Девід Копперфілд

І. Вікфілд і Гіп

Очевидно, бабусю мою почала серйозно турбувати моя тривала засмученість. Тому вона вигадала для мене подорож до Дувра з того приводу, щоб я оглянув її котедж і склав з винаймачем контракт на довший строк. Дженет перейшла на службу до місіс Стронг, і там я бачився з нею щодня. Покидаючи Дувр, вона вагалася, чи слід їй покінчити з відреченням від чоловіків, до якого її залучила моя бабуся, одружившись із лоцманом; але зрештою вона вирішила не йти на такий ризик. Не стільки заради принципу, мені здається, а тому, що їй не дуже сподобався моряк.

Хоч і чималих зусиль вартувало мені розлучитися з міс Мілз, але я досить охоче згодився на пропозицію моєї бабусі, бо це надавало мені змогу провести кілька мирних годин з Агнес. Я попросив у доброго доктора дозволу не з’являтися три дні; доктор хотів дати мені відпочинок і навіть просив погуляти ще довший час, але моя працьовитість не дозволяла мені погодитися на це. В будь-якому разі, я вирішив поїхати.

Щодо палати, то в мене не було великих підстав особливо ретельно ставитися до виконання своїх обов’язків. Правду сказати, наша слава серед першорядних прокторів гіршала і швидко скотилася до трохи сумнівного становища. Справи йшли поволі під керівництвом містера Джоркінса до приходу містера Спенлоу; і хоч містер Спенлоу додав закладові свіжої крові і всіма способами намагався піднести його репутацію, а все ж таки міцного фундаменту під нашим закладом не було, і палата захиталася під таким міцним ударом, як раптова втрата дійового керівника. Містер Джоркінс, незважаючи на свою грізну репутацію, був млявим, нерішучим чоловіком, ім'я якого за дверима палати не вселяло особливої довіри. Працюючи тепер під його безпосереднім наглядом, я спостерігав, як він нюхає собі тютюн і дає справам іти своєю дорогою. Більше ніж будь-коли шкодував я про тисячу фунтів стерлінгів моєї бабусі.

Але це ще було не найгірше. У прокторських справах борсалася безліч заманювачів і пройдисвітів, не зайнятих в Докторській палаті. Вони передавали справи справжнім прокторам, які ставили підписи на документах, а здобич ділили. Наша фірма мала особливу потребу в справах, і ми безоглядно приєдналися до цієї поважної зграї; ми закидали вудочки в каламутні води, де нишпорили заманювачі та пройдисвіти, щоб вони зверталися зі своїми справами до нас. Найбільше полювали ми за найкраще оплачуваними дозволами на шлюб і затвердженнями заповітів; суперництво в цій галузі було надзвичайно велике. Пройдисвіти і заманювачі розставлені були в усіх завулках біля входу до палати; ці люди мали інструкцію нападати на всіх осіб у жалобі та всіх джентльменів з соромливим виглядом і приводити їх до палати, де з них можна було отримати зиск; заманювачі так ретельно виконували ці вказівки, що я сам двічі був силоміць приведений до контори нашого головного конкурента. Суперницькі інтереси цих запальних джентльменів часом переростали в особисті сутички. Всі суди Докторської палати були обурені виглядом нашого головного заманювача (він спочатку промишляв торгівлею вином, а потім — дрібним маклерством), який кілька днів походжав із синцем під оком. Ці слідопити вважали природним чемненько вивести з екіпажа стару леді в жалобі, безсоромно оголосити вбитим першого-ліпшого проктора, про якого вона спитає, заявити, що його роботодавець — законний спадкоємець прав цього проктора, і провести розчулену стару леді до контори свого роботодавця. У такий спосіб до мене привели чимало полонених. Особливо гострим було суперництво щодо дозволів на шлюб. Соромливий джентльмен, який мав потребу в цьому документі, мусив або віддатися першому заманювачеві, або, після жорстокої сутички, стати жертвою найсильнішого з конкурентів. Один з наших клерків практикувався на тому, що спостерігав такі сутички і в слушний момент вискакував з контори, хапав жертву і приводив її до присяги. Така система заохочування існує, здається мені, до наших днів. Коли я останнього разу завітав до палати, огрядний чолов’яга у білому фартусі накинувся на мене, вискочивши з якихось дверей, і, прошепотівши мені на вухо «дозвіл на шлюб», доклав усіх сил, щоб схопити мене в обійми і відвести до проктора.

Зробивши цей відступ, переходжу до своєї подорожі до Дувра.

У котеджі все було в задовільному стані; я мав приємність повідомити бабусю, що винаймач дістав у спадщину її непримиренну ворожість до ослів, з якими провадив безперервну війну. Влаштувавши всі справи, я переночував там одну ніч і рано-вранці пішки вирушив до Кентербері. Була вже зима. Свіже холодне повітря та м’який ландшафт підживили трохи мої надії.

Прибувши до Кентербері, я почав блукати знайомими вулицями, відчуваючи якесь мирне задоволення, заспокійливе для розуму і серця. Бачив я ті самі старі вивіски, ті самі старі назви над крамницями, тих самих людей за прилавками. Мене дивувало, як мало змінилось це місце, хоч я так давно залишив школу, поки я не зрозумів, що я й сам не дуже змінився. Дивно, але мир і спокій, які в душі моїй невід’ємні від Агнес, поширювалися начебто і на місто, в якому вона жила. Поважні башти собору, старі граки і ґави, чиє гучне каркання звучало відлюдніше за тишу; пошарпані ворота, прикрашені колись статуями, що давно впали, розкришились і розлетілись із вітром, наче шанобливі пілігрими, які витріщалися на них; ветхі готичні мури, оповиті плющем і порослі травою; старовинні будинки, пастуший ландшафт ланів, городів і садів — скрізь і на всьому лежав той самий спокій, та сама тиха, задумлива і м’яка безтурботність.

Прибувши до будинку містера Вікфілда, я побачив у низенькій кімнатці першого поверху, де колись сидів Урія Гіп, самого містера Мікоубера, який старанно рипів пером. Вбраний в офіційний чорний костюм, він здавався неймовірно великим у цій маленькій кімнатці.

Містер Мікоубер був дуже радий побачити мене, і разом з тим трохи збентежився. Він хотів негайно відвести мене до Урії, але я відмовився.

— Я давно знаю цей будинок, якщо пригадуєте, — сказав я, — і сам знайду шлях нагору. Ну, як подобається вам законознавство, містере Мікоубер?

— Любий Копперфілде! — відповів він. — Законознавство дуже обме­жує людину з творчою фантазією, бо тут є безліч дрібних і сухих подробиць. Навіть у нашій юридичній кореспонденції, — зазначив містер Мікоубер, глянувши на виготовлені ним листи, — розум позбавлений змоги вдаватися до екзальтованих форм висловів. А все ж таки, це — велика професія. Велика професія!

Потім він розповів мені, що орендує колишній будиночок Урії Гіпа, і що місіс Мікоубер буде дуже рада ще раз прийняти мене в своєму домі.

— Оселя наша вбога і мізерна, — сказав містер Мікоубер, — як здебільшого висловлюється мій друг Гіп, але це скромне житло може, проте, бути міцним щаблем до наступних господарських рішень значно більшого розміру.

Я спитав, чи вдоволений він поведінкою свого друга Гіпа. Містер Мікоубер насамперед визнав за потрібне пересвідчитися, чи замкнені двері, а вже потім відповів тихим голосом:

— Любий Копперфілде! Людина, змушена працювати під тиском фінансових труднощів, взагалі потрапляє у невигідне становище серед інших людей. Це становище не поліпшується, коли виникає потреба залучати платню раніше того строку, коли вона має бути отримана. Я можу сказати лише, що друг мій Гіп, ідучи назустріч певним моїм запитам, виявив лицарський спосіб мислення, який робить честь і розумові його, і серцю.

— Не сподівався, що він може бути дуже щедрим на гроші, — зазначив я.

— Вибачте, — трохи насилу мовив містер Мікоубер, — я говорю про мого друга Гіпа на підставі власного досвіду.

— Радію, що ваш досвід такий приємний, — сказав я.

— Ви дуже люб’язний, мій любий Копперфілде, — мовив містер Мікоубер і забурмотів пісеньку.

— Ви часто бачите містера Вікфілда? — спитав я, щоб змінити тему розмови.

— Не дуже, — недбало відповів містер Мікоубер. — Містер Вікфілд, смію сказати, людина з прекрасними намірами, але він... коротко кажучи, він уже застарів.

— Боюся, що його компаньйон докладає чимало зусиль, щоби змалювати його в такому світлі, — сказав я.

— Мій любий Копперфілде, — відповів містер Мікоубер після кількох неспокійних рухів на своєму стільці, — дозвольте мені зробити зауваження. Я являю собою довірену особу, і фірма розкриває переді мною всі свої таємниці. З цієї причини я вважаю неможливим обговорювати деякі речі, пов’язані з наданими мені обов’язками, навіть у товаристві місіс Мікоубер, яка, ви знаєте, має напрочуд світлий розум, не кажучи вже про те, що вона зав­жди була моєю супутницею в усіх труднощах життя. Отже, я беру на себе сміливість запропонувати, щоб відтепер в наших дружніх взаєминах була проведена виразна риса, яка, сподіваюся, не порушить нашого взаємного спокою. По один бік цієї риси, — вів далі містер Мікоубер, накреслюючи удавану рису лінійкою на столі, — перебуває повний діапазон людських тем для спілкування за одним незначним винятком, а по другий бік стоятиме той самий виняток у вигляді всіх справ панів Вікфілда і Гіпа і всього, що може мати будь-яке відношення до їхньої фірми. Сподіваюся, що не ображу друга моєї юності, подавши цю пропозицію на розсуд його тверезого розуму.

Хоч я й бачив на обличчі містера Мікоубера неспокій, наче нові обов’язки були йому не до вподоби, але я відчував, що не маю жодного права ображатися. Відповідь моя начебто заспокоїла містера Мікоубера, і він потиснув мені руку.

— Смію запевнити вас, Копперфілде, — сказав він, — що мене прямо зачарувала міс Вікфілд. Вона — чудова молода леді, ніжна, прекрасна, добродійна. Слово честі, — додав містер Мікоубер, цілуючи кінчики своїх пальців і по-джентльменськи вклоняючись, — я обожнюю міс Вікфілд! Так!

— Оце мене справді втішає, — сказав я.

— Коли б у той приємний вечір, що його ми мали щастя провести у вашій лондонській квартирі, ви не запевнили нас, Копперфілде, що улюблена ваша літера Д., я не мав би тепер ніяких сумнівів, що то мала би бути А.

Кожен з нас переживав, мабуть, дивне почуття, коли певні слова та вчинки, сказані і зроблені тепер, ми впізнаємо, наче вони вже були сказані і зроблені давно-давно, в оточенні тих самих облич і предметів. І тоді, немов пройняті раптовим спогадом, ми ніби заздалегідь знаємо, що буде сказано далі. Це дивне і таємниче враження ніколи не опановувало мене з такою силою, як тоді, коли містер Мікоубер вимовив ці слова.

Попрощавшись з ним, я попросив засвідчити мою пошану місіс Мікоубер і всій сім’ї. Містер Мікоубер знову сів за конторку, взяв перо і схилив голову набік, щоб зручніше було писати. Я зрозумів, що якась перепона виросла між ним і мною від тієї хвилини, як він зайняв свою нову посаду, і що характер наших взаємин цілком змінився.

Нікого не було в старій вишуканій вітальні, хоч неважко було помітити сліди недавнього перебування місіс Гіп. Я зазирнув до кімнати Агнес і побачив її там. Вона сиділа біля каміна, за своєю старомодною конторкою, і писала.

Я заступив собою світло, і це змусило її обернутись. Яка радість бути причиною тієї яскравої зміни, що просяяла раптом в усіх рисах молодої дівчини, коли вона, покинувши свою роботу, привітала мене щиро й ніжно.

— Ах, Агнес! — сказав я, коли ми сіли поруч. — Мені так не вистачало вас увесь цей час!

— Справді? — спитала вона. — Знову! І так швидко?

Я похитав головою.

— Не знаю, як це воно виходить, Агнес, у моїй душі начебто бракує якоїсь здібності, що необхідна мені. Ви так багато думали замість мене в ті давні щасливі дні перебування мого у вашому будинку, і я так звик звертатися до вас за порадою і втіхою, що справді мені здається, ніби я зовсім не намагався набути цю здібність.

— Що ж це за дивовижна здібність? — весело спитала Агнес.

— Не знаю, як назвати її, — відповів я. — Як ви гадаєте, є в мене серйозність і наполегливість?

— Я певна цього, — сказала Агнес.

— А терплячість, Агнес? — запитував я далі, трохи нерішуче.

— Авжеж, — відповіла Агнес, сміючись. — Ви досить-таки терплячий.

— А все ж таки, — сказав я, — я став такий жалюгідний і стурбований, такий нерішучий і непевний своєї сили, що мені справді бракує... як би це сказати... підтримки, чи що.

— Назвіть це так, якщо вам хочеться, — мовила Агнес.

— Гаразд! Дивіться! Ви приїздите до Лондона, я покладаюся на вас, я знаю, як мені діяти, що вирішувати. Але щойно я розлучаюся з вами, той самий неспокій знову опановує мене. Ось тепер приходжу я до вас і вже миттю відчуваю себе іншою людиною. Обставини мої, зрозуміла річ, ніяк не змінилися, коли я зайшов до цієї кімнати; і все ж таки на мене діє якийсь таємничий вплив, що змінює мене всього, і я відчуваю, як щохвилини стаю кращим. Що ж це таке? В чому ваша таємниця, Агнес?

Вона схилила голову, спостерігаючи вогонь у каміні.

— Ця історія давня, — вів я далі. — Не смійтеся, коли я скажу, що це зав­жди повторювалось і в малих речах, і в великих. Колишні мої лиха були дрібні і нікчемні, тепер вони набрали серйозного характеру; але щоразу, коли я залишав свою названу сестру...

Агнес підвела голову — дивний спокій був на її обличчі — і простягла мені руку, яку я поцілував.

— Щоразу, Агнес, коли ви не заохочували своєю порадою моїх починань, я ставав жалюгідним навіженим і стикався з різноманітними перешкодами; і коли я нарешті повертаюся до вас (як я завжди й роблю), то я повертаюся до миру і щастя. Я приходжу додому, немов стомлений мандрівник, і відчуваю ваш благодійний вплив!

Я говорив з глибоким почуттям і так розчулився, що голос мій затремтів, сльози мимоволі полилися з очей, і я затулив руками обличчя. Я не вигадую, і саме істина керує моїм пером. У моїй душі, як, очевидно, і в душах багатьох з нас, відкрилися страшні суперечності і незгоди; але я не підозрював нічого і сліпо звертав убік від істинного шляху, всупереч голосу свого серця. Я усвідомлював лише, що присутність Агнес сповнює миром і спокоєм мою душу; але причина цього явища залишалася для мене нерозгаданою таємницею.

Своїм сестринським тоном, своїми світлими очами, своїм ніжним голосом і добрим самовладанням вона незабаром заспокоїла мої схвильовані почуття і змусила розповісти їй усе, що трапилось зі мною після нашого останнього побачення.

— Більше мені нічого сказати вам, Агнес, — закінчив я свою щиру розповідь. — Ви бачите, як мені потрібна ваша підтримка.

— Але чи так воно, Тротвуде? — відповіла вона, мило усміхнувшись. — На мою думку, вам має бути потрібна підтримка від іншої людини.

— Дори?

— Безперечно.

— Та бачите, я не казав, Агнес, — почав я трохи збентежено, — що тут є певні труднощі, бо Дора... я хочу сказати, що душа її — справжнє втілення чистоти і невинності... але... справді, не знаю, як це висловити. Вона занадто несмілива і лякається всього, що хоч трохи виходить за межі звичного кола речей. Якийсь час тому, перед смертю її батька, я визнав за потрібне порадитися з нею... але краще я розповім, якщо ви дозволите, все це докладно.

І я розповів Агнес, як сказав Дорі про свою бідність, про кухарську книжку, про господарські рахунки і про все це.

— Ох, Тротвуде! — вигукнула вона, сумно усміхнувшись. — Впізнаю вашу необережність! Ви могли б торувати собі шлях у житті, не лякаючи такими несподіванками несміливу, милу, недосвідчену дівчину. Бідолашна Дора!

Ніколи ще не чув я такої поблажливої ніжності, яка бриніла в голосі Агнес, коли вона говорила це. Мені здавалося, я бачив, як вона обіймає й цілує Дору з ніжністю сестри, пестить її, бере під свою опіку, і разом з тим мовчки дорікає мені за необережне поводження з цією невинною душею. І здавалось, я бачив, як Дора, в своїй чарівній невимушеності, пестить Агнес, дякує їй і пояснює їй з дитячою наївністю, як вона любить мене, людину, що поводиться з нею так необережно і жорстоко.

Я був такий вдячний Агнес, так обожнював її! Зазираючи в майбутнє, я яскраво бачив, як вони з Дорою стали щирими подругами, цілком гідними одна одної.

— Що ж мені робити, Агнес? — спитав я після того, як довго дивився на вогонь каміна. — З чого мені почати?

— Мені здається, — відповіла Агнес, — ви повинні написати листа до тих двох родичок вашої нареченої. Це, на мою думку, шляхетний спосіб відновити зустрічі з Дорою. Чинити щось потайки в даному разі означало б чинити безчесно, ви так не вважаєте?

— Так! Якщо тільки ви такої думки!

— Я не компетентна в таких речах, — вела далі Агнес після скромного вагання, — і моя думка може бути помилковою; але я цілком переконана... одним словом, я переконана, що всякі хитрощі і брехня не в вашому характері, Тротвуде.

— Не знаю. Можливо, Агнес, ви маєте занадто високу думку про мене.

— Я вважаю ваш характер прямим і чесним, — відказала вона. — Тому на вашому місці я насамперед звернулася б з листом до тих двох леді. Я розповіла б їм щиро та відверто, наскільки вимагають цього умови, про все, що трапилося досі, і потім я попросила б дозволу іноді відвідувати її в їхньому домі. Ви ще дуже молодий і боретеся за своє місце в житті, тому не завадило б, на мою думку, пояснити їм, що ви готові погодитися на будь-які умови, які вони вам запропонують. В усякому разі, я попросила б їх не поспішати з відмовою, а спершу порадитися з Дорою. Поквапливість тут недоречна, так само, як були б недоречні занадто великі обіцянки з вашого боку. Будьте скромні, Тротвуде, покладайтеся на свою вірність, на свою стійкість і на Дору.

— Але якщо вони налякають Дору, коли почнуть говорити з нею про це? І якщо вона зайдеться плачем і нічого не скаже їм про мене?

— Хіба ви вважаєте це ймовірним? — спитала Агнес, і на обличчі її знову з'явився вираз лагідної замисленості.

— О боже мій! Вона полохлива, як пташка. Це з нею легко може трапитись! А до того ж обидві міс Спенлоу (такі старі леді бувають іноді дуже дивні), може, й не схочуть говорити про це.

— Я так не думаю, Тротвуде, — відповіла Агнес, підводячи на мене свої ясні очі. — Але я б зважила на це. Мабуть, треба добре обміркувати, чи це правильно, і якщо так, то так і зробити.

У мене вже не лишалося жодних сумнівів. З полегшеним серцем, хоч і з глибоким почуттям важливості свого завдання, я присвятив увесь день складанню листа; для цієї великої мети Агнес поступилася своїм письмовим столом. Але насамперед я зійшов униз побачитися з містером Вікфілдом та Урією Гіпом.

Урію я знайшов у новому, ще з запахом штукатурки кабінеті, збудованому в саду; містер Гіп виглядав особливо гидко серед безлічі книжок і паперів. Він зустрів мене своїми звичайними гримасами й удав, ніби містер Мікоубер ще нічого не розповів йому про моє прибуття; я дозволив собі не вірити цьому. Він провів мене до кімнати містера Вікфілда. З кабінету батька Агнес забрано було багато приладдя, яке знадобилися його новому компаньйонові, і вся кімната була наче тінню колишньої. Поки ми з містером Вікфілдом обмінювалися привітаннями, Урія Гіп стояв перед каміном, гріючи спину, і шкрябав своє підборіддя ребром кощавої гострої долоні.

— Ви зупинитесь у нас, Тротвуде, поки будете у Кентербері? — поцікавився містер Вікфілд, непевно поглядаючи на Урію, мовляв, чи схвалить той цю пропозицію.

— Чи знайдеться у вас кімната для мене? — спитав я.

— Напевно, мастере Копперфілд... мені слід було б сказати містере, але це слово мимоволі зривається у мене з язика, — сказав Урія. — Я з задоволенням виберуся з вашої колишньої кімнати, якщо це буде вам приємно.

— Ні, ні, — відказав містер Вікфілд. — Чому ви маєте зазнавати турбот? У нас є інша кімната. Є інша кімната!

— О, але ж ви знаєте, — з гримасою сказав Урія, — я справді був би радий.

Щоб покласти цьому край, я заявив, що хочу оселитися або в іншій кімнаті, або зовсім не жити тут; отже, вирішили, що мені дадуть іншу кімнату; і, попрощавшись із фірмою, я знову пішов нагору.

Я сподівався бути там тільки в товаристві Агнес. Але місіс Гіп попросила дозволу сісти зі своїм рукоділлям біля каміна в цій кімнаті. Шановна місіс твердила, що тут повітря краще для її ревматизму, бо у вітальні та в їдальні дмуть протяги. Хоч я й охоче віддав би її на милість вітру на найвищому шпилі собору, але мусив скоритися неминучості і прибрав якнайприязнішого вигляду. Я розпитав, як її здоров’я.

— Я покірно вдячна вам, сер, — відповіла місіс Гіп, — але здоров'я моє тільки так собі. Нема мені чим хвалитися. Коли б я побачила, що мій Урія добре влаштований у житті, то більше нічого мені й не треба. Як подобається вам вигляд мого Урії, сер?

Я подумав, що вигляд у нього такий же мерзенний, як і завжди, і відповів, що не помітив у ньому жодних змін.

— Ох, ви справді вважаєте, що він не змінився? — здивувалася місіс Гіп. — Тоді я мушу покірно просити дозволу не погодитися з вами. Чи не помітили ви, як він змарнів?

— Не більше, ніж завжди, — відповів я.

— Отже, ви не помітили! — сказала місіс Гіп. — Але ж ви не дивитеся на нього материнським оком!

Ну й поганим здалось мені око його матері, хоч, мабуть, вона та її син ніжно любили одне одного. Це зловісне око глянуло спочатку на мене, потім на Агнес.

— А ви, міс Вікфілд, хіба не бачите, як він тане на очах? — допитувалася місіс Гіп.

— Ні, — спокійно мовила Агнес, продовжуючи працювати. — Ви занадто турбуєтеся про нього. З ним усе гаразд.

Місіс Гіп, багатозначно зітхнувши, знову почала в’язати.

І вона вже не припиняла роботи та ні на хвилину не залишила нас самих. Я приїхав рано, до обіду лишалося ще три-чотири години, але вона весь час сиділа з нами, цокаючи своїми в’язальними дротиками з одноманітністю піскового годинника. Вона сиділа з одного боку каміна, я сидів за столом перед каміном, а трохи позаду мене, з іншого боку, сиділа Агнес. Іноді, замислившись, я підводив очі і дивився на вдумливе обличчя Агнес, зустрічав її ясний променистий погляд; і завжди тоді відчував на собі поганий погляд місіс Гіп, який крадькома перебігав від мене до Агнес, повертався до мене, а потім знову до в’язання. Що вона плела, я не знаю, бо цього ремесла я не вчений; але здавалося, що плете вона павутиння. Вона працювала в’язальними дротиками, як китаєць паличками для рису. І в світлі каміна здавалася вона лихою чаклункою, яку поки що стримує добра чарівниця, але яка все одно плете своє павутиння.

За обідом вона продовжувала своє невсипуще пильнування. Після обіду її змінив син; і коли ми лишилися втрьох з містером Вікфілдом, він причепився до мене і вигинався, і кривлявся, доки я мало не збожеволів. У вітальні я знову зустрів його матір — за рукоділлям і на варті. Весь час, поки Агнес співала і грала, шановна матуся сиділа біля фортепіано. Одного разу вона попросила проспівати якусь баладу; вона твердила, ніби її Урія (який позіхав у кріслі) дуже любив цю пісню; раз у раз вона оглядалася на нього і повідомляла Агнес, що Урія прямо сам не свій від музики. Та й взагалі вона не могла і слова мовити, щоб не згадати про свого сина. Я виразно бачив, що на неї покладено такий обов’язок.

Це тривало, доки не настав час іти спати. Але мене занадто непокоїв вигляд матусі і синка, які, мов два великі кажани, кружляли по всьому будинку, затьмарювали його своїми потворними тілами; краще вже було б лишатись у вітальні, спостерігати рукоділля і вартування, ніж іти спати. Цілу ніч я не міг заснути. Наступного дня в’язання і вартування почалися знову і тривали цілий день.

Я не мав змоги і десяти хвилин поговорити з Агнес. Я ледве спромігся показати їй свого листа. Я запросив її на прогулянку з собою; але місіс Гіп почала скаржитися на болі й страждання, й Агнес милосердно лишилася вдома, щоб доглядати її. У присмерку я сам вийшов з дому, розмірковуючи, що саме слід мені робити, і чи мушу я й тепер приховувати від Агнес те, що Урія розповів мені в Лондоні. Це знову почало дуже непокоїти мене.

Не встиг я досить відійти від міста по Рамсгейт Роуд, коли раптом хтось покликав мене ззаду. Незграбну постать і вузьке пальто не можна було не впізнати. Я зупинився, і до мене підійшов Урія Гіп.

— Ну? — сказав я.

— Як швидко ви ходите! — мовив він. — У мене ноги досить довгі, але ви завдали їм чимало роботи.

— Куди ви йдете? — спитав я.

— Я хочу погуляти з вами, мастере Копперфілд, якщо ви дозволите мені мати приємність погуляти зі старим знайомим.

Сказавши це і не то благально, не то глузливо здригнувшись усім тілом, він пішов поруч зі мною. Деякий час ми йшли мовчки. Потім я звернувся до нього з усією ввічливістю, на яку лише був тоді здатний.

— Уріє!

— Мастере Копперфілд?

— Скажу вам одверто і сподіваюся, що ви не образитесь. Я вийшов погуляти на самоті, бо мені набридло занадто велике товариство.

Він скоса глянув на мене і сказав з найнестерпнішою гримасою:

— Ви говорите про мою матір?

— Ваша правда, саме про неї, — сказав я.

— Ах! Але ви знаєте, що ми такі покірні і вбогі, — відповів він. — I ми добре знаємо нашу власну смиренність і вбогість, тож мусимо пильнувати, щоб нас не притиснули до стінки ті, хто не є смиренними і вбогими. Всякі хитрощі дозволені в любовних справах, сер!

Підвівши свої величезні руки до підборіддя, він тихо потер їх і коротко кахикнув. Навряд чи ще якась людина могла б так скидатися на бридкого павіана.

— Бачите, — вів він далі, так само неприємно тримаючи себе та похитуючи головою, — ви — дуже небезпечний суперник, мастере Копперфілд. Ви зав­жди були таким, ви знаєте.

— Так це через мене ви встановили варту над міс Вікфілд і зробили її бездомною в її домі? — спитав я.

— О! Мастере Копперфілд! Це дуже суворі слова, — відповів він.

— Можете вважати це якими вам завгодно словами, — сказав я. — Ви не гірше за мене знаєте, що я маю на увазі.

— О, ні! Скажіть це своїми словами, — заперечив він. — О, справді! Я на це не здатний.

— Невже ви думаєте, — сказав я, намагаючись заради Агнес бути дуже спокійним і терплячим, — що я дивлюся на міс Вікфілд інакше, ніж як на любу сестру?

— Ну, мастере Копперфілд, — відповів він, — ви розумієте, що я не повинен відповідати на це запитання. Ви, може, й не дивитеся на неї інакше. А потім, може, й подивитеся.

Ніколи в житті не бачив я нічого бридкішого, ніж його хитра фізіономія і очі, зовсім без повік.

— Так от, — сказав я, — заради міс Вікфілд...

— Моєї Агнес! — вигукнув він, затремтівши всім своїм кістлявим тілом. — Чи не будете ви такі ласкаві називати її Агнес, мастере Копперфілд?

— Заради Агнес Вікфілд... благослови її небо!..

— Дякую вам за це благословення, мастере Копперфілд! — вставив він.

— Я скажу вам те, що за інших обставин міг би сказати хіба що... Джеку Кечу.

— Кому, сер? — перепитав Урія, витягаючи шию і прикладаючи долоню до вуха.

— Катові! — пояснив я. — Наймерзеннішій людині, що спала мені на думку, — цей образ виник в моїй голові саме через гидке обличчя Урії. — Я заручився з іншою молодою леді. Сподіваюся, це вас задовольнить.

— Слово честі? — спитав Урія.

Та не встиг я, обурений, повторити свої слова, як він схопив і міцно потиснув мою руку.

— О, мастере Копперфілд! — сказав він. — Якби ви були милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість, коли я розкрив вам своє серце тієї ночі, коли завдав вам клопоту і переночував біля каміна у вашій вітальні, то я ніколи не мав би ніяких сумнівів щодо вас. Але тепер я щасливий і негайно позбавлю вас нагляду моєї матінки. Я знаю, що ви пробачите запопадливість закоханої людини. Чи не так? Шкода, мастере Копперфілд, що ви не були такі милостиві відповісти відвертістю на мою відвертість! А я ж давав вам для цього всі можливості! Але ви ніколи не довіряли мені так, як мені хотілося б. Я знаю, що ви ніколи не любили мене так, як я вас!

Увесь цей час він стискав мою руку своїми вогкими і слизькими, як риба, пальцями, і марні були мої спроби позбутися цього потиску. Я нічого не міг зробити. Він поклав мою руку під рукав свого шовковичного пальта, і я мимоволі мусив іти з ним рука в руку.

— Чи не повернути нам додому? — спитав Урія, легко розвертаючи мене обличчям до міста, над яким тепер сяяв молодий місяць, сріблом укриваючи далекі вікна.

— Перш ніж ми облишимо розмову на цю тему, — сказав я, порушуючи тривале мовчання, — вам слід зрозуміти, що, на мою думку, Агнес Вікфілд настільки вища за вас і настільки далека від усіх ваших зазіхань, як цей місяць.

— Мирне світило! Чи це так? — спитав Урія. — Справді! А тепер визнайте, мастере Копперфілд, що ви не любите мене так, як я люблю вас. Ви й тепер вважаєте мене занадто вбогим, і це мене не дивує.

— Я не люблю, коли вихваляються вбогістю, — відповів я, — або ще чимсь іншим.

— Ось воно! — сказав Урія, і обличчя його мало в місячному промінні свинцевий відтінок. — Хіба ж я не знав цього? Але як мало ви уявляєте собі справжню вбогість і смиренність особи мого стану, мастере Копперфілд! Батько мій і я — обоє були виховані в школі для бідних, і мати моя також виховувалась у благодійній установі. Зрання й до вечора там вчили нас смиренності і вбогості — і, здається, більше нічого. Ми повинні були бути смиренними перед цією людиною і перед тією, гнути шапку тут і вклонятися там, зав­жди знати своє місце і поступатися перед вищими. А вищих за нас було так багато! Батько здобув медаль за смиренність. Я теж. Батька зробили могильником за смиренність. Серед благородних джентльменів він мав славу такого покірного чоловіка, що вони вирішили влаштувати його. «Будь смиренним, Уріє, — казав мені батько, — і ти досягнеш успіхів. Мене й тебе вчили цього в школі; і це найкраща наука. Будь смиренним, — казав батько, — і ти візьмеш своє». І справді, його порада непогана.

Саме тоді вперше зрозумів я, що ця огидна, лицемірна, фальшива смиренність корінилась не в особливостях сім’ї Гіпів. Я бачив урожай, але не замислювався, як він був посіяний.

— Коли я був зовсім малим хлопчиком, — казав Урія, — я навчився смиренності і віддався їй. Я з апетитом їв смиренний пиріжок. Я зупинився на смиренному щаблі науки і сказав собі: «Тримайся!» Коли ви запропонували навчати мене латини, то я знав, що мені треба відмовитися. «Людям подобається бути вищими за тебе, — казав батько, — тримайся внизу!» Я дуже смиренний і до теперішнього часу, мастере Копперфілд, але я здобув деяку владу!

І він казав усе це — я бачив з його обличчя, освітленого місяцем, — для того, щоб довести мені: він вирішив винагородити себе, вживши свою владу. Я ніколи не мав сумніву в його підступності, його ницості й злостивості; але тоді вперше я цілком зрозумів, який ниций, нещадний і підлабузницький характер мусив виховатись внаслідок цього давнього приниження.

З цієї розповіді виник тільки один добрий наслідок: Урія Гіп, захоплений своєю промовою, звільнив мою руку, щоб погладити своє підборіддя. Раз вирвавшись від нього, я вже вирішив триматися на відстані; назад ми йшли майже весь час мовчки.

Чи то він зрадів таємниці, яку я розповів йому, чи винайшов якісь нові підступні плани, — не знаю, але в усякому разі настрій його значно покращав. За обідом він розмовляв більше ніж зазвичай. Щойно ми повернулися додому, мати його була знята з посту. За столом він запитував її, чи не занадто він уже старий, щоб залишатися нежонатим; а одного разу він так глянув на Агнес, що я віддав би все своє майно за право його добре відлупцювати.

Коли ми, троє чоловіків, лишилися самі після обіду, Урія зробився ще відважнішим і сміливішим. Він майже не пив вина; і причиною його відваги було, мабуть, тільки нахабне почуття перемоги, яким він тепер був пройнятий з голови до ніг.

Я ще вчора помітив, як він намагається змусити містера Вікфілда багато пити; зрозумівши погляд, який Агнес кинула на мене перед виходом із кімнати, я сам обмежився однією чаркою, а потім запропонував іти слідом за дамами. Сьогодні я зібрався зробити так само, але Урія випередив мене.

— Ми не часто бачимо нашого любого гостя, сер, — сказав він, звертаючись до містера Вікфілда, який сидів край столу, — і я хотів би привітати його ще одною-другою чаркою вина, якщо ви не заперечуєте, містере Копперфілд, за ваше здоров’я і щастя!

Я змушений був удати, ніби з приємністю потискаю його руку. Зате цілком щиро потиснув я руку засмученому джентльменові — його компаньйону.

— Ну, колего! — сказав Урія. — Якщо дозволено мені так вас назвати, тепер за вами черга. Мабуть, ви проголосите нам якийсь тост, приємний для Копперфілда?

І містер Вікфілд випив за здоров’я моєї бабусі, випив за здоров’я містера Діка, за Докторську палату, за Урію — і за все пив він двічі. Він був свідомий своєї власної слабкості, він безпорадно намагався чинити їй опір; у ньому боролися сором перед своєю підвладністю Урії з бажанням догодити йому; а Урія крутився, вигинався і всіляко показував мені жалюгідний стан свого компаньйона. Серце моє боліло, коли я дивився на це, і рука ледве спроможна про це писати.

— Ну, колего! — сказав нарешті Урія. — А тепер я знову проголошую тост і смиренно прошу наповнити великі бокали, а не дрібні чарки, бо я збираюся пити за здоров’я божественної представниці жіночого роду!

Батько Агнес тримав у руці порожню склянку. Я побачив, як він поставив склянку на стіл, глянув на портрет, що був такий схожий на його дочку, притиснув руку до лоба і безпомічно відкинувся в кріслі.

— Я занадто смиренна і вбога людина, щоб проголошувати тост за її здоров’я, — вів далі Урія, — але я схиляюсь перед нею... я обожнюю її!

Містер Вікфілд судомно стиснув обома руками свою сиву голову, але ніякий фізичний біль не міг, звичайно, дорівнятися до його душевних мук.

— Агнес, — сказав Урія, чи то не звертаючи уваги на її батька, чи не зрозумівши його жесту, — Агнес Вікфілд, смію сказати, — найбожественніша з жінок. Чи можу я говорити відверто, як серед друзів? Бути батьком її — гордість, але бути її чоловіком...

Врятуйте мене від того, щоб я ще будь-коли почув такий крик, з яким батько її встав з-за столу.

— У чому річ? — сказав Урія, збліднувши, як мрець. — Сподіваюся, містере Вікфілд, що ви зрештою не збожеволіли. Коли я кажу, що маю намір зробити вашу Агнес моєю Агнес, то я маю на це таке саме право, як і будь-який інший чоловік. Я маю на це більше права, ніж будь-який інший чоловік.

Я обійняв містера Вікфілда, благаючи його заради всього, про що тільки міг згадати, а найбільше заради його любові до Агнес, трохи заспокоїтися. На якусь мить він збожеволів; він скуб своє волосся, бив себе кулаком по голові, намагався відштовхнути мене від себе, не відповідав ані слова, ні на кого не дивився і нічого не бачив; він сліпо боровся, сам не знаючи з чим, — жахливе видовище!

Не добираючи слів, але з великою щирістю і співчуттям, я вмовляв його не вдаватись у розпач і вислухати, що я йому скажу. Я благав його подумати про Агнес, згадати, як ми з Агнес зростали разом, як я шаную й люблю її, як зав­жди була вона його гордістю і радістю. Я намагався звернути його думки на неї, я закликав його твердість, бо Агнес не повинна знати про подібні сцени. Можливо, мої слова вплинули на нього, а може, приступ розпачу минувся сам собою; але помалу він заспокоївся і глянув на мене — спочатку якось непевно, а потім значно свідоміше. Нарешті він сказав:

— Я знаю, Тротвуде! Моє любе дитя і ви... Але гляньте на нього!

Він показав на Урію, який то блід, то червонів у кутку, здивований провалом своїх розрахунків.

— Гляньте на мого мучителя, — повторив він. — Під його ярмом я крок за кроком позбувався імені та репутації, миру та спокою, дому та господи.

— Я зберіг вам ім'я та репутацію, ваш мир і спокій, ваш дім і господу, — сказав Урія, поспішаючи звести справу до компромісу. — Будьте розсудливі, містере Вікфілд. Якщо я пішов трохи далі, ніж ви чекали, то й можу відступити назад, мабуть? Ніякої шкоди я нікому не завдав.

— Я завжди в усьому переслідував одну мету, — сказав містер Вікфілд. — Я був задоволений, що він прив'язаний до мене заради вигід. Але гляньте на нього!.. О, гляньте на нього!

— Краще б вам його зупинити, Копперфілде, якщо можете, — скрикнув Урія, показуючи на мене своїм довгим вказівним пальцем. — Він зараз скаже щось — бережіться! Він потім шкодуватиме, що сказав це, і ви шкодуватимете, що почули!

— Я все скажу! — розпачливо крикнув містер Вікфілд. — Чому б мені не бути під владою всіх і кожного, коли я все одно перебуваю під вашою владою?

— Бережіться! Кажу вам! — попереджав мене Урія. — Якщо ви не спините його, то ви не друг йому! Чому вам не треба бути під владою всіх і кожного, містере Вікфілд? Бо у вас є дочка! Ми з вами дещо знаємо, правда? Хай лихо спить. Кому охота чіпати його? Мені це робити не хочеться. Хіба ви не бачите, що я такий смиренний, яким лише можна бути? Кажу вам, я зайшов занадто далеко, я шкодую про це. Чого ж вам ще треба, сер?

— О, Тротвуде, Тротвуде! — кричав містер Вікфілд, заламуючи руки. — Як низько я впав відтоді, коли вперше побачив вас у цьому домі! Я вже тоді котився вниз, але з тих часів пройшов я довгий жахливий шлях. Поблажливість зруйнувала мене. Поблажливість у спогадах і поблажливість у забутті; моя природна журба за матір’ю моєї дитини стала хворобою, моя природна любов до моєї дитини стала хворобою. Я заражав усе, чого торкався. Я накликав нещастя на те, що мені дорожче за все в житті; я це знаю, і ви це знаєте! Я вважав за можливе любити одну тільки істоту в світі та не любити всіх інших. Я вважав за можливе плакати за однією тільки істотою, що покинула цей світ, і не плакати разом з іншими. Наука життя пішла проти мене. Я зосередився у своєму власному егоїстичному серці, і це спотворило в мені природні риси людського характеру. Брудний я в своєму смутку, брудний у своїй любові. Підло намагаюсь я втекти від самого себе. Гляньте на мене, яка я руїна, ненавидьте мене, зневажайте мене!

Він упав на крісло і безсило заплакав. Збудження його згасло. Урія виповз із свого кутка.

— Не знаю, що я наробив у безумстві своєму! — сказав містер Вікфілд, простягаючи до мене руки, немов благаючи не осуджувати його. — Він знає краще, — сказав містер Вікфілд про Урію Гіпа, — бо він зав­жди стояв біля мого ліктя і підмовляв мене. Ви бачите, яким каменем висить він у мене на шиї. Ви бачите його в моєму домі, ви бачите його в моїй фірмі. Оце щойно ви його почули. Чи треба мені ще щось додавати?

— Досить вам уже говорити, — зазначив Урія з якоюсь нахабною і водночас запобігливою гримасою. — Вас це не так би схвилювало, якби не вино. Завтра ви краще все зрозумієте, сер. Якщо я сказав занадто багато або більше ніж хотів, то що ж таке? Я на своїх словах не наполягаю!

Відчинилися двері, ввійшла Агнес, — кровинки не було в її обличчі — обійняла батька і спокійно сказала:

— Тату, вам зле. Ходімо зі мною!

Він поклав голову їй на плече, немовби пригнічений тяжким соромом, і вийшов разом із нею. Тільки на секунду зустрівся її погляд з моїм, але я побачив, що вона знає все.

— Я не очікував, що він стане дибки, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Але це нічого. Завтра ми з ним знову заприятелюємо. Це піде йому на користь. Я смиренно дбаю про його користь.

Я нічого не відповів йому і пішов нагору до затишної кімнати, де Агнес так часто сиділа колись поруч зі мною, працюючи. До пізньої ночі ніхто не розділив моєї самотності. Я взяв якусь книжку і намагався читати. Я почув, як годинник б’є дванадцяту, і все ще читав, не розуміючи змісту, коли Агнес торкнулася мого плеча.

— Ви поїдете рано-вранці, Тротвуде. Так давайте ж попрощаємося зараз.

Видно було, що вона щойно плакала, але обличчя її було таке лагідне і прекрасне.

— Благослови вас небо! — сказала вона, простягаючи мені руку.

— Люба Агнес! — відповів я. — Бачу, що ви не хочете, аби я говорив про сьогоднішній вечір. Але хіба нічого не можна зробити?

— Можна покладатися на бога! — відказала вона.

— Невже я нічого не можу зробити — я, що приходив до вас зі своїми нікчемними клопотами?

— І тим полегшували мої, — відповіла вона. — Любий Тротвуде, ні!

— Люба Агнес, — сказав я. — Занадто самонадіяно мені намагатися керувати вами чи сумніватися в ваших рішеннях, бо мені бракує того, чого так багато у вас — щирості, рішучості і всіх благородних якостей. Але ви знаєте, як я люблю вас і який я вам вдячний. Ви ж ніколи не пожертвуєте собою заради хибного розуміння обов’язку, Агнес?

У цю мить вона схвилювалася більше ніж будь-коли. Вона вирвала свою руку з моєї і відступила на крок назад.

— Скажіть, що у вас немає такої думки, люба Агнес! Ви ж для мене більше ніж сестра! Згадайте, яке неоціненне таке серце, як ваше, така любов, як ваша!

О, минуло багато, багато часу, і все пригадував я це обличчя, цей миттєвий погляд ясних очей, які не дивувалися, не винуватили, не дорікали! О, багато, багато минуло часу, і я знову, як і тоді, побачив, як погляд цей змінився ніжною усмішкою, як сказала вона мені, що не боїться за себе, і не треба мені боятися за неї, назвала мене братом... і пішла геть!

Ще вдосвіта сів я в диліжанс біля воріт готелю. День саме прокидався на сході, коли ми мали вирушити, я згадував про названу мою сестру, і раптом у ранковій імлі біля карети з’явилася голова Урії.

— Копперфілде! — хрипко прошепотів він, тримаючись за залізне поруччя на даху карети. — Здалося мені, ви раді будете почути перед від’їздом, що між нами вже все гаразд. Я був у нього в кабінеті, і ми все залагодили. Ну, хоч я і убога людина, але я корисний для нього, ви знаєте; а він розуміє свої інтереси, коли не буває під чаркою. Який він приємний чоловік, зрештою, мастере Копперфілд!

Я змусив себе відповісти:

— Радий, що ви попросили пробачення.

— О, ще б пак! — сказав Урія. — Коли особа смиренна, знаєте, то що таке пробачення? Така проста річ! Слухайте! — він здригнувся. — Вам траплялось іноді зривати недостиглу грушу, мастере Копперфілд?

— Здається, траплялося, — відповів я.

— Так от, я зробив це вчора ввечері, — сказав Урія, — але груша ще достигне! Треба тільки доглядати її. Я можу почекати!

Розсипавшись ввічливими словами прощання, він зіскочив з імперіалу, і кучер зліз на передок. Здається мені, Урія їв щось, оберігаючи свій шлунок від впливу холодного ранкового повітря; не знаю, що саме жував він, але ротом ворушив так, ніби груша вже достигла, і він обсмоктує її губами.

II. Мандрівник

У моїй квартирі на Букінгем-Стрит того вечора ми дуже серйозно обговорювали домашні справи, про які я розповів у попередньому розділі. Моя бабуся глибоко зацікавилася цим, і після розмови більше двох годин походжала по кімнаті, схрестивши руки на грудях. Коли вона була особливо схвильована, то зав­жди вдавалася до таких вправ у пішому ходінні, і розмір її хвилювання зав­жди можна було виміряти тривалістю таких подорожей. У даному разі вона була така стурбована, що визнала за необхідне відчинити двері до спальні і ходити через обидві кімнати, від стіни до стіни. Поки ми з містером Діком тихенько сиділи біля каміна, вона входила і виходила з регулярністю годинникового маятника.

Коли містер Дік пішов спати і ми з бабусею лишилися вдвох, я сів писати листа двом сестрам Спенлоу. До того часу бабуся втомилася ходити і сіла перед каміном, підібравши, як і завжди, складки свого плаття. Але вона порушила свої незмінні звичаї: не поставила склянки на коліна, навіть не взяла її з полиці каміна; лівий лікоть поклала на праву руку, а підборіддям сперлася на ліву долоню і замислено вдивлялася в мене. Підводячи очі від свого листа, я зустрічав її погляд.

— У мене чудовий настрій, любий мій, — запевняла вона мене, похитуючи головою, — я лише трохи хвилююсь і шкодую.

Я надто захопився своєю справою, тому помітив, вже коли вона пішла спати, що нічна мікстура, як її називала бабуся, лишилася неторканою на полиці каміна. Я постукав у двері спальні, щоб звернути увагу бабусі на це; вона підійшла до дверей, але відповіла:

— Щось воно мені сьогодні не до смаку, Троте!

Похитавши головою, вона повернула назад.

Вранці вона прочитала мого листа до двох старих леді і схвалила його. Я відправив своє послання, і мені лишалося тільки терпляче чекати на відповідь. Щось із тиждень перебував я в цьому стані очікування. Якось увечері, коли падав сніг, я вийшов від доктора і попрямував додому.

Цілий день погода була погана, і різкий північно-східний вітер віяв у Лондоні. Надвечір вітер ущух, і почався сніг. Пригадую, він густо падав великими пластівцями і щільним шаром укривав вулиці. Рипіння коліс і тупіт ніг пом’якшилися, немов столиця була вкрита пухом.

Найближчий шлях додому — саме його я обрав у таку ніч — лежав через завулок Святого Мартіна. Церква, яка дала назву цьому завулкові, була в той час оточена різними будівлями, і прохід у тому місці здавався дуже тісним. Минаючи церковний мур, я помітив на розі обличчя жінки. Вона глянула на мене, завернула у вузький завулок і зникла. Обличчя це було мені знайоме. Я бачив його десь. Але де — не міг пригадати. Якісь невиразні спогади, пов’язані з цим обличчям, болюче вразили моє серце; але тоді думки мої були зайняті іншим, і я не міг зосередитися.

На східцях паперті побачив я згорблену постать чоловіка, який поклав свою ношу на м'який сніг і поправляв її. Ми глянули один на одного майже одночасно. Я зупинився здивований, а він підвівся, обернувся і пішов мені назустріч. Я став лицем до лиця з містером Пеготті.

Тоді я згадав ту жінку. То була Марта, що їй Ем’лі дала гроші тієї ночі, в кухні моєї няньки. Марта Ендел — та сама, поруч з якою, як казав мені Гем, дядько не хотів би бачити свою любу племінницю за всі скарби морського дна.

Ми щиро потиснули один одному руки. Спочатку жоден з нас не міг і слова вимовити.

— Мастере Деві, — сказав він, усе ще міцно стискаючи мені руку, — душа моя радіє, що бачу вас, сер! Приємна зустріч, приємна зустріч!

— Приємна зустріч, мій любий старий друже! — підтвердив я.

— Я хотів був піти до вас, сер, сьогодні ввечері, — сказав він, — але я знаю, що тепер ваша бабця живе з вами... я вже, бачте, побував у Ярмуті... то я боявся, що вже пізно йти до вас. Я хотів зайти вранці, сер, перед тим, як вирушати далі.

— Знову? — спитав я.

— Так, сер, — відповів він, похитуючи головою, — завтра я вже знову вирушаю.

— Куди ж ви тепер прямуєте? — спитав я.

— Та, здається, нікуди! — відповів він, струшуючи сніг зі свого довгого волосся. — Треба десь переночувати.

У той самий завулок виходили тоді задні ворота «Золотого хреста» — того самого готелю, де я вперше після закінчення школи мав нещастя зустрітися зі Стірфорсом. Ворота були відчинені, і ми пройшли з містером Пеготті на зад­ній двір. У двох чи трьох загальних кімнатах готелю світилося. В одній з них не було нікого, і туди повів я містера Пеготті.

При світлі каміна я міг добре роздивитись обличчя мого старого друга. Волосся його було довге і скуйовджене, обличчя засмагле. Він ще більше посивів, зморшки на його щоках і лобі поглибшали, і з усього видно було, що містер Пеготті мандрував невтомно і в спеку, і в холод, і в дощ, і в сльоту; і разом з тим він здавався дуже міцним і пройнятим твердою рішучістю досягти певної мети. Доки я був зайнятий цим спостереженням, він струсив із себе сніг і витер обличчя. Сівши проти мене за стіл, спиною до дверей, він знову простяг до мене свою грубу долоню і палко потиснув мені руку.

— Я розповім вам, мастере Деві, — сказав він, — про все, де я був і що чув. Я блукав далеко, а почув небагато, але розповім вам усе по порядку.

Я подзвонив і замовив чогось гарячого. Він відмовився пити будь-що міцніше за пиво; доки приносили і гріли його на вогні, він мовчки думав. Щось прекрасне було в його суворому мовчанні, і я не наважувався турбувати його.

— Коли вона була дитиною, — сказав він нарешті, підводячи голову, — вона частенько просила мене розповідати все про море і про ті береги, де море стає темно-синім і лежить, виблискуючи під сонцем. Я нерідко думав, що спогади про батька, який потонув, змушують її так цікавитися цим. Бачте, не знаю, але, може, вона вірила чи сподівалася, що він, батько її, пішов до тих країв, де квіти зав­жди квітнуть, повітря зав­жди тепле.

— Природно, що дитина мала свою фантазію, — відповів я.

— Коли вона... загубилася, — вів далі містер Пеготті, — то в глибині душі я знав, що він повезе її до тих країв. Я знав у глибині моєї душі, що він розповідав їй всякі дива дивні про ті землі — мовляв, він зробить її там знатною леді — і що вона вірила йому. Коли ми побачилися з його матір'ю, я переконався, що моя правда. Я переїхав через канал до Франції і висадився там на берег, немов з неба впавши.

Двері трохи прочинились, і в щілину війнуло снігом. Побачив я, що якась рука тихо намагається причинити двері ззовні.

— Я розшукав одного англійського джентльмена, що був там чиновником, — продовжував містер Пеготті, — і розповів йому, що шукаю свою племінницю. Він дав мені папірця, з яким я міг ходити всюди — не знаю, правду кажучи, як воно зветься, — і хотів був дати мені грошей, але, хвалити бога, мені вони були не потрібні. Я дуже вдячний йому за все, що він зробив. «Я надіслав листи до тих місцевостей, куди ви йдете, — сказав він мені, — і я розповідатиму про вас багатьом людям, які їхатимуть туди, і ви зустрічатимете знайомих у своїх мандрах». Я висловив йому, як міг, свою вдячність і попрямував через Францію.

— Сам-один, та ще й пішки? — спитав я.

— Здебільшого пішки, — відповів він, — іноді на возах, що їхали на ринок; іноді у порожніх фургонах. Щодня проходив я багато миль, і частенько був мені супутником якийсь старий солдат, що йшов побачитися з рідними. Я не знав його мови, а він — моєї. Але ми ставали друзями на курних шляхах.

Тон, яким він згадував своїх дорожніх приятелів, не лишав сумнівів: він справді ставав їхнім другом.

— Діставшись до якогось міста, — вів він далі, — я насамперед розшукував готель і чекав біля воріт, доки не знайдеться людина, яка вміє по-англійському. Здебільшого я знаходив таких людей. Тоді я розповідав, як ходжу, шукаючи свою племінницю, а вони розповідали мені, які леді й джентльмени оселилися в готелі; і коли хтось здавався мені схожим на неї, то я лишався чекати, доки вони вийдуть з дверей, чи ввійдуть додому. Та не знаходив я моєї Ем’лі і знову йшов далі. Поволі чутки про мене почали ширитися по країні. І приходячи до села чи хутора, я бачив, що бідні люди вже знають мене. Вони просили мене сісти біля дверей їхніх хат і частували мене їжею й питвом, і давали мені нічліг, і частенько, мастере Деві, бачив я біля придорожнього хреста, як чекає на мене якась старенька, що в неї є дочка Ем’ліного віку, і просили мене ці старенькі завітати до них. У деяких дочки померли. І тільки бог милосердний знає, як добре ставилися ті матері до мене.

То не хто інший, як Марта стояла біля дверей. Я виразно бачив її змучене, уважне до кожного слова обличчя. Дуже боявся я, що він може обернутись і теж побачити її.

— Частенько саджали вони своїх дітей, особливо маленьких дівчат, — розповідав містер Пеготті, — мені на коліна; і не раз могли б ви побачити, як сиджу я біля їхніх дверей, коли ніч уже настає, і граюся з ними, немов то діти мого Серденятка. О, моє Серденятко!

Раптовий приступ журби подолав його, він заридав уголос. Я поклав свою тремтячу руку на долоню, якою він затулив обличчя.

— Спасибі, сер, — сказав він, — не зважайте на це.

Потім він відняв руку від обличчя, притис її собі до грудей і продовжував оповідання.

— Частенько проводжали вони мене, — сказав він, — уранці, за милю чи за дві від своїх хуторів; і, прощаючись, казав я їм англійською: «Я дуже вдячний вам. Хай благословить вас бог». І начебто зав­жди вони розуміли мої слова і відповідали чимсь приємним. Нарешті я прийшов до моря. Ви розумієте, що морякові не важко було знайти собі шлях до Італії. Діставшись туди, я знову почав подорожувати, як і раніше. І там люди добре ставилися до мене, і я, мабуть, обійшов би всі міста, цілу країну скрізь, якби не дістав відомостей, що їх бачили десь у швейцарських горах. Один чоловік, що знав його слугу, бачив їх там усіх трьох, і він розповів мені, яким шляхом вони їхали і де зупинилися. День і ніч йшов я до тих гір, мастере Деві. І що далі я йшов, то далі, начебто, відсувалися ті гори від мене. Але я дійшов до них, і я перетнув їх. Як підійшов я зовсім близько до того місця, про яке мені розповідали, то почав запитувати себе — що зроблю я, коли побачу її?

А за дверима, байдужа до суворої ночі, все ще стояла Марта і прислухалась, і руками просила, благала мене не гнати її геть.

— Я ніколи не мав жодного сумніву щодо неї! — казав містер Пеготті. — Ні! Ні краплини! Хай би лише побачила вона моє обличчя, почула б лише мій голос, хай би лише я мовчки став перед нею і без слів нагадав їй будинок, з якого вона втекла, і дитячі її роки — і коли б вона навіть стала королівною, то й тоді впала б мені до ніг. Я знав це добре. Багато разів уві сні чув я її зойк «дядю!» і бачив, як, наче мертва, падає вона переді мною. Багато разів уві сні підводив я її і шепотів: «Ем’лі, люба моя, я приніс з собою пробачення, я прийшов, щоб забрати тебе додому».

Він спинився, похитав головою, зітхнув і казав далі:

— Він нічого не значив для мене. Ем’лі була для мене всім. Я взяв для неї селянську сукню; я твердо знав, що коли знайду її, то вона піде зі мною по тих кам’янистих шляхах, піде туди, куди я піду, і ніколи, ніколи більше не покине мене. Вбрати її в цю сукню, викинути її пишні вбрання, знову подати їй свою руку і попрямувати з нею додому, зупинятись іноді на шляху, дати спокій її втомленим ноженятам і ще гірше стомленому серденьку — лише про це й мріяв я тоді. Не думаю, щоб я навіть глянув на нього. Але, мастере Деві, не судилося, ще ні! Я запізнився, і вони вже поїхали звідти. Куди — я не міг довідатися. Дехто казав — туди, а дехто — сюди. Я обійшов усі ті місця, але Ем’лі я не знайшов і відрядився додому.

— Чи давно ви повернулися? — спитав я.

— Ні, оце кілька днів, — відповів містер Пеготті. — Ввечері побачив я старий човен, і свічка горіла на вікні. Підійшовши близько і зазирнувши крізь шибку, побачив я, що вірна місіс Геммідж сидить перед каміном, як ми й умовилися, сама. Я гукнув: «Не бійся. Це я, Даніель»; і ввійшов. Ніколи не гадав би я, що старий човен може здатися мені таким дивним!

З кишені своєї куртки він дуже обережно добув маленький пакуночок, де лежали два чи три листи. Пакунок цей він поклав на стіл.

— Цей прибув першим, — сказав він, показуючи один папірець, — коли я ще й тижня не був у мандрах. Купюру на п’ятдесят фунтів стерлінгів у конверті, адресованому мені, покладено було під двері вночі. Вона намагалася змінити почерк, але мене цим неможливо обдурити.

Дбайливо і обережно згорнув він чек і відклав його вбік.

— А цей прибув на ім’я місіс Геммідж, — сказав він, розкриваючи другий конверт, — два чи три місяці тому.

Кілька хвилин він мовчки дивився на лист, а потім віддав його мені і тихим голосом проказав:

— Будьте ласкаві прочитати це, сер.

Я прочитав такі рядки:

І в цей лист теж було вкладено трохи грошей. П'ять фунтів. Цей чек також лишився невикористаним, і містер Пеготті так само дбайливо згорнув його. До листа були додані докладні вказівки, куди адресувати відповідь. Ясно було, що лист пройшов через багато рук, і важко було встановити точно, де живе маленька Ем’лі, але здавалося можливим, що вона писала з того місця в Швейцарії, де її нещодавно бачили.

— Що написали їй у відповідь? — спитав я містера Пеготті.

— Місіс Геммідж — жінка не дуже вчена, сер, — відповів він. — Тому Гем склав їй листа, а вона вже переписала його. Вони розповіли моїй племінниці, що я пішов шукати її, і які були мої прощальні слова.

— А що це ще у вас в руці? Теж лист? — допитувався я.

— То гроші, сер, — сказав містер Пеготті, розгортаючи чек. — Десять фунтів, як бачите. І ще тут написано: «Від вірного друга», як і на першому чеку. Але перший чек був підсунутий під двері, а цей надійшов поштою позавчора. Я йду шукати її по поштовому штемпелю.

Він показав мені конверт. На ньому стояв штемпель одного міста на Верхньому Рейні. У Ярмуті розшукав він кількох експортерів, які знали ту місцевість, і вони накреслили йому на клаптику паперу схематичну мапу, в якій він цілком міг розібратися. Він поклав мапу на стіл і, спершись підборіддям на одну руку, другою рукою накреслював свій шлях.

Я спитав його, як живе Гем. Він похитав головою.

— Гем працює, — відповів він, — так відважно, як тільки може чоловік. Про нього йде добра слава. Кожен з моряків охочий допомогти йому, і він готовий допомогти кожному. Ніхто ніколи не чув, щоб він скаржився. Але, між нами кажучи, моя сестра вважає, що це йому нелегко дається.

— Бідолашний, я такої ж думки!

— Він не бережеться, мастере Деві, — урочисто прошепотів містер Пеготті, — він начебто зовсім не дорожить своїм життям. Коли треба виїхати в схвильоване море у небезпечний рейс, він ладен перший. Яка б не з’являлася небезпека, він перший з усіх моряків виходить уперед. І все ж таки він добрий і простий, як дитина. Немає такої дитини в Ярмуті, яка не знала б його.

Він замислено зібрав листи, розгладив їх рукою, згорнув у пакет і ніжно поклав цей пакет у кишеню на грудях. Обличчя тієї, що слухала нашу розмову, зникло. Сніг усе ще падав крізь напіввідчинені двері; але за дверима не було нікого і нічого.

— Ну, гаразд! — сказав він, поглядаючи на свою торбину. — Я вже побачився з вами сьогодні ввечері, мастере Деві. Це дуже добре. Отже, вирушаю завтра вдосвіта. Бачите, що ношу я з собою, — приклав він руку до того місця, де лежав маленький пакет, — мене турбує лише одна думка, що може зі мною щось трапитися, перш ніж я поверну ці гроші. Якщо я помру, а пакет цей загубиться, чи його вкрадуть, чи взагалі він якось пропаде, і той чоловік не знатиме, що я ніс повернути йому його кляті гроші, то, напевно, той світ не витримає мене. Напевно, я змушений буду повернутись.

Він підвівся, і я підвівся також; перш ніж вийти, ми знову потиснули один одному руки.

— Я ладен пройти десять тисяч миль, — сказав він, — я ладен іти, поки не впаду мертвий, аби покласти ці гроші перед ним. Коли я зроблю це і знайду мою Ем’лі, то більше мені нічого не треба. Якщо я не знайду її, то, може, колись почує вона, що її дядько закінчив свої розшуки лише тоді, коли закінчив життя; і якщо я добре знаю її, самого цього буде досить, щоб вона нарешті повернулася додому.

Коли він виходив на вулицю в люту холодну ніч, я побачив, як від нас побігла геть самотня постать. Похапцем, під якимсь вигаданим приводом, я скерував його в інший бік і займав розмовою, доки та постать не зникла.

Він казав, що піде до маленького готелю на Довер Роуд, де мав знайти чисте і просте ліжко. Я провів його до Вестмінстерського мосту і на суррейському березі попрощався з ним. Мені здавалося, ніби гамір міста завмер від пошани до самотнього мандрівника, коли він ішов своїм шляхом крізь сніг.

Я повернувся до подвір’я готелю «Золотий хрест» і спробував розшукати дівчину, що стояла під дверима під час нашої розмови. Але там її не було. Густий сніг укрив наші сліди; бачив я тільки свіжі відбитки моїх кроків; але сніг падав і падав, і навіть ці сліди ставали невиразними, коли я озирався.

ІІІ. Сестри Спенлоу

Нарешті прибула відповідь від двох старих леді. Вони вклонялися містерові Копперфілду і повідомляли, що з найглибшою увагою поставилися до його листа, «з огляду на щастя обох сторін». Цей останній вислів здався мені трохи тривожним, не лише тому, що вони вже вжили такого вислову під час згаданих вище сімейних незгод, але й з іншої причини: я помітив, що такі дипломатичні речення подібні до петард, які легко спалахують феєрверком і розсипаються різноманітними кольорами і формами, абсолютно несхожими на початкову. Сестри Спенлоу додали, що вони просять пробачення, але не вважають за можливе розмовляти і висловлювати свою думку з приводу послання містера Копперфілда «через посередництво пошти»; та якщо містер Копперфілд зробить їм ласку завітати у певний день (взявши з собою, якщо він це вважає за потрібне, довіреного друга), то вони будуть щасливі мати розмову з цього приводу.

На це містер Копперфілд негайно відповів у якнайшанобливіших висловах, що він матиме честь зробити візит до міс Спенлоу в призначений час; згідно з їхнім ласкавим дозволом, він прийде в товаристві містера Томаса Тредльса, юриста. Відправивши вищезгадане послання, містер Копперфілд впав у жорстоке нервове збудження і лишався в такому стані аж до умовленого дня.

Лиха додавало те, що під час цих критичних подій я був позбавлений неоціненних послуг міс Мілз. Але містер Мілз, який зав­жди робив усякі речі, щоб роздратувати мене, — або принаймні мені так здавалось, а це одне й те саме — нарешті досяг в цьому максимального успіху, коли вбив собі в голову, що мусить податися до Індії. Навіщо йому треба було їхати до Індії? Хіба тільки, щоб катувати мене? Правду кажучи, він мав найбільше справ з цією частиною світу, всі його справи полягали в індійській торгівлі (я мав невиразне уявлення про золототкані шалі і слонові ікла); замолоду він жив у Калькутті, а тепер вирішив знову поїхати туди, на місце свого компаньйона, який пішов у відставку. Але мене це не цікавило. Проте для нього це було достатньо важливо, щоб узяти курс на Індію та ще захопити з собою Джулію; і Джулія поїхала попрощатися зі своїми сільськими родичами; їхній будинок був весь обліплений повним комплектом оголошень, які сповіщали, що будинок здається в найм або продається, і що меблі (віджимний валок і все інше) будуть продані з аукціону. Отже, я став жертвою ще одного землетрусу, не встигнувши навіть отямитися від попереднього.

Я ніяк не міг вирішити, як вбратися у цей вирішальний день; я хотів з’явитись елегантним і незалежним, але боявся розкрити свою надмірну практичність перед очима міс Спенлоу. Я спробував знайти золоту середину між цими двома крайнощами; бабуся схвалила результат, коли ми сходили вниз, а містер Дік кинув один зі своїх черевиків на щастя слідом за Тредльсом і мною.

Хоч я й знав, що Тредльс чудовий хлопчина, і хоч я щиро любив його, але в такому делікатному випадку я волів би, щоб він не зачісував своє волосся сторч. Це надавало йому здивованого вигляду: голова його, як не дивно, скидалася на щітку або віник. Я мав страшні передчуття, що такий його вигляд може стати фатальним для мене.

Я дозволив собі зауважити це Тредльсу, коли ми йшли до Путні; я висловив думку, що варто було б йому пригладити трохи своє волосся.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс, знімаючи капелюх і пригладжуючи своє волосся у всіх можливих напрямках, — ніщо не могло б дати мені більшого задоволення. Але не вийде.

— Невже не можна його пригладити? — перепитав я.

— Ні, — сказав Тредльс, — ніщо йому не допоможе. Якби я притис його пудовою гирею і тримав би її на голові всю дорогу до Путні, то воно піднялося би сторч знову тієї ж миті, як я б її зняв. Ти уявити собі не можеш, яке в мене вперте волосся, Копперфілде! Ну, чистий тобі дикобраз!

Мушу визнати, я був трохи розчарований, але водночас захопився відвертістю свого друга. Я зазначив, що, очевидно, волосся висмоктало всю впертість з його характеру, бо в ньому самому не було жодних ознак цієї якості.

— О, — відповів Тредльс, сміючись, — мушу тобі сказати, це давній клопіт — моє нещасне волосся! Дружина мого дядька терпіти його не могла. Вона казала, що воно приводить її у розпач. Чимало воно мені зашкодило, коли я закохався в Софі. Дуже зашкодило!

— А що? Хіба їй не сподобалося твоє волосся?

— Ні, вона нічого, але її старша сестра — та сама, що красуня — довго глузувала з нього. Та, правду кажучи, всі сестри неабияк посміялися з цього приводу.

— Приємно! — зауважив я.

— Так, — з абсолютною наївністю відповів Тредльс, — це добра забавка для нас. Вони кажуть, ніби Софі зберігає один мій локон у своїй шухлядці і змушена його вкладати в книжку з застібками, щоб він не став дибки і не вистрибнув. Ми сміємося з цього.

— До речі, мій любий Тредльсе, твій досвід може стати мені в пригоді. Коли ти заручився з молодою леді, про яку щойно говорив, то чи зробив ти формальну пропозицію її сім’ї? Чи було у вас щось схоже на те... що ми маємо зробити сьогодні, наприклад? — схвильовано додав я.

— По щирості, — відповів Тредльс, і тінь неспокійної замисленості майнула по його уважному обличчю, — це була не така проста справа, Копперфілде, у моєму випадку. Бачиш, Софі приносить таку користь сім’ї, що ніхто з них не міг стерпіти думки, що вона колись вийде заміж. Одним словом, вони вважали між собою цілком вирішеним, що вона ніколи не вийде заміж, і називали її старою дівою. Тож коли я з найбільшими застереженнями почав говорити про це, місіс Крулер...

— То її мати?

— Мати, — згодився Тредльс, — дружина преподобного Горація Крулера... коли я, вживши всіх підготовчих заходів, сказав про це місіс Крулер, то це на неї справило таке враження, що вона зойкнула і зомліла. Ще кілька місяців після того не наважувався я повертатися до цієї теми.

— Та нарешті повернувся? — спитав я.

— Це зробив сам преподобний Горацій, — відповів Тредльс. — Він — чудова людина, зразкова в усіх відношеннях; і він довів своїй дружині, що їй слід, як християнці, бути готовою до жертви (а особливо до жертви, що відкладається на такий довгий час) і не бути такою безжальною до мене. Щодо мене, Копперфілде, то, слово честі, я відчував себе справжнім яструбом, який вдерся в цю мирну сім’ю.

— А сестри, певно, стали на твій бік?

— Та не можу сказати, щоб це було так, — відповів він. — Коли ми так-сяк схилили на свій бік місіс Крулер, то нам ще довелося повідомити про це Сару. Ти пригадуєш, що я казав про Сару — у неї щось негаразд із хребтом?

— Прекрасно пам'ятаю.

— Вона заломила руки, — сказав Тредльс і розгублено глянув на мене, — заплющила очі, посиніла, як бузок, закостеніла і два дні не хотіла їсти нічого, крім розмочених у воді сухариків, та й ті чайними ложками.

— Страшенно неприємна дівчина, Тредльсе, — зазначив я.

— О, прошу пробачення, Копперфілде, — заперечив Тредльс. — Вона чарівна дівчина, але дуже чутлива. Правду кажучи, вони всі дуже чутливі. Софі згодом розповіла мені, що жодними словами не можна змалювати мук совісті, які вона відчувала, доглядаючи Сару. Я її чудово розумію, Копперфілде; я сам почувався кримінальним злочинцем. Коли Сара трохи одужала, ми мусили повідомити інших вісім сестер, чим викликали в них різноманітні реакції, але всі надзвичайно патетичні. Дві найменші, що їх Софі виховує, тільки цими днями припинили ненавидіти мене.

— У будь-якому разі, тепер вони всі примирилися з цим? — спитав я.

— Та... так, можна було б це сказати, загалом, — несміливо і невпевнено вимовив Тредльс, — одним словом, ми тепер уникаємо цієї теми, а невлаштованість моїх справ та всякі тяжкі обставини — велика втіха для них. Відбудеться жахлива сцена, коли ми одружимося. Це значно більше скидатиметься на похорон, ніж на весілля. І вони всі зненавидять мене за те, що я забрав її від них.

Тепер я з ніжністю згадую його чесне обличчя, його погляд із трагікомічним кивком голови. Але тоді це не дуже вразило мене, бо тривожне блукання моїх думок заважало зосередити увагу на чомусь одному. Коли ми наблизилися до будинку, де жили сестри Спенлоу, я так рознервувався, що Тредльс запропонував мені заспокоїтися кухлем пива. Ми завітали до сусідньої таверни, а потім друг мій спрямував мої тремтячі кроки до дверей міс Спенлоу.

Я пригадую все, неначе уві сні: здається, служниця відчинила нам двері, якимсь чином я пробрався через зал, де висів барометр, і ми опинилися в малій спокійній вітальні на першому поверсі, за вікном розрісся гарний садок. Ось ми сіли на канапу, і мені здалося, ніби кучері Тредльса, який скинув тепер капелюх, обернулися в маленьких ляльок на пружинах, що вистрибують з хитро збудованих табакерок, коли їх відкривати. Я чув, як цокає старомодний годинник на полиці каміна, і марно намагався підлаштувати биття мого серця під його ритм. Ось роззираюсь я кімнатою, шукаючи будь-які ознаки Дори, і не знаходжу жодних. Ось здалося мені, що десь далеко гавкнув Джіп, але негайно хтось затулив йому рота. І нарешті я почав спиною штовхати Тредльса в камін і неймовірно збентежено вклонятися двом сухеньким літнім дамам, вбраним у чорне. Обидві дами були, наче викапані портрети померлого містера Спенлоу.

— Прошу, — сказала одна з двох маленьких леді, — сідайте.

Коли я нарешті припинив спотикатися через Тредльса і сів на щось не схоже на кішку, — бо спочатку я сів саме на неї, — то в очах мені трошки проясніло, і я помітив, що містер Спенлоу був, мабуть, молодшим братом; що одна з сестер була старша за іншу років на шість-вісім; і що молодша мала, очевидно, керувати наступним засіданням, бо саме в її руці був мій лист (яким дивним здавався він мені тепер), що його вона розглядала крізь лорнетку. Вони були вбрані однаково, але костюм цієї сестри відзначався якоюсь непомітною дрібницею, пристойною для молодої леді — хустинка, брошка, браслет, зайва складка на комірці чи щось подібне, невловиме на перший погляд, що надавало їй жвавішого вигляду. Вони обидві були прямі, серйозні, урочисті і спокійні. Сестра, та, в якої не було мого листа, схрестила руки на грудях і сиділа нерухомо, як ідол.

— Містере Копперфілд, якщо не помиляюсь? — звернулася до Тредльса сестра з моїм листом.

Такий початок не віщував нічого доброго. Тредльсові довелося пояснити, що то я — містер Копперфілд, мені довелося відрекомендуватись, а їм довелося пояснити, що вони помилилися, приймаючи містера Тредльса за містера Копперфілда. Загалом, становище вийшло гарненьке. А тут іще ми всі виразно почули, як Джіп двічі гавкнув, і знову хтось затулив йому рота.

— Містере Копперфілд! — сказала сестра з листом.

Я зробив щось — очевидно, вклонився — і весь перетворився на увагу, коли втрутилася друга сестра.

— Моя сестра Лавінія, — сказала вона, — бувши обізнаною зі справами такого порядку, висловить те, що ми вважаємо за найкраще для щастя обох сторін.

Згодом я дізнався, що міс Лавінія правила за авторитет у сердечних справах, бо в давні часи існував певний містер Піджер, який чудово грав у віст і був запідозрений в ніжних почуттях до неї. Моя особиста думка полягає в тому, що це було тільки теоретичне припущення, і що Піджер був зовсім непричетний до обвинувачень у подібних почуттях — ніхто не може похвалитися, що чув від нього хоч натяк на них. А проте і міс Лавінія, і міс Клариса були переконані, що він обов’язково оголосив би про свою ніжну пристрасть, якби не вкоротив собі віку у самому розквіті молодості (тобто коли йому було років шістдесят) через надмірне вживання алкоголю і надмірне відновлення від цього в теплих водах. Вони втішалися думкою, що він помер від потаємного кохання, хоч мушу сказати, що в будинку висів його портрет, і багряний ніс явно суперечив такій думці.

— Ми не будемо, — сказала міс Лавінія, — вдаватися до минулої історії цієї справи. Смерть нашого бідолашного брата Френсіса поклала цьому край.

— Ми не мали звички часто зустрічатися з нашим братом Френсісом, — сказала міс Клариса, — але жодних незгод або сварок між нами не було. Френсіс обрав свій шлях, ми обрали свій. Ми визнали за краще для щастя обох сторін, щоб це було так. І так воно й було.

Коли якась із двох сестер розмовляла, вона трохи нахилялась уперед, після кожного речення похитувала головою і, замовкнувши, знову випрямлялася. Міс Клариса так і не ворухнула жодною зі своїх рук. Вона тільки іноді вистукувала пальцями на ліктях якусь мелодію, менует чи марш, але так і не ворухнула руками.

— Становище нашої племінниці, її передбачуване становище, дуже змінилося після смерті нашого брата Френсіса, — сказала міс Лавінія, — а тому ми вважаємо, що самі думки нашого брата щодо її становища теж змінилися б. Ми не маємо, містере Копперфілд, підстав сумніватися, що ви — молодий джентльмен з добрими якостями і чесною вдачею, ми певні також, що ви любите або принаймні цілком переконані, що любите нашу племінницю.

Я відповів, як і завжди відповідав за всякої нагоди, що ніхто ніколи нікого не любив так, як я люблю Дору. Тредльс прийшов мені на допомогу, бурмочучи щось на підтвердження цього.

Міс Лавінія хотіла було подати якусь репліку, коли міс Клариса, яка пройнята була постійним бажанням говорити про свого брата Френсіса, знову взяла слово:

— Якби мати Дори, — сказала вона, — виходячи заміж за нашого брата Френсіса, виразно сказала, що за її обіднім столом нема місця для інших членів сім’ї, то це було б краще для щастя обох сторін.

— Сестро Кларисо, — сказала міс Лавінія. — Мабуть, не слід нам говорити про це тепер.

— Сестро Лавініє, — сказала міс Клариса, — це стосується нашої теми. Я і не подумаю втручатися в твою частину теми, що про неї тільки ти уповноважена говорити, але про цю частину я маю свою думку і мушу висловити її. Було б краще для щастя обох сторін, якби мати Дори, виходячи заміж за нашого брата Френсіса, просто висловила б свої наміри. Тоді б ми знали, на що нам чекати. Ми сказали б: «Будь ласка, не запрошуйте нас ніколи», і жодних підстав до непорозумінь не було б.

Коли міс Клариса захитала головою і замовкла, міс Лавінія, знову глянувши в лорнетку на мій лист, відновила свою промову. В обох сестер, зазначу між іншим, були маленькі світлі очі, які раз у раз кліпали, наче у пташок. Та й взагалі вони були дуже схожі на пташок; їхні короткі, уривчасті, несподівані жести і тонке щебетання нагадувало мені канарок.

Міс Лавінія, як я зазначив, продовжила:

— Ви спитали дозволу в моєї сестри Клариси і в мене, містере Копперфілд, завітати до нас як визнаний наречений нашої племінниці.

— Якби наш брат Френсіс, — знову втрутилася міс Клариса (якщо можна вжити слово «втрутитися» до такої пройнятої почуттям власної гідності особи), — хотів оточити себе атмосферою Докторської палати і лише Докторської палати, то яке право чи бажання мали б ми заперечувати проти цього? Безперечно, ніякого. Ми зав­жди були далекі від бажання докучати комусь. Але чому б не заявити про це? Хай наш брат Френсіс і його дружина тішилися би зі свого товариства. Ми з сестрою Лавінією тішимося своїм. Сподіваюся, що ми самі зможемо знайти собі товариство.

Ця тирада була начебто звернена до Тредльса і до мене, і тому ми з Тредльсом спробували щось відповісти. Слів Тредльса розібрати не вдалось, а я, здається, зазначив, що це надзвичайно схвально з боку всіх зацікавлених сторін. Не маю й найменшого уявлення, що я хотів цим сказати.

— Сестро Лавініє, — мовила міс Клариса, полегшивши свою душу, — ти можеш продовжувати, моя люба.

Міс Лавінія продовжувала:

— Містере Копперфілд! Ми з моєю сестрою Кларисою обережно і старанно обміркували ваш лист і зрештою показали його нашій племінниці та обговорили його з нею. Ми не маємо ніякого сумніву, що ви думаєте, ніби дуже любите її.

— Думаю, мем? — палко скрикнув я. — О!..

Але міс Клариса кинула на мене гострий погляд канарки, який означав, що не слід переривати оракула, і я попросив пробачення.

— Кохання, — почала міс Лавінія, поглядаючи на свою сестру у пошуках підтримки, яку та надавала легким похитуванням голови після кожного слова, — дозріле кохання, щире, глибоке кохання висловлюється нелегко, голос його слабкий. Воно скромне і сором’язливе, воно ховається від наших поглядів, чекає і чекає. Таким є достиглий плід. Іноді життя схиляється до заходу, а кохання все ще достигає в холодку.

Звичайна річ, я тоді не міг зрозуміти, що це був натяк на її сумний досвід з бідолашним Піджером; але з того, як урочисто похитувала головою міс Клариса, я здогадався, що цим словам надається великої ваги.

— Легкі — бо порівняно з такими почуттями я називаю їх легкими — прихильності дуже молодих людей, — вела далі міс Лавінія, — це прах порівняно до твердих скель справжньої любові. Тут важко заздалегідь визнати, чи будуть вони тривалі, чи міцна їхня підпора. Тому ми з моєю сестрою Кларисою довго перебували в нерішучості, як нам слід чинити, містере Копперфілд і містере...

— Тредльс, — сказав мій друг, помітивши звернений на нього погляд.

— Прошу пробачення. Юрист, здається? — сказала міс Клариса, знову поглядаючи на мій лист.

Тредльс відповів:

— Так, ви праві.

І страшенно почервонів.

Хоч я не дістав ще рішучого заохочення, але мені здавалося, що обидві сестриці, особливо міс Лавінія, неймовірно тішаться цим новим і плідним предметом домашнього інтересу і вирішили здобути з цього максимум сердечних радощів, і я вже бачив яскравий промінь надії. Неважко було помітити, що міс Лавінія буде з величезною насолодою керувати двома такими закоханими, як я і Дора, і що, з другого боку, міс Клариса буде з такою самою насолодою спостерігати, як її сестра керуватиме нами, і до того ж здобуде для себе привілей за всякої нагоди висловлюватися про свій улюблений предмет. Підбадьорений такими щасливими обставинами, я почав енергійно доводити, що люблю Дору більше, ніж можу сказати, ніж хтось може повірити цьому, що про це знають усі мої друзі, що моя бабуся, Агнес, Тредльс, всі без винятку мої знайомі знають, як я люблю її, і якою серйозною людиною став я, відколи закохався в Дору. За підтвердженням цих слів я звернувся до Тредльса, а Тредльс, палаючи жаром парламентських дебатів, довів переможно, теоретично і практично, що не було ще таких закоханих, як я. Його докази справили, очевидно, сприятливе враження на обох сестер.

— Я кажу, якщо дозволено мені так висловитись, як людина, що має деякий досвід у таких справах, — мовив Тредльс, — бо я сам заручений з молодою леді, однією з десяти дочок девонширського пастора, і в теперішній час не бачу можливості, коли б наше заручення могло закінчитися весіллям.

— Отже, ви можете підтвердити те, що я говорила, містере Тредльс, — зазначила міс Лавінія, явно зацікавлюючись моїм другом, — про кохання скромне і несміливе, яке чекає і чекає.

— Цілком і повністю, мем, — сказав Тредльс.

Міс Клариса глянула на міс Лавінію і енергійно похитала головою. Міс Лавінія співчутливо глянула на міс Кларису і придушила тихий стогін.

— Сестро Лавініє, — сказала міс Клариса, — візьми мій нюхальний флакончик.

Міс Лавінія підживилася, вдихнувши ароматичний оцет (ми з Тредльсом урочисто спостерігали цю процедуру), а потім слабким голосом проказала:

— Ми з моєю сестрою перебували у великому сумніві, містере Тредльс, з приводу того, якого курсу ми маємо триматися щодо любові (або уявної любові) таких дуже молодих людей, як ваш друг містер Копперфілд і наша племінниця...

— Дитина нашого брата Френсіса, — додала міс Клариса. — Якби дружина нашого брата Френсіса визнала б зручним впродовж свого життя (хоча вона мала безперечне право діяти на свій розсуд) запросити родичок до обіднього столу, то, може, ми тепер краще б знали дитину нашого брата Френсіса. Сестро Лавініє, продовжуй.

Міс Лавінія звернулася до мого листа, на якому я помітив кілька нотаток олівцем.

— Нам здається розсудливим, містере Тредльс, — сказала вона, — піддати ці почуття випробуванню нашими власними спостереженнями. Зараз ми нічого не знаємо про них і не можемо судити, наскільки вони справжні чи уявні. Тому ми погоджуємося на цей пункт пропозиції містера Копперфілда і дозволяємо йому відвідувати наш дім.

— Ніколи, ласкаві панні, — вигукнув я, відчувши, як важкий тягар спав з моїх плечей, — ніколи не забуду я вашої доброти!

— Але, — вела далі міс Лавінія, — але ми визнаємо за краще розглядати ці відвідування, містере Тредльс, як візити до нас особисто. Ми змушені застерегти, що не визнаємо ніяких заручин між містером Копперфілдом і нашою племінницею, аж поки не матимемо нагоди...

— Аж доки ти не матимеш нагоди, сестро Лавініє, — сказала міс Клариса.

— Хай буде так! — погодилася міс Лавінія, зітхнувши. — Аж доки я не матиму нагоди спостерігати їхні почуття сама.

— Копперфілде, — звернувся Тредльс до мене. — Ти відчуваєш, напевно, що не могло б бути нічого розсудливішого і справедливішого.

— Нічого! — відповів я. — Я глибоко відчуваю це!

— У такому разі, — сказала міс Лавінія, знову звертаючись до своїх нотаток, — ми дозволяємо його візити лише на такій основі та потребуємо від містера Копперфілда виразного запевнення, зміцненого його словом честі, що без нашого відома він не вдаватиметься до жодних розмов, зустрічей чи листування з нашою племінницею. Він мусить обіцяти, що не зробить нічого відносно нашої племінниці, не порадившись спочатку з нами...

— З тобою, сестро Лавініє, — зазначила міс Клариса.

— Хай буде так, Кларисо, — смиренно погодилася міс Лавінія, — зі мною, і не спитавши нашої згоди. Ми вимагаємо, щоб ця умова не була порушена під жодним приводом. Ми висловили побажання, щоб містер Копперфілд прийшов до нас сьогодні зі своїм довіреним другом, — вона кивнула головою в сторону Тредльса, а той низько вклонився, — це зробили ми для того, щоб уникнути будь-яких непорозумінь з цього приводу. Якщо містер Копперфілд або ви, містере Тредльс, відчуваєте хоч найменше вагання, чи слід дати таку обіцянку, то я прошу вас обміркувати це на дозвіллі.

Схвильований і нетерплячий, я палко запевнив, що жодної хвилини не треба тут міркувати. Я поспішив дати урочисту обіцянку і закликав Тредльса бути свідком моєї присяги. Заздалегідь оголосив я себе безчесною і низькою людиною, якщо колись насмілюся порушити своє слово.

— Зупиніться! — сказала міс Лавінія, підіймаючи руку. — Перш ніж ми мали приємність прийняти в себе вас, двох джентльменів, ми вирішили залишити вас самих на чверть години, щоб ви могли обміркувати цю умову. Дозвольте нам піти звідси.

Даремно намагався я запевнити, що нема тут про що міркувати. Вони наполягали на своєму. Отже, пташки з гордістю випурхнули з кімнати, ми залишилися самі. Тредльс почав вітати мене, а я перенісся в край безжурного щастя. Точно через чверть години старі леді ввійшли з не меншою гордістю, ніж зникли. Вони виходили з кімнати, шелестячи, немовби їхні плаття пошиті були з осіннього листя; і так само, шелестячи, вони повернулися.

Я знову присягнув у вірності всім поставленим мені умовам.

— Сестро Кларисо, — сказала міс Лавінія, — решта справи лежить на тобі.

І тут міс Клариса вперше розняла свої схрещені руки, взяла нотатки і глянула на них.

— Ми будемо раді, — сказала міс Клариса, — коли містер Копперфілд обідатиме в нас кожної неділі, якщо це буде йому зручно. Ми обідаємо о третій годині.

Я вклонився

— Впродовж тижня, — сказала міс Клариса, — ми будемо раді, коли містер Копперфілд питиме з нами чай. Ми п’ємо чай о пів на сьому.

Я вклонився знову.

— Двічі на тиждень, — сказала міс Клариса, — як правило, не частіше.

Я вклонився втретє.

— Міс Тротвуд, — сказала міс Клариса, — про яку йдеться в листі містера Копперфілда, може зробити нам ласку завітати до нас. Коли відвідування сприяє щастю обох сторін, тоді ми раді приймати візити і робити їх. Коли краще для щастя обох сторін, щоб візит не відбувся (як у випадку з нашим братом Френсісом і його господарськими планами), то тоді — зовсім інша річ.

Я заявив, що моя бабуся буде рада і щаслива познайомитися з ними; хоч, мушу визнати, я був не зовсім певний, що вони цілком порозуміються. Завершивши угоду, я висловив свою палку подяку і по черзі приклав до губ руки міс Клариси і міс Лавінії.

Тоді міс Лавінія підвелась і, попросивши пробачення у містера Тредльса, запропонувала мені йти слідом за нею. Тремтячи, я скорився і був відведений до іншої кімнати. Там побачив я мою любу! Вона стояла за дверима, притулившись милим своїм личком до стіни, а в грілці для тарілок лежав Джіп, і голова його була загорнута рушником.

