому Дата, лунко брязнув по дверях в’язкою ключів. Звук прокотився по всьому коридору й привернув увагу Канарейки. Дембін відхилився од вічка камери каторжан і, повернувшись, уткнувся носом у вічко камери навпроти. Канарейка, як завжди, рушив у протилежний бік коридора і, ступивши кілька кроків, одразу побачив порушення — з трохи прочинених дверей клозета не падало світло. Він одчинив двері й увійшов, але тьмяне коридорне світло не могло розігнати темряви, що залягла тут. Ми стояли, припавши до стіни біля самісінких дверей. Канарейка ввійшов і ще не встиг розглядіти наших тіней, як на горлі й біля серця відчув дотик ножів. Ще мить, і йому зав’язали очі рушником. Він підняв руки вгору, і в’язка ключів од поверхів опинилася у мене в руках.

Гогі засвітив світло, і через якихось дві хвилини Канарейка стояв у самій білизні, а я вже красувався в його мундирі. Лоладзе швидко приліпив мені вуса, покрутився кругом мене, поколотився, домагаючись можливої схожості — взірець поруч, діло немудре! Ще раз обдивився мене й радісно, з почуттям великої гордості розвів руками й сказав Гогі Цуладзе:

— Ні, ти поглянь, який схожий!

Цю частину операції було закінчено.

— Feci quod potui, îaciant meliora potentes[42],— з театральною пишномовністю сказав Лоладзе й вийшов у коридор.

Канарейка і наглядач лишилися в клозеті під вартою двох каторжників у масках. Гогі на мигах звелів їм пильнувати, і ми вийшли слідом за Лоладзе.

Я відчинив нашу камеру, і Дата Туташхіа з Поктією, весь наш комітет і ще кілька добровольців вийшли в коридор. Пригадую, перш ніж переступити поріг, Петро Андращук перехрестився і щось прошепотів — мабуть, помолився. Загаявся і Класіон, урочисто прошепотівши сам собі:

— Класіоне Квімсадзе!.. Настала велика хвилина твого життя! — Він опустив очі долу і лиш по тому переступив поріг.

Дата Туташхіа оддав ключі від нашого поверху Хомі Комодову. Пошепки двічі повторив кожному його завдання.

Нарешті Дембін і я — себто наглядач і комендант Канарейка,— ведучи під своєю вартою Дату Туташхіа, Поктію, Андро Чанейшвілі, Олексія Снєгира, Езіза Челідзе, Петра Андращука і Класіона Квімсадзе, почали спускатися вниз. Хома Комодов, Амбо Хлгатян і Гогі Цуладзе лишилися нагорі й пішли по камерах роз’яснювати становище, читати звернення, виявляти добровольців... Одне слово, роботи було багато.

Замок третього поверху не піддавався. Руки в мене тремтіли, може, я хвилювався того, що за спиною в мене людям уже уривається терпець, вони нетямилися, і ось-ось хто-небудь міг сказати — дай, я відімкну! Наглядач, чи то він був поруч, чи то підійшов саме на ту шамотню,— не знаю, та щойно я відчинив двері, як він виструнчився переді мною.

— Кру-гом, тварюко! — Не встиг я доказати оте «тварюко», як побачив його спину й краї рушника, що перехопив йому голову.

На цьому поверсі лишилися Андро Чапейшвілі та Езіз Челідзе. Ми спустилися на другий поверх... Не варт уже й розказувати. І тут, і на першому поверсі повторилося майже те саме, що й у нас нагорі. Коротше кажучи, поріг підвального коридора переступили я і Лука Петрович. За дверима лишилися Класіон Квімсадзе, Поктія і Дата Туташхіа.

Дата Туташхіа не раз, бувало, казав мені: сміливість — це звичка! За той короткий час, що ми спускалися з нашого поверху в підвал, я так звик хапати наглядачів, що, побачивши милого Коца і ще милішого Моську, прямісінько рушив до них. Я йшов повільно, побризкуючи ключами. На відстані трьох-чотирьох кроків від мене, опустивши голову, але дуже впевнено ступав Дембін. Я зупинився біля однієї камери й зазирнув у вічко. Те саме зробив і Дембін — так ми домовлялися. Коц сидів у кіпці коридора на стільці. Поруч, виструнчившись, стояв Моська. Коли я ввійшов у коридор, Коц лиш одним поглядом удостоїв мене своєї начальницької уваги й одвів знуджені очі кудись убік. Моська стояв, то на нас позираючи, то до Коца прислухаючись.

Я брязнув по дверях камери в’язкою ключів, і на цей знак у коридор увірвалися Дата, Поктія, Олексій Снєгир і Класіон. Саме — увірвалися! Я тільки метнув на них очима й поспішив до Коца. А Дембін — нема що й казати — просто розцвів. У вузькому коридорі Коц і Моська не могли роздивитися, хто біг у нас за спиною. До того ж усі були в масках, та й освітлення тут було, як і скрізь,— наполовину, а може, й на третину. Ми так зненацька застукали Коца і Моську, що вони, безперечно, не встигли подумати про страх, якщо взагалі могли про щось думати.

— Устань, тварюко! Обличчям до стіни! — процідив я крізь зуби.

У Моськи підломились коліна, і він мало не знепритомнів, а Коц навіть поворухнутися не міг, і його разом із стільцем повернули до стіни Поктія і Класіон.

Я озирнувся: Дембін, квапливо роздягаючись, так далеко шпурнув наглядачів чобіт, що трохи не влучив у Хому Комодова, який саме входив до підвалу.

Дата пішов по карцерах, виганяючи звідти всіх. У нещасного Какалашвілі, котрий ніяк не міг уторопати, що відбувається, очі на лоба вилізли, він роззявив був рота, але Хома притулив до губів пальця, що й геть збило з пантелику бідолашного гімназиста. Дардак теж потягнувся був до виходу, але Хома Комодов упхнув його назад у камеру.

Дембін у самій білизні стрімголов кинувся з коридора.

Дата кивнув Класіонові, щоб пана Коца впустили в один з карцерів. Підійшовши до Дати, Класіон підняв вісім пальців і кивнув на восьму камеру, біля якої ми й стояли. Дата очима спитав: чому у восьму? Класіон ляснув себе долонею по заду, і Дата розсміявся. Тільки-но я збагнув, що сучий син Класіон пропонує кинути начальника в’язниці до мужоложів, як за спиною в мене пролунав дружний сміх — у коридорі вже крутилося чоловік двадцять, і всі реготали. Декого з них я й в обличчя не знав. Сміх побіг по камерах і через якихось півхвилини реготала вся в’язниця — чотири тисячі чоловік разом.

Відчинили восьму камеру, вштовхнули Коца, Класіонове бажання здійснилося. Звичайно, ніхто б його не зачепив, та однієї думки впхнути його до мужоложів було досить для ДОВІЧНО! ганьби начальника в’язниці.

— Розв’яжіть йому руки й зніміть пов’язку з очей,— звелів Хома.

Мужоложі стояли, збившись у купу, нічого не розуміючи. Перший підійшов Харчо й став розв’язувати руки Коцові. Наважився й Аліскер, він розв’язав очі начальникові в’язниці.

— Бісмаллах, хто ж це? — упізнавши, хто то був, Аліскер позадкував до своїх.

Харчо зазирнув в обличчя начальникові в’язниці:

— Вах, оце тобі, їй-богу!.. Ні, ти подивися, га? Коц, Коц і є!

Рудольф Валентинович аж надто люб’язно й простодушно спитав:

— Вибачайте... Хіба государ імператор уже зрікся престолу?

— Дивіться мені! Не дай бог пищати та плакати почне, мовляв, допоможіть, усім ребра перелічу! — сказав мужоложам Чалаб.

Доля звела мене з Чалабом, коли я сидів уперше. Був Чалаб мирним кинджальником. Сидів він за те, що позичив комусь револьвера, з якого було вбито жандарма. Чалаб зовсім не був причетний до революції, і мене вразило, коли і вдруге він постав переді мною як політв’язень. Я нагадав йому про себе. Виявилося, що він сидить уже втретє, І після тієї справи з револьвером обидва рази за нещадні побої поліцейських. У нього була така химера — він ненавидів поліцейських і під час слідства, через якусь незрозумілу впертість, пояснював свої вчинки ненавистю до царизму. Тому й проходив він як політичний.

Коли двері восьмої камери замкнули, Чалаб сказав Хомі:

— Тут потрібен господар. Якщо ми Канарейку й Моську залишаємо...

— Залишаємо.

— Це небезпечно... Коли б арештанти не виламали дверей і не розправилися з ними. Цього не можна допускати...

Хома кивнув, але нічого не сказав.

— Давай ключі, я пригляну,— сказав Чалаб.

Хома подав йому в’язку ключів і порадив:

— Тоді знайди людей, бо сам ти не впораєшся...

— Взагалі потрібен порядок, революційна дисципліна потрібна! — сказав я.

— Усе буде гаразд! — запевнив мене Чалаб.

— Звільніть коридорі — гукнув хтось, і коридор умить спорожнів.

Коло восьмої камери лишилося троє: Хома Комодов, Дата Туташхіа і я.

— Не можна так! — промовив Хома.

— Ти правду кажеш, не можна,— потвердив Дата.

— Чалабе, йди сюди! — покликав Хома.

Чалаб саме вводив до камери Моську. Він замкнув за ним двері й підійшов до нас.

— Виведи його й посади з Моською! — Хома кивнув головою на восьму камеру.

— Кого?

— Коца.

— Коца? Я думав, ти кажеш про когось з отих... Коца? Вивести Коца? — Чалаб з сумнівом подивився на Хому.— Навіщо?

— А на те... погана влада поганими справами займається, тому народ і хоче скинути царя,— сказав Дата Туташхіа.— А нам це не личить, я так гадаю.

— Посади з Моською! — повторив. Хома, і ми рушили до виходу.

— Як скажете! — неохоче згодився Чалаб, коли ми вже далеченько відійшли.

Граф Сегеді

Як розвивався бунт, я, можна сказати, знаю все, аж до пікантних подробиць. Один з моїх колишніх підлеглих від початку до кінця був свідком подій, але, наголошую,— тільки свідком і спостерігачем. Незважаючи на те що в’язничне відомство було однією з підвладних йому установ, він не мав у ньому навіть дорадчого голосу. Я вже казав, що так було вирішено в Петербурзі. Але, так чи інакше, мій колишній підлеглий через якийсь час після того, як арештанти захопили в’язницю, стояв на караульній вишці, а всередині відбувалося ось що: у темряві гасали сотні людей. Навколо корпусу вже здійнялися величезні купи каміння й цегли — арсенал на випадок штурму. Чути було скрип риштовання біля недобудованого корпусу, хряскали, падаючи на землю, дошки, люди озброювалися — хто ломакою, хто камінням, хто киркою або ломом.

Хтось вигнав з камер чоловік п’ятдесят арештантів. Вони носили дерево від того будинку, що стояв у риштованні, й споруджували барикади. Робота кипіла, чути було десь здалеку короткі розпорядження, очевидно, бувалих людей.

Трохи згодом до першої барикади пригнали юрму наглядачів і під свист і галалакання змусили їх перебратися через неї. Хвіртка у воротах відчинилася, і солдати, що залягли по той бік огорожі, перерахувавши наглядачів, ніби арештантів, випустили їх на волю. Хвіртка зачинилася.

На світанку в’язниця була схожа на укріплену фортифікаційну споруду. На барикадах засіло багато людей. Бойовий дух, озброєння — наносили гори каміння й битої цегли,— дисципліна свідчили про участь обізнаних з цією справою людей. Кухня почала роздавати вранішній кандьор. У першу чергу сніданок подали на позиції. Обслуга працювала точно й беззаперечно виконувала розпорядження чергових та інтендантів.

Одразу після сніданку на подвір’ї в’язниці страшенно засмерділо — наче вичищали асенізаційні ями. Один з ватажків вів загін, який ніс нечистоти й виливав їх прямо на барикаду перед головними воротами. Ватажок той був арештант Класіон Квімсадзе. Той самий Квімсадзе на площадці третього поверху недобудованого в’язничного корпусу керував спорудженням незрозумілого механізму. Інші ватажки поки що не з’являлися.

Перший контакт з бунтівною в’язницею було встановлено з допомогою інтенданта Чарадзе. Йому прочинили хвіртку в головних воротах, він просунув голову.

— Я через оте смердюче звалище провіанту не перетягну! — горланив Чарадзе.— Це ж не мало, на п’ять тисяч чоловік та на три дні... Ф-фе, як ви тут усе запоганили. Ану, розчищайте мені дорогу.

Усі мовчали.

— Ви що, не чуєте? Вам кажуть!

— Нехай знімуть грати хоча б з одного вікна адміністративного корпусу й передають через нього,— сказав хтось голосно.

— Аякже! Так вони вам і познімають грати!— кинув Чарадзе, і хвіртка грюкнула й зачинилася.

О десятій ранку намісник затвердив склад оперативного штабу. Приборкати бунт доручили полковникові Кубасарідзе. Після короткої наради до одного з вікон адміністративного корпусу приставили солдатів, заходилися знімати грати. Арештанти, вирвавшись на подвір’я, першу перемогу відсвяткували неймовірним ревом, і інтендант Чарадзе передав триденний пайок усього контингенту представникові, якого призначили бунтівники. То був арештант Шалва Тухарелі. Він і зараз живий, працює в селі завпедом середньої школи. Та частина моїх записів, де розповідається про внутрішні, не відомі слідству стосунки, побудована за розповідями Шалви Тухарелі.

Провіант приймали не більше як п’ятнадцять хвилин, і сам Шалва Тухарелі провів останній мішок. Солдати підмели віником на підвіконні, витерли мокрою, а потім сухою ганчіркою, і на вікні став полковник Кубасарідзе.

— Здрастуйте, арештанти! — гаркнув полковник.

Ніхто не відповів на його привітання.

Кубасарідзе озирнувся через плече, і з обох боків біля нього з’явилося по офіцеру, на чин нижчих.

— Арештанти! — промовив полковник улесливо.— Я не розумію, чим ви схвильовані, навіщо оцей гармидер... це сміхотворне безладдя?

Знову мовчанка.

— Ось, скажімо, ви!.. Прошу вперед, виходьте, виходьте! — запросив когось із шушвалі один з офіцерів. Мабуть, до того, кого він кликав, уперше за життя зверталися на «ви», та ще так чемно, і бідолаха, механічно скоряючись, ступив два кроки вперед.

— От і прекрасно,— заговорив полковник.— Як ваше прізвище, юначе?

Юнак опустив голову, і марно було сподіватися, що полковник коли-небудь почує його прізвище.

— Не бійся, синку, скажи, як тебе звати. Ось я, наприклад... полковник Станіслав Кайхосрович Кубасарідзе, а тебе як звати? — лагідно так спитав.

А той стояв як бовван. Юрма безмовно дослухалася до тиші.

— Скажи,— заворкував полковник,— я ж назвався... назвись і ти.

Знову довга мовчанка, і нарешті з черева юрми, немов з могили, почулося:

— Ва, ти ба який?! Дуже йому потрібне твоє прізвище, теж мені подарунок — зараз додому віднесе! Ну взнав він твоє прізвище, а навіщо воно йому?! Ось коли ти його прізвище взнаєш... отоді йому буде непереливки. Він і мовчить. Прізвище йому назви!.. Ти ба, який моторний!

Полковник, видно, не звик до такого зухвалого поводження й розгубився.

— Ну, добре, добре,— озвався другий офіцер.— Не треба прізвища. Скажи панові полковнику, чим ти невдоволений, чим тебе скривдили, хто скривдив, як це було...

— А ось як було...— несподівано голосно й сердито заговорив арештант.— Цілий місяць листи додому надсилаю, щоб їсти принесли. І не несуть... Жду, а їх нема!

Офіцери перезирнулися, полковник хотів був щось сказати... Але автор неодержаних листів не дав йому говорити:

— Не вкидають листів, на пошту не односять. В’язниця не вкидає!

— А-а! — зрозумів полковник.— Ми це з’ясуємо, неодмінно з’ясуємо і винних покараємо. Іди напиши листа, я сам укину його в поштову скриньку. Іди, сину, пиши!

— Бачиєв я. Фрідон Миколайович!— хоч і пізно, але гордо й виразно представився арештант полковникові й побіг писати листа.

Поки один з офіцерів виводив у записній книжечці «Бачиєв Фрідон Миколайович», полковник знову звернувся до юрми.

— Ну, в кого іще що? Слухаю.

— М’ясо крадуть,— крикнув хтось.

— Не крадуть, а ходять на кухню й жеруть!

— Ва, а що, хіба це не крадіжка?

— Крадіжка, крадіжка!

— Сіль, олію — все цуплять!

Полковник ледве влучив таку мить, щоб і своє слово втиснути у те різноголосся:

— Хто краде, панове, звідки й куди цуплять?.. Говоріть по черзі, нехай почне хтось один!

Зчинився страшенний гамір, бо кожен вважав, що коли говорити по черзі, починати треба йому.

Офіцер ледве встигав записувати — м’ясо, сіль, олія, чиїсь прізвища,— і коли громада трохи вгамувалася, знов заговорив полковник:

— Даю вам слово честі дворянина, все це я з’ясую і винних суворо покараю, якнайсуворіше!.. Що вас турбує, які у вас іще скарги?

Юрма зрозуміла, що краще говорити по черзі, але не могла збагнути, що говорить з представником влади про житейські дрібниці, тим часом як бунт мав зовсім іншу основу й мету. Полковник теж не поспішав, він очікував, коли дійде мова й до цієї справжньої суті.

— Старі параші, нехай замінять! — раптом вигукнув хтось.

Полковник записав, пообіцяв негайно владнати й це, і тоді вже хтось попросив:

— Нехай повідмикають камери, як було до цього!

— Ва-а-а! Справді! Е-е-е!

Народ знов загомонів. Немов тепер згадали, що про таку важливу вимогу вони й забули.

Полковникові довелося довго чекати, поки галас улігся, і, наче й не було нічого, він сказав:

— Власті не знали, що камери позамикали. Це самочинство начальника в’язниці та його адміністрації. Ми його неодмінно покараємо. Зараз вони відімкнуті?.. Нехай лишаються відчинені, замкнути їх знову ніхто не посміє... Тільки вночі їх замикатимуть, як і замикали,— до шостої ранку. Прошу, що у вас іще?

У юрмі голосно проказали: вночі замкнуть, а вранці не відімкнуть,— та полковник удав, ніби не дочув, а тут іще йому на допомогу нагодився й Галамбо:

— У лазню не пускають, у лазню!

— Ні, ти тільки послухай,— почулося в юрмі.— Це тобто тебе, Галамбо, в лазню, еге?

Згодом я дізнався, що Галамбо хоч і скаржився, але сам місяцями не вмивавсь, і заманити його в лазню просто неможливо. Проте полковник звелів записати і цю скаргу й виголосив тронну промову:

— Піддані нашого шанованого царя-імператора полюбляють час від часу чинити безладдя, заворушення і всілякий там переполох, але його величність вважають це явище виявом їхнього піднесеного духу. І цілком справедливо вважають. Уявіть собі, воно ж і з худобою буває: упреться — й ані руш. Тоді хоч бий, хоч не бий — дарма, перечекати треба!.. Мине небагато часу, обридне впиратися, рушить, потягне воза, і все буде добре, як і було! Тим паче ви, панове! Ось вас замкнули в цьому гидкому казенному домі. Звичайно, вам обридла одноманітність, і душу вашу охопило сум’яття. Хвилюйтеся, кричіть, бунтуйте — я вам дозволяю все. Ми потерпимо, зачекаємо, і — рано чи пізно, все повернеться в старе річище!..— На цьому місці полковник дістав велику носову хусточку й махнув нею в бік барикади, що підпирала ворота: — Немає більше потреби, не носіть сюди нечистот, смердить дуже... Ага, а тепер у мене до вас іще одна справа, панове...— Полковник понишпорив очима по юрмі. Зупинивши на комусь погляд, запросив: — Ось ви, еге, ви, ви! Підійдіть, будь ласка, ближче, добродію. У мене голосу не стає, горло хворе...

Арештант повільно вийшов з юрми.

— У вас вигляд інтелігента. Як ваше прізвище, добродію? — чемно спитав арештанта полковник.

— Квімсадзе, Класіон Бічійович, телеграфіст!— Таким тоном кажуть: «Іди ти к такій матері!»

— Дуже приємно! — озвався полковник.— Я вас ще зранку запримітив. Ви, здається маєте честь розпоряджатися будівництвом якоїсь споруди?.. І нечистоти виносили...

Квімсадзе розгубився: що відповісти? Як бути? Та полковник сам вивів його із скрутного становища:

— Якщо ви розпоряджаєтеся будівництвом отієї вишки, то, треба гадати, ви знаєтеся на всьому цьому...— Полковник потрусив зап’ястям руки.— Є іще один керівник, я запримітив, він приймав провіант, але зараз його тут немає. Так, треба пана Коца, та ще у вас є один наглядач... неодмінно треба видати їх нам. Інакше ми не зможемо їх покарати, це ж зрозуміло!.. Ідіть і приведіть їх сюди!

Класіон зиркнув на полковника Станіслава Кайхосровича Кубасарідзе знизу вгору й сказав:

— Нехай здасться, пане полковнику, і ми його випустимо.

— Як це — здасться!..— Полковник вирішив, що справи його не такі вже й погані, коли його підлеглі й досі не здалися, й підвищив голос: — Офіцерові армії його величності... е-е-е... Кому він мусить здаватися?

— Ну, хоча б Харчо, пане полковнику! — чітко вимовив Квімсадзе.

— Що ви сказали? Харчо? — полковник метнув оком на свого офіцера.

— Ну, якщо не захоче здатися Харчо, тоді нехай здається Дардакові!

Полковник зиркнув на другого офіцера. Той здвигнув плечима.

— Це що, прізвиська, добродію Квімсадзе?

— Атож, пане полковнику.

— Офіцерові його імператорської величності здаватися в полон?! Ні в якому разі! — обурився полковник.

— Та що ви, добродію, який полон, він у нас в самій білизні у камері сидить... Нехай вибере, який з них йому до вподоби, і здасться. А як не захоче Харчо і Дардака, будь ласка, прекрасний є чоловік, освічений — Рудольф Валентинович...

— Мовчати! — заревів полковник.

— Та як же, пане... Де ж вам знайти кращих за Рудольфа Валентиновича? І не шукайте. Може, звичайно, самому Кодові сподобається хтось інший, ну, тоді вже наші з вами балачки й зовсім зайві.

— Як їх звати, як ви їх назвали, добродію Керкадзе? — лагідно вимовив один з офіцерів і витяг записну книжку.

— Квімсадзе я, Класіон Бічійович! Телеграфіст!

— Так, так, добродію Квімсадзе, як ви їх назвали?

— Харчо, Дарчо, Аліскер, Дігліа, Дардак, Рудольф Валентинович, можна й інших пошукати, якщо захочете...

— Варвари! — заревів полковник.

— Цьому ми у вашого Кода навчилися, пане! — зловтішно заперечив Класіон Квімсадзе.

Як бачите, дипломатичний талант полковника Кубасарідзе був ще в ембріональному стані, і він так сильно спалахнув, що важко уявити, який міг бути наступний його крок, коли б не одна зовсім несподівана обставина.

— Вибачайте, панове, вибачайте!— десь аж з глибини юрми лунав голос Рудольфа Валентиновича.

Люди розступилися. Полковник насторожився; Рудольф Валентинович був не сам, попереду в натовпі проторовував йому дорогу Дардак.

Вибралися, вийшли, так би мовити, на авансцену.

— Тепер ти говори,— сказав Дардак своєму супутникові.

— Ні, що ви! Я вже в трьох камерах сповідався. Тепер ваша черга, добродію,— заперечив Рудольф Валентинович.

— Та в тебе доладніше виходить, ти чоловік учений, говори, говори! — вів своєї Дардак.

— Ваша черга, добродію! — наполегливо повторив Рудольф Валентинович.

Дардак мудровано вилаявся й почав;

— За цим разом, сидячи тут, я нічим не завинив, клянуся, — Дардак аж перехрестився.— А в попередній раз було таке, але не з моєї вини. Мене покликав Коц та й каже; якщо ти нудьгуєш, у мене є чим потішити тебе. Тепер я розкажу все, як воно було, тільки ви дайте слово, що не битимете. В двох камерах мене вже били! Якби я молодий був — інша річ. А тепер здоров’я не те.

Юрма стояла, затамувавши подих. Полковник і геть розгубився — не розумів, чого від нього вимагали.

— Говори тепер ти! — знову попросив Дардак колегу, але Рудольф Валентинович стояв на своєму.

— Прошу, добродію, прошу,— в Кубасарідзе заговорила цікавість.— Нічого не бійтеся. Не можу зрозуміти, за що вас били і чому можуть бити тут?!

Дардак, мабуть, допетрав, що тут їх не битимуть, і докладно розповів, що сталося, коли він сидів минулого разу. Виявилося, що тих арештантів, які письмово скаржилися на беззаконня й сваволю Коца, начальник в’язниці під приводом порушення дисципліни кидав в одиночку і вночі підпускав до них мужоложів. Переважна більшість зганьблених, звичайно, вважали за краще мовчати, і Коцова помста лишалася безкарною. Дардак сказав також, що бували випадки, коли декому, хто вірив у захист закону, щастило навіть оскаржити ті Коцові дії, але тим, хто розглядав скарги, цинізм начальника в’язниці здавався, очевидно, таким неймовірним, що автора мали за божевільного. Можливо, Коц діяв за вказівкою згори. Так чи інакше, за словами Дардака виходило, що то був звичний захід, а не поодинокий випадок.

— А звідки ти знав, що тебе Коц підпускає, щоб покарати за скаргу? — спитав один з офіцерів.

— Спочатку не знав, а потім уже — знав!

— Хто тобі сказав?

— Сам сказав.

— Хто — сам?

— Вах, до якого мене впустили... А ще раз було, вийшов я звідти, а Канарейка каже: «Отепер нехай попише!» — «Що попише?» — питаю.— «Скарги!..» Я, брате, їх усіх знаю, грамотні дуже, писати вміють гарно, кляузний народ!— Дардак на мить замовк, а тоді сказав, усміхаючись: — Це ще й нічого, а один з них для мене в Державну думу прошеніє написав, їй-богу!

— Добре, але звідки Коц міг знати, хто на нього скаржився, а хто ні? — спитав Класіон Квімсадзе.

— Даруйте, пайове! — втрутився Рудольф Валентинович.— Усі скарги на адміністрацію в’язниці, що надходять до будь-якого присутствія Російської імперії, надсилають на розгляд начальникові тієї самої в’язниці. Хіба ви не знаєте?! Це ж відомо кожному.

— То ви що, отак і ходите, сповідаєтеся по черзі? — Полковник кивнув на Рудольфа Валентиновича.

— Більше він говорить! — відповів Дардак.

— Вас примусили? — спитав Кубасарідзе Рудольфа Валентиновича.

— Ні-ні, ніхто мене не змушував. Я щиро прошу вибачити, ваше превосходительство, і дуже жалкую, що прикра необхідність змусила нас, у певному розумінні, образити ваш слух... але...

У вікнах ураз набилося сила-силенна всякої офіцерні.

— Ти подивися, скільки їх набігло!..— вихопилося в Дардака, і, не стримавши здивування, він сказав Рудольфові Валентиновичу: — О, добре, добре, говори.

Рудольфові Валентиновичу хто знає вкотре вже доводилося отак сповідатися, і він знав усе це, як «Отче наш». Та й арештанти напам’ять знали текст, але мужолож виявив свої творчі здібності — він не тільки прикрасив свою промову новими мальовничими подробицями, не відомими попередній його аудиторії, а зовсім змінив тон і стиль своєї розповіді, знайшовши раптом у діяльності Коца ліризм, гру розуму й навіть деяку сентиментальність, від чого злочин начальника в’язниці постав нарешті в своїй диявольській суті.

Полковник був схожий на казан, що стоїть на великому вогні. Спочатку він шипів, потім з дна почали зринати малесенькі бульбашки, тоді закипів і раптом виплюснувся через вінця.

— Мовчати, негіднику!

— А в тебе, Стасику, гила! А ще, Стасику Кубасарідзе, тебе з полку за розтрату казенних грошей витурили. Ось і змиваєш, падлюко, пляму на жандармській ниві,— спокійно відказав Рудольф Валентинович і обернувся до полковника спиною.

Настала тиша.

Скориставшись нагодою, Дардак спитав полковника:

— А що таке гила?

Полковник зник. Вікно зачинилося.

Так скінчилася перша зустріч Кубасарідзе з бунтарями. Друга зустріч мала військово-бойовий характер і проходила так: полковник дав наказ бойової готовності й зібрав штаб. Усупереч бажанню намісника розв’язати конфлікт політичними методами, Кубасарідзе приневолив нараду до військового втручання. Основним аргументом своєї позиції він виставляв «невідомі бойові якості» зброї, створеної арештантом Класіоном Квімсадзе. Про згадану «бойову зброю» було відомо, що до насоса допотопної парової машини було приєднано пожежні шланги, другі кінці яких лежали невідомо де. А ще — поряд з насосом кипіли два величезні казани на тисячу літрів кожен. Коли Кубасарідзе серйозно розводився на тему «невідомої зброї», в декого на вустах з’явилася посмішка, та полковник одразу ж нагадав про безпорадне, зневажливе становище взятих у полон пана Коца та ще одного наглядача й переміг.

«Безкровна атака» — так було названо операцію, за бойову зброю в якій слугували дрючки, величезні щити й легкі драбини для штурму стін. В’язницю з усіх боків оточили п’ятсот солдатів. Над головними воротами на другому поверсі відчинилося двоє вікон, солдати повисовували брандспойти й заходилися мити облиту нечистотами барикаду перед ворітьми.

Пролунала команда, і з барикад другої лінії в адміністративний корпус полетіло каміння. Солдати покидали брандспойти і вмить сховалися. За хвилину у вікнах адміністративного корпусу не лишилося жодної цілої шибки.

«Вогонь» припинився, а з ним стихло переможне ревище, викликане першою ретирадою противника. У вікні, тепер уже вибитому, знов з’явився полковник Кубасарідзе, в руках у нього виблискував сріблом рупор.

— Арештанти, увага! — прокричав він у рупор.— Ви пішли на повідку в купки авантюристів! Ми їх усіх перевішаємо. Кожен з вас відповість перед військово-польовим судом за участь у бунті, але поки що у вас є можливість спокутувати свою провину. Як? Хапайте авантюристів, зв’язуйте їм руки її ноги, здавайте нам, і вам усе простять!

Поки полковник говорив, з барикади зіскочило чоловік п’ятнадцять, вони заходилися підбирати й носити каміння назад до барикади. Один з арештантів, що збирав каміння й опинився перед вікном, у якому хизувався полковник, випростався й смачно плюнув прямо в обличчя панові Кубасарідзе. Полковник зник.

За наказом скривдженого полковника атака почалася негайно. Хвіртку у воротах відчинили, і слідом за унтером влізли солдати, озброєні дрючками й щитами. Вони поприхиляли щити до барикади і, навалившись усім тілом, натисли, дуже натисли, так дуже, що, уявіть, барикада здвигнулася й поволі поповзла. А як барикада рушила з місця — враз відчинилися навстіж ворота й увірвалася ще сотня солдатів. Ось тепер і запрацювала гармата Класіона Квімсадзе — це велике чудо техніки: на атакуючих полився сильний струмінь води. Спочатку йшла вода, очевидно, помірно тепла, і особливого враження на солдатів цей душ не справив, та коли із шлангів бурнув окріп з великих казанів лазні,— тоді ефект перевершив усі сподівання — солдати, ревма ревучи, поховалися в підворітті, а ворота розмашисто зачинили. На полі бою, як трофеї, лишилося з десяток щитів і дрючків. Бунтівники одразу ж попідбирали їх. Тепер атаку почали з усіх трьох стін, що біля головних воріт, але й такий почин не дав солдатам анічогісінько. Досить було солдатові з’явитися над стіною, як на нього одразу летів, висвистуючи, град каміння й битої цегли, і щит не рятував. Каміння, яке шпурляли з даху, мало таку ударну силу, що солдатів скидало разом зі щитами. Штурм тривав понад півгодини. Офіцери, що керували атакою, розраховували, що в арештантів закінчиться запас каміння, але він був невичерпний, бо стіни недобудованого корпусу весь час розбирали й добуту цеглу швидко подавали нагору.

Атака захлинулася. Солдати відступили далеко від стіни й стовпилися в одну купу.

Полковник Кубасарідзе розпорядився витягти на близький схил гори дві гармати, а дула націлити на в’язницю. Звичайно, це було зроблено для того, щоб настрахати. Повсталі відповіли на це тим, що обстріляли солдатів прокламаціями. То була перша спроба такого обстрілу, більшість солдатів до прокламацій і не доторкнулися, але дехто все ж не посоромився порушити військового статуту — підібрав листівку, прочитав і навіть переказав товаришам, про що там написано. Це викликало ексцес між солдатами й офіцерами. Той взвод зняли з позиції, замінили іншим. Повсталі переконалися в ефективності своєї пропаганди й посилили дії. Кубасарідзе опинився перед лицем можливого непослуху солдатів і виніс єдино правильне, на його думку, рішення: атакувати, поки підкоряються солдати.

У повстанців були спостережні пункти на дахах корпусів, і вони, напевне, вчасно відгадали плани атакуючих. Кубасарідзе розділив свої збройні сили на два ешелони. Перший ешелон — офіцери й молодший командний склад, сто чоловік, у дощовиках, озброєні кілками й щитами. Другий ешелон — рядові з тією самою зброєю, але без дощовиків. Після цього з вікна верхнього поверху адміністративного корпусу загримів рупор:

— Арештанти! Підриваємо барикаду перед ворітьми! Відступіть на сто кроків! Підриваємо...— Полковник Кубасарідзе, про якого Рудольф Валентинович авторитетно заявив, що в нього гила, повторив це кілька разів і пішов.

Ніхто, звичайно, й не подумав відступати на ті сто кроків, проте душ десять пішли з барикад. Їх наздогнали, збили з ніг і добряче оддубасили. Трохи прочинилися ворота, і через ту щілину бігли на подвір’я солдати. Порозкидавши біля підніжжя барикад пачки динаміту, вони знову зникли. Запали були чи надто довгі, чи відвологли — минуло чимало часу, перш ніж синій димок зазміївся по в’язничному подвір’ю. Через десять секунд на місці барикади перед ворітьми зяяла величезна яма.

