Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ

Вони ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.

— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці,— промовив задній.

Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.

Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.

Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.

Цілу хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи. Потім гукнув:

— Агов, Біле! Я підвернув ногу!

Піл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він гак і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.

Біл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не повертаючи голови. Чоловік, що стояв серед потоку, вдивлявся йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він механічно облизав їх.

— Біле! — гукнув він ще раз.

Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Біл не обернувся. Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі горби. Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Біл.

Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня, і що, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь — десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, — це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації. Йому не доводилось там бувати, але він одного разу бачив ті місця на карті Компанії Гудзонової затоки.

Він знову озирнув те коло світу, в якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ні травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки; і в його очах нараз проблиснув страх.

— Біле! — прошепотів він і знову повторив: — Біле!

Він зіщулився, стоячи посеред молочно-білого шумовиння, так ніби вся оця неозора безодня пригнітила його своєю нездоланною силою й жаским спокоєм. Bin затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клумак ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега, повільно, обережно, кривлячись із болю.

Він ішов не зупиняючись. З несамовитим відчаєм, незважаючи на біль, здерся він на горб, за яким зник Біл, — сам набагато кумедніший за свого товариша, що шкутильгав, по-чудному підстрибуючи. Але з вершини горба він побачив, що в неглибокій долині немає нікого. І знову подорожнього пойняв страх; зборовши його, вій пересунув клумак ще далі на ліве плече і подибав униз схилом.

Дно долини набухло від води, що просякла густий мох.

Вона цвіркала з-під мокасинів, і щоразу, коли він одривав ногу, мокрий мох плющав, неохоче відпускаючи свою здобич. Він ішов слідами товариша від болітця до болітця, намагаючись ставати на каменюки, що витикались острівцями з-посеред зеленого моря моху.

Він не заблудив, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими. Індіяни називали цю місцевість «Тічінічілі», тобто «Країна патичків». В озерце впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозом — він добре це пам’ятав, — але на берегах немає жодної деревини; він піде понад струмком аж до джерела на горбі, що править за вододіл.

По той бік горба починається інший струмок, що тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліски, невеличку рибальську сітку — одне слово, все начиння, щоб добувати собі харчі. Також там є борошно — правда, небагато, — шматок бекону й трохи бобів.

Біл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Макензі. І далі й далі на південь — хай женеться за ними зима, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стануть морозні — вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева і де вдосталь усякого харчу.

Ось про що думав він, силкуючись іти вперед. Але чим дужче він напружував тіло, то більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Біл не кинув його напризволяще, що Біл неодмінно чекатиме біля схованки. Він був примушений так думати, інакше для чого тоді силкуватися — лягай і вмирай одразу! І в той час, як тьмяне кружало сонця повільно ховалося на північному заході, він устиг розрахувати — вже вкотре — кожен дюйм тієї дороги, яку їм з Білом доведеться подолати, тікаючи на південь від зими. Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гудзонової затоки. Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз у раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Пожива з тієї ягоди кепська— сама водичка та сім’я. Ягода одразу танула в роті, лишалося тільки гірке тверде сім’я. Чоловік знав, що з ягід нема ніякого наїдку, проте жував і Жував, сподіваючись наїстися всупереч власному досвідові.

О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаги. Довгенько він лежав на боці не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь — мох затлівся, закурів — і поставив на нього бляшаний казанок з водою.

Він розв’язав свого клумака і передусім полічив сірники, їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав — один пучечок у порожній кисет, другий — за внутрішній обідок приношеного капелюха, а третій — за пазуху, під сорочку. Коли він упорався з цим, його раптом посів ляк; він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. їх усе так само було шістдесят сім.

Він висушив мокре взуття біля вогню. Мокасини перетворились на лахміття. Пошиті з укривала шкарпетки світили дірками, натерті ноги покривавіли. Кісточка дуже боліла. Він оглянув її — суглоб розпух і став завгрубшки з коліно. Він одірвав довгу смужку з одного укривала і туго перев’язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги — це правитиме йому за шкарпетки й мокасини. Потім випив гарячої води, накрутив годинника й ліг, завинувшися в укривала.

Спав він як убитий. Десь опівночі стемніло, але незабаром уже й зазоріло. Сонце зійшло на північному сході — принаймні там розвидніло, бо сонце ховалося за товщею сизих хмар.

Прокинувсь він о шостій ранку і якусь часину нерухомо лежав на спині, втупившись очима в сіре небо.

Голод давався взнаки. Він підвівся, спираючись на лікоть, і несподівано почув голосне пирхання — перед ним стояв олень карибу, що розглядав його з настороженою цікавістю. Тварина була всього за якихось п’ятдесят футів, і йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні, смачно пахнучи. Він механічно схопив незаряджену рушницю, націлився і натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть, цокотячи копитами.

Чоловік вилаявсь і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Кони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще з хвилину випростував спину, щоб стати прямо, як належиться людині.

Він видерся на пагорок і розглянувся довкола. Ніде ані деревця, ні кущика — саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі, сірі озерця та сірі струмки. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця. Він не знав, де північ, і забув, якою дорогою прийшов сюди минулого вечора. Але він не заблукав. Він був певний цього. Незабаром він дістанеться до Країни Патичків. Він відчував, що вона десь тут, ліворуч, недалеко — може, навіть он за тим горбком.

Він повернувся до багаття і став пакуватись. Пересвідчився, що три пучечки сірників цілі, але вже не став їх рахувати. Проте він завагався, дивлячись на туго набиту горбинку з лосевої шкіри. Вона була невелика, в пригорщу завбільшки, та важила п’ятнадцять фунтів — стільки ж, як і решта речей, і це його непокоїло. Нарешті він одклав її вбік і почав запаковувати клумак. За мить зупинився, поглянув на торбинку, швидко схопив її і кинув на пустелю визивний погляд, ніби вона хотіла відняти його здобуток. Урешті, коли він звівся на ноги, готовий плентатись далі, торбинка була в клумаку за плечима.

Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз пристаючи зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був за дурницю проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, аж забив йому памороки, і чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни Патичків. Болотяні ягоди не гамували гострого голоду, від них тільки щипало язика й піднебіння.

В одному видолинку з-поміж скеляччя й трави злетіла, фуркаючи крильми, зграя білих куріпок. «Кр-кр-кр!» — лунали їхні крики. Він жбурляв у них камінцями, але не міг влучити. Тоді він поклав клумака на землю й почав скрадатись до птахів плазом, як кіт до горобця. Його штани подерлися об гостре каміння, з колін сочилася кров, полишаючи червоні сліди, та через пекучий голод він не відчував болю. Він плазував по м’якому мохові, одяг його змок, тіло дубло з холоду, але він не помічав нічого — так його палила голодна лихоманка. І щоразу куріпки злітали перед самісіньким його носом. Нарешті їхнє «кр-кр» вже видалося йому глузуванням, він вилаяв куріпок і став передражнювати їх.

Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Він не бачив її, поки вона не випурхнула йому просто в лице зі своєї шкалубини між камінням. Не менш переляканий, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишилось тільки три пір’їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло. Отак він ні з чим повернувся назад і взяв клумак на плечі.

Надвечір того ж дня він добився до болота, де дичини було більше. Повз нього пробіг табун оленів, голів з двадцять, так близько, що їх легко далося б підстрелити. Він відчув дике бажання погнатись за ними і мав певність, що наздожене їх. Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув навтіки, але куріпки не випустив.

Згодом він вийшов до білого від вапна струмка, де росли миршаві латки рогозу, і подався за водою. Хапаючи рогіз побіля коріння, він виривав цибулинки не грубші за цвяха. Вони були м’які і смачно хрумтіли на зубах. Та їх пронизували цупкі волокна. Корінці виявились жилаві, такі самі водянисті, як і ягоди, і не давали аніякого наїдку. Однак він зняв клумака, ставши навколішки, заповз у рогіз і заходився хрумтіти і плямкати, достоту як худобина.

Страшна втома змагала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто ще голод гнали його вперед. Він шукав у озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.

Він зазирав у кожну калюжу, і зрештою, коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку з пічкура завбільшки. Він занурив руку аж по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками її скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу її промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона всядеться.

Він ще раз почав ловити рибу, але невдовзі вода скаламутніла знову. Та він уже не міг чекати: одв’язав бляшане відерце й став вичерпувати калюжу. Спочатку він черпав похапливо, весь захлюпався, і випліскував воду так близько, що вона збігала назад у калюжу. Тоді він став черпати обережніше, намагаючись зберегти спокій, дарма що серце несамовито калатало і тряслися руки. За півгодини він дочерпався до дна. Води не залишилось, але рибка зникла. Між камінням він завважив ледь помітну шпарину, через яку вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу — такої йому й за цілу добу не вибрати. Якби знаття, що там шпарина, він би з самого початку затулив її камінцем і напевно спіймав би рибу.

Збагнувши свою помилку, він безсило простягнувся на вологій землі. Спершу він плакав тихенько, далі вголос, і його ридання розлягалися над байдужою пустелею довкола; опісля він плакав без сліз, конвульсивно схлипуючи.

Він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Потім уклався спати на прискалку — так само, як і минулої ночі. Перед сном він перевірив, чи не промокли, бува, сірники, і накрутив годинника. Укривала були вологі, аж липли. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод: цілу ніч йому снилися обіди, бенкети та столи, заставлені найрізноманітнішими стравами.

На ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, повітря сповнилось білою гущею. Почав падати мокрий лапатий сніг. Попервах він танув, ледве торкаючись землі, але дедалі снігопад густішав, і зрештою сніг укрив землю суцільним завоєм, погасив вогнище й замочив запас моху.

Це вже був знак, що треба брати клумак на плечі і плентатися далі, він і сам не знав куди. Він уже не думав ні про Країну Патичків, ні про Біла, ані про схованку під перевернутим каное на березі річки Діз. Його пойняло одне бажання — їсти. Виголоднів він просто до знетями. Йому було байдуже, куди простувати, отож він ішов, де легше, — низинами. Навпомацки знаходив під снігом водяві

болотяні ягоди, так само навпомацки висмикував корінці рогозу. Та все це було несмачне і не приборкувало голоду. Потім він надибав кислувату на смак рослину і поїв її всю, скільки міг знайти, але знайшов небагато, бо це була повзуча рослина і ховалася під снігом у кілька дюймів завгрубшки.

Цієї ночі у нього не було ні багаття, ні окропу, він заповз під свої укривала й заснув неспокійним голодним сном. Сніг перейшов у холодний дощ. Він раз у раз прокидався, відчуваючи, що йому крапає в обличчя. Настав день — сірий, без сонця. Дощ ущух. Голод уже йому не дошкуляв. Чутливість притупилася, і він перестав думати про їжу. Правда, в шлунку нив тупий біль, та його можна було терпіти. Голова прояснилася, він знову почав думати про Країну Патичків і схованку на Дізі.

Він порвав рештки одного укривала на смужки й обмотав закривавлені ступні. Потім щільно перев’язав хвору ногу і приготувався рушати далі. Пакуючи клумак, він довго дивився на торбинку з лосячої шкіри, але врешті прихопив її з собою.

Від дощу сніг розтанув, біліли тільки верхівки горбів. Визирнуло сонце, тепер він зміг орієнтуватися і побачив, що загубив дорогу. Мабуть, блукаючи, за ці дні він надто збочив ліворуч. Зараз він звернув трохи в правий бік, щоб виправити відхилення.

Хоч біль од голоду й притупився, він відчув, що дуже охляв. Йому доводилося частенько зупинятись на перепочинок, і тоді він накидався на болотяні ягоди й корінці рогозу. Язик у нього пересох, розпух і немов заріс шерстю, в роті було гірко. А тут ще його почало діймати серце. Пройде він кілька хвилин, — і вже воно немилосердно б’ється, а потім підскакує і боляче тріпоче, аж дух забиває, голова йде обертом, і темніє в очах.

Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів. Вичерпати її було неможливо, але зараз він діяв розсудливо й спромігся впіймати їх відерцем. Вони були завдовжки з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Біль у шлунку дедалі тупішав і вщухав. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, — з’їв лише тому, що йому наказував розум. Чоловік усвідомлював, що треба їсти для того, щоб вижити.

Увечері він піймав ще трьох пічкурів, двох із’їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило кущики моху,

І він погрівся, випивши окропу. Того дня він насилу пропиши десять миль, наступного, мандруючи вперед, коли підпускало серце, подолав не більше п’яти. Але шлунок анітрохи його не турбував — він собі наче заснув. Околиця була вже зовсім незнайома, оленів траплялось дедалі більше, також і вовків. їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох — вони втекли йому з дороги.

Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіш, він розв’язав шкіряну шворку, що нею засупонював лосячу торбинку. З неї полився жовтий потік зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину, зав’язавши її в шмат укривала, заховав біля примітивного кам’яного виступу; а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати своє останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці він ще не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.

День видався туманний, і того ж таки дня в ньому знову прокинувся голод. Він страшенно ослаб, йому наморочилася голова, іноді так, що аж зовсім в очах темніло. Тепер він уже не раз спотикався і падав. Одного разу він звалився просто на куріпчине гніздо. Там було четверо пташенят, що вилупилися, може, напередодні — кожної з цих живих, тремтких грудочок ледве стало б на один зуб; він з’їв їх жадібно, вкидаючи в рот живцем, вони хрупали в нього На зубах, немов яєчні шкаралупи. Мати куріпка криком кричала, літаючи навколо нього. Вимахуючи рушницею наче кийком, він спробував прибити її, але вона спритно відпурхувала на безпечну відстань. Тоді він почав жбурляти камінцями й перебив їй крило. Куріпка кинулась навтіки, тріпочучи здоровим крилом і волочачи перебите, а він погнався за нею.

Пташенята тільки роздражнили його апетит. Він незграбно підстрибував, кульгаючи на хвору ногу, жбурляв на куріпку камінці й час від часу хрипко кричав, а то похмуро йшов мовчки, падав, терпляче зводився на ноги й протирав рукою очі, коли відчував, що підступає млість.

Погоня за куріпкою завела його на болото в долині, і тут на вогкому мохові він угледів людські сліди. Сліди були не його, це він бачив. Мабуть, це Білові. Але зупинятись було ніколи, бо куріпка тікала далі. Спершу він спіймає її, а потім вернеться і роздивиться.

Він загнав куріпку, але й сам вибився з сил. Вона лежала на боці, важко дихаючи, він теж лежав на боці, віддихуючись, кроків за десять від неї, не годен підповзти ближче. А коли він відсапався, пташина теж відпочила й метнулась убік, тільки-но він простягнув руку. Гони почалися знову. Але тут споночіло і куріпка втекла. Спіткнувшись з притоми, він упав під вагою клумака і розбив об камінь щоку. Довгий час він лежав нерухомо, потім повернувся на бік, накрутив годинника та так і спочивав до ранку.

День знов був туманний. Половина останнього вкривала пішла на стріпки завивати ноги. Білів слід йому не пощастило відшукати. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що… що коли Біл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клумак йому несила. Він знову розділив золото, цього разу висипав половину просто на землю. Трохи згодом він викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю.

Його почали мучити галюцинації. Він чомусь був певний, що в рушниці ще є один патрон — просто він його не помітив. І він знав, що патронник пустий. Але омана тривала. Він годинами боровся з нею, врешті відкрив затвор — патронник зяяв порожнечею. Його охопило гірке розчарування, так ніби він і справді сподівався знайти там патрон.

Він продибуляв ще з півгодини, і знову його пойняла оманлива думка. Знову він відгонив її, та вона вперто не відступала, аж поки він у відчаї ще раз одкрив затвор, аби пересвідчитись, що патрона таки немає. Іноді його думки блукали десь далеко-далеко, дивні примхливі образи точили його мозок, мов ті шашлі, а він знай ішов усе вперед, як автомат. Але такі виправи тривали недовго, — муки голоду щоразу повертали розум до дійсності. Одного разу він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’яний, насилу втримавшися на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. їх заволокло густою імлою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й урешті побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.

Чоловік уже підніс був рушницю, але зразу ж і згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витяг з оздоблених бісером піхов мисливського ножа. Перед ним було м’ясо і життя. Провів пальцем по лезу. Лезо було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’є його. Але герце застережливо стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло мов обручем, мозок оповила млість.

Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався, щоб прибрати показного вигляду, міцніше затис у руці ножа і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь ступив незграбно вперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коріннями.

Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не годен більше стримати дрожі, осів на вогкий мох.

Він зібрався на силах і пішов далі, мордуючись новим страхом. Це був уже не страх перед голодним економ, тепер він боявся вмерти наглою смертю ще до того, як тривалий голод до решти вб’є в ньому прагнення до життя. Повсюди були вовки. Звідусіль долинало їхнє миття, і саме повітря так просякло небезпекою, аж він мимоволі підняв руки, щоб відштовхнути її від себе, немов полотнище напнутого вітром намету.

Час від часу вовки по двоє-троє перебігали йому дорогу. Ллє його вони минали. По-перше, їх було замало, а поза тим, вони могли безкарно вполювати собі оленя, який не чинить опору, а ця дивна істота, що ходить на двох ногах, ще стане дряпатись і кусатись.

Надвечір він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли свою жертву. Годину тому це було живе оленя, що мекало й вибрикувало. Він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості, досі рожеві, бо в їхніх клітинах ще не згасло життя. А може, станеться так, що перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Оце тобі життя! Марна, перебіжна мить. Тільки живий відчуває Піль, по смерті болю немає. Вмерти — це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чом же тоді він не бажає вмерти?

Та він не довго розводив філософію. Він присів навкарачки посеред моху, вхопив кістку в зуби і почав висмоктувати рештки життя, що ледве рожевіли. Солодкуватий присмак м’яса, ледь відчутний, плинний, як спогад, доводив його до нестями. Він стиснув щелепи скільки сили, щоб розгризти кістку. Іноді ламалася кістка, а іноді його зуб. Тоді він став розбивати кістки каменем, товк їх на друзки й ковтав. У поспіху він влучав себе по пальцях і навіть встигав дивуватись, чому це воші майже не болять, коли по них ударити.

Настали жаскі дні із снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов він як удень так і вночі. Відпочивав там, де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знов спалахувало притьмяніле життя. Своєю волею він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли, заніміли, уява сповнилась моторошними видивами й солодкими мріями.

Він ненаситно жував і смоктав розтовчені кістки оленяти, що їх повизбирував до останньої і забрав з собою. Більше він не переходив через горби й вододіли, а механічно простував берегом річки, що текла широкою розлогою долиною. Але він не бачив ані річки, ані долини. Він бачив самі лише видива. Його душа й тіло пленталися поряд і водночас очужілі одне одному, така тонка була нитка, що з’єднувала їх.

Він прийшов до тями, лежачи горілиць на кам’яному виступі. Гріло яскраве сонце. Десь удалині мекали оленята. З пам’яті виникали неясні спогади про дощ, вітер і сніг, але як довго стояла негода — два дні чи два тижні,— він не знав.

Якусь часину він лежав нерухомо, сонце пестило його ніжними променями й напоювало теплом змучене тіло. Гарний день, подумав він. Може, пощастить визначити, де північ, а де південь. З болісним зусиллям він перевернувся на бік. Унизу повільно текла широка річка. На свій подив, він бачив її уперше. Він поволі стежив за її течією, дивився, як вона звивається між похмурими, голими горбами, ще похмурішими, голішими й нижчими за всі ті горби, що досі він бачив. Поволі, байдуже, без усякого хвилювання, з абиякою цікавістю супроводив він поглядом дивну річку аж до обрію і побачив, що вона вливається в осяйне, блискотливе море. Але й те не схвилювало його.

Ліпша річ, подумав він, чи то мариться, чи це міраж — мабуть, це таки марення, витвір хворої уяви. Ще дужче він упевнився в цьому, побачивши корабель на якорі серед блискотливого моря. Він заплющив очі на хвильку і розплющив їх знову. Дивно, що видиво не щезало. А проте й не дивно. Він знав, що в серці цього пустельного краю немає ні моря, ні кораблів, так само як немає жодного патрона в його порожній рушниці.

Позаду почулось якесь сопіння — хтось паче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закоцюб, перевернувся він на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче став чекати. Знов почулося сопіння й бухикання — між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмаві й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий. За мить він знову засопів і бухикнув.

Оце в усякому разі не омана, подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі застувала мара. Однак море так само сяяло вдалині, і на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав, заплющивши очі, і думав. Урешті, йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Оця широка й повільна ріка і є Копермайн, іскристе море — Льодовитий океан, а корабель — китобійне судно, що запливло на схід, дуже далеко на схід від гирла річки Макензі. Воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і все стало ясно й зрозуміло.

Він сів і почав міркувати про те, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє укривало він подрав дощенту. Рушницю й ножа загубив. Шайка теж пропала, і разом з нею — сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, вберігся сухий. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.

Він був спокійний і мислив ясно. Хоч він і охляв до краю, проте болю не відчував. їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна, і до всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав штанини до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку — він це відчував — подорож до корабля.

Рухи його були повільні. Він трясся, неначе паралітик. Хотів був назбирати моху, але, хоч як силкувався, не зміг звестись на ноги. Він пробував знову й знову і врешті поліз рачки. Одного разу він підповз до хворого вовка, і той неохоче відсунувся, спроквола облизуючись. Язик його ледве згинався і був не червоний, як у здорової тварини, а жовтувато-рудий, покритий напівзагуслим слизом.

Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестись на рівні ноги й навіть іти, тобто ледь переставляти ноги, як присмертна людина. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо й невпевнено, так само нетвердо й невпевнено плентався його слідами вовк; коли настала ніч і густа темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань до нього хіба на чотири милі.

Всю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, але життя повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, мавши надію, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібравши хвоста, мов миршавий, прибитий горем пес. Він тремтів на пронизливому ранковому вітрі й понуро вишкірився, коли чоловік обізвався до нього хрипким шепотом.

Зійшло яскраве сонце, і весь ранок він шкандибав, зашпортуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова — в північних широтах настало коротке бабине літо. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра або позавтра.

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла навкарачки. Він подумав, що це, може, Білів слід, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялось помирати. І тому, що воно відмовлялось умирати, він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядав на хворого вовка.

Нін пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися, — на мокрому мохові лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, достоту така, як і в нього, подерта гострими іклами. Нін спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже надсильна для його слабких рук. Біл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він з Біла! Він виживе і донесе горбинку до корабля на іскристім морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче крякання, і хворий вовк Почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу змовк. Як же він посміється з Біла, коли це Біл, коли ці рожевувато-білі чистенькі кості і є Біл!

Він одвернувся. Що ж, нехай Біл покинув його, але він по візьме золота, не смоктатиме Бідових кісток. А Біл зробив би так, якби опинився на його місці, думав він, плентаючись далі.

Йому трапилась калюжа. Він нахилився подивитись, чи немає так пічкурів, і раптом відсахнувся, мов ужалений. Нін побачив у воді своє обличчя. Воно було таке моторошне, що його чуттєвість ожила і він злякався. В калюжі плавали три пічкурі, але води там було так багато, що він не міг її вичерпати. Він спробував зловити їх бляшаним відерцем, та незабаром облишив ці спроби. Він боявся, що впаде від слабосилля в калюжу й утопиться. Через те ж таки він не важився попливти річкою верхи На одній з багатьох колод, що їх поприбивало до піщаних обмілин.

Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; наступного — ще на дві. Тепер він повз навкарачки, як Біл. Під кінець п’ятого дня до корабля лишалося миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Бабине літо все тривало, а він то ліз навкарачки, то непритомнів, а вовк усе плентався слідом за ним, кашляючи і хриплячи. Його коліна стали суцільною раною, як і ноги; хоч він обмотав їх клаптями, що видер з сорочки, кривава смуга тяглася за ним по каменях та мохові. Якось, оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’є вовка. І почалась одвічна страшна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею — дві вмирущі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.

Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі своєю долею, але стати поживою такої відразливої тварини, майже здохлятини… — сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко. Він знову почав марити; галюцинації туманили розум, і світлі проміжки дедалі рідшали й коротшали.

Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк незграбно метнувся назад, не втримався на ногах і впав з безсилля. Картина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому вже було до всього байдуже. Проте думка на мить прояснилася, і він лежав, міркуючи. До корабля лишилось яких чотири милі. Він протер затуманені очі: його обриси чітко вимальовувались вдалині, і човник під білим вітрилом розрізав хвилі, що яскріли на сонці. Але йому ніколи не подолати останніх чотирьох миль. Він це знав і міркував про це спокійно. Він знав, що не проповзе й півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. Доля хотіла від нього аж надто багато. І, вмираючи, він відмовився скоритися смерті. Може, це було й божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився помирати.

Він заплющив очі і доклав усіх сил, щоб зосередитись. Вирішив будь-що відігнати млість, яка заливала його єство, наче хвилі припливу. Ця убивча млість, неначе море, підіймаючись усе вище й вище, поступово затоплювала свідомість. Іноді він поринав із головою і, відчайдушно борсаючись, силкувався виринути з забуття, але якась дивовижна сила будила його волю і допомагала йому випірнути на поверхню.

Він лежав нерухомо на спині і дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього ближче й ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився. Ось вовк засопів йому біля самого вуха. Шорсткий сухий язик тернув його по щоці, немов шліхтувальний папір. Він миттю випростав руки — принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулись, мов пазури, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а йому саме сили її бракувало.

Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й людини. Півдня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням, чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися і яким він жадав поживитися сам. Вряди-годи через нього перекочувались хвилі млості, він бачив довгі сни, але увесь час, і снивши і не снивши, ній чекав, що почує хрипке дихання і його лизне шорсткий язик.

Дихання він не почув, але спроквола збудився зі сну, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю свою снагу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією своєю вагою навалився на вовка. Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло півгодини, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.

На китобійнім судні «Бедфорд» було кілька вчених — учасників наукової експедиції. З палуби вони зауважили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити що то за звір, отож як справжні природники вони сіли у вельбот і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, в якій важко було впізнати людину. Вона була сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта — корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять.

Через три тижні, лежачи на койці в каюті «Бедфорда», зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну

Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами.

Збігло ще кілька днів. Він уже сидів за столом у кают-компанії і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Він ніяк не міг надивитися на таку силу-силенну їжі і спостерігав з тривогою, як вона зникає в чужих ротах. Він проводив поглядом кожний шматок, і на його обличчі проступав вираз глибокого жалю. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Його не облишав страх, що не вистачить харчів. Він розпитував кока, юнгу, капітана про запаси продуктів. Вони безліч разів заспокоювали його, однак він їм не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитись на власні очі.

Люди помітили, що він гладшає. Він товстішав з кожним днем. Учені похитували головами й висували різні теорії. Вони зменшили йому пайку, а проте він усе круглішав, і особливо виріс у нього живіт.

Матроси посміхались. Вони знали, в чім річ. І коли вчені почали стежити за ним, то теж невдовзі дізнались. Вони побачили, як після сніданку він пробрався крадькома на бак і, мов жебрак, простяг руку до матроса. Матрос посміхнувся і дав йому шматок морського сухаря. Чоловік пожадливо схопив сухар, подививсь на нього, як на те золото, і сховав за пазуху. Таку ж милостиню приймав він і од інших матросів.

Вчені нічого не сказали й дали йому спокій. Але вони обстежили нишком його койку. В ній знайшлося повно сухарів, матрац був напханий сухарями, в кожному закутку були сухарі. І все ж чоловік мався при своєму розумі. Просто він уживав запобіжних заходів на випадок голоднечі, та й годі. Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж «Бедфорд» кинув якір у бухті Сан-Франціско.

РУДИЙ ВОВК

Вона затрималася, щоб надіти калоші, бо було росяно, і коли вийшла з будинку, побачила, що чоловік її тим часом замішувався розквітлими пуп’янками мигдалю. Допитливим поглядом вона ковзнула по високій траві, тоді поміж фруктових дерев.

— А де Вовк? — запитала вона.

— Тільки-но тут був. — Уолт Ірвін через силу відірвався під чарівно-поетичного буяння природи і собі роззирнувся довкола. — Оце допіру я бачив, як він ганявся за кроликом.

