Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05

ПОШИТИЙ У ДУРНІ

От і кінець. Довжелезний шлях страждання й жаху пройшов Суб’єнков, прямуючи, як той голуб поштовий додому, до європейських столиць. І ось тут, у російській Америці, далі, ніж будь-коли від його мети, шлях цей урвався. Суб’єнков сидів на снігу із зв’язаними назад руками і чекав, коли його візьмуть на муки. Вій невідривно вдивлявся в здоровенного козака, що лежав долілиць на снігу, стогнучи з болю. Чоловіки вже відкатували цього велетня і передали його в жіночі руки. А що жінки диявольською жорстокістю перевершили чоловіків — про це свідчили зойки жертви.

Суб’єнков дивився на все і аж здригався. Смерть його не жахала. Надто часто наражався він на небезпеку на цьому виснажливому шляху від Варшави до Нулато, щоб здригатись перед звичайною смертю. Але катування ображало йому душу, і не тим, що доведеться зазнати мук: прикро було уявляти те ганебне видовище, коли він, скорчившись із болю, проситиме, благатиме, молитиме так само, як Здоровило Іван та інші, котрі вмирали раніше нього. Це було огидно. Зустріти смерть мужньо, не втративши людської подоби, з усмішкою і жартом на устах — це було б достойно! А стеряти владу над собою, коли дух твій переможений муками тіла, верещати й звиватися, як мавпа, геть отваринитись — ось що жахливо!

Ніякої надії на порятунок не було. Від самого початку, коли йому запала в серце жагуча мрія про незалежність Польщі, він став іграшкою в руках долі. І від самого початку — у Варшаві, в Санкт-Петербурзі, в сибірських копальнях, на Камчатці, на хирних суденцях мисливців за хутром — доля вела його до цього кінця. Певно, ще при створенні світу йому визначено саме цей кінець, йому, нікому витонченому й чутливому, з оголеними нервами, йому — мрійникові, поетові, художникові. Ще й не встиг він народитись, як уже суджено цьому тремтливому клубку нервів, що становив його єство, жити серед звірячої кричущої жорстокості і померти в цій далекій країні полярної ночі, в глухому закутні на самому краю світу.

Він зітхнув. Так, отож це перед ним Здоровило Іван — велетень, залізна людина без нервів, козак, що став морським розбійником, флегматичний, як віл, з такою примітивною нервовою системою, що фізичний біль був для нього не більш як лоскіт. Гай-гай, а ці нулатські індіяни знайшли-таки у Здоровила Івана нерви і доскіпалися аж до щирця його тремтливої душі. Вони таки домоглися свого. Годі й збагнути, як може людина ще жити, стільки витерпівши. Здоровило Іван дорого розплачувався за примітивність своєї нервової системи. Його Катовано вдвічі довше від інших.

Суб’єнков відчував, що більше не годен дивитись на козакові муки. Чого Іван не вмирає? Можна збожеволіти, якщо не припиниться цей нестямний крик. Та коли крик припиниться, надійде його черга. Онде Якага тільки й чекає на це, шкіриться, заздалегідь смакуючи його муки, — той самий Якага, якого він оце тільки минулого тижня вигнав з форту, шмагонувши батогом по обличчю. Якага вже потурбується про нього. Якага запевно приберіг для нього найвигадливіші тортури, найвитонченіші муки. О! Либонь, добре допекли, що Іван так закричав! Жінки, що понахилялись над ним, нараз розступилися, регочучи й плескаючи в долоні. Суб’єнков побачив, яке жахіття вони заподіяли козакові, і зайшовся істеричним сміхом. Індіяни глянули на нього в подиві, що він такий сміхотун. Та Суб’єнков не міг спинитись.

