Девід Копперфілд

I. Короткий погляд на пройдений шлях

Шкільні дні мої! Тиха течія мого життя — нечутне, непомітне просування — від дитинства до юності. Дайте мені пригадати ці плинні води, що нині стали сухим річищем і поросли травою, — чи є там якісь знаки, за якими я міг би відновити рух тих днів.

Ось я сиджу на своєму постійному місці в Кентерберійському соборі, куди ми щонеділі ходили цілою школою: задушливе повітря, сутінки, мрійливе забуття, звучання органу в чорно-білому склепінні галерей та притворів, немов на крилах, підносять мене над тими днями і заколисують у невиразній дрімоті.

Я вже не останній учень у школі. За кілька місяців посунувся я на кілька місць уперед. Але перший учень усе ще здається мені могутньою істотою, а вершини його вченості — недосяжними. Агнес каже, що вони не такі вже й недосяжні, але я заперечую їй, вона бо не знає, який океан знань містить у собі ця дивовижна істота. Проте Агнес вважає, що згодом і я, кволий суперник, зможу наздогнати його. Він не занадто приятелює зі мною, він не опікує мене, як це робив Стірфорс, але я шанобливо поважаю його. Часто думаю я, ким стане цей хлопець, коли закінчить школу доктора Стронга, і яким чином людство зможе знайти гідне місце для нього.

Але хто це вривається в моє життя? То — міс Шеферд, яку я люблю.

Міс Шеферд навчається і мешкає в пансіоні панночок Неттінгелс. Я обожнюю міс Шеферд. Це — маленьке дівча у короткому жакетику, круглолице, кучеряве. Юні вихованки панночок Неттінгелс теж щонеділі приходять до церкви. Я не можу дивитись у свій молитовник, бо мушу дивитись на міс Шеферд. Коли співає хор, я чую тільки міс Шеферд. У службі я подумки ставлю ім'я міс Шеферд серед імен королівської сім'ї. Вдома, у своїй кімнаті, я інколи нестримно скрикую «о, міс Шеферд» у пориві любові.

Деякий час я мучусь сумнівами щодо почуттів міс Шеферд. Але нарешті доля посміхається мені, і ми зустрічаємось у школі танців. Міс Шеферд — моя партнерка. Я торкаюсь рукавички міс Шеферд, тремтіння іскрою пробігає по правому рукаву моєї куртки до кінчиків волосся. Я не кажу нічого ніжного міс Шеферд, але ми розуміємо одне одного. Ми з міс Шеферд живемо, щоб з'єднатись.

Хотів би я знати, чому це я потайки подарував міс Шеферд дванадцять бразильських горіхів? Ними не можна висловити мої почуття, їх важко запакувати у звичайний мішечок, їх складно розколювати, навіть поклавши між дверима, і вони масні всередині; але я відчуваю, що цей дар приємний для міс Шеферд. Я складаю до ніжок міс Шеферд м'які ніжні бісквіти і безліч апельсинів. Одного разу в гардеробній кімнаті я цілую міс Шеферд. О, щастя! І хто б спромігся змалювати мій відчай і обурення наступного дня, коли я почув, що панночки Неттінгелс змусили міс Шеферд стояти в колодках, бо вона вивертає носки всередину.

Міс Шеферд — єдина тема, єдиний образ мого життя. Як зможу я колись розлучитися з нею? Не розумію. А все ж таки охолодження зростає між міс Шеферд і мною. До мене доходять чутки, ніби міс Шеферд сказала, що мені не слід так залицятися до неї, і що вона віддає перевагу мастерові Джонсу. Джонсу! Хлопцеві без усяких чеснот! Прірва між мною і міс Шеферд зростає. Нарешті якось удень зустрічаю я всіх вихованок пансіону панночок Неттінгелс на прогулянці. Проходячи повз мене, міс Шеферд робить гримасу і, сміючись, говорить щось своїй подрузі. Всьому кінець! Любові до гробу прийшов кінець! Міс Шеферд зникає з ранкових молитов, і королівська сім'я більше не знайома з нею.

Я просуваюся в школі, і вже ніхто не турбує мою душу. Я тепер не надто люб'язний з панночками Неттінгелс, і не став би залицятися до будь-якої з них, нехай би їх було вдвічі більше, і всі вони в двадцять разів красивіші. Мені набридла школа танців, і я цікавлюся, чого б дівчатам не танцювати самостійно і не залишити нас в спокої. Я роблю великі успіхи в латинських віршах, але не зав'язую шнурівки на своїх черевиках. Доктор Стронг прилюдно називає мене багатообіцяючим юним вченим. Містер Дік шаліє від радості, а бабуся переказує мені першою поштою гінею.

Тінь юного м'ясника підводиться, неначе привид голови в шоломі з «Макбета». Хто він такий, цей юний м'ясник? Він — жах усіх юнаків Кентербері. Поголоска йде, що бичачий жир, яким він мастить собі волосся, додає йому надприродної сили, і що тому він може вийти проти дорослого чоловіка. Це — широколиций юний м'ясник з шиєю, як у бика, з товстими червоними щоками, нездоровим глуздом і гострим язиком. Здебільшого він пускає в роботу свій язик, щоб ганьбити юних джентльменів зі школи доктора Стронга. Він заявляє привселюдно, що готовий добре всипати всім цим джентльменам. Він називає серед них деяких осіб, і мене в тому числі, яких він може побити однією рукою, прив'язавши другу за спину. Він підстерігає молодших учнів, змушує їх стукатися головами і кидає мені виклик на людних вулицях. Цього досить, щоб я вирішив вийти на бій проти м'ясника.

Літній вечір, зелена долина, куток біля муру. Тут призначено моє побачення з м'ясником. Зі мною приходять найдобірніші з наших учнів, з м'ясником — ще два м'ясники, син трактирника і сажотрус. Умови поєдинку встановлені, ми з м'ясником стаємо обличчям до обличчя. Мить — і м'ясник запалює десять тисяч іскор в моєму лівому оці. Ще мить — і я вже не знаю, де мур, де я, де що... я ледве можу відрізнити себе від м'ясника, так зчепилися ми, товчучи один одного на прибитій траві. Іноді я спроможний побачити м'ясника — скривавленого, але впевненого; іноді я не бачу нічого й сідаю, віддихуючись, на коліно мого секунданта; іноді я несамовито стрибаю на м'ясника і розбиваю кулак об його обличчя, але, здається, зовсім не завдаю йому шкоди. Нарешті я отямлююся, голова моя йде обертом, наче після важкого сну. М'ясник, натягуючи свою куртку, переможно віддаляється разом зі своїми секундантами, двома іншими м'ясниками, сажотрусом і сином трактирника, які вітають його. З усього цього я роблю справедливий висновок, що перемога лишилася за ним.

Мене в розпачі відводять додому, прикладають сире м'ясо до очей, розтирають оцтом і горілкою. На верхній губі невтримно пухне набряк. Три-чотири дні я сиджу вдома, вигляд у мене дуже хворобливий. Очі затіняють зеленим, бо я не можу дивитися на світло. Було б мені дуже нудно, коли б Агнес, мов рідна сестра моя, не втішала мене, не читала мені. В її товаристві час минає легко й щасливо. Агнес користується цілковитою моєю довірою: я розповідаю їй про м'ясника та про його «образливі витівки проти мене», вона гадає, що мені нічого не лишалось, як битися з ним, хоч вона й тремтить при думці про бійку.

Час плине непомітно. Адамс давно вже не перший учень — він закінчив школу так давно, що коли він приходить з візитом до доктора Стронга, то небагато учнів, крім мене, впізнають його. Адамс пішов по судовій лінії, він буде адвокатом і носитиме перуку. Здивовано помічаю я, що він — людина звичайніша, ніж мені здавалося, що навіть і на вигляд він не такий уже й ефектний. Він ще не підкорив світ. Світ стоїть собі, скільки я можу зрозуміти, так само, як стояв би й тоді, коли б Адамс зовсім не з'явився у ньому.

Пауза, під час якої герої поезії та історії проходять нескінченними величними колонами. І що стається потім? Тепер я перший учень! Я поглядаю зверху вниз на ряди учнів, особливо зацікавлений тими з них, які нагадують мене самого, коли я вперше прийшов сюди. Начебто не я був тим малюком. Мені здається, що я залишив його десь позаду на життєвому шляху, що я пройшов повз нього, що я ніколи не був ним, що він — не я, а хтось інший, але я завжди думаю про нього і про багатьох подібних до нього.

А де ця маленька дівчинка, яку я побачив, уперше прийшовши до містера Вікфілда? Вона теж зникла. Натомість у будинку хазяйнує справжня, а не дитяча, подоба побаченого мною тоді портрета. Агнес — моя мила сестра, як я називаю її в думках, моя порадниця і друг, добрий янгол усіх, хто зазнає її м'якого, потрібного, самовідданого впливу, — стала справжньою жінкою.

Які ще зміни відбулися в мені, крім того, що я виріс, змужнів і накопичив чимало знань? Я ношу золотий годинник, ланцюжок, перстень на мізинці, довгополий сюртук. Я рясно мащуся ведмежим жиром, що, разом із перснем, не додає мені гарного вигляду. Може, я закохався? Так. Я обожнюю старшу міс Ларкінс.

Старша міс Ларкінс — не маленька дівчинка. Це висока, смаглява, чорноока, струнка жінка. Старша міс Ларкінс — не якесь курча; навіть молодша міс Ларкінс уже далеко не курча, а та ще старша років на три-чотири. Старшій міс Ларкінс, очевидно, років тридцять. Любов моя до неї не знає меж.

Старша міс Ларкінс знайома з офіцерами. Нестерпна річ. Я бачу, як вони розмовляють з нею на вулиці. Я бачу, як переходять вони на той бік, щоб зустріти її, коли її капелюшок (вона любить яскраві капелюшки) з’являється на вулиці поруч із капелюшком її сестри. Вона сміється, балакає з ними, їй начебто це подобається. Я й сам витрачаю чимало часу на прогулянки вулицею вгору і вниз, сподіваючись зустріти її. Коли мені щастить вклонитись їй раз на день (я маю право кланятись їй, бо знайомий з містером Ларкінсом) — я щасливий. Іноді вона теж киває мені. Коли є справді правосуддя в світі, то воно має винагородити мене за неймовірні муки, які я переживаю в ніч великого балу, де старша міс Ларкінс танцюватиме з військовими.

Любов позбавляє мене апетиту і змушує щодня носити мою найновішу шовкову краватку. Мені не лишається іншої втіхи, окрім як вбирати найкращі костюми і кілька разів на день чистити черевики. Мені здається, так я стаю більш гідним старшої міс Ларкінс. Все, що належить їй або якось стосується неї, — дорогоцінне для мене. Містер Ларкінс (суворий старий джентльмен з подвійним підборіддям, сліпий на одне око) надзвичайно цікавить мене. Коли я не можу зустріти його дочку, я йду туди, де сподіваюся зустрітися з ним.

— Як ви почуваєтеся, містере Ларкінс? — кажу я. — Чи в доброму здоров'ї ваша дружина і вся ваша шановна сім'я?

Натяк цей мені здається таким прозорим, що мимоволі я червонію.

Дуже непокоїть мене мій юний вік. Та що з того, що мені сімнадцять років, і що я замолодий для старшої міс Ларкінс? Ще трошки, і мені вже двадцять один. Я регулярно прогулююся вечорами перед будинком містера Ларкінса, хоч боляче мені бачити, як входять туди офіцери, як розмовляють вони у вітальні, де старша міс Ларкінс грає на арфі. Два чи три рази я навіть наважився з сентиментально-закоханим виглядом блукати навколо будинку після того, як усі Ларкінси полягали спати. Я намагався вгадати, де вікно спальні старшої міс Ларкінс (і кидав камінці, як виявилось, до вікна містера Ларкінса). Я мрію, щоб спалахнула пожежа, щоб довкола стояла перелякана юрба, щоб я, розштовхавши людей, підніс до її вікна драбину, виніс кохану мою на руках, повернувся б за чимсь, що забула вона в кімнаті, й загинув би в полум'ї. Зазвичай я безкорисливий в любові, мені досить тільки показати себе героєм перед міс Ларкінс і вмерти.

Зазвичай, але не завжди. Іноді переді мною постають яскравіші фантазії. Вбираючись (десь дві години) перед великим балом у Ларкінсів (я мріяв про нього три тижні), я втішаю свою фантазію чудовими образами. Я уявляю, що насмілився попросити міс Ларкінс бути моєю дружиною. Я уявляю, що міс Ларкінс схилила голову мені на плече і каже: «О, містере Копперфілд! Чи смію я вірити своїм вухам?» Уявляю, як містер Ларкінс чекає на мене наступного ранку і каже: «О, мій любий Копперфілде, донька моя розповіла про все. Юність не може бути перешкодою. Ось вам двадцять тисяч фунтів стерлінгів. Будьте щасливі!» Уявляю, як бабуся моя благословляє нас, а містер Дік і доктор Стронг — свідки на шлюбній церемонії. Я хлопець розумний, я гадаю, — я гадаю тепер, мається на увазі, — і впевнений, що чесний, але образи постають всупереч усьому.

Я повертаюся в реальний світ, до чарівного будинку. Там — свічки, балачки, музика, квіти, офіцери (шкода) і старша міс Ларкінс — диво краси. Вона вдягнена в блакитне вбрання, у зачісці в неї блакитні квіти — незабудки. Та хіба ж їй треба носити незабудки? Це вперше запросили мене до товариства дорослих, і я трохи ніяковів. Ні з ким я тут не знайомий як слід, ніхто начебто не хоче розмовляти зі мною, крім містера Ларкінса, що запитує мене, як почувають себе мої шкільні товариші. Про це йому не слід було б запитувати, я прийшов сюди не для того, щоб мене ображали.

Деякий час нерішуче стою я в дверях, прикипівши очима до богині мого серця, та ось вона наблизилася до мене — вона, старша міс Ларкінс! — і люб'язно запитує, чи я танцюю.

Вклонившись, я белькочу:

— З вами, міс Ларкінс!

— Більше ні з ким? — запитує міс Ларкінс.

— Я не матиму приємності від танців з будь-ким іншим.

Міс Ларкінс сміється, червоніє (принаймні мені так здалось) і каже:

— За один танець я буду дуже вдячна.

Час цей надходить.

— Це, здається, вальс, — непевно зазначає міс Ларкінс, коли я підходжу до неї. — Ви танцюєте вальс? Якщо ні, то капітан Бейлі...

Але я таки танцюю вальс, і навіть досить непогано, тому беру міс Ларкінс за руку. Я рішуче відводжу її від капітана Бейлі. Він почувається нещасним, не маю сумніву в цьому. Але мені байдуже. Я теж колись почувався нещасним. Я танцюю вальс із старшою міс Ларкінс! Не знаю, де я, хто ще тут, як довго триває цей танець. Знаю тільки, що пливу в надхмарних висотах з блакитним янголом у блаженній нестямі. Нарешті бачу я себе вкупі з нею у маленькій кімнатці, на канапі. Їй подобається квітка (крапчаста японська камелія, ціною в півкрони) у моїй петлиці. Я віддаю їй квітку, кажучи:

— Я прошу незрівняну ціну за неї, міс Ларкінс.

— Невже? Чого ж ви просите? — відповідає міс Ларкінс.

— Одну з ваших квіток, щоб я міг зберігати її, як скупий береже золото.

— Ви сміливий хлопець, — каже міс Ларкінс. — Ось, маєте!

Не без задоволення дає вона мені квітку. Я прикладаю незабудку до своїх вуст, а потім ховаю її на грудях. Міс Ларкінс, сміючись, бере мене під руку й говорить:

— А тепер відведіть мене до капітана Бейлі.

Я все ще охоплений спогадами про цю чудову розмову і наш вальс, коли вона повертається до мене під руку з якимсь незграбним літнім джентльменом, що цілий вечір грав у віст. Вона каже:

— О! Це — мій сміливий друг. Містер Честел хоче познайомитися з вами, містере Копперфілд

Я відразу розумію, що він друг сім'ї, і дуже радий познайомитися з ним.

— Хвалю ваш смак, сер, — говорить містер Честел. — Він промовляє на вашу користь. Гадаю, вас не дуже цікавить хміль, але я, бачите, вирощую немало хмелю, і якщо колись матимете бажання приїхати в наші краї поблизу Ешфорда і завітати до нас, то ми будемо дуже раді, лишайтеся в нас скільки заманеться.

Я палко дякую містерові Честелу, ми тиснемо один одному руки. Мені здається, що я бачу дивний сон. Ще раз танцюю зі старшою міс Ларкінс. Вона говорить, що я танцюю добре. Я йду додому зовсім очманілий від блаженства, і цілу ніч сниться мені, що я танцюю вальс, обійнявши блакитний корсаж моєї богині. Після того кілька днів я тільки й роблю, що пригадую той вечір. Але я не можу побачити її ні на вулиці, ні вдома. Втішаюся священним даром — зів'ялою квіткою.

— Тротвуде, — каже Агнес якось по обіді, — як ви гадаєте, хто виходить заміж завтра? Та, ким ви так захоплені.

— Не ви, сподіваюсь, Агнес?

— Ні, не я! — вона підвела своє веселе обличчя від нот, що їх переписувала. — Ви чули його, тату? Не я, а старша міс Ларкінс.

— За… за капітана Бейлі? — в мене ледве вистачає сили на це запитання.

— Ні, зовсім не за капітана. За містера Честела, власника плантацій хмелю.

На тиждень чи два я в смутку забуваю все на світі. Знімаю перстень, одягаюсь у найгірші костюми, не мащуся більше ведмежим жиром і часто сумую над зів'ялою квіткою колишньої міс Ларкінс. Згодом мені трохи набридає таке життя, м'ясник знову кидає мені виклик, я забуваю квітку, виходжу на бій з м'ясником і перемагаю його.

Оце та ще повернення персня на мій мізинець і ведмежого жиру на моє волосся є останніми в моїх спогадах етапами на шляху до вісімнадцятого року життя.

ІІ. Я роздивляюся довкола і роблю відкриття

Не знаю напевно, радів я чи сумував, коли закінчилися мої шкільні дні та настав час покинути заклад доктора Стронга. Я був там дуже щасливий, глибоко поважав доктора, і всі відзначали мене в цьому маленькому шкільному світі. З цих останніх міркувань я сумував за школою, але з інших, не досить важливих, причин — радів, що покидаю її. Мене спокушало туманне уявлення про молодого самостійного чоловіка — про важливість, що притаманна самостійному молодому чоловікові; про речі, що бачить і робить ця чарівна істота; про корисний вплив, що він має на суспільство. Таку владу мали ці мрії над моїм юнацьким розумом, що я покинув школу без жалю, цілком природного за подібних обставин. Ця розлука не справила на мене такого враження, як інші розлуки. Даремно намагаюсь я пригадати будь-які подробиці — нічого особливого не виринає в моїх спогадах. Очевидно, широкі перспективи, що відкривалися переді мною, зовсім запаморочили мене. Майже марно минулися досвід і спостереження, що їх я надбав у дитинстві; я дивився на життя, як на чарівну казку, яку мені доводилося починати читати.

Ми з бабусею проводили багато палких дискусій на тему професії, якій маю я себе присвятити. Більше року я намагався знайти задовільну відповідь на її часто повторюване запитання «ким я хочу бути?». Але ніяк не міг я знайти в собі прихильності до чогось конкретного. Коли б я мав натхнення до навігаційної науки, прийняв командування швидкохідним кораблем і вирушив у подорож навколо світу, вкриваючи себе славою далеких мандрів і великих відкриттів, я б, мабуть, вирішив, що це мені цілком підходить. Але я не отримав цього дивовижного подарунка долі, тому хотів присвятити себе такій справі, яка б не занадто обтяжувала гаманець моєї бабусі, та добре виконувати свої обов'язки, які б вони не були.

Містер Дік незмінно був присутній на наших нарадах, фізіономія його тоді була пройнята надзвичайною глибокодумністю. Тільки одного разу висловив він свою думку; та й у цьому випадку (не знаю вже, як воно прийшло йому в голову) він раптом запропонував, щоб я зробився мідником. Моя бабуся сприйняла цю пропозицію так гнівно, що він ніколи більше не наважувався висловлювати свою думку. При всіх подальших розмовах він сидів мовчки і тільки дзеленчав грошима в своїй кишені.

— Троте, ось що я тобі скажу, мій любий, — мовила бабуся одного різдвяного ранку, коли я вже залишив школу. — Ми все ще не можемо розплутати цей вузол, а вирішити щось нам треба, і рішення ми маємо приймати обережно, аби не помилитися. Тому я гадаю, що нам треба зробити деякий відпочинок. Тим часом ти можеш подивитися на речі новим поглядом, не як школяр.

— Спробую, бабусю!

— Здається мені, — вела далі бабуся, — що невелика зміна місць, маленька подорож допоможе тобі розібратися з думками і дійти правильного висновку. Чи не хочеш ти тепер трохи поїздити? Скажімо, чи не хотів би ти поїхати до старих місць і побачити цю... цю неймовірну жінку з диким ім'ям, — сказала бабуся, потираючи носа, вона бо ніколи не могла цілком пробачити Пеготтi її ім'я.

— Нічого кращого, бабусю, ви і не могли б вигадати.

— Гаразд, — сказала бабуся, — це добре, бо мені теж подобається така думка. Цілком природно і розумно, що вона й тобі подобається. I я певна: що б ти не робив, Троте, ти зав­жди чинитимеш природно і розумно.

— Сподіваюся, бабусю.

— Твоя сестра, Бетсі Тротвуд, — мовила далі бабуся, — була б найрозсудливішою та найрозумнішою дівчиною. Ти намагатимешся бути гідним твоєї сестри? Правда ж?

— Я сподіваюся, що буду гідним вас, бабусю. Більшого мені не треба.

— Добре, що та бідолашна дитинка, твоя мати, не дожила до цього часу, — сказала бабуся, ніжно поглядаючи на мене, — інакше б вона так пишалася тепер своїм сином, що її голівонька зовсім запаморочилася б (бабуся моя зав­жди шукала виправдання своїй прихильності до мене, алегорично вказуючи на мою бідолашну матір). — Боже мій, Тротвуде, як ти мені нагадуєш її!

— Сподіваюся, це приємні спогади, бабусю? — спитав я.

— Він такий схожий на неї, Діку, — з притиском мовила моя бабуся, — він такий схожий на неї! Точнісінько такий, як вона була в той вечір, коли в неї почалися пологові муки. Присягаюся, він такий схожий на неї, як дві краплини води.

— Та невже? — спитав містер Дік.

— Він і на Девіда схожий, — рішуче сказала моя бабуся.

— Він дуже схожий на Девіда! — підтвердив містер Дік.

— Але я хотіла б, Троте, — продовжувала бабуся, — я хотіла б, щоб ти був твердим, сильним хлопцем. Я говорю не про фізичний твій стан, а про моральний. Фізично ти розвинувся дуже добре. Хотіла б я, щоб ти був добрим міцним хлопцем з твердою волею. Твердим, — сказала бабуся, струшуючи очіпком і стискаючи руку в кулак, — рішучим, з характером, Троте. З таким міцним характером, щоб ніхто не міг на тебе погано вплинути. Ось яким я хочу бачити тебе. Такими й слід було бути твоєму батькові та твоїй матері. Боже милий, так було б краще для них.

Я відповів, що намагатимуся стати таким, яким вона хоче бачити мене.

— А щоб ти міг помалу призвичаїтись до самостійного життя, — сказала бабуся, — я відряджу тебе самого в мандри. Спочатку мені хотілося, щоб містер Дік поїхав з тобою. Але, добре поміркувавши, я вирішила залишити його тут, щоб він оберігав мене.

Містер Дік на хвилину зажурився. Але обличчя його знову засяяло, коли він почув, що матиме честь захищати й оберігати найчудовішу жінку в світі.

— До того ж, — додала бабуся, — йому треба закінчити мемуари.

— О, безперечно, — поспішно відгукнувся містер Дік, — я збираюся, Тротвуде, негайно завершити їх… Справді, треба їх негайно завершити. А потім ми їх віддамо до друку, знаєте, тоді… — містер Дік зробив довгу паузу, — і тоді ми зваримо великий казан риби!

Виконуючи свій план, бабуся незабаром забезпечила мене гарненьким гаманцем з грошима, валізою і ніжно відрядила в експедицію. На прощання бабуся дала мені кілька добрих порад і безліч поцілунків. Вона повторила, що мета моєї подорожі — побачити світ, поміркувати як слід. Тому вона радила мені зупинитися на кілька днів у Лондоні, якщо я забажаю, — чи по дорозі до графства Суффолк, чи на зворотному шляху. Коротше кажучи, я був вільний робити будь-що впродовж трьох тижнів чи місяця. Єдиними поставленими мені умовами були — мислити й спостерігати, а також писати докладні листи додому тричі на тиждень.

Спочатку поїхав я до Кентербері — попрощатися з Агнес, містером Вікфілдом (я ще навіть не відмовився від своєї кімнати в їхньому будинку) та добрим доктором. Агнес дуже зраділа, побачивши мене, і сказала, що будинок став якийсь не такий після мого від'їзду.

— Безперечно, я і сам став якийсь не такий, виїхавши від вас, — відповів я. — Без вас мені начебто не вистачає правої руки. Скажу навіть більше, я наче загубив не руку, а голову і серце. Кожен, хто знає вас, — радиться з вами і керується вашими вказівками, Агнес.

— Кожен, хто знає мене, розбещує мене компліментами, здається, — відказала вона, усміхаючись.

— Ні, ви ж не така, як усі інші. Ви така добра, така лагідна. У вас такий благородний характер! Все, що ви робите, зав­жди справедливе.

— Ви так говорите про мене, — з милим сміхом перепинила мене Агнес, — ніби я — колишня міс Ларкінс.

— Ну, що ви, Агнес. Не справедливо так зловживати моєю довірою, — відповів я, червоніючи від згадки про ту, що займала мої думки. — Але я все одно буду довіряти вам, Агнес, це ніколи не зміниться. Як трапиться зі мною якась біда, або я закохаюсь, я завжди вам розповідатиму, якщо дозволите, навіть якщо трапиться мені закохатися серйозно.

— Ну, ви зав­жди закохувалися серйозно! — знову розсміялася Агнес.

— О! То були дитячі, школярські уподобання! — відповів я, теж сміючись, але не без ніяковості. — Тепер все інакше, і, мабуть, прийде час, коли я буду страшенно серйозний. Дивує мене, що ви самі досі не закохалися серйозно, Агнес.

Агнес знову розсміялась і похитала головою.

— О, я знаю, що ви не закохані, — бо коли б це з вами трапилось, ви розповіли б мені. Або принаймні, — зазначив я, помітивши легке збентеження на її обличчі, — ви дали б мені змогу самому зрозуміти це. Але я не знаю нікого, хто гідний був би любити вас, Агнес. Це мусить бути чоловік благороднішого характеру і взагалі значно гідніший, ніж усі, кого я бачив тут, — тільки тоді я дам свою згоду. Надалі я пильно стежитиму за всіма вашими шанувальниками, і будьте певні, що ставитиму високі вимоги до того, кому пощастить привернути вашу увагу.

У напівжартівливих, напівсерйозних визнаннях ми далеко відійшли від наших колишніх, по-дитячому дружніх відносин. Але раптом Агнес уважно глянула на мене і сказала зовсім іншим тоном:

— Тротвуде, я хотіла дещо спитати вас, бо, мабуть, не скоро матиму нагоду ще поговорити з вами. Та й нікого іншого я, звичайно, про це не питала. Чи не помітили ви, як змінився тато?

Я справді помітив і часто питав себе, чи помічала це й вона. Мабуть, вона прочитала відповідь на моєму обличчі, бо на хвилину опустила вії, і я помітив на них сльози.

— Що ж ви помітили, скажіть мені? — тихо проказала вона.

— Я гадаю... можна мені бути зовсім відвертим, Агнес, бо я його дуже люб­лю?

— Так, — сказала вона.

— Я гадаю, що йому шкодить та звичка, яка вкоренилася в ньому за останні часи. Він часто буває дуже нервовий, чи то мені тільки здається...

— Ні, то не тільки здається, — сказала Агнес, похитуючи головою.

— Рука його тремтить, мова уривається, в очах з'являється якийсь дикий вираз. Я помітив, що в таких випадках, коли він зовсім не в настрої, його здебільшого викликають в якихось справах.

— Це робить Урія, — сказала Агнес.

— Так, а тато ваш, почуваючись неготовим до справ, не розуміючи в цей час нічого, гнівається на себе, впадає в розпач; і наступного дня йому стає гірше, потім ще гірше, аж доки він не стає зовсім змучений і втомлений. Хай вас не бентежать мої слова, Агнес, але я одного разу побачив, як він, перебуваючи в такому стані, поклав голову на стіл і заплакав, мов дитина.

Вона швидко і легко торкнулася пальцем моїх уст, коли я ще говорив, і миттю пішла до дверей назустріч батькові. Зворушливий був вираз її обличчя, коли вона обійняла батька, і вони обоє глянули на мене. В прекрасних очах її світилася безмежна ніжність до батька, вдячність за всі його піклування і любов, разом з тим я бачив у них благання поводитися з ним зав­жди ніжно, і навіть думки лихої про нього не допускати! Вона пишалася ним і разом з тим журилась і турбувалася за нього. Я бачив, що вона сподівається цього і від мене. Жодні слова не могли мене зворушити більше, ніж цей її погляд.

Ми мали пити чай у доктора Стронга. Прийшовши туди, ми побачили біля каміна доктора, його юну дружину та її матір. Доктор, вважаючи мою невеличку подорож мало не мандрівкою до Китаю, прийняв мене, як почесного гостя; він наказав покласти у вогонь ціле поліно, щоб при світлі каміна краще бачити обличчя свого колишнього учня.

— Я тепер уже небагато бачитиму нових юних облич, Вікфілде, — сказав доктор, гріючи руки. — Я стаю ледачий і хочу відпочити. Через шість місяців я випущу зі школи всіх своїх юнаків і почну спокійне життя.

— Ви про це говорите вже років десять, докторе, — відповів містер Вікфілд.

— Але тепер я збираюся це зробити, — мовив доктор. — Мій перший помічник заступить мене — зрештою, я кажу це серйозно. Ви зв'яжете нас контрактом, та дивіться, міцніше зв'яжіть, наче пару шахраїв.

— Та ще доглянути, аби вас при цьому не обдурили, еге ж? — сказав містер Вікфілд. — А це ж легко могло б статися, коли б ви укладали контракт самі. Ну що ж, я готовий до послуг. У моїй професії трапляються й гірші справи, ніж ця.

— І тоді мені залишиться тільки одна праця, — з усмішкою додав доктор, — мій словник; та ще другий контракт — Енні.

Містер Вікфілд глянув на дружину доктора, яка сиділа біля чайного столика разом з Агнес, а вона, здалося мені, спробувала уникнути його настирливого погляду з неочікуваним ваганням і сором'язливістю. Але натомість ще більше прикувала до себе його увагу, ніби дала йому привід для міркування. По короткому мовчанні містер Вікфілд сказав:

— Здається мені, прибула пошта з Індії.

— Між іншим, і листи від містера Джека Мелдона! — сказав доктор.

— Справді?

— Бідолашний Джек! — сказала місіс Марклгем, похитуючи головою. — Цей жахливий клімат. Там живуть, казали мені, немов на купі піску під запалювальним склом! Хлопець був на вигляд міцний, але то тільки здавалось. Любий мій докторе, духом він сильний, але тілом кволий. Енні, люба моя, мабуть, ти добре пригадуєш, що твій кузен ніколи не був міцним; зовсім не те, знаєте, що називається «здоровило», — місіс Марклгем патетично оглянула нас усіх, — я пам'ятаю його від тих часів, коли моя донька і він були дітьми і цілими днями гуляли разом.

Енні залишила це звернення без відповіді.

— Ви хочете сказати, мем, що містер Мелдон має якусь хворобу?

— Хворобу? — відгукнулася Старий Солдат. — Мій любий сер... в нього все на світі.

— Крім здоров'я? — допитувався містер Вікфілд.

— Крім здоров'я, авжеж! — відказала Старий Солдат. — Без сумніву, він зазнав жахливих сонячних ударів і тропічних пропасниць, і гарячки, і всяких хвороб, які тільки можна собі уявити! А щодо його печінки, — жалісно проказала Старий Солдат, — то її він, безперечно, втратив, щойно потрапив туди.

— Він пише про все це? — спитав містер Вікфілд.

— Пише? Мій любий сер, — відказала місіс Марклгем, похитуючи головою і віялом, — ви погано знаєте мого бідолашного Джека Мелдона, якщо ставите такі запитання. Пише? Тільки не він. І не напише, хоч би ви прив’язали його до копит чотирьох диких коней!

— Мамо! — сказала місіс Стронг.

— Енні, люба моя, — відповіла їй мати, — раз і назавжди я мушу просити тебе не уривати мене, якщо тільки не збираєшся підтвердити мої слова. Ти знаєш не гірше за мене, що твій кузен Мелдон дозволив би скоріше прив'язати себе до копит скількох завгодно диких коней — чого це я маю обмежуватися чотирма? Я не хочу обмежуватися чотирма! — восьми, шістнадцяти, тридцяти двох коней, скоріше, ніж напише щось таке, що може зруйнувати плани доктора!

— Плани Вікфілда, — спробував виправдатися доктор, благально дивлячись на свого порадника, — тобто, наші спільні плани. Я сказав — за кордоном чи на батьківщині.

— А я сказав, — похмуро додав містер Вікфілд, — за кордоном. Я радив відіслати його за кордон. Я за це відповідаю.

— О! Відповідаєте! — вигукнула Старий Солдат. — Все робилося з найкращою метою, любий мій містере Вікфілд; все робилося з найкращою, найблагороднішою метою, ми це знаємо. А якщо цей любий хлопець не може жити там, то він там жити не може. А якщо він не може там жити, то він там помре, перш ніж зруйнує докторові плани. Я його знаю, — мовила Старий Солдат, обмахуючись віялом, в якомусь пророчому натхненні. — I я знаю, що він там помре, перш ніж зруйнує плани доктора.

— Гаразд, гаразд, мем, — привітно мовив доктор, — я не так уже міцно тримаюсь своїх планів, я їх можу сам зруйнувати. Я можу натомість виробити якісь інші плани. Якщо містер Джек Мелдон повернеться додому через поганий стан здоров’я, ми не дозволимо, щоб він поїхав назад, і спробуємо добре влаштувати його в цій країні.

Місіс Марклгем так розчулилася цією шляхетною промовою (що й казати, вона зовсім не сподівалася на це і не робила жодних спроб навернути на це розмову!), що спромоглася тільки зауважити, що вона не помилилася у докторові, та кілька разів поцілувати своє віяло й потім поплескати ним доктора по руці. Потім вона почала мило докоряти своїй доньці Енні за те, що та не дуже радіє, коли такі щедроти сиплються заради неї на спільника її дитячих пустощів. Далі шановна пані розважила нас кількома подробицями про інших високодостойних членів своєї сім'ї, що їх бажано було б поставити на їхні високодостойні ноги.

Увесь цей час її дочка Енні жодного слова не вимовила, жодного разу не підвела очей. Увесь цей час містер Вікфілд не спускав очей з місіс Стронг, яка сиділа поруч з Агнес. Мені здавалося, що він ні на кого не звертав уваги і стежив тільки за молодою жінкою. Потім він спитав, що саме писав містер Джек Мелдон про себе і до кого це він писав.

— Ось його лист, — сказала місіс Марклгем, беручи до рук папірця, що лежав на каміні над докторовою головою, — любий хлопець пише самому докторові... де це місце? О! — «На жаль, мушу повідомити вас, що здоров'я моє в дуже поганому стані, і я боюся, що змушений на деякий час повернутися додому, бо в цьому єдина надія одужати». Все ясно, бідолашний хлопчик! Єдина його надія одужати! Але в листі до Енні сказано ще ясніше. Енні, покажи мені ще раз того листа.

— Не тепер, мамо, — тихо попросила та.

— Люба моя, справді, ти буваєш у деяких питаннях найсмішнішою істотою в світі, — відказала їй мати, — ти напрочуд холодно ставишся до потреб твоєї рідні. Ми, мабуть, ніколи й не почули б про цей лист, якби я сама не спитала. Хіба це ти звеш, люба моя, довірою до доктора Стронга? Дивуюся тобі, справді! Ти маєш краще розуміти такі речі.

Енні мусила дістати листа. Мені довелося передавати його старій леді, тож я помітив, як тремтіла її рука, що так неохоче давала мені папірець.

— А тепер подивимося, — сказала місіс Марклгем, прикладаючи до очей лорнет, — де воно, це місце «…спогади про старі часи, моя наймиліша Енні…» і таке інше… Це не тут. «Милий старий проктор» — про кого це він? Боже мій, Енні, як нерозбірливо пише твій кузен Мелдон, і яка я дурна! — «Доктор», звичайно. Ах, справді, милий! — тут вона знову поцілувала своє віяло й помахала ним на доктора, який щасливо та задоволено дивився на всіх нас. — Нарешті я знайшла. «Може, ви здивуєтесь, почувши це, Енні» — ні, правду кажучи, бо знаємо, що він ніколи не був міцним. А що я оце казала? — «але я пережив так багато в цьому далекому краї, що вирішив якнайшвидше покинути його будь-якою ціною; взяти відпустку з огляду на хворобу, якщо вдасться; якщо не вдасться, то зовсім піти у відставку. Неможливо й змалювати все те, що я тут пережив і переживаю». І коли б не рішуче слово цієї найкращої людини, — продовжувала місіс Марклгем, знову грайливо погрозивши докторові віялом і згорнувши листа, — то неможливо було б змалювати мої страждання при думці про це.

Містер Вікфілд ані слова не сказав, хоч стара леді допитливо дивилася на нього, немов чекаючи коментарів до цих звісток. Юрист уперто мовчав, уп’явши очі в підлогу. Він сидів так і потім, коли всі говорили про інші речі; тільки іноді задумливо поглядав на доктора або на його дружину, або на них обох.

Доктор дуже любив музику. Агнес співала ніжним і виразним голосом, та й місіс Стронг співала не гірше. Вони вдвох проспівали нам дует, зіграли в чотири руки, словом, влаштували нам справжній концерт. Але я звернув увагу на дві речі: по-перше, хоч збентеженість Енні швидко зникла, і вона стала знов поводитися невимушено, якесь відчуження між нею і містером Вікфілдом зростало дедалі більше; по-друге, містер Вікфілд начебто не схвалював дружби між Енні й Агнес і стурбовано стежив за ними. І саме тоді, мушу визнати, мене почала бентежити згадка про те, що я бачив у ніч від'їзду містера Мелдона. Невинна краса її обличчя почала мені здаватися не такою вже невинною; я почав ставитися з недовірою до її природної витонченості та чарівності; а дивлячись на Агнес поруч з Енні, я з тривогою думав, що не слід би їм так приятелювати. Проте обидві юні жінки здавалися такими щасливими, що цілий вечір пролетів, мов одна година. Закінчилась ця вечірка випадком, який я добре запам’ятав. Вони прощались. Агнес збиралась обійняти і поцілувати Енні, коли раптом містер Вікфілд, ніби випадково, став між ними і швидко повів за собою Агнес. І тоді я побачив, наче й хвилини не минуло з того моменту, як я стояв у дверях в ніч від'їзду, той самий вираз на обличчі місіс Стронг, яка дивилася на нього.

Сказати не можу, яке враження справило це на мене. Ніколи більше не міг я відділити її від цього погляду, ніколи більше не міг я уявити собі невинний вираз її обличчя. Погляд її ніби гнався за мною, коли я йшов додому. Здавалося мені, що над докторовим будинком нависла чорна хмара. Пошана до його сивини приправлена була жалем, що він довіряв тим, хто зраджує його, і гнівом проти тих, хто робить йому зле. Невиразна тінь великої ганьби і кривди плямою впали на місце моїх дитячих ігор і навчання. З сумом і неприємним почуттям згадую я тепер старі широколисті алое і зелений моріжок для ігор, і кам'яні урни, і алею, по якій любив гуляти доктор Стронг, й урочисті дзвони Кентерберійського собору. Немов якийсь лихий вітер розбурхав священну тишу мого дитинства і розвіяв по світу честь і мирність цієї оселі.

Але вранці я мав прощатися з Агнес і ні про що інше вже думати не міг. Звичайно, я незабаром знову буду тут. Може, ще часто спатиму я в своїй старій кімнаті. Але ніколи вже я не житиму там постійно, минулися старі часи. З важким серцем зібрав я свої книжки і костюми, які мали піти багажем до Дувра. Я не хотів, щоб Урія Гіп помітив мій настрій. А він так надокучливо допомагав мені, що я мимоволі подумав, ніби він надзвичайно радів моєму від'їздові.

Так чи так, але я з досить байдужим виглядом, по-чоловічому попрощався з Агнес та її батьком, і зайняв місце на імперіалі лондонського диліжанса. Душа моя була сповнена ніжності і всепрощення; я навіть хотів кивнути моєму старому ворогові-м'яснику та кинути йому п'ять шилінгів на випивку. Але він з таким неприступним виглядом рубав тушу перед вікном своєї крамниці, і, крім того, його обличчя не стало виглядати краще без переднього зуба, що я йому вибив, тож я вирішив ліпше не робити таких спроб.

Як виїхали ми на шлях, то всі зусилля я докладав до того, щоб здаватися кучерові якнайдорослішим і говорити якомога грубішим голосом. Хоч це було мені дуже незручно, але що поробиш, грубий голос здавався мені невід'ємною ознакою дорослого чоловіка.

— Їдете погуляти, сер? — спитав кучер.

— Так, Вільяме, — відповів я поблажливо (ми з ним були знайомі), — їду до Лондона. А потім зазирну до Суффолка.

— Збираєтеся полювати, сер? — спитав кучер.

Він знав не гірше за мене, що о цій порі полювати в Англії можна було з таким самим успіхом, як бити китів; і все ж таки мені приємно було почути це.

— Не знаю ще, — сказав я так, ніби ще не подумав, — чи схочеться мені полювати, чи ні.

— Чув я, що птахи стали дуже полохливі, — мовив Вільям.

— Здається, так, — сказав я.

— Ви народилися в Суффолку, сер? — спитав Вільям.

— Так, — відповів я поважно, — Суффолк — мій рідний край.

— Чув я, що там надзвичайно смачно готують галушки, — зазначив Вільям.

Я не був цього певний, але відчував потребу підтримати славу мого рідного краю, а тому кивнув головою, що мало означати «ще б пак!».

— А тамтешні биндюги, — вів далі Вільям. — Ото коні! Добрий суффолкський цінується на вагу золота. А ви колись розводили суффолкських биндюгів, сер?

— Н-н-ні, — відповів я, — не зовсім.

— А ось позаду мене сидить джентльмен, — сказав Вільям, — він їх розвів цілий табун.

Згаданий джентльмен мав дуже неприємну зовнішність: зизоокий, з гострим підборіддям, на голові — білий циліндр, вузькі штани, вкриті вузликами від черевиків аж до стегон. Гостре підборіддя випиналося над плечем кучера, і я відчував на своїй потилиці його важке дихання. Коли я обернувся до нього, він дуже багатозначно підморгнув мені своїм здоровим оком.

— Чи не правда? — спитав Вільям.

— Що не правда? — сказав джентльмен позаду.

— Хіба ви не розводили табунами суффолкських биндюгів?

— Мабуть, так, — відповів джентльмен. — Нема таких коней, щоб я не міг їх вивести, нема таких хортів. Коні та хорти — все моє життя. Вони мені замінюють балачки і горілку... квартиру, дружину, дітей... книжки, листи, арифметику... тютюн і сон.

— Хіба ж можна дозволити, щоб такий чоловік сидів позаду кучера? — прошепотів мені Вільям на вухо.

Я зрозумів це як натяк віддати своє місце згаданому джентльменові. Зашарівшись, я запропонував свої послуги.

— Гаразд, якщо вам байдуже, сер, — сказав Вільям, — то я гадаю, що це справді буде справедливіше.

Я зав­жди вважав це своїм першим падінням у житті. Беручи квиток у конторі диліжансу, я навмисно попросив відзначити місце на передку, поруч із кучером, і дав за це дві красиві півкрони. Навмисно для цього випадку я купив собі нове пальто і хустку, щоб виглядати відповідно до почесного місця, дуже тішився ним і вважав, що кучер буде вшанований моєю компанією. І ось, на першій же поштовій станції віддав я своє місце неохайному зизоокому чоловікові, який нічим не відзначався, крім того, що від нього смерділо стайнею, і що він дозволив собі мимохідь переступити через мене, ніби через муху!

Невпевненість у собі, яка часто в житті охоплювала мене в дрібних випадках, коли зовсім не слід було впадати у розпач, значно зросла після цього дрібного випадку в кентерберійському диліжансі. Даремно було шукати порятунку в грубому голосі. Решту подорожі я розмовляв так, немов голос мій виходив з самих глибин шлунка, а все ж таки почувався пригніченим і моторошно юним.

А проте цікаво було сидіти на вершку карети, запряженої чотирма кіньми; бути добре вихованим, добре вбраним, мати вдосталь грошей у кишені, відшукувати поглядом місця, де я спав під час своїх дитячих мандрів. Дивлячись на волоцюг, що повертали до мене свої добре знайомі обличчя, я знову відчував руку мідника на своїй горлянці. Коли ми риссю їхали по вузькій четемській вулиці, я помітив завулок, де жила та потвора, що купила мою куртку; я намагався побачити те місце, де колись сидів цілий день, чекаючи на належні мені гроші. А коли ми нарешті під'їжджали до поштової станції в Лондоні і проїхали достойний Салем-Гауз, де панувала важка рука містера Крікля, я все віддав би за законний дозвіл зійти та знищити містера Крікля, та випустити на волю всіх його учнів, мов зграю горобців.

Виїхавши з Голден-Крос на Черінг-Крос, ми під'їхали до маленького готелю. Лакей показав мені вітальню, а покоївка провела до призначеної мені маленької спальні, яка пахла, мов наймана бричка, і замкнена була, наче комора. Мене все ще непокоїла моя юність, бо ніхто не віддавав мені належної поваги: покоївка цілком байдуже ставилася до всіх моїх думок, а лакей фамільярно давав мені всілякі поради, підкреслюючи мою недосвідченість.

— Ну, — співчутливо сказав лакей, — що ви замовите на обід? Молоді джентльмени здебільшого вибирають птицю. Візьміть курча!

Найвеличнішим тоном відповів я йому, що курча мені не до смаку.

— Та невже? — спитав лакей. — Молодим джентльменам здебільшого набридає їсти яловичину або баранину, то візьміть телячу котлету!

Неспроможний вигадати нічого іншого, я згодився на його пропозицію.

— Може, хочете картоплі? — сказав лакей, схиливши голову набік і улесливо посміхаючись. — Молоді джентльмени здебільшого не хочуть картоплі.

Найгустiшим басом наказав я йому замовити телячу котлету з картоплею та з усяким гарніром; я велів йому спитати в конторі, чи немає листів для Тротвуда Копперфілда, есквайра[10] — я напевно знав, що листів нема і не може бути, але мені здавалося конче потрібним для дорослого чоловіка чекати на пошту.

Незабаром він повернувся, повідомивши, що листів нема (це мене, звичайно, дуже здивувало!); потім почав накривати перед каміном на стіл для мого обіду і спитав, якого мені подати вина. Я відповів:

— Півпінти хересу!

Боюся, що він скористався цією нагодою, аби подати мені суміш із залишків вина з кількох маленьких графинів. Ця думка з'явилась у мене тому, мабуть, що поки я читав газету, лакей схилився за низькою дерев'яною загородкою (то було його приватне помешкання) і почав там щось переливати з кількох пляшок в одну, немов аптекар, що готує за рецептом. Справді, коли мені подали вино, я переконався в цьому; скуштувавши його, я відчув, що в ньому було більше англійських елементів, ніж могло бути в натуральному іноземному вині, але соромливість змусила мене мовчки проковтнути цю рідину.

Випивши, я розвеселився (з цього можна зробити висновок, що отруєння на певних стадіях — річ не зав­жди неприємна) і вирішив піти на виставу. З цією метою я обрав Ковент-Гарденський театр; сидячи там позаду центральної ложі, побачив я «Юлія Цезаря» і новий балет. Незвично й радісно було мені дивитися на всіх цих благородних римлян, які ожили і ходять переді мною назад і вперед (а нещодавно вони були тільки сухими шкільними схемами!). Неосяжні простори розкрила переді мною ця суміш реальності й вигадки, чудові вірші, блиск рампи, музика, блискавичні зміни декорацій, людний зал глядачів. Вийшовши опівночі на мокру вулицю, я почувався, наче спустився з хмар, де прожив кілька романтичних років, в злиденний світ, що вовтузився, плескотів, блимав вогнями, бився парасольками, стукотів екіпажами, рипів чобітьми, захлинався в багнюці.

Деякий час безпорадно стояв я на вулиці, не знаючи, куди податись; але безцеремонні штовхани і вигуки незабаром привели мене до тями і нагадали, що треба повертатися до готелю; я йшов туди, охоплений дивовижними видіннями. Випивши у вітальні трохи портеру і закусивши устрицями, я сидів там ще з годину, мрійно задивившись у вогонь каміна.

Спогади про п’єсу проходили переді мною, немов прозорий серпанок, крізь який я бачив образи мого минулого. Тому я не знаю, як саме той гарний молодий чоловік, одягнений з такою вишуканою недбалістю, яку з багатьох причин варто було запам'ятати, з’явився переді мною. Але я пам’ятаю, що не помітив, коли він справді ввійшов, бо саме насолоджувався його компанією в своїх думках, сидячи біля каміна.

Нарешті я підвівся іти спати; з цього дуже зрадів сонний лакей з метушливими ногами, що як міг їх скручував, зчіпляв чи викривляв всіма можливими способами в своїй маленькій комірчині. Я йшов до дверей повз того чоловіка і ясно побачив його. Я негайно обернувся, відступив крок назад і знову подивився на нього. Він мене не впізнав, але я впізнав його вмить.

Іншим разом я, мабуть, не наважився б заговорити з ним, відклав би це на завтра і більше не побачив би його. Але в тому стані, коли п'єса все ще бриніла в моїй голові, я хотів подякувати йому за колишнє піклування, давня любов моя до нього з новою силою спалахнула в моїй душі; отже, з калатанням серця підійшов я до нього і сказав:

— Стірфорсе! Невже ви не хочете говорити зі мною?

Він подивився на мене — погляд його був той самий, але видно було, що він не впізнає мене.

— Боюся, що ви мене не пам'ятаєте, — сказав я.

— Боже мій! — раптом скрикнув він. — Та це ж маленький Копперфілд!

Я схопив його за обидві руки і не міг відпустити. Тільки сором і побоювання зробити йому неприємність стримали мене від того, щоб кинутися йому на шию і заплакати.

— Ніколи, ніколи, ніколи не був я таким щасливим. Любий мій Стірфорсе, який же я радий бачити тебе.

— Я теж радий, що зустрів тебе! — відповів він щиро, стискаючи мені руки. — Та слухай, Копперфілде, старий, отямся.

Все ж таки він був дуже радий бачити, як вразила мене зустріч з ним.

Я стер з обличчя мимовільні сльози, розсміявся, і ми посідали перед каміном.

— Ну, як же ти потрапив сюди? — спитав Стірфорс, плескаючи мене по плечу.

— Я приїхав сюди кентерберійським диліжансом, сьогодні. Мене всиновила моя двоюрідна бабуся, що живе в Кентербері, і я щойно закінчив свою освіту. А як ти потрапив сюди, Стірфорсе?

— Я, бачиш, став тепер, як то кажуть, оксфордцем, — відказав він, — тобто мене мучать в Оксфордському університеті. Іноді все набридає мені до смерті, і тоді — як оце тепер — я їду до своєї матері. А в тебе до чорта милий вигляд, Копперфілде. Глянеш на тебе — той самий. Аж ніяк не змінився.

— Тебе я впізнав одразу, — сказав я, — та це й не дивно, тебе легше запам'ятати.

Провівши рукою по своїх кучерях, він розсміявся і весело сказав:

— Так, я тепер виконую свій обов'язок сина. Мати живе біля міста; дороги зараз хтозна в якому стані, а вдома у нас досить нудно, тому я залишився тут на цю ніч, а не поїхав додому. Я й шести годин не пробув у місті, і весь цей час я позіхав і хропів у театрі.

— Я теж був у театрі, — сказав я. — У Ковент-Гардені. Яка чудова й велична вистава, Стірфорсе!

Стірфорс щиро розсміявся.

— Мій любий юний Девіде, — сказав він, знову плескаючи мене по плечу, — ти справжня маргаритка[11]. Польова маргаритка на світанку не може бути зеленішою за тебе. Я також був у Ковент-Гардені — ніколи не бачив нічого жалюгіднішого. Гей, чоловіче!

З цими словами звернувся він до лакея, який здалеку уважно спостерігав нашу зустріч, а тепер поспішно підбіг до нас.

— Куди ви запхали мого друга, містера Копперфілда? — спитав Стірфорс.

— Прошу пробачення, сер?

— Де він спить? У якому номері? Ви знаєте, про що я хочу довідатися, — сказав Стірфорс.

— Так, сер, — підлесливо відповідав лакей. — Містер Копперфілд мешкає тепер у сорок четвертому, сер.

— А якого це чорта, — відказав Стірфорс, — загнали ви містера Копперфілда у той хлівець над стайнею?

— Бачите, сер, ми не знали, сер, — плазував перед ним лакей, — що містер Копперфілд хоче кращий номер. Ми можемо дати містерові Копперфілду сімдесят другий, сер, якщо він волітиме цього. Поруч з вами.

— Авжеж волітиме цього, — відповів Стірфорс. — І зробіть це зараз.

Лакей негайно пішов переносити мої речі. Стірфорс ще веселився з того, що мене поселили в сорок четвертий, знову розсміявся, знову вдарив мене по плечу і запросив поснідати з ним наступного ранку о десятій годині. Я був гордий і щасливий прийняти це запрошення. Та було вже досить пізно, ми взяли свічки і пішли нагору, де сердечно попрощались біля його кімнати. Нова моя кімната була значно краща, ніж перша. Посередині стояло ліжко з безліччю подушок, на якому помістилося б не менше шести чоловік. Тут я і заснув, і цілу ніч снилися мені стародавній Рим, Стірфорс і дружба. Вдосвіта стукіт екіпажів вдерся у мої сни, і я почав марити про храми небесні та про грізних богів.

ІІІ. У Стірфорса вдома

Коли покоївка постукала в мої двері о восьмій годині і повідомила, що гаряча вода для гоління стоїть у коридорі, я страшенно шкодував, що мені нема чого голити, і зашарівся в ліжку. Одягаючись, я весь час мучився підозрою, що покоївка сміялася з мене, пропонуючи мені воду для гоління. З винуватим і збентеженим виглядом йшов я повз неї снідати. Я був такий занепокоєний своїм молодшим, ніж мені хотілося, виглядом, що спочатку зовсім не наважувався пройти повз покоївку через ганебні обставини з голінням. Почувши, що вона спускається по сходах, я застиг, пильно милуючись через вікно кінною статуєю короля Карла в оточенні юрби візників, хоч вона й не здавалась величною в тумані й мороці. Від цього споглядання відірвав мене лакей, який доповів, що джентльмен чекає на мене.

Стірфорс чекав на мене не в загальній вітальні, а в окремій кімнаті, оздобленій червоними завісами і турецькими килимами; там весело палахкотів вогонь, смачний гарячий сніданок стояв на сніжно-білий скатертині; привітна мініатюра цієї кімнати, вогню, сніданку та Стірфорса виблискувала в маленькому круглому дзеркалі над буфетом. Спочатку я почувався ніяково, бо Стірфорс тримався так незалежно, так елегантно, так переважав мене в усьому; але його мила дбайливість незабаром змусила мене почуватись як вдома. Я не міг надивуватись, як змінився готель з приїздом Стірфорса, як нудно і самітно було мені вчора, як зручно й весело сьогодні. Фамільярності лакея ніби ніколи й не було. Він прийшов до нас, так би мовити, посипавши голову попелом.

— Ну, Копперфілде, — сказав Стірфорс, коли ми лишилися вдвох, — я хочу почути, що ти робиш і куди ти їдеш, і все про тебе. Мені здається, ніби ти — моя власність.

Я аж засяяв від радості, що він усе ще цікавиться мною, і розповів йому, як бабуся моя запропонувала мені цю невелику мандрівку, і куди я їду.

— Отже, ти не поспішаєш, — сказав Стірфорс, — то чому б тобі не поїхати зі мною додому до Гайгета і не побути у нас день-два? Тобі сподобається моя мати — вона трохи нудненько пишається мною, але це ти їй зможеш пробачити, — а ти сподобаєшся їй.

— Хотів би я бути певний, що воно буде саме так, як ти кажеш, — відповів я, усміхаючись.

— О! — сказав Стірфорс. — Кожен, хто любить мене, може претендувати на її симпатію.

— Тоді я гадаю, що буду її улюбленцем, — зазначив я.

— Гаразд! — сказав Стірфорс. — Їдьмо, і доведи це. Спочатку ходімо на годинку-другу подивитись левів, — цікаво показати їх такому зеленому хлопцеві, як ти, Копперфілде, — а потім помандруємо в екіпажі до Гайгета.

Я ледве йняв віри, що це не сон, і що я не прокинусь у номері сорок чотири, щоб іти до загальної вітальні і терпіти фамільярні жарти лакея. Я написав моїй бабусі і розповів про щасливу зустріч зі своїм улюбленим шкільним товаришем та про те, що прийняв його запрошення, а після цього ми сіли в екіпаж, оглянули Панораму та інші пам'ятки, походили по музею, де я відзначив, як багато найрізноманітніших речей знає Стірфорс і як мало він, здавалося, цінує свої знання.

— Ти здобудеш високий науковий ступінь в університеті, Стірфорсе, — сказав я, — якщо вже не здобув його. Університет матиме досить підстав пишатися тобою.

— Це я здобуду ступінь? — скрикнув Стірфорс. — Тільки не я. Люба моя Маргаритко... ти нічого не матимеш проти, якщо я зватиму тебе Маргариткою?

— Аж ніяк, — відповів я.

— От добрий хлопець! Люба моя Маргаритко, — вів далі Стірфорс, сміючись. — Я не маю ні найменшого наміру відзначатися таким шляхом. Я вже зробив для себе достатньо. Навіть самому собі я надокучив.

— Але слава… — почав був я.

— Ах ти, романтична Маргаритко! — ще щиріше розреготався Стірфорс. — Чи треба мені турбуватися, щоб купка твердолобих недоростків витріщала на мене очі і піднімала вгору руки? Хай вони роб­лять це комусь іншому. Для нього це буде слава, хай тішиться на здоров'я.

З соромом відчув я, що зробив ще одну велику помилку, і радий був змінити тему розмови. На щастя, зробити це було неважко, бо Стірфорс зав­жди міг з властивою йому безтурботністю і легковажністю переходити від однієї теми до другої.

Оглянувши місто, ми пообідали. Короткий зимовий день швидко скінчився, і вже було темно, коли наш візник зупинився перед старим цегляним будинком у Гайгеті, під горою. Літня, хоч і не дуже стара леді, з гордовитою поставою і гарним обличчям, зустріла нас біля воріт. Привітавши Стірфорса словами «мій любий Джеймс», вона обійняла його. Він познайомив мене зі своєю матір’ю, а вона з величною чемністю привіталася зі мною.

То був елегантний старомодний будинок, дуже спокійний і впорядкований. З вікон моєї кімнати видно було весь Лондон — місто розкинулося вдалині, немов велика хмара, що її де-не-де перетинали мерехтливі вогники. Переодягаючись, я встиг оглянути солідні меблі, вишиті картини в рамках (зроблені, гадаю, матір'ю Стірфорса, коли вона була ще дівчиною) та кілька пастельних портретів дам з напудреним волоссям і в корсетах, що зникали та знову з’являлись на стіні від мерехтіння та потріскування щойно запаленого вогню у кімнаті. Мене покликали обідати.

В їдальні побачив я другу леді — невеличкого зросту, чорняву і неприємну на вигляд, хоч у зовнішності її були деякі гарні риси. Ця леді привернула мою увагу: може тому, що я не сподівався побачити її, може тому, що мене посадили навпроти неї, а може тому, що в ній справді було щось варте уваги. У неї було чорняве волосся, пильні чорні очі, худорлява статура і давній шрам над губою — краще назвати його рубцем, бо він був відмінного від її шкіри кольору, а рана була колись, мабуть, глибока і розсікла рот аж до підборіддя; але тепер рубець був ледве помітний на верхній губі і над нею і трохи змінив її форму. Я вирішив, що їй, мабуть, років тридцять, і що вона хоче вийти заміж. У ній помітна була якась ветхість, мов у будинку, що його довго здавали квартирантам. А проте, як я вже казав, у зовнішності її були деякі гарні риси. Здавалося, худорлявість її — наслідок якогось нестримного внутрішнього вогню, що виблискував у її жадібних очах.

Її відрекомендували мені як міс Дартль, а Стірфорс і його мати називали її Розою. Я довідався, що вона жила з ними і здавна була компаньйонкою місіс Стірфорс. Я звернув увагу, що вона ніколи не висловлювалася прямо; вона розмовляла натяками, вигуками і риторичними запитаннями, що, безперечно, допомагало їй уникати прикростей. Приміром, коли місіс Стірфорс зазначила — скоріше жартома, ніж серйозно — що вона побоюється, чи не бешкетує її син в університеті, міс Дартль втрутилася в розмову:

— О, невже? Ви знаєте, яка я нетямуща, і що я запитую тільки з цікавості, але хіба ж воно не зав­жди так? Я думала, що такий спосіб життя в університетах — річ звичайна... га?

— Там отримують освіту для дуже поважних професій, ви ж це хотіли сказати, Розо? — трохи холодно відповіла місіс Стірфорс.

— О! Так! Це чистісінька правда! — відказала міс Дартль. — Але хіба воно не так?.. Я хочу, щоб мене поправили, якщо я помиляюся… Хіба ж воно не так, справді?

— Що не так? — спитала місіс Стірфорс.

— О! То ви кажете, що це не так! — мовила міс Дартль. — Чудово, я дуже щаслива почути це. Тепер я знаю, що робити. Ось у чому користь запитань! Я тепер ніколи не дозволю людям говорити мені про марнотратство, розпусту та подібні речі у зв'язку з університетським життям.

— I добре зробите, — сказала місіс Стірфорс. — Учитель мого сина — сумлінний джентльмен. I коли б я не цілковито довіряла своєму синові, то могла б довіряти його вчителеві.

— Та невже? — спитала міс Дартль. — Боже мій! Сумлінний, справді він такий? Дійсно сумлінний?

— Так, я певна цього, — сказала місіс Стірфорс.

— Як це мило! — вигукнула міс Дартль. — Яка втіха! Справді сумлінний? Тоді він не... але, звичайно, і не може бути, якщо він справді сумлінний. Гаразд, від цього часу я буду зав­жди радіти, думаючи про нього. Ви уявити не можете, як це підносить його в моїх очах, коли я напевне знаю тепер, що він справді сумлінний!

Отаким чином висловлювала міс Дартль свої погляди на кожне питання і незгоду свою з будь-чим; іноді, як я помітив, робила вона це дуже твердо, хоч і всупереч навіть самому Стірфорсові. До закінчення обіду трапився один випадок. Місіс Стірфорс розмовляла зі мною про мій намір поїхати до Суффолка, а я поспішно зазначив, що буду страшенно радий, коли Стірфорс погодиться поїхати туди разом зі мною. Пояснюючи йому, що збираюся побачитись із моєю старою нянькою та з сім'єю містера Пеготтi, я нагадав про моряка, якого він бачив у школі.

— О! Той чолов'яга, — згадав Стірфорс, — він прийшов зі своїм сином, правда ж?

— Ні, то був його племінник, — відповів я, — а проте він усиновив його. Є в нього ще гарненька племінниця, яку він удочерив. Коротко кажучи, його будинок (або краще сказати, судно, бо він живе в старій барці на березі) повен людей, які користуються його добротою та ласкою. Ти матимеш велику приємність, коли побачиш цю сім'ю.

— Ти думаєш? — спитав Стірфорс. — Гаразд, я теж так думаю. Подивимось, що можна зробити. Варто здійснити невеличку подорож, — не кажучи вже про приємність подорожувати з тобою, Маргаритко, — щоб побачити людей такого сорту і пожити їхнім життям.

Серце моє затремтіло, передчуваючи нову розвагу. Але помітивши тон, яким він говорив про людей такого сорту, міс Дартль, що не відривала від нас своїх блискучих очей, втрутилася знову.

— Та ні, справді? Скажіть мені. Чи вони такі, дійсно? — мовила вона.

— Які — такі? I хто саме? — спитав Стірфорс.

— Люди цього сорту. Чи вони справді звірі, йолопи і взагалі істоти іншого порядку? Мені хочеться знати так багато!

— Ну, є досить велика різниця між ними й нами, — байдуже мовив Стірфорс. — Не слід думати, що вони такі ж чутливі, як і ми. Їхні почуття не так-то вже легко вразити. Смію сказати, що вони напрочуд доброчесні, принаймні я від багатьох чув таке твердження, і не став би це заперечувати. Але в них натура не занадто ніжна, і хай радіють, що через їхню грубу шкіру їх не так вже й легко поранити.

— Справді, — сказала міс Дартль, — і не знаю вже, чи могло мене щось втішити більше, ніж ці слова. Це так утішно! Так приємно знати, що, страждаючи, вони не відчувають цього! Колись я дуже турбувалася за людей цього сорту, але тепер я зовсім змінила про них думку. Вік живи — вік учись! Признаюся, що в мене були сумніви, але тепер вони зникли. Раніше я не знала, а тепер я знаю, і це ще раз показує, як корисно запитувати — хіба ж не так?

Я був певний, що Стірфорс виголосив свою промову жартома або щоб спровокувати міс Дартль. Я сподівався, що він пояснить це мені, коли дами вийдуть і ми вдвох залишимось біля каміна. Проте він тільки запитав мене, що я думаю про міс Дартль.

— Вона дуже розумна, здається? — спитав я.

— Розумна! Вона все кладе на точило, — відповів Стірфорс, — і загострює все, як загострила вона за ці роки своє обличчя і постать. Вона зовсім сточила себе. Вся вона — загострене лезо.

— Який це дивний шрам у неї на губі! — зазначив я.

Стірфорс насупився і хвилинку помовчав.

— Правду кажучи, — сказав він, — це моїх рук діло.

— Нещасливий випадок?

— Ні! Як був я ще хлопчиськом, вона розгнівала мене, і я кинув у неї молоток. Ще тоді я був багатообіцяючим янголятком!

Мені стало дуже прикро, що я торкнувся такої болючої теми, але було вже пізно.

— Відтоді ходить вона з цим тавром, як бачиш, — сказав Стірфорс, — і носитиме його аж до могили, якщо колись заспокоїться вона в ній; хоч я не можу повірити, щоб вона колись заспокоїлась де-небудь. Вона — донька якогось кузена мого батька. Батьки її померли. Мати моя, бувши тоді вже вдовою, взяла її до себе компаньйонкою. Є в неї пара тисяч фунтів стерлінгів майна, і щороку заощаджує вона проценти, прилучаючи їх до основного капіталу. Ось тобі вся історія міс Рози Дартль.

— І я не маю сумніву, що вона любить тебе, як брата! — сказав я.

— Гм, — відказав Стірфорс, дивлячись на вогонь. — Деяких братів не дуже люблять, а деяка любов... але налий собі, Копперфілде. Ми вип'ємо за маргаритки у полі на твою честь і за конвалії, що не прядуть і не працюють, на мою честь — ганьба мені!

Понура усмішка зникла з його обличчя, він розвеселився і знову став самим собою.

Коли ми пішли пити чай, я мимоволі все поглядав на шрам міс Дартль. Незабаром я помітив, що шрам цей був найвиразнішою рисою її обличчя; коли вона бліднішала, знак цей ставав грізною свинцевою смугою, він вимальовувався, як напис невидимим чорнилом над вогнем. Під час гри у трик-трак вони зі Стірфорсом трохи посварилися; мені здалося, що вона дуже розгнівалась, і тоді цей шрам раптом запалав, як біблійний напис на стіні.

Я не дивувався, що місіс Стірфорс обожнює свого сина. Здавалося, вона не може ні говорити, ні думати про щось інше. Вона показала мені медальйон з його портретом у дитинстві і локоном з його дитячих кучерів; показала його портрет тих років, коли я вперше познайомився з ним; останній його портрет вона носила на грудях. Усі його листи до неї тримала вона у скриньці, що стояла поблизу її крісла біля каміна; вона збиралася почитати мені деякі з цих листів, я все передчував цю приємність, коли Стірфорс втрутився і завадив її намірам.

— Мій син говорив мені, що ви познайомились у школі містера Крікля, — сказала місіс Стірфорс, коли ми розмовляли з нею, поки її син з міс Дартль грали за другим столом у трик-трак. — Справді, пригадую, він у той час розповідав про одного молодшого учня, яким він тоді цікавився, але ім'я ваше, як ви розумієте, не лишилося в моїй пам'яті.

— Він тоді поводився зі мною дуже шляхетно і великодушно, запевняю вас, мем, — сказав я, — мені дуже потрібний був такий друг! Без нього я б, мабуть, зовсім загинув.

— Він зав­жди поводиться шляхетно і великодушно, — з гордістю відповіла місіс Стірфорс.

Бог свідок, я щиро готовий був підписатися під цими словами. Вона це знала, і тому суворість її поводження трохи пом'якшилась, окрім випадків, коли вона говорила про свого сина — тоді її тон зав­жди був сповнений величчю.

— Взагалі кажучи, то була не дуже слушна школа для мого сина, — сказала вона. — Зовсім неслушна. Але в той час треба було взяти до уваги певні обставини, і дуже важливі обставини. Високий дух мого сина вимагав, щоб він учився в такої людини, яка відчувала б його перевагу і була згодна коритися; там ми знайшли таку людину.

Я це знав, бо знав ту людину. Однак я не зневажав його більше за це. Навпаки, те, що він не чинив опору такому хлопцю, як Стірфорс, могло б бути його спокутою, якби взагалі так могло статися, щоб він отримав милість.

— Великі здібності мого сина заохочувалися там почуттям добровільного суперництва і свідомою гордістю, — вела далі любляча мати. — Він міг би подолати будь-які перепони; але в цьому ліцеї він відчував себе володарем і з гордістю вирішив бути гідним свого становища. Це в його натурі.

Я вторив їй всім серцем і всією душею, що це в його натурі.

— Отже, за своїм власним бажанням, без жодного примусу, син мій обрав цей шлях, на якому він міг завжди, коли йому заманеться, перевершити всякого суперника, — продовжувала вона. — Син казав мені, містере Копперфілд, що ви дуже прив'язалися до нього, і що вчора при зустрічі ви заплакали від радості. Мене, звичайно, зовсім не дивує, що мій син викликає такі почуття; але я не можу ставитися байдуже до людей, які так відчувають його добрі якості, а тому дуже рада вас бачити тут і можу запевнити, що він плекає надзвичайно дружні почуття до вас, і що ви можете розраховувати на його заступництво.

Міс Дартль грала в трик-трак так само завзято, як вона робила все інше. Коли б я побачив її вперше за дошкою для гри, то міг би уявити, що постать її стала худорлява, а очі великими саме з цієї причини. Але, якщо не помиляюся, вона не пропустила жодного слова з нашої розмови, не залишила непоміченим жодного з моїх поглядів. Пишаючись довірою місіс Стірфорс, я відчув себе дорослішим, ніж за весь час від мого від'їзду з Кентербері.

Коли ми повечеряли і нам подали бокали та графини з вином, Стірфорс пообіцяв, сидячи біля каміна, що він серйозно подумає про поїздку разом зі мною.

— Нема чого поспішати, — сказав він, — побудь у нас тиждень.

Місіс Стірфорс гостинно підтримала це запрошення. Під час розмови він кілька разів назвав мене Маргариткою; це спричинилось до нової серії запитань міс Дартль.

— Але справді, містере Копперфілд, — запитала вона, — це у вас таке прізвисько? I чому він називає вас так? Чи це тому... гм... що він вважає вас юним і невинним? Я ж така нерозумна в цих речах.

Почервонівши, я відповів, що, мабуть, так воно і є.

— О, — сказала міс Дартль, — я щаслива почути це. Я запитую з цікавості, і я щаслива довідатися про це. Він вважає вас юним і невинним, а ви його друг! Ах, це просто чудово!

Незабаром після цього вона пішла спати, а за нею і місіс Стірфорс. Ми з Стірфорсом, побалакавши з півгодини біля каміна про Тредльса та інших хлопців зі старого Салем-Гаузу, пішли разом нагору. Кімната Стірфорса була поруч з моєю, і я зайшов подивитися на неї. Вона була зразком комфорту: там стояли крісла, стільці, диванчики з подушками, вишитими руками його матері; здавалося, що тут не бракувало нічого. Гарне обличчя його матері дивилося на свого милого сина з портрета на стіні, і здавалося навіть, що подоба її пильнувала його, коли він спав.

У своїй кімнаті знайшов я вже розпалений вогонь у каміні. Фіранки перед вікном та навколо ліжка надавали кімнаті затишку. Я сів у зручне крісло, міркуючи про своє щастя; деякий час сидів я так, поринувши у думки, але раптом побачив, що з карнизу над каміном пильно стежить за мною портрет міс Дартль.

Щось тривожне було в цьому портреті. Художник не намалював шрам, але моя уява доповнила портрет — шрам з'являвся і зникав, іноді обмежуючись лише верхньою губою, як бачив я його за обідом, а іноді показуючи повний розмір рани від молотка, як тоді, коли міс Дартль гнівалася.

Чи не могли вони повісити цей портрет у якомусь іншому місці? Щоб позбутись її тривожного погляду, я швидко роздягнувся, загасив світло й ліг. Але й засинаючи, не міг я забути, що вона все ще дивиться на мене. «Чи воно справді так? Та невже? Мені хочеться знати!» звучало в моїх вухах. Уві сні я збентежено запитував у різних людей, чи воно справді так, чи ні — не знаючи навіть, про що я говорю.

IV. Маленька Ем’лі

Був у домі Стірфорсів слуга — чоловік, що, як я довідався, служив Стірфорсові в університеті; слуга цей був зразком респектабельності. Я певний, що ніколи не займав подібну посаду чоловік респектабельнішого вигляду. Мовчазний, спокійний, чемний, запобігливий, він зав­жди тихо ходив, зав­жди був на місці, коли була в ньому потреба, і ніколи не з'являвся без потреби. Але найзначнішою його прикметою була респектабельність. У його обличчі не було поступливості, на жорсткій шиї він тримав міцну голову, волосся його було коротко пострижене і акуратно зачесане на скронях, говорив він м'яко, так виразно вимовляючи літеру «С», що здавалося, ніби він вживає її частіше, ніж усі інші люди; але всі його особливості були респектабельними. Навіть якби його ніс був догори дриґом, то і його б він носив респектабельно. Він оточив себе атмосферою респектабельності і безпечно в ній пересувався. Неможливо було підозрювати його в чомусь — такий неймовірно респектабельний він був. Нікому й на думку не спало б вбрати його в ліврею — такий респектабельний він був. Змусити його робити якусь звичайну лакейську роботу означало б глибоко образити почуття найреспектабельнішої людини. Мабуть, служниці в будинку несвідомо відчували гідність цього лакея, тому зав­жди самі виконували його роботу, поки він читав газету біля вогню на кухні.

Ніколи не бачив я самовпевненішої людини, але і ця його властивість наче додавала йому ще більшої респектабельності. Навіть те, що ніхто не знав його імені, було немов складовою частиною його респектабельності. Нічого не можна було закинути його прізвищу, Літтімер, яким його всі звали. Пітера можна було й повісити, Тома — відіслати, але Літтімер звучало занадто респектабельно.

Мабуть, через його респектабельність я почувався особливо юним у присутності цього чоловіка. Я не міг добрати, скільки йому років. І це теж було йому на користь, бо при такому його респектабельному спокої йому можна було дати п'ятдесят і тридцять років однаково.

Вранці Літтімер зайшов до моєї кімнати, щоб занести цю нещасну воду для гоління та почистити мій костюм. Відгорнувши завісу і виглянувши з ліжка, я побачив, що він, зігрітий рівною температурою респектабельності, не порушеною навіть січневим східним вітром, ставить мої черевики в першу танцювальну позицію та здмухує порошинки з мого сюртука, кладучи його бережно, мов дитину.

Я побажав йому доброго ранку і спитав, котра година. Він витяг зі своєї кишені найреспектабельнішого в світі годинника і, притримуючи пальцем кришку, глянув на циферблат, ніби радячись з оракулом; закривши годинника, він сказав, що, з мого дозволу, зараз пів на дев'яту.

— Містер Стірфорс буде радий дізнатись, як ви відпочили, сер.

— Дякую, — відповідав я, — відпочив я дуже добре. А містер Стірфорс почувається цілком добре?

— Дякую, сер, містер Стірфорс почувається непогано.

Ще одна його властивість — він ніколи не вживав вищих ступенів порівняння. Завжди спокійний, холодний і помірний.

— Чи можу я мати честь зробити ще щось для вас, сер? Дзвоник задзвонить о дев'ятій, сім'я снідає о пів на десяту.

— Мені нічого не треба, дякую вам.

— Дякую ВАМ, сер, з вашого дозволу, — сказавши це і трохи схиливши свою голову, ніби перепрошуючи, що виправляє мене, він вийшов і причинив двері так обережно, немов я щойно заснув солодким сном, від якого залежить моє життя.

Щоранку між нами відбувалася така сама розмова, ніколи ні слова більше і ні слова менше. І хоч я відчував себе дорослим у товаристві Стірфорса, розмовляючи з місіс Стірфорс або з міс Дартль, але в присутності цього найреспектабельнішого чоловіка я ставав, як то кажуть поети, «хлопцем знову».

Літтімер привів для нас коней; і Стірфорс, який знав і вмів усе на світі, навчав мене їздити верхи. Літтімер добув нам рапіри, і Стірфорс навчав мене фехтувати; він роздобув рукавички, і я почав, під керівництвом того самого вчителя, вдосконалювати свої знання в боксі. Я не дуже хвилювався, що Стірфорс побачить, який я новак у цих науках, але я не наважувався показати свою незграбність перед респектабельним Літтімером. У мене не було жодних підстав вважати, що Літтімер сам знається на цих мистецтвах; він ніколи не виявляв цього нічим, хіба що тільки тремтінням однієї зі своїх респектабельних повік; але коли він був присутній при наших вправах, я почувався найзеленішим і найнедосвідченішим зі смертних.

Я дуже докладно розповідаю про цього чоловіка, бо він справив тоді на мене неабияке враження і відіграв згодом значну роль у певних подіях.

Тиждень минув у чудових розвагах. Не складно припустити, що минув він дуже швидко для мене, захопленого подіями і товариством. Проте я мав так багато нагод ще краще пізнати Стірфорса і ще більше полюбити його, що час, який я провів із ним, здавався мені набагато довшим. Він поводився зі мною, як з іграшкою, але це було мені тільки приємно. Це нагадувало мені наше давнє знайомство; це здавалося природним продовженням наших дитячих років; це показувало мені, що він не змінився; це позбавляло мене ніякового почуття, що він значно вищий і кращий за мене; і крім того, так дружньо, невимушено і ніжно він не поводився ні з ким іншим. І в школі ставився він до мене інакше, ніж до всіх інших; я з радістю думав, що протягом цілого життя ставився він до мене інакше, ніж до решти своїх друзів. Я гадав, що я ближчий до його серця, ніж будь-який інший друг, і думки ці зігрівали моє серце. Він таки вирішив поїхати зі мною, і нарешті настав день нашого від'їзду. Спочатку він вагався, чи не взяти з собою Літтімера, але нарешті вирішив залишити його вдома. Респектабельна істота, зав­жди задоволена своєю долею, поклала наші валізи в маленький екіпаж, який мав відвезти нас до Лондона. Літтімер упакував наші валізи так, ніби ми вирушали у багаторічну подорож; з цілковитим спокоєм і гідністю прийняв він винагороду, що я йому несміливо запропонував.