І тоді ще кілька чоловік спробували залишити позиції. Та заздалегідь попереджені арештанти, що засіли в задніх рядах, зустріли втікачів градом каміння, і вони змушені були повернутися на свої місця.

Навстіж розчинилися ворота, і в’язниця завмерла. Тільки ритмічне порипування насосів Класіона Квімсадзе порушувало тишу.

— Панове офіцери, вперед! — І під гупання барабанів у відчинені ворота в’язниці вступила перша шеренга офіцерського загону. Попереду, затуляючись великим щитом, ішов сам полковник Кубасарідзе, тільки кашкет і очі видно було із-за щита. Весь загін з усіх боків і зверху захищався такими самими щитами. Ця рухлива фортеця, здавалося, не схитнеться, хоч би й лавина навалилася на неї.

До недобудованого корпусу лишалося не більше шістдесяти кроків. Стільки ж — до другої лінії барикад, і ще кроків двадцять до під’їзду корпусу. Очевидно, офіцерський загін мав за мету розігнати бунтарів, ввірватися до корпусу й визволити Коца та наглядача. Завдання тих, що оборонялися, полягало в тому, щоб пропустити у ворота лише голову загону, «відкрити вогонь» і зім’яти решту рядів.

За командою з дахів головного корпусу й лікарні та з риштовань недобудованого корпусу на офіцерів полетіли каміння й бита цегла, що заторохтіли по щитах, якими вони прикривалися. Але загін ішов уперед. Передбачалося, що новий потік каміння зірветься з барикад, коли загін наблизиться на відстань, з якої можна буде влучати камінням, та коли на подвір’я проникла вже добра половина загону, несподівано запрацював насос Класіона Квімсадзе... Ні, то була не вода, а пружний — завтовшки як кінський хвіст — струмінь синюватої, неймовірно смердючої рідини. Струмінь той не збив атакуючих, офіцери йшли, не схитнувшись і не уповільнюючи ходи. Та коли рідина, яку викачували з асенізаційних колодязів в’язниці, бурнула за комір панів офіцерів, ряди поламались і просування їх стало повільне й хаотичне. Полковник Кубасарідзе, що йшов на чолі загону, раптом ліг на землю й накрився щитом. Офіцери розгубилися. На них падав шквал каміння й цегли. А потім — брудні, гидкі помиї полилися згори. Скінчилося тим, що полковник, розпластавшись, лежав на землі!.. Офіцерські загони з переляку одразу зламали ряди. Охоплені панікою, вони кинули свого командира напризволяще й метнулися до воріт, але їх зустрів другий ешелон, що йшов у атаку.

Там утворилося таке стовпище, така веремія, що годі й описати. Скажу лише, що насос уперто й наполегливо поливав те людське місиво, поки воно не вивалилося за ворота, і тільки десятків півтора ошелешених, побитих і потоптаних офіцерів рачкували в нечистотах, намагаючись вилізти із зони вогню.

Наказано було зупинити шквал каміння, і тоді з-під щита, що прикривав полковника Кубасарідзе, пролунала брава команда:

— Панове офіцери, за царя й отчизну, по-пластунському,— вперед!

В’язниця вибухнула реготом.

Полковник змикитив, що тут щось не так, обережно висунувся з-під щита, оглянув простір перед собою — ніщо не лилося й не сипалося ні згори, ні спереду,— і він обернувся до воріт. Дуже довго дивився на них, а потім підвівся й, залишивши щит на землі, опустив голову на груди й поплентав туди, куди вповзали останні його офіцери. Він уже майже дійшов до воріт, коли з недобудованого корпусу вигулькнув арештант, обережно тримаючи перед собою діжечку з нечистотами — такі діжечки правили в карцері за параші. Арештант підкрався до полковника ззаду, надів діжечку йому на голову й щодуху побіг назад. Полковник стягнув з себе діжечку, одкинув її і, витерши обличчя полою плаща, зник у підворітті.

Після цього інциденту учасники атаки днів три чи й чотири «лікували рани» теплою сірчаною водою в лазнях Тифліса, а намісник царя на Кавказі по телеграфу розмовляв з Петербургом, і за розпорядженням самого прем’єр-міністра полковник Кубасарідзе одержав заслужену відпустку. Гармати зі схилу Ортачальської гори забрали, а для розв’язання конфлікту політичними методами у вікні в’язниці, замість полковника Кубасарідзе, з’явився прокурор, пан Калюзе.

— Арештанти, попросіть вашого представника прийти на переговори,— звернувся він до повстанців.

Бунтарі виділили для переговорів з начальством та з іншими представниками влади двох чоловік, про яких я не раз згадував у своїх записах: добродія Гогі Цуладзе й письменника-революціонера добродія Луку Петровича Дембіна. Дипломати не гаючись підійшли до вікна. Представившись і познайомившись, парламентери передали панові Калюзе прохання арештантів, щоб військовий лікар Щелкунов відновив виконання своїх обов’язків, тобто приймав у лікарні й відвідував хворих. Як згодом з’ясувалося, воно було зумовлене тяжким захворюванням Класіона Квімсадзе. Прокурор одразу ж згодився, і Щелкунова впустили.

Пай Калюзе почав переговори так:

— До яких пір ви маєте намір затримувати пана Коца й того другого... наглядача?

— Пан Коц і сволота Моська відбувають строк покарання, пане прокуроре,— відрапортував Гогі Цуладзе.

— За що? — посміхнувшись, спитав прокурор.

— За образу людської гідності, співучасть у гомосексуалізмі, за виконання протизаконних розпоряджень властей,— відповів Лука Петрович Дембін.

— Серйозні звинувачення! — похитав головою Калюзе.— На скільки ж їх засуджено?

— Ми не маємо повноважень розголошувати строк покарання, проте ми люди гуманні й винних у злочинах, вчинених на вимогу згори, судимо несуворо. Ми знаємо, з кого вимагати відповіді, настане час, і ми спитаємо! — сказав Гогі Цуладзе.

Прокурор Калюзе трохи помовчав, а потім сів на підвіконня, перекинув ноги на бік подвір’я й, витягши білосніжною хусточкою порошинку з ока, сказав:

— Ви знаєте, що зміна голови уряду означає зміну політичного курсу. Коли голова уряду залишає за собою також і портфель міністра внутрішніх справ, це означає, що він збирається зробити акцент на внутріполітичних проблемах. Ви згодні зі мною?

— Згодні,— відповів Цуладзе.

— Воно й видно — реакція й терор,— зауважив Дембін.— Правда, в усьому іншому становище не змінилося.

— Чому ж,— заперечив прокурор.— Воно змінилося, і якщо вас цікавить, можу навести вам досить промовистий приклад.

— Просимо.

— Його імператорська величність нещодавно звелів розбудити о третій годині ночі пана прем’єр-міністра й наказав йому негайно прийти. Його імператорська величність з поганим настроєм зустрів голову ради міністрів і міністра внутрішніх справ, кинув йому на стіл якийсь твір, аркушів на шістнадцять, списаних з обох боків, і грізно промовив: «Пане прем’єр-міністр, ви присяглися мені в тому, що невдовзі виведете мою імперію із стану смути й безладдя. Де ж ваша обіцянка? Що означає оце?!» Пан прем’єр-міністр попросив дозволу ознайомитися з документом. Діставши згоду, він узяв червоний олівець і почав читати. То був складений трьома студентами Петербурзького університету проект реорганізації Російської імперії шляхом проведення докорінних реформ. Починався проект з думки, що цар мусить зректися престолу, а кінчався закликом до ліквідації приватної власності.

— Яка прекрасна молодь пішла, пане прокуроре! — не стримався Лука Петрович Дембін.

— Чудова, пане Дембін, блискуча, але... дозвольте продовжити... поки государ імператор нервово ходив сюди й туди по кабінету, пан прем’єр-міністр знайомився з проектом, роблячи помітки червоним олівцем.— «Закінчили?» — спитав імператор. Пан прем’єр-міністр кивнув головою.— «Ну як?» — «У мене до вас є прохання, ваша величність!» — «Кажіть!» — «Я, ваша величність, не скривджений вашою увагою й довірою. Тому прошу вас видати такий наказ: «Надалі, до опанування правил правопису російського, державних проектів не писати, часу не відбирати! Микола». На цих шістнадцяти аркушах допущено понад шістдесят стилістичних, орфографічних і пунктуаційних помилок, ваша величність. Я надішлю ваш наказ авторам листа, встановлю над ними нагляд і доповім вам про наслідки. Государ імператор згодився. Рукопис було відіслано студентам на адресу університету. Конверт зі штемпелем його величності, природно, викликав серед студентства великий ажіотаж, близько двохсот молодих людей зібралося на урочисте розпечатування й читання пакета. І наслідок: двоє залишили університет і доїхали до батьків, у маєтки, експропріації яких вони так завзято домагалися в своєму проекті. Третій — спився! Цар лишився на троні, необхідні реформи здійснює прем’єр-міністр. А ви кажете, що нічого не змінилося. Як вчинив би попередник пана прем’єр-міністра? Запроторив би їх на заслання... Хочу довести до відома, що про ваш бунт панові прем’єр-міністрові доповіли, і віднині все робитиметься згідно з його розпорядженнями.

— А що ж робитиметься, цікаво знати? — спитав Гогі Цуладзе.

Пан Калюзе посміхнувся й сказав:

— Нічого нового, абсолютно нічого! Ви мене зрозуміли?

— Як це — нічого? — здивувався Лука Петрович.

— Зрозуміло, я трохи переборщив. І справді! Як це нічого? Будуть нововведення, неодмінно будуть! Ну, скажімо, вам дозволять діяти, як ви знайдете за можливе,— у межах в’язниці й законності. Оце і є нове. Далі — суд визнав вас винним, і вам: винесено відповідний вирок. Вирок є закон, і закон має здійснюватися за будь-яких умов. Як казали в давнину, pereat mundus, fiat justitia[43]. Отже, ви залишитеся сидіти, поки не відбудете повністю покарання. Повинен повідомити також, що присутствія, які розглядають скарги й прохання про помилування, діятимуть, як і до цього, і щодо бунтарів не вживатимуть надзвичайних заходів. Так, що ж іще?.. Ага, згадав — як і раніше, ті, хто відбув строк покарання, звільнятимуться, і, як завжди, прийматимуться нові групи засуджених. Іще: гадаю, ви нам передасте заложників, як обіцяли, і ми їх покараємо, як і належить. Оце і все. Здається, я нічого не забув. За провини, вчинені у в’язниці до сьогоднішнього дня, держава карати вас не буде, їй досить і того, що виконується за законом, інакше кажучи,— ви відбуваєте належний вам строк покарання. Живіть як хочете, але майте на увазі, що нового злочину вам не подарують...

Прокурор Калюзе не став чекати реакції на свою промову, побажав парламентерам здоров’я й пішов.

Оце й усе.

А реакція, правду кажучи, була приголомшлива,— парламентери стояли, як ідіоти, встромивши очі в порожнє вікно. Тривалу мовчанку порушив сміх Гогі Цуладзе.

— Оце так прем’єр-міністр! — промовив Лука Петрович.

Треба ще сказати, що прокурор Калюзе приховав, а може, просто забув одну важливу обставину. А сталося ось що: в’язничну варту змінили, привели нову військову частину й розширили заборонені зони, довівши їх до ста метрів. Мета цього заміру була зрозуміла: у в’язниці не здійснювалася служба нагляду, і адміністрація застрахувала себе від можливого підкопу — кому до снаги прорити тунель завдовжки сто метрів? Історія в’язниць такого не пам’ятає. Цей захід, власне, був зайвий: у в’язниці, звідки щодня когось звільняють, неможливо забезпечити конспірації підкопу, тим паче, коли кожен тиняється з своєї волі, де хоче й коли хоче...

Шалва Тухарелі

Мені комітет доручив стежити за настроєм мас, за взаєминами різних груп І прошарків в’язничного населення і за загальною ситуацією. Я ходив, слухав, дивився, ні в що не втручався,— звичайно, коли в цьому не було кончої потреби,— і про свої враження й висновки доповідав Хомі Комодову та Андро Чанейшвілі. Даті Туташхіа ми нічого конкретного не доручали, і сам він теж нічого на себе не брав — ні обов’язків, ні відповідальності. Очевидно, через свою цікавість скрізь ходив за мною. Власне, щиро кажучи, скоріше я ходив за ним... Чи йому щастило, чи з природи він був обдарований рідкісною інтуїцією, але завжди ноги приносили його саме туди, де відбувалося щось важливе — розмова, суперечка, якась сварка. Ладен заприсягтися чим завгодно, я не тільки не хотів заводити своєї агентури, але й взагалі не збирався користуватися чужими донесеннями... Проте людська маса, народ, громада — назвіть, як хочете,— це щось незрозуміле й таємниче! Хто, звідки і як відгадав, хто мене призначив і в чому моя місія? Я не беруся відповісти на це запитання, але не минуло й двох годин після першого засідання комітету, на якому мені було доручено цю роль, як я вже мав цілий штат добровільних помічників. Приходили якісь незнайомі люди і без будь-яких моїх прохань, нічого не з’ясовуючи і не вточнюючи, як щось само собою зрозуміле, здавали мені звіт про побачене й почуте, і,— що найдивніше,— майже кожен точно знав, що потрібно мені, тобто комітетові й бунту.

Отак ми з Датою ходили разом, і це призвело кінець кінцем до того, що ми разом і звітували перед комітетом, і якось так виходило, що обов’язки, покладені на мене, стали нашими спільними.

Це було неповторною школою вивчення психіки людини, маси і разом з тим прекрасного розвагою... Тепер усе це здається набагато цікавішим, тепер, коли все давно минуло і я можу з веселою душею розказувати друзям і нащадкам про гострі переживання своєї молодості. Що я можу ще розказати?.. Маю, звичайно, на увазі щось значне... Багато всього було, але я все ж вважаю за потрібне ще раз осмислити найважливіші, на мою думку, наслідки тих подій.

Якось, іще до початку бунту, Дата Туташхіа, розмовляючи з Хомою Комодовим, висловив таку думку:

— Тут хтось недавно казав, що пригноблені мають боротися проти самої ситуації, а не з одним якимось її проявом. Я кажу, та й ти сам знаєш: я ніколи не вимагав від людини нічого, крім того, щоб вона була добра й справедлива. Зустрінеш зганьбленого, потерпілого — постарайся полегшити його долю. Але ж страждалець той і сам повинен розкинути думками, щоб допомогти і собі, й іншим. А ти спробуй, піди розкажи йому, хто його мучить, та поясни, за що той мучитель його терзає,— думаєш, він тобі подякує і воювати піде,— та й пальцем не ворухне, не зважиться, духу в нього не вистачить. Ось як змусити цього мученика хоч голос подати, за себе постояти, цьому я й хочу навчитися, Хомо-друже. Витяг я з тебе якось: «Самі не знаємо, а повчимося, то знатимемо, як царя скинути!» І в мене та сама думка, але чому збираєтеся вчитись ви і чому я,— речі різні, хоч і спільне тут теж є. Тільки моє діло набагато важче.

Зверніть увагу, цим самим Дата Туташхіа пояснив причину своєї участі в бунті: хочу, мовляв, навчитися тому, як змусити мученика за себе постояти! Страх і рішучість — це початок і суть, основа й фундамент будь-якого масового руху... Може, це і є умова будь-якого усвідомленого кроку взагалі, та повернімося до теми. В ході боротьби виявилася певна скутість людей, несміливість, сумнів щодо права чинити опір властям. Річ у тому, що почуття провини, навіть зовсім незначної й вигаданої, діє на арештанта гнітюче. Рідко трапляється арештант, котрий вважав би себе до кінця винним у тому, за що його засудили. Як часто кожен з нас називає себе дурнем, але спробуйте знайти людину, яка й справді так про себе думає. Та водночас майже не зустрінеш арештанта, який хоча б частково не вважав би себе винним, так само як не існує нормальної людини, яка на самоті з собою не вважала б себе хоч трішечки дурною. Ось це мізерне почуття провини й породжує в арештанті сумнів щодо права на бунт, на опір. Щоб піднести боєздатність повсталих, треба було покласти край цьому гнітючому фактору, а досягти цього можна було шляхом роз’яснювальної роботи, з одного боку, і, з другого,— практикою, безпосередньою, прямою участю в повстанні. Дата Туташхіа любив говорити: сміливість — це звичка. Хочу навести кілька прикладів цього.

Я пам’ятаю, першу атаку було відбито. Дата і я спустилися сходами вниз, хотіли вийти на подвір’я. Запримітили якогось чоловіка, він дуже обережно — здавалося, ось-ось богу душу оддасть від страху — скрадався вниз. Дата мовив:

— Це Токадзе, я показував його тобі. Він з Поті, тут з шушваллю.

І справді було таке, я згадав. Токадзе стояв тоді: голова — між плечі, ніс — у землю, наче в свою могилу втупився, а в руках — по цеглині. А було це, коли адміністрація відмовилася приймати передачі, біля в’язниці тупцяли сотень п’ять чи шість жінок з кошиками, а ми протиставили заходові начальства відповідну акцію — загальний крик! А здійснили це так: Поктія одержав вказівку, і за дві хвилини в’язниця вибухнула несосвітенним ревищем. Хлопці Амбо Хлгатяна напнули між вікнами третього поверху гасло: «Дайте передачі!!!» В’язниця почала скандувати ці слова. Юрма родичів за огорожею прочитала гасло й теж загаласувала.

З усіх корпусів припряжні вигонили на подвір’я шушваль. Гнали палицями, дехто навіть вимахував ножами. Один припряжний, на прізвисько Черепиця, який мав реальний шанс ось-ось стати законним злодієм, в одній руці тримав товстенного дрюка й лупив ним по спинах непокірної шушвалі, а в другій затискував величезного ножа й досить ризиковано вимахував ним. Той ніж міг змусити бігти й покійника,— а шушваль не квапилася.

— Бути Черепиці дворянином,— сказав Дата Туташхіа.

— Ану, давай, давай, кому кажуть! — покрикував Черепиця на свою отару.— Хачапурі жерти — на це ви мастаки, а як кричати — то в кущі?! Ану швидше, давай, швидше, кажу!..— І дрюк гуляв по їхніх головах.

На подвір’ї шушваль зустрічали люди Поктії і змушували запасатися камінням. Охоплена страхом і панікою юрма хапала не по одному, а по три-чотири камінці, і, як їй було наказано, ставала попід стіною.

То було вражаюче видовище. Уявіть собі, вся в’язниця — чотири тисячі чоловік — реве, не переводячи духу. За огорожею несамовито репетують жінки. Шушваль набрала каміння, що само по собі означало, що вона проти тих, чиїм відданим рабом була ціле життя, і, зважте, була при цьому щаслива своїм рабством. Проте люди пригнічені, тремтять від страху, ось-ось попадають від слабості в колінах. Деякі кричать, а інші просто роззявляють рота, вдаючи, що кричать, і думаючи, що когось обдурили. Та якщо хтось і стежить за ними, хіба розбереш у тому гвалті — отой справді кричить, а цей тільки рота роззявляє? Раз рота роззявляє, значить, кричить, а раз кричить, значить, на боці повсталих!.. Звичайно, шушваль тримає каміння, але тримає так, немов щойно ті камінці витягли з вогню й тицьнули, розжарені, їй у руки... Одне слово, виразнішого прикладу безпорадності й дії проти власної волі я зроду не бачив. Отам мені й показав Дата того Токадзе...

— Що воно за чоловік? — спитав я Дату.

— Не знаю, пописував він там щось, у Поті. Писав та сам і читав, а більше ніхто, мені здається.

— Навіщо ж друкували, коли він писати не вміє?

— Безцеремонний він чоловік, нахабний, але всі його боялися. Мабуть, остерігалися лайки й доносів. Не знаю, звідки мені знати.

— А що він писав?

— Писав на користь уряду і все інше. Били його, нещасного, через день. А тепер він сам тут. І за що це його, цікаво знати?

...Ми були вже на подвір’ї. Виповз у двір і Токадзе. Він був напружений, як стріла, що ось-ось полетить невідомо куди й згине.

В’язниця святкувала перемогу. Навкруги швидко й діловито снувало багато людей. Кожен був глибоко переконаний, що саме він вніс найсуттєвішу лепту в оборону і тепер поспішає в надто важливій справі.

Через десять хвилин ми опинилися біля незакінченого корпусу. Потійський писака Токадзе теж був тут. Він стояв перед головним входом і зверхнім тоном промовляв:

— Розгубилася вся ота публіка. І зовсім не вода, яку вони пустили на солдатів, вирішила справу. Всі розгубилися, всі — і ватажки, і весь отой люд,— Токадзе презирливо тицьнув пальцем на барикади,— Це ми з Авксентієм Кашибадзе пробралися отуди, в ту недобудовану богадільню, й посипали на них град каміння. Шпуронем у стіну, а каміння рикошетом — прямісінько в солдатів. І звідси треба було кидати так само. Та хто ж до цього додумається?!

— Петю Токадзе, чого ти тут вихваляєшся? Ти ж увесь цей час валявся в клозеті на другому поверсі,— зауважив хтось.

— Ти, Колю Шилакадзе,— вмить обернувся письменник,— сидиш за згвалтування жінчиної сестри, я ж знаю! Іди по камерах і розкажи про це всім, та не забудь, що ти й тещу пробував згвалтувати, тільки прокурор довести не зміг!

Шилакадзе остовпів.

Токадзе вернувся до своєї пастви, поговорив ще й подався до лікарняного корпусу. Він ішов невимушено, якось наче нахабно, і від колишнього його смертельного страху не лишилося й сліду.

А Шилакадзе стояв, наче його правець узяв. Заприсягнуся чим завгодно, він не тільки не робив того, в чому звинуватив його Токадзе, а навіть не чув, що таке на світі буває.

Нарешті він отямився від шоку й підвів на нас очі, червоний як рак.

— Скажу я тобі, Колю, чим усе це скінчиться, коли хочеш знати,— звернувся Класіон Квімсадзе до жертви Токадзе.— І ми, і ти дуба дамо в Сибіру, революція кінець кінцем переможе, а цей писака Токадзе,— я тільки зараз згадав, скільки разів його бито за доноси,— напише спогади і все, що тут було добре, припише собі, а в поганому звинуватить нас.

Наступного дня, коли полковник Кубасарідзе особисто керував масованою атакою й коли Класіон Квімсадзе обливав нечистотами панів офіцерів, Петя Токадзе й був тим самим арештантом, який надів на полковника повну по вінця парашу. Я навів цей приклад не для того, щоб показати, як з боягуза став сміливцем саме Токадзе,— такі покидьки, як Токадзе, не можуть стати в пригоді революції, і їй такі люди не потрібні. Я намагався лиш накидати схему, як виходить, що люди зі стану тваринного страху переходять у стан самовідданої, часом шаленої сміливості. Ось другий, ще кумедніший випадок. Мав відбутися мітинг з читанням петиції до Державної думи й уряду, а також збирання підписів тут-таки, на місці. До мітингу підготувалися добре. Не менше трьох чвертей арештантів вийшло на подвір’я. Інші слухали, висунувшись з вікон. Лука Петрович читав текст російською мовою, а троє інших повторювали його основними мовами Закавказзя. Кілька тисяч людських голів, щільно скупчившись, слухали читця. Очевидно, в задніх рядах було погано чути, і народ повилазив на риштовання недобудованого корпусу. Багато хто видерся на пожежну драбину головного корпусу. Найвище на драбині, на рівні стелі другого поверху, сиділо два Жори, двоє друзів — Жора Кашіа і Жора Бадалянц, обидва вони ставилися до бунту дуже насторожено. Під драбиною була викопана велика водойма для пожежних потреб, метрів на три завширшки і така сама завглибшки. Для мітингу ми обрали місце, з якого не видно гармат, виставлених на схилі гори. Ми були майже впевнені, що палити по в’язниці не будуть, але гармата є гармата, і вигляд її міг у багатьох відбити бажання слухати звернення до Державної думи, тим паче що в ньому були й політичні вимоги. Ми, тобто члени комітету й активісти, змішалися з юрбою, щоб забезпечити потрібний настрій учасників мітингу, перешкодити можливій провокації і стримати опонентів та непроханих порадників. Одне слово, все врахували й передбачили, а без інциденту не обійшлося. Уже майже кінчали читати, коли здалеку долинув глухий і важкий звук — не знаю, чи бехнула на землю велика залізна плита, чи гахнув гарматний постріл, і тієї самої миті пролунав чийсь істеричний крик:

— Братці, палять!!!

— Стій, ні з місця! Провокація!!! — одночасно з різних місць вихопилося кілька голосів. Кричали наші, заздалегідь підготовлені люди, але марно...

Як міг такий тиск людей за одну мить зникнути — для мене й досі лишається загадкою. Я не встиг рота розтулити, щоб закричати своє «стій!», як на подвір’ї лишилося не більше сорока чоловік!.. А ще за мить десь позаду, за мною, вибухнув дружний крик. Я озирнувся: тих, що сиділи на нижніх щаблях пожежної драбини,— і сліду не було; ті, що сиділи на середніх щаблях,— стрімголов спускалися вниз, наступаючи один одному на руки, на голови, і при цьому несамовито лаялися. А два Жори» що сиділи аж на вершечку, мабуть, вирішивши, що подітися нікуди, разом плигнули у водойму. Я інстинктивно кинувся на допомогу. Спочатку випірнув один, за ним — другий. Я подав руку одному Жорі, витяг другого. Вони стояли поруч, жалюгідні, бліді, тремтячі, і з обох дзюрчала вода.

— Дай мені олівець і папір,— дуже рішуче сказав Жора Кашіа Жорі Бадалянцу.

Жора Бадалянц засунув руку в кишеню, і звідти цівкою бризнула вода. Він не міг второпати, що хоче Жора Кашіа, й спитав:

— Що ти попросив? Що дати?

— Олівець і папір!

Фізіономію Жори Бадалянца перекривило, як від чогось неймовірно кислого:

— Знайшов час для паперу й олівця, матір твою!..

Кашіа повернувся до нього спиною й пішов до входу в корпус. Бадалянц поплентав за ним, закрутисто лаючись.

— Мені не вчулося, Шалво,— здивовано мовив Дата, проводжаючи їх поглядом,— і справді один Жора попросив у другого олівця й паперу?

Коли я отямився від здивування й сміху, Дата вже одірвався від двох Жор і дивився в землю, прямо собі під ноги. Глянув і я. Боже мій! Сотні тапочок і капців валялися на землі. Деякі лежали так природно, що здавалося, ноги власника й зараз іще в них. Умудритися втекти з власних тапочок, навіть не зрушивши їх з місця?!

— Дивися, хтось дременув у одній, а другу покинув! — сміявся Дата.

Я наблизився. Тут-таки, за два кроки чи й ближче, спиною до нас стояв як укопаний здоровенний чоловік. Ліва нога в нього боса, на правій — тапочка. То була з тієї пари тапка, яку помітив Дата. Дата підійшов, хотів подивитися, хто такий отой, немов навічно закам’янілий чоловік, але враз відсахнувся, затиснувши долонею носа:

— Фе-е, понавалювали, сучі сини. Смердить від нього. Та це ж Дардак! — упізнав Дата.

— Спускайтеся, хоч тапочки свої порозбирайте! Я буду їх вам розносити, чи що?! — кричав Поктія до корпусу.

Потроху народ знову зійшовся, але здебільшого то були ті, хто вважав свою блискавичну втечу виправданою. Декому соромно було за своє боягузтво, а дехто ще не отямився від страху. Словом, хлопці Поктії згаяли майже чверть години, поки скликали всіх.

Біля мене зупинився Спарапет і зашепотів:

— Ось ви тут говорили... народ. Та хіба це люди? А коли й люди, то бог їх створив, щоб тільки працювати, більше вони ні на що не здатні, а порядна людина мусить їсти,— от вона й трудиться, щоб заробити на їжу.

— А ти де був? — спитав я їхнє злодійське прєвосходительство.

— А де зараз є, там і був! Де мені бути? Не віриш, он Сича спитай!

Мітинг закінчився, зібралося близько двох з половиною тисяч підписів, на більше не було ні паперу, ні потреби.

Від Дардака ніхто й нічого путящого не міг, звичайно, чекати, але Жори згодом стали взірцем сміливості й відваги. Через два роки Жора Кашіа і Жора Бадалянц влаштували аналогічний бунт у Армавірській в’язниці і до кінця дуже добре керували ним.

Це те, що я хотів сказати про страх і про сміливість. Тепер два, на мій погляд, цікаві випадки, з потім розкажу вам про «ортачальську демократію».

Західну стіну доручено було захищати добродію Вано Тархнішвілі, та ділянка була найважливіша. Уже не пригадую, мабуть, десь на десятий день повстання йшли ми з Датою. Під корпусом сидів Вано Тархнішвілі, поринувши в роздуми. Перед ним здіймалася купа каміння. Минуле шановного Вано було дивовижне й неповторне. У двадцять років він втягнувся в нелегальну діяльність і, захоплений ідеєю відновлення грузинської монархії, все життя вперто боровся з ладом, який щедро наділив найближчих його родичів високими чинами, нагородами, посадами, багатством і всілякими маєтностями. У всьому цьому не було відмовлено і самому добродієві Вано. Проте князь Вано Тархнішвілі зі своїх шістдесяти років сорок поневірявся в численних засланнях, добровільних і вимушених еміграціях та по в’язницях. Те, що відбувалося тоді в Ортачальській в’язниці, прямо відповідало його характеру.

— Моє шанування, князю Вано! — привітав його Дата Туташхіа.

— Дай вам боже здоров’я! — Старий глибоко зітхнув.

— Як живеться, Іване Даріспановичу? — спитав я.

Вано Тархнішвілі трохи помовчав і сказав:

— Стомивсь я, Шалво... Неймовірно стомився! І коли вже воно всьому цьому настане край?

Сили, здавалося, й справді покинули його.

— Знаєте, про що я думаю, панове? — знову заговорив він до нас.

— Ми слухаємо.

— Я прямий нащадок Георгія Саакадзе[44]. Мої предки останні триста років провели в смутах і чварах. Мабуть, у мені зібралася втома всіх поколінь роду. Зараз, на схилі віку, я це відчуваю. Я знеміг!

Якийсь час мовчали.

— Відпочиньте, князю Вано,— сказав Дата.— Нехай молоді бунтують, свій борг ви сплатили з лишком. Усі це знають.

— Не можу. Моє місце тут,— добродій Вано Тархнішвілі опустив голову на груди й знов поринув у себе.

— Не піде він звідси! — мовив Дата Туташхіа, коли ми відійшли.

Запам’ятав я ще матір Гогі Цуладзе. Та поважна дама приходила через кожні три дні й, хоч би о якій годині їй щастило відіслати передачу й одержати відповідь, лишалася тут до смерку. Такі батьки взагалі рідко бувають, а тим паче старі. Це личить молодим мрійницям, романтично закоханим у своїх чоловіків. Ніби все зроблено й можна повертатися додому з солодким почуттям виконаного обов’язку, ба ні!.. Стоїть і дивиться на в’язницю, задоволена, що вона тут, так близько біля дорогої їй людини, біля свого горя! Листи матері Гогі Цуладзе були у в’язниці предметом сумних жартів. Усі вони починалися так: «Гогі, синку, голубчику мій. З гарячого я змогла принести тільки чахохбілі[45], коліна крутить, важко мені стояти коло плити. Інше — зайшла на базар і посилаю...» Далі йшов докладний список надісланих харчів, а наприкінці завжди приписка: «Арчил зовсім божевільний, горе моє, але розумник великий». Арчил був єдиний син овдовілого Гогі Цуладзе, бешкетник, але розумник, як і більшість хлопчаків його віку. А ноги Ніно хоч і не тримали її коло плити, та зате під в’язничними стінами могли тримати гладку жінку до пізньої ночі. Потрібна велика духовна сила, щоб дивитися на стару матір за в’язничною огорожею й не зламатися. Родичі не розуміють цього й стоять годинами, а в арештанта до горла колючим клубком підкочується злість, і він жартує — а що йому лишається!

Якось мені випало чергувати від півночі й до обіду наступного дня, і в цьому мені пощастило, бо головна баталія нашого бунту розігралася саме на моєму чергуванні.

Після засідання ми з Датою пішли відпочити, і в розмові я спитав його:

— Ти колись був одружений?

— Ні.

— Ну, а подруга була?.. Кохати доводилося?

— Для справжнього кохання час потрібний, Шалво,— відповів Дата Туташхіа.— А вільного часу доля мені не відпускала.

— Не розумію я тебе! Буває ж кохання з першого погляду.

— У пісні.

— Чому лише в пісні? Хіба не бувало в тебе, що побачив жінку і — край? — Я й справді не розумів його.

— То не кохання, я гадаю.

— А що ж?

— Не знаю, як сказати... Ну, симпатія, захоплення, може. Для тіла це. А кохання — духовне. Треба хоч трохи разом побути, щоб одне одному в душу заглянути, і, коли її душа стане необхідна твоїй, тоді це можна назвати коханням. А коли та жінка ще й мати твоїх дітей, тоді кохання ще сильніше.

— Може, й правда твоя,— згодивсь я.— А серйозне захоплення було в тебе, закоханий ти бував?

Після безсонної ночі Дата мав стомлений вигляд, а все ж в очах у нього щось спалахнуло, та одразу й згасло, він знову спохмурнів і сказав:

— Один раз... то, здається, було кохання, але... давай краще подрімаємо, Шалво.

Він повернувся на бік і більше нічого не говорив.

Я теж не допитувався.

Існує поняття — цільна натура. Особисто я саме такою натурою вважав Класіона Квімсадзе — вічна йому пам’ять. Цільною тому, що він однаково чітко виявляв усі людські якості, зокрема й негативні, але вчинки його завжди були сповнені великодушності й високої моральності. Саме так я розумію цільність натури. Навряд чи хтось інший, крім Класіона, міг додуматися до асенізаційних фонтанів, безпосереднім наслідком чого було не тільки те, що вигрібні ями винесли за межі в’язниць у всій імперії, а й те, що за кожним учасником атаки закріпилося прізвисько г....їда. У кількох випадках доходило навіть до дуелі. У зв’язку з поширенням згаданого прізвиська було видано наказ військового міністра. Наказ, природно, дав відчутно протилежний наслідок.

Хочу розповісти вам про створення парламенту, але в моїй пам’яті парламент і Класіон Квімсадзе чомусь зафіксувалися разом, і це всупереч тому, що Класіон був запеклий противник того, щоб передавати владу парламентові, й на його засідання не ступав і йогою, не рахуючи одного-єдиного разу.