О! Яка прекрасна була вона у своїй чорній сукні, і як схлипувала і плакала вона спочатку, і як нізащо не хотіла вийти з-за дверей! І як ніжно зустріли ми одне одного, коли вона нарешті вийшла; і в яке солодке запаморочення потрапив я, коли ми витягли Джіпа з грілки, коли розв’язали йому очі, і він чхнув, і ми всі троє знову з'єдналися!

— Люба моя Доро! Тепер справді, ти — моя назавжди!

— О, не треба цього казати! — благала Дора. — Прошу!

— Хіба ж ти не моя назавжди, Доро?

— О, так, звичайно, я твоя! — скрикнула Дора. — Але я так боюся!

— Боїшся, серденько моє?

— О, так! Я не люблю його, — сказала Дора. — Чому він не піде геть?

— Хто, життя моє?

— Твій друг, — сказала Дора. — Ця справа його не обходить. Який він, мабуть, дурний!

— Любове моя! — (не могло бути нічого чарівнішого, ніж її дитячі примхи). — Він — найдобріша істота.

— О! Але нащо нам найдобріші істоти? — надула губки Дора.

— Люба моя, — доводив я. — Ти незабаром ближче познайомишся з ним і дуже полюбиш його. І незабаром моя бабуся приїде сюди; ти її теж дуже полюбиш, коли познайомишся з нею.

— Ні, будь ласка, не приводь її сюди! — скрикнула Дора, злякано цілуючи мене і благально склавши руки. — Не треба! Я знаю, що вона бридка сварлива стара. Не треба, щоб вона приходила сюди, Доді! — це був такий скорочений Девід.

Переконувати було даремно; я сміявся, милувався, жартував і був дуже щасливий. Дора показала мені нову витівку Джіпа, якого вона навчила стояти в кутку на задніх лапках; і справді він підвівся на якусь блискавичну мить, а потім знову став на чотири. І не знаю, скільки часу ми лишалися б тут утрьох, забувши про Тредльса, якби міс Лавінія не прийшла знову за мною. Міс Лавінія дуже любила Дору. Вона казала, що сама замолоду була схожа на Дору як дві краплі води (просто дивно, як змінюється людина з роками!), і тепер вона поводилася з нею, як з іграшкою. Я хотів попросити її побачитися з Тредльсом, але щойно я натякнув на це, як вона втекла до своєї кімнати і замкнулася там. Отже, я вийшов до Тредльса сам, і ми вирушили назад.

— Не могло б бути краще, — сказав Тредльс, — і, знаєш, вони дуже приємні старі леді. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти одружишся на кілька років раніше за мене, Копперфілде.

— Чи твоя Софі грає на якомусь музичному інструменті, Тредльсе? — запитав я, сповнений гордості.

— Софі досить добре знається на фортепіано, щоб навчати гри своїх маленьких сестричок, — сказав Тредльс.

— А чи вона співає? — допитувався я.

— Авжеж, вона іноді співає романси, щоб трохи підбадьорити своїх родичів, коли в них настрій поганий, — сказав Тредльс. — Співати вона, звичайно, не вчилась.

— А чи співає вона під акомпанемент гітари? — не вгамовувався я.

— О, звичайно, ні! — відповів Тредльс.

— А малює вона?

— Зовсім ні, — сказав Тредльс.

Я пообіцяв Тредльсу, що він почує, як Дора співає, і побачить кілька зразків її образотворчого мистецтва. Він відповів, що буде дуже радий, і ми попрямували додому плече до плеча, веселі та задоволені. У дорозі я заохочував його до розмов про Софі, і мені дуже подобалося, що він так любить її. У думках я порівнював її з Дорою, і це порівняння було Дорі на користь, але я щиро визнавав, що наречена Тредльса, очевидно, цілком йому підходить.

Звичайно, бабуся моя була негайно ознайомлена з успішним завершенням наради і з усім, що говорилося та робилося під час неї. Міс Бетсі була щаслива, що бачить мене щасливим, і пообіцяла завітати до тіток Дори без жодних зволікань. Але цієї ночі, доки я писав листа до Агнес, бабуся моя так довго походжала по кімнатах, що мені здалося, ніби вона збирається ходити так аж до ранку.

Я написав Агнес палкого і вдячного листа, розповівши про всі добрі наслідки, які випливли з її поради. Зворотною поштою я дістав відповідь. Її лист був сповнений надії, певності і радості. Відтоді вона зав­жди здавалася мені щасливою.

Тепер у мене було ще більше справ і клопоту, ніж раніше. Щодня мені доводилося ходити до Гайгета, а після цього йти до Путні було досить складно; але, природно, я хотів ходити туди так часто, як тільки міг. Ходити туди на чай, як ми умовилися спочатку, виявилося майже зовсім неможливим. Тому я випросив у міс Лавінії дозволу відвідувати їх кожного суботнього вечора, не порушуючи привілею щодо відведеної для мене неділі. Отже, кінець кожного тижня був найприємнішим часом для мене, і цілий тиждень мені допомагали перемагати труднощі думки про обіцяні суботу і неділю.

У мене тягар з плечей впав, коли я побачив, що моя бабуся і Дорині тітки врешті-решт дійшли згоди значно легше, ніж я міг очікувати. Через кілька днів після наради бабуся зробила візит до них, а ще через кілька днів Дорині тітки завітали до неї в повному параді і за всіма правилами. Після цього було ще кілька подібних, але більш дружніх обмінів візитами, що відбувалися через кожні три-чотири тижні. Щоправда, бабуся моя дуже бентежила Дориних тіток, бо була байдужа до всяких умовностей і ходила до Путні в найбільш незвичайні часи — то відразу після сніданку, то саме перед чаюванням; до того ж вона носила свій капелюшок найоригінальнішим способом, зовсім не звертаючи уваги на забобони сучасної цивілізації з цього приводу. Але Дорині тітки незабаром визнали за краще пробачити моїй бабусі її ексцентричність і мужність заради її твердого розуму; і хоч бабуся іноді перемивала кісточки Дориним тіткам, висловлюючи єретичні думки про різноманітні церемонії, але вона любила мене достатньо, щоб пожертвувати деякими своїми примхами заради загальної гармонії.

Єдиним членом нашого маленького товариства, який рішуче відмовлявся пристосуватися до обставин, був Джіп. Він не міг бачити мою бабусю без того, щоб негайно не показати всі свої зуби, забитися під крісло і гарчати; раз у раз він тоскно вив, немов бачити її було занадто для його почуттів. Ми випробували всі засоби вплинути на нього — пестили, лаяли, шмагали його, одного разу навіть принесли його до Букінгем-Стрит (де він миттю накинувся на двох бабусиних кішок, вселивши жах у душі всіх спостерігачів); але ніщо не могло примирити його з присутністю моєї бабусі. Іноді йому начебто набридала така впертість, і на кілька хвилин він ставав приязним; але одразу після цього він підіймав угору свій носик і вив так люто, що лишалося тільки зав’язати йому очі і покласти його в грілку. Врешті-решт, щойно повідомляли про прибуття моєї бабусі, Дора негайно загортала свого песика в рушник і клала його в цю схованку.

Все йшло спокійно, але одна річ дуже турбувала мене. Справа в тому, що всі начебто змовилися вважати Дору якоюсь милою іграшкою. Моя бабуся, з якою Дора швидко заприятелювала, зав­жди називала її Маленькою квіточкою; і радістю життя міс Лавінії було пестити її, розчісувати їй кучері, чепурити її та взагалі поводитися з нею, наче з милою дитинкою. Певна річ, міс Клариса робила те саме, що й її сестра. Як не дивно це мені здавалось, але всі вони поводилися з Дорою приблизно так, як Дора поводилася з Джіпом.

Я вирішив поговорити про це з Дорою; і одного дня, коли ми гуляли в околицях Путні (по якомусь часі міс Лавінія дозволила нам гуляти вдвох), я висловив їй своє бажання, щоб вона змусила їх поводитися з нею інакше.

— Бо ж ти знаєш, серденько моє, — доводив я, — ти вже не дитина.

— Починається! — сказала Дора. — Тепер ти будеш сердитися.

— Сердитися, моя люба?

— Я певна, що вони дуже добрі до мене, — сказала Дора, — і я дуже щаслива.

— Чудово! Але, життя моє, — сказав я, — ти можеш бути дуже щасливою і тоді, коли з тобою поводитимуться розумно.

Дора докірливо глянула на мене (які в неї дивні були оченята!), а потім почала схлипувати, кажучи, що коли я не люблю її, то чому це я так домагався заручин з нею! І чому це я тепер не піду геть, якщо не можу терпіти її!

Що міг я зробити, як не осушити поцілунками її сльози і розповісти, як ніжно її люблю.

— Бачиш, яка я чутлива! — сказала Дора. — Не треба бути жорстоким зі мною, Доді!

— Жорстоким, дорогоцінна моя любове? Хіба ж я хотів би або міг би бути жорстоким з тобою, хоч би мені за це обіцяли всі скарби світу?

— Тоді не звинувачуй мене, — мовила Дора, складаючи свої губки брунькою, — і я буду доброю!

Згодом я зовсім розчулився: вона сама, з власної ініціативи, попросила мене дати їй ту кухарську книжку, про яку я колись говорив, і показати їй, як вести рахунки, бо колись я обіцяв їй це. У наступний свій візит я приніс із собою том (спочатку я віддав його гарненько оправити, щоб він був не такий сухий і мав привабливіший вигляд) і, коли ми гуляли по луках, показав їй стару книжку господарських записів моєї бабусі, подарував їй кілька розрахункових табличок, рейсфедер і гарненьку коробочку з олівцями, щоб вона практикувалась у домашньому господарстві.

Але від кухарської книжки у Дори заболіла голова, а від цифр вона розплакалася. Вони не хочуть складатися, казала вона. Тому вона стерла всі цифри і прикрасила всі таблички малюнками букетиків і портретами з мене та Джіпа.

Тоді я спробував напівжартівливо навчати її домашнього господарства під час наших прогулянок суботніми вечорами. Іноді, наприклад, коли ми проходили повз м’ясника, я казав:

— Уяви собі, лялечко моя, що ми вже одружились, і ти б хотіла купити баранячу лопатку на обід. Чи знала б ти, як купити?

Тоді обличчя моєї гарненької Дори ставало сумним, і вона знову дула свої губки брунькою, немов вважала за значно краще затулити мої вуста поцілунком.

— Чи знала б ти, як треба купувати м'ясо, серденько? — наполягав я іноді, коли знаходив у собі сили лишатися непохитним.

Тоді Дора трохи замислювалась, а потім з тріумфом відповідала.

— Авжеж, м'ясник сам знає, як її продати, а мені навіщо треба знати? Ах ти, дурненький хлопчику!

Тож коли я одного разу спитав Дору, зазираючи до книжки, що б вона зробила, коли б ми вже одружились, а я сказав їй, що хочу скуштувати якоїсь доброї ірландської страви, приміром, битого м'яса під соусом, вона відповіла, що наказала б куховарці приготувати саме цю страву. Розв’язавши питання таким чином, вона обійняла мою шию своїми рученятами і засміялася так чарівно, що я весь розтанув у блаженстві.

Отже, кухарська книжка була приречена здебільшого на те, щоб лежати в кутку, а Джіп мав стояти на ній на задніх лапках. А втім, Дора була така задоволена, коли тренувала Джіпа ставати на цей п’єдестал з рейсфедером у зубах, що я ладен був з тією ж метою купити їй ще один примірник кухарської книги.

І ми знову поверталися до гітари, до малювання квітів, до пісень про те, що ніколи не кинемо танцювати, тра-ля-ля, тра-ля-ля, і на цілий тиждень знову ставали щасливими. Іноді в мене з’являлося бажання натякнути міс Лавінії, що вона занадто вже пестить володарку мого серця; але іноді, на своє власне здивування, я сам вдавався до цього гріха та починав поводитися з нею, як з іграшкою — це, щоправда, траплялося не дуже часто.

IV. Лихо

Я відчуваю, що не моя справа згадувати, — хоч би цей рукопис і був призначений лише для моїх очей, — як завзято працював я над тією жахливою стенографією, які швидкі успіхи мала моя праця, підсилена почуттям глибокої відповідальності перед Дорою та її тітками. Я додам лише дещо до того, що вже писав про свою наполегливість у той період мого життя, про терплячість і безнастанну енергію, які в той час почали визрівати в мені і які, наскільки можу судити про себе, складають єдину міцну сторону в моєму характері, якщо в мене є хоч одна; додам лише, що в цій енергії і наполегливості знайшов я джерело мого успіху. Мені дуже щастило в життєвих справах; багато людей працювали ще впертіше за мене, але їхні успіхи й наполовину не могли дорівнятися до моїх; та я ніколи не міг би досягти того, чого досяг, якби не призвичаївся до пунктуальності, порядку та дбайливості, якби не вирішив зосереджувати всі свої думки лише на одному предметі водночас, зовсім не думаючи про інші складні справи, які чекали на мене після цієї праці. Бог свідок, я пишу це не для самовихваляння. Людина, яка переглядає своє життя, як я переглядаю своє, переходячи тут від однієї сторінки до іншої, чинила б дуже несумлінно, якби стала запевняти, що вона не закопала в землю жодного таланту, не змарнувала жодної нагоди на шляху до загального і свого власного добробуту, і що в серці її ніколи не відбувалася боротьба між знадливими почуттями, які здатні звернути нас з правильного шляху. Я визнав одверто, що зловживав у своєму житті багатьма природними дарами, але смію заявити на користь собі, що, беручись до якоїсь роботи, я намагався виконати її добре, і чому б не була присвячена моя праця, я віддавався їй цілком, всіма силами своєї душі. Як у великих, так і в малих справах я завжди лишався вірним самому собі. Ніколи не вважав, щоб якогось природного чи набутого таланту було досить без посиленої і постійної енергії, необхідної для досягнення будь-якої мети; і жорстоко помиляється той, хто думає, що можна зробити щось без важкої і наполегливої праці. Нема на цьому світі таких прикладів! Щасливий талант і щасливий випадок можуть правити за дві опори драбини, що по ній вибираються нагору деякі люди; але щаблі цієї драбини повинні бути зроблені з міцного матеріалу, здатного протистояти руйнівній силі спротиву. Де ж знайдеться такий матеріал для людини без характеру і міцної волі? Ніколи не працювати абияк над тим, чому можна віддатися всією душею, і ніколи не принижувати гідності своєї праці, яка б вона не була, — тепер я бачу, що це було моє золоте правило.

Не треба й повторювати тут, наскільки я був зобов’язаний Агнес щоразу, коли намагався узгодити свої вчинки з цим правилом. Моя розповідь з вдячною любов’ю переходить до Агнес.

Вона приїхала погостювати два тижні у доктора. Містер Вікфілд був давнім другом доктора, і доктор хотів поговорити з ним про справи та допомогти. Агнес мала розмову з доктором, коли була в Лондоні минулого разу, тож теперішній її візит разом із батьком мав вирішити їхні справи. Я не дуже здивувався, коли Агнес розповіла мені, що їй доручено підшукати квартиру для місіс Гіп; ревматичні болі цієї старої посилились і вимагали зміни клімату. Не був я також здивований, коли вже наступного дня Урія, як почтивий син, привів свою достойну матусю на нову квартиру.

— Бачите, мастере Копперфілд, — сказав він, коли змусив мене піти гуляти в його товаристві в докторовому саду, — коли людина любить, то людина зав­жди трохи ревнує, принаймні людина хоче не спускати очей з коханої особи.

— До кого ви тепер ревнуєте? — спитав я.

— Дякую, мастере Копперфілд, — відказав він. — Тепер ні до кого особливо... принаймні ні до якої особи чоловічої статі.

— Ви хочете сказати, що ревнуєте до особи жіночої статі?

Він скоса глянув на мене своїми зловісними червоними очима і зареготав.

— Справді, мастере Копперфілд, — сказав він. — Мені слід було б сказати містере, але я знаю, що ви пробачите мою давню звичку... ви такий вкрадливий, що відкупорюєте мене, як пляшку. Добре, я не проти вам розповісти, — провадив він далі, поклавши свою слизьку, мов риба, руку на моє плече. — Я взагалі не дамський кавалер і ніколи не був кавалером із місіс Стронг.

Його очі позеленіли, коли він, хитро посміхаючись, пильно подивився на мене.

— Що ви цим хочете сказати? — спитав я.

— Ні, хоч я і юрист, мастере Копперфілд, — відповів він з гидкою гримасою, — але зараз я хочу сказати тільки те, що сказав.

— А що ви хочете сказати своїм поглядом? — спокійно наполягав я.

— Моїм поглядом? Боже мій, Копперфілде, це суворий допит! Що я хочу сказати своїм поглядом?

— Так, — відповів я. — Вашим поглядом.

Це начебто дуже розважило його, і він зареготав так щиро, як міг. Почухавши підборіддя, він опустив очі й почав говорити:

— Коли я був лише вбогим клерком, вона зав­жди дивилася на мене згори вниз. Вона зав­жди запрошувала мою Агнес до себе і завжди приятелювала з вами, мастере Копперфілд; але я стояв занадто низько, бачте, щоб привертати до себе її увагу.

— Ну, — сказав я. — Припустімо, що так воно й було.

— ...і занадто низько стояв щодо нього, — вів далі Урія, дуже виразно й вдумливо вимовляючи слова і все ще чухаючи підборіддя.

— Хіба ж ви не досить добре знаєте доктора, — сказав я, — і гадаєте, що він здатний помітити вашу присутність, якщо тільки ви не опинитеся просто перед його очима?

Він знову скоса глянув на мене і простягнув уперед своє підборіддя, щоб зручніше його чухати.

— О, що ви, я кажу не про доктора! Не про нього, бідолашного. Я маю на увазі містера Мелдона.

Серце моє завмерло. Всі мої давні сумніви й підозри, думки про щастя і спокій наївного доктора, загадки про невинність та загрозу, що я не міг їх розгадати, — все миттю опинилося перед моїми очима милістю цієї бридкої потвори.

— Він ніколи не міг увійти до контори, щоб не наказати виштовхати мене звідти, — говорив Урія. — Він був одним із вас, благородних джентльменів. Я був дуже вбогий і смиренний, і таким я лишився. Але мені не подобалися такі витівки, і тепер вони не подобаються мені.

Він дав спокій своєму підборіддю і втягнув щоки всередину настільки, що, здавалося, вони зіткнулись у нього в роті між зубами; весь час він продовжував скоса дивитися на мене.

— Вона — одна з ваших милих панночок, ця жінка, — він поволі продовжував, надавши природної форми своєму обличчю, — і звичайно, вона не стане приятелювати з такими людьми, як я, мені це відомо. Вона — саме така особа, що буде навертати мою Агнес до вищого рівня. Так от, я в жодному разі не кавалер, мастере Копперфілд, але в мене здавна є очі на лобі. Ми, вбогі люди, здебільшого маємо гострі очі і вміємо дивитись.

Я намагався прибрати байдужого вигляду, але з його обличчя помітив, що це мені не вдалося.

— Так от, я не дозволю, щоб мене зневажали, Копперфілде, — продовжував він, підводячи ту частину свого обличчя, де мали б міститись його руді брови, — і я зроблю все, щоб розбити цю дружбу. Я її не схвалюю. Я не боюся розповісти вам, що в мене досить упертий характер, і я змету зі свого шляху всіх, хто мені заважає. Я не дозволю, щоб проти мене змовлялися.

— Ви зав­жди чините змови проти когось, і тому вам здається, що інші чинять так само — така моя думка, — сказав я.

— Може, воно й так, мастере Копперфілд, — відповів він. — Але в мене є мета, як каже мій компаньйон, і я за всяку ціну досягну своєї мети. Я людина смиренна і вбога, це правда, але все ж таки нікому не дозволю сісти мені на шию. Хай вони зійдуть з дороги, мастере Копперфілд!

— Я не розумію вас, — промовив я.

— Та що ви кажете? — відповів він, знову огидно гримасуючи. — Це дивує мене, мастере Копперфілд, ви зав­жди так швидко все розумієте! Іншим разом я спробую висловитись ясніше... Скажіть, то не містер Мелдон під’їхав сюди верхи і дзвонить біля воріт?

— Здається, це він, — відповів я, по можливості недбало.

Урія раптом спинився, засунув свої руки між колінами і перегнувся надвоє, сміючись. І сміх його був зовсім тихий. Жодного звуку не чути було. Мене так вразила його поведінка, а надто цей останній вибрик, що я без усяких церемоній пішов від нього геть і залишив його самого посеред саду, як опудало без підпори.

Не цього вечора, а днів через два, тобто в суботу, повів я Агнес побачитися з Дорою. Я заздалегідь умовився про цей візит з міс Лавінією; і Агнес там чекали до чаю.

Я був сповнений гордості й тривоги. Гордий я був своєю маленькою володаркою, а тривожився, чи сподобається вона Агнес. Всю дорогу до Путні Агнес сиділа всередині диліжансу, а я — на даху. І весь час пригадував, яка була Дора тоді й тоді. Іноді мені хотілося, щоб вона сьогодні була такою, якою я бачив її одного разу, іноді — іншого. Зрештою, я розхвилювався до лихоманки.

Нічого було сумніватися, що моя Дора в будь-якому разі дуже мила. Але трапилося так, що ніколи ще не була вона милішою. Її не було у вітальні, коли я відрекомендував Агнес тітонькам; але я знав тепер, де шукати, та й дійсно знайшов її в куточку за тими самими дверима — вона принишкла там, закривши вуха обома руками.

Спочатку вона зовсім не хотіла йти, але потім, зважаючи нa мої прохання, погодилася вийти — тільки на п'ять хвилин за моїм годинником. Коли, нарешті, я взяв її за руку, щоб відвести до вітальні, її чудове личко запалало найяскравішим рум’янцем, і ніколи ще не була вона такою гарною. Але коли вона ввійшла до кімнати і раптом зблідла, то стала ще в десять тисяч разів красивішою.

Дора боялась Агнес. Боялася тому, що з моїх слів знала давно, що Агнес «занадто розумна». А проте перший же погляд на подругу мого дитинства переконав мою наречену, що нічого не могло бути страшного в цьому щирому, доброму, ніжному обличчі. Дора радо і здивовано скрикнула і негайно обняла своїми рученятами Агнес і притулила свою невинну щічку до її обличчя.

Ніколи ще не був я таким щасливим. Ніколи не був такий радий, як тоді, коли побачив їх удвох. Коли побачив, з якою любов’ю мила моя дивилася в ці світлі очі. Коли побачив, з якою ніжною, прекрасною опікою ставиться до неї Агнес.

Міс Лавінія і міс Клариса по-своєму були причетні до моєї радості. Навряд чи десь іще в світі з такою радістю пили чай. Міс Клариса господарювала. Я розрізав і роздавав солодкій пиріг; сестрички, як пташки, любили вибирати родзинки і клювати цукор. Міс Лавінія поглядала на нас поблажливо, немовби наша щаслива любов була ділом її рук. Одним словом, всі ми були задоволені собою та одне одним.

Привітність Агнес підкорила їхні серця. Вона брала найжвавішу участь у всьому, що цікавило Дору, і негайно висловила бажання познайомитися з Джіпом, який миттю виявив свою прихильність до неї. Агнес раділа, коли Дора сором’язливо зайняла своє звичне місце біля мене. Своєю легкістю та скромною повагою Агнес завоювала цілковиту довіру моєї нареченої. Здавалося, наша компанія стала досконалою завдяки Агнес.

— Я така рада, — сказала Дора після чаю, — що ви любите мене. Я не думала, що ви мене полюбите; а мені так потрібно, щоб мене любили тепер, коли нема вже біля мене Джулії Мілз.

Між іншим, я забув написати про це. Міс Мілз виїхала за океан. Ми з Дорою бачилися з нею на величезному індійському кораблі у Гревсенді. Там нас почастували імбирним варенням, гуавою та іншими ласощами, поданими до сніданку в індійському стилі. Ми залишили міс Мілз усю в сльозах на палубі, де вона сиділа на складаному стільці з новим величезним щоденником під пахвою, призначеним для зображення почуттів і міркувань, які прокинуться в її душі від споглядання океану.

Агнес зауважила, що, мабуть, я змалював її, Агнес, в непривабливому світлі; але Дора поспішно заперечила таку думку.

— О, ні! — сказала вона, похитуючи своїми кучерями. — Він тільки й знав хвалити вас. Він так цінує ваші думки, що мене це навіть трохи лякало.

— Мої добрі думки не можуть зміцнити його прихильності до деяких осіб, яких він знає, — сказала Агнес, усміхаючись, — не варто й висловлювати їх.

— Але, будь ласка, скажіть мені свою думку про мене, якщо можете, — благала Дора.

Ми почали жартувати з приводу наївної відвертості Дори, яка категорично хоче, щоб її любили. Дора сказала, що я — гусак, і що вона зовсім не потребує моєї любові. Вечір промчав на швидких крилах. Настав час, коли диліжанс мав заїхати по нас. Я самотньо стояв біля каміна, спершись на мармурову дошку, коли Дора тихенько підкралась до мене, щоб подарувати мені на прощання свій коштовний поцілунок.

— Як ти думаєш, Доді, — сказала Дора, недбало граючись одним із ґудзиків мого сюртука, при чому її ясні оченята засяяли надзвичайним блиском, — якби я заприятелювала з нею раніше, то, мабуть, була б значно розумнішою?

— Любове моя, — сказав я, — які дурниці!

— Хіба ти вважаєш це дурницями? — відповіла Дора, не дивлячись на мене. — Чи ти певен цього?

— Авжеж!

— Я забула, — сказала Дора, все ще граючись моїм ґудзиком, — якою родичкою доводиться тобі Агнес, поганий хлопчисько?

— Ми не кровні родичі, — відповів я, — але ми виховувалися разом, як брат і сестра.

— Дивно мені, чому це ти закохався в мене? — сказала Дора, беручись до другого ґудзика на моєму сюртуку.

— Мабуть, тому, що неможливо було побачити тебе і не покохати, Доро!

— А якби ти ніколи не побачив мене? — мовила Дора, переходячи до третього ґудзика.

— А якби ми ніколи не народжувалися? — жартівливо відповів я.

Я не міг здогадатися, про що так зосереджено думає моя Дора. Все ще стоячи біля каміна, я мовчки милувався її ніжною ручкою, що переходила з одного ґудзика на другий, її хвилястими кучерями, що падали мені на груди, повіками її очей, що повільно стежили за рухом крихітних пальчиків. Нарешті погляд її зустрівся з моїм. Вона стала навшпиньки, надзвичайно ніжно поцілувала мене один, два, три, чотири рази і вийшла з кімнати.

Через кілька хвилин вся маленька компанія повернулася до вітальні, і незвичайна замисленість Дори миттю зникла. Доки ми чекали на диліжанс, вона вирішила змусити Джіпа показати нам усі свої фокуси. Це забрало досить багато часу (не тому, що витівки були занадто різноманітні, але через нехіть Джіпа) і спектакль ще не закінчився, коли біля воріт пролунали звуки кондукторського ріжка. Дора і Агнес поспішили ніжно попрощатися. Дора обіцяла писати до Агнес, якщо тільки Агнес не зважатиме на те, що її листи будуть трохи дурненькі. Агнес обіцяла писати Дорі. Біля дверей диліжанса вони вдруге попрощалися та, нарешті, попрощалися втретє, коли Дора, всупереч умовлянням міс Лавінії, підбігла до вікна нагадати Агнес її обіцянку писати якомога частіше. Я сидів на імперіалі і на прощання милувався кучерями своєї нареченої.

Диліжанс мав висадити нас біля Ковент-Гардена, де нам слід було пересісти до другого екіпажа, що їхав до Гайгета. Чекаючи на другу карету, ми з Агнес трохи погуляли. Я нетерпляче чекав на цей момент, коли зможу почути від Агнес похвали Дорі. О, які то були похвали! Як палко і красномовно, як щиро доручала вона моєму ніжному піклуванню милу істоту! Як обережно натякнула вона, що я мушу дуже дбайливо поставитися до дівчини, в якої нема батьків!

Ніколи, ніколи не любив я Дору так глибоко і ніжно, як тієї ночі! Коли ми під світлом зірок ішли спокійним шляхом до докторового будинку, я розповів Агнес, як вплинула вона на мене.

— Коли ви сиділи поруч із нею, — сказав я, — ви здавалися не меншою мірою її добрим янголом, ніж моїм; так здається мені і тепер, Агнес.

— Слабкий янгол, — відповіла вона, — але вірний!

Її спокійний тон пройняв мене до самого серця, і я не міг не сказати:

— Вам зав­жди була властива якась привітність, що на неї не здатен ніхто інший. Сьогодні я помітив, що ви знову веселі, і навіть почав сподіватися, що вдома у вас справи йдуть краще.

— Я сама почуваюся краще, — сказала вона, — на серці мені легко і весело.

Я глянув на її ясне обличчя. Чи то не сяйво зірок робило його таким витонченим?

— Вдома нічого не змінилося, — сказала Агнес, помовчавши.

— Там більше не натякали, — спитав я, — ...я не хочу псувати вам настрою, Агнес, але я не можу не спитати... на те, про що ми говорили, коли зустрілися минулого разу?

— Ні, — відповіла вона.

— Я так багато думав про це!

— А ви думайте про це менше. Пам’ятайте, що я завжди вірю в силу любові та правди. Не бійтеся за мене, Тротвуде, — додала вона згодом, — я ніколи не зроблю того кроку, якого ви так боїтеся.

Невимовним полегшенням для мене було почути це запевнення з її власних правдивих уст, хоч я насправді ніколи не вважав це за можливе, якщо міркував відсторонено. Так я і сказав їй.

— А як довго ви гостюватимете у доктора Стронга? — спитав я. — Може, нам уже не пощастить лишитися самим віч-на-віч. Люба моя Агнес, чи багато мине часу, доки ви знову приїдете до Лондона?

— Мабуть, багато, — відповіла вона. — Мені здається, буде краще... заради тата... лишитися вдома. Навряд чи найближчим часом нам пощастить зустрічатися часто, але я сумлінно листуватимуся з Дорою, і через неї ми знатимемо новини одне про одного.

Ми вже зайшли до дворика перед котеджем доктора. Було темно. В кімнаті місіс Стронг світилося, і Агнес, вказавши на світло, побажала мені доброї ночі.

— Хай вас не турбують, — сказала вона, простягаючи до мене руку, — наші лиха і неприємності. Ваше щастя робить і мене щасливою. Якщо колись ви зможете мені допомогти, то, запевняю вас, я попрошу вас про це. Хай зав­жди буде над вами ласка божа!

Її промениста усмішка та зворушливий тон її привітного голосу знову відтворили в моїй уяві образ маленької Дори поруч із нею. Якийсь час я стояв і милувався зорями, сповнений любові і вдячності, а потім поволі пішов своїм шляхом. Я винайняв кімнату на ніч у сусідній таверні, а тому мені не було куди поспішати. Я вже підходив до воріт, коли, випадково повернувши голову, побачив світло в кабінеті доктора. Я подумав, що він працює без моєї допомоги над словником, і сумління почало гризти мене. Щоб пересвідчитись у цьому або принаймні побажати йому доброї ночі, якщо він усе ще сидить над своїми книжками, я повернув назад, тихо пройшов через залу, нечутно відчинив двері і зазирнув до кабінету.

На моє здивування, я насамперед побачив там при тьмяному світлі лампи не кого іншого, як Урію Гіпа. Він стояв біля самої лампи, притуливши одну зі своїх кощавих рук до рота, а другу поклавши на стіл. Доктор сидів у кріслі, закривши обличчя руками. Містер Вікфілд, дуже схвильований і збентежений, нахилився вперед, безпорадно торкаючись руки доктора.

У цю мить мені здалося, що доктор захворів. Під цим враженням я швидко зробив крок уперед, але тут я помітив погляд Урії і зрозумів, у чому річ. Я хотів був піти геть, але доктор жестом попросив мене залишитися.

— У будь-якому разі, — зазначив Урія, з однією зі своїх потворних гримас, — ми можемо зачинити двері. Нема ніякої потреби, щоб це стало відомо цілому місту.

Сказавши це, він навшпиньки підійшов до дверей, які я залишив відчиненими, і старанно зачинив їх. Потім він повернувся і став у ту саму позу, що й раніше. Штучне співчуття в його голосі і в усіх його жестах було нестерпнішим, принаймні для мене, ніж будь-яке знущання.

— Я визнав за потрібне, мастере Копперфілд, — сказав Урія, — вказати докторові Стронгу на те, про що ми з вами вже розмовляли. Ви казали, що не зовсім розумієте мене, чи не так?

Я тільки глянув на нього, але не відповів нічого. Підійшовши до свого доброго старого вчителя, я спробував сказати йому кілька слів, щоб утішити і підбадьорити його. За давнім своїм звичаєм, він поклав руку мені на плече, наче маленькому хлопчикові, але не підвів своєї сивої голови.

— Якщо ви не зрозуміли мене, мастере Копперфілд, — вів далі Урія тим самим офіційним тоном, — то я дозволю собі — тут усі свої — зазначити, що я звернув увагу доктора Стронга на поведінку місіс Стронг. Запевняю вас, Копперфілде, мені зовсім не подобається втручатись у такі неприємні речі. Але справи складаються так, що всі ми втручаємось у те, у що нам не слід втручатись. От що я хотів сказати, сер, коли ви не зрозуміли мене.

Тепер, пригадуючи його підступне обличчя, я дивуюся, чому я не схопив його за комір і не витряс із нього душу.

— Смію сказати, я висловлювався не дуже ясно, — вів він далі, — та й ви теж говорили натяками. Природна річ, ми обоє не хотіли торкатися такої теми. Так чи так, але, нарешті, я вирішив висловитись ясно й зрозуміло: я зазначив докторові Стронгу, що... Ви щось сказали, сер?

Зі своїм останнім реченням звернувся він до доктора, який у цей час простогнав. Цей зойк міг би зворушити всяке серце, але на Урію він не вплинув зовсім.

— ...зазначив докторові Стронгу те, — продовжував він, — що всім виразно видно: містер Мелдон і така мила і приємна леді, як дружина доктора Стронга, занадто люб'язні одне до одного. Справді, настав час (ми тепер усі втрутились у справу, якої не слід було б починати), коли треба відкрити докторові Стронгу очі на те, що було для всіх ясно, як день, ще до від'їзду містера Мелдона до Індії. Саме заради цього містер Мелдон повернувся додому, і лише заради цього ходить він сюди. Коли ви ввійшли, сер, я саме просив мого компаньйона, — звернувся він до містера Вікфілда, — чесно сказати докторові Стронгу, чи був він здавна такої думки, чи ні. Отже, містере Вікфілд, сер! Чи будете ви такі ласкаві сказати нам? Так чи ні, сер? Ну, компаньйоне!

— Заради бога, мій любий докторе, — сказав містер Вікфілд, знову кладучи свою нерішучу руку докторові на лікоть, — не надавайте забагато ваги тим підозрам, які могли бути в мене.

— Ось воно! — скрикнув Урія, похитуючи головою. — Яке сумне визнання! Чи не так? І це говорить він, такий давній друг! Присягаюся, коли я був лише жалюгідним клерком в його конторі, Копперфілде, то я двадцять разів бачив, як він ставиться до того (бо він батько, і я не можу засуджувати його за це), що міс Агнес приятелює з жінкою, з якою їй не слід знатися.

— Мій любий Стронгу, — тремтячим голосом сказав містер Вікфілд, — мій добрий друже, мені нема потреби казати вам, що моїм гріхом зав­жди було шукати в кожного одну головну мету і перевіряти всі вчинки за єдиною вузькою міркою. Може, ця помилка і спричинилася до тих сумнівів, які я мав.

— Ви мали сумніви, Вікфілде, — сказав доктор, не підводячи голови, — ви мали сумніви.

— Висловлюйтеся відверто, компаньйоне! — наполягав Урія.

— Справді, був час, коли я мав сумніви, — сказав містер Вікфілд, — я... хай бог пробачить мені... я гадав, що ви теж маєте сумніви.

— Ні, ні, ні! — глибоко засмученим голосом відповів доктор.

— Був час, коли я гадав, — сказав містер Вікфілд, — що ви хочете вислати Мелдона за кордон лише для того, щоб розлучити їх.

— Ні, ні, ні! — повторив доктор. — Я хотів лише зробити приємність моїй дружині, влаштувавши товариша її дитинства. І нічого більше.

— Я це зрозумів, — сказав містер Вікфілд, — я не міг сумніватись у цьому після ваших слів. Але я гадав... але я гадав... благаю вас пам'ятати, що сам я перебував у полоні вузького світогляду... Я гадав, що, зважаючи на таку нерівність віку…

— Ось як він підходить до цього, бачте, мастере Копперфілд! — зазначив Урія, гримасами малюючи своє образливе співчуття.

— ...така молода і гарна леді, при всій своїй справжній повазі до вас, могла бути змушена до шлюбу лише з матеріальних міркувань. Я не зважив на численні почуття й обставини, які всі спрямовані були до добра. Заради неба, не забувайте цього.

— Як обережно він висловлюється! — сказав Урія, похитуючи головою.

— Я завжди дивився на неї тільки з однієї точки зору, — казав містер Вікфілд, — але заради всього дорогого вам, мій давній друже, благаю вас зважити на мій погляд, тепер я мушу визнати, бо іншого виходу нема…

— Ні! Нема вже виходу, містере Вікфілд, сер, — зазначив Урія. — Ми вже занадто далеко зайшли.

— ...що я, — сказав містер Вікфілд, безпорадно і розпачливо поглядаючи на свого компаньйона, — що я не довіряв їй і гадав, ніби вона не виконує свого обов'язку щодо вас; і якщо треба мені відкрити все, то іноді не подобалося мені, що Агнес так приятелює з нею. Адже ж я бачив, чи то, може, моя хибна теорія змушувала мене вважати, ніби я бачу все. Я ніколи ні з ким не говорив про це. Я ніколи не думав, що це відомо будь-кому. І хоч жахливо чути вам таке, — сказав містер Вікфілд, зовсім пригнічений, — та якби ви знали, як жахливо говорити мені це, то ви пожаліли б мене.

Щирий і добрий доктор у відповідь простягнув руку. Містер Вікфілд потиснув її, низько схиливши голову. Мовчання перервав Урія, звиваючись, мов в’юн:

— Безперечно, ця тема сповнена неприємностей для будь-кого. Але коли ми вже зайшли так далеко, то мушу дозволити собі зазначити, що Копперфілд це також помічав.

Я обернувся до нього і спитав, як сміє він посилатися на мене.

— О, це дуже мило з вашого боку, Копперфілде, — відказав Урія, звиваючись усім тілом, — і ми всі знаємо, яка у вас мила вдача, але ви не будете заперечувати, що коли я розмовляв з вами якось уночі, то ви знали, що я маю на думці. Не заперечуйте, ви знали, що я маю на думці, Копперфілде! Ви заперечуєте це з найкращими намірами, але не треба цього робити, Копперфілде!

Лагідні очі доброго старого доктора на якусь мить глянули на мене, і я відчув, що на обличчі моєму занадто виразно написані спогади про мої давні сумніви; він не міг не помітити цього. Марно мені було гніватись, я не міг змінити того, що було вже зроблено, я не міг заперечити того, що було сказано.

Знову запанувало важке мовчання. Доктор підвівся і два чи три рази пройшовся кімнатою. Потім він повернувся до свого крісла, сперся на спинку і притулив хустинку до очей. Простодушне горе відбивалося в усіх рисах його обличчя, і він не думав ховатися від нас.

— Я заслужив цю ганьбу, — сказав нарешті доктор Стронг, — гадаю, я заслужив цю ганьбу. Єдина дорога моєму серцю особа віддана суду та наклепові, — я називаю це наклепом, хоч би він і виник у глибині найщирішої і найправдивішої душі, — через мене.

Урія Гіп засичав і засопів, мабуть, щоб висловити своє співчуття.

— І якби не було мене на світі, — вів далі доктор, — моя Енні ніколи не стала б об’єктом цих закидів. Джентльмени, я занадто старий, як вам відомо, і тепер, більше ніж будь-коли, відчуваю, що мені недовго лишається жити; але цим життям я готовий відповідати за вірність і честь невинної жінки, про яку ми оце говорили.

Не думаю, щоб кращий представник лицарства чи витвір геніального художника, чи будь-яке зображення ідеї шляхетності і честі могло висловити ці почуття з такою дивовижною гідністю, як це зробив простий старий доктор.

— Але я не збираюся заперечувати, — продовжував він, — що я несвідомо затягнув цю жінку в нещасливий шлюб. Я зовсім не звик спостерігати і мушу гадати, що однакові спостереження кількох людей різного віку та становища мають перевагу перед моїм обмеженим поглядом на речі.

Я вже часто раніше казав, як дивувала мене надзвичайна прихильність і лагідність доктора Стронга до своєї молодої дружини, але почтива ніжність, яку тепер виявляв він у кожному слові про неї, і шанобливість, якою він намагався відвернути від неї будь-які підозри, звеличували його в моїх очах невимовно.

— Я одружився з цією леді, коли вона була ще занадто молода. Я взяв її до себе, коли характер її ще не набрав певної форми. Щастям мого життя було формувати цей характер. Я добре знав її батька, добре знав я також її саму. Я навчав її всього, чого тільки міг, і завжди дивувався чудовим якостям цієї невичерпної душі. Якщо я вчинив несправедливо (мабуть, це так, хоч, на лихо, це не спадало мені на думку), дозволивши собі егоїстично скористатись її вдячністю, то я прошу пробачення у цієї леді від усього мого серця.

Він пройшовся кімнатою, і, повернувшись на те саме місце, схопився тремтячою рукою за спинку крісла. Голос його тремтів так само, як його рука.

— Я гадав, що ставши моєю дружиною, вона буде врятована від небезпек і злигоднів життя. Я втішав себе цією думкою і був певний, що, при всій нерівності нашого віку, вона житиме спокійно в моєму домі, не знаючи злиднів і дрібних прикростей. Я зважив і на той час, коли після моєї смерті вона, все ще молода і прекрасна, дістане волю панувати над своєю долею, ґрунтуючись на зрілому розумі. Так, джентльмени, ця думка також у мене була, присягаюся честю.

Великодушність і благородство осяювали ясним світлом чесне обличчя доктора Стронга. Кожне його слово мало таку силу, що навряд чи можливо було посилити його.

— Життя моє з цією леді було щасливе. Аж до цього вечора я безперервно благословляв той день, у який завдав їй великої кривди, зробивши її своєю дружиною.

Його голос помалу слабшав; після цих слів він замовк на кілька секунд. Потім казав далі:

— Все своє життя я був бідолашним мрійником. Пробуджений тепер, я насправді бачу, як природно в її становищі співчувати товаришеві свого дитинства і своєму ровесникові. Це слушно, боюся, що в голові її виникають невинні думки про те, що могло бути і чого не сталося лише через мене. У цю годину важкого випробування багато чого бачу я зовсім не в тому світлі, в якому бачив раніше. Але, висловивши цю думку, я заявляю, джентльмени, що ні найменша тінь підозри не повинна далі поєднуватися з ім’ям цієї шляхетної жінки!

На якусь мить його очі спалахнули, а голос зробився твердим. Ця мить минула, і він заговорив знову:

— Отже, я вперше довідався тепер, що стало причиною її нещастя. Намагатимуся знести це з повною покірливістю. Не я маю дорікати їй, а вона мені. Відтепер мій перший обов’язок — врятувати її від жорстоких і несправедливих наклепів, що від них, як я бачу, не могли звільнитися навіть мої найкращі друзі. Що самотніше ми будемо жити, то легше мені буде виконувати цей обов’язок. І коли прийде час, — дай боже, щоб він настав швидше! — коли смерть моя звільнить її від примусу, я з довірою і любов’ю закрию очі перед її чесним обличчям, і вона зможе, без жалю і смутку, спокійно тішитися щасливішими днями.

Я не міг бачити його в цю хвилину, бо великодушна щирість доктора затьмарила мої очі сльозами. Зробивши крок до дверей, він додав:

— Джентльмени, я відкрив вам своє серце. Я певний, що ви поважатимете мої слова. Все, що було сказано сьогодні, не повинно більше повторюватися ніколи. Вікфілде, старий друже, допоможіть мені піти нагору.

Містер Вікфілд поспішив подати йому руку. Ні слова не мовивши, поволі вийшли вони з кімнати. Урія стежив за ними.

— Ну, мастере Копперфілд, — звернувся Урія до мене. — Речі обернулися зовсім інакше, ніж можна було чекати, старий професор — який він чудовий чоловік! — сліпий, мов цеглина... А втім, треба гадати, місіс Стронг не стоятиме тепер мені на дорозі, збочить з колії!

Варто мені було лише почути його голос, щоб остаточно розлютитися. Такого приступу гніву не відчував я ніколи — ні раніше, ні потім.

— Негіднику! — скрикнув я. — Нащо вам треба було затягати мене в свої диявольські плани? Як ви смієте звертатися до мене тепер, брехлива бестіє, ніби ми з вами діяли спільно?

Ми стояли віч-на-віч, і я виразно побачив на його обличчі те, що й раніше добре розумів, — він був у захваті від того, як йому пощастило зробити мене спільником своєї бридкої змови, як він навмисно принизив мене, як вдало він розставив свої пастки для мене. Я не втримався. Його худорлява щока спокусливо вимальовувалася переді мною, я замахнувся і вдарив по ній розкритою долонею так міцно, що пальці в мене запалали, як опечені.

Він схопив мою руку в свою долоню, і хвилину ми непорушно дивилися в очі один одному. Ця хвилина здалась мені надзвичайно довгою. Білі сліди від моїх пальців згодом стали багряними.

— Копперфілде, — придушено прошепотів він нарешті, — чи ви позбулися розуму?

— Я позбувся вас! — сказав я, видираючи свою руку. — Собако, я не хочу вас більше знати!

— Та невже? — сказав він, змушений від болю притиснути свою руку до щоки. — А може, вам не пощастить це зробити? Хіба це не невдячно з вашого боку?

— Я досить часто показував вам, — сказав я, — що зневажаю вас. Тепер я це довів вам виразніше. Я не боюся ваших бридких інтриг. Що ж вам ще робити, як не інтригувати?

Він прекрасно зрозумів цей натяк на обставини, які досі тримали мене в стосунках з ним. Можливо, я втримався б і від ляпаса, і від натяку, якби в той вечір Агнес не заспокоїла мене своєю рішучою відповіддю.

Знову запанувала довга пауза. Його очі, звернені на мене, змінювали всі відтінки, від яких очі можуть бути потворними.

— Копперфілде, — сказав він, віднімаючи від щоки свою руку, — ви зав­жди йшли проти мене. Я знаю, що ви зав­жди були проти мене в домі містера Вікфілда.

— Можете думати, що вам завгодно, — сказав я, все ще пройнятий люттю, — якщо це неправда, то тим більше гідне вас!

— А все ж таки, я завжди любив вас, Копперфілде! — промовив він.

Я вирішив не відповідати йому, взяв капелюха та зібрався піти. Але Урія став між мною і дверима.

— Копперфілде, — сказав він, — у всякій сварці повинні бути дві сторони. Я не хочу бути однією з цих сторін.

— Можете йти під три чорти! — промовив я.

— Не кажіть цього, — відповів він, — я знаю, що потім ви пошкодуєте. Як могли ви так принизитися переді мною, щоб виявити свою запальну вдачу? Але я прощаю вас!

— Ви прощаєте мене! — презирливо повторив я.

— Так, і ви нічого з цим не можете зробити! — відповів Урія. — Подумати лише, що ви змогли образити мене, коли я завжди був вашим другом! Але не може бути сварки без двох сторін, а я не хочу бути стороною. Я залишуся вашим другом, наперекір вам! Отже, ви знаєте, на що вам слід чекати.

Ми змушені були розмовляти пошепки, щоб не потривожити жителів будинку в цей пізній час. Це не могло заспокоїти моїх почуттів, хоч гнів уже трохи охолов. Я сказав, що можу чекати від нього всього, чого чекав раніше і в чому ще ніколи не помилявся. Потім я відчинив двері, защемивши його ними, наче хотів розчавити, як горіх, і швидко вийшов. Але Урія також пішов за мною — в напрямку до квартири своєї матері — і перш ніж я зробив сотню кроків, він наздогнав мене.

— Ви знаєте, Копперфілде, — сказав він мені на вухо (я не повертав до нього голови), — що ви потрапили в трохи ніякове становище, — я відчував, що він говорить правду, і це дратувало мене ще більше. — Вашу витівку складно означити хоробрістю, і ви не можете завадити мені пробачити вас. Я не збираюся розповідати про це ні моїй матері, ні жодній живій душі. Я твердо вирішив пробачити вас. Але мене дивує, що ви наважилися підняти руку на таку смиренну і вбогу людину.

Безперечно, він був бридкий, але я теж стояв тепер не занадто високо в своїх власних очах. Він знав мене краще, ніж я сам. Якби Урія протиставив мені відверту погрозу чи силу, мій вчинок міг втішити мене та бути виправданий; але він чинив значно хитріше, запаливши піді мною повільний вогонь, на якому я промучився півночі.

Вранці, коли я вийшов на вулицю, церковний дзвін скликав на молитву, і Урія Гіп гуляв зі своєю матір’ю навколо церковної огорожі. Він, наче нічого не трапилося, привітав мене з добрим ранком, і мені лишилося тільки відповісти на його привітання. Мій удар був такий міцний, що Урія відчував, мабуть, зубний біль. Обличчя його було перев’язане чорною хустиною, а над нею стирчав капелюх. Така оздоба не могла прикрасити його огидного обличчя. Згодом я довідався, що Урія Гіп у понеділок вранці їздив у Лондон до дантиста, який вирвав йому зуб. Сподіваюсь, найбільший.

Решту днів, доки гостювали містер Вікфілд з Агнес, доктор посилався на нездоров’я і здебільшого лишався в своїй кімнаті. Тільки через тиждень після від’їзду гостей ми знову взялися за нашу повсякденну роботу. Перед цим доктор власноруч дав мені незапечатаний лист на моє ім’я. У коротких висловах він просив мене ніколи не повертатися до розмов, що їх ми мали того вечора. Я розкрив цю таємницю тільки моїй бабусі і нікому більше. З Агнес, зрозуміла річ, не слід було говорити про це, і вона навіть не підозрювала, що відбулося тоді між нами.

Не підозрювала цього і місіс Стронг. Минуло кілька тижнів, перш ніж можна було помітити якісь зміни в її обличчі. Зміни ці насувалися поволі, як хмара в спокійну годину. Спочатку місіс Стронг трохи дивувалася ніжному співчуттю, з яким розмовляв з нею доктор, а потім здивувалася ще більше, коли доктор висловив бажання, щоб його теща постійно жила з ними для пожвавлення, як він казав, одноманітного і нудного життя його дружини. Часто, коли ми сиділи, працюючи, місіс Стронг стежила за своїм чоловіком, і на обличчі її був той самий незабутній для мене вираз. Не раз після цього очі її сповнювалися сльозами, і вона швидко виходила з кімнати. Помалу тінь нещастя затьмарила блискучу красу цієї леді та день у день темнішала. Місіс Марклгем, що жила тепер у котеджі, торохтіла без угаву, не помічаючи нічого.

Коли вже така зміна відбулася в Енні, яка ще так нещодавно сонцем сяяла в докторському будинку, то сам доктор дуже постарів і став похмурішим; але його природжена лагідність, ласкаві манери і піклування про дружину ще збільшилися, якщо взагалі могли збільшитися. Якось уранці, в день народження місіс Стронг, коли вона за своїм звичаєм сиділа на вікні під час нашої роботи (це була її постійна звичка, тільки тепер сиділа вона якось несміливо), доктор, підійшовши до неї, взяв її голову обома руками, поцілував її особливо ніжно і поспішно вийшов з кабінету, неспроможний більше приховувати своїх схвильованих почуттів. Місіс Стронг залишилася нерухомою, наче статуя, на тому самому місці. Потім схилила голову, заломила руки і заридала так журно, що й сказати не можу.

Іноді мені здавалося, що місіс Стронг, лишаючись зі мною віч-на-віч, хотіла навіть почати розмову, та ніколи жодне слово не вирвалося з її вуст. Тим часом доктор зав­жди вигадував нові плани, щоб розважити свою дружину, і постійно пропонував їй їздити разом з матір’ю на бали, гулянки й пікніки. Місіс Марклгем купалася в цих веселощах, охоче підтримувала докторові плани і сама винаходила нові розваги. Покірна своїй долі, понура й засмучена, Енні їздила, куди її возили, не звертаючи ні на що ні найменшої уваги.

Я не знав, що й думати. Не знала і моя бабуся; безперестанку марширувала вона по всіх кімнатах назад і вперед, пройшовши таким чином принаймні сто миль. Найдивніше було те, що єдине дієве полегшення, яке могло мати місце в нашій таємничій домашній журбі, надавав нам містер Дік.

Які були його думки про цей стан, в чому, власне, полягали його спостереження за докторовою сім’єю — я пояснити не можу, як не пояснив би, мабуть, і сам містер Дік. Але я вже згадував у цій розповіді, що повага містера Діка до доктора Стронга була безмежна, а відомо, що всяка щира прихильність, навіть любов нижчих тварин до людини, відрізняється якоюсь особливою чуйністю, що перевершує міркування вищого розуму. Цією властивістю міг пишатись, очевидно, і містер Дік.

Я писав уже, що ще в Кентербері містер Дік дістав невід’ємний привілей гуляти докторовим садом, супроводжуючи самого доктора Стронга. Тепер, у Гайгеті, він з гордістю за першої змоги відновив користування цим привілеєм і присвячував академічним прогулянкам увесь вільний час, якого в нього було вдосталь. Він почувався найщасливішою істотою в світі, коли доктор читав йому свій геніальний твір — словник, і не мав меж його душевний відчай, коли доктор, поклавши рукопис у кишеню, починав мовчки ходити своїм садом. Коли ми з доктором працювали в кабінеті, містер Дік гуляв з місіс Стронг, допомагав їй поливати квіти і полоти грядки. Наважуся сказати, що містер Дік за цілу годину навряд чи вимовляв і дюжину слів, але його цілковита зацікавленість і мудре обличчя знаходили відгук в серцях доктора Стронга і його дружини; доктор і Енні обидва розуміли, що кожний із них любить його, й що він любить їх усім серцем. Отже, містер Дік досяг того, чого ніхто інший не міг би домогтися на його місці — він став з’єднувальною ланкою між доктором Стронгом і його дружиною.

Бачу я спокійне, мудре обличчя містера Діка, коли він походжає з доктором туди й сюди, захоплюючись незрозумілими йому словами зі словника. Бачу, як він тягне величезну лійку слідом за Енні, як стає на коліна і терпляче працює з крихітним листям у величезних рукавичках. Жоден філософ не міг би з такою майстерністю висловити своє несміливе бажання бути їй другом, як це робив містер Дік. Усі його вчинки і кожен рух проймала уважність і запопадливість, і я бачу, якими чистими і прозорими струмками ллються з його садової лійки різноманітні почуття люблячого серця: симпатія, довірливість, надія і любов. Містер Дік, спокійний і розважливий, зав­жди тепер лишається вірним собі, і вже не турбується більше про нещасливу долю Карла Першого. Невтомний у своїх послугах, він усвідомлює й розуміє, що в докторовій сім’ї трапився якийсь розлад, і він чимдуж клопочеться, щоб усе знову приведено було до ладу. Мені соромно пригадувати, що я в той час вважав містера Діка трохи божевільним, а себе — цілком розсудливим.

— Ніхто, крім мене, не знає, що це за людина, — з гордістю зазначила бабуся, коли ми розмовляли про це. — Дік ще покаже себе, повір мені, Троте.

Тепер я мушу згадати ще про одну річ, перш ніж закінчу цей розділ. Увесь час, поки в доктора гостювали його кентерберійські друзі, я помічав, що листоноша кожного ранку приносив два чи три листи на ім’я Урії Гіпа. Листи писані були рукою Мікоубера, почерк якого набрав заокругленого юридичного характеру. Звідси можна було зробити висновок, що в Кентербері справи йдуть добре, і що містер Мікоубер, призвичаївшись до шляхетної праці юриста, цілком здоровий і щасливий. Тому я був дуже неприємно здивований, коли одержав у цей час такого листа від його коханої дружини:

Навряд чи я виправдав сподіванки місіс Мікоубер, коли в своїй відповіді порадив їй бути ласкавою до містера Мікоубера і терпляче зносити тимчасову незгоду. Все це місіс Мікоубер, як леді, досвідчена в життєвих справах, знала й сама краще за мене, але в усякому разі лист її змусив мене замислитися.

V. Знову оглядаюся на пройдений шлях

Ще раз дозволю собі зупинитися на незабутньому періоді мого життя. Дивлюся на себе відсторонено й бачу примари тих днів, що тьмяною чергою йдуть поряд зі мною разом з моєю тінню.

Тижні, місяці, пори року линуть повз мене. Вони здаються не довшими, ніж літній день чи зимовий вечір. Ось луки, де ми гуляємо з Дорою, — поле квітне ясним золотом, і раптом на полі нема нічого, крім копиць сіна, прикритих товстими шарами снігу. Весело під життєдайним сонцем струмить річка між розлогими берегами, де гуляємо ми з Дорою в неділю; але ось війнув зимовий вітер, хвилі надимаються, і швидше, ніж будь-коли, річка рине до моря, ще хвилина — і грізні хвилі прудкого потоку надовго сховалися під твердою корою криги.

Ані найменших змін не відбувається в будинку двох пташкоподібних леді. Годинник цокає на каміні, барометр висить у залі. Ані годинник, ані барометр ніколи не показують правди, але ми щиро віримо їм обом.

Я дійшов повноліття. Мені вже двадцять один рік. Але час нагороджує гідністю кожного в свою чергу. Згадаймо, чого я досяг.

Я приборкав дикого коня стенографії, та з її допомогою я маю тепер порядний прибуток. Мене вважають відмінним стенографом, і я разом з іншими одинадцятьма колегами записую парламентські дебати для ранкової газети. Щовечора записую пророцтва, яким ніколи не судилося здійснитися, безперестанку чую глибокодумні пояснення, які лише більше спантеличують. Я плаваю в океані слів. Британія, ця нещасна жінка, зав­жди стоїть переді мною, немов птаха, поранена конторськими перами і зв’язана по руках і ногах червоними стрічками. Я потрапив за куліси і пізнаю всю ціну політичного життя. Я остаточно зневірився і не маю шляху назад.

Мій любий старий Тредльс теж спробував себе в цій справі, але виявилося, що Тредльсу вона не підходить. Він дуже дотепно жартує зі своїх невдач і пригадує, що він зав­жди вважав себе повільною черепахою. Час від часу він працював у тій самій газеті — збирав сухі факти, що їх потім викладали і прикрашали більш талановиті. Він отримав можливість стати адвокатом; з дивовижною самовідданістю, відмовляючи собі в усьому, він зібрав, нарешті, другу сотню фунтів стерлінгів і заплатив за себе вступний внесок. У день його вступу на посаду знищена була величезна кількість гарячого портвейну, і якщо судити з рахунку, його контора отримала з цього порядний прибуток.

Я випробував свої сили й на іншому терені. З острахом і тремтінням взявся я до авторського пера. Я потайки написав невеличкий нарис, надіслав його до журналу, і він був надрукований. Відтоді я написав безліч нарисів, і тепер мені регулярно платять за літературні праці. Взагалі, мій добробут має тепер міцні підпори. Вираховуючи свій щорічний прибуток на пальцях своєї лівої руки, я вже переходжу з третього пальця на четвертий і спиняюся на середньому його суглобі.

Ми переселилися з Букінгем-Стрит до приємного маленького котеджику поблизу того будинку, що його я оглядав, коли вперше запалився ентузіазмом боротьби і праці. А проте моя бабуся (вона за добру ціну продала свій будинок у Дуврі) не збирається лишатися зі мною, а має намір оселитися в ще меншому котеджику поблизу нашого. Що це віщує? Моє одруження? Так.

Так! Я одружуюся з Дорою! Міс Лавінія і міс Клариса висловили свою згоду і тепер пурхають, наче справжні канарки. Міс Лавінія взяла під свій безпосередній нагляд гардероб нареченої. Безнастанно вирізає вона якісь загадкові фігури з обгорткового паперу і сперечається з респектабельним молодим чоловіком, який щодня приходить до їхнього будинку з великим клунком і з рулеткою під пахвою. Модистка з голкою і ниткою на грудях вже безвихідно живе в домі, їсть, п’є й спить не інакше, як з наперстком на пальці. Вона перетворила мою милу на манекен. Щоразу її кличуть, щоб приміряти те чи інше. Нам не дають поговорити ввечері і п’ять хвилин; раз у раз якась метушлива особа жіночої статі стукає в двері і каже:

— О, будь ласка, міс Доро, ходіть нагору, якщо ваша ласка?

Міс Клариса і моя бабуся нишпорять по всьому Лондону, відшукуючи різноманітні меблі, що їх потім пропонують на розгляд Дорі і мені. А втім, значно зручніше було б купувати одразу, без цієї церемонії попереднього огляду, бо коли пропонують нам кухонну жаровню або ширми, увага Дори спиняється на китайському будиночку для Джіпа, з маленькими дзвониками на даху, і Дора визнає китайський будиночок кращим за всі інші меблі і витрачає багато часу на те, щоб призвичаїти Джіпа до його нової резиденції; входячи й виходячи, він несамовито дзвонить усіма маленькими дзвониками і жахливо лякається.

Пеготті з’являється нам на допомогу і негайно береться до праці. Її праця полягає в тому, щоб чистити все, що тільки можна вичистити. Вона полірує все, що тільки можна полірувати, аж доки речі не починають блищати, як її власне чесне обличчя. І тепер іноді я бачу, як її самотній брат проходить уночі темними вулицями і пильно вдивляється в обличчя пішоходів. Я ніколи не розмовляю з ним у таку годину. Щоразу, коли його понура постать виходить наперед, я знаю надто добре, чого він шукає і що боїться знайти.

Чому Тредльс має такий урочистий вигляд, коли під кінець дня приходить за мною до палати (для форми я все ще іноді ходжу туди, коли є час)? Здійснення моїх юнацьких мрій наближається! Я беру дозвіл на шлюб!

Це — маленький, але дуже вагомий документ; Тредльс розглядає його на моєму столі з захватом і благоговінням. У ньому стоять імена Девіда Копперфілда і Дори Спенлоу у давно омріяному з'єднанні; і тут, в кутку, на наш союз дивиться цей батьківський заклад — управа гербових знаків, яка так шляхетно зацікавлена в різних перипетіях людського життя; і архієпископ Кентерберійський дарує нам своє благословення в друкованій формі, і робить це так дешево, як можна лише було сподіватися.

Тим не менш, я наче уві сні — в солодкому, щасливому, неймовірному сні. Я не можу повірити, що це справдиться, хоч і певний — всі перехожі, зустрічаючись зі мною на вулиці, добре знають, що післязавтра я маю одружитися. Проктор, який має привести мене до присяги, знає мене здавна, виконує свій обов'язок нашвидкуруч, і ми чудово розуміємо один одного, наче спілкуємось умовними масонськими знаками. Тредльсу тут нема чого робити, але він все ж таки приходить разом зі мною, як мій офіційний свідок.

— Сподіваюся, наступного разу ти прийдеш сюди, мій любий хлопче, — кажу я Тредльсу, — за такою самою справою, яка привела сюди мене, і сподіваюся, це буде зроблено швидко.

— Дякую за добрі побажання, мій любий Копперфілде, — відповідає він. — Я також сподіваюся на це. Велика втіха знати, що вона чекатиме на мене скільки завгодно часу, і що вона справді — наймиліша дівчина...

— Коли ти маєш зустріти її біля контори диліжансів? — запитую я.

— О сьомій, — каже Тредльс, поглядаючи на свій простий старий срібний годинник — той самий, що з нього він колись у школі витяг колесо, аби змайструвати водяний млинок. — Здається, в цей час приїздить і міс Вікфілд, чи не так?

— Трохи пізніше. Її диліжанс прибуває о пів на дев’яту.

— Кажу тобі, мій любий хлопче, — говорить Тредльс, — я майже так само щасливий був би, якби сам одружувався. Яка втіха, що все це приходить до такого щасливого кінця! Дуже дружньо та чуйно з твого боку запросити мою Софі брати участь у церемонії разом з міс Вікфілд, як подругу нареченої! Я зворушений до глибини душі, Копперфілде.

Я чую його голос, я потискаю йому руку, і ми розмовляємо, і гуляємо, і обідаємо, і таке інше, але я не вірю. Ні, це не може бути насправді!

Софі своєчасно прибуває до Дориних тіточок. У неї найприємніше обличчя — не так, щоб цілком гарне, але надзвичайно приємне — і вона виявляється найщирішою, найвідвертішою, наймилішою істотою, яку я будь-коли бачив. Тредльс знайомить її з нами, сповнений великої гордості; і коли я в кутку вітаю його з вибором, він рівно десять хвилин потирає собі руки, і кожна волосинка на його голові стає дибки.

Я провів Агнес від зупинки кентерберійського диліжансу, і її привітне прекрасне обличчя вдруге з'явилося між нами. Агнес дуже подобається Тредльс, і для мене важливо бачити, як вони зустрілись, і з якою радістю Тредльс знайомить наймилішу дівчину з моєю названою сестрою!

Все ще я не вірю. Вечір минає чудово, ми всі щасливі надзвичайно; але все ще я не вірю. Я не можу зібратися з думками. Я не можу стримати своєї радості. Я перебуваю в якомусь тумані, в якомусь дивному стані; немовби я прокинувся дуже рано, тиждень чи два тому, і відтоді не лягав ще спати. Я ніяк не можу добрати, коли було вчора. Здається мені, ніби вже багато місяців ношу я в кишені дозвіл на шлюб.

Ще й наступного дня, коли ми всі гуртом ідемо дивитися будинок, — наш будинок, Дорин і мій, — я цілком неспроможний розглядати себе як господаря котеджу. Мені здається, ніби я прийшов туди в гості. Ось-ось прийде додому справжній господар і скаже, що він радий бачити мене в себе. Це такий прекрасний будиночок, усе в ньому свіже й нове; квіти на килимах ніби щойно зірвані з кущів, а зелене листя на шпалерах начебто оце тільки вибрунькувалося, на серпанкових занавісках ані плямки, меблі рожевого кольору аж сяють; а Дорин садовий капелюшок з блакитною стрічкою — чи можу я забути, як уперше в житті побачив я її в такому самому капелюшку? — вже висить на маленькій вішалці; футляр для гітари стоїть у кутку, почуваючись зовсім удома, і всі ми шпортаємося через Джіпову пагоду, занадто велику для наших маленьких кімнат.

Ще один щасливий вечір, такий же неймовірний, як весь цей час. Перед тим, як піти додому, я прокрадаюся до Дориної кімнати. Дори там нема. Очевидно, вони ще не скінчили примірювання. Міс Лавінія зазирає в двері й таєм­ниче каже мені, що незабаром Дора буде тут. А все ж таки, вона дуже забарилася; нарешті я чую якесь шарудіння за дверима, і хтось стукає.

— Увійдіть! — кажу я.

Але ніхто не входить, і стукіт повторюється.

Я підходжу до дверей і зустрічаю пару ясних оченят і рожеве обличчя — то очі й обличчя Дори. Міс Лавінія вбрала її у весільну сукню, капелюшок і все урочисте вбрання, щоб я міг оглянути її. Я притискаю до серця свою маленьку дружину; і міс Лавінія тривожно скрикує, бо я можу зім’яти капелюшок, і Дора заразом сміється і плаче, бо я такий радий, і я все ще не можу повірити.

— Чи подобається тобі це вбрання, Доді? — запитує Дора.

— Подобається! Хіба ж може воно мені не подобатись?

— І ти певний, що дуже любиш мене? — допитується Дора.

Відповідь на це запитання супроводжується такою небезпекою для капелюшка, що міс Лавінія знову тривожно скрикує і просить мене зрозуміти: на Дору можна тільки дивитись, але чіпати її заборонено. Збентежена, стоїть і посміхається мені Дора одну-дві хвилини, а потім раптом скидає капелюшок, прив’язує його стрічками до своєї руки і бігає по всій кімнаті, і стрибає, і пританцьовує, і запитує Джіпа, чи добра буде в мене маленька дружина, і чи простить він, що вона виходить заміж, і чи не хоче він стати на задні лапки? Дора стає навколішки і змушує Джіпа востаннє за її дівоче життя стати задніми лапами на кухарську книжку.

Не вірячи ні в що, простую я додому, до холостяцької квартири, яку найняв поблизу будинку Дориних тітоньок, і рано прокидаюся, щоб виїхати на Гайгетський шлях назустріч моїй бабусі.

Ніколи ще не бачив я мою бабусю в такому вигляді. Вона вбрана в шовк лавандового кольору, прикрашена білим капелюшком, і загалом являє собою чарівне видовище. Дженет причепурила її і тепер прибула подивитися на мене. Пеготті готова йти до церкви і має намір спостерігати церемонію з галереї. Містер Дік, який має вручити мені мою милу перед олтарем, завив свої кучері. Тредльс, якого я зустрів біля застави, являє собою сліпуче поєднання кремового і бузкового кольорів; і він, і містер Дік справляють неймовірний ефект своїми рукавичками.

Без сумніву, я бачу це, бо знаю, як воно відбувається, але я блукаю десь на небі, і начебто не помічаю нічого. І все ще я нічому не вірю. А проте, коли я їду у відкритому екіпажі, все на хвилину здається мені реальним, і я зі співчуттям споглядаю всіх нещасних людей, які, не маючи змоги взяти участь у моєму весіллі, вимітають сміття зі своїх крамниць і йдуть на свою повсякденну роботу.

Бабуся сидить біля мене і міцно тримає мою руку. Коли ми спиняємося поблизу церкви, щоб висадити Пеготті, яка сиділа на передку, бабуся потискає мою руку і цілує мене.

— Благослови тебе боже, Троте! Мій власний син не міг би бути мені дорожчим. Цього ранку я думаю про бідолашне дитя — твою матір.

— І я теж, і думаю також про все, чим я завдячую вам, люба бабусю.

— Тсс, дитинко! — каже моя бабуся і, сповнена ніжних почуттів, подає свою руку Тредльсові, який, в свою чергу, подає руку містерові Діку, і містер Дік бере за руку мене, і я подаю руку Тредльсу, і так, з’єднавшись, проходимо ми у церковні двері.

Церква досить спокійна, без сумніву; але парова машина на повному ходу не могла б мене більше стривожити, ніж спокійна церква. Я хвилююся понад усяку міру.

Далі вже починається справжній сон наяву.

Ввижається мені, як входить Дора у супроводі свого почту; як церковна сторожиха, наче фельдфебель, вишиковує нас перед олтарем; і навіть у цю хвилину дивуюсь я, чому це церковні сторожихи обов’язково бувають найпотворнішими жінками, немовби святі побоюються заразитися веселим настроєм і для профілактики ставлять ці сосуди з оцтом на шляху до неба.

Як виходить священик зі своїм підручним; кілька човнярів та інші люди входять до церкви; позаду мене стоїть старий моряк, насичуючи всю церкву міцним запахом рому; низьким голосом починає службу священик, і всі ми стаємо дуже уважними.

Як міс Лавінія, що приєдналася до подруг нареченої, першою починає плакати і плачем своїм вшановує пам’ять Піджера; міс Клариса витягає флакончик з оцтом; Агнес бере під свою опіку Дору; бабуся моя намагається вдати з себе зразок непохитності, хоч сльози струменять її обличчям; маленька Дора тремтить і на запитання священика відповідає слабким шепотінням.

Як ми вдвох опускаємося на коліна; Дора тремтить дедалі менше, але не випускає руки Агнес зі своїх пальчиків; служба правиться далі; ось вона закінчилась, і ми всі посміхаємось і плачемо, як примхливий весняний місяць квітень; у ризниці моя молода дружина впадає в істерику і плаче за своїм бідолашним татом, своїм любим татом.

Як Дора веселіє знову, і всі ми по черзі починаємо розписуватись у метричній книзі. Я відшукую Пеготті на галереї, приводжу її до ризниці, і вона також прикладає свою руку. Потім Пеготті кидається мені в обійми і розповідає, плачучи, як колись виходила заміж моя мати; і от усе закінчилось, і ми виходимо з ризниці.

Як я самовдоволено й гордо веду під руку свою дружину, пробираючись крізь туманом оповиті юрби народу, повз аналої, лави, купелі, органи і церковні вікна, що все разом узяте пробуджує спогади про дитячі роки в Блендерстоні.

Як усі глядачі милуються з нас, дивуються з нашої юності, і як скрізь лунає шепіт: що це за гарненька маленька дружина! Ось ми всі в кареті, повертаємося додому. Ми веселі й балакучі. Софі розповідає, як вона боялася, що Тредльс, боронь боже, загубить мій дозвіл на шлюб, бо цей папір стирчав у нього з кишені, ваблячи злодіїв. Агнес весело сміється, а Дора закохана в Агнес до такої міри, що не хоче випустити її руки.

Як подають нам прекрасний сніданок, у якому і я беру участь, не маючи і найменшого уявлення, що це за страви і які то вина; я п'ю тільки любов, насолоджуюся тільки весіллям; але всі ці тарілки і пляшки — сон і мрія.

Як я ніби виголошую промову, але яку саме — не знає ніхто, і я теж не знаю. А проте всі почуваються щасливими і задоволеними, всі без винятку, навіть Джіп, якому дали шматок весільного пирога, і який дуже скоро повернув його назад.

Як пара поштових коней стоїть біля під’їзду, і Дора йде змінити вбрання. Бабуся і міс Клариса лишаються зі мною, і ми гуляємо в саду. Бабуся також промовляла за столом, уславлюючи тіточок Дори. Тепер вона цілком щаслива і трохи пишається своїм ораторським талантом.

Як Дора цілком готова в дорогу, і міс Лавінія пурхає навколо неї, шкодуючи про розлуку з такою гарненькою іграшкою, яка давала їй багато приємних розваг. Час уже сідати в карету; але Дора раптом згадує, що вона забула захопити безліч найрізноманітніших речей. Всі біжать відшукувати забуті речі.

Як всі оточують Дору, коли вона, в колі своїх подруг, наче посеред квіткової клумби, починає прощатися з усіма. Їй стає задушно, нарешті, між усіма цими квітами; вона сміється, плаче і кидається в мої ревні обійми.

Як я хочу нести Джіпа до карети, але Дора зупиняє мене й говорить, що вона понесе сама, інакше бо Джіп може подумати, що, вийшовши заміж, вона вже перестала любити його, а це розіб'є йому серце. Ми йдемо до руки рука, і Дора спиняється, озирнувшись, і каже, зайшовшись сльозами:

— Якщо я образила кого або була невдячна до кого, не пам’ятайте про це!

Як моя маленька дружина махає рученятками, і ми знову йдемо далі. І ще раз спиняється вона, і оглядається, і біжить до Агнес, обіймає її і цілує, бо вона любить Агнес більше за всіх.

Ми від’їздимо вдвох, і я прокидаюся від сну. Я вірю цьому нарешті. Це моя люба, люба маленька дружина поруч зі мною, я кохаю її понад усе!

— Чи ти щасливий тепер, мій дурненький хлопчику? — запитує Дора. — Чи ти певний, що не шкодуєш?

Я стояв осторонь, дивлячись, як проходять повз мене примари тих днів. Вони пройшли, і я відновлюю розповідь про своє життя.

VI. Наше господарство

Дивно почувався я. Медовий місяць закінчився, подруги нареченої роз’їхалися по домівках, і ми лишилися з Дорою самі в своєму маленькому будиночку. Невже назавжди закінчилася для мене приємна роль нареченого?

Мені здавалося таким надзвичайним, що Дора зав­жди зі мною. Так неймовірно було, що не треба вже йти на побачення з нею, нема ніяких приводів мучитись, не треба писати їй, не треба вигадувати хитромудрі плани, як лишитися з нею наодинці. Іноді ввечері, підводячи очі від рукопису і зустрічаючи погляд моєї дружини, я відкидався на спинку крісла і замислювався. Багато про що я замислювався... Ось ми самі віч-на-віч, і нікому нема до нас ніякого діла... Вся романтика нашого заручення покладена на полицю і вкривається пилом... нікому ми не повинні догоджати, тільки одне одному, до кінця життя.

Коли я пізно затримувався на парламентських дебатах, то, йдучи додому, дивно було мені згадувати, що Дора вдома! Так чудово було спочатку, коли вона тихенько сходила вниз поговорити зі мною, поки я вечеряв! Мене дуже здивувало несподіване відкриття, що вона закручує свої кучері в паперові папільйотки. Я не йняв собі віри, бачачи це!

Навряд чи навіть дві юні пташки могли б менше знати домашнє господарство, ніж я й моя гарненька Дора. Ми взяли служницю, звичайно. Вона керувала нашим господарством. І досі в глибині душі я певний, що це була замаскована дочка місіс Креп. Жахливий час пережили ми за перебування Мері-Анни!

Її прізвище було Парагон[25]. Здавалося нам, коли ми наймали її, що характер служниці висловлений у цьому прізвищі. Вона мала рекомендацію довгу, як відозва; згідно з цим документом вона зналася на всіх господарських справах, про які я лише чув, і розуміла навіть такі речі, про які я й не чув ніколи. Вона була в квітучій порі життя, з обличчя повна, дебела і трохи сувора. Особлива відзнака Мері-Анни — постійна краснуха або пухирі, переважно на руках. Був у неї кузен-гусар з такими довгими ногами, що скидався на вечірню тінь. Його куртка була занадто вузька для нього, а сам він був занадто великий для нашого господарства. Наш маленький котедж ставав ще меншим від його постійної присутності. До того ж стіни в кімнатах були не досить товсті, і коли він проводив вечір у нашому будинку, ми зав­жди дізнавалися про його присутність з безнастанного гуркоту на кухні.

У рекомендації значилося, що наша неоціненна Мері-Анна — зразок тверезості та чесності. Тому я схильний гадати, що з нею скоївся несподіваний припадок, коли одного разу ми знайшли її в кухні під казаном для білизни, а нестачу чайних ложок поклали на совість чорнороба, який вивозив сміття з нашого будинку.

Але вона жахливо гнобила нас своїм авторитетом. Ми відчували нашу недосвідченість і неспроможні були дати собі раду. Вона була безжальна жінка і немилосердно поводилася з нами. Вона ж таки стала причиною нашої першої невеличкої сварки.

— Життя моє, — сказав я одного разу Дорі, — як ти гадаєш, наша Мері-Анна має якесь уявлення про час?

— Що таке, Доді? — спитала Дора, невинно підводячи очі від свого малюнка.

— Кохана моя, вже п’ята година, а ми мали обідати о четвертій.

Дора заклопотано глянула на годинник і натякнула, що він, здається, поспішає.

— Навпаки, любонько, — відповів я, глянувши на свій годинник, — він на кілька хвилин відстає.

Моя маленька дружина, щоб заспокоїти мене, сіла мені на коліна і провела олівцем риску посередині мого носа; та хоч це було і дуже приємно, але пообідати цим я не міг.

— Чи не думаєш ти, моя люба, — сказав я, — що краще було б тобі зробити зауваження Мері-Анні?

— О ні, будь ласка! Я не можу, Доді! — сказала Дора.

— Чому ні, кохана? — ніжно перепитав я.

— О, бо я така дурна гуска, — сказала Дора, — і вона це знає!

Але ця думка, на мій розсуд, зовсім не узгоджувалася з умовами правильного хазяйнування. Я трохи похнюпився.

— Ох, які погані зморшки у мого хлопчика на лобі, — сказала Дора і підкреслила їх олівцем; вона брала олівець в свої рожеві губки, щоб послинити його, і зосереджено працювала над розмальовуванням мого обличчя. Мимоволі я не міг не всміхнутись.

— От тепер ти добрий хлопчик! — сказала Дора. — Тобі значно більше личить сміятись!

— Але, кохана... — сказав я.

— Ні, ні, будь ласка, — скрикнула Дора, цілуючи мене, — не треба бути поганою Синьою Бородою! Не будь серйозним!

— Моя дорогоцінна дружинонько, — сказав я, — іноді ми повинні бути серйозними. Та ну ж бо! Сідай у крісло, поруч зі мною. Віддай мені олівця. Ось так. А тепер спробуймо поговорити розумно. Ти знаєш, серденько, — яку маленьку рученьку тримав я у своїй долоні, і яка крихітна обручка була на цьому ніжному пальчику! — ти знаєш, моя любове, що не зовсім зручно виходити з дому не пообідавши? Адже ж так?

— Н-н-ні! — пролепетала Дора.

— Люба моя, як ти тремтиш!

— Бо я вже знаю, що ти зараз лаятимеш мене! — жалісно вигукнула Дора.

— Душа моя, я хотів тільки переконати тебе.

— О, але ж переконувати ще гірше, ніж лаяти! — у розпачі скрикнула Дора. — Я не для того заміж виходила, щоб мене переконували. Коли ти збирався переконувати таке безпорадне дівча, як я, то слід було б сказати мені про це раніше, злий хлопче!

Я спробував утихомирити Дору, але вона відвернулася від мене, стріпувала кучерями і так часто повторювала «злий, злий хлопчику!», що я не знав, як і діяти. Розгубившись, я зробив кілька кроків по кімнаті та знову повернувся до Дори.

— Доро, серденько моє!

— Ні, я не твоє серденько! Адже ж ти шкодуєш, що одружився зі мною, інакше ти не переконував би мене, — відповіла Дора.

Таке безпідставне обвинувачення глибоко вразило мене, і я набрався сміливості говорити суворо.

— Ну, Доронько моя, — сказав я, — ти ще зовсім дитинка, і верзеш дурниці. Напевно, ти пригадуєш, що вчора я мусив піти з дому, не закінчивши обіду; а позавчора мене нудило, бо я мусив поспішно з’їсти недосмажене м’ясо; сьогодні я зовсім лишився без обіду. І страшно навіть сказати, як довго ми чекали на сніданок, а все ж таки нам подали чай некип’ячений. Я не збираюся дорікати тобі, моя мила, але мені так незручно.

— Ох, ти, жорстокий, жорстокий хлопчику, як можеш ти казати, що я погана дружина?

— Але, моя мила Доро, ти повинна знати, що я ніколи не казав такого.

— Ти сказав, що я незручна, — плакала Дора.

— Я казав, що наше господарство незручне.

— Це одне й те саме! — скрикнула Дора.

І вона щиро вірила цьому, бо заридала ще гірше.

Я виконав ще один рейс кімнатою. Мене сповнювала любов до моєї гарненької дружини, і, дорікаючи собі, я ладен був битися головою об стінку. Нарешті я сів у крісло і почав знову:

— Я не дорікаю тобі, Доро. Нам обом треба багато чого вчитися. Я тільки намагаюся показати тобі, серденько, що ти повинна — ти справді повинна! — я вирішив бути наполегливим, — взяти собі за звичку стежити за Мері-Анною. А також тобі треба самій робити щось для себе самої і для мене.

— Я дивуюсь, як вистачає в тебе совісті говорити такі невдячні речі, — схлипувала Дора. — А ти ж знаєш, як нещодавно ти казав, що хотів би покуштувати риби, і я сама пішла на ринок, за багато миль, і сама купила рибу, щоб зробити тобі приємність.

— І це було дуже мило, серденько моє, — сказав я. — Я такий вдячний був, що нічого тобі не сказав, коли ти купила нам цілого осетра, а це забагато для двох. Не сказав, що це коштувало один фунт стерлінгів і шість шилінгів, а ми не можемо мати такі витрати.

— Тобі дуже сподобалася риба, — схлипувала Дора. — І ти сказав, що я — маленька мишка!

— І я повторюю це знову, любонько, — відповів я. — Тисячу разів!

Але я вразив ніжне серденько Дори, і не можна було втішити її. Вона так ридала, що я почувався злочинцем. Я мусив поспішати на роботу і затримався допізна; цілу ніч я був нещасний через докори сумління. Я вважав себе вбивцею, мене переслідувало відчуття страшної про­вини.

Тільки о другій чи о третій годині вночі повернувся я додому. Бабуся сиділа в нашому будинку, чекаючи на мене.

— Щось трапилося, бабусю? — стривожено спитав я.

— Нічого, Троте, — відповіла вона. — Сідай, сідай. Маленька квіточка була в трохи поганому настрої, і я розважала її. Оце і все.

Я поклав голову на руки. Мені здавалося неможливим, щоб я міг бути таким сумним і стривоженим так швидко після здійснення моїх найяскравіших мрій. Замислившись, я раптом помітив погляд моєї бабусі, який спочивав на мені. В очах її майнула і миттю зникла тривога.

— Кажу вам, бабусю, — мовив я, — я сам цілу ніч мучився, знаючи, що діється з Дорою. Але ж я не мав жодного іншого наміру, крім як лише ніжно поговорити з нею про наші домашні справи.

Бабуся моя схвально кивнула головою.

— Тобі треба бути терплячим, Троте, — сказала вона.

— Звичайна річ. Бог свідок, що я зовсім не хочу ставити якісь нерозсудливі вимоги.

— Знаю, знаю, — сказала моя бабуся. — Але Маленька квіточка — дуже ніжна, і її треба оберігати від суворого вітру.

Хоч я й нічого не казав, але в глибині душі був щиро вдячний моїй добрій бабусі за її ніжність до моєї дружини; і, безперечно, вона знала це. Деякий час я мовчки міркував, сидячи перед вогнем каміна.

— Чи не гадаєте ви, бабусю, — сказав я згодом, — що іноді ви могли б давати деякі поради Дорі, і що це було б дуже добре для нас усіх.

— Троте, — палко відповіла моя бабуся, — ні, не проси в мене такої речі!

Вона сказала це таким серйозним тоном, що я здивовано підвів брови.

— Я оглядаюся назад на своє життя, дитинко, — сказала моя бабуся, — і пригадую деяких людей, що лежать тепер у могилі, і з якими я могла поводитися ніжніше. Якщо я суворо суджу про шлюбні помилки інших людей, то, може, це лише тому, що я маю гіркі підстави суворо судити про свої власні помилки. Але це минулося. Багато років тому я була сварливою, чванливою, химерною жінкою. Такою я й лишилась, і такою я буду завжди. Але ми з тобою зробили трохи добра одне одному, Троте... принаймні, ти зробив мені добро, мій любий; і ніколи незгоди не мусять постати між нами.

— Незгоди між нами? — скрикнув я.

— Дитинко, дитинко, — сказала бабуся, розправляючи свою сукню, — навіть пророк не скаже, як швидко могли б виникнути незгоди між нами, або якою нещасною могла б я зробити Маленьку квітку, якби втручалась у ваші справи. Хай наша лялечка любить мене і буде безжурною, як метелик. Пригадай свій власний дім за часів того другого шлюбу, і ніколи не змушуй ні мене, ні її робити те, на що ти натякнув.

Раптом я зрозумів, що бабуся має рацію, я зрозумів усю глибину її доброзичливості і великодушності до моєї любої дружини.

— Життя ще тільки починається, Троте, — вела вона далі, — а Рим збудували не за день і не за рік. Ти зробив вільний вибір... — на секунду якась хмарка майнула по її обличчю, — і обрав собі дуже гарненьке, любляче і ніжне створіння. Твоїм обов’язком і твоєю радістю буде... ти тільки не думай, що я збираюся тобі читати лекцію… поважати її за ті душевні якості, які в неї є, а не за ті, яких у неї нема. Якщо можеш, ти повинен розвинути в ній ті якості, що їх їй бракує. А якщо не можеш, дитинко, — тут моя бабуся потерла собі ніс, — то мусиш призвичаїтися обходитися без них. Але пам’ятай, мій любий, ваше майбутнє — справа тільки вас двох. Ніхто не може допомогти вам; ви мусите самі торувати собі шлях. Це і є шлюб, Троте; і хай небо благословить вас обох; ви — як двоє дітей, що заблукали в лісі.

Бабуся сказала це все жартівливим тоном і поцілувала мене, щоб закріпити своє благословення.

— А тепер, — мовила вона, — засвіти мій ліхтарик і проведи мене садовою стежкою до моєї комірчини.

Наші котеджі з’єднувалися стежкою через сад.

— Як повернешся, то передай Маленькій квіточці поцілунок від Бетсі Тротвуд. І що б ти не робив, Троте, хай тобі ніколи й на думку не спаде виставляти Бетсі опудалом, бо скільки пригадую її вигляд у дзеркалі, вона й так досить кощава і страшна.

По цій мові бабуся закутала голову хусткою, і я провів її додому. Коли вона зупинилась у своєму садку, підвівши вгору ліхтарик і освітлюючи мені шлях назад, здалося мені, що на обличчі її знову з'явився стривожений вираз; але я небагато уваги звернув на це, бо занадто глибоко замислився над її словами і дуже міцно вражений був — правду кажучи, вперше в житті — усвідомленням того, що нам з Дорою справді доводиться самим торувати собі шлях у житті, і ніхто не може допомогти нам.

Почувши, що крім мене в кімнаті вже нікого нема, Дора у маленьких своїх черевичках прокралась униз; вона поплакала на моєму плечі і сказала, що я був суворим, а вона — примхливою; і я, мабуть, відповів такими ж словами; ми помирились і вирішили, що наша перша маленька незгода буде й останньою, і що більше ми ніколи не будемо сваритися, якщо нам навіть судилося прожити сотню років.