Ми попрощалися з місіс Стірфорс і міс Дартль, я повторював слова подяки, любляча мати ніжно обійняла свого сина. Останнє, що я побачив, був непорушний погляд Літтімера; і здалось мені, погляд цей промовляв, що я справді ще занадто юний.

Не можу й змалювати, що відчував я, з успіхом повертаючись до старих знайомих місць. Я так пишався Ярмутом, що мені навіть сподобалось, як Стірфорс назвав його гарною та чудовою далекою дірою, коли ми їхали через темні вулиці цього міста. Прибувши, відразу полягали спати (я тільки встиг помітити пару брудних черевиків з гетрами під моїм старим другом, Дельфіном, коли йшов повз двері), а вранці прокинулися досить пізно. Стірфорс в піднесеному настрої збігав на берег ще тоді, коли я спав. Він розповів, що встиг познайомитися мало не з половиною всіх тутешніх моряків. Ба більше, він здалеку побачив споруду, схожу на домівку містера Пеготті, та з її димаря виходив дим; і Стірфорсові, як він сказав, дуже кортіло зайти туди і заприсягтися, що він — це я сам, такий великий, що й не впізнати.

— Коли ти збираєшся познайомити мене з ними, Маргаритко? — спитав він. — Я до твоїх послуг. Роби, як хочеш.

— Я думаю, що сьогодні ввечері буде найкраще, Стірфорсе. Зайдемо туди, коли всі вони сидітимуть біля каміна. Хотів би я, щоб ти побачив, як там затишно і цікаво.

— Хай буде так, — відказав Стірфорс. — Сьогодні ввечері.

— І знаєш, я їх не повідомив, що ми тут, — спало мені на думку, — зробимо їм сюрприз.

— О, звичайно. Яка ж то буде забавка, — погодився Стірфорс, — якщо ми не зробимо цього несподівано? Треба побачити тубільців у природному стані.

— Хоч вони люди саме того сорту, про який ти говорив, — зазначив я.

— Ага! Ось воно що. Ти пригадуєш мої сутички з Розою? — вигукнув він, блиснувши очима. — Проклята дівчина, я майже боюсь її! Вона для мене — наче домовик. Та облишмо її! Що ти збираєшся тепер робити? Ти, мабуть, збираєшся піти подивитися на свою няньку?

— Авжеж, — відповів я, — насамперед я мушу побачити Пеготті.

— Добре! — сказав Стірфорс, дивлячись на свій годинник. — Скажімо, я дам вам дві години часу, щоб поплакати. Чи цього досить?

Сміючись, я відповів, що, мабуть, за цей час ми впораємось, але що він також мусить прийти туди; і тоді він побачить, що слава його йде попереду нього, і що його приймуть не гірше, ніж мене самого.

— Я піду, куди ти забажаєш, — сказав Стірфорс, — і зроблю все, що ти забажаєш. Скажи мені, куди треба йти, і через дві години я прибуду туди в якому тобі завгодно стані — сентиментальному чи комічному.

Я дав йому точні вказівки, як знайти резиденцію містера Баркіса, візника, і залишив його самого. Повітря було різке і бадьористе, земля — суха, море — хвилясте і прозоре; сонце розливалося потоками світла, хоч і не дуже гріло, і все було свіже й жваве. Я й сам почувався таким свіжим і жвавим, такий був радий знову опинитись у цьому місці, що ладен був зупиняти перехожих на вулицях і тиснути їм руки.

Вулиці були маленькі, звичайно. Гадаю, що зав­жди такими здаються нам вулиці, які ми раніше бачили тільки в дитинстві. Але я не забув нічого і побачив, що нічого не змінилось. Єдину зміну зауважив я на вивісці крамниці Омера: «Омер і Джорем» написано було тепер там, де раніше було тільки «Омер». Але слова «драпувальник, кравець, галантерейник, похоронна контора та ін.» лишилися незмінними.

Прочитавши цю вивіску, я мимоволі перейшов вулицю і зазирнув у крамницю. У глибині приміщення гарненька жінка гойдала на руках немовля, а другий хлопчик тримався за її фартушок. Неважко було впізнати в них Мінні та її дітей. Скляні двері до вітальні були зачинені, але здалеку, в майстерні по той бік двору, чув я звуки тієї музики, яка начебто ніколи не припинялася.

— Містер Омер вдома? — спитав я, входячи. — Мені хотілося б поговорити з ним хвилинку, якщо він вдома.

— О, так, сер, він вдома, — відказала Мінні. — У таку погоду з його астмою не можна виходити на вулицю. Джо, поклич дідуся!

Хлопчик, що тримався за її фартушок, закричав так гучно, що сам засоромився свого голосу і сховав голову в згортках материної спідниці — це дуже звеселило Мінні. Я почув, що до нас наближаються пихкання і зітхання, і незабаром переді мною з'явився містер Омер, дихаючи ще важче, ніж колись, але не дуже постарілий.

— До ваших послуг, сер, — сказав містер Омер. — Що можу я зробити для вас, сер?

— Ви можете потиснути мені руку, містере Омер, якщо ваша ласка! — відповів я, простягаючи руку. — Ви колись дуже добре поставилися до мене, і боюся, що тоді я був не надто вдячний.

— Та невже? — відказав старий. — Радий почути це, але щось не пригадую. Чи ви певні, що то саме я добре поставився до вас?

— Цілком певний!

— Очевидно, пригадувати мені тепер так само важко, як і дихати, — сказав містер Омер, поглядаючи на мене і похитуючи головою, — бо я все ж таки не пам'ятаю вас.

— Хіба ви не пам'ятаєте, як підійшли до карети зустріти мене, як я тут поснідав, як ми поїхали до Блендерстона разом: ви і я, і місіс Джорем, і містер Джорем теж, хоч він тоді не був її чоловіком.

— О боже мій! — вигукнув містер Омер і зайшовся кашлем від несподіванки. — Що ви кажете? Мінні, люба, ти пригадуєш це? Ще б пак, замовлення було на леді, здається?

— На мою матір, — підтвердив я.

— Саме так, — сказав містер Омер, торкаючись мого жилета вказівним пальцем, — і була там ще маленька дитинка. Були замовлення. Маленьке замовлення поклали разом з великим замовленням. Це було, звичайно, в Блендерстоні. Боже мій, і як вам живеться тепер?

Я відповів, що живеться мені дуже добре, і висловив сподіванку, що йому теж живеться непогано.

— О! Нема на що нарікати, знаєте, — сказав містер Омер, — щось мені дедалі важче стає дихати, та коли людина старіє, то їй вже нечасто стає легше дихати. Я приймаю речі, якими вони є, і намагаюсь узяти від життя якнайбільше. Так буде краще, правда ж?

Містер Омер знову закашлявся, бо сам розсміявся зі своїх слів. Мінні, яка стояла біля нього і забавляла своє немовля, допомогла батькові віддихатися.

— Боже мій! — сказав містер Омер. — Так, напевне. Два замовлення! І чи повірите ви, що під час цієї самої поїздки ми призначили день весілля моєї Мінні з Джоремом? «Призначте день, сер», — сказав Джорем. «Зробіть це, тату», — сказала Мінні. А тепер він став моїм компаньйоном. І подивіться! Його молодший син.

Мінні розсміялася, поправляючи волосся, коли батько її поклав свої гладкі пальці в ручку дитинки.

— Два замовлення, авжеж, — повторив містер Омер, замріяно похитуючи головою. — Саме так. А зараз Джорем працює над сірим гробом із срібними цвяхами, мірка із нього, — старий трунар показав на онука, — дюймів на два більша за цього. Може, хочете поїсти чогось?

Я подякував, але відмовився.

— Стривайте, — сказав містер Омер. — Дружина візника Баркіса, сестра моряка Пеготті — вона мала якийсь зв'язок з вашою сім'єю? Вона там служила, здається?

Моя ствердна відповідь дуже задовольнила його.

— Мабуть, у мене тепер і дихання полегшає, бо пам'ять явно кращає, — зазначив Містер Омер. — Гаразд, сер, тут у нас працює одна її юна родичка, в неї такий витончений смак на вбрання... Запевняю вас, що навряд чи будь-яка герцогиня в Англії може зрівнятися з нею.

— Чи то не маленька Ем’лі? — мимоволі спитав я.

— Її звуть Ем’лі, — відказав містер Омер, — і вона справді маленька. Але, вірте мені, таке в неї обличчя, що половина жінок у цьому місті показилася.

— Дурниці, батьку! — окрикнула Мінні.

— Люба моя, — сказав містер Омер, — я не кажу, що саме ти сказилася! — він підморгнув мені. — Я кажу тільки, що половина жінок у Ярмуті та й на п'ять миль довкола показилася від заздрощів до цієї дівчини.

— Краще було б їй знати своє місце в світі, батьку, — сказала Мінні, — і не давати підстав до балачок, тоді б вони не казилися.

— Та не могли б вони не казитися, люба моя, — відказав містер Омер. — Не могли б не сказитися! Отак ти знаєш життя? А що ж іще робити жінкам, особливо коли вони бачать красу іншої жінки?

Мені справді здалося, ніби містерові Омеру прийшов кінець після цих слів. Він так закашлявся, так безпорадно намагався знову вхопити повітря в легені, що мало не впав головою на прилавок, і його ноги, затягнені в короткі чорні штани з цвілими бантами, судорожно затремтіли. Нарешті приступ кашлю минувся, і містер Омер збадьорився, хоч усе ще дихав важко і так утомився, що мусив сісти на стілець біля прилавка.

— Бачите, — сказав він, витираючи спітніле обличчя і ледве дихаючи, — вона ні з ким не приятелює, не кажучи вже про хлопців. От і пішли чутки, ніби Ем’лі хоче стати знатною леді. Ну, на мою думку, чутки ці з'явилися головним чином через те, що вона колись казала в школі, які подарунки зробила б своєму дядькові, якби була леді.

— Запевняю вас, містере Омер, що вона й мені говорила про це, — ревно підхопив я, — коли ми обоє були ще дітьми.

Містер Омер кивнув головою і потер підборіддя.

— Саме так. А до того ж вона з маленькими коштами вміє вбиратися, бачте, краще, ніж інші змогли б з купою грошей, а це вже спричиняється до багатьох неприємностей. Більше того, вона раніше була, так би мовити, примхливою. Сказати більше — я теж так думаю, — мовив містер Омер, — вона не знала як слід, чого їй хочеться; трохи пустувала і насамперед не могла нікому підкоритись. Більше нічого не говорили проти неї, Мінні?

— Ні, батьку, — сказала місіс Джорем. — Оце — найгірші балачки, здається.

— Отже, — вів далі містер Омер, — коли вона поступила в компаньйонки до якоїсь сварливої старої леді, то вони не порозумілись, і вона собі пішла. Нарешті, вона поступила до нас ученицею на три роки. Майже два роки вже минуло, і нічого поганого не можу сказати про цю дівчину. Варта шести інших. Кажи, Мінні, чи не варта вона шести інших?

— Так, батьку, — відповіла Мінні, — я ж ніколи не недооцінювала її!

— Дуже добре, — сказав містер Омер, — це правильно. Отже, молодий джентльмене, — додав він, знову потираючи підборіддя, — щоб ви не подумали, ніби базікати мені легше, ніж дихати, то, мабуть, це й усе.

Говорячи про Ем’лі, вони стишували голоси, і тому я не мав сумніву, що вона десь поблизу. У відповідь на моє запитання містер Омер кивнув головою і вказав на двері до вітальні. Я поспішно спитав, чи можу зазирнути туди; мені це охоче дозволили, і, глянувши крізь скло в дверях, я побачив її за роботою. Я побачив її, премилу маленьку істоту з блакитними очима, які зворушили колись моє дитяче серце; вона з усмішкою дивилася на Мінніного хлопчика, що грався коло неї. Її ясне обличчя було таким свавільним, ніби в підтримку того, що про неї говорили; проте я бачив у ньому давно знайому, але приховану норовливу ніжність; її чудовий вигляд не висловлював нічого, крім доброзичливості й щастя та, я певен, обіцяв їй приємне і щасливе життя.

Пісня по той бік двору, яка, здавалося, ніколи не припинялася, — ба! справді, ця пісня не припиняється… — відбивала м'яко весь час.

— Може, зайдете туди, — запропонував мені містер Омер, — поговорити з нею? Заходьте і погомоніть з нею, сер! Почувайтесь як вдома!

Тоді я чомусь засоромився — я боявся збентежити її, та, мабуть, не менше побоювався бути збентеженим. Я тільки спитав, о котрій годині звільняється вона ввечері, щоб у слушний час зробити наш візит. Попрощавшись з містером Омером, з його гарною донькою та її гарненькими дітьми, попростував я до своєї любої старої Пеготті.

І ось я побачив її біля пічки в кухні з кахельною підлогою. Щойно постукав я у двері, як вона відчинила їх і спитала, кого мені треба. Усміхаючись, глянув я на неї, але вона не всміхнулась мені у відповідь. Ми весь час листувались, та після нашої останньої зустрічі минуло сім років.

— Чи вдома містер Баркіс, мем? — спитав я, намагаючись говорити якнайгрубішим басом.

— Він вдома, сер, — відказала Пеготті, — але він лежить, його зовсім розбив ревматизм.

— Він тепер не їздить до Блендерстона? — спитав я.

— Їздить, коли йому стає краще, — відповіла вона.

— А чи не їздите ви туди іноді, місіс Баркіс?

Вона глянула не мене уважніше, і я помітив, як здригнулись її руки.

— Річ у тім, що я хотів спитати дещо про один тамтешній будинок, який зветься… от не пригадую… «Граки», — вів я далі.

Вона відступила на крок і злякано простягла вперед руки, ніби відштовхуючи мене.

— Пеготті! — не витримав я.

— Мій любий хлопчику! — скрикнула вона, і ми обоє залилися сльозами і впали одне одному в обійми.

Духу в мене не вистачає розповісти, як шаліла вона від радості, як сміялась і плакала, як пишалася, раділа, як шкодувала, що так довго не тримала в обіймах мене — її гордість і радість. З нею я не боявся мати занадто юний вигляд. Можу сказати, що ніколи в своєму житті я не сміявся і не плакав більше, ніж того ранку.

— Баркіс буде такий радий, — сказала Пеготті, витираючи очі фартушком, — це поліпшить його здоров'я значно більше, ніж усі мазі на світі. Чи можна мені піти сказати йому, що ви тут? Чи не хочете піти нагору побачитися з ним, любий мій?

Безперечно, я хотів. Але нелегко було Пеготті вийти з кімнати — щоразу, підходячи до дверей і обертаючись до мене, вона знову спинялася, щоб іще посміятись і поплакати на моєму плечі. Нарешті, аби полегшити цю справу, я пішов нагору разом із нею; почекавши за дверима хвилинку, поки вона кількома словами підготує містера Баркіса, я увійшов до кімнати хворого.

Захоплено зустрів він мене. Через ревматизм йому не можна було тиснути руку. Але він попросив мене потрусити китицю його нічного ковпака, що я й зробив з великою щирістю. Я сів біля його ліжка, а він заявив, що з насолодою уявляє собі, ніби знову везе мене блендерстонським шляхом. Лежачи горілиць, закутаний аж до підборіддя, він справляв чудне враження.

— Так яке це ім'я написав я на возі, сер? — спитав містер Баркіс з тихою усмішкою ревматика.

— Ах! Містере Баркіс, у нас були серйозні розмови про цю справу.

— Я довгенько-таки сватався, сер? — перепитав містер Баркіс.

— Довгенько, — підтвердив я.

— І я не шкодую про це, — сказав містер Баркіс. — Чи пригадуєте, що ви казали мені колись про те, як вона пече пироги з яблуками і всякі тістечка?

— Авжеж, дуже добре пригадую, — відказав я.

— І це було так само точно, — мовив містер Баркіс, — як годинник. Це було так само певно, — вів далі містер Баркіс, похитуючи своїм нічним ковпаком, бо то був його єдиний спосіб жестикулювати, — так само певно, як податки. А нічого нема певнішого, ніж вони.

Містер Баркіс глянув на мене, ніби чекаючи підтвердження цих своїх ліжкових міркувань, і я задовольнив його мовчазне прохання.

— Нічого немає певнішого, ніж вони, — повторив містер Баркіс. — Такий бідний чоловік, як я, приходить до такого висновку, коли хвороба прикує його до ліжка. Я чоловік дуже бідний, сер!

— З жалем чую це, містере Баркіс.

— Справді, я дуже бідний чоловік, — знову сказав містер Баркіс.

По цій мові він поволі витяг праву руку з-під ковдри і безцільним непевним хватом взяв палицю, що була легко прив'язана до ліжка. Деякий час він тикав навкруги цим інструментом, і на обличчі його з'являвся ряд прикрих виразів. Нарешті містер Баркіс наткнувся палицею на скриню, один куток якої видно було мені весь час. Тоді задоволення розлилось по його обличчю.

— Старе лахміття, — пояснив містер Баркіс.

— О! — сказав я.

— Хотів би я, щоб то були гроші, сер, — сказав містер Баркіс.

— Я теж хотів би цього, — мовив я.

— Але то не гроші! — сказав містер Баркіс, якнайширше розкриваючи обидва свої ока.

Я запевнив його, що не маю в цьому сумніву, і містер Баркіс, ніжніше глянувши на свою дружину, заявив:

— Вона найкорисніша і найкраща з жінок — К. П. Баркіс. Вона заслуговує всякої хвали, яку можна віддати К. П. Баркіс, і навіть більше. Люба моя, чи не влаштуєш ти сьогодні вечерю заради компанії? Чи не приготуєш ти чогось смачного поїсти і попити?

Я хотів уже протестувати проти цієї непотрібної вистави на мою честь, але Пеготті, стоячи по той бік ліжка, робила мені виразні знаки, щоб я погодився. Тому я нічого не сказав.

— Лишилось у мене тут десь небагацько грошей, люба моя, — сказав містер Баркіс. — Але я дещо втомився. Коли ви з містером Девідом залишите мене, то, трохи подрімавши, я, мабуть, пригадаю, де вони лежать.

Задовольняючи це прохання, ми вийшли з кімнати. Коли ми опинилися за дверима, Пеготті повідомила мене, що містер Баркіс став тепер «трохи бережливішим», ніж раніше; він зав­жди вдавався до тих самих хитрощів, щоб витягти монету зі свого запасу; нечуваних мук доводилося йому зазнавати, коли він злазив самотужки з ліжка і витягав гроші з тієї нещасної скрині. І справді, незабаром ми почули його приглушені зойки: містер Баркіс почав свою важку експедицію до скрині. Та хоч в очах Пеготті мерехтіло співчуття до нього, вона сказала, що така великодушна спонука впливає на нього добре, і краще не заважати йому. Отак він стогнав, доки нарешті не ліг знову в ліжко і не припинив свої добровільні муки. Тоді він покликав нас, удаючи, ніби щойно прокинувся після життєдайного сну. З-під подушки витяг він гінею. Здавалося, що його цілком нагороджує за всі муки думка про те, як хитро обдурив він нас і як зберіг таємницю своєї скрині.

Я підготував Пеготті до приходу Стірфорса, і незабаром він з'явився. Вона вважала, що, бувши моїм другом, Стірфорс тим самим ощасливив і її, і в будь-якому разі зустріла б його якнайпривітніше і найгостинніше. Але його легке поводження, його невимушені манери, гарний вигляд, його природне вміння всіх чарувати і припадати всім до серця — все це спричинилось до того, що через п'ять хвилин він став її улюбленцем. Досить було б і його ставлення до мене, щоб зворушити її серце. Щиро вірю, що не встиг він піти цього вечора з її дому, як вона вже обожнювала його.

Не тільки охоче, але навіть із захопленням погодився він пообідати разом з нами. Він ввійшов до кімнати містера Баркіса, немов сонячний день. В усьому, що він робив, не було ні галасу, ні зусиль, нічого вимушеного; всі його рухи пройняті були незрівнянною легкістю, немовби саме це й треба було робити і краще зробити не можна було. Навіть тепер, пригадуючи все це, я схиляюся перед красою, природністю і приємністю його поведінки.

Веселощами наповнив він маленьку вітальню, де на письмовому столі все ще лежала книжка про мучеників, до якої ніхто не торкався після мене; знову перегортав я аркуші з моторошними малюнками, пригадуючи, який жах викликали вони в мене колись. Пеготті почала говорити про давню мою кімнату, про те, що ліжко моє чекає на мене, і попросила мене лишитися в них. Не встиг я й глянути на Стірфорса, як він уже схвалив усю цю справу.

— Безперечно, — сказав він. — Ти тут ночуватимеш, поки ми будемо в Ярмуті, а я ночуватиму в готелі.

— Але затягти тебе в таку далечінь, — відказав я, — і залишити на самоті — це, здається мені, буде не по-товариському, Стірфорсе.

— В ім'я неба, куди ти, безперечно, потрапиш, — гукнув Стірфорс, — що значить твоє «здається» порівняно з цим?

Одним словом, Стірфорс миттю розв’язав це питання.

До восьмої години вечора він встиг проявити всі свої чудові якості, потім ми попрямували до барки містера Пеготті. Правду кажучи, чим далі, тим кращим здавався Стірфорс. Тоді я думав, і тепер певний цього, що усвідомлення свого вміння подобатися людям запалювало його новими чарами, і тим легше досягав він своєї мети. Коли б мені хтось сказав тоді, що все це — тільки блискуча гра заради забавки, для своєї розваги, гра з бездумної любові до влади, з марнославної звички здобувати її, а через хвилину викидати здобуте геть, — кажу вам, що коли б хтось сказав мені щось подібне того вечора, то не знаю вже, в чому знайшло б вихід моє обурення. Мабуть, що на таку брехню я відповів би тільки посиленням (якби можна було ще посилити) романтичної вірності й дружби, що проймали мене, коли я ступав поруч із ним у темряві по холодному піску, йдучи до старого судна. Вітер віяв і стогнав іще жалісніше, ніж стогнав і ревів він тієї ночі, коли я вперше ночував під дахом містера Пеготті.

— Дике це місце, Стірфорсе, правда?

— У темряві воно досить погане, — відповів він, — а море реве, неначе хоче з’їсти нас. Чи не в тому самому судні блимає вогник?

— Саме в ньому! — сказав я.

— Тоді я справді його бачив цього ранку, — промовив він. — Мабуть, інстинктивно натрапив на нього.

Увійшовши в смугу світла, ми вже більше не розмовляли і нечутно підійшли до дверей. Я зняв засув і, прошепотівши Стірфорсові, щоб він ішов за мною, ступив до хати. Ззовні ми чули бурмотіння голосів, а ввійшовши — почули оплески. Остання плескала, на превелике моє здивування, зав­жди засмучена місіс Геммідж, але не тільки вона серед присутніх була збуджена. Містер Пеготті, сяючи всім обличчям від незвичайної радості, сміючись на весь рот, широко розкрив свої грубі руки, щоб стиснути в обіймах маленьку Ем’лі. Гем, на обличчі якого воднораз малювалися захоплення, радісне хвилювання і властива йому незграбна соромливість, тримав маленьку Ем’лі за руку, немов збираючись познайомити її з містером Пеготті. А сама маленька Ем’лі, зашарівшись і соромлячись, але тішачись радістю містера Пеготті (це видно було з її веселих оченят), хотіла була стрибнути від Гема в обійми містера Пеготті, але наш прихід завадив цьому, бо вона перша побачила нас. У таких позах застали ми їх усіх, щойно ввійшли з темної холодної ночі в теплу світлу кімнату, а місіс Геммідж стояла позаду, шалено плескаючи в долоні.

Але вся картина так змінилась, коли ми ввійшли, що сумніви навіть брали, чи була вона справді раніше така. Я опинився посеред здивованої сім'ї лицем до лиця з містером Пеготті, простягаючи йому руку, а Гем загукав:

— Мастер Деві! То мастер Деві!

За мить ми вже стискали руки один одному, розпитували один одного, казали один одному, які ми щасливі, що зустрілись; і все це ми говорили всі разом. Містер Пеготті так зрадів, побачивши нас, що навіть не знав, що казати й робити. Знову й знову він стискав руки мені, потім Стірфорсові, потім знову мені. А потім він скуйовдив свій волохатий чуб і зареготав так весело і переможно, що просто любо було дивитися на нього.

— Ого, два джентльмени — дорослі вже джентльмени — прийшли під наш дах цього вечора, найкращого вечора в моєму житті! — заявив містер Пеготті. — Ніколи не траплялося такого раніше, слово честі! Ем’лі, серденько, іди-но сюди! Іди сюди, моє бісенятко! Ось друг мастера Девіда, люба моя! Ось джентльмен, про якого ти вже чула, Ем’лі. Він прийшов побачитися з тобою, разом із мастером Девідом, у найщасливіший вечір, який був чи буде в житті твого дядька, грім мене побий і тричі ура!

Одним подихом виголосивши цю промову, містер Пеготті схопив своїми величезними долонями обличчя племінниці, поцілував її не менше десятка разів, з гордістю і любов'ю поклав її голівку на свої широкі груди і з жіночною ніжністю погладив. Потім він відпустив її: вона втекла до кімнати, де колись я спав, а він оглянув нас, розпалений і захеканий від надзвичайної радості.

— Якщо ви, два джентльмени... дорослі вже тепер джентльмени, і такі джентльмени... — почав містер Пеготті.

— А й справді, справді! — загукав Гем. — Добре сказано! Справді! Мастере Деві, їй-бо, дорослі вже джентльмени — справді!

— Якщо ви, два джентльмени, дорослі вже джентльмени, — вів далі містер Пеготті, — не пробачите мені деяке схвилювання, коли зрозумієте, в чому річ, то я все ж таки проситиму пробачення. Ем’лі, люба моя!.. Вона знає, про що я збираюсь розповідати, — тут він знову не міг стримати веселощів, — і тому забралася геть звідси. Чи не будете ви такі ласкаві піти за нею, матінко, на якусь хвилину?

Місіс Геммідж кивнула головою і зникла.

— Якби це не був, — сказав містер Пеготті, сідаючи серед нас біля каміна, — найщасливіший вечір мого життя, то я був би себелюбною тварюкою... Більше нічого сказати не можу. Оця маленька, — Ем’лі, сер, — пошепки додав він Стірфорсові, — ота, що почервоніла, що оце втекла...

Стірфорс тільки кивнув головою, але зробив він це так виразно, з таким співчуттям до щастя містера Пеготті, що останньому здалося, ніби Стірфорс щось сказав йому.

— Справді, так, — мовив містер Пеготті, — то — вона, і така вона вже є. Дякую, сер.

Гем кілька разів кивнув мені головою, ніби погоджуючись із цими словами.

— Оця наша маленька Ем’лі, — вів далі містер Пеготті, — була в нашому будинку, я думаю (я людина не вчена, але така моя думка), була вона світлоокою радістю нашого дому. Вона — не моя дитина, у мене ніколи не було дітей; але більше не міг би я любити і свою рідну дитину. Ви мене розумієте? Не міг би!

— Цілком розумію, — сказав Стірфорс.

— Я був певний, що ви мене зрозумієте, сер, — сказав містер Пеготті, — і знову дякую вам. Мастер Деві, той може пригадати, якою вона була; а ви самі можете судити, яка вона є тепер; але ніхто з вас не може цілком зрозуміти, чим вона була, є і буде для мого люблячого серця. Я чоловік грубий, сер, грубий, як морський їжак, але, мабуть, тільки жінка могла б зрозуміти, чим є маленька Ем’лі для мене. Між нами кажучи, — він почав говорити ще тихше, — жінку, яка могла б це зрозуміти, звуть не місіс Геммідж, хоч у неї безліч чудових якостей.

Містер Пеготті знову обома руками скуйовдив волосся і продовжував, поклавши долоні на коліна.

— Є певний чоловік, що знав маленьку Ем’лі від тих часів, коли потонув її батько; він бачив її завжди — немовлям, малим дівчам, дівчиною. Не дуже гарний з лиця, о, ні, — казав містер Пеготті, — на мій зразок зроблений... грубий... наскрізь просолений зюйд-вестом... добре просолений... Але загалом — найчесніший парубок, серце в нього там, де слід бути.

Здалося мені, ніколи не бачив я, щоб Гем скалив зуби так, як при цих словах.

— І що ж робить оцей благословенний парубчина? — продовжував містер Пеготті, сяючи всім обличчям. — Він губить своє серце через нашу маленьку Ем’лі. Він ходить за нею, мов якийсь слуга, забуває свої справи, і через деякий час він мені пояснює, що трапилось. Я й сам хотів, бачте, щоб наша маленька Ем’лі добре вийшла заміж. Я хотів би бачити її, в усякому разі, під опікою чесного чоловіка, що мав би обороняти її. Не знаю, як довго я житиму, чи як скоро я помру, але знаю, що коли мене перекине якоїсь ночі дикий вітер у ярмутських водах, і востаннє побачу я міські вогні над хвилями, яких мені не подолати, то мені легше буде піти на дно, коли я зможу подумати: «Є там на березі чоловік, мов залізо, вірний моїй маленькій Ем’лі, поки той чоловік живе, ніяке лихо не торкнеться моєї Ем’лі».

Серйозно й просто містер Пеготті помахав правою рукою, ніби справді востаннє прощаючись з міськими вогнями, а потім, перезирнувшись із Гемом, почав знову:

— Гаразд! Я раджу йому поговорити з Ем’лі. Він уже досить великий, але він сором'язливіший, ніж маленький, і не наважується зробити це. Отже, я берусь поговорити. «Що? Він? — каже Ем’лі. — Він, якого я так добре знаю стільки років і так люблю? О дядю! Я ніколи не зможу вийти за нього. Він такий добрий хлопець!» Тут я поцілував і сказав їй тільки: «Люба моя, роби як знаєш, ти вільна, як пташка». А потім я повернувся до нього і сказав: «Хотів би я, щоб воно було так, але не виходить. Та будьте дружні одне з одним, як і раніше були, і кажу йому: стався до неї, як і раніше ставився, як і годиться чоловікові». А він сказав мені, потиснувши руку: «Так і робитиму». I по-чесному, мужньо тримався він так два роки, і вдома було в нас так, як заведено здавна.

Різні вирази змінювалися на обличчі містера Пеготті під час його оповіді. І ось знову повернулася переможна радість на його обличчя, коли він поклав одну руку мені на коліно, а другу — на коліно Стірфорсові і виголосив нам таку промову:

— I раптом, одного вечора — скажімо, сьогодні, — повертається маленька Ем’лі з роботи, а він із нею. Нема в цьому нічого особливого, скажете ви? Справді, бо він оберігає її, як брат, увечері і навіть удень, повсякчасно. Але оцей чортів парубок тримає її за руку і гукає мені весело: «Дивіться! Це моя майбутня маленька дружина!» А вона каже, наполовину сміливо і наполовину соромлячись, і сміючись, і плачучи водночас: «Так, дядю! Якщо ви дозволите»... Якщо я дозволю! — скрикнув Містер Пеготті і від захоплення зробив коло головою. — Боже мій, а що ж мені ще робити?.. «Якщо ви дозволите, то я тепер краще розумію речі, добре подумала про це і спробую бути йому хорошою дружиною, бо він милий, любий хлопець». А тоді місіс Геммідж заплескала в долоні, мов у театрі, а тут і ви ввійшли. Ось воно! Нема чого приховувати! Ви ввійшли, щойно все це відбулось, і оцей чоловік одружиться з нею, щойно закінчить вона навчання.

Гем аж похитнувся під ударом, яким містер Пеготті виявив свою нестримну веселість, довіру і дружбу; але відчуваючи, що мусить щось сказати нам, він мовив, запинаючись і переборюючи природну соромливість:

— Вона була не вища за вас, мастере Деві... коли ви вперше приїхали... А я вже тоді думав, якою вона буде, як виросте. Я бачив, як вона виростала... джентльмени... мов квітка. Я покладу життя за неї... мастере Деві... О! З охотою і радістю! Вона для мене більше... джентльмени... ніж... вона для мене все, чого я можу побажати, і більше, ніж можу я... ніж можу я сказати. Я... я люблю її віддано. Нема такого джентльмена на всій землі, та й на морі нема такого... що міг би любити жінку більше, ніж я люблю її, хоча є багато простих людей... які могли б сказати краще... те, що вони хочуть сказати.

Зворушливо було дивитися, коли такий здоровенний парубок, яким став тепер Гем, тремтів від любові до гарненької маленької істоти, що завоювала його серце. Зворушливою була навіть проста довіра, яку подарували нам містер Пеготті і він сам. Зворушило мене і саме це оповідання. Не знаю, чи не йшов я туди з певним уявленням, ніби все ще кохаю маленьку Ем’лі. Знаю тільки, що все це сповнило мене радістю; але якоюсь дуже непевною радістю, що від найменшого дотику могла стати раною.

Тому, якби від мене залежала підтримка цієї піднесеної сцени, то вийшло би це в мене досить погано. Але це взяв на себе Стірфорс і зробив так майстерно, що за кілька хвилин ми почувалися найщасливішими людьми у світі.

— Містере Пеготті, — сказав Стірфорс, — ви — чолов'яга напрочуд добрий і заслуговуєте того щастя, що відчуваєте сьогодні ввечері. Вашу руку, містере Пеготті. Геме, поздоровляю вас, мій хлопче. Дайте вашу руку! Маргаритко, підкинь дров у камін, щоб веселіше запалав вогонь! Містере Пеготті, коли ви не вмовите вашу милу племінницю повернутися до нас (для неї я звільню оце місце в кутку), то я піду звідси. Будь-яка прогалина біля вашого каміна в такий вечір — завелика прогалина — річ, до якої я не хочу бути причетним, навіть за всі скарби обох Індій!

Отже, містер Пеготті йшов до моєї колишньої кімнатки, привести маленьку Ем’лі. Спочатку маленька Ем’лі не хотіла йти до нас, і на допомогу вирушив Гем. Нарешті вони привели її до каміна, вона була дуже збентежена і дуже несмілива. Та згодом вона збадьорилася, побачивши, як мило і шанобливо розмовляє з нею Стірфорс, як вправно уникає він усього, що могло б збентежити її, як гомонить він з містером Пеготті про човни, кораблі, припливи, рибу, як нагадує він мені про часи, коли побачився з містером Пеготті в Салем-Гаузі, як радіє він цьому кораблеві і всьому, що оточує його, як легко підтримує він розмову. Незабаром опинилися ми в дружньому колі, зачаровані милим гостем і захоплені жвавою розмовою.

Щоправда, Ем’лі мало розмовляла цього вечора; але вона пильно дивилася на всіх, уважно слухала і відкликалася своїм чарівним виразним обличчям. Стірфорс розповів про одну жахливу корабельну катастрофу (оповідання це почалося з його розмови з містером Пеготті) так мальовничо, немов вся ця картина знову стояла перед його очима — і погляд маленької Ем’лі не відривався від нього весь час, немов сама вона бачила загибель корабля. Щоб розважити нас, він розповів після цього якусь свою пригоду — і так весело, ніби це було для нього такою самою новиною, як і для нас; маленька Ем’лі сміялась, і всі ми сміялися разом із Стірфорсом. Він умовив містера Пеготті проспівати, або, точніше, проревти «Коли буря загуде, загуде, загуде», і сам проспівав моряцьку пісню так гарно і виразно, що мені майже здавалося, наче вітер, який сумно повівав навколо будинку, вриваючись у тишу, підсвистував йому.

А щодо місіс Геммідж, то йому вдалося так підбадьорити цю жертву розпачу, як не вдавалося нікому іншому (так принаймні сказав мені містер Пеготті) від часу загибелі старого. Він так розважив і розвеселив її, що другого дня вона заявила, ніби він зачарував її.

А втім, Стірфорс не намагався притягати до себе загальну увагу і бути центром розмови. Коли маленька Ем’лі насмілилася заговорити зі мною (хоч усе ще дуже сором’язливо) про наші давні мандрівки вздовж берега, про збирання мушель і камінців, і коли я спитав її, чи пригадує вона, як обожнював я її, і коли ми обоє розсміялись і почервоніли, пригадуючи милі давні часи, — він мовчав і уважно дивився на нас. Увесь цей вечір вона сиділа на тому самому маленькому ящику, в тому самому кутку біля каміна, де колись сидів і я; але тепер поруч з нею був Гем. Не знаю вже, чи з кокетства, чи з дівочої сором'язливості через нас, але цілий вечір вона тулилася до стіни, відсунувшись від Гема.

Як пригадую, ми сиділи майже до півночі. Повечеряли ми бісквітами і сушеною рибою. А Стірфорс витяг з кишені пляшку доброго джину, і ми, чоловіки, (я тепер уже з цілковитим правом можу казати «ми — чоловіки») гарненько випили. Весело попрощалися ми, і коли всі вони стояли юрбою біля дверей, щоб освітити нам шлях, я побачив милі блакитні очі маленької Ем’лі, що стежили за нами з-за Гемової спини, і почув її ніжний голос, що просив нас бути обережнішими в дорозі.

— Пречудова маленька красуня! — сказав Стірфорс, беручи мене під руку. — Гаразд! Чарівне місце, чарівне товариство, цікаво було побути з ними.

— I як же нам щастить! — підхопив я. — Ми приїхали саме вчасно, щоб бути свідками їхньої радості від цих заручин! Ніколи не бачив я щасливіших людей. Як приємно спостерігати це й поділяти їхню чесну радість! От пощастило нам!

— Хлопець той трохи тупий для такої дівчини, чи не так? — зауважив Стірфорс. Він так щиро поводився з Гемом і всіма ними, що це несподіване й холодне зауваження мене мов громом вразило. Але, швидко обернувшись до нього і побачивши усмішку в його очах, я з полегшенням відповів:

— Ах, Стірфорсе! Добре тобі сміятися з сердеги. Ти можеш воювати з міс Дартль або намагатися жартами сховати свої симпатії від мене, але я знаю тебе краще. Коли бачу, як добре ти розумієш їх, як сприймаєш ти щастя цього простого рибалки або любов моєї старої няньки, то усвідомлюю, що тобі не байдужі ні радість, ані смуток, ані інші почуття таких людей. I за це, Стірфорсе, люблю тебе удвадцятеро більше!

Він зупинився і, глянувши мені в обличчя, сказав:

— Маргаритко, я певен, що це ти кажеш серйозно, з найкращими намірами. Хотів би я, щоб усі ми були такими!

Наступної хвилини він весело заспівав пісню містера Пеготті, і ми попрямували до Ярмута.

V. Старі місця, нові обличчя

Понад два тижні лишалися ми зі Стірфорсом у цій місцевості. Годі й казати, що ми багато часу були разом, але траплялося нам і розлучатися на кілька годин. Він був добрим моряком, чого не можна було сказати про мене, і коли він виходив у море з містером Пеготті, що було його улюбленою розвагою, то я здебільшого лишався на березі. Життя в будинку моєї няньки покладало на мене обов'язки, від яких він був вільний: знаючи, як багато доводиться їй ходити за містером Баркісом удень, я не хотів повертатися додому пізно вночі, а Стірфорс, проживаючи в готелі, залежав тільки від свого власного настрою. Тому я часто чув, що він бенкетував з рибалками в улюбленій таверні містера Пеготті «Добра згода», коли я вже давно лежав у ліжку; у місячні ночі він їздив на море, загорнувшись у рибальський плащ, і повертався тільки з ранковим припливом. Але це не дивувало мене, бо я знав, що його неспокійна натура і смілива душа радісно знаходили собі розвагу в грубій роботі і суворій погоді, та в усіх інших моряцьких справах, що були свіжими й новими для нього.

Була ще одна причина, через яку ми тоді розлучалися: мені, звичайно, цікаво було їздити до Блендерстона, відвідувати здавна знайомі місця, де минало моє дитинство. Природно, що Стірфорс, побувавши там один раз, не був зацікавлений їхати туди знову. Отже, разів три-чотири ми зранку, поснідавши, йшли в різні боки і зустрічалися тільки ввечері, за обідом. Я не знав, що робить він у цей час; доходили до мене чутки, що він став дуже популярним у цій місцевості і знаходив собі двадцять способів розважитись там, де інший не знайшов би жодного.

А щодо мене, то в самотніх своїх мандрівках пригадував я кожен крок на старому шляху, відшукував старі місця, і це ніколи не набридало мені. Я відшукував такі місця, що часто виникали в моїй пам'яті, і блукав там, де колись блукав думками. Могила під деревом, де лежали мої батьки — та могила, на яку я з таким дивним жалем поглядав, коли там лежав тільки мій батько, могила, над якою стояв я зажурений, коли вона розкрилась, щоб прийняти мою прекрасну матір і її немовля, ця могила, з якої вірна Пеготті зробила справжній сад, — на цілі години притягала мене до себе. Вона знаходилася трохи осторонь від алеї кладовища, у тихому кутку; походжаючи алеєю, я міг читати імена на камінні, а звуки церковного дзвона, який відбивав години, здавалися мені далеким знайомим голосом. Я багато міркував про життя: ким я був і ким маю стати, і що таке особливе я маю зробити. Мої кроки повторювали за моїми думками, але були такі певні, наче я йшов дорогою додому, щоб в тиші будувати повітряні замки поряд з мамою.

Багатьох змін зазнав мій старий дім. Зникли ветхі гнізда, що їх так давно залишили граки; віти дерев були обрізані, вони втратили свою колишню форму. Сад був занедбаний, половина вікон у будинку була зачинена. Жив там тільки якийсь нещасний чоловік-сновида та люди, що доглядали його. Він зав­жди сидів біля мого віконця, поглядаючи на кладовище, і цікаво було мені довідатися, чи не приходять у його хвору голову думки, які займали мене рожевими ранками, коли я в нічній сорочці виглядав з того самого віконця і дивився на овець, що спокійно паслися під промінням ранкового сонця.

Давні наші сусіди, містер і місіс Грейпер, поїхали до Південної Америки, а їхній будинок постарів, струмені дощу пройшли крізь дах, пописали брудними потьоками стіни. Містер Чілліп одружився вдруге — з високою, худорлявою, кирпатою жінкою; з'явилось у них немічне дитинча; голова немовлятка була занадто важка, слабкі очі немовби зав­жди виявляли здивування — навіщо народився на світ їхній власник?

З сумішшю смутку і задоволення блукав я по рідних місцях, аж доки сонце не вказувало мені, що час повертатись. Але приємно було пригадати знову ті місця, залишивши їх позаду себе. Обідаючи зі Стірфорсом біля палаючого вогню каміна, заходячи вночі до моєї гарненької кімнатки, перегортаючи аркуші книжки про крокодилів (вона зав­жди лежала там на маленькому столику), мрійливо пригадував я старі часи, радів, що маю такого друга, як Стірфорс, такого друга, як Пеготті, і таку заступницю втраченої матері, як моя прекрасна і добра двоюрідна бабуся.

Повертатися до Ярмута з цих моїх подорожей найкраще було поромом. Я виходив з порому на мілині, що відокремлювала місто від моря, і йшов найкоротшим шляхом до міста. Дорогою я завжди заходив до містера Пеготті. Здебільшого Стірфорс чекав на мене там, і ми йшли далі разом у морозному повітрі та тумані до мерехтливих вогнів міста.

Одного темного вечора, коли я прийшов пізніше, ніж зазвичай, — цього дня я востаннє відвідував Блендерстон (ми вже збиралися їхати додому) — я застав його самого у будинку містера Пеготті; замислено сидів він перед вогнем. Він так заглибився у свої думки, що зовсім не помітив мого наближення. Щоправда, він міг би не почути моїх кроків, якби був і не такий замріяний, бо пісок притишував стукіт черевиків, але навіть увійшовши, я не стурбував його. Я підійшов до нього близько і подивився — насупивши брови, блукав він думками десь далеко.

Він так підскочив, коли я поклав йому руку на плече, що я й сам підскочив.

— Ти напав на мене, — сказав він майже гнівно, — немов привид докору.

— Та треба ж було мені якось сповістити про своє прибуття, — відповів я. — Хіба я змусив тебе злетіти з зірок?

— Ні, — відказав він. — Ні.

— З чого ж ти злетів? — спитав я, сідаючи біля нього.

— Я споглядав химерні картини, що їх малює вогонь, — була його відповідь.

— Але чому ж ти не даєш мені глянути на них? — сказав я, бо він швидко кинув у камін велике поліно, і багряні іскри з ревом помчали в димар.

— Ти б їх все одно не побачив, — відказав він. — Ненавиджу я цей непевний час — ані день, ані ніч. А ти запізнився! Де ти був?

— Я прощався з місцем моїх звичайних прогулянок, — відповів я.

— А я сидів тут, — сказав Стірфорс, оглядаючи кімнату, — і думав, що всі ці люди, яких ми знайшли такими щасливими в ніч нашого приїзду сюди, могли б — якщо судити з теперішнього сумного настрою цього місця — розвіятися по світах, померти чи зазнати невідомо якого горя. Девіде, я так хотів би, бог свідок, щоб у мене протягом цих останніх двадцяти років був сумлінний батько!

— Мій любий Стірфорсе, у чому річ?

— Всією душею хотів би я, щоб було кому краще керувати мною! — вигукнув він. — Всією душею хотів би я, щоб сам міг керувати собою краще!

Мене зовсім спантеличила запальність, з якою вимовив він ці слова. Мені здавалося навіть неможливим, щоб він до такої міри став несхожим на самого себе.

— Краще було б мені народитися цим бідним Пеготті або його незграбним племінником, — сказав він, підводячись і зажурено спираючись на камін, — ніж бути самим собою, удвадцятеро багатшим і удвадцятеро розумнішим, і мучитися так, як мучився я в цьому диявольському ковчезі оці останні півгодини!

Мене так вразила ця несподівана зміна в ньому, що спочатку я спромігся тільки мовчки спостерігати його, поки він стояв, схиливши голову на руку і понуро поглядаючи на вогонь. Нарешті я щиро попросив його розповісти мені, що це так засмутило його, і дозволити мені пожуритися разом із ним, коли я не можу сподіватися дати йому слушну пораду. Та не встиг я закінчити, як він почав сміятися — спочатку злосливо, але згодом із звичайною веселістю.

— Хай йому абищо, це дурниці, Маргаритко! Дурниці, — відповів він. — Казав же я тобі ще в лондонському готелі, що іноді сам собі набридаю. Оце щойно я сам був своїм кошмаром. Як зажуритися отак, то няньчині казки пригадуються знову, в новому вигляді. Мені немов приснилося, що я — поганий хлопчисько, який «не встерігся» і потрапив левам на вечерю. Гадаю, це навіть гірше, ніж попастися собакам. Від голови до ніг пройняло мене те, що старі жінки звуть переполохом. Я боявся сам себе.

— Здається, ти більше нічого не боїшся, — сказав я.

— Мабуть, ні, хоч мені є чого боятися, — відповів він. — Добре. Отже, все це минулось. Я більше не звихнуся, Девіде; але кажу тобі, мій любий хлопче, ще раз, що було б краще для мене і не тільки для мене, коли б у мене був твердий і сумлінний батько.

Обличчя його було зав­жди дуже виразне, але ніколи не бачив я на ньому такої похмурої серйозності, як тоді, коли вимовляв він ці слова, все ще не відводячи очей від вогню.

— Отже, цьому кінець! — сказав він, легко змахнувши рукою вгору. — «Зник він. І знов — людина я»[12]. Як Макбет. А тепер — обідати. Невже я по-макбетівськи урвав бенкет, Деві!

— Але де вони всі, хотів би я знати, — зауважив я.

— Бог знає, — сказав Стірфорс. — Пішов я до порома зустріти тебе, не дочекався, завернув сюди і побачив, що нікого тут нема. Я замислився над цим, отож ти й знайшов мене замисленим.

Прибуття місіс Геммідж з кошиком пояснило, яким чином будинок залишився порожнім. Вона поспішала зробити потрібні закупівлі до повернення містера Пеготті; двері вона залишила відчиненими для Гема і маленької Ем’лі, якщо вони повернуться під час її відсутності. Стірфорс розвіяв звичайний смуток місіс Геммідж, весело привітавши і жартівливо схопивши її в обійми, потім взяв мене під руку, і ми поспішно покрокували геть.

Він розвеселив самого себе не менше за місіс Геммідж, знову був самим собою і жартівливо базікав усю дорогу.

— Отже, — весело сказав він, — ми залишаємо це піратське життя завтра. Невже це правда?

— Так ми домовилися, — відповів я, — і вже взяли місця в диліжансі, ти знаєш...

— Ех! Нічого, бач, не зробиш! — сказав Стірфорс. — А я вже майже забув, що можна в цьому світі робити щось інше, крім блукань у морі. Хотів би я, щоб більше не було чого робити.

— Це поки ти не втратив почуття новизни, — зауважив я, сміючись.

— Мабуть, що так, — сказав він, — хоч зауваження звучить саркастично в устах такого милого невинного дитятка, як мій юний друг. Гаразд! Насмілюся сказати, що я примхливий хлопець, Девіде. Я це знаю. Але поки залізо справді гаряче, я вмію його кувати чимдуж. Мабуть, що я вже міг би добре скласти іспити на лоцмана в цих водах.

— Містер Пеготті каже, що ти — чудо, — відповів я.

— Морське чудовисько, га? — розреготався Стірфорс.

— Ні, це він справді каже, і ти знаєш, що це справедливо; ти ж зав­жди палко пориваєшся до якоїсь мети і легко можеш її досягти. I найбільше дивує мене в тобі, Стірфорсе, те, що ти начебто задовольняєшся таким уривчастим застосуванням своїх сил.

— Задовольняюся? — весело перепитав він. — Мене ніщо не задовольняє, крім твоєї наївності, мила моя Маргаритко! А щодо рвучкості, то я якось не встиг набути вміння прив'язуватися до коліс, в яких крутяться сучасні Іксіони[13]. Знаєш, я купив собі тут судно.

— Ну й дивний же ти чоловік, Стірфорсе! — вигукнув я, зупинившись, бо тільки вперше почув про це. — Та ти ж може ніколи й не повернешся в ці краї.

— Не знаю, — відповів він. — Мені подобається це місце. В усякому разі, — вів він далі, тягнучи мене за собою, — я купив тут судно — кліпер, як каже містер Пеготті; це справді кліпер, і містер Пеготті буде його хазяїном, поки мене тут не буде.

— Тепер я зрозумів тебе, Стірфорсе! — радісно відгукнувся я. — Ти вдав, ніби купуєш судно для себе, але насправді ти зробив це заради містера Пеготті. Слід було б мені зрозуміти це відразу, знаючи тебе. Мій любий добрий Стірфорсе, як можу я висловити, що думаю про твою великодушність?

— Тсс! — відповів він, почервонівши. — Що менше слів, то краще.

— Хіба ж я не знав, — кричав я, — хіба ж я не казав, що нема жодної радості, жодного горя, жодного почуття цих чесних душ, які були б байдужі для тебе!

— Ну, годі, годі, — відказав він, — ти мені все це говорив. А тепер досить. Все вже сказано.

Я не став займати його цією темою, боячись образити, і тільки про себе міркував далі про його щедрість і великодушність; тим часом ми все швидше посувалися вперед.

— Судно треба наново оснастити, — сказав Стірфорс, — і я залишу Літтімера, щоб він стежив за всім цим. Тоді я буду певний, що все буде зроблено. Чи казав я тобі, що Літтімер приїхав сюди?

— Ні!

— Атож. Приїхав сьогодні вранці, з листом від моєї матері.

Наші погляди зустрілись, і я помітив, що навіть губи його зблідли, хоч дивився він на мене дуже впевнено. Я злякався, що якась суперечка з матір'ю спричинилася до тієї журби, в якій я знайшов його біля каміна. Я натякнув на це.

— О, ні! — розсміявся він, похитавши головою. — Нічого подібного. Так. Просто приїхав мій слуга.

— Такий, як і завжди? — спитав я.

— Такий, як і завжди, — підтвердив Стірфорс. — Далекий і холодний, як північний полюс. Він мусить наглядати за тим, як перейменують судно. Воно зараз зветься «Буревісник». А яке діло містерові Пеготті до «Буревісників»? Я охрещу його наново.

— Яким ім'ям? — запитав я.

— «Маленька Ем’лі».

Він усе ще не зводив очей з мене, і я вважав це за нагадування, що йому не подобається вихваляння його вчинків. Я не міг сховати задоволення на обличчі, але не сказав майже нічого. На вустах його з'явилася звичайна усмішка, і здалося мені, що він уже зовсім забув смуток.

— Але дивися, — мовив він, указуючи рукою вперед, — ось іде справжня маленька Ем’лі! І той парубок з нею, га? Слово честі, він вірний лицар! Ніколи не залишає її саму!

Гем працював тепер корабельним майстром, він дуже вдосконалив природне своє знання цього ремесла і став висококваліфікованим робітником. У своєму робочому одязі він здавався не хтозна-яким франтом, але мужнім і гідним захисником квітучої маленької істоти, що йшла поруч із ним. Його щире обличчя, чесність, неприхована гордість нею, любов його до неї здавалися мені найбільшою красою. Коли вони наблизилися до нас, то здалися мені дуже доброю парою, незважаючи на всю відмінність між ними.

Коли ми зупинилися побалакати з ними, вона несміливо зняла свою руку з його ліктя і зашарілася, простягаючи пальці Стірфорсові й мені. Обмінявшись із нами кількома словами, вони пішли далі, але вона вже не взяла Гема під руку, непевно і ніяково йшла поруч із ним. Все це здалося мені дуже милим. Стірфорс, начебто, був такої ж думки.

Раптом повз нас пройшла — очевидно, стежачи за ними — жінка, чиє наближення ми навіть не помітили; але я побачив її обличчя, коли вона проходила повз нас, і здалося мені воно знайомим. Вона була легко і бідно вдягнена, зухвала, понура, гордлива, але здавалося, на той час усі ці риси було віднесено вітром, а думки її зупинились, і вона могла лише стежити за ними. Наче темна пляма між нами, морем і хмарами, вона зникла так само непомітно, як і з'явилася, хоч ані трохи не наблизилася до них.

— Ця чорна тінь іде за дівчиною, — сказав Стірфорс, зупинившись. — Що це має означати?

Мене здивувало, яким тихим голосом промовив він це.

— Може, вона збирається попросити в них милостиню? — зазначив я.

— Це мене не здивувало б, — сказав Стірфорс, — але дивно, що жебрацтво набуває саме цієї форми сьогодні увечері.

— Чому? — спитав я.

— Бачиш, я думав, — сказав він, помовчавши, — про щось подібне. А тут вона з'явилась. I звідки вона взялася, хотів би я знати?

— Мабуть, вона вийшла з тіні від тієї стіни, — припустив я, ми бо підійшли до якогось муру.

— Вона зникла! — відказав він, обертаючись через плече. — I хай зникне з нею все зле. А тепер — обідати!

Але він раз у раз озирався через плече на далеке море. Нам лишалось іти недовго, але він устиг ще кілька разів коротко повернутися до цієї теми; тільки затишно і весело сидячи за столом при світлі каміна і свічок, він немов забув про це дивне явище.

Літтімер був уже там і справляв на мене таке саме враження, як і завжди. Я висловив сподівання, що місіс Стірфорс і міс Дартль почуваються добре; він відповів шанобливо і, звичайно, респектабельно, що вони почуваються досить непогано, подякував мені і передав поклон від них. Ось і все; а проте мені здалося, ніби він виразно заявив мені: «Ви дуже юні, сер, ви надзвичайно юні».

Ми вже майже закінчили обідати, коли він вийшов на два кроки з кутка, з якого спостерігав нас, або, скоріше, мене, до столу і звернувся до свого хазяїна:

— Прошу пробачення, сер. Міс Маучер у цьому місті.

— Хто? — дуже здивовано вигукнув Стірфорс.

— Міс Маучер, сер.

— Отакої! Які це в неї тут справи? — спитав Стірфорс.

— Здається, це її батьківщина, сер. Вона сказала мені, що з одним зі своїх професіональних візитів вона щороку їздить сюди, сер. Я зустрів її на вулиці сьогодні вдень, і вона спитала, чи може мати честь одвідати вас по обіді, сер.

— Чи ти знаєш цю велетку, Маргаритко? — запитав Стірфорс.

Я мусив зізнатися, — хоч і соромився цього перед Літтімером, — що ми з міс Маучер зовсім не знайомі.

— Тоді тобі обов'язково треба познайомитися з нею, — сказав Стірфорс, — бо вона — одне з семи чудес світу. Щойно міс Маучер прийде, ведіть її сюди, Літтімере.

Мене дуже зацікавила ця леді, особливо тому, що Стірфорс, сміючись, рішуче відмовився відповідати на будь-які мої запитання про неї. Отже, я нетерпляче чекав. Нарешті через півгодини після того, як забрали посуд зі столу і ми сиділи за графином вина перед каміном, двері відчинились, і Літтімер, зі своїм звичайним непорушним спокоєм, оголосив:

— Міс Маучер!

Я подивився в коридор і нічого не побачив. Я все ще дивився в коридор, гадаючи, що міс Маучер забарилася там, коли, на моє невимовне здивування, з-за канапи, яка стояла між дверима і мною, викотилася пишно вбрана карлиця років сорока чи сорока п'яти, з дуже великою головою, парою шахрайських сірих очей і такими неймовірно короткими руками, що, намагаючись грайливо прикласти пальця до кирпатого носа, вона мусила схилити голову назустріч своїй руці. Подвійне її підборіддя було таке гладке, що в ньому потопали стрічки капелюшка. Шиї в неї не було, талії в неї не було, ніг у неї не було — принаймні про них не варто було говорити; і хоч була вона жінкою звичайних розмірів аж до того місця, де мала б у неї бути талія, і хоч посувалась, як усі людські істоти, на парі ніг, та була вона така куца, що стілець був для неї, як стіл для звичайної людини. Ця пишно і незграбно вбрана леді притулила носа до вказівного пальця з тими труднощами, які я вже змалював, схилила голову набік, примружила око і дуже хитро подивилася на нас; пофліртувавши очима зі Стірфорсом, вона вибухнула цілим потоком слів.

— Що? Квіточко моя! — солоденько почала вона, жартівливо киваючи йому своєю великою головою. — Та невже ви тут? Ах ви, поганий хлопчисько, і не сором вам! Чим ви тут займаєтеся, так далеко від дому? Каверзуєте, клянусь! Ви — хитрун, Стірфорсе, та й я не проста, еге ж? Ха-ха-ха. Ви поставили б сто фунтів проти п'яти, що не зустрінете мене тут. А як же! Господи, та мене всюди повно, клянусь! Ось я тут, ось я там, ось мене нема — як монета фокусника в дамській хустинці. До речі, про носові хустинки — і про дам — яка ж ви втіха для вашої любої матінки, хлопче мій милий.

Міс Маучер розв'язала стрічки свого капелюшка та сіла, захекавшись, на ослінчик перед каміном — обідній стіл правив їй за альтанку, бо вона розташувалася саме під ним.

— Ох, зіроньки мої ясні, — вела вона далі, ляскаючи руками по своїх маленьких колінах і проникливо глянувши на мене. — Є в мене певна звичка, справді, Стірфорсе. Як зійду по сходах, то кожен подих мій стає мені важким, мов цеберко води. А побачили б ви, як визираю я з вікна горішнього поверху, то подумали б, що я гарненька жінка, правда ж?

— Я подумав би це, де б не побачив вас, — сказав Стірфорс.

— Годі, клятий хлопче, годі! — скрикнула куца істота, погрожуючи йому хустинкою, якою вона витирала собі обличчя. — Соромтесь! Але даю вам слово честі, на тому тижні я була в леді Мізерс, — ото жінка! Вона не старіє! — і Мізерс сам увійшов до кімнати, де я чекала на неї, — ото чоловік! Він теж не старіє! Так само, як і його перука, хоч він і носить її незмінно десять років — так він почав мені робити такі компліменти... я вже думала, чи не доведеться мені смикнути дзвоник. Ха-ха-ха! Він — мила душа, але безпринципна.

— Що ви робили для леді Мізерс? — спитав Стірфорс.

— То вже будуть плітки, моє невинне дитятко, — відповіла вона, знову б'ючи себе пальцем по носу, кривляючись і блимаючи очима, мов хитрюще бісенятко. — Це не ваше діло. Ви хотіли б знати, чи не лікую я її від облисіння, чи фарбую її волосся, чи виправляю її фігуру, чи підводжу їй брови... хотіли б знати? I знатимете, серденько моє — якщо я вам скажу. Знаєте, як звали мого прапрадіда?

— Ні, — сказав Стірфорс.

— Звали його «Та невже», лялечко моя! — сповістила міс Маучер. — I походить він з прадавнього роду «Та невже», що від них успадкувала я всі маєтки «Чи справді».

Ніщо не могло зрівнятися з підморгуванням міс Маучер, хіба що тільки її самовладання. Прислухаючись до того, що казали їй, або чекаючи відповіді на свої слова, вона по-сорочому схиляла голову набік і мружила одне око. Одним словом, я зовсім розгубився від здивування і вп'явся в неї очима, забувши, боюся, всі правила ввічливості.

Тим часом вона присунула до себе стілець із торбинкою і метушливо почала витягати з неї всякі пляшечки, губки, гребінці, щіточки, клаптики фланелі, щипчики та інші інструменти; все це вона поклала купою на стільці. Раптом вона припинила свою роботу і спитала Стірфорса, дуже збентеживши цим мене:

— Як звуть вашого друга?

— Містер Копперфілд, — відповів Стірфорс, — він хоче познайомитися з вами.

— Гаразд, він познайомиться. Я з його вигляду зрозуміла, що йому цього хочеться! — сказала міс Маучер, шкутильгаючи до мене з торбинкою в руці і сміючись мені в обличчя. — Обличчя, мов персик! — вона стала навшпиньки, хоч я сидів, щоб ущипнути мою щоку.

— Просто спокусливо! Я дуже люблю персики. Щаслива познайомитися з вами, містере Копперфілд, запевняю вас.

Я відповів, що поздоровляю себе з честю познайомитися з нею, і що щастя наше взаємне.

— О, боги, які ми чемні! — вигукнула міс Маучер, роблячи безнадійну спробу затулити своє широке обличчя куценькою ручкою. — Який же це шахрайський і плутаний світ!

Ці слова були адресовані до нас цілком конфіденційно. Разом з тим вона відняла куцу ручку від обличчя і засунула її аж до плеча в торбинку.

— Що ви цим хочете сказати, міс Маучер? — спитав Стірфорс.

— Ха-ха-ха! Ми ж така весела банда шахраїв, правда ж, мила моя дитинко? — відповіла ця мініатюра жінки, нишпорячи в торбині, схиливши голову набік і підвівши очі вгору. — Подивіться, — витягла вона щось зі своєї торбинки. — Обрізки нігтів російського князя! Князь «Абетка-навиворіт», так я зву його, бо в його прізвищі всі літери стоять шкереберть.

— Невже російський князь — ваш клієнт? — запитав Стірфорс.

— Запевняю вас, лялечко моя, — відповіла міс Маучер. — Я доглядаю його нігті. Двічі на тиждень. І на руках, і на ногах.

— Сподіваюся, що він хоч платить добре? — спитав Стірфорс.

— Платить, як і говорить, люба моя дитинко. Власне, говорить він у ніс, а кредиторів залишає з носом, — відповіла міс Маучер. — От якби ви побачили його вуса. Руді від природи, чорні від мистецтва!

— Від вашого мистецтва, звичайно, — сказав Стірфорс.

Міс Маучер підморгнула.

— От він і мусив послати за мною. Не міг собі ради дати. Клімат погано вплинув на його фарбу; для Росії вона годилась, а тут облізла. За все своє життя не бачили ви такого іржавого князя. Мов старе залізо!

— Чи не через це ви щойно назвали його шахраєм? — поцікавився Стірфорс.

— Ох ви, найкращий хлопцю! — відказала міс Маучер, шалено трясучи головою. — Я ж сказала, що всі ми загалом — банда шахраїв, і на підтвердження показала вам обрізки князівських нігтів. Князівські нігті допомагають мені в усіх аристократичних домах більше, ніж усі мої таланти. Я завжди ношу їх із собою. Вони для мене найкраща реклама. Якщо міс Маучер обрізує нігті князеві, значить вона, безперечно, поважна особа. Я їх роздаю юним леді. Вони їх, мабуть, кладуть в альбоми. Ха! Ха! Ха! Клянуся життям, «вся соціальна система» (як то кажуть чоловіки в своїх там парламентах) є системою князівських нігтів! — заявила ця маленька жінка, намагаючись скласти свої коротенькі рученята і похитуючи великою головою.

Стірфорс щиро розреготався та й я слідом за ним. Міс Маучер тим часом похитала своєю схиленою набік головою, закотила одне око і підморгнула другим.

— Ту ну ж бо, — сказала вона, ляснувши себе по колінах і підводячись. — Час братися до справ. Ідіть-но сюди, Стірфорсе. Дослідимо полярні області і завоюємо їх.

По цих словах вона вибрала два чи три інструменти та маленьку пляшечку і спитала (на моє здивування), чи витримає її стіл. Коли Стірфорс потвердив це, вона присунула стілець до столу, попросила мене допомогти їй і спритно стрибнула на стіл, мов на естраду.

— Коли хтось з вас побачив мої підв'язки, — заявила вона, влаштувавшись на столі, — то скажіть про це, і я піду додому й вкорочу собі віку.

— Я не бачив, — сказав Стірфорс.

— І я не бачив! — сказав я.

— Тоді гаразд! — скрикнула міс Маучер. — Я згодна жити! А тепер уть-уть-уть, іди сюди, моє каченятко, я тебе заріжу.

Це означало запрошення Стірфорсові віддатись на волю її рук; отже, він сів спиною до столу, обернувшись усміхненим обличчям до мене, і дозволив їй дослідити його голову, мабуть, тільки для нашої розваги. Чудове видовище являла собою міс Маучер, стоячи над ним і дивлячись на його пишне темне волосся з допомогою великої лупи, яку вона добула з кишені.

— Ви прехороший хлопець! — заявила міс Маучер після короткого дослідження. — Але не мине й року, як ваша маківка буде лиса, мов у монаха, якщо я вам не допоможу. Тільки півхвилинки, мій юний друже, і ми збережемо вам кучері на найближчі десять років!

З цими словами вона вилила трохи рідини з пляшечки на клаптик фланелі, накапала трохи цього коштовного розчину на одну з щіточок, і заходилася скубти та терти голову Стірфорса і фланелькою, і щіточкою; робила вона це дуже діловито, невгамовно базікаючи при цьому.

— Є такий Чарлі Пайгрев, син герцога, — торохтіла вона, — ви знаєте Чарлі? — зазирнула вона Стірфорсові в обличчя.

— Трохи, — відповів він.

— Ото чоловік! Ото бакенбарди! А щодо ніг Чарлі, то якби тільки вони були в нього до пари (на жаль, це не так), то могли б узяти приз. Чи повірите ви, що він спробував обійтись без мене... та ще й де — в лейб-гвардії!

— Божевільний! — сказав Стірфорс.

— Схоже на те. А втім, божевільний чи здоровий, він спробував таки, — відказала міс Маучер. — І що ж він робить? Уявіть собі, іде до парфумерної крамниці і питає там собі пляшку «мадагаскарської рідини»!

— Чарлі? — перепитав Стірфорс.

— Чарлі. Але виявляється, що в них нема ніякої «мадагаскарської рідини».

— А що це таке? Якийсь напій? — поцікавився Стірфорс.

— Напій?! — перепитала міс Маучер, припинивши свою роботу і поплескавши його по щоці. — Ліки для його вусів, щоб ви знали! А там за прилавком стоїть одна жінка... літня добродійка... справжній грифон… ніколи навіть не чула такої назви. «Пробачте, сер, — звернулася вона до Чарлі, — може вам треба... треба рум'ян?» «Рум'ян? — відказав Чарлі жінці. — А на чорта мені, вибачайте на слові, оті ваші рум'яна?» «Не ображайтеся, сер, — сказала вона, — у нас їх запитують під стількома назвами, що я подумала, чи не на них ви натякаєте». Оце, дитя моє, — вела далі міс Маучер, увесь час діловито розтираючи Стірфорсові голову, — ще один зразок цікавого шахрайства, про яке я казала. Я теж трохи причетна до таких справ... може, навіть дуже причетна, а може, тільки трохи... слово не дуже приємне, мій любий хлопчику... але хай буде так.

— Про які це справи ви говорите? Про справи з рум’янами? — спитав Стірфорс.

— Мотай собі на вуса, мій ніжний учню, — відказала войовнича Маучер, доторкаючись до свого носа, — дотримуй таємниць у всіх ремеслах, і тоді матимеш бажаний результат. Кажу я, що теж трохи причетна до цих справ. Одна вдовиця називає їх губною помадою, друга називає їх рукавичками, третя — комірцями, четверта — віялом. А я називаю це так, як їм подобається. Постачаю їм рум'яна, але ми це тримаємо в секреті одна від одної, і, мабуть, вони скоріше згодилися б викласти цю таємницю перед цілою вітальнею, ніж переді мною. А коли я буваю в них, то вони питають — а це мастило товстим шаром лежить на їхніх щоках, що не можна помилитися — «яке у мене обличчя, Маучер? Чи я не бліда?» Ха! Ха! Ха! Ха! Хіба це не кумедно, мій юний друже?

За все життя своє не бачив я нічого подібного до міс Маучер — вона стояла на обідньому столі, безнастанно базікала, діловито розтирала Стірфорсові голову та підморгувала мені.

— Ах! — казала вона. — На такі речі тут невеликий попит. Мушу знову мандрувати. Відколи я тут, я не зустріла жодної гарненької жінки, Джеммі.

— Ні? — спитав Стірфорс.

— Ані тіні гарненької жінки, — відповіла міс Маучер.

— Ми б, мабуть, могли показати їй не тільки тінь, Деві, — сказав Стірфорс, поглядаючи на мене. — Що скажеш, Маргаритко?

— Так, звичайно! — підтримав я.

— Ага? — скрикнула куца істота, гостро зиркнувши на мене, а потім обернувшись до Стірфорса. — Гм?

Перший вигук звучав як запитання до нас обох, а другий — як запитання до Стірфорса особисто. Вона не дістала відповіді на жодне з цих запитань і заходилася далі терти, схиливши голову набік і закотивши око під лоба, ніби шукала відповіді в повітрі і була певна, що вони ось-ось з'являться.

— Вашу сестру, містере Копперфілд? — скрикнула вона після паузи, все ще в тій самій позі. — Так, так?

— Та ні, — сказав Стірфорс, перш ніж я встиг відповісти, — нічого подібного. Навпаки, містер Копперфілд був колись, якщо я не помиляюся, палко закоханий в неї.

— А тепер уже ні? — спитала міс Маучер. — Хіба він вітрогон? Ох, сором! Хіба він збирає мед з кожної квітки та щогодини змінює свої симпатії, аж доки Поллі не вгамує його жагу?.. Її звуть Поллі?

На якусь хвилину я зовсім розгубився від швидкості цього запитання та її допитливого погляду.

— Ні, міс Маучер, — відповів я, — її звуть Ем’лі.

— Ага? — скрикнула вона так само, як і вперше. — Гм? Яка ж я торохтійка! Правда ж, містере Копперфілд, я дуже легковажна?

Її тон і вигляд були мені неприємні, коли говорилося про такі речі. Тому я похмуро сказав:

— Вона така ж доброчесна, як і гарна. Вона заручилася з найчеснішим і найвірнішим чоловіком серед людей її стану. Я поважаю її за розсудливість так само, як захоплююсь її красою.

— Добре сказано! — скрикнув Стірфорс. — Слухайте, слухайте, слухайте! А тепер я задовольню цікавість цієї маленької Фатіми, моя люба Маргаритко, щоб вона більше не мучилася здогадками. Міс Маучер, Ем’лі служить тепер ученицею в Омера і Джорема — галантерейників і тутешніх багатіїв. Пам'ятаєте? «Омер і Джорем». Заручилася вона зі своїм кузеном; ім'я — Гем; прізвище — Пеготті; професія — корабельний майстер; мешкає також у цьому місті. Живе вона у родича; ім'я — невідоме; прізвище — Пеготті; професія — моряк; мешкає також у цьому місті. Вона — найкраща і наймиліша чарівниця в світі. Я захоплююсь нею, як і мій друг, надзвичайно. Якби я тільки не хотів образити її нареченого, а це не сподобалося б моєму другові, то додав би, що, на мою думку, він їй не пара; я певний, що вона могла б улаштуватися краще; присягаюся, вона народилася, щоб бути леді.

Міс Маучер пильно прислухалася до цих дуже повільно й виразно сказаних слів; карлиця схилила голову набік, звела око вгору, ніби все ще шукаючи відповіді на стелі. Коли він закінчив, вона знову миттю заторохтіла:

— О! I це все правда? — вигукнула вона, підстригаючи йому бакенбарди маленькими ножицями, виблискуючи ними навколо його голови. — Дуже добре, дуже добре! Довгеньке оповідання. Слід було б йому закінчитися так: «І жили вони щасливо до кінця своїх днів»; а що, неправда? Ах! Як це грають у відповіді на виліт? «Я люблю мою милу на Е, бо вона приваблива; я ненавиджу її, бо вона заручена. Я показав їй коштовні речі і запропонував їй втечу; звуть її Ем’лі, живе вона на заході». Ха! Ха! Ха! Містере Копперфілд, ну скажіть, чи я не легковажна?

Та не чекаючи на відповідь, вона лише хитро глянула на мене і, не переводячи духу, торохтіла далі:

— Ну, от! Якщо будь-коли якийсь гульвіса був досконало причесаний і прикрашений, то це ви, Стірфорсе. Якщо я чиюсь голову в цьому світі розумію, то саме вашу. Чуєте, що я вам кажу, любчику мій? Я розумію вашу голову, — зазирнула вона йому в обличчя. — А тепер забирайтеся геть, Джеммі (як то кажуть у нас, при дворі), а якщо містер Копперфілд сяде на ваше місце, то я попрацюю і над ним.

— Що скажеш, Маргаритко? — спитав Стірфорс, сміючись і встаючи зі стільця. — Хочеш причепуритися?

— Дякую, міс Маучер, не сьогодні.

— Не кажіть «ні», — мовила маленька жінка з виразом знавця, — збільшити вам трошки брови?

— Дякую, — відповів я, — іншим разом.

— Їх треба подовжити на чверть дюйма, — вела далі міс Маучер. — Ми можемо зробити це за два тижні.

— Ні, дякую. Не тепер.

— Тільки один сеанс, — наполягала вона. — Ні? Тоді зійдіть на ешафот, і ми вам зробимо пару бакенбардів. Та ну ж бо!

Відмовляючись, я не міг не почервоніти, бо відчув, що вона натрапила на моє слабке місце. Але міс Маучер, побачивши, що я не маю зараз охоти прикрашати себе за допомогою її мистецтва, і що я не піддамся чарам пляшечки, яку вона для зміцнення своїх доводів тримала перед моїми очима, заявила, що спробує взятися за мене через кілька днів, і попросила допомогти їй злізти з її п'єдесталу. З моєю допомогою вона швидко скочила додолу і почала зав'язувати стрічки капелюшка на своєму подвійному підборідді.

— Який гонорар? — спитав Стірфорс.

— П'ять шилінгів, — відказала міс Маучер. — Це дешевше за гриби, моє курча. Ну, чи не легковажна я, містере Копперфілд?

Я чемно відповів:

— Зовсім ні.

Але вважав навпаки, коли вона підкинула монети вгору, як вуличний продавець, впіймала і, сховавши в кишеню, дзвінко задзеленчала ними.

— Ось моя каса! — зазначила міс Маучер, складаючи в торбинку різноманітну колекцію своїх маленьких інструментів. — Чи весь мій мотлох я зібрала? Здається, весь. Не хочу я скидатися на довготелесого Неда Бідвуда, коли його повели до церкви, «щоб одружити з ким-небудь», як він каже, а наречену забули за дверима. Ха! Ха! Ха! Негідник він, цей Нед, але кумедний чоловік! Тепер я знаю, що зараз розіб'ю ваші серця, але все ж таки мушу покинути вас. Закличте всю свою мужність і спробуйте це якось пережити. Бувайте здорові, містере Копперфілд. Бережіть себе, норфольський лукавцю! Ой, яка ж я, справді, торохтійка! Це ви самі винні, каналії. Та дарую вам. «Боб свар!»[14] — як сказав один англієць замість «Бон суар», коли почав вивчати французьку мову і вирішив, що вона точнісінько така, як англійська. «Боб свар», каченята мої!

Повісивши торбинку на руку, під своє торохтіння пошкутильгала вона до дверей і там зупинилася, запитуючи, чи не слід їй залишити нам на пам'ять свій локон. «Ну, чи не легковажна я?» — додала вона до цієї пропозиції і, притуливши пальця до носа, зникла.

Стірфорс так розреготався, що я й сам не міг утриматися від сміху; хоч я й певен, що теж розреготався б у будь-якому випадку. Пересміявшись, Стірфорс пояснив мені, що міс Маучер мала дуже широкі зв'язки в суспільстві і вміла стати в пригоді безлічі людей безліччю способами. Дехто сміявся з її дивакуватості, але вона мала напрочуд гострий дар спостереження, і ніс у неї був довший, ніж руки. Слова її «ось я тут, ось я там, ось мене нема» мали досить підстав; вона часто робила наскоки на провінцію, скрізь відшукувала собі клієнтів і кожного знала. Я спитав його про її характер: чи добра вона, чи правильно спрямовує свої симпатії — але відповіді так і не дочекався. Натомість він багато наговорив мені про її вправність, про її прибутки; він додав, що вона майстерно ставить банки, і щоб я мав це на увазі, коли доведеться мені вдатися до цього методу лікування.

Увесь вечір ми розмовляли майже виключно про неї; і коли розходилися, Стірфорс, перехилившись через поруччя, гукнув мені: «Боб свар!»

Як же я здивувався, коли підійшов до житла містера Баркіса і побачив Гема, що ходив назад-вперед по вулиці. Та ще більше здивувався я, почувши від нього, що маленька Ем’лі тут. Звичайно, я спитав його, чому він не ввійшов теж, а блукає сам по вулиці.

— Отож бачите, мастере Деві, — нерішуче відповів він, — Ем’лі розмовляє там з кимсь.

— Я гадав би, — зазначив я, усміхаючись, — що саме тому ви могли б бути там, Геме.

— Атож, мастере Деві, взагалі кажучи, так воно і годиться, — сказав він. — Але слухайте, мастере Деві, — його голос став низький і понурий. — То молода жінка, сер... молода жінка, з якою Ем’лі була знайома колись, і з якою їй не слід було б більше знатись.

Ці слова пролили трохи світла на ту постать, яку я помітив за ними кілька годин тому.

— То нещасна істота, мастере Деві, — сказав Гем. — Ціле місто топче її ногами. Тиняється по вулицях... Кого люди цураються, того й земля не держить.

— Чи не її бачив я сьогодні ввечері, Геме, на піску, після зустрічі з вами?

— Вона йшла слідом за нами? — спитав Гем. — Мабуть, її, мастере Деві. Я тоді не помітив, що вона йде за нами, сер, аж доки вона не підійшла до Ем’лі й не прошепотіла: «Ем’лі. Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною. Колись і я була така, як ти»; такі сумні слова, мастере Деві, моторошно було їх почути.

— Справді, Геме. А що ж відповіла Ем’лі?

— Ем’лі сказала: «Марто, це ти? Ох, Марто, невже це ти?» — бо ж вони довго працювали разом у містера Омера.

— Тепер я пригадую її! — скрикнув я, згадавши одну з двох дівчат, що побачив, уперше прийшовши туди. — Цілком добре пригадую її.

