Девід Копперфілд

I. Я народився

Чи сам я виявлюся героєм свого власного життя, чи посяде це місце хтось інший — покажуть наступні сторінки. Починаючи розповідь про своє життя власне з початку мого життя, маю повідомити, що народився я (так мені сказали, і я цьому вірю) у п'ятницю опівночі. Було відзначено, що годинник почав бити, а я почав кричати — в один і той же момент.

Зважаючи на день та час мого народження, акушерка та кілька досвідчених сусідок, які люб’язно цікавилися мною ще за кілька місяців до того, як наше особисте знайомство могло відбутися, оголосили, що, по-перше, мені судилося прожити нещасливе життя, а по-друге, що я маю дар бачити духів і привидів; обидва ці таланти неминуче мають належати всім бідолашним малюкам, і хлопчикам, і дівчаткам, яким не пощастило народитись опівночі в п'ятницю. Нічого не можу сказати щодо першого зауваження, моя історія покаже найкраще, було це пророцтво слушним або помилковим. Щодо другого, то зазначу лише: якщо я тільки не розтратив цю частину своїх дарів, коли був ще нерозумним немовлям, тоді я й досі не скористався ними. Але я не журюся за цим майном; і коли хтось інший схотів би тішитись ним, то хай, будь ласка, бере його собі.

Народився я в сорочці, і незабаром у газеті з'явилось оголошення про продаж її за помірну ціну в п'ятнадцять гіней[1]. Та чи моряки в цей час не мали грошей, чи віри в дива, надаючи перевагу корковим обладункам — не знаю напевно, знаю тільки, що один-єдиний чоловік відгукнувся на це оголошення, та й той був адвокатом у вексельних справах; він пропонував два фунти стерлінгів готівкою і решту хересом, але не схотів убезпечити себе від смерті на воді за хоч трохи вищу ціну. Отже, гроші, витрачені на оголошення, пропали марно, бо моя бідолашна мати не потребувала хересу — вона тоді продавала свій власний. Десять років потому сорочку було розіграно в лотерею у нашій місцевості серед тих п’ятдесяти, хто вніс півкрони за участь, а переможець мав ще доплатили п'ять шилінгів. Я сам був присутній на цій лотереї і пригадую, як ніяково і бентежно було бачити, що продається частинка мене самого. Сорочка дісталась якійсь бабусі з маленьким кошиком у руках, звідки вона дуже неохоче витягала домовлені п’ять шилінгів, усі ці гроші відрахувала вона мідними півпенсовиками. Довго старенька лічила свої мідяки, і все-таки не доплатила двох пенсів, хоч витрачено було силу часу і безліч арифметичних доказів, аби довести їй, що вона помилялася. У наших краях добре пам’ятають і ще довго пам’ятатимуть той дивовижний факт, що ця стара леді справді-таки не втопилась, але урочисто померла в ліжку на дев’яносто другому році свого життя. Та я довідався, що до останніх своїх днів вона зав­жди вихвалялася, що ніколи в житті не була на воді, крім, звісно, як на мосту; сьорбаючи свій чай (який вона неабияк любила), старенька до останньої години життя обурювалася нечестивістю моряків та інших таких людей, що обрали собі долю «блукати» по світах. Даремно було б доводити їй, що деякі речі, зокрема її улюблений чай, були здобуті саме завдяки цим ненависним їй блуканням. Вона зав­жди відповідала на це дуже вперто, з інстинктивною вірою в силу своїх доказів: «А краще все ж таки не блукати».

Та я вже й сам мало не заблукав, а тому повернуся до історії свого народження.

Народився я в Блендерстоні, в графстві Суффолк, — або «десь там поблизу», як кажуть у Шотландії, — коли батька мого вже не було серед живих. Очі його закрились навіки за шість місяців до того, як я вперше розплющив свої. Навіть і тепер мені якось дивно подумати, що він ніколи не бачив мене. I ще дивнішими були мої перші дитячі спогади — біла могильна плита на кладовищі та невиразний жаль до цієї людини, яка лежить там самотня у темній ночі, коли вогонь каміна та свічки гріють і освітлюють нашу маленьку вітальню, а двері нашого будинку замкнені; це здавалося мені тоді навіть жорстоким.

Тітка мого батька і, значить, двоюрідна моя бабуся, про яку я докладно розповім далі, була головною особою в нашій родині. Міс Тротвуд, або міс Бетсі, як її зав­жди називала моя бідолашна мати, коли перемагала свій страх перед цією особою настільки, щоб згадати про неї (а це траплялось нечасто), була колись одружена з чоловіком, молодшим за неї, дуже симпатичним, але його краса істотно суперечила старовинному прислів’ю: «гарний той, у кого гарні вчинки». Його ж бо дуже підозрювали в тому, що він б’є міс Бетсі. Казали навіть, що одного разу, дискутуючи щодо питання харчів, він зробив запальну, але рішучу спробу викинути свою дружину з вікна другого поверху. Така очевидна несумісність характерів змусили міс Бетсі звільнити його від сімейних обов’язків і домогтися розлучення за обопільною згодою. Діставши від тітки певну суму, чоловік цей подався до Індії. У нашій сім’ї існує легенда, ніби його одного разу бачили верхи на слоні в товаристві павіана. Та мені здається, що то був не павіан, а просто якийсь місцевий пан або панночка. Так чи інакше, через десять років на батьківщину надійшла звістка про його смерть. Ніхто не знав, як вона подіяла на мою бабусю; щойно після розлучення вона повернула собі дівоче прізвище, придбала котедж на хуторі біля морського узбережжя якнайдалі від нас, самостійно влаштувалась там з однією служкою і стала жити відокремлено й усамітнено.

Здається мені, що мій батько був колись улюбленцем своєї тітоньки, але її мало не смертельно образив його шлюб, бо вона вважала матір мою за «воскову ляльку». Вона ніколи не бачила моєї матері і знала тільки, що їй немає ще й двадцяти років. Тітонька і племінник більше ніколи не зустрічалися. Батько мій був удвічі старший за мою матір, коли одружився, і здоров’я його було слабке. Він помер через рік після одруження і, як я вже казав, за шість місяців до моєї появи на світ.

Отакі були справи того вечора в ту, дозволю собі сказати, насичену і визначну п’ятницю. Звичайно, я аж ніяк не міг знати стану речей у той час чи зберегти засновані на власних моїх почуттях спогади про те, що діялося згодом.

Моя мати сиділа біля вогню; вона нездужала, настрій у неї був препоганий, сльози затьмарювали їй зір. Вона сумно міркувала про себе і про позбавленого батька маленького незнайомця, на якого вже чекали грубі шпильки пророцтв із шухляди нагорі, щоб привітати у світі, який був не надто зворушений його появою. Отже, моя мати, як я казав, сиділа біля вогню у цей похмурий березневий вечір, сиділа і сумувала, сповнена гірких сумнівів щодо майбутнього. Ненароком підвівши очі до вікна, щоб витерти сльози, вона побачила, як до саду заходить якась невідома леді.

З другого ж погляду моя мати переконалася, що то була міс Бетсі. Останні промені сонця, що проникали через садовий паркан, освітлювали дивну жінку; вона рушила до дверей такою твердою, прямою та грізною ходою, обличчя її виражало таке почуття власної гідності, яке не могло бути притаманне нікому іншому.

Вона дійшла до будинку і надала ще один доказ подібності до міс Бетсі. Мій батько частенько натякав на те, що вона ніколи не поводилась по-людськи. От і зараз, замість того, щоб подзвонити в дзвоник, вона зазирнула у вікно, притиснувши кінчик носа так щільно до скла, що, як запевняла моя бідолашна мати, він став зовсім плескатий та білий.

Вона так налякала мою матір, що, мабуть, я мушу завдячувати міс Бетсі тим, що народився саме у п’ятницю.

Моя мати підвелася зі стільця і, хвилюючись, стала за ним у кутку. Міс Бетсі повільно й допитливо почала оглядати кімнату з протилежного кінця; вона водила очима, немов голова сарацина у настінному годиннику, аж поки погляд її не спинився на моїй матері. Тоді вона насупилась і махнула рукою моїй матері, як людина, що звикла наказувати, — піти відчинити двері. Мати пішла.

— Місіс Девід Копперфілд, я так розумію? — спитала міс Бетсі з притиском, який, можливо, пояснювався жалобною сукнею моєї матусі та її станом.

— Так, — несміливо вимовила моя мати.

— Міс Тротвуд, — мовила відвідувачка. — Ви, насмілюся думати, чули про таку?

Моя мати відповіла, що мала таке задоволення. Але з прикрістю відчувала, що так і не змогла сповна його висловити.

— Тепер ви її бачите, — сказала міс Бетсі.

Моя мати схилила голову і запросила гостю ввійти.

Вони ввійшли до вітальні, де перед тим сиділа моя мати, бо камін у кращій кімнаті в іншому кінці коридору не топили (його не топили від самого похорону мого батька). Обидві жінки посідали. Міс Бетсі не вимовила й слова. Мати моя, після даремних спроб опанувати себе, зайшлася плачем.

— О, тихіше, тихіше, — швидко сказала міс Бетсі. — Не треба. Ну, ну.

Та моя мати не могла нічого з собою вдіяти, тож плакала, аж поки не наплакалася досхочу.

— Зніміть чепець, дитя моє, — сказала міс Бетсі, — дайте глянути на вас.

Мати моя занадто боялась її, щоб заперечувати цьому дивному проханню, коли б навіть і мала такий намір. Тому вона зробила, як їй було наказано, але руки її тремтіли, тож її розкішне гарне волосся розсипалося по обличчю.

— О боже мій, — вигукнула міс Бетсі, — та ви ж зовсім дитинка!

Безперечно, мати моя мала надзвичайно молодий вигляд, навіть як на свої роки. Вона схилила голову, ніби завинила чимось, бідолашна, і, схлипуючи, сказала, що вона й справді, мабуть, дитина-вдова і стане такою ж дитиною-матір’ю, якщо тільки виживе. Обидві жінки трохи помовчали, і матері здалося, ніби міс Бетсі ніжно погладила її по голові. З несміливими сподіваннями вона підвела очі та побачила, що леді, підібравши спідницю і поклавши руки на коліна, сидить, спираючись ногами на решітку каміна, і понуро поглядає на вогонь.

— Скажіть мені, заради всього святого, — раптом промовила міс Бетсі, — чому «Граки»?

— Ви говорите про наш будинок, мем? — спитала моя мати.

— Чому «Граки»? — повторила міс Бетсі. — Краще б його назвали «Баняки», коли б ви двоє мали бодай трохи практичніше бачення життя.

— Ця назва сподобалася містерові Копперфілду, — відказала моя мати. — Коли він купував цей будинок, йому здавалося, що тут мусять бути граки.

У цю хвилину вечірній вітер так зашумів у вітах високих берестів у глибині саду, що і мати моя, і міс Бетсі мимоволі глянули туди. Дерева схилялись одне до одного, немов якісь велетні шепотіли один одному свої таємниці. Потім вони знову почали гойдатись і дико вимахувати руками, ніби почуте збурило їхній душевний спокій. І ветхі гнізда граків гойдалися на їхніх верхів'ях, ніби уламки кораблів у бурхливому морі.

— Де ж птахи? — спитала міс Бетсі.

— Що? — моя мати міркувала про щось інше.

— Граки, куди вони поділись? — перепитала міс Бетсі.

— Та їх зовсім не було відтоді, як ми тут оселилися, — сказала моя мати. — Ми думали... містер Копперфілд думав, що тут дуже багато граків. Але це лише старі гнізда, і граки їх давно вже покинули.

— У цьому весь Девід Копперфілд! — вигукнула міс Бетсі. — Девід Копперфілд з голови до ніг. Називає будинок «Граки», коли жодного грака і близько немає, а побачивши самі гнізда, сподівається знайти птахів.

— Містер Копперфілд, — спробувала заперечити моя мати, — помер. Та якщо ви бажаєте говорити мені погані речі про нього...

Моя бідолашна мати, я підозрюю, на якусь мить мала намір піти в бій проти тітоньки, яка легко могла зупинити її однією рукою, навіть коли б матуся була краще, ніж цього вечора, підготована до таких речей. Але рішучість вгасла, щойно мати підвелася зі стільця, тож вона покірно повернулася на місце та знепритомніла.

Прийшовши до тями самостійно чи за допомогою Міс Бетсі, вона побачила, що остання стоїть біля вікна. Присмерк тим часом перейшов у темряву, і якби не вогонь каміна, то жінки не могли б бачити одна одну.

— Ну, — сказала міс Бетсі, повертаючись до свого стільця з таким виглядом, ніби вона підходила до вікна глянути на краєвид. — А коли ви сподіваєтесь...

— Я вся тремчу, — пролепетала мати. — Не знаю, в чому річ. Я помру, напевне...

— Ну-ну-ну! — сказала міс Бетсі. — Випийте чаю.

— О боже мій, чи ж думаєте ви, що мені від чаю полегшає? — безпорадно репетувала моя мати.

— Авжеж, полегшає, — сказала міс Бетсі. — Все це тільки ваші фантазії. Як звати вашу дівчину?

— Я не певна, що це буде дівчинка, пані, — наївно мовила моя мати.

— Боже, благослови цю дитинку! — вигукнула міс Бетсі, несвідомо повторюючи один з девізів, вишитих на приготованій у комоді подушечці, але відносила це до моєї матері, а не до мене. — Я не про те. Я про вашу служницю.

— Пеготті, — сказала мати.

— Пеготті? — повторила міс Бетсі з обуренням. — Невже ви хочете сказати, дитинко, що якась людська істота ходила до християнської церкви і дістала там собі ім’я Пеготті?

— Це її прізвище, — тихо промовила моя мати. — Містер Копперфілд називав її так, бо ім'я в неї таке саме, як і в мене.

— Гей, Пеготті! — гукнула міс Бетсі, відчиняючи двері вітальні. — Чаю! Ваша господиня трохи нездужає. Та не баріться!

Виголосивши цей наказ таким владним тоном, ніби вона була визнаною господинею в цьому будинку відтоді, як його збудували, вона визирнула за двері переконатися, чи Пеготті вже йде зі свічкою по темному коридору на звук невідомого голосу. Потім міс Бетсі знову зачинила двері і сіла, як і раніше, поклавши ноги на решітку каміна, підібравши спідницю і опустивши руки на коліна.

— Ви говорили тут щось про дівчинку, — сказала міс Бетсі. — Я й сумніву не маю, що народиться дівчинка. Я відчуваю, що це мусить бути дівчинка. Так ось, дитино, від моменту народження цієї дівчинки...

— А може, хлопчика? — мати насмілилася перервати її.

— Кажу вам, я маю передчуття, що це мусить бути дівчинка, — рішуче відповіла міс Бетсі. — Не сперечайтеся. Від моменту народження цієї дівчинки, дитинко, я збираюся бути її другом. Я збираюся бути її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. Жодних помилок не повинно бути в житті цієї Бетсі Тротвуд. Нікому не дозволю знущатися з її почуттів, люба моя. Вона мусить бути добре вихована та захищена від усякої дурної довіри до людей, які не варті її. Я маю подбати про це.

Після кожного речення вона смикала головою, ніби її штовхали власні старі кривди, притлумлені й ув'язнені всередині. Так принаймні здавалося моїй матері, коли вона дивилася на міс Бетсі при тьмяному світлі каміна. Але вона була занадто залякана моєю бабусею, занадто погано почувалася, занадто пригнічена та збентежена була, щоб зібратися з думками і словами.

— А Девід добре ставився до вас, дитя моє? — спитала міс Бетсі після короткого мовчання, щойно її голова перестала смикатися. — Вам добре жилося з ним?

— Ми були дуже щасливі, — сказала моя мати, — містер Копперфілд був занадто добрий до мене.

— І, мабуть, розпестив вас.

— Я тепер зовсім самотня і тільки на себе можу покладатися в цьому грубому світі, та я боюся, що він таки розпестив мене, — схлипнула моя мати.

— Ну... Не плачте, — сказала міс Бетсі. — Ви не надто підходили одне одному, якщо таке взагалі трапляється з людьми, тому я й питаю. Ви сирота, чи не так?

— Так.

— Ви були гувернанткою?

— Я доглядала малих дітей в одній сім’ї, де містер Копперфілд частенько бував. Містер Копперфілд був дуже чемний зі мною, приділяв мені багато уваги та врешті посватався до мене. І я згодилась. І отак ми й одружилися, — просто виклала моя мати.

— Га! Бідолашна дитинко! — промовила міс Бетсі, все ще понуро дивлячись на вогонь. — А чи розумієтеся ви на чомусь?

— Вибачте, мем? — пролепетала моя мати.

— Ну, скажімо, на домашньому господарстві, — сказала міс Бетсі.

— Небагато, боюся, — відповіла моя мати. — Не так багато, як хотілося б. Але містер Копперфілд навчав мене...

— Багато він сам на цьому розумівся! — зауважила міс Бетсі, ніби в дужках.

— I сподіваюсь, що я б мала деякі успіхи, бо дуже уважно вчилась, а він дуже терпляче навчав мене, коли б не оце велике нещастя — його смерть... — тут моя мати знову заплакала і не могла вже говорити далі.

— Ну, ну, — сказала міс Бетсі.

— Я регулярно вела домашню книгу і щовечора підбивала підсумки з містером Копперфілдом! — розпачливо зойкнула моя мати і знову безпорадно замовкла.

— Ну, ну! — скрикнула міс Бетсі. — Тільки не плачте більше.

— I ніколи ж ми жодним словом не посварилися з цього приводу, хіба тільки коли містер Копперфілд вважав, що мої трійки та п'ятірки занадто між собою схожі, або що я занадто заокруглюю хвостики у сімок і дев'яток, — у новому пориві відчаю простогнала моя мати і знову замовкла.

— Ви так собі здоров'я попсуєте, — сказала міс Бетсі, — а це буде погано і для вас, і для моєї хрещениці. Та ну ж бо! Не треба цього.

Такий аргумент ніби заспокоїв мою матір, хоч, очевидно, до цього більше спричинилося те, що їй ставало дедалі гірше. Обидві мовчали, тільки час від часу міс Бетсі вигукувала «га!», все ще тримаючи ноги на решітці каміна.

— Девід подбав забезпечити себе деякими прибутками, мені це відомо, — зазначила між іншим бабуся. — А що він для вас зробив?

— Містер Копперфілд, — насилу відповіла мати, — був такий завбачливий і добрий, що більшу частину своїх прибутків записав на мене.

— Скільки? — спитала міс Бетсі.

— Сто п'ять фунтів стерлінгів на рік, — відповіла мати.

— Могло б бути гірше! — сказала бабуся.

Ці слова негайно справдилися. Моїй матері стало так погано, що Пеготті, увійшовши з тацею і свічками, побачила це з першого погляду. Міс Бетсі могла б помітити й раніше, коли б у кімнаті було досить світла. Пеготті поспішно відвела матір до її кімнати нагору та негайно відрядила Гема Пеготті, свого племінника, який декілька днів про всяк випадок жив у будинку, по акушерку і лікаря.

Ці союзні сили були надзвичайно здивовані, прибувши через кілька хвилин і побачивши невідому леді величної зовнішності, яка сиділа перед каміном, прив’язавши капелюшок до лівої руки, і пхала вату у вуха. Пеготті нічого не знала про неї, а мати нічого про неї не говорила, тому вона була цілковитою загадкою у вітальні. А той факт, що її кишені містили цілі поклади вати, і що вона затикала собі цією ватою вуха, анітрохи не применшував урочистості її вигляду.

Лікар, містер Чілліп, пішов нагору й незабаром повернувся. Переконавшись, що йому доведеться просидіти з цією невідомою леді віч-на-віч кілька годин, він наважився бути галантним і люб’язним. Це був наймініатюрніший з чоловіків, найсмирніший з маленьких людей. Він виходив і заходив, намагаючись займати якнайменше місця. Він посувався повільно та нечутно, мов привид у «Гамлеті», навіть ще повільніше. Він схиляв голову на одне плече, почасти від скромної зневаги до себе, почасти від скромної поваги до всіх інших. Годі й казати, що він не міг би крикнути і на скажену собаку. Хіба що тільки сказав би слівце чи півслова, чи уривок слова, бо говорив він так само повільно, як і ходив; але поводитися зі скаженою собакою грубо він не міг би нізащо в світі.

Містер Чілліп, лагідно глянувши на мою бабусю, схилив голову набік, уклонився і, злегка торкаючись свого лівого вуха, спитав, натякаючи на вату:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Що? — відрубала бабуся, відкупорюючи одне вухо.

Містер Чілліп був такий приголомшений цією лаконічністю, — як він потім розповів моїй матері, — що тільки якимсь дивом не втратив цілковитого самовладання. Але він чемно повторив:

— Якесь місцеве подразнення, мем?

— Дурниці! — відказала моя бабуся та закупорила собі вухо знову.

Після цього містерові Чілліпу нічого не лишалося робити, як сісти та несміливо поглядати на неї. А вона, не змінюючи пози, дивилась на вогонь, аж поки лікаря знову не покликали нагору. За якусь чверть години він повернувся.

— Все гаразд? — спитала бабуся, витягаючи вату з ближчого до лікаря вуха.

— Все гаразд, мем, — відповів містер Чілліп. — Ми… поволі просуваємося вперед, міс.

— Брр! — сказала бабуся і пересмикнулась в такт свого зневажливого вигуку. І закупорила вухо назад.

Він потім розповідав моїй матері, що дійсно був приголомшений — приголомшений навіть з професійної точки зору. Незважаючи на це, дві години він сидів і дивився, як вона сиділа і дивилась на вогонь, аж поки його не покликали нагору. Потім він знов повернувся.

— Ну? – сказала бабуся, знов витягаючи вату з того самого вуха.

— Ну, мем, — відповів містер Чілліп, — ми… ми поволі просуваємося вперед.

— Ах! — сказала бабуся.

При цьому вона так скривилась на нього, що містер Чілліп не міг це стерпіти. Він потім розповідав, що вона розраховувала такою поведінкою зламати його дух. Отже, він вирішив піти посидіти в коридорі, у темряві і на сильному протязі, поки його знов не покличуть.

Гем Пеготті, який учився в народній школі і добре знався на катехізисі, а тому гідний цілковитої довіри, розповідав наступного дня, як через годину після початку пологів зазирнув у двері вітальні та був миттєво викритий міс Бетсі — від хвилювання вона ходила назад-вперед і раптово схопила його, не залишивши ані шансу вислизнути з її рук. Згори раз у раз було чутно тупотіння ніг і зойки, що їх не могла, мабуть, приховати вата. Коли звуки ці ставали гучнішими, леді починала мучити свою випадкову жертву, щоб вимістити надмірне хвилювання. Вона струшувала його за комір, куйовдила йому волосся, смикала сорочку, затикала йому вуха. Ці зізнання частково стверджені були тіткою Гема, яка побачила його о пів на першу, незабаром після того, як він визволився від гнівної леді; його тітонька казала, що він був тоді такий червоний, як і я.

Готовий пробачити всяку образу, містер Чілліп знову вийшов з кімнати породіллі. Він бочком прослизнув у вітальню і якнайлюб'язніше звернувся до моєї бабусі:

— Маю честь вітати вас, мем.

— З чим? — гостро відказала моя бабуся.

Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.

— Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! — нетерпляче скрикнула бабуся. — Чи він уміє говорити?

— Заспокойтеся, моя дорога пані, — якнайм'якіше мовив містер Чілліп. — Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.

I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.

— Дозвольте, мем, — відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, — я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.

Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.

— А як вона? — спитала бабуся, погойдуючи на руці капелюшок.

— Їй, мем, скоро буде зовсім добре, сподіваюся, — відповів містер Чілліп. — Так добре, як може бути молодій матері за таких сумних домашніх обставин. Не може бути жодних заперечень проти того, щоб ви побачилися з нею, мем. Це має на неї добре вплинути.

— А вона? Як вона? — різко запитала моя бабця.

Містер Чілліп ще більше схилив голову набік і глянув на бабцю, як ручна пташка.

— Немовля, — пояснила бабуся, — як вона?

— Мем, — відповів містер Чілліп. — Я гадав, що ви знаєте. Це хлопчик.

Бабуся моя ні слова не вимовила. Вона схопила свій капелюшок за стрічки, замахнулась ним на містера Чілліпа та пішла геть. Вона зникла, як незадоволена фея, або як одна з тих надприродних істот, що мені, за місцевим повір'ям, судилось їх бачити. Зникла і ніколи більше не поверталася.

Я лежав у колисці, мати — у своєму ліжку, а Бетсі Тротвуд Копперфілд лишилась назавжди в країні снів і тіней, у тому присмерковому краї, звідки я тільки-но прибув. Місячне проміння, котре падало крізь вікно в нашу кімнату, осявало ще багато таких самих прибульців і курган над прахом колись живої істоти, без якої я б ніколи не з'явився на цей світ.

ІI. Я спостерігаю

Оглядаючись далеко назад, у несвідомість мого дитинства, я насамперед бачу мою матір, з її прекрасним волоссям і юними формами, та Пеготті, без усяких форм, з очима такими темними, що здавалося, вони затемнювали всі сусідні частини її обличчя, з грубими руками і щоками такими червоними, що мене зав­жди дивувало, чому пташки не клюють їх замість яблук.

Здається мені, я пригадую, як вони обидві зменшуються перед моїми очима, нахиляючись і стаючи навколішки на підлогу, коли я ступаю від одної до іншої. Лишилось у мене враження, невід'ємне від пізніших спогадів, як я торкався вказівного пальця Пеготті, коли вона простягала його до мене, і палець цей був жорсткий від шиття, немов маленька тертушка для мускатних горіхів.

Можливо, що це тільки моя фантазія. Проте я гадаю, що пам'ять більшості людей може заглиблюватися значно далі, ніж це вони собі зазвичай уявляють. Так само здається мені, що дуже багато зовсім малих дітей мають надзвичайну силу спостережливості. Та й справді, я гадаю, що більшість дорослих людей, які мають добру пам'ять, не набули її впродовж подальшого життя, а тільки не втратили з дитинства. Тим більше, що такі люди зазвичай зберігають загальну свіжість, ніжність і здатність радіти, що також є спадщиною їхнього дитинства.

Мені можуть докоряти, що я заблукав далеко від основної теми моєї розповіді. Але в цій повісті ви часто помічатимете, що я був дуже спостережливою дитиною і добре пам'ятаю свої дитячі роки.

Отже, озираючись у несвідомість мого дитинства, я насамперед пригадую мою матір і Пеготті. Що ще я можу згадати? Подивімось.

Ось із туману виринає наш будинок — не новий для мене, але дуже знайомий з найперших спогадів. На нижньому поверсі — кухня Пеготті, що виходить вікнами на задній двір; там височить на жердині голубник без голубів; у кутку стоїть велика собача буда без собаки; там гуляє безліч курей, які здаються мені страшенно високими і ходять навкруги загрозливо та люто. Півень злітає на сідало і кукурікає; він звертає особливу увагу на мене, коли я дивлюся на нього крізь вікно кухні; я аж тремчу, такий він лютий. А щодо гусей за бічною хвірткою, які женуться за мною, витягаючи довгі шиї, то їх я бачу й уві сні… Отак, мабуть, чоловік, оточений хижими звірами, бачить у своїх снах левів.

Ось довгий коридор, що здається мені нескінченним. Веде він від кухні Пеготті до головних дверей. У цей коридор виходить дверима темна комора, повз яку треба швидко пробігати вночі, бо я не знаю, що ховається там серед діжок, глечиків та старих чайниць, коли ніхто не стоїть там зі свічкою, випускаючи затхле повітря із запахом мила, пікулів, перцю та свічок одразу. Потім дві вітальні. У першій ми — моя мати, я та Пеготті, постійна наша співрозмовниця, — сидимо вечорами, коли немає гостей, і роботу скінчено. У другій — кращій — вітальні ми сидимо в неділю; це урочиста кімната, але не така затишна. Сумні думки навіває на мене ця кімната, бо Пеготті розповідала мені, — не знаю коли, але, мабуть, цілі віки тому, — як тут готувалися до похорону мого батька, і як сюди приходили люди в чорних убраннях. Тут також одного недільного вечора мати прочитала Пеготті та мені, як Лазар воскрес із мертвих. I я так налякався, що потім мене не раз піднімали з ліжка і показували спокійне кладовище перед вікном спальні, де мертві всі спокійно лежали в своїх могилах під величним промінням місяця.

Не знаю я нічого зеленішого, ніж трава на цьому кладовищі; не знаю я затишнішої тіні, ніж тінь його дерев; не знаю нічого спокійнішого, ніж його могильні камені. Там пасуться вівці, коли вранці я стаю навколішки у своєму маленькому ліжку і дивлюсь у вікно; бачу я червоне світло, яке освітлює сонячний годинник, і думаю про себе: «Чи радіє сонячний годинник, що знову може показувати час?»

Ось наша лава у церкві. Яка в неї висока спинка! Поблизу — вікно, з якого можна дивитися на наш будинок, і Пеготті під час ранкової служби частенько дивиться крізь нього, бо Пеготті боїться, чи не напали на наш дім грабіжники, чи не спалахнула там пожежа. Та хоч очі Пеготті і блукають навколо, але вона дуже гнівається, коли я роблю так само. Пеготті сердито поглядає тоді на мене та нагадує, що я мушу дивитися на священика. Але не можу я весь час дивитися на нього! Я знаю його і без отих білих цяцьок на ньому і боюся, що він здивується, чому це я так уп'явся в нього очима. Він може ще припинити відправу і спитати, чого мені треба — що ж тоді буде? Озиратися не можна, але щось же треба мені робити. Я кидаю оком на матір, але вона вдає, ніби не помічає мене. Я дивлюся на якогось хлопчика на хорах, і той робить мені гримаси. Дивлюся на сонячне проміння, що падає у відкриті двері. Ось бачу, як вівця, що, мабуть, відбилася від отари, — ні, не грішник, а справжній баран — сумнівається, чи не зайти йому до церкви. Відчуваю, що коли я дивитимуся на нього ще трохи, то не зможу опиратися спокусі сказати щось уголос; що ж тоді буде зі мною! Я відвертаюся до меморіальних дощок на стіні і намагаюся думати про містера Боджерса, котрий нещодавно помер у нашій парафії. Я думаю про те, який біль відчувала місіс Боджерс, коли лікарі сказали, що надії вже немає. Чи покликали вони містера Чілліпа? Невже й він нічого не міг зробити? Якщо так воно і було, то чи подобається містерові Чілліпу, що йому нагадують про це кожного тижня? Від містера Чілліпа погляд мій переходить на кафедру. Ото було б чудове місце для ігор; з неї можна було б зробити замок, а якийсь інший хлопець нападав би на мене, а я жбурнув би йому в голову оксамитову подушку з китицями... Очі мої поволі заплющуються; мені здається, що священик наспівує колискову пісню, і ось уже я не чую нічого, шумно падаю зі свого місця, і Пеготті несе мене додому напівмертвого.

Ось бачу я фасад нашого будинку; решітчасті вікна відкриті навстіж, щоб впустити в спальню солодке повітря, понівечені старі гнізда граків усе ще гойдаються на високих берестах у глибині нашого саду. Ось я в саду, за тим двором, де стоїть порожній голубник і собача буда. Тут повно метеликів, високий паркан, ворота й замок. Достиглі плоди звисають з дерев — мабуть, ніде нема розкішнішого саду; мати моя збирає плоди в кошик, а я стою поруч і потайки поїдаю аґрус, вдаючи саму невинність.

Здіймається страшенний вітер, і літо зникає миттю. У зимовому присмерку ми граємось і танцюємо у вітальні. Втомившись від танцю, моя мати сідає в крісло, і я дивлюсь, як вона намотує свої світлі кучері на пальці. I ніхто краще за мене не знає, як вона радіє зі своєї краси, як вона пишається нею.

Такі мої найперші спогади. Я пригадую, що ми обоє трохи побоювалися Пеготті та в усьому їй корилися. Такі були мої перші висновки. Одного вечора ми вдвох із Пеготті сиділи перед каміном у вітальні. Я читав Пеготті про крокодилів. Чи вже дуже виразно я читав, чи бідолашна моя нянька так глибоко зацікавилась, але пригадую, що у неї після всього склалося туманне враження, ніби крокодили — це такі овочі. Я втомився читати й страшенно хотів спати. Але на знак високої нагороди мені дозволили сидіти, доки мати моя не повернеться від сусідки. I я скоріше б згодився померти на своєму посту (ще б пак!), ніж піти до ліжка. Я дійшов до такого рівня млявості, що Пеготті перед моїми очима роздувалася й виростала до велетенських розмірів. Я підтримував собі повіки двома великими пальцями і напружено дивився на неї, на її роботу, на маленький восковий недогарок, що ним вона навощувала нитки (яким стариганом здавався він мені, цей недогарок, такий зморщений і порепаний!), на маленький будинок з солом’яною покрівлею, де жила рулетка, на її робочу скриньку з покришкою, на якій був намальований собор Святого Павла з рожевим куполом, на мідний наперсток на її пальці, на неї саму, яку я так любив. Я почувався настільки сонливо, що коли б не дивився на щось, то відразу б заснув.

— Пеготті, — сказав я раптом, — чи ви були колись одружені?

— Боронь боже, мастере Деві, — відповіла Пеготті, — чого це вам влізло в голову одруження?

Відповідь її була така поспішна, що я зовсім забув про сон. Вона покинула свою роботу і дивилася на мене, піднявши голку.

— Але справді, Пеготті, чи були ви колись одружені? — повторив я. — Ви ж дуже красива жінка!

Звичайно, я вважав, що вона дуже різниться від моєї матері. Але я мав її за досконалий зразок іншої краси. У нашій кращій вітальні була оксамитова подушка, що на ній моя мати намалювала букет квітів. Ця подушка й обличчя Пеготті здавалися мені зробленими з одного матеріалу. Різниця полягала лише в тому, що подушка була м`яка, а обличчя Пеготті — жорстке.

— Це я красива, Деві? — скрикнула Пеготті. — Годі, ні, любий мій! Але чого це вам спало на думку питати про одруження?

— Я й сам не знаю. Можна бути одруженим тільки з одним чоловіком водночас, правда ж, Пеготті?

— Авжеж, — швидко відповіла Пеготті.

— Але коли ви одружені, а чоловік ваш умирає, то тоді ж ви можете вийти заміж за когось іншого, правда ж, Пеготті?

— Можна, звичайно, — відповіла Пеготті, — якщо хто схоче, любий мій. То вже залежить від того, якої хто думки про це.

— А якої ви думки про це, Пеготті?

Запитавши, я з цікавістю подивився на неї.

— Моя думка така, — сказала Пеготті, трохи поміркувавши, і відвернулася від мене знов до роботи, — що я ніколи не була сама одружена, мастере Деві, і не збираюсь. Більше нічого я про це не знаю.

— Ви не гніваєтеся, Пеготті, ні? — спитав я, помовчавши трохи.

Я справді думав, що вона гнівається, бо так неохоче розмовляла зі мною. Але я помилився: вона бо відклала роботу (тобто свою власну панчоху), широко розкрила обійми, схопила мою кучеряву голову і міцно стиснула. Так, дуже міцно стисла: Пеготті була дуже товста, і коли робила якийсь необережний рух, ґудзики з її плаття на спині відлітали від неї у протилежний бік вітальні. Я пам’ятаю, як двічі щось впало у протилежному боці вітальні, поки вона тримала мене в обіймах.

— А тепер послухаймо ще трохи про крокондилів, — сказала Пеготті, плутаючи незнайоме слово, — я ще й половини не чула з того, що ви читали.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому в Пеготті був такий дивний вигляд і чому вона з такою охотою заговорила про крокодилів. Проте ми знову повернулися до цих страховиськ; спати я вже не хотів, і ми заривали крокодилячі яйця в гарячий пісок, тікали від крокодилів, обдурюючи їх безнастанними поворотами, на які нездатні були ці незграбні потвори, стрибали за ними у воду, як тубільці, і встромляли гострі тріски їм у пащі. Коротко кажучи, попри нас пройшов цілий парад крокодилів. Принаймні попри мене, щодо Пеготті, то я маю деякі сумніви. Вона ж бо весь час замислено поштрикувала голкою собі в обличчя й руку.

Ми вичерпали питання про кайманів і перейшли до алігаторів, коли раптом в саду задзеленчав дзвоник. Ми вийшли з дверей і побачили мою матір, яка здалася мені напрочуд гарною, у супроводі джентльмена з красивим чорним волоссям та бакенбардами, що йшов з нами від церкви минулої неділі.

Схилившись біля порогу, вона взяла мене на руки і поцілувала. Джентльмен сказав, що я — істота привілейованіша, ніж будь-який монарх чи щось таке. Як я зрозумів згодом, я відчув тоді, ніби щось негаразд.

— Що це означає? — спитав я його через плече моєї матері.

Він погладив мене по голові. Але чомусь мені не сподобався ані він, ані його низький голос. Я ревно подумав, що рука його може торкнутися моєї матері, коли він торкався мене. Так воно й сталося, і я спробував відштовхнути його руку.

— О, Деві! — докірливо сказала моя мати.

— Милий хлопчик, — зазначив джентльмен. — Мене не дивує його ніжна любов до вас.

Ніколи раніше не бачив я такого принадного рум'янцю на обличчі моєї матері. Вона ніжно дорікала мені за грубість і, притискаючи мене до грудей, подякувала джентльменові за те, що він був такий любязний провести її додому. Вона подала йому руку і, коли він узяв її, глянула на мене.

— Побажаймо на добраніч один одному, мій любий хлопчику, — сказав джентльмен, схиливши голову над рукавичкою моєї матері.

— На добраніч, — буркнув я.

— Ну, будьмо найкращими друзями в світі, — сказав джентльмен, сміючись. — Дай руку!

Права рука моя лежала в долоні моєї матері. Тому я простяг йому ліву.

— Це ж не та рука, Деві! — засміявся джентльмен.

Мати простягла вперед мою праву руку, але я рішуче не хотів цього. Я вперто подав йому ліву. Він міцно потис її, сказав, що я бравий хлопчина, і подався геть.

I зараз бачу, як він у саду обернувся і, перш ніж зачинити хвіртку, подивився на нас зловісними очима.

Під час цієї розмови Пеготті ні слова не вимовила і навіть пальцем не ворухнула. А коли джентльмен зник, вона негайно замкнула двері, і ми увійшли до вітальні. Цього разу моя мати не сіла, як зазвичай, у крісло біля вогню, а лишилася в іншому кутку кімнати і почала щось наспівувати.

— Сподіваюсь, у вас був дуже приємний вечір, мем, — сказала Пеготті, стоячи, мов укопана, посеред кімнати і тримаючи свічку в руці.

— Щиро дякую, Пеготті, — привітно відгукнулася мати, — вечір був дуже, дуже приємний.

— З новими людьми зав­жди весело, — висловила свою думку Пеготті.

— Авжеж, дуже весело, — відказала мати.

Пеготті все ще стояла нерухомо посеред кімнати, а мати наспівувала. Я задрімав і крізь сон чув їхні голоси, але не розумів, про що вони говорять. Раптом прокинувшись, я побачив, що Пеготті та мати обидві плачуть і голосно розмовляють.

— Тільки не такий, як він. Містерові Копперфілду це не сподобалося б, — говорила Пеготті, — кажу це, присягаюся!

— Боже мій! — скрикнула мати. — Я збожеволію через вас! Хіба коли з якоїсь бідолашної дівчини знущалася так служниця, як з мене? Та й чому я називаю себе дівчиною? Хіба ж я ніколи не була заміжня? Пеготті!

— Бог свідок, що ви були одружені, мем, — відказала Пеготті.

— А тоді ж як ви смієте, — вела далі моя мати, — я не хочу сказати, як ви смієте, Пеготті, але як у вас духу вистачає так ображати мене і говорити мені такі прикрі речі, коли ви знаєте, що крім вас немає в мене жодного друга?

— Тому я й смію говорити, — відповіла Пеготті, — що це не годиться. Ні. Це не годиться. Ні! Нізащо в світі це не годиться! Ні!

Я боявся, що Пеготті може жбурнути свічник на підлогу, така вона була збуджена.

— Як можете ви так ображати мене, — ще голосніше заплакала мати, — говорити мені такі несправедливі речі? І чому це вам здається, ніби все остаточно вирішено, Пеготті? Знову і знову кажу вам, жорстока ви істото, що, крім звичайної чемності, нічого ще не було. Ви говорите, вони дивуються моїй красі. А як же мені бути? Хіба ж є моя провина в тому, що люди настільки дурні, що захоплюються мною? Що мені робити, питаю вас? Ви б хотіли, аби я поголила собі голову та спотворила обличчя вогнем чи кислотою, чи ще якось. Ось чого ви хочете, Пеготті. Тоді ви були б цілком задоволені.

Ці докори, як мені здалося, дуже вразили Пеготті.

— Мій любий хлопчику! — репетувала мати, підходячи до крісла, в якому я сидів. — Мій рідний маленький Деві! Чи не натякають мені, що я не досить люблю мій дорогоцінний скарб, найдорожчого хлопчика в світі?

— Ніхто ніколи не збирався казати вам щось таке, — мовила Пеготті.

— Ви це зробили, Пеготті! — відповіла мати. — Ви знаєте, що зробили це. А як інакше можна зрозуміти ваші слова, жорстока ви істото! Та ви ж знаєте не гірше за мене, що тільки через нього я не купила собі нову парасольку, хоч моя стара зелена парасолька зовсім злиняла, а торочки на ній подерлися. Ви знаєте, що це правда, Пеготті. Ви не можете заперечувати цього, — мати обернулася до мене. — Чи ж я погана мама, Деві? Чи я бридка, жорстока, самозакохана, погана мама? Скажи «так», любий хлопчику, і Пеготті любитиме тебе. Бо любов Пеготті краща, ніж моя, Деві. Я зовсім не люблю тебе, скажеш ти?

Отут ми всі почали плакати. Найголосніше верещав, мабуть, я. Але всі ми плакали щиро. Серце моє розривалось, і, здається, у першому пориві ображеної ніжності, я назвав Пеготті твариною. Ця чесна людина глибоко зажурилась і, наскільки пригадую, розгубила майже всі свої ґудзики — вони ж бо дощем сипалися з її спини, коли, помирившись із матір'ю, вона стала навколішки перед кріслом, щоб помиритися зі мною.

Ми пішли спати пригнічені. Мої ридання ще довго будили мене від сну; один раз я так міцно схлипнув, що аж сів у ліжку і мало не вдарив матір, яка сиділа поряд на ковдрі та схилилася наді мною.

Здається, вже наступної неділі я побачив знову того джентльмена. А може, минуло і більше часу, поки він з’явився знову, точно не пригадую. Я завжди трохи плутаю дати. Так чи так, але він з'явився в церкві, а після того провів нас додому. Він навіть зайшов до нас, щоб подивитися на чудові герані на вікні у вітальні. Здавалося мені, що він не дуже зважав на квітник, але йдучи, він попросив матір подарувати йому одну квітку. Вона дозволила йому вибрати квітку самому, але він відмовився — я не міг добрати чому — і мати моя зірвала квітку сама і сама вручила йому. Він сказав, що ніколи віднині не розлучатиметься з цією квіткою. «Який він дурний, — думав я, — хіба ж він не знає, що всі пелюстки розсиплються за один-два дні?»

З деякого часу Пеготті почала менше бувати з нами по вечорах, ніж зазвичай. Мати стала поводитися з нею краще, як мені здавалось, і ми усі втрьох жили дружно. Але щось ніби пробігло між нами: ми були якось не такі близькі, як раніше. Іноді мені здавалося, ніби Пеготті не подобається, що мати носить тепер по черзі всі найкращі вбрання зі свого комоду і вчащає до сусідки. Але чому саме Пеготті незадоволена цим — я не міг зрозуміти.

Помалу я звик бачити джентльмена з чорними бакенбардами. Він мені подобався не більше, ніж в день знайомства. Я так само, як і тоді, ревнував до нього. Але жодних підстав до цього, крім інстинктивної дитячої нелюбові, я не мав. Та ще я був певний, що ми з Пеготті зможемо розважити маму без будь-чиєї допомоги. Звичайно, у мене були б інші підстави для таких почуттів, якби я був дорослішим.

Проте тоді я міг лише помічати окремі факти, але ще неспроможний був робити з цих фактів певні висновки.

Одного осіннього ранку я гуляв з матір'ю в садку, коли містер Мердстон — тоді я вже знав його ім'я — верхи під'їхав до нас. Він спинив коня, щоб привітати матір, і сказав, що їде до Лаустофта побачитися з кількома друзями на яхті. Весело посміхаючись, він запропонував узяти мене до себе на сідло, якщо мені подобається така прогулянка.

Погода була ясна і приємна, і сам кінь форкав біля садового паркану, немов радів прогулянці. Тож мені дуже захотілося поїхати. Отже, мене відправили нагору до Пеготті одягтися. Тим часом містер Мердстон зійшов з коня, і, тримаючи повід у руці, поволі походжав по той бік шипшинової огорожі. А мати ходила поруч з ним по цей бік, розважаючи його розмовою. Пригадую, як ми з Пеготті поглядали на них з віконця моєї кімнати. Пригадую, як вони начебто дуже пильно вивчали шипшину, що розділяла їх, і як Пеготті, характер у якої був просто янгольський, раптом розгнівалась і болюче «проти шерсті» почала зачісувати мені волосся.

Незабаром ми з містером Мердстоном поїхали риссю зеленим моріжком вздовж шляху. Він дуже зручно підтримував мене однією рукою, але я почувався ніяково і раз у раз повертав голову, вдивляючись йому в обличчя. У нього були такі мілкі очі, — не можу підшукати кращого слова, щоб змалювати очі, які начебто не мають глибини, — які в хвилину замисленості під впливом сонячного проміння здаються зовсім зизими. Кілька разів, поглядаючи на нього, я з мимовільним острахом спостерігав за його лицем і дивувався, про що це він так уперто думає. Його волосся та бакенбарди були просто неймовірно чорними й густими. Квадратна форма підборіддя і дрібні цятки, що позначали чорну густу рослинність, яку він голив акуратно щодня, нагадували мені воскову фігуру, що провозили по сусідству з нами десь із півроку тому. Його правильні брови і розкішна суміш білого, чорного та коричневого кольорів на обличчі — хай буде прокляте його обличчя, хай буде проклята пам'ять про нього! — все це змушувало мене, попри погані передчуття, вважати його за дуже гарного чоловіка. Немає сумніву, що моя бідолашна мати була такої ж думки про нього.

Ми під'їхали до готелю біля моря, де в окремій кімнаті два джентльмени курили сигари. Кожен з них розлігся на щонайменш як чотирьох стільцях, кожен з них був вбраний у велику грубу куртку. У кутку купою лежали сюртуки, плащі та прапор, усе це було зв'язано в один вузол.

Коли ми ввійшли, обидва недбало схопилися на ноги і проказали:

— Агов, Мердстоне! Ми вже думали, що ви померли.

— Ще ні, — відгукнувся містер Мердстон.

— А це що за гульвіса? — запитав один із джентльменів, показуючи на мене.

— Це Деві, — відповів містер Мердстон.

— Який такий Деві? — знов спитав джентльмен. — Джонс?

— Копперфілд, — сказав містер Мердстон.

— Що? Нащадок чарівної місіс Копперфілд? — гукнув джентльмен. — Гарненької вдовиці?

— Квіньйоне, — сказав містер Мердстон, — обережніше, будь ласка. Нас слухають.

— Хто це нас слухає? — перепитав джентльмен, сміючись.

Я швидко озирнувся, зацікавившись, хто б це справді міг бути.

— Брукс із Шеффільда, та й тільки, — пояснив містер Мердстон.

Мені відразу полегшало на серці, коли я довідався, що то був Брукс із Шеффільда та й тільки. Спочатку ж бо мені здавалося, що мова йде про мне.

Очевидно, було щось смішне в персоні містера Брукса із Шеффільда, бо обидва джентльмени весело зареготали, щойно згадано було це прізвище, а містер Мердстон теж дуже розвеселився. Посміявшись, джентльмен, якого звали Квіньйон, сказав:

— А якої думки Брукс із Шеффільда про заплановану справу?

— Ну не знаю, чи багато Брукс розуміється на цьому, — відповів містер Мердстон, — але взагалі він до неї не дуже прихильний, так мені здається.

Ці слова викликали ще більший сміх. Містер Квіньйон промовив, що накаже подати пляшку хересу, аби випити за здоров'я Брукса. Так він і зробив. Коли принесли вина, він налив трохи мені, дав печива і, перед тим, як випити, підвівся та сказав:

— Хай скисне Брукс із Шеффільда!

Цей тост був укритий оплесками і таким щирим реготом, що я також розсміявся. Джентльмени зареготали ще дужче. Коротко кажучи, ми всі остаточно розвеселилися.

Після цього ми пішли погуляти на скелю, сіли на траву та почали дивитися крізь підзорну трубу. Щоправда, я нічого не міг розібрати, коли мені приклали підзорну трубу до очей, але робив вигляд, ніби все чудово бачу. Потім ми повернулись у готель пообідати. Під час усієї прогулянки обидва джентльмени безперервно курили, і, судячи з запаху грубих курток, я вирішив, що вони не виймали сигар з рота від того часу, як їх куртки принесено було від кравця. Не забуду сказати, що ми завітали також на яхту, де всі троє дорослих пішли до каюти і заходилися розбирати якісь папірці. Глянувши на них крізь відкритий ілюмінатор, я побачив, що вони дуже захоплені своєю роботою. На цей час вони залишили мене з дуже симпатичним чоловіком, який мав велетенську руду голову і малесенький капелюшок. Вбраний цей чолов'яга був у строкату сорочку, на грудях якої великими літерами було написано «Жайворонок». Мені здавалося, що то було його прізвище. Він живе на борту корабля, думав я, а тому не має дверей на вулицю, щоб прибити дощечку зі своїм прізвищем. Отож він і намалював його на грудях. Але коли я назвав його містером Жайворонком, він сказав, що то назва судна.

Впродовж усього цього дня, як я помітив, містер Мердстон був суворіший і поважніший, ніж обидва джентельмени. А ті були дуже веселі та безтурботні. Вони часто жартувати один з одним, але рідко — з містером Мердстоном. Видно було, що він розумніший і спокійніший за цих двох, і що вони мають до нього майже такі почуття, як і я. Також я помітив, що один чи два рази містер Квіньйон, говорячи, скоса поглядав на містера Мердстона, нібито хотів переконатися, що той не гнівається. А одного разу, коли містер Пенсідж (другий джентельмен) дуже розходився, Квіньйон наступив йому на ногу і потайки вказав очима на містера Мердстона, який сидів понурий і мовчазний. Не пригадую, щоб містер Мердстон сміявся цього дня, крім випадку, коли мова йшла про Брукса з Шеффільда, та й цей жарт був його власний.

Ми повернулися додому перед смерком. То був чудовий вечір, і містер Мердстон з матір'ю ще погуляли перед шипшиною, відправивши мене пити чай. Коли він пішов геть, мати почала розпитувати мене про прогулянку і про все, що джентельмени говорили й робили. Я сказав між іншим, що говорили вони про неї. Вона розсміялася і зазначила, що вони безсоромні люди і казали дурниці. Але я знав, що це сподобалось їй. Я знав це так само добре, як знаю тепер.

Я скористався з нагоди спитати її, чи не знайома вона з містером Бруксом із Шеффільда. Мати його не знала, але висловила думку, що то був якийсь фабрикант ножів і виделок.

Чи можу я, згадуючи про її обличчя, сказати, що його тепер уже немає, коли й зараз воно вимальовується переді мною так ясно, як будь-яке, що я можу вхопити зором на сповненій юрбою вулиці? Чи можу я сказати, що її невинна дівоча краса зів'яла назавжди, коли я відчуваю її подих на своїй щоці, як того вечора? Чи можу я сказати, що її більше немає, коли перед зором моїм усе ще стоїть вона — юна, ніжна, свіжа, жива?

Я пишу про неї, про таку, якою була вона того вечора, коли після розмови я пішов спати, а вона прийшла побажати мені на добраніч. Грайливо стала вона навколішки біля мого ліжка, схилилася підборіддям на руки і, сміючись, сказала:

— То що ж вони говорили, Деві? Повтори мені знову. Не можу повірити цьому.

— Чарівна... — почав я.

Мати поклала мені руки на губи, уриваючи мою мову.

— Ні, не казали вони «чарівна», — засміялась вона, — не могли вони казати «чарівна», Деві. Не вірю я цьому.

— Але ж так вони говорили. «Чарівна місіс Копперфілд», — повторив я. — I ще «гарненька».

— Ні, ні, не могли вони казати «гарненька». Не казали вони «гарненька», — перебила мене мати, знову затуляючи мені рота.

— Але ж так вони говорили. «Гарненька вдовиця».

— Що за дурні безсоромні люди! — скрикнула мати, сміючись і затуляючи обличчя руками. — Які смішні люди! Правда ж, Деві, любий?..

— Авжеж, мамо.

— Нічого не кажи Пеготті. Вона може розгніватися на них. Я й сама дуже гніваюся на них. Але хай краще Пеготті про це не знає.

Я обіцяв, звичайно, не розповідати нічого. Ми знову і знову цілували одне одного, і незабаром я міцно заснув. Багато часу минуло відтоді, але мені здавалося, що вже наступного дня Пеготті зробила мені дивну і ризиковану пропозицію, про яку я зараз скажу. Насправді, це сталося тільки місяців за два.

Знову сиділи ми вдвох одного вечора (коли мати знову пішла до сусідки) у товаристві панчохи, рулетки, воскового недогарка, скриньки з малюнком собору Святого Павла і книжки про крокодилів. Кілька разів Пеготті поглядала на мене, розтуляючи і знову затуляючи рота, ніби не наважуючись щось сказати. Та мені здавалося, що вона просто позіхає. Раптом вона сказала якимсь грубим голосом:

— Мастере Деві, чи не хотілося б вам поїхати зі мною і пожити тижнів зо два у мого брата в Ярмуті? Чи було б вам це до душі?

— А ваш брат приємний чоловік, Пеготті? — передбачливо спитав я.

— Ох, який же він приємний! — скрикнула Пеготті, сплеснувши руками. — І там — море, човни та кораблі, та рибалки. I пляж. І там живе Ем, ви будете гратися з ним.

Пеготті мала на увазі Гема, свого племінника, про якого я згадував у першому розділі, але трохи грішила проти правил англійської вимови.

Усі ці речі захопили мене, я відповів, що це справді буде любо. Але що скаже мати?

— Ставлю гінею, що вона погодиться, — виказала Пеготті, пильно вдивляючись мені в обличчя. — Я спитаю її, коли хочете, щойно вона повернеться. Гаразд?

— Але що ж вона робитиме без нас? — сказав я та для більшої переконливості поклав лікті на стіл. — Вона не може жити на самоті.

Пеготті раптом почала шукати якусь дірку в панчосі, настільки, мабуть, маленьку, що її і не варто було штопати.

— Та слухайте, Пеготті! Вона ж не може жити сама, ви знаєте!

— О, боже мій! — Пеготті знову, нарешті, підвела очі на мене. — Та хіба ж ви не знаєте? Вона збирається пожити два тижні у місіс Грейпер. У місіс Грейпер буде багато гостей.

О, коли так, то я вже готовий їхати. Нетерпляче чекав я, коли повернеться мати від місіс Грейпер (бо саме до цієї сусідки вона частенько ходила), щоб переконатися, чи справді можемо ми здійснити цей блискучий задум. Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.

Незабаром настав день від’їзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене — мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.

Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.

Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.

Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.

Коли вона лишилася сама стояти на дорозі, містер Мердстон підійшов до неї і начебто почав докоряти їй за надто ніжні почуття. Я озирнувся на них і був дуже здивований — яке йому взагалі до цього діло? Пеготті, яка теж озиралася на них, була геть незадоволена — це було написано на її обличчі, коли вона розвернула його назад.

Якийсь час вдивлявся я в обличчя Пеготті і розмірковував над таким можливим випадком: а що, коли б мене загубили, як хлопця в казці? Чи міг би я тоді знайти дорогу додому за ґудзиками, що їх розсипає за собою Пеготті?

ІІІ. Я зазнаю змін

Візникова кобила була, мабуть, найледачішою шкапою у світі. Вона чвалала, схиливши голову, наче їй подобалося, щоб люди чекали на поклажу, яку вона везла. Мені здалося навіть, що вона іноді сміялася з думки про це, але візник пояснив, що то коняка просто кашляє. Візник куняв, опустивши голову, як і його кобила, та правив, поклавши руки на коліна. Я сказав «правив», але я певний, що візок доїхав би до Ярмута і без візника, бо кобила йшла сама. Візник був не балакучий, він тільки насвистував.

Пеготті тримала на колінах кошик з харчами, що їх нам цілком вистачило б, якби ми зібрались поїхати аж до Лондона. Ми добре їли, добре спали. Щохвилини Пеготті засинала, схиляючись підборіддям на кошик і не випускаючи його з рук. Нізащо не повірив би, якби не почув це на власні вуха, що одна квола жінка може так голосно хропти.

Ми так часто звертали зі шляху, ночували в корчмах, спинялися в інших місцях, що я зовсім утомився і дуже зрадів, коли побачив Ярмут. Здався він мені занадто розбухлим і мокрим. Я дивився на широку долину обабіч ріки. Ніяк не міг я второпати: коли земля справді кругла, як сказано в моєму підручнику з географії, то як може бути на землі такий плаский край? Але потім я вирішив, що Ярмут, очевидно, розташований на одному з полюсів — тоді це було б зрозуміло.

Під'їхавши ближче, ми побачили неосяжну далину прямої, зовсім пласкої рівнини. Я натякнув Пеготті, що якісь кургани чи щось таке трохи поліпшили б цей краєвид. Краще було б також, сказав я, коли б море і земля були б виразніше відділені одне від одного, а місто не змішане було б з припливом, як сухар з водою. Але Пеготті відповіла незвично різко, що хай речі стоять, як вони стоять, і що вона пишається, називаючи себе ярмутським оселедцем.

Ми виїхали на вулицю — дуже дивну вулицю, як на мене. Запах риби, смоли, прядива та дьогтю шибав у ніс. Навколо походжали моряки, гриміли по бруківці повозки, і я відчув, що даремно ганьбив таке метушливе місце. Я сказав про це Пеготті, і вона з великим задоволенням вислухала мої слова і відповіла, що добре відомо (гадаю, тим, хто мав щастя бути природженим ярмутським оселедцем), що Ярмут — найкраще місце у світі.

— Ось він, мій Емі! — крикнула Пеготті. — Такий став великий, що й не впізнати.

Та й справді, Гем чекав на нас у корчмі. Неначе старий знайомий, спитав він мене, як я почуваюсь. Я з ним був знайомий трохи менше, ніж він зі мною, бо після вечора мого народження він ніколи не повертався до нашого будинку. Але ми відразу заприятелювали, коли він посадив мене собі на плечі, щоб віднести додому. То був здоровенний, міцний парубок, шість футів заввишки, широкоплечий, кремезний. Але було в нього просте дитяче обличчя, біляві кучері на голові робили його схожим на ягня. Вбраний він був у полотняну куртку й у такі тверді зашкарублі штани, що здавалося, ці штани можуть стояти на землі самі, хоч би в них і не було пари ніг. Не можна сказати, щоб на голові в нього була шапка, замість неї було щось схоже на осмолену покрівлю старої хати.

Гем ніс мене на спині, а під пахвою у нього була невеличка скриня з нашими речами; другу скриню несла Пеготті. Так минали ми провулки, закидані трісками й купками піску. Ми йшли повз газові заводи, повз джгутові фабрики, повз верфі, повз майстерні, де лагодили човни, повз величезні двори, де розбирали старі кораблі на дрова, повз майстерні такелажників і кузні, повз інші подібні місця. Нарешті, ми добралися до тієї нудної пустелі, яку я й раніше побачив здалеку. Тут Гем заявив:

— Ось і наш дім, мастере Деві!

Я дивився туди й сюди, скільки сягало око. Я поглядав на берег, на море, на річку, але жодного будинку не побачив. Якась чорна барка або інше старе судно стояло високо на суші, з неї стирчав залізний димар. Але нічого іншого, схожого на людське житло, я не бачив.

— Ви ж не про це кажете? Не про оцей корабель чи що?

— Так, це він, мастере Деві, — відповів Гем.

Коли б то був палац Аладдіна, яйце птаха Рок, героя арабських казок, чи ще щось подібне, то й тоді мене не більше захопила б романтична можливість жити там. Були тут чудові двері, прорізані в борту, з маленькими віконцями і з дашком. Але найчарівніше було те, що я мав жити у справжньому судні, яке, безперечно, мандрувало морем сотні разів і яке ніколи не призначалося для житла на суходолі. Це головним чином привабило мене. Коли б то справді був дім, збудований для житла, то він здався б мені малим, незручним і самотнім. Але що могло бути більш захопливим, ніж жити на суші в кораблі?

Всередині було красиво, чисто й охайно. Там стояв стіл, голландський годинник і комод, а на комоді — таця із намальованою на ній жінкою з парасолькою, яка прогулюється з войовничого вигляду дитиною, що котить обруч. Тацю підтримувала від падіння Біблія, бо якби вона впала, то розбила би всі чашки, тарілки і чайник, що згруповано стояли поряд із книгою. На стіні висіло кілька загальновідомих кольорових картин з Писання в рамі та глазурі. Щоразу, коли я потім бачив у бродячих торговців такі картини, перед очима моїми відразу поставала вся хата брата Пеготті. Авраам, вбраний у червоне, приносить в жертву Ісаака в синьому; Даниїл у жовтому одязі входить у печеру зеленого лева — такі були найвиразніші з картин. Над маленькою полицею над каміном висіло зображення люгера[2] «Сара Джен», збудованого в Сандерленді; справжня дерев'яна корма була припасована до малюнка — художній витвір, що поєднував малярську майстерність з теслярською. Здавалося, нічого кращого не могло бути в світі. У сволок вбиті були якісь гаки, що їх призначення я тоді не зрозумів. Скрині, коробки і схожі споруди стояли біля стін, замінюючи собою стіл.

Все це я побачив з першого ж погляду, щойно переступив поріг — така вже, мабуть, особливість дитячого віку. Пеготті відчинила маленькі двері і показала мою спальню. Ніколи не бачив я нічого більш принагідного, ніж ця спальня. Містилася вона в кормі корабля; було там маленьке віконце — той отвір, в якому раніше був вал стерна; облямоване мушлями дзеркальце висіло на стіні на такій висоті, щоб мені було зручно; стояло маленьке ліжко, саме таке, щоб тільки я і міг уміститись; і букет водоростей у синьому глечику на столі. Стіни були білі, як молоко, а ковдра така барвиста, що очам боляче було дивитися на неї. Одна обставина привертала особливу увагу в цьому чарівному будинку — запах риби. Запах цей проникав усюди: навіть коли я витягав хустку витерти носа, то й вона була пройнята запахом омарів. Я пошепки сказав про це Пеготті. Вона пояснила, що її брат промишляє омарами, крабами і раками. Вже після того побачив я купу цих тварин у маленькій коморі надворі, де складали казани й глечики. Омари, краби і раки, дивно зчепившись між собою, жадібно хапали все, що траплялось їм під клішні.

Ще за чверть милі від будинку, сидячи на спині в Гема, я побачив, що нам робить реверанси якась дуже ввічлива жінка в білому фартусі, яка чекала на нас біля входу до будинку. Зустріла нас також прегарна (такою здавалася вона мені тоді) дівчинка з синім намистом на шиї. Я хотів був поцілувати її, але вона втекла та сховалася десь. Незабаром ми розкішно пообідали вареною камбалою, топленим маслом і картоплею (мені ще гостинно дали котлету). Коли ми вже сіли за стіл, увійшов волохатий чолов'яга з дуже добрим обличчям. Він назвав Пеготті «дівчинкою» і щиро поцілував її в щоку. Тому я не мав сумніву, що то був її брат. Так воно й було. Його познайомили зі мною, назвавши містером Пеготті, господарем будинку.

— Радий бачити вас, сер, — сказав містер Пеготті, — ми люди прості, сер, але готові до ваших послуг.

Я подякував йому та відповів, що вже напевно буду щасливим у такому гарному місці.

— Як почувається ваша мама, сер? — спитав містер Пеготті. — Чи була вона в доброму здоров’ї, коли ви від’їздили?

Я дав йому зрозуміти, що мама була в найкращому здоров'ї, якого тільки можна побажати, і веліла вклонитися йому. Останнє я вже вигадав сам із ввічливості.

— Дуже вдячний їй за ласку, — відказав містер Пеготті. — Ну, сер, коли ви побудете тут тиждень-другий з нею (він кивнув головою на свою сестру), Гемом і маленькою Ем’лі, то ми пишатимемося з вашого товариства.

Виконавши таким чином обов'язки гостинного господаря, містер Пеготті пішов митися до казана з гарячою водою, зазначивши, що «холодна вода ніколи не змиє бруду з його обличчя». Незабаром він повернувся в поліпшеному вигляді, але такий червоний, що мені здалося, ніби його обличчя має багато спільного з омарами, крабами та раками: вони теж входять у гарячу воду дуже чорними, а виходять звідти дуже червоними.

Ми випили чаю. Двері й вікна щільно закрили (ночі були вже холодні та вогкі). Мені здавалося, що кращого житла людина не може собі й уявити. Слухати, як вітер віє на морі, знати, що туман стелиться по безрадісній рівнині, дивитися на вогонь і думати, що навколо немає жодного будинку, крім цього, — та й то не будинок, а корабель! — це було чарівно. Маленька Ем’лі подолала свій страх і сиділа тепер поруч зі мною на найменшій зі скринь, якраз такій завбільшки, щоб ми вдвох могли сидіти на ній, і стояла вона у найтеплішому кутку. Місіс Пеготті в білому фартусі сиділа по той бік печі та плела. За своєю роботою, з восковим недогарком і скринькою з малюнком собору Святого Павла, Пеготті почувалася зовсім удома. Гем дав мені перший урок гри в свинки, а тепер намагався пригадати якийсь хитромудрий спосіб ворожити на дуже масних картах. Риб'ячий жир залишався від його пальців на кожній карті. Містер Пеготті курив свою люльку. Я зрозумів, що настав час душевної розмови.

— Містере Пеготті, — сказав я.

— Так, сер?

— Чому ви назвали вашого сина Гемом?[3] Це тому, що ви живете у ковчезі?

— Це не я назвав його так, — відповів містер Пеготті.

— А хто ж дав йому ім'я? — поставив я містерові Пеготті запитання друге зі свого катехізису.

— Як це хто? Його батько, сер.

— А я думав, що то ви його батько.

— Мій брат Джо був його батьком, — сказав містер Пеготті.

— Він помер, містере Пеготті? — спитав я після ввічливої паузи.

— Потонув, — відповів містер Пеготті.

Я дуже здивувався, що містер Пеготті не був батьком Гема. У мене з'явилися сумніви, чи не помиляюсь я взагалі щодо сімейних відносин у цьому будинку. Мені так цікаво було довідатися про це, що я наважився розпитувати містера Пеготті далі.

— А маленька Ем’лі, — сказав я, глянувши на неї. — Адже ж вона ваша донька, чи не так, містере Пеготті?

— Ні, сер. Мій зять Том був її батьком.

Я не міг утриматись.

— І він помер, містере Пеготті? — натякнув я після ще однієї пристойної паузи.

— Потонув! — відповів містер Пеготті.

Я відчував, що далі розмовляти на цю тему важко, але я ще не вичерпав питань. І мені кортіло довідатися про все. Тому я запитав:

— А у вас немає своїх дітей, містер Пеготті?

— Ні, мастере, — відказав він, коротко розсміявшись. — Я нежонатий.

— Неодружений? — здивувався я. — А вона хто ж, містере Пеготті? — вказав я на особу у фартусі, яка була зайнята плетінням.

— Це місіс Геммідж, — відповів містер Пеготті.

— Геммідж, містере Пеготті?

Але тут Пеготті — я маю на увазі мою власну Пеготті — зробила мені такий виразний жест рукою, що мені лишилося смирненько сидіти і дивитися на мовчазне товариство. Коли я пішов спати, Пеготті потайки розповіла мені, що Гем і Ем’лі були його осиротілими племінником і племінницею, яких мій господар всиновив у різний час, коли були вони ще немовлятами, залишеними напризволяще. А місіс Геммідж була вдовою його товариша — рибалки, який помер у великих злиднях. Пеготті й сам був злидарем, казала моя нянька, але він був гарний, як золото, і вірний, як сталь, — таких порівнянь вжила вона. Єдина тільки річ могла його дуже розгнівати — коли говорили про його великодушність. Тоді він починав лаятися, бити по столу правою рукою (одного разу так вдарив, що у столі з'явилася тріщина) та кричати якесь моторошне слово, що його ніхто не міг зрозуміти, хоч усі відчували, що мало воно якесь дивне та грізне значення.

Великодушність мого господаря дуже зворушила мене.

Я прислухався, як жінки лягали спати в іншій каюті на носі корабля, як містер Пеготті і Гем припасували собі гамаки до гаків, що їх я помітив у сволоку, і помалу засинав у чудовому гуморі. А вітер тим часом ревів на морі і люто шугав над рівниною. Мене трохи бентежило, що вночі може рушитися буря. Але я заспокоював себе тим, що лежу в судні, та з такою людиною на борту, як містер Пеготті, можна нічого не боятись.

Але нічого страшного так і не трапилося. Зайнявся ранок. Коли перше проміння сонця блиснуло в моєму дзеркальці, я схопився з ліжка та побіг на берег, де маленька Ем’лі вже збирала камінці.

— Ви справжня морячка, правда ж? — спитав я Ем’лі.

Не думаю, щоб я був справді переконаний у цьому, але з ввічливості я мусив щось сказати. На хвилинку я побачив блискуче вітрило в її ясних очах, яке насправді було у морі неподалік від нас, тому і спала мені думка вимовити ці слова.

— Ні, — відповідала Ем’лі, похитуючи головою, — я боюся моря.

— Боїтеся? — спитав я, хоробро поглядаючи на могутній океан. — А мені так зовсім не страшно.

— Ах, воно таке жорстоке! — сказала Ем’лі. — Воно так жорстоко обходиться з нашими чоловіками. Я бачила, як воно на друзки розбило одну барку — таку велику, як наш будинок.

— Сподіваюся, що то була не та барка...

— В якій потонув тато? — підхопила Ем’лі. — Ні. Не та, тієї барки я ніколи не бачила.

— А його ви бачили? — спитав я.

Маленька Ем’лі похитала головою.

— Я не пригадую його.

Який збіг обставин! Я негайно розповів їй, що теж ніколи не бачив свого батька, що ми з матір'ю зав­жди жили самі та були дуже щасливі, і збиралися так само жити й надалі; що могила мого батька знаходиться неподалік від нашого дому під тінню високих дерев, серед яких я часто гуляю, слухаючи співи птахів. Але тут з'ясувалося, що є різниця між сирітством Ем’лі та моїм. Її мати вмерла раніше за батька; і ніхто не знав, де його могила, відомо було тільки, що він лежить десь на дні морському.

— Крім того, — додала Ем’лі, шукаючи камінці та мушлі, — ваш батько був джентльмен, а ваша мати — леді. Мій же батько був рибалкою, мати моя була дочкою рибалки, і мій дядько Ден — теж рибалка.

— Ден — це ім'я містера Пеготті? — спитав я.

— А він там, дядько Ден! — відповіла Ем’лі, вказуючи на корабель-будинок.

— Я про нього й кажу. Він, мабуть, дуже добрий.

— Добрий? — перепитала Ем’лі. — Ще б пак! Та якби я стала знатною леді, я подарувала б йому небесно-голубий сюртук з діамантовими ґудзиками, нанкові штани, червоний оксамитовий жилет, триріжний капелюх, великий золотий годинник, срібну люльку та й цілу скриню грошей!

— Не маю сумніву, — сказав я, — що містер Пеготті цілком заслужив ці скарби.

Мушу визнати, мені здалося, що йому не дуже зручно було б у цьому костюмі, вигаданому для нього вдячною племінницею. Особливі сумніви мав я щодо придатності триріжного капелюха. Але ці міркування я лишив при собі.

Перелічуючи всі ці речі, маленька Ем’лі спинилась і дивилася на небо, ніби бачила там ці дарунки. Потім ми рушили далі, збираючи мушлі й камінці.