Першим нашим тяжким випробуванням було велике лихо зі служницями. Кузен Мері-Анни дезертирував до нашої вугільної комори, звідки, на превелике наше здивування, був виведений пікетом своїх озброєних товаришів; його закували в кайдани, і войовнича процесія вкрила ганьбою наш садок. Після цього я пройнявся рішучістю позбутися Мері-Анни. Ця достойна особа так охоче пішла від нас, отримавши належну їй плату, що я дуже дивувався, аж доки не довідався про деякі подробиці щодо чайних ложок, а також щодо невеличких сум, які вона без дозволу заборгувала від мого імені крамарям. Після інтервалу, під час якого ми користалися послугами місіс Кіджербері, — здається, найстарішої жительки Кентіш-Тауна, яка ходила працювати поденно, але була занадто кволою для цього ремесла, — відшукали ми ще один скарб. То була одна з наймиліших жінок, але їй надзвичайно подобалося падати з тацею на сходах, а в їдальню вона не входила, а поринала, як у басейн, розсипаючи весь чайний посуд. Збитки, що до них спричинилися звички цієї бідолашної, зробили неминучою її відставку. Знову деякий час ми користалися послугами місіс Кіджербері, а потім перед нами пройшла довга процесія служниць — недолугих і нікчемних; найкраще запам’ятав я в цій процесії молоду особу приємного вигляду, яка, не спитавши дозволу, поїхала на Грінвічський ярмарок у Дориному капелюшку. Після цього не пригадую нічого, крім черги тяжких невдач.

Усі начебто змовились обдурювати нас. Наша поява в якійсь крамниці правила за сигнал до негайної демонстрації бракованих товарів. Якщо ми купували краба, то він був наполовину висохлий; м’ясо зав­жди було неймовірно тверде, а хліб, що подавався до столу, незмінно з’являвся у вигляді черствої шкоринки. Бажаючи довідатися, зрештою, як треба смажити м’ясо, щоб воно було не занадто пересмажене і не сире, я сам звернувся по довідку до кухарської книжки і знайшов там категоричне твердження, що ростбіф треба смажити по чверть години на кожен фунт м’яса та ще зверх того чверть години. Але застосування цієї теорії на практиці зав­жди супроводжувалося для нас якоюсь фатальною обставиною, і нам ніяк не вдавалося домогтися щасливої середини між кривавим або попелястим кольором наших м'ясних страв.

Я мав підстави вважати, що всі ці наші невдачі коштували нам значно більше, ніж треба було б сплатити за ряд блискучих перемог. З рахунку, що його подавав крамар, можна було дійти висновків, що ми маємо дивну звичку обмазувати коров’ячим маслом усю підлогу на нижньому поверсі — в такій величезній кількості вживався у нас цей продукт. Відтоді мені не довелося читати офіційних звітів департаменту внутрішніх мит, і я не знаю, чи там було вказане підвищення попиту на перець, але якщо наші закупівлі не вплинули на торгівлю цим товаром, то значить, багато сімей змушені були тоді зовсім відмовитися від уживання перцю. І найдивніше тут те, що я ніколи не бачив у своєму домі ні масла, ні перцю.

А щодо пралі, яка раз у раз віддавала під заставу різні речі з нашої білизни, а потім приходила до нас просити пробачення в не зовсім тверезому вигляді, то з ким такі речі не трапляються? Так само сталося з пожежною командою, коли у нас псувався димар, і на нас наговорював церковний сторож. Але особливе наше нещастя полягало в тому, що ми найняли служницю з непереборною пристрастю до міцних напоїв. З її милості буфетник з найближчої таверни подав мені довгенький рахунок з такими незрозумілими записами: «Кварта рому з лимонним соком (для місіс К.)»; «Півкварти джину з гвоздикою (для місіс К.)»; «Кухоль пуншу з м’ятою (для місіс К.)». Слова в дужках означали в скороченому вигляді прізвище моєї дружини, про яку, отже, почала гуляти слава, ніби це вона особисто підкріплює свої сили напоями такого роду.

Першим нашим подвигом на полі домашнього господарства був невеличкий обід на честь Тредльса. Я зустрівся з ним у місті і запросив його до себе того ж дня. Коли він погодився, я поспішив написати Дорі, що приведу з собою приятеля. Закінчивши роботу, ми з Тредльсом пішли пішки. Була чудова погода, і в дорозі ми розмовляли про моє сімейне щастя. Тредльс цілком захопився цією темою. Він сказав, що якби в нього був такий будиночок, а в будиночку — Софі, що чекає на свого чоловіка, то його радість була б цілковитою і повною.

Без сумніву, я не бажав кращої і милішої маленької дружини ніж та, що сиділа по той бік столу. Але коли ми сіли обідати, я дуже бажав, щоб для всіх нас було більше місця. Не знаю, як це воно виходило, але нам зав­жди було тісно, хоч ми жили лише вдвох, і при всьому тому зав­жди досить було місця, щоб губити кожну річ. Це, треба гадати, походило від того, що жодна річ не стояла в нас на своєму власному місці, за винятком хіба що китайської пагоди Джіпа, яка незмінно загороджувала головний вхід. І ось Тредльс так був притиснутий і китайською пагодою, і гітарою, і малюнками Дори, і моїм письмовим столом, що я не бачив для нього ніякої змоги орудувати виделкою. А проте він, як і завжди, мило протестував проти зауважень, що їх я робив з цього приводу.

— Тут океани простору, Копперфілде, — казав він. — Запевняю тебе, океани!

Ще одного мені дуже хотілося б: щоб Джіпові раз і назавжди заборонили гуляти по скатертині під час обіду. Вже сама його присутність на столі порушувала, до певної міри, правильний устрій в нашому господарстві, але Джіп, крім того, взяв собі за звичку залазити передніми лапами в сільничку чи в розтоплене масло. Того дня він був, очевидно, переконаний, що його зобов'язали тримати Тредльса в остраху; він гавкав на мого давнього друга і щохвилини атакував його тарілку з такою нестримною впертістю, що перевага в розмові за обідом лишилася виключно за ним.

І все ж таки я не робив жодних заперечень проти цього, бо я знав занадто чутливе серце Дори, яка готова була впасти у розпач від будь-яких замахів на привілеї її улюбленця. З тих самих міркувань я не зробив ані найменшого натяку на жахливий безлад, в якому було все в нашому домі. Тарілки без усякої видимої причини були в нас розкидані по підлозі, скляночки з оцтом, гірчицею, сіллю тощо стояли, як п’яні, і здавалося, що всі вони посварились між собою. А Тредльс був увесь оточений чашками, склянками і тарілками, немовби ми вирішили тримати його в облозі. Коли подали баранячу ногу, яку мені належало розрізати на відповідне число гарних скибочок, я здивовано запитував себе, чого це всі м’ясні страви набирають у нас таких неапетитних форм, і невже м'ясник взяв собі за правило постачати нам найпотворніших баранів, які лише існують на британських ринках. Але з цих міркувань я не висловив жодного.

— Що це в тебе у цій мисці, люба моя? — спитав я Дору.

Я не міг зрозуміти, чому Дора глянула на мене такими лукавими оченятами, ніби бажаючи поцілувати мене.

— Устриці, серденько, — несміливо відповіла Дора.

— Це ти сама надумала їх купити? — спитав я в захваті.

— Та... так, Доді!

— Оце щаслива думка! — вигукнув я, відклавши ножик і виделку. — Адже ж Тредльс дуже любить устриці!

— Та... так, Доді, — сказала Дора, — і тому я купила гарненьку діжечку устриць, і продавець запевнив мене, що вони чудові. Але я... я таки не знаю, що з ними робити. Здається, з ними щось негаразд.

Тут Дора похитала головою і маленькі діаманти заблищали в її очах.

— Та ж вони в двох раковинах, — сказав я, — зніми верхню покришку, серденько.

— Та вони ніяк не знімаються! — відповіла Дора, намагаючись бути мужньою, але без найменшого успіху, бо сльози мимоволі бриніли в її оченятах.

— А ти знаєш що, Копперфілде, — сказав Тредльс, весело поглядаючи на тарілку, — Устриці... що й казати... надзвичайні устриці, але я гадаю, що їх ніколи не відкривали.

Їх справді ніколи не відкривали, а крім того, в нас не було устричних ножів, та коли б вони й були, то ми не вміли ними користуватися. Отже, ми дивилися на устриці і їли баранину... тобто ми їли ту частину баранини, яка була придатна для вживання, з каперсами. А втім, Тредльс, щоб зробити нам приємне, ладен був пожирати без розбору всі сирі страви, як дикун, що не знає про використання вогню. Але я зовсім не хотів, щоб він приніс таку жертву на вівтар нашої дружби. На щастя, у нас в коморі зберігся чималий шмат холодної шинки, і я наказав нарізати його, щоб почастувати свого друга.

Моя маленька дружина страшенно тривожилася при думці, що я буду гніватися на неї; але тим більшою була її радість, коли вона побачила, що я не маю жодного наміру гніватися. Прикрість від невдалого обіду незабаром зовсім зникла, і ми дуже приємно провели вечір. Тредльс і я пили вино; Дора тим часом сиділа біля мене, спершись на моє крісло, і за кожної нагоди шепотіла мені на вухо, що я страшенно милий, що не став жорстоким і сварливим хлопчиськом. Потім вона заходилася готувати для нас чай, і робила це так граціозно, ніби всі тарілки, таця, чашки і склянки були іграшками і ляльками в її руках. Я мимоволі милувався своєю дружиною і не звертав особливої уваги на якість і смак приготованого нею напою. Потім Тредльс і я зіграли кілька партій у карти, а Дора весь цей час грала для нас на гітарі. У цю щасливу хвилину сімейне життя здавалося мені чарівним сном, і я уявив собі, що вечір, коли я вперше почув ніжний голос Дори, ще зовсім не закінчився для мене.

Коли Тредльс пішов додому і я, провівши його, повернувся до їдальні, Дора присунула до мене свій стілець і сіла поруч зі мною.

— Мені дуже сумно, — сказала вона. — Чи не хочеш ти повчити мене, Доді?

— Я мушу сам спочатку вчитися, Доро, — сказав я. — Я такий самий недосвідчений, як і ти, голубонько.

— Ах! Але ти вмієш учитися, — відповіла вона, — і ти розумний, розумний чоловік.

— Дурниці, мишко! — сказав я.

— Я хотіла б, — почала знову моя дружина, після тривалої паузи, — я хотіла б поїхати в провінцію на цілий рік, і пожити там з Агнес.

Вона сперлася підборіддям на свої руки, що лежали на моєму плечі, і блакитні оченята її були нерухомо прикуті до мого обличчя.

— Чому так? — спитав я.

— Мабуть, Агнес могла б виправити мене, і мабуть, я багато чого б могла навчитися від неї, — вказала Дора.

— Все прийде у свій час, любове моя. Агнес цілі роки повинна була керувати господарством свого батька, як ти це сама знаєш. Агнес зав­жди була Агнес, навіть і тоді, коли я її знав дитиною, — сказав я.

— Мені б хотілося, щоб ти називав мене особливим ім'ям, — мовила Дора, не ворухнувшись.

— А яким саме? — спитав я, усміхаючись.

— Ну, це дурненьке ім'я, — сказала вона, тріпнувши своїми кучерями. — Я хотіла б, щоб ти називав мене своєю дитинкою-дружиною.

Я засміявся і спитав свою дитинку-дружину, чого це їй спало на думку таке дивне бажання. Її блакитні очі були тепер ближчі до мого обличчя, бо я обійняв її. Дора не змінила пози, коли відповідала на моє запитання:

— Я зовсім не хочу, дурненький ти хлопчику, щоб ти вживав це ім'я замість Дори. Я хочу тільки, щоб ти думав про мене саме так. Якщо надумаєш гніватися на мене, то скажи собі спочатку: «Адже ж це моя дитинка-дружина». Якщо я зажурюся колись, ти знову скажи: «Я знав давно, чого треба чекати від такої дитинки-дружини». Якщо ти не знайдеш у мені всіх тих якостей, яких, я гадаю, не буде в мене ніколи, ти подумай трошечки і скажи: «А все ж таки дурненька дитинка-дружина дуже любить мене!» Бо, дурненький ти хлопчику, я справді дуже люблю тебе.

Я не міг відповідати серйозно на всі ці слова, бо не знаю й досі, наскільки серйозно вона сама казала це. Але слова, сказані від щирого серця, очевидно, сприятливо вплинули на цю ніжну натуру, і на обличчі Дори з'явилась усмішка, перш ніж висохли її світлі оченята. Незабаром вона справді обернулася на дитинку-дружину, коли сіла на підлозі перед китайською пагодою і заходилася дзеленчати в усі дзвіночки, щоб покарати Джіпа за його погану поведінку. Але негідник-Джіп, лежачи в дверях своєї резиденції, тільки блимав очима, не даючи собі навіть клопоту ворухнутись і глянути на свою господиню.

Це звернення Дори надзвичайно вплинуло на мене. Хай її невинна постать, така кохана, вийде до мене знову з мороку й туманів минулого, і хай вона знову оберне до мене свою чарівну голівоньку; я рішуче тверджу, що ця маленька промова постійно жила в моїй пам'яті. Може статися, я не зрозумів усього змісту тієї промови, бо я був молодий і недосвідчений, але ніколи не лишався я глухим до цього простого і щирого прохання.

Незабаром після цього Дора сказала мені, що має твердий намір зробитися порядною господинею. Отже, вона вичистила аспідну дошку, загострила грифель, купила величезний розлінований зошит для записування витрат, дбайливо позшивала ниткою всі аркуші кухарської книжки, пошматованої Джіпом, і почала робити відчайдушні спроби стати, як вона казала, «хазяйкою». Але цифри мали старий впертий характер і ніяким чином не хотіли складатися. Дора зробила два чи три записи до розрахункової книжки, а Джіп прогулявся по сторінці і розмазав усе хвостом. Середній пальчик правої руки Дори набрався чорнилом до самісінької кістки, і, здається, в тому лише й полягав результат цієї важкої праці.

Я писав тепер дуже багато і починав помалу набувати популярності в літературі. Працюючи ввечері за письмовим столом, я відкладав іноді перо і починав спостерігати дитинку-дружину, яка зазвичай сиділа навпроти мене за своїми господарськими вправами. Вправи ці зазвичай проходили так: принесе Дора свою величезну книжку і, зітхнувши від усього серця, покладе її на стіл. Потім, розкривши її на тому місці, що його Джіп розмазав останнього разу, вона кличе самого Джіпа і запитує його суворим тоном: що це він зробив, негідник? Джіп виявляє каяття, і Дора на покарання мастить чорнилом його ніс. Потім вона наказує Джіпу негайно, без усяких зволікань, лягти на стіл в позі лева (то був один з фокусів Джіпа, хоч, щиро кажучи, схожість була не надзвичайною), і Джіп корився, якщо тільки був охочий коритися. Потім бере вона перо і, починаючи писати, знаходить у пері волосинку. Потім бере вона друге перо і, починаючи писати, констатує, що воно бризкає. Потім бере ще перо, починає писати і тихенько каже:

— Ох, це перо рипить, воно заважатиме Доді!

І тоді вона відкладає розрахункову книжку, вдаючи мимохідь, ніби хоче нею відлупцювати лева.

А іншим разом, коли в неї серйозніший настрій, Дора сідає з аспідною дошкою, принесе з собою кошик з рахунками та іншими документами, які більше скидаються на папільйотки, і намагається розібратись у них. Довгенько порівнює вона один документ з іншим, геть усю аспідну дошку списує цифрами, стирає написане, пише знову, і вираховує суму на пальцях своєї лівої руки. Робота, вочевидь, швидко посувається вперед; але раптом Дора впадає в розпач, і мене бере жаль дивитися на її затьмарене — ще й заради мене! — личко. Я нечутно підходжу до неї і запитую:

— Що таке, Доро?

Дора безнадійно поглядає на мене і відказує:

— Вони не складаються! У мене так болить голова від них! А вони все не хочуть робити того, що треба.

Тоді я кажу:

— Ну, спробуймо разом. Я покажу тобі, як це робити, Доро.

Тоді я починаю давати практичні вказівки, і Дора дуже уважно слухає мене хвилин п’ять чи може трохи менше, або більше, зважаючи на обставини; та незабаром втома і нудьга опановують мою дитинку-дружину. Щоб внести трохи різноманітності в навчання, вона заходиться завивати мені кучері або вивертати комірці моєї сорочки. Якщо я тихенько припиняю її гру і вимагаю подальшої уваги, веселе личко Дори стає таким сумним і зляканим, що мене починає гризти сумління, і я негайно пригадую, що вона, моя дитинка-дружина, жила весело і безтурботно, коли доля її не була поєднана з моєю. Я кидаю олівець і ми обоє беремося до гітари.

У мене було багато роботи і чимало турбот, але з тих самих міркувань я таїв їх від неї. Чи правильно я робив — не знаю; але в будь-якому разі, я робив це заради своєї дитинки-дружини. Я розкриваю тут усю свою душу і довіряю цьому рукописові всі свої таємні думки без жодних обмежень. Подеколи відчував я, ніби мені чогось бракує, ніби я загубив щось, дороге моєму серцю, але свідомість цього не отруювала моє життя. А коли гуляв я на самоті під ясним небом і мріяв про літні дні, коли все повітря було сповнене давніми витворами моєї дитячої фантазії, я бачив, що дійсність в дечому зовсім не відповідає цим мріям; але разом з тим я думав, що ідеали юних днів не можуть, природна річ, залишитися незмінними. Гадав я іноді, що мені хотілося мати порадницю в своїй дружині, і було б, звичайно, дуже добре, якби вона була обдарована силою характеру і волі та могла заповнити порожнечу, що оточувала мене в різних випадках і обставинах життя; та разом з тим я розумів, що то було б ідеальне щастя, неможливе на землі.

Зважаючи на свій вік, я був одруженим хлопчиком. Я зазнав на собі доброго впливу того досвіду і переживань, що записані в цій розповіді. Якщо в багатьох випадках я чинив помилково, то джерелом моїх помилок була любов, яку я хибно розумів, або брак життєвого досвіду. Я пишу чисту правду, для мене нема і не може бути вигоди змінювати всупереч істині суть справи.

Отже, я взяв на себе самого всі клопоти і турботи сімейного життя, і не було мені з ким поділити їх. Ми жили, як і раніше, серед безладу, але я вже звик до нього і був дуже радий, що Дора вже не тривожилась і не нудьгувала. Як і колись, була вона весела і грайлива, як дитина, любила мене ніжно і була щаслива дитячими забавками.

Коли дебати в парламенті були особливо важкі, — тобто тривалі, бо нудними вони бували майже завжди, — і я повертався додому пізно, Дора зав­жди виходила мені назустріч, почувши в коридорі мої кроки. Без мене дитинка-дружина ніколи не лягала спати. Коли я був вільний від стенографічних вправ, що вартували мені стільки терпіння і праці, я вечорами працював над літературними творами, а Дора незмінно сиділа навпроти мене, як би пізно не було, і була такою тихенькою, що іноді мені здавалося, ніби вона спить. Але щоразу, як я підводив голову, блакитні очі її дивилися на мене з тією проникливою і спокійною увагою, про яку я вже говорив.

— Ох, який ти в мене невтомний хлопчик! — сказала Дора однієї ночі, коли я, замикаючи конторку, зустрівся з її очима.

— Яка ти невтомна дівчинка! — відповів я. — Це буде правильніше. Тобі треба йти спати, не чекаючи на мене, голубонько. Це занадто пізно для тебе.

— Ні, не відсилай мене спати! — благала Дора, підходячи до мене. — Будь ласка, не роби цього.

— Доро!

На моє здивування, вона заридала, поклавши голівку на моє плече.

— Ти нездужаєш, моя мила? Нещаслива?

— Ні. Цілком здорова і дуже щаслива! — відповіла Дора. — Але скажи, чи дозволиш ти мені лишатись і дивитись, як ти пишеш?

— Ну, що це за видовище для таких гарненьких оченят опівночі, — відповів я.

— Вони справді гарненькі? — відгукнулася Дора, сміючись. — Я така рада, що вони гарненькі!

— Маленька марнославна дружина! — сказав я.

Але то було не марнославство, то була тільки невинна радість, викликана моїм компліментом. Я це добре знав і раніше, ніж Дора сказала мені це.

— Коли ти вважаєш мої очі гарними, то скажи, що я завжди можу лишатися з тобою і дивитись, як ти пишеш! — мовила Дора. — А ти ж справді вважаєш їх гарними?

— Дуже гарними.

— Тоді дозволь мені зав­жди лишатись і дивитись, як ти пишеш.

— Боюся, що від цього вони не стануть яснішими, Доро.

— Ні, стануть! Бо, хлопчику мій розумненький, ти мене не забуватимеш і тоді, як буваєш повний своїх фантазій. Ти не образишся, коли я скажу щось дуже, дуже нерозумне?.. Ще менш розумне, ніж завжди? — питала Дора, зазираючи мені через плече просто в очі.

— Що це за дивна річ? — спитав я.

— Будь ласка, дозволь мені лагодити пера, — сказала Дора. — Мені треба щось робити всі ці довгі години, коли ти так пильно працюєш. Чи можу я лагодити пера?

Сльози мимоволі наповнюють мені очі при згадці про радість Дори, коли я сказав «так». Пізніше, коли я починав писати, вона вже регулярно щовечора сиділа на своєму звичайному місці, з величезною в’язкою пер на колінах. Тепер вона пишалася свідомістю того, що бере діяльну участь у моїй роботі, і раділа щоразу, коли мені потрібне було нове перо. Щоб зробити їй приємність, я міняв пера якомога частіше. І захоплення дитинки-дружини було для мене самого джерелом нових радощів. Траплялося також, що я давав їй переписати для мене одну чи дві сторінки якогось рукопису. Ось тоді Дора була в усій своїй славі! Готуючись до цієї великої праці, вона міняла фартушки, приносила з кухні ганчірки і навіть рушники, щоб витирати чорнила з пер, і щохвилини спинялася, щоб показати свою роботу Джіпові і посміятися разом з ним, немов Джіп розумів усі її думки і вчинки. Вона була цілком переконана, що праця її далеко не закінчена, якщо не підпише вона в кінці свого імені. І підписавшись, вона урочисто подавала свій твір мені на розгляд, і коли я голосно схвалював його, дитинка-дружина кидалася мені на шию, щиро радіючи. Всі ці спогади, прості й дрібні для інших, зворушливі для мене.

Незабаром вона дістала у свою власність ключі і почала без угаву дзеленчати по всьому будинку, походжаючи туди й сюди з маленьким кошиком, прив’язаним до її корсажа. Щоправда, ці ключі були тільки іграшкою для Джіпа, і нечасто мені щастило бачити замкненими місця, що до них належали всі ці ключі, але Дора була дуже рада, і я радів разом із нею. Вона була цілком задоволена цією фантастичною ознакою господарської розпорядливості, і ми обоє веселилися досхочу, немов господарювали в ляльковому будиночку, збудованому для дитячих розваг.

Так минало наше життя. Дора полюбила бабусю майже так само, як і мене, і часто розповідала їй про той час, коли вона уявляла її собі «сварливою, пихатою старою». Бабуся, здавалось, остаточно втратила свою колишню суворість. Вона пестила Джіпа, хоча Джіп ніколи не відповідав їй ласкою; слухала щодня гітару, хоча раніше я ніколи не помічав у ній особливої прихильності до музики; ніколи не нападала на наших недієздатних служниць, хоча приводи траплялися на кожному кроці; переходила пішки величезні віддалі виключно для того, щоб купити якусь дрібничку для Дори і зробити їй приємний сюрприз. Часто голос моєї бабусі весело лунав по всьому подвір'ю, коли вона гуляла в саду або стояла на ганку і кликала:

— Де Маленька квіточка?

VII. Містер Дік виправдовує сподівання моєї бабусі

Минув деякий час відтоді, як я покинув доктора Стронга. Мешкаючи неподалік, я бачився з ним досить часто, і, крім того, два чи три рази ми всією сім'єю приходили до нього обідати або пити чай. Старий Солдат розташувалася на постійних квартирах під докторовим дахом. Вона зовсім не змінилась, і ті самі безсмертні метелики пурхали на її чіпці.

Як і деякі інші тещі, що я їх чимало знав на своєму віку, місіс Марклгем любила розваги значно більше, ніж її дочка. Вона ладна була веселитись у будь-який час і, як досвідчений і старий воїн, удавала, ніби вдається до всіх цих розваг лише щоб догодити своїй коханій дитині. Бажання доктора розважити свою дружину неймовірно подобалося цій зразковій матері, і вона повною мірою схвалювала всі розпорядження містера Стронга.

Я не маю сумніву, що вона роз’ятрювала рану доктора, сама того не знаючи. Вмовляючи зятя полегшити долю молодої дружини, хитра теща мала на думці не що інше, як задоволення своїх егоїстичних нахилів, які не зав­жди відповідали її зрілому вікові; але разом з тим вона, якщо не помиляюся, посилювала в доброму докторі побоювання, що він — гнобитель своєї молодої дружини, і що між ним і супутницею його життя нема ніякої схожості в бажаннях, потребах і почуттях.

— Душа моя, — сказала вона йому якось у моїй присутності. — Ви самі бачите, що затворницьке життя має бути тяжким для нашої милої Енні.

Доктор добродушно кивнув головою.

— Коли вона дійде віку своєї матері, — вела далі місіс Марклгем, махаючи віялом, — тоді буде інша річ. Мене можете хоч до тюрми засадити; була б лише шляхетна компанія і партія у віст, то я навіть не захочу звідти виходити. Але я не така, як Енні, ви самі знаєте; і годі й казати, що Енні не така, як її мати.

— Правда, правда, — промовив доктор.

— Ви найкращий з людей... Ні, вибачте, — наполягала вона, коли доктор рухом руки хотів заперечити цей комплімент. — І я мушу сказати це вам просто в очі, бо зав­жди говорю про це за вашою спиною: ви найкращий з людей; але, звичайна річ, у вас не можуть бути — чи можуть? — так самі бажання і потреби, як у молоденької жінки.

— Ні, — сказав доктор засмучено.

— Звичайно, ні! — вигукнула Старий Солдат. — Ось візьміть ваш словник, приміром. Що за корисна річ — словник! Яка необхідна річ — сенс і значення слів. Без доктора Джонсона та інших людей такого сорту ми, так би мовити, не могли б навіть пояснити як слід своїх щоденних потреб... Але ж не варто чекати, щоб словник — особливо, доки він не завершений — цікавив Енні так само, як вас. Як ви думаєте?

Доктор знову кивнув головою.

— От чому я не можу не похвалити ваше піклування, — сказала місіс Марклгем, дружньо вдаряючи своїм віялом. — Це показує, що ви не думаєте, як інші старі, ніби на молодих плечах може бути стара голова. Ви вивчили характер Енні і знаєте його досконало. Оце мене й чарує!

Навіть лагідне і терпляче обличчя доктора Стронга скорчилося від непомітного болю під впливом таких компліментів.

— А тому, мій любий докторе, — вела далі Старий Солдат, знову кілька разів ударяючи його віялом на знак своєї ніжної любові, — ви можете командувати мною в усяку пору дня і року; знайте, що я завжди до ваших послуг. Я ладна їхати з Енні в опери, концерти, на виставки — куди заманеться; і ви ніколи не помітите втоми на моєму обличчі. Обов’язок, священний обов'язок, мій любий докторе, я ставлю понад усі міркування в світі.

І справді, вона дотрималася свого слова. Вона належала до осіб, не здатних нудитись і втомлюватися світським галасом, і щодо цього відзначалася дивовижною терплячістю. Майже щоразу, коли вона читала газету (а вона мала звичай читати її щодня не менше двох годин, розкинувшись на м’якому кріслі і озброївшись окулярами), вона відшукувала в оголошеннях якусь розвагу, що її, мовляв, неодмінно мусить побачити Енні. Марно запевняла дочка, що їй набридлі всі ці забавки; відповідаючи на таке зауваження, ніжна мати казала:

— Ти, звичайно, це краще знаєш, мила Енні, але я мушу зазначити, що ти, люба моя, дуже погано платиш докторові Стронгу за його незрівняну увагу.

Це говорилося здебільшого в присутності самого доктора, і, як мені здавалося, саме це спонукало його дружину відмовлятися від своїх заперечень. Втім, вона наважувалася на них дуже нечасто, а здебільшого мовчки корилася материній волі і покірно їхала, куди було завгодно Старому Солдатові.

Останнім часом рідко траплялося, щоб їх супроводжував містер Мелдон. Іноді бабуся і Дора діставали запрошення на спільну поїздку, але іноді запрошували саму тільки Дору. В обох випадках відмови не було. Спочатку такі запрошення були для мене досить неприємні; але міркування про нічну сцену, що відбулася в докторовому кабінеті, змінили мої думки з цього приводу. Мені здавалося, що доктор мав тоді цілковиту рацію, і я облишив усі свої підозри.

Бабуся, розмовляючи про це зі мною, здебільшого потирала собі ніс:

— Тут нічого не второпаєш, — казала вона. — Хотіла б я, щоб вони жили щасливо, але наш військовий друг (так називала вона Старого Солдата) навряд чи допоможе їм в цій справі.

Потім бабуся енергійно висловлювала думку, що якби наш військовий друг вирішив зняти з себе метелики і подарувати їх сажотрусам на травневе свято, то це скидалося б на деяку ознаку здорового глузду.

Проте вона покладала великі надії на містера Діка.

— У цього чоловіка, — казала вона, — кипить у голові якась дивовижна ідея. Він тільки не знає, що робити з нею — це для нього головне питання. Рано чи пізно він прославиться.

Не підозрюючи про ці пророцтва, містер Дік по-старому ставився до доктора і його дружини; ні на крок, очевидно, не відступав він назад, але й не посувався вперед. У такій позиції він закріпився раз і назавжди, немов гранітний монумент. Я був переконаний, що містер Дік нездатний рушити з місця.

Але якось увечері, через кілька місяців після мого весілля, коли я сидів сам за письмовим столом у вітальні (Дора з бабусею пішли пити чай до тіточок-канарок), містер Дік несподівано просунув голову в двері і багатозначно кашлянув, щоб звернути на себе мою увагу.

— Тротвуде, — сказав він, — чи не заважатиму я вам?

— Аж ніяк, — відповів я. — Прошу, містере Дік, увійдіть.

— Тротвуде, — сказав містер Дік, привітавшись зі мною і приклавши палець до свого носа. — Перш ніж сісти, я хотів би зробити одне зауваження. Чи ви знаєте вашу бабусю?

— Трохи, — відповів я.

— Вона — найдивовижніша жінка в цілому світі, сер!

Зробивши це повідомлення, яке лежало, очевидно, важким тягарем на його серці, містер Дік поважно сів на стілець і вп’яв у мене свій погляд.

— Ну, хлопче, — сказав містер Дік, — я збираюся поставити вам одне запитання.

— Ставте стільки запитань, скільки вам завгодно, — відповів я.

— Якої ви думки про мене, сер? — спитав містер Дік, схрестивши руки.

— Я вважаю вас своїм любим давнім другом, — сказав я.

— Дякую, Тротвуде! — мовив містер Дік, розсміявшись і зіскочивши зі стільця, щоб потиснути мені руку. — Але я маю на увазі, хлопче, — знову набрав він урочистого вигляду, — якої ви думки про мене щодо цього?

І він торкнувся свого лоба.

Я був спантеличений цим запитанням і не знав, що відповісти, але містер Дік сам полегшив моє становище.

— Слабкенький, чи не так? — сказав він.

— Ну, — нерішуче відповів я, — здається, трохи так.

— Ось воно! — вигукнув містер Дік, очевидно цілком захоплений моєю відповіддю. — Та ви ж знаєте, Тротвуде, коли вони взяли трохи клопоту з... ви самі знаєте з чиєї голови, і переклали його, самі знаєте куди, то тоді скоїлося...

Містер Дік почав швидко крутити руками, стискати їх, зводити і проробляти найрізноманітніші рухи, щоб висловити розлад своєї розумової діяльності.

— Ось воно як! Га? — сказав він нарешті.

Я кивнув головою і містер Дік відповів мені тим самим:

— Коротко кажучи, хлопче, — прошепотів містер Дік. — Я придуркуватий.

Я хотів був заперечити, але містер Дік спинив мене.

— Так, придуркуватий. Вона вдає, ніби так не вважає. Вона не хоче й слухати про це, але я таки придуркуватий. Я це знаю. Якби вона не оберігала мене, сер, то мене б замкнули до божевільні, і всі ці роки я бідував би хтозна як. Але я подбаю про її добробут. Я не витратив нічого з зароблених на переписуванні грошей. Я їх зберіг у скриньці. Я зробив заповіт. Я все залишу їй. Вона стане багатою і знатною!

Містер Дік витяг хустинку і витер собі очі. Потім він згорнув її дуже дбайливо, ніжно стиснув у своїх руках і поклав у кишеню з таким виглядом, ніби в ній була загорнута моя бабця.

— Адже ви людина вчена, Тротвуде! — сказав містер Дік. — Дуже вчена людина. Ви знаєте, який доктор розумний і який великий чоловік? Ви знаєте, яку честь він зав­жди робив мені? Він мудрий, але не гордий! Завжди він смиренно співчуває бідолашному Дікові, дурному невігласу. Я написав його ім’я на клаптику паперу і прив’язав цей клаптик до повітряного змія, і пустив цього змія на небо, до жайворонків. Змій зрадів, що несе це ім’я, сер, і небо стало яснішим!

Я зробив йому велику приємність, від щирого серця сказавши, що доктор заслуговує нашої найглибшої пошани і найвищої похвали.

— А його прекрасна дружина — це зоря, — сказав містер Дік. — Промениста зоря! Я бачив її блиск, сер. Але, — він присунув до мене стілець і поклав руку мені на коліно, — хмари, сер... хмари...

У відповідь на його стурбований вигляд я набрав такого самого вигляду і похитав головою.

— Що це за хмари? — спитав містер Дік.

Він подивився на мене з такою напруженою увагою, що я намагався говорити якомога повільніше, зрозуміліше, немовби пояснював дитині.

— Між ними помітно якесь відчуження, — відповів я. — Їх роз'єднує якась нещаслива обставина. Це таємниця. Можливо, це походить від нерівності їхніх років. А може, воно виросло помалу від найнікчемніших і найдрібніших причин.

Після кожного мого речення містер Дік замислено кивав головою; потім деякий час він сидів мовчки; очі його не відривалися від мого обличчя, а рука все ще спиралася на моє коліно.

— Доктор не гнівається на неї, Тротвуде? — спитав він через деякий час.

— Ні. Він обожнює її.

— Тоді я знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.

При цьому він радо вдарив мене по коліну, відкинувся на спинку стільця і кумедно пересмикнув бровами — одним словом, я більше ніж будь-коли вважав, що він з'їхав з глузду. Потім обличчя його раптом знову набрало серйозного виразу, він знову нахилився до мене і сказав, витягши спершу свою хустинку з таким шанобливим виглядом, ніби ця хустинка справді уособлювала мою бабусю:

— Найдивовижніша жінка в світі, Тротвуде. Чому вона не зробила нічого, щоб поправити це діло?

— Ця справа занадто складна і делікатна, щоб до неї втручалася стороння людина, — відповів я.

— А чоловік розумний і вчений, — сказав містер Дік, торкаючись до мене пальцем. — Чому він не зробив нічого?

— З тієї ж причини, — відповів я.

— Тож я таки знаю, в чому сила, хлопче! — вигукнув містер Дік.

Він став переді мною і в якомусь несамовитому захваті почав кивати головою та вдаряти себе по грудях, аж доки зовсім не знемігся.

— Божевільний, сер, — сказав містер Дік, — придуркуватий, слабий на розум — одним словом, ваш покірний слуга, — тут він знову вдарив себе в груди, — може зробити те, що нездатні зробити розумні і вчені люди. Я зведу їх, хлопче. Спробую. На мене ніхто не розгнівається. Мені не стануть заперечувати. На мене не звернуть уваги, якщо я вчиню неправильно. Я лише містер Дік. А хто звертає увагу на Діка? Дік — ніщо! Тьфу!

І він зневажливо дмухнув, неначе хотів здмухнути самого себе з лиця землі.

Добре, що він встиг зайти так далеко в своїй одвертості, бо саме тут почули ми, що до садової хвіртки під'їздить екіпаж, в якому поверталися додому моя бабуся і Дора.

— Ні слова, хлопче! — прошепотів він. — Хай усе лихо впаде на Діка — придуркуватого Діка, божевільного Діка. Я вже давно думав, сер, що здогадуюся, в чому сила, а тепер я таки це второпав. Після того, що ви мені сказали, я вже цілком цього певний. Все гаразд.

Більше ні слова не казав містер Дік про цю справу; проте він аж півгодини, на превелике хвилювання моєї бабусі, семафорив мені руками й ногами, натякаючи, щоб я зберігав важливу таємницю.

На своє здивування, протягом кількох тижнів я нічого не чув про план містера Діка, хоч дуже цікавився успіхом його спроб. У висновку, до якого він дійшов, я помітив промінь здорового глузду — не кажу вже про чудову душу, що розкрилась у світлі цього випадку, бо це для мене не було новим явищем. Кінець кінцем, я почав думати, що при слабкому і нестійкому стані свого розуму він або забув про свій намір, або зовсім від нього відмовився.

Одного чудового вечора, коли Дора не хотіла йти з дому, ми з бабусею вдвох пішли до докторового котеджу. То було восени, коли парламентські дебати не каламутили вечірнього повітря. Запах листя під нашими ногами нагадував мені наш давній сад у Блендерстоні, і старе тяжке почуття немовби віяло на мене разом із подувами вітру.

Вже у присмерку підійшли ми до котеджу. Місіс Стронг щойно повернулася з саду, де містер Дік усе ще вовтузився зі своїм ножем, допомагаючи садівникові стругати кілочки. Доктор був зайнятий з якимсь відвідувачем у кабінеті, але місіс Стронг запевняла, що гість незабаром піде геть, і просила нас почекати. Ми пішли з нею до вітальні і сіли біля темного вікна. Не могло бути й мови про будь-які церемонії при відвідуванні таких давніх друзів і сусідів, як ми.

Не встигли ми й кількох хвилин посидіти там, як до кімнати вбігла з газетою в руці місіс Марклгем, яка зав­жди була чимсь стурбована. Тепер у неї явно не вистачало подиху.

— Боже мій, Енні, чому ти не сказала мені, що в кабінеті є чужі? — скрикнула місіс Марклгем.

— Мамо, — спокійно відповіла та, — хіба ж я знала, що це вас цікавить?

— Хіба ж вона знала! — вигукнула місіс Марклгем, падаючи на канапу. — За все своє життя ніколи я не переживала нічого подібного!

— Отже, ви були в кабінеті, мамо? — спитала Енні.

— Чи я була в кабінеті? — урочисто проказала мати. — Авжеж, була! Я застала цю наймилішу людину — чи можете уявити собі мої почуття, міс Тротвуд і Девіде? — у той самий момент, коли він складав свій заповіт!

Її дочка швидко відвернулася від вікна.

— Він складав, моя люба Енні, — повторила місіс Марклгем, розгортаючи газету на колінах, наче скатертину, — свою останню волю і заповіт. Яка запобігливість і ніжне піклування цієї доброї істоти! Я повинна розповісти вам усе докладно. Я просто зобов’язана віддати належне голубчикові — так, він справжній голуб! — і розповісти вам усе докладно. Мабуть, вам відомо, міс Тротвуд, що в цьому будинку ніколи не запалюють свічок, доки очі, прикуті до газетного аркуша, не починають, одверто кажучи, рогом ставати. І що в цілому домі нема жодного крісла, де можна було б читати газету, тобто читати так, як я це розумію. Єдиний виняток — кабінет. От що привело мене туди, коли я помітила там світло. Я відчинила двері. Наш любий доктор був у товаристві двох ділових людей, очевидно, юристів, і всі вони втрьох сиділи за столом, і милий доктор тримав перо в руці. «Отже, джентльмени», — сказав доктор... Енні, любове моя, зверни увагу на кожне слово, — «сподіваюся, що тут ясно висловлена моя довіра до місіс Стронг і мій намір передати їй усе безумовно». Один з ділових людей відповів: «Усе безумовно». По цих словах я вигукнула з почуттям, яке цілком властиве серцеві матері: «Боже мій, вибачте!», кинулася геть і прибігла сюди через вузький і темний коридор, повз комору.

Місіс Стронг відчинила скляні двері, вийшла на веранду і спинилася там, притулившись до колони.

— Тепер скажіть, будь ласка, міс Тротвуд, і ви, Девіде, — мовила місіс Марклгем, машинально стежачи очима за дочкою. — Скажіть, чи не є такий вчинок відрадним і втішним? Чи не зворушливо бачити, як людина, сповна розуму, чинить таку річ? І чи не робить це честі великодушному серцеві доктора Стронга? Це лише показує, що я не помилялась ані на волосинку. Коли доктор Стронг вшанував мене візитом і просив у мене руки Енні, я сказала їй: «Люба моя, на мою думку, нема сумніву, що доктор Стронг забезпечить тебе, зробить більше ніж обіцяє».

У цю хвилину пролунав дзвоник, і ми почули кроки гостей, які йшли з дому.

— Тепер, без сумніву, все завершено, — сказала Старий Солдат, уважно прислухаючись до цих звуків, — мила людина підписала, приклала печатку і вручила папір кому слід. Душа його спокійна — і це чудово! Яка благородна душа! Енні, люба моя, я піду до кабінету з цією газетою, бо я ні на що не здатна, коли нема в мене новин. Міс Тротвуд, Девіде, прошу вас, ходімо! Треба тепер відвідати доктора.

Пригадую, що містер Дік стояв у темному кутку кімнати і складав свій ніж, коли ми пішли до кабінету слідом за допитливою тещею, і що бабуся люто терла собі ніс, бажаючи хоч трохи висловити свою злість проти нашого військового друга; але хто перший увійшов до кабінету, і як місіс Марклгем опинилась у своєму м'якому кріслі, і яким чином бабуся та я опинились удвох біля самих дверей (можливо, очі її були гостріші за мої, і вона тримала мене за руку) — цього я рішуче не пам’ятаю та навряд чи й знав колись. Але немає жодних сумнівів, що ми побачили доктора раніше, ніж він помітив нас; він сидів за столом, оточений своїми улюбленими фоліантами, що їх він із насолодою читав, спокійно підпираючи рукою голову. В цю хвилину до кабінету ввійшла місіс Стронг, бліда та тремтяча, містер Дік підтримував її однією рукою, а другу він поклав на плече доктора і змусив його підвести замріяні очі. Коли доктор підвів голову, дружина впала навколішки до його ніг, простягла до нього руки і подивилася на нього такими благальними очима, що їх я не зможу забути ніколи. Побачивши це, місіс Марклгем впустила газету, витріщила очі і взагалі дуже нагадувала собою ту різьблену постать, що її становлять на носі корабля, якому хочуть дати назву «Остовпіння». Все це я пригадую дуже добре.

Лагідне обличчя доктора, його здивування, душевне благородство, яке позначалося в позі його дружини, ніжна участь містера Діка, серйозний тон, яким бабуся вимовила: «І цю людину звуть божевільною!» — все це так жваво вимальовується перед моїми очима, ніби відбувається в ту саму хвилину, як я пишу ці рядки.

— Докторе! — сказав містер Дік. — Що тут у вас трапилось? Гляньте-но сюди!

— Енні! — скрикнув доктор. — Біля ніг моїх! Чи це можливо, люба моя?

— Так! — сказала вона. — Я прошу і благаю нікого не залишати цю кімнату. О, мій чоловіче і батьку, поклади край цьому довгому нестерпному мовчанню! Нехай з’ясується нарешті, що сталося між нами.

До місіс Марклгем, тим часом, знову повернувся дар мови і, очевидно, сповнена фамільної гордості і материнського гніву, вона скрикнула:

— Енні, негайно підведись і не ганьби своїх родичів принизливою поведінкою, якщо не хочеш, щоб я тут-таки збожеволіла!

— Мамо, — відповіла Енні. — Не витрачайте марно слів, бо я звертаюся до свого чоловіка, і навіть ви тут — ніхто.

— Ніхто? — вигукнула місіс Марклгем. — Це я ніхто? Дитина з глузду з’їхала. Ах, дайте мені води!

Але я так був зайнятий доктором і його дружиною, що не звернув уваги на це прохання, яке й на інших не справило жодного враження. Місіс Марклгем пихкала, витріщала очі і махала віялом.

— Енні! — сказав доктор, ніжно взявши за руки свою дружину. — Люба моя, якщо в нашому подружньому житті сталась якась неминуча зміна, то, звичайно, не тебе в цьому можна винуватити. Провина моя і тільки моя. Жодної зміни немає в моїй любові, в моїй повазі до тебе, в моєму обожнюванні. Я хочу зробити тебе щасливою. Я щиро люблю і шаную тебе. Підведись, Енні, прошу тебе.

Але вона не підводилася. Кілька секунд дивилася вона на свого чоловіка мовчки, потім ближче притулилася до нього, сперлася рукою на його коліно, опустила голову на руку і, звертаючись до присутніх, сказала:

— Якщо є тут друг, який може сказати хоч одне слово за мене або за мого чоловіка; якщо є тут хоч один друг, який може одним словом розвіяти підозри, що іноді закрадаються в моє серце; якщо є тут друг, який шанує мого чоловіка і відчуває хоч найменшу приязнь до мене, друг, який знає хоч найменші обставини, що можуть пояснити наше становище, — я благаю цього друга говорити.

Запанувала глибока тиша. Після короткого, але болючого вагання, я наважився порушити її.

— Місіс Стронг, — сказав я, — мені відома одна обставина, про яку я мовчав досі, бо про це настійно просив мене доктор Стронг. Але, здається мені, я погано розумів би правила благородства і делікатності, якби вирішив зберігати цю таємницю і надалі; ваше прохання звільняє мене від даного слова.

Вона на хвилину обернула до мене своє обличчя, і я відчув, що вчиняю правильно. Але я не міг би встояти проти її благального погляду, якби навіть певність моя була не така міцна.

— Наше майбутнє щастя, — сказала вона, — можливо, перебуває в ваших руках. Я сподіваюся, що ви нічого не приховаєте. Що б не сказали ви чи хтось інший, я заздалегідь певна, що моя думка про золоте серце мого чоловіка не зміниться. Коли ж ви боїтесь образити особисто мене, то заспокойтесь; я потім говоритиму за себе перед своїм чоловіком і перед богом.

Після такого прохання я вже не визнав за потрібне просити спершу дозволу в доктора; я докладно переповів фатальну сцену, що відбувалась у цій самій кімнаті; щоправда, я по змозі пом'якшував грубі вислови Урії Гіпа. Здивування місіс Марклгем, різкі, пронизливі вигуки, якими вона переривала мою розповідь, — цього й змалювати не можна.

Коли я закінчив, Енні кілька секунд мовчала, опустивши голову, як і раніше. Потім вона схопила руку доктора (він сидів так само, як ми його побачили, увійшовши до кабінету), притиснула її до грудей і поцілувала. Містер Дік обережно підвів Енні. Спираючись на його руку, вона стояла, не відводячи очей від свого чоловіка.

— Все, що відбувалось у моїй душі, відколи я вийшла заміж, — сказала вона тихим, покірливим, ніжним голосом, — все це я відверто висловлю тепер. Після того, про що я довідалася, мені неможливо жити, зберігаючи в серці своєму будь-яку таємницю.

— Ні, Енні, — лагідно сказав доктор, — я ніколи не мав сумніву в тобі, дитя моє. Не треба, справді, не треба, люба моя!

— Ні, дуже треба, — відповіла вона тим самим тоном, — дуже треба мені відкрити серце перед душею шляхетною, правдивою, яку я рік у рік, день у день люблю і шаную дедалі більше, хай небо буде мені свідком!

— Справді, — втрутилася місіс Марклгем, — якщо слово моє має якусь цінність...

— Ніякої цінності воно не має, порожня ти голово, — обурено прошепотіла моя бабуся.

— ...то я мушу дозволити собі зазначити, що нема потреби вдаватися до цих подробиць.

— Ніхто, крім мого чоловіка, не може судити про це, мамо, — сказала Енні, не відриваючи очей від його обличчя, — а він мене вислухає. Якщо слова мої завдадуть вам болю, мамо, пробачте мені. Я сама довго і багато зазнавала болю.

— Прошу ласкаво, — простогнала місіс Марклгем.

— Коли я була ще дуже юна, — вела далі Енні, — зовсім дитина, перші мої спогади були нерозривно пов'язані з думкою про терплячого друга і вихователя — друга мого померлого батька, який був зав­жди милий мені. Я не можу пригадати будь-що, не згадуючи про нього. Він збагатив мій розум першими скарбами і наклав на них печатку свого власного характеру. Мені здається, вони ніколи не були б такі коштовні для мене, якби я отримала їх з інших рук.

— Мати не значить для неї нічого! — вигукнула місіс Марклгем.

— Це не так, мамо, — сказала Енні, — я тільки віддаю йому належне. Я повинна зробити це. Коли я підросла, він посідав у моєму серці те саме місце. Я пишалася його увагою і глибоко, ніжно любила його всією душею. Важко уявити, з якими почуттями я дивилася на нього: як на батька, на керівника, на людину, похвала якої була для мене дорожча за будь-яку іншу похвалу, і якій я довірилася б, навіть якби мала сумнів у всіх людях. Ви знаєте, мамо, яка я була молода і недосвідчена, коли ви раптом відрекомендували його як нареченого.

— Про це я принаймні п'ятдесят разів говорила всім і кожному, — сказала місіс Марклгем.

— Тож тримай язика за зубами, заради бога, і не кажи про це більше, — пробурмотіла моя бабуся.

— То була така велика несподіванка, — вела далі Енні, не змінюючи ні голосу, ні погляду. — Спочатку я вважала це такою значною втратою, що хвилювалась і сумувала. Адже ж я була недосвідчена дівчина, і думка, що я повинна буду дивитися на нього іншими очима, навіювала незрозумілий смуток на мою душу. Але вже ніщо не могло для мене зробити його тим, чим був він раніше. Я пишалася честю, якою він мене вшанував, і ми одружились.

— У Сент-Альфеджі, у Кентербері, — зазначила місіс Марклгем.

— Клята жінка! — прошепотіла моя бабуся. — Не може вгамуватися!

— Ніколи не думала я, — вела далі Енні, і щоки її вкрилися яскравим рум’янцем, — про якісь матеріальні вигоди, сполучені з цим шлюбом. Моє молоде серце, сповнене відданості і глибокої поваги до нареченого, було чуже до дріб’язкових розрахунків. Мамо, пробачте мені, якщо я скажу, що ви перша натякнули мені на можливість таких жорстоких підозрінь, образливих для мене і мого чоловіка.

— Я? — скрикнула місіс Марклгем.

— А! Ти, звичайно! — зазначила моя бабця. — І тобі не відмахати цього віялом, мій військовий друже!

— Це було першим нещастям у моєму новому житті, — сказала Енні, — першим приводом до всіх мук, яких зазнала я згодом. Ці муки під кінець почали повторюватися так часто, що мені неможливо їх перелічити. Але підставою для них було не те, про що ти думаєш, мій великодушний чоловіче. У моїй душі немає жодної думки, жодного спогаду, жодної надії, що їх можливо було б відокремити від тебе.

Вона підвела очі, схрестила руки і здавалася в цю мить прекрасною, як янгол. Доктор з цієї хвилини не відвертав від неї очей, так само, як і вона, не відриваючись, дивилася на свого чоловіка.

— Маму обвинувачувати не можна, — вела вона далі, — вона ніколи не турбувала тебе заради себе самої; я навіть певна, що в неї ніколи не було поганих намірів. Та коли я бачила, як безнастанно зверталися до тебе з дрібними і порожніми проханнями, як визискували з тебе від мого імені, коли я бачила незмінну твою великодушність і незадоволення містера Вікфілда, який щиро співчував тобі, тоді вперше відчула я власну приниженість. Відчуття, що мене можуть вважати жінкою, яка продала свою любов, продала її тобі, — це відчуття почало гнітити мене важким, незаслуженим тягарем, тим більшим, що я змушувала тебе поділяти мою ганьбу. Я не в змозі розповісти, мамо, не спроможна змалювати, що означало зав­жди носити в грудях таку жахливу муку, хоч і усвідомлювала, що в день весілля я вінчала любов і честь свого життя.

— Ось зразок вдячності! — скрикнула місіс Марклгем, зайшовшись сльозами. — Вдячності за піклування про свою дитину! Хотіла б я краще бути турком!

— Хотіла б і я всім серцем, щоб ти була турком і жила на своїй батьківщині! — сказала моя бабуся.

— У цей час мама дуже турбувалася про мого кузена Мелдона. Колись я дуже любила його, — сказала вона тихо, але не вагаючись, — між нами здавна існувала дитяча любов. Якби обставини були інші, може, я й переконала б себе, що справді закохана; ми одружилися б, і я була б нещасною на все життя. Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж наша несхожість у думках і намірах.

Я замислився над цими словами, хоч уважно стежив за тим, що відбувалося; вони нібито мали для мене особливе значення, особливий сенс, що його я даремно намагався розгадати. «Не може бути в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах... нерівності більшої, ніж несхожість у думках і намірах».

— Між нами не було нічого спільного, — вела далі Енні. — Я це помітила давно. Якби не було в мене інших причин дякувати своєму чоловікові, то я б мала бути вдячною щонайменше за те, що він врятував мене від першого помилкового пориву недосвідченого серця.

Вона стояла, не змінюючи пози, і говорила далі з таким почуттям, що слова її проникали в глибину душі. Але голос її був тихий і спокійний, як і раніше.

— Коли він захотів скористатися з твоєї щедрості і нарешті досяг мети через мене, коли я страждала від низької ролі, яку повинна була відігравати в цій користолюбній справі, мені спало на думку, що він вчинив би значно краще, якби сам вирішив проторувати собі шлях у житті. Принаймні я вважала, що сама так зробила б на його місці, якби навіть мені загрожувало величезне лихо. Але я не була поганої думки про нього аж до того вечора, коли він від'їздив до Індії. Тоді я переконалася, що серце його підступне, нечуле, невдячне. Я зрозуміла двозначність погляду, що кинув на мене містер Вікфілд. Уперше в житті я відчула, яка жахлива підозра затьмарює моє життя.

— Підозра, Енні? — сказав доктор. — Ні, ні, ні!

— У твоїй душі, я знаю, не було і найменшої, мій друже, — відповіла вона. — У той самий вечір я підійшла до тебе, щоб полегшити зізнанням тягар сорому і журби. Але думка, що під твоїм дахом один із моїх кровних родичів, обдарований тобою заради любові до мене, насмілився вимовити слова, які не слід було йому вимовляти, якби навіть я справді була тією жалюгідною, продажною істотою, за яку він мене вважав, — ця думка змусила мене здригнутися перед такою брудною, обурливою розповіддю. Зізнання завмерло на моїх устах, і я до цієї хвилини ховала цю таємницю в своїй душі.

Місіс Марклгем ледве чутно зойкнула, сперлася на спинку крісла і закрила обличчя віялом, немовби й не збиралась вийти з-за такого прикриття.

— Ніколи відтоді я не розмовляла з ним інакше, як у твоїй присутності. Роки минули, відколи він зрозумів своє справжнє становище в цьому домі. Повір мені, що твоя допомога йому, про яку ти розповідав потайки, бажаючи зробити мені приємність, ще збільшувала важкий і страшний тягар моєї таємниці.

Вона знову стала навколішки перед доктором, хоч він намагався не дозволити їй, і сказала, поглядаючи на нього крізь сльози:

— Не кажи ще ні слова! Дай спочатку висловитися мені! Чи добре, чи погано я вчинила, але відчуваю, що зробила б саме так, якби знову довелося мені бути в такому самому становищі. Ти не можеш собі уявити, що означало бути відданою тобі всією душею і ховати в серці такі спогади; бачити, які жорстокі підозри мене оточують, і водночас розуміти, що всі обставини їх підтверджують. Я була дуже молода і не мала нікого, хто міг би дати мені рятівну пораду. Між мамою і мною лежала прірва в усьому, що стосувалося тебе. Якщо я замикалась у самій собі, то тільки тому, що я дуже поважала тебе, дуже хотіла, щоб і ти поважав мене.

— Енні, моя чиста душа, — сказав доктор, — дівчинко моя люба!

— Ще трохи, ще кілька слів! Я була певна, що ти міг би одружитися з кращою жінкою і не мав би таких турбот, і що дім твій користувався б тоді значно більшою пошаною. Мене жахала думка, що я зробила б краще, якби лишилася твоєю вихованкою і майже дочкою. Я почала побоюватися, що негідна бути подругою такого розумного і вченого чоловіка. І якщо все це змушувало мене замикатись у самій собі, замість того, щоб відкрити тобі свої страждання, то знову повторюю, це тільки тому, що я дуже поважала тебе і сподівалася, що прийде день, коли я теж буду гідна твоєї пошани.

— Цей день прийшов уже давно, Енні, — сказав доктор. — За ним може настати тільки одна нескінченна ніч, серце моє.

— Ще одне слово. Потім я не хотіла — то був мій щирий намір — поділяти з будь-ким тяжке знання про негідний характер людини, до якої ти був такий добрий. І тепер — останнє слово, найдорожчий і найкращий із друзів. Зміна, яку я з таким болем і смутком помічала в тобі останнім часом і яку собі пояснювала іноді своїми колишніми побоюваннями, а іноді причинами, ближчими до істини, — ця зміна сьогодні стала мені зрозумілою. І завдяки випадку я довідалася також сьогодні про повну міру твоєї великодушної довіри до мене, незважаючи навіть на всі ці непорозуміння. Не думаю, що навіть найщиріша моя любов, найбезмежніша моя відданість спроможна винагородити тебе за таку великодушність і зробити мене гідною твоєї довіри. І, усвідомлюючи це все, я все ж таки сміливо можу підвести свої очі до людини, яку я поважаю, як батька, люблю, як чоловіка, яка священна для мене змалку, як друг, і я можу урочисто заявити, що ніколи ні найменшою думкою не зганьбила тебе, ніколи не вагалася в своїй любові і вірності.

Вона охопила руками шию доктора, і сиве його волосся змішалося з пишними каштановими кучерями молодої жінки.

— О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче! Ніколи не відганяй мене. Не думай і не говори про якусь нерівність між нами, бо вся ця нерівність полягає хіба що в безлічі моїх хиб. О, пригорни мене до свого серця, мій чоловіче, бо любов моя тверда, як скеля, і так само непохитна.

У мовчанні, яке настало слідом за цим, бабуся моя поважно підійшла до містера Діка, не поспішаючи обійняла його і гучно поцілувала. І це було дуже щасливою обставиною для нього, бо врятувало його від небезпеки скомпрометувати себе; я помітив, як він у цю хвилину хотів уже підстрибнути, щоб належним чином виявити свою радість.

— Ви дуже видатна людина, Діку! — сказала моя бабуся тоном найщирішого схвалення. — Не намагайтесь удавати, ніби ви не варті такої думки, я знаю вас краще.

Вона схопила його за руку, кивнула мені головою, і ми втрьох тихо вибралися з кімнати та пішли додому.

— Міцний удар для нашого військового друга, як не крути! — сказала моя бабуся по дорозі. — Я тепер спокійніше можу спати, навіть якби не мала інших причин радіти.

— Боюся, що вона впала в цілковитий розпач, — сказав містер Дік тоном глибокого співчуття.

— Оце так! Чи ви колись бачили крокодила в розпачі? — спитала моя бабуся.

— Навряд чи я будь-коли бачив крокодила, — смиренно відказав містер Дік.

— Ніколи б не було такої історії, якби не ця стара шкапа, — енергійно зазначила моя бабуся. — Дуже бажано, щоб деякі матері лишали своїх дочок самих після шлюбу і не так палко любили їх. Вони начебто гадають, що зробили величезну ласку бідолашній юній жінці, народивши її на світ, — прости мене, боже, — немовби їх просили народжувати! І за це вимагають винагороди — цілковитої волі звести свою дитину зі світу. Що ти думаєш про це, Троте?

Я думав про все, що було сказано. Думками я ще повертався до деяких слів, що чув їх у докторовому кабінеті. «Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках», «перший помилковий порив недосвідченого серця», «моя любов тверда, як скеля». Але ось ми підійшли до дому; зім'яте листя лежало під ногами, і дув осінній вітер.

VIII. Звістка

Минуло близько року після мого одруження, якщо тільки не зраджує мене пам'ять, не зовсім міцна на числа. Якось увечері я повертався додому після самотньої прогулянки, обмірковуючи книжку, яку я тоді писав (успіх мій все збільшувався внаслідок моєї завзятої праці, і в той час я писав свій перший роман). Проходив я повз будинок місіс Стірфорс, що траплялося зі мною досить часто відтоді, як я оселився в Гайгеті. Я намагався уникати наближення до цього місця, коли мав можливість іти іншим шляхом, але складно було його знайти, не роблячи великого гаку, і тому я часто ходив цією дорогою.

Поспішно йдучи повз цей будинок, я ніколи не дозволяв собі глянути на нього більше ніж один раз. Вигляд цієї будівлі зав­жди був похмурий і сумний. Вікна жодної з кращих кімнат не виходили на дорогу; вузькі старомодні вікна з важкими рамами, які ніколи не були привітними, тепер здавалися суворими, щільно і назавжди зачиненими. Через брукований майданчик крита галерея вела до входу, яким ніхто не користувався; сходи освітлювалися з круглого вікна, яке, дивно відрізняючись від усіх інших, одне тільки лишалось не темним; але й тут усе було в цілковитому занепаді. Не пам'ятаю, чи помічав я колись світло в цьому будинку. Хтось чужий на моєму місці, мабуть, подумав би, що за стінами лежить труп якогось бідолашного бездітного волоцюги. Якби ця місцевість була для мене зовсім незнайома, то, мабуть, спостерігаючи цю незмінну будівлю, я тішив би себе вигадками дотепних гіпотез щодо неї.

У будь-якому разі, я намагався думати про це якомога менше. Але душа моя не так легко проходила повз те місце, як тіло; і вигляд цієї похмурої будівлі пробуджував у мені цілий ряд смутних думок. Саме цього вечора черга таких думок, перемішаних зі спогадами дитинства, мріями юнацтва, привидами напівсформованих надій, тьмяними тінями розчарувань, які ледь-ледь вирізнялись у моїй свідомості, з амальгамою досвіду та фантазій, повільно проходила через мій мозок. Віддавшись темним думкам, машинально продовжував я свій шлях. Раптом голос, що залунав біля мене, змусив мене здригнутися.

То був жіночий голос. Я незабаром впізнав, що то говорила маленька покоївка місіс Стірфорс, яка носила раніше блакитні стрічки на своєму чепчику. Тепер вона зняла їх, очевидно для того, щоб пристосувати свою зовнішність до зміненого вигляду будинку; чепчик її був прикрашений двома бантами скромного коричневого кольору.

— Чи не будете ви, сер, люб’язні зайти до нас і поговорити з міс Дартль?

— Хіба міс Дартль послала за мною? — спитав я.

— Не сьогодні, сер, але то байдуже. Міс Дартль два чи три вечори тому помітила, що ви пройшли повз наш будинок, і наказала мені сидіти з шитвом на ґанку та чекати, доки ви пройдете знову, щоб попросити вас зайти.

Я повернувся і дорогою спитав свою провідницю, як почувається місіс Стірфорс. Покоївка відповіла, що її пані постійно хвора і нечасто виходить зі своєї кімнати.

Коли ми ввійшли, мені вказали на сад, де була міс Дартль. Залишений на самоті, я мусив особисто оголосити про свою присутність. Молода леді сиділа на лаві в кінці тераси, звідки розгортався краєвид великого міста. Вечір був хмарний, якесь бліде світло сяяло на небі; немов покривлений, відкривався в далечині пейзаж, і де-не-де якісь більші будівлі випиналися на тлі зловісного сяйва. Здалося мені, що таке тло цілком пасує цій понурій жінці.

Вона помітила моє наближення і підвелася мені назустріч. Здалася вона тоді мені ще більш блідою і худорлявою, ніж під час нашої останньої зустрічі — її полум’яні очі блищали яскравіше, і шрам вимальовувався ще різкіше.

Наша зустріч була не дуже ніжною. Після останнього побачення ми розійшлися, гніваючись одне на одного. Її обличчя виявляло зневагу, яку вона не намагалася приховати.

— Мені доповіли, що ви бажаєте поговорити зі мною, міс Дартль, — сказав я, зупиняючись перед нею і спершись рукою на спинку лави.

Горда леді знаком запросила мене сісти, але я відмовився від цієї честі.

— Скажіть, будь ласка, чи знайшли ви цю дівчину? — спитала міс Дартль.

— Ні.

— А проте вона втекла!

Я помітив, що її тонкі губи тремтять, наче жадають висловити бідолашній докір.

— Втекла? — повторив я.

— Так. Від нього, — сказала вона, зареготавшись. — Якщо її досі не знайшли, то, може, ніколи й не знайдуть. Можливо, вона вже померла.

При цьому погляд її змальовував таку погордливу жорстокість, якої ніколи не бачив я на жодному обличчі.

— Бажання смерті, — сказав я, — може бути наймилосерднішим вашим бажанням щодо цієї нещасної дитини. Я радий, що час пом'якшив ваші почуття, міс Дартль.

Вона не вдостоїла мене відповіді; натомість, обернувшись до мене і знову саркастично засміявшись, вона промовила:

— Друзі цієї чудової і покривдженої юної леді є і ваші друзі. Ви їхній оборонець і захисник їхніх прав. Чи хочете ви знати, що відомо про неї?

— Так, — сказав я.

Вона підвелася, злобно посміхаючись, відступила на кілька кроків до оповитої гостролистом стіни, що відділяла цей моріжок від палісадника, і крикнула гучним голосом, немовби кличучи якогось брудного звіра:

— Сюди!

Глянувши на мене через плече з тим самим виразом, вона додала:

— Ви, звичайно, зараз стримаєте пориви шляхетного заступництва або помсти, містере Копперфілд?

Я схилив голову, не знаючи, що на думці в цієї жінки.

— Сюди! — гукнула вона знову.

Вона повернулася в супроводі респектабельного містера Літтімера, який, аніскільки не гублячи своєї респектабельності, вклонився мені і став позаду міс Дартль. Її демонічна поваба, — почуття тріумфу, у якому, як не дивно, було щось жіноче і привабливе, коли ця горда красуня схилилася на лаву між нами, — була гідна жорстокої принцеси з казки.

— Ну, — владно сказала вона, не вшановуючи його поглядом, і торкнулася своєї тремтливої давньої рани, можливо, більше з задоволенням, ніж із болем. — Розкажіть містерові Копперфілду про цю втечу.

— Містер Джеймс і я, мем...

— Не звертайтеся до мене, — обірвала вона, насупивши брови.

— Містер Джеймс і я, сер...

— І до мене, будь ласка, — сказав я.

Містер Літтімер, зовсім не розгубившись, низьким уклоном дав зрозуміти, що все приємне нам — приємне і йому. Він сказав:

— Містер Джеймс і я були за кордоном з цією молодою жінкою, відколи вона залишила Ярмут під опікою містера Джеймса. Ми побували в різних місцевостях і побачили чимало чужих країн. Ми побували у Франції, Швейцарії, Італії — одним словом, майже всюди.

Він глянув на спинку лави, немовби до неї звертаючи свою мову, і тихо тарабанив пальцями по дереву, ніби стукав по клавішах німого фортепіано.

— Містер Джеймс був надзвичайно прив'язаний до цієї молодої жінки і значно більш спокійний і задоволений своїм становищем, ніж будь-коли відтоді, як я перебував у нього на службі. Молода жінка виявилася дуже здібною і швидко навчилася чужих мов; у ній неможливо було впізнати колишню сільську дівчину. Я помітив, що де б ми не з'являлись, усі на неї дивилися з захопленням.

Міс Дартль схопилася рукою за бік. Я бачив, як Літтімер, потайки глянувши на неї, ледве помітно посміхнувся.

— Справді, всі надзвичайно дивувалися цій молодій жінці. Чи то через її вбрання, чи через вплив повітря і сонця, чи внаслідок того, що про неї так багато піклувалися — в будь-якому разі вона привертала загальну увагу.

Він на секунду спинився. Міс Дартль невтомно оглядала очима далекий краєвид і прикусила нижню губу, щоб змусити себе мовчати.

Залишивши спинку лави, містер Літтімер склав руки, потім переніс вагу тіла на одну ногу, опустив очі, нахилив голову вперед і трохи вбік і провадив:

— Молода жінка деякий час жила таким життям, вдаючись іноді до приступів поганого настрою. Її смуток і нудьга стали помалу набридати містерові Джеймсу, і справи наші пішли вже не так гладко. Містер Джеймс знову став непокоїтися. Що більше він непокоївся, то гірше починала поводитися вона, і мушу зазначити, що досить складним було моє становище між ними обома... Буває, влагодиш щось одне, а там виникає нова неприємність, потім знову і знову. Все це тривало довше, ніж можна було чекати.

Міс Дартль одвернулася від краєвиду і знову подивилася на мене тим самим зловісним поглядом. Містер Літтімер, затуливши рота рукою, ввічливо кашлянув і вів далі, переступивши з ноги на ногу.

— Нарешті, після багатьох розмов і докорів, містер Джеймс одного чудового ранку залишив околиці Неаполя, де була у нас вілла (молода жінка дуже любила море). Пообіцявши їй повернутися днів за два, він доручив мені сказати, що для загального добра він, — тут знову пролунав короткий кашель, — покинув її назавжди. Але містер Джеймс, мушу зазначити, тримався щодо неї надзвичайно благородно. Він запропонував, щоб вона вийшла заміж за людину, надзвичайно респектабельну, яка погоджувалася не звертати ні найменшої уваги на її минуле. Принаймні кращого шлюбу вона ніколи не могла бажати за звичайного стану речей: всі її родичі — люди найнижчого походження.

Він знову переступив ногами і облизав губи. Я був певний, що мерзотник говорив про самого себе; моє переконання відбивалось і на обличчі міс Дартль.

— Мені доручено було повідомити її про це. Мені приємно було звільнити містера Джеймса від важкого становища і сприяти відновленню сімейної гармонії між ним і ніжною матір’ю, яка так багато пережила заради нього. Ось чому я взяв на себе таку місію. Відчай молодої жінки при звістці, що він залишив її назавжди, перевершував усякі сподівання. Вона прямо-таки збожеволіла, і довелося вдатися до примусових заходів: інакше, не маючи ножа або змоги кинутись у море, вона розбила б собі голову об мармурові східці.

Міс Дартль сиділа, спершись на спинку лави, і, здавалося, з захватом і насолодою вбирала слова цієї людини.

— Але коли я дійшов до другої частини даного мені доручення, — сказав містер Літтімер, ніяково потираючи руки, — до тієї частини, яку ніхто не міг би тлумачити інакше, ніж як вияв добрих намірів, тоді ця молода жінка показала себе в своєму справжньому вигляді. Ніколи не бачив я лютішої особи. Її поведінка була напрочуд погана. У ній було не більше вдячності, не більше чуття, не більше терплячості, не більше розуму, ніж у дереві чи камінні. Якби я вчасно не вжив заходів обережності, ця жінка зажадала б моєї крові.

— За це я ще більше поважаю її, — гнівно сказав я.

Містер Літтімер схилив голову, немовби кажучи: «Невже, сер? А втім, ви ще молоді!», і знову повернувся до розповіді.

— Одним словом, необхідно було на деякий час забрати від неї всі речі, якими вона могла завдати собі чи іншому шкоди, та тримати її під замком. Незважаючи на це, однієї ночі вона втекла, виламавши ґрати, що їх я власноруч припасував до вікна, і спустившись по виноградній лозі. Відтоді її ніхто не бачив і нічого про неї не чув, скільки я знаю.

— Вона мертва, мабуть! — сказала міс Дартль з такою посмішкою, ніби ладна була топтати ногами труп дівчини.

— Очевидно, вона втопилася, міс, — зазначив містер Літтімер, удаючи, ніби просить пробачення перед міс Дартль за звернення до неї. — Це дуже ймовірно. А проте вона могла знайти собі притулок у якогось рибалки. Вона зав­жди рада була товариству простих людей і досить часто розмовляла на березі з дітьми та дружинами рибалок, гойдаючись на човні. Я сам бачив, міс Дартль, як вона годинами віддавалася цій розвазі, коли не бувало вдома містера Джеймса. Містер Джеймс аж ніяк не був задоволений, довідавшись одного разу, що вона говорила дітям про свого батька-рибалку, розповідаючи між іншим, як вона на батьківщині своїй блукала колись берегом так само, як вони.

О, Ем’лі! Бідолашна красуне! Яка картина постала переді мною, коли я уявляв її на чужому березі серед дітей, що нагадували їй давній щасливий час невинності! Їхнє лепетання змушувало її замислюватись і мріяти про скромне щастя бути матір’ю таких самих малят і дружиною бідняка, а море шуміло, повторюючи свій довічний приспів: «Не повернеш!»

— Коли стало ясно, що нічого не можна зробити, міс Дартль...

— Хіба я не наказувала вам не звертатися до мене? — сказала вона зневажливо і гнівно.

— Ви зверталися до мене, міс, — відповів він. — Прошу пробачення. Але мій обов’язок — коритися.

— Виконуйте свій обов’язок, — відказала вона. — Закінчуйте ваше оповідання та йдіть геть!

— Коли стало зрозуміло, — продовжив він з безмежною пошаною і покірним уклоном, — що її не можна відшукати, я поїхав до містера Джеймса, до того місця, куди він наказував мені адресувати листи, і розповів йому, що трапилося. Ми обмінялися думками, і я відчув необхідним, для збереження своєї гідності, залишити службу в нього. Я міг терпіти і справді терпів багато неприємностей від містера Джеймса, але цього разу він занадто образив мене. Я знав нещасливі незгоди між ним і його матір'ю і передчував, якими великими мусять бути її побоювання, тому насмілився повернутися до Англії і розповісти...

— За гроші, які я йому заплатила, — зазначила міс Дартль, звертаючись до мене.

— Цілком так, мем... і розповісти, що я знав. Більше, здається, — сказав містер Літтімер після короткого вагання, — мені нічого невідомо. Тепер я без служби і був би дуже радий знайти для себе якесь респектабельне місце.

Міс Дартль глянула на мене, немов бажаючи довідатися, чи не хочу я поставити якесь запитання. Я згадав у цю хвилину про одну обставину і тому сказав у відповідь:

— Хотів би я довідатися від цієї... істоти, — я не міг змусити себе вимовити ввічливіше слово, — чи вони перехопили листа, який був надісланий їй з дому, або ж він гадає, що лист справді дійшов до неї.

Він лишався спокійним і мовчазним, уп’явши очі у землю і схрестивши пальці обох рук.

Міс Дартль зневажливо обернула до нього голову.

— Прошу пробачення, міс, — сказав він, пробуджуючись від своєї задумливості, — хоч я ваш покірний слуга, але в мене є своя гордість. Містер Копперфілд і ви, міс, люди різні. Якщо містер Копперфілд хоче довідатися про щось від мене, то я дозволю собі нагадати містерові Копперфілду, що він може звернутися до мене з запитанням. Я мушу зберегти свою гідність.

Після хвилинної боротьби з самим собою, я глянув на нього і сказав:

— Ви чули моє запитання. Вважайте його зверненим до себе, якщо хочете. Яка буде ваша відповідь?

— Сер, — сказав він, рознімаючи і знову з’єднуючи кінці пальців. — Я не можу вам дати прямої відповіді. Зраджувати довіру містера Джеймса заради його матері — зовсім не те, що зраджувати його заради вас. Я гадаю, що малоймовірно, аби містер Джеймс заохочував отримання листів, які могли б посилювати поганий настрій і незадоволення, але від подальших розпитувань, сер, я хотів би бути звільненим.

— Це все? — спитала міс Дартль мене.

Рухом руки я дав зрозуміти, що більше не маю що сказати.

— За винятком, можливо, — додав я, помітивши, що він збирається йти, — того, що я цілком розумію участь цього негідника в усій історії та порадив би йому не з'являтися на міських вулицях, бо я маю намір повідомити про це ту чесну людину, яка заступала нещасній батька в її дитинстві.

Він спинився, щойно почав я говорити, і слухав мене зі звичайним непорушним спокоєм.

— Дякую, сер. Але ви пробачте мені, якщо я скажу, сер, що нема ні рабів, ні рабовласників у цій країні, і що людям не дозволено брати до своїх рук функції закону. Коли вони вдаються до такого, то це небезпечніше для них самих, аніж для інших. Тому я зовсім не боюся ходити куди схочу.

Після цього він ввічливо вклонився мені, потім — міс Дартль і вийшов через арку за стіну з гостролистом, тим самим шляхом, яким з’явився. Міс Дартль і я деякий час мовчки дивилися одне на одного. Вираз її обличчя був такий самий, як і тоді, коли вона покликала того чоловіка.

— Крім того, він каже, — зазначила вона, і губа її трохи здригнулася, — що його господар, як чути, їздить тепер берегами Іспанії, а потім збирається віддатися своїй пристрасті до мореплавства, поки це йому не набридне. Але це зовсім нецікаво для вас. Між цими двома гордими особами — матір’ю і сином — провалля тепер ще більше, ніж раніше. Нема майже ніякої надії, що колись зникнуть їхні нещасні незгоди; в обох характери однакові, і час робить їх ще більш впертими та непохитними. Звичайно, і це зовсім нецікаво для вас, але це вступ до того, що я хочу сказати вам. Цей диявол, з якого ви робите янгола, — я кажу про нікчемне дівча, яке він відшукав у прибережному намулі, — тут вона пильно глянула на мене своїми чорними очима і гнівно підвела палець, — вона, можливо, ще жива; бо, здається мені, деякі низькі істоти нелегко вмирають. Якщо вона справді жива, то ви схочете, щоб така коштовна перлина була відшукана і взята під опіку. Цього й ми бажаємо для того, щоб він більше не зазнавав небезпеки стати знову її здобиччю. У цьому в нас з вами спільні інтереси; і ось чому я, хоч і бажаю їй усякого лиха, що його здатна відчути така груба істота, послала за вами, аби повідомити вас про все, що ви чули.

Зі зміни виразу її обличчя я зрозумів, що позаду мене хтось підходить до нас. То була місіс Стірфорс; вона простягла мені руку холодніше, ніж раніше; її поведінка стала надзвичайно гордою; а проте я помітив, — і ця обставина дуже зворушила мене, — що в ній ще не зникли спогади про мою колишню любов до її сина. Вона дуже змінилася. Її ніжна постать трохи згорбилася, прекрасне обличчя було помережане глибокими зморшками, а волосся майже зовсім побіліло. І все ж таки вона ще була вродливою. Її світлі очі все ще випромінювали той гордий погляд, який осяював сни мого дитинства.

— Чи все відомо містерові Копперфілду, Розо?

— Все.

— Він вислухав самого Літтімера?

— Так, я пояснила йому, чому ви цього бажаєте.

— Ви добра дівчина. Я іноді листуюсь із вашим колишнім другом, сер, — додала вона, звертаючись до мене, — але це не відновило в ньому почуття обов’язку і синовньої пошани. Тому нема в мене іншої мети, крім тієї, про яку вас повідомила Роза. Якщо відбудуться події, що полегшать страждання того скромного чоловіка, якого ви приводили сюди (я йому співчуваю, більше нічого не можу сказати), і мій син врятований буде від небезпеки знову потрапити в тенета підступного ворога, то так буде добре!

Вона випросталась і нерухомо дивилась у безмежну далечінь.

— Мем, — сказав я чемно, — я розумію. Запевняю вас, що я не чинитиму всупереч вашим намірам. Але я мушу сказати навіть вам, знаючи цю покривджену сім’ю з дитинства, що коли ви гадаєте, ніби ця глибоко ображена дівчина не була жертвою жорстокого обману і не згодиться скоріше вмерти сто разів, ніж прийняти склянку води з руки вашого сина, то ви жахливо помиляєтеся.

— Досить, Розо, досить! — сказала місіс Стірфорс, коли та хотіла зробити якесь зауваження. — Це байдуже. Хай буде так. Кажуть, що ви одружилися, сер?

Я відповів, що деякий час тому одружився.

— І ви щасливі? До мене нечасто доходять новини, бо я живу тихим життям, але я чула, що ви починаєте набувати популярності.

— Мені дуже щастило, — сказав я, — і моє ім’я іноді згадують у журналах з деякою похвалою.

— У вас немає матері? — спитала вона трохи м’якшим голосом.

— Ні.

— Шкода, — відповіла вона. — Мати пишалася б вами. На добраніч.

Я взяв руку, простягнуту до мене з виглядом непорушної гідності. Вона була спокійна, ніби мир і тиша панували в її душі. Здавалося, гордість цієї жінки здатна була втихомирити навіть її пульс і накинути на її обличчя покривало спокою, крізь яке вона дивилась у далечінь.

Ідучи від них вздовж тераси, я не міг не помітити, як погляди цих жінок нерухомо втуплені були туди, де горизонт ставав дедалі темнішим. Де-не-де блимали ліхтарі у віддаленому місті, а на східній частині неба все ще видно було бліду смугу світла. Але з ближньої рівнини здіймався пар, що набирав вигляду озера, і, зливаючись з темрявою, готовий був, здавалось, охопити їх виром води. Не без причини згадую я про цю обставину і не без остраху уявляю собі цю картину; перш ніж я знов зустрівся з ними, бурхливе море здійнялося біля цих гордих істот.

Обміркувавши те, що мені розповіли, я визнав за потрібне повідомити про це містера Пеготті. Наступного вечора я приїхав до Лондона, щоб відшукати його. Він безнастанно блукав скрізь з єдиною незмінною метою — відшукати свою племінницю; але частіше за все бував він у Лондоні. Нерідко бачив я, як на світанку ходив він від вулиці до вулиці, відшукуючи серед людей, що виходили з дверей у цей пізній час, ту, яку він бажав і боявся знайти.

Він винаймав кімнатку над тією бакалійною крамничкою на Генгерсфордському ринку, про яку не раз я згадував у своїй розповіді, і звідки він почав свою мандрівку. Сюди й скерував я свої кроки. Розпитавши про нього в інших мешканців, я довідався, що він ще не виходив з двору, і що його можна побачити в кімнаті нагорі.

Він сидів і читав біля вікна, де в нього було кілька горщиків з квітами. Кімната була дуже чиста й охайна. Я одразу помітив, що вона зав­жди підтримувалась у такому стані, щоб кожної хвилини прийняти бідолашну дівчинку, і що він ніколи не виходив з двору без думки про можливість повернутися додому зі своєю племінницею. Він не чув мого стукоту в двері і підвів очі тільки тоді, коли я поклав руку йому на плече:

— Мастере Деві, спасибі, сер. Я вдячний від усього серця, що ви відвідали мене! Та сідайте! Ви дорогий гість, сер!

— Містере Пеготті, — сказав я, сідаючи на стілець, що його він підсунув мені. — Не очікуйте багато, але я почув деякі новини.

— Про Ем’лі?

Він судомно притиснув руку до рота, зблід і пильно глянув на мене.

— Невідомо, де вона, але вона вже не з ним.

Він мовчки слухав мою розповідь. Я добре пригадую вираз гідності, навіть краси, якими вразило мене його терпляче і суворе обличчя, коли він сидів, опустивши очі і спершись лобом на руку. Він не переривав мене жодним запитанням і мовчки вислухав все до кінця. Здавалося, він увесь цей час стежив тільки за її постаттю, і будь-який інший образ зникав з його уяви.

Коли я завершив розповідь, він закрив рукою очі і продовжував зберігати глибоку мовчанку. Я тим часом розкрив вікно і розглядав квіти.

— Якої ви думки про це, мастере Деві? — спитав він нарешті.

— Я гадаю, що вона жива, — відповів я.

— Не знаю. Може, перший удар був занадто міцний, її палке серце... Вона зав­жди так любила говорити про блакитну воду. Чи могла вона подумати, що знайде в ній свою могилу.

Він вимовив це задумливим, тихим, моторошним голосом і пройшовся по кімнатці.

— А все ж таки, — додав він, — мастере Деві, я відчуваю, що вона жива. Щось говорить мені, уві сні та наяву, що я знайду її. Ця надія додавала мені сил і гнала мене шукати далі. Не вірю, щоб надія обдурила мене. Ні, Ем’лі жива!

Він твердо притиснув руку до столу, і рішучим стало його засмагле обличчя.

— Моя племінниця, Ем’лі, жива, сер! — з певністю сказав він. — Не знаю, звідки я довідався про це і як, але щось каже мені — вона жива.

З таким натхненням вимовив він це. Я почекав кілька секунд, щоб дати йому змогу вислухати мене з непідробною увагою, потім виклав йому заходи, що їх обміркував минулої ночі й визнав за потрібне вжити в даному випадку.

— Ну, мій любий друже... — почав я.

— Дякую, дякую, милостивий сер, — сказав він, хапаючи обома руками мою долоню.

— Дуже ймовірно, що вона повернеться до Лондона, бо де ще їй зручніше ховати своє нещастя від цікавих очей, як не в цьому бурхливому місті; іншої мети в неї бути не може, якщо вона тільки не має наміру поверну­тися додому.

— Вона нізащо не повернеться додому, — сказав він, насуплено похитуючи головою. — Якби вона пішла від нього зі своєї власної волі, тоді, можливо, вона хотіла б повернутися, але тепер вона нізащо не повернеться, сер.

— Якщо вона приїде сюди, — вів я далі, — то я знаю тут одну особу, яка скоріше за всіх здатна відшукати її. Чи пригадуєте ви... вислухайте мене з твердістю, не забувайте своєї високої мети... Чи пригадуєте ви Марту?

— З нашого містечка?

Вираз його обличчя був для мене вичерпною відповіддю.

— Чи ви знаєте, що вона тепер у Лондоні?

— Я зустрічав її на вулицях, — відповів він, здригнувшись.

— Але ви не знаєте, — сказав я, — що Ем’лі за допомогою Гема зробила їй добро задовго до своєї втечі з дому. Ви також не знаєте, що однієї ночі, коли ми з вами зустрілися на вулиці і розмовляли в корчмі, ця жінка підслуховувала нас біля дверей.

— Мастере Деві! — здивовано вигукнув він. — Тієї ночі, коли йшов такий страшний сніг?

— Саме тієї ночі. Я ніколи не бачив її відтоді. Попрощавшись з вами, я пішов слідом за нею, щоб поговорити, але вона зникла. Я не хотів тоді казати вам про неї, не хотів і тепер, але вона — та особа, яка може нам допомогти, і з якою слід зв’язатися. Чи ви розумієте?

— Дуже добре, сер, — відповів він.

Ми розмовляли майже пошепки.

— Ви кажете, що зустрічали її. Чи ви гадаєте, що зможете знайти її? Бо я можу сподіватися тільки на щасливий випадок.

— Здається мені, мастере, я знаю, де її шукати.

— Вже темно. Чи не слід нам зараз спробувати відшукати її, коли ми вдвох?

Він погодився і почав збиратись. Я удав, ніби не помічаю, що він робить. А він дбайливо прибрав свою маленьку кімнату, приготував свічку, постелив ліжко і нарешті витяг з шухляди капелюшок і одну з суконь племінниці (пригадую, я кілька разів бачив її в ній), яка лежала акуратно згорнута серед іншого вбрання, та обережно поклав на стілець. Він ані словом не натякав на ці речі, і я теж. Немає сумнівів, що він щовечора робив ці приготування.

— Був час, мастере Деві, — сказав він, ідучи по сходах разом зі мною, — коли я вважав цю дівчину, Марту, майже брудом під ногами моєї Ем’лі. Хай бог пробачить мені, тепер все змінилось.

У дорозі я спитав його про Гема, почасти, щоб підтримати розмову, а почасти, щоб задовольнити свою цікавість. Містер Пеготті відповів майже тими самими словами, як і раніше, що Гем усе той самий, «старанно працює і не дбає про своє життя; але ніколи не скаржиться, і всі люб­лять його!»

Я спитав, якої він думки про стан душі Гема, які той має наміри з огляду на причину їхньої біди? Чи вважає він цей стан небезпечним? Що, приміром, зробить Гем, на його думку, якщо випадково зустрінеться зі Стірфорсом?

— Не знаю, сер, — відповів він. — Я часто думав про це, але все одно нічого не знаю.

Я нагадав про ранок після її втечі, коли ми всі втрьох зібралися на морському березі.

— Чи пригадуєте ви, — сказав я, — який дикий погляд кинув він на море, кажучи, що «усьому кінець»?

— Авжеж, пригадую, — промовив він.

— Що хотів він цим сказати, як ви думаєте?

— Мастере Деві, — відповів він, — тисячу разів ставив я собі це запитання і жодного разу не знаходив відповіді. Дивно, парубок він скромний, а все ж таки я не наважуюся спитати його про це. Ніколи жодного неввічливого слова він не казав, та навряд чи й тепер скаже; але нічим не можна виміряти глибини його думок. Це — велика глибочінь, сер, і я не можу побачити дна.

— Ваша правда, — сказав я, — і це теж частенько турбувало мене.

— Мене також, мастере Деві, — відгукнувся він. — Запевняю вас, це турбувало мене ще більше, ніж його відчайдушні подорожі в море. Дуже він змінився. Не знаю, чи зможе він вчинити злочин за будь-яких обставин, але краще цим обом чоловікам триматися на відстані один від одного.