— Марта Ендел, — додав Гем. — Вона років на два-три старша за Ем’лі, але вчилась у школі разом з нею.

— Імені її я не чув ніколи, — зазначив я. — Та вибачте, що я перериваю вас.

— Та що ж, мастере Деві, — відповів Гем, — все майже сказано в цих словах: «Ем’лі, Ем’лі, заради Христа, змилосердься наді мною, колись і я була така, як ти». Вона хотіла поговорити з Ем’лі. Ем’лі не могла розмовляти з нею там, бо її дядько мав повернутися додому, а він не дозволив би — ні, мастере Деві, — урочисто заявив Гем. — Він не міг би, хоч який він добрий і м'якосердий, бачити їх разом, він не дозволив би за всі скарби моря.

Я знав, що він правду каже. У той момент я зрозумів це не гірше за Гема.

— Отож, Ем’лі написала щось олівцем на клаптику паперу, — продовжував він, — і, віддавши крізь вікно, наказала їй принести цього папірця сюди. «Покажи це, — говорить, — моїй тітці, місіс Баркіс, і вона посадить тебе біля каміна, бо вона любить мене. Коли дядько вийде, я прийду туди». А потім вона розповіла мені те, що я вам розповідаю, мастере Деві, і попросила провести її. Що я можу зробити? Їй не слід було б знатися з такими дівчатами, але не можу я відмовити їй, коли сльози в неї на обличчі.

Він засунув руку за пазуху і обережно витяг гарненький маленький гаманець.

— Хіба ж я міг відмовити їй, коли сльози на її обличчі? Мастере Деві, — сказав Гем, ніжно гладячи гаманець своєю грубою долонею, — як міг я відмовити їй, коли вона дала мені оце віднести... і я знав, для чого вона це несе. Отака цяцька! — Гем задумано подивився на гаманець. — І в ній трохи грошей! Ем’лі, моя люба!

Коли він поклав гаманця назад, я міцно потиснув йому руку, бо тільки цим міг я висловити свої почуття, і хвилину-дві мовчки походжали ми вулицею. Потім відчинилися двері, і Пеготті жестом покликала Гема. Я хотів був лишитися на вулиці, але вона вийшла за мною, благаючи мене теж увійти. Та й тоді я волів би уникнути кімнати, де всі вони зібралися; проте цього не можна було зробити, вони сиділи в тій кухні з кахельною підлогою, про яку я вже не раз говорив. Двері з вулиці відчинялися просто туди, і я опинився серед тих людей, не встигши навіть зрозуміти, куди йду.

Дівчина — та сама, яку я побачив на піску, — сиділа на підлозі біля каміна, поклавши голову і руку на стілець. Видно було, що Ем’лі щойно встала з цього стільця, і що запаморочена голова тієї дівчини лежала, мабуть, на її колінах. Я майже не бачив обличчя дівчини — воно вкрите було скуйовдженим волоссям, — але помітив, що вона молода і гарна. Пеготті плакала, і маленька Ем’лі теж. Як увійшли ми, то ніхто не мовив ані слова; здавалося, що настінний годинник біля буфету стукотів у цій тиші вдвічі гучніше, ніж звичайно.

Ем’лі заговорила перша.

— Марта хоче, — звернулася вона до Гема, — поїхати до Лондона.

— Чому до Лондона? — спитав Гем.

Він стояв між ними й дивився на бідолашну зі співчуттям і водночас із ревнощами, бо вона приятелює з тією, яку він так любив. І він, і Ем’лі говорили майже пошепки, немов коло хворої.

— Краще там, ніж тут, — гучно проказав третій голос — Мартин, хоч вона не ворухнулася. — Ніхто мене там не знає. Тут мене знають усі.

— Що вона там робитиме? — допитувався Гем.

Марта підвела голову і якусь хвилину дивилася на нього затьмареними очима, потім знову схилила голову і схопилася правою рукою за шию — так, наче в лихоманці чи вражена пострілом.

— Вона спробує зажити порядно, — відказала маленька Ем’лі. — Ви не знаєте, що вона розповіла нам. Хіба ж він знає... хіба ж вони знають, тьотю?

Пеготті співчутливо похитала головою.

— Я спробую, — сказала Марта, — якщо ви допоможете мені виїхати звідси. Гірше, ніж тут, я вже не зможу жити. Спробую зажити краще. О, — затремтіла вона. — Заберіть мене з цих вулиць, де все місто знає мене змалку!

Ем’лі простягла руку до Гема, і я побачив, що він подає їй маленьку полотняну торбинку. Вона, очевидно, спочатку подумала, що то її гаманець, але, помітивши свою помилку, здивовано повернулася до Гема.

— Це все твоє, Ем’лі, — почув я його голос. — Все, що я маю на світі — твоє, любове моя. Мені вони ні до чого, а тобі згодяться.

Очі її знову налилися сльозами, але вона мовчки повернулася до Марти. Не знаю, скільки вона дала їй. Побачив тільки, що вона схилилася над Мартою і поклала гроші їй за пазуху. Вона прошепотіла щось, немовби запитуючи, чи досить цього.

— Більше ніж досить, — відказала та, схопила її руку і поцілувала. Потім Марта підвелась і, закриваючи шаллю обличчя, голосно схлипуючи, повільно пішла до дверей. На якусь секунду зупинилася, чи збираючись сказати щось, чи повернутись назад; але не мовила ні слова. Ховаючи ридання в згортках шалі, пішла вона геть.

Коли зачинилися за нею двері, маленька Ем’лі схвильовано глянула на нас трьох, закрила обличчя руками і зайшлася плачем.

— Не треба, Ем’лі, — сказав Гем, легенько торкаючись її. — Не треба, люба моя! Не плач, маленька!

— О, Геме! — вигукнула вона, все ще жалісно плачучи. — Я не така добра дівчина, як слід. Я знаю, що я іноді не така вдячна, як треба.

— Та що ти, що ти, — втішав її Гем.

— Ні! Ні! Ні! — схлипувала маленька Ем’лі, хитаючи головою. — Я не така добра дівчина, якою мені слід було б бути! Зовсім ні! Зовсім ні!

I вона плакала так, мов серце її розривалось.

— Я зловживаю твоєю любов'ю! Так, так, — схлипували вона. — Я перечу тобі і мучу тебе своїми примхами, хоч мені зовсім не слід цього робити. Ти зовсім інакше ставишся до мене. I чому це я роблю, коли мені слід було б думати тільки про вдячність до тебе, про твоє щастя?

— Ти — моє щастя, люба моя! — казав Гем. — Я щасливий, коли бачу тебе. Я щасливий, коли цілий день думаю про тебе.

— Ах! Цього не достатньо! — скрикнула вона. — Це тому, що ти добрий, але я — погана. О, любий мій! Може, кращою була б твоя доля, якби ти покохав іншу — таку дівчину, що була б більше варта тебе, що була б прив'язана до тебе і ніколи не вередувала, як я!

— Бідолашне серденько, — тихо мовив Гем. — Марта зовсім схвилювала її.

— Тьотю, прошу вас, — скрикнула Ем’лі, — йдіть до мене, щоб я могла покласти голову вам на плече! Ох, я дуже нещасна, тьотю! Ох, я не така добра дівчина, якою мусила б бути! Ні, я знаю, що не така.

Пеготті поспішно підійшла до стільця біля каміна. Ем’лі стала навколішки перед нею, засмучено поглядаючи їй в обличчя.

— Благаю, тьотю, допоможи мені! Геме, любий, допоможи мені. Містере Девід, заради колишніх часів, будь ласка, допоможіть мені! Я хочу стати кращою дівчиною. Я хочу відчути в сто разів більшу вдячність. Я хочу відчути, яке це щастя — бути дружиною доброго чоловіка і жити мирним життям. Горе мені, горе мені! Серце моє, серце моє!

Вона схилила голову на груди моєї старої няньки і припинила благати, її страждання було напівжіночим і напівдитячим, як і вся її поведінка (на мою думку, така манера найбільше пасує її красі); стара моя нянька втішала її, наче дитину.

Помалу вона заспокоїлася. Всі ми намагалися розважити і підбадьорити її; нарешті вона підвела голову і заговорила з нами. Ось і всміхнулася вона, а там розсміялася вголос, і засоромлено сіла між нами; Пеготті зачесала їй кучері, витерла очі, причепурила її, щоб не помітив дядько, коли повернеться вона додому, що його улюблениця плакала.

І цього вечора побачив я те, чого не бачив ніколи раніше. Вона невинно поцілувала свого нареченого в щоку і притулилася до його кремезної постаті, як до своєї найкращої оборони. Разом вони пішли геть під тихим місячним промінням; я стежив за ними, і порівнював їхнє відбуття з Мартиним; і бачив, як маленька Ем’лі обома руками трималася за лікоть Гема і все ще тулилася до нього.

VI. Я починаю вірити містерові Діку і обираю собі професію

Прокинувшись вранці, я багато міркував про маленьку Ем’лі та про її душевні хвилювання вчора, коли Марта пішла. Я відчув, що ненавмисно викрив місцеві делікатні таємниці, і що їх не можна розповісти навіть Стірфорсові. Нікого не любив я так ніжно, як цю гарненьку дівчину, подругу моїх дитячих ігор. Її серце випадково розкрило мені почуття, що вона не змогла придушити — повторити це будь-кому, навіть Стірфорсові, було б грубим вчинком, негідним ані мене самого, ані нашого невинного дитинства. Тому я вирішив тримати це в глибині своєї душі, а там образ її став ще чарівнішим.

За сніданком мені принесли листа від бабусі. У ньому йшлося про справи, в яких Стірфорс, на мою думку, міг дати мені найкращі поради; я вирішив поговорити з ним про це під час нашої подорожі додому. А поки що в нас було досить справ — треба було попрощатися з усіма нашими друзями. Містер Баркіс був не останній серед тих, хто сумував через наш від’їзд, і я певен, що він навіть охоче відкрив би знову свою скриню і пожертвував би ще одну гінею, коли б цим можна було затримати нас в Ярмуті ще днів на два. Пеготті і вся її сім'я сповнені були смутком. Увесь дім Омера і Джорема вийшов побажати нам щасливої подорожі, а коли треба було віднести наші валізи до карети, то серед моряків знайшлося стільки охочих допомогти Стірфорсові, що нам не треба було б носіїв навіть тоді, коли б ми везли з собою багаж на цілий полк. Одним словом, ми відбули на превеликий жаль усіх присутніх, і чимало людей журилося за нами.

— А ви надовго тут залишитеся, Літтімере? — спитав я, коли він відряджав нас.

— Ні, сер, — відказав він, — очевидно, не дуже надовго, сер.

— Він поки що не може сказати напевно, — байдуже зазначив Стірфорс. — Він знає, що йому треба зробити, і він це зробить.

— У цьому я абсолютно впевнений, — сказав я.

Літтімер торкнувся свого капелюха, ніби на подяку за мою добру думку про нього, і я знову відчув себе восьмирічним хлопчиком. Ще раз торкнувся він свого капелюха, бажаючи нам щасливої подорожі, і залишився стояти на бруківці — респектабельна загадка, мов єгипетський сфінкс.

Деякий час ми їхали мовчки; Стірфорс чомусь не заводив розмови, а я напружено міркував, чи побачу колись знову рідні місця, і які до того часу відбудуться зміни в них і в мені. Нарешті Стірфорс, миттю розвеселившись і ставши говірким, — такі раптові зміни були звичайні для нього, — підштовхнув мене:

— Чи ти розучився розмовляти, Девіде? Що це за лист, про який ти говорив за сніданком?

— О! — сказав я, витягаючи листа з кишені. — Від моєї бабусі.

— А про що, варте обміркування, вона пише?

— Та ось вона нагадує мені, Стірфорсе, — сказав я, — що я вирушив у цю експедицію, щоб оглянутись і трохи подумати.

— Це ти, безперечно, зробив!

— Ба, цього я й не можу сказати. Правду кажучи, я боюсь, що забув про це.

— Гаразд! Оглянься тепер і надолуж те, що згаяв! — відповів Стірфорс. — Подивися праворуч, і ти побачиш плескату рівнину і чимало боліт; подивися ліворуч, і побачиш те саме. Подивись уперед, і не знайдеш ніякої різниці; подивись назад — те саме.

Я розсміявся і зазначив, що ніде тут не бачу слушної для себе професії; мабуть тому, що місцевість дуже пласка.

— Що пише бабуся на цю тему? — поцікавився Стірфорс, глянувши на листа. — Може, вона пропонує щось?

— Авжеж, — сказав я. — Вона мене запитує, чи не сподобається мені стати проктором. Що ти думаєш про це?

— Не знаю, що й сказати, — байдуже відповів Стірфорс. — Це для тебе не гірше, ніж будь-яка інша професія, гадаю?

Я знову не міг стримати сміху, бо він так байдуже ставився до фахів і професій; я висловив своє здивування.

— А що це таке, проктор, Стірфорсе? — спитав я.

— Це щось таке, ніби церковний адвокат, — відповів Стірфорс. — У застарілих судах Докторської палати — старої і темної діри коло собору Святого Павла — править він за те, що прокурор — у цивільних судах. Природно було б скасувати їх ще років двісті тому. Я краще поясню, якщо спочатку розповім тобі, що таке Докторська палата. Це закуточок, де виробляють церковні закони і всякі фокуси зі старими страховидними парламентськими актами, про які три чверті світу не знає нічого, а одна чверть вважає їх викопаними з часів Едуардів[15]. Це місце має старовинну монополію на справи про заповіти і одруження та на диспути між власниками кораблів і човнів.

— Дурниці, Стірфорсе! — вигукнув я. — Невже ти хочеш сказати, що є якийсь зв'язок між навігаційними справами і церковними?

— Звичайно, я цього не кажу, мій любий хлопчику, — промовив він. — Кажу тільки, що їх розглядають і вирішують одні й ті самі люди в тій самій Докторській палаті. Завітай туди колись і побачиш, як вони блукають серед термінів навігаційного словника, розглядаючи справу про те, як «Нансі» наскочила на «Сару-Джен», або як містер Пеготті з ярмутськими рибалками врятував під час бурі «Нельсона» — індійський корабель, що зазнавав біди; а завітай туди наступного дня і побачиш, що вони розглядають усі «за» і «проти» в справі поганої поведінки якогось священика; і той, хто був суддею в навігаційній справі, буде адвокатом у справі священика, або навпаки. Вони — як ті актори: ось він суддя, ось він те, ось він інше; а там він грає ще якусь роль; зміна за зміною; але, в будь-якому разі, це дуже приємна й вигідна приватна театральна установа, що складається з дуже добірного товариства.

— Але адвокат і проктор не одне і те саме? — спитав я, трохи здивований. — Чи не так?

— Ні, — відповів Стірфорса, — адвокати — люди цивільні, що здобули докторський ступінь у коледжі, саме тому я й знаю дещо про це. Проктори наймають адвокатів. I ті, й ті дістають чималенькі гонорари, і всі вони разом — гарненька компанія шахраїв. А взагалі, Деві, я дуже рекомендував би тобі добре поставитися до Докторської палати. Можу тебе втішити, що вони вихваляються своєю знатністю.

Я зважив на звичку Стірфорса глузливо ставитися до всього; мене вабила похмурість і древність «старої і темної діри коло собору Святого Павла», мене вабила і пропозиція моєї бабусі. Щоправда, вона не нав'язувала мені заздалегідь ніякого рішення і не завагалася повідомити, що їй це спало на думку нещодавно, коли вона відвідала свого проктора в Докторській палаті, щоб скласти заповіт на мою користь.

— Це схвальний вчинок твоєї бабусі, що б там не було, — сказав Стірфорс, коли я розповів про останню обставину. — Такі вчинки заслуговують всілякого заохочення. Маргаритко, раджу тобі добре поставитися до Докторської палати.

Та я вже й сам вирішив зробити це. Далі розповів я Стірфорсові, що бабуся моя чекає на мене в місті, як я довідався з її листа; вона на тиждень винайняла помешкання у приватному готелі, де були кам'яні сходи і зручні двері на дах; бабуся бо моя була твердо певна, що кожен будинок у Лондоні може першої-ліпшої ночі згоріти.

Решта нашої подорожі була дуже приємною. Раз у раз поверталися ми в розмові до Докторської палати, малювали собі ті дні, коли я стану там проктором; Стірфорс дуже гумористичними фарбами змальовував цю мою майбутню професію, і ми обидва чимало веселилися. Коли ми дісталися до кінця нашої подорожі, він поїхав додому, обіцяючи завітати до мене не пізніше, як через день; а я попрямував до готелю, де знайшов свою бабусю, що очікувала на вечерю.

Якби я здійснив навколосвітню подорож, то й тоді навряд чи б ми більше раділи нашій зустрічі. Бабуся схлипнула, обіймаючи мене, і потім, намагаючись розсміятися, сказала, що коли б моя бідолашна матуся була жива, то, безсумнівно, ця дурненька голівонька проливала б сльози.

— Отже, ви залишили містера Діка вдома, бабусю? — сказав я. — Шкода. А, Дженет, як життя?

Дженет зробила реверанс і висловила сподівання, що я почуваюся добре. Тут я помітив, як раптом витяглось обличчя моєї бабці.

— Я теж шкодую, що залишила його там, — промовила бабуся, потираючи ніс. — Душа моя неспокійна, Троте, відколи я опинилася тут.

Не встиг я запитати, як вона сама пояснила мені, чому це так.

— Я певна, — сказала бабуся з меланхолічною твердістю, спираючись рукою на стіл, — що в Діка не такий характер, аби проганяти ослів. Немає сумніву, що йому бракує потрібної твердості. Слід було б мені замість нього залишити вдома Дженет, тоді, мабуть, душа моя була б спокійніша. І я знаю, — на цих словах бабуся зробила наголос, — що сьогодні, о четвертій годині вдень, через мою землю пройшов осел. Мороз пройняв мене з голови до ніг, і я знаю, що там був осел.

Я намагався якось утішити її, але вона відкидала всі мої міркування.

— То був осел, — сказала моя бабуся, — той самий кошлатий осел, на якому колись приїхала та вбивча подоба жінки! — тільки так бабуся зав­жди називала міс Мердстон. — І з усіх ослів у Дуврі цей — найнахабніший! — заявила моя бабця, вдаряючи кулаком об стіл.

Дженет насмілилася зауважити, що міс Тротвуд, мабуть, даремно турбується, бо начебто той самий осел зараз зайнятий — возить пісок і гравій — і тому не може забігти на нашу землю. Але бабуся і слухати цього це хотіла.

Вечерю принесли добру і гарячу, хоч кімнати моєї бабусі були на горішньому поверсі, — не знаю, чи тому, що вона хотіла за свої гроші користуватися більшим числом кам’яних східців, чи то просто бажала бути ближче до дверей на дах, — і складалася вона зі смаженого курчати, біфштекса та деякої городини; всім стравам я віддав належне, бо приготовані вони були чудово. Але бабуся моя мала власну думку про лондонські харчі і тому їла дуже мало.

— Думаю, що це нещасне курча вилупилось і зросло в підвалі, — сказала бабуся, — і ніколи не дихало іншим повітрям, ніж як у стайні. Припускаю, що біфштекс може бути з яловичини, але щось не дуже цьому вірю. На мою думку, нема в цьому місті нічого справжнього, крім бруду.

— А чи не думаєте ви, що курча могли б привезти сюди з села, бабусю? — наважився я натякнути.

— Безперечно, ні! — відказала бабуся. — Хіба ж лондонському торговцеві захочеться продавати якусь справжню річ?

Я не наважився заперечувати цю думку, але повечеряв непогано, що вона відзначила з чималим задоволенням. Коли забрали посуд зі столу, Дженет допомогла їй зачесатися, одягти нічний чепець, що був цього разу кращого фасону, ніж зазвичай («на випадок пожежі» — як поясняла бабуся), та обгорнути її сукню навколо колін; так готувалася моя бабуся зігрітися перед тим, як іти спати. А потім, за незмінним правилом, встановленим раз і назавжди, я приготував їй склянку гарячого білого вина з водою і нарізану тонкими скибочками підсмажену булку. Тоді ми лишилися самі на решту вечора; бабуся сіла напроти мене, сьорбаючи розведене вино і вмочаючи у нього сухарі; з-під нічного свого чіпця вона з любов’ю поглядала на мене.

— Ну, Троте, — почала вона, — що ти думаєш про план стати проктором? Чи ти ще й не починав думати про це?

— Я досить обміркував це, люба моя бабуню, і докладно поговорив про це зі Стірфорсом. Мені це справді дуже подобається. Мені це надзвичайно подобається.

— Ти диви! — сказала бабуся. — Це мене втішає.

— Тут тільки є одне ускладнення, бабуню.

— В чому річ, Троте? — поцікавилась бабуся.

— Скільки я міг довідатися, це професія для обмеженого кола людей, і чи не багато коштуватиме дозвіл вступити мені до цієї корпорації?

— Це коштуватиме, — відповіла моя бабуся, — вступного внеску рівно в тисячу фунтів стерлінгів.

— Так ось що, люба моя бабуню, — сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. — Мене це дуже турбує. То велика сума грошей. Ви багато витратили на моє виховання і завжди були якнайщедріші до мене. Ви — дуже великодушна! Напевно, є інші способи, щоби я без великих витрат міг би почати життя. Чи певні ви, що краще буде взятися саме до цієї професії? Чи не думаєте ви, що це занадто велика сума грошей, і що її, може, не варто витрачати? Прошу вас, моя друга мати, обміркуйте це. Чи ви певні?

Бабуся закінчила жувати сухарик, поставила склянку на полицю каміна, поклала руки на коліна і відповіла так:

— Троте, дитинко моя, якщо є в мене якась мета в житті, то це — зробити тебе добрим, чуйним і щасливим чоловіком. Я твердо вирішила домогтися цього, і Дік теж. Хотіла б я, щоб деякі люди почули розмови Діка про це. Мудрість його слів гідна подиву. Але ніхто, крім мене, не знає невичерпних розумових здібностей цього чоловіка!

На секунду вона зупинилася, взяла мою руку в свої долоні та повела далі:

— Марна річ, Троте, згадувати минуле, якщо це не впливає якось на теперішнє. Можливо, мені слід було більше приятелювати з твоїм бідолашним батьком. Можливо, мені слід було більше приятелювати з тією бідолашною дитинкою, твоєю матір’ю, навіть після того розчарування через твою сестру Бетсі Тротвуд. Можливо, про це я й думала, коли ти прийшов до мене — маленький злиденний хлопчик, стомлений і вкритий пилом і брудом. Від того часу і досі, Троте, ти зав­жди виправдовував мої сподівання, був моєю гордістю і радістю. Ні на що інше не хочу я витрачати свої кошти, принаймні... — тут, на моє здивування, вона завагалась і збентежилась. — Ні, ні на що інше не хочу я витрачати свої кошти! Ти — моя всиновлена дитина! Тільки люби мене, стару, і терпляче стався до моїх примх — так для старої жінки, початок життя якої був не досить щасливим і розумним, ти зробиш більше, ніж будь-коли ця стара жінка зробила для тебе.

Вперше почув я, як бабуся моя згадує про колишнє своє життя. Вона так спокійно згадала і засудила його, що я відчув до неї ще більше поваги і любові.

— Ми тепер дійшли цілковитого порозуміння, Троте, — сказала бабуся, — і не треба більше про це говорити. Поцілуй мене, ми підемо до Докторської палати завтра після сніданку.

Ми довго ще розмовляли перед каміном, перш ніж піти спати. Спальня моя була на тому ж поверсі, що й бабусина. Вночі вона мене кілька разів будила, стукаючи мені в двері щоразу, як почує далеке рипіння коліс якогось екіпажа чи воза ринкового торговця; тоді вона схвильовано запитувала мене — чи не їде то пожежна валка. Але над ранок вона заснула міцніше, і я зробив те саме.

Десь опівдні ми вирушили до контори містерів Спенлоу і Джоркінса в Докторській палаті. В уяві моєї бабусі кожна людина на лондонських вулицях була кишеньковим злодієм, тому вона доручила мені нести її гаманець, в якому лежали десять гіней і трохи срібла.

По дорозі ми зупинилися біля вітрини іграшкової крамниці на Фліт-Стрит і деякий час дивилися на велетнів Дунстана, що били в дзвони. Рівно о дванадцятій годині дня пішли ми на подвір'я собору Святого Павла. Прямуючи до цього місця, я помітив, що бабуся дуже прискорює кроки, неначе чогось злякалася. Разом з тим я звернув увагу, що до нас наближається якийсь волоцюга в лахмітті. Він зупинився і почав пильно придивлятися до нас.

— Троте, любий мій Троте, — злякано прошепотіла бабуся, стискаючи мою руку. — Я не знаю, що мені робити.

— Не хвилюйтеся, — сказав я. — Нема чого боятися. Зайдіть до крамниці, а я миттю прожену цього типа.

— Ні, ні, дитя моє! — рішуче заперечила вона. — Нізащо в світі не розмовляй з ним. Я благаю тебе. Я наказую тобі!

— Бог з вами, бабуню, — сказав я. — Це просто якийсь нахабний жебрак.

— Ти не знаєш, що він таке! — відказала моя бабуся. — Ти не знаєш, хто він такий. Ти не знаєш, що ти кажеш!

Ми зупинились у порожньому під'їзді, і чоловік той теж зупинився.

— Не дивися на нього! — сказала моя бабуся, коли я спробував допитливо на нього глянути. — Краще візьми мені візника, любий мій, і чекай мене на подвір'ї Святого Павла.

— Чекати на вас? — перепитав я.

— Так! — відповіла бабуся. — Я мушу поїхати сама. Я мушу поїхати з ним.

— З ним, бабусю? З цим чоловіком?

— Я при своєму розумі, — відказала вона, — і кажу тобі, що мушу! Візьми мені візника.

Хоч який здивований я був, але зрозумів, що даремно заперечувати проти такого рішучого наказу. Відійшовши на кілька кроків, покликав я візника. Не встиг я відкрити дверцята, як бабуся моя, мов дивом якимсь, ускочила туди, а за нею — той чолов’яга. Вона махнула мені рукою, щоб я йшов геть, і я покірно повернувся. Встиг я тільки почути, як вона сказала візникові:

— Їдьте кудись, їдьте просто вперед.

І екіпаж проїхав повз мене, підіймаючись угору вулицею.

Тоді я згадав те, про що розповідав мені містер Дік і що здавалося мені плодами його хворої фантазії. Я не мав сумніву, що то була та сама особа, про яку він говорив у загадкових висловах, хоч я й нездатний був уявити, яку владу має цей чоловік над моєю бабусею. Почекавши півгодини в холодку на подвір'ї, я побачив, що екіпаж повертається. Візник зупинився поруч зі мною, бабуся сиділа в екіпажі сама.

Вона ще не зовсім заспокоїлась і не зовсім готова була до візиту, який ми мали зробити. Вона попросила мене сісти в екіпаж і наказати візникові трохи поїздити туди й назад.

— Любе моє дитя, ніколи не розпитуй мене і не розмовляй про це, — більше нічого не сказала вона, аж поки не заспокоїлася цілком.

Нарешті вона заявила, що вже зовсім спокійна, і що ми можемо продовжувати наш шлях. Вона дала мені свій гаманець, щоб розплатитися з візником, і я помітив, що гіней там уже нема, а лишилося тільки дрібне срібло.

Увійти до Докторської палати треба було через маленький низький склепінчастий коридор. Коли ми тільки вступили під арку, гамір міста якимсь чарівним чином розтанув вдалині. Ми проминули кілька нудних двориків та вузьких проходів і підійшли до покритої скляним дахом контори Спенлоу і Джоркінса. У вестибюлі цього храму, до якого паломники могли входити без стуку, два чи три клерки переписували папери. Один з них, худорлявий чолов’яга в темній перуці, схожій на глевкий хліб, підвівся привітати мою бабусю і провести нас до кабінету містера Спенлоу.

— Містер Спенлоу в консисторії, мем, — сказав висохлий чоловік. — Сьогодні засідання суду, але це поблизу, я негайно відправлю когось запросити його сюди.

Поки шукали містера Спенлоу, нас залишили самих, і я скористався з нагоди оглянути нове місце. Меблі в кабінеті були старовинні і вкриті пилом; зелена байка на письмовому столі зблякла й вицвіла, і була така змарніла й бліда, наче старий злидень. На столі лежала безліч папок з паперами. Назви найрізноманітніших судів написані були на цих папках. Там були справи свідків, справи позовів, справи консисторські і справи заповітні, справи адміралтейські і справи депутатські. Я аж задумався — скільки ж тут судів, і скільки часу витрачу я, поки розберуся в них. Крім того, лежало там безліч рукописних зізнань, даних під присягою, у міцних оправах, зв'язаних величезними кипами — по цілій кипі на кожну справу; і кожна справа виглядала як повість у десять чи двадцять томів. Усе це здалося мені досить цінним і склало приємне уявлення про посаду проктора. Мої думки перервані були чиїмись поспішними кроками, і з сусідньої кімнати ввійшов містер Спенлоу в чорній мантії, отороченій білим хутром. Він швидко відчинив двері, на ходу знімаючи капелюха.

То був маленький світловолосий джентльмен у бездоганних черевиках і найжорсткішій з усіх білій краватці та комірі. Він був застебнутий на всі ґудзики, і, мабуть, чимало клопоту завдавали йому дбайливо завиті бакенбарди. Золотий ланцюжок його годинника був такий масивний, що я раптом уявив, ніби витягати його треба здоровенною золотою рукою, яка часто буває виставлена в ювелірних крамницях. Весь він був такий накрохмалений, що ледве спромігся зігнутись, а щоб переглядати папери на столі, мусив підстрибувати всім тілом зі стільця, мов балаганний Петрушка.

Бабуся відрекомендувала мене, і він прийняв мене якнайчемніше. Сівши, він заговорив:

— Отже, містере Копперфілд, ви збираєтеся долучитися до нашої професії? Я кілька днів тому випадково зауважив, коли мав приємність розмовляти з міс Тротвуд, — він знову, як Петрушка, вклонився всім тілом, — що тут є вільне місце. Міс Тротвуд була така ласкава зазначити, що вона має онука, за якого дуже піклується і якого хоче влаштувати на пристойну посаду. Оцього внука, очевидно, я маю тепер приємність... — Петрушка знову підскочив.

Я вклонився на знак згоди і відповів, що бабуся мені говорила про цю посаду, і що я нічого не маю проти. Мені навіть це до вподоби, і я негайно згодився на її пропозицію. Проте я не можу вирішити остаточно, аж поки не обізнаюся краще з цією справою. І хоч це майже порожня формальність, а все ж, на мою думку, треба дати мені змогу пересвідчитися, чи підходить мені ця спеціальність, і тільки тоді я зможу взяти на себе тверді зобов'язання.

— О, безперечно! — відгукнувся містер Спенлоу. — Наша фірма... ми зав­жди пропонуємо один випробувальний місяць. Я особисто був би щасливий запропонувати два місяці... три… невизначений період, нарешті... але в мене є компаньйон, містер Джоркiнс.

— А вступний внесок, сер, — зауважив я, — становить тисячу фунтів стерлінгів.

— А вступний внесок, в тому числі гербові збори, становить тисячу фунтів стерлінгів, — підтвердив містер Спенлоу. — Як я вже зазначив у розмові з міс Тротвуд, мене не спонукають жодні корисливі міркування; запевняю вас, небагато є людей менше корисливих, ніж я; але містер Джоркiнс має свій погляд на ці речі, а я мушу поважати погляд містера Джоркінса. Містер Джоркiнс вважає, що тисяча фунтів — занадто мало, коротко кажучи.

— Гадаю, сер, — сказав я, все ще бажаючи заощадити гроші моєї бабусі, — тут нема такого звичаю, щоб молодший клерк[16], якщо він виявиться особливо корисним і цілком опанує свою професію, — мимоволі я почервонів, бо слова ці звучали дещо самовпевнено, — гадаю, нема звичаю через деякий час надавати йому певну...

Містер Спенлоу з превеликим зусиллям витяг свою голову з тугого комірця рівно настільки, щоб мати змогу похитати нею, і відповів, перехопивши моє слово «платню»:

— Ні! Не можу сказати, які були б мої особисті міркування про це, містере Копперфілд, коли б я не був зв'язаний по руках і ногах. Містер Джоркінс — людина непохитна!

Мене зовсім налякав цей жахливий Джоркінс. Але згодом я пересвідчився, що це був лагідний чоловік флегматичного темпераменту, і обов'язок його полягав у тому, щоб триматися десь позаду і завжди відігравати роль найупертішого і найбезжальнішого з людей. Якщо клерк бажав підвищення своєї платні, містер Джоркінс не хотів і слухати такої пропозиції. Якщо клієнт затримував розплату за рахунком, містер Джоркiнс наполягав на негайній сплаті; і хоч які болючі могли бути (і зав­жди були) такі речі для почуттів містера Спенлоу, але містер Джоркiнс був невблаганний. Серце і руки доброго янгола Спенлоу були б зав­жди розкриті, якби не страшний демон Джоркiнс. Коли я став дорослий, то, здається, мав справу ще з кількома підприємствами, які працювали за принципом Спенлоу і Джоркінса.

Було ухвалено, що я почну свій випробувальний місяць, коли тільки захочу, і що бабусі моїй не треба ні лишатись у місті, ні повертатися після цього строку, бо всі статті угоди, предметом якої був я, можна було легко надіслати їй додому на підпис. Коли ми домовилися, містер Спенлоу запропонував повести мене до суду і ознайомити з цим місцем. Я нетерпляче чекав на це, і ми вийшли, залишивши мою бабусю саму; вона-бо, як сама казала, не мала довіри до таких місць і, здається, вважала всі суди якимись пороховими заводами, які можуть щохвилини вибухнути.

Містер Спенлоу повів мене через брукований двір, оточений похмурими цегляними будинками; на дверях тих будинків написані були імена різноманітних докторів — я зрозумів, що то були квартири вчених адвокатів, про яких розповідав мені Стірфорс. Ми звернули ліворуч, у велику похмуру кімнату, що здалася мені схожою на капличку. Верхня частина цієї кімнати була відокремлена від решти приміщення; і там, обабіч підковоподібного помосту, сиділи на зручних старомодних кріслах різні джентльмени у червоних мантіях і сивих перуках — що й були, як я зрозумів, вищезгаданими докторами. Блимаючи очима, за маленькою кафедрою всередині підкови сидів старий джентльмен, — якби я побачив його у пташарні, то не мав би сумніву, що то сова, — але то був, як пояснили мені, голова суду. Внизу, під помостом, за довгим зеленим столом сиділи різні інші джентльмени рангу містера Спенлоу, вбрані, як і він, у чорні мантії, оторочені білим хутром. Комірці їхні були жорсткі, а вигляд — пихатий; щоправда, в останньому я обвинуватив їх даремно, бо коли двом чи трьом з них довелося підвестись і відповідати на запитання головного божества, то ніколи не бачив я нікого покірливішого. Публіка, представлена якимсь хлопцем у вовняному шарфі і обшарпаним чолов'ягою, що потайки поїдав крабів, витягаючи їх з кишені свого пальта, — публіка ця грілася біля пічки в центрі суду. Мляву тишу цього місця порушували тільки потріскування дров і голос одного з докторів, який поволі мандрував по неосяжній бібліотеці свідчень і зупинявся іноді підкріпитись у маленьких придорожніх корчмах юридичної аргументації. А загалом, ніколи і ніде не бачив я такої сонної, старомодної, неквапливої, затишної компанії, як тут, і відчув, що можна буде добре поспати, перебуваючи в цій компанії у будь-якій ролі, аби тільки не позивачем.

Цілком задоволений сонною атмосферою цього місця, я заявив містерові Спенлоу, що на сьогодні з мене досить, і ми повернулися до моєї бабусі; разом з нею вийшов я з Докторської палати. Залишаючи контору Спенлоу і Джоркінса, я відчував себе дуже юним, бо клерки підштовхували один одного перами, вказуючи на мене.

До готелю ми повернулися без будь-яких нових пригод, за винятком зустрічі з якимсь бідолашним віслюком, що викликав болючі асоціації в душі моєї бабусі. У готелі ми знову довго розмовляли про мої життєві плани. Я знав, що бабуся дуже хоче поїхати додому, що вона й півгодини не зможе почуватися спокійною в Лондоні — серед пожеж, поганих харчів і кишенькових злодіїв. Тому я попросив її не турбуватися за мене і залишити мене, так би мовити, на власний розсуд.

— Я тут ще й тижня не побула, а вже подумала, як влаштувати тобі самостійне життя, — сказала бабуся. — У районі Адельфі, Троте, є мебльована квартира — тобі там буде чудово.

Після цього короткого вступу вона добула з кишені акуратно вирізане з газети оголошення, де сказано було, що на Букінгем-Стрит, в районі Адельфі, є вільна мебльована квартира з видом на річку, і що ця квартира цілком пристойна для молодого джентльмена з помірним статком, для студента юридичних чи інших наук. Умови доступні, можна найняти тільки на місяць або й на довший строк.

— Ось це саме те, що мені потрібно, бабусю, — сказав я, радіючи можливості жити самому у власній квартирі.

— Тоді ходімо, — відповіла моя бабуся, негайно знову надягаючи капелюшка, що його вона за хвилину перед тим зняла. — Підемо й подивимося на цю квартиру.

І ми пішли. Згідно з оголошенням, ми мали розшукати місіс Креп. Ми смикнули за дзвоник біля воріт, який, на нашу думку, був потрібний для спілкування з місіс Креп. Та нам довелося подзвонити три чи чотири рази, поки ми переконали місіс Креп поспілкуватися за нами. Нарешті вона з'явилась — огрядна леді у фланелевій нижній спідниці і нанковій сукні.

— Ми хочемо оглянути вашу квартиру, з вашого дозволу, мем, — сказала моя бабуся.

— Для цього джентльмена? — спитала місіс Креп, намацуючи ключ у кишені.

— Так, для мого внука, — підтвердила моя бабуся.

— О, для нього це буде чудова квартира, — зазначила місіс Креп.

Ми пішли нагору.

Квартира була на верхньому поверсі — бабусі це дуже сподобалося, бо поряд був пожежний вихід — і складалась з маленького передпокою, де було напівтемно, маленької їдальні, де було зовсім темно, вітальні і спальні. Меблі були трохи вицвілі, але ще досить добрі для мене; і річка справді протікала під самими вікнами.

Я був у захваті від цієї квартири. Бабуся й місіс Креп пішли в їдальню обговорити умови, а я лишився на канапі у вітальні, і мені здавалося майже неможливим, що я житиму в такій пишній резиденції. Після досить тривалого бою вони повернулись, і, на превелику мою радість, на задоволених обличчях місіс Креп і моєї бабусі я побачив, що справа зроблена.

— Ці меблі лишилися від попереднього пожильця? — поцікавилася моя бабуся.

— Так, мем, — відповіла місіс Креп.

— Що сталося з ним? — спитала бабуся.

Місіс Креп раптом стурбовано закашляла і ледве спромоглася вимовити:

— Він тут захворів, мем і... кхе, кхе, кхе, бідолашний... він помер.

— О! Від чого він помер? — спитала моя бабуся.

— Бачите, мем, він помер від горілки, — довірливо зазначила місіс Креп, — і від диму.

— Від диму? Ви про фабричні димарі? — сказала моя бабуся.

— Ні, мем, — відповіла місіс Креп. — Сигари і люлька...

— Це не заразливо, Троте, в усякому разі, — зазначила бабуся, повертаючись до мене.

— Ні, звичайно, — сказав я.

Коротко кажучи, бабуся бачила, як припало мені до серця це помешкання, тому винайняла його на місяць з тим, що після цього часу я зможу тут лишитися на рік. Місіс Креп мала піклуватися про мою білизну і готувати мені їжу. Всі інші потрібні речі були також обумовлені; місіс Креп розчулено заявила, що зав­жди дбатиме про мене, як про власного сина. Я мав увійти у володіння післязавтра, і місіс Креп раділа, що має тепер про кого дбати.

Дорогою до готелю бабуся висловила сподівання, що самостійне життя зробить мене твердим і самовпевненим, а цього тільки мені й бракувало. Вона повторювала це кілька разів наступного дня серед клопотів щодо перевезення моїх костюмів і книжок від містера Вікфілда, згадавши про якого і про щасливі минулі дні, я написав довгого листа до Агнес і передав його через бабусю, що мала завтра виїздити. Аби не затримуватися на цих подробицях, додам тільки, що вона підготувала все потрібне для мене на час випробувального місяця; що Стірфорс, на мій і бабусин превеликий жаль, так і не завітав до нас до її від'їзду; що я побачив, як вони з Дженет сіли в дуврський диліжанс, передчуваючи майбутній розгром нахабних ослів. Щойно диліжанс від'їхав, я обернувся обличчям до Адельфі і пригадав давні дні, коли я блукав там під арками підземелля, і про щасливі зміни, які вивели мене на поверхню.

VII. Мій перший провал

Чудово було жити самому в цьому величному замку і за зачиненими дверима відчувати себе Робінзоном Крузо, що засів у фортеці і підняв до себе нагору драбину. Чудово було блукати містом з ключем від свого дому в кишені і знати, що можна запросити будь-кого до себе в гості, і бути певним, що це не потурбує нікого, коли це не потурбує мене самого. Чудово було входити й виходити, ні слова не кажучи нікому, викликати дзвоником місіс Креп із надр землі, коли вона мені була потрібна... і коли вона була схильна прийти. Все це було, кажу вам, чудово, але мушу також зазначити, що інколи мені ставало дуже нудно.

Життя здавалося гарним уранці, особливо коли ранок був добрий. Воно здавалося свіжим, вільним при світлі дня; ще більш свіжим і вільним — при сонячному світлі. Але коли день згасав, життя, здавалося, згасало теж. Не знаю, чому саме, але нечасто здавалося воно гарним при свічках. Тоді мені хотілося з кимсь погомоніти. Мені бракувало Агнес. На місці усміхненого повірника моїх таємниць була порожня прогалина. Місіс Креп довго не з'являлась. Я думав про свого попередника, який помер від горілки і диму; і хотілося б мені, щоб він зробив мені приємність, лишившись живим і не турбуючи мене своєю загибеллю.

Через два дні і дві ночі мені здалося, що я живу тут уже цілий рік, а не постаршав і на годину, і все ще мучила мене моя юність.

Стірфорс не з'являвся. Я почав підозрювати, що він захворів, а тому на третій день я раніше покинув Докторську палату і подався до Гайгета. Місіс Стірфорс дуже зраділа, побачивши мене. Син її поїхав кудись з оксфордськими друзями, але вона сподівалася, що завтра він повернеться. Я так любив його, що приревнував до оксфордських друзів.

Вона вмовила мене лишитися пообідати; цілий день розмовляли ми майже виключно про нього. Я розповів їй, як полюбили його люди в Ярмуті, який він чудовий супутник. Міс Дартль сповнена була натяків і таємничих запитань, але вона дуже зацікавилася нашим тамтешнім життям і раз у раз запитувала:

— Та невже? Справді, так воно було?

Такими й подібними запитаннями витягла вона з мене все, що їй хотілося знати. Зовнішній вигляд її був той самий, що я змалював раніше. Але так приємно було мені сидіти в товаристві двох дам, що я навіть трохи почав закохуватися в неї. Кілька разів протягом цього вечора, а особливо вночі, повертаючись додому, не міг я утриматися від думки, яким добрим товаришем була б вона на Букінгем-Стрит.

Уранці я пив каву та їв булку перед тим, як піти до палати (не зайвим буде зазначити тут, що місіс Креп вживала напрочуд багато кави, а мені доводилося сьорбати дуже слабкий розчин), коли раптом, на мою безмежну радість, увійшов Стірфорс.

— Мій любий Стірфорсе! — скрикнув я. — А я вже почав думати, що ніколи більше не побачу тебе.

— Мене забрали збройною силою, — сказав Стірфорс, — наступного ж ранку після мого повернення додому. Ого, Маргаритко, ти тут став справжнім старим холостяком.

Не без гордості показав я йому всі свої володіння, включаючи їдальню. Він дав усьому дуже високу оцінку.

— От що я тобі скажу, старий, — додав він. — Я тут собі зроблю справжнє міське лігво, якщо ти мене не виженеш.

Я зрадів, почувши це, та заявив: чекати, щоб я його вигнав, доведеться йому до дня страшного суду.

— Але ж поснідай, — сказав я і потягнувся рукою до дзвоника, — місіс Креп приготує тобі гарячої кави, а я підсмажу тобі трохи шинки у холостяцькій пічці, що є в мене тут.

— Ні, ні! — відповів Стірфорс — Не дзвони. Не можу. Я буду снідати з одним зі своїх товаришів, що чекає на мене в П’яцца-Готелі, у Ковент-Гардені.

— Але ж ти повернешся пообідати? — наполягав я.

— Слово честі, не можу. Мені дуже хотілося б, але я мушу лишитися з тими двома товаришами. Ми втрьох виїжджаємо завтра вранці.

— Тоді приведи їх сюди обідати, — сказав я. — Як ти гадаєш, вони прийдуть?

— О! Та вони сюди прожогом кинуться, — сказав Стірфорс, — але ж ми тобі завдамо турбот. Краще вже пообідай ти з нами.

Нізащо не хотів я погодитися на це, бо нарешті слід було мені влаштувати новосілля, і ніколи ж не могло трапитися кращої нагоди. Після його похвали я став ще більше пишатися своїми кімнатами і запалав бажанням використати їх на повну потужність. Тому я взяв з нього обіцянку прийти разом з двома його друзями, і ми призначили на шосту.

Коли він пішов, я подзвонив до місіс Креп і сповістив її про мою відчайдушну ухвалу. Місіс Креп відповіла, насамперед, що служити за столом вона, звісно, не зможе, але знає одного спритного хлопця, який охоче зробить це за п'ять шилінгів. Я, звичайно, погодився. Далі місіс Креп зазначила, що вона, безперечно, не зможе бути у двох місцях водночас (я цілком визнав справедливість цих слів), тому в буфетну треба перенести зі спальні свічки і поставити «дівчисько» мити посуд. Я спитав, скільки коштуватимуть послуги цієї молодої особи жіночої статі, і місіс Креп висловила думку, що платня у вісімнадцять пенсів мене не розорить. Я і з цим погодився, і ця частина справи була вирішена. Тоді місіс Креп сказала:

— А тепер про обід.

Дивно, який непередбачливий був пічник, що робив духовку в квартирі місіс Креп: там можна було приготувати тільки баранячі котлети і картоплю. Щодо казана для риби, то місіс Креп сказала, що добре, але чому б мені самому не подивитися. Слова тут безсилі. То, може, я піду і подивлюся? Та я відмовився, кажучи — «не треба риби». Але місіс Креп промовила:

— Не кажіть! Чому не взяти устриць?

Отже, й це питання було знято. Місіс Креп далі сказала, що порадила б таке меню: пару гарячих смажених курчат — з кондитерської крамниці; біфштекс з гарніром — з кондитерської крамниці; пиріг і солодке — з кондитерської крамниці; торт і (якщо моя згода) желе — з кондитерської крамниці. Це, як казала місіс Креп, дасть їй цілковиту змогу зосередитися на картоплі і належним чином приготувати сир та селеру.

Я почав діяти за планом місіс Креп і сам передав замовлення кондитерській крамниці. Гуляючи згодом по Стренду і побачивши у вітрині м'ясної лавки якусь тверду речовину, що нагадувала мармур, але мала на собі напис «Черепашачий пудинг», я зайшов і купив такий здоровий кусень цієї ласої страви, що його вистачило б чоловік на п'ятнадцять. Місіс Креп, після моїх прохань, погодилася розігріти цю страву, і в рідкому вигляді пудинг зменшився до порції, як сказав Стірфорс, «трохи скромної» для чотирьох.

Щасливо завершивши всі ці готування, я купив на Ковент-Гарденському ринку маленький десерт і зробив значне замовлення у роздрібного торговця вином у тому районі. Повернувшись додому, я побачив пляшки, вишикувані двома шеренгами на підлозі буфетної; і була їх така безліч (хоч двох бракувало, і це дуже бентежило місіс Креп), що я просто злякався.

Одного з друзів Стірфорса звали Грейнджер, а другого — Маркгем. Обидва були дуже веселі і жваві хлопці: Грейнджер трохи старший за Стірфорса, а Маркгем був на вигляд зовсім юним, я б сказав, не більше двадцяти років. Помітив я, що цей останній зав­жди говорив про себе у третій особі — «чоловік» — і рідко або й ніколи — у першій особі однини.

— Чоловік почувався би тут зовсім добре, містере Копперфілд, — сказав Маркгем, маючи на увазі себе самого.

— Я непогано влаштувався, — сказав я, — і кімнати справді зручні.

— Сподіваюся, ви двоє захопили апетит з собою? — спитав Стірфорс.

— Слово честі, — відповів Мaркгем, — місто начебто живить апетит чоловіка. Чоловік почувається голодним цілий день. Чоловік безнастанно їсть.

Почуваючись спочатку трохи ніяково і не наважуючись через юний вік головувати за столом, я попросив Стірфорса виконувати обов'язки хазяїна, а сам сів проти нього. Все йшло дуже добре. Ми не шкодували вина. А Стірфорс орудував так блискуче, що бенкет наш ішов без жодних перепон. Я трохи неспокійно почувався за обідом, бо моє крісло стояло проти дверей, і мою увагу весь час привертав моторний хлопець — він часто виходив з кімнати і негайно після того я помічав на стіні передпокою його тінь з пляшкою біля рота. «Дівчисько» теж завдавала мені клопоту не стільки тим, що вона недбало мила посуд, скільки тим, що вона била його. Вона мала дуже цікаву вдачу і, всупереч інструкції, ніяк не могла всидіти в буфетній; раз у раз вона вискакувала звідти, щоб глянути на нас, і щоразу здавалось їй, що її викрили, тоді вона злякано кидалася на тарілки (якими вона дбайливо забарикадувала підлогу) і нещадно їх громила.

Проте я легко забув ці маленькі неприємності, коли забрали посуд і поставили на стіл десерт; на цей час моторний хлопець втратив навіть дар мови. Давши йому наказ піти відпочити в товаристві місіс Креп і забрати з собою «дівчисько», я віддався радощам життя.

Я відчув себе щасливим і веселим; всякі напівзабуті речі, про які слід було негайно поговорити, юрбою рушили в мій мозок, і я почав невимушено базікати. Я щиро сміявся зі своїх жартів, і з чужих теж; просив Стірфорса не шкодувати вина; вирішив поїхати до Оксфорда; оголосив, що я влаштовуватиму такі товариські обіди щотижня, і так необережно нюхнув з табакерки Грейнджера, що мусив піти в буфетну і чхав там цілих десять хвилин.

Раз за разом випивав я більше вина, зіскакуючи з місця, щоб відкрити нову пляшку, коли попередня була ще повна. Я запропонував тост за здоров'я Стірфорса. Я заявив, що він — мій наймиліший друг, опікун мого дитинства, товариш моєї юності. Я сказав, що маю величезну втіху проголосити тост за його здоров'я. Я сказав, що навряд чи будь-коли зможу відплатити йому за його доброзичливість і що навряд чи зможу я висловити належним чином любов свою до нього.

Закінчив я так:

— За Стірфорса! Благослови його боже! Ура!

Тричі по три рази гукнули ми «ура», і ще раз, і ще — на завершення.

Я розбив бокал, просуваючись навколо столу, щоб потиснути руку Стірфорсові, і сказав у двох словах:

— Стірфорсе, тикерівназорямогожиття!

Далі я раптом почув, що хтось давно вже співає. То співав Маркгем: «Коли серце чоловіка оповила туга». Проспівавши, він запропонував тост «За жінку!». Я мав заперечення і не міг погодитися з цим. Я заявив, що такий тост буде неввічливим, що ніколи не дозволю я проголошувати тост у моєму домі інакше, як «За дам!». Я палко зчепився з ним, переважно тому, що Стірфорс і Грейнджер сміялися з мене або з нього, або з нас обох. Він сказав, що не можна наказувати чоловікові. Я сказав, що можна чоловікові наказувати. Він сказав, що не можна ображати чоловіка. Я відповів, що в цьому він має рацію — цього ніколи не буде під моїм дахом, де Лари священні[17] та панують закони гостинності. Він сказав, що для гідності чоловіка цілком пристойно визнати, що я — диявольськи добрий хлопець. Я негайно запропонував тост за його здоров'я.

Хтось курив. Ми всі курили. Я теж курив, намагаючись не здригатися. Стірфорс виголосив на мою честь промову, яка зворушила мене майже до сліз. Я відповів подякою і висловив сподівання, що це товариство обідатиме зі мною і завтра, і післязавтра... щодня о п'ятій годині, щоб ми могли дружньо розмовляти цілий вечір. Я відчув потребу запропонувати тост за певну особу. Я випив за мою бабусю. За міс Бетсі Тротвуд, найкращу з жінок!

Хтось висовувався з вікна моєї спальні, охолоджуючи лоб на кам'яному карнизі і підставляючи обличчя під вітер. То був я. Я звертався до себе самого:

— Копперфілде! Навіщо ти курив? Тобі слід було знати, що цього робити не треба!

Потім хтось непевно спостерігав свої риси в дзеркалі. То був теж я. Обличчя моє було в дзеркалі дуже бліде, очі блукали; а волосся — тільки волосся, ніщо інше — здавалося п’яним.

Хтось сказав мені:

— Ходімо до театру, Копперфілде!

I ось уже переді мною не спальня, а знову стіл напідпитку, вкритий танцюючими бокалами; лампа; Грейнджер праворуч від мене, Маркгем ліворуч, а Стірфорс напроти; всі сиділи в якомусь тумані, на великій віддалі. Театр? Авжеж! Найслушніше діло! Рушаймо! Але вони мусять пробачити мені, якщо я попрошу всіх вийти раніше і загашу лампу — щоб не сталося пожежі.

Через якісь пертурбації в темряві двері зникли. Я намагався знайти їх серед віконних завіс, коли Стірфорс, сміючись, взяв мене під руку і вийшов звідти. Ми пішли сходами вниз, один за одним. З середньої площадки хтось упав і покотився вниз. Хтось інший сказав, що то — Копперфілд. Мене розгнівала ця брехлива заява, але усвідомивши, що я лежу горілиць у коридорі, я почав думати, що певні підстави для такого твердження таки були.

Дуже туманна ніч, величезні кільця навколо ліхтарів на вулицях. Були невиразні балачки, що ніч ніби вогка. Та мені вона здавалася морозною. Стірфорс почистив мене під ліхтарем і насунув мені на голову капелюха, що його хтось незвичайним способом витяг звідкись, бо раніше його на мені не було. Потім Стірфорс спитав:

— Як почуваєшся, Копперфілде, добре чи ні?

Я відповів:

— Якеможж… крр…ще!

Якийсь чоловік, що сидів у голубнику, висунув голову в туман і взяв гроші від когось, запитуючи, чи я теж один із тих джентльменів, за яких платять. У невеличкому проблиску свідомості я помітив, що він трохи ніби вагався, чи слід брати за мене гроші. Невдовзі після цього ми опинилися дуже високо, в дуже теплому театрі; дивилися ми углиб величезного казана, з якого, здавалося мені, йшов пар; той казан був повен невиразних людських облич. Була там також велика сцена, дуже чиста й охайна після вулиць; і люди на сцені говорили одне одному щось не дуже розбірливе. Було там забагато блискучого світла, музики і дам у ложах, і ще хтозна чого. Мені здавалося, що вся будівля вчиться плавати, і ніяк не щастило мені змусити театр стати на місце.

Хтось висловив думку, що слід піти вниз, до урочистих лож, де сидять дами. Перед очима моїми промайнув якийсь джентльмен, що сидів з біноклем у руці на канапі, а поруч з ним відбилась у дзеркалі моя постать у повний зріст. Потім мене запхали в одну з цих лож. Я щось казав, коли сідав, люди навколо мене засичали комусь: «Тихо!», гнівно глянули на мене, і — не може бути! — я побачив Агнес, що сиділа на стільці переді мною в тій самій ложі, поруч з невідомими мені дамою і джентльменом. Я й тепер — мабуть, краще, ніж тоді, — бачу її обличчя, той незабутній погляд сорому і здивування, спрямований на мене.

— Агг...несс... — пробурмотів я. — Божжемій, Аггнес...

— Тсс! Благаю вас! — чомусь відповіла вона. — Ви заважаєте людям. Дивіться на сцену.

За її вказівками я спробував зосередити свою увагу на сцені і почути щось з того, що відбувалося там, але даремно. Раз у раз поглядав я на неї і помітив, що вона зіщулилась у кутку, приклавши одягнену в рукавичку руку до лоба.

— Агг-нес, — сказав я. — Боюсявамзле.

— Так, так! Не зважайте на мене, Тротвуде, — відказала вона. — Слухайте! Чи скоро ви підете звідси?

— Чискорояпідузвідси? — перепитав я.

— Так!

У мене був дурний намір відповісти, що я збираюся чекати і проводжати її під руку по сходах. Очевидно, я це якось висловив, бо ще хвилинку вона пильно дивилася на мене, а тоді, неначе щось зрозумівши, стиха відповіла:

— Я знаю, що ви зробите так, як я попрошу вас, і я прошу цілком серйозно. Йдіть негайно, заради мене, і попросіть ваших друзів відвести вас додому.

Присутність її вже так заспокійливо вплинула на мене, що хоч я й гнівався на неї, але засоромився і з коротким «дорроч» (що, на мою думку, мало означати «доброї ночі») підвівся і вийшов. Мої супутники пішли слідом за мною, і просто з дверей я ступив до моєї спальні, де тільки Стірфорс був зі мною, допомагаючи мені роздягтись, і де я з кожним рухом розповідав йому, що Агнес — моя сестра, і просив його принести штопор, щоб відкрити ще одну пляшку вина.

Хтось лежав у моєму ліжку, говорив і виробляв усе це цілу ніч у гарячковому забутті. Ліжко стало бурхливим морем. І цей невідомий у ліжку поволі ставав мною. Я почав палати, поверхня моєї шкіри стала твердою дошкою, язик мій — дном порожнього котла, вкритого накипом і розпеченого на слабкому вогні; долоні — гарячими пластинками металу, що їх не зміг би охолодити ніякий лід.

Але все це дурниці в порівнянні з душевними муками, каяттям і соромом, що їх відчув я наступного дня, очунявши. Жах перед тисячею вчинених мною образ, про які я забув і які ніколи і нічим я неспроможний був спокутувати... Той незабутній погляд Агнес... Болісна неможливість написати їй, бо я, тварина, не знав навіть, яким чином опинилася вона в Лондоні і де зупинилася... Ненависть навіть до самого вигляду кімнати, де відбувався бенкет... Голова моя, що готова була луснути від болю... Запах тютюнового диму, незліченні бокали, неможливість ані вийти, ані навіть підвестись. О, що то був за день.

О, що то був за вечір. Сів я перед каміном над мискою жирного баранячого бульйону і подумав, що йду шляхом мого попередника і, мабуть, дістав у спадщину його зловісну долю разом з цим приміщенням. І я мало не вирішив погнати на поштових до Дувра і розкрити все моїй бабусі. Що то був за вечір, коли місіс Креп, увійшовши за мискою, показала мені одну нирку на блюді для сиру — все, що залишилося від учорашнього бенкету. Я був уже справді готовий упасти на її нанкові груди і скрикнути в глибокому каятті:

— О, місіс Креп, місіс Креп, що мені до залишків вечері. Я такий нещасний!

Утримала мене від цього тільки думка, що навряд чи місіс Креп належить до тих жінок, яким довіряють свої нещастя.

VIII. Добрий янгол і злий демон

Коли я виходив зі своїх дверей уранці після цього жалюгідного дня, — після головного болю, хвороби і каяття, — мені здавалося, ніби кілька титанів схопили величезний важіль і відштовхнули день бенкету від позавчора на кілька місяців назад. Раптом побачив я на сходах розсильного з листом у руці. Він не дуже поспішав зі своєю посилкою. Але побачивши, що я дивлюся на нього через поруччя сходів, він побіг риссю і вдерся нагору, захекавшись, немовби всю дорогу мчав до знесилення:

— Т. Копперфілду, есквайру! — сказав розсильний, торкаючись до капелюха своєю паличкою.

Я ледве спромігся заявити, що то моє ім'я: так стурбувала мене певність, що лист прийшов від Агнес! Нарешті я сказав, що це я — Т. Копперфілд, есквайр; він повірив мені і віддав листа, кажучи, що чекатиме на відповідь. Я залишив його чекати на сходах і повернувся до свого приміщення в такому нервовому стані, що мусив спочатку покласти листа на стіл і трохи призвичаїтися до нього, доки наважився розкрити конверт.

Усередині конверта знайшов я дуже милу записку, в якій не було жодних натяків на мою поведінку в театрі. У листі написано було тільки:

Багато часу треба було мені, щоб скласти відповідь, яка б могла мене задовольнити. Не знаю вже, що думав розсильний, чекаючи на мене; очевидно, він вирішив, що я тільки вчуся писати. Я написав щонайменше двадцять варіантів відповіді. Я почав був: «Чи можу я будь-коли сподіватися, моя люба Агнес, стерти з вашої пам’яті огидне враження...» Це мені не сподобалось, і я розірвав записку. Другий варіант починався так: «Шекспір сказав, моя люба Агнес: як це дивно, що чоловік кладе ворога в свої вуста», — але це нагадало мені про Маркгема, і я кинув писати далі. Спробував я навіть вдатися до поезії. Одну записку почав я хореєм: «О, моя жахлива зрада». Але це римувалося тільки з «двадцять п’яте листопада» і звучало дуже незграбно. Після багатьох спроб я нарешті написав: «Моя люба Агнес, у вашому листі впізнаю вас, і не може бути вам кращої хвали, ніж це. Я прийду о четвертій годині. Люблячий вас і засмучений Т. К.» З цим посланням (хоч я ладен був його повернути, щойно воно вийшло з моїх рук) розсильний, нарешті, пішов назад.

Якщо цей день для когось з інших джентльменів у Докторській палаті був хоч наполовину таким жахливим, як для мене, то я щиро гадаю, що джентльмен цей трохи спокутав вину за участь у цій прогнилій, мов сир, старій церковній установі. Хоч я й вийшов з контори о пів на четверту і вже через кілька хвилин почав блукати довкола місця побачення, але було не менш як чверть на п’яту, коли я наважився смикнути за дзвоник у будинку містера Уотербрука.

На першому поверсі приймали ділових відвідувачів містера Уотербрука, інших — на горішньому. Мене провели до затишної, хоч і трохи тісної, вітальні, де сиділа Агнес, в'яжучи гаманець.

Спокійний і добрий її вигляд негайно нагадав мені і про веселі, світлі шкільні мої дні в Кентербері, і про те, яким запорошеним, пропаленим, незграбним дурнем виявився я одного вечора. Нікого більше тут не було, я цілком віддався каяттю і сорому, і — коротко кажучи — здурів. Не можу заперечити, що я пролив сльозу. До цього моменту я неспроможний вирішити, чи була то найрозумніша річ, яку я міг зробити за тих обставин, чи найсмішніша.

— Був би це хтось інший, а не ви, Агнес, — сказав я, відвертаючись, — я б навіть наполовину так не переймався. Але треба ж було, щоб саме ви побачили мене! Мені іноді здається, що краще було б раніше вмерти.

Вона на хвилину поклала свою руку — незрівняним був її дотик — мені на лікоть; і я так розчулився і втішився, що мимоволі приклав цю руку до своїх вуст і вдячно поцілував її.

— Сідайте, — привітно мовила Агнес. — Не журіться, Тротвуде. Коли не мені можете ви довіритися, то кому ж іще?

— Ах, Агнес! — відповів я. — Ви — мій добрий янгол! Завжди були ви моїм добрим янголом.

Вона всміхнулася, трохи сумно, як мені здалось, і похитала головою.

— Так, Агнес, мій добрий янгол! Ви назавжди мій добрий янгол!

— Якби це справді було так, Тротвуде, — відказала вона, — то серце моє підказало б мені одну річ.

Я допитливо подивився на неї, хоч уже передчував, що саме має вона на думці.

— Мені слід було б застерегти вас, — сказала Агнес, твердо дивлячись на мене, — проти вашого злого демона.

— Люба моя Агнес, — почав я, — якщо маєте на увазі Стірфорса…

— Саме його, Тротвуде, — відповіла вона.

— Тоді, Агнес, ви його даремно ображаєте. Він — мій злий демон, Агнес? Він — чийсь злий демон? Хіба ж може він бути чимсь, крім мого провідника, моєї підтримки, мого друга? Люба моя Агнес, хіба ж це справедливо і схоже на вас судити про нього на підставі вигляду, який мав я того вечора?

— Я не суджу про нього на підставі того вигляду, який ви мали тоді ввечері, — спокійно відповіла вона.

— А на підставі чого?

— Багатьох речей... власне кажучи, то дрібниці, але вони не здаються мені дрібницями, якщо скласти їх докупи. Я суджу про нього частково з ваших оповідань, Тротвуде, з вашого характеру і з впливу, який він має на вас.

Завжди її голос знаходив якусь струну в моїй душі, що відгукувалася на її слова. Завжди її голос був проникливий і зосереджений, але цього разу він був настільки зосереджений, що його трепет змусив мене підкоритись. Я дивився на неї, коли вона опустила очі на рукоділля, і мовчки слухав її; а Стірфорс, незважаючи на всю мою любов до нього, почав розпливатись у темряві!

— Це дуже сміливо з мого боку, — сказала Агнес, знову підводячи очі, — адже я жила таким затворницьким життям і так мало знаю світ. Це дуже сміливо — давати вам поради і висловлювати таку рішучу думку. Але сміливість моя обумовлена тим, Тротвуде, що ми росли разом, і я щиро зацікавлена всім, що стосується вас. Це дає мені сміливість. Я певна, що слова мої справедливі. Я абсолютно певна цього. Мені здається, що це хтось інший говорить з вами, а не я, коли я застерігаю вас проти небезпечного друга.

Знову глянув я на неї, знову здалося мені, що я все ще слухаю її голос, коли вона вже замовкла; і знову образ Стірфорса в моїй душі розтанув у темряві.

Після короткого мовчання Агнес додала своїм звичайним тоном:

— Я не така дурненька, аби сподіватися, що ви захочете чи зможете одразу змінити свої почуття; а особливо такі почуття, що коріняться в глибокій довірі. I не слід вам поспішати з цим. Я тільки прошу вас, Тротвуде, якщо ви колись згадаєте про мене… я хочу сказати, — спокійно посміхнулася вона, бо я збирався перервати її, і вона знала чому, — щоразу, коли ви згадуватимете про мене, згадайте ці мої слова. Чи пробачите ви мені все це?

— Я пробачу вам, Агнес, — відповів я, — коли ви віддасте Стірфорсові належне і полюбите його так, як я.

— Не раніше? — спитала Агнес.

Я помітив тінь, що промайнула по її обличчю, коли я згадав про свого приятеля, але вона відповіла мені усмішкою, і ми знову були приятелями.

— А коли, Агнес, — спитав я в свою чергу, — пробачите ви мені той вечір?

— Щойно згадаю про нього, — відповіла Агнес.

Вона хотіла покласти край цьому питанню, але я, дурень, не міг дозволити цьому статися і змусив її вислухати, як усе трапилось, і який ланцюг випадкових обставин мав своєю останньою ланкою прибуття до театру. Зізнання дуже полегшили мою душу, а в розповіді я намагався перебільшити піклування Стірфорса про мене.

— Не забувайте, — м'яко змінила Агнес тему розмови, — що ви повинні зав­жди розповідати мені не лише про свої турботи, але й про свої любовні справи. Хто замінив тепер у вашому серці міс Ларкінс, Тротвуде?

— Ніхто, Агнес.

— Хтось є, Тротвуде, — розсміялась Агнес, погрожуючи мені пальцем.

— Ні, Агнес, слово честі. Є, правда, одна леді в домі місіс Стірфорс; вона дуже розумна і мені подобається розмовляти з нею... її звуть міс Дартль... Але я не кохаю її.

Агнес знову розсміялась, радіючи зі своєї прозорливості. Вона сказала, що коли я буду вірний своїй звичці розповідати їй все, то, мабуть, вона зможе скласти невеличкий список моїх пристрастей, з датами, тривалістю і наслідками кожної — щось подібне до таблиці царствування королів і королев в історії Англії. Потім спитала вона мене, чи бачив я Урію.

— Урію Гіпа? — здивувався я. — Ні. Хіба він у Лондоні?

— Він щодня приходить до контори на нижньому поверсі, — відповіла Агнес. — Він прибув до Лондона за тиждень до мене. І боюся, що справа його неприємна, Тротвуде.

— Я бачу, що його справа непокоїть вас, Агнес, — зазначив я. — Що це може бути?

Агнес відклала своє рукоділля і відповіла, склавши руки і спрямувавши на мене погляд своїх чудових очей:

— Здається, він збирається стати компаньйоном мого тата.

— Що? Урія? Цей низький потворний чоловічок плазом виповз на таку височінь?! — гнівно скрикнув я. — Хіба ви не чинили опору цьому, Агнес? Зважте, що вийде з цього! Вам не можна мовчати. Ви не повинні дозволити вашому батькові зробити такий божевільний крок! Ви маєте перешкодити цьому, Агнес, поки ще є час!

Не відводячи очей від мене, Агнес хитала головою, поки я говорив, і ледве помітно всміхалась — очевидно, від моєї запальності. Потім вона відповіла:

— Ви пригадуєте нашу останню розмову про тата? Невдовзі після того — не більше, ніж за два чи три дні — він уперше натякнув мені на те, про що я оце вам розповіла. Сумно було бачити, як у ньому боролися бажання змалювати це мені, як свій власний вибір, і незмога приховати, що він змушений зробити це. Я дуже зажурилася.

— Він змушений це зробити, Агнес? Хто змусив його?

— Урія, — відповіла вона, на хвилину завагавшись, — зробив себе незамінним для тата. Він хитрий і спостережливий. Він керував татовими слабкостями, заохочував їх і використовував, аж доки — скажу вам, як воно є, Тротвуде, — аж доки тато не став боятися його.

Вона ще більше могла б сказати; вона знала або підозрювала ще щось; я це ясно бачив. Та не міг я наважитися завдати їй болю запитанням, бо знав, що вона це приховує від мене, шкодуючи свого батька. Давно вже йшло до того, я відчував це: так, я не міг не зрозуміти, що давно вже йшло до того. Я мовчав.

— Його вплив на тата, — вела далі Агнес, — дуже великий. Він розпинається у своїй відданості і вдячності, — сподіваюсь, щирій, — але насправді влада в його руках, і, боюся, він зловживає своєю владою.

Я заявив, що він — мерзенний пес, і мені на хвилинку полегшало.

— Коли батько вів зі мною оту розмову, — продовжувала Агнес, — у цей самий час він заявив татові, що збирається покинути його; йому, мовляв, дуже не хочеться цього робити, але в нього є кращі перспективи на майбутнє. Тато тоді дуже засумував, і клопоти гнітили його більше, ніж будь-коли раніше; але його начебто підбадьорила пропозиція Урії стати його компаньйоном, хоч разом з тим тато трохи соромився її.

— А як сприйняли її ви, Агнес?

— Я зробила те, Тротвуде, — відповіла вона, — що мені здається правильним. Я певна була, що для спокою тата необхідно принести цю жертву, і порадила йому погодитись. Я сказала, що це полегшить тягар його життя, — сподіваюся, так воно й буде! — і що тоді він матиме більше часу для розмов та розваг зі мною. О, Тротвуде, — скрикнула Агнес, витираючи сльози, — мені іноді здається, що я ворог батька, а не любляча його дитина, я ж бо знаю, як змінився він заради своєї любові до мене. Знаю, як обмежив він коло своїх розваг і обов'язків, зосередивши всю свою увагу на мені. Я знаю, від якої безлічі речей відмовився він заради мене, як безнастанні думки про мене затьмарили його життя, послабили його міць і енергію, що зав­жди спрямовані були до однієї мети. Якби спроможна я була дати собі раду! Якби могла я відновити його сили, що їх він втратив заради мене!

Ніколи раніше не бачив я, як Агнес плаче. Я бачив сльози на її очах, коли приносив додому нові відзнаки зі школи, бачив сльози, коли востаннє розмовляв з нею про батька, бачив, як відвернула вона голівоньку, коли ми прощались. Але ніколи не бачив її в такому смутку. Я сповнився жалю і спромігся тільки безпорадно повторити кілька разів:

— Благаю, Агнес, не треба! Не треба, люба моя сестро!

Але Агнес була характером значно дужча за мене; вона не потребувала моїх заспокоювань. Знову набрала вона того спокійного чудового вигляду, який зав­жди в спогадах моїх відрізняє її від усіх інших; немовби хмарка зникла з ясного неба.

— Схоже, ми з вами вже не довго будемо залишатися наодинці, — сказала Агнес, — і доки в мене є змога, я хочу наполегливо попросити вас, Тротвуде, дружньо ставитися до Урії. Не женіть його геть, не обурюйтесь (я бачу, ви цілком схильні до цього) через те, що не подобається вам у ньому. Він, може, й не заслуговує на це, але він ніколи не завдавав нам певного зла. У будь-якому разі, подумайте спочатку про тата і мене.

Агнес не мала часу сказати ще щось, бо двері відчинились, і в кімнату впливла місіс Уотербрук. То була пишна леді, чи, може, вона тільки носила пишне вбрання — напевно я цього сказати не можу, бо не знаю, де кінчалося вбрання і починалася леді. Я туманно пригадував, ніби бачив її в театрі — обличчя її здавалося мені тоді відбитим у поганому проекційному ліхтарі; але вона, очевидно, пам'ятала мене дуже добре і, мабуть, підозрювала, що я і досі п'яний.

Проте помалу пересвідчившись, що я тверезий і (сподіваюсь!) пристойний молодий джентльмен, місіс Уотербрук порівняно пом'якшала і запитала, по-перше, чи часто гуляю я в парках, і, по-друге, чи часто буваю я у світі. Після моєї негативної відповіді на обидва запитання мені здалося, що я знову впав у її очах; але вона вміло приховала це і навіть запросила мене обідати на завтра. Я прийняв запрошення і пішов додому. Перш ніж вийти, я спитав у конторі про Урію, не знайшов його там і залишив свою візитну картку.

Наступного дня, прийшовши обідати, я почув запах баранини, що війнув через відчинені головні двері. Очевидно, я був не єдиним гостем, бо колишній розсильний допомагав лакеєві і оголосив моє ім'я. Він у міру своїх здібностей удавав, ніби ніколи не бачив мене раніше; а проте ми добре знали один одного. Совість змусила нас обох стати на деякий час боягузами.

Я познайомився з містером Уотербруком — літнім джентльменом з короткою шиєю у величезному комірці; йому бракувало тільки чорного носа, щоб бути портретом мопса. Він сказав мені, що щасливий мати честь познайомитися зі мною; після того, як я засвідчив повагу свою до місіс Уотербрук, він урочисто відрекомендував мене страховидній леді у чорному оксамитовому вбранні і великому чорному оксамитовому капелюсі; дама ця, скільки пригадую, скидалася на близьку родичку Гамлета — скажімо, його тітку.

Цю леді звали місіс Генрі Спайкер; був там і її чоловік, такий холодний джентльмен, що навіть волосся його здавалося не сивим, а вкритим інеєм. Всі виявляли величезну пошану до обох Спайкерів; Агнес пояснила мені, що містер Генрі Спайкер був пов’язаний з кимсь чи з чимсь, я вже забув, що стосувалося державної скарбниці.

Серед гостей побачив я Урію Гіпа, вбраного в чорний костюм і охопленого глибокою смиренністю. Коли я потиснув йому руку, він сказав, що гордий бути поміченим мною і що відчуває вдячність до мене за таку ласку. Та краще хотів би я, щоб він був менше вдячний мені, бо він, на знак вдячності, цілий вечір крутився коло мене. Коли я тільки починав розмовляти з Агнес, то міг бути певний, що його оголені очі й мертвенне обличчя стежать за нами.

Були там й інші гості — всі наглазуровані для цієї події, на моє здивування, як вино. Але один з гостей привернув мою увагу ще до своєї появи, бо його оголосили під іменем містера Тредльса. Миттю згадав я Салем-Гауз: «Невже це Томмі, — подумав я, — той Томмі, що малював скелети?»

З великою цікавістю чекав я на містера Тредльса. Він виявився скромним, несмiливим молодим чоловіком з кумедною шапкою волосся і з широко розкритими очима; він так швидко сів у куточок, що мені важко було розгледіти його як слід. Нарешті я таки спромігся добре придивитися до нього і переконався, що або мої очі зраджують мене, або це — давній сердечний Томмі.

Пробравшись до містера Уотербрука, я сказав, що, схоже, маю приємність зустріти тут старого шкільного товариша.

— Невже? — здивувався містер Уотербрук. — Адже ж ви занадто молоді, щоб могли вчитись у школі разом з містером Генрі Спайкером?

— О, я не про нього! — відказав я. — Я говорю про джентльмена на ім'я Тредльс.

— О! Так, так! Звичайно! — сказав господар з явно меншою цікавістю. — Можливо!

— Це справді він, — продовжував я, поглядаючи на нього, — ми вчилися разом у пансіоні, що звався Салем-Гауз. Він тоді був чудовим хлопцем.

— О! Так! Тредльс — добрий хлопець, — відповів мій господар, поблажливо похитуючи головою, — Тредльс — цілком добрий хлопець.

— Це дивний збіг обставин, — зазначив я.

— Справді, — відказав мій господар, — це тільки випадковий збіг обставин, що Тредльс взагалі опинився тут: ми запросили його лише сьогодні вранці, коли виявилося, що за столом є вільне місце, яке мав займати брат місіс Генрі Спайкер; він не прийшов, бо захворів. Він справжній джентльмен, цей брат місіс Генрi Спайкер, містере Копперфілд.

Хоч я нічого не знав про того джентльмена, але пробурмотів щось на знак згоди; потім запитав, яка тепер професія містера Тредльса.

— Цей молодий чоловік, — відповів містер Уотербрук, — готується стати адвокатом. Аякже. Він — цілком добрий хлопець... Він нікому не ворог, крім самого себе.

— Він ворог собі самому? — спитав я, зажурившись.

— Ну, — відказав містер Уотербрук, недбало граючись своїм годинниковим ланцюжком. — Я сказав би, що він один з тих людей, які самі собі стоять на дорозі. Так, я сказав би, що він ніколи, приміром, не матиме майна і на п'ятсот фунтів стерлінгів. Один мій діловий знайомий рекомендував мені Тредльса. О, так, так! У нього є щось подібне до таланту писати листи і виразно викласти якусь справу в письмовій формі. Я зможу щось підшукати для Тредльса впродовж цього року; щось... для нього... слушне. О, так, так!

Я був дуже вражений заспокійливим і переконливим тоном, яким містер Уотербрук вимовляв раз у раз це маленьке слівце «так». На диво красномовно це в нього виходило. Здавалося, цей чоловік народився навіть не зі срібною ложкою в роті, а з драбиною, за допомогою якої він здерся на верховини життя, а тепер філософічно поглядає з фортеці на людей, що досі борсаються в траншеях.

Я ще міркував на цю тему, коли гостей запросили до столу. Містер Уотербрук подав руку тітці Гамлета, містер Генрі Спайкер узяв під руку місіс Уотербрук. Я хотів був піти з Агнес, але вона дісталася молодому чоловікові з ідіотською посмішкою і з кволими ногами. Урія, Тредльс і я — наймолодші з гостей — пішли вниз останніми і без дам. У втраті Агнес втішала мене змога поговорити з Тредльсом на сходах; він привітав мене з невимовною радістю, а Урія почав вигинатися з таким огидним задоволенням і самоприниженням, що я охоче перекинув би його через поруччя.

