Твори у 12 томах. Том 04

1

Друге повстання значною мірою було результатом зусиль Ернеста Евергарда, хоч він, звичайно, готував його спільно з європейськими революційними лідерами. Сам Евергард не дожив до початку повстання. Його було заарештовано й таємно страчено навесні 1932 року. Але він так грунтовно підготував повстання, що його товаришам пощастило майже без проволоки здійснити його плани. Після страти Евергарда його дружина знайшла собі притулок у Вейк-Робін-лоджі, невеличкій садибі в горах Сономи, в Каліфорнії.

2

Тут Евіс Евергард, очевидно, має на увазі Чікагське повстання.

3

Хоч би як ми шанували пам’ять Евіс Евергард, однак мусимо відзначити, що її чоловік був лише один з численних діячів, які керували готуванням Другого повстання. Тепер, коли минуло вже кілька сторіч після тих подій, ми знаємо, що це повстання було приречене на поразку, навіть якби він не загинув.

4

Друге повстання справді набуло міжнародного характеру. Його план був занадто грандіозний, щоб бути витвором однієї людини, навіть геніальної. За одним сигналом мали повстати трудящі всіх олігархічних країн світу. Німеччина, Італія, Франція і вся Австралазія — на той час робітничі держави з соціалістичними урядами — були готові надати допомогу повсталим. Вони й справді відважно стали до бою, і саме тому розгром Другого повстання був і їхньою поразкою. Уряди цих країн було повалено, і об’єднані олігархічні держави нав’язали їм свій лад.

5

Джон Канінгем, батько Евіс Евергард, був професор Каліфорнійського університету в містечку Берклі. З фаху він був фізик; опріч викладання, виконав багато оригінальних досліджень і був вельми визначним ученим. Його головний внесок у науку — дослідження електрона і капітальна праця «Тотожність матерії та енергії», де він бездоганно й остаточно довів, що елементарна одиниця матерії і елементарна одиниця енергії тотожні. Думку ту висловлювали, не довівши її однак, сер Олівер Лодж та інші Дослідники нової тоді царини радіоактивності.

6

Так називалися люди, що, за тодішнім звичаєм, билися між собою навкулачки за грошову винагороду. Коли одного було побито до непритомності або до смерті, другий одержував гроші.

7

Ця неясна згадка стосується сліпого музики-негра, що викликав шалене захоплення публіки в другій половині XIX ст. християнської ери.

8

Фрідріх Ніцше — божевільний філософ XIX ст. християнської ери, що іноді вловлював примхливі відблиски істини, але врешті, заплутавшись у лабіринтах людської думки, дорозумувався до цілковитого божевілля.

9

Видатний діяч освіти кінця XIX — початку XX ст. християнської ери. Був ректором Стенфордського університету, заснованого на приватні кошти.

10

Філософ-ідеаліст, що довго збивав з пантелику тогочасних мислителів своїм запереченням реального існування матерії, але врешті був спростований філософським узагальненням нових відкрить емпіричної науки.

11

Йдеться про землетрус, що 1906 р. зруйнував місто Сан-Франціско.

12

Цей вислів породили варварські звичаї тих часів. Коли в звірячому смертельному двобої переможений кидав зброю додолу, від переможця залежало вбити його чи залишити живого.

13

Саме тоді багато священиків було відлучено від церкви за проповідь неприйнятних для капіталістів ідей. Особливо переслідували тих, чиї проповіді набували соціалістичного присмаку.

14

Чужоземна наймана варта палацу Луї XVI, французького короля, страченого своїм народом.

15

Книжку цю багато разів таємно публікували протягом трьох сторіч панування Залізної П’яти. Кілька примірників різних видань її зберігається в Національній бібліотеці в Ардісі.

16

У ті часи групи хижаків-власників контролювали всі засоби пересування і за користування ними брали з населення плату.

17

Страйки — конфлікти між робітниками й підприємцями — були звичайним явищем за тої доби анархії й безглуздя. Іноді робітники відмовлялися працювати. В інших випадках капіталісти відмовлялися допускати робітників до роботи. Ці конфлікти часто супроводилися справжніми битвами, де гинуло багато добра і навіть людей. Усе це, звичайно, так само незбагненне для нас, як незбагненний і інший звичай тих часів — чоловіки нижчих класів били меблі й посуд, коли сварилися зі своїми жінками.

18

Пролетаріат — від латинського слова proletarii; так у цензових списках Сервія Туллія називали тих, хто не міг дати державі нічого, крім своїх нащадків (proles). То були люди, які не мали ні майна, ні громадського становища, ані якихось виняткових здібностей.

19

Кандидат від соціалістичної партії на пост губернатора Каліфорнії у виборах 1906 р. Англієць родом, автор низки книжок з політичної економії та філософії, один з провідних соціалістів у ті часи.

20

Одна з наймоторошніших сторінок в історії людства — це визиск дітей і жінок на англійських фабриках у другій половині XVIII ст. християнської ери. В такому індустріальному пеклі створювалися найпишніші маєтності тих часів.

21

Евергард міг би навести ще яскравіші приклади відвертого захисту рабовласництва церквою в роки перед так званою «громадянською війною». Ось кілька прикладів з документів тих часів. У 1.835 році Всеамериканський собор пресвітеріанської церкви постановив, що «рабство визнається як Старим, так і Новим завітом і не засуджується волею божою». У тому ж році Чарльстонська асоціація баптистів проголосила, що «право власників володіти часом своїх рабів прямо визнав творець усього сущого, бо він своєю волею надає право на володіння, кому забажає». Преподобний Е. Д. Сімон, доктор богослов’я і професор Рендольф-Меконського методистського коледжу в штаті Вірджинії, писав: «Тексти святого письма недвозначно потверджують право на володіння рабами разом з усіма наслідками, які випливають із цього права. Право купівлі й продажу рабів установлюється цілком ясно. Всюди — чи то звернемось ми до давньоєврейського права, встановленого самим господом, чи взагалі до звичаїв та практики всіх часів і народів, чи до настанов Нового завіту і його моральних норм — ми доходимо висновку, що рабство не є неморальним. Оскільки встановлено, що перших африканських рабів, завезених до Америки, було продано в рабство згідно з законом, право утримувати у рабстві їхніх нащадків незаперечне. Таким чином, ми бачимо, що рабство в Америці засноване на праві».

Не диво, що на яке покоління пізніш церква співала ту саму пісню про капіталістичну власність. У великому книгосховищі в Асгарді є книжка під назвою «Спроби тлумачення» Генрі Ван-Дейка. Цю книжку було видано 1905 року християнської ери. Скільки можна судити, той Ван-Дейк був священик. Книжка ця — яскравий приклад того, що Евергард назвав би буржуазним мисленням. Зверніть увагу на подібність наведеного вище твердження Чарльстонської асоціації баптистів до твердження Ван-Дейка через сімдесят років: «Біблія вчить, що бог — власник світу. Він наділяє кожну людину згідно зі своєю власного волею, у відповідності з загальними законами».

22

Тоді було багато бідних крамарів, що носили свій крам від будинку до будинку. То було щонайбезглуздіше марнування людської енергії. Розподіл продукції був тоді такий же безладний і нерозумний, як і вся суспільна система.

23

Так звалися тоді злиденні будинки, де мешкала більшість робітників. Навіть за таке житло вони мали платити комірне хазяїнові, і то надзвичайно велике, як зважити вартість такого житла.