— А вам хотілося б бути леді? — спитав я.

Ем’лі глянула на мене, розсміялася і кивнула «так».

— Мені б дуже хотілося. Тоді б ми всі стали знатними. І я, і дядя, і Гем, і місіс Геммідж. Тоді б нам не страшні були бурі. Ми не боялися б за себе, ми боялися б тільки за бідолашних рибалок і допомагали б їм грошима, щоб вони не знали злиднів.

Це здалося мені дуже втішною, але від того не менш неймовірною картиною. Я висловив своє співчуття до думок маленької Ем’лі, вона збадьорилась і сказала:

— А тепер, як вам здається, ви не боїтеся моря?

Спогад про родичів Ем’лі, які потонули, був такий жахливий, що, побачивши перед собою велику хвилю, я без сумніву кинувся б тікати, але море було дуже спокійне і не страшне, тому я сказав «ні» та додав:

— Та й ви теж, здається, не боїтеся, хоч і кажете, що вам страшно.

Бо Ем’лі тим часом дуже близько підійшла до краю старої чорної греблі, що нею ми гуляли — я боявся, що дівчинка впаде у воду.

— Коли воно таке, як зараз, я його зовсім не боюся, — сказала маленька Ем’лі. — Я прокидаюся, коли воно шумить, і тремчу від думки, що дядько Ден і Гем зараз у морі; мені здається навіть, що я чую, як вони кличуть на допомогу. Ось тому мені й хочеться стати леді. А в таку погоду я моря не боюсь. Ані трішки. Ось, дивіться!

Вона відскочила від мене і побігла по хиткій колоді, яка витикалася з греблі та звисала над безоднею без будь-якої підпори. Цей випадок так запав мені в пам'ять, що якби я був художником, то намалював би з усіма подробицями, ніби це щойно трапилось, як маленька Ем’лі мчала вперед до своєї загибелі (так здавалося мені) й очима, яких я ніколи не забуду, дивилася далеко в море.

Легка, смілива, грайлива дівчинка повернулась і прибігла до мене неушкоджена. Незабаром я й сам розсміявся зі свого переляку і з марності мого крику, бо однаково ж нікого не було поблизу. Але згодом, ставши дорослою людиною, я частенько замислювався над тим, чи не можна припустити, що з якогось невидимого зв'язку речей, у раптовому пориві цієї дитини, в її дикому погляді, спрямованому в далечінь, позначилося милосердне заступництво її покійного батька, що бажав затягти її в небезпеку та дати їй змогу закінчити своє життя в той день. І одного разу подумав, що коли б раптом побачив я тоді майбутнє її життя і зміг осягнути його, і це життя цілковито б залежало від дій моєї руки, то чи слід було рятувати її. Був час потім, — недовго тривав цей час, але він був, — коли я запитував самого себе, чи не краще було б для маленької Ем’лі, якби води моря назавжди зімкнулися над її головою того ранку, і я відповів: «Так, було б краще…»

Може, я передчасно говорю про це. Але хай воно залишається, як написано.

Ми довго блукали понад берегом, назбирали всяких цікавих речей і бережно кинули назад у море кілька морських зірок, що їх хвиля винесла на берег (проте я й досі не знаю добре схильностей цих істот, а тому не можу судити, чи були вони вдячні нам за таку послугу), а потім подалися додому, до житла містера Пеготті. Біля комори з крабами ми спинилися, щоб обмінятися невинним поцілунком і, веселі й здорові, посідали снідати.

— Наче два дрозденяти! — сказав містер Пеготті.

Я прийняв це за комплімент.

Звичайно, я був закоханий у маленьку Ем’лі. Я певний, що любив цю дитину вірно, ніжно, чисто і безкорисливо; навряд чи поступалася ця любов перед високим і благородним коханням дорослої людини. Я певен, що моя уява створювала навколо цієї блакитноокої дитини якесь сяйво. Вона здавалася мені справжнім янголом. І коли одного сонячного ранку вона розгорнула б пару крил і злетіла перед моїми очима до небес, я, мабуть, не здивувався б.

Багато гуляли ми по цій понурій старій ярмутській рівнині. Година за годиною минали непомітно. Дні грали навколо нас, ніби сам Час іще не виріс і був такою ж дитиною, як і ми. Я сказав Ем’лі, що люблю її, і якщо вона не визнає, що любить мене також, то я змушений буду заколоти себе мечем. Вона відповіла, що любить, і я не маю жодних сумнівів, що так воно й було.

Нерівність стану, юний вік чи інші якісь перепони на нашому шляху — все це у жодному разі не бентежило ні маленьку Ем’лі, ні мене, бо майбутнього не існувало для нас. Ми думали про те, щоб стати колись дорослими стільки ж, скільки про те, щоб помолодіти. Місіс Геммідж і Пеготті милувалися нами і частенько, коли ми любовно сиділи поруч на низенькій скрині біля каміна, шепотіли одна одній: «Чи не любо дивитися на них?» Містер Пеготті усміхався з нас, підглядаючи з-за своєї люльки, а Гем тільки шкірив зуби. Вони насолоджувалися нами, як милою іграшкою чи кишеньковим макетом Колізею.

Незабаром я дізнався, що місіс Геммідж не зав­жди була в такому приємному настрої, як цього можна було сподіватися, беручи до уваги обставини її життя в домі містера Пеготті. Характер у місіс Геммідж був трохи дражливий. Вона іноді скаржилася голосніше, ніж це було зручно іншим мешканцям такої маленької оселі. Я дуже жалів місіс Геммідж, але часом я вважав за приємніше, щоб вона мала окрему зручну кімнату, де могла б пересидіти, поки в неї настрій покращає.

Містер Пеготті часом заходив до шинку під назвою «Добра згода». Я з'ясував це на другий чи на третій день мого гостювання в Ярмуті. Його не було вдома, а місіс Геммідж між восьмою та дев'ятою вечора подивилася на стінний годинник і заявила, що містер Пеготті в шинку, і більше того, вона, мовляв, ще зранку знала, що він туди піде.

У місіс Геммідж цілий день був поганий настрій, і ще вранці, коли запалили в печі, вона зайшлася плачем.

— Я — самітна, всіма забута істота, — заявила місіс Геммідж, коли сталася ця неприємна подія, — все робиться мені на зло.

— О, це ж ненадовго, — сказала Пеготті, тобто моя нянька, — для нас це так само неприємно, як і для вас.

— Я відчуваю це дужче, — відказала місіс Геммідж.

День був холодний, віяв різкий вітер. Той куточок кімнати біля каміна, де сиділа місіс Геммідж, був, на мою думку, найтепліший і найзатишніший, так само найзручнішим здавалося мені її крісло, але все їй було не так того дня. Вона безнастанно скаржилася на холод, на те, що її мороз по шкірі дере. Зрештою, вона залилася сльозами й повторила, що вона — «самітна, всіма забута істота, все робиться їй на зло».

— Справді, дуже холодно, — зазначила Пеготті. — Мабуть, усі це відчувають.

— Я відчуваю дужче, ніж інші люди, — відказала місіс Геммідж.

Так само було й за обідом, коли Пеготті подавала їй тарілку негайно після мене (мене бо відзначали, як знатного гостя). Риба була дрібна та кістлява, а картопля трохи підгоріла. Ми всі висловили жаль, але місіс Геммідж заявила, що вона відчуває все це дужче, ніж ми, знову залилася гіркими сльозами і з іще більшою гіркотою повторила своє твердження.

Отже, коли містер Пеготті прийшов додому, щось о дев'ятій годині, ця бідолашна місіс Геммідж плела в своєму кутку, зажурена і сумна до краю. Пеготті весело штопала свою панчоху. Гем лагодив пару величезних моряцьких чобіт, а я, сидячи поруч з маленькою Ем’лі, читав їм уголос. Місіс Геммідж ані слова не промовила під час мого читання, і відколи ми пили чай, ані разу не звела очей, лише жалісно зітхала.

— Здорові були, друзяки! — сказав містер Пеготті, сідаючи. — Як життя?

Усі ми відповіли щось, вітаючи його. Тільки місіс Геммідж хитнула головою, не підводячи очей від рукоділля.

— Що трапилося? — спитав містер Пеготті, ляснувши долонями. — Збадьорися, стара!

Але місіс Геммідж була неспроможна збадьоритися. Вона витягла стару чорну шовкову хустинку і витерла собі очі. Більше вона вже не клала до кишені цю хустинку, раз у раз витирала очі і тримала її напоготові.

— Що трапилося, чорт забирай? — повторив містер Пеготті.

— Нічого, — відказала місіс Геммідж. — Ви прийшли з «Доброї згоди», Дене?

— Атож, я трохи перепочив у «Добрій згоді» сьогодні ввечері, — сказав містер Пеготті.

— Шкода, що я змушую вас ходити туди, — зазначила місіс Геммідж.

— Змушуєте? Та мене й змушувати не треба, — добродушно засміявся містер Пеготті. — Мене самого туди тягне.

— Дуже тягне, — відповіла місіс Геммідж, похитуючи головою і витираючи очі. — Так, так, дуже тягне. Шкода, що це через мене вас тягне туди з такою силою.

— Через вас? Зовсім не через вас! — сказав містер Пеготті. — Ви ж навіть не вірите в те, що кажете.

— Ні, ні, це правда, — плакала місіс Геммідж. — Я знаю, хто я така! Я знаю, що я самітна, всіма забута істота, і не тільки все йде мені наперекір, але я сама також усім іду наперекір. Так, так, я відчуваю дужче, ніж інші люди, і я виявляю свої почуття. Ось де моє лихо.

Спостерігаючи всю цю сцену, я не міг утриматися від думки, що це лихо поширюється і на деяких членів цієї сім’ї, крім місіс Геммідж. Але містер Пеготті не зробив такого зауваження і тільки знову попросив місіс Геммідж збадьоритись.

— Я не така, якою хотіла би бути, — вела далі місіс Геммідж. — Зовсім не така. Я знаю, яка я. Лихо моє змушує мене докучати всім. Я відчуваю своє лихо і тому всім докучаю. Я хотіла б не відчувати, але не можу. Хотіла б я звикнути до свого лиха, але неспроможна. Я тут усім у цьому домі надокучила. Це мене й не дивує. Я і сестрі вашій надокучила, і мастерові Деві.

Тут я раптом розчулився і злякано закричав:

— Ні, зовсім ні, місіс Геммідж!

— Не слід мені тут жити, — продовжувала місіс Геммідж. — Це невдячність з мого боку. Краще мені піти до богадільні і там умерти. Я самітна, всіма забута істота, і краще мені вже нікому тут не докучати. Коли всі речі докучають мені, а я змушена сама всім докучати, то хай уже собі на докуку їду я жити з милостині. Дене, піду я краще до богадільні, помру, і ви спекаєтеся мене.

По цій мові місіс Геммідж пішла спати. Тоді містер Пеготті оглянув нас усіх і з виразом найглибшого співчуття на обличчі пошепки сказав:

— Згадує про свого старого!

Я не зовсім зрозумів, на якому старому зосереджує свої думки місіс Геммідж. Але, вкладаючи мене спати, Пеготті пояснила, що її брат говорив про покійного містера Гемміджа. У таких випадках її брат зав­жди був певен, що місіс Геммідж згадує про свого старого; це дуже зворушує його. Згодом, коли він лежав уже в гамаку, я почув, як він повторював Гемові:

— Бідолашна! Все згадує про свого старого!

І щоразу, коли Місіс Геммідж починала рюмсати (а це траплялося кілька разів від часу мого перебування в Ярмуті), містер Пеготті зав­жди з найніжнішим співчуттям повторював цю фразу.

Два тижні пролетіли дуже швидко, без будь-яких змін, крім змін у часі припливу і відпливу. З приливом і відпливом узгоджувалися від’їзди в море містера Пеготті й Гема та їхнє повернення додому. Коли Гем бував незайнятий, він іноді гуляв з нами, показував нам човни й кораблі, а раз чи два їздив з нами шлюпкою. Не знаю, чому певні враження зав­жди пробуджують у нашій душі спогади про одне певне місце: така, мабуть, властивість більшості людей, особливо щодо їхніх дитячих асоціацій. Коли я почую чи прочитаю назву «Ярмут», пригадую один недільний ранок на березі: дзвони кликали до церкви, маленька Ем’лі притулилася до мого плеча, Гем лінькувато кидав камінці у воду, і сонце, розітнувши важку запону туману, відкрило нам кораблі, схожі на свої ж довгі тіні.

Нарешті настав день від’їзду додому. Я тримав себе в руках, коли прощався з містером Пеготті та місіс Геммідж, але відчай через розставання з маленькою Ем’лі вбивав мене. Ми йшли рука в руці до шинку, де на нас чекав віз­ник. Там, на дорозі, я обіцяв писати їй листи (і потім цієї обіцянки дотримав, склавши листа такими величезними літерами, якими здебільше оголошують про винаймання квартири). Розпач сповнював нас обох, і якщо будь-коли в житті я мав рану в моєму серці, то вона з’явилася саме в той день.

Увесь час, поки був у гостях, я, невдячний, майже або зовсім не згадував свій дім. Але щойно вирушили ми в зворотний шлях, як моє дитяче сумління докірливо заговорило в мені. І що більше я занепадав духом, то сильніше відчував, що мій дім — моє рідне гніздо, а моя мати — мій друг і моя втіха.

Ця думка дедалі більше опановувала мене. Що ближче ми під’їздили та що знайоміші ставали краєвиди на нашому шляху, то більше жадав я дістатися додому і кинутися в обійми моєї матері. Але Пеготті, замість того, щоб розділити моє палке бажання, намагалася (хоч і лагідно) притамувати його, і вигляд у неї був якийсь збентежений і непевний.

Тим не менш, ми мали вже дістатися «Блендерстонських Граків», якщо візникова кобила була б така люб’язна нас довезти — і вона довезла. Як добре пригадую я той холодний сірий вечір, те похмуре небо, котре загрожувало дощем.

Двері відчинились, і я, сміючись і плачучи водночас, задихаючись від хвилювання, кинувся до своєї матері. Але то була не вона, а якась незнайома служниця.

— Як, Пеготті! — зажурився я. — Хіба ж вона ще не повернулася додому?

— Ні, ні, мастере Деві, — відповідала Пеготті, — вона вже повернулася додому. Почекайте трохи, мастере Деві, я… я щось скажу вам.

Через хвилювання та природну свою незграбність Пеготті, вибираючись з візка, начепила на себе якісь дивні фестони, але я був занадто збентежений і заклопотаний, щоб зауважити їй на це. Коли вона нарешті вилізла, то взяла мене за руку, відвела до кухні й зачинила двері.

— Пеготті! — сказав я, зовсім наляканий. — Що трапилося?

— Нічого не трапилося, боронь боже, любий мастере Деві! — відповіла вона, вдаючи веселість.

— Та я вже знаю, що щось трапилося. Де мама?

— Де мама, мастере Деві? — повторила Пеготті.

— Так. Чому вона не вийшла нам на зустріч? Чому ми пішли сюди? О, Пеготті! — сльози наповнили мені очі, я мало не знепритомнів.

— Бідолашний хлопчику! — скрикнула Пеготті, підтримуючи мене. — Що з вами? Та скажіть хоч слово, янголятко моє!

— Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?

Пеготті скрикнула «ні!» напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.

Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.

— Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, — почала Пеготті, — але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.

— Далі, далі, Пеготті, — наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.

— Мастере Деві, — сказала Пеготті, розв’язуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. — Що б ви думали? У вас є тепер тато!

Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, пов’язане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.

— Новий тато, — сказала Пеготті.

— Новий? — повторив я.

Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:

— Ходімо подивимося на нього.

— Не хочу дивитися на нього.

— А на маму? — спитала Пеготті.

Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого — містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.

— Кларо, люба моя, — сказав містер Мердстон, — пам’ятайте: стримуйте себе, зав­жди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?

Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.

Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака — гучний і чорний, як і «він». Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.

ІV. Я потрапляю у немилість

Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.

Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Ем’лі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.

Мене розбудив якийсь голос.

— Ось він!

Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.

— Деві, — сказала мама. — Що з тобою?

Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:

— Нічого!

Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.

— Деві, — повторила мати. — Деві, дитя моє!

Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова «дитя моє». Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.

— Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! — сказала матір. — Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?

Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:

— Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.

— Від цього ж можна збожеволіти! — заплакала мати. — I це — у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, — скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. — Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.

Якась рука — не Пеготті та не моєї матері — торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:

— Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули… Твердість, люба моя!

— Вибачте, Едварде, — сказала мати. — Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...

— Отакої, — відказав він. — Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.

— Я й кажу, це дуже жорстоко — доводити мене до такого стану саме зараз, — сказала моя мати, надимаючи губи. — Справді, дуже жорстоко, чи не так?

Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, — я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.

— Ідіть униз, кохана, — сказав містер Мердстон. — Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, — звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. — Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?

— Вона здавна моя хазяйка, сер, — відповіла Пеготті, — я мусила б знати її прізвище.

— Слушно, — відказав він. — Але почулося мені, коли я йшов сюди, ніби ви назвали її ім’ям, яке вже їй не належить. Вона взяла моє прізвище, ви знаєте. Чи ви будете пам’ятати це?

Пеготті, збентежено глянувши на мене, зробила реверанс і пішла з кімнати, ні слова не мовивши. Очевидно, вона зрозуміла, що містер Мердстон чекає, поки вона вийде, і не могла знайти приводу залишитися. Коли ми з ним зосталися вдвох, він зачинив двері, сів на стілець, поставив мене перед собою й уп'яв у мене свої очі. Я відчув, що мій погляд теж прикутий до нього. Коли пригадую, як ми лишилися отак віч-на-віч, лицем до лиця, я знов чую, як швидко і сильно калатає в мене серце.

— Деві, — сказав він, стискуючи губи з такою силою, що вони стали зовсім тоненькі, — коли в мене є упертий і непокірний кінь або пес, як ти думаєш, що я роблю з ним?

— Не знаю.

— Я б'ю його!

Я відповів пошепки, ледве дихаючи, і тепер відчував, що мені не вистачає повітря.

— Я змушую його корчитися від болю. Я кажу собі: «Я його подолаю», і коли б мені довелося для цього виточити з нього всю кров, то й тоді я би мав це зробити. Що це в тебе на обличчі?

— Бруд, — відповів я.

Він не гірше за мене знав, що то були сліди від сліз. Та коли б він запитував мене про це двадцять разів і кожного разу додавав би двадцять ударів, то й тоді скоріше розірвалося б моє дитяче серце, ніж я дав би йому іншу відповідь.

— Ти досить розумний для свого малого віку, — сказав він з властивою йому суворою посмішкою, — і я бачу, що ти розумієш мене дуже добре. Змийте цей бруд з обличчя, сер, і ходімо зі мною вниз.

Він указав на умивальник, що був дуже схожий на місіс Геммідж, і дав знак головою, щоб я корився йому негайно. У той час я майже не мав сумнівів, а тепер я маю їх ще менше, що він без найменшого вагання побив би мене, коли б я забарився.

Я виконав наказ, і містер Мердстон відвів мене до вітальні, все ще тримаючи руку на моєму плечі.

— Кларо, люба моя, — сказав він, — тепер вам ніколи не завдаватимуть таких неприємностей, сподіваюся. Ми незабаром подолаємо свої дитячі примхи.

Бог свідок, я міг би назавжди подолати свої примхи і, мабуть, став би іншою людиною на все життя, коли б почув тоді хоч одне добре слово. Одне слово підбадьорення, співчуття до мого дитячого нерозуміння, слово ласкавого привіту, запевнення, що справді я вдома, — це зробило б мене покірним йому не лише зовні, а й у самій глибині серця, і навчило б мене поважати його, а не ненавидіти. Я помітив, що матері моїй було дуже гірко бачити мене таким заляканим і збентеженим, яким я тепер стояв у кімнаті. В очах її мерехтіло почуття ніжного суму, коли я, схиливши голову, пішов до свого стільця. Вона, мабуть, бачила, що йду я якось вимушено, що зникає моя дитяча безтурботність. Але те слово не було сказане, і слушний час для нього минув.

Ми сіли обідати втрьох. Містер Мердстон начебто дуже любив мою матір (боюся, що це не зменшило моєї неприязні до нього), а мати дуже любила його. З їхньої розмови я зрозумів, що ввечері має приїхати його старша сестра, яка житиме з ними. Не пам'ятаю добре, тоді чи пізніше довідався я, що містер Мердстон не займається активною діяльністю, лише має певний пай в лондонській виноторгівлі, з якою його сім'я пов'язана ще від прадіда; старша його сестра теж мала свою частку в капіталах цієї фірми. В усякому разі, згадаю про це тепер.

Пообідавши, ми посідали біля каміна, і я розмірковував про спосіб втекти з кімнати на кухню, до Пеготті. Піти відкрито я не насмілювався, щоб не образити господаря дому. Раптом до воріт під'їхав екіпаж, і містер Мердстон вийшов назустріч гостеві. Мати пішла за ним. Я несміливо побрів слідом. Дійшовши до дверей вітальні, де було темно, вона раптом повернулася і, обійнявши мене, як бувало колись, прошепотіла мені на вухо, щоб я любив свого нового батька і слухався його в усьому. Це вона зробила швидко і крадькома, ніби завинила в чомусь, але, заклавши свою руку за спину, вона з ніжністю стискала мою, доки ми не дійшли до містера Мердстона. Тут вона випустила мене та взяла під руку його.

То прибула міс Мердстон, дуже сувора темноволоса леді, обличчям і голосом дуже подібна до свого брата. Густі брови майже сходилися над великим її носом, немов заміняючи бакенбарди, в яких природа відмовила їй як жінці. Вона привезла з собою дві величезні чорні скрині, на яких зверху були її ініціали, зроблені з мідних цвяхів. Розплачуючись з візником, вона виймала гроші з міцного сталевого гаманця, гаманець, в свою чергу, був ніби ув'язнений у неї в саквояжі, який висів на її плечі на важкому ланцюжку і змикався, мов звіряча паща. Ніколи доти не доводилося мені бачити таку металеву особу, як міс Мердстон.

Її ввели до вітальні, радо поздоровляючи з приїздом, і тут формально познайомили з моєю матір'ю, як з новою близькою родичкою. Потім вона глянула на мене і спитала:

— Це ваш хлопець, невістко?

Мати визнала цей факт.

— Взагалі кажучи, — мовила міс Мердстон, — мені не подобаються хлопці. Як твоє здоров'я, малий?

Підбадьорений цим зауваженням, я відповів, що почуваюся добре і сподіваюся, що вона теж цілком здорова. Та, мабуть, відповідь моя була виголошена не дуже люб'язним тоном, бо міс Мердстон схарактеризувала мене двома словами:

— Погано вихований!

Вимовивши це дуже виразно, міс Мердстон попросила вказати кімнату, де вона має жити; від цього моменту та кімната стала для мене місцем жаху. Там стояли обидві її чорні скрині, які ніхто і ніколи не бачив розкритими. У кімнаті цій (я зазирнув у неї раз чи двічі, коли міс Мердстон там не було) над дзеркалом висіли в суворому порядку сталеві ланцюжки, застібки та булавки, що ними міс Мердстон завершувала красу свого урочистого вбрання.

Наскільки я міг зрозуміти, вона приїхала на довгий час і не мала й найменшого наміру будь-коли виїздити звідси. Вона почала «допомагати» моїй матері вже наступного ранку. Цілий день вона шмигляла в комору та з комори, даючи всім речам лад і вносячи розгардіяш у встановлений порядок. Мало не першою характерною ознакою, яку я помітив у поведінці міс Мердстон, було те, що її зав­жди мучили підозри, ніби служниці сховали десь у домі якогось чоловіка. Під впливом цих ілюзій вона вдиралася до льоху, де зберігалося вугілля, в найнеочікуваніший час і безшумно відчиняла двері темного буфета, сподіваючись спіймати того таємничого чоловіка.

Нічого веселого не було в особі міс Мердстон, але вона була справжнім жайворонком в одному розумінні: вона прокидалася раніше за всіх (і я певен, що все це заради того чоловіка), коли всі в будинку ще міцно спали. Пеготті висловила думку, що вона навіть уві сні залишає одне око розплющеним. Але я не міг погодитися з цим припущенням, бо сам спробував зробити так і переконався, що це річ неможлива.

Першого же ранку після свого приїзду вона прокинулася разом із півнями та заходилася дзеленчати своїм дзвоником. Коли мати вийшла снідати і почала готувати чай, міс Мердстон клюнула її в щоку (це мало замінити поцілунок) і сказала:

— Ну, Кларо, люба моя, я приїхала сюди, ви знаєте, щоб позбавити вас усяких турбот. Ви занадто гарненька і легковажна (мати моя зашарілась, але всміхнулася, бо їй начебто сподобалася така характеристика), і не можете виконувати всі ці обов'язки, які для мене будуть приємні. Якщо ви будете такі ласкаві дати мені ваші ключі, люба моя, то надалі я візьму все це на себе.

Від того часу міс Мердстон тримала ключі у в'язниці-саквояжі цілий день, а на ніч ховала їх під подушку. Мати мала з ними не більше справ, ніж я.

Такий підрив авторитету моєї матері не обійшовся без деякої тіні протесту з її боку. Одного вечора, коли міс Мердстон розвивала свої господарські плани перед братом, який схвалював їх пункт за пунктом, мати моя раптом розплакалась і сказала, що не завадило б і з нею порадитися.

— Кларо! — суворо сказав містер Мердстон. — Кларо, ви дивуєте мене.

— О, вам добре казати це, Едварде! — скрикнула мати. — Вам добре говорити про твердість характеру, але вам це самому не подобалося б.

Твердість характеру, як я мушу зазначити, була тим провідним принципом, на якому містер і міс Мердстон ґрунтували свою поведінку. Не знаю, як висловив би я свою думку, коли б мене спитали про неї. Але й тоді я досить добре розумів, що твердість характеру була в них тільки синонімом деспотизму і тієї понурої пихатої диявольської вдачі, що була притаманна їм обом. Їхні погляди, як я тепер розумію, були такі: містер Мердстон був твердий характером; ніхто в цілому світі не насмілювався бути таким твердим, як містер Мердстон. Ніхто інший в цілому світі не міг бути взагалі твердим, бо кожен мусив згинатися під його твердістю. Міс Мердстон була одним з винятків. Їй дозволялося бути твердою, але лише завдяки родинним взаєминам і в далеко меншій, допоміжній мірі. Моя мати була другим винятком. Їй дозволялось і навіть слід було бути твердою, але тільки в тому розумінні, щоб з твердістю зносити їхню твердість і твердо вірити, що немає іншої твердості на землі.

— Дуже жорстоко, — сказала моя матір, — що в моєму власному домі...

— Моєму власному домі? — повторив містер Мердстон. — Кларо!

— У нашому власному домі, я хочу сказати, — пролепетала моя мати, явно злякавшись. — Сподіваюся, ви розумієте мене, Едварде. Дуже жорстоко, що у вашому власному домі я не маю права й слова мовити про домашні справи. Я впевнена, що добре господарювала до нашого одруження. Тут є свідок, — вела далі моя мати, схлипуючи, — спитайте Пеготті, чи не дуже добре я господарювала, коли ніхто не втручався.

— Едварде! — сказала міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду звідси завтра.

— Джейн Мердстон, — сказав її брат, — мовчіть! Як смієте ви вдавати, ніби не знаєте мого характеру краще, ніж це можна подумати з ваших слів.

— Та що ви, — розгублено мовила моя бідолашна мати, ще гірше заплакавши, — я не хочу, щоб хто-небудь виїздив звідси. Я була б дуже нещасна, коли б хтось мусив виїхати. Мені небагато треба. Я не така вже безрозсудна. Я хочу тільки, щоб іноді зі мною радились. Я дуже вдячна всім, хто допомагає мені, але хочу тільки, щоб хоч для форми зі мною радились іноді. Здається, вам колись було приємно, що я така недосвідчена дівчина, Едварде... Ви ж казали це... А тепер ви начебто ненавидите мене за це, ви такий жорстокий зі мною!

— Едварде, — знову втрутилася міс Мердстон. — Треба покласти цьому край. Я їду завтра ж.

— Джейн Мердстон! — гримнув містер Мердстон. — Чи ви замовкнете? Як ви смієте?

Міс Мердстон випустила з в'язниці на волю свою хустинку й приклала до очей.

— Кларо, — вів він далі, поглядаючи на мою матір, — ви дивуєте мене! Ви вражаєте мене! Так, мене задовольняла думка одружитися з недосвідченою та щирою особою, сформувати її характер і дати їй трохи твердості та рішучості, якої їй бракувало. Але коли Джейн Мердстон настільки добра, щоб приїхати на допомогу мені в цій справі, заради мене зайняла становище якоїсь економки, і коли вона замість вдячності...

— Ах, благаю, благаю, Едварде, — скрикнула моя мати, — не звинувачуйте мене в невдячності. Я переконана, що я не невдячна. Ніхто ніколи не казав цього! Є в мене хиби, але не ця. О, не треба, любий мій!

— Коли Джейн Мердстон зустрічає, кажу я, — продовжував він, почекавши трохи, коли мати замовкне, — низьку невдячність, то ці мої почуття охолонуть і зміняться!

— Не кажіть так, коханий! — благала моя мати. — О, не кажіть, Едварде, я не в змозі чути це. Яка б я не була, але в мене м'яка вдача. Я знаю, що в мене м'яка вдача. Я не казала б цього, якби не була певна. Спитайте Пеготті, напевно, вона скаже, що в мене м'яка вдача.

— Ніколи ніяка слабкість, Кларо, — відповів містер Мердстон, — не може мати для мене хоч якоїсь ціни. Ви дарма витрачаєте слова.

— Благаю вас, помирімося, — вела далі моя мати. — Я не можу жити в холодності та ворожнечі. Мені так гірко. У мене безліч хиб, я знаю це, і ви дуже добрі, Едварде, що з вашою міцною волею намагаєтеся виправити мене. Джейн, я на все згодна. Я буду дуже нещасна, якщо ви надумаєте залишити нас...

Мати була занадто схвильована, щоб продовжувати.

— Джейн Мердстон, — звернувся містер Мердстон до своєї сестри, — всякі грубі слова між нами, сподіваюсь, річ незвичайна. Це не моя провина, що такий неприємний випадок трапився сьогодні ввечері. Хтось інший змусив мене так вчинити. Це й не ваша провина. Вас змусив зробити це хтось інший. Ми обоє спробуємо забути це. Але ж, — додав він після тих шляхетних слів, — недоречна сцена для хлопця... Деві, йди спати...

Я ледве міг розшукати двері, бо сльози туманили мені очі. Горе моєї матері мучило мене. Я навпомацки пробрався з вітальні й у темряві почвалав до своєї кімнати, не наважившись навіть сказати «на добраніч» Пеготті, не насмілюючись взяти свічку в неї. За якусь годину вона прийшла глянути на мене. Я прокинувся, вона розповіла, що мама пішла спати в дуже важкому настрої, а містер і міс Мердстон сидять самі в їдальні.

Наступного ранку я зійшов до вітальні трохи раніше, ніж завжди, і зупинився перед дверима, почувши голос моєї матері. Вона дуже гаряче та покірно прохала у міс Мердстон пробачення, яке ця леді подарувала їй, і між ними запанувала цілковита згода. Після того мати вже ніколи не наважувалася висловлювати своїх думок, не звернувшись спершу до міс Мердстон або не довідавшись, яка її думка про це. І коли міс Мердстон була в поганому настрої (щодо цього вона не зберігала твердості характеру), вона простягала руку до свого саквояжу, ніби збираючись віддати ключі моїй матері, й остання несказанно жахалась.

Темний колір, що забарвлював Мердстонів, надавав такий же темний відтінок і їхній релігії — жорстокій і невблаганній. Це, здавалося мені, було природним наслідком твердості містера Мердстона, яка не дозволяла йому прощати щось будь-кому і залишати хоч дрібнішу провину без кари. Ніколи не забуду, з якими страшними обличчями вони ходили до церкви, і як там змінилась уся атмосфера. Ось настає страшний день — неділя, і мене ведуть до церкви, мов полоненого. Міс Мердстон, у чорній оксамитовій сукні, неначе зробленій з погребального покривала, ступає за мною; за нею йде моя мати; за нею — її чоловік. Пеготті вже немає з нами, як бувало колись. Знову я чую молитовне бурмотіння міс Мердстон. Мене дивує, з якою хижою радістю вимовляє вона всі страшні слова. Чорний погляд її блукав церквою; «нещасні грішники» — говорить вона, ніби називає так усю парафію. Зрідка зустрічаюсь я поглядом з очима моєї матері — вона сидить нерухомо, боязко ворушить губами, а обабіч неї грізно шепочуть молитви її чоловік і зовиця. I знову з раптовим жахом я запитую себе, чи можливо, що наш добрий старий священик помиляється, а містер і міс Мердстон мають рацію, і що всі янголи небесні — янголи руйнування. І варто мені знов ворухнути пальцем чи послабити м’яз на обличчі, як міс Мердстон боляче штовхає мене в бік молитовником.

I коли ми, нарешті, повертаємося додому, я помічаю, що сусіди поглядають на мене та на мою матір і щось шепочуть. Мердстони і моя мати йдуть пліч-о-пліч, а я плентаюся позаду, тож маю змогу помічати погляди сусідів і мовчки дивуюся: невже хода моєї матері не така легка, як колись, невже так швидко в’яне її краса та свіжість? Чи пригадують сусіди, як і я, що колись верталися ми додому вдвох — я і матуся? Отак міркую я весь цей довгий сумний день.

Кілька разів заходила мова про те, щоб віддати мене до якогось пансіону. Цю думку висловили вперше містер і міс Мердстон, а мати, звичайно, погодилася з ними. Та справа ще не була остаточно вирішена. Поки що я вчився вдома. Чи забуду я колись ці уроки? Номінально їх проводила моя мати. Але насправді керували ними містер Мердстон зі своєю сестрою; вони зав­жди були присутні на цих лекціях і вважали їх слушною нагодою навчити мою матір цій клятій твердості, яка отруювала нам обом життя. Мабуть, мене тримали досі вдома саме з цією метою. Я був досить здібним учнем, мав достатньо охоти до навчання, коли ми з матір'ю жили вдвох. І дотепер пригадую, як я вивчав азбуку, сидячи в неї на колінах. Ще й досі, коли я дивлюся на товсті чорні літери в букварі, загадковість їхніх фігур, проста доброзичливість літер «О» і «С» постають переді мною знову, як колись. Але вони не викликають у мене почуття огиди або страху. Навпаки, я начебто пройшов стежкою квітів далеко, аж до книжки про крокодилів, і весь цей шлях був прикрашений ласкавим голосом і ніжним поводженням моєї матері. Та урочисті лекції, які настали потім, знівечили смертельно моє мирне існування, і я згадую про них, як про жахливу щоденну каторгу та приниження. Ці уроки були довгі, численні, жорстокі, незрозумілі для мене — голова мені йшла обертом від них, і, боюся, що так само почувалася моя бідолашна мати.

Дайте мені пригадати, як це було, і повернутися в один із таких ранків.

Поснідавши, я виходжу до другої вітальні, несучи з собою книжки, зошит і аспідну дошку. Мати вже чекає на мене за письмовим столом; але ще більше чекають на мене містер Мердстон у кріслі біля вікна (хоч він удає, що читає книжку) і міс Мердстон, яка сидить біля моєї матері та нанизує сталеві намистини. Самий лише вигляд цих двох людей впливає на мене так, що всі вивчені слова зникають з моєї голови кудись у невідому далечінь. Куди це вони зникають? Не розумію, справді!

Я подаю моїй матері першу книжку. Може, це граматика, а може — iсторія чи географія. Кидаю останній відчайдушний погляд на сторінку і, віддавши книжку матері, галопом починаю відповідати свій урок, поки він ще свіжий в моїй голові. Але ось я спотикаюся на якомусь слові. Містер Мердстон підводить очі. Спотикаюся на другому. Міс Мердстон підводить очі. Червонію. Топчуся на п'яти-шести словах і зупиняюся. Мабуть, мати показала б мені книжку, коли б насмілилась, але вона не сміє і тільки м'яко каже:

— Ах, Деві, Деві!

— Ну, Кларо, — говорить містер Мердстон, — будь твердою з хлопцем. Не слід казати «ах, Деві, Деві». Це дитячі слова. Одне з двох: або він знає свій урок, або не знає.

— Він не знає, — страшним голосом вимовляє міс Мердстон.

— Я справді боюся, що він не знає, — каже мати.

— От бачите, Кларо, — відповідає міс Мердстон, — ви маєте віддати йому книгу і змусити вивчити.

— Так, звичайно, — каже мати, — саме це я і збираюся зробити, спробуй іще раз, не будь дурненьким.

Я виконую перший пункт наказу та пробую ще раз. Але щодо другого пункту — мені не щастить, бо я таки дуже дурний. Я спотикаюся раніше, ніж доходжу до старого місця, і там, де я перед цим знав усе добре, я зупиняюся подумати. Але мені не вдається думати про урок. Думаю я про те, скільки тюлю пішло на чепець міс Мердстон, скільки коштує халат містера Мердстона. Міркую про всілякі сміховинні питання, що до них не маю та не хочу мати ніякого діла. Містер Мердстон робить нетерплячий рух, на який я вже давно чекаю. Міс Мердстон повторює його жест. Мати покірно поглядає на них, закриває книжку і відкладає її вбік, як нестачу, яку мені доведеться сплатити після завершення інших справ.

Незабаром накопичується ціла купа таких нестач. Вона росте, наче снігова брила. Що більшою стає ця купа, то дурнішим стаю я. Справа вже безнадійна, я поринаю в безодню непорозумінь. Втрачаю будь-яку надію викараскатися звідси та віддаюся своїй долі. Щоразу, варто мені помилитися, ми з матір’ю безпорадно дивимось одне на одного. Цей погляд справді пригнічує. Але найжахливіший момент настає тоді, коли мати, думаючи, що ніхто не стежить за нею, намагається підказати мені легкими рухами своїх вуст. У такому випадку міс Мердстон, якій тільки цього й треба було, проголошує низьким грізним голосом:

— Кларо!

Моя мати здригається, червоніє і слабко всміхається. Містер Мердстон підводиться з крісла, забирає книжку, жбурляє її в мене або б’є мене нею по вухах і виштовхує з кімнати.

Навіть коли я вивчив свій урок і щасливо здав його, то й тоді на мене чекає катування у вигляді страшного математичною завдання. Його спеціально для мене винаходить і виголошує містер Мердстон. Починається воно так: «Я йду до торговця сирами та купую за готівку п'ять тисяч подвійних глочестерських сирів по чотири з половиною пенні за штуку…»

По цих словах на обличчі міс Мердстон світиться неймовірна радість. Я упріваю над цими сирами без жодного результату аж до обіду. За цей час я стаю справжнім мулатом, вимастившись аспідом з дошки. Тоді мені дають тільки шматочок хліба на додаток до тих сирів. На цілий вечір я потрапляю в немилість.

Тепер, такий довгий час потому, мені здається, ніби мої нещасні заняття зав­жди проходили саме так. Я міг би вчитися дуже добре, коли б не Мердстони. Але Мердстони впливали на мене, наче дві гадюки зачаровували бідолашну маленьку пташку. Коли я навіть так-сяк здавав свої уроки вранці, то не вигравав нічого, крім обіду; міс Мердстон не могла бачити мене без діла, і коли я закінчував свою роботу, сувора леді звертала на мене увагу свого брата, кажучи:

— Кларо, люба моя, нічого немає кращого від праці. Займіть чимось вашого хлопця.

I мене відразу саджали за новий урок. Небагато міг я розважитися з дітьми мого віку. Понура релігія Мердстонів вважала всіх дітей кублом гадючок, які заражають одне одного.

Під впливом такого виховання, яке тривало, мабуть, місяців шість, коли не більше, я став, природно, понурий, тупий і злостивий. Цьому допомагало також усвідомлення того, що мене все більше віддаляли від моєї матері. Мабуть, я зовсім отупів би, коли б не одна обставина.

Річ була ось у чому. Мій батько залишив по собі невеличку збірку книжок у маленькій кімнаті нагорі, до якої я міг вільно ходити (вона була суміжна з моєю), і куди ніхто інший в нашому домі ніколи не заглядав. З цієї благословенної маленької кімнати з'являлись і складали мені компанію славнозвісні гості — Родерік Рандом, Перегрін Піккль, Гемфрі Клінкер, Том Джонс, Векфільдський священик, Дон Кіхот, Жіль Блаз, Робінзон Крузо та ще десятки відважних героїв. Вони та ще «Тисяча і одна ніч» і «Чарівні казки» живили мою фантазію та надію на те, що існує ще щось, крім цього місця й цього часу. Вони не завдавали мені ніякої шкоди, бо того, що було в них шкідливого, я просто не розумів. Мені навіть дивно тепер, як міг я знайти час серед сумлінного навчання і виправлення незграбних помилок читати всі ті книжки. Я забував свої маленькі лиха (які були великими лихами для мене), бо уявляв себе в ролі своїх улюблених героїв, а містера і міс Мердстон — в ролі злих персонажів своїх книжок. Цілий тиждень я був Томом Джонсом (дитячим Томом Джонсом, найневиннішим створінням!). Я склав собі власне уявлення про Родеріка Рандома і цілий місяць ототожнював його з собою. Жадібно перечитував кілька томів подорожей і мандрівок, — забув тепер, які саме то були книжки, — день у день залишав подумки наш будинок, озброєний старою колодкою для взуття, і уявляв себе якимсь капітаном королівського британського флоту: мене оточили дикуни, і я вирішив дорого продати своє життя. Капітан ніколи не втрачає своєї гідності, його ніколи не били по вухах латинською граматикою. Не можу цього сказати про себе. Але капітан був капітаном і героєм, незважаючи на всі граматики всіх мов світу, мертвих і живих.

Це було єдиною моєю втіхою. Як пригадаю це, перед очима одразу постає картина одного літнього вечора, коли хлопці гралися на кладовищі, а я сидів на ліжку, захоплено читаючи. Кожна сусідська клуня, кожен камінь у церкві, кожен фут кладовища здавалися мені якось пов’язаними з цими книжками і заступали в моїй уяві якісь предмети, уславлені цими книжками. Я бачив, як Том Прайс вибирався на дзвіницю нашої церкви; я підстеріг Страпа, коли він з торбиною за плечима зупинявся відпочити біля нашої садової хвіртки; певно знаю, що командор Траньйон зустрічався з містером Пікклем в одній з кімнат нашого сільського шинку.

Читач може тепер зрозуміти не гірше за мене, яким я був у той момент свого життя, про який оце зараз розповім.

Одного ранку, зійшовши з книжками під пахвою до вітальні, я побачив, що моя мати виглядає стурбовано, міс Мердстон — суворо, а містер Мердстон прив’язує щось до батога, гнучкого й довгого батога. Коли я увійшов, він закінчив роботу і свиснув батогом у повітрі.

— Кажу вам, Кларо, — промовив містер Мердстон, — мене самого так частенько сікли!

— Авжеж, ще б пак, — встряла міс Мердстон.

— Звісно, моя люба Джейн, — слабко пролепетала моя мати, — але... ви думаєте, що це добре вплинуло на Едварда?

— А ви думаєте, що це погано вплинуло на Едварда, Кларо? — понуро перепитав містер Мердстон.

— Ось у чому річ! — сказала його сестра.

На це моя мати спромоглася тільки відповісти:

— Звісно, моя люба Джейн!

Я відчув, що особисто зацікавлений у цій розмові, та збентежено глянув на містера Мердстона, чий гострий погляд спинився на мені.

— Ну, Девіде, — сказав він, зловісно виблискуючи очима, — ти сьогодні мусиш бути значно уважнішим, ніж завжди.

Він іще раз свиснув батогом у повітрі і, закінчивши ці приготування, з виразним поглядом поклав його біля себе та взявся до книжки.

Такий початок дуже освіжив мою пам'ять. Я відчув, як слова уроку вислизають від мене вже не поодинці і не рядок за рядком, а відразу цілими сторінками. Я спробував був затримати їх; але вони начебто, коли можна так висловитися, прив'язали до ніг ковзани і мчали геть від мене з нестримною швидкістю.

Ми почали погано й просувались уперед ще гірше. Я ввійшов до вітальні з наміром цього разу відзначитися, бо підготувався дуже добре, та виявилося, що я дуже помилився. Книжка за книжкою збільшували купу помилок. Міс Мердстон суворо пильнувала за нами весь час, і коли ми, нарешті, підійшли до п'яти тисяч сирів (цього разу то були батоги, пригадую), матуся моя не витримала та розплакалася.

— Кларо! — застережливо проказала міс Мердстон.

— Я не зовсім добре почуваюся, моя люба Джейн, здається, — пробелькотіла моя мати.

Я побачив, як він урочисто підморгнув своїй сестрі, беручи батога до рук:

— Ну, Джейн, навряд чи ми можемо сподіватися, що Клара з цілковитою твердістю знесе турботи і муки, яких Девід завдав їй сьогодні. Це було б героїзмом. Клара дуже зміцніла та виправилась, але навряд чи ми можемо чекати від неї так багато. Девіде, ми з тобою підемо нагору, хлопче.

Коли він вів мене до дверей, мати підбігла до нас.

— Кларо, чи ви зовсім здуріли? — заступила їй дорогу міс Мердстон. Мати моя затулила собі вуха і заридала.

Він вів мене до моєї кімнати повільно і суворо — я певний, що він відчував насолоду від цього урочистого маршу караючого правосуддя. І коли ми ввійшли туди, він раптом затиснув руками мою голову.

— Містере Мердстон, сер! — кричав я йому. — Не треба. Благаю вас, не треба бити мене. Я намагався вчитися, сер, але я не можу вчитися, коли ви та міс Мердстон дивитеся на мене. Запевняю, я не можу…

— Ти не можеш, Деві? — перепитав він. — Подивимося.

Він тримав мою голову, наче в лещатах, але я обкрутився навколо нього і зупинив його на момент, та тільки на момент, бо він знову впіймав і вдарив мене; в ту ж мить я схопив руку, якою він тримав мене, і прокусив її. І тепер, як згадаю про це, зуби у мене стискаються.

Тоді він почав мене лупцювати, ніби збирався забити до смерті. Крізь увесь наш галас я почув, як хтось біжить нагору східцями та плаче. То плакали моя мати і Пеготті. Потім він пішов геть і замкнув двері ззовні. А я лежав долі, тремтячи, як у лихоманці, побитий і понівечений.

Я добре пригадую, яка надприродна тиша запанувала в цілому домі, коли я заспокоївся! Я добре пригадую, яким грішним почав тоді почуватися, коли вгамовувалися біль і гнів.

Довго прислухався я, але не почув жодного звуку. Я підвівся з підлоги та глянув на себе у дзеркальце: обличчя моє було таким запухлим і червоним, таким потворним, що я сам мало не злякався. Рани мої боліли й палали, щойно я ворушився, то не міг утриматися від плачу. Але то були дрібниці в порівнянні з провиною, яку я відчував. Можна сказати, що почуття провини стискало мені груди важче, ніж найжахливішому злочинцеві.

Почало сутеніти, я зачинив вікно (майже ввесь час я лежав то плачучи, то засинаючи, то прислухаючись). Раптом ключ повернувся в замку, міс Мердстон увійшла з хлібом, м'ясом та склянкою молока. Ні слова не мовивши, вона поставила їжу на стіл, глянула на мене зі зразковою твердістю та пішла геть, замкнувши за собою двері.

Уже давно смеркло, а я все ще сидів, дивуючись, що не приходить хтось інший. Переконавшись, що ніхто вже цього вечора не прийде, я роздягнувся та ліг у ліжко. Тоді я з жахом почав міркувати, що станеться зі мною. Чи я вчинив карний злочин? Чи судитимуть мене, чи відішлють до в'язниці? Чи не загрожує мені шибениця?

Ніколи не забуду, як прокинувся наступного ранку. Спочатку я відчув себе свіжим і веселим, а потім мене приголомшила страшна згадка про вчинене. Міс Мердстон з'явилася знову, коли я ще лежав у ліжку. Вона коротко повідомила, що мені дозволено погуляти в садку півгодини і не більше. По цій мові вона пішла геть, залишивши двері відчиненими, щоб я міг скористатися з дозволу.

Так я й зробив, і робив так кожен ранок мого ув'язнення, яке тривало п'ять днів. Коли б я зустрів мою матір саму, я, мабуть, упав би на коліна перед нею та просив би пробачити мені. Але весь цей час я не бачив нікого, крім міс Мердстон. Були ще вечірні молитви у вітальні, куди відводила мене міс Мердстон, коли вже всі були на своїх місцях. Там стояв я, юний злочинець, наодинці біля дверей. Звідти відводив мене мій тюремник раніше, ніж підводилися інші. Я помічав лише, що мати трималася якомога далі від мене та відверталася так, що я не міг побачити її обличчя. Бачив я, що рука містера Мердстона була перев'язана полотняним бинтом.

Ніхто не може й уявити собі, якими довгими здавалися мені ці п'ять днів. У пам'яті моїй вони заступають місце рокам. Я уважно прислухався до всіх звуків у будинку, що доносились до мене: ось лунає дзвоник, коли відчиняються та зачиняються двері, бурмотять голоси, риплять східці під чиїмись ногами, ось сміх, свист, спів за стінами будинку — ці звуки здаються мені сумнішими за інші складові моєї самотності та ганьби — непевний крок годин, особливо вночі, коли я прокидаюся, думаючи, що вже ранок, але раптом усвідомлюю, що в домі ще ніхто не лягав спати, і вся довга ніч ще попереду; жахливі сни та кошмари; зміна ранку, дня, вечора; хлопці грають на кладовищі, а я стежу за ними здалеку, сидячи в кімнаті та соромлячись висунутися з вікна, щоб вони не дізналися про моє ув’язнення. Так дивно ніколи не чути свого голосу... Я почувався начебто бадьорим, коли їв та пив, але щойно я впораюсь з їжею — і бадьорість зникала. Якось увечері почався дощ, свіжий запах грози, дедалі швидше й швидше падали краплі, начебто намагаючись утопити мене в мороці та страху... Здавалося, минають не дні, а роки — вони яскраво і непорушно посіли місце в моїй пам'яті. В останню ніч мого ув’язнення я прокинувся, почувши, що хтось пошепки вимовляє моє ім'я. Я підвівся в ліжку та, простягаючи руки в темряві, сказав:

— Це ви, Пеготті?

Відповіді не було, але незабаром я знову почув своє ім'я, вимовлене таким таємничим і жахливим тоном, що я мало не знепритомнів з остраху, але тут-таки я зрозумів, що чую цей шепіт крізь замкову щілину.

Я навпомацки побрів до дверей, притулив губи до замкової шпарини і прошепотів:

— Це ви, Пеготті, люба?

— Я, любий мій Деві, — відповіла вона. — Будьте тихенькі, як миша, бо кішка може нас почути.

Я зрозумів, що вона мала на увазі міс Мердстон. I справді, це було слушне зауваження, бо кімната міс Мердстон розташовувалась поруч з моєю.

— Що з мамою, люба Пеготті? Вона дуже гнівається на мене?

Пеготті тихесенько заплакала по той бік замкової щілини, а я собі поплакав, поки вона відповіла:

— Ні, не дуже...

— Що зроб­лять зі мною, Пеготті, люба? Чи ви знаєте?

— До школи! Біля Лондона, — відповіла Пеготті.

Я змушений був попросити її повторити, бо перший раз її слова потрапили в горло: я забув відняти рота від замкової шпарини та притулити натомість вухо.

— Коли, Пеготті?

— Завтра.

— Так от чому міс Мердстон забрала одяг з мого комода? (Я забув раніше зазначити, що вона зробила це).

— Так, — шепотіла Пеготті. — У скриню.

— А я побачу маму?

— Так, — шепотіла Пеготті. — Вранці.

Тоді Пеготті щільно притиснула губи до замкової щілини і мовила наступні слова з таким почуттям і серйозністю, які, смію сказати, навряд чи будь-коли передавала інша замкова щілина. Після кожного короткого речення нянька моя схлипувала.

— Деві, любий... коли я не була вже така ласкава до вас... останнім часом... як була колись... то це не тому, що я не люблю вас... Я ще більше люблю вас, лялечко моя... Я гадала, що так для вас краще. І ще заради когось іншого... Деві, серденько, ви слухаєте? Ви чуєте?

— Чу... чу-у-ю, Пеготті, — ридав я.

— Дитятко моє! — з безмежною ніжністю продовжила далі Пеготті. — Ось що я хочу сказати… Ніколи не забувайте мене... Бо я ніколи не забуду вас... І я піклуватимуся про вашу маму, Деві... як колись піклувалася про вас... І я не залишу її... Настане день, коли вона щаслива буде покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної сварливої старої Пеготті. І я буду вам писати, любий мій. Хоч з мене неабияка грамотійка... І я... я... — Пеготті заходилася цілувати замкову щілину, бо ж мене вона цілувати не могла.

— Спасибі, люба Пеготті, — сказав я. — О, спасибі, спасибі! Чи обіцяєте ви мені одну річ, Пеготті? Напишіть містерові Пеготті й маленькій Ем’лі, і місіс Геммідж, і Гему, що я не такий поганий, як вони можуть подумати, та що я їх усіх люблю, особливо маленьку Ем’лі. Зробіть це, будь ласка, Пеготті!

Добра душа пообіцяла, і ми обоє гаряче поцілували замкову шпарину. Я пригадую навіть, що погладив її рукою, ніби то було обличчя моєї чесної няньки. Потім ми попрощалися. Після цієї ночі в моїх грудях зросло таке почуття до Пеготті, яке мені складно визначити. Вона не заступила місце моєї матері — ніхто не міг би зробити цього. Але вона знайшла певний притулок у моєму серці, до неї відчував я те, чого ніколи не відчував до жодної іншої людської істоти. Щось дивне було в цьому почутті. Та коли б вона, скажімо, померла, я не знаю, що робив би, як переніс би я цю трагедію.

Вранці міс Мердстон з'явилася, як і завжди, та оголосила, що мене відправляють до школи. Це не було вже для мене такою новиною, як вона гадала. Вона повідомила також, що я маю вбратися, зійти вниз і там поснідати. Внизу я застав матір; щоки її були дуже бліді, а очі — червоні. Я впав в її обійми й від усього серця попросив пробачення.

— О, Деві, — сказала вона. — Як міг ти завдати болю тому, кого я люблю! Будь добрим хлопчиком, благаю тебе, будь добрим. Я прощаю тебе. Але мені сумно, Деві, що в твоєму серці такі погані почуття.

Вони переконали її, що я зіпсований хлопець, і вона більше журилася про це, ніж про мій від’їзд. Болюче відчув я це. Я спробував з’їсти свій прощальний сніданок, але сльози крапали на бутерброд і лилися в чай. Іноді мати поглядала на мене, але одразу ж, глянувши на пильну міс Мердстон, починала дивитися вниз або вбік.

— Скриня мастера Копперфілда готова, — оголосила міс Мердстон, коли біля воріт почувся гуркіт коліс.

Я сподівався побачити Пеготті, але ні вона, ні містер Мердстон так і не з'явилися. Мій давній знайомий — візник — стояв у дверях. Скриню віднесли до візка.

— Кларо! — застережливо промовила міс Мердстон.

— Я готова, моя люба Джейн! — відповіла моя мати. — Прощавай, Деві. Тебе відсилають звідси для твого ж власного блага. Прощавай, дитя моє. На канікули ти повернешся додому та будеш тоді кращим хлопцем.

— Кларо! — повторила міс Мердстон.

— Авжеж, моя люба Джейн! — відказала моя матір, тримаючи мене. — Я прощаю тебе, мій любий хлопчику! Благослови тебе бог!

— Кларо! — повторила міс Мердстон.

Міс Мердстон була така ласкава, що супроводила мене до візка і дорогою висловила сподівання, що я покаюся раніше, ніж дійду до поганого кінця. Я сів у візок, і лінькувата кобила повезла нас геть.

V. Мене відіслали з рідного дому

Ми від'їхали вже, мабуть, з півмилі, і моя носова хустинка була вже зовсім мокра, коли раптом візник зупинився.

Виглянувши з візка, я побачив, на моє здивування, Пеготті, яка вискочила з-за паркану та влізла до мене у візок. Вона схопила мене в обійми і притиснула до себе, доки мій ніс не заболів, хоч я помітив це тільки згодом, коли вона мене відпустила. Ні слова не мовила Пеготті. Звільнивши одну руку, вона засунула її аж до ліктя в кишеню та витягла звідти кілька згортків з печивом, напхала ними мої кишені, сунула мені в руку гаманець, але не вимовила ні слова. Стиснувши мене обома руками в другий і останній раз, вона вибралася з візка й побігла геть. Здається мені, що на вбранні її не лишилося жодного ґудзика. Я підібрав один з них у візку і довго зберігав його на пам’ять.

Візник подивився на мене, ніби запитуючи, чи вона повернеться.

Я похитав головою і сказав, що, мабуть, ні.

— Тоді рушай! — гукнув візник лінькуватій шкапі, і та покірно попленталася далі.

До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!

Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: «Для Деві, на знак моєї любові». Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.

Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.

— Увесь шлях куди? — спитав візник.

— Туди! — сказав я.

— Куди це туди? — спитав візник.

— До Лондона, — відповів я.

— Та ця шкапа, — відповів візник, смикаючи віжками, — здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.

— То ви їдете тільки до Ярмута? — перепитав я.

— Атож, — відповідав візник. — А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.

Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він поглинув його вмить, наче слон, і на його великому обличчі з'явилося не більше виразу, ніж у слона.

— Це вона їх пече? — спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.

— Ви про Пеготті питаєте, сер?

— Ага! — сказав містер Баркіс. — Про неї!

— Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.

— Та невже? — сказав містер Баркіс.

Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:

— У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?

— Замлицяльників? — я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.

— За-ли-цяльників, — пояснив містер Баркіс. — Вона ні з ким не гуляє?

— Це ви про Пеготті?

— Еге ж. Про неї.

— О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.

— Не було, справді? — перепитав містер Баркіс.

Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.

— Тож вона пече, — мовив нарешті містер Баркіс, — усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?

Я відповів, що це безперечний факт.

— Гаразд. Ось, що я вам скажу, — заявив містер Баркіс. — Ви, мабуть, писатимете до неї?

— Я напевно напишу їй, — підтвердив я.

— Ага! — сказав він, помалу звертаючи погляд на мене. — Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?

— Що Баркіс має намір, — повторив я наївно. — Це й усе доручення?

— Еге ж, — задумливо відказав він. — Еге ж! Баркіс має намір.

— Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс, — сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси, — і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...

Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:

— Баркіс має намір. Ось і все.

Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:

Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Ем’лі.

Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала:

— Це маленький джентльмен з Блендерстона?

— Так, мем, — відгукнувся я.

— Ваше ім'я? — спитала леді.

— Копперфілд, мем, — відповідав я.

— Ні, не той, — відказала ця леді. — Тут не замовляли обіду ні для кого з таким прізвищем.

— То, може, для Мердстона, мем? — спитав я.

— Якщо ви мастер Мердстон, — сказала леді, — так чого це вам знадобилося називати спочатку інше прізвище?

Я пояснив їй стан речей. Леді смикнула дзвоник і гукнула:

— Вільяме! Проведіть до їдальні!

З кухні в протилежному кутку двору вискочив лакей; він, мабуть, дуже здивувався, що має проводити до їдальні всього лише такого малюка.

Їдальня була довгою просторою кімнатою; на стінах її висіло кілька великих географічних карт. Навряд чи почувався б я більше збентеженим, коли б карти були справжніми чужими країнами, які оточили мене. Тримаючи капелюха в руці, я ледве наважився присісти в кутку біля дверей, та й це здавалося мені до краю зухвалим. Побачивши, що лакей кладе на стіл скатертину та ставить посуд спеціально для мене, я зовсім почервонів з голови до п'ят.

Він приніс мені кілька баранячих котлеток з овочами і з таким гнівним виглядом зняв покришки з судків, що я злякався, чи не образив його чимсь. Але він дуже підбадьорив мене, поставивши стілець біля стола і привітно гукнувши:

— Ну, велетню! Гайда сюди.

Я подякував йому та сів край столу. Але мені дуже важко було орудувати ножем і виделкою хоч якось спритно і не поливати себе соусом, бо він стояв навпроти, суворо поглядаючи на мене. Щоразу, зустрічаючи його погляд, я жахливо червонів. Подаючи мені другу котлету, він сказав:

— Є для вас півпінти пива. Хочете зараз?

Я подякував і відповів:

— Так.

Тоді він вилив пиво з глечика у великий кухоль і підніс його проти світла. Воно мало чудовий вигляд.

— Оце так-так! — сказав він. — Здається, забагато, правда ж?

— Здається, забагато, — відповів я, усміхаючись.

Я дуже зрадів, побачивши, що він такий задоволений. Обличчя його було прищувате, очі весь час підморгували, а волосся стирчало на всі боки. Він стояв, підпершись однією рукою, тримаючи кухоль проти світла в другій руці, і мав дуже дружній вигляд.

— Був тут один джентльмен учора, — почав він, — здоровенний джентльмен на ім'я Топсоєр... Мабуть, ви чули про нього?

— Ні, — сказав я, — не думаю...

— У бриджах і в гетрах, у широкому брилі, в сірому пальті, крапчаста хустинка на шиї, — вів далі лакей.

— Ні, — сказав я безпорадно, — я не мав приємності…

— Він увійшов сюди, — сказав лакей, поглядаючи на кухоль, — замовив склянку цього пива… за всяку ціну… я не радив йому… випив і впав мертвий. Воно було занадто старе для нього. Не слід було йому пити, факт.

Я був дуже вражений оповіданням про цей сумний випадок і сказав, що, мабуть, краще мені випити трохи води.

— Та бачите, — мовив лакей, усе ще поглядаючи на пиво й заплющивши одне око, — наші хазяї не люблять, коли замовлене залишається невипитим. Це їх ображає. Але я вип'ю, якщо хочете. Я звик до нього, а звичка — це все. Сподіваюся, що це мені не дуже зашкодить, коли я тільки схилю голову назад і проковтну його швидко. Пити?

Я відповів, що він зробить мені послугу, випивши пиво, коли й справді думає, що може зробити це безпечно, але хай в жодному разі не чинить так собі на шкоду. Він нахилив голову назад, умить вилив собі в рота весь кухоль, і я страшенно злякався, що його спіткає доля бідолашного містера Топсоєра. Але все було гаразд. Воно йому ні трохи не зашкодило. Навпаки, питво начебто збадьорило його.

— А що це в нас тут? — спитав він, тикаючи виделкою в мою тарілку. — Чи не баранячі котлети?

— Баранячі котлети, — підтвердив я.

— О боже мій! — вигукнув він. — Я й не знав, що то баранячі котлети! Адже ж баранячі котлети — найкраща річ, щоб знешкодити поганий вплив цього пива. Хіба ж це не щасливий збіг обставин?

Отож він схопив однією рукою котлетку, а другою картоплину, і з'їв їх з чудовим апетитом, на моє велике задоволення. Потім він узяв другу котлетку та другу картоплину; а після цього — ще одну котлетку і ще одну картоплину! Коли ми з цим покінчили, він приніс мені пудинг і поставив його переді мною. Деякий час лакей задумливо стояв, ніби пережовуючи жуйку.

— Як подобається вам пиріг? — сказав він, ніби опам'ятавшись.

— Це пудинг, — відповів я.

— Пудинг? — вигукнув він. — Та й справді, боже мій, це таки пудинг! Що? — вів він далі. — Ви ж не збираєтеся сказати, що це пудинг із листкового тіста?

— Так, це він і є.

— Та слухайте, пудинг з листкового тіста, — крикнув він, беручись до столової ложки, — це мій улюблений пудинг. Хіба ж це не щасливий збіг обставин? Ану, малий, побачимо, хто швидше впорається.

Звичайно, що лакей упорався швидше. Іноді мені здавалося, що я випереджаю його. Але що значила моя чайна ложка перед його столовою ложкою, моя швидкість — перед його швидкістю, мій апетит — перед його апетитом! Після першого шматка я переконався, що не маю жодного шансу випередити його. Ніколи не бачив, щоб хтось так насолоджувався пудингом, як він. Коли нічого вже не лишилося, він ще весело реготав, мов продовжував насолоджуватися.

Побачивши, що він такий добрий приятель і товариш, я наважився попросити перо, чорнила й папір, щоб написати листа до Пеготті. Він не тільки негайно приніс це, але ласкаво дивився мені через плече, поки я писав листа. Коли я закінчив, він спитав мене, до якої школи я їду. Я відповів:

— Біля Лондона, — більше я нічого не знав.

— Ой лишенько, — зажурився він, — який жаль!

— Чому? — спитав я.

— О боже, — сказав він похитуючи головою, — саме в тій школі поламали хлопцеві ребро... два ребра… то був маленький хлопчик. Було йому… стривайте… скільки вам приблизно років?

Я відповів, що мені нема дев'яти.

— От саме стільки ж і йому було, — сказав він. — Йому було вісім років і шість місяців, коли йому зламали перше ребро; вісім років і вісім місяців, коли зламали друге і покінчили з ним.

Я не міг приховати від себе і від лакея, що то був неприємний збіг обставин, і спитав, як це зробили. Відповідь його не дуже підбадьорила мене, бо складалася вона з одного зловісного слова:

— Били!

Ріг кондуктора поштової карети проревів саме вчасно. Я підвівся і рішуче спитав, витягши гаманця з кишені, чи маю я щось сплатити.

— Аркуш паперу для листа, — відповів він. — Чи ви колись купували аркуш паперу для листа?

Я щось не пригадував.

— Це дорога річ, — сказав він, — бо податки великі — три пенси. Ось як обкладають нас податками в цій країні. Більш нічого, крім чайових. Про чорнило не будемо говорити, на ньому вже я втрачаю.

— Скільки ви... скільки я... скільки слід мені було... скільки треба було б заплатити на чай, насмілюся спитати? — пробелькотів я, зашарівшись.

— Коли б я не мав дітей, яким прищепили віспу, — сказав лакей, — я не взяв би й шести пенсів. Коли б я не підтримував стареньку матір та ще й улюблену сестру, — тут лакей почав дуже хвилюватися, — я не взяв би й фартінга. Коли б я служив на доброму місці та зі мною тут добре поводились, я б сам просив вас прийняти подарунок, але не брав би з вас. Та я живу в розбитій халупі... сплю на вугіллі, — тут лакей залився сльозами.

Мене дуже зворушило його нещастя, і я відчув, що кожен подарунок, менший за дев'ять пенсів, був би ознакою жорстокості та безжальності. Тоді я дав йому один з моїх блискучих шилінгів. Він узяв гроші з превеликою поштивістю та відразу підкинув монету, аби переконатися, що вона не фальшива.

Я був трохи розчарований, коли дізнався, що мав би з’їсти обід самостійно, без будь-чиєї допомоги. Це я зрозумів, почувши, як та жінка з вікна сказала кондукторові, коли той допомагав мені всістися до карети:

— Обережніше з цим хлопчиком, Джордже, бо він може луснути!

Ще й служниці вискочили з дверей і, сміючись, дивилися на мене, як на маленьке диво. Мій бідолашний друг лакей, забувши про своє лихо, здається, аж ніяк не був стурбований цим. Навпаки, він без усякого сорому приєднався до загального сміху — напевно, саме в цей момент я почав сумніватися в ньому. Але я був по-дитячому простодушний і звик вірити дорослим (дитячі риси, які, на жаль, мають передчасно замінитися життєвою мудрістю), тому навіть і тоді не насмілився хоч якось серйозно підозрювати його.

Мушу визнати, що дуже неприємно було мені так незаслужено стати об’єктом жартів кур’єра і кондуктора. Вони сказали, що карета посувається важко, бо я в ній сиджу, і що краще було відіслати мене вантажною фурою. Оповідання про мій уявний апетит миттю облетіло всіх пасажирів і дуже звеселило їх. Вони запитували, чи платитимуть за мене в школі як за двох братів, чи як за трьох. Усю дорогу розважалися вони подібними приємними жартами. Найгіршим було розуміти, що я маю соромитись їсти, якби з’явилася така можливість, і що після легенького обіду я мав лишатися голодним усю ніч (поспішаючи, я забув свої пироги в готелі). Мої побоювання виправдалися. Коли ми зупинилися повечеряти, я не наважився нічого замовити собі, хоч мені й дуже хотілося. Сівши біля каміна, я сказав, що нічого не хочу. Та й це не врятувало мене від жартів. Хрипкоголосий джентльмен з грубим обличчям, який жував бутерброди майже всю дорогу, крім того часу, коли смоктав пиво з пляшки, сказав, що я схожий на плямистого удава, який за один раз наїдається на довгий час. По цій мові він моментально почав уминати варену яловичину...

Ми вирушили з Ярмута о третій годині дня та мали прибути до Лондона щось о восьмій годині наступного ранку. Був погожий літній вечір. Ми проїжджали через село, і я уявляв собі, якими виглядають хати всередині, що роб­лять мешканці. Хлопчаки бігли за нами й чіплялися за ресори, а я розмірковував, чи живі їхні батьки, чи щасливі вони вдома. Багато про що думав я, але весь час мої думки поверталися до того місця, куди я їхав. Жахливі то були роздуми. Іноді я повертався в уяві своїй додому і до Пеготті. Я намагався пригадати, яким добрим хлопчиком я був до того, як укусив містера Мердстона. Здавалося мені, що відтоді минула вже ціла вічність.

Ніч була не такою приємною, як вечір, бо похолоднішало. Я сидів, затиснений між двома джентльменами — хрипкоголосим та іншим. Засинаючи, вони мало не розчавили мене. Іноді вони так боляче стискали мене, що я не міг утриматися від крику:

— О, будь ласка!

Вони незадоволено прокидалися. Навпроти мене сиділа літня леді, яка, загорнута у велике хутряне манто, скидалась у темряві більше на копицю сіна, ніж на леді. Ця леді везла з собою кошик і не знала, куди його подіти. Нарешті їй спало на думку, що ноги в мене короткі, а тому кошика можна поставити під мене. Дуже мучив мене цей кошик, я почувався зовсім нещасним. Та варто було мені хоч трохи ворухнутися, як посуд у кошику починав бряжчати, а леді люто штовхала мене ногою, говорячи:

— Слухайте, ви, не метушіться! Ваші кістки певно ще досить молоді!

Нарешті, зійшло сонце, і сон моїх супутників став легший. Не можна і змалювати труднощів, які переборювали вони уві сні, жахливо зітхаючи й хропучи. Що вище підіймалося сонце, то легше ставало їм спати, і помалу вони один по одному прокинулися. Мене дуже здивувало, пригадую, що кожен з них намагався вдати, ніби він зовсім не спав. Ще й тепер дивує це мене, бо я часто бачив, що з усіх слабкостей людина найменше схильна визнавати, що заснула в поштовій кареті. Так я й досі не можу зрозуміти цього.

Зайве й казати, яким чудовим місцем здався мені Лондон здалеку, як уявляв я собі пригоди своїх улюблених героїв там, як вирішив я, що в Лондоні більше див і лиха, ніж у всіх містах світу. Помалу наближалися ми до нього і вчасно прибули до заїжджого двору у Вайтчепелі. Забув, чи то був «Синій бик» чи «Синій ведмідь». Та пригадую, що то було «Синє Щось», і зображення його намальоване було на задку нашого диліжанса.

Кондуктор глянув на мене, сходячи на землю, і проказав у двері контори:

— Хто чекає тут на хлопчика, записаного в книгу під ім'ям Мердстон з Блендерстона, графство Суффолк, до запитання?

Ніхто не відповідав.

— Спитайте про Копперфілда, будь ласка, сер, — сказав я, безнадійно поглядаючи вниз.

— Може, хто чекає на хлопчика, який записаний під ім'ям Мердстона з Блендерстона, графство Суффолк? Цей юнак також носить ім’я Копперфілда і має чекати, коли за ним прийдуть, — сказав кондуктор. — Гей! Чи тут чекає хтось на такого?

Ніхто не чекав на мене. Я збентежено озирнувся навкруги, але запитання кондуктора не справило ніякого враження на всіх присутніх, крім одноокого чоловіка в гетрах, який порадив начепити мені нашийника та прив'язати в стайні.