За столом нам з Тредльсом довелося сісти на різних кінцях, він втопав у сяйві леді в червоному оксамиті, а я — в сутінках тітки Гамлета. Обід був дуже довгий, і розмова точилася про аристократію та голубу кров. Місіс Уотербрук раз у раз повторювала нам, що коли є в неї якась слабкість, то це — кров.

Частенько під час цього обіду здавалося мені, що ми почувалися б краще, якби не були такі аристократичні. Наша виняткова аристократичність дуже обмежувала тему розмов. Серед гостей були якісь містер і місіс Гелпідж, що мали (власне, мав їх містер Гелпідж) якісь посередницькі справи з юридичним відділом Англійського банку. І тому спочатку розмова весь час точилася то навколо банку, то навколо скарбниці. До того ще тітка Гамлета мала сімейну схильність до монологів, і на яку б тему не розмовляли за столом, вона раз у раз недоречно втручалася. Теми розмов, як я вже казав, не відзначалися різноманітністю і широтою, але щодо голубої крові, то тітка Гамлета знаходила тут для абстрактних суджень таке саме широке поле, як і її племінник.

Коли б за цим столом сиділо плем'я канібалів, то й тоді розмова не могла б бути кривавішою.

— Зізнаюся, що я згоден з місіс Уотербрук, — сказав містер Уотербрук, тримаючи бокал перед очима. — Є чимало інших речей, непоганих у своєму роді, але мені дайте крові!

— О! Ніщо не може задовольнити більше, — зазначила тітка Гамлета. — Немає нічого кращого... ідеальнішого, взагалі кажучи, серед усіх речей такого роду. Є деякі низькі душі (їх небагато, сподіваюсь, але все ж таки деякі є), що воліють, так би мовити, поклонятись ідолам. Буквально ідолам. Ну, заслугам, розумовим здібностям і таке інше. Але то речі неістотні. Кров — от щось істотне. Ми бачимо кров у формі носа і ми впізнаємо її. Ми спостерігаємо її у підборідді і кажемо: «Ось вона! Ось кров!» Це справжня, безперечна річ! Ми відзначаємо її. Вона не визнає жодних сумнівів.

Хлопець з ідіотською усмішкою і кволими ногами, який відводив Агнес до їдальні, розв'язав це питання ще рішучіше:

— О, знаєте, чорти б його взяли, — заявив цей джентльмен, оглядаючи весь стіл і дурнувато посміхаючись, — ми не можемо обійтися без крові, ви ж знаєте. Нам потрібна кров, ви ж знаєте. Деякі молоді парубки, ви ж знаєте, можуть трохи відстати щодо освіти і поведінки, і можуть, ви ж знаєте, трохи помилятись і завдавати собі і людям всякого клопоту... і всяке таке... Але чорти б його взяли, приємно згадати, що є в них справжня кров! Щодо мене, то хай мене краще поб'є чоловік зі справжньою кров'ю, ніж підтримає чоловік, у якому крові нема.

Ця промова, підсумовуючи ціле питання, дуже задовольнила всіх і зробила вищезгаданого джентльмена центром загальної уваги, аж поки леді не залишили їдальню. Після цього я помітив, що містер Гелпідж і містер Генрі Спайкер, які доти ніби не помічали один одного, раптом склали між собою угоду взаємної підтримки проти нас, загального ворога, і для поразки нашої почали обмінюватися через стіл загадковим діалогом.

— Та справа про перший чек на чотири тисячі п'ятсот фунтів пішла несподіваним шляхом, Спайкере, — сказав містер Гелпідж.

— Ви маєте на увазі справу Д. проти А.? — спитав містер Спайкер.

— Справу Ц. проти Б.! — відповів містер Гелпідж.

Містер Спайкер підвів брови і, очевидно, дуже зацікавився.

— Коли про це питання повідомили лорда... Я не маю потреби називати його імені, — сказав містер Гелпідж, вагаючись...

— Розумію, — відповів містер Спайкер, — Н.

Містер Гелпідж кивнув головою.

— ...коли про це йому було повідомлено, його відповідь була така: «Гроші або тюрма».

— Помилуй нас, боже! — скрикнув містер Спайкер.

— «Гроші або тюрма!» — твердо повторив містер Гелпідж. — Спадкоємець... ви розумієте мене?

— К., — сказав містер Спайкер урочисто.

— К. рішуче відмовився підписатись. Його для цього викликали до Ньюмаркета, але він категорично відмовився.

Містер Спайкер так зацікавився, що наче аж закам'янів.

— Отже, справа досі нерозв'язана, — сказав містер Гелпідж, відкинувшись на спинку крісла. Наш друг Уотербрук пробачить, що я висловлююсь не зовсім ясно, бо тут йдеться про грандіозні суми.

Містер Уотербрук був, на мою думку, тільки щасливий, що за його столом навіть хоч натякали на такі суми і на такі імена. Він удав, ніби чудово знає про всі ці справи (хоч я певен, він розумів суть розмови не більше ніж я), і похвалив передбачливість співрозмовників. Містер Спайкер, після того, як йому висловлена була така довiра, захотів зі свого боку повідати другові деякі свої таємниці; отже, попередній діалог змінився іншим, і тут настала черга містера Гелпіджа дивуватись, а слідом за тим почалася ще одна розмова, під час якої дивувався вже знову містер Спайкер; і так тривало довгенько. Весь цей час ми, сторонні слухачі, були пригнічені вагою величезних сум, про які точилася розмова; а господар з гордістю спостерігав нас, жертв священного жаху і здивування.

Не дивно, що я зрадів змозі вийти у вітальню до Агнес, поговорити з нею в кутку і познайомити її з Тредльсом, як і раніше несміливим, але приємним і добродушним хлопцем. Він мусив рано піти з гостей, бо завтра він на місяць виїздив, і тому мені не пощастило поговорити з ним так докладно, як хотілося б. Проте ми обмінялись адресами і пообіцяли один одному зустрітися, коли він повернеться до міста. Його дуже зацікавило, що я продовжую знайомство зі Стірфорсом. Тредльс говорив про нього з такою теплотою, що я змусив його висловити Агнес свої думки про мого приятеля. Але Агнес тільки ледве помітно похитала головою.

Навряд чи могла вона почуватися як вдома серед тих людей, тому я майже зрадів, довідавшись, що за кілька днів вона виїздить звідси; щоправда, мені шкода було так скоро розлучатися з нею знову. Саме тому я лишався там, поки всі гості не розійшлися. Розмовляючи за нею і слухаючи її спів, я пригадував щасливе життя в похмурому старому будинку, що його так прикрашала вона; я ладен був лишитися в Уотербруків до півночі. Але всі зорі цього товариства зникли, і в мене вже не було приводу лишатися тут далі; тому, проти волі, довелося мені піти додому. І тоді, більше, ніж будь-коли раніше, відчув я, що Агнес — мій добрий янгол. Сподіваюсь, я не завдав шкоди, коли думав про її миле обличчя та затишну усмішку, про світло, що лине від неї, немов від янгольського створіння.

Я сказав, що всі гості розійшлись; але це не зовсім так, бо Урія до самого кінця крутився коло нас. Сходами він пішов слідом за мною. Слідом за мною йшов він і по вулиці. Поволі намагався він просунути свої довгі кощаві пальці у ще довші пальці величезних рукавичок.

Мені не до смаку було товариство Урії, але, пригадуючи прохання Агнес, я запросив його завітати до мене випити трохи кави.

— О, справді, мастере Копперфілд, — відгукнувся він, — прошу пробачення, мені слід було б сказати, містере Копперфілд... мені не хочеться, щоб ви турбувалися, запрошуючи таку мізерну особу, як я, до вашого дому.

— Я зовсім не турбуюся через це, — відповів я. — Чи ви не хочете завітати до мене?

— Мені цього дуже хотілося б, — відповів Урія, роблячи жахливі гримаси.

— Тоді ходімо! — сказав я.

Я мимоволі розмовляв з ним занадто лаконічно, але він начебто не помічав цього. Ми пішли найближчим шляхом і не дуже багато говорили по дорозі. Здавалося, що Урія так підлабузнюється навіть перед своїми жахливими рукавичками, бо він усе ще натягав їх і начебто зовсім не посунувся у цій справі вперед, коли ми прийшли до моєї квартири.

Я допоміг йому зійти нагору темними східцями, щоб він не стукнувся об щось головою, і в темряві його вогка холодна рука здавалася мені жабою, я ладен був кинути її і втекти. Проте думки про Агнес і ввічливість взяли гору, і я посадив його перед своїм каміном. Коли я запалив свічки, він почав розсипати компліменти кімнаті; а коли я скип'ятив каву в поганющій бляшанці, у якій місіс Креп звикла готувати цю рідину (головним чином, гадаю, тому, що то була бляшанка для гоління, і тому, що коштовний патентований прилад для варіння кави іржавів у коморі), — коли я зварив йому каву, він так захоплено виявив радість з цього приводу, що я з охотою ошпарив би його цим напоєм.

— О, справдi, мастере Копперфілд, я хотів сказати, містере Копперфілд, — мовив Урія, — чи міг я коли сподіватися, що ви частуватимете мене? Але такі несподівані речі трапляються тепер у моєму вбогому житті, немов дощ щастя ллється на мою голову. Насмілюся припустити, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд?

Він сидів на моїй канапі, поставивши чашку на довгі свої коліна, поклавши капелюх і рукавички на підлогу поруч із собою; його голі червоні очі з немовби обпаленими повіками уп'ялися в мене, ніздрі його ворушилися, він безнастанно мішав ложкою каву; і від підборіддя до черевиків уся постать його була мені огидна. Ненависть до нього зростала в мені. Важко було вдавати гостинного господаря — я був тоді ще надто юний і не звик приховувати своїх почуттів.

— Насмілюся гадати, що ви вже чули про деякі зміни в моїх перспективах, мастере Копперфілд... тобто, містере Копперфілд, — зауважив Урія.

— Так, — сказав я, — дещо чув.

— Ага! Я так і думав, що міс Агнес знає про це! — спокійно відповів він. — Радий пересвідчитися, що мiс Агнес справді знає про це. О, спасибі вам, мастере... містере Копперфілд!

Я готовий був кинути в нього колодкою для черевиків (вона лежала напоготові на килимі) за те, що він змусив мене розкрити секрет Агнес. Але я тільки мовчки заходився пити каву.

— Яким пророком виявилися ви, містере Копперфілд, — вів далі Урія. — Боже мій, яким ви були пророком! Чи пригадуєте ви, як казали мені колись, що, може, я стану компаньйоном містера Вікфілда і що, можливо, фірма зватиметься «Вікфілд і Гіп»? Ви, може, й не пригадуєте цього, але вбога людина, мастере Копперфілд, зберігає такі речі, як коштовний скарб.

— Я пригадую, що говорив про це, — сказав я, — хоч справді не вважав це тоді дуже ймовірним.

— О! Хто би міг тоді вважати це ймовірним, містере Копперфілд?! — з захватом підхопив Урія. — Певно, я й сам не вважав це можливим. Я пригадую, як власними вустами відповідав, що я занадто вбогий і мізерний, і справді я щиро вважав себе таким.

З потворною гримасою дивився він на вогонь. А я дивився на нього.

— Але наймізерніші люди, мастере Копперфілд, — продовжував він, — можуть стати у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді. Я щасливий подумати, що став у пригоді містерові Вікфілду і що, мабуть, ще не раз зможу прислужитися йому. О, який він достойний чоловік, містере Копперфілд, але яким необережним бував він часто!

— Шкода мені чути це, — сказав я, і не міг не додати, трохи багатозначно, — він багато в чому бував необережним.

— Саме так, містере Копперфілд, — відповів Урія, — багато в чому. I щодо міс Агнес насамперед. Ви не пригадуєте ваших власних красномовних висловів, мастере Копперфілд, але я пригадую, як ви казали колись, що кожен мусить захоплюватися нею, і як я дякував вам за це. Ви забули це, без сумніву, мастере Копперфілд?

— Ні, — холодно відказав я.

— О, який я радий, — вигукнув Урія, — і як взагалі я міг подумати, що ви, — перший, хто запалив іскру гордості в моїй убогій душі, — зможете забути про це. О!.. чи дозволите ви мені попросити ще одну чашку кави?

Щось у тоні, яким він говорив про ті іскри, і щось в його погляді змусило мене здригнутися, немовби я побачив його раптом у новому світлі. Проте я налив йому кави з мисочки для гоління; щоправда, робив я це непевною рукою і знав, що він, такий спостережливий, підозрює, як не подобається мені його товариство, і як пильно чекаю я на його наступні слова.

Але він зовсім нічого не говорив. Він розмішував свою каву, сьорбав, легенько обмацував підборіддя своєю жахливою рукою, позирав на вогонь, оглядав кімнату, моторошно посміхався мені, підлабузницьки вигинався, знову розмішував і сьорбав каву. Але поновити розмову він залишив мені.

— Отже, містер Вікфілд, — сказав я врешті-решт, — який коштує п’ятисот таких людей, як ви... або я, — нізащо в світі не міг я втриматися від того, щоб зробити величезну паузу між згадуваннями про Урію і про себе, — часто бував необережним? Чи не так, містере Гіп?

— О, справді, дуже необережним, мастере Копперфілд, — відповів Урія, скромно зітхаючи. — О, дуже, дуже! Але, будь ласка, звіть мене Урією. Це так нагадує давні часи!

— Гаразд, Уріє, — сказав я, хоч важкенько було мені піти на таку інтимність.

— Дякую, — палко вимовив він. — Дякую, мастере Копперфілд. Здається мені, нібито наді мною віють давні вітри, або дзвонять давні дзвони, коли ви кажете — Уріє. Прошу пробачення. Я, здається, говорив про щось?

— Про містера Вікфілда, — нагадав я.

— О! Так, справді, — сказав Урія. — Ах! Він дуже необережний, мастере Копперфілд. Я про це не казав би нікому, крім вас. Навіть вам я можу лише натякнути на це, і не більше. Був би на моєму місці протягом останніх кількох тижнів хтось інший, то він за цей час прибрав би містера Вікфілда (о, який він цінний чоловік, мастере Копперфілд!) до рук. При-брав-би-до-рук, — повільно мовив Урія, простягнув свої бридкі руки над моїм столом і придавив його долонями так, що він почав тремтіти, і навіть кімнату затрусило.

Здається мені, що коли б я навіть бачив, як він стає огидною п’ятою на голову містера Вікфілда, то й тоді не міг би я ненавидіти його більше.

— О боже мій! Так, мастере Копперфілд! — продовжував він м’яким голосом, що явно суперечило діям його рук, які навіть і не думали зменшувати тиск. — Це безсумнівна річ! І наслідком були б розорення, ганьба, хтозна що! Містер Вікфілд це знає. Я лише вбогий його слуга, і він підносить мене на висоту, якої я ніколи не сподівався досягти! Як мені віддячити йому?

Обернувшись до мене обличчям, але не дивлячись на мене, він забрав свої криві пальці від столу і почав повільно й задумливо скребти ними свої худорляві щелепи, немовби голячись.

Добре пригадую, як билося моє серце, коли переді мною сіріло його бридке обличчя, освітлене червоними відблисками вогню.

— Мастере Копперфілд… — почав він, — але я вас затримую?

— Ви мене не затримуєте. Я зазвичай лягаю пізно.

— Спасибі, мастере Копперфілд. Я піднісся над своїм мізерним становищем від тих часів, коли ви вперше привітали мене. Це правда. Але все одно я людина вбога і мізерна. Сподіваюся, що зав­жди буду я мізерним і смиренним. Ви не розчаруєтесь у моїй смиренності, якщо я розкрию вам маленьку таємницю, мастере Копперфілд? Ні?

— О, ні! — приневолив я себе вимовити.

— Спасибі! — він витяг хустинку і почав витирати долоні. — Міс Агнес, мастере Копперфілд.

— Ну, Уріє?

— О, як приємно чути, що ви так невимушено звете мене Урією, — вигукнув він і підстрибнув, мов конаюча риба. — Чи вона не здалася вам дуже прекрасною сьогодні ввечері, мастере Копперфілд?

— Вона здалась мені такою, як і завжди: в усіх розуміннях кращою від усіх інших, — відповів я.

— О, дякую! Це так слушно! — промовив він. — О, дуже дякую вам за це!

— Нема за що, — згорда відповів я. — Нема причини вам дякувати мені за це.

— Саме ця причина, містере Копперфілд, — вів далі Урія, — і є, правду кажучи, тією таємницею, яку я хотів собі дозволити розкрити вам. Хоч який я вбогий і смиренний, — він почав ретельніше витирати свої долоні і досліджувати їх при світлі каміна, — хоч яка вбога і смиренна моя мати, хоч яким низьким був зав­жди наш бідний, але чесний дім, образ міс Агнес (я сміливо довіряю вам свою таємницю, мастере Копперфілд, бо я завжди любив вас від того першого моменту, коли мав приємність побачити вас в екіпажі, запряженому поні) роками ховався в моєму серці. О, мастере Копперфілд! Як чисто і ревно кохаю я саму землю, по якій ходить моя Агнес!

Здається, в мене з'явився відчайдушний намір схопити розпечену коцюбу і проколоти його нею. Це шокувало мене, наче куля, якою пальнули з гвинтівки, і мене аж пересмикнуло. Я уявив собі Агнес, ображену бридкими думками цієї рудої тварини, коли подивився на нього, який він сидів хитрющий, наче його внутрішня натура опинилася назовні і захопила його тіло, і голова моя пішла обертом. Мені здалося, що він роздувається перед моїми очима; вся кімната сповнена була відгомоном його голосу; я мав дивне відчуття (мабуть, воно знайоме кожному), наче я вже все це бачив раніше і був певний, що знаю, які будуть його подальші слова.

Я вчасно помітив на його обличчі свідомість власної сили, це допомогло мені повернутися до тями і миттю згадати прохання Агнес, на яке я зважав найбільше. Хвилину тому здавалося мені неможливим, щоб з таким самовладанням зміг я спитати його, чи розповів він про свої почуття Агнес.

— О, ні, мастере Копперфілд, — відповів він, — о, що ви, ні! Я не казав цього нікому, крім вас. Бачте, я тільки починаю виповзати зі свого приниженого становища. Я покладаю багато сподівань на те, що вона помітить, який я корисний для її батька (а я справді дуже корисний для нього, мастере Копперфілд), як я торую для нього шлях і скеровую його правильним напрямком. Вона така віддана своєму батькові, мастере Копперфілд (о, як приємно бачити таку люблячу доньку!), що, здається, заради нього вона зможе добре поставитись і до мене.

Я зрозумів глибину всього плану цієї каналії і добрав, чому він розкрив свої наміри.

— Якщо ви будете такі ласкаві приховувати мою таємницю, мастере Копперфілд, — вів він далі, — і взагалі не йтимете проти мене, то я вважатиму це за особливу ласку. Ви не захотіли б робити мені неприємностей. Я знаю, яке у вас добре серце; але ж ви мене знали тільки в мізерному становищі (в мізернішому, слід було б мені сказати, бо я й досі мізерний), і тому ви несвідомо могли б бути налаштовані проти мене й налаштовувати проти мене мою Агнес. Я зву її моєю, як бачите, мастере Копперфілд. Сказано в одній пісні: «Від корон відмовлюсь я, щоб сказати їй — моя». І одного чудового дня я сподіваюся зробити це.

Люба Агнес! Я вважав її занадто прекрасною для будь-якого чоловіка, і невже судилось їй стати дружиною такого негідника?

— Нема чого тепер поспішати, мастере Копперфілд, — продовжував Урія свою слизьку мову, поки я сидів, дивися на нього і думав свої думки. — Моя Агнес ще дуже юна, а матуся і я йтимемо нашим шляхом вгору і зробимо ще багато нових удосконалень, доки це буде цілком зручно. Отже, я матиму час помалу познайомити її з моїми сподіваннями, як дозволять обставини. О, я такий вдячний вам за довіру. Уявіть собі, яка це втіха знати, що ви розумієте наше становище і напевно, не бажаючи спричинитися до сімейних неприємностей, не йтимете проти мене.

Він схопив мою руку, яку я не насмілився забрати, міцно стиснув її, а потім глянув на годинник.

— Боже мій, — сказав він, — вже по першій! Так непомітно лине час в щирій розмові, мастере Копперфілд, що вже майже пів на другу!

Я відповів, що мені здалося, ніби вже пізніше. Не можу сказати, щоб мені це справді здалось, але моя здатність продовжувати розмову цілком вичерпалися.

— Боже мій, — задумливо сказав він, — уже, мабуть, години дві тому всі лягли спати в будинку, де я зупинився, у готельчику біля Нью Рівер.

— Шкода, — відказав я, — що в мене тільки одне ліжко, і що я...

— О, не турбуйтеся про ліжко, містере Копперфілд, — підхопив він, закидаючи ногу на ногу. — Проте ви не будете заперечувати, якщо я ляжу перед каміном?

— Коли так, — сказав я, — то прошу, лягайте в моє ліжко, а я влаштуюся перед каміном.

Висловлюючи своє приємне здивування, він так голосно відмовився, що, мабуть, крики його досягли слуху місіс Креп. Моя господиня тим часом спала, очевидно, у віддаленій кімнаті внизу, і уві сні заспокоювало її стукотіння несправного годинника, на який вона посилалася зав­жди під час наших невеличких суперечок про пунктуальність: годинник цей зав­жди відставав не менше ніж на три чверті години, і вранці зав­жди довго радилися, наскільки треба його поставити вперед. Жодні вмовляння не могли змусити скромного мерзотника лягти в моїй спальні, і я мусив якнайкраще влаштувати йому відпочинок перед каміном. Матрац від канапи (що був занадто короткий для його довгов'язої постаті), подушки, ковдра, простирадло, скатертина і пальто — ось із чого влаштував я йому ліжко, за яке він розсипався в подяках. Я позичив йому також нічний ковпак, який він одразу натяг і в якому він мав неймовірно потворний вигляд, і я більше ніколи сам його не вдягав.

Ніколи не забуду цієї ночі. Ніколи не забуду, як я крутився з боку на бік; як бентежили мене думки про Агнес і про це створіння; як міркував я, що можу зробити і що слід мені зробити; як вирішив я, що найкращим для її спокою буде не робити нічого і тримати при собі цю новину. Коли мені вдавалося заснути на кілька секунд, то переді мною поставали обличчя Агнес з її ніжними очима та її батька, який з любов'ю дивиться на неї, і сповнювали мене невимовним жахом. Коли я прокидався, згадка про Урію, який лежить у сусідній кімнаті, душила мене, мов кошмар, і гнітила мене свинцевим тягарем, немовби в моїй квартирі оселився сам диявол.

Усі мої сни проймала думка про розпечену коцюбу. Повсякчас мені ввижалося, що я вихопив її з каміна і простромив тіло Урії. Зрештою ця думка так опанувала мене, хоч я й знав, що це тільки моя хвора уява, що я мусив вийти в сусідню кімнату подивитися на нього. Він лежав на спині, далеко простягши ноги, з горла його виривалося хрипіння, з носа — сопіння, а рот його був розкритий, як віконце поштової контори. У дійсності він був значно гірший, ніж у моїй збентеженій уяві. І після цього я мимоволі кожні півгодини виходив подивитися на нього. А довжелезна ніч, здавалося, не мала кінця, i хмарне небо не обіцяло дня.

Коли я побачив, як рано-вранці він виходить з моєї квартири (слава богу, він не лишився на сніданок), мені здалося, ніби в його особі покидає мене сама ніч. Ідучи до палати, я дав місіс Креп особливе розпорядження повідчиняти всі вікна, щоб провітрити і очистити від його присутності мою вітальню.

ІХ. Я потрапляю в полон

Більше не бачився я з Урією Гіпом аж до того дня, коли Агнес виїхала з міста. Я прийшов до контори диліжансів попрощатися з нею; він теж був там, бо повертався до Кентербері тим самим диліжансом. Я трохи радий був побачити його жалюгідне, закоротке в талії і зависоке в плечах, шовковичне пальто, яке разом із парасолькою стирчало з краю заднього сидіння на імперіалі диліжанса, а Агнес, звичайна річ, їхала всередині. Але я заслужив цю маленьку втіху муками, що їх я зазнав, намагаючись приязно розмовляти з ним. Як великий яструб, кружляв він навколо нас, не лишаючи ні на секунду самих і вигинаючись при кожному слові, з яким я звертався до Агнес або Агнес до мене.

Усе ще збентежений його відвертістю біля мого каміна, я багато думав про слова, які сказала Агнес щодо майбутнього компаньйонства: «Я зробила те, що, на мою думку, було правильним. Певна, що така жертва потрібна для спокою тата, я попросила його зробити це». Від тієї хвилини мене весь час гнітила думка, що вона піде на будь-яку жертву заради нього. Я знав, як любила вона батька, я знав, наскільки вона віддана. З власних слів її знав я, що вона вважала себе невинною причиною його помилок і палко бажала відплатити йому свій величезний борг. Мене не втішала думка про відмінність її від огидного рудого в шовковичному пальті, бо саме ця різниця між ними — відданість її чистої душі та підла його нікчемність — і була основною небезпекою. Усе це, безсумнівно, він знав достоту, і добре зважив у своїх хитрих планах.

Проте я не мав сумнівів, що перспектива такої жертви зруйнує щастя Агнес; я розумів, що вона ще нічого не знає про це, і тому не міг зашкодити їй застереженнями. Тож ми розлучились, не поговоривши як слід: вона посміхалася мені, махала рукою з вікна диліжанса; її злий демон корчився на даху, немовби вже тримав її в своїх пазурах і святкував перемогу.

Довго після цього не міг я позбутися тієї прощальної картини. Коли Агнес написала мені про благополучне прибуття додому, я почувався таким же нещасним, як і під час її від'їзду. Варто було мені тільки замислитись, як думки мої зверталися до Агнес і до Урії. Майже щоночі снилися вони мені. Думки стали частиною мого життя, такою ж невід’ємною від мене, як моя власна голова.

Я мав досить вільного часу для цих думок: Стірфорс був в Оксфорді, як він писав, і за винятком того часу, коли я сидів у палаті, я здебільшого лишався на самоті. Здається, саме в цей час у мене закралися невиразні підозри щодо Стірфорса. Я відповідав йому палкими листами, але зрештою був щасливий, що він тоді не міг приїхати до Лондона. Очевидно, вплив Агнес на мене був такий сильний, бо йому не заважала присутність Стірфорса. Думки про Агнес цілковито заполонили мою свідомість.

А тим часом дні й ночі минали. Я вступив у права молодшого клерка в конторі Спенлоу і Джоркінса. Бабуся моя надсилала мені дев'яносто фунтів на рік (не враховуючи квартирну плату і деякі інші витрати). Квартиру мені винайняли на дванадцять місяців, і хоч усе ще вона здавалася мені нудною у довгі вечори, я втішався, поглинаючи каву галонами. У цей час я зробив також три відкриття: по-перше, що місіс Креп була жертвою цікавих розладів, які вона звала спазмами, та які здебільшого супроводжувалися запаленням носа і потребували постійного лікування м'ятним лікером; по-друге, якісь дивні особливості клімату моєї комори впливали на пляшки з бренді так, що вони тріскалися; по-третє, що я лишився самотнім на цьому світі і робив багато записів про цю обставину, вправляючись в англійському віршуванні.

День мого офіційного вступу в обов'язки молодшого клерка нічим не був відсвяткований. Я тільки почастував сандвічами і вишневою наливкою клерків нашої контори і сам пішов увечері до театру. Я дивився «Незнайомця» — п'єсу в дусі Докторської палати — і вийшов такий пригнічений, що насилу впізнав себе в дзеркалі вдома. Містер Спенлоу зазначив, коли ми складали угоду, що він був би щасливий побачити мене в своєму домі в Норвуді, але вдома в нього зараз безлад, бо чекають на повернення його доньки, яка закінчила освіту в Парижі. Коли вона повернеться, він сподівається мати приємність запросити мене. Знаючи, що він удівець, і вся сім'я його складається з єдиної доньки, я палко подякував йому.

Містер Спенлоу дотримав свого слова. За тиждень-два він сказав, що коли я зроблю йому ласку приїхати до нього наступної суботи і залишитися до понеділка, то він буде дуже щасливий. Звичайно, я відповів, що зроблю йому цю ласку. Він обіцяв доставити мене в своєму фаетоні й так само відвезти назад.

Коли настав цей день, то навіть моя валіза стала об'єктом пошани звичайних клерків, для яких будинок у Норвуді був неприступною святинею. Один з них передав мені чутки, ніби містер Спенлоу їсть виключно з фарфору, а другий натякав, що там за столом вживають шампанське замість пива. Старий клерк у перуці — звали його містер Тіффі — був там упродовж своєї кар'єри кілька разів і мав доступ до вітальні. Він розповідав, що це — найпишніше приміщення, у якому він пив темний індійський херес такої коштовної якості, що людина після нього може лише блимати очима.

Того дня в консисторії ми розглядали відкладену справу про відлучення від церкви бідолашного булочника, який заперечував в церковній раді проти податку на мощення вулиць. Свідчення в цій справі були, за моїми розрахунками, вдвічі довші за пригоди Робінзона Крузо, і тому ми закінчили роботу трохи запізно. Нарешті ми відлучили його на шість тижнів і призначили сплатити незчисленні витрати та штрафи, та поїхали з містером Спенлоу в його фаетоні.

Фаетон цей був пречудовий; коні вигинали шиї та підіймали ноги, немов знали, що вони належать одному з членів Докторської палати. Члени палати змагалися між собою на пишність і особливу увагу звертали на екіпажі, хоч я завжди вважав і вважатиму, що за моїх часів основною статтею змагання була крохмальна білизна: навряд чи ще в будь-якому місці витрачали стільки крохмалю, як серед прокторів.

У дорозі ми дуже приємно розмовляли, і містер Спенлоу розповідав мені багато про мою професію. Він сказав, що це — найблагородніша професія в світі, що її в жодному разі не можна порівняти з професією прокурора: це зовсім інша річ, більш виняткова, менш механічна і значно більш прибуткова. Ми в палаті сприймаємо речі значно легше, ніж вони сприймаються будь-де, зауважив він, і це формує і відокремлює нас як певний привілейований клас. Неможливо приховати той неприємний факт, що прокурори здебільшого наймають нас; але він дав мені зрозуміти, що прокурори — нижча раса, яку зневажають усі проктори.

Я спитав містера Спенлоу, які саме справи в нашій професії вважає він найкращими. Він відповів, що, мабуть, кращий предмет суперечок в заповітах — акуратний маленький маєток, що коштує тридцять-сорок тисяч фунтів стерлінгів. У такій справі чималі збори на кожній стадії судової процедури, коли накопичуються гори і гори зізнань на перехресних допитах (не кажучи вже про апеляції до палати делегатів, а потім до палати лордів), і вони легко можуть бути сплачені коштом цього маєтку. Обидві сторони певні, що врешті-решт захоплять маєточок, це дуже пожвавлює їх, і вони не зважають на витрати. Потім він оголосив загальну хвалу Докторській палаті. Що треба особливо цінувати в Докторській палаті, сказав він, так це її щільність. Це — найорганізованіше місце в світі. Це — втілена ідея затишку. Все тут зібрано, наче в горіховій шкаралупі. Наприклад: ви подаєте справу про розлучення або справу про поновлення в правах спадкоємства до консисторії. Дуже добре. Ви спробували провести її в консисторії. Тут її тихенько, по-сімейному обговорили, і, між іншим, ви заплатили за це. Скажімо, що ви не задоволені ухвалою консисторії. Що ж ви тоді зробите? Гаразд, ви йдете до апеляційного суду. А що таке апеляційний суд? Той самий суд, у тій самій кімнаті, з тими самими засідателями, але суддя тут інший, бо там суддя консисторії може вже виступати як адвокат. От і чудово, ви тут знову по-сімейному обговорили вашу справу. Все ще не задоволені? Дуже добре. Що ви тоді робите? Гаразд, ви йдете до палати делегатів. А хто такі делегати? Делегати у церковних справах — це адвокати без усяких справ, що спостерігали обговорення в обох судах, стежили за цією своєрідною картковою грою, підглядали в карти, розмовляли з усіма гравцями, а тепер з'являються знову як судді, щоб розв'язати справу на вдоволення всіх і кожного. Примхливі люди можуть говорити про продажність палати, сімейність палати, про потребу реформувати палату, — урочисто мовив містер Спенлоу вкінці, — але коли ціна за бушель пшениці була найвищою, палата мала найбільше справ; і кожен чоловік може, поклавши руку на серце, заявити цілому світові: «Здійміть руку на палату, і країна загине».

Все це я слухав дуже уважно; і хоч, мушу зізнатися, мав певні сумніви щодо того, чи дійсно так залежить країна від палати, я поважно поставився до його думки. Проте слова про ціну пшениці за бушель були вище мого розуміння, i питання з цього приводу засіло в мені і досі сидить невирішеним. Протягом усього мого життя поставав переді мною цей бушель пшениці серед різноманітних тем та дискусій і збивав мене з позиції. Я не знаю і досі, чому в багатьох випадках він несподівано з'являвся і яке право мав він нападати на мене. Але де тільки чую я, як мого давнього друга бушля притягують за вуха, там я негайно відмовляюся від подальшої боротьби.

Та даруйте мені цей відступ. Не такий я був чоловік, щоб здіймати руку на палату і спричинятися до загибелі країни. Я скромно висловив мовчанням згоду свою з усім, що казав старший віком і знаннями; до самого прибуття до воріт садиби містера Спенлоу ми розмовляли про «Незнайомців», про театр і про коней.

Перед будинком містера Спенлоу був прегарний садок; і хоч пора року була не така, коли треба милуватися садами, я все одно був зачарований цим охайним садом. Принадна просіка, купки дерев, затишні алеї, такі довгі, наскільки я міг розгледіти в темряві, з ґратчастими арками, які вкривалися навесні чагарником та квітами. «Отут, либонь, гуляє міс Спенлоу, — подумав я. — Ах, боже ж мій!»

Ми увійшли до привітно освітленого передпокою, де я побачив капелюхи, капелюшки, пальта, пледи, рукавички, батіжки і стеки всіх розмірів і видів.

— Де міс Дора? — спитав слугу містер Спенлоу.

«Дора! — подумав я. — Яке чудове ім'я!»

Ми звернули до першої кімнати (думаю, що це була та сама вітальня, уславлена темним індійським хересом), і я почув, що якийсь голос каже:

— Містере Копперфілд, це моя донька Дора і її близька подруга.

То був, безперечно, голос містера Спенлоу, але я не впізнав його, і байдуже мені було, чий це голос. Миттю все полетіло шкереберть. Я вирішив свою долю. Я став полоненим і рабом. Я до нестями закохався в Дору Спенлоу!

Вона здавалася мені надлюдською істотою. Вона була феєю, сильфідою, не знаю вже чим — тим, кого ніхто не бачив, але про кого всі мріють. Умить поглинула мене безодня кохання. Я не зупинявся на краю, не дивився вниз, не оглядався назад; не встигши ще й слова мовити до неї, стрімголов пірнув я в провалля.

— Я вже бачила містера Копперфілда раніше, — проказав добре знайомий мені голос, коли я вклонився і щось пробурмотів. То говорила не Дора! Ні. Її близька подруга — міс Мердстон! Не думаю, щоб я був дуже здивований. Я вже не здатний був дивуватись. На цьому світі не було для мене нічого вартого здивування, крім Дори Спенлоу. Я сказав:

— Як почуваєтеся, міс Мердстон? Сподіваюся, що почуваєтеся добре?

Вона відповіла:

— Дуже добре!

Я сказав:

— Як почувається містер Мердстон?

Вона відказала:

— Мій брат у доброму здоров'ї, дякую!

Містер Спенлоу, очевидно, здивувавшись, що ми знайомі, встряв тоді в розмову.

— Щасливий довідатися, — сказав він, — Копперфілде, що ви з міс Мердстон уже знайомі.

— Ми з містером Копперфілдом — далекі родичі, — суворо мовила міс Мердстон. — Ми колись були трохи знайомі. Він тоді був ще дитиною. Від того часу деякі обставини змусили нас розлучитись. Я б його не впізнала.

Я відповів, що впізнав би її всюди. І це було правдою.

— Міс Мердстон зробила ласку, — звернувся містер Спенлоу до мене, — прийняти посаду, якщо це можна так назвати, довіреної подруги моєї дочки Дори. У моєї доньки Дори, на моє горе, немає матері, і міс Мердстон була така ласкава стати їй товаришкою і захисницею.

У мене майнула думка, що міс Мердстон, подібно до кишенькового пістолета, більше пристосована не для захисту, а для нападу. Але я не міг думати ні про що, крім Дори. Я глянув на неї, і мені здалося, що я побачив, наче вона не дуже схильна особливо довіритися своїй товаришці і захисниці. Але тут пролунав гонг, — містер Спенлоу пояснив, що це перший дзвоник до обіду, — і я пішов до відведеної мені кімнати переодягтися.

Вбиратися чи виконувати будь-які інші дії в тому стані закоханості було безглуздо. Я міг тільки сидіти перед каміном, гризти ключ від своєї валізи і міркувати про чудову, дівочу, яснооку милу Дору. Які в неї форми, а яке обличчя, а які витончені, мінливі, чарівні манери!

Другий дзвоник пролунав так швидко, що я перевдягнувся вже абияк, хоч за таких обставин слід було б особливо стежити за своїм костюмом. Унизу знайшов я кілька гостей. Дора розмовляла з якимсь старим сивим джентльменом. Хоч він був старий, — та й сам себе він називав дідом, — але я божевільно приревнував до нього.

Не можна й змалювати, що я пережив! Я ревнував до всіх. Я не міг стерпіти самої навіть думки, що хтось знає містера Спенлоу краще, ніж я. Мукою було для мене чути, як розмовляють вони про події, в яких я не брав участі. Коли один дуже милий чоловік з дбайливо відполірованою лисою головою спитав у мене за столом, чи вперше я тут, то я запалав до нього жадобою дикої помсти.

Не пригадую, хто там був, окрім Дори. Не маю і найменшого уявлення про те, що їли ми за обідом, окрім Дори. Враження в мене таке, що я з'їв за обідом Дору цілком, а півдюжини страв надіслав назад, не торкнувшись до них. Я сидів поруч з нею. Я розмовляв з нею. Її звабливий тонесенький голосок, веселі маленькі усмішки, безліч приємних і чарівних маленьких примх завели в безнадійне рабство загубленого юнака. Вона вся була дуже мініатюрна. Та це, на мою думку, надавало їй ще більшої привабливості.

Коли вона вийшла з кімнати разом з міс Мердстон (інших дам за обідом не було), я заглибився у мрії, стурбований тільки страхом, що міс Мердстон може настроїти любов мою проти мене. Милий дідок з полірованою головою розповідав мені якусь довгу історію — мабуть, про садівництво. Здається, він кілька разів повторював слова: «Мій садівник». Я вдавав, ніби уважно слухаю його розповідь, але насправді в думках я весь час блукав у райських садах разом з Дорою.

Побоювання, що предмет мого кохання можуть налаштувати проти мене, збільшилося, коли я знову зустрів у вітальні понуру постать міс Мердстон. Але я був позбавлений цих страхів зовсім несподівано.

— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, знаком запрошуючи мене підійти до вікна, — на два слова.

Я опинився сам на сам з міс Мердстон.

— Девіде Копперфілде, — сказала міс Мердстон, — я не маю потреби докладно говорити про сімейні обставини. Це не дуже принадний предмет розмови.

— Зовсім не принадний, мем, — відказав я.

— Зовсім не принадний, — погодилася міс Мердстон. — Я не хочу відновлювати спогади про колишній розлад чи про колишні суперечки і образи. Мене образила певна особа, — жінка, на жаль, бо це не робить честі нашій статі, — яку я не можу згадувати без гніву й огиди; а тому краще я не згадуватиму її взагалі.

Я відчув спалах гніву за свою бабусю, але сказав, що напевно буде краще, якщо міс Мердстон зробить мені ласку не згадувати про неї. Я додав, що не хочу слухати зневажливі згадки про неї без того, щоб не висловити свою думку найрішучішим тоном.

Міс Мердстон заплющила очі й презирливо схилила голову; потім, поволі розплющивши очі, вона заявила:

— Девіде Копперфілде, я не намагатимуся приховати того факту, що за ваших дитячих років я склала собі несприятливу думку про вас. Може, та думка була помилкова, або ви згодом виправилися. Цього питання ми тепер розглядати не будемо. Я належу до сім’ї, яка вславилася певною твердістю; і не така я людина, щоб на мене впливали мінливі обставини. Я можу мати свою думку про вас. Ви можете мати свою думку про мене.

Я в свою чергу кивнув головою.

— Але зовсім непотрібно, — додала міс Мердстон, — щоб ці думки стикалися тут. За існуючих обставин з усіх поглядів добре, щоб ми не сперечалися. Життєві несподіванки знову змусили нас зустрітись, і може, доведеться нам зустрічатися ще в інших випадках, тому я пропоную поводитися нам тут, як далеким знайомим. Наші родинні обставини є достатнім приводом для таких відносин при зустрічі, і зовсім не треба, щоб хтось із нас згадував іншого зі сторонніми. Чи згодні ви з цим?

— Міс Мердстон, — відповів я, — я вважаю, що ви і містер Мердстон поводилися зі мною дуже жорстоко і дуже погано ставилися до моєї матері; я буду такої думки до кінця свого життя. Але я цілком погоджуюся на вашу пропозицію.

Міс Мердстон знову заплющила очі і схилила голову. Потім, ледве торкнувшись моєї долоні кінчиками своїх холодних твердих пальців, пішла геть, поправляючи ланцюжки на зап’ясті та шиї, ті самі, які я побачив на ній при першій зустрічі. У сполученні з натурою міс Мердстон вони скидалися на ланцюги тюремних воріт, які попереджають людей про те, що чекає на них всередині.

З решти вечора пригадую я тільки те, що слухав, як володарка мого серця співала французькою чарівні романси, і про що б там не співалося, всім слід було зав­жди пританцьовувати і приспівувати: «Тра-ля-ля, тра-ля-ля!», акомпанувала вона собі сама на дивному інструменті, що нагадував гітару; пригадую, що я губився у блаженному маренні; що відмовлявся від їжі; що всією душею повстав проти пуншу; що вона всміхнулась і простягла мені свою милу руку, коли міс Мердстон нагадала їй, що час іти спати; що я побачив себе в дзеркалі, і що вигляд у мене був не те щоб недоумкуватий, а прямо ідіотський; що я ліг спати, сповнений почуттів, а прокинувся в критичному стані палкої закоханості.

Ранок був чудовий, мені захотілося погуляти по одній з алей з дротовими арками і помріяти про своє кохання. Йдучи через передпокій, я побачив її маленького песика Джіпа. Я ніжно наблизився, бо любов поширювалась і на нього; але він показав мені повний комплект своїх зубів, забився під стілець, загарчав і слухати не хотів ні про яку дружбу.

У садку було свіжо і порожньо. Я гуляв там, міркуючи, який би я міг бути щасливий, коли б заручився з цим дивом. Щодо шлюбу, долі та всякого такого, був я тоді, мабуть, таким же невинним, як і в ті часи, коли любив маленьку Ем’лі. Мати змогу називати її «Дора», писати їй, обожнювати її, мати підстави думати, що й серед людей пам'ятає вона про мене — це здавалося мені верхівкою людської гордості і точно було верхівкою моєї. Без сумніву, я був тоді сентиментальним юним дурнем; та хоч я і сміюся, згадуючи про ті часи, а все ж таки приємно, що так щиросердо сприймав я все тоді.

Недовго погулявши, я повернув за кут і зустрів її. Як згадую я про цей куток, то знову тремчу з голови до ніг і перо тремтить у моїй руці.

— Ви... рано... гуляєте, міс Спенлоу, — сказав я.

— Вдома все так нудно, — відповіла вона, — а міс Мердстон така дурна. Вона говорить такі дурниці, ніби день має провітритися перед тим, як я вийду. Провітритися! — тут вона задзвеніла мелодійним сміхом. — У неділю вранці, коли я не займаюся, треба ж мені щось робити! Отже, я сказала батькові вчора ввечері, що мушу гуляти. І крім того, це найсонячніша пора усього дня. Якої ви про це думки?

Я наважився на відчайдушну сміливість і сказав (затинаючись), що день зараз для мене справді дуже сонячний, хоч хвилину тому був він дуже темним.

— Ви хочете сказати комплімент? — спитала Дора. — Чи справді погода змінилась?

Я ще більше затнувся, відповідаючи, що говорив не комплімент, а щиру правду, хоч кажу я не про зміну в погоді. Я говорив про свої власні почуття — соромливо додав я.

Ніколи раніше не бачив я таких кучерів, — та й не міг, бо ніколи не було інших таких кучерів, — як ті, що намагалися сховати рум'янці на щоках. А щодо солом'яного капелюшка і блакитних стрічок, що ними перев'язані були кучері, то я охоче повісив би їх на стіні своєї кімнати на Букінгем-Стрит.

— Ви щойно повернулися з Парижа? — запитав я.

— Так, — відповіла вона. — А ви там бували?

— Ні.

— О! Сподіваюсь, що ви скоро туди поїдете! Вам там дуже сподобається.

Сліди глибокого страждання з'явилися на моєму обличчі. Невже вона сподівається, що я поїду звідси? Невже вона вважає можливим, що я можу поїхати? Я зненавидів Париж; я зненавидів Францію. Я заявив, що за теперішніх обставин не залишу Англію нізащо в світі. Ніщо не примусить мене зробити це. Коротко кажучи, їй знову довелося ховати обличчя за кучерями, але тут нам на допомогу прибіг песик.

Він до смерті ревнував через мене і гавкав. Вона взяла його на руки — о боже мій! — і пестила його, але він усе ще гавкав. Він не дозволяв менi доторкнутися до нього; і тоді вона ляснула його. Ще дужче збільшилися мої страждання, коли вона легенько ляскала його по тупому носику, а він блимав очима, лизав їй руку і все ще гарчав. Врешті-решт він заспокоївся — доб­ре йому було під її підборіддям! — і ми пішли далі подивитися на альтанку.

— Ви не в дуже близьких стосунках з міс Мердстон? — спитала Дора. — Любчику мій! — з останнім звернулася вона до собаки! О, якби то було до мене!

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні!

— Вона нудна істота, — зауважила Дора, набурмосившись. — Не знаю вже, про що думав тато, коли вибрав цю мару мені в подруги. Кому потрібен оборонець? У будь-якому разі, мені напевно не потрібен. Джіп мене може оборонити значно краще, ніж ота міс Мердстон... Правда ж, Джіпе, любий?

Він тільки ліниво підморгнув, коли вона поцілувала його круглу голову.

— Тато називає її моєю довіреною подругою, але яка вона мені подруга, правда, Джіпе? Ми не збираємося довіряти випадковим людям, ми з Джіпом. Ми довіряємо тим, кому хочемо, і приятелюємо з тим, кого самі оберемо, а не з тим, кого для нас знайдуть. Правда ж, Джіпе?

Джіп відповів якимсь звуком, подібним до гудіння чайника, коли той закипає. Що ж до мене, то кожне її слово було новою низкою кайданів, які сковували мене по руках і ногах.

— Як шкода! Нема в нас доброї мами, і замість неї дають нам понуру нудну стару потвору на зразок міс Мердстон, а вона ходить по п'ятах за нами... чи не шкода, Джіпе? Та байдуже, Джіпе, ми їй не будемо довіряти і веселитимемося всупереч їй, а щоб не нудьгувати, ми будемо її мучити... правда, Джіпе?

Коли б така розмова тривала ще трохи, то я, мабуть, став би на коліна на гравій, незважаючи на небезпеку подряпати ноги і назавжди бути вигнаним з цього дому. Але, на щастя, альтанка була поблизу, і саме після тих слів ми підійшли до неї.

Там була безліч чудових гераней. Ми прогулювалися перед ними. Дора часто захоплено зупинялася перед деякими квітами, і я зупинявся і захоплювався разом з нею. Дора, сміючись, грайливо підіймала песика, щоб він понюхав квіти; і якщо не всі ми троє перебували в країні чудес, то я вже напевно був там. І до цього дня запах листя герані сповнює мене напівіронічним, напівсерйозним подивом, як сильно я змінився з того часу; і знову бачу я солом'яний капелюшок і блакитні стрічки, пишні кучері, маленького чорного песика у ніжних руках над клумбою квітів і свіжого листя.

Міс Мердстон шукала нас. Вона знайшла нас там і підставила Дорі свою жорстку напудрену щоку для поцілунку. Після цього вона взяла її під руку і змусила нас марширувати на сніданок, немов то був похорон солдата.

Не знаю, скільки випив я чашок чаю, бо його готувала Дора. Але точно пам'ятаю, що я поглинув стільки чаю, що вся моя нервова система (коли вона взагалі була в мене тоді) мусила зруйнуватись. За якийсь час ми пішли до церкви. Міс Мердстон сіла на лаві між мною і Дорою; але Дора співала, і все інше зникало для мене. Хтось молився, — безперечно, за Дору, — і боюся, що більше нічого не пам'ятаю я про цю службу.

День минув спокійно. Гостей не було. Ми гуляли, потім був сімейний обід на чотирьох. Вечір провели серед книжок та картин; міс Мердстон читала якусь проповідь і пильнувала нас. Коли містер Спенлоу сидів навпроти мене після обіду, прикривши голову хустинкою, він і гадки не мав, що в уяві своїй я вже обіймав його як зять. І не підозрював він, коли я попрощався з ним уночі, що оце тільки дав він цілковиту згоду на моє заручення з Дорою, і що я закликав благословення на його голову.

Ми поїхали звідти рано, бо мали розглянути в адміралтейському суді справу про врятування корабля. Справа ця вимагала докладного знання навігаційної науки, тому суддя запросив двох старих шкіперів для допомоги. Незважаючи на ранній час, Дора знову готувала чай за столом; і я мав сумну приємність зняти перед нею на прощання капелюха, коли вона стояла на ґанку, тримаючи Джіпа в руках.

Марні були б спроби змалювати, яким здавався мені того дня адміралтейський суд; як нічого не розумів я з нашої справи; як побачив я, що ім'я «Дора» вирізьблене на срібному веслі — емблемі цього високого суду; що відчував я, коли містер Спенлоу поїхав додому без мене (я плекав божевільну надію, що він знову візьме мене з собою)! Здавалося мені, що я теж моряк, і корабель мій відплив, залишивши мене на безлюдному острові. Коли б той старий судовий зал міг прокинутись і повторити сни наяву, що їх там бачив я про Дору, то зал цей підтвердив би мою щирість.

І це один тільки день, але день за днем, тиждень за тижнем, безнастанно мріяв я про Дору. Я приходив до палати не для справ, а для думок про Дору. Тільки іноді звертав я деяку увагу на справи, і тоді дивувався під час шлюбних справ (згадуючи Дору), як це можуть одружені люди бути нещасливими. А під час розгляду справ про спадщину я міркував, що зробив би заради Дори, якби гроші перепали мені. У перший же тиждень моєї закоханості купив я чотири пишні жилети — не для себе, мені вони були байдужі, а для Дори — і почав носити на вулиці жовті шкіряні рукавички. Саме в цей час з'явились у мене перші мозолі. Коли б показати черевики, які я носив у той період, і зрівняти їх з розміром моєї ноги, то вони б якнайкраще змалювали стан моєї душі.

Та хоч як покалічив я себе цими актами поклоніння Дорі, я щодня проходив не одну милю, сподіваючись зустріти її. На норвудському шляху до мене звикли, як до свого листоноші. Нишпорив я й по всьому Лондону. Я блукав вулицями, де містилися найкращі крамниці для дам; наче стурбований привид, вештався по базару і мандрував у парку, зовсім знесилений. Іноді, дуже не часто, я бачив її. Часом бачив я, як рукавичка її випинається з вікна карети; часом я зустрічав її, трохи прогулювався з нею і міс Мердстон, розмовляв з нею. Після таких зустрічей я завжди почувався дуже нещасливим, бо не спромігся сказати нічого дотепного, бо вона нічого не знає про мою любов і байдужа до мне. Як і слід було сподіватись, я повсякчас набивався на друге запрошення до містера Спенлоу. І завжди я розчаровувався, бо мене не запрошували.

Очевидно, місіс Креп була прониклива. Всього кілька тижнів минуло, як я закохався, і навіть Агнес наважився я написати лише, що був у містера Спенлоу, «сім’я якого, — додав я, — складається з єдиної доньки». Але кажу, що місіс Креп, очевидно, була прониклива жінка, бо вона з самого початку розкрила мою таємницю. Якось увечері, коли я дуже сумував, вона прийшла до мене спитати, чи не можу я позичити їй трохи кардамону з ревенем та сім крапель гвоздичної есенції. Це, як пояснювала вона, було найкращими ліками проти її спазмів. Якщо в мене нема цієї мікстури, то чи не можу я прислужитись їй чаркою бренді. Це не так приємно їй, як перший варіант, але це наступний кращий варіант. Про перші ліки я не чув ніколи, а другі в мене були завжди. Отже, я дав місіс Креп чарку-другу і, щоб у мене не виникали підозри щодо мети вживання цих ліків, вона почала вживати їх у моїй присутності.

— Не журіться, сер, — сказала мiсіс Креп, — гірко мені бачити вас у такому стані, сер. Я сама — мати!

Я не бачив, яке це має відношення до мене, але спробував усміхнутися місіс Креп якнаймиліше.

— Не журіться, сер! — вела далі місіс Креп. — Вибачте, я знаю в чому річ, сер. Тут справа у леді.

— Що ви, місіс Креп? — відказав я, червоніючи.

— О, благослови вас боже! Більше мужності, сер, — підбадьорювала мене місіс Креп. — Ніколи не здавайтеся, сер. Коли вона не всміхається вам, то ще багато їх усміхнеться. Ви такий молодий джентльмен, якому повинні усміхатись, містере Копперфул, і ви мусите знати собі ціну, сер.

Місіс Креп зав­жди звала мене містером Копперфулом: мабуть, головним чином тому, що мене звали інакше.

— А чому це ви гадаєте, що молода леді причетна до цього, місіс Креп? — спитав я.

— Містере Копперфул, — дуже чутливо промовила місіс Креп, — я сама — мати!

Деякий час місіс Креп тільки раз у раз прикладала руку до своїх нанкових грудей і сьорбала ліки, явно жвавіючи з кожною чаркою. Нарешті вона знову заговорила:

— Коли ваша мила бабуся зняла для вас цю квартиру, містере Копперфул, — зазначила місіс Креп, — то я сказала, що тепер у мене є про кого турбуватися. «Дяка богові, — сказала я, — є в мене тепер про кого турбуватись»... Ви мало їсте, сер, мало п'єте...

— Це наштовхнуло вас на такі здогадки, місіс Креп? — спитав я.

— Сер, — сказала місіс Креп, майже суворо, — у мене жили й інші молоді джентльмени крім вас. Молодий джентльмен може занадто уважно ставитися до своєї зовнішності або зовсім не зважати на неї. Він може або занадто часто зачісуватись, або зовсім не зачісуватися. Він може носити черевики або занадто великі для нього, або занадто малі. Це залежить від характеру молодого джентльмена. Але коли він вдається до однієї з цих протилежностей, сер, в обох випадках тут причетна молода леді.

Місіс Креп так рішуче потрясла головою, що в мене не лишилося жодного дюйма для відступу.

— І той джентльмен, що помер тут перед вами, — вела далі місіс Креп, — теж закохався в дівчину з бару і негайно почав вбирати жилети, хоч і дуже залиті вином.

— Місіс Креп, — втрутився я, — я мушу просити вас не змішувати молоду леді, про яку йдеться в моєму випадку, з дівчиною з бару чи ще чимсь подібним, будь ласка.

— Містере Копперфул, — відказала місіс Креп, — я сама мати, і не збираюся цього робити! Прошу вибачити, сер, за втручання. Я ніколи б не хотіла втручатися туди, куди мене не просять. Але ви молодий джентльмен, містере Копперфул, і раджу вам не журитися, збадьоритись і знати собі ціну. Коли б ви захопилися тепер чим-небудь, сер, — додала місіс Креп, — коли б ви захопилися кеглями, — дуже здорова гра — то могли б розважитись, і це пішло б вам на користь.

Після цих слів місіс Креп, благаючи мене найбільше берегтися бренді, який весь випила, велично подякувала мені та пішла геть. Коли постать її зникла в темряві передпокою, порада її здалася мені трохи нахабною; але водночас я вирішив зважити на цю пораду з іншого погляду, як на пораду бути мудрішим і у майбутньому краще приховувати свої таємниці.

Х. Томмі Тредльс

Можливо, так на мене подіяла порада місіс Креп, або, скоріше за все, «кеглі» нагадали мені по звучанню «Тредльс», але наступного дня я вирішив піти побачитися з Тредльсом, йому давно вже слід було повернутися. Жив він у завулку біля Ветеринарного інституту в Камден Тауні. Один з наших клерків, що жив у тій місцевості, розповів мені, що в цьому завулку винаймають кімнати, головним чином, джентльмени-студенти, які купують живих ослів і проводять експерименти над цими чотириногими у своїх приватних квартирах. Розпитавши в цього клерка шлях до потрібних мені садів академії, я того ж ранку вирушив до мого давнього шкільного товариша.

То була не така вулиця, на якій я бажав би знайти Тредльса. Здається, мешканці схильні були викидати на брук всякий непотрібний їм мотлох; брук був не тільки слизький, а взагалі непрохідний через гори капустяного листя. Та там були не лише овочі. Шукаючи потрібний мені номер будинку, я наступив на черевик, розбиту соусницю, чорний капелюшок і поламану парасолю — усе це на різних стадіях руйнації.

Вся атмосфера цього місця дуже нагадувала мені дні, коли я жив з містером і місіс Мікоубер. Ще більше нагадав мені про містера і мiсіс Мікоубер потрібний мені будинок, відзначений ветхим благородством і тим відмінний від інших будинків на вулиці, хоч усі вони були збудовані на один зразок і скидалися на малюнки невмілої дитини, яка тільки вчиться малювати будинки. До дверей підійшов я саме тоді, коли їх відчинили перед молочником, і тут я ще раз згадав про містера і місіс Мікоубер.

— Ну, — звернувся молочник до молоденької служниці, — чи вже розглянули мій маленький рахуночок?

— О, хазяїн каже, що негайно розгляне його, — відповіла та.

— Бо цей маленький рахуночок, — вів далі молочник, немовби не дістав відповіді і звертався до когось усередині будинку, а не до молоденької служниці, — бо цей мій маленький рахуночок виростає вже великим, може навчитись ходити і, боюся, втече від нас, і ми ніколи вже про нього не почуємо. Але я не дозволю цьому статися, ви знаєте! — казав молочник, все ще звертаючись усередину будинку і свердлячи очима коридор.

До речі, молочники зав­жди розмовляють делікатніше, ніж м'ясники або торгівці горілкою, бо товар у них ніжніший.

Молоденька служниця відповідала дуже тихо, але з самої міміки я зрозумів: вона запевняє, що рахунок буде негайно розглянутий.

— От що я вам скажу, — промовив молочник, уперше суворо глянувши на неї і взявши її за підборіддя. — Ви любите молоко?

— Так, я люблю його, — визнала вона.

— Добре, — відказав молочник. — Отже, у вас його завтра не буде. Ви чуєте? Ні краплі молока не буде у вас завтра!

Очевидно, вона зрештою була рада, що молоко буде хоч сьогодні.

Потрусивши своєю головою, молочник випустив підборіддя дівчини, неохоче взяв покришку з бідона і вилив звичайну порцію в сімейний глечик. Зробивши це, він пішов до сусідніх дверей, мстивим голосом вигукуючи: «Молоко! Молоко!»

— Чи тут живе містер Тредльс? — спитав я.

Таємничий голос з кінця коридору відповів:

— Так.

Після цього і молоденька служниця повторила:

— Так.

— А він удома? — допитувався я.

Знову таємничий голос підтвердив це, і знову луною відгукнулася служниця. Тоді я ввійшов у будинок і за вказівками служниці зійшов нагору; проходячи повз якісь двері, я відчував на собі пильний погляд таємничих очей, які, мабуть, належали власникові таємничого голосу.

Нагорі зустрів мене Тредльс. Він зрадів, побачивши мене, і щиро привітав, запрошуючи до своєї маленької кімнати. Кімнатка ця була надзвичайно охайна, хоч і бідно умебльована. Видно було, що це його єдина кімната; диван правив йому за ліжко, а щітки і вакса лежали серед книжок на верхній полиці за словником. Стіл його був укритий паперами; вбраний у стару куртку, Томмі старанно працював. Я не роздивлявся нічого конкретного, лише окинув поглядом кімнату, але побачив все аж до церкви, зображеній на фарфоровій чорнильниці — така здібність сформувалася в мене ще за часів Мікоуберів. Різноманітні винахідливі пристосування, щоб сховати комод, туфлі і прилади для гоління, переконали мене, що переді мною той самий Тредльс, який колись робив слонові печери з паперу та клав туди мух і втішався після побоїв малюванням скелетів.

У кутку кімнати стояло щось, дбайливо прикрите великим простирадлом. Я не міг добрати, що це таке.

— Тредльсе, — сказав я, сівши і знову потиснувши йому руку, — я радий бачити тебе.

— Я теж радий, Копперфілде, — відповів він. — Я дуже щасливий бачити тебе. Саме тому, що я зрадів, зустрівши тебе в Уотербруків, i певний був, що ти радієш зустрічі зі мною, саме тому я дав тобі цю адресу, а не адресу моєї контори.

— О! В тебе є контора? — здивувався я.

— Власне кажучи, в мене є чверть кімнати, коридор і чверть клерка, — відказав Тредльс. — Я та ще троє молодих людей разом наймаємо контору, а щоб це мало зовсім діловий вигляд, ми взяли на службу ще й клерка. Мені він коштує півкрони на тиждень.

Він усміхався, пояснюючи це, і в усмішці тій упізнав я його простий характер, добру вдачу і ознаки давньої нещасливої долі.

— Не думай, Копперфілде, що я з гордості не даю людям цю мою адресу. Просто відвідувачам може не сподобатися ця місцевість. Щодо мене, то я торую собі шлях, переборюючи труднощі, і смішно було б приховувати це.

— Містер Уотербрук розповів, що ти готуєшся стати адвокатом, — зазначив я.

— Авжеж, — відповів Тредльс, повільно потираючи руки, — я готуюся стати адвокатом. Річ у тім, що я оце тільки після довгеньких зволікань офіційно почав готуватися. Мене підтвердили вже давно, але вступний внесок у сто фунтів стерлінгів — річ важкувата. Важкувата річ, — повторив Тредльс з такою гримасою, ніби йому виривали зуб.

— А знаєш, від якої думки я не можу утриматися, Тредльсе, коли ось так сиджу і дивлюся на тебе? — спитав я його.

— Ні, — відповів він.

— Я думаю про старий блакитний костюмчик, який ти носив у школі.

— Та що ти? — скрикнув Тредльс, сміючись. — Ото був смішний костюм! Вузький піджак і короткі брюки, пам'ятаєш? Боже мій! От були щасливі часи, правда?

— Хоч наш директор міг би зробити ці часи ще щасливішими, коли б не бив нас, — відказав я.

— Може й так! — погодився Тредльс. — Але, друже мій, скільки там сміху було? Пригадуєш ночі в спальні? Коли ми влаштовували вечерю? А коли ти розповідав казки? Ха-ха-ха! А пригадуєш, як мене побили за те, що я плакав після того, як пішов містер Мелл? Старий Крiкль! Хотів би я знову побачитися з ним.

— Він по-звірячому поводився з тобою, Тредльсе! — гнівно сказав я, мені здалося, ніби його тільки в вчора побили.

— Ти так думаєш? — відповів Тредльс. — Дійсно, може, це й правда. Але це вже минулося, й давно минулося. Старий Крікль!

— Ти був тоді під опікою дядька? — спитав я.

— Так! — відгукнувся Тредльс, — того самого дядька, якому я завжди збирався писати. І ніколи не писав! Ха-ха-ха! Так, був у мене тоді дядько. Він помер незабаром по тому, як я залишив школу.

— Що ти кажеш?

— Так! Він вийшов на пенсію, був... як це зветься... драпувальником... мануфактурним торговцем... і зробив був мене своїм спадкоємцем. Але він розлюбив мене, коли я виріс.

— Ти це серйозно? — сказав я.

Він був такий спокійний, що здавалося, ніби він не має на увазі те, що каже.

— О, ще б пак, Копперфілде! Я цілком серйозно, — відповів Тредльс. — Мене ця обставина не дуже радувала, але він дійсно не любив мене. Він казав, що чекав від мене іншого, і врешті одружився зі своєю економкою.

— А ти що зробив? — спитав я.

— Нічого особливого я не зробив, — відповів Тредльс. — Я жив з ними, поки раптом подагра не вдарила його по шлунку. Так ото він помер, а вона вийшла заміж за молодого чоловіка, і так я лишився без коштів.

— І ти зовсім нічого не отримав, Тредльсе?

— Та ні, — сказав Тредльс. — Я отримав п'ятдесят фунтів. Я ніколи не готувався ні до якої професії і спочатку не знав, що мені робити. А проте мені допоміг син одного ділка, який учився в Салем-Гаузі, — Йоулер з кривим носом. Пригадуєш такого?

Ні. За моїх часів його там не було; всі носи були прямими в мої дні.

— Та це байдуже, — вів далі Тредльс, — із допомогою того хлопця я почав переписувати судові папери. Та з цього багато заробити не можна було; тоді я почав переказувати зміст справ, робити витяги тощо. Я хлопець акуратний, Копперфілде, і навчився гарненько робити такі речі. Ну, от! Тоді мені спало на думку стати студентом-юристом, але в мене вже вийшли мої п'ятдесят фунтів. Проте Йоулер рекомендував мене до кількох інших контор, а також і містерові Уотербруку, і я дістав багато замовлень. Мені пощастило також познайомитися з якимсь видавцем, що складає енциклопедію, і він посадив мене за роботу; і, правду кажучи, — він глянув на стіл, — я саме на нього й працюю зараз. Я непоганий упорядник, Копперфілде, але немає в мене винахідницького хисту, зовсім нема. Здається мені, що ніколи не було молодого чоловіка з меншим нахилом до оригінальності, ніж я.

Тредльсові начебто здавалося природним, щоб я погодився з цим, тому я хитнув головою; а він вів далі, з тою самою бадьорою витримкою, — не можу знайти кращого вислову, — як і раніше.

— Отак поволі, не розкидаючись грошима, я нарешті спромігся заощадити сто фунтів. І, дяка небові, сплатив вступний внесок... хоч то була... хоч то справді була… — Тредльс знову зробив таку гримасу, ніби йому виривали другий зуб, — важкувата річ. Досі я живу з тієї роботи, про яку говорив, і сподіваюся цими днями зв'язатися з певною газетою, а це майже те саме, що знайти скарб. А тепер, Копперфілде, бачу, що ти зовсім не змінився, обличчя в тебе таке приємне, і я такий радий бачити тебе, що не можу приховати від тебе нічого! Тому знай, що я заручений.

Заручений! О, Доро!

— Вона донька пастора, — сказав Тредльс, — одна з десяти дітей; живуть вони в Девонширі. Так! — промовив він, побачивши, що я мимоволі поглядаю на малюнок на чорнильниці. — Це та сама церква. Підеш сюди, ліворуч, вийдеш з цих воріт, — водив він пальцем по малюнку, — і саме там, де я тримаю це перо, там стоїть їхній будинок, розумієш, фасадом до церкви!

Тільки згодом мені став зрозумілий захват, з яким він вдався у ті подробиці. Я ж у цей момент егоїстично малював собі план будинку і саду містера Спенлоу.

— Вона така мила дівчина, — вів далі Тредльс. — Трохи старша за мене, але наймиліша у світі дівчина! Я тобі казав, що маю виїхати кудись? Я був саме там. Я пішов туди пішки і повернувся пішки, чудово провів час. Мушу сказати, що заручилися ми вже досить давно, але наш девіз — «чекай і сподівайся». Ми зав­жди це кажемо, «чекай і сподівайся» — зав­жди кажемо ми. І вона змогла б чекати, Копперфілде, до шістдесяти років... до будь-якого віку...

Тредльс підвівся з крісла і з тріумфальною посмішкою поклав руку на згадане вже простирадло.

— А проте ми вже поклали певний початок нашому господарству. Так, так, ми вже почали! Ми мусимо посуватися поступово, але ми вже почали! Ось, — гордо й обережно зняв він простирадло, — два зразки меблів. Оцей горщик для квітів та підставку вона купила сама. Ви ставите це на вікно у вітальні, — сказав Тредльс, відступаючи трохи назад, щоб захоплено оглянути це надбання, — вміщуєте сюди рослину і... ось воно! Цей круглий столик з мармуровою покришкою (два фути десять дюймів в діаметрі) — це я купив. Ви хочете покласти книжки, або хтось приходить побачитися з вами чи з вашою дружиною, треба поставити йому кудись чашку чаю... і — ось воно! Це чудовий зразок майстерності — міцний, як скеля.

Я схвалив їхній вибір, а Тредльс знову дбайливо вкрив свої меблі простирадлом.

— Це ще не всі меблі, — провадив він далі, — але це вже щось. Найбільше турбують мене скатертини, подушки і подібні речі. Потім усякі металеві предмети — свічники, жаровні тощо. Це все потрібне і коштовне. А проте — «чекай і сподівайся». І запевняю тебе, що вона наймиліша дівчина.

— Я цілком певний цього, — сказав я.

— Тим часом, — сказав Тредльс, знову сідаючи в крісло, — треба мені вже кінчати базікати про себе. І скажу тобі, що посуваюсь я вперед непогано. Я небагато заробляю, але й витрачаю небагато. Я тут на пансіоні в однієї сім'ї, що живе внизу. Це дуже приємні люди. І містер, і місіс Мікоубер побували по світах, вони чудові співрозмовники.

— Любий мій Тредльсе! — схопився я. — Що ти таке кажеш?

Тредльс глянув на мене, ніби дивуючись, що це я кажу.

— Містер і місіс Мікоубер, — повторив я. — Та я ж з ними дуже близько знайомий!

Тут хтось двічі постукав у двері. З давнього досвіду життя на Віндзорському валу знав я, що тільки містер Мікоубер може так стукати. Не лишалося більше жодних сумнівів — то були мої давні друзі. Я благав Тредльса, щоб він запросив свого господаря піднятися до кімнати. Так Тредльс і зробив, перехилившись через поруччя, і містер Мікоубер, такий самий, як колись, — його штани, його ціпок, його комірець, його монокль, усе таке, як завжди, — з елегантним і жвавим виглядом увійшов до кімнати.

— Прошу пробачення, містере Тредльс, — сказав містер Мікоубер з таким самим виказом, уриваючи пісеньку. — Я не був попереджений, що в вашій оселі є певний індивідуум, чужий у цій місцевості.

Містер Мікоубер злегка вклонився мені і поправив свій комірець.

— Як почуваєтеся, містере Мікоубер? — спитав я.

— Сер, — відповів містер Мікоубер, — дуже вдячний вам. Я перебуваю in statu quo[18].

— А місіс Мікоубер? — вів я далі.

— Сер, — відповів містер Мікоубер, — вона також, хвалити бога, in statu quo.

— А ваші діти, містере Мікоубер?

— Сер, — сказав містер Мікоубер, — радий відповісти вам, що вони також перебувають у доброму стані здоров'я.

Під час усієї цієї розмови містер Мікоубер не впізнавав мене, хоч і стояв прямо переді мною. Але побачивши мою усмішку, він уважніше придивився до мого обличчя, відступив і скрикнув:

— Чи це можливо? Я знову маю приємність тішити свій зір виглядом Копперфілда?

Палко потиснув він мені обидві руки.

— О небо, містере Тредльс! — сказав містер Мікоубер. — Хто б міг подумати, що ви знайомі з другом моєї юності, товаришем моїх давноминулих днів! Люба моя, — загукав він, перехилившись через поруччя, до місіс Мікоубер (тим часом Тредльс не без підстав дивувався, як це я — товариш юності містера Мікоубера). — У квартирі містера Тредльса є джентльмен, якого він хоче відрекомендувати тобі, люба моя!

Містер Мікоубер повернувся до нас і знову потиснув мені руку.

— А як живе наш милий друг доктор Стронг? — розпитував містер Мікоубер. — І всі наші в Кентербері?

— Я від них дістаю тільки добрі звістки, — відповів я.

— Дуже радий почути це, — сказав містер Мікоубер. — Саме в Кентербері ми востаннє зустрілися. Під тінню, фігурально висловлюючись, цієї релігійної святині, яку обезсмертив Чосер[19], яка здавна була притулком паломників з найвіддаленіших кутків... коротко кажучи, — додав містер Мікоубер, — поруч із собором.

Я підтвердив це. Містер Мікоубер продовжував свою мову з властивою йому легкістю; але з обличчя його видно було, що він надає чимало уваги звукам у сусідній кімнаті, які доводили, що місіс Мікоубер миє руки і поспішно відкриває і закриває важкі шухляди.

— Ви знаходите нас, Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, скоса поглядаючи на Тредльса, — у тимчасовому, так би мовити, не досить влаштованому становищі; але ви вже знаєте, що протягом своєї кар’єри я перемагав усякі труднощі і змітав усякі перепони. Вам відомо, що були періоди в моєму житті, коли я мусив робити паузу, аж доки справи не обернуться на краще; були періоди, коли я мусив був відступати, перш ніж зробити те, що я без перебільшень можу назвати стрибком. Тепер я переживаю один із таких швидкоплинних моментів у житті людині. Ви знайшли мене, коли я відступив назад, але тільки для стрибка; і я маю всі підстави вважати, що наслідком цього незабаром буде величезний стрибок.

По цих словах увійшла місіс Мікоубер. Вигляд вона мала менш охайний, ніж колись (чи, може, мені це тільки здалося після довгої розлуки), але вона трохи причепурилась і навіть натягла коричневі рукавички.

— Люба моя, — сказав містер Мікоубер, підводячи її до мене. — Тут є джентльмен на ім’я Копперфілд, який хоче відновити знайомство з тобою.

Виявилося, що краще було б помалу підготувати місіс Мікоубер до цього відкриття, бо вона зомліла, і схвильований містер Мікоубер мусив побігти до крана на задньому дворі і принести їй води. Але незабаром вона повеселішала і щиро зраділа зустрічі зі мною. Щось із півгодини ми говорили всі разом. Місіс Мікоубер розповідала, що близнюки виросли, а мастер і міс Мікоубер стали справжніми велетнями. Щоправда, дітей своїх вона мені не показала.

Містер Мікоубер дуже наполягав, щоб я лишився пообідати. Я ладен був уже погодитись, але побачив в очах місіс Мікоубер тривогу, безперечно, пов’язану з рахунками на м’ясо. Тому я послався на інше запрошення, і місіс Мікоубер негайно знову повеселішала.

Проте я заявив Тредльсові та подружжю Мікоуберів, що вони мусять призначити день, коли прийдуть пообідати до мене. Тредльс був дуже зайнятий, і довелося відкласти це на кілька днів. Домовившись, я пішов звідти.

Містер Мікоубер, під приводом показати мені короткий шлях назад, провів мене до рогу; він хотів (як він пояснив мені) по секрету сказати кілька слів старому другові.

— Мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — я можу й не казати вам, що в теперішніх обставинах мати під нашим дахом таку світлу голову, якою блищить — так, я наполягаю на такому вислові, блищить! — ваш друг Тредльс — невимовна втіха. Поруч з нами мешкає праля, яка виставляє на продаж у вікні своєї вітальні згорілу випічку, а напроти нас оселився поліцай, і ви можете уявити, що товариство вашого друга є джерелом радості для мене самого і для місіс Мікоубер. Я тепер, мій любий Копперфілде, продаю зерно за комісійні проценти. Це робота невдячна, — інакше кажучи, вона неприбуткова, — і наслідком були певні тимчасові труднощі. А проте я радий додати, що в мене є цілком певні перспективи покращити своє становище (не маю ще права сказати, в якому напрямку), і я вірю, що це дасть мені змогу назавжди забезпечити і себе, і вашого друга Тредльса, якого я безкорисливо люблю. Ви, може, вже готові почути, що теперішній стан здоров’я місіс Мікоубер припускає можливість певного додатку до тих запорук кохання, які… коротко кажучи, ми чекаємо на ще одну дитину. Члени сім’ї Мікоубер були такі ласкаві висловити своє незадоволення з такого стану речей. Я можу тільки зазначити, що мені це здається не їхньою справою, і що я з гнівом і з презирством заперечую їхнє право на подібні висловлювання.

Після цього містер Мікоубер знову потиснув мені руку і покинув мене.

ХІ. Містер Мікоубер кидає рукавичку

До самого того дня, коли я мав прийняти своїх давніх друзів, я живився, головним чином, образом Дори і кавою. Любов позбавила мене всякого апетиту; я радів цьому, бо насолоду від обіду я розцінював як зраду Дорі. Хоч я дуже багато ходив пішки, але це теж не додавало мені апетиту, бо вплив свіжого повітря був притамований постійними розчаруваннями. Є в мене також сумніви, засновані на гіркому досвіді того періоду мого життя, що людині, яка зав­жди мучиться від тісних черевиків, їжа не дає здорової втіхи. Мені здається, для бадьорої поведінки шлунку потрібен цілковитий спокій кінцівок.

Готуючись до званого обіду, я не повторив помилок свого попереднього бенкету. Я купив тільки камбалу, маленьку баранячу ногу і пиріг з голубів. Місіс Креп збунтувалася після мого першого несміливого натяку, що вона могла б усе приготувати сама, і з виглядом ображеної гідності скрикнула:

— Ні! Ні, сер! Я певна, що ви від мене цього не вимагатимете, бо ви знаєте мене і не можете припустити, щоб я робила щось невідповідне своїм почуттям.

Але нарешті ми дійшли компромісу: місіс Креп наважилася на цей подвиг з умовою, щоб я два тижні після цього обідав не вдома.

Ось тут я мушу зазначити, що тиранія, яку встановила наді мною місіс Креп, була жахлива. Ніколи в житті своєму не боявся я так будь-кого іншого. В усьому мені доводилось іти на поступки. Коли я вагався, то раптом з глибини її істоти виривалася дивна хвороба та загрожувала її життю. Коли після півдюжини несміливих спроб я нетерпляче смикав дзвоник, і вона нарешті з’являлася (хоч це й не зав­жди було так), то з’являлася вона з докірливим обличчям, знесилена сідала на стілець біля дверей, притискала руку до своїх нанкових грудей і негайно ставала такою хворою, що я був радий пожертвувати бренді та чим завгодно іншим, аби тільки позбутись її. Коли я протестував проти того, що мені стелять ліжко о п’ятій годині — я й досі вважаю, що це трохи незручно — то досить було одного лише руху її руки в напрямку того самого нанкового місця, і я починав мурмотіти вибачення. Коротко кажучи, я був здатен на все в рамках моралі, аби не образити місіс Креп, а вона тероризувала мене без сорому.

Для цього обіду я принагідно купив з рук пересувний столик для страв, щоб обійтися без спритного хлопця, проти якого я мав деяке упередження, бо якось у неділю вранці зустрів його на Стренді в жилеті, напрочуд схожому на мій, що зник після минулого бенкету. Дівчисько я найняв знову, але подбав, щоб вона лише виносила страви, а потім зникала з очей і влаштовувалась у передпокої, звідки б вона не турбувала гостей своїм сопінням (одна з її звичок) і не мала б фізичної можливості наступати на тарілки.

Забезпечивши всі потрібні інгредієнти для пуншу, який мав приготувати містер Мікоубер, придбавши пляшку лавандової води, дві воскові свічки, конвертик з різноманітними шпильками та подушечку для них, щоб місіс Мікоубер мала змогу завершити свій туалет за моїм туалетним столиком, наказавши затопити в спальні, щоб місіс Мікоубер було затишно і тепло, і власноруч накривши стіл скатертиною, я спокійно чекав на гостей.