24

В ті часи крадіжки були звичайнісіньким явищем. Майже всі крали одне в одного. Панівні верстви крали законно, чи радше узаконювали свій крадіж, незаможні класи крали незаконно. Все доводилось охороняти. Величезна кількість людей була зайнята спеціально тим, що охороняла чужу власність. Цих людей називали сторожами. Будинки заможних людей були схожі на справжні фортеці для охорони майна. Коли тепер у наших дітей інколи спостерігається бажання привласнити чужу річ, то це рудимент звичаїв, що панували в ті давні часи.

25

Тоді робітників скликали на роботу і відпускали з роботи пронизливими, дикими гудками.

26

Обов’язки юриста корпорацій полягали в тому, щоб шахрайськими методами служити грабіжницьким інтересам своїх хазяїв. Історично засвідчений факт, коли Теодор Рузвельт, на той час президент Сполучених Штатів, заявив у 1905 p., звертаючись до випускників Гарвардського університету: «Всім відомо, що багато найвпливовіших та найкраще плачених юристів у кожному значному економічному центрі спеціалізувалися на винайденні зухвалих та хитромудрих засобів, за допомогою яких їхні багаті клієнти — як окремі особи, так і корпорації,— можуть обходити закони, видані для обмеження багатіїв у інтересах широкого загалу».

27

Це типовий приклад тієї жорстокої боротьби, яка охоплювала все суспільство. Люди полювали одне на одного, як голодні вовки. Більші вовки жерли менших, а Джексон у тому суспільстві-зграї належав до найдрібніших вовків.

28

Мова йде про кількість голосів, що їх одержала в США соціалістична партія на виборах 1910 р. Збільшення кількості голосів на виборах ясно показує швидке зростання впливу цієї партії в Тон час. У 1888 р. вона дістала 2008 голосів, у 1902—127 713; у 1904 p. — 435 040, у 1908 p. — 1 108 427, а в 1910 p. — 1 688 211.

29

В умовах жорстокої боротьби за існування люди, навіть багаті, не могли бути спокійні за своє майбутнє. Тому, турбуючись за долю своїх рідних, вони винайшли систему страхування. Для людей, що живуть у вік розуму, ця вигадка здається смішною до безглуздя, але тоді страхування було дуже серйозною справою. Надзвичайно характерно для моралі тих часів, що фонди страхових товариств часто розкрадали службовці, які повинні були їх охороняти.

30

Ще до народження Евіс Евергард Джон Стюарт Мілль у своєму есеї «Про волю» писав: «Поки в суспільстві існує панівний клас, мораль значною мірою визначається його класовими інтересами і почуттями».

31

Такі каламбури вважалися тоді особливістю ірландського гумору.

32

У 1902 році християнської ери, наприклад, газети захоплено коментували виступ власника вугільного тресту Джорджа Ф. Пера, який проголосив: «Права та інтереси робочого люду охороняються християнами, яким бог у своїй безмежній мудрості віддав у власність багатства країни».

33

«Несіть нам свої брудні гроші» — таке було гасло в тогочасної церкви.

34

Тодішній тижневик «Огляд», відомий своїм критичним напрямком, 18 серпня 1906 року описав випадок з робітником, що втратив руку. Подробиці його нещастя нагадують історію Джексона, про яку розповідає Евіс Евергард.

35

Люди тих часів мали звичай заповнювати свої житла різними дрібничками. Тоді ще не розуміли переваг суворої простоти. Житла заможних людей нагадували якісь музеї й вимагали величезної праці для утримання їх у чистоті. В домах панував демон пороху. Існувало безліч приладів для боротьби з ним, але нічого не робилося, щоб не заводити його зовсім.

36

Порушення заповітів було звичайним явищем тих часів. Нагромаджуючи величезні капітали, власники їх немало турбувалися тим, як і хто порядкуватиме багатствами після їхньої смерті. Складання заповітів та їх порушення закономірно доповнювали одне одне, як виробництво панцеру і гармат. Для складання заповітів, яких не можна було б опротестувати, багаті люди закликали на допомогу щонайдосвідченіших юристів, але й ті заповіти скасовувалися часто за допомогою тих самих адвокатів, які їх складали. І все ж серед багатих верств панувала ілюзія, ніби можна скласти такий заповіт, якого нікому її ніколи не далося б скасувати. Цілі покоління багатих клієнтів та юристів намагалися здійснити те прагнення. Ці марні намагання нагадують нам шукання чудотворного «еліксиру життя» середньовічними алхіміками.

37

Це була серія кумедних і недоладних книжок, що сіяли серед трудящих хибні уявлення про паразитичні класи.

38

Люди тих часів були справжні раби слів: нам годі збагнути те огидне рабство. Слова справляли на них магічний вплив, сильніший за гіпноз. Мозок у людей був такий затуманений, у думках панував такий хаос, що часом досить було одного слова, аби знищити в їхніх очах весь авторитет серйозних висновків та узагальнень, плоди зусиль та шукань цілого життя. Таку магічну силу мало слово «утопія». Досить було вимовити його, щоб перекреслити яке завгодно економічне вчення, яку завгодно теорію суспільної перебудови, хоч би яка вона була доцільна. Мільйони носилися з такими фразами, як «чесно зароблений гріш», «ситий шматок» тощо. Вигадування подібних фраз вважалося мало не за прояв геніальності.

39

Спершу агенти приватного розшуку, що згодом стали платними захисниками капіталістів і врешті найманим військом Олігархії.

40

Широко вживані тоді патентовані ліки були, власне, патентованим шарлатанством. Проте люди вірили їм, як у середньовіччя вірили талісманам та індульгенціям. Єдина різниця між патентованими ліками й талісманами полягала в тому, що ліки були дорожчі й шкідливіші.

41

Ще й у 1912 році більшість населення щиро вірила, ніби вона керує країною за допомогою виборчих бюлетенів. Насправді ж керували так звані «політичні машини». Спершу хазяї тих «політичних машин» дерли з великих капіталістів грубі гроші за протікання потрібних законів, та згодом капіталісти визнали сподобнішим держати власні «політичні машини» та їхніх управителів на постійній платні.

42

В 1906 р. Роберт Гантер у книжці «Злидні» відзначив, що на той час у Сполучених Штатах десять мільйонів чоловік жили в

злиднях.

43

За переписом 1900 р. (останній перепис, що його дані публікувались) у Сполучених Штатах нараховувалося 1 752 187 дітей, що працювали на заводах і фабриках.

44

Наводимо цікаве визначення слова «картеч» з «Лексикону циніка» (1906 p.), що його написав Амброз Бірс, відомий мізантроп того часу. «Картеч — аргумент, який майбутнє готує у відповідь на вимоги американських соціалістів».

45

У кайдани колись забивали рабів і карних злочинців. Кайдани вийшли з ужитку лише з настанням ери Вселюдського братерства.

46

Як і Евергард, ніхто тоді ще не уявляв собі цього належно, але були люди, які ще раніше вгадували обриси цієї тіні майбутнього. Джон Келгоун писав: «У наш час при владі стоїть сила, сильніша за самих людей; цю силу створюють численні, різноманітні і могутні інтереси, що їх єднає спільність величезних прибутків». А великий гуманіст Авраам Лінкольн незадовго до того, як його вбито, казав: «Я бачу в недалекому майбутньому наближення кризи, що лякає мене і примушує тремтіти за долю моєї країни… Корпорації сіли на трон, насувається доба продажності, що охопить вищі органи влади; капітал у нашій країні намагатиметься продовжити своє владарювання, використовуючи темні інстинкти юрми, аж поки всі національні багатства буде сконцентровано в небагатьох руках, — і тоді настане кінець республіки».