— Вовче, Вовче, сюди! — погукала вона, коли, проминувши галявину, вони вийшли на стежку, що через усіяні восковими дзвіночками манзанітові зарості вела вниз до путівця.

Ірвін, заклавши в рот по мізинцю, приєднав до її зусиль свій пронизливий посвист.

Вона квапливо затулила вуха й скривилася.

— Оце маєш: поет, витончена натура й усе таке інше, — і раптом такі бридкі звуки. Аж у вухах лящить. Ти свищеш, як…

— Як Орфей.

— Та ні,— як вуличний хлопчисько, — суворо відрубала Медж.

— Поезія зовсім не заважає бути практичним, принаймні мені. Як на мене, той не геній, хто навіть не може збути свої перла журналам.

Вдавши безтурботність, він провадив далі:

— Я не античний співець і не канарка з клітки. А чому? Во я практичний. Не для мене жалюгідна пісня, що не може перевтілитись у дзвінку монету, в будиночок серед буйного зела, в запахущий луг, у гайок секвойїв, у такий ось садок з тридцяти семи плодових дерев, у довгу грядку чорної смородини чи в менші дві — полуниць, уже й не кажучи за чверть милі плюскотливого струмка. Я торгівець красою, крамар від пісні, люба Медж, і для мене найперше — вигода. Я співаю пісень і дякую своїм видавцям, — вони дають мені змогу перетворити мою пісню на повів західного вітерця, що вишумовує в нашому гайку, на дзюркіт струмка по замшілому камінню, а це знов-таки надихає мене на нову пісню, ще кращу, поки й вона, ця пісня, чудесно… гм… не перевтілиться.

— О, надто вони вже вдатні, оці твої пісенні перевтілення, — засміялася Медж.

— Може, скажеш ні?

— А оті два чудові сонети, що перевтілились у недійну корову, над якою ще сміялося все містечко?

— Вона була чудова… — почав він.

— Але вона не давала молока, — перебила Медж.

— Але ж вона таки була чудова, хіба ні? — захищався він.

— Це якраз той випадок, коли краса і вигода взаємно розходяться, — підсумувала вона. — А ось і Вовк!

З порослого хащами схилу спершу донісся тріск, потім за футів сорок над ними, край стрімкої скелі, вигулькнула вовча голова і груди. З-під його дужих передніх лап зірвався камінчик, і вовк, настороживши вуха, простежив за ним очима, аж поки той не скотився їм під ноги. Тоді перевів погляд на людей і радісно, на всю пащу, ощирився.

— Вовче, Вовче! Любий Вовче! — водносталь згукнули чоловік і жінка.

На ці звуки вуха його шарпнулися назад і вниз, а голова витяглася, ніби чиясь невидима рука лащила його.

Вони ще часинку подивились, як він продирається хащами назад, а потому рушили далі. За кілька хвилин, на повороті стежки, де схил був не такий крутий, він приєднався до них, порушивши з собою цілу лавину дрібних камінців та куряви. Він був стриманий у своїх почуттях. Дав чоловікові раз-другий погладити й почухати себе за вухами, трошки довше потерпів пестощі від жінки і помчав стежкою попереду них, рухаючись легко й скрадливо, наче справжній вовк.

Будовою, покривом, та ще хвостом він був би здоровенний лісовий вовк, якби не його колір та мітини. Це собаку вже незаперечно виказувало, нанівець зводячи його позірну вовчу стать. Жоден вовк не міг мати такої забарви. Він був рудий, темно-рудий, вогнисто-рудий, справжній розгул рудизни. Спина й надпліччя ясно-руді, на боках рудизна, ікла, переходячи на череві майже в пожовть, трохи в наче бруднувату від нав’язливо-рудих клаптів. Білі шия і лапи, білі латки над очима теж були бруднуваті, через ту ж таки стійку і нескорениму рудизну, тоді як самі очі були мов ті топази, золотаві й брунасті.

Чоловік і жінка дуже любили пса, можливо, через те, що нелегко далася їм його прихильність. Це від самого початку виявилося клопіткою справою, коли він уперше не знати звідки приблукав до їхнього гірського котеджу.

Позбиваними до крові лапами, зголоднілий украй, він перед очима в них, попід самісінькими вікнами, вбив кролика, а потім ледь доволікся до струмка і заліг там під кущами чорної смородини. Коли Уолт Ірвін спустився поглянути на непроханого прибульця, той зустрів його злостивим гарчанням. Таким самим гарчанням зустрів він І Медж, коли та, щоб його вмилостивити, принесла велику миску молока з хлібом.

На диво відрубної вдачі, він відкидав усі їхні намагання погладити себе, віднаджуючи їх ошкіреними іклами й настовбурченою шерстю. Але сам нікуди не йшов, усе спав і відлежувався біля струмка, а їв тільки тоді, коли вони, поставивши їжу, відходили на безпечну відстань. Його жалюгідний стан пояснював, чого він не поспішає звідси. Проте через кілька днів, трохи оклигавши, він раптом зник.

На цьому, певно, все й скінчилося б, тим більше, що Ірвін і його дружина вже змирилися, коли б у цей самий час Ірвінові не довелося поїхати у справах на північ штату. Десь на межі Каліфорнії і Орегону, проходячи коридором поїзда, він випадково глянув у вікно і побачив свого нетовариського гостя. Той біг по дорозі, поруч із поїздом, рудий і вовкастий, неймовірно змарнілий, закурений і брудний від двох сотень миль дороги.

Ірвін людина імпульсивна, поет. На першій же станції він зійшов з поїзда, купив у крамничці різника шмат м’яса і десь на околиці.міста спіймав блукальця. Зворотна подорож відбулася в багажному вагоні, і ось так Вовк удруге опинився в гірському котеджі. Тут він цілий тиждень сидім на припоні, а чоловік з жінкою всіляко намагалися завоювати його прихильність. Але робити це доводилося вельми обачно. Замкнутий і чужий, мов мешканець іншої планети, він тільки відгарикувався на всі їхні ніжні, пестливі слова.

Прихилити його до себе — то була ціла морока. Але морочитися Ірвін саме й любив. Він зробив металеву платівку і вибив на ній: «Повернути Уолтові Ірвіну, Глей Елен, округа Сонома, Каліфорнія», потім приклепав її до нашийника, а нашийника повісив собаці на шию. Тоді його відв’язали, і він не забарився зникнути. Наступного дня надійшла телеграма з округи Мендосіно. За двадцять годин він опинився за сто з гаком миль на північ і все ще біг, коли його впіймано.

Доправила Вовка назад Велсова транспортна контора. Три дні пробув він на прив’язу, а четвертого дня, ледь устигли його відв’язати, зник знову. Цим разом, перше ніж його спіймали й повернули, він добувся півдня Орегону. І щоразу, тільки його випускали, він тікав, і тікав завжди на північ. Щось незбагненне тягло його туди. «Поклик домівки» — так схарактеризував це Ірвін, після того як мусив спродати сонета, щоб дістати собаку з північного Орегону.

Іншим разом рудий блукач перетнув пів-Каліфорнії, весь Орегон і більшу частину Вашінгтону, перш ніж був запакований і повернений «З доплатою». Вражало те, як швидко він пересувався. Відгодований і спочилий, він, тільки-но вихоплювався на волю, усю свою енергію віддавав бігові. За перший день, як виявлялося, він долав аж півтори сотні миль, а потім пробігав пересічно до ста миль на день, аж доки його не ловили. Назад повертався він завжди худючий, голодний і здичавілий, а відбував свіжий і бадьорий, простуючи на північ, відданий своєму покликові, якого ніхто не міг збагнути.

Зрештою, після цілорічної марної біганини, він змирився з неминучістю і залишився в котеджі, біля якого колись задушив кролика і спав біля струмка. Та навіть ще й по цьому багато опливло часу, перш ніж чоловік і жінка змогли хоч погладити його. Це була неабияка перемога, бо ж тільки їм двом він дозволяв гладити себе, для інших лишаючись неприступним. Жоден гість не міг зав’язати з ним дружні стосунки. Глухе гарчання незмінно зустрічало кожну таку спробу, а якщо хтось усе-таки важився підступити ближче, верхня губа Вовка ошкірювалась, оголюючи страхітливі ікла, і гарчання ставало таким погрозливим і моторошним, що це й найвідчайдушніших відлякувало — як відлякувало воно фермерських собак, котрі знали звичайне собаче гарчання, але ніколи не чули вовчого.

Минулого в нього не було. Історія його життя починалась від Медж і Уолта. Заблукав він із півдня, але вони тик і не дізналися нічого про його колишнього господаря, під якого він, очевидно, втік. Місіс Джонсон, найближча їхня сусідка, що в неї куповано молоко, визнала в ньому клондайкського пса. її брат довбав десь там мерзлу землю на копальнях у тій далекій країні, тож кому як не їй було знати!

А вони й не сперечалися. Кінчики Вовкових вух так десь обморозились, що вже ніколи не могли загоїтись, — це одне, та й сам він напрочуд скидався на псів з Аляски, не раз бачених на фотографіях у газетах і журналах.

Вони часто замислювались над його минулим, намагаючись (з того, що читали або чули) уявити оте його північне життя. А що північ усе ще вабить його, вони знали: іноді ночами чулося його тихе скигління, а коли ще задумав північак і в повітрі хоч трохи подихало морозом, страшенний неспокій брав його і він здіймав таке тоскне миття, — ну чисто, як вовк, здавалося їм. Але так ні разу й не загавкав. Аніщо не могло спонукати його, щоб озвався собачим голосом.

Довгі суперечки вели вони, поки завойовували його прихильність, кому ж із них він надає переваги. Кожен покладав це на свій карб, і кожен голосно хвалився найменшими виявами його схильності. Та все ж чоловік засяг у цьому більшого успіху, — чи не просто тому, що він був чоловік. Це тільки доводило, що раніше Вовк не знався з жінками. Жінок вій не розумів. Особливо не міг змиритися він із спідницями Медж. Зашурхотить лишень спідниця, як він уже насторожився підозріливо, а вітряного дня Медж і зовсім не могла до нього підійти.

Але з другого боку — саме Медж годувала його, вона поралася на кухні, і завдяки їй, і тільки їй, йому дозволялося переступати цю священну межу. Саме цим і сподівалась Медж перекрити вади своєї одежі. Тоді й Уолт узявся на хитрощі, призвичаюючи Вовка лежати біля себе, коли він працює, і раз у раз відривався від роботи, щоб погладити собаку й погомоніти з ним. Кінець кінцем Уолт переміг, — певне тільки тому, що він чоловік, дарма що Медж нарікала: мовляв, досі вони могли б мати ще чверть милі плюскотливого струмка і принаймні зо два західних вітри проносилися б над їхнім гайком секвойїв, якби Уолт ревніше заходився перевтілювати пісні, полишивши на Вовчий розсуд вибирати, хто йому любіший…

— Пора б уже на звістку про ті мої тріолети, — озвався Уолт по тому, як вони хвилин п’ять мовчки спускалися стежкою. — На пошті вже, звичайно, лежить переказ, і ми перетворимо його на чудову гречану муку, галон кленового сиропу й нові калоші для тебе.

— І на чудове молоко чудової корови місіс Джонсон, — додала Медж. — Адже завтра, як ти знаєш, перше.

Уолтове обличчя мимоволі спохмурніло, але за мить просяяло, і він поляскав рукою по нагрудній кишені.

— Не турбуйся. Тут у мене лежить прегарна новенька корова, найдійніша на цілу Каліфорнію.

— Коли це ти встиг? — здивувалася вона, а тоді дорікнула: — І ніколи ти мені не показуєш.

— Я приберіг їх, щоб прочитати тобі дорогою на пошту, в такій гарній місцині, як ось ця, — відповів він і кивнув їй на суху колоду, де можна було посидіти.

З-під заростей папороті вибивався струмочок і, обмиваючи замшілий валун, біля самих їхніх ніг перетинав стежку. З долини чувся веселий спів лугових жайворонків, а навколо, то на осонні, то в затінку пурхали великі жовті метелики.

Уолт саме упівголоса читав свій рукопис, коли це долинув якийсь шум ізнизу. То була чиясь важка хода, що її час від часу супроводив глухий стукіт зрушеного з місця каміння. Щойно Уолт скінчив читати і запитливо глянув на Медж, чекаючи її схвалення, як з-за повороту вийшов якийсь чоловік. Він був без шапки й зарошений потом. Носовичком в одній руці він витирав обличчя, а в другій тримав нового капелюха і зім’ятий крохмальний комірець, знятий з шиї. Це був гарної статури чоловік, і могутні м’язи його так і випиналися з-під новісінького, тільки-но з магазину, чорного костюма.

— Припікає,— привітав його Уолт. Він вірив у людську товариськість і ніколи не минав нагоди скористатися з неї.

Чоловік зупинився й кивнув.

— Довго я тут не витримав би, — напіввибачливо мовив він, — Я більше призвик до морозу.

— Ну, тут ви його не знайдете, — засміявся Уолт.

— Та певно, — відповів той. — Але я його зовсім і не шукаю. Мені треба знайти свою сестру, може, ви знаєте. Її звуть Джонсон, місіс Вільям Джонсон.

— То чи не ви часом її клондайкський брат, — озвалася Медж, і очі її загорілись цікавістю, — про якого ми стільки чули?

— Так, це я, — скромно відповів незнайомець. — Мене знати Міллер, Скіф Міллер. Я, бачите, хотів зробити їй сюрприз.

— Тоді все правильно. Тільки ви йшли навпростець, стежкою. — Медж підвелась і заходилася пояснювати, вказуючи на ущелину за чверть милі від них. — Бачите он ті секвойї? То йдіть стежиною, що звертає праворуч. Це найкоротший шлях до місіс Джонсон. Я думаю, ви не заблудитесь.

— Добре, дякую, мем.

Прибулець зробив видиме зусилля піти, але ноги його, здавалося, прикипіли до землі. Він дивився на Медж, дивився з неприхованим захватом, сам того зовсім не свідомий, аж поволі його заливала хвиля збентеження, і він безпорадно заборсався в ній.

— Нам би хотілося почути про Клондайк, — заговорила Медж. — Може, ми якось зайдемо до вас, поки ви гостюватимете в сестри? О, або ще краще було б, якби ви завітали до нас на обід.

— Добре, дякую, мем, — машинально відказав він. Тоді раптом схаменувся і додав: — Але ж я не затримаюся тут довго. Мені конче треба назад на північ. Я їду сьогодні-таки, вечірнім поїздом. Бачте, в мене угода з урядом на перевезення пошти.

Коли Медж сказала, що це дуже кепсько, він знову зробив зусилля, щоб піти. Але не зміг відірвати погляду від обличчя Медж. І в своєму непідробному захваті він навіть забув про збентеження, а сама Медж зашарілася і зніяковіла.

Тут Уолт вирішив, що саме пора йому порушити незручну мовчанку, коли це Вовк, що шумотів десь у чагарях, своїм вовчим скоком вибіг на стежину.

Нерішучості Скіфа Міллера враз не стало. Гарненька жінка поперед нього де й поділася. Тепер погляд його зупинився на псові і неймовірний подив застиг у нього на обличчі.

— Бий мене сила божа! — повільно й повагом промовив він і тяжко опустився на колоду, не помічаючи, що Медж і далі стоїть.

На звук його голосу вуха Вовкові прищулились, а паща радісно ощирилася. Трюхцем підбігши до незнайомця, він спершу понюшив його руки, тоді лизнув їх язиком.

Скіф Міллер погладив його по голові, раз у раз повільно й повагом приказуючи:

— Бий мене сила божа!

— Пробачте, мем, — промовив він за хвильку, — але я ніяк не можу отямитися з подиву.

— Ми теж здивовані,— невимушено відповіла Медж, — бо ще ніколи не бачили, щоб Вовк до кого-небудь підходив.

— То ви кличете його Вовком? — поцікавився чоловік.

Медж кивнула.

— Але я не збагну його прихильності до вас. Може, це тому, що ви з Клондайку. Адже він клондайкський собака.

— Авжеж, мем, — якось неуважно мовив Міллер. Він узяв передню лапу Вовка, обмацав підошву. — Зм’якли, — зауважив він. — Давнувато не бував у запрягу.

— Диво дивне, скажу я вам, — втрутився Уолт, — як це він дозволяє валі гладити себе.

Скіф Міллер підвівся, зовсім уже не сприйнятливий на вроду Медж, і сухим діловим тоном запитав:

— Давно він у вас?

І тут пес, що все крутився і лащився до прибульця, відкрив пащу і загавкав. Це був якийсь проривний гавкіт, короткий і радісний, але гавкіт.

— Це вже щось нове, — зауважив Скіф Міллер.

Уолт і Медж здивовано поглянули одне на одного. Диво сталося! Вовк загавкав.

— Вперше чуємо, щоб він гавкав, — промовила Медж.

— І я теж уперше, — додав Міллер.

Медж усміхнулася до нього, — видно, людина ця неабиякий жартун.

— Ще б пак! — не втрималася вона. — Ви ж п’ять хвилин тому не знали, що він і на світі існує.

Скіф Міллер гостро зиркнув на неї — чи не криється якесь ошуканство за її словами?

— То ви ще не здогадалися? — повільно мовив він. — А я думав, ви зрозуміли все з його поведінки. Це мій пес. І кликати його не Вовк. Він — Рудий.

— Ой Уолте! — несамохіть вихопилось у Медж.

Уолт відразу став до оборони.

— Звідки ви взяли, що він ваш?

— Бо він таки мій.

— Пусті балачки! — відмахнувся Уолт.

Своїм звичаєм повільно й розважливо, Скіф Міллер глянув на нього і, кивнувши у бік Медж, спитав:

— А звідки ви взяли, що це ваша дружина? Скажете, бо вона моя. А я теж відповім: «Пусті балачки». Пес мій. Я виростив і вигодував його, то чи ж мені не знати. Дивіться, я вам зараз доведу.

Скіф Міллер повернувся до пса.

— Рудий! — Окрик пролунав різко, і вуха Вовка відразу прищулилися, наче від пестощів. — «Гей!» — Пес стрибками став точитись праворуч. — «Гайда!» — Вовк ураз випростався і побіг уперед, так само слухняно зупинившись на команду.

— Можу робити це і свистом, — гордовито додав Скіф Міллер. — Він у мене був за передовика в запрягу.

— Але ж ви не збираєтесь забирати його з собою? — тремтячим голосом запитала Медж.

Міллер кивнув головою.

— У той жахливий Клондайк, на такі муки?

Він знову кивнув і додав:

— О, там зовсім не так і зле, як здається. Гляньте на мене. Хіба ж не здоровань?

— Але ж це собака! Жахливі знегоди, виснажлива праця, голод, мороз. Я начиталась про це і знаю.

— Колись, у верхів’ї річки Малої Риби, я таки ледве не спожив його, — похмуро визнав Міллер. — І якби тоді не добув оленя, було б уже по собаці.

— Я б радше сама вмерла! — скрикнула Медж.

— Авжеж, у вас тут інакше, — погодився Міллер. — Вам нема чого їх їсти. У вас не такі умови. Ви в бувальцях не бували, то й не уявляєте, що це таке.

— Отож-бо й є,— лагідно зауважила Медж. — У Каліфорнії собак не їдять. То чому б вам не залишити його тут? Йому в нас добре, не треба думати про їжу — ви ж самі бачите. Не терпітиме він з холоду, не знатиме знегод. Тут він у теплі й у ласці. І ніякої дикості ні в природі, ні в людях. Тут він ніколи не чутиме хльоскоту батога. А вже щодо погоди, — то тут навіть снігу не буває.

— Зате влітку тут, даруйте на слові; справжнісіньке пекло, — усміхнувся Скіф Міллер.

— Але ви не відповіли, — ревно вела далі Медж. — Що ви можете дати йому в тому вашому північному житті?

— Їжу, коли матиму її, а це здебільшого так, — була відповідь.

— А коли її не буде?

— То й у нього не буде.

— І роботу?

— Так, і роботу, — нетерпляче кинув Міллер. — Гибель роботи, й нестатки, й мороз, і всі інші лиха — все це він матиме, якщо піде зі мною. Але йому це подобається, він звик до цього. Таке життя по ньому. Він народився для нього і вихований для нього. А ви й крихти не уявляєте, що це таке! Ви не знаєте, про що кажете. Там усе його життя, і тільки там він почуватиметься найщасливішим.

— Пес лишиться тут, — рішучим тоном заявив Уолт. — І перестаньмо марно сперечатись.

— Що-о? — вражено скинувся Скіф Міллер. Брови його стяглися, а чоло наллялося кров’ю.

— А те, що пес нікуди не піде, й усе. Я не вірю, що він ваш. Може, ви десь бачили його раніше. Може, власник його навіть довіряв вам їздити на ньому. А те, що він слухав ваші команди, ще не доказ, ніби він ваш. Кожен пес з Аляски робив би на його місці те саме. Безперечно, цей собака цінний, як і взагалі собаки на Алясці, отож ваше бажання присвоїти його цілком зрозуміле. Але як там не є, вам ще треба довести своє право на нього.

Скіф Міллер вислухав Уолта спокійно й незворушно, тільки чоло йому ще дужче побагріло та могутні м’язи заходили під чорним сукном піджака, а потім з ніг до голови зміряв поета поглядом, ніби прикидаючи, скільки сили під його тендітною зовнішністю.

Презирливий вираз проступив на лиці в півничанина, коли він, нарешті, промовив:

— А я вам кажу, що ніхто тут не заборонить мені забрати пса хоч зараз.

Уолт спалахнув, м’язи на його руках помітно набрякли й так застигли. Медж поспішила втрутитись.

— Мабуть, містер Міллер таки має рацію, — вдалася вона до чоловіка. — Вовк, з усього видно, знає його і озивається на ім’я Рудий. І він заприязнився з ним відразу, а ти ж знаєш, що так він ні до кого не ставився. А ти бачив, як він гавкав? Він аж підстрибував з радості.

А чому? Та певно ж тому, що він віднайшов містера Міллера.

М’язи Уолтові послабли, і плечі безнадійно опустилися.

— Здається, таки так, — мовив він. — Вовк зовсім не Вовк, а Рудий, і він мусить належати містерові Міллеру.

— А може, містер Міллер продасть його? — зауважила Медж. — Ми б купили.

Містер Міллер похитав головою, вже зовсім невойовничо, а скорше співчутливо, зразу ж відповідаючи великодушністю на великодушність.

— П’ятеро було їх у мене, — сказав він, ніби вибачаючись за свою відмову, — а він — передовик. То був запряг на цілу Аляску, іншого такого не було. В 98 році мені давали за нього п’ять тисяч доларів — і я відмовився. А собаки тоді були в ціні. Але не через те його так високо поцінували — просто сам запряг був першорядний. І Рудий у ньому найкращий. Тої зими за нього одного давали дванадцять сотень — і я не продав. Не продам і зараз. Дуже вже він мені дорогий: три роки я його розшукую. Я аж мало не заслаб, коли його вкрадено, — і не через гроші, а… просто я звик до нього, вибачте, як останній дурень. Я очам своїм не повірив, коли побачив його тут, думав — то сон. Надто все це неймовірне. Бо ж я сам його виходив, сам укладав його спати, вкривав серед ночі. Його мати сконала, і я годував його згущеним молоком, два долари бляшанка, хоч собі не міг навіть кави молоком закропити. Я був йому за матір, другої він не знав. Все було смокче мого пальця, чортяка мала, ось цього пальця.

І Скіф Міллер занадто розгарячкований, щоб далі говорити, підняв угору вказівний палець.

— Ось цього самого пальця, — тільки й спромігся він додати, наче ці слова достатньо підтверджували його права на собаку і засвідчували глибину їхньої взаємної любові.

Він усе ще задумано дивився на піднесений палець, коли перегодом Медж порушила мовчанку.

— Але ж пес, — мовила вона. — Ви ж зовсім не берете ного до уваги.

Скіф Міллер непорозуміло глянув на неї.

— Ви хоч трохи думаєте про нього? — наполягала Медж.

— Не збагну, до чого це ви, — відказав той.

— Може, пес теж має право на вибір? — вела Медж. — Може, і в нього є якісь уподобання і жадання. А ви зовсім

не берете його до уваги, не даєте йому вибрати самому. Вам і на думку не спало, що, може, він воліє залишитись у Каліфорнії. Ви тільки на себе зважаєте. А цей собака — вам ніби мішок картоплі чи оберемок сіна.

Певно, вражений таким поворотом оправи, Міллер замислився. Медж тут-таки скористалася з його вагання.

— Якщо він і справді дорогий вам, то його щастя має бути і вашим щастям, — напосідала вона.

Скіф Міллер усе розважав сам із собою, і Медж переможно глянула на свого чоловіка. Той відповів їй схвальним поглядом.

— Та невже ви й справді так думаєте? — раптом скинувся клондайкець.

Тепер уже Медж не зрозуміла.

— Що значить «справді»? — перепитала вона.

— Та що він схоче залишитися тут, у Каліфорнії?

Медж рішуче труснула головою.

— Я певна.

Скіф Міллер знов поринув у роздуми, цим разом уже вголос, водночас допитливо дивлячись на винуватця всього цього розколоту.

— Він був добрий трудяга. Як він прислужився мені! Ніколи не огинався, не уникав роботи. А як міг збити докупи увесь запряг!.. А що вже головастий! Все розумів, хіба тільки розмовляти не міг. Ось гляньте. Думаєте, він не знає, про що мова?

Пес лежав біля ніг Скіфа Міллера, поклавши голову на лапи, вуха мав нашорошені й пильні, а уважні очі перебігали то на одного мовця, то на другого.

— Для нього там вистачить роботи, він ще не один рік попрацює добре. А я люблю його, таки ж люблю, хай йому чорт!

Раз чи два ще Скіф Міллер мовчки то розтуляв, то стуляв рота, аж поки, зрештою, не мовив:

— Ось як я зроблю. Ваші зауваження, мем не безпідставні. Пес попрацював дай боже і, може, й справді заслужив м’яке лігво і має право вибирати. Отож хай сам і вирішує. Як він схоче, так і буде. Ви лишайтеся тут, де й сидите, а я попрощаюся з вами і звичайнісінько собі піду. Схоче він лишитися — хай лишається. Схоче піти зі мною — хай іде. Я не кликатиму його. Але щоб і ви не кликали.

Він раптом підозріливо глянув на Медж і додав:

— Тільки чесно. Без ніяких зманювань за сипною.

— Ми будемо чесно… — почала Медж, та Скіф Міллер перебив її запевнення.

— Знаю я цю жіноту, — заявив він. — Серця у них піддатливі. Коли їм до серця що припаде, то вони сплутають тобі всі карти і брехатимуть, як навіжені. Даруйте на слові, мем, — цс я про жінок взагалі.

— Не знаю, як і дякувати вам, — тремтячим голосом промовила Медж.

— А за віщо ви маєте дякувати? — відказав клондайкець. — Рудий ще не вирішив. А тепер, якщо ваша ласка, я потихеньку піду. Це буде лиш справедливо, бо за яких сотню ярдів мене вже не буде видно.

Медж погодилась і додала:

— А я щиро обіцяю, що ми й не пробуватимемо вплинути на нього.

— Ну, тоді я пішов, — сказав Міллер топом людини, що вже прощається.

На цю зміну в його голосі Вовк хутко звів голову і ще хуткіш схопився на лапи, коли чоловік та жінка тиснули одне одному руки. Він став на задні лапи, спершись передніми на Медж, і лизнув руку Скіфа Міллера. Коли хвилю згодом той ручкався з Уолтом, Вовк повторив те саме, зіпершись на Уолта і лижучи руки обох чоловіків.

— Це не жарти, мушу вас запевнити, — були останні слова клондайкця. Він повернувся і повільно рушив стежкою угору.

Кроків двадцять пройшов він, а Вовк напружено дивився йому вслід, мовби сподіваючись, що той ось-ось поверне назад. Потім, коротко й глухо заскавулівши, Вовк кинувся за ним, наздогнав його і незвичайно обережно схопив зубами за руку, лагідно змушуючи Міллера зупинитись.

Коли це йому не вдалося, він щодуху кинувся в другий бік, туди, де сидів Уолт Ірвін, і схопив зубами його рукав, марно силкуючись потягти Ірвіна за людиною на стежці.