Ні, це нікуди не годиться. Він узяв себе в руки, і спазматичні корчі поволі вщухли. Він силкувався думати про щось інше, хоча б от про своє минуле життя. В уяві постали батько й мати, маленький плямистий поні, гувернер-француз, що навчав його танців і якось потайки приніс йому старий, пошарпаний том Вольтера. Знову він бачив Париж, похмурий Лондон, веселий Відень і Рим. І знову перед ним постав гурток відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні у Варшаві. Отут-то й почався його довгий шлях. Що ж, він їх усіх пережив. Один по одному, починаючи під тих двох, страчених у Санкт-Петербурзі, в пам’яті спливали загиблі сміливці. Ось одного забив на смерть тюремник, а там десь другий упав на закривавленому шляху заслання, де вони йшли довгі місяці, де їх били, де знущалися з них козаки-конвоїри. І скрізь була жорстокість, дика, звіряча жорстокість. Вони мерли — від пропасниці, в копальнях, під батогами. Останні двоє загинули вже пісні втечі, в сутичці з козаками, і тільки сам він добувся до Камчатки, забрав у якогось мандрівника документи й гроші і залишив його помирати на снігу.

Сама лише жорстокість. Усі ці роки душею він жив у минулому — в майстернях художників, у театрах, на великосвітських прийомах, а навколо лютувала жорстокість. Він купував своє життя ціною крові. Всі вбивали. І він убив того мандрівника заради паспорта. Він довів, на що здатний, коли одного й того ж дня бився на дуелі з двома російськими офіцерами. Він мусив якось показати себе, щоб здобути гідне місце поміж мисливців за хутром. Він мусив завоювати собі це місце. Позаду лежала довга, у тисячу років, дорога через увесь Сибір і Росію. Тим шляхом тікати не можна. Його шлях тільки вперед — через похмуре крижане Берінгове море до Аляски, шлях гід дикунства до ще лютішого дикунства. На вражених цингою суденцях мисливців за хутром, без харчів і без води, змагаючись із безупинними штормами цього бурхливого моря, люди просто звіріли. Тричі він відпливав на схід із Камчатки. І тричі, після неймовірних злигоднів і страждань, повертався назад разом з тими, хто вижив. Тікати не було куди, а повертати на той шлях, що його привів сюди, він не міг: там читали на нього копальні та батоги.

І знову, вчетверте й востаннє, відплив він на схід. Він вирушив з тими, що перші знайшли казкові Котикові острови, але не вернувся з ними ділити цінне хутро та брати участь у диких камчатських оргіях. Він заприсягся ніколи не вертатись назад. Бо знав, що треба йти вперед, коли хочеш дістатися до милих серцеві європейських столиць. Отож він переходив з корабля на корабель і так і лишився в цих незнаних північних краях. Товаришами його були слов'яни-мисливці, росіяни-шукачі пригод, монголи, татари й сибірські тубільці; кров’ю торували вони собі шлях серед дикунів цього нового світу. Воші вирізали цілі селища, коли місцева людність відмовлялася платити їм данину хутром, а їх, у свою чергу, вирізали команди інших кораблів. З усієї їхньої зграї зосталися живі тільки Суб’єнков та один фіни. У голоді й самоті перебули воші зиму на одному з безлюдних Алеутських островів, а навесні їх урятував якийсь корабель мисливців за хутром — таке щастя трапляється раз на тисячу випадків.

Та завжди його оточувала страшенна дикість. Переходячи з корабля на корабель і вперто відмовляючись вертатися назад, він потрапив, нарешті, на судно, що прямувало на південь. Уздовж надбережжя Аляски їм траплялися самі лише тичби дикунів. Кожну спробу об’якоритися серед навислого громаддя островів чи біля похмурих скель материка підстерігав бій або шторм. То буря накидалася на них, загрожуючи суднові руїною, а то підпливали бойові каное тубільців з войовничо розмальованими обличчями, щоб звідати на собі криваву силу піратських рушниць. Усе далі на південь пливли вони вздовж берега до легендою повитої Каліфорнії. Подейкували, ніби там є іспанці-шукачі пригод, що пробилися туди з Мехіко. З тими іспанцями в’язалися його надії. Тільки б добутись до них, а далі вже буде легко: за рік або й два — раніш чи пізніш, хіба це важить? — але він добереться до Мехіко, потім на корабель — і він у Європі. Та іспанців вони не спіткали. Знову й знову наражалися вони на ту ж саму неприступну стіну дикості. Тубільці надбережжя, войовничо розмальовані, гнали їх геть від берегів. Нарешті, коли одного їхнього човна було відрізано й усіх на ньому перебито, каштан облишив пошуки і рушив назад на північ.