Принесли східці, і я зійшов слідом за тією леді, що скидалася на копицю сіна; я не насмілювався й ворухнутися, поки не забрали її кошика. Тим часом усі пасажири залишили карету, незабаром винесли багаж, коней відвели ще раніше, і ось кілька слуг відкотили карету вбік. Та все ще ніхто не з'являвся за вкритим пилюгою хлопчиком з Блендерстона, графство Суффолк.

Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити. Я завітав до контори і на запрошення клерка сів на ваги, що на них важили багаж. Поки я сидів, дивлячись на згортки, пакунки та книжки, вдихаючи запах стайні (назавжди відтоді пов’язаний для мене з тим ранком), вервечка найжахливіших думок марширувала через мій мозок. А що, коли ніхто не прийде за мною, то чи довго згодяться вони тримати мене тут? Чи вистачить мені сім шилінгів на цей час? Чи муситиму я спати вночі в одному з дерев’яних ящиків серед багажу і митися біля помпи надворі вранці, чи може мене виганятимуть кожної ночі та дозволятимуть приходити чекати на посланця, тільки коли вранці відчинятимуть контору? А що, коли нема ніякої помилки, і містер Мердстон вирішив просто таким чином позбутися мене — що тоді мені робити? Якщо вони й дозволять мені лишатися тут, доки я не витрачу своїх семи шилінгів, то я не можу сподіватися на дозвіл лишитися, коли почну вмирати з голоду. Це було б явно незручно і неприємно для відвідувачів, та ще й хазяї «Синього Чогось» ризикували би витратами на похорон. Коли б я подався геть і спробував пішки повернутися додому, то чи міг я сподіватися пройти такий довгий шлях і чи міг я бути певний у будь-кому, крім Пеготті, навіть коли б я дійшов додому? Може, варто розшукати найближчих представників влади і запропонувати свої послуги як солдата чи моряка? Та ні, я був занадто малий, і, мабуть, вони не взяли б мене. Цi думки й ще сотні подібних думок кидали мене в жар, я тремтів від поганих передчуттів. У самому розпалі цих гарячкових уявлень якийсь чоловік увійшов і прошепотів щось клеркові. Той зняв мене з вагів і передав прибулому, ніби я був куплений, зважений, оплачений і виданий покупцеві.

Виходячи з контори, рука в руку з цим новим знайомим, я нишком глянув на нього. То був худорлявий блідий молодий чоловік, з запалими щоками й з підборіддям, майже таким само чорним, як у містера Мердстона; але на цьому схожість закінчувалася, бо бакенбарди його були поголені, а волосся було не блискуче, а брудне та скуйовджене. Він був у чорному костюмі, теж досить брудному і зім'ятому, рукава й халяви були йому занадто короткі; його біла хустка на шиї була не зовсім чиста. Я не думав і не думаю, що ця хустка була єдиною білизною, яку він носив, але то була єдина білизна, яку він показував або про яку можна було хоч здогадатися.

— Ви — новий хлопчик? — спитав він.

— Так, сер, — відповів я.

Принаймні так я вважав. Я не знав цього напевне.

— Я — один з вихователів Салем-Гаузу, — сказав він.

Я вклонився йому і сповнився побожного страху. Я навіть соромився натякнути ученому і вихователеві Салем-Гаузу на таку рядову річ, як моя скриня, і ми пройшли чималеньку віддаль від двору, доки я насмілився зауважити про це. Ми повернулися після того, як я несміливо висловив думку, що скриня може пізніше стати мені в пригоді. Вихователь сказав клеркові, що візник має приїхати по скриню ввечері.

— Пробачте, сер, — мовив я, коли ми відійшли на ту ж відстань, що й раніше, — це далеко?

— Біля Блекгідза, — відповідав він.

— А це далеко, сер? — збентежено перепитав я.

— Далеченько, — сказав він. — Ми потім поїдемо поштовою каретою. Щось із шість миль.

Я почувався таким кволим і стомленим, що сама навіть думка про шестимильну прогулянку лякала мене. Я наважився сказати йому, що нічого не їв цілу ніч, і що коли б він дозволив мені купити щось поїсти, то я був би дуже зобов’язаний йому. Це його начебто здивувало, — пригадую, як він зупинився і глянув на мене, — і, поміркувавши деякий час, він сказав, що хотів завітати до однієї старої особи, яка живе поблизу, і що найкраще для мене було б купити трохи хліба або ще чогось корисного, поснідати в її домі, де ми зможемо дістати трохи молока.

Отож ми зазирнули у вікно пекарні, я вказав на кілька сортів хліба, але вихователь не схвалив мій вибір, нарешті ми вибрали добрий шматок сірого хліба, який коштував мені три пенси. Потім у бакалійній крамничці ми купили яйце і шматок смугастої шинки; мені здалося, що я дістав багато решти з другого свого блискучого шилінга, а тому я визнав Лондон дуже дешевим місцем. Заготувавши провіант, ми рушили крізь величезний гамір і галас, який неймовірно приголомшив мене. Пішли ми через міст, що, без сумніву, був Лондонським мостом (здається, вчитель навіть пояснив це мені, але я майже спав), аж доки не дісталися бідного будинку, який був частиною якоїсь богадільні; я зрозумів це з зовнішнього вигляду будинку і надпису над ворітьми, який оголошував, що богадільня ця збудована для двадцяти п'яти бідних жінок.

Вихователь із Салем-Гаузу відчинив одні з кількох маленьких чорних дверей, які були дуже схожі між собою; збоку і згори біля кожних дверей було по маленькому скісному віконцю. Ми увійшли в кімнату однієї з тих бідних старих жінок; вона саме тоді роздмухувала вогонь, щоб зігріти воду в казанку. Побачивши вихователя, стара припинила роботу, поклала міхи для роздмухування на коліна і пролепетала щось схоже на «мій Чарлі!». Але побачивши мене, вона підвелась і, потираючи руки, збентежено й незграбно спробувала зробити реверанс.

— Чи можете ви приготувати цьому юному джентльменові його сніданок? — спитав вихователь із Салем-Гаузу.

— Чи можу я? — сказала стара. — Таки можу, напевно.

— Як почувається сьогодні місіс Фіббітсон? — спитав вихователь, глянувши на другу стару жінку, що сиділа у великому кріслі перед вогнем. Жінка ця являла собою таку купу лахміття, що я й донині радий, що тоді помилково не сів на неї.

— Ах, їй дуже погано, — відповідала перша стара жінка. — Сьогодні — один з її поганих днів. Коли б вогонь згаснув чомусь, так вона, мабуть, теж загасла б і ніколи більше не повернулася до життя.

Я теж глянув на неї. Хоч день був теплий, та вона начебто не думала ні про що, крім вогню. Мені здавалося, що вона навіть заздрить казанку, який стоїть на вогні. Маю підстави гадати, її розгнівало те, що вогонь змушений був варити для мене яйце й смажити шинку. Я побачив на власні здивовані очі, як вона погрожувала мені кулаком, коли пророблялися ці кулінарні операції і ніхто інший не дивився на неї. Сонячне проміння проходило крізь віконце, але вона повернулася спиною до сонця і загороджувала вогонь спинкою крісла, так, ніби то вона зігрівала вогонь, а не навпаки. Дуже недовірливо стежила вона за полум’ям. Готування мого сніданку закінчилося, вогонь запалав дужче, і стара так розвеселилася, що голосно розсміялася. Дуже немелодійний сміх у неї був, мушу сказати.

Я взявся за свій сірий хліб, яйце і шмат шинки, що до них приєднали кухоль молока, і почав розкішний бенкет. У самому розпалі цього бенкету стара звернулася до вихователя:

— Ви захопили з собою флейту?

— Так, — відказав він.

— Заграйте на ній, — благально мовила стара. — Заграйте.

Тоді вихователь засунув руку за обшлаг свого пальта і витяг флейту, розділену на три частини, згвинтив її та негайно почав грати. Я маю враження, після багатьох років міркування про це, що ніколи ніхто в світі не грав гірше. Звуки ці були найжахливіші з усіх природних або штучних звуків, які я будь-коли чув. Не знаю, що то був за мотив, — якщо взагалі було щось подібне до мотиву в його грі, в чому я маю великі сумніви, — але вплив цієї музики на мене був такий, що спочатку я згадував усі свої лиха, допоки не стало важко втримати сльози; потім я втратив апетит; і нарешті, мені так захотілося спати, що я вже не міг тримати відкритими очі. Тож вони заплющувалися дедалі міцніше, і я почав куняти… Все пливе переді мною в якомусь тумані. У тумані пливе маленька кімната, з відкритим буфетом у кутку і з твердими стільцями, у тумані — малесенькі східці, що ведуть до кімнати нагорі, і три павичеві пера, що висять над каміном — пригадую, увійшовши, я уявив собі, що подумав би павич, коли б знав, яка доля судилася його оздобі… Я куняю, я засинаю. Зникають звуки флейти, чую я натомість рипіння коліс поштової карети, і я знову їду. Карету штовхнуло, я раптом прокинувся, знову чую звуки флейти, вихователь із Салем-Гаузу сидить, схрестивши ноги, і журно грає, а стара в захваті слухає його. Ось вона зникає в тумані, зникає в тумані й він, зникає в тумані все, нема вже ні флейти, ні вихователя, ні Салем-Гаузу, ні Девіда Копперфілда — нічого, крім важкого сну.

Мабуть, мені наснилося, що, коли він дмухав у цю нещасну флейту, стара, яка в екстазі все ближче і ближче підходила до нього, схилилася над спинкою його стільця й любовно обійняла за шию, а він на мить зупинив свою гру. Я був у якомусь перехідному стані між сном і явою, бо саме в той час чи за мить по тому, як він закінчив грати, — а це дійсно-таки відбулося насправді, — я побачив і почув, як ця сама стара спитала місіс Фіббітсон:

— Хіба ж не чудово?

А міс Фіббітсон відповіла:

— Авжеж, авжеж! — і кивнула головою в бік вогню. Я підозрюю, що саме вогневі вона приписувала цю музику.

Коли я, мабуть, довгенько покуняв, вихователь Салем-Гаузу знову розгвинтив свою флейту на три частини, поклав її назад за обшлаг пальта і пішов зі мною геть. Дуже швидко ми зустріли карету і сіли на дах. Але я так смертельно хотів спати, що за першої ж зупинки мене поклали всередину, де не було пасажирів. Там я міцно спав. Прокинувшись, я побачив, що коні поволі тягнуть карету на крутий пагорб між зеленими деревами. Карета зупинилася, прибувши на кінцеву станцію.

Ми з вихователем пройшли коротку відстань до Салем-Гаузу. Цей будинок був оточений високою цегляною стіною й мав дуже похмурий вигляд. Над ворітьми в цій стіні висіла дошка з написом «Салем-Гауз». Ми подзвонили, і крізь ґрати у воротах на нас глянуло сердите обличчя; коли ворота відчинилися, я побачив, що обличчя це належить дебелому чоловікові з дерев'яною ногою; у нього була товста бичача шия, опукле бичаче чоло і коротко пострижене волосся на голові.

— Новий хлопчик, — сказав вихователь.

Чоловік з дерев'яною ногою окинув мене всього поглядом — це не забрало багато часу, бо я був істотою невеликою — замкнув ворота за нами і витяг ключ зі шпарини. Ми пішли до будинку серед темних дерев. Раптом чоловік з дерев'яною ногою гукнув моєму супутникові:

— Гей!

Ми обернулися. Він стояв перед дверима своєї маленької сторожки, тримаючи пару черевиків у руці.

— Ось! Швець заходив, — сказав він, — коли вас не було, містере Мелл. Він каже, що не може їх більше полагодити. Він каже, що тут і шматка колишніх черевиків не лишилося. Він дивувався, що ви сподіваєтеся полагодити це.

Сказавши так, він жбурнув черевики містерові Меллу. Той повернувся на кілька кроків назад, щоб підняти їх, і дивився на них (дуже розпачливо) весь час, поки ми йшли разом. Тоді я помітив уперше, що черевики на його ногах були ще гіршими і що його шкарпетка стирчить в одному місці, наче брунька.

Салем-Гауз являв собою квадратну цегляну будівлю з флігелями, вигляд він мав голий і непривабливий. Все навкруги було напрочуд тихим. Я сказав містерові Меллу, що, мабуть, хлопці пішли кудись, але його начебто здивувало моє незнання, що то був час канікул. Усі хлопці роз’їхалися по своїх домівках. Містер Крікль, власник закладу, відпочивав на морському березі з місіс і міс Крікль. А мене послали сюди під час канікул на покарання за мій злочин. Усе це він пояснив мені дорогою.

Я глянув на шкільний клас, куди він привів мене, і він здався мені найбільш спустошеним і жалюгідним місцем у світі. Я й тепер бачу його. Довга кімната з трьома довгими рядами парт і шістьма рядами лав. По стінах понатикані цвяхи для капелюхів і грифелевих дощок. Уривки старих зошитів укривають брудну підлогу. Кілька коробок для шовковичних черв’яків зроблені теж із зошитів і розкидані по партах. Дві бідолашні білі мишки, покинуті своїм власником, бігають униз і вгору у запорошеному пилом замку, зробленому з картону і дроту, і своїми червоними оченятами шукають по всіх кутках чогось їстівного. Пташка в клітці, лише трохи більшій розмірами за неї саму, насуплено злітає на жердинку в два дюйми заввишки і зістрибує звідти, але вона не співає і не щебече. Якийсь дивний нездоровий запах стоїть в кімнаті — ніби запах пліснявого оксамиту, гнилих яблук чи погнилих книжок. Навряд чи більше чорнил розлито було б по цій кімнаті, коли б вона не мала покрівлі і небеса сипали б чорнильним дощем, снігом і градом в усі пори року.

Містер Мелл залишив мене та поніс свої неполагоджені черевики нагору. Я поволі почвалав до іншого кінця кімнати, спостерігаючи всі ці речі. Раптом я наштовхнувся на картонний плакат, який лежав на парті. На плакаті цьому були старанно написані такі слова: «Стережіться його! Він кусається!» Я негайно сховався за парту, бо гадав, що там зачаївся щонайменше великий пес. Але як пильно не озирався я навкруги, так і не зміг побачити нічого подібного. Я все ще шукав цю страшну істоту, коли містер Мелл повернувся і спитав, що я роблю.

— Прошу пробачення, сер, — сказав я, — я шукаю собаку.

— Собаку? — спитав він. — Якого собаку?

— А хіба то не собака, сер?

— Який-такий собака?

— А такий, що його треба стерегтися, сер, що кусається?

— Копперфілде, — понуро сказав він, — то не собака. То хлопчик. Я маю наказ, Копперфілде, повісити цей плакат вам на спину. Мені дуже сумно почати цим знайомство з вами, але я повинен це зробити.

Тут він нахилив мене й повісив мені на плечі, мов торбу, плакат, який зроблений був спеціально з цією метою. І куди б я не пішов після цього, я мав задоволення носити його.

Ніхто не може уявити собі, що вистраждав я через цей плакат. Чи міг мене бачити хтось, чи ні — все одно мені зав­жди здавалося, що хтось читав його. Я не міг заспокоїтися навіть тоді, коли обертався та нікого не бачив позаду. Бо де б не була моя спина, я завжди уявляв, що за нею хтось є. Жорстокий чоловік з дерев'яною ногою додав ще більше лиха до моїх страждань. Він був тут владою, і варто йому було побачити, що я притулюся до дерева, стіни чи будинку, він ревів з-за дверей своєї сторожки:

— Гей, ви, сер! Копперфілде! Покажіть цей ваш значок, або ж я напишу скаргу на вас!

Майданчик для ігор являв собою голий, усипаний гравієм двір; на нього виходили задній фасад будинку і службові приміщення. Я знав, що слуги читають цей плакат, що м’ясник читає, що пекар читає, що кожен, одним словом, хто приходив до будинку вранці, коли мені наказано було гуляти, читав, що мене слід стерегтися, бо я кусаюся. Пригадую, що я прямо-таки почав боятися сам себе, наче якогось дикого хлопця, що кусається.

На старих воротах цього майданчика для ігор хлопці мали звичай вирізувати свої імена. Ворота були цілком укриті цими написами. Сповнений жаху перед кінцем канікул, коли мають повернутися хлопці, я не міг прочитати жодного з тих імен, не замислившись, яким тоном і з яким притиском читатиме власник того імені: «Стережіться його! Він кусається!» Був один хлопець, якийсь Дж. Стірфорс, який вирізував своє ім'я дуже глибоко і дуже часто. Я подумав, що він прочитає той напис міцним голосом, а потім наскубе мені чуба. Був інший хлопець, Томмі Тредльс — я боявся, що він зробить з цього собі забавку й удаватиме, ніби страшенно лякається мене. Був третій, Джордж Демпль — він, як я собі уявляв, співатиме ті слова. Дивився я, маленька тремтяча істота, на ці ворота, аж доки мені не здалося, що власники всіх тих імен, — їх було сорок п'ять тоді в школі, як повідомив містер Мелл, — під загальне радісне схвалення відсилають мене до суду та гукають кожен на свій манір: «Стережіться його! Він кусається!»

Цей жах переслідував мене серед парт і лав. Цей жах переслідував мене серед рядів порожніх ліжок, коли я просувався між ними до свого; він не покидав мене і в моєму власному ліжку. Пригадую, ніч за ніччю я марив, як знову гуляю зі своєю матір'ю, як їду гостювати до містера Пеготті, як подорожую на даху поштової карети, як знову обідаю з моїм нещасним другом, лакеєм, — і в усіх цих випадках люди раптом скрикують і злякано зупиняються, побачивши, на моє лихо, що на мені лише нічна сорочка й той плакат.

Ставали нестерпними монотонні дні мого життя, коли я постійно з жахом чекав на день відкриття школи. Містер Мелл щодня задавав мені багато уроків. Але я успішно виконував їх, бо там не було містера і міс Мердстонів. Перед уроками і після них я йшов на прогулянку, і за мною стежив, як я вже зазначив, чоловік на дерев'яній нозі. Туман навколо будинку, зелені поламані флагштоки у дворі, стара потріскана бочка з водою, сірі пні кількох похмурих дерев, які начебто висмоктали більше дощу і бачили менше сонця, ніж усі інші дерева — як жваво постає все це у моїй пам’яті. О першій годині ми обідали — містер Мелл і я — в кутку довгої їдальні, заставленої столами, де пахло жиром. Потім ми знову сідали за уроки аж до чаю, що його містер Мелл пив із синьої чашки, а я — з бляшаного кухлика. Цілий день і до сьомої чи восьмої години ввечері містер Мелл за своєю ветхою партою в класі ревно працював, озброєний пером, чорнилами, лінійкою, книжками й паперами. Я потім довідався, що то він приводив до ладу рахунки за останнє півріччя. Закінчивши справу, він витягав свою флейту й грав на ній, аж доки мені починало здаватися, що він помалу видмухає всю свою душу у великий отвір на одному кінці флейти, і вона вислизне з іншого кінця.

Уявляю себе маленького у тьмяно освітлених кімнатах. Ось сиджу я, схиливши голову на руки, прислухаючись до журливої музики містера Мелла та зубрячи уроки на завтра. Уявляю, як я закриваю книжки і все ще слухаю журливу музику містера Мелла. Під звуки флейти бачу я свій рідний дім, чую віяння вітру в ярмутських долинах; сум і самотність охоплюють мене. Уявляю, як я йду спати, крокуючи порожніми кімнатами, як сідаю на ліжко і плачу за ласкавими словами, що їх мені казала Пеготті. Уявляю, як сходжу вниз уранці і дивлюся крізь вікно на шкільний дзвін, що висить на верхівці флігеля, під флюгером. З жахом думаю я про той час, коли цей дзвін закличе Дж. Стірфорса та інших до навчання. Але це не найбільші мої побоювання. Більше за все боюся я лише того часу, коли чоловік на дерев'яній нозі відчинить заіржавлені ворота, щоб впустити жахливого містера Крікля. І хоч я був не дуже небезпечною особою, але зав­жди носив ту саму пересторогу на своїй спині.

Містер Мелл ніколи не розмовляв багато зі мною, але ніколи він не був зі мною жорстоким. Ми потоваришували без балачок. Забув я зазначити, що він іноді розмовляв сам із собою, кривив обличчя, стискав кулаки, скрипів зубами і сильно скуб себе за волосся. Була в нього така особливість. Спочатку вона лякала мене, проте згодом я звик до неї.

VI. Я збільшую коло своїх знайомих

Отак я жив щось із місяць. Раптом чоловік з дерев'яною ногою почав шкутильгати повсюди зі шваброю й відром води. Я припустив, що ці готування робляться до прийому містера Крікля та хлопців, і не помилився. Незабаром швабра вдерлася до класу й вигнала містера Мелла та мене. Тепер ми кілька днів жили, де доведеться, і завжди заважали двом чи трьом молодим жінкам, які раніше рідко показувалися на очі. Ми весь час потопали в хмарах пороху, і я чхав так, неначе Салем-Гауз був великою табакеркою.

Одного дня містер Мелл повідав мені, що містер Крікль повернеться додому цього вечора. Після чаю я почув, що він повернувся. Перед тим, як лягати спати, чоловік з дерев'яною ногою повів мене до хазяїна.

Та частина будинку, де жив містер Крікль, була значно краща за нашу. Його затишний садок виглядав таким приємним після нашого курного майданчика для ігор, що був пустелею в мініатюрі, та на якому, мені здавалося, тільки верблюд чи дромадер міг почуватися привільно. Та я вважав нечуваною зухвалістю навіть звернути увагу на те, що і коридор виглядав затишно. Я йшов цим коридором, заздалегідь тремтячи перед містером Кріклем. Увійшовши до кімнати, я був уже такий переляканий, що майже не помітив ані місіс Крікль, ані міс Крікль (а вони обидві були у вітальні), ні будь-кого іншого, крім містера Крікля. Цей дебелий джентльмен, увішаний годинниковими ланцюжками і брелоками, сидів у кріслі, перед ним стояли великий кухоль і пляшка.

— Еге! — сказав містер Крікль. — Так оце той юний джентльмен, що йому треба підпиляти зуби? Оберніть його.

Чоловік на дерев'янці повернув мене так, щоб видно було плакат. Коли, на думку сторожа, минуло досить часу, щоб ґрунтовно розглянути напис, він знову повернув мене лицем до містера Крікля і зайняв місце збоку від хазяїна. Обличчя містера Крікля було вогненно-червоне, маленькі очі глибоко сиділи в голові; на чолі йому випиналися товсті жили, у нього був коротенький ніс і велике підборіддя. На маківці в нього рожевіла лисина в обрамленні рідкого сивого волосся, яке двома вогкуватими пасемцями зачесане було наперед. Найбільше вразило мене те, що він начебто не мав голосу і говорив пошепки. Може, це вартувало йому великих зусиль, а може, він гнівався, що говорить так кволо, але коли він говорив, то сердите обличчя його ставало ще сердитішим, жили набухали ще більше; тому я тепер не дивуюся, що ця його вада тоді вразила мене, як головна характерна особливість містера Крікля.

— Гаразд, — сказав містер Крікль, — а як з поведінкою в цього хлопця?

— Нічого поки що поганого, — відповів чоловік із дерев’яною ногою, — випадків не було.

Містер Крікль, здалося мені, був розчарований. Проте, гадаю, що місіс і міс Крікль (тоді я вперше помітив їх, вони обидві були худорляві й тихі) не були розчаровані.

— А йдіть-но сюди, сер! — сказав, кивнувши мені, містер Крікль.

— А йдіть-но! — сказав дерев'яноногий, повторюючи цей жест.

— Я маю щастя бути знайомим з вашим вітчимом, — прошепотів містер Крікль, беручи мене за вухо, — це дуже поважний чоловік, чоловік з твердим характером. Він знає мене, і я його знаю. А ви мене знаєте? Га? — сказав містер Крікль, з моторошною грайливістю щипаючи мені вухо.

— Ще ні, сер, — відповів я, звиваючись від болю.

— Ще ні? Га? — повторив містер Крікль. — Та незабаром дізнаєтесь! Га?

— Незабаром дізнаєтесь! Га? — повторив дерев'яноногий. Згодом я пересвідчився, що він, зі своїм міцним голосом, був зав­жди ніби перекладачем промов містера Крікля до хлопців. Я, дуже зляканий, сказав, що сподіваюся незабаром дізнатися, коли така його воля. Весь час я відчував, що вухо моє палає: він так боляче щипав його.

— Я вам скажу, хто я такий, — шепотів містер Крікль, випускаючи нарешті моє вухо, але востаннє так скрутивши його, що сльози виступили в мене на очах. — Я — кремінь.

— Кремінь! — повторив чоловік з дерев'яною ногою.

— Коли я кажу, що зроблю якусь річ, то я роблю її, — сказав містер Крікль. — Як я хочу, щоб було зроблено щось, то це буде зроблено.

— ...щоб було зроблено, то буде зроблено, — повторив Дерев'яна Нога.

— У мене характер рішучий, — вів далі містер Крікль. — Отакий я. Я виконую свій обов'язок. От що я роблю. Коли моя плоть і кров, — кажучи це, він глянув на міс Крікль, — повстає проти мене, то вона більше не плоть і не кров моя. Я її жену геть. Чи той волоцюга, — звернувся він до чоловіка з дерев’яною ногою, — заходив сюди знову?

— Ні, — була відповідь.

— Ні, — сказав Крікль, — він добре мене знає. Він знає мене. Не пускати його! Кажу я вам, не пускати його, — промовив містер Крікль, вдаривши рукою об стіл і глянувши на місіс Крікль, — бо він мене знає! А тепер ви теж трохи знаєте мене, мій юний друже, і можете йти. Відведіть його.

Я дуже зрадів цьому наказу, бо місіс і міс Крікль витирали собі очі, і я турбувався за них не менше, ніж за самого себе. Але я збирався звернутися до господаря з проханням про одну річ, яка дуже непокоїла мене. Тому я не міг утриматися, хоч сам здивувався з такої сміливості.

— Будь ласка, сер... — почав я.

Містер Крікль прошепотів:

— Га? Це що таке?

Він уп'яв у мене очі, ніби хотів спопелити своїм поглядом.

— Будь ласка, сер, — пробелькотів я, — коли б мені дозволили (я справді дуже шкодую, сер, про свій вчинок...), коли б мені дозволили зняти цей напис, доки хлопці не повернулися...

Чи серйозно зробив це містер Крікль, чи він тільки хотів налякати мене, — я не знаю. Але він скочив з крісла, і я стрімголов подався геть, не чекаючи на чоловіка з дерев'яною ногою. Я біг, не зупиняючись, аж до своєї спальні. Побачивши, що мене не переслідують, я ліг у ліжко, бо вже був час спати, та кілька годин пролежав, тремтячи, без сну.

Наступного ранку повернувся містер Шарп. Містер Шарп був перший вихователь, чином вищий за містера Мелла. Містер Мелл їв разом з хлопцями, а містер Шарп обідав і вечеряв за столом містера Крікля. Містер Шарп був кволий джентльмен тендітного вигляду, з довжелезним носом; голову він зав­жди хилив набік, ніби вона була занадто важкою для нього. Волосся його було дуже м'яке і хвилясте. Але перший же з хлопців, який повернувся з канікул, доповів мені, що то була перука (та ще й придбана у торгівця старими речами), і що містер Шарп щосуботи ввечері ходить її завивати.

Не хто інший, як Томмі Тредльс збагатив мене цими знаннями. Він першим з хлопців повернувся до школи. Він відрекомендувався, повідомивши, що я можу знайти його ім'я на правому стовпі воріт, над верхньою завісою.

— Тредльс? — спитав я, бо дуже добре вивчив ці ворота.

— Власною персоною, — відказав він і попросив скласти докладний звіт про мене та мою сім’ю.

Для мене то була щаслива обставина, що Тредльс повернувся першим. Йому так сподобався мій плакат, що він позбавив мене від хвилювань через очікувані викриття чи приховування. Щойно прибував якийсь хлопчик, великий чи маленький, Томмі рекомендував мене такими словами:

— Дивіться! От забавка!

На щастя, хлопці здебільшого поверталися в сумному настрої і не так люто кидалися на мене, як я очікував. Щоправда, дехто з них витанцьовував навколо мене якийсь індійський танець, а більша частина не могла утриматися від спокуси подражнити мене собакою: вони гладили і пестили мене, щоб я не кусався, та казали: «На місце, Рябко!» Я, звичайно, бентежився серед такої сили незнайомих хлопців, і це вартувало мені трохи сліз. Але загалом усе обійшлося краще, ніж я гадав.

Проте я не вважався формально прийнятим до компанії школярів, аж доки не прибув Дж. Стірфорс. До цього добродушного на вигляд хлопця, який мав репутацію першого учня і який був років на шість старший, мене привели, ніби до високої урядової особи. Під наметом на майданчику для ігор він розпитав про подробиці мого покарання і ласкаво висловив свою думку, що то «дурниці»; за це я лишився вдячним йому назавжди.

— Скільки у тебе грошей, Копперфілде? — спитав він, прогулюючись зі мною після того, як вищезгаданим висловом покінчив з моїми справами.

Я сказав йому, що маю сім шилінгів.

— Краще було б віддати їх мені на схов, — сказав він. — Принаймні ти можеш це зробити, коли хочеш. А не хочеш — не треба.

Я поспішив погодитися з його дружньою пропозицією, і, відкривши гаманець Пеготті, висипав гроші йому в долоню.

— Чи не хочеш витратити щось зараз? — спитав він мене.

— Ні, спасибі, — відповів я.

— А коли хочеш, то можеш, знаєш, — промовив Стірфорс. — Скажи тільки.

— Ні, спасибі, сер, — повторив я.

— А може, тобі хотілося б витратити пару шилінгів на пляшку смородинової наливки, щоб розпити в спальні? — наполягав Стірфорс. — Ти, здається, приписаний до моєї спальні.

Хоч це раніше і не спадало мені на думку, але я відповів, що, звичайно, хотів би.

— Дуже добре, — сказав Стірфорс. — Смію припустити, що ти щасливий був би витратити ще шилінг-другий на мигдалеве тістечко.

Я відповів, що, звичайно, це я й хотів зробити.

— І ще шилінг-другий на бісквіти, та ще один на фрукти, га? — сказав Стірфорс. — Кажу тобі, юний Копперфілде, ти це можеш зробити.

Я посміхнувся, бо він посміхався, але я таки був трохи стурбований.

— Гаразд! — продовжував Стірфорс. — Треба ж цю справу влаштувати якнайкраще, от і все. Я зроблю для тебе все, що можу. Я можу виходити зі школи, коли схочу, і я тобі придбаю все.

По цій мові він поклав гроші в кишеню і ласкаво попросив мене не турбуватися: він сам подбає, щоб усе було як слід.

Він дотримав свого слова. Щоправда, в глибині душі мені здавалося, що справа йшла зовсім не як слід — я побоювався, що подаровані мені матір'ю дві півкрони розтрачено марно. Проте я зберіг клапоть паперу, в який вони були загорнуті, — тепер це було моїм коштовним заощадженням. Коли ми прийшли до спальні, він витяг усе, куплене на сім шилінгів, і поклав на моє ліжко, під місячне проміння, кажучи:

— Маєш, юний Копперфілде! Слово честі, в тебе буде королівський бенкет.

Я й думати не міг про те, щоб керувати бенкетом, коли він був тут. Руки мої тремтіли від самої тільки думки про це. Я попросив його зробити мені ласку й головувати. Моє прохання було підтримано всіма іншими хлопцями в нашій кімнаті; він погодився і, сівши на мою подушку, став роздавати ласощі (розділив їх дуже справедливо, мушу зазначити) та наливати смородинівку в маленьку чарку без ніжки, його особисту власність. Щодо мене, то я сидів ліворуч від нього, а решта скупчилася навколо нас, на найближчих ліжках і на підлозі.

Добре пам'ятаю, як сиділи ми там, розмовляючи пошепки; сказати по правді, вони розмовляли між собою, а я шанобливо слухав. Місячне проміння проникало крізь вікно в кімнату, змальовуючи відбиток вікна на підлозі. Більшість з нас сиділа у темряві; тільки інколи Стірфорс змочував паличку в банці з фосфором[4], коли хотів знайти щось. Тоді нас освітлював короткий і мерехтливий синій відблиск. Якесь загадкове почуття, навіяне темрявою, таємничість нашого бенкету, обережний шепіт — усе це захоплювало мене, я прислухався до хлоп'ячих розмов з безпорадним почуттям урочистості і жаху; щасливий, що всі вони такі близькі; я лякався (хоч намагався сміятися), коли Тредльс запевняв, ніби бачить у кутку привида.

Я почув усяку всячину про школу й про все, що її стосувалось. Я почув, що містер Крікль не без підстав назвав себе кременем: він був найсуворішим і найнещаднішим з вихователів; він день у день розсипав удари направо й наліво, вдираючись у юрбу хлопців, немов лютий вовк в отару овець, і жорстоко шмагаючи їх. Він не знав і не вмів нічого, крім шмагання, а в іншому був більшим неуком (так заявив Дж. Стірфорс), ніж найостанніший учень у школі. Багато років тому він був дрібним крамарем у Боро і взявся до шкільної справи після того, як збанкрутував на торгівлі хмелем; відкрив він цей заклад на гроші місіс Крікль. І ще почув я так багато подібних відомостей, що мене дивувало тільки, звідки вони все це знають.

Я почув, що чоловік з дерев'яною ногою — його звали Тенгей — був диким варваром, який раніше допомагав містеру Кріклю у торгівлі хмелем, а потім пішов разом з ним по лінії науки; трапилося це тому, вважали хлопці, що він зламав собі ногу на службі в містера Крікля, де виконував безліч безчесних справ для нього і знав усі його таємниці. Я чув, що, за винятком містера Крікля, Тенгей вважав усю установу, вихователів і учнів своїми природними ворогами, та єдиною втіхою його життя було виявляти гнів і лють. Ще я чув, що у містера Крікля був син, який ворогував з Тенгеєм і, викладаючи в школі, одного разу посварився зі своїм батьком, бо вважав, що дисципліну запроваджують занадто суворими способами. Крім того, гадали, що він протестував проти брутального поводження батька з матір'ю. Отже, почув я, містер Крікль вигнав його за двері, а місіс і міс Крікль відтоді зав­жди сумують.

Але найдивніше, що я почув про містера Крікля, це те, що був один хлопець у школі, на якого він не наважувався підняти руку, і цим хлопцем був Дж. Стірфорс. Стірфорс сам підтвердив це й сказав, що хотів би побачити, як він спробує це зробити. Якийсь несміливий хлопець (не я) спитав, як він вчинив би, якби побачив. Дж. Стірфорс занурив паличку у банку з фосфором, аби сяйво освітило його відповідь, і заявив, що насамперед уклав би його, добре давши по чолу пляшкою з чорнилом, яка зав­жди стояла на каміні. Деякий час сиділи ми у темряві, затамувавши подих.

Почув я, що містер Шарп і містер Мелл обидва дістають злиденну платню. І коли до столу містера Крікля подають на обід гаряче та холодне м'ясо, то очікують, що містер Шарп обере собі тільке холодне. Ці відомості теж підтвердив Дж. Стірфорс — єдиний учень, який обідав разом з хазяями. Почув я, що перука містера Шарпа була йому не по мірці, та й нема чого йому пишатись (учні, звичайно, казали «задаватися») цією перукою, бо власне руде волосся містера Шарпа дуже виразно видно на потилиці.

Почув я, що за одного хлопця, сина торгівця вугіллям, плату за навчання вносили вугіллям, тому його називали «обмін або товарообмін», взявши це прізвисько з арифметичного задачника. Почув я також, що столове пиво — це просто грабунок їхніх батьків, а пудинг — податок.

Ще я почув, що вся школа була певна, ніби міс Крікль закохана в Стірфорса; і це здалося мені цілком ймовірним, коли я в темряві слухав його милий голос, уявляв собі його гарне обличчя, мальовничі кучері, його гарні манери — безперечно, це могло бути правдою.

Почув я, що містер Мелл був непоганим чолов'ягою, але не мав і шести пенсів за душею; і що, без сумніву, його стара мати, місіс Мелл, була бідна, як церковна миша. Я згадав тоді про свій сніданок і про невиразні слова «мій Чарлі». Але з приємністю пригадую, що тоді я про це мовчав, як риба.

За всіма цими і ще іншими розмовами бенкет наш трохи затягнувся. Більшість гостей пішла спати, щойно покінчили з наїдками та наливкою. А ми сиділи напівроздягнені і ще довго перешіптувалися та нарешті теж полягали.

— На добраніч, юний Копперфілде, — сказав Стірфорс. — Я візьму тебе під свою опіку.

— Ви дуже добрі, — вдячно відповів я. — Дякую вам.

— А в тебе нема сестри? — спитав Стірфорс, позіхаючи.

— Ні, — відповів я.

— Шкода, — сказав Стірфорс. — Коли б у тебе була сестра, то це була б, мабуть, гарненька боязка світлоока дівчинка. Мені хотілося б познайомитися з нею. На добраніч, юний Копперфілде.

— На добраніч, сер, — відповів я.

Довго думав я про нього, лежачи в ліжку. Пригадую, як я встав глянути на нього: він лежав під місячним промінням, розвернувши догори прекрасне обличчя й легко закинувши руку під голову. В очах моїх він був особою великої могутності; безперечно, саме тому думки мої зверталися до нього. Приховане від нас майбутнє ще не мерехтіло над ним у місячному промінні. У саду, що снився мені цілу ніч, ще не було затьмарених слідів його ніг.

VII. Мій перший семестр в Салем-гаузі

Наступного дня у школі почалося справжнє навчання. Величезне враження, пригадую, справило на мене те, що гамір голосів у класі раптом обернувся на мертву тишу, коли після сніданку ввійшов містер Крікль і зупинився у дверях, оглядаючи нас, немов казковий велетень своїх жертв.

Тенгей стояв поруч з містером Кріклем. Мені здавалося, що він зовсім даремно так люто вигукнув «тихо!», бо хлопці і так всі сиділи німі й непорушні.

Видно було, що містер Крікль ворушить губами, а результат цього ворушіння чути було від Тенгея:

— От, хлопці, починається новий семестр. Стережіться й пильнуйте в цьому новому семестрі. Раджу вам старанно готуватися до уроків, бо сам я завжди готовий карати. Я від свого не відступлюся. Немає сенсу відтирати відзнаки, що я вам понаставлю — однаково всі не витрете. А тепер — до роботи!

Коли закінчився цей жахливий виступ і Тенгей пошкандибав геть з класу, містер Крікль підійшов до мого місця і сказав, що коли я майстер кусатися, то він кусається ще краще. По цій промові він показав мені свою палицю і запитав, як подобається мені цей зуб. Чи не гострий зуб, га? Може, це корінний зуб, га? Добрий в нього гостряк, га? Мабуть, він кусається, га? Кусається? З кожним запитанням він так боляче бив мене цією палицею, що я аж корчився. Отак дуже скоро я був, як казав Стірфорс, посвячений у таємниці Салем-Гаузу і так само скоро вмився сльозами.

Не хочу сказати, що то була виняткова відзнака, спеціально для мене. Навпаки, переважна кількість хлопців (особливо найменші) діставали таких самих ознак уваги, коли містер Крікль робив обхід класу. Півшколи корчилось і плакало, коли почались уроки. А скільки їх корчилось і плакало, коли уроки закінчилися — це я справді боюся пригадати, щоб мене не звинуватили в перебільшенні.

Думаю, що ніколи жодна людина не втішалася своєю професією так, як містер Крікль. Побиття хлопців було для нього насолодою, цим він ніби задовольняв свій хижий апетит. Я певен, що особливо дратували його повновиді хлопці. Такий хлопець мав на нього якийсь дивний вплив — він почувався стурбованим, аж доки не знаходив достатню причину лупцювати його до кінця дня. Я сам був пухкенький, тож не мав шансу не дізнатися про це. Як пригадаю тепер того чолов'ягу, в мені вся кров закипає від обурення, але обурення це якесь відсторонене, немов я все про нього знав, але ніколи не відчував на собі. Та кров моя кипить гнівом проти нього, бо я знаю його як дурного негідника, що мав не більше права на дану йому велику владу, ніж на те, щоб бути верховним адміралом або головнокомандувачем. Та можливо, що на кожній з цих посад він зробив би значно менше зла.

Нещасні маленькі жертви безжалісного ідола, які жалюгідні ми повзали перед ним. Як подумаю тепер, то вважаю ганьбою всього свого життя, що корився й підлабузнювався до людини з такими нахилами і претензіями.

Ось сиджу я за партою знову, стежачи за його очима — смирено стежачи за його очима. Він розліновує зошит для чергової жертви, руки якої він щойно побив цією самою лінійкою; жертва намагається притамувати кишеньковою хустинкою біль у руці. У мене купа справ. Мені слід не стежити за його очима, а працювати, але мій погляд прикутий до нього, я намагаюся довідатися, що робитиме він зараз, чия прийде черга страждати — моя чи когось іншого. Ряд маленьких хлопчиків позаду мене так само пильно стежить за його очима. Мабуть, він знає це, хоч удає, ніби не помічає нічого. Він жахливо кривиться, розліновуючи зошит. Раптом він шугає оком уздовж нашого ряду, а ми всі схиляємося над книжками і тремтимо. За секунду ми знову вп'ялись очима в нього. Якийсь нещасливий злочинець, обвинувачений в недосить добрій письмовій роботі, наближається за його командою. Злочинець нерозбірливо благає пробачення і присягається, що завтра вчитиметься краще. Містер Крікль утинає якийсь жарт перед тим, як побити його, і ми сміємося — жалюгідні цуценята, ми сміємося, з сірими, мов попіл, обличчями, з серцями у п’ятах.

Ось я знову сиджу за партою сонного літнього вечора. Гамір і дзижчання лунають навколо мене, немов то не хлопці, а рій великих синіх шпанських мух. Мене переслідує теплий сморід волячого жиру (ми обідали годину чи дві тому), голова моя важка, немов свинцем налита. Цілий світ віддав би я за те, щоб поспати. Сиджу, вп'явши очі в містера Крікля, глипаючи на нього, мов совеня. Коли сон перемагає мене на хвилину, то й крізь дрімоту він маячить переді мною, розліновуючи зошити, тим часом він тихенько підходить ззаду і повертає мене до дійсності, лишивши червону смугу на моїй спині.

Ось я на майданчику, він ще стоїть перед моїми очами, хоч я його і не бачу. Замість нього я стежу за вікном неподалік від мене, за яким, я знаю напевно, він зараз обідає. Щойно у вікні він покаже своє обличчя — моє виразить благання і покірність. Щойно він подивиться крізь скло — найзухваліший хлопець (крім Стірфорса) вмить перерве свій регіт і прийме задумливий вигляд. Одного разу Тредльс (найбільший невдаха у світі) ненароком розбив те вікно м’ячем. Я й тепер здригаюся від жаху, що охопив мене, коли я це побачив і відчув, як м’яч приземлився на священну голову містера Крікля.

Бідолашний Тредльс! У своєму тісному блакитному костюмі, що перетворював його руки на німецькі ковбаски чи рулети із джемом, він був найсмішнішим і найжалюгіднішим з хлопців. Його зав­жди сікли палицею — мені здається, це відбувалося щодня, окрім одного святкового понеділка, коли його відлупцювали лінійкою по руках. Щодня він збирався написати про це дядькові, але так ніколи цього й не зробив. На короткий час він схиляв голову на парту, але ще до того, як сльози висихали на його очах, він якимось чином веселішав і знов починав сміятися та розмальовувати скелетами свою грифельну дошку. Спочатку я дивувався, яку втіху знаходив Тредльс у малюванні скелетів, і деякий час дивився на нього, як на богомольця, що нагадує собі цими символами смерті, що биття не триватиме довіку. Але, мабуть, він удався до цього мистецтва тільки тому, що скелети малювати було легко й вони не мали складних рис.

Він був дуже благородний, цей Тредльс, і вважав священним обов'язком усіх хлопців стояти один за одного. Було кілька випадків, коли він страждав через це, особливо одного разу, коли Стірфорс розсміявся в церкві, а бідл[5] вирішив, що це Тредльс, і вивів його геть. Ще й тепер бачу його такого, яким він тоді йшов у карцер, зневажений всією парафією. Він так і не назвав справжнього винуватця, хоч був побитий і ув'язнений на такий довгий час, що вийшов з карцеру з цілим кладовищем скелетів, які заполонили весь його латинський словник. Але він дістав за це свою винагороду. Стірфорс оголосив, що Тредльс не ябедник, і ми всі оцінили це як найвищу похвалу. Щодо мене, то я згодився би витерпіти будь-яке катування (хоч був не такий хоробрий, як Тредльс, і значно молодший), аби отримати таку компенсацію.

Однією з найбільших насолод у моєму житті було бачити, як Стірфорс йде до церкви попереду нас, до руки рука із міс Крікль. Я не вважав міс Крікль такою ж гарною, як маленька Ем’лі, і не любив її (не насмілювався), але вважав її дівчиною надзвичайно привабливої зовнішності і неперевершеної елегантності. Коли Стірфорс у білих штанях ніс за нею її парасольку, я відчував гордість, що знайомий з ним, і вважав, що міс Крікль повинна обожнювати його всім серцем. Містер Шарп і містер Мелл обидва були для мене визначні особи, але Стірфорс був перед ними, наче сонце перед двома зорями.

Стірфорс все ще опікувався мною і виявився дуже корисним другом, бо ніхто не насмілювався дражнити того, кому він зробив честь своєю підтримкою. Він не міг (у всякому разі, не робив цього) захистити мене від містера Крікля, який дуже суворо ставився до мене. Але коли мені перепадало більше, ніж зазвичай, він зав­жди казав, що мені бракує трохи його сміливості і що він сам цього не стерпів би. Я відчував, що таким чином він підбадьорював мене і вважав це люб'язністю зі свого боку.

Одна-єдина користь мені була з суворості містера Крікля: коли він проходив повз лаву, на якій я сидів, і хотів мимохідь хляснути мене батогом, йому щоразу заважав плакат на моїй спині; тому плакат незабаром зняли, і більше я його не бачив.

Випадкова обставина зміцнила дружбу між Стірфорсом і мною; обставина ця сповнювала мене великою гордістю і задоволенням, хоч іноді призводила до незручностей. Це трапилось якось, коли він зробив мені честь розмовляти зі мною на майданчику для ігор. Я насмілився зазначити, що щось чи хтось — я забув, що саме, — нагадувало щось чи когось з книжки «Перегрін Піккль». Тоді він не сказав нічого, але вночі, коли я лягав спати, спитав, чи є в мене та книжка.

Я відповів, що немає, і пояснив, яким чином прочитав її. Розповів і про інші книжки, про які вже говорив раніше.

— А ти їх пам'ятаєш? — спитав Стірфорс.

— Авжеж, — відповів я.

Пам'ять у мене була добра, і мені здавалось, я пам'ятаю їх відмінно.

— Так от що я тобі скажу, юний Копперфілде, — сказав Стірфорс, — ти їх розповіси мені. Я не можу засинати рано ввечері та зазвичай прокидаюся трохи зарано вранці. Ми їх пройдемо одну по одній. Влаштуємо з цього щось на зразок арабських ночей.

Така пропозиція дуже лестила мені, тож ми почали здійснювати її цього ж вечора. Як спотворював я героїв своїх улюблених авторів, переказуючи їхні твори, — цього я неспроможний сказати, та й знати не хотів би. Але я плекав глибоку віру в них і, як мені здається, розповідав просто і серйозно; такі якості я зберіг ще надовго.

Ці арабські ночі мали й негативну сторону: часто мені страшенно хотілося спати вночі або не було настрою продовжувати оповідання — тоді це була важка робота, але доводилося робити її, бо, звичайно, я не міг собі дозволити розчарувати чи розгнівати Стірфорса. А вранці, коли я охоче поспав би ще годинку, як важко було прокидатися, мов тій султанші Шехерезаді, і провадити довгу оповідь, доки не задзвонить дзвоник. Але Стірфорс був хлопець наполегливий.

До того ж він за це пояснював мені й арифметику, і граматику, і всі важкі уроки. Отже, я не втратив на цьому обміні. Проте, мушу віддати собі належне, мене не спонукали жодні егоїстичні мотиви чи страх перед ним. Я обожнював і любив його, сама його похвала була достатньою нагородою. Серце мені болить і тепер, як згадаю ці дрібниці.

Стірфорс теж уважно ставився до мене. В одному випадку він виявив свою уважність способом трохи, мабуть, дратівливим для бідолашного Тредльса та інших хлопців. Обіцяний лист від Пеготті — який то втішний був лист! — прибув за кілька тижнів після початку півріччя. Разом з листом прибув торт у чудовому гнізді з апельсинів і дві пляшки солодкої наливки. Цей скраб, як і годилось, я склав до ніг Стірфорса з проханням розподілити дарунки.

— Ось що я тобі скажу, юний Копперфілде, — мовив він, — наливки ми збережемо, щоб змочувати тобі горлянку, коли розповідатимеш.

Я зашарівся і скромно попросив його про це не турбуватись. Але він відповів, що помітив, як я іноді охрипав, отже, вся наливка до останньої краплі призначається для зволоження моєї пересохлої горлянки. Після цього пляшки були замкнені в його скрині, і він власноруч давав мені випити через невеличку дірочку в пробці, коли вважав, що я потребую відновлення сил. Іноді, щоб зробити дієвішими ці ліки, він великодушно вичавлював у наливку сік з апельсина чи додавав до неї імбир або краплю м'яти. Хоч я й не сказав би, що від таких експериментів аромат або смак напою кращав, чи що вживати таку суміш перед сном натщесерце було корисно для шлунку, та пив я це з подякою і дуже радів, що Стірфорс такий уважний до мене.

Здається, ми впродовж кількох місяців розповідали про Перегріна і ще більше місяців витратили на інші оповідання. Оповідань не бракувало, наливки теж. Бідолашний Тредльс — не можу згадати цього хлопця без дивного бажання сміятися й плакати — відігравав роль античного хору. Він аж крутився від сміху в комічних місцях і тремтів від жаху, коли в оповіданні з'являлося щось загрозливе. Це частенько збивало мене. Особливо любив він удавати, ніби не може втриматися, щоб не цокотіти зубами, коли згадувалося про Альгвазіла в пригодах Жіля Блаза. Пригадую, що коли Жіль Блаз зустрів ватажка грабіжників у Мадриді, наш нещасливий жартівник так розіграв переляк, що його почув містер Крікль, проходячи коридором. Тредльса тоді добре висікли за порушення тиші і поведінку в спальні.

Усе романтичне і мрійливе, що було в мені, підживлювалося цими оповіданнями в темряві, тому такі розваги навряд чи були корисні для мене. Але те, що всі хлопці в нашій спальні носилися зі мною, немов з іграшкою, і що слава про мене лунала по всій школі і привертала до мене загальну увагу, хоч я був там наймолодший, спонукало мене продовжувати.

Навряд чи можна багато чого навчитися в школі, де панує сувора жорстокість, якби навіть цією школою керував і не такий недоумок, як містер Крікль. Загалом наші хлопці були, мабуть, найбільшими неуками серед усіх школярів, які існували будь-коли. Їх занадто багато і занадто суворо примушували вчитися. Вони не могли вчитись як слід, бо ніхто не може робити цього як слід у житті, що складається з повсякчасних невдач, мук і турбот. Але моє юне самолюбство і підтримка Стірфорса допомогли мені. Хоч це й не врятувало мене від покарань, але зробило мене в той час винятком серед усіх, бо я поволі вбирав деякі зернинки знання.

У цьому мені багато допоміг містер Мелл; ласкаве ставлення його до мене я пригадую з вдячністю. Мені зав­жди прикро було спостерігати, як зневажливо ставиться до нього Стірфорс, як він рідко нехтує нагодою поранити почуття вихователя або підмовити на це інших. Особливо турбувало мене це відтоді, як я розповів Стірфорсові, від якого не міг ховати таємниць (як не міг ховати торти або іншу матеріальну власність), про двох старих жінок, що до них привів мене містер Мелл. Я повсякчас боявся, що Стірфорс через це глузуватиме з містера Мелла.

Мабуть, ані я, ані містер Мелл не думали, коли я снідав того пам'ятного ранку, а потім заснув під тінню павичевих пер і під звуки флейти, до яких наслідків спричиниться той візит моєї незначної особи до богадільні. Але цей візит мав непередбачені та досить серйозні наслідки.

Одного дня містер Крікль лишився вдома, бо нездужав. Це, звичайно, спричинилося до превеликих веселощів у школі. На ранкових уроках зчинився страшенний галас. Хлопці несамовито раділи, а впоратися з нами було важко. I хоч жахливий Тенгей з дерев'янкою заходив два чи три рази і записував імена головних крикунів, але й це не дуже вплинуло на пустощі. Хлопці певні були, що все одно вскочать у біду завтра, що б вони не робили, і, безперечно, вважали розумним хоч сьогодні повеселитися.

Власне кажучи, то був напіввільний день — субота. Але галас на майданчику для ігор міг би потурбувати містера Крікля, а для прогулянок погода була погана; тому нам наказали лишатися в школі ввечері та задали нам трохи легші уроки. Цього дня щотижня містер Шарп вирушав завивати свою перуку. Отже, містер Мелл, який зав­жди робив будь-яку чорну роботу, лишився в школі сам.

Коли б я міг порівняти таку м'яку особу, як містер Мелл, з биком чи ведмедем, то цього вечора він був би цією твариною, на яку напала тисяча псів. Пригадую, як хилив він голову над книжкою, розгорнутою на пюпітрі, як намагався він продовжувати втомну працю серед реву, що міг би запаморочити голову навіть спікерові в палаті громад. Хлопці схоплювалися з місць, граючи в «чотири кутки», хлопці сміялися та співали, хлопці розмовляли та голосили, хлопці танцювали та гойдали ногами, хлопці метушилися перед ним, кривляючись, гримасуючи, глумилися за спиною й перед очима з його злиднів, з його черевиків, з його сюртука, з його матері — з усього того, що привертало їхню увагу.

— Замовчіть! — крикнув містер Мелл, раптом підводячись і вдаряючи книжкою об пюпітр. — Що таке коїться? Неможливо терпіти це! Тут збожеволіти можна. Чому ви робите це зі мною, хлопці?

Це він моєю книжкою вдарив об пюпітр. Я стояв поруч із ним, провів поглядом по кімнаті слідом за його очима і побачив, що всі хлопці завмерли — хтось зненацька здивований, хтось переляканий, а дехто засмучений.

Місце Стірфорса було в кінці класу, на протилежному боці довгої кімнати. Він притулився спиною до стіни, поклавши руки в кишені, та дивився на містера Мелла, склавши губи, ніби насвистуючи, коли містер Мелл подивився на нього.

— Замовкніть, містере Стірфорс! — сказав містер Мелл.

— Замовкніть самі, — відповів Стірфорс, червоніючи. — Ви з ким говорите?

— Сідайте, — сказав містер Мелл.

— Сідайте самі, — відповів Стірфорс, — і займайтеся вашими справами.

У класі почулося хихикання та поодинокі аплодисменти. Але містер Мелл так зблід, що негайно запанувала тиша. Якийсь хлопець, що вискочив, збираючись зобразити його матір, раптом змінив свій намір і вдав, ніби хоче лагодити перо.

— Якщо ви думаєте, Стірфорсе, — сказав містер Мелл, — що мені невідома влада, яку ви маєте над кожною головою тут, — він ненароком (так я гадав) поклав руку на мою спину, — або що я не помітив, як ви кілька хвилин тому спонукали ваших молодших товаришів до всяких витівок проти мене, то ви помиляєтесь.

— Я взагалі не завдаю собі клопоту думати про вас, — холодно відповів Стірфорс, — тому я й не помиляюсь, як бачите.

— I коли ви використовуєте ваше становище улюбленця тут, сер, — вів далі містер Мелл, і губи його тремтіли, — щоб ображати джентльмена...

— Кого? Де він? — перепинив його Стірфорс.

Тут хтось вигукнув:

— Сором, Дж. Стірфорсе! Ганьба!

То вигукнув Тредльс. Але містер Мелл негайно наказав йому тримати язика за зубами.

— ...ображати того, кому не щастить у житті, сер, і хто ніколи не завдавав вам і найменшої прикрості, того, кого ви маєте досить підстав не ображати. Ви достатньо дорослий та розсудливий, щоб розуміти, — говорив містер Мелл, і губи його тремтіли все більше й більше, — це з вашого боку низький і бридкий вчинок. Ви можете сідати або стояти, як вам завгодно, сер. Копперфілде, продовжуйте.

— Юний Копперфілде, — сказав Стірфорс, виходячи наперед, — зачекай трошки... От що я вам скажу, містере Мелл, раз і назавжди! Коли ви дозволяєте собі називати мене низьким чи бридким, чи іншою якоюсь подібною назвою, то ви — безсоромний злидар. Ви й так злидар. Ви це знаєте. Та коли ще ви говорите таке, то ви безсоромний злидар.

Я не певен, чи він замахнувся вдарити містера Мелла, чи містер Мелл замахнувся вдарити його, чи взагалі хтось із них намагався зробити це. Я незчувся, як увесь клас раптом скам’янів. Серед нас опинився містер Крікль, поруч з ним Тенгей, а в дверях стояли перелякані місіс і міс Крікль. Містер Мелл, поклавши лікті на пюпітр і сховавши голову в долонях, нерухомо сидів кілька секунд.

— Містере Мелл, — сказав містер Крікль, смикнувши його за руку; його шепіт цього разу був такий гучний, що Тенгей визнав за непотрібне повторювати його слова, — ви не забулись, я сподіваюся?

— Ні, сер, ні, — відповів вихователь, підводячи обличчя, похитуючи головою й дуже схвильовано потираючи руки. — Ні, сер, ні! Я спам'ятався, я... ні, містере Крікль, я не забувся, я... я спам’ятався, сер. Я... я хотів би, щоб ви згадали про мене трохи раніше, містере Крікль. Це... це... було б краще, сер, справедливіше, сер. Це... Це врятувало б мене від дечого, сер.

Містер Крікль суворо глянув на містера Мелла, поклав руку Тенгеєві на плече, ступив ногою на якусь лаву й сів на парту. Все ще суворо дивлячись з висоти свого трону на містера Мелла, який хитав головою, потирав руки і був надзвичайно схвильований, містер Крікль звернувся до Стірфорса, кажучи:

— Ну, сер, якщо він не вдостоїв мене розбірливої відповіді, то кажіть ви, в чому річ.

Стірфорс деяку хвилину мовчав, гнівно і розлючено поглядаючи на супротивника. Пригадую, навіть і тоді я не міг утриматися від думки, який благородний вигляд мав Стірфорс і яким простим і незграбним здавався містер Мелл перед ним.

— Що він хотів сказати, говорячи про улюбленців? — мовив нарешті Стірфорс.

— Улюбленців? — повторив містер Крікль, і жили на його чолі швидко набрякли. — Хто говорив про улюбленців?

— Він, — сказав Стірфорс.

— Прошу, що ви хотіли цим сказати, сер? — вимагав містер Крікль, гнівно звертаючись до свого помічника.

— Я хотів цим сказати, містере Крікль, — відказав той тихо, — саме те, що я сказав: жоден учень не має права використовувати своє становище улюбленця, щоб зневажати мене.

— Зневажати вас? — спитав містере Крікль. — О, небо! Але дозвольте спитати вас, містер, як вас там… — тут містер Крікль схрестив руки, тримаючи палицю на грудях, і таким міцним вузлом зв'язав брови, що з-під них ледве видно було його маленькі очі, — хіба ж, говорячи про улюбленців, ви виявляли належну повагу до мене? До мене, сер, — сказав містер Крікль, раптом наближаючи до нього обличчя і знову відсуваючись назад, — до голови цього закладу, до вашого наймача!

— Це було нерозсудливо, сер, охоче визнаю, — сказав містер Мелл. — Я не зробив би цього, коли б зберіг рівновагу.

Тут втрутився Стірфорс:

— Потім він сказав, що я низький, а потім він сказав, що я бридкий, а тоді я назвав його злидарем. Коли б я зберіг рівновагу, то, мабуть, не назвав би його злидарем. Але я зробив це і готовий прийняти наслідки, що випливають з цього.

Мабуть і не розуміючи, чи випливають з цього якісь наслідки, я був дуже вражений його благородною промовою. Вражені були й інші хлопці, хоч жоден з них і слова не вимовив.

— Я здивований, Стірфорсе… хоч ваша щирість робить вам честь, — сказав містер Крікль, — робить вам честь, звичайно... Я здивований, Стірфорсе, мушу сказати, що ви змогли застосувати такий епітет до особи, яка служить і отримує платню у Салем-Гаузі, сер.

Стірфорс коротко розсміявся.

— Це не відповідь, сер, — сказав містер Крікль, — на моє зауваження. Я чекаю більшого від вас, Стірфорсе.

Коли вже містер Мелл здавався мені незграбним перед гарним хлопцем, то зовсім неможливо розповісти, яким незграбним здавався містер Крікль.

— Хай він спробує заперечити це, — сказав Стірфорс.

— Заперечити, що він злидар, Стірфорсе? — крикнув містер Крікль. — Він що, десь милостиню збирає, чи як?

— Коли він сам не збирає, то одна з його близьких родичок, — відповів Стірфорс. — Але це одне й те ж!

Він глянув на мене, а рука містера Мелла ніжно погладила мене по плечу. Зашарівшись і відчуваючи болючий жаль у серці, я підвів голову, але очі містера Мелла були прикуті до Стірфорса. Він усе ще лагідно потріпував мене по плечу, але дивився на нього.

— Коли ви чекаєте, містере Крікль, що я виправдаюся, — сказав Стірфорс, — і скажу, що я мав на думці, то я маю сказати тільки те, що його мати живе з милостині в богадільні.

Містер Мелл все ще дивився на нього, все ще лагідно гладив мене по плечу й прошепотів сам до себе, якщо я правильно почув:

— Так я й гадав!..

Містер Крікль звернувся до свого помічника з суворою гримасою й удаваною ввічливістю:

— Тепер ви почули, що сказав цей джентльмен, містере Мелл. Будьте ласкаві, якщо це вас не обтяжить, заперечити йому перед усією школою.

— Він каже правду, сер, без усяких поправок, — відповідь містера Мелла пролунала серед мертвої тиші, — все, що він сказав — правда.

— Будьте такі ласкаві в такому разі оголосити прилюдно, прошу, — сказав містер Крікль, схиляючи голову набік і обводячи очима клас, — чи я колись знав про це до теперішнього моменту.

— Гадаю, що не знали напевно, — відказав вихователь.

— Ви знаєте, що ні, — сказав містер Крікль, — хіба не так, чоловіче?

— Я гадаю, що ви ніколи не вважали моє становище дуже добрим, — виказав помічник. — Ви знаєте, яке становище я маю і завжди займав тут.

— Я вважаю, якщо вже ви заговорили про це, — сказав містер Крікль, і жили на його чолі набрякли більше ніж завжди, — що ви взагалі займали не своє місце і помилково вирішили, ніби тут школа для бідних. Містере Мелл, ми маємо розлучитись, якщо ви не заперечуєте. Що швидше, то краще.

— Немає більш слушного часу, — відповів містер Мелл, підводячись, — ніж тепер.

— Тим краще для вас, сер! — сказав містер Крікль.

— Прощаюся з вами, містере Крікль, і з вами всіма, — мовив містер Мелл, оглядаючи кімнату, і знову легенько поляскав мене по плечу. — Джеймсе Стірфорсе, найкраще, що я можу вам побажати, — це щоб ви колись відчули сором за свій сьогоднішній вчинок. А тепер я волів би бачити вас ким завгодно, але не другом мені чи будь-кому, хто мене цікавить.

І знову він поклав руку мені на плече. А потім, взявши флейту й кілька книжок з пюпітра, залишивши ключ для свого наступника, він вийшов зі школи з усім своїм майном під пахвою. Містер Крікль тоді з допомогою Тенгея оголосив промову, в якій він подякував Стірфорсу за оборону (хоч, може, занадто палку) незалежності і респектабельності Салем-Гаузу і закріпив свої слова, потиснувши Стірфорсові руку, а ми тричі гукнули «ура» — не певний, на чию честь, але, мабуть, на честь Стірфорса. Я палко приєднався до цих вигуків, хоч почувався дуже зле. Потім містер Крікль висік Томмі Тредльса, бо той плакав, а не радів з приводу вибуття містера Мелла. Після того хазяїн повернувся до свого дивана чи ліжка, одним словом, до того місця, звідки прийшов.

Ми лишилися самі і, пригадую, збентежено поглядали один на одного. Мене ж гризло сумління за мою участь у тому, що сталось, і ніщо не могло мене втримати від сліз, крім страху, що Стірфорс, який часто поглядав на мене, міг визнати це нетовариським вчинком чи, краще сказати, ознакою неповаги, зважаючи на різницю у віці і моє ставлення до нього, і тому я побоювався виявити почуття, що мучили мене. Він дуже гнівався на Тредльса і казав, що надзвичайно радий, що Томмі висікли.

Бідолашний Тредльс, пройшовши стадію лежання головою на парті і втішаючи себе цілим товпищем скелетів, сказав, що йому наплювати! Містера Мелла гірше скривдили!

— Ах ти ж, дівчисько! Хто ж це скривдив його? — спитав Стірфорс.

— Як це хто? Ти, — відповів Тредльс.

— Що я зробив? — перепитав Стірфорс.

— Що ти зробив? — відказав Тредльс. — Образив його почуття та позбавив його служби.

— Його почуття? — зневажливо повторив Стірфорс. — Почуття недовго його мучитимуть, будь певний. Вони в нього не такі делікатні, як у тебе, сер Тредльс! А щодо служби — чудова це була служба, еге ж? Так ти гадаєш, я не збираюся написати додому і подбати, щоб йому вислали грошей? Рюмсало!

Ми вирішили, що цей намір Стірфорса — дуже шляхетний. Мати його була вдовою і, як розповідали, ладна була зробити майже все, що він попросить. Ми всі надзвичайно раділи, що Тредльс дістав такого відкоша, і підносили Стірфорса до небес. Особливо зраділи ми, коли він повідав нам, що все це він зробив виключно для нас, заради нас і що самовіддано врятував нас від великої ганьби.

Але мушу зазначити, що вночі, коли я почав своє чергове оповідання, мені кілька разів почулася флейта містера Мелла. А коли нарешті Стірфорс втомився і я ліг спати, то звуки флейти сумно бриніли навколо мене, а я був у відчаї.

Я незабаром забув містера Мелла, зайнятий Стірфорсом, який без усяких книжок (він начебто знав усе на пам'ять) керував кількома класами, доки не знайшли нового вихователя. Новий вихователь прибув з класичної школи, і перед тим, як взятися за виконання своїх обов'язків, обідав один день у вітальні, де був відрекомендований Стірфорсу. Стірфорс цілком схвалив його і сказав нам, що він — хлопець хоч куди! Хоч я і не дуже зрозумів, які наукові досягнення мались на увазі під цим компліментом, я став дуже поважати його і не мав сумнівів щодо його великих знань, хоч цей учитель, на відміну від містера Мелла, ніколи не звертав уваги на мене.

Тільки ще одну подію в цьому семестрі пригадую я на тлі щоденного шкільного життя. Пригадую її з багатьох причин.

Одного вечора, коли ми були вже в страшенному отупінні і містер Крікль жахливо лютував серед нас, ввійшов Тенгей і за своїм звичаєм гучно заявив:

— Відвідувачі до Копперфілда!

Вони з містером Кріклем обмінялися кількома словами з приводу того, що це за відвідувачі та до якої кімнати провести їх. Під час цієї розмови я, згідно зі звичаєм, стояв і чекав на подальші накази, хоч мало не зомлів від здивування. Нарешті мені наказали піти задніми східцями і передягтися в чисте, а потім іти до їдальні. Я виконав цей наказ тремтячи і так швидко, що я і не підозрював раніше, що можу так. Підійшовши до дверей їдальні, я подумав, що то може бути моя мати — перед тим я думав побачити містера чи міс Мердстон — я відсмикнув руку від дверної ручки і зупинився, щоб стримати ридання. Нарешті я наважився ввійти.

Спершу я не побачив нікого і тільки почув, що хтось натискає на двері; я зазирнув туди і побачив, на моє здивування, містера Пеготті й Гема. Вони махали мені капелюхами і штовхали один одного до стінки. Я не міг стримати сміху, але більше від радості побачити їх, ніж від їхнього вигляду. Ми дуже щиро потисли один одному руки, я сміявся і сміявся, і нарешті мусив добути хустинку і витерти очі!

Містер Пеготті (скільки пригадую, він впродовж усього візиту так і не закривав рота) дуже розчулився, побачивши це, і підштовхнув Гема, щоб той мовив хоч слово.

— Не журіться, мастере Деві! — мовив Гем, скалячи зуби. — Ого, як же ви виросли!

— Справді, виріс? — спитав я, витираючи очі. Я плакав не з якоїсь відомої мені причини, просто чомусь розплакався, побачивши старих друзів.

— Чи виросли, мастере Деві? Ще й як виросли! — сказав Гем.

— Ще й як виросли! — підтримав містер Пеготті.

Я знову розсміявся, бо вони пересміювалися. Потім ми всі троє реготали, аж доки я не відчув загрозу знов заплакати.

— Чи не знаєте ви, як мамине здоров'я, містере Пеготті? — спитав я. — І як здоров'я моєї любої старої Пеготті?

— Як і завжди, — сказав містер Пеготті.

— А маленька Ем’лі, а місіс Геммідж?

— Все як завжди, — відповів містер Пеготті.

Ми помовчали. Містер Пеготті, щоб порушити ніяковість мовчання, витяг зі своїх кишень двох солідних омарів і велетенського краба, ще й здоровенний мішок з креветками, і поклав усе Гемові в руки.

— Бачите, — сказав містер Пеготті, — ми знали, що ви не відмовлялися смакувати такі ласощі, коли були з нами. Отож ми дозволили собі... Старенька зварила їх, їй-бо, вона це зробила. Місіс Геммідж їх зварила. Авжеж, — повільно сказав містер Пеготті, ймовірно, він хотів зачепитися саме за цю розмову, бо іншої теми він ще не знайшов, — місіс Геммідж, еге ж, саме вона ж таки й зварила їх!..

Я висловив подяку, і містер Пеготті глянув на Гема, благаючи допомоги, але той стояв над мішком з молюсками і дурнувато всміхався. Тому старий повів далі:

— Прибули ми, бачте, з погожим вітром і з припливом на одному з ярмутських човнів до Гревсенда. А сестра моя — вона написала мені назву оцього місця і ще написала, що коли мені доведеться приїхати до Гревсенда, так щоб я сюди прийшов і спитав мастера Деві, і передав від неї уклін, і чемно побажав би йому всього найкращого, і переказав би, що всі в родині здоровенькі, їй-бо! А маленька Ем’лі, бачте, вона напише моїй сестрі, коли я повернуся, що я вас бачив, і що ви, мовляв, здоровенькі, і отак у нас вийде справжнісінька карусель.

Я мусив трохи поміркувати, поки добрав, що саме розумів містер Пеготті під цим порівнянням: він мав на увазі замкнене коло повідомлень. Тоді я щиро подякував йому і сказав, явно зашарівшись, що сподіваюся, маленька Ем’лі теж змінилася від тих часів, коли ми збирали мушлі й камінці на березі.

— Вона стає справжньою жінкою, ось воно як, — сказав містер Пеготті, — спитайте його.

Він казав про Гема, який аж засяяв від радощів над своїм мішком креветок.

— А яке в неї личко гарненьке! — сказав містер Пеготті, сяючи, мов свічка.

— А як вчиться! — підтримав Гем.

— А як вона пише! — гукав містер Пеготті. — Літери в неї чорні, як смола. І такі здоровенні, що ви їх побачите хоч за милю.

Було надзвичайно любо дивитись, яким захватом проймався містер Пеготті, згадуючи свою маленьку улюбленицю. Ось стоїть він знову переді мною, його грубе волохате обличчя промениться радісною любов’ю і гордістю, що їх я неспроможний змалювати. Його чесні очі сяють і виблискують, ніби щось ясне горить в їхніх глибинах. Його широкі груди задоволено здіймаються. Його міцні довгі руки мимоволі стискаються. Слова свої він підкреслює рухами правої руки, яка здається мені, такому малюкові, величезним молотом.

Гем був так само захоплений, як і він. Мабуть, вони багато більше розповіли б про неї, якби їх не збентежив несподіваний прихід Стірфорса. Він, побачивши, що я в кутку розмовляю з двома незнайомцями, урвав свою пісеньку й сказав:

— Я не знав, що ви тут, юний Копперфілде!