Збентеження Вовнове росло. Він хотів бути тут і там, в обох місцях зразу, з новим хазяїном і давнім, а відстань між ними неухильно збільшувалась. Він заметався у сум’ятті, шарпливо й стривожено кидаючись то до одного, то до другого, сам у болісній нерішучості й розгублений, бажаючи обидвох і неспроможний вибрати когось одного, гавкаючи коротко й уривчасто і вже потроху захекуючись.

Раптом він присів на задні лапи й задер голову вгору, конвульсійно розкриваючи й стуляючи пащеку, і щоразу розкриваючи її все ширше. Ці конвульсійні рухи йшли в унісон з горловими спазмами, дедалі частішими й дошкульнішими. І водночас почали вібрувати голосові зв’язки: спершу чулися лише свистючі видихи з легень, а потім зазвучала низька, глибока нота, найнижча, яку може розчути людське вухо. Це був своєрідний вступ до виття.

Але в мить, коли, здавалося, з горла вивергнеться це жахке виття, широко роззявлена паща раптом зімкнулася, спазми припинились, і Вовк довгим допитливим поглядом подивився услід людині, що даленіла на стежці. Потім, повернувши голову, він через плече так само допитливо подивився на Уолта. Та благання лишилося без відповіді. Ні слова, ані знаку не почув він, ні поради, ані навіть натяку, як повестись.

Позирк на стежку, де колишній його хазяїн уже наближався до повороту, знову знепокоїв Вовка. Заскавулівши, він знову схопився на лапи, а потім, наче осяяний якоюсь думкою, поглянув на Медж. Досі він не завважував її, але тепер, коли обидва хазяї залишили його, вона стала останньою надією. Він кинувся до неї і поклав їй на коліна голову, тикаючись у руки носом, — давня хитрість, коли він просив чогось. Тоді відбіг трохи і, пустотливо вихиляючись та вигинаючись, почав підстрибувати, ставати дубка й дерти передніми лапами землю — щоб усім своїм тілом, від благальних очей і прищулених вух до вертливого хвоста, виказати те, що переповнювало його і не мало інакшого вияву.

Але й це він небавом облишив. Його приголомшила чужість цих людей, які ніколи раніш не були з ним такими. Ні звуку не почув він від них, ні допомоги не діждався. Вони не помічали його. Вони були як мерці.

Він повернувся і знову мовчки подивився услід колишньому хазяїнові. Скіф Міллер уже був на повороті. Ще мить — і він зникне з очей. Так ні разу й не озирнувшись, важкою ходою простував він уперед, спокійно й неквапом, ніби йому зовсім байдуже, що там діється позаду.

І ось його вже не видно. Вовк чекав, що він знову з’явиться, чекав довгу хвилю, мовчки, тихо, незрушно, наче перетворившись у камінь, камінь, проте, сповнений нетерплячкою і бажанням. Коротко гавкнув і знову застиг, чекаючи. Потім повернувся й підбіг до Уолта Ірвіна.

Понюшив його руку і важко опустився біля його ніг, усе не зводячи погляду з повороту стежки.

І одразу ніби гомінкішим зробилося жебоніння струмочка поміж замшілих валунів. Ніде ані звуку, тільки чути спів лугових жайворонків. Великі жовті метелики безшелесно проносилися в осонні й губилися десь у дрімотливому затінку.

Та за хвильку Вовк схопився на ноги. Рішучістю і певністю пройняті були його рухи. Не глянув ні на чоловіка, ні на жінку: очі його були там, де завертала стежка. Він зробив свій вибір. І вони зрозуміли його. Зрозуміли й те, що для них випробування тільки починається.

Він зразу побіг трюхцем, і губи Медж самі собою ворухнулися, щоб кинути йому навздогін пестливого оклика. Та пестливий оклик не вихопився. Вона мимохіть глянула на чоловіка й побачила в його очах осуд. Губи її ослабли, і вона тільки зітхнула голосно.

А Вовк уже гнав учвал. Усе ширшали й ширшали його стрибки. Так ні разу він і не озирнувся, а вовчий хвіст його аж витягнувся за ним. І нараз, круто зрізавши поворот стежки, він зник.

НА ДЕННІМ ПОСТОЇ

Джон Меснер, тримаючись одною рукою в рукавиці за жердину, навертав санки на слід. Другою рукою, так само в рукавиці, він тер собі ніс та щоки, тер щохвилини. Власне, він майже не переставав терти, і що дужче вони терпли, то завзятіше до них брався. Чоло й вуха йому захищала хутряна шапка з опущеними навушниками, а підборіддя — густа золотава борода, що геть узялася памороззю.

Позад нього все грузли в сніг тяжко навантажені юконські санки, а попереду надсаджувались у запрязі п’ятеро собак. Посторонки, що за них собаки тягли санки, зачіпали об ногу Меснерові. А як собаки звертали — посторонки попадали йому під ноги. Стежка була покручена, звертати доводилось часто, і він раз у раз заплутувався в посторонках. Часом, зашпортавшись, він мало не падав; з його млявих та незграбних рухів знати було, як тяжко він стомився, бо не ухилявся навіть, коли санки наїжджали на ноги.

Де стежка випадала рівніша і можна було хоч на хвильку здатися на собак, він кидав жердину і щосили гатив по ній правою рукою: розігнати кров у жилах було нелегко. Але, гріючи одну руку, другою він безперестанку тер носа та щоки.

— Ні, мандрувати нині надто холодно, — промовив Джон Меснер. Говорив він уголос, як звичайно люди, що багато бувають на самоті.— Здуріти треба, щоб вибиратися в дорогу під такий мороз. Якщо й нема вісімдесяти градусі в, то сімдесят дев’ять напевне є.

Він дістав годинника, покрутив його в руках і знову сховав до спідньої кишені в грубій вовняній куртці. Тоді глянув на небо та на білу смугу на південному обрії.

— Дванадцята година, — промурмотів він. — Небо таке ясне, а сонця нема.

Хвилин із десять він брів мовчки, а тоді, наче й не вривав мови, додав:

— І перебігли не хтозна-скільки, і їхати далі холодно.

Раптом він гукнув на собак:

— Тпру! — і став сам.

Його посів дикий страх: рука геть затерпла. Він заходився скажено гатити нею в жердину.

— Ох ви, каліч горопашна! — обізвався Меснер до собак, що важко попадали на сніг. Голос йому уривався, так тяжко він молотив задубілою рукою. — Чимось ви завинили, що над вами запанували інші тварини, двоногі, запрягли вас у санки, зламали вашу натуру і поробили з вас нікчемних рабів.

Він потер собі носа, вже не помалу, а люто, щоб до нього прибуло крові, і знову погнав собак.

Меснер простував по великій замерзлій річці. Позад нього вона вигиналася довжелезним коліном на багато миль і ховалась у химерному нагромадженні німих засніжених гір. Попереду річище ділилося на багато рукавів, утворюючи острови і ніби несучи їх на своїх грудях. Острови ті були мовчазні й білі. Ні крик звірів, ні гудіння комах не порушувало тиші. Жоден птах не пролітав у морозяному повітрі, не чути було голосу людського, не видно було й знаку праці руки людської. Світ заснув, і здавалося, вже навіки.

Джон Меснер теж наче піддався байдужості, що посіла все навкруги. Мороз скував його душу. Він насилу йшов, похиливши голову, не оглядаючись, і тільки машинально розтирав носа й щоки та на рівній дорозі бив закляклою рукою в жердину,

Раптом собаки, що пильнували стежки, поставали і повернули голови до господаря, дивлячись на нього тужно й запитливо. Мороз вибілив їм вії та морди, і від тої, сивини, та ще з утоми, вони видавалися старими-старезними.

Меснер хотів був підігнати їх, коли це й сам, ніби насилу отямившіїся, став і озирнувся. Собаки зупинилися біля ополонки, не біля розколини, а таки ополонки, людськими руками зробленої, ретельно вирубаної сокирою в товстій, на три з половиною фути, кризі. Грубенька шкірка нової криги на воді свідчила, що якийсь час ополонку вже не відвідувано. Меснер скинув оком круг себе. А собаки вже показували йому шлях, тужно витягуючи білі морди до ледве помітної на снігу стежечки, що звертала від річки й бігла вгору берегом острова.

— Ну, гаразд, бідолашна моя каліч, — сказав він. — Зараз я розвідаюся. Я сам не менше за вас хочу відпочити.

Він зіп’явся на берег і десь ізник. Собаки не полягали, а нетерпляче очікували на нього. Нарешті Меснер повернувсь, узявся за мотузку, прив’язану до передка, й обмотав її круг плечей. Тоді справив собак праворуч і пустив на берег. Тягти вгору санки було важко, та в собак, що плазом дерлися по снігу, де й ділася втома; вони скавчали з нетерплячки й радості і з останньої сили бралися на кручу. Як котрийсь із них зривався чи зашпортувався, задній кусав його за ногу. Меснер кричав на собак, то додаючи їм духу, то погрожуючи, і всім тілом налягав на мотузку.

Собаки вихопилися на берег, з розгону звернули ліворуч і помчали до маленької рубленої хатини. Вона стояла порожня і мала всього лиш одну кімнату, вісім футів завширшки й десять завдовжки. Меснер повипрягав собак, розвантажив санки й заходився господарювати. Останній подорожній, що сюди був нагодився, лишив оберемок дров. Меснер дістав свою маленьку бляшану грубку й розпалив огонь. Тоді поклав на гаряче п’ять вуджених рибин для собак і набрав з ополонки води в кавник та в казанок.

Чекаючи, поки зігріється окріп, він нахилився над грубкою. Дорогою борода йому геть узялася кригою, і тепер він намагався її розморозити. Бурульки танули, вода з них капала на грубку, шкварчала й парою знімалася круг голови. Щоб було швидше, Меснер обдирав крижинки, і вони дзвінко падали додолу.

Навіть лютий собачий гавкіт не спинив тієї роботи. Аж ось він зачув вовкувате гарчання та скавуління чужих собак, а разом і людські голоси. Хтось постукав у двері.

— Прошу! — глухо озвався Меснер, бо саме ту мить відсмоктував крижинку з верхньої губи.

Двері відчинились, і за хмарою пари він угледів чоловіка з жінкою, що спинилися на порозі.

— Заходьте, — владно мовив він, — і зачиняйте двері.

Через пару він не міг роздивитися гаразд, що то за люди. В жінки голова так була закутана, що тільки й видніли чорні очі. Чоловік теж був темноокий, чисто виголений, тільки мав вуса, що обмерзли й зовсім затуляли йому рота.

— Ви часом не знаєте, чи поблизу є ще яка оселя? — запитав чоловік, оглядаючи майже голу хатину. — Ми думали, що тут нікого нема.

— Це не моя хатина, — відповів Меснер. — Я сам, може, хвилин із п’ять, як її знайшов. Заходьте й розташовуйтесь! Місця вистачить, та й своєї грубки вам не треба розпалювати. Якось улаштуємося.

Зачувши його голос, жінка з раптовою цікавістю глянула на нього.

— Роздягайся, — сказав до неї чоловік. — Я розпряжу собак і принесу води, а тоді будемо куховарити.

Меснер узяв розмерзлу рибу й вийшов надвір годувати собак. Йому довелося відгонити від них чужий запряг, і коли він повернувся до хати, прибулець уже розвантажив санки й приніс води. Меснерів кавник закипів. Він засипав у нього кави, підлив ще півкухля холодної води, щоб осіла гуща, і прибрав кавника з грубки. Тоді розігрів кілька коржиків зі сходженого тіста й приставив до тепла казанок бобів, зварених напередодні. За дорогу вони змерзлися в грудку.

Прибравши своє начиння з грубки, щоб дати змогу прибульцям зварити їсти, Меснер розіклав усе на скриньці, а сам сів на овій клунок з постіллю. Обідаючи, він балакав з чоловіком про дорогу й про собак, а той стояв над грубкою і оббирав кригу з вусів. У хатині було дві лежанки. Упоравшись нарешті з кригою, незнайомець кинув на одну з них свого клунка з постіллю.

— Ми спатимемо тут, — сказав він, — якщо тільки ви не вподобали цього місця для себе. Ви прийшли перші, вам і вибирати.

— Мені байдуже, — відказав Меснер. — Бонн обидві однакові.

Він розіклав свою постіль на другій лежанці, а сам сів скраю. Прибулець засунув собі під укривала в голови замість подушки порожню медичну скриньку.

— Ви лікар? — запитав Меснер.

— Так, — відказав подорожній, — але будьте певні, що до Клондайку я не задля практики приїхав.

Жінка взялася щось варити, а чоловік тим часом кришив сало та підкладав дров.

У хатині стояв присмерк, світло добувалося лиш у маленьке віконце, заліплене аркушем промащеного паперу. Джон Меснер не міг як слід роздивитися на жінчине обличчя. Та він і не пробував. Здавалося, він нею не цікавився. Зате вона раз у раз поглядала в темний закуток, де він сидів.

— Яке тут чудове життя! — захоплено промовив лікар, покинувши на хвилю гострити ножа об грубку. — Люблю цю боротьбу, це прагнення домогтися всього власними руками, примітивність буття, його реальність.

— Температура тут справді реальна, — засміявся Меснер.

— А ви знаєте, який мороз сьогодні? — запитав лікар.

Меснер похитав головою.

— Ну, то я вам скажу: сімдесят чотири під нулем. Так показує спиртовий термометр у нас на санках.

— Тобто сто шість нижче від точки замерзання. Занадто холодно, щоб подорожувати, еге ж?

— Справжнє самогубство, — заявив лікар. — Людина весь час надсаджується, дихає глибоко, набираючи повні груди морозу. І от легені застуджено, вершки їхні відморожено. Тоді починається сухий, рвучкий кашель. Людина випльовує клапті змертвілої тканини і саме серед літа помирає на запалення легенів. Та ще й дивується, де воно взялося. Я сидітиму в цій хатині хоч би й тиждень, поки мороз не спаде принаймні до п’ятдесяти градусів.

— А поглянь-но, Тес, — озвався він за хвилю, — може, кава вже готово?

Зачувши ім’я жінки, Джон Меснер стрепенувся. Він швидко скинув на неї оком, і на обличчя його впала тінь якоїсь давно похованої біди. Але він зразу ж зусиллям волі стер її. Лице Меснерові зробилося таке саме спокійне, як і було, хоч він сторожко приглядався до жінки, невдоволений, що сутінок не дає роздивитись на неї.

Спершу жінка машинально забрала кавника з грубки і аж тоді глянула на Меснера. Але той уже опанував себе. Він незворушно сидів край лави і байдуже дивився на переди своїх мокасинів. Та як вона знов почала поратися, Меснер глянув на неї вдруге; жінка, раптом озирнувшись, піймала його погляд. Меснер перевів очі на лікаря, і на вустах його майнула ледь помітна усмішка — ознака того, що він склав ціну її хитрості.

Вона вийняла зі скриньки свічку й засвітила її- Меснерові тепер досить було раз глянути на її лице- Хатина була така мала, що, ступивши кілька кроків, жінка опинилася коло нього. Вона зумисне піднесла свічку до його обличчя й стала, витріщивши очі з переляку, бо пізнала його. Меснер спокійно всміхнувся до неї.

— Що ти там шукаєш, Тес? — запитав лікар.

— Шпильок, — відказала вона й, відхилившись, заходилася нишпорити в клунку на лежанці.

Вони поставили обід на свою скриньку, а посідали на Меснерову, лицем до нього. Сам він простягся на лежанці й відпочивав, підперши голову рукою. Тут було так тісно, що здавалося, наче вони втрьох сидять коло столу.

— Ви з якої частини Штатів прибули сюди? — запитав Меснер.

— Із Сан-Франціско, — відказав лікар — Але я тут уже два роки.

— Я так само з Каліфорнії,— мовив Меснер.

Жінка благально позирнула на нього, та він усміхнувся й додав:

— З Берклі, власне.

Лікар зацікавився.

— З Каліфорнійського університету?

— Так. Випуск вісімдесят шостого року.

— Я хотів спитати, чи ви не з тамтешніх викладачів. Бо ви схожі на викладача.

— Прикро мені це чути, — всміхнувся Меснер- Я волів би скидатися на погонича собак або на копача.

— А про мене, він так само скидається на викладача, як ти на лікаря, — втрутилася жінка.

— Дякую, — промовив Меснер. Тоді звернувся до її супутника: — До речі, лікарю, скажіть, будь ласка, як ваше прізвище?

— Гейторн, коли повірите на слово. Свої визітні картки я покинув разом із цивілізацією.

— Отже, місіс Гейторн, — знов усміхнувся Меснер і вклонився.

Вона позирнула на нього, і цього разу в її очах було більше гніву, ніж благання.

Гейторн хотів був і собі спитатися про Меснерове ймення, але тільки-но розтулив рота, як той перебив йому мову:

— Ви, лікарю, либонь, зможете вдовольнити мою цікавість. Років зо два чи зо три тому в університетських колах сталася скандальна історія. Жінка одного викладача англійської філології — даруйте на слові, місіс Гейторн, — утекла, кажуть, з якимсь лікарем із Сан-Франціско. Не пригадаю тепер його прізвища. Ви пам’ятаєте той випадок?

Гейторн кивнув головою:

— Свого часу та історія набула розголосу. Він звався Вомбл, Грем Вомбл. Він мав чудову практику. Я його трохи знав.

— Цікаво було б довідатись, як їм повелося далі. Може, ви чули? Вони наче за водою пішли, і сліду по собі не лишивши.

— Так, він хитро сховав кінці.— Гейторн кахикнув. — Була поголоска, ніби вони подались у південні моря на якомусь торговельному судні і загинули під час тайфуну, чи що.

— Такого я щось не чував, — сказав Меснер. — А ви пам’ятаєте ту історію, місіс Гейторн?

— Ще й як, — відказала жінка. Її стриманий голос зовсім не пасував до спаленілого з гніву обличчя, і вона відвернулася, щоб Гейторн не міг його побачити.

Лікар знову хотів спитати Меснера, як він зветься, але й цього разу не встиг. Меснер повів далі:

— Той лікар Вомбл, я чув, був дуже вродливий, і… як то кажуть… жіноцтво за ним упадало аж страх.

— Ну, коли й було таке, та пригода його доконала, — буркнув Гейторн.

— А жінка була правдива відьма — так принаймні подейкували. В Берклі всі вважали, що її чоловікові… хм… жилося не з медом.

— Вперше чую, — озвався Гейторн. — У Сан-Франціско казали якраз навпаки.

— Що жінка була мучениця, еге? Розіп’ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув головою. В сірих Меснерових очах світилася тільки легенька цікавість, коли він повів далі:

— Цього й слід було сподіватися — два боки медалі. Живучи в Берклі, я знав лише один бік. Та жінка, здасться, частенько бувала в Сан-Франціско.

— Налий мені, будь ласка, ще кави, — попросив Гейторн.

Жінка, наливаючи кухоль, голосно засміялася:

— Але ж ви й пліткуєте — чисто старі баби!

— Коли ж цікаво, — всміхнувся до неї Меснер і знову звернувся до лікаря: — Чоловік її, певне, мав не дуже добру славу в Сан-Франціско?

— Навпаки, він був сама моральність, — аж надто гаряче заперечив Гейторн. — Педантичний сухар без жодної краплини живої крові.

— Ви його знали?

— У вічі ніколи не бачив. Я не вчащав до університетських кіл.

— Знов тільки один бік медалі,— мовив Меснер, наче безсторонній суддя. — Правда, він був не страх який гарний— я маю на увазі зовнішність, — але й не можна сказати, щоб дуже поганий. Він захоплювався разом зі студентами спортом. Та й був собі не без хисту. Написав різдвяну п’єсу, що мала певний успіх. Я чув, ніби його хотіли настановити деканом англійської філології, аж сталася та пригода, і він подався у відставку й виїхав. На цьому його кар’єра, здається, й заломилася. В кожному разі серед наших кіл вважали, що з нього після такого лиха пуття вже не буде. Він начебто дуже любив свою дружину.

Гейторн, допивши каву, щось байдуже промурмотів і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — вів своєї Меснер.

Проте Гейторн, глянувши на грубку, нап’яв шапку й рукавиці.

— Піду внесу трохи дров, — мовив він. — Тоді скину мокасини і влаштуюсь як слід.

Двері хряснули за ним. У хатині запала мовчанка. Меснер так само лежав на лежанці. Жінка сиділа на скриньці проти нього.

— Що ви наміряєтесь робити? — спитала вона гостро.

Меснер ніби знехотя подивився на неї.

— А як ви гадаєте, що я мушу робити? Сподіваюся, не драму ж улаштовувати. Я, бачите, змерз і втомився дорогою, а ця лежанка дуже вигідна.

Жінка в німій злості прикусила губу.

— Але ж… — палко почала вона, тоді стиснула руки й замовкла.

— Думаю, ви ж не хотіли б, щоб я вбив містера… хм… Гейторна? — сказав Меснер лагідно, майже благально. — Це було б дуже сумно… та й не потрібно, запевняю вас.

— Але ж ви повинні щось зробити! — вигукнула вона.

— Навпаки, я, мабуть, нічого не зроблю.

— Ви зостанетеся тут?

Він кивнув головою.

Жінка в розпачі оглянула хатину й нерозгорнуту постіль на другій лежанці.

— Скоро ніч. Вам не можна тут лишатися. Не можна! Розумієте, просто не можна!

— Ба ні, можна. Дозвольте нагадати вам, що я перший знайшов цю хатину, отже, ви — мої гості.

Жінка знов озирнулась по хатині, і, коли очі її спинилися на другій лежанці, в них засвітився жах.

— Тоді ми підемо, — твердо заявила вона.

— Це неможливо. У вас той самий сухий, рвучкий кашель, що про нього так до речі оповідав містер… хм… Гейторн. Ви вже трохи застудили легені. До того ж він лікар і розуміється на цьому. Він вам нізащо не дозволить піти.

— То що тоді ви будете робити? — ще раз спиталася вона напружено спокійним голосом, що заповідав бурю.

Меснер глянув на неї майже по-батьківському, надаючи своєму обличчю якнайспочутливішого і якнайтерплячішого виразу.

— Дорога Терезо, я ж бо вже сказав вам, що не знаю. Я справді ще не думав про це.

— Ох, ви мене до нестями доведете! — Вона схопилася з місця й заломила руки в безсилій люті.— Раніше ви ніколи так не поводились.

— Авжеж. Я був сама лагідність і шляхетність, — притакнув він. — Може, того ви мене й покинули?

— Ви так одмінилися! Звідки у вас цей зловісний спокій? Він мене лякає. Бачу, ви задумуєте щось недобре. Не втрачайте влади над собою, будьте розважні…

— Я більше не втрачаю влади над собою, — перебив їй Меснер. — Відколи ви пішли від мене.

Ви навдивовижу помудрішали, — дала вона йому відкоша.

Меснер поблажливо усміхнувся:

Поки я думатиму, що мені робити, то навчу вас, що мам слід би вчинити: скажіть містерові… хм… Гейторнові, хто я такий. Тоді наше пробування в цій хаті стане… як би то мовити… товариськішим.

— Чого ви подалися за мною до цієї страшної країни? — несподівано опитала вона.

— Не думайте, що я вас шукав тут, Терезо. Не тіште свого марнославства. Наша зустріч — проста випадковість. Я порвав з університетським життям, і треба було кудись їхати. Сказати по щирості, до Клондайку я попав саме тому, що найменше сподівався побачити тут вас.

Ту мить брязнула клямка, двері відчинилися, і ввійшов Гейторн з оберемком дров. Тільки-но зачувши його ходу, Тереза взялася неуважно прибирати начиння. Гейторн знову вийшов по дрова.

— Чому ви нас не познайомили? — запитав Меснер.

— Я скажу йому, — відмовила жінка, тріпнувши головою. — Не думайте, що я злякалася.

— Я ніколи не бачив, щоб ви чогось лякалися.

— І сповіді я теж не злякаюся, — сказала вона, і обличчя її проясніло, а голос поніжнішав.

— Боюся, що в цьому разі ваша сповідь буде хитрим шантажем, спробою обернути становище собі на користь, самозвеличенням за рахунок бога.

— Не вичитуйте, як з книжки, — обізвалася вона що ніжніше, надимаючи губи. — Я не люблю мудрих суперечок. А крім цього, я не злякаюсь попросити у вас прощення.

— Нема чого прощати, Терезо. Радше вже я маю дякувати вам. Щоправда, спершу я мучився, та згодом, разом з подихом весни, прийшло почуття щастя, великого щастя. То було дивовижне відкриття.

— А що, коли б я повернулася до вас? — запитала вона.

Він лукаво глянув на неї:

— То завдали б мені великого клопоту.

— Я ваша дружина. Ви ж не порушували справи про розлучення?

— Ні,— задумливо відказав він, — і вчинив дуже необачно. Я відразу ж подбаю про це, як тільки приїду.

Вона підійшла до нього й поклала руку йому на плече:

— Ви не хочете мене, Джоне? — Голос її був ніжний і ласкавий, рука пестливо торкалася його плеча. — А якби я сказала вам, що то була помилка? Коли б призналася, що була дуже нещасна? Я таки нещасна. І справді я помилилась.

У серце Меснерові став закрадатися страх. Він відчував, що слабне під легеньким дотиком тієї руки. Грунт йому тікав з-під ніг, весь його хвалений спокій де й дівся. Жінка дивилася на нього ніжним поглядом, і він починав танути, проймаючись ніжністю. Він немов стояв край прірви і не міг опертися силі, що тягла його вниз.

— Я вернуся до вас, Джоне. Вернуся сьогодні… зараз…

Наче в тяжкому сні Меснер намагався визволитися з-під чарів тієї руки. Жінка промовляла до нього, а йому здавалося, що то пестливо бринить пісня Лорелей[1]. Наче десь далеко грав рояль і звуки ті добувалися до самого серця.

Раптом він скочив на ноги, відштовхнув жінку, саме як вона пробувала обійняти його, і відступив до дверей. Він був переляканий до краю.

— Я за себе не ручуся! — крикнув він.

— Я ж вам казала не втрачати влади над собою. — Вона глузливо засміялась і заходилася мити начиння. — Нікому ви не потрібні… Я просто пожартувала. Я з ним щасливіша.

Та Меснер не повірив їй. Він пам’ятав, як легко вона міняла тактику. Тепер так само. Ось він, хитрий шантаж! Вона нещаслива з іншим і розуміє свою помилку. Ця думка страшенно потішила його самолюбство. Вона хотіла б вернутися до нього, але якраз цього він найменше бажав. Мимоволі він узявся за клямку.

— Не тікайте, — засміялася вона. — Я вас не вкушу.

— Я й не тікаю, — відмовив він по-дитячому задерикувато і натяг рукавиці.— Я тільки йду по воду.

Позбиравши порожні каструлі та казанки й відчинивши двері, він озирнувся на жінку:

— Не забудьте, що ви маєте сказати містерові… хм… Гейторну, хто я такий.

Меснер розбив кригу, що намерзла за годину в ополонці, і набрав води. Проте не вернувся зразу до хатини. Поставивши казанки на стежку, він почав швидко ходити туди й сюди, щоб угрітися, бо мороз пік, як вогонь. Борода йому встигла вкритися інеєм, поки він надумав, що зробити.

Похмуре, стурбоване обличчя його проясніло. А коли Меснер уявив собі, що буде далі, його закляклі губи скривилися в посмішці. Вода в казанках уже зашерхла. Він узяв їх і пішов до хатини.

Він відчинив двері й побачив, що лікар чекає, стоячи коло грубки. В рухах його була якась нерішучість і ніяковість. Меснер поставив начиння з водою долі.

— Радий познайомитися з вами, Греме Вомбле, — сказав він, наче їх щойно відрекомендували один одному, але руки не подав.

Вомбл неспокійно тупцяв на місці, відчуваючи до Меснера зненависть, як звичайно до того, кому вчинять кривду.

— Отже, це ви! — сказав Меснер, удаючи здивованою. — Так, так… Я, бачите, справді радий, що з вами зустрівся. Мені було… хм… цікаво знати, що Тереза знайшла у вас, на що, так би мовити, вона сквапилась. Так, так…

Він оглянув лікаря з голови до п’ят, як оглядають коня.