Правда, все йшло добре, ми зуміли відбити кілька атак, разом, і це всупереч тому, що Класіон був запеклий противник Опозиція, як відомо, обов’язковий атрибут усіх повстань і революцій, супутник всіляких соціальних реформ і зрушень. Вона може набирати різних форм. Чалаб, скажімо, подав комітетові кілька записок, в яких шушваль постачала обложників відомостями про становище і навіть давала поради, як придушити бунт. Разом з тим було багато випадків вияву відвертого невдоволення, а часом і закликів проти повстання. Ось один з них. У гурті арештантів стояв в’язничний кравець і говорив:

— Не минало місяця, щоб я не призбирав тридцяти-сорока карбованців. Як було? Дуже навіть добре було. А тепер що, краще буде? Побачиш, що вони з нами зроблять!

— Не бійся, поки царська влада буде, і в’язниця буде. Сиди собі й ший,— заспокоїв хтось.

У другому гурті обговорювали, як улаштувати масову втечу.

— Мені на цю їхню заваруху начхати. Мені на волю треба. Десять років від дзвінка до дзвінка протрубити!

— А ти зачекай, подивись, куди народ поверне. Народ — він хитрий, він своє діло знає. Тримайся до нього якнайближче і на очі не показуйся. Вийде щось путяще — і тобі перепаде. Не вийде — з чим був, при тому й залишився!

— А мені ні те, ні друге не потрібне. Мені рік лишилося сидіти. Рік я хоч на кілку просиджу... а революцію нехай вони самі роблять!— чути було в третьому гурті.

Коли я ще раз доповів комітетові про такі настрої, Класіон Квімсадзе так і спалахнув, слова нікому не дав сказати:

— Говорив я вам, шушваль усю треба було ще в перший день гнати з в’язниці. В астраханській в’язниці, чули, який був випадок? П’ятеро ув’язнених — двоє двірників, асенізатор і ще двоє якихось негідників — дістали десь горілки, нажлуктилися й заспівали «Боже, царя храпи». Усіх п’ятьох — у карцер. На другий день, надвечір, начальник в’язниці наказав привести тих співців і сказав: губернатор звелів усіх п’ятьох завтра ж уранці повісити, о сьомій ранку всі п’ятеро будьте тут, біля входу. І знаєте, що з того вийшло? В одного вночі стався серцевий приступ, і він помер. А інші четверо рівно о сьомій ранку прийшли до призначеного місця з міцними й добре зробленими петлями на своїх шворках, а в двох знайшли ще в кишенях покаянні листи до астраханського єпископа. Я це на свої очі бачив. Не буде від них спокою, люди добрі. Гнати, поки не пізно, ось що!

Не знаю, як з петлями та покаянними листами,— хто повірив, а хто й ні,— але що від цього прошарку нічого, крім шкоди, не можна чекати, це було зрозуміло всім.

Так чи інакше, а комітет на одному з засідань, після жвавого обговорення й суперечок більшістю голосів прийняв ухвалу про свободу совісті, право кожного мати свій погляд на те, що відбувається, і своє ставлення до бунту. Було відзначено також, що той чи інший погляд, раз він існує, неодмінно є виявом мислення того чи іншого прошарку, і бунт має розвиватися, враховуючи вимоги всіх прошарків, але за програмою, прийнятою більшістю. Виявити ставлення до повстання всіх прошарків було неможливо без виборного дорадчого органу, в якому мали бути представлені всі нації, всі класи й соціальні групи. Орган покликаний був узагальнювати їхні погляди й виробляти спільну позицію.

— Треба товариші, дати їм парламент,— порадив Класіон Квімсадзе.— Сила й більшість залишаться за нами, а там нехай собі теревенять, нам що?! Зате знатимемо, кому що треба, і нехай попробують тоді шкодити знишка, в нас за спиною.

Андро Чанейшвілі доручили створити двопалатний парламент, і вже вранці наступного дня кожен, хто бажав, міг послухати дебати, що розгорнулися в камері карантину.

Класіон після першої атаки дуже простудився. Це було вельми небезпечно, бо в ньому ж зачаївся давній туберкульоз. Він не послухав наших порад лягти в постіль, не підкорився й наказові комітету. На єдиний компроміс пішов Класіон — гармату він доручив своєму помічникові, а сам узявся за інше діло.

Пам’ятаю, це було перед другою атакою, ми стояли разом, і Класіон повчав Поктію:

— Ти знаєш, що таке повстання й революція, чи не знаєш?.. Я тобі поясню: це коли плюнеш на старі закони, пошлеш їх під три чорти і запровадиш свої, нові. А тепер — чому отой люд радіє, як ти думаєш? Він зараз жодним законам не зобов’язаний підкорятися. Люди, які в тебе перед очима,— це розгнуздана юрма, що відкинула закони, але революція ніколи не переможе, якщо не підкорити людей законам, необхідним революції. Дуже важка це річ — підкорити їх революційній законності. Розумієш?

Ось у цей момент і відчинилися головні ворота, ввійшов загін під командуванням полковника Кубасарідзе і на офіцерів полилися нечистоти з Класіонової гармати.

— О, доручи ідіотові! — загорлав Класіон.— Гей, Чоніа! Помахай, помахай шлангом. Чого ж ти, йолопе, в одне місце б’єш?

Чоніа помахав, і саме в цей час по боковому панциру загону заторохтіла злива каміння з барикад.

А коли атака захлинулася й зганьблений полковник сховався в підворітті, Класіон негайно повернувся до Поктії, закінчив почате перед атакою повчання:

— Революція, брате,— школа! — задер голову до неба й гукнув гармашам: — Гей, Чоніа!.. А спустися сюди!

— Хто він, той Чоніа? — спитав Дата.

— Чоніа там у мене головний! — Класіон показав на гармату.

Приплентав Чоніа, весь з голови до ніг у нечистотах. Потупцяв біля нас і рушив на подвір’я, попросив облити його водою з брандспойта.

— Нічого, Чоніа, вчора мені теж дісталося,— підбадьорив його Класіон.

— Тобі вода, Класіоне, дісталася, а мені... що? — В голосі у Чоніа був докір.

— Здрастуй, Чоніа! Ти що, не впізнаєш мене? — сказав Дата Туташхіа.

— Минулої осені, коли мене вперше привели, зразу впізнав,— мовив Чоніа.

— Як живеш, що поробляєш?

— Що роблю? Сам бачиш, як я розправився з їх благородіями! Вчуся робити добро, і, мені здається, вже навчився. В Аджаметі був начальник станції Ертаоз Ніколадзе, так він мені якось сказав: «Гарний голос і слух можна дістати ще в материному лоні, а ось гарно співати, не вчившись, не будеш». Добре серце теж можна від матінки природи одержати, а щоб робити добро — цьому треба навчитися. І так на світі з будь-яким ремеслом. Ось я тепер і вчуся робити добро, тим і живу!

— Тоді зроби лишень іще одне добре діло,— перебив його Класіон.— Геть звідси, не смерди! Помийся, а тоді прийдеш і розкажеш, як там, нагорі, справлявся.

Чоніа почимчикував до лазні.

Класіон раптом надсадно закашлявся.

— Простудивсь я, мабуть, учора,— сказав він, ледве віддихавшись.— Чогось нездужається мені.

Ми ледве вмовили його піти до Бікентія Іалкапідзе, що командував, у ті дні у в’язничній лікарні. Класіон ліг і більше не вставав, але про це — потім.

— Кажуть, там велика сварка, мало до рукопашної не дійшло? — мовив Дата Туташхіа.— Ходімо подивимось, який там парламент і що говорять.

До нас причепився й Поктія. Ми спустилися в підвал.

«Народні посланці» завдали досить-таки відчутної шкоди арсеналові бунтівників. Найперший це запримітив Поктія.

— Ви тільки подивіться на цих пранцюватих, скільки цегли напиряли! — розсердився на парламентаріїв Поктія.

І справді, сюди багато наносили цегли — нашої основної зброї.

У карантині, пробачте,— в парламенті зібралося чоловік сто, і кожен сидів на «стільці», складеному з цегли. Витримати це було для Поктії понад його сили, і він штурхонув «стілець» під першим же парламентарієм, котрий потрапив йому на очі. «Народний посланець» гепнув на підлогу, але ніхто не зважився ремствувати, бо всі знали, що Поктія розпоряджався всіма людськими й матеріальними ресурсами збройних сил повстання. Лише звідкись здалеку, з кутка, долинув тонкий писк, наче нявкало кошеня:

— Велике диво, закінчимо й віднесемо назад... Раз треба, звісно, однесемо, а як же?

Поктія грізно обдивився всіх присутніх і пішов собі.

— Продовжуємо, товариші. Навіщо обурюватися? Ось вам приклад, пряма паралель з проблемою, яку ми обговорюємо: стан війни і закони, які він диктує!.. Ага, так про що я говорив?.. Ви, добродію Пхакадзе, з цієї трибуни заявили, ніби щодо вас було порушене, вірніше, неправильно застосоване правило роздавання обіду, правило, встановлене для цієї конкретної ситуації. Чому це сталося, панове? — Оратор патетично здійняв руки, але його перебили:

— Саме правило не годиться, треба змінити!

— Чому не годиться?! — обурився оратор.

— Непридатний той закон, той правовий статус-кво, навіть та ідеологія, що сама породжує можливість та умови для свого викривлення,— аж надто запально сформулював опонент.

— Правильно, справедливо! Непридатний метод, який суперечить наслідкам його застосування!— підтакнув з глибини карантину чийсь бас.

— Нора, заспокойтеся! — крикнув оратор.

— Ця думка належить не самому Норі. Такої позиції дотримуються й «акція миру» та праве крило «дезинфекторів»!— гукнули знову.

До камери вбіг хлопчик-вістовий, після сліпучого надвірного світла звикся з темрявою, упізнав оратора, сплеснув у долоні й дзвінко прокричав:

— Е-ге-ей! Керкадзе, наледве знайшов! Тебе випускають!.. А ти тут язиком стіни вилизуєш!

Це повідомлення було цікаве тим, що за ті два дні, коли тривав заколот, закінчився строк ув’язнення в кількох арештантів, але то був перший випадок, коли викликали на звільнення.

— Скільки душ звільняється? — спитав Дата вістового.

— Вісімнадцять, але виходять — тринадцять, а на п’ятьох писатимуть... як це?

— Оформлення.

— Еге, оформлятимуть... гей, Керкадзе, то ти підеш?!

— На жаль, я мушу... панове, залишити вас, а то ми знайшли б витлумачення цього питання. Непридатний метод, наслідки якого суперечать його призначенню... так, еге?

— Підеш ти чи ні, кінець кінцем? — підгонили його з іншого кутка.

Керкадзе залишив трибуну.

— Таких хлібом не годуй, тільки дай язиком потеліпати,— шепнув я Даті.

— А як ти думав?— відповів Дата.— Скільки ж часу йому рота не давали розтулити, ось він і балакає від щирого серця, радий, бідолаха, до смерті. А чим йому тепер тішитися? Це тільки називається звільненням, а насправді ж він у неминуче рабство виходить. Сам розуміє — отож і не квапиться.

На дверях з’явився Бікентій Іалканідзе.

— Лист у мене... записка... Хомі,— сказав він, якось дивно всміхнувшись.— Адресований на його партійну кличку. Тут не можу передати. Зайдімо в корпус... отак... між іншим, ніби гуляємо... У Класіона, знаєте жар. Щелкунов його оглянув, сказав, що, можливо, навіть запалення легенів...

Запалення легенів для нього... в такий час!..

Бікентій тицьнув записку Даті Туташхіа й зник. Ми піднялися в комітет, Хома розпечатав записку. Довго читав її і перечитував, а потім передав нам і почав ходити сюди й туди.

Записка була від Тифліського нелегального комітету:

«За такої ситуації будь-яка серйозна допомога й демонстрація солідарності виключені через розгул реакції. Питання продовження чи припинення вашої акції розв’язуйте на місці. Завдання — зберегти учасників, які пройшли бої».

Усі члени комітету, які були тут, ознайомилися з запискою. Нас охопила розгубленість і безнадія. Уперше за ці дні Дата Туташхіа витяг свої бурштинові чотки — ознака того, що він схвильований.

— Скільки чоловік прочитали записку? — спитав Хома Комодов.

Я порахував:

— Семеро!

— Знищіть її.

Амбо Хлгатян підніс до записки вогонь.

На вечірньому засіданні комітету, яке тривало без кінця-краю, переривалося й знову відновлювалось, ніяк не могли знайти відповіді на запитання: що робити далі? Із записки Тифліського нелегального комітету було зрозуміло, що ми мали вирішувати це самі. Акція, яку ми організували, досягла своєї мети: формальним приводом до бунту була обурлива діяльність пана Коца, і вона більше не могла повторитися; ми створили прецедент для інших в’язниць — приклад величезного значення; під час бунту чотири тисячі п’ятсот чоловік тією чи іншою мірою були прилучені до досвіду боротьби, і в цьому полягало виховне значення нашої акції; в ті дні все місто, а за ним і весь Кавказ говорили про наше повстання; про нього було повідомлено й урядові в Петербург, щоправда, із запізненням, але інформація проникла і в Державну думу — в цьому полягала політична функція нашого починання. Нарешті,— і то був надзвичайно важливий наслідок,— нам, професіональним революціонерам, бракувало досвіду організації масових виступів, а тепер ми його мали.

— А далі що робити?

— Пояснимо народові, що мети досягнуто...— продовжив хтось, але його перебили:

— Що пояснювати? Хотіли, мовляв, спробувати, що з усього цього вийде?

— Маса є маса, і вона хоче бачити, руками помацати те, чого було досягнуто такими великими жертвами.

— Не даси їй чогось реального — значить, ти авантюрист!

— Я кажу — роз’яснити треба, що ж їм реальне ще потрібне?

— Ми професіональні революціонери і, чесно кажучи, самі до кінця не розуміємо, що зробили. А ти хочеш, щоб це розшолопав якийсь там Токадзе?!

— Спробуй поясни комусь, що визвольний революційний рух — це щось на зразок чаші. Потрібно багато протестів, бунтів, виступів, повстань, навіть самих лише закликів, щоб чаша наповнилася й хлюпнула через вінця...

— Ми до цієї чаші кинули тільки один малесенький камінчик...

— А він повернеться до тебе й скаже: «Заради отого малесенького камінчика ви і вели мене на смерть?»

— Треба або стати на чолі й повести народ за собою, або кинути його й рятувати свою шкуру,— сказав Дата Туташхіа, коли запала тиша.— А куди його вести, коли кругом чотири стіни? Тільки до смерті! Не можна так щедро й хоробро штовхати на смерть отих людей, вони й так дорого заплатили, та навіть дідько з ним, з ризиком, якщо є вища мета. Але я мсти не бачу! Кинути їх? То вони запам’ятають: оцей нас кинув, зрадив,— і ніхто до тебе й на відстань рушничного пострілу не підійде, і не те що за одного, за життя двох поколінь це не забудеться. Як на мене, то основна турбота тепер у тому, щоб не дати отим людям одне одного поїдом їсти, і якщо можна — навчити їх більшому, зробити їх кращими, ніж вони були.

— Для цього потрібна боротьба. А вони не хочуть з нами боротися, бачив, гармати потягли!

— А якби ми були на волі й такий самий бунт стався?

— На волі Миколка шрапнеллю нас винищив би, а тих, кого куля не дістала б... поїзди в Сибір ходять, і, кажуть, нові вагони завели для нашого з тобою подорожування!..

Отак три дні точилися розмови, і кінця їм не видно було.

А людям уже обридло стовбичити на барикадах. Одні відпросилися на дах у спостерігачі. Другі прикинулися хворими й пішли. Чуття підказало народові, що на барикадах він більше не потрібен. В обслузі траплялися випадки саботажу. Це природно, бо мета арештанта, котрий іде в обслугу, полягає в тому, щоб слугувати не іншим арештантам, а жандармерії, і тим самим забезпечити собі ситніше й вільніше життя. А за нових умов жандармів не стало, і цією відносною свободою користувалися тепер усі однаково. Навіщо тоді надриватися? Крім лікаря Щелкунова, на території в’язниці з’явився лиш один жандарм — довгов’язий інтендант Чарадзе, та ще два пожежники, тримаючись непомітно й боязко, почали впорядковувати своє господарство і тільки через тиждень, так само соромлячись і боячись, попросили повернути шланги, прив’язані до гармати Класіона. Хто відсидів строк, звільнялися, як і раніш. Навіть прибув новий етап — Із Сухумі. Одне слово, прокурор Калюзе своїх обіцянок дотримав.

У Класіона жар спав, та що йому вже не топтати рясту — це казав і Щелкунов, і по Класіону видно було. Дата Туташхіа після візиту прокурора більше не заходив у комітет і цілісінькі дні просиджував у парламенті разом зі своїм нерозлучним Поктією, уважно слухаючи ораторів.

Там, на гальорці, що аж вгиналася від народу, який привалив з барикад, я й знайшов одного разу Дату, він сидів разом з Поктією та Бікентієм Іалканідзе.

Андро Чанейшвілі, як завжди, посідав місце голови, в ході обговорення подавав свої репліки, а коли розгоралася неймовірна суперечка,— дзеленькав дзвоником, щоб угамувати.

— Ми вимагаємо для всіх однакових умов життя й рівних громадянських прав, а інакше — підемо! — перше, що я почув, коли ввійшов до цієї величенної камери.

— Куди йдете, Таріеле Автанділовичу, туди, де умови й права ще більш нерівні?

— Правильно! — не розгубився оратор.— Сьогодні в Російській імперії немає іншого місця, де особа користувалася б ширшими свободами і де демократія була б повніша, ніж тут, у нас, в Ортачальській в’язниці. Нашу маленьку общину я назвав би «Ортачальською демократією».

Залунали оплески.

— ...Та, коли ми кажемо, що підемо, ми маємо на увазі, що підемо з імперії, підемо з держави, де є гнобителі й пригноблені. Ми залишимося тільки в тому разі, коли кожному з нас будуть гарантовані однакові умови й права!..

— Шалво, йди сюди, ми посунемося,— покликав мене Бікентій Іалканідзе.

Я проштовхався й сів з друзями.

— Що ви тут робите? — спитав я Бікентія.

— Ох, що тобі сказати! Коли ще побачиш стільки дурнів разом? Як у будинку для божевільних... Вони профспілки заснували, профспілки! — захоплено шепотів мені на вухо Бікентій Іалканідзе.— Працівників харчування — окремо, санітарії та гігієни й медицини — окремо... І мене кличуть, посаду пропонують. Он, подивися, і Рудольф Валентинович наче тут уродився. Мабуть, і мужоложі хочуть свою профспілку заснувати! — Бікентій аж за живіт брався од сміху.

Мені сподобався оратор, якого назвали Таріелом Автанділовичем, і я присів біля нього. І справді, де можна було знайти таке місце в Російській імперії і де було стільки свобод — думки, слова, вчинків, совісті...

На засіданні комітету Дата Туташхіа з’явився тільки через три дні. Ішов п’ятий день повстання. Дата довго слухав інших, а потім підвівся сам і сказав:

— Справжні революціонери, я так розумію, хочуть скинути старий лад і взяти владу в свої руки, щоб потім передати її народові. Мені здається, настав уже час подумати вам про те, щоб передати владу, а ви вчепилися в неї й не випускаєте. Доки ж це може тягтися? Чого ще чекати? Поки народ вас зненавидить? Бо ж тут у нас, в Ортачальській в’язниці, держава в державі утворилася: і поліція тобі, й армія, і розвідка— свої, і господарство, й пропаганда, і дипломатія є, і парламент свій завели, і бог знає, чого ще нам бракує! Одне тільки лишається — натиснути на в’язничну огорожу, повалити її, нехай наш бунт вирветься на волю... Але сказали ж нам, щоб підтримки не чекали, виходить, нас, як курей, переб’ють, якщо бунту не згорнемо.

— Революціонер нічого не повинен боятися, Дато Туташхіа! — вигукнув Езіз Челідзе.

— Нічого, крім безглуздої загибелі й невиправданих втрат людей, загартованих у бою!— мовив Дата.— Те, що я сказав, в іншому місці, в іншій обстановці, може, й не слід було б говорити, а зараз — саме час. Передайте владу парламентові, відійдіть від справ і сховайте тих, хто потрібен для майбутніх сутичок. Нехай собі інші керують! Якщо справа до старого повернеться й жандарми надумають старі порядки відновити — люди, здатні до боротьби, будуть живі-здорові, і нехай навіть парламент не зможе відстояти наших завоювань, то ви ж тут, вам і карти в руки. Ось про що я хотів сказати.

Дата Туташхіа сів на підлогу й довго мовчав.

— Що ж це, отим дурням, що в карантині язиками плещуть, владу віддати? — обуривсь я.

— Там і дурнів вистачає, Шалво, й розумні знайдуться, як завжди й скрізь, не більше й не менше,— заперечив Дата Туташхіа.— То не дурні, а народ, народ. Дайте йому можливість, і він зробить те, що треба зробити.

— Їм і пари гусей не довіриш,— сказав Петро Андращук.

— А чому б це їм гусей чи влади не довірити, га?— Дата Туташхіа підвівся з підлоги.— Он Олексій Снєгир прекрасно провіант розподілив. Петро й Езіз примусили Поктію камінням запастися, і чудово це в них вийшло, а Гогі з якогось негідника наглядача спритно штани стяг — що ж, ви думаєте, з цим ділом ніхто інший на світі не впорався б? Дайте їм владу до рук, і серед них знайдеться, коли треба буде, той, хто з садиста Коца шинелю стягне, а в Канарейки в’язку ключів забере... Гаразд, не будемо сперечатися... Буває, що суперечка й зашкодить справі, залежно від обставин. Може, це й не зовсім так. Давайте думати. Поспішність — поганий порадник.

— А сам ти що збираєшся робити, Дато? З ким підеш? — спитав Хома Комодов.

— Залишуся там, де був,— у в’язниці... з вами! — Дата помовчав.— Ти, напевно, пам’ятаєш, Хомо, як після бійки Коц потяг з карантину в карцер два десятки людей, а мене відпустив?

— Пам’ятаю, то й що?

— Є в мене двоюрідний брат, Мушні Зарандіа, ви це знаєте. Він тутешнім пацюкам наказав, щоб з моєї голови волосинка не впала, а страх — їхнє ремесло, вони мене не чіпають, не сміють. Мій клопіт — не про себе, а про справу, про кожного з вас.

Дата Туташхіа кинув у землю зерно й пішов. Ми просперечалися дві доби, мало до бійки не дійшло. Дати на тих засіданнях не було. Ми, хто був за те, щоб передати владу парламентові, взяли гору над нашими противниками. На дев’ятий день повстання Андро Чанейшвілі подав комітетові вимогу, — її склали ми й одноголосно схвалив парламент,— щоб комітет відмовився від своїх повноважень. Передавати владу ми послали вниз Луку Петровича Дембіна. Він прочитав декларацію, її склав Хома Комодов. «Народні посланці» слухали, і знаєте, що з ними було? Наче із стелі падав град завбільшки як яблуко, а вони не знали, куди голову сховати й де подітися. Нарешті до них дійшло, що відбувається, вони вмить посміливішали й повелися так, наче владу їм не передали, а вони самі відвоювали її в нас.

— Цеглу можете залишити собі!— оголосив Поктія після урочистого церемоніалу, і більше його в карантині не бачили.

Через тиждень в’язницю було вичищено, вишкребемо, наведено порядок. Запанувала цілковита демократія, і все те — без нас! Ми гаяли час за шахами й доміно. На десятий день парламент задовольнив прохання Коца й Моськи про помилування — і їх звільнили. Було ухвалено постанову повідгвинчувати грати, але здійснити її не пощастило — не знайшлося потрібного інструменту. Потроху ця постанова забулася, і грати лишились на своєму місці. Мабуть, тут відіграло роль і те, що ми були арештанти, і хоч невелику провину — не таку, звісно, в якій нас звинувачували, боронь боже...— але все ж малесеньку провину кожен з нас за собою відчував, а без грат — яке ж то покарання і яка в’язниця?!

Одного погожого дня завітав прокурор Калюзе. Він дуже здивувався, що на переговори з ним прийшли зовсім інші люди. Про колишніх, тобто про Гогі Цуладзе й Луку Петровича Дембіна, він розпитав з великою симпатією і попросив надати йому право обходу. Дозволили. Він вислухав арештантів, прийняв скарги й пішов собі. Наступного дня довгов’язий інтендант Чарадзе переказав його слова: «Все правильно — самоврядування! Чому казна має платити адміністрації таке велике жалування?!» Про зміну уряду пан Калюзе думки не висловив.

У ті дні Дата Туташхіа дізнався про смерть своєї єдиної сестри. Уже не пам’ятаю, від чого вона померла, тільки бідолашний Дата дуже важко переніс ту вістку. Не думав я, що колись побачу в нього на очах сльози. Він не спав, не їв і мовчав. Страшенно худий став — що ви хочете, два місяці чоловік майже не доторкався до їжі, тільки ходив з кутка в куток, перебираючи чотки, або лежав, заплющивши очі, але не спав.

Начальника в’язниці нам призначили, звісна річ, нового — Коплякова. У перший день, представившись нам, він покрутився у в’язниці хвилин п’ятнадцять і пішов. І так мало не щодня — забіжить, покрутиться з чверть години, спитає, чи не треба чого, залишить бібліотекареві книжки і йде собі. Арештанти замінили в його прізвищі першу літеру на «С». Він був досить цікава людина, що не цуралася, я сказав би, прогресивних ідей віку — раз на місяць у в’язниці з’являвся кінематограф. Тоді кіно було заморською дивиною. Ставши начальником, Копляков на другий чи на третій місяць попросив дозволу бути присутнім на сесії парламенту. Йому дозволили, і він годинами слухав дебати.

Єдиний, хто трагічно сприймав передачу влади парламентові, був нещасний Класіон Квімсадзе.

— Що ви наробили! Таку налагоджену справу, і кому віддали — брехунам, квочкам... Дардакові?! — Перелічуючи, він дедалі більше обурювався, і закінчилося все тим, що Класіон знеможено опустив здійняті до неба руки.

Від бідолахи лишилися шкіра та кістки, він не тримався на ногах, а все одно своє заповітне бажання здійснив: попросив Чоніа відвести його на засідання парламенту. Спочатку він спокійно, наскільки дозволяв йому безугавний кашель, слухав ораторів, а потім попросив слова. Дали. Вибачившись, що тяжка хвороба змушує його говорити сидячи, він звернувся до парламентаріїв:

— Мусульманам і євреям — нехай уже так, а з християнами жандарми ось що зроблять: увірвуться однієї гожої днини в оцю вашу брехалівку і влаштують масове обрізування тупими ножами...— На цьому місці Класіона напав кашель, він не міг сказати й слова, і його довелося віднести в лікарню.

Той день запам’ятався мені ще й тим, що у випадковій розмові, ніби між іншим, Дата сказав:

— Мені вже нічого тут робити!

Він вирішив тікати!

На диво живучий виявився Класіон Квімсадзе. Щодня кожен, хто його бачив, думав — до завтрашнього ранку він не дотягне, а він жив наче на зло ворогам. Жив аж до перевороту четвертого червня тисяча дев’ятсот сьомого року, так, я не помиляюся, саме четвертого, а не третього червня. Про це — трохи згодом.

Якось Класіон попросив привести Дату Туташхіа. Дата бував у Класіона щодня, і того разу пішов від нього лиш годину тому. Коли Дата вернувся, Класіон передав йому листа в незапечатаному конверті.

— Відходжу я, Дато, брате мій!..— сказав він.

— Нікуди ти не підеш, Класіоне,— перебив його Дата,— твій улюблений государ імператор не відпустить тебе, поки строк не скінчиться.

— Добре, брате, нехай так, але на цьому листі адреса, а на побаченнях жандарми твоїх відвідувачів не обшукують, передай їм, нехай віднесуть...

Вони ще трохи поговорили, і Дата пішов. Оскільки конверт був незапечатаний, це означало, що друзям дозволялося його прочитати. Ось що там було написано: «Відходжу я, сину мій, і знай завжди, що виконав я призначення людини, як і наскільки дозволила мені природа. Моє прохання до тебе й заповіт: життя справжньої людини в тому, щоб горіти, як скіпка, як свічка, як багаття, як сонце — зважаючи на те, яка випаде тобі доля. Ти повинен думати й про те, щоб, коли згаснеш, навколо тебе або хоча б на тій латочці землі, де ти стоїш, не запанувала темрява. Поки гориш, гори так, сину мій, щоб твоє життя запалювало й інших. Тоді, як відійдеш ти, не бути темряві. Сподіваюся, так і житимеш, і я відходжу спокійний. Катю, віддай цього листа хлопчикові, коли йому буде вісімнадцять років».

Третього червня тисяча дев’ятсот сьомого року, як відомо, шістдесят п’ять депутатів фракції соціал-демократів Державної думи було заарештовано й заслано. Ця подія ввійшла в історію під назвою третьочервневого перевороту. Четвертого червня дев’ятсот сьомого року припинила своє існування «Ортачальська демократія». До в’язниці ввірвалися жандарми. Усе це закінчилося відновленням порядків, які були за часів Коца, а сама подія лишилася в пам’яті учасників під назвою «перевороту четвертого червня».

Перш ніж розповісти вам кінець цієї довгої історії, скажу — це, може, теж вам цікаво — про долю кожного з нас. Хому Комодова вбили білогвардійці в тисяча дев’ятсот двадцятому році, коли захопили Одесу. Він був політкомісаром дивізії. Андро Чанейшвілі в дні кубанського саботажу партія послала на боротьбу проти куркульства. Він лишився там, згодом став директором великого радгоспу і, здається, живий і понині. Петро Андращук помер під час Вітчизняної війни в чині генерала — серце зрадило. Езіз Челідзе працював у Чека, був великою людиною. Контрреволюціонери підкинули йому в кабінет бомбу. Амбо Хлгатян помер у Тбілісі, а бідолаха Гогі Цуладзе — на каторзі. Якийсь гімназист у дев’ятсот п’ятому році вбив двох чорносотенців, Гогі хотів урятувати юнака від каторги і взяв провину на себе. Дембіна і Бікентія Іалканідзе давно немає. Поктія в тридцяті роки був директором великого комбінату в Середній Азії. Він і Олексій Снєгир загинули в тридцять сьомому році. Дата Туташхіа втік з в’язниці наприкінці вересня дев’ятсот сьомого року. Все інше ви знаєте. Про Чоніа я нічого не знаю, а про Токадзе скажу. В двадцятих роках я працював у радянському посольстві в Бельгії, і саме тоді Токадзе був водієм таксі в Льєжі.

Я сказав, що четвертого червня в Ортачала ввірвалися жандарми. Бідний Класіон був при смерті, але якось переборов себе, п’ятого червня підвівся з постелі й став коло дверей палати. Був час вечірньої перевірки. Увійшов комендант, Класіон кинувся і схопив його за горлянку. Та де вже йому було! Його нещадно побили. Він знепритомнів і помер, не приходячи до тями.

Парламент припинив своє існування досить цікаво. Таріела Автанділовича жандарми стягли прямо з «трибуни», виволокли з камери, а він усе ще не змовкав, продовжував свою промову:

— Горе вам, наївним! Ось тепер ви переконалися, що в демократії є своя ахіллесова п’ята, і тирани про це знають краще від інших!

Граф Сегеді

Майже три місяці згаяв я, опоряджуючи дачу в Армазі. Я оселився на ній восени тисяча дев’ятсот четвертого року. То був найкращий час другої половини мого життя. Світлий час. Я багато читав, писав, ходив на полювання, ловив рибу й думав, думав. Разів два-три на місяць я приймав гостей. Завів свій екіпаж. У Тифлісі я жив узимку і то лиш тоді, коли була в тому потреба. На той час у моєму житті стався найглибший і найсерйозніший роман. Саме тоді продав я всі свої маєтки, що були в мене в Росії. Нова обстановка, нові клопоти й турботи допомогли мені легше перенести те, що я залишив службу й діяльність, які протягом багатьох років були єдиним змістом мого існування. Нове коло друзів і знайомих, нові захоплення й уподобання скинули з моїх плечей років тридцять, і тому, що я дожив до дев’яноста років, я зобов’язаний сімнадцяти щасливим рокам, які прожив у Армазі.

Тієї ж осені я зустрів у Мцхеті Сандро Карідзе. Не стану критися, я шукав зустрічі з ним, завжди пам’ятав про неї і знав, що вона неминуче відбудеться. Я сказав Сандро, що живу в Армазі, й запросив у гості. І він не забарився. Поступово ми не тільки зблизилися — постійне спілкування стало необхідне нам обом. Сподіваюся, мене не запідозрять у тому, що я хочу дорікнути Сандро Карідзе або пробую пом’якшити відповідальність, яку наклала на мене попередня моя діяльність, але саме давні зв’язки і вплив, який я ще мав, дали змогу мені двічі визволяти його з в’язниці: уперше його заарештували в дев’ятсот шостому році у зв’язку з революційними заворушеннями, а вдруге — у справі про вбивство екзарха Никона. Я хочу лише сказати, що полюбив, як брата, того дивного чоловіка з важким характером і що, незважаючи на всі його вади, він був гідний ще більшої любові.

Мабуть, не варто докладно описувати наші взаємини. Наведу лише дві-три розмови, що мають внутрішній зв’язок з цими записами, тим паче що спонукає мене до цього ще одна обставина: наприкінці дев’ятнадцятого століття в суспільстві поширився певний тип людей — філософствуючі політикани, що формувався з представників різних суспільних станів і звань. Були серед них надзвичайні розумники й дурні; люди дуже освічені й неуки; фанатики ідеї та епігони моди; натури глибоко своєрідні й такі, що бундючно претендували на оригінальність. Та всі вони — я глибоко переконаний у цьому — багато зробили для революції. Зробили тим, що, не шкодуючи сил, поширювали в суспільстві погляди хоч і різного політичного напряму, але такі, що зводилися кінець кінцем до думки про неминучість революції. Такі люди траплялися мені і в роки служби, і після відставки. В Сандро Карідзе поєдналося все краще, що вони мали,— від освіченої мудрості до простодушної чесності. Не сказати в цих записах про Сандро Карідзе і про весь той соціальний тип просто гріх було б.

Уже під час першого візиту Сандро Карідзе я нагадав йому про розмову в Схалтба, що лишилася назавершеною.

— Ви тоді не закінчили своєї думки, пане Сандро... Пригадуєте, ми говорили про відмінність понять «нація» і «народ»?