47

Книжку ту «Економіка та освіта» — видано того ж року. Збереглося три примірники її — два в Ардісі й один в Асгарді. В ній піддано детальному аналізові одне з явищ капіталістичної дійсності вплив капіталу на університети та загальноосвітню школу. В цілому книжка становила невідпорне й нищівне звинувачення всієї системи виховання, яка прищеплювала студентам тільки ті ідеї, що підтримували капіталістичний лад, викорінюючи ідеї критичні й ворожі йому. Книжка викликала велику сенсацію, і Олігархія негайно заборонила її.

48

Розшифрувати це скорочення не пощастило.

49

Від Берклі до Сан-Франціско можна було дістатися катером за кілька хвилин. Ці двоє міст разом з іншими, що лежали довкола бухти, фактично утворювали одне ціле.

50

Оскар Уайльд, уславлений письменник XIX ст. християнської ери.

51

Зниження продажної ціни до собівартості й навіть нижче. Багата фірма могла довше торгувати зі збитками, ніж дрібні, і таким чином доводила конкурентів до банкрутства. Звичайний засіб конкуренції.

52

Банкрутство — своєрідний засіб, що давав змогу тим, хто зазнав поразки в конкуренції, уникнути сплати своїх боргів. У такий спосіб пом’якшувалося занадто жорстокі умови соціальної боротьби.

53

Евергард помилився лише щодо дати внесення законопроекту до конгресу. Це сталося не ЗО липня, а ЗО червня 1902 року. В Ардісі зберігся примірник «Протоколів конгресу», де згадується такі дати: 30 червня, 9, 15, 16 та 17 грудня 1902 р. і 7 та 14 січня 1903 р. Нема чого дивуватись, що діловики у розмові з Евергардом виявили гаку необізнаність. Про існування закону мало хто знав. Революціонер Унтерман у липні 1903 р. опублікував у Джірарді (штат Канзас) брошуру «Закон про національну гвардію». Брошура ця мала деяке поширення серед робітників, але класовий поділ за тих часів сягав так далеко, що середні верстви навіть не чули про цю брошуру, а тому й не знали нічого про існування закону.

54

Тут Евергард яскраво розкриває причину робітничих заколотів того часу. Коли розподілялося додаткову вартість, капітал намагався забрати собі все, що змога. Робітники так само. Конфлікт був нерозв’язний. Весь час існування капіталістичної системи праця і капітал гризлися на розподіл додаткової вартості. Нам це смішно, але ми не повинні забувати, що то було сім сторіч тому.

55

За кілька років до того президент Сполучених Штатів Теодор Рузвельт заявив: «У справі купівлі і продажу потрібна ліберальніша й активніша політика, щоб можна було вільно вивозити зайвину продукції американської промисловості за кордон». Звичайно цю «зайвину продукції» становила та частина паю капіталістів у прибутках, що її вони, задовольнивши свої потреби, не могли спожити. Приблизно в той же час сенатор Марк Гена говорив: «Щорічне виробництво в Сполучених Штатах на одну третину переважає потреби країни». Його колега, сенатор Чонсі Деп’ю, заявив, що «американський народ щороку виробляє товарів на два мільярди доларів більше, ніж він може спожити».

56

Карл Маркс — великий теоретик соціалізму. Німецький єврей, що жив у XIX сторіччі, сучасник Джона Стюарта Мілля. Нам тепер здається неймовірним, що протягом цілих поколінь після публікації економічних відкрить Маркса з нього тільки глузували загальновизнані мислителі та вчені. За ці відкриття його вигнали з рідної країни, і він помер у вигнанні в Англії.

57

Перший відомий нам випадок, коли вжито цю назву Олігархії.

58

Цей поділ суспільства відповідає поділові Люсьєна Сеніела, одного з тодішніх авторитетів у царині статистики. Використовуючи матеріали перепису 1900 p., Сенієл так розподіляв чоловіче населення Сполучених Штатів за класовою належністю: клас плутократії— 250 251; середній клас — 8 429 845 і пролетаріат — 20 393 137 чоловіка.

59

До 1907 року вважали, що країною править одинадцять груп, але число це зменшилося до семи через злиття п’яти залізничних трестів в одне величезне залізничне об’єднання. Ось ці п’ять трестів та їхні фінансові й політичні керівники;

1) Залізнична компанія Північного Заходу; власник — Джеймс Дж. Гіл; 2) Пенсільванська залізнична група; її директор Шіф одночасно був директором великих банкових фірм у Філадельфії та Нью-Йорку; 3) Компанія залізниць Центру, Південного Заходу та Тихоокеанського узбережжя, власник — Гарріман, юрисконсульт фірми — Фрік, політичний керівник — Одел; 4) Залізниці родини Гулд і 5) Мур, Рейд і Лідс — так звана «Рок-Айлендська група». Ці могутні олігархи, що самі виросли з конкурентної боротьби, неминуче стали на шлях об’єднання.

60

Лоббісти — агенти корпорацій для підкупу делегатів конгресу — людей, що нібито були представниками народу.

61

За десять років до цієї промови Евергарда нью-йоркська торговельна палата у своєму звіті писала: «Залізниці керують законодавством у більшості штатів. Вони настановляють і скидають сенаторів Сполучених Штатів, членів конгресу і губернаторів фактично диктують політику країни».

62

Наведемо, як приклад, історію однієї з наймогутніших плутократичних династій Сполучених Штатів — дому Рокфеллерів.

Перший Рокфеллер вийшов з низів суспільства. Спритний діловій, він заснував перший великий трест у Сполучених Штатах, відомий «Стандард Ойл». Ми не можемо не вгадати тут знаменної сторінки з історії тих часів, щоб показати, як вільні капітали «Стандард Ойл», що шукали собі застосування, звідусіль витісняли дрібних капіталістів, сприяючи таким чином наближенню руїни капіталістичної системи в цілому. Автор цього уривка тодішній лівий журналіст Девід Грейм Філіпс, його статтю було надруковано в тижневику «Сетердей івнінг пост». Єдиний примірник тижневика від 4 жовтня 1902 року, який зберігся досі, своїм зовнішнім виглядом і змістом свідчить, що журнал був дуже популярний і друкувався великим тиражем. Ось цей уривок:

«Десять років тому прибутки Рокфеллера, як твердять авторитетні особи, становили тридцять мільйонів доларів на рік. Нафтова промисловість не могла вже прийняти нових капіталовкладень. Тим часом прибутки самого лише Джона Дейвісна Рокфеллера становили два мільйони на місяць. Питання про дальше застосування цих грошей поставало дедалі нагальніше. Прибутки від нафтових підприємств усе зростали й зростали, а знайти їм застосування було навіть важче, ніж тепер. Проникнення Рокфеллерів у все нові галузі економіки диктувалося не лише ненаситною жадобою нових прибутків, але й необхідністю дати вихід щораз більшому припливу мільйонів, які, немов магнітом, притягувалися нафтовою монополією. Щоб розв’язати це завдання, було створено спеціальний штаб дослідників та розвідників ділової кон'юнктури. Керівник цього штабу одержував платню 125 тис. доларів на рік.

Першим великим об’єктом відкритої експансії Рокфеллерів за межами нафтової промисловості були залізниці. В 1895 р. вони вже контролювали п’яту частину всіх залізниць країни. А скільки залізниць вони мають або контролюють тепер? Рокфеллерам підвладні майже всі залізничні лінії, що віялом розходяться від Нью-Йорка на північ, схід і захід, крім однієї, в котрій, однак, їм теж належить кількамільйонний пай. Вони контролюють більшу частину розвиненої системи залізниць Чікагського вузла, як і тих, що йдуть на захід, до Тихого океану. Це їхня підтримка дозволила містерові Морганові стати таким могутнім, хоч тепер, треба сказати, вони більше потребують його порад, ніж він їхньої підтримки. Ось де справді об’єднання двох фінансових олігархій становить «спільність інтересів»!