— Я знаю, що ви маєте відчувати до мене… — почав Вомбл.

— Чи варто про це згадувати! — урвав Меснер з перебільшеною щирістю. — Це все пусте! Мені тільки хотілося б знати, чи вона вам припала до смаку? Така, як ви й сподівалися? І чи добре вона велася? Життя ваше, мабуть, обернулося на щасливий сон?

— Не кажіть дурниць! — втрутилася Тереза.

— Я людина проста і кажу те, що думаю, — скрушно озвався Меснер.

— А все ж вам годилося б висловлюватись відповідно до часу й обставин, — гостро сказав Вомбл. — Ми хочемо знати, що ви наміряєтесь робити.

Меснер розвів руки, удаючи безпорадного.

— Далебі, не знаю. Це одна з тих неможливих ситуацій, де немає ніякої ради.

Ми не можемо втрьох лишитися на ніч у цій хаті.

Меснер кивнув головою.

— Отже, хтось повинен піти.

Це так само річ ясна, — погодився Меснер. — Коли гри тіла не можуть поміститися разом в одному просторі, одне має щезнути.

Щезнути доведеться вам, — похмуро мовив Вомбл, — До найближчого табору десять миль, але ви якось їх здолаєте.

— Ось вам перша помилка у ваших міркуваннях, — зауважив Меснер. — Чому це саме я маю йти звідси? Я перший знайшов хатину.

— Бо Тес не може йти, — пояснив Вомбл. — Її легені вже застуджені.

— Згоден з вами. Вона не може йти десять миль по такому морозі. їй безперечно треба зостатися.

— Отже, так, як я й сказав, — рішуче мовив Вомбл.

Меснер прокашлявся:

— Аз вашими легенями все гаразд, правда ж?

— Ну то що?

Меснер знову прокашлявся і сказав помалу, наче зважуючи кожне слово:

— Та нічого. Хіба що, згідно з вашими ж доказами, вам не завадило б прогулятися по морозі десять миль. Ви якось їх здолаєте.

Вомбл підозріливо зиркнув на Терезу і піймав у її очах іскру радісного здивування.

— А ти як гадаєш? — запитав він її.

Вона вагалась, і хвиля гніву затьмарила йому лице. Він обернувся до Меснера.

— Досить! Вам не можна тут залишатися.

— Ні, можна.

— Я вам не дозволю, — Вомбл розпростав плечі.— Тут я маю вирішувати.

— А все ж таки я залишусь, — правив своєї Меснер.

— Я вас викину геть.

— А я вернуся.

Вомбл замовк на хвилю, силкуючись опанувати себе. Тоді сказав поволі глухим, напруженим голосом:

— Слухайте, Меснере, коли ви не підете геть, я вас просто налупцюю. Це вам не Каліфорнія. На вас місця живого не зостанеться!

Меснер знизав плечима.

— Коли ви мене налупцюєте, я скличу золотошукачів і вас повісять на першому ж дереві. Маєте рацію, це не Каліфорнія. Копачі — люди прості, і мені досить буде показати їм синці від побою, розповісти всю правду за вас та об’явити своє право на дружину.

Жінка хотіла сказати щось, та Вомбл скажено накинувся на неї.

— Не в’язни сюди! — крикнув він.

Меснерів голос прозвучав зовсім інакше:

Будь ласка, не втручайтеся, Терезо.

Під гніву й образи вона зайшлася сухим, гострим кашлем. Лице їй налилося кров’ю, вона притиснула руки до грудей і чекала, поки напад минеться.

Вомбл похмуро глянув на неї, прислухаючись до кашлю.

— Щось треба робити, — сказав він. — її легені не витримають такого холоду. Вона не може рушати далі, поки мороз не пересядеться. А я не маю думки лишати її вам.

Меснер покректав, прокашлявся, знову покректав, наче виправдуючись, а тоді сказав:

— Мені потрібні гроші.

На обличчі у Вомбла проступила зневага. Нарешті супротивник упав нижче за нього, вчинив підлоту, більшу під його власної.

— У вас є добра торбина золотого піску, — провадив Меснер, — я бачив, як ви скидали її з санок.

— Скільки ви хочете? — спитався Вомбл, і в голосі його забриніла така сама зневага, як була написана на обличчі.

— Я десь так прикинув на око, що торбина важить… хм… фунтів з двадцять. Що ви сказали б, коли б я запранії в чотири тисячі?

— Але ж, чоловіче, це все, що я придбав! — скрикнув Вомбл.

— Зате ви придбали Терезу, — потішив його Меснер. — Вона таких грошей варта. Подумайте, що я вам віддаю. Далебі, це не дорого.

— Згода. — Вомбл кинувся до торбини з золотом. — Хоч беріть уже швидше її від мене, слимаче мерзенний!

— Отут ви помиляєтесь, — відповів Меснер, посміхаючись. — Коли вже зважати на етику, то хіба той, хто дає хабара, кращий за того, хто його бере? Хто крадене переховує, все одно що сам краде, як ви знаєте, і вам нема чого тішитись якоюсь уявною моральною перевагою в цьому невеличкому гендлі.

— Геть до біса з вашою етикою! — вибухнув Вомбл. — Ідіть дивіться, як я важитиму, щоб я ще не обдурив вас.

А жінка, прихилившись до лежанки, гнівно й безсило спостерігала, як на терезах, поставлених на скриньку, важили золотий пісок та самородки — платню за неї. Шальки були маленькі, доводилося важити частинами, і Меснер щоразу пильно перевіряв терези.

— Забагато в цьому піску срібла, — зауважив він, зав’язуючи торбину з золотом. — Мабуть, в унції не буде повних шістнадцяти доларів. Ви трохи вигадали на мені, Вомбле.

Він любовно взяв торбину і з відповідною, як на її цінність, шаною, поніс до санок. Вернувшись, він позбирав свої казанки та каструлі, запакував скриньку і згорнув постіль. Потім, ув’язавши санки та запрігши невдоволених собак, ще раз вернувся до хатини по рукавиці.

— Прощайте, Тес! — мовив він з порога.

Вона озирнулась на нього, хотіла щось сказати, але несамовита лють здушила їй горло.

— Прощайте, Тес! — ласкаво проказав Меснер удруге.

— Тварюко! — намоглася вимовити жінка.

Вона одвернулася, заточуючись, підійшла до лежанки й упала долілиць.

— Тварюки! Які ж ви тварюки! — ридала вона.

Джон Меснер помалу причинив за собою двері. Коли собаки рушили з місця, він оглянувся на хатину, і на обличчі його проступив вираз великої полегкості. Під берегом, біля ополонки, він спинив санки й витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком, розв’язав зубами зав’язку на торбині й витрусив усе, що в ній було, у воду. Річка там була неглибока, і за два фути від поверхні Меснер побачив дно, що тьмяно жовтіло в умирущому денному світлі. Він плюнув в ополонку.

Тоді справив собак на Юконський шлях. Вони жалібно скавчали й бігли неохоче. Тримаючись правою рукою за жердину, а лівою тручи ніс та щоки, він спіткнувся об посторонки, коли собаки завернули там, де стежка вигиналася коліном.

— Гайда, бідолашна моя каліч! — крикнув він. — Гайда!

ЗВИЧАЙ БІЛОЇ ЛЮДИНИ

— Я прийшов приготувати собі страву біля твого вогнища й переночувати під твоїм дахом, — сказав я, входячи до хатини старого Ебітса.

Він байдуже звів на мене порожні каламутні очі. Зіла ж скривилася і щось зневажливо буркнула замість привітання. Ебетсова дружина була найсварливіша і найлихіша баба на цілому Юконі. Якби селище не було порожнє, а мої собаки так не охляли, я б нізащо не зупинився в них. Та довелося шукати притулку в цій хатині, бо тільки тут виявилися люди. Часом Ебітс силкувався дати лад своїм плутаним думкам: в очах йому то спалахував, то знову згасав проблиск свідомості. Поки я готував вечерю, він наміть кілька разів, як і належить гостинному господареві, починав розпитувати про моє здоров’я, про те, скільки миль я пройшов за день, скільки в мене собак і як вони маються на силі. Зіла ж тільки ще дужче супилась та бурмотіла ще зневажливіше.

Власне, їм і не було чого радіти. Скоцюрбившись, вони сиділи біля вогнища, і так їм, певне, судилося чипіти аж до самої смерті. Кволих і безпорадних, їх доймали голод та гостець. Вдихаючи запах моєї печені, що смажилась на вогні, вони терпіли танталові муки і в одно гойдалися взад і вперед, охоплені безнадією. Що п’ять хвилин Ебітс тихенько стогнав. У його стогоні чути було не так страждання, як утому від страждання. Ебітса гнітив болісний ги гар того, що зветься життям, а ще дужче — страх смерті. То була одвічна трагедія старих людей: радість буття їх покинула, а інстинкт смерті ще не прийшов.

Коли моя печеня з лося зашкварчала на сковороді, я помітив, як тремтять і роздимаються ніздрі в старого, ловлячи запах їжі. Він навіть перестав гойдатися й стогнати, і на обличчі в нього немов заблисла свідомість.

Зіла, навпаки, гойдалася чимраз дужче і нарешті не вирішила муки — почала голосно зойкати. Ту хвилю обоє вони поведінкою своєю так нагадували голодних собак, що я б нітрохи не здивувався, коли б у Зіли з’явився раптом хвіст і вона по-собачому замолотила б ним по долівці. Вряди-годи Ебітс трохи навіть хитрував: розгойдавшись, нахилявся вперед, щоб наблизити тремтячі ніздрі до сковороди, що так надила його своїм запахом.

Коли я простяг їм по мисці смажені, старі жадібно заходилися їсти. Вони чвакали беззубими ротами, сопіли, плямкали і все щось мурмотіли собі під ніс. Нарешті чвакання стихло, і я дав їм по кухлику гарячого чаю. Тепер на їхніх обличчях відбивалися спокій і вдоволення. Зіла полегшено відітхнула, і суворі зморшки біля її вуст розгладилися. Ні вона, ні Ебітс уже не гойдалися, а сиділи, неначе пойняті тихою задумою. В очах Ебітсових блиснули сльози, і я знав, що то з жалю до самого себе. Видко, в старих давно не було тютюну, бо вони довго шукали свої люльки. Ебітсові так кортіло швидше натішитись куривом, що в нього аж руки трусились. Я мусив запалити йому люльку.

— Чому ви самі на ціле селище? — запитав я. — Вимерли всі, чи що? Може, тут була яка моровиця і вижили тільки ви?

Старий Ебітс похитав головою.

— Ні, хвороби не було. Все селище вирядилось на влови. А ми занадто старі. Не маємо в ногах сили і не здужаємо носити все, що треба в дорозі і в таборі. От ми й лишилися вдома і чекаємо, поки молоді повернуться з м’ясом.

— А якщо вони й повернуться з м’ясом, то що нам з того? — гостро запитала Зіла.

— Може, вони принесуть багато м’яса, — мовив Ебітс, і в його тремтячому голосі забриніла надія.

— Хай навіть багато, то хіба воно для нас? — ще гостріше заперечила жінка. — Хоч ми старі й беззубі, нам перепаде лиш трохи кісток. А товщ, нирки, язики — все це піде до інших ротів, чоловіче.

Ебітс похилив голову й тихо схлипнув.

— Нема більше кому полювати для нас! — вигукнула Зіла, люто обертаючись у мій бік.

То було звинувачення. Я стенув плечима, знімаючи з себе вину за невідомий мені злочин.

Знай же, о білий чоловіче: це через твій рід, через усіх білих людей ми не маємо на старість м’яса, сидимо без тютюну і в холоді.

Ні,— заперечив Ебітс розважливо, ніби стаючи в обороні справедливості.— Нас покривджено, це так, але білий чоловік не бажав нам зла.

— А де Моклан? — запитала Зіла. — Де твій дужий син Моклан і де та риба, що її він завше радо приносив тобі, щоб ти не голодував?

Старий похитав головою.

— І де Бідаршик, твій дужий син? Він був могутній мисливець і завше приносив тобі доброго спинного товщу та смачних сушених язиків лося й карибу. Я не бачу тепер ані товщу, ані смачних сушених язиків. Твій шлунок день у день порожній, і нагодувати тебе довелося чоловікові з поганого й брехливого білого племені.

— Ні,— лагідно заперечив Ебітс. — Плем’я білого чоло піка не брехливе. Білий чоловік каже правду. Білий чоловік завше каже правду. — Він замовк, добираючи слів, щоб якнайделікатніше виповісти свій суворий висновок. — Але правда в білого чоловіка неоднакова. Сьогодні така, а завтра йнакша. Тому годі зрозуміти його самого і його звичаї.

— Сьогодні казати одне, а завтра йнакше — це й є брехати! — заявила Зіла.

— Годі зрозуміти білого чоловіка, — вперто правив своє Ебітс.

М’ясо, чай та тютюн неначе додали йому духу, і він чіпко вхопився за думку, що засвітилася в його каламутних від старості очах. Він аж якось випростався, голос його зміцнів, набув певності й не мав уже жалісливої, дражливої інтонації, як перше. Старий звертався тепер до мене гідно, як рівний до рівного.

— Очі білого чоловіка розплющені,— почав він. — Білий чоловік багато думає, все знає. Він дуже мудрий. Але білий чоловік сьогодні не такий, як завтра, тому його не можна зрозуміти. Він не завше ведеться однаково. Не вгадаєш, що він зробить наступного разу. А в індіянина звичай усе той самий. Лось щороку спускається з гір у долину, коли настає зима. Лосось завше з’являється навесні, коли на річці скресає крига. На світі споконвіку все відбувається одним ладом, індіянин знає і розуміє це. А звичай білого чоловіка щораз інший, його індіянин не знає й не розуміє.

Ось, наприклад, тютюн — добряча річ. Він — пожива для голодного, дужого він робить дужчим, сердитого втихомирює. Тим-то тютюн і дорогий, дуже дорогий. Індіянин дає великого лосося за лист тютюну і довго його жує. Сік тютюну смачний, від нього стає приємно всередині. А що робить білий чоловік? Що він робить, коли має повний рот тютюнового соку? Він його випльовує на сніг, і коштовний сік гине марно. Чи любить білий чоловік тютюн? Я не знаю. Коли любить, то навіщо випльовує на сніг і марнує добро? Це дуже нерозважно й незрозуміло.

Він замовк, затягся люлькою і, побачивши, що вона погасла, передав Зілі. Щоб запалити її, старій довелося розтулити вуста, зціплені в глузливій посмішці на адресу білих людей. Ебітс начебто знову підупав на силі й замовк, не доказавши всього до кінця. Я спитав:

— А де ж твої сини Моклан та Бідаршик? Чому ти й твоя стара лишилися без м’яса на схилі віку?

Ебітс ніби очутився зі сну і через силу випростався.

— Красти недобре, — сказав він. — Коли собака вкраде в тебе м’ясо, ти б’єш його палицею. Такий закон. Людина завела цей закон для собаки, і собака мусить його дотримуватися, а то палиця зробить йому боляче. Коли людина вкраде в тебе м’ясо, або човна, або жінку — ти вбиваєш ту людину. Такий закон, і це добрий закон. Красти недобре, тому закон карає за крадіжку смертю. Хто порушить закон, той має дістати кару. А найбільша кара — смерть.

— Чому ж ви людину за крадіжку вбиваєте, а собаку ні? — запитав я.

Старий Ебітс зиркнув на мене у щирому подиві. А Зіла глузливою посмішкою дала мені взнаки, що моє запитання дурне.

— Ось тобі гадка білого чоловіка, — промурмотів Ебітс, неначе упокорюючись перед моєю нерозважністю.

— Це дурість білого чоловіка, — відрубала Зіла.

— Коли так, то нехай старий Ебітс навчить розуму білого чоловіка, — сказав я лагідно.

— Собаку не вбивають, бо він мусить тягти людині санки. А людина нікому не тягне санок. Тому людину вбивають.

— Он як! — зауважив я.

— Такий закон, — вів далі старий Ебітс. — Тепер слухай, білий чоловіче, я оповім тобі про велику дурість. Живе собі індіянин. Ім’я йому Мобітс. Він краде в білого чоловіка два фунти борошна. Що ж робить білий чоловік? Дає л у пня Мобітсові? Ні. Вбиває його? Ні. А що ж він робить а Мобітсом? Я скажу тобі, білий чоловіче. У нього є дім. Він садовить туди Мобітса. Дім має добрий дах, грубі стіни. Білий чоловік розпалює вогонь, щоб Мобітсові було тепло. Дає Мобітсові багато їжі. Доброї їжі. Мобітс зроду не мав такої їжі. Багато свинячого сала, хліба і бобів скільки завгодно. Мобітсові ведеться дуже добре.

Щоб він не втік, на дверях висить важкий замок. Це теж велика дурість. Мобітс не втече. Там повсякчас великий вогонь, теплі вкривала, доволі харчу. Тільки дурень дурнем захотів би звідти тікати. А Мобітс не дурень. Він живе в тому буднику три місяці. Він украв два фунти борошна. За це білий чоловік добре подбав про нього. Мобітс із’їв багато фунтів борошна, цукру, сала і бобів скільки завгодно. Випив багато чаю. За три місяці білий чоловік відмикає двері й каже Мобітсові, щоб той ішов собі. Мобітс не хоче йти. Він як той собака, що його довгий час годовано в одному місці. Він хоче там залишитись. Тоді білий чоловік проганяє його. Мобітс вертає до нашого селища, гладкий, як ніколи. Ось як поводиться білий чоловік. Його не можна зрозуміти. Це дурість, велика дурість.

— Але де ж твої сини? — наполягав я. — Ти маєш дужих синів, а сам на старості голодуєш?

— Був у нас Моклан, — почав Ебітс.

— Він був дужий, — втрутилася Зіла. — Міг день і ніч веслувати без перепочинку. Він знався на лососях і на воді. Був дуже мудрий.

— Був у нас Моклан, — сказав удруге Ебітс, не звертаючи уваги на її слова. — Навесні він подався з іншими хлопцами вниз по Юкону торгувати до форту Кембел. Там є Пост, а в ньому багато краму білих людей, і є там крамар, на ім’я Джоне. Є також білий чаклун, що його ви звете місіонером. Також біля форту Кембел є небезпечне місце, де Юкон стає вузький, як стан у дівчини, а вода надто прудка. Течія там крутить, вирує, весь час міняється, і обличчя річки ніколи не буває однакове. Моклан — мій син, тому він був хоробрий хлопець…

— Хіба мій батько не був хоробрий? — перебила йому Зіла.

— Твій батько був хоробрий, — погодився Ебітс з таким виглядом, ніби за всяку ціну хотів зберегти родинну згоду. — Моклан — твій син і мій, тому він був хоробрий.

Може, череп те, що твій батько був дуже хоробрий, і Моклан був хоробрим аж надміру. Коли води налито забагато, нона перехлюпує через край. У Моклані було забагато хоробрості, і вона теж перехлюпувала через край. Хлопці, що и шали з ним по Юконі, боялися небезпечного місця біля форту Кембел. А Моклан не боявся. Він зареготав: «Ха-ха-ха!» — і пустився на одчай. Але там, де сходяться стрічні течії, його човен перекинувся. Вир схопив Моклана за ноги, крутив, крутив і потяг униз. Моклан сховався під водою, і більше його вже не бачили.

— Ой-ой-ой! — заголосила Зіла. — Він був спритний і розумний, і він мій первісток.

— Я Мокланів батько, — сказав Ебітс, терпляче перечекавши, поки дружина заспокоїться. — Я сідаю на човна і пливу до форту Кембел справити борг.

— Борг? — перепитав я. — Який борг?

— Борг Джонса, головного крамаря, — була відповідь. — Такий закон для тих, хто подасться до чужої країни.

Я похитав головою — мовляв, нічого не розумію. Ебітс співчутливо скинув на мене оком, а Зіла, як і раніше, презирливо чмихнула.

— Слухай, білий чоловіче, — сказав Ебітс. — У твоєму таборі е такий собака, що кусається. Як собака покусає людину, ти даєш їй подарунок, бо собака твій і ти за нього відповідаєш. Ти платиш за вчинену шкоду. Правда ж? Так само, коли в твоїй країні небезпечне полювання або небезпечна вода. Ти мусиш платити за шкоду. Це справедливо. Такий закон. Брат мого батька подався до країни плем’я Танана, і там його забив ведмідь. Хіба тананці не заплатили моєму батькові, не подарували йому багато вкривал та коштовних хутр? Це було справедливо. Полювання було погане, і тананці заплатили за шкоду.

Отож я, Ебітс, вирядився до форту Кембел, щоб справити борг. А Джоне, головний крамар, подивився на мене і зареготав. Він усе реготав і не схотів платити. Тоді я пішов до чаклуна, що його ви звете місіонером, і ми мали довгу розмову. Я розповів йому все: про погану воду і про належний мені борг. А місіонер провадив своє. Казав про те, куди пішов Моклан, як помер. Там, у тій країні, горять великі вогнища. І, коли місіонер казав правду, Мокланові більше ніколи не буде холодно. По тому він почав за мене: куди я виряджусь після смерті. І сказав погані слова. Буцімто я сліпий/ Але ж це брехня. А ще сказав, ніби я перебуваю у великій темряві. Це теж брехня. Я відповів йому, що день і ніч настають для всіх однаково і в моєму селищі не темніше, ніж у форті Кембел. Сказав також, що темрява, світло й те місце, куди ми підемо після смерті, це одне, а плата за погану воду зовсім інше. Тоді місіонер узяв на мене велику злість, став узивати поганими найменнями темряви й прогнав. І я повернувся з форту Кембел, нічого не діставши. Моклан помер, а я залишився на старість без риби й без м’яса.

— Через білого чоловіка, — докинула Зіла.

— Через білого чоловіка, — погодився Ебітс. — І ще одне сталося через нього. Був у мене син Бідаршик. Білий чоловік повівся з ним зовсім інакше, ніж з Яміканом, а вчинили вони обидва те саме. Спершу я оповім тобі про Ямікана. То був юнак з нашого селища, і йому довелося випадково вбити білого чоловіка. Це недобре, коли вбито людину з чужого плем’я. Тоді завше буває велика біда. Але Ямікан убив білого чоловіка не з своєї вини. Ямікан завше казав лагідні слова й відбігав сварки, неначе той собака палиці. Але той білий чоловік дуже впився, прийшов уночі до хати Ямікана і завівся з ним битись. Ямікан не міг утекти, а білий чоловік хотів його вбити. Ямікан не хотів умирати і вбив білого чоловіка.

Тоді селище наше опинилось у великій біді. Злякавшись, що доведеться багато платити плем’ю білого чоловіка, ми поховали все своє майно, всі укривала й хутра, аби здавалося, наче ми злидарі і дорого заплатити не маємо чим. Минуло багато часу, і прийшли білі люди. То були солдати. Вони взяли Ямікана з собою. Його мати голосила й посипала собі голову попелом. Вона гадала, що Ямікан помер. Ціле селище так гадало. І всі раділи, що платити не доведеться.

Діялося це навесні, коли з річки зійшла крига. Минув рік, минуло й два. Знову повернулася весна, і знову з річки зійшла крига. І тоді Ямікан, що мав померти, вернувся до нас. Він був живий, навіть дуже погладшав. Видно було, що він опав у теплі і їв добрий харч. А ще мав багато гарної одежі, достоту як білий чоловік. Він дійшов великого розуму й незабаром став ватажком у нашому селищі.

Ямікан оповів нам багато дивного про звичай білих людей, бо він усього набачився, живучи серед них, і відбув велику подорож до їхньої країни. Спочатку білі солдати довго везли його піків по Юконі, дуже довго, аж до того місця, де річка кінчається і впадає у велике озеро, більше за всю землю, таке завширшки, як небо. Мені невдогад було, що Юкон така велика річка, але Ямікан бачив це на власні очі. Не знав я також, що є озеро більше за всю землю і таке завширшки, як небо, але Ямікан його бачив. А ще він казав мені, що вода в озері солона. Це дивно й незрозуміло.

Але ти, білий чоловіче, певне, сам знаєш про всі ці дива, і я не буду тебе стомлювати, розказуючи про них. Оповім лише за Яміканову пригоду. Білі люди дуже добре годували Ямікана. Ямікан собі їв та їв, а йому все давали смачну їжу. Білі люди, каже Ямікан, живуть під сонцем, де багато тепла, а тварини вкриті не хутром, а самим волоссям. І там росте велике зілля, що з нього стає борошно, боби та картопля. Там під сонцем ніколи не буває голоду. Там завше багато поживи. Сам я цього не знаю, але так казав Ямікан.

І все, що сталося з Яміканом, дуже дивне. Ніхто з білих людей не вчинив йому кривди. Тільки давали йому теплу постіль на ніч і багато доброї страви. Вони повезли його через солоне озеро, таке завбільшки, як небо. Плив він на вогненному човні білих людей, що його ви взиваєте пароплавом. Тільки човен той був десь удвадцятеро більший за пароплав, що ходить на Юконі. Зроблений він із заліза, а проте не тоне. Я не збагну цього, але Ямікан сказав: «Я плив на залізному човні, а глянь — лишився живий».

То був військовий човен білих людей, і на ньому їхало повно солдатів.

Вони пливли дуже довго, багато днів та ночей, аж поки приїхали до країни, де нема снігу. Я не можу пойняти цьому віри. Не в природі речей, щоб узимку не було снігу. Але Ямікан таке бачив. Я питався в білих людей, і вони теж казали, що в тій країні немає снігу. А проте мені й досі не віриться. Тому я й тебе питаю: невже справді в тій країні не буває снігу? А ще якби ти сказав, як зветься та країна. Я чув уже раз її назву, але хочу почути вдруге. Так я дізнаюся, чи то була правда, чи брехня.

Старий Ебітс допитливо глянув на мене. Він вирішив будь-що дізнатися правду, хоч як йому хотілося зберегти віру в не бачене ніколи диво.

— Так, — відповів я. — Те, що ти чув, — правда. В тій країні не буває снігу. І назва їй — Каліфорнія.

Ка-лі-фор-ні-я, — мало не тричі промурмотів він, уважно прислухаючись до кожного складу. І нарешті кивнув головою.

Так, це та сама країна, про яку оповідав Ямікан.

Я здогадувався, що пригода з Яміканом сталася в ті часи, коли Аляска тільки-но перейшла до Сполучених Штатів. Тоді тут ще не було територіальних законів та урядовців, і тих, що доконали вбивство, відсилали, мабуть, до Штатів, щоб там судити федеральним судом.

— Коли Ямікан добувся до тієї країни, де немає снігу, — провадив далі старий Ебітс, — його повели до великого будинку, де була сила людей. Вони довго казали щось і ставили багато запитань Яміканові. Потому заявили, що більше не чинитимуть йому кривди. Ямікан не зрозумів, бо йому взагалі не чинили кривди. Адже ж вони весь час давали йому теплу постіль та багато їжі.

Але надалі почали годувати його ще краще, давали йому гроші і показували різні місця в країні білих людей. Там він бачив багато див, таких, що їх годі зрозуміти Ебітсові, бо він старий і ніколи далеко не їздив. За два роки Ямікан повернувся до нашого селища. Він став дуже мудрий і до самої смерті ватагував у нас.

Поки Ямікан був живий, то часто сидів біля мого вогнища та оповідав про дива, які він бачив. І син мій, Бідаршик, теж сидів біля вогню та слухав, і очі його були великі з подиву. Якось увечері, коли Ямікан пішов додому, Бідаршик підвівся, випростався на весь свій високий зріст, ударив себе в груди кулаком і сказав: «Коли я стану дорослий, то поїду в далекі краї, і навіть до тієї землі, де немає снігу. Я хочу побачити все те вочевидь».

— Бідаршик завше мандрував по далеких місцях, — докинула гордо Зіла.

— Це правда, — поважно потвердив Ебітс. — А як вертався, то сидів біля вогнища і жадав побачити ще інші, невідомі йому землі.

— І все згадував за солоне озеро, таке завбільшки, як небо, та за країну під сонцем, де немає снігу, — додала Зіла.

— І завше казав: «Коли я стану дорослий і наберуся чоловічої сили, то піду й сам переконаюся, чи правду казав Ямікан», — мовив Ебітс.