— А чому ж ні, пригадую. Відмінність дуже велика, це зовсім різні поняття, навіть суперечливі. «Нація» є цілісним етнічним організмом упродовж усього свого існування. «Народ» — це «нація» сьогодні. Нація — феномен довговічний і сталий. Народ — явище швидкоплинне, мінливе. Стовбур дерева і його зелена крона, русло річки і вода — ці порівняння були б доречні для пояснення моєї думки.

— А суперечність у чому?

— Між поняттями «нація» і «народ»?

— Еге.

— Народ — це шлунок і руки. Нація — вища моральність, проникливість. Народ створює духовні й матеріальні цінності, а оскільки потреби завжди вищі від того, що створено, в народу з’являється нестримне прагнення поглинути не лише створено ним, а й те, що було створене раніше й щасливо врятувалося від споживання. Нація — це невмираючий і невигубний вічний дух, що добровільно бере на себе відповідальність за минуле, сучасне й майбутнє всього етнографічного організму. Нація — це стримуюче і регулююче начало, вона нагромаджувач і страж духовних та матеріальних скарбів. Пам’ятаєте? — «Життя — це процес добування духовного й матеріального споживку, а моральність — сила, що регулює цей процес».

— Виходить, що народ — це ті, хто за гроші змушений працювати в каменоломнях, щоб вибурити брили для соборів, а нація — те, що спонукає народ до цього?

— Не зовсім так. Я гадаю, що й серед тих, кого спонукають, і серед спонукачів бувають люди, в яких немає нічого від нації. Для них світ — лише пасовисько, на яке вони поспішають з потравою. Є люди, які тією чи іншою мірою поєднують у собі обоє начал. Але нація, чи сила, що здійснює безсмертя, забезпечує вічне існування,— це ті люди...

— ...які віддають світові все, що мають,— підхопив я його думку,— а одержують лише стільки, скільки потрібно, щоб існувати, тобто віддавати все. Я правильно вас зрозумів?

— Найточніша формула,— радісно згодився Карідзе.— Формула найвищої моральності й добра, і я чую її вперше від вас, графе. Саме це закупорює в пляшку легендарний Ной напередодні світових катаклізмів. Саме тому ми називаємо націю вічним духом, що матеріалізує себе в окремих особах або в їх сукупності. А основна суперечність між поняттями «нація» й «народ» полягає в тому, що нація — це начало інтернаціональне, загальнолюдське такою мірою, якою собори й манускрипти, фрески й монументи є інтернаціональною, загальнолюдською скарбницею, тим часом як народ — це начало егоїстичне й корисливе: більшість його потреб обмежені сьогоденним власницьким існуванням, а не існуванням усього суспільства в його сьогоднішній дійсності, всього людства з його майбуттям.

Здавалося б, у міркуваннях Сандро Карідзе все було злютоване в єдине ціле, а проте вже тоді я відчув у них суперечність. Я багато думав і нібито виявив ті прогалини. Свої міркування я виклав у невеликій праці й дав прочитати йому. Жодного з моїх положень він не прийняв, і ми мало не посварилися. Отакий він був: досить йому повірити в що-небудь, і — край, ані кроку вбік, ніяких компромісів чи поступок!..

Якось — це було незадовго до його першого арешту — прийшлося до слова, і я спитав:

— Сандро, я знаю, що ти багато читаєш, інтереси твої широкі й глибокі, але в чому твоя вихідна концепція, від якої моральної платформи ти відштовхуєшся?

— Шукаєш притулку? — одказав він не гаючись і, можливо, навіть трохи безцеремонно.

— Не розумію.

— Платформа. А що, колишня тебе не задовольняє?

— Зараз це не має значення. Якщо можеш, дай відповідь на моє запитання!

Він відчув, що я починаю сердитися, і, подумавши, сказав:

— Я завжди і в усіх випадках виходжу з того, що людству необхідно знайти спосіб морально піднести людину, знайти можливість морального вдосконалення її, а інакше людство дійде до канібалізму, стане харчуватися м’ясом собі подібних — це не метафора, я говорю буквально,— і це триватиме доти, доки останнього homo sapiens не з’їсть якийсь дикий звір. Щоб уникнути цього, треба знищити імперії. Революція необхідна!

Я знав, що Сандро Карідзе вірить в неминучість революції. Відомо було, що він співчував революційному рухові й був на його боці. Тепер я переконався і в тому, що він жадав революції як шляху врятування людства.

— Твої твори я знаю лише з заголовків — очевидно, вони слугують революції?..

— Революція — справа завтрашня. А я слугую післязавтрашній.

— Он воно що... Над якою ж проблемою ти працюєш?

— Над проблемою морального прогресу. Я розробляю теоретичні основи керованої моральної революції.

— А точніше?

Карідзе запустив п’ятірню в бороду й почухав щоку.

— Ти, Дмитровичу, магістр права, чи не так?

— Так,— усміхнувсь я.

— Чому ж ти всміхаєшся?

— Мене тішить мінливість долі людської. Я думав одержати професуру в Московському або Петербурзькому університеті, а ким став? Жандармським генералом у відставці й сибаритом. Хіба ж не смішно?

Карідзе спробував сказати мені щось втішне, та, мабуть, передумав і повернувся до нашої розмови:

— Чи можеш ти дати загальне визначення законодавства, яке було б справедливе для всіх епох і народів?

— Можу.— Я зібрався з думками й почав: — Передусім воно — засіб здійснення внутрішньої й зовнішньої політики, далі — воно є статусом прав та обов’язків правлячої меншості, нарешті, воно знаряддя підкорення інертної чи невдоволеної більшості. Тебе влаштовує така відповідь?

— Цілком. Тепер скажи: чи може ставлення імперії і до своїх громадян, і до інших держав визначитися формулою: «їм тебе, щоб ти не з’їв мене, а ще тому, що хочу погладшати»?

— Припустимо,— згодивсь я весело.

— Як це — припустимо? Коли це не так,— скажи!

— Так, так, продовжуй!

— З тим, що я зараз скажу, ти вже одного разу згодився, Дмитровичу, а тому візьмемо це як відому істину: вищезгадане пожирання прикривається досить доброю метою з погляду загальнолюдської справедливості. Воно спирається на демагогію, засновану на християнському гуманізмі. І, нарешті, здійснюється з допомогою замурованого в міцну оправу «Зводу законів Російської імперії».

— Усе, що ти кажеш, було б справедливе, коли б не було таке зле... Далі?

— Це не злість, а манера міркувати. Правда, не з кращих, але, як тобі відомо, я легко обходжуся й нею. Тепер ще одне запитання: які наслідки взаємодії релігії й закону — з одного боку, а з другого — особи й суспільства? Звичайно ж, в існуючій реальності, в сьогоднішній дійсності.

— Друже Сандро, я людина релігійна й намагаюся не святотатствувати. Ти розкажи про взаємодію релігії й особи, а я поміркую про особу й закон. Тобі це вигідно: ти задаси тон, а я мимоволі підкорюся йому й говоритиму в тому ключі, який ти подаси.

— Але ж я, друзяко, чернець, що не кажи, а чернець...— швидко мовив Карідзе.

— Ти єретик! Лежатимеш ти на розпечених головешках і шкварчатимеш. Все одно попадеш у пекло, кипітимеш у гарячій смолі. Говори, що тобі втрачати?!

— А воно й справді!.. Релігія намагається втиснути людину в рамки християнської моралі, щоб тримати її в покорі, а людина, звичайно, опирається, до речі, й тому, що самі проповідники та ревнителі віри — грішники найвищого штибу. Релігія фізично сильніша, але вона догматична. А людина хоч і слабка, та зате наділена гнучкою пристосовуваністю. Разом з тим людині хочеться в щось вірити. За умов фарисейства релігійних ревнителів єдиним стовпом віри виявляється особистий добробут, що й санкціоновано для тих, хто аж надто заповзятий. Ось звідси й починається вироблення та рафінування тих способів, з допомогою яких можна завоювати славу найвідданішого адепта християнства і тим самим полегшити собі служіння мамоні. Отже, за умов імперії взаємодія релігії й людини породжує зацькованого підданого, який ненавидить все і всіх, і єдиний вихід бачить тільки в революції, і стає борцем за неї. А щодо релігійного культу, то, виснажившись і знесилівши, він залишає за собою лиш формальне виконання обрядів. Ти згоден, графе, що це основна особливість нашої дійсності?

— Якоюсь мірою. Як на мене, ти занадто згущуєш барви.

— Прекрасно. Навіть стримане схвалення відставного жандармського генерала варте набагато більше, ніж захоплені вигуки сотні фанатиків. А тепер говори ти.

— У твоєму стилі вести мову?

— Звичайно, а то не доберешся до правди.

— Гаразд, добродію! Закон насилує людину, а людина відповідає йому опором. Закон фізично сильний, але не гнучкий; людина слабша від закону, але набагато спритніша, в руках у неї численні способи й засоби обминути закон, дотриматися його тільки частково або й зовсім не дотриматися. Закон прагне до того, щоб людина обмежила свої інтереси інтересами імперії. Людина намагається пристосовувати закон до своїх інтересів, найчастіше — обминувши, обійшовши цей закон. Це нерівна боротьба, і слабка людина змушена йти на моральні компроміси, використовувати все що завгодно, аби лиш здолати тиск закону й зберегти своє існування! — Я помовчав, щоб сформулювати відповідний висновок: — Отже, за умов імперії взаємодія закону й людини породжує зневіреного, зацькованого громадянина, який ненавидить все і всіх, який бачить вихід тільки в революції, стає борцем за неї. А щодо закону, то він перетворюється на процедуру, яка вичерпала себе, стала безсила й зведена до формальності.

— Бравіссімо, графе!— радо вигукнув Карідзе.— Тільки зверни увагу на те, які міцні моральні критерії лишає імперія в спадок тій політичній силі, яка спочатку повинна створити зовсім нову державу, а потім — керувати нею! Кожна політична течія, яка обстоює соціальну революцію, сьогодні знає, що тільки-но вона досягне перемоги, як до рук їй потрапить людський матеріал, моральна цінність якого досить сумнівна й суперечлива і який дуже важко піддається переробці. На жаль, усі ті політичні течії розраховують на те, що досить буде їм змінити соціальні умови, суспільний побут, як сама собою переможно підніметься мораль. Я цього погляду не поділяю і намагаюся внести свою лепту в осмислення наступних катаклізмів. Ось над цим я й працюю.

Одного разу поблизу дзегвських порогів закинув я в Куру великий гачок. Від Шиомгвімі йшов паром, і на ньому я побачив у бінокль Сандро. Коли не зраджує мені пам’ять, то було невдовзі після його другого арешту й звільнення. Зійшовши на берег, він подався дорогою до Мцхети. Може, він іде до мене, в Армазі, подумав я і, залишивши вудку, поспішив йому назустріч. Справді, він ішов до мене, рятуючись від остогидлої самотності.

— Ходімо до мене, пообідаємо, поговоримо,— запросив я його.

Він відмовився, сказав, що краще залишитися тут, на березі.

Було хмарно й прохолодно. Сандро Карідзе, який за все життя не витяг і малесенького бичка, лишався байдужий до мого азарту запеклого рибалки. Він був сумний і начебто чимось прикро вражений.

— Що обмірковуєш, Сандро? Про що пишеш?

Він махнув рукою й промовчав.

— А все-таки? — наполягав я.

— Заплутався в одному питанні... Три дні — жодного рядка. Мало не лусну від злості.

Я зрозумів, що привело його до мене. В такому настрої він бував і раніше. Я не раз помічав це. Щоб вийти з глухого кута, він починав розмову на важливу для нього тему, заходив у суперечку і ось тоді частенько натрапляв на рішення, якого шукав.

— Ану починай,— сказав я.— Обговоримо, може, звідкись проб’ється світло.

— Мене цікавлять господарі й гості.

— Де хліб-сіль узяти?

— Та ні, не це. Ось подивися: єгиптяни, ассірійці, хетти, урарту, елліни, римляни, візантійці... не злічити, скільки етнічних, історично стійких організмів, що дуже довго існували, постали перед людством як творці великих імперій і культур, як державні нації...

— Далі.

— Далі? Де вони сьогодні? Нащадків стародавніх єгиптян і не знайдеш, хетти зникли безслідно, ассірійців, я читав, на всьому світі лишилося сімей триста, не більше; грека еллінського типу вдень з свічкою не знайдеш; від римлян лишився, кажуть, один дідусь — відкопали в якійсь глушині, збираються по містах возити, за гроші показувати; візантійці щезли, як вода в піску. Бачиш, що виходить?

— Така історична доля всіх націй.

— Ні. І сьогодні є нації, які існували за часів ассірійців, урарту, еллінів, тримали оборону проти Римської імперії. І Візантію вони пережили, і, треба думати, не одного ще гостя проведуть у вічність.

— Хто це?

— Євреї, вірмени, ібери, ефіопи, болгари, угорці...

— Відійдуть і вони, Сандро.

— Щось не схоже. Кожен з цих народів пережив свою історичну кризу і пішов шляхом духовного й матеріального розвитку. До речі, їхня історія позначена чергуванням циклів, усередині яких кризи змінювалися розквітом. Наша планета схожа на заїжджий двір, де є господарі й гості.

— Дуже все спірно.

— Це лише гіпотеза, а передчуття підказує мені, що в неї є майбутнє.

Настала тиша. Мені трапився великий лосось, і я знов закинув вудочку. І раптом зрозумів: імперії, про які говорив Сандро, існували, як правило, не більше п’яти віків — згадайте стародавні й нові єгипетські царства, імперію хеттів, Ассірію, Римську імперію,— я говорю саме про імперію. Тільки Візантія — виняток. Вона існувала понад тисячу років. Я сказав про це Карідзе, він погодився зі мною й назвав дати.

— Потрібне пояснення,— сказав я.— Інакше гіпотеза залишиться гіпотезою.

— Кожне з явищ, про які я тобі говорив, має одну цікаву ознаку: зниклим цивілізаціям характерне те, що вони підпорювали сусідні чи віддалені народи, приєднували їх до себе, до тіла своєї держави й безперестанку боролися, щоб утримати в покорі. Уцілілим народам характерна вдоволеність економічними можливостями рідної землі, автономія духовної культури, постійна боротьба за звільнення й заперечення загарбницьких воєн! Та це тільки ознаки. Треба з’ясувати причини цієї відмінності, і ось тут я застряв. Поки що я знайшов лиш одну, та її теж не продумав до кінця. Треба, щоб пролилося нове світло, потрібні грунтовні докази.

— Розкажи.

— У незавершеному вигляді?

— Ну то й що?

— Уцілілі народи протягом усієї своєї історії боролися за те, щоб вижити фізично, зберегти свободу і врятувати свої духовні багатства. В ході цієї боротьби вони гартувалися, їхня життєздатність зростала, міцніла, загострювалася. З державними народами відбувалося щось інше: щоб підкорити, загнуздати, придушити опір підкорюваного племені чи народу, потрібні великі сили. Щоб владарювати над сотнею народів — сили треба в сто разів більше. А під сонцем немає нічого нескінченного й невичерпного. Є своя межа і в національної енергії державного народу. Ця енергія видихається, вивітрюється, вичерпується, життєздатність народу падає. Спочатку державний народ втрачає здатність завойовувати й підкоряти, потім захищається, поступово він починає розчинятися в інших народностях і нарешті припиняє своє існування.

— Тут є в тебе якась суперечність. Виходить, що обидва народи ведуть боротьбу, обидва неминуче витрачають сили, марнують себе, але для одного народу це загартування, а для другого — загибель,— зауважив я.

— Ось тому я й кажу, що цю гіпотезу треба освітити новим світлом, потрібні переконливі докази. Все це можливе і не дуже мене турбує. Треба проаналізувати на великому історичному матеріалі духовні результати загарбницьких і оборонних воєн, і тоді все стане на свої місця. А хвилює мене зовсім інше. Будь-яке історичне явище є наслідком багатьох причин, а не якоїсь однієї. Щоб моя гіпотеза підтвердилась, я повинен відшукати ті численні причини. Та не взяв би мене дідько, не можу я дошукатися їх! — І знов Сандро Карідзе спохмурнів.

— Давай порахуємо! — сказав я.— Коли утворення централізованої російської держави віднести на кінець п’ятнадцятого століття, то, згідно з твоєю гіпотезою, в двадцятому столітті наша імперія має впасти, хоч не виключено, що, так само, як Візантія, вона проіснує понад тисячу років.

— Візантійська імперія проіснувала вдвічі більше від інших тому, що вона взяла на себе функцію керівника цілого релігійного світу. Після її падіння цю функцію прийняла Росія і тим самим дістала гарантію тривалого історичного існування. І все ж таки Російська імперія впаде, можливо, вже і в першій чверті двадцятого століття. На це теж є свої причини, але про них поговоримо іншим разом.

— Вона впаде, і через три-чотири століття російський народ зникне з лиця землі? — всміхнувшись, спитав я.

— Ні. Той віковічний дух, що матеріалізується в деяких особистостях або в їх сукупності і який я називаю нацією, спалахнув у Росії вдруге, цього разу в образі політичної партії. Хочу нагадати тобі, що востаннє цей спалах стався в п’ятнадцятому столітті. Нинішня соціал-демократична партія здійснить першу в людській історії соціалістичну революцію, з плином часу візьме на себе роль керівника цілого ідеологічного світу, і тоді й державі, й народам буде гарантовано те тривале історичне існування, про яке я вже казав тобі. Важлива ще одна обставина. Соціал-демократи зруйнують Російську імперію й створять добровільний союз вільних, рівноправних соціалістичних націй. Російський народ таким чином буде звільнений від необхідності витрачати сили на підкорення інших народів і на постійні загарбницькі війни. Йому не треба буде вибиватися з сил. Я зовсім не певен, що лідери цієї партії думають про щось подібне. Це більше схоже на геніальну інтуїцію. Російському політичному мисленню належать тут лаври першовідкривача.

— Ну, що ж, нехай беруть патент. Англійці, французи, німці, іспанці, японці охоче поспішать його купити. Ти ж їм теж пророчиш вимирання, раз вони — державні нації.

— Патріоти Росії! — виголосив урочисто Сандро Карідзе.— Поспішайте купити квитки, бо поїзд відходить років через десять-п’ятнадцять, і тоді ви залишитеся на цьому полустанку з мізерним багажем у руках. Що відповісте ви тоді своїй совісті, своїй вітчизні й своїм нащадкам?

— Цей поїзд їде з Вавілона у Вавілон, Сандро!

— У Вавілон?.. Вавілон... Вавілонська вежа...— Він став плутатися в словах, зблід раптом, змовк, і за хвилину я почув тихе його бурмотіння: — Збудувати вежу до неба, де пробуває бог, змішати мови! Геніальна спроба, потрясаючий символ, блискучий образ!.. Знайдено й другу причину... так, так, друга причина!.. Друга причина!..

Дізнавшись про Лютневу революцію тисяча дев’ятсот сімнадцятого року, Сандро Карідзе прийшов у Дзегві й страшенно напився. Місцевий духанник та інші очевидці, які були при тому, розповідають, що він то заливався слізьми, то нестримно реготав. Він був компанійської вдачі, балакучий, але за ті кілька годин, що пив, не зронив, кажуть, жодного слова. Тільки плакав і реготав. Потім стих, заплющив очі й так, сидячи, й помер у духані.

Поховали Сандро Карідзе на подвір’ї Шиомгвімського монастиря.

Вано Натопрішвілі

— Я це все своїми очима бачив! Зовсім не так було, як тобі розказували. А як було... Поперед мене їх ніхто не загледів. Я перший побачив, спочатку вони садами йшли. Попереду Спарапет, за ним мегрелець отой — Дата.

Тепер — як я їх побачив. Трохи вище від казарм, на пагорку, стояла цегельня, вона й зараз там стоїть. Господарем там був один перс. Я до того перса найнявся сторожем, біля цегельні. Так ото я й бачив, як вони втікали. Була неділя. Я ще вранці запримітив: привів солдат до казарм двох арештантів, поставив до дров, пиляють, рубають, складають. А як пішли вони садами, одразу змикитив — дали драла. Рушниця — при мені. А стріляти в них — ніби й не годиться; хто знає, може, в них брати які або родичі... яке моє діло, я цегельню стережу. Не пальнеш — теж негоже, хапонуть, і прямо в Метехську в’язницю,— скажуть, бачив утікачів, рушниця при тобі, чому не стріляв! Я й пальнув у повітря. Зарядив і знову пальнув: два постріли — сигнал утечі. Так усе й проробив: і гріха на душу не взяв, бо в арештантів не стріляв, і сигнал утечі подав. Я стріляв, щоб вахмістр почув — думаю, кинуться й побіжать за ними... Ось тобі і вовки ситі, й кози цілі.

Той солдат, що їх вартував, дрімав, а як я перший раз пальнув, він очі продер і спросоння теж двічі вистрілив. З казарми вахмістр вискочив. Свиснув — ще три солдати вискочили й четвертий із сторожовою собакою. Отак зразу й вискочив, братку! Ну, думаю, пропали хлопці, не втечуть — дивлюся, вахмістр із солдатами вже вниз по схилу біжить. Коло пеньків собака взяв слід, дуже тягнув, як він і довідка не порвав. Одне слово, гналися вони бігом, та поки до води підійшли, Спарапет і Туташхіа вже на середині Кури були.

Вахмістр, як біг, так з розгону у воду й сягонув, та чоботи в нього обважніли, він і став. Подумав би, що він, Христос — по воді йти!.. Постояв трохи і пішов назад на берег, наказує солдатам — стріляти! Солдати — на коліно, і затрахкотіло, куди там!..

Утікачі пірнули під воду. Пірнули — і ті кинули стріляти. Спарапет випірнув і кричить вахмістрові — не стріляйте, я вернуся! Міському злодієві розуму не позичати. Знає, що солдати вбити можуть. Поплив він до берега, солдати не стріляють, ждуть. Про Спарапета вони не надто турбувалися, вони все на воду зирили, Туташхіа видивлялися.

Вахмістр гукає Спарапету, де мегрелець. Злодій обернувся й давай кликати: «Дато-о-о! Вернися, а то пришпилять мене!»

А Дати як і не було. Спарапет знову попрямував до берега, але течія несла його вниз, і солдати поплентали понад берегом; одне око на Спарапета, другим по воді нишпорять, Дату чекають. Мабуть, влучили в нього,— подумав я,— або поранили, а може, вбили, він і пішов на дно. Та ось побачив! Випірнуів, і де — майже біля другого берега! Вахмістр теж уздрів і знов наказав — стріляти! І знову стрілянина, галас, охо-хо-хо, не доведи господи!..

На Курі була повінь, Туташхіа вже далеко одплив. Жодна куля його не зачепила. Знову пірнув — та й зник!

А Спарапета течія зовсім далеко віднесла. Солдати знов за ним побігли берегом, за течією. Тільки солдат з собакою відстав — не йде за ним пес, і край. Він його вниз, куди всі біжать, а собака проти течії тягне. Той у свій бік — той у свій. Солдат розсердився, давай його ногами, а собаці що робити — потрюхикав за ним.

Спарапет став на дно, руки вгору й побрьохав до берега. Йому прикладом у груди, збили, обличчям до землі повернули, лежить ниць. Солдата з собакою залишили коло нього, а вахмістр з іншими солдатами пішли берегом униз.

Ну, думаю, цегельня без мене не згорить, та й перс у неділю не прийде сюди... Махнув рукою і спустився до берега, підходжу до солдатів.

Правду ото кажуть: «В осла як спина засвербить, до млина він прибіжить». Так і зі мною сталося. Ти послухай, як усе вийшло: тільки-но я до них підійшов, вони давай знов галасувати. Дивлюся, на тому бережку стоїть собі на пагорку Дата Туташхіа, взявшись у боки,— мов породистий півень. Потім засунув руку за пазуху, витяг сванську свою шапку — він завжди в ній ходив,— викрутив і на голову. Надів і на небо подивився.

День був хмарний, мрячило.

Чого ж він, думаю, стоїть? Солдати знову лякають його. А Дата Туташхіа повернувся й прямісінько в молодий лісок. І спокійно так іде, неквапливо, наче то й не кулі на нього летять.

Утік!

А ті всі свої кулі витратили, а влучити не змогли. Утік, та оце тобі й усе!

Вахмістр обернувся до мене, очі вилупив і ну горлати: «Чого ж ти, сволото, в повітря стріляв, у них треба було!»

— Ваше сковородіє...— кажу.

— А, сковородіє?! — І він мене лясь по пиці, та так, що й на цегельні, мабуть, почули б, якби там хто був.— Оце раз сковорода! — приказує. А тоді по другій щоці: — Два сковорода! — додав.

Я затулив обличчя руками, думаю, може, охолоне. Та куди там — він мене носаком у живіт, я у воду, а він: «Три сковорода!» — і побіг до Спарапета.

Піднявсь я до своєї цегельні, давай сушити одяг...

Велике лихо мене тоді обминуло. Добре я викрутився, краще й не додумаєшся, а то й кісток не позбирав би!..

Як я тобі розказав, так усе й було. Ніхто цього краще за мене не знає, при мені все й сталося.

Граф Сегеді

Мене ніколи не приваблювали таємниці зоряного неба й темінь астрології. Цю стародавню науку я зараховував до окультних. Очевидно, моє упередження призвело до того, що й понині я лишився не обізнаний у ній. Проте зоряний небозвід — особливо після відставки — став постійним моїм співрозмовником. Коли я вже зовсім знемагав від вражень, коли мені важко було зрозуміти хід подій і зробити правильний висновок, тоді я вдивлявся в глибину всесвіту, що розпростерся на небесному склепінні дванадцятьма зодіаками, пробуючи відшукати в таємничих поєднаннях небесних знаків бездонні символи й подібності до душ і взаємних тяжінь не відомих мені людей.

Веранда моєї дачі, немов навмисне, розташована так, що в людини, яка лежить у качалці, мимоволі зроджується бажання вдивлятися в небозвід. Переді мною дача побувала у двох власників. І вони теж не могли відмовитися від насолоди, яку дає споглядання трепетно-мерехтливого неба, і проводили літні вечори на веранді в спокійній самотності. І теперішні власники дачі теж спрямовують свої погляди на небо, коли залишаються самі.

Кінчався травень тисяча дев’ятсот дев’ятого року. Я сидів на веранді, ждучи вечері, коли о десятій годині зачувся гуркіт екіпажа. Я жив самотньо, від роботи вже відійшов, і до мене досить рідко навідувалися гості, окрім, звичайно, Сандро Карідзе. Тому я здивувався, коли екіпаж зупинивсь коло моїх воріт. Лакей зустрів гостя й відразу доповів: полковник Мушні Зарандіа перепрошує, що заздалегідь не попередив про свій візит.

Його візитові я був дуже радий і аж ніяк не здивувався, бо я знав Мушні Зарандіа як людину з природи некористолюбну й доброзичливу, він завжди пам’ятав добро, яке йому робили, і коли хтось йому подобався, він, не криючись, виявляв до нього прихильність. А зрадів я тому, що в моєму тодішньому становищі Мушні Зарандіа могли привести до мене лише приязнь і щиросерда цікавість до мого життя-буття — і ніщо інше.

Ми довго розмовляли. Мушні Зарандіа завжди був прекрасний співрозмовник, але тепер, у тисяча дев’ятсот дев’ятому році, це був не той Мушні Зарандіа, якого я слухав, затамувавши подих. Не думайте, нібито на той час я був пристаркуватий генерал, що вийшов у відставку і давно втратив зв’язок з колишнім своїм оточенням, позбавлений можливості стежити за інтересами, якими воно живе, і тому, наче прес-пап’є, вбирає чорнило будь-якого кольору. Звичайно ж, це було не так, а все ж од візиту Мушні Зарандіа я одержав справжню насолоду, бо він сповнив мене відчуттям оновлення. В моєму гостеві, як у резервуарі, збиралися відомості з двох зовсім різних джерел: він проникав у хитросплетіння політичних інтриг, мабуть, у всіх країнах світу і знав, що робиться за зачиненими дверима урядових кабінетів багатьох держав, а водночас був причетний до повсякденної хроніки царського двору з усіма її тонкощами. Дивуватися тут немає чому, бо Мушні Зарандіа керував політичною розвідкою, і, звичайно, такий обізнаний і блискучий співрозмовник був справжнім дарунком божим. У тодішньому Петербурзі він був однією із семи особливо довірених осіб, що мали право в будь-яку пору доби розраховувати на аудієнцію в імператора. Не знаю, чи дуже часто Мушні користувався тим правом, але я не маю сумніву, що коли б виникла потреба, він не завагався б розбудити його величність. Я помітив у ньому тоді ще одну важливу рису: Мушні з глибокою шанобливістю й щирістю говорив про всіх членів найяснішої сім’ї, і в його тоні, коли він говорив про їхнє життя, відчутна була шаноба відданого слуги. Можливо, такий трохи сервільний тон запанував при дворі вже після моєї відставки, і у високих посадових осіб не було іншого виходу, як прийняти цей тон, але Мушні Зарандіа дотримувався його з задоволенням, а не тому, що до цього змушував обов’язок. В його характері ця зміна була разючою. З подивом виявив я в ньому ще одну нову рису, яка завжди притаманна чиновникам середньої руки: ті з них, хто аж надто бажає досягти великого успіху й високо піднятися на службовій драбині, виявляють звичайно велику цікавість до різних службових переміщень, підвищень, понижень, нагород чи можливих змін. Не важливо, хто в якій формі виявляє таке зацікавлення. Важливо, що переварювання таких відомостей відбувається надзвичайно енергійно, азартно і з душевним трепетом. Коли ми служили разом, цей бік життя для Мушні не існував, у нього й часу на це не було, а тепер я бачив, як засмоктувала, його драговина, що зовсім не стосувалася його інтересів та здібностей, і, безперечно, заглиблення в ті чутки й балачки не було для Мушні Зарандіа професіональною необхідністю. Я відчував, що справджується віщування його батька — Магалі Зарандіа, який сказав колись своєму синові: таких, хто обіймає найвищі посади з добрих намірів,— багато, але немає жодного, хто б, досягнувши тієї висоти, зберіг добре серце. Мушні Зарандіа став придворним аж до самої кості.

Наша розмова вже наближалася до кінця, коли я зважився спитати про справжню причину його приїзду в Тифліс. У тумані аргументів промайнуло ім’я Дати Туташхіа, але тільки промайнуло, та мені й цього було досить, щоб зрозуміти — справа Дати Туташхіа й понині не втратила значення для Зарандіа. І нараз я згадав, що Сандро Карідзе якось побіжно сказав, що Дата Туташхіа після втечі з в’язниці захопився політикою. Це нове захоплення свого брата Мушні Зарандіа не міг сприйняти байдуже, а надто після тих духовних змін, що відбулися в ньому, коли він став бувати при дворі. Я не приховував своєї здогадки. Навпаки, я висловив її, виразно наголосивши на цьому, як висловив і свій подив, що Зарандіа знайшов час, щоб повернутися до справи Дати Туташхіа, і свій сумнів, чи виправдане таке наполегливе переслідування Дати Туташхіа, та ще ким — його двоюрідним братом.

Ми проговорили до пізньої ночі, і Зарандіа лишився в мене. Уже йдучи спати, він сказав:

— Я хочу повернутися до нашої розмови. Моя професіональна й службова репутація і не постраждає, і не зміцніє від того, хто спіймає Дату Туташхіа і чи взагалі його спіймають. Тому ніяких кар’єристських намірів у мене немає.

— Звичайно! — погодивсь я, а сам собі подумав: «А чому ж він повернувся до цієї розмови?»

— Хто, як не ви, графе, знає, що для мене завжди найважливіше, щоб справа велася розумно, а кому дістануться лаври в разі успіху, мені байдуже.

— Мені часто доводилося бачити на грудях в інших ордени, які по праву належать тобі, Мушні...— «Але чому так важливо для нього, спіймають чи не спіймають Дату Туташхіа?» — подумав я.

— Отже, та чи інша акція проти Дати Туташхіа не зумовлюється ні самолюбством, ні честолюбством. Лишається запідозрити мене в садистських схильностях, яких — ви це знаєте — у моїй вдачі не спостерігалося.

Зарандіа чекав, що я скажу на це. А я лиш осміхнувся. Тоді полковник почав розмірковувати:

— Ваша ясновельможність, ця справа має й інший, вищий аспект. Ви це, звичайно, знаєте, але я хотів би нагадати про нього.

— Говоріть. Це дуже цікаво! —«Він хоче щось приховати!» — майнуло мені в голові.

— Я взяв собі за правило дотримуватися принципу: призначення людини не тільки в тому, щоб здолати зло, а й повернути його на добро!

— Безперечно, Мушні, якщо це можливо! — «Очевидно, він уже порозставляв пастки на Дату Туташхіа!» — констатував я подумки.

І знов, як п’ять років тому, мені примарилося, що Мушні Зарандіа скулився в клубок і високо витяг гадючу голову.

Звичайно, пастки, але які саме пастки, де?.. І пам’ять догідливо нагадала один факт, про який я навіть не пригадую, коли і від кого дізнався: Бечуні Пертіа — кохана Дати Туташхіа в його юнацькі роки — найняла своєму синові Гуду вчителя російської мови, якогось Віктора Самушіа, він згодом навчав хлопчика ще й латині. Ось про того Віктора Самушіа мені й казали, що його завербував полковник Князєв за вказівкою Мушні Зарандіа. Щоб тримати в полі зору всіх людей, які в різний час були завербовані, аби впіймати Дату Туташхіа, потрібен був би, мабуть, окремий чиновник, а наслідки й досі дорівнювали нулю. Тому новина не справила на мене ніякісінького враження. А проте, коли випала нагода — зовсім не навмисне, а якось само собою вийшло,— я скористався нею і вточнив, з’ясував для себе ту чутку: ровесники називали Гуду байстрюком, якого мати нагуляла від Дати Туташхіа! Гуду було тоді вже років дванадцять, і характер у нього був нелегкий — то була дуже замкнута в собі, мовчазна дитина. Він навіть своєї матері ні про що не спитав. Та минуло небагато часу, і він спитав про те свого вчителя. Віктор Самушіа відповів йому так: «Дата Туташхіа — підступний розбійник і вбивця. Він любить твою матір, приходить до вас, і хоч твоя мати ненавидить його, вона з остраху не може відмовити йому в гостинності. Негідник Туташхіа користається цим і приходить до вас, ганьблячи тим і тебе, й матір». Ця версія не дуже вразила мене. До чого вона могла призвести? Найбільше, на що можна було сподіватися, це те, що Гуду Пертіа знайде спосіб повідомити поліцію, коли Дата Туташхіа наступного разу прийде до них. Ото й усе. Такими донесеннями були напхані вуха поліцмейстерів кількох повітів. І що ж?..