Але самі залізниці не могли б швидко поглинути цей могутній приплив грошей. Ніші прибуток Джона Д. Рокфеллера з 2 500 000 доларів збільшився до чотирьох, п’яти, шести мільйонів на місяць, до 75 000 000 доларів на рік. Продаж гасу на_ освітлення давав основний прибуток. Розміщення самих прибутків теж додавало до нього нові мільйони.

Коли газ і електрика розвинулися настільки, що стали прибутковою справою, Рокфеллери почали вкладати свої капітали в ці галузі економіки. Відтоді кожен американець, як тільки зайде сонце, починає платити данину Рокфеллерам, байдужо яким освітленням він користується — гасовим, електричним чи газовим. Рокфеллери відкрили позичкові банки для фермерів. Повідають, що коли кілька врожайних років дали фермерам змогу здихатися боргів, Джон Д. Рокфеллер мало не плакав: вісім мільйонів, уміщених так добре, здавалося, на довгі роки під високий відсоток, раптом з’явилися на його порозі й заверещали, вимагаючи собі нового місця. Цей несподіваний новий клопіт у розшукуванні місця для застосування прибутків від нафти та прибутків від тих прибутків і знов для прибутків від нових прибутків, був затяжкий для втомленої та хворої на шлунок людини.

Рокфеллери вдалися до гірництва — до видобування заліза, вугілля, міді й олова, до інших галузей промисловості й транспорту, до національних, штатових та муніципальних облігацій, до судноплавства і зв’язку, до продажу й купівлі нерухомості, будівництва хмарочосів, палаців, готелів і торговельних закладів, до страхування життя і до банків. Незабаром не стало направду жодної галузі економіки, де не було б їхніх мільйонів…

Рокфеллерівський «Нейшенел сіті бенк» — найбільший банк Сполучених Штатів. У всьому світі з ним можуть рівнятися лише англійський та французький державні балки. Щоденні вклади у цей банк становлять більше сотні мільйонів; він панує над фінансовим та фондовим ринками Уолл-стріту. А він не один, він тільки центр цілої системи рокфеллерівських банків, що налічує 14 банків у самому лише Нью-Йорку і багато могутніх і впливових банків у кожному фінансовому центрі країни.

Джон Д. Рокфеллер самих лише акцій «Стандард Ойл» має по біржовому курсу на суму від чотирьох до п’яти сотень мільйонів. Bin має сто мільйонів у стальному тресті, майже стільки в одній західній залізниці, половину цієї суми в іншій і т. д., і т. д., годі все й перелічити. Його прибуток за останній рік становив 100 000 000 доларів. Прибутки всіх Ротшильдів разом узятих навряд чи переважають його. І той прибуток зростає щодень і щогодини».

63

«Чорними сотнями» називали банди погромників, які організувало приречене на загибель самодержавство для боротьби проти російської революції. Ці банди нападали на революціонерів, а також чинили погроми і грабунки, щоб дати привід владі пустити в хід козацьке військо.

64

За капіталізму господарські кризи були явищем так само неминучим, як і безглуздим. Розквіт економіки неминуче призводив до катастроф. Спричинювали те все, звісно, нагромаджені неспожиті прибутки.

65

Штрейкбрехери, тобто «страйколоми», були справжнім приватним військом капіталістів. Добре організовані та озброєні, вони завжди були готові виїхати спеціальними поїздами в будь-яку частину країни, де починався страйк або оголошувано локаут. Тільки в ті далекі часи можна було побачити таке видовисько, коли, наприклад, відомий організатор штрейкбрехерів Фарлі на чолі своєї банди мчав спеціальним експресом через усю територію Сполучених Штатів з Нью-Йорка до Сан-Франціско, щоб руками двох тисяч п’ятисот озброєних горлорізів зірвати страйк трамвайників. Такі дії капіталістів були кричущим порушенням законів, але цей випадок, як і тисячі подібних, залишився безкарний, бо суди були цілком у руках плутократії.

66

Під час страйку шахтарів у шахті Айдахо наприкінці XIX сторіччя війська загнали страйкарів у різницю і жорстоко били їх там. Від того часу вираз «загнати в різницю» став означати розправу над беззахисними робітниками-страйкарями.

67

Ці чорні сотні були чисто американськими організаціями, лише назву запозичено в Росії. Американські чорні сотні виросли з організацій таємних агентів, яких капіталісти використовували у боротьбі проти робітників ще в XIX сторіччі. Це підтверджується свідченням такої авторитетної особи, як Керол Д. Райт, державний уповноважений з питань праці при уряді Сполучених Штатів. У своїй книжці «Битви робітничого класу» він пише, що «в деяких великих історичних страйках підприємці самі підбурювали до насильства», що фабриканти часто навмисно провокували страйки, коли на складах у них набиралося багато виробів. На залізницях агенти власників самі підпалювали товарні вагони під час страйків залізничників, щоб спричинити ще більший розрух. Ото з тих таємничих агентів і виросли чорні сотні; а з них пізніше вийшло страшне знаряддя Олігархії — провокатори,

68

Уолл-стріт — одна з вулиць старого Нью-Йорка, де містилася фондова біржа. Безглузда організація суспільства дозволяла королям біржі робити там усілякі темні махінації над економікою країни.

69

Один з кораблів, на яких до Америки прибули перші колоністи. Нащадки їхні надзвичайно пишалися своїм походженням; однак з часом поріддя їхнє так розійшлось по всій країні, що Фактично їхня кров текла в жилах у всіх американців.

70

Автор поеми залишився невідомий. Зберігся лише уривок, що наводиться далі.

71

Мексіканська страва, іноді згадується в літературі тих часів. Гадають, що вона подавалася з гострими приправами. Рецепт її до нас не дійшов.

72

Вільям Рендольф Херст — молодий каліфорнійський мільйонер, що став на деякий час найвпливовішим видавцем газет у Сполучених Штатах. Його газети, що друкувалися по всіх великих містах країни, були розраховані на масового читача — дрібну буржуазію та пролетаріат. Популярність Херста була така велика, що він спромігся посісти провідне становище в демократичній партії, тоді, щоправда, вже безсилій. Херст поєднував проповідь якогось беззубого соціалізму з апологією дрібнобуржуазного капіталізму. Хоч така програма була цілковитою нісенітницею, Херстова демагогія якийсь час викликала серйозне занепокоєння плутократів.

73

Ціна реклами в ті безладні часи була надзвичайно висока. Конкурували тільки дрібні капіталісти, і вони вміщували в газетах свої оголошення. Трести ще не знали конкуренції, тому й обходилися без реклами.

74

Зникнення вільного селянства в стародавньому Римі відбулося не так швидко, як знищення американських фермерів та дрібних капіталістів. Стародавній Рим не знав такого розгону.

Багато фермерів у сліпому бажанні будь-що зберегти свою землю, ладні були повернутися до первісних форм життя. Щоб уникнути експропріації, вони нічого не купували і не продавали, обмежуючись примітившім товарообміном. Злидні їхні були страхітливі, але вони не здавались. На цьому грунті виник навіть цілий рух серед американського фермерства. Подолано його було навдивовижу просто. Користуючись своїм впливом на уряд, плутократія збільшила податки, завдавши цим удару по найвразливішій позиції фермерів. Не продаючи і не купуючи, фермери не мали грошей, і їхню землю кінець кінцем спродано з аукціону для стягнення податкових боргів.