— Але годі було знайти спосіб добутися до країни білих людей, — зауважила Зіла.

— Хіба ж Бідаршик не поплив Юконом до солоного озера, такого завбільшки, як небо? — запитав Ебітс.

— Проте не мав змоги перебратися через солоне озеро, — відповіла Зіла.

— Спосіб був один — на залізному пароплаві білих людей, удвадцятеро більшому за ті, що ходять на Юконі,— сказав Ебітс. Зіла знову хотіла щось докинути. Він, насупившись, зиркнув на неї і примусив замовкнути. — Однак білі люди не пустили Бідаршика на пароплав. Він повернувся додому, знову сидів біля вогнища, і знову гризла його туга за країною під сонцем, де немає снігу.

— А все ж він бачив на солонім озері залізного пароплава, що не тоне! — не втрималася Зіла.

— Так, — сказав Ебітс. — І впевнився, що Ямікан казав правду. Проте Бідаршик не мав ніякої змоги дістатися до країни білих людей. Його посіла недуга, він підупав на силі, наче старий дід, і все сидів біля вогнища. Він не ходив уже на лови добувати м’ясо…

— І не їв м’яса, що стояло перед ним, — додала Зіла. — Він хитав головою і казав: «Я хочу споживати лише їжу білих людей і погладшати від неї, як Ямікан».

— Так, він перестав їсти м’ясо, — вів далі Ебітс. — І хвороба посідала його все дужче, аж я вже боявся, що він не виживе. То була не хвороба тіла, а хвороба голови. Він заслаб на тугу. І я, Ебітс, його батько, почав міркувати. Я не мав більше синів і не хотів, щоб Бідаршик помер. То була хвороба голови, і тільки одне могло її вилікувати. Бідаршик мусив добутися через солоне озеро, таке завбільшки, як небо, до країни, де немає снігу. Бо як ні, то його чекала смерть. Я довго думав і нарешті додумався, як йому дістатись туди.

Якось увечері, коли Бідаршика обняла журба і він сидів біля вогнища, похнюпивши голову, я сказав: «Сину мій, я вже домислив, як тобі дістатися до країни білих людей». Він скинув на мене очі, й обличчя йому проясніло, «їдь, — сказав я, — так само, як поїхав Ямікан». Але Бідаршик не зрозумів мене і знову вдався в журбу. «ПіДи, — сказав я йому, — знайди якогось білого чоловіка і, так само, як Ямікан, убий його. Тоді прийдуть солдати, заберуть тебе, як забрали Ямікана, й повезуть через солоне озеро до країни білих людей. І так само, як він, ти повернешся додому гладкий, і очі твої сповняться різних дивовиж, а голова — мудрості».

Бідаршик зірвався на ноги й простяг руку до своєї рушниці. «Куди ти?» — запитав я. «Іду вбивати білого чоловіка», — відказав він. І я побачив, що слова мої сподобались Бідаршикові і що він видужає. Отже, слова мої були мудрі.

Під той час до нашого селища нагодився один білий чоловік. Він не шукав ані золота в землі, ані хутра в лісі. Він усе ловив комашок та мух. Він їх не їв, комашок та мух, то нащо ж було їх ловити? Я не знаю. Знаю тільки, що то був кумедний білий чоловік. Він шукав іще пташині яйця, але їх також не їв. Викинувши всю середину, він зберігав саму шкаралупку. Проте шкаралупка не тривна. І він її не їв, а ховав у м’які пуделка, щоб вона не розбилась. І ще він ловив багато дрібних пташок. Але й пташок теж не їв. Він здирав з них шкіру і клав у пуделка. Також любив він кістки, хоч і кісток не їдять. А найдужче той дивак любив старі кістки, що їх викопував із землі.

Але він був не лихий чоловік, і я знав, що він помре дуже спокійно. Тому я сказав Бідаршикові: «Сину мій, ось білий чоловік, якого ти зможеш убити». І Бідаршик відповів, що слова мої мудрі. Він подався до одного місця, де в землі були кістки, накопав їх цілу купу і приніс до шатра білого чоловіка. Білий чоловік дуже зрадів. Обличчя йому засяяло, мов сонце. Він радісно всміхався, розглядаючи кістки. Коли білий чоловік нахилився, щоб краще придивитись до них, Бідаршик бахнув його сокирою по голові — раз і все. Тоді білий чоловік засмикав ногами і вмер. «Тепер, — сказав я Бідаршикові,— прийдуть білі солдати й повезуть тебе до країни під сонцем, де немає снігу. Там ти багато їстимеш і станеш гладкий».

Бідаршик був щасливий. Хвороба його минулася, і він, сидячи біля вогнища, дожидався білих солдатів.

Звідки було мені знати, що звичай білих щоразу інакший? — запитав старий, люто повертаючись до мене. — Як я міг знати, що білий чоловік сьогодні поводиться не так, як учора, а завтра не так, як сьогодні? — Ебітс сумно похилив голову. — Ні, білого чоловіка годі зрозуміти. Вчора він одвіз Ямікана до країни під сонцем і досхочу годував його доброю стравою. Сьогодні він бере Бідаршика. І що ж він робить з ним? Я розкажу тобі, що він робить з Бідаршиком. Я, Бідаршиків батько. Він везе його до форту Кембел і обв’язує йому круг шиї мотузка. І коли ноги Бідаршикові не торкаються вже до землі, Бідаршик помирає.

— Ой-ой-ой! — заголосила Зіла. — Так і не довелося йому ніколи переплисти озеро, таке завбільшки, як небо, і він не побачив країни під сонцем, де немає снігу!

— Ось через що, — поважно, з гідністю повів далі Ебітс, — немає кому полювати для мене і я на старість сиджу біля свого вогнища голодний та оповідаю про своє горе білому чоловікові, що дав мені їжу, міцного чаю й тютюну на люльку.

— А все через брехливе та погане біле плем’я, — різко ознаймила Зіла.

— Ні,— заперечив старий тихо, але твердо. — Все тому, що звичай білого чоловіка ніколи не буває однаковий і його не можна збагнути.

ОПОВІДЬ ПРО КІША

Жив Кіш за давніх часів на березі Полярного моря. Багато років був він ватажком свого селища, і люд тамтешній мав повний достаток. Помер він у великій шані, а ім’я його було в усіх на вустах.

Гак давно жив Кіш, що лише старі люди пам’ятають його ім’я та оповідь про нього, яку вони чули від старих людей, котрі жили до них, і яку прийдешні старі люди розказуватимуть своїм дітям, а ті своїм, і так — аж довіку. Коли налягає зимова темрява і завивають північні хурделиці над крижаним безмежжям, коли за снігом нічого не видно і ніхто не зважиться вирушити в дорогу, тоді саме час розповідати про Кіша, котрий виріс у найбіднішому іглу, але зрештою став старшим над усією громадою.

Він був хлопець ясного розуму, як свідчить переказ, здоровий та дужий, і він бачив, за їхнім рахунком часу, тринадцять сонць. Бо щозими сонце зникає, лишаючи землю у темряві, а на другий рік з’являється нове сонце, щоб людям знов було тепло і вони могли бачити один одного.

Батько Кішів був дуже хоробрий мисливець, та його спіткала смерть. Це сталося у час великого голоду, коли батько хотів убити здоровезного білого ведмедя, аби врятувати життя своєму людові. У запалі бою він забув про всяку обережність, і звір потрощив йому кістки. Але на ведмедеві було багато м’яса, і люд було врятовано.

Кіш був єдиний син, тож коли його батько помер, вони з матір’ю лишилися самі.

Та люди схильні забувати, і вони забули про звитяжність його батька, а що Кіш був малий і його мати немічна жінка, то й про них швидко забули, і довелося їм незабаром оселитися в найубогішому іглу.

Аж оце одного вечора, на раді у великому іглу Клош-Квана, ватага, Кіш показав, яка кров тече в його жилах і що він твердої вдачі. З гідністю повнолітня він звівся на рівні ноги і зачекав, поки стихне гомін.

— То правда, мені й моїй матері дають пайку м’яса, — промовив він, — Але м’ясо те дуже часто старе й жилаве, та й забагато кісток у ньому.

Мисливці — і літні, й зовсім сиві чоловіки, і молоді здорові парубки — жахнулися. Сталася нечувана річ! Якийсь хлопчак виступив на раді, немов дорослий, та ще й посмів говорити їм у вічі прикрі речі.

Та Кіш промовляв далі, поважно і не кваплячись:

— Я кажу це, бо знаю, що мій батько Бок був славетний мисливець. Люди оповідають, що Бок приносив додому м’яса більше за двох найкращих мисливців, що він сам своєю рукою паював його і сам власними очима стежив, щоб найубогіша стара баба і найубогіший старий дід дістали свою пайку по справедливості.

— Ач який! — закричали чоловіки. — Виженіть цього хлопчиська! Покладіть його спати! Він ще не доріс, щоб так промовляти до чоловіків і сивобородих дідів.

Кіш спокійно чекав, поки галас ущухне.

— У тебе є жінка, Ух-Глуку, — сказав він, — і за неї говориш ти. І ти, Масуку, теж маєш жінку й матір, і говориш за них. У моєї ж матері, крім мене, нема нікого, тому говорю я. І я кажу: Бок загинув, аби зарятувати увесь люд, тим-то я, його син, і Айкіга, моя мати, а його жінка, повинні мати доволі м’яса, поки буде доволі його у племені. Я, Кіш, син Бока, сказав своє слово.

Він сів, пильно прислухаючись до зливи обурення і протестів, яку викликали його слова.

— Де це чувано, щоб хлопчисько промовляв на раді! — бурмотів старий Ух-Глук.

— Чи то вже немовлята вчитимуть нас, дорослих, що нам робити? — голосно запитав Масук. — Невже я, чоловік, терпітиму, щоб з мене глузувала всяка дитина, якій закортіло м’яса?

Чоловіки аж кипіли з гніву. Вони веліли Кішеві йти спати, погрожували, що йому зовсім не дадуть м’яса, і обіцяли добре відчухрати за його зарозумілість. Очі в Кіша спалахнули, і кров застугоніла йому в скронях. Він скочив на ноги серед розгніваної юрби.

— Слухайте мене, люди! — скрикнув він. — Ніколи більше не промовлятиму я на раді, ніколи, аж поки ви не прийдете й не скажете: «Любо нам, Кіше, почути твоє слово. Ми цього жадаємо». Тож послухайте, люди, що я скажу вам наостанок: Бон, мій батько, був славетний мисливець. І я, його син, теж піду і вполюю собі здобич. І нехай усі віднині знають, що ту здобич поділиться чесно. І жодна вдова, ані жоден кволий не плакатиме вночі через те, що у них немає м’яса, тоді як дужі люди стогнатимуть, об’ївшися. І віднині нехай соромно буде тим дужим людям, котрі їдять без міри. Я, Кіш, сказав своє слово.

Кпини і презирливий сміх залунали навздогін йому, але він зціпив зуби і вийшов з іглу, не глянувши ні праворуч, ані ліворуч.

А назавтра він подався берегом, де сходяться крига й земля. Ті, хто бачив його, зауважили, що він ніс свого лука й мав чималий запас стріл із визубленими кістяними вістрями і що на плечі у нього був батьків великий спис. Люди багато говорили про це і сміялися. Такого ще світ не бачив. Ніколи ще зелений хлопчисько не ходив полювати, та й ще сам-один. Кожне хитало головою і мимрило, що це, мовляв, скінчиться кепсько, а жінки співчутливо поглядали на Айкігу, її ж обличчя було поважне й зажурене.

— Він вернеться небавом, — говорили вони, щоб утішити її.

— Нехай іде, це буде йому наукою, — казали мисливці.— Він одразу ж вернеться і надалі стане покірніший, а слова його будуть сумирні.

Але минув день, минув другий, на третій день знялася страшенна хурделиця, а Кіша все не було. Айкіга рвала на собі коси й намастила обличчя кіптявою з тюленячої товщі на знак горя. Жінки дорікали чоловікам, що вони погано повелися з хлопцем і запровадили його на смерть. Чоловіки, не кажучи ні слова, готувались іти шукати тіло, коли вщухне хуртовина.

Проте наступного ранку Кіш увійшов у селище. Соромитися йому було нічого, бо він ніс на плечі чималий шматок м’яса щойно вбитого ведмедя. Хода його була впевнена, і в мові чулася зверхність.

— Гей, ви, чоловіки, візьміть-но санки й собак та йдіть моїм слідом, — сказав він. — Іти вам доведеться трохи не весь день. Там, на кризі, лежить багато м’яса — ведмедиця і двоє здорових ведмежат.

Айкіга не стямилась із радощів, але Кіш повівся стримано, як і личить чоловікові, і сказав:

— Ходім попоїмо, Айкіго. А потім я ляжу спати, бо дуже стомився.

І він увійшов до свого іглу, добряче поїв, а потім проспав аж двадцять годин.

Спочатку люди не знали, що й думати, — вони сумнівалися й сперечались. Уполювати білого ведмедя небезпечно, але втричі й три рази по тричі небезпечніше вполювати ведмедицю з ведмежатами. Чоловіки ніяк не могли пойняти віри, що хлопчик Кіш, сам-один, здолав учинити таке диво. Але жінки нагадали їм про свіже м’ясо, яке він приніс на своїх плечах, і це стало поважним доказом. Зрештою, вони пішли його слідами, хоч усе-таки бурмотіли, що, мовляв, навіть коли він і каже правду, то в усякому разі не здогадався розрізати тушу на шматки. А на півночі це треба зробити зразу, тільки-но звірину вбито, інакше м’ясо замерзне так, що його й найгострішим ножем не втнеш. Замерзлого на кістку ведмедя, що важить триста фунтів, нелегко покласти на санки й тягти нерівною кригою.

Та коли вони дійшли до місця полювання, то побачили, що Кіш не тільки вбив ведмедів, у чому вони й досі сумнівались, але й що він покраяв і розібрав ведмежі туші, як і личить справдешньому мисливцеві.

Отак почалася Кішева таємниця, і як минали дні, вона все загадковішала. Уже наступного разу він убив молодого ведмедя, майже повнолітка, а потім великого ведмедя з ведмедицею. Кіш ішов з дому на три-чотири дні, хоча бувало й так, що пропадав на крижаній рівнині цілісінький тиждень. Він завше відмовлявся брати з собою когось до гурту, і люди дивувалися, у чому тут річ.

— Як він це робить? — питалися вони одне одного. — І ніколи з ним не йде собака, а собака ж велика поміч на полюванні.

— Чого ти полюєш на самих лишень ведмедів? — наважився запитати його якось Клош-Кван.

Та Кіш одразу знайшов слушну відповідь:

— Кожен знає, що на ведмедеві найбільше м’яса.

Тим часом селищем пішов поголос, що Кіш удається до чаклунства.

— Йому допомагають злі духи, — казали одні.— Ось чого його полювання щоразу вдале. Коли б не злі духи, він он нічого не вдіяв.

— А може, ж то не злі духі, а добрі,— заперечували інші.— Всім відомо, що його батько був могутній мисливець. Може, батьків дух полює з ним, навчаючи сина сприту, терплячості й мисливської вправності. Хтозна!

Та хоч так, хоч інак, а Кішеві щастило, і менш удатні мисливці частенько, не мавши іншого вибору, мусили перевозити до селища його здобич. І м’ясо він розподіляв по всій справедливості. Як і його батько перед ним, він стежив, щоб найнемічніша стара баба й найкволіший дід отримували свою пайку, а собі залишав саме в міру потреби. І люди поважали його за справедливість, як і за мисливську вмілість, і навіть дивилися на нього зі страхом. У селищі поговорювали, що як помре старий Клош-Кван, Кіша треба вибрати ватагом. Тепер, коли Кіш зробив так багато добра, люди сподівалися, що він знову з’явиться на раді, та він усе не приходив, а їм було соромно його запросити.

— Я надумав збудувати собі іглу, — сказав він одного дня Клош-Кванові та іншим мисливцям. — Це має бути велике іглу, де ми з Айкігою могли б жити затишно.

— Авжеж, — погодились вони, поважно кивнувши головами.

— Але мені ніколи. Моя справа — полювати, і тому я зовсім не маю часу. Отож справедливо буде, коли всі чоловіки й жінки нашого селища, котрі їдять моє м’ясо, збудують мені іглу.

І як він схотів, так і зробили. Люди збудували таке іглу, що воно вийшло просторіше навіть за житло Клош-Квана. Кіш із матір’ю перебралися туди, і вперше після смерті Бока вони зажили в теплі й добрі. Айкіга тішилася не тільки достатком, а й шаною, яку віддавали їй, матері такого укмітного сина: на неї дивились як на першу жінку в селищі. Жінки приходили до неї за порадою і посилались на її мудрість, коли заводили сварки між собою або ж сварилися з чоловіками.

Та у всіх у них на думці була найперше таємниця Кішевого дивовижного полювання. І одного разу Ух-Глук звинуватив його просто у вічі, що він чаклує.

— Люди подейкують, — сказав Ух-Глук значуще, — що ти накладаєш зі злими духами, тому тобі й щастить у полюванні.

— А що, хіба м’ясо погане? — запитав Кіш на відповідь. — Чи, може, хто-небудь у селищі заслаб від нього? Ти звідки знаєш, що я чаклую? Чи ти балакаєш так, навмання, лише тому, що тебе заздрість гризе?

І Ух-Глук пішов посоромлений, а жінки сміялися з нього, як він відходив. Але ось одного вечора на раді після довгих суперечок вирішено послати розвідачів, щоб вони пішли назирці за Кішем і дізналися, як то він полює. І коли Кіш знову подався на полювання, Бім та Бон, двоє юнаків у мисливстві вельми спритних, пішли його слідом, ховаючись, щоб він їх не помітив. За п’ять днів вони повернулися, і очі їм мало не лізли рогом, а язики аж сіпались, — так їм хотілося хутчій розповісти, що вони бачили. Незабаром у Клош-Квановому житлі зібралася рада, і Бім зняв річ:

— Братове! Ми пішли слідом Кішевим, як нам було звелено, і дуже хитро ми йшли, так що він нас не помітив. І на півдорозі першого дня йому трапився здоровий ведмідь. То був величезний ведмідь.

— Більших і не буває,— ствердив Бон, перебравши мову на себе. — Але ведмідь не мав охоти нападати, він звернув собі й посунув поволі кригою. Ми бачили це зі скелястого берега. Ведмідь прямував до нас, а за ним хоробро йшов Кіш. Він кричав прикрі слова ведмедеві, махав руками і взагалі зчиняв великий галас. Тоді ведмідь розсердився, став на задні лапи і загарчав. Але Кіш ішов просто на ведмедя.

— Авжеж, — провадив далі вже Бім, — Просто на ведмедя ішов Кіш. Ведмідь кинувся на нього, і Кіш побіг геть. Але тікаючи, він кинув на лід маленьку круглу кульку. Ведмідь спинився, понюхав її, а потім проковтнув. Кіш тікав усе далі й кидав маленькі кульки, а ведмідь усе ковтав їх.

Почулися вигуки подиву й сумніву, а Ух-Глук сказав одверто, що він тому не вірить.

— Ми бачили це на власні очі,— запевнив Бім.

— Еге ж, на власні очі,— підтвердив Бон. — І так було, аж поки ведмідь раптом не звівся на задні лапи, заревів голосно з болю і замолотив передніми лапами в повітрі, мов скажений. А Кіш усе тікав кригою на безпечну відстань. Та ведмедеві то було байдуже, бо він не міг отямитися з болю, якого йому завдавали маленькі круглі кульки в животі.

Авжеж, у животі,— перепинив його Бім. — Бо він і дряпав себе, і плигав по кризі, як грайливе щеня, але видко було, що не гра йому в голові, бо він ревів і скавулів з болю. Ніколи не бачив я такого дива!

— Еге ж, ще ніхто не бачив такого дива, — підхопив Бон. — І здоровенний же то був ведмідь!

— Чаклунство, — висловив свою гадку Ух-Глук.

— Не знаю, — відказав Бон. — Я розповідаю тільки те, що бачив на власні очі. Перегодом ведмідь ослаб і стомився, бо він був дуже важкий і стрибав, як навіжений, і поволікся кригою уздовж берега, хитаючи злегка головою з боку в бік і подеколи сідаючи, щоб поревіти й поскавуліти. А Кіш ішов слідом за ведмедем, а ми ішли слідом за Кішем — і так цілий день і ще три дні. Ведмідь зовсім знесилів і не переставав ревіти з болю.

— То були чари! — вигукнув Ух-Глук. — Запевно, то були чари!

— Може, й так.

Тут Бім заступив Бона:

— Ведмідь плентався то сюди, то туди, ішов то вперед, то назад, кружляв, так що нарешті він опинився недалеко від того місця, де Кіш уперше натрапив на нього. Тепер він уже зовсім знемігся, той ведмідь, і не годен був навіть повзти далі, отож Кіш підійшов до нього й забив списом на смерть.

— А потім? — запитав Клош-Кван.

— Потім Кіш заходився білувати ведмедя, а ми побігли сюди, щоб розказати про те, як він полює.

Того ж таки дня пополудні жінки притяглії м’ясо забитого ведмедя, а чоловіки зібралися на раду. Коли Кіш повернувся, його теж туди запросили. Але Кіш відповів посланцеві, що він голодний і стомлений, а до того ж його іглу досить просторе й вигідне і в ньому вміститься багато людей.

І така велика цікавість була в чоловіків, що вся рада з Клош-Кваном на чолі підвелася і пішла до Кішевого іглу. Він саме Їв, однак зустрів їх шанобливо і посадовив усіх за старшинством.

Айкіга і пишалася, і бентежилась, але Кіш був собі геть спокійний.

Клош-Кван переказав те, що розповіли Бім та Бон, і наприкінці сказав суворим голосом:

— Отже, о Кіше, ми вимагаємо пояснити, як ти полюєш. Чи вдаєшся ти до чаклунства?

Кіш підвів очі й усміхнувся.

— Ні, о Клош-Кване. Не хлопчаче це діло чаклувати, і на чаклунстві я не знаюся. Я тільки придумав спосіб легко вбивати білих ведмедів, ото й усе. Придумав я це мізкуючи, а не чаклуючи.

— Тим способом може убити будь-хто?

— Будь-хто.

Запала тривала тиша. Чоловіки дивилися один на одного, а Кіш собі їв.

— А… а… ти розкажеш нам, як саме, о Кіше? — запитав нарешті Клош-Кван нерішучим голосом.

— Так, я розкажу тобі,— Кіш висмоктав мозок з кістки і підвівся. — Це дуже просто. Ось глянь!

Він узяв тоненьку смужку китового вуса і показав усім. Кінці її були гострі, як голки. Він старанно скрутив смужку і затиснув у кулаці. Потім раптово розтулив руку, і смужка враз випросталася. Тоді Кіш узяв шматок китового лою.

— Беремо, — сказав він, — невеликий шматок лою, ось такий, і зробимо у ньому заглибину. Тоді в цю заглибину кладеться китів вус, скручений оце так, а іншим шматочком лою цей китів вус треба накрити і припасувати. А потім треба лій винести надвір, щоб він замерз і зробився як маленька кругла кулька. Ведмідь ковтає цю кульку, лій тане, китів вус із своїми гостряками випростовується, і ведмідь стає слабий, а коли ведмідь стає дуже слабий, то тут його і вбиваєш списом. Це зовсім просто.

Ух-Глук сказав:

— О-о!

Клош-Кван сказав:

— А-а!

І кожен сказав щось на свій кшталт, і всім усе зробилося ясно.

Оце і є оповідь про Кіша, котрий жив за давніх часів на березі Полярного моря. Хлопець не чаклував, а мізкував, і тому хоч виріс він у найубогішому іглу, та зрештою став найстаршим у своєму селищі; і поки він жив, люди мали повний достаток, і ані вдови, ані кволі не плакали ночами з голоду.

НЕСПОДІВАНЕ

Найпростіше помічати тільки все очевидне, і не робити нічого несподіваного. Життя кожної людини — скорше статика, ніж динаміка, і розвиток цивілізації посилює цю тенденцію. Звичне в нашому житті переважає, а несподіване трапляється дуже рідко. Зате вже як воно станеться, та ще як виявиться досить вагомим, непристосовані люди не витримують. Вони не бачать того, що саме не впадає в око, не здатні на несподівані рішення і не можуть припасувати своє помірковане життя до нових, незвичайних умов. Одне слово, коли давнє річище їхнього життя дійде краю, вони гинуть.

Проте є люди, яким щастить вижити. Сильні душею, вони, бувши вихоплені з-посеред явного і звичного, вміють пристосувати своє життя до будь-яких нових обставин, що в них примусом чи випадком опиняться.

Така була Едіт Вітлсі. Народилася вона в Англії, в сільській околиці, де життя плине віддавна заведеним ладом, а несподіване приходить так нагло, що його вважають за неморальне. Едіт рано пішла в найми, а що була молоденькою дівчиною, то, за тим самим віддавна заведеним ладом, стала покоївкою.

Розвиток цивілізації призводить до того, що наше оточення дедалі більше улягає людським законам і стає одноманітне, як машина. Небажане ми усуваємо, а неминуче передбачаємо. Можна захистити себе від дощу й від морозу. Смерть перестає бути явищем страшним і випадковим, а набирає форми заздалегідь усталеного обряду, процесії, що втертим шляхом простує до родинного склепу, де металеві завіси ретельно змащені, щоб не сіла іржа, а з мармуру щоразу стирають порох.

У такому оточенні жила Едіт Вітлсі. Ніяких пригод не було. Бо навряд чи можна вважати за пригоду її мандрівку, вже в двадцять п’ять років, разом з господине до Сполучених Штатів. Просто звична життєва колія трохи змінила напрямок. Але це була та сама колія — гладенька добре втерта. Нею Едіт без жадних пригод переправилась через Атлантичний океан, бо пароплав їхній був не вутлим суденцем серед обширу морського, а просторим готелем з багатьма коридорами, що плив швидко й спокійно, під минаючи під свій величезний корпус упокорені хвилі Океан ставав тихий і одноманітний, як млинове плесо А на березі їх знову ждала втерта колія, вигідна й респектабельна, забезпечена готелями на кожній зупинці і готелями на колесах між тими зупинками.

В Чікаго, поки господині відкривався один бік життя Едіт Вітлсі зазнайомилася з іншим, уперше виявивши, хоч, може, й не цілком ще, свою здатність ставати на герць і несподіваним у житті і брати над ним гору. Вона кинула свою пані і з Едіт Вітлсі стала Едіт Нільсон. Ганс Нільсон, емігрант, швед із походження і тесля за фахом, мав у собі той тевтонський неспокій, що завжди жене расу вперед, на захід, шукати великих пригод. То був м’язистий, кремезний чоловік. Не мавши багатої уяви, він проте, відзначався незвичайною заповзятливістю, а чемність і відданість його були до пари величезній фізичні силі.

— От попрацюю добре й складу грошенят, тоді подамся до Колорадо, — сказав він Едіт другого дня по весіллі

І за рік вони опинились у Колорадо, де Ганс Нільсон уперше побачив золоті копальні й заслаб на золоту гарячку. Шукаючи золота, він переїхав Дакоту, Айдахо і Східний Орегон і далі дістався до гір Британської Колумбії. В таборі й дорогою Едіт Нільсон увесь час була з чоловіком, ділячи з ним його щасливі години, його нестатки і його працю. Дрібну ходу міської жінки вона змінила в широку ступу верховинки, а ще навчилася сміливо дивитись у лице небезпеці, назавше звільнившись від тої панічного ляку, породженого нерозумінням обставин, що поймає часом мешканців міста і обертає їх на табун дурних коней, які деревіють із жаху і покірно чекають на свою долю, не пробуючи змагатися з нею, або ж тікають наосліп, давлячи одні одних і встеляючи трупами шлях.