Точно в призначений час всі троє моїх гостей прибули разом. Містер Мікоубер вбрав ще вищий комірець, ніж завжди, і причепив нову стрічку на свій монокль; місіс Мікоубер захопила з собою чепчик, загорнутий у світло-коричневий паперовий пакетик; Тредльс ніс цей пакетик і вів місіс Мікоубер під руку. Всім їм дуже сподобалася моя оселя. А коли я провів місіс Мікоубер до свого дзеркала, вона, побачивши зроблені мною приготування, в захваті покликала містера Мікоубера зайти і подивитися:

— Мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — занадто розкішно! Таке життя нагадує мені той період, коли сам я перебував у неодруженому стані, а місіс Мікоубер ще не була запрошена принести жертву на олтар Гіменея[20].

— Він має на увазі, що це він мене запросив, містере Копперфілд, — лукаво зауважила місіс Мікоубер. — За інших він не може відповідати.

— Люба моя, — з раптовою серйозністю відказав містер Мікоубер, — я не маю ніякого бажання відповідати за інших. Я занадто добре знаю, що, призначивши тебе мені, невблаганна доля призначила тебе людині, якій судилося, після запеклої боротьби, впасти, нарешті, жертвою фінансових труднощів найскладнішого роду. Я розумію твій натяк, серце моє. Я шкодую про це, але я можу стерпіти твій докір.

— Мікоубере! — вигукнула місіс Мікоубер, зайшовшись плачем. — Хіба ж я це заслужила? Я ще ніколи не покидала тебе і ніколи не покину! О, Мікоубере!

— Кохана моя, — сказав містер Мікоубер, дуже зворушений, — сподіваюся, що ти, як і найдавніший випробуваний наш друг Копперфілд, пробачиш хвилинний зойк враженої душі, зворушеної нещодавньою сутичкою з улюбленцем влади... інакше кажучи, з грубим контролером водопроводу. I я певен, що такий порив ображеної душі викличе у вас співчуття, а не осуд.

По цій мові містер Мікоубер обійняв місіс Мікоубер і потиснув мою руку; з його невиразного натяку мені лишилося тільки здогадатися, що сьогодні вранці їм закрили воду, бо вони не сплатили рахунки водопостачальної компанії.

Щоб відвернути містера Мікоубера від цих сумних думок, я повідомив, що сподіваюся на його допомогу в приготуванні пуншу, і відвів його до тарілки з лимонами. Відчай його миттю минувся. Ніколи не бачив я, щоб людина могла так тішитись ароматом лимона і цукру, запахом рому, парою гарячої води. Любо було дивитись, як сяє його обличчя у тонкій хмарі цих випарів, як він змішує, смакує, переливає і куштує з таким виглядом, ніби готує не пунш, а щастя всієї своєї сім'ї аж до наступних поколінь. Не знаю, що саме вплинуло на місіс Мікоубер: чепчик, лавандова вода, шпильки, вогонь каміна чи воскові свічки, але вийшовши з моєї спальні, вона явно покращала. А весела була ця чудова жінка, мов жайворонок.

Я підозрюю, — ніколи не наважився спитати, але тільки підозрюю, — що місіс Креп, засмаживши камбалу, захворіла, бо крім камбали нічого не можна було їсти. Бараняча ніжка була дуже червона всередині і дуже бліда зовні; крім цього, вона вкрита була якимсь чужорідним порошком, немовби викачалась у попелі. Можна було б це перевірити, дослідивши підливу; але і це виявилося неможливим, бо «дівчисько» розлило всю підливу на сходах (між іншим, слід цієї підливи залишався там ще дуже довго). Пиріг з голубів був би непоганий, але виявився обманкою — кірка була, наче голова, що розчаровує, як сказав би френолог[21]: зовні всякі шишки і гульки, а під ними — нічого їстівного. Коротко кажучи, бенкет провалився, і я б почувався зовсім нещасним (з приводу провалу теж, бо з приводу Дори я безнастанно був нещасним), якби не підбадьорив мене веселий настрій моїх гостей і винахідливість містера Мікоубера.

— Мій любий друже Копперфілд, — сказав містер Мікоубер, — нещасливі випадки трапляються у найкращих сім'ях. А в тих сім'ях, де не порядкує істота, яка робить святим і високим усе, до чого торкнеться... ну, словом, де не порядкує жінка, велична і свята дружина, — у таких сім'ях напевно можна очікувати випадковостей і по-філософськи треба терпіти їх. І коли ваша молода служниця принесе нам пательню, то я зможу довести вам, що ми за розподілом зусиль легко зарадимо цьому невеличкому лихові.

На щастя, в моїй коморі була пательня, на якій мені зазвичай смажили на сніданок шинку. Миттю добули ми її та негайно заходилися здійснювати ідею містера Мікоубера. Розподіл праці був такий: Тредльс різав баранину на скибочки, містер Мікоубер, який талановито робив усякі такі речі, посипав м'ясо перцем, гірчицею і сіллю; я клав їх на пательню, перегортав виделкою і знімав за вказівками містера Мікоубера; а місіс Мікоубер розігрівала грибний соус у маленькій каструлі. Коли ми підсмажили достатню кількість м’яса, то почали, з усе ще засуканими рукавами, поглинати засмажені шматки, не спускаючи очей з тих, які ще лежали на пательні.

Захоплені цими кулінарними вправами, раз у раз схоплюючись з місця, раз у раз сідаючи їсти гарячі шматки м’яса, серед галасу і приємних запахів, обгризли ми баранячу ногу до кісток. Навіть до мене якимсь дивом повернувся апетит. Соромлюся зізнатись, але справді мені здається, що на деякий час я забув про Дору. Я певен, що містер і місіс Мікоубер навряд чи з більшим апетитом трапезували б, навіть коли б для цього продали останнє своє ліжко. Тредльс майже весь час реготав так само щиро, як їв і куховарив, а всі ми не відставали від нього. Смію сказати, що ніколи не бачив я веселішого бенкету.

Ми були на найвищому рівні веселості, і кожен у своєму підрозділі працював над останньою порцією баранини, яка мала приємно завершити наш бенкет, коли раптом я звернув увагу, що в кімнату ввійшов якийсь сторонній; глянувши на нього, я побачив перед собою зразок респектабельності з капелюхом у руці — Літтімера.

— У чому річ? — мимоволі спитав я.

— Прошу пробачення, сер, мені сказали, що можна сюди увійти. Чи не тут мій хазяїн, сер?

— Ні.

— Ви з ним не бачилися, сер?

— Ні. А хіба не він вас сюди відправив?

— Не зовсім так, сер.

— Чи не казав він вам, що ви його знайдете тут?

— Не зовсім так, сер. Але я гадаю, що він може заїхати сюди завтра, якщо не сьогодні.

— Чи він повертається з Оксфорда?

— Прошу, сер, — шанобливо сказав Літтімер, — краще було б вам сісти і дозволити мені робити це все.

З цими словами він забрав виделку з моєї нерішучої руки і схилився над пательнею, немов зосередивши на ній всю свою увагу.

Гадаю, нас не дуже збентежило б прибуття самого Стірфорса, але ми принишкли перед лицем його респектабельного слуги. Містер Мікоубер, насвистуючи пісеньку, щоб показати, ніби він почувається зовсім невимушено, сів у крісло, а виделка, яку він поспішно сховав, випиналася з його жилетної кишені, немовби він щойно заколовся. Місіс Мікоубер натягла свої коричневі рукавички і набрала велично-байдужого вигляду. Тредльс запустив свої масні руки у волосся і сторопіло вдивлявся в скатертину. Щодо мене, то я почувався справжнім немовлям за своїм власним столом і ледве наважувався дивитися на респектабельне диво, яке хтозна звідки з'явилося, щоб дати лад моєму обіду.

Тим часом лакей зняв баранину з пательні і ретельно розподілив її між нами. Але ми встигли втратити апетит і тільки для пристойності їли. Потім лакей безшумно забрав тарілки і поставив на стіл сир. Коли покінчили з сиром, забрав він і це блюдо; склав увесь посуд на сервант, роздав нам бокали для вина і відкотив сервант у буфетну. Все це він робив дуже спритно і швидко, жодного разу не підвівши очей від своєї роботи. Але навіть самі його лікті, коли він стояв спиною до мене, здавалося, виявляли його тверде переконання, що я ще дуже і дуже молодий.

— Чи не можу я ще чимсь прислужитися вам, сер?

Я подякував йому:

— Ні. Але чи не хочете ви самі пообідати?

— Дякую, сер, ні.

— Значить, містер Стірфорс повертається з Оксфорда?

— Пробачте, сер?

— Я питаю, чи містер Стірфорс повертається з Оксфорда?

— Мені здавалося, що він має бути тут завтра, сер. Я навіть подумав, що він мав бути тут сьогодні, сер. Це моя помилка, без сумніву, сер.

— Якщо ви зустрінетеся з ним раніше, ніж я... — почав був я.

— Пробачте, сер, але я не думаю, що можу зустрітися з ним раніше.

— А все ж таки, коли ви зустрінете його раніше, — сказав я, — то прошу передати мій жаль, що він не був тут сьогодні, бо тут був один його давній шкільний товариш.

— Розумію, сер, — і він уклонився у проміжок між мною та Тредльсом, скоса глянувши на мого друга.

Він уже м'яко ступав до дверей, коли, втративши надію сказати щось простим і природним тоном (на що я ніколи не був спроможний в присутності цього чоловіка), я покликав його назад:

— Літтімере!

— Сер?

— А що, надовго ви тоді затримались у Ярмуті?

— Не дуже, сер.

— Ви наглядали за судном?

— Так, сер. Я там і лишився для того, щоб наглядати за судном.

— Я це знаю, — він шанобливо глянув мені в очі. — А містер Стірфорс ще не бачив судна?

— Не можу точно сказати, сер. Гадаю... але не можу точно сказати, сер. Бажаю вам доброї ночі, сер.

Він уклонився всім присутнім і зник. Здається, мої гості зітхнули з полегшенням, коли він пішов геть; я принаймні дуже цьому зрадів, бо, по-перше, мене зав­жди неприємно обтяжувала присутність цього чоловіка, а по-друге, сумління нашіптувало мені, що я перестав довіряти його хазяїнові, і весь час боявся, що слуга може це зрозуміти. Мені майже нічого було приховувати, але мені зав­жди здавалося, що цей чоловік викриває якусь мою таємницю.

Містер Мікоубер відволік мене від цих міркувань, змішаних із докорами сумління і бентежним передчуттям скорої зустрічі зі Стірфорсом. Він став розсипатись у похвалах Літтімерові, як дуже респектабельному чоловікові і бездоганному слузі. Ясно було, що містер Мікоубер поблажливо прийняв на свою адресу значну частину загального поклону Літтімера.

— Але пунш, любий мій Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, куштуючи питво, — пунш, як час і приплив, не чекає ні на кого. Ах, саме зараз він пахне якнайкраще! Кохана моя, якої ти думки?

Місіс Мікоубер заявила, що пунш чудовий.

— Тоді я вип'ю, — сказав містер Мікоубер, — якщо мій друг Копперфілд дозволить мені таку вільність, за ті часи, коли мій друг Копперфілд і я сам були молодші і пліч-о-пліч боролися зі світом. Я можу повторити про себе і Копперфілда ті слова, які ми часто колись співали:

Ми вдвох блукали по полях,

Збирали квашки ми!

— З фігуральної точки зору — таке було кілька разів. Не можу сказати точно, — мовив містер Мікоубер з тим самим виразом в голосі і тим знайомим невимовним духом, наче він каже щось дуже елегантне, — що то за квашки, але знаю, що ми з Копперфілдом назбирали їх чимало.

Містер Мікоубер хильнув пуншу. Ми всі зробили те саме, причому Тредльс, мабуть, дуже здивувався, в які це давні часи містер Мікоубер і я могли бути товаришами в боротьбі із світом.

— Гм, — відкашлявся містер Мікоубер, подвійно зігрітий пуншем та теплом каміна, — кохана моя, дозволь налити тобі ще один бокал.

Місіс Мікоубер згодилась випити ще «краплиночку», але ми не могли цього допустити і налили їй повний бокал.

— Ми тут усі свої, містере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, відпивши пуншу, — містер Тредльс теж член нашого домогосподарства, і я хотіла б знати вашу думку щодо майбутнього містера Мікоубера. Бо хоч зернова торгівля, — переконливо вела далі місіс Мікоубер, — як я не раз казала містерові Мікоуберу, може й джентльменське заняття, але неприбуткове. Заробітки в розмірі двох шилінгів і дев'яти пенсів за два тижні не можуть, при всій скромності наших потреб, вважатися задовільними.

Ми всі погодилися з цим.

— Тоді, — сказала, місіс Мікоубер, яка пишалася тверезістю свого світогляду і мудрим умінням остерігати містера Мікоубера від хибного напрямку, — тоді я ставлю собі таке запитання. Коли не можна розраховувати на зерно, то на що можна? На кам'яне вугілля? В жодному разі! Ми вже мали досвід у цій справі, послухавшись порад моєї сім'ї, але винесли з неї тільки розчарування.

Містер Мікоубер, відкинувшись на спинку крісла і засунувши руки в кишені, поглядав на нас і хитав головою, немовби кажучи, що справа викладається дуже виразно.

— І якщо зерно та кам'яне вугілля, — ще переконливіше сказала місіс Мікоубер, — треба відкинути без сумнівів, то, оглядаючись навколо себе, я запитую, містере Копперфілд, себе і вас — у чому саме людина з талантами, як містер Мікоубер, може домогтись успіхів? І я виключаю всяку комісійну роботу на проценти, бо робота на проценти не дає певності. А що найбільше пасує людині такого темпераменту, як містер Мікоубер? Я глибоко переконана, що найбільше пасує йому певність.

Ми з Тредльсом розчулено пробурмотіли, що це велике відкриття цілком точно характеризує містера Мікоубера і робить йому честь.

— Не стану приховувати від вас, мій любий Копперфілде, — сказала місіс Мікоубер, — я давно вважала, що броварство надзвичайно підходить для містера Мікоубера. Подивіться на Берклі і Перкінса. Подивіться на Трюмена, Ганбері і Бестона![22] Саме на цьому полі діяльності містер Мікоубер, наскільки добре я його знаю, може досягти успіхів; а вже прибутки там, як мені казали, ве-ли-чез-ні! Але якщо вже містер Мікоубер не може потрапити до цих фірм, бо вони відмовляються відповідати на його листи, навіть коли він пропонує свої послуги простим службовцем, то який сенс зупинятися на цьому варіанті? Жодного. Я маю підстави вважати, що манери містера Мікоубера…

— Гм! Серденько моє, справді… — втрутився містер Мікоубер.

— Мовчи, друже мій, — відказала місіс Мікоубер, кладучи коричневу рукавичку йому на руку. — Я маю підстави вважати, містере Копперфілд, що манери містера Мікоубера роб­лять його особливо цінним в банківській справі. Я певна, що коли б мала вклад у банку, то манери містера Мікоубера як представника цього банку пройняли б мене довірою до цієї фінансової установи. Але якщо різні банки відмовляються звернути увагу на здібності містера Мікоубера або зустрічають його пропозиції зневагою, то який сенс зупинятися на цьому варіанті? Жодного. Відкрити власну банкірську контору? Безперечно, деякі члени моєї сім'ї легко могли б заснувати для містера Мікоубера подібний заклад, якби схотіли віддати свої гроші в руки містера Мікоубера. Але коли вони не хочуть віддати свої гроші в руки містера Мікоубера — і вони таки справді не хочуть, — то який сенс думати про це? Знову я констатую, що ми не зрушили ні на крок уперед до розв'язання поставленого питання.

Я кивнув головою і сказав:

— Ні на крок!

Тредльс також кивнув головою і сказав:

— Ні на крок!

— Отже, який висновок я роблю? — місіс Мікоубер усе ще намагалася висвітлити питання. — До якої ухвали, мій любий містере Копперфілд, я схиляюся? Чи помилюсь я, коли скажу, що нам треба жити?

Я відповів: «О, ви маєте цілковиту рацію!» Тредльс повторив: «О, ви маєте цілковиту рацію!» А потім я вже цілком самостійно і дуже мудро додав, що людина мусить або жити, або вмерти.

— Цілком слушно, — відказала місіс Мікоубер. — Точнісінько так воно і є. І фактом є те, мій любий містере Копперфілд, що ми не можемо жити, коли лише в теперішніх наших обставинах не станеться сприятлива зміна. Сама я певна і останнім часом кілька разів звертала увагу містера Мікоубера на те, що не можна сподіватися, щоб обставини самі оберталися на краще. Ми повинні до певної міри допомогти їм обернутися на краще. Може, я помиляюсь, але така моя тверда думка!

Ми з Тредльсом палко вітали цю думку.

— Дуже добре, — сказала місіс Мікоубер. — Отже, що я рекомендую? Ось перед вами містер Мікоубер, який має безліч здібностей, який має великий талант...

— Але ж, кохана моя, справді... — мовив містер Мікоубер.

— Дай же мені сказати, друже мій! Отже, ми бачимо перед собою містера Мікоубера, людину з найрізноманітнішими здібностями, з великими талантами, я б навіть сказала, геніальну, якби це не було частково упереджено через наші близькі стосунки...

Ми з Тредльсом пробурмотіли: «О, ні!»

— І ось перед вами містер Мікоубер без будь-якої відповідної посади чи роботи. На кому лежить відповідальність за це? Ясно, що на суспільстві! Ось чому я пропоную оголосити про цей ганебний факт і сміливо кинути виклик суспільству! Здається мені, мій любий містере Копперфілд, — запально сказала місіс Мікоубер, — що містерові Мікоуберу слід кинути рукавичку суспільству і заявити: «Покажіть мені того, хто наважиться підняти її! Хай суперник негайно виходить на бій!»

Я насмілився спитати місіс Мікоубер, як саме це треба зробити.

— За допомогою оголошення в газетах, — відповіла місіс Мікоубер, — в усіх газетах. Здається мені, що містерові Мікоуберу слід заради себе самого, заради його сім'ї і, скажу навіть, заради суспільства, яке поки що недооцінює його, йому слід помістити оголошення в усіх газетах, виразно розповісти про себе, про свої здібності і свою кваліфікацію, і в кінці додати: «Тепер найміть мене на роботу на прибуткових умовах і звертайтеся поштою до В. М., до запитання, кемденська поштова контора».

— Оця ідея місіс Мікоубер, мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, ховаючи підборіддя в комірець і поглядаючи на мене, — і є той стрибок, на який я натякав, коли минулого разу мав приємність бачити вас.

— Оголошення в газетах коштують дуже дорого, — нерішуче зауважив я.

— Безперечно! — підтримала місіс Мікоубер тим самим тоном непохитної логіки. — Цілком слушно, мій любий містере Копперфілд, я вже зробила таке саме зауваження в розмові з містером Мікоубером. І саме через те вважаю, що містерові Мікоуберу слід (як я вже сказала — заради себе самого, заради його сім'ї і заради суспільства) отримати певну суму грошей, під вексель.

Містер Мікоубер, відхилившись на спинку крісла і вп'явшись очима в стелю, бавився своїм моноклем; але мені здалося, що він разом з тим стежить і за Тредльсом, який зосереджено дивився у вогонь каміна.

— Якщо ніхто з членів моєї сім'ї, — сказала місіс Мікоубер, — не має досить природних почуттів, щоб викупити цей вексель, — чи, здається, є кращий діловий вислів для того, що я хотіла сказати?

Містер Мікоубер, не відриваючи погляду від стелі, зазначив:

— Реалізувати.

— Реалізувати цей вексель, — погодилася місіс Мікоубер, — то, на мою думку, містер Мікоубер повинен піти до Сіті, подати цей вексель на біржу і дістати за нього стільки, скільки зможе. Коли біржовики зобов'яжуть містера Мікоубера принести велику жертву, то це справа їхнього сумління. Я це вважаю за капіталовкладення. Я раджу містерові Мікоуберу так само вважати це за капіталовкладення, яке незабаром повернеться, і підготуватися до будь-якої жертви.

Не знаю чому, але я сприймав цю пропозицію як надзвичайну великодушність і самовідданість місіс Мікоубер і спробував висловити свої почуття бурмотінням. Тредльс, звичайно, зробив те саме, вдивляючись у вогонь.

— Не хочу, — сказала місіс Мікоубер, допиваючи пунш і огортаючи шарфом плечі (вона збиралася піти до моєї спальні відпочити), — розтягувати ці міркування про справи містера Мікоубера. Біля вашого каміна, мій любий містере Копперфілд, і в присутності містера Тредльса, хоч він і не такий давній наш друг, але став для нас уже зовсім близькою людиною, я не могла не познайомити вас із тим, який шлях я раджу обрати містерові Мікоуберу. Я відчуваю, що для містера Мікоубера настав час напружити свої сили і, маю додати, перейти в наступ, отже, такі засоби боротьби здаються мені найкращими. Я знаю, що я всього лише жінка, і що міркування чоловіків вважаються здебільшого компетентнішими в дискусіях щодо таких питань; але я мушу не забувати, що, коли я жила вдома з моїми татом і мамою, мій тато любив казати: «Ділом Емма квола, але вона розуміє речі так, як ніхто». Я добре знаю, що тато мій був занадто упередженим, але дочірній обов'язок і розсудливість забороняють мені сумніватися, що він прекрасно розумів людські характери.

Сказавши це і не послухавши наших умовлянь прикрасити своєю присутністю розмову за пуншем, місіс Мікоубер пішла до моєї спальні. Я щиро подумав, що вона шляхетна жінка; мабуть, такими жінками були римські матрони, які йшли на всякі геройські подвиги під час народних заворушень.

Пройнятий цим враженням, я заявив містерові Мікоуберу, що в нього не дружина, а золото. Те саме зробив і Тредльс. Містер Мікоубер потиснув руку кожному з нас, а потім закрив обличчя хустинкою, очевидно забувши, скільки тютюнових плям було на ній. Після цього він знову повернувся до пуншу в надзвичайно веселому настрої.

Красномовність переповнювала його. Він дав нам зрозуміти, що в особі наших дітей ми живемо вдруге, і що під тиском фінансових труднощів всяке збільшення числа дітей треба подвійно вітати. Він сказав, що у місіс Мікоубер нещодавно були певні сумніви щодо цього питання, але він розігнав ці сумніви і переконав її. Щодо її родичів, то вони зовсім не варті її, і почуття їхні абсолютно байдужі, і тому вони можуть (подаю його власний вислів) забиратися під три чорти!

Потім містер Мікоубер виголосив теплу похвальну промову Тредльсові. Він сказав, що сам не може сподіватися виховати в собі блискучі сторони характеру Тредльса, але любити його за цей характер він може. Він розчулено натякнув на невідому молоду леді, якій Тредльс зробив честь своїм коханням і яка відповіла на це кохання, зробивши честь і щастя Тредльсові своїм коханням. Містер Мікоубер підняв бокал за неї. Я теж. Тредльс подякував нам обом, кажучи з чарівною простотою і щирістю:

— Я справді дуже вдячний вам і запевняю вас, вона — наймиліша дівчина!

Містер Мікоубер скористався нагодою і в найделікатніших і найобережніших висловах натякнув на стан моїх почуттів. Ніщо, крім упертого заперечення його друга Копперфілда, зазначив він, не могло б звільнити його від враження, що його друг Копперфілд кохає, і що його кохають. Деякий час я палав, соромився, червонів, незв'язно бурмотав, намагався відмовитись, і нарешті сказав, підіймаючи бокал:

— Гаразд! Вип'ємо за Д.!

Містер Мікоубер так розчулився і схвилювався, що схопив бокал пуншу і побіг до моєї спальні, запрошуючи місіс Мікоубер випити за Д. Вона захоплено випила, тонким голосом гукаючи зі спальні:

— Слухайте, слухайте! Мій любий Копперфілде, я неймовірно рада! Слухайте! — і замість оплесків стукала в стінку.

Після цього наша розмова набрала буденного характеру. Містер Мікоубер розповів нам, що він вважає Камден Таун незручним, і що першим його заходом, коли внаслідок оголошення обставини зміняться на краще, буде переїхати до іншого місця. У східній частині Оксфорд-Стрит, напроти Гайд-Парку, він уже звернув увагу на певний будинок, але не може переселитися туди негайно, бо над ним ще треба добряче попрацювати. Він пояснив, що, мабуть, протягом певного часу змушений буде задовольнитися тільки мансардою над якоюсь респектабельною крамничкою, скажімо, на Пікаділлі — це б дуже сподобалося місіс Мікоубер. Там можна зробити балкон чи надбудувати ще один поверх, або зробити ще якісь подібні вдосконалення — і вони там зможуть з достатнім комфортом і гідністю жити кілька років. Що б йому не судилося, палко заявив він, і де б не була його оселя, але на одне можемо ми покластися — там зав­жди буде кімната для Тредльса та ніж з виделкою для мене. Ми подякували йому за доброзичливість, а він попросив нас пробачити, що вдається до таких практичних і ділових подробиць, але це природна річ для людини, яка заново влаштовує своє життя.

Місіс Мікоубер знову постукала в стіну і запитала, чи готовий чай — так обірвалася ця частина нашої дружньої розмови. Вона дуже мило господарювала за чайним столом; і щоразу, коли я підходив до неї, просячи чаю чи бутерброд, вона пошепки запитувала мене, білява Д. чи чорнява, висока вона чи маленька. У глибині душі мені дуже подобалися ці запитання. Після чаю ми розмовляли про всілякі речі перед каміном. Місіс Мікоубер була така ласкава проспівати нам своїм тихеньким, тоненьким, рівним голоском (я зав­жди думав, що він міг би звучати приємніше) свої улюблені балади про «Сміливого білого сержанта» та «Маленького Теффіна». Місіс Мікоубер здобула собі славу цими піснями, коли ще жила вдома у тата і мами. Містер Мікоубер розповів нам такі подробиці про ці пісні: вперше ступивши на поріг її батьківського дому і почувши її спів, він надзвичайно зацікавився співачкою, але коли справа дійшла до «Маленького Теффіна», він вирішив завоювати цю жінку або загинути.

Було вже між десятою і одинадцятою, коли місіс Мікоубер підвелася, сховала чепчик у паперову торбинку і вбрала капелюшок. Містер Мікоубер скористався нагодою, коли Тредльс одягав пальто, щоб нишком покласти мені в руку якогось листа і пошепки попросити перечитати цей лист на дозвіллі. Вперед пішли містер Мікоубер зі своєю дружиною, Тредльс з чепчиком у папері йшов слідом за ними. Я вийшов зі свічкою посвітити їм на сходах через поруччя, щоб затримати на хвилину Тредльса.

— Тредльсе, — сказав я, — містер Мікоубер, сердега, нікому не бажає завдати шкоди, але я на твоєму місці не позичав би йому нічого.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс, посміхаючись, — я не маю грошей, щоб позичити будь-кому.

— У тебе є ім'я, знаєш, — сказав я.

— О! Ти вважаєш, я можу його позичити? — задумливо відповів Тредльс.

— Звичайно!

— О! — сказав Тредльс. — Так, це слушно. Я дуже вдячний тобі, Копперфілде, але... боюся, що це я вже йому позичив.

— Для того векселя, який має бути певним капіталовкладенням?

— Ні. Не для того. Я сьогодні вперше почув про той вексель. Гадаю, що він, очевидно, запросить мене підписати той вексель дорогою додому. Я про інший.

— Сподіваюся, що з цього нічого поганого не вийде, — сказав я.

— Я теж сподіваюся, — мовив Тредльс. — Він кілька днів тому сказав мені, що вексель уже убезпечений валютою. Це вислів містера Мікоубера.

Містер Мікоубер уже нетерпляче поглядав на нас знизу, і я мав час тільки повторити свою пересторогу. Тредльс подякував мені та пішов униз. Але побачивши, як ласкаво взяв він під руку місіс Мікоубер і як добродушно поніс він її чепчик, я став боятися, що біржа проковтне його з усіма потрохами.

Я повернувся до свого каміна і з напівсумною, напіввеселою усмішкою замислився про характер містера Мікоубера і про наші давні стосунки, коли раптом почув на сходах швидкі кроки. Спочатку я подумав, що це Тредльс повертається за чимсь забутим, але в міру того, як наближалися кроки, я впізнавав їх, і серце моє закалатало, і кров прилила до обличчя, бо то був Стірфорс!

Ніколи не забував я про Агнес, ніколи не залишала вона священного притулку в моєму серці. Але коли Стірфорс увійшов і, простягаючи руку, зупинився переді мною, миттю темрява, що вкривала його в моїй уяві, змінилася на світло, і соромно стало мені, що міг я мати сумніви щодо того, кого так щиро любив. Агнес я любив не менше, і від самого початку й назавжди вона була моїм лагідним янголом. Я докоряв собі, а не їй, що образив його своїми підозрами, і ладен був спокутати, якби тільки знав, як саме.

— Ого, Маргаритко! Ти неначе остовпілий! — розреготався Стірфорс, щиро стискаючи мою руку. — Та я спіймав тебе на гарячому, ти знову бенкетував, сибарите? Видно, що члени Докторської палати — найвеселіші хлопці в місті. Ми, тверезі оксфордці, ніщо перед вами!

Він веселим поглядом окинув кімнату, сів на диван напроти мене — той самий, який щойно звільнила місіс Мікоубер — і розворушив дрова в каміні так, що вогонь пишно спалахнув.

— Я так здивувався спочатку, — сказав я нарешті, щиро вітаючи його, — що мені аж дух захопило.

— Вигляд мій корисний для хворих очей, як то шотландці кажуть, — відповів Стірфорс, — і такий самий вигляд у тебе, Маргаритко, ти просто квітнеш. Як же ти живеш, мій вакханале?

— Живу дуже добре, — відповів я, — але сьогодні у мене вакханалії не було, хоч і визнаю, що в мене обідало троє гостей.

— Я їх усіх зустрів на вулиці, вони вголос вихваляли тебе, — зауважив Стірфорс. — Що це за суб'єкт у тісних штанях?

Я спробував коротко змалювати йому містера Мікоубера. Стірфорс щиро сміявся з мого портрета і заявив, що з таким чоловіком він обов'язково повинен познайомитись.

— Але, як ти думаєш, хто був другий чоловік? — спитав я в свою чергу.

— Бог його знає, — сказав Стірфорс, — сподіваюся, він не дуже нудний? Щось він мені здався таким.

— Тредльс! — урочисто повідомив я.

— А хто він такий? — байдуже спитав Стірфорс.

— Та хіба ж ти не пригадуєш Тредльса? Тредльс, що спав з нами в одній спальні в Салем-Гаузі!

— Ах, той хлопець! — сказав Стірфорс, розбиваючи коцюбою велику грудку вугілля. — Він усе ще такий ніжний? Де це ти його підчепив?

У відповідь я почав щосили вихваляти Тредльса, бо відчував, що Стірфорс трохи зневажливо ставиться до нього. Стірфорс хитнув головою, всміхнувся і зазначив, що був би радий знову зустрітися зі старим товаришем, подивитися, чи й досі він такий чудний хлопець, а потім спитав, чи нема чого попоїсти. Під час цієї нашої короткої розмови він або схвильовано та палко говорив, або мовчки шурував вугілля у каміні. Помітив я, що це саме робив він, коли я ставив на стіл залишки пирога з голубиною начинкою та інші рештки банкету.

— Ого, Маргаритко, та це королівська вечеря! — раптом вигукнув він, сідаючи за стіл. — Я віддам їй належне, бо приїхав я з самого Ярмута.

— А я гадав, що ти приїхав з Оксфорда, — відповів я.

— Е, ні, — сказав Стірфорс. — Я захопився мореплавством, це значно краще, ніж наука.

— Літтімер тут сьогодні про тебе запитував, — зауважив я. — І з його слів я зрозумів, що ти їдеш з Оксфорда; хоч, як подумати, так він цього й не казав.

— Літтімер ще більший дурень, ніж я гадав. Чого це він взагалі запитував про мене? — сказав Стірфорс, весело вихиливши чарку вина за моє здоров'я. — Та щоб зрозуміти його, треба бути розумнішим, ніж ми з тобою.

— Що правда, то правда, — сказав я, присуваючи свій стілець до столу. — Отже, ти був у Ярмуті, Стірфорсе. Довго ти там був? — мене ця ситуація страшенно цікавила.

— Ні, — відповів він. — Це була маленька ескапада, на тиждень, приблизно.

— Як же там усі наші? Маленька Ем’лі ще не вийшла заміж?

— Ще ні. Весілля їхнє відбудеться, мабуть, за кілька тижнів чи за кілька місяців. Я з ними нечасто бачився. Між іншим, — він відклав убік ніж та виделку, якими перед цим старанно орудував, і почав обмацувати кишені, — у мене є лист до тебе.

— Від кого?

— Та від кого ж, як не від твоєї старої няньки, — відповів він, витягаючи якісь папірці з бокової кишені. — «Дж. Стірфорсу, есквайру, від таверни “Добра згода”»... Ні, не те. Терпіння, ми це знайдемо. Той старий, як його звати, почувається поганенько, і, мабуть, пише вона саме про це.

— Це ти про Баркіса?

— Так! — Стірфорс усе ще вивчав зміст своїх кишень. — Боюся, що весь лист повен відомостей про бідолашного Баркіса. Я зустрівся там з маленьким лікарем, чи то пак, хірургом — тим самим, що допоміг з'явитися на світ твоїй дорогоцінній особі. Він мені багато вчених речей розповів про цей медичний випадок. Але висновок його був такий, що візник робить свою останню подорож трохи зашвидко... Засунь руку в бокову кишеню мого пальта — ось воно на стільці висить, — там, мабуть, і знайдеш листа. Знайшов?

— Знайшов! — відгукнувся я.

— Ну і добре!

Лист Пеготті був трохи менше розбірливий, ніж завжди, і короткий. Вона повідомляла мене про безнадійний стан свого чоловіка і натякала, що він став ще «трохи бережливіший», ніж раніше; отже, важкенько було хазяйнувати і доглядати за ним. У листі нічого не сказано було про її втому, про безсонні ночі над ліжком хворого, вона палко хвалила свого чоловіка. Написано лист було тими простими, невимушеними словами, які властиві цій щирій людині, і закінчувався ніжною фразою: «Вічно люблю свого милого Деві».

Поки я розшифровував листа, Стірфорс їв собі і пив.

— Поганi його справи, — мовив він нарешті, — але сонце заходить щодня, і люди вмирають щохвилини, і нас також не помилує загальна доля. Коли ми розгубимося через те, що почуємо десь тупіт цих безжалісних ніг, то всяка мета в цьому світі втече з-під наших рук. Ні! Плигай! Добре підкуй коня і плигай! Вперед, через усі перепони, щоб досягти мети!

— Але якої ж мети? — зацікавився я.

— Тієї, заради якої пустився в дорогу, — відповів він. — Вперед і вперед!

Він замовк, трохи відкинув назад свою гарну голову, підніс вгору бокал і подивився на мене. Пам’ятаю, як помітив зморшки на його обличчі, хоч яке воно було засмагле і рум'яне від морського вітру, яких ще не було, коли я бачив його востаннє. Схоже, він цілком віддавався чомусь, адже він не вмів стримувати себе, коли захоплювався чимсь новим. Я вже збирався дорікати йому, що він не шкодує свого життя, вирушаючи в схвильоване море, коли раптом я повернувся думками до безпосереднього предмету нашої розмови:

— От що я тобі скажу, Стірфорсе! Якщо тільки зможеш приборкати свої схвильовані думки і вислухати мене...

— Я зможу приборкати все, що схочеш, і вислухати все, що скажеш, — відповів він, вставши з-за столу і сівши знову перед каміном.

— Тоді от що я тобі скажу, Стірфорсе. Я маю намір поїхати побачитися з моєю старою нянькою. Не думаю, щоб я міг допомогти їй, але вона так любить мене, що дуже зрадіє моєму приїздові. Це її втішить і підтримає. Я певний, що це буде не занадто великою жертвою для такого друга, яким вона зав­жди була для мене. Хіба ж ти на моєму місці не пожертвував би одноденною подорожжю?

На обличчі його з'явився задумливий вираз, і він трохи поміркував, поки відповів тихим голосом:

— Гаразд, їдь! Це не зашкодить.

— Ти щойно приїхав звідти, — сказав я, — і, мабуть, даремно буде просити тебе поїхати разом зі мною.

— Цілком даремно, — відказав він. — Сьогодні ввечері я поїду до Гайгета. Я давно не бачився з моєю матір'ю, і мене гризе сумління, бо вона все ж таки дуже любить свого безпутного сина... Ба! Дурниці!.. Ти, як видно, збираєшся їхати завтра? — спитав він, поклавши мені обидві руки на плечі.

— Так, маю такий намір.

— Слухай, не треба їхати до післязавтра. Я хотів запросити тебе до нас у гості на кілька днів. З цим запрошенням я й приїхав до тебе, а ти раптом летиш до Ярмута!

— І хто б про це говорив, Стірфорсе? Адже ж ти зав­жди літаєш, мов очманілий, у всякі неймовірні мандрівки!

З хвилину він мовчки дивився на мене, а потім потряс мене за плечі і знову весело заговорив:

— Та ну ж бо! Відклади на післязавтра, а завтрашній день перебудь з нами! Хто знає, коли нам ще пощастить зустрітися! Згода? Відклади на післязавтра! Мені треба, щоб ти побув деякий час між мною і Розою і не дозволяв нам стикатися занадто близько.

— Хіба ж ви без мене не будете палко кохатися?

— Авжеж!.. Або ненавидіти! — зареготався Стірфорс. — Та це однаково! Ну, годі, значить, відкладаєш поїздку на післязавтра.

Я згодився, і Стірфорс одразу ж одягнув пальто, запалив сигару і вирушив додому. Я теж вбрав своє пальто (хоч і не запалив сигару, бо у той час не міг я й думати про паління) і провів його до гайгетського шосе. Весь час він був у веселому настрої, і коли ми розлучились, я ще деякий час дивився йому вслід і стежив за його бадьорою і впевненою ходою Я пригадав його слова: «Вперед, через усі перепони, щоб досягти своєї мети». Вперше тоді побажав я, щоб мета його була чимсь гідним.

Коли я повернувся додому і став роздягатися, з моєї кишені випав лист від містера Мікоубера. Тоді я зламав печатку і прочитав листа. З дати я побачив, що лист був написаний за півтори години до обіду. Не знаю, чи зазначав я вже, що коли містер Мікоубер потрапляв у безвихідь, він зав­жди вживав юридичної фразеології; це начебто означало для нього ліквідацію справи. Ось цей лист:

Бідолашний Тредльс. Я вже достатньо знав містера Мікоубера, щоб передбачити, що він ще зможе одужати після цього удару; але цілу ніч не міг я спати, міркуючи про долю Тредльса і про одну з десяти дочок девонширського пастора, яка була наймилішою в світі дівчиною і могла (зловісна похвала!) чекати на нього, скільки треба буде, хоч до шістдесяти років.

XIІ. Знов у Стірфорса вдома

Вранці я сказав містерові Спенлоу, що мені на короткий час потрібна відпустка; дістати її було неважко, бо я не одержував платні і, значить, не залежав від невблаганного Джоркінса. Я скористався з нагоди висловити надію, що здоров'я міс Спенлоу цілком добре. Голос у мене тремтів, і все пливло перед моїми очима. Але містер Спенлоу відповів спокійно, ніби говорячи про звичайну смертну істоту:

— Дякую, вона цілком здорова.

Ми, штатні клерки, як паростки благородних прокторів, мали такі привілеї, що майже весь час були самі собі хазяями. Але я не хотів вирушати до Гайгета раніше першої чи другої години вдень, а до того ж ми мали вранці розглянути в суді невеличку справу про відлучення від церкви під назвою «Суддівський обов'язок», яку ініціював Містер Тіпкінс проти Баллока заради спасіння його душі. Отже, годинку-другу я приємно провів час з містером Спенлоу, слухаючи цю справу. Виникла вона внаслідок бійки між двома церковними старостами, один з яких, за обвинувачувальним актом, притиснув іншого до насоса, ручка якого простяглася до шкільного будинку, а будинок знаходився під шпилем церковного даху; отже, ця бійка переросла в образу релігії, звідси й підсудність церковному судові. Я дуже розважався, слухаючи цю справу, і коли вже сидів на імперіалі диліжанса, їдучи до Гайгета, все ще міркував про Докторську палату і про слова містера Спенлоу: «Торкніться палати, і країна загине».

Місіс Стірфорс і Роза Дартль прийняли мене дуже привітно. На моє приємне здивування, Літтімера там не було, і прислуговувала нам скромна маленька покоївка в чепчику з блакитними стрічками; мені приємніше було дивитися в її очі, ніж зустрічати погляд того респектабельного слуги. Але й півгодини не побув я в будинку, як звернув увагу, що міс Дартль неухильно пильнує за мною. Здавалося, вона весь час порівнює моє обличчя з обличчям Стірфорса і чекає, коли вже між нами щось станеться. Коли б я не глянув на неї, зав­жди її палаючі очі або проникливо дивилися на мене, або раптом зупинялися на Стірфорсові, або позирали на нас обох. Наче рись, пронизувала вона мене своїм гострим поглядом і навіть не намагалася приховати це. Хоч і не відчував я за собою жодної провини, але тремтів перед цим дивним поглядом і ніяк не міг розгадати, чого їй треба.

Цілий день вона траплялася нам на дорозі, наче повсюдний дух. Коли я розмовляв із Стірфорсом в його кімнаті, то чув шелест плаття міс Дартль на сусідньому балконі. Коли ми з ним тренувалися на моріжку перед будинком, я бачив її бліде обличчя та пильні очі, що проходили від вікна до вікна, доки не зупинялися в одному, вп'явшись у нас. Коли ми всі вчотирьох пішли на вечірню прогулянку, вона вчепилася своєю тонкою рукою в мій лікоть і, наче пружина, смикала мене назад, поки Стірфорс зі своєю матір'ю не відійшли досить далеко. Тоді вона звернулася до мене:

— Давно вже ви не були в нас, — сказала вона. — Хіба ваша професія справді така цікава, що забирає всю вашу увагу? Я запитую, бо я ж нічого не знаю. Скажіть, чи воно й справді так?

Я відповів, що професія моя мені подобається, але не так уже багато забирає часу.

— О! Яка я рада довідатися про це. Мені зав­жди подобається, коли виправляють мої помилки, — сказала Роза Дартль. — Тобто ваша професія здається вам трохи сухуватою?

— Мабуть, так, — відповів я, — здається, вона справді трохи сухувата.

— О! Саме через це ви прагнете відпочинку і змін — розваг і всього такого! — вела вона далі. — Ах, як це правильно! Але чи це не занадто... га?.. для нього, я не вас маю на увазі.

Швидкий погляд її в той бік, де Стірфорс ішов під руку зі своєю матір'ю, показав мені, кого вона мала на увазі; але, крім цього, я нічого не міг зрозуміти. І, безсумнівно, це написано було на моєму обличчі.

— Чи це... я нічого не кажу напевно, я тільки хочу знати... чи це не занадто захоплює його? Чи це не відвертає його від одвідувань цієї сліпо люблячої... га?

Вона знову швидко глянула на них і потім на мене, ніби поринаючи поглядом в самі глибини моїх думок.

— Міс Дартль, — відповів я, — прошу вас, не думайте...

— Я й не думаю, — сказала вона. — Заради бога, не припускайте, ніби я щось думаю! Я нічого не підозрюю, я тільки запитую. Я не висловлюю жодної думки, я тільки хочу знати вашу. Отже, це не так? То й добре! Я дуже рада довідатися про це!

— Справді, — сказав я, зовсім розгубившись, — я не відповідаю за те, що Стірфорс не був дома довше, ніж зазвичай, якщо це так було; але я цього не знав і досі, поки не зрозумів це з ваших слів. Я його не бачив весь цей час, аж до вчорашнього вечора.

— Ні?

— Звичайно, міс Дартль, ні!

Вона глянула мені просто в очі, і я побачив, як обличчя її загострилось і зблідло, а сліди давньої рани раптом подовжилися, перетяли обидві губи і протяглися на підборіддя. Моторошно стало мені, коли запалав її шрам, заблищали очі, і вона промовила, не відриваючи очей від мене:

— Що він робить?

Я був до такої міри приголомшений, що повторив ці слова замість відповіді.

— Що він робить? — перепитала вона з пристрастю, яка начебто вогнем пекла її. — У чому допомагає йому той чоловік, в очах якого я завжди читаю безсоромну фальш? Ви — чесна людина і вірний друг, і я не прошу вас зраджувати його. Я прошу тільки сказати мені, чи це гнів, чи ненависть, чи гордість, чи неспокій, чи якась дика фантазія, чи то любов — що це таке, що керує ним?

— Міс Дартль, — відказав я, — як мені переконати вас, що я не помітив жодних змін у Стірфорсові. Я нічого не можу пригадати. Я певний, що ніяких змін і не сталось. Я навіть не розумію, про що ви таке говорите.

Вона все ще пильно дивилася на мене, і шрам її почав тремтіти, наче від болю; куточок уст скривився, немов від гніву чи від зневажливого жалю. Вона поспішно закрила губи рукою — такою тонкою і ніжною, що коли вона здіймала її проти вогню, я часто порівнював цю руку з фарфором. Швидко і схвильовано вона прошепотіла:

— Заклинаю вас нікому не казати про це!

І ні слова більше.

Місіс Стірфорс якось особливо раділа присутності свого сина, а Стірфорс цього разу ставився до неї особливо уважно і шанобливо. Дуже цікаво було бачити їх разом — не тільки через їхню взаємну любов, а більше через їхню разючу схожість. Його запальність і гордість пом'якшувались у ній віком і статтю і перетворювались на величну гідність. Не раз спадало мені на думку: як добре, що досі не виникло між ними ніякої серйозної суперечки; бо інакше дві такі натури — чи краще було б сказати, такі два відтінки однієї і тієї ж натури — примирити було б важче, ніж найбільші протилежності. Думка ця, визнаю, виникла в мене не самостійно, а під впливом слів Рози Дартль.

За обідом вона сказала:

— О, скажіть же мені нарешті хтось, бо я думала про це увесь день і хочу знати!

— Що саме ви хочете знати, Розо? — відгукнулася місіс Стірфорс. — Дуже прошу вас, Розо, не будьте таємничою.

— Таємничою? — вигукнула вона. — О, справді? Ви вважаєте, що я таємнича?

— Я безнастанно благаю вас, — сказала місіс Стірфорс, — розмовляти просто, як вам природа підказує.

— О! Значить природа мені цього не підказує? — відповіла та. — Справді, вам доведеться терпіти мої запитання, бо я запитую з цікавості. Ми ніколи не знаємо самі себе!

— Це вже теж стало для вас природним, — спокійно сказала місіс Стірфорс. — Але я пригадую — і ви, мабуть, теж — часи, коли у вас був інший характер, Розо, менш насторожений і більш довірливий.

— О, безперечно, ви маєте рацію! — відповіла вона. — А одна погана звичка тягне за собою й іншу. Справді! Значить, я була менш насторожена і більш довірлива? І як це я могла так непомітно змінитись? Ах, дуже шкода! Що ж, треба намагатися стати такою, як раніше.

— Дуже на це сподіваюся, — з усмішкою сказала місіс Стірфорс.

— О! Я, знаєте, дійсно спробую це зробити, — відказала Роза. — Я буду вчитися відвертості... від кого б це, наприклад... скажімо... від Джеймса.

— Ви не могли б знайти кращої школи відвертості, Розо, — швидко відгукнулася місіс Стірфорс, бо мова Рози Дартль зав­жди була забарвлена певним сарказмом, хоч цього разу Роза висловлювалася з найневиннішим виглядом.

— У цьому я цілком певна, — з несподіваною палкістю відповіла вона. — Якщо я певна в чомусь — справді, знаєте — то я певна саме в цьому!

Місіс Стірфорс, здається, трохи пошкодувала, що висловилася так гостро, і сказала трохи м'якше:

— Гаразд, люба моя Розо, але ж ми ще не почули, що так цікавить вас.

— Що мене цікавить? — навмисно холодно відповіла вона. — О! Я тільки хотіла знати: якщо люди, так схожі між собою своєю моральною конституцією... це правильний вислів?

— Це вислів не гірший за інші, — зазначив Стірфорс.

— Дякую... якщо люди, дуже схожі між собою своєю моральною конституцією, посваряться з якогось серйозного приводу, то чи буде між ними ворожнеча сильніша і триваліша, ніж в інших людей?

— Мабуть, що так, — відповів Стірфорс.

— Ви так думаєте? — відказала вона. — Боже мій. Припустімо, наприклад, — всяка неймовірна річ годиться для прикладу — що між вами й вашою матір'ю виникли б серйозні незгоди.

— Моя люба Розо, — перепинила місіс Стірфорс, добродушно сміючись. — Знайдіть якийсь інший приклад. Ми з Джеймсом, слава богу, дуже добре знаємо свої взаємні обов'язки!

— О! — сказала міс Дартль, задумливо похитуючи головою. — Напевно! Отже, це попередить незгоди? Авжеж, звичайно! Я дуже рада, що поставила таке безрозсудне запитання. Принаймні я тепер знаю, що ваші взаємні обов'язки запобігають незгодам. Дуже вам вдячна.

Не можу опустити ще одну невеличку обставину щодо міс Дартль, бо я мав підстави згадати про це згодом, коли все невиправне минуле стало мені відоме. Увесь цей день, а особливо після останньої розмови, Стірфорс докладав усіх зусиль, щоб причарувати і вмилостивити Розу Дартль. Мене не здивувало, що він досягнув своєї мети. Не дивувало мене й те, що вона спочатку боролася проти його чудового вміння, яке тоді здавалось мені чудовою природою; адже ж я знав, що вона примхлива й уперта. Я бачив, як помалу пом’якшуються риси її обличчя та рухи; я бачив, як дедалі ніжнішає її погляд на нього; я бачив, як вона дедалі слабше, але зав­жди гнівно, немовби проклинаючи свою слабкість, намагається чинити опір його непереможним чарам. І, нарешті, я бачив, як пом’якшується її суворий вираз, посмішка стає милою, і перестав боятись її, і всі ми сіли перед каміном, жваво розмовляючи і сміючись, немов малі діти.

Чи тому, що було вже пізно, чи Стірфорс не хотів втратити завойованого ґрунту, не знаю, але ми з ним не лишались у їдальні і п’яти хвилин після того, як пішла Роза.

— Вона грає на арфі, — тихо сказав Стірфорс перед дверима вітальні, — а здається мені, що ніхто, крім моєї матері, протягом останніх трьох років не чув її гри.

Ці слова він вимовив з дивною посмішкою, яка негайно зникла. Ми зайшли до кімнати й застали Розу Дартль саму.

— Не треба вставати, — сказав Стірфорс (хоч вона вже встигла це зробити), — моя люба Розо, не треба! Будьте ласкаві, хоч цього разу проспівайте нам ірландську пісню.

— Нащо вам здалась ірландська пісня? — відказала вона.

— Вона мені дуже подобається, — мовив Стірфорс, — значно більше, ніж будь-яка інша. От і Маргаритка любить музику всією душею. Проспівайте нам ірландську пісню, Розо, а я посиджу і послухаю, як колись!

Він не торкнувся ні її, ні крісла, з якого вона була підвелась, але сів поряд із арфою. Деякий час Роза злегка водила рукою над струнами арфи, не торкаючись їх. Нарешті вона сіла, рвучко присунула арфу до себе, заграла і заспівала.

Не знаю, що таке було в її грі чи в голосі, але пісня здавалася мені неземною, нічого подібного я в своєму житті не чув і не можу собі уявити. Щось жахливе було в щирій експресії цієї пісні. Здавалося, що вона ніколи не була написана чи покладена на музику, а виривалася з кипучої жаги, яка сповнювала приглушений голос співачки. І ось вона замовкла, а звуки все ще коливали повітря. Я занімів, коли вона знову схилилася над арфою, перебираючи пальцями, але не торкаючись струн.

Ще хвилина, і Стірфорс вивів мене з забуття. Він підвівся, підійшов до неї, грайливо обійняв її та сказав:

— Ну, Розо, надалі ми будемо дуже любити одне одного?

Замість відповіді вона відштовхнула його з люттю дикої кішки і вискочила з кімнати.

— Що тут у вас трапилося з Розою? — спитала, ввійшовши, місіс Стірфорс.

— Деякий час вона була янголом, мамо, — відповів Стірфорс, — а потім заради рівноваги вдалась у протилежні крайнощі.

— Тобі слід бути обережним з нею, Джеймсе. Не забувай, що вона стала дуже вразлива; не треба її дратувати.

Роза не повернулася; більше ми про неї не говорили, аж доки я не зайшов до кімнати Стірфорса побажати йому доброї ночі. Там він почав глузувати з неї, спитав мене, чи бачив я колись таке незрозуміле дике створіння. Я висловив своє глибоке здивування і спитав, чи не здогадується він, що саме раптом так розгнівило її.

— О, бог знає, — відповів Стірфорс. — Все, що хочеш, або нічого. Я вже казав тобі, що вона, немов точилом, гострить усе, включаючи й себе саму. Вона — як гострий ніж, і з нею треба обережно поводитися. Вона зав­жди небезпечна. На добраніч!

— На добраніч, мій любий Стірфорсе! — сказав я — Я виїду рано, коли ти ще спатимеш. На добраніч!

Він неохоче відпустив мене. Поклавши обидві руки мені на плечі і посміхаючись, він сказав:

— Маргаритко, хоч не таке ім'я дали тобі твої хрещені батьки, але мені воно подобається найбільше. I я хотів би, сказати не можу, як хотів би, щоб ти називав так мене!

— А чому ж, це можна, — відповів я.

— Маргаритко, коли щось розлучить нас назавжди, не згадуй мене лихом, чуєш, старигане! Ну! Домовмося про це. Пам'ятай про мене тільки найкраще, якщо життя роз'єднає нас!

— У тобі немає для мене ні найкращого, ні найгіршого, — сказав я. — Я завжди однаково люблю тебе від усього серця.

Сумління гризло мене за те навіть, що колись, хоч і в думках тільки, я був несправедливий до нього. Таким винним почувався я, що ладен уже був покаятися йому. Але я не хотів зрадити довіру Агнес, не знав, як почати, і так нічого й не вимовив. Поки я вагався, він сказав:

— Благослови тебе боже, Маргаритко. На добраніч!

Ми потиснули руки один одному і розлучились.

Я прокинувся вдосвіта, тихенько вбрався і зазирнув до його кімнати. Він міцно спав — спокійно лежав, закинувши руку за голову, як колись у дортуарі школи.

Минуло небагато часу, і я вже дивувався, як це він міг тоді так спокійно спати.

Але він спав, — я хочу знову згадати його таким, — спав так, як колись у школі. I ось, у цю мовчазну годину залишив я його.

Хай бог простить тебе, Стірфорсе! Ніколи вже не потисну я з дружбою і любов'ю цю неживу руку. Ніколи, ніколи більше!

XIІІ. Втрата

Ввечері прибув я до Ярмута і зупинився в готелі. Я знав, що в моїй кімнаті у Пеготті має оселитися той величний Гість, перед яким мусять поступитися всі живі; тому я заїхав до готелю, пообідав там і замовив собі номер.

О десятій годині я вийшов на вулицю. Більшість крамниць вже зачинились, у місті було тихо. Підійшовши до закладу Омера і Джорема, я помітив, що віконниці зачинені, але двері крамниці ще відкриті. Побачивши в глибині магазину містера Омера, що покурював свою люльку біля дверей вітальні, я увійшов і спитав його, як він почувається.

— Та що мені станеться, — відповів містер Омер, — як ваше здоров'ячко? Сідайте... Дим вам не завадить, сподіваюсь?

— Аж ніяк, — сказав я. — Я його навіть люблю, з чужої люльки.

— Аби не з вашої, га? — зареготав містер Омер. — Воно й краще, сер. Погана звичка для молодого чоловіка. Сідайте. Я сам курю тільки через астму.

Містер Омер звільнив місце для мене і поставив крісло. Після того він знову сів, відсапуючись і припадаючи вустами до люльки, ніби з неї вдихав повітря, якого йому бракувало.

— Мені шкода було почути погані відомості про містера Баркіса, — сказав я.

Містер Омер пильно подивився на мене і похитав головою.

— Чи не знаєте, в якому стані він сьогодні? — спитав я.

— Саме це запитання хотів я поставити вам, сер, — відповів містер Омер, — та тільки не наважувався. Це одна з неприємностей нашої професії. Коли клієнт захворіє, ми не можемо запитувати, як його здоров'я.

Цього я й не передбачив; хоч, заходячи, я сам побоювався почути давню пісню. Але коли вже він сам сказав це, то я поспішив похвалити делікатність старого трунаря.

— Так, так, ви розумієте, — сказав містер Омер, похитуючи головою. — Ми не сміємо запитувати. Боже мій, це був би такий сюрприз для хворого, що він може саме від цього і пішов би на той світ. «Кланялися вам Омер і Джорем і веліли спитати, як почуваєтеся сьогодні», або щось подібне.

Ми з містером Омером похитали головами, а потім містер Омер почав смоктати з люльки повітря, якого йому не вистачало.

— Отак наша професія обмежує можливість висловити свою увагу, — почав знову містер Омер. — Взяти мене — хіба ж я один рік знаю Баркіса? Я його сорок років знаю! Але я не можу піти і спитати, як його здоров'я.

Я погодився з містером Омером, що це дуже неприємно.

— Я сподіваюся, що я не користолюбніший за інших. Гляньте на мене! Щохвилини може в мене спинитися подих, і навряд чи за таких обставин я можу бути користолюбним. Чи може бути хто користолюбним, коли знає, що не сьогодні-завтра подиху йому не вистачить, і груди його луснуть, мов старі міхи; та ще, коли цей чоловік має внуків?

— У жодному разі не може! — погодився я.

— Не те, щоб я скаржився на професію, — вів далі містер Омер. — Аж ніяк. Всі спеціальності мають свої добрі й погані сторони. Шкода тільки, що не всі це розуміють.

Містер Омер з шанобливим і дружнім обличчям затягнувся кілька разів і сказав, підбиваючи підсумки першому питанню:

— Отже, ми мусимо довідуватися про Баркіса тільки через Ем’лі. Вона добре знає нас і не має жодних сумнівів щодо нас. Правду кажучи, Мінні і Джорем пішли зараз додому (вона зараз там, бо тепер трохи допомагає своїй тітці) спитати, як почувається хворий сьогодні ввечері; і якщо ви будете такі ласкаві почекати, доки вони повернуться, то вони розкажуть вам усе докладно. Чи не хочете ви чогось? Скажімо, склянку води з сиропом? Я сам п'ю воду з сиропом підчас паління, — сказав містер Омер, підіймаючи склянку, — бо кажуть, що це пом'якшує дихальні шляхи, по яких проходить мій утруднений подих. Ах, боже мій, — хрипко сказав Містер Омер, — то не в дихальних шляхах проблема! Дайте мені досить повітря, — кажу я своїй доньці Мінні, — а я вже сам знайду для нього шляхи.

Справді, йому не вистачало повітря, і я дуже турбувався, побачивши, як він сміється. Коли він відкашлявся, я подякував йому за сироп, але відмовився, бо щойно пообідав, і згодився почекати, доки повернуться його дочка і зять. Потім я спитав про маленьку Ем’лі.

— Ну, сер, — сказав містер Омер, витягаючи з рота люльку, щоб почухати нею підборіддя, — правду вам скажу, я буду щасливий, коли відбудеться її весілля.

— Чому так? — спитав я.

— З нею щось негаразд, — сказав містер Омер. — Не те, щоб вона була не така гарна, бо вона стала ще гарнішою, запевняю вас, ще гарнішою! Не те, щоб вона працювала гірше, ніж раніше, ні! Вона варта була шести робітниць, і вона й тепер варта шести робітниць. Але охота в неї пропала. Чи розумієте ви мене? — містер Омер знову потер підборіддя та ковтнув диму. — Щирості не бачу я в Ем’лі. Того, що я називаю: «Ану, дітки, раз, два, три, ура!» — ось чого я в Ем’лі не бачу.

Його обличчя і рухи були такі виразні до його слів, що я міг тільки стверджувально похитати головою. Це, здається, сподобалося йому, і він повів далі:

— От що, на мою думку, значить, що з нею щось негаразд. Ми багато говорили про це з її дядьком і з її нареченим після роботи: вважаю, що з нею щось негаразд. Завжди, коли говорите про Ем’лі, — сказав містер Омер, трясучи головою, — треба пам'ятати, що це маленьке дівча сповнене любові. Є таке прислів'я: «не зробиш шовкового гаманця зі свинячого вуха». Та я цього не певний, я схильний думати, що це зробити можна, якщо почати змалечку. Адже вона зробила з цього старого човна таку хату, якої з каменю та з мармуру не збудуєш!

— Безперечно! — підтвердив я.

— Любо дивитися, як це мале тулиться до свого дядька, — сказав містер Омер, — як щодня щільніше прив'язується вона до нього. Тепер, ви ж розумієте, якщо вона відкладає, то в неї є перешкоди. Чого ще треба баритись?

Я уважно прислухався до розповіді милого старого, і всім серцем погоджувався з його словами.

— Отже, я їм сказав таке, — лагідно вів далі містер Омер. — Я їм сказав: «Не вважайте, що Ем’лі зв'язана строком навчання у нас. Хай це вас не турбує. Вона працює краще, ніж ми гадали; вона навчилася швидше, ніж ми гадали. Омер і Джорем зможуть і самі впоратись, і вона вільна, коли вам завгодно. Якщо вона схоче потім трохи працювати для нас у себе вдома — дуже добре. Якщо не схоче — теж дуже добре. Так чи так, ми збитків не матимемо». Бо... хіба ж ви не бачите, — сказав містер Омер, торкнувшись мене люлькою, — навряд чи людина з таким важким диханням, як я, та ще маючи внуків, стала б чинити перешкоди такій синьоокій квіточці, як вона.

— Безперечно, ні! — сказав я.

— Безперечно! Правда! — сказав містер Омер. — Гаразд, сер, її кузен... ви знаєте, що це вона з кузеном збирається одружитись?

— О, так, — відповів я. — Я з ним добре знайомий.

— Авжеж, — сказав містер Омер. — Гаразд, сер. Її кузен, скільки я розумію, заробляє тепер непогано; він подякував мені, як і годиться чоловікові (взагалі, мушу сказати, поведінка його викликає в мене високу повагу), і пішов та придбав собі такий чудовий будиночок, про який ми з вами могли б лише мріяти, заплющивши очі. Тепер цей будиночок умебльований гарненько, наче лялькова кімната; і тільки тяжка хвороба Баркіса — бідолашний! — перешкоджає їм тепер одружитися. Так чи так, а трапилася відстрочка.

— А Ем’лі, містере Омер, — спитав я, — чи вона вже не така стурбована?

— Ну, на це, знаєте, — відповів він, знову потираючи своє подвійне підборіддя, — не можна було б, звичайно, чекати. Перспектива змінити життя і відокремитися, і всяке таке, все це й близько до неї, і далеко від неї водночас. Смерть Баркіса не може це надовго відстрочити, але його затяжна хвороба — може. Так чи так, а справи дуже непевні, як бачите.

— Так, бачу, — сказав я.

— Ем’лі трохи хвилюється і тривожиться і, здається, тепер більше, ніж будь-коли. Щодня вона начебто ніжнішою стає до свого дядька і шкодує розлучитися з ними всіма. Одного мого ласкавого слова досить, щоб її очі наповнилися сльозами; і коли б ви бачили її з дівчам моєї Мінні, ви б цього ніколи не забули. Прямо дивно, — задумано сказав містер Омер, — як любить вона цю дитинку!

Це здалося мені зручною нагодою спитати містера Омера, доки нашу розмову не обірве повернення його дочки та її чоловіка, чи знає він щось про Марту.

— Ах, — засмучено відповів він, похитуючи головою. — Нічого доброго. Сумна історія, сер, хоч і не знаю, як ви довідалися про неї. Ніколи не помічав я нічого поганого в цій дівчині. Я б цього не казав перед моєю Мінні, бо вона сердиться на мене за це, але, справді, нічого не помічав. Та й ніхто з нас не мав підозр.

Містер Омер раніше за мене почув кроки своєї доньки і застережливо моргнув мені, підштовхнувши мене люлькою. Негайно після цього увійшла Мінні зі своїм чоловіком.

Вони розповіли, що містерові Баркісу «так погано, як тільки може бути», що він зовсім непритомний; і що містер Чілліп, виходячи від хворого, сумно сказав, що ніяка медицина, ні хірурги, ні аптекарі не могли б допомогти йому. Лікарі й хірурги вже не допоможуть йому, сказав містер Чілліп, а аптекарі можуть лише отруїти його.

Почувши це і довідавшись, що містер Пеготті там, я вирішив піти нарешті до моєї няньки. Побажавши доброї ночі містерові Омеру та містерові і місіс Джорем, я попростував туди з сумним почуттям, думаючи про містера Баркіса, як про нову і зовсім іншу істоту.

На мій тихий стукіт у двері відповів містер Пеготті. Він не дуже здивувався, побачивши мене. Я помітив, що не дуже здивувалась і моя стара нянька; гадаю, що очікування на ту страшну подію зводить нанівець усі інші несподіванки.

Потиснувши руку містерові Пеготті, я зайшов до кухні; він тихо причинив двері за мною. Маленька Ем’лі сиділа перед каміном, затуливши обличчя руками. Гем стояв поруч із нею.

Ми розмовляли пошепки; прислухалися до кожного звуку в горішній кімнаті. Дивно було мені не бачити містера Баркіса в кухні, хоч я міг би подумати про це і під час попереднього мого приїзду.

— Дуже мило з вашого боку, мастере Деві, що ви приїхали, — казав містер Пеготті.

— Це надзвичайно мило, — підтвердив Гем.

— Ем’лі, люба моя! — скрикнув містер Пеготті. — Глянь сюди! Ось мастер Деві приїхав! Та бадьоріше, красунечко! Ти що ж, і слова не скажеш до мастера Деві?

Мов зараз бачу, як затремтіла вона. І тепер ще відчуваю холод її руки. Вона відсахнулася від мене, притулилася до свого дядька і мовчки, все ще тремтячи, схилила голову йому на плече.

— У неї таке ніжне серденько, — сказав містер Пеготті, пестячи своєю грубою великою рукою її пишне волосся, — що вона не в силах терпіти це горе. Це не дивно, мастере Деві; молодь не звикла до таких випробувань: пташеня моє боїться... це не дивно.

Вона ще щільніше притулилася до нього, але не підвела голови та ні слова не мовила.

— Вже запізно, люба моя, — сказав містер Пеготті, — і ось Гем прийшов забрати тебе додому. Ну! Піди з ним, у нього теж ніжне серце. Що тобі, Ем’лі? Га, красунечко моя?

Вона відповіла так тихо, що я нічого не почув; але він схилився до неї, прислухаючись, і тоді промовив:

— Хочеш лишитися з твоїм дядьком? Не треба просити мене про це. Лишитися з твоїм дядьком, голубонько, коли твій майбутній чоловік прийшов сюди провести тебе додому? Хто б міг подумати, побачивши це малятко поруч із таким одороблом, як я, — сказав містер Пеготтi, з неперевершеною гордістю поглядаючи на нас, — але в морі не більше солі, ніж у ній любові до свого дядька, дурненька, маленька Ем’лі!

— Ем’лі має рацію, мастере Деві, — сказав Гем. — Гляньте сюди! Якщо Ем’лі хоче цього, і якщо вона така злякана, то я її тут залишу до ранку. Я теж тут залишуся.

— Ні, ні, — сказав містер Пеготті. — Не слід тобі — ти вже майже одружений чоловік — не спати ніч і псувати собі цілий робочий день. Не слід вам обом чатувати тут. Це не годиться. Піди додому й поспи. Я знаю, ти не боятимешся, тут подбають про Ем’лі.

Гем скорився і надів капелюха. Навіть коли він поцілував її, вона начебто ще щільніше притулилася до свого дядька, немовби уникаючи свого нареченого. Я причинив двері за ним, і, обернувшись, побачив, що містер Пеготті все ще розмовляє з Ем’лі.

— Ну, а тепер я піду нагору сказати твоїй тітці, що приїхав мастер Деві; це її трохи підбадьорить, — сказав він. — Посидь поки що біля каміна, голубонько, і погрій рученята — вони ж, як смерть, холодні! Не треба так боятись і так брати все до серця. Що? Хочеш іти разом зі мною?.. Гаразд! Ходімо разом зі мною, ходімо! Коли б я не мав даху над головою і мусив би жити під греблею, мастере Деві, — сказав містер Пеготті з не меншою гордістю, ніж раніше, — то я певний, що вона й тоді б пішла зі мною! Але буде в тебе скоро інший опікун, скоро вже... інший, скоро, Ем’лі.

Згодом, коли я проходив повз мою кімнату, здалося мені, що там у темряві лежить на підлозі Ем’лі. Але й досі не знаю, чи це справді була вона, чи лише примхливі тіні.

Я мав досить часу, сидячи перед каміном, поміркувати про жах маленької Ем’лі перед смертю. Ці думки та ще слова містера Омера переконали мене, що саме жах і є причиною її негараздів. Я сидів, мовчки лічачи удари годинника і прислухаючись до урочистої тиші. Пеготті схопила мене в обійми, знову і знову благословляла і дякувала мені за те, що я її так втішаю (такі вона і сказала) в її горі. Потім вона попросила мене піти на другий поверх. Схлипуючи, пригадувала вона, що містер Баркіс зав­жди любив мене, що він часто говорив про мене, поки параліч не розбив його, і що він напевне зрадів би мені, якби прийшов до тями.

Але це припущення здалося мені дуже малоймовірним, коли я побачив хворого. Він лежав, поклавши голову і плечі на ту саму скриню, що коштувала йому стільки болю і турбот. Мені розповіли, що від того часу, як він не зміг уже більше намацувати скриню паличкою, він зажадав, щоб скриню поставили на стільці поруч із ліжком, і відтоді день і ніч обіймав її. Й тепер рука його лежала на ній. Цілий світ зник для нього, крім цієї скрині, і останні слова, які перед моїм приїздом чули від нього, були: «Старе лахміття!»

— Баркісе, любий мій, — майже весело сказала Пеготті, схиляючись над ним. — Ось мій любий хлопчик, мій любий хлопчик, мастер Деві, який посватав нас, Баркісе. Пам’ятаєш, ти через нього листувався. Чи ти не хочеш побалакати з мастером Деві?

Але він був німий і нечутливий, як та скриня.

— Він відходить із відпливом, — сказав мені містер Пеготті.

Мої очі були вологі, як і очі містера Пеготті, але я пошепки перепитав:

— Із відпливом?

— Люди помирають тут, біля моря, — сказав містер Пеготті, — тільки під час відпливу. А народжуються — під час припливу. Він відійде з відпливом. Відплив почнеться о пів на четверту і скінчиться за півгодини. Якщо він доживе до припливу, то переживе наступну повінь і відійде з наступним відпливом.

Ми залишалися коло ліжка хворого довгий час — години. Не можу сказати, як впливала на нього моя присутність, але коли він під кінець почав слабко марити, то бурмотів, що везе мене до школи.

— Він приходить до тями, — сказала Пеготті.

Містер Пеготті торкнувся мене і прошепотів урочисто й шанобливо:

— Ось він — відплив!..

— Баркісе, любий мій! — сказала Пеготті.

— К.П. Баркіс, — слабо крикнув він. — Нема в світі кращої жінки!

— Глянь! Тут мастер Деві! — сказала Пеготті, коли він розкрив очі.

Я збирався вже спитати його, чи впізнає він мене, коли він спробував простягти руку і сказав мені виразно і з ласкавою усмішкою:

— Баркіс має намір!

Вода стояла низько, і він відійшов із відпливом.

ХIV. Ще тяжча втрата

Мені неважко було погодитися на вмовляння Пеготті залишитися в Ярмуті, доки прах бідолашного візника закінчить свою останню подорож до Блендерстона. Нянька моя давно вже придбала на збережені гроші місце на нашому старому кладовищі біля могили «її милої дівчинки», як вона зав­жди називала мою матусю; там мало тепер покоїтись і тіло містера Баркіса.

Допомагаючи Пеготті (хоч я мало чим міг їй допомогти), я відчував глибоку вдячність до своєї няньки. Але боюся, що мені більше за інше подобалося виконувати всякі юридичні процедури, оголошувати заповіт містера Баркіса і пояснювати його зміст.

Саме мені спало на думку, що заповіт слід шукати в скрині. Після недовгих розшуків ми знайшли цей папір таки в скрині, на дні старої кінської торби; там ми побачили (крім сіна) старий золотий годинник з ланцюжком і брелоками, що його містер Баркіс носив у день весілля і що його не бачили на ньому ні перед тим, ні потім; срібну лопаточку для набивання тютюну, зроблену у формі ноги; штучний лимон, повний крихітних чашечок і блюдечок, — очевидно, містер Баркіс придбав колись цю іграшку мені для подарунка, але в нього не вистачило духу розлучитися з такою коштовною річчю; вісімдесят сім з половиною гіней у монетах; двісті десять фунтів стерлінгів у новісіньких банкнотах англійського банку; підтверджені чеки для банку англійського фонду; стару підкову, фальшивий шилінг, шматок камфори й устричну мушлю. Цей останній предмет був дбайливо відполірований і навіть переливався різноманітними кольорами всередині — певно, містер Баркіс мав не дуже виразні уявлення про перлини.

Протягом багатьох років містер Баркіс під час усіх своїх мандрівок возив з собою цю скриню. Щоб це не дуже впадало в очі, він вигадав казку, ніби скриня належить якомусь містеру Блекбою та залишена була в Баркіса до запитання. Це ім'я він старанно написав на покришці скрині, хоч тепер літери стерлись і їх ледве можна було прочитати.

Я переконався, що він недарма збирав ці багатства. Його майно складало грошову суму в три тисячі фунтів стерлінгів. Проценти з одної тисячі він відказав на користь містера Пеготті до кінця його життя; після смерті старого моряка ця тисяча фунтів стерлінгів мала бути нарівно розділена між Пеготті, маленькою Ем’лі і мною або тим з нас, хто залишиться в живих. Всю решту свого капіталу він заповідав своїй дружині, яку він призначив своєю спадкоємицею та духовним виконувачем його останньої волі та заповіту.

Я почувався справжнім проктором, вголос читаючи цей документ з усіма потрібними церемоніями, надаючи йому законної сили і роз'яснюючи його всім, кого він стосувався. Я почав думати, що кар'єра юриста цікавіша, ніж я вважав раніше. З найглибшою увагою вивчив я заповіт, визнав, що він цілком відповідає потрібній формі, зробив кілька зауважень олівцем на полях і сам дивувався, як багато я знаю.

Цілий тиждень перед похороном витратив я на це дослідження, на звіт Пеготті про її спадкове майно, на влаштування всіх справ, на судження та поради. За цей час я не бачив маленької Ем’лі, але мені розповіли, що через два тижні вона має вийти заміж.

Я не брав урочистої участі в похороні. Тобто я не закутався в чорний плащ з довгим крепом, як опудало для птахів, але ще вдосвіта вирушив до Блендерстона і був на кладовищі раніше, ніж прибула труна в супроводі лише Пеготті та її брата. Божевільний джентльмен визирав з маленького вікна колишньої моєї кімнати; дитина містера Чілліпа, сидячи на руках у няньки, похитувала своєю важкою головою і витріщала банькаті очі на священика; десь позаду важко дихав містер Омер; більше нікого там не було; все було дуже спокійно. Коли похорон скінчився, ми ще годину поблукали по кладовищу i зірвали собі на пам'ять трохи свіжого листя з дерева, що виросло над могилою моєї матері.

Тут мене охоплює жах. Хмара нависає над далеким містом, до якого керував я свої самотні кроки. Я боюся наблизитися до нього. Я не наважуюся подумати, що сталося тієї пам'ятної ночі — що трапиться зараз знову, якщо я продовжу.

Те, що сталося, не стане гіршим, якщо я напишу про нього, і не зміниться на краще, якщо я зупиню свою неслухняну руку. Це вже сталося. І ніщо не поверне це назад, ніщо не зробить хоч трохи іншим.

Моя стара нянька мала поїхати наступної ночі у справах заповіту. Маленька Ем’лі провела цей день у містера Омера. Всі ми мали зустрітися того вечора в старій барці містера Пеготті. Гем мав прийти з Ем’лі у звичний час. Я збирався спочатку трохи погуляти. Брат і сестра Пеготті мали чекати на нас увечері, сидячи біля каміна.

Я розлучився з ними біля воріт кладовища, де колись у моїй дитячій уяві зустрічалися герої фантастичних оповідань. Пішов я не прямим шляхом, а трохи поблукав дорогою до Лоустофта. Потім я повернувся назад до Ярмута. Пообідав у пивній неподалік від порому, про який вже писав; так минув день, і тільки ввечері я дістався Ярмута. Тим часом почався сильний дощ, ніч була буряна. Але з-за хмар визирав місяць, було досить світло.

Незабаром побачив я барку містера Пеготті і світло у вікні. Насилу просунувшись через сипкий пісок, я дійшов до дверей і відчинив їх.

Усередині було дуже затишно. Містер Пеготті курив свою вечірню люльку; видно було, що вечеря вже наготовлена. Вогонь у каміні весело палахкотів, скриня для маленької Ем’лі стояла на старому місці. І на своєму старому місці сиділа Пеготті; коли б не її жалобне вбрання, то здавалося б, що вона ніколи й не залишала цього місця. Вона вже встигла повернутися до товариства своєї робочої скриньки з зображенням собору Святого Павла на покришці, рулетки в будиночку і воскового недогарка; всі ці речі стояли перед нею, як колись. Місіс Геммідж тихо буркотіла у своєму кутку; отже, все було як завжди.

— Ви перший з гостей, мастере Деві! — сказав містер Пеготті, люб'язно посміхаючись. — Не соромтеся скинути куртку, сер, якщо вона промокла!

— Дякую, містере Пеготті, — сказав я, вішаючи пальто на цвях. — Вона зовсім суха.

— Так воно і є! — сказав містер Пеготті, обмацуючи мої плечі. — Суха, як трісочка! Сідайте, сер. Нема чого й вітати вас тут, бо ви знаєте, що вам усією душею раді.

— Спасибі, містере Пеготті, я цього певний. Ну, Пеготті, — сказав я, цілуючи її, — як же ви почуваєтеся, старенька?

— Ха-ха! — зареготав містер Пеготті, сідаючи між нами й потираючи руки: він радий був, що позбувся турбот. — Жодна жінка в цілому світі, сер, — я вже їй це казав — не може мати спокійнішого сумління, ніж вона. Вона виконала свої обов'язки перед покійним, і покійний знав це; і покійний вчинив усе як слід, бо й вона чинила як слід, і… і… і тому все так, як треба.

Місіс Геммідж застогнала.

— Бадьоріше, старенька! — сказав містер Пеготті. Але він потайки хитнув нам головою, розуміючи, що останні події можуть викликати згадку про старого. — Не журіться! Бадьоріше, веселіше, і побачите, що все буде як слід!

— Тільки не для мене, Даніелю, — відказала місіс Геммідж. — Зі мною нічого не буває як слід, я самітна нещасна жінка.

— Ні, ні! — втішав її містер Пеготті.

— Так, так, Даніелю! — заперечувала місіс Геммідж. — Не годиться мені жити з людьми, яким залишили гроші в заповіті. Все стається, що мені несприятливе. І краще б ви вже мене позбулися.

— А хіба ж я можу витрачати гроші без вас? — цілком серйозно заявив містер Пеготті. — Що це ви таке кажете? Хіба ж ви мені тепер менш потрібні, ніж раніше?

— Я і раніше знала, що я ніколи не була потрібна, — жалісно скрикнула місіс Геммідж, — а тепер мені просто в очі кажуть це. Та хіба ж я могла сподіватися бути потрібною, коли я така самітна і нещасна, і так заважаю всім?