Минали роки. Суб’єнков працював у Тебенкова, коли будували Михайлівський редут. Два роки він провів у долині Кускоквіму, і двічі влітку, в червні, пощастило йому побувати при вході до протоки Коцебу, де о цій порі збиралися тубільні племена для обмінної торгівлі. Тут можна було знайти шкури плямистих оленів із Сибіру, слонову кістку з островів Діомеда, моржові шкури з берегів Льодовитого океану, якісь дивовижні кам’яні світильники, що переходили від плем’я до плем’я, бозна-звідки взявшися; а ще якось трапився мисливський ніж англійського виробу. Суб’єнков знав, що тут справжня школа, де можна вивчати географію. Тут-бо він здибав ескімосів з Нортонової протоки, з островів Кінг та Святого Лаврентія, з мису Принца Уельського і з мису Барроу. Ці місцевості мали тут інші назви, а відстані мірялися днями дороги до них.

Тубільці збиралися сюди торгувати з просторого краю.

Й кам’яні світильники й сталевий ніж, не раз міняючи власника, примандрували ще й з дальших країв. Суб’єнков залякував, підлещувався, підкуповував. Кожного прибульця здалеку або з чужого плем’я приводжено до нього. Нони розповідали йому про силу неймовірних небезпек, про диких звірів та ворожі племена, про непрохідні ліси й височенні гірські хребти. Та найцікавіші для нього були чутки й оповіді про білошкірих людей з блакитними очима і і ясним волоссям, які билися, немов чорти, і все шукали хутра. Вони жили на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Сюди про них доходив тільки поголос.

Тяжка то була школа. Спробуйте-но як слід вивчити географію за допомогою незрозумілих говірок від людей, в темному мозку яких факти переплуталися з вигадками, від людей, що відстані міряли ночівлями — величиною змінною залежно від труднощів переходу. Та нарешті Суб’єнков почув те, що піднесло його на дусі. На сході є велика річка, де живуть ті блакитноокі люди. Річку ту звано Юконом. На південь від Михайлівського редуту в море впадає інша велика річка, що її росіяни знали як Квікпак. Чутки мовили, що то одна й та сама річка.

Суб’єнков повернувся на Михайлівський редут. Цілий рік вій домагався експедиції вгору по Квікпаку. Тоді з’явився Малаков, російський метис, і очолив буйну зграю найвідчайдушніших і найжорстокіших авантурників, які будь-коли припливали сюди з Камчатки. Суб’єнков був у нього за помічника. Вони пробилися через лабіринт великої дельти Квікпаку, минули перші невисокі горби північного берега і в обтягнутих шкірою каное, вщерть навантажених різним крамом та припасами, насилу змагали п’ятивузлову течію річки, глибочезне річище якої то звужувалося до двох, то розширювалося до десяти миль. Малаков вирішив збудувати форт у Нулато. Суб’єнков спершу наполягав пливти далі, але потім примирився з Нулато. Насувалася довга зима, краще було перечекати. Тільки настане літо й зійде крига, він зникне, піде проти течії Квікпаку і пробиватиметься до постів Компанії Гудзонової затоки. До Малакова ніколи не доходили чутки, що Квікпак — це Юкон, а Суб’єнков не казав йому про це.

Почали будувати форт. Працювали з примусу індіяни. Дерев’яні стіни з колод виростали під зітхання і стогін нулатців. По їхніх спинах гуляв батіг, і тримала той батіг залізна рука морських розбійників. Декотрі індіяни втекли, і коли їх зловили, то привели назад, поклали перед фортом, і тут вони разом з усім племенем спізнали на собі дієвість шмаганини. Двоє померли під батогами, інші скалічіли на все життя, а решта взяли науку до серця і більше не тікали. Сніг випав до того, як скінчили будувати форт, і надійшла пора добувати хутро. Тяжку данину було накладено на плем’я. Стусани сипалися й батоги гуляли безперестанку, а щоб данину сплачувано, жінок та дітей тримали як заручників і поводилися з ними так жорстоко, як тільки мисливці за хутром здатні.

