Державець

IV. ЧОМУ В ЦАРСТВІ ДАРІЯ, ЯКЕ ЗАХОПИВ АЛЕКСАНДР, ПІСЛЯ СМЕРТІ ОСТАННЬОГО НЕ СПАЛАХНУЛО ПОВСТАННЯ ПРОТИ ЙОГО НАСТУПНИКІВ

Дізнавшись про труднощі, пов’язані з утриманням нових володінь, хтось може запитати, чому не спалахнуло повстання в Азії, якою Александр Великий опанував за кілька років і незабаром після цього помер. Природно було очікувати краху його держави, однак наступники Александра втрималися при владі, й єдиною завадою, яка спіткала їх при цьому, стали чвари між ними, викликані їхньою жагою влади. На це я відповім, що всі відомі дотепер принципати керувалися одним із двох способів: або в них був один державець, а всі інші – підневільні слуги, котрі сприяли йому в управлінні з його милості та ласки, або державець правив разом із баронами, котрі володіли своїм титулом не з його примхи, а завдяки давності роду. У цих баронів є власні маєтки та підданці, котрі визнають їх панами і мають до них природну прихильність. Держава, керована монархом через його слуг, дає правителю більше влади, бо в такій країні верховним владикою визнають лише його, а іншим посадовим особам коряться як чиновникам правителя, котрих ніхто особливо не любить.

У наш час прикладами двох різних способів управління є французький король і турецький султан. Вся турецька монархія кориться одному пану, всі інші – його раби, все царство поділене на санджаки, куди султан призначає керівників і замінює їх, коли й як йому заманеться. Французький король здавна оточений безліччю васалів, котрі мають владу над своїми підданцями й їхню любов; вони мають свої привілеї, на які королю зазіхати небезпечно. Якщо порівняти ці дві держави, то можна переконатися, що завоювати володіння султана важко, але, здобувши перемогу, їх легко зберегти під своєю владою.

Труднощі заволодіння державою султана полягають у тому, що завойовника не можуть покликати туди місцеві князьки і неможливо розраховувати на те, що інтервенція буде полегшена заколотом оточення султана, що випливає з раніше згаданих причин. Рабів, котрі всім зобов’язані султану, не так легко підкупити, а якщо і вдасться, то з цього буде мало користі, адже вони, з раніше зазначених міркувань, не зможуть повести за собою люд. Тому нападник на султана має готуватися до зустрічі зі згуртованим ворогом і розраховувати більше на власні сили, ніж на розбрат у стані супротивника. Але якщо турки зазнають поразки в битві, такої, що не зможуть оговтатися та набрати нове військо, то загрозу можна вбачати лише у вихідцях із правлячої династії, знищивши котрих, можна вже більше нікого не боятися, бо всі інші не мають авторитету в народі, як і раніше завойовник не міг на них розраховувати, так і тепер йому немає потреби їх боятися.

Зовсім інакше це відбувається в королівствах, керованих на кшталт Франції: туди неважко потрапити, змовившись із кимось із баронів, серед котрих завжди знайдуться невдоволені та ласі до змін. З цих причин вони розчистять перед вами шлях до своєї країни та полегшать вашу перемогу, але, бажаючи утримати завойоване, доведеться стикнутися з незліченними труднощами, викликаними як тими баронами, котрі допомагали, так і тими, хто виступав проти. Тут уже недостатньо буде винищити родину державця, доведеться мати справу із сеньйорами, котрі очолять нові заколоти. Їх неможливо ні задобрити, ні знищити, тому за першої ж зручної для них нагоди ви втратите свою владу.

Відтак якщо розглянути природу царства Дарія, то можна знайти в ньому схожість із турецькою монархією; ось чому Александру довелося цілком збурити його та розбити Дарія в битві, але після перемоги і смерті царя Александр міг уже не турбуватися за свою владу з раніше згаданих причин. І якби його наступники не пересварилися між собою, вони безтурботно могли б насолоджуватися владою, адже в цьому царстві не було жодних заворушень, крім тих, що викликані їхніми ж власними чварами. Натомість управління державами, влаштованими, як Франція, спричиняє за собою набагато більше турбот. Цим і були викликані часті повстання проти римлян в Іспанії, Франції та Греції: численністю князівств, на які були поділені ці країни. Поки пам’ять про них залишалася свіжою, панування римлян не вирізнялося міцністю, але коли ця пам’ять розвіялася завдяки могутності та довговічності влади римлян, їхньому пануванню вже ніщо не загрожувало. І навіть коли римляни взялися воювати один із одним, кожного із супротивників підтримувала та частина названих провінцій, де він панував. Династії колишньої шляхти згасли, і жителі визнавали правителями винятково римлян. Після всього викладеного ніхто не здивується тій легкості, з якою Александр утримував за собою держави в Азії, і тих труднощів, з якими зіткнулися Пірр і багато інших, бажаючи утримати завойоване. Це було викликано не наявністю або відсутністю відваги у завойовників, а відмінностями завойованих країн.