Ми ввійшли до Сіті через Темпл. Більше він ані слова не казав, а йшов поруч зі мною, віддавшись єдиній меті свого життя, і був такий зосереджений на одній думці, що його постать здавалася самотньою навіть у великій юрбі. Ми опинилися поблизу Блекфраєрського мосту, коли він раптом обернувся і показав на самотню жіночу постать, яка посувалася по протилежному боку вулиці. Я відразу впізнав її — цю постать ми й шукали.

Ми перейшли на другий бік і йшли назирці за нею, коли мені раптом спало на думку, що легше буде зворушити серце бідолашної дівчини, коли ми будемо говорити з нею в спокійнішому місці, де немає юрби, і де на нас звертатимуть менше уваги. Тому я порадив моєму супутникові не починати розмови тут, а стежити за нею; цим одночасно я задовольняв невиразне бажання знати, куди вона йде.

Він погодився, і ми пішли за нею на певній відстані, не випускаючи її з очей, але й не підходячи занадто близько, бо вона часто озиралася. Коли вона спинялася послухати якийсь оркестр, ми спинялися також.

Вона йшла довго. І крок за кроком йшли ми за нею. Видно було з її ходи, що вона прямувала до якогось певного пункту призначення; те, що вона постійно трималася залюднених вулиць, та якась дивна таємничість цієї прогулянки — все це спонукало мене не відмовлятися від мого першого наміру. Нарешті вона завернула до якоїсь похмурої темної вулиці, де юрби не було. Я сказав:

— Тепер ми можемо почати розмову.

І ми пішли за нею прискореним кроком.

ІХ. Марта

Ми були тепер у Вестмінстері. Нам довелося повернути назад, щоб слідкувати за нею, бо вона раптом пішла у протилежному напрямку. Віддалившись від світла і галасу головних вулиць, Марта спрямувала свій шлях до Вестмінстерського абатства. Звільнившись від двох потоків юрби, які переходили міст в різних напрямках, вона пішла так швидко, що ми опинилися на вузькій прибережній вулиці поблизу Мілбенка, перш ніж встигли наздогнати Марту. У цю хвилину вона перейшла через вулицю, ніби бажаючи уникнути кроків, які чула поблизу себе. Жодного разу не озирнувшись, вона поспішала вперед і вперед.

Блиск ріки, що її видно було крізь темні ворота, де на ніч переховували кілька фургонів, змусив мене затримати кроки. Я мовчки підштовхнув свого супутника, і ми вирішили не переходити вулицю, а пішли вперед по іншій стороні, мовчки тримаючись у тіні будинків, якомога ближче до Марти.

Там була, та є ще й тепер, коли я пишу, маленька зруйнована дерев’яна будівля — мабуть, стара покинута халупка перевізника. Вона стояла в тому самому місці, де закінчується вулиця і де шлях проходить поміж низкою будинків і річкою. Дійшовши до цієї будки і побачивши перед собою воду, Марта спинилася, немовби прийшла до пункту призначення, потім поволі почвалала вздовж ріки, пильно вдивляючись у воду.

Всю дорогу я гадав, що ця жінка йде до якогось будинку, і несвідомо плекав надію, що цей будинок має якесь відношення до Ем’лі. Але мерехтливе світло ріки, що виблискувало за ворітьми, навіяло мені інстинктивну думку, що далі ми не підемо.

Все довкола здавалося похмурим цієї ночі; навряд чи ще якесь місце біля Лондона має більш сумний і мертвенний вигляд. Не було ні верфей, ні будинків біля пустельної дороги поблизу великої чорної тюрми. Каламутна канава омивала своїми брудними хвилями мури цієї будівлі. Тільки груба трава і жорсткі кущі росли на цьому пустирі. В одному місці видно було скелети будинків — ці споруди були нерозумно початі, і судилося їм зогнити незакінченими. У другому земля була закидана покрученим іржавим залізним мотлохом, паровими казанами, колесами, трубами, пічками, веслами, якорями, водолазними ковпаками, крилами млинів і різними іншими речами, що й назви їхньої я не знаю. Всі ці сліди якоїсь невдалої спекуляції вгрузли в землю від власної ваги і неначе марно намагалися сховатися в поросі від сторонніх поглядів. Над річкою лунав стукіт, і серед темної ночі віхтями вилітали іскри з кузень. Здавалося, вони хотіли розбурхати довкола себе все, за винятком важкого диму, який безперервно виходив з димарів. Грузькі криві стежки біля старих дерев’яних стовпів, укритих якоюсь гнилою зеленою волокнистою речовиною і оголошеннями про нагороди за врятування потопельників, проходили через брудний намул до низького берега ріки. Ходила легенда, ніби біля цього місця була яма, куди під час великої чуми скидали трупи, і здавалося, що отруйне повітря розходилося по всій місцевості. А може, ця околиця помалу набрала такого кошмарного вигляду через те, що забруднена ріка час від часу виходила з берегів.

Дівчина, за якою ми стежили, наче одна з речей, що їх викинула на берег ріка та залишила загнивати та розпадатися, спустилася до краю ріки і стояла самітна і мовчазна серед нічного пейзажу, вп’явши свій погляд у брудний вир води. Кілька човнів і барок стояло в намулі, і ми змогли підійти до дівчини досить близько, лишаючись непомітними. Тоді я зробив знак містерові Пеготті, щоб він лишався на своєму місці, і вийшов з тіні, бажаючи негайно почати розмову. Не без тремтіння підійшов я до цієї самітної постаті; похмурий кінець її шляху і вираз, з яким стояла вона, майже схована тінню залізного мотлоху, поглядаючи на кривулясті відблиски могутнього потоку, сповнювали мене жахом.

Мабуть, вона розмовляла сама з собою. Захопившись спогляданням води, вона спустила шаль зі своїх плечей і перебирала її в руках з таким диким і тривожним виглядом, що більше скидалася на сновиду. Я знаю і ніколи не забуду, як побачив в її дивній поведінці щось таке, що переконало мене — вона кинеться у воду зараз, на моїх очах, — і я схопив її за руку та сказав:

— Марто!

Вона злякано скрикнула і почала вириватися з моїх рук з такою силою, що навряд чи я був би спроможний утримати її сам; але рука, міцніша, ніж моя, схопилася за неї в цю хвилину. Бідолашна підвела злякані очі на свого противника і, впізнавши його, зробила ще одне зусилля і знесилена впала на землю. Ми перенесли її від води до найближчого місця, де лежало сухе каміння. Крики й зойки її роздирали душу. Деякий час сиділа вона серед каміння, підтримуючи свою голову обома руками.

— О, ріка! — у розпачі вигукнула вона. — О, ріка!

— Тихіше, тихіше, — сказав я. — Заспокойтесь.

Але вона все ще повторювала ті самі слова знову й знову: «О, ріка!»

— Я знаю, що вона подібна до мене! — вигукнула вона. — Я знаю, що я належу їй. Я знаю, що це найкращий друг для такої, як я. Вона теж тече з сільських місцевостей, де колись була вона чистою! І вона тече через похмурі, брудні, жалюгідні вулиці. І вона поспішає, як і моє життя, до вічно бурхливого великого моря. І я відчуваю, що мушу йти разом з нею.

Я ніколи не знав розпачу, доки не почув тону її слів.

— Я не можу розлучитися з нею, я не можу забути її. Вона ввижається мені вдень і вночі. У цілому світі нема нічого іншого, для чого так годилася б я, і що так годилося б для мене. О, жахлива ріка!

У мене промайнула думка, що на обличчі свого супутника, який дивився нерухомо і мовчки на нещасну жінку, я міг би прочитати долю його племінниці, навіть якби не знав про неї зовсім нічого. Ніколи ще ні на малюнку, ні в справжньому житті суміш жалю і остраху не зображувалася перед моїми очима так виразно. Він захитався, немов готовий був упасти, і рука його — я схопив її, бо його вигляд злякав мене — була смертельно холодна.

— Вона тепер марить, — шепнув я йому. — За деякий час вона говоритиме інакше.

Не знаю, що хотів він сказати у відповідь. Він ворухнув губами, немов кажучи щось, але лише вказав на бідолашну простягнутою рукою.

Новий крик розпачу вирвався з грудей Марти. Вона знову сховала своє обличчя серед каміння і лежала біля ніг наших, як втілення безсилого приниження і нещастя. Знаючи, що треба трохи почекати, коли можна буде звернутися до неї з якимсь запитанням, я спинив свого товариша, який хотів був її підвести, і ми обидва стояли мовчки, доки вона не заспокоїлася.

— Марто, — сказав я потім, нахилившись і допомагаючи їй встати (вона, очевидно, хотіла підвестися, щоб піти геть, але була така слабка, що притулилася до човна). — Чи знаєте ви, з ким це я?

Вона пролепетала:

— Знаю.

— Чи знаєте ви, що ми давно стежили за вами?

Вона похитала головою. Вона не дивилася ні на нього, ні на мене, але покірно стояла перед нами і, очевидно, несвідомо тримала шаль і капелюшок в одній руці, а другу, стиснувши в кулак, приклала до лоба.

— Якщо ви достатньо заспокоїлися, — сказав я, — щоб говорити про те, що так цікавило вас — хай небо допоможе вам згадати про це — тієї ночі, коли йшов такий жахливий сніг…

Вона знову заридала і невиразно пробурмотіла кілька слів подяки за те, що я тоді не відігнав її від дверей.

— Не треба мені говорити про саму себе, — сказала вона за кілька секунд. — Я погана, я пропаща! У мене нема жодних сподівань. Але скажіть йому, сер, — вона відсахнулася від нього, — якщо ви не занадто гніваєтеся на мене, що я ніколи нічим не була причиною його лиха.

— Ніколи вас і не обвинувачували в цьому, — відповів я таким самим серйозним тоном.

— То ви, якщо не помиляюся, — сказала вона тремтячим голосом, — приходили на кухню в той вечір, коли вона з таким співчуттям поставилася до мене; коли вона була така ласкава зі мною, не знехтувала мною, як усі інші, і так шляхетно допомогла мені? То ви були, сер?

— Так, ви праві, — відповів я.

— Я вже давно була б на дні ріки, — сказала вона, жахливим поглядом подивившись на воду, — якби хоч у думках завдала їй колись шкоди. Не прожила б я й однієї ночі, якби не була вільна від усякої участі в її загибелі.

— Причина її втечі нам занадто добре відома, — сказав я. — Ви тут абсолютно не винні; ми цього певні, ми це знаємо.

— О, я могла б бути значно кращою до неї, якби в мене було краще серце! — вигукнула дівчина у щирому розпачі. — Вона була зав­жди добра до мене, зав­жди знаходила для мене якесь миле, справедливе слово. Чи могла я після того бажати, щоб вона зробилася такою ж, як і я? Коли я позбулася всього, чим життя буває цінним, то найжахливішою думкою для мене було розлучитися з нею назавжди.

Містер Пеготті стояв з опущеними очима, спершись однією рукою на борт човна і другою закривши своє обличчя.

— Ще до тієї снігової ночі, — вела далі Марта, — я довідалася про все, що трапилось, і тоді найбільше тривожила мене думка, що люди згадають, як ця шляхетна дівчина вшановувала мене розмовою, і, без сумніву, скажуть, що то я звернула її з істинного шляху. Небо знає, що я охоче померла б, аби повернути їй добре ім’я!

Вона, давно вже забувши, як контролювати себе, відчувала жахливий розпач і муки каяття.

— Але що я кажу? Що означає для мене вмерти? Я згодилася б жити! — скрикнула вона. — Жити й постаріти на цих жалюгідних вулицях, згодилася б вештатись у темряві з кутка в куток, зневажена всіма, бачити, як займається день серед блідих будинків, і згадувати, як колись це сонце осяювало мою кімнатку і пробуджувало мене... я й на це згодилася б, щоб урятувати її!

Вона впала на землю, схопила кілька камінців і почала стискувати їх у руках, немов бажаючи роздушити на порох. Весь час вона нервово рухалась і судомно простягала руки, і притискала їх до обличчя, ніби прагнучи знищити в очах останню іскру світла. Її голова повисла на плечах, пригнічена, мабуть, найжахливішими спогадами.

— Що я тепер стану робити? — з розпачем скрикнула вона у цій боротьбі. — Як мені жити тепер з тавром прокляття і ганьби на чолі?

Раптом вона обернулася до мого супутника:

— Роздушіть мене, вбийте мене! Коли вона була вашою гордістю, ви визнали б образою, якби я ненароком торкнулась її на вулиці. Ви маєте право не вірити жодному моєму слову, та й для чого вам вірити мені? І тепер вам було б соромно бачити, якби вона перемовилася зі мною хоч би одним словом. Я не скаржуся на це. Я не порівнюю її з собою... Я знаю, що між нами провалля. Але я хочу сказати, що хоч яка я грішна, хоч яка я принижена, але зав­жди буду я їй вдячна, зав­жди любитиму її. О, не думайте, що я зовсім втратила здатність любити. Відштовхніть мене, як це робить цілий світ. Вбийте мене за те, що я така, за те, що я знала її, але не думайте, що я не вмію любити.

Поки вона благала, він якось болісно дивився на неї, а коли вона замовкла, він ніжно підвів її.

— Марто, — сказав містер Пеготті, — крий боже, щоб я став судити тебе. Не мені це робити, дівчино. Ти, мабуть, не знаєш, як змінився я останнім часом, якщо вважаєш мене здатним на такий вчинок.

Після короткої паузи він додав:

— Отже, ти не розумієш, про що я і оцей джентльмен хотіли поговорити з тобою? Ти не розумієш, що ми маємо на думці? То слухай.

Його вплив на неї був непереборний. Вона стояла, тремтячи перед ним, наче боялася зустріти його погляд, але її палкий розпач вщухнув, і вона мовчала.

— Якщо ти чула, — сказав містер Пеготті, — про що говорили мастер Деві і я в ту снігову ніч, то ти, мабуть, знаєш, що я блукав по світах і всюди шукав свою милу племінницю. Так, милу, — твердо повторив він. — Вона навіть зробилася для мене дорожчою, ніж була раніше.

Марта затулила обличчя руками, але жоден звук не вихопився з її грудей.

— Вона казала мені, — вів далі містер Пеготті, — що змалку ти втратила батьків, і що не було в тебе друга-моряка, який боронив би тебе, безпритульну сироту. Ти, мабуть, зрозумієш, що якби був у тебе такий друг, ти згодом полюбила б його не менше, ніж рідного батька. Ти зрозумієш, Марто, що племінниця моя дорога мені, як рідна дочка.

Вона все ще тремтіла; містер Пеготті підняв шаль з землі й загорнув плечі дівчини.

— Ось чому я знаю, — сказав він, — що вона погодилася б іти зі мною на край світу, якби пощастило мені побачити її знову. Але я також знаю, що вона ладна сама бігти на край світу, аби тільки не зустрічатися зі мною ніколи. Вона не може сумніватися в моїй любові до неї, та й не має вона сумніву... не має сумніву, — повторив він спокійно та переконливо, — але цей сором роз'єднує нас і заважає їй впасти в мої обійми.

З кожного його слова, з усієї його простої манери розповідати було виразно видно, що він всебічно обміркував цю справу.

— Отож ми й вирішили, мастер Деві і я, — вів він далі, — що сердешна, мабуть, скерує свій самотній шлях до Лондона. Усі ми віримо — мастер Деві, я і всі наші рідні — що ти так само не винна в біді, яка спіткала нас, як дитина в череві матері. Ти кажеш, що вона була з тобою мила, добра і ласкава. Хай бог благословить її, я це знаю. Вона зав­жди була така з усіма. Ти вдячна їй і любиш її. Допоможи ж нам, якщо можеш, відшукати її. І хай небо винагородить тебе.

Вона швидко глянула на нього, і вперше погляд її говорив, що вона не вірить його словам.

— А ви довірятимете мені? — спитала вона тихим здивованим голосом.

— Цілковито! — відповів містер Пеготті.

— І ви доручаєте мені поговорити з нею, якщо я знайду її; прихистити її, якщо знайдеться в мене притулок; а потім, потайки від неї, прийти за вами і привести вас до неї? — поспішно спитала вона.

Ми обидва в один голос відповіли: «Так!»

Вона підвела очі і урочисто оголосила, що вірно й чесно присвятить себе цій справі, що вона ніколи не завагається в своєму намірі, не послабить своїх розшуків, не відступить від своєї мети, поки лишатиметься хоч найменша надія на успіх. Що коли зрадить вона цю обіцянку, то позбудеться єдиного оплоту проти зла. Тоді залишиться вона, самітна, загибла істота, ще в більшому, якщо таке можливо, відчаї, ніж була за кілька хвилин перед тим на березі ріки, і тоді хай втратить вона назавжди всяку надію на допомогу — людську чи божу.

Голос її був не гучніший за її подих, і вона не дивилася на нас, коли вимовляла ці слова. Погляд її обертався то до неба, то до темної води.

Ми тепер вирішили сказати їй усе, що знали. Я почав розповідати. Вона слухала мене дуже уважно. Обличчя її безнастанно мінялось, але вираз рішучості залишався на ньому весь час. Очі її подеколи сповнювалися сльозами, але вона намагалася сховати свою слабкість. Очевидно, в ній відбувалася якась корінна зміна; вона намагалася здаватися якомога спокійнішою.

Коли я скінчив, вона спитала, де зможе відшукати нас, коли буде потрібно. Я підійшов до тьмяного ліхтаря, що стояв на дорозі, і написав на аркушику паперу адреси — свою і містера Пеготті; потім я відірвав цей клаптик і дав його Марті. Вона сховала його за пазуху.

Я спитав, де живе вона сама. Після деякої мовчанки вона відповіла, що в жодному місці не живе довго, і що краще про це не розпитувати.

Містер Пеготті натякнув мені пошепки на одну обставину, яка й мені спадала на думку. Я добув гаманець, але ніяк не міг умовити її прийняти хоч трохи грошей, не міг навіть домогтися від неї обіцянки погодитися на нашу допомогу згодом. Я довів їй, що містера Пеготті в жодному разі не можна називати людиною бідною, і що нас обох лякає думка, чи не буде вона кинута напризволяще під час цих розшуків. Все було даремно. Вона лишалась непохитною. Щодо цього він мав на неї вплив не більший за мене. Вона палко подякувала нам, але вмовити її виявилося неможливим.

— Мабуть, я знайду якусь роботу, — сказала вона. — Я спробую.

— То прийміть допомогу хоч би до того часу, — відповів я.

— Я не можу робити заради грошей те, що обіцяла, — заперечувала вона. — Я не можу прийняти їх, якби навіть довелося мені вмерти з голоду. Дати мені грошей означає позбавити мене вашої довіри, позбавити того, чим я завдячую вам, і що одне лише рятує мене від ріки.

— В ім'я великого судді, — сказав я, — якому всі ми повинні будемо дати звіт у своїх вчинках, благаю вас, покиньте таку жахливу думку. Всі ми спроможні чинити добро, якщо забажаємо.

Вона затремтіла всім тілом, губи її затряслись і обличчя зблідло.

— Хтось, мабуть, підказав вашим серцям врятувати нещасне створіння для спокути! — сказала вона. — Мені страшна така думка; вона здається мені занадто сміливою. Якщо мені пощастить зробити добро, то, може, знову закрадеться в мою душу надія на порятунок; досі нічого, крім зла, не виходило з моїх вчинків. Мине багато часу, і може, я знову змирюся зі своїм жалюгідним життям, якщо виконаю ваше доручення. Більше нічого я не знаю і не можу нічого більше сказати.

Знову вона приховала сльози, що замерехтіли у неї на очах. Простягнувши тремтячу руку, вона доторкнулася до містера Пеготті, немовби в ньому була цілюща сила, потім пішла від нас вздовж пустинного шляху. З усього було видно, що вона досить довго хворіла; до того ж її змучений вигляд і запалі очі свідчили виразно, що вона терпіла всякі злидні і муки.

Деякий час ми йшли слідом за нею, бо нам було по дорозі. Нарешті ми повернули до освітлених вулиць. Я так глибоко був переконаний у її щирості, що зауважив містерові Пеготті, чи не здаватиметься їй недовірою, якщо ми і далі будемо йти за нею. Він був такої ж думки і вірив їй безумовно. Ми залишили її та пішли своєю дорогою в напрямі до Гайгета. Містер Пеготті супроводжував мене більшу частину дороги. Ми прощалися з побажаннями успіху в цій новій спробі, і я вперше помітив на його обличчі вираз замисленого співчуття, причину якого неважко було пояснити.

Вже опівночі прийшов я додому. Біля своєї садової хвіртки я спинився і почав прислухатися до гучного дзвону на башті собору Святого Павла. Раптом, на здивування своє, я помітив, що двері в котеджі моєї бабусі відчинені, і через дорогу видно мерехтливий вогник ґанку.

Гадаючи, що бабуся моя знову піддалася своїм колишнім страхам і надумала стежити за розвитком якоїсь вигаданої пожежі, я попрямував до неї, щоб побалакати про пригоди цього дня. Який же був я здивований, коли помітив чоловіка, що стояв у її маленькому садку!

Він тримав у руках пляшку і чарку й пив. Я миттєво спинився під густим гіллям по той бік саду; місяць був високо на небі, хоч і ховався за хмарами, і я впізнав чоловіка, що його я колись вважав породженням уяви містера Діка, а потім зустрів якось з бабусею на вулицях міста.

Він не лише пив, але й їв, очевидно, з жадібним апетитом. Здавалося, при цьому він зацікавлено розглядав котедж, ніби вперше в житті бачив його. Нахилившись, щоб поставити пляшку, він глянув на вікна і почав озиратись, але потайки і якось нетерпляче, немов бажаючи якнайскоріше піти геть.

На секунду потемнів вогник на ґанку, і бабуся моя з'явилася в дверях. Вона була смутна і відраховувала незнайомцю гроші, брязкіт яких я виразно чув.

— Що я з цим робитиму? — спитав незнайомець.

— Більше я не можу дати, — відповіла бабуся.

— Тоді я не можу піти звідси! — сказав він. — Ось, маєте! Можете взяти їх назад.

— Поганий ви чоловіче, — дуже схвильовано відповіла бабуся. — Як можете ви так мене використовувати? Але для чого я запитую? Ви робите так, бо знаєте мою слабкість. Що мені робити, щоб звільнитися назавжди від ваших відвідувань? Невже покинути вас напризволяще?

— А чому б вам і не покинути мене напризволяще? — мовив він.

— І ви ще питаєте? — відказала бабуся. — Що за серце у вас!

Він стояв, недбало дзенькаючи грошима і похитуючи головою; і нарешті сказав:

— Отже, більше нічого ви не збираєтеся мені дати?

— Це все, що я можу вам дати, — сказала моя бабуся. — Ви знаєте, що я зазнала великих втрат і стала біднішою, ніж колись. Я вам казала про це. Ось ви тепер отримали гроші; чого ж ви ще стоїте? Хіба мені приємно бачити, що з вас вийшло?

— Вигляд мій, мабуть, трохи жалюгідний, то правда! — сказав він. — Я живу, як сова.

— Ви позбавили мене більшої частини мого майна, — мовила моя бабуся. — Ви впродовж кількох років змушували мене бути жорстокою проти цілого світу. Ви обдурили мене, поводилися зі мною невдячно, люто — йдіть і спокутуйте це. Не додавайте нових образ до довгого списку.

— Еге, — відповів він. — Все це дуже люб'язно. Ну, цього разу я задовольнюся тим, що отримав.

Всупереч своїй нечулості, він, здавалося, був зворушений гіркими сльозами бабусі і важкою ступою вийшов з саду. Я поспішно зробив кілька кроків, ніби з'явився в цю саму хвилину, і зустрів його біля хвіртки. Ми глянули один на одного досить неприязно.

— Бабусю, — похапцем сказав я, — цей чоловік знову турбує вас. Я поговорю з ним. Хто він такий?

— Дитя моє, — мовила бабуся, схопивши мене за руку, — ходімо до мене; але не розмовляй зі мною хвилин десять.

Ми сіли в її маленькій вітальні. Бабуся моя сховалася за старим круглим зеленим віялом, припасованим до спинки крісла; протягом чверті години вона кілька разів витирала очі, потім вийшла і сіла біля мене на канапі.

— Троте, — спокійно сказала моя бабуся, — це мій чоловік.

— Ваш чоловік, бабусю? Я гадав, що він помер.

— Помер для мене, — відповіла вона, — але ще живе.

Я мовчки й здивовано поглянув на неї.

— Бетсі Тротвуд не скидається на істоту, створену для ніжної пристрасті, — твердо сказала моя бабуся, — але був час, Тротвуде, коли вона всією душею довірялася цій людині. Коли вона любила його, Троте. Коли не було такої жертви, якої б не принесла вона заради нього. Він подякував їй, розтринькавши її майно і майже розбивши її серце. Ось вона й закопала в могилу раз і назавжди всі ці почуття, ще й зрівняла землю на могилі.

— Моя мила, добра бабусю!

— Я обійшлася з ним, по суті, шляхетно, — вела далі бабуся, за своїм звичаєм поклавши свою долоню на мою. — Після стількох років, Троте, я можу сказати, що обійшлася з ним шляхетно. Він поводився зі мною так жорстоко, що я могла б домогтися розлучення на вигідних для мене умовах; але я цього не зробила. Він незабаром витратив усе, що я йому дала, опускався дедалі нижче, одружився з іншою жінкою, якщо не помиляюся, став шахраєм, картярем. Що він тепер — ти сам бачив. Але він був красенем, коли я вийшла за нього, — сказала бабуся таким тоном, в якому чути було відгомін колишньої гордості і захвату, — і я вважала його... я була дурна... ідеалом шляхетності.

Вона злегка вдарила мене по руці і похитала головою.

— Тепер він для мене ніщо, Троте, навіть менше ніж ніщо. Але я не хочу, щоб він був покараний за свої злочини (а цього йому не уникнути, якщо він буде вештатися по тутешніх місцях); ось чому іноді, коли він приходить до мене, я даю йому більше грошей, ніж спроможна дати, аби тільки він пішов геть звідси. Я була дурна, коли вийшла за нього, і я любила його так ніжно, Троте, як тільки може любити жінка. Тепер він лише жалюгідна тінь того, ким був колись для мене; але я готова оберігати навіть і цю тінь, згадуючи свою колишню дурість. Бо любила я його щиро, Троте, якщо будь-коли жінка любила щиро.

Бабуся припинила цю розмову, глибоко зітхнувши, і розправила згортки на своїй сукні.

— Ось так, мій любий! — сказала вона. — Тепер ти знаєш початок, середину, кінець і всі подробиці моєї історії. Ми про неї більше не будемо згадувати, і ти, звичайно, нікому її не розкажеш. Хай між нами залишиться ця кумедна гірка історія мого життя, Троте!

X. Моє домашнє життя

Я старанно працював над своєю книжкою, хоч і не дозволяв цьому заважати своєчасному виконанню своїх обов'язків щодо газети; книжка вийшла з друку і мала великий успіх. Мені не запаморочилося від гучних похвал, які лунали в моїх вухах, хоч я жадібно прислухався до них і сам був найвищої думки про свій твір. Спостереження за людською природою зав­жди приводили мене до висновку, що той, хто має хоч якусь причину вірити в себе, ніколи не вихваляється перед іншими, щоб вони повірили в нього. Ось чому скромність утримувала мене в межах почуття власної гідності; і що більше набував я слави, то більше намагався заслужити її.

Я не маю наміру в цьому рукописі викладати історію моїх творів, хоч вони є важливою складовою мого життя. Мої твори говорять самі за себе, тож облишу їх. Якщо випадково я звертаюся до них, то лише тому, що вони складають частину моїх життєвих успіхів.

Я мав деякі підстави гадати, що природа й обставини зробили мене письменником, тому впевнено йшов уперед цим шляхом. Без такої певності я б, звичайно, облишив літературні спроби і скерував би свою енергію на якусь іншу роботу. Я спробував би довідатися, чим зробили мене природа й обставини, і, довідавшись, я був би саме тим, ким і слід. Писав я до своєї газети і до інших видань з таким успіхом, що після чергової удачі вирішив, що маю цілковите право покинути нудні парламентські дебати. Отже, одного вечора я востаннє переклав на стенографічні ноти музику парламентських волинок, і відтоді вже ця музика ніколи не турбувала мого слуху, хоч і тепер я впізнаю знайоме гудіння, що дзижчить у лондонських газетах без усякої істотної зміни (якщо не враховувати, що воно стало довшим).

Пишу тепер про той час, коли я був одружений уже щось з півтора року. Після багатьох невдалих спроб ми махнули рукою на всі господарські турботи. Господарство трималося саме собою, і ми ще найняли пажа. Головною справою цього слуги було сваритися з куховаркою; щодо цього, він був справжній Віттінгтон[26], хоч і без кішки та найменшої надії зробитися згодом лорд-мером.

Здається мені, що він жив під безупинним градом каструльних покришок. Все його існування було суцільною бійкою. Він ладен був кричати ґвалт в найнезручніший час, коли, приміром, у нас були гості за обідом або збиралось увечері кілька друзів. Саме тоді вбігав він до кімнати, переслідуваний ураганним вогнем всякого металевого кухонного приладдя. Ми хотіли звільнитися від нього, але він був неймовірно прив'язаний до нас і в жодному разі не хотів розлучатися зі своїм місцем. Був він плаксивий хлопчисько і починав так відчайдушно репетувати, щойно заводили розмову про його відставку, що я мусив залишати його в нашому домі. Не було в нього ні матері, ні, очевидно, будь-якої іншої рідні, за винятком сестри, яка подалася до Америки, ледве встигнувши передати його до наших рук. Цей маленький негідник був зав­жди зворушений своїм нещасним становищем; він раз у раз витирав очі рукавом своєї куртки або схилявся до кінчика носової хустинки, яку він нізащо не хотів витягати з кишені, і з якою поводився в особливо економний та секретний спосіб.

Цей бідолашний паж, найнятий мною в лиху годину за шість фунтів і десять шилінгів, був для мене джерелом безперервних турбот. Я стежив за ним, як він підростав (а підростав він зі швидкістю бобів), і жахливі побоювання виникли в мене з приводу того часу, коли він почне голитись або навіть зробиться сивим і лисим. Я не бачив жодних можливостей у майбутньому відкараскатися від нього. З жахом уявляв я собі, якою мукою буде для нас цей слуга на старості своїх років.

Але найменше уявляв я собі, яким нещасним способом ми звільнимося від цього тяжкого лиха. Хлопчик украв годинник Дори, який, як і всі наші речі, не мав для себе особливого місця. Продавши його, він на здобуті гроші (адже зав­жди він був не дуже міцним на розум хлопцем) катався на імперіалі диліжанса між Лондоном та Уксбріджем. Його спіймали і відвели до поліційної управи — якщо не помиляюся, в той самий час, коли він завершував свою п'ятнадцяту подорож. Знайшли при ньому чотири шилінги, шість пенсів та дудку, на якій він не вмів грати.

Цей випадок і його наслідки були б для мене значно менш неприємні, якби хлопець не надумав каятись. Але він жахливо каявся, треба віддати йому належне, та ще й яким дивним способом: не те, щоб він ураз оголошував про всі махінації, які йому були відомі; навпаки, він розповідав про них помалу, не поспішаючи. Так, приміром, другого дня після того, як я мусив свідчити проти нього, він повідомив несподівані подробиці з приводу кошика в льоху, в якому, за нашими очікуваннями, мало бути повно вина, але натомість не було нічого, крім корків і пляшок. Ми сподівалися, що нарешті він цілком полегшив свою душу, коли розповів про головний злочин куховарки; але через день чи два він знову відчув муки сумління й оголосив, що до куховарки приходить дівчинка, яка щоранку відносить кудись наш хліб, і що йому самому доручено було платити за молоко нашим вугіллям. Потім знову дні за три поліція інформувала мене, що він повідомив про філейні шматки яловичини, сховані в безпечному місці, серед інших кухонних припасів, і про простирадла, сховані у мішку з різним мотлохом. Через певний час його зізнання набрали цілком нового напрямку: він заявив, що знає про хижацькі зазіхання на наше майно від хлопчика з таверни, який з цього приводу був негайно викликаний до суду. Мені було дуже соромно являти собою таку жертву, і я б охоче згодився підкупити свого пажа, щоб він притримав язика, і навіть ладен був дати будь-якого хабара, щоб йому дозволили втекти з-під арешту. Одна обставина ще більше погіршувала моє тяжке становище: він не мав ані найменшого уявлення про неприємності, яких мені завдає, і гадав, що кожним новим своїм зізнанням робить мені величезну послугу, навіть справжнє благо.

Нарешті я сам почав ховатися, щойно помічав поліційного емісара, який наближається до воріт з новими звістками; і жив таким напруженим життям, аж доки не закрили цю справу і не засудили мого пажа до заслання. Навіть і тоді він не міг заспокоїтись і безупинно писав нам листи, виявляючи таке сильне бажання побачити Дору перед своїм від'їздом, що Дора поїхала до нього і знепритомніла, щойно опинилася за залізними ґратами. Одним словом, я не мав жодної спокійної хвилини, поки не заслали цього хлопчиська і не зробили (як я почув згодом) чабаном десь «за морем» — не можу сказати, де саме.

Все це змусило мене серйозно замислитись і побачити в новому світлі всі наші господарські помилки. Хоч як любив я Дору, але не міг не передати їй якось увечері деякі зі своїх думок з цього приводу.

— Любове моя, — сказав я, — мені дуже боляче думати, що наше невміння хазяйнувати шкодить не лише нам (ми вже до нього звикли), але й іншим людям.

— Ти весь цей час був спокійний, а тепер знову хочеш гніватись на мене! — сказала Дора.

— Ні, моя мила, запевняю тебе. Дозволь, я поясню тобі, що маю на думці.

— Гадаю, я не хочу цього знати, — сказала Дора.

— Але я хочу, щоб ти це знала, любове моя. Кинь Джіпа.

Дора притулила морду собаки до мого носа, щоб прогнати мою серйозність. «Бу!» — жартівливо проказала вона, але помітивши марність цієї витівки, вона посадила Джіпа в пагоду, сіла біля мене і почала дивитися мені в очі, склавши рученята і набравши якнайуважнішого виразу обличчя.

— Справа в тому, моя мила, — почав я, — що ми хворіємо на якусь чуму і заражаємо всіх, хто лише стикається з нами.

Я й далі висловлювався б таким фігуральним способом, але здивоване обличчя Дори показувало, що вона намагалася зрозуміти, чи не маю я наміру запропонувати нове щеплення або інший медичний захід проти нашої хвороби. Тому я утримався і спробував висловити свою думку ясніше.

— Лялечко моя, — сказав я, — наша недбалість не лише позбавляє нас грошей, комфорту, а часом навіть і душевного спокою. Ми несемо відповідальність за розбещення нашої прислуги та торговців. На жаль, тут винна не одна сторона; люди псуються, бо ми самі не намагаємося виправити наші хиби.

— О, яке жахливе обвинувачення! — скрикнула Дора, здивованими очима глянувши на мене. — Сказати, що я крала золоті годинники! О, як це жахливо!

— Люба моя, — мовив я, — як можна казати такі нісенітниці? Хто натякав на годинник?

— А як же, ти натякав! — відказала Дора. — Ти сам це знаєш. Ти прямо почав порівнювати мене з ним.

— З ким? — спитав я.

— З пажем, — заридала Дора. — О, жорстокий чоловіче, порівнювати свою люблячу дружину з якимсь засланцем! Чому ти до одруження не сказав мені своєї думки? Чому ти не сказав, бездушна ти істото, що я гірша за каторжника? О, якої ти жахливої думки про мене! О, боже мій!

— Ну, Доро, любове моя! — сказав я, ніжно намагаючись відсмикнути хустинку, що її вона притулила до своїх очей. — Це не лише смішно, але навіть погано. Насамперед, це зовсім неправильно.

— Ти зав­жди казав, що він брехун, — ридала Дора. — А тепер ти кажеш це саме й про мене. О, що мені робити? Що мені робити?

— Дівчинко моя люба, — благав я, — та зверни ж хоч раз увагу на те, що я казав і тепер кажу. Люба моя Доро, поки ми самі не навчимося виконувати свої обов'язки щодо тих, кого ми наймаємо, доти вони ніколи не знатимуть своїх обов'язків щодо нас. Боюся, чи не самі ми даємо зручні приводи чинити зло, чого в жодному разі не повинно бути. Якби навіть ми з власної волі були такі недбалі, — чого все ж таки не можна сказати, — якби навіть ми любили безлад і знаходили в ньому приємність, — чого знову-таки не можна сказати, — то і в такому разі нам необхідно змінити свою поведінку. Ми власноруч розбещуємо людей. Нам слід замислитися над цим. Я не можу відмовитися від цих думок, Доро, вони переслідують мене та іноді роб­лять нещасним. Ось, люба, і все. Будь розумненькою!

Дора довго не дозволяла мені відсмикнути хустинку від її очей. Вона ховала своє личко і бурмотіла, що мені зовсім не треба було одружуватись, якщо я відчуваю себе нещасливим. Чому ж я не оголосив хоч би за день до весілля, що передбачаю своє нещастя і зовсім відмовляюся від шлюбу? Коли вже я терпіти не можу своєї дружини, то чому не відсилаю її до тіток у Путні або до Джулії Мілз в Індію? Джулія радітиме їй і ніколи не назве її вигнаним слугою; Джулія ніколи не називала її такими поганими іменами. Одним словом, Дора впала в розпач і навіяла на мене майже таку саму журбу. Я бачив, що такі спроби, навіть найделікатніші, — марні, і наважився вдатися до нових заходів.

Але яких? Сформувати розум дружини? Ця загальна фраза мала приємне та багатообіцяюче звучання, тож я вирішив сформувати розум Дори.

Почав я негайно. Бувало, Дора грається, як дитинка, і сам я дуже схильний попустувати; але тут-таки я набираю серйозного вигляду і псую настрій і собі, і їй. Став розмовляти з нею про речі, що захоплювали мої думки, читав їй Шекспіра і втомив її безмежно. Намагався розповідати їй, немовби випадково, деякі корисні відомості і змушувати її розсудливо дивитися на речі; вона лякалася цієї науки і уникала її за найменшої змоги. До цього виховання своєї дитинки-дружини я підходив зав­жди не інакше, як надзвичайно обережно; але вона, очевидно, передчувала щоразу, куди я веду, і проймалася найтривожнішими побоюваннями. Ясно було, що Шекспіра вона вважала за злочинця. Формування посувалося вперед дуже повільно.

Я залучив до цієї справи і Тредльса, хоча він нічого не підозрював. Коли він приходив до нас, я висаджував у повітря перед ним весь пороховий склад своїх знань на користь і в науку Дорі. Кількість і якість практичної мудрості, переданої таким чином Тредльсові, була величезна і відмінна; але на Дору це не робило ніякого враження, крім переляку; вона зав­жди нервувалася, що ось-ось і до неї дійде черга. Я став схожий на шкільного вчителя чи пастку, чи вовчу яму, чи павука, який раз у раз виходив зі своєї засідки, щоб мучити нещасну жертву.

Я невтомно домагався своєї мети впродовж кількох місяців, сподіваючись, що прийде час, коли запанує цілковите взаєморозуміння між Дорою і мною, і коли розум прекрасної дитинки на превелику мою радість сформується. Весь цей час я, наче справжній дикобраз, їжачився рішучістю, але врешті-решт усвідомив, що з усього цього нічогісінько не вийшло. Тоді, щоб заспокоїти своє сумління, я почав себе запевняти, ніби розум Дори сформований остаточно.

Після подальших міркувань ця думка здалася мені настільки ймовірною, що я відмовився від свого педагогічного плану, привабливого на словах, але некорисного на ділі. Я вирішив задовольнитися грайливим, дитячим, наївним характером своєї дружини і вже не намагався змінювати його. Мені самому страшенно набридло грати роль глибокодумного мудреця і бачити муки своєї ніжної подруги. Тому одного чудового дня я купив пару прегарних сережок для Дори і нашийник для Джіпа і повернувся додому з твердим наміром відновити своє колишнє щастя.

Дора зраділа цим маленьким подарункам і захоплено розцілувала мене, але якась тінь все ще залишалася між нами, і цю тінь я вирішив знищити за всяку ціну. Коли вже вона неминуча, то хай краще лежить тільки на моєму серці.

Я сів на канапу біля своєї дружини і вбрав сережки на її вушка, потім висловив побоювання, що ми останнім часом жили не так добре, як раніше, і що провина тут моя. У цьому я був щиро переконаний, бо так воно й було.

— Справа в тому, Доро, життя моє, — сказав я, — що весь цей час я намагався бути мудрим.

— І зробити мене мудрою? — несміливо вимовила Дора. — Чи не так, Доді?

Вона запитливо підвела свої гарненькі бровенята, і я у відповідь кивнув головою та поцілував її.

— Це ні до чого не приведе, — вела далі Дора, похитавши головою так, щоб сережки задзвеніли. — Ти сам знаєш, яка я дитина, і не забув, звичайно, як я просила тебе називати мене. А якщо ти не хочеш називати мене дитинкою-дружиною, то це означає, як на мене, що ти мене ніколи не любив. Напевно, тобі ніколи не спадало на думку, що було б краще, якби...

— Якби що, моя мила? — спитав я, бо вона раптом спинилася.

— Нічого, — сказала Дора.

— Нічого? — перепитав я.

Вона обійняла мене, засміялася, сама себе назвала дурною гускою і сховала своє гарненьке личко на моєму плечі та вкрила його такими густими кучерями, що я не міг забрати їх, щоб побачити її обличчя.

— Мені спадає на думку, що краще було б не робити зовсім нічого, ніж намагатися сформувати розум своєї маленької дружини, — сказав я, сміючись сам із себе. — Це не питання, справді, я цього певний.

— Так ось що ти хотів зробити? — скрикнула Дора. — Ах, дурненький хлопчику!

— Більше я цього не робитиму, — сказав я. — Я люблю її такою, яка вона є.

— Це ти не брешеш? Справді? — спитала Дора, щільніше пригорнувшись до мене.

— Для чого змінювати те, що подобалося мені стільки часу? — сказав я. — Ти не можеш бути кращою, ніж ти є, моя ніжна Доро. І ми не будемо вдаватися до всяких химерних дослідів, житимемо по-старому та будемо щасливі.

— Та будемо щасливі! — підтвердила Дора. — Так. Усе життя! І ти ніколи не будеш думати, що справи йдуть трохи не так, як слід?

— Ніколи-ніколи! — сказав я. — Будемо жити, як живеться.

— І ти ніколи більше не говоритимеш, що ми розбещуємо людей, — жартівливо благала Дора, — правда? Адже ж ти сам знаєш, як це погано.

— Ніколи-ніколи! — відповів я.

— Краще мені бути дурненькою, ніж нещасливою, правда? — спитала Дора.

— Краще тобі бути Дорою, ніж будь-ким у цілому світі.

— У цілому світі? Ах, Доді! Це ж величезне місце!

Вона похитала головою, глянула на мене своїми ясними щасливими очима, розцілувала мене, весело засміялась і втекла, щоб одягти на Джіпа новий нашийник.

Так закінчилася моя остання спроба домогтися хоч якихось змін у своїй дружині. Це мені не вдалося. З усією своєю мудрістю я лишився самотній і не міг розповідати свої думки Дорі, яка бажала, щоб я поводився з нею, як з дитиною. Я вирішив, наскільки це можливо, сам піклуватися про господарство, але заздалегідь передбачав, що зі всією своєю старанністю не досягну майже ніяких результатів, якщо тільки не візьму на себе знову роль павука і не буду зав­жди насторожі.

Але ж тінь вже не мала більше роз'єднувати нас, а мала тепер спочивати лише на моєму серці? Чи куди вона падала?

Колишнє важке почуття все ще затьмарювало моє життя. Воно глибше вкоренилося в мені і, здається, зовсім не змінилось. Як і колись, було воно невизначеним і ніби навіювалося мені журливою мелодією, ледве чутною серед глибокої ночі. Я щиро любив свою дружину і вважав себе щасливим, але то було не те щастя, яке колись вимальовувалося у моїй уяві. Чогось було шкода, чогось бракувало для мого цілковитого добробуту.

Я дав собі слово зобразити свої думки і почуття, і тому знову розглядаю їх з більшою увагою, щоб виставити на світло таємницю своєї душі. Те, чого бракувало мені для повноти блаженства, я все ще вважав, як і завжди, мрією своєї юнацької фантазії — мрією нездійсненною, як я довідався пізніше, з болісним почуттям, як і всі інші чоловіки. Але одне не підлягало жодному сумніву: було б краще, якби дружина могла більше допомагати мені та розділяти зі мною думки, бо мені не було з ким ділитись ними; і я знав напевно, що це не виходило за межі можливого.

Я дивно вагався між двома протилежними висновками: з одного боку, те, що я відчував, здавалося мені загальним, неминучим законом; з другого боку, моє становище здавалось мені винятковим, і я цілком був певен, що справи мої могли б піти інакше. Я не повністю усвідомлював протилежність цих двох висновків. Коли я думав про легкі та нездійсненні мрії юнацтва, я згадував той кращий вік, попередник років зрілої мужності — вік, що минув для мене раз і назавжди. І тоді я згадував дні, проведені з Агнес в милому старому будинку. Вони з'являлися переді мною, мов тіні померлих, які можуть ожити в іншому світі, але яким ніколи не судилося повернутися на землю.

Іноді мені спадало на думку, що було б і що могло б бути, якби Дора і я ніколи не знали одне одного. Але вона так щільно була пов'язана з моїм існуванням, що подібна думка здавалася мені неймовірною і швидко зникала, наче летюча нитка павутиння в повітрі.

Я зав­жди любив Дору. Те, про що я пишу, дрімало в глибинах моєї душі, і лише подеколи ледве помітно прокидалося, щоб знову поринути в глибокий сон. Ніколи ці думки не поставали переді мною у виразному, певному вигляді, та навряд чи вони мали будь-який вплив на мої слова чи вчинки. Я зносив тягар наших маленьких турбот і своїх власних планів; я писав, Дора лагодила пера, і обоє ми відчували, що кожен з нас виконує обов'язки, які йому випали. Вона щиро любила мене і пишалася таким чоловіком. Іноді Агнес у своїх листах до Дори вписувала кілька палких рядків про гордість та цікавість, з якою мої давні друзі чують новини про мою славу, що зростає, і з якою насолодою читають вони мої книжки, немов чують оповідання з уст самого автора. Дора читала ці місця вголос, зі сльозами радості на ясних оченятах, і називала мене своїм милим, розумним, відомим хлопчиком.

«Перший помилковий порив недосвідченого серця». Ці слова місіс Стронг раз у раз лунали в моїх вухах і майже не виходили з моєї голови. Часто я прокидався з ними серед глухої ночі. Пам'ятаю, що бачив їх навіть уві сні на мурах будинків. Я знав тепер, що моє власне серце було недосвідчене, коли я вперше полюбив Дору, і що якби воно було досвідченіше, ніколи не відчувало б воно після одруження того, чого потайки зазнавало тепер.

«Нема в шлюбі нерівності більшої, ніж несхожість у намірах і думках». Ці слова я теж пам'ятаю. Я намагався пристосувати спосіб мислення Дори до свого власного і побачив, що це неможливо. Лишалось одне — самому пристосуватися до Дори, розділяти з нею те, що було можливо, і бути щасливим; переносити на власних плечах те, що було потрібно, і все одно бути щасливим. До цього намагався я привчити своє серце, щойно починав думати про своє становище. Завдяки таким заходам другий рік мого шлюбу був значно щасливішим за перший, і, що найважливіше, життя Дори обернулося на ясний сонячний день.

Але коли цей рік добігав кінця, здоров'я Дори почало помітно слабшати. Я сподівався, що руки, ніжніші за мої, зможуть зміцнити її характер, і що усмішка немовляти на грудях прекрасної матері зробить з дитинки-дружини справжню жінку. Та не судилося. Деякий час душа Дори пурхала на порозі маленької тюрми і потім розпустила крила, зневаживши свою неволю.

— Щойно мені знову можна буде стрибати по кімнатах, — сказала Дора моїй бабусі, — я побіжу з Джіпом наввипередки. Він щось занадто став лінькуватий.

— Підозрюю, моя мила, — сказала бабуся, спокійно працюючи біля Дори, — що він хворіє не на лінькуватість, а на іншу хворобу, значно серйознішу, — на старість, Доро.

— Хіба ви вважаєте, що він старий? — здивовано спитала Дора. — Невже Джіп може постаріти?

— Це така хвороба, маленька моя, якої ми всі зазнаємо, — жартівливо сказала моя бабуся. — Я сама почуваюсь далеко не такою вільною від цього стану, як колись, можу тебе запевнити.

— Але Джіп, — мовила Дора, співчутливо глянувши на нього. — Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!

— Я певна, Квіточко, що він проживе ще довго, — сказала бабуся, погладивши її по щоці, коли Дора нахилилася, щоб глянути на Джіпа, який у відповідь на таку уважність став на задні лапки і, захекавшись, спробував здертися на канапу. — Треба буде покласти на зиму клаптик фланелі до його пагоди. Нема ні найменшого сумніву, що він буде свіжий і здоровий навесні, разом з квітами. Що за відчайдушний песик! — скрикнула моя бабуся. — Якби він мав стільки ж життів, як і кішка, і був би наприкінці останнього, то й тоді, я певна, він не припинив би гавкати на мене, навіть з останнім подихом.

Дора допомогла йому здертися на канапу. Він так лютував на бабусю, що не міг стояти прямо. Що більше дивилась на нього бабуся, то більше він лютував. Вона останнім часом почала носити окуляри, і Джіп через якісь невідомі підстави вважав їх своїм особистим ворогом.

Нарешті, після багатьох марних зусиль, Дора поклала його біля себе. Коли він вгамувався, вона почала гладити своїми ніжними рученятами його довге вухо і замислено повторювала:

— Навіть маленький Джіп! О, бідолашний!

— Його легені ще досить міцні, — весело сказала бабуся, — свою ненависть він висловлює майстерно. Без сумніву, він проживе ще дуже довго. Але він занадто затишно жив, Квіточко, щоб під старість бігати з тобою наввипередки, я краще подарую тобі іншого собаку.

— Дякую, бабусю, — сказала Дора слабким голосом, — але не треба, прошу.

— Ні? — спитала бабуся, знімаючи окуляри.

— Не потрібен мені інший собака, крім Джіпа, — сказала Дора, — я не хочу образити Джіпа. Та я вже й не зможу так заприятелювати з будь-яким іншим собакою. Жоден інший собака не знав мене до одруження і не гавкав на Доді, коли він уперше з'явився в нас. Мені здається, бабусю, що жодного собаку я не зможу так любити, як Джіпа.

— О, звичайно, — мовила бабуся, знову погладивши її по щоці. — Ти маєш цілковиту рацію.

— І ви не гніваєтеся на мене, бабусю? — спитала Дора. — Ви не ображені моєю відмовою?

— Чому б це мені ображатися? — сказала бабуся, ніжно нахилившись над нею. — Яка ти чутлива, лялечко моя! Подумати лишень, що я можу образитися!

— Ні, ні, я не думала цього, — відповіла Дора, — але тепер я трохи слабка і буваю іноді дурненька; ви знаєте, бабусю, я завжди дурненька, але коли заговорили про Джіпа, я ще більше подурнішала. Він знав мене все моє життя, правда, Джіпе? Я не можу кинути його через те, що він трохи змінився. Правда, Джіпе?

Джіп ближче підповз до своєї господині і почав лінькувато лизати її руку.

— Адже ж ти ще не занадто старий, Джіпе? Ти ще не покинеш свою хазяйку? — сказала Дора. — Ми ще довго будемо жити з тобою разом!

Моя мила Дора! Коли наступної неділі вона вийшла до столу і зраділа, побачивши старого Тредльса (який обідав у нас кожної неділі), ми всі подумали, що вона за кілька днів знову почне бігати по кімнатах. Але потім нам сказали, що треба почекати кілька днів, а там знову змушували чекати, і Дора все ще не могла ні бігати, ні ходити. Вона була весела і гарненька, як і завжди, але її ноженята, що колись так швидко танцювали навколо Джіпа, були тепер слабкі та нерухомі.

Я почав ранками виносити її вниз, а увечері знову носив її нагору. Вона обіймала руками мою шию і сміялася, наче я носив її для забави. Джіп гавкав і крутився навколо нас, забігав наперед і озирався назад, задихаючись від старечої немочі. Бабуся, яка краще за всяку няньку ходила за хворою і ніколи не втрачала веселого настрою, поспішала за нами з цілим оберемком шалей і подушок. Містер Дік нікому на світі не поступився б своїм обов'язком освітлювати нам дорогу; Тредльс часто стояв унизу, дивлячись услід нам і приймаючи кумедні доручення від Дори до своєї нареченої. То була дуже весела процесія, і найвеселішою з усіх була моя дитинка-дружина.

Але іноді, коли я брав її на руки і помічав, що ця ніжна ноша стає легшою, дивне та моторошне почуття проймало мене, немовби я наближався до якоїсь холодної невідомої смуги, де костеніє всяке життя. Я боявся визначити це почуття якоюсь назвою і не наважувався усвідомити власних думок, але одного вечора, коли я за звичаєм сидів за письмовим столом, а це відчуття гнітило мене особливо сильно, я почув, як бабуся на прощання сказала моїй дружині: «На добраніч, Маленька квіточко». І я заплакав, сидячи на самоті за своїм столом, від думки: «О, яка фатальна назва!» Невже судилося мені бачити, як квітка зів'яне на стеблині?

XI. Я потрапляю в лабіринт таємничих загадок

Одного ранку я одержав поштою листа з Кентербері, адресованого мені на Докторську палату. Не без здивування прочитав я такі рядки:

Кілька разів перечитав я цього листа. Взявши навіть до уваги звичку містера Мікоубера висловлюватися високим стилем і його пристрасть писати довгі листи в усіх можливих і неможливих випадках, складно було не запідозрити, що якась таємниця справді криється за цим хаотичним посланням. Я поклав листа на стіл, щоб подумати про цю таємницю, потім знову взяв до рук загадкове послання і почав його перечитувати. В цю хвилину увійшов Тредльс і застав мене у досить спантеличеному стані.

— Мій любий друже, — сказав я, — ніколи я так не радів тобі, як тепер! Ти прийшов дати мені свою тверезу пораду щонайдоречніше. Бачиш, Тредльсе, я одержав дивовижного листа від містера Мікоубера.

— Та ні? — скрикнув Тредльс. — Що ти кажеш? А я одержав листа від місіс Мікоубер!

З цими словами Тредльс витяг з кишені розпечатаний конверт і помінявся зі мною. Від ходіння і хвилювання він розчервонівся, а волосся його стояло сторч, наче при появі якоїсь страшної примари. Коли він почав читати лист містера Мікоубера, я уважно стежив за виразом його обличчя, на якому чітко позначилися найрізкіші ознаки напруженої уваги і цікавості.

— «Кидати громові стріли або вражати підлість і зло нищівним полум'ям кари!» — нічого собі, Копперфілде!

Я всміхнувся у відповідь на цей вигук і почав у свою чергу читати листа місіс Мікоубер.

Ось він:

— Якої ти думки про цей лист? — спитав Тредльс, глянувши на мене, коли я двічі прочитав послання місіс Мікоубер.

— А що ти скажеш про той? — промовив я, помітивши, що він усе ще, насупивши брови, читає лист містера Мікоубера.

— Я гадаю, що обидва листи, Копперфілде, — відповів Тредльс, — означають більше, ніж зазвичай означає кореспонденція містера і місіс Мікоубер... Але що це означає, я не знаю. Обидва листи написані від щирого серця, я в цьому не маю сумніву, і без усякої попередньої домовленості між чоловіком і жінкою. Бідолашна! — вказав він на лист місіс Мікоубер, що його ми разом порівнювали з твором її чоловіка. — Благодіянням буде хоч написати їй, в будь-якому разі, і сказати, що ми неодмінно спробуємо побачити містера Мікоубера.

Я погодився з цією пропозицією тим охочіше, що вже почав дорікати собі за легковажне ставлення до її першого листа. Щоправда, цей лист, як я вже зазначив у відповідному місці, змусив мене замислитись, але власні справи і коротке знайомство з характером Мікоуберів були причиною того, що я згодом, не одержуючи ніяких повідомлень, цілком забув про це. Траплялося мені досить часто думати про Мікоуберів, та при цьому я головним чином цікавився, які це «дріб'язкові фінансові обставини» могли їх затримати в Кентербері, і що могло змусити містера Мікоубера боятися мене, відколи він став помічником Урії Гіпа.

Але тепер я написав утішного листа до місіс Мікоубер від імені Тредльса і свого власного, і ми обидва підписали його. Потім, вирушивши до міста, щоб віднести листа на пошту, ми з Тредльсом довго міркували про шановне подружжя і робили безліч припущень, що їх не варто повторювати. По обіді ми посвятили в цю справу і мою бабусю, але всі наші наради закінчилися тим, що ми вирішили прийти на побачення з містером Мікоубером у точно призначений ним час.

Хоч ми прибули на місце побачення за чверть години до призначеного часу, містер Мікоубер був уже там. Він стояв, схрестивши руки на грудях і вдивляючись у зубчастий мур з таким сентиментальним виразом, немов бачив перед собою верхівки дерев, у затінку яких він гуляв дитиною.

Ми підійшли до нього і привіталися. Містер Мікоубер, очевидно, був трохи збентежений; його манери були вже не такі елегантні, як колись. Заради подорожі він відмовився від свого професійного чорного костюма; був він у старому сюртуку і старих вузьких штанах, але в ньому не було помітно й сліду колишньої гордовитої постави. Помалу, коли розмова між нами ставала жвавішою, містер Мікоубер почав набувати своїх колишніх джентльменських манер, а втім, самий його монокль утратив, здавалося, колишню елегантну позу на його ґудзиках, а комірець, хоч усе ще зберіг свої велетенські розміри, був майже зовсім опущений.

— Джентльмени, — сказав містер Мікоубер після перших привітань, — ви — друзі в біді, тобто друзі завжди. Дозвольте поставити вам запитання з приводу фізичного добробуту місіс Копперфілд теперішньої і місіс Тредльс майбутньої, якщо тільки, так би мовити, друг мій містер Тредльс ще не з'єднаний нерозривними зв'язками шлюбу з об'єктом свого ніжного кохання.

Ми подякували йому за ввічливість і задовольнили його цікавість. Тоді він звернув нашу увагу на мур і почав був знову:

— Запевняю вас, джентльмени...

Але тут я наважився заперечити проти такого церемонного тону і попросити його розмовляти як за давніх часів.

— Мій любий Копперфілде, — відказав він, потискаючи мою руку. — Ваша сердечна доброзичливість зворушує мене. Таке шляхетне поводження з жалюгідним уламком храму, що колись називався людиною, якщо дозволено мені зробити таке порівняння, править за незмінну ознаку серця, яке прикрашає людську натуру. Я хотів зазначити, що знову бачу чисте місце, де провів кілька найщасливіших днів свого життя.

— Цьому щастю ви, безперечно, завдячували місіс Мікоубер, — сказав я. — Сподіваюся, вона здорова?

— Дякую, — відповів містер Мікоубер, і з цими словами обличчя його потьмарилося, — дружина моя живе як зазвичай. А ось, — сказав містер Мікоубер, сумно похитуючи головою, — ось боргова тюрма! Тут уперше, після багатьох років турбот, припинили лунати щодня набридлі голоси кредиторів, які вимагали виконання фінансових зобов'язань; юрби цих людей не заступали більше входу і не катували слуху невгамовним стукотом у двері; бідолашний боржник звільнявся від усякої особистої розправи, і лише біля воріт чекали його мучителі. Джентльмени, — вів далі містер Мікоубер, — коли тінь від залізних ґрат на верхівці цієї цегляної споруди падала на гравій біля парадного входу, я часто спостерігав, як діти мої стрибали по візерунку, що відбивався на панелі, і грайливо переступали через темні смуги. Кожен камінь у цьому місці знайомий мені. Ви, звичайно, зрозумієте і пробачите мою слабкість у даному випадку.

— Всі ми відтоді багато чого зазнали в житті, містере Мікоубер, — сказав я.

— Містере Копперфілд, — гірко відповів містер Мікоубер, — коли я був мешканцем цього притулку, я сміливо міг дивитися в очі своїм співбратам і відповідати ляпасом на образу. Тепер між мною і моїми співбратами не можуть уже існувати такі взаємини.

Зажурено відійшовши від муру, містер Мікоубер сперся на наші з Тредльсом руки і ми разом пішли.

— Є певні віхи, — зазначив містер Мікоубер, з ніжністю оглядаючись назад через плече, — на дорозі до могили, про які важко згадати без жалю при думці, що пройшов їх раз і назавжди. Такою віхою в моєму бурхливому житті була боргова тюрма.

— О, у вас поганий настрій, містере Мікоубер? — спитав Тредльс.

— Так воно і є, сер, — погодився містер Мікоубер.

— Сподіваюся, — сказав Тредльс, — це не тому, що ви зненавиділи юриспруденцію? Бо я сам юрист, ви знаєте.

Містер Мікоубер не відповів ані словом.

— Як почувається наш друг Гіп, містере Мікоубер? — спитав я після деякої мовчанки.

— Мій любий Копперфілде, — відповів містер Мікоубер, раптом розгнівавшись і збліднувши, — якщо ви запитуєте про мого хазяїна, як про свого друга, то мені шкода це чути; якщо ви запитуєте про нього, як про мого друга, то я відповідаю на це сардонічною посмішкою! В якому б розумінні ви не запитували про мого хазяїна, я змушений, не ображаючи вас, обмежити свою відповідь такими словами: здоровий він чи ні, у нього фізіономія лисиці, щоб не сказати — диявола. Ви дозволите мені, як приватній особі, уникнути розмов на тему, що довела мене в професійному сенсі до найвищої межі відчаю?

Я висловив жаль, що мимоволі торкнувся теми, яка так розгнівала його.

— Чи можу я, не піддаючись небезпеці зробити нову помилку, спитати про здоров'я старих моїх друзів, містера і міс Вікфілд? — сказав я.

— Міс Вікфілд, — відповів містер Мікоубер, червоніючи, — міс Вікфілд, як і завжди, втілення краси і сяйва. Мій любий Копперфілде, вона — єдина світла цятка на похмурому обрії мого буття. Моя пошана до цієї молодої леді, моє захоплення її характером, моє обожнювання її любові, вірності і доброти... Відведіть мене, — сказав містер Мікоубер, — відведіть мене вбік, бо в такому стані я не здатний опанувати себе.

Ми відвели його до вузького завулку. Містер Мікоубер витяг з кишені хустинку і притулився спиною до якоїсь стіни. Якщо тільки я дивився на нього так само понуро, як і Тредльс, то не думаю, щоб він знаходив наше товариство занадто втішним.

— Така вже моя доля, — сказав містер Мікоубер, проливаючи справжні сльози, але і тут намагаючись, за звичкою, бути елегантним. — Така вже моя доля, джентльмени, що найблагородніші почуття людського серця стають для мене джерелом жахливих катувань. Моя відданість міс Вікфілд стала причиною того, що в груди мої вп'ялися тисячі стріл. Вже краще б вам залишити мене напризволяще і дати мені блукати по світах. Нехай хробак владнає мою справу якнайшвидше.

Ми нічого не відповіли на його зойк і стояли мовчки. Містер Мікоубер поклав хустинку в кишеню, підсмикнув комірець і, щоб обманути випадкових перехожих, які могли спостерігати нас, він насунув капелюха набакир і завів півголосом веселу пісеньку. Потім я сказав, — хоч і не знав ще, якої втрати ми могли б зазнати, якби розлучилися тоді з ним, — що мені приємно було б відрекомендувати його моїй бабусі, якщо він згоджується поїхати з нами до Гайгета, де може знайти до своїх послуг постіль.

— Ви приготуєте для нас склянку пуншу на свій смак, містере Мікоубер, — сказав я, — і забудете в приємних спогадах усе, що гнітить тепер ваш розум.

— Або, якщо ви захочете полегшити свій смуток, відкривши душу свою друзям, то ми уважно вислухаємо вас, містере Мікоубер, — розумно зазначив Тредльс.

— Джентльмени, — відказав містер Мікоубер, — робіть зі мною, що хочете. Я — соломинка, що пливе над безоднею і віддана волі вірша... вибачте, я хотів сказати — виру.

Ми знову, руч-об-руч, вирушили далі, підійшли до диліжанса в ту хвилину, коли він готовий був рушити з місця, і без будь-яких труднощів прибули до Гайгета. В дорозі я почувався ніяково, не знав, що робити і що говорити. Тредльс, очевидно, був у такому самому стані. Містер Мікоубер майже весь час був заглиблений у безпросвітний смуток. Часом він збадьорювався і намагався затягти півголосом популярну пісеньку, але тим виразніший контраст був між його меланхолією і цими спробами.

Ми зайшли не до мене, а прямо до моєї бабусі, бо Дора почувалася погано. Бабуся з'явилася, щойно за нею послали; вона зустріла містера Мікоубера привітно і ласкаво. Містер Мікоубер поцілував їй руку, відійшов до вікна, витягнув носову хустинку з кишені та намагався опанувати свої хвилювання.

Містер Дік був удома. Він від природи був такий чулий і проникливий до чужого горя, що впродовж п'яти хвилин принаймні з півдюжини разів потиснув руку містера Мікоубера. Містер Мікоубер, при своєму смутному настрої, так розчулився цим співчуттям незнайомця, що з кожним потиском руки все говорив: «Мій любий сер, ви зворушуєте мене!» Містер Дік надзвичайно був задоволений цим і безнастанно з новою силою заходився тиснути руку свого нового приятеля.

— Доброта цього джентльмена, — сказав містер Мікоубер, звертаючись до моєї бабусі, — якщо ви дозволите мені, мем, позичити вираз з лексики нашого грубого народного спорту, доброта цього джентльмена нокаутує мене. Така зустріч не може не вразити людину, яка борсається під тягарем турбот і відчаю, запевняю вас.

— Мій друг містер Дік, — гордо відповіла бабуся, — людина надзвичайна!

— Цього я цілком певний, — сказав містер Мікоубер. — Мій любий сер, — вів він далі, коли містер Дік знову почав тиснути його руки, — я щиро вам вдячний за вашу сердечну прихильність.

— Як ви почуваєтеся? — спитав містер Дік, заклопотано поглядаючи на нього.

— Так собі, мій любий сер, — відповів містер Мікоубер, зітхнувши.

— Вам треба збадьоритися, — сказав містер Дік, — і розвеселитися, наскільки зможете.

Містер Мікоубер був остаточно зворушений цими дружніми словами і новим потиском руки.

— Випадало мені на долю, — сказав він, — у строкатій панорамі людського життя зустрічати іноді якусь оазу, але ніколи не зустрічав я оази такої зеленої і такої багатої на життєдайні джерела.

Іншим часом подібна сцена розважила б мене, але цієї хвилини я відчував, що всі ми були в ніяковому та важкому настрої. Містер Мікоубер вагався між очевидним бажанням висловити таємницю і протилежним наміром — приховати її. Від хвилювання я почав тремтіти, як в лихоманці. Тредльс сидів на краю стільця, витріщивши очі, волосся його стояло сторч і надавало фізіономії виразу багатозначнішого, ніж будь-коли. Він поглядав то на землю, то на містера Мікоубера, не наважуючись, проте, почати розмову. Моя бабуся, хоч і зосереджувала майже всю свою увагу на новому гості, більше за нас усіх спромоглася зберегти своє звичайне самовладання; вона невтомно підтримувала розмову з містером Мікоубером і змушувала його відповідати на її запитання, хотів він цього чи ні.

— Ви дуже давній друг мого внука, містере Мікоубер, — сказала бабуся. — Хотіла б я раніше мати приємність бачити вас.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — хотів би я мати честь бути знайомий з вами за колишніх часів. Я не зав­жди скидався на розбитий корабель, яким ви бачите мене тепер.

— Сподіваюся, що місіс Мікоубер і ваші діти здорові, сер? — спитала бабуся.

Містер Мікоубер схилив голову.

— Вони здорові, мем, — відчайдушним тоном сказав він після деякої паузи, — як тільки можуть бути здорові вигнанці і люди, що їм судилося поневірятися по світах.

— О боже мій, сер! — несподівано вигукнула бабуся. — Що це ви кажете?

— Те, мем, — відповів містер Мікоубер, — що існування моєї сім'ї висить на волосинці. Мій хазяїн...

Тут містер Мікоубер, на превеликий наш жаль, замовкнув і заходився здирати шкірку з лимонів, які за моїм наказом були подані йому разом з іншими матеріалами для готування пуншу.

— Ваш хазяїн — сказали ви, — втрутився містер Дік, чемно смикнувши його за рукав, щоб нагадати про перервану розмову.

— Мій добрий сер, — відповів містер Мікоубер, — ви допомагаєте мені. Я вдячний вам! — вони знову потиснули один одному руки. — Мій хазяїн, мем, — містер Гіп — якось удостоїв мене зауваженням, що коли б я не діставав від нього матеріальної підтримки за свої послуги, то мені, без усякого сумніву, довелося б стати блазнем, тинятися по селах, ковтаючи шпаги і харчуючись недоїдками. Незважаючи на все моє бажання заперечити це, я теж припускаю можливість, що мої діти приречені заробляти собі хліб насущний, борючись один з одним, поки місіс Мікоубер заохочуватиме їхні протиприродні сутички, граючи на шарманці.

При цьому містер Мікоубер зробив, ніби ненавмисно, досить виразний жест ножем, натякаючи таким чином, що цієї долі зазнає його сім'я, коли не стане батька. Потім він знову відчайдушно заходився чистити лимони.

Бабуся моя схилилася на столик, за яким вона здебільшого сиділа, і уважно почала розглядати містера Мікоубера. Хоч яка прикра мені була думка спонукати його до зізнання, яке він не хотів робити сам, а все ж таки я вдався б до цього, якби в ту хвилину не вразила мене його дивна поведінка. Містер Мікоубер опустив у чайник лимонну кірку, поклав цукор на підставку для щипців, налив спирту в порожній кухоль і нарешті схопився за свічник, уявляючи, ніби звідти поллється гаряча вода. Криза наближалась і вибухнула. Містер Мікоубер раптом згорнув докупи всі припаси та інструменти, скочив зі стільця, витяг хустинку з кишені і зайшовся сльозами.

— Мій любий Копперфілде, — сказав він, закриваючись хустинкою, — така справа, більше ніж будь-яка, вимагає спокійної душі і самоповаги. Я неспроможний виконати її. Нема чого й говорити про це.

— Містере Мікоубер, — сказав я, — в чому річ? Прошу вас, поясніть нам. Ви серед друзів.

— Серед друзів, сер! — повторив містер Мікоубер, і все, що він придушував, раптом прорвалося з його душі. — Милосердне небо! Саме тому, що я серед друзів, саме тому і мучусь я всією душею! У чому річ, джентльмени? То знайте! Мерзенність — ось у чому річ; ницість — ось у чому річ; обман, підлість, підступність — ось у чому річ; а ім'я всієї цієї огидної маси — Гіп.

Бабуся заплескала в долоні, а всі ми здригнулися, немов від громового удару.

— Боротьба закінчилася, — сказав містер Мікоубер, несамовито вимахуючи хустинкою й інколи руками, неначе він боровся з перешкодами, які перевершують людські сили. — Не маю я більше наміру жити цим життям! Я — жалюгідна істота, відрізана від усього, що робить життя більш-менш пристойним. Я був під якимсь прокляттям на службі в цього пекельного негідника. Поверніть мені мою дружину, поверніть мені мою сім'ю! Зробіть знову Мікоубером жалюгідну істоту, яка ходить у цих черевиках, і накажіть мені завтра ковтати шпагу, і я проковтну її! З апетитом!

Ніколи в своєму житті не бачив я людини в такому запалі. Я намагався заспокоїти його, але він запалювався дедалі більше і не хотів слухати жодного слова.

— Я нікому не подам руки, — сказав містер Мікоубер, задихаючись і пихкаючи, мов людина, яка вибивається з холодної води, — аж доки не буде... розчавлена... уф... мерзенна... змія... Гіп! Я не захочу користатися нічиєю гостинністю... аж доки... не змушу... вулкан Везувій ринути лавою... на голову клятої бестії... ім'я якої... Гіп! Я вдавлюсь, якщо... під цим дахом... ковтну хоч якогось напою... а надто... пуншу... доки не видавлю... очей з твоєї голови... шахрай і брехун... Гіпе! Я... уф... знатися ні з ким не буду... і... уф... слова нікому не скажу... і... уф... жити не буду... поки не буде мною знищений... розбитий на порох... цей... неймовірний і мерзенний облудник і блюзнір... Гіп!

Я справді почав побоюватися, що містер Мікоубер помре на місці. Жахливо було бачити, як мучився він, вимовляючи ці ледве зрозумілі фрази, і як, помалу знемагаючи, пробивався він до прізвища Гіпа щоразу, коли відчував наближення цього ненависного імені, яке він вимовляв з надприродною енергією. Нарешті він знеможено впав на стілець; обличчя його вкрилося найнеймовірнішими барвами, і здавалось, якесь каміння пробивається в нього з горла до голови; вигляд у нього був такий, що ось-ось він помре. Я поспішив йому на допомогу, але він відхилив від себе всі послуги і не хотів ані слова почути.

— Ні, Копперфілде... Я не можу прийняти... уф... жодних послуг... аж доки... не виправлю лиха, якого завдав міс Вікфілд... цей завершений мерзотник... Гіп!

Я цілком певний, що він неспроможний був би вимовити і трьох слів, якби ім'я Гіпа не додавало йому дивовижної енергії.

— Сувора таємниця... уф... від цілого світу... Жодних винятків... рівно через тиждень... уф... у час сніданку... уф... усі присутні... включаючи міс Тротвуд... уф... і цього доброго джентльмена... уф... будьте в готелі в Кентербері... уф... де... місіс Мікоубер і я... співали хором про старого довгоносого Сайна... там я викрию тебе... неймовірний негіднику... Нема чого більше казати... Не можу нічого чути... негайно йду геть... нездатний... бути в товаристві людей... мчу по слідах підлого зрадника... якого звуть... Гіп!

Востаннє вимовивши це магічне слово, яке одне лише давало йому змогу говорити, містер Мікоубер кинувся геть з кімнати, залишивши нас у стані неспокою, надії і здивування, у стані, не набагато кращому, ніж його власний. Але й тут не міг він подолати свою пристрасть складати листи. У той час, коли ми ще сиділи, вражені тривогою, надією і здивуванням, нам принесли послання з сусідньої таверни, куди він зайшов з метою написати його. Ось воно:

ХІІ. Мрія містера Пеготті здійснюється

Минуло вже кілька місяців після нашої розмови з Мартою на березі річки. Я так і не бачив її відтоді, хоч вона іноді зустрічалася з містером Пеготті. Нічого поки що не вийшло з її розшуків. Зі слів містера Пеготті я міг зробити висновок, що не було жодних звісток про долю Ем’лі. Визнаю, що я вже почав втрачати надію на можливість відшукати її і дедалі більше звикав до думки, що вона загинула.

Переконання містера Пеготті лишилося незмінним. Скільки я його знаю, — а я, здається, наскрізь бачив чесне серце цього чоловіка, — він ніколи не вагався у своїй певності, що знайде племінницю. Його терпіння було невичерпне, і хоч я тремтів при думці, яким ударом буде для нього зруйнування цієї міцної надії, але вона корінилась у такому священному переконанні і так глибоко закинула якір у його чисту душу, що моя пошана до нього все більше зростала.

Він не був ледарем, який лише сподівається, що все бажане станеться саме собою, а сам і пальцем не ворушить. Усе своє життя він був людиною дивовижної енергії, і знаючи, що мусить покладатися лише на самого себе, він умів долати перешкоди без будь-якої допомоги. Траплялося, — це мені дуже добре відомо, — що він вирушав до Ярмута серед глухої ночі, бо непокоївся, що, може, через якусь випадковість не виставлена свічка у вікні старого човна-будинку. Іноді, прочитавши в газетах якесь оголошення, що могло б стосуватися Ем’лі, він брав свою палицю і вирушав у далекий шлях, за три-чотири десятки миль. Почувши, що розповів мені Літтімер за допомогою міс Дартль, він поїхав морем до Неаполя і назад. Усі свої подорожі робив він без найменшого комфорту, твердо дотримуючись свого наміру — зберегти гроші для Ем’лі, коли вона знайдеться. І ніколи не чув я, щоб він ремствував або скаржився на втому чи слабкість...

Дора часто бачилася з ним після нашого одруження і дуже його полюбила. Я й тепер бачу, як він стояв перед нею біля канапи, з незграбним капелюхом у руці, і як блакитні очі моєї дитинки-дружини з несміливим здивуванням вдивлялися в його обличчя. Траплялося, що він приходив до нас надвечір, з присмерком; я запрошував його до саду викурити люльку, і ми вдвох розмовляли, спокійно походжаючи туди й сюди; і тоді живо вимальовувався в моїй уяві його спорожнілий будинок і той затишний вигляд, який мав він колись у моїх дитячих очах, коли вогонь у каміні палахкотів, а вітер стогнав довкола.

Одного вечора в таку годину він розповів мені, що напередодні вночі зустрів біля своїх дверей Марту, яка чекала на його повернення, і що вона просила його за жодних обставин не покидати Лондон, доки не побачиться з нею знову.

— Чи сказала вона вам, чому? — спитав я.

— Я її запитував, мастере Деві, — відповів він. — Але вона не любить багато розмовляти, взяла з мене слово і пішла геть.

— Чи не казала вона вам, коли ви її знову побачите? — допитувався я.

— Ні, мастере Деві, — мовив він, замислено провівши рукою по обличчю. — Я її про це запитував, але вона сказала, що відповісти не може.

Я давно вже облишив підбадьорювати його надіями, які висіли на волосинці, і тому цього разу зазначив лише, що, мабуть, незабаром він знову побачиться з Мартою. Інші думки, які виникли в мене з приводу цієї звістки, я зберігав для себе, бо вони були не дуже втішні.

Тижнів через два ввечері я самотньо походжав по саду. Я добре пам'ятаю цей вечір. Це був другий вечір на тому тижні, що призначений був містером Мікоубером для нашого спільного візиту в Кентербері. Цілий день ішов дощ, і повітря й досі було вогке. Ще важке від вологи листя звисало з дерев, але хоч небо було все ще темне, дощ уже вщух і пташки весело співали... Я довго ходив по саду, доки не спустилися вечірні сутінки, і голоси пташок не замовкли; запанувала та особлива тиша, яка буває тільки за містом, коли не чути навіть шарудіння листя, і лише зрідка з легким плюскотом падають краплини з верхівок дерев.

Біля нашого котеджу була маленька, вкрита плющем алея. Вона вела до дороги, яка проходила повз наш будинок. Багато про що міркував я. Випадково глянув я на це місце і побачив постать, вбрану в простий плащ. Вона кланялася мені і знаками кликала до себе.

— Марто! — сказав я, підійшовши до неї ближче.

— Чи можете ви піти зі мною? — схвильовано спитала вона пошепки. — Я була в нього, а його немає вдома. Я написала, куди йому треба прийти, і сама поклала записку на столі. Казали, що він не забариться. Я маю новини для нього. Чи можете ви піти негайно?

Замість відповіді я одразу вийшов за ворота. Марта похапцем притулила руку до свого рота, давши мені знак мовчати, і пішла в напрямку до Лондона, звідки, як міг я судити з її вбрання, вона прибула до мене пішки.

Я спитав, чи не туди ми йдемо. Вона кивнула і повторила той самий жест рукою. Тоді я спинив порожню карету візника, яку ми зустріли на дорозі. На запитання, куди їхати візникові, вона відповіла: «До Золотого скверу. І швидше!» — і зіщулилась у кутку, закривши обличчя однією тремтячою рукою, а другою знову й знову повторюючи той самий жест, немовби вона не в силі була чути звуків людського голосу.

Я був схвильований і мучився внутрішньою боротьбою між світлими сподіваннями та жахом. Я подивився на неї, щоб знайти пояснення, але побачив хіба що бажання лишатися мовчазною і відчував, що в мене таке саме бажання. Тому я вирішив не переривати тиші. Всю дорогу ми не мовили ні слова. Іноді вона заглядала у вікно, бо їй здавалося, що ми їдемо дуже повільно, хоч насправді ми їхали досить швидко, але все одно лишалась мовчазною.

Ми спинилися за її вказівками біля одного з входів до Золотого скверу; там я наказав кучерові чекати. Марта схопила мене за руку і поспішно повела до однієї з похмурих вулиць, яких чимало в цій частині міста; колись там стояли пишні будинки, в яких жили багатії, по одній сім'ї в кожному домі, але давно вже вони перетворились у житла бідноти, і кожна кімната винаймалась окремо. Ввійшовши до відчинених дверей одного з цих будинків і відпустивши мою руку, вона знаком запросила мене йти за нею загальними сходами, що нагадували потік, який впадає у вулицю.

У будинку було повно мешканців. Доки ми сходили нагору, двері сусідніх кімнат раз у раз відчинялись і з них виглядали чиїсь голови, інші мешканці йшли униз і зустрічалися нам по дорозі. Ще на вулиці я глянув на вікно і помітив жінок та дітей, які визирали з-за квіткових горщиків; очевидно, ми привернули їхню увагу, бо саме вони і відчиняли в себе двері, коли ми йшли нагору. Сходи були широкі, паркетні, з масивним поруччям з якогось темного дерева; над дверима вклинилися карнизи, прикрашені різьбленими фруктами та квітами; підвіконня були дуже просторі. Але всі ці залишки колишніх розкошів були в найжалюгіднішому стані, всі брудні і обідрані; іржа, вогкість і час позначились і на підлозі, яка в багатьох місцях прогнила і була навіть небезпечна. Я помітив сліди деяких спроб вдихнути нове життя в це ветхе тіло; подекуди давнє коштовне різьблене дерево було залатане простими дошками; але це нагадувало шлюб старого збіднілого аристократа з бідною плебейкою; обидва співучасники цього невдалого зв'язку з огидою цурались одне одного. Деякі з вікон, що виходили на сходи, були наполовину або зовсім забиті дошками. У решті вікон не лишилося жодної шибки. Крізь погнилі рами ніколи не виходило, а тільки входило зіпсоване повітря; крізь ці вікна я побачив такі самі вікна таких самих жалюгідних будинків і похмурий двір, що правив за смітник для всього населення цих будинків.

Ми підіймалися на горішній поверх. Кілька разів мені в присмерку здавалося, що перед нами миготів поділ жіночої сукні. Ми підійшли до останніх щаблів, які вели вже прямо на горище, і побачили саму жінку, коли вона на секунду спинилася перед якимись дверима. Потім вона натиснула на ручку і ввійшла до кімнати.

— Що це має означати? — прошепотіла Марта. — Вона ввійшла до моєї кімнати. Я зовсім не знаю її.

Зате я знав її. На моє здивування впізнав я в ній міс Дартль.

Кількома словами я пояснив моїй супутниці, що бачив цю леді раніше; ледве я встиг зробити це, як у кімнаті залунав голос відвідувачки, хоч ми не могли чути, що вона говорить. Марта глянула на мене здивовано, повторивши свій попередній жест, і тихенько повела мене по сходах; потім вона підійшла до маленьких дверей з другого боку; двері ці були без замка і відчинилися від одного дотику. Ми ввійшли до порожньої комірчини з низькою похилою стелею: приміщення це було не більше за шафу для посуду. Між цією комірчиною і кімнатою, що її Марта називала своєю, були маленькі, трохи прочинені двері. Тут ми спинилися, ледве дихаючи від утоми, і супутниця моя злегка затиснула мені рота рукою. Я міг бачити тільки, що сусідня кімната була досить простора; там стояло ліжко; на стінах висіло кілька лубочних зображень кораблів. Я не міг бачити ні міс Дартль, ні особи, до якої вона зверталася. Безперечно, і Марта не могла їх бачити, бо моє місце було зручніше.

Мертва тиша панувала кілька секунд. Марта не віднімала руки від моїх губ, а другу руку підвела, уважно прислухаючись.

— Яке мені діло, що її немає вдома! — чванливо сказала Роза Дартль. — Я її зовсім не знаю. Я прийшла побачити вас.

— Мене? — відповів ніжний голос.

Почувши його, я затремтів усім тілом. Бо то був голос Ем’лі.

— Так, — відповіла міс Дартль. — Я прийшла подивитися на вас. То й що? Вам не соромно показувати обличчя, яке наробило стільки лиха?

Рішуча невблаганна ненависть, холодна гострота і придушений гнів, які звучали в її голосі, були такі виразні, що я немов бачив її перед своїми очима в яскравому освітленні. Я бачив палаючі чорні очі і спустошену пристрастю постать, я бачив шрам, що блідою смугою тремтів, коли вона говорила.

— Я прийшла подивитися, — сказала вона, — на забавку Джеймса Стірфорса, на дівча, яке втекло з ним і стало улюбленим об'єктом пліток голоти в її рідній місцевості; на нахабну, зухвалу, досвідчену подругу людей, подібних до Джеймса Стірфорса. Я хочу знати, на що схожа така штучка.

Ми почули шарудіння, немов бідолашна дівчина, на яку сипався цей глум, підбігла до дверей, і немов та, що говорила, миттю заступила їй шлях. Далі на секунду все затихло.

Міс Дартль заговорила знову, зціпивши зуби і тупнувши ногою.

— Лишайтеся тут! — сказала вона. — Або я знеславлю вас на цілий будинок, на цілу вулицю. Якщо ви спробуєте втекти від мене, то я спиню вас. За волосся спиню і підійму проти вас не лише людей, а й усе каміння цього будинку.

Не знаю, що відповіла Ем’лі — така боязка і нерозбірлива була її відповідь. Знову запанувала тиша. Я не знав, що робити, бо хоч дуже хотів перервати це побачення, але відчував, що не маю права з'явитися на очі бідолашній дівчині; один тільки містер Пеготті мусив побачити і захистити її. Коли ж він нарешті прийде? — нетерпляче думав я.

— Ну що ж! — сказала Роза Дартль, презирливо засміявшись. — Я побачила її нарешті! Який же він нікчемний, що міг упійматися на такий гачок, як оця ніжна брехлива скромність, ця смиренно опущена голівка.

— О, заради бога, змилуйтеся! — скрикнула Ем’лі. — Хто б ви не були, але ви знаєте мою нещасну долю, і заради бога милосердного, пожалійте мене, коли ви хочете, щоб і вас пожаліли!

— Щоб мене жаліли? — з люттю повторила Роза. — Що є спільного між нами, на вашу думку?

— Нічого, крім нашої статі, — сказала Ем’лі, зайшовшись сльозами.

— Що й казати, — відповіла Роза Дартль, — велика схожість! І це каже така безсоромна особа, що коли в серці моєму були тепер якісь почуття до вас, крім гніву і зневаги, то й вони прохолонули б. Нашої статі! Ви робите честь нашій статі!

— Я заслужила на це, — плакала Ем’лі, — але це жахливо! Милостива, милостива леді, подумайте, скільки я страждаю і якої зазнала біди! О, Марто, повернись! О, дім мій, рідний мій дім!

Міс Дартль сіла на стілець перед дверима і опустила очі вниз, немовби Ем’лі плазувала на землі перед нею. Тепер я міг розгледіти її тремтячу губу і жорстокі очі, які нерухомо, з виразом несамовитої радості, дивилися в одну точку.

— Слухайте, що я скажу! — скрикнула вона. — Прибережіть ваші витівки для ваших жертв. Чи ви сподіваєтеся зворушити мене своїми сльозами? Не більше могли б ви мене причарувати вашими усмішками, ви, запродана рабиня!

— О, пожалійте мене хоч трохи! — скрикнула Ем’лі. — Згляньтеся хоч трохи наді мною, або я збожеволію і вмру.

— Це було б не великою карою, — сказала Роза Дартль, — за ваші злочини. Чи знаєте ви, що наробили? Чи думали ви колись про дім, який спустошили?

— О, чи минула хоч одна ніч або один день, коли я не думала про це? — заридала Ем’лі.

Тепер я міг бачити її: вона стояла на колінах, відкинувши голову назад, підвівши вгору бліде обличчя, розпачливо заломивши руки, і волосся розсипалося по її плечах.

— Чи була хоч одна хвилина, наяву чи уві сні, коли б цей дім не стояв переді мною такий самий, яким я назавжди покинула його в ті нещасливі дні! О, дім мій, рідний мій дім! О, любий, любий дядю, коли б ти міг знати, яких мук завдасть мені твоя любов з першої хвилини мого падіння, ти б намагався сховати це почуття, хоч як це важко не було б тобі; ти б розгнівався на мене хоч раз у житті, щоб мені було легше зносити свою ганьбу! Нема, нема для мене жодної втіхи на землі, бо всі вони занадто любили мене!

Вона впала ниць перед владною постаттю, що сиділа на стільці, і з жестом благання хотіла схопити край її вбрання.

Роза Дартль сиділа, дивлячись на Ем’лі, нерухомо, немов вилита з бронзи. Її губи були щільно стиснуті; здавалось, — я пишу про те, чому щиро вірю, — вона стримувалася, щоб не вдарити ногою прекрасну постать, яка стояла перед нею навколішках. Я виразно бачив горду леді, і здавалося мені, що вся сила її характеру зосереджується в цьому холодному виразі... Невже ніколи не прийде містер Пеготті?