Авжеж, тоді сіяли кров, а тепер настали жнива. Форт згорів дощенту. При зловісному світлі пожежі половину зграї було вирізано. Другу половину закатовано до смерті. Тільки Суб’єнков лишився, вірніше Суб’єнков і Здоровило Іван, якщо те створіння, що стогнало й вищало там на снігу, можна було назвати Здоровилом Іваном. Суб’єнков спіймав на собі зловтішну посмішку Якаги. Йому нічого закинути Яказі — слід від батога й досі ще у того на обличчі. Зрештою Суб’єнков і не збирався гудити його, але осоружна була йому гадка про те, що з ним зробить Якага. Він хотів був просити Макамука, головного ватага, але здоровий глузд перекопав його, що то марна річ. Тоді ще спало йому на думку розірвати пута і вмерти в боротьбі. Такий кінець був би швидкий. Але він не міг їх розірвати. Ремінці з оленячої шкіри занадто міцні. Міркуючи і так і сяк, доглупався він до іншого. Він зробив знак Макамукові, щоб привели перекладача, котрий знає надбережну говірку.

— О Макамуче, — сказав Суб’єнков. — Я не збираюся помирати. Я велика людина, і дурний би я був, щоб помирати. Ні, я не помру. Я ж зовсім не такий, як оте падло.

Він глянув на жалюгідне створіння, що колись було Здоровилом Іваном, і зневажливо копнув його ногою.

— Я занадто мудрий, щоб помирати. Слухай-но, я знаю чудовне зілля. Тільки я один знаю це зілля. Отож я й не збираюся помирати, а хочу помінятися цим зіллям з тобою.

— Що це за зілля? — спитав Макамук.

— Це чудодійне зілля.

Суб’єнков завагався на хвилину, ніби міркуючи, чи варто виявляти свою таємницю.

— Я скажу тобі. Якщо трохи цього зілля втерти в шкіру, то вона зробиться така тверда, як камінь, і така міцна, як залізо, так що ніяка гостра зброя не зможе її розрубати. Найсильніший удар нічого їй не зробить. Кістяний ніж для неї однак, що грудка глею, від неї відскочить навіть залізні ножі, які ми вам привезли. Що ти даси мені за таємницю цього зілля?

— Я подарую тобі життя, — відповів Макамук через перекладача.

Суб’єнков презирливо засміявся.

— І ти будеш рабом у моєму домі аж до самої смерті.

Поляк засміявся ще презирливіше.

— Розв’яжіть мені руки й ноги, і тоді поговоримо, — сказав він.

Ватаг зробив знак, і коли Суб’єнкова звільнили від пут, піп скрутив цигарку й запалив.

— Ти верзеш дурниці,— сказав Макамук. — Нема такого зілля. Не може бути. Гостре лезо дужче за якесь там зілля.

Ватагові не вірилось, а проте він вагався. Він бачив не одну диявольську штуку цих мисливців за хутром, тим-то й не міг дуже вже не йняти віри.

— Я подарую тобі життя, і ти не будеш рабом, — сказав він.

— Цього замало.

Суб’єнков грав свою роль так спокійно, наче торгував ся за лисячу шкуру.

— Це чудодійне зілля. Воно не раз рятувало мені життя. Я хочу санки й собак, і щоб шестеро твоїх мисливців проводжали мене річкою вниз і охороняли мене аж до останньої ночівлі перед Михайлівським редутом.

— Ти мусиш жити тут і навчити нас усіх цих диявольських штук, — була відповідь.

Суб’єнков мовчки знизав плечима. Він випускав дим з цигарки в морозяне повітря і з цікавістю розглядав то, що лишилося від козака-велетня.

— А цей шрам! — раптом сказав Макамук, показуючи на шию поляка, де виразно синів рубець від ножа, знак по одній камчатській бійці.— Твоє зілля погане. Гостре лезо дужче за зілля.

— Цей удар зробила дуже сильна людина. — Суб’єнков напружено думав. — Дужча за тебе, дужча за найдужчого з твоїх мисливців, дужча, ніж він.

І знову носаком мокасина він копнув козака — жахливе

видовище, бо хоч Іван був непритомний, проте його пошматоване, знівечене тіло вперто чіплялося за життя.

— Тоді зілля було заслабе. В тих місцях не знайшлося потрібних ягід, а у ваших краях, я знаю, їх багато. Тут зілля буде сильніше.