75

Цей підземний гуркіт і клекотіння було чути вже давно. Ще раніше, 1906 p., лорд Евебері, виступаючи в англійській палаті лордів, сказав: «Заворушення в Європі, поширення соціалізму й зловісне посилення анархізму — це попередження урядам та панівним класам, попередження про те, що умови життя робітничого класу в Європі стали нестерпні і, щоб уникнути революції, треба вжити деяких заходів для збільшення заробітної платні., скорочення робочого дня і зниження цін на предмети першої потреби». «Уолл-стріт джорнел», орган американських біржовиків, коментуючи промову лорда Евебері, писав: «Слова ці належать аристократові, членові найконсервативнішої законодавчої установи Європи.

Це надає їм ще більшої ваги. Вони містять в собі політичну економію, переконливішу за ту, яку можна знайти в більшості книжок. У них звучить нота остороги. Добре подумайте про це, панове

військових та морських міністерств!» Тоді ж Сідней Брукс писав у американському журналі «Гарперс віклі»: «Ви ніколи не почуєте, щоб у Вашінгтоні хтось згадав про соціалістів. Чому? Тому, що наші політики завжди останні бачать те, що робиться у них під носом. Вони сміятимуться з мене, коли я скажу, і то цілком певно, що на наступних президентських виборах соціалісти одержать мільйон голосів».

76

Свою політику щодо війни міжнародна організація соціалістів остаточно сформулювала ще на початку XX ст. В кількох словах суть цієї політики можна викласти так: «Навіщо робітникам однієї країни воювати з робітниками іншої країни в ім’я прибутків їхніх спільних ворогів — капіталістів?»

21 травня 1905 p., коли виникла загроза війни між Австрією та Італією, соціалісти Італії та Австро-Угорщини організували конференцію в Трієсті, погрожуючи загальним страйком робітників обох країн, якщо війну буде оголошено. Те саме сталося наступного року, коли марокканська криза загрожувала втягти у війну Францію, Німеччину та Англію.

77

Книжку В. Дж. Гента «Наш благодійний феодалізм» було видано 1902 р. Після цього багато хто твердив, ніби ідеї олігархічного правління великі капіталісти запозичили з цього твору. Така думка панувала в літературі протягом трьох сторіч влади Залізної П’яти і навіть протягом усього першого сторіччя Вселюдського братерства. Тепер ми знаємо, що це не так, але факт лишається фактом: мабуть, за всю історію людства жодної людини стільки не проклинали, як безневинного Гента.

78

Як зразки судових вироків проти робітників можна навести такі приклади. У вугільних районах країни широко експлуатувалася дитяча праця. 1905 р. робітникам Пенсільванії пощастило домогтися закону, який вимагав, щоб вік і освіту підлітків, які йдуть працювати, під присягою потверджували батьки. Суд округи Люцерн визнав цей закон неконституційним на тій підставі, що він нібито порушує чотирнадцяту поправку до конституції, встановлюючи нерівноправність між особами того самого класу, а саме — між підлітками віком до чотирнадцяти років і дорослішими. Суд штату затвердив цю ухвалу. Спеціальна сесія нью-йоркського суду в 1905 р. визнала неконституційним закон, що забороняв підліткам і жінкам працювати після дев’ятої години вечора на тій підставі, що такий закон був би «класовим законодавством». _ Наведім ще такий приклад. Робочий день пекарів був надміру довгий. Законодавчі збори штату Нью-Йорк ухвалили закон, що обмежував пращо пекарів до десяти годин на день. 1906 р. Найвищий суд Сполучених Штатів визнав цей закон неконституційним У постанові суду говорилося: «Немає достатньої підстави втручатися у волю осіб або їхнє право вільно укладати контракти, обмежуючи години праці пекарів».

79

Джеймс Фарлі — відомий у той час організатор штрейкбрехерів. Безпринципний, але здібний авантюрист, він у період панування Залізної П’яти піднісся високо і нарешті був прийнятий до числа олігархів. 1932 р. його вбила Сара Дженкінс, що мстилася за свого чоловіка, який загинув від рук бандитів із штрейкбрехерської організації Фарлі ще перед тридцятьма роками.

80

Не можна не дивуватися з надзвичайної прозорливості Евергарда, ясності, з якою він передбачав і зраду великих профспілок, і піднесення та повільний занепад робітничих каст, і майбутню боротьбу між олігархами та робітничими кастами за владу.

81

І тут ми можемо лише дивуватися далекоглядності Евергарда. Олігархам ще й на думку не спадало будувати такі дивовижні міста, як Ар діє або Асгард, а Евергард уже бачив їх, знав, що їх неминуче збудується.

82

Після цього пророцтва минуло три сторіччя панування Залізної П’яти і чотири сторіччя Вселюдського братерства, але ще ті тепер ми ходимо do шляхах і живемо в містах, збудованих за часів Олігархії. Щоправда, ми тепер будуємо ще прекрасніші міста, але й чудові міста олігархів існують, і я пишу ці рядки в Ардісі, найкращому з цих міст.

83

До блоку з Олігархією ввійшли всі залізничні профспілки. Цікаво зазначити, що в XIX сторіччі першою серед робітничих організацій звернулася до системи «паю в награбованому» профспілка залізничників — «Братство паровозних машиністів». Незмінним керівником цієї спілки протягом двадцяти років був П. М. Артур. Після страйку на Пенсільванській залізниці в 1877 р. він уклав з компанією угоду, яка поставила його спілку у виняткові умови порівняно з іншими робітничими організаціями, що брали участь у боротьбі з компанією. План цей мав цілковитий успіх. Він був настільки ж успішний, наскільки й зрадницький; з цього й виник термін «артуризація» для визначення тактики «паю в награбованому», якої стали дотримуватися декотрі спілки. Етимологи довго не могли пояснити цей термін, але тепер, я гадаю, його походження стане зрозуміле.

84

Альберт Покок — другий з відомих штрейкбрехерів того часу. Аж до самої своєї смерті він тримав у покорі всіх шахтарів країни. Після смерті Покока-старшого влада перейшла до його сина Льюїса Покока, і так протягом п’яти поколінь ця династія наглядачів за рабами деспотично панувала над шахтарством. Зберігся такий опис Покока-старшого, відомого як Покок Перший: «Довгаста суха голова з великою лисиною й вінчиком сивувато- рудого волосся, з великими вилицями й важким підборіддям… Бліде обличчя, згаслі сірі очі, металічний голос, мляві рухи». Він був простого походження і почав свою кар’єру буфетником. Потім зробився приватним шпигуном трамвайної компанії серед робітників, поки не став професійним організатором штрейкбрехерів. Покок П’ятий, останній представник цієї династії, в 2073 р. загинув від вибуху бомби під час невеликого повстання шахтарів на індіанській території.

85

Ці бойові групи було організовано на зразок бойових груп російської революції; і попри всі величезні зусилля Залізної П’яти придушити їхню діяльність, вони існували протягом усіх трьох сторіч її панування. До складу бойових груп входили як чоловіки, так і жінки. Борючись за велику мету і зневажаючи смерть, вони були значною силою, що стримувала люту жорстокість правителів країни. їхня діяльність не обмежувалась невидимою війною найманими агентами Олігархії. Самі олігархи нерідко мусили прислухатися до вимог бойових груп і часто платили життям за порушення цих вимог, не кажучи вже про офіцерів армії та керівників робітничих каст.