У мене й тоді не виникло бажання, і тепер теж немає сил обміркувати, звідки, з якого боку смерчем налетіла на мене конча потреба зруйнувати, змести ще не відомі мені наміри Мушні Зарандіа. Пам’ятаю тільки, як подумки потирав я руки: «Я викохав це щеня, я ж і поквитаюся з тобою, пане Сатано!..» То було вже рішення, і водночас, як завжди в моєму житті, одразу ж скинулося в мені почуття надмірної обережності: не дати Зарандіа ані найменшого приводу до підозри! І разом з тим у мене в руках не було такого, з чого можна було б почати. Мені потрібні були зовсім свіжі, сьогоднішні відомості про стан речей, але запитувати Зарандіа не можна було — він одразу ж здогадався б про мої наміри. Лишалося тільки чекати, щоб мій гість сам кинув щось, хоч трохи гідне моєї уваги. Уже час було змінити тему розмови, і я спитав:

— Мушні, вам не доводилось знайомитися з якимось Вязіним, Олексієм Вікторовичем? Може, зустрічався він вам або траплялося його прізвище? Зараз йому за п’ятдесят.

— Вязін?.. Гм, Вязін!— Зарандіа задумався.— Хто він, той Вязін?

— Він син моєї єдиної сестри. Батька він утратив ще малою дитиною, а матір — коли вчився в останньому класі гімназії. Я жив тоді в Парижі й запросив його до себе, щоб він зміг продовжити освіту. Він зоолог. А конкретніше, орнітолог.— Я не сказав Зарандіа, що в двадцять один рік Вязін уже був нашим таємним агентом.— Він відомий орнітолог. Був час, коли він постачав музеям Європи чучела птахів майже з усіх материків. Уже п’ять років, як я нічого про нього не чув. Ближчого родича в мене немає.

— Ні, графе, не зустрічалося мені це прізвище...— Зарандіа глянув на рояль і спитав: — Цей рояль палісандровий?

Було видно, що рояль не палісандровий, і я зрозумів, що мій небіж і тепер перебуває на таємній службі і що зараз він у Південній Америці, в Аргентіні чи Бразілії — палісандр росте тільки там.

— Ні,— сказав я і одразу ж став розмірковувати, як би з’ясувати, чи одружився мій небіж за ці п’ять років?..

— Торік, графе... власне, зовсім недавно мені довелося побувати на Єнісеї. Грандіозно, це якесь диво, і уявіть собі, в тому багатющому краю на сто верстов не зустрінеш жодного жителя.

Ого! Значить, Вязін зараз у Бразілії, в країні великої ріки, і коротає свій вік сам-один — раз житель єдиний! І відомості не торішні навіть, а зовсім свіжі! Я й досі не розумію, які обставини — професіональні, службові чи суто особисті — привчили Зарандіа — і до того ж так швидко — розмовляти вищенаведеною мовою, навіщо вона була потрібна йому, та ще в спілкуванні з ким, зі мною. Але розмовляв він саме так. Коли раніше навіть зі мною він говорив тільки те, що було потрібне для справи (а не те, що взагалі можна було говорити, і тим паче не те, що могло зашкодити), то тепер він говорив багато, охоче, ніби про все і разом з тим ні про що не говорив — сторонній слухач, який не знався на тонкощах нашої професії, нічого не зміг би зрозуміти. Іншими словами: те, що він хотів сказати, я мав відшукувати у підтексті.

Тему Вязіна було вичерпано. Я відчував, Зарандіа напружений до краю. Йому кортіло сказати ще щось, про Дату Туташхіа. Так підказувало мені моє чуття, і воно не зрадило мене. Я мав намацати стежечку, яка привела б нас до бажаної розмови...

— Як ти гадаєш, Мушні, твоє нинішнє становище — це межа, чи може бути в тебе й нове підвищення? — Я спіймав себе на тому, що за всі довгі роки нашої спільної служби я звертався до нього, то на «ви», то на «ти», ніколи не задумуючись, чим це щоразу зумовлювалося.

— В умовах нашої імперії,— сказав він, помовчавши,— для людини, котра походженням своїм зобов’язана моєму соціальному стану й моїй національності, посада, яку я обіймаю, найвища. А проте — я й зараз переконаний у цьому — працьовитість і відданість могли б кінець кінцем здолати всі перешкоди... Правду кажучи, я до цього й готувався...

Мій гість замовк.

— Передумав?..

— Не дуже давно, графе, випадок привів мене до могил роду Шувалових,— почав знову Зарандіа, трохи помовчавши.— Порозтоптувані, занедбані могили. Скорботний, вигляд!.. Ось хоча б... Степан Іванович Шешковський. Майже в трьохсотрічній історії Російської імперії ви не назвете когось іншого, хто хоч би наближався до нього талантом і знанням нашої справи. А його зневажали за життя, і по смерті його лиш ганьбили, та й понині ганять. Сьогодні навіть могили його не знайдеш. Його забули всі, а коли хто й згадає, то як приклад підступності й зрадництва, як сатанинське кодло. Я ніколи не прислужуся так престолові, як прислужився Шешковський... Після нас, ваша ясновельможність, не лишиться нічого, що могло б стати взірцем для майбутніх поколінь.

— Після нас, добродію Зарандіа, зостанеться бездоганна служба й ідея держави як вищого блага! Щодо імені й слави, то це випадає на долю героїв...

— Гм, героїв, а не тих, хто створює ім’я героєві. Хіба не так? — перебив мене Зарандіа.

— Що ви хочете сказати?

— А те, що навіть від Христа нічого не лишилося б;, якби не продав його Іуда за тридцять срібняків. Мученицька, смерть Христа прислужилася його безсмертю і його славі. Цей фінал Іуда передбачив заздалегідь як необхідний, заради нього він зробив те, що зробив, заздалегідь і точно розрахувавши всі наслідки. Цьому я тепер вірю твердо.

— Мабуть, у Шешковського не було такої твердої віри. А то він спочатку продав би Пугачова й Радіщева за тридцять срібняків, а вже потім заходився б розслідувати їхні справи.— І сьогодні не Знаю, чи вдалося мені приховати своє обурення.

Мушні Зарандіа спокійно глянув на мене й так круто повернув нашу розмову до іншої теми, як міг би зробити тільки фанатик.

Наступного дня, провівши Зарандіа, я одразу ж послав по Сандро Карідзе в Шиомгвімі й попросив його прийти негайно. Він не змусив чекати себе. Одразу почали ми обмірковувати, що нам зробити найперше, аби попередити Дату Туташхіа про близьку небезпеку, а потім довідатися про заміри Зарандіа й не допустити їх здійснення. Я зрозумів, що в тій розмові Мушні Зарандіа цілком свідомо сказав мені те, що сказав. А що лишалося мені думати, якщо про мого небожа та його митарства він повідомив з допомогою палісандра, Єнісею, невідомого єдиного жителя в межах ста верстов, а про намір перетворити «зло», яке чинить Дата Туташхіа, на «добро» сказав без натяків? Що то було — виклик, бажання схрестити мечі? Припустімо, серед гідних противників я був єдиний, кого він не міг перевершити й перемогти або просто не бажав того, а тепер його став гризти хробак марнославства й захотілося заповнити ту білу пляму на карті його численних перемог? Що ж, допустимо, але звідки тоді було йому знати, що мені спаде на думку врятувати Дату Туташхіа і я прийму його виклик?..

Ми довго радилися, обмірковували й нарешті вирішили, що Сандро Карідзе поїде в Західну Грузію, щоб знайти там Дату Туташхіа, побачитися з ним і попередити про небезпеку. Але імені Мушні Зарандіа не слід було називати. Все мало йти від мене. А я повинен був поїхати в Тифліс і спробувати вивідати задуми Зарандіа.

То був перший важливий крок, що на нього зваживсь я, йдучи за покликом серця; всупереч тому, чого я дотримувався упродовж усього свого життя.

Baco Годердзішвілі

— Де там — здалося! Не такий він був чоловік, Дзоба, щоб сказати й не зробити. Не раз він мені казав і не двічі: де здибаю, там і вб’ю! Зустріне кого грамотного — одразу почне згадувати, як осиротів. Почне, бувало, з того, як розбійники його сім’ю винищили. Якби того не скоїлося, скаже, батько послав би мене в Кутаїсі вчитися в гімназії і був би я тепер художником. Дуже він любив малювати. І виходило в нього набагато краще, ніж у мене. Був би я тепер художник, скаже, помовчить, очі, бачу, кров’ю в нього наливаються, і процідить злющо:

— Він з лісу не вилазить, де я його знайду!..— і заскрегоче зубами.

— Про кого це ти? — спитаю, хоч знаю, про кого.

— Скільки разів я вже тобі казав... Абрага отого... Дату Туташхіа.

При тій оказії, що скоїлася в духані Дзобиного батька, Туташхіа якраз і був, але умив руки,— нічого, мовляв, не знаю. Як послухати Дзобу, то виходило, що коли б Дата сказав розбійникам хоч слово, вони втихомирилися б і не сталося б нічого. Звичайно, на ті часи про Туташхіа добра слава йшла, та чи було б так, як думав Дзоба,— не можу сказати. Одне слово, в смерті батька й сестри Дзоба більше звинувачував Туташхіа, ніж розбійників. Це ще й нічого, а що не став художником, те він також відносив на карб абрага. За тим і тужив найбільше. Спав і бачив: зустріну — отоді вже поквитаємося! Ніби й розумний чоловік був, а дійде до цього, наче схиблений стає,— не вийшов з мене художник та й край.

Ти кажеш, раз Дзоба зав’язав, ніколи він не пішов би на вбивство. А он Кола Катамадзе зав’язав, ні з ким із злодіїв не знався — і що, паламарем став чи шарманку крутив? До різного він діла брався. Чи забув? Та що з тобою балакати? Що ти взагалі пам’ятаєш, щоб про це не забути? Тільки й перепитуй: пам’ятаєш — не пам’ятаєш?.. Та ще скажу тобі, упертіших і настирніших від Дзоби я зроду людей не стрічав... У Баку віддрукували ми катеринки, нас і взяли. Дзоба з першого дня як завів, так аж до кінця й стояв: я тільки фарбу дістав і надрукував — це так, а ні в чому іншому я не винен, відпускайте мене. А яка більша провина може бути? Фарба та друк — що ж іще для фальшивої асигнації треба?.. Добре, що маніфест наспів, а то б...

А потім, ти що думаєш, у нього рука здригнулася б? Та Дзобі на ті часи що людину вбити, що ягня зарізати — однаково, жалю в нього й на гріш не було... Везли разом з нами одного, з Гянджі. Чимось той гянджинець мене зачепив,— мене зачепив, не Дзобу,— зараз уже навіть і не згадаю, що там було. Підходимо до Астрахані — везли нас морем,— стали біля пристані. З корабля сходні кинули — товста дошка, чверть аршина завширшки. Спускаємося ми нею. Дзоба подивився навколо — і гянджинця коліном під зад, той у воду; а везли нас у кайданах — він і не виплив! Потонув. А жандарми подумали: або він спорснув випадково, або навмисне втопився. Дзобі вбивство того чоловіка так минулося, він взагалі удачливий був. Ну ось подивися, хіба це не удача: на каторзі лупали ми одного разу скелю. А в нас був слюсар — теж з каторжан. Дзобу тому слюсареві дали за помічника. Днів через три в того слюсаря поламався верстат. Щось там треба було одгвинтити, а інструменту немає. Пішов слюсар по інструмент, а Дзоба взяв обценьки і пробує гайку з місця скрутити. Слюсар вернувся. Бачить, Дзоба біля верстата дзвякає. Не знаю вже, чого він там розкип’ятився: вихопив у Дзоби обценьки,— не з твоїм розумом, кричить, за обценьки хапатися, добре, коли з молотком упораєшся. А Дзоба швидкий на руку, взяв та тим здоровенним молотком і кресонув його по черепу,— побачимо, мовляв, упораюся чи не впораюся. Слюсар як стояв, так і помер, потім уже впав. А тут саме запалили гноти й гукають усім — ховатися! Ми — хто куди. Вибухнув динаміт. Ми знову зійшлися, дивимося, слюсаря землею й камінням завалило. І це минулося Дзобі, й багато іншого. Щастя за ним назирці йшло. А раз йому все миналося, він і мокрими ділами не гребував: «Спитали дитяти, чого ревеш? Сходить мені з рук — ось і реву». А ти кажеш, хто зав’язав, на мокре діло не піде.

Та це ще не все. В якому ж це було році, не згадаю... Ага, в тому самому, коли коваль Сакул на Пісках два духани поставив. Обидва з одного боку дороги. Не пам’ятаєш?.. Я зараз тобі розкажу — ти й згадаєш. Духани стояли один від одного кроків за сто. А розвішати вивіски Сакул звелів не на стіні, над входом, як у всіх, а поставив їх упоперек дороги. Ідеш з однбго боку, читаєш на вивісці: «Коваль Сакул тууута???», ідеш назад — «Тууута!!!» Пішов, скажімо, від Мухранського мосту — читаєш біля першого духану: «Коваль Сакул тууута???» Два кроки ступив, і коло другого духану: «Тууута!!!» А йтимеш від Метехі — те саме вийде. Не згадав?.. Ну, та бог з тобою!

Слухайте далі. Так ото в тому духані, що ближче до Метехі, служила в коваля одна молода вдовичка, кухареві допомагала. Звали її Маро. Ой і гарна ж була молодичка, і в тілі, і чепуруха, куди там!.. У мене з Маро любов була, і вечорами, коли ніде було дітися, я в тому духані весь час просиджував. А Дзобі де було бути, як не зі мною, ми ж товаришували з ним. І ремесло в нас було одне — обидва маляри, а не було роботи — мулярами йшли. Якось, навесні це було, сидимо з Дзобою в духані. Вечір. Чи то в дев’ятсот сьомому, чи то у восьмому це було, не скажу. Випиваємо, закусочка чудова. Живи — не хочу. Музиканти на дудочки грають, Цолак співає. Ой і співав же він. Звідки тільки не приходили його слухати... Що вам сказати, багато найшло завсідників, а один стіл лишався вільний, поруч нас. Аж ось заходить чоловік, височенький такий. Одягнений пристойно. Постояв, роздивився — все не поспішаючи, статечно,— підійшов і сів за той вільний стіл. Я його ще раніше запримітив: перш ніж увійти, він пройшов повз духан раз і вдруге. Я його й запам’ятав. Зиркнув на Дзобу й бачу: дивиться він на того чоловіка так, що в мене жижки затремтіли — може бути велика колотнеча. І той чоловік озирнувся, запримітив Дзобу. Бачу, нібито зніяковів, але так, що з його вигляду й не скажеш, а коли й можна було щось помітити, то він це швидко з себе змахнув. Тільки це й було — а так нічим він більше себе не виказав. Роззирнувся він на всі боки й поманив пальцем служника.

— Чого ти витріщився на нього,— питаю Дзобу,— чоха тобі його сподобалася чи шапка?

А Дзоба крутить у руках виделку, бурмоче щось собі під ніс, що — не доберу.

— Що ти там шепочеш? — питаю, а сам уже відчуваю: щось тут не те.

Дзоба ще раз зиркнув на того чоловіка й сказав:

— Це він.

— Хто він?

І Дзоба зашепотів:

— Дата Туташхіа!.. Не зовсім я його впізнаю, та ні, не був би я Дзобою, це він!

Раз приснилося мені, ніби перекинули на мене самовар з окропом. Окріп по шиї біжить, за комір стікає, я борсаюся, як ошпарене цуценя, а зрушити з місця не можу — як завжди вві сні буває. Отак і зараз. А чого? Та того, що коли від темних справ уже давно як відійшов і шматок хліба ремеслом добуваєш, тягнеш свою лямку, а тут тобі в’язничний сморід знову в носа вдарив,— звісно, доброго мало! Одступитися від Дзоби я не міг; скільки років ми з ним друзі-приятелі, цього на смітник не викинеш, ніде тепер не дінешся — бути мені з ним разом. Коли то й справді Туташхіа, Дзобу тепер не одірвеш: або себе занапастить, або того... У вухах у мене кайдани подзвякують, а сам думаю: як бути, що робити, як цю напасть від себе і від Дзоби одвернути.

— А сам усе казав, що і вареного, й печеного його впізнаєш.

— І казав, і думав... А часу он скільки минулої Видно, став забувати. Що я тоді, зовсім хлопчиськом був... Боже, він це чи ні?! Він... Мабуть, він!

— З того, що ти про нього говорив, зовсім це не він. Ти подивися на нього краще, та він на Альшвангового прикажчика схожий! — Я казав це, але був він такий самий Альшвангів прикажчик, як я — хлопчик на побігеньках у Мірзоєва.

— Дата Туташхіа — це маузер і кінь... Що йому робити в цій міській ригалівці?! Ти тільки подивися, як тримається, наче з міста й не виїздив ніколи. Ні, це не він! Стривай, а ти його тут або ще де коли-небудь стрічав?

Я трохи не бовкнув, що не те що бачив, а він тут уже скільки часу тиняється, як приблудний пес.

— Ні, не стрічав.

Дзоба встав і пішов до духанника, а повернувшись, миркнув:

— Каже, вперше бачить у духані.

Ні, треба було подивитися на Дзобу, його тіпало, як у лихоманці. Я не охочий до собак, але якось бачив я Шукача, що взяв слід,— Дзоба був зараз на нього схожий: йому не сиділося, він совався й крутився, замовкав і починав знов аж захлинатися словами. «Піде — не бачити мені його більше!.,» «А раптом не він...» Знов помовчить, знов говорить. А в мене свій клопіт: як йому перешкодити? Як умовити?.. Як очі одвести? Не дай бог сказати мені щось не до ладу, він замкнеться, піде й чого накоїть без мене, я тільки на суді дізнаюся. В таку халепу я вскочив,— гірше не придумаєш. Під черепком моїм наче млин крутився — одно набіжить, друге. Аж ось ураз осягло — дай, думаю, скажу: ти що? Сидиш, розриваєшся, він — не він? Піди й спитай його самого. Щось та відповість. А по тому, що скаже, нам усе інше проясниться. А сам собі думаю: якщо він і справді Дата Туташхіа, значить, він ховається. Помре, а не назветься,— це одно. Друге: Дзоба казав, що Туташхіа дуже хитрий, та й без Дзоби видно було, який то птах. Такого наплете — що захоче, те й доведе Дзобі. Трохи я був не зробив дурниці, трохи не ляпнув: іди й спитай... Коли ти збаламучений — сто разів маху даси. Сам поміркуй: чого це раптом Дзобі спало на думку, що той чоловік — Туташхіа? По обличчю, еге? А якби він з ним заговорив,— він і по голосу його міг би впізнати...

Поки я сам кругом себе крутився, входять у духан фраєри. Троє. Вах, добре, що білий світ не їм дістався. А то б погибель!.. Це такі людці, все, що батьки й діди тисячу років будували, — їм нічого не варт було за три дні зруйнувати й зжерти. Як то кажуть, що батьки надбали, те діти забрали. Усякі гендлярі, маклери, крамарі порозживалися, розбагатіли, аршини й безміни свої повикидали — вибилися в люди. Понаймали своїм щенятам гувернанток і бонн. Ось тобі — навчання. Ось тобі— піаніно! А людиною хто навчить бути — бонни чи батько з матір’ю? Щоб людиною бути — цьому окремо треба вчитися, це їм і на думку не спаде. Та до того ж у тих батьків-матерів у самих нічого немає за душею — чого вони своїх дітей навчать?.. Років у п’ятнадцять вони вже на вулиці, з усякою потолоччю злигуються, і яка в них від роду порода, то наверх зразу й вилізе, і діло собі підбирають за своєю вдачею. Знаєш, як швець з верстата гвіздки магнітом підбирає? Отак і тут. Вони що — доброму вчилися? Де яка гидота трапиться — тієї гидоти й набиралися. А все тому, що були вони поганої крові. А візьми чесну людину, скажімо, ремісника, який своєю працею шматок хліба добуває, його діти гарне побачать і беруть, а від поганого тікають, і все тому, що в них кров така... А для фраєрів ні закону, ні совісті не було. І управи на них не знайдеш, побачать слабого — скривдять, затопчуть, пощади від них не жди. А трапиться хто трохи сильніший, і вони з дурного свого розуму з законом сплутаються — татусі їхні як тут уродилися! І грошей, і знайомства їм не позичати. Дивишся — йде, гонору хоч відбавляй, а зустрінеться каліка чи старий, нехай хоч сто років йому,— він і на вершок не зверне вбік, щоб дати людині пройти. Е-е-е, слава тобі господи, нікому гріхів не прощаєш!

Ну, та гаразд, як є, так є!.. Про що я говорив? Ага — заходять ото три фраєри. Стоять, пиндючаться, мов індики, вільного стола шукають, а його немає. А молодці ж які — любо-мило подивитися, з кожного самого одягу червінців на вісімдесят здерти можна. Та й у кишенях щось набереться. Чого сюди завітали? Мабуть, нализалися десь, а тепер прийшли Цолака послухати, а сісти й ніде. Аж ось входить Ташикола, простягає до них руку по милостиню. Один фраєр витяг щось з кишені, тицьнув йому в жменю і стиснув міцно в кулак, не дає пальці розтулити. Ташикола кричить несамовито, а фраєри аж качаються зо сміху. Весь духан дивиться на ту забаву; хто теж сміється, а хто второпати не може, в чому річ. Нарешті Ташикола висмикнув руку, помахав нею, наче ошпарений, і на підлогу шльопнуло маленьке жабеня... Дзоба сидить, люттю наливається, штиркни ножем — краплі крові не виступить... Таких витівок він не любив. І той, за сусіднім столом, теж дивиться, сміятися не сміється, але й не видно, щоб невдоволений був. Бідолаха Ташикола рота роззявив, очима кліпає. А що йому ще робити?.. Ось такі вони й були, оті фраєри: побачать горопаху беззахисного, тут їм і радість, і розвага, матері їхній так-перетак... Другий фраєр шпурнув Ташиколі гріш, третій витяг папіросу, ткнув йому в рота й навіть прикурити дав. Ташикола сам не при собі від радості — папіроси тоді тільки багатії курили, дорогі були. Він їм — дякую,— а сам боком-боком, пішов обходити столи. Дійшов він і до стола, за яким сидів чоловік, що непокоїв Дзобу. Той підсунув Ташиколі стільця, запропонував попоїсти, вина налив. Ташикола поклав папіросу на краєчок столу й давай уминати за обидві щоки. Дивлюся, фраєри скоса позирають і на Ташиколу, і на того чоловіка й наче чогось чекають. А той чоловік теж, відчуваю, весь напружився, то на фраєрів зиркне, то на стіл подивиться і наче принюхується, нібито й горить щось, а звідки тягне — не зрозумієш.

Один з фраєрів, той, що трохи старший, підкликав Шаліко — він біля столів прислужував,— шепнув йому щось на вухо, показав очима на сусідній стіл і тицьнув троячку. Шаліко взяв гроші, кивнув — і прямісінько до нас. Поки він підходив, наш сусід підніс Ташиколину папіросу до носа, понюхав і покосився на фраєрів — ой як недобре!

Шаліко підійшов до того чоловіка, що сидів поруч нашого стола, та й каже:

— Пане! Прийшли нові гості, а сісти їм ніде, вони пропонують вам три карбованці, якщо ви поступитеся їм своїм столом... На мене не ображайтеся — я служник.

Поки Шаліко говорив, наш сусід знов понюхав запалену папіросу Ташиколи й загасив її. Був він дуже спокійний. А загасив знаєш як? Спочатку пальцями скинув вогонь, потім знайшов на столі краплю вина, обережно доторкнувся до неї недокурком, пересвідчився, що погасив, поклав недокурок у кишеню і тільки тоді помітив Шаліко:

— Якби я був сам — інша річ. А нас двоє, і треба спитати мого гостя. Іди, брате, й приходь трохи пізніше.

Шаліко всміхнувся у вуса:

— Та що ви, пане! Про що його питати? Це ж Ташикола, тутешній жебрак. Він за п’ятака до Мухранського мосту дійде, пританцьовуючи кінтоурі[46].

А фраєри чекали, понахнюплювалися.

— Іди, брате, а як прийдеш пізніше, я тобі відповім,— і чоловік той одвернувся від Шаліко, вже не слухаючи його.

— Тут бійкою пахне,— сказав Дзоба,— і той чоловік може вислизнути з моїх рук, а то хоч би вони були синками самого Тамамшева, він би в мене подивився, як я з них шкуру спускаю! — мовив Дзоба і чвиркнув крізь зуби.

Ташикола попоїв, потер руки, дуже вдоволений, і хотів був іти. Наш сусід дав йому тютюну. Неборака побачив, що ніхто його не квапить, скрутив цигарку, сів зручніше, заклав ногу на ногу й зачадив.

Правду кажучи, мені подобалось, як поводиться Дзобин кривдник. Я сидів і думав, що він іще зробить, як поверне...

Аж ось входить у духан Захар Карпович. Ти Захара Карповича пам’ятаєш?.. Асламазова. Не пам’ятаєш, ну, Косого Карапета син? Він тобі й печатку хоч яку зробить, і гербовий папір, і все, що забажаєш. Згадав?.. Захар Карпович — аякже!.. Та його й за людину не мали! А прозвали так тому, що як здалеку подивишся на нього — справжнісінький тобі міністр: капелюх, галстук, палиця з головкою, черевики з гамашами... А ближче підійдеш — усе пообстрьопуване, виношене, лахмітник його дрантя й даром не взяв би. Сам себе в оману вводив — не інакше. Ну, так ось, увійшов він, обвів очима духан, став край прилавка. Двері в кухню були відчинені, і він пальцем поманив звідти когось. Вийшла Маро, подружка моя. Захар Карпович шепнув їй на вухо й зник з духану. Я цьому ділу не надав значення — вони були сусіди, моя Маро і Захар Карпович, але той чоловік, що сидів поруч нас, так на них подивився... треба було бачити як.

А Дзоби од вина не одтягнеш, очі кров’ю поналивалися.

— Ти чого, Дзобо-братику, набурмосився, наче буйвол... може, сталося щось? — Я навмисне, ніби жартую, щоб розвіяти його, а разом вивідати, що в нього на думці.— Зовсім занудився.

— Що сталося, питаєш? Ти подивися, в нього в правій кишені револьвер. А мені з чим іти звелиш?.. З голими руками?!

Мене холодний піт пройняв. Я тепер зрозумів, Дзоба від своїх слів не відступить, хоч би то був не те що Дата Туташхіа, а сам архангел Гавриїл. Коли ти з людиною все життя знаєшся й сто разів пройшов з нею крізь сито й решето, ти, як дяк молитву, по одному тільки словечку всю її напам’ять прочитаєш. Так як оце... За Арутюнового синка Георгій Матіашвілі та його хлопці тридцять тисяч взяли, а згодом справа так повернула, що вони всі на каторгу загуркотіли. Дзоба тоді зразу сказав — це рука водоноса Чихо, він хлопців загнав. Я йому: з чого ти взяв, і звідки в твій черепок запало, що він, а не хтось інший їх продав, навіщо тобі руки бруднити? Та де там, він і слухати не схотів. Мені до його справ рукою не дотягтися, а він два роки на це вгатив, і якось раз каже мені — я точно взнав, тих хлопців він засадив. Сказати тобі не можу, як я його благав! А він усе своєї: такій людині — не жити. Схопив камінь — і по голові того. Знайшли водоноса Чихо з розтрощеною головою. А Дзобі хоч би що. Я ж кажу, везучий він був неймовірно. Так отой водонос Чихо на інших лихо наслав. А тут сидить поруч нас чоловік, якого Дзоба ціле життя шукав і ціле життя в думках тримав, що він занапастив його сім’ю, то що ж, Дзоба тепер його живого випустить? І не випустив би, але така вже доля — сьогодні всміхається тобі, а завтра...

— Ох і злопам’ятний же ти, Дзобо! — А що я міг ще сказати? Він би від свого все одно не відступив. Що має бути, те буде. Якби тільки справа чисто була зроблена,— лиш про це я зараз і мріяв.

З кухні вийшла Маро, попрямувала до нашого сусіда й шепнула йому:

— Той, кого ви чекали, звелів вам переказати, що він удома, нехай, сказав, приходить!

Він кивнув головою і попросив Маро прислати Шаліко.

Служник Шаліко прийшов.

— Давай ті три карбованці, і ми звільнимо місце,— сказав він Шаліко.

Шаліко витяг гроші, подав йому.

— Поклади! — мовив наш сусід і тицьнув пальцем у стіл.

Служник поклав гроші на стіл.

— Скільки з нас?

Шаліко порахував і сказав скільки.

Наш сусід розрахувався й каже Ташиколі:

— Ці гроші візьми собі. Вони твої, ці три карбованці... Бери і йди звідси швидше, а то вони віднімуть їх у тебе. Такий народ Ці люди.

Ташикола схопив гроші й дременув.

Фраери посунули до нашого місця, і не встиг наш сусід підвестися, як вони нависли над ним.

— Ти чого це, нечисть з каламутного болота, наші грошики що, за кульшу б тебе вкусили? — сказав старший фраєр.

— Вони були вже не ваші, а мої,— відповів він і окинув їх крижаним поглядом.— Я віддав їх кому мені захотілося!

І все — обернувся й до дверей. Він уже вийшов з духану, коли один з фраєрів круто виматюкався і — за ним, другий теж поривався, але старший фраєр натиснув йому рукою на плече й посадив на місце:

— Обійдемося без галасу. Дасть йому й повернеться.

Дзоба підморгнув мені, і ми повставали. Тільки-но вийшли, чуємо, фраєр гукає: «Почекай!» Наш сусід зупинився, обернувсь.

— Чого вам треба, добродію?

Фраєр лясь його по обличчю й каже:

— Оце й усе, більше нічого.

Той фраєр був хлопець здоровенний і дав добряче.

— Добре, коли більше нічого,— сказав Дзобин кривдник, повернувся й пішов собі.

— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.

Дзобин кривдник ступив кроків двадцять, коли фраєр знову кинувся за ним і знов гукнув. Той стишив ходу, і, коли фраєр наблизився до нього впритул, обернувся і до фраєрового живота — револьвер. У фраєра з горлянки вирвався якийсь писк, і він підняв руки.

— Опусти! Ніхто не велів тобі підіймати руки!

Фраєр опустив.

— Чого тобі від мене треба, братику? — спитав він приязно.— Не все можна купити за гроші на цій землі. Я хотів, щоб ти це зрозумів, тому й віддав твої гроші жебракові. Ви мене спочатку вибатькували. Тепер ти мене наздогнав і вдарив. Я тобі нічого не сказав. По-перше, мені зараз не до тебе. А по-друге — протверезиться, думаю, зрозуміє, що погано вчинив,— і простив тебе. А ти не вгамовуєшся. Якщо людина тебе простила, не думай, що вона слабка й через слабкість поступилася тобі. Зараз ти в моїх руках з усіма твоїми бебехами, що схочу, те й зроблю з тобою. Захочу — вибатькую, захочу — поб’ю, захочу — вб’ю, а захочу — змушу оцю ось штучку до краю докурити. Порох вибухне, і ті веселощі, які ти й твої приятелі для себе готували, мені й оцим людям дістануться.— Він витяг з кишені Ташиколин недокурок.— Ану, роззяв рота! Отак... закури!

Фраєр так заметушився, наче вогонь треба було піднести намісникові.

— Як захочу, так і буде. Моя на все воля. А чому, знаєш? Тому, братику, що сила в моїх руках!.. Виплюнь оту гидоту з рота, я тобі кажу!.. Отак... А що я тепер зроблю, як ти думаєш? Іще раз прощу тебе! Іди геть і постарайся не робити більше нічого подібного, а коли хтось тебе образить, пам’ятай, краще простити, ніж вибачити. Іди звідси!

Він чекав, коли піде фраєр. А фраєр стояв і не міг отямитися.

— Іди, кому сказано!— мовив він і пішов своєю дорогою.

Фраєр, похнюпившись, попрямував до духану.

Торохтячи, промчала парокінна підвода.

— Бачив? — сказав я.— Погана то людина?

Дзоба ніби прокинувся, потер обличчя руками, заскреготів зубами.

— Він до Захара Карповича пішов. Ходімо за ним. Нехай він до нього ввійде, а ти чекай мене на подвір’ї. Я збігаю додому, по наган. Якщо не встигну, підеш за ним, дізнайся, де зупинився. Тільки дивися, не випусти його! Іди.

Дзоба побіг до Метехі.

Захар Карпович жив у Чугуреті. Знаєш, у чиєму будинку? У будинку Гео Асламазова... Знов забув? По місту вештався такий сивий, пика червона й завжди мішок за спиною. Побачить цеглину на дорозі, підбере — і в мішок, додому тягне. Вродливий був чоловік, показний, але пришелепуватий. Усе, бувало, наспівував:

Ось ми всі кажемо — пришелепуватий, а він збирав отак по цеглині та й побудував у Чугуреті дім на дві великі кімнати. Захар Карпович доводився Гео Асламазову небожем. Як дядько помер, будинок йому дістався. В одній кімнаті він сам жив, другу наймав. У ній і мешкала моя вдовиця Маро. У Маро я бував через день, а вже через два на третій — неодмінно. І будинок, і дорогу до нього знав — слава тобі господи! Тому-то тюпав за Дзобиним кривдником спокійнісінько. А він ішов не кваплячись, не навпрямки, а був обережний. Видно, пильнував, коли б не причепився хто за ним, але й дорогу боявся переплутати. Я здалеку стежив за ним. Як не прикидай, а прийти він мав усе одно туди. Іду собі, не хвилююся, і раптом — нема його пропав! Я шарнув очима сюди-туди. Вже подумав, може, він наддав ходи і одірвався від мене. Пішов і я швидше, майже біжу, а його не видно. Так і дотюпав, а вірніше добіг до будинку Захара Карповича. Стояв, роззявивши рота, а Дзобиного кривдника й сліду немає. Ну, що ти скажеш!

Я постояв-постояв, повернув раптово голову, і наче мене по очах шмагонуло — Дзобин кривдник. Майнув, блиснув, наче іскра, й погас, щез. Я мало собі лоба не розбив кулаком, зрозумів — обдурив він мене; здогадався він, що я йду за ним, і сховавсь, мене вперед пропустив, а сам за мною. Не я за ним, а він за мною.