— Який жалюгідний гонор у цих мерзенних хробаків! — скрикнула Роза, коли настільки вгамувалося гнівне кипіння в її душі, що вона могла заговорити. — Рідний дім! Невже ви уявляєте собі, що я завдаю собі клопоту думати про ваш дім? Невже ви гадаєте, що можете завдати цьому вертепові шкоди, якої не можна було б гарненько компенсувати грішми? Рідний дім! Вас продав цей ваш дім, як продає він усе, чим торгують ці люди!

— О, тільки не це! — скрикнула Ем’лі. — Кажіть про мене, що хочете, але не поширюйте мою ганьбу на людей, так само благородних, як і ви. Адже ви леді, то майте хоч трохи поваги до них, якщо не маєте жалю до мене.

— Я кажу, — мовила міс Дартль, не удостоюючи увагою це благання і відсмикуючи своє вбрання від дотику Ем’лі, немов від зараженої проказою, — про його дім, той дім, де я сама живу. Ось вам, — вела вона далі, з презирливим сміхом простягаючи руку і поглядаючи згори вниз на простерту долі дівчину, — ось вам гідна причина сварки між леді-матір'ю і джентльменом-сином; причина горя в домі, де її не прийняли б навіть наймичкою мити посуд; причина гніву, каяття і докорів! Цей бруд припливу, підібраний на узбережжі для забавки на годину, а потім викинутий назад на своє місце.

— Ні, ні! — зойкнула Ем’лі, заломивши руки. — Коли він уперше став на моєму шляху, — о, коли б не займався цей жахливий день наді мною, коли б він зустрів краще мою труну! — я була вихована в правилах честі, як ви і всяка інша леді. І я була нареченою доброго чоловіка, гідного одружитися з вами або з усякою іншою леді. Якщо ви самі живете в його домі і знаєте його, то вам відомо, мабуть, який вплив може він мати на слабку честолюбну дівчину. Я не виправдовую себе, але я знаю добре, і він також знає, або дізнається про це перед смертю, коли схвильоване сумління потривожить його останні години... дізнається, що він вжив усе своє вміння, щоб обдурити мене, і що я вірила йому, покладалася на нього і любила його.

Роза Дартль скочила зі стільця, відстрибнула назад і розмахнулася рукою з такою несамовитою люттю, що я майже ладен був кинутися між ними. Але удар її повис у повітрі. Міс Дартль задихалася, лютувала, тремтіла з голови до ніг і погляд її, спрямований на беззахисну жертву, являв крайню міру огиди, зневаги й ненависті. Ніколи ще не бачив я такого і ніколи й не побачу.

— Ви любили його?.. Ви? — скрикнула вона, стиснувши кулаки і тремтячи, немовби їй не вистачало лише зброї, щоб заколоти ненависну.

Ем’лі зникла з моїх очей. Відповіді не було.

— І ви смієте говорити це мені, — додала міс Дартль, — своїми безсоромними губами? Чому не січуть різками цих істот? Якби це було в моїй владі, я наказала б засікти до смерті це дівчисько!

І вона зробила б це, я не маю сумніву. Не було на світі катування, на яке не наважилася б Роза Дартль, принаймні в цю хвилину, коли погляд її палав нестримною люттю. Цей зловісний вогонь вгасав помалу, дуже помалу; нарешті вона засміялась і вказала рукою на Ем’лі, немовби вона була зразком ганьби для богів і людей.

— Вона любила! — глумилась міс Дартль. — Це падло ще запевнятиме мене, що він залицявся до неї! Ха-ха! Як вони брешуть, ці продажні тварюки.

Її глузування були ще гірші, ніж неприхований гнів. Якби довелося мені обирати, то я охочіше згодився б бути предметом несамовитої люті міс Дартль. Втім, цей саркастичний порив тривав не більше хвилини; вона перемогла себе, хоч не без внутрішньої боротьби, і знову сказала якомога спокійніше:

— Я прийшла сюди, — о, чисте джерело кохання! — щоб побачити, як я і сказала вам на початку, що ви за штучка. Я задовольнила свою цікавість. Прийшла я також сказати вам, щоб ви з усією швидкістю розшукали цей ваш дім і сховалися серед тих пречудових людей, які чекають на вас, і яких утішать ваші гроші. Коли все минеться, ви зможете знову вірити, покладатися на когось і любити. Я вважала вас розбитою іграшкою, яка набридла, дешевою прикрасою, яка втратила свій блиск і викинута геть. Але ось виявилося, що ви чисте золото, справжня леді, покривджена невинність, з чистою душею, сповненою любові і щирості, — ви так схоже виглядаєте, і це збігається з вашою історією. Я маю вам ще дещо сказати. Слухайте уважно, бо що я кажу, те й роблю! Чуєте ви мене, ніжна феє? Що я кажу, те й роблю!

Гнів знову опанував її на хвилину; обличчя її скривилося, немов від спазму, але за мить знову посміхнулось.

— Сховайтеся, — вела вона далі, — якщо не вдома, то десь в іншому місці. Сховайтеся десь, де вас не зможуть відшукати, знайдіть собі притулок у якомусь жалюгідному житті... або ще краще, у якійсь жалюгідній смерті. Дивуюсь я, як це ваше любляче серце досі не розбилось, або як це ви не знайшли засобу заспокоїти його! Чула я іноді про такі засоби. Гадаю, їх легко відшукати.

Приглушене ридання Ем’лі перервало її розмову. Роза Дартль спинилась і прислухалася до звуків плачу, немовби він музикою бринів їй.

— У мене, можливо, досить дивна натура, — вела далі Роза Дартль, — але я не можу дихати повітрям, яким дихаєте ви. На мій погляд, таке повітря нездорове. Тому я хочу очистити його. Я хочу провітрити його від вас. Якщо ви залишитеся тут жити до завтра, я роздзвоню про вашу історію і про вашу вдачу на сходах цього будинку. Казали мені, що в цьому будинку є чесні жінки; і шкода, що таке яскраве світло, як ви, мусить лишатися невпізнаним серед них. Якщо, покинувши це місце, ви захочете в цій столиці шукати собі притулку як чесна жінка, то будьте певні, що я всюди і завжди знайду спосіб зірвати з вас маску. У цьому мені пощастить, бо допоможе мені джентльмен, який не так давно домагався честі бути вашим чоловіком.

Невже містер Пеготті ніколи, ніколи не прийде? Чи довго мені ще терпіти це? Чи довго я зможу терпіти це?

— О, лихо мені, о, лихо мені! — скрикнула бідолашна Ем’лі таким тоном, який міг би, здавалося, зворушити найжорстокіше серце, але не було й найменшого співчуття в посмішці Рози Дартль. — Що мені робити, що робити?

— Що вам робити? — відповіла Роза Дартль. — Жити щасливо спогадами. Присвятіть усе своє існування спогадам про ніжність Джеймса Стірфорса — він хотів віддати вас за свого лакея, чи не так? — або почуттям подяки до достойної істоти, яка ладна була прийняти вас у подарунок з рук свого шляхетного пана. Чи, може, вас не задовольнять горді спогади, свідомість ваших власних чеснот, які привели вас до високого становища в очах усіх людей? Тоді вийдіть за вашого доброго нареченого і будьте щасливі його співчуттям. Якщо й це не допоможе — умріть. Є смітники і помийниці для таких смертей і для такого розпачу — знайдіть собі такий смітник і летіть на небо!

Я почув віддалені кроки на сходах. Я впізнав цю ходу. То був він, хвалити бога!

Роза повільно відійшла від дверей і зникла з моїх очей.

— Але зважте! — додала Роза повільно і твердо, відчиняючи інші двері, щоб піти геть. — Я маю підстави ненавидіти вас і вирішила, що коли ви не зумієте втекти від моїх рук, то я вас вижену або зірву з вас маску порядної дівчини. Ось що я вам мала сказати; а що я кажу, те я і роблю!

Кроки на сходах наближались, ось вони зовсім близько, хтось пройшов повз Розу Дартль, коли вона причинила двері, хтось вдерся в кімнату.

— Дядю!

Жахливий зойк пролунав разом з цим словом. Я спинився на секунду і зазирнув у кімнату; містер Пеготті тримав у обіймах свою зомлілу племінницю. Кілька секунд дивився він їй в обличчя, потім нахилився поцілувати її — о, як ніжно! — і прикрив обличчя Ем’лі своєю хустинкою.

— Мастере Деві, — сказав він тихим тремтячим голосом, коли ми увійшли в кімнату. — Дякую моєму отцеві небесному, що мрія моя збулася. Щиро дякую йому, що він привів мене своїми незбагненними шляхами до мого серденька!

По цій мові він схопив її на руки; прикрите хустинкою обличчя лежало в нього на грудях; нерухому і непритомну, поніс він її сходами вниз.

XIІI. Початок довшої подорожі

Вранці наступного дня я гуляв у саду з моєю бабусею (вона тепер дозволяла собі мало інших прогулянок, бо дуже була занята доглядом за моєю милою Дорою), коли мені сказали, що містер Пеготті бажає поговорити зі мною. Його самого я зустрів на півдорозі, в саду, коли пішов до воріт. Містер Пеготті ще здалеку зняв капелюх, як він зав­жди робив, бачачи мою бабусю, до якої він відчував глибоку пошану. Я вже розповів їй все, що трапилося напередодні. Ні слова не кажучи, вона привітно підійшла до містера Пеготті, потиснула йому руку і поляскала його по плечу. Це було зроблено так виразно, що й не треба було нічого говорити. Містер Пеготті зрозумів мою бабусю так само, як коли б вона сказала йому тисячу слів.

— Піду тепер, Троте, — промовила моя бабуся, — подивлюся, що там робить Маленька квіточка; вона, мабуть, незабаром прокинеться.

— Це ви не тому йдете, що я прийшов, мем? — сказав містер Пеготті. — Якщо тільки сьогодні я не здурів від радощів, то мені здається, що це через мене ви збираєтеся залишити нас.

— Ви маєте щось розповісти, мій добрий друже, — відповіла бабуся, — і краще обійдетеся без мене.

— З вашого дозволу, мем, — сказав містер Пеготті, — коли вам не нудно від мого базікання, то я був би вам дуже вдячний, якби ви залишились тут.

— Справді? — спитала бабуся, якій властива була небагатослівна добродушність. — Тоді я, звичайно, залишуся.

Вона взяла містера Пеготті під руку і пішла з ним до зеленої альтанки, що стояла в кінці саду; там вона сіла на лавку, а я поруч із нею. Було досить місця сидіти і містерові Пеготті, але він визнав за краще стояти, спершись рукою на садовий столик. Коли він стояв, уп'явши очі в свій капелюх і збираючись почати свою розповідь, я не міг не відзначити собі, яку міць і твердість духу виявляла його жилава рука, і як пасувала вона до його відкритого чола і металево-сивого волосся.

— Учора ввечері, — почав містер Пеготті, підвівши на нас очі, — я відніс мою милу дитину до свого помешкання, де давно вже чекав на неї, де все для неї було вже готове. Години минули, доки вона цілком отямилась, і тоді впала навколішки до моїх ніг і щиро розповіла мені про все, ніби молитву читаючи. Ви мені вірите, що як почув я її голос — який він був веселий і грайливий колись! — і побачив її, принижену, впокорену, то рана розкрилась у моєму серці, хоч і сповнене воно було подяки.

Він обтер рукавом обличчя, не ховаючи сліз, і відкашлявся, щоб говорити виразніше.

— «Та не довго було мені тяжко на душі: адже ж вона знайшлася!» — думав я собі. Варто було мені тільки згадати, що знайшлась, і все минулося. Не знаю, правду кажучи, чому це я згадую тепер. Хвилину тому я не думав ні слова говорити про це, але якось зірвалося воно з язика.

— Ви — самовіддана душа, — сказала моя бабуся, — ви будете винагородженні за це.

Містер Пеготті, на обличчі якого миготіли тіні зеленого листя, здивовано схилив голову до моєї бабусі, немовби дякуючи їй за добру думку, і знову підхопив втрачену нитку розповіді:

— Коли моя Ем’лі втекла, — сказав він, на хвилину запалившись гнівом, — з того дому, де тримав її в ув'язненні той строкатий змій, якого мастер Деві бачив... (він правдиво розповів про все, і хай бог прокляне його) — то втекла вона вночі. Темна була ніч, самі тільки зорі блищали на небі. Вона майже зовсім збожеволіла. Вона бігла край берега моря, гадаючи, ніби тут наш старий човен; і гукала нам, щоб ми відвернули обличчя, бо вона наближається. Вона сама чула свої зойки, ніби то хтось інший кричав; вона порізала собі ноги об гостре каміння і скелі, але нічого не відчувала, ніби сама була скелею. Далі і далі бігла вона, і вогонь палахкотів перед її очима, буря ревла в її вухах. І раптом — тобто, розумієте, їй так здалося, що раптом... — настав день, вогкий і вітряний, і вона лежала за купою каміння на березі, і якась жінка розмовляла з нею своєю мовою тамтешнього краю і запитувала, що з нею скоїлося?

Він бачив усе, що розповідав. Картина вимальовувалася перед ним так живо, що я й сам немов починав бачити її на власні очі. Але я не вмію передати його розповідь так сильно і яскраво, як це ввижалось йому. І тепер, довгий час потому, коли пишу це, я уявляю собі ті сцени не інакше як особистий їх свідок, — так глибоко врізалися вони мені в мозок.

— В очах у моєї Ем’лі помутилося... Тільки згодом вона краще вдивилась у цю жінку, — вів далі містер Пеготті, — і впізнала в ній одну з тих, з якими не раз розмовляла на березі. Бо хоч і далеко забігла вона тієї ночі, але вона і раніше багато подорожувала там пішки, в човнах і в екіпажі, і знала весь той прибережний край на цілі десятки миль. Не було ще своїх дітей у тієї жінки, бо вона нещодавно заміж вийшла, але вона мала незабаром народити дитинку, і хай мої молитви дійдуть до неба, щоб на все життя було в неї саме щастя, честь і втіха! Хай буде в неї така дитина, щоб любила і шанувала її на старість і допомогою була б їй до останньої години, хай вона буде їй янголом-охоронцем і в земному житті, і в небесному.

— Амінь! — додала моя бабуся.

— Вона була трохи несмілива і соромлива, — говорив містер Пеготті, — і сиділа за своїм веретеном чи ще якоюсь роботою, коли Ем’лі, бувало, розмовляла з дітьми. Але Ем’лі звернула увагу на неї і заговорила з нею, а та жінка сама любила діток, отож вони швидко заприятелювали. Потім вона зав­жди дарувала Ем’лі квіти, коли Ем’лі бувала в їхній місцевості. То саме вона тепер і запитувала, що таке скоїлось. Ем’лі розповіла їй, а вона... взяла її додому. Справді, взяла її до себе додому. Додому! — повторив містер Пеготті, затуляючи обличчя.

Він був більше зворушений цим добрим вчинком, ніж будь-чим іншим від тієї ночі, коли Ем’лі втекла. Ми з бабусею не наважувалися турбувати його.

— Ви розумієте, що хатинка їхня була маленька, — почав він знову, — але там знайшлося місце для Ем’лі... чоловік був на морі... і вона тримала цю справу в таємниці і вмовила сусідів (їх небагато було) тримати це також у таємниці. Ем’лі захворіла на люту гарячку, і ось що мені дуже дивно (може, це не так дивно для людей учених): мова тієї країни вивітрилася з її голови, і вона могла тільки своєю рідною розмовляти, і ніхто її не розумів. Вона пригадує, ніби їй це снилося, що лежала вона там, безперестанку розмовляючи своєю мовою, і все здавалось їй, що наш старий човен стоїть за найближчим мисом, і вона їх благала, щоб послали туди сказати, що вона вмирає, та принесли б їй хоч слово пробачення, хоч би одне тільки слово. Майже весь час їй здавалося... що той, про якого я оце говорив, стежить за нею через вікно, іноді ввижалось їй, що той, хто довів її до цього, стоїть у кімнаті... і вона кричала, щоб добра жінка не віддавала її, а водночас знала, що її не розуміють, і тремтіла від жаху, що ось зараз її схоплять і відвезуть. А перед очима все палахкотів вогонь, і у вухах ревіла буря; і не було для неї ні вчора, ні сьогодні, ні завтра; все, що колись було з нею в житті чи могло бути, і все, чого ніколи не було і ніколи не могло бути, — все це без пуття товклося навколо неї, і нічого не було ясного чи привітного, а все ж таки вона співала і сміялася з цього. Як довго це тривало, я не знаю, але потім настав сон; і в цьому сні іноді в неї з'являлася неймовірна сила, а потім вона ставала слабкою, як крихітна дитинка.

Тут він спинився, ніби хотів перепочити від усіх цих страхіть; помовчавши кілька секунд, він продовжував:

— Був ясний день, коли вона прокинулась; і так було тихо, що жодного звуку не чути було на березі, крім плюскоту синього моря, що не знає припливів. Спочатку їй здалося, ніби вона вдома, у неділю вранці; але виноградне листя біля вікна і пагорби вдалині — це не нагадувало батьківщину і суперечило її думкам. Потім увійшла її приятелька і сіла біля ліжка — і тоді Ем’лі зрозуміла, що старого човна немає на березі за найближчим мисом, що дім наш далеко; і вона зрозуміла, де вона і чому опинилася тут, і зайшлася плачем на грудях тієї доброї жінки, де тепер, сподіваюся, лежить немовля, звеселяючи матір своїми оченятами.

Він не міг без сліз згадати про ту добру подругу Ем’лі. Марно намагався він стриматися. Сльози знову полилися з очей, коли він заочно благословляв її.

— Це дало моїй Ем’лі відраду, — провадив він з хвилюванням, якого я не міг не поділяти (що ж до моєї бабусі, то вона плакала від усього серця). — Це трохи втішило Ем’лі, і вона почала видужувати. Але мова тієї країни зовсім зникла з її пам'яті, і вона мусила розмовляти на мигах. Отак воно й пішло. День у день ставало їй краще, поволі, але певно; і вона пробувала вивчати назви простих речей — здавалось їй, ніби ніколи в житті не чула вона цих назв — аж ось увечері якось сиділа вона біля вікна і дивилася на дівчинку, що гралася на березі. І раптом ця дитинка простягла до неї руки і говорить таке, як на англійську перекласти, то буде: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» Треба вам сказати, що вони спочатку почали називати її «прекрасна дама», як це повелось у цьому краю, але вона навчила їх натомість звати її «рибальська дочка». І каже раптом дитинка: «Рибальська дочко, ось тобі мушля!» І тут Ем’лі зрозуміла її і відповіла, заплакавши, і все знову згадала.

— Коли Ем’лі одужала, — сказав містер Пеготті після нової невеличкої паузи, — вона почала шукати нагоди попрощатися з доброю жінкою і вирушити на батьківщину. Чоловік тієї жінки на той час повернувся додому; і вони посадили її на купецький корабель, який відпливав до Ліворно, а звідти до Франції. Було в неї трохи грошей, але добрі люди менше малого взяли за все, що для неї зробили. А самі ж вони були такі бідні! Та я щасливий за них: те, що вони зробили, збережеться там, де ні іржа, ні міль нічого не з'їдять, де злодії нічого не вкрадуть. Це, мастере Деві, міцніше за усі скарби на світі! Ем’лі дісталася Франції і стала служити різним леді — мандрівницям у готелі в якомусь портовому місті. І ось одного дня туди раптом знову з'являється цей змій. Хай краще він мені ніколи не трапляється — не знаю вже, що б я з ним зробив! Щойно вона побачила його, а він ще не встиг її помітити, жах і божевілля знову охопили її, і вона втекла від самого повітря, яким він дихав. Вона прибула до Англії і зійшла на берег у Дуврі.

— Не знаю напевно, — сказав містер Пеготті, — коли в неї вперше защеміло серце, але всю дорогу до Англії вона мріяла повернутися до свого рідного дому. Щойно прибула вона до Англії, то зразу й зібралася до Ярмута, а далі злякалася, що її не пробачать, боялася, що всі знущатимуться з неї, боялася, що хтось із нас помер через неї, багато чого боялася вона; і це спинило її на шляху. «Дядю, дядю», — казала вона мені, — «гнітив мене страх, що я негідна зробити те, чого просило моє змучене серце, і це був найстрашніший жах. Я повернулася з дороги, а серцем молилася, щоб дозволено мені було хоч би вночі підповзти до старого порогу, поцілувати його, покласти на нього свою грішну голову... і тут щоб знайшли мене мертву!» Вона прийшла, — містер Пеготті понизив голос до сповненого жахом шепоту, — до Лондона. Вона... яка ніколи в житті не бачила цього міста... сама... без копійки... Молода... така гарненька... прийшла до Лондона. Майже в ту хвилину, як вона прибула сюди, вона знайшла (як їй здавалося) доброго друга — поважну жінку, яка говорила їй про працю, про шитво, бралася добути їй багато роботи, пропонувала їй притулок у себе і на ранок обіцяла їй розвідати потайки про мене та про всіх наших. Коли моя дитина, — сказав він уголос, з силою подяки, яка пройняла його з голови до ніг, — коли моя дитина стояла вже на порозі безодні, глибшої, ніж я можу собі уявити, тоді Марта, чесно виконавши свою обіцянку, врятувала її.

Я не міг стримати радісного вигуку.

— Мастере Деві! — сказав він, потискаючи мою руку своєю міцною рукою. — Це ви перший нагадали мені про неї. Дякую, сер, вона дотримала свого слова. Вона мала гіркий досвід і знала, чого треба стерегтись і що робити. Вона зробила це. Бог навертав її. Вона прийшла, бліда і захекана, коли Ем’лі спала. Вона сказала їй: «Прокидайся! Тут тобі загрожує біда, гірша за смерть. Ходімо зі мною!» Мешканці того будинку хотіли були спинити їх, але легше було б їм спинити море. «Відійдіть від мене, — сказала вона, — я дух, який відведе її від розкритої могили!» Вона розповіла Ем’лі, що бачила мене і знає, що я пробачив їй та люблю її. Вона похапцем загорнула її в свою сукню, взяла її, слабку і тремтячу, під руку. Вона й уваги не звернула на те, що ті люди говорили. Вона пройшла повз них з моєю дитиною, лише про неї піклуючись, і вивела її серед нічного мороку з цього чорного вертепу!

— Вона оберігала мою Ем’лі, — казав містер Пеготті, відпустивши мою руку і поклавши свою на схвильоване серце, — вона ходила за нею до другого вечора, коли та марила, а потім вийшла шукати мене і шукати вас, мастере Деві. Ем’лі вона не сказала, куди пішла, щоб бідолашна не налякалась і не надумала сховатись. Як та жорстока жінка довідалася, що вона там, — не знаю. Може статися, що той злий демон, про якого я говорив уже кілька разів, випадково побачив її на вулиці та простежив до воріт, а може бути й те, що він довідався про її адресу від тієї жінки. Це, мабуть, вірогідніше. Але мене це не дуже цікавить. Моя дитина знайдена.

— Цілу ніч, — вів далі містер Пеготті, — були ми разом — Ем’лі та я. Небагато встигла вона розповісти мені і словами, і сльозами; ще менше я сам встиг надивитися на її любе обличчя, яке біля мого вогнища стало обличчям жінки. Але цілу ніч вона обіймала руками мою шию; і голова її лежала ось тут... і ми добре знаємо, що знову зможемо зав­жди довіряти одне одному.

Він замовк, і рука його цілком спокійно лежала на столі, але було в ній стільки рішучості, що вона могла б перемогти левів.

— У мене була світла думка, Троте, — сказала моя бабуся, витираючи очі, — стати хресною матір'ю твоєї сестри Бетсі Тротвуд, яка розчарувала мене; але після цього ніщо, здається, мене так не втішило б, як хрестити дитину тієї доброї неаполітанки.

Містер Пеготті кивнув головою на знак того, що розуміє почуття моєї бабусі, але він не наважився висловити свої міркування з цього приводу. Ми всі сиділи мовчки, захоплені кожен власними думками. Бабуся витирала очі і то судомно схлипувала, то сміялась і називала себе дурепою. Нарешті я заговорив:

— Ви вже все вирішили, — звернувся я до містера Пеготті, — щодо майбутнього, добрий друже? Про це навряд чи треба й запитувати.

— Цілком вирішив, мастере Деві, — відповів він, — я вже й Ем’лі про це розповів. Є багато інших країн, далеко звідси. Наше майбутнє життя там, за морем.

— Вони хочуть емігрувати разом, бабусю, — пояснив я.

— Так! — підтвердив містер Пеготті з усмішкою, сповненою надії. — Ніхто не зможе нічого закидати моїй бідолашній дівчині в Австралії. Ми почнемо там нове життя.

Я спитав, чи він уже визначив собі час від'їзду.

— Я побував у доках сьогодні вранці, сер, — відказав він. — Розвідав про кораблі. Тижнів через шість або місяців за два від'їздить туди один корабель. Я бачив його, був на борту. Ним і відпливаємо.

— Зовсім самі? — спитав я.

— Атож, мастере Деві, — відповів він. — Моя сестра, бачте, вона так любить вас і всіх ваших і так звикла думати лише про свою батьківщину, що навряд чи буде добре забрати її. До того, є ще людина, доручена її піклуванню, мастере Деві, а цього ми не повинні забувати.

— Бідолашний Гем, — сказав я.

— Моя сестриця доглядає за його господарством, мем, і він, бачте, її дуже любить, — пояснив містер Пеготті моїй бабусі. — Він іноді сідає біля неї і спокійно розмовляє, коли здається, що він і вуст не може розтулити. Бідолашний! — додав містер Пеготті, похитуючи головою. — Не так багато залишилося йому близьких на цьому світі; не можна віднімати те, що він має.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

— Ну, скажу вам, я про це вже і так і так міркував, — відповів містер Пеготті, але збентеженість його зникала, поки він говорив. — Багато міркував я про місіс Геммідж. Бачте, коли місіс Геммідж починає згадувати старого, то вона буває зовсім не тим, що зветься приємною співрозмовницею. Між нами кажучи... тобто перед вами, мастере Деві... і перед вами, мем... коли місіс Геммідж починає рюмсати, то тим, хто не знав її старого, вона може здатися сварливою. Ну, я таки знав старого і знав, чого він був вартий, то я й розумію її; але, бачите, воно не всім іншим відоме, зрозуміла річ, ні!

Ми з бабусею підтвердили його думку.

— Крім того, — вів далі містер Пеготті, — сестра моя може подумати... я не кажу, що таки подумає, але може... що місіс Геммідж завдаватиме їй інколи клопоту. Тому я не маю наміру зводити з ними місіс Геммідж; я їй вже доберу перебування, де сама вона зможе рибалити (перебування на його діалекті означало дім, а рибалити — хазяйнувати). Для цього я перед від'їздом думаю призначити їй пенсію, щоб на прожиття вистачало. Вона — боже створіння. Само собою, не можна припустити, щоб вона під старість, самітна і нещасна, блукала по морях та по лісах і пустелях нового і далекого краю. Так от що я придумав для неї.

Він не забув нікого. Він дбав про потреби й бажання кожного, крім своїх власних.

— Ем’лі, — розповідав він, — буде при мені. Бідолашна, їй потрібні спокій і тиша, доки ми зовсім не зберемось у нашу мандрівку. Вона лагодитиме той одяг, що його треба нам приготувати; і я сподіваюся, що страждання здадуться їй давно минулими, коли вона знову буде біля свого суворого, але люблячого дядька.

Бабуся кивнула, підтверджуючи цю надію, і цей схвильований жест завдав великої приємності містерові Пеготті.

— Ще одна річ, мастере Деві, — сказав Пеготті, засунувши руку в бокову кишеню і з насупленим виглядом витягаючи пакетик, що його я вже бачив, — тут ті банкноти — п'ятдесят фунтів і десять. До цього я хочу прикласти і ті гроші, з якими вона пішла. Я про них її запитував, не сказавши для чого. Я не майстер рахувати. Чи не будете ви ласкаві подивитись, як воно?

Він подав мені свої арифметичні викладки на клаптику паперу і стежив за мною, доки я переглядав рахунок. А рахунок цей був цілком правильний.

— Дякую, мастере Деві, — сказав він, беручи папірець назад. — Ці гроші, якщо дозволите, я перед від'їздом загорну в пакет з написом для нього і вкладу в другий, з написом для його матері, і не більше вжию слів, ніж ось з вами, напишу, що ми собою не торгуємо, і що ми, мовляв, уже поїхали геть і назад цих грошей не візьмемо.

Я відповів, що, на мою думку, так і слід зробити, а коли він вважає це правильним, то вже напевно так і треба.

— Я сказав, що в мене є ще тільки одна справа, а їх було дві, — мовив він з сумною усмішкою, згорнувши пакет і сховавши його в кишеню. — Як виходив я сьогодні вранці з двору, то не знав, чи мушу я сам піти і розповісти Гемові, як це у нас все добре скінчилось. Тож я й написав листа і віддав на пошту. У цьому листі я йому розповів, як все сталося. Розповів також, що завтра приїду, аби залагодити всі наші дрібні справи, і, мабуть, назавжди попрощатися з Ярмутом.

— І ви бажаєте, щоб я поїхав з вами? — сказав я, бачачи, що він не все висловив.

— Якби ви могли зробити мені цю велику ласку, мастере Деві, — відповів він. — Я знаю, він би трохи втішився, побачивши вас.

Моя маленька Дора була в гарному настрої і дуже хотіла, щоб я поїхав, — це було встановлено при поданні справи на її розгляд; отже, я дав містерові Пеготті слово скласти йому компанію. Наступного ранку ми сіли в ярмутський диліжанс і знову помандрували старим шляхом.

Увечері ми йшли вже по добре знайомій мені вулиці, і містер Пеготті, незважаючи на всі мої заперечення, ніс мій дорожній мішок. Я зазирнув до крамниці Омера і Джорема і побачив мого давнього приятеля містера Омера з люлькою в зубах. Мені не хотілося бути присутнім при першій зустрічі містера Пеготті з його сестрою і Гемом, тому я вирішив попросити містера Омера дати мені ненадовго притулок у себе.

— Що поробляє містер Омер? Давненько не бачилися! — сказав я, входячи до крамниці.

Він розвіяв перед собою хмару диму, щоб краще розглянути, хто ввійшов, і з радістю впізнав мене.

— Треба було б підвестися, сер, щоб подякувати вам за таку честь, як цей візит, — сказав він, — але кінцівки мої трохи попсувалися, мене з місця на місце на колесах перекочують. За винятком цих кінцівок і важкого дихання, я почуваюся так добре, як тільки можна, нічого бога гнівити.

Я поздоровив його з гарним виглядом і добрим настроєм і тут помітив, що крісло справді стояло на колесах.

— Дотепний винахід, правда? — спитав він, стежачи за моїм поглядом. — Посувається легше за пір’їнку, і їздити так спокійно, наче в диліжансі. Отакечки справи йдуть. Моя маленька Мінні... моя внучка, знаєте, Мінніна дочка... які вже там в малятка сили, а штовхне рученятками — і мій екіпаж весело котиться, куди заманеться, аж дивитися любо! І вже, скажу я вам, напрочуд зручний стілець для того, хто любить спокійно покурити люльку.

Ніколи я не бачив такого старого, що вмів би так обертати все на краще і в усьому знаходити веселу сторону, як містер Омер. У цю хвилину він сяяв так, немов його крісло, астма і параліч ніг були лише різними частинами одного прегарного винаходу, який полягав у новому способі зручно покурювати люльку.

— У цьому кріслі я значно краще і більше бачу світ, ніж будь-коли раніше, — сказав містер Омер, — можу вас запевнити. Ви здивуєтеся, коли побачите безліч людей, які за день заходять до мене, щоб слівцем перекинутись; авжеж, здивуєтесь! І в газетах удвічі більше ніж колись пишуть, відколи я оселився у цьому кріслі. А взагалі, щодо читання, ой, лишенько, скільки я тепер поглинаю! Та знаєте, це й зрозуміло. Частенько думаю, що коли б я осліп або оглух, то що б я тоді робив? А ноги — то дурниця. Що воно таке — ноги? Поки я користувався ними, вони мені лише дихати заважали, а тепер, коли надумаю погуляти по вулиці чи на узбережжі, то варто тільки гукнути Діка, молодшого учня Джорема, і катаюся собі у власному екіпажі, як той лондонський лорд-мер!

Він мало не задихнувся від сміху.

— Боже всемогутній! — вів далі містер Омер, знову беручись до люльки. — Треба сприймати світ таким, який він є. Ось воно, до всього в житті звикати треба. У Джорема справи йдуть добре, чудово йдуть!

— Дуже радий це чути, — сказав я.

— Я знав, що ви зрадієте, — зауважив містер Омер. — А Джорем і Мінні — наче двоє голуб'ят. Чого ж іще може людина бажати? Яке після цього мають значення ноги?

Ця велична зневага до власних ніг була надзвичайно кумедна й приємна; мені ніколи не траплялося нічого подібного.

— А від того часу, як я взагалі заходився читати, ви, містере Копперфілд, взялися писати книжки, сер? — сказав містер Омер, оглядаючи мене з захопленням і подивом. — Яка ж пречудова річ, ваша книжка! Які прекрасні в ній вислови! Я прочитав у ній кожне слово... кожне слово! А щоб закуняти — так зовсім ні!

Я засміявся і висловив своє авторське задоволення, а проте, мушу визнати, що таке зіставлення книги зі снодійним засобом здалося мені гідним уваги.

— Даю вам слово честі, сер, — вів далі містер Омер, — що коли я покладу цю книжку на стіл і гляну на неї отак зовні, на три частини, на кожну окремо... раз, два, три... то я хтозна як пишаюся, згадуючи, що я теж колись удостоївся честі мати стосунок до вашої родини. І, боже мій, багато минуло часу, правда? У Блендерстоні... гарненьке маленьке замовлення поклали поруч із великим замовленням. І ви тоді самі були зовсім крихіткою, боже мій, боже мій!

Я змінив тему розмови, заговоривши про Ем’лі. Запевнивши містера Омера, що я не забув, як він цікавиться нею і як ніжно зав­жди він поводився з нею, я в загальних рисах розповів, як за допомогою Марти вона повернулася до свого дядька. Я знав, що старий з цього радітиме. Він дуже уважно слухав і після закінчення розповіді щиро сказав:

— Я щасливий це почути, сер! Це — найкраща з усіх останніх новин. Господи, господи! А що ж тепер буде з тією нещасною молодою жінкою, Мартою?

— Ви порушили питання, про яке я з учорашнього дня думаю, — відповів я, — але на яке я все ще не можу вам дати жодної відповіді, містере Омер. Містер Пеготті ще не говорив про це, а мені ніяково нагадати. А втім, я певний, що він не забув про Марту. Він не забуває нічого, що стосується самовідданості й добра.

— Бо, знаєте, — сказав містер Омер, поновлюючи свою мову там, де я її перервав, — я бажав би брати участь у всьому, що буде зроблено для Марти. Розраховуйте на мене в усьому і дайте мені знати. Я ніколи не хотів вірити, щоб ця дівчина могла бути зовсім непутящою, і радий, що не помилився. Зрадіє і моя дочка Мінні. Молоді жінки бувають упертими і завзятими в деяких речах... мати її така сама була... але серця у них ніжні. Мінні на Марту хіба що про людське око нападає. Чому вона вважає за потрібне робити це про людське око, я вже не знаю. Але все це тільки зовні, їй-бо! Потайки вона готова всяке добро зробити. Так ви дивіться, розраховуйте на мене в усьому, що визнаєте за потрібне. Зробіть мені цю ласку. І дайте мені знати, коли щось можна буде вдіяти. Їй-бо, — вів далі містер Омер, — коли поживе людина стільки і доходить до того місця, де немов вертається до свого початку, коли бачиш, що хоч і приємно жити, але доведеться покататись і в іншій колясочці, то треба радіти і радіти, коли можна зробити якесь добре діло. А людині потрібна безліч речей. Я не про себе кажу, сер, а воно так взагалі виходить, адже ж ми, власне, з гори йдемо, в якому б не були віці, бо час, бачте, ніколи не спиняється ні на хвилину. Так треба ж повсякчас добро творити і радіти йому, певна річ.

Він вибив попіл з люльки і поклав її на поличку, яка спеціально для цього була припасована до спинки крісла.

— Ось, приміром, кузен Ем’лі, що за нього вона мала заміж вийти, — знову заговорив містер Омер, злегка потираючи руки, — молодець, не гірший від найкращого парубка в Ярмуті! Він інколи заходить до мене ввечері побалакати годинку чи почитати мені щось. Це я теж називаю благодіянням. Все його життя — благодіяння.

— Я тепер маю намір відвідати його, — зазначив я.

— Справді? — промовив містер Омер. — Скажіть йому, що я почуваюся добре і вітаю його. Мінні і Джорем на вечірці. Вони так само, як і я, раді були б побачити вас, якби тільки були вдома. Мінні взагалі не хотіла йти, бачите, «заради батька», як вона каже. Так я присягнувся, що коли вона не піде, то я з шостої години ляжу спати. І внаслідок цього, — містер Омер разом з кріслом загойдався від радості, що йому вдалася ця хитрість, — вона з Джоремом тепер на вечірці!

Я потиснув йому руку і побажав доброї ночі.

— Ще півхвилинки, сер, — сказав містер Омер. — Якщо ви підете, не побачивши мого слоника, то значить, ви найкращого не побачите. Ви ніколи ще не бачили такого! Мінні!

Дзвінкий голосок десь нагорі відгукнувся: «Я йду, діду!», і до крамниці вбігла гарненька дівчинка з довгими білявими кучерями.

— Це мій слоник, сер, — сказав містер Омер, пестячи дитину. — Сіамська порода, сер. Ну, слонику!

Слоник відчинив двері з крамниці до задньої кімнати, і я побачив, що ця кімната з деякого часу перетворена на спальню для містера Омера, якого важкенько було тягати нагору; потім вона схилила свій гарненький лобик і розсипала довгі кучері по ручці крісла містера Омера.

— Слон зав­жди нахиляє голову вперед, ви знаєте, сер, — сказав містер Омер, підморгуючи, — коли нападає на якусь річ. Слонику, раз! два! три!

За цією командою слоник з дивовижною для такої крихітки спритністю повернув навкруги крісло разом з містером Омером і рвучко вкотив його в задню кімнату, не зачепивши дверної рами; містер Омер неймовірно тішився цією церемонією і оглядався на мене з таким виразом, ніби це було тріумфальним завершенням усіх трудів його життя.

Погулявши ще трохи містом, я пішов до Гемового будинку. Пеготті зовсім переселилася туди, а свій будинок віддала в оренду наступникові містера Баркіса у візницькій справі. А він добре заплатив їй і за екіпаж, і за коня. Здається, та сама флегматична шкапа, на якій їздив містер Баркіс, досі ще була в роботі.

Я знайшов Пеготті в чистесенькій кухні у товаристві місіс Геммідж, яку сам містер Пеготті привів зі старого човна. Навряд чи хтось інший спроможний був би змусити її залишити цей пост. Він, очевидно, уже все розповів їй. І Пеготті, і місіс Геммідж тримали кінці фартухів біля очей. Гем щойно вийшов, щоб «зробити коло по берегу». Незабаром він повернувся і дуже зрадів, побачивши мене; та взагалі, думаю, що їм усім полегшало, коли я прийшов. Ми майже весело гомоніли і про те, як містер Пеготті збагатіє в новому краї, і про різні дива, які він почне змальовувати нам у своїх листах. Ми не згадували імені Ем’лі, але досить часто натякали на неї. Гем тримався бадьоріше за всіх.

Проте Пеготті, проводжаючи мене зі свічкою до комірчини, де на столі була приготовлена для мене книжка про крокодилів, плачучи, розповіла, що він усе такий же. Вона гадала, що серце його розбите, хоч він і сповнений мужності та ніжності, і працює старанніше й краще, ніж будь-який інший корабельний майстер на всіх доках у тутешній місцевості. Бувають години ввечері, — казала вона, — що він почне розмовляти про старе життя у будинку-човні; і тоді він згадує про Ем’лі, як про дитинку. Але ніколи не згадує про неї, як про жінку.

На обличчі його я читав, що йому хочеться поговорити зі мною віч-на-віч. Тому я вирішив наступного дня трапитися йому на дорозі, коли він повертатиметься з роботи. Обміркувавши це, я заснув. Цієї ночі, вперше після довгого часу, зняли свічку з віконця у старому човні. Містер Пеготті гойдався там у своєму гамаку, і вітер по-старому бурмотів над його головою.

Весь наступний день він був зайнятий, роблячи розпорядження щодо свого рибальського човна і снастей, пакував і відсилав до Лондона всі дрібні господарські речі, які здавалися придатними йому самому, і залишав ті, які потрібні були для місіс Геммідж. Вона цілий день не полишала його. У мене було сумне бажання ще раз подивитися на це миле старе місце, і ми умовилися, що я ввечері зійдуся з ними там. Але я влаштував справи так, щоб спочатку побачитися з Гемом.

Було легко знайти його, бо я знав, де він працює. Я зустрів його на пустинних пісках і пішов з ним назад, щоб він мав нагоду поговорити зі мною, якщо справді хотів цього.

Вираз його обличчя не обдурив мене. Ми не довго пройшли разом, як він, не дивлячись на мене, спитав:

— Мастере Деві, ви бачили її?

— Тільки якусь хвилину, коли вона була непритомна, — тихо відповів я.

Ми пройшли ще кілька кроків, і він сказав:

— Мастере Деві, ви ще побачите її, як ви думаєте?

— Це було б, мабуть, занадто боляче для неї, — сказав я.

— Я теж думав про це, — відповів він. — Так воно і було б, сер, так воно і було б.

— Але ж, Геме, — обережно сказав я, — якщо вам треба щось написати до неї на той випадок, коли не можна буде сказати, якщо ви хотіли б щось передати їй через мене, то я вважатиму це священним дорученням.

— У цьому я вам вірю. Дякую, сер, ви дуже ласкаві. Я гадаю, що хотів би їй одну річ сказати чи написати.

— Що саме?

Ми мовчки пройшли кілька кроків, а потім він сказав:

— Воно не те, щоб я їй прощав... не зовсім те, воно більше; я хотів би попросити її пробачити мені, бо я надокучав їй моєю любов'ю, іноді я думав, що якби не взяв я з неї обіцянки вийти заміж за мене, то як другові, вона мені довірилася б і розповіла, що тривожить її душу, порадилася б зі мною, і я міг би врятувати її.

Я потиснув йому руку.

— Це й усе?

— Є ще одна річ, — відповів він, — якщо тільки я зможу це висловити, мастере Деві.

Ми знову пішли мовчки і йшли довше, ніж досі. Він не плакав, коли робив перерви, які я позначаю крапками. Він тільки збирався з думками, щоб виразніше висловитись.

— Я любив її... і люблю пам'ять про неї... занадто глибоко... отже, я не можу сказати їй, що я тепер чоловік щасливий. Я міг би бути щасливим, хіба лише тоді... коли б забув її зовсім. А я боюся, що не витримаю, коли їй хтось скаже, що я справді забув її. Але якби ви... така вчена людина... якби ви змогли сказати їй щось таке, чим би змусили її гадати, що я не дуже глибоко страждаю, і що я все ще люблю її, все ще за нею сумую; щось таке, щоб вона бачила, що життя мені ще не зовсім остогидло, і що я все ще сподіваюся побачити її без сорому там, де грішникам відпускають гріхи і де втомлені відпочивають... щось таке, що б полегшило її бідолашну душу, і все ж таки не наводило б її на думку, ніби я колись можу одружитись, і ніби хтось іще може стати мені тим, чим була вона... Так я попросив би вас сказати їй це... і сказати, що я за неї молюся... за неї, що була мені така дорога!

Я знову потиснув його мужню руку і сказав, що виконаю його доручення, щойно зможу.

— Спасибі, сер — відповів він. — Ви дуже добрі, що пішли мені назустріч, ви були дуже добрі, що втішали дядю, розмовляли з ним увесь цей час. Мастере Деві, я дуже добре розумію, що хоч тітка поїде до Лондона раніше, ніж вони відпливуть, і вони ще побачаться, а все-таки мені вже дядю не бачити. Я це напевне знаю. Ми цього не кажемо один одному, але так воно буде і так буде краще. В останній раз, як ви його побачите... в найостанніший раз... ви передайте йому ще привіт і щиру подяку від сироти, якому він зав­жди був милішим за рідного батька.

Це я також обіцяв свято виконати.

— Ще раз дякую, сер, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Я знаю, куди ви збираєтесь іти. На добраніч!

Він злегка махнув рукою, ніби хотів сказати, що не може бачити того місця, і пішов назад. Дивлячись йому услід, коли він у місячному промінні йшов через пустир, я бачив, як він кілька разів обертався обличчям до сріблястої смуги на морі, і йшов далі і далі, доки нарешті сам не почав здаватися далекою тінню.

Двері човна-будинку були розчинені, коли я наблизився. Увійшовши, я побачив, що всі меблі винесені, крім старої скрині, на якій з кошиком у руках сиділа місіс Геммідж і дивилася на містера Пеготті. Він сперся ліктем на грубу полицю каміна і дивився на жаринки, що догорали в каміні, але побачивши мене, бадьоро підвів голову і весело заговорив:

— Прийшли, як обіцяли, щоб попрощатися зі старим човном, мастере Деві? — промовив він, підіймаючи свічку. — Досить порожньо тепер, правда ж?

— Справді, ви не марнували часу, — відказав я.

— Атож, ми не байдикували, сер! Місіс Геммідж працювала, неначе... та вже не знаю, хто так працював би, як місіс Геммідж! — сказав містер Пеготті, поглядаючи на неї і марно вигадуючи досить похвальне порівняння.

Місіс Геммідж схилилася на свій кошик і нічого не сказала.

— Це та сама скриня, на якій ви, бувало, сиділи з Ем’лі, — прошепотів мені містер Пеготті. — Я її потім візьму з собою. А тут ваша колишня спаленька, подивіться, мастере Деві!.. Погожа сьогодні ніч, кращої бути й не може.

Справді, вітер був несильний, але віяв чимсь сумним; він неначе знав, що старий моряк покидає свою оселю, і скиглив так жалісно, що наганяв журбу. Все вже винесли з човна, навіть маленьке дзеркальце з облямівкою з мушель. Я згадував, як лежав тут, коли трапилася перша велика зміна в моєму житті. Згадував я блакитнооку дитину, яка зачарувала мене. Згадував Стірфорса, і мені здалося, ніби він тут, близько, ніби ось-ось зустріну я його за рогом.

— Мабуть, багато часу мине, доки човен знайде нових мешканців, — сказав містер Пеготті тихим голосом. — Усі тепер вважають це житло нещасливим.

— Він належить комусь із сусідів? — спитав я.

— Одному щогловому майстрові. Там, у місті, — відповів містер Пеготті. — Сьогодні ввечері я віддам йому ключ.

Ми зазирнули до другої комірчини і повернулися до місіс Геммідж, яка все ще сиділа на скрині. Та містер Пеготті попросив її підвестися, бо він уже поставив свічку на камін і хотів підняти скриню, щоб витягти її за двері, перш ніж загасити свічку.

— Даніелю, — сказала місіс Геммідж, раптом залишивши свій кошик і повиснувши на руці у Пеготті, — мій любий Даніелю, ось останні слова, які я скажу в цьому будинку: мене ти не повинен залишати! І не думай мене залишити, Даніелю! О, не думай про це!

Містер Пеготті здивовано поглядав то на місіс Геммідж, то на мене, то знову на неї, немов прокинувшись від сну.

— Не думай, милий Даніелю, не думай! — гарячково говорила місіс Геммідж. — Візьми мене з собою, Даніелю, візьми мене з собою і з Ем’лі! Я буду вашою служницею, терплячою і вірною. Якщо є раби в тих краях, куди ви їдете, то я буду вашою невільницею і буду щаслива, але не залишай мене, Даніелю, бо ти такий добрий і милий!

— Добра моя душа, — сказав містер Пеготті, похитуючи головою, — ти не знаєш, який то далекий шлях, і яке там буде важке життя.

— Ні, я знаю, Даніелю! Я можу собі уявити! — волала місіс Геммідж. — Але ось мої останні слова під цим дахом: я ляжу тут і помру, якщо мене не візьмуть з собою. Я можу копати землю, Даніелю, я можу працювати! Я можу терпіти важке життя. Я можу тепер любити й терпіти... більше, ніж ти гадаєш, Даніелю, якщо тільки захочеш випробувати мене. Я не торкнуся до пенсії, коли б навіть я вмирала в злиднях, Даніелю Пеготті; але з тобою і з Ем’лі я на край світу піду, якщо лише ви мені дозволите. Я знаю, чому; я знаю, ти думаєш, що я, самітна і всіма забута, буду скиглити, але, серденько моє, любий мій, тепер я вже не така! Я не дарма так довго сиділа тут і вартувала, і думала про свої поневіряння; не без користі просиділа. Мастере Деві, скажіть хоч слово за мене! Я знаю його звички і Ем’ліні звички також, мені знайоме їхнє лихо, і я зможу іноді втішити їх і за них попрацювати. Даніелю, добрий Даніелю, дозволь мені поїхати з тобою!

Місіс Геммідж схопила його руку й поцілувала її з незграбним захватом і любов'ю, з незграбною, але щирою відданістю і подякою, на які він заслуговував.

Ми витягли скриню, загасили свічку, замкнули двері ззовні і покинули зачинений човен-будинок, що вирізьблювався темною плямою серед хмарної ночі. Наступного ранку, коли ми поверталися до Лондона на імперіалі диліжанса, місіс Геммідж і її кошик займали одне з задніх місць, і місіс Геммідж була щаслива.

XIV. Я стаю свідком грізного вибуху

Коли до часу, що його так таємниче призначив нам містер Мікоубер, лишалося тільки двадцять чотири години, ми з бабусею почали радитись, як нам слід вчинити, бо їй дуже не хотілося залишати Дору. Ах, як легко мені було тепер носити Дору вгору і вниз сходами!

Незважаючи на вимогу містера Мікоубера, щоб моя бабуся неодмінно була свідком обіцяної ним події, ми були схильні влаштувати справу так, щоб міс Бетсі лишалася вдома, а ми з містером Діком були її представниками. Так ми вже й вирішили, але Дора порушила весь наш план, заявивши, що ніколи не пробачить ані собі, ані своєму поганому хлопчиськові, якщо бабуся залишиться вдома з будь-якого приводу.

— Я не буду розмовляти з вами, — сказала Дора моїй бабці, струшуючи своїми кучерями. — Я буду докучати вам. Я накажу Джіпові гавкати на вас цілий день. Я буду переконана, що ви справді сварлива стара, якщо ви не поїдете.

— Тсс, Квіточко, — засміялась моя бабуся, — ти знаєш, що не можеш обійтися без мене.

— Ні, можу! — заперечувала Дора. — Ви мені зовсім не потрібні. Хіба ви для мене бігаєте цілий день угору і вниз сходами? Хіба ви сидите біля мене й розповідаєте мені казки про Доді, як він бігав у подертих черевиках... ах, який то був бідолашний, куций хлопчисько! Ви ніколи не робите мені нічого приємного, адже ж правда, не робите, мила бабусю?

Дора похапцем поцілувала бабусю і вибачливо додала:

— О, звичайно, ви робите! То я лише жартую. А все-таки, бабусю, послухайте, — додала Дора, пригортаючись до неї, — ви мусите поїхати. Я вам надокучатиму, аж доки не поставлю на своєму. Моєму поганому хлопчиськові я влаштую таке життя, якщо він не змусить вас поїхати! Я робитиму вам такі неприємності!.. І Джіп також! Ви потім довіку шкодуватимете, що не поїхали, якщо не поїдете тепер. Крім того, — додала Дора, відгорнувши волосся і здивовано поглядаючи то на мене, то на бабусю, — чому б вам не поїхати обом? Хіба я така серйозно хвора?

— Що це за питання? Отакої, — скрикнула моя бабуся.

— Які вигадки! — додав я.

— Так. Я знаю, що я дурненька дитина, — сказала Дора, поглядаючи то на мене, то на бабусю, і, повернувшись до мене на канапі, вона склала бутончиком свій маленький ротик, щоб поцілувати мене, — а все-таки, ви повинні їхати вдвох, інакше я не повірю вам, а тоді я... плакатиму.

Я бачив з обличчя моєї бабусі, що вона вже готова поступитись, і Дора також це помітила та збадьорилась.

— Ви повернетесь і привезете стільки новин, що принаймні тиждень знадобиться, аби все розповісти й розтлумачити мені! — сказала Дора. — Бо я знаю, що не скоро зрозумію, коли є там щось ділове. А, напевно, там є щось ділове. А коли ще доведеться щось вираховувати, то я вже не знаю, коли впораюсь, а мій поганий хлопчисько весь час буде ходити з кислою фізіономією. Ось вам! Тепер ви поїдете, правда ж? Адже вас тільки одну ніч не буде, а без вас мене Джіп захищатиме. Доді перед від'їздом віднесе мене нагору, і я до вашого повернення не зійду. А для Агнес я вам дам страшенно лайливого листа, бо вона ніколи не приїздить до нас.

Ми погодилися без усяких подальших нарад, що нам обом треба їхати, і що Дора — маленька шахрайка, яка тільки вдає хвору, аби з нею панькалися. Вона була дуже рада і весела. Увечері ми вчотирьох, тобто моя бабуся, містер Дік, Тредльс і я, поїхали в дуврській поштовій кареті до Кентербері.

У готелі, де містер Мікоубер просив чекати на нього, і до якого ми не без труднощів дісталися серед ночі, я знайшов листа, який повідомляв, що містер Мікоубер прийде вранці рівно о пів на десяту. Після цього ми, тремтячи від холоду, пішли до вказаних нам ліжок через різні вузькі коридори, які так смерділи жирним супом і стайнею, ніби цілі століття купалися в цій суміші.

Увесь ранок блукав я милими старими тихими вулицями і знову походжав під тінню урочистих склепінь і церков. Гайвороння кружляло навколо башт собору, і самі башти, здіймаючись над знайомою місцевістю, порізаною струмками і річками, стояли в світлому ранковому повітрі так спокійно, ніби на землі зовсім не було явища, яке ми називаємо змінами. І все-таки дзвони тоскно калатали мені про зміни в усьому. Вони говорили мені про власну їхню старість, про молодість моєї милої Дори і про безліч людей, які жили, кохали і померли, коли ці самі дзвони, так само, як і тепер, перетікали в гудіння іржавої зброї Чорного принца[28], що й досі висить у Кентерберійському соборі, і розчинялись у глибоких хвилях минулого, мов кола на воді.

З рогу я глянув на старий будинок, але не підійшов до нього, щоб мене не помітили і щоб не попсувати план, якому я повинен був сприяти. Ранкове грайливе сонце золотило покрівлі і ґратчасті вікна, і кілька променів колишнього миру, здавалося, торкнулися мого серця.

Щось із годину гуляв я околицями, і тільки тоді повернувся на головну вулицю, яка тим часом уже скинула з себе нічний спокій. Між людьми, які метушилися в крамниці, я побачив свого давнього ворога, м'ясника, що за цей час дожився до рантових чобіт і немовляти, а також власної крамниці. Він няньчив немовля і здавався миролюбним членом суспільства.

Сідаючи снідати, ми всі були сповнені турбот і нетерпіння. З наближенням призначеного часу наш неспокій зростав. Нарешті ми припинили вдавати, ніби захоплені сніданком, який спочатку був поставлений для всіх нас, за винятком містера Діка, тільки для форми; натомість моя бабуся стала походжала кімнатою; Тредльс сів на канапу і нібито читав газету, хоч видно було, що очі його шукали когось на стелі. Я дивився у вікно, щоб вчасно повідомити про прибуття містера Мікоубера. Мені не довго довелося вартувати; щойно почав годинник бити пів на десяту, як він з'явився на вулиці.

— Ось він іде, — сказав я, — і не в своєму юридичному вбранні!

Бабуся зав'язала стрічки чіпця, в якому вийшла снідати, щільніше загорнулася в шаль, немовби готувалася бути рішучою та невблаганною. Тредльс також войовничо застебнув сюртук на всі ґудзики. Містер Дік від цих дивних приготувань зовсім розгубився, проте визнав за потрібне зробити за нашим прикладом: він обома руками якнайнижче насунув капелюх на вуха і негайно знову зняв його, щоб привітати містера Мікоубера.

— Джентльмени і мем, — сказав містер Мікоубер. — Доброго ранку. Мій любий сер, — звернувся він до містера Діка, який міцно потиснув йому руку, — ви надзвичайно добрі.

— Чи ви снідали? — спитав містер Дік. — З'їжте котлетку!

— Нізащо в світі, мій добрий сер! — скрикнув містер Мікоубер, спиняючи його на шляху до дзвінка. — Апетит і я, містере Діксон, давно вже розлучилися один з одним.

Містер Діксон так зрадів своєму новому імені і відчув себе зобов'язаним містерові Мікоуберу за нього, що знову міцно потиснув йому руку і засміявся, як дитина.

— Діку, — сказала моя бабуся, — увага!

Містер Дік зашарівся і опанував себе.

— Ну, сер, — промовила бабуся, натягаючи рукавички. — Ми готові на гору Везувій чи куди вам заманеться.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — я впевнений, ви незабаром будете свідком вибуху. Містере Тредльс, ви, мабуть, дозволите мені зазначити тут, що ми з вами діяли погоджено?

— Це безперечний факт, Копперфілде, — сказав Тредльс, на якого я глянув здивовано. — Містер Мікоубер радився зі мною щодо своїх намірів, і я намагався дати йому найкращі поради, які тільки міг.

— Якщо я не помиляюся, містере Тредльс, — вів далі містер Мікоубер, — то предметом мого наміру є надзвичайно важливе викриття.

— Надзвичайно важливе, — підтвердив Тредльс.

— Мабуть, за таких обставин, мем і джентльмени, — сказав містер Мікоубер, — ви зробите мені ласку на хвилину віддатися під керівництво людини, яка є не що інше, як уламок корабельної катастрофи, викинутий хвилями морськими на берег людства, але все ж таки є вашим співбратом, позбавленим тільки свого первісного вигляду внаслідок багатьох згубних особистих помилок і непереборної сили обставин?

— Ми цілком покладаємося на вас, містере Мікоубер, — сказав я, — і будемо робити все, що вам завгодно.

— Містере Копперфілд, — відповів на це містер Мікоубер, — ваша довіра в даному разі не зазнає помилки. Я хотів би попросити дозволу піти звідси на п'ять хвилин раніше за вас, а потім прийняти всіх присутніх у конторі Вікфілда і Гіпа, де я служу клерком, з візитом до міс Вікфілд.

Ми з бабусею глянули на Тредльса, і той кивнув на знак згоди.

— Більше нічого, — зазначив містер Мікоубер, — не маю я сказати нині.

По цій мові він, на моє здивування, урочисто вклонився нам усім і зник. Поведінка його взагалі була надзвичайно стримана, а обличчя надзвичайно бліде.

Тредльс тільки усміхнувся і похитав головою (на якій сторч стояло волосся), коли я допитливо глянув на нього. Тоді я вдався до останнього заходу: витяг годинника і почав відраховувати призначені п'ять хвилин. Бабуся тримала свого годинника в руках з тією самою метою. Коли умовлений строк минув, Тредльс подав моїй бабці руку, і ми всі пішли до старого будинку, не вимовивши дорогою жодного слова.

Ми знайшли містера Мікоубера за письмовим столом у конторі, на нижньому поверсі маленької башти, де він щось старанно писав чи старанно вдавав, ніби пише. Велика конторська лінійка була в нього засунута за жилет і стирчала звідти на фут або більше, являючи собою щось подібне до нового жабо.

Мені здалося, що від мене чекають промов, і я почав:

— Як ваше здоров'я, містере Мікоубер?

— Містере Копперфілд, — поважно відповів Мікоубер, — сподіваюся, що бачу вас у доброму здоров'ї!

— Чи вдома міс Вікфілд? — спитав я.

— Містер Вікфілд хворий, він лежить в ліжку, сер, слабкий на ревматичну пропасницю, — відповів він. — Але міс Вікфілд, безперечно, буде рада побачити давніх друзів. Чи не бажаєте увійти, сер?

Він пішов попереду нас до їдальні — першої кімнати, куди завітав я в цьому будинку — і, широко відчинивши двері колишнього кабінету містера Вікфілда, доповів дзвінким голосом:

— Міс Тротвуд, містер Девід Копперфілд, містер Томас Тредльс і містер Діксон!

Я не бачив Урії Гіпа від того знаменного ляпаса. Наш візит, очевидно, вразив його несподіванкою, тим більше, що він дивував і нас самих. Він не ворухнув бровами, бо не було чим ворушити, але він нахмурився до того, що майже зовсім заплющив свої оченята, похапливі рухи кощавої руки по підборіддю викривали збентеження і здивування. Я встиг помітити це, глянувши через плече моєї бабусі в той момент, коли ми переступали поріг, а вже через секунду він був таким же приниженим підлабузником, як і завжди.

— Щиро скажу, — скрикнув він, — це найнесподіваніша радість! Побачити, так би мовити, всіх друзів з парафії собору Святого Павла заразом — це такий бенкет для очей, що кращого й уявити собі не можна! Містере Копперфілд, сподіваюся, ви в доброму здоров'ї... і... якщо смію так покірно висловитися... приязні до людини, яка, щоб там не було, зав­жди лишалася вашим другом? Місіс Копперфілд, сподіваюсь, одужує? Ми нещодавно з превеликим жалем, запевняю вас, чули сумні звістки про її стан.

Мені соромно було дозволити йому взяти мою руку, але я не знав, що ще робити.

— Речі змінились у цій конторі, міс Тротвуд, від того часу, як я був смиренним клерком і тримав вашого поні, — сказав Урія, удавано посміхаючись. — Але я зовсім не змінився, міс Тротвуд.

— Авжеж, сер, — відказала моя бабуся, — правду вам сказати, я гадаю, що ви лишилися вірний тому, що обіцяли замолоду; якщо це зробить вам приємність, можу підтвердити.

— Спасибі, міс Тротвуд, — сказав Урія, вигинаючись і кривляючись, — за вашу милостиву думку! Мікоубере, скажіть, щоб доповіли про прибуття гостей міс Агнес... і матусі. Матуся неймовірно зрадіє, побачивши таке товариство! — додав він, присуваючи нам стільці.

— Ви не зайняті, містере Гіп? — спитав Тредльс, випадково зустрівши хитрий погляд Урії, коли той прагнув заразом і довідатися, чого ми хочемо, і приховати свої думки.

— Ні, містере Тредльс, — відповів Урія, сідаючи на своє звичайне місце в конторі і затискуючи свої кощаві руки між кощавими колінками. — Не настільки, наскільки можна було б бажати. Але адвокати, акули і п'явки не легко задовольняються, ви знаєте! А втім, у нас з Мікоубером руки повні роботи, бо містер Вікфілд уже майже ні на яку працю не здатен, сер. Але це не тільки обов'язок, але й приємність працювати для нього. Ви, здається, не дуже близько знайомі з містером Вікфілдом, Тредльсе? Якщо не помиляюсь, я тільки один раз мав честь бачитися з вами?

— Ні, я не був близько знайомий з містером Вікфілдом, — відповів Тредльс, — інакше я, мабуть, давно відвідав би вас, містере Гіп.

У тоні цієї відповіді було щось таке, що змусило Урію ще раз придивитися до гостя, і він зиркнув на нього понурими і зловісними очима. Але побачивши Тредльса, його добродушне обличчя, невимушену поведінку і волосся, яке стояло сторч, він відкинув усілякі підозри і, скривившись усім тілом, а особливо довгою шиєю, сміливо відповів:

— Я дуже шкодую про це, містере Тредльс. Ви б захоплювалися містером Вікфілдом так само, як і всі ми. Його маленькі слабкості змусили б вас тільки більше любити його. Але, якщо ви хочете почути красномовну хвалу моєму компаньйонові, то я вам вкажу на Копперфілда. Ця сім'я — його улюблена тема.

Поява Агнес, яку привів містер Мікоубер, перешкодила мені відхилити цей комплімент, якби я навіть хотів це зробити. Агнес, здалося мені, не так досконало володіла собою, як завжди, і помітно було, що вона зазнала тривоги і лиха. Але її сердечна ласка та спокійна краса сяяли від цього ще більше.

Я бачив, як Урія стежив за нею, коли вона вітала нас; у цю хвилину він здався мені бридким і бунтівливим демоном, який спостерігає за добрим духом. Тим часом Мікоубер зробив Тредльсу якийсь знак, і Тредльс непомітно для нас усіх, крім мене, вийшов з кімнати.

— Більше вам нема чого чекати, Мікоубере, — сказав Урія.

Але містер Мікоубер стояв біля дверей і, поклавши руки на лінійку за пазухою, цілком недвозначно вимірював очима одного зі своїх ближніх, і цей ближній був його наймачем.

— Чому ви ще чекаєте? — спитав Урія. — Мікоубере! Хіба ви не чули, що я вам наказав не чекати далі?

— Чув! — відповів Мікоубер, не рухаючись з місця.

— То чому ж ви чекаєте? — спитав Урія.

— Тому, що.... коротко кажучи, я так хочу! — вибухнув містер Мікоубер.

Щоки Урії вкрились нездоровою блідістю, крізь яку ледь-ледь проступали нерівні червоні плями. Він пильно глянув на Мікоубера, і кожен мускул його обличчя уривчасто і швидко здригався.

— Ви недбала людина, як відомо цілому світові, — сказав він, намагаючись усміхнутись. — Я дуже побоююся, що ви незабаром змусите мене дати вам відставку. Ідіть геть! Я згодом побалакаю з вами.

— Якщо є негідник на цій землі, — скрикнув містер Мікоубер, раптом запалюючись несамовитою люттю, — з яким я вже занадто багато балакав, то ім'я його — Гіп.

Урія підскочив, немов його вдарили чи вкололи, і, поволі озираючи нас з найпонурішим і найлютішим виразом, на який лише здатне було його обличчя, тихим голосом сказав:

— Ого! Так це змова! Ви змовились зійтися тут! Ви інтригуєте разом з моїм клерком... правда ж, Копперфілде? Гаразд. То бережіться! У вас з цього нічого не вийде. Ми ж таки з вами знаємо один одного. Любові між нами нема. Ви зав­жди були панком з голодним шлунком, від першого дня приходу до цього дому. Вам заздро, що я йду вгору, чи не так? Але всі підступи проти мене — дурниці; я вам влаштую таку контратаку! Мікоубере, геть звідси! Я зараз вийду поговорити з вами.

— Містере Мікоубер, — сказав я, — дивіться, як цей тип раптом змінився, і не в тому тільки, що він цілком несподівано сказав трохи правди. Це дає мені певність, що він від нас не втече. Чиніть з ним так, як він на це заслуговує.

— Ви — непогана банда, слово честі! — промовив Урія тим самим глухим тоном, помалу вкриваючись липким потом, що його він стирав довгою кощавою рукою. — Ви підкупили мого брудного клерка — такого самого покидька, яким і ви самі були, Копперфілде, поки не змилостивилася над вами одна особа — і змушуєте його паплюжити мене наклепами! Міс Тротвуд, вам краще зупинити це, інакше я зупиню вашого чоловіка швидше, ніж вам може сподобатися. Погодьтеся, не дуже приємно буде залучати до своїх справ історію такої поважної леді! Міс Вікфілд, якщо ви хоч трохи любите свого батька, то краще вам не приєднуватися до цієї зграї. Я занапащу його, якщо ви не послухаєте мене. Ну, виходьте тепер! Дехто з вас у мене в руках. Обдумайте двічі, доки я вас не загребу. Обдумайте двічі ви, Мікоубере, якщо не хочете бути розчавленим. Я раджу вам забратися звідси і чекати, поки моя ласка буде поговорити з вами, ви, блазню! Є ще час для відступу. Де матуся? — спитав він раптом, помітивши відсутність Тредльса і тривожно схопившись за шнурок дзвінка. — Що й казати, чудова історія, і це в моєму власному домі!

— Місіс Гіп тут, сер, — сказав Тредльс, повертаючись з цією гідною матір'ю гідного сина. — Я дозволив собі познайомитися з нею.

— Хто ви такий, щоб знайомитися з нею? — скрикнув Урія. — І чого вам тут треба?

— Я — агент і друг містера Вікфілда, сер, — сказав Тредльс сухим і спокійним тоном ділової людини. — І в моїй кишені лежить законне доручення діяти за нього на свій розсуд у всіх його справах.

— Старий осел допився до гарячки, — сказав Урія, обличчя якого стало ще бридкішим, — це ви в нього виманили по-шахрайському!

— У нього багато чого виманили по-шахрайському, я це знаю, — спокійно відказав Тредльс, — і ви це теж знаєте, містере Гіп. Ми, з вашого дозволу, попросимо містера Мікоубера викласти цю справу.

— Уріє! — зойкнула місіс Гіп з тривожним жестом.

— Притримайте язика, мамо! — відповів він. — Менше слів — більше діла.

— Але ж, мій Уріє...

— Притримайте язика, мамо! Я сам упораюся.

Хоч я давно вже знав, що його почтивість удавана і все його смиренство низьке й фальшиве, та все одно не розумів, чого сягало лицемірство Гіпа, допоки не побачив, з якою нахабністю він скинув свою маску, щойно зрозумів її даремність; його злість, безсоромність і ненависть, люте задоволення, з яким він навіть у цю хвилину радів лихові, що його заподіяв, хоч і сам був у розпачі, що вже не зможе перехитрувати нас, — все це дивувало навіть мене, хоч я давно знав і ненавидів його від усього серця.

Я нічого не скажу про погляд, який він кинув на мене і потім на кожного з нас по черзі; я завжди розумів, що він ненавидить мене, і пам'ятав про сліди моїх пальців на його щоці. Але коли його погляд упав на Агнес, і коли я помітив гнів, з яким він усвідомлював, що влада його над нею скінчилася, коли я побачив виразний прояв огидних пристрастей, які спонукали його зазіхати на дівчину, чеснот якої він зовсім нездатний був оцінити, — тоді я жахнувся від самої думки, що вона хоч одну годину могла прожити перед очима такого чоловіка.

Потерши підборіддя і подивившись на нас паскудними очима через свої кощаві лапи, Урія звернувся до мене ще раз, напівплаксиво та напівглузливо:

— Так ви вважаєте за можливе виправдати це, Копперфілде? Ви — такий гордий своєю честю і всякими подібними речами! Ви виправдуєте таємний напад на мій дім та інтриги з моїм власним клерком? Не дивно, якби це зробив я; адже ж я не видаю себе за зразок чеснот... хоч я ніколи не тинявся вуличним волоцюгою, на відміну від вас, як розповідає Мікоубер... але ви! Ви не соромитеся робити це! Ви зовсім не думаєте про клопіт, який накличете на себе всякими змовами? Дуже добре, побачимо! Містере, як там вас звати, ви, здається, збиралися доручити Мікоуберові відповідати на якесь запитання? Ось ваш оракул! Чому ж ви не наказуєте йому говорити? Він вивчив свій урок, я бачу.

Помітивши, що його промова не справила жодного враження ні на мене, ні на будь-кого з нас, він сів на край столу, засунув руки в кишені, перекинув ногу на ногу і став чекати, що буде далі.

Досі я з превеликими труднощами стримував бурхливий запал містера Мікоубера, який не раз переривав слова Урії одним складом «шах... шах...», не встигаючи вимовити другий склад слова «шахрай». Тепер же він вихопив з-за пазухи лінійку, яка мала, очевидно, служити за знаряддя захисту, добув з кишені аркуш паперу, складений по-канцелярському, поважно переглянув його зміст, немов захоплюючись художністю свого стилю, і почав читати:

— «Дорога міс Тротвуд і джентльмени»...

— Помилуй боже цього чоловіка! — прошепотіла бабуся. — Він витрачав би на листи цілі купи паперу, навіть коли б це було державним злочином!

Містер Мікоубер не чув цього і вів далі:

— «Виходячи перед вами з тим, щоб обвинуватити й викрити, очевидно, найбільш неперевершеного з мерзотників, які будь-коли існували... (тут Мікоубер, не підводячи очей, вказав на Урію Гіпа лінійкою, немов чарівною паличкою), я прошу не звертати уваги на мене самого. Від дитячої колиски бувши жертвою фінансових зобов'язань, що їх я виконувати був неспроможний, я завжди лишався іграшкою цих принизливих для мене обставин. Сором, злидні, розпач і божевілля, нарізно і всі разом, були мені супутниками на життєвому шляху».

Насолода, з якою містер Мікоубер змальовував себе як жертву гідних жалю обставин, дорівнювала хіба що гордому усвідомленню авторства і самовдоволенню, з яким він супроводжував похитуванням голови всяку фразу, що, на його думку, була сильно і гарно сформульована.

— «Коли сором, злидні, розпач і божевілля дійшли для мене найвищого свого ступеня, вступив я до контори, чи, як сказали б наші сусіди-галли, до бюро під фірмою або ж прозванням Вікфілд і... Гіп, хоч ця контора насправді керована одним... Гіпом. Гіп, і тільки Гіп — пружина цієї машини. Гіп, і тільки Гіп — шахрай і крутій».

Урія при цих словах більше посинів, ніж зблід; він кинувся на містера Мікоубера, щоб вихопити листа і подерти його на шматки. Але містер Мікоубер зі справді дивовижною вправністю або щастям вдарив його лінійкою по простягнутих пальцях і знешкодив його праву руку. Вона зігнулася, наче зламана. Удар ляснув, немов по дереву.

— Хай тебе чорт візьме! — скрикнув Урія, звиваючись на цей раз від болю. — Я ще з тобою розквитаюся!

— Підійди до мене знову, ти... ти... ти... Гіпе огидний! — репетував містер Мікоубер. — І якщо в тебе голова людини, а не чорта, то я її розтрощу. Підходь, підходь!

Здається, я ніколи не бачив нічого смішнішого, — я усвідомлював це навіть у той момент, — ніж містер Мікоубер в ту хвилину, коли він вимахував своєю лінійкою, наче драгунською шаблею, і кричав: «Підходь!», поки ми з Тредльсом затримували його в кутку, звідки він знову й знову вистрибував.

Його ворог щось бурмотів сам собі і, трохи розім'явши поранену руку, повільно стягнув з шиї хустинку і перев'язав її, охопив лівою рукою і знову сів на стіл, понуро дивлячись униз.

Містер Мікоубер, трохи охолонувши, почав читати далі свій лист:

— «Умови, на яких я увійшов до контори на службу... Гіпа (він перед цим іменем щоразу спинявся і потім вимовляв його з особливо виразним наголосом), не перевищували нікчемної платні у двадцять два шилінги шість пенсів на тиждень. Решта була поставлена в залежність від міри моїх заслуг у справах контори, інакше кажучи, від ницості моєї натури, від корисливості моїх спонукань, від бідності моєї сім'ї і в цілому від моральної, або, краще сказати, від антиморальної схожості між мною і... Гіпом. Чи треба говорити, що я незабаром побачив себе поставленим перед необхідністю вдаватися до... Гіпа по грошові позики для прогодування місіс Мікоубер і нашої нещасливої, але великої сім'ї? Чи треба говорити, що ця необхідність була передбачена... Гіпом… що ці позики забезпечувалися борговими листами, борговими актами та зобов'язаннями, згідно з законними постановами нашої країни, і що я, отже, був обплутаний сіттю, яку... Гіп помалу сплітав мені на згубу?»

Відрада, що її містерові Мікоуберу давав його епістолярний стиль у змалюванні цього нещасливого збігу обставин, здавалося, надміру винагороджувала його за весь жах і весь смуток, яких тільки могла завдати йому дійсність. Він вів далі:

— «Ось тоді... Гіп... почав виявляти до мене саме стільки довіри, скільки треба було для виконання його пекельного плану. Ось тоді я й почав, якщо мені дозволено буде висловитись по-шекспірівському, танути, нидіти, мучитися болем. Я побачив, що моїх послуг повсякчас потребують саме там, де йдеться про фальшування, або де хочуть обдурити певну особу, яку я називатиму містером В. Цього містера В. обдурювали всіма можливими способами, хоча мерзотник... Гіп... увесь цей час зовні висловлював безоглядну відданість цьому покривдженому джентльменові. Це було вже досить погано, але, як каже данський принц-філософ, тими словами, які є розкішною прикрасою Єлизаветинської ери, — найгірше попереду».

Містер Мікоубер так захопився щасливим заокругленням своєї фрази цитатою, що, вдаючи, ніби загубив крапку, зробив невимовну приємність собі і нам прослухати це місце ще раз.

— «Я не маю наміру, — вів він далі, — в межах цього документа входити в приватні подробиці списку різноманітних шахрайств нижчого сорту, які були вчинені на шкоду особі, названій містером В., — шахрайств, що на них я виявляв мовчазну згоду, — такий список мною виготовлений окремо. В моїй внутрішній боротьбі між платнею і позбавленням платні, хлібом і позбавленням хліба, існуванням і не-існуванням, перемогу отримала нагода викрити і роз'яснити значні паскудства, безсоромно вчинені... Гіпом... на шкоду містерові В. Спонукуваний тим чутливим порадником у душі моїй, що зветься совістю, і не менш зворушливою вказівкою у зовнішньому світі, яку я назву міс А., я підійшов до важкої праці болючих розшуків, які тепер, скільки мені відомо, обіймають період часу понад дванадцять місяців».

Він перечитав це місце, немовби воно було виписане з парламентського акту, і, здавалося, черпав дивовижну насолоду зі звуків власних слів.

— «Мої звинувачення проти... Гіпа, — читав він далі, глянувши на ворога і про всяк випадок поправивши лінійку під пахвою, — такі...»

Ми всі, здається, зачаїли подих. Я певен, що Урія не дихав зовсім.

— По-перше, — читав Мікоубер, — коли розум і пам'ять містера В. з причин, які нема потреби тут наводити, послабшали і розладналися... Гіп… зіпсував і заплутав усі справи контори. Коли містер В. найменше був здатний вдаватися до справ контори... Гіп неодмінно йому щось підсовував. У таких випадках... Гіп здобував підпис містера В. на важливих документах, що їх він умів змалювати як неважливі, або просто підкладав їх. Так, приміром, він спонукав містера В. дати йому... такі повноваження розпоряджатися довіреною конторі сумою в дванадцять тисяч шістсот чотирнадцять фунтів дев'ять шилінгів і шість пенсів і вжити її на сплату вже сплачених вимог або вимог за неіснуючими зобов'язаннями і на поповнення належних іншим вкладникам сум, яких нібито не вистачало. Цим актам він зав­жди надавав такого вигляду, ніби причина їх полягає у власних нечесних намірах містера В., і начебто вони є наслідком власних безладних і несумлінних дій містера В., і водночас користувався ними, як засобами допікати йому і гнути його під свою владу.

— Це ви повинні будете довести, Копперфілде! — скрикнув Урія, загрозливо похитуючи головою. — Всьому свій час!

— Спитайте... Гіпа, містере Тредльс, — сказав містер Мікоубер, обриваючи читання, — хто жив у його будинку після нього? Будь ласка, спитайте.

— Цей самий блазень, він і тепер там мешкає, — зневажливо відказав Урія.

— Спитайте... Гіпа... чи мав він у цьому будинку записну книжку? — вів далі містер Мікоубер. — Будь ласка, спитайте.

Кощава лапа Урії раптом перестала скребти підборіддя.

— Або спитайте його, — додав містер Мікоубер, — чи спалював він там колись щось подібне? Якщо він скаже, що спалював, і спитає, де попіл, то вкажіть йому на Вілкінса Мікоубера, і він почує дещо не зовсім приємне!

Урочистий тріумф, з яким Мікоубер полегшив свою душу цими словами, неймовірно стривожив місіс Гіп. Вона схвильовано заверещала:

— Уріє, Уріє! Будь покірний і попроси поблажливості, мій любий!

— Мамо! — відповів він. — Чи ти замовкнеш? Ти злякалась і не тямиш, що верзеш. Будь покірний! — повторив він крізь зуби, позираючи на мене. — Я своєю покірністю давно вже зробив покірними багатьох з них.

Містер Мікоубер, елегантним рухом опустивши підборіддя в краватку, читав далі:

— «По-друге, у багатьох випадках Гіп, за моїми довідками та переконанням...»

— Ну, цим ви небагато доведете, — пробурмотів Урія, збадьорившись. — Мамо, мовчи!

— Ми подбаємо надати дещо, чим доведемо чимало і переконаємо навіть вас, сер, дуже скоро! — відповів містер Мікоубер.

«По-друге, у багатьох випадках Гіп, за моїми довідками та переконанням, при різних грошових надходженнях систематично підробляв підпис містера В. у книжках і документах; між іншим, вчинив таке фальшування, що його я можу підтвердити належними доказами. А саме таким нижчезазначеним чином, тобто...»

Містер Мікоубер знову тішився набором слів, звичайно, смішним і непотрібним, але властивим не лише йому. Я впродовж свого життя у багатьох помічав цю схильність до непотрібних слів. Це здається мені загальним правилом у всіх урочистих випадках, і на цьому заснований зміст усіх судових паперів, присяг і подібних речей. Читаючи або проголошуючи їх, люди начебто особливо тішаться, коли натраплять на ряд гучних слів, що відбивають одну і ту саму думку, як приміром — «хочу, вимагаю і бажаю», або: «залишаю, заповідаю і відказую» і так далі. Давні анафеми всі побудовані були на цьому принципі. Ми говоримо про тиранію слів, але ми самі, наче тирани, катуємо їх, ми радіємо, що в нас є запас зайвих слів, які можна вжити в урочистих випадках, і нам здається, що це надає більш вагомого значення, ще й звучить краще. Як значення лівреї нашого слуги мало турбує нас, аби лише вона блищала і впадала в очі, так і значення та потрібність слів у нас — здебільшого справа другорядна, аби ми могли вихвалятися ними; й існують люди, які від надмірного вихваляння лівреями заплутуються в борги; існують рабовласники, у яких збирається занадто багато рабів, і раби повстають. Так само, здається мені, я міг би назвати одну націю, яка накликає і ще накличе на себе безліч неприємностей єдино від того, що вживає занадто багато слів.

Містер Мікоубер читав далі, майже облизуючись:

— «…а саме таким нижчезазначеним чином, тобто: містер В. перебував у стані дуже розладнаного здоров'я, і виявлялося ймовірним та вірогідним, що смерть його може спричинитися до деяких викриттів і до скинення влади... Гіпа... над сім'єю В., — як я, Вілкінс Мікоубер, що підписуюсь нижче, гадаю (якщо тільки дочірня любов його спадкоємиці не буде таємно спонукувана не допустити законного розгляду конторських справ обох компаньйонів), зазначений... Гіп... визнав за потрібне мати в запасі боргове зобов'язання на вищезгадану суму в дванадцять тисяч шістсот чотирнадцять фунтів дев'ять шилінгів і шість пенсів з процентами, у якому сказано, ніби ця сума позичена… містерові В., щоб врятувати його від ганьби, хоч така сума насправді ніколи не існувала і не була ні позичена, ні отримана. Підпис на цьому акті, що його нібито склав містер В. і засвідчив Вілкінс Мікоубер, підроблений... Гіпом. У моєму розпорядженні записна книжка, де є багато зразків таких підробок підпису містера В. Ці зразки де-не-де пошкоджені вогнем, але їх ще можна прочитати. Документа такого я ніколи не засвідчував. А сам документ нині також у мене».

Урія схопився з місця, витяг з кишені зв'язку ключів, відімкнув у столі шухляду, але потім передумав, і, не зазирнувши в неї, знову обернувся до нас.

— Документ у мене, — повторив містер Мікоубер, урочисто оглянувши всіх нас, — тобто сьогодні вранці, коли все було написано, він був у мене, але потім я передав його містерові Тредльсу.

— Це абсолютна правда, — підтвердив Тредльс.

— Уріє, Уріє! — кричала матуся. — Будь смиренним і спробуй домовитися з ними! Я знаю, мій син буде смиренним, джентльмени, якщо тільки ви дасте йому час подумати! Містере Копперфілд, ви ж напевно знаєте, що він зав­жди був смиренним, сер!

Цікаво було бачити, як мати все ще трималася за стару вигадку, що її син давно вже відкинув, як непотрібну.

— Мамо! — сказав він, нетерпляче кусаючи хустинку, якою була загорнута його рука. — Краще б ти взяла заряджену рушницю і вистрелила в мене.

— Але ж я люблю тебе, Уріє! — скрикнула Айсіс Гіп.

І я не маю сумніву, що то була правда, і що Урія також любив свою матір, хоч яким дивним це здається; щоправда, обоє вони були варті одне одного.

— Я не можу знести, — вела вона далі, — що ти викликаєш цих джентльменів на боротьбу і лише більше піддаєш себе небезпеці. Я від самого початку сказала цьому джентльменові, коли він мені нагорі оголосив, що все викрито... я сказала йому, що поручуся за тебе, що ти будеш смиренним і даси обіцянку виправитись. О, гляньте, джентльмени, яка смиренна я, і не дивіться на нього!

— Досить, мамо! Ось Копперфілд, — сказав Урія, гнівно вказуючи кощавим пальцем на мене, як на головного винуватця, на якому зосереджувалась уся його злість, і який зовсім не намагався роз'яснити йому справжній стан речей. — Ось Копперфілд дав би тобі сто фунтів, щоб ти розплескала навіть менше того, що вже розплескала безкоштовно.

— Що ж робити, Уріє? — кричала його мати. — Я не можу бачити, як ти через свою гордість стрімголов кидаєшся в провалля. Краще будь смиренним, яким зав­жди був.

Урія якусь хвилину помовчав, кусаючи хустинку на руці, потім понуро глянув на мене і сказав:

— Ну, що там у вас іще? Якщо є щось — викладайте. Чого ви так дивитеся на мене?

Містер Мікоубер знову взявся за листа. Він був радий повернутися до процедури, яка давала йому стільки насолоди:

— «Третє, і останнє. Я тепер спроможний довести... Гіповими фальшивими книжками і... Гіповими справжніми нотатками, які починаються в його напівспаленій записній книжці, чого я, звичайно, ще не міг розуміти, коли її в день нашого переїзду до нинішньої квартири моя дружина місіс Мікоубер випадково знайшла в ящику з попелом... Я можу довести, що всі слабкості, хиби, чесноти, навіть батьківська любов і почуття честі бідолашного обдуреного і всіляко пограбованого містера В. кілька років поспіль скеровувалися лише на те, щоб сприяти фінансовому підвищенню зажерливого, користолюбного і підступного... Гіпа, що єдиною і виключною метою цього... Гіпа, крім грошолюбства, було — цілком захопити в свої руки містера В. і його дочку; я вже не кажу нічого про зазіхання його на міс А., що останній його вчинок, три місяці тому зроблений, полягав у доведенні містера В. до складання акту, за яким він поступається для… Гіпа половиною прав на контору і, крім того, віддає йому все рухоме майно в будинку під заставу певного щорічного утримання, яке... Гіп зобов'язувався акуратно сплачувати по третинах, — що всі ці витівки, разом з фальшивими повідомленнями про хід справ для залякування, розпочаті в такий час, коли містер В., вдавшись до деяких необміркованих спекуляцій, справді потребував грошей і не міг цілком бездоганно керувати капіталами, за які на ньому лежала законна і моральна відповідальність перед довірителями, що вони, ці витівки, були продовжувані фальшивими позиками під неймовірні відсотки, за посередництвом... Гіпа, який позичав містерові В. його ж власні гроші, що були по-шахрайському приховані і, під різними зловмисними приводами, витрачені не за призначенням. Отже, таким чином, різноманітними безсовісними хитрощами і крутійствами дедалі міцніше заплутувалася сітка, через яку бідолашний містер В. вже не бачив світу. Гадаючи, що за дверима його будинку стоять уже банкрутство, неплатоспроможність і позбавлення всякої надії та чесного імені, містер В. поклав усі свої сподівання на потвору в образі бридкої людини... (містер Мікоубер вимовив цей новий зворот з особливим ефектом), — на потвору, яка зуміла зробитися необхідною і через це підготувала загибель свого благодійника. Все це я беруся довести, і, мабуть, доведу ще значно більше».

Я пошепки сказав кілька слів Агнес, яка стояла біля мене, проливаючи сльози журби і радості... і слухачі заворушилися, неначе містер Мікоубер уже закінчив. Але він з глибокою самоповагою сказав: «Почтиво прошу пробачити», і з дивною сумішшю глибокого смутку та радісного захоплення читав далі:

— «Я закінчив. Мені лишається тільки підтвердити ці обвинувачення доказами і потім, разом з переслідуваною злим сузір'ям сім'єю, навіки покинути країну, де ми, очевидно, зайві. Це незабаром буде виконано. Не без підстав можна гадати, що нашому немовляті, як найніжнішому членові сім'ї, першому судилося віддати богові душу через брак харчування, і що за ним підуть близнята. Хай буде так! Щодо мене особисто, то моє паломництво до Кентербері вже завдало тяжкого удару моєму організмові; ув'язнення до боргової тюрми після цивільного процесу і голод завершать справу. Я вірю, що праця та ризик цих досліджень, — коли найменші висновки повільно складались у пазли під тиском важких обставин, при гнітючих побоюваннях позбавлення хліба, в будь-який час дня та ночі, під пильним невсипучим оком людини, яку слід було б називати демоном, — у час моїх злиднів доведених до кінця, проллє кілька життєдайних росинок на моє погребальне вогнище. Більшого я не вимагаю. Я задоволений, якщо хоч з деякою справедливістю скажуть про мене, як було колись сказано про мужнього і славетного морського героя (втім, я аж ніяк не наважуюся порівняти себе з ним), що все це зробив я не заради винагороди або користолюбства, а виключно для Англії, вітчизни і краси.