Едіт Нільсон стикалася з несподіваним на кожнім завроті дороги і навчилася бачити не лише очевидне, але й приховане. Вона зроду не куховарила, а тепер приму ішлася учиняти хліб без хмелю й дріжджів і пекти ЙОГО II сковороді біля вогнища. Коли ж, бувало, виходила останні пригірщ борошна та останній шматок сала, вона й тоді давала собі раду: з мокасинів та клаптів сириці готувала якусь подобу страви, що сяк-так тримала душу в тілі й помагала шкандибати далі. Вона не згірше за чоловік вивчилася навантажувати коня, а це така праця, що кожному городянинові збила б пиху і надірвала здоров’я, — і знала, яким вузлом треба в’язати одну клажу, а яким іншу. Під зливу вона могла розпалити вогонь із мокрих полін, не втративши ані на хвильку доброго гумору. Одне слово, Едіт Нільсон долала несподіване в усіх його проявах. Однак Велика Несподіванка чекала на неї попереду і то мав бути її найбільший іспит.

Потік золотошукачів ринув на північ до Аляски. Певна річ, що й Ганса Нільсона з дружиною захопив той нурт і порвав до Клондайку. Осінь 1897 року спіткала їх у Даї, але вже без грошей, потрібних, щоб переправити спорядження через Чілкутський перевал і спуститися річкою до Доусона. Тому Ганс Нільсон цієї зими згадав своє колишнє ремесло і неабияк прислужився швидкій розбудові містечка золотошукачів Скагвея.

Він застряг біля самої своєї мети, і цілу зиму душ; чому хвилював поклик Аляски. Найбільше вабила йог Летуйська бухта, отож літо 98-го року застало подружжя Мільйонів уже в дорозі: вони пливли вздовж покрученої берега великими сиваськими човнами. З ними було кілька індіян та ще троє шукачів. Індіяни висадили Нільсонів у безлюдній затоці миль за сто від Летуйської бухти вивантажили спорядження, а самі вернулися до Скагвеї З Нільсонами залишилися троє шукачів — тепер вони вкупі становили одну партію. Кожен з них уклав рівну пастку в купівлю надіб’я, і здобуток малося на гадці ділити нарівно. А що Едіт Нільсон узялася куховарити для всієї партії, то їй належалася така сама пайка зиску, як і чоловікам.

Насамперед прибульці нарубали дерева та збудували хатину на три кімнатки. Едіт Нільсон доручено господарювати. Чоловіки мали шукати золото, що вони й робили і знаходити його, що вони теж робили. Правда, здобич була невелика: їм трапилась не дуже багата на золоті місцина, і довгий день упертої праці давав кожному тільки від п’ятнадцяти до двадцятії доларів. Коротке аляскинські літо того року трипало довше, ніж звичайно, і вони, використовуючи доору годину, все відкладали своє повернення до Скагвея, аж поки й спізнилися.

Вони домовилися були з місцевими індіянами, що ті заберуть їх під мас своєї щорічної осінньої мандрівки з крамом уздовж Переса. Сиваші чекали на білих до останньої хвилини, а тоді вирушили самі. Тепер шукачам лишилося одно — сподіватись якоїсь нагоди. Тим часом вони перекопали до решти ділянку й призапасли дров.

Бабине літо все тяглося й тяглося, аж зненацька, ніби на голос сурми, впала зима. Вона підкралась одної ночі, і, коли шукачі золота прокинулися вранці, надворі завивав вітер, мела сніговиця і замерзла вода. Бурі налітали одна за одною, а в перервах між ними западала тиша, порушувана тільки плюскотом прибою на пустельному березі, де на піску білим інеєм осідали солоні бризки.

У хатині велося гаразд. Золотого піску здобуто на яких вісім тисяч доларів, отож нарікати не було чого. Чоловіки сплели собі лижви, ходили на полювання й поповнювали запаси в коморі свіжиною, а довгими вечорами без кінця-краю гуляли у віст або ж у педро. Тепер, коли вже не було як промивати пісок, Едіт Нільсон доручила чоловікам палити в грубі та мити посуд, а сама взялася церувати їм шкарпетки та лагодити вбрання.

У хатині не чулося ні скарг, ні дріб’язкових сварок, ні лайки, і мешканці її часто казали одне одному, що їм неабияк пощастило. Ганс Нільсон був зичливий і спокійний чоловік, а Едіт віддавна вже викликала в нього щирий захват своїм хистом жити з людьми в злагоді. Гаркі, худий, довгов’язий техасець, хоч і мовчазний та вовкуватий на вигляд, мав на диво товариську вдачу. З ним було неважко дійти згоди, поки хтось не починав заперечувати його теорії, що золото в землі весь час росте. Четвертий член спілки, Майкл Денін, додавав усім веселості своїми ірландськими дотепами. То був високий, дужий чоловік, що міг спалахнути через дрібницю, але ніколи не втрачав доброго гумору, навіть у великій біді. П’ятий і останній, Німчик, самохіть став усім за посміховисько. Бажаючи потішити товариство, він був не від того навіть, щоб удати з себе дурня. Здавалося, він узяв за мету свого життя смішити людей. Жадна поважна суперечка не порушувала миру в хатині. За коротке північне літо кожний із шукачів набув тисячу шістсот доларів, і тепер серед них панувало почуття вдоволення й достатку.

Отоді й сталося Несподіване. Вони щойно посідали снідати. Була вже восьма година (відколи припинили промивати пісок, снідати стали пізніше), але на столі ще горіла свічка, заткнена в шийку пляшки. Едіт і Ганс сиділи кінець столу одне проти одного. З того боку, що від дверей, примостилися Гаркі й Німчик. Місце навпроти них було порожне. Денін ще не прийшов. Ганс Нільсон, зиркнувши на порожній стілець, повагом похитав головою і мовив, незграбно змагаючись на дотеп:

— Він завше перший коло столу. Дивно. Може, він захворів?

— Де це Майкл? — запитала Едіт.

— Устав раніше за нас і кудись подався, — відповів Гаркі.

Німчикове лице опромінилося лукавою посмішкою. Він давав на здогад, що знає, чому Денін загаявся, і, коли від нього зажадали пояснень, прибрав таємничого вигляду. Едіт зазирнула до чоловічої спальні і повернулася назад. Ганс глянув на неї. Вона похитала головою.

— Він що ніколи не опізнювався до столу, — зауважила вона.

— Нічого не розумію, — мовив Ганс, — Денін завше наминав за трьох.

— Шкода, ох, як шкода! — сказав Німчик і сумно похитав головою.

Їх уже почала тішити відсутність товариша.

— І станеться ж таке лихо! — правив своєї Німчик.

— А що з ним? — запитали всі враз.

— Бідний Майкл! — почули вони у відповідь тужне зітхання.

— То що ж йому прилучилося? — запитав Гаркі.

— Бідолаха забув, що таке є голод, — простогнав Німчик. — Геть стратив свій апетит. Не має більше смак до страви.

— Щось на таке не скидається. Він як спопаде миску, то молотить, аж за вухами лящить, — зауважив Гаркі.

— То лише з увічливість, щоб не образити місіс Нільсон, — жваво заперечив Німчик. — Я напевне знаю, того мені й шкода його. Чому його тут немає? Тому, що він вийшов. А чому вийшов? Щоб нагуляти собі апетит. Як він нагулює собі апетит?. Бігає босоніж по снігу. О, щоб я та не знав! Багатії завше так ото женуться за свій апетитом, коли він тікає від них. Майкл розжився на тисячу шістсот доларів. Він тепер багатий. І стратив апетит. Тому й женеться за ним. Прочиніть двері й побачите, як він бігає босоніж по снігу, але не побачите апетит. Осьдечки все його лихо. Коли він дожене овій апетит, то впіймає його і прийде снідати.

Товариші реготали, слухаючи Німчикове базікання. Не встиг ще той регіт ущухнути, як двері відчинилися і ввійшов Денін. У руках він тримав рушницю. Тільки-но вони звели на нього очі, як зненацька він приклав рушницю до плеча й двічі вистрілив. По першому пострілові Німчик важко схилився на стіл, перекинувши кухлика з кавою, й трапив жовтою чуприною у миску з кашею. Чолом він притиснув край миски до столу, майже сторчма. Коли розітнувся другий постріл, Гаркі ще встиг схопитися на ноги. Він упав долілиць, прохрипів: «О господи!» — й затих.

Так прийшло Несподіване. Ганс та Едіт остовпіли. Вони сиділи біля столу, напружившись і втопивши очі в убивцю, якого ледве добачали крізь пороховий дим. Запала тиша, чути було тільки, як капає на підлогу розлита Німчикова кава. Денін відчинив замок рушниці й викинув порожні гільзи. Тримаючи рушницю однією рукою, другу він засунув до кишені по нові набої.

Він саме вкладав набої до рушниці, коли Едіт Нільсон опам’яталася. Ясно було, що Денін намірявся вбити ще й Ганса та її. Цього разу Несподіване набрало такої страшної, незбагненної форми, що Едіт секунди зо три сиділа геть спантеличена, немовби спаралізована. Та ось вона прийшла до тями й стала з ним на боротьбу. Так, справді на боротьбу: стрибнула, мов кішка, на вбивцю й обома руками вчепилася йому в комір.

Під вагою її тіла він поточився назад. Не випускаючи рушниці, він спробував струсити її з себе. Але дарма, бо її туге тіло набуло котячої гнучкості. Вона шарпонулася вбік і мало не повалила Деніна. Він випростався, шалено рвонувся в другий бік, крутнувши нею в повітрі, проте не звільнився: Едіт міцно тримала його за коміра, не розтуляючи пальців. З розгону налетівши на стілець, вони обоє впали й покотилися по підлозі, вчепившись одне в одного.

Ганс Нільсон повстав проти несподіваного на півсекунди пітніше за дружину. Його розум та нерви реагували повільніше, організм був простіший, аніж у неї, і минуло зайвих півсекунди, поки він збагнув, що сталося, врадив, що треба робити, та взявся ту раду виконувати. Едіт уже налетіла на Деніна і вчепилася йому в горлянку, як Ганс зірвався на ноги. Він не мав її розважності, його враз посіла сліпа лють, мов того Берсеркера[2]. Він схопився з стільця, і з горла йому видобувся якийсь дивовижний згук — чи то рев, чи рикання. Денін уже шарпонув Едіт набік, коли Ганс, і далі ревучи, метнувся до них і наспів саме тоді, як вони звалилися додолу.

Ганс кинувся на лежачого Деніна й почав шалено гатити по ньому кулаками. Він гамселив, як молотом по ковадлу, і коли Едіт відчула, що Денінове тіло ослабло, вона розтулила пальці й трохи одсунулась. Важко дихаючи, вона лежала на підлозі й дивилася на чоловіків. Страшні удари густо сипалися далі, одначе Денін мовби не помічав їх. Він навіть не рухався. Едіт збагнула, що Денін знепритомнів, і крикнула Гансові, щоб він перестав бити. Крикнула ще раз, та він не чув її. Вона вхопила його за руку, але й цим мало чого домоглася.

Те, що зробила далі Едіт, ішло не від твердого розуму. Не жалощі й не покірність заповіді «Не вбий» спонукали її на той вчинок. Радше несвідоме прагнення законності — етична спадщина раси та середовища, де минуло її дитинство й молодість, — примусило Едіт своїм тілом прикрити від чоловікових ударів беззахисного вбивцю. Аж як Ганс зрозумів, що б’є свою дружину, він перестав молотити кулаками. Едіт відштовхнула його від Деніна, і він скорився їй, як лютий, але слухняний собака скоряється господареві, коли той проганяє його. Ту хвилину він справді був схожий на собаку: злість, що клекотіла йому десь глибоко в горлі, проривалася звірячим гарчанням, і він усе намірявся знову стрибнути на свою здобич, та дружина щоразу затуляла собою Деніна.

Едіт відштовхувала Ганса все далі й далі. Вона ніколи не бачила свого чоловіка в такому стані і тепер боялася його дужче, ніж Деніна в розпал їхньої боротьби. їй аж не вірилося, що ця оскаженіла істота — її Ганс. Вона здригнулася з інстинктивного страху, що він, немов той дикий звір, уп’ється їй зубами в руку. Ще кілька секунд

Ганс то поривався вперед, охоплений бажанням знову напосістися на свою здобич, то відступав, боячись зачепити дружину. Але вона в одно перепиняла йому дорогу, аж поки він стямився й опанував себе.

Вони зіп’ялися на ноги. Ганс, заточуючись, прихилився до стіни. Обличчя йому судомно кривилося, одначе глухе гарчання, що клекотіло в горлі, помалу стихало. Почалася реакція. Едіт, ламаючи руки, стала посеред хатини. Вона важко дихала і вся тремтіла.

Ганс тупо дивився поперед себе, але очі Едіт нестямно блукали по кімнаті, наче хотіли запам’ятати всі подробиці того, що скоїлося. Денін не рухався. Біля нього лежав перевернений стілець, відкинутий під час запеклої боротьби. З-під Денінового тіла виглядала рушниця з відчиненим замком. На підлозі валялися два набої, якими він не встиг наладувати рушницю і які тримав у правій руці, аж поки знепритомнів.

Гаркі впав долілиць там, де його спостигла куля, а Німчик так і закляк над столом, устромившись жовтою чуприною в миску. Та миска, що й далі стояла сторч під кутом у сорок п’ять градусів, прикувала до себе увагу Едіт. Чого вона не падає? Що за дивина! Хіба, як убили чоловіка, то вже й миска на столі має стояти сторчма?

Едіт обернулась до Деніна, але очі їй і далі вбирала та миска. Справді якесь диво! Її пойняло шалене бажання зареготатися. По тому вона відчула тишу, що панувала в кімнаті, і забула про миску — тепер їй хотілося, аби щось перебило ту моторошну тишу. Одноманітне капання розлитої кави на підлогу тільки її поглиблювало. Чому Ганс нічого не робить? Чому нічого не скаже? Вона глянула на нього, надумала сказати щось, але язик її не послухався. Горло чудно боліло, а в роті було сухо й терпко. Вона лише мовчки дивилася на Ганса, а Ганс дивився на неї.

Зненацька гострий металевий звук порушив тишу. Едіт крикнула й скинула оком на стіл. Миска впала. Ганс зітхнув, ніби прокидаючись зі сну. Брязкіт миски вернув їх до життя в новому світі. Та сама хатина стала для них новим світом, де відтепер вони мали жити й діяти. Старий світ канув у безвість. Попереду було саме лиш нове й невідоме. Несподіване всьому надало іншого освітлення, змінило перспективу, змістило цінності, змішало реальне з нереальним у заплутаний клубок.

— О господи! Гансе! — вимовила нарешті Едіт.

Він не відповів, тільки втупив у неї переляканий погляд. Годі повільно озирнув кімнату, наче вперше все те 'побачив. Урешті нап’яв шапку й рушив до дверей.

Куди ти? — запитала Едіт, пойнята жахом.

Він уже взявся за клямку і відповів, наполовину обернувшись до неї:

— Копати могили.

— Не кидай мене, Гансе, — вона перебігла очима по кімнаті,— з оцими…

— Однаково ж могили доведеться копати, — сказав він.

— Але ж ти не знаєш, скільки їх треба, — заперечила Едіт розпачливо і, помітивши, що він вагається, додала: — Потім ми підемо разом, і я допоможу тобі.

Ганс вернувся до столу і машинально направив свічку. Тоді вони вдвох почали огляд. Гаркі й Німчик були мертві, а що вбивця стріляв зблизька, на трупи страшно було дивитися. До Деніна Ганс відмовився підійти, і Едіт довелось обзирати його самій.

— Він живий, — сказала вона Галсові. Той наблизився і скинув оком на вбивцю.

— Що ти кажеш? — запитала Едіт, почувши, як він щось невиразно промурмотів.

— Кажу, з біса шкода, що він живий, — відповів Ганс.

Едіт нахилилась над Деніном.

— Облиш його! — гостро наказав Ганс якимось дивним голосом.

Вона глянула на нього, враз охоплена страхом. Він підняв рушницю, що її кинув Денін, і вкладав до неї набої.

— Що ти хочеш зробити? — скрикнула Едіт, швидко підводячись.

Ганс не відповів, але вона побачила, що він прикладає рушницю до плеча, і, схопивши рукою за цівку, відвела її вгору.

— Тікай геть! — хрипко вигукнув Ганс.

Він намагався видерти в неї рушницю, та Едіт підійшла ближче і вчепилася в нього руками.

— Гансе! Гансе! Схаменися! — кричала вона. — Ти збожеволів!

— Він убив Німчика й Гаркі,— товк своє Ганс. — І я вб’ю його.

— Але ж так не можна, — заперечила вона. — На це є закон.

Він тільки глузливо скривив губи — мовляв, який там закон у цій глушині,— і тупо, вперто правив те саме:

— Він убив Німчика й Гаркі.

Едіт довго переконувала його, та на всі її докази Ганс торочив одне: «Він убив Німчика й Гаркі». А все ж Едіт не могла побороти в собі того, що засвоїла з дитинства, що мала в крові. Вона успадкувала повагу до закону і мусила зробити так, як велів закон. Інакше годі було дотриматися справедливості. Гансова спроба самому вчинити суд здавалася їй не кращою за Денінове вбивство. Вона переконувала його, що злом зла не направиш і єдиний спосіб покарати Деніна — віддати його до рук правосуддя. Нарешті Ганс поступився.

— Гаразд, — сказав він. — Хай буде на твоє. Але завтра або позавтра він уб’є нас.

Едіт похитала головою і простягла руку по рушницю. Ганс уже хотів був віддати її, але завагався.

— Краще дозволь мені застрелити його, — попросив він.

Едіт знову похитала головою, і він знову простяг їй рушницю. Саме ту мить відчинились двері й до хатини, не постукавши, ввійшов індіянин. Разом із ним у кімнату ввірвався вітер та снігова курява. Едіт і Ганс обернулися до прибульця. Ганс не встиг віддати рушницю і стискав її в руках. Гість анітрохи не збентежився, побачивши в хаті таку картину. Він хутко перебіг очима по трупах Німчика й Гаркі та по непритомному Денінові. На обличчі його не відбилося ані подиву, ані навіть цікавості. Гаркі лежав біля самих його ніг, одначе він не звернув на нього жодної уваги, наче там зовсім нічого не було.

— Дуже вітряно, — сказав індіянин замість привітання. — Все гаразд? Дуже гаразд?

Ганс, і далі тримаючи рушницю в руках, зрозумів, що індіянин уважає його за вбивцю. Він благально глянув на дружину.

— Доброго ранку, Негуку, — насилу промовила Едіт, і голос її затремтів, — Ні, не дуже гаразд. Велике горе.

— До побачення, я йду. Дуже поспішаю, — сказав індіянин і, нітрохи не кваплячись, обережно переступив калюжу крові на підлозі, відчинив двері й вийшов.

Чоловік і жінка ззирнулися.

— Він думає, що це ми вбили, — видушив із себе Ганс. — Що це вбив я.

Едіт трохи помовчала, тоді сказала коротко й діловито:

Байдуже, що він думає. Про це потім. Зараз нам треба викопати дві могили. Але спершу мусимо зв’язати Деніна, щоб вій не втік.

Ганс відмовивсь доторкатися вбивці, і Едіт сама міцно зв’язала йому руки й ноги. Потім разом з чоловіком вишила в снігову заметіль. Земля замерзла, і годі було вгризти її кайлом. Вони назбирали гілляччя, розгребли сніг і розпалили вогнище. Цілу годину горів огонь, поки земля відтала на кілька дюймів. Вони зшкребли її і знову розпалили вогнище. Так вони поволі заглиблювались у землю — на два-три дюйми за годину.

То була тяжка й невесела робота. Вогонь через хурделицю погано розгорявся, а крижаний вітер прошивав одежу й обсипав тіло морозом. Вони працювали майже мовчки. Вітер не давав їм розтулити рота. Лише зрідка вони перемовлялися кількома словами, дивуючись, що могло спонукати Деніна на вбивство, а то все мовчали, пригнічені жахом несподіваної трагедії. О першій годині, глянувши в бік хатини, Ганс заявив, що він голодний.

— Ні, ні, почекай, Гансе, — попросила Едіт. — Я не можу йти сама до хатини й варити їсти, поки вони всі там.

О другій годині Ганс запропонував піти разом з нею, але вона вмовила його попрацювати ще, і на четверту годину могили вже були готові. Мілкі ями, щонайбільше дві стопи завглибшки, проте в них можна було закопати трупи. Запала ніч. Ганс узяв санки, і двоє небіжчиків крізь темряву й сніговицю рушили до своїх крижаних могил. Погреб був не вельми пишний. Полозки вгрузали глибоко в замети, і тягти санки було важко. Ганс та Едіт відучора нічого не їли і охляли з голоду і втоми. Воші не мали сили змагатися з вітром, і часом його пориви валили їх з ніг. Кілька разів санки перевертались, і тоді доводилося знов навантажувати їх тою моторошною клажею. Останні сто футів треба було дертися крутим схилом, і вони лізли рачки, мов собаки в запрягу, пірнаючи руками в сніг. Одначе санки своєю вагою тягли їх назад, і вони двічі зривались і скочувалися з гори: санки й посторонки, живі й мертві — все спліталося в одну страшну купу.

— Завтра я поставлю тут стовпці з їхніми іменами, — мовив Ганс, коли вони засипали могили.

Едіт ридала ридма. Кілька рядків молитви, що їх вона спромоглася проказати, — ото й уся була панахида. Додому Ганс майже ніс її на руках.

Денін тим часом прийшов до пам’яті і качався по підлозі, марно силкуючись скинути свої пута. Він дивився на Ганса й Едіт палючими очима, але в розмову не заходив. Ганс і далі не хотів доторкатися вбивці й понуро спостерігав, як Едіт тягла Деніна до чоловічої спальні. Та хоч як вона напружувалась, а не могла підняти його з підлоги на лаву.

— Краще дай мені застрелити його, і ми не матимем більше з ним клопоту, — востаннє спробував умовити її Ганс.

Едіт похитала головою і знову схилилась над Деніном. На її подив, тіло тепер легко знялося вгору, і вона зрозуміла, що Ганс зглянувся й допоміг їй. Потім вони взялися прибирати кухню. Але криваві плями й далі кричали про недавню трагедію, тому Ганс позстругував ті місця, а стружки спалив у грубці.

Дні приходили й минали. В хатині панувала пітьма й тиша, яку порушувало тільки ревіння бурі та гуркіт хвиль об берег, що взявся кригою. Ганс слухався кожного слова Едіт. Уся його надзвичайна заповзятість раптом де й ділася. Едіт узялася сама вирішувати Денінову долю, і Ганс цілком здався на неї.

Убивця був для них повсякчасною загрозою. Щохвилини він міг звільнитися зі своїх пут, тому вони стерегли його вдень і вночі. Одне з них завше сиділо біля лави, тримаючи в руках набиту рушницю. Спершу Едіт запровадила восьмигодинні зміни, але напруження виявилося надто велике, і далі вони почали чергуватися кожні чотири години. Вартувати доводилось цілу добу, спати теж колись треба було — і вони ледве встигали зготувати страву та нарубати дров. Весь свій час вони витрачали на те, щоб стерегти Деніна.

По несвоєчасних Негукових відвідинах індіяни стали обминати хатину. Едіт послала Ганса, щоб він попросив їх відвезти Деніна човном до найближчого селища білих або до факторії. Але Ганс вернувся ні з чим. Тоді вона сама вирядилася до Негука. Негук, ватажок маленького індіянського селища, перейнятий почуттям відповідальності за долю своїх підданців, у кількох словах виклав свій погляд на оправу.

— Це біда білих людей, а не сивашів, — сказав він. — Мій народ допоможе вам, і тоді це вже буде й наша біда. А коли біда білих людей і біда сивашів зійдуться докупи і стануть одною бідою, то буде велика біда, так велика, що и не сказати, що й кінця їй не буде. Нема гіршого за таку біду. Мій народ не зробив нічого поганого. Навіщо ж він помагатиме вам і накликатиме біду на себе?

Отже, й Едіт вернулася ні з чим до своєї страшної хатини, до ненастанної чотиригодинної варти. Іноді, під час своєї зміни, коли вона сиділа навпроти в’язня, тримаючи на колінах наладовану рушницю, очі їй злипались, і вона починала куняти. Але щоразу, здригнувшись, прокидалась, хапалася за рушницю і злякано позирала на вбивцю. То був очевидний нервовий шок, і він зле позначався на її здоров’ї. Та навіть коли Едіт не дрімала, варто було Денінові ворухнутись на постелі, як вона мимохіть здригалась і сягала до рушниці,— такий великий був її страх перед ним.

Едіт загрожувала нервова перевтома, і вона знала про це. Найперше їй почали сіпатися очні яблука і переставали, аж як вона стуляла повіки. А трохи згодом вона стала мимоволі кліпати очима, і вже не годна була нічого з ними вдіяти. Та найгірше, що Едіт не могла забути тої жахливої події. Щохвилі їй ввижався той моторошний ранок, коли Несподіване вдерлося до їхньої хатини й запанувало там. День у день опікуючись в’язнем, вона мусила зціплювати зуби й нелюдським зусиллям волі тримати в покорі дух і тіло.

З Гансом була інша біда. Його посіла настирлива ідея, що він мусить убити Деніна. Завше, коли він щось робив для в’язня чи стеріг його, Едіт побоювалась, що кривавий список збільшиться ще на одну людину. Ганс весь час кляв Деніна і поводився з ним брутально. Він намагався затаїти свою манію вбивства і часом казав дружині:

— Колись ти сама попросиш, щоб я вбив його, та я вже тоді не захочу рук паскудити.

Але не раз, відбувши свою варту, Едіт скрадалася до дверей і бачила, як обидва чоловіки поїдали один одного очима, мов хижі звірі. На Гансовому обличчі вона читала жадобу крові, а на Деніновому — лють і запеклість загнаного їв куток щура.

— Гансе! — гукала вона. — Схаменися!

Здригнувшись, він отямлювався, і в очах його світилося

збентеження й ляк, але не каяття.

Таким чином Ганс також став часткою завдання, яке поставило перед Едіт Нільсон Несподіване. Спершу те завдання полягало тільки в одному: вчинити з Деніном по закону, тобто, гадала Едіт, треба тримати й стерегти Деніна, поки трапиться нагода передати його владі, щоб судити по-справжньому. Але тепер доводилося думати й про Ганса — Едіт бачила, що на карту поставлено його розум і спасіння душі. До того ж Едіт невдовзі переконалася, що її власна сила та витримка теж мають свій край. Вона знемагала під тягарем нелюдської напруги. Ліва її рука стала дрижати й сіпатись, вона не годна була донести ложку до рота, не розхлюпавши, та й узагалі не могла вже здатись на ту руку. Едіт міркувала, чи не починається в неї щось ніби Віттова хвороба, і боялася скалічіти. Що, як вона не витримає? Її обіймав жах, коли вона малювала собі в уяві страшну картину: Ганса й Деніна самих у хатині.

Четвертого дня Денін порушив свою мовчанку, запитавши:

— Що ви зі мною зробите?

Відтоді він день у день запитував те саме.

Едіт щоразу відповідала, що з ним учинять по закону, і своєю чергою допитувалась його:

— Навіщо ти так зробив?

Денін не відповідав їй; це запитання лиш розлючувало його, і він починав борсатись і качатися по лаві, намагаючись порвати реміння, й погрожував Едіт, що поквитається з нею, тільки-но добуде волю, — а він її колись неодмінно добуде. В такі хвилини Едіт зводила обидва курки в рушниці, ладна порішити його, коли б він порвав пута, а сама вся тремтіла з напруги й страху. Голова їй ішла обертом, до горла підкочувалася нудота.

Та помалу Денін ставав згідливіший: видко, стомився непорушно лежати день у день на лаві. Він почав благати Едіт, щоб вона його звільнила, давав їй божевільні обіцянки. Він не зачепить ні Ганса, ні її, сам вирушить пішки берегом і віддасться до рук влади. Він свою пайку золота залишить їм, а сам піде в найбільшу глушину і ніколи не з’явиться серед цивілізованих людей. Він навіть згоден накласти на себе руки, аби тільки вона його звільнила. Ті благання звичайно кінчалися безтямним мурмотінням, аж Едіт здавалося, що в нього починається нервовий напад. Та вона завше хитала на відповідь головою, відмовляючись дати йому волю, якої він так шалено домагався.

Одначе минали тижні, і Денін ставав дедалі покірніший. 'Знемога чимраз дужче давалася йому взнаки.

— Я так стомився, ох, як стомився! — мурмотів він, кидаючись на подушці, як вередлива дитина.

