Державець

VII. ПРО НОВІ ПРИНЦИПАТИ, ЗДОБУТІ ЗАВДЯКИ ЧУЖІЙ ЗБРОЇ ТА ЩАСТЮ

Ті приватні особи, котрі стали державцями лише завдяки щасливому випадку, досягають влади без зусиль, але з трудом її утримують. На своєму шляху вони не зустрічають завад, ніби злітаючи вгору; ускладнення ж починаються, коли мета досягнута. Це буває у випадках, якщо хтось отримує владу за гроші або з милості дарувальника. Так, Дарій посадив у Греції, в містах Іонія та Геллеспонт, багатьох правителів заради своєї слави та безпеки. Таким же чином обрали імператорами приватних осіб, котрі отримали свою владу, підкупивши вояків. Такі володарі просто залежать від примх і щасливої зірки своїх добродіїв, а ці речі дуже мінливі та непостійні; зберегти свою владу такі люди не можуть і не вміють – не вміють, бо приватна особа, якщо вона не вирізняється особливим розумом і хоробрістю, навряд чи навчиться керувати, а не можуть, бо за ними не стоять надійні та віддані їм сили. Відтак новостворені держави, як і всі інші скоростиглі породження природи, не мають коріння та розгалужень, які врятували б їх від першої негоди, – якщо тільки особи, котрі несподівано стали державцями, як ми вже сказали, не наділені такими чеснотами, що дозволили б їм зберегти отримане з милості фортуни та збудувати для цього той фундамент, на який інші спираються ще до отримання влади.

Щодо обох варіантів ставати володарем, завдяки власним талантам і з милості фортуни, хочу назвати для прикладу двох осіб, котрі правили на нашій пам’яті: це – Франческо Сфорца та Чезаре Борджіа15. Франческо з приватної особи став герцогом Міланським, витрачаючи належні кошти та користуючись своєю великою мужністю; набуте незліченними зусиллями він із легкістю зберіг за собою. Своєю чергою, Чезаре Борджіа, котрого в народі назвали герцогом Валентино, отримав владу разом із піднесенням свого батька і, коли фортуна від того відвернулася, втратив її, незважаючи на всі свої потуги та зусилля – як личить мудрому та відважному правителю – пустити коріння в тих маєтках, які дісталися йому завдяки зброї та сприянню інших. Бо, як ми вже казали раніше, хто не закладе фундамент спершу, маючи в своєму розпорядженні велику відвагу, може збудувати його потім, хоча б це і відбувалося врозріз із задумом архітектора та загрожувало цілісності самої споруди. І якщо розглянути всі кроки герцога, то можна помітити, що він заклав хороший фундамент для майбутньої могутності. Вважаю незайвим обміркувати це, адже не можу дати кращих приписів новому державцю, ніж наслідувати приклад герцога, і якщо його вчинки не були для нього корисними, то звинувачувати його немає в чому, бо він постраждав через надзвичайну та непересічну ворожість фортуни.