Маю честь лишатися і т. д. і т. д.

Вілкінс Мікоубер».

Дуже зворушений і водночас украй задоволений, містер Мікоубер згорнув папір і, низько вклонившись, доручив його моїй бабусі, як річ, що її вона, можливо, бажає зберегти.

У кімнаті, де все це відбувалося, стояв залізний сейф, який я помітив ще в перший свій візит. Ключ стирчав у замку. Урію, здавалося, миттю охопили підозри. Він глянув на містера Мікоубера, підійшов до сейфа і з гуркотом відчинив двері. Сейф був порожній.

— Де книжки? — з жахом скрикнув він. — Якийсь злодій украв книжки!

Містер Мікоубер вдарив себе лінійкою в груди.

— Я це зробив, коли, як і завжди, сьогодні вранці взяв у вас ключ. Але сьогодні я взяв ключ трохи раніше.

— Не турбуйтеся, — сказав Тредльс, — книжки в мене. Я вже згадував про уповноваження, за яким я зберігатиму їх як слід.

— То ви приймаєте крадені речі? — скрикнув Урія.

— За таких обставин, — відповів Тредльс, — приймаю.

Та як же здивувався я, коли моя бабуся, яка весь час зберігала глибоку мовчанку, раптом кинулася на Урію і схопила його обома руками за комірець!

— Ти знаєш, чого мені треба від тебе? — скрикнула вона.

— Сорочки для божевільної, — відповів він.

— Ні! Моїх грошей! — гукнула моя бабуся. — Агнес, серце моє, поки я гадала, що ваш батько розтратив їх, я ані слівцем не хотіла обмовитися про те, що вони віддані були сюди, і я навіть Тротові, хай сам підтвердить, нічого не сказала. Але тепер, коли я знаю, що цей негідник повинен нести відповідальність, тепер я вимагаю моїх грошей! Троте, піди забери їх у нього!

Чи уявляла собі моя бабуся в цю хвилину, що її гроші лежать за комірцем в Урії? Цього я не можу сказати напевно, але вона так трусила його, ніби насправді бачила їх там. Я поспішив розборонити їх і запевнити її, що ми постараємося забрати в нього все, що він незаконно привласнив. Почувши ці запевнення і поміркувавши, бабуся моя заспокоїлась. Але загалом, її зовсім не вивела з рівноваги ця сцена (чого не можна було сказати про її чепець), і бабуся спокійно сіла знову на своє місце.

Тим часом місіс Гіп, плачучи, благала свого сина бути смиренним, ставала навколішки по черзі перед кожним із нас і обіцяла безліч найнеймовірніших речей. Нарешті Урія посадив її на стілець і, тримаючи за руку, злісно глянув на мене і сказав:

— Чого ж ви тепер хочете?

— Я вам скажу, що тепер необхідно, — сказав Тредльс.

— Хіба в цього Копперфілда нема язика? — прогарчав Урія. — Я дорого заплатив би, якби ви, не збрехавши, сказали, що язик у нього відрізаний.

— Мій Урія стане смиренним! — волала його мати. — Не слухайте, що він каже, добрі джентльмени!

— Ось що тепер необхідно, — сказав Тредльс. — Насамперед ви повинні мені в цю ж хвилину віддати акт про вступ ваш у товариство, разом з борговим зобов'язанням на рухоме майно.

— Припустімо, що в мене нема цього акту, — сказав Урія.

— Але він у вас є, — відказав Тредльс, — і тому, бачите, ми цього припускати не хочемо.

Мушу визнати, що в цьому випадку я вперше віддав належне світлій голові і твердому, терплячому, практичному розумові мого колишнього шкільного товариша.

— Потім, — вів далі Тредльс, — ви повинні приготуватися віддати до останнього пенса все, що захопило ваше зажерливе грабіжництво. Всі книжки, всі папери в справах контори повинні зберігатись у нас, а так само і всі ваші книжки, рахунки і нотатки. Одним словом, все, що тут є.

— Хіба це необхідно? Я щось не певен! — сказав Урія. — Мені потрібний час, щоб обміркувати це.

— Безперечно, — відповів Тредльс. — Але тим часом, поки справа влаштується на наше задоволення, ми ці речі затримаємо в себе і попросимо вас... коротко кажучи, змусимо вас... сидіти у вашій кімнаті і не зв'язуватися ні з ким.

— Цього я не зроблю! — сказав Урія, вилаявшись.

— Мейдстонська тюрма — безпечніше місце, — зазначив Тредльс, — і хоч закон, можливо, повільніше задовольнить нас і, можливо, не з такою повнотою, як це можете зробити ви, але нема ніякого сумніву, що він покарає вас. Боже мій! Ви знаєте це не гірше за мене! Копперфілде, чи не будеш ти ласкавий піти до Гільдгола і привести пару поліцаїв?

Тут місіс Гіп знову зарепетувала і впала навколішки перед Агнес, благаючи її заступитись, і голосно кричала, що вона дуже смиренна, і що все правда, і якщо він не погодиться, то вона сама зробить усе, чого ми вимагаємо, і навіть значно більше. Вона мало не збожеволіла від страху за свого улюбленця. Спитати, що він зробив би, якби мав хоч трохи мужності, означало б спитати, що зробив би бридкий пес, якби мав душу тигра. Він був боягузом з голови до п'ят і виявляв тут усю свою нікчемну душу в понурості і смертельному переляку.

— Стоп! — гаркнув він і обтер обличчя рукою. — Мамо, не ревіть! Гаразд, хай візьмуть контракт. Піди, принеси.

— Чи не допоможете ви їй, містере Дік? — сказав Тредльс. — Будь ласка.

Пишаючись дорученням і розуміючи всю його вагу, містер Дік супроводив стару, як вівчарка супроводжувала б вівцю. Але місіс Гіп завдала йому небагато клопоту: вона незабаром повернулась і принесла не лише контракт, але й шкатулку, де він зберігався, і де ми знайшли розрахункову книгу та різні папери, які згодом стали нам в пригоді.

— Гаразд, — сказав Тредльс. — Тепер, містере Гіп, ви можете йти, щоб обміркувати своє становище. Особливу увагу зверніть на те, що... я оголошую вам це від імені всіх присутніх... вам лишається тільки один спосіб, що його я вже мав честь пояснити вам, і це необхідно виконати без зволікань.

Урія, не підводячи очей і тримаючи руку на підборідді, прослизнув до дверей і, спинившись на порозі, сказав:

— Копперфілде, я завжди ненавидів вас. Ви зав­жди порушували мій спокій, ви зав­жди були проти мене.

— Здається, я вже пояснив вам якось раніше, — сказав я, — що ви, через свою зажерливість і підступність, зав­жди були проти цілого світу. Вам, мабуть, корисно буде на майбутнє запам'ятати собі, що досі на світі ще не бувало зажерливості і підступності, які не переходили б через край і не занапащали б себе самих. Це так само певно, як смерть.

— Або так само певно, як те, чого вчили нас у школі (у тій самій школі, де я набув так багато смиренності): від дев'ятої до одинадцятої години, що праця — прокляття, а з одинадцятої години до першої нам тлумачили, що праця — благословення, і радість, і гідність, і казна-що, га? — сказав він, бридко посміхаючись. — Ви проповідуєте так само послідовно, як і вони. До чого призвела мене смиренність? А проте без неї, гадаю, я не встиг би обкрутити мого джентльмена-компаньйона. Мікоубере, старий дурню, з тобою я ще розквитаюся!

Містер Мікоубер поглядав на нього і на його простягнутий палець з верховин гордої величності, поки Урія не зник за дверима, а потім він звернувся до мене з пропозицією «бути свідком відновлення взаємної довіри між ним і місіс Мікоубер». Після цього він і всю компанію запросив на це зворушливе видовище.

— Завіса, яка довгий час була між місіс Мікоубер і мною, тепер упала, — сказав містер Мікоубер, — мої діти і винуватець їхнього народження знову можуть зійтися на рівних умовах.

Ми всі були дуже вдячні йому і всі бажали показати це, наскільки дозволяли справи і хвилювання кожного. Отже, ми, мабуть, пішли б усі, якби Агнес не треба було повернутись до батька, що досі був дуже хворий, і якби не треба було ще комусь лишитися наглядати за Гіпом. Цю останню справу взяв на себе Тредльс, а моя бабуся, містер Дік і я пішли до оселі містера Мікоубера. Поспішно прощаючись з милою дівчиною, якій я мусив стільки завдячувати, я згадав, від якого страхіття вона, можливо, врятована сьогодні, і відчув глибоку вдячність за поневіряння дитячих днів, що спричинилися до мого знайомства з містером Мікоубером.

Дім його був неподалік. Двері відчинялися з вулиці прямо у вітальню, і містер Мікоубер пройшов туди з властивою тільки йому швидкістю, тому ми миттю опинилися серед цієї милої сім'ї.

— Еммо, життя моє! — скрикнув містер Мікоубер, кидаючись в обійми місіс Мікоубер.

Місіс Мікоубер зойкнула і схопила містера Мікоубера в обійми. Міс Мікоубер, яка колихала невинне дитя, про яке згадувалося в останньому листі місіс Мікоубер до мене, була глибоко зворушена. Дитя задриґало руками і ногами. Близнята виявили свою радість різними недоречними, але невинними вчинками. Містер Мікоубер, характер якого, здавалося, зіпсувався через ранні розчарування, і вигляд якого став насуплений, цього разу віддався найніжнішим почуттям і почав схлипувати.

— Еммо! — сказав містер Мікоубер. — Хмара зникла з мого чола. Взаємна довіра, яка колись так довго зберігалася між нами, відновлена тепер, щоб більше не перериватися. А тепер ласкаво просимо, бідність! — скрикнув містер Мікоубер і зайшовся сльозами. — Ласкаво просимо, злидні, ласкаво просимо, безпритульність, ласкаво просимо, голод, лахміття, буря і жебрацтво! Взаємна довіра підтримуватиме нас до кінця наших днів!

З цими вигуками містер Мікоубер посадив місіс Мікоубер на крісло і почав по черзі обіймати всіх членів своєї сім'ї, вітаючи силу-силенну майбутніх неприємностей, на які члени його сім'ї, скільки я можу судити, дивилися не зовсім привітно. Містер Мікоубер закликав дружину і дітей вийти на кентерберійські вулиці і співати хором, бо нічого іншого їм не лишається.

Але місіс Мікоубер, переможена силою хвилювань, знепритомніла; отже, перш ніж вважати хор укомплектованим, належало привести її до тями. Про це подбали моя бабуся і містер Мікоубер. Потім бабуся моя відрекомендувалась, і місіс Мікоубер впізнала мене.

— Вибачте, любий містере Копперфілд, — сказала бідолашна леді, простягаючи мені руку, — але в мене сил небагато, а ліквідація останнього непорозуміння між містером Мікоубером і мною спочатку справила на мене занадто сильне враження.

— Це всі ваші діти, мем? — спитала моя бабуся.

— Більше поки що нема, — відповіла місіс Мікоубер.

— Та, боже мій, я не про це питаю, мем! — сказала моя бабуся. — Я запитую, чи всі вони ваші?

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — у цьому немає сумніву.

— А цей, найстарший молодий джентльмен, — спитала моя бабуся, замислившись, — до якої діяльності готується?

— Переселяючись сюди, — сказав містер Мікоубер, — я сподівався віддати Вілкінса на службу до церкви, тобто, точніше кажучи, до хору. Але не було вакансії для тенора в величному соборі, завдяки якому це місто користується такою заслуженою славою, і... одним словом, він набув звички співати в трактирах, а не в храмах.

— Але принаймні наміри в нього найкращі, — сказала місіс Мікоубер, ніжно глянувши на свого первістка.

— Я смію сказати, люба моя, — зазначив містер Мікоубер, — що його наміри навіть надзвичайно гарні, але тільки досі ще не бачу я, з якого кінця він почне їх виконувати.

Мастер Мікоубер знову набрав свого звичайного понурого вигляду і трохи запально спитав, що йому накажуть робити? Хіба він народився теслярем або малярем? Може, скажуть, що він народився птахом? Може, йому слід піти на сусідню вулицю і відкрити аптеку? Може, йому побігти до найближчого суду і заявити себе адвокатом? Може, йому силою вдертися на оперну сцену і з боєм здобути успіх? Хіба він може щось зробити, коли його нічого не вчили?

Моя бабуся з хвилину поміркувала і сказала:

— Містере Мікоубер, я дивуюся, що ви ніколи не подумували про еміграцію.

— Мем, — відказав містер Мікоубер, — це було мрією моєї юності і безплідним бажанням зрілих років.

Я цілком певен, до речі, що він за все життя ще жодного разу не подумав про це.

— Так, так! — сказала бабуся, глянувши на мене. — А було б дуже добре і для вас, і для вашої сім'ї, містере і місіс Мікоубер, якби ви вирішили емігрувати тепер.

— Капітал, мем, капітал! — сумно зауважив містер Мікоубер.

— Це головна, можна навіть сказати, єдина перепона, мій любий містере Копперфілд, — підтвердила його дружина.

— Капітал! — скрикнула моя бабуся. — Але ви робите нам велику послугу, або, краще сказати, вже зробили велику послугу, бо у вогні, який ви роздмухали, відкриється, мабуть, багато чого. Хіба ж ми за це не можемо знайти вам капітал?

— Я не міг би прийняти його в подарунок, — з запалом сказав містер Мікоубер, — але якби можливо було б добути достатню суму у вигляді позики, процентів за п'ять і під мою особисту відповідальність, приміром, під вексель на дванадцять, вісімнадцять чи двадцять чотири місяці, щоб я мав час, поки справи обернуться на краще...

— Чи можливо це, запитуєте ви? — скрикнула моя бабуся. — Можливо, повинно, буде зроблено на тих умовах, які ви самі запропонуєте, вам треба тільки слово сказати! Обміркуйте це вдвох. Ось Деві знає деяких людей, що збираються незабаром вирушити до Австралії. Якщо ви вирішите переселятися, то чому б вам не поїхати на тому ж кораблі? Ви можете стати в пригоді їм, а вони — вам. Обміркуйте це, містере і місіс Мікоубер. Поміркуйте якийсь час і добре зважте.

— Я хотіла б спитати тільки про одне, люб'язна леді, — сказала місіс Мікоубер. — Клімат там, сподіваюся, здоровий?

— Найкращий у світі, — відповіла моя бабуся.

— У такому разі, — вела далі місіс Мікоубер, — у мене виникає ще одне питання. Хотіла б я знати, чи такі обставини в тому краї, щоб людина з талантами містера Мікоубера могла сподіватися на деяке підвищення в суспільстві? Я вже не кажу про місце губернатора або щось подібне, але чи знайдеться там принаймні нагода для розвитку його талантів, щоб вони потім власними силами могли поширитися далі?

— Ніде не може бути кращої нагоди, — відповіла моя бабуся, — для людини порядної і працьовитої.

— Для людини порядної, — повторила місіс Мікоубер діловито, — і працьовитої. Справедливо. Ясно, що саме Австралія є найкращою сферою для діяльності містера Мікоубера.

— Я глибоко переконаний, шановна леді, — сказав містер Мікоубер, — що за даних обставин то є край, єдиний край саме для мене і для моєї сім'ї, і що справи підуть на краще на тому березі. Це невелика віддаль, порівняно кажучи; і хоч ваша ласкава пропозиція заслуговує на обговорення, але запевняю вас, що це тільки формальність.

Чи забуду я колись, як він миттю віддався сангвінічним мріям про майбутнє багатство, і як місіс Мікоубер незабаром почала розмову про звички кенгуру? Чи можу я згадати колись про кентерберійську вулицю в базарний день і не згадати водночас про Мікоубера, як він, проводжаючи нас назад, всіма своїми уривчастими суворими манерами виявляв звички тимчасового відвідувача нашого краю, а на волів, які проходили повз нас, дивився очима австралійського фермера?

XV. Ще один погляд на пройдений шлях

Я мушу спинитися ще раз. О, моя дитинко-дружино, ось проходить серед юрби, що метушиться в моїй пам'яті, одна постать, спокійна й мирна. Вона в своїй невинній любові й дитячій красі говорить: зупинись і згадай про мене, повернись і подивися на Маленьку квітку, що в'яне й хилиться до землі!

І я роблю це. Все інше затьмарюється і зникає вдалині. Я знову з Дорою в нашому котеджі. Не знаю, як довго вона хворіла. Я так звик до цього, що не можу вирахувати часу. Він недовгий, якщо лічити на тижні або місяці, але якщо вимірювати моїми переживаннями та стражданнями, то був довгий і тяжкий час.

Мені перестали казати: «Почекайте ще кілька днів». Помалу я почав побоюватися, що вже не засяє день, коли я знову побачу мою дитинку-дружину, яка бігає у сонячному світлі зі своїм старим другом Джіпом.

Він якось відразу дуже постарів. Можливо, він у своїй господині не бачить уже того, що робило його молодшим. Так чи так, але він нидіє, дивиться кволо, лапи його слабкі, і моя бабуся сумує, що він більше не нападає, а тихо підповзає до неї і ніжно лиже їй руку, коли вона сідає біля ліжка Дори.

Дора лежить і посміхається нам, вона прекрасна і не вимовляє жодного нетерплячого слова, жодної скарги. Вона каже, що ми дуже добрі до неї, що вона бачить, як її милий уважний хлопчик мучиться, як моя бабуся сну не знає, все вартує, все турбується і метушиться. Іноді маленькі птахоподібні леді, тіточки, приходять відвідати її, і тоді ми балакаємо про день нашого весілля і про всю ту щасливу пору.

Що за дивний спокій, що за нерухомість, здається, запанувала в моєму житті і взагалі в усьому житті нашого дому і за дверима, коли я сиджу в мирній, затіненій, охайній кімнаті, а блакитні очі моєї дитинки-дружини звернені до мене, а її пальчики обвивають мою руку. Багато, багато годин просидів я так, але тільки три епізоди найсвіжіше збереглися в моїй пам'яті.

Ранок. Дора, причепурена руками моєї бабусі, показує мені, як її прекрасні кучері все ще вміють звиватися кільцями на подушці, і які вони довгі та блискучі, і як вона любить носити їх легко згорнутими в сітці.

— Не тому, що я досі пишаюся ними, хлопчисько ти мій, — каже вона, коли я всміхаюсь, — а тому, що ти ж колись вважав їх гарними, ще й тому, що коли я вперше почала думати про тебе, я глянула в дзеркало і спитала себе: чи радий ти будеш мати локон цього волосся? О, який у тебе був нерозумний вигляд, Доді, коли я подарувала тобі той локон!

— Це було того дня, коли ти малювала квіти, які я подарував тобі, Доро, і коли я сказав тобі, як сильно тебе люблю.

— Ах, але тоді мені не хотілося розповідати тобі, — каже Дора, — як я плакала над ними, сама не знаю чому. Коли я знову зможу бігати, як раніше, ми підемо подивитися на ті місця, де ми були такі дурненькі, правда ж, Доді? І погуляємо знову по старих місцях. І не забудемо бідолашного тата.

— Так, неодмінно побуваємо там і знову проживемо кілька щасливих днів. Отже, тобі треба поспішати одужати, серденько!

— О, я незабаром одужаю! Мені вже настільки краще, що ти й уявити не можеш!

Вечір. Я сиджу на тому самому стільці, біля того самого ліжка, і те саме обличчя обернуте до мене. Ми мовчимо, й усмішка грає на її обличчі. Я припинив носити мою легку ношу вгору і вниз по сходах. Вона лежить тут цілий день.

— Доді!

— Люба моя Доро?

— Ти назвеш безглуздим те, що я тобі скажу... після того, що ти розповідав зараз про хворобу містера Вікфілда. Я хочу бачити Агнес. Мені дуже треба побачити її.

— Я напишу їй, моя мила.

— Напишеш?

— Негайно.

— Який добрий, милий хлопчик! Доді, візьми мене на руки. Справді, серденько, це не примха. Це не нерозумна витівка. Мені треба, дуже треба побачити її!

— Я певен цього. Варто мені тільки сказати їй, і вона, безперечно, приїде.

— Тобі дуже нудно, коли ти тепер буваєш унизу, правда ж? — шепоче Дора, обійнявши мою шию.

— Як же це може бути інакше, любове моя, коли я бачу твоє порожнє крісло?

— Моє порожнє крісло! — вона на деякий час мовчки горнеться до мене. — І тобі справді не вистачає мене, Доді? — питає вона, підіймаючи до мене очі і ясно всміхаючись. — Навіть мене дурненької, нерозумної?

— Серце моє, кого ж іще на землі могло б мені не вистачати більше!

— О, милий мій! Я така щаслива, хоч і така сумна...

Вона ближче пригортається до мене й міцно обіймає. Вона сміється і ридає, а потім заспокоюється і стає зовсім щасливою.

— Я зовсім щаслива, — каже вона. — Тільки передай від мене щирий привіт Агнес і скажи їй, що мені дуже, дуже, дуже треба побачити її, більше мені нічого не лишається бажати.

— Крім того, щоб одужати, Доро.

— Ах, Доді! Іноді я думаю... ти знаєш, я завжди була дурненькою дитинкою... що цього вже ніколи не станеться.

— Не кажи такого! Доро, серце моє любе, не думай про це!

— Не буду, якщо зможу, Доді. Але я дуже щаслива, хоч мій любий хлопчик так сумує на самоті, перед порожнім кріслом своєї дитинки-дружини.

Ніч. Я все ще біля неї. Агнес приїхала, пробула з нами цілий день і вечір. Вона, моя бабуся і я сиділи з Дорою зранку. Ми не багато говорили, але Дора була дуже задоволена і весела. Тепер ми самі.

Чи знаю я, що моя дитинка-дружина невдовзі залишить мене? Мені сказали про це. Мені не сказали нічого нового, але навряд чи я душею усвідомлював цю істину. Я не можу зрозуміти цього. Сьогодні я кілька разів виходив, щоб плакати. Я намагався скоритися своїй долі і втішитись, але розум мій ніяк не міг усвідомити, що кінець неминуче прийде. Я тримаю її руку в своїй і тримаю її душу в своїй, я бачу її любов до мене, таку живу в усій своїй силі. Я не можу відвернути бліду й несталу надію, що доля змилосердиться над нею.

— Я хочу сказати тобі щось, Доді. Я хочу сказати тобі те, що вже кілька разів збиралася сказати. Ти не розгніваєшся?

— Розгніваюся, серденько?

— Адже ж я не знаю, що ти подумаєш, або що ти вже, може, й думав іноді. Може, тобі самому це іноді вже спадало на думку. Доді, милий, боюся, я була занадто молода!

Я кладу голову на подушку біля неї, і вона дивиться мені в очі і говорить дуже тихо. Помалу я починаю відчувати, що вона говорить про себе в минулому часі, і серце моє боляче стискається.

— Боюся, милий, що я була занадто молода. Я кажу не лише про роки, але про досвід, про розум, про все. Я була такою дурненькою маленькою істотою. Боюся, що краще було б, якби ми любили одне одного, наче хлопчик і дівчинка, а потім забули б. Мені здається, я непридатна була стати дружиною.

Я намагаюся придушити сльози і відповісти.

— О, Доро, мила! Може, це тому, що з мене був поганий чоловік?

— Не знаю, — і вона по-старому тріпнула кучерями. — Може й так. Але якби я була придатніша до одруження, то, може, і з тебе зробила б серйозного чоловіка. І крім того, в тебе багато розуму, а в мене його ніколи не було.

— Ми були дуже щасливі, моя ніжна Доро!

— Я була дуже щаслива, дуже! Але якби ми прожили довго, моєму милому хлопчикові надокучила б його дитинка-дружина. Вона дедалі менше була б гідною подругою йому. Він дедалі більше почав би усвідомлювати, чого бракує в його домі. А вона вже не змогла б змінитися. То краще так, як вийшло.

— О, Доро! Мила, люба, не кажи мені такого! Кожне твоє слово здається мені докором.

— Ні, ані півслова докору! — відповідає вона, цілуючи мене. — О, мій любий, ти ніколи не заслуговував докору. Я занадто любила тебе, щоб докоряти, і, щиро кажучи, це було моєю найбільшою заслугою, та ще трохи те, що я була гарненька... або що ти вважав мене такою. Там дуже порожньо внизу, Доді?

— Дуже! Дуже!

— Не плач. Моє крісло там?

— На своєму старому місці.

— О, як мій бідолашний хлопчик плаче! Тихіше, тихіше! А тепер пообіцяй мені щось. Мені треба поговорити з Агнес. Коли зійдеш униз, скажи Агнес, хай прийде до мене; і доки я говоритиму з нею, нікого не пускай до нас, навіть бабусю. Я хочу поговорити з Агнес віч-на-віч. Мені треба поговорити з Агнес зовсім наодинці.

Я обіцяю негайно все виконати, але, пройнятий горем, не можу відійти від неї.

— Я сказала, що краще так, як воно вийшло, — шепоче вона, тримаючи мене в обіймах. — О, Доді, через кілька років ти не міг би любити свою дитинку-дружину так, як тепер любиш! Через кілька років вона так змучила б і розчарувала тебе, що ти, можливо, неспроможний був би і вполовину так любити її. Я знаю, я була занадто молода і дурненька. Так воно значно краще.

Агнес сидить внизу, коли я входжу до вітальні, і я передаю їй доручення. Вона зникає, залишаючи мене самого з Джіпом.

Його китайська пагода стоїть біля каміна; Джіп лежить на своєму фланелевому ліжечку і, скиглячи, намагається заснути. Ясний місяць високо пливе в чистому небі. Я дивлюся в глибінь ночі, сльози швидко ллються з моїх очей, і моє неспокійне серце болить тяжко-тяжко.

Я сідаю біля вогню, згадуючи про всі таємні почуття, які я плекав від часу одруження. Я згадую кожну дрібницю, що трапилася між мною і Дорою, і розумію істину, що з дрібниць складається все життя. І весь час з моря моїх спогадів виринає образ милої дитини, в тому вигляді, як я знав її раніше, прикрашений моєю юною любов'ю, прикрашений всім, на що багата така любов. Невже насправді було б краще, якби ми любили одне одного, наче хлопчик і дівчинка, а потім забули б? Неспокійне серце, відповідай!

Не знаю, як минає час. Раптом мене пробуджує старий приятель моєї дитинки-дружини. Він неспокійно виповзає зі своєї будки, дивиться на мене, підходить до дверей і скиглить, щоб його пустили нагору.

— Сьогодні не можна, Джіпе. Сьогодні не можна!

Він дуже повільно повертається до мене, лиже мені руку і підіймає каламутні очі до мого обличчя.

— О, Джіпе! А що, як ніколи вже не можна буде?

Він лягає біля моїх ніг, простягається, ніби хоче заснути, і, жалісно простогнавши, вмирає.

— О, Агнес! Гляньте-но, гляньте сюди!

...Я бачу це обличчя, сповнене жалю і журби, цей дощ сліз, цей жахливий погляд німого горя, ця урочиста рука, підведена до неба!

— Агнес?

Все скінчилося. Морок перед моїми очима; і на деякий час все довколишнє зникає з моєї пам'яті.

XVI. Фінансові операції містера Мікоубера

Було б невчасно тепер докладно розбирати стан моєї душі під тим тягарем журби. Мені тоді здавалося, що майбутнє відгороджене від мене кам'яним муром, що енергія та діяльність мого життя добігають кінця, що я не зможу знайти порятунку ніде, крім труни. Але ця думка прийшла до мене не з першим ударом горя. Вона розвинулася поволі. Якби події, про які я тепер почну розповідати, не звузилися навколо мене, не відволікли мене спочатку, а потім не поглинули повністю, то дуже можливо, що я досяг би цього стану журби значно раніше. Але перш ніж я встиг цілком усвідомити своє лихо, був час, коли я гадав, ніби найжорстокіші страждання минули, і коли серце моє могло втішатися, спиняючись на згадках про всі невинні і прекрасні картини ніжної історії, завершеної назавжди.

Навіть і тепер не можу точно визначити, коли мені вперше запропонували поїхати за кордон, і як трапилося, що мене вмовили шукати душевного спокою в подорожі, у зміні місць. Дух Агнес в цю годину смутку такою мірою проймав усі наші думки, розмови і справи, що, здається мені, я можу цей проект приписати її впливові. Але вплив її був такий непомітний, що я тепер більше нічого не знаю.

І тоді, звичайно, спадало мені на думку, що недарма я колись в уяві своїй сполучив її образ з вітражем у соборі, і що це було священним передбаченням всього того, чим вона потім була для мене в годину тяжких випробувань. З тієї незабутньої хвилини, коли вона стала переді мною з піднесеною рукою, вона, наче добрий геній, жила в моєму спорожнілому домі. Коли в ньому з'явився янгол смерті, моя дитинка-дружина — це розповіли мені згодом, коли я спроможний був слухати — заснула на її грудях, усміхаючись. Cпам'ятавшись, я побачив її сльози, я почув її слова, сповнені надії і миру, і ніжне її обличчя схилялося наді мною, ніби з чистих небесних країв, і втішало моє неспокійне серце, полегшуючи його біль.

Розповідатиму далі.

Я збирався їхати за кордон. Це здавалося давно вже вирішеним між нами. Коли земля прикрила все, що лишилося від моєї дитинки-дружини, я чекав тільки на від'їзд емігрантів і на те, що Мікоубер називав «остаточним розтрощенням Гіпа».

На пропозицію Тредльса, який у цей тяжкий час виявив себе найвідданішим другом, ми, тобто моя бабуся, Агнес і я, повернулися до Кентербері. Як було умовлено, ми пішли прямо до будинку Мікоубера; то там, то в будинку містера Вікфілда Тредльс ретельно працював від самого часу нашої вибухової зустрічі.

Бідолашна місіс Мікоубер, побачивши мене в чорному вбранні, дуже розчулилась. У серці її зберігалося досить добрих почуттів, які не були заглушені навіть багаторічними поневіряннями.

— Ну, містере і місіс Мікоубер, — таке було перше привітання моєї бабусі, щойно ми посідали. — Скажіть, будь ласка, чи обміркували ви мою пропозицію емігрувати?

— Шановна леді, — відповів містер Мікоубер, — висновок, до якого місіс Мікоубер, ваш покірний слуга і, смію додати, наші діти, спільно і поодинці, прийшли, я гадаю, може бути висловлений запозиченими в одного прекрасного поета словами: «Наш човен — біля берега, наш корабель — у морі».

— Це добре, — сказала бабуся. — Я передбачаю безліч добрих наслідків від вашого розумного рішення.

— Мем, ви робите нам багато честі, — відказав містер Мікоубер, і, розгорнувши якийсь папір, вів далі. — Звертаючи увагу на фінансову допомогу, яка дала б нам змогу вирушити на нашому вутлому човнику в океан нових справ, я ще раз розглянув і зважив це важливе питання і насмілюся просити вашого дозволу запропонувати вам власноруч мною підписаний вексель, складений, зрозуміла річ, на підставі законів і парламентських актів, на гербовому папері, з усіма законними забезпеченнями і гарантіями, які стосуються подібних боргових зобов'язань на вісімнадцять, двадцять чотири і тридцять місяців. Спочатку я пропонував був дванадцять, вісімнадцять і двадцять чотири місяці, але боюся, що такі строки не будуть достатніми доки... доки справи не обернуться на краще. Може статися, — вів далі Мікоубер, озираючи кімнату, ніби вона була кількома сотнями акрів добре обробленої землі, — може статися, що до першого строку сплати ми не встигнемо зібрати врожаю, або що навіть весь перший засів буде невдалим. Робоча сила, мабуть, буває іноді дорогою в тій частині наших колоніальних володінь, де нам судилося боротися з незайманою цілиною.

— Влаштовуйте це, як вам потрібно, — сказала бабуся.

— Мем! — відповів він. — Ми з місіс Мікоубер глибоко відчуваємо, з якою безмежною добротою ставляться до нас наші друзі і благодійники. Щодо мене, єдине моє бажання — бути справді діловою і цілком точною людиною. Розкриваючи тепер, як воно є насправді, цілком нову сторінку мого життя, відступаючи, як ми тепер відступаємо, щоб зробити стрибок неймовірного розмаху, я вважаю, що заради усвідомлення власної гідності мені надзвичайно важливо, а заради прикладу синові моєму — необхідно, щоб ця угода була вчинена, як між людиною і людиною.

Не знаю, чи надавав містер Мікоубер якогось змісту цьому реченню, і взагалі маю сумніви, щоб воно могло мати якийсь певний зміст, але йому, очевидно, було дуже приємно вимовити це, і він, самовдоволено кахикнувши, повторив: «Як між людиною і людиною».

— Я пропоную вексель, — вів далі містер Мікоубер, — бо цю дуже зручну для торговельного світу річ — появою якої, я гадаю, ми зобов’язані євреям, що вміють до чорта добре давати собі з нею раду — можна передавати до третіх рук. Але, якщо вам завгодно буде зажадати боргового листа чи іншого зобов'язання, то я щасливий буду дати вам всякі інші забезпечення. Як між людиною і людиною!

Бабуся моя зазначила, що коли обидві сторони згодні на все, то, безперечно, неважко буде розв'язати це питання. Містер Мікоубер був такої самої думки.

— Щодо наших господарських приготувань, мем, — вів далі містер Мікоубер, сповнений деякої пихи, — до зустрічі з долею, яка судилася нам тепер, то я попрошу дозволу сказати про них кілька слів. Моя старша донька щоранку о п'ятій годині ходить до одного сусіднього закладу, щоб засвоїти процес — якщо це можна назвати процесом — доїння корів. Моїм молодшим дітям наказано спостерігати, з усією можливою в теперішніх обставинах точністю, звички свиней і свійської птиці, яка утримується в найбідніших кварталах цього міста; від справи цієї, між нами кажучи, вони вже трохи постраждали, бувши кілька разів перекинуті в болото цими нерозумними тваринами. Я сам на минулому тижні присвятив трохи уваги вправам у випіканні хліба, а син мій, Вілкінс, ходив гуляти з паличкою, і, готуючись до скотарства, вправлявся в умінні пасти худобу, щойно траплялася нагода випросити на це дозволу в чабанів-наймитів, що, з жалем мушу сказати, ставалося нечасто, бо цей грубий народ здебільшого лайками спонукав його піти геть.

— Все це дуже добре, — мовила моя бабуся, — і я не маю сумніву, що місіс Мікоубер також розгорнула велику діяльність?

— Ласкава леді, — відповіла місіс Мікоубер, набираючи ділового вигляду, — я сміливо визнаю, що мало готувалася до тих речей, які безпосередньо пов'язані з рільництвом або скотарством, хоч і дуже добре усвідомлюю, що й те, й інше неодмінно захопить всю мою увагу, щойно ми пристанемо до чужого берега. Весь час, який мені залишався від домашніх обов'язків, я присвятила досить докладному листуванню з членами моєї сім'ї, бо визнаю, мій любий містере Копперфілде (до кого б не зверталася місіс Мікоубер, вона щоразу закінчувала зверненням до мене, мабуть, за старою звичкою), мені здається, настав час, коли слід забути минуле, коли мої родичі повинні простягти містерові Мікоуберу руку, а містер Мікоубер, в свою чергу, повинен простягти руку моїм родичам; словом, коли лев повинен лягти біля ягняти, то і моя сім'я повинна примиритися з містером Мікоубером.

Я сказав, що й мені так здається.

— У такому принаймні світлі я розглядаю цю справу, мій любий містере Копперфілд, — вела далі місіс Мікоубер. — Коли я жила ще вдома, у тата і мами, і коли обговорювали якусь обставину в нашому обмеженому колі, тато зав­жди запитував: «У якому світлі Емма розглядає це питання?» Я знаю, що тато занадто високо цінив мене, а все ж таки про таку обставину, як крижана холодність, що зав­жди існувала між моїми родичами і містером Мікоубером, я конче повинна була скласти собі власну думку, хоч би вона й здавалася помилковою.

— Без сумніву. Безперечно, ви повинні мати свою думку, — сказала моя бабуся.

— Саме так! — підтвердила місіс Мікоубер. — Я можу помилятись у моїх висновках, дуже ймовірно, що я помиляюсь, але моє особисте враження таке, що провалля між моїми родичами і містером Мікоубером виникло, мабуть, від побоювань моїх родичів, що містер Мікоубер може прагнути якоїсь фінансової допомоги. Я не можу звільнитися від думки, — вела далі місіс Мікоубер з дуже проникливим виглядом, — що є члени моєї сім'ї, які побоювалися, що містер Мікоубер проситиме їхніх імен... не на хрещення наших дітей, а для підписів під векселями.

Глибокодумний погляд, з яким місіс Мікоубер оголосила про це відкриття, ніби ніхто досі не міг ніколи про це й подумати, очевидно, трохи здивував мою бабусю. Вона коротко відповіла:

— Ну, мем, взагалі кажучи, я не дивувалася б, коли б воно так і було.

— Містер Мікоубер готується тепер скинути фінансові кайдани, які так довго сковували його, — сказала місіс Мікоубер. — Він збирається почати нове життя в країні, де є достатній простір для його талантів, і це, на мою думку, надзвичайно важливо; таланти містера Мікоубера вимагають широкого простору. І мені здається, що моїм родичам слід відзначити цю нагоду, приїхавши до нас на прощання. Я хотіла б, щоб мої родичі з приводу цього побачення влаштували бенкет своїм коштом; і щоб на цьому бенкеті хтось із найповажніших моїх родичів запропонував тост за здоров'я і процвітання містера Мікоубера; тут містер Мікоубер мав би нагоду викласти свої погляди.

— Мила моя, — трохи запально сказав містер Мікоубер. — Краще мені виразно сказати, нарешті, що якби я мав змогу викласти мої погляди перед тими зборами, то, мабуть, ці погляди здалися б їм трохи образливими, бо я гадаю, що твоя сім'я загалом є зібранням безсовісних снобів, а кожен з них окремо — невіглас і грубіян.

— Ні, Мікоубере, — сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою. — Ти ніколи не розумів їх, а вони ніколи не розуміли тебе.

Мікоубер кашлянув.

— Вони ніколи не розуміли тебе, Мікоубере, — повторила його дружина. — Вони, можливо, не здатні зрозуміти тебе. Коли так, то це нещастя для них самих. Я можу тільки пошкодувати про їхнє нещастя.

— Я надзвичайно шкодую, моя люба Еммо, — сказав містер Мікоубер з каяттям, — що допустився висловів, які хоч здалека могли б скидатися на міцні. Я хотів тільки сказати, що можу поїхати звідси, не чекаючи на прибуття твоїх родичів, які... ну, коротко кажучи, побажали б мені щасливої дороги, холодно знизавши плечима. І взагалі, я волів би залишити Англію з властивою мені самому швидкою рішучістю і не чекати на прискорення з того боку. А проте ти можеш бути певна, моя люба, що коли вони вдостоять відповіддю твої послання, — а судячи зі взаємного нашого досвіду, це малоймовірно, — то я аж ніяк не збираюся йти наперекір твоїм бажанням.

Коли ця справа влаштувалася так мирно, містер Мікоубер подав руку місіс Мікоубер і, глянувши на купу паперів, які лежали перед Тредльсом на столі, сказав, що залишає нас, і зробив це з превеликими церемоніями.

— Мій любий Копперфілде, — промовив Тредльс, відкинувшись на спинку крісла і поглядаючи на мене з любов'ю, від якої в нього очі червоніли і волосся на голові набувало різних незвичайних напрямків, — я не прошу пробачення, що обтяжую тебе справами, бо знаю — ти зацікавлений цим, і, крім того, справи, можливо, трохи розважать тебе. Я сподіваюся, хлопче, що ти здатний слухати нас?

— Я цілком спокійний, — сказав я, помовчавши. — Нам усім насамперед слід подумати про бабусю. Ти знаєш, скільки вона для нас зробила?

— Звичайно, звичайно, — відповів Тредльс. — Хто ж таке забуде?

— Але це ще не все! — вів я далі. — За останні два тижні щось нове турбує її. Вона їздила щодня до Лондона і назад. Часто вона рано-вранці вирушала і поверталася тільки ввечері. Вчора, напередодні цієї поїздки, вона повернулася додому майже опівночі. Ти знаєш, як вона піклується про інших. Вона не хоче мені сказати, що з нею трапилося.

Бабуся, коли я говорив, сиділа бліда та нерухома; нарешті кілька сльозинок пробігло її зморшкуватими щоками, і вона поклала свою руку на мою.

— Нічого, Троте, нічого! Цього не буде більше. Ти незабаром про все довідаєшся. Тепер візьмімося краще до справ Агнес.

— Я мушу віддати належне містерові Мікоуберу, — почав Тредльс. — Хоч він, мабуть, для себе працював не занадто багато, проте він невтомний, коли працює для інших. Я за ціле життя своє не бачив такої людини. Якщо він зав­жди такий, то, судячи з його діяльності, йому тепер приблизно біля двох сотень років. Ти не можеш уявити собі, з яким запалом він брався за справу, з яким азартом удень і вночі рився в паперах і розрахункових книгах, не кажучи вже про безліч листів, які він писав мені звідси до будинку Вікфілда, а іноді навіть просто через стіл, коли сидів навпроти мене, і було б значно легше поговорити.

— Листи! — скрикнула моя бабуся. — Гадаю, він навіть сни бачить у листах.

— А містер Дік також наробив дива! — вів далі Тредльс. — Позбувшись обов'язку стерегти Урію Гіпа, якого він так пильнував, що краще й не можна, він присвятив себе містерові Вікфілду, і справді, його прагнення бути нам корисним і його дієве сприяння в розшуках, списуванні, подаванні та організації книг і паперів — все це, можна сказати, нас самих заохочувало до праці.

— Дік — видатна людина! — вигукнула моя бабуся. — Я це зав­жди казала! Троте, ти знаєш це!

— Я радий сказати, міс Вікфілд, — продовжував Тредльс, з великою обережністю і великою серйозністю водночас, — що під час вашої відсутності містерові Вікфілду значно покращало. Звільнившись від злого демона, який довго тримав його в пазурах, і від болючих побоювань, які пригнічували його, він став зовсім іншою людиною. Подеколи навіть повертається його здатність напружувати пам'ять і зосереджувати думки на одному предметі; отже, він у багатьох випадках був нам дуже корисним у розбиранні справ, які без нього, через свою заплутаність, лишилися б зовсім нез'ясованими. Але моя справа тепер викласти результати — між іншим, досить важливі — а не балакати про всі помічені мною добрі обставини, інакше я ніколи не закінчу.

Його невимушені манери і приємна простота ясно виявляли, що він усе це говорить тільки для того, щоб підбадьорити нас і дати Агнес змогу спокійно слухати про справи її батька. І все-таки це було дуже приємно.

— Отже, подивимося, — сказав Тредльс, розглядаючи папери на столі. — Підрахувавши фонди і привівши до певного ладу справи, — спершу, значну кількість тих, що були заплутані несвідомо, потім стільки ж, якщо не більше, тих, що були навмисно заплутані та фальсифіковані, — ми вважаємо безсумнівним, що містер Вікфілд міг би завершити справи і розрахуватися з інвесторами без жодних нестач.

— О, слава богу! — від усього серця скрикнула Агнес.

— Але, звичайно, — сказав Тредльс, — залишок, що його можна було б використати на прожиття (я при цьому розраховую, що самий будинок буде проданий), складає таку невелику суму... ледве чи кілька сотень фунтів стерлінгів... Отже, краще було б вирішити, чи не може він продовжити керування конторою, яку він так довго утримував. Його друзі можуть тільки радити йому; ви знаєте, тепер він вільний чинити на свій розсуд. Ви самі, міс Вікфілд... Копперфілд... я...

— Я це обміркувала, Тротвуде, — сказала Агнес, глянувши на мене, — і я відчуваю, що цього не повинно бути, цього не треба робити навіть за порадою друга, якому я така вдячна.

— Я не кажу, що раджу так чинити, — зазначив Тредльс. — Я тільки визнав за потрібне звернути увагу на це питання, не більше.

— Дуже рада чути це, — спокійно відповіла Агнес. — Такі слова дають мені надію і майже певність, що ми мислимо однаково. Любий містере Тредльс і любий Тротвуде, тато знову вільний, і його честь збережено — чого ж мені ще бажати? Я завжди мріяла, що побачу його колись звільненим від турбот, які сковують його, і тоді, присвятивши йому життя, я сподіваюся хоча б частково віддячити йому за любов і піклування. Це давно вже було вершиною моїх надій. Після його звільнення від усіх зобов'язань і відповідальності, перше моє щастя — взяти наше майбутнє на себе.

— Але чи обміркували ви, як це зробити, Агнес?

— Я часто думала про це. Я не боюся, любий Троте. Я певна успіху. Так багато людей знають мене тут і доброї думки про мене, що я певна. Можете вірити мені. У нас небагато потреб. Якщо я сама винайму наш милий старий будинок і відкрию школу, я буду корисна і щаслива.

Спокійна ясність її звучного голосу нагадала мені спочатку милий старий будинок, потім моє власне спорожніле житло, і серце моє так переповнилося почуттями, що я не міг і слова мовити. Тредльс кілька хвилин удавав, ніби шукає щось серед паперів.

— Далі, міс Тротвуд, — сказав Тредльс, — ваше майно.

— Ну, сер, — зітхнула моя бабуся. — Про це я вам скажу одне: якщо його нема — я це зможу стерпіти, якщо знайдете — буду рада одержати його назад.

— Ваших грошей, коли не помиляюсь, було вісім тисяч фунтів стерлінгів у державних паперах? — спитав Тредльс.

— Правильно! — відповіла бабуся.

— Я можу звітувати тільки за п'ять, — сказав Тредльс трохи збентежено.

— Тисяч, ви хочете сказати, — надзвичайно спокійно перепитала бабуся, — чи фунтів?

— П'ять тисяч фунтів, — сказав Тредльс.

— Саме стільки там і було, — відповіла моя бабуся. — Три тисячі я взяла. Одну я внесла за тебе в Докторську палату, мій любий Троте, а ті дві — у мене. Позбувшись головного капіталу, я вирішила не говорити про цю суму і приберегти її на чорний день. Я хотіла подивитись, як ти вийдеш зі скрути, Троте; і ти вийшов благородно — наполегливо, настійно, самовіддано. Так само й Дік. Не говоріть зі мною, бо мої нерви збуджені.

Ніхто б цього не подумав, побачивши міс Бетсі, що сиділа прямо, склавши руки; але вона зав­жди вміло володіла собою.

— Тоді я щиро радий оголосити, — скрикнув Тредльс, сяючи, — що ми врятували всі гроші!

— Не вітайте мене ніхто! — вигукнула моя бабуся. — Як це ви зробили, сер?

— Ви гадали, що містер Вікфілд невміло порядкував вашим капіталом? — спитав Тредльс.

— Авжеж, гадала, — відповіла бабуся. — І тому легко заспокоїлася з цього приводу. Агнес, ані слова!

— Ваші державні папери справді продані, — сказав Тредльс, — за повноваженням, зміцненим вашим підписом. Можна й не говорити, хто продавав і на чиє ім'я. Згодом цей негідник умовив містера Вікфілда і довів брехливими цифрами, що гроші ці витрачені на покриття інших недоліків та різних нестач, які необхідно було приховати від світу. Містер Вікфілд у руках цього грабіжника був уже таким слабким, що сплачував вам проценти на суми, що, як він знав, уже не існували; отже, він, на жаль, сам ставав співучасником фальшування.

— І врешті-решт весь сором узяв на себе, — додала моя бабуся. — Він написав мені божевільного листа, в якому звинувачував себе в грабунку та в нечуваній підлості. На це я одного ранку приїхала до нього, зажадала свічку, спалила листа і сказала, що як він колись спроможний буде справедливо розплатитися зі мною, то хай розплатиться, коли ж ні, то заради своєї доньки хай, принаймні, не говорить про це... Якщо хтось почне розмовляти зі мною, я негайно піду з цього дому!

Ми всі мовчали. Агнес затулила обличчя руками.

— Гаразд, мій любий друже, — знову заговорила моя бабуся. — Ви таки насправді витягли в нього ці гроші?

— Справа в тому, — відповів Тредльс, — що містер Мікоубер атакував його з усіх боків і на всяку витівку тримав напоготові новий доказ; отже, він уже не міг ніяк вислизнути. Варте уваги те, що Урія Гіп захопив ці гроші не стільки зі своєї ненажерливої жадібності, скільки з ненависті до Копперфілда. У цьому я абсолютно переконаний. Він сам заявив мені про це відверто і з неймовірним нахабством. Він сказав навіть, що сам охоче витратив би всю суму, аби завдати шкоди Копперфілду.

— Га! — вигукнула бабуся, насупивши брови і глянувши на Агнес. — А що він тепер поробляє?

— Не знаю. Він поїхав звідси, — сказав Тредльс, — зі своєю матір'ю, яка весь час тут зойкала, благала нас і, між іншим, зізнавалася. Вони поїхали одним з лондонських нічних диліжансів, і я нічого більше не знаю про Гіпа, крім того, що на прощання його злість проти мене дійшла останньої межі. Здавалося, він вважав, що мусить завдячувати мені не менше, ніж містерові Мікоуберу; за це я йому подякував, як за комплімент.

— Ти гадаєш, що в нього є гроші, Тредльсе? — спитав я.

— Авжеж, я так гадаю, — відповів Тредльс, похитуючи головою. — У той чи інший спосіб він, певно, захопив собі чималеньку суму. Але ти, мабуть, зрозумієш, Копперфілде, що гроші ніколи не стримають цю людину від підлих вчинків. Він такий безсоромний лицемір, що яку б мету не мав перед очима, неодмінно піде до неї підлими шляхами. Так він винагороджує себе за маску смиренності, яку постійно носить. Плазуючи по землі до тієї чи іншої низької мети, він зав­жди буде перебільшувати перепони на шляху до неї та ненавидіти і підозрювати будь-кого, винного чи невинного, хто стане між ним і його метою. Так його підлість за найменшої нагоди, або зовсім без нагоди, щохвилини піднімається на рівень вище. Варто тільки розглянути його тутешню історію, щоб зрозуміти це.

— Він — найпідліша потвора, — сказала моя бабуся.

— Не знаю, як це воно виходить! — замислено зазначив Тредльс. — Деякі люди можуть бути дуже підлими, коли як слід візьмуться до цього.

— А тепер щодо Мікоубера, — сказала бабуся.

— Справді, — бадьоро відповів Тредльс, — я мушу ще раз віддати належне містерові Мікоуберу. Якби він не був такий працьовитий і наполегливий, ми ніколи не могли б сподіватися досягти чогось, вартого уваги. І я гадаю, ми повинні зважити, що містер Мікоубер діяв справедливо заради самої справедливості, особливо коли згадаємо, чого міг би він домогтися від Гіпа за своє мовчання.

— Я теж так думаю, — сказав я.

— Ну, що б ви йому дали? — спитала моя бабуся.

— О! Перш ніж дійдемо до цього, — трохи збентежено сказав Тредльс, — я боюся, що мусив обійти увагою (бо я не міг одразу охопити все) два пункти в цій важкій і з усіх поглядів незаконній справі... тут від початку до кінця все незаконно. Перше — боргові листи, що їх містер Мікоубер дав Гіпові під аванси.

— Гаразд! Їх треба сплатити, — сказала бабуся.

— Так-то воно так, але я не знаю, коли вони будуть подані до сплати і де вони, — зазначив Тредльс, широко розкриваючи очі, — і передбачаю, що містера Мікоубера до від'їзду безнастанно будуть хапати і арештовувати.

— То й треба буде безнастанно звільняти його з-під арешту, — сказала моя бабуся. — Скільки він заборгував усього?

— Містер Мікоубер записав ці операції... він називає їх операціями... з превеликими формальностями до своєї прибутково-видаткової книги, — відповів Тредльс, усміхаючись, — і він каже, що сума становить сто три фунти п'ять шилінгів.

— Ну, що ми йому дамо, включаючи цю суму? — спитала бабуся. — Агнес, люба моя, про розподіл цих витрат ми з вами можемо поговорити пізніше. Скільки ж йому дати? П'ятсот фунтів?

Тут ми з Тредльсом разом втрутилися. Ми порекомендували видати Мікоуберові невеличку суму грошей і сплачувати борги у міру надходження позовів. Запропонували купити для всієї сім'ї проїзні квитки, спорядження та ще дати їм сто фунтів; і зробити це в такий спосіб, щоб цілком серйозно погодитися на пропозицію містера Мікоубера повернути позику, бо для нього буде здоровіше вважати себе відповідальним. До цього я додав також, що поясню містерові Пеготті, на якого можна покластися, особливості характеру і біографію містера Мікоубера; містерові Пеготті треба також доручити видати йому ще сотню фунтів, коли він визнає це за потрібне. Далі я запропонував зацікавити містера Мікоубера містером Пеготті і розповісти йому з історії старого моряка стільки, скільки треба і пристойно; таким чином я гадав, що вони для загальної користі заприятелюють. Всі палко підтримали ці пропозиції, і я можу додати тут, що головні особи, яких наш план стосувався, також незабаром палко підтримали його.

Бачачи, що Тредльс знову несміливо поглядає на мою бабусю, я нагадав йому, що він упустив ще один пункт.

— Ти й твоя бабуся пробачите мені, Копперфілде, якщо я торкнуся болючої теми? На жаль, я мушу це зробити, — сказав Тредльс, вагаючись. — Мені здається потрібним нагадати вам про це. У день, коли містер Мікоубер виступив зі своїм незабутнім викриттям, Урія Гіп загрозливо натякнув на... на чоловіка твоєї бабусі.

Бабуся, сидячи цілком прямо і зовні спокійна, кивнула на знак згоди.

— Мабуть, — зазначив Тредльс, — то була тільки безпідставна погроза?

— Ні, — відказала бабуся.

— Справді була... вибачте мені... така особа, і навіть перебувала в його владі? — нерішуче спитав Тредльс.

— Так, мій добрий друже, — сказала моя бабуся.

У Тредльса помітно видовжилося обличчя; він почав пояснювати, що сам неспроможний підійти до цього предмету; що цю галузь справи спіткала доля боргових листів містера Мікоубера; що ми вже випустили Урію Гіпа з рук, і що той чоловік, якщо зможе, без сумніву, намагатиметься зробити лихо чи неприємність кожному з нас.

Бабуся моя лишалася спокійною, тільки пара сльозинок скотилася по її щоках.

— Ви маєте цілковиту рацію, — сказала вона. — Дуже розумно було б згадати про це.

— Чи можу я... або Копперфілд... зробити що-небудь? — тихо спитав Тредльс.

— Нічого, — сказала бабуся. — Дуже вдячна вам, Троте, мій любий, але не варто непокоїтись. Покличте назад до нас містера і місіс Мікоубер. І ніхто не смійте говорити зі мною.

По цій мові вона розгладила згортки своєї сукні та знову випрямилась у кріслі, звернувши погляд до дверей.

— Ну, містере і місіс Мікоубер, — сказала моя бабуся, коли вони ввійшли. — Ми тут обговорили питання вашої еміграції і просимо пробачення, що так довго змусили вас чекати; тепер я вам скажу, що ми вам пропонуємо.

Вона виклала наші пропозиції, на безмежну радість усієї сім'ї (діти також усі були тут), і у містера Мікоубера так швидко прокинулись давні звички до широкої арени вексельних операцій, що він у ту ж мить вискочив на вулицю і побіг, несамовито радіючи, купити гербовий папір для своїх розписок. Але радість його була несподівано підкошена: через п'ять хвилин він повернувся у супроводі поліцая, в потоках сліз розповідаючи нам, що все загинуло. Ми вже були підготовлені до такої події, яка, безперечно, була наслідком старань Урії Гіпа, і тут-таки сплатили гроші. Ще через п'ять хвилин містер Мікоубер сидів уже за столом, складаючи на гербовому папері вексель і виявляючи неймовірну втіху, яку могла дати йому тільки така операція або готування пуншу. Справді, величне видовище являв собою він, коли сидів за гербовим папером, торкався його з захватом справжнього художника, позирав на нього збоку, робив собі нотатки про дати і суми в своїй книжці і після закінчення акту дивився на нього з глибокою свідомістю його високої вартості.

— Найкраще, що ви можете зробити, сер, якщо ви дозволите мені дати вам пораду, — сказала моя бабуся, деякий час мовчки спостерігаючи його, — це надалі зовсім відмовитися від таких справ.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — я маю намір записати таку урочисту присягу на незайманому аркуші майбутнього. Місіс Мікоубер засвідчить це. Я сподіваюсь, — урочисто додав містер Мікоубер, — що мій син Вілкінс назавжди збереже в своїй душі думку, що незрівнянно краще йому покласти свою руку у вогонь, ніж доторкнутися до зміїв, які отруїли кров його нещасного батька.

Глибоко зворушений, містер Мікоубер миттю змінив захват на розпач, глянув на зміїв з понурою огидою (хоч і не встиг цілком підкорити захват), згорнув зміїв і поклав їх у кишеню.

Цим закінчилися події того вечора. Ми були втомлені турботами і працею, бабуся та я збиралися повернутися до Лондона вранці. Умовилися, що Мікоубери поїдуть слідом за нами, завершивши продаж майна. Справи містера Вікфілда мали бути якнайшвидше приведені до ладу під керівництвом Тредльса; а Агнес тим часом збиралася також приїхати до Лондона. Ми провели ніч у старому будинку, який, звільнений від присутності Гіпів, здавався очищеним від хвороби; я лежав у моїй старій кімнаті, як мандрівник, що повернувся додому після корабельної катастрофи.

Наступного дня ми поїхали додому — до бабусі, а не до мене — і коли ми з нею лишилися самі, як в старі часи, перед тим, як піти спати, вона сказала:

— Троте, ти справді хочеш знати, що в мене було на серці останнім часом?

— Звичайно хочу, бабусю. Я ніколи не почувався таким безпорадним, як тепер, бо не можу розділити вашого горя або турбот.

— У тебе свого горя було досить, дитя моє, — лагідно відповіла моя бабуся, — не треба було додавати до цього і моє маленьке лихо. Не було в мене інших причин, Троте, приховувати будь-що від тебе.

— Я це добре знаю, — сказав я. — Але тепер розкажіть мені.

— Чи не поїдеш ти зі мною недалеко завтра вранці? — спитала бабуся.

— Звичайно, поїду.

— О дев'ятій, — мовила вона. — Тоді я розповім тобі, мій любий.

Отже, о дев'ятій ми виїхали в маленькому екіпажі до Лондона. Довго їхали ми вулицями, доки не прибули до одного з великих госпіталів. Біля під'їзду стояв простий катафалк. Візник впізнав бабусю і за помахом її руки поволі рушив уперед; ми поїхали слідом.

— Тепер ти розумієш, Троте, — сказала моя бабуся. — Його вже нема.

— Він помер у госпіталі?

— Так.

Нерухомо сиділа вона біля мене, але знову я помітив сльози на її обличчі.

— Він уже був там раніше, — сказала бабуся згодом. — Він хворів довго... багато років... нещасний, надломлений чоловік. Коли він усвідомив своє становище під час цієї останньої хвороби, він попросив послати за мною. Він тоді сумував, дуже сумував.

— Ви поїхали до нього, бабусю, я знаю.

— Поїхала. Часто потім бувала з ним.

— Він помер уночі перед нашою поїздкою до Кентербері? — спитав я.

Бабуся кивнула головою.

— Ніхто не може зашкодити йому тепер, — сказала вона. — Не варто було непокоїтися.

Ми виїхали за місто, до кладовища біля Горнсі.

— Краще тут, ніж на вулицях, — сказала моя бабуся. — Він тут і народився.

Ми вийшли з карети і пішли слідом за простою труною до кутка, який я добре пам'ятаю. Там прочитали молитви і віддали тіло землі.

— Тридцять шість років тому, саме в цей день, мій любий, — сказала моя бабуся, коли ми поверталися до карети, — я вийшла заміж. Хай бог простить нас усіх!

Ми мовчки зайняли свої місця; і так вона довго сиділа поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Нарешті вона заплакала й сказала:

— Він був красень, коли я виходила за нього, Троте... і як же він жахливо змінився!

Це тривало недовго. Сльози полегшили її душу, і вона незабаром заспокоїлась і навіть збадьорилася. Нерви її трохи розладналися, сказала вона, інакше вона не дозволила б собі розпуститися. Хай бог простить нас усіх!

Так проїхали ми до її маленького котеджу в Гайгеті, де знайшли коротку записку, що прибула ранковою поштою від містера Мікоубера:

XVII. Буря

Тепер я наближаюся до події в моєму житті — такої незгладимої, такої жахливої і зв'язаної безліччю різноманітних ниток з усім, про що розповідав я на цих сторінках, що від самого початку моєї розповіді подія ця здавалася мені величезною баштою серед рівнини, і що далі, то більше зростала вона, кидаючи свою загрозливу тінь навіть на дрібні пригоди мого дитинства.

Роки минули після цієї події, а вона все ще ввижалася мені уві сні. Я схоплювався, такий стривожений, ніби буря все ще лютувала у моїй спокійній кімнаті серед тихої ночі. Я й тепер бачу її уві сні, хоч не так часто. Між цією подією і всяким бурхливим вітром чи навіть найлегшою згадкою про морський берег існує в душі моїй такий нерозривний зв'язок, що міцнішого я не знаю. Ясно бачу я все, що трапилося тоді, та спробую виразно це змалювати. Я не пригадую, але бачу це перед очима; знову проходить все переді мною.

Швидко наближався час, коли мав відпливти корабель з емігрантами. Моя стара нянька приїхала до Лондона, і серце в неї мало не розірвалося при першій зустрічі зі мною. Я постійно був з нею, з братом її та Мікоуберами, але Ем’лі я не бачив жодного разу.

Якось увечері, зовсім незадовго до від'їзду, ми були самі з Пеготті та її братом. Наша розмова торкнулася Гема. Пеготті розповіла нам, як ніжно попрощався він з нею, як мужньо і спокійно тримався, особливо останнім часом, коли, на її думку, він страждав найбільше. Розповідати про це добра душа ніколи не втомлювалась, а наша цікавість, коли ми слухали численні приклади з його життя, була така ж величезна, як і натхнення оповідачки.

Ми з бабусею на той час звільнили обидва котеджі в Гайгеті: я збирався їхати за кордон, а вона мала повернутися до свого будинку в Дуврі. Ми мали тимчасове помешкання в Ковент-Гардені. Ідучи до цієї квартири після вечірньої розмови і згадуючи наше останнє побачення з Гемом у Ярмуті, я раптом завагався у намірі залишити Ем’лі листа під час останнього прощання з містером Пеготті на кораблі і подумав, що краще буде написати їй негайно. Мені спало на думку, що, одержавши мого листа, вона може захотіти надіслати через мене прощальне слово своєму бідолашному нареченому. Я мусив дати їй цю можливість.

Тому перш ніж лягти спати, я сів писати листа. Я розповів їй, що бачився з ним, і що він просив мене переказати їй те, що було вже в своєму місці написано на цих сторінках. Я точно повторив його слова. Я не визнав за потрібне додавати щось від себе, коли навіть мав на це право. Його глибока вірність і душевна доброта не потребували прикрас ані від мене, ані від будь-кого іншого. Додавши до цього коротеньку записку до містера Пеготті з проханням передати їй, я поклав листа у передпокої для відправки і вдосвіта ліг у ліжко.

Я був більш слабким, аніж мені здавалося; і, заснувши не раніше сходу сонця, наступного дня довго пролежав у ліжку. Мене розбудила мовчазна присутність бабусі біля мого ліжка. Я уві сні відчув її; і здається мені, всі ми іноді відчуваємо такі речі.

— Троте, мій любий, — сказала вона, коли я розплющив очі. — Я не наважувалася потривожити тебе. Містер Пеготті тут. Чи може він увійти?

Я попросив покликати його.

— Мастере Деві, — сказав він, потиснувши мені руку, — я віддав Ем’лі вашого листа, сер, і вона от що написала; ще просила мене, щоб ви прочитали це, і якщо не знайдете тут нічого образливого, то чи не будете такі ласкаві передати.

— Ви читали? — спитав я.

Він сумно кивнув головою. Я розкрив листа і прочитав:

Такий був цей лист, залитий сльозами.

— Чи можу я сказати їй, що ви не бачите в цьому нічого образливого і що ви передасте листа, мастере Деві? — спитав містер Пеготті, коли я дочитав.

— Без сумніву, — сказав я, — але я думаю...

— Що, мастере Деві?

— Я думаю, — сказав я, — що знову поїду до Ярмута. Є ще досить часу, я встигну з'їздити туди і повернутися до відплиття корабля. Він і його самотність у мене з голови не виходять. Передати йому тепер цього, написаного її рукою, листа і дати вам змогу в хвилину від'їзду сказати їй, що він одержав звістку від неї, буде відрадою для них обох. Я урочисто взяв на себе доручення цього доброго хлопця і бажаю його виконати якнайкраще. Ця поїздка мене зовсім не потурбує. Спокою мені нема, краще мені буде поїхати. Виїду сьогодні ввечері.

Хоч містер Пеготті й намагався відвернути мене від цього наміру, я бачив, що це йому дуже до душі. На моє прохання він пішов до контори диліжансів і взяв мені квитка. Ввечері я знову поїхав дорогою, якою їздив за найрізноманітніших обставин.

— Чи не здається вам, — спитав я кучера на першій же станції за Лондоном, — що небо дуже дивне? Не пригадую, щоб бачив колись таке.

— Я теж ніколи не бачив такого, — відповів той. — Це ураган, сер. Буде лихо на морі, здається мені, і чекати недовго.

По небу мчала похмура суміш безладних хмар, де-не-де перетята смугами такого кольору, яким буває забарвлений дим від вогкого палива. Хмари нагромаджувалися в найдивовижніші брили, і розколини між ними були більші, ніж найглибші провалля на землі; і в ці розколини стрімголов кидався очманілий місяць, немовби пройнятий жахом перед таким порушенням усіх законів природи. Вітер дув цілий день; а тепер він міцнішав і грізно ревів. Минула ще година, вітер посилився, небо затьмарилося, насувалася буря.

Настала ніч, хмари зімкнулись і щільно закрили все небо, запанувала глибока темрява, а ураган ревів усе лютіше й лютіше. Дедалі зростав він, аж доки наші коні вже майже неспроможні були йти проти вітру. Багато разів у найтемнішу пору ночі (був пізній вересень, коли ночі вже довгі) коні повертались або ставали, наче вкопані; щохвилини могли ми чекати, що карета перекинеться. Гнаний вітром шалений дощ сік нас, наче сталевим пруттям, і тоді ми, неспроможні посуватися далі, шукали собі хоч якийсь захисток під деревами або під мурами.

Наставав день, а вітер дедалі міцнішав. Я бував у Ярмуті, коли моряки говорили, що гуркоче, наче з великих гармат, але ніколи не бачив я нічого подібного, нічого, що хоч трохи б нагадувало це. Ми прибули до Іпсвіча дуже пізно, бо від'їхавши за десять миль від Лондона, нам доводилося брати з боєм кожен дюйм шляху. Там знайшли ми юрбу народу на ринковому майдані; люди зіскочили з ліжок уночі від страху, що вітер зірве димарі і дахи. Дехто з жителів, зібравшись у дворі заїзду, де ми міняли коней, розповів нам, що з дзвіниці зірвало велику свинцеву покрівлю і завалило сусідню вулицю, інші розповідали про селян, що прибули з сусідніх сіл і бачили, як вітер виривав величезні дерева і гнав по шляхах і полях цілі скирти сіна. А буря не вщухала, вона дедалі міцнішала.

Коли ми почали пробиратися далі, ближче до моря, звідки насувався цей могутній страшний вітер, міць його ставала дедалі жахливішою. Ми ще не бачили моря, а піна його вже була на наших губах, і солоний дощ падав на нас. Вода на кілька миль затопила низовинні околиці Ярмута, і кожна калюжа вкрита була пінявими гребінцями. Коли ж відкрилося перед нами море, то вали на обрії надималися горами над виром безодні та здавалися ніби іншим берегом, з баштами і будівлями. Коли ми, нарешті, дісталися до міста, люди вийшли з дверей, схиляючись, притримуючи руками капелюхи на скуйовдженому волоссі; вони дивувались, як це пошта пройшла крізь таку ніч.

Я спинився в старому готелі та пішов подивитися на море. Я спотикався на вулицях, закиданих піском і водоростями, вкритих морською піною; я жахався дахів, що падали навколо мене; на роздоріжжях хапався я за зустрічних людей. Підійшовши до берега, побачив я не лише моряків, але половину мешканців міста. Всі ховалися за будівлями і визирали з-за кутків. Дехто хоробрий іноді наважувався виходити, щоб подивитися в далечінь моря, але не міг вистояти і зиґзаґом йшов назад, гнаний вітром.

Приєднавшись до цих груп, я побачив засмучених жінок, чоловіки яких виїхали рибалити. Напевно, човни їхні розбилися раніше, ніж могли знайти собі десь безпечне місце. Сиві моряки похитували головами, поглядаючи то на море, то на небо, і шепочучи щось один одному; власники суден схвильовано на щось чекали; діти збилися докупи і допитливо вдивлялися в обличчя дорослих; навіть відважні матроси були збентежені — ховаючись у прихистках, вони дивились у підзорні труби на море, немовби пильнуючи ворога.

Мене вразило це моторошне море, коли я наважився глянути на нього через бурління сліпучого вітру, каміння й піску посеред жахливого шуму. Коли високі водяні мури, ревучи, насувались і, піднявшись на неймовірну височінь, розбивалися на бризки, то здавалося, ніби найменший з них може поглинути ціле місто. Коли хвилі, хрипко стогнучи, відступали назад, то здавалося, що вони виривають глибокі печери в березі, немов бажаючи закласти міни під землю. Коли білоголові вали гриміли і розколювалися, не встигши досягти землі, то кожна розбита частка їх, ніби пройнята всією люттю колишнього цілого, мчала до інших, щоб разом скласти нову потвору. Рухливі гори хвилями перетворювалися на долини, схилами яких іноді пролітав самотній буревісник, і знову надималися горами; маси води дрижали і струшували берег тяжким ревом; і щойно хвилі набирали однієї форми, як миттю бунтівливо змінювали і форму, і місце, стикаючись з сусідніми горами води; примарний берег на горизонті, зі своїми баштами і будівлями, підіймався і падав; хмари мчали швидко й часто; здавалося, всю природу роздирало і вивертало.

Не знаходячи Гема серед юрби, яку зібрала ця незабутня буря (її ще досі пам'ятають там, як найбільшу на цьому березі), я подався до його дому. Двері були замкнені; ніхто не відгукнувся на мій стукіт. Тоді я завулками пробрався до верфі, де він працював. Там я довідався, що він пішов до Лоустофта полагодити якийсь пошкоджений корабель і повернеться завтра вранці. За ним, як за досвідченим майстром, часто надсилали здалеку.

Я повернувся до готелю, умився, змінив вбрання і спробував заснути, але марно. Була вже п'ята година дня. Не просидів я й п'яти хвилин перед каміном у загальній кімнаті, як слуга прийшов підкинути дров у вогонь і, попросивши пробачення, розповів, як у двох милях від берега потонули два невеличкі кораблі з усім екіпажем, як бачили багато інших кораблів, що відчайдушно намагалися триматися далі від берега. Помилуй боже їх і всіх нещасних мореплавців, сказав він, коли й ця ніч буде така, як і минула!

Я був у дуже пригніченому душевному стані, почувався самотнім і тривожився відсутністю Гема, хоч і не розумів, чому. Нещодавні події вразили мене сильніше, ніж я гадав; бурхливий вітер оглушив мене. Думки і спогади мої були збурені; я втратив здатність розуміти час і віддаль, і, мабуть, не здивувався б, якби, вийшовши на вулицю, зустрів когось, хто в цю хвилину мав би бути в Лондоні. Мій розум опанувала якась дивна неуважність, але разом з тим ця місцевість пробуджувала в мені безліч живих і яскравих спогадів.

У цьому стані понуре повідомлення слуги про загиблі кораблі відразу, мимо волі моєї, пов'язалося з тривожною думкою про Гема. Мене мучило темне передчуття, що він з Лоустофта повертатиметься морем і загине. Цей страх настільки посилився, що я вирішив перед обідом ще раз піти до верфі та спитати хазяїна, чи вважає він ймовірним, що Гем повертатиметься морем. Якщо він дав би мені хоч найменшу підставу до таких думок, я поїхав би до Лоустофта і не дав би йому зробити це.

Я поспішно замовив обід і пішов до доків. Недарма поспішав я. Хазяїн з ліхтарем у руці вже замикав ворота. Він голосно засміявся, коли я поставив йому своє питання, та заспокоїв мене: жоден чоловік у здоровому глузді та навіть жоден божевільний не відійде від берега в такий шторм, а тим більше — Гем Пеготті, природжений моряк.

Хоч я і сам це розумів, але, навіть зазнаючи сорому, я не міг не спитати. Я повернувся до готелю. Вітер посилився, якщо взагалі міг посилитися такий вітер. Життя і ревіння, стукотіння дверей і віконниць, гуркіт у димарях, тремтіння самого будинку, що був мені прихистком, величний бунт моря — все було ще жахливішим, ніж уранці. Але тепер ще і темрява панувала навколо та насичувала бурю новими страхіттями, справжніми і уявними.

Я не міг їсти, не міг спокійно сидіти, не міг нічого робити. Щось у моїй душі відгукувалося на зовнішню бурю, вивертало глибини моєї пам'яті і каламутило їх. А проте посеред усієї цієї гонитви і боротьби моїх думок, що вирували разом з гримучим морем, бентежні думки про Гема не залишали мене.

Я майже не торкнувся обіду, але спробував підживитися чаркою чи двома вина. Марно. Я задрімав біля каміна, але весь час усвідомлював і гуркіт стихії, і місце, де я перебував. Але обидва затьмарилися тінню нового і незбагненного жаху; і коли я прокинувся, — або скорше, коли я звільнився від пут летаргії, що прив'язували мене до крісла, — все тіло моє затремтіло від безпідставного, незрозумілого страху.

Я походжав кімнатою, намагався читати стару газету, прислухався до зловісних шумів, придивлявся до облич, сцен і постатей у вогні каміна. Нарешті одноманітне стукотіння настінного годинника так набридло мені, що я вирішив лягти в ліжко.

Втішно було почути такої ночі, що кілька слуг у готелі погоджуються не спати до ранку. Я був надзвичайно стомлений, але щойно ліг, уся втома і сон раптом зникли, і ніби якимись чарами я відчув себе цілком бадьорим, голова моя прояснилася.

Кілька годин пролежав я там, прислухаючись до вітру і хвиль; іноді здавалося мені, що я виразно чую крики на морі, іноді лунали в моїх вухах постріли сигнальних гармат; іноді здавалося мені, що будинки падають. Кілька разів я вставав, щоб подивитись у вікно, але бачив у шибках тільки відбиток мерехтливої свічки, що її я не наважувався загасити, та ще моє власне змучене обличчя дивилося на мене з чорної порожнечі.

Врешті-решт неспокій мій досяг такого ступеня, що я похапцем одяг­нувся і зійшов униз. У великій кухні, де зі стелі звисали окости шинки і вінки цибулі, слуги скупчились у різних позах біля великого столу, який навмисно був відсунутий від пічки ближче до дверей. Одна гарненька дівчинка, яка затикала собі вуха фартушком, скрикнула, коли я увійшов, прийнявши мене за примару. Інші, хоробріші, зраділи збільшенню товариства. Один зі слуг, продовжуючи перервану розмову, звернувся до мене з запитанням: чи згодний я, що душі загиблих на морі в цю бурю витають над хвилями?

Там лишався я десь зо дві години. Одного разу я відімкнув двері і глянув на спорожнілу вулицю. Пісок, водорості і бризки піни мчали повз будинок, і я мусив покликати когось на допомогу, щоб подолати пориви вітру і зачинити двері.

Похмуро і порожньо було в моїй самотній кімнаті, коли я повернувся нагору; але я вже справді втомився і, знову діставшись ліжка, впав — наче з башти в провалля — у глибини сну. Хоч мені ввижались уві сні інші місця та інші сцени, весь час я чув подуви вітру. Нарешті навіть цей слабкий зв'язок з дійсністю перервався, і я з двома любими друзями, не знаю з якими, присутній був при облозі якогось міста серед грому канонади.

Гуркіт гармат був такий гучний і безперервний, що мені ніяк не вдавалося почути щось дуже важливе, аж доки я не зробив велике зусилля і не прокинувся. Було світло — восьма чи дев'ята година; шторм гримів. Хтось стукав і гукав біля моїх дверей.

— У чому річ? — скрикнув я.

— Корабельна катастрофа! Біля самого берега!

Я скочив із ліжка і спитав, який корабель.

— Шхуна з Іспанії чи з Португалії, вантажена фруктами і вином. Поспішайте, сер, якщо хочете побачити її! На березі гадають, що кожної хвилини вона може розбитися на шматки.

Схвильовано кричачи, слуга побіг далі по коридору; я якнайшвидше одягнувся і вибіг на вулицю.

Безліч людей була вже там, всі бігли в одному напрямку — до берега. Я побіг тим самим шляхом, випередив багатьох і незабаром опинився перед диким морем.

Тим часом вітер, можливо, трохи послабшав, але це було не дуже помітно; так само, як непомітним було б мовчання десятка гармат у канонаді з кількох сотень, що снилася мені. Але море, яке вирувало цілу ніч, здавалося мені ще жахливішим, ніж раніше. Хвилі все ще були надміру роздутими потворами; вали здіймалися на неймовірну височінь, кидались один на одного, борсалися, розбивали один іншого, котилися далі, наче невблаганні духи. Моторошне це було видовище! Важко було почути будь-що, крім вітру і шуму. У стурбованій юрбі, ледве посуваючись уперед проти вітру, пильно вдивлявся я в далечінь, шукаючи корабель, але не бачив нічого, крім запінених верхівок величезних хвиль. Якийсь напіводягнений моряк, стоячи коло мене, вказав своєю голою рукою (на ній була наколота стріла, що вказувала в тому ж напрямі) ліворуч. Тоді, о велике небо, я побачив корабель біля самого берега!

Одна щогла була надламана в шести чи восьми футах вище палуби і впала набік, заплутавшись у безладі вітрил і снастей; і всі ці уламки під час швидкого й безперервного гойдання хльостали по бортах корабля, немов бажаючи вхопитися за нього. Матроси намагалися підрубати ці уламки. Коли корабель повернувся до нас носом, стрибаючи з хвилі на хвилю, ми ясно побачили, як вони працювали сокирами; і серед них найактивніше працював якийсь енергійний чоловік з довгим кучерявим волоссям. Раптом з берега пролунав зойк, чутний навіть серед ревіння шторму — море, перекочуючись через корабель, відірвало частину борту і знесло у вируючий прибій людей, снасті, діжки, дошки, поруччя, наче купу іграшок.

Друга щогла ще трималась, і шматки вітрил та сплутаних снастей швидко й сильно тріпотіли. «Корабель сів на мілину, — хрипко пояснив мені на вухо той самий моряк, — потім знявся і знову сів». Я зрозумів тільки те, що тепер судно має розколотися на дві частини. Гойдання і поштовхи були такі міцні, що справді жоден людський витвір не міг витримати їх. Матрос ще говорив, коли на березі знову почувся крик жаху; на щоглі висіли над безоднею четверо людей, хапаючись за залишки снастей; і вище за всіх тримався енергійний чоловік з кучерявим волоссям.

На шхуні був дзвін, і поки корабель метався, наче загнаний звір, то повертаючись до нас усією поверхнею палуби, то перекидаючись на інший бік і показуючи кіль, дзвін також гойдався, і вітер доносив до нас його жалібні звуки. Знову зник корабель з наших очей, і знову підвівся над хвилями. Двох людей не стало. Відчай на березі зростав. Чоловіки стогнали і заломлювали руки; жінки пронизливо кричали, відвертали обличчя і, мов навіжені, бігали назад і вперед вздовж берега, закликаючи на допомогу, яку неможливо було надати.

Я опинився серед цих людей і благав кількох знайомих матросів не дати двом чоловікам, що залишилися на щоглі, загинути на наших очах.

Я мало що міг почути, а з почутого зрозуміти, і не знаю, яким чином матроси пояснили мені, що за годину перед цим спущений був рятувальний човен, але нічого не можна було зробити, бо ніхто не наважувався на відчайдушний подвиг — кинутись уплав на канаті, щоб дістатися корабля. Раптом я помітив, що люди на березі знову захвилювалися, і, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Гем.

Я підбіг до нього, збираючись, здається, повторити те саме прохання. Та хоч який я був стривожений цим жахливим і незнаним для мене раніше видовищем, але рішучий вираз обличчя Гема і його погляд на море — саме такий погляд, як у той ранок, коли втекла Ем’лі, — раптом змусили мене схаменутись і зрозуміти, яка небезпека загрожує йому. Я вхопився за нього обома руками і почав благати тих самих матросів не слухати його, не допускати до самогубства, не давати йому кинутись у море!

Знову крик пролунав на березі, і, глянувши на корабель, ми побачили, що обривок вітрила жорстоко хльостав того з матросів, що тримався внизу, збив його нарешті і, немовби святкуючи перемогу, замайорів навколо енергійної людини, що лишилася сама на щоглі.

Перед таким видовищем і перед рішучістю спокійного відважного чоловіка, який уже встиг повести за собою половину присутніх людей, благання мої були такі ж безсилі, як і спроби вгамувати бурю.

— Мастере Деві, — сказав він, бадьоро потискаючи обидві мої руки, — якщо мій час настав, то він настав. Якщо ні, то я ще почекаю. Хай береже бог вас усіх! Хлопці, допоможіть! Я йду!

Мене обережно відштовхнули вбік і там тримали за руки, намагаючись, скільки я міг зрозуміти у своєму розпачі, пояснити мені, що Гем так чи інакше вирішив кинутись уплав, і що я можу тільки зашкодити тим, хто з берега повинен допомогти йому. Не знаю, що я відповідав, що вони мені на це казали; але я бачив, як на березі заметушились, як люди прибігли з канатом та кабестаном і з усіх боків оточили Гема. Потім я побачив його самого, в моряцькій куртці і штанях; один канат тримав він у руці чи обернув навколо зап'ястя, а другим оперезався. Один з цих канатів, згорнутий у кільце, матроси тримали так, щоб відпустити скільки буде треба.

Навіть своїми недосвідченими очима міг я бачити, що корабель кожної хвилини може розбитися на друзки. Бачив я, що він уже розколюється посередині, і що життя самотньої людини на щоглі висіло на волосинці. Але все ще тримався цей чоловік за життя. На ньому був незвичайний червоний берет — подібний до матроського, але яскравішого кольору. Подеколи він махав цим капелюхом, а тим часом дошки, що стояли між ним і загибеллю, вже тріщали і вигиналися то в той, то в інший бік, і корабельний дзвін уже правив панахиду по ньому. Я і тепер бачу, як він розмахує своїм капелюхом. Мені здавалось, я збожеволів від розпачу, бо не знаю чому, але чимсь нагадував він мені друга, милого колись.

Гем стояв один. Перед ним була буря, за ним юрба, що затамувала подих. Він дивився в море. Ось велика хвиля, відстрибнувши від берега, помчала назад. Він озирнувся на тих, що тримали канат, кинувся слідом за хвилею і почав відважну боротьбу, здіймаючись на гребенях хвиль, падаючи в провалля і зникаючи серед піни. Потім його відкинуло назад, і похапцем його витягли на берег.

Він був поранений; я здалека бачив кров на його обличчі, але він на це не звертав уваги. Він, здавалося, поспішно наказував дати йому більше волі, — так принаймні вирішив я з його жестів, — і знову кинувся в море.

Він пробивався до корабля, здіймаючись на гори, падаючи в долини, зникаючи в бризках піни, гойдаючись на хвилях то назад до берега, то вперед до корабля, борючись уперто і хоробро. Відстань була мала, але міць хвиль і вітру робила цю боротьбу смертельною. Нарешті він наблизився до корабля. Він був уже так близько, що ще один його могутній порив — і він схопився б за борт. Та ось високий зелений грізний вал насунувся, глянув через шхуну на берег, схопив її в могутні обійми, і шхуна зникла!

Коли я прибіг до того місця, звідки тягли канат, на морі гойдалося кілька уламків, ніби розбилася лише велика діжка. Збентеження було на обличчях усіх глядачів. Його витягли з води і поклали до моїх ніг... непритомного... мертвого. Його віднесли до найближчого дому; ніхто вже не затримував мене, я не відходив від нього і разом з іншими випробував усі засоби повернути його до життя; але великий вал забив його до смерті, його благородне серце заспокоїлося назавжди.

Я ще сидів біля ліжка, коли вже не було ніякої надії, коли все було випробувано і закінчено. Раптом один рибалка, що знав мене і Ем’лі ще дітьми, підійшов до дверей і прошепотів моє ім'я.

— Сер, — сказав він, і сльози побігли по його засмаглому обличчю, а бліді губи тремтіли, — чи не підете ви зі мною?

У погляді його я знов побачив свій неусвідомлений спогад. Вражений жахом, я схопив його за руку і спитав:

— До берега прибило чиєсь тіло?

— Так, — відповів він.

— Чи я знаю потопельника?

Він не відповів нічого.

Але він повів мене на берег. І на тому самому місці, де вона і я, двоє дітей, шукали мушлі... на тому самому місці, де тепер розкидані були уламки старого будинку-човна, зруйнованого бурею минулої ночі... серед руїн дому, якому він завдав такого лиха... я побачив його — він лежав, підклавши руку під голову, в тій самій позі, в якій я часто бачив його у шкільній спальні.

XVIII. Дві рани — свіжа і стара

Не було потреби, Стірфорсе, казати в годину нашої останньої розмови, коли я не міг навіть уявити, що вона стане годиною прощання... не було потреби казати: «Пам'ятай про мене тільки найкраще!» Я робив це завжди, і чи міг я робити інакше тепер, коли переді мною було таке видовище!

Чоловіки принесли ноші, поклали його на них, вкрили його корабельним прапором, підняли і понесли неживе тіло до будинку. Всі люди, що несли його, знали його раніше, ходили з ним у море, бачили його веселим і відважним. Вони несли його через дике ревіння бурі, зберігаючи урочисте мовчання серед довколишнього грому, і принесли його до хати, де вже оселилася смерть.

Але, опустивши ноші на ґанок, вони глянули один на одного, потім на мене, і шепіт пройшов між ними. Я зрозумів їх. Вони відчували, що не годиться класти його в тій самій кімнаті.

Ми пішли до міста і віднесли нашу ношу до готелю. Щойно спромігся я зібратися з думками, то послав по Джорема і попросив його приготувати екіпаж, яким би я зміг тієї ж ночі доставити його в Лондон. Я розумів, що на мені самому лежить піклування про тіло і важкий обов'язок підготувати його матір прийняти його; і я вирішив виконати цей обов'язок так вірно, як тільки міг.

Я обрав ніч для цієї подорожі, щоб менше було допитливих очей при від'їзді з міста. Та хоч я майже опівночі виїхав з двору, там все одно на мене чекало багато людей. На вулицях і на шосе зустрічав я також чимало допитливих, але нарешті тільки чорна ніч і поле оточили мене і прах моєї юної дружби.

У ніжний осінній день, в обідню годину, коли земля пахла зів'ялим листям і сонце оживляло прекрасні жовті, червоні і коричневі барви дерев, прибув я до Гайгета. Я пішки пройшов останні милі, обмірковуючи в дорозі план своїх дій; возові, який їхав за мною цілу ніч, я наказав спинитись і чекати на подальші розпорядження.

Будинок був такий, яким я бачив його востаннє. Жодна штора не була піднята, жодних ознак життя не було на похмурому брукованому дворі та вкритій листям стежці, що вела до нерухомих дверей. Вітер зовсім ущух, і ніщо не ворушилося.

Спочатку в мене не вистачало сили подзвонити біля воріт, а коли я подзвонив, то мені здалося, ніби моя звістка вже висловлена цим дзвоном. Маленька покоївка вийшла з ключем у руках і, пильно глянувши на мене, сказала:

— Прошу пробачення, сер. Ви хворі?

— Я був дуже стривожений і тепер утомився.

— Щось трапилось, сер?.. Містер Джеймс?..

— Тихіше, — сказав я. — Так, щось трапилось, і я маю повідомити про це місіс Стірфорс. Чи вдома вона?

Дівчина злякано відповіла, що її пані тепер дуже рідко виїздить; вона сидить у своїй кімнаті; вона нікого не приймає, але мене прийме. Її пані нагорі, — сказала вона, — міс Дартль з нею. Що треба їй переказати?

Я попросив її нічим не виявляти свого хвилювання, віднести мою картку і сказати, що я чекаю, а сам сів у залі. Колишній затишок зник з цієї зали, віконниці були напівзачинені. На арфі не грали багато, багато днів. Висів там його портрет ще хлопчиком. Стояла скринька, в якій мати зберігала його листи. Я запитував себе: чи й тепер читає вона їх, чи ще колись читатиме їх?

У будинку було так тихо, що я чув легку ходу дівчини сходами. Вона прийшла з відповіддю, що місіс Стірфорс нездужає і не може зійти вниз, але якщо мене не образить запрошення прийти до її кімнати, то вона буде рада бачити мене. За кілька секунд я стояв перед нею.