Ці організовані месники додержували суворої справедливості. Найцікавіші були їхня безсторонність та судова процедура. Вони ніколи й нікого не засуджували похапцем. Затриманого бойовою групою приводили на суд і давали йому змогу захищатись. Якщо він бажав, йому дозволялося мати на суді оборонця. Але якщо інакше не виходило, то влаштовували заочний суд, як от у справі генерала Лемптона. Це було в 2138 р. Генерал Лемптон був, мабуть, найкровожерніший кат з усіх, яких тільки мала Залізна П’ята. Бойові групи сповістили його про те, що над ним відбувся заочний суд, який визнав його винним і засудив його до страти. Звістку про це він одержав після того, як його було тричі попереджено, що він повинен припинити знущання з пролетаріату. Він ужив безліч запобіжних заходів. Минали роки, і бойові групи марно намагалися виконати свій вирок. Один за одним члени бойових груп гинули в спробах виконати той вирок. Олігархія безжально страчувала цих героїв. Саме в зв’язку з замахом на генерала Лемптона було відновлено розпинання на хресті як законний спосіб страти революціонерів. Але все ж таки й цього ката дістала рука бойової групи в особі Медлін Прованс, тендітної дівчини сімнадцяти років, яка для здійснення свого наміру цілих два роки служила в його палаці за швачку. Медлін Прованс померла в самотньому ув’язненні після тривалих і страшних тортур. Тепер вона стоїть у нетлінній бронзі в Пантеоні Братерства, в чудовому місті Серлі.

Ми, що нічого не знаємо про ті криваві вбивства, не повинні суворо судити героїв бойових груп. Вони віддавали своє життя за людство, ніяка жертва не була для них завелика, а невблаганна необхідність змушувала їх лити кров за тих кривавих часів. Бойові групи були на тілі Залізної П’яти болісною раною, якої вона ніколи не могла загоїти. Евергард був засновник цієї своєрідної армії. її успішна трьохсотрічна боротьба свідчить, як мудро він її організував та яку міцну підвалину заклав для переможної боротьби майбутніх поколінь. До певної міри, організація бойових груп — це найбільше досягнення Евергарда, вже не кажучи про його видатні заслуги як теоретика й вождя революції.

86

Таке саме становище було в Індії в XIX ст., за часів британського панування. Мільйони індійців помирали з голоду, пограбовані англійськими колонізаторами, а ті мало не на трупах улаштовували пишні паради та свята. В наш час нам залишається лише червоніти за вчинки наших предків та втішати себе тим, що капіталізм був такий же закономірний етап соціальної еволюції людства, як колись був етап мавпи. У своєму розвитку від нижчих форм органічного життя людство неминуче мало пройти ці етапи, несучи на собі той бруд, який пристав до нього і який нелегко було скинути.

87

«Люди на дні прірви» — перший ужив цього виразу англійський письменник Г. Уеллс наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Уеллс часто писав як соціальний пророк, — тверезий, прозірливий і водночас щиро людяний. До нас дійшло багато уривків його творів, а дві найголовніші його книжки — «Передбачення» та «Розвиток людства» — збереглися цілком. Уеллс, як видно з тих книжок, задовго до олігархів передбачав, що буде збудовано диво-міста, які він називав «містами насолод».

88

Евіс Евергард писала для своїх сучасників і тому не згадує про те, чим закінчився процес депутатів-соціалістів, звинувачених у державній зраді. В рукопису можна натрапити багато таких пропусків. До суду було віддано п’ятдесят двох депутатів-соціалістів. Усіх їх визнано винними. Можна лише дивуватись, що жодного з них не засудили до смертної кари. Евергарда та ще одинадцятьох, серед них Теодора Донелсона і Метью Кента, засуджено до довічного ув’язнення. Інших засудили до різних термінів — від тридцяти до сорока п’яти років, а Артур Сімпсон, про якого згадує авторка рукопису, дістав «лише» п’ятнадцять років, тому що був хворий під час вибуху. Він умер нібито з голоду в поодинчій камері. З ним повелися так жорстоко через його непогамовну вдачу та палку й нестримну ненависть до тюремних катів. Він загинув у тюрмі Кабаньяс на острові Кубі, де було ув’язнено ще трьох його товаришів. Усі депутати-соціалісти були вкинуті до військових в’язниць у різних районах країни. Дюбуа й Вудс перебували в Пуерто-Ріко, Евергард та Мерівезер — у старій фортеці на Алькатрасі, маленькому острові в Сан-Франціській бухті.

89

Евіс Евергард довелося б прожити не одне життя, щоб дочекатися розгадки цієї таємниці. Майже сто років тому, тобто понад шістсот років після її смерті, в таємних схованках ватіканського архіву знайдено зізнання Первеза, яке він зробив на сповіді. Доречно буде розповісти про цей темний документ епохи, хоч у цілому він може становити інтерес лише для історика.

Американець французького походження, Первез 1913 р. сидів у нью-йоркській в’язниці і чекав суду за вбивство. З його сповіді можна побачити, що він не був справжній злочинець. Це була просто запальна, неврівноважена людина. В нападі диких ревнощів він убив свою жінку — факт, досить звичайний за тих часів. Охоплений страхом смерті, про який він докладно розповідає, Первез був готовий на все, аби тільки залишитися живому. Агенти поліції підтримували в ньому цей настрій, залякуючи його тим, що йому, мовляв, не уникнути електричного стільця. Такий тоді був спосіб страти. Засуджених до смертної кари садовили на спеціально збудований стілець смерті і під доглядом компетентних лікарів убивали електричним струмом. Цей спосіб страти був тоді дуже поширений. Анестезію як спосіб страти стали використовувати пізніше. Отже, Первез, може, взагалі й непогана, але непогамовної вдачі людина, сидів у тюрмі, чекаючи смерті, коли до нього звернулись агенти Залізної П’яти, пропонуючи кинути бомбу в конгресі. Його запевнили — в своєму зізнанні він це особливо підкреслює,— що бомба буде зовсім слабенька і нікого не зможе вбити. Це цілком збігається з тим фактом, що бомба, яка вибухла просто під ногами в Евергарда, не завдала йому великої шкоди.

Первеза сховали в одній з галерей, замкненій ніби для ремонту. Вій сам повинен був вибрати момент, щоб кинути бомбу, і, як він наївно признається, так зацікавився промовою Евергарда, що майже забув про дане йому доручення.

За той вчинок Первеза не тільки випущено з в'язниці, але й призначено йому довічну пенсію. Проте йому не довго довелося користати з неї. У вересні 1914 р. він захворів на серце і за три дні помер. Перед смертю він покликав до себе католицького священика, патера Пітера Дербана, і висповідався перед ним. Священика так уразила ця сповідь, що він записав її і примусив умирущого заприсягтися в правдивості його слів. Про те, що сталося далі, ми можемо тільки здогадуватися. Запис сповіді Первеза, мабуть, було визнано таким важливим документом, що його надіслали до Рима. Видимо, було натиснуто потужні пружини, аби заховати той документ якнайдалі від людських очей. Протягом цілих сторіч ніхто навіть гадки не мав про його існування. Аж у минулому сторіччі славетний італійський історик Лорбія випадково натрапив на нього в архівах Ватікану. Отож тепер не лишилося ніякого сумніву, що вина за вибух бомби в конгресі в 1913 р. лежить на Залізній П’яті. Якби навіть не вийшла на світ Первезова сповідь, і тоді не було б жодного сумніву, бо цей замах, що дозволив Олігархії ув’язнити п’ятдесят двох депутатів-соціалістів, надзвичайно подібний до безлічі таких же злочинів, учинених як олігархами, так і капіталістами до них.