Справді, зазвичай гостей приймали в іншій кімнаті.

Стірфорс пройшов повз нас до виходу.

Чи то від гордості, що в мене є такий друг, як Стірфорс, чи то бажаючи пояснити йому, як пощастило мені мати такого друга, як містер Пеготті, але я зупинив його. Боже мій, як виразно я пригадую все це, таке далеке. Я сором’язливо сказав:

— Почекайте, Стірфорсе, будь ласка. Це — два ярмутські рибалки, дуже милі, добрі люди, родичі моєї няньки; вони приїхали з Гревсенда побачитися зі мною.

— Та невже? — спитав Стірфорс, повертаючись. — Радий бачити їх. Доброго здоров'я!

У нього була приємна манера поводитися з людьми — легка й весела, але не пихата. Щось чарівне було в ньому. Я й досі вважаю, що ця його манера, його жвавий розум, його чудовий голос, його гарне обличчя, фігура та якась природжена привабливість (що нею володіють небагато людей) — все це додавало йому дивної сили, якій природно було коритись і якій небагато людей можуть протистояти. Я не міг не помітити, як він їх причарував, і як вони начебто відкрили йому свої серця.

— Ви повідомте моїх рідних, будь ласка, містере Пеготті, коли надсилатимете того листа, що містер Стірфорс дуже добрий до мене, і я не знаю, що робив би тут без нього.

— Дурниці! — сказав Стірфорс, сміючись. — Не треба казати нічого подібного!

— А якщо містер Стірфорс колись приїде до Норфолка або Суффолка, містере Пеготті, — вів я далі, — коли я там буду, то готуйтеся до того, що я привезу його до Ярмута, якщо він дозволить, подивитися ваш будинок. Ви ніколи не бачили такого гарного будинку, Стірфорсе. Він зроблений з барки!

— Зроблений з барки? Та невже? — спитав Стірфорс. — Оце гідний будинок для такого бравого моряка!

— Отож так воно і є, сер, отож так воно і є, сер, — підтакнув Гем, скалячи зуби. — Маєте рацію, юний джентльмене. Мастере Деві, їй-бо, джентльмен має рацію. Для бравого моряка! Правильно! Таким він і є!

Містер Пеготті радів не менше за свого племінника, хоча скромність заважала йому так голосно схвалювати цей особистий комплімент.

— Гаразд, сер, — сказав він, уклонився, кашлянув і обсмикнув кінці краватки на грудях. — Дякую, сер, на доброму слові. Я роблю все, що можу зробити в своєму житті, сер!

— Найкраща людина не може зробити більше, містере Пеготті, — сказав Стірфорс. Він уже дізнався його прізвище.

— Присягаюся, що й ви робите те саме, сер, — говорив містер Пеготті, похитуючи головою, — і робите це добре, дуже добре! Дякую, сер! Я дуже вдячний вам, сер, що ви такі привітні до мене. Я простий чоловік, сер... але я готовий до послуг... принаймні, я сподіваюся, що готовий до послуг, ви мене розумієте. Будинок мій неабиякий палац, сер, але все в ньому до ваших послуг, якщо ви колись завітаєте з мастером Деві. Я — справжній слимак, атож, — сказав містер Пеготті. Цим він хотів сказати, що посувається вперед дуже повільно, бо йому якось треба було перелізти до іншого речення. — Але я вам обом бажаю всього найкращого! Щастя бажаю вам!

Гем підтримав ці слова, і ми якнайтепліше попрощалися з ними. Цього вечора я мало не спокусився розповісти Стірфорсу про гарненьку маленьку Ем’лі, але я не насмілювався вимовити її ім'я, бо дуже боявся, що він сміятиметься з мене. Пригадую, що я довго збентежено міркував про слова містера Пеготті, що вона стає справжньою жінкою. Але я вирішив, що то дурниці!

Ми потайки перенесли молюсків, або ласощі, як скромно назвав їх містер Пеготті, до нашої кімнати. Цього вечора ми мали чудову вечерю. Але Тредльсові й тут не пощастило. Навіть і з вечері не міг він посмакувати, як усі інші. Вночі він занедужав від крабів, його напхали всякими ліками в такій кількості, що Демпль (батько якого був лікарем) сказав, ніби цієї кількості вистачило би вбити коня. А за те, що не зізнався, він дістав різок і додатково шість розділів грецької Біблії.

Кінець семестру я пригадую як безладну суміш повсякденної боротьби за життя; літо скінчилось і змінилося на осінь, пригадую морозні ранки, коли тільки дзвоник виганяв нас з ліжок, пригадую холодне повітря темних ночей, коли дзвоник заганяв нас у ліжка; вечірній клас, тьмяно освітлений і погано опалюваний; ранковий клас, що був справжнім льодовником; пригадую чергування вареної яловичини і смаженої яловичини, вареної баранини і смаженої баранини; пригадую купу бутербродів, подряпаних підручників, потрісканих грифельних дощок, сльозами залитих зошитів, різок, лінійок, тягань за волосся, дощовитих неділь, поганих пудингів; і над усім — брудну атмосферу чорнил!

Проте я добре пам'ятаю, як далекі канікули здавалися цяткою, що потім почала наближатися до нас. Спочатку ми рахували місяці, потім перейшли на тижні, а там і на дні. Тоді я почав побоюватися, що за мною нікого не пришлють. А коли я довідався від Стірфорса, що за мною таки пришлють, і що я напевне поїду додому, то мене почало мучити сумне передчуття, що до того часу я зламаю собі ногу. Жаданий день мав прийти за три тижні, за тиждень, на цьому тижні, післязавтра, завтра, сьогодні, цього вечора… і нарешті я опинився в ярмутському диліжансі та їхав додому.

Погано спав я в ярмутському диліжансі, багато плутаних снів бачив я там. Але коли я прокидався між цими снами, земля за вікном була майданчиком для ігор у Салем-Гаузі, я чув удари батога, але то не містер Крікль шмагав Тредльса, то кучер поганяв коней.

VІII. Мої канікули. Особливо один приємний вечір

Удосвіта диліжанс зупинився перед якимсь готелем. То був не той готель, де жив мій приятель-лакей. Мене відвели до гарненької спаленьки з намальованим на дверях дельфіном. Мені було дуже холодно, хоч мене почастували гарячим чаєм перед жарким каміном у вітальні. Я був дуже радий лягти в дельфінове ліжко, загорнутися з головою в дельфінову ковдру і заснути.

Містер Баркіс, візник, мав приїхати за мною вранці, о дев'ятій годині. Я прокинувся о восьмій, трохи запаморочений, бо мало спав уночі, і був готовий у дорогу ще до призначеного часу. Містер Баркіс зустрів мене так, немов п'яти хвилин не минуло після нашої останньої подорожі, немов я тільки-но зайшов до готелю розміняти шестипенсовик чи зробити якусь таку дуже швидку справу.

Щойно я зі своєю скринею опинився у візку, візник вліз на передок, ледача коняка почвалала звичною дорогою.

— Ви маєте дуже добрий вигляд, містере Баркіс, — сказав я, гадаючи, що йому приємно це почути.

Містер Баркіс потер собі щоку рукавом і потім замислено на нього подивився, немов сподівався побачити там якісь сліди свого гарного вигляду. Нічим іншим він не відгукнувся на мій комплімент.

— Я виконав ваше доручення, містере Баркіс, — сказав я, — я написав до Пеготті.

— Ага! — сказав містер Баркіс.

Вигляд у нього був насуплений, відповідав він без задоволення.

— Хіба ж не треба було цього робити, містере Баркіс? — спитав я після нетривалого вагання.

— Чого саме? — перепитав містер Баркіс.

— Переказувати ваше доручення!

— Переказати може й слід було, — відказав містер Баркіс, — але цьому й край!

Не розуміючи, що саме має він на думці, я перепитав:

— Край, містере Баркіс?

— Нічого з того не вийшло, — пояснив він, скоса поглядаючи на мене. — Нема відповіді!

— А хіба ви чекали на відповідь, містере Баркіс? — спитав я, широко розкриваючи очі. Це проливало нове світло на речі.

— Коли чоловік каже, що він має намір, — відказав містере Баркіс, знову поглядаючи на мене, — то це однаково, як сказати, що чоловік чекає на відповідь.

— Отож, містере Баркіс?

— Отож, — сказав містер Баркіс, знову підводячи погляд до вух своєї коняки, — чоловік цей чекає на відповідь і досі.

— А ви з нею говорили про це?

— Ні… ні, — замріяно пробурмотів містер Баркіс. — Чого там мені говорити з нею про це? Я з нею двох слів не сказав. Не збираюсь я говорити з нею про це.

— Ви хотіли б, щоб я це зробив, містере Баркіс? — нерішуче спитав я.

— Можете їй сказати, якщо хочете, — містер Баркіс знову глянув на мене, — що Баркіс чекає на відповідь. Скажіть ви... як її звуть?

— Як її звуть?

— Еге ж! — містер Баркіс кивнув головою.

— Пеготті!

— Це її ім'я чи прізвище?

— О, це не ім'я! Її ім'я — Клара.

— Та невже? — спитав містер Баркіс.

Здається, ця обставина дала йому широкий простір для міркувань, деякий час він роздумував і мрійливо насвистував.

— Гаразд! — вирішив він нарешті. — Скажіть ви їй: «Пеготті, Баркіс чекає на відповідь». А вона вам, мабуть, скаже: «Відповідь на що?» А ви їй скажіть: «На те, про що я вам писав!» «А що саме?» — скаже вона. «Баркіс має намір!» — скажете ви...

Цю свою надзвичайно майстерну промову містер Баркіс супроводив міцним штовханом мені в бік. Після того він нахилився над своєю шкапою і більше до цієї теми не повертався. Але за півгодини він витяг з кишені грудку крейди і написав на передку: «Клара Пеготті» — мабуть, щоб не забути.

Ах, як дивно було їхати додому, що не був уже моїм домом. Усе, на що я дивився, нагадувало мені щасливий давній дім; він здавався мені сном, що ніколи більше не насниться. Дні, коли ми з матір’ю і Пеготті були однією сім'єю і ніхто не втручався в наше життя, всю дорогу поставали в моїй пам'яті. Смуток сповнював мене, я не мав певності, що буду радий опинитися там. Може, краще б мені лишатися в іншому місці й забути свій дім у товаристві Стірфорса. Але шляху назад не було, і незабаром я опинився перед нашим будинком, де оголені старі ясені похитували незчисленними руками у зимовому повітрі, де руїни старих гракових гнізд гойдалися під вітром.

Візник скинув мою скриню перед ворітьми саду і від’їхав геть. Я пішов стежкою до будинку, поглядаючи на вікна і на кожному кроці боячись побачити в одному з них містера чи міс Мердстон. Але жодного обличчя не було видно. Я знав, як відчиняти двері нашого будинку без стуку, і тихо та несміливо ввійшов усередину.

Бог знає, спогади з яких ранніх років збудив у мені голос моєї матері, що я почув його, коли підійшов до нашої старої вітальні. Якусь тиху пісеньку наспівувала вона. Мені здається, що ще лежачи немовлям в її обіймах, чув я цю колискову. Мотив був новий для мене, але водночас такий знайомий, що сповнював моє серце по вінця; ніби друг якийсь повернувся після довгої відсутності!

Самотньо і задумливо муркотіла вона свою пісню, тому я вирішив, що вона сидить наодинці. Нечутно ввійшов я до кімнати. Мати сиділа біля вогню, заколисуючи немовля, поклавши його крихітні рученята собі на шию. Очі її дивилися на нього, співала вона для нього. Більше нікого в кімнаті справді не було.

Я заговорив. Вона схопилася з місця й скрикнула. Але побачивши мене, вона назвала мене любим Деві, своїм рідним хлопчиком. Матуся вийшла на середину кімнати назустріч мені, стала навколішки, поцілувала мене, поклала мою голову собі на груди біля маленької істоти, що лежала там, притулила руки немовляти до моїх вуст.

Я хотів би вмерти. Я хотів би вмерти тоді, з цим почуттям у серці. Я більше був підготовлений до неба, ніж будь-коли після цього.

— Це твій брат, — сказала моя мати, пестячи мене. — Деві, хлопчику мій гарний! Бідолашна моя дитинко!

І вона цілувала мене знову й знову, пригортаючи до себе. Пеготті вбігла до кімнати, впала поруч з нами і на чверть години очманіла від радості.

Виявилося, що на мене не чекали так скоро, бо візник прибув раніше, ніж зазвичай. Виявилося також, що містер і міс Мердстон пішли в гості до сусідів і не повернуться до ночі. Я ніяк не міг сподіватись на це. Я ніколи не вважав можливим, що ми знову будемо втрьох, ніким не потурбовані. На деякий час мені здалося, ніби давні дні повернулися до нас.

Ми пообідали разом біля каміна. Пеготті хотіла служити нам, але моя мати не дозволила їй і посадила обідати з нами. Мені поставили мою стару тарілку з коричневим малюнком войовничого моряка, що пливе під усіма вітрилами, — тарілку, що її Пеготті переховувала десь за моєї відсутності, тарілку, яку Пеготті не дозволила б розбити, як вона казала, і за тисячу фунтів стерлінгів. Мені дали мій старий кухоль з написом «Деві», мої старі ножик і виделку, якими неможливо було порізатися.

Ми сіли до столу, і я вирішив, що настав слушний час поговорити з Пеготті про містера Баркіса. Та не встиг я закінчити перше речення, як вона почала сміятись і затулила обличчя фартушком.

— Пеготті, — спитала мати. — У чому річ?

Та Пеготті нестримно сміялась і не дозволяла матері відсмикнути фартушок від свого обличчя, сиділа так, ніби заховала голову в мішок.

— Що ви робите, дурненька? — спитала моя мати, сміючись.

— Ох, клятий чоловік! — крикнула Пеготті. — Він хоче одружитися зі мною.

— Це була б дуже добра пара для вас! А що, хіба ні? — спитала мати.

— Ох, я й не знаю, — відказала Пеготті. — Не питайте в мене про це. Я б за нього не пішла, навіть коли б він увесь був із золота зроблений. Та я ні за кого не йшла б заміж.

— Тоді чому ж ви йому не скажете про це, смішна ви істото? — спитала мати.

— А як же я йому скажу? — мовила Пеготті, визираючи з фартушка. — Він мені ніколи й слова не говорив про це. Він це не наважується зробити. Якби насмілився він мені сказати хоч слово про це, я б йому такого ляпаса вліпила!..

Її власне обличчя було таким червоним, яким тільки взагалі може бути обличчя. Раз у раз закривалася вона знову фартушком і трусилася від припадків реготу. Тільки після двох чи трьох таких припадків спромоглася вона почати обід.

Я помітив, що матуся моя, хоч і посміхалася, коли Пеготті поглядала на неї, але стала серйозна й замислена. Вперше помітив я, як вона змінилась. Обличчя її було все ще гарне, але змучене турботами та занадто вже тендітне. Її тоненька й біла рука здавалася мені майже прозорою. Але інша зміна в ній вразила мене найбільше: в її поведінці з'явилася тривога та хвилювання. Згодом вона мовила, ніжно поклавши свою руку на руку старої служниці:

— Пеготті, люба, ви ж не збираєтесь іти заміж?

— Хто? Я, мем? — відказала Пеготті, витріщивши очі. — Боронь боже, ні!

— Не тепер? — боязко спитала мати.

— Ніколи! — скрикнула Пеготті.

— Не кидайте мене, Пеготті! Залиштеся зі мною. Це вже недовго триватиме, мабуть! Що я робитиму без вас?

— Щоб я залишила вас, дорога моя! — вигукнула Пеготті. — Та ні за що в світі! І чого це така думка з'явилася в вашій дурненькій голівці? — як бачите, Пеготті частенько говорила з моєю матір'ю, як з дитиною.

Але мати нічого не відповідала, лише подякувала няньці, й Пеготті заторохтіла далі:

— Щоб я залишила вас? Хотіла б я на себе подивитися тоді! Щоб Пеготті пішла геть від вас? Хотіла б я тоді спіймати її на гарячому! Ні, ні, ні! — Пеготті трясла головою, схрестивши руки. — Вона цього не зробить, люба моя! Хоч у цьому домі є деякі кішки, які були б дуже задоволені в такому разі, але вона їм такої приємності не зробить. Я залишуся біля вас, доки не стану старою каргою. А коли я стану зовсім глухою, кривою, сліпою та беззубою, коли з мене вже не буде жодної користі й навіть провин на мене не можна буде скидати, тоді я почвалаю до свого Деві і попрошу його прийняти мене!

— І тоді, Пеготті, — встряв я у розмову, — я буду щасливий побачити вас і прийму, як королеву!

— Благослови вас бог, серденько моє! — скрикнула Пеготті. — Я знаю, що ви це зробите!

І вона заходилася цілувати мене, заздалегідь дякуючи за гостинність. Потім вона знову закрила голову фартушком і знову розсміялася, згадавши про містера Баркіса. Потім вона поколисала немовля. Потім вона зібрала посуд зі столу, а потім перевдягла чепчик і сіла працювати зі своєю скринькою, рулеткою і недогарком свічки, як колись.

Ми сиділи біля вогню і весело розмовляли. Я розповів їм, який суворий вихователь містер Крікль, і вони дуже співчували мені. Я розповів їм, який чудовий хлопець Стірфорс, як він опікувався мною. І Пеготті заявила, що з охотою пройде пішки десятки миль, аби побачити його. Немовля прокинулось, я взяв його на руки і з любов'ю колисав. Коли дитинка знову заснула, я притулився до матері, за старим, давно забутим звичаєм, і сидів, обійнявши її за талію, схиливши палаюче обличчя на її плече. Знову її прекрасні кучері спадали на мене — пригадую, я порівнював їх з янгольськими крилами. Я справді був дуже щасливий!

Сидячи так, споглядаючи вогонь та уявляючи всякі дивні картини на розпечених жаринках, я майже повірив, що ніколи не виїздив звідси. Здавалося мені, що містер і міс Мердстон були лише химерними картинами у вогні, які зникнуть, коли загасне полум’я. Здавалося мені, що в пам'яті моїй нема нічого справжнього, крім моєї матері, Пеготті й мене.

Пеготті штопала якусь панчоху, поки видно було, потім вона натягла панчоху на ліву руку, наче рукавичку, взяла голку в праву руку, готова знову штопати, коли полум'я спалахне яскравіше. Не можу добрати, чиї то панчохи зав­жди штопала Пеготті, звідки брався такий невичерпний запас панчіх, що потребували штопання? Відколи пам'ятаю себе, вона зав­жди займалася саме цим рукоділлям і ніколи жодним іншим.

— Цікаво мені знати, — сказала Пеготті, яка іноді раптом починала цікавитися найнесподіванішими речами, — що сталося з двоюрідною бабцею Деві?

— Боже мій, Пеготті, — мати моя навіть підвелася від здивування, — які дурниці ви говорите!

— Та мені справді цікаво знати, мем, — наполягала Пеготті.

— Але чому ця особа спала вам на думку? — спитала моя мати. — Хіба ж нема нікого іншого в світі?

— Не знаю вже, як це сталося, — відповіла Пеготті. — Може, я така вже дурна, але думки мої ніколи не можуть обирати слушних людей. Люди пригадуються мені і забуваються, або зовсім не пригадуються і не забуваються, як їм заманеться. Цікаво мені знати, що з нею сталося!

— Химерна ви жінка, Пеготті, — відповіла моя мати. — Можна подумати, ніби ви хочете, щоб вона приїхала до нас ще раз.

— Боронь боже! — скрикнула Пеготті.

— А коли так, то не говоріть про такі страшні речі, — сказала моя мати. — Міс Бетсі замкнулася в своїй хатині над морем і залишиться там. У всякому разі малоймовірно, щоб вона потурбувала нас знову.

— Ні! — замислено підтвердила Пеготті. — Ні, це зовсім неймовірно. Але цікаво мені знати, якщо вона помре, то чи залишить вона щось Девідові?

— Помилуй мене боже, Пеготті, — відказала мати, — яка ж ви дурна жінка! Та ви ж знаєте, що її образило саме навіть народження бідолашного хлопчика.

— Здається мені, що й тепер вона не схоче пробачити, — натякнула Пеготті.

— А чому б їй тепер хотіти пробачити йому? — трохи різко спитала моя мати.

— Тому що тепер у нього є братик, — промовила Пеготті.

Мати негайно заплакала і спитала, як насмілилася Пеготті сказати таку річ.

— Так хіба ж оце бідолашне невинне малятко в колисці заважало колись вам чи комусь іншому, ревнивиця ви! — сказала вона. — Краще вам вийти заміж за містера Баркіса, візника. Чому ви цього не зробите?

— Я б тоді зробила щасливою міс Мердстон, — зауважила Пеготті.

— Яке у вас погане ставлення до людей, Пеготті! — відповіла моя мати. — Ви заздрите міс Мердстон, як може заздрити хіба що така смішна істота, як ви. А ви хотіли б самі тримати у себе всі ключі та хазяйнувати в коморі? Це мене не здивувало б. Адже ви знаєте, що вона це робить тільки через свою добрість і з найкращими намірами. Ви це знаєте, Пеготті, ви це добре знаєте!

Пеготті промимрила щось подібне до «знаємо ми ці найкращі наміри». Вона вважала, що тут вже забагато добрих намірів.

— Я знаю, на що ви натякаєте, злючко, — сказала мати. — Я розумію вас чудово, Пеготті! Ви це знаєте, і мені дивно, чому ви не згораєте від сорому. Не змінюйте тему і вже не викручуйтеся, зараз ми говоримо про міс Мердстон. Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що, на її думку, я занадто безтурботна і занадто...

— Гарненька, — додала Пеготті.

— Хай хоч і так, — відказала моя мати, стримуючи усмішку, — і коли вона така дурненька, що говорить ці речі, то хіба ж слід мені дорікати їй за це?

— Ніхто так не каже, — зазначила Пеготті.

— Ще б пак, сподіваюся, що ні! — відказала моя мати. — Хіба ж ви не чули, як вона раз у раз повторює, що з цієї причини хоче звільнити мене від різноманітних турбот, бо я, на її думку, не пристосована, і я справді думаю, що навряд чи я пристосована до них. І хіба ж вона день і ніч не метушиться в будинку... І хіба ж вона не робить усе і не залазить в усякі місця — до вугільного льоху, до комори і ще не знаю куди, в не дуже приємні місця... і невже ви станете вигадувати, ніби це вона не з любові робить?

— Я нічого не вигадую, — сказала Пеготті.

— Вигадуєте, Пеготті, — заперечила моя мати. — Більше нічого ви і не робите. Ви весь час вигадуєте. Ви тішитеся своїми вигадками, і коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона…

— Я ніколи не говорила про них, — заперечила Пеготті.

— Ні, Пеготті, — відказала моя мати. — Але ви вигадуєте! Ось про що я вам говорю. Це найгірше, що ви робите. Вам подобається вигадувати. Я оце сказала, що зрозуміла вас, і ви це самі бачите. Коли ви говорите про добрі наміри містера Мердстона й удаєте, ніби зневажаєте їх (бо в глибині свого серця ви не зневажаєте, Пеготті), то ви не гірше за мене знаєте, які ці наміри добрі і як виявляє він їх в усьому! Коли здається, що він буває суворим з певною особою, Пеготті, — ви розумієте, і Деві теж, певно, розуміє, що я не натякаю ні на кого з присутніх, — то він це робить тільки для блага цієї певної особи. Він справді любить певну особу, бо він любить мене і діє він так виключно для добра певної особи. Він краще за мене вміє розуміти всі речі. Я бо дуже добре знаю, що я слабка і легковажна істота, а він — твердий, суворий, серйозний чоловік. I я йому завдаю, — тут сльози закапали з очей моєї матері, — я йому завдаю багато болю. I мені слід бути дуже вдячною і коритися йому навіть у своїх думках. I коли я не роблю цього, Пеготті, то я дорікаю сама собі і розгублююсь, і не знаю, що мені робити.

Пеготті занурила підборіддя в п'ятку панчохи і мовчки дивилася на полум'я в каміні.

— Так ось, Пеготті, — сказала моя мати, змінюючи тон, — не будемо сваритися, бо я цього не витримаю. Ви — справжній друг мій, якщо взагалі є в мене ще друзі у цьому світі. I коли я називаю вас смішною істотою або ще чимсь таким, Пеготті, то я лише хочу сказати, що ви — мій вірний друг і завжди були, від того самого вечора, коли містер Копперфілд уперше привіз мене сюди, а ви вийшли до воріт привітати мене.

Пеготті не забарилася з відповіддю і ратифікувала угоду дружби, обійнявши мене так міцно, як ніколи. У той час я не розумів, чому сталася така бесіда, але зараз я певний, що добра жінка завела всю цю добру розмову тільки для того, щоб моя мати могла втішитися перемогою в невеличкій суперечці. Спосіб цей виявився дуже дієвим — пригадую, що мати в той вечір вже не сумувала, а Пеготті кидала на неї менше стурбованих поглядів.

Коли ми попили чаю, викинули попіл з каміна і зняли нагар зі свічок, я прочитав Пеготті розділ з книжки про крокодилів, як спогад про старі часи. Книжку цю витягла вона зі своєї кишені; ймовірно, що вона її зав­жди носила з собою. А потім ми заговорили про Салем-Гауз, що змусило мене знову згадати про Стірфорса, а спогади про нього були улюбленим предметом моїх розмов. Дуже щасливі були ми. Цей вечір, що йому судилося назавжди закрити цей том мого життя, ніколи не зникне з моєї пам’яті.

Майже о десятій годині ми почули рипіння коліс. Всі ми позскакували з місць. Мати моя поспішно сказала, що вже пізно, а міс Мердстон вважає, що дітям треба рано лягати спати і, мабуть, мені краще йти до ліжка. Я поцілував її та пішов із свічкою нагору, доки вони не встигли ввійти. Коли я йшов до тієї спальні, де я був колись ув'язнений, моїй дитячій уяві здалося, що вони принесли з собою додому холодне повітря, яке здуло, мов пушинку, давній домашній затишок.

Ніяково було мені вранці йти вниз снідати, бо я не бачив містера Мердстона з того самого дня, як вчинив свій пам'ятний злочин. Але я не мав іншого виходу. Разів два чи три, повернувшись на півдорозі та навшпиньках утікши до своєї кімнати, я нарешті таки зійшов і з'явився у вітальні.

Він стояв перед каміном спиною до вогню, а міс Мердстон розливала чай. Коли я ввійшов, він твердо глянув мені в обличчя, але ніяк інакше не реагував на мій прихід.

Після секундного вагання я підійшов до нього і вимовив:

— Прошу пробачити мені, сер! Я дуже шкодую про свій вчинок і сподіваюся, що ви пробачите мені.

— Радий чути, що ти шкодуєш, Девіде, — відказав він.

Рука, що він подав мені, була саме та, яку я вкусив. Я мимоволі затримав погляд на червоній смужці на ній. Але я почервонів ще більше, ніж та смужка, побачивши зловісний вираз його обличчя.

— Як ваше здоров'я, мем? — звернувся я до міс Мердстон.

— Ах, боже мій! — зітхнула міс Мердстон, простягаючи мені чайну ложку замість пальців. — Як довго триватимуть канікули?

— Місяць, мем!

— Від якого дня?

— Від сьогодні, мем.

— О! — мовила міс Мердстон. — Отже, один день уже минув!

Вона завела календар канікул і щоранку викреслювала по одному дню. Вона робила це насуплено, доки не дійшла до десяти, але, перейшовши до двозначних чисел, почала виявляти ознаки надії, а ближче до кінця стала навіть жартівлива.

Саме в цей перший день я мав нещастя нагнати на неї (хоч взагалі їй не властива була така слабкість) дикого жаху. Я ввійшов до кімнати, де сиділа вона з моєю матір’ю. Немовля, якому було лише кілька тижнів, лежало на руках моєї матері. Дуже обережно я взяв його до себе на руки. Раптом міс Мердстон так несамовито скрикнула, що я мало не впустив дитину.

— Люба моя Джейн! Що сталося? — скрикнула мати.

— Боже мій! Кларо, чи ви бачите? — вигукнула міс Мердстон.

— Що, моя люба Джейн? — спитала моя мати. — Де?

— Він схопив її! — крикнула міс Мердстон. — Хлопець схопив дитинку!

Вона тремтіла від переляку, але якось знайшла в собі сили скочити до мене і забрати дитинку з моїх рук. Після цього вона зомліла і стала така слабка, що їй мусили дати вишневої наливки. Очунявши, вона урочисто заборонила мені торкатися мого брата, що б там не було! А бідолашна моя мати, якій хотілося зовсім протилежного, слабко підтримала заборону, кажучи:

— Безперечно, ви маєте рацію, моя люба Джейн!

I ще один випадок стався, коли це любе немовля — воно справді любе було для мене, бо ж у нас була одна мати — стало невинною причиною гніву міс Мердстон. Ми сиділи втрьох, і мати моя, дивлячись в очі немовляті, що лежало в неї на руках, сказала:

— Деві! А йди-но сюди! — і глянула мені в очі.

Я побачив, як міс Мердстон відклала свої чотки.

— Кажу вам, — ніжно мовила мати, — вони цілком схожі. Мабуть, вони схожі на мої. Здається, в них мій колір. Але як же дивно вони схожі!

— Ви про що говорите, Кларо? — спитала міс Мердстон.

— Моя люба Джейн, — пролепетала мати, трохи збентежена різким тоном цього питання, — я думаю, що очі немовляти і Деві зовсім схожі.

— Кларо! — заявила міс Мердстон, гнівно схоплюючись з місця. — Ви іноді буваєте цілковитою ідіоткою!

— Моя люба Джейн, — спробувала була протестувати мати.

— Цілковитою ідіоткою, — повторила міс Мердстон. — Хто інший міг би порівнювати дитинку мого брата з вашим хлопцем? Вони зовсім несхожі! Вони абсолютно різні! Вони явно не схожі між собою з усіх поглядів! Сподіваюся, що вони назавжди будуть несхожі! Не можу я сидіти тут і слухати такі порівняння.

По цих словах вона гордо подалася геть, грюкнувши дверима за собою.

Коротко кажучи, міс Мердстон не любила мене. Коротко кажучи, мене там не любив ніхто, навіть я сам. Бо ті, що любили мене, не могли виявляти цього, а ті, що не любили мене, виявляли це так наочно, що я завжди болюче почувався недоладним, незграбним і дурним.

Я відчував, що вони ніяковіли через мене не менше, ніж я через них. Коли я входив до кімнати, де вони сиділи, розмовляючи, то якась хмара затьмарювала обличчя моєї матері, хоч перед тим вона здавалася веселою. Коли містер Мердстон був у найкращому гуморі, я псував його. Коли міс Мердстон була в найгіршому гуморі, я робив його ще гіршим. У мене вистачало розуму втямити, що моя мати зав­жди спокутувала це. Вона боялася розмовляти зі мною, бути ласкавою зі мною, бо такою поведінкою могла образити їх і отримати після цього чергову нотацію. Вона не тільки безнастанно боялась образити їх сама, вона боялася, що і я можу їх чимсь образити, і варто мені було ворухнутись, як вона стурбовано стежила за їхніми поглядами. Тому я вирішив якомога менше зустрічатися з ними. Багато довгих зимових годин висиджував я в своїй непривітній спальні, загорнувшись в маленьке пальто і заглибившись у книжку, прислухався, як у церкві б'є годинник.

Вечорами я іноді приходив до Пеготті на кухню. Там я почувався зручно і не боявся бути самим собою.

Але жоден з цих способів утішитися не був схвалений у вітальні. Мене все ще вважали необхідним засобом для виховання моєї бідолашної матері, тому її додатковим випробуванням було позбавлення мене права відлучатись.

— Девіде, — заявив містер Мердстон якось після обіду, коли я за своїм звичаєм збирався залишити кімнату, — я з сумом помічаю, що у вас понурий характер.

— Хнюпиться, наче ведмідь! — підтвердила міс Мердстон.

Я стояв мовчки, схиливши голову.

— Так ось, Девіде, — вів далі містер Мердстон, — понура впертість — найгірший з усіх характерів.

— А щодо цього хлопця, — зазначила його сестра, — то в нього характер найупертіший і найзапекліший з усіх, які я будь-коли бачила! Гадаю, моя люба Кларо, навіть ви мусили б помітити це!

— Прошу пробачення, моя люба Джейн, — пролепетала мати, — але чи ви цілком певні... ви, мабуть, пробачите мені, моя люба Джейн... що ви розумієте Деві?

— Мені соромно було б, Кларо, — відказала міс Мердстон, — коли б я неспроможна була розуміти цього хлопця, чи будь-якого іншого хлопця. Я не претендую на глибокодумність, але в мене є здоровий глузд!

— Без сумніву, моя люба Джейн, — сказала мати, — ви надзвичайно чудово розумієте все!

— Ох, люба, не треба! Будь ласка, не кажіть цього, — гнівно вставила міс Мердстон.

— Але я певна, що це так, — доводила моя мати. — І кожен знає, що це так! Я стількі разів знаходила цьому підтвердження, що вже мала нагоду переконатися, тож ніхто не може бути більш певний у цьому, ніж я. І тому я говорю з щирою покірністю, моя люба Джейн, запевняю вас!

— Скажімо, що я не розумію хлопця, Кларо, — відказала міс Мердстон, перебираючи маленькі ланцюжки на зап'ясті. — Погодимось, якщо хочете, що я зовсім не розумію його. Він занадто глибокий для мене! Але, мабуть, розум мого брата спроможний якось проникнути в глибини цього характеру? І здається, брат мій саме про це говорив, коли ми, не дуже делікатно, перервали його.

— Я гадаю, Кларо, — сказав містер Мердстон низьким суворим голосом, — що в такому питанні можуть бути кращі й безсторонніші судді, ніж ви.

— Едварде, — несміливо відповіла моя мати, — ви, звичайно, кращий за мене суддя в усіх питаннях. Це стосується і вас, і Джейн. Я тільки сказала...

— Ви тільки сказали щось слабке і нерозсудливе, — мовив він. — Спробуйте не робити цього більше, моя люба Кларо, і стежте за собою.

Мати поворушила губами, ніби відповідаючи: «Так, мій любий Едварде», але вголос вона не сказала нічого.

— Я казав, Девіде, — продовжив містер Мердстон, повертаючи голову і жорстко дивлячись прямо на мене, — що з сумом відзначаю ваш понурий характер. Я не можу допустити, щоб перед моїми очима розвивався такий характер, не спробувавши поліпшити його. Ви мусите намагатися, сер, виправити свій характер. Ми мусимо намагатися виправити його заради вас.

— Прошу пробачення, сер, — пролепетав я. — Я не хотів бути понурим, коли повернувся додому.

— Не думайте врятуватися брехнею! — так люто відказав він, що мати моя мимоволі підвела тремтячі руки, немов збираючись стати між нами. — Через свою понурість ви замикаєтесь у своїй кімнаті. Ви сидите в своїй кімнаті, коли вам слід бути тут. Знайте, що тепер, раз і назавжди, я вимагаю, щоб ви були тут, а не там! Далі я вимагаю, щоб ви були слухняні. Ви мене знаєте, Девіде. Я змушу вас це зробити!

Міс Мердстон хрипко хихикнула.

— Я вимагаю шанобливого й слухняного ставлення до мене, — він вів далі, — і до Джейн Мердстон, а також до вашої матері. Я не дозволю, щоб якась дитина для своєї втіхи уникала цієї кімнати, ніби заразливої. Сідайте!

Він наказав мені, немов собаці, і я покорився, наче собака.

— І ще одна річ, — сказав він. — Я помітив, що ви прихильні до низького і простого товариства. Ви не повинні товаришувати зі слугами. Кухня вас не виправить, а вам треба в багатьох відношеннях виправитись. Я не кажу нічого про жінку, яка підбурює вас. Бо ви, Кларо, — звернувся він тихіше до моєї матері, — завдяки давнім взаєминам і давно вкоріненим примхам, маєте слабкість поважати її — слабкість, яку ми досі ще не подолали.

— Це абсолютно неймовірна помилка! — скрикнула міс Мердстон.

— Я тільки кажу, — закінчив він, звертаючись до мене, — що не схвалюю вашої прив’язаності до такого товариства, як міс Пеготті. Цьому треба покласти край! Тепер, Девіде, ви зрозуміли мене, і ви знаєте, які будуть наслідки, коли ви не коритиметеся мені до найменшої дрібниці.

Я це знав добре — мабуть, краще, ніж він гадав, бо йшлося про мою матір, — і я корився йому до найменшої дрібниці. Я більше не замикався у своїй кімнаті. Я більше не шукав притулку в Пеготті. Сумно сидів я день за днем у вітальні, нетерпляче чекаючи, поки настане ніч і можна буде лягти спати.

Як силував я себе, сидячи в одній і тій самій позі година за годиною, боячись ворухнути ногою чи рукою, щоб міс Мердстон не почала скаржитись (а вона це робила з найдрібнішого приводу) на мою непосидючість; боячись оком блимнути, щоб мій погляд не здався їй незадоволеним або збентеженим, а це стало б за новий привід до скарг на мене. Як нестерпно було прислухатися до стукотіння годинника; стежити за сталевими чотками міс Мердстон; міркувати, чи одружиться вона колись, а якщо одружиться, то з яким саме нещасним чоловіком; лічити кахлі на пічці; блукати поглядом по стелі, між візерунків і закарлючок на шпалерах.

Які то були прогулянки вздовж брудних шляхів у зимову негоду, коли я, самотній, ніс в собі цю вітальню з міс Мердстон — жахливий тягар, дарований мені долею, безупинний кошмар наяву, ярмо, що придушувало мій розум.

Які то були обіди, де я, мовчазний і приголомшений, сидів за столом, повсякчас відчуваючи, що є тут зайві виделка й ніж — мої, зайвий апетит — мій, зайві тарілка й стілець — мої, зайва людина — я.

Які то були вечори, коли запалювали свічки, і я мусив зайнятися чимсь, але не наважуючись читати цікаву книжку, мучився над карколомними арифметичними завданнями; коли таблиці мір і ваги складались у пісню на мотив «Пануй, Британіє» або «Годі суму»; коли я ніяк не міг їх вивчити, бо вони входили в одне вухо й вислизали з іншого. Як важко було мені стримувати позіхання і протистояти дрімоті; як раптово я підхоплювався, коли випадково засинав; як не діставав я відповіді на свої нечасті запитання; яким порожнім місцем я був, що його ніхто не помічав, але що кожному заважало; яким великим порятунком було для мене чути, як міс Мердстон вітає дев'яту годину і наказує мені йти спати.

Отак тяглися канікули, аж допоки одного ранку міс Мердстон сказала:

— Ось уже й останній день пройшов! — і дала мені останню за ці канікули чашку чаю.

Я від'їздив без суму. Я був на межі одуріння, але трохи бадьорився, думаючи про зустріч iз Стірфорсом, хоч за ним бачилася мені зловісна постать містера Крікля. Знову містер Баркіс з'явився перед ворітьми, знову міс Мердстон застережливо проказала: «Кларо!», коли мати схилилася наді мною, щоб попрощатися.

Я поцілував її і свого маленького братика і дуже зажурився. Але я журився не тому, що від'їжджаю, бо між нами було провалля, ми й без того були розлучені щодня. І не обійми її живі ще й досі в моїй пам'яті, хоч як пристрасно обіймала вона мене. Ні, я найжвавіше пригадую те, що сталося потім.

Уже в екіпажі почув я, що вона гукає мене. Вона стояла сама біля садової огорожі, простягаючи до мене своє немовля. Була холодна тиха погода. Жодна волосина на материній голові, жодна складка на її вбранні не ворушилася, коли вона пильно дивилася на мене, підіймаючи свою дитину.

Отак я втратив її. Отак я бачив її потім у своїх снах у школі — мовчазну постать біля мого ліжка, що пильно дивиться на мене, простягаючи своє немовля.

IX. Незабутній день народження

Я оминаю все, що трапилося в школі, аж до річниці мого народження в березні. Не пам’ятаю нічого, крім того, що Стірфорс був іще чудовіший, ніж будь-коли. Він мав залишити школу в кінці цього семестру, якщо не раніше; він здавався мені ще натхненнішим і незалежнішим, ніж колись; але крім цього, я не пам’ятаю нічого. Основна подія, якою позначений цей час у моїй пам’яті, немов поглинула всі менш важливі спогади.

Мені навіть важко повірити, що минуло повні два місяці між моїм поверненням до Салем-Гаузу і цим днем мого народження. Тільки розумом сприймаю я, що так воно мало бути, інакше я був би переконаний, що одна подія без усякого проміжку йшла слідом за другою.

Як добре я пам’ятаю, що то був за день. Я знову вдихаю туман, що висів над тією місцевістю; бачу іній крізь туман; відчуваю, як вкрите інеєм волосся липне до моїх щік; дивлюся на темний клас, в якому подекуди мерехтять свічки в туманному ранку, дихання хлопців парою виходить з вуст, учні дмухають на пальці, тупотять ногами по підлозі.

Це трапилося після сніданку. Щойно ми повернулися до класу з майданчика, містер Шарп увійшов, кажучи:

— Девіда Копперфілда кличуть до вітальні.

Я чекав на кошик з подарунками Пеготті і аж спалахнув від радості при цьому повідомленні. Хлопці почали мене просити не забути їх при розподілі ласощів, коли я жваво зіскочив з лави.

— Не поспішайте, Девіде, — сказав містер Шарп. — Часу досить, мій хлопче, не поспішайте.

Мене мав би здивувати зворушений тон, яким він говорив, коли б я мав час подумати про це. Але я похапцем побіг до вітальні. Там знайшов я містера Крікля, що сидів за сніданком, поклавши перед собою палицю й газету, і місіс Крікль з відкритим листом у руці. Але ніякого кошика там не було.

— Девіде Копперфілде, — сказала місіс Крікль, відводячи мене до дивана й сідаючи поруч зі мною. — Я хочу поговорити з вами цілком відверто. Я маю щось розповісти вам, дитя моє.

Я, звичайно, глянув на містера Крікля. Але той, не дивлячись на мене, похитав головою і припинив зітхання величезним тостом із маслом.

— Ви занадто юний, щоб розуміти, як щодня змінюється світ. Але ми всі мусимо пізнати це, Девіде, дехто з нас — змалку, дехто з нас — під старість, дехто з нас — впродовж цілого свого життя.

Я серйозно глянув на неї.

— Коли ви виїздили з дому наприкінці канікул, — сказала місіс Крікль після короткого мовчання, — чи всі у вас вдома були здорові? — вона знову помовчала. — Ваша мама була здорова?

Я затремтів, сам не знаючи чому, і все ще серйозно дивився на неї, навіть і не намагаючись відповісти.

— Бо, — провадила вона далі, — з великим жалем мушу сказати вам, цього ранку я почула, що ваша мама дуже хвора.

Туман виріс між мною і місіс Крікль, в якусь хвилину постать її заколихалась у ньому. Потім я відчув, як палаючі сльози струмлять по моєму обличчю, і все знову опинилося на своєму місці.

— Вона дуже небезпечно хвора, — додала вона.

Я знав уже все.

— Вона померла!

Не було потреби казати мені цього. Ще до цих слів я розпачливо заплакав і відчув себе сиротою у неосяжному світі.

Місіс Крікль була дуже добра до мене. Вона затримала мене там на цілий день і часом лишала наодинці. Я плакав, змучений засинав, прокидався і плакав знову. Коли не міг уже більше плакати, я почав міркувати. І тоді найтяжче стискалося моє серце, ніщо не було спроможне вгамувати мого болючого смутку.

Думки мої не були зосередженні на нещасті, що тяжіло на моєму серці, але блукали довкола нього. Я думав про те, як тихо в нашому замкненому будинку. Я думав про немовлятко, що (як сказала місіс Крікль) занедужало і, мабуть, теж помре. Я думав про могилу мого батька на кладовищі біля нашого будинку, про те, як моя мати лежатиме там під тим, таким знайомим мені, деревом. Коли мене лишали на самоті, я ставав на стілець і дивився в дзеркало — які червоні в мене очі і яке смутне у мене обличчя. Коли минуло кілька годин, я почав міркувати, чи вже справді в мене скінчилися сльози, бо на те було схоже, і про що я почну думати посеред цього нещастя, коли наближуся додому — бо я мав їхати додому на похорон. З жалем відзначаю, що пишався увагою, яку виявляла до мене решта хлопців, бо в своєму горі я став дуже важливою особою.

Якщо будь-коли дитина вражена була щирою тугою, то це був саме я. Але пригадую, що ця увага якось задовольняла мене, коли я походжав по майданчику для ігор цього вечора, а всі хлопці сиділи в класі. Їхні погляди крізь вікна давали мені відчуття відзначеності, тож я набирав смутнішого вигляду і починав ступати повільніше. Коли навчання скінчилось і вони вийшли та заговорили зі мною, я вирішив не задирати носа перед ними і поводитися так само, як і раніше.

Я мав їхати додому наступної ночі. Не в диліжансі, а в важкій кареті, що звалася «Фермер» і призначалася, головним чином, для сільських подорожей на короткі відстані. Цього вечора я не розповідав історій з книжок, а Тредльс наполегливо змусив мене позичити в нього подушку. Не знаю, нащо він це зробив, бо в мене була власна подушка; але більше нічого він, сердега, позичити не міг, окрім, хіба, аркуша паперу, вкритого скелетами, що його він подарував мені на прощання для вгамування смутку і заспокоєння почуттів.

Другого дня я покинув Салем-Гауз. Тоді мені й на думку не спадало, що я залишаю це місце назавжди. Дуже повільно їхали ми цілу ніч і дісталися Ярмута тільки о дев’ятій чи о десятій годині вранці. Я шукав містера Баркіса, але його там не було. Замість нього до вікна карети підійшов гладкий веселий маленький стариган у чорному, з бантами потертих стрічок на колінах штанів, у чорних панчохах, у крислатому капелюсі.

Постукавши у вікно карети, він спитав:

— Мастере Копперфілд?

— Так, сер!

— Чи не підете ви зі мною, юний добродію, будь ласка, — сказав він, відчиняючи дверцята. — Я матиму приємність доставити вас додому.

Я подав йому руку, дивуючись, хто це такий, і ми пішли до крамниці на вузькій вулиці. На вивісці цієї крамниці було написано: «Омер — драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.». То була тісна й задушлива крамниця, повна всякого одягу, готового і неготового, а в одному вікні повно було чоловічих і жіночих капелюхів. Ми зайшли до маленької приймальні позаду крамнички, де побачили трьох молодих жінок за роботою над безліччю чорних тканин. Матерія купою лежала на столі, маленькі шматки й обрізки вкривали всю підлогу. У кімнаті було жарко, тут панувала задушлива атмосфера теплого чорного крепу. Тоді я не знав, що то був за запах, але тепер знаю його добре.

Ці три молоді жінки дуже захоплені були своєю справою. Вони підвели голови глянути на мене, а потім знову заходилися працювати. Рука з голкою мельк-мельк-мельк. Водночас через вікно чути було ритмічне стукотіння молотка в майстерні по той бік маленького двору. Це стукотіння утворювало якусь одноманітну мелодію: РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат — і так безперестанку.

— Ну, — звернувся мій провідник до однієї з трьох молодих жінок, — як іде робота, Мінні?

— Ми закінчуємо вчасно, — весело відказала та, не підводячи голови. — Не бійся, тату!

Містер Омер зняв свого крислатого капелюха і сів, відсапуючись. Він був такий огрядний, що мусив деякий час віддихатися, аж тоді він спромігся вимовити:

— Це добре!

— Тату, — грайливо сказала Мінні. — І чого це ти товстішаєш?

— Та й сам не знаю, доню, — задумливо відказав він. — Така вже в мене комплекція.

— Ти такий, бач, веселий чоловік, — сказала Мінні. — Ти так на все легко дивишся!

— Немає сенсу дивитися на речі інакше, люба, — відповів містер Омер.

— Авжеж, ні, — відказала дочка. — Ми тут усі веселенькі, слава богу! Правда ж, тату?

— Сподіваюся, доню, — сказав містер Омер. — Ну, тепер я вже віддихався та, мабуть, зніму мірку з цього юного школяра. Чи не зайдете ви до крамниці, мастере Копперфілд?

Задовольняючи прохання містера Омера, я пішов за ним. Він показав мені купу костюмів і додав, що вони найвищої якості та найкраще підходять для жалоби за батьками. По тому він почав вимірювати мене з усіх боків і записувати заміри до книжки. Занотовуючи, він звернув мою увагу на свої записи, на кілька фасонів, що, за його словами, «щойно увійшли у моду», і на кілька інших фасонів, які, за його словами, «щойно вийшли з моди».

— От на цьому ми часто втрачаємо чимало грошей, — сказав містер Омер. — Але фасони — наче людські істоти. Вони з’являються — ніхто не знає коли, чому і як. І вони зникають — ніхто не знає коли, чому і як. Так само, як життя людське, на мою думку, коли дивитися з цього погляду.

Я був занадто засмучений, щоб підтримувати розмову на цю тему, та, мабуть, вона була б вищою за моє розуміння й за інших обставин також. Містер Омер завів мене назад до кімнати, важко дихаючи на ходу.

Потім він гукнув комусь під карколомними східцями за дверима:

— Принесіть чаю і бутербродів!

Якийсь час потому, доки я оглядався довкола, міркував і прислуховувався до шарудіння крепу в кімнаті та до пісні молотка по той бік двору, з’явилися чай і бутербродна таця. Виявилося, що вони призначені мені.

Упродовж кількох хвилин містер Омер дивився на мене. Я не дуже багато уваги звертав на сніданок, бо чорні речі довкола зіпсували мені апетит. Нарешті містер Омер мовив:

— Я вже давно знайомий з вами, мій юний друже!

— Давно, сер?

— Все ваше життя, — відповів містер Омер. — Можу сказати, що навіть до початку вашого життя. Я раніше познайомився з вашим батьком. Він був на зріст п’яти футів дев’яти з половиною дюймів, а його могила глибиною п’ять футів двадцять дюймів.

— РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, — почулось через двір.

— Його могила п’ять футів і двадцять дюймів, — люб’язно, з приємністю повторив містер Омер. — Я вже забув, чи то був його заповіт, чи її розпорядження!

— Ви не знаєте, що з моїм маленьким братиком, сер? — спитав я.

Містер Омер похитав головою.

— РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат, РАТ-тат-тат.

— Він в обіймах своєї матері, — сказав той.

— О, бідолашне малятко! Він помер?

— Киньте думати про це, ви тут нічого зробити не зможете, — мовив містер Омер. — Так. Дитинка вмерла.

По цій звістці рани мої знову роз’ятрились. Я майже не доторкнувся до сніданку, підійшов і поклав голову на інший стіл у кутку маленької кімнати. Мінні похапливо очистила цей стіл, щоб я не псував жалобних матерій своїми сльозами. Ця гарненька добродушна дівчина м’яким рухом відгорнула волосся з моїх очей. Але вона дуже раділа, що вчасно закінчила свою роботу, і так відрізнявся її настрій від мого.

Незабаром спів молотка припинився, привітний парубок пройшов через двір до кімнати. Він тримав молоток у руці, а рот його був повний цвяшків, і він мусив витягти їх звідти, перш ніж заговорити.

— Ну, Джореме, — сказав містер Омер, — як в тебе посувається робота?

— Усе гаразд, — відповів Джорем. — Зроблено, сер.

Мінні трохи зашарілась, а дві інші дівчини пересміхнулись одна з одною.

— Оце так! Ти працював при свічках учора ввечері, коли я сидів у клубі? Скажи мені? — спитав містер Омер, підморгнувши.

— Так, — відказав Джорем. — Ви ж обіцяли, що поїдемо гуляти разом, якщо закінчимо вчасно. Мінні зі мною… і ви.

— О! А я думав, що ви збираєтеся зовсім залишити мене на самоті, — сказав містер Омер і розсміявся, аж захлинувся.

— А коли ви були такі ласкаві, що пообіцяли це, — вів далі молодий чоловік, — так я і взявся до роботи гаряче, як бачите. Може, подивитесь, як воно?

— Добре, — сказав містер Омер, підводячись. — Любий мій, — він зупинився, звертаючись до мене, — чи не хотіли б ви побачити…

— Ні, батьку, — втрутилася Мінні.

— Я гадав, це йому буде приємно, моя люба, — сказав містер Омер. — Але, мабуть, ти маєш рацію.

Не знаю, як я зрозумів, що вони пішли дивитися саме на труну моєї любої матері. Я ніколи не чув, як роб­лять труну. Я ніколи не бачив труни. Але якось зрозумів, що то був за стукіт. І коли молодий чоловік увійшов, я напевно знав, що він робив перед тим.

Отже, робота була закінчена. Двоє дівчат, чиїх імен я не чув, зчистили нитки й обрізки зі свого вбрання і вийшли до крамниці прибрати її та чекати на замовників. Мінні залишилася запакувати зроблене і покласти роботу в два кошики. Вона працювала навколішках і наспівувала чудову мелодію. Джорем — я не мав сумніву, що то був її наречений — підійшов і крадькома поцілував її (він начебто зовсім не зважав на мене). Він сказав, що батько її пішов за екіпажем, а тому він мусить поспішати, щоб підготуватися до поїздки. Потім він знову вийшов. Вона поклала наперсток і ножиці в кишеню, акуратно застромила голку з чорною ниткою в блузку й жвавенько почала вбирати пальто перед дзеркалом, в якому я побачив її задоволене обличчя.

Я спостерігав усе це, сидячи за столом у кутку, спершись головою на руку й міркуючи про зовсім інші речі. Екіпаж незабаром під’їхав до крамниці, туди спочатку поклали кошики, потім посадили мене, а потім сіли ті троє. Пригадую, то було щось середнє між легким екіпажем і возом для перевезення фортепіано. Цей екіпаж був пофарбований у темний колір, запряжений чорним конем з довгим хвостом. Місця там було досить для нас усіх.

Не думаю, що будь-коли у своєму житті переживав я такі дивні почуття, як тоді, коли сидів з ними (тепер я, звичайно, мудріший) і пригадував, що в них за робота, і бачив, як радіють вони поїздці. Я не гнівався на них, скоріше я боявся їх, ніби був кинутий між істотами, з якими я зроду не мав нічого спільного. Вони були в дуже веселому гуморі. Старий сів попереду, щоб правити, а двоє молодих сіли позаду нього. Коли він звертався до них, вони нагиналися вперед і кожний зі свого боку заглядав в його масне обличчя; здавалося, вони дуже люб­лять його. Іноді вони звертались і до мене, але я зіщулився в своєму кутку, приголомшений взаємними залицяннями і жартами, хоч і не дуже шумливими, і майже дивуючись, що ніхто не карає їх за черствість серця.

Коли вони зупинилися нагодувати коней, поїсти, попити і пожартувати, я ні до чого не міг торкнутись і не порушив свій піст. А коли ми дісталися до нашого дому, я зіскочив якнайшвидше з екіпажа, щоб не бути в їхньому товаристві перед цими священними вікнами, що дивилися на мене, немов сліпі. Даремно міркував я колись, що саме змусить мене заплакати вдома — варто було лише побачити вікно кімнати моєї матері і сусіднє вікно, що за кращих часів було моїм.

Не встиг я дійти до дверей, як опинився в обіймах Пеготті. Вона ввела мене до будинку. Не могла вона стримати свого горя, побачивши мене, але незабаром опанувала себе і почала говорити пошепки, ходити навшпиньки, ніби побоюючись стурбувати померлу. Я зрозумів, що вона давно не лягала в ліжко. Вночі вона сиділа, тихо пильнуючи. Поки її бідолашна люба красуня буде поверх землі, сказала Пеготті, ніколи вона не покине її!

Містер Мердстон не звернув на мене жодної уваги, коли я ввійшов до вітальні. Він сидів біля каміна, мовчки плачучи, зігнувшись у своєму кріслі. Міс Мердстон працювала за бюро, укритим листами та паперами: вона простягла мені свої холодні кінчики пальців і залізним шепотом спитала, чи зняли з мене мірку для жалобного костюма.

— Так, — відповів я.

— А твої сорочки? — спитала міс Мердстон. — Ти їх привіз додому?

— Так, мем! Я привіз додому весь свій одяг.

То були всі слова втіхи, що їх подарувала мені її твердість. Не маю сумніву, що вона знаходила вишукане задоволення в можливості з цієї нагоди демонструвати своє так зване самовладання, свою твердість, свій здоровий глузд і весь диявольський каталог бездушних якостей. Вона особливо пишалася тим, що повернулася до справ; і тепер, коли вона все зводила до пера й чорнила, ніщо не могло зворушити її. Всю решту цього дня і потім від ранку до ночі вона сиділа за столом і захоплено дряпала твердим пером, говорила суворим шепотом, не ворушачи жодним м’язом на обличчі і не помякшуючи жодного звуку свого голосу.

Брат її іноді брався до книжки, але, як я міг побачити, ніколи не читав. Він інколи розкривав книжку й дивився в неї, ніби читаючи, але впродовж цілої години не перегортав жодного аркуша, а потім кидав її та починав походжати по кімнаті. Годину за годиною сидів я, схрестивши руки, стежив за ним і лічив його кроки. Він дуже нечасто звертався до сестри і ніколи — до мене. В усьому нерухомому будинку він здавався єдиною рухомою річчю, якщо не зважати на маятники годинників.

Цими днями перед похороном я дуже мало бачив Пеготті. Тільки проходячи сходами, я завжди знаходив її біля кімнати, де лежали моя мати зі своїм немовлям. Та ще кожної ночі приходила вона до мене й сиділа біля узголів'я, доки я не засну. За день чи два перед похороном — здається, то було за день чи два, але я мало тямив у той важкий час і не міг відзначати його хід — вона завела мене до кімнати. Пригадую лише, що під білим покривалом на ліжку в чистій і свіжій кімнаті лежало те, що здавалося мені втіленням урочистої тиші, яка панувала в нашому будинку. А коли Пеготті спробувала легенько відгорнути покривало, я скрикнув: «О, ні! О, ні!» — і схопив її за руку.

Якби похорон відбувся учора, то й тоді я не міг би пам'ятати його чіткіше. Я пам’ятаю навіть повітря в кращій вітальні, де стояв я біля дверей, яскраве полум'я в каміні, блиск вина в графинах, візерунки на склянках і тарілках, легкий солодкий аромат пирога, запах сукні міс Мердстон і наші чорні вбрання. Містер Чілліп у кімнаті, він підходить побалакати зі мною.

— Як здоров'ячко мастера Девіда? — ласкаво запитує він.

Я не в змозі відповісти, що почуваюся дуже добре. Я простягаю йому руку, і він затримує її в своїй долоні.

— Боже мій! — каже містер Чілліп, лагідно посміхаючись, з теплою іскоркою в очах. — Наші маленькі друзі зростають навколо нас. Вони зростають так, що ми й незчуємось, як! Правда ж, мем?

Це він звертається до міс Мердстон, яка не відповідає нічого.

— Це велике досягнення, мем! — наполягає містер Чілліп.

Міс Мердстон відповідає хіба що гримасою і сухим кивком. Містер Чілліп, зніяковівши, відступає в куток, тягнучи мене за собою, і більше не розкриває рота.

Я зауважую це тому, що я зауважую все навколо, а не тому, що турбуюся про себе. І ось починає бити дзвін, містер Омер та інші підходять підготувати нас. Як уже давно розповідала мені Пеготті, в цій кімнаті зібралися ті, хто йшли за труною мого батька на те саме кладовище.

Ось містер Мердстон, наш сусід містер Грейпер, містер Чілліп і я. Коли ми підходимо до дверей, носії зі своїм вантажем уже в саду; вони йдуть перед нами стежкою, повз ясені, через ворота, до кладовища, де я так часто літніми ранками слухав співи пташок.

Ми стоїмо навколо могили. День здається мені інакшим від усіх інших днів, навіть світло не таке, як завжди, — сумніше, ніж зазвичай. Тут панує урочиста тиша, яку ми принесли з дому разом з тим, що покоїться тепер у землі. Ми стоїмо з непокритими головами, і я чую голос священика, що звучить на відкритому повітрі тихо, але виразно й просто: «Я є воскресіння й життя, каже Господь»; потім я чую схлипування. І я бачу серед юрби ту добру й вірну служницю, що її з усіх живих людей на землі я люблю найбільше; моє дитяче серце певне — одного дня бог скаже їй схвальні слова.

Тут багато знайомих облич — облич, що я їх бачив у церкві, коли спостерігав; облич, що вперше побачили мою матусю, коли вона приїхала до села в усій своїй юній красі. Я не звертаю на них уваги, — я не переймаюсь нічим, тільки своїм горем, — а все ж таки я бачу і впізнаю їх усіх, і навіть помічаю, як Мінні стоїть позаду і сяючими очима дивиться на свого коханого, що стоїть біля мене.

Усе закінчилося, могила засипана, ми повертаємося додому. Перед нами стоїть наш будинок, такий гарний і незмінний, так міцно пов'язаний у моїх спогадах з молодістю тієї, що померла. І вся моя журба — ніщо перед журбою, яку навіював на мене будинок. Але мене ведуть далі; містер Чілліп розмовляє зі мною; і коли ми приходимо додому, він підносить воду до моїх вуст; і коли я прошу в нього дозволу піти до своєї кімнати, він відпускає мене з якоюсь жіночою ніжністю.

Усе це, кажу я, сталося, наче тільки вчора. Події пізнішого часу відпливли від мене до берегів, де знайшли собі притулок усі забуті речі; але ця подія стоїть, немов висока скеля в океані.

Я знав, що Пеготті прийде до мене в мою кімнату. Святкова тиша цього часу (день так нагадував неділю, я й забув сказати про це) пасувала до нашого настрою. Вона сіла біля мене на моє маленьке ліжко і, тримаючи мою руку та інколи підносячи її до своїх вуст, інколи пестячи своїми долонями (так, мабуть, заколисувала вона мого братика), розповіла мені в звичайній своїй манері про все, що трапилося.

— Вона нездужала, — казала Пеготті, — вже давно. Якась стурбована була, нещаслива. Як народилося немовля, то спочатку їй ніби покращало, але що не день, то більше вона слабшала і згасала. Вона любила сидіти наодинці та при цьому частенько плакала. Але потім, коли з'явилось маля, стала йому співати — так ніжно й тихо, що одного ранку мені здалося, ніби той голос линув на небеса... Потім дедалі більше вона ставала несміливою, боязкою. І гнівне слово було для неї, наче удар. Але зі мною вона була такою, як завжди. Вона була незмінна до своєї дурної Пеготті, люба моя дівчинка...

Тут Пеготті зупинилась і ніжно поплескала по моїй руці.

— Востаннє я бачила її такою, як за старих часів, у той вечір, коли ви повернулися додому, любий мій. Того дня, коли ви поїхали геть, вона сказала мені: «Я ніколи більше не побачу мого любого синочка. Серце віщує мені. Так воно і буде, я знаю». Вона намагалася збадьоритися після цього. І частенько, коли вони дорікали їй за нерозсудливість та легковажність, вона не зважала. Але було вже надто пізно. Вона так і не сказала своєму чоловікові того, що розповіла мені — вона боялася сказати це комусь іншому — аж до однієї ночі, трохи більше тижня до того, як це трапилося: тоді вона сказала йому: «Мій любий, здається, я помираю».

— «Тепер мені легше, Пеготті», — сказала вона мені, коли я вкладала її в ліжко тієї ночі. — «Він поволі звикне до цього, бідолашний, — щодня більше звикатиме, а днів лишилося вже небагато; тоді все минеться. Я дуже втомилася. Коли я засну, посидьте біля мене, не залишайте мене. Благослови боже обох моїх дітей. Хай захистить і допоможе бог моєму осиротілому синові». Після цього я вже не покидала її, — казала далі Пеготті. — Вона часто розмовляла з отими двома, що внизу, бо вона любила їх, — вона не могла не любити кожного, хто був біля неї, — але коли вони відходили від її ліжка, вона зав­жди поверталася до мене, ніби спокій був там, де її Пеготті, і ніколи не могла заснути без мене. Останнього вечора вона поцілувала мене і сказала: «Якщо моє немовля теж помре, Пеготті, то хай вони покладуть його в мої обійми й поховають нас удвох» (так і зробили, бо бідолашне маля пережило її тільки на один день). «Хай мій любий хлопчик піде з нами до місця нашого упокоєння, — промовила вона, — і скажіть йому, що його мати, лежачи тут, благословила його не один раз, а тисячі разів».

Знову Пеготті помовчала, знову ніжно поплескала мене по руці.

— Було вже дуже пізно вночі, — вела далі Пеготті, — коли вона попросила в мене пити; ковтнувши води, вона посміхнулася мені так терпляче, люба моя!.. так гарно... Зайнялося на сході, сонце зійшло, і вона розповіла мені, яким добрим і уважним до неї зав­жди був містер Копперфілд, яким рідним він був для неї, як говорив він їй, коли вона сумнівалася в собі, що любляче серце — краще й міцніше, ніж мудрість, і що він щасливий бути з нею. «Пеготті, моя люба, — сказала вона тоді, — притуліть мене ближче до себе, — бо вона була дуже слабка, — покладіть свою добру руку мені під голову, — сказала вона, — і поверніть мене до себе, бо ваше обличчя відходить кудись далеко, а я хочу, щоб воно було близько». Я зробила, як вона просила — о, Деві! — час настав, коли здійснилися мої слова за першої розлуки з вами: вона щаслива була покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної буркотливої старої Пеготті. І вона вмерла, ніби дитинка заснула...

Так закінчилася оповідь Пеготті. Від тієї хвилини, як я довідався про смерть моєї матері, зникли мої спогади про те, якою вона була останнім часом. Від того самого моменту я пригадую її тільки молодою матір'ю мого раннього дитинства, яка любила накручувати на палець свої світлі кучері і в присмерку танцювати зі мною у вітальні. Розповідь Пеготті ніяк не могла повернути мене до її останніх днів. Міцно вкоренився у моїй голові образ ранніх років. Може, це смішно, але це правда! Смертю своєю проторувала вона собі шлях до тихої, безтурботної юності і витіснила все інше.

Мати, що лежала в могилі, була матір'ю моїх перших дитячих років; маленька істота в її обіймах — то був я сам, такий, як колись, навіки заспокоєний на її грудях.

X. Мною нехтують, а згодом забезпечують

Першою справою міс Мердстон після дня похорону було зробити Пеготті попередження, що за місяць її звільняють. Хоч Пеготті дуже не подобалася б служба тут, але я певний, що вона трималася б за неї заради мене і не погодилася б піти звідси й до найкращого місця в світі. Вона сказала мені, що ми мусимо розлучитись, і повідомила, чому саме. Обоє ми дуже зажурилися.

Щодо мене чи мого майбутнього, то ніхто не казав про це жодного слова, не робив жодного кроку. Вони були б щасливі, насмілюся сказати, коли могли б і мене звільнити з попередженням за місяць. Якось я наважився спитати міс Мердстон, коли я маю повернутися до школи; вона холодно відповіла, що, мабуть, я зовсім не повернуся туди. Більше мені нічого не казали. Нам із Пеготті дуже хотілося довідатися, що збираються зробити зі мною. Але жоден з нас не міг здобути про це жодних відомостей.

У моєму становищі сталась одна зміна, яка хоч і позбавила мене великих неприємностей у той час, та могла зробити моє життя неприємнішим у майбутньому. Але я неспроможний був тоді як слід оцінити цю зміну. Ось у чому вона полягала. Пута, які сковували мене раніше, тепер були зовсім відпущені. Ніхто не вимагав від мене, щоб я стовбичив у вітальні. Навіть кілька разів, коли я сидів там, міс Мердстон гримасами вказувала, що мені слід іти геть. Ніхто не вимагав від мене уникати товариства Пеготті; аби тільки я не бентежив своєю присутністю містера Мердстона, то ніхто не шукав мене й не запитував про мене. Спочатку я повсякчас боявся, що він може знову взяти моє виховання до свої рук або міс Мердстон присвятить себе цій справі; але незабаром я почав думати, що ці страхи безпідставні, і що я маю боятися хіба що зневаги.

Не думаю, що це відкриття завдало мені тоді багато болю. Я все ще не міг оговтатися після удару, що його завдала мені смерть моєї матері, мені байдужі були всі земні речі. Та все ж таки я пригадую, як часто міркував про те, що станеться зі мною, якщо мене більше ніде не навчатимуть і ніхто не дбатиме про мене. Я уявляв собі, як виросту занехаяним, брудним і марно животітиму на селі. Міркував я про можливості уникнути такої перспективи, подавшись кудись геть, далеко, мов герой одного з моїх улюблених оповідань, шукати щастя. Але то були скороминущі видіння, сни наяву, немовби намальовані чи написані на стіні моєї кімнати. Зникаючи, вони лишали по собі тільки голу стіну.

— Пеготті, — задумливо прошепотів я якось увечері, гріючи руки біля кухонної печі, — містер Мердстон любить мене ще менше, ніж колись. Він ніколи не любив мене дуже, Пеготті, але тепер він волів би зовсім не бачити мене, коли міг би це влаштувати!

— Мабуть, то він сумує, — сказала Пеготті, розчісуючи мені волосся.

— Ні, Пеготті, я теж сумую. Коли б я думав, що він тільки сумує, то я б зовсім і не замислився над цим. Але не в цьому річ. О, ні, не в цьому річ!

— Звідки ви знаєте, що не в цьому річ? — сказала Пеготті, помовчавши.

— О, він сумує зовсім інакше. Він сумує ось зараз, сидячи біля каміна з міс Мердстон. Але коли б я увійшов, Пеготті, то він не тільки сумував би.

— А що ще? — спитала Пеготті.

— Він би гнівався, — відповів я, мимоволі зображуючи його понуру гримасу. — Коли б він тільки сумував, то не дивився б на мене так. Ось я тільки сумую, але від цього я почуваюся навіть добрішим.

Якийсь час Пеготті не казала нічого; я грів руки, мовчки, як і вона.

— Деві, — вимовила вона нарешті.

— Що, Пеготті?

— Я так намагалася, любий мій, всіма способами, що тільки могла вигадати — всіма можливими способами й всіма неможливими, коротко кажучи, — знайти згожу службу тут, у Блендерстоні. Але тут нема нічого такого, серденько!

— А що ж ви збираєтеся зробити, Пеготті, — зажурено спитав я, — чи не збираєтеся ви поїхати кудись шукати щастя?

— Мабуть, доведеться мені поїхати до Ярмута, — відказала Пеготті, — і там жити.

— А я боявся, що ви поїдете кудись далі, — сказав я, трохи розвеселившись, — і що я вже з вами не зустрінусь. А там я іноді бачитиму вас, моя люба стара Пеготті. Ви ж не на іншому краї світу будете!

— Зовсім навпаки, хай бог милує! — дуже схвильовано скрикнула Пеготті. — Доки ви будете тут, лялечко моя, я приїздитиму сюди кожен тиждень свого життя, щоб побачитися з вами. На один день щотижня, все життя.

Ця обіцянка зняла великий тягар з мого серця, але то було ще не все, бо Пеготті вела далі:

— Я їду, Деві, бачите, до мого брата: по-перше, погостювати знову два тижні, щоб був у мене час обдивитись і трохи очуняти. Так от я й думала, що ви, мабуть, тут тепер непотрібні, так чи не змогли б ви поїхати разом зі мною?

Якби хтось інший, крім Пеготті, хотів потішити мене в той час, то не знайшов би кращого способу, ніж отой план. Знову бачити ці чесні обличчя, що аж сяють привітністю до мене; відновити мирність милого недільного ранку, коли дзвони дзвонять, камені падають у воду і темні кораблі пробиваються крізь туман; блукати разом з маленькою Ем’лі, ділитися з нею своїми турботами і знаходити талісмани проти них у мушлях і камінцях на узбережжі — такі думки заспокоювали моє серце. Щоправда, серце в мене знову забилося при думці, що міс Мердстон може не погодитися на це. Та то були зайві турботи. Коли міс Мердстон прийшла зробити вечірній огляд комори, ми все ще розмовляли, і Пеготті зі сміливістю, яка здивувала мене, взяла, як то кажуть, бика за роги.

— Хлопець байдикуватиме там, — мовила міс Мердстон, зазираючи в діжку з пікулями, — з лінощів усі вади беруться! Але, правду кажучи, він байдикуватиме також і тут, і де б він не був, на мою думку.