Тут треба було добре помізкувати, як далі бути, сам розумієш, у яку халепу я вскочив. Він побачив, як я до будинку Захара Карповича підійшов, теж зупинився й стоїть, видно, теж не змикитить, як далі бути. Він мене ще тоді, з фраєрами, помітив, у духані в Сакули. Він, звісно, зрозумів, що в нас із Дзобою до нього якийсь інтерес є, чогось ми чекаємо. А тут — на тобі, я коло будинку Захара Карповича, як у землю вріс, і ні туди ні сюди. Як йому було за такої оказії до Захара Карповича заходити? Шапку його туди закинь, він і по неї не пішов би. Це й так, уже вбік. Ми обидва розуміли, що стежимо один за одним, Піти слідом? Так це ще питання, хто за ким піде! Наздогнати його? Але ж він при зброї, а в мене руки порожні. Та якби й була зброя, наздогнав би я його — що мені казати, про що питати?.. А все одно на серці в мене якось легко, так легко стало. Мабуть, тому, що раз він нас помітив, значить одірветься від нас, утече, і ми лихо обминемо.

Скільки я не думав, а ні до чого кращого не додумався, як кинути це гниле діло, піти до Захара Карповича і, поки Дзоба прийде, добром чи насильно довідатися, який він чоловік, отой Дзобин кривдник.

Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.

Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!

Я ще раз постукав.

Треба з ним поговорити!

— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.

— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.

— Відчини, це я — Baco!

— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.

— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!

А Карпович не відчиняв.

— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?

— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!

— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.

Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.

— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!

Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.

— Прошу, добродію!

Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив:

— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!

— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?

— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?

Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.

— Кажи, як звати того чоловіка?

— Якого чоловіка, Васо-джан?

— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!

— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?

— Не прийде!

Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.

— Ну, швидко!

— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?

Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.

Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:

— Скажеш чи ні?

— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!

— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.

Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.

— Що скидати?

— Усе скидай!

Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:

— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.

— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!

Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.

— Що робитимеш, Васо-джан?

Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.

— Лягай! Ниць лягай!

— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але вже влаштовувався на столі й руки склав, як перед банщиком на Майдані.

Усипав я йому так, що він вужем звивався.

— Інквізиція! Свавілля! — репетував Карпович, і сльози ручаєм текли.

П’ять разів я піднімав палицю, а потім сів на єдиний стілець і сказав:

— Хто він і навіщо ти його кликав?

— Чому ти мені не віриш? Не знаю я ні імені його, ні прізвища. Він до мене від Буковського прийшов з Кутаїсі, дістань, загадав, йому закордонний паспорт, постав печатку, а я тут упишу прізвище, яке треба буде. Клянуся честю! Моє діло книжка і печатка. Нічого іншого не знаю.

Буває в цих справах і таке — це я знав, але я зрозумів, що вислизнув од нас Дзобин кривдник, розсердився, схопивсь і знову замахнувся палицею. Карпович заздалегідь зіщулився, аж ось — на тобі, відчиняє двері той самий Дзобин кривдник!..

Я опустив палицю і весь похолов. Ще б пак не похолонути! Цього ж я ніяк не чекав. А потім, коли в тих чутках, що ходили тоді про Туташхіа, була хоч половина правди, то не тільки похолонеш, а на крижаний стовп перетворишся. Та це ще й нічого. А як я, отакий бувалий, двері залишив незамкнені? Словом, стою я, як дурень, розвісив вуха й думаю, чого це його принесло? А найбільше я сам собі дивувався — ну чого я хочу кінець кінцем? Коли цей Дзобин кривдник випорскував з наших рук, мене поймала лють — як я міг його прогавити? А коли він у нас на очах крутився і я бачив — не втекти йому від нас, то я молитися починав: пропади та щезни, згинь з моїх очей! Я ж страху не знаю. Правець мене може взяти — це інша річ. І тоді, у Карповича, я теж не злякався, а ніби остовпів. А як одійшов, так і міркувати став: як не піде він геть зразу ж — ось-ось Дзоба настигне, і тоді без крові не обійдеться.

Підходить він до нас і то на мене зиркне, то на Карповича, а той лежить собі, пикою в стіл уткнувся.

— Прийшов! — Карпович з радощів як схопиться, думав, стелю проб’є головою. Ноги — в штани і вмить став — хоч на бал вези його. Навіть гамаші нацупив. Я в цирку раз одного бачив — за п’ять хвилин сто одежин міняв. Так у Карповича йому вчитися та й учитись.

— Прийшов, голубчику! — У Карповича в кутку стояла скриня, він і кинувся відсовувати її.

— Хто ти й навіщо тобі знати, хто я? — спитав той чоловік. Усю ту «інквізицію» і «свавілля» він від початку до кінця чув! Я сторопів був, але швидко отямився й сам йому напереріз:

— Ти Дата Туташхіа?

Захар Карпович, як почув це, кинув совати свою скриню, виліз на неї й очей не спускає із свого гостя.

— На каторзі був? — спитав той чоловік.

Я кивнув, мовляв, був.

— За що дали?

— Фальшиві гроші...— Той чоловік узяв мене в роботу і крутив, як йому хотілося. Я думав йому сказати, що то не його діло, був я на каторзі чи ні, і нехай сам скаже, Туташхіа він чи не Туташхіа, а замість того, сам бачиш, яка петрушка вийшла. Але все-таки поцікавився, чого це він про каторгу подумав.

— Кайдани тягав. По ході видно,— відповів він.

Виходить, він не тільки йшов за мною й дивився, куди я заверну й куди прийду, він іще зрозумів, що я на каторзі був. Тепер йому дуже легко розпитати мене, де і як я що робив, і, бог знає, мабуть, змусив би мене все йому викласти. А потім змусив би ще провести себе на поїзд, занести хурджин у вагон, дав би гривеника й відпустив...

— Я — Туташхіа. Дата Туташхіа. Що ще хочеш?

— Ти Дзобу Дзігуа пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. У духані він з тобою сидів?

— Він.

Туташхіа помовчав і глянув на мене:

— Ну, далі?

— А далі те, що він ось-ось прийде. І знаєш чого? Тебе порішити. Він нещадний, від свого не одступить. Не знаю, хто з вас кого здужає, але крові не минути. Так має бути.

— Що?! У мене в домі убивство?!! В мокре діло хочете мене втягти?! — Карпович забігав кругом нас, як оглашенний.— Поліцію покличу. Городовий!

— Угамуйся!..

— Годі вільнодумствувати, сядь, матір твою...

Захар Карпович опустився на скриню й принишк.

Туташхіа трохи заспокоївся й повернувся до мене:

— Дзоба Дзігуа хоче вбити мене?.. Чому?

— А це вже вам з ним краще знати.

— Ну і як же мені бути?

— Закінчуй свої справи і йди, поки він не прийшов!

— Я подумаю,— тихо проказав Туташхіа.

Він витяг з кишені три сотенні й подав Карповичу:

— Дай те... для чого кликав.

Карпович не був би Карповичем, коли б з будь-якої справи не вимудровував собі користі; що, ти думаєш, сказав він Туташхіа?..

— Той чоловік велів сказати тобі, що сама книжка варта чотирьохсот та печатка сто — менше п’ятисот не виходить! Клянуся честю. Коли справа отак повертається, мені й комісійних не треба, нічого не треба! Ні на копійку більше!

Жадібні перекупники як роблять — покаже тобі товар, ти з ним домовився й пішов по гроші. Приходиш, а він тобі: хазяїн товару на таку ціну не згоджується, а править ось скільки. Він же сам і хазяїн товару, але бачить, тобі треба, ти маєш інтерес, виходить, з тебе можна зідрати й більше. Який там чоловік, які комісійні й завдатки... Карпович зрозумів, що людям хвилина дорога, не будуть вони за якісь там дві сотні тягтися, він і давай витискувати. Я розлютився, але в мене один клопіт — аби лиш Туташхіа швидше тікав, а там Карпович нехай хоч тисячу з нього здере.

Туташхіа повивертав усі кишені, нашкріб ще вісім червінців.

— Оце все. Більше в мене немає, а то й не балакав би, оддав.

— Не можу, голубчику. Що ж мені, сто двадцять із своєї кишені доплачувати? Не можу!

Тут дорога кожна хвилина, а він своєї — не можу! Я ж розумів, на що Карпович сподівається. На те, що Baco поспішає більше, ніж Туташхіа, він і викладе свої грошики! Та якби вони в мене й були — дулю з маком він дістав би від мене. І не те що не дістав би — пішов би Туташхіа, я його грошики з Карцовича всі видавив би, а не всі, то пополам напевне б поділили. Цей негідник чогось і гіршого заслуговував.

— Гаразд,— сказав Туташхіа.— Нехай ці триста вісімдесят залишаються в тебе, а я піду й принесу ще сто двадцять.— Туташхіа кинув гроші на стіл, а мені сказав:— Дзоба нехай мене зачекає. Я швидко повернуся.— І до дверей.

Цього ще, думаю, бракувало, щоб Туташхіа вернувся й з Дзобою зустрівся! А він, видно, такий, обов’язково повернеться; не бреше... Я зірвався на ноги, схопив палицю, і ніхто ще рота не встиг розтулити, як давай я духопелити Карповича. Він — до скрині. Я його по шиї — а він лізе. Я його коліном під зад — а він із замком морочиться. Відмикає. Відімкнув, паспорта втяг, він у папірець був загорнений,— а я ще лупцюю. Тільки як на стіл поклав,— я від нього одстав. І що цікаво: хоч як я його лупцював, він і не крутився, і не кричав, наче й зовсім не відчував. А все. через те, що справжнього страху звідав, смерті у вічі глянув, пропало бажання артиста корчити.

— Навіщо ти так? Коли б треба було, думаєш, я не зміг би? — мовив Туташхіа.

— А на те, що бери свій паспорт і йди швидше звідси!..

Кажу, а в самого голос пропав, бачу по його очах — нікуди він звідси не піде. Наче мені шепнув хто: не піде такий чоловік ні від кого, ні від чого не втече.

Присунув Туташхіа стільця до столу, сів і давай роздивлятися роботу Карповича.

Хто на собі відчув, той підтвердить: тривалий страх сам собою вивітрюється. Як? А ось настає така мить, коли помічаєш — за тобою смерть ходить або щось інше під ногами плутається, кругом тебе петляє, а ти про що думаєш? А про те, приміром, що хлопчаком купався ти в Курі, а був у тебе тугий-тугий м’ячик, та й у воду впав. Або дивишся на свої нігті й дивуєшся: вони ж цвіли, на них були білі цяточки, а тепер їх немає. Де вони поділися?.. Смерть там або ще що, а тобі вже байдуже, настане вона чи ні, станеться лихо чи обмине тебе... Отак і зі мною було тоді.

Підійшов і я подивитися на паспорт. Туташхіа мені його подав — подивися, мовляв, чи гарна робота. А робота була прекрасна. Карпович працював чисто, здібний був чоловік — і це правда, правда.

Чую, наче рипнуло, але мені вже начхати було на все. Зате Карпович заметушився. То туди метнеться, то сюди. А потім знов віко скрині підіймає...

— Хтось іде! То Дзоба, богом клянуся!.. Кращого місця не знайдеш, я вже спробував!— каже Карпович, а в самого від страху щелепи тремтять.

Туташхіа зазирнув у відчинену скриню, зрозумів, що його запрошують, і розреготався. Він засунув паспорта в кишеню, дістав портсигар.

А Захар Карпович вліз у скриню й зачинив над собою віко.

Туташхіа витяг цигарку.

Ну, думаю, до цікавих людей попав я, і вийшов надвір. Іду до хвіртки, аж ось назустріч Дзоба.

— Де він? — Від Дзоби несло горілкою.

Дзоба, коли йшов на діло, горілки і в рота не брав, тому я дуже здивувався, що в нього такий вигляд.

Я йому розказав, як усе було, нічого не приховав і не вигадав. Боявся я того вбивства чи ні, але наша дружба не давала нам права брехати. Дзоба слухав мене і, як сита курка видзьобує з корму де кращі зернятка, так і він видивлявся, одбирав з того, що я казав, найцікавіше йому і стиха повторив:

— Сам, значить за тобою пішов?„ Знав, що ти в Карповича, і все-таки ввійшов!.. Я — Дата Туташхіа, що ще хочеш?.. Ти йому кажеш, Дзоба йде тебе вбивати, тікай, а він — не піду?.. Зараз ось вернуся, принесу сто двадцять? Прийшов би, це вже напевно!.. А Карпович його в скриню хотів запхати? Сидить і мене чекає? Не йде. Цей не втече, ні!..

Я вже перестав говорити, а Дзоба все розмірковував і обличчя рукою тер.

— Як людині від своєї заповітної мрії відмовитися?— тільки й сказав він і знов задумався.

А я раптом згадав Буковського з Кутаїсі і подумав, як правильно він зробив, що не сказав Захарові Карповичу імені й прізвища Туташхіа і звелів виготувати чистий паспорт. Захар Карпович — це така п’явка, він гроші не лише паспортами добував... Років шість тому зробив Чиорадзе диплом інженера. Чиорадзе, з сердечної простоти, дав заповнити диплом Захарові Карповичу. З тим дипломом «інженер» знайшов гарне місце, став підрядчиком і розбагатів на казенних грошах. Тоді Захар Карпович шепнув Ніці з Собачого селища і харпуському Арамові — були такі шантажисти,— що в Чиорадзе фальшивий диплом, підіть до нього, вивудіть у нього грошики. Що було робити чоловікові, коли він з фальшивим дипломом інженером став і розбагатів? Він тепер серед вельможного панства крутиться, і йому доведеться або зажити слави шахрая і все втратити, або відкупитися від шантажистів. Любісінько три тисячі віддав! Карповичу, який цю справу виметикував, належала тисяча, така в них домовленість була. А вони дали йому двісті карбованців, а вісімсот у свою кишеню поклали. Карповичу і двісті карбованців подарунок, заціпило йому. Та якби й не заціпило — де йому подітися? А шантажисти як протоптали раз стежечку до «інженера» Чиорадзе, так нею й стали ходити. Він їм і платив. Аж поки не випустив у Ніку з Собачого селища парочку куль і не вбив його. Чиорадзе нічого за те не було, бо він тоді гроші лопатою горнув. Він і зараз живий. Маклерує. Люди в нього були, не дали скривдити. А харпуського Арама на каторгу запроторили, звідти він і не повернувся...

Стою я, прикидаю, як усе повернеться, а в цей час відчиняє двері Захар Карпович, і виходить Дата Туташхіа. Місяць серед неба висить, видно як удень. Туташхіа спинився коло нас, схрестивши руки на грудях. Дзоба витріщився на нього, очей не одриває. Постояли вони так, помовчали. Дзоба витяг з кишені револьвера, випустив дві кулі одну за одною, повернувся й пішов геть з двору.

Ніч була тиха, і довго було чути, як він біг схилом. А Туташхіа так і стояв там. Я підійшов до нього трохи ближче. З-під пахви в нього стирчав револьвер, рукояткою назовні.

— Обидві в повітря,— сказав Туташхіа.

Я й пішов.

Минуло місяців три-чотири. Якось раз стоїмо ми поруч на риштованні, стелю розмальовуємо. Дзоба веселий, співає. Я його й питаю, так ніби між іншим: як це вийшло, що ти його не вколошкав? А він:

— Такого чоловіка вбивати не можна!

— Навіщо ж стріляв?

Він довго мовчав. Не знаю, що там у нього в голові крутилося. Потім умочив щітку в фарбу, струснув і сказав:

— Не вистрілити теж не міг!

Але бажання співати пропало в нього. Аж до вечора й слова не промовив.

Через тиждень ми знову сиділи в духані. Був такий Вано сололацький, на прізвисько Махорка. Він підсів до нас і попросив Дзобу позичити йому револьвера на кілька днів. Дзоба відмовив, ні, каже, в мене нічого немає із зброї. Махорка не повірив, та що вдієш — устав і одійшов. Правду кажучи, я тоді подумав, що Дзоба просто віднаджує Махорку. Виявляється, ні. Вій прожив ще двадцять п’ять років, ми, як були, так і лишилися нерозлучні, але більше жодного разу я не бачив у нього зброї й не чув, щоб хтось бачив.

Ніколи більше при ньому зброї не було.

Граф Сегеді

На початку серпня Дата Туташхіа піднявся вгору по Інгурі, прийшов у Сванетію й на три дні зупинився в Мулахі у братів Гуджеджіані. На світанку четвертого дня він знову вирушив у дорогу, переночував на самісінькому перевалі і, спустившись у Балкарію, обійшов верхів’я Баксану й прилеглі міжгір’я — шукав побратима, абрага Біляля Занкші. Родичі Біляля дали Туташхіа за проводиря молодшого двоюрідного брата Біляля, і він, провівши Туташхіа через Чегемську ущелину, привів його до старшого брата. Абраги переговорили наодинці, і Біляль разом з молодшим братом спустився вниз по Чегему, а через три дні привів Даті жеребця, якого ще навесні вкрав у стайні Мухамеда Гуте й надійно заховав у ліскенських лісах.

Туташхіа багато чув про стать і славу того жеребця, але такого побачити не сподівався. Кінь вразив його, аж коліна затремтіли. Він скочив на необ’їждженого жеребця, і гасав, і крутив його, і себе вимотував, поки сам не вибився з сил і жеребця не вгамував.

Біляль був у тому щасливому віці, коли кінь, вершник, зброя й куля, з неї випущена, здаються єдиним творінням божим. Коли він побачив уславленого сивочубого абрага, що ніби злився з благородним конем, від захоплення й гордості в нього сльози підступили до горла. А коли Туташхіа зіскочив з коня, Біляль сказав старшому побратимові, що аж сяяв від збудження:

— На цьому жеребці тільки ти на всьому білому світі й гідний сидіти, клянуся аллахом, Дато!

Вони увійшли в саклю, попоїли хампали з часником у сметані й лягли відпочити.

— Не подумай, що я слабодухий,— сказав Біляль, і в його голосі зазвучала шанобливість.— У нашому побратимстві я — молодший, і коли чогось не розумію, можу спитати. Чоловік, якому ти ведеш цього жеребця, твій ворог. Поки він не з’явився у ваших краях, скільки років за тобою ганялися, а все марно — ти ходив як хотів. А цей на кожному кроці тобі смерть готує, і він дістане на подарунок двадцятитисячного жеребця. За віщо ж?

Туташхіа не знав балкарської мови, але Біляль, грузин по матері, трохи вмів розмовляти по-грузинському, і побратими розуміли один одного. Закони лицарства й побратимства диктують стриманість у розпитуванні,, та коли вже запитання Поставлено, слід знайти шлях для відповіді. Туташхіа довго шукав слова, щоб прокласти цей шлях, і, трохи подумавши, відповів:

— Чоловік, про якого ти кажеш, не ворог мені. В цьому житті кожен робить своє діло, Білялю. Таких, хто робить своє діло, а воно виявляється корисним для всіх,— на цьому світі поки що мало. Зате тих, хто робить своє діло, а воно приносить усім зло,— такими людьми світ захряс. То що ж, усіх поганих людей мати за своїх ворогів?

— Справедливі твої слова, клянуся аллахом.

— Бути шляхетною людиною й справжнім абрагом — це аж ніяк не означає, що за тобою ганяються, а ти втікаєш. Навпаки, шляхетна людина сама мусить бути переслідувачем; Вона переслідує зло, яке чинять погані люди, і перетворює те зло на добро. Коли не так, то який сенс у наших втечах, у спритності ховатися й зникати?

— Твоїми вустами Магометова мудрість говорить, валлагі-білагі![47]

— Магометів час був інший, Білялю-брате. Ні Магометові, ні Христу не треба було говорити про це. Це говорить наш час і наше життя.— Туташхіа подумав і вів далі: — Якщо ти поклав собі з тьми-тьмущої поганих справ хоч одну перетворити на добру, тоді поганих людей ти вже не можеш вважати за своїх ворогів, і я тобі скажу чому. Поганих людей — майже весь світ. Якщо їх мати за своїх ворогів, тоді по один бік лишишся ти сам-один, а по Другий вони — всі разом. І вони тебе здолають. Це — одно. А ось друге: почнеш ти битися з поганою людиною, нехай здолаєш ти таких поганих з десяток, та наше життя, як квочка, виплоджує поганих людей,— дивишся, замість твого десятка он уже цілі виводки всілякої погані розбрелися. І вийде, що ти збільшив зла, а не зменшив. І ще я хочу тобі сказати: за яку б ти справу не брався, якщо не підеш до неї з любов’ю в душі,— ти з нею не впораєшся. Раз ти вирішив, що ця людина твій ворог, ти її зненавидів, а щоб зло, яке вона вчинила, перетворити на добро, в цій справі ненависть тобі — не товариш і не порадник. Тому ти й не повинен у поганій людині бачити ворога. Нехай вона має тебе за ворога і б’ється з тобою, нехай вона гонитель, а ти гнаний,— тоді люди стануть на твій бік. Ні ворогом, ні другом поганої людини не вважай. Ти повинен бачити шкоду, що йде від неї, зло, яке вона чинить,— а більше нічого. Ось ту шкоду і те зло ти й повинен переслідувати, щоб перетворити їх на добро. А люди побачать, що добре перемогло зле, і почнуть наслідувати тебе, самі стануть кращі, ніж були, більше їх стане, таких людей, і тоді поганим справам і думкам дедалі важче буде знаходити собі місце. Це обов’язок усіх людей і обов’язок абрага. Ось так.

— Святі слова, клянуся аллахом!— вигукнув Біляль і знову став дуже пильно слухати.

— Ти мисливець і ходиш на турів, бо знаєш їхні стежки. І той, про кого ти говориш, роками ходить за мною назирці — вивчив усі мої стежки і на кожній ставить пастку. Всіх, з ким я зустрічався й до кого ходжу,— всіх він псує. Одних підкуплює за гроші, на інших натискує страхом і змушує зраджувати мене, а розтлінних просто нацьковує на мене. Коротше кажучи, він чинить зло. Я абраг, мій обов’язок іти тими самими дорогами й виправляти зіпсоване ним. Отак ми й живемо: він робить своє, а я своє. Так це й має бути. А тепер про коня, Той чоловік уже три роки як знає, що я збираюся щось йому подарувати. Я навмисне сказав це при людях, які йому перекажуть. Він знає все: чий кінь, хто його вкрав і якою дорогою я приведу його в Грузію. Бачиш, іще про одну свою стежечку я йому сам сказав — нехай робить своє діло. Але знов у нього нічого не вийде. Хоч він сам і не зрозуміє, що йому мене не здолати й чому не здолати,— зате народ це зрозуміє й побачить, що зло добра не здолає. А за двадцятитисячним конем, Білялю, не жалкуй — не залишить він собі краденого коня. Наступної весни, коли відкриються перевали, Мухамед Гуте одержить свого синього коня з рук поліції.

Біляль не мовив жодного слова, поринув у глибоку задуму.

Переночувавши, рано-вранці в супроводі побратима та його двоюрідного брата Туташхіа вирушив у дорогу. Через два дні вони прийшли до перевалу.

— Велику думу заронив ти мені в душу, Дато, присягаюся нашим братством! — сказав Біляль, коли вони прощалися.

Туташхіа прийшов у Мулахі й до кінця жовтня гостював у Гуджеджіані. Господарі вмовляли його перезимувати в них, та на абрага чекали його справи. Він спустився до Харналі. У Харналі орендував духан його товариш по в’язниці Бікентій Іалканідзе. Вони не бачились уже понад рік.

Його справжнє прізвище було Джмухадзе. Ще замолоду, вирішивши, що неоковирне прізвище дісталося йому разом із зрадливою долею, він змінив його на Іалканідзе.

Той Бікентій Іалканідзе до сорока років устиг об’їздити майже всю Росію й побувати в багатьох країнах за її межами. Не було ремесла, за яке він не брався б, та найпримітніше те, що він устиг відсидіти у в’язницях восьми чи десяти держав і щоразу з однієї й тієї самої причини: він терпіти не міг непорядних людей! Його нетерпимість далеко не завжди приводила його до в’язниці — часом він рятувався втечею. Втечі щоразу змушували починати життя з самого початку, і це майже завжди, принаймні перший час, було пов’язане із злигоднями, а іноді й з голодом. Доля й справді не пестувала Іалканідзе. Якось у Новій Гвінеї він увійшов у спілку з одним англійцем, що полював на райських пташок. Мисливські місця знаходилися в глибині острова, де жило плем’я, що називало себе племенем «справжніх людей». Торгівля чучелами райських пташок вважалася тоді в Новій Гвінеї дуже прибутковою, і, в компаньйонів справи йшли дуже добре. Обов’язки вони так розподілили: Картрайт полював, Іалканідзе відвозив здобич у місто чучельнику. Вже готові чучела з пташок, привезених попереднього разу, він забирав і продавав, а гроші здавав у банк на ім’я Картрайта і їхав по нову здобич. Чотириста миль треба було їхати непроглядними тропічними джунглями. Якось, поладнавши всі справи в місті, мимохідь порахувавшись в одній харчевні з австралійським матросом, що поводився непорядно, і втікши від портової поліції, Іалканідзе пішов до свого компаньйона. Виявилося, що голову компаньйона відтяли й забрали «справжні люди», аби поповнити свою колекцію, чого раніше вони не робили,— голів білих людей не колекціонували. Іалканідзе повернувся додому, повідомив про нещастя в поліцію й одинадцять місяців відсидів у в’язниці. Коли з’ясувалося, що в смерті Картрайта він не винен, у нього попросили вибачення й звільнили, але одержати своєї частки з грошей, внесених у банк на ім’я товариша, він не зміг навіть через суд і, як він сам казав, лишився в чому мати породила. Цього разу Бікентія Іалканідзе виручило те, що в одного з кухарів на французькому океанському судні виявили проказу, і, прибравшись у білий фартух та ковпак, між каструль і ополоників, бідолашний рачинець вирушив до Європи.

Усе життя Іалканідзе складалося з отаких халеп. Якось, відсиджуючи у в’язниці, дійшов думки, що кінець кінцем в усьому винен сам, вірніше, його вдача. З’ясувалося, отже, що причина всіх попередніх і наступних відсиджувань була одна-едина, і тоді вони всі злилися в його уяві в одне велике відсиджування. А що життя на волі нічого доброго йому не давало, а у в’язницях — завдяки якійсь таємничій закономірності — він завжди користувався загальною повагою і завжди міг подавати допомогу порядним людям, у його свідомості життя уявлялося тепер як одне велике й вічне ув’язнення і явище не таке вже й негативне. Від народження наділений кмітливістю, він помітив, що у всякому горі більше смішного, ніж сумного. Відтоді сміх і веселощі стали незмінні його супутники. Зрештою світ набув у очах Іалканідзе обрисів однієї гігантської в’язниці, і йому було байдуже, чи торгувати намистом у Центральній Африці, а чи дискутувати про породи гончих у Тамбовській губернській в’язниці з порядними людьми, які знаються на цьому.

Дата Туташхіа й Іалканідзе досить довго сиділи разом у в’язниці. Їх зріднила безкорисливість, притаманна кожному з них, і нетерпимість до непорядних людей. Самого цього було досить, щоб кожен відчув себе в боргу перед другим і покірне виконання цього обов’язку вважав необхідним.

Так вийшло, що Іалканідзе одержав помилування. Залишаючи в’язницю, він сказав Туташхіа:

— Не сумуй, я скоро повернуся.

— Мабуть, не застанеш мене.

Іалканідзе це не сподобалося, бо він розраховував, що його приятель безжурно відсидить строк, який йому ще залишився. А тут запахло втечею. В’язниця живе за своїми правилами. А Туташхіа був Туташхіа. Тому Іалканідзе й не пробував відраювати приятеля, а, подумавши й прикинувши, сказав:

— На Пісках у мене дядько. Теж Джмухадзе, Коста його звати. У нього там хатня[48]. Він знатиме, де я. Всяко буває...

— Всяко буває,— згодився Туташхіа.

У Харналі, як і в Центральній Африці, де він торгував намистом, Бікентій Іалканідзе годував і напував у своєму духані місцевих і захожих, але невідступно воював при цьому з «непорядними» людьми і завжди тримав напоготові деякі пожитки на випадок ув’язнення.

Уже смеркло, коли Дата Туташхіа під’їхав до духану Бікентія Іалканідзе й почув якийсь галас. Він напнув поводи й прислухався; у нічній тиші галас линув далеко, але все одно нічого не можна було добрати. Дорога вела в зарослий кущами яр. Абраг, спустившись нею, поприв’язував там коней, а сам піднявся до духану.

Біля духану тік струмочок. Над струмочком схилилося кілька плакучих верб. Туташхіа сховався в затінку їх і спостерігав, що там відбувалося.

Хтось п’яний добивався в духан, а товариші його стримували. Здіймаючи кулаки до балкона, п’яний бажав Бікентію Іалканідзе неймовірних мук, що мали завершитися смертю, теж тяжкою.

— Іди додому, Малакіє, будь ласкавий, не змушуй мене спускатися! — почулося з відчинених дверей на балконі.

Туташхіа впізнав бас Іалканідзе.

— Іалканідзе, вийди, якщо ти мужчина! Як підеш від мене живий, то хоч подивишся, що можна зробити з твоїми ребрами! — відповіли знадвору, намагаючись вирватися з рук приятелів.

— Шаліко, і ти, котрий з Геби, не знаю, як тебе звати... Перепив ваш товаришок, і доведеться мені оддухопелити сучого сина! Ви його міцніше тримайте, щоб не втік, а то самі за ним тюпатимете, або я всім трьом ребра полічу!.. Ось дочитаю зараз — дуже вже гарні вірші — і спущуся. Тільки дивіться мені, щоб не втік, боронь боже!

Бешкетник відчув небезпеку й швиденько стих. Під балконом на порозі постав коротун і, схрестивши руки на грудях, переможно кинув оком на принишклого бешкетника.

Малакія, Шаліко і той з Геби стояли, жалюгідно набундючившись, як полонені вояки.

Туташхіа всміхнувся.

— Гаразд, Малакіє. Заклинаю тебе твоєю Даріко й твоїми дітьми, ходімо звідси, будь людиною,— попросив Шаліко.

— Астіоне, друже,— миролюбно спитав гебець коротуна, що стояв на порозі духану,— скажи, будь ласка, чи великий той вірш, якого читає Іалканідзе?

Астіон на пальцях показав, що віршик маленький і що Бікентій ось-ось дочитає його й вийде.

Більше ніхто нічого не сказав, і Малакія заквапився до кладочки через струмочок. Ущипливий смішок коротуна супроводив їх, як ганьба.

— Бікентію Іалканідзе,— почувся з того боку струмка голос Малакії,— не заслужив я, щоб ти мене проганяв через отого Іуду Астіона. Йому у в’язниці добрі люди язика вирвали, а ти цього й не знаєш. Він до тебе не з добром прийшов, і поки він на тебе лиха не накликав, одірви йому голову. Послухай моєї поради!

Коротун шпурнув у Малакію камінець і зник у духані.

— Малакіє, зачекай хвилинку, справа в мене до тебе! — кликнув його Туташхіа.

Малакія затамував подих і пильно вглядівся в кромішню темряву.

— За віщо, кажеш, у того чоловіка язика вирвали? Де це було?

Отетерілий Малакія, роззявивши рота, роздивлявся чоловіка, що виринув з темряви. Отямившись, він зашепотів, ніби таємницю розказував:

— Ви, мабуть, чули, що в Кропоткіні перебито купецьку сім’ю й тьму добра та грошей забрано?

— Ну, а далі?

— У того купця Астіон лакеєм служив. Він і напровадив грабіжників... сказав, де хазяїн гроші ховає. Як скоїлося те лихо, налетіла поліція, схопила Астіона, змусила признатися в усьому. І він назвав грабіжників. Їх усіх спіймали. А вони у в’язниці йому язика й вирвали...

— Аууу!..— вихопилося в абрага.— А звідки ти знаєш, що саме так було?

— Я тоді конюхом служив у повітового предводителя і всі ті справи знаю... Дев’ять місяців сім’ї не бачив. Приходжу сьогодні, і на тобі — у Бікентія Іалканідзе цей Астіон! Я йому, негідникові, щелепу вивернув, а Іалканідзе взяв та й вигнав мене з духану, наче пса шолудивого. Він думає... Якби він знав... багато тут до нього духанників перебувало. Тільки одні самі втекти здогадалися, а інших порішили. Таке вже це закляте місце — Харналі. А Іалканідзе і невдогад це...

— Дякую тобі, друже! І дай вам бог усім здоров’я! — І Туташхіа пішов до своїх коней.

На невеликому пагорбі, трохи вище від джерела, лежали руїни старої церкви. Туташхіа мав там криївку. Він сховав рушницю й кинджал, а два маузери поклав у хурджин — по одному в кожну суму. Одв’язав коней і вернувся до духану.

На кінський тупіт з духану висунувся Астіон.

— Постав коней. Я ночуватиму тут,— сказав Туташхіа.

Астіон узяв поводи й уважно подивився на гостя. Цієї надмірної цікавості не міг не помітити гість.

— Де Бікентій? — спитав Туташхіа.

Служник показав рукою на кімнату на балконі, до якого вели сходи, і повів коней до стайні. Туташхіа піднявся сходами й на балконі зупинився, щоб провести служника очима.

Іалканідзе лежав на тахті й читав при світлі маленької лампи.

— Здрастуй, Бікентію!

Іалканідзе поклав книжку й глянув на гостя.

— Ті-т-у-уу! — протяг він тихо.

— Ті-ту,— згодився Туташхіа таким тоном, ніби згадав щось не зовсім пристойне.— Чого ти це згадав?.. Чому саме це? Ті-т-ту?..

Іалканідзе обняв приятеля.

— Де ж ти запропастився, друже?

Туташхіа скинув хурджин, стяг з плечей бурку й сів. Коли перші балачки було перебалакано й новини переказано, абраг спитав:

— Ти чув, що той Малакія про твого Астіона кричав?

— Чув. І знаю про все. Коли ти був у Харналі востаннє, тут на дорозі працювали каторжники, і старшим наглядачем над ними було поставлено якогось Удодова. В нього були білі очі, його місяць хлібом не годуй і водою не напувай — дай людину помучити. Приходить він колись до мене й каже: в мене звільняється один чоловік, дуже порядний, лакеєм довго служив у гарних господарів. Він сидів за те, що шпортонув ножем жінчиного коханця. Він німий, але чує прекрасно. Наглядач назвав прізвище, і я одразу зрозумів, про кого мова й за що сидів. Не міг же той нелюд-наглядач привести мені Астіона через самі тільки жалощі до бідолахи?! Поліції треба було мати в мене свою людину. Нічого іншого за тією немудрою удодовською хитрістю не стояло. Взяв я того Астіона. Він і сидить у мене.