— Я дозволю тобі піти вниз річкою, — сказав Макамук, — і дам тобі санки й собак, і шістьох мисливців, щоб охороняли тебе.

— Ти надто довго думаєш, — холодно відказав Суб’єнков. — Ти образив моє зілля тим, що не одразу пристав на мої умови. Отож тепер я вимагаю більшого. Я хочу сотню бобрових шкур (Макамук ошкірився глузливо). Я хочу сто фунтів сушеної риби (Макамук кивнув головою — риби вони мали багато, і вона була дешева). Я хочу двоє санок — одні для себе, а другі для мого хутра та риби. І мою рушницю хай повернуть мені. Якщо тобі не подобається ціна, то за часину вона стане ще вища.

Якага прошепотів щось ватагові.

— А як я знатиму, що твоє зілля — справжнє зілля? — спитав Макамук.

— Це дуже легко. Спершу я піду до лісу…

Якага знову прошепотів щось Макамукові, і той підозріло закивав головою.

— Ти можеш послати зі мною двадцять мисливців, — вів далі Суб’єнков. — Бачиш, я мушу знайти ягоди й коріння, з яких вариться це зілля. Потім ти поставиш отут двоє санок, наладуєш їх рибою та бобровими шкурами, покладеш рушницю та придаси шістьох мисливців, що підуть зі мною, а як усе буде готове, я натру зіллям шию і покладу голову он на ту колоду. І тоді найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру й рубоне тричі мене по шиї. Ти сам можеш тричі вдарити.

Макамук стояв, роззявивши рота, вражений цим останнім і найдивовижнішим чудом мисливців за хутром.

— Але слухай, — поспішив додати поляк, — перед кожним ударом я повинен знову намастити зіллям шию. Сокира важка й гостра, і я не хочу, щоб сталася якась помилка.

— Все, що ти просиш, буде твоє,— поспішаючи дати згоду, вигукнув Макамук. — Готуй своє зілля.

Суб’єнков приховав свою радість. Він вів одчайдушну гру, і похибок тут не повинно бути. Він сказав погордливо:

Ти довго зволікав. Моє зілля ображене. Щоб спокутувати цю образу, ти мусиш віддати мені свою дочку.

І він показав на дівчину — бідолашне створіння, косе на одне око, та ще й зуби в неї випиналися, як у вовка. Макамук розсердився, але поляк спокійнісінько скрутив і запалив ще одну цигарку.

— Поспішай, — погрожував він. — Якщо будеш вагатися, я вимагатиму ще більше.

Запанувала тиша; похмурий північний краєвид поволі зник йому з-перед очей, і він думкою полинув до рідного краю та до Франції, а глянувши ненароком на дівчину з вовчими зубами, пригадав іншу дівчину, співачку й танцівницю, що з нею запізнався ще тоді, як юнаком уперше прибув до Парижа.

— Навіщо тобі ця дівчина? — спитав Макамук.

— Візьму з собою, коли поїду річкою вниз… — Суб’єнков поцінував її поглядом. — 3 неї буде гарна дружина, а честь поріднитися з тобою — то добра винагорода за моє зілля.

Він знову пригадав співачку й танцівницю і замугикав пісеньку, якої навчився у неї. Ще раз переживав він своє життя, але дивився на сцени з минулого якось ніби збоку, наче вони його не обходили, немов то були малюнки в книжці про чиюсь чужу долю. Нараз ватагів голос різко порушив тишу, і Суб’єнков здригнувся.

— Це буде зроблено, — сказав Макамук. — Дівчина піде з тобою вниз річкою. Але знай: я сам тричі вдарю тебе сокирою по шиї.

— Тільки перед кожним разом я натиратимуся зіллям, — відказав Суб’єнков, удаючи погано приховану стурбованість.

— Ти будеш натиратися зіллям перед кожним ударом. Ось мисливці, які стежитимуть, щоб ти не втік. Іди в ліс і збирай своє зілля.

Пожадливість Полякова остаточно переконала ватага, що зілля таки цінне. І справді: що інше, як не чудодійне зілля, могло спонукувати людину на порозі смерті стояти непохитно й торгуватися, наче стара баба.