Вона сиділа в його кімнаті, а не в своїй. Я зрозумів, звичайно, що спогади про нього спонукали її переселитися сюди; саме тому й оточували її різні речі, що колись служили йому для ігор і вправ. Однак вона зустріла мене муркотінням про те, що перейшла до цієї кімнати, бо своя стала їй незручна через неміч, і відхиляла своїм величним виглядом будь-які підозри справжніх причин.

Біля її крісла, як і зазвичай, стояла Роза Дартль. З першого погляду її чорних очей я зрозумів, що вона здогадується про лиху звістку. Миттю вималювався шрам на її губі. Вона відступила на один крок за спинку крісла, щоб сховатися від очей місіс Стірфорс, і пронизувала мене пильним поглядом, якого ніщо не могло ні відвернути, ні злякати.

— Я зі скорботою помічаю, що ви в жалобі, сер, — сказала місіс Стірфорс.

— Мене спіткало нещастя, я — вдівець, — відповів я.

— Ви занадто молоді, щоб зазнавати такої втрати, — мовила вона. — Мені сумно чути це. Мені сумно чути це. Сподіваюся, що час утішить вас.

— Я сподіваюся, що час, — сказав я, глянувши на неї, — втішить нас усіх. Люба місіс Стірфорс, ми всі повинні покладатися на це, коли нас вражає найтяжче горе.

Моя поведінка і сльози на моїх очах стривожили її. Весь хід її думок, здавалося, спинився і змінив напрям.

Я намагався повернути собі владу над голосом, коли вимовляв його ім'я, але голос мій затремтів. Вона раз чи два глухо повторила це ім'я. Потім з удаваним спокоєм звернулася до мене.

— Мін син хворий?

— Дуже хворий.

— Ви бачили його?

— Бачив.

— Ви помирились?

Я не міг сказати «так», я не міг сказати «ні». Вона злегка повернула голову до того місця, де стояла біля її ліктя Роза Дартль, і в цю хвилину, ледве ворухнувши губами, я прошепотів Розі: «Помер!»

Я поспішив зустріти погляд Місіс Стірфорс, щоб вона не оглянулася вдруге і не прочитала на обличчі Рози те, так виразно написане, до чого ще була не досить підготовлена; але я бачив, як Роза Дартль у пориві жаху і розпачу заломила руки, а потім притиснула їх до обличчя.

Прекрасна леді — така схожа, о, така схожа на нього! — пильно глянула на мене і приклала руку до лоба. Я просив її заспокоїтись і підготуватися вислухати те, що маю сказати їй, але краще було б мені просити її плакати, бо вона сиділа, наче кам'яна.

— Коли я востаннє був тут, — пролепетав я, — міс Дартль розповідала мені, що він блукає по морях. Минула ніч була жахливою на морі. Якщо він був на морі тієї ночі, і поблизу небезпечного берега, як кажуть... і якщо корабель, що його бачили там, був справді тим кораблем...

— Розо! — сказала місіс Стірфорс. — Підійдіть до мене!

Вона підійшла, але не виявляла ні жалю, ні співчуття. Очі її палали. Спинившись перед його матір'ю, вона моторошно зареготала.

— Ну, — сказала вона, — чи тепер ваша гордість задоволена, ви, божевільна? Чи він тепер спокутав провину перед вами... своїм життям? Чи ви чуєте?.. Своїм життям!

Місіс Стірфорс, нерухома, закостеніла, відкинувшись на спинку крісла, тільки стогнала і дико дивилася на міс Дартль.

— Так, так! — гукала Роза, несамовито б'ючи себе в груди. — Дивіться на мене! Стогніть і зойкайте, і дивіться на мене! Дивіться сюди! — вказала вона на свій шрам. — На справу рук вашого померлого сина!

До самого серця проймали мене стогони матері. Ці стогони були одноманітні. Приглушені і болючі. Раз у раз вона безсило хитала головою, але обличчя її не змінювало свого виразу. Губи її не ворушилися, зуби були стиснуті, ніби щелепи її були замкнені, а обличчя завмерло від болю.

— Чи пригадуєте ви, коли він зробив це? — вела далі міс Дартль. — Чи пригадуєте ви, коли він — спадкоємець вашої натури, розпещений вашою гордістю і пристрастю, — зробив це і спотворив мене на все життя? Гляньте на мене, тавровану до самої смерті його високим гнівом; стогніть і плачте про те, що ви зробили з нього!

— Міс Дартль, — благав я. — Заради бога...

— Я буду говорити, — скрикнула вона, блиснувши на мене своїми палаючими очима. — Замовкніть, ви! Дивіться на мене, кажу вам, горда мати гордого криводушного сина! Стогніть про те, що ви породили його, стогніть про те, що ви розпестили його, стогніть про свою втрату, стогніть про мою!

Вона стиснула кулаки, і вся її худорлява, виснажена постать тремтіла, ніби пристрасть дюйм за дюймом знищувала її.

— Ви, розгнівані його свавіллям! — кричала вона. — Ви, ображені його гордістю! Ви, що вже сивоволоса чинили опір обом цим якостям, хоч і самі передали їх йому, коли від народився! Ви, що від колиски виховували з нього те, чим він став, і придушували те, чим мусив би бути! Чи ви тепер винагороджені за роки ваших турбот?

— О, міс Дартль, посоромтеся! Це жорстоко!

— Кажу вам, — відгукнулася вона, — я буду говорити з нею. Жодна влада на землі не спинить мене, поки я стою тут! Чи я не мовчала всі ці роки, чи не маю права говорити тепер? Я любила його більше, ніж ви! — гордо обернулася вона до місіс Стірфорс. — Я вміла любити його, не вимагаючи подяки. Якби я була його дружиною, я могла б бути рабою його примх за одне ніжне слово на рік. Так, я була здатна на це. Кому краще за мене знати це? Ви були вибагливі, горді, дріб'язкові і себелюбні. Моя любов була б самовідданою, я б мала право ногами розтоптати ваше жалюгідне схлипування!

Блиснувши очима, вона вдарила ногою об підлогу, немовби справді щось лежало перед нею.

— Дивіться сюди! — вела вона далі, ще раз нещадно вдаривши себе по шраму на губі. — Коли він краще почав розуміти, що накоїв, то розкаявся у своєму вчинку! Тоді я співала для нього, розмовляла з ним і брала найжвавішу участь в усьому, що сам він говорив або робив. Натхненна полум'ям пристрасті, я намагалася набути і засвоїти всі ті знання, що так цікавили його; і я причарувала його. Коли він був юний і щирий, він любив мене. Так, він любив мене! Тоді часто, відштовхнувши вас недбалим словом, він пригортав мене до свого серця!

Вона сказала це з глузливою гордістю, в якомусь розпачливому божевіллі (бо це було не менше ніж божевілля), але водночас ніби ясно пригадуючи колишню кращу пору кохання, що знову запалила іскри її найніжніших почуттів.

— Потім, — вела вона далі, — мене понизили до іграшки, що я й могла б передбачити, якби не була засліплена його хлоп'ячою ніжністю. Я стала лялькою, якою можна було погратися годинку, а потім кинути і знову підняти, наче тимчасову забавку. Коли йому надокучило, мені теж надокучило. Коли його вдавана любов згасла, я не хотіла вже приваблювати його, хоч і могла б це зробити, і не захотіла б вийти заміж за нього тому лише, що він мусив би одружитися зі мною. Ми розійшлися, не кажучи ні слова. Мабуть, ви бачили це і не сумували з цього приводу. Відтоді я між вами обома стала застарілим, непотрібним домашнім предметом, річчю без очей, без вух, без почуттів, без спогадів. Стогнете? Стогніть про те, що ви зробили з нього, а не про любов свою. Кажу вам, що був час, коли я любила його більше, ніж ви могли б його любити за все своє життя!

Палаючими гнівними очима дивилася вона в нерухоме обличчя матері, і безупинний стогін зовсім не пом'якшував її, вона стояла, мов перед статуєю.

— Міс Дартль, — сказав я, — якщо ви такі жорстокі, що не співчуваєте цій враженій горем матері...

— А хто співчуває мені? — різко відповіла вона. — Вона це посіяла. То хай стогне, що тепер їй доводиться збирати такий врожай!

— Якщо його помилки... — почав був я.

— Помилки? — скрикнула вона, раптом заридавши. — Хто сміє ганьбити його? У нього була душа, варта мільйонів тих душ, що їх він удостоював своєю дружбою!

— Ніхто не міг би любити його краще, ніхто не міг би цінувати його більше ніж я, — була моя відповідь. — Я хочу тільки сказати, що коли ви не маєте співчуття до його матері, і коли його помилки гіркі для вас...

— Це брехня! — скрикнула вона, рвучи свої чорні кучері. — Я любила його!

— ...якщо його помилки, — вів я далі, — не можуть зникнути з вашої пам'яті у таку годину, то гляньте на цю жінку, як на сторонню, як на жінку, що її ніколи не бачили, і надайте їй хоч якусь допомогу.

Увесь цей час місіс Стірфорс лишалась у тому самому нерухомому стані, і здавалося, ніщо не може зрушити її. Наче закостеніла, дивилася вона перед собою, раз у раз стогнала, мов німа, і безпорадно похитувала головою, але жодних інших ознак життя вона не виявляла. Міс Дартль раптом впала навколішки перед нею і почала розстібати їй сукню.

— Будьте ви прокляті! — сказала вона, озираючись на мене з гнівом і журбою. — То була лиха година, коли ви вперше прийшли сюди! Будьте ви прокляті! Йдіть геть!

Я вже вийшов був з кімнати, але ще раз повернувся і подзвонив, щоб скликати слуг. Міс Дартль обійняла безживну постать, все ще стоячи навколішки, плакала над нею, цілувала її, кликала її, колихала на грудях, мов дитину, і випробовувала всі можливі способи пробудити заснулі почуття. Не боячись більше лишити їх самих, я мовчки пішов і послав до них слуг.

Надвечір я повернувся, і ми поклали його в кімнаті матері. Вона, як мені сказали, була в тому ж стані. Міс Дартль не залишала її ні на хвилину; були запрошені лікарі, випробувані різні засоби, але вона лежала, мов статуя, тільки раз у раз глухо стогнала.

Я пройшов по всьому цьому будинку журби і завісив вікна. Вікна тієї кімнати, де він лежав, я завісив останніми. Я підвів його холодну й немов свинцеву руку та приклав її до свого серця, і весь світ здався мені заглибленим у смерть і мовчання, порушувані лише стогоном його матері.

XIХ. Емігранти

Ще одну справу належало мені зробити, перш ніж віддатися своїм почуттям. Я повинен був приховати жахливу подію від тих, хто від'їздив, і вирядити їх за океан у щасливому незнанні. Не можна було гаяти часу.

Тієї ж ночі я побачився з містером Мікоубером і доручив йому стояти між містером Пеготті та звісткою про недавню катастрофу. Він охоче взявся перехоплювати всі газети, через які містер Пеготті міг би довідатися про це.

— Якщо ця звістка дійде до нього, — сказав містер Мікоубер, б'ючи себе в груди, — то вона мусить спочатку перейти через це тіло!

Мушу зазначити, що містер Мікоубер, готуючись до нового життя, набрав якогось дуже сміливого контрабандистського вигляду, хоч і не зовсім агресивного, але готового до всякої рішучої оборони. Його можна було прийняти за сина пустелі, який давно звик жити поза межами цивілізації і збирався повернутися до своїх рідних хащів.

Серед інших речей, які він купив собі, був костюм з клейонки і солом'яний низький капелюх з водостійким покриттям. У цьому грубому одязі, з матроською величезною трубою під пахвою, якось особливо мружачи очі і поглядаючи на небо, ніби чекаючи на негоду, він значно більше скидався на моряка, ніж містер Пеготті. Вся його сім'я, якщо можна так висловитись, озброїлася до боротьби. Місіс Мікоубер обрала найгірший і найменший зі своїх капелюшків, щільно підв'язала його на підборідді і огорнулася шаллю, зав'язавши її міцним вузлом на талії — саме так, як мене причепурила бабуся, коли я вперше з'явився до неї напіводягнений. Міс Мікоубер також приготувалася до бурі та нічого зайвого на себе не начепила. Мастера Мікоубера ледве видно було з-за найподертішої матроської сорочки, яку я будь-коли бачив, а близнята, мов консерви, стирчали у водонепроникних коробках. У містера Мікоубера і в його старшого сина рукава були трохи засукані, ніби вони чекали тільки першої команди, щоб кинутися до роботи і заспівати «Гей-йо, взялись!».

Такими ми з Тредльсом знайшли їх увечері на дерев'яних містках пристані, звідки вони стежили за переправою свого майна на корабель. Я розповів Тредльсові про страшну подію, і вона дуже вразила його. Але я міг бути певний, що він збереже таємницю, і він для того й прийшов, щоб допомогти мені в цьому. Саме тут відвів я містера Мікоубера вбік і взяв з нього слово оберігати містера Пеготті.

Сім'я Мікоуберів розташувалась у маленькій брудній ветхій таверні, що в той час стояла біля самої пристані, і деякі кімнати якої звисали над річкою, наче балкони. Сім'я емігрантів збуджувала деяку цікавість у Генгерфорді та його околицях і привертала багато спостерігачів, тому ми раді були нарешті сховатися в кімнаті. То була одна з тих дерев'яних кімнат, де під підлогою текла річка. Бабуся моя і Агнес були вже там, працьовито готуючи деякі речі з дитячого одягу. Пеготті мовчки допомагала їм, і перед нею на столі я побачив знайому робочу скриньку, рулетку і недогарок, які вже так багато встигли пережити.

Нелегко було відповідати на її розпитування, і ще важче було прошепотіти містерові Пеготті, коли містер Мікоубер привів його, що я віддав листа, і що все гаразд. Але я виконав і те, й інше, і зробив старих щасливими. Якщо на мені й помітні були сліди того, що я відчував, то в мене ж і свого лиха було досить. Отже, ніхто не міг би нічого запідозрити.

— А коли корабель відпливає, містере Мікоубер? — спитала моя бабуся.

Містер Мікоубер визнав, очевидно, за потрібне помалу підготувати до рішучої звістки чи то мою бабусю, чи то свою дружину. Він відповів, що скоріше, ніж він гадав учора.

— Ви, мабуть, на човні довідалися про це? — спитала бабуся.

— Саме так, мем, — відповів він.

— Гаразд, — сказала моя бабуся. — Отже, він відпливає...

— Мем, — відповів він, — мене повідомили, що ми неодмінно повинні бути на борту завтра до сьомої години ранку.

— Ого! — сказала моя бабуся. — Це рано. Чи так воно має бути у мореплавців, містере Пеготті?

— Так, мем. Ми з відпливом спустимося по річці. Якби мастер Деві і моя сестра завтра по обіді приїхали до Гревсенда, вони б ще раз могли попрощатися з нами.

— І ми це неодмінно зробимо, — сказав я.

— А до того часу і аж поки ми не вийдемо в море, — зауважив містер Мікоубер, багатозначно глянувши на мене, — ми з містером Пеготті будемо постійно вартувати вдвох біля нашого майна. Еммо, любове моя, — вів далі містер Мікоубер, велично відкашлюючись, — мій друг містер Томас Тредльс був такий милий, що прошепотів мені прохання дати йому привілей подбати про матеріали, необхідні для створення помірної порції того напою, який у розумі нашому невід'ємно пов'язаний зі староанглійським ростбіфом, одним словом, пуншу. За звичайних обставин я посоромився б просити у міс Тротвуд і міс Вікфілд поблажливості щодо цього, але...

— Я від себе можу тільки сказати, — перервала його мову бабуся, — що з великою приємністю вип'ю за щастя і здоров'я ваше, містере Мікоубер.

— І я теж! — мовила Агнес, посміхнувшись.

Містер Мікоубер негайно вирушив до бару, де він почувався як вдома; незабаром він повернувся з великим паруючим глечиком. Я не міг не помітити, що він очистив лимони власним складаним ножем, і ніж цей, як і личило ножеві жителя незайманих хащів, був майже у фут завдовжки. Закінчивши операцію над лимонами, він поважно витер ножик об рукав своєї куртки. Тут я помітив, що і місіс Мікоубер, і два старші члени сім'ї були озброєні такими ж грізними інструментами, а в дітей у кожного висіла своя дерев'яна ложка на міцному мотузку через плече. Містер Мікоубер щосили призвичаювався жити на морі і в диких лісах. Замість того, щоб подати пунш дружині і старшим дітям у склянках, що їх стояла у кімнаті ціла таця, він налив їм і собі у досить бридкі бляшані кухлі. І ніколи я не бачив, щоб він пив з такою насолодою, як у той вечір, коли під кінець міг покласти свій посуд у кишеню.

— Ми назавжди відмовляємося від усіх розкошів старої вітчизни, — самовдоволено сказав містер Мікоубер. — Мешканці первісних лісів не можуть, звичайно, зазіхати на витончені насолоди країни свободи.

Тут увійшов хлопець і оголосив, що містера Мікоубера чекають унизу.

— Я передчуваю, — сказала місіс Мікоубер, поставивши свій кухоль, — що це хтось з моїх родичів!

— Якщо так, моя мила, — зазначив містер Мікоубер, який зав­жди миттю запалювався, коли починалася розмова на цю тему, — то твій родич — хто б це не був, він, вона чи воно — змусив нас чекати досить значний час, тож, мабуть, цей родич буде ласкавий тепер почекати, коли мені буде зручно прийняти його.

— Мікоубере, — тихо сказала його дружина. — У такий час, як тепер...

— Не слід помічати всі дрібні образи, — підхопив містер Мікоубер словами Шекспіра і підвівся. — Еммо, каюсь, я винен!

— Втрачала на цьому моя сім'я, — зазначила його дружина, — а не ти, Мікоубере. Якщо мої родичі тепер помітили, що саме втрачали вони через свою власну колишню поведінку, і тепер хочуть тобі простягнути руку дружби, то не відштовхуй їх.

— Мила моя, — сказав він, — хай буде так!

— Якщо не заради них, то заради мене, Мікоубере, — додала його дружина.

— Еммо, — відповів він, — такий погляд на це питання в теперішню хвилину не викликає в мене заперечень. Я тепер не можу змусити себе кинутися твоїм родичам на шию, але твій родич, який чекає на мене внизу, в жодному разі не побачить свого теплого почуття замороженим моєю холодністю.

Містер Мікоубер вийшов і досить довго не повертався, тож місіс Мікоубер почала вже побоюватися, чи не виникла якась суперечка між ним і її родичем. Нарешті той самий хлопець знову з'явився і подав мені писану олівцем записку, істотний зміст якої складали слова: «Гіп проти Мікоубера». З цього документа я довідався, що містер Мікоубер, знову заарештований, перебував «в остаточному пароксизмі розпачу і благав мене прислати його ніж і бляшаний кухоль, які ще можуть стати йому в пригоді у в'язниці на останньому короткому відрізку його життєвого шляху». Нарешті, він благав нас про останній акт дружби — відвідати його бідолашну сім'ю в богадільні і потім забути, що така жалюгідна істота, як він, будь-коли існувала.

Зрозуміло, я відповів на цю записку тим, що пішов за хлопчиком униз і заплатив гроші. Там містер Мікоубер сидів у кутку, насуплено поглядаючи на поліцая, що полонив його. Звільнений знову, він захоплено обійняв мене і не проминув нагоди зробити в своїй записній книжці належну нотатку про цю операцію: пам'ятаю, що він палко засперечався зі мною з приводу півпенса, який я пропустив, визначаючи суму.

Ця багатозначна записна книжка нагадала йому іншу операцію. Повернувшись нагору до кімнати, він попросив пробачення за свою відсутність через обставини, від людської волі незалежні, і витяг із записної книжки великий згорнутий аркуш паперу, цілком вкритий дбайливо вирахуваними цифрами. Тільки глянувши на ці цифри, я сміливо міг сказати, що за ціле життя своє не бачив ще в жодного школяра стільки арифметичних завдань. То були розрахунки складних процентів на суму, яку він називав «основна сума позики у сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів» за всі можливі і гадані періоди часу. Дбайливо розглянувши розрахунки та зваживши на свої кошти, він дійшов висновку, що треба обрати ту суму, яка являє собою підсумок зі складними процентами на два роки шість місяців і чотирнадцять днів від цього дня. На цю суму він виготовив каліграфічно написаний вексель, що його, наче повноцінне забезпечення боргу (як між людиною і людиною), урочисто вручив Тредльсу.

— Мене все ще не залишає передчуття, — сказала місіс Мікоубер, замислено хитаючи головою, — що мої родичі прибудуть на борт до нашого остаточного відплиття.

Містер Мікоубер, очевидно, теж мав свої передчуття щодо цього, але він впустив їх у свій бляшаний кухоль і проковтнув разом з пуншем.

— Якщо ви в дорозі знайдете якусь нагоду відправляти листи, місіс Мікоубер, — сказала моя бабуся, — то будьте ласкаві надіслати нам звістку про себе.

— Люба моя міс Тротвуд, — відповіла та, — я буду неймовірно щаслива з однієї тільки думки, що хтось чекає на звістки про нас. Я писатиму за всякої нагоди. Містер Копперфілд, я певна, як давній і близький друг, також не заперечуватиме проти повідомлень від особи, яка знала його ще тоді, коли близнята мої були несвідомими крихітками.

Я просив її неодмінно писати, щойно трапиться нагода.

— Та нагод буде багато, — зазначив містер Мікоубер, — океан у ці часи вкритий цілим флотом, і ми не можемо не зустріти безлічі кораблів. Це ж лише переїзд на інший берег, — додав містер Мікоубер, бавлячись своєю підзорною трубою, — просто на інший берег. Не така вже віддаль, як думають.

Я тепер згадую, як це дивно та разом з тим напрочуд в дусі містера Мікоубера: він говорив про від’їзд з Лондона до Кентербері, немов про подорож на край світу, а про подорож з Англії до Австралії він говорить, немов про прогулянку через канал.

— У дорозі на дозвіллі я намагатимусь розважати їх цікавими історіями, а пісні мого сина Вілкінса, я певний, лунатимуть біля вогнища корабельної кухні. Коли місіс Мікоубер стане на ноги після морської хвороби, — сподіваюся, що в цьому вислові немає ніякої умовної непристойності, — то вона, мабуть, зобразить «Маленького моряка». Морські свинки і дельфіни, гадаю, часто гратимуть під нашим бугшпритом, і з корми та з бакборта можна буде бачити багато цікавого. Коротко кажучи, — додав містер Мікоубер зі своєю давньою елегантністю, — дорога вийде, мабуть, така захоплююча, що ми будемо надзвичайно здивовані, коли матрос з грот-марса гукне: «Земля!»

По цій мові він вихилив бляшаний кухлик з такою насолодою, ніби вже завершив мандрівку і витримав у адміралтействі повний іспит на першорядного моряка.

— У мене є ще надія, мій любий містере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — що ми, можливо, знову будемо жити на старій батьківщині в особі членів нашої сім'ї. Не гнівайся, Мікоубере! Я тепер маю на увазі не мою сім'ю, а дітей наших дітей. Які б міцні не були паростки, — сказала місіс Мікоубер, похитуючи головою, — та не можу забути я дерева-батька, і якщо рід наш дійде багатства і пошани, то я б воліла, щоб це багатство лилося в скарбниці Британії.

— Люба моя, — промовив містер Мікоубер, — Британія мусить скоритися своїй долі. Я повинен сказати, що вона ніколи не зробила багато для мене, і що мої бажання трохи розбіжні з твоїми.

— Мікоубере, — заперечувала місіс Мікоубер, — зараз ти кажеш не те, що слід. Ти виїздиш, Мікоубере, у цей далекий край, щоб зміцнити, а не послабити зв'язок з Альбіоном.

— Цей зв'язок, моя мила, — відповів містер Мікоубер, — повторюю тобі, не тішив мене настільки, щоб я міг відчувати особливе бажання вступати вдруге у союз.

— Мікоубере, — заперечила місіс Мікоубер, — тут, я знову повторюю, ти помиляєшся. Ти не знаєш, як багато ти можеш зробити, Мікоубере. І це, навіть у теперішньому твоєму починанні, зміцнить зв'язок між тобою і Альбіоном.

Містер Мікоубер сидів, піднявши брови вгору, наполовину погоджувався та наполовину заперечував думки своєї дружини, але ясно відчував її передбачення.

— Мій любий містере Копперфілд. — сказала місіс Мікоубер, — я хочу, щоб містер Мікоубер усвідомив своє становище. Мені здається надзвичайно важливим, щоб містер Мікоубер від тієї хвилини, як зійде на корабель, цілком усвідомлював своє становище. Ваше давнє знайомство зі мною, мій любий містере Копперфілд, мабуть, показало вам, що я не така схильна до оптимізму, як містер Мікоубер. Мій темперамент, якщо смію так висловитися, переважно практичний. Я знаю, що перед нами тривала подорож. Я знаю, що вона спричиниться до багатьох незручностей і важких випробувань, Я не можу заплющити очі перед такими фактами. Але я також знаю, що таке містер Мікоубер. Я знаю приховані сили містера Мікоубера. І саме тому я вважаю життєво важливим, щоб містер Мікоубер усвідомлював своє становище.

— Любове моя, — сказав він, — може, ти дозволиш мені зазначити, що я, мабуть, і в цю хвилину трохи усвідомлюю своє становище.

— Я думаю — ні, Мікоубере, — заперечила вона. — Не зовсім. Мій любий містере Копперфілд, становище містера Мікоубера не звичайне. Містер Мікоубер вирушає до далекого краю виключно з тією метою, щоб його вперше зрозуміли й оцінили. Я хочу, щоб містер Мікоубер став на ніс цього судна і твердим голосом сказав: «Я прийшов завоювати цю країну. Чи є у вас знаки пошани? Чи є у вас багатства? Чи є у вас досить прибуткові посади? Подавайте їх сюди. Вони — мої!»

Містер Мікоубер всіх нас окинув поглядом і, здавалося, гадав, що в цій думці є добра частка правди.

— Я хотіла б, щоб містер Мікоубер, якщо можна так висловитися, — доводила місіс Мікоубер, — сам був, подібно до Юлія Цезаря, паном свого щастя. Ось, мій любий містере Копперфілд, яким мені здається його справжнє становище. Я хотіла б, щоб від першої хвилини нашої подорожі містер Мікоубер стояв на носі цього судна і говорив: «Досить зволікань, досить розчарувань, досить обмежених коштів! То було в старому краї. Тепер — новий. Давайте сюди всі відшкодування. Давайте їх сюди!»

Містер Мікоубер рішуче схрестив руки, ніби він справді уже стояв над бугшпритом.

— І коли він зробить це, — вела далі місіс Мікоубер, — коли він усвідомить своє становище, то чи не вправі я буду сказати, що містер Мікоубер зміцнить, а не послабить свій зв'язок з Британією? Хто зможе сказати мені, що видатний характер, який завоює собі становище на тій півкулі, не матиме впливу на свою вітчизну? Чи можу я мати сумніви, що містер Мікоубер, піднявши скіпетр таланту і влади в Австралії, нічого не означатиме в Англії? Я лише жінка, але я не гідна була б ні себе самої, ні мого тата, якщо б завинила в таких безглуздих сумнівах.

Переконання місіс Мікоубер в незаперечності цих доводів додало її тону такої моральної височини, якої я не чув за все своє життя.

— Ось чому, — вела далі місіс Мікоубер, — я хочу, щоб у майбутньому ми знову могли жити на вітчизняній землі. Містер Мікоубер може бути... я навіть не можу приховати від себе, що він неодмінно буде... сторінкою історії, і тоді треба, щоб він мав представників у країні, яка дала йому життя, але не дала йому роботи!

— Любове моя, — зазначив містер Мікоубер, — я не можу не бути зворушений твоїм коханням. Я завжди схильний віддавати належне твоєму здоровому глузду. Що буде, то буде. Боронь боже, щоб я заздро приховував від моєї рідної країни хоч якусь частку багатств, які можуть нагромадити наші нащадки!

— Оце добре, — сказала моя бабуся, кивнувши містерові Пеготті. — І я п'ю за всіх вас, і хай зав­жди будуть з вами добробут та успіх!

Містер Пеготті спустив на підлогу близнят, які сиділи на його колінах, щоб разом з містером і місіс Мікоубер відповісти на цей тост. І коли він і Мікоубери щиро, по-товариському потиснули руки, і його засмагле обличчя засяяло усмішкою, я відчув, що куди б він не подався, всюди він проторує собі шлях, здобуде добре ім'я, і всюди любитимуть його.

Навіть дітям дали кожному своєю ложкою зачерпнути з казана містера Мікоубера, щоб випити за наше здоров'я. Після цього моя бабуся та Агнес підвелись і попрощалися з емігрантами. То було сумне прощання. Всі плакали; діти до останньої хвилини чіплялися за Агнес; і ми залишили бідолашну місіс Мікоубер дуже розчулену, всю в сльозах, з тьмяною свічкою, від якої кімната над рікою зовні мала скидатися на ветхий маяк.

Наступного ранку я прийшов подивитися, чи відпливли вони. Вони вирушили шлюпкою ще о п'ятій годині. Дивно, яку прогалину лишають по собі такі від'їзди; хоч у думках моїх емігранти і ця ветха таверна з дерев'яними східцями могли пов'язуватися тільки з учорашнього вечора, але вже і таверна, і східці здавалися мені спорожнілими після від'їзду моїх друзів.

Після обіду ми з моєю старою нянькою вирушили до Гревсенда. Корабель стояв на річці, оточений безліччю човнів; дув погожий вітер; сигнал відплиття вже майорів на щоглі. Я негайно винайняв човен і, продершись через флотилію, ми причалили до корабля і піднялися на борт.

Містер Пеготті чекав на палубі. Він розповів мені, що містера Мікоубера оце щойно знову заарештували (цього разу востаннє) за позовом Гіпа, і що Пеготті, згідно з нашим дорученням, заплатив гроші, які я негайно йому повернув. Потім він повів нас униз, до міжпалубних пасажирів, і там розвіялись останні мої побоювання, що до нього могла дійти звістка про нещастя. Містер Мікоубер, вийшовши з темряви, дружньо і водночас поблажливо взяв містера Пеготті під руку і заявив мені, що з позаминулого вечора вони майже ні на хвилину не розлучалися.

Переді мною розгорнулося таке дивне видовище, що, спочатку оточений темрявою, я майже нічого не міг зрозуміти; але помалу очі мої звикли до тьмяного освітлення, і мені здалося, ніби я знаходжуся в якійсь картині Остаде[29]. Між великими стовпами, вантами і реями корабля, між нарами для емігрантів, скринями, клунками, діжками і купами різноманітного багажу, де-не-де освітлюваними мерехтливими ліхтарями і блідим денним світлом, що проходило через розчинені люки, юрмилися групи людей, які знайомилися, прощалися, розводили теревені, сміялися, плакали, їли й пили. Дехто вже встиг заволодіти відведеним їм тісним приміщенням; вони по-господарському розташувалися і посадили дітей на стільці та на маленькі крісла; інші, не знаходячи собі місця, сумно вешталися з кутка в куток. Тут, у тісному проміжку між двома палубами, збилися докупи всякі люди — від немовлят, які мали ледве тиждень чи два віку, до згорблених старих, яким, здавалося, лишилося тільки тиждень чи два життя; від плугатарів, які буквально відвозили землю Англії на своїх підошвах, до ковалів, що забирали з собою на шкірі зразки англійської сажі та кіптяви. Люди різного віку та ремесел зібралися тут.

Коли я придивився, мені здалося, що під одним з відчинених люків сидить Ем’лі, а біля неї — один з близнят Мікоубера. Ця група тому привабила мою особливу увагу, що жінку, схожу на Ем’лі, поцілувала на прощання інша і, тихо пробираючись у юрбі, пішла до виходу; ця інша жінка нагадала мені... Агнес! Але в тисняві та в збентеженні моїх думок я відразу загубив її з очей. Тим часом відвідувачам почали нагадувати, що слід залишити корабель. Тут я помітив, що моя нянька гірко плаче, сидячи на якійсь скрині, і що місіс Геммідж з якоюсь іншою молодою жінкою в чорному одязі клопітливо влаштовують речі містера Пеготті.

— Чи не скажете ще чого, мастере Деві? — спитав містер Пеготті. — Чи не забули ми чогось перед прощанням?

— Одне лишень! — сказав я. — Марту.

Він торкнув за плече ту молоду жінку, яка метушилася біля місіс Геммідж, і — Марта обернулася до мене.

— Хай небо благословить вас, добрий чоловіче! — скрикнув я. — Ви берете її з собою!

Марта відповіла замість нього, зайшовшись сльозами. Я теж не міг нічого більше сказати і лише міцно потиснув йому руку. Але я, мабуть, ніколи не любив і не поважав жодного чоловіка так, як старого Пеготті.

Корабель швидко звільнявся від відвідувачів. Переді мною було ще найважче завдання. Я переказав містерові Пеготті те, що благородна душа доручила мені переказати йому на прощання. Це глибоко зворушило старого. Але ще глибше був зворушений я, коли він у відповідь доручив мені безліч ніжних слів любові і співчуття для передачі тому, хто вже не міг їх почути.

Час розлуки настав. Я обійняв старого, взяв під руку свою няньку і поспішив з корабля. На палубі я попрощався з бідолашною місіс Мікоубер. Вона й тут відчайдушно виглядала своїх родичів, і останні її слова до мене були, що вона ніколи не покине містера Мікоубера.

Ми спустилися в човен і на деякій віддалі спинилися, щоб подивитись, як знімається з якоря корабель. Спокійно заходило променисте сонце. Корабель стояв між нами і багряною смугою неба. Кожна рея, кожна снасть палахкотіла жаром. Ніколи потім уже я не бачив видовища, такого прекрасного і водночас такого сумного, але й такого сповненого надій, як цей пишний корабель на тихій воді, на бортах якого юрмився народ; і люди на хвилину мовчки познімали головні убори.

Запанувала мовчанка, але всього лише на хвилину. Щойно вітер напнув вітрила і корабель рушив уперед, з човнів пролунало трикратне «ура», і крик цей був підхоплений на кораблі, і лунав знову і знову. Серце в мене защеміло, коли почув я ці звуки, коли люди замахали капелюхами, хустинками, і я побачив її.

Вона стояла, тремтячи, притулившись до плеча свого дяді. Він швидко вказав рукою на нас, і вона побачила нас, послала мені останнє «прощай». Так, Ем’лі, прекрасна і розбита! Тримайся за нього з усією довірою, що на неї здатне твоє понівечене серце, бо він тримався за тебе усією міццю своєї великої любові!

Залиті рожевим сяйвом, стояли вони на високій палубі, тримаючись одне за одного, і урочисто пропливли повз нас. Ніч упала на кентські пагорби, коли ми дісталися берега... темна ніч упала на моє серце.

ХХ. Відсутність

Довга й похмура ніч оточила мене — ніч, сповнена примар безлічі надій, безлічі милих спогадів, безлічі помилок, безлічі неминучих образів журби і жалю.

Я виїздив з Англії, не розуміючи, якого тяжкого удару зазнав. Я залишив усіх, хто мені був милий, і поїхав за кордон; і гадав я, що вже пережив своє горе, що воно вже минулося. Так людина на полі бою дістає смертельну рану і сама ледве усвідомлює, що її поранено. Залишений тепер на самоті зі своїм недосвідченим серцем, я не усвідомлював, якою жорстокою і болючою була моя рана.

Розуміння цього прийшло до мене не швидко, але поволі, крапля за краплею. Щогодини поглиблювалось і поширювалося почуття порожнечі, з яким я виїхав за кордон. Спочатку то було гнітюче відчуття втрати і смутку, не більше. Непомітними кроками перейшло воно у безнадійну свідомість, що я втратив усе — любов, дружбу, захоплення; що все було розбито — моя перша віра, моя перша ніжність, весь повітряний замок мого життя. І лишилися хіба що зруйнований пустир і згарище, яке лежало довкола мене, скільки око сягало, до темного горизонту.

Може, горе моє було егоїстичне. Але я не знав цього тоді. Я сумував за своєю дитинкою-дружиною, яка такою молодою залишила квітучий світ. Я сумував за тим, хто міг здобути любов і захоплення тисяч людей, так само, як здавна завоював він мою любов. Я сумував за розбитим серцем, яке заспокоїлось у бурхливому морі; я сумував за жалюгідними залишками простого будинку, де колись, ще дитиною, прислухався до подувів нічного вітру.

Я втратив, врешті-решт, усяку надію подолати цю безвихідну журбу. Я блукав з місця на місце, повсюди несучи за собою свій тягар. Тепер я відчував усю його вагу, я згинався під цим тягарем і вирішив у душі, що ніколи не буде для мене полегшення.

Коли цей розпач дійшов найвищого ступеня, я вирішив, що маю вмерти. Іноді мені здавалося, що найкраще було б померти на батьківщині, тоді я повертав назад на своєму шляху, щоб скоріше дійти до рідних кордонів. Іноді я прагнув мчати якомога далі, шукаючи сам не знаю чого і намагаючись залишити позаду сам не знаю що.

Я неспроможний простежити одну по одній всі важкі фази болісної журби. Бувають сни, що їх можна лише невиразно змалювати; і оглядаючись тепер назад, на той час мого життя, я згадую його, як сон. Бачу, як проходжу через нові чужі міста, палаци, храми, повз картини, фортеці, мавзолеї, фантастичні вулиці, повз скарбниці мистецтва і пам'ятники історії — так мав би ходити сновида; повсюди несу я свій гнітючий тягар і ледве усвідомлюю все, що проходить перед моїми очима, нечулий до всього, крім злої журби. Ніч упала на моє недосвідчене серце. Хвала небу, ця ніч минулася, довгі, сумні, потворні сни зникли, і зоря зайнялася на небокраї!

Багато місяців я подорожував з цією темною хмарою на душі. Якісь невиразні причини, струшуючи мій затуманений розум, заважали мені повернутися на батьківщину, і я продовжував свої блукання. Іноді, гнаний неспокоєм, я мчав з місця на місце, не спиняючись ніде; іноді я довго затримувався в якомусь одному пункті. Та де б я не був, що б не робив, не було в мене жодної мети, жодного певного наміру.

Я прибув до Швейцарії. Я добрався туди з Італії одним з великих альпійських шляхів і потім мандрував з провідником гірськими стежками. Може, й говорили щось ці пустелі моєму серцю, але я не розумів нічого. Я знайшов піднесеність і враження в жахливих верховинах і проваллях, ревучих потоках, громадді криги та снігу; але й все те ще нічого не навчило мене.

Якось увечері, перед заходом сонця, я спускався в долину, в якій хотів спинитись. Ідучи покрученою стежкою на схилі гори, я побачив її, осяяну сонцем, далеко внизу, і в грудях моїх уперше прокинулося забуте почуття спокою й краси. Пригадую, як ураз я спинився і відчув, що журба моя стала іншою, що вона не гнітить мене, не сповнює мене розпачем, пригадую, я став майже сподіватися, що якась краща зміна може ще відбутися в моїй душі.

Я спустився в долину, коли вечірнє сонце сяяло на далеких снігових верховинах, що оточували долину, наче вічні хмари. В рясно-зеленій ущелині розкинулося маленьке село, а над цією ніжною зеленню стояли ліси темних сосен, захищаючи село від снігів. Ще далі, за нескінченними грядами скелястих уламків, височіла сива круча, блискучий лід і де-не-де рівні зелені пасовища, а все заразом завершено було снігом. Подекуди на схилах, наче дрібні, ледве помітні цятки, вимальовувалися самітні дерев'яні халупки, які поруч з такою величчю здавалися дитячими іграшками. Іграшкою здавалося і саме село в долині, іграшкою здавався дерев'яний місток через швидкий потік, де вода пробивалася крізь розбиті скелі і ревла поміж дерев. У спокійному повітрі лунав далекий спів — голоси чабанів, але світла вечірня хмарка пливла узгір’ям, і я майже готовий був повірити, що спів лунає звідти, що то неземна музика. І раптом у цьому спокої велика природа заговорила зі мною; душа моя пом'якшала, я схилив утомлену голову на траву і заплакав так, як ніколи ще не плакав після смерті Дори.

Я знайшов пакет з листами, що надійшли сюди за кілька хвилин до мого прибуття. Я вийшов з села, щоб прочитати їх, доки мені готували вечерю, інші пакети не знайшли мене за кордоном, і я довго не одержував листів. Сам я після від'їзду з Англії писав дуже нечасто, повідомляючи лише кількома рядками, що я здоровий і прибув до іншого місця; писати докладніше в мене не вистачало ні мужності, ні бажання.

Пакет був у моїй руці. Я розкрив його і прочитав лист Агнес.

Вона була щаслива і корисна для ближніх; справи її процвітали, як вона і сподівалась. Ось і все, що розповіла вона мені про себе. Решта була про мене.

Вона не давала мені порад; вона не нагадувала мені про обов'язки; вона лише писала мені, з властивою їй щирістю і проникливістю, чого сподівається від мене. Вона знає, — писала вона, — що натура, подібна до моєї, зможе обернути на краще душевний смуток. Вона знала, що всі випробування спричиняться тільки до зміцнення і покращення моїх почуттів. Вона була певна, що моє горе збудує ще твердішу і вищу підпору для всіх найблагородніших прагнень мого життя. Вона, така горда моєю славою і пройнята надією на подальший мій успіх, знала добре, що я неослабно працюватиму на обраному шляху. Їй було відомо, — вела вона далі, — що журба не може бути слабкістю, а повинна стати силою і могутністю в такій людині, як я. Якщо гіркий досвід дитячих днів моїх зробив мене тим, ким я був досі, то тим більше вона сподівається, що теперішнє велике лихо неминуче зміцнить мене, і я стану ще кращим. Навчений сам, я тим легше і тим успішніше зможу навчати інших. Вона доручала мене богові, який закликав до вічного спокою мою юну дружину, і, керована ніжною сестринською любов'ю, думками своїми супроводила мене повсюди. Горда тим, що я зробив, вона нескінченно більше готова була пишатися тим, що мені належало ще зробити.

Я поклав листа собі на груди і згадав, яким я був лише годину тому. Голоси співаків завмерли, мирна вечірня хмара потемніла, збліднули всі барви долини, золотавий сніг на гірських верховинах став далекою частиною нічного неба. Але я зрозумів, що ніч зникла з моєї душі, що всі її тіні розвіялись, і не було імені для тієї любові, яку від цієї хвилини відчув я до єдиної в світі жінки.

Я перечитав її лист багато разів. Я написав їй перед тим, як лягти спати. Я пояснив їй, як бракує мені тепер її допомоги. Без неї я ніколи не був би і не міг би бути тим, чим вона вважала мене. Тільки вона запалювала мене на всякий подвиг, і я спробую піти за її вказівками.

Я справді спробував. Через три місяці мала відбутися річниця моєї журби. Доки не мине цей строк, я вирішив не складати жодних планів. Увесь цей час прожив я в тій долині та її околицях.

Три місяці минули. Я вирішив продовжити на невизначений термін моє перебування за кордоном, тимчасово оселившись в Швейцарії, яка стала мені милою завдяки спогадам того вечора, і взятися за перо та працювати.

Я смиренно скорився вказівкам Агнес і шукав утіхи в природі — і не марно. У душі моїй знову пробудилися людські інтереси, що давно стали мені чужими. Незабаром я набув у долині майже стільки друзів, скільки в Ярмуті. Узимку я переселився до Женеви; і коли навесні знову повернувся сюди, привітання добрих людей звучали для мене, наче рідні, хоча слова їхні були не англійські.

Я працював від зорі до зорі, терпляче і старанно. Я написав повість, засновану частково на досвіді власного життя, відіслав її до Тредльса, і той влаштував її видання на вигідних для мене умовах. Я діставав звістки про мою зростаючу славу від туристів, з якими зустрічався випадково. Після короткого відпочинку, я знову з колишньою старанністю і наполегливістю взявся до нової повісті, ідея якої дуже захопила мене. Мірою того, як я заглиблювався в цю працю, енергія моя зростала, і я докладав усіх сил, щоб використати її якнайкраще. Це був мій третій белетристичний твір. Не написавши його й до половини, я спинився і подумав, що час повертатися додому.

Вже здавна, незважаючи на велику розумову роботу, я призвичаївся до суворих фізичних вправ. Здоров'я моє дуже занепало, коли я залишав Англію, але тепер я одужав цілком. Я багато бачив. Побував у багатьох країнах і, сподіваюся, збільшив запас своїх знань.

Говорячи про цю подорож, я згадав тут усе, що треба згадати, за одним лише винятком; я зробив цей виняток без усякого наміру приховати будь-що зі своїх думок, бо ця розповідь, як я вже зазначав в іншому місці, є моя письмова пам'ять. Я хотів якомога довше тримати осторонь найтаємніше прагнення моєї душі. Переходжу тепер до цього. Проникаючи в таємниці мого власного серця, я не можу точно визначити, коли я вперше почав думати, що мої ранні і світлі надії могли б спинитися на Агнес. Не можу сказати, в який період журби вперше спало мені на думку, що, затуманений недостиглими мріями юнацьких років, я сам відкинув від себе скарб її любові. Можливо, я чув шепіт цієї віддаленої думки, коли страждав від втрати чогось або від бажання мати щось недосяжне. Але ця думка знову виникла в моїй голові у вигляді нового докору і нового жалю, коли я лишився у світі такий самотній і сумний.

Коли б в той час я був у товаристві Агнес, то, мабуть, під впливом розпачу, я зрадив би цю таємницю. Саме цього я несвідомо побоювався, коли вперше не захотів повертатися до Англії. Втратити хоч найменшу частку її сестринської любові було б для мене нестерпно, але водночас, викривши свою таємницю, я спорудив би непереборну перешкоду між нами, і колишня відвертість, природно, вже не могла б існувати між мною і Агнес.

Я не міг забути, що її почуття до мене виникло від мого власного вільного вибору. Якщо вона колись любила мене іншою любов'ю — іноді мені здавалося, що був час, коли таке почуття могло б виникнути в її серці — то я сам відштовхнув цю любов. Ще від того часу, коли ми обоє були дітьми, я звик вважати її віддаленою від моїх нестримних ілюзій. Перша пристрасть моя, ніжна і палка, звернулася на іншу. Я не зробив того, що міг зробити, і якщо Агнес лишилася для мене сестрою, то це було моє власне бажання, підтримане її благородним серцем.

На початку зміни, яка відбувалася в мені, коли я намагався дійти кращого розуміння самого себе і стати кращою людиною, я дивився крізь невідомі випробування у той час, коли я б зміг сподіватися виправити помилки минулого і щасливо одружитися з нею. Але час ішов, ця туманна перспектива затьмарювалась і нарешті зникла. Якщо Агнес колись любила мене, то я тим більше мусив би шанувати її недоторканність, згадуючи всі таємниці, які я розкрив їй, моє недосвідчене серце, яке вона бачила наскрізь, її жертву, щоб залишатися моїм другом і сестрою, перемогу, яку вона отримала. А якщо вона ніколи не любила мене, то чи міг я сподіватися, що вона полюбить мене тепер?

Я зав­жди відчував свою слабкість у порівнянні з її мужністю і вірністю, а тепер я відчував це дедалі більше. Ким би не могли ми стати одне для одного, якби я раніше був гідним її, ми ними не стали. Час минув. Я заслужив на те, щоб її втратити.

Багато страждав я в цій боротьбі, яка сповнювала мою душу горем і муками сумління; але я вважав за обов'язок чесної і благородної людини назавжди віддалити від себе думку звернутися до милої дівчини тепер, коли зів'яли мої надії; адже ж я сам легковажно відвернувся від неї, коли надії мої були свіжі та яскраві. З кожною думкою про Агнес я неминуче це усвідомлював. Тепер я вже не робив жодних спроб приховати від самого себе, що любив її, що був відданий їй усім серцем; але я переконав себе, що тепер уже занадто пізно, і не можна порушити зв'язок, який здавна існує між нами.

Багато і часто думав я про натяки Дори на те, що могло б трапитися в пізніші роки, якими доля так і не випробувала нас. Я зрозумів, що іноді речі, які ніколи не відбуваються, стають для нас за своїми наслідками не менш реальними, ніж здійснені вчинки. Ті роки, про які вона говорила, здійснилися для мене і навчили мене — вони би прийшли, може, трохи згодом, хоч ми й розлучилися ще за часів нашої безтурботної пристрасті. Те, що могло б трапитися між мною і Агнес, і що все ж таки не трапилось, я намагався обернути на справжній засіб для виправлення своїх помилок і хиб, і вживав усіх заходів, щоб зробити себе здатним до більшої самовідданості, до більшої рішучості, до глибшого розуміння самого себе. Отже, міркуючи про те, що могло би бути, я дійшов висновку, що цього не буде ніколи.

Такі вагання сповнювали мою душу від часу мого від'їзду до повернення додому, протягом трьох років. Три роки минуло після відплиття емігрантського корабля; і ось у ту саму вечірню годину, в тому самому місці стояв я на палубі поштового судна, яке привезло мене на батьківщину; стояв і дивився на рожеву воду, де віддзеркалювався корабель.

Три роки. Швидко минули вони. Мила моя вітчизна, мила моя Агнес... але вона не моя... вона ніколи не буде моєю. Могла вона бути моєю, але час той минув.

XXI. Повернення

Я прибув до Лондона в холодний осінній вечір. Було темно, йшов дощ, і за одну хвилину я побачив більше туману і бруду, ніж бачив у Швейцарії впродовж цілого року. Довго довелося мені йти, доки знайшов я візника; і хоч навіть фасади будинків, що дивилися на залиті водою канави, здавалися мені давніми друзями, але я не міг не визнати, що друзі ці дуже брудні.

Я часто помічав, як помічали, мабуть, й інші, що від'їзд зі знайомого місця служить, очевидно, сигналом для змін у цьому місці. Виглядаючи з вікна карети, я помітив, що один старий будинок на добре знайомій мені вулиці, який стояв ціле сторіччя неторканий рукою маляра, шпалерника чи каменяра, був за моєї відсутності знесений. Сусідня вулиця, уславлена своїми шкідливими випарами і різними незручностями, була висушена, очищена і значно розширена. Я не уявляв, що собор Святого Павла може так постаріти.

До деяких змін у долі моїх друзів я був уже підготований. Бабуся моя давно вже оселилася знову в Дуврі, а Тредльс майже одразу після мого від'їзду розпочав невеличку адвокатську практику. Він жив тепер у Грейському кварталі та в останніх своїх листах розповідав мені, що має деякі сподівання незабаром з'єднатися з наймилішою дівчиною в світі.

Мене чекали додому перед Різдвом, але ніхто з моїх друзів не думав, що я повернуся так рано. Я навмисно не повідомив їх, щоб звеселити приємною несподіванкою. Але був настільки вередливий, що відчув прикрість і розчарування, бо ніхто не зустрічав мене, і, самотній та мовчазний, з грюкотом покотився через туманні вулиці.

Знайомі крамниці з їхніми веселими вогниками трохи розвіяли мій смуток; і мій настрій цілком покращав, щойно я вийшов з карети в Грейському кварталі перед кав'ярнею. Вона нагадала мені спочатку той, такий інший час, коли я вперше зупинився у «Золотому хресті», а потім — всі зміни, які відбулися відтоді; та воно й природно.

— Чи не знаєте ви, де тут живе містер Тредльс? — спитав я слугу, гріючись біля каміна в кав'ярні.

— У домі Гольборнської палати, сер. Номер два.

— Містер Тредльс набуває, очевидно, репутації між юристами? — спитав я.

— Мабуть, так, сер, — відказав слуга. — Очевидно, набуває, сер, але сам я про це нічого не знаю.

Цей слуга, середнього віку, худорлявий, звернувся по довідку до іншого слуги, який користувався більшим авторитетом. То був огрядний, кремезний старий з подвійним підборіддям, у чорних панталонах і панчохах. Він вийшов з-за загородки, яка нагадувала лаву церковного сторожа і стояла в кінці кав'ярні. Сидячи за цією загородкою, старий слуга міг тішитися товариством каси, адресної книги, списку адвокатів та інших книжок і паперів.

— Містер Тредльс, — сказав худорлявий слуга, — той, що живе в номері другому?

Огрядний слуга відсторонив свого худорлявого товариша і поважно звернувся до мене:

— Я запитував, — сказав я, — чи зростає серед адвокатів репутація містера Тредльса, який живе в другому номері.

— Ніколи не чув цього імені, — відповів слуга солідним хрипким голосом.

Я відчув сильне бажання заступитися за Тредльса.

— Він, напевно, ще молодий чоловік? — сказав величний слуга, суворо поглядаючи на мене. — Скільки часу служить він у цих місцях?

— Не більше трьох років, — відповів я.

Слуга, який, очевидно, прожив за подобою лави церковного сторожа не менше сорока років, не захотів удаватися до подробиць такої нікчемної теми; він спитав, що приготувати мені на обід.

Я зрозумів, що я знову в Англії. Доля Тредльса мене дуже турбувала. Здавалося, нема для нього жодної надії. Я смиренно замовив собі риби, порцію біфштекса і спинився перед каміном, розмірковуючи про перспективи мого друга.

Провівши очима головного слугу, я мимоволі подумав, як важко в цьому саду було зростати Квіточці. Повітря тут було якесь урочисте, похмуре, старовинне, крохмальне, неприступне. Я оглянув кімнату, підлогу якої посипали піском так само, без сумніву, як і в ті часи, коли величний слуга був ще хлопчиком... якщо він взагалі був колись хлопчиком, що здавалося цілком неймовірним. Глянув на блискучі столи, де в спокійних глибинах старовинного червоного дерева відбивалася моя власна постать; на лампи, начищені до нестерпного блиску; на затишні зелені завіси з найчистішими мідними прутиками; на два величезні каміни, де яскраво палало вугілля; на ряди графинів, що немов пишалися безліччю старого портвейну; і обидва — Англія та юриспруденція — здалися мені міцною фортецею, яку важкенько було б узяти штурмом. Я пішов до спальні змінити своє мокре вбрання, і тут ще більше переконався у ґрунтовності своїх вражень. Простір старовинної кімнати, спорудженої, пригадую, над самісінькими арками при вході, неосяжне ліжко на чотирьох стовпах і невблаганна поважність масивних шаф — усе це, здавалося, скупчилося, щоб разом суворо супитися на щастя доброго друга мого Тредльса і всякого іншого зухвалого юнака. Я пішов знову до їдальні, де мені приготували обід. Навіть і тут повільний комфорт трапези і урочиста тиша (гостей не було, бо довгі канікули ще не скінчилися) промовляли проти зухвалості Тредльса і скромного його бажання запастися шматком хліба на двадцять майбутніх років.

Нічого подібного я не бачив від часу свого від'їзду, і всі мої надії щодо друга розвіялися. Головний слуга розквитався зі мною остаточно. Він уже не наближався до мене і звернув усю свою шанобливу увагу на старого джентльмена в довгих гетрах, зустріти якого наче сама вийшла з льоху пінта витриманого старого портвейну, хоч він її не замовляв. Молодший слуга прошепотів мені на вухо, що цей старий джентльмен був нотаріусом у відставці, що він мешкав у Грейському кварталі та назбирав протягом багаторічної практики величезну купу грошей, яку він мав намір заповісти доньці своєї пралі. Ходили також чутки, що у нього в бюро зберігся масивний столовий сервіз, весь почорнілий від тривалого лежання, хоч ніхто зі смертних не бачив у його квартирі більше однієї ложки і виделки. Від цього моменту я вважав уже свого друга остаточно загиблим і вирішив у душі, що немає для нього й найменшої надії.

Проте, нетерпляче бажаючи побачити свого любого старого приятеля, я пообідав нашвидку (це не дуже підвищило мене в очах головного слуги) і поспішно вийшов чорним ходом. Знайти будинок номер два було не складно, напис на дверях оголошував, що містер Тредльс мешкає в апартаментах на горішньому поверсі. Отже, мені треба було зійти нагору. Я йшов старими ветхими сходами, слабо освітленими на майданчику кожного поверху маленьким каганцем, що вмирав у барлозі брудного скла.

І коли я почав іти від одного поверху до іншого, мені раптом здалося, що десь нагорі я почув приємний сміх; і то був сміх не адвоката і не прокурора, і не адвокатського чи прокурорського клерка; ясно було, що то сміються дві чи три дівчинки. Я хотів спинитися та прислухатися, але тут моя нога загрузла в дірці, замість якої мала бути дошка, на сходах вельмишановного домовласницького товариства Грейського кварталу; я впав з деяким шумом, і коли підвівся, довкола панувала цілковита тиша.

Посуваючись далі з більшими заходами обережності, я щасливо завершив подорож, і серце моє забилося дужче, коли на відчинених дверях я прочитав «Тредльс». Я постукав. Зсередини почулося голосне шарудіння, але нічого більше. Тому я постукав знову.

Цього разу до мене вийшов маленький хлопець з гострими рисами, схожий почасти на слугу, почасти на клерка. Він дуже захекався, але поглядав на мене войовниче, немов закликаючи мене довести щось юридичним порядком.

— Чи в себе містер Тредльс? — спитав я.

— Так, сер, але він занятий.

— Мені треба бачити його.

Після хвилинного вагання гострий хлопець наважився впустити мене. Відчинивши двері з цією метою трохи ширше, він завів мене спочатку до маленької комори, що була за приймальню, а потім до маленької вітальні, де за письмовим столом, закиданим паперами, сидів мій давній друг, що також захекався від напруженої діяльності.

— Святий боже! — скрикнув Тредльс, глянувши на мене. — Та це ж Копперфілд!

І він кинувся в мої міцні обійми.

— Усе гаразд, мій любий Тредльсе?

— Усе гаразд, мій любий, любий Копперфілде, і лише добрі новини!

— Мій любий хлопче! — сказав Тредльс, схвильовано скуйовджуючи волосся, хоч це було зовсім зайвою операцією. — Любий мій Копперфілде, мій давно втрачений і довгоочікуваний друже, яка це для мене радість бачити тебе! Який ти засмаглий! Який я радий! Честю і життям запевняю, любий мій Копперфілде, що я ніколи ще так не радів, ніколи!

Я також був неспроможний висловити свої почуття. Спочатку я просто не міг говорити.

— Мій любий хлопче! — кричав Тредльс. — Якої слави ти здобув! Мій славетний Копперфілде! Ах, боже ж мій, коли ти приїхав, звідки ти приїхав, що ти поробляв?

І не чекаючи відповіді на жодне з цих запитань, Тредльс посадив мене в крісло перед каміном. Потім, несамовито розгрібаючи вугілля однією рукою, він почав другою здирати з мене краватку, явно думаючи, що то було пальто. Коли я остаточно усівся в кріслі, Тредльс, не випускаючи коцюби, схопив мене знову в свої обійми, і я обійняв його. Обидва ми плакали, сміялись і міцно потискали руки один одному.

— Подумати лишень, — сказав Тредльс, — що ти повернувся додому раніше, ніж ми гадали, хлопче мій любий! А все ж таки не був на церемонії!

— На якій церемонії, мій любий Тредльсе?

— Ах, помилуй боже, — скрикнув Тредльс, за старою звичкою широко розплющуючи очі. — Хіба ж ти не отримав мого останнього листа?

— Звичайно, не отримав, якщо там йшлося про якусь церемонію.

— Ото диво, мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, скуйовдивши своє волосся, а потім поклавши обидві руки мені на коліна, — я ж одружився!

— Одружився? — радісно скрикнув я.

— Та це вже, як бог святий. І вінчав нас із Софі преподобний Горацій, у Девонширі. Та чого там, мій любий хлопчику! Вона стоїть тут за гардиною! Глянь сюди!

На моє здивування, наймиліша дівчина в світі вийшла в ту ж мить, сміючись і зашарівшись, із своєї засідки. Я тут-таки на місці не міг не заявити, що навряд чи світ будь-коли бачив більш привітну, щасливу, веселу, радісну молодицю. Я поцілував її, як давню знайому, і від усього серця привітав молодих.

— Хто б міг подумати, що ми побачимося знову за таких щасливих обставин? — вигукнув Тредльс. — Ти неймовірно засмаглий, мій любий Копперфілде, помилуй боже мою душу, який я щасливий!

— І я також, — сказав я.

— А я так вже напевно, — мовила Софі, червоніючи і сміючись.

— Ми всі такі щасливі, що далі й нема куди, — сказав Тредльс. — Навіть дівчата щасливі. Та боже ж мій, маю визнати, я забув про них!

— Забув? — перепитав я.

— Про дівчат забув! — пояснив Тредльс. — Про сестер Софі. Вони гостюють у нас. Вони нещодавно приїхали подивитися Лондон. Правду кажучи, коли... то це ти загримів на сходах, Копперфілде?

— Так, — відповів я, сміючись.

— Ну ось, коли ти загримів на сходах, я саме розважався з дівчатами. Правду кажучи, ми грали в лови. Гра чудова, але не зовсім пристойна для вестмінстерських юристів, а надто, коли приходять до них клієнти. Тому вони всі розбіглися по кутках і тепер, без сумніву, підслуховують нас, — сказав Тредльс, зазирнувши у протилежні двері.

— Шкода, — сказав я, зареготавши знову, — що я спричинився до такої втечі.

— Шкодувати тут нема чого, — весело заперечив Тредльс, — ти не сказав би цього, якби бачив, як вони побігли, коли ти постукав у двері, і знов прибігли, щоб підібрати гребінці, бо вони повилітали у них із зачісок. Прямо-таки навіжені дівчата, Копперфілде, запевняю тебе. Голубонько, чи не покличеш ти сюди дівчат?

Софі випурхнула в сусідню кімнату, де, як ми почули, її прийняли з захопленням і дружнім сміхом.

— Чудова музика, Копперфілде, чи не так? — сказав Тредльс. — Дуже приємна для слуху. Це прямо-таки оживляє ці старі кімнати. Нічого не може бути приємнішого для бідолашного хлопця, який жив самотньо все своє життя, розумієш. Це чарівно. Бідолашні! Вони зазнали великої втрати, розлучившись із Софі, яка, запевняю тебе, була, є і буде наймилішою дівчиною в світі! Я й сказати тобі не можу, який я задоволений, що вони зуміли зберегти самовладання після такої жорстокої втрати. Дівчаче товариство — чудова річ, Копперфілде. Може, це не професійно, але дуже чудово.

Я помітив, що він трохи завагався, і зрозумів, що він боявся своєю щирою радістю завдати мені болю, тож я поспішив висловити своє повне задоволення і заспокоїв свого доброго друга.

— Ну, що тут поробиш! — почав знову Тредльс. — Адже ж, якщо казати всю правду, любий мій Копперфілде, то мушу зазначити, що наш господарський устрій також певною мірою не відповідає справам солідного адвоката. Навіть присутність тут Софі може виявитися несполучною з моїми юридичними обов'язками. А другої квартири у нас нема... Та все це дурниці. Ми пливемо у відкрите море в легкому човнику і приготувалися заздалегідь хоробро зустріти всяку бурю і негоду, а Софі дивовижна господиня. Ти будеш просто вражений, коли довідаєшся, як розташувались у нас дівчата. Я й сам майже не розумію, як це влаштувалось.

— А скільки у вас цих юних леді? — спитав я.

— Старша, та, що красуня, гостює тут, — сказав Тредльс, принизивши голос до тихого довірливого шепотіння. — Її звуть Кароліною. Сара також тут, — ця дівчина, як я тобі казав, страждає якоюсь хворобою у хребті, а втім, здоров'я її тепер задовільне. Дві молодші сестри, що їх Софі виховувала, також у нас. І Луїза тут.

— Нічого собі! — скрикнув я.

— Так! — погодився Тредльс. — Але всіх їх у нас... тобто кімнат... тільки три. Та Софі надає всьому неймовірного ладу, і дівчата сплять з великим комфортом. Три — в тій кімнаті, — сказав Тредльс, вказуючи пальцем на підлогу, — а дві — ось там.

Я мимоволі озирнувся, бажаючи знати, де ж містяться самі містер і місіс Тредльс. Тредльс зрозумів мене.

— Нічого, — сказав він. — Я ж уже тобі казав, що ми підготувалися хоробро зустрічати всяку бурю. Минулого тижня ми спорудили для себе ліжко отут на підлозі. Але знайшли ми кімнатку на горищі, під дахом, чудесна кімнатка, ти сам побачиш. Софі, щоб зробити мені сюрприз, власноруч обклеїла її шпалерами, і тепер ми влаштували там свою спальню. Вона схожа на циганський намет. З неї розгортається чудовий краєвид.

— Одним словом, мій любий Тредльсе, ти нарешті щасливо одружився. Я дуже радий.

— Дякую, мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, знову потискаючи мені руку. — Так, я щасливий, як тільки може бути щаслива людина. Ось це, бачиш, твій давній приятель, — вів він далі, вказуючи на горщик для квітів і підставку, — а ось і столик з мармуровою покришкою. Всі інші меблі дуже прості і зручні, як ти вже помітив. Що ж до срібла, помилуй боже! У нас поки що нема навіть жодної чайної ложечки.

— Усе, звичайно, ви придбаєте згодом?

— Безперечно. Все придбаємо у свій час. А втім, і тепер, як ти, мабуть, здогадуєшся, сурогат чайних ложок у нас повинен бути, бо ми ж чимсь розмішуємо свій чай. Але ми вживаємо для цієї мети британський метал.

— Тим яскравіше виблискуватиме срібло, коли ви його придбаєте.

— Саме це ми й говоримо! — скрикнув Тредльс. — Бачиш, мій любий Копперфілде, — зашепотів він, — коли я виграв процес Джайпса проти Вікзеля, моя юридична репутація зміцніла деякою мірою, і я міг розраховувати на певні засоби для існування. З цією метою я вирушив до Девоншира і поговорив серйозно на самоті з преподобним Горацієм. Я наполягав на тому факті, що Софі... а вона, скажу тобі, Копперфілде, є наймилішою дівчиною у світі.

— Я цілком певний цього, — підтримав я.

— І це правда, чистісінька правда, — доводив Тредльс. — Але, здається, я трохи відступаю від теми. Я щось говорив про преподобного отця Горація?

— Ти казав, що наполягав на тому факті, що...

— Правильно. На тому факті, що Софі і я заручені вже давно, і що Софі, з дозволу своїх батьків, згодна хоч зараз з'єднати свою долю з моєю... коротко кажучи, — сказав Тредльс з властивою йому щирою усмішкою, — дарма, що в нашому господарстві британський метал буде тимчасово відігравати найголовнішу роль. Дуже добре. Тоді я запропонував отцеві Горацію... а він пречудовий священик, Копперфілде, і слід йому було б стати єпископом або принаймні хоч заробляти собі на прожиття без злиднів... ось я і запропонував йому, що коли я, приміром, зможу заробити на рік до двохсот п'ятдесяти фунтів і побачу перспективу наступного року заробити стільки ж, а може, ще більше, і матиму змогу умеблювати з достатнім комфортом дві-три кімнати, то чому б, запитую, мені не можна було б без усяких зволікань одружитися з Софі? Потім я насмілився нагадати, що ми обоє досить багато років терпіли, і що люблячі батьки ніяк не повинні чинити перепон щастю своєї доньки тому лише, що вона занадто корисна вдома... Чи не так, Копперфілде?

— Безперечно, цілком справедливо.

— Я радий, що ти погоджуєшся зі мною. Мушу визнати, що всі батьки в таких випадках, так само як і брати, сестри і так далі, стають великими егоїстами, хоч я не маю жодного наміру звинувачувати в цьому преподобного Горація. Добре. Я додав також, що готовий зав­жди приносити користь їхній родині; і якщо я проб'юся в світі, і щось трапиться з ним... я натякаю на отця Горація...

— Я розумію, — сказав я.

— ...або з місіс Крулер... то я готовий від щирого серця заступити місце батька для дівчат. На це він виголосив дивовижну проповідь, найсприятливішу і найприємнішу для мене. Він навіть сам взявся домогтися згоди місіс Крулер. Страшна вийшла історія! З ніг кинулося в груди і звідти прямо в голову.

— Що кинулося?

— Горе шановної місіс Крулер! — глибокодумно відповів Тредльс. — І взагалі всі її почуття. Я вже говорив тобі, Копперфілде, що дружина преподобного Горація має від природи дуже чутливу душу, але вона здавна втратила змогу ворушити ногами. Всяке враження здебільшого відбивається в неї на ногах, але цього разу горе кинулось у груди і звідти в голову, так що весь її організм був неймовірно струшений. А проте спільними силами вдалось її заспокоїти, і вчора минуло шість тижнів після нашого весілля. Ти не можеш собі уявити, Копперфілде, якою потворою я відчув себе, коли всі члени сім'ї зарепетували і попадали непритомними в різних напрямках. Місіс Крулер не хотіла мене бачити перед від'їздом після весілля, не хотіла пробачити мені, що я позбавив її коханої дитини. А втім, вона премила істота, і ми цілком помирилися. Не далі, як сьогодні вранці, я отримав від неї найприхильнішого листа.

— І одним словом, мій любий друже, — зробив я висновок, — ти втішаєшся щастям, яке цілком заслужив.

— О! Це ти кажеш упереджено, — засміявся Тредльс, — а втім, справді, моєму становищу можна заздрити. Я старанно працюю і жадібно читаю всякі юридичні книжки. Щоранку я встаю о п'ятій годині і без церемоній беруся до справи. Вдень я ховаю дівчат, проте ввечері досхочу веселюся з ними. І запевняю тебе, мені дуже шкода, що вони від’їздять додому у вівторок: це буде саме за день до початку наших осінніх засідань. Але ось і дівчата! — сказав Тредльс, раптом перериваючи відверту розмову і підвищивши голос. — Знайомтеся. Містер Копперфілд, міс Кароліна, міс Сара... міс Луїза... Маргарита і Люсі.

То був справжній букет троянд: такі здорові і свіжі були ці дівчата. Міс Кароліна була серед них найблискучіша, але в променистих очах Софі було стільки привітності, щирості та любові, що вона перевершувала блискучу красу сестри, і я переконався, що мій друг зробив правильний вибір. Ми всі посідали навколо каміна. Гострий хлопець, який захекався, як з'ясувалося, поспішно нагромаджуючи на стіл ділові папери, тепер знову очистив від них стіл і поставив натомість чайний сервіз. Після цього хлопець пішов на нічний відпочинок, гучно причинивши за собою вхідні двері. Місіс Тредльс, очі якої випромінювали почуття хатнього затишку і комфорту, налила нам по чашці чаю, а потім, сівши біля каміна, спокійно заходилася готувати сухарики з маслом.

Намазуючи маслом сухарики, вона розповіла, що бачилася з Агнес. Вони з «Томом» поїхали до Кента у шлюбну подорож, і там вона побачилася також з моєю бабусею. Агнес і бабуся були тоді цілком здорові. Весь час вони тільки й знали, що говорили про мене. «Том» ніколи не випускав мене зі своїх думок, як запевняла місіс Тредльс, за весь час мого перебування за кордоном. «Том» був для неї верховним авторитетом у всьому. «Том» був, очевидно, ідолом її життя, непорушним на своєму п'єдесталі. Що б там не було, вона зав­жди віритиме в «Тома» і любитиме його всім серцем.

Мене дуже розважала пошана, якою вона і Тредльс оточували «красуню». Не думаю, щоб таке поводження з прекрасною міс Кароліною здавалося мені цілком розумним, але все ж таки це було дуже приємно і дуже відповідало їхньому характерові. Якщо, приміром, Тредльс колись і відчував нестачу срібних ложок, що мали бути придбані в майбутньому, то, без сумніву, лише в тому разі, коли він подавав «красуні» чашку чаю. Якщо його лагідна дружина могла перед кимсь із гордістю підняти свою гарненьку голівку, то тільки через те, що вона — сестра «красуні». На деякі, хоч і дуже слабкі прояви примхливої вдачі, помічені мною в «красуні», Тредльс і його дружина дивились, очевидно, як на законне право, що його вона здобула від народження завдяки своїм дивовижним талантам. Вона була для них тим самим, що матка для робочих бджіл, і подружжя вважало за приємний обов'язок коритися такій володарці.

А втім, їхня готовість до послуг і цілковита самовідданість захоплювали мене. Вони пишались усіма цими дівчатами і незаперечно корились усім їхнім примхам. Якщо до Тредльса його люба жінка зверталась один раз за вечір з проханням принести щось сюди або віднести туди, або підняти нагору, або спустити вниз, то кожна з її сестриць зверталася до нього з подібними дорученнями принаймні дванадцять разів упродовж однієї години. Так само не могли вони обійтись і без Софі. Коли в когось розсипалися кучері, то одна тільки Софі могла привести їх до ладу. Коли якась сестриця забувала мелодію тієї чи іншої пісні, то одна тільки Софі могла її наспівати. Коли хтось із них забував назву якоїсь місцевості в Девонширі, то тільки Софі могла її пригадати. Треба про щось написати додому — Софі напише цього листа завтра вранці, перед чаєм. У сестриці обірвалася шовкова нитка, коли вона в'язала гаманець — хто ж, як не Софі, наверне плетіння на правильний шлях. Одним словом, дівчата панували в цьому місці безумовно, і не могло бути для них слуг старанніших і вірніших, ніж Тредльс і Софі. Скількох дітей Софі виховала за своє життя, я не можу точно визначити, але не підлягало сумніву, що вона знала всі дитячі пісні, складені колись англійською. У цьому, мабуть, і полягала найбільша привабливість місіс Тредльс. Чистим, звучним, сріблястим голосом проспівала вона за цей вечір не менше як дюжину найрізноманітніших арій, одну за одною, що її сестри замовляли кожна свою, при чому «красуня» командувала, звичайно, після всіх. Я був цілком зачарований. Найкраще було те, що зі всіма цими вимогами і примхами дівчата плекали велику ніжність і пошану і до Тредльса, і до Софі. Коли я почав прощатись і Тредльс зібрався проводити мене до готелю, поцілунки ринули на нього зливою, і я переконався, що нема в світі іншої кошлатої голови, яка користувалася б такою щирою пошаною і любов'ю.

Ми розлучилися з Тредльсом у загальній залі, і коли він пішов, я довго з величезною насолодою думав про всю ту сцену. Здавалося, ніби я раптом побачив тисячу троянд, що розквітли на горішніх поверхах цієї поважної будівлі, присвяченої вивченню британських законів. Присутність девонширських дівчат серед курних канцелярських крамниць, чай і сухарики, ігри та дитячі пісні в цій туманній атмосфері пергаменту і сургучу, червоних стрічок, чорних конвертів, чорнила, тонкого і товстого паперу, юридичних рапортів, позовів, резолюцій, оголошень, векселів, грошових рахунків була приємною до неможливості, наче я бачив сон, у якому вся відома султанська родина вступила до колегії адвокатів і ще взяла із собою до Грейської палати птаха, що говорить, дерево, що співає, і воду, що живить. У кожному разі, коли я пішов від Тредльса та повернувся до кав'ярні, виявилося, що мої думки про Тредльса значно змінились. Я почав думати, що він далеко піде, незважаючи на всіх британських слуг і метрдотелів.

Присунувши стілець до одного з камінів кав'ярні, я від міркування про Тредльса перейшов до споглядання примхливих малюнків вугілля, що догорало в каміні; швидко зникали візерунки, змінюючи один одного, і я почав думати про найголовніші повороти долі та розлуки мого власного життя. Камінів, опалюваних вугіллям, я не бачив рівно три роки, відколи виїхав з Англії. На європейському материку я часто спостерігав, як поліно, кинуте у вогонь, обертається помалу на сивий попіл, і це зав­жди нагадувало мені мої власні вмерлі надії.

Я міркував тепер з сумом, але без розпачу, про свою минулу долю, і міг без остраху дивитися в майбутнє. Дім, у найкращому розумінні цього слова, не існував більше для мене. Ту, що могла б запалитися найніжнішою любов'ю, я привчив бути моєю сестрою. Вона вийде заміж; інший замість мене заявить права на її ніжність, і ніколи не довідається вона про ту любов, яку плекало до неї моє серце. Це буде гідною карою за мою нерозважливу пристрасть. Що посіяв, те й зберу.

Але чи справді серце моє, випробуване в такому горі, тепер уже досить досвідчене, і чи можу я спокійно терпіти свою долю? Шукаючи відповіді на це запитання, я спинився очима на постаті, яка ніби вийшла з вогню, разом із моїми ранніми спогадами.

Маленький містер Чілліп, лікар, якому я був вдячний за деякі значні послуги, описані в першому розділі цієї розповіді, сидів у протилежному кутку і читав газету. Багато літ і зим промчало над головою містера Чілліпа, але виглядав він тепер, як і завжди, маленьким, тихим, лагідним і боязким чоловіком. Я певний був, що милий лікар зовсім не змінився від тієї самої ночі, коли сидів у нашій вітальні, чекаючи на моє народження.

Містер Чілліп залишив Блендерстон шість чи сім років тому, і я ніколи не бачив його відтоді. Він мирно сидів і читав газету, схиливши голову набік і сьорбаючи раз у раз тепленький глінтвейн. В усій його постаті було стільки ласки, що він ладен був, здавалося, просити пробачення у самої газети за те, що турбує її своїм читанням.

Я підійшов до нього і сказав:

— Як ваше здоров'я, містере Чілліп?

Дуже схвильований цим несподіваним запитанням з вуст незнайомої людини, він поволі, спиняючись після кожного речення, почав відповідати.

— Дякую вам, сер. Ви дуже добрі. Дякую вам, сер. Сподіваюся, що ви також здорові?

— Ви не пригадуєте мене?

— Та знаєте, сер, — відповів містер Чілліп, лагідно посміхаючись, похитуючи головою і уважно вдивляючись в моє обличчя, — у мене непевне враження, ніби риси вашого обличчя мені знайомі, сер, але я ніяк не можу пригадати вашого імені.

— А все ж таки ви знали це ім'я раніше, ніж я знав його сам.

— Та невже? Отже, ви хочете сказати, сер, що я мав честь, за обов'язком свого фаху, бути дійовою особою, коли... коли...

— Саме так.

— Ах, боже мій!.. А ви таки дуже змінилися відтоді, чи не так, сер?

— Дуже ймовірно.

— У такому разі, сер, — зазначив містер Чілліп, — ви, сподіваюся, вибачите мені, якщо я наважуся спитати, як ваше прізвище?

Коли я назвав себе, містер Чілліп страшенно розхвилювався і палко почав трусити мою руку, що було ознакою його неймовірного захоплення, тому що зазвичай він простягав свою руку, наче маленьку кухонну лопатку, на дюйм чи два від стегна, і відчував неймовірні муки, коли хтось хапався за неї. Навіть тепер, відразу після дружнього потиску, він поспішив сховати свою руку в кишеню і начебто зрадів, що вона лишилась у нього ціла.

— Ах, боже мій! — вигукнув містер Чілліп, схиливши знову голову набік і оглядаючи мене. — Невже це ви, містере Копперфілд? Це дивовижно! Гадаю, сер, я мав би вас впізнати, якби мені вистачило сміливості пильніше глянути на вас. Ви дуже схожі на вашого бідолашного батька, сер.

— Я ніколи не мав щастя бачити свого батька, — зазначив я.

— Це так, сер, — сказав зворушений містер Чілліп. — І неможливо не шкодувати про це, а надто тепер. Ми, сер, живемо в провінції, але й до нас долітають звістки про вашу славу. Мабуть, у вас тут могутнє збудження, сер? — вказав містер Чілліп, вдаряючи себе вказівним пальцем по чолу. — Мабуть, це важка праця, сер?

— У якій провінції ви живете тепер? — спитав я, сідаючи біля нього.

— Я оселився в кількох милях від міста Сент-Едмондс, сер, — відповів містер Чілліп. — Дружина моя дістала тут у спадщину маленький маєток, сер, за заповітом свого померлого батька, а я придбав-таки маленьку практику, що нею й користуюся з задовільним успіхом, як вам, можливо, приємно буде почути. Дочка моя тепер уже дуже виросла, сер, — сказав містер Чілліп, кивнувши ще раз своєю маленькою головою. — Мати її на минулому тижні мусила випустити дві згортки в її вбраннях; так біжить час, містере Копперфілд!

Спинившись думками на скороминучості часу, маленький лікар рефлекторно підніс до своїх губ порожній бокал. Я запропонував йому наповнити його знову, сказавши, що сам при такій приємній нагоді вип'ю з ним один чи два келихи.

— Та знаєте, сер, — повільно відповів містер Чілліп, — це буде трохи проти моїх звичок; але не можу відмовити собі в приємності поговорити з вами, сер. Здається, ніби тільки вчора я мав за честь лікувати вас від кору. Ви чудесно виплуталися з тієї кризи, сер!

Я подякував за комплімент і замовив два бокали гарячого глінтвейну, який нам подали негайно.

— Цілком надзвичайний бенкет, — зазначив містер Чілліп, розмішуючи напій, — але я не можу протистояти такому дивному випадку. У вас немає сім'ї, сер?

Я похитав головою.

— Я знаю, сер, що ви нещодавно зазнали тяжкої втрати, — сказав містер Чілліп, — я чув про це від сестри вашого вітчима. Особа з рішучим характером, чи не так, сер?

— Так, характер у неї досить рішучий, — погодився я. — А де ви її бачили, містере Чілліп?

— Хіба ж ви не знаєте, сер, — відповів містер Чілліп з найлагіднішою посмішкою, — що ваш вітчим знову став моїм сусідом?

— Ні, не знаю.

— Але він мій сусід, сер. Він одружився з молоденькою дівчиною з нашої провінції, яка має гарний маєточок, бідолашна. А мозок ваш, я думаю, перебуває в постійній напрузі, сер? Чи праця ваша не втомлює вас? — сказав містер Чілліп, поглядаючи на мене, як здивований шпак.

Я ухилився від відповіді на це запитання і повернувся знову до Мердстонів.

— Мені відомо, що мій вітчим одружився вдруге. А ви маєте практику в його сім'ї? — спитав я.

— Не зовсім постійну, сер. А втім, мене запрошують досить часто, — відповів він. — Френолог звернув би пильну увагу на надзвичайно міцний розвиток органу твердості в містера Мердстона і в його сестри, сер.

Я відповів таким виразним поглядом, що містер Чілліп, підбадьорений цим і глінтвейном, кілька разів енергійно похитав головою і задумливо вигукнув:

— Ах, боже мій! Ми ж пам'ятаємо давні часи, містере Копперфілд!

— Брат і сестра не відступили від своїх колишніх правил, чи не так? — спитав я.

— Бачте, сер, — відповів містер Чілліп, — людина медицини, буваючи в багатьох сім'ях, повинна не мати ні очей, ні вух ні для чого, крім того, що стосується її фаху. А все ж таки, мушу визнати, що це жорстокі люди. Скажу більше: жорстокість їхня сягає не лише на тутешнє, але й на потойбічне життя.

— Те життя влаштується, очевидно, без усякого сприяння з їхнього боку, містере Чілліп. Значно цікавіше знати, що поробляють вони в теперішньому житті.

Містер Чілліп похитав головою, розмішав глінтвейн і сьорбнув.

— Вона була чарівна жінка, сер! — жалісно зазначив він.

— Теперішня місіс Мердстон?

— Справді, чарівна жінка, сер, — повторив містер Чілліп, — така мила, як тільки може бути! Місіс Чілліп переконана, що її розумові сили остаточно зломлені були після вступу в цей нещасний шлюб, і тепер вона ходить, як божевільна. Така думка моєї дружини. А дами, — несміливо зазначив містер Чілліп, — надзвичайно спостережливі в цих справах, сер.

— Треба гадати, що вона мала вкритися їхньою огидною пліснявою і зламатися, хай небо захистить її! — сказав я. — І напевно так і сталося.

— Спочатку, сер, були між ними жахливі суперечки, але тепер, смію вас запевнити, бідолашна боїться власної тіні. Чи повірите ви мені, якщо я вам по секрету скажу, що коли сестра з'явилася на допомогу братові, вони просто довели бідолашну до стану ідіотизму?

Я сказав, що в це легко повірити.

— І якщо вже ми з вами говоримо так одверто, — вів далі містер Чілліп, підкріпившись новим ковтком глінтвейну, — то я можу сказати вам по секрету, що мати її вмерла з горя, коли переконалася у нещасті своєї дочки. Хто знає, всі ці душевні страждання зведуть, очевидно, у передчасну труну і саму місіс Мердстон. А була вона до свого одруження превесела дівчинка з міцним організмом. Сили її розчавлені тягарем цієї тиранії. Чоловік і невістка стали для неї тепер справжніми тюремними вартовими. Це зазначила мені місіс Чілліп на минулому тижні. А дами, запевняю вас, сер, у цих справах винятково спостережливі!

— І він продовжує, мабуть, все ще прикидатися побожною людиною? — спитав я. — Мені навіть соромно поєднувати цей епітет з ім'ям містера Мердстона.

— Ви повторюєте, сер, одне з найдивовижніших зауважень місіс Чілліп, — сказав містер Чілліп, причому очі його почервоніли від незвичного вжитку такої кількості міцного напою. — Місіс Чілліп наелектризувала мене, так би мовити, коли оголосила, що містер Мердстон удає з себе ікону і називає себе божественною натурою. Я просто остовпів і витріщив очі, коли місіс Чілліп сказала мені це, — поволі мовив маленький чоловічок. — У ту хвилину ви звалили б мене на землю найлегшим дотиком пера до моєї спини. Дами дуже спостережливі, сер, чи не так?

— У них дуже розвинена інтуїція, — сказав я на його превелику радість.

— Я дуже щасливий дістати таку підтримку своєї думки, сер, — відповів він. — Не часто наважуюсь я ставити не медичний діагноз, запевняю вас. Містер Мердстон іноді виголошує прилюдні проповіді і кажуть... одним словом, сер, місіс Чілліп каже... що жорстокіший він буває, то несамовитіші стають його проповіді.

— Я вважаю, що місіс Чілліп має цілковиту рацію, — промовив я.

— Це ще не все, — вів далі підбадьорений чоловічок. — Місіс Чілліп сказала також, що релігія для цих людей є тільки проявом їхнього поганого настрою і гніву. І знаєте, мушу визнати, сер, — продовжував він, лагідно схиливши голову набік, — що я не знаходжу в Євангелії жодних виправдань для поведінки містера і міс Мердстон.

— Я теж ніколи не знаходив їх там.

— А тим часом, сер, — говорив містер Чілліп, — мушу зазначити, що їх дуже не люб­лять у нашому краї. А вони без усяких докорів сумління прирікають на вічні муки всіх, хто лише насмілюється не любити їх. Таких приречених багато тепер у нашій провінції, і кількість їх щодня зростає. Але місіс Чілліп справедливо зазначає, що Мердстони самі приречені на постійну кару, бо, уникаючи людського товариства, вони змушені годуватися власними серцями; а треба визнати, що серця їхні — отруйна їжа. А тепер, сер, щодо власного вашого мозку... вибачте, але я дуже цікавлюсь цим. Мабуть, ви піддаєте його великому роздратуванню, сер?

Але власний мозок містера Чілліпа був досить роздратований великими порціями глінтвейну, і мені неважко було відвернути увагу лікаря від цієї теми до його власних справ, що про них він і почав базікати безупинно протягом тридцяти наступних хвилин нашої розмови. Серед інших новин я довідався, що містер Чілліп з'явився на цей раз до Грейського кварталу з тією метою, щоб узяти участь в експертизі розумових здібностей одного свого пацієнта, який розладнав собі мозок непомірним вживанням алкоголю.

— І в таких випадках, сер, — сказав він, — я буваю надзвичайно нервовий. Я не можу терпіти так званих крутих заходів щодо пацієнтів. Це мене робить зовсім, так би мовити, нелюдяним. Знаєте, що я довго не міг опам'ятатися після поведінки тієї грізної леді, з якою ми разом чекали вночі на ваше народження, містере Копперфілд?

Я відповів йому, що завтра рано-вранці їду до тієї самої грізної леді, і що вона — одна з найніжніших і найдобріших жінок, у чому переконався б і сам містер Чілліп, коли б познайомився з нею краще. Але його налякала вже сама тільки думка про можливість будь-коли зустрітися з цією особою. Він перепитав з блідою посмішкою: «Невже це правда, сер? Чи це можливо?» — і майже відразу після цього наказав подати свічку і негайно вирушив до своєї спальні, немовби не вважав себе в безпеці у будь-якому іншому місці. Він стояв досить міцно на ногах, але я певний, що його лагідний пульс робив два чи три зайві удари на хвилину, бо такої тривоги він не зазнавав з того самого часу, коли моя бабуся, розчарувавшись, замахнулася на нього своїм капелюшком.

Відчуваючи велику втому, я також пішов спати; це вже було опівночі. Наступний день провів я у дуврському диліжансі; здоровий і неушкоджений ввійшов я до старої вітальні міс Бетсі, де вона, озброєна тепер окулярами, сиділа за чаєм. Бабуся, містер Дік і моя мила стара Пеготті зустріли мене з розкритими обіймами і радісними сльозами. Коли, після перших вигуків, розмова наша набрала спокійного тону, я розповів бабусі про свою зустріч з містером Чілліпом і про страшні спогади, що їх він досі зберігає про неї; це зробило їй невимовну приємність. Вона і Пеготті довго з цього приводу розмовляли про другого чоловіка моєї бідолашної матері і про його сестру, «цю жінку, яка вбиває», що їй ані за які кари та ні за які муки на світі бабуся моя не згодилася б подарувати інше ім'я, прізвище або характеристику.