Містер Пеготті був дуже вражений, що його слова так витлумачили; але він не встиг відповісти, бо Пеготті смикнула його за рукав і хитнула головою. Кілька секунд він остовпіло дивився на місіс Геммідж, потім глянув на настінний годинник, підвівся, засвітив свічку і поставив її на лутку.

— Ось! — радісно мовив містер Пеготті. — Ось воно як, місіс Геммідж! — Місіс Геммідж слабо зойкнула. — Свічечка горить, згідно зі звичаєм! Ви дивуєтеся, для чого це, сер? Адже ж це для нашої маленької Ем’лі! Бачите, після смерку стежка до нашого дому неясна і невесела, і коли я сиджу тут, як вона вертається додому, то ставлю свічку на лутку. Це, бачите, — містер Пеготті лукаво схилився наді мною, — вбиває разом двох зайців. Вона каже, Ем’лі наша: «Ось мій дім!» — каже вона. А разом з тим Ем’лі собі каже: «Мій дядько вдома!» Бо коли я не вдома, то ніколи не засвічую свічку.

— Ти справжня дитина! — з любов'ю сказала Пеготті.

— Гаразд, — відказав містер Пеготті, широко розставивши ноги і задоволено потираючи їх руками, — не знав я, що скидаюся на дитину.

— Таки не зовсім, — зазначила Пеготті.

— Ні! — зареготав містер Пеготті. — Зовні я не дитина, але розум у мене дитячий, знаєте. Та хай йому абищо! От що я вам скажу. Коли я ходжу по хаті і думаю про нашу Ем’лі, то просто шалію, ось воно як! Більше я нічого сказати не можу, здається мені, ніби кожна дрібниця в цій хаті — це сама Ем’лі. Я підіймаю й переставляю речі і торкаюся до них так, ніби це наша Ем’лі. А ще її маленькі капелюшки та всяке таке! За всі багатства світу не дозволив би я, щоб їх понівечили! Ось перед вами немовля у вигляді великого морського їжака! — тут містер Пеготті знову гучно зареготав.

Ми з Пеготті теж засміялися, хоч і не так голосно.

— На мою думку, бачите, — вів далі містер Пеготті, знов потираючи ноги і сяючи всім обличчям, — це пішло від наших з Ем’лі веселощів — я вдавав, ніби ми і турки, і французи, і акули, і всякі чужинці, їй-богу, і леви, і кити, і казна що! — коли вона була не вища за моє коліно. Я до цього призвичаївся, знаєте. Ось взяти хоч би цю свічку! Я добре знаю, що коли Ем’лі вийде заміж, то й тоді я ставитиму цю свічку на лутку, як і тепер. Я дуже добре знаю, що коли сидітиму тут увечері (а де ж це мені жити, хоч яку б спадщину я не дістав?), а її тут не буде, то все одно я ставитиму свічку біля вікна, сяду перед каміном і вдаватиму, ніби чекаю на неї, як зараз роблю. Ось перед вами немовля, — знову зареготав Містер Пеготті, — у вигляді морського їжака! Та й зараз, як гляну я на цей вогник, то й кажу собі: «Вона дивиться на нього. Ем’лі йде сюди!» Ось перед вами немовля у вигляді морського їжака! Та стривайте, — раптом увірвав свою промову містер Пеготті, — ось вона сама й прийшла.

Та то був тільки Гем. Мабуть, погода стала ще гіршою, бо він закрив собі все обличчя великим брилем.

— Де Ем’лі? — спитав Містер Пеготті.

Гем зробив невиразний знак головою, ніби вказуючи, що вона лишилась за дверима. Містер Пеготті взяв свічку з лутки, поставив на стіл і заходився шурувати вугілля в каміні. Не ворухнувшись, Гем сказав:

— Мастере Деві! Чи не вийдете ви зі мною на хвилинку? Ми з Ем’лі хочемо вам щось показати.

Ми вийшли. Проходячи повз нього, я здивувався і злякався, побачивши, який він мертвенно блідий. Він похапцем вивів мене на вільне повітря і зачинив двері за нами. Ми залишились удвох.

— Геме! У чому річ?

— Мастере Деві... — і він заридав, наче серце його розірвалося на шматки.

Його горе вразило мене так, що я остовпів. Я лише дивився на нього і нічого не розумів.

— Геме! Бідолашний хлопче! Заради бога, скажіть мені, в чому річ?

— Мастере Деві! Моя любов... гордість і надія моєї душі... та, за яку я ладен був померти і за яку готовий померти зараз... її нема.

— Нема?!

— Ем’лі втекла! О, мастере Деві! Чи розумієте ви, як саме вона втекла, коли вже я благаю бога милосердного вбити її — її, що дорожча мені понад усе! Вбити раніше, ніж вона зазнає ганьби.

I дотепер у пам'яті моїй його схвильоване обличчя, тремтіння його кремезних рук, вся його зігнута горем постать незмінно сполучена з тією самотньою пусткою. В моїй уяві там зав­жди ніч і він один.

— Ви людина вчена, — поспішно сказав Гем, — і знаєте, що слід робити. Що мені треба сказати там, удома? Як можу я це сказати йому, мастере Деві?

Я побачив, що хтось натискає на двері зсередини, й інстинктивно спробував затримати засув, щоб виграти хоч би секунду. Та було вже запізно. Містер Пеготті просунув голову у двері; і якби мені судилося жити ще п'ятсот років, то й тоді не міг би я забути, як раптом змінилося його обличчя.

Пригадую жіночий плач і вереск; усі ми раптом опинились у кімнаті; я тримав у руці папір, що його дав мені Гем, містер Пеготті пильно дивився на мене, груди його були розхристані, волосся скуйовджене, обличчя й губи зовсім білі, і по грудях його струмила кров (очевидно, вона ринула йому з рота).

— Читайте, сер! — сказав він глухим тремтячим голосом. — Поволі, будь ласка. Не знаю, чи зможу я зрозуміти.

Серед мертвої тиші прочитав я цей залитий сльозами лист:

— Я буду вже далеко, — повільно повторив він. — Зупиніться. Ем’лі вже далеко. Читайте далі!

Лист був написаний минулої ночі.

То було все.

Давно вже я припинив читання, а старий рибалка все ще стояв, дивлячись на мене. Нарешті я наважився взяти його за руки і спробував привести до тями. Не ворухнувшись, він сказав:

— Дякую, сер, дякую.

Гем заговорив з ним. Містер Пеготті зрозумів його почуття і потиснув йому руку; але більше він не ворухнувся, і ніхто не наважувався турбувати його.

Помалу відвів він очі від мого обличчя, немовби прокидаючись від сну, і оглянув кімнату. Потім він тихо вимовив:

— Хто цей чоловік? Я хочу знати його ім'я!

Гем зиркнув на мене, і раптом наче електрична іскра пронизала мене.

— До цього причетний якийсь чоловік, — сказав містер Пеготті. — Хто він?

— Мастере Деві! — благально звернутися до мене Гем. — Вийдіть на хвилинку. Я скажу йому те, що повинен сказати. Вам не слід цього чути, сер.

Знову я відчув немовби удар електричної іскри. Я впав на стілець і спробував відповісти щось; але я не міг ворухнути язиком, і все пливло перед моїми очима.

— Я хочу знати його ім’я! — повторив він.

— Останнім часом, — пролепетав Гем, — тут часто з'являвся певний слуга. З’являвся і певний джентльмен. Той слуга служив у того джентльмена.

Містер Пеготті, не сходячи з місця, дивився на Гема.

— Слугу, — вів далі Гем, — бачили з... нашою бідолашною дівчиною вчора ввечері. Він тут переховувався більше тижня. Гадали, що він поїхав, але він переховувався. Не лишайтеся тут, мастере Деві, не лишайтесь!

Я відчув, що Пеготті обіймає мене, але я не міг би ворухнутись, коли б навіть стеля падала на мене.

— Ще вдосвіта бачили за містом, на Норвічському шляху, якийсь чужий екіпаж і коней, — говорив Гем. — Слуга підходив до того екіпажа, йшов геть і знову повертався. Коли він повернувся востаннє, біля нього була Ем’лі. Другий сидів у екіпажі. Він і є той чоловік.

— Заради бога милосердного, — мовив містер Пеготті, відступаючи назад і підіймаючи руки, немовби відштовхуючи від себе щось жахливе. — Не кажи мені, що його ім'я Стірфорс!

— Мастере Деві, — скрикнув Гем, — це не ваша провина!.. Я не збираюся покладати її на вас... але його ім'я Стірфорс, і він — проклятий мерзотник!

Містер Пеготті не заплакав, не закричав і не ворухнувся; раптом він начебто знову прокинувся і почав знімати з крюка свій грубий плащ.

— Допоможіть мені хто-небудь! Я ніяк не можу зняти його, — нетерпляче сказав він. — Та допоможіть же мені! Гаразд. А тепер дайте мені капелюха!

Гем спитав його, куди він іде.

— Я йду шукати мою племінницю. Я йду шукати мою Ем’лі. Насамперед, іду потопити ту шхуну там, де мені слід було б потопити його, якби я знав, який диявол сидить у ньому. Він же сидів переді мною, — люто говорив містер Пеготті, простягаючи вперед стиснуту в кулак праву руку, — він же сидів переді мною обличчям до обличчя; можете мені голову розтрощити, але я втопив би його і вважав би це правильним!.. Я йду шукати моє дитя!

— Де? — гукнув Гем, стаючи перед дверима.

— Скрізь! Я йду шукати моє дитя по цілому світу. Я йду знайти мою бідолашну дівчину серед ганьби і повернути її назад. Не затримуйте мене! Кажу вам, я йду шукати мою Ем’лі!

— Ні, ні! — скрикнула місіс Геммідж, кидаючись йому на шию. — Ні, ні, Даніелю, не зараз! Піди шукати її трохи згодом, мій самотній, нещасний Даніелю! І я тобі нічого не скажу. Але не зараз. Сідай, пробач, що я рюмсала перед тобою, Даніелю... Що таке мої нещастя перед твоїм?.. Поговорімо про ті часи, коли вона залишилася сиріткою, і Гем теж, а я лишилася бідною вдовою, а ти взяв мене під свою опіку. Це добре вплине на твоє бідолашне серце. Даніелю, — вона схилила голову йому на плече, — і ти краще стерпиш своє горе, бо ж ти знаєш божі слова, Даніелю: «те, що ти зробиш для найостанніших, ти зробиш для мене» — і не можеш відступити від них під цим дахом, що був нашим притулком так багато, багато років.

Він став зовсім покірним; я почув, як він плаче, і мені схотілося стати перед ним навколішки і просити пробачення за лихо, яке я привів до нього; але замість цього моє переповнене серце знайшло кращий вихід почуттям, такий самий — я теж заплакав.

XV. Початок довгої подорожі

Припускаю, що мої почуття властиві багатьом іншим людям, тому я не боюся зізнатися, що я ніколи не любив Стірфорса міцніше, ніж в той час, коли розірвались усі зв'язки між нами. Коли низькі сторони його характеру розкрилися переді мною, я ще ясніше, ніж за часів найбільшого захвату, пригадав його блискучі риси, ніжніше відчув все добре в ньому і більше вшанував якості, які могли б зробити його благородною і великою людиною. Хоч я болюче відчував свою несвідому участь у його нападі на чесний дім, але я певний, що коли б мені судилося зустрітися з ним, то я не мовив би ні слова докору. Я все ще ніжно любив його — хоч більше не захоплювався ним — і зберігав добру пам'ять про нього. Гадаю, я відчував все, що відчуває глибоко ображена дитина, але думка знову колись здружитися з ним у мене не з'являлась. Я відчував так само, як і він, що між нами все скінчено. Як згадував він про мене, цього я не знаю, мабуть, він незабаром просто забув мене, але я завжди згадував про нього, як про улюбленого друга, який помер.

Так, Стірфорсе, ти надовго зникаєш зі сторінок цієї скромної повісті! Можливо, що смуток мій буде мимовільним свідком проти тебе перед троном великого судді; але знаю, що ніколи не ображу тебе ні гнівною думкою, ні докором!

Новина про нечувану подію швидко поширилася по місту; вже наступного ранку, проходячи по вулиці, я чув, як всі люди гомонять тільки про це. Багато хто обвинувачував у всьому її, дехто обвинувачував його, але всі співчували її другому батькові та її нареченому. Люди різного стану поважали їх і їхнє горе. Моряки співчутливо розмовляли осторонь, коли ці двоє рано-вранці повільно йшли до берега.

На березі, біля самого моря, і зустрів я їх. Пеготті розповіла вже мені, що вони до світанку мовчки сиділи в кімнаті. Але й без її слів неважко було здогадатися, що вони не спали цілу ніч. Вигляд у них був змучений, і мені здалося, що голова містера Пеготті за одну ніч посивіла більше, ніж за всі роки, які я знав його. Але обидва вони були такі ж похмурі і могутні, як саме море. А море тоді спокійно лежало під темним небом, тихо дихаючи, немов уві сні; на горизонті жевріла срібна смужка сонячного світла.

Деякий час ми походжали берегом мовчки. Потім містер Пеготті звернувся до мене:

— Ми багато балакали, сер, що нам слід і чого не слід робити. Але тепер ми бачимо, якого нам треба триматися курсу.

Я глянув на Гема, що тоді пильно дивився на сріблясту смужку, і жахлива думка спала мені — не тому що його обличчя було гнівним, бо воно не було таким, лише сувора рішучість проймала його — що коли вже доведеться йому зустрітися зі Стірфорсом, він вб'є його.

— Я вже виконав свої обов'язки тут, сер, — вів далі містер Пеготті. — Я йду шукати свою... — тут він запнувся, але потім вимовив твердим голосом: — Я йду шукати її. Це тепер мій обов'язок.

Я спитав його, де збирається він шукати її. Він похитав головою і в свою чергу спитав мене, чи поїду я завтра до Лондона. Я відповів, що сьогодні не поїхав тільки тому, що сподівався бути чим-небудь корисним йому, але я готовий поїхати разом з ним.

— Якщо ви не заперечуєте, — відповів він, — то я поїду з вами завтра.

Знову деякий час ходили ми мовчки.

— Гем, — сказав він потім, — займатиметься своєю теперішньою роботою і житиме з моєю сестрою. Наш старий човен...

— Хіба ж ви покинете ваш старий човен, містере Пеготті? — м'яко спитав я його.

— Це вже не моє місце, мастере Деві, — відповів він, — бо коли вже морська безодня поглинула якийсь човен, то це назавжди. Але ні, сер, ні; наш човен не буде покинутий напризволяще! Зовсім ні.

І знову ми деякий час ходили мовчки.

— Я хочу, сер, щоб удень і вночі, взимку і влітку човен наш зав­жди був таким, як тоді, коли вона вперше побачила його. Якщо вона колись заблукає сюди, то я не хочу, щоб рідна домівка відштовхнула її від себе. Розумієте, хай серед бурі і дощу дім наш вабить її підійти ближче, хай захочеться їй зазирнути до нього, і побачить вона свою стару скриню перед каміном. І може так статися, мастере Деві, що коли побачить вона там саму тільки місіс Геммідж, то може і наважиться ступити всередину, може, схоче лягти в своє ліжко, покласти бідну голівоньку свою на подушку, де бачила вона чисті сни.

Я не спромігся нічого відповісти йому.

— Щоночі, — вів далі містер Пеготті, — щойно стемніє, свічку ставитимуть на старе місце, немовби кажучи: «Повернися, дитя моє, повернися!» Коли почуєш стукіт, Геме — ти знаєш цей тихий стукіт, коли смеркне — у двері, то не підходь до дверей. Хай краще тітка зустріне мою знеславлену дитину.

Він на кілька кроків випередив нас. Скориставшись цим, я знову глянув на Гема і помітив, що вираз його обличчя такий самий і погляд його так само прикутий до горизонту. Двічі спробував я звернутися до нього, немов намагався розбудити сплячого; нарешті він почув мене. Я спитав, про що це він так замислився. Він відповів:

— Про те, що лежить переді мною, мастере Деві, про далечінь.

— Про майбутнє життя, хочете ви сказати?

Він мовчки показав на море.

— Так, мастере Деві. Не знаю, що це означає, але здалося мені, що там — кінець усьому.

Він глянув на мене, немов прокидаючись, але з тим самим рішучим обличчям.

— Який кінець? — спитав я, знову охоплений жахом.

— Не знаю, — замислено сказав він. — І мені ввижається, що в морі почалось усе це, і там воно й закінчиться. Але це минулося! Мастере Деві, — додав він, мабуть, помітивши мій стурбований погляд, — вам нема чого боятися мене. Я лише трохи хвилююсь і не відчуваю суті всього, що відбувається, — він мав на увазі, що він сам не свій і дуже збентежений.

Містер Пеготті зупинився, чекаючи на нас. Ми вже не поверталися до цієї розмови, але згадки про неї вкупі з попередніми моїми роздумами часто хвилювали мене, аж доки у призначений час не настав невблаганний кінець.

Засмучені, ввійшли ми до старого дому. Місіс Геммідж уже не буркотіла в своєму кутку, а метушливо готувала сніданок. Вона зняла капелюха з містера Пеготті, підсунула йому стілець і заговорила так ніжно, що я ледве впізнав її.

— Даніелю, голубе, — казала вона, — тобі треба поїсти й попити, підкріпитися, бо інакше ти нічого не зробиш. Ну-бо, спробуй! І якщо я тобі заважаю своїм торохтінням, то скажи мені це, Даніелю, і я припиню.

Поставивши сніданок на стіл для нас усіх, вона сіла біля вікна і заходилася лагодити сорочки та інший одяг містера Пеготті. Полагодивши, вона акуратно склала речі у стару моряцьку клейончасту торбинку. Тим часом вона заспокійливо говорила:

— В усяку пору року, Даніелю, я завжди сидітиму тут, і все буде так, як ти схотів. З мене поганий писар, але я писатиму тобі іноді й надсилатиму свої листи через мастера Деві. Може, й ти колись напишеш мені, Даніелю, про те, як почуватимешся в своїх самотніх сміливих мандрах.

— Боюся, що тобі тут буде нудно, — зазначив містер Пеготті.

— Ні, ні, Даніелю, — відказала вона, — я не нудьгуватиму. Ти про мене не турбуйся. У мене досить буде діла, щоб утримати існування для тебе, — місіс Геммідж мала на увазі дім, — треба буде прибрати в кімнаті, може, ти сюди завітаєш, може, хтось іще повернеться сюди, Даніелю. У гарну погоду я сидітиму перед дверима, як колись. Якщо хтось прийде сюди, то здалеку ще побачить, що стара вдова лишилася такою ж вірною, як і була.

Які разючі зміни відбулись у місіс Геммідж за такий короткий час! Вона стала зовсім іншою жінкою. Я пройнявся справжньою любов'ю до неї: вона була така віддана, так добре відчувала, що треба сказати, а про що краще мовчати, так забувала про себе, так дбайливо втішала засмученого рибалку. А скільки діла вона зробила за той день! З берега до комори довелося перетягти багато речей — весла, неводи, вітрила, снасті, щогли, горщики з-під лобстерів, мішки з баластом тощо; і хоч багато було охочих допомогти, і кожен моряк був готовий працювати заради містера Пеготті, варто лише було попросити, але вона сама цілий день тягала неймовірно тяжкі речі і була зайнята різноманітними необов'язковими справами. Вона зовсім забула свої нещастя, наче ніколи раніше і не жалілася. Вона весь час привітно посміхалася до всіх, хоч і була сповнена жалю, і то була найдивовижніша частина її змін. Її стриманість була поза питанням. Поки не смеркло, в неї навіть голос не затремтів, жодна сльоза не забриніла в її очах; тільки ввечері, коли зовсім виснажений містер Пеготті заснув, вона стримано заплакала, відвела мене до дверей і сказала:

— Хай вас бог благословить, містере Деві! Будьте другом йому, бідолашному.

Після цього вона негайно побігла вмити обличчя, щоб він побачив її свіжою й бадьорою, коли прокинеться. Одним словом, пішовши звідти, я залишив містера Пеготті під її твердою опікою. Ніяк не міг я надивуватися раптовій мужності місіс Геммідж, і мимоволі замислився над уроком, який дала мені місіс Геммідж, відкривши нові сторони людського серця.

О дев’ятій чи о десятій годині, засмучено блукаючи містом, зупинився я перед дверима містера Омера. Дочка його розповіла мені, що містер Омер, дуже схвильований, хворів цілий день і навіть спати ліг без своєї люльки.

— Віроломна, безсердечна дівчина! — сказала місіс Джорем. — Ніколи не було в ній нічого доброго!

— Не кажіть так, — заперечив я. — Ви так не думаєте.

— А ось і думаю! — гнівно скрикнула місіс Джорем.

— Ні, ні! — наполягав я.

Місіс Джорем силкувалася здаватися непохитною і розлюченою, але її м’який характер узяв своє, і вона заплакала. Щоправда, я був ще надто юний, але мене дуже зворушили її сльози, і вони так личили цій чесній жінці і матері.

— Що ж їй тепер робити? — схлипувала Мінні. — Куди вона подасться, що з нею станеться? О, яку жорстокість вчинила вона сама собі і йому!

Я пригадав той час, коли Мінні була молодою і гарною дівчиною.

— Моя маленька Мінні, — вела далі місіс Джорем, — тільки зараз заснула. Навіть уві сні плаче вона, кличучи Ем’лі. Цілий день маленька Мінні плакала і все запитувала мене, чи Ем’лі грішна. Ну, що я їй могла сказати, коли ж Ем’лі в останнє своє відвідування пов’язала їй на шию бант і чекала, поки вона міцно засне! Цей бант і тепер на шиї в моєї маленької Мінні. Слід було б мені його зняти, але що я можу зробити? Ем’лі дуже погана, але вони любили одна одну. А дитинка ж нічого не тямить!

Місіс Джорем так розчулилася, що на плач вийшов її чоловік. Залишивши їх удвох, я пішов до Пеготті і почувався ще смутнішим, ніж раніше.

Ця добра істота — я маю на думці Пеготті — була зовсім невтомна. Забувши всі безсонні ночі і клопотання, пішла вона пильнувати цілу ніч біля свого брата. У домі, крім мене, лишалася тільки якась стара жінка, що її кілька тижнів тому Пеготті найняла собі на підмогу. Мені вона непотрібна була, я відіслав її спати і сів у кухні перед пічкою поміркувати про події цього дня.

Думками я був поряд із ліжком, на якому помер містер Баркіс, і разом із відпливом досягав горизонту, на який так незвично дивився Гем цього ранку, аж раптом мої мандри обірвав стукіт у двері. На дверях висів спеціальний молоточок, але стукали не ним. Хтось стукав рукою біля самої підлоги, як дитина.

Я схопився так, наче то був лакей якоїсь знатної особи. Я відчинив двері і, глянувши вниз, не побачив, на своє здивування, нічого, крім величезної парасолі, яка ніби ворушилася сама собою. Але згодом під ним я побачив міс Маучер.

Якби обличчя її було так само «легковажним», як під час нашої першої зустрічі, то навряд чи я здатний був би гостинно прийняти її. Але коли я звільнив її від парасолі (яка була би незручна навіть для ірландського велетня), то побачив, наскільки серйозний вираз обличчя вона має. Вона в такому розпачі заломила руки, що я відчув до неї прихильність.

— Мiс Маучер! — сказав я після того, як мимоволі глянув на вулицю, хоч і не розумів, що саме я очікував там побачити. — Як ви сюди потрапили? У чому річ?

Жестом своєї короткої правої руки вона попросила мене закрити парасольку і похапцем вбігла до кухні. Закривши двері, я ввійшов і побачив, що вона сидить на приступці біля каміна, хитається вперед і назад і тре руками коліна, начебто її корчить біль.

Я був стривожений, бо був єдиним господарем в домі та єдиним спостерігачем такої дивної поведінки. Я знову вигукнув:

— Благаю вас, міс Маучер, скажіть менi, в чому річ? Чи ви хворі?

— Мій любий юначе! — відповіла міс Маучер, притискаючи рученята до серця. — Тут моя хвороба, велика хвороба! Подумати тільки, чим вона скінчилась. А я ж могла б довідатись про це і запобігти цьому, якби не була така дурна!

Маленьке тіло її хиталося назад і вперед; назад і вперед хитався її надмірно великий капелюшок; і велетенська тінь капелюшка хиталась на стіні.

— Мені дивно, — почав я, — бачити вас у такому горі і смутку...

Але вона перепинила:

— Отож воно зав­жди так! Вони зав­жди дивуються, ці нерозважні молоді люди, гарні й високі, коли помічають якесь природне почуття у такої куцої істоти, як я! Я для них іграшка, вони розважаються мною, жбурляють мене геть, коли я їм набридну, i дивуються, що я відчуваю більше, ніж іграшкова коняка чи дерев’яний солдат. Так повелося! Давно повелося!

— Може, це справедливо щодо інших, — відказав я, — але запевняю вас, це хибно щодо мене. Може, мені зовсім не слiд було дивуватися, побачивши вас у такому стані. Я замало знаю вас. Я сказав, не подумавши.

— Що можу я зробити? — спитала маленька жінка, підводячись і простягаючи руки вперед. — Дивiться! Такою, як я, був мій батько, така моя сестра, такий мій брат. Я працювала багато років на своїх сестру і брата — важко працювала, містере Копперфілд, цілий день. Я мушу жити. Я нікому не роблю шкоди. Якщо є люди, такі безсердечні або такі жорстокі, що кепкують з мене, то що мені залишається робити, як не кепкувати з самої себе, з них і з усього? Коли я це іноді роблю, то чия тут провина? Моя?

Ні. Я визнав, що це не її провина.

— Якби я виявилася лише чутливою карлицею перед вашим фальшивим другом, — вела далі маленька жінка, докірливо похитуючи головою, — то як ви думаєте, дуже він мені допомагав би? Якби маленька Маучер (яка не винна, що не виросла великою, молодий джентльмене) звернулася до нього або до подібних йому людей, скаржачись на свої нещастя, чи то думаєте ви, що вони прислухалися б до її голоска? Маленькій Маучер треба було б жити, якби вона була б й найнуднішою і найдурнішою з пігмеїв, але тоді б вона не могла заробити собі на прожиття. Ні! За свій шматок хліба з маслом треба їй свистіти в блазенську дудку, аж поки не помре, задихнувшись!

Міс Маучер знову сіла на приступку, витягла хустинку і витерла очі.

— Якщо у вас добре серце, — сказала вона, — то ви повинні тільки хвалити мене за те, що, незважаючи на свій стан, я можу бути веселою і бадьорою та терпіти це. Я, в усякому разі, вдячна собі, що спроможна вторувати собі стежечку в житті, не бувши тягарем ні для кого. І хоч як глузують з мене дурні і горді, але я відповідаю їм жартом. Добре, що я заробляю собі на прожиття, це нікому не шкодить. Але якщо я іграшка для вас, велетнів, то принаймні поводьтеся зі мною обережно!

Не відриваючи погляду від мене, міс Маучер заховала хустинку в кишеню і вела далі:

— Я оце щойно побачила вас на вулиці. Ви розумієте, що мої короткі ноги не дають мені змоги бігти так швидко, як ви. Тому я не змогла наздогнати вас, але знала, куди ви йдете, і прийшла слідом за вами. Я вже сюди заходила сьогодні, але доброї жінки не було вдома.

— Ви знайомі з нею? — поцікавився я.

— Я знаю про неї, — відповіла вона, — від Омера і Джорема. Там я була сьогодні вранці о сьомій годині. Чи пригадуєте, що розповідав мені Стірфорс про ту бідолашну дівчину, коли я завітала до вас обох у готель?

Тут міс Маучер знову почала хитати своїм великим капелюшком, і знову захиталася на стіні величезна тінь.

Розмову, про яку вона згадала, я пам’ятав дуже добре, бо того дня частенько згадував її. Так я й сказав.

— Хай поглине його джерело всякого зла, — промовила маленька жінка, підіймаючи вгору вказівний палець, — і в десять разів більше лиха зазнає той мерзенний слуга; адже ж я певна була, що саме ви по-хлопчачому закохались у неї!

— Я? — повторив я.

— Дитя, дитя! В ім’я сліпої долі, — схлипнула міс Маучер, нетерпляче заламуючи свої рученята і хитаючись назад і вперед, — скажіть мені, для чого треба було вам так вихваляти її і червоніти, і місця собі не знаходити?

Я мусив визнати, що справді робив це, хоч мав до того зовсім інші причини.

— Що ж могла я зрозуміти? — вела далі міс Маучер, знову витягуючи хустинку, раз у раз прикладаючи її обома руками до очей, при чому за кожним разом притупувала ніжкою. — Він сміявся з вас і лестив вам, я це бачила; ви були, як віск, у його руках, я це теж бачила. І ледве встигла я залишити ту кімнату, як його слуга сказав мені, що ви, «юна невинність» (так він називав вас, і за те ви можете називати його «старий гріх»), закохались у неї, а вона теж без тями любить вас, але його хазяїн вирішив перешкодити цьому, — більше заради вас, ніж заради неї, — і що саме для цього приїхали вони сюди. Чи ж могла я не повірити йому? Я бачила, як подобалося вам, коли Стірфорс вихваляв її. Ви перший вимовили її ім’я. Ви визнали, що здавна любите її. Вас кидало в жар і холод, ви червоніли і блідли, усе водночас, коли я говорила з вами про неї! Що могла я подумати, як не те, що ви гульвіса, але недосвідчений, а потрапили в руки досить досвідчені, які зможуть скерувати вас на правильний шлях? Ох! Ох! Ох! Вони боялися, що я можу викрити правду, — вигукнула міс Маучер, схопилась із приступки і стала походжати назад і вперед із піднятими догори коротенькими ручками, — бо в мене око гостре, треба мені пильнувати в цьому житті! І вони мене зовсім обдурили, так, що я віднесла бідолашній дівчині листа. Гадаю, саме з цього листа почалось її з Літтімером спілкування, заради якого він тут і залишився.

Мене приголомшило розкриття цієї зради. Я міг лише мовчки дивитися на міс Маучер. А вона походжала з кутка в куток, доки нарешті не втомилася. Тоді вона знову сіла на приступку перед каміном і, обтираючи хустинкою спітніле обличчя, довго мовчки похитувала головою. Нарешті вона знову почала:

— Ви знаєте, що мені доводиться багато їздити. Позавчора вночі прибула я до Норвіча. Там я довідалася, що вони часто приїздили сюди без вас, потайки; це здалося мені дивним, я почала підозрювати щось погане. Вчора ввечері я сіла в лондонський диліжанс, який проїздив через Норвіч, і прибула сюди сьогодні вранці. Ох! Ох! Ох! Занадто пізно!

Бідолашну маленьку Маучер аж мороз пройняв; вона повернулась обличчям до пічки, поклала свої мокрі ноженята на попіл і почала дивитися на вогонь, нагадуючи велику ляльку. Я сів у крісло по другий бік вогнища і засмучено поглядав то на вогонь, то на неї.

— Мені треба йти, — сказала вона нарешті, підводячись. — Вже пізно. Ви вірите менi?

Перед її гострим поглядом я не знайшов у собі сили цілком відверто відповісти на це коротке запитання.

— От бачите, — говорила вона, поки я допомагав їй злізти з приступки. — Адже ви більше б вірили мені, якби я була жінкою звичайних розмірів.

Я відчув, що в цьому твердженні багато правди; мені стало трохи соромно.

— Ви — чоловік молодий, — вела вона далі. — Послухайте пораду, хоч би й від трифутової нікчеми. Не поєднуйте фізичні вади з духовними, мій любий друже, якщо тільки не маєте на це достатніх причин.

Вона залишила приступку, а я тим часом залишив свої підозри. Я відповів, що цілком вірю їй, що ми обоє мимоволі стали зброєю в гріховних руках. Вона подякувала менi і сказала, що я добрий хлопець.

— Майте на увазі! — вигукнула вона біля самих дверей, знову проникливо глянувши на мене і підвівши вказівний палець угору. — Вуха мої зав­жди широко розкриті; чую я багато такого, чого не почути вам. І тому я маю підстави підозрювати, що вони поїхали за кордон. Але якщо будь-коли вони повернуться, якщо хоч один з них повернеться, поки я ще житиму, то, мабуть, мені скорше, ніж іншим, пощастить довідатися про це. Що б я не дізналась, ви це знатиме також. Коли я зможу зробити щось для бідолашної обдуреної дівчини, я зроблю це, присягаюсь. А Літтімер... маленька Маучер гнатиметься за ним, як лютий хорт!

Ці останні слова супроводжувалися таким несамовитим поглядом, що я цілком переконався в їхній правдивості.

— Вірте мені не більше, але й не менше, ніж жінці звичайного зросту, — сказала маленька істота, благально торкаючись пальцем моїх грудей. — Якщо ви знову побачите мене колись не такою, як зараз, а такою, як під час першої нашої зустрічі, то зважте, в якому я товаристві. Не забувайте, що я безпомічне і беззахисне маленьке створіння. Подумайте, якою буваю я вдома, після роботи, з подібними мені братом і сестрою. Може, тоді ви не будете поганої думки про мене і не здивуєтеся, що я можу сумувати та бути серйозною. На добраніч!

Я потиснув руку міс Маучер, зовсім змінивши думку про неї, і відчинив перед нею двері. Нелегко було впоратися з величезною парасолею і врівноважити її в руках; та, нарешті, я спромігся її розкрити і побачив, як вона, наче сама собою, стрибає по вулиці крізь струмені дощу, і лише іноді лютий подув вітру відкривав під нею міс Маучер, що намагалася надати парасолі рівноваги. Кілька разів довелося мені бігти навздогін карлиці, щоб допомогти їй впоратися з парасолею, яка вистрибувала з її рук, наче величезний птах. Нарешті я повернувся, ліг у ліжко і проспав аж до ранку.

Вранці за мною зайшли містер Пеготті і моя стара нянька, і ми попростували до контори диліжансів, куди вже прийшли попрощатися з нами місіс Геммідж і Гем.

— Мастере Деві, — прошепотів Гем, відводячи мене вбік, доки містер Пеготті влаштовував свою торбинку в багажному відділі, — життя його зовсім розбите. Він не знає, куди їде, він не знає, що перед ним; він вирушив у мандри, які можуть тривати до кінця його днів, вірте моєму слову, якщо він не знайде, що шукає. Чи можу я бути певний, що ви допомагатимете йому, мастере Деві?

— Покладайтеся на мене! — відповів я, потискаючи руку Гемові.

— Дякую! Дякую, ви дуже добрі, сер. Ще одна річ. Ви знаєте, що я тепер добре заробляю, і мені нема куди витрачати гроші. Мені небагато треба на прожиття. Якщо ви зможете пересилати йому мої гроші, то я працюватиму з легким серцем. Хоч взагалі, сер, — він заговорив впевнено та м’яко, — можете бути певні, що я працюватиму, як і личить чоловікові, і робитиму найкраще те, що зможу.

Я відповів, що цілком певний цього і висловив надію, що, може, ще настане час, коли він житиме не самотнім життям.

— Ні, сер, — сказав він, похитуючи головою, — це все для мене вже минулося. Ніхто не зможе заповнити порожнє місце. Але ви не забудьте про гроші; у мене зав­жди будуть гроші для нього.

Я обіцяв йому це, хоч і нагадав, що містер Пеготті має тепер скромний, але постійний прибуток від спадщини після свого померлого свояка. Потім ми попрощалися. З мукою пригадую я його скромну твердість і велике горе.

Важко змалювати, як місіс Геммідж бігла по вулиці поруч із диліжансом, не бачачи нічого, крім містера Пеготті на імперіалі, як марно намагалася вона стримати сльози, як штовхали її зустрічні перехожі. Тому краще залишмо її посидіти на ґанку булочної для відновлення дихання, із капелюшком, який утратив всяку форму, і в одному черевикові, бо другий валявся на бруківці далеко від неї.

Прибувши до Лондона, ми насамперед заходилися шукати маленьку квартиру для Пеготті, де можна було б обставити ліжко і для її брата. Нам пощастило знайти дуже чисте й дешеве приміщення над бакалійною крамницею, всього лише за два квартали від мене. Потім я купив трохи холодного м'яса і запросив своїх супутників до себе випити чаю. З жалем мушу зазначити, що ця моя витівка зовсім не була схвалена місіс Креп, навіть навпаки. Проте цьому є пояснення — місіс Креп дуже образило, що й десяти хвилин не побувши в мене, Пеготті підіткнула своє жалобне вбрання і заходилася чистити і мити мою спальню. Місіс Креп визнала це за недозволену вільність, з якою вона, за її власним твердженням, ніколи не могла миритися.

По дорозі до Лондона містер Пеготті заявив мені, що насамперед він збирається побачитися з місіс Стірфорс. Я був готовий до такої заяви і відчував себе зобов'язаним допомогти йому в цьому та навіть бути посередником між ними, тому написав згаданій леді листа, намагаючись щадити материнські почуття. У найм’якіших висловах розповів я їй, в чому полягає образа цього чоловіка, і яка моя участь у цьому. Я пояснив, що чоловік цей — людина проста, але дуже благородна і чесна. Я писав, що наважуюся сподіватися, вона не відмовиться прийняти його. Призначивши час нашого візиту на другу годину вдень, я відправив листа першою ранковою поштою.

У призначений час ми опинилися перед дверима будинку — будинку, де кілька днів тому я був таким щасливим, будинку, де так вільно я міг любити та бути юним, будинку, що віднині та навіки замкнений для мене.

Літтімера не було. Двері відчинила нам та сама служниця, яку я з приємністю помітив під час останнього візиту. Місіс Стірфорс прийняла нас у вітальні. Коли ми увійшли, Роза Дартль виступила з іншого кутка кімнати і спинилася за кріслом господині.

Щойно глянувши на обличчя матері Стірфорса, я зрозумів, що вона довідалася про його вчинок від нього самого. Вона була бліда і хвилювалася більше, ніж це міг викликати мій лист, до якого вона мала б поставитися з властивою матерям підозрою. Вона здалася мені більше схожою на свого сина, ніж будь-коли раніше, і я відчув, що ця схожість не сховалася від очей мого супутника.

Вона прямо сиділа в кріслі, і здавалося, ніщо не може потривожити її кам'яного спокою. Дуже уважно глянула вона на містера Пеготті, і він відповів їй таким самим уважним поглядом. Роза Дартль свердлила нас усіх своїми гострими очима. Кілька секунд ніхто не мовив ні слова.

Вона знаком запросила містера Пеготті сісти. Він тихим голосом відповів:

— Мені не годиться сидіти в цьому домі. Краще я постою.

Знову запанувало мовчання, перерване місіс Стірфорс:

— Я знаю і дуже шкодую про те, що привело вас сюди. Чого ви хочете від мене? Про що ви збираєтеся просити мене?

Він поклав капелюха собі під пахву, витяг з-за обшлага куртки листа Ем’лі, розгорнув його і подав їй.

— Прошу вас прочитати це, мем. Це писала моя племінниця.

Вона з тим самим спокійним і непорушним виглядом прочитала листа — який ані трохи не розчулив її, як я побачив, — і повернула йому.

— «Якщо тільки не судилося мені повернутися знатною леді», — сказав містер Пеготті, вказуючи пальцем на це речення в листі. — Я прийшов довідатися, мем, чи дотримається він свого слова.

— Ні, — відповіла вона.

— Чому? — спитав містер Пеготтi.

— Це неможливо. Він принизив би себе. Ви не можете не знати, що її становище значно нижче за його.

— То підніміть її! — сказав містер Пеготті.

— Вона погано вихована і погано освічена.

— Може, це й так, а може, й ні, — відповів містер Пеготті. — Я принаймні так не думаю; але не мені судити про такі речі. То навчіть її краще.

— Якщо ви змушуєте мене говорити відвертіше, хоч мені це дуже не до вподоби, то скажу вам: її низькі родинні зв'язки самі роб­лять таку річ неможливою.

— Вислухайте мене, мем, — відповів він повільно й спокійно. — Ви знаєте, що значить любити свою дитину. Я теж це знаю. Навіть якби вона стократ була моєю дочкою, я не міг би любити її більше. Ви не знаєте, що означає втратити свою дитину. Я знаю. Коли б усі скарби світу належали мені, я віддав би їх, щоб повернути її. Але врятуйте її від ганьби, і ми ніколи не ображатимемо її своєю присутністю. Ніхто з тих, серед кого вона виросла, серед кого вона жила, хто все робив для неї, — ніхто з нас і не гляне більше на її гарне обличчя. Ми будемо задоволені, що вона живе спокійно; ми радо думатимемо про неї, мов вона живе під іншим сонцем і небом, ми довіримо її чоловікові і дітям, якщо вони в неї будуть, а самі чекатимемо того часу, коли ми всі будемо рівні.

Кострубате красномовство старого рибалки не могло не справити враження на знатну леді. Вона зберегла свої горді манери, але голос її трохи пом’якшав, коли вона відповіла.

— Я нікого не засуджую. Я не висуваю ніяких обвинувачень. Але, хоч мені й дуже шкода, повторюю, що це неможливо. Такий шлюб неодмінно зіпсував би кар'єру і зруйнував майбутнє мого сина. Нема в світі нічого більш певного за те, що це ніколи не може статися, що це неможливо. Якщо можливе відшкодування...

— Я дивлюся на це обличчя, — суворо перепинив її містер Пеготті, — яке нагадує мені інше обличчя, що приязно та з усмішкою дивилося на мене біля мого каміна, у моєму човні. Я божеволію, пригадуючи, яку зраду тоді мав він на думці. Якщо подоба того обличчя не червоніє від сорому, що змогла запропонувати мені гроші за ганьбу моєї дитини, то це обличчя не краще. А може, воно й гірше, бо належить дамі.

Вона вмить змінилася. Червінь гніву залив усе її обличчя; міцно стиснувши ручки крісла, вона нервово вимовила:

— А яке відшкодування можете ви запропонувати мені за те, що прірва розкрилася між мною і моїм сином? Що значить ваша любов проти моєї? Що значить ваша розлука проти нашої?

Міс Дартль м’яко торкнулась її та схилилася над нею, щоб щось прошепотіти, але вона нічого не хотіла слухати.

— Ні, Розо! Не кажіть ні слова! Хай цей чоловік вислухає все. Мій син, який був метою мого життя, якому присвячувала я всі свої думки, всі бажання якого виконувала змалку, без якого не уявляла собі існування — мій син раптом утік з жалюгідним дівчам і уникає побачення зі мною! Заради неї відповідати обманом на мою довіру і покинути мене заради неї! Поставити цю жалюгідну примху вище прав його матері на любов, повагу, вдячність — прав, що їх кожен день і година його життя мали б робити дедалі міцнішими! Хіба це не образа?

Знову Роза Дартль спробувала заспокоїти її та знову ці спроби були марними.

— Кажу вам, Розо, ні слова! Коли він може всім пожертвувати для пустої примхи, то я можу зробити те саме для вищої мети. Хай їде куди хоче! Моя любов забезпечила його коштами. Чи сподівається він пом'якшити мене довгою відсутністю? Занадто мало знає він свою матір, якщо сподівається на це. Коли він зараз же відмовиться від своєї примхи, то буде тут бажаним гостем. А коли не відмовиться від неї зараз-таки, то хай вже ніколи не насмілюється він наблизитися до мене, хоч би я вмирала, якщо тільки не покине цієї дівчини назавжди і не прийде до мене просити пробачення. Таке моє право! А доти ми будемо назавжди розлучені! I хіба це, — додала вона, згорда поглядаючи на відвідувача, — хіба це не образа?

Поки я дивився і слухав матір, мені здавалося, що я бачу та чую сина. Все, що я бачив у ньому, тепер я бачив у ній — непохитний свавільний дух і силу, що спрямована не в той бік.

Потім вона вголос заявила мені, що немає сенсу говорити далі, що вона просить мене покласти край цій розмові. Гордо підвелася вона, збираючись залишити кімнату, але містер Пеготті випередив її.

— Не бійтеся, що я докучатиму вам, мені більше нема чого сказати, мем, — зазначив він, коли рушив до дверей. — Я прийшов сюди без будь-якої надії і без надії йду звідси. Я зробив те, що мені здавалося необхідним, але ніколи не думав я, щоб з мого перебування тут вийшло щось добре. Цей дім забагато зла вчинив мені і моїм родичам, і божевільним був би я, коли б на щось сподівався.

По цій мові ми пішли геть; мати Стірфорса лишилася стояти біля крісла — зразок аристократичного самовладання і величі.

Нам довелося проходити через оповиту виноградними лозами галерею зі скляними стінами і такою ж покрівлею. Яскраве сонячне проміння виблискувало на зеленому листі, скляні двері до саду були розчинені. Безшумно увійшла туди Роза Дартль і звернулася до мене:

— Нічого сказати, добре ви вчинили, привівши сюди цього мужика!

Мені здавалося неможливим, що навіть на такому обличчі може вміститися стільки люті та гніву, що так несамовито виблискувати можуть її чорні очі. Як і завжди, коли вона хвилювалася, різко позначився шрам від молотка. Вона рвучко прикрила рукою цей тремтячий палаючий знак.

— Захищати цього мужика та привести сюди? Ви справді вірний друг!

— Міс Дартль, — відказав я, — я певен, що ви не осудите мене.

— Для чого вносите ви незгоду між цими двома божевільними? — гнівно спитала вона. — Хіба ви не знаєте, що вони обоє збожеволіли від упертості й пихи?

— При чому ж тут я? — спитав я.

— Як це «при чому»? Навіщо ви привели цього чоловіка сюди?

— Він глибоко ображений чоловік, міс Дартль! — відповів я. — Може, ви не знаєте цього.

— Я знаю, що Джеймс Стірфорс, — сказала вона, притискаючи руки до грудей, немовби стримуючи бурю, що клекотіла там, — має брехливе бридке серце, що він зрадник. Але яке мені діло до цього мужика і до його жалюгідної племінниці?

— Міс Дартль, — відповів я, — ви поглиблюєте образу. А вона і без того досить глибока. Скажу тільки на прощання, що ви дуже несправедливі до цієї людини.

— Я цілком справедлива, — відказала вона, — всі вони — розпусна, нікчемна банда! Я наказала б висікти її різками!

Містер Пеготті мовчки пройшов повз нас і вийшов у двері.

— О, сором, міс Дартль, сором! — обурено сказав я. — Як ви можете топтати ногами його найніжніші почуття?

— Я б їх усіх розтоптала, — відповіла вона. — Я хотіла б зруйнувати його будинок. А цій дівчині я хотіла б обпалити обличчя, вбрати її в лахміття і вигнати подихати на вулиці. Коли б моя воля, я саме це наказала б зробити. Ні, я б сама це зробила! Я ненавиджу її. Коли б мені пощастило побачити її в найжалюгіднішому стані, то для цього я б поїхала хоч куди! Коли б я могла штовхнути її в могилу, то зробила б це! І коли б у годину смерті їй можна було б полегшити останні хвилини єдиним словом, і це знала б тільки я, то нізащо в світі не вимовила б його!

Я можу лише передати жорстокість її слів, але перо безсиле змалювати пристрасть, з якою вона їх вимовляла. Вся постать її вигиналася від несамовитої люті, і хоч говорила вона значно тихішим голосом, ніж завжди, вона була втіленням люті. Я бачив багато проявів пристрасті, але такого не бачив ніколи.

Я поспішив до містера Пеготті, який повільно і замислено спускався з пагорбка. Коли я підійшов до нього, він сказав мені, що в Лондоні йому нема чого робити і тому він збирається сьогодні ввечері почати йти. Я спитав його, куди він збирається йти. Він відповів лише:

— Я йду, сер, шукати свою племінницю.

Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.

За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом — однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.

Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.

— Хай тобі зав­жди буде добре, старенька моя, — сказав він, обіймаючи Пеготті. — Бажаю того і вам, мастере Деві, — потиснув він мені руку. — Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, — ох, навряд чи це станеться! — або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її».

Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір — саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.

І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: «Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!»

XVI. Солодке запаморочення

Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.

Якщо можна вжити такого вислову, я захлинався Дорою. Не тільки по самі вуха закохався я в неї, але наскрізь був насичений нею. Я міг би, висловлюючись метафорично, потопити будь-кого в океані моєї любові, і все ж таки її лишалося б досить, щоб поглинути всю мою істоту.

Першою моєю особистою справою після повернення до столиці було піти на вечірню прогулянку до Норвуда і, як в тій дитячій загадці, «блукати й блукати навколо будинку, але ніколи його не торкатися», мріючи про Дору. Здається, в тій незрозумілій головоломці йшлося про місяць. Хоч би як там не було, я, божевільний раб, протягом двох годин вештався навколо будинку й саду, зазирав крізь щілини в паркані, продавлював ум'ятини на підборідді поіржавілими цвяхами, посилаючи повітряні цілунки до вогників у вікнах, романтично закликав ніч захистити мою Дору — не дуже розумію від чого, але, мабуть, від пожежі. А може, і від мишок, яких вона дуже не любила.

Кохання моє так опанувало всі мої думки, що я наважився розповісти про все Пеготті. Одного вечора, коли вона сиділа коло мене, озброєна своїми звичайними інструментами, і працьовито лагодила всі речі з мого гардероба, я, після довгого вступу, розкрив їй свою велику таємницю. Пеготті дуже зацікавилась, але виявилася зовсім неспроможною зрозуміти мої побоювання. Вона була переконана в моїй непереможності і зовсім не здатна була добрати, чому це мені треба турбуватись і сумувати.

— Молода леді, мабуть, отямитися не може від радості, що причарувала такого красеня. І стосовно її татка, то на що ж іще чекати цьому джентльмену, скажіть мені на милість?

Проте я помітив, що прокторська мантія містера Спенлоу і його крохмальний комірець трохи спантеличили Пеготті і запалили її більшою пошаною до чоловіка, який щодня ставав для мене все більш ефірною істотою; мені здавалось, що сяйво випромінюється навколо його голови, коли він сидить у суді серед безлічі юридичних паперів, немов маленький маяк у морі документів. А іноді, коли я теж засідав у суді, мені здавалося неймовірно дивним і незрозумілим, що всі ці поважні доктори і судді нітрохи не цікавилися б Дорою, якби були з нею знайомі. Чому це жоден з них не божеволіє від думки про можливість одружитися з нею? Я сам збожеволів украй від тієї самої хвилини, коли Дора заграла на гітарі, але ці нечулі, зарозумілі тихоходи навіть і на волосину не збочили б зі свого шляху.

Я зневажав їх усіх без винятку. Заморожені старі садівники на квіткових грядках серця, вони цілком заслуговували на мою зневагу і огиду. Адвокат на своїй кафедрі став у моїх очах просто безглуздим базікалом. Ложа суддів здавалася мені тепер такою ж чутливою та поетичною, як барна стійка у корчмі.

Взявши на себе влаштування справ Пеготті з приводу заповіту її чоловіка, я, на чималу свою гордість, дуже швидко виклопотав затвердження заповіту, у повній формі довів його законність, сплатив за нього певне мито, пішов з Пеготті до банку, і незабаром усе це було завершено за всіма правилами. Під час цих юридичних занять ми по змозі вносили різноманітність у свої прогулянки, спостерігаючи багато цікавих речей. Одного разу ми завітали на Фліт-Стрит, до музею восковик фігур (вони вже, мабуть, розтанули за ці двадцять років); іншим разом ми відвідали славетну виставку міс Лінвуд — справжній мавзолей досконалих зразків кравецького і вишивальницького мистецтва. Оглянули ми також лондонський Тауер і величну верхівку собору Святого Павла. Всі ці дива справили на Пеготті таке враження, яке вона тільки була спроможна отримати за існуючих обставин; щоправда, вона вважала, що малюнок собору на кришці її робочої скриньки значно перевершував сам оригінал.

Справа Пеготтi належала до тих, які ми в палаті називали «простою юридичною формою», тож була незабарна. Виконавши всі формальності, я відвів Пеготті до контори сплатити судові витрати. Старий Тіффі повідомив нас, що містер Спенлоу відсутній, бо приводить до присяги якогось джентльмена, який просив дозволу на законний шлюб[24]. Але я знав, що містер Спенлоу має незабаром повернутися, бо наша контора знаходилася поряд із канцелярією заступника єпископа та канцелярією Головного Вікарія, тому попросив Пеготті почекати.

Ми, члени консисторії, скидалися на справжніх трунарів, коли оформлювали заповіти, і правилом у нас було робити найсумніші обличчя в присутності клієнтів у жалобі. Та це саме почуття делікатності наказувало нам мати радісний і веселий вигляд, коли приходив клієнт із дозволом на шлюб. Тому я натякнув Пеготті, що вона не побачить більше на обличчі містера Спенлоу того тяжкого смутку, який вразив його при першій звістці про смерть містера Баркіса. І справді, він зайшов сяючий, наче він сам був нареченим.

Але ми з Пеготті припинили дивитися на нього, щойно помітили в його товаристві містера Мердстона. Він дуже мало змінився. Волосся його було таке саме густе і чорне, як колись, і погляд його так само мало заохочував до довiри, як і раніше.

— А, Копперфілде! — сказав містер Спенлоу. — Ви, здається, знайомі з цим джентльменом?

Я вклонився джентльменові, не підходячи, а Пеготті ледве впізнала його. Спочатку він трохи спантеличився, побачивши нас обох. Але швидко опанував себе і підійшов до мене.

— Сподіваюся, — сказав він, — що ви почуваєтеся добре?

— Навряд чи це цікавить вас, — відповів я. — А втім, я цілком здоровий, якщо хочете знати.

Ми подивилися один на одного, потім він звернувся до Пеготті:

— А ви? З жалем бачу, що ви втратили свого чоловіка.

— Це не перша втрата в моєму житті, містере Мердстон, — відповіла Пеготті, тремтячи з голови до ніг. — Я щаслива, що нема кого винуватити за цю останню втрату. За це ніхто не відповідає.

— Гм! — сказав він. — Це втішна думка. Ви виконали свій обов'язок?

— Я нікого не зжила зі світу, — мовила Пеготті. — Мені приємно знати це. Ні, містере Мердстон! Я не звела жодну милу істоту в ранню могилу мукою та залякуванням!

Він пронизав її понурим, трохи стривоженим поглядом, а потім обернувся до мене і сказав, дивлячись мені не в обличчя, а в ноги:

— Треба гадати, ми не скоро зустрінемося знову — втішна думка, безсумнівно, для нас обох, бо такі зустрічі не можуть бути приємними. Я не можу очікувати, що ви, який зав­жди повставав проти моєї справедливої влади, скерованої виключно на ваше благо та виправлення, могли б тепер бажати мені чогось доброго. Є антипатія між нами...

— Давня антипатія, гадаю? — перебив я його.

Він посміхнувся і кинув на мене такий зловісний погляд, який лише міг виблиснути з його темних очей.

— Вона клекотіла ще в вашому дитячому серці, — сказав він. — Вона отруїла життя вашої бідолашної матері. Ви маєте рацію. Але сподіваюся, що ви ще можете виправитися.

Розмова точилась у кутку контори, і ми говорили глухими, ледве чутними голосами. Але тут, увійшовши до кабінету містера Спенлоу, містер Мердстон сказав голосно та якнайніжніше:

— Колеги містера Спенлоу звикли до сімейних незгод і знають, які вони зав­жди бувають складні й важкі.

По цій мові він сплатив гроші за дозвіл на шлюб і, діставши його з рук містера Спенлоу, вийшов з контори. Проктор супроводив свого клієнта дружнім потиском руки та побажаннями всіляких благ йому та його майбутній дружині.

Мені було б важко змусити себе мовчати при таких словах містера Мердстона, якби не було мені ще важче переконати Пеготті, що ми перебуваємо не в кримінальному суді, і тому їй треба притамувати в собі пориви гніву, пробудженого свіжими спогадами про моє дитинство. Я радий був, коли вона обмежилася тільки тим, що в присутності містера Спенлоу і його клерків обійняла і поцілувала мене.

Містер Спенлоу, очевидно, зовсім не знав, які саме зв'язки існували між мною і містером Мердстоном. На щастя, він і не розпитував мене про це, інакше б я мусив розповісти йому сумну історію моєї бідолашної матері. Здається, містер Спенлоу гадав (якщо взагалі він думав про мою справу), що бабуся моя була лідером державної партії в нашій сім'ї, і що хтось інший командував протилежною партією бунтівників. Принаймні такий висновок можна було зробити з того, що він говорив, доки ми чекали містера Тіффі з рахунком Пеготті.

— Міс Тротвуд — людина непохитна, — зазначив він, — і, без сумніву, вона не поступиться опозиції. Я захоплений її характером і можу привітати вас, Копперфілде, що ви стоїте на боці ладу і порядку. Непорозуміння між родичами викликають великий жаль, але це річ дуже поширена, і дуже важливо стояти на боці ладу і порядку.

Я певний, що партія ладу і порядку означала в його очах партію, що має гроші.

— Здається, непоганий шлюб? — сказав містер Спенлоу.

Я пояснив, що нічого не знаю про це.

— Отакої! — сказав він. — З небагатьох слів містера Мердстона — люди зазвичай небалакучі в таких випадках — і з того, що мені пощастило довідатися від міс Мердстон, я сказав би, що це непоганий шлюб.

— Ви вважаєте, що там є гроші, сер? — спитав я.

— Так, — відповів містер Спенлоу, — там є гроші. I краса також, мені сказали.

— Справді? Його нова дружина молода?

— Їй щойно минуло шістнадцять років. Весілля відкладали до повноліття.

— Боже, захисти її! — вигукнула Пеготті.

І цей несподіваний вигук був забарвлений таким щирим співчуттям, що ми всі троє остовпіли й не могли ні слова мовити, аж поки не повернувся Тіффі.

Старий Тіффі з'явився дуже швидко і передав рахунок містерові Спенлоу. Шановний проктор, потираючи підборіддя, переглянув усі пункти з кислою фізіономією, немовби шкодуючи про корисливість Джоркінса, а потім, тяжко зітхнувши, повернув рахунок містерові Тіффі.

— Так! — сказав він. — Все гаразд. Цілком у порядку. Мені було б дуже приємно, Копперфілде, обмежити ваші витрати якоюсь дрібницею, але найголовніша незручність мого професійного життя полягає в тому, що я не вільний чинити на свій розсуд. У мене є компаньйон, містер Джоркінс.

Він сказав це з потрібним сумом, який теж мав свідчити, що містер Спенлоу — найшляхетніший з людей. Я поспішив висловити подяку за Пеготті і сплатити її банковими асигнаціями рахунок. Потім Пеготті повернулася додому, а ми з містером Спенлоу пішли до суду. Там ми мали розв'язати справу про розлучення на підставі одного дуже дотепного статуту (тепер він, здається, скасований, але я пам'ятаю кілька випадків, у яких він прислужився для анулювання шлюбу), який був корисний для багатьох джентльменів. Справа полягала ось у чому. Джентльмен на ім’я Томас Бенджамен, діставши від нас дозвіл на шлюб, назвав себе тільки Томасом, а ім’я Бенджамен опустив, на випадок, якщо шлюбне життя не дасть йому очікуваного добробуту. Виявилося, що шлюб справді не дав йому бажаної втіхи, чи, може, дружина йому надокучила, тож бідолашний з'явився до нас через рік чи два і заявив, що ім’я його Томас Бенджамен, і що, отже, він ніколи й не одружувався. Суд вирішив, на цілковите задоволення згаданого джентльмена, що це було справді так.

Мушу визнати, я мав великі сумніви щодо справедливості таких ухвал, і навіть славнозвісний бушель пшениці, який примиряв будь-які аномалії, не міг переконати мене.

Але містер Спенлоу вирішив посперечатися зі мною. Він сказав:

— Гляньте на світ — у ньому є добро і є зло. Гляньте й на релігійні закони — в них також є добро і зло. Все це — частина єдиної системи. Ну й добре! Так воно є, так і буде.

У мене не вистачило духу відповісти батькові Дори, що, мабуть, ми могли б трохи поліпшити світ, якби прокидалися рано-вранці і працювали, засукавши рукави; я все ж таки наважився зазначити, що ми могли б удосконалити законодавство консисторії. У відповідь на це містер Спенлоу порадив мені викинути з голови всі ці пусті ідеї, не гідні порядного джентльмена.

— А проте цікаво знати, — сказав він, — які вдосконалення, на вашу думку, можна зробити в Докторській палаті?

Справа в суді тим часом була вже закінчена: за допомогою дивного статуту ми подарували розлучення вищезгаданому джентльменові, судді розійшлись, а ми з містером Спенлоу вийшли через двір повз Прерогативний суд. Я зізнався, що Прерогативний суд здається мені дуже дивною установою, яка зовсім не відповідає своїй меті. Містер Спенлоу зажадав пояснень. Зберігаючи повагу до його досвідченості (і ще більшу повагу до його родинних зв’язків із Дорою), я натякнув у обережних і делікатних висловах, що архів цього суду є, на мою думку, закладом, позбавленим всякого розумного значення і сенсу. Починаючи з ХVIІ сторіччя, зберігаються в ньому оригінали заповітів всіх осіб, які залишили після себе рухому і нерухому власність, на всьому просторі великої провінції Кентербері. І що ж? Будова для архіву була обрана випадково і ніколи не була проектована під належні потреби, її винаймають реєстратори, щоб збільшити свої заробітки. Вона небезпечна, навіть не певен, чи вона вогнестійка, хоч і тріщить по швах від важливих документів, і вся, від фундаменту до покрівлі, стала інструментом спекуляцій реєстраторів, які безсовісно беруть гроші з шановної публіки і звалюють їхні документи абияк, щоб тільки якнайшвидше позбутися їх. Річний прибуток кожного з цих реєстраторів сягає від восьми до дев'яти тисяч фунтів, не враховуючи спеціальних сум, призначених для їхніх помічників і старших клерків. Можна було б, здається, не кривдячи себе, виділити з цих грошей суму на спорудження більш безпечної будови, куди всі класи суспільства в державі, хочуть вони чи не хочуть, зобов'язані були б віддавати на схов свої цінні документи. Очевидно, всупереч справедливості, всі найкращі кабінети в цьому закладі займають синекури, а бідолашні клерки тим часом змушені працювати день і ніч в холодних і темних кімнатах мансард за найжалюгіднішу плату. Їх ніхто й не знає, хоч виключно на їхніх плечах лежить відповідальність, пов'язана з найважливішими посадами в Англії. Я вважаю непорядним, що головний архіваріус, який мав би піклуватися про зручність для людей, які юрбою приходять сюди щодня, є найбільшим синекурою серед усіх (крім цього, він може бути священиком і за сумісництвом займати посади у соборі й таке інше). Проте відвідувачі не мають ані найменшого комфорту, ми бачимо це щодня і знаємо, як це жахливо. Одним словом, Прерогативний суд Кентерберійської Єпархії є, на мою думку, шкідливим абсурдом, який давно треба вимести з подвір'я собору Святого Павла і перетрусити його нутрощі.

Розвиваючи цю тему, я трохи розпалився. Містер Спенлоу посміхнувся з мого запалу. Він заперечив мені коротко і ясно.

— Ну, і що ж із цього всього випливає? — сказав містер Спенлоу. — Все залежить від точки зору. Якщо публіка спокійна з приводу своїх заповітів і не має будь-яких підозр та побоювань, що архів мав би бути збудований краще, то кому від цього погано? Нікому. А кому від цього краще? Усім, хто стає синекурами. Дуже добре. Отже, добро переважає! Звичайно, є певні хиби в цій системі, але де ж їх немає? Всяка річ має свій зворотний бік. Але батьківщина благоденствує при існуванні Прерогативного суду. Коли б не було Прерогативного суду, то батьківщина занепала б. Будьте певні, що Прерогативний суд переживе нас із вами.

Містер Спенлоу, ґрунтуючись на принципі джентльмена сприймати речі саме в такому вигляді, у якому вони існують в даний момент, не мав сумнівів, що Прерогативний суд переживе всіх нас. Я не протестував проти цих слів, хоч у глибині душі мав зовсім іншу думку. Але вийшло, що містер Спенлоу не помилявся принаймні в одному: Прерогативний суд не тільки процвітає у теперішній час, але він встояв навіть перед зубами парламентських промовців, які виступали з законопроектом проти зловживань ще років вісімнадцять тому. Вони зазначали, що місця, відведеного в архіві для зберігання заповітів, вистачить ще ніяк не більше, ніж років на два з половиною. Що сталося потім з наступними заповітами — я не знаю. Можливо, їх кидають у купу, або часом, може, продають їх до бакалійних крамниць на обгортки. Все може бути. Мого заповіту, на щастя, там нема, і, сподіваюся, він не потрапить туди ще деякий час.

Я написав про це в розділі, присвяченому солодкому запамороченню, бо саме тут місце для цього. Ми з містером Спенлоу довго походжали по широкому подвір'ю, заглиблені в цю розмову, доки нарешті не дійшли до головної теми. Під кінець прогулянки містер Спенлоу повідомив мене, що на цьому тижні буде день народження Дори, і що з цього приводу влаштовується маленький пікнік. Він додав, що йому буде дуже приємно, коли я в той день приїду до них на дачу взяти участь у сімейному святі. Сказав він після того ще кілька слів, але я вже нічого не чув. Люб'язне запрошення остаточно змусило мене збожеволіти, і я шалів цілий наступний день, і ще більше, коли одержав маленьку картку з рожевого паперу з написом: «З дозволу тата. Щоб нагадати». Голова мені весь цей час ішла обертом.

Здається, я робив неймовірні дурниці, готуючись до цієї урочистої події. І тепер мене кидає в жар, як пригадаю, яку краватку я собі купив. Мої черевики мали б знаходитись у музеї катівських знарядь. Напередодні я надіслав до Норвуда гарненький кошик, зміст якого означав прямо-таки формальне освідчення у коханні. Я поклав туди печиво з найніжнішими написами, які лише можна було придбати за гроші. Вже о шостій годині вранці я опинився на Ковент-Гарденському ринку, купуючи букет для Дори. О десятій годині сидів уже на спині спеціально винайнятого баского сірого коника і риссю мчав до Норвуда. Букет я поклав у капелюх, щоб квіти не зів'яли.

Побачивши Дору в саду, я вдав, ніби не помічаю її та шукаю будинок, і поїхав повз нього, наче неспроможний знайти так добре знайомі мені ворота. Мабуть, й інші молоді джентльмени, що були в такому стані, як я тоді, роб­лять схожі дурниці. Але ось я таки знайшов будинок, зіскочив з коня біля садової хвіртки і пішов у своїх залізних черевиках до Дори, яка сиділа на лавочці під бузковим кущем. Яким дивовижним створінням була вона цього чудового ранку, серед метеликів, у білому солом'яному капелюшку і в небесно-блакитній сукні. З нею була якась молода леді, трохи старша за неї, майже двадцяти років, я б сказав. Прізвище її було міс Мілз, а Дора звала її Джулія. Вона була нерозлучною подругою Дори. Щаслива міс Мілз!

Джіп теж був там і, звичайна річ, знову гавкав на мене. Коли я підніс свій букет, він заскреготав зубами від ревнощів. І мав повне право! Коли б лише він мав хоч найменше уявлення, як обожнюю я його хазяйку, то певно загриз би мене.

— О, спасибі, містере Копперфілд. Які чудові квіти! — сказала Дора.

Я мав був сказати, що квіти ці здавалися мені чудовими, аж поки я не побачив їх поруч із нею. Адже протягом кількох миль готував я ці слова. Але вимовити їх так і не спромігся. Чари її зовсім запаморочили мене. Бачити, як притулила вона квіти до свого пухкенького підборіддячка, означало втратити самовладання та здатність розмовляти. Дивуюся, чому я не сказав: «Вбийте мене, якщо ви милостиві, міс Мілз! Не дайте мені пережити цю хвилину!»

Потім Дора дала Джіпові понюхати мої квіти. А Джіп загарчав і відмовився нюхати їх. Але Дора розсміялась і почала тикати квіти в ніс Джіпові. Тоді Джіп схопив зубами маленьку герань і почав її скубти, немовби то була кішка. Дора розсердилася, ляснула його та намурмосилась.

— Ах, мої бідолашні квіточки! — скрикнула вона з таким співчуттям, ніби Джіп укусив не герань, а мене. Як шкода, що він укусив не мене!

— Ви раді будете почути, містере Копперфілд, — сказала Дора, — що цієї сварливої міс Мердстон сьогодні не буде. Вона поїхала на весілля свого брата і буде там принаймні три тижні. Хіба ж це не чудово?

Я відповів, що це, мабуть, і справді чудово для неї, а що чудово для неї, те чудово і для мене. Міс Мілз посміхнулася нам поблажливо, з виглядом життєвої досвідченості.

— Яка неприємна жінка, — сказала Дора. — Ти й уявити собі не можеш, Джуліє, який у неї поганий і безжалісний характер.

— Ні, я можу собі уявити, люба моя! — сказала Джулія.

— Звичайно, ти справді можеш, серденько, — відповіла Дора, схопивши руку Джулії. — Пробач, мила моя, що я не зробила винятку для тебе з самого початку.

З цього я довідався, що міс Мілз пройшла через різноманітні випробування; мабуть, цьому і треба було завдячувати за той вигляд поблажливої переваги, з яким дивилася вона на нас. Незабаром я довідався, в чому річ: міс Мілз була нещаслива в коханні, має в ньому сумний досвід, але все ж може ще спокійно цікавитися незів'ялими надіями та захопленнями молоді.

Але ось вийшов з будинку містер Спенлоу, і Дора звернулася до нього:

— Дивися, тату, які прекрасні квіти!

А міс Мілз замислено всміхнулася, немовби кажучи: «О, ви, травневі комахи, радійте вашому короткому існуванню в ясний ранок життя!»

І ми всі попрямували до екіпажа, який був уже напоготові.

Ніколи вже більше не переживатиму я такої прогулянки! Ніколи й раніше не переживав я нічого подібного. В екіпажі були тільки Дора, містер Спенлоу, міс Мілз, їхній кошик, мій кошик і гітара; і, звичайна річ, екіпаж був відкритий, а я їхав верхи за екіпажем, і Дора сиділа спиною до коней, поглядаючи на мене. Вона поклала букет на подушку поруч із собою і ні за що не дозволяла Джіпові сісти на той бік, щоб він не зім'яв квітів. Вона часто брала букет у руки, освіжаючись його ароматом. У таких випадках наші погляди часто зустрічались, і я дуже дивуюся, що не стрибнув через голову мого баского коника просто в екіпаж.

Було курно, здається. Було дуже багато куряви, здається. В мене є безперечне враження, ніби містер Спенлоу умовляв мене поїхати вперед, щоб не скакати в куряві, але я нічого не помічав. Яка там курява! Я бачив тільки ореол кохання і краси навколо Дори і нічого більше. Батько її раз у раз підводився, запитуючи мою думку про краєвиди. Я дуже хвалив краєвиди; мабуть, вони справді були чудові, але Дора була самою природою для мене. Сонце сяяло Дорою, і птахи оспівували Дору. Теплий вітер дихав Дорою, і всі польові квіти до останнього бутона були Дорами. На щастя моє, міс Мілз розуміла мене, міс Мілз єдина могла цілком уявити мої почуття.

Не знаю, як довго їхали ми, і навіть тепер не знаю, куди ми прибули. Можливо, це було біля Гілдфорда. Можливо, якийсь чарівник із тисячі й однієї ночі відкрив нам те місце на один день, а потім назавжди закрив його після нашого від'їзду. То був зелений моріжок на пагорбку, оточений гіллястими деревами. Навколо, скільки око сягало, розгортався розкішний краєвид.

Прикро було побачити, що там на нас чекала велика компанія; ревнощі мої, навіть до дам, не мали меж. Але всі особи моєї статі, — особливо один нахаба, років на три-чотири старший за мене, з рудими бакенбардами, якими він нестерпно пишався, — стали моїми смертельними ворогами.

Ми всі розпакували кошики і заходилися готувати обід. Руді Бакенбарди нахабно заявив, що вміє готувати салат (так я йому й повірив), і ця зухвала витівка звернула на нього загальну увагу. Дехто з молодих леді стали мити і кришити салат за вказівками бакенбардиста. Дора теж була серед тих леді. Я відчував, що доля послала мені суперника в особі цього чоловіка, і один з нас мусить загинути.

Руді Бакенбарди приготував свій салат... не розумію, як можна було їсти таку гидоту. Мене ні за що в світі не змусили б і доторкнутися до нього. А потім бакенбардист узяв під свою опіку і винний льох, який він — хитра бестія! — влаштував у дуплі дерева. Потім він поклав собі на тарілку здоровенного краба і почав уминати його біля ніг Дори.

Я маю тільки невиразні спогади про те, що трапилося після цього нахабного вчинку. Пригадую, що я був дуже веселий; але то була показна веселість. Я причепився до юної панночки в рожевій сукні, з маленькими оченятами, і відчайдушно почав залицятися до неї. Вона прихильно прийняла мою увагу, але не можу сказати, чи через мене, чи тому, що мала певні види на рудого бакенбардиста. Оголосили тост за здоров'я Дори. Я вдав, ніби обриваю розмову на секунду тільки для того, щоб випити, а потім негайно знову почав розмовляти зі своєю панночкою. Піднявши бокал, я помітив благальний, як мені здалося, погляд Дори. Але вона дивилася на мене через голову бакенбардиста, і я лишився твердий, як алмаз.

У юної панночки в рожевому була мати в зеленому, і я підозрюю, що шановна матуся роз'єднала нас з міркувань високої політики. Так чи так, але коли прибрали залишки обіду, вся компанія перемістилась. І я пішов під тінь дерев, почуваючись розгніваним і ображеним. Я вже міркував, чи не слід мені вдати, ніби я занедужав, і втекти — не знаю куди — на моєму баскому конику, коли раптом мене зустріли Дора і міс Мілз.

— Містере Копперфілд, — сказала міс Мілз, — ви чогось насупилися.

— Пробачте, — сказав я. — Зовсім ні!

— І ти, Доро, — вела далі міс Мілз, — ти теж супишся.

— О, люба моя, ні. Аж ніяк.

— Містере Копперфілд і Доро, — багатозначно мовила міс Мілз. — Годі. Не дозволяйте дрібним незгодам топтати паростки весни; вони бо, зів'явши, вже не відродяться. Я говорю, — вела далі міс Мілз, — покладаючись на досвід далекого минулого, якого вже не повернеш. Не треба примхливо зупиняти фонтани, що виблискують на сонці, не треба даремно руйнувати оази в пустелі Сахарі.

Я ледве розумів, що роблю, я весь палав, але я взяв руку Дори і поцілував цю руку — і вона дозволила це мені! Я поцілував руку міс Мілз, і всі ми, здалося мені, піднялися прямо на сьоме небо. І вже не спускалися. Ми лишилися там на цілий вечір. Спочатку ми гуляли серед дерев; несмілива рука Дора лежала на моєму лікті: і бог свідок, хоч як це було навіжено, але щасливою була б моя доля, якби я лишився безсмертним з цими божевільними почуттями, і завжди гуляв би серед дерев.

Але занадто швидко почули ми сміх і голоси інших учасників пікніка, які гукали: «Де Дора?» Тож ми повернулися до них, і вони попросили Дору співати... Руді Бакенбарди хотів був піти за гітарою, але Дора заявила, що ніхто, крім мене, не знає, в якому місці в екіпажі вона лежить. Отже, бакенбардист миттю зазнав поразки; я приніс футляр з гітарою, я відімкнув його, я витяг гітару, я сів поруч із Дорою, я тримав її хустинку і рукавички, і я вбирав кожну ноту її милого голосу, а вона співала виключно для мене, — того, хто любив її, — і всі інші могли собі плескати в долоні скільки завгодно, але їх це зовсім не обходило.

Я сп'янів від радості. Я боявся, що таке щастя не може бути реальним, що раптом прокинусь я на Букінгем-Стрит і почую, як місіс Креп брязкає посудом, готуючи сніданок. Але Дора співала, й інші співали, і міс Мілз співала — про завмираючу луну в печерах Пам'яті, неначе цій дівчині було сто років; настав вечір, і ми пили чай, по-циганському, навколо казанка, поставленого на триніжку, і весь час я був щасливий.

Ще щасливішим став я, коли пікнік закінчився, і всі інші, переможений бакенбардист у тому числі, роз'їхались у різні сторони, а ми самі вирушили назад, у присмерку тихого вечора, вдихаючи солодкі пахощі полів. Містер Спенлоу трошки засоловів від шампанського — слава землі, що виростила лозу, слава лозі, що дала вино, сонцеві, що дало лозі визріти, і торговцеві, який підготував вино, — і швидко закуняв у кутку екіпажа. Отже, я поїхав поруч з фаетоном і розмовляв з Дорою. Вона похвалила мого коня, попестила його — ах, якою ніжною була її рука на коні — шаль її весь час спадала, і раз у раз доводилося мені поправляти шаль на її плечах; і мені навіть здалося, що Джіп почав розуміти стан речей і добрав, що йому доведеться потоваришувати зі мною.

А ця хитромудра міс Мілз, ця мила, хоч і зовсім розчарована, пустельниця, цей маленький патріарх, якому ще не було й двадцяти років, який покінчив усі зв'язки зі світом і нізащо не дозволить завмираючій луні у печерах Пам'яті прокинутись, яку чудову послугу зробила вона мені!

— Містере Копперфілд, — сказала міс Мілз, — під'їдьте з мого боку до екіпажа на хвилинку, якщо вам не шкода хвилинки. Я хочу поговорити з вами.

Уявіть собі мене на моєму баскому конику, як схиляюсь я до міс Мілз, поклавши руку на дверцята екіпажа.

— Дора збирається до мене в гості. Вона приїде до Лондона разом зі мною післязавтра. Якби ви були такі ласкаві завітати до нас, то мій тато, без сумніву, буде щасливий побачити вас.

Що міг я ще зробити, як не мовчки закликати благословення на голову міс Мілз і зберегти її адресу в найбезпечнішому кутку моєї пам'яті? Що міг я ще зробити, як не заявити міс Мілз, пронизавши її вдячним поглядом, що я дуже ціную її добрі наміри та покладаю величезні надії на її дружбу.

Тоді міс Мілз милостиво відпустила мене, сказавши:

— То ідіть назад до Дори.

І я повернувся до Дори. Дора вихилилася з дверцят екіпажа, щоб розмовляти зі мною, і ми розмовляли всю дорогу. Мій баский коник скакав так близько від колеса, що обідрав собі передню ногу, як потім заявив мені його власник, «на три фунти сім шилінгів», які я і сплатив, вважаючи їх неймовірно низькою ціною за таку радість. Усю дорогу міс Мілз дивилася на місяць і бурмотіла вірші — пригадувала, мабуть, давні часи, коли вона ще мала щось спільне зі світом.

Норвуд опинився набагато миль ближче ніж треба, і ми доїхали до нього набагато годин раніше ніж слід. Але перед самим своїм домом містер Спенлоу прокинувся і сказав:

— Зайдіть, Копперфілде, і відпочиньте.

Я погодився, і ми сіли їсти сандвічі та пити вино з водою. В освітленій кімнаті таким милим рум'янцем палали щоки Дори, що я не наважувався піти геть і наче уві сні дивився на неї, аж поки хропіння містера Спенлоу не нагадало моїй совісті, що час уже й додому. Отже, ми попрощалися, і всю дорогу до Лондона відчував я на своїй руці дотик Дориної долоні, десять тисяч разів повторював кожне слово, і нарешті ліг у ліжко та, як доведений до екстазу юний бовдур, відчував кохання всією своєю шкірою. Прокинувшись наступного ранку, я вирішив зізнатися Дорі в своїх почуттях і визначити свою долю. Щастя або горе — ось у чому було питання. Я не знав жодного іншого питання в цілому світі, і лише Дора могла надати мені потрібну відповідь. Три дні провів я в жахливих думках, катуючи сам себе, споруджуючи всякі вдавані перепони між Дорою і мною. Нарешті, пишно причепурившись, пішов я до міс Мілз, сповнений своїм коханням.