— До того ж, — прошепотів Якага, коли поляк разом з вартою зник серед ялин, — коли вивідаєш усе про це зілля, ти легко можеш його вбити.

— Та як же його вбити? — заперечив Макамук. — Адже зілля захистить його!

А може, він десь не натреться тим зіллям, — відповів Якага. — Ми саме туди й влучимо. Може, то будуть вуха. От і гаразд — ми проткнемо списом одне вухо, а вийде він у друге. А може, то будуть очі. Певно, зілля буде заміцне, щоб натирати ним очі.

Ватаг кивнув головою:

— Ти мудрий, Якаго. Коли він не має інших диявольських штук, то ми вб’ємо його.

Суб’єнков не гаявся, збираючи складники для свого зілля. Він брав усе, що потрапляло під руку: ялинову глицю, кору з верби та берези і багато журавлини, — він казав мисливцям викопувати її з-під снігу. Дещиця замерзлого коріння довершила його запас, і з цим він повернувся до табору.

Макамук і Якага сиділи навпочіпки коло нього, примічаючи, скільки й чого саме кладе він у горщик з окропом.

— Затямте — найперше кидається журавлина, — пояснював Суб’єнков. — Ага, ще одне — людський палець. Ану, Якаго, давай-но я відітну твого пальця.

Але Якага сховав руки за спину і насупився.

— Тільки мізинчика, — просив Суб’єнков.

— Якаго, дай йому свого пальця, — наказав Макамук.

— Хіба мало тут валяється пальців? — пробурчав Якага, показуючи на понівечені трупи: на снігу лежало десятків зо два закатованих на смерть людей.

— Це мусить бути палець живої людини, — наполягав поляк.

— От і матимеш палець живої людини, — Якага ступив до козака і відтяв йому пальця.

— Він ще живий, — пояснив він, кинувши свій кривавий трофей на сніг, під ноги полякові.— До того ж це добрий палець, бо великий.

Суб’єнков кинув пальця у вогонь під горщиком і заспівав. Це була французька пісенька про кохання, що її він надзвичайно урочисто співав, варячи зілля.

— Як не вимовляти цих слів над горщиком, зілля нічого не варте, — пояснив він. — В них уся сила. Ось бачите, вже й готове.

— Прокажи слова повільно, щоб я міг запам’ятати, — наказав Макамук.

— Тільки після випроби. Коли сокира тричі відскочить від моєї шиї, тоді я розкрию тобі таємницю цих слів.

— А якщо зілля буде погане? — стурбовано запитав Макамук.

Суб’єнков сердито накинувся на нього:

— Моє зілля завжди добре. А якщо воно буде погане, тоді зробите зі мною те, що зробили з іншими. Поріжете мене на шматки, як порізали його. — Він показав на козака. — Зілля вже прохололо. Отже, я натираю собі шию, проказуючи це замовляння.

Надзвичайно врочисто й повільно він проспівав рядок з «Марсельєзи», тим часом натираючи собі шию прегидким варивом.

Несподіваний крик перервав його лицедійство. Велетень козак, востаннє виявляючи свою надзвичайну живучість, зіпнувся на коліна. Регіт, здивовані вигуки та оплески залунали серед індіян, коли Здоровило Іван почав битися на снігу в страшенних корчах.

Суб’єнкова аж занудило те видовисько, але він опанував себе й удав, ніби розсердився.

— Годі! — вигукнув він. — Добийте його та почнім випробу. Ану, Якаго, припини цей галас.

Коли з козаком було покінчено, Суб’єнков звернувся до Макамука.

Пам’ятай — ти повинен рубати щосили. Це тобі не дитячі забавки. Ось візьми сокиру і вдар по цій колоді, щоб я міг побачити, чи ти б’єш, як справжній чоловік.

Макамук послухався і двічі рубонув, — і так влучно й замашисто, що відлетіла добряча поліняка від колоди.

— Гаразд, — Суб’єнков обвів очима обличчя тубільців, що стояли навколо, немов символізуючи ту стіну варварства, яка оточувала його, відколи він потрапив до рук царської поліції у Варшаві.— Візьми сокиру, Макамуче, і стань отут. Я ляжу. Коли підніму руку, вдар, і то щосили. Та гляди, щоб ніхто не стояв позад тебе. Зілля міцне, і сокира може відскочити від шиї і випорснути з твоїх рук.