Класичним прикладом цинічного й жорстокого судового вбивства невинних людей е страта так званих геймаркетських анархістів у Чікаго в кінці XIX ст. християнської ери.

Особливу категорію злочинів у ті часи становили зумисні провокаційні підпали та знищення іншими способами майна капіталістів руками самих капіталістів. А карали за це дуже часто зовсім не винних людей — їм «пришивали» злочини, за тодішнім жаргоном.

Під час робітничих заворушень у першому десятиріччі XX ст. капіталісти пустили в хід ще кривавіші способи боротьби проти робітників. Щоб розгромити Західну федерацію гірників, капіталісти через своїх агентів висадили в повітря залізничну станцію Індепендене. Тринадцять чоловік було вбито, ще більше поранено. Маючи у своїх руках законодавчі та судові органи в штаті Колорадо, капіталісти звинуватили в цьому злочині шахтарів і замалим не засудили їх. Один з виконавців цього злочину, Ромен, як і Первез, сидів у тюрмі в іншому штаті — Канзасі,— коли до нього звернулися агенти капіталістів з аналогічною пропозицією. Однак Роменова сповідь стала відома широкій публіці ще За його життя.

За тих же часів відбувся процес Мойера та Гейвуда, двох видатних і безстрашних робітничих лідерів. Один був головою; а другий — секретарем Західної федерації гірників. За непевних обставин було вбито колишнього губернатора штату Айдахо. Соціалісти й гірники відкрито обвинувачували в цьому злочині власників шахт. Незважаючи на це, губернатори штатів Айдахо і Колорадо, порушуючи федеральну конституцію та закони штатів, наказали поліції схопити Мойєра та Гейвуда. Обох їх було ув’язнено і звинувачено в убивстві. Ось що писав з цього приводу тодішній лідер американських соціалістів Юджін В. Дебс: «Проти тих вождів робітничого класу, яких не щастить підкупити, ані залякати, буржуазія пускає в хід убивство або судову розправу. Єдиною провиною Мойєра та Гейвуда була їхня непохитна вірність робітничому класові. Капіталісти загарбали в свої руки нашу країну, розбестили наших політиків та наших суддів, затиснули в лещатах робітників, а зараз вони ще хочуть розправитися з тими, хто не бажає беззастережно улягати їхній звірячій владі. Губернатори штатів Айдахо і Колорадо — це лише попихачі справжніх панів, плутократів. У цій справі позиваються робітництво й плутократія. І якщо плутократія завдала першого удару, то наш удар буде останній».

90

Ця картина добре змальовує дикі звичаї та жорстокість панівних класів. Коли народ голодував — панських собачок доглядали служниці. То був дуже відповідальний маскарад для Евіс Евергард. Ішлося про життя і смерть — і про справу Революції, отож ми повинні їй вірити.

91

Пульманами — за ім’ям конструктора — називалися розкішні залізничні вагони тих часів.

92

Хоч їй довелося перебувати серед постійних небезпек, Ен Ройлстон дожила до глибокої старості і вмерла на дев’яносто першому році життя. Як сім’ї Пококів щастило уникати помсти революціонерів, так. і вона була невловима для агентів Залізної П’яти. їй щастило просто неймовірно, вона виходила ціла з тисяч пасток і найнебезпечніших пригод. Вона була виконавицею присудів бойової групи. Товариші прозвали цю месницю «Червоного дівою» і вона стала одним з найпопулярніших образів революції. Вже старою жінкою, коли їй було 69 років, вона застрелила «кривавого Гелкліфа» серед його озброєної охорони і втекла жива й цілісінька Померла вона в спокійній криївці революціонерів серед Озаркських гір.

93

Вивчаючи всі вцілілі документи тих часів, ми не знаходимо жодних згадок про Біденбаха. Про нього говориться лише в цьому уривку рукопису Евіс Евергард.

94

Якщо ви нині вийдете з Глен-Елена і повернете на південь, то опинитеся на бульварі, що проходить там, де сім сторіч тому пролягав старий путівець. За чверть милі від Глен-Елена за другим мостом праворуч буде видко яр, що прорізає, мов шрам, рівну місцевість і купку вкритих лісом пагорбів. Далі він проходить через терен, що за часів приватної власності на землю належав до маєтку якогось Шовета, французького піонера з Каліфорнії. Той Шовет прибув зі своєї рідної країни ще за легендарних часів золотої гарячки. Ось про ці лісисті пагорби і згадує Евіс Евергард. Великий землетрус 2368 р. зруйнував один з них і завалив байрак, де переховувались Евергарди. Після того, як випадково знайшовся рукопис, на цьому місці провадили дальші розкопки. Було знайдено невеличку хатину, дві кімнатчини, виконані в сухій землі, та різні речі, що свідчать про довгочасне перебування там людей. Усі ці речі є коштовними реліквіями революційної боротьби наших предків. Цікаво, між іншим, що було знайдено і пристрій для вбирання диму, про який згадується в рукопису. Тим, хто цікавиться цією справою, можна порекомендувати брошуру Арнольда Бентама, яку незабаром буде надруковано.

За милю на північний захід від тих лісистих пагорбів, там, де Дикунка впадає в річку Соному, лежить Вейк-Робін-лодж. Між іншим, тут слід зазначити, що Дикунка колись мала назву Грейм-крік. Цю назву можна знайти на давніх картах тієї місцевості. Але тепер відома лише пізніша назва. Саме тут іноді жила Евіс Евергард, коли пізніше їй доводилося виставляти себе за агента Залізної П’яти, щоб мати змогу вести далі революційну роботу, оберігся офіційний дозвіл, виданий їй для проживання в Вейк-Робін-лоджі. Підписав його Віксон, дрібний олігарх, що його згадується в рукопису.

95

Маскування й перевтілення стали в ті часи справжнім мистецтвом. Серед революціонерів виросли видатні майстри цього мистецтва. Вони зневажали такі засоби маскування, як перуки, бороди, підроблені брови та інше, що вживали театральні актори. Боротися доводилось не на життя, а на смерть, і погане маскування могло згубити людину. Суть маскування полягала за цих умов у тому, щоб цілком змінити всю подобу. Розповідають, що найвизначнішим майстром цього мистецтва була «Червона діва», чим і можна пояснити її тривалу та успішну діяльність.

96

Таємне зникнення людей було одним з найбільших страхіть тої доби. Цей мотив раз у раз подибуємо у всій тогочасній літературі. Явище це було породженням жорстокої підпільної боротьби, що не стихала цілих три сторіччя. Зникали не лише революціонери, але й олігархи та члени робітничих каст. Чоловіки, жінки, навіть діти несподівано й безслідно щезали, і ніхто ніколи більше їх не бачив.

97

Дюбуа, нинішній головний бібліотекар центрального книгосховища в Ардісі,— нащадок цього подружжя революціонерів.

98

Крім робітничих каст, виникла ще й військова каста. Залізна П’ята створила постійну армію з професійних солдатів. Офіцерами цієї армії могли бути лише олігархи. Ця нова армія, відома під назвою найманців, заступила національну гвардію, яку було визнано невідповідною до нових умов. Крім того, на додаток до звичайної таємної поліції створили також паралельну таємну службу з найманців, що була сполучною ланкою між поліцією та армією.

99

«Червоні з Фріско» змогли відновити свого терористичну діяльність лише після придушення Другого повстання. Протягом двох поколінь група Діяла успішно. А потім один агент Залізної П’яти проникнув до її лав, вивідав усі таємниці, й за цим разом групу знищено вже остаточно. Це сталося в 2002 р. християнської ери. Членів групи страчували по одному що три тижні, а їхні мертві тіла виставляли в робітничому гетто Сан-Франціско.