Можна й не розповідати, як багато разів пройшов я вулицею вперед і назад, кружляв майданом — болісно усвідомив, що стара загадка має ще одну відповідь — аж доки не наважився постукати в заповітні двері. Навіть коли, нарешті, я постукав, то мене опанувала відчайдушна думка спитати слугу, чи не тут живе містер Блекбой (наслідування бідолашного Баркіса), попросити пробачення і відступити. А проте я цього не зробив.

Містера Мілза не було вдома. Я й не сподівався, що він буде. Нікому він не був потрібний. Міс Мілз була вдома, і цього було досить.

Мене провели до кімнати, де були вже міс Мілз і Дора. Джіп також був там. Міс Мілз переписувала ноти (пригадую, то була нова пісня під назвою «Панахида кохання»), а Дора малювала квіти. Що відчув я, впізнавши в них мій власний букет, куплений на Ковент-Гарденському ринку! Не можу сказати, що квіти були дуже схожі, чи взагалі були схожі на якісь квіти, про які я знав, але я впізнав букет за намальованою обгорткою, що була така сама.

Міс Мілз дуже зраділа мені і пошкодувала, що тата немає вдома, хоч я подумав, що ми всі стерпимо це з належною твердістю. Міс Мілз кілька хвилин побалакала, а потім, поклавши перо на «Панахиду кохання», підвелась і вийшла з кімнати.

Я почав думати, що відкладу освідчення до завтра.

— Сподіваюся, що ваш бідний коник не втомився, прибувши вночі додому? — сказала Дора, підіймаючи свої прекрасні очі. — То був довгий шлях для нього.

Я почав думати, що зроблю освідчення сьогодні.

— То був довгий шлях для нього, — сказав я, — бо він не мав чим підкріпитися в дорозі.

— Хіба ж його не нагодували, бідолашного? — спитала Дора.

Я почав думати, що відкладу освічення до завтра.

— Ні... ні, — сказав я. — Його добре доглядали. Я хочу сказати, що він не відчував того невимовного щастя, яке я відчував біля вас.

Дора схилила голову над малюнком і, трохи помовчавши, сказала (я тим часом сидів, згораючи від пропасниці, хоч ноги мої замерзли):

— А мені здавалося, що в один певний момент ви не надавали значення щастю.

Я побачив, що треба негайно здійснити свій намір.

— Вам зовсім не було діла до цього щастя, — сказала Дора, підводячи брови і похитуючи головою, — коли ви сиділи біля міс Кітт.

Кітт було ім'ям панночки в рожевому, з маленькими очима.

— Хоч, звичайно, я не знаю, чого має вам бути діло, — сказала Дора, — і чого ви маєте називати це щастям взагалі. Але, безперечно, ви й не зважаєте, що говорите. I напевно, ніхто не має сумнівів, що ви вільні робити все, що хочете. Джіпе, бридкий, іди сюди!

Не знаю, як я зробив це. Я зробив це вмить. Я перетяв шлях Джіпові. Я схопив Дору в обійми. Красномовність переповнювала мене. Слова потоком ринули з мене. Я сказав їй, як люблю її. Я сказав їй, що без неї помру. Я сказав їй, що обожнюю її. Джіп увесь час скажено гавкав.

Коли Дора схилила голову, заплакала і затремтіла, красномовність моя зросла ще більше. Коли вона хоче, щоб я вмер заради неї, то хай лише слово мовить, і я готовий. Життя без любові Дори для мене ніщо. Я не зможу і не схочу терпіти таке життя. Щойно я побачив її, то назавжди покохав. Я люблю її до нестями. Я завжди, кожну хвилину свого життя любитиму її до нестями. Існувало кохання й раніше на землі, буде ще кохання, але ніхто ніколи не міг, не вмів, не хотів, не наважувався любити так, як я люблю Дору. Чим більше я шаленів, тим гучніше гавкав Джіп. Кожен із нас божеволів на свій манер.

I ось ми з Дорою сіли на канапу, заспокоївшись, а Джіп лежав у її обіймах, мирно блимаючи на мене. Я не міг отямитись. Я перебував на вершині екстазу. Ми з Дорою були заручені.

Здається, ми мали деяке уявлення, що це закінчиться шлюбом. Принаймні Дора поставила умову, що ми не одружимося без згоди її тата. Але, сповнені молодого захвату, навряд чи дивилися ми вперед або назад і будували якісь певні плани. Ми домовилися зберігати нашу таємницю від містера Спенлоу; але я певний, що мені і на думку тоді не спадало, ніби це нечесно.

Міс Мілз була ще більше замисленою, ніж зазвичай, коли Дора розшукала її і привела до кімнати — очевидно, те, що сталося, могло пробудити завмерлу луну в печерах пам’яті. Але вона благословила нас і запевнила в своїй вічній дружбі і взагалі, голос її звучав, ніби з могильного склепу.

Який то був безжурний час! Який то був неземний, божевільний, але щасливий час!

Час, коли я зняв мірку з пальчика Дори для обручки в формі незабудок і відніс до ювеліра, який одразу викрив мою таємницю, посміхнувся над своєю книгою замовлень і зажадав від мене неймовірну ціну за маленьку іграшку з блакитними камінчиками — вона так злилась у моїй пам'яті з уявленням про ручку Дори, що вчора, побачивши випадково схожу обручку на пальці моєї власної доньки, я відчув у серці раптовий біль.

Час, коли сповнений моєю таємницею, гордий свідомістю, що я люблю Дору, що Дора любить мене, я ходив, неначе в повітрі, а всі інші люди, жалюгідні створіння, плазували по землі!

Час, коли ми виходили на побачення в сад і сиділи в темній альтанці, такі щасливі, що й досі за це тільки люблю я лондонських горобців і вбачаю тропічні барви в їхньому сірому пір'ї.

Час, коли відбулася наша перша сварка (через тиждень після заручин), і Дора відіслала мені назад обручку, загорнуту в складену трикутником записку, де вона вжила жахливого вислову, що «наше кохання почалося з дурості, а закінчилося божевіллям», і ці моторошні слова змусили мене рвати волосся на голові і кричати, що всьому кінець!

Час, коли під прикриттям ночі я біг до міс Мілз, потайки бачився з нею в коморі біля кухні, де стояв валок для білизни, і благав міс Мілз помирити нас! Коли міс Мілз узяла на себе цю місію і повернулася з Дорою, умовляючи нас, з кафедри своєї гіркої юності, дійти обопільної згоди і уникнути пустелі Сахари!

Коли ми плакали і мирились, і відчували таке блаженство, немовби кухня перетворилася на храм самої Любові, і міс Мілз обіцяла щодня передавати щонайменше по одному листу від кожного з нас!

Який безжурний час. Який неземний, щасливий, божевільний час. З усіх часів, що їх життя готувало мені, нема жодного, про який, оглядаючись назад, я згадував би з такою ніжністю і усмішкою.

XVII. Бабуся дивує мене

Відразу після заручин я написав Агнес. Я написав їй довгого листа, в якому спробував пояснити, який я щасливий, і яка мила дівчина Дора. Я благав Агнес не вважати це за легковажну пристрасть, що швидко минеться чи зможе поступитись якійсь іншій, або хоч трохи нагадує хлоп'ячі захоплення, що з них ми колись обоє глузували. Я запевняв її, що глибина цього почуття незмірна, і що нічого подібного ніколи світ не знав.

Пишучи цього листа до Агнес чудового вечора біля розчиненого вікна, я згадав її чисті спокійні очі і ніжне обличчя — її образ так лагідно заспокоїв мій збуджений через надмірне щастя мозок, що я розчулився і заплакав. Пригадую, що, не дописавши листа, поклав я голову на руку і замислився про те, як би воно гарно було, коли б Агнес була в колі мого сімейного вогнища. Я подумав, що Агнес допомогла б нам із Дорою стати ще щасливішими, так само, як зробила власний дім своєю присутністю майже священним для мене. У любові, радості, смутку, сподіваннях, розчаруваннях — в усіх переживаннях душа моя зверталася до неї, і там знаходив я собі прихисток і найкращого друга.

Про Стірфорса я не написав нічого. Я тільки розповів їй, що в Ярмуті велике горе, бо Ем’лі втекла, і що мене це вразило подвійно, зважаючи на додаткові обставини. Я знав, як швидко вона зав­жди відгадувала істину, і я знав також, що вона ніколи перша не назве його ім’я.

Відповідь я одержав з першою поштою. Коли я читав листа, мені здавалося, що я чую голос самої Агнес. Що ще я можу сказати!

Тредльс двічі чи тричі заходив до мене під час моєї відсутності. Він заставав лише Пеготті, а вона розповіла йому (як зав­жди з охотою розповідала всім), що вона — моя стара нянька. Він відрекомендувався їй, і вони трохи погомоніли про мене. Так казала Пеготті, але боюся, що гомоніла тільки вона, і не трохи, а досить довго, бо її зав­жди важко було зупинити, коли добра душа починала розмову на її улюблену тему.

Це нагадало мені дві обставини: по-перше, що ми з Тредльсом домовилися зустрітися в один з цих днів, а по-друге, що місіс Креп відмовилася від усіх своїх обов'язків (за винятком одержування платні), аж доки Пеготті не припинить свої відвідини. Частенько на східцях місіс Креп висловлювала писклявим голосом свою думку про Пеготті — мабуть, зверталася до домового духа, бо вона в цей час була абсолютно сама. Нарешті, вона звернулася до мене з листом, в якому розвивала свої погляди на речі. Почала вона зі свого універсального вислову, вживаного нею в усіх випадках, а саме, що вона сама мати. Далі вона повідомила мені, що зазнавала багатьох переживань, але на всіх етапах свого існування вона рішуче ненавиділа шпигів, блюдолизів і донощиків. Вона не називала ніяких імен, але на злодієві шапка горить; та все ж таки вона назавжди звикла зневажати шпиків, блюдолизів і донощиків, а надто в удовиному жалобному вбранні (ці останні слова були підкреслені). Якщо джентльмен падає жертвою шпигів, блюдолизів і донощиків (вона не називає імен), то це його власна справа. Він має право чинити на свій власний розсуд, хай так він і робить. Вона, місіс Креп, наполягає лише на тому, щоб їй не доводилося вступати в стосунки з такими персонами. Тому вона просить пробачити, що більше не з'являтиметься на другому поверсі, допоки речі знову не повернуться до колишнього й бажаного порядку. Далі вона зазначила, що її маленький рахунок лежатиме на столі кожної суботи вранці, і вона сподівається, що рахунки ці покриватимуться акуратно — так можна буде уникнути прикрих непорозумінь та незручностей.

Після цього місіс Креп цілком присвятила себе споруджуванню на східцях пасток, головним чином з глечиків, сподіваючись, що Пеготті одного разу переламає собі ноги. Я вважав трохи клопітким жити в такому стані облоги, але занадто боявся місіс Креп, щоб намагатися покласти край цьому.

— Мій любий Копперфілде, — скрикнув Тредльс, в точно призначений час з'явившись у моїх дверях і подолавши всі перепони. — Здоров, друже!

— Мій любий Тредльсе, — сказав я. — Я радий нарешті побачитися з тобою і дуже шкодую, що не був удома раніше. Але я був такий зайнятий...

— Так, так, я знаю, — відгукнувся Тредльс, — звичайно. Вона живе в Лондоні, здається?

— Що, що ти кажеш?

— Вона... вибач мене... міс Д., знаєш, — зашарівся Тредльс, — живе в Лондоні, здається мені?

— О, так! Біля Лондона.

— А моя, може ти пригадуєш, — сказав Тредльс, серйозно глянувши на мене, — живе в Девонширі, в сім'ї з десяти чоловік. Отже, я не такий зайнятий, як ти — у цьому розумінні.

— Дивно мені, — відказав я, — як ти можеш бачити її так рідко.

— Ах, — задумливо сказав Тредльс, — це здається дивом. Я гадаю, що тому можна це терпіти, Копперфілде, бо все одно нема ради.

— Напевно, що так, — відповів я, посміхаючись і трохи почервонівши. — І ще тому, що ти такий постійний і терплячий, Тредльсе.

— Невже! — здивувався Тредльс. — Тобі справді так здається, Копперфілде? Я так про це не подумав. Але вона сама така надзвичайно мила дівчина, що, може, й мені передала деякі зі своїх добрих якостей. Запевняю тебе, вона цілком забуває про себе i піклується про інших дев'ятьох.

— Хіба вона найстарша? — спитав я.

— О, що ти, ні! — сказав Тредльс. — Найстарша — красуня.

Він, мабуть, побачив, що я не міг утриматися від усмішки після такої наївної відповіді; тому він додав, теж усміхаючись всім своїм щирим обличчям:

— Я не хочу цим сказати, що моя Софі... гарненьке ім'я, Копперфілде, як ти думаєш?

— Дуже гарне! — погодився я.

— Я не хочу цим сказати, що моя Софі не чудова в моїх очах, і не була б однією з наймиліших дівчат у цілому світі в будь-чиїх очах (гадаю). Але кажучи, що старша — красуня, я маю на думці що вона дійсно... — він почав вимальовувати обома руками якісь хмари навколо себе. — Прекрасна, знаєш! — енергійно закінчив Тредльс.

— Ось воно як! — зауважив я.

— О, запевняю тебе, — сказав Тредльс, — вона справді щось надзвичайне. І ось, знаєш, створена для товариства і розкоші, і, не маючи через обмежені кошти змоги розважитися, вона, природна річ, буває іноді дражливою і гнівливою. Софі втішає її.

— Отже, Софі — молодша сестра? — висловив я здогадку.

— О, що ти, ні! — сказав Тредльс, потираючи підборіддя. — Двом молодшим дев'ять і десять років. Софі виховує їх.

— Отже, вона друга донька, мабуть? — висловив я нову здогадку.

— Ні! — сказав Тредльс. — Сара — друга. У Сари, бідолашної, щось негаразд із хребтом. Хвороба ця згодом минеться, кажуть лікарі, але поки що вона мусить лежати на спині ще дванадцять місяців. Софі доглядає її. Софi — четверта.

— А мати їхня жива? — поцікавився я.

— О, так! — сказав Тредльс. — Вона жива. Вона взагалі жінка дуже високих якостей, але вогкий клімат не дуже корисний для її організму — правду кажучи, вона не може ворушити руками і ногами.

— Та що ти кажеш? — вигукнув я.

— Все це дуже прикро, правда? — відказав Тредльс. — Але це ще не так погано, як могло б бути, бо Софі посіла її місце. Вона такою ж мірою є матір'ю для своєї власної матінки, як і для всіх їх дев'ятьох.

Я відчув глибоку пошану до добрих якостей цієї юної леді, але не хотів змушувати Тредльса обговорювати не дуже радісні перспективи його спільного з Софі життя, тому спитав, як почувається містер Мікоубер.

— Він цілком здоровий, Копперфілде, дякую, — сказав Тредльс. — Я вже не живу з ним тепер.

— Ні?

— Ні. Бачиш, правду кажучи, — пошепки додав Тредльс, — у наслідок тимчасових непорозумінь він змінив прізвище на Мортiмер і тепер виходить на вулицю тільки коли смеркне, та й тоді в окулярах. Нашу квартиру описали за несплату орендних внесків. Місіс Мікоубер була в такому розпачі, що я просто не міг відмовитися поручитися за той другий вексель, про який ми з тобою говорили. Ти можеш уявити, як приємно було мені побачити, Копперфілде, що це розв'язало справу, і місіс Мікоубер повеселішала.

— Гм! — сказав я.

— Та недовго тривало її щастя, — вів далі Тредльс, — бо, на жаль, через тиждень їх описали вдруге. Це її зовсім підкосило. Від того часу я живу в мебльованих кімнатах, а Мортімери тепер небагато бувають у товаристві. Сподіваюся, ти не вважатимеш мене егоїстом, Копперфілде, якщо я скажу, що маклер забрав мій маленький круглий столик з мармуровою покришкою, а також горщик для квітів і підставку, що їх придбала Софі.

— Яка жорстокість! — обурено вигукнув я.

— То було... то було неприємно, — сказав Тредльс, супроводячи цей вислів гримасою. — Але я не дуже сумую про це, і ось чому. По щирості, Копперфілде, я був неспроможний викупити їх тоді; по-перше, маклер побачив, що мені ці речі потрібні, і запросив за них неймовірну цифру; по-друге, в мене… взагалі не було грошей. Але від того часу я стежив за крамницею цього маклера, — вів далі Тредльс, тішачись своєю таємницею, — що в кінці Тотенгем Керт Роуд і, врешті-решт, сьогодні я побачив, що вони виставлені на продаж. Я тільки потайки глянув на них, бо якби маклер побачив мене, боронь боже, він казна яку ціну спитав би за них. Зараз у мене є гроші, і мені спало на думку, що, може, ти не заперечуватимеш, якщо я попрошу твою добру няньку піти зі мною до крамниці — я проведу її до найближчого рогу — і купити їх, ніби для себе.

У пам’яті моїй свіжо зберігається захват, з яким Тредльс виклав мені цей план, і його впевненість у надзвичайній його хитромудрості.

Я відповів йому, що моя стара нянька щаслива буде допомогти йому, і що ми можемо піти туди всі втрьох, але з однією умовою. Цією умовою було, щоб він урочисто обіцяв більше не дарувати ні своє ім’я, ні будь-що інше містерові Мікоуберу.

— Мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, — я вже це вирішив, бо став відчувати, що вчиняю не тільки необережно, але просто несправедливо щодо Софі. Я собі дав слово, і нема вже чого боятись; але охоче дам слово і тобі. Той перший нещасний вексель я сплатив. Не маю сумнівів, що містер Мікоубер сплатив би його сам, коли б лише міг. Але він не міг. Вважаю своїм обов'язком відзначити одну рису в містерові Мікоубері, яка мені дуже сподобалася, Копперфілде. Це — щодо другого векселя, строк якого ще не минув. Він не каже мені, що вексель уже сплачений, але стверджує, що буде сплачений. У цих словах вбачаю я щось дуже благородне і чесне.

Мені не хотілося руйнувати віру мого милого друга, і тому я не заперечував. Ще трохи погомонівши, ми пішли до бакалійної крамниці по Пеготті. Тредльс відмовився провести цей вечір зі мною, по-перше, боячись, що його майно може купити хтось інший, а по-друге, саме цей вечір він зав­жди присвячував складанню листа до наймилішої дівчини в світі.

Ніколи не забуду, як визирав він з-за рогу, доки Пеготті торгувалася за його неоціненне майно; як схвилювався він, коли Пеготті, не дійшовши згоди, поволі почала повертатись до нас, але маклер покликав її назад. На завершення переговорів вона купила майно Тредльса за досить невисоку ціну, і Тредльс мало не сказився від радості.

— Я дуже вдячний тобі, — сказав Тредльс, коли почув, що сьогодні ввечері речі його будуть надіслані йому на квартиру. — Ти не вважатимеш за безглуздя, Копперфілде, коли я попрошу тебе ще про одну послугу?

Я заздалегідь заявив, що, безперечно, не вважатиму це за безглуздя.

— Якби ви були такі ласкаві, — звернувся Тредльс до Пеготті, — забрати горщик для квітів зараз, то мені приємно було б (бо це річ Софі, Копперфілде) власноруч віднести його додому.

Пеготті охоче згодилась, і він, засипавши її висловами подяки, пішов додому, ніжно тримаючи в руках горщик для квітів; і навряд чи колись бачив я таке радісне обличчя.

Потім ми повернулися до моєї квартири. Крамниці зав­жди причаровували Пеготті, і ми часто зупинялися перед вітринами; я терпляче чекав, доки нянька моя досхочу намилується ними. Отже, додому ми йшли досить довго.

Підіймаючись по східцях, я звернув її увагу на раптове зникнення пасток місіс Креп, а також на свіжі сліди кроків. Зайшовши на другий поверх, ми обоє дуже здивувалися, бо, йдучи до крамниці, я зачиняв двері, а тепер вони стояли навстіж, і всередині чути було голоси.

Ми глянули одне на одного, не знаючи, що це може означати, і увійшли до вітальні. Як же я здивувався, коли побачив там мою бабусю і містера Діка. Бабуся сиділа на горі багажу, поставивши перед собою клітку зі своїми двома птахами і посадивши свою кицьку собі на коліна, як Робінзон Крузо в спідниці, та пила чай. Містер Дік замислено спирався на величезного повітряного змія, подібного до тих, які ми частенько колись запускали в небо.

— Люба моя бабусю, — вигукнув я, — яка приємна несподіванка!

Ми щиро обійнялися. Містер Дік і я радо потиснули руки один одному; а місіс Креп, яка заклопотано готувала чай, щиро сказала, що вона вже знала, як радітиме містер Копперфілд, побачивши своїх любих родичів.

— А, це ви? — звернулася моя бабуся до Пеготті, яка тремтіла від жаху перед нею. — І як ви почуваєтесь?

— Пригадуєте мою бабусю, Пеготті? — спитав я.

— Заради бога милосердного, дитя моє, — скрикнула моя бабуся, — не називайте жінку цим ім'ям дикунів з південноморських островів. Якщо вона вже вийшла заміж і змінила прізвище, що є найкращою річчю, яку вона тільки могла зробити, то чому ви не звете її новим ім'ям? Як ваше прізвище тепер, П.? — спитала моя бабуся, шукаючи порятунку в цьому скороченні.

— Баркіс, мем, — промовила Пеготті, роблячи реверанс.

— Ну от, це вже по-людському, — сказала моя бабуся. — Людині з таким ім'ям не треба надсилати місіонерів. Як почуваєтеся, Баркіс?

З цими милостивими словами бабуся моя простягла руку. Підбадьорена цим, Баркіс зробила кілька кроків уперед, потиснула її руку і знову зробила реверанс.

— Ми старіємо, бачу, — зазначила бабуся. — Адже ми тільки раз зустрічалися перед цим. Чудова була у нас тоді зустріч, що й казати! Троте, любий мій, ще одну чашечку.

З належною пошаною вручив я чашку моїй бабусі, яка за звичаєм сиділа твердо і випроставшись; потім я наважився заперечити проти того, що вона сидить на скрині.

— Дозвольте менi запропонувати вам канапу чи крісло, бабусю, — сказав я. — Адже ж так вам дуже незручно.

— Дякую, Троте, — відповіла моя бабуся, — я краще сидітиму на своїй власності.

Тут моя бабця суворо глянула на місіс Креп і додала:

— Нема чого вам більше турбуватися, мем.

— Чи підсипати вам ще чаю перед тим, як я піду? — спитала місіс Креп.

— Ні, дякую, мем, — відповіла моя бабуся.

— Чи не принести мені ще масла, мем? — допитувалася місіс Креп. — Або, може, ви хочете свіженьких яєчок? I чи не підсмажити мені шинки? Чи не треба ще чогось для вашої милої бабусі, містере Копперфілд?

— Нічого, мем, — відказала моя бабуся. — Я сама обійдуся, дякую.

Місіс Креп безнастанно посміхалася, виявляючи свій милий характер, безнастанно схиляла голову набік, щоб показати свою тілесну немічність, і безнастанно потирала руки, щоб показати свою готовність прислужитися усім, хто заслуговує на це. I ось поволі так і вислизнула вона з кімнати, посміхаючись, схиливши голову набік і потираючи руки.

— Діку! — сказала моя бабуся. — Пригадуєте, що я казала вам про підлабузників і блюдолизів?

Містер Дік був трохи збентежений: очевидно, він цього не пригадував; але він поспішив дати стверджувальну відповідь.

— Місіс Креп — одна з них, — сказала моя бабуся. — Баркіс, я попрошу вас заварити чай і дати мені іншу чашку, бо не думаю, щоб та жінка дуже дбайливо її вимила.

Я занадто добре знав мою бабусю і розумів, що вона мала на думці щось важливе, і приїзд її був викликаний істотнішими причинами, ніж це могло б здаватися чужій людині. Я бачив, що вона пильно дивиться на мене, коли гадає, що я зайнятий чимсь іншим; через її зовнішню твердість і самовладання просочувалося деяке вагання. Я почав міркувати, чи не образив її чимсь; і совість шепотіла мені, що я їй ще нічого не написав про Дору. Невже це й було причиною її приїзду?

Та я знав, що вона пояснить стан речей тільки тоді, коли сама захоче. Тому я сів біля неї, почав розмовляти з її птахами, грався з кішкою і намагався триматися невимушено. Але це мені погано вдавалося; до того ж Містер Дік, перехиляючись через великого змія, що стояв за моєю бабусею, користався всякою нагодою, щоб таємниче хитати головою до мене і вказувати на неї.

Нарешті бабуся випила чай, дбайливо поправила сукню, витерла губи і сказала:

— Троте... ні, залишайтеся тут, Баркіс!.. Троте, чи можеш ти бути твердим і владати собою?

— Сподіваюся, бабусю.

— Як ти гадаєш? — наполягала міс Бетсі.

— Так я й гадаю.

— Тоді, дитя моє, — сказала моя бабуся, пильно дивлячись на мене, — як ти гадаєш, чому я визнала за краще сидіти сьогодні ввечері на цій моїй власності?

Я тільки похитав головою, не в змозі вгадати.

— Бо, — сказала моя бабуся, — це все, що в мене є. Бо я розорена, мій любий!

Якби будинок з усіма нами перекинувся в річку, то й тоді я навряд чи був би більше вражений.

— Дік це знає, — сказала моя бабуся, спокійно поклавши руку мені на плечі. — Я збанкротувала, мій любий Троте. Усе моє майно — в цій кімнаті, за винятком котеджу; а його я доручила Дженет здати наймачеві. Баркіс, мені треба знайти спальню для цього джентльмена. З міркувань ощадливості, я гадаю, що сама зможу влаштуватися тут. Особливого комфорту мені не треба. Це тільки на одну ніч. А завтра ми поговоримо докладніше.

Я був украй здивований і сповнений жалю до неї — запевняю вас, тільки до неї. Але раптом вона впала мені на груди і закричала, що вболіває тільки за мене. Та через секунду вона опанувала себе і, скоріше переможно, ніж пригнічено, заявила:

— Ми повинні мужньо сприймати удари долі та не дозволяти їй залякувати нас, любий мій! Ми мусимо дограти свою роль в цій п’єсі до кінця! І ми переживемо нещастя, Троте.

XVIII. Пригніченість

Зібравшись з думками, які трохи розгубились після шокуючої заяви моєї бабусі, я попросив містера Діка піти до бакалійної крамниці і оселитися в спальні, яку нещодавно залишив містер Пеготті. Ця бакалійна крамниця була на Генгерфордському ринку. А Генгерфордський ринок був тоді не таким, як у наші дні: перед дверима височіла дерев'яна колонада, яка надзвичайно сподобалася містерові Діку. Честь жити поруч із цим дивом мистецтва винагородила б його за будь-які незручності; але кімнатка була досить вигідна, якщо не зважати на букет пахощів, про які я вже говорив; не завадило б також мати ще одну затишну кімнатку біля спальні; але містер Дік був цілком зачарований своїм приміщенням. Місіс Креп обурено заявила йому, що там ніде й кішку повісити. Але містер Дік цілком справедливо зауважив мені, сидячи на ліжку і гойдаючи ногою:

— Мені зовсім не треба вішати кішку, Троте. Я ніколи не вішаю кішок. Отже, це мені байдуже.

Я спробував довідатися, чи знає містер Дік щось про причини раптової зміни в справах моєї бабусі. Як я й очікував, він не мав про це ні найменшого уявлення. Він міг тільки розповісти, що позавчора моя бабуся сказала йому:

— Ну, Діку, чи ви насправді такий філософ, яким я вас вважаю?

Тоді він відповів:

— Так, сподіваюся.

Тоді бабуся сказала:

— Діку, я розорилася.

Тоді він відповів:

— Ну то й що ж!

Тоді бабуся моя схвалила його твердість духу, і він дуже зрадів. А тоді вони поїхали до мене і по дорозі пили портер та їли бутерброди.

Містер Дік почувався цілком затишно, сидячи на ліжку, гойдаючи ногою і розповідаючи мені все це з широко розплющеними очима і здивованою усмішкою. І, на жаль, я пояснив йому, що розорення означає нужду, злидні і голод. Я дуже швидко пошкодував про цю жорстокість, бо він зблід, і сльози потекли по його щоках; він звів на мене такий невимовно зляканий погляд, що міг би пом'якшити й значно твердіше за моє серце. Я доклав усіх зусиль, щоб знову підбадьорити його. Та незабаром зрозумів (те, що мав би зрозуміти спочатку), що його бадьорий настрій залежав тільки від його віри в наймудрішу і найчудовішу з жінок; крім того, він покладався на мої розумові здібності. Він вірив, що розум мій здатний подолати всяке лихо.

— Що ж нам робити, Тротвуде? — спитав містер Дік. — Є в нас мої мемуари...

— Безперечно, є, — сказав я. — Але тепер усе, що ми можемо зробити, містере Дік, — це зберігати бадьорість, щоб моя бабуся не турбувалася, бачачи, як ми хвилюємося.

Він усією душею погодився з цим і попросив мене, коли я побачу, що він хоч на дюйм ухиляється від правильного шляху, закликати його до порядку. Але з жалем зазначаю, що я його занадто налякав. Цілий вечір він не спускав очей з моєї бабусі; і такий жах був у цьому погляді, ніби вона вже вмирала з голоду на його очах. Він боявся ворухнути головою, сидів нерухомо і тільки водив очима; а це було ще гірше. За вечерею він дивився на окраєць хліба (випадково, окраєць був маленький), ніби він — єдиний наш порятунок від голодної смерті; і коли бабуся моя зажадала, щоб він їв зі своїм звичайним апетитом, я спіймав його на спробі сховати в кишеню залишки хліба й сиру. Безсумнівно, він збирався цими заощадженнями рятувати нас, коли ми дійдемо цілковитого виснаження.

Але бабуся моя, навпаки, трималася дуже твердо, що було доброю наукою для нас усіх, насамперед для мене. Вона дуже мило поводилася з Пеготті, за винятком тих випадків, коли я необережно називав її цим ім'ям; і хоч я знав, що вона ніяково почувається в Лондоні, але трималася вона як удома. Я попросив її лягти в моє ліжко, а сам влаштувався у вітальнi, щоб оберігати її. Їй дуже сподобалося, що річка тече близько від нас; це було добре на випадок пожежі; гадаю, що вона справді втішалася цією обставиною.

— Троте, мій любий, — сказала бабуся, побачивши, що я починаю готувати її звичайне вечірнє питво, — ні.

— Нічого не вип'єте, бабусю?

— Не вино, любий мій. Пиво.

— Але в мене є вино, бабусю. І ви зав­жди п'єте вино на ніч.

— Збережи його на випадок хвороби, — відповіла моя бабуся. — Не слід розтринькувати його, Троте. Принеси мені пива. Півпінти.

Мені здавалося, що містер Дік зараз впаде непритомний. Але моя бабуся була непохитною, і я вирішив самотужки вирушити за пивом. Було вже досить пізно, тому Пеготті та містер Дік ( їм треба було іти до свого приміщення над лампою) вийшли разом зі мною. Я розійшовся з містером Діком на розі вулиці, де він, бідолаха, зі своїм величезним паперовим змієм за спиною здавався мені втіленням людського горя.

По поверненню я побачив, як бабуся перебирає пальцями оброки нічного чіпця і ходить назад і вперед по вітальні. Я почав підігрівати їй пиво і смажити скибки хліба. Коли для бабусі все було готово, вона теж була готова і вже сиділа біля каміна у нічному чіпці та, піднявши спідницю до колін, гріла перед вогнем ноги.

— Виявляється, любий мій, — заявила вона, спробувавши пиво ложкою, — це значно краще за вино і зовсім не так шкідливо для печінки.

Судячи з усього, на моєму обличчі відбивався деякий сумів, тому що вона додала:

— Дурниці, хлопчику мій! Якщо нічого гіршого за пиво з нами не станеться, то горе не таке вже й велике.

— Звісно, бабусю, якби це стосувалося тільки мене, то я був би такої самої думки, — промовив я.

— А тепер? Чому ти не такої думки?

— Через те, що між мною і вами, бабусю, величезна різниця.

— Що за дурниці, Троте! — відгукнулась вона.

Тут бабуся почала з щирим задоволенням сьорбати тепле пиво, вмочуючи у нього підсмажений хліб.

— Троте, — заговорила вона, — я взагалі-то не дуже люблю нові обличчя, але знаєш, твоя Баркіс мені припала до серця.

— Ці ваші слова дорожчі мені за сто фунтів стерлінгів! — гаряче скрикнув я.

— У дивовижному світі ми живемо, — промовила бабуся, почесавши ніс. — Зовсім не розумію, як вона могла народитися на білий світ із таким ім'ям! Виникає питання, чи не простіше було б народитися якоюсь Джексон або кимось таким?

— Можливо, бабусю, що я і моя нянечка такої ж думки, але ж вона у цьому не винна, — зазначив я.

— Мабуть, що не винна, — невдоволеним тоном відгукнулася бабуся, змушена відступати, — але все ж таки це нестерпне ім'я. Слава богу, вона тепер Баркіс, — це набагато краще. А знаєш, Троте, ця Баркіс тебе надзвичайно любить.

— Немає нічого на світі, чого б вона не зробила для мене, — палко заявив я.

— Мені здається, що це правда, — погодилася бабуся. — Уяви собі, що ця дурненька зараз прийшла і благала мене взяти частину її грошей, запевняючи, що в неї їх забагато. От дурненька!

Бабусині сльози радості крапали у її гаряче пиво.

— Більш безглуздого створіння ще не народжувалось, — знову заговорила бабуся. — Ще тоді, коли я вперше побачила її, у цієї бідолашної — твоєї матері — я одразу вирішила це. Але у цій Баркіс багато доброго.

Вдаючи, що сміється, бабуся скористалася цим, щоб витерти очі, після чого заходилася знову говорити, не забуваючи при цьому про свої підсмажені окрайці хліба.

— Ах, боже мій! — із зітханням вирвалось у бабусі. — Я все знаю, Троте. Поки ви з Діком ходили, ми трохи попліткували з Баркіс. Все знаю. Не розумію, на що розраховують ці нещасні дівчата. Дивуюсь я, чого вони не розбивають собі голови об... — бабуся глянула на камін, — об полиці каміна.

— Бідолашна Ем’лі! — сказав я.

— Ох, не називай її бідолашною, — відказала моя бабуся. — Їй слід було б добре подумати, перш ніж накоїти такого лиха. Поцілуй мене, Троте. Шкодую, що ти так рано зазнаєш сумного досвіду.

Коли я посунувся до неї, вона поставила склянку мені на коліна (щоб я не міг ворухнутись) і сказала:

— Ох, Троте, Троте. І тобі теж ввижається, що ти закохався? Чи не так?

— Ввижається, бабусю! — вигукнув я, неймовірно почервонівши. — Я люблю її всією душею!

— Дору, тобто? — відповіла моя бабуся. — І ти хочеш, мабуть, сказати, що це малятко чарівне?

— Моя люба бабусю, — почав я. — Ви й уявити собі не можете, яка вона чудова!

— Ах! А не дурненька?

— Дурненька, бабусю?

Мені таке і на думку не спадало до цього часу. Я обурено відкинув цю ідею, але спершу вона мене приголомшила.

— Не вітрогонка?

— Вітрогонка, бабусю?

Я знову спромігся тільки безпорадно повторити ці неймовірні слова.

— Гаразд, гаразд! — сказала моя бабуся. — Я тільки запитую. Я ні в чому її не звинувачую. Бідолашна парочка! Отже, ви гадаєте, що створені одне для одного і що житимете, розважаючись та годуючись тільки цукерками і пиріжками. Чи не так, Троте?

Вона спитала про це так мило, напівграйливо, напівзажурено, що я зовсім розчулився.

— Ми юні і недосвідчені, бабусю, я це знаю, — відповів я, — і насмілюся сказати, що в наших розмовах і думках є чимало нерозумного. Але запевняю вас, ми палко любимо одне одного. Не знаю, що я робив би, якби подумав, що Дора зможе полюбити когось іншого, чи розлюбити мене, або що я зможу полюбити іншу, чи розлюбити її... мабуть, я збожеволів би.

— Троте, — сказала моя бабуся, похитуючи головою і поважно всміхаючись, — сліпий, сліпий, сліпий!

— Один мій знайомий, Троте, — мовила бабуся знову після паузи, — щирістю своєю нагадує мені бідолашне немовля — його матір. Здоровий глузд — ось що повинен надбати цей мій знайомий, Троте. Глибокий, правильний здоровий глузд.

— Якби ви тільки знали, який здоровий глузд у Дори, бабусю! — скрикнув я.

— Ох, Троте! — повторила вона. — Сліпий, сліпий, сліпий.

Не знаю чому, але по цих її словах я відчув, невиразно і сумно, що мені чогось не вистачає, що ця потреба у чомусь вкриває мене тінню, наче хмара.

— А проте, — сказала моя бабуся, — мені нема чого заважати юним істотам дурити себе і блаженствувати; отже, хоч це й юнацьке кохання, а юнацькі кохання дуже часто — май на увазі, я не кажу «завжди» — зводяться нанівець, все ж таки ми поставимося до цього серйозно і будемо сподіватися, що цими днями дійдемо успішних наслідків. Часу в нас досить.

Я зрадів, що бабуся співчуває мені. Зваживши на її втому, я палко подякував їй за любов і за всю її доброту до мене, і, ніжно побажавши мені доброї ночі, вона понесла свій нічний чепець до моєї спальні.

Яким нещасним почувався я, лежачи на канапі. Знову і знову я міркував, як зможу з'явитися злидарем перед очі містера Спенлоу. Адже ж я посватався до Дори, бувши певним у своєму достатку, а тепер я маю лицарський обов'язок розповісти їй про своє становище і дати їй волю відмовитися від заручин. Як житиму я тепер, не заробляючи нічого? Треба мені щось зробити, щоб допомогти моїй бабусі, але я не бачу жодного виходу. Ось незабаром у мене вже не буде й кишенькових грошей, я носитиму подерте пальто і не матиму змоги робити маленькі подарунки Дорі, їздити на баских кониках і ходити франтом. Хоч я розумів, що дуже егоїстично думати зараз тільки про себе і про своє лихо, але я так любив Дору, що не міг собі ради дати. Я розумів, що ганебно думати про себе, а не про мою бабусю; але егоїзм був у даному випадку невід'ємним від думок про Дору, а Дорою я не міг поступитися нікому. Яким неймовірно нещасним почувався я тієї ночі!

Бачив я сни — сни про злидні в усіх виглядах, але, здається, сни я бачив наяву, не заснувши. Ось ходжу я в лахмітті і продаю Дорі сірники, шість коробочок за півпенні; ось сиджу я в конторі у нічному халаті і туфлях, а містер Спенлоу протестує проти того, що я з'являюся перед клієнтами в цьому легковажному вбранні; ось я, вмираючи з голоду, підбираю крихти від сніданку старого Тіффі (він снідав дуже регулярно, коли годинник на соборі Святого Павла бив першу); ось я безнадійно намагаюся купити дозвіл на шлюб з Дорою, пропонуючи на сплату одну з рукавичок Урії Гіпа, а консисторія не хоче прийняти її; і під час усіх цих снів я не спав і перевертався, наче корабель, що зазнав катастрофи в морі постільної білизни.

Моя бабуся також непокоїлася, бо я часто чув, як ходить вона туди й сюди. Два чи три рази за ніч вона з'являлася в моїй кімнаті, загорнута в довгий фланелевий капот, подібна до стурбованого духа, і підходила до канапи, на якій я лежав. У перший раз я скочив з місця, стривожений її повідомленням: з якоїсь заграви вона зрозуміла, що Вестмінстерське абатство охоплене пожежею; вона радилася зі мною, чи не може вогонь перекинутися на Букінгем-Стрит, якщо вітер зміниться. На другий раз я лежав спокійно і відчув, як вона сіла біля мене, шепочучи:

— Бідолашне хлоп'я!

І я відчув себе вдвадцятеро нещаснішим, зрозумівши, як самовіддано думає вона про мене, і як егоїстично думаю я тільки про себе.

Важко повірити, щоб ніч, яка здалася мені такою довгою, могла бути короткою для когось іншого. I почала мені ввижатись якась вечірка, де гості танцювали безперестанку, і почув я музику, що безупинно грала одну мелодію, і побачив Дору, що весь час танцювала один танець, не звертаючи жоднісінької уваги на мене. Чоловік, що грав на арфі цілу ніч, марно силкувався прикрити свій інструмент нічним ковпаком звичайних розмірів, і тут я прокинувся, або краще сказати — тут я покинув спроби заснути, і побачив, нарешті, що сонце сяє за вікном.

У ті дні поблизу від мене містилася римська лазня — може, й зараз вона ще є там — і я там частенько купався. Вбравшись тихо, щоб не потурбувати бабусю, і залишивши її під доглядом Пеготті, я подався до лазні, пірнув у басейн, а потім пішов прогулятись. Я сподівався, що купання і прогулянка трохи освіжать мене — так воно й було; і незабаром я вирішив, що насамперед я мушу спробувати, чи не можна розірвати свій контракт і забрати назад вступний внесок. Я поснідав у найближчому трактирі і пішов до Докторської палати, повільно ступаючи по щойно политих водою вулицях і вдихаючи пахощі літніх квітів, сповнений твердості і рішучості.

До палати я прибув так рано, що мені довелося ще з півгодини провештатися навколо неї, поки старий Тіффі прийшов з ключем. Тоді я сів у своєму затінку, спостерігаючи сонячне проміння на димарях і мріючи про Дору; нарешті, ввійшов містер Спенлоу, підтягнутий і свіжий.

— Як почуваєтесь, Копперфілде? — спитав він.

— Чудовий ранок! Прегарний ранок, сер, — підтвердив я. — Чи можу я поговорити з вами, перш ніж ви підете до суду?

— Безперечно, можете, — сказав він. — Ходімо до мого кабінету.

Я пішов слідом за ним, і він почав натягати мантію перед дзеркалом.

— З жалем мушу розповісти, — сказав я, — що маю трохи сумні новини від моєї бабусі.

— Та ні? — вигукнув він. — Що ви кажете? Не параліч, сподіваюся?

— Ні, здоров'я її цілком добре, сер, — відповів я. — Вона зазнала деяких великих втрат. Правду кажучи, у неї лишилося дуже небагато грошей.

— Ви дивуєте мене, Копперфілде! — скрикнув містер Спенлоу.

— Запевняю вас, сер, — сказав я, похитавши головою, — справи тут так змінилися, що я хотів спитати вас, чи не буде можливим... залишивши вам, звичайно, деяку частку вступного внеску, — додав я, вражений стривоженим виразом його обличчя, — чи не буде можливим розірвати мій контракт?

Ніхто не знає, чого коштувало мені зробити цю пропозицію. Це було майже те саме, що просити вирок про розлуку з Дорою.

— Розірвати ваш контракт, Копперфілде? Розірвати?

Я пояснив спокійно, але твердо, що тепер мені треба самому заробляти собі на життя. Я не боюся за майбутнє, сказав я (і я гостро підкреслив цю обставину, як натяк на те, що зможу бути гідним зятем), але нині я можу покластися тільки на самого себе.

— Я дуже засмучений цією звісткою, Копперфілде, — сказав містер Спенлоу, — дуже засмучений. Не в наших звичаях розривати контракти з таких і подібних причин. Це — незвичайний випадок у нашій професії. Незручно створювати такий прецедент. Аж ніяк! Разом з тим…

— Ви дуже добрі, сер, — промимрив я, передчуваючи згоду.

— Зовсім ні. Нема за що дякувати, — відказав містер Спенлоу. — Разом з тим, хотів я сказати, якби доля не зв'язала мене по руках, якби в мене не було компаньйона, містера Джоркінса...

Надії миттю зникли, але я зробив ще одну відчайдушну спробу.

— Чи не думаєте ви, сер, сказав я, — що коли б я поговорив про це з містером Джоркінсом…

Містер Спенлоу безнадійно похитав головою.

— Боронь боже, Копперфілде, — відповів він, — щоб я будь-кого ображав, а надто містера Джоркінса. Але я знаю мого компаньйона, Копперфілде, містер Джоркінс не такий чоловік, щоб згодитися на цю надзвичайну пропозицію. Містера Джоркінса дуже важко звернути з його шляху. Ви самі знаєте, який він.

Мушу сказати, що я нічого не знав про нього. Мені було тільки відомо, що він раніше сам керував конторою, а тепер самотньо живе в будинку біля Монтег'ю-Сквер, якому давно бракувало валика із фарбою; що приходить він до палати дуже пізно, а йде додому дуже рано; що з ним ніколи ніхто не радиться; і що він сидить у темній норі нагорі, де ніколи не вирішують ніяких справ, і де років двадцять уже, як кажуть, лежить на столі пожовклий аркуш незайманого чорнилами паперу.

— Ви ж не заперечуєте проти того, щоб я поговорив з ним, сер? — спитав я.

— Аж ніяк, — сказав містер Спенлоу. — Але я маю деякий досвід щодо розмов із містером Джоркінсом, Копперфілде. Хотів би я, щоб цей досвід був не такий сумний, бо особисто я пішов би вам назустріч. Я не маю ні найменших заперечень проти вашої розмови з містером Джоркінсом, Копперфілде, якщо ви визнаєте це за потрібне.

І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.

— Заходьте, містере Копперфілд, — звернувся до мене містер Джоркінс, — заходьте.

Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.

— А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? — спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.

Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.

— Він сказав, що я заперечуватиму? — запитав містер Джоркінс.

Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.

— З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, — нервово мовив містер Джоркінс. — Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.

Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.

— Ні! — сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. — О, ні! Я заперечую, ви знаєте, — дуже швидко сказавши це, він вийшов. — Ви повинні знати, містере Копперфілд, — додав він, знову стурбовано просуваючи голову в двері, — що, коли містер Спенлоу заперечує...

— Особисто він не заперечує, сер! — сказав я.

— О, особисто! — нетерпляче повторив містер Джоркінс. — Запевняю вас, що є заперечення, містере Копперфілд. Безнадійно. Те, чого ви хочете, зробити не можна. Я... я справді мушу поспішати на ділову зустріч до банку.

По цій мові він побіг геть; і скільки мені відомо, впродовж трьох днів по тому не з'являвся до палати.

Я не хотів залишити невипробуваною жодну можливість. Тому я почекав на повернення містера Спенлоу і передав йому свою розмову з його компаньйоном. Я дав йому зрозуміти, що, на мою думку, він зможе пом'якшити непохитного Джоркінса, якщо візьме на себе цю справу.

— Копперфілде, — відповів містер Спенлоу, люб'язно посміхаючись, — ви не знаєте мого компаньйона, містера Джоркінса, так довго, як я. Я зовсім не хочу звинувачувати містера Джоркінса в якихось хитрощах. Але манера, з якою містер Джоркінс висловлює свої заперечення, часто обдурює людей. Ні, Копперфілде, — похитав він головою. — Містера Джоркінса не можна зворушити, повірте мені!

Я ніяк не міг добрати, хто ж з них двох заперечує проти моєї справи, але я бачив досить виразно, що один з компаньйонів проти, і що не може бути й мови про повернення тисячі фунтів стерлінгів моїй бабусі. У розпачі, про який я згадую із соромом, бо сумував через себе (хоч і завжди в зв’язку з Дорою), залишив я палату і пішов додому.

Я саме намагався призвичаїтися думками до найгіршого і будувати собі плани на суворе майбутнє, коли раптом на мене мало не наїхав візник. З вікна карети до мене простяглася ніжна рука і посміхнулось обличчя, що його я завжди зустрічав з почуттям радості й щастя від того часу, коли воно вперше обернулося до мене на старих дубових східцях з широким поруччям і коли воно нагадало мені своєю м'якою красою вітражі в церкві.

— Агнес! — радо вигукнув я. — О, моя мила Агнес, кому ще на цьому світі міг би я радіти більше ніж вам?

— Справді? — спитала вона своїм милим голосом.

— Мені так треба поговорити з вами! — вів я далі. — Мені стало легше на серці, щойно я глянув на вас. Коли б у мене була чародійська паличка, то з усіх людей я викликав би тільки вас.

— Мене? — посміхнулась Агнес.

— Ну, може, спочатку Дору, — визнав я, зашарівшись.

— Безперечно, спочатку Дору, сподіваюся, — мовила Агнес, сміючись.

— Але потім вас, — сказав я. — Куди ви їдете?

Вона їхала до мене побачитися з моєю бабусею.

День був дуже гарний, і вона охоче вийшла з екіпажа, який тхнув стайнею та огірками. Я розплатився з візником, вона взяла мене під руку, і ми пішли разом пішки. Вона для мене була втіленою надією. При Агнес всі турботи мої зникли!

Бабуся моя написала їй один зі своїх уривчастих і дивних листів, не довших за банківський чек — на більше в неї не вистачало епістолярних здібностей. Вона писала, що зазнала скрути і залишає Дувр, але змирилась із обставинами та почувається так добре, що нікому не треба турбуватися про неї. Агнес поїхала до Лондона побачитися з моєю бабусею, бо від того часу, як я оселився в будинку містера Вікфілда, між ними зав'язалася ніжна взаємна дружба. Вона приїхала не сама. З нею був тато, а також Урія Гіп.

— І ось вони компаньйони, — зазначив я. — Хай буде він проклятий!

— Так, — сказала Агнес. — У них є тут якась справа, і я скористалась їхньою поїздкою, щоб приєднатися до них. Не думайте, Тротвуде, що поїздка моя викликана тільки дружніми почуттями; боюся, що ви звинувачуватимете мене в надмірній підозрілості, але я не люблю відпускати тата самого з цим чоловіком.

— А він і досі має вплив на містера Вікфілда?

Агнес похитала головою

— У нас так усе змінилося, — сказала вона, — що ви навряд чи впізнали б наш любий старий дім. Вони тепер живуть з нами.

— Вони? — перепитав я.

— Містер Гіп і його мати. Він спить у колишній вашій кімнаті, — мовила Агнес, дивлячись мені в обличчя.

— Хотів би я мати змогу надіслати йому сни, — сказав я. — Тоді б він там довго не спав.

— Я живу в своїй кімнатці, — вела далі Агнес, — де колись вчила уроки. Як швидко минає час! Пригадуєте? Маленька кімната поруч з вітальнею.

— Чи пригадую я, Агнес? У дверях тієї кімнати я вперше побачив вас, і кільце з ключами висіло на вашому поясі.

— Саме так, — усміхнулася Агнес. — Я рада, що вам приємно згадати це. Ми були дуже щасливі.

— Дуже, дуже щасливі!

— Я зберегла за собою цю кімнатку; але ви розумієте, що мені не зав­жди щастить уникати місіс Гіп. Отже, — спокійно говорила Агнес, — я мушу бути в її товаристві, коли хотіла б краще лишатися сама. Але в мене нема інших підстав скаржитися на неї. Якщо вона іноді докучає мені похвалами своєму синові, то це цілком природно для матері. Він дуже добрий син для неї.

Я пильно вдивлявся в обличчя Агнес, але не помітив, щоб вона розуміла наміри Урії. Її ніжні серйозні очі дивилися на мене з властивою їм прекрасною відвертістю, і ніщо не змінилося в її милому обличчі.

— Головна незручність їхнього перебування в нас, — сказала Агнес, — полягає в тому, що я тепер не можу бути з татом так багато, як хотілося б. Урія втручається між нами, і я не можу так пильнувати тата — хай це звучить зухвало — як хотілося б. Але якщо проти нього планують якусь змову чи зраду, то сподіваюся, що проста любов і правда будуть міцнішими, врешті-решт. Я сподіваюся, що проста любов і правда міцніші, врешті-решт, ніж усяке зло чи нещастя в цьому світі.

На губах її завмерла добре знайома мені світла усмішка. Ми підійшли вже близько до моєї вулиці, і Агнес стурбовано спитала мене, чи не знаю я, яким чином сталася фінансова катастрофа моєї бабусі. Я відповів:

— Ні, вона мені ще не розповідала.

Агнес замислилась, і мені здалося, ніби рука її затремтіла в моїй.

Ми застали мою бабусю саму і трохи схвильовану. Між нею і місіс Креп виникла суперечка на абстрактну тему (чи годиться ніжній статі жити в мебльованих кімнатах); а бабуся моя, байдужа до спазмів місіс Креп, обірвала диспут, заявивши цій леді, що від неї тхне моїм бренді, та чи не потурбується вона піти геть. Обидва ці вислови місіс Креп визнала гідними кримінального покарання і оголосила про свій намір апелювати до «британського правосуддя» — очевидно, як оплоту наших національних свобод.

Проте бабуся мала досить часу охолонути, поки Пеготті гуляла з містером Діком, показуючи йому парад кінних гвардійців. Міс Бетсі дуже зраділа зустрічі з Агнес, і настрій її значно покращав. Агнес поклала капелюшок на стіл і сіла поруч із нею. Дивлячись на її ніжні очі і ясне чоло, я не міг утриматися від думки, що присутність її тут дуже доречна. Бабуся моя цілком поклалася на Агнес, незважаючи на її юність і недосвідченість. I справді, вона була дуже міцна в своїй простій любові і правді.

Ми почали розмовляти про втрати моєї бабусі, і я розповів їм, що спробував зробити цього ранку.

— Це було нерозсудливо, Троте, — зазначила бабуся, — але вчинено з добрими намірами. Ти — шляхетний хлопець (хоч тепер мені слід би називати тебе молодим чоловіком). І я пишаюся тобою, мій любий. Що далі, то більше. А тепер, Троте і Агнес, розгляньмо справи Бетсі Тротвуд і подивімося, в якому вони стані.

Я помітив, що Агнес зблідла і дуже уважно поглянула на мою бабусю. А бабуся моя, пестячи свою кицьку, теж дуже уважно подивилася на Агнес і почала свій звіт.

— Бетсі Тротвуд, — почала бабуся, яка ні з ким не ділилася своїми фінансовими справами, — я говорю не про твою сестру, Троте, мій любий а про себе саму — мала певну власність. Не важливо, скільки, досить на прожиття. Навіть більше, бо вона мала певні заощадження і додала їх до основного капіталу. Бетсі перевела свою власність у цінні папери, а потім, за порадою однієї ділової людини, свого повіреного, вклала їх у земельні акції. Це давало їй непогані відсотки. Гаразд. Але потім Бетсі вирішила шукати нових місць, куди вкласти капітал. Вона вирішила, що розумніша за свого повіреного, який, тим часом, став не такою вже діловою людиною, як колись, — я натякаю на вашого батька, Агнес, — і їй спало на думку самій взяти свої справи до рук. Отже, вона нагнала своїх свиней, як то кажуть, на чужий ринок; і ринок цей виявився дуже поганим. Спочатку вона зазнала втрат у видобувній справі, потім зазнала втрат у водолазній справі — виловлюючи скарби у воді, ганяючись за всякими казковими побрехеньками, — пояснила моя бабуся, потираючи ніс, — потім вона зазнала втрат у видобувній справі знову, і, нарешті, щоб довести справу до кінця, зазнала вона втрат у банковій справі. Не знаю, скільки коштували облігації того банку, нещодавно там обіцяли дивіденди щонайменше в сто відсотків, здається. Але банк цей вже був по той бік світу і зазнав краху, скільки я знаю; так чи так, а він розвалився на друзки і ніколи не заплатить і шести пенсів; а шестипенсовики Бетсі були всі там, і ось вам кінець історії! Що менше слів, то більше діла!

Зробивши цей філософський огляд, бабуся переможно глянула на Агнес, до якої помалу повертався природний колір обличчя.

— Люба міс Тротвуд, це все? — спитала Агнес.

— Та цього й досить, дитя моє, — сказала бабуся. — Коли могла б я розтринькати більше грошей, то історії ще не був би кінець. Бетсі, без сумніву, подбала б про те, аби їх усі пустити на вітер і почати новий розділ. Але грошам настав кінець, і кінець настав оповіданню.

Спочатку Агнес слухала, затримавши подих. Вона ще то блідла, то червоніла, але дихала вже вільніше. Мені здалося, що я зрозумів, у чому річ. Очевидно, вона мала певні побоювання, що її нещасний батько був причетний до цієї катастрофи. Бабуся моя взяла її руку в свою та розсміялася.

— Чи це все? — повторила міс Бетсі. — Авжеж усе. Лишається тільки додати: «і відтоді зав­жди вона жила щасливо». Може, я колись і зможу це сказати про Бетсі. Ну, Агнес, у вас розумна голова. I ти теж іноді буваєш розсудливий, Троте, хоч я й не можу зав­жди звинувачувати тебе в цьому, — тут моя бабуся енергійно хитнула головою. — Що робити? Є в нас котедж; якщо його здадуть, то він даватиме, скажімо, сімдесят фунтів на рік. Гаразд... Ось і все, що в нас є! — сказала бабуся, яка мала звичку, як деякі коні, раптом зупинятися, коли здається, що ще довго треба бігти.

Бабуся помовчала і додала:

— Далі, є в нас Дік. Він має прибуток у сто фунтів стерлінгів на рік. Але, безперечно, це витрачатиметься на його власні потреби. Я скорше відіслала б його від себе, хоч і знаю, що ніхто, крім мене, не цінуватиме його, ніж дозволила б йому витрачати його кошти не на себе самого. Як же обійтися нам з Тротом? Що ви скажете, Агнес?

— Я скажу, бабусю, — втрутився я. — Я мушу зайнятись якоюсь роботою.

— Піти в солдати? — стурбовано відказала бабуся. — Чи в моряки? Не хочу про таке й чути. Ти станеш проктором. Будь ласка, залиш всі інші думки.

Я розкрив рота пояснити, що не мав на увазі саме такі методи забезпечення, але Агнес запитала, чи наше помешкання винайнято на довгий строк.

— Ви поставили дуже доречне запитання, люба моя, — сказала бабуся. — Цієї квартири не можна позбутися ще принаймні шість місяців, якщо тільки не пощастить передати її комусь, а це малоймовірно. Останній пожилець тут помер. П'ятеро людей з кожних шести, безперечно, померли б від цієї жінки в нанковій блузі і фланелевій спідниці. У мене є трохи готівки, і я згодна з вами: найкраще, що ми можемо зробити, це жити тут до кінця строку і влаштувати Дікові спальню поблизу.

Я визнав своїм обов'язком натякнути на незручність, якої зазнаватиме моя бабуся, живучи в стані невпинної партизанської війни з місіс Креп; але вона це питання розв'язала, заявивши, що при першій демонстрації ворожих дій вона збирається нагнати на місіс Креп страху на всю решту її земного життя.

— Я думала, Тротвуде, — розважливо сказала Агнес, — що коли б ви мали час...

— Я маю безліч часу, Агнес. Я завжди звільняюсь о четвертій чи о п'ятій годині. Я вільний і вранці. Так чи так, — тут я почервонів, згадавши безліч годин, які я присвятив блуканню містом та норвудським шляхом, — у мене великий надлишок часу.

— Я певна, що ви погодилися б виконувати обов'язки секретаря, — сказала Агнес, підходячи до мене ближче і розмовляючи тихим голосом, сповненим такого глибокого співчуття, що я й досі його чую.

— Погодився, моя люба Агнес?

— Справа ось у чому, — вела далі Агнес. — Доктор Стронг таки здійснив свій план: подав у відставку і переїхав жити до Лондона; він запитував батька, чи не може той рекомендувати йому секретаря. Чи не здається вам, що він волітиме краще мати на цьому місці свого улюбленого учня, ніж будь-кого іншого?

— Люба Агнес! — вигукнув я. — Що робив би я без вас? Ви завжди — мій янгол-охоронець. Я вам це вже казав, і знову переконуюсь у цьому.

Агнес, мило сміючись, відповіла, що й одного доброго янгола (вона натякала на Дору) досить. Далі вона нагадала мені, що доктор звик працювати в своєму кабінеті вранці і ввечері — а це саме той час, коли я буваю вільний. Не знаю, чому я радів більше — перспективі заробляти свій хліб чи надії заробляти його під керівництвом свого старого вчителя. Тому я, за порадою Агнес, негайно сів писати докторові листа, в якому виклав йому суть справи і повідомляв, що я завітаю до нього завтра о десятій годині ранку. Листа я адресував до Гайгета — бо в цьому місці, такому пам'ятному мені, він жив — і відправив сам, не гаючи ні хвилини.

Де б не з'явилася Агнес, вона скрізь залишала приємний спогад про своє перебування. Повернувшись з пошти, я побачив, що клітки з пташками моєї бабусі висять саме так, як висіли вони колись на вікні вітальні в котеджі; моє м'яке крісло, замість значно м'якішого крісла бабусі, поставлене біля розчиненого вікна; і навіть кругле зелене віяло, яке бабуся привезла з собою, прикріплене до вікна. Здавалося, що все це зробилося саме собою, і з цього зрозумів я, хто це зробив. І миттю впізнав би я, хто поклав у старому порядку мої книжки, навіть коли б я знав, що Агнес перебуває за багато миль звідси, а не клопочеться коло нас, посміхаючись над безладом.

Моя бабуся досить прихильно поставилася до Темзи (річка справді дуже гарно виблискувала під сонцем, хоч і не так гарно, як море перед котеджем), але вона не могла примиритися з кіптявою, що, як вона казала, «наче перцем посипала все». У кожному кутку моїх кімнат відбулася справжня революція, у якій Пеготті відігравала видатну роль: ішла запекла боротьба проти цього перцю. Я був тільки мовчазним глядачем і думав лише, як мало, хоч і з великим гонором, робить навіть Пеготті, і як багато, хоч і безшумно, робить Агнес. Раптом хтось постукав у двері.

— Здається, — сказала Агнес, зблідши, — це тато. Він обіцяв мені прийти сюди.

Я відчинив двері і впустив не лише містера Вікфілда, а й Урію Гіпа. Я довго не бачив містера Вікфілда. Я був готовий до великих змін в ньому, бо Агнес мені дещо розповіла, але його вигляд просто вразив мене.

Річ не в тім, що він дуже постарів, хоч усе ще був вбраний з давньою охайністю. Не в тім, що нездоровий рум'янець вигравав на його щоках. Не в тім, що його очі налилися кров'ю, а руки нервово тремтіли — я знав, з якої причини, і спостерігав його дію на нього впродовж років. Не в тому, що він втратив свій привітний погляд і джентльменську поведінку, бо їх він не втратив. Найбільше вразило мене те, що він, джентльмен, який мав очевидну перевагу, мусив коритися цьому втіленню підлості — Урії Гіпу. Повна зміна позицій у відносинах цих двох людей — зміна, внаслідок якої Урії тепер належала влада, а містер Вікфілд був у залежності від нього — була для мене таким болючим видовищем, що я і висловити цього не можу. Коли б я бачив, як мавпа командує людиною, то й таке видовище здалося б мені менш принизливим.

Містер Вікфілд, здавалося, сам це добре розумів. Увійшовши, він ані слова не сказав і схилив голову, ніби від сорому. Та це тривало лише секунду, бо Агнес м'яко звернулася до нього:

— Тату! Ось міс Тротвуд... і Тротвуд, якого ви не бачили довгенько.

Тоді він вийшов уперед, збентежено подав руку моїй бабці і щиро потиснув руку мені. Але в ту секунду, коли він вагався, я побачив, що на обличчі Урії з'явилася злостива посмішка. Агнес, мабуть, це теж помітила, бо здригнулася.

Помітила чи не помітила цього моя бабуся — жоден фізіономіст не міг би дізнатись, якби вона сама йому не розповіла. Здається мені, ніхто не зміг би зберігати такий непорушний зовнішній спокій, як вона це вміє. Обличчя її було тоді, наче глуха стіна, для будь-кого, хто хотів би проникнути в її думки. З властивою їй лаконічністю обірвала вона мовчання:

— Ну, Вікфілде! Я оце розповідала вашій доньці, як добре попорядкувала я своїми грішми на свій розсуд, не віривши вам, бо ви трохи таки заіржавіли у діловому відношенні. Ми порадились і знайшли непоганий вихід. На мою думку, Агнес варта цілої вашої фірми.

— Якщо дозволено мені буде зробити зауваження, — сказав Урія Гіп, вигинаючись, — то цілком згоджуюся з міс Бетсі Тротвуд, і був би дуже щасливий, якби міс Агнес стала нашим компаньйоном.

— Ви вже самі компаньйон, — відказала моя бабуся, — і цього вам, гадаю, вистачить. Як ваше дорогоцінне здоров'ячко, сер?

На це трохи глузливе запитання містер Гіп відповів, ніяково стискаючи в руках синій портфель, який він приніс із собою, що він почувається дуже добре, дякує моїй бабці і сподівається, що стан її здоров'я теж непоганий.

— А ви, мастере... мені слід було б сказати містере Копперфілд, — вів далі Урія. — Сподіваюся, ви в доброму здоров'ї? Радий бачити вас, містере Копперфілд, навіть за теперішніх обставин (ще б пак! Наші теперішні обставини, здається, були йому дуже до смаку). Теперішні обставини не такі, яких бажали б для вас ваші друзі, містере Копперфілд, але не гроші прикрашають людину, а... моїх мізерних сил не вистачає, щоб висловити свою думку, — сказав Урія з жахливою гримасою, — але не гроші!

Тут він потис мені руку, але не звичайним способом, а стоячи на чималій віддалі від мене, наче боявся, і смикаючи мою руку вгору і вниз, як ручку насоса.

— А як ми вам подобаємося, мастере Копперфілд... мені слід було б сказати — містере? — розпинався Урія. — Чи не знаходите ви, що містер Вікфілд просто квітне, сер? Роки не надто позначаються на нашій фірмі, мастере Копперфілд, хіба тільки підносять принижених, тобто мою матінку й мене, і розвивають, — додав він, подумавши, — прекрасне, тобто міс Агнес.

Після цього компліменту він так нестерпно смикався, що моїй бабусі, яка очей не спускала з нього, увірвався терпець.

— Чорти б забрали цього чоловіка! — несамовито вигукнула моя бабуся. — Чого він крутиться? Вас електрикою вдарило, сер, чи що?

— Прошу пробачення, міс Тротвуд, — відповів Урія, — я знаю, що ви нервові.

— Опікуйтеся власними справами, сер! — сказала моя бабуся, зовсім не заспокоєна цим зауваженням. — Хто вам сказав, що я нервова? Нічого подібного! Якщо ви в'юн, сер, то й тримайтесь, як в'юн. Якщо ви людина, то контролюйте свої кінцівки, сер. О, боже мій! — обурено додала бабуся. — Крутиться штопором і змією вигинається, аж збожеволіти можна! Не дозволяю!

Містер Гіп був трохи збентежений, та й кожен на його місці злякався б такого вибуху. До того ж по цій мові моя бабуся обурено заворушилася в кріслі та люто похитала головою. Але він слабким голосом звернувся до мене:

— Я добре знаю, мастере Копперфілд, що міс Тротвуд, хоч і чудова леді, та має рвучкий характер (адже ж я мав приємність познайомитися з нею, коли був іще смиренним клерком, раніше, ніж ви її побачили, мастере Копперфілд), і природна річ, що характер її став іще рвучкішим за теперішніх обставин. Навіть дивно, що не погіршав ще більше. Я прийшов тільки сказати, що коли ми можемо щось зробити за теперішніх обставин — матінка або я, або Вікфілд і Гіп — то ми щасливі будемо допомогти, чим можемо. Дозволите мені обіцяти це? — додав Урія, гидко посміхаючись своєму компаньйонові.

— Урія Гіп бере дуже активну участь у справах, Тротвуде, — відповів містер Вікфілд якимсь одноманітним, вимушеним тоном. — Все, що він каже, я цілком підтверджую. Ви знаєте мою давню прихильність до вас. Та крім цього, все, що Урія каже, я цілком схвалюю.

— Ах, як це приємно почути, — сказав Урія, підгинаючи одну ногу, з ризиком накликати на себе знову гнів моєї бабусі. — Як приємно користатися такою довірою. Але я сподіваюся, мастере Копперфілд, що зможу полегшити йому втомну працю.

— Урія Гіп — велика підтримка для мене, — сказав містер Вікфілд тим самим монотонним голосом. — У мене наче гора з плечей спала, Тротвуде, коли я надбав такого компаньйона.

Я знав, що рудий лис навмисне змусив його сказати це все, щоб я побачив містера Вікфілда в тому світлі, в якому Урія сам представив його мені в ту ніч, коли отруїв мій спокій. Я знову побачив на його обличчі бридку посмішку і помітив, як він стежить за враженням, що його справив на мене.

— Ви нікуди не поспішаєте, тату? — стривожено спитала Агнес. — Чи не хочете ви піти додому з Тротвудом і зі мною?

Мабуть, він глянув би на Урію, перш ніж відповісти, якби цей безцінний не випередив його.

— У мене невідкладні справи, — сказав Урія, — інакше я був би щасливий зостатися зі своїми друзями; але я лишаю свого компаньйона репрезентувати фірму. Міс Агнес, зав­жди до ваших послуг! Бажаю вам усього доброго, мастере Копперфілд, і прошу вас передати моє смиренне шанування міс Бетсі Тротвуд.

По цій мові він пішов, цілуючи свою величезну лапу і скоса дивлячись на нас із застиглою маскою на обличчі.

Годину чи дві посиділи ми, пригадуючи давні щасливі дні в Кентербері. У товаристві Агнес містер Вікфілд швидко став майже таким, як колись, хоч і не міг цілком позбутися певного занепаду духу. Але він з очевидною приємністю пригадував разом з нами різні випадки з нашого колишнього спільного життя, багато з яких він пам'ятав дуже добре. Він сказав навіть, що почуваєтья з Агнес і зі мною зовсім як колись, і як хотілося б йому, щоб час цей ніколи не минав. Безперечно, вплив лагідного обличчя Агнес і самий навіть дотик її руки робив з ним дива.

Бабуся (яка майже весь час хазяйнувала з Пеготті в спальні) відмовилася піти з нами до Вікфілдів, але наполягала, щоб я пішов провести їх; отож я й пішов. Ми пообідали разом. По обіді Агнес сіла поруч із батьком, як і колись, і налила йому вина. Він пив стільки, скільки вона наливала йому — і не більше, як слухняна дитина, — а коли сутеніло, ми втрьох сіли біля вікна. Коли майже зовсім стемніло, він ліг на канапу, і Агнес схилилася над ним, поправляючи подушку, а коли вона повернулася до вікна, то навіть у пітьмі помітив я сльози, що блищали на її очах.

Ні, ніколи не зможу я забути цю милу дівчину, її любов, її красу! Скромність і делікатність заважали їй бути багатослівною, але вона сповнила моє серце такими добрими намірами, так зміцнила своїм прикладом мою слабку натуру, що я твердо певен: все невеличке добро, яке я тільки зробив, всі біди, яких я уникнув, — все це спромігся я вчинити тільки завдяки їй.

А як розмовляла вона зі мною про Дору, сидячи в сутінках біля вікна; як слухала вона мої похвали коханій; як сама хвалила її; і навколо маленької ніжної фігури моєї нареченої почало випромінюватися чисте сяйво Агнес, яке зробило для мене Дору ще дорогоціннішою і невиннішою! О, Агнес, сестро моєї юності, якби я знав тоді те, про що довідався тільки через багато, багато часу!

Вийшовши на вулицю, зустрів я жебрака. Я підвів голову вгору, до її вікна, згадав її спокійні прозорі очі і здригнувся від голосу жебрака, що звучав, наче відгомін тих слів, які я чув уже вранці:

— Сліпий! Сліпий! Сліпий!

ХІХ. Ентузіазм

Наступний день я почав знову з купання в римській лазні, а потім вирушив до Гайгета. Я вже не журився. Я вже не боявся подертого пальта і не сумував за баскими кониками. Недавнє наше нещастя бачив я в цілком новому світлі. Ось що мені слід робити — показати моїй бабусі, що її благодіяння щодо мене не були витрачені на нечуйний і невдячний об'єкт. Ось що мені слід робити — обернути болісне навчання своїх юних років на користь рішучої та стійкої роботи. Ось що мені слід робити — взяти сокиру дроворуба в руки і прочистити собі шлях через ліс труднощів, зрубуючи дерева направо і наліво, аж доки я не дістануся до Дори, і якщо судити зі швидкості моїх кроків, то я дуже стрімко наближався до своєї мети.

Коли я ступив на знайомий гайгетський шлях, яким колись поспішав тільки до втіхи, а не до діла, то мені здавалося, що все моє життя відтоді докорінно змінилося. Але це мене не збентежило. З новим життям прийшла нова мета і нові наміри. Тяжка робота — неоціненна нагорода. Дора була нагородою. І її треба було завоювати.

Мене охопив такий ентузіазм, що я справді почав шкодувати, чому пальто моє ще не подерлось. Я прагнув рубати дерева в лісі труднощів і на ділі довести свою міць. Побачивши на шляху старого каменяра в дротяних окулярах, я мало не попросив його позичити мені свій молот, щоб негайно почати пробивати в граніті стежку до Дори. Я так захекався, що відчував, ніби вже заробляю — і чимало. Побачивши невеличкий котедж, що здавався в найм, я зайшов туди і дбайливо оглянув його, бо вважав необхідним якнайшвидше стати чоловіком практичним. Будиночок був цілком зручний для мене і Дори, перед будинком був маленький садок, де Джіп зможе гасати і гавкати через огорожу на бродячих торгівців, а також велика кімната нагорі для моєї бабусі. Вийшов я звідти ще швидше, ніж увійшов, і помчав до Гайгета так швидко, що дістався туди на годину раніше обумовленого часу. Щоб набрати людського вигляду, в якому пристойно було б з'явитись у гості, я мусив трохи погуляти і прохолонути.

Вживши цих необхідних підготовчих заходів, я насамперед заходився шукати будинок доктора. Мій старий учитель мешкав не в тій частині Гайгета, де була садиба місіс Стірфорс, а саме на протилежному боці цього містечка. Довідавшись про це, я все ж таки не зміг не піддатися спокусі підійти до будинку місіс Стірфорс і зазирнути через садовий паркан. Вікна кімнати мого колишнього друга були щільно зачинені. Двері до оранжереї були широко розкриті, а Роза Дартль з непокритою головою походжала рвучкими кроками по вкритій гравієм стежці. Вона нагадала мені дикого звіра, який нидіє в неволі на ланцюгу і не може розірвати його.

Тихо повернув я назад, шкодуючи вже, що підійшов сюди, і спокійно погуляв до десятої години. Тоді там не було церкви з тонким шпилем, яка стоїть тепер на горбі, на тому місці стояла стара будівля з червоної цегли, а в ній містилася школа — чудовий будинок, куди так приємно було ходити вчитися.

Нарешті я наблизився до котеджу доктора. То була гарненька садиба, на яку він, мабуть, витратив трохи грошей, як можна було судити зі свіжих добудов і слідів нещодавнього ремонту. Він гуляв у саду, в своїх гетрах, у всьому своєму незмінному туалеті, немовби продовжуючи прогулянки років мого учнівства. З ним були і його старі товариші: тобто довкола росли високі дерева, а в траві походжали два чи три граки, поглядаючи на нього уважно, немовби кентерберійські граки написали вже своїм гайгетським співбратам про звички дивного доктора.

Знаючи, що безнадійно було б намагатися привернути його увагу на такій віддалі, я наважився відчинити хвіртку і піти слідом за ним, чекаючи, коли він обернеться. Обернувшись і наблизившись до мене, він кілька секунд замислено дивився мені в лице, явно думаючи про щось інше; а потім його миле обличчя осяяла приємна усмішка, і він схопив мене за обидві руки.

— Ого, мій любий Копперфілде, — сказав доктор, — ви вже справжній чоловік! Як почуваєтеся? Дуже приємно побачити вас. Мій любий Копперфілде, як же ви погарнішали! Ви прямо-таки... ах, боже мій!

Я висловив сподівання, що він і місіс Стронг перебувають у доброму здоров'ї.

— О, ще б пак! — відповів доктор. — Енні почувається цілком добре і зрадіє, побачивши вас. Ви зав­жди були її улюбленцем. Вона це сказала вчора ввечері, коли я показав їй вашого листа. І... так, напевно... ви пригадуєте містера Джека Мелдона, Копперфілде?

— Безперечно, сер.

— Авжеж, напевно. І він теж почувається добре.

— Хіба він повернувся, сер? — поцікавився я.

— З Індії? — перепитав доктор. — Так. Містер Джек Мелдон не міг знести клімату, мій любий. Місіс Марклгем... ви не забули місіс Марклгем?

Забути Старого Солдата! І за такий короткий час!

— Місіс Марклгем, — вів далі доктор, — дуже побивалася за ним, бідолашна. Отже, ми виписали його додому і купили йому патент на маленьку посаду, яка значно більше пасує до його смаків і звичаїв.

Я досить добре знав містера Джека Мелдона, щоб зрозуміти з цих слів, що та посада потребувала небагато праці і давала чималенький прибуток. Доктор, походжаючи по моріжку, спершись рукою на моє плече і заохочуючи мене своєю доброю усмішкою, казав далі:

— А тепер, мій любий Копперфілде, поговорімо про вашу пропозицію. Мені це дуже приємно. Я маю, напевно, дякувати вам, але хіба ви не можете знайти собі кращої посади? Ви ж були першим учнем у мене. У вас безліч здібностей. Ви заклали фундамент, на якому можна спорудити прекрасну будівлю, хіба не шкода вам присвятити весну свого життя такій нікчемній справі, яку я можу вам запропонувати?

Я знову почервонів і надто пихато, боюсь, почав наполягати на своєму проханні, водночас я нагадав докторові, що в мене вже є професія.

— Гаразд, гаразд, — сказав доктор, — це слушно. Безперечно, якщо у вас є професія, і ви вивчаєте її, то це інша річ. Але, мій добрий юний друже, чи не замало вам буде сімдесяти фунтів стерлінгів на рік?

— Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! — сказав я.

— Боже мій! — відповів доктор. — Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо зав­жди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, — сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. — Я завжди брав до уваги річну премію.

— Мій любий учителю, — відповів я. — Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...

— Ні, ні, — обірвав мою мову доктор. — Вибачте.

— Якщо вам підійде мій вільний час, тобто ранки і вечори, і ви вважатимете це вартим сімдесяти фунтів на рік, то ви зробите мені таку послугу, що й сказати не можна.

— Боже мій! — наївно повторив доктор. — Подумати тільки, що така дрібниця може здатися такою значною річчю. Ах, боже мій! Але якщо ви знайдете собі кращу посаду, то підете від мене? Даєте слово? — доктор зав­жди покладався на слово честі своїх учнів.

— Даю вам слово, сер, — відповів я за нашим давнім шкільним звичаєм.

— Ну, хай буде так, — сказав доктор, ляскаючи мене по плечу та все ще спираючись на мене.

Впродовж усієї розмови ми походжали по моріжку.

— І мені буде в двадцять разів приємніше, сер, — пустився я в невеличкі, смію сказати, цілком невинні, лестощі, — коли мені доведеться працювати над словником.

Доктор зупинився, посміхнувся, знову поляскав мене по плечу, радо вигукнув, немовби я заглянув у найзаповітніші глибини людської хитрості:

— Мій любий юний друже, ви вгадали! Ми справді працюватимемо над словником.

Як воно могло бути інакше? Його кишені були наповнені словником так само, як і його голова. Він стирчав з нього навсібіч. Він розповів мені, що після відставки праця його посувається вперед чудово; і ніщо не може бути зручніше, ніж робота вранці і ввечері, бо вдень він звик гуляти і міркувати. Папери його в деякому безладі, бо містер Джек Мелдон нещодавно спробував виконувати обов'язки його секретаря, хоч і не зовсім звик до такої роботи; але ми маємо незабаром виправити все і плавно рушити вперед. Згодом, почавши роботу, я побачив, що містер Джек Мелдон спромігся нашкодити більше, ніж я очікував; він не тільки присвятив себе виробленню безлічі помилок, а й намалював на докторових рукописах таку силу-силенну солдатиків і дамських голівок, що я часто потрапляв у справжні лабіринти.