— Ти все правильно розміркував. Але поліції потрібна була своя людина, а тобі вона навіщо?..

— Хто?

— Їхня людина в твоєму духані?

— Виходить, потрібна. Відмовитися було легко.

Туташхіа вийшов на балкон. Бікентій виніс туди стільці, і вони посідали на свіжому повітрі.

— Скільки порцій хашлами продасть за день Бікентій Іалканідзе — про це повідомляти в поліцію? Зрозуміло, не задля цього вони Астіона сюди посадили,— повернувся Іалканідзе до їхньої розмови.— І не для того потрібен був їм Астіон, щоб повідомляти про всіх утікачів і захожих, хто через цей духан пройде. За півроку багато зупинялося тут розбійників і всілякого темного люду. Астіон усе бачив, усе чув, але далі отого нужника кроку не ступав. Від Харналі до пристава добрих двадцять верстов. До поліції — шістдесят. Удодов як привів Астіона, так через три дні й погнав своїх каторжників, тільки їх і бачили. Коли б навіть Астіон захотів, куди, кому і як йому доносити?.. Та ще знаєш, який він дурень? Ні, він не фіскал, а то он у тій кімнаті Бодго Квалтава зупинився...

— Хто, кажеш? — стрепенувся Туташхіа.

— Бодго Квалтава, розбійник, бандит...— Іалканідзе осікся, немов щось ударило йому в голову, і обличчя його враз освітилося здогадкою.

— Бодго Квалтава!..— промовив Туташхіа, хвильку помовчав і спитав: — Він сам чи з кимось?

Духанник наледве одірвався від своїх думок, загаявся з відповіддю:

— Що ти мене питаєш?.. Сам, не сам!.. Товариш з ним.

— За останні п’ятнадцять років повішено п’ятьох товаришів того Квалтава,— повільно мовив Туташхіа.— А скількох згубив у перестрілках!.. Це дуже поганий чоловік. Застукає його де-небудь поліція — він залишить у неї в руках товариша, а сам ушиється. Цим і живе, задля цього й тягає за собою товаришів.

Іалканідзе сплюнув, вилаявся й знов поринув у думки, які насунули на нього від щойно згаданого імені Квалтава.

— Чого задумався, Бікентію? — спитав Дата.

— Думка одна забрела мені в голову. Та про неї потім. Я тобі про Астіона скажу, коли вже ми про нього заговорили. Ні, не фіскалити його сюди посадили...

— Ти кажеш, він дурень. Це й поліція знає. Дурня вони за фіскала не візьмуть,— згодився Туташхіа.

— Не візьмуть — ти правду кажеш. То хто ж він, як ти думаєш? Я тобі скажу хто. Він — кат! Я це зрозумів ще до того, як він у мене служити почав. Він оселився в мене, пожив трохи, і я послав його в село, нібито в справах, а сам обнишпорив його пожиточки. Знайшов отруту в цього негідника!

— Ти бачиш! Чим тупіша людина, тим легше вбиває! Гарно вони дібрали,— сказав Туташхіа.

— Тепер ти зрозумів, навіщо він мені тут знадобився? Коли б я від нього одмовився, вони штовхнули б його в інше місце. Що мені тоді з ним робити? Нічого й не зробиш.

— Ти все зробив правильно,— тихо мовив. Туташхіа.

Абраг дивився на небо. Іалканідзе думав. Довго висіла тиша.

— Якось я подарував Еле, моїй сестрі, кусок матерії на плаття,— сказав Туташхіа, І в голосі бринів сум.— Такий він був синій, і по синьому полю розсипані зірочки, великі й дрібніші, як оті, що на небі.

А думки Іалканідзе все кружляли й кружляли навколо німого служника. Найбільше він хотів зрозуміти, чи впізнав Астіон Туташхіа, чи ні. Про це йому й хотілося поговорити, але він відчував, що гостева душа зовсім не тут, і не хотів заважати йому.

Пробіг вітерець, принісши з собою пахощі лісу із схилу, і Туташхіа відчув, який стривожений і схвильований друг.

— Він дуже пильно подивився на мене, але начебто не зрозумів, чи це я, чи хтось інший.

— З тих пір минуло скільки часу,— засміявся Іалканідзе.— У в’язниці в тебе була борода, а голеного спробуй тебе впізнати. Та й темрява яка... Скільки часу ви просиділи тоді разом?

— Два чи три дні. Арештанти розпізнали, що він за птаха, начальство перелякалося, що його пришпилять, і забрали кудись... Бікентію, я привів коня.

— Що ти кажеш! Значить, ти дізнався, хто він, той чоловік? Та кажи, бога ради...

Туташхіа довго натоптував люльку. Аж потім відповів:

— Сандро Карідзе сказав, але й інших треба спитати, тоді вже зовсім повірю. Я зараз, по дорозі, побачуся з одним чоловіком...— Туташхіа зиркнув на Іалканідзе і, помітивши, який він напружений, сказав: — З моїм двоюрідним братом — Мушні Зарандіа.

Іалканідзе схилив голову й тихо мовив:

— Я так і думав, Дато, та не стачило духу сказати тобі... Плоть і кров твоя!

Дужче повіяв вітер, і похолоднішало. Воші довго мовчали, поки Іалканідзе не змерз.

— Може, підемо?

Вони позабирали стільці й зачинили за собою двері. Туташхіа взяв зі столу газету, глянув на число, переглянув заголовки й почав читати.

— Я відчиню двері, тут жарко,— і духанник навстіж відчинив двері, що вели в залу.

У духані було два поверхи. На першому поверсі містилися обідня зала, кухня і всілякі служби. На другому поверсі — кімнати: по три з кожного боку вздовж фасаду і по дві — на причілках. Усі кімнати виходили на вузький внутрішній балкон, що галереєю оточував усю залу зсередини. З кожного боку до зали збігали з балкону сходи. З відчинених дверей було видно зараз майже весь балкон і частину обідньої зали внизу. Зала була освітлена великою гасовою лампою, що звисала зі стелі. Якщо відвідувачі хотіли, можна було засвітити маленькі лампи, порозвішувані на стінах, над столами.

— Це той самий Квалтава, що винищив сім’ю духанника?.. А потім ти зустрів духанникового сина в Тифлісі? Той?

— Еге, це він. Скільки ж тепер років тому Квалтава? Усе життя він тільки те й робить, що обдирає й грабує, майже вся здобич лишається йому самому, а яка частка його товаришів, я тобі сказав. Навіщо йому стільки грошей? Я хотів би знати, навіщо йому стільки? Десь його та пристрелять, і марно піде все оте награбоване й збите на крові багатство. Чогось я тут не розумію.

Туташхіа знову взявся за газету, а Іалканідзе почав ходити сюди й туди, щось обмізковуючи й прикидаючи. Нарешті, мабуть, щось придумав, сів до столу й сказав:

— Не хотів я тебе тривожити... тут, може таке трапитися, галасувати почнуть...

— Нехай галасують, коли тобі так треба,— сказав Туташхіа, не одриваючи очей від газети.

— Треба.

Абраг присунув до себе хурджин і знову став читати. З кімнати навпроти вийшло двоє в розкішних чохах, прикрашених коштовними поясами й кинджалами. У кожного — маузер.

— Не впізнаєш? — спитав Іалканідзе, коли пості спустилися вниз.

— Упізнав. Той негідник спаршивів. Другий — Дата Чочіа. Відбув п’ятнадцять років каторги і, повернувшись, ніби взявся за розум. Але бачу, набрів нарешті на ту смертну стежечку, що судилася йому. Він і до каторги живої душі дорого не цінував, а вже тепер за тридцять копійок хоч яку голову принесе. Коли вони прийшли?

— Сьогодні після обіду. Тримаються так, ніби всі гріхи, що на них висять, жіночими язиками понавішувані, а коли хто й ганяється за ними, то щоб наздогнати й спасибі сказати. Як їх звати, Астіон уже рознюхав, тепер — вуха сторчма — прізвища хоче спіймати.

— Замолоду я був знайомий з Чочіа,— сказав Туташхіа.— Ми з ним майже однолітки.

Загледівши Астіона, що наближався до гостей, Іалканідзе підвівся:

— Подивлюсь я, що там робиться, і повернусь.

Бікентій спустився в кухню й звелів кухареві Закарію, як йому, Закарію, відповідати, коли Бікентій заговорить з ним при Астіоні. Кухар не зразу второпав, чого від нього хочуть, а потім завчив свою роль, тричі повторив хазяїнові. Заспокоєний Іалканідзе пішов у залу до гостей і, побажавши їм доброго здоров’я, спитав, що подати їм на вечерю. Захопивши з собою Астіона, вернувся в кухню.

— Давай піднос, Астіоне! — загадав Іалканідзе, підходячи до плити, знімаючи накривки з казанів, куштуючи й нюхаючи.

Закарій щось робив у кутку, але, побачивши хазяїна, сполоснув руки, підійшов і спитав:

— Що пани замовили?

Іалканідзе сказав і, коли вернувся Астіон з підносом, спитав кухаря:

— Той, що обличчям сюди сидить,— Дата Туташхіа?

— Хіба я знаю, як він там сів, мені звідси не видно,— відповів, як було домовлено, кухар.— Одхилися трошки, дай гляну.

Астіон зблід і завмер з підносом у руках. Іалканідзе краєчком ока спіймав це, але удав, що нічого не помітив.

— Дата Туташхіа — той, що голений, а Бодго Квалтава — з цапиною борідкою,— сказав Закарій і пішов до своєї роботи.

— Хочеться мені знати, як це вони й досі на волі гуляють? — мовив Іалканідзе.

Астіон уже отямився й розставляв на підносі тарілки з вечерею.

— Прислужуй гарно, щоб комар носа не підточив. Дуже мені хочеться з ними зв’язуватися... Астіоне, принеси вина, з маленького барильця набери александреулі. А вечерю Закарій подасть. Та швидше!

Астіонові думки, очевидно, метались як у лихоманці,— щоб узяти отруту, треба непомітно вискочити з духану та ще встигнути всипати отруту у вино, а тут хазяїн — на тобі, сам усе влаштував. Він схопив два глеки з вузенькими шийками й метнувся з кухні так спритно й хутко, як наймоторніший слуга. Іалканідзе перечекав, поки Астіон вернеться в залу, й сказав Закарії:

— Ну, готовий піднос? Тепер бери, все інше візьмеш з буфета.

— Бікентію...— Кухар затнувся на секунду, але цікавість, мабуть, взяла гору, і він не стримався: — Богом заклинаю, то справді Дата Туташхіа?

Іалканідзе лиш покосився на нього і, вийшовши з кухні, сходами піднявся на балкон.

— Схоже, не минути війни,— сказав Туташхіа, відсовуючи газету й сідаючи на тахті.

Іалканідзе застиг біля вікна, вдивляючись у темряву.

— На тобі лиця немає, любий мій,— сказав Туташхіа схвильованому й занепокоєному Бікентію,— ти зустрів мене отим тугушевим «ті-ту», а тепер, бачу, мені самому доведеться тебе одкачувати.

— Ті-ту,— покірно згодився духанник.

Не здивування і не переляк змусили Бікентія просвистіти оте «ті-ту», коли на порозі його дому постав Туташхіа, який завжди тяг за собою небезпеку. Просто Бікентій мав таку пам’ять, він запам’ятовував людей через смішне. Цього разу він згадав Тугуші, який сидів разом з ним і з Датою. Тоді Бікентій був у в’язниці фельдшером, і якось увечері, коли вони гомоніли з Туташхіа, до нього прийшов Тугуші, в нього болів зуб. У зубній справі Бікентій нічого не петрав, та й інструменту в нього, звичайно, ніякого не було. Він тицьнув хворому пілюлю, щоб утамувати біль, але бідолаха невдовзі повернувся — біль не вгамовувався. Іалканідзе дав ще одну пілюлю, але Тугуші знов прийшов, і приходив через кожні десять хвилин, стогнучи й благаючи вирвати клятого зуба. У Бікентія були тільки старі затуплені кусачки, і він тицяв ними під носа бідоласі, пояснюючи, що цими щипцями не схопиш зламаного зуба, від якого лишилося саме коріння. А Тугуші стояв на своєму: вирвіть. Ніде не дінешся — Іалканідзе посадив Тугуші на табуретку, витер щипці об фартух і попросив Туташхіа:

— Іди, потримай йому голову, щоб не смикався, та не відпускай, поки не скажу. Міцно тримай!

Хворий роззявив рота. Туташхіа однією рукою затиснув його голову, другою — притис руки до грудей. Іалканідзе ніяк не міг ухопити щипцями пеньок. Коли він нарешті вхопив зламаного зуба й спробував розхитати корінь, Тугуші смикнувся, і щипці зіскочили.

— Міцніше тримай, що я тобі сказав!

— Тримаю, як іще міцніше?! Ти хочеш, щоб я його роздавив?

Туташхіа, схопивши Тугуші за скроні, так стиснув йому голову, що тому здалося: череп у нього лусне зараз, як горіх. Він тремтів і смикався, а в Іалканідзе нічого не виходило.

— Та чого ти там длубаєшся?.. Чоловік богу душу віддасть! — нетерпляче мовив Туташхіа.

— А тобі що, не в тебе ж болить! Він, сволота така, до ясен приріс, ніяк не зрушиш! Ти його тримай! Не відпускай!.. І щипці нікудишні, будь вони неладні! — Іалканідзе сплюнув і продовжував операцію.

Тугуші не витримав болю від того подвійного тиску й схопив Іалканідзе за руку. Саме тієї миті корінь зрушився, але щипці від поштовху спорснули, і хворий, відчувши, що його відпустили, зарепетував як на пупа:

— Ті-тууу!!![49]

Іалканідзе не встиг вивергнути третю чергу брудної лайки, як Туташхіа зблід, йому стало погано, коліна затремтіли... Відчувши волю, Тугуші кинувся геть з кімнати, а Туташхіа впав на його стілець.

— Вай! Оце тобі й розбійник, абраг, зроду такого не бачив! — збиткувався Іалканідзе.— Та ти й курки не заріжеш! — крутився він, приводячи до тями приятеля.

Відтоді минуло вже багато років, а Туташхіа любив згадувати ту оказію й розказував Й завжди докладно, цінуючи в ній подробиці. А Іалканідзе все мовчав, чекаючи повернення Астіона.

— Ти пам’ятаєш, який носюра був у Тугуші?! — не вгавав Дата.

Іалканідзе швидко відійшов од вікна — грюкнули двері, що вели до підвалу.

— А пам’ятаєш, як він причепився — рви та й годі?..— озвався Іалканідзе, але голос його звучав дивно, він зовсім не про те думав.

Гості вечеряли, час від часу поглядаючи на кухню,— вина й досі не несли.

Рипнули вхідні двері їдальні, і Астіон поставив на стіл глеки. Відчувалася лакейська звичка: він затримався біля прилавка, чи не звелять іще чого, але гості мовчали, і він вернувся в кухню.

Чочіа поналивав вина, цокнувся з товаришем і випив одним духом. Квалтава надпив менше половини й поставив піалу на стіл. Усього того німий не бачив — він щойно ввійшов у кухню, не зачинивши дверей.

Тримаючи перед собою газету, Іалканідзе бачив і гостей, і Астіона, що метушився коло дверей.

Туташхіа дивився на Іалканідзе і по його обличчю намагався зрозуміти, що відбувається внизу.

Чочіа про щось спитав Квалтава, але Квалтава не відповів. Іалканідзе здогадався: Чочіа спитав товариша, чому той не допив.

Німий не одривав очей від гостей, розмірковуючи, чому вони не п’ють.

Раптом на обличчі в Чочіа промайнула судорога, він зблід, хотів щось сказати, але губи ворушилися, а звуку не було. Бодго Квалтава, заціпенівши, дивився на товариша, потім ураз про щось здогадався й закричав:

— На столі немає солі! Нехай принесуть солі!

Німий, зупинившись на дверях кухні, тремтів і не міг ступити з місця..

— Чого витріщився? Не чуєш? Тобі кажуть! — знову загорлав Квалтава, обернувшись до кухні.

Астіон зрушив з місця, підійшов до прилавка, схопив сіль і поставив на стіл.

Дата Чочіа сидів, заплющивши очі, дедалі більше хилячись, здавалося, він ось-ось упаде на підлогу. Квалтава долив свою піалу, витяг маузера й наказав служникові:

— Пий!

Німий глянув на Чочіа, потім на піалу, повну вина, а тоді на Бодго Квалтава й заревів. Тієї миті пролунав постріл. Астіон упав, звівся був на руку, та Квалтава вистрілив іще раз.

Туташхіа вихопив з хурджина обидва свої маузери й спитав Іалканідзе:

— Що тут діється?!

— Вошивий Іалканідзе! Ану йди сюди, ти в мене сьорбнеш цього вина, або я сам тебе спущу й змушу пити за здоров’я поліції, яка найняла тебе! — долинало з зали.

Туташхіа рвонувся до балкона, та Іалканідзе, штовхнувши ногою двері, зачинив їх і засунув засув.

— Астіон насипав їм отрути у вино! — сказав духанник.

У залі знову пролунав постріл, куля пробила двері в Бікентіевій кімнаті, слід від неї залишився на правій стіні, а сама куля зникла.

— Іалканідзе, спускайся сюди! Не змушуй мене підніматися! — знову долинув голос Квалтава.

— Він випустив уже три кулі,— сказав Туташхіа і спитав Іалканідзе: — А ти знав про отруту?

— Знав. Я обдурив Астіона — сказав, що голений — Дата Туташхіа! — Бікентій витяг з кишені револьвера.

— Раз ти пішов на це, мав би й мене попередити!.. Дружба дружбою, а діло передусім. Я ж не міг сам тебе питати, Бікентію!

— Іалканідзе, відчини двері! — закричав Квалтава уже коло дверей і випустив ще дві кулі.

— Уже п’ять,— рахував Туташхіа.

— Одійди звідси,— сказав йому Іалканідзе.

Кімнатні двері були вже геть зрешечені, але ні Туташхіа, ні Іалканідзе навіть не шкрябнуло. Абраг показав Бікентію на мигах — у маузері в Квалтава лишилося дві кулі. А Іалканідзе показав, що піде в обхід, передибав через кімнату навшпиньки, вийшов на балкон і зник у темряві.

Туташхіа відсунув засув і відчинив двері.

Квалтава і Дата Туташхіа постали один перед одним.

Сторопілий розбійник стояв перед Туташхіа, опустивши маузер дулом униз.

— Чого тобі треба, Квалтава? — холодно спитав Туташхіа.

— Ох-х-х! — Ще якусь мить Квалтава роздивлявся Туташхіа, потім приплющив очі й прихилився до стіни.

Іалканідзе навшпиньках скрадався вгору по сходах, весь час тримаючи розбійника на мушці. Коли він зійшов на балкон і Квалтава постав перед ним на повен зріст,— опустив револьвера й Засунув його за пояс.

У Квалтава підкошувалися ноги, і він повільно опускався на підлогу. Ледве одсапавшись, підвів голову, розплющив очі.

— Ох-хі — прохрипів він і ледве промовив:— Дато-батоно, скажи, ти не знав про це,— правду скажи, не знав?!

— Не знав! — твердо сказав Туташхіа.

Посинілі губи Квалтава розтяглися в посмішці. Розбійник звалився навзнак, маузер випав з рук, покотився з балкона, і чути було, як стукнув у залі об підлогу.

Зсунувся із стільця й бухнув на підлогу труп Чочіа.

Туташхіа стояв на порозі, обіпершись плечем об одвірок, і дивився вниз, у залу. Іалканідзе відпустило напруження, слабість розлилася по тілу, він сів на верхній приступці сходів, прихилившись спиною до стіни, і втупився в стелю.

Стояла важка тиша.

У стайні заіржав кінь — і знов усе стихло.

З кухні долинув якийсь шурхіт, Іалканідзе згадав про свого кухаря.

— Не бійся, Закарію, виходь! — покликав духанник.

Закарій визирнув з кухонного віконця, ступив на поріг, обдивився залу й підвів очі на балкон.

— Піднімися сюди, чуєш? — рішуче покликав Іалканідзе.

Кухар одірвався од порога, швиденько ступив кілька кроків по залі й завмер на її середині, зирячи на трупи. Ще кілька кроків — і він досяг сходів. Йому лишилося до балкона кілька приступок, коли він побачив Квалтава,— той лежав горілиць,— і знов заціпенів. Кухар увесь був у борошні, і Бікентій зрозумів: після першого ж пострілу Закарій сховався в коморі між мішками з борошном.

— Бікентію... скільки трупів?! І все наші? — пробелькотів кухар.

Туташхіа всміхнувсь і повернувся в кімнату.

— Половина — твого батюшки Дмитрія,— відповів духанник.— Поки я спущуся в долину до пристава, поки звідти приїде поліція, мине не менше трьох днів, і від них дух піде. Треба їх поховати. Візьми лопату й викопай яму, щоб усіх трьох умістити. А я поїду на світанку. Але поховати їх треба раніше, ніж я поїду.

Закарій пішов униз, про щось розмірковуючи, на середині сходів став і гукнув Бікентію:

— Знаєш, що я придумав?.. У тебе Олександр копає яму для нужника, наполовину вже вирив... Ото вона на трьох якраз І буде.

Пропозиція припала Іалканідзе до душі.

Думки не давали спокою Туташхіа, тільки над ранок заснув. А заснув — то сни пішли один тривожніший за одного. У всіх снах бродив той самий чоловік, геть оброслий чорним волоссям. Він тримав глек з отруєним вином і всіх напував: хто помирав, а хто — ні. Коли Іалканідзе розбудив його, сонце підбилося вже високо. Стіл було щедро накрито. Тільки за сніданком Туташхіа помітив старі речі, що сушилися на сонечку, і спитав приятеля:

— Думаєш, посадять? В’язничну одіж провітрюєш?

— Знову кудись тікати, до чорта в зуби — остогидло поневірятися. Сяду, посиджу якийсь час, і відпустять, де їм діватися!— відповів Іалканідзе.

Уже сонце звернуло з обіду, коли приятелі зупинилися на перехресті доріг. Туташхіа, прощаючись, сказав:

— Як хочеш, але я передам туди, нехай як належить зустрінуть. Понад місяць протримають — одержиш гроші.

— Гроші в мене є.

Туташхіа замовк. Іалканідзе довго дивився на приятеля, всміхаючись. І раптом йому перехопило горло, на очі навернулися сльози. У протоколі його допиту було записано: «Серце мені підказало, що я бачу його востаннє».

— І скажи на милість, яка муха мене вкусила? — мовив Іалканідзе.— Не було б нічого, коли б тебе не побачив. А побачив — і отакого накоїв... Не можу до ладу пояснити! Розумієш, при тобі завжди хочеться щось незвичайне зробити... Це на кожного нападає, хто з тобою поруч опиниться... І ти це добре знаєш...

Іалканідзе повернув праворуч, а Туташхіа пішов униз по Інгурі. Там, у долині, були в нього справи. Він міняв коней. То на своєму коні їхав, то на голубому жеребці, якого привів Біляль.

Залишивши Зугдіді по ліву руку, він вийшов на дорогу, що вела в Самурзакано. Опівночі він кинув камінчика в шибку до Ноко Басілая. Сусідські собаки по той бік вулиці завалували, попереджуючи господарів, що завітав чужий. Накинувши на плечі архалука, Ноко Басілая вийшов зустріти гостя.

— Прийшов?

— Здрастуй, Ноко! Є в тебе кіт? — спитав абраг.

— Є.

— А мішок у тебе невеличкий знайдеться? Укинь у нього кота й принеси сюди. А ще візьми кілок завдовжки з аршин або трохи менший, застружи з одного краю, та гостренько. Кіт твій повернеться до тебе цієї ж ночі... Ага! Прив’яжи йому на ноги шворку з пів-аршина завдовжки!

Собаки вже геть оскаженіли, а проте слух Туташхіа вловив, як рипнули двері в будиночку Мосе Джагаліа. Абраг притиснувся до паркану — там, де було темніше. Мосе Джагаліа ліз рачки прямо до Туташхіа, йому й на думку не спадало, що за ним стежать. Хазяїнова поведінка здивувала собак, і вони всі разом змовкли.

— Мосе, якщо ти пес, то чому не гавкаєш, а якщо людина — чому рачкуєш? — спитав Туташхіа, підпустивши Мосе майже до своїх ніг.

Джагаліа мовчав, де тепер подінешся.

— Ти нібито конюхом служив, Мосе-батоно? — спитав Туташхіа.

Джагаліа довго не міг зрозуміти, сміється над ним абраг чи ні, і взагалі, до чого це. Нічого путящого не спало йому на думку.

— Еге, я сімнадцять років у Дгебуадзе конюхом прослужив,— вирішив він сказати правду.

Вийшовши зі схованки, Туташхіа скочив на паркан і сів як зручніше.

— Ну, коли так, ти коней знаєш. А тепер устань, друже, й підійди ближче. Справа в мене до тебе є. Дата я, Туташхіа.

У Джагаліа мало серце не розірвалося, але що вдієш — підійшов, і геть уже сторопівши.

— Я коня привів, другого такого коня в усій Грузії не знайдеш, його доглядати треба, потрібні добрі руки, вмілі. Ось тобі двадцять п’ять карбованців... бери!

Чи це сон, чи обман, чи жарт усе це, чи вже треба прощатися з дітьми, внуками й усією ріднею... Але руку все ж простяг Джагаліа і, відчувши, як гроші обтягли кишеню, подумав — може, не сон і не глум?

— Отак. Удень його із стайні не виводь. Годуй і напувай як слід. У чистоті тримай. Прийде до тебе від мене чоловік і скаже, кому й коли треба буде цього коня одвести. Будь ласкавий, повтори все, що я тобі сказав.

Абраг змусив Джагаліа затямити також те, що треба буде переказати чоловікові, якому він одведе коня:

— А тепер іди й одведи його в стайню!

Джагаліа від страху ледве ноги тяг. Вийшов Ноко Басілая з мішком, а з нього висовував голову кіт. Він жалібно нявкав, а Джагаліа ніяк не міг утямити, навіщо Туташхіа потрібен сусідський кіт. Коли Ноко повів коня Туташхіа, Мосе Джагаліа подумав собі, що Туташхіа поміняв свого коня на кота. Він мало з розуму не звихнувся від усієї тієї чортівні, і бог знає, що могло б ще запасти в його збуджену голову, якби він знов не почув голосу Туташхіа:

— Не думай, Мосе, що я про твої справи не знаю. Поліція дає тобі три карбованці на місяць, щоб ти запримічав тих, хто вночі приходить до Ноко Басілая. Я тобі це прощаю, але кинь ти це гидотне діло. Навіщо тобі на старості літ совість за троячку продавати? А тепер іди, забирай коня, доглядай його, та й про свою голову не забувай!

Джагаліа повів коня, а Дата побажав Ноко Басілая доброї ночі й пішов.

Те, що Туташхіа ніколи не ввійшов би в будинок, не з’ясувавши спочатку, що робиться в ньому і навколо нього, тим паче що в цьому будинку його двічі обсідали,— щоб додуматися до цього, великого розуму не треба було, та я й не збираюся відносити це на рахунок мудрості Мушні Зарандіа. Несподіванка полягала в тому, що саме цією обставиною Зарандіа й спробував скористатися. Перш ніж попасти до Бечуні Пертіа, Даті Туташхіа треба було розвідати, що відбувається в неї в будинку, а для цього мав постежити за ним звідкись зблизька. На схилі гори, аж над будинком Бечуні Пертіа, стояв невеликий млин. Звісна річ, у цих місцях Туташхіа міг з’явитися тільки вночі. Для розвідки потрібен час. Раз, удруге оглянути околицю — цього мало, треба тут побути, роздивитися як слід. І мірошникового собаку стривожить тривала присутність незнайомої людини, і так чи інакше, а він дасть господареві знати й змусить його насторожитися. Далі все залежало від спритності й кмітливості мірошника, якого підкупив Зарандіа. В ідеальному для Зарандіа випадку мірошник міг би вбити абрага. А в найгіршому разі мірошник мусив устигнути повідомити поліцію, що Туташхіа сидить у Бечуні Пертіа. Шарухіа, власник млина, відмовився б співробітничати з поліцією навіть замолоду, а тепер, коли він уже був зовсім старий, ніяка сила не змусила б його виказати гнану людину. Вербувати його було б намарне, і Зарандіа знайшов інший вихід — він знайшов підхожого чоловіка, якогось Боніа, дав йому п’ятсот карбованців і напутив купити млина в Шарухіа. Боніа добре знав Туташхіа в обличчя. Він привів із собою злющу вівчарку й оселився в млині. Тієї дощової ночі, коли Туташхіа передав Джагаліа коня, закінчувався четвертий місяць життя Боніа в млині.

Пройшовши дванадцять верстов, Туташхіа о третій годині ночі був біля млина. Собака люто розгавкався й розбудив Боніа, він спав на тахті. Кроків за десять від оскаженілої вівчарки Туташхіа ввіткнув у землю гострим кінцем пакіл, витяг з мішка кота із шворкою на нозі, прив’язав його до кілка й подався до млина.

Боніа ще не встиг зміркувати, хто б це міг бути, як увійшов Туташхіа. Господар підніс до обличчя захожому каганця й при його світлі враз упізнав абрага. Револьвер у мірошника лежав під подушкою, та чи то він зрозумів, що так напрямки він не випередить Туташхіа з пострілом, а може, просто розгубився й нічого схожого йому й на думку не спало,— так чи інакше, а добру нагоду він прогавив.

Вівчарка, зачувши кота, ще більше розлютувалася.

Скрегогучи й потріскуючи, крутилися млинові жорна. Туташхіа скинув бурку, знайшов на стіні кілочок і повісив її над головою в Боніа, а той як сидів, так і не підводився з тахти.

— Посунься, Боніа, трохи відпочину,— мовив Туташхіа.

Боніа посунувся до узголів’я. Абраг кивнув у ноги. Боніа пересунувся на другий край тахти, не мовивши ані слова. Лівим стегном Туташхіа відчув якийсь твердий предмет, засунув руку під подушку, витяг звідти новенького револьвера й щиро засміявся; як було не зрадіти від своєї здогадливості. Боніа сповз додолу, зі сльозами благав абрага:

— Дато-батоно, нестатки змусили, узяв гріх на душу! Прости мене, не вбивай, не пусти жінки й дітей з торбами. Я все скажу... Живий буду — вірнішого за мене нікого в цілому світі не знайдеш!..

— Що вірності в тебе хоч відбавляй — це я бачу! — одказав Туташхіа.— Іди сядь на отой ослінчик. Я прийшов не розправлятися з тобою.

— А чого ж ти тоді завітав, Дато-батоно? — спитав Боніа, несміливо всміхнувшись.

— Що тобі обіцяли за мене, Боніа?— теж усміхнувся абраг.

Боніа хотів був придуритися, але зрозумів, що тут не схитруєш, і сказав:

— Млина купили, вівчарку дали, п’ятнадцять карбованців на місяць платять, ну і...— він хотів іще щось сказати, але йому забракло сил, язик затнувся, і він змовк.

— Говори!

— П’ять тисяч пообіцяли, якщо тебе вб’ю,— витиснув із себе.

— Гм, великі збитки маєш і ти, й вони,— сказав Туташхіа, на якусь хвильку задумався й спитав: — А ти коли-небудь убивав?

Боніа ледь помітно кивнув головою:

— Навчили, як стріляти... на цей випадок... у Кутаїсі.

— Як же ти на таке діло пішов, а кебети до нього катма, і вміти нічого не вмієш?

— Аби не злидні й горе, хіба я пішов би, Дато-батоно? Торік був тиф. Двох небіжчиків з дому виніс. Рік уже скоро, поминати треба, а я на могилу ще й каменя не поклав... Кукурудзи та ще чого там назбираю,— вистачає сім’ї на два місяці, на більше не розтягнеш. Четверо дітей, і всі дівчата. Поставлю я їх на ноги, викохаю, але без посагу кому вони потрібні? — Боніа мало не плакав.

Розлючений собака рвався з прив’язу. Під млином журливо хлюпотіла вода.

— Мабуть, на твоїх товаришів пес гавкає, Дато-батоно, нехай увійдуть... чого ж їм на дощі мокнути?

Туташхіа ніби й не чув того, і коли він заговорив, Боніа спочатку не міг зрозуміти, чи йому він каже, чи сам із собою розмовляє:

— Вовка з його лігва теж по здобич жене скавучання голодних вовченят. Та голодний і лютий вовк думає не тільки про те, щоб когось розірвати. Він міркує, як би не натрапити на такого, хто спритніший від нього і сам його зжерти може. А ось на більше вовчого мозку вже не стачае. Бо він — звір, а не людина з роду людського. А людина має думати: якщо вже я когось і з’їм, то того, чиє життя не дорожче від мого власного. Ось так.— Дата Туташхіа глянув нарешті на мірошника, що очей з нього не зводив, і сказав: — Щоб полегшити долю такого, як ти, може, й не варто вбивати такого, як я? Тобі це на думку не спадало, Боніа, га?

— Спадало! — жваво озвався мірошник.— Млин, знаєш, таке місце — сидиш, думаєш. Чого тільки в твоїй голові не перевернеться!..

— Ну і як?

— А я ось що надумав, Дато-батоно...— Миролюбність Туташхіа розігнала його страх, і він навіть ладен був погомоніти з розумним чоловіком.— Ти ж подивися, що виходить. Усе, ЩО ти хочеш і що тобі потрібне було, усе в тебе є, Дато-батоно, і нічого тобі вже не треба, і не знаєш ти надмірної нужди ні в чому. А чого я хочу і в чому моя скрута — у мене з того поки ідо нічого немає. Усі свої бажання ти сам уже здійснив, а коли б ти забажав іще чогось — багатства, знатності, маєтку,— тобі й це здобути не важко. А я моїм дочкам, як не дам хоч клаптика землі й трішечки грошей — хто їх візьме?! Такої жінки, як моя Дзабунія, в цілому Самурзакано не знайти була. А подивися, на кого вона тепер схожа — на облізлу сучку, господи, прости мене,— а все через злидні й клопоти...— Боніа проковтнув сльози й тяжко зітхнув: — А якщо в такого, як я, зменшиться горя від смерті такого, як ти... Тебе, Дато-батоно, он за якого розумного мають... Чи мені тобі казати, що рано чи пізно знайдеться ж негідник, у якого дотягнуться до тебе руки,— дістануться тоді ті грошики якомусь багатому та щасливому, де тоді бог і правда, скажи мені?