100

Криївка в Бентон-Гарборі являла собою підземелля, вхід до якого був майстерно замаскований під криницю. Воно збереглося в доброму стані, і відвідувачі можуть і тепер пройти його лабіринтами до зали зборів, де, напевне, відбулася сцена, яку описує Евіс Евергард. Далі розташовані камери, в яких сиділи в’язні, і смертні камери, де виконувалося страти. Вище розташовано кладовище — довгі покручені галереї, вирубані в міцній скелі, з нішами обабіч, де лежать поховані революціонери, покладені один над одним, так, як їх схоронили товариші багато років тому.

101

За тих часів у Туреччині ще було поширене багатоженство.

102

Це не була пуста хвальба Евіс Евергард. Цвіт мистецького та інтелектуального світу був па боці революції. За винятком небагатьох музик і співаків, та ще тих із них, що самі походили з олігархів, усі великі митці тої доби, імена яких дійшли до нас, були революціонери.

103

Вершки й масло виробляли тоді з коров’ячого молока. Синтез харчових продуктів був ще не відомий.

104

В усіх літературних документах того періоду, що дійшли до нас, згадуються або цитуються вірші Рудольфа Менденгола. Товариші звали його «Полум’яним». Безперечно, то був надзвичайно талановитий поет, але, крім окремих уривків з його віршів, наведених у інших письменників, більше нічого не дійшло до нас. Залізна П’ята стратила його в 1928 р. християнської ери.

105

Під кінець існування Залізної П’яти найманці стали великою силою. Серед постійної боротьби між робітничими кастами та олігархами вони займали позицію третьої сили, кидаючи свій меч то на одну, то на другу шальку, залежно від гри інтриг та змов.

106

Замість еклектичної, повної непослідовностей та суперечностей моралі капіталістів олігархи створили нову мораль, послідовну й непохитну, сувору й невблаганну, але воднораз безглузду й повну нісенітниць, і все ж наймогутнішу з усіх, які будь-коли були на службі тиранічних класів. Олігархи твердо вірили в свою моральність, хоч вона суперечила всім законам еволюції та біології, і _ ця віра дозволила їм цілих три сторіччя стримувати могутній хід людського поступу. Для метафізика це — загадкове, страшне й незбагненне явище; та й матеріалістові тут е над чим застановитись.

107

Будування Ардіса було закінчено в 1042 р., Асгарда— тільки к 1984 р. християнської ери, Асгард будували п’ятдесят два роки. Весь той час працювала постійна півмільйонна армія рабів. Були періоди, коли це число зростало до мільйона, не рахуючи сотень тисяч робітників з привілейованих каст і великої, кількості архітекторів та художників.

108

Серед революціонерів було багато хірургів, що досягли величезних успіхів у пластичних операціях. Як пише. Евіс Евергард, вони могли направду зробити з однієї людини іншу. Такі операції, як усунення шрамів, родимок та бородавок, були для них зовсім просте діло. Свої операції вони робили так уміло, що по залишалося ніяких слідів. Найпершим об’єктом цієї хірургії був ніс., Ніяких труднощів не становило також пересадити шкіру або волосся. В зміні виразу обличчя вони досягали просто неможливого. Очі., брови, вуха, губи ставали зовсім нові. Операціями язика, горла, голосників та носової порожнини ці хірурги цілком змінювали вимову, тембр голосу й самий голос. Надзвичайні умови вимагали надзвичайних заходів, і хірурги-революціонери були на рівні своїх завдань. Вони вміли, між іншим, навіть збільшувати зріст людини на чотири-м'ять дюймів і зменшувати його на один-два дюйми. Мистецтво таких перетворень загинуло, але зараз воно й не потрібне.

109

Чікаго було справжнім індустріальним пеклом дев’ятнадцятого сторіччя християнської ери. До нас дійшов цікавий анекдот, зв'язаний з їм ям Джона Бернса, одного з робітничих лідерів Англії, що колись входив до складу британського уряду. Якось, коли він приїхав до Сполучених Штатів, один газетний репортер спитав його думку про Чікаго. «Чікаго, — відповів Бернс, — це кишенькове видання пекла». Трохи згодом, коли він уже плив на пароплаві до Англії, його знов спитав про це вже інший репортер бажаючи дізнатися, чи не змінив він своєї думки про Чікаго «Так, я змінив свою думку, — відповів Берне, — тепер я гадаю що пекло — це кишенькове видання Чікаго».

110

Хай живе революція! (Франц.)

111

За тих часів Каліфорнія була так рідко заселена, що польові гризуни часто ставали справжнім лихом. Тому в Каліфорнії часто влаштовувалося облави на кролів. У призначений день усі фермери з певної місцевості збиралися, оточували велику територію суцільною лінією і десятками тисяч зганяли кролів у приготовану загороду, де чоловіки й хлопчаки забивали їх кийками.

112

Питання про те, чи випадково виникла пожежа в робітничому гетто на півдні Чікаго, довго залишалося предметом суперечок. Тепер остаточно встановлено, що цю грандіозну пожежу влаштували найманці за наказом свого начальника.

113

Оборона багатьох будинків тривала більше тижня, а один навіть тримався одинадцять днів. Кожний будинок найманцям доводилося штурмувати, як фортецю. Запекла боротьба точилася за кожний поверх, за кожну кімнату. Боролися на смерть, ощади ніхто не давав і не просив. Перевага революціонерів полягала в тому, що вони відбивалися з горішніх поверхів. Хоч усі вони загинули, ворогів вони винищили не менше. Гордий чікагський пролетаріат справдив свою давню славу.

114

Літописи цієї недовгої доби відчаю просякнуті кров’ю. Втративши всякі надії на майбутнє і зневажаючи власне життя, члени терористичних організацій думали тільки про помсту. У горах Далекого Заходу з’явилися «Даніти», названі за ім’ям янголів помсти мормонської міфології. Вони діяли на всьому тихоокеанському узбережжі від Панами до Аляски. Найстрашніша була жіноча терористична організація «Валькірії». її членами могли бути лише ті жінки, які втратили у боротьбі з Олігархією своїх кревних. Ворогів, що потрапляли до їхніх рук, вони катували до смерті. Другою такою організацією була група «Вдови війни». Серед чоловічих організації! найстрашніші були «Берсеркери». Для цих терористів власне життя не мало ніякої ціни. Саме «Берсеркери» дощенту зруйнували Беллону, велике місто найманців, і знищили все його населення — понад сто тисяч душ. Серед рабів виникли терористичні організації «Бедламітів» та «Гелдамітів». Крім того, була ще релігійна секта рабів, що називала себе «Гнівом божим», але ця організація проіснувала недовго. З-поміж інших, аби показати вибагливість назв, можна згадати ще «Криваві серця», «Синів світанку», «Вранішні зорі», «Фламінго», «Троїстих трикутників», «Трьох штаб», «Команчів», «Духів Еребу» та «Месників».

115

На цьому уривається рукопис Евіс Евергард. Остання фраза так і залишилася незакінчена. Мабуть, товариші вчасно попередили її, що наближаються найманці, бо вона встигла заховати в безпечному місці рукопис перед тим, як утекла або потрапила до рук ворогів. Доводиться тільки шкодувати, що вона вмерла, не закінчивши рукопису, бо тоді, безперечно, розвіялася б таємниця, яка сім сторіч криє обставини страти Ернеста Евергарда.