Доктор дуже радів перспективі нашої спільної праці, і ми вирішили почати наступного ранку о сьомій годині. Ми вирішили працювати по дві години щоранку і по дві-три години щовечора, за винятком субот, коли я мав відпочивати. У неділю, звичайна річ, я мав також відпочивати, і це здалося мені дуже легкими умовами.

Дійшовши обопільної згоди, я на запрошення доктора завітав до їхнього дому — побачитися з місіс Стронг. Ми знайшли її в новому докторовому кабінеті; вона змітала пил з книжок — нікому іншому доктор не дозволяв торкатися цих своїх святинь.

Заради мене вони відклали сніданок, і ми разом сіли до столу. Незабаром по обличчю місіс Стронг я помітив, що хтось наближається, і вже потім почув цокотіння підків. До воріт під'їхав верхи джентльмен, завів коня до маленького дворика, прив'язав його до муру порожньої стайні і, як у власному домі, зайшов до їдальні, махаючи батіжком. То був містер Джек Мелдон; здалося мені, що Індія не дуже сприятливо вплинула на містера Мелдона. А втім, моя непримиренна чеснотливість спонукала мене бути дуже суворим до всіх молодих людей, які не рубали дерев у лісі труднощів — може, на цьому й засновувалися мої враження.

— Містере Джек, — сказав доктор. — Це — Копперфілд.

Містер Джек Мелдон потис мені руку, хоч і не дуже тепло, скільки я міг помітити, і з якоюсь недбалою поблажливістю, яку я про себе сприйняв образливо. Та й взагалі він виявляв виключну недбалість, за винятком тих випадків, коли звертався до своєї кузини Енні.

— Чи ви вже снідали, містере Джек? — спитав доктор.

— Я нечасто снідаю, сер, — відповів він, відкинувшись на спинку крісла. — Це мені набридло.

— Чи є сьогодні якісь новини? — поцікавився доктор.

— Нічого цікавого, сер, — відповів містер Мелдон. — Є відомості про голод і розгроми па Півночі, але зав­жди десь бувають голод і розгроми.

Доктор насупився і сказав, немов бажаючи змінити тему розмови:

— Отже, немає ніяких новин; а відсутність новин, як то кажуть, це добра новина.

— У газетах надрукований довгий звіт про якесь убивство, — зазначив містер Мелдон, — але зав­жди когось убивають, і я того звіту не читав.

Здається, в ті часи прояв байдужості до всіх дій і пристрастей людства не вважався такою ознакою витонченості, якою став вважатися пізніше. Тепер це навіть модно. Мені доводилося бачити деяких дуже витончених леді і джентльменів, які цікавилися людськими справами не більше, ніж якась гусінь. Але тоді це здавалося мені новим, і, мабуть, тому дуже вразило мене, хоч і не поліпшило моєї думки про містера Джека Мелдона і не збільшило довіри до нього.

— Я заїхав спитати, чи не схоче Енні піти сьогодні ввечері до опери, — сказав містер Мелдон, звертаючись до неї. — У цьому сезоні це остання вистава, що заслуговує на увагу; там виступає одна співачка, яку справді варто послухати, вона співає чудово. До того ж, вона чарівно-бридка з себе, — додав він знову недбалим тоном.

Доктор, зав­жди радий зробити приємність своїй молодій дружині, звернувся до неї:

— Тобі треба поїхати, Енні. Тобі треба поїхати.

— Мені не хочеться, — відповіла вона докторові. — Краще мені лишитися вдома. Я хочу краще лишитись удома.

І, не глянувши на свого кузена, звернулася до мене, запитуючи про Агнес — чи не приїде вона сюди сьогодні? І така вона була стурбована, що я дивувався, як це міг доктор, що в цей час намазував маслом свій бутерброд, не помічати таких очевидних речей.

Але він не бачив нічого. Добродушно всміхаючись, говорив він їй, що вона ще молода і потребує розваг, і не треба їй нудьгувати біля такого нудного діда, як він. Та ще він хотів би, щоб вона співала йому всі арії нової співачки, а для цього треба ходити до опери. Отже, доктор змусив її погодитись, і містер Джек Мелдон мав повернутися на обід. Закінчивши цю справу, він неквапливо сів на свого коня і поїхав, мабуть, на свою куплену посаду.

Наступного ранку я поцікавився, чи була місіс Стронг в опері. Вона там не була, але надіслала до Лондона листа, щоб її кузен не турбувався; а ввечері поїхала до Агнес, ще й умовила доктора поїхати разом з нею; і доктор розповів мені, як вони разом поверталися додому полем, бо вечір був чудовий. Я питав себе, чи зробила б вона так, коли б Агнес не було в місті, і чи Агнес також добре впливала на неї?

Вона не здавалася дуже щасливою, але вираз її обличчя був задоволений, або ж вона була дуже лицемірна. Я часто поглядав на неї, коли вона сиділа біля вікна або готувала нам сніданок, який ми їли, не припиняючи роботи. О дев'ятій годині, коли я йшов, вона ставала навколішки перед доктором і застібала йому черевики та гетри. Зелене листя, що заглядало у відчинене вікно, кидало м'яку тінь на обличчя місіс Стронг. І всю дорогу до Докторської палати я пригадував вираз її обличчя, який випадково помітив у той пам'ятний вечір у Кентербері.

Тепер я був дуже зайнятий; прокидався о п'ятій годині вранці, а повертався додому о дев'ятій чи десятій годині ввечері. Але я відчував велике задоволення від такої напруженої роботи, ніколи не зволікав i захоплено запевняв себе, ніби що більше я втомлююся, то більше я стаю гідним Дори. Я ще не сказав Дорі про зміну своїх обставин; вона за кілька днів мала приїхати в гості до міс Мілз, і я відклав розмову до того часу. У своїх листах (які потайки пересилав через міс Мілз) я тільки повідомив, що мені їй треба багато розповісти. Тим часом я суворо обмежив уживання ведмежого жиру для зачіски, цілком відмовився від запашного мила і лавандової води, а також продав три жилети, пожертвувавши ними, як зайвою розкішшю, для моєї суворої кар'єри.

Незадоволений усім цим, палаючи нетерплячкою зробити щось більше, я пішов до Тредльса, який жив тепер десь на задвірках будинків у Гольборні. Містер Дік, який встиг уже двічі побувати зі мною в Гайгеті і відновити дружні стосунки з доктором, пішов зі мною.

Я взяв містера Діка з собою, тому що він болюче переживав злигодні моєї бабусі і щиро вірив, що жоден раб на галерах чи каторжник не працював так, як я; він непокоївся і втратив апетит, не знаючи, що йому робити. У такому стані він менше, ніж будь-коли, був здатний закінчити свої мемуари; і що завзятіше він працював, то частіше втручалася в його спогади нещасна голова короля Карла Першого. Серйозно побоюючись, що його хвороба може посилитись, якщо ми не придумаємо якусь невинну оману, аби він переконався в своїй корисності, чи я справді не знайду йому якесь корисне заняття (що було б ще краще), я вирішив спробувати звернутися по допомогу до Тредльса. Спочатку я написав Тредльсові повний звіт про все, що трапилось, а Тредльс відповів мені докладним листом, висловлюючи своє співчуття і незмінну дружбу.

Ми прийшли до нього, коли він працював над своїми паперами, звеселяючи себе виглядом горщика для квітів і маленького круглого столика в кутку кімнатки. Він щиро привітав нас і відразу заприятелював з містером Діком. Містер Дік висловив своє цілковите переконання, що вони вже бачилися десь раніше, і ми з Тредльсом сказали, що це дуже ймовірно.

Насамперед я хотів порадитися з Тредльсом ось про що. Я чув, що багато видатних людей починали кар'єру з того, що записували парламентські дебати. Тредльс сказав мені, що має зв'язки з газетами; я зважив ці дві обставини і спитав Тредльса, як можна здобути кваліфікацію складача парламентських звітів. Тредльс розповів мені на підставі зібраних ним відомостей, що цілковите опанування таємниць стенографії, за рідкісним винятком, дорівнює своєю трудністю вивченню шести мов; що за умови наполегливої праці цього можна досягти протягом кількох років. Тредльс не без підстав вважав, що на цьому можна покласти край моїй ідеї, але я вбачав тут всього кілька високих дерев, які мені доведеться зрубати, і тому негайно вирішив з сокирою в руці через цю хащу торувати собі шлях до Дори.

— Я дуже вдячний тобі, друже, — сказав я. — Я почну завтра.

Тредльс начебто здивувався. Та він не знав, яка нетерплячка проймає мене!

— Я куплю собі книжку, — промовив я, — де добре викладено цей предмет; я працюватиму в палаті, де мені і на півдня не вистачає роботи; для практики я записуватиму промови в нашому суді... Тредльсе, мій любий хлопче, я це діло вивчу!

— Оце так, — сказав Тредльс, широко розкриваючи очі, — я й гадки не мав, що в тебе така рішуча вдача, Копперфілде!

Та й справді, для мене це теж було нове відкриття. Але я негайно перейшов до справи містера Діка.

— Бачте, — глибокодумно сказав містер Дік, — якби я міг докласти свої сили, містере Тредльс... якби я міг бити в барабан... або сурмити в щось...

Бідолаха! Не маю сумніву, що він від усієї душі віддав би перевагу такій роботі перед будь-якою іншою. Тредльс, який нізащо в світі не всміхнувся б за таких обставин, поважно відповів:

— Але ж у вас дуже добрий почерк, сер. Здається, ти мені про це казав, Копперфілде?

— Чудовий! — ствердив я.

І дійсно, містер Дік писав надзвичайно чітко і гарно.

— Чи не думали ви, — вів далі Тредльс, — що могли б переписувати ділові папери, сер, якби я добув для вас таку роботу?

Містер Дік непевно глянув на мене.

— Га, Тротвуде?

Я похитав головою. Містер Дік теж похитав головою, ще й зітхнув.

— Розкажіть йому про мої мемуари, — промовив він.

Я пояснив Тредльсові, що з рукописів містера Діка важко буде вигнати короля Карла Першого; тим часом містер Дік дуже зосереджено дивився на Тредльса і смоктав свій великий палець.

— Але знаєш, ті папери, про які я кажу, вже цілком написані, — зауважив Тредльс, спочатку трохи поміркувавши. — Містерові Діку там нічого не треба вигадувати. Мені здається, що це інша річ, Копперфілде. У будь-якому разі, чи не варто спробувати?

Тредльс сповнив мене новими сподіваннями. Ми з Тредльсом влаштували невеличку нараду, і поки містер Дік збентежено і напружено стежив за нами, ми склали план, який мав успіх уже на другий день.

На одному столі коло вікна моєї квартири на Букінгем-Стрит ми поклали роботу, яку Тредльс добув для містера Діка (треба було зробити не пригадую вже скільки копій юридичного документа про право на проїзд), а на другому столі ми розгорнули останній незакінчений аркуш славетних мемуарів. Наші інструкції містерові Діку були такі: він мав точнісінько переписувати те, що лежало перед ним; а якщо він відчує потребу зробити хоч найлегший натяк на короля Карла Першого, то хай біжить до стола з мемуарами. Ми взяли з нього обіцянку так і робити і залишили мою бабусю стежити за ним. Потім бабуся повідала нам, що спочатку він скидався на чоловіка, який грає на литаврах, і безнастанно поділяв свою увагу між двома столами; але побачивши, що це незручно і втомно, він незабаром почав діловито переписувати папери, а мемуари відклав до зручнішого часу. Одним словом, хоч ми пильно стежили, аби він не перевтомлювався, і хоч він почав не з першого ж дня тижня, до вечора найближчої суботи він заробив десять шилінгів і дев'ять пенсів. І до кінця своїх днів не забуду, як він ходив по сусідніх крамницях, щоб розміняти свій скарб на шестипенсові монети, і як приніс він гроші до бабусі, у формі серця склавши їх на таці; у той момент сльози радості і гордості виблискували на його очах. Від початку своєї корисної праці він був, наче зачарований; і коли була якась щаслива людина в світі цієї суботньої ночі, то це було те вдячне створіння, яке вважало мою бабусю найвидатнішою жінкою на землі, а мене — найвидатнішим молодим чоловіком.

— Тепер вона вже не помре голодною смертю, Тротвуде, — сказав містер Дік, потискаючи мені руку в кутку. — Я забезпечу її, сер!

І він помахав у повітрі своїми десятьма пальцями, немовби то були десять банків.

Не знаю, хто був більше задоволений, Тредльс чи я.

— Ти дивися, — сказав раптом Тредльс, витягаючи з кишені листа і подаючи його мені, — я за всім цим зовсім забув про містера Мікоубера.

Цей лист (містер Мікоубер ніколи не пропускав будь-якої можливості написати листа) був адресований мені, через Тредльса. Ось що було там написано:

Я був дуже радий, що містер Мікоубер нарешті струсив прах і попіл зі своєї голови, i що нарешті справи дійсно обернулися на краще. Тредльс додав, що запросили нас саме на сьогодні, і я з охотою погодився піти; отже, ми разом вирушили до квартири, де жив містер Мікоубер під ім'ям містера Мортімера — в самому кінці Грейського шляху.

Приміщення це було таке тісне, що близнюки (яким тепер було вже по вісім чи дев'ять років) відпочивали на розкладному ліжку в тій самій кімнаті, де містер Мікоубер приготував нам в умивальному глечику свою славетну суміш, яку він називав «пуншем». Тут я мав змогу відновити знайомство з мастером Мікоубером; то був багатообіцяючий хлопець років дванадцяти-тринадцяти, який відзначався надмірною рухливістю рук і ніг, що нерідко буває в юнаків його віку. Крім того, я поновив знайомство з його сестрою — міс Мікоубер, в особі якої, як сказав нам містер Мікоубер, «її мати, немов Фенікс, відродилась у молодості».

— Любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, — ви особисто та містер Тредльс бачите нас напередодні еміграції, а тому пробачте невеличкий безлад, природний у такому випадку.

Склавши гідну для обставин відповідь, я роззирнувся навкруги та побачив, що сімейні пожитки вже спаковані, і що багаж не дуже обтяжуватиме їх. Я привітав місіс Мікоубер з близькою зміною.

— Любий містере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — я цілком певна у вашому дружньому співчутті. Мої родичі можуть вважати це засланням, якщо їм завгодно; але я — дружина і мати, і я ніколи не покину містера Мікоубера.

Тут місіс Мікоубер допитливо глянула на Тредльса, і той поспішив висловити свою цілковиту згоду.

— Так, — вела далі місіс Мікоубер, — так, принаймні, я розумію, мої любі містере Копперфілд і містере Тредльс, зобов'язання, яке я взяла на себе, коли повторювала священні слова: «Я, Емма, беру тебе, Вілкінсе, собі за чоловіка». Перед шлюбною церемонією я при світлі лампади перечитала весь статут шлюбної служби, і з цього я зробила висновок, що ніколи не зможу покинути містера Мікоубера, і хоч я, може, й помиляюсь у своєму розумінні цього обряду, але містера Мікоубера я ніколи не покину.

— Люба моя, — трохи нетерпляче сказав містер Мікоубер, — я й гадки не маю, щоб ти могла зробити щось подібне.

— Я добре знаю, мій любий містере Копперфілд, — вела далі місіс Мікоубер, — що доля тепер кидає мене в середовище чужих мені людей; я знаю також, що дехто з членів моєї сім'ї, до яких містер Мікоубер звертався письмово у виключно джентльменських висловах, повідомляючи їх про цей факт, не звернули й найменшої уваги на його повідомлення. Можете вважати, що це забобони, але мені здається, що містерові Мікоуберу вже сама доля судила не діставати відповіді на переважну більшість своїх листів. Мовчання моїх родичів дає мені підстави вважати, що вони проти мого рішення. Але я не дозволила б збочити мене зі стежки священного обов'язку, містере Копперфілд, я не дозволила б цього нікому — навіть моїм таткові і мамі, якби вони ще жили.

Я висловив свою думку, що це цілком правильний напрямок.

— Може, це й самопожертва, — казала місіс Мікоубер, — замуруватись у місті, населеному самими священиками, але запевняю вас, містере Копперфілд, що коли це самопожертва з мого боку, то ще більша жертва з боку людини з талантами містера Мікоубера.

— Куди ж ви переїжджаєте? — запитав я.

Містер Мікоубер, розливаючи нам пунш з умивального глечика, відповів:

— До Кентербері. Річ у тому, мій любий Копперфілде, що я влаштувався за допомогою нашого друга Гіпа; я допомагатиму йому, і буду... буду його особистим секретарем.

Я глянув на містера Мікоубера, який дуже зрадів, що це мене так дивує.

— Я повинен заявити вам, — сказав він офіційним тоном, — що ділові навички й гострий розум місіс Мікоубер великою мірою спричинились до цього наслідку. Рукавичка, про яку місіс Мікоубер говорила під час нашої минулої зустрічі, справді була у формі оголошення кинута світові; цю рукавичку підняв мій друг Гіп, і ми дійшли обопільної згоди. Про мого друга Гіпа — людину видатних якостей — я хотів би говорити з усією можливою пошаною. Мій друг Гіп не призначав мені занадто високої винагороди, але він багато в чому допоміг мені, знявши з мене тягар певних труднощів за рахунок моїх майбутніх послуг; а я вірю в ціну цих послуг. Здібності й знання, які я маю, — сказав містер Мікоубер тоном скромної гордості і з величністю, — будуть присвячені службі у мого друга Гіпа. Я вже маю певне знайомство з законами, бо мені вже доводилося виступати відповідачем у багатьох цивільних процесах, а тепер я негайно почну вивчати коментарі одного з найславетніших і найвидатніших наших англійських юристів. Я вважаю недоцільним додавати, що я натякаю на його милість суддю Блекстона.

Зауваження містера Мікоубера, як і більшість наших розмов цього вечора, переривалися багаторазовими зауваженнями місіс Мікоубер до мастера Мікоубера; мати раз у раз звертала увагу, що її нащадок або сідає навкарачки, або підпирає обома руками голову, немовби вона йому спадала з плечей, або штовхає Тредльса під столом, або закидає ногу за ногу, або простягає ногу на неймовірну відстань, або кладе голову на стіл, купаючи волосся в бокалах з вином, або ще в якийсь незручний для товариства спосіб демонструє надзвичайну рухливість своїх кінцівок, а всі ці материнські зауваження мастер Мікоубер сприймав як дуже несправедливу образу. Я тим часом дивувався з того, що розповів мені містер Мікоубер, і міркував, що це має означати. Але згодом ниткою розмови заволоділа місіс Мікоубер, і знову привернула мою увагу.

— Ось що я безнастанно нагадую містерові Мікоуберу, — сказала шановна леді. — Він не повинен, мій любий містере Копперфілд, обмежитись найнижчими галузями юридичної професії; він повинен докласти всіх зусиль, щоб врешті-решт здертися на верхівку дерева. Я певна, що містер Мікоубер, застосувавши своє красномовство, свої здібності в такій професії, мусить стати видатною людиною: приміром, містере Тредльс, — говорила вона з надзвичайно глибокодумним виглядом, — суддею, або, скажімо, державним канцлером. Якщо певна особа обирає собі посаду, на яку погодився містер Мікоубер, то він тим самим не позбавляється права бути обраним на згадані мною посади. Чи не так?

— Люба моя, — зазначив містер Мікоубер, також допитливо поглядаючи на Тредльса, — у нас є досить часу, щоб розв'язати це питання.

— Мікоубере, — відказала вона, — ні! Твоя життєва помилка полягає в тому, що ти не досить далеко заглядаєш вперед. Ти повинен, заради твоєї сім'ї, якщо не заради себе самого, окинути проникливим поглядом найдальші пункти на горизонті, до яких можуть привести тебе твої здібності.

Містер Мікоубер кашлянув і з задоволеним виглядом хильнув пуншу, все ще поглядаючи на Тредльса, немов допитуючись його думки.

— Бачите, справжній стан речей такий, місіс Мікоубер, — сказав Тредльс, намагаючись пом'якшити істину, — тобто, простий прозаїчний факт, знаєте...

— Отож, отож, — підхопила місіс Мікоубер, — мій любий містере Тредльс, я хочу бути якомога більше прозаїчною і буквальною в питанні такої ваги.

— ... полягає в тому, — вів далі Тредльс, — що ця галузь юридичної професії, навіть якби містер Мікоубер став повноправним адвокатом...

— Саме так, — відказала місіс Мікоубер. — Вілкінсе, не перекошуй очі, хто тобі їх вправить на місце?

— Ця галузь юридичної професії, — вів далі Тредльс, — не має нічого спільного з вашими планами. Тільки присяжний повірений може бути обраний на такі посади; містер Мікоубер не може стати присяжним повіреним, якщо не буде протягом п'яти років навчатися при одній юридичній колегії.

— Чи правильно я розумію вас? — дуже діловито сказала місіс Мікоубер. — Чи означає це, мій любий містере Тредльс, що після закінчення того періоду містер Мікоубер матиме право бути обраним на суддю або державного канцлера?

— Він матиме право бути обраним, — відказав Тредльс, роблячи сильний наголос на слові «право».

— Дякую, — сказала місіс Мікоубер. — Цього цілком досить... Якщо справа стоїть так, і містер Мікоубер не втрачає ніяких привілеїв, займаючи цю посаду, то я спокійна. Звичайно, я думаю по-жіночому, але я завжди була певна, що містерові Мікоуберу властиве те, що мій татко, коли я ще жила вдома, називав юридичною вправністю; сподіваюся, що містер Мікоубер дістав тепер поле діяльності, на якому ця його властивість може розвинутись і зайняти чільне місце.

Здається мені, що містер Мікоубер уже бачив самого себе на місці голови палати лордів. Він провів рукою над своєю лисою головою і з удаваною смиренністю сказав:

— Люба моя, не треба прискорювати вирок долі. Якщо судилося мені носити суддівську перуку, то я до цього вже підготувався, — він натякнув на свою лисину, — в усякому разі, зовнішньо. Я не шкодую за своїм волоссям, і може, фортуна з особливою метою позбавила мене його. Не знаю. Я маю намір, любий Копперфілде, виховати мого сина для духовної кар'єри — не стану заперечувати, що саме заради нього хотів би зайняти високе становище.

— Для духовної кар'єри? — спитав я, все ще думаючи про Урію Гіпа.

— Так, — ствердив містер Мікоубер. — У нього чудовий голос, і він почне співати в хорі. Ми житимемо в Кентербері, і наші тамтешні зв'язки, безперечно, дадуть йому змогу зайняти перше вакантне місце, яке з'явиться в соборі.

Я знову подивився на мастера Мікоубера, який мав такий вираз обличчя, неначе ховав свій голос за бровами, і проспівав нам (бо йому запропонували на вибір — співати або йти спати) пісню «Дятел носом тук-тук-тук». Шумно віддавши належну хвалу його вмінню, ми перейшли до розмов на загальні теми, і я не стримав бажання розповісти містерові та місіс Мікоубер про зміну в обставинах мого життя. Не можу й висловити, як вони обоє зраділи звістці, що бабуся моя теж зазнала труднощів; це їх дуже втішило і ще збільшило їхню гостинність і веселий настрій.

Пуншу вже лишилося на денці. Звернувшись де Тредльса, я нагадав, що ми не можемо розійтись, не побажавши нашим друзям здоров'я, щастя і успіху на новому життєвому шляху. Я попросив містера Мікоубера наповнити чарки і урочисто проголосив тост; по тому я потиснув руку містерові Мікоуберу і шанобливо поцілувався з місіс Мікоубер, щоб відзначити пам'ятну подію. Тредльс зробив те саме в першій половині програми, але не вважав себе таким давнім другом сім'ї, щоб вчинити так і в другій.

Містер Мікоубер підвівся, заклав пальці за край жилетки і звернувся до нас:

— Сподіваюся, мій любий Копперфілде, — сказав містер Мікоубер, встаючи і вкладаючи великі пальці в кишені жилета, — товариш моєї юності, якщо вправі я так висловитись, і мій шановний друг Тредльс, якщо вправі я назвати його так, дозволять мені від імені місіс Мікоубер, мене самого і наших нащадків у найтепліших і найщиріших висловах подякувати їм за добрі побажання. Можна було б чекати, що на порозі переселення, яке приведе нас до абсолютно нового існування (містер Мікоубер говорив так, ніби він від'їжджав за п'ятсот тисяч миль), я звернуся з кількома прощальними словами до двох друзів, яких я бачу перед собою. Але все, що можу я сказати, я вже сказав. Якого б становища в суспільстві я не досяг завдяки тій вченій професії, смиренним працівником якої збираюся стати, я намагатимусь бути гідним його, а місіс Мікоубер вже напевно прикрашатиме все своєю присутністю. Під тимчасовим тиском своєрідних зобов'язань, підписаних з розрахунком на негайну їх ліквідацію, але не ліквідованих через комбінацію обставин, я мусив удатись до маскараду, проти якого обурюється вся моя душа — я натякаю на окуляри — і прийняти псевдонім, на який я не можу мати жодних законних претензій. З цього приводу можу сказати тільки от що: хмара зникла з сумного обрію, і світло дня знову стоїть високо над верхів'ями гір. Наступного понеділка, з прибуттям вечірнього диліжанса до Кентербері, нога моя топтатиме рідний моріжок, і моє ім'я буде знову Мікоубер.

Закінчивши цю промову, містер Мікоубер опустився на стілець і похмуро вихилив дві склянки пуншу. Потім він урочисто виголосив:

— Ще одну річ мушу я зробити перед від'їздом — акт справедливості. Мій друг, містер Томас Тредльс, у двох різних випадках «приклав свою руку», якщо дозволено мені буде вжити вульгарного вислову, до моїх векселів. У першому випадку містер Томас Тредльс, коротко кажучи, вскочив... Строк сплати другого ще не надійшов. Сума першого зобов'язання, — тут містер Мікоубер дбайливо оглянув свої папірці, — складала, здається мені, двадцять три фунти, чотири шилінги, дев'ять пенсів з половиною; сума другого, за моїми записами, — вісімнадцять фунтів, шість шилінгів і два пенси. Ці суми складають разом, якщо мої розрахунки правильні, сорок один фунт, десять шилінгів, одинадцять з половиною пенсів. Мій друг Копперфілд, очевидно, зробить мені ласку перевірити цей підсумок.

Перевіривши, я знайшов його цілком правильним.

— На душі моїй був би нестерпний тягар, — сказав містер Мікоубер, — коли б я покинув столицю і мого друга містера Томаса Тредльса, не розрахувавшись з цими зобов'язаннями. Отже, я виготовив для мого друга містера Томаса Тредльса документ, який тримаю в своїй руці; цей документ чинить бажану справедливість. Я прошу мого друга містера Томаса Тредльса прийняти від мене розписку на сорок один фунт, десять шилінгів і одинадцять з половиною пенсів. І я щасливий відновити свою моральну гідність і усвідомити, що я знову можу високо тримати голову перед своїм співбратом.

Розчулившись цим виступом, містер Мікоубер поклав розписку в руки Тредльса і побажав йому всього найкращого на його життєвому шляху. Я цілком певен, що це не лише для містера Мікоубера означало те саме, що сплатити гроші, але що й сам Тредльс не одразу зрозумів різницю між цими двома способами розрахунку. Містер Мікоубер високо тримав голову перед своїми співбратами, коли світив нам свічкою на східцях. Ми прощалися дуже щиро; і, провівши Тредльса та на самоті йдучи додому, я міркував, між іншим, що хоч містер Мікоубер людина дуже легковажна, але до мене, мабуть, він має величезне співчуття, бо ніколи не просив у мене позичити гроші. Безперечно, у мене б не вистачило сили духу відмовити йому, і я не маю сумніву, що він це знав (треба йому віддати належне) не гірше, ніж я.

XX. Трохи холодної води

Я жив новим життям уже понад тиждень. І я дедалі більше проймався тими суворими практичними рішеннями, яких, на мою думку, вимагала криза. Я все ще ходив надзвичайно швидко і уявляв собі, ніби таким чином посуваюся вперед. Я взяв собі за правило вичавлювати з себе все, що можливо, і працювати з найбільшою енергією. Я прямо-таки мучив себе. У мене навіть була думка перейти на овочеву дієту: невиразно ввижалось мені, що, ставши травоїдною твариною, я зможу цим принести найліпшу жертву Дорі.

Але досі маленька Дора нічого не знала про мою відчайдушну твердість та про її причини; у своїх листах я дуже туманно натякав на це. Та ось надійшла та субота, коли вона мала ввечері відвідати міс Мілз; і щойно містер Мілз піде до свого картярського клубу (про це мені повинні були подати знак, повісивши пташину клітку на середнє вікно вітальні), я мав завітати до міс Мілз на чашку чаю.

Тим часом ми цілком влаштувалися на Букінгем-Стрит, де містер Дік і надалі старанно копіював свої папери. Моя бабуся досягла вирішальної перемоги над місіс Креп: заплатила їй усі квартирні гроші, викинула за вікно перший же глечик, що його шановна господиня поставила на східцях, і особисто провела по сходах вгору і вниз служницю, яку довелося найняти для господарства. Ці рішучі заходи нагнали такого страху на місіс Креп, що вона замкнулась у своїй кухні в цілковитій певності, що бабуся збожеволіла. Міс Бетсі була цілком байдужа до думок місіс Креп чи будь-кого іншого, а такі побоювання їй навіть, скоріше, подобались. І місіс Креп, колись така смілива, за кілька днів стала така полохлива, що, зустрівши ненароком на східцях мою бабусю, ховала своє огрядне тіло за дверима — хоч і з-за них можна було помітити широкі краї її фланелевої спідниці — або зіщулювалась у яких-небудь темних кутках. Це давало моїй бабці таке невимовне задоволення, що вона, заломивши на саму маківку свій чепець, з особливою радістю нишпорила по коридорах саме тоді, коли могла сподіватися зустріти там місіс Креп.

Моя бабуся — людина надзвичайно охайна та вигадлива — зробила стільки дрібних удосконалень у нашому господарстві, що мені здалося, ніби я не збіднів, а збагатів. Між іншим, вона перетворила для мене буфетну кімнату на туалетну, придбала для мене таке ліжко, яке вдень скидалося на книжкову шафу, наскільки це було можливо для ліжка. Вона безперестанку піклувалася про мене; і навіть сама моя бідолашна мати не могла б любити мене більше чи більше дбати про моє щастя.

Пеготті вважала великою ласкою, що їй дозволили брати участь у цих справах, і хоч вона все ще не позбулася свого давнього жаху перед моєю бабусею, але після багатьох ознак заохочування і довіри вони стали найкращими подругами. Та ось надійшов час (я кажу саме про ту суботу, коли я мав піти на чай до міс Мілз), коли їй треба було повернутися додому, до тих обов'язків, які вона взяла на себе щодо Гема.

— Ну, бувайте здорові, Баркіс, — сказала моя бабуся, — і бережіть себе. Певно, я ніколи не думала, що сумуватиму, прощаючись з вами.

Я провів Пеготті до контори диліжансів. На прощання вона заплакала і попросила мене дбати про її брата. Про нього ми після розлуки нічого не чули.

— Ріднесенький мій Деві, — сказала Пеготті, — ви ж тепер в учнях, і вам треба грошей на видатки, а незабаром вам доведеться влаштовувати собі хатинку, серденько моє; та хто ж має більше права позичити вам гроші, ніж я, дурна стара нянька вашої любої матусі?

Манія незалежності опанувала мене не настільки, щоб позбавити її цієї втіхи. Щоб утішити її, я обіцяв, що коли доведеться мені позичати гроші, то позичу їх тільки в неї. Пеготті була б більше задоволена, якби я тут-таки взяв у неї велику суму, але, гадаю, що слова мої теж досить утішили її.

— Любий мій, — прошепотіла Пеготті, — скажіть маленькому янголяткові, що я хотіла б побачити її хоч на хвилинку. І скажіть їй, що перед її одруженням з моїм хлопчиком я приїду і так гарненько приберу вам будиночок, як тільки дозволите.

Я заявив, що лише їй дозволю торкнутися нашого житла; після цього Пеготті поїхала у відносно доброму настрої.

Цілий день я томився у палаті, а в призначений час опинився на вулиці, де жив містер Мілз. Містер Мілз мав ганебну звичку спати по обіді; цей джентльмен ще не вийшов з дому, і пташина клітка ще не висіла на середньому вікні.

Він так безсовісно довго мучив мене очікуванням, що я пристрасно бажав, аби клуб оштрафував його за спізнення. Нарешті він вийшов; і тоді я побачив, як моя Дора повісила пташину клітку, вискочила на балкон відшукати мене очима і побігла назад, коли знайшла; Джіп лишився на балконі, нахабно гавкаючи на велетенського дога, який міг би проковтнути його, як пілюлю.

Дора вийшла мені назустріч до дверей вітальні, а за нею вискочив Джіп, який почав люто гарчати на мене, вважаючи, очевидно, що я бандит. Ми ввійшли у вітальню, безмірно щасливі й закохані, але я дуже скоро потьмарив нашу радість, не тому, що я хотів цього, а тому, що мене вщерть сповнювала ця думка. Без усяких підготувань я спитав Дору, чи могла б вона кохати злидаря.

Як же злякалася моя гарна маленька Дора! В її уяві з образом злидаря пов'язувалося жовте обличчя і нічний ковпак, або пара милиць, або дерев'яна нога, або песик з мисочкою для милостині в зубах, або щось подібне, і вона з найчарівнішим здивуванням витріщилася на мене.

— Як можеш ти питати такі дурниці? — надула губки Дора. — Любити злидаря!

— Доро, люба моя, — сказав я. — Це я — злидар!

— Як можеш бути ти таким дурненьким, — відповіла Дора, ляскаючи мене по руці, — сидиш отут і вигадуєш усякі побрехеньки. Ось я скажу Джіпові вкусити тебе.

Хоч і приємно мені було бачити її дитячу наївність, але необхідно було пояснити все, і я урочисто повторив:

— Доро, життя моє! Твій Девід розорився!

— От попереджаю, що скажу Джіпові вкусити тебе! — мовила Дора, тріпнувши кучерями. — Коли ти говориш такі безглузді речі!

Але мій цілком серйозний вигляд змусив Дору припинити термосити свої кучері та покласти свою тремтячу руку мені на плече; спочатку дівчина стривожилась, а потім почала плакати. Це було жахливо! Я впав на коліна перед канапою, втішав мою кохану і благав її не розбивати мого серця, але деякий час бідолашна Доронька тільки схлипувала: «О боже мій! О, вона така налякана! І куди ж поділась Джулія Мілз? О, відведіть її до Джулії Мілз і забирайтеся геть, будь ласка!» Я зовсім очманів.

Кінець кінцем, після довгих благань і протестів, я змусив Дору глянути на мене; помалу жах зник з її чудового обличчя, і вона притулилася до моєї щоки своєю м'якою милою щічкою. Тоді, обійнявши мою кохану, я сказав їй, що дуже-дуже люблю її; що вважаю за свій обов'язок повернути їй слово, бо тепер я збіднів; що ніколи не переживу розлуки з нею; що я не боюся бідності, якщо її вона не страшить, бо руки мої готові до роботи, а серце повне любові; що я вже працюю з запалом, якого не знає ніхто, крім закоханих; що я стаю практичним і серйозно дивлюсь у майбутнє; що чесно зароблена черства скоринка хліба солодша за незаслужений бенкет. І ще багато говорив я подібних речей; красномовність моя дивувала мене самого, хоч до цієї промови готувався я дні і ночі, відколи моя бабуся приголомшила мене своїм прибуттям.

— Чи й тепер належить мені твоє серце, люба Доро? — захоплено спитав я, заздалегідь передчуваючи відповідь з того, як вона тулилася до мене.

— О, так! — скрикнула Дора. — Я всім серцем твоя! Тільки не будь таким жахливим!

Я жахливий! І для кого? Для Дори!

— Не кажи мені про злидні і про тяжку працю! — казала Дора, ближче притуляючись до мене. — О, не кажи, не треба!

— Кохання моє, — почав був я, — чесно зароблена скоринка хліба...

— О, так, але я не хочу слухати про ці скоринки! — відповіла Дора. — Та зрештою, Джіп мусить щодня о дванадцятій годині мати баранячу котлетку, інакше він помре!

Мене зачарувала ця дитяча наївність. Я ніжно пояснив Дорі, що Джіп діставатиме свої баранячі котлетки з незмінною регулярністю. Я намалював картину нашого скромного дому, що процвітатиме завдяки моїй роботі, розповів про будиночок, який бачив у Гайгеті, і про кімнату для моєї бабусі.

— Тепер я не жахливий, Доро? — несміливо запитав я.

— О, ні, ні! — скрикнула вона. — Але сподіваюся, що твоя бабуся сидітиме здебільшого у своїй кімнаті. І сподіваюся, що вона не дуже сварлива стара.

Коли б я міг полюбити Дору ще більше, то зробив би це. І все ж таки я відчував, що вона трохи непрактична. Мій новонароджений запал трохи охолов, бо важко було передати цей запал їй. Я зробив ще одну спробу. Коли вона зовсім заспокоїлась і почала крутити Джіпові вуха, я знову став насуплений і сказав:

— Кохана моя! Чи ти дозволиш сказати ще одне?

— О, прошу, тільки не будь практичним! — благала Дора. — Бо це так лякає мене.

— Серденько, — відповів я, — тобі нема чого тривожитись. Я хочу, щоб ти про це подумала цілком спокійно. Хочу підбадьорити та надихнути тебе.

— О, але це так моторошно! — скрикнула Дора.

— О, ні, кохана! Обережність і сила характеру допоможуть нам знести значно гірші речі.

— Але ж у мене зовсім не сильний характер, — сказала Дора, тріпнувши кучерями. — Правда, Джіпе? Ну, поцілуй Джіпа і будь милим.

Неможливо було відмовитися від цього, коли вона піднесла Джіпа до мого обличчя, та ще й сама під час цієї операції випнула свої рожеві губенятка, наполягаючи, щоб я поцілував його саме в середину носа. Я виконав її наказ, нагородивши потім себе самого за слухняність, і на довгий час забув свій смуток. Та нарешті я схаменувся:

— Але, Доро, кохана моя, я ж хотів тобі щось сказати.

Сам суддя Прерогативного суду міг би закохатися в неї, коли б побачив, як вона склала рученята, благаючи мене не лякати її більше.

— Ні, ні, я не лякатиму, моя люба, — запевняв я її. — Але, Доро, кохана, якби ти іноді могла згадати... не з розпачем, ні, зовсім не так, але якби ти могла іноді згадати, — тільки, щоб підбадьорити себе, — що ти заручилася з бідним чоловіком...

— Не треба, не треба! Благаю, не треба! — скрикнула Дора. — Це так страшенно жахливо!

— Душа моя, зовсім ні! — бадьоро сказав я. — Якби ти могла іноді згадувати про це, подеколи придивлятися до господарства твого батька, і звикала потроху... вести домашні рахунки, приміром...

Бідолашна Доронька на ці слова відповіла чимсь середнім між схлипуванням і зойком.

— ...то це могло б нам потім стати у пригоді, — вів я далі. — І якби ти змогла пообіцяти мені читати маленьку... малесеньку кухарську книгу, яку я пришлю тобі цими днями, то це було б чудово для нас обох. Бо наш життєвий шлях, моя Доро, — сказав я, запалившись своєю улюбленою темою, — всіяний тепер тернами і камінням, і нам треба розчистити його. Ми повинні в боротьбі посуватись уперед. Ми повинні бути хоробрими. Ми натрапимо на перешкоди, і ми повинні подолати їх!

Я вже скочив на свого улюбленого коника і мчав уперед; але посуватися далі було вже непотрібно. Я сказав досить. О, вона так налякалася! О, куди поділася Джулія Мілз! О, відведіть її до Джулії Мілз, і дайте їй спокій, будь ласка!

Я впав у цілковитий розпач і бігав по вітальні, мов навіжений. Мені здалося, що я вбив Дору. Я бризкав водою на її обличчя. Я став навколішки. Я рвав на собі волосся. Я лаяв себе безжалісною звірюкою та жорстоким монстром. Я просив у неї пробачення. Я благав її підвести очі. Я перегорнув усе в робочій шухлядці міс Мілз, шукаючи нюхальної солі, але в надмірному хвилюванні схопив натомість кістяну коробочку з шпильками і висипав всі шпильки на Дору. Я погрожував кулаками Джіпові, який лютував не гірше за мене. Я робив усякі дурниці, і добре, що не вичерпав свого запасу, коли в кімнату ввійшла міс Мілз.

— Хто накоїв це? — скрикнула міс Мілз, поспішаючи на допомогу своїй подрузі.

Я відповів:

— Я, міс Мілз! Я зробив це! Перед вами — злочинець! — і сховав своє обличчя в подушку канапи.

Спочатку міс Мілз подумала, що між нами виникла суперечка, і що ми стоїмо на межі пустелі Сахари. Але незабаром вона зрозуміла в чому річ, бо моя люба Доронька, кинувшись в обійми своєї подруги, ридаючи, зойкала, що я став «злиденним трудівником». Потім Дора знову заплакала, але вже з жалю до мене, і спитала, чи дозволю я їй віддати всі свої гроші, а потім знову впала на шию міс Мілз, схлипуючи так, що я боявся, аби не розірвалося її ніжне серце від горя.

Очевидно, міс Мілз народилася, щоб бути нашим добрим генієм. Нашвидку розпитавши мене, вона втішила Дору і помалу переконала її, що я не чорнороб. Здається, з моїх слів наречена моя уявила, що я — портовий носій і цілий день бігаю з тачкою по вузькому трапу. Одним словом, міс Мілз нас помирила. Коли все влаштувалось, і Дора пішла нагору освіжити трояндовою водою оченята, міс Мілз подзвонила і наказала подати чай. Скориставшись відсутністю Дори, я сказав міс Мілз, що вона — мій друг назавжди, і що поки битиметься моє серце, пам’ятатиму я її співчуття і допомогу.

Потім я пояснив міс Мілз те саме, що безуспішно намагався пояснити Дорі. Міс Мілз відповіла загальним зауваженням, що краще жити в хатині та в згоді, ніж у палаці та без любові, і що там, де любов, там є все.

Я сказав міс Мілз, що це дуже слушно, і кому б це краще знати, як не мені, який любить Дору такою любов’ю, якої ще ніколи не відчував жоден смертний. Але тут міс Мілз засмучено відказала, що добре було б для деяких сердець, якби це дійсно було правдою. Тоді я поспішив пояснити, що моє зауваження про смертних стосується тільки чоловіків.

Потім я спитав у міс Мілз її думку про мою необережну пораду щодо рахунків, хатнього господарства і кухарської книжки.

Трохи поміркувавши, міс Мілз відповіла так:

— Містере Копперфілд, я буду з вами відверта. Душевні страждання та життєві випробування заміняють у деяких натур роки життєвого досвіду, і я буду з вами такою ж одвертою, як коли б я була стара ігуменя. Ні. Ці поради не для нашої Дори. Наша наймиліша Дора — улюблене дитя природи. Вона створена для світла, радості й веселощів. Я визнаю, що добре було б здійснити ці поради, але... — і міс Мілз похитала головою.

Заохочений одвертістю міс Мілз, я наважився спитати її, чи не могла б вона заради Дори іноді звертати увагу своєї подруги на приготування до серйозного життя. Міс Мілз так охоче згодилася на це, що я наважився на подальші прохання: чи не взялася б вона звернути увагу Дори на ці умови практичного життя. Міс Мілз сказала, що це так і буде. Тоді я звернувся до неї з проханням одержати від мене кухарську книгу і обережно вручити її Дорі. Міс Мілз згодилась і на це, хоч і не покладала великих надій на таке повчальне читання.

Коли Дора повернулася, вона була така мила, що я справді завагався, чи слід було турбувати її такими прозаїчними речами. І вона з такою любов’ю поводилася зі мною, і була така чарівна (а надто, коли змушувала Джіпа ставати на задні лапки і просити цукру, а за неслухняність обіцяла прикласти його носом до гарячого чайника), що, згадавши, як я налякав її, я відчув себе страховиськом, яке залізло до хатинки феї.

Після чаю Дора грала нам на гітарі та співала ті самі любі старовинні французькі пісні про неможливість перестати танцювати — тра-ля-ля, тра-ля-ля — і під кінець я ще більше почувався потворою, ніж раніше.

Але незадовго перед тим, як я пішов, міс Мілз випадково зробила якесь зауваження про завтрашній ранок, і я необережно пояснив, що мушу тепер для своєї роботи вставати о п'ятій годині ранку. Не можу сказати, чи не вирішила Дора, що я — сторож на якомусь складі, в усякому разі, слова мої дуже вразили її, і вона після цього вже більше не грала та не співала.

Вона все ще тримала мої слова в голові, коли я прощався з нею. Вона звернулася до мене грайливо, немов до своєї ляльки:

— Ну, тільки не вставай о п’ятій годині, поганий хлопчисько. Кинь ці дурниці!

— Кохана моя, — сказав я, — мені треба працювати.

— Зовсім не треба! — відказала Дора. — Нащо це тобі?

Я спробував якомога жартівливішим тоном пояснити цьому милому здивованому створінню, що ми мусимо працювати, щоб жити.

— Ох, як смішно! — скрикнула Дора.

— А як же нам інакше жити, Доро? — спитав я.

— Як? Якось! — відповіла Дора.

Очевидно, їй здавалося, що цим вона цілком розв’язала питання. З таким переможним виглядом поцілувала вона мене, що ні за які скарби не згодився б я розчарувати її своєю відповіддю.

Я любив її, і любов цілком поглинула мене. Але завзято працюючи, куючи залізо, поки воно гаряче, я частенько сидів увечері навпроти своєї бабусі, пригадував, як налякав Дору, і міркував, як зможемо ми пробиватися через ліс труднощів з гітарою в руках. Під кінець мені починало здаватися, що від цього клопоту голова моя зовсім посивіла.

ХХІ. Розрив партнерських відносин

Я не дозволяв охолонути моїм намірам щодо парламентських дебатів. Цей шматок заліза я тримав гарячим і кував його з наполегливістю, вартою справжнього подиву. Я купив повний підручник благородного і таємничого мистецтва стенографії (це коштувало мені десять шилінгів і шість пенсів) і поринув у море непорозумінь, яке за кілька тижнів довело мене до межі помутніння. Зміни крапок, які в одній фігурі означали одну річ, а в другій — щось абсолютно інше; дивні примхи кружалець і закарлючок; несподівані наслідки, які випливали зі значків, подібних до комашиних ніг; жахливі ефекти лінії, поставленої не в тому місці, — все це не тільки турбувало мене вдень, але й ввижалось уві сні. Навпомацки пройшовши крізь ці труднощі й опанувавши абетку, яка була справжньою єгипетською пірамідою, побачив я процесію нових жахів, що звуться умовними знаками; і не знаю я нічого деспотичнішого, ніж ці умовні знаки, які вимагають, приміром, щоб риска, тонша від павутинки, означала «сподівання», а чорнильна ракета заміняла слово «невигідний». Закріпивши в своїй пам’яті ці закарлючки, я виявив, що вони витіснили все інше; повернувшись до початку, я розгубив ті нещасні умовні знаки; підбираючи їх, я забув інші елементи системи; коротко кажучи, справа була майже безнадійна.

Справа була б зовсім безнадійною, якби не Дора; вона була тихою пристанню для мого пошматованого бурями човна. Кожна каракуля в стенографії була кремезним дубом в лісі труднощів, і я заходився рубати їх один за одним з такою люттю, що через три або чотири місяці я наважився вже зробити експеримент на одному з найповільніших промовців у палаті. Чи забуду я колись, як повільний промовець перегнав мене раніше, ніж я встиг почати, і як мій бідолашний олівець шкутильгав по паперу, немов у приступі епілепсії.

Ясно було, що це треба облишити. Я хотів злетіти занадто високо, але таким шляхом я ніколи нічого не досяг би. Я звернувся за порадою до Тредльса; він запропонував свої послуги, щоб диктувати мені промови повільно, іноді зупиняючись, зважаючи на мою слабкість. Дуже вдячний за цю дружню допомогу, я прийняв пропозицію. І довго, вечір за вечором, коли я повертався від доктора, ми влаштовували на Букінгем-Стрит «парламент вдома».

Хотів би я побачити такий парламент ще десь! Моя бабуся і містер Дік репрезентували уряд або опозицію, залежно від обставин, а Тредльс, за допомогою тому парламентських промов, кидав на них громи і блискавки. Випроставшись біля столу, одним пальцем уп’явшись у сторінку, махаючи правою рукою над головою, Тредльс грав роль Пітта, Фокса, Шеридана, Бюрка, лорда Кестльрі, віконта Сідмоута або Кеннінга — усіх славетних діячів англійського парламенту по черзі. Він розпалювався і кидав найжахливіші обвинувачення у марнотратстві і підкупності в обличчя моїй бабусі і містерові Діку. Тим часом я сидів трохи осторонь, з блокнотом на колінах, і щосили поспішав за ним. Жоден справжній політик не міг би перевершити Тредльса в легковажності і непослідовності. Протягом тижня він виступав по черзі за найрізноманітніші політичні течії і змінив на щоглі свого корабля всі можливі прапори. Бабуся моя, дуже скидаючись на непохитного канцлера скарбниці, інколи переривала його промову вигуками: «Слухайте!» чи «Ні!», чи «О!» — коли того потребував контекст. Це зав­жди було сигналом для містера Діка (типового депутата від сільських місцевостей) жваво підтримувати її тими самими вигуками. Але впродовж своєї парламентської кар’єри містер Дік зазнав обвинувачень у таких жахливих речах і оголошувався відповідальним за такі моторошні вчинки, що іноді почувався кепсько. Здається мені, він справді почав побоюватися, що вчинив щось пов’язане з порушенням британської конституції та руйнуванням батьківщини.

Частенько ці дебати тривали у нас до півночі, доки свічки зовсім не згорали. Наслідком такої дбайливої практики було те, що помалу я став устигати за Тредльсом і почувався би дуже добре, якби мав хоч найменше уявлення, що означають мої записи. Прочитати їх було те саме, що розшифрувати китайські написи на скринях китайського чаю або позолочені літери на великих червоних і зелених пляшках у вікні аптек.

Лишалося тільки повернутися назад і почати все знову. Це було дуже прикро, але я повернувся назад, хоч і з важким серцем, і почав старанно і методично повторювати пройдене, посуваючись зі швидкістю слимака; я зупинявся, всебічно вивчаючи кожен сучок на дорозі і відчайдушно намагаючись утримувати в своїй пам’яті химерні умовні знаки. Водночас я пунктуально відвідував палату і ходив до доктора; справді, я працював, просто кажучи, як кінь.

Одного дня, прийшовши до палати, я побачив, що містер Спенлоу стоїть біля дверей, дуже похнюпившись, і розмовляє сам із собою. Він часто скаржився на головний біль, бо носив дуже тісні комірці, і я щиро вірю, що він перекрохмалився; спочатку я подумав, що він трохи нездужає, але він незабаром змусив мене змінити цю думку.

Завжди він дуже привітно зустрічав мене. Але тут замість відповіді на моє «доброго ранку» він церемонно глянув на мене і холодно запросив піти за ним до кав’ярні, яка в ті часи була якраз коло подвір’я собору Святого Павла. Я скорився, почуваючись дуже ніяково і мимоволі тремтячи. Пропускаючи його вперед, я помітив, що він тримає голову дуже високо, а це не обіцяло нічого доброго; я почав побоюватися, що він розкрив наші з Дорою взаємини.

Та якби я й не здогадався про це дорогою до кав’ярні, то в мене вже не стояло лишитися сумнівів, коли, пройшовши з ним у кабінет на другому поверсі, я побачив там міс Мердстон. Шановна міс спиралася на столик, на якому стояло кілька бокалів з рештками лимонів і два кумедні ящички для ножів і виделок — на щастя людства, тепер такі ящички не використовуються.

Міс Мердстон дозволила мені потиснути свої холодні пальці і не змінила суворого вигляду. Містер Спенлоу зачинив двері, попросив мене сісти і сам зупинився на килимі перед каміном.

— Будьте ласкаві показати містерові Копперфілду, — сказав містер Спенлоу, — що саме знаходиться у вашій сумці, міс Мердстон.

Здається, то був той самий саквояж, сталева паща якого вразила мене ще в дитинстві. Міс Мердстон стиснула губи так само міцно, як були стиснуті невблаганні щелепи саквояжа; вона розкрила його, водночас трохи розтуливши і свої вуста. Після цієї процедури вона витягла мій останній лист до Дори, насичений висловами палкої любові.

— Здається, це ваша рука, містере Копперфілд? — спитав містер Спенлоу.

Мене кинуло в жар, і той голос, яким я відповів «так, сер», мало скидався на мій.

— Якщо я не помиляюся, — сказав містер Спенлоу, поки міс Мердстон витягала зі своєї сумки пачку листів, перев'язаних наймилішою моєму серцю блакитною стрічкою, — ці також належать вашому перу, містере Копперфілд?

Збентежено взяв я пачку до рук, глянув на такі початки листів, як «Моя кохана, моя Доро», «Мій любий янголе», «Моя благословенна» тощо, неймовірно зашарівся і схилив голову.

— Ні, дякую! — холодно мовив містер Спенлоу, коли я механічно простяг листи знову до нього. — Я не хочу позбавляти вас цього скарбу. Міс Мердстон, будьте такі ласкаві продовжувати.

Ця благородна істота якусь секунду дивилася на килим, а потім виголосила таку сувору промову:

— Мушу визнати, я вже давно мала певні підозри щодо взаємин міс Спенлоу та Девіда Копперфілда. Я звернула увагу на поведінку міс Спенлоу та Девіда Копперфілда ще при першій їхній зустрічі; і тоді це справило на мене неприємне враження. Розбещеність людських сердець така...

— Ви дуже зобов'яжете мене, мем, — перепинив містер Спенлоу, — якщо обмежуватиметесь самим викладенням фактів.

Міс Мердстон заплющила очі і похитала головою, немовби протестуючи проти недоречного втручання, і з понурою гримасою вела далі:

— Змушена обмежуватися лише фактами, я викладу їх якомога щільніше. Я вже казала, сер, що здавна мала певні підозри щодо взаємин між міс Спенлоу та Девідом Копперфілдом. Я часто намагалася знайти достатні підстави для таких підозр, але марно. Тому я вирішила поки що не говорити про це батькові міс Спенлоу, — вона суворо глянула на нього, — знаючи, що в таких випадках чесне служіння нечасто зазнає співчуття.

Містер Спенлоу, здавалося, був зовсім знищений суворістю і твердістю міс Мердстон; на її суворий натяк він тільки безпорадно махнув рукою.

— Повернувшись до Норвуда після відсутності, до якої спричинилось одруження мого брата, — вела далі свої обвинувачення міс Мердстон, — я приїхала водночас з міс Спенлоу, яка відвідувала свою подругу міс Мілз. Мені здалося, що поведінка міс Спенлоу дає мені більше підстав для підозри, ніж раніше, тому я пильно стежила за міс Спенлоу.

Люба, ніжна, маленька Дора, вона й не знала, що її пильнує око дракона!

— І все ще, — вела далі міс Мердстон, — до вчорашнього вечора не знаходила я ніяких доказів. Я звернула увагу, що міс Спенлоу дістає занадто багато листів від своєї подруги міс Мілз; але міс Мілз — її подруга, якій цілком довіряє батько міс Дори, — ще один багатозначний погляд на містера Спенлоу, — і не моє діло було втручатись. Якщо мені не дозволено натякати на природну розбещеність людських сердець, то принаймні я можу — я мушу! — мати дозвіл нагадати про зайву довіру до не гідних її людей.

Містер Спенлоу пробурмотів щось вибачливе.

— Вчора ввечері після чаю, — вела далі міс Мердстон, — я помітила, що собачка гасає по вітальні, тримаючи щось у зубах. Я звернулася до міс Спенлоу: «Доро, що це таке у собаки в пащі? Це папір?» Міс Спенлоу негайно схопилася рукою за комірець блузи, раптом скрикнула і підбігла до собаки. Я сказала: «Доро, люба моя, дозвольте мені це зробити!»

О, Джіп, мерзенна болонка, так це ти спричинився до цього лиха!

— Міс Спенлоу наважилася, — сказала міс Мердстон, — підкупати мене поцілунками, шкатулками і ювелірними дрібницями — зрозуміло, що я від цього відмовилася. При моєму наближенні песик забився під канапу, і з превеликими труднощами, лише з допомогою камінних щипців, мені пощастило витягти його звідти. Навіть і тоді він усе ще цупко тримав папір у зубах; я сміливо тягла цей папір, ризикуючи бути вкушеною, але пес так завзято тримав його між зубами, що йому навіть довелося висіти на ньому в повітрі. Нарешті я заволоділа документом. Дослідивши його, я прямо заявила міс Спенлоу, що в неї має бути ще багато таких листів, і зрештою здобула від неї пачку, яка тепер лежить у руці Девіда Копперфілда.

На цьому вона зупинилася, замкнула саквояж, стиснула губи і подивилася на нас з виглядом, який доводив, що її можна зламати, але зігнути — ніколи.

— Ви послухали міс Мердстон, — сказав містер Спенлоу, звертаючись до мене. — Прошу ласкаво, містере Копперфілд, чи не маєте ви щось відповісти?

Я бачив перед собою прекрасний скарб мого серця: як вона схлипувала і плакала вночі, самотня, налякана, схвильована; як вона жалісно просила і благала цю кам’яносерду жінку пробачити її; як даремно пропонувала вона їй ці поцілунки, шкатулки, дрібниці; якого лиха зазнала вона, і все через мене! Картина ця дуже збентежила мене. Боюся, що хвилину-другу не міг я ні слова мовити, незважаючи на всі свої зусилля.

— Я нічого не можу сказати, сер, — відповів я нарешті, — крім того, що вся провина лежить на мені. Дора...

— Міс Спенлоу, якщо ваша ласка, — велично поправив батько.

— ...тільки послухалася моєї поради, — вів я далі, проковтнувши це холодне зауваження, — приховувати це від вас, і я гірко шкодую про це.

— Ваша провина дуже велика, сер, — сказав містер Спенлоу, походжаючи по килиму і підкріплюючи свої слова похитуванням усього тіла (хитати тільки головою він не міг, бо комірець у нього був занадто накрохмалений). — Ви припустилися ганебного і негідного вчинку, містере Копперфілд. Коли я запрошую до себе джентльмена — байдуже, чи йому дев’ятнадцять, двадцять дев’ять або дев'яносто років — то я запрошую його, ґрунтуючись на довірі. Якщо він зловживає моєю довірою, то він чинить безчесно, містере Копперфілд.

— Я це відчуваю, сер, запевняю вас, — відказав я, — але я не подумав про це раніше. Щиро, чесно, справді, містере Спенлоу, я ніколи не думав про це раніше. Я так безмежно люблю міс Спенлоу...

— Фу! Нісенітниця! — сказав містер Спенлоу, червоніючи. — Прошу не говорити при мені, що ви любите мою дочку, містере Копперфілд!

— Якби я не любив її, то чим міг би я виправдати свою поведінку, сер? — смиренно відповів я.

— А якщо ви й любите, то хіба можете ви виправдати свою поведінку, сер? — сказав містер Спенлоу, враз зупиняючись на килимі. — Чи зважили ви на свої роки і на роки моєї дочки, містере Копперфілд? Чи зважили ви, що означає похитнути довіру, яка має існувати між моєю дочкою і мною? Чи зважили ви на суспільний стан моєї доньки, на проекти, які я можу мати щодо її майбутнього, на мій заповіт, в якому можуть бути певні розпорядження щодо неї? Чи зважили ви взагалі на щось, містере Копперфілд?

— Дуже мало, сер, боюся, — відповів я, звертаючись до нього з пошаною і смутком, які я справді відчував, — але благаю повірити мені, я зважив на своє власне становище у світі. Коли я пояснив вам свої змінені обставини, ми були вже заручені...

— Я прошу, — мовив містер Спенлоу, підстрибуючи, як балаганний Петрушка (схожості його з Петрушкою я не міг не помітити навіть при всьому своєму розпачі), — щоб ви не говорили мені про всякі заручини, містере Копперфілд!

Непорушна міс Мердстон зневажливо розсміялась одним коротким «ха».

— Коли я пояснив вам зміну в своїх життєвих обставинах, сер, — почав я знову, підшукуючи нову форму вислову замість забороненого слова, — ця таємниця, до якої я мав нещастя втягти міс Спенлоу, вже існувала. Відколи я опинився в скрутному становищі, я напружую кожен нерв і всю свою енергію, щоб поліпшити його. Я певен, що згодом поліпшу його. Чи дозволите ви мені чекати стільки, скільки вам завгодно часу? Ми обоє такі молоді, сер...

— Ви маєте рацію, — перервав мою мову містер Спенлоу, киваючи головою і суплячись, — ви обоє дуже молоді. Все це пусте! Покладімо край цьому! Заберіть ці листи і киньте їх у вогонь. Віддайте мені листи міс Спенлоу, щоб я кинув їх у вогонь; наші подальші взаємини будуть, майте це на увазі, обмежені тільки палатою, і ми домовимося більше не вертатися до минулого. Ну, містере Копперфілд, вам не бракує розуму, а це розумна пропозиція!

Ні. Я не міг і подумати про згоду на це. Я дуже шкодував, але я мав вищі міркування, ніж розум. Любов була вище від усіх земних міркувань, а я обожнював Дору, і Дора любила мене. Не можу сказати, що я саме ці слова говорив; я намагався їх якомога пом’якшити; але я виклав це і був рішучим. Не думаю, щоб я здавався занадто смішним, але напевно був рішучим.

— Дуже добре, містере Копперфілд, — сказав містер Спенлоу. — Тепер мені слід випробувати свій вплив на мою дочку.

Виразним звуком (щось середнє між зітханням і зойком) міс Мердстон дала зрозуміти, що з цього слід було почати.

— Мені слід випробувати, — повторив містер Спенлоу, підбадьорений цим вигуком, — свій вплив на мою дочку. Ви відмовляєтеся забрати ці листи, містере Копперфілд? — додав він, бо я поклав їх на стіл.

Так! Я сказав, що не визнаю за можливе взяти їх від міс Мердстон.

— А від мене? — спитав містер Спенлоу.

— Ні, — відповів я, — при найглибшій моїй пошані до вас, не можу.

— Дуже добре, — сказав містер Спенлоу.

Запанувало мовчання, і я завагався: слід мені піти чи залишитись. Нарешті я пішов до дверей з наміром сказати, що, з поваги до його почуттів, мені краще вийти. Але тут батько моєї коханої засунув руки в кишені сюртука і сказав дуже зосереджено й навіть урочистим тоном:

— Ви, очевидно, розумієте, містере Копперфілд, що я не зовсім позбавлений земних благ, і що дочка моя є моєю найближчою і найулюбленішою родичкою?

Я відповів, що, на мою думку, помилка, якої я припустився через безумне кохання, не дає йому підстав вважати мене користолюбним.

— Я зовсім не хочу цього сказати, — мовив містер Спенлоу. — Було б краще для вас і для всіх нас, якби ви були користолюбним, містере Копперфілд, тобто якби ви були розважливі і менше піддавалися впливам усіх цих юнацьких нісенітниць. Ні. Я маю на увазі зовсім інше: ви, напевно, розумієте, що я маю якесь майно заповісти своїй дитині?

Безперечно, я це розумів.

— Тут, у палаті, — сказав містер Спенлоу, — ви щодня бачили різні несподівані й гіркі наслідки, що випливають з недбалості людей щодо своїх заповітів. Отже, ви навряд чи можете мати сумніви, що мій заповіт уже зроблений.

Я схилив голову, підтверджуючи його слова.

— Я не міг би дозволити, — вів далі містер Спенлоу, ще більше проймаючись урочистим почуттям і поволі похитуючись усім тілом, — щоб на мої заходи для блага моєї дитини повпливали юнацькі дурощі, подібні до теперішніх. Це справжні дурощі. Справжня нісенітниця! Незабаром від усієї цієї маячні не лишиться й сліду. Але я міг би... я міг би, якщо це смішне безглуздя не припиниться, принаймні зробити все, щоб запобігти наслідкам будь-якого необережного кроку щодо шлюбу. А тепер, містере Копперфілд, сподіваюся, що ви не змусите мене розгорнути, навіть на чверть години, цю закриту сторінку у книжці життя і переглянути, навіть на чверть години, давно вже вирішені серйозні справи.

Він весь був пройнятий ясністю, миром, спокоєм, і це дуже вразило мене. Було зрозуміло, що всі його справи остаточно вирішені і йдуть таким певним шляхом, що не можна було не розчулитися. Мені здається навіть, що від глибоких почуттів сльози з'явилися в нього на очах.

Але що я міг зробити? Я не міг відмовитися від Дори і вирвати своє серце з грудей. Він запропонував мені тиждень на обмірковування; як міг я не погодитись на цей тиждень, знаючи навіть, що ніяке число тижнів не могло б вплинути на таку любов, як моя.

— А тим часом, порадьтеся з міс Тротвуд або з якоюсь іншою особою, що знається на житті, — сказав містер Спенлоу, обома руками поправляючи краватку. — Я даю вам тиждень, містере Копперфілд.

Я скорився і, надавши своєму обличчю виразу невтішної вірності, вийшов з кімнати. Важкі брови міс Мердстон провели мене аж до дверей — я кажу «брови», а не «очі», бо брови в неї були значно виразніші. Шановна леді так нагадала мені ранкові години в нашій вітальні в Блендерстоні, що мені знову здалося, ніби я не вивчив урок, і знову згадав я жахливу стару читанку з овальними гравюрами, які нагадували мені скельця з окулярів.

Повернувшись до контори, я закрив руками обличчя від містера Тіффі і решти клерків, зіщулився в своєму кутку і почав міркувати про цю несподівану катастрофу. В розпачі своєму нарікаючи на Джіпа, я так катував себе через Дору, що дивно, чому я не схопив свій капелюх і не помчав божевільно до Норвуда. Вони налякали її, вона плаче, а мене нема з нею; думки ці були такі жахливі, що я склав несамовитого листа до містера Спенлоу, благаючи його оберегти її від наслідків моєї жахливої долі. Я благав його берегти її ніжну натуру і не топтати прекрасну квітку — і взагалі, скільки пригадую, звертався до нього, немовби він був не батьком їй, а драконом чи якоюсь іще потворою. Цього листа я запечатав і поклав на стіл мого патрона до його повернення; потім через напіввідчинені двері його кабінету я бачив, як він увійшов, узяв листа і прочитав.

Цілий ранок не говорив він нічого про це; але надвечір він попросив мене до себе і сказав, що мені зовсім не варто турбуватися про щастя його дочки. Він, мовляв, запевнив її, що все це безглуздя, а більше нічого він їй і не має сказати. Здається йому, що він — поблажливий батько (він дійсно був таким), і нема чого мені боятись за неї.

— Якщо ви будете нерозсудливі й уперті, містере Копперфілд, — сказав він, — то мені доведеться знову послати мою дочку за кордон на певний час; але я кращої думки про вас. Сподіваюся, що за кілька днів ви будете розумнішим. Щодо міс Мердстон, — я натякав на неї в своєму листі, — то я поважаю пильність цієї леді і відчуваю себе вдячним їй; але вона дістала суворі інструкції уникати розмов на цю тему. Все, чого я хочу, містере Копперфілд, це щоб усе було забуте. Все, що вам треба зробити, містере Копперфілд, — забути!

Все! У листі до міс Мілз я гірко процитував ці речення. Все, що мені слід зробити, — писав я, з понурим сарказмом, — це забути Дору! Це було все, але що це було! Я просив міс Мілз побачитися зі мною того ж вечора. Якщо це не можна зробити за згодою містера Мілза, то я просив таємного побачення на кухні. Я повідомив її, що розум мій захитався, і що лише вона, міс Мілз, може врятувати мене. Я підписався «ваш спантеличений»; і перечитуючи цей твір перед тим, як відправити його з посильним, не міг утриматися від думки, що лист написаний трохи в стилі містера Мікоубера.

Проте лист я надіслав. Увечері я пішов на вулицю, де жила міс Мілз, і почав там походжати, аж доки служниця міс Мілз потайки не покликала мене, щоб провести чорним ходом на кухню. Тепер я маю підстави гадати, що не було ніяких інших причин проводити мене до вітальні не через головні двері, крім любові міс Мілз до всього романтичного і таємничого.

У кухні я дав волю своєму розпачу. Я прийшов туди, щоб показати себе смішним і добре спромігся зробити це. Міс Мілз отримала коротку записку від Дори; моя кохана повідомляла, що все викрито і додавала: «О, благаю, приходь до мене, прошу тебе!» Але міс Мілз, маючи сумніви, що її поява бажана для вищої влади в домі, не пішла. Таким чином, ніч застукала нас у пустелі Сахара.

Міс Мілз була надзвичайно красномовна і любила давати волю своїй балакучості. Хоч вона й плакала разом зі мною, але я не міг утриматися від думки, що наше лихо дарує їй безліч приємних хвилин. Вона, так би мовити, плекала нашу біду і роздмухувала її. Глибоке провалля, зазначила вона, розкрилося між Дорою і мною, і тільки любов може перекинути через нього веселку надії. Любов мусить страждати в цій долині скорботи; зав­жди так було, зав­жди так буде. Але — нічого! Повиті павутинням серця нарешті вирвуться на волю, і тоді любов помститься.

То була невелика втіха, але міс Мілз не хотіла заохочувати безпідставними надіями. Ще більше розчулившись, сказав я їй, що вона — справжній друг. Ми вирішили, що вранці вона насамперед поїде до Дори і знайде якийсь спосіб запевнити її — поглядами чи словами — у моїй відданості і моєму горі. Ми розійшлися, пригнічені смутком; і думаю, що того вечора міс Мілз повністю задовольнила свої романтичні схильності.

Прийшовши додому, я розповів усе моїй бабусі; незважаючи на всі її ніжні слова, я ліг спати в цілковитому розпачі. У розпачі прокинувся я, у розпачі вийшов на вулицю. То був суботній ранок, коли ми з доктором не працювали, і я пішов прямо до палати.

Підійшовши до дверей, я дуже здивувався: розсильні стояли на вулиці, розмовляючи, і з півдюжини роззяв дивилося на зачинені вікна. Я прискорив кроки, пройшов через юрбу і поспішно ввійшов до контори.

Всі клерки були там, але ніхто з них не працював. Старий Тіффі, мабуть уперше за все своє життя, сидів на чиємусь чужому стільці і не повісив капелюха на свій звичайний цвяшок.

— Це жахливе нещастя, містере Копперфілд, — сказав він, коли я увійшов.

— Що таке? — вигукнув я. — У чому річ?

— Хіба ж ви не знаєте? — загукали Тіффі та інші клерки, оточивши мене.

— Ні! — відповів я, блукаючи поглядом по їхніх обличчях.

— Містер Спенлоу, — сказав Тіффі.

— Що з ним?

— Помер.

Мені здалося, що контора пішла ходором; але то захитався я, і один з клерків підхопив мене. Мене посадили на стілець, розстібнули мені комір і принесли води. Не знаю, скільки часу тривало це.

— Помер? — перепитав я.

— Вчора він пообідав у місті, поїхав додому, сам правлячи кіньми, — сказав Тіффі. — Свого кучера він відіслав диліжансом — він це частенько робив, як ви знаєте...

— Ну?

— Фаетон прибув додому без нього. Коні зупинилися перед стайнею. Слуга вийшов з ліхтарем. В екіпажі — нікого.

— Коні понесли?

— Вони не були заморені, — сказав Тіффі, натягаючи окуляри, — втомлені не більше, як пояснили мені, ніж за звичайної швидкості. Віжки розірвалися, але вони тяглися по землі. Негайно весь дім був на ногах, і троє людей вийшло на шлях. Його знайшли за милю від дому.

— Більше ніж за милю, містере Тіффі, — втрутився один з молодих клерків.

— Справді? Здається, ви маєте рацію, — погодився Тіффі. — Більше ніж за милю — неподалік від церкви. Він лежав горілиць край дороги. Чи він випав під час приступу, чи вийшов з екіпажа, почуваючи себе погано перед приступом — ніхто не знає. Не можна було навіть встановити, чи знайшли його вже мертвим, хоча цілком ясно, що він був уже непритомний. Лікаря привезли швидко, але вже марно.

Не можу й змалювати моїх почуттів після цієї звістки. Враження від такого раптового нещастя, що трапилося з тим, з ким, з усією до нього повагою, я був у суперечці... незвично порожній його кабінет, де крісло та стіл немовби чекають на нього, і незакінчений діловий папір скидається на привида... якась неможливість звикнути до його відсутності в палаті та відчуття, що ось-ось відчиняться двері, і він увійде... шепіт і спокій у палаті, жадібна цікавість наших службовців, балачки сторонніх — це легко може уявити кожний. Але іншу річ значно важче змалювати: у глибині своєї душі я ревнував навіть до Смерті. Я заздрив їй, бо вона була причиною її суму. Я відчував, що її сила виштовхне мене з думок Дори. Я непокоївся, думаючи, як вона плаче перед іншими, і як інші втішають її. І в мене з’явився божевільний намір прогнати від неї всіх і залишитися самому з Дорою в найменш вчасну годину.

Мені здається, що такі почуття можуть бути знайомі й іншим. Стривожений і засмучений, подався я ввечері до Норвуда. Там я довідався від одного зі слуг, що міс Мілз біля Дори. Тоді я повернувся, написав до міс Мілз листа і попросив мою бабусю своєю рукою написати адресу на конверті. Я оплакував передчасну смерть містера Спенлоу. Щиро. Я благав міс Мілз сказати Дорі, якщо Дора спроможна вислухати це, що батько її розмовляв зі мною милостиво і розсудливо; що він ані словом не дорікав їй. Я знаю, що зробив це з егоїстичних міркувань — аби вимовили перед нею моє ім'я; але я намагався сам собі повірити, що це було актом справедливості до пам'яті її батька. І, мабуть, я повірив.

Моя бабуся одержала наступного дня кілька рядків у відповідь.

Конверт був адресований до неї, але всередині лежала записка до мене. Дора була приголомшена горем; і коли її подруга спитала, чи не передати мені щось, вона одне кричала: «О, любий тату! О, бідолашний тату!» Але вона не сказала «ні», і я втішався цим.

За кілька днів прийшов до контори містер Джоркінс, який перебував у Норвуді, відколи трапилося нещастя. Вони з Тіффі замкнулися на кілька секунд, а потім Тіффі визирнув з-за дверей і знаком запросив мене увійти.

— Ох, — сказав містер Джоркінс. — Ми з містером Тіффі, містере Копперфілд, збираємося дослідити столи, шухляди та інше, щоб опечатати приватні папери померлого та знайти його заповіт. Поки ми не побачили жодних слідів заповіту. Буде добре, якщо ви допоможете нам, коли ваша ласка.

Я дуже хотів довідатися про долю моєї Дори (і встановлену над нею якусь опіку тощо), а заповіт мав пролити на це певне світло. Відразу почали ми пошуки; містер Джоркінс відмикав ящики i шухляди, а ми витягали папери. Офіційні документи ми клали в один бік, а приватні ( їх було небагато) — в інший. Усі троє ми були дуже засмучені і, надибавши якусь стару рукавичку або коробку з олівцями, обручку чи ще якусь дрібницю, що нагадували нам про нього, розмовляли дуже тихо.

Ми запечатали кілька пакетів; не поспішаючи, копирсалися ми серед пороху, працюючи далі. Раптом містер Джоркінс звернувся до нас, вживаючи щодо свого померлого компаньйона тих самих висловів, які померлий компаньйон вживав щодо нього:

— Містера Спенлоу було дуже важко звернути з його шляху. Ви знаєте, який він був. Я схильний гадати, що він взагалі не зробив заповіту.

— Але я знаю, що він зробив заповіт! — зазначив я.

Вони обидва зупинились і глянули на мене.

— Саме в день нашої останньої зустрічі, — пояснив я, — він сказав мені, що зробив свій заповіт, і що його справи давно розв'язані.

Містер Джоркінс і старий Тіффі враз хитнули головами.

— Це обіцяє мало доброго, — сказав Тіффі

— Дуже мало доброго, — підтвердив містер Джоркінс.

— Авжеж, ви не маєте сумнівів... — почав був я.

— Мій добрий містере Копперфілд, — сказав Тіффі, кладучи руку мені на лікоть, заплющивши очі і похитуючи головою, — якби ви служили в палаті так довго, як я, то знали б, що нема інших речей, в яких люди були б такі непередбачливі.

— Але боже мій, він сам це казав мені! — збентежено відповів я.

— Це майже остаточно вирішує справу, — зазначив Тіффі, — моя думка — заповіту немає.

Мені це здалося дивним, але виявилося, що заповіту справді не було. Померлий навіть і не думав складати заповіт, скільки можна було зрозуміти з його паперів; бо ми не знайшли жодного натяку, початку, плану чи якогось підготовчого папірця до заповіту. Навряд чи менше здивувало мене те, що його справи перебували в неймовірно безладному стані. Було дуже важко з'ясувати, що він заборгував, які борги він встиг сплатити, яке було його майно. Вважалося ймовірним, що протягом кількох останніх років він сам не мав про це ніякого виразного уявлення. Помалу виявилося, що через змагання на модні тоді в палаті франтівство і розкіш, його витрати перевищували його професійні прибутки, які були не дуже великі. Таким чином, він зменшив свій особистий капітал, якщо він колись взагалі був великий (дуже сумнівне припущення), до дуже низького рівня. У Норвуді відбувся розпродаж меблів і будинок здали в оренду. Тіффі розповів мені (він і не підозрював, як цікавила мене його розповідь), що після сплати всіх боргів померлого і відрахування його частки збитків фірмі, за всю решту майна не можна дати й тисячі фунтів стерлінгів.

Усе це тривало місяця півтора. Я неймовірно мучився увесь цей час і ладен був накласти на себе руки, коли міс Мілз незмінно повідомляла мене, що моя засмучена маленька Дора відповідала на слова своєї подруги про мене лише тими самими вигукам: «О, бідолашний тато! О, любий тато!» У Дори не лишилося інших родичів, крім двох тіток — старих дів, сестер містера Спенлоу. Тітки ці жили в Путні, і протягом багатьох років не мали ніяких стосунків зі своїм братом. Не те, щоб вони посварилися (повідомила мене міс Мілз), але з нагоди Дориних хрестин їх запросили на чай, а вони вважали пристойнішим бути запрошеними на обід, тому вони письмово висловили свою думку, що «краще буде для щастя обох сторін», якщо вони взагалі не приїдуть. Відтоді вони йшли своїм шляхом, а їхній брат — своїм.

Ці дві леді тепер з'явилися після тієї відставки і запросили Дору жити з ними в Путні. Дора впала в їхні обійми і, плачучи, вигукнула:

— О, так, тітусі! Візьміть Джулію Мілз, мене і Джіпа до Путні!

Отже, вони й виїхали незабаром після похорону.

Не знаю вже, як у мене вистачало часу відвідувати Путні. Проте я частенько блукав навколо дому, де жила моя кохана. Міс Мілз, вірна обов'язкам дружби, завела щоденник. Іноді, зустрічаючи мене в палаті, вона або читала мені сторінки з цього зошиту, або (коли в неї не було часу) залишала цей зошит мені, щоб я почитав сам. Наводжу далі кілька витягів з цих священних нотаток:

Міс Мілз та її щоденник були в цей період моєю єдиною втіхою. Бачити її, яка так нещодавно перед цим бачила Дору, стежити за ініціалами Дори на сторінках її дружнього щоденника, дедалі більше жаліти її — це було моїм єдиним щастям. Я почувався, ніби жив у хатинці з карт, яка повалилася, залишивши серед руїн тільки міс Мілз і мене. Я відчував, ніби навколо невинної богині мого серця якийсь понурий чарівник окреслив магічне коло; і справді — ніщо, крім могутніх крил часу, які витримали на собі так багато людей, не в змозі перенести мене за межі цього кола.