Ще трохи згодом він почав палко просити смерті — то благав Едіт застрелити його, то заклинав Ганса покласти край його мукам, аби тільки мати нарешті спокій.

Становище робилося нестерпним. Нерви Едіт були напружені, як струни, і вона знала, що її кожної хвилини може спобігти катастрофа. Вона не могла навіть відпочити як слід: її завше мучив страх, що Ганс піддасться своїй манії і вб’є Деніна, коли вона спатиме. Хоч настав уже січень, вони знали, що мине ще не один місяць, доки якесь торговельне судно завітає до їхньої затоки. Тим часом у них кінчався харч: вони ж бо не сподівалися зимувати в хатині, а поповнювати запаси полюванням Ганс не міг. Вони обоє були прикуті до хатини, дні й ночі пильнували в’язня.

Треба було на щось зважитись, і Едіт розуміла це. Вона примусила себе наново обміркувати завдання, що стояло перед нею, але не могла похитнути в собі спадкову повагу до закону, яку мала в крові і на якій була вихована. Вона знала, що треба робити все по закону, хоч би там що. І під час довгих годин вартування, сидячи з рушницею на колінах поруч Деніна, що кидався на лаві, та наслухаючи ревіння хуртовини за вікном, Едіт поринала в соціологічні роздуми і врешті виробила власний погляд на еволюцію закону. Вона дійшла висновку, що закон — не що інше, як думка й воля певної громади людей. Байдуже, чи то велика громада, чи мала. Є невеличкі громади, як от Швейцарія, і великі, як Сполучені Штати. Хай навіть зовсім маленька громада, міркувала вона, все одно. Країна може мати лише десять тисяч чоловік, а проте їхня спільна думка й воля буде законом. А коли так, то й тисяча чоловік може становити громаду? А як може тисяча, то чому не сто? Чому не п’ятдесят? Чому не п’ять? Не двоє?

Едіт злякалася своїх висновків і завела про них мову з Гансом. Спочатку він не зрозумів її, зате коли все втямив, то й собі доточив ще деякі переконливі приклади. Він оповів про збори шукачів золота, на які сходилися люди з усієї околиці, творили закон і запроваджували його в життя. їх могло бути який десяток-півтора, сказав Ганс, але воля більшості ставала законом для всіх, і кожен, хто його порушував, зазнавав кари.

Нарешті Едіт збагнула свій обов’язок: Деніна треба повісити. Ганс погодився з нею. Вони вдвох становили більшість у своїй невеличкій громаді. Денін має прийняти кару, бо така воля громади. Едіт силкувалася, як могла, дотриматися заведеного звичаю, але громада їхня була така маленька, що їм з Гансом доводилось одночасно бути й свідками, й присяжними, й суддями — і навіть виконавцями вироку. Едіт поставила Майклові Деніну звинувачення в убивстві Німчика й Гаркі. В’язень, лежачи на своїй лаві, вислухав свідчення — спершу Гансове, потім Едіт. Сам він не став ані заперечувати своєї вини, ані визнавати її і на запитання, що він може сказати на своє виправдання, промовчав. Едіт і Ганс, не встаючи з місця, ухвалили вердикт присяжних: Майкл Денін винен. Потім Едіт, уже як суддя, оголосила вирок. Голос їй тремтів, повіки смикалися, ліву руку судомило, проте вона доказала його до кінця:

— Майкле Деніне, за три дні вас буде повішено.

Такий був вирок. Денін мимоволі відітхнув з полегкістю, потім зухвало засміявся й сказав:

— От і добре, хоч не продавлюватиме більше мені боків клята лава. Все-таки втіха.

Після вироку всім ніби відлягло від серця. Особливо змінився Денін. Всю його понурість та зухвалий тон як водою змило. Він привітно розмовляв зі своїми тюремниками, навіть часом змагався на давню дотепність. Едіт читала йому біблію, і він залюбки слухав. То були уривки з Нового завіту, і найдужче його зацікавила приповість про блудного сина та про розбійника на хресті.

Напередодні страти Едіт знову запитала Деніна:

— Навіщо ти так зробив?

І він відповів:

— Дуже просто. Я гадав…

Та Едіт відразу ж перебила Денінові мову, попросила його почекати й чимдуж кинулася до Ганса. Той спав на лаві після своєї зміни. Коли Едіт збудила його, він підвівся й щось невдоволено буркнув, протираючи очі.

— Іди, — сказала вона йому, — поклич Негука та ще якогось індіянина. Майкл готовий признатися. Конче треба, щоб вони були. Візьми рушницю і приведи їх бодай і силоміць.

За півгодини Негук та його дядько Гадікван увійшли до кімнати, де лежав приречений. Вони йшли неохоче; їх провадив Ганс із рушницею в руках.

— Негуку, — сказала Едіт, — ми не заподіємо біди ані тобі, ані твоєму людові. Нам треба від вас лиш одного: щоб ви сиділи, слухали й намагалися все зрозуміти.

Тоді Майкл Денін, засуджений на смерть, прилюдно зізнався в своєму злочині. Едіт записувала все, що він казав, індіяни слухали, а Ганс вартував біля дверей, щоб гнідки часом не чкурнули.

Ось уже п’ятнадцять років, оповідав Денін, він не був на батьківщині і весь час мав на меті роздобути якнайбільшо грошей, вернутися додому й забезпечити матір, щоб вона не бідувала на старість.

— А хіба на це стало б тисячу шістсот доларів? — вів далі він. — Мені потрібне було все золото, всі вісім тисяч. Тоді б я міг вернутися додому паном хоч куди. От я собі й думаю: що може бути легше, як перестріляти вас усіх, заявити в Скагвеї, що то індіяни таке втяли, а самому податися до Ірландії? Надумав так та й узявся до діла. Але, як сказав би Гаркі, відрізай шматок на свій роток. Я спопав завеликий шмат, от і вдавився. Оце вам і все моє признання. Лихий мене підневідив, але тепер, коли воля божа, я спокутую свій гріх.

— Негуку й Гадікване, — звернулась Едіт до індіянів, — ви чули слова білого чоловіка. Вони записані ось на цьому папері, а ви маєте Поставити отут значки. Коли прийдуть сюди білі люди, вони глянуть на цей папір і побачать, що ви чули його слова.

Індіяни поставили хрестики проти своїх імен і дістали запросини прибути з усім своїм плем’ям, щоб бути свідками того, що станеться далі. По тому їм дозволено відійти.

На хвилю реміння на Денінових руках попустили, аби він міг підписати документа. В кімнаті запала тиша. Ганс не знаходив собі місця, Едіт також нервувалася. Денін лежав горілиць і дивився на стелю із зашпакльованими мохом шпарами.

— Авжеж, тепер я спокутую овій гріх перед господом, — промурмотів він і, повернувшись до Едіт, попросив: — Почитай мені ще з тієї книжки, — Тоді спробував пожартувати: — Може, як слухатиму, то забуду, що лава боки муляє.

День, на який призначено страту, видався ясний і холодний. Термометр показував двадцять п’ять градусів нижче від нуля. Крижаний вітер прошивав до самих кісток. Уперше по багатьох тижнях Денін підвівся з лави. Його м’язи так довго не напружувалися, тіло так відвикло стояти, що він насилу тримався на ногах. Він хитнувся вперед, тоді назад, заточився і вхопив Едіт зв’язаними руками, щоб не впасти.

— У мене аж голова обертом іде, — мляво всміхнувся він, а за мить додав: — Ох, і радий же я, що все це скінчилося. Клята лава заледве не доконала мене, їй-бо.

Коли Едіт надягла йому хутряну шапку й відкотила навушники, він засміявся й мовив:

— Навіщо це?

— Надворі мороз, — відповіла вона.

— А хіба за десять хвилин бідолашному Денінові не байдуже буде, відморожені в нього вуха чи ні? — запитав він.

Едіт напружувала всю свою волю перед останньою пробою, і Денінове зауваження вразило її в саме серце, вона мало не втратила самовладання. Досі вона жила в якомусь примарному світі, наче вві сні, а сувора правда його слів примусила її розплющити очі на довколишню реальність. Ірландець помітив її розпач.

— Я схвилював тебе своєю дурною балачкою, пробач мені,— мовив він із жалем. — То я так собі. Нині великий день для Майкла Деніна, і він веселий, як жайворонок.

Він бадьоро засвистав, але посвист його скоро урвався на жалібній ноті.

— Шкода, що немає панотця, — сказав він задумливо, проте зразу ж додав: — Ну, та Майкл Денін занадто бувалий вояк, щоб думати за перину, лаштуючись у похід.

Він так ослаб і відвик ходити, що за порогом вітер мало не збив його з ніг. Едіт і Ганс ішли побіч, підтримуючи його, а він усе жартував, намагаючись підбадьорити їх, і споважнів аж тоді, коли став докладно пояснювати, як переслати його золото матері до Ірландії.

Вони вибралися пологим узвозом на галявину між деревами. Там, круг бочки, переверненої догори дном на снігу, повагом чекали всі сиваші на чолі з Негуком та Гадікваном. Ціле селище, навіть з немовлятами та собаками, прийшло подивитися, як білі люди виконуватимуть свій закон.

Неподалік видніла яма, що її Ганс викопав загодя в мерзлому грунті, розігріваючи його багаттями. Денін діловито оглянув усе: могилу, бочку, мотузку, зачеплену за сучок, перевірив, чи не затонка вона і чи міцний сучок.

— Добре зроблено, Гансе. Я сам краще не втяв би, коли б довелося лаштувати все це для тебе.

Він голосно зареготався з власного дотепу, але Гансове бліде, понуре обличчя немов закам’яніло. Здавалося, ніщо не могло його оживити — хіба що сурма страшного суду. Ганс почувався кепсько. Він досі не уявляв собі, як важко спровадити свого ближнього на той світ. Едіт хоч уявляла, однак від того завдання її не легшало. Вона боялася, що не зможе витримати до кінця. її раз по раз опановувало бажання заплакати, закричати, впасти в сніг, затулити обличчя руками й утекти, кинутись наосліп до лісу, куди завгодно, світ за очі. Тільки величезним напруженням волі Едіт присилувала себе триматися рівно й робити все, що було потрібно. І подумки вона все дякувала Денінові, бачивши, як він силкується їй допомогти.

— Підсади мене, — сказав Денін Гансові, вилазячи на бочку.

Він нахилився, щоб Едіт легше було накинути зашморг йому на шию, тоді випростався, чекаючи, поки Ганс прив’яже мотузку в нього над головою.

— Майкле Деніне, маєш ти щось сказати? — чітко запитала Едіт, хоч голос її тремтів з напруження.

Денін потупцяв на бочці, збентежено дивлячись собі під ноги, як людина, що вперше в житті має виголосити промову, й відкашлявся.

— Я радий, що все це скінчилося, — сказав він. — Ви повелися зі мною по-християнському, і я щиро дякую вам за вашу добрість.

— Хай прийме тебе господь, розкаяного грішника! — дзвінким голосом промовила Едіт.

— Атож, — глухо сказав він у відповідь. — Хай прийме мене господь, розкаяного грішника.

— Прощай, Майкле! — скрикнула Едіт, і в голосі її забринів розпач.

Вона всім тілом налягла на бочку, але не змогла зрушити її з місця.

— Гансе! Швидше! Допоможи мені! — мляво гукнула вона.

Остання сила її доходила краю, а бочка не подавалася. Ганс поспішився до неї і вибив бочку з-під ніг Майкла Деніна.

Едіт повернулася спиною і затулила вуха пальцями. Тоді засміялася прикрим, хрипким, металевим сміхом. Ганс аж стенувся: ніщо так не вразило його в усій цій трагедії, як жінчин сміх.

Надійшло те, чого так боялася Едіт Нільсон. Але навіть тепер, в істериці, вона розуміла, що з нею діється, і раділа, що здолала витримати до останньої хвилини, що довела оправу до кінця. Зненацька вона поточилась і сперлася на Ганса.

— Одведи мене до хатини, Гансе, — насилу вимовила вона. — І дай мені відпочити Тільки відпочити… відпочити…

І Ганс повів її, цілком безвладну, по снігу, підтримуючи за стан. А індіяни лишились, поважно спостерігаючи, як діє закон білої людини, той закон, що примушує винного танцювати в повітрі.

ШЛЯХОМ ПРИМАРНОГО СОНЦЯ

Ситка Чарлі смалив люльку й замислено розглядав на стіні ілюстрацію з «Поліційної газети». З півгодини він пильно видивлявся на неї, а я тим часом нишком стежив за ним. У голові йому зринали якісь думки, бозна-які, але напевне цікаві й варті уваги. Він нажився на світі, усякого набачився, до того ж опізнав на собі самому дивне диво: відійшов від власного народу і, наскільки це можливо індіянинові, навіть думати став як біла людина. Він сам казав, що прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони. Читати й писати він таки не навчився, але мову опанував знаменито. А ще більше вражало, як широко засвоїв він погляди білої людини, мірку її ставлення до різних речей.

Ми натрапили на цю порожню хатину по цілоденній тяжкій мандрівці. Собак нагодовано, начиння по вечері перемито, ми вже постелились і тепер утішалися найсолодшою хвилиною, що мандрівникові на Алясці випадає, правда, день у день, але тільки один раз, коли ніщо не відділяє втомленого тіла від постелі,— лишається хіба запалити на ніч люльку.

Хтось із попередніх нічліжників оздобив стіни в хатині ілюстраціями, видертими з часописів та газет, і вони привабили увагу Ситіш Чарлі, скоро ми прибули сюди дві години тому. Він їх пильно вивчав, переходячи від одної до іншої та назад вертаючись, і я бачив, що чимось вони його пантеличили, викликали непевність.

— Ну, то що? — нарешті урвав я мовчанку.

Вій вийняв з рота люльку і сказав просто:

— Я не розумію.

Тоді знов попахкав люлькою, знов її вийняв і кінцем цибуха показав на ілюстрацію з «Поліційної газети».

— Оцей малюнок. Що він має означати? Я не розумію.

Я й собі подивився на малюнок. Якийсь чоловік з перебільшено злочинницьким виразом на обличчі, драматично притиснувши правицю до серця, падав горілиць на землю, а другий, ніби янгол руйнації з обличчям Адоніса[3], тримав у руці ще задимленого револьвера.

— Одна людина вбиває другу, — сказав я, сам спантеличений і відчуваючи, що не зумію докладніше розтлумачити малюнка.

— А за що? — запитав Ситка Чарлі.

— Не знаю, — признався я.

— Цей малюнок лише кінець, — мовив він, — тут немає початку.

— Це життя, — сказав я.

— Життя має початок, — зауважив Ситка.

Я помовчав хвильку, а він тим часом перевів погляд на репродукцію чиєїсь картини «Леда з лебедем»[4].

— Цей малюнок, — сказав він, — не має початку. І не має кінця. Я не розумію малюнків.

— Подивись на цей, — мовив я, показуючи на третій малюнок. — Він щось означає. Що, на твою думку, тут зображено?

Він кілька хвилин розглядав малюнок.

— Дівчинка хвора, — сказав він нарешті.— Це лікар, що на неї дивиться. Вони не спали цілу ніч — бачиш, мало гасу в лампі, а за вікном світає. Якась тяжка хвороба. Може, дівчинка помре. Тим-то лікар дивиться так суворо. А це — мати. Це тяжка хвороба, бо мати впала головою на стіл і плаче.

— Звідки ти знаєш, що вона плаче? — перебив я його. — Обличчя ж її не видно. А може, вона спить?

Ситка Чарлі здивовано зиркнув на мене, тоді знов на малюнок. Знати було, що він свого враження ще не обгрунтував.

— Може, й спить, — погодився він, усе ще вдивляючись у малюнок. — Ні! Вона не спить. По плечах знати, що не спить. Я раз бачив, як жінка ридає і які тоді в неї плечі. Мати плаче. Це дуже тяжка хвороба.

— Ну ось ти й зрозумів малюнок! — промовив я.

Він похитав головою і спитався:

— А дівчинка — вона помре?

Тепер мені довелося помовчати.

— Вона помре? — перепитав він. — Ти ж маляр. То, певне, знаєш?

— Ні, не знаю, — признався я.

— Це не життя, — сказав він рішуче, — В житті дівчинка вмирає або видужує. Мусить щось статися в житті. А на малюнку не стається нічого. Ні, я не розумію малюнків.

Його, видимо, зачепило за живе. Він-бо так хотів розуміти все, що розуміють білі люди, а от малюнків не годен був утямити. Водночас я відчув у його тоні виклик. Мовляв, хай я доведу йому, що малюнки мають глузд. З другого боку, він мав надзвичайну уяву. Я давно вже помітив, що уявою своєю він охоплював геть усе. Він бачив життя, відчував та узагальнював його в образах, а проте не розумів образів, чужим оком сприйнятих і виявлених фарбами та лініями на полотні.

— Малюнки — це шматки життя, — сказав я. — Ми змальовуємо життя так, як його бачимо. Наприклад, ти, Чарлі, йдеш стежкою. Надворі ніч. Ти бачиш хатину. У вікні світиться. Ти на хвильку зазирнув у вікно, щось побачив і пішов собі далі своєю дорогою. Може, ти вгледів чоловіка, що писав листа. Ти побачив щось без початку й кінця. За ту хвильку нічого не сталося. А все ж то був шматок життя. Його потім можна згадати. Просто в пам’яті твоїй лишився малюнок. А вікно — рямці до того малюнка.

Я помітив у ньому зацікавлення і знав, що, слухаючи мене, він ніби дивився крізь вікно й бачив людину, що пише листа.

— Один малюнок з тих, що ти зробив, я розумію, — сказав він. — То правдивий малюнок. У ньому великий зміст. Зображено твою хатину в Доусоні. За столом грають у фараона. То велика гра. І на необмежену суму.

— Звідки ти знаєш, що на необмежену? — запитав я збуджено: адже ж мій твір розглядав безсторонній суддя, що знав саме тільки життя й не розумів мистецтва, що, як ніхто, відчував дійсність. До того ж я дуже пишався саме тією роботою. Я назвав її «Останній кін» і був певний, що то один з найкращих моїх творів.

Ситка Чарлі пояснив:

— На столі немає золота. Люди грають на марки. Це означає, що на весь банк. Один чоловік грає на жовті марки — може, одна жовта марка варта тисячу доларів, може, діві. Другий грає на червоні марки. Може, вони по п’ятсот доларів або й по тисячі. То дуже завзята гра. Кожен грає на великі гроші, на весь банк. Звідки я знаю? Ти змалював банківника трохи зчервонілим. (Я був у захваті.) Той, кому саме дають карти, сидить у тебе на стільці нахилений уперед. Чого він нахилився? Чому в нього таке скам’яніле лице? Чого очі йому так блищать? Чого банківник почервонів? Чого всі решта теж ніби заклякли? І той, що з жовтими марками? І той, що з білими? І той, що з червоними? Чого всі мовчать? Бо йдеться про великі гроші. Бо то останній кін.

— Як ти знаєш, що останній? — запитав я.

— Банк на королі, а сімка висвітлена, — відповів він. — На свої карти ніхто не зважає. їх відсунено. Всі мають одну гадку. Кожен бажає, щоб король програв, а виграла сімка. Може, банк програє двадцять тисяч доларів, а може, виграє. Авжеж, той малюнок я розумію.

— А все ж таки кінця ти не знаєш! — вигукнув я переможно. — Це останній кін, але карти ще не висвітлено. І на малюнку їх не висвітлять. Ніхто ніколи не довідається, хто виграв, а хто програв.

— І гравці так і сидітимуть мовчки? — вражено сказав Ситка, і тінь остраху перебігла в нього по обличчі.— І той, що йому дають карти, все нахилятиметься вперед? А банківникові лице завше буде червоне? Оце дивина! Вони так вічно сидітимуть і ніколи не висвітлять карт?

— Це малюнок, — сказав я. — Це життя. Ти сам не раз таке бачив.

Він глянув на мене, поміркував трохи, а тоді спроквола мовив:

— Так, ти добре кажеш: тут немає кінця. Ніколи ніхто не знатиме кінця. Проте це правдива річ Я таке бачив. Це — життя.

Він довго мовчки палив люльку, обмірковуючи, який глузд мають малюнки білої людини, й шукаючи їм потвердження в житті. Часом він хитав головою і щось раз другий буркнув собі під ніс. Тоді витрусив попіл з люльки, знову неквапом її набив і, ще трохи помовчавши, запалив.

— Отже, я також бачив багато малюнків життя — почав він, — але не мальованих, а на свої очі бачених. Я дивився на них, наче крізь вікно на того чоловіка, що пише листа. Я бачив багато шматків життя, без початку, без кінця, не вельми їх розуміючи.

Раптом він повернувся й замислено втупив у мене очі.

Чуєш, — озвався він, — ти маляр. От як би ти намалював те, що я бачив: картину без початку і з незрозумілим кінцем. Шматок життя, освітлений північним сяйвом і витравлений у рямці Аляски.

— Полотно широке, — промурмотів я.

Та він не зважав на мене, бо в пам’яті йому зринув призабутий образ, і тепер він тільки його й бачив.

— Цей малюнок всіляко можна б назвати, — сказав він. — Та що там було багато примарних сонць[5], то я б дав йому наймення: «Шляхом примарного сонця». Це було давно. Ту жінку я вперше побачив сім років тому, восени дев’яносто сьомого. На озері Ліндермен я мав човна, дуже доброго човна. Я перейшов через Чілкутський перевал з двома тисячами листів до Доусона. Я був за поштаря. Тоді саме кожне поривалося до Клондайку. В дорозі сила люду. Багато хто рубає дерева й робить човни. Вода от-от замерзне, сніг у повітрі, сніг на землі, на озері крига, на річці теж крижини в чорториях. Що не день — більше снігу, більше криги. Може, за день, може, за три дні, за шість день, будь-коли вдарить мороз, і тоді води вже не буде, сама крига, йти доведеться пішки, а до Доусона шістсот миль, не близький світ. Човен біжить дуже швидко. І кожне хоче в човен. Кожне каже: «Чарлі, візьми мене в човен за двісті доларів», «Чарлі, триста доларів». «Чарлі, чотириста доларів». А я кажу: «Ні». Всім кажу: «Ні». Я поштар.

Вранці я вже коло Ліндермену. Я йшов цілу ніч і дуже втомився. Готую сніданок, їм, тоді сплю на березі годин зо три. Прокидаюся. Десята година. Падає сніг. Сильний вітер, дуже сильний і якраз ходовий. А на снігу коло мене сидить жінка. Біла жінка, молода, дуже гарна, може, їй років з двадцять, може, двадцять п’ять. Вона дивиться на мене. А я на неї. Вона тяжко втомлена. Я добре бачу, що вона не з тих, танцюристих. Вона порядна жінка і дуже втомлена.

«Ти — Ситка Чарлі?» — питає вона.

Я підхоплююсь і мерщій згортаю укривала, щоб усередину не нападало снігу.

«Я їду до Доусона, — каже вона. — У твоєму човні. Скільки?»

Я не хочу нікого пускати в свій човен. Але я не люблю казати «ні». Отже, я кажу: «Тисячу доларів». Кажу так собі, жартома, аби жінка не могла їхати зі мною; це краще, ніж одмовляти. Вона пильно дивиться на мене, а тоді питає: «Коли ти рушаєш?» Кажу, що негайно. «Гаразд», — мовить вона; отже, думає дати мені тисячу доларів.

Ну що ти скажеш? Не хочу я везти тієї жінки, але ж ось дав слово, що за тисячу доларів візьму. Дивно мені стало. Може, вона жартує? Кажу їй: «Покажіть мені тисячу доларів». І та жінка, молода і така самотня в дорозі, тут-таки на снігу виймає тисячу доларів папірцями і кладе їх мені в долоню. Я дивлюся на гроші, дивлюся на неї. Що ж робити? Я кажу: «Ні, мій човен замалий. У ньому нема місця на вантаж». А вона сміється. «Я, — каже, — велика мандрівниця. Оце весь мій вантаж». Вона штовхає ногою маленький клунок на снігу. То дві шкури, ушиті в полотно, а всередині трохи жіночого вбрання. Я зважив на руці клунок — фунтів, може, з тридцять п’ять. Знов мені стало дивно. Вона бере його від мене й каже: «Гайда, рушаймо!» І несе клунок у човен. Ну, що тут скажеш? Я вмощую свої покривала в човен, і ми вирушаємо.

Отак я вперше побачив ту жінку. Вітер був ходовий. Я наставив мале вітрило. Човен плив дуже прудко. Летів, як птах, по високих хвилях. Жінка дуже налякалася.

«Чого ви приїхали до Клондайку, коли так лякаєтесь?» — питаюсь я. Вона сміється до мене прикрим сміхом, але видко, що все ж таки боїться. Та й утома її змагає. Я правую човном через пороги до озера Бенет. Вода дуже розходилася, і жінка з переляку скрикує. Ми пливем Бенетом. Сніг, крига, вітер скажений. Жінка дуже втомилася й засинає.

На ніч ми отаборюємось на Вітряному Рукаві. Жінка сидить біля вогнища й вечеряє. Я дивлюся на неї. Вона гарна. Розчісує коси. Коси густі, каштанові й відлискують інколи золотом проти вогню; як вона повертає голову, від них іде мов золоте сяйво. Очі в неї великі й карі, часом вони світяться теплом, наче свічка за фіранкою, а часом дивляться так гостро та ясно, як морозяне сонце грає на крижинах. Коли вона всміхається… як би тут сказати?.. Коли вона всміхається, авжеж, білому чоловікові любо її цілувати, саме тоді, як вона всміхається. Вона ніколи не робила тяжкої роботи. Руки в неї тендітні, як у дитини. І вся вона тендітна, як дитина. Не худа, а пухкенька, як дитина. Руки, ноги, м’язи — все в неї тендітне й округле, мов у дитини. А стан тоненький. І коли вона зводиться, коли ходить чи повертає голову або руку, то… — цього не висловиш… на неї мило дивитись. Вона зграбна, мов чепурний човник, — саме так. І кожен її порух також скидається на порух чепурного човника, що лине тихою водою або пірнає в білі, бистрі та люті хвилі. Дуже приємно дивитись на неї.

Чого вона їде до Клондайку, сама-самісінька, з такою силою грошей? Не знаю. Другого дня беру та й питаю її. Вона сміється й каже: «Ситко Чарлі, це не твоя справа, я дала тобі тисячу доларів, щоб ти довіз мене до Доусона. От і вези». Ще за день питаю, як її звати. Вона знов сміється, а тоді каже: «Мері Джоне мене звати». Я не знаю, як її звати, знаю одне, що не Мері Джоне.

На човні дуже холодно, і через холод їй часом тоскно. А часом їй веселіше, і вона співає. Голос її наче срібний дзвіночок, і мені так гарно, немов у церкві місії Святого хреста. І коли вона співає, мені прибуває снаги, і я веслую, як чорт. Тоді вона сміється й каже: «Як ти гадаєш, ми прибудемо до Доусона, поки річка стане?» Часом вона сидить у човні і думає про щось далеке. Погляд її робиться зовсім порожній. Вона не бачить ані Ситки Чарлі, ані криги, ані снігу. Думки її витають хтозна-де. Дуже часто сидить вона так і думає про щось далеке. Інколи, як вона замислиться, обличчя в неї стає таке, що краще й не дивитись: як у людини, що хоче вбити іншу людину.

Останній день перед Доусоном випав дуже поганий. Суцільна крига попід берегами, а на стромині — шерех. Я не можу веслувати. Човен обмерз. До берега теж годі добратися. Одне слово, скрута. Весь час пливемо Юконом серед криги. Вночі крига дуже гуркоче. А тоді стає, човен опиняється, все опиняється. «Підемо до берега?» — питає жінка. Я відказую, що ні, ліпше почекати. Помалу все знову рушає вниз за течією. Багато снігу. Нічого не видко. Об одинадцятій вечора все знов стає. О першій знову рушає. О третій стає. Човен розтрощило, як шкаралупину з яйця, але він не тоне, не пускає крига. Десь виють собаки. Ми чокаємо. Спимо. Помалу надходить ранок. Сніг більше не падає. Річка скована кригою, але це вже Доусон. Човен розбився і став біля самого Доусона. Ситка Чарлі таки допровадив дві тисячі листів, скориставшись останньою подою.