Я побачив, що в Пеготті була вже напоготові гнівна відповідь, але вона проковтнула її заради мене і не сказала нічого.

— Фу! — вела далі міс Мердстон, усе ще розглядаючи пікулі. — Але важливіше, ніж будь-що інше, найважливіше — щоб мого брата не турбували й не бентежили. Мабуть, краще мені погодитись.

Я подякував їй, не виявляючи ніякої радості, щоб це не спонукало її скасувати свою згоду. Мені здалося, що я обрав правильний шлях, бо з-за діжки з пікулями вона кинула не мене такий кислий погляд, ніби очі її були змочені розсолом. Так чи інакше, дозвіл було отримано. Коли місяць минув, ми з Пеготті приготувалися до від’їзду.

Містер Баркіс прийшов до будинку за скринями Пеготті. Досі він ніколи не йшов далі воріт нашого саду, але в цьому випадку він зайшов до будинку. I, виходячи з найбільшою скринею на плечах, він кинув на мене погляд, який здався б мені багатозначним, коли б я будь-коли міг уявити багатозначність на обличчі містера Баркіса.

Звісно, Пеготті сумувала, покидаючи місце, що було її домом впродовж багатьох років і де зросли її найміцніші почуття в житті — любов до моєї матері і до мене. Рано-вранці відвідала вона кладовище; сівши у візок, вона закрила очі хустинкою.

Поки вона лишалася в такому стані, містер Баркіс не виявляв жодних ознак життя. Він сидів на своєму звичайному місці, наче велика кам’яна постать. Але коли Пеготті почала озиратися навкруги та розмовляти зі мною, він кілька разів хитнув головою і зморщився. Я не уявляв собі, що він хотів цим сказати.

— Чудовий день, містере Баркіс, — зазначив я заради ввічливості.

— Непоганий, — сказав містер Баркіс, який зав­жди високо цінив свої слова і рідко їх промовляв.

— Пеготті вже цілком утішилася тепер, містере Баркіс, — вів я далі.

— Та ні, справді? — сказав містер Баркіс.

Поміркувавши про це, містер Баркіс кинув на неї проникливий погляд і запитав:

— Чи ви справді зовсім утішилися?

Пеготті розсміялась і підтвердила це.

— Ні, таки справді воно так? Чи ви таки втішилися? — рикав містер Баркіс, сідаючи до неї й штовхнувши її ліктем. — Втішилися? Кажіть щиро і по правді, цілком утішились? Утішилися? Га?

З кожним запитанням містер Баркіс присувався ближче до неї й раз у раз штовхав її ліктем; нарешті ми всі троє збилися купою в лівому кутку воза, і мене так стисли, що я ледве міг терпіти.

Пеготті звернула увагу містера Баркіса на мої страждання, тоді він поволі почав відсуватись. Я мусив зробити висновок, що йому здавалося, ніби він знайшов чудовий спосіб бути чемним, приємним і блискучим кавалером, не вдаючись до таких незручностей, як розмова. Деякий час він задоволено реготав. Раз у раз він знову повертався до Пеготті, повторюючи:

— Так ви справді зовсім утішилися, га, правда?

При цьому він знову присувався до неї ближче з тими самими запитаннями і з тим самим результатом — я мало не задушився. Нарешті, помічаючи його наближення, я підіймався, ставав на підніжку і вдавав, ніби оглядаю краєвиди — це допомагало мені уникати страждань.

Він був такий люб’язний, що зупинив коняку біля корчми і почастував нас вареною бараниною та пивом. Та навіть тоді, коли Пеготті пила пиво, він не міг утриматися, щоб не штовхнути її. Але що більше наближалися ми до кінця нашої подорожі, то більше ставало в нього справ і менше залишалося часу для залицянь. А коли ми опинилися на ярмутській бруківці, то почалася така трусанина, що ми більше ні на що не могли звертати уваги.

Містер Пеготті і Гем чекали нас на старому місці. Вони щиро привітали мене і Пеготті й потисли руку містерові Баркісу. Цей останній, зсунувши капелюха на самісіньку маківку, сором’язливо всміхаючись усім обличчям, усією постаттю, навіть ногами, виглядав дурнувато. Рибалки взяли по одній зі скринь Пеготті, і ми вже пішли були геть, коли містер Баркіс урочисто кивнув мені пальцем, запрошуючи зайти в якесь підворіття.

— Кажу вам, — пробурмотів містер Баркіс, — усе гаразд.

Я глянув йому в обличчя й відповів, намагаючись бути якомога глибокодумнішим:

— О!

— Ще не все остаточно, — сказав містер Баркіс, таємниче хитаючи головою, — та все гаразд!

I знову я відповів:

— О!

— Ви знаєте, хто мав намір? — вів далі мій приятель. — То був Баркіс, і тільки Баркіс.

Я ствердно кивнув головою.

— Усе гаразд, — сказав містер Баркіс, стискаючи мені руку, — ми з вами приятелі. Ви перший зробили все як слід!

Намагаючись бути якомога зрозумілішим, містер Баркіс став таким загадковим, що я міг би дивитися на його обличчя цілу годину і, напевно, вичитав би на ньому не більше, ніж на циферблаті годинника, який давно зупинився. Та на щастя, Пеготті покликала мене. Дорогою вона спитала, про що він говорив. Я відповів, що він сказав, ніби все гаразд...

— От безсоромний! — вигукнула Пеготті. — Але мені це байдуже. Деві, любий, що б ви подумали, коли б я вирішила вийти заміж?

— Ну... мабуть, ви мене любили б тоді не менше, Пеготті, ніж тепер! — відповів я, поміркувавши трохи.

Велике було здивування перехожих та родичів моєї няньки, що йшли попереду нас, бо добра душа мусила зупинитись і обійняти мене, присягаючись у своїй незмінній любові.

— Так що б ви сказали, серденько? — спитала вона знову, коли ми пішли далі.

— Якби ви вирішили вийти... за містера Баркіса, Пеготтi?

— Так, — відказала вона.

— Я подумав би, що це дуже добре. Бо тоді, знаєте, Пеготті, у вас зав­жди були б кобила й екіпаж, щоб поїхати побачитися зі мною; ви могли б їздити безкоштовно, і я був би певний, що побачу вас.

— Який же він розумненький! — скрикнула Пеготті. — А про що ж я розмірковувала цілий місяць? Так, серденько моє! Я думаю, що була б тоді більш незалежною. Та ще я охочіше працювала б у своєму власному господарстві, ніж у будь-чиєму домі. Не знаю, яка з мене тепер вийшла б служниця в чужих людей. І я зав­жди житиму поблизу могили моєї красуні, — задумливо сказала Пеготті, — і зможу приходити туди, коли захочу. І коли я засну навіки, то мене покладуть недалеко від моєї любої дівчинки.

Обоє ми замовкли на хвилинку.

— Але я б за це й не згадувала більше, — щиро сказала Пеготті, — коли б мій Деві заперечив і був проти. Даремно тоді мене запитували б у церкві тричі по тридцять разів, — не погодилася б я, коли навіть обручка лежала б у мене в кишені!

— Та гляньте на мене, Пеготті, — відповів я, — і подивіться, чи ж я справді не щасливий, чи я не щирий із вами!

Справді, я всім серцем прагнув цього.

— Гаразд, життя моє, — сказала Пеготті, стискаючи мене в обіймах. — Я міркувала про це день і ніч, обміркувала це з усіх боків і, мабуть, таки не помиляюсь. Але я знову подумаю про це, поговорю зі своїм братом, а поки що це буде між нами, Деві. Баркіс — добрий простий чолов'яга, — вела далі Пеготті, — і якщо я намагатимуся сумлінно виконувати свої обов'язки щодо нього, то, мабуть, сама буду винна, коли не буду... коли цілком не втішусь, — сказала Пеготті, щиро сміючись.

Ця цитата з містера Баркіса була така доречна і так нам обом сподобалася, що ми сміялися знову й знову і в зовсім веселому настрої йшли до оселі містера Пеготті.

Будиночок не змінився; мені здалося тільки, що він трохи зменшився. Місіс Геммідж чекала коло дверей, наче ще з того часу. І всередині було все без змін, аж до водоростей у блакитному глечику в моїй спальні. Я підійшов до флігеля і розглянувся: ті самі омари, краби і раки, перейняті тим самим бажанням охопити в свої клішні цілий світ, так само лежали безладною купою в тому самому старому кутку.

Але маленької Ем’лі не було видно, і я спитав у містера Пеготті, де вона.

— Вона в школі, сер, — відповів містер Пеготті, витираючи піт, що стікав його обличчям через важку скриню Пеготті, — вона повернеться додому, — він глянув на настінний годинник, — за двадцять хвилин чи за півгодини. Ми всі відчуваємо її відсутність, бережи її бог.

Місіс Геммідж застогнала.

— Веселіше, старенька! — гукнув містер Пеготті.

— Я відчуваю це більше, ніж будь-хто інший, — сказала місіс Геммідж. — Я — самітна, всіма забута істота, а вона, здається, — єдина людина, яка не перечить мені.

Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: «Стара!»

З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.

Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Ем’лі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.

Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Ем’лі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя — ще свіжішим, вся вона — ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.

Маленька Ем’лі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.

— О, так це ти? — промовила маленька Ем’лі.

— Але ти ж мене впізнала відразу, Ем’лі, — сказав я.

— А хіба ж ти мене не впізнав? — відповіла Ем'лі.

Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.

Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.

— Чисте тобі кошеня! — сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.

— Чистісіньке! Чистісіньке! — загукав Гем. — Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! — від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.

Безперечно, всі вони розпещували маленьку Ем’лі, і найбільше — сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.

Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Ем’лі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.

— Ах! — сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. — Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, — сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, — ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.

— Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, — відказав я, похитуючи головою, — то, мабуть, і я не почувався б сиротою.

— Добре сказано, мастере Деві! — захоплено вигукнув Гем. — Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! — тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Ем’лі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.

— А як поживає ваш приятель, сер? — звернувся містер Пеготті до мене.

— Стірфорс? — перепитав я.

— Ось воно, це прізвище, — скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. — Я знав, що це щось із нашої справи.

— Ви казали, що його звуть Радерфорс[6], — сміючись зазначив Гем.

— То й що? — відказав містер Пеготті. — Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного. То як він почувається?

— Він почувався цілком добре, коли я виїздив, містере Пеготті.

— Оце так приятель! — містер Пеготті навіть витяг люльку з рота. — Оце так приятель, на весь світ приятель. Побий мене бог, коли не любо дивитися на нього.

— Він дуже гарний, правда? — спитав я, бо серце моє розтануло від такої похвали.

— Гарний! — гукнув містер Пеготті. — Він подолає все, що… що… та не знаю, чого він не подолає. Він такий сміливий.

— Так. Такий вже в нього характер! — сказав я. — Він відважний, як лев, і ви навіть уявити собі не можете, який він щирий, містере Пеготті!

— Я теж так думаю, — сказав містер Пеготті, дивлячись на мене крізь дим своєї люльки, — що в усяких там науках він докопався до всього.

— Так, — захоплено ствердив я, — він знає все! Він напрочуд розумний!

— Оце так приятель! — пробурмотів містер Пеготті, міцно тряхнувши головою.

— Здається, йому ніщо не важко, — вів я далі, — варто йому лише глянути на урок, він його вже знає. Кращого гравця в крокет ви ніколи й не побачите. Він може віддати вам скільки завгодно шашок, і все одно легко поб’є вас.

Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Безперечно».

— А як він говорить, — я не міг зупинитися, — що переговорить будь-кого. І вже не знаю, що б ви сказали, коли б почули, як він співає, містере Пеготті.

Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Не сумніваюсь у цьому».

— I до того ж він такий шляхетний, люб'язний, благородний хлопець, — говорив я, зовсім захоплений своєю улюбленою темою, — що майже неможливо віддати йому стільки хвали, скільки він заслуговує. Мабуть, я ніколи не зможу йому досить віддячити за великодушність, з якою він опікував мене — значно молодшого й нижчого в школі, ніж він.

Швидко вів я далі цю мову, коли раптом погляд мій зупинився на обличчі маленької Ем’лі, що схилилася над столом, уважно прислухаючись, притамувавши подих. Її блакитні очі виблискували, наче дорогоцінне каміння, кров прилила до її щік. Вона була така небувало серйозна й гарна, що я здивовано зупинився; і коли я зупинився, всі вони розсміялись і глянули на неї.

— Ем’лі, як і я, — зазначила Пеготті, — хотіла б побачити його.

Ем’лі збентежилася, що ми всі дивимося на неї, і схилила голову, а рум’янець заграв на її щоках. Вона глянула на нас крізь скуйовджені кучері, а ми все ще дивилися на неї (я принаймні міг би тоді дивитися на неї впродовж годин). Вона втекла і не поверталась аж до того часу, коли треба було йти спати.

Я ліг у старе маленьке ліжко в кормі судна; вітер почав стогнати над рівниною, як він стогнав колись. Але тепер я не міг утриматися від думки, що то він плаче за тими, хто пішов з цього світу. Я вже не думав про те море, що може схвилюватися вночі й віднести на своїх хвилях наше судно. Я думав про те море, яке піднялося після того, як я востаннє чув ці звуки, і затопило мій щасливий дім. Пригадую, коли вітер і хвилі трохи вгамувались, я зробив короткий додаток до своєї молитви, благаючи, щоб я виріс і одружився з маленькою Ем’лі. Отак я й заснув.

Дні минали майже так, як вони минали колись, за винятком — і то був великий виняток! — того, що ми з маленькою Ем’лі не часто тепер гуляли берегом. Їй треба було уроки вчити, рукоділля робити, і здебільшого її зовсім не було вдома. Але я відчував, що наші давні блукання вже неможливі, навіть коли б Ем’лі не була така зайнята.

Хоч Ем’лі була ще дитина і сповнена дитячих примх, але разом з тим вона вже була і справді маленькою жінкою. Здається, менше ніж за рік вона далеко випередила мене. Я їй подобався, але вона сміялася з мене і мучила мене. Коли я виходив зустрічати її, вона пробиралася додому іншою дорогою і сміялася біля дверей, коли я повертався розчарованим. Найкращі часи були, коли вона тихо сиділа за шитвом на ґанку, а я сидів на дерев’яних східцях біля її ніг і читав їй у голос. І тепер здається мені, що ніколи не бачив я такого сонячного світла, як у ті прозорі квітневі дні; ніколи не бачив я такої сонячної маленької постаті, яку бачив, сидячи на ганку біля старого корабля; і ніколи зір мій не тішився таким небом, таким морем, такими чудовими суднами, що йшли на повних вітрилах у золотому повітрі.

Першого ж вечора після нашого прибуття містер Баркіс з'явився в надзвичайно розгубленому й незграбному вигляді і приніс із собою кілька зав'язаних у хустку апельсинів. Ані слова не мовив він про це добро, а тому ми вирішили, що він випадково залишив його тут, коли пішов геть. Гем наздогнав його, але повернувся зі звісткою, що то подарунок для Пеготті. Після цього випадку він з'являвся кожного вечора точно в одну й ту саму годину і завжди з маленьким клуночком, на який він ніколи не натякав, але незмінно залишав на місці. Ці ознаки обожнювання були дуже різноманітні і дуже несподівані. Серед них я пригадую поросячі ніжки, величезну подушку для шпильок, щось із півбушеля яблук, пару янтарних сережок, кілька цибулин, коробку доміно, канарку в клітці та здоровенний шмат шинки.

Взагалі, як пригадую, сватання містера Баркіса було доволі своєрідним. Він не часто говорив що-небудь; здебільшого він сидів біля вогню в тій самій позі, до якої звик у своєму екіпажі, й не відривав очей від Пеготті, яка сиділа навпроти нього. Одного вечора він раптом — запалений, мабуть, коханням — схопив восковий недогарок, яким вона воскувала нитку, поклав його собі в кишеню жилета й забрав його з собою. Після цього його найбільшою втіхою було витягти майже розтоплений недогарок, коли заявлялася потреба у ньому, а потім знову класти недогарок собі в кишеню. Він, здається, дуже був задоволений собою і зовсім не відчував потреби розмовляти. Навіть коли вони з Пеготті прогулювалися на мілинах, то й тоді він, мабуть, не відчував ніякого збентеження від свого мовчання. Він тільки раз у раз запитував, чи справді вона гарненько втішилась; іноді, коли він вже йшов, вона ховала лице у фартух і сміялася щонайменше півгодини. Та й ми всі цим дуже забавлялися, крім нещасної місіс Геммідж; до тієї, мабуть, колись сваталися в такий самий спосіб, бо вона від усіх тих заходів містера Баркіса поринала в спогади про свого старого.

Нарешті згодом, коли майже закінчився строк мого гостювання, оголошено було, що Пеготті з містером Баркісом збираються на цілий день поїхати на прогулянку вдвох, і що маленька Ем’лі та я маємо супроводити їх. Я ніяк не міг заснути вночі перед цим, передчуваючи втіху провести цілий день з Ем’лі. Ми всі вчасно прокинулися вранці. Коли ми ще сиділи за сніданком, містер Баркіс з’явився здалека, скеровуючи легкий екіпаж до об’єкта свого кохання.

Пеготті була, як завжди, у своєму чепурному і скромному жалобному вбранні. А містер Баркіс красувався у своєму синьому сюртуку. Кравець, мабуть, не поскупився, коли шив цей сюртук, бо з такими рукавами навіть у найхолоднішу погоду рукавички були б зайві, а комір був такий високий, що підпирав волосся містерові Баркісу на самісінькій маківці. Його блискучі ґудзики також були величезні. Довершене було це вбрання драповими панталонами та жилетом з бичачої шкіри, і містер Баркіс здавався мені дивом респектабельності.

Коли ми всі метушилися за дверима, я побачив, що містер Пеготті приготував старий черевик, який треба було кинути за ними на щастя і який він з цією метою запропонував місіс Геммідж.

— Ні! Хай це зробить хтось інший, Дене, — сказала місіс Геммідж. — Я самітна, всіма покинута істота, і все, що нагадує мені про несамітних і непокинутих, — усе це перечить мені!

— Та ну ж бо, стара! — гукнув містер Пеготті. — Жбурніть його!

— Ні, Дене, — відказала місіс Геммідж, схлипуючи і похитуючи головою. — Коли б я була не така чутлива, я могла б зробити більше. Ти не такий чутливий, як я, Дене. Ніщо тобі не перечить! І ти нічому не перечиш. Краще вже ти зроби сам.

Але тут Пеготті, поспішно обійшовши й перецілувавши всіх, гукнула з екіпажа, де всі ми вже сиділи (Ем’лі і я на двох маленьких стільцях поруч), що місіс Геммідж мусить зробити це. Отже, місіс Геммідж зробила це. При цьому вона, з сумом мушу повідомити, трохи затьмарила святковість нашого від’їзду, бо негайно залилася сльозами і безпорадно впала на руки Гемові, заявляючи, що вона сама знає, який вона тягар, і що краще її провадити до богадільні. На мою думку, то була розумна ідея, і Гемові слід було її втілити.

Так чи так, а ми вирушили в нашу прогулянку. Найперше ми зупинилися біля церкви, де містер Баркіс прив’язав кобилу до штахетів, а сам пішов у церкву разом із Пеготті, залишивши маленьку Ем’лі та мене вдвох у екіпажі. Я скористався з цієї нагоди, щоб обійняти Ем’лі за талію. Я заявив, що незабаром маю поїхати геть, а тому цілий день ми мусимо любити одне одного й бути щасливими. Маленька Ем’лі згодилась і дозволила мені поцілувати її. Але тут я раптом втратив глузд; я оголосив їй, пригадую, що ніколи не зможу полюбити іншу, і що я готовий пролити кров будь-кого, хто посягне на її любов.

Як сміялася з цього маленька Ем’лі! З яким холодним почуттям переваги наді мною сказала ця маленька жінка, що я «дурненький хлопчик». Але потім вона так чарівно всміхнулася, що в насолоді дивитися на неї я забув біль від того, що вона так зневажливо обізвала мене.

Містер Баркіс і Пеготті довгенько затрималися в церкві, але нарешті вийшли, й тоді ми поїхали далі. Дорогою містер Баркіс звернувся до мене й сказав, підморгнувши, — між іншим, я до того часу навряд чи й подумати міг, що він уміє підморгувати:

— Що це за ім'я написав я колись на возі?

— Клара Пеготті, — відповів я.

— А яке ім'я мусив би я написати тепер?

— Клара Пеготті, знову, — спробував я здогадатися.

— Клара Пеготті Баркіс, — відказав він і вибухнув реготом, який струсив екіпаж.

Одним словом, вони одружились і ходили до церкви саме з цією метою. Пеготті вирішила, що це треба робити без галасу, і на церемонії не було ніяких свідків. Вона трохи збентежилася, коли містер Баркіс так коротко повідомив про їхнє весілля. Вона заходилась обіймати мене, пройнята палкою любов'ю. Та незабаром вона знову отямилась і висловила радість, що вже покінчено з цією справою.

Ми під’їхали до маленької корчми на бічній дорозі, де нас уже чекали і де ми дістали дуже смачний обід та з великим задоволенням провели день. Якби Пеготті виходила заміж щодня протягом останніх десяти років, то й тоді навряд чи в неї міг би бути спокійніший вигляд. Пеготті була такою, як завжди; вона пішла погуляти з маленькою Ем’лі та зі мною перед чаєм, поки містер Баркіс філософічно покурював свою люльку і втішався, очевидно, міркуваннями про своє щастя. Коли так, то щастя посилило його апетит — виразно пригадую, що хоч він з'їв багато свинини й овочів за обідом, і наостанок ще двох курчат, але за чаєм він мусив попоїсти холодної вареної шинки і поглинув велику кількість її, навіть оком не змигнувши.

Я часто згадував з часом, яке то було незвичайне, невинне весілля. Як потемнішало, то ми знову сіли в екіпаж і повільно рушили назад, поглядаючи вгору на зорі й говорячи про них. Я був їм за головного пояснювача і надзвичайно поширив знання містера Баркіса. Я розповів йому все, що знав, але він охоче повірив би всьому, що мені спало б на думку наплести йому; він був глибоко захоплений моїми здібностями і, слухаючи мене, заявив своїй жінці, що я — «юний Рошус»[7], я думаю, він мав на увазі геніальність.

Коли ми вичерпали питання про зорі, або, правильніше сказати, коли я вичерпав розумові здібності містера Баркіса, ми з маленькою Ем’лі зробили собі зі старої попони плащ і сиділи під ним до кінця подорожі. Ах, як я любив свою подругу. Я мріяв, як ми одружимось і поїдемо десь далеко, жити серед дерев і ланів, ніколи не старіючи, ніколи не стаючи мудрішими; назавжди залишимося ми дітьми, до руки рука блукатимемо під сонячним промінням на вкритих квітами ланах, вночі ми схилятимемо голови на мох, а коли помремо, нас поховають птахи. Отакі несусвітні мрії, ясні, як наша невинність, і мерехтливі, наче далекі зорі, займали мене всю дорогу.

Отож ми повернулися до старого судна пізно вночі. Там містер і місіс Баркіс попрощалися з нами й спокійно поїхали до свого власного будинку. Тоді вперше я відчув, що втрачаю Пеготті. Я ліг би в ліжко засмучений під будь-яким іншим дахом, крім того, який був над головою маленької Ем’лі.

Містер Пеготті і Гем знали не гірше за мене, що непокоїть мою душу; вони намагалися за допомогою вечері і щирих усмішок прогнати геть мій смуток. Маленька Ем’лі сіла поруч зі мною на скрині єдиний раз за все моє гостювання; і це було справді чудовим завершенням чудового дня.

Вночі почався приплив; і незабаром після того, як ми пішли спати, містер Пеготті та Гем вийшли ловити рибу. Я почувався дуже хоробрим, лишившись вдома єдиним захисником Ем’лі і місіс Геммідж. Я хотів тільки, щоб якийсь лев чи змій, чи ще якась жахлива потвора напала на нас, щоб я міг знищити її й дістати собі слави. Але, на жаль, нічого подібного не блукало по ярмутських обмілинах цієї ночі, тому я втішився снами про драконів аж до ранку.

Ранок прийшов разом із Пеготті. Вона гукнула до мене, як завжди, під вікном, немовби містер Баркіс-візник був від початку до кінця тільки сном. Після сніданку вона відвела мене до свого будинку — то був чудовий будинок. З усіх меблів там мене найбільше, мабуть, вразив старий письмовий стіл темного дерева у вітальні (за гідне місцеперебування господарів правила кухня з кахельною підлогою); цей письмовий стіл мав кришку, що її можна було відкривати, спускати і перетворювати на парту. І лежало на ньому велике видання книги Фокса про мучеників. Цей коштовний том, що з нього я не пригадую жодного слова, відкрив я негайно і негайно заходився читати; після того завжди, приходячи туди, я ставав навколішки на стілець, відчиняв шухлядку, де зберігався цей скарб, клав руки на парту і починав ковтати сторінки цієї книги. Боюся, що мене найбільше приваблювали малюнки — їх там було безліч, вони зображали всі види моторошних страхіть; так чи так, але мученики і будинок Пеготті назавжди від того часу невід’ємні для мене одне від одного.

Того дня я попрощався з містером Пеготті, Гемом, місіс Геммідж і маленькою Ем’лі. Ніч я перебув у Пеготті, в маленькій кімнаті під самісіньким дахом (з книжкою про крокодилів на полиці над узголів’ям). Пеготті сказала, що ця кімната буде зав­жди моєю і завжди триматиметься для мене в такому самому стані.

— У молодості чи під старість, Деві, любий, поки я матиму цей дах над головою, — заявила Пеготті, — ви знайдете цю кімнату такою, ніби я чекала тут на вас цієї хвилини. Я прибиратиму її щодня, як колись прибирала вашу малесеньку кімнатку, серденько моє; коли б ви поїхали аж до Китаю, то знайте, що ця кімната буде готова для вас завжди.

Усією душею відчув я щирість і вірність моєї любої старої няньки, і я подякував їй як міг найкраще. Але все одно не дуже добре мені це вдалося, бо цю промову оголосила вона мені вранці, і цього ж ранку я мусив поїхати і таки поїхав додому; вона з містером Баркісом супроводжувала мене в екіпажі. З важкою душею розлучалися вони зі мною біля воріт мого дому; дивно мені було бачити, як екіпаж від’їздить, відвозячи Пеготті геть і лишаючи мене під старими ясенями. Я залишився перед цим будинком, що в ньому жодне обличчя ніколи більше не гляне на мене з любов'ю чи прихильністю.

І ось мене кинули напризволяще! Не можу без смутку оглядатися назад на цей час. Знову відчуваю себе самотнім — без друзів, без товариства інших хлопців мого віку, без будь-якого товариства взагалі, крім моїх власних приголомшених думок. Тінь того часу немовби падає на папір, коли я пишу це.

Чого тільки не віддав би я, щоб мене послали до найсуворішої школи, щоб я міг вчитися чогось, якось, десь! На подібне не варто було сподіватися. Вони не любили мене; вони понуро, суворо, постійно зневажали мене. Гадаю, що матеріальне становище містера Мердстона в цей час було напруженим, але справа була не в цьому. Він не міг терпіти мене; віддаляючи мене від себе, він намагався, очевидно, віддалити саму думку, ніби я можу щось вимагати від нього — цілком успішно, до речі.

Не можна сказати, щоб мене активно мучили. Мене не били, не морили голодом; але мене кривдили безнастанно, систематично, з холодним спокоєм. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем мене холоднокровно занехаювали. Іноді, згадуючи про це, я запитую себе, що вони зробили б, коли б я захворів; чи залишили б мене лежати в моїй самотній кімнаті й знемагати наодинці, чи хтось допоміг би мені.

Коли містер і міс Мердстон були вдома, я сидів за столом разом з ними; за їх відсутності я годувався сам. Повсякчас вештався я без усякого нагляду навколо будинку; вони тільки пильнували, щоб я ні з ким не заприятелював: мабуть, вони побоювалися, що я скаржитимуся товаришам. З цієї ж причини, хоч містер Чілліп частенько запрошував мене до себе в гості (він був удівцем, кілька років до того вмерла його маленька світловолоса дружина, яка була схожа мені на кицю блідо-черепахового окрасу), але нечасто користався я щастям побути вечір у його храмі хірургії, читаючи якусь нову для мене книжку, вдихаючи запахи всіх ліків або розтираючи щось у ступці під його дбайливим наглядом.

З цієї самої причини мені нечасто дозволяли відвідувати Пеготті — тут ще відігравала роль їхня давня нелюбов до неї. Нянька моя вірно дотримувалася свого слова і щотижня або приходила до мене, або зустрічала мене десь поблизу; і ніколи не приходила вона з порожніми руками. Але тим гіршими були мої муки, коли мені забороняли приходити до неї в гості. Проте кілька разів мені дозволили піти туди. Гостюючи в них, я помітив, що містер Баркіс був досить скупий, або, як чемно висловилася Пеготті, «трохи бережливий». Він мав цілу купу грошей у скрині під ліжком, а казав, ніби в цій скрині самі тільки сюртуки та штани. Його багатства ховались у цій скрині з такою недоторканою сумлінністю, що потрібна була неабияка вправність, щоб виманити в нього трохи на дрібні видатки. Отже, Пеготті доводилося розробляти довгу складну схему, справжню «порохову змову» щоразу, як треба було робити суботні закупівлі.

У цей час я був такий пригнічений відвертою зневагою до мене, що, мабуть, був би зовсім нещасним, коли б не старі книжки. Вони були моєю єдиною втіхою, я лишався їм вірний, як і вони мені; знову і знову перечитував я їх — не знаю вже скільки разів.

Тепер я наближаюся до того періоду в моєму житті, який я ніколи не зможу забути, поки зможу пам’ятати хоч щось. Спогади про цей час, нерідко проти моєї волі, немов привиди, з’являються переді мною і женуть геть щасливі.

Якось я звично тинявся навколо нашого будинку на самоті, занурений у свої думки. Завернувши за ріг, я раптом зустрів містера Мердстона, що гуляв з якимсь джентльменом! Я збентежився і вже збирався пройти повз них, коли цей джентльмен гукнув:

— Кого я бачу? Бруксе!

— Ні, сер, Девід Копперфілд, — відповів я.

— Та не кажіть мені! Ви — Брукс, — вів далі джентльмен — Ви Брукс із Шеффільда! Ось як вас звуть!

Після цих слів я уважніше глянув на джентльмена. Сміх його був мені знайомий. Я пригадав, що то — містер Квіньйон, якого ми з містером Мердстоном зустріли в Лоустофті, перед тим, як… та не в цьому річ... можна й не казати, перед чим.

— Як ваші успіхи, де ви вчитеся, Бруксе? — спитав містер Квіньйон.

Він поклав руку мені на плече й розвернув мене, змусивши йти разом із ними. Я не знав, що відповідати, і непевно глянув на містера Мердстона.

— Він тепер живе дома, — сказав той. — Він ніде не вчиться. Не знаю, що робити з ним. Це — важкий тип.

Якусь хвилину на мені затримався його непривітний, нещирий погляд, а потім він насупився та відвів свої мерзенні очі кудись убік.

— Уф! — виголосив містер Квіньйон, поглядаючи на нас обох. — Гарненька погода!

Запанувало мовчання, я обмірковував найкращий спосіб звільнити своє плече від його руки і йти геть, коли він раптом мовив:

— Мабуть, ви й тепер такий дотепний хлопчина? Га, Бруксе?

— Авжеж! Він досить дотепний, — сказав містер Мердстон нетерпляче. — Відпустіть його краще йти, куди він хоче. Він не подякує вам за турботи.

Після цього натяку містер Квіньйон відпустив мене, і я поспішив додому. Озирнувшись уже в саду, я побачив, що містер Мердстон прислонився до хвіртки кладовища, а містер Квіньйон щось говорить йому. Вони обидва стежили за мною, і я розумів, що вони розмовляли про мене.

Містер Квіньйон заночував у нас. Поснідавши наступного ранку, я відсунув свій стілець і збирався йти з кімнати, коли містер Мердстон наказав мені залишитися. Сам він сердито відійшов до іншого стола, за яким сиділа його сестра. Містер Квіньйон стояв, поклавши руки в кишені і дивлячись у вікно, а я зупинився, дивлячись на них усіх.

— Девіде, — сказав містер Мердстон, — молодь у цьому світі повинна діяти, а не нидіти і байдикувати!

— Як це робиш ти, — додала його сестра.

— Джейн Мердстон, облиште це мені, будь ласка. Повторюю, Девіде, молодь повинна в цьому світі діяти, а не нидіти і байдикувати. Це особливо стосується юних хлопців твоєї вдачі, яка потребує великих поправок. Найкраща послуга такому хлопцеві — змусити його призвичаїтися до трудового життя, зігнути і зламати його характер.

— Бо впертість нам не потрібна, — мовила його сестра. — Її треба подолати. I вона мусить бути подолана! Буде подолана!

Він глянув на неї напівсхвально, напівдокірливо і вів далі.

— Мабуть, ви знаєте, Девіде, що я не багатій. Принаймні ви знаєте це відтепер. Ви вже дістали деяку освіту. Освіта коштує багато, та навіть коли б ні, і коли б я мав змогу вам її надати, я певен, що для вас не корисно бути в школі. Перед вами відкривається боротьба зі світом, і що скоріше ви почнете її, то краще.

Мабуть, тоді мені спало на думку, що я вже її почав, як то не прикро. А тепер я думаю, що може, ще ні.

— Ви щось чули про контору? — спитав містер Мердстон.

— Контору, сер? — повторив я.

— Про контору Мердстона й Грінбі, торгівля вином, — відповів він. Мабуть, вигляд у мене був збентежений, бо він поспішно продовжував:

— Ви чули розмову про контору або про підприємство, або про льохи, або про пристань, про щось таке?

— Здається, я чув про підприємство, сер, — сказав я, пригадуючи невиразні відомості про засоби існування їх із сестрою. — Але не знаю коли.

— Це байдуже, коли! — відказав він. — Містер Квіньйон керує цим підприємством.

Я шанобливо глянув на містера Квіньйона, який все ще дивився у вікно.

— Містер Квіньйон каже, що це підприємство дає роботу кільком хлопцям, і він не бачить жодних підстав, чому не могло б воно на таких самих умовах запропонувати роботу й вам.

— У хлопця немає, — зазначив містер Квіньйон глухим голосом, наполовину повертаючись до нас, — жодних інших перспектив, Мердстоне.

Містер Мердстон, зробивши нетерплячий, навіть розгніваний жест, закінчив, не зважаючи на слова містера Квіньйона:

— Ось які ці умови: ви зароблятимете достатньо, щоб забезпечити собі харчі та кишенькові гроші. За квартиру, яку ми вже винайняли, платитиму я. Так само і за прання вашої білизни.

— За моїми кошторисами, — втрутилась його сестра.

— Вас забезпечуватимуть також одягом, — сказав містер Мердстон, — бо ви будете неспроможні найближчим часом купувати його собі сам. Отже, тепер ви їдете з містером Квіньйоном до Лондона, Деві, щоб почати життя власним коштом.

— Коротко кажучи, вам забезпечили всі умови, — зазначила його сестра, — тож, будь ласка, виконуйте свої обов’язки як слід.

Хоч я добре розумів, що мета всієї цієї сцени була позбутися мене, я точно не пригадую, чи сподобалося мені це, чи налякало. У мене лишилося враження, що я не второпав і вагався між протилежними відчуттями. Та я й не мав часу привести до ладу свої думки, бо містер Квіньйон мав їхати вранці.

Гляньте на мене — вранці, у зношеному білому маленькому капелюсі, оповитому чорним крепом на знак жалоби за моєю матір’ю, в чорній куртці, в штанцях з грубого смугастого вельвету, що їх міс Мердстон вважала найкращою бронею для ніг, з усім своїм майном, що помістилося в маленьку скриньку, — самітна, всіма забута дитина (так мала б висловитися місіс Геммідж) у поштовій кареті, що відвозить містера Квіньйона до лондонського диліжанса в Ярмуті. Дивіться, як будинок і церква зменшуються, віддаляючись, як могилу під деревом заступають інші речі, і не височить уже шпиль над старим майданчиком для моїх ігор, і небо — порожнє.

XI. Я починаю жити власним коштом, і це мені не подобається

Тепер я добре знаю світ і майже втратив здатність дивуватися будь-чому; але навіть і тепер я не розумію, як мене, такого юного, могли так легко кинути напризволяще. Я був дитиною виняткових здібностей, дуже спостережливою, спритною, старанною, ніжною, вразливою фізично й душевно, і мене вкрай дивує, що ніхто й пальцем не ворухнув заради мене. Але так воно і було; і я, десятирічне хлоп'я, став маленьким працівником на службі у Мердстона і Грінбі.

Склад Мердстона і Грінбі стояв біля річки, в районі Блекфраєрс. Тепер це місце перебудовано, але тоді то був останній будинок на вузькій вулиці, що оминала пагорб і спускалася до річки; у кінці вулиці було кілька східців, з яких можна було сідати в човни. Будинок був ветхий і мав власну пристань, під час припливу його оточувала вода, під час відпливу — багнюка; і згори до низу він був повний щурів. Дерев’яні кімнати, обезбарвлені столітнім брудом і кіптявою, зотлілий паркет і сходи, писк і верещання старих сірих щурів у льохах, бруд та іржа — ці речі в моїй голові наче не з давноминулих років, а я бачу їх наживо. Вони стоять перед очима такі самі, як у ту лиху годину, коли я вперше опинився в цій установі, тримаючись тремтячою рукою за руку містера Квіньйона.

Мердстон і Грінбі торгували з різними купцями, але найважливішою галуззю їхньої торгівлі було постачання вина й горілки певним транспортним суднам. Я забув тепер, куди головним чином ішли ті кораблі, але, очевидно, деякі з них подорожували до Східної і Західної Індії. Від тієї справи вони мали величезну кількість порожніх пляшок. Кілька чоловіків і хлопців мусили переглядати ці пляшки проти світла, відкидати геть надбиті, полоскати й мити цілі. Коли порожніх пляшок не ставало, треба було клеїти етикетки на повні пляшки, затикати їх корками, запечатувати корки сургучем, пакувати готові пляшки в ящики. Я був одним з хлопців, що займалися цим.

Хлопців було троє, а разом зі мною — четверо. Моє робоче місце було в кутку складу, де містер Квіньйон міг бачити мене, коли йому заманеться підвестися зі свого стільця в конторі й глянути крізь вікно над столом. Сюди, в перший ранок мого життя власним коштом, покликали найстаршого з хлопців, щоб він показав мені мою роботу. Звали його Мік Вокер, на ньому був подертий фартух і паперовий ковпак. Він розповів мені, що його батько човняр і під час урочистого походу лордмера ходить у червоному вельветовому капелюсі. Він повідомив мене також, що нашим товаришем буде другий хлопець, якого він назвав якимсь дивним ім'ям: Розсипчаста Картоплина. Проте я з’ясував, що цей юнак не був охрещений тим іменем, а дістав його на складі — його так називали, бо обличчя в нього було бліде, як розварена картопля. Батько Картоплини був водопровідником і за сумісництвом служив пожежником в одному з великих театрів; там якісь юні родички Картоплини — очевидно, його сестрички — грали бісенят у пантомімах.

Жодні слова не спроможні змалювати приховані муки моєї душі, коли я потрапив у таке товариство — я порівнював цю компанію з товариством мого щасливого дитинства, не кажучи вже про Стірфорса, Тредльса та решту школярів; і я відчував, як руйнуються мої мрії вирости вченою та видатною людиною. Важко змалювати ті почуття, коли не залишилося надії, коли соромно за своє становище, коли серце щемить від розпачу, що день за днем поволі я забуду все, чого вчився, про що мріяв, що живило мою уяву й енергію, і ніколи вже більше не згадаю про це. Щойно Мік Вокер відходив від мене, я змішував сльози з водою, що нею полоскав пляшки; я ридав так, що серце моє рвалося від болю.

Годинник у конторі показував пів на першу, і всі почали готуватися до обіду, коли містер Квіньйон постукав у віконце з контори і поманив мене пальцем, наказуючи ввійти. Зайшовши туди, я побачив гладку особу середніх років, вбрану в коричневий сюртук, чорні панталони і до блиску начищені черевики, на голові цієї особи (на дуже великій і дуже блискучій голові) було не більше волосся, ніж на курячому яйці. Він обернув до мене широчезне обличчя. Одяг на ньому був зношений, але комірець сорочки був дуже пишний. Він носив хвацького ціпка з парою пошарпаних китиць на ньому і лорнетку, що висіла на його сюртуку, — згодом я переконався, що то була лише прикраса, бо він майже не дивився крізь неї, та коли й дивився, то нічого не міг побачити.

— Ось, — сказав містер Квіньйон, показуючи на мене, — це він.

— Ось, — сказав незнайомець; мене вразив його голос — він виказував поблажливість і такі ноти, наче він робить щось шляхетне, — мастере Копперфілд. Сподіваюся, що знайшов вас у доброму здоров’ї, сер.

Бог свідок, як погано я почувався; але в той час свого життя я не мав звички скаржитись, а тому відповів, що я почуваюся дуже добре і висловив сподівання, що так само почувається й він.

— Здоров’я моє, — сказав незнайомець, — хвала небові, цілком добре. Я дістав листа від містера Мердстона, в якому він зазначає, що хотів би винайняти кімнату в задній частині мого будинку, що наразі не зайнята, як, коротко кажучи, — сказав незнайомець, посміхаючись у несподіваному приступі відвертості, — як спальню для юного початківця, якого я тепер маю приємність… — і незнайомий помахав рукою, зануривши підборіддя в комірець.

— Це містер Мікоубер, — сказав містер Квіньйон.

— Еге! — підтвердив незнайомець. — Це моє прізвище!

— Містер Мікоубер, — пояснив мені містер Квіньйон, — знайомий містера Мердстона. Він бере замовлення для нас на комісію, коли йому щастить їх дістати. Містер Мердстон писав йому про квартиру для вас, і він прийме вас квартирантом.

— Моя адреса, — повідомив містер Мікоубер, — Віндзорський Вал, Сіті-Роуд. Я… коротко кажучи, — сказав містер Мікоубер, знову посміхаючись в приступі відвертості, — я живу там.

Я вклонився йому.

— Пройнятий враженням, — вів далі містер Мікоубер, — що ваша обізнаність з цією столицею ще не досить обширна і що ви маєте певні труднощі проникнення в таємниці сучасного Вавилона в напрямку до Сіті-Роуд, одним словом, — заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, — що ви можете загубитись — я буду щасливий завітати сюди цього вечора й ознайомити вас з найближчим шляхом.

Я подякував йому від щирого серця, бо з його боку дуже люб’язно було взяти на себе такий клопіт.

— О котрій годині, — спитав містер Мікоубер, — маю я…

— Приблизно о восьмій, — відповів містер Квіньйон.

— Приблизно о восьмій, — повторив містер Мікоубер. — Бажаю вам усього найкращого, містере Квіньйон. Я вам більше не заважатиму.

По цій мові він надів капелюха і вийшов, тримаючи ціпок під пахвою; щойно вийшовши з контори, він завів веселу пісеньку.

Тоді містер Квіньйон формально найняв мене служити в складі Мердстона і Грінбі за платню, здається, в шість шилінгів на тиждень. Я не зовсім певний, чи то було шість, чи сім шилінгів. Думаю, що спочатку платили мені шість шилінгів, а потім — сім. Він заплатив мені за тиждень уперед (очевидно, з власної кишені), і з цієї суми я видав шість пенсів Картоплині, щоб він відніс мою скриню ввечері до Віндзорського Валу. Скриня була надмірно важка для мене, бо я був тоді зовсім маленький. Ще шість пенсів я сплатив за обід, що складався з м’ясного пирога та кухля води з-під сусіднього крана. Годину, що призначена була для обідньої перерви, я прогуляв по вулицях.

У призначений час увечері містер Мікоубер з'явився знову. Я вимив руки і обличчя, виявляючи цим пошану до його чемності, і ми вирушили до нашого дому (так, мабуть, мав я називати цей будинок від того часу) разом. Містер Мікоубер називав мені вулиці й звертав увагу на вигляд будинків, щоб завтра мені легше було знайти шлях назад.

Прибувши в дім на Віндзорському Валу (подібно до свого хазяїна, він мав вигляд пошарпаний, але так само щосили претендував на респектабельність), він представив мене місіс Мікоубер. То була вже немолода худорлява та немічна леді; вона сиділа у вітальні (перший поверх був зовсім не вмебльований, і віконниці були закриті, щоб сусіди не бачили), тримаючи немовля біля грудей. Немовля було одним з близняток; і мушу тут зазначити, що я навряд чи за весь час свого знайомства з цією родиною бачив місіс Мікоубер без одного з цих близнят. Одне з близнят зав­жди діставало свою поживу.

Було в них ще двоє дітей: мастер Мікоубер років чотирьох і міс Мікоубер років трьох. Комплект доповнювала темнолиця молода жінка, що мала звичку чмихати і була служницею в сім'ї; і півгодини не минуло, як вона розповіла мені, що була «сиріткою» з сусіднього робітничого будинку Святого Люка. Кімната моя була на горішньому поверсі — окрема, скупо мебльована, вся розмальована під трафарет дивним орнаментом, що у моїй дитячій уяві складався із синіх кексиків.

— Ніколи й не гадала, — сказала місіс Мікоубер, коли піднялася з близнюком, щоб показати мені кімнату, і сіла перевести подих, — до одруження, коли жила з татом і мамою, що будь-коли мені треба буде шукати квартиранта. Але містер Мікоубер зазнає тепер труднощів, тож треба забути власні вподобання.

Я відповів:

— Так, мем!

— Труднощі містера Мікоубера нині майже непереборні, — вела далі місіс Мікоубер, — і не знаю, чи зможе він врешті їх подолати. Коли я жила вдома з татом і мамою, я справді навряд чи знала слово «труднощі» в тому розумінні, в якому я вживаю його тепер, але досвід навчає нас, як любив говорити тато.

Я не певен, чи вона розповідала мені, що містер Мікоубер служив раніше офіцером у морській піхоті, чи я собі це сам уявив. Але мені й досі здається — сам не знаю, чому — ніби він колись був у морській піхоті. Тепер він був агентом при різних торгівельних фірмах, але цією справою він заробляв небагато, коли взагалі щось заробляв.

— Коли кредитори містера Мікоубера не дадуть йому відстрочки, — сказала місіс Мікоубер, — то хай вони нарікають на себе; і що скоріше вони це зроблять, то краще. Не можна вичавити крові з каменю, і не можна вичавити зараз що-небудь з містера Мікоубера, не кажучи вже про судові витрати.

Ніколи не міг я цілком зрозуміти, чи то моя самостійність навіяла місіс Мікоубер хибну думку про мій вік, чи то ця тема так займала її, що вона могла б розмовляти про неї навіть з близнятами, коли поблизу не було нікого іншого. Так чи інакше, але з цих розмов вона почала і вела їх далі весь час нашого знайомства.

Бідолашна місіс Мікоубер! Вона казала, що докладала всіх зусиль; безперечно, так вона і робила. По центру дверей з вулиці висіла велика мідна дошка з написом «Пансіон місіс Мікоубер для молодих леді». Але я ніколи не помічав там молодих леді; ніколи жодна молода леді не приходила туди та начебто й не збиралася приходити. Не помічав я і приготувань для прийому молодих леді. Єдиними відвідувачами, що я їх бачив або чув, були кредитори. Вони приходили у будь-яку годину, а дехто з них неймовірно лютував. Якийсь чолов’яга з брудним обличчям — здається, швець — мав звичку вдиратись у коридор ще о сьомій годині вранці й гукати нагору містерові Мікоуберу:

— Виходьте! Ви ще вдома, я знаю! Заплатите ви нам чи ні? Не ховайтеся, це підло! Я не був би таким підлим на вашому місці! Заплатіть нам! Негайно платіть нам, чуєте? Виходьте!

Не дістаючи жодної відповіді на ці докори, він у своєму гніві доходив до таких слів, як «шахраї» та «грабіжники». Та й це не справляло потрібного враження, тому він іноді наважувався перейти на той бік вулиці й ревіти у вікна другого поверху, де, як йому було відомо, перебував містер Мікоубер. У таких випадках містера Мікоубера охоплювала туга і бажання вмерти; одного разу він навіть (як я зрозумів із зойків його дружини) намагався зарізатися бритвою. Але за півгодини після цього він старанно начищав черевики і виходив гуляти, наспівуючи ще елегантніше, ніж зазвичай. Місіс Мікоубер мала таку саму гнучку вдачу. Помічав я, як о третій годині дня вона падала непритомна від державних податків, а о четвертій вже наминала телячу котлету та пила пиво (все сплачено було двома відданими до ломбарду чайними ложками). Одного разу, в день опису їхнього майна, я повернувся додому трохи раніше, о шостій годині, та побачив, що вона лежить (звичайно, з одним із близнят) біля каміна, непритомна, закривши обличчя скуйовдженим волоссям; але ніколи я не бачив її веселішою, ніж у той самий вечір, коли вона, поглинаючи котлети на кухні, розповідала мені про своїх тата і маму та про те, які до них ходили гості.

У цьому будинку та з цією сім’єю проводив я свій вільний час. Снідав я шматком хліба, ціною в пенні, і порцією молока, що коштувала не більше. Ще один маленький шматок хліба та скибку сиру я зберігав собі на окремій полиці в окремому буфеті на вечерю. Ці витрати були чималими при моїх заробітках, що на них я мав існувати цілий тиждень. Від ранка понеділка до вечора суботи я не діставав нізвідки ні поради, ні розради, ні підтримки, ні втіхи, ні заохочення, ні допомоги — нічого і ні від кого.

Я був ще надто недосвідченою дитиною, щоб цілком самостійно дбати про себе. Тому частенько, йдучи вранці до контори Мердстона і Грінбі, я не міг встояти перед черствим пиріжком, виставленим на продаж за півціни в кондитерській крамниці, і на це я витрачав гроші, що мав би зберегти їх на обід. Тоді я лишався без обіду, або в найкращому разі купував собі булку чи шмат пудингу. Пригадую дві пудингові крамниці, до кожної з яких я ходив залежно від стану своїх фінансів. Одна з них була у дворі за церквою Святого Мартина, що тепер зовсім зруйнована. Пудинг у цій крамниці був смородиновий і особливо смачний, але коштував дорого — два пенні, хоч був за розміром не більший, аніж звичайний пудинг за один пенні. Цей дешевший можна було дістати у крамниці на Стренді — десь у тій частині району, що відтоді перебудована. То був великий блідий пудинг, важкий і глевкий, з кількома великими плескатими родзинками. Він щойно діставався з печі ще гарячим саме в час мого обіду, і я частенько обмежувався ним. Коли мені щастило обідати краще, я діставав ковбасу і шмат хліба або тарілку червоної яловичини за чотири пенні, або бутерброд з сиром і склянку пива з ветхої таверни навпроти нашого підприємства; таверна ця мала назву «Лев» або «Лев і ще щось», забув, що саме. Пригадую, одного разу я взяв із дому окраєць хліба і поніс під пахвою, загорнувши в шматок паперу, ніби книжку. Так я пішов до відомого і модного м’ясного ресторану біля Дрері Лейн і замовив собі пів­порції біфштекса, щоб з'їсти з тим хлібом. Не знаю, що подумав кельнер про таку маленьку істоту, яка з'явилася зовсім сама; і досі я бачу, як він уп'явся в мене очима й покликав другого кельнера подивитися на мене. Я дав йому ще півпенні на чай і шкодував, що він узяв ці гроші.

Щось із півгодини перерви мали ми на чай. Коли в мене було достатньо грошей, я купував півпінти кави і шматок хліба з маслом. Коли грошей не було, я ходив дивитися на вітрини м’ясних крамниць на Фліт-Стрит, а інколи в таких випадках я йшов аж до Ковент-Гарденського ринку і дивився на ананаси. Я любив блукати навколо театру «Адельф» — це було таємниче місце з такими темними арками. Бачу себе, як ішов я під однією з тих арок увечері до маленької таверни біля річки; на майданчику перед тією таверною танцювали вантажники вугілля; я сів на лаву подивитися на них. Хотів би я знати, що подумали вони про мене.

Я був такою маленькою дитиною, що частенько, коли я заходив до бару або незнайомої корчми випити склянку елю чи портеру, щоб змочити обід, хазяї боялися давати мені напої. Пригадую, одного душного вечора я зайшов у бар і звернувся до хазяїна.

— Скільки коштує склянка вашого найкращого, якнайкращого елю?

То був якийсь особливий день, не пам'ятаю, який саме. Можливо, мій день народження.

— Два з половиною пенні, — відказав хазяїн, — коштує Справжній Незрівнянний ель.

— Тоді, — сказав я, добуваючи з кишені гроші, — налийте мені склянку Справжнього Незрівнянного, будь ласка, та щоб піни було багато!

У відповідь хазяїн, ніяково усміхаючись, оглянув мене з-за стійки з голови до ніг. Замість того, щоб налити мені пива, він зазирнув за загороду й сказав щось своїй дружині. Та підійшла до стійки з шитвом у руках і почала разом з ним розглядати мене. Вся ця картина і тепер стоїть мені перед очима. Хазяїн із загорнутими рукавами схиляється через бар, його дружина заглядає через відкидну загорожу, а я, збентежений, дивлюся на них знизу вгору з-за барної стійки. Вони поставили мені безліч запитань: як мене звуть, скільки мені років, де живу, де працюю і як я сюди потрапив? На все, побоюючись завдати неприємностей комусь, я постарався вигадати слушні відповіді. Вони почастували мене елем, хоч я підозрюю, що то був не Справжній Незрівнянний. Хазяїнова дружина підняла загорожу і, нахилившись, повернула мені гроші і подарувала поцілунок — напівзахоплений, напівспівчутливий, але жіночий і щирий, я певен.

Я знаю, що не перебільшую, навіть ненавмисно чи несвідомо, злиденність моїх коштів та труднощі мого життя. Я знаю, що коли містер Квіньйон давав мені шилінг, я витрачав ці гроші на обід або на чай. Я знаю, що я працював з ранку до ночі з простими чоловіками й хлопцями, вбраний у лахміття. Я знаю, що блукав по вулицях, їв погано й мало. Я знаю, що коли б не милість божа, то я би легко міг стати маленьким розбишакою або волоцюгою.

Проте я посідав певне становище на складі Мердстона і Грінбі. Крім того, містер Квіньйон робив усе, що міг зробити недбалий і заклопотаний на бридкій роботі чоловік, щоб відрізнити мене від решти. Але я ніколи не розповідав жодному чоловікові і жодному хлопцеві, яким саме чином опинився там, і нічим не виявляв, що сумую, там перебуваючи. Я страждав потайки, дуже страждав, але ніхто, крім мене, не знав цього. Як я вже казав, я не в змозі розповісти, як я страждав. Але я тримав це при собі і виконував свою роботу. З найперших днів я зрозумів, що коли б працював гірше за інших, то не міг би врятуватися від зневаги й презирства. Незабаром я став не менш досвідченим і кваліфікованим, ніж будь-хто з моїх товаришів. Хоч я тримався з ними зовсім просто, моя поведінка і манери відрізнялися від їхніх достатньо, щоб встановити між нами певну відстань. І хлопці, і дорослі зазвичай називали мене «маленьким джентльменом» або «юним суффолкцем». Якийсь чоловік на ім'я Грегорі, що був десятником вантажників, та ще один на ім'я Тіппі-візник, у червоній куртці, іноді звертаючись до мене, казали «Девіде». Але, здається, це було здебільшого в годину дуже щирих розмов, коли я намагався розважити їх під час роботи деякими оповіданнями з моїх старих книжок; оповідання ці швидко зникали з моєї пам'яті. Розсипчаста Картоплина якось повстав і збунтувався проти таких відзнак для мене. Але Мік Вокер негайно поставив його на місце.

Я вважав неможливим врятуватися від такого животіння і перестав цього сподіватись. Я твердо певний, що і на годину не міг забути про свій злиденний стан і завжди почувався до нестями нещасливим. Але я приховував це. I навіть у листах до Пеготті (хоч ми багато листувалися) ніколи не розкривав правди — почасти з любові до неї, а почасти — від сорому.

Труднощі містера Мікоубера додавали мені лиха. Покинутий усіма, я дуже прив'язався до цієї сім'ї і блукав, зайнятий думками про розрахунки і плани місіс Мікоубер, як виплутатися з біди, і згинався під тягарем турбот містера Мікоубера. Частенько суботнього вечора — я дуже любив суботні вечори, бо, по-перше, чудово було йти додому з шістьма чи сімома шилінгами в кишені, розглядати вітрини і міркувати, що можна купити на таку суму, і по-друге, тому, що я йшов додому раніше — так от, частенько, кажу, суботнього вечора місіс Мікоубер відкривала мені свою душу. Те саме траплялось і в неділю вранці, коли я заварював собі в мисочці для гоління порцію чаю чи кави, куплену вчора увечері, і довго сидів за цим сніданком. У містера Мікоубера було звичаєм гірко плакати на початку таких суботніх розмов, а наприкінці співати веселу пісню про Джека і Нен. Він іноді приходив додому вечеряти, захлинаючись сльозами і оголошуючи, що йому не лишилося нічого, крім тюрми; а в ліжко він лягав, вираховуючи, скільки коштуватиме зробити венеціанські вікна в будинку, «в разі, коли справи обернуться на краще» — така була його улюблена приказка. З місіс Мікоубер справи були так само.

Дивна дружба, що до неї спричинилося, мабуть, наше спільне лихо, виникла між мною та цими людьми, незважаючи на величезну різницю у віці. Але я ніколи не дозволяв собі прийняти запрошення поїсти і попити разом з ними з їхніх запасів (знаючи, що в них були погані стосунки з м’ясником і пекарем, і що їм самим частенько не вистачало харчів), аж доки місіс Мікоубер не відкрилася мені одного вечора.

— Мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — я не вважаю вас за чужого, а тому не вагаюся сказати, що труднощі містера Мікоубера наближаються до кризи.

Мені дуже сумно було почути це, і я з надзвичайним співчуттям подивився в почервонілі очі місіс Мікоубер.

— За винятком нижньої шкуринки голландського сиру, яка не пристосована для потреб молодших членів нашої сім'ї, — сказала місіс Мікоубер, — у коморі нема дійсно ні шматка. Я звикла говорити про комору, коли жила з татом і мамою, і тепер вживаю це слово майже несвідомо. Я хочу, власне, сказати, що в цілому будинку нічого їсти.

— Боже мій! — вигукнув я, дуже стурбований.

У мене лишилося в кишені два чи три шилінги з тижневої плати, — з цього я роблю висновок, що розмова відбулася в середу ввечері — і я поспішно добув їх і щиро попросив місіс Мікоубер позичити їх у мене. Але ця леді, поцілувавши мене й попросивши покласти гроші назад у кишеню, відповіла, що вона й думати про це не може.

— Ні, мій любий мастере Копперфілд, — сказала вона, — про це я не хочу й думати! Але ви розумний не на свої літа і могли б прислужитися мені іншим способом, якби захотіли. Цю послугу я вдячно прийняла б.

Я попросив місіс Мікоубер висловити своє прохання.

— Я вже розлучилася з тарілками, — сказала місіс Мікоубер. — Потайки, власними моїми руками заставила шість чайниць, дві солонки та пару цукерниць. Але близнята дуже зв'язують; і для мене, з моїми згадками про тата і маму, ці справи цілковито нестерпні. Є ще кілька дрібниць, без яких ми можемо обійтися. Почуття містера Мікоубера ніколи не дозволяли йому розлучитися з цими речами, а Клікет (так звали дівчину з робітничого будинку) зі своїм плебейським розумом може дозволити собі негідні вчинки, якщо довірити це їй. Мастере Копперфілд, я хотіла б просити вас…

Я вже зрозумів місіс Мікоубер і запевнив її, що вона може розраховувати на мене, як їй заманеться. Я того ж вечора почав виносити найлегші речі з їхнього майна і вирушав у подібні експедиції майже щоранку перед тим, як піти до Мердстона і Грінбі.

Містер Мікоубер мав кілька книжок на маленькій етажерці, яку він називав бібліотекою, — ці книжки першими пішли на ринок. Я відніс їх, одну по одній, до книжкової крамниці на Сіті-Роуд (частина цього району біля нашого будинку майже вся складалася з крамниць, де продавалися книжки та птахи) і продав за першу-ліпшу ціну, яка мені була запропонована. Хазяїн тієї книжкової крамниці, що жив у маленькому будиночку за нею, щоночі бував напідпитку й щоранку зазнавав жахливого гніву своєї дружини. Не раз, рано заходячи туди, я бачив його в безладному ліжку, з шрамом на чолі або синцем під оком, що свідчили про його нічні пригоди (боюся, що під чаркою він був задерикуватий). Сам він тремтячою рукою намагався знайти потрібні шилінги в одній з кишень свого одягу, який лежав на підлозі, а його жінка — в подертих черевиках і з немовлям на руках — безупинно лаяла його. Іноді він губив гроші і тоді просив мене зайти іншим разом. Але його жінка зав­жди мала трохи грошей, — вона, насмілюся припустити, забирала їх від нього, коли він був п'яний, — і потайки завершувала угоду на східцях, коли ми разом ішли вниз.

Також мене вже стали впізнавати і в ломбарді. Джентльмен-завідувач, що стояв за конторкою, звертав на мене багато уваги; часто він змушував мене, пригадую, відмінювати якийсь латинський іменник чи прикметник, чи дієслово, поки оформлював мою справу. Після всіх цих видатків місіс Мікоубер вчиняла маленький бенкет, тобто звичайну вечерю, від якої, я добре це пригадую, я отримував особливу насолоду.

Та нарешті труднощі містера Мікоубера дійшли кризи: якогось чудового ранку його заарештували і засадили у боргову тюрму. Він заявив мені, виходячи з дому, що сонце навіки зайшло для нього. Справді, мені здавалося, що душа його надломлена, і моя теж. Але потім переказували, що він у той же вечір жваво грав у кеглі.

У першу ж неділю після його ув'язнення я мав іти побачитись і пообідати з ним. Я мав спитати дорогу до певного місця, звідти пройти до іншого місця, там я мав побачити певний двір, що мені треба було його перейти й триматися прямо, доки не побачу тюремника. Все це я зробив. I коли, нарешті, мені довелося спитати тюремника (яким же жалюгідним малюком я був тоді!), я пригадав, як Родрік Рендом потрапив до боргової тюрми, і як там був чоловік, вбраний лише в стару ковдру, — і тюремник заколихався перед мокрими затьмареними очима, а моє серце закалатало.

Містер Мікоубер чекав на мене за ворітьми. Ми увійшли до його кімнати (самітної комірчини на другому поверсі) й обоє розплакалися. Він урочисто заклинав мене, пригадую, взяти собі за науку його лиху долю. Він просив мене запам'ятати, що коли чоловік має двадцять фунтів річного прибутку і витрачає дев'ятнадцять фунтів дев'ятнадцять шилінгів і шість пенсів — він буде щасливий, але якщо він витрачатиме двадцять фунтів і один шилінг — він буде нещасний. Після цього він позичив у мене шилінг на вино, дав мені записку до місіс Мікоубер із сумою цієї заборгованості, відклав носову хустину й збадьорився. Ми сиділи біля маленького каміна, де цеглини покладені були по обидва боки іржавої решітки, щоб не так багато вигорало вугілля; згодом інший боржник, який поділяв цю кімнату з містером Мікоубером, приніс бараняче філе, з якого склалася наша спільна трапеза. Тоді мене відправили до капітана Гопкінса у горішню кімнату. Я мав передати йому привіт від містера Мікоубера, сказати, що я його юний друг, і спитати, чи не позичить мені капітан Гопкінс ножа і виделку.

Капітан Гопкінс, разом з привітом містерові Мікоуберу, позичив мені ножа і виделку. У його кімнаті була дуже брудна леді та двоє блідих дівчат — його дочки, з цілими копицями волосся на голові. Я подумав, що легше позичити в капітана Гопкінса ножа і виделку, ніж гребінець. Сам капітан був вкрай пошарпаний, мав величезні бакенбарди і старе-старе буре пальто, під яким начебто не було піджака. Побачивши його постіль, що лежала згорнута в кутку, і злиденний посуд, що стояв на полиці, чомусь я вирішив (бог знає, чому), що хоч дві дівчини з копицями волосся на голові були дітьми капітана Гопкінса, але брудна леді не була з ним одружена. Я несміливо стояв там на порозі не більше двох хвилин, і потім спустився вниз із всім тим, що побачив, точно як із ножем і виделкою, що ніс в руці.

Все ж таки було щось по-циганськи приємне в цьому обіді. Незабаром я відніс назад ножа і виделку капітанові Гопкінсу і пішов додому втішати місіс Мікоубер звітом про свої відвідини. Побачивши мене, вона спочатку зомліла, а потім засмажила яєчню, щоб втішатися під час розмови.

Не знаю вже, як продали меблі, і хто продав їх; певний лише, що не я це зробив. Так чи так, а меблі були продані й відвезені на возі: всі, крім ліжка, кількох стільців і кухонного стола. З цими пожитками ми розташувалися табором у двох кімнатах спорожнілого будинку на Віндзорському Валі: місіс Мікоубер, діти, сирітка та я. Не маю уявлення, скільки це тривало, хоч цей час здається мені довгим. Нарешті місіс Мікоубер вирішила переїхати до в’язниці, де містер Мікоубер забезпечив собі окрему кімнату. Отже, я відніс ключ від будинку хазяїнові, який дуже зрадів цьому; всі ліжка були перевезені до боргової тюрми, крім мого, бо для мене винайняли кімнату біля того закладу. Я цим був дуже задоволений, бо ми з Мікоуберами занадто звикли одне до одного в наших турботах, щоб розлучатися. Сирітці також забезпечили дешеве житло в цьому ж районі. Я дістав спокійне горище з похилим дахом, що з нього відкривався приємний краєвид на дров'яний склад. Оселившись у цьому приміщенні, я визнав його справжнім раєм — особливо як згадав, що турботи містера Мікоубера нарешті досягли кризи.

Весь цей час я так само продовжував працювати у Мердстона і Грінбі, з тими ж товаришами, з тим же почуттям незаслуженого приниження, як і на початку. Але я — безперечно, на моє щастя — не приятелював ні з ким, не розмовляв з жодним хлопцем, які щодня заходили до складу, виходили звідти і вешталися вулицями під час обідньої перерви.

Я жив таким же замкненим безрадісним життям; дні мої тягнулися самітно, покладався я тільки на самого себе. Я зазнав лише трохи змін: по-перше, від мого вбрання лишилося саме лахміття, а по-друге, з мене знята була велика частка клопоту містера і місіс Мікоубер. Справа в тому, що якісь родичі чи друзі вирішили допомогти їм, а тому в тюрмі вони жили краще, ніж на волі. Якось сталося, що я тепер снідав разом з ними. Забув я, о котрій годині вранці відчинялися ворота тюрми, щоб я міг туди ввійти, але пам’ятаю, що часто прокидався вже о шостій годині й до того часу любив блукати біля Лондонського мосту, сидіти на його кам’яних парапетах, спостерігаючи за перехожими, або дивитися через перила на сонячні відблиски у воді, на золоті сонячні промені на верхівці монумента. Іноді там мене зустрічала сирітка, і я розповідав їй дивовижні казки про верфі та про башту Тауер. Мушу визнати, що я й сам тоді вірив цим вигадкам. Увечері я повертався до в'язниці, прогулювався коридорами з містером Мікоубером або грав у карти з місіс Мікоубер, слухаючи спогади про її тата й маму. Не можу сказати, чи знав містер Мердстон, де я перебуваю і в якому товаристві проводжу дозвілля. Я ніколи не розповідав про це в Мердстона і Грінбі.

Справи містера Мікоубера хоч і минули стадію кризи, але були надзвичайно заплутані через певну «угоду», про яку я багато чув, і яка, так я зрозумів, була раніше підписана між ним і його кредиторами. Але я нічого не міг второпати, тож уявляв її як угоду з дияволом, що, за давнім повір’ям, раніше часто укладалися в Німеччині. Врешті-решт, той документ якимсь чином припиняв свою дію і більше не був перешкодою. Місіс Мікоубер повідомила мені, що «її родина» вирішила, що містер Мікоубер може бути визнаний неплатоспроможним і подавати заяву на визволення із тюрми. Вона розраховувала, що за шість тижнів його заяву схвалять.

— I тоді, — сказав містер Мікоубер, — я, безперечно, почну — дяка небові — абсолютно нове життя, коли... коротко кажучи, коли справи обернуться на краще.

Щоб підготуватися до будь-чого, що може статись у майбутньому, Містер Мікоубер, як я пригадую, в той час склав петицію до палати громад, в якій просив прийняти зміни в законі про ув'язнення за борги. Я пишу ці спогади тут, бо вони зображують мені, як саме я застосував історії своїх старих книжок у моєму новому житті, як саме я вигадував свої історії про вулиці, про чоловіків і жінок. Коли таким чином я описую своє життя, то, сподіваюся, зможу несвідомо розкрити, які важливі риси мого характеру поступово формувалися у той період.

У тюрмі був клуб, де містер Мікоубер, як джентльмен, мав великий авторитет. Містер Мікоубер виклав членам клубу ідею цієї петиції, і клуб гаряче підтримав його. Отже, містер Мікоубер (був він напрочуд добродушний і надзвичайно діяльний щодо всього, крім своїх власних справ; зав­жди щасливий, коли працював над чимсь, що не приносило жодної вигоди йому самому) заходився працювати над петицією, виробив її, переписав на величезному аркуші паперу, поклав на стіл і призначив час, коли члени клубу й усі бажаючі ув'язнені мають прийти до його кімнати та підписати петицію.

Почувши про наближення цієї церемонії, я перейнявся таким бажанням побачити, як вони приходять, один за одним, хоч знав уже більшість з них, що попросив годинну відпустку в Мердстона і Грінбі та влаштувався у кутку кімнати містера Мікоубера. Всі головні члени клубу, які тільки змогли розташуватися без тісняви в невеличкій кімнаті, підписалися першими, а мій старий приятель капітан Гопкінс (він навіть вимився заради такого урочистого випадку) приготувався прочитати петицію тим, хто не знав її змісту. Відчинили двері, і довгою чергою почали сходитись усі мешканці тюрми: кілька людей чекало за дверима, поки один заходив, ставив свій підпис і йшов геть. До кожного капітан Гопкінс звертався:

— Читали?

— Ні!

— Хотіли б послухати?

Коли той виявляв хоч найменше бажання послухати петицію, капітан Гопкінс гучним голосом читав йому її слово за словом.

Капітан охоче прочитав би її двадцять тисяч разів, коли б двадцять тисяч людей хотіли слухати його один по одному. Пригадую, яких соковитих інтонацій він надавав фразам: «Представники народу, в парламенті зібрані», «І тому ваші прохачі уклінно звертаються до шановної палати», «Нещасні піддані його милостивої Величності», наче вони в його роті мали матеріальну форму і чудово смакували. Тим часом містер Мікоубер слухав його з певною авторською гордістю й споглядав цвяхи на протилежній стіні.

Завжди гуляючи між Соузуорком і Блекфраєрсом, блукаючи в обідню перерву по завулках (бруківка цих вулиць, мабуть, і досі зберігає сліди моїх дитячих ніг), я питаю себе, скільки ще людей з цього натовпу мали б почути відлуння голосу капітана Гопкінса? Коли думки мої знову повертаються до мого безрадісного юнацтва, я дивуюся, скільки оповідань, що їх я вигадав про цих людей, вкривають туманом фантазії добре відомі мені факти. І мене не дивує, що, проходячи знову тими місцями, я добре бачу й жалію невинного романтичного хлопчика, чия фантазія живилася цими дивними переживаннями і похмурою грубою дійсністю.

XII. Життя власним коштом подобається мені дедалі менше. я ухвалюю велике рішення

У належний час петиція Містера Мікоубера була вислухана, і, на превелику мою радість, цей джентльмен мав бути звільнений. Його кредитори виявилися людьми не безжалісними. Як сказала мені місіс Мікоубер — навіть мстивий швець привселюдно заявив, що не бажає боржникові зла, а тільки любить, щоб йому платили гроші, коли винні. Він сказав, що така вже, мабуть, людська вдача.