ХХІІ. Агнес

Залишившись наодинці, ми з бабусею заговорилися до пізньої ночі. Я довідався, що емігранти надсилали на батьківщину листи, сповнені радісних сподівань. Містер Мікоубер справді переказав кілька невеличких грошових сум у рахунок тих «фінансових зобов'язань», що їх він оформлював так діловито, як між людиною і людиною. Дженет, поступивши на службу до моєї бабусі після повернення її до Дувра, остаточно покінчила з відреченням від чоловіків, уклавши шлюбний союз із успішним власником таверни. Бабуся також поставила хрест на цьому принципі та всіляко сприяла молодим людям і навіть сама присутня була на їхньому весіллі. Про все це, щоправда, я вже частково знав з листів, отриманих за кордоном. Містера Діка, звичайно, ми також не забули. Бабуся моя повідомила мене, що він якнайстаранніше переписує все, що трапляється йому під руку, і завдяки такій праці спромігся відсунути на достатню віддаль короля Карла Першого; і яка для неї велика втіха та винагорода, що містер Дік живе вільним та щасливим життям, замість того, аби замкненим монотонно коротати свій вік, і що ніхто крім неї не знає і не може знати, що за людина містер Дік.

— А коли, Троте, — сказала моя бабуся, злегка поплескуючи мене по руці своєю долонею, — ти збираєшся поїхати до Кентербері?

— Я винайму коня і поїду верхи завтра вранці, бабусю, якщо тільки ви не хочете проїхатися зі мною разом.

— Ні! — з властивою їй гостротою відповіла бабуся. — Я вже краще лишатимуся на місці.

— Тоді я поїду верхи, — сказав я. — Я б і сьогодні не зміг без зупинки проїхати через Кентербері, якби їхав до будь-кого іншого, а не до вас.

Їй дуже сподобались ці слова, але вона відповіла:

— Чого там, Троте, мої старі кістки почекали б і до завтра.

І вона знову легенько поплескала по моїй руці, а я замислено задивився у вогонь.

Замислено, бо не міг я опинитися знову тут, так близько від Агнес, і не відчути знову тих докорів і жалю, що так довго мучили мене. То були не жорстокі докори, бо вони навчили мене того, про що я не міг довідатися, коли молоде життя все лежало переді мною; а все-таки то були докори. Мені здалося, ніби бабуся знову говорить: «Ах, Троте! Сліпий, сліпий, сліпий!» І цього разу я краще зрозумів її.

Ми обоє мовчали кілька хвилин. Підвівши очі, я помітив, що вона все ще пильно спостерігає за мною. Мені здалося навіть, що вона стежить за ходом моїх думок.

— Ти побачиш, що батько її — вже сивий старий, — сказала моя бабуся, — хоч він щодо всього іншого став кращою людиною, виправився. Тепер він уже не вимірює всі людські прагнення, радості і лиха однією вузькою лінійкою. Повір мені, дитинко, що такі речі дають наслідки, і, буває, непоправні, перш ніж устигнеш їх виміряти будь-якою лінійкою.

— Я з вами цілком згодний, — сказав я.

— Ти побачиш, що Агнес така сама добра, така прекрасна, така розумна, безкорислива, як і раніше, як і завжди. Якби я знала вищу хвалу, Троте, то хвала ця належала б їй.

Не було для неї вищої хвали; не було для мене сильнішого докору. О, як далеко я збочив з прямого шляху!

— Якщо вона навчає юних дівчат бути такими, як вона сама, — сказала моя бабуся, і сльози навернулись їй на очі, — то небо знає, що життя її не минеться марно. Бути корисною іншим і щасливою — ось її мета. Так вона сама сказала. Та хіба ж може вона бути інакшою, ніж корисною і щасливою!

— Чи є в Агнес якийсь... — я думав уголос, але не наважився до кінця висловити свою думку.

— Що? Га? Якийсь хто? — різко перепитала моя бабуся.

— Якийсь наречений, — сказав я.

— Дюжина! — скрикнула моя бабуся з якоюсь гнівною гордістю. — Вона могла б вийти заміж двадцять разів, мій любий, поки ти мандрував за кордоном.

— Безперечно, — сказав я. — Безперечно. Але чи є в неї якийсь наречений, що був би гідний її? Агнес не може звернути уваги на абикого.

Бабуся деякий час сиділа мовчки, замислено спершись підборіддям на руку. Повільно підвівши погляд на мене, вона сказала:

— Я підозрюю, що в неї є щира прихильність, Троте.

— Взаємна? — спитав я.

— Троте, — поважно відповіла моя бабуся, — я не можу сказати. Я не мала ніякого права говорити навіть те, що сказала. Агнес не довірила мені цієї таємниці, але я підозрюю.

Її пильний і збентежений погляд (вона навіть здригнулася) переконав мене більше, ніж будь-коли, що вона справді стежила за ходом моїх недавніх думок. Я підбив підсумок усім рішенням, зробленим мною в ці довгі дні і ночі, і всім хвилюванням мого серця.

— Якщо це так, — почав я, — і сподіваюся, що це справді так...

— Я зовсім не знаю, чи це саме так, — коротко сказала моя бабуся. — Ти не повинен покладатися на мої підозри. Ти мусиш тримати їх в секреті. Можливо, вони дуже безпідставні. Я не маю права говорити.

— Якщо це так, — повторив я, — то Агнес розповість мені, коли сама визнає це за потрібне. Сестра, якій я довіряю так багато, бабусю, не завагається довіритися мені.

Повільно відвернула моя бабуся свій погляд від мене і замислено затулила рукою очі. Потім вона поклала другу свою руку мені на плече, і так ми вдвох просиділи, зазираючи думками в минуле й не промовивши більше ні слова, аж доки не розійшлися по своїх спальнях.

Рано-вранці я виїхав у місто, що було ареною подій моїх дитячих днів. Не можу сказати, щоб я був цілком щасливий думкою, що мені вдалося здобути перемогу над самим собою. Не скажу й того, що щастя моє збільшувалося перспективою швидкого побачення.

Незабаром я проїхав знайомий шлях і ступив на спокійні вулиці, де кожен камінь був сторінкою дитячого щоденника. Пішки підійшов я до старого будинку і відступив від нього знову, бо серце моє забилося надто швидко. Я повернув назад і зазирнув крізь вікно у маленьку кімнатку в кутку, де раніше сиділи за конторськими книжками спочатку Урія Гіп, а потім містер Мікоубер; з цієї кімнати зробили тепер маленьку вітальню і не було в ній слідів колишньої контори. Щодо іншого, то старий будинок, чистий і охайний, був таким самим, яким я бачив його вперше. На мій стукіт вийшла нова служниця, яку я попросив доповісти міс Вікфілд, що її бажає бачити джентльмен, який повернувся з закордону з дорученнями від її друга. Мене провели старими сходами до вітальні, яка цілком зберегла свій колишній вигляд. Книжки, що їх ми, бувало, читали з Агнес, лежали на своїх полицях, і маленька конторка, за якою колись я вчив вечорами свої уроки, стояла в тому самому старому кутку. Всі маленькі зміни, вчинені тут вторгненням Гіпів, були скасовані, і все знову було по-старому, як у давноминулі щасливі часи.

Я став біля вікна і дивився через старовинну вулицю на протилежні будинки, пригадував, як вогкими вечорами спостерігав їх, як міркував про людей, що бачив у вікнах, доки жінки цокали по бруківці дерев'яними черевиками, а нудний дощ падав косими струменями, лився з ринв і розтікався по дорозі. Знову відновилося в мені почуття, з яким я стежив за волоцюгами, коли вони приходили в цьому дощовому присмерку до міста, і торби на кінцях палиць гойдалися за їхніми спинами. Як і тоді, вечір був насичений запахом вогкої землі, мокрого листя і шипшини, і здавалося мені, що я чую навіть ті самі звуки, які лунали в моїх вухах під час моїх власних втомних блукань.

Відчинилися маленькі двері у вкритій дубом стіні, я здригнувся і обернувся. Прекрасні ясні очі подруги мого дитинства зустрілися з моїми. Вона спинилася, притиснула руку до грудей, і я схопив її в обійми.

— Агнес! Люба моя дівчинко! Я занадто несподівано з’явився перед вами?

— Ні, ні! Я така рада бачити вас, Тротвуде!

— Мила Агнес, ви й не повірите, який я щасливий, що бачу вас знову!

Я притулив її до свого серця і деякий час ми обоє мовчали. Незабаром ми посідали поруч, її янгольське обличчя обернулося до мене з тією щирою привітністю, про яку я мріяв цілі роки.

Вона була така незмінна, вона була така прекрасна, вона була така добра, і я так багато чим мусив завдячувати їй, така дорога була вона мені, що я не міг знайти слів для своїх почуттів. Я намагався благословити її, намагався дякувати їй, намагався висловити їй (як я це часто робив у своїх листах), який вплив мала вона на мене, але всі мої зусилля були марні. Моя любов і радість були німі.

Зі своєю звичайною лагідністю заспокоїла вона мої хвилювання; згадала час нашої розлуки; заговорила зі мною про Ем’лі, яку вона колись потайки відвідувала багато разів; ніжно заговорила зі мною про могилу Дори. Керована бездоганним інстинктом свого благородного серця, вона торкалася струн моєї пам'яті так тендітно й гармонійно, що жодна з них не застогнала. Я слухав звуки сумної віддаленої музики і не хотів відвертати від себе спогадів, що пробуджувалися. Та й як таке могло бути, коли ця мелодія викликала насамперед образ милої моєї сестри, найкращого янгола мого життя?

— А ви, Агнес? — сказав я згодом. — Розкажіть мені про себе. Ви майже нічого не писали мені про своє власне життя впродовж усього цього часу.

— Що ж мені розповідати? — мовила вона з променистою усмішкою. — Тато здоровий. Ви бачите нас тут, спокійно живемо ми у нашому власному будинку, наші турботи скінчилися, наш дім повернений нам — знаючи це, милий Тротвуде, ви знаєте все.

— Все, Агнес? — спитав я.

Вона глянула на мене, і деяке здивування майнуло на її обличчі.

— І нічого більше, сестро? — наполягав я.

Яскравий рум'янець, який щойно зник з її обличчя, повернувся знову і знову зник. Вона посміхнулася, трохи сумно, як мені здалося, і похитала головою.

Мені хотілося навернути її на ту думку, на яку натякала моя бабуся, бо хоч боляче було мені від викриття такої таємниці, але я мусив приборкати своє серце і виконати свій обов'язок щодо Агнес. Але помітивши, що їй ніяково, я змінив тему розмови.

— Вам доводиться багато працювати, люба Агнес?

— У моїй школі? — спитала вона, знову обернувши на мене спокійний ясний погляд.

— Так. Важкенько чи ні?

— Праця така приємна, — відповіла вона, — що було б невдячно навіть називати її працею.

— Добрі справи ніколи не обтяжують вас, — сказав я.

Рум'янець знову з'явився на її обличчі і зник, і ще раз, коли вона схилила голову, я помітив ту саму сумну усмішку.

— Ви побачитеся з татом, — весело сказала Агнес, — і перебудете день із нами? Може, ви й переночуєте у вашій кімнаті? Ми зав­жди звемо її вашою.

Цього я не міг зробити, бо обіцяв бабусі повернутися вночі, але я радо погодився лишитись на цілий день.

— Мені доведеться відлучитися на деякий час, — промовила Агнес, — але тут ви знайдете старі книжки, Тротвуде, і старі ноти.

— Навіть старі квіти тут! — сказав я, озираючись. — Або принаймні такі, як і колись.

— Мені було приємно, — відповідала Агнес, усміхаючись, — поки ви були за кордоном, тримати всі речі в старому ладу, як під час нашого дитинства. Бо здається мені, що тоді ми були дуже щасливі.

— Небо знає, які ми були щасливі! — сказав я.

— І для мене була приємним співрозмовником кожна дрібниця, що нагадувала мені про мого названого брата, — продовжувала Агнес, ласкаво поглядаючи на мене. — Навіть це, — вона показала маленьку в'язку ключів, що все ще висіла біля її корсажа, — здається, дзеленчить на старий мотив.

Вона знову всміхнулась і вийшла в ті самі двері, через які ввійшла.

Я повинен був тепер побожно оберігати цю сестринську прихильність. То було все, що я сам залишив собі, і то був скарб. Якщо б я дозволив собі хоч раз схитнути підвалини дружньої довіри, яка виникла від тривалої звички, я втратив би цей скарб неминуче і незворотно. Думка ця тепер глибоко вкоренилась у моєму серці. Що більше я любив Агнес, то більше намагався не забувати про це.

Я пройшовся вулицею та ще раз побачив свого давнього суперника м'ясника, який був тепер констеблем, і в крамниці якого висіла дубинка — символ його влади. Я подивився на поле бою, де відбулась сутичка між нами, згадав про міс Шеферд і про старшу міс Ларкінс, про всі кохання, прихильності і ворожнечі тих часів. Ніщо не пережило цього часу, крім Агнес; а вона, моя незмінна зоря, сяяла дедалі яскравіше.

Коли я повернувся, містер Вікфілд щойно прийшов зі свого саду, що був за кілька миль від міста. Туди ходив він тепер працювати майже щодня. Містер Вікфілд був саме таким, яким змалювала його моя бабуся. Обідати ми сіли з півдюжиною маленьких дівчат. Господар дому здавався мені тінню свого прекрасного портрета, що висів тут на стіні.

Спокій і мир запанували знову в старовинному будинку. Коли обід закінчився, ми пішли у вітальню нагору, бо містер Вікфілд не пив більше вина зовсім, а мені теж не хотілось. Агнес та її маленькі вихованки співали, грали і займалися рукоділлям. Після чаю діти залишили нас; ми сиділи втрьох і розмовляли про старі часи.

— Моя роль у цих минулих днях, — сказав містер Вікфілд, похитуючи своєю сивою головою, — була такого роду, що я повинен шкодувати про неї... глибоко шкодувати і глибоко каятись, Тротвуде, ви це добре знаєте. Але я не хотів би закреслити це минуле, якби це й було в моїй владі.

Я охоче міг повірити цим словам, глянувши на обличчя, що було біля старого.

— Разом з цим я мусив би закреслити, — казав він далі, — таке терпіння й самовідданість, таку вірність, таку дитячу любов, що їх я не можу забути... ні! Скоріше я забуду самого себе.

— Я розумію вас, сер, — тихо мовив я. — Я поважаю ваші почуття, як і завжди поважав їх.

— Але ніхто не знає, навіть і ви не знаєте, — відповів він, — як багато вона зробила, як багато вона терпіла, як твердо вона боролася. Мила Агнес!

Агнес благально поклала руку йому на плече, щоб спинити його, і обличчя її дуже-дуже зблідло.

— Гаразд, гаразд! — сказав він із зітханням, оминаючи, як я потім зрозумів, ще деякі випробування, що вона пережила або ще має пережити, пов'язані з бабусиними натяками. — Гаразд. Я ніколи не говорив вам, Тротвуде, про її матір. Може, говорив вам хтось інший?

— Ніхто й ніколи, сер.

— Історія недовга... хоч страждання були довгі. Вона вийшла за мене проти волі свого батька, і він зрікся її. Вона просила його помилувати її, перш ніж моя Агнес з'явилася на світ. Він був дуже суворий чоловік, а мати її вже давно лежала в могилі. Він відштовхнув її, він розбив її серце.

Агнес схилилася йому на плече і обійняла рукою його шию.

— Серце її було ніжне, сповнене любові, — вів він далі, — і воно розбилось. Я знав її ніжну натуру дуже добре. Ніхто не знав її так, як я. Вона глибоко любила мене, але ніколи не була щаслива. Вона зав­жди таємно страждала від цього горя. Остання відмова невблаганного батька (вона зверталася до нього багато разів) остаточно зруйнувала її слабке здоров'я. Вона зів'яла і вмерла. Вона залишила мені Агнес, якій було тоді два тижні, і сиве волосся, з яким ви пригадуєте мене від першого побачення.

Він поцілував Агнес у щоку.

— Моя любов до милої дитини була, звичайно, немічна, бо моя душа страждала тоді. Більше нічого не скажу про це. Я не про себе говорю, Тротвуде, а про її матір і про неї саму. Якщо я довіряю вам цей вузол мого життя, ви зможете його розплутати, я знаю, і зрозумієте, чому я став такий, яким ви знали мене в ті давноминулі дні. Про якості Агнес нема потреби говорити; в її характері я завжди читав історію її бідолашної матері. Розповідь ця стала в пригоді тепер, коли ми всі троє знову зібралися вкупі після таких великих змін. Я все сказав.

Тепер на мене ще більше враження справляли схилена голова старого і янгольське обличчя його дочки. Якби треба було мені означити особливими рисами цей вечір, то я мусив би намалювати цю картину.

За кілька хвилин Агнес тихо підійшла до фортепіано і зіграла нам кілька старих арій, що їх ми часто слухали в цьому місці.

— Чи не збираєтеся ви знову податися за кордон? — спитала Агнес, коли я став біля неї.

— А як би хотіла моя сестра?

— Сподіваюся, що ви не поїдете.

— Тоді в мене й не може бути такого наміру, Агнес.

— Гадаю, вам не слід цього робити, Тротвуде, якщо ви запитуєте мене, — лагідно сказала вона. — Ваша репутація і успіх зростають і збільшують вам можливість чинити добро; і якби я могла чекати на мого брата, — підвела вона на мене свій погляд, — то, мабуть, час чекати не може.

— Таким, який я тепер, зробили мене ви, Агнес. Вам це краще знати.

— Я зробила вас, Тротвуде?

— Так. Агнес, дівчинко моя, — сказав я, схиляючись над її головою. — Сьогодні, коли ми зустрілись, я намагався розповісти вам про те, що постійно жило в моїх думках, відколи Дора померла. Пригадуєте, як ви тоді ввійшли до нашої кімнати... показуючи рукою на небо, Агнес?

— О, Тротвуде! — відповіла вона зі сльозами на очах. — Вона була така ніжна, така довірлива, така юна. Чи можу я забути це?

— Часто потім думав я, що такою, як тоді, сестро моя, ви були для мене завжди. Завжди показуючи на небо, Агнес, зав­жди скеровуючи мене на щось краще, зав­жди навертаючи мене на високі справи!

Вона лише похитала головою; крізь її сльози майнула та сама сумна спокійна усмішка.

— І я такий вдячний вам за це, Агнес, що нема назви для цієї щирої прихильності мого серця. Я хочу, щоб ви зрозуміли, але не знаю, як це сказати вам, що все своє життя дивитимуся на вас, і ви будете вести мене, як провели через минулу темряву. Що б не трапилось, які б нові зв'язки не зав'язали ви, що б не змінилось у нашій долі, але я завжди дивитимуся на вас, любитиму вас, як люблю тепер, як зав­жди любив. Ви зав­жди будете моєю втіхою і відрадою. До смерті своєї, мила сестро, зав­жди бачитиму я вас перед собою, з рукою, що вказує на небо.

Вона взяла мене за руку і промовила, що пишається мною і моїми словами, хоча я занадто високо ціню її. Потім вона продовжувала грати, не відводячи від мене очей.

— А знаєте, Агнес, — сказав я, — те, що я вислухав сьогодні, складає ніби частину того самого почуття, з яким я дивився на вас, коли вперше побачив, і коли потім я сидів біля вас, готуючи уроки.

— Ви знали, що в мене нема матері, — відповіла вона, усміхнувшись, — і не дивно, що ви прихильно ставилися до мене.

— Більше ніж це, Агнес. Я ніби був знайомий з історією, яку розповів оце ваш батько, і знав, що ви поширюєте навколо себе якийсь ніжний і благотворний вплив, якого словами не змалюєш. В інших на вашому місці переважала б журба (тепер я це добре розумію), але ви не журилися.

Вона продовжувала грати і дивитися на мене.

— Ви будете сміятися над цими моїми думками, Агнес?

— Ні.

— А якщо я скажу вам, що навіть тоді я був певний: ви встоїте проти всякої біди і ніколи до кінця свого життя не зміните своїх почуттів... ви будете сміятися над такою думкою?

— О, ні! О, ні!

Тінь журби майнула по її обличчю і миттю зникла. Вона продовжувала грати і дивитися на мене зі своєю спокійною усмішкою.

Їдучи назад темної ночі, коли вітер віяв навколо мене, наче неспокійна пам'ять, я згадав про нашу розмову і почав побоюватися, що Агнес нещаслива. Я сам був нещасливий, але намагався примиритися зі своєю долею. Згадуючи про Агнес, яка вказує рукою на небо, я думав про це таємниче небо, де я зможу любити її незнаною на землі любов'ю і розповісти їй, яку боротьбу провів я в самому собі, коли любив її тут.

ХХІІІ. Мені показують двох цікавих грішників

На деякий час — принаймні поки не закінчу своєї книги, що займе у мене кілька місяців, — я вирішив оселитися в будинку моєї бабусі у Дуврі; і там, сидячи біля вікна, що з нього я колись спостерігав місяць над морем, я спокійно працював.

Лишаючись вірним намірові лише тоді посилатися на власні твори, коли вони мають якесь відношення до подій мого життя, я не стану говорити про прагнення, радощі, побоювання і перемоги, якими супроводжується творчість. Я казав уже, що присвятив себе цій творчості з усією щирістю і з усією енергією, на яку здатна була душа моя. Якщо написані мною книжки мають якусь цінність, то вони самі говоритимуть за себе. Якщо ні, то я даремно писав, і решта нікого не може цікавити.

Якось я поїхав до Лондона, щоб трохи розважитись у столичній метушні і порадитися з Тредльсом в одному діловому питанні. Він під час моєї відсутності займався моїми справами пречудово, і мій матеріальний добробут процвітав. Моя популярність стала приносити мені безліч листів від зовсім незнайомих людей, здебільшого таких, на які надзвичайно важко відповідати. Тоді я попросив Тредльса виставити моє ім'я на його дверях. Туди невтомний листоноша того району віддавав цілі мішки листів на моє ім'я, і там я подеколи працював над цією кореспонденцією, наче той міністр внутрішніх справ, хіба що без утримання.

Серед цієї кореспонденції я часто надибував дуже люб'язні пропозиції від різних дрібних адвокатів, що зав­жди нишпорять навколо Докторської палати. Пропозиції здебільшого полягали в тому, чи не завгодно мені зробити всі залежні від мене розпорядження для отримання звання проктора і чи не завгодно дозволити під моїм ім'ям практикувати певній особі, яка зобов'язується сплачувати мені певний процент від прибутку. Я відхиляв ці пропозиції, бо таких темних практикантів і без того було забагато, а палату я і так вважав закладом досить поганим, щоб ще псувати її своїми зусиллями.

Дівчатка вже поїхали додому, коли моє ім'я розквітло на дверях Тредльса, а різкий хлопець цілий день удавав, ніби ніколи нічого не чув про Софі, яка сиділа, замкнувшись у задній кімнатці, і між роботою поглядала на клаптик саду з криницею. Там я завжди і знаходив цю веселу господарку, і коли не чути було чужих кроків на сходах, вона часто наспівувала свої девонширські балади і своєю музикою пом’якшувала різкого хлопця в його кабінеті.

Спочатку я дивувався, що Софі так багато пише щось у свій зошит, а при моїй появі зав­жди похапцем закриває його та ховає в шухлядку. Але таємниця незабаром розкрилась. Якось Тредльс (він щойно повернувся мокрими вулицями з суду додому) витяг зі своєї конторки папірець і спитав мене, що я думаю про цей почерк.

— О, не треба, Томе! — скрикнула Софія, яка в цей час гріла його туфлі перед каміном.

— Серденько, — весело відповів Тредльс, — чому ні? Що ти скажеш про цей почерк, Копперфілде?

— Дуже чіткий і правильний, — сказав я, — мені здається, що я ніколи не бачив твердішої руки.

— Не скидається на жіночу руку, чи не так? — спитав Тредльс.

— На жіночу? — повторив я. — Не вигадуй, жіноча рука скоріше б збудувала дім, ніж написала так!

Тредльс несамовито зареготав і повідомив мене, що то був почерк Софі; Софі заявила, що незабаром він потребуватиме клерка, і вона сама має намір зайняти цю посаду; що вона тренувалася писати зі зразка; що вона може написати за годину... не пам'ятаю скільки аркушів. Софі була дуже збентежена, що мені це розповідають, і сказала, що якби Тома зробили суддею, то він не так швидко б оголосив про її письмові вправи. Том відповів, що це неправда, і що за будь-яких обставин він однаково пишався б таким клерком.

— Яка ж вона мила і чарівна жінка, любий мій Тредльсе! — сказав я, коли Софі, сміючись, вийшла.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс. — Без усяких винятків, вона наймиліша дівчина. Як вона хазяйнує, яка вона охайна, як знає господарство, яка ощадлива, як любить порядок, яка вона весела, Копперфілде!

— Справді, ти маєш підстави вихваляти її, — відказав я. — Тобі пощастило. Я думаю, ви одне одного робите найщасливішими людьми в світі.

— Напевно, ми таки найщасливіші люди, — заявив Тредльс, — я наполягаю на цьому в кожному випадку. Та боже мій, коли я дивлюсь, як вона вдосвіта встає і виходить на ринок, перш ніж клерки прийдуть на роботу, незважаючи ні на яку погоду, влаштовує блискучі обіди з найпростіших речей, готує пудинги і пироги, все в такому порядку тримає, і сама така чепурна і гарненька, уночі зі мною сидить, хоч як довго я працюю, і завжди така ніжна, зав­жди так підбадьорює мене... і все це заради мене! Їй-бо, мені іноді не віриться, Копперфілде!

Він був ніжний навіть щодо туфель, які вона йому зігріла, і, взувши їх, з насолодою простяг ноги на ґрати каміна.

— Іноді прямо не віриться, — повторив Тредльс. — А наші забавки! Боже мій, вони не пов'язані з великими витратами, а все ж таки чудові. Коли ми сидимо тут удома ввечері та замкнемо зовнішні двері, і спустимо ці завіси — вона сама їх зробила — то хіба може бути десь затишніше місце? Коли погода хороша і ми підемо погуляти ввечері, то вулиці так і струмлять під нами від радості! Ми зазираємо в блискучі вітрини ювелірних крамниць; і я показую Софі, якого саме із зміїв з діамантовими очима подарував би я їй, коли б міг купити; а Софі показує мені, який золотий механічний годинник з емаллю і коштовним камінням придбала б вона для мене, коли б могла; і ми обираємо срібні ложки і виделки для м'яса та для риби, ножі для масла, щипці для цукру і все, що ми придбали б, якби могли; і, слово честі, йдемо ми звідти, ніби справді все це купили! Потім, коли ми йдемо через пишні майдани, то обираємо якийсь великий будинок і міркуємо, що непогано буде винайняти його, коли мене зроб­лять суддею. І ми розподіляємо його — оця кімната нам, оці кімнати для дівчат, і так далі, аж доки, нарешті, на спільне задоволення не вирішуємо, що це може трапитись або не трапитись, зважаючи на обставини. Іноді ми йдемо за півціни на галерею театру, де, на мою думку, навіть за саме повітря не шкода грошей, і тішимося від усієї душі. Софі вірить кожному слову в п'єсі, і я також. А йдучи додому, іноді купимо собі чогось смачного у кондитера, або маленького омара в рибній крамниці, приносимо додому, влаштовуємо розкішну вечерю і розмовляємо собі про те, що бачили. Ну а відома річ, Копперфілде, що якби я був лорд-канцлером, то ми собі цього не могли б дозволити.

«Ким би ти не був, мій любий Тредльсе, — подумав я, — ти зав­жди дозволятимеш собі відрадні і милі речі».

— Між іншим, — сказав я вголос, — мабуть, тепер ти зовсім не малюєш скелетів?

— Та як тобі сказати, — відповів Тредльс, сміючись і червоніючи, — я не можу рішуче довести протилежне, мій любий Копперфілде, бо ще нещодавно, сидячи на одній з задніх лав у цивільному суді і бавлячись пером, я надумав перевірити, чи зберіг це вміння. І я боюся, що таки лишився скелет... у перуці... на краю стола в цій вельмишановній установі!

Коли ми обидва насміялися досхочу, Тредльс раптом глянув на вогонь каміна і промовив, ніби все прощаючи:

— Старий Крікль!..

— У мене тут є лист від цього старого... мерзотника, — сказав я. Ніколи не бував я менше схильний пробачити йому побої, що їх зазнав від нього Тредльс, як саме в ті хвилини, коли бачив, що Тредльс сам ладен пробачити йому.

— Від нашого директора Крікля? — вигукнув Тредльс. — Та ні!

— Він також перебуває в числі тих осіб, яких приваблює тепер моя квітуча слава й успіх, — сказав я, розбираючи листи, — і які раптом усвідомлюють, що зав­жди були дуже прихильні до мене. Він тепер уже не директор. Він залишив школу і зробився районним суддею в Мідльсексі.

Я думав, що Тредльс здивується, почувши таку новину, але він зовсім не здивувався.

— Як ти гадаєш, яким чином Крікль спромігся зайняти пост судді у Мідльсексі? — спитав я.

— О боже мій! — відповів Тредльс. — Нелегко буде відповісти на це запитання. Можливо, він голосував за когось або позичив гроші комусь, або купив щось для когось, або іншу послугу зробив комусь, а може, вигідно продав щось для когось, який знав когось, хто умовив губернатора провінції призначити його на цю посаду.

— У будь-якому разі, він на посаді, — зазначив я. — І він пише мені, що буде щасливий показати мені єдино правильну систему тюремної дисципліни, єдино правильний шлях, що ним можна довести злочинців до щиросердого і незмінного каяття... система ця, як тобі відомо, полягає в самотньому ув'язненні. Що ти на це скажеш?

— Про систему? — спитав Тредльс, набираючи поважного вигляду.

— Ні. Про те, щоб я прийняв запрошення і взяв би тебе з собою?

— Я не заперечую, — сказав Тредльс.

— Тоді я так йому і напишу. Ти пригадуєш (не кажучи вже про поводження з нами), як цей самий Крікль вигнав за двері свого власного сина і як мучив свою дружину і дочку?

— Чудово пам'ятаю, — сказав Тредльс.

— І все ж таки, коли прочитаєш його листа, то побачиш, що він найніжніше ставиться до в'язнів, засуджених за всі можливі і неможливі бридкі вчинки. Крім цих людей, його любов, здається, ні на кого більше не поширюється.

Тредльс знизав плечима і зовсім не здивувався. Та я й не чекав, щоб він дивувався, бо й сам частенько в житті зустрічав такі карикатури. Ми умовилися про час нашого візиту, і я того ж вечора написав містерові Кріклю.

У призначений день — здається, це було вже на другий день, а втім, це байдуже — ми з Тредльсом вирушили до в'язниці, що перебувала під владою і опікою містера Крікля. То була величезна міцна будівля, споруджена з чималенькими витратами. Коли ми наближалися до воріт, я не міг утриматися від думки, який галас зчинився б у країні, якби якийсь божевільний запропонував витратити половину грошей, що їх коштувала тюрма, на збудування технічної школи для молоді або на притулок для заслужених старих працівників.

У конторі, яка могла б правити за перший поверх вавилонської вежі — так масивно була вона збудована — нас відрекомендували колишньому нашому директорові, якого оточували два чи три заклопотані клерки і кілька відві­дувачів; він прийняв мене, наче людина, що в минулі роки виховувала мій розум і серце й завжди ніжно любила мене. Коли я відрекомендував Тредльса, містер Крікль таким самим чином, хоч і слабшою мірою, висловив, що він зав­жди був керівником, вихователем і другом Тредльса. Наш вельмишановний учитель чимало постарів, і зовнішній його вигляд не поліпшився. Обличчя його було таке ж вогняно-червоне, хіба що маленькі очі ще глибше запали. Рідкі, на вигляд вогкуваті, сиві патли, що з ними зав­жди були пов'язані в мене спогади про нього, майже зовсім зникли; і товсті жили на його лисій голові від цього зовсім не здавалися приємнішими.

Після досить тривалої розмови з цими джентльменами, з якої слід було зробити висновок, що, по щирості, нічого в світі не заслуговувало такої прискіпливої уваги, як найвищий добробут в'язнів, і що поза тюремними дверима на всій землі зовсім нічого робити, ми почали наш огляд. Був тоді саме обідній час, і ми, насамперед, вирушили до великої кухні, де слуги з точністю годинникового механізму відмірювали і окремо розподіляли порції, що їх належало віднести кожному в'язневі до його камери. Я пошепки зауважив Тредльсові, що мене дивує, як це нікого не бентежить разючий контраст цих ситних і добірних страв з обідами не те що жебраків, але солдатів, матросів, чорноробів, безлічі чесних працьовитих людей, що з них навіть одному з п'ятисот навряд чи будь-коли пощастить так добре пообідати. Але я довідався, що «система» вимагає високого рівня життя і, якщо коротко, щоб раз та назавжди покінчити з цією системою, я дізнався, що в цьому питанні, як і в будь-якому іншому, «система» знищує всі сумніви і впорядковує всі розбіжності. Ніхто, здавалось, і гадки не мав, що крім цієї системи можна було б взяти до уваги ще деякі інші системи.

Проходячи блискучими коридорами, я спитав у містера Крікля і його друзів, що, власне, вважають головною перевагою цієї універсальної системи. Мені пояснили, що вона полягає в цілковитій ізоляції в'язнів, аби ніхто з них не знав про існування іншого, і в доведенні в'язнів до того здорового стану духу, наслідком якого буде щире каяття.

Ми пішли відвідувати людей в їхніх камерах, проходили коридорами, куди їх викликали, і дізнались, як вони ходять молитися та інше, що нам розповідали, і мені закралася думка, що вони мали б досить багато знати один про одного і мають цілком задовільну систему сполучення. У той час, коли я пишу ці рядки, мої підозри, здається, вже доведені, але було б занадто явною недоброзичливістю до системи, коли б я наважився натякнути тоді на такий сумнів, і тому я звернув усі свої зусилля на розшуки каяття.

Тут мною також оволоділи справедливі побоювання. У способах каяття я знайшов таку ж загальну форму, як і в покроях жилетів і фраків у вітринах кравців. Я чув безліч сповідей, які суттєво дуже мало різнились одна від одної і, що здалося мені надто підозрілим, вони мало відрізнялися навіть у словах. Я бачив безліч лисиць, які зрікалися цілих виноградних плантацій, але жодної такої, що я повірив би в її зречення хоча б однієї лози. Більше того, я побачив, що ті в'язні, які найенергійніше сповідалися, привертали до себе найбільшу зацікавленість; їхня химерність, марнославство, азарт і схильність до обману (що в багатьох з них була безмірною, як показували їхні історії) заохочували їх до сповідань, і всі були задоволені.

Блукаючи по коридорах і камерах, я кілька разів чув про двадцять сьомий номер, який був улюбленцем тюремників і зразком для в'язнів; тому я вирішив відкласти свій висновок про заклад, доки не побачу двадцять сьомого. Номер двадцять восьмий, як мені сказали, також дуже блискуча зірка, і все його нещастя полягає в тому, що його сяйво трохи затьмарюється променистим блиском номера двадцять сьомого. Я так багато чого наслухався про номер двадцять сьомий, про його побожні промови і про його дивовижні листи до матері, яку він також намагався навернути на шлях істини, що я не міг дочекатися хвилини, коли побачу його.

Мені довелося досить довго тамувати свою нетерплячість, бо номер двадцять сьомий зберігали для кінцевого ефекту. Але, нарешті, ми підійшли до дверей його камери; і містер Крікль, зазирнувши у «віконечко», сповістив нас, що номер двадцять сьомий читає книгу псалмів.

Миттю сім чи вісім голів обложили «віконечко» — всі хотіли бачити, як номер двадцять сьомий читає книгу псалмів. Щоб виправити незручність і дати нам змогу побачити номера двадцять сьомого у всій його сердечній чистоті, містер Крікль наказав відімкнути двері камери і запросити його у коридор. Уявіть собі, кого ми з Тредльсом побачили в особі цього знаменитого двадцять сьомого? Не кого іншого, як Урію Гіпа!

Він впізнав нас одразу і, виходячи з камери, сказав з властивою йому гримасою:

— Як ваше здоров'я, містере Копперфілд? Як ваше здоров'я, містере Тредльс?

Ця сцена здивувала всю присутню компанію. Мені навіть здалося, що всі були зачудовані, як це номер двадцять сьомий без найменшої гордості вдостоює нас своєю увагою.

— Ну, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль, співчутливо і водночас захоплено поглядаючи на в'язня. — Як ви почуваєтеся сьогодні?

— Я дуже смиренний, сер! — відповів Урія Гіп.

— Ви зав­жди такий, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль.

Тут інший джентльмен надзвичайно заклопотано спитав:

— Чи вам тут цілком зручно?

— Так, дякую вам, сер, — сказав Урія Гіп, обернувшись у той бік. — Значно зручніше, ніж було поза цими стінами. Я бачу тепер свої помилки, сер. Це саме й робить моє перебування тут зручним.

Багато джентльменів дуже розчулились, і один із них, протиснувшись уперед, зворушено спитав:

— Як подобається вам м'ясо?

— Дякую, сер, — відповів Урія, обертаючись до того, хто запитав. — Вчора воно було твердішим, ніж можна було б бажати, але мій обов'язок терпіти. Я наробив помилок, джентльмени, — вів далі Урія, з ніжною посмішкою озираючись навколо. — І я повинен без скарг терпіти наслідки.

Присутні забурмотіли — почасти від приємності при вигляді небесного стану душі номера двадцять сьомого, почасти від обурення на економа, який дав підставу до скарги (що її містер Крікль негайно ж відзначив у своїй записній книжці). Коли все заспокоїлося, номер двадцять сьомий стояв між нами, ніби відчуваючи себе першим і найважливішим експонатом у славетному музеї. Щоб нас, новаків, одразу залити і засліпити променистим сяйвом, віддали наказ випустити і номер двадцять восьмий.

Я вже був такою мірою пройнятий здивуванням, що лише трохи більше здивувався, коли вийшов містер Літтімер, читаючи повчальну книжку.

— Двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах, який досі ні слова не зронив, — минулого тижня, мій хлопче, ви скаржилися на какао. Яке воно у вас тепер?

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер, — тепер його краще готують. Якщо мені дозволено було б сказати, сер, то здається, що молоко, на якому його варять, не зовсім чисте. Але я дуже добре знаю, сер, що в Лондоні молоко зав­жди підробляють, і що в чистому вигляді його дуже важко дістати.

Мені здавалося, що джентльмен в окулярах вихваляється номером двадцять восьмим, як урочистим конем, у змаганні з містером Кріклем і його номером двадцять сьомим. Кожен з них мав свого власного протеже.

— Який стан вашого духу, двадцять восьмий? — питав джентльмен в окулярах.

— Дякую вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я бачу тепер свої помилки, сер. Я дуже тривожуся, коли згадую про гріхи моїх колишніх товаришів, сер, але вірю, що вони їх спокутують.

— Але самі ви відчуваєте себе щасливим? — спитав джентльмен в окулярах, заохочуючи його кивком голови.

— Дуже вдячний вам, сер, — відповів містер Літтімер. — Я цілком щасливий.

— Чи немає у вас на серці ще якогось бажання? — спитав джентльмен в окулярах. — Якщо є, то висловіть його, двадцять восьмий.

— Сер! — сказав містер Літтімер, не підводячи очей. — Якщо я не помиляюся, то серед присутніх тут є один джентльмен, якого я знав ще в своєму колишньому житті. Може, буде корисним для цього джентльмена дізнатися, сер, що я приписую всі мої колишні помилки тій обставині, що я провадив несвідоме життя на службі в молодих людей і дозволив їм затягти мене до слабкостей і гріхів, протистояти яким у мене не вистачало сили. Я сподіваюся, що цей джентльмен зрозуміє пересторогу, сер, і не прогнівається на мою сміливість. Я говорю заради його користі. Я усвідомлюю свої власні колишні помилки. Я сподіваюся, що він також спокутує всі гріхи і злочини, в яких він брав участь.

Я помітив, що багато з присутніх прикрили очі руками, немов у церкві.

— Це робить вам честь, двадцять восьмий, — сказав джентльмен в окулярах. — Цього я й міг чекати від вас. Чи маєте ви ще щось сказати?

— Сер, — відповів містер Літтімер, трохи підіймаючи брови, але не розплющуючи очей, — була одна молода жінка, яка ступила на шлях розпусти; я намагався врятувати її, але мені не пощастило. Я прошу цього джентльмена, якщо він може, сповістити цю молоду жінку від мого імені, що я прощаю їй її погане поводження зі мною і закликаю її до спокути. Чи не буде він такий ласкавий передати це?

— Я не маю жодного сумніву, двадцять восьмий, — відповів джентльмен в окулярах, — що джентльмен, якого стосується ваша мова, подібно до всіх нас, глибоко відчуває справедливість ваших слів. Ми не будемо більше затримувати вас.

— Дякую вам, сер, — сказав містер Літтімер. — Джентльмени, я бажаю вам усім доброго дня і сподіваюся, що ви й сім'ї ваші також побачать свої гріхи і спокутують їх.

По цій мові номер двадцять восьмий залишив нас, обмінявшись з Урією таким поглядом, з якого можна було зробити висновок, що вони вже знайшли зручний спосіб спілкування. Коли двері за ним зачинилися, присутні заговорили, що номер двадцять восьмий — найреспектабельніша людина і чудовий зразок в'язня.

— Ну, двадцять сьомий, — сказав містер Крікль, виходячи знову на аван­сцену з протеже. — Чи не можемо ми щось зробити для вас? Висловіть своє бажання.

— Я смиренно попросив би, сер, — відповів Урія, підвівши своє підле обличчя, — дозволу знову написати моїй матері.

— Це вам, безперечно, буде дозволено, — сказав містер Крікль.

— Дякую вам, сер. Я боюсь за матір. Мені здається, що вона не зовсім здорова.

Хтось необережно спитав, на що вона хвора. Але інші джентльмени, обурені такою нечемністю, зашепотіли:

— Тихіше!

— Вона хвора духом, — відповів Урія, скрививши шию в той бік, звідки почувся голос. — Я хотів би, щоб матуся моя домоглася такого стану духу, в якому перебуваю я. Ніколи не домігся б я цього стану, якби мене не привели сюди. Я хотів би, щоб і матуся була тут. Для кожного було б краще, якби його заарештували і привели сюди.

Цей висновок надзвичайно сподобався присутнім. Він, очевидно, задовольнив їх більше, ніж усе попереднє.

— Перш ніж я прийшов сюди, — вів далі Урія, глянувши на нас так, ніби хотів знищити все довколишнє, коли б міг, — я заплутався в помилках, але тепер я усвідомив їх. За цими мурами безліч гріхів. Матуся моя також має свою частку гріхів. Повсюди, за винятком цього притулку, все — гріх.

— Ви тепер цілком змінилися? — спитав містер Крікль.

— О, так, звичайно, сер! — сказав цей розкаяний грішник, що подавав такі блискучі надії.

— Ви не звернули б з благочестивого шляху, якби вийшли на волю? — спитав ще хтось.

— О, безперечно, ні, сер!

— Гаразд! — сказав містер Крікль. — Це дуже втішно. Ви зверталися до містера Копперфілда, двадцять сьомий. Чи хочете ви ще щось сказати йому?

— Ви знали мене набагато раніше, ніж я потрапив сюди і змінився, містере Копперфілд, — сказав Урія, глянувши на мене; і навіть на його обличчі я ніколи не бачив більш бридкого виразу. — Ви знали мене, коли, незважаючи на свої помилки, я був смиренним серед гордих і лагідним серед гнівних... Ви самі були розгнівані на мене, містере Копперфілд... Одного разу ви вдарили мене в обличчя, ви знаєте.

Загальне співчуття. Кілька обурених поглядів.

— Але я прощаю вам, містере Копперфілд, — сказав Урія, своїм всепрощенням блюзнірськи і жахливо порівнюючи себе… я й не наважуюсь написати, з ким. — Я прощаю всім. Не пасувало б мені тепер плекати якусь ненависть. Я щиро прощаю вам і сподіваюся, що ви надалі приборкаєте свої пристрасті. Сподіваюся, що містер В. спокутує, що спокутують міс В. і вся ця грішна орда. Тяжке випробування спіткало вас, і сподіваюся, що воно буде вам корисним, але ще краще було б, якби ви потрапили сюди. Для містера В. краще потрапити сюди, і для міс В. також. Найкраще бажання, яке я можу висловити вам, містере Копперфілд, і всім вам, джентльмени, це щоб ви всі були заарештовані і приведені сюди. Коли я думаю про свої колишні помилки і про моє теперішнє становище, то я певний, що це було б найкращим для вас усіх. Мені шкода всіх, хто ще не приведений сюди.

Він прослизнув назад до своєї камери, супроводжуваний хвалебним хором; і ми з Тредльсом відчули велике полегшення, коли двері замкнулися за ним.

У цьому каятті була така характерна риса, що я мало не спитав, за що взагалі потрапили ці люди сюди. Але, очевидно, про це вони визнавали за краще не говорити. Я звернувся до одного з двох наглядачів, які, судячи з їхніх облич, досить добре розуміли, чого була варта вся ця комедія.

— Чи знаєте ви, — спитав я, коли ми йшли коридором, — у якій мерзенності полягала остання «помилка» номера двадцять сьомого?

Наглядач відповів, що то була історія з банком.

— Він хотів обдурити англійський банк?

— Так, сер. Обман, фальшування і шахрайство. Були там замішані й інші люди. Він підбурив інших. То була детально продумана змова на велику суму. Вирок — заслання на все життя. Двадцять сьомий був найхитрішою пташкою в усій зграї та мало не викрутився, але йому це не вдалося. Банк ледве спромігся насипати йому солі на хвіст.

— А чи відомий вам злочин двадцять восьмого?

— Двадцять восьмий, — відповів мій співрозмовник, говорячи пошепки і озираючись, щоб Крікль та інші джентльмени не почули незаконного осуду невинних жертв, — двадцять восьмий, також засуджений на заслання, поступив на службу і пограбував свого молодого хазяїна на двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів грішми і коштовними речами вночі перед від'їздом за кордон. Я особливо добре пам'ятаю цю справу, бо його спіймала карлиця.

— Хто?

— Маленька жінка. Забув, як її звати.

— Може, Маучер?

— Саме вона. Він уже був сховався від переслідування і готувався втекти до Америки в білявій перуці і наліплених бакенбардах, змінивши пику так, що ви зроду не впізнали б його. Але ця маленька жінка була тоді в Соутгемптоні, зустріла його на вулиці, миттю впізнала своїм гострим оком, кинулася йому під ноги, щоб звалити, і вчепилася в нього, наче люта смерть.

— Браво, міс Маучер! — скрикнув я.

— Ви це неодмінно сказали б, коли б побачили, як вона стояла на стільці у ложі свідків на процесі, — вів далі мій новий приятель. — Він подряпав їй усе обличчя і топтав її ногами, звірюка, коли вона вчепилася в нього; але вона його не відпускала, аж доки не побачила його під замком. Вона так учепилася, що поліцаї змушені були взяти обох разом. Свідчення вона давала так весело, що судді високо похвалили її, а публіка урочисто провела її додому. Вона сказала суддям, що так добре знає цього негідника, що спіймала б його однією рукою, якби він навіть був Самсоном. І напевно, вона це зробила б.

Я також був певний цього і тому відчув глибоку пошану до міс Маучер.

Ми оглянули вже все, що заслуговувало уваги у цьому закладі. Даремно було б тлумачити такій людині, як безцінний містер Крікль, що двадцять сьомий і двадцять восьмий — запеклі і незмінні шахраї, що вони лишилися такими, якими були завжди, що ці лицеміри ладні в такому місці вихвалятися своєю спокутою, що вони знають, яку користь можуть дістати з усього цього, коли їх відправлять за кордони батьківщини; одним словом, що все це — марна праця над порожньою і прогнилою справою. Ми лишили цих панів їхній системі і самим собі та пішли додому, сповнені здивування.

— А може, воно й добре, Тредльсе? — сказав я. — Коли на хворій шкапі як слід поїздять, то тим скорше заїздять її до смерті.

— Сподіваюся, — відповів Тредльс.

ХХІV. Світло осяює мій шлях

Наближалося Різдво, і я вже жив на батьківщині щось зо два місяці. З Агнес я бачився дуже часто. Хоч і голосно лунала навколо мене загальна пісня хвали та заохочувала мене до нових планів і прагнень, але найуважніше прислухався я до тихих похвал Агнес.

Принаймні раз на тиждень, а іноді й частіше, я їздив до Кентербері і проводив там вечір. Повертався я додому здебільшого вночі; журба і смуток мої зав­жди посилювалися, коли я прощався з Агнес, але краще мені було їздити верхи полями, ніж сидіти самотньо в кімнаті і безплідно побиватися над своєю долею. Багато сумних ночей провів я в таких поїздках, пожвавлюючи в своїй пам'яті тяжкі думки, які сповнювали мене під час моїх тривалих мандрів.

Але правильніше буде сказати, що я лише прислухався до відлуння цих думок. Вони промовляли до мене немовби здалека. Коли я читав Агнес свої рукописи, коли я стежив за її уважним обличчям, зворушував її до посмішок або до сліз і чув, як серйозно говорить вона про тіні того уявного світу, в якому я жив, — тоді я думав, якою могла б стати моя доля... Але я тільки думав про це; так само після одруження з Дорою думав я, якою хотів би бачити свою дружину.

Агнес любила мене тією любов'ю, яку я міг би потурбувати лише через себелюбство та жагу і втратити назавжди. Я дозрів до висновку, що сам збудував свою долю та отримав те, чого бажало моє серце, тому не маю права дорікати чи скаржитися. Мій обов'язок перед Агнес полягав у тому, щоб знаходити компроміс між своїми почуттями та своїми висновками. Але я любив її, і згодом для мене стало навіть певною втіхою уявляти собі той далекий день, коли я зможу, не червоніючи, відкрити їй свої почуття; коли все буде скінчено; коли я зможу сказати: «Агнес, так було, коли я повернувся на батьківщину; а тепер я старий і ніколи відтоді не любив я нікого іншого».

Вона не виявила переді мною ні найменшої зміни в собі. Чим була вона зав­жди для мене, тим самим лишилась і тепер.

Між бабусею і мною від самого вечора мого повернення встановилися з цього приводу якісь особливі стосунки, що їх я не можу описати як замовчування чи уникання цієї теми — хоч кожний із нас розумів, що вона займає думки іншого теж, але ми не перетворювали ці думки у слова. Коли ввечері, за давнім звичаєм, ми сиділи перед каміном, ми часто вдавалися до такого непорушного мовчання, але так природно і невимушено, наче ми щиро промовляли вголос. Я був переконаний, що вона частково прочитала мої думки в той самий вечір і чудово розуміє, чому я їх не виголошую.

Аж ось настало Різдво, а Агнес все ще нічого не розповіла мені про свої почуття. Думки мої почала гнітити підозра, що вона розуміє справжній стан мого духу та побоюється образити відвертою розповіддю. Якщо це так, то жертва моя даремна, і я не виконав свого найпершого обов'язку щодо неї. Мені треба було переконатися, чи справедливі мої підозри. І якщо справді існувала між нами така перепона, то я вирішив одразу твердою рукою розбити її.

З багатьох причин я маю пам'ятати цей день. То був холодний, суворий зимовий день. Кілька годин тому падав сніг і тепер він лежав, неглибокий, але зміцнений морозом, на землі. На просторі моря за моїм вікном дмухав жорстокий північний вітер. Я згадував, як вирував він у Швейцарії в гірських снігових пустелях, неприступних тоді для людської ноги, і я запитував себе, де почувався б я самотнішим — у тих похмурих місцях чи в пустинному океані.

— Їдеш сьогодні, Троте? — спитала моя бабуся, просуваючи голову в двері.

— Так, — сказав я, — їду до Кентербері. В таку погоду добре поїздити верхи.

— Сподіваюся, що й кінь твій теж такої думки, — зазначила бабуся, — але тепер він повісив голову і вуха, стоячи перед хвірткою. І здається мені, що стайня подобається йому більше.

Бабуся моя, мушу зазначити, допустила мого коня на заповідну землю, але ні трохи не пом'якшала щодо ослів.

— Незабаром він збадьориться, — сказав я.

— У будь-якому разі, поїздка буде корисна для його хазяїна, — зауважила бабуся, поглядаючи на папери на моєму столі. — Ах, дитя моє, забагато годин проводиш ти тут! Ніколи я не думала, читаючи книжки, що їх так важко писати.

— Читати їх іноді ще важче, — відказав я. — Щодо писання, то воно має свої принади, бабусю.

— Ага! Розумію! — сказала моя бабуся. — Пиха, любов до слави, симпатія і всяке таке, мабуть? Гаразд, іди собі своїм шляхом.

Бабуся погладила мене по плечу і сіла в моє крісло. Я став поруч із нею та сказав:

— Чи знаєте ви ще щось про щиру прихильність Агнес?

Вона пильно подивилася в моє обличчя і тільки згодом відповіла:

— Думаю, що знаю, Троте.

— Чи підтверджуються ваші здогади? — спитав я далі.

— Думаю, що так, Троте.

Вона знову пильно подивилася на мене, чи то з сумнівом, чи то зі співчуттям, чи то з підозрою, тому я зібрав усі свої сили, щоб показати їй цілком веселе обличчя.

— Більше того, Троте... — почала моя бабуся.

— Так?

— Я думаю, що Агнес виходить заміж.

— Хай бог благословить її! — сказав я весело.

— Хай бог благословить її, — повторила моя бабуся, — і чоловіка її також!

Я підтримав це побажання, попрощався з бабусею, легко збіг сходами, скочив на коня і помчав геть. Тепер я вже остаточно вирішив виконати свій план.

Як добре пам'ятаю я цю зимову поїздку! Замерзлі крижинки, зняті вітром зі стеблинок трави, вогнем пекли мені обличчя; важкий тупіт кінських копит вибивав ритмічну мелодію по землі; ґрунт лежав, наче закам'янілий, сніг віхтями мчав по крейдяних ямах; пар здіймався з коней, що спинилися на пагорбку, тягнучи фургон із сіном, і мелодійно калатали дзвіночки; білі схили і улоговини лежали проти темного неба, немов накреслені на величезній аспідній дошці.

Я знайшов Агнес саму. Дівчатка вже роз'їхалися по домівках, і вона сиділа сама перед каміном і читала. Побачивши мене, вона відклала книжку. Після звичайних привітань Агнес взяла свій робочий кошик і сіла в амбразурі старовинного вікна.

Я влаштувався біля неї на підвіконні, і ми почали розмову про мою літературну працю, про те, що я встиг зробити після свого попереднього візиту. Агнес була дуже весела і, сміючись, пророкувала, що я незабаром стану занадто славетним, і зі мною не можна буде говорити про звичайні речі.

— Тому я користуюся теперішнім часом, як бачите, — сказала Агнес, — і розмовляю з вами, поки мені можна.

Коли я дивився на її прекрасне обличчя, вона підвела від роботи свої милі ясні очі і помітила, що я пильно стежу за нею.

— Ви дуже замислені сьогодні, Троте.

— Сказати вам, Агнес, про що я думаю? Я, власне, за тим і приїхав.

Вона відклала свою роботу, як робила це завжди, коли ми збиралися розмовляти серйозно; тепер вся її увага належала тільки мені.

— Мила моя Агнес, чи маєте ви сумнів у моїй щирості з вами?

— Ні! — відповіла вона, здивовано глянувши на мене.

— Чи думаєте ви, що я перестав для вас бути тим, чим був завжди?

— Ні! — відповіла вона так само.

— Чи пам'ятаєте ви, що після повернення на батьківщину я намагався висловити, як я завдячую вам і які ніжні почуття плекаю до вас, мила Агнес?

— Я пам'ятаю це, — тихо сказала вона, — дуже добре пам'ятаю.

— У вас є таємниця! — сказав я. — Розділіть її зі мною, Агнес.

Вона опустила очі і тремтіла.

— Є людина, якій ви присвятили скарб своєї любові, і я навряд чи міг не дізнатись про це, навіть якби й не почув... Дивно, що я почув про це не з ваших уст, Агнес. Не приховуйте від мене того, що так близько стосується вашого щастя. Якщо ви можете покластися на мене, — звичайно можете, ви самі так сказали, — то дозвольте мені бути вашим другом, вашим братом, у цій справі насамперед.

Агнес глянула на мене благально, майже з докором, і підвелася з вікна, поспішно зробила кілька кроків по кімнаті, ніби не знаючи, куди йти, затулила обличчя руками і зайшлася такими гіркими сльозами, що вони вразили мене в самісіньке серце.

А проте ці сльози щось пробудили в мені, ніби передчуття з'явилося в моєму серці. Не знаю чому, її сльози здалися мені близькими до її усмішки, незмінної в моїй пам’яті, сумної та спокійної, і запалили в мені скоріше надію, ніж страх або смуток.

— Агнес! Сестро! Люба моя! Що я наробив?

— Я піду звідси, Троте. Я нездужаю. Я не тямлюсь. Я поговорю з вами згодом... іншим разом. Я напишу вам. Не говоріть зі мною тепер. Не треба! Не треба!

Я намагався згадати, що вона казала мені під час нашої минулої зустрічі про її любов, яка не потребує винагороди. Мені здавалось, я зможу тоді все зрозуміти.

— Агнес, я не можу бачити вас у такому горі і думати, що я спричинився до нього! Дівчинко моя мила, миліша для мене за все в житті, якщо ви нещасливі, то дозвольте мені поділити ваше нещастя. Якщо ви потребуєте допомоги чи поради, то дозвольте мені спробувати допомогти вам. Якщо у вас справді тягар на серці, то дозвольте мені спробувати полегшити його. Для кого ж я живу тепер, Агнес, коли не для вас?

— О, згляньтеся наді мною! Я не тямлюсь! Іншим разом! — ось і все, що міг я розібрати крізь її ридання.

Чи то була егоїстична помилка, що звертала мене з обраного шляху? Чи то був паросток надії, яку я не наважувався зрозуміти?

— Ні, я мушу сказати ще дещо! Я не можу так залишити вас. Заради неба, Агнес! Невже після всіх цих років, після всього, що відбулося за цей час, залишиться ще місце для непорозумінь між нами? Я мушу говорити відверто. Якщо вас бентежить думка, що я заздритиму щастю іншого, що я не зможу віддати вас під захист милого вам обранця, що я в своєму віддаленому місці не зможу бути спокійним свідком вашої радості, облиште цю думку, бо я не заслуговую на неї. Я страждаю не зовсім даремно. Ви навчали мене не зовсім даремно. У моїх почуттях до вас немає ані домішку егоїзму.

Тепер вона була спокійна. За кілька секунд, обернувши до мене своє бліде обличчя, вона сказала тихим і уривчастим, але цілком ясним голосом:

— Ваша чиста дружба до мене, Тротвуде, — справді, я не маю сумніву в ній — зобов'язує мене сказати вам, що ви помилилися. Більше я нічого не можу сказати. Якщо протягом цих років мені іноді й потрібні були допомога і порада, то вони самі з'являлися до мене. Якщо я іноді бувала нещаслива, то це почуття вже минуло. Якщо й був у мене тягар на серці, то тепер він полегшав. Якщо є в мене якась таємниця, то вона... не нова і... не те, що ви думаєте. Я не можу ані розкрити її, ані розділити. Вона довго була моєю і мусить залишитися тільки моєю.

— Агнес! Спиніться! На хвилину!

Вона хотіла піти, але я затримав її. Я обійняв її стан. «Впродовж цих років!» «Не нова таємниця!» Нові думки й надії кружляли в моїй голові, а барви мого життя змінювалися.

— Мила моя Агнес! Агнес, яку я так шаную... яку я так безмежно люблю! Коли я приїхав сюди сьогодні, я думав, що ніщо не зможе вирвати з мене це визнання. Я думав, що зможу тримати його в своїх грудях все наше життя, поки ми обоє не постаріємо. Але, Агнес, якщо я дійсно маю будь-яку надію, що зможу назвати вас чимсь більшим, ніж сестрою, чимсь зовсім іншим, ніж сестрою...

Сльози швидко заструмили по її щоках, але вони були не схожі на ті, що їх вона щойно проливала, в них сяяла моя надія.

— Агнес! Мій вірний керівник, моя найліпша підтримка! Якби в той час, коли ми тут зростали разом, ви більше звертали уваги на себе, і менше — на мене, то, може, я ніколи в своїй нестримній фантазії не відійшов би від вас. Але ви були занадто кращі за мене і стали мені необхідною в кожній хлоп'ячій моїй надії, в кожному розчаруванні. Довірятися вам, покладатися на вас в усьому стало моєю другою натурою і ця натура тимчасово заступила першу, — ту, що любила вас! Я сам не бачив, як люблю вас.

Вона все ще ридала, але вже не від журби, а від радості. Вона пригорнулася до мене так, як ніколи раніше, як ніколи не міг я мріяти про це.

— Коли я любив Дору — палко любив, Агнес, ви це знаєте...

— Так! — скрикнула вона. — Я щаслива знати це!

— Коли я любив її... навіть тоді любов моя була б неповною без вашого схвалення. Але ви схвалювали, і я був щасливий. А коли втратив її, Агнес, чим би я став без вас?

Ще міцніше стиснув я її в своїх обіймах, ще ближче пригорнув до серця, тремтяча рука її лежала на моєму плечі, милі очі її сяяли крізь сльози.

— Я поїхав за кордон, мила Агнес, люблячи вас. Я лишався там, люблячи вас. Я повернувся на батьківщину, люблячи вас.

І тепер я спробував пояснити їй свою внутрішню боротьбу і висновок, до якого я дійшов тоді. Я намагався щиро і широко розкрити свою душу перед нею. Я намагався донести до неї, як сподівався, що дійшов найкращого для неї та для себе рішення, як підкорився йому, як лишався вірним йому щоразу, коли приїздив до неї, навіть сьогодні. Якщо вона дійсно любила мене (я казав їй) тією любов'ю, яка дозволила б їй стати моєю дружиною, вона могла б погодитися на це, але не тому, що я заслуговував її, а тільки тому, що любов моя до неї, зміцніла в боротьбі і дозріла серед хвилювань, була справжньою і щирою. О, Агнес, з твоїх ясних очей в цю хвилину дивився на мене дух моєї дитинки-дружини і казав, що все гаразд, і через тебе приводив він мене до ніжних спогадів про Квітку, яка зів'яла в повній красі!

— Я така щаслива, Троте... серце моє сповнене блаженства... але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати...

— Серденько, що?

Вона поклала свої ніжні руки мені на плечі і спокійно глянула мені в очі.

— Ти ще не здогадуєшся, про що я хочу сказати?

— Я тепер боюся вгадувати. Скажи мені, моя мила.

— Я любила тебе все своє життя!

О, ми були щасливі, ми були такі щасливі! Ми плакали не про минулі страждання (яких вона зазнала більше ніж я), через які прийшли ми до цієї радості; ми плакали від щастя, що вже ніколи більше не розлучимось.

Цього зимового вечора ми разом гуляли полями, і благословенний спокій наших душ, здавалося, поширювався і на морозне повітря. Ранні зірки засяяли, а ми все ще гуляли і, милуючись ними, хвалили бога, який привів нас до цього миру.

Ми стояли разом біля того самого старомодного вікна вночі, місяць сяяв, спокійні очі Агнес звернуті були до місяця, я стежив за її поглядом. Довгі милі важкого шляху розкрилися тоді переді мною, і побачив я обірваного, втомленого хлопчика, занедбаного і безпритульного, який дійшов до того, що може тепер назвати своїм серце, що б'ється поруч!

Наступного дня перед обідом ми з'явилися до моєї бабусі. Вона була в моєму кабінеті, як сказала Пеготті, гордістю якої було тримати в чистоті й охайності всі мої речі. Бабуся, озброєна окулярами, сиділа біля каміна.

— Боже милий! — сказала вона, придивляючись крізь сутінки. — Кого це ти привіз?

— Агнес, — сказав я.

Ми умовилися нічого спочатку не розповідати, а тому моя бабуся була досить збентежена. Коли я сказав «Агнес», вона глянула на мене очима, сповненими надії, але не помітила в мені жодної зміни й у розпачі скинула окуляри та почала ними потирати собі ніс.

Проте вона за своїм звичаєм щиро привітала Агнес, і незабаром ми опинилися внизу, в освітленій їдальні, за обідом. Два чи три рази бабуся одягала окуляри, щоб знову пильно глянути на мене, але щоразу вона знову скидала їх, розчарувавшись, і терла ними собі ніс. Містер Дік був дуже збентежений цими зловісними ознаками, бо знав, що це нічого доброго не віщує.

— До речі, бабусю, — сказав я після обіду, — я розмовляв з Агнес про те, на що ви натякали.

— У такому разі, Троте, — мовила моя бабуся, спалахнувши, — ти вчинив зле і порушив свою обіцянку.

— Але ж ви не гніваєтеся, бабусю? Напевно, ви не станете гніватися, коли довідаєтеся, що Агнес щаслива в своїй любові.

— Нісенітниця! — сказала моя бабуся.

Вона була така роздратована, що я вирішив краще відразу покласти цьому край. Обійнявши Агнес, я підвів її до спинки крісла, де сиділа бабуся, і ми вдвох схилилися над нею. Бабуся моя, сплеснувши руками і подивившись на нас крізь окуляри, негайно впала в істерику — перший і єдиний раз за все моє знайомство з нею.

На істерику прибігла Пеготті. Отямившись, бабуся миттю підскочила до Пеготті і, називаючи її старою дурепою, стиснула з усією міццю, на яку була здатна. Після цього вона схопила в обійми містера Діка (який дуже пишався цим, але був неймовірно здивований) і вже після цього розповіла їм, у чому річ. Всі ми були цілком щасливі.

Я так і не міг довідатися від бабусі, з якою метою вона вела зі мною останню таємничу розмову. Можливо, вона обдурила мене навмисно, але могло бути й так, що вона сама помилялася щодо моїх думок.

— Ну й що ж! Я сказала, що Агнес виходить заміж. Ти краще за інших знаєш, наскільки я була права.

Більше нічого не міг я домогтися від неї.

За два тижні ми одружилися. Тредльс і Софі, доктор і місіс Стронг були єдиними гостями на нашому скромному весіллі. Ми залишили їх сповненими радості і вдвох поїхали додому. В обіймах своїх я тримав джерело моїх натхнень, центр мене самого і зміст мого життя, мою рідну, мою дружину, любов моя до якої була тверда, як скеля.

— Милий мій, — сказала Агнес. — Тепер, коли я можу так назвати тебе, я мушу розповісти тобі ще одну річ.

— Я слухаю тебе, кохана моя!

— Це пов'язано з тим вечором, коли вмерла Дора. Вона послала тебе за мною?

— Так.

— Вона сказала, що заповідає мені щось. Чи можеш ти здогадатися, що саме?

Здавалося мені, що я здогадуюсь. Я міцніше пригорнув до себе дружину мою, яка так давно любила мене.

— Вона сказала, що звертається до мене з останнім проханням і лишає мені свою останню волю.

— І то було...

— Щоб тільки я зайняла це вільне місце.

І Агнес схилила голову мені на груди і заплакала, і я заплакав разом з нею, хоч ми й були такі щасливі.

XXV. Гість

Все, що я хотів розповісти, вже майже закінчено, але є ще один випадок, незабутній для мене; я часто згадую його з захватом; і без цього епізоду одна з ниток у витканому мною павутинні лишилася би висіти в повітрі.

Слава і добробут мої зростали, сімейні радощі мої були безмежні, і я прожив у шлюбі десять щасливих років. Одного весняного вечора ми з Агнес сиділи біля каміна в нашому лондонському будинку, а троє наших дітей грались у цій кімнаті, коли мені сказали, що якийсь незнайомець бажає бачити мене.

Його спитали, чи він прийшов у справах, але він відповів, що ні. Він прийшов, щоб мати задоволення побачитися зі мною, і прийшов здалека. Був він старий, як сказав мій слуга, і скидався на фермера.

Це здалося моїм дітям загадковим. До того ж це нагадувало їм початок улюбленої казки, яку розповідала їм Агнес — у казці цій з'являлася стара зла чарівниця в плащі, яка ненавиділа всіх. Отже, малята перелякались. Один з наших хлопчиків сховав голову на колінах у матері, маленька Агнес (наша старша дитина) залишила замість себе ляльку на кріслі, а сама сховалася біля вікна за гардинами і раз у раз виставляла звідти свої золоті кучері, тривожно вичікуючи, що буде далі.

— Проведіть його сюди, — сказав я.

Незабаром з'явився, затримавшись у темних дверях, кремезний сивий старий. Маленька Агнес зацікавилася його виглядом і вибігла йому назустріч, а я не встиг як слід розглянути його обличчя, коли дружина моя скочила з місця і радісно скрикнула, що це містер Пеготті!

То справді був містер Пеготті. Він був тепер старий, але рум'яний, бадьорий і міцний. Коли скінчилася радісна метушня, він сів перед каміном, посадив собі на коліна дітей, і я дивився на його обличчя у відблисках вогню. Він здавався мені таким дужим і міцним, і водночас таким гарним, яким я його ніколи раніше не бачив.

— Мастере Деві, — сказав він, і це давнє ім'я знайомим голосом так приємно пролунало для мого слуху. — Мастере Деві, в щасливу годину бачу я вас ще раз, з вірною вашою дружиною.

— Справді щаслива година, старий друже! — сказав я. — А оці красунчики, — сказав містер Пеготті, — справжнісінькі квіточки! А пам'ятаєте, мастере Деві, ви були не вищі за найменшого з них, коли я вперше побачив вас. Тоді й Ем’лі була не більшою, і наш бідолашний хлопець був-таки справді хлопчиком.

— Час змінив мене більше ніж вас, — сказав я. — Але цим пустунам час іти спати. Жоден будинок в Англії, крім цього, не заслужив честі дати вам притулок, тому скажіть мені, куди послати по ваш багаж (цікаво знати, чи є серед ваших речей стара чорна торбинка, що так багато подорожувала?), і тоді, за склянкою ярмутського грогу, ми побалакаємо про те, що сталося за ці десять років.

— Ви приїхали самі? — спитала Агнес.

— Так, леді, — сказав він, цілуючи їй руку. — Сам-один.

Ми посадили його між нами і не знали, як ще краще приголубити; прислухаючись до його знайомого голосу, я уявляв собі, що старий усе ще продовжує свої довгі мандри, шукаючи свою милу племінницю.

— Багатенько води переплив, — сказав містер Пеготті, — а лишатися зможу всього кілька тижнів. Але вода (а особливо солона) не новина для мене; і в щасливий час я прибув до вас... Та це ж вірші, — зауважив містер Пеготті, сам здивувавшись. — А я ж таки й не збирався віршувати.

— Невже ви так швидко збираєтесь їхати назад, за тисячі миль? — спитала Агнес.

— Так, леді, — відповів він. — Я це перед від'їздом обіцяв Ем’лі. Бачте, я не молодію з роками, і коли б не вирушив тепер у цей далекий шлях, то, мабуть, ніколи б мені не пощастило цього зробити. А я зав­жди мав думку, що мушу поїхати і подивитися на мастера Деві та на вас саму, як ви квітнете і які ви щасливі. Бо скоро я вже буду занадто старий.

Він дивився на нас, ніби ніяк не міг наситити нами свої очі. Агнес, сміючись, відгорнула кілька сивих пасом його волосся, щоб він міг краще розглянути нас.

— А тепер розкажіть нам, — попросив я, — усе про ваше життя-буття.

— Про наше життя-буття, мастере Деві, — відповів він, — розповідати недовго. Йшло в нас усе гаразд і щастило нам дуже. В усьому нам щастило. Працювали ми таки добре, і спочатку, звичайно, жилося нам важкенько, але в усьому нам щастило. Овечок розвели, рогату худобу, і за що б ми не бралися, все у нас ішло, як по писаному. Мабуть, якесь благословення було над нами, — сказав містер Пеготті, побожно схиляючи голову, — і справи наші процвітали. Успіхів чекати було недовго. Учора не вийшло, то вийде сьогодні. А коли не сьогодні, то вийде завтра.

— А як Ем’лі? — спитали Агнес і я в один голос.

— Після того, леді, як ви її залишили, Ем’лі спочатку сумувала і журилася дуже, але щоразу біля нашого намету в лісі згадувала вас у своїх вечірніх молитвах. З вами, мастере Деві, якщо пригадаєте, ми попрощалися на сході сонця. Це дуже добре й розумно, що ви приховали від нас ту жахливу таємницю. Ем’лі навряд чи пережила б її, коли б дізналася... Та що й казати, журилася вона, бідолашна, жахливо, аж серце розривалося, дивлячись на неї. Але були на борту бідні люди, які захворіли, і вона доглядала їх. Були й діти в нашій компанії, і за ними теж вона ходила. Отож вона працювала і робила деякі діла, і це допомогло їй.

— Коли ж вона вперше почула про це нещастя? — спитав я.

— Цю таємницю я приховував від неї щось із рік, — сказав містер Пеготті. — Жили ми тоді в самотньому місці, але серед прегарних дерев, і троянди вкривали нашу хатину аж до стріхи. Аж ось, коли працював я на полі, прийшов до нас мандрівник з нашого англійського Норфолка чи Суффолка, не пригадую точно. І, звичайно, ми запросили його до себе, почастували й привітали його, як слід. Так уже повелось у нашій колонії. Була в нього з собою якась стара газета, де надруковано було про бурю. Ось як Ем’лі довідалася про це. Коли я ввечері повернувся додому, вона вже знала все.

Він принизив голос на цих словах, і обличчя його пройнялося добре знайомим мені виразом суворої побожності.

— І це дуже вплинуло на неї? — спитали ми.

— Аякже, і надовго, — сказав він, похитуючи головою, — може, й до теперішньої години вона цим мучиться. Але думаю, що самотність була корисна для неї. Їй довелося багато діла мати з курми і всякими такими речами, а в клопоті, знаєте, горе пом'якшується. Не знаю, — сказав він замислено, — якби ви тепер могли побачити мою Ем’лі, мастере Деві, то, може, ви і не впізнали б її.

— Хіба вона так змінилася? — спитав я.

— Не можу сказати, я бачу її щодня і не можу сказати; а все ж таки іноді мені здається, що воно справді так. Тоненька постать, — сказав містер Пеготті, поглядаючи на вугілля в каміні, — худорляве обличчя, м'які сумні блакитні очі, запалі щоки, гарна голівонька трохи схилилася, спокійний голос і несміливі рухи — ось яка тепер Ем’лі.

Ми мовчки дивилися на нього, коли він сидів, споглядаючи вогонь.

— Дехто гадає, — вів він далі, — що в неї була нещасна любов, а дехто — що в неї помер наречений. Ніхто не знає, як воно справді було. Вона могла б вийти заміж хтозна скільки разів. «Але, дядю, — каже вона мені, — про це нема чого й гадати». Зі мною вона зав­жди весела, але з іншими мовчазна. Охоче піде будь-куди, якщо треба навчити дитину чи хворого доглянути, чи молодій дівчині допомогти перед весіллям. Вона багато весіль улаштувала, але ніколи не була на жодному. Терпляча вона зав­жди й дядька свого теж любить завжди. Старі й малі люб­лять її, і кожен звертається до неї по пораду. Така тепер Ем’лі.

Він провів рукою по обличчю і з напівпридушеним зітханням відвернув очі від каміна.

— А Марта все ще з вами? — спитав я.

— Марта, — відповів він, — вийшла заміж, мастере Деві, на другий рік після нашого прибуття. Молодий чоловік, робітник на фермі, проїздив якось повз нас на ринок — це у нас поїздка у п'ятсот миль туди й назад. Марта йому сподобалась, і він одразу посватався (бачите, жінок у наших краях дуже мало) та запросив оселитися вдвох у буші[30]. Вона попросила мене розповісти йому всю її історію. Я розповів. Вони одружились і живуть тепер у далекому хуторі, за кілька сотень миль від усіх голосів, крім їхніх власних та співочих пташок.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

То була, очевидно, найвеселіша струна в серці містера Пеготті, бо він раптом зайшовся гучним реготом і почав невтомно потирати руками ноги, як це зав­жди робив у веселих випадках у давно зруйнованому човні.

— Та чи ж ви повірите, — сказав він, — їй-бо, знайшовся такий, що посватався до неї! Якщо корабельний кухар, зробившись фермером, мастере Деві, не посватався до місіс Геммідж, то хай мене грім поб'є... пробачте на слові!

Ніколи я не бачив, щоб Агнес так сміялася. Цей несподіваний захват містера Пеготті так розважив її, що вона ніяк не могла припинити сміятись. І що більше вона сміялася, то більше сміявся я, і то гучніше реготав містер Пеготті, невтомно потираючи коліна.

— А що ж відповіла місіс Геммідж? — спитав я, коли трохи опанував себе.

— Та ви мені не повірите, — відповів містер Пеготті. — Замість того, щоб сказати: «Спасибі, дуже вам вдячна, я не збираюся змінювати своє становище в цю пору життя», — замість цього місіс Геммідж схопила відро та насунула його на голову тому корабельному кухареві, і він кричав ґвалт, доки я не прибіг і не врятував його!

Містер Пеготті знову гучно зареготав, і ми з Агнес підтримали його.

— Але мушу сказати дещо на користь цієї доброї старенької, — почав знову містер Пеготті, обтираючи піт з обличчя. — Вона цілком дотрималася своєї обіцянки, і навіть більше. У цілому світі тепер не відшукаєш жінки слухнянішої, добрішої, чеснішої і великодушнішої за місіс Геммідж. Жодного разу тепер не бачив я, щоб вона була самітною і всіма покинутою. Навіть тоді не журилася місіс Геммідж, коли ми щойно приїхали до колонії, і нас зустріли, як новаків. І запевняю вас, жодного разу не згадала вона свого старого від тієї хвилини, як ми залишили Англію.

— Ну й останнім за чергою, але не за значенням, згадаймо про містера Мікоубера, — сказав я. — Він розплатився тут з усіма своїми боргами... Навіть сплатив вексель Тредльса, пам'ятаєш, Агнес?.. І тому ми можемо вважати, що справи його йдуть непогано. Але які останні новини про нього?

Містер Пеготті, посміхнувшись, засунув руку у бокову кишеню і витяг звідти невеличкий паперовий згорток, з якого з превеликою обережністю вийняв аркуш досить кумедної газетки.

— Треба вам сказати, мастере Деві, — почав він, — тепер ми вже залишили буш, бо збагатіли; тепер ми оселилися в порту Мідлбей Гарбор — це те, що ми звемо містом.

— А містер Мікоубер жив у буші поблизу вас? — спитав я.

— Авжеж, — сказав містер Пеготті, — і працював він дуже охоче. Ніколи не зустрічав я джентльмена, який би з більшою охотою працював. Бачив я, як його лиса голова аж сяє на сонці, мастере Деві, і дивувався, як це вона не розтопиться. А тепер він суддя.

— Суддя? Та що ви кажете? — вигукнув я.

Містер Пеготті вказав на одну статтю в газеті, і я вголос прочитав такі рядки, надруковані в «Порт Мідлбей Таймс»:

Проглянувши весь зміст газети, я побачив, що містер Мікоубер був старанним і поважним кореспондентом цього видання. У цьому ж номері був надрукований його другий лист щодо збудування мосту, і тут-таки містилось оголошення, що скоро виходить другим виданням повне зібрання всіх листів його в одному томі, зі значними доповненнями. І, якщо я не помиляюсь, передова стаття також належала його перу.

Довго і багато ми розмовляли вечорами про містера Мікоубера, поки гостював у нас містер Пеготті. Він жив у нашому домі щось із місяць. Його сестра і моя бабуся приїхали до Лондона, щоб побачитися з ним. Агнес і я попрощалися з ним на борту корабля, і це було, мабуть, останнє наше з ним прощання в цьому світі.

Але перед його від'їздом ми з ним завітали до Ярмута подивитися на маленьку мармурову плиту, яку я поставив на кладовищі на могилі Гема. Переписуючи на його прохання простий могильний напис, я помітив, що містер Пеготті нахилився, зірвав трави з могили і взяв трохи землі.

— Для Ем’лі, — сказав він, кладучи ці реліквії в кишеню. — Я обіцяв, мастере Деві.

ХХVI. Останній погляд на пройдений шлях

От і добігає кінця розповідь про моє життя. Я оглядаюся ще раз, востаннє, перш ніж згорнути ці аркуші.

Я бачу себе поруч з Агнес на життєвому шляху. Я бачу наших дітей і наших друзів навколо нас; і я чую гамір багатьох голосів, небайдужих до мене.

Які обличчя найяскравіше виступають переді мною у мінливій юрбі? Ось вони, всі обертаються до мене, коли я запитую про це свої думки.

Ось моя бабуся, в товщих окулярах, старенька, років за вісімдесят, але все ще не згорблена. І в зимову погоду спокійнісінько прогулюється вона миль шість.

Завжди поряд із нею — Пеготті, моя добра стара нянька, також в окулярах. Вечорами вона працює, сідаючи біля самісінької лампи; але ніколи не сяде вона за роботу без воскового недогарка, рулетки в будиночку і робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на кришці.

Щоки і руки Пеготті, такі пружні та червоні в минулі дні мого дитинства, коли я дивувався, чому птахи не клюють їх замість яблук, тепер вкрилися зморшками; а очі її, які колись затемнювали все її обличчя, тепер трохи вицвіли (хоча вони все ще виблискують). Зате її грубий вказівний палець, що колись нагадував мені кишенькову тертушку для мускатних горіхів, лишився незмінним, і коли моя молодша дитина, переходячи нерівними кроками від моєї бабусі до старої няні, силкується спіймати цей палець, я ясно уявляю собі нашу маленьку блендерстонську вітальню, де я вчився ходити. Бабуся моя тепер винагороджена за своє давнє розчарування. Вона — хресна мати Бетсі Тротвуд, яка справді живе на цьому світі; і Дора (наступна по черзі наша дочка) каже, що бабуся занадто пестить її сестру.

Щось величезне лежить у Пеготті в кишені. Це не що інше, як книжка про крокодилів; вона тепер стала досить ветхою; аркуші подерті і підшиті в багатьох місцях; але Пеготті показує її дітям, як коштовну реліквію. Цікаво спостерігати, як моє власне дитяче обличчя витріщає на мене оченята з-за цих страшних пригод крокодила, і сам я при цьому пригадую свого давнього знайомого, Брукса із Шеффільда.

Серед моїх дітей, у цей літній канікулярний час, бачу я старого, що робить величезних зміїв і стежить за їхнім польотом у повітрі з захопленням, що його жодними словами не передати. Він із захватом вітає мене і шепоче, киваючи головою і підморгуючи:

— Тротвуде, ви будете раді почути, що я закінчу мемуари, коли в мене не буде інших справ, і що ваша бабуся — найдивовижніша жінка в світі, сер!

Хто ця згорблена леді, як спирається на палицю? На її обличчі ще помітні сліди колишньої пихи і краси, змішані з ознаками роздратованого, розладнаного розуму. Вона — в саду, і біля неї стоїть смаглява худорлява зів'яла жінка з білим шрамом на губі. Послухаймо, що вони кажуть.

— Розо, я забула прізвище цього джентльмена.

Роза схиляється над нею і називає:

— Містер Копперфілд.

— Я рада бачити вас, сер. З жалем помічаю, що ви в жалобі. Сподіваюся, час утішить вас.

Нетерпляча супутниця дорікає їй, нагадує, що я не в жалобі, радить їй подивитися ще раз, намагається підвести її.

— Ви бачили мого сина, сер, — говорить старша леді. — Чи ви помирилися?

Вона пильно поглядає на мене, притискує руку до чола і стогне. Раптом вона скрикує жахливим голосом.

— Розо, підійдіть до мене! Він помер!

Роза стає навколішки біля її ніг, і то пестить її, то лає її, то люто скрикує: «Я любила його краще, ніж ви!», то намагається заспокоїти її, наче хвору дитину. Так я залишаю їх; так я завжди зустрічаю їх; так проводять вони весь свій час, рік за роком.

Що це за корабель пливе з Індії, і що це за англійська леді, заміжня за сварливим старим шотландським Крезом[31] з величезними обвислими вухами? Невже це Джулія Мілз?

Справді, це Джулія Мілз, гнівлива і прекрасна. Темношкірий чоловік приносить їй візитні картки і листи на золотому блюді. Жінка мідного кольору, у полотняному вбранні, з барвистою хустинкою на голові, подає їй сніданок у пишний будуар. Але Джулія Мілз не пише тепер щоденника, не співає панахид по коханню; безнастанно свариться вона зі старим шотландським Крезом — подобою жовтого ведмедя з вичиненою шкірою. Джулія втопає в грошах по самісіньке горло, вона говорить і думає тільки про золото. Мені вона більше подобалася в пустелі Сахарі.

А може, це і є пустеля Сахара? Бо хоч у Джулії розкішний будинок, великосвітські гості і пишні обіди щодня, але я не бачу зелених паростків навколо неї; нічого, що могло б дати плоди чи квіти. Бачу я, що Джулія називає «товариством»; постійний гість її — містер Джек Мелдон, він приходить зі своєї купленої посади, глузує з руки, що дала йому цю посаду, і розмовляє зі мною про доктора, як про таку чарівну античну руїну. Але якщо товариством назвати таких порожніх джентльменів і леді, Джуліє, і якщо аристократизм означає явну байдужість до всього, що може поліпшити людство, то тоді, мабуть, ми загубились у цій пустелі Сахарі, і краще нам скоріше забратися звідси!

А ось і доктор, наш незмінний добрий друг; він працює над своїм словником (десь біля літери Д) і щасливий своїм домом і дружиною. Там і Старий Солдат, але вплив її значно менший, аніж за давноминулих часів.

У своїх апартаментах в Темплі, заклопотаний, зустрічає мене мій любий старий Тредльс. Волосся його (там, де нема лисини) стало ще більш бунтівним від постійного тиску перуки. Стіл його завалений товстими пачками паперів; озираючись, я кажу:

— Якби Софі була тепер твоїм клерком, Тредльсе, їй би довелося багато попрацювати.

— Маєш рацію, мій любий Копперфілде. А все-таки, то були пречудові дні, у Гольборнському суді! Хіба не так?

— Коли вона передвіщала, що ти будеш суддею? Але ж про це не говорило ціле місто.

— В усякому разі, — каже Тредльс, — якщо я колись буду суддею...

— Та облиш, ти знаєш, що будеш.

— Гаразд, мій любий Копперфілде. Коли я буду суддею, я буду розповідати, як передвіщав це.

Ми йдемо плече до плеча. У Тредльса сімейний обід. Святкують день народження Софі; дорогою Тредльс розповідає про добробут, яким він тішиться.

— Мені справді пощастило, мій любий Копперфілде, зробити все, що лежало в мене на душі. Ось преподобний отець Горацій отримує тепер чотириста п'ятдесят фунтів річного прибутку. Два наші сини дістають найкращу освіту і славляться за найкращих учнів і взагалі чудових хлопців. Троє з дівчат дуже вдало вийшли заміж; інші троє живуть з нами; а ще три хазяйнують у будинку отця Горація після смерті місіс Крулер. І всі щасливі.

— За винятком...

— За винятком красуні, — каже Тредльс. — Так. Таке лихо, що їй спало на думку вийти заміж за такого негідника. Але він їй замилив очі. А втім, тепер вона спокійно живе в нашому домі, і ми спекалися його. Може, пощастить нам збадьорити її знову.

Будинок Тредльса — це один з тих будинків — або принаймні подібний до них — що їх вони з Софі розглядали під час своїх вечірніх прогулянок. То великий будинок, але Тредльс тримає свої папери в своїй туалетній кімнаті по сусідству з черевиками. Він і Софі притулились у горішніх кімнатах, віддавши найкращі спальні для красуні та дівчат. Нема в цілому будинку порожнього місця; я не здатний полічити дівчат, які з того чи іншого приводу зав­жди перебувають тут. Ось і тепер, коли ми сходимо на ґанок, ціла юрба їх вибігає з дверей і осипає Тредльса нескінченними поцілунками, доки йому не спирає подих. Бідолашна красуня-вдова оселилась у нього навічно з маленькою дочкою. За обіднім столом у день народження Софі сидять три заміжні сестри зі своїми трьома чоловіками, та ще один з братів одного з чоловіків, та ще кузен іншого чоловіка, та ще сестра іншого чоловіка, яка, здається мені, заручена з тим кузеном. Тредльс, такий простий і добродушний друг мій, як і завжди, сидить у кінці величезного столу, наче справжній патріарх; а з протилежного кінця Софі променисто посміхається йому. Між ними — привітний простір, який виблискує тепер, безперечно, не британським металом.

Тепер, коли я завершую свою працю, придушуючи бажання затриматися ще на цих сторінках, всі ці обличчя зникають у тумані. Але над ними й за ними сяє одне обличчя, немов небесне світло. І це обличчя залишається.

Я обертаю голову і бачу його поруч зі мною, прекрасне і ясне. Моя лампа горить слабко, і я писав до глибокої ночі; але мила супутниця, без якої я був би ніщо, сидить тут, біля мене.

О, Агнес! О, душа моя, хай буде твоє обличчя біля мене, коли я справді завершу своє життя; коли справжні люди і речі затьмаряться перед моїми очима, наче тіні, що їх я тепер залишаю, хай все ще будеш ти біля мене, вказуючи рукою на небо!