Перед папою Александром VI, котрий замислив возвеличити герцога, свого сина, постало безліч реальних і очікуваних перешкод. По-перше, понтифік міг поставити його лише на чолі держави, викроєної з церковної власності, а зазіхати на них він остерігався, знаючи, що герцог Міланський і венеційці цього не схвалять, адже Фаенца та Ріміні на той час перебували під заступництвом венеційців. Крім цього, збройну потугу, особливо ту, на яку можна було б опертися, мали в Італії ті, хто повинен був остерігатися посилення Святого престолу. Це були родини Орсіні, Колонна й їхні прихильники, котрим неможливо було вірити. Варто було, таким чином, змінити цей розклад справ і внести розбрат у стан супротивників, щоб заволодіти частиною їхньої території. Зробити це було неважко, бо венеційці з особистих міркувань вирішили знову закликати французів до Італії. Папа не лише не завадив їхнім планам, але і полегшив їх, позбавивши короля Людовіка від пут колишнього шлюбу. Король увійшов до Італії за допомогою венеційців і за згодою Александра, котрий отримав від короля людей для захоплення Романьї, ледь той прибув до Мілана. Завдяки авторитету короля плани вдалося реалізувати, і після завоювання Романьї та розгрому прихильників роду Колонна подальшому просуванню герцога заважали дві речі: ненадійність його власного війська та неприхильність Франції. Загони Орсіні, якими скористався герцог, могли відмовитися йому коритися – не лише завадити новим придбанням, але й відібрати завойоване, а від короля можна було очікувати чогось такого. У ненадійності Орсіні герцог переконався, коли після взяття Фаенци напав на Болонью та зауважив, наскільки неохоче вони вирушають у похід. Що ж стосується короля, то його наміри з’ясувалися після окупації герцогства Урбінського: коли Валентино вступив до Тоскани, король змусив його відмовитися від цього чину. Після цього герцог забажав стати незалежним від чужої волі та чужого війська. Передусім він послабив партії Орсіні та Колонна в Римі: всіх їхніх прихильників із шляхти він схилив на свій бік, залучивши до себе на службу та наділивши великою платнею; обсипав їх цивільними та військовими званнями згідно із заслугами кожного, тож за кілька місяців вони втратили колишню прихильність до своїх партій і обернули її на герцога. Знесиливши дім Колонна, герцог вирішив звести порахунки і з Орсіні; він дуже вміло скористався отриманою нагодою, коли Орсіні, занадто пізно розпізнавши загрозу для себе в зміцненні герцога та Церкви, зібрали свій з’їзд у Маджоні, неподалік від Перуджі. Це стало причиною повстання в Урбіно, збурень у Романьї та накликало на герцога незліченну кількість лих, із якими той упорався аж із допомогою французів. Знову набравшись сил, герцог не став чекати, поки Франція й інші держави зможуть реально довести йому, наскільки їм можна довіряти, тому взявся махлювати: він настільки вдало приховав свої плани, що Орсіні примирилися з ним за посередництва синьйора Паоло, котрого герцог шанував усіма способами, обдаровуючи грошима, одежею та кіньми, щоб приспати його пильність. Так через свою недалекоглядність вся родина Орсіні опинилася в руках герцога в Сеніґаллії. Покінчивши з верхівкою цієї партії та перетворивши її прихильників у своїх друзів, герцог заклав непоганий фундамент для своєї могутності, володіючи всією Романьєю та герцогством Урбіно, адже він вважав, що після того, як жителі Романьї засмакували принад щасливого існування, вони всі стали за нього.

Позаяк цей аспект діяльності герцога заслуговує на увагу та наслідування, хочу на ньому зупинитися. Зайнявши Романью, герцог переконався, що вона перебувала у руках недбайливих правителів, котрі більше займалися грабунком, ніж урядуванням своїми підданими, і не стільки об’єднували їх, скільки сіяли насіння розбрату, тому вся провінція занурилася в чвари, розбої й інші безчинства, відтак герцог, щоб вгамувати її та посилити владу, вважав за потрібне запровадити там надійне правління. На чолі області він поставив мес-сіра Раміро де Орко, чоловіка рішучого та жорстокого, наділивши його всією повнотою влади. Намісник за короткий час відновив мир та єдність, набувши величезного впливу. Потім герцог визнав таку надзвичайну владу, яка могла викликати до нього ненависть, непотрібною, і скликав у центрі провінції цивільний суд, який очолив надзвичайно гідний голова; кожне місто мало свого захисника в цьому суді. Знаючи, що попередні суворі заходи породили певне невдоволення, герцог, щоб очиститися перед народом й усунути будь-яку неприязнь, вирішив продемонструвати, що провина за скоєні жорстокості лежить не на ньому, а на його підлеглому. Скориставшись слушною нагодою, одного ранку герцог звелів виставити на майдані в Чезені тіло правителя, розрубане надвоє, поставивши поруч із ним дерев’яну колоду та поклавши закривавленого меча. Це жахливе видовище вразило жителів і водночас викликало схвалення.