Жінка найняла хату на пагорбі, і цілий тиждень я її не бачив. Коли це одного дня вона приходить до мене: «Чарлі,— каже вона, — чи не згодишся ти працювати в мене?

Поганяючи собак, лаштувати, табір мандрувати зі мною?»

Я кажу, що заробляю багато грошей перевозом пошти. А вона мені на те: «Чарлі, я платитиму тобі більше». Я кажу, що рудник заробляє п'ятнадцять доларів на день. Вона ж каже: «Тобто чотириста п'ятдесят доларів на місяць». Але я кажу: «Ситка Чарлі не рудник». Тоді вона каже: «Я розумію, Чарлі. Я платитиму тобі сімсот п'ятдесят доларів щомісяця». Це добра ціна, і я йду служити до неї. Купую для неї собак і санки. Ми мандруємо через Клондайк, Бонанзу й Ельдорадо, через річку Індіяну до Сірчаного струмка, й у глиб Канади, і назад через межиріччя до Золотого Дна, до Золотого Розсипища і знов до Доусона. Вона все чогось шукає, а чого, я не знаю. Диво, та й годі. «Чого ви шукаєте?» — питаюсь я. Вона сміється. «Може, золота?» — допитуюсь. Знову сміється, а тоді каже: «Це не твоя справа, Чарлі». Після того я вже ніколи нічого не питаю.

Вона має маленький револьвер і носить його, застромивши за пасок. Інколи в дорозі вона вчиться стріляти з нього. Я сміюся. «Чого ти смієшся, Чарлі?» — питається вона. «Нащо ви граєтесь цим? — відказую я. — Воно ж негодящо. Замале. Це дитяча цяцька». Коли ми повертаємо до Доусона, вона просить мене купити їй доброго револьвера. Я купую кольта сорок четвертого калібру. Він дуже важкий, але вона весь час носить його за паском.

До Доусона прибуває чоловік. Звідки він узявся, я не знаю. Знаю тільки, що він чечако, або, як ви кажете, паничик. Руки в нього такі самі тендітні, як і в неї. Тяжкої роботи він ніколи не зазнав. І весь такий тендітний. Зразу я гадав, що, може, то її чоловік. Але ж ні: занадто молодий. І на ніч вони стеляться нарізно. Йому десь років з двадцять. Очі в нього блакитні, чуб русявий, маленькі вуса теж русяві. Зветься він Джон Джонс. Може, то її брат? Не знаю. Я більше не питаюся ні про що. Тільки думаю собі, що його ім’я зовсім не Джон Джонс. Інші кличуть його містер Гервен. Певне, то теж не його ім’я. І не думаю, щоб вона була міс Гервен, як її інші називають. Мабуть, ніхто не знає їхніх імен.

Якось у Доусоні я сплю собі вночі. Він будить мене та й каже: «Запрягай собак: ми виїздимо». Я вже більше ні про що не питаюся: запрягаю собак, і ми рушаємо. їдемо вниз Юконом. Надворі ніч, листопад місяць і дуже холодно — шістдесят п’ять під нулем. А жінка вона тендітна. Та й він нівроку тендітний. Холод пекучий. Вони швидко потомились. Аж плачуть нишком з холоду. Я закидаю помалу, що краще б отаборитись. Коли ж ні, кажуть їхати далі. Тричі пропоную, що краще б стати табором та відпочити, але щоразу вони велять їхати далі. Більше я не кажу вже нічого. І весь час, день у день, одне й те саме. Вони дуже тендітні. Подеревіли й послабли. Не звикли до мокасинів і тяжко намулюють собі ноги. Вони шкутильгають і хитаються, мов п’яні, плачуть нишком, але в одно велять: «Гайда вперед! їдьмо далі!»

Наче божевільні, чи що. Весь час рвуться вперед і вперед. Чого рвуться, не знаю. Женуться вперед, та й годі. Чого вони шукають? Або я знаю? Золота — ні. Видко по них, що ні. Та й самі розкидають силу грошей. Але я вже ні про що не питаюся. Роблю те, що велять, бо я дужий у дорозі, та й добре мені платять.

Добуваємося до Серкл-Сіті. Того, чого вони шукають, і тут немає. Ну, гадаю собі, тепер ми спочинемо й дамо собакам спочити. Та ми не спочиваємо, ані дня не спочиваємо. «Гайда, — каже жінка до чоловіка. — Рушаймо!» І ми рушаємо. Від Юкону мандруємо на захід, через межиріччя спускаємось до країни Танана. Там надибуємо нові золоті копальні. Але того, чого вони шукають, там немає. І ми знов повертаємо до Серкл-Сіті.

Дорога тяжка. Кінець грудня. Дні короткі. Дуже холодно. Одного ранку випало сімдесят під нулем. «Краще б сьогодні не йти, — кажу, — бо мороз опаде нам груди й застудить вершки легенів. По тому прийде лютий кашель, а навесні, може, запалення легенів». Та вони чечаки. Вони не розуміють, що то дорога. Вони скидаються на трупи, такі змучені, а в одно правлять своє: «Далі! Гайда далі!» І ми йдемо далі. Мороз таки дістався до їхніх легенів, і починається сухий кашель. Вони кашляють так, що аж сльози ринуть їм з очей. Коли смажиться сало, вони тікають від огню й по півгодини кашляють на снігу. Приморожують вони собі й щоки, шкіра чорніє та лущиться. А там чоловік відморожує великого пальця, так що кінчик от-от відпаде, і мусить пильно його обмотувати, щоб держати в теплі. І часом, коли мороз аж надто допікає і палець дуже мерзне, він скидає рукавицю й засовує руку між ноги до голого тіла, щоб угріти того пальця.

Ми доплентуємось до Серкл-Сіті, і навіть я, Ситка Чарлі, втомлений. Саме свят-вечір. Я танцюю, п’ю вино і всіляко розважаюся, бо завтра Різдво і ми відпочинемо. Коли ж ні. П'ята година ранку.

Різдвяного ранку. Я проспав всього лише дві години. А чоловік стоїть уже біля мого ліжка.

«Іди, Чарлі, запрягай собак. Ми вирушаємо». Я, здається, казав, що більше не питаюся пі про що. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів місячно. Вони мої господарі. Я служник їхній. Коли б вони мені загадали: «Чарлі, гайда до пекла», — я запріг би собак, ляснув батогом і рушив би до пекла. Отже, лаштую собак, і ми вирушаємо вниз Юконом. Куди ж тепер? Вони не кажуть. Вони знають одне: «Гайда, їдьмо далі!»

Вони дуже знемоглися. Вони здолали багато сот миль, а самі нічого не тямлять у мандрівці на півночі. До того ж іще й кашель у них дужо поганий — сухий кашель, через нього дужа людина лається, а слабка плаче. Але вони не спиняються. Щодня далі. Не дають собакам спочити. Раз у раз купують нових собак. На кожній стоянці, в кожному форті, в кожному індіанському селищі велять випрягати потомлених собак і запрягати нових. Грошей у них сила, грошей без кінця-краю, і вони сиплять ними, наче половою. Чи вони не при своєму розумі? Інколи мені здається, що то нечистий жене їх далі й далі, все далі. І що ж вони сподіваються знайти? Певне, що не золото. Вони ні разу не копнули землю. Я довго про це міркую. Тоді надумуюсь, що вони шукають якогось чоловіка. Але кого? Ми його ніде не бачимо. А проте вони скидаються на вовків, що женуться за здобиччю. Та на якихось кумедних вовків, тендітних вовків, чи то пак вовченят, що не тямлять, як мандрувати на півночі. Уві сні вони стогнуть уголос. Авжеж, уві сні стогнуть і охкають з тяжкої втоми. А вдень, коли шкутильгають снігом, то нишком плачуть. Кумедні вовки.

Ми переходимо Форт Юкон. І Форт Гамільтон, і Мінук. Настав січень, ось і він минає. Дні короткі. Розвидняється

О дев’ятій, а о третій уже смеркає. І холод, аж страшно. Навіть я, Ситка Чарлі, змучився. Чи вони гадають гнатися отак без кінця? Не знаю. Але ж пасу очима дорогу — може, вгледжу того, кого вони шукають. Одначе мало хто трапляється дорогою. Часом ми перебігаємо цілу сотню миль і ніде не бачимо знаку життя. Усюди тихо-тихо. Ніде ані шелесне. Часом паде сніг, і ми скидаємось на мандрівних привидів. Часом ясно, і в полудень з-за пагорбів на півдні на нас якусь хвилину дивиться сонце. На обрії палахкотить північне сяйво і витанцьовують примарні сонця, а в повітрі новію морозяної мигички.

Я, Ситка Чарлі, дужий чоловік. Я народився в дорозі і в дорозі перебув усе своє життя. Але тих двоє вовченят мене замучили. Я змарнів, наче виголоджений кіт, і радію, коли стелюся на ніч, а вранці підводжуся такий самий стомлений. Одначе ми й далі вирушаємо ще перед світом і їдемо, поки пітьма не опаде нас у дорозі. А самі вовченята! Коли вже я скидаюся на виголодженого кота, то вони худі, мов коти, що зроду не їли й давно вже мали б поздихати. Очі їм глибоко позападали і часом блищать, наче в гарячці, а часом стають тьмяні й каламутні, як у мерців. Замість лиця — ями, мов печери в скелях. До того ж де-не-де шкіра почорніла і ятриться, бо щодня приморожується. Іноді жінка вранці каже: «Я не можу підвестись. Несила ворухнутися. Краще вже померти!» Тоді чоловік стає коло неї й каже: «Вставай, ми їдемо далі». І вони рушають. А часом чоловік не може підвестись, і тоді жінка каже: «Вставай, ми їдемо далі». І знову те само: ми їдемо все далі й далі.

Інколи на факторіях чоловік та жінка одержують листи. Я не знаю, що в тих листах. Але вони женуть якимось слідом, листи для них правлять за слід. Одного разу листа приносить індіянин. Я балакаю з ним віч-на-віч. Він каже, що листа дав йому якийсь сліпий на одне око чоловік і що той чоловік мандрує вниз Юконом. Оце й усе. Однак я вже знаю, що вовченята женуться його слідом.

Настає лютий. Ми здолали півтори тисячі миль. Ми вже близько Берінгового моря. Там шторми й хурделиці. їхати дуже важко. Добуваємося до Анвіка. її не бачив, але певен, що в Анвіку вони одержують листа, бо дуже хвилюються й підганяють: «Швидше! Гайда далі!»

Я кажу, що треба купити харчів. А вони відповідають, що їм треба їхати впорожні і якомога швидше. Харчів, мовляв, можна добути в хатині Чарлі Маккіна. Тепер я вже знаю, що вони правують на Велику стежку, бо Чарлі Маккін живе при ній, коло Чорної Скелі.

Перед тим, як вирушити, я перемовляюся зо дві хвилини з панотцем в Анвіку. Так, справді є такий сліпий на одне око чоловік, він проїздив тут і чомусь дуже квапився. Отже, тепер я напевне знаю, що вони шукають одноокого чоловіка. Ми покидаємо Анвік з малим запасом харчу і їдемо впорожні швидко, бо ще купили трійко свіжих собак. Їдемо добрим гоном. Чоловік та жінка наче сказилися. Ми вирушаємо ще раніше, та ще пізніше стаємо на ніч. Часом я обертаюся поглянути, чи не вмерли вони, ті двоє вовченят, — та вони опираються смерті. І женуться далі й далі. Коли їх опадає сухий кашель, вони притискають руки до живота і без кінця бухикають, скоцюрбившись на снігу. Не можуть ані йти, ані говорити. І так кашляють із десять хвилин чи з півгодини, аж тоді підводяться. На обличчі їм замерзають сльози, але від свого вони не відступаються і в одно кваплять: «Гайда далі!»

Навіть я, Ситка Чарлі, дуже знемігся і починаю думати, що сімсот п’ятдесят доларів — не дуже й багато за таку роботу. Завертаємо на Велику стежку. Вовченята нюшать свіжин слід. І в одно підганяють: «Швидше!» Чути лише: «Швидше!»

Собакам доводиться тяжко. У нас мало харчу; ми не можемо їх добре годувати, і вони охляли. А працюють вони тяжко. Жінка їх жаліє, і часто, дивлячись на них, аж плаче. Але нечиста сила, що сидить у пій, не дозволяє їй спинитись і дати собакам спочинок.

Нарешті ми наздоганяємо одноокого чоловіка. Він лежить на снігу при дорозі. У нього зламана нога. Через ногу він не міг влаштувати собі доброго захистку і вже три дні лежить на вкривалах, підтримуючи сяке-таке багаття. Коли ми його знайшли, він саме лаявся. Лаявся, як диявол. Ніколи ще я не чув, щоб хто так лаявся. Однак я був задоволений. Вони знайшли те, чого шукали, і тепер ми спочинемо. Але жінка каже: «Рушаймо далі! Швидше!»

Дивно мені. А одноокий чоловік каже: «На мене не зважайте. Лишіть тільки своїх харчів. Ви собі купите завтра в Маккіновій хатині. Пошлете його по мене, а самі їдьте далі».

Він інакший вовк, старий вовк, і так само одну має думку — далі! Отже, ми даємо йому свого харчу — його в нас лишилося небагато, — рубаємо дров на вогнище й рушаємо, забравши найдужчих його собак. Ми покинули одноокого чоловіка на снігу, і там на снігу він і помер, бо Маккін ніколи не прийшов по нього. Що то був за чоловік і чого він там опинився, я не знаю. Проте гадаю, що мої господарі багато йому платили, як і мені, аби він працював на них.

Того дня й тієї ночі ми не мали чого їсти. А другого дня їхали дуже швидко і геть знесиліли з голоду. Потім ми досягли Чорної Скелі, що бовваніла за п’ятсот футів від стежки. То було надвечір. Смеркало, і ми не могли знайти Маккінову хатину. Полягали голодні, а на ранок знову заходилися шукати. Її не було. Чудна річ! Адже всім відомо, що Маккін жив у хатині при Чорній Скелі. Ми були близько узбережжя, де віють сильні вітри й де багато снігу. Довкола вітер понамітав снігові кучугуриська. Я собі щось надумав і заходився розкопувати одну кучугуру, другу. Невдовзі я відкопую стіни, потім добуваюся до дверей. Входжу всередину. Маккін неживий. Помер, може, два тижні, а може, три. Захворів на щось і не міг вийти надвір. Вітер і сніг замели хатину. Він поїв усе, що мав, і помер. Я заглянув до комори, але харчів і там не знайшлося.

«Їдьмо далі», — промовила жінка. Очі в неї були голодні, а руку вона притиснула до серця, наче в грудях їй щось боліло. І, стоячи, вона хиталася, мов деревина од вітру. «Авжеж, їдьмо далі», — сказав і чоловік. Голос у нього глухий, наче крякання старого крука, а голод відібрав йому глузд. Очі стали мов жарини, і хитався він так, ніби от-от душа йому вилетить з тіла. Тепер і я промовив: «їдьмо далі!» Бо тільки ця думка опала мою душу, вона мов батожила мене протягом тих півтори тисячі миль, пекла вогнем. Мабуть, я також з’їхав з глузду. До того ж не було іншої ради, лиш їхати далі, бо ми не мали харчів. І ми рушили далі, не думаючи про одноокого чоловіка, що лишився на снігу.

Велика стежка безлюдна. По два й по три місяці тудою ніхто не мандрує. Стежку замело снігом, і не видко було, щоб хто йшов нею в один бік чи в другий. Щодня віяв вітер і падав сніг, а ми щодня йшли, і шлунки наші точив голод, і тіло слабшало з кожним кроком. Потім жінка почала падати. А далі й чоловік. Я ще не падав, але ноги мої обважніли; я раз у раз спотикався й заточувався.

Остання лютнева ніч. Я вполював трьох куріпок з її револьвера, і ми трохи підживились. Але собакам нема чого їсти. І вони заходжуються гризти шкуратяні посторонки. Я мушу розганяти їх кийком та вішати посторонки на дерево. Цілу ніч вони виють і пориваються до того дерева. Та ми не зважаємо на них. Ми спимо, як мертві, а вранці зводимось, як мерці з могил, і рушаємо далі стежкою.

Перше березня. Того ранку я помічаю слід чоловіка, що за ним женуться вовченята. Година ясна й холодна. Сонце затримується на небі довше, а примарні сонця спалахують обабіч нього. Повітря яскріє від морозяної куряви. Сніг уже не сипле, і я бачу свіжі собачі сліди та смуги від полозків. Із запрягом іде одна людина, і по слідах знати, що вона знесилена, їй нема чого їсти. Вовченята, забачивши свіжий слід аж нетямляться з хвилювання. «Швидше! кваплять вони. — Швидше, Чарлі!»

Але наш поспіх дуже повільний. Весь час чоловік та жінка надають. А як котре сідає на санки, то знемагають і падають собаки. Та й холод такий, що якби вони їхали санками, то позамерзали б, голодна ж бо людина легко замерзає. Коли жінка падає, чоловік її підводить. А то, бува, вона допомагає чоловікові підвестися. Часом вони падають обоє і не можуть підвестись. Тоді я мушу підводити їх, бо вони самі не повставали б і так би й померли на снігу. Мені тяжко панькатися з ними, бо й сам я дуже знемігся і ще мушу підганяти собак; а вони, знесилівши, зробилися дуже важкі. Я теж починаю раз у раз падати, і мені нема кому помогти. Я мушу вставати сам. І так весь час: я падаю, підводжуся, помагаю їм і підганяю собак.

Увечері я впольовую тільки одну куріпку, і ми дуже голодні. Але чоловік питає: «Коли ми вирушимо взавтра, Чарлі?» А голос у нього глухий, наче з могили. «Ви завше кажете вирушати о п’ятій годині», — відповідаю я. «Завтра вирушимо о третій», — велить він. Я гірко сміюся і кажу: «Ви ж мертва людина!» А він знову своє: «Завтра вирушимо о третій».

І ми таки вирушаємо о третій, бо я ж працюю на них, і що вони мені загадають, те я й роблю.

Погода ясна, холодна, вітру немає. Як починає світати, то стає далеко видно. Довкола глибокий спокій. Не чути нічого, хіба що стукіт власного серця, і серед глупої тиші воно б’ється дуже голосно. Ми йдемо, як сновиди, аж доки падаємо; тоді усвідомлюємо, що мусимо звестись, і знов бачимо перед собою стежку та чуємо, як стукотить серце. Отак бреду я сновидою, і мені спадають чудні думки. «Нащо живе Ситка Чарлі? — питаюся я сам себе. — Нащо Ситка Чарлі тяжко працює, ходить голодний і мучиться такою тяжкою мукою? Щоб заробити сімсот п’ятдесят доларів на місяць!» — склав я відповідь і зрозумів, що то дурна відповідь. Але то була правда. І після того я ніколи більше не журюся грішми. Від того дня спала на мене велика мудрість. Немов яскраве світло сяйнуло мені, і я навіч побачив і зрозумів, що не для грошей живе людина на світі, а для щастя, якого не можна ні віддати, ані купити, ані продати, і що воно дорожче за всі скарби світу.

Рано ми добуваємось до місця останньої ночівлі того чоловіка, що йде поперед нас. Сліди вбогого пристанку голодної та безсилої людини. На снігу лежать клапті від укривал та простирал, і я здогадуюсь, що сталося. Його собаки поїли посторонки, і він поробив нові з своїх укривал.

Чоловік та жінка впивають ся поглядом у ті клапті. Я дивлюся на них, і мені мороз іде поза шкірою, наче від холодного вітру. їхні очі, божевільні з утоми й голоду, горять, мов жарини, в глибоких западинах. З лиця вони скидаються на трупи, на померлих з голоду людей, а щоки взялися чорними плямами, що їх повипікав мороз. «Гайда далі», — каже чоловік. Але жінка заходиться кашлем і падає на сніг. То сухий кашель, легені в неї також опечені морозом. Вона дуже довго кашляє, а тоді зводиться на ноги, наче мрець з могили. Сльози замерзають їй на щоках, у грудях свистить, одначе вона проказує: «Гайда далі».

Ми рушаємо. Йдемо наче вві сні, серед глибокої тиші. Йдучи отак, ми не відчуваємо своєї муки. А як падаємо, то прокидаємось і знову бачимо сніг, та гори, та свіжий слід людини поперед себе, і тоді наша мука вертається. Ми доходимо до місця, звідки далеко видко на снігу стежку, і ось те, чого вони шукають, — перед нами. За милю від нас — чорні цятки на снігу. Ті чорні цятки рухаються. В очах мені темніє, і я мушу добре їх натужувати, аби щось розгледіти. Бачу чоловіка з собаками та санки. Вовченята теж його бачать. Не маючи сили говорити, вони шепочуть: «Далі, далі! Швидше!»

І вони падають, але йдуть далі. Той чоловік, що поперед нас, часто спиняється, бо вовняні посторонки водно рвуться і він мусить їх лагодити. В нас упряж добра, бо я її щоночі вішав на дерево. Об одинадцятій годині до чоловіка лишається з півмилі. О першій — чверть милі. Він дуже кволий. Ми бачимо, що він часто падає на сніг. Один його собака не годен далі йти, і чоловік випрягає його. Але не вбиває. Дійшовши до нього, я вбиваю його сокирою, так само як убиваю одного свого собаку, що знесилився й не може йти далі.

Ми наближаємось іще на триста ярдів. Ми йдемо дужо помалу. Одну милю долаємо за дві, може, за три години. Ми вже не йдемо. Раз по раз падаємо. Тоді зводимось, хитаючися, ступимо два-три кроки й знову падаємо. І весь час доводиться мені підводити ще й чоловіка та жінку. Часом їм пощастить звестися навколішки, і вони падають наперед. Отак по чотири, по п’ять разів змагаються вони, поки стають на ноги, і, ступивши два-три кроки, знов уже лежать на снігу. Проте завше падають наперед. Чи зведуться на рівні ноги, чи навколішки, а все падають наперед, раз у раз скорочуючи відстань принаймні на довжину власного тіла.

Часом вони повзуть рачки, як лісові тварини. Ми посуваємося, мов слимаки перед смертю, — так помалу. Але все ж таки швидше за того чоловіка, що попереду. Бо він так само, — що ступить, то й упаде. Одначе в нього немає Ситки Чарлі, щоб його підводив. Нарешті між нами стало двісті ярдів. А поки лишилося сто ярдів, спливло ще багато часу.

Кумедне то видовище. Таке, що мені кортить голосно зареготатися. Ха-ха-ха! Справді смішно. Так, наче перегони мертвих людей і мертвих собак. Або як страшний сон: людина силкується втекти, рятуючи своє життя, а ноги її не несуть. Чоловік збожеволів. Жінка збожеволіла. Я теж збожеволів. Увесь світ збожеволів, і мені хочеться реготатись, таке воно все кумедне.

Незнайомець поперед нас кидає своїх собак і далі йде снігом сам. Минає довгий час, поки ми підходимо до його собак. Вони безпорадно лежать на снігу біля санок, у вовняній та полотняній упряжі. І коли ми їх минаємо, скавчать до нас і вищать, мов голодні діти.

Далі й ми кидаємо своїх собак і бредемо вже самі. Чоловік та жінка ледь теплі; вони стогнуть, квилять, схлипують, але посуваються наперед. Я також посуваюся наперед. У мене тільки одне на думці: наздогнати незнайомця. Тоді б я спочив, аж тоді. І мені здається, що як я ляжу, то спатиму тисячу років, так я втомився.

Незнайомець уже від нас за п’ятдесят ярдів, сам-один на білому снігу. Він падає і повзе, підводиться, падає і знов повзе. Вій наче поранений звір, що силкується втекти від мисливця. Ось він більше не підводиться, тільки повзе рачки. Чоловік і жінка теж не годні вже встояти і повзуть рачки. Однак я держуся на ногах, часом падаю, але щоразу підводжусь.

Чудно дивитись на це. Навкруги сніг, а на ньому серед тиші чоловік та жінка рачкують услід за іншим чоловіком.

Обабіч правдивого сонця двоє примарних, так що їх стоїть на небі троє. Морозяна курява блищить, мов діаманти, і тс повітря нею сповнене. Жінка кашляє й лежить на снігу, поки минеться напад, а тоді плазує далі. Чоловік вдивляється перед себе, і очі йому сльозяться, як у старого діда; він мусить протерти їх, щоб побачити того, за ким женеться. Незнайомець озирається через плече. А Ситка Чарлі ще сяк-так стоїть на ногах, а як падає, то таки підводиться.

Минає багато часу, і незнайомець уже не повзе. Він, заточуючись, помалу підводиться на ноги. Тоді скидає рукавицю й чекає з револьвером у руці, так само заточуючись. Лице в нього — самі кістки й шкіра, чорна від морозу. Лице голодної людини. Очі глибоко позападали, зуби вискалені. Чоловік та жінка й собі підводяться і йдуть проти нього, але дуже помалу. А навкруги — сніг і тиша. І в небі три сонця, а повітря мерехтить діамантовою курявою.

І от я, Ситка Чарлі, побачив, як ті вовченята вбили людину. Ніхто не каже ані слова. Тільки той незнайомець з голодним лицем гарчить. Він усе хилитається то вперед, то назад, плечі йому опущені, коліна зігнуті, ноги розчепірені, щоб не впасти. Чоловік і жінка зупиняються ступнів за п’ятдесят. Вони теж порозставляли ноги, щоб не впасти, а самі заточуються. Незнайомець дуже кволий. Рука в нього тремтить, і куля, що її він посилає в чоловіка, закопується в сніг. Чоловік не може скинути рукавиці. Той знов стріляє, і цим разом куля летить у повітря. Чоловік зубами хапає рукавицю і стягає її. Але рука задубла, не втримує револьвера і випускає його в сніг. Я дивлюся на жінку. Вона вже без рукавиць і держить у руці великого кольта. Вона стріляє тричі поспіль. Незнайомець усе ще гарчить і падає долілиць у сніг.

Вони навіть не глянули на мертвого. «Мерщій далі», — кажуть. І ми рушаємо. Але тепер, коли вони знайшли те, чого шукали, то поробилися мов неживі. З них вийшла остання сила. Вони не годні більше втриматись на ногах. Вони не хочуть і повзти далі. У них одне бажання — заплющити очі й заснути. Неподалік я бачу зручне місце на ночівлю. Я підштовхую їх ногою, подеколи шмагаю батогом. Вони зойкають, але мусять лізти далі. І таки добираються на нічліг. Я розпалюю багаття, щоб вони не замерзли. Тоді повертаюся назад до санок. Убиваю незнайомцевих собак, щоб нам був харч і ми не померли з голоду. Потім загортаю чоловіка й жінку в укривала, і вони засинають. Часом я їх розбуркую і даю їм маленькі міми гички м’яса. Воші не прокидаються, але їжу ковтають.

Жінка спить півтора дні. Тоді прокидається й засинає знову. Чоловік спить два дні, прокидається і теж засинає. Після того ми спускаємось на узбережжя до Сент-Майкла. І коли з Берінгового моря сходить крига, чоловік та жінка сідають на пароплав. Але перше вони виплачують мені по сімсот п’ятдесят доларів за місяць. І дають ще тисячу доларів у дарунок. Того року Ситка Чарлі віддав багато грошей місії Святого хреста.

— То чому ж вони вбили того чоловіка? — спитався я.

Ситка Чарлі не зразу відповів. Він запалив люльку,

зиркнув на ілюстрацію з «Поліційної газети» і значуще похитав головою. Тоді поволі, зважуючи кожне слово, сказав:

— Я довго про це міркував… І я не знаю. Просто таке було. Це малюнок, який я згадав. Так, ніби подивився у вікно і вгледів чоловіка, що пише листа. Вони ввійшли в моє життя і пішли з мого життя, оце тобі й малюнок, такий, як я казав: початку не знати, а кінця не збагнути.

— Ти намалював багато малюнків, поки оповідав, — сказав я.

— Ет, — хитнув він головою. — Вони всі без початку й без кінця.

— Але останній малюнок якраз має й кінець, — промовив я.

— Так, — одказав Ситка Чарлі.— Та який кінець!

— Це був шматок життя, — сказав я.

— Так, — погодився він. — Шматок життя.