— Ох і сучий же ти син, Боніа... Як тебе послухати, то гіршого й злішого чоловіка, ніж Дата Туташхіа, немає на землі, а то сам завітав би він до тебе, побачив би твоїх дочок, рота роззявив і сказав: на тобі рушницю, Боніа, стріляй у мене, ради Христа, й готуй посаг своїм ангелятам!..

Абраг дотягся до револьвера, що валявся на тахті, й кинув його до ніг Боніа:

— Ось він... Бери й стріляй!

Боніа ніби зсудомило.

— Якщо боїшся, що я вистрілю раніше, від тебе... давай я ляжу на тахту, повернуся обличчям до стіни, а ти стріляй — якраз у спину.

— Я про друге думаю, Дато-батоно...— похитав головою Боніа.

— Про що?

— Тебе надворі твої друзі чекають... Що ж, я сам собі ворог, щоб убити тебе, а потім нехай усе прахом іде... Мені гроші живому потрібні. Ну, вистрілю я, хіба вони мене живого випустять? — Боніа кивнув на двері.

— Ти про мою смерть, як я бачу, думав більше, ніж я,— усміхнувшись, мовив Туташхіа мірошнику:— Але ж не вийде, щоб і мене вбити, і гроші взяти, а щоб люди не дізналися, хто вбив і за скільки. Доля, якої ти боїшся,— зараз вона тобі випаде чи згодом,— однаково від неї не втечеш, раз вона на роду тобі написана. А гроші все одно твоїй сім’ї дістануться — чого ж тобі ще?

— Якщо я живий не лишуся, а моїм дочкам — посаг...— махнув рукою Боніа.

— Ти цих грошей собі хочеш. Дочки тут ні до чого. Але ти й не такий жадібний, щоб заради грошей піти на смертельний ризик. Читав я одну книжку — про піратів. Пірати — це морські розбійники. У них скопичується неймовірне багатство. За ті гроші цілі царства можна купити, а їм усе мало. Вони гасають по всьому світу, грабують і гинуть або вмирають своєю смертю, але це рідко. І прахом ідуть усі їхні бог знає де закопані скарби. Які то люди, як ти думаєш? То люди пристрасті: вони люблять небезпеку і люблять знати, що десь у них — сам чорт знає, в яких океанах, на яких островах — заховані величезні скарби. Вони люблять не самі гроші, а добувати їх вони люблять. Добувати! Коли б вони любили те, що можна за багатство купити, то кинули б усе й пішли б на спочинок. Нехай вони захоплені безглуздою пристрастю, але — пристрастю. Дехто називає ту пристрасть жадібністю, бо жадібність зрозуміліша людям. Ось ти хочеш роздобути грошей, але знаєш, чого тобі для цього бракує? Я вже не кажу про любов до небезпеки. Людина твоєї породи й не може її мати. Тож хоч гроші ти повинен так любити, щоб заради них не боятися небезпеки? Так ти й цього не маєш. Живе в Кутаїсі швець. Звати його Семен Сапкарадзе. Сорок років сидить він у підвалі будинку Аданаіа й шиє чоботи. З цим ремеслом Семен виростив уже шістьох дочок. Усіх повіддавав заміж, усіх прилаштував, а з підвалу не йде й сьогодні. Якби ти був такий самий добрий чоловік, твоїх дочок, Боніа, вирвали б з рук без ніякісінького посагу. Та не для цього я почав розмову і не про те хочу повідати. Якось пошив він мені чоботи. Зважив їх — а вони більше фунта затягли,— і хоч як я, його впрошував, а він мені їх не віддав. У Сапкарадзе жадоба до свого ремесла велика. Це про нього Филимон Табатадзе сказав. Багато хто думає, що любов буває лише до сім’ї, до жінки чи до філейного шашлику. Дивлюсь я на тебе, Боніа,— не любиш ти ні небіжчиків своїх, ні дочок, ні своєї Дзабунії, яку ти довів до того, що вона, як ти сам кажеш, на облізлу сучку тепер схожа. Немає в тебе до них любові, а інакше не став би ти за гроші, одержані за вбивство, викладати кам’яні надгробки, купувати жінці шовк і придбавати дочкам посаг. Коли немає любові, і на вбивство не підеш; коли не любиш батьківщини, то й на ворога рука не здійметься... Але такі, як ти, Боніа, цього все одно не зрозуміють.

Мірошник увесь палав, сидів, увібравши голову між плечі.

— А що ти сам любиш, Дато-батоно, до чого в тебе любов? — скрадливо спитав він.

На це приховане єхидство мірошника Туташхіа й уваги не звернув. А подумавши, мовив:

— Ревна в тебе псина: Ось уже скільки я тут сиджу, а все гавкає. Годі їй, нехай перепочине, а то й голос так можна зірвати,— сказав Туташхіа, підвівся й вийшов надвір.

Дощ перестав, небо проясніло, світив місяць. Абраг затримався на порозі, призвичаївшись до темряви, оглядівся навкруги, ступив кілька кроків униз по схилу...

Коли Туташхіа вернувся, Боніа засипав зерно в кіш. Як рипнули двері, мірошник озирнувся й побачив, що під пахвою в абрага щось ворушиться. Він витрусив у кіш з мішка рештки зерна. Туташхіа пустив додолу кота із шворочкою на задній нозі. Револьвера на підлозі вже не було. Туташхіа глянув на Боніа.

— Я поклав його під голови,— прогугнявив мірошник,— раптом, думаю, прийдуть по тебе, спитають, як та що, треба ж мені сказати, що зброя в мене при собі, що сиджу-очікую. А то, чого доброго, й млина відберуть...

Собака затих.

Кіт струснувся і, пригрівшись у кутку, зажмурився й замуркотів.

— З оцим-о котом ти мене здолав, Дато, і розколов,— сказав Боніа.— Це через кота він так лютував? А я собі думав, він на твоїх товаришів кидається.

— А ти, Боніа, боягуз і хочеш брехнею себе втішити — обвів мене Туташхіа кругом пальця, і не зміг я його вбити! А ти згадай: ти ж спочатку все розказав і благав простити тебе, а вже потім до тебе дійшло, що пес скаженіє. І кіт тут ні до чого, і не для тебе я його приніс. Щоб зрозуміти, що не для добрих справ ти в цьому млині стовбичиш, Соломонової мудрості не треба, а то іще б котів перти в таку далеч.

— А навіщо ж, Дато-батоно, знадобилося, щоб мій пес увесь час гавкав без угаву?!

— На його гавкіт із села хоч хто-небудь та прибіжить. Не може ж бути, щоб тебе самого тут купили. Ніч, спали вони собі спокійнісінько, а почули гавкіт, подумали, чому це мірошників собака розходивсь, може, Туташхіа заявився, засів у кущах і видивляється. Поки собака гавкав, жодного з дому й не вигнав би. Сиділи собі, стискуючи казенні револьвери, і мріяли про п’ять тисяч. А тепер, коли пес замовк, вони вирішили: мабуть, пішов Туташхіа. Боягуз допитливий і до пліток охочий, як молодиця. Вони місця собі не знайдуть, поки по одному не повилазять сюди й не дізнаються, чого це пес гавкав, аж переривався. Шкода, часу в мене немає, а то я лишився б і подививсь на всю ту роту своїми очима. Я йду. На ось п’ять карбованців. Вони тобі згодяться, а більше в мене немає. Всі розтратив.

— Не треба, Дато-батоно, не турбуйся.

Боніа й справді не хотів брати грошей. Туташхіа це зрозумів і сказав йому:

— За інших обставин не було б різниці, чи взяв би ти ці п’ять карбованців, чи ні. Вистачило б і того, що я тобі запропонував, а ти вже робив би, як знаєш. Але тепер так вийшло, що запропонувати мало, треба, щоб ти їх узяв. Отож бери й ховай у кишеню. Та запам’ятай усіх, хто прийде цієї ночі й завтра раненько-вранці питатиме тебе, чого це собака гавкав.

Мірошник узяв гроші, витяг з кишені капшука й сховав туди ті п’ять карбованців.

— Гляди, Боніа, не обдури мене, а то я таке влаштую, що полетиш ти з цим млином, і не те що за посагом, за гомі тобі й твоїм дочкам шкодувати доведеться.

Боніа двома руками тримав розв’язаного капшука й не міг одвести від нього очей. Туташхіа підняв з підлоги кота й одрізав на нозі шворку.

— За що ти даєш мені ці п’ять карбованців, Дато Туташхіа!..— закричав Боніа.— Забери їх назад. Не треба грошей, я й так скажу, хто прийде й питатиме...

— Цить, Боніа, спокійно! — перебив його абраг.— Я заплатив тобі не тільки за це. Дивись у капшук!

Мірошник подивився в капшук.

— Дивися й міркуй. Побачиш, хто ти є і якою має бути людина. На те я й дав тобі ті гроші.

Туташхіа зняв зі стіни бурку, узяв її на руку. В мірошника 8 очей закапали сльози.

— Дато Туташхіа, краще б ти вбив мене,— щиро, схлипуючи, сказав Боніа.

Туташхіа був уже на дверях, коли Боніа гукнув йому:

— Зачекай хвилинку, Дато-батоно, послухай, що я скажу...

Абраг обернувся, подививсь на мірошника.

— Знаєш, хто зі мною говорив у Кутаїсі й на це діло вмовив?

Туташхіа вернувся.

— Хто?

— Сидів там кутаїський жандармський начальник, але він більше мовчав. Говорив твій двоюрідний брат Мушні Зарандіа. Тільки він своє прізвище назвав інакше, думав, я його не знаю. А я все знаю. І що він полковник, знаю, і що в Петербурзі великими справами орудує, теж знаю. Це Мушні купив мені млина в Шарухіа.

Дата Туташхіа стояв як укопаний, але це тривало лиш якусь мить. Абраг підняв каганця, підніс його до мірошникового обличчя, освітив йому очі й спитав:

— Коли це було?

— У червні.

Запанувала тиша.

— Ти правду кажеш,— прошепотів Туташхіа й поставив каганця на місце.

Абраг думав. Мірошник помовчав-помовчав та й каже:

— Невірний і хитрий він чоловік, твій брат, Дато-батоно. Стережися його, ой стережися!

— За мною не Мушні ганяється — його начальство за мною назирці ходить, а в нього служба така, змушений робити, що загадують. Мушні розумний чоловік, великий чоловік. Таких, як він, у них два-три, може, знайдеться, не більше. Ти про це повинен пам’ятати. А обережності мені вистачає. І коли смерть моя знайде мене, то не тому, що берігся погано, а тому, що той час долею призначено.

Туташхіа відчинив двері. Кіт плигнув через поріг і побіг навпростець до будинку Ноко Басілая.

— То порода в ньому грає! Ти тільки подивися на цю туташхіївську породу! — мовив Боніа.

Абраг обминув млина, збіг по схилу, перестрибнув через огорожу Бечуні Пертіа. Він навшпиньках піднявся сходами на задвірках і прочинив двері. В коридорі було темно. Абраг пошаргав по стіні, намацав двері, постукав. Зачекав трохи, ніхто не відповідав, і він взявся за ручку. Ззаду ледь чутно рипнула підлога. Туташхіа пішов на звук і припав вухом до дверей, із-за яких долинуло скрипіння. Знову цілковита тиша, але шкірою і нюхом абраг відчував, що за дверима хтось причаївся. Може, чужий? У кінці коридора світліло вікно. Місяця звідси не видно було. Тільки гілки горіха мигтіли сріблом, і далі, де кінчалося подвір’я, поміж фруктових дерев ховалися маленькі пацхи. Він раптом згадав свою череду й бичка Кору, що весь удався в своїх предків і став здоровенним чорним бугаєм з білим яблуком на боці. Кора повертав голубі, каламутні від старості очиська, і абраг, усміхаючись спогадові, милувався бравим бугаєм, який дістався ахалкалацьким молоканам і якого повернула йому зараз його уява.

Він постукав.

— Хто там? — почувся з-за дверей голос Гудуни.

Туташхіа не встиг озватися, як під помостом прокукурікав молодий півень — довго, переривчасто, мабуть, то був перший його спів. Туташхіа зачекав, поки він стих, і сказав неголосно:

— Це я, Дата, відчини!

— Заходь! — трохи зачекавши, відповів хлопець.

Клацнула защіпка.

Дата Туташхіа увійшов, замкнув за собою двері й став коло дверей, роздивляючись Гудуну Пертіа.

Хлопець зачинив щільніше віконницю, підійшов до каміна, розгорнув жар і заходився роздмухувати його. На гостя він навіть не глянув і ходив якось знехотя, наче його змушували.

Дата Туташхіа зосереджено роздивлявся на хлопця з висоти свого зросту. Потім скинув бурку й сказав:

— Я два роки тут не був... Скільки тепер тобі?

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий,— відповів Гудуна Пертіа, одідрав від стіни шматочок старої шпалери і знов почав роздмухувати жар.

Шпалера спалахнула.

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий... Ага, так і є.— Туташхіа пильно вдивлявся в хлопцеве обличчя, освітлене полум’ям від паперу.

Гість і господар як стояли, так і дивилися один на одного, поки від шпалери не лишився сам попіл і в кімнаті знову стало темно.

— Засвіти каганець, лампи не треба,— сказав Туташхіа.

Хлопець знову одірвав на стіні смужку шпалери, засвітив свічку і, стоячи спиною до абрага, втупився у вогонь.

Абраг оглядів кімнату.

— Коли ти був маленький, у цих двох кімнатах жила вчителька, її звали Тіко, Тінатін Орбеліані...— Він згадав давню, грозову для нього ніч і самовідданість квартирантки, яка хитро й спритно прикрила його.— Де Бечуні, Гуду?

— Індиків погнала вчора на базар. Уранці повернеться.

Повз камін Туташхіа пройшов у глибину кімнати, відсунув ширму, зазирнув у суміжну кімнату. У вікно дивився місяць, розливаючи по кімнаті тьмяне світло. Абрагові згадалося все, аж до дрібниць: тут стояло ліжко Тіко Орбеліані, тут він припав до стіни, коли Тіко виставляла козаків та їхнього осавула. І згадав він, як вчителька кинулась йому на груди і тієї ж хвилини у вікні жаринами блиснули очі Бечуні.

Абраг стріпнув головою і обернувся.

Хлопець був дуже стрункий і на свої роки здавався високим. Він дивився гостеві прямо у вічі, немов боявся пропустити хоч найменший абрагів рух.

— Ну, добре,— сказав Туташхіа.— Тепер давай розпалимо камін. Я намок до рубця, обсушуся й погомонимо. Мені треба піти звідси до світанку.

Туташхіа зняв зброю, поклав її біля себе, сів на маленький ослінчик і почав роздягатися. Гудуна поклав на жар сухі тріски й подмухав. Спалахнуло полум’я. Туташхіа порозвішував біля каміна шкарпетки й ноговиці, поставив до гарячої стінки чув’яки. Сорочку напнув на колінах, а блузу подав хлопцеві,:

— Візьми, допоможи, будь ласка!

Хлопець глипнув скоса на блузу, одсунувся разом з ослінчиком, на якому сидів, наприндив губи і втупився в камін.

— Чого це ти? Де тебе навчили так поводитися з гостем? — здивувався Туташхіа.

Запитання змусило Гуду отямитися. Він зніяковів і глянув абрагові прямо у вічі, але не побачив у них і тіні недовіри, а відчув тільки тепло, що струмувало з них. Страх минув, на душі стало легше, він заспокоївся. А заспокоївшись, зрозумів, що замість щирої гостинності, з якою, все обміркувавши, збирався зустріти гостя, він піддавсь затаєній у собі ненависті й зустрів його надто холодно, а це могло зруйнувати всі його заміри. Від блузи вже парувало, а він ніяк не міг витиснути з себе жодного слова, нехай не привітного, а хоч доброзичливого. Він злякався, що крутий поворот від неприязні до привітності міг видатися гостеві дивним і що чоловік, відомий своєю проникливістю й хитромудрістю, не міг не помітити навіть тіні фальші в хазяйській гостинності. Від усіх тих думок він дуже схвилювався, йому стало незручно сидіти на ослінчику, і він засовався, закрутився.

— Ти схвильований, Гуду? Через мене? Висушу бурку й піду. Не знайдеться в тебе дрібних сухих дровець?.. Щоб висушити бурку, треба багато жару.

Гудуну пройняв дрож, пробіг по всьому тілу, і від того пересмикнуло його в плечах.

— Ти не застуджений? — спитав Туташхіа.— Давай я сам принесу. Де вони в тебе?

— Тут, у комірці. Надвір виходити не треба. Зараз принесу.

Туташхіа почав одягатися.

— Ти народився в листопаді, під знаком Стрільця, як і я! — сказав абраг.

Гудуна Пертіа взяв щипці, попідкидав головешки в каміні, статечно підвівся й вийшов з кімнати. У коридорі він на мить зупинився. Потім відчинив двері в комірку і витяг з дров загорнутий у ганчірку револьвер. Серце в нього калатало, перехоплювало дух, та це швидко минуло; до нього вернулися спокій і рішучість, він розгорнув зброю, відкинув ганчірку, звів курок, сховав револьвера на грудях і навпомацки почав вибирати де дрібніші дрова. Вибирав і, грюкаючи, кидав їх на підлогу — хотів, щоб було шумно!

Під помостом у курятнику знову заспівав півень. Озвався й сусідів. Хлопець перестав вибирати дрова, подумав і прошепотів:

— Незабаром почне розвиднятися. Не буде він ждати світанку...

Він набрав великий оберемок дров і поспішив до каміна.

Дата Туташхіа був уже вдягнений, підперізував чоху поясом з кинджалом. Присунувши стільці ближче до вогню, він розвісив на них бурку.

Хлопець кинув дрова перед каміном, поклав кілька трісок на жар і нахилився, щоб роздмухати під ними вогонь.

— Дай лишень я, подивишся, як у мене виходить,— абраг поплескав хлопця по плечу.

Хлопець випростався й поступився йому місцем. Туташхіа підсунув ослінчика, через плече всміхнувся хлопцеві, що стояв у нього за спиною, нахилився й почав дмухати на вогонь з протяглим свистом. Гуду Пертіа засунув руку за пазуху, витяг револьвера, прицілився абрагові в голову й натиснув на спусковий гачок.

Пролунав постріл. Він знову звів курок. Дата Туташхіа,— наче його кілком по голові трахнули,— лобом ударився об плиту каміна, вмить уперся долонями в підлогу й закам’янів. Хлопець знову прицілився, але вистрілити не встиг: Туташхіа якось скинувся і ще не встиг звестися на ноги, а револьвер Гуду Пертіа був у нього в руках.

Вони стояли й дивилися один одному в вічі — між ними було три кроки, не більше. Незмірно великий подив і глухий смертельний біль скривив обличчя Даті Туташхіа. Гуду Пертіа насторожено чекав. Він хотів тільки одного — залишитися живим — і шукав виходу. Він не виявляв ні розгубленості, ні страху і зовсім не збирався просити пощади.

— Що ти наробив, хлопче!..— спроквола мовив Туташхіа і, стогнучи, потер лоба.— Що ти зробив, Гудуно! — ще раз сказав з жалем.

Тепло крові, що стікала з потилиці на шию, змусило абрага доторкнутися до рани. Біль дужчав. Туташхіа заткнув Гудунин револьвер за пояс, тремтячими руками згорнув хусточку, перев’язав рану. Він відчув слабість, опустився на стілець. Сидів,, схиливши голову й втупивши очі в підлогу.

Гудунин погляд метнувся до каміна, де стояв, приставлений до стіни, карабін, але до нього він не міг дотягтися; між ним і карабіном сидів абраг.

— Не можна мені тут помирати,— тихо мовив Дата Туташхіа.

Хлопець не розчув його слів.

Зібравшись на силі, абраг підвівся і встав. Застогнавши, стиснув долонями скроні, немов хотів угамувати біль. Постояв так, поки біль не стих і голова не перестала паморочитись. Потім узяв біля каміна зброю і знову завмер.

— Це ж треба, що придумав!.. Здолав він мене все-таки,— сказав і замовк від слабості чи просто задумався.— Гудуно, ти матері не кажи, що я приходив і ти стріляв. Пожаліймо її.

Хлопець мовчав.

Уже відчинивши двері, Дата Туташхіа став на порозі, глянув на хлопця й сказав:

— Грошей не бери. Замучать тебе ті гроші, занапастять...— І затнувся. А тоді подумав і додав: — Я знаю, що робити! Мого трупа вони не знайдуть... І грошей ти не одержиш!

Вузьким путівцем абраг пішов у напрямі до моря.

Гуду Пертіа стояв як укопаний, не зводячи зору з дверей. Він опам’ятався від запаху горілого. Обернувся і вп’явся очима у вогонь, що палахкотів у каміні. В голові поступово розпросторювалося, ясніло, і він відчув упевненість, що йому треба усе-все зробити саме так, як велів, виходячи, Дата Туташхіа...

Хлопець схопив бурку, кинув її додолу й затоптав полу, що зайнялася. На підлозі він помітив калюжу крові; приніс ганчірку й відро з водою, гарно змив кров. Пильно все оглянув і ніде не знайшов більше слідів гостя. Згорнув бурку, взяв її під пахву, забрав відро з водою й ганчірку і вийшов з кімнати. Повернувшись, розгорнув головешки, прибив вогонь і сів на ліжко.

Він думав, перебираючи в пам’яті все, з самого початку, ще раз згадав усе по порядку і все зважив.

— Куди ж він пішов уночі!..— сказав він сам собі.

Хлопцеві чомусь спало на думку, що йому неодмінно треба побачити того, до кого прийде Дата Туташхіа. Він схопився, накинув на себе куртку й гайда.

Він вийшов з воріт, став, прислухався до нічної тиші. Ні кроків, ні собака не загавкає, і не чути, щоб хтось ішов,— ніде ані шелесне... Він метнувся праворуч, пробіг кроків тридцять, зупинився й кинувсь у протилежний бік. І перший, і другий напрямок він обирав безтямно, скоряючись тільки чуттю, і був певен, що обирає правильно.

Він уже біг. Часом, щоб відсапатися, йшов повільно. Він пильно дослухався й додивлявся, аби ще здалеку помітити в темряві, як хто йтиме.

Він вибіг на Мікорський узвіз. Звідси прямо, як під шнурок, спускалася до села дорога. Десь на середині схилу дорогу перетинала тінь.

Чи не Туташхіа?..

Хлопець звернув з дороги й пішов поміж кущами. Треба було швидше взнати, чи то абраг і чого він іде. Хлопець вирішив, випередивши його, сховатися біля мікорського місточка. Може, то й не абраг, а хтось інший.

Він дійшов до річки І берегом вийшов до мосту. Тінь, що брела дорогою, була ще далеко. Біля містка, на тому березі, стояла кузня Малакії Нінуа. До кузні була прибудована халупка, де жив коваль. Хлопець вийшов із схованки й припав до задвіркової стіни кузні так, щоб видно було дорогу.

Подорожній ішов повільно й непевною ходою. Він зупинявся, притулявся до дверей і знову плентався далі. У хлопця вже не було сумніву — то Дата Туташхіа.

«Він іде в Мікорі,— майнула йому думка.— До кого ж у Мікорі він іде?..»

Дата Туташхіа звернув до кузні й постукав у вікно до Малакії.

Гудуну завжди дивувало: досить було йому пройти повз кузню, коли йшов до мікорських хлопчаків,— Малакія Нінуа завжди вийде, поговорить і щось подарує йому: то цукерки, то сапку, то пряжку. А що вже підкувати коня чи вола, то за це він зовсім нічого з нього не брав або брав півціни, коли був при тому хтось сторонній...

Дата Туташхіа постукав ще раз. У халупці зашамотіло, і відчинилося віконце.

— Це я, Малакіє,— тихо сказав Туташхіа.

— Зараз відчиню двері.

— Я не можу зайти, дуже поспішаю.

Абраг стояв під віконцем, а хлопець, причаївшись за причілком, притулився до стіни. Між ними було якихось два кроки.

— Що з тобою, Дато, ти захворів? Чогось голос у тебе не той...

— Дуже стомився. У гавані на мене чекає турецька фелюга, їду в Самсун, у мене там справи є...— Туташхіа перевів подих.— Про що я тебе хочу попросити. Цими днями зустрінься з Мосе Джагаліа. Мій кінь у нього. Зараз листопад. У грудні приїде Мушні Зарандіа. У Гуліа весілля, він у них неодмінно буде. Нехай Джагаліа приведе коня прямо на весілля й віддасть Мушні. Усе інше я йому, мерзотникові, пояснив, як і що сказати...— Туташхіа застогнав і обхопив голову руками.— Хто любить язиком плескати, тому кажи, що я в Туреччину подався.

— Нікуди я тебе не відпущу, Дато, клянуся дітьми своїми... Ти глянь, на кого ти схожий...— занепокоївся Малакія.

— Усе запам’ятав, Малакіє?.. Застудивсь я, будь воно неладне... Голова тріщить, кістки крутить... Гаразд, пішов я. Бувай здоровий!

— Дай тобі боже здоров’я!..— прошепотів коваль.

Дата Туташхіа вийшов на дорогу й, похитуючись, пішов через міст.

Гуду Пертіа, не одриваючись від стіни, дивився вслід абрагові. Коли Дата Туташхіа перейшов через місток, хлопець був у нього як на долоні, досить було йому тільки озирнутися, і він побачив би його. Та абраг ішов до гавані, не озираючись, і невдовзі зник з очей.

— Дядько Малакія все знає! — прошепотів хлопець, почекав ще трохи й пішов назад.

Поминувши причал, Дата Туташхіа пішов берегом ліворуч. Гавань відокремлював від моря скелястий півострів, що нащетинився величезними соснами. На гребінь його скелястого пасма вела крута стежка, і не кожен здоровий міг видертися нею. Перш ніж підійматися, Дата Туташхіа сів спочити і знепритомнів ураз. Коли він розплющив очі, вже почало розвиднятися, але сонце ще не сходило. Він зібрався на силі й підвівсь, та мало знову не впав від запаморочення й болю. Він дійшов до половини схилу, коли в нього підвернулася нога, і він упав, та так невдало, що підвестися вже не міг. До гребеня він поповзом доліз.

Край скелі, що вигиналася над морем, росла сосна. Він доповз до неї, сів між товстим покрюченим корінням і заплющив очі. Розбурхане море билося об підніжжя скелі, і бризки від шалено здиблених хвиль долітали до згасаючого на силі абрага й скроплювали йому обличчя.

Унизу, в приморській долині, вже паслася череда. Чередник здивовано приглядався до чоловіка, що сидів під сосною, на виступі скелі. Він свиснув йому та ще й крикнув, але голос не долинув до гребеня — надто високо був Туташхіа. Абраг дивився на сонце, поки воно випливало з-за гір. Потім зняв з себе башлика, підперезався ним і почав накидати в нього каміння, намагаючись упхати якомога більше. Розстебнувши блузу, він і за пазуху накидав каміння, а потім понакидав каміння і в обидві колоші штанів: отак навантажений труп ніколи не спливе. Закінчивши з цим, він скинув карабіна й шпурнув його в море, за карабіном полетіли обидва маузери, Гудунин револьвер, кинджал і аджарський ніж. Він підповз аж до краю виступу, ліг горілиць і завмер, немов дослухаючись до скрадливої ходи смерті. Лишалося тільки знепритомніти, і тоді тіло саме впаде у море.

Лиш на якусь мить свідомість його проясніла, він згадав ігуменю Єфимію і почув її слова: «Сину мій, розтоплений віск геть згорілої свічки і сам по собі гарний, але проступає в ньому і та краса, що тихо світила й розгонила темряву». В останній тузі Дата Туташхіа всміхнувся спогадові, що так раптово навернувся до нього, рожеве світло на схід сонця замерехтіло й знов погасло.

Смерть настала швидко. Вона дзвоном загула у вухах в Дати Туташхіа. Тіло востаннє смикнулося, заніміло, збуваючись останніх сил, повільно посунулось і впало зі скелі.

Встановити юридичний факт смерті взявся сам генерал Суходольський, але бажаного наслідку не домігся. За свідченням Гудуни Пертіа, Туташхіа був тільки поранений, та оскільки подібних свідчень більше не надійшло, і цей факт викликав сумнів.

Чередник, повернувшись у село, розповів про невідомого, обчіпляного зброєю, який вийшов на скелю й упав у море. На другий день староста села пішов з чередником на те місце, але жодних підтверджень його розповіді не було виявлено ні тоді, ні згодом. Чередник до того ж був недоумкуватий, односельці не повірили в його розповідь і властям нічого не повідомили, слідство теж не визнало її вірогідною. Для розшуків трупа Туташхіа і предметів, викинутих ним у море, привезли водолазів з Сухумі, але море в тому місці було дуже глибоке, водолази не сягнули дна й нічого не знайшли.

А крім того, коваль, який одним з останніх бачив Дату Туташхіа, і сам Гуду Пертіа, який чув розмову Дати Туташхіа з ковалем, одностайно засвідчували, що абраг відплив у Самсун турецькою фелюгою. Тієї ночі з гавані й справді вийшла фелюга, але невірогідне тут те, що Дата до її відплиття ніяк не міг устигнути. Таким чином, слідство зайшло у безвихідь. Справи не можна було закрити.

Це один з тих випадків, коли всі упевнені в факті смерті, та оскільки юридично підтвердити його неможливо, то факт не може вважатися здійсненим раніше, ніж закінчиться передбачений законом строк. І вороги Дати Туташхіа, і його прихильники, і Гуду Пертіа — всі були впевнені, що абраг живий і колись появиться цілий-неушкоджений. Ця впевненість породила одну курйозну оказію: до Віктора Самушіа, до того самого вчителя, що заронив у душу Гуду Пертіа думку про вбивство Дати Туташхіа, годині о третій ночі хтось дуже постукав. «Хто ти й чого тобі треба?» — спитав спросоння переляканий Самушіа. «Я Туташхіа, суко ти шолудива!» — тихо відповів гість. Віктор Самушіа помер одразу ж від розриву серця.

А я не сумніваюся, що Дата Туташхіа помер саме там і так, як розповів чередник.

Про те, що сталося з Датою Туташхіа, Мушні Зарандіа, звичайно, сповістили одрдзу ж, але він не поспішав приїздити в Грузію і появився тільки наприкінці грудня, тобто в той час; коли, за його припущенням, одна з пасток, поставлених для Дати Туташхіа, мала закритися. Офіційною причиною свого приїзду Мушні Зарандіа назвав весілля близького друга Семена Гуліа.

Приїхавши в Тифліс, полковник Зарандіа скликав усіх співробітників, причетних до справи Дати Туташхіа, і вислухав кожного. Запитань не ставив нікому з них. Він був зосереджений і похмурий і впродовж двох годин жодному не глянув у вічі. Приїхавши в Кутаїсі, наказав привезти йому з в’язниці Іалканідзе й довго з ним розмовляв. Ознайомившись з кримінальною справою, порушеною проти Іалканідзе, наказав розслідування припинити, заарештованого звільнити, а сам подався до Семена Гуліа.

На другий день весілля невідомий завів на подвір’я Гуліа коня невимовної краси й сказав, що це дарунок Дати Туташхіа. Полковник відповів, що він дуже шкодує, але абраг помилився і подарунок призначається не йому. Коня забрала поліція.

А ще через кілька днів полковник у супроводі двох козаків і проводиря поїхав на те місце, де, за переказами, помер Дата Туташхіа.

Відомо, що місце злочину має для злочинця притягальну силу, і рано чи пізно злочинець туди приходить. Трохи з іншим виявом «магнетизму місця» я одного разу зіткнувся у Швейцарських Альпах. У готелі, де я зупинився, в суміжному номері жив старий інженер, англієць. Негода затримала й зблизила нас. Виявилося, що інженер, якому звернуло вже на восьмий десяток, приїхав подивитися на загублений десь у горах малопримітний міст. Я не міг зрозуміти справжньої причини такої обтяжливої для його віку подорожі й попросив пояснити це.

— Покликав мій витвір,— усміхнувся старий.— З усіх мостів, які я спорудив, цей — найвигадливіший!

Мені здається, що несподіване бажання Мушні Зарандіа теж було викликане «магнетизмом місця». Полковник залишив козаків унизу й разом з проводирем пішки піднявся на скелю. Чередник з усіма подробицями розповів усе й показав місце, звідки тіло Дати Туташхіа впало у море. Мушні Зарандіа, склавши руки, постояв у задумі край скелі, а потім повернувся й пішов униз.

Важка форма меланхолії була перша з тілесних і душевних недуг, які протягом трьох років гризли Мушні Зарандіа й зрештою довели його до могили. Наскільки я міг з’ясувати, напади меланхолії почалися в нього після останнього візиту в Грузію, про який я щойно розповів. Не хочу справити враження людини, яка робить необгрунтовані висновки, але не можу втриматися від того, щоб не поділитися своєю думкою: для цього чоловіка, обдарованого безперечно великим талантом, критерієм його можливостей був Дата Туташхіа. Коли припустити, що будь-якій діяльній натурі, аби жити й діяти, потрібний взірець, що втілює її уявлення про досконалість, а для Мушні Зарандіа таким втіленням духовної суті людського існування був Дата Туташхіа, то закономірно, що після смерті Дати Туташхіа настали зміни і в особистому житті Мутні Зарандіа і він мусив відійти в кращий світ.

Ці записи я не можу вважати закінченими, якщо не згадаю ще про одну обставину. Я глибоко переконаний, що позашлюбні діти стають, як правило, людьми енергійними, спритними, діяльними. Підтвердження цього неважко знайти і в людській історії, і в сучасній дійсності. Гуду Пертіа, за словами його вчителів, мав ясний розум і неабиякі здібності. Уже в дитячі роки він зазнав великих знегод, йому довелося знести нечувані душевні травми, і це загартувало його. Я завжди думав, що доля готувала Гуду Пертіа для значного майбутнього. Після подій, про які я розповів, почався надзвичайно напружений історичний період, сповнений соціальних суперечностей, і перед талановитими, енергійними людьми відкрилася широка арена для вияву своїх обдаровань і можливості стати відомими. Правда, я давно вже вийшов у відставку, але живу в Грузії й понині дуже уважно стежу за ходом подій та людськими долями. Ім’я Гуду Пертіа жодного разу не траплялося мені. Недавно мені випала нагода, і я спитав про Бечуні Пертіа та її сина в їхнього земляка. Він сказав, що мати й син кудись виїхали, порвали з рідним краєм усі зв’язки і ніхто про них нічого не знає.