Після суду містер Мікоубер повернувся до боргової тюрми, бо треба було ще закінчити певні формальності, доки його зможуть випустити на волю. Клуб прийняв його з захватом і влаштував цього вечора засідання на його честь; тим часом ми з місіс Мікоубер окремо їли смажену телятину, а поряд спали діти.

— За такої нагоди я попрошу вас, мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — випити ще трохи джину з мускатним горіхом (бо ми вже покуштували трохи цього напою) — на спогад про моїх тата і маму.

— Вони померли, мем? — спитав я, вшанувавши цей тост стаканчиком джину.

— Моя мама покинула цей світ, — сказала місіс Мікоубер, — коли труднощі містера Мікоубера ще не почались, або принаймні, коли вони ще не стали тяжкими. Мій тато після цього прожив саме стільки часу, щоб кілька разів поручитися за містера Мікоубера, а потім віддав богові душу, оплакуваний родичами і знайомими.

Місіс Мікоубер похитала головою і зронила благочестиву сльозу на того з близнят, хто в цей час був у неї на руках.

Навряд чи можна було сподіватися кращої можливості поставити запитання, яке дуже цікавило мене. Тому я звернувся до місіс Мікоубер.

— З вашого дозволу, мем, що ви з містером Мікоубером збираєтеся робити тепер, коли містер Мікоубер позбувся своїх труднощів і опинився на волі? Чи вирішили ви вже щось?

— Моя сім'я, — відказала місіс Мікоубер, яка зав­жди дуже виразно вимовляла ці два слова, хоч я ніколи не міг добрати, кого саме розуміє вона під ними, — моя сім'я дотримується тієї думки, що містер Мікоубер повинен залишити Лондон і застосувати свої таланти в провінції. Містер Мікоубер — людина з великим талантом, мастере Копперфілд!

Я сказав, що цілком певен цього.

— З великим талантом! — повторила місіс Мікоубер. — Моя сім'я дотримується думки, що з невеликими коштами можна зробити щось для чоловіка з його здібностями в митниці. Вплив моєї сім'ї обмежений певною місцевістю, а тому вони побажали, щоб містер Мікоубер приїхав до Плімута. Вони вважають це конче потрібним для того, щоб він подолав ганьбу.

— Щоб він був напоготові? — спитав я.

— Саме так, — відказала місіс Мікоубер, — щоб він був напоготові! У разі, коли щось обернеться на краще.

— I ви теж їдете, мем?

Події цього дня в комбінації з близнятами, — коли не згадувати про джин з мускатним горіхом, — спричинилися до істеричного настрою місіс Мікоубер. Вона просльозилася, відповідаючи:

— Я ніколи не покину Містера Мікоубера. Містер Мікоубер, може, спочатку приховував свої труднощі від мене, але його бадьорий характер дає підстави сподіватися, що він врешті-решт подолає їх. Намисто з перлин і браслети, що дісталися мені в спадщину від мами, продані були за півціни. А коралове намисто — весільний подарунок мого тата — було віддано за безцінь. Але я ніколи не покину містера Мікоубера! Ні! — скрикнула місіс Мікоубер, дедалі більше хвилюючись. — Я ніколи не зроблю цього! Не просіть мене!

Я дуже зніяковів — здається, Місіс Мікоубер вирішила, ніби я просив її зробити щось подібне — і стривожено поглядав я на неї.

— Містер Мікоубер має свої хиби. Не заперечую, що він — легковажна людина. Не заперечую, що він не давав мені відомостей щодо своїх ресурсів і щодо своїх коштів, — вела вона далі, уп'явшись очима в стіну. — Але я ніколи не покину містера Мікоубера!

Тут місіс Мікоубер почала вже репетувати на весь голос. Я так злякався, що побіг до клубної кімнати й змушений був потурбувати містера Мікоубера. Він саме в цей час головував за довгим столом і керував хором, який співав:

При звістці, що стан місіс Мікоубер викликає певні побоювання, він негайно залився сльозами і вийшов зі мною в пальті, вкритому голівками і хвостами креветок, якими його частувала компанія.

— Еммо, янголе мій! — скрикнув містер Мікоубер. — Що сталось?

— Я ніколи не покину тебе, Мікоубере! — вигукнула вона.

— Життя моє! — скрикнув містер Мікоубер, схопивши в обійми вірну дружину. — Я в цьому цілком впевнений.

— Він — батько моїх дітей! Він — батько моїх близнят! Він — мій коханий чоловік! — несамовито гукала місіс Мікоубер. — І я ні-ко-ли не покину містера Мікоубера!

Ці докази її кохання глибоко зворушили містера Мікоубера (я взагалі розчулився до сліз), він став перед нею навколішки, благаючи її подивитися на нього і заспокоїтись. Але що більше він благав її підняти очі, то пильніше вона дивилася в нікуди; що більше він просив її опанувати себе, то до більшого розпачу вдавалася вона. Нарешті містер Мікоубер сам так розхвилювався, що долучив свої сльози до наших; потім він попросив мене посидіти на східцях, поки він покладе дружину спати. Я зібрався був піти додому, але він і слухати не хотів, просив мене залишитися до дзвоника, який наказував стороннім залишити тюрму. Отже, я сів біля вікна на східцях, за деякий час він вийшов з іншим стільцем і приєднався до мене.

— Як почувається тепер місіс Мікоубер? — спитав я.

— Дуже пригнічено, — сказав містер Мікоубер, хитаючи головою. — Реакція. Ах, то був жахливий день. Ми тепер лишилися самі, ми все втратили.

Містер Мікоубер потис мені руку, застогнав і заплакав. Я був дуже зворушений і навіть розчарований, бо сподівався, що ми будемо зовсім веселі в цей щасливий довгоочікуваний день. Але, мабуть, містер і місіс Мікоубер так звикли до своїх давніх труднощів, що, звільнившись від них, почувалися так, наче зазнали корабельної катастрофи. Вся їхня гнучкість зникла, і ніколи не бачив я їх навіть наполовину в такому жалюгідному стані, як тієї ночі. Я навіть боявся залишити містера Мікоубера, коли пролунав дзвоник, і мій друг проводив мене до сторожки та благословив на прощання, — настільки він був нещасний.

Хоч який я був збентежений і засмучений цими подіями, що до них я так несподівано долучився, але я виразно зрозумів, що містер і місіс Мікоубер із своєю сім'єю виїздять з Лондона, і що ми незабаром маємо розлучитися. Саме тоді, під час моєї прогулянки додому чи в наступні години безсоння, що я провів у ліжку тієї ночі, вперше майнула мені та думка, — хоч я і не розумію, яким чином вона потрапила до моєї голови, — що згодом сформувалася в тверде рішення.

Я дуже звик до Мікоуберів, брав їхнє лихо близько до серця і зовсім не мав жодних інших друзів. Переді мною відкрилася перспектива шукати нову квартиру і знову опинитися серед незнайомих людей — це випробування я вже проходив. Розмірковуючи, я відчував, як жорстоко раняться мої ніжні почуття, як глибшає в грудях сором і ганьба. Я вирішив, що життя — річ нестерпна.

Я досить добре розумів, що не мав жодних сподівань на порятунок, якщо не врятуюся сам. Я нечасто мав звістки від міс Мердстон і ніколи — від містера Мердстона. Лише два чи три пакунки готового і латаного одягу прибули для мене на ім'я містера Квіньйона; в кожному з цих пакунків лежав клапоть паперу з інформацією, що «Дж. М. сподівається, що Д. К. виконує свою роботу і цілком присвятив себе своїм обов'язкам» — і найменшого натяку не було там, що я був колись чимсь іншим, крім звичайного чорнороба, на якого я так швидко перетоврився.

Вже наступного дня, все ще під враженням свого висновку, я побачив, що місіс Мікоубер не без підстав говорила про від'їз. Вони винайняли на тиждень приміщення в будинку, де я жив, а після закінчення цього строку мали виїхати до Плімута. Містер Мікоубер власною персоною прийшов до контори, щоб попросити містера Квіньйона дати мені відпустку на день його від'їзду і щоб дати менi високу характеристику, якої я напевно заслуговував. А містер Квіньйон покликав візника Тіппа, що був чоловіком сімейним і здавав кімнату, і влаштував мене в нього — він мав підстави гадати, що це було зроблено за згодою зі мною, бо я не казав нічого, хоч моє рішення було вже ухвалене.

Упродовж решти часу нашого життя під спільним дахом я проводив вечори з містером і місіс Мікоубер. Гадаю, що за цей час ми ще більше полюбили одне одного. В останню неділю вони запросили мене на обід, на якому ми з'їли свиняче філе з яблучною підливою і пудинг. Минулого вечора я купив дерев'яного коня в яблуках як прощальний подарунок маленькому Вілкінсу Мікоуберові — той, що хлопець — і ляльку для маленької Емми. Я також зберіг шилінг для сирітки, яка мала піти у відставку.

Ми провели день дуже приємно, хоч всі були зворушені близькою розлукою.

— Я ніколи, мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — не зможу, не згадавши про вас, повертатися думками до періоду, коли містер Мікоубер зазнавав труднощів. Ваша поведінка зав­жди була найделікатнішою і найспівчутливішою. Ви ніколи не були квартирантом! Ви були другом!

— Люба моя, — зазначив містер Мікоубер, — Копперфілд, — так бо звик він називати мене останнім часом, — має серце, чутливе до скорбот своїх ближніх, коли хмари затьмарюють їхнє життя. Він має розсудливу голову і руки для... коротко кажучи, загальну здатність реалізувати те майно, без якого можна обійтись.

Я теж намагався висловити свої почуття і сказав, як сумую, що нам доведеться розлучитися.

— Мій любий юний друже, — мовив містер Мекоубер, — я старший за вас, тож маю деякий досвід у житті... і деякий досвід, коротко кажучи, в труднощах, взагалі кажучи. Тепер, аж доки щось не обернеться на краще (а на це я чекаю щогодини), я не можу нічого запропонувати вам, окрім поради. Порада моя тим цінна, що... коротко кажучи, що я ніколи не зважав на неї сам, і ось я перед вами, — тут містер Мікоубер, який перед тим аж сяяв, усім посміхаючись, раптом зупинився і насупився, — нещадна руїна, що ви її спостерігаєте.

— Любий мій Мікоубере! — втрутилася його дружина.

— Кажу вам, — відказав містер Мікоубер, зовсім забуваючись і знову усміхаючись, — нещасна руїна, що ви її спостерігаєте! Порада моя полягає ось у чому: ніколи не залишай на завтра те, що можеш зробити сьогодні. Зволікання — крадій часу. Хапай його за комір!

— Принцип мого бідолашного тата, — зазначила місіс Мікоубер.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, — ваш тато — дуже добрий чоловік, і боронь боже, щоб я недооцінив його. Як добре поміркувати, так ми ніколи не зможемо... коротко кажучи, не знайдемо таку людину, яка в його літа мала б такі міцні ноги і могла б читати без окулярів написи на векселях. Але той свій принцип він застосував до нашого шлюбу, люба моя, а внаслідок цього шлюб наш був укладений настільки поспішно, що я так ніколи і не зміг покрити витрат...

Містер Мікоубер скоса глянув на місіс Мікоубер і додав:

— Не думай, що я шкодую про це! Якраз навпаки, любове моя!

Після цього він похнюпився на хвилину.

— Другу частину моєї поради, Копперфілде, — знову мовив містер Мікоубер, — ви вже знаєте. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — дев'ятнадцять фунтів, дев'ятнадцять шилінгів, шість пенсів, результат — щастя. Річний прибуток — двадцять фунтів, річні витрати — двадцять фунтів, шість пенсів, результат — злидні. Квітка вмирає, листя в'яне, сонце дня заходить над жахливою сценою і... коротко кажучи, ви назавжди збиті з ніг. Точнісінько, як я!

Щоб зробити цей приклад виразнiшим, містер Мікоубер з виглядом найжвавiшого задоволення вилив до рота склянку пуншу та почав насвистувати давню студентську пісню.

Я, звичайно, запевнив його, що зав­жди матиму його заповіти в голові. Та мені й не треба було нагадувати ці правила, бо я яскраво бачив тоді всю їх доцільність. Наступного ранку я зустрів усю сім'ю біля контори диліжансів і побачив, як вони сумно сідають на задні зовнішні місця карети.

— Мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — благослови вас бог! Я ніколи не зможу забути все це, ви знаєте, і ніколи не забула б, навіть коли б могла!

— Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — прощавайте! Бажаю вам щастя і процвітання. Коли впродовж бурхливих років я довідаюся, що моя гірка доля стала за пересторогу для вас, тоді я відчую, що недарма займав місце на землі... У разі, коли щось обернеться на краще (а цього я майже певний), я буду надзвичайно радий, якщо зможу поліпшити ваше становище!

Мені здається, що коли місіс Мікоубер сіла на імперіал разом з дітьми, а я стояв на дорозі, задумливо поглядаючи на них, — тоді туман розвіявся з її очей і вона побачила, яким малюком я був насправді. Мені здається так, бо вона зробила мені знак влізти на диліжанс, і на обличчі її з'явився новий, материнський вираз. Вона обійняла і поцілувала мене, як рідного сина. Я ледве встиг зіскочити назад, коли карета рушила з місця, і ледве міг побачити сім'ю за хустинками, якими вони мені махали. За хвилину вони зникли. Сирітка та я стояли, збентежено поглядаючи одне на одного, посеред дороги. Нарешті ми попрощалися. Вона повернулася, гадаю, до робітничого будинку Святого Люка, а я знову пішов починати важку працю в Мердстона і Грінбі.

Але я не збирався провести там ще багато днів, повних важкої і нудної роботи. Ні. Я вирішив утекти — податися тим чи іншим способом углиб країни, до єдиної родички, яка лишилася мені в світі, та розповісти свою історію моїй бабці, міс Бетсі.

Я зазначив уже, що не знаю, як ця відчайдушна ідея спала мені на думку. Але, з'явившись, вона міцно засіла в моїй голові і виросла у тверду ухвалу, найтвердішу в моєму житті. Я аж ніяк не був певний, що з цього може вийти щось добре, але подумки напевне вирішив здійснити цей план.

Відколи думка ця вперше майнула переді мною й порушила мій сон уночі, я знову і знову, сотню разів повторював собі старе оповідання моєї бідолашної матері про моє народження: адже ж оповідання це так любила переказувати моя мати, а я за старих часів любив його слухати і знав його від слова до слова. Бабуся моя ввійшла в це оповідання і вийшла з нього, як жахлива і моторошна дійова особа, але в поведінці її була невеличка подробиця, яка подавала мені слабку тінь надії. Мати розповідала, як їй здалося, нібито бабуся ніжно торкалась її прекрасного волосся. Цього я не міг забути. Може, то було тільки фантазією моєї матері, для якої насправді не було жодних підстав. Але я виразно уявляв собі, як моя страшна бабця тихо схиляється над ніжною красою, яку я пам'ятав так добре і любив так міцно. І сцена ця пом'якшувала все оповідання. Дуже ймовірно, що саме це й спричинилося до мого несподіваного рішення.

Але я навіть не знав, де живе міс Бетсі. Тому я написав довгого листа до Пеготті й спитав її, ніби між іншим, чи не пам'ятає вона про це. Я додав, як ніби чув, що подібна леді живе в певному місці (яке я назвав навмання), і мені цікаво було б довідатися, чи не про бабусю мою йшлось. У тому ж листі писав я до Пеготті, що мені до краю потрібні півгінеї, і якщо вона може позичити мені цю суму, то я буду дуже вдячний їй, а пізніше, повернувши борг, розповім, нащо мені потрібні були гроші.

Відповідь від Пеготті надійшла незабаром і була, як завжди, сповнена висловів відданості й любові. У лист вклала вона півгінеї (боюся, що їй довелося зазнати неймовірного клопоту, щоб витягти ці гроші зі скрині містера Баркіса). Писала вона, що міс Бетсі живе біля Дувра, але чи в самому Дуврі, чи в якомусь передмісті — у Гейті, приміром, Сентгейті чи Фолькстоні — вона не може сказати. Один з наших робітників пояснив мені, що всі ці місця розташовані поблизу одне від одного, а тому я вважав ці вказівки за достатні й вирішив здійснити свій намір наприкінці цього тижня.

Будучи дуже чесним хлопцем і не бажаючи лишати по собі погану згадку в конторі Мердстона і Грінбі, я вважав себе зобов'язаним працювати до вечора суботи; мені платили на тиждень уперед, тому я вирішив не з'являтись у звичайний час за платнею. З цієї ж причини я й позичив півгінеї, щоб не лишитися без коштів на подорожні витрати. Отже, коли настав суботній вечір, усі ми зібрались у конторі, а візник Тіпп, що зав­жди посідав перше місце, першим пішов за грошима. Я потиснув руку Мікові Вокеру й попросив його, коли прийде черга діставати платню, сказати містерові Квіньйону, що я пішов перевезти свою скриню на квартиру до Тіппа. Востаннє побажавши доб­рої ночі Розсипчастій Картоплині, я побіг геть.

Скриня моя була на старій квартирі над річкою. Я заздалегіть написав адресу для неї на зворотному боці однієї з наших конторських етикеток, які ми прибивали цвяхами до ящиків: «Мастерові Девіду, до запитання, в контору диліжансів, Дувр». Цю картку я тримав у кишені, щоб наліпити її, коли скриня винесена буде з будинку. Йдучи до своєї квартири, я роззирався, шукаючи когось, хто допоміг би мені відправити скриню на пошту.

Біля обеліска на Блекфраєрському Шляху стояв довгоногий молодий чоловік поруч із порожнім візком, запряженим віслюком. Він глянув на мене, вилаяв мене «нікчемним волоцюгою» і додав, що я «незабаром знатиму, як лаятися». Безперечно, його розгнівали мої вперті погляди. Я зупинився запевнити, що дивився не з поганим наміром, але просто думав, чи погодиться він на роботу.

— А яку роботу? — спитав довгоногий молодий чоловік.

— Відвезти скриню, — відповідав я.

— А яку скриню? — спитав довгоногий молодий чоловік.

Я відповів — мою скриню, що стоїть на квартирі в кінці цієї вулиці, і яку я пропоную йому відправити до контори диліжансів у Дувр за шість пенсів.

— Ну й відвезу! Шість пенсів! — скрикнув довгоногий молодий чоловік і миттю стрибнув на свій візок, що складався лише з дошки на колесах, та помчав з такою швидкістю, що я ледве встигав бігти за віслюком.

Було щось підозріле в цьому молодому чоловікові, особливо, коли він жував солому, розмовляючи зі мною, — мені це не сподобалося. Проте угоду було вже укладено й довелося мені відвести його нагору до кімнати, яку я залишав. Ми знесли скриню і поклали її на візок. Мені не хотілося тут наліплювати етикетку, бо хтось із хазяйської сім'ї міг підгледіти й викрити мій намір. Тому я сказав молодому чоловікові, що я був би радий, якби він зупинився на хвилину, коли ми під'їдемо до глухої стіни боргової тюрми. Не встиг я вимовити цих слів, як він помчав прожогом, ніби й він, і скриня моя, і віслюк збожеволіли. Я зовсім захекався, біжучи й гукаючи йому вслід, поки нарешті наздогнав його в призначеному місці.

Поспішаючи і хвилюючись, я виронив свої півгінеї з кишені, коли виймав картку. Для певності я поклав монету собі до рота і, хоч руки мої дуже тремтіли, якось прив'язав картку, коли раптом відчув жахливий удар у щелепу і побачив, як мої півгінеї вилетіли з мого рота в долоню довгоногого молодика.

— Що-о? — скрикнув молодий чоловік, хапаючи мене за комір куртки й моторошно скривлюючи обличчя. — Та це ж кримінальна справа. Ти збираєшся тікати, чи не так? Ходімо до поліції, юний злочинцю, ходімо до поліції!

— Поверніть мені мої гроші, будь ласка, — пробелькотів я, дуже зляканий, — і йдіть собі.

— Ходімо до поліції! — вів своє молодик. — Ти доведи в поліції, що то твої гроші!

— Поверніть мені мої гроші і скриню, прошу! — скрикнув я, захлинаючись сльозами.

Але молодий чоловік повторював одне: «Ходімо до поліції!» і грубо тягнув мене до віслюка, ніби було щось схоже між цією твариною і поліцією. Раптом він змінив свій намір, скочив у візок, сів на мою скриню і, гукаючи, що він поїде прямо до поліції, помчав геть ще швидше, ніж раніше.

Я біг за ним так прудко, як тільки міг. Але мені вже не вистачало духу кричати, та я й не насмілювався кричати, коли б і міг. За півмилі я принаймні двадцять разів мало не потрапив під копита коней. Іноді я губив його з очей, іноді знову бачив його, знову кричав йому, раз у раз били мене візники батогами, гримали на мене, перекидали в багнюку; але я знову схоплювався, падав у чиїсь обійми, стрімголов біжучи, натикався на стовпи. Нарешті, знесилений спекою і переляком, і думаючи, чи не женеться за мною зараз половина всього Лондона, я залишив молодого чоловіка — хай він їде, куди йому заманеться, з моєю скринею й грошима. Задихаючись і плачучи, але не зупиняючись, попростував я до Грінвіча, звідки, як мені відомо було, простягався Дуврський Шлях.

Ідучи до своєї бабусі, міс Бетсі, мав я в цьому світі майна не набагато більше, ніж у ту ніч, коли моя поява на світ завдала їй такого клопоту.

XIII. Наслідки моєї ухвали

Хтозна, мабуть, я був такий навіжений, що планував бігти всю дорогу до Дувра, коли припинив переслідування юнака з віслюком і вирушив до Грінвіча. Що б там не було, незабаром я прийшов до тями і зупинився на Кентському Шляху, перед терасою, де посередині басейну якесь кам'яне опудало сурмило в ріг. Тут я сів біля ґанку на нижніх східцях, уже зовсім виснажений останніми зусиллями. Задихаючись, я не міг навіть плакати про втрату моєі скрині й півгінеї.

Було вже темно. Я почув, як годинник б'є десяту, і вирішив відпочити. На щастя, то була літня ніч, і погода стояла чудова. Віддихавшись і позбувшись неприємного подразнення в горлі, я підвівся і пішов далі. Незважаючи на мою невдачу, я і не думав повертатися. Навряд чи спала б мені така думка, хоч нехай би на Кентському Шляху лютувала альпійська хуртовина!

Але мене дуже турбував мій матеріальний стан — я мав лише три пів­пенсовики (і то дивно, як могли вони залишитися в моїй кишені у суботу ввечері). Я почав собі уявляти газетні звістки про те, як за день чи два знайдуть мене мертвим під якоюсь копицею. Понуро посувався я вперед, так швидко, як тільки міг. Раптом я опинився перед крамничкою, на якій була вивіска, що тут купують чоловічі й жіночі костюми і дають найкращу ціну за лахміття, кістки і старий кухонний посуд. Хазяїн цієї крамниці сидів перед дверима в самій сорочці і палив. Безліч сюртуків і штанів звисало з низької стелі, освітлені тільки двома мерехтливими свічками. Можна було подумати, дивлячись на нього, що він з помсти повісив усіх своїх ворогів і тепер утішається плодами своєї перемоги.

Мій останній досвід у справах містера й місіс Мікоубер підказав мені, що тут можна знайти спосіб якось покращити своє злиденне становище. Я завернув до найближчого завулка, зняв з себе жилет, дбайливо згорнув його, поклав під пахву та повернувся до дверей крамниці.

— Якщо не маєте нічого проти, сер, — сказав я, — то я хочу продати це за слушну ціну.

Містер Доллобі — мабуть, так його звали, бо це ім'я написане було на вивісці — взяв жилет, поклав свою люльку на поштову скриньку при дверях, увійшов до крамниці разом зі мною, зняв пальцем нагар зі свічок, поклав жилет на прилавок, оглянув з усіх боків, потримав перед світлом, знову оглянув і нарешті мовив:

— Що ж ви хочете за оцю маленьку жилетку?

— О! Ви самі краще знаєте ціну, сер, — скромно відповів я.

— Я не можу бути водночас покупцем і продавцем, — сказав містер Доллобі. — Назвіть свою ціну за цей маленький жилет.

— Може, вісімнадцять пенсів? — натякнув я, повагавшись трохи.

Містер Доллобі згорнув жилетку і віддав її мені.

— Я пограбував би свою сім'ю, — сказав він, — коли б заплатив хоч дев'ять пенсів.

Це було дуже неприємно. Мені, цілком сторонній людині, доводилося просити містера Доллобі пограбувати свою сім'ю заради мене. Проте я нічого не міг вдіяти і сказав, що згоджуюся на дев'ять пенсів, якщо він хоче. Містер Доллобі, побурчавши, дав мені дев'ять пенсів. Я побажав йому доброї ночі й вийшов з крамниці, збагатівши на цю суму й збіднівши на жилетку. Але коли я застібнув куртку на всі ґудзики, то відсутність жилетки ставала майже зовсім непомітною.

Та я досить виразно передбачав, що слідом за цим маю розлучитися з курткою й цілком імовірно, що прийду до Дувра не інакше, як у самій сорочці та штанцях. Мені ще пощастить, коли я дійду навіть у такому одязі. Але це не дуже бентежило мене. Аби дійти! З дев'ятьма пенсами в кишені я не замислювався над труднощами свого стану. Тільки згадка про юнака з віслюком та думка про велику віддаль до Дувра трохи непокоїли мене.

У мене з'явився план, де перебути ніч, і я негайно заходився його здійснювати. Я вирішив переночувати за стіною Салем-Гаузу, в тому кутку, де зазвичай стояла копиця сіна. Я уявляв себе в якомусь сенсі у товаристві, бо хлопці та спальня, де я так часто провадив свої оповідання, були тепер зовсім поруч, хоч хлопці не здогадуються про мою присутність, і спальня не дасть мені притулку в своїх стінах.

То був важкий день, і я, майже зовсім виснажений, дістався нарешті до Блекгітса. Важкенько було мені знайти Салем-Гауз; але я знайшов його, знайшов і копицю в кутку й ліг під нею; спочатку я обійшов стіну і, глянувши на вікна, переконався, що всюди темно і все спокійно. Ніколи не забуду важкого почуття самотності, коли я вперше переспав ніч без даху над головою.

Я заснув, як, мабуть, заснули багато інших вигнанців, що від них були замкнені двері, і що на них гавкали пси цієї ночі. І мені приснилося, ніби я лежу на своєму ліжку в школі й розповідаю повісті хлопцям, що скупчилися навколо мене. Але я сидів, а не лежав, й ім'я Стірфорса було на моїх вустах, коли, раптом прокинувшись, я очманіло глянув на зорі, що блищали й сяяли наді мною. Як згадав я, де сиджу цієї нічної години, то якесь дивне почуття опанувало мене. Зляканий, — не знаю вже чим, — я підвівся й зробив кілька кроків уперед. Але слабке мерехтіння зірок і бліде світло в тій частині неба, звідки сходить день, змусили мене отямитись і повернутися на своє місце. Очі мої були налиті свинцем, я знову ліг на сіно і спав, — хоч і відчував холод крізь сон, — аж доки тепле проміння сонця і дзвоник в Салем-Гаузі не збудили мене. Коли б міг я сподіватися, що Стірфорс усе ще там, то постарався б знайти слушну хвилинку побалакати з ним сам на сам; але я знав, що він мав би давно залишити цей заклад. Тредльс, мабуть, ще був тут, але я не міг довіритися йому, хоч добре знав його м'яке серце і готовність до будь-яких послуг. Отже, тієї ж години, коли хлопці містера Крікля прокинулись, я пройшов повз стіну школи і вибрався на великий Дуврський Шлях. Колись ми часто гуляли по ньому у вільні від навчання години: чи могло мені тоді спасти на думку, що я опинюся колись безпритульним мандрівником на цьому шляху.

Яка прірва лежала між цим недільним ранком і веселою неділею, яку ми колись зустріли в Ярмуті! У належний час я почув церковні дзвони і побачив людей, що йшли до церкви. Пройшов я повз одну-дві церкви, де вже збиралася парафія і під сонячним сяйвом лунали пісні, а церковний сторож, походжаючи в холодку, приклав руку до чола і стежив за мною. Але мир і тиша недільного ранку лежали на всьому, крім мене. Я був винятком. Скуйовджений, вкритий пилом, оббризканий багнюкою, чвалав я крізь цей мирний край. Не знаю, чи вистачило б у мене духу продовжувати шлях, коли б не образ моєї юної матері, що плакала біля каміна, і моєї бабусі, що ніжно схилилася над нею. Образ цей увесь час стояв переді мною і вабив мене, і я йшов за ним.

Цієї неділі я пройшов навпростець приблизно двадцять три милі, хоч іти мені було важко, бо я зовсім не звик до таких подорожей. Бачу, ніби зараз, як надвечір я йшов через міст у Рочестері, стомлений, ноги страшенно боліли. Йдучи, я жував шматок хліба, що купив собі на вечерю. Два чи три будиночки з написами на вивісках «Кімнати для подорожніх» дуже спокушали мене, але я боявся витратити тут свої останні кілька пенсів і ще більше боявся підозрілого вигляду волоцюг, з якими зустрічався. Тому я не шукав ніякого притулку, крім неба. Пройшовши аж до Четема, що здався мені вночі якимсь кошмаром з вапняків, зведених мостів і подібних до Ноївого Ковчега кораблів без щогол на брудній річці, вліз я нарешті на щось накшталт порослої травою корабельної гармати на моріжку, де вартовий походжав туди й сюди. Там я ліг біля цієї гармати, щасливий, що чую важкі й рівні кроки вартового (він, щоправда, не більше знав про мою присутність, ніж вихованці Салем-Гаузу могли підозрювати про мою ночівлю за стіною їхньої спальні). Незабаром заснув я міцно аж до ранку.

Прокинувшись, я відчув жорстокий біль у всьому тілі і, особливо, в ногах. Мене розбудили барабани й марширування війська, яке, здавалося, наступало на мене звідусіль. Я підвівся і почвалав по довгій тісній вулиці. Було цілком зрозуміло, що в той день я був спроможний здолати дуже малу відстаннь. Я вирішив відпочити, щоб накопичити сили для подальшої подорожі. Першою моєю справою було продати куртку. Отже, я скинув куртку, щоб звикнути ходити без неї і, несучи її під пахвою, почав оглядати всякі крамниці.

Мабуть, тут можна було вигідно продати куртку. Продавців вживаного одягу було безліч, і вони чатували на клієнтів біля дверей своїх крамниць. Але всередині всіх цих магазинів висіли офіцерські мундири з еполетами і аксельбантами, і, наляканий коштовністю й пишністю цієї торгівлі, довго блукав я довкола, не наважуючись нікому запропонувати свій крам.

Керований такою скромністю, я почав шукати другорядні крамнички з матроським лахміттям, подібні до закладу містера Доллобі. Нарешті мені пощастило відшукати саме таку крамничку в кутку брудного завулка, що заріс кропивою. Коло крамниці був паркан, а на паркані висіли матроські костюми, які, очевидно, не могли вміститися в самій крамниці. Тут, іззовні, висіла безліч заіржавілих рушниць, пістолетів, клейончастих капелюхів і стояло кілька залізних лотків зі стількома старими заіржавілими ключами, що ними, мабуть, можна було відімкнути всі двері в цілому світі.

У цю низьку, тісну і брудну крамничку, яку більше затьмарювало, ніж освітлювало крихітне віконце, завішане лахміттям, я несміливо зійшов по брудних та смердючих східцях, залитих помиями. З душного лігва позаду крамнички вислизнув потворний стариган, вся нижня частина обличчя якого вкрита була жорсткою сивою бородою. Ні слова не мовивши, він схопив мене за чуба. То був жахливий стариган, вбраний у брудну фланелеву сорочку. Від нього страшенно смерділо ромом. У лігві видно було ліжко, прикрите старою ковдрою, і друге крихітне віконце, звідки відкривався мальовничий краєвид — кропива і кульгавий осел серед неї.

— Ох, чого тобі треба? — заревів цей старий лютим монотонним голосом. — Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба? Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба? Ох, гир-р-р!

Я так розгубився через його слова, особливо повторювання останнього незрозумілого вигуку, що не спромігся дати ніякої відповіді. А стариган, усе ще тримаючи мене за волосся, повторював:

— Ох, чого тобі треба. Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба. Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба. Ох, гир-р-р, — він вигукував це так енергійно, що очі від напруження мало не вилізли йому на чоло.

— Я хотів би знати, — мене трусило, — чи не бажаєте ви купити куртку?

— Ох, треба подивитися на куртку! — скрикнув старий. — Ох, серце моє у вогні, покажи мені куртку! Ох, мої очі й кістки, викладай свою куртку!

По цій мові він відпустив мого чуба зі своїх тремтячих рук, що нагадували кігті великого птаха, і начепив на ніс окуляри, які не надто прикрашали його запалені очі.

— Ох, скільки хочеш за куртку? — скрикнув старий, оглянувши мій крам. — Ох, гр-р-р... скільки хочеш за куртку?

— Півкрони, — відказав я, прийшовши до тями.

— Ох, мої легені й печінка! — скрикнув старий. — Ні! Ох, мої очі, ні! Ох, мої кістки, ні! Вісімнадцять пенсів! Гр-р-р...

Щоразу, як вигукував він цей таємничий звук, очам його загрожувала небезпека повилазити; кожне речення він наспівував на один і той самий мотив, що нагадував подув вітру, який починається на низьких тонах, поступово підвищується і знову спадає — іншого порівняння не можу підшукати.

— Гаразд, — сказав я, щасливий покінчити цей торг, — я погоджуюся на вісімнадцять пенсів.

— Ох, моя печінка, — загукав старий, кидаючи куртку на полицю. — Забирайся з крамниці! Ох, мої легені, забирайся з крамниці! Ох, мої очі й кістки!.. гир-р-р... не проси грошей, візьми що-небудь на обмін!

Ніколи в житті своєму, ні раніше, ні потім, не був я такий наляканий. А все ж таки я смиренно сказав йому, що потребую грошей та ніщо інше мені не потрібне; але я згодний чекати, якщо він хоче, на вулиці, і не збираюся підганяти його. Отже, я вийшов на вулицю і сів у холодку в кутку. І просидів я там багато годин, доки тінь не змінилася сонячним світлом, а сонячне світло знову не змінилося тінню; а я все ще сидів там, чекаючи на гроші.

Сподіваюся, серед торгівців лахміттям не знайдеться другого такого п'яного божевільного. Незабаром я довідався, що він добре відомий усім сусідам, і про нього йде поголоска, ніби він продався дияволові. Хлопчики, що весь час бігали навколо крамниці, гукали про це і голосно вимагали, щоб він виніс своє золото.

— Не прикидайся жебраком, Чарлі! Винеси своє золото! Винеси трохи того золота, що за нього ти продався дияволові, та ну ж бо! Воно зашите у тебе в матраці, Чарлі! Розпори його і дай нам трохи.

Усі ці вигуки та кілька пропозицій позичити йому ножа, щоб розпороти матрац, розлютили його до такої міри, що він раз у раз вибігав зі свого лігва на вулицю і розганяв хлопців на всі боки. Іноді в своїй люті він приймав мене за одного з тих шибайголів і нападав на мене, ніби збираючись роздерти на шматки, але тут-таки, вчасно усвідомлюючи свою помилку, тікав знову в свій барліг і лягав у ліжко. Там він на всю горлянку ревів, наче вітер, пісню про смерть Нельсона, додаючи «ох» перед кожним рядком і вигукуючи безліч «гр-р-р». Та ніби цього було не досить, хлопчики, бачачи мене на одному й тому ж місці, вирішили, що я живу тут, і цілий день мучили мене наскоками і глузуванням.

Кілька разів умовляв він мене згодитися на обмін і виносив зі свого барлогу то вудлище, то скрипку, то капелюха, то флейту. Але я не піддавався цим спокусам і, продовжуючи сидіти біля порога, слізно просив віддати мені гроші чи куртку. Нарешті він почав сплачувати мені по півпенса. Цілі дві години виносив він мені один шилінг.

— Ох, мої очі й кістки! — скрикнув він тоді, висунувши свою голову з крамниці. — Чи згодишся ти піти геть ще за два пенси?

— Я не можу, — відповів я, — я з голоду помру!

— Ох, мої легені й печінка, чи підеш ти за три пенси?

— Я пішов би й задарма, коли б міг, — сказав я, — але мені дуже потрібні гроші.

— Ох, гр-р-р! — справді, неможливо змалювати, як видрав він цей вигук з глибини своїх грудей, коли висунув з-за дверей свою потворну голову. — Чи підеш ти геть за чотири пенси?

Зовсім змучений, я згодився на цю пропозицію і, взявши тремтячою рукою гроші з його пазурів, пішов геть від крамниці, поки ще сонце не сіло. Голод і спрага дуже мучили мене, але, витративши три пенси на хліб і молоко, я підкріпився. Того дня я просунувся вперед ще на сім миль.

Цієї ночі спальня моя була під іншою копицею, де я вигідно розташувався після того, як вимив натруджені ноги в рівчаку й загорнув їх у свіже листя. Вирушивши в дорогу вранці, я побачив, що шлях мій лежить серед фруктових садів і хмільників. Літо вже добігало кінця, у садах рясніли достиглі яблука, а подекуди збирали вже жовтий хміль. Чудові краєвиди відкривалися навкруги, і я вирішив переспати цю ніч серед кущів хмелю. Я уявляв собі за приємне товариство довгі ряди жердин, оповиті розкішним листям.

На кожному кроці надибував я на підозрілих волоцюг, вони сповнювали мене неподоланним жахом, що й досі живий у моїй душі. Деякі з них здавалися мені лютими негідниками: вони витріщалися на мене, коли я проходив повз них, або зупинялись і кликали мене до себе, а коли я кидався тікати, жбурляли вслід камінням. Особливо добре пригадую одного молодчика, — мідника, мабуть, бо він ніс на собі шкіряну торбу і жаровню, — поруч з ним ішла якась жінка. Оглянувши мене, цей молодчик таким гучним і лютим голосом наказав мені підійти, що я мимоволі зупинився і обернувся.

— Підходь, коли тебе кличуть, — сказав мідник, — інакше-бо я розпорю тобі живіт, юначе!

Я вирішив, що краще буде повернутися. Коли я підсунувся до нього ближче, намагаючись здобути прихильність своїм виглядом, то побачив, що в жінки синець під оком.

— Куди ти йдеш? — спитав він, схопивши мене за комір почорнілою рукою.

— Я йду до Дувра! — відповідав я.

— Звідки ти йдеш? — продовжував запитувати мідник, міцніше хапаючи мене за сорочку.

— Я йду з Лондона, — промовив я.

— З чого ти живеш? — спитав мідник. — Ти шахрай?

— Н-ні, — сказав я.

— А не брешеш, чорти б тебе взяли? Коли ти насмілишся вихвалятися своєю чесністю переді мною, — гукнув мідник, — я тобі голову розіб'ю!

Вільною рукою він замахнувся на мене, а потім оглянув мене з голови до ніг.

— Чи є в тебе досить грошей на пінту пива? — спитав мідник. — Коли маєш, то викладай, доки сам не заберу!

Напевно, я віддав би йому гроші, коли б не зустрівся очима з жінкою і не побачив, що вона заперечливо похитує головою і промовляє губами: «Не треба».

— Я — хлопець бідний, — сказав я, намагаючись усміхнутися, — нема в мене грошей!

— Гей, що ти собі думаєш? — скрикнув мідник, так суворо дивлячись на мене, ніби він помітив гроші в моїй кишені.

— Сер, — пролепетав я.

— Що ти собі думаєш? — вів мідник далі. — На тобі шовкова хустка мого брата! Давай її сюди!

Миттю зірвав він з мене хустинку й кинув жінці.

Жінка зареготалася, ніби вона прийняла це за жарт, перекинула хустинку мені, непомітно хитнула головою й нечутно мовила губами:

— Тікай!

Та перш ніж я зміг послухатись її, мідник вихопив знову хустинку з моєї руки так грубо, що я відлетів від нього, мов пушинка. Потім він обгорнув хустинку навколо своєї шиї, з лайкою звернувся до жінки і одним ударом збив її з ніг. Ніколи не забуду, як упала вона горілиць на жорстку дорогу і лежала там, загубивши капелюшок і забруднивши волосся в пилу; не забуду, як, відійшовши на певну відстань, я озирнувся і побачив, що вона сидить край дороги і стирає кров з обличчя краєчком шалі, а він простує своїм шляхом.

Ця пригода так налякала мене, що надалі я негайно звертав з дороги, щойно бачив волоцюгу, і залишався у схованці, доки той зовсім не зникав з моїх очей. Це траплялося часто і дуже затримувало моє просування вперед. Але в усіх труднощах моєї подорожі підтримував мене й вів уперед уявний образ моєї матері за часів її юності, ще до моєї появи на цей світ. Її образ всюди був зі мною. Він супроводжував мене серед стеблин хмелю, де я лягав спати; він зустрічав мене, коли я прокидався вранці; він ішов переді мною цілий день. Назавжди відтоді пов'язаний для мене цей образ з сонячною вулицею міста Кентербері, з виглядом його старих будинків і брам, з його величним сірим собором і граками, що немов пливли довкола башти. Коли я дістався, нарешті, пустельних рівнин біля Дувра, образ цей пожвавив надією сумний краєвид; він не покидав мене всі шість днів моєї подорожі, допоки я не дістався своєї першої великої цілі і не ступив до міста. Але, дивно сказати, щойно я опинився в місті, до якого так довго прагнув, у подертій сорочці, в побитих черевиках, укритий пилом, спечений сонцем, — образ розчинився, немов сон, і залишив мене в розпачі та безпомічності.

З першими запитаннями про мою бабусю звернувся я до моряків. Я діставав найрізноманітніші відповіді. Один сказав, що вона живе в маяку Південного Мису і попалила там собі бакенбарди; інший — що вона отаборилася на великому буйку за гаванню і приймає гостей тільки в час між припливом і відпливом; третій — що вона сидить ув'язнена в мейдстонській тюрмі за крадіжку дітей; а четвертий повідав мені, що в останню бурю вона сіла на мітлу і полетіла прямо до Кале. Після цього я звернувся до візників, але вони були так само жартівливі й так само не виявляли поваги до міс Бетсі. А крамарі, що їм не подобався мій зовнішній вигляд, взагалі не слухали, що я їх питав, і відповідали, що для мене в них нема нічого. Я опинився в значно гіршому становищі, ніж впродовж усієї моєї втечі. Гроші всі скінчилися, нема чого було продавати; я відчував голод, спрагу і втому, й остаточна мета моя здавалася мені такою далекою, ніби я не виходив з Лондона.

Увесь ранок змарнував я на розпитування. Знесилений і доведений до розпачу, я сів, нарешті, поблизу торгового майдану, на ґанку якоїсь замкненої крамнички, і почав міркувати, куди йти мені далі. У цю хвилину візник, що проїздив повз мене, зронив попону. Я помітив доброзичливість на обличчі візника, коли подав йому попону, тож наважився спитати, чи не знає він, де живе міс Тротвуд. Щоправда, я так часто ставив це запитання, що цього разу воно мало не завмерло в мене на губах.

— Тротвуд? — сказав він. — Стривай. Знайоме прізвище. Стара леді?

— Так, — відповів я, — підстаркувата.

— Ходить, наче аршин проковтнула? — запитував він далі, мимоволі й сам розгинаючи спину.

— Так, — підтвердив я. — Це дуже схоже на неї.

— Носить торбинку? — запитував він далі. — Досить простору торбину? Швидко гнівається й аж наскакує на кожного?

Серце моє застрибало від радості після цього докладного переліку безперечних прикмет моєї бабці.

— Так от що я тобі скажу, — мовив він. — Коли підеш прямо туди, — він показав батогом у бік горбів, — і простуватимеш, доки не дійдеш до купки будинків коло моря, то, мабуть, довідаєшся там про неї. На мою думку, в неї навряд чи щось здобудеш, а тому — ось тобі пенні.

Я вдячно прийняв цей дар і купив собі на нього хліба. Підкріпившись цією стравою в дорозі, я пішов напрямом, що його вказав мій новий приятель. Досить довго йшов я, не бачачи будинків, про які він говорив. Та нарешті я таки дістався до них, увійшов до крамнички і спитав, чи не будуть вони такі ласкаві сказати мені, де живе міс Тротвуд. Я звертався до чоловіка за конторкою, який зважував рис для молодої жінки; але ця остання вирішила, що запитують її, і швидко обернулася.

— Моя хазяйка? — спитала вона. — Що тобі треба від неї, хлопче?

— Мені треба, — відказав я, — побалакати з нею, з вашого дозволу.

— Попросити в неї милостині, мабуть? — відповіла дівчина.

— Ні, — сказав я, — зовсім ні!

Але раптом я згадав, що справді прийшов з цією метою, зашарівся і збентежився.

Тим часом покоївка моєї бабусі поклала рис до маленького кошика, вийшла з крамниці та наказала мені йти за нею, якщо я хочу знати, де живе міс Тротвуд. Мені не треба було повторювати, хоч я був такий втомлений і виснажений, що ноги піді мною тремтіли. Я пішов за молодою жінкою, і незабаром ми наблизилися до гарненького котеджу з привітними венеціанськими вікнами. Перед цим котеджем розташований був чотирикутний дворик, або, правильніше сказати, сад, сповнений квітів, що чудово пахли.

— Тут живе міс Тротвуд! — пояснила дівчина. — Робіть тепер, що знаєте, більше я вам нічого не скажу.

По цій мові вона поспішно вбігла до будинку, ніби бажаючи позбутися відповідальності за мій раптовий прихід. Я лишився біля квітника і, не знаючи сам, що роблю, почав дивитися в середнє вікно, що виходило, очевидно, з вітальні. Вікно було напівзакрите мусліновою завіскою; на підвіконні стояла велика кругла зелена ширма чи віяло. Я побачив маленький столик і велике крісло й злякано подумав, що моя страшна бабця зараз там і сидить.

Черевики мої в цей час були в жахливому стані: підошви продірявилися в багатьох місцях, а шкіра зверху розтріскалася аж так, що не можна було й впізнати в ній колишньої форми. Мій капелюх, що правив також і за нічний ковпак, так зігнувся й зім'явся, що навіть стара поламана кастрюля на смітнику могла б без сорому змагатися з ним. Мої сорочка і штанці, забризкані росою, забруднені травою і кентським ґрунтом, що на ньому я спав, та ще й подерті, могли б налякати птахів у садку моєї бабусі. Кучері мої не знали ні гребінця, ані щітки, відколи я залишив Лондон. Моє обличчя, шия і руки, не звиклі до вітру й сонця, засмагли неймовірно. З голови до ніг я був вкритий білим дорожнім пилом, ніби я щойно вийшов з вапняної печі. У такому сумному вигляді збирався я відрекомендуватися моїй страшній бабці і міркував, яке враження справить на неї моя дивовижна постать.

Простоявши так кілька хвилин, я вирішив, що бабусі не могло бути у вітальні, бо все там було тихо й спокійно. Я підвів очі — перед одним із вікон другого поверху стояв якийсь джентльмен з добродушним червоним обличчям і сивим волоссям. Глянувши на мене, він кумедно підморгнув, кивнув мені кілька разів, розсміявся і зник.

Я вже був достатньо збентежений, але ще більше збентежила мене несподівана поведінка того джентльмена; я навіть вирішив був податися геть і почав обмірковувати кращі варіанти, але з будинку вийшла леді в очіпку, перев'язаному по краях хустинкою, в садових рукавичках, з торбою на поясі, немов у збирача мита, і з величезним садовим ножем у руках. Глянувши на цю особу, я негайно впізнав у ній міс Бетсі, вона виступала такою величною ходою, якою, за словами моєї бідолашної матері, увійшла вона в сад «Блендерстонських Граків».

— Іди геть! — сказала міс Бетсі, кивнувши головою й грізно вимахуючи ножем. — Забирайся! Хлопцям тут нема чого робити!

Зачаївши подих, спостерігав я, як вона промарширувала до кутка саду і зупинилася там викопати якесь коріння. Тоді, у відчаї, я тихо підійшов, зупинився позаду неї і торкнувся її пальцем.

— Якщо дозволите, мем... — почав я.

Вона здригнулась і суворо глянула на мене.

— Якщо дозволите, бабусю!

— Га? — вигукнула міс Бетсі таким здивованим тоном, якого я ніколи ще в житті не чув.

— Якщо дозволите, бабусю, я — ваш онук!

— Ох, боже! — мовила моя бабуся. І сіла, як була, на садову стежку.

— Я — Девід Копперфілд, з Блендерстона, графство Суффолк. Ви туди прийшли вночі, коли я народився, і бачили мою дорогу маму. Я зазнав багато лиха після її смерті. Мене занехаяли і нічого не вчили, кинули напризволяще і віддали на службу, яка не підходить мені. Отож я вирішив утекти до вас! Мене пограбували на першому ж кроці, я пройшов пішки весь шлях і не спав у ліжку від самого початку подорожі.

Тут я втратив усяку владу над собою — в мене вистачило духу тільки ще вказати руками на лахміття, яке мало свідчити, що я багато вистраждав. Аж тоді я вибухнув плачем, який, мабуть, переповнював мене цілий тиждень.

Жодне почуття, крім безмежного здивування, не відображалося на обличчі моєї бабусі, коли вона сиділа на гравії та дивилася на мене. Але раптом, почувши мій плач, вона поспішно скочила на ноги, схопила мене за комір і потягла до вітальні. Тут насамперед вона відчинила буфет, витягла кілька пляшок і відлила по краплі з кожної мені в рот. Мабуть, вона навмання обирала ці рідини, бо я по черзі відчував смак анісової води, анчоусової підливки й оцету. Випробувавши всі ці ліки і бачачи, що я все ще плачу й істерично схлипую, бабуся влаштувала мене на дивані, поклала мені під голову шаль, а хустинку зі своєї голови — під ноги, щоб я не забруднив чохла. Потім вона сіла за зелену ширму чи віяло, про яке я вже казав, щоб я не міг бачити її обличчя, і час від часу вигукувала:

— Помилуй нас, боже!

Ці вигуки повторювалися, ніби випали гармат.

За деякий час вона подзвонила.

— Дженет, — сказала бабуся, коли увійшла служниця. — Підіть нагору, передайте привіт від мене містерові Діку і скажіть, що я хочу побалакати з ним.

Дженет була начебто трохи здивована, побачивши, що я нерухомо лежу на дивані (я боявся ворухнутися, щоб не розгнівати бабусю), але пішла виконувати доручення. Бабуся, поклавши руки за спину, походжала по кімнаті, доки не ввійшов саме той джентльмен, що підморгував мені з вікна другого поверху. Він і тепер усміхався.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — не вдавайте дурника, бо ніхто не може бути розумнішим за вас, коли ви схочете. Ми всі знаємо це. Тому не вдавайте дурника, прошу вас!

Джентльмен негайно став серйозним і подивився на мене, ніби благаючи не розповідати нічого про вікно.

— Містере Дік, — сказала моя бабуся, — ви чули колись, як я говорила про Девіда Копперфілда? Будь ласка, не прикидайтеся, ніби ви втратили пам'ять, ніхто вам не повірить!

— Про Девіда Копперфілда? — перепитав містер Дік, який, здається, не дуже багато пам'ятав про це. — Девіда Копперфілда! О, так, напевно, про Девіда, авжеж!

— Так от, — сказала моя бабуся. — Це його хлопець, його син. Він був би наче дві краплі води схожий на свого батька, якби тільки не був такий схожий на свою матір.

— Його син? — перепитав містер Дік. — Девідів син? Ще б пак!

— Так, — вела далі моя бабуся, — і накоїв же він справ! Він утік! Ах! Його сестра, Бетсі Тротвуд, ніколи не втекла б!

Бабуся моя міцно кивнула головою, впевнена в характері й поведінці цієї дівчинки, яка ніколи не народжувалась.

— О! Ви думаєте, що вона ніколи не втекла б? — спитав містер Дік.

— Помилуй боже цього чоловіка! — гнівно вигукнула моя бабця. — Що він таке каже! Та хіба ж я не знаю, що вона не втекла б? Вона жила б зі своєю хрещеною матір'ю, і ми любили б одна одну. Та куди, в ім'я здорового глузду, мала б його сестра, Бетсі Тротвуд, тікати, або звідки?

— Нікуди! І ні звідки! — сказав містер Дік.

— Ну, гаразд, — відказала моя бабуся, пом'якшена цією відповіддю, — як це ви можете вдавати, ніби нічого не тямите, коли у вас розум гострий, мов ланцет хірурга. Так от — перед вами юний Девід Копперфілд, і я вас хочу запитати, що мені з ним робити?

— Що вам з ним робити? — безпорадно повторив містер Дік, чухаючи потилицю. — О! З ним зробити?

— Так, — сказала моя бабуся, суворо поглядаючи й підвівши палець вгору. — Та ну ж бо! Я потребую дуже розсудливої поради.

— Атож, був би я на вашому місці, — мовив містер Дік, розважливо поглядаючи на мене, — так я б... — мій вигляд раптом запалив його блискавичною ідеєю, і він коротко додав: — Так я б вимив його!

— Дженет, — сказала моя бабуся, швидко обертаючись з переможним і спокійним виглядом, що тоді мені не зовсім був зрозумілий, — містер Дік розв'язав усі труднощі одним разом. Приготуйте ванну!

Хоч я і був глибоко зацікавлений у цій розмові, я не міг утриматися від спостереження за моєю бабусею, містером Діком та Дженет, тому за короткий час у голові моїй створилося досить чітке уявлення і про місце дії, і про дійових осіб.

Бабуся моя була висока жінка з різкими рисами обличчя, але геть не потворна. Щось невблаганне було в її обличчі, в її голосі, в її вбранні й ході — цього було цілком досить, аби пояснити мені вплив її появи на мою ніжну матусю; та риси її були скоріше гарні, ніж навпаки, хоч тверді й суворі. Я звернув особливу увагу на її дуже живі та ясні очі. Сиве волосся було рівно розчесане посередині й вкрите вдовиним чіпцем, що носили раніше — він зав'язувався на підборідді двома стрічками. Чистеньке вбрання бузкового кольору зшите було таким чином, щоб анітрохи не зв'язувати рухів моєї бабусі. Крій його, як тоді мені здалося, був більше схожий на одяг для їзди верхи, з якого зрізали непотрібну спідницю. За поясом у неї був золотий, зовсім не дамський годинник з джентльменським ланцюжком і брелоками. Комірець її нагадував джентльменський комір, і на зап'ястях було щось подібне до манжетів.

Містер Дік, як я вже казав, був чоловік сивий і рум'яний: цим можна було б закінчити образ містера Діка, коли б голова його не схилялася набік якимсь дивним рухом (це було не від старості і нагадувало мені одного з хлопців після покарання в закладі містера Крікля), а його сірі очі були опуклі й великі, і ще якось дивно і волого виблискували. Його вигляд та його дивні манери, його покірливість перед бабусею, його дитячий захват, коли вона хвалила його, — все це змушувало мене підозрювати, що він божевільний. Щоправда, я ніяк не міг добрати — якщо він божевільний, то чому він живе тут? Вбраний він був, як усякий порядний джентльмен, у сірий широкий сюртук, сірий жилет і білі штани. Він також мав годинник і носив його у відповідній кишені, а в інших кишенях — гроші, і дзеленчав ними, дуже пишаючись своїм багатством.

Дженет була гарненька квітуча дівчина років дев'ятнацяти-двадцяти, справжній зразок охайності. Хоч більше нічого в ній я не помітив у той момент, але мушу зазначити вже тут, що я з’ясував тільки згодом: вона була однією із незчисленних улюблениць, яких бабуся моя брала на службу виключно для виховання в них ненависті до чоловіків; улюблениці ті, як правило, завершували своє перевиховання одруженням з пекарем.

Кімната була така ж чиста і охайна, як бабуся і Дженет. Коли хвилину тому я відклав своє перо, згадуючи ту кімнату, знову повіяв на мене запах моря, змішаний з ароматом квітів; і я побачив до блиску начищені старомодні меблі, недоторкане крісло моєї бабусі, її стіл біля круглого зеленого віяла у вікні, турецький килим на підлозі, кішку, кавоварку, двох канарок, старий фарфоровий посуд, кухоль для пуншу з висохлими трояндовими пелюстками в ньому, шафу з пляшками і графинами різноманітних розмірів і самого себе — такого відмінного від усієї цієї обстановки, брудного, запорошеного, що лежить на дивані і все це споглядає.

Дженет пішла готувати ванну, коли раптом бабуся надзвичайно злякала мене: миттю запалала вона невблаганним гнівом і несамовито вигукнула:

— Дженет! Осли!

Почувши ці вигуки, Дженет збігла з другого поверху, немов будинок зайнявся полум'ям, вискочила на моріжок біля воріт, напала на двох осідланих віслюків, на яких верхи сиділи дами, і прогнала їх геть. Тим часом моя бабуся, вибігши з будинку, схопила за повід третю тварину, на якій їхав хлопчик, і розвернула її в протилежний бік від священного ґрунту. На завершення вона надерла вуха нещасному парубкові, який насмілився скерувати копита віслюків на цю заповітну землю.

І досі я не знаю, чи мала моя бабуся якесь законне право на шлях через цей моріжок; але вона сама вирішила, що має право, а для неї цього було досить. Єдиною образою, що вимагала негайної помсти, був для неї перехід віслюка через цю недоторкану місцевість. Чим би моя бабуся не займалась, яка би зацікавлена вона не була розмовою, віслюк міг миттю відвернути тисячу її думок, вона негайно нападала на нього. Лійки та глечики з водою були сховані в зручних місцях і завжди були напоготові для бою проти зухвалих хлопців; палиці були покладені в засідку за дверима: вилазки робилися в будь-яку годину дня і ночі — одним словом, точилася невпинна війна. Очевидно, все це було приємною розвагою для хлопчиків-погоничів, а може, найпроникливіші з віслюків, розуміючи стан справ, знаходили особливе задоволення в тому, щоб іти саме цим шляхом. Знаю тільки, що поки була приготована ванна, тривога оголошувалася тричі. Під час останньої і найзапеклішої сутички я побачив, що бабуся моя власноруч схопила рудого хлопця років п'ятнадцяти й гатила його головою об стінку, ніби вбиваючи йому розум у голову, аж доки хлопчина не отямився і не зрозумів, за що його б'ють і в чому справа. Ці раптові події були тим кумедніші, що бабуся тим часом годувала мене бульйоном зі столової ложки. Вона була переконана, що я справді вмирав з голоду і мусив отримувати їжу маленькими порціями. І щойно я відкрив рота для ложки бульйону, вона раптом кинула її назад у тарілку і з вигуком «Дженет! Осли!» стрімголов вискочила з кімнати.

Ванна була мені дуже приємна. Змучений тривалою мандрівкою, ночівлею на полях під голим небом, я відчував гострий біль в усьому тілі і був такий втомлений, що кожної хвилини засинав. Коли я викупався, вони (тобто моя бабуся і Дженет) закутали мене в сорочку і в пару штанів, що належали містерові Діку, і загорнули мене в дві чи три великі шалі. Не знаю вже, який у мене був кумедний вигляд, але тепло мені було дуже. Слабкий і сонний, ліг я на диван і міцно заснув.

Мабуть, я бачив сон, живлений тим образом, що так довго займав мій розум, але я прокинувся з відчуттям, ніби моя бабуся приходила до мене і схилялася наді мною, і прибирала волося з мого обличчя, і вкладала мою голову зручніше, і потім стояла й дивилася на мене. Слова «гарний хлопчик» та «бідолашний хлопчик» начебто звучали в моїх вухах. Але звичайно, коли я прокинувся, нічого не вказувало на те, що ці слова могла говорити моя бабуся, бо вона сиділа біля венеціанського вікна і дивилася на море з-за зеленого віяла, що було встановлено на поворотному пристрої і могло повертатися в будь-який бік.

Ми пообідали незабаром після того, як я прокинувся. На стіл подали смажену курку й пудинг. Я нагадував пташку в тенетах і не міг вільно ворушити руками. Але бабуся сама обмотала мене, і я не наважувався поскаржитися на незручність. Увесь цей час я намагався розв'язати питання: що вона зробить зі мною. Але вона обідала в глибокому мовчанні й лише іноді проникливо дивилася на мене та вигукувала:

— Помилуй нас!..

Ці вигуки аж ніяк не могли пояснити мені хоч щось.

Коли зняли скатертину й поставили на стіл трохи хересу (якого й мені налили чарочку), бабуся знову послала нагору по містера Діка. Той приєднався до нас і намагався виглядати якомога мудрішим, поки бабуся змушувала його прислухатися до мого оповідання, що його вона видобувала з мене частинами, ставлячи нові й нові запитання. Під час моєї розповіді вона очей не спускала з містера Діка. Коли б не це, бідолашний джентльмен заснув би. А коли він намагався усміхнутися, бабуся суворою гримасою спиняла його веселощі.

— І що тільки впало в голову цій бідолашній дитинці, що вона вийшла заміж вдруге? — сказала бабуся, коли я закінчив. — От цього я вже зрозуміти не можу!

— Може, вона закохалась у свого другого чоловіка? — зазначив містер Дік.

— Закохалася? — повторила моя бабуся. — Що ви цим хочете сказати? Нащо їй треба було це робити?

— А може, — мовив містер Дік, подумавши трохи, — для задоволення?

— Задоволення, ще б пак! — відказала моя бабця. — Надзвичайне задоволення для бідолашної дитинки довіритися цьому псові, який хотів обдурити її так чи інакше. І на що тільки вона сподівалася, хотіла б я знати! Був уже в неї один чоловік. Бачила вона, як помер Девід Копперфілд, який з самої колиски бігав за восковими ляльками. Народилося в неї немовля — ох, вона сама була дитиною, коли породила немовля, що сидить тут, тієї ночі в п'ятницю! — чого їй ще треба було?

Містер Дік потайки підморгнув мені, ніби підтверджуючи, що проти цього вже нічого заперечити не можна.

— Вона навіть не спромоглася дитину народити як слід, — вела далі бабуся. — Куди поділася сестра цієї дитини — Бетсі Тротвуд? І не народилась! О, і не кажіть мені цього!

Містер Дік зовсім перелякався.

— Отой куций лікар, що хилить голову набік, — продовжувала бабуся, —Джіліпс, чи як там його звати, що він собі думав? Він спромігся лише цвірінькати мені, наче дрізд — дрізд він і є! — «це хлопець!». Хлопець! Ну й купа ж дурнів усі вони!

Щирість цього вигуку надзвичайно злякала містера Діка; та і я теж затремтів, правду кажучи.

— А потім, ніби цього не вистачало, ніби їй мало було втратити сестру цієї дитини — Бетсі Тротвуд, — сказала моя бабуся, — вона ще вдруге виходить заміж — іде собі й виходить за Мердерера[8] чи як там його. І збирається погубити ще й цю дитину! А звідси природні наслідки, як міг передбачити кожний, крім немовляти — він блукає і мандрує, мов той Каїн, а ще й вирости не встиг.

Містер Дік суворо глянув на мене, ніби пересвідчуючись, що я — справжній Каїн.

— Та ще оця жінка з єретицьким ім'ям, ця Пеготті, вона й собі вирішила побратися! Мало вона бачила, скільки зла випливає з таких речей, бере й виходить після всього заміж. Дуже сподіваюся, — сказала бабуся, похитуючи головою, — що чоловік її — один з тих шибайголів, про яких ми в газетах читаємо, що вони б'ють жінок кочергою! Хай, хай він всипле їй як слід!

Я не міг стерпіти, що так ганьблять мою стару няньку. Я сказав бабці, що вона помиляється цього разу. Пеготті, сказав я ще, була найвірнішою, найвідданішою, найбезкорисливішою подругою і служницею. Вона ніжно любила мене і обожнювала мою бідолашну матір, і тримала на своїх руках її голівку, коли та помирала, і отримала її останній вдячний поцілунок. Я почав задихатися від спогадів і вибухнув сльозами, намагаючись сказати на завершення, що дім Пеготті міг бути моїм власним домом, і що я, звичайно, звернувся б до неї шукати собі втіху і притулок, коли б не боявся спричинити їй неприємностей через її скрутне становище. Я вибухнув сльозами, як я казав, коли намагався виголосити цю промову, схилився на стіл і закрив руками своє обличчя.

— Гаразд, гаразд! — сказала бабуся. — Дитина добре робить, що захищає тих, хто захищав її... Дженет! Осли!

Коли б не ті нещасні віслюки, ми, безперечно, швидко б порозумілися. Бабуся вже поклала руку мені на плече і, підбадьорений її увагою, я вже хотів кинутися їй на шию та благати в неї захисту. Але раптовий наскок ослів і безлад на моріжку поклали край нашій сердечній розмові. Міс Бетсі обурено заявила містерові Діку, що вона твердо вирішила просити підтримки законної влади і ще до чаю вжити заходів проти свавільного переходу дуврських ослів через її садибу.

Після чаю ми посідали біля вікна, — мабуть, для зручнішого спостереження за напасниками. З сутінками Дженет поставила на стіл свічки та дошку для гри в трик-трак і засмикнула штори.

— Ну-с, містере Дік, — мовила бабуся, знову насупившись і піднявши палець угору, — я збираюся поставити вам ще одне запитання. Подивіться на цю дитину!

— На Девідового сина? — спитав містер Дік, намагаючись надати своєму обличчю якомога уважнішого виразу.

— Саме так, — відказала моя бабуся. — Що б ви з ним зробили тепер?

— З Девідовим сином? — перепитав містер Дік.

— Авжеж, — відповіла моя бабуся, — з Девідовим сином!

— О! — сказав містер Дік. — Так! Що зробив би з ним?.. Я його поклав би в ліжко!

— Дженет! — скрикнула моя бабуся з тим самим урочистим і переможним виглядом, що я помітив раніше. — Містер Дік розв'язує всі наші труднощі одним разом. Коли ліжко буде готове, ми відведемо хлопчика нагору і покладемо спати.

Дженет доповіла, що ліжко цілком готове; мене відвели нагору і поклали спати. Та вели мене, наче полоненого. Моя бабуся йшла попереду, а Дженет прикривала тил. Одна тільки обставина давала мені певну надію: бабуся зупинилася на східцях і спитала, чого це пахне димом. Дженет доповіла, що то вона спалила на кухні мою сорочку. Але в спальні, куди мене провели, не було нічого, крім кумедного мотлоху, в який я був загорнутий. І коли мене залишили там, з маленьким недогарком, який, за словами бабусі, мав горіти точно п'ять хвилин, я почув, як вони замкнули двері ззовні. Обміркувавши це, я визнав за можливе, що бабуся моя, не знавши нічого про мене, мала підозри, ніби в мене вже стало звичкою тікати, тому вжила запобіжних заходів, аби утримати мене в безпеці.

Кімнатка моя була приємна, на горішньому поверсі, з вікна відкривався краєвид моря, осяяного блискучим місяцем. Я помолився, і свічка згасла. Пригадую, як тихо дивився я на відблиск місяця у воді, ніби сподіваючись прочитати в сторінках хвиль своє майбутнє життя чи побачити мою матір з немовлям, що сходить цією осяйною стежкою з неба і дивиться на мене як тоді, коли я бачив її любе обличчя востаннє. Цей урочистий настрій змінився почуттям вдячності й спокою, коли, обернувшись від вікна, я глянув на вкрите білою ковдрою ліжко і уявив собі, як приємно буде відпочити в цих сніжно-білих простирадлах. Я згадав усі ті пустельні місця, де я спав під нічним небом. Я молився, щоб ніколи мені не бути більше безпритульним і ніколи не забувати безпритульних. Пам'ятаю, як ніби я поплив цією сумною зоряною стежкою над морем, далеко у світ мрій.

XIV. Бабуся вирішує щодо мене

Зійшовши вранці, я побачив бабусю. Поклавши лікті на стіл, накритий для сніданку, вона так глибоко замислилась, що не помітила, як вода перекипала через край чайника й затоплювала всю скатертину. Мій прихід вивів її з задумливості. Безперечно, саме я був об’єктом її думок, і мене більше ніж будь-коли цікавило, що збирається вона зробити зі мною. Але я не насмілювався виявляти свою цікавість, щоб не образити бабусю.

На жаль, я не міг так вправно володіти очима, як язиком, тож не спускав їх з бабусі впродовж усього сніданку. Я не міг витріщатися на неї безперервно, але бачив, що вона теж частенько зиркала на мене з таким дивним виглядом, ніби я був надзвичайно далеко від неї, а не на іншому боці маленького круглого стола. Поснідавши, бабуся сперлася на спинку крісла, звела докупи брови, склала руки і почала дивитися на мене з такою пильною увагою, що я зовсім розгубився. Щоб приховати своє збентеження, я з новим завзяттям заходився снідати, але досить незграбно: мій ніж застрягав у виделці, а виделка спотикалася через ніж; шматок бекону, коли я його різав, несподіванно підстрибнув високо у повітря замість того, щоб опинитись у мене в роті, і я кілька разів захлинався чаєм, бо він затікав мені в горлянку якимось іншим шляхом. Нарешті я облишив сніданок і сів, похнюпившись, під допитливим поглядом своєї бабусі.

— Гей! — проказала моя бабуся після довгої мовчанки.

Я глянув на неї і якнайшанобливіше зустрів її гострий світлий погляд.

— Я написала до нього, — вела вона далі.

— До?..

— До твого вітчима. Я надіслала йому листа, написавши, що мушу потурбувати його, або ж ми обоє зазнаємо лиха, хай буде він певний.

— А він знає, де я, бабусю? — стривожено спитав я.

— Я йому про це написала, — відповіла бабуся, кивнувши головою.

— Чи ж мене… віддадуть... йому? — пролепетав я.

— Не знаю, — відказала бабуся. — Побачимо.

— О! Що мені робити, — вигукнув я, — коли доведеться повернутися до містера Мердстона?

— Я не знаю нічого про це, — сказала моя бабуся, похитуючи головою. — Принаймні нічого не можу сказати. Побачимо!

По цих словах я зовсім занепав духом, наче важкий камінь ліг мені на серце. Бабуся нібито перестала звертати на мене увагу. Оперезавшись грубим фартушком, вона заходиласяь мити чашки, потім розставила їх на таці, склала скартертину, покликала Дженет і наказала прибрати зі столу. Далі, натягнувши рукавички, вона озброїлася маленькою щіткою, стала збирати зі столу хлібні крихти, доки не залишилося жодної, навіть мікроскопічної плямки, й почала витирати меблі, що на них і без того не було й пилинки. Задоволена цією роботою, вона склала фартушок і рукавички, дбайливо згорнула їх і поклала до шафи на їхнє постійне місце. Потім поставила свою робочу скриньку на стіл, біля відчиненого вікна, і заходилася працювати, закрившись від сонця зеленим віялом.

— Хотіла б я, щоб ти пішов нагору, — сказала бабуся, протягуючи нитку в голку, — передав би привіт від мене містерові Діку і сказав, що я буду щаслива знати, як просувається його робота над мемуарами.

Я поспішно підвівся, щоб виконати це доручення.

— Очевидно, — сказала бабуся, глянувши на мене так само пильно, як дивилася на голку, коли протягала нитку, — очевидно, ти гадаєш, що містер Дік — це скорочене ім'я, га?

— Вчора мені здалося, що це таки скорочене ім'я, — визнав я.

— Ти не думай, що він не мав повного імені, — поважно мовила бабця, — Беблі... містер Річард Беблі — ось справжнє ім'я цього джентльмена.

Я збирався вже обіцяти, зважаючи на свою юність і відчуваючи провину через попередню фамільярність, що зватиму віднині містера Діка цим повним справжнім ім'ям, проте бабуся попередила мене:

— Але не називай його так, що б там не було; він терпіти не може цього імені. Така вже в нього особливість. Хоч як на мене, не така вже дивна особливість: його так сильно образив чоловік із цим ім'ям, що цього досить, аби довіку його ненавидіти, бог свідок. Містер Дік — так його звуть тут і так його зватимуть усюди, куди б він не поїхав. А проте він нікуди не їздить. Отож пильнуй, дитинко, не називай його ніколи інакше, ніж містер Дік.

Я обіцяв так і робити й пішов нагору передати доручені мені слова. Дорогою я міркував, що коли містер Дік впродовж усього ранку працював так само старанно, як тієї хвилини, коли я проходив повз його відчинені двері, йдучи снідати, то, без сумніву, мемуари посунулися вперед чимало. Я справді побачив його за роботою: він писав величезним пером, схиливши голову майже на самий папір. Він так заглибився у свою роботу, що я мав достатньо часу роздивитися в кутку кімнати величезного паперового змія, купу зім'ятих рукописів, безліч пер і з дюжину великих пляшок з чорнилом. Нарешті містер Дік помітив мою присутність.

— Га! Феб! — мовив він, відкладаючи перо. — Як справи в світі? От що я вам скажу, — додав він пошепки, — не хотів я про це говорити, але це... — тут він поманив мене й притулив губи щільно до мого вуха, — це божевільний світ! Божевільний, наче бедлам, хлопче! — сказав містер Дік, нюхнувши тютюну з круглої табакерки, що стояла на столі, і щиро розсміявся.

Не наважуючись висловлювати свою думку з цього приводу, я передав йому доручення бабусі.

— Гаразд, — відповів містер Дік, — передайте їй привіт від мене і скажіть, що я... здається, мені пощастило зробити дещо. Саме так, здається мені, що я зробив дещо, — додав він, проводячи рукою по своєму сивому волоссю і невпевнено поглядаючи на рукопис. — Ви вчилися в школі?

— Так, сер, — відповів я, — але недовго.

— А чи пригадуєте ви дату, — спитав містер Дік, глибокодумно поглядаючи на мене й підводячи перо, щоб занотувати мою відповідь, — коли королю Карлу Першому відрубали голову?

Я відповів, що, як не помиляюся, це трапилося тисяча шістсот сорок дев'ятого року.

— Отож, — відказав містер Дік, чухаючи пером за вухом і недовірливо поглядаючи на мене. — Так і в книжках написано. Але не вірю, щоб це була правда. Бо ж коли це трапилося так давно, то як могли люди зробити цю жахливу помилку — відтявши йому голову, перекласти з неї трохи клопоту в мою?

Я був дуже здивований цим питанням, але не міг дати жодних нових відомостей з цього приводу.

— Це дуже дивно, — вів далі містер Дік, сумно поглядаючи на рукопис і знову проводячи рукою по волоссю. — Я ніколи не міг розв'язати це питання. Досі ця обставина залишається незрозумілою. Але нічого, нічого! — сказав він, збадьорившись. — Часу в нас удосталь! Передайте мій привіт міс Тротвуд, робота моя посувається вперед справді дуже добре.

Я вже збирався піти геть, коли він звернув мою увагу на повітряного змія.

— Як вам подобається цей змій? — спитав він.

Я відповів, що то прегарний змій. Футів, мабуть, зо сім заввишки, гадав я.

— Це я його зробив! Ми підемо й запустимо його разом з вами, — сказав містер Дік. — А бачите це?

Містер Дік показав, що змій обклеєний був рукописом. Рукопис цей був дбайливо вкритий дрібним, але чітким почерком. Мені здалося, що слова про голову Карла Першого повторювалися там кілька разів.

— Мотузок тут довгенький, — сказав містер Дік, — і коли змій залітає високо, то він далеко заносить з собою історичні факти. Я користуюся цим засобом, щоб розповсюджувати важливі відомості. Не знаю, куди вони потраплять. Це залежить від багатьох обставин: від напряму вітру і так далі; але все одно я користуюся цим.

Обличчя його було таке миле, приємне і шанобливе, і водночас таке щире і доброзичливе, що я не розумів, чи він жартує зі мною. Тому я розсміявся, він теж розсміявся, і ми розлучилися щирими друзями.

— Ну, дитинко, — сказала бабуся, коли я спустився, — як почувається цього ранку містер Дік?

Я повідомив, що він передає привіт і що робота його справді дуже добре посувається вперед.

— Якої ти думки про нього? — спитала бабуся.

З якихось непевних міркувань я не хотів цілком висловити свої думки і відповів, що містер Дік, очевидно, чудовий джентельмен. Але від бабусі не можна було відбутися такою відповіддю. Вона полишила своє рукоділля і сказала, склавши руки:

— Ну ж бо! Твоя сестра Бетсі Тротвуд прямо сказала б мені свою думку про всяку людину. Намагайся бути подібним до твоєї сестри і говори зі мною відверто!

— Чи він... чи містер Дік... я запитую, бо не знаю цього, бабусю... чи він цілком при своєму розумі? — пробелькотів я, відчуваючи, що став на небезпечний ґрунт.

— Абсолютно, — відповіла бабуся.

— О, звичайно, — не зовсім щиро погодився я.

— Коли є таке у світі, — сказала моя бабуся надзвичайно рішуче й твердо, — що жодним чином не стосується містера Діка — то це божевілля!

Нічого не міг я зробити, як тільки несміливо повторити:

— О, звичайно!

— Його називали божевільним, — сказала бабуся. — Я з приємністю кажу, що його називали божевільним, бо інакше не могла б я мати перевагу користатися його товариством і порадами впродовж цих останніх десяти років, від того часу, як твоя сестра Бетсі Тротвуд розчарувала мене.

— Отак довго? — спитав я.

— І що за люди насмілювалися називати його божевільним? — вела вона далі. — Містер Дік — далекий мій родич. Я не вважаю за потрібне пояснювати, який саме родич. Коли б не я, то його рідний брат загнав би його до божевільні. Оце і все.

Боюся, що я лицемірив, але помітивши, як серйозно бабуся ставиться до теми розмови, я вдав таку саму серйозність.

— Дурень, пихою набитий, — сказала бабуся. — Тому тільки, що брат його був трошки дивакуватий — хоч він і вполовину не такий дивакуватий, як багато людей — він не хотів його тримати у себе вдома і відправив до якоїсь приватної лікарні, хоч сам батько перед смертю доручив йому піклуватися про нещасного, якого він вважав майже за ідіота. Сам він був дуже розумний, якщо таке вигадав? Сам був божевільний, без сумніву!

І знову, помітивши переконаність бабусі, я вдав, ніби цілком з нею погоджуюся.

— Нарешті, я сама втрутилася в ці справи. Я пішла до цього дурня з пропозицією та сказала: брат ваш цілком розумний чоловік — розумніший, ніж ви, сподіваюся. Хай він користується своїми маленькими прибутками і живе в моєму будинку. Я не боюся його, я не набита пихою, я готова піклуватися про нього не так, як інші люди! Сперечалися-сперечалися, та я таки нарешті домоглася свого. Відтоді містер Дік назавжди оселився в мене. У цілому світі нема істоти милішої й добрішої. А вже який він розумний, які чудові дає поради!.. Та ніхто, крім мене, не знає, який великий розум у цього чоловіка.

Бабуся розгладила сукню і похитала головою, ніби струшуючи з неї презирство цілого світу.

— Була в нього улюблена сестра, — вела вона далі, — добра істота, любила його. На лихо, вона захопилася прикладом інших дівчат і вийшла заміж, а він, цей чоловік, також пішов за прикладом інших чоловіків і занапастив її. Це справило таке враження на голову містера Діка (цього не можна називати божевіллям), нещастя це, жах перед братом, усі ці події так схвилювали його, що він захворів на гарячку. Тоді він ще не жив у мене, але спогади про цю подію досі засмучують його. Чи не казав він тобі чогось про Карла Першого, дитинко?

— Так, бабусю!

— Ах! — сказала бабуся, трохи збентежено потираючи носа. — Він має звичку висловлюватися алегорично. Він пов'язує свою хворобу з великими історичними заворушеннями і тому вживає таких образів. А чому б йому й не роботи це, коли подобається?

Я відповідав:

— Безперечно, бабусю!

— Це — не діловий спосіб висловлюватися, — сказала бабуся, — не звичайний спосіб. Я це знаю і тому наполягаю, щоб у мемуарах ані слова не було про ці події.

— Бабусю, ці мемуари, що він пише, — це його власна історія?

— Так, дитя, — сказала бабуся, знову потираючи носа. — Він пише про свої пригоди в мемуарах лорда-канцлера чи ще якогось там лорда — однієї з тих осіб, яким платять за право написати мемуари про них. Сподіваюся, що незабаром у нього все вийде. Шкода лише, що містер Дік ще не може тримати себе в руках і не запроваджувати той свій спосіб висловлюватися, але то байдуже, хай попрацює. Робота для нього дуже корисна.

Насправді, потім я довідався, що містер Дік цілих десять років намагався вигнати короля Карла Першого зі своїх мемуарів.

— Повторюю знову, — сказала бабуся, — ніхто, крім мене, не знає глибокого розуму цієї людини. А він — найприємніший і найрозумніший співрозмовник у цілому світі. Звичайно, він любить запускати змія, то й що ж! Франклін теж любив пускати змія. А він був квакером чи подібним чимсь, коли не помиляюся. Квакер, що пускає змія, — значно кумедніша річ, ніж хтось інший!

Коли б я міг припустити, що бабуся перелічує всі ці подробиці виключно для мого виховання, вважаючи мене гідним дружньої довіри, то така думка була б для мене дуже улеслива і могла б вважатися доброю ознакою її майбутніх рішень. Але неважко було переконатися, що ці думки захоплювали її душу, і міс Бетсі висловлювала їх усім і кожному, хто виявляв охоту слухати. Цього разу, за відсутності інших, я був її слухачем.

Але водночас це великодушне співчуття до беззахисного містера Діка, від якого відмовився цілий світ, не тільки запалило мене надією, але й пробудило в моєму серці теплі і безкорисливі почуття до міс Бетсі. Я почав розуміти, що бабуся, незважаючи на деякі ексцентричні вибрики і сувору поведінку, заслуговує цілковитої пошани і довіри. Цього дня, як і напередодні, вона невтомно воювала з віслюками і ще й жахливо розгнівалася, коли якийсь молодий чоловік, проходячи повз вікна, підморгнув Дженет, а така образа її гідності була найпринизлівішою. Але її поведінка стала викликати в мене повагу навіть більше, ніж переляк.

Час, що минув між бабусиним листом і відповіддю від містера Мердстона, був сповнений тривоги, але я намагався по можливості подолати свої почуття і бути веселим з бабусею та містером Діком. З цим джентльменом ми разом запускали паперового змія, і я був би дуже радий гуляти з ним, коли б дозволив мій одяг. Та на мені було те саме кумедне вбрання, в яке загорнули мене першого дня, коли я вийшов з ванни, тож я був вимушений сидіти вдома весь час, окрім однієї години після сутінків. У цю годину бабуся наказувала мені, для підтримки мого здоровя, ходити вверх і вниз по кручі надворі перед тим, як вирушити до ліжка.

Прийшла, нарешті, жадана відповідь. На мій невимовний жах, бабуся, прочитавши листа, повідомила мене, що містер Мердстон для особистих переговорів має намір приїхати до нас на другий день. Тоді я прокинувся вдосвіта, і, закутаний у своє вбрання, почав лічити години і хвилини. Мої надії поволі слабшали, смертельний жах закрадався мені в серце, а я чекав на переляк, що охопить мене від погляду на грізне обличчя. Та краще б воно вже скоріше сталося!

Бабуся цього дня була трохи суворішою, ніж зазвичай, але я не помітив у домі жодних готувань до прийому жахливого для мене гостя. Бабуся сиділа зі своїм рукоділлям біля вікна, а я сидів поряд і перебирав у голові всі можливі і неможливі наслідки візиту містера Мердстона. Ми мовчали й просиділи одне навпроти одного багато годин. Обід був відкладений на невизначений час, та коли стало вже занадто пізно, міс Бетсі наказала готувати на стіл. У цей самий час раптом повторилася блискавична тривога з ослами. Я глянув у вікно і на превелике своє здивування побачив міс Мердстон. У задумливій позі вона проїхала повз квітник і наближалася до воріт по заповітному моріжку міс Бетсі.

— Забирайтеся звідси! — крикнула моя бабуся, люто хитаючи головою і висуваючи свій кулак з вікна. — Вам тут нема чого робити! Як смієте ви їхати по чужій землі? Забирайтеся, нахабо!

Бабуся моя була так спантеличена холоднокровним поглядом міс Мердстон, що на хвилину закам'яніла й навіть забула вибігти з дому. Користуючись цією хвилиною, я поспішив повідомити, хто ця зухвала персона, і додав, що джентльмен, який їхав слідом за нею на великій відстані, був сам містер Мердстон.

— Байдуже мені, хто це такий! — скрикнула бабуся, висуваючись із вікна й виробляючи такі жести, що їх ніяк не можна було прийняти за привітання. — Я нікому не дозволю їздити по моїй землі. Геть! Дженет, розвертай його! Жени його звідси!

І я побачив, лишаючись позаду бабусі, раптову сутичку, що набрала досить дивного й заплутаного характеру. Віслюк протистояв всім одночасно, розчепіривши ноги в різні боки, тим часом як Дженет тягла його за повід назад, а містер Мердстон гнав його вперед. Міс Мердстон гатила Дженет парасолькою. Кілька хлопців, що збіглися на це видовище, репетували на весь голос; особливо верещав один хлопчик, що ледве перейшов за перше десятиріччя свого життя. Він був погоничем віслюків і вже здавна провадив з бабусею непримиренну війну. Незабаром прибула на поле бою сама міс Бетсі. Одним рухом руки вона збила нахабного хлопчика на землю, загорнула йому куртку на голову, відрахувала кілька ударів по спині й наказала Дженет покликати констебля, щоб він негайно на місці злочину покарав негідника. Але ця остання сутичка тривала недовго: молодий злочинець так досвідчено фінтив та ухилявся, що міс Бетсі не в змозі була його схопити, тож він вислизнув від прочуханки, перебіг через квітник, потоптав своїми незграбними ногами чимало розкішних квітів і переможно помчав додому, ведучи за собою свого віслюка.

Міс Мердстон упродовж цієї останньої сцени встигла з'єднатися зі своїм братом, і обоє вони, ввійшовши у двір, зупинилися біля ґанку, чекаючи, поки міс Бетсі готова буде прийняти їх. Трохи схвильована тривалою участю в бою, бабуся поважно промарширувала повз них у свої кімнати, не звернувши на їхню присутність ані найменшої уваги, аж доки Дженет не доповіла формально про прибуття джентльмена і леді.

— Чи піти мені геть, бабусю? — спитав я, тремтячи.

— Ні, сер, — відповідала бабуся. — Безперечно, ні!

По цих словах вона штовхнула мене в куток і загородила кріслом, наче я був у тюрмі чи на засіданні суду. Цю позицію я займав впродовж усієї аудієнції, і звідти я побачив, як заходять містер і міс Мердстон.

— О! — сказала моя бабуся. — Я спершу не знала, кому маю приємність чинити опір. Але я не дозволяю нікому їздити через цей моріжок. Я не роблю винятків ані для кого. Я нікому не дозволяю робити це.

— Ваші правила трохи дивні для незнайомих, — сказала міс Мердстон.

— Та невже? — перепитала моя бабуся.

Містер Мердстон, здається, злякався можливості відновлення воєнних дій, тому він втрутився:

— Міс Тротвуд!

— Прошу пробачення, — відказала бабуся, кинувши на нього проникливий погляд. — Ви — той самий містер Мердстон, який одружився з удовою мого покійного племінника, Девіда Копперфілда з «Блендерстонських Граків»? Хоч які там є граки, цього я не знаю!

— Так, це я, — відповів містер Мердстон.

— Ви пробачте мені мої слова, сер, — відказала бабуся, — але я гадаю, що значно краще було б, якби ви дали спокій цій нещасній дитині.

— Я погоджуюся з зауваженням міс Тротвуд в тому, — заначила міс Мердстон, — що бідна Клара, за якою ми сумуємо, була в усіх відношеннях справжньою дитиною.

— Дуже добре, що ми з вами, мем, — підтвердила бабуся, — живемо щасливо і не поганимо собі життя через особисті спокуси. Тому ніхто про нас так не скаже.

— Без сумніву, — відповіла міс Мердстон, хоч і невелику щирість виявляла вона в цій відповіді, — я ладна також погодитися з вами, що брат мій був би значно щасливіший, коли б не цей шлюб. Я завжди була такої думки.

— У цьому я зовсім не маю сумнівів, — відповіла бабуся. — Дженет, — подзвонила вона, — передайте привіт містерові Діку і попросіть його зійти донизу!

До прибуття цього джентльмена бабуся сиділа мовчки, суворо випрямившись і грізно поглядаючи на стіну. Коли він прийшов, бабуся відрекомендувала його гостям.

— Містер Дік! Давній щирий друг. На його поради, — особливо виразно додала вона, бо містер Дік почав був кусати нігті й являв собою трохи дурнувате видовище, — я цілком покладаюся.

Після цього натяку містер Дік витяг пальця з рота, і обличчя його прибрало заклопотаного й уважного виразу. Бабуся повернула голову до містера Мердстона, який вів далі:

— Міс Тротвуд! Отримавши вашого листа, я визнав за краще заради справедливості, заради себе самого і, можливо, ще більше заради особистої поваги до вас...

— Дякую, — сказала бабуся, не відриваючи від нього проникливого погляду. — Про мене можете не турбуватись.

— Я визнав за потрібне відповісти особисто, незважаючи на деякі незручності цієї подорожі, — вів далі містер Мердстон, — а не писати листа. Цей нещасний хлопець, який утік від своїх друзів і своїх занять...

— І вигляд якого, — втрутилася його сестра, звертаючи загальну увагу на мене і моє дивовижне вбрання, — є цілковито скандальним і непристойним.

— Джейн Мердстон, — сказав її брат, — будьте ласкаві не переривати мене. Цей нещасний хлопець, міс Тротвуд, був причиною багатьох домашніх турбот і неприємностей, як за життя моєї дорогої покійної дружини, так і після її смерті. У ньому зав­жди ми помічали прояви дикого, буйного характеру і такі нахили, при яких не можна думати про застосування до нього звичайної системи виховання, заснованої на поблажливості. Ми з сетрою вдвох намагалися виправити його вади, але марно. І я відчув — ми обоє відчули, мушу сказати, бо сестра моя користується моєю цілковитою довірою, — що ви повинні вислухати ці сумні й неприємні подробиці з наших власних вуст.

— Навряд чи треба мені підтверджувати слова мого брата, — сказала міс Мердстон, — але я прошу зауважити, що це, мабуть, найгірший з усіх хлопців у цілому світі.

— Міцно сказано! — коротко зазначила бабуся.

— Але факти промовляють іще міцніше, — відказала міс Мердстон.

— Ха! — сказала бабуся. — Ну, сер?

— Я маю свої власні думки, — почав знову містер Мердстон, і погляд його ставав понуріший дедалі більше, зустрічаючись з очима моєї бабці, — щодо найкращої для нього системи виховання; вони засновані частково на моєму вивченні його натури, а частково — на вивченні моїх коштів і прибутків. Я відповідаю сам за свої думки, я дію згідно з ними і нікому не повинен звітувати. Досить і того, що я влаштував цього хлопця під наглядом одного з моїх друзів на вигідній посаді. Та йому це не сподобалося. Він утік. Він став волоцюгою і з'явився сюди в лахмітті, щоб скаржитися вам, міс Тротвуд. Я хочу викласти перед вами ймовірні наслідки, що можуть виникнути з нашої поблажливості до цього хлопця.

— Але поговорімо спочатку про цю вигідну посаду, — сказала бабуся. — Коли б він був вашим сином, ви, мабуть, теж влаштували б його туди?

— Коли б він був сином мого брата, — втрутилася міс Мердстон, — то запевняю вас, що його характер був би цілком інший.

— Або, коли б бідолашна дитинка, його мати, була ще жива, то йому все одно довелося б посісти ту вигідну посаду, кажете ви? — спитала бабуся.

— Я певний, — сказав містер Мердстон, схиляючи голову, — що Клара не заперечувала би нічому з того, що я й моя сестра Джейн Мердстон визнали б за краще.

Міс Мердстон підтримала це голосним бурмотінням.

— Уф! — відповіла бабуся. — Бідолашне дитятко!

Містер Дік, що дзеленчав грошима увесь час, почав тепер дзеленчати так гучно, що бабуся моя вирішила закликати його суворим поглядом до порядку і тільки тоді мовила:

— А прибутки бідолашної дитини померли разом з нею?

— Вмерли разом з нею, — відповів містер Мердстон.

— Після неї лишилися будинок і сад — «Граки» чи як воно зветься, хоч там немає жодного грака. Хіба вона не зробила розпоряджень, щоб цей маленький маєток належав її синові?

— Перший чоловік залишив їй цю власність без усяких обмежень і умов, — почав був містер Мердстон, але раптом бабуся зупинила його з надзвичайним запалом і нетерплячістю.

— Боже милий! Можна цього й не казати. Без усяких обмежень і умов? Мені здається, Девід Копперфілд поглядає тепер з висоти неба на свої «Граки» і дивується, яким це чином вони перейшли до чужих рук! Ще б пак, він залишив їй маєток без усяких обмежень і умов! Але коли вона вийшла заміж вдруге, коли вона, на превелике лихо, вийшла за вас, коротко кажучи, — вела далі моя бабуся, — хіба ж тоді ніхто не заїкнувся на користь цього хлопця?

— Покійна дружина моя любила свого другого чоловіка, мем, — сказав містер Мердстон, — і довіряла йому в усьому.

— Покійна дружина ваша, сер, була найнещасніша, найнедосвідченіша дитинка, — відказала бабуся, загрозливо похитуючи на нього головою, — ось хто вона була! А тепер, що ви збираєтесь казати далі?

— Тільки одне, міс Тротвуд, — відповів він. — Я приїхав сюди, щоб забрати Девіда назад; забрати його назад без усяких умов, влаштувати його долю так, як мені захочеться, і поводитися з ним так, як я забажаю. Я приїхав сюди не для того, щоб давати будь-які обіцянки або будь-кому звітувати. Можливо, що ви збираєтеся поблажливо поставитися до нього, повіривши всім його скаргам. Ваше ставлення до нас, — не занадто чемне, дозвольте зазначити, — спричиняється до таких моїх думок. Отже, мушу вас застерегти, що коли ви візьмете його під свою опіку один раз, то муситимете опікуватися ним завжди; коли ви втрутитеся між ним і мною тепер, то втручайтеся, міс Тротвуд, назавжди! Я не жартую і не дозволю, щоб зі мною жартували. Я приїхав сюди вперше і востаннє, щоб забрати його з собою. Чи готовий він їхати? Якщо він не готовий, і ви скажете мені з будь-якого приводу, що він справді не готовий, то знайте, що двері мого будинку замкнені для нього раз і назавжди, а ваші, таким чином, для нього відчиняються.

Бабуся слухала цю промову з надзвичайною увагою, намагаючись, очевидно, не пропустити жодного слова. Вона сиділа прямо й нерухомо, поклавши обидві руки на коліна і не спускаючи з промовця проникливих очей. Коли він закінчив, міс Бетсі, не змінюючи пози, обернула очі в той бік, де сиділа міс Мердстон, і спитала:

— Ну, мем, маєте ви ще щось сказати?

— Насправді, міс Тротвуд, — відповіла міс Мердстон, — все, що я могла сказати, уже досить добре виклав мій брат, і всі відомі мені факти розповів він так виразно, що я не маю нічого додати, крім подяки за вашу ввічливість. За вашу надзвичайну ввічливість, — додала міс Мердстон.

Але ця іронія зовсім не вразила мою бабусю. Вона зберігала непорушний спокій, наче гармата, біля якої я спав у Четемі.

— А що скаже хлопець? — спитала бабуся. — Чи ти готовий їхати, Деві?

Я відповів, що ні, і просив бабусю не відпускати мене. Я сказав, що містер і міс Мердстон ніколи не любили мене, ніколи не були добрі зі мною. Що матуся, яка любила мене ніжно, стала нещасною зі мною через них, як це відомо мені й Пеготті. Я сказав, що ніхто не міг бути нещаснішим за мене, коли я жив з цими людьми. І благав її — забув тепер, у яких саме висловах, але пригадую, що тоді вони мене самого дуже зворушили — взяти мене під свою опіку заради пам'яті мого батька.

— Містере Дік, — сказала бабуся, — що мені робити з цією дитиною?

Містер Дік поміркував, повагався, просяяв і відповів:

— Негайно зняти з нього мірку для одягу!

— Містере Дік, — переможно мовила моя бабуся, — дайте мені вашу руку, бо ваш здоровий глузд — неоціненна річ!

Вона міцно потиснула руку містера Діка, притягла мене до себе і звернулася до містера Мердстона:

— Можете йти, куди заманеться, хлопець лишається в мене. Коли правда все те, що ви казали про нього, то я принаймні можу зробити для нього стільки ж, скільки зробили ви. Але я не вірю жодному вашому слову.

— Міс Тротвуд, — відказав містер Мердстон, підводячись і знизуючи плечима, — якби ви були джентльменом...

— Чи ба! Яка нісенітниця! — сказала бабуся. — Краще вже мовчіть!

— Як винятково ввічливо! — вигукнула міс Мердстон, підводячись слідом за своїм братом. — Неймовірно люб'язно, слово честі!

— Ви думаєте, я не знаю, — вела далі моя бабуся, раптом ставши глухою до слів цієї жінки і звертаючись тільки до її брата та люто похитуючи головою, — на яке життя прирікли ви цю бідолашну дитину? Думаєте, я не знаю, яким жахливим для цієї тендітної істоти був день, коли ви вперше з'явилися на її шляху, залицяючись до неї і вдаючи, можу заприсягтися, ніби ви й мухи не могли скривдити?

— Ніколи не чула нічого люб'язнішого! — зазначила міс Мердстон.

— Думаєте, що я не зможу зрозуміти вас, — вела далі бабуся. — Але я розумію вас так само добре... як, наприклад, бачу й чую вас тепер — а це, відверто кажучи, не дає мені жодної приємності. О, так, клянуся богом! Хто може бути таким ніжним і шовковим, як містер Мердстон спочатку? Бідолашна спантеличена дитинка ще жодного разу в своєму житті не зустрічала такого чоловіка. Він наче весь з цукру зроблений. Він обожнює її. Він любить її хлопця, ніжно любить його! Він буде другим батьком для нього, і вони всі житимуть разом серед троянд і лілій, чи не так? Уф! Забирайтеся геть! — несподівано закінчила бабуся.

— Ніколи за ціле своє життя не зустрічала такої особи! — вигукнула міс Мердстон.

— І коли, нарешті, ви цілком перемогли цю дурненьку, — знову заговорила бабуся, — прости мені, боже, що я так називаю її, — ви, звичайно, почали перевиховувати її, почали знущатися з неї, наче з пташки в клітці, ви її зі світу зігнали, навчаючи співати ваших пісень.

— Вона або з глузду з'їхала, або п'яна! — крикнула міс Мердстон у розпачі, що не може звернути на себе потік промов моєї бабусі. — Я дуже підозрюю, що вона п'яна!

Міс Бетсі, не звертаючи ні найменшої уваги на цю репліку, продовжувала промовляти до містера Мердстона, ніби в кімнаті й не було його сестри.

— Містере Мердстон, — вона погрожувала йому пальцем, — ви мучили бідолашне дитя, ви розбили їй серце! Душа її була сповнена любові, — я це знаю, я знала це задовго до того, як ви вперше зустрілися з нею, — і ви обернули на зло її любов, — найкраще, що було в її природі, — і ви ж таки звели її в передчасну могилу. Ось правда, подобається вам це чи ні! І хай ви та ваші підбрехачі втішаються цією правдою!

— Дозвольте спитати, міс Тротвуд, — знову втрутилася міс Мердстон, — кого ви в таких незвичних для мене висловах називаєте підбрехачами мого брата?

Але все ще глуха до голосу міс Мердстон, бабуся вела далі:

— Квола, беззахисна істота потрапила у ваші пазурі і загинула! Чого це так вийшло — невідомо. Незбагненні шляхи твої, господи. Я була цілком певна, що рано чи пізно вона вийде заміж вдруге; але я сподівалася, що вийде вона не за такого поганого чоловіка. Був час, містере Мердстон, коли вона подарувала життя ось цьому хлопцеві, — сказала бабуся, — бідолашній дитині, що ним ви мучили її. Це неприємні спогади, тому вам бридко дивитися на нього. Атож, атож, будь ласка, не блимайте очима! — вела далі моя бабуся. — Я й без того знаю, що це правда!

Містер Мердстон увесь цей час стояв біля дверей і, посміхаючись, розглядав бабусю, хоча насуплені чорні брови його виявляли зовсім невеселі почуття. Я помітив також, що, незважаючи на незмінну посмішку, обличчя його миттю сполотніло, і він почав дихати часто-часто, немов тікаючи від цього гнівного потоку докорів.

— Всього вам найкращого, сер, —сказала бабуся, — і бувайте! Всього найкращого вам також, мем! — несподівано обернулася вона до його сестри. — І хай-но я побачу, як ви знову поїдете на віслюку через мій моріжок, то будьте певні, що я зірву з вас капелюшок і розтопчу його ногами. Це так само певно, як і те, що у вас голова на плечах!

Треба було бути художником, і надзвичайним художником до того ж, щоб змалювати обличчя моєї бабусі, коли вона вимовила це несподіване речення, і фізіономію міс Мердстон, щойно вона його почула. Але промова ця висловлена була так гнівно, що міс Мердстон, не відповівши ні слова, скромно подала руку братові, й вони поспішно вийшли з будинку. Бабуся посіла пост біля вікна, готова при появі хоч найменшого віслюка негайно виконати свою погрозу.

Але замах так і не відбувся. Обличчя бабусі поволі просяяло і незабаром набрало веселого виразу. Таке приємне було її обличчя, що я насмілився поцілувати і подякувати їй. Зробив це я дуже щиро, обіймаючи її. Потім я потиснув руку містерові Діку, який кілька разів потрусив мою руку і завершив усю церемонію веселим сміхом.

— Ви тепер стали, спільно зі мною, опікуном цієї дитини, містере Дік, — сказала бабуся.

— Я надзвичайно радий, — відповів містер Дік, — бути опікуном Девідового сина!

— Дуже добре, — відказала бабуся, — отже, це вирішено. А знаєте, містере Дік, я думала, чи не назвати його Тротвудом?

— Авжеж, авжеж! Назвіть його Тротвудом, авжеж, — підтакнув містер Дік. — Тротвудом, сином Девіда.

— Тротвудом Копперфілдом, хочете ви сказати? — мовила бабуся.

— Авжеж! Так! Тротвудом Копперфілдом, — сказав містер Дік, трохи збентежений.

Бабусі так сподобалася ця ідея, що на готовому одязі, який куплений був для мене того ж вечора, вона власноруч зробила чорнилом мітки: «Тротвуд Копперфілд». Ухвалено було також, що всі інші мої костюми, щойно будуть готові, матимуть ту саму мітку.

Отак почав я нове життя, з новим ім'ям, з усім новим навколо мене. Час моїх тривог і сумнівів скінчився, і я почувався, наче уві сні, ще багато днів. Мені й на думку не спадало, яку цікаву пару опікунів мав я в особі бабусі та містера Діка. Я не думав складати певних планів на майбутнє. Дві речі були для мене цілком зрозумілі: по-перше, я покінчив назавжди з блендерстонським життям, і воно ввижалося мені тепер незмірно далеким, в якомусь тумані; по-друге, назавжди впала завіса на моє життя з Мердстонами і Грінбі. Відтоді ніхто й ніколи не підіймав цієї завіси. У своїй розповіді я підвів її тремтячою рукою і радо опустив знову. Спогади про цей період мого життя були зав­жди сполучені для мене з такими болючими почуттями, що я ніколи не наважувався з’ясувати, скільки часу тривало те життя — рік чи більше, чи менше — я не знаю. Знаю тільки, що був такий час у моєму житті, був і минув. Я записав його, і більше ніколи не повертатимуся до нього.

XV. Я починаю нове життя

Ми з містером Діком незабаром щиро заприятелювали. Частенько ми з ним удвох, після закінчення його робочого дня, виходили на вулицю запускати змія. Щодня містер Дік сидів за своїми мемуарами; проте хоч як старанно він працював, вони зовсім не посувалися вперед, бо король Карл Перший зав­жди потрапляв до них, так чи так. Списавши один аркуш, містер Дік брався за другий, але й на другому знову з'являвся цей нещасний король. Мене глибоко вражало, з яким терпінням і надією містер Дік витримував нескінченні розчарування, його несміливе відчуття, що з королем Карлом Першим щось не так, його кволі спроби випхати короля і несхибність, з якою король знов і знов втручався до мемуарів і руйнував їх. З якою метою складалися ці мемуари і які, після закінчення праці, мали вони принести наслідки, — містер Дік, мабуть, знав не більше, ніж будь-хто інший. Та йому й не треба було перейматися цим питанням, бо нічого під сонцем не було певнішим, ніж те, що ці мемуари ніколи не будуть завершені.

Дивно було споглядати фізіономію містера Діка, коли змій з його рук підіймався в надхмарні висоти. Може, він і насправді був переконаний в тому, що казав мені в кімнаті, — що туди, у незнані небесні краї, злітають відомості минулого, якими обліплений був змій. Але ця думка не займала містера Діка, коли він стежив за своїм змієм, відчував його смикання і натягування. У ці щасливі хвилини очі містера Діка світилися надзвичайним розумом. Коли надвечір я сидів біля нього на зеленому схилі, а змій ширяв у неосяжній блакиті, я уявляв собі, як змій витягує його дух із безладу і вкручує (так я собі це малював) до неба. Але щойно мотузок закручувався, змій спускався нижче й нижче, хитався, коливався і падав на землю, мов труп, — містер Дік поволі прокидався від свого поетичного забуття, і я пригадую, як сумно, стурбовано і приголомшено озирався він навкруги, коли підіймав його, наче то вони впали вдвох. Тоді я співчував містерові Діку всім серцем.

Подружившись із містером Діком, я не міг не здобути прихильності його суворої приятельки, моєї бабусі. Вона так полюбила мене, що за кілька тижнів нове прізвище моє — Тротвуд — скоротила у Трот і навіть заохотила мене сподіванням, що згодом я, мабуть, посяду в її серці таке саме місце, як сестра моя, Бетсі Тротвуд, коли тільки продовжуватиму не гірше, ніж почав.

— Троте, — мовила бабуся якось увечері, коли дошка для гри в трик-трак поставлена була на звичне місце для неї та містера Діка. — Ми мусимо не забувати про твоє виховання.

Тільки це ще турбувало мене, і я дуже зрадів від її слів.

— Чи не хочеш ти вступити до школи в Кентербері? — спитала бабуся.

Я відповів, що дуже хочу, тим більше, що Кентербері недалеко від Дувра.

— Гаразд, — сказала бабуся. — Чи не хочеш ти поїхати завтра?

Я вже звик до швидкості наказів моєї бабусі, і тому раптовість цієї пропозиції не здивувала мене.

— Так, хочу, — відповів я.

— Гаразд, — повторила моя бабуся. — Дженет, найміть сірого поні й екіпаж на завтра на десяту годину ранку. Поскладайте сьогодні ввечері речі містера Тротвуда.

Я був у захваті від цих наказів; але раптом серце моє болюче стислося, коли я побачив, яке враження справили вони на містера Діка. Приголомшений звісткою про близьку розлуку зі мною, містер Дік зажурився і, здавалось, остаточно втратив здатність грати. Бабуся вдарила його кілька разів по пальцях, а потім сховала дошку і відмовилася продовжувати гру. Але коли містер Дік почув від бабусі, що я буду іноді приїздити додому по суботах, і що він сам зможе іноді відвідувати мене по середах, він збадьорився і урочисто пообіцяв змайструвати до першого мого приїзду чудового змія, який розмірами перевершить усі попередні. Вранці він знову засумував і хотів з горя віддати мені всі свої гроші — золоті й срібні; але бабуся вчинила опір цьому намірові й обмежила його подарунок тільки п'ятьма шилінгами, які, проте, за наполегливим його проханням, виросли до десяти. Ми ніжно попрощалися біля садової хвіртки, і містер Дік повернувся додому лише тоді, коли ми остаточно зникли з його очей.

Бабуся, цілком байдужа до громадської думки, поїхала дуврськими вулицями, майстерно правлячи сірим поні. Вона сиділа прямо, в позі хвацького кучера, пильно стежила за всіма вибриками бадьорої конячки і ніяк, ні на жоден крок не дозволяла їй вибиватися з-під своєї влади. Коли, нарешті, ми виїхали за місто, бабуся дозволила поні сповільнити ходу і тут, глянувши на мене, вперше спитала, чи почуваюсь я щасливим.

— Справді, я дуже щасливий, спасибі, бабусю, — відповів я.

Бабуся була дуже задоволена і погладила мене по голові батіжком, бо обидві її руки були зайняті.

— А це велика школа, бабусю? —спитав я.

— Я ще й сама не знаю, — відповіла бабуся. — Ми їдемо спочатку до містера Вікфілда.

— Це він — хазяїн школи? — спитав я.

— Ні, Троте, — сказала бабуся. — Він — хазяїн контори.

Більше я не наважувався розпитувати про містера Вікфілда, і ми розмовляли про інші речі, аж доки не приїхали до Кентербері. Там був базарний день. Бабуся виявила відмінну спритність і звичку в кучерській справі, коли сірий поні пробирався між возами, кошиками і рундуками з овочами. При кожному повороті чути було різноманітні зауваження незчисленних глядачів, і деякі з них утинали жарти, не зовсім приємні для нас; але бабуся їхала собі далі з тією самою лицарською байдужістю, і я певний, що вона так само спокійно проторувала б собі шлях через ворожу країну.

Нарешті ми зупинилися перед дуже старим будинком, який фасадом своїм різко випинався на дорогу. Довгі різьблені віконниці випиналися ще різкіше, стовпи з дерев'яними головами по краях теж стирчали вперед, і здалося мені, ніби весь будинок схиляється вперед, стежачи за всіма перехожими на вузькому брукові. Був він бездоганно чистий. Старомодний мідний молоток на склепінчастих дверях, оздоблений різьбленими гірляндами з фруктів і квітів, виблискував, мов зірка; дві кам'яні сходини перед під'їздом біліли, немов укриті чудовим полотном. Усі кутки й закутки, всі скульптурні фігури, панелі, лутки і шибки в маленьких вікнах були старі, як гори, але виблискували, як гірський сніг.

Коли поні зупинився перед ворітьми й очі мої зосереджено розглядали цей будинок, я побачив бліде, як мертвяк, обличчя біля маленького вікна на нижньому поверсі, в невеличкій круглій вежі, якою завершувався один бік будинку. Обличчя з'явилось і зникло. Тоді склепінчасті двері відчинилися, і те саме обличчя з'явилося знову. І тут, як і біля вікна, воно здалося мені зовсім мертвенним, хоча подекуди на ньому виблискував рум'янець, властивий шкірі рудоволосих людей. Обличчя справді належало рудому юнакові — п'ятнадцяти років, як довідався я пізніше, хоч на вигляд він був значно старший. Його волосся було стрижене так коротко, наче щойно скошена пшениця, в нього ледве були брови і зовсім не було вій, і червоно-бурі його очі були цілковито позбавлені природної тіні й захисту. Це дуже здивувало мене, і я не розумів, як може спати людина з такими неприкритими очима. Цей юнак, плечистий і кістлявий, вбраний був дуже пристойно, весь у чорному, за винятком білої, зав'язаної бантом, краватки на шиї. Довгополий сюртук його був застібнутий на всі ґудзики до самого горла. Довга худорлява рука, немов у скелета, звернула на себе особливу мою увагу, коли він, поглядаючи на нас, зупинився перед конякою, потираючи їй підборіддя.

— Чи вдома містер Вікфілд, Уріє Гіп? — спитала бабуся.

— Містер Вікфілд вдома, мем, — сказав Урія Гіп, — зайдіть, будь ласка, ось сюди, — він показав своєю довгою рукою на кімнату, де можна було бачити містера Вікфілда.

Ми вийшли з екіпажа і, залишивши поні під опікою рудого юнака, увійшли до довгої низенької вітальні, вікна якої виходили на вулицю. Виглянувши з вікна, я побачив, як Урія Гіп заходився дмухати в ніздрі нашого коня і негайно затикати їх своєю рукою, ніби боячись, щоб не вийшло звідти вдуте ним повітря. Перед старовинним високим каміном висіли два портрети: на одному був джентльмен з сивим волоссям (хоч ще зовсім не старий) і чорними бровами, який дивився на папери, перев'язані червоною ниткою; на другому — леді з милим обличчям, яка дивилася на мене.

Я шукав очима портрет Урії, коли двері з протилежного боку кімнати відчинилися, й увійшов джентльмен. Глянувши на нього, я знову мимоволі обернувся до вищезгаданого портрета, щоб переконатися, чи то не він вискочив з рамки. Але портрет лишався нерухомим, і коли джентльмен підійшов ближче до світла, я побачив, що він на кілька років має бути старший за портрет.

— Міс Бетсі Тротвуд, — сказав джентльмен, — прошу ласкаво. Я забарився на хвилину, але, пробачте, я був зайнятий. Ви знаєте мою мету. У мене тільки одна мета в житті.

Міс Бетсі подякувала йому, і ми ввійшли до його кімнати, мебльованої, немов контора, заваленої книжками, паперами, коробками та іншим. Кімната ця виходила вікнами до саду, і я помітив у стіні залізний сейф, вмурований так близько над самим каміном, що я не розумів, яким чином сажотруси оминають його, коли очищують димар.

Цей джентльмен, як я негайно довідався, був сам містер Вікфілд — юрист, адвокат і водночас управитель маєтку одного з багатих джентльменів цього графства.

— Ну, міс Тротвуд, — сказав містер Вікфілд, — який вітер заніс вас сюди? Не поганий, сподіваюсь?

— Ні, — відповіла бабуся, — я приїхала не для того, щоб судитися.

— То й добре, мем, — сказав містер Вікфілд, — краще приїздити з будь-яких інших справ.

Волосся його було тепер зовсім білим, хоч брови лишилися чорними. Приємне його обличчя здалося мені дуже гарним. Гладкі щоки його мали той розкішний відтінок, що, як було мені відомо зі спостережень Пеготті, пояснюється постійним вживанням портвейну. Цією самою причиною, гадав я, можна було пояснити гучність його голосу і гладкість. Містер Вікфілд вбраний був дуже акуратно — у синій сюртук, строкатий жилет і нанкові штани. Чудові манжети на його сорочці й батистова краватка були напрочуд м'які й білі і нагадували мені пух з лебединої грудки.

— Це — мій онук, — відрекомендувала мене бабуся.

— Я й не знав, що у вас є онук, міс Тротвуд, — сказав містер Вікфілд.

— Мій внучатий племінник, точніше сказати, — зазначила бабуся.

— Я й не знав, що у вас є внучатний племінник, слово честі, — відповів містер Вікфілд.

— Я всиновила його, — мовила бабуся, махнувши рукою на знак того, що їй байдуже, знає він чи ні, — і я привезла його сюди, щоб віддати до школи, де добре вчать і добре поводяться з дітьми. А тепер скажіть мені, де ця школа, що це за школа і всі подробиці про неї!

— Перш ніж я зможу дати вам добру пораду, — сказав містер Вікфілд, — вважаю за потрібне звернутися до вас з моїм старим запитанням. Яка ваша мета?

— Чорти б вас узяли! — вигукнула моя бабуся. — Завжди закидає вудочку далеко за метою, коли вона плаває на самісінькій поверхні. Зробити дитину щасливим і корисним членом суспільства — ось моя мета!

— Тут, мабуть, подвійна мета, гадаю, — сказав містер Вікфілд, похитуючи головою і недовірливо посміхаючись.

— Подвійну нісенітницю ви мелете! — відказала бабуся. — Ви вихваляєтеся, що маєте одну ясну мету в усьому, що робите. Та невже ви думаєте, що ви — єдиний розумний чоловік у цілому світі?

— Та ні, але в мене тільки одна мета в житті, міс Тротвуд, — відказав він, усміхаючись. — У інших людей є десятки, сотні, тисячі цілей. У мене тільки одна! Ось у чому різниця. А втім, не про це йдеться. Найкраща школа? Яка б там не була ваша мета, але ви хочете найкращу школу!

Бабуся на знак згоди кивнула головою.

— У найкращій школі, — сказав містер Вікфілд, розмірковуючи, — ваш онук тепер не може оселитись.

— Але він міг би оселитися десь у іншому місці, я гадаю? — сказала бабуся.

Містер Вікфілд визнав це за можливе. Після невеликої розмови він запропонував бабусі самій піти з ним до школи і на основі власних спостережень схвалити його вибір. Після цього він мав намір завітати з нею до деяких будинків, де я міг би знайти квартиру. Бабуся згодилася на цю пропозицію, і ми всі троє зібралися йти, але раптом він зупинився й сказав:

— Наш маленький приятель, можливо, матиме деякі заперечення проти наших розпоряджень. Чи не краще йому лишитися тут і почекати на нас?

Бабуся, очевидно, вважала це незручним; але я сказав, що радо готовий зостатися, якщо їм завгодно. Вони пішли самі, а я лишився в конторі містера Вікфілда, чекаючи на їх повернення, на тому ж стільці, на якому сидів раніше.

Стілець цей стояв навпроти вузького коридору, що закінчувався маленькою круглою кімнатою; у вікні цієї кімнати я вперше побачив бліде обличчя Урії Гіпа. Він відвів нашого поні до найближчої стайні і тепер сидів у цій кімнаті за конторкою, на поверхні якої стояла мідна рамка для паперів. Урія Гіп переписував документ, вставлений у цю рамку. Хоч лице його було обернуте до мене, я гадав спочатку, що він не може бачити мене через писання; проте коли я подивився уважніше, то зніяковіло помітив, що і тепер, і перед тим безсонні очі його, наче два червоні сонця, непомітно пильнували мене цілу хвилину чи навіть більше, поки він писав, чи прикидався, що писав. Я зробив кілька спроб сховатися від його очей, — наприклад, ставав на стілець, аби роздивитися мапу на стіні навпроти, чи поринав у шпальти місцевої газети — але очі Урії Гіпа знову і знову притягали мене; і коли б я не глянув у іхній бік, ці два червоні сонця або щойно сходили, або щойно заходили.

Нарешті, на превелику мою радість, бабуся та містер Вікфілд повернулися після досить тривалої відсутності. Їхня прогулянка була не такою успішною, як мені хотілося. Школа була досконала, це не підлягало сумнівам. Але бабці не подобалася жодна з квартир, що їх вони оглянули для мене.

— Це дуже прикро, — сказала бабуся. — Не знаю вже, що й робити, Троте!

— Це справді прикро, — зазначив містер Вікфілд. — Але знаєте, що можна зробити, міс Тротвуд?

— А що? — запитала бабуся.

— Залиште на деякий час вашого внука тут. Він спокійний хлопець. Мені він зовсім не заважатиме. Для навчання дім цей дуже придатний. Він тихий, мов монастир, і майже такий великий. Залиште хлопця в мене.

Бабусі, очевидно, подобалася ця пропозиція. Проте міс Бетсі, так само, як і мені, ніяково було користатися з цієї люб'язності.

— Та ну ж бо, міс Тротвуд, — вів далі містер Вікфілд. — Так ми зможемо подолати ці труднощі. Зрозуміло, таке розпорядження ми зробимо тільки на деякий час. Якщо згодом ми побачимо, що воно порушує наш обопільний комфорт, то ми зможемо змінити це. Тим часом буде змога підшукати для нього якесь краще місце. Ліпше вже вам вирішити цього разу залишити його в мене.

— Я дуже вам вдячна, — сказала бабуся, — і внук мій теж, як бачите, радіє з вашої пропозиції, але...

— Та ну ж бо! Знаю, що ви маєте на думці, — скрикнув містер Вікфілд. — Але я не хочу обтяжувати вас боргом послуг. Ви можете платити за хлопця, якщо вам завгодно. Умови мої не дуже важкі, але можете платити, якщо хочете.

— З цією умовою, — відказала бабуся, — я дуже рада залишити його у вас, хоч ви робите мені велику ласку, на яку я зовсім не розраховувала.

— Отже, ходімо тепер знайомитися з моєю маленькою господинею, — сказав містер Вікфілд.

Ми пішли нагору дивними старовинними сходами з таким широким поруччям, що ним, як східцями, легко було б зійти нагору. Двері відчинились, і ми ввійшли до напівтемної старовинної вітальні, освітленої трьома чи чотирма химерними вузенькими вікнами, що я їх помітив ще з вулиці. Усі крісла, столи, так само як і бантини на стелі, були, очевидно, зроблені з того ж дубового дерева, що і блискуча підлога. То була затишно мебльована кімната, з фортепіано, милими зеленими і червоними кріслами та букетами свіжих квітів. По кутках розставлені були дбайливою рукою столики, етажерки, книжкові шафи. Кожен куток здавався найприємнішим у кімнаті, але варто було лише глянути в інший куток, аби переконатися, що й він прекрасний, а може, навіть і кращий за попередній. Усе тут було відзначено чистотою й охайністю, які ще з вулиці вражали в цьому будинку.

Містер Вікфілд постукав у двері в кутку панельної стіни, і до нас швидко вибігла дівчинка, майже одних років зі мною. Вона кинулася на шию містера Вікфілда і поцілувала його. З першого ж погляду я помітив у неї лагідний і ніжний вираз обличчя тієї леді, яка дивилася на мене внизу з рами свого портрета. Мені здалося, ніби портрет виріс у дорослу жінку, а оригінал його лишився дитиною. В її очах виблискували щастя й радість, хоч разом з тим уся її постать пройнята була якимсь тихим, безжурним, серйозним спокоєм, якого я не забував ніколи, якого я ніколи не забуду.

— Ось моя маленька господиня, — сказав містер Вікфілд, — донька моя, Агнес!

Я почув, як він сказав ці слова, і побачив, як він тримав її руку, і зрозумів, що було єдиною метою в його житті.

На корсажі в неї висіло кільце з ключами; вона мала вигляд поважної і серйозної господині старого будинку. Вона вислухала батька з чудовою посмішкою, коли він відрекомендував мене їй. По цьому ми пішли нагору оглядати мою кімнату. Господиня йшла попереду, показуючи нам дорогу. Чудова була в мене кімната, з дубовими меблями, з ромбічними віконцями!

Не пам'ятаю, коли саме в дитинстві побачив я картину на склі в церкві. Не пригадую також і змісту картини. Але коли маленька господиня, зійшовши нагору дубовими сходами, з поважним виглядом обернулася до нас, я мимоволі згадав цю картину, і від того часу цей мирний світлий образ назавжди пов'язаний для мене з Агнес Вікфілд.

Ми з бабусею були цілком задоволені зробленими розпорядженнями, і всі повернулися до вітальні нижнього поверху веселі й безжурні. Містер Вікфілд просив бабусю лишитися пообідати, але вона й слухати цього не схотіла, посилаючись на те, що їй треба до сутінків повернути хазяїнові сірого поні. Вікфілд знав її занадто добре, щоб наважуватися сперечатися з нею. Тому був приготовлений нашвидкоруч сніданок. Поснідавши, Агнес пішла до своєї гувернантки, а містер Вікфілд — до своєї контори. Лишившись самі, ми могли попрощатися, як нам хотілося.

Бабуся сказала мені, що містер Вікфілд влаштує для мене все й мені нічого не бракуватиме. Потім вона сказала мені найніжніші слова й дала найкращі поради.

— Троте, — закінчила вона, — намагайся виправдати сподівання твої власні, мої і містера Діка. Хай благословить тебе небо.

Я був надзвичайно зворушений і спромігся лише знову й знову дякувати їй та повторювати привіти містерові Діку.

— Ніколи, — сказала моя бабуся, — не будь підлим, ніколи не будь лицемірним; ніколи не будь жорстоким. Уникай цих трьох гріхів, Троте, і я завжди покладатимуся на тебе.

Я пообіцяв, як міг, не зловживати її добротою і не забувати її порад.

— Поні стоїть уже біля дверей, — сказала бабуся, — і я їду. Лишайся тут!

По цих словах вона поспішно обійняла мене і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Спочатку я остовпів від такого раптового від'їзду і трохи злякався, що образив її чимсь; але, виглянувши з вікна на вулицю, я побачив, як зажурено сідає вона в екіпаж і від'їздить, не озираючись, і зрозумів її краще, і відмовився від хибних висновків.

О п'ятій годині — це був час обіду містера Вікфілда — я привів до ладу свої думки і був готовий працювати виделкою і ножем. Стіл був накритий тільки на двох, для мене й містера Вікфілда, але Агнес була вже в кімнаті разом зі своїм батьком і сіла за столом навпроти нього. Я переконався, що містер Вікфілд не міг обідати без своєї доньки.

Пообідавши, ми пішли нагору до тієї ж вітальні, де були раніше. У затишному кутку Агнес поставила бокал для свого батька й графин портвейну. Я зрозумів, що вино втратило б для нього свій звичайний смак, коли б було поставлено на цей столик не руками його доньки.

Там посидів він, сьорбаючи вино — добряче сьорбаючи — щось зо дві години. Тим часом Агнес грала на фортепіано, співала, працювала, розмовляла з батьком і зі мною. Містер Вікфілд був дуже балакучий і веселий; але іноді очі його, зупиняючись на дівчинці, проймалися журбою, і він мовчав. Вона зав­жди миттю помічала це і завжди поспішала звеселити батька якимсь запитанням чи дитячими пестощами. Він одразу забував свої думки і знову наливав собі вина.

Агнес приготувала чай і господарювала за столом. Час після чаю минав так само, як і після вечері, аж нарешті Агнес зібралася йти до своєї спальні. Містер Вікфілд обійняв її, поцілував і, коли вона пішла геть, наказав запалити свічки в конторі. Тоді я теж пішов спати.

Але за деякий час я вийшов за ворота на вулицю, щоб знову глянути на старовинні будинки і на сірий собор. Любо мені було згадати, як у мандрах своїх пройшов я цим старим містом, повз цей самий будинок, не знаючи, що я тут житиму. Повертаючись, я побачив, як Урія Гіп зачиняє контору. Пройнятий дружніми почуттями до всіх, я підійшов до нього, побалакав і на прощання подав йому руку. Але, господи! Що то була за жахлива липка рука. Дотик її був такий же трупний, як і вигляд. Я потер свою руку, щоб зігріти її та стерти сліди цього страшного дотику.

Така це була неприємна рука, що й у своїй кімнаті не міг я забути її холоду й вогкості. Я висунувся з вікна і глянув на різьблені обличчя на карнизах — я уявив собі, що один з них був Урія Гіп, що туди якимсь чином видряпався, але поспішив викинути цю фантазію з голови.

XVI. Я — новий хлопець в багатьох значеннях

Наступного ранку, поснідавши, я знову почав шкільне життя. У супроводі містера Вікфілда пішов я на арену моїх майбутніх навчань. То був суворий будинок, розташований серед широкого двору. Вчена атмосфера навкруги цього будинку, здавалося, добре підходить для граків і круків, які зліталися сюди від собору з поважним виглядом погуляти на зеленій траві. Містер Вікфілд відрекомендував мене директорові школи — докторові Стронгу.

Доктор Стронг був, як мені здалося, майже такий же іржавий, як високі залізні перила і ворота перед будинком, і такий само огрядний і важкий, як великі кам'яні урни, що стояли на верхівках цегляного муру довкола будинку на однаковій відстані одна від одної, по колу, і являли собою алегоричну подобу кеглів, що на них випробовував свою спритність час. Доктор Стронг сидів у своїй бібліотеці; не можна було сказати, щоб його вбрання вичищене було занадто дбайливо, або що його волосся було зачесане занадто вправно. Його чорні гетри були не застібнуті, його черевики зяяли, наче дві печери, на килимі біля каміна. Доктор Стронг звернув на мене свої безбарвні очі, які нагадали мені давно забуту сліпу шкапу, що блукала серед могил на кладовищі в Блендерстоні. Він сказав, що йому приємно мене бачити, і простяг мені свою руку, з якою я зовсім не знав, що робити, бо вона нічого не робила сама.

Неподалік від доктора сиділа за рукоділлям молода гарненька леді; він назвав її Енні, і я гадав, що то його донька. Вона швидко підвелась і, весело ставши навколішки, почала взувати черевики на ноги доктора Стронга і застібати його гетри. Коли вона закінчила, ми всі пішли до класної кімнати. Там я був дуже здивований, коли містер Вікфілд, бажаючи їй доброго ранку, назвав її «місіс Стронг». Я ніяк не міг зрозуміти, чи була вона дружиною докторового сина, чи дружиною самого доктора. Але доктор Стронг сам несвідомо роз'яснив мені справжній стан речей.

— Між іншим, Вікфілде, — сказав він, зупинившись в коридорі і поклавши руку мені на плече, — ви ще не знайшли слушного забезпечення для кузена моєї дружини?

— Ні, — відказав містер Вікфілд. — Ні! Ще ні!

— Я хотів би, щоб це було зроблено так швидко, як тільки можливо, Вікфілде, — сказав доктор Стронг, — бо Джек Мелдон не має ні грошей, ані діла, а з цих двох поганих речей часто випливають ще гірші. Ось що каже доктор Вотс, — додав він, поглядаючи на мене й похитуючи головою: — «Сатана зав­жди знаходить якусь злу справу для незайнятих рук».

— А знаєте, докторе, — відказав містер Вікфілд, — коли б доктор Вотс знав людство, то він так само доречно міг би написати: «Сатана зав­жди знаходить якусь злу справу для зайнятих рук теж». Запевняю вас, що зайняті люди доклали немало зусиль до злого в цьому світі. А що ж інше робили впродовж останніх двох сторіч ті люди, які найбільше були зайняті здобуванням грошей і влади? Хіба ж не зле робили вони?

— Гадаю, що Джек Мелдон ніколи не займеться ні здобуванням грошей, ні здобуванням влади, — сказав доктор Стронг, замріяно потираючи підборіддя.

— Мабуть, ні, — погодився містер Вікфілд, — ви змушуєте мене повернутися до цього питання, прошу вибачення за відступ. Ні, я досі не спромігся знайти слушне заняття для містера Джека Мелдона. Здається мені, — вів він далі, вагаючись, — я розумію вашу мету, а тому це робить справу трохи складною.

— Моя мета, — відповів доктор Стронг, — знайти належне місце для кузена й товариша дитячих років моєї Енні.

— Так, я знаю! — сказав містер Вікфілд. — На батьківщині чи за кордоном.

— Авжеж! — відповів доктор, явно здивований, чому це містер Вікфілд зробив такий наголос на останніх словах. — На батьківщині або за кордоном.

— Це ваш власний вислів, ви знаєте, — сказав містер Вікфілд, — або за кордоном!

— Безперечно, — відповів доктор. — Безперечно! Тут чи там.

— Тут чи там? Хіба ж ви не зробили вибір? — спитав містер Вікфілд.

— Ні, — відповів доктор.

— Ні? — здивувався юрист.

— Аж ніяк!

— Хіба немає у вас жодних підстав хотіти, — наполягав містер Вікфілд, — щоб він поїхав за кордон, а не лишився на батьківщині?

— Ні, — відказав доктор.

— Я зобов'язаний вірити вам, і, звичайно, я вірю вам, — сказав містер Вікфілд. — Справа моя була б значно легшою, якби я знав це раніше. Але визнаю, що в мене було інше враження.

Доктор Стронг кинув на нього здивований і розгублений погляд, але майже відразу посміхнувся, чим добре мене підбадьорив. Його посмішка була така любязна і мила, така проста, як і його поведінка в цілому, коли зникав лід вченості; його простодушність подобалася мені і сприяла добрим сподіванням для такого юного школяра, як я. Повторюючи «ні», «аж ніяк» та інші подібні короткі речення, доктор Стронг пошкандибав попереду нас непевними, химерними кроками; ми пішли за ним. Я помітив, що містер Вікфілд гнівався і похитував головою, не зважаючи на мене.

Класна кімната була досить великою залою у найспокійнішій частині будинку, фасадом виходила вона на півдюжини величних урн. З вікон відкривався чудовий краєвид старого відокремленого саду, що належав докторові, де на південній стіні достигали під сонячним промінням персики. На моріжку під вікном росли два високих алое в двох горщиках; їхнє широке листя, яке, здавалося, було зроблено з фарбованого олова, назавжди стало для мене символом тиші й спокою. Хлопців зо двадцять п'ять ретельно сиділи за своїми книжками; коли ми ввійшли, вони привітали доктора з добрим ранком і вже не сідали, побачивши містера Вікфілда та мене.

— Це новий учень, юні джентльмени, — сказав доктор, — Тротвуд Копперфілд.

Якийсь Адамс, староста класу, вийшов з-за свого місця й привітався зі мною. У своїй білій краватці й сюртуку він дуже скидався на молодого пастора, хоч його розкуті манери явно належали веселому джентльменові. Містер Адамс познайомив мене з учителями і показав призначене для мене місце в класі так люб'язно, що я міг би зовсім заспокоїтись, якби тільки міг взагалі.

Але я вже так давно забув товариство добре вихованих дітей, так давно не бачив своїх однолітків, крім Міка Вокера та Розсипчастої Картоплини, що спочатку мені було дуже ніяково. Ще дитиною встиг я пройти через такі випробування, що всі ці хлопці разом і наполовину не були настільки досвідчені, як я: мені здалося, що я майже обдурюю їх усіх, входячи в їхнє коло як звичайний новак. З другого боку, довге чи короткочасне перебування в конторі Мердстона і Грінбі змусило мене забути всякі ігри та вправи, тому серед своїх нових товаришів я міг виявитися цілковитим невігласом у найзвичайніших речах. Уся наука вивітрилася з моєї голови серед турбот важкого життя, і тепер на іспитах виявилося, що я не знаю нічого. Отже, мене посадили за ту парту, де мав сидіти останній учень. Але більше, ніж брак освіти й знання хлоп'ячих розваг, непокоїло мене інше: я відчував, що мій досвід у важких і темних сферах життя віддаляє мене від нового товариства більше, ніж моя неосвіченість. Я запитував себе: що подумали б вони, коли б довідалися про моє добре знайомство з лондонською борговою тюрмою? Чи не залишилося на мені якихось ознак, що могли б наперекір моєму бажанню відкрити мої тісні зв'язки з родиною Мікоуберів — усі ці застави, продажі, купівлі та вечері в тавернах. А може, хтось з цих хлопчиків бачив на власні очі, як я, брудний і обірваний, вештався вулицями Кентербері? Що, коли тепер він упізнає в мені колишнього волоцюгу? Що скажуть усі ці молоді люди, які не знають ліку своїм грошам, коли довідаються, як я старанно лічив півпенси, купуючи собі ковбасу з пивом чи шматок пудинга? Яке враження справить на них, таких далеких від всіх таємниць лондонського життя і лондонських вулиць, коли їм стане відомо, що я, на превеликий сором свій, добре знався на найнижчих галузях цього життя. Усі ці думки одна за одною швидко промайнули в моїй голові в цей перший день мого перебування в навчальному закладі доктора Стронга; я боявся викрити себе своїм виглядом чи необережним жестом, і коли до мене підходив хтось із моїх нових шкільних товаришів, я мимоволі відчував тремтіння в усьому тілі. Щойно закінчилися години навчання, я стрімголов вибіг із зали, боячись скомпрометувати себе в очах школи якоюсь незграбною відповіддю на дружній привіт чи запитання.

Але старий будинок містера Вікфілда цілюще вплинув на мене, коли я підійшов до ґанку зі своїми шкільними книжками під пахвою. Постукавши у двері, я відчув, що турботи мої помалу зникають. Пробираючись нагору до своєї затишної кімнати, я відчув, як важка тінь сходів спадає на мої тривожні сумніви й закриває моє колишнє життя. У кімнаті своїй просидів я, зубрячи уроки, до обіднього часу (класи в школі зазвичай закінчувалися ще о третій годині). Заходячи до їдальні, я був сповнений надії, що можу стати задовільнішим учнем.

Агнес сиділа у вітальні, чекаючи на свого батька, що його якийсь відвідувач ще затримував у конторі. Вона зустріла мене приємною посмішкою і спитала, як подобається мені школа. Я відповів, що школа подобається мені дуже, але першого разу, сказав я, мені трохи ніяково було за нових обставин.

— А ось ви ніколи не вчилися в школі? — спитав я. — Адже ж так?

— Та як же! Я вчуся щодня!

— Але ж ви вчитеся тут, удома.

— Тато не міг би відпустити мене, — відповіла вона, усміхаючись і похитуючи головою, — його господиня, ви ж знаєте, зав­жди повинна бути вдома.

— Він дуже любить вас, я певний, — зазначив я.

Вона відповіла «так» і пішла до дверей послухати, чи не йде батько, щоб зустріти його на сходах. Але містер Вікфілд ще сидів у конторі, і дочка його повернулася.

— Моя мати померла в день мого народження, — сумно сказала Агнес. — Я знаю її тільки з того портрета, що його ви розглядали вчора. Чи ви здогадалися, чий це портрет?

Я відповів, що здогадався, бо сама вона дуже схожа на цей портрет.

— І тато теж так каже, — відповіла Агнес, радіючи моїй відповіді. — Тсс! Оце тато йде.

Мирне, світле обличчя її засяяло радістю, коли вона вийшла зустріти його, і вони повернулися пліч-о-пліч. Він щиро привітав мене й сказав, що я, безперечно, буду щасливий під керівництвом доктора Стронга, який, за його словами, був одним з найблагородніших людей у світі.

— Можуть трапитися такі люди, — я не думаю, щоб такі знайшлись, — які зловживатимуть його доброзичливістю, — сказав містер Вікфілд. — Ніколи не будьте таким, Тротвуде! Чоловік цей не має ніяких підозр ні до кого; не знаю, чи це добра якість, чи погана, але, в усякому разі, на це треба зважати завжди, коли маєте справу з доктором.

Говорив він це з якимсь незадоволеним і втомленим виглядом. Але я не встиг як слід поміркувати над цим питанням, бо саме тоді нас запросили обідати, ми зійшли до їдальні й посідали на свої місця.

Ледве встигли ми сісти, як Урія Гіп просунув у двері свою руду голову та кощаву руку і проказав:

— Тут містер Мелдон просить вас на кілька слів, сер.

— Але я щойно закінчив розмову з містером Мелдоном, — відповів господар.

— Так, сер, — підтвердив Урія. — Але містер Мелдон повернувся і просить вас на кілька слів.

Тримаючи двері розчиненими, Урія глянув на мене, глянув на Агнес, глянув на страви, глянув на тарілки, глянув на все, що стояло в кімнаті, — але здавалося, ніби він не дивиться ні на що. Увесь час удавав він, ніби не відводить своїх червоних очей від господаря.

— Прошу пробачення. Я хочу лише сказати, — пролунав якийсь голос позаду Урії, й Урія відразу зник, поступаючись місцем промовцеві, — благаю пробачити мені це вторгнення... хочу лише сказати, що вибору все одно вже нема, то що скоріше я поїду за кордон, то краще. Моя кузина Енні говорила якось, коли ми розмовляли про це, що вона краще воліла б бачити своїх друзів біля себе, а не відсилати їх у вигнання, а старий доктор...

— Ви говорите про доктора Стронга, — суворо урвав його мову містер Вікфілд.

— Звичайно, про доктора Стронга, — відповів інший. — Я називаю його старим доктором; це все одно, ви ж знаєте.

— Я цього не знаю, — відказав містер Вікфілд.

— Гаразд, хай буде доктор Стронг, — погодився молодий чоловік. — Доктор Стронг, здається мені, був тієї ж думки. Але з ваших слів і вчинків я можу зрозуміти, що він змінив свою думку, а тому нічого не лишається сказати, крім одного: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Тому я й вирішив повернутись і сказати: що скоріше я заберуся звідси, то краще. Коли треба пірнути у воду, то нема чого баритися на березі.

— Запевняю вас, містере Мелдон, що вам недовго доведеться баритися, — сказав містер Вікфілд.

— Дякую. Дуже вдячний вам. Я не хочу дивитися дарованому коневі в зуби, це неввічливо! Інакше-бо, смію сказати, моя кузина Енні могла б легко влаштувати це на свій розсуд. Гадаю, що Енні треба було б тільки сказати старому докторові.

— Ви маєте на думці, що місіс Стронг могла б тільки сказати своєму чоловікові... Чи так я вас розумію? — спитав містер Вікфілд.

— Саме так, — відказав молодий чоловік, — треба було б тільки сказати, що вона хоче, аби це та інше було зроблено так і так; і воно було б так і так, безперечно!

— А чому це безперечно, містере Мелдон? — спитав містер Вікфілд, спокійно поїдаючи обід.

— А тому, що Енні — чарівна юна дівчина, а старий доктор… тобто, доктор Стронг — у жодному разі не чарівний юний хлопець, — пояснив містер Мелдон, сміючись. — Я не хочу нікого ображати, містере Вікфілд. Я маю тільки на думці, що, мабуть, певна компенсація є цілком природною в такому шлюбі.

— Компенсація для леді, сер? — суворо спитав містер Вікфілд.

— Для леді, сер!

Містер Мелдон зайшовся сміхом. Але помітивши, що містер Вікфілд так само спокійно і байдуже продовжує обідати, і що нема ніякої надії змусити його ворухнути хоч одним м’язом обличчя, молодий чоловік додав:

— А проте я вже сказав, для чого повернувся, і ще раз прошу вибачити мені це вторгнення, тож я дозволю собі забратися геть. Звичайно, я коритимуся вашим вказівкам, зважаючи на те, що справа ця влаштовується тільки між вами і мною й невідома буде нікому, навіть докторові.

— Чи ви вже обідали? — спитав містер Вікфілд, показуючи рукою на стіл.

— Спасибі. Я збираюсь обідати, — сказав містер Мелдон, — з моєю кузиною Енні. Бувайте!

Містер Вікфілд не підвівся з місця і тільки очима задумливо простежив за молодим чоловіком. То був трохи худорлявий джентльмен з гарним обличчям і швидкою мовою — очевидно, впевнений і сміливий. Отак уперше побачив я містера Джека Мелдона, хоч і не сподівався зустрітися з ним так швидко, коли цього ранку чув у доктора розмову про нього.

Пообідавши, ми повернулися до горішньої вітальні, і там знову, з усіма подробицями, повторилося те, що й вчора. Агнес поставила бокали й графини в тому самому кутку, а містер Вікфілд сів випити — і випив чимало. Агнес грала для нього на фортепіано, сиділа біля батька, працювала й розмовляла, зіграла кілька партій у доміно зі мною. Далі вона приготувала чай, а потім, коли я приніс свої книжки, зазирнула до них, при чому я побачив, що вона озброєна чималими знаннями, хоч і вдає, ніби нічого не знає. Вона допомогла мені вчити уроки. Пишучи ці слова, бачу я її в усій спокійній красі й чую її чудовий ніжний голос. Благодійний вплив її на мої почуття і думки починається для мене з цього самого дня. Я люблю маленьку Ем’лі і я не люблю Агнес, — ні, це зовсім інше почуття, — але я знаю, що лагідність, мир та істина перебувають скрізь, де є Агнес. І м’яке світло віконної картини в церкві, що її я бачив давно, зав­жди осяває цю дівчину і мене, й усе, що навколо неї.

Настав час лягати спати, вона залишила нас самих, я подав руку містерові Вікфілду, збираючись теж іти. Але він зупинив мене й сказав:

— Чи хочете ви залишитися з нами, Тротвуде, або ж перейти в якесь інше місце?

— Залишитися тут, — поспішно відповів я.

— Ви певні, що вам так хочеться?

— Якщо ви нічого не маєте проти! Якщо це можливо!

— Але ж ми тут живемо нудним життям, хлопче, ось чого я боюся, — сказав він.

— Мені тут не нудніше жити, ніж Агнес, сер. Зовсім не нудно!

— Ніж Агнес, — повторив він, поволі підходячи до каміна й спираючись на нього, — ніж Агнес!

Він пив так багато вина цього вечора, що очі його зовсім налилися кров’ю — так принаймні мені здалося. Я помітив це, коли він ще сидів у кутку за круглим столиком. Але тепер зовсім не було видно очей містера Вікфілда, бо він затулив їх рукою.

— Хотів би я знати, — бурмотів він, — чи не набрид я своїй Агнес. Мені ніколи не нудно з нею! Але це зовсім інша річ, зовсім інша річ!

Він говорив сам собі, не звертаючись до мене. Тому я сидів тихо і не втручався.

— Нудний старий будинок, — вів він далі, — і нудне одноманітне життя. Але я не можу жити без неї. Я не можу жити без неї! Іноді приходить до мене, мов привид, думка, що я можу вмерти і залишити її, або що люба моя може вмерти і залишити мене... Цю думку можна потопити тільки в...

Він не закінчив речення, але, підійшовши нерівними кроками до столу, сів на своє колишнє місце, машинально взяв порожній графин, вихилив його і знову підійшов до каміна.

— Коли вже ці журливі думки гнітять мене, поки вона тут, то що станеться зі мною, коли її не буде, — сказав він. — Ні, ні, ні. Я не можу відважитися на розлуку.

Він знову сперся на дошку каміна і глибоко замислився. Я не знав, чи слід мені йти до спальні, чи почекати, поки вій спам'ятається. Нарешті містер Вікфілд схаменувся, обвів очима кімнату, і погляд його зупинився на мені.

— Залишайтеся з нами, Тротвуде, га? — сказав він своїм звичайним тоном, ніби відповідаючи на якесь моє запитання. — Я дуже радий. Ви будете добрим товаришем для нас обох. Це дуже добре, що ви залишитеся з нами. Це добре для мене, добре для Агнес, добре, мабуть, для всіх нас.

— І особливо для мене, сер, — сказав я. — Я дуже радий жити з вами.

— Оце чудовий хлопець! — відповів містер Вікфілд. — Поки вам не надокучить жити з нами, можете лишатися тут.

По цій мові він потиснув мені руку й плеснув мене по спині. Він сказав, що коли після відходу Агнес ввечері мені треба буде робити ще якісь уроки, або якщо мені заманеться почитати книжку для розваги, я завжди можу заходити до його кабінету. Він сподівався, що ми не заважатимемо один одному. Я подякував йому за це і, взявши книжку, пішов слідом за ним, щоб упродовж півгодини скористатися з його дозволу.

Але побачивши світло в маленькій круглій конторі, я негайно відчув на собі вплив червоних очей Урії Гіпа і зачаровано скерував кроки в той бік. Урія сидів за невеличкою товстою книжкою і читав її з такою театральною увагою, що його вказівний палець переходив з одного рядка на інший, лишаючи по собі липкі сліди, немов слимак.

— Ви працюєте пізно вночі, Уріє? — спитав я.

— Так, мастере Копперфілд, — відповів Урія.

Я сів на протилежний стілець, щоб зручніше було розмовляти, і помітив тоді, що на обличчі Урії не було, очевидно, ніколи ніякої посмішки, замість неї він лише широко розтуляв рот і робив якісь суворі неприємні зморшки на обох своїх щоках.

— Я зараз не конторські справи роблю, мастере Копперфілд, — сказав Урія.

— А що ж тоді ви робите? — спитав я.

— Я вдосконалюю свої юридичні знання, мастере Копперфілд, — відповів Урія. — Тепер я вивчаю «Практичні настанови» Тідда. О, містер Тідд — великий письменник, мастере Копперфілд!

Після цього захопленого вигуку він знову заходився читати з тією самою напруженою увагою, забруднюючи рядки своїм вказівним пальцем. Високий стілець правив мені за спостережний пост. Я помітив, що тонкі ніздрі Урії мали якусь надзвичайну здатність звужуватись і розширюватися, ніби він моргав ними замість очей, які натомість ніколи не моргали.

— Гадаю, ви дуже вчений юрист? — спитав я після тривалої мовчанки.

— Хто? Я, мастере Копперфілд? — обізвався Урія. — О, ні! Я мізерна, вбога людина.

Тут я помітив, що мені недарма здавалося, ніби від рук Гіпа лишалися брудні сліди на папері. Він-бо заходився розтирати свої долоні, ніби висушуючи їх і гріючи. Я пригадав, що він і раніше потайки витирав їх хустиною.

— Я дуже добре знаю, що я — наймізерніша людина, — скромно вів далі Урія Гіп. — Хай інші йдуть своїм шляхом. Мати моя також дуже вбога людина. Ми живемо в убогому житлі, мастере Копперфілд, але ми вміємо бути вдячними. Колишня посада мого батька була мізерна й вбога. Він був могильником.

— Що він тепер робить? — спитав я.

— Він тепер на небесах, мастере Копперфілд, — відповів Урія Гіп. — Але ми вміємо бути вдячними. Ось, приміром, чи не повинен я дякувати долі, що мені пощастило служити у містера Вікфілда?

Я спитав його, як довго служить він у містера Вікфілда.

— Я служу тут уже чотири роки, мастере Копперфілд, — сказав Урія, закривши книгу після того, як дбайливо зробив відзначку на місці, де зупинився. — Я поступив сюди рівно за рік після смерті мого батька. Я маю дякувати своєму добродію. Містер Вікфілд дав мені змогу вивчити вітчизняні закони, і без його великодушного сприяння ми б нічого не могли зробити, бо мої й матері моєї кошти — дуже мізерні.

— Отже, вивчаючи вітчизняні закони, ви сподіваєтеся згодом стати адвокатом?

— З дозволу божого, мастере Копперфілд.

— Може статися, ви ввійдете в товариство з теперішнім вашим хазяїном, — сказав я, щоб зробити йому комплімент, — і тоді ця контора існуватиме під фірмою «Вікфілд і Гіп» чи ба навіть «Гіп, спадкоємець Вікфілда».

— О, ні, мастере Копперфілд, — заперечив Урія, хитаючи головою, — я занадто мізерний і вбогий для цього.

Справді, він нагадував різьблену голову на стовпі біля мого вікна, коли смиренно сидів, уп’явшись у мене очима, розтуливши рота так, що огидні зморшки прорізалися на обох його щоках.

— Містер Вікфілд — надзвичайна людина, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Поживіть з ним більше і ви пізнаєте його значно краще, ніж я можу розповісти словами.

Я відповів, що абсолютно певний цього. Проте, на жаль, я недовго знаю містера Вікфілда, хоч він — давній друг моєї бабусі.

— О, так, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Ваша бабуся — дуже мила леді, мастере Копперфілд!

Висловлюючи свій ентузіазм, Урія Гіп виробляв найогидніші гримаси, і цього разу увага моя була прикута лише до зміїних викривлянь його шиї; тому я не міг добре оцінити комплімент моїй бабусі.

— Дуже мила леді, мастере Копперфілд, — повторив Урія Гіп. — Вона, здається, дуже любить міс Агнес, мастере Копперфілд?

— Ви не помиляєтеся, — сміливо відповів я, хоча нічого не знав про взаємини бабусі з міс Агнес, хай бог мене простить!

— Сподіваюся, що ви теж любите її, мастере Копперфілд, — вів далі Урія. — Я певний цього!

— Її не можна не любити.

— О, спасибі, мастере Копперфілд, за це зауваження! Воно таки слушне. Хоч я дуже мізерний і вбогий, але знаю, що воно таки слушне! О, спасибі, мастере Копперфілд!

Переповнений почуттям, він швидко скочив зі стільця, на якому сидів, і почав лагодитися йти додому.

— Мама чекатиме на мене, — сказав він, добувши годинника з кишені, — і вона хвилюватиметься. Бо хоч ми дуже вбогі й смиренні, мастере Копперфілд, але ми любимо одне одного. Якби ви завітали до нас колись увечері й випили чашку чаю в нашій хатинці, то мати пишалася б вашим візитом так само, як і я.

Я відповів, що буду щасливий відвідати їх.

— Спасибі, мастере Копперфілд, — відказав Урія, ставлячи свою книжку на полицю. — Сподіваюся, ви житимете тут іще деякий час, мастере Копперфілд?

Я відповів, що маю намір жити в містера Вікфілда до закінчення школи.

— О, звичайно! — вигукнув Урія. — Слід гадати, що саме ви, мастере Копперфілд, станете компаньйоном у цій конторі!

Я запевнив, що зовсім не мав таких намірів, і що подібні плани стосовно мого майбутнього не розглядались; але, незважаючи на всі заперечення, Урія Гіп люб’язно повторював:

— О, так, мастере Копперфілд, у цьому вже немає ні найменших сумнівів! О, справді, мастере Копперфілд, це безперечно!

Нарешті він склав усі свої речі, і, збираючись вийти з контори, спитав, чи може він погасити світло. Щойно встиг я відповісти «так», як він миттю загасив світло. На прощання він потис мені руку, і в темряві мені здалося, ніби я відчув дотик мокрої риби на своїй долоні. Потім він ледве відчинив двері на вулицю і вислизнув з контори, залишивши мене навпомацки шукати дорогу до своєї кімнати. Зрештою я впав, перечепившись через його стілець. Саме тому, я гадаю, цілу ніч снився мені Урія Гіп. Приснилося мені, між іншим, ніби він повів будинок-барку містера Пеготті в піратську експедицію, піднявши на щоглі чорний прапор з написом «Практичні настанови Тідда», і під диявольським прапором віз він мене і маленьку Ем’лі до іспанських морів, щоб там потопити.

Турботи мої трохи розвіялися, коли наступного дня я прийшов до школи. На третій день мені стало ще краще, а згодом, тижнів за два, я цілком призвичаївся до докторської школи і почувався як удома в колі нових товаришів і друзів. Щоправда, я був незграбний у дитячих іграх і відставав у навчанні; але я сподівався, що звичка зробить мене спритнішим у першому, а тяжка праця — у другому. Отже, я заходився старанно працювати і здобув схвалення. За короткий час життя в конторі Мердстона майже зовсім зникло з моєї пам’яті, мені навіть здавалося іноді, що ніколи не було такого періоду в моєму житті. Тим часом теперішнє моє життя, здавалося мені, тривало вже довго.

Школа доктора Стронга була чудовим навчальним закладом. Вона так само відрізнялася від школи містера Крікля, як добро відрізняється від зла. Наукове й моральне виховання підпорядковано було тут суворій системі. Директор в усьому виявляв цілковиту довіру до своїх учнів і завжди підкреслював, що повністю покладається на їхнє сумління й природжене почуття честі. Учні в свою чергу виправдовували сподівання свого вчителя. Ми всі були твердо впевнені, що на нас покладається обов’язок загальними силами підтримувати честь і гідність закладу, в якому ми виховувалися. Ми любили школу, — я певно любив і кажу за інших, бо ніколи не зустрічав хлопців з протилежним ставленням, — пишалися нею і намагалися вчитись якнайкраще. Ми мали достатньо часу для ігор і багато свободи взагалі. Але зав­жди про нас добре говорили в місті, і ніхто з вихованців, скільки пригадую, не давав жодних підстав для скарг на доктора Стронга та його учнів.

Дехто зі старших учнів жили на повному утриманні в доктора, і від них я довідався про деякі подробиці його біографії. Доктор Стронг одружився тільки рік тому з гарною молодою леді, яку я побачив у нього в кабінеті. Одружився він з любові, бо прекрасна леді не мала за душею ні шилінга, і до того ж у неї була ціла купа бідних родичів (так розповідали наші хлопці), що готові були витягти останню копійчину в доктора Стронга. Завжди він був замріяний, і ця обставина, як мені розповіли, пояснювалася тим, що доктор Стронг увесь час відшукував грецькі корені. Через свою наївність і неосвіченість я спочатку вирішив, що тут ідеться про ботаніку, що доктор шукає коріння якихось рослин, і це збігалося з тим, що він зав­жди ходив, уп’явшись очима в землю. Лише згодом я зрозумів, що йдеться не про ботаніку, а про філологію. Доктор Стронг відшукував корені грецьких слів, бо мав намір скласти словник грецької мови. Адамс, перший учень у старшому класі, уславлений своїми блискучими успіхами в математиці, вирахував, коли буде завершена докторова праця при його темпах. За цими підрахунками виходило, що новий грецький словник буде закінчений через тисячу шістсот сорок років від останнього, шістдесят другого дня народження доктора.

При всьому цьому доктор був шкільним ідолом. Та як можна було не обожнювати цього найдобрішого з людей. Довірливість його була така, що він міг би зворушити навіть кам’яні серця урн на мурі. Коли гуляв він туди й сюди на зеленому моріжку перед будинком, граки й круки хитро дивилися на нього і всім своїм виглядом демонстрували, що вони краще розуміются на світських справах, ніж він. Коли будь-який волоцюга підходив досить близько до побитих черевиків доктора й розповідав йому якусь байку про своє нещастя, то цей волоцюга був забезпечений на наступні два дні. Всі вчителі й учні знали це, тому вважали своїм обов'язком гнати геть усіх волоцюг, щойно вони з’являлися біля двору. Доктор не підозрював цього, хоча частенько траплялося, що така церемонія відбувалася за кілька кроків від нього. За межами своєї науки він був беззахисний, мов вівця, і кожен негідник міг безкарно стригти його. Він ладен був віддати свої останні гетри. І справді, в школі щодо цього гуляли смішні чутки, хто їх розповів — не знаю, але я ніколи не мав сумнівів у їх реальності. Одного зимового ранку доктор Стронг віддав свої гетри якійсь жебрачці, що вчинила величезний скандал на сусідніх вулицях, тягаючи від дверей до дверей гарненьке немовля, загорнуте в ці гетри. Гетри були впізнані відразу всіма, їх-бо вся округа знала не гірше, ніж собор. Легенда додавала, що не впізнав їх тільки сам доктор Стронг. Коли за деякий час гетри виставлені були у вікні одної підозрілої корчми, де їх виміняли на пляшку джину, доктор, проходячи повз цю вітрину, захопився ними, розхвалював їхній цікавий візерунок і стверджував, що вони кращі за його.

Приємно було бачити доктора з його гарненькою молодою дружиною. Він пестив її, як батько. Часто гуляли вони в саду, де росли персики, і нерідко спостерігав я їх у кабінеті чи вітальні. Місіс Стронг, очевидно, піклувалася про свого чоловіка і любила його дуже ніжно, хоча ніколи не помічав я, щоб вона приймала занадто жваву участь у роботі над його словником. Важкі уривки з цього твору доктор носив у своїх кишенях чи в підкладці капелюха і завжди пояснював своїй дружині суть відшуканих коренів, коли вони гуляли разом.

Місіс Стронг подобалася мені з багатьох причин: по-перше, вона полюбила мене з того самого ранку, як я вперше побачив її в кабінеті доктора Стронга; по-друге, вона брала жваву участь у моїх справах; по-третє, вона дуже любила Агнес і майже щодня приходила до нашого дому. Була якась цікава скутість між нею і містером Вікфілдом, що ніколи не минала, — мені здавалося, що молода жінка боїться його. Заходячи до нас увечері, вона зав­жди уникала його пропозицій провести її додому й бігла зі мною. І частенько, коли ми весело бігли вдвох через двір собору, не сподіваючись зустріти нікого, ми зустрічали містера Джека Мелдона, який зав­жди дивувався, побачивши нас.

Мати місіс Стронг була леді, яка викликала велику повагу в мені. Звали її місіс Марклгем, але наші хлопці звали її «Старим Солдатом», бо вигляд у неї був генеральський, і вона вміло скеровувала могутні сили родичів проти доктора. То була маленька гостроока жінка. До урочистого вбрання вона зав­жди надягала незмінний капелюх, прикрашений кількома штучними квітами та двома штучними метеликами, які мали б пурхати над квітами. Ходила чутка у нашій школі, що капелюшок цей вивезений із Франції і міг бути зроблений тільки в майстернях тієї вибагливої нації. Я не певний цього, але знаю тільки, що з'являвся цей капелюшок на кожному вечорі, на якому з'являлася сама місіс Марклгем. Метелики весь час тремтіли, і здавалося мені, наче вони висмоктують кошти доктора Стронга, немов ті працьовиті бджоли.

Я спостерігав Старого Солдата — не вважайте, що я кажу так через неповагу — за цією справою однієї ночі, яку я запам'ятав з багатьох причин. У доктора зібралася невеличка компанія з нагоди від’їзду містера Джека Мелдона до Індії — він їхав туди служити кадетом чи ще кимсь подібним; містер Вікфілд нарешті влаштував справу. Від’їзд містера Мелдона збігся з днем народження доктора. Тому в нас був вільний день: вранці ми піднесли йому подарунки, перший учень виголосив промову на його честь, і ми гукали йому «ура», аж доки не охрипли, а він не пролив сльози. А потім, увечері, ми з містером Вікфілдом і Агнес пішли до нього випити чаю.

Містер Джек Мелдон прийшов туди раніше за нас. Місіс Стронг, одягнута в біле вбрання зі стрічками вишневого кольору, грала на піаніно, а коли ми увійшли, Мелдон схилився над нею, перегортаючи аркуші нот. Коли вона обернулася до нас, я помітив, що рум’янець не так яскраво вигравав у неї на щоках, як завжди; а все ж таки вигляд у неї був дуже гарний, напрочуд гарний.

— Я забула, докторе, — сказала мати місіс Стронг, коли ми посідали, — привітати вас із цим днем; хоч ви знаєте, що це не порожні привітання. Дозвольте мені побажати вам безліч щасливих років!

— Дякую, мем, — відповів доктор.

— Безліч, безліч, безліч щасливих років! — повторила Старий Солдат. — Не тільки заради вас, але й заради Енні та Джона Мелдона, та багатьох інших людей. Здається мені, ніби лише вчора, Джоне, були ви маленьким хлопчиком, на голову нижчим за мастера Копперфілда, і по-дитячому фліртували з Енні за кущами в нашому садку.

— Моя люба мамо, — сказала місіс Стронг, — не згадуйте про це тепер.

— Енні, не будь дурною, — відказала їй мати. — Якщо ти червонієш, слухаючи подібні речі тепер, коли ти — стара одружена жінка, то коли ж ти не червонітимеш, слухаючи таке?

— Стара? — вигукнув містер Джек Мелдон. — Енні? Отакої!

— Так, Джоне, — відказала Солдат. — Дійсно, стара заміжня жінка. Хоч не стара роками, — бо чи чули ви, щоб я колись казала, або чи чув хтось, щоб я колись казала, що дівчина двадцяти років стара роками? — але ваша кузина — дружина доктора, а тому я вже сказала, яка вона. Це добре для вас, Джоне, що ваша кузина стала дружиною доктора. Ви знайшли в ньому впливого й доброго друга, який буде ще добрішим, насмілюся пророкувати, якщо ви заслужите. Я позбавлена фальшивої пихи. Я ніколи не вагаюся відверто визнати, що в нашій родині є кілька членів, які потребують друга. Ви самі були таким, доки вплив вашої кузини не допоміг вам.

Щиросердий доктор замахав рукою, щоб урятувати містера Джека Мелдона від подібних нагадувань. Але місіс Марклгем пересіла ближче до доктора і, поклавши йому віяло на рукав, вела далі:

— Ні, справді, мій любий докторе, ви мусите пробачити мені, якщо я занадто наполягаю на цьому, бо почуття переповнюють мене. Я це зву справді моєю манією. Ви — наш добрий геній! Ви справді добродійник, ви ж знаєте!

— Дурниці, дурниці, — казав доктор.

— Ні, ні, перепрошую, — наполягала Старий Солдат. — Тут нема нікого зі сторонніх, крім нашого любого й вірного друга містера Вікфілда, і я не можу згодитися на відступ. Якщо ви заперечуватимете мені, то я скористаюся з привілею тещі й дорікатиму вам. Я говорю цілком чесно й відверто. Кажу я лише те, що казала, коли ви вперше вразили мене несподіванкою (пригадуєте, яка здивована я була?), попросивши руки Енні. Не те, щоб у самому сватанні було щось надзвичайне, — смішно було б казати це, — але ж ви були знайомі з її бідолашним батьком, знали її, коли їй було тільки шість місяців, і я ніколи не думала про вас, як про її можливого чоловіка, чи взагалі, як про нареченого, — тільки це, знаєте.

— Так, так, — усміхаючись відповів доктор. — Не зважайте на це.

— Але я зважаю, — відказала Старий Солдат, притуливши віяло до докторових губ. — Я дуже зважаю на це! Я нагадую про ці речі, щоб мені могли заперечити, якщо я помиляюсь. Гаразд. Тоді я поговорила з Енні і розповіла їй, що трапилось. Я сказала: «Люба моя, доктор Стронг щойно був тут і зробив тобі через мене чудову пропозицію!» Чи я тиснула на неї хоч трохи? Ні. Я сказала: «А тепер, Енні, негайно скажи мені правду: чи твоє серце вільне?» «Мамо, — сказала вона, плачучи, — я ще зовсім юна, — і це було цілковитою правдою, — і я навряд чи знаю, чи є в мене взагалі серце!» «Тоді, люба моя, — сказала я, — будь певна, що воно вільне! В усякому разі, любове моя, — сказала я, — доктор Стронг дуже схвильований, і йому треба дати відповідь. Не можна його тримати в теперішньому стані непевності». «Мамо, — промовила Енні, все ще плачучи, — чи він буде нещасний без мене? Якщо так, то я шаную і поважаю його і, мабуть, згоджуся піти за нього». Отже, все було вирішено. І лише тоді і не раніше сказала я Енні: «Енні, доктор Стронг буде не тільки твоїм чоловіком, але він заступить місце твого померлого батька: він стане головою нашої родини, він втілюватиме мудрість і становище, і, можу сказати, навіть кошти нашої родин; він буде, коротше кажучи, нашим благодійником». Тоді я вжила це слово і сьогодні знову вживаю його. Якщо є в мене якась хороша риса, то це постійність.

Впродовж усієї цієї промови донька сиділа мовчки й нерухомо, уп’явши очі в підлогу; її кузен стояв біля неї і теж дивився в підлогу. Дуже м’яко, тремтливим голосом проказала вона:

— Сподіваюся, мамо, ви закінчили?

— Ні, моя люба Енні, — відказала Старий Солдат, — я не зовсім закінчила. Якщо ти запитуєш мене, любове моя, то я відповідаю, що я не закінчила! Я мушу поскаржитися, що ти справді трохи прохолодна до своєї власної сім’ї. Але тобі скаржитися — марна річ, а тому я поскаржуся твоєму чоловікові. Подивіться, мій любий докторе, на вашу дурненьку дружину!

Просто і ласкаво усміхаючись, доктор обернувся до неї, а вона ще нижче опустила голову. Я помітив, що містер Вікфілд не відривав від неї очей.

— Коли якось сказала я цій неслухняній дівчинці, — вела далі її мати, грайливо похитуючи головою й віялом, — що є певні сімейні обставини, про які вона могла б розповісти вам, — про які вона, гадаю, зобов’язана розповісти — вона відповіла, що розповісти про це означає просити допомоги; а ви занадто шляхетні, просити вас означає одержати, тому вона не схотіла.

— Енні, люба моя, — сказав доктор, — ти це даремно. Ти позбавила мене задоволення!

— Майже ці самі слова сказала я їй! — вигукнула шановна мати. — Іншим разом, мій любий докторе, я сама вам про це розповім.

— Я буду щасливий, якщо ви це зробите, — відповів доктор.

— Треба мені це зробити?

— Безперечно!

— Гаразд, тоді я це зроблю, — сказала Старий Солдат. — Домовилися! — вона кілька разів ляснула по докторовій руці віялом (яке сперше поцілувала) і переможно повернулася на своє попереднє місце.

Увійшли ще гості, серед них — два вчителі й наш перший учень Адамс; розмова стала загальною. Звичайно, всі почали говорити про містера Джека Мелдона, про його подорож, про країну, до якої він їде, про його різноманітні плани та перспективи. Він мав цієї ночі після вечері вирушити в поштовій кареті до Гревсенда; там стояв корабель, на якому він мав відпливти з Англії. Він буде відсутній — якщо не завітає додому у відпустку чи за станом здоров’я — не знаю вже скільки років. Пригадую, ми всі вирішили, що про Індію розповідають багато хибних речей, і що в цій країні нема нічого поганого, крім одного-двох тигрів та легенької спеки вдень. Щодо мене, то я вважав містера Джека Мелдона за новітнього Синдбада-мореплавця і уявляв собі, як він заприятелює з усіма раджами на сході, сидітиме під паланкінами, палитиме тютюн з кручених золотих люльок — коли б розкрутити ці люльки, то простяглися б вони на милю завдовжки.

Місіс Стронг співала дуже добре; я це знав, бо частенько слухав, як наспівує вона сама собі. Та чи то боялася вона співати перед публікою, чи була не в голосі цього вечора, але ясно було, що вона зовсім не спроможна співати. Вона спробувала виконати дует зі своїм кузеном Мелдоном, але не спромоглася навіть почати; потім спробувала проспівати сама, почала непогано, але раптом голос її завмер, і вона безпорадно поклала руки на клавіші. Добрий доктор зазначив, що вона нервує, і запропонував зіграти всім у карти; щоправда, він на цьому розумівся не більше, ніж на грі на тромбоні. Але я помітив, що Старий Солдат негайно взяла його собі за партнера і насамперед наказала йому віддати все срібло з кишені.

Гра йшла весело, особливо завдяки нескінченним помилкам доктора Стронга, які він робив раз у раз, не зважаючи на роздратоване тремтіння метеликів. Місіс Стронг ухилилася від гри, посилаючись на нездоров’я, а її кузен Мелдон попросив пробачення, бо йому треба було ще дещо запакувати. Проте, впакувавшись, він повернувся й сів розмовляти на канапі зі своєю кузиною. Подеколи вона підходила подивитися в карти доктора і вказувала йому, як грати. Вона була дуже бліда, коли схилялася над ним, і здавалося мені, що пальці її тремтіли, коли вона вказувала на карти, але доктор радів її увазі і зовсім не зважав на це.

Та за вечерею ми вже були не такі веселі. Кожен начебто відчував, що розлука — жахлива річ, і що більше вона наближається, то жахливішою стає. Містер Джек Мелдон намагався бути дуже балакучим, але це йому не вдавалося, він лише погіршував стан речей. Не могла поліпшити ситуації й Старий Солдат, яка безнастанно пригадувала епізоди з юності містера Джека Мелдона.

А от доктор, який, безперечно, відчував, що робить усіх щасливими, був дуже задоволений і певний, що всі ми плаваємо на хвилях блаженства.

— Енні, люба моя, — сказав він, глянувши на годинник і наповнивши бокал, — надходить час від’їзду вашого кузена, і ми не повинні затримувати його, бо час і приплив не чекають ні на кого. Містере Джек Мелдон, перед вами довга подорож і незнайома країна, але багато чоловіків випробували обидві ці речі, і багато ще випробують. Вітри, які надиматимуть ваші вітрила, привели тисячі й тисячі людей до щастя, вони привели тисячі й тисячі людей щасливо назад!

— Це бентежить, — сказала місіс Марклгем, — з якого погляду на це не дивитися, але бентежно бачити гарного молодого чоловіка, знайомого з дитинства, коли він від’їздить на інший край світу, залишає всіх своїх знайомих і не знає, що чекає на нього попереду. Молодий чоловік справді зав­жди заслуговує на постійну підтримку й опіку, — шановна пані глянула на доктора, — якщо він робить таку жертву.

— Час швидко йтиме для вас, містере Джек Мелдон, — вів далі доктор, — швидко йтиме він для всіх. Дехто з нас навряд чи може сподіватися привітати вас при поверненні. Лишається тільки надіятися на це, як я і роблю. Я не докучатиму вам добрими порадами. Ви впродовж довгого часу мали перед собою хороший приклад в особі вашої кузини Енні. Наслідуйте її добрі якості, як тільки можете!

Місіс Марклгем потрусила віялом і головою.

— Прощавайте, містере Джек, — сказав доктор, підводячись; і ми всі підвелися слідом за ним. — Бажаю вам щасливої подорожі, блискучої кар’єри за кордоном і радісного повернення додому!

Ми всі випили за це, всі потиснули руку містерові Джеку Мелдону. По цьому він поспішно попрощався з дамами, пішов до дверей і сів до карети під громовий випал вигуків наших хлопців, що з цією метою зібралися на моріжку. Поспішно займаючи своє місце в їхніх рядах, я опинився дуже близько від карети, коли вона від’їздила, й серед галасу і гамору побачив, як містер Джек Мелдон зі схвильованим обличчям проїздить з гуркотом повз нас, тримаючи в руці щось вишневого кольору.

Пролунав ще один залп на честь доктора, ще один — на честь докторової дружини, хлопці розсіялися, а я повернувся до докторового дому. Там усі гості скупчилися навколо господаря, пригадуючи, як містер Джек Мелдон від’їхав, як мужньо стерпів він розлуку тощо. У розпалі цих розмов місіс Марклгем скрикнула:

— Де Енні?

Енні там не було. Енні не відповідала на гукання. Всі ми юрбою вискочили з кімнати й побачили, що місіс Стронг лежить у залі на підлозі. Спочатку зчинилася велика тривога, але потім помітили, що вона тільки непритомна, і треба вжити звичайних заходів, щоб привести її до тями. Доктор поклав її голову собі на коліно, відгорнув кучері з її лоба й мовив, озираючись навкруги:

— Бідолашна Енні! Вона така чутлива. Розлука з давнім приятелем її дитинства, з улюбленим її кузеном спричинилася до цього. Ах! Який жаль! Я дуже сумую.

Розплющивши очі й побачивши, де вона, місіс Стронг підвелася та поклала голову на докторове плече, ніби ховаючи обличчя. Ми пішли до вітальні, залишивши Енні з доктором та її матір’ю. Але вона сказала, що їй тепер краще, і що вона хоче бути з нами. Тому вони ввели її, бліду й слабку, до нас і посадили на канапу.

— Енні, люба моя, — сказала їй мати, поправляючи вбрання. — Дивися! Ти загубила бант. Чи не буде хтось такий ласкавий розшукати стрічку, стрічку вишневого кольору.

Йшлося про одну зі стрічок, що їх місіс Стронг носила на корсажі. Всі ми заходилися шукати — я сам нишпорив у всіх закутках — але ніхто не міг знайти цю стрічку.

— Чи не пригадуєш, де ти її загубила, Енні? — спитала її мати. На блідих досі щоках Енні полум'ям спалахнув рум’янець, коли вона відповіла, що нещодавно бачила стрічку, але не варто шукати її.

А проте стрічку почали шукати знову і знову не знайшли. Вона благала не шукати більше, але розшуки тривали ще довго, аж доки Енні цілком не поліпшало, й гості зібралися додому.

Повільно йшли ми додому — містер Вікфілд, Агнес та я. Ми з Агнес милувалися місячним промінням, а містер Вікфілд майже не підводив очей від землі. Коли ми нарешті підійшли до дверей нашого будинку, Агнес помітила, що забула у Стронгів свій ридикюль. Радіючи прислужитися їй хоч чимсь, я побіг назад.

Я увійшов до їдальні, де забула Агнес свій ридикюль. Там було порожньо і темно. Але двері до докторового кабінету були розчинені, і там горіло світло, тому я пішов туди сказати, чого мені треба, й попросити свічку.

Доктор сидів у своєму кріслі біля каміна, а його юна дружина влаштувалася на маленькому стільці біля його ніг. Лагідно усміхаючись, доктор читав уголос якісь рукописні пояснення чи обґрунтування якоїсь теорії зі свого нескінченного словника, а вона дивилася на нього знизу вгору. Але ніколи раніше не бачив я в неї такого обличчя. Яке прекрасне воно було, яке бліде, яке зосереджене на чомусь далекому, яке сповнене диким, невимовним жахом перед невідомим. Очі були широко розкриті, її каштанове волосся спадало густими кучерями на плечі, на біле вбрання, що на ньому бракувало загубленої стрічки. Хоч я виразно пригадую її погляд, але не можу сказати, що висловлював він. Навіть тепер не можу, хоч і більше розумію. Покута, смиренність, сором, гордість, любов і вірність — я бачу всі почуття, і серед них бачу жах перед чимсь невідомим.

Мої кроки і мій голос змусили її підвестися. Я потурбував також і доктора, бо, коли повернувся зі свічкою, я побачив, як він по-батьківському пестить їй голову й говорить, що безсердно мучити її цим питанням, що краще піти їй спати.

Але вона поквапливо й наполегливо попросила дозволити їй лишитися тут. Вона невиразно бурмотіла, що цієї ночі хоче відчувати його довіру до неї. А коли вона провела мене поглядом до дверей і повернулася до нього, я побачив, як вона обхопила руками його коліно і з таким самим виразом дивилася на нього, поки він продовжував читати.

Все це дуже мене вразило, і я пригадав цей вечір згодом, коли минуло багато часу; а втім, мені ще доведеться розповісти про це.

XVII. Дехто з’являється

Від часу моєї втечі я ще не мав нагоди згадати в цій розповіді про Пеготті. Але, звичайно, я написав їй листа майже відразу після прибуття до Дувра, а потім, коли бабуся формально взяла мене під свою опіку, я написав ще другого, дуже довгого листа, в якому виклав усі подробиці мого життя. Вступивши до школи доктора Стронга, я написав своїй няньці знову, детально розповівши про свої щасливі умови та перспективи. З грошей, що їх мені подарував містер Дік, я загорнув у конверт півгінеї для відправлення поштою до Пеготті. Так сплатив я свій борг, і це була найбільша приємність для мене. Більшої втіхи я не мав би, витративши подаровані гроші. Тільки в тому листі наважився розповісти я їй про молодого чоловіка з віслюком.

На ці послання Пеготті відповідала з такою самою швидкістю, але не з такою ґрунтовністю, як клерк торговельної контори. Вона вичерпала всі свої розумові здібності, щоб належним чином зобразити почуття, які схвилювали її душу після звістки про мою втечу. Чотири сторінки невиразних і уривчастих речень, без початку і кінця — якщо не зважати на клякси — не спроможні були полегшити її стану. Ці клякси вражали мене більше, ніж дива ораторського мистецтва; вони-бо показували, що Пеготті зросила сльозами весь папір. Чого ж іще я мав бажати?

Проте я зрозумів без великих труднощів, що Пеготті все ще була налаштована проти моєї бабусі, і видно було з усього, що їй нелегко змінити свою думку стосовно цієї особи. «Дивно, — писала вона між іншим, — що ми ніколи нічого доброго не чули про міс Бетсі, а ось ви говорите, що виходить зовсім не те. Оце так наука». Пеготті, очевидно, побоювалась міс Бетсі, бо засвідчувала свою повагу в несміливих і нерішучих фразах. Вона переймалася також і щодо мене, вважаючи дуже ймовірною мою другу втечу з Дувра. Це видно було з того, як вона не раз натякала, що може забезпечити мені проїзд диліжансом до Ярмута.

Одна звістка в листі Пеготті змусила мене дуже засумувати. Нянька писала, що всі меблі в нашому старому будинку було продано з аукціону, що містер і міс Мердстон виїхали невідомо куди, а будинок продають або здають в оренду. Бог свідок, я не був прив'язаний до будинку, поки там залишалися Мердстони, але прикро було мені подумати, що давнє наше гніздо зовсім занедбане, що сад заріс травою і гниле листя рясно вкриває стежки. Я уявляв собі, як вітер тепер виє навколо стін нашого будинку, як дощові краплини дріботять у вікна, як місяць малює привидів на стінах спорожнілих кімнат. Ще раз згадав я про дві могили на кладовищі під деревом. І здалося мені, ніби будинок наш теж помер і зникло з землі все, пов’язане з пам’яттю моїх батьків.

Інших новин не було в листах Пеготті. Містер Баркіс був, за її словами, чудовий чоловік, хоч усе ще трохи бережливий; але в усіх нас є свої вади, а в Пеготті їх теж чимало (хоч я й досі не знаю, в чому вони полягали). Маленька спальня в будинку містера Баркіса зав­жди до моїх послуг, і він засвідчує свою глибоку повагу до мене. Містер Пеготті здоровий, а місіс Геммідж усе ще сумує, а маленька Ем’лі не передає мені поцілунку, але каже, що Пеготті може сама мені його передати, якщо схоче.

Усі ці новини, як і слід було, я передавав своїй бабусі, вважаючи тільки за потрібне мовчати про маленьку Ем’лі; до неї ж бо, як я розумів, бабуся ніяк не могла мати дружніх почуттів. У перші місяці мого перебування в школі доктора Стронга міс Бетсі частенько приїздила до Кентербері і майже зав­жди несподівано, мавши намір, як я гадаю, спіймати мене на гарячому. Але, на щастя, вона зав­жди знаходила мене за книжками і завжди чула про мене тільки найкраще. Всі казали їй, що я швидко посуваюся вперед у школі. Тому раптові візити моєї бабусі незабаром припинились. Я бачився з нею тільки по суботах, один чи два рази на місяць, коли дозволяли мені їздити до Дувра. Містер Дік щодругої середи приїздив до мене в поштовому диліжансі, який зупинявся біля нашого будинку рівно о дванадцятій годині дня, і гостював у нас до наступного ранку.

В усіх цих випадках він незмінно привозив із собою шкіряний портфель з письмовими матеріалами, потрібними для продовження його мемуарів. Він зауважував, що час роботи над документом вже спливає, і він має передавати його до друку.

Містер Дік особливо любив імбирні пряники. Щоб зробити його візити ще приємнішими, бабуся вповноважила мене відкрити для нього кредит у кондитерській; щоправда, хазяїн крамниці заздалегідь дістав від міс Бетсі вказівки не збільшувати ні в якому разі цей кредит понад один шилінг на добу. Ця обставина, а також всі відправлені до бабусі рахунки трактирника, в якого містер Дік зупинявся на ночівлю, змусили мене припустити, що йому дозволяли тільки дзеленчати своїми грошима, а не витрачати їх. Подальші дослідження показали, що це було справді так, чи принаймні мала місце згода з бабусею, за якою містер Дік зобов’язаний був звітувати про витрату кожного пенні. Він усіляко намагався догодити міс Бетсі, зав­жди був занадто далекий від думки обдурити її хоч з якого приводу. Такий стан речей рятував його від усіх марних витрат, і містер Дік, взявши з мене обіцянку зберігати цю таємницю, розповідав мені тисячу разів, що як у цьому, так і в усьому іншому, бабуся моя була найрозумнішою жінкою в світі. Ці слова він зав­жди супроводжував таємничими жестами і вимовляв не інакше, як пошепки.

— Тротвуде, — таємниче сказав мені одної середи містер Дік, — що це за чоловік, який ховається біля нашого будинку й лякає її?

— Лякає мою бабусю, сер?

Містер Дік кивнув головою:

— Я гадав, що ніщо не може налякати її, бо вона... — тут він почав шепотіти, — майте на увазі, вона — наймудріша й найдивовижніша з жінок!

Мовивши це, він відступив назад, щоб побачити, який ефект справив на мене його опис.

— Уперше він прийшов, — знову заговорив містер Дік, — стривайте... тисяча шістсот сорок дев’ятий рік — дата страти короля Карла. Здається, ви казали про тисяча шістсот сорок дев’ятий рік?

— Так, сер!

— Не знаю, як це може бути, — промовив містер Дік, дуже збентежено похитуючи головою. — Не думаю, щоб я був такий старий!

— То був рік, коли той чоловік з’явився вперше, сер? — спитав я.

— Отож, — сказав містер Дік, — не можу зрозуміти, як воно могло бути в той рік, Тротвуде! Ви взяли цю дату з історії?

— Так, сер!

— Гадаю, що історія ніколи не бреше, чи, може, бреше? — спитав містер Дік з певною надією.

— Та що ви, ні, сер! — якнайрішучіше відповів я. Я був ще молодий і щиро так вважав.

— Не можу скласти докупи, — містер Дік знову похитав головою. — Тут щось десь негаразд. Так чи так, але невдовзі після того, як помилково переклали деякі турботи з голови короля Карла в мою, цей чоловік прийшов уперше. Я гуляв з міс Тротвуд після чаю, коли щойно стемніло, і тоді він опинився перед нашим будинком.

— Він прогулювався? — спитав я.

— Прогулювався? — повторив містер Дік. — Стривайте. Дайте мені пригадати. Ні... ні, ні, він не прогулювався.

Я нетерпляче спитав, що ж він робив.

— Та його там зовсім не було, — сказав містер Дік, — аж раптом він з’явився за її спиною і зашепотів. Тоді вона обернулася й знепритомніла, а я стояв нерухомо й дивився на нього, а він пішов геть. Але найдивніша річ, що відтоді він зав­жди ховається в землі чи ще десь.

— Чи він справді від того часу зав­жди ховається ? — спитав я.

— Певно, що ховається, — відказав містер Дік, суворо похитуючи головою. — І не виходив до вчорашньої ночі. Ми гуляли вчора вночі, і він знову з’явився за її спиною, і я знову впізнав його.

— І він знову налякав мою бабусю?

— Вона аж затремтіла, — сказав містер Дік і зацокотів зубами. — Зблідла. Заплакала! Але слухайте, Тротвуде, — він притулив мене ближче до себе й зашепотів зовсім тихо, — чому це вона дала йому гроші, коли місяць сяяв?

— То, мабуть, жебрак!

Містер Дік похитав головою, ніби рішуче відкидаючи цю думку, і кілька разів уперто повторив:

— Не жебрак, не жебрак, не жебрак, сер!

Далі він розповів, як побачив зі свого вікна пізно вночі, що бабуся дала цій особі гроші за садовою огорожею, коли місяць сяяв. Особа ця після того зникла — очевидно, провалилася крізь землю, як він вважав, бо її більше не бачили. А бабуся моя поквапливо й потайки повернулася до будинку і навіть була вранці якась не в собі, чим дуже вразила містера Діка.

Коли він мені це розповідав, я не мав жодного сумніву, що невідомий існував тільки в уяві містера Діка, був одним з тих нещасливих принців, які завдавали йому стільки клопоту. Але поміркувавши, я почав думати, що хтось двічі погрожував забрати бідолашного містера Діка з-під опіки моєї бабусі. А бабуся, очевидно, змушена була платити викуп за нього. Я встиг дуже прив’язатися до містера Діка і бажав йому добра, тому неабияк налякався з такого припущення. Щодругої середи хвилювався я, що він може не з’явитися з візитом до мене. Але він незмінно приїздив, сидячи на передку біля кучера — сивоволосий, усміхнений і щасливий; і ніколи вже більше він не згадував про чоловіка, який може налякати мою бабусю.

Ці середи були найщасливішими днями в житті містера Діка, і я був щасливий разом з ним. Невдовзі він познайомився з усіма вихованцями школи. Хоч він ніколи не брав безпосередньої участі в жодних іграх, крім як з паперовим змієм, але надзвичайно цікавився всіма нашими розвагами. Часто, затамувавши подих у критичну хвилину, стежив він за рухами хлопців, коли вони грали в кульки або бавились із дзигою. Часто, піднявшись на пагорбок, з капелюхом у руках, гукав він щосили і вимахував руками, коли вихованці школи збиралися перед його очима грати в зайця і хортів. У ці хвилини Карл Перший залишав його голову, і вона повністю належала містерові Діку. Скільки щасливих годин улітку мав він на майданчику для гри в крикет. Скільки разів у зимові дні траплялося мені бачити, як стояв він, синьоносий, на снігу, під східним вітром, і захоплено стежив, як ми ковзаємося на кризі, й плескав у долоні.

Його любили всі вихованці школи і визнавали неперевершеною його винахідливість у будь-яких дрібних справах. Він вирізав з апельсинових шкоринок такі дивні візерунки, яких не міг би зробити жоден з нас. Він міг зробити човен з будь-чого, навіть з тички. Зі старих кісток вирізав він шахові фігури, зі старих карт робив римські колісниці, з мотовил лагодив дивні колеса, а зі старого дроту споруджував чудові клітки для птахів. Але найбільшу вправність виявляв він в усяких виробах з мотузки і соломи: ми всі були переконані, що з цих матеріалів містер Дік міг зробити абсолютно все, на що тільки здатні людські руки.

Слава містера Діка зростала щодня і незабаром дійшла до самого директора. Якось доктор Стронг закликав мене до кабінету і спитав докладно про містера Діка; я розповів усе, що знав і що чув про нього від бабусі. Доктор надзвичайно зацікавився і доручив мені познайомити його з містером Діком, щойно він приїде наступної середи. Так я й зробив, і містер Дік негайно завоював прихильність доктора Стронга. Йому навіть дозволено було з'являтися безпосередньо до нашої школи після приїзду з Дувра й чекати до кінця ранкових уроків. Від того часу містер Дік, вважаючи себе за найщасливішого з людей, акуратно приходив на шкільне подвір'я о дванадцятій годині й походжав, чекаючи на мене, іноді дуже довго, бо в середу ми мали особливо багато уроків. Тут, на подвір'ї, пощастило йому познайомитися з гарною молодою дружиною доктора Стронга, яка була весь цей час надзвичайно бліда й рідко виходила зі своїх кімнат. Отже, популярність містера Діка дедалі зростала, і незабаром він дістав дозвіл заходити навіть до класної зали. Тут він зав­жди сідав в один і той же куток на один і той же стілець, що був через це названий «Діком». Сидів він, зітхав і мовчав, схиливши свою сиву голову і напружено прислухаючись до лекцій учителів. З усього видно було, що містер Дік сповнений глибокої пошани до науки, якої він ніколи не міг збагнути.

Цю пошану містер Дік поширив і на доктора, якого він вважав за найдотепнішого й найглибокодумнішого філософа всіх віків. Довгий час містер Дік розмовляв з доктором не інакше, як з непокритою головою. І навіть тоді, коли вони зовсім заприятелювали й гуляли разом у тій частині подвір'я, що ми її називали «Докторовою алеєю», містер Дік безнастанно стягав капелюха зі своєї голови, виявляючи таким чином відданість і пошану до мудрості та знань. Як це трапилось уперше, що доктор Стронг під час цих прогулянок почав читати своєму другові уривки з грецького словника — ми ніколи не могли довідатись, і ця обставина для всіх нас лишалася нерозгаданою таємницею. Можливо, що спочатку докторові здавалося, ніби він читає сам собі. Так чи так, але це стало їхньою звичкою. Доктор Стронг читав і перечитував; містер Дік, пройнятий тепер гордою свідомістю своєї гідності, слухав, сяючи всім обличчям і вважаючи, безперечно, що грецький словник — наймудріша книжка в світі.

Бачу, ніби зараз, як вони походжають туди й сюди перед вікнами нашого класу: доктор читає з люб'язною усмішкою, розмахуючи листами манускрипту чи виразно хитаючи головою; містер Дік захоплено слухає, затамувавши подих, хоч думки його часом літають в невідомі краї на важких крилах грецьких слів. Це здається мені одним з найкращих видовищ у моєму житті. Здається мені, що коли б вони довіку гуляли так туди й сюди, то світ міг би від цього покращати. Та й справді, тисячі речей, про які гомонить світ, не можуть зробити ні йому, ні мені більше добра.

Агнес також заприятелювала з містером Діком. Часто заходячи до нашого будинку, познайомився він і з Гіпом. Моя дружба з ним підтримувалася трохи дивним способом. Він приїздив до Кентербері, власне, як мій опікун, але вийшло так, що насправді мені доводилося опікувати й оберігати містера Діка. В усіх випадках, що потребували деяких зусиль розуму, містер Дік питав моєї думки та незмінно робив за моїми порадами. Він глибоко поважав мої високі здібності, які, на його переконання, я дістав у спадщину від моєї бабусі.

Якось уранці в четвер, коли перед навчанням я проводжав містера Діка до контори диліжансів, на дорозі зустрівся зі мною Урія і нагадав дану йому обіцянку — відвідати його з матір’ю. Кривляючись, він додав:

— Але я не сподіваюсь, що ви виконаєте свою обіцянку, мастере Копперфілд! Ми занадто смиренні та вбогі люди!

Досі мені важко було зрозуміти, чи подобався мені Урія, чи я його зневажав. Думки мої металися між цими протилежними почуттями, коли я стояв серед вулиці, дивлячись йому в обличчя. Але в усякому разі мені прикро було чути підозри в гордощах, і я відповів, що чекаю тільки на запрошення.

— О, якщо так, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — і коли ви справді не гребуєте нашим убозтвом, то чи не завгодно вам завітати до нас сьогодні ввечері? Але якщо ви гребуєте, то не турбуйтеся, мастере Копперфілд, ми добре розуміємо свою нікчемність.

Я відповів, що спитаю про це містера Вікфілда, і якщо він дозволить, у чому я не мав ніяких сумнівів, то з охотою прийду до них на чашку чаю. Отже, о шостій годині вечора, коли роботу в конторі було завершено, я заявив Урії, що готовий іти.

— Мати моя дуже пишатиметься, слово честі, — сказав він, коли ми вийшли разом. — Тобто вона пишалася б, якби гордість не була гріхом, мастере Копперфілд!

— Однак ви не думали про це, сподіваюсь, коли сьогодні вранці гадали, ніби я гордий? — сказав я.

— О, ні, мастере Копперфілд, — відгукнувся Урія. — Повірте моєму сумлінню, мастере Копперфілд, зовсім ні. Це мені й на думку не спадало. Ми люди нікчемні, вбогі, і зовсім не треба бути гордим, щоб гребувати нами. Ми ж бо добре знаємо свою вбогість.

— Ви, здається, дуже пильно вивчаєте юриспруденцію останнім часом, — зауважив я, щоб змінити тему розмови.

— Я читаю, мастере Копперфілд, ви маєте рацію. Але хіба це можна назвати вивчанням? — смиренно відповів Урія. — Годинку-другу ввечері, та й то уривками — яка тут наука? Я все вивчаю містера Тідда.

— Це, здається, важкувата книжка?

— Для мене важка час від часу, — відповів Урія, — але не знаю, чи здалась би вона важкою для обдарованої людини.

Потім він почав стукотіти по підборіддю кістлявими пальцями своєї правої руки і додав:

— Бачите, мастере Копперфілд, у містера Тідда є деякі вислови, — латинські слова й терміни — що дуже важкі для читача з моїми вбогими здібностями.

— А ви хотіли б вчитися латини? — жваво відгукнувся я. — Я готовий вас навчати з задоволенням, бо ми вивчаємо латину.

— О, спасибі, мастере Копперфілд, — відповів він, похитуючи головою. — Це дуже мило з вашого боку робити мені таку пропозицію, але я занадто нікчемна особа, щоб прийняти її!

— Що за дурниці, Уріє!

— Та ви вже пробачте мені, мастере Копперфілд. Я дуже вам вдячний, і мені надзвичайно хотілося б учитись латини, але я занадто усвідомлюю свою нікчемність і вбогість. І так уже досить на світі людей, які ладні затоптати мене в болото, що ж буде, коли я ще надумаю ображати їхні почуття, набуваючи знань. Наука не для мене. Такі люди, як я, мусять знати своє місце. Коли вони хочуть посуватися вперед у житті, то повинні посуватися смиренно, мастере Копперфілд!

Ніколи ще рот його не розтулявся так широко, й зморшки на його щоках ніколи не були такими огидними, як у цю хвилину, коли він висипав усі ці істини, весь час вигинаючись і похитуючи головою.

— Мені здається, що ви помиляєтесь, Уріє, — сказав я. — Насмілюся припустити, що міг би вас навчити дечого, коли б ви тільки захотіли вчитись.

— О, щодо цього в мене сумнівів нема, мастере Копперфілд, — відповів він, — жодних сумнівів! Але ви самі не вбогі, і, мабуть, не можете добре зрозуміти вбогих і нікчемних людей. Я не хочу гнівати своїх ближніх тим, що матиму деякі знання. Ні, дякую вам. Я для цього занадто вбогий! Ось моя вбога хатина, мастере Копперфілд!

Ми ввійшли у низьку старомодну кімнату, двері з якої відчинялися просто на вулицю, і знайшли там місіс Гіп, яка була справжньою подобою Урії, тільки в зменшеному розмірі. Вона прийняла мене з усіма ознаками крайньої смиренності та попросила в мене дозволу поцілувати свого сина, зазначивши, що при всій своїй мізерності вони щиро люб­лять одне одного, а це, як вона сподівалася, не може образити будь-кого. То була дуже пристойна кімната, — напіввітальня, напівкухня, — але зовсім не затишна. Чайне приладдя стояло на столі, а на плиті кипів чайник. Стояв там комод із шухлядками та письмовою стільницею, на якій Урія Гіп писав чи читав увечері. Була тут синя торбина Урії, з якої стирчали ділові папери. Було там кілька книжок, які належали Гіпові, на чолі з «Практичними настановами» Тідда. У кутку стояв буфет з посудом, а біля нього — кілька стільців. Меблі взагалі були звичайні, і кожна їхня частина не являла собою нічого незграбного, але в цілому складали вони щось неприємне та незатишне.

Бажаючи, очевидно, довести свою смиренність і вбогість, місіс Гіп усе ще була в чорному вбранні. Хоч багато років минуло від того часу, як помер містер Гіп, вона все ще носила жалобу. Винятком був тільки яскравий очіпок місіс Гіп; але всі інші деталі її вбрання були такі ж чорні, як і в перші дні після смерті її чоловіка.

— Цей день, мій Уріє, назавжди буде записаний на скрижалях нашої пам’яті, — сказала місіс Гіп, готуючи чай, — день, коли до нас завітав мастер Копперфілд.

— Я вже казав, що ви будете такої думки, мамо, — підтвердив Урія.

— Коли б могла я бажати, щоб батько був із нами, — зазначила місіс Гіп, — то найперше задля того, щоб він посидів у товаристві мастера Копперфілда сьогодні ввечері.

Я був збентежений цими похвалами, але водночас мені приємно було почуватися почесним гостем, тому я вирішив, що місіс Гіп — дуже люб’язна дама.

— Мій Урія, — продовжувала місіс Гіп, — довго чекав на цей візит, сер. Він побоювався, що наша вбогість може перешкодити вам прийти сюди, і я поділяла його побоювання. Вбогі ми й смиренні, вбогими й смиренними були ми завжди, вбогими і смиренними залишимося ми навіки.

— Я впевнений, що це не обов’язково, мем, — сказав я, — якщо тільки вам це не подобається.

— Спасибі, сер, — відказала місіс Гіп. — Ми знаємо своє місце і вдячні за те, що маємо!

Місіс Гіп поволі наблизилася до мене, Урія поволі сів проти мене, і ось вони шанобливо запропонували мені найдобірніші страви на столі. Щоправда, великого добору не було в цих стравах, але я зважав на добрі наміри хазяїв, на їхню нечувану увагу до мене. Якось почали вони балакати про бабусь, і я розповів їм про свою; завели розмову про батьків і матерів, і я розповів їм про моїх; раптом місіс Гіп згадала про вітчимів, і я почав їй розповідати про свого; щоправда, тут я зупинився, бо бабуся моя радила мені мовчати про це. Однак хіба може ніжний корок протистояти двом коркотягам, хіба може ніжний зуб протистояти двом дантистам, а маленький воланчик — двом ракеткам? Хіба міг я протистояти Урії та місіс Гіп? Вони робили зі мною, що їм хотілося, вони витягали з мене відомості, яких я зовсім не хотів розповідати. І робили вони це так упевнено, що мені навіть соромно згадати. Тим більше соромно мені, що в пориві юнацької відвертості я навіть пишався їхньою увагою та відчував себе справжнім опікуном шанобливих хазяїв.

Вони дуже любили одне одного, в цьому не було сумніву. Це справило на мене враження, природна річ. Але спритність, з якою один підхоплював те, що говорила інша — це вже було не від природи, а від мистецтва, і цьому я не міг нічого протиставити. Коли нічого вже не можна було витягти з мене відносно мене самого (бо я мовчав, як риба, про життя за часів Мердстона й Грінбі та про свою мандрівку), вони почали говорити про містера Вікфілда та про Агнес. Урія кинув м’яч до місіс Гіп, місіс Гіп підхопила м’яч і повернула його Урії. Урія затримав його трохи, потім знову перекинув до місіс Гіп, і таким чином перекидали вони м’яч, поки я вже зовсім неспроможний був стежити за ним і цілком заплутався. Та й сам м’яч увесь час змінювався. Спочатку то був містер Вікфілд, потім — Агнес, потім — благородство містера Вікфілда, потім — моє захоплення Агнес; потім — обсяг справ містера Вікфілда, його кошти, потім — наше домашнє життя після обіду; потім — вино, яке пив містер Вікфілд, причини, з яких він пив, і шкодування, що він п’є забагато; то те, то інше, то все разом. І хоч увесь час я говорив не дуже часто, лише іноді підбадьорював їх, щоб вони не надто вбивалися своєю вбогістю і честю мого товариства, — а втім, я повсякчас помічав, що починаю розповідати речі, про які мені не слід було говорити. Бачив це я з того, як посіпувалися тонкі ніздрі Урії.

Почуваючи себе ніяково, я хотів уже був забиратися звідси, коли раптом якась постать пройшла повз двері — двері були відчинені, бо погода була тепла. Постать ця повернулася, зазирнула і ввійшла, голосно вигукнувши:

— Копперфілде, чи це можливо?

То був містер Мікоубер. То був містер Мікоубер зі своїм моноклем, зі своїм ціпком, у своєму накрохмаленому комірці, у чудовому настрої, то був його люб’язний голос, то був містер Мікоубер у повній красі.

— Мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, простягаючи мені руку, — це справді зустріч, розрахована на те, щоб вражати розум почуттям нестійкості й непевності всього людського, коротко кажучи, це цілком надзвичайна зустріч. Гуляючи по цій вулиці, міркуючи про можливість того, коли щось обернеться на краще (а цього я тепер дуже сподіваюсь), я раптом бачу, як обертається до мене юний, але дорогоцінний друг, пов'язаний з найбагатішим на пригоди періодом мого життя; можна сказати, з поворотним пунктом мого існування. Копперфілде, мій любий хлопче, як живете?

Не можу сказати, — справді, не можу, — щоб я був радий побачити містера Мікоубера саме в цьому місці, а все ж таки я радий був бачити його і щиро потиснув йому руку, розпитуючи про здоров’я місіс Мікоубер.

— Дякую, — відповів містер Мікоубер, за старим звичаєм вимахуючи рукою і ховаючи підборіддя в комірець. — Вона помалу одужує. Близнята більше не смокчуть її життєві соки з природних джерел... коротко кажучи, — заявив містер Мікоубер в одному зі своїх приступів відвертості, — їх відлучили, і місіс Мікоубер тепер супроводжує мене в подорожі. Вона буде щаслива, Копперфілде, відновити знайомство з тим, хто виявив себе в усьому гідним жерцем на священному вівтарі дружби.

Я відповів, що буду радий зустрітися з нею.

— Ви дуже добрі, — сказав містер Мікоубер.

Потім він посміхнувся, випростав підборіддя з комірця і озирнувся навкруги.

— Я знайшов свого друга Копперфілда, — люб’язно мовив містер Мікоубер, не звертаючись ні до кого особисто, — не на самоті, але за трапезою в компанії з удовою і тим, хто, очевидно, є її паростком... коротко кажучи, — заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, — її сином. Я вважатиму за честь познайомитися з ними.

Мені нічого не лишалося за таких обставин, окрім як познайомити містера Мікоубера з Урією Гіпом та його матір’ю, то так я і зробив. Вони смиренно вклонилися йому, містер Мікоубер сів на стілець і помахав руками якнайввічливіше.

— Кожен друг мого друга Копперфілда, — сказав містер Мікоубер, — може покладатися на мене!

— Ми занадто смиренні та вбогі, — зазначила місіс Гіп, — занадто смиренні — мій син і я — щоб бути друзями мастера Копперфілда. Він зробив нам честь, попивши чаю з нами, і ми вдячні йому за товариство; так само вдячні ми й вам, сер, за ваше ласкаве зауваження!

— Мем, — відказав містер Мікоубер, уклонившись, — ви дуже люб’язні... Так як же йдуть справи у вас, Копперфілде? Все ще працюєте в торгівлі вином?

Мені дуже хотілося скоріше вивести містера Мікоубера звідси. Тримаючи капелюха в руках і, безперечно, дуже почервонівши, я відповів, що тепер я — один із учнів доктора Стронга.

— Учень? — перепитав містер Мікоубер, здивовано підіймаючи брови. — Я неймовірно щасливий почути це. Хоч розум, подібний до розуму мого друга Копперфілда, — звернувся він до Урії та місіс Гіп, — не потребує такого догляду, якого він потребував би без своїх знань людей і речей, а все ж таки це багатий ґрунт, що обіцяє рясні плоди... коротко кажучи, — всміхнувся містер Мікоубер у новому приступі відвертості, — це інтелект, здатний подолати скільки завгодно класичної мудрості.

Урія, поволі потираючи руки, поспішно зігнувся, щоб висловити свою повагу до мене.

— Ходімо побачитися з місіс Мікоубер, сер, — сказав я, щоб якось витягти звідси містера Мікоубера.

— Коли ви зробите їй цю ласку, Копперфілде, — відповів той, підводячись з місця. — Я не вагаючись заявляю тут, у присутності наших друзів, що я протягом кількох років протистояв тискові надзвичайних труднощів. — Я передчував, що він скаже щось у цьому роді, він бо зав­жди вихвалявся своїми труднощами. — Іноді я підіймався вище своїх труднощів. Іноді ці труднощі... коротко кажучи, збивали мене з ніг. Були часи, коли я виходив проти них з відкритими грудьми; були часи, коли іх було забагато, і я здавався й говорив місіс Мікоубер словами Катона: «Ти маєш рацію, Платоне. Тепер загинуло все! Я більше битися не можу!» Але в усякі часи мого життя, — вів далі містер Мікоубер, — не відчував я більшого задоволення, ніж розвіюючи своє лихо (якщо смію я назвати цим словом труднощі, які здебільшого походили від ордерів на арешт на два-чотири місяці) в обіймах мого друга Копперфілда!

Містер Мікоубер закінчив свою блискучу промову словами:

— Містере Гіп! Надобраніч! Місіс Гіп! Ваш покірний слуга!

По тому він вийшов разом зі мною, гучно гупаючи чобітьми об бруківку і наспівуючи дорогою веселу пісеньку.

Зупинився містер Мікоубер у маленькому готелі; займав він там крихітну кімнатку, перероблену з якоїсь крамнички, яка вся наскрізь пропахла тютюновим димом. Кімната ця, мабуть, містилася над кухнею, бо крізь щілину в підлозі струмив теплий чад жиру, а стіни були вкриті випарами. Безперечно, бар був десь поблизу, бо чути було запах спиртних напоїв і дзенькіт склянок. Тут знайшли ми місіс Мікоубер. Вона лежала на маленькій канапі під малюнком, що зображував баского коня. Місіс Мікоубер лежала головою до каміна, а ногами зіштовхувала банку гірчиці зі столика в іншому кінці кімнати.

Перші слова містера Мікоубера, коли він відчинив двері, були такі:

— Люба моя, дозволь мені відрекомендувати тобі одного з учнів доктора Стронга.

Згодом я помітив, що хоч містер Мікоубер зав­жди забував мій вік і становище, але він повсякчас пригадував моє благородне звання — учень доктора Стронга.

Місіс Мікоубер здивувалась, але дуже зраділа, побачивши мене. Я також був радий бачити її. Обмінявшись щирими привітаннями, ми посідали на канапі.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, — розкажи Копперфілду, в якому ми зараз перебуваємо становищі — безперечно, він хоче довідатись про це. А я тим часом піду почитати газети і об’яви, може, щось таки й обернеться на краще.

— Я гадав, що ви тепер у Плімуті, мем, — сказав я місіс Мікоубер.

— Мій любий мастере Копперфілд, — відповідала вона, — ми справді поїхали до Плімута.

— Щоб жити там постійно, — нагадав я.

— Саме так, — погодилася місіс Мікоубер, — щоб жити там постійно. Але, правду кажучи, талантів у митниці не потребують. Місцевий вплив і зв’язки моєї сім’ї були недостатні, щоб здобути людині зі здібностями містера Мікоубера роботу в цьому департаменті. Там не бажають мати людину зі здібностями містера Мікоубера. Він тільки підкреслив би нікчемність інших. І крім того, — додала місіс Мікоубер, — я не приховуватиму від вас, мій любий мастере Копперфілд, що коли та частина моєї сім’ї, яка живе в Плімуті, побачила, як містер Мікоубер прибув разом зі мною, з маленьким Вілкінсом і його сестрою та з немовлятами,— вони прийняли його не з такою радістю, на яку він міг би сподіватися, щойно визволившись з ув’язнення. Справді, — прошепотіла місіс Мікоубер, — це між нами — прийняли нас дуже холодно.

— Який жах! — зауважив я.

— Так, — вела далі місіс Мікоубер. — Справді боляче розчаруватися в людях, мастере Копперфілд, але мушу повторити, що нас прийняли, безперечно, холодно. Це безсумнівно! Отже, та частина моєї сім'ї, яка живе в Плімуті, почала сваритися з містером Мікоубером, коли ми не встигли там і тижня прожити.

Я сказав, — і так я й думав, — що сором цим людям так чинити.

— Так чи так, але це трапилося, — продовжувала місіс Мікоубер. — Що могла зробити за таких обставин людина з душевними якостями містера Мікоубера? Лишився тільки один вихід. Позичити в цієї частини моєї сім’ї гроші на повернення до Лондона і повернутися ціною будь-яких жертв.

— Отже, ви всі знову повернулись, мем? — спитав я.

— Ми всі повернулися знову, — відповіла місіс Мікоубер. — Після того я попросила поради в інших частин моєї сім’ї про те, на якому полі краще застосувати свої здібності. Бо він має їх якось застосувати, мастере Копперфілд, — почала доводити місіс Мікоубер. — Зрозуміла річ, що сім’я з шести осіб, не враховуючи служницю, не може живитися повітрям.

— Безперечно, мем, — підтвердив я.

— Думка цих інших частин моєї сім’ї була така, — вела далі місіс Мікоубер, — що містерові Мікоуберу слід негайно звернути увагу на вугілля.

— На що, мем?

— На вугілля, — повторила місіс Мікоубер. — На торгівлю кам’яним вугіллям. Зробивши потрібні запити, містер Мікоубер вирішив, що відкриваються широкі перспективи для людини з його талантами в галузі торгівлі вугіллям на річці Медуей. Отже, містер Мікоубер цілком слушно зауважив, що насамперед треба поїхати подивитися на Медуей. Ми приїхали і подивились. Я кажу «ми», мастере Копперфілд, бо я ніколи, — емоційно вигукнула місіс Мікоубер, — ніколи не покину містера Мікоубера!

Я пробурмотів щось схвальне на адресу таких чудових намірів.

— Ми приїхали, — повторила місіс Мікоубер, — і подивилися на Медуей. Моя думка про торгівлю вугіллям на цій річці така: можливо, що вона потребує таланту, але, безперечно, вона потребує капіталу. Щодо таланту, то його містер Мікоубер має, щодо капіталу, то його містер Мікоубер не має. Ми дослідили, мабуть, більшу частину річки Медуей, і думка моя лишилася незмінною. Це дуже близько від цього міста, і містер Мікоубер вирішив, що було б злочином не приїхати сюди й не подивитися на собор. По-перше, дуже цікаво побачити цей собор, а ми його ніколи не бачили, по-друге, дуже ймовірно, що щось може обернутися на краще у місті з собором. Ми тут живемо, — вела далі місіс Мікоубер, — уже три дні. Досі ніщо не обернулося на краще; і вас не здивує, мій любий мастере Копперфілд, як це могло б здивувати незнайому людину, довідатися, що ми тепер чекаємо на грошовий переказ з Лондона, щоб розрахуватися в цьому готелі. Поки не прибуде цей переказ, — зворушено мовила місіс Мікоубер, — я відрізана від свого дому (я маю на увазі найману квартиру в Пентонвілі), від мого сина й дочки і від моїх близнят.

Я відчув глибоке співчуття до містера й місіс Мікоубер. Я висловив це містерові Мікоуберу, який саме в цей час повернувся, й додав, що хотів би мати досить грошей, аби позичити їм потрібну суму. Відповідь містера Мікоубера виявляла стурбований стан його мозку. Він заявив, стискаючи мені руки:

— Копперфілде, ви — вірний друг! Але коли трапиться найгірше, то жодна людина в світі не залишиться без друга, який зможе позичити бритву.

Після цього жахливого натяку місіс Мікоубер кинулася на шию містерові Мікоуберу й почала благати його заспокоїтись. Він схлипнув, але майже негайно збадьорився і подзвонив коридорному замовити гарячий пудинг з нирками і миску креветок на сніданок.

На прощання вони обоє так наполегливо просили мене пообідати з ними перед їхнім від'їздом, що я не міг відмовитись. Але наступного дня я прийти не міг, бо мав багато уроків на вечір. Тому містер Мікоубер згодився завітати до школи доктора Стронга вранці (він мав якесь передчуття, що переказ має прибути першою поштою) і призначити обід на наступний день, якщо так мені буде зручніше. Отже, на завтра мене викликали з класу, і я побачив у вітальні містера Мікоубера. Він зайшов повідомити, що обід відбудеться в умовлений час. Та коли я спитав його, чи прибув переказ, він мовчки потиснув мені руку і пішов геть.

Цього вечора, виглянувши з вікна, я здивовано і занепокоєно помітив, що містер Мікоубер та Урія Гіп пліч-о-пліч прогулюються вулицею. Урія смиренно вигинався перед честю, яку роб­лять йому, а містер Мікоубер аж сяяв, опікуючи Урію. Але ще більше я здивувався, зайшовши в призначений час, о четвертій годині натупного дня, до маленького готелю: містер Мікоубер розповів, що він пішов додому разом із Урією і випив чарку розведеного бренді з місіс Гіп.

— І ось що я вам скажу, мій любий Копперфілде, — заявив містер Мікоубер, — ваш друг Гіп — це такий парубок, що міг би бути генеральним прокурором. Якщо б я був знайомий з цим молодим чоловіком у період, коли мої труднощі досягли кризи, то можу тільки сказати, що, мабуть, моїм кредиторам було б значно простіше ладнати зі мною.

Я не розумів, як це могло статися, бо містер Мікоубер взагалі нічого не заплатив своїм кредиторам, але не хотілося мені про це розпитувати. Не хотілося мені також виказати свої сподівання, що він не був надто відвертий з Урією; не наважувався я спитати, чи багато вони розмовляли про мене. Я боявся вразити почуття містера Мікоубера або місіс Мікоубер. Але думки ці довго не давали мені спокою.

Ми чудово пообідали. На стіл подали елегантну рибну страву, смажене філе телятини, смажені сосиски, дичину і пудинг. Було вино, був міцний ель, а по обіді місіс Мікоубер власноруч зварила нам гарячий пунш.

Містер Мікоубер був у цей вечір особливо веселий. Я ніколи не бачив його таким життєрадісним. Обличчя його сяяло від пуншу, ніби полаковане. Він раптом розчулився від чудових краєвидів Кентербері й проголосив тост за успіхи цього міста; у тості цьому він зазначив, що місіс Мікоубер і він сам жили тут затишно і зручно, і що він ніколи не забуде приємних днів у Кентербері. Після того він проголосив тост за моє здоров’я, і всі ми троє почали згадувати часи нашого знайомства, і в згадках цих знову продали все їхнє майно. Потім я запропонував випити за місіс Мікоубер, точніше кажучи, я скромно мовив:

— Якщо ви дозволите мені, місіс Мікоубер, то я матиму тепер приємність пити за ваше здоров'я, мем!

Тут містер Мікоубер виголосив хвалебний гімн характерові місіс Мікоубер. Він заявив, що вона зав­жди була його подругою, порадницею та поводиркою, і що він радить мені, коли прийде час одружитися, взяти собі в подруги життя подібну жінку, якщо тільки можна таку знайти.

Коли ми випили весь пунш, містер Мікоубер став ще гостиннішим і веселішим. Місіс Мікоубер також звеселилась, і ми всі троє заспівали «Старі Добрі Часи»[9]. Дійшовши до рядка «Вірний друже, руку дай», всі ми з'єднали руки над круглим столом і, співаючи, що ми підемо за «справжнім старим Віл­лі Воутом», й найменшого уявлення не маючи, що ці слова означають, ми остаточно розчулились.

Одним словом, не могло бути людини веселішої, ніж містер Мікоубер, аж до останнього моменту цього вечора, коли я щиро попрощався з ним і з його милою дружиною. Отже, я зовсім не був підготований одержати о сьомій годині вранці листа від нього, датованого «9 год. 30 хв.» минулого вечора, тобто написаного через чверть години після того, як я залишив його. Ось цей лист:

Мене так стурбував зміст цього розпачливого листа, що я одразу побіг до маленького готелю, щоб заспокоїти містера Мікоубера. Але на півдорозі я зустрів лондонський диліжанс, на імперіалі якого сиділи містер та місіс Мікоубер. Містер Мікоубер являв собою зразок спокійної радості. Він посміхався, прислухаючись до слів місіс Мікоубер, їв горіхи з паперової торбинки, а з кишені його досить виразно стирчала пляшка. Вони мене не помітили, і, зважаючи на стан речей, я вирішив теж не помічати їх. Великий тягар спав з моєї душі, я завернув у завулок, який був найближчим шляхом до школи, і зрештою відчув полегшення, що вони поїхали звідси. Хоч я все ж таки дуже любив їх.