Він подивився на собак у запрягу, на двоє санок, навантажених хутром та рибою. Поверх бобрових шкур лежала його рушниця. Шестеро мисливців, що мали охороняти його, стояли біля санок.

— А де дівчина? — спитав поляк. — Приведіть і її до санок перше, ніж почнемо випробу.

Коли дівчину привели, Суб’єнков ліг на сніг і поклав голову на колоді', немов стомлена дитина, що лаштується до гну. Піп пережив стільки тяжких років, що й справді був дуже стомлений.

— Я сміюся з тебе і з твоєї сили, о Макамуче! — сказав вій. — Бий, бий щосили!

Він підняв руку. Макамук замахнувся широколезою сокирою, що нею обтесують колоди. Блискуча сталь сяйнула в морозяному повітрі, спинилась на ледве помітну мить над головою Макамука, потім упала на голу шию Суб’єнкова. Сокира легко розрубала кістки й м’язи і глибоко врізалася в колоду. Вражені дикуни побачили, як голова відскочила на добрий ярд, а кров струменем бризнула з тулуба.

Всі стояли ошелешені й мовчали, відтак поволі почало прояснятися їм у головах, що ніякого чудодійного зілля й не було. Мисливець за хутром перехитрував їх. Єдиний з усіх бранців він уник катування. Оце й була та ставка, на яку він грав. І тут усі вибухнули голосним реготом. Макамук з сорому похилив голову. Мисливець за хутром обдурив його. Перед усім його людом у дурні пошив. Всі реготали, аж мало за животи не бралися. Макамук обернувся і, похиливши голову, поплентався геть. Він знав, що віднині його ніхто не зватиме Макамуком Для всіх він буде Пошитий у дурні. Це ганебне тавро залишиться на ньому аж до смерті. І коли б не збиралися індіанські племена — навесні ловити лососів чи влітку вимінювати крам, від багаття до багаття переходитиме розповідь про те, як супокійно вмер мисливець за хутром, від єдиного вдару руки Пошитого в дурні.

— А хто такий цей Пошитий у дурні? — причулося йому, як уже питає котрийсь знахабнілий жовторотик.

— А-а, Пошитий у дурні,— пролунає відповідь, — це той, що колись його звано Макамуком, поки він не відрубав голови мисливцеві за хутром.

ПОГАСЛЕ БАГАТТЯ

День тільки заповідався, холодніш і сірий — дуже холодний і дуже сірий, — коли чоловік збочив з утоптаної стежки подовж Юкону і почав видиратися на високий берег, де ледве помітний слід провадив на схід густим ялиновим підліском. Берег був крутий, і чоловік, досягані краю, спинився відітхнути, виправдуючись перед собою тим, що хоче глянути на годинника. Стрілки показували дев’яту годину. Сонце ані проблискувало, дарма що на небі не було жодної хмаринки. День випав ясний, а проте здавалося, ніби якась невидима запона огорнула все навколо, — якийсь непомітний морок робив його сірим. І все тому, що не було сонця. Та це не турбувало чоловіка. Він звик жити без сонця. Воно сховалося вже багато днів тому, і чоловік знав, що мине ще не один день, поки той ясно-сяйний круг визирне на півдні понад обрієм і вмить сховається.

Чоловік оглянувся назад, туди, звідки прийшов. Юкон, завширшки з милю, ховався під трифутовою кригою. Поверх тієї криги лежав такий самий завтовшки шар снігу, рівний і білий; лише невеличкі хвилі позначали місця, де були крижані зашерети, сковані морозом. На північ і на південь, скільки око сягало, скрізь було біло-білісінько, тільки попід зарослим ялиною островом звивалася темна смужка; вона бігла з півдня й тяглася геть на північ, зникаючи за другим, так само зарослим ялиною островом. Та тоненька, як волосина, смужка була стежкою, головним шляхом, що простягся на п’ятсот миль у південному напрямку до Чілкутського перевалу, до Даї та Солоної Води, і на сімдесят у північному до Доусона, і ще на тисячу миль до Нулато, і далі до Сент-Майкла на Берінговому морі — півтори тисячі миль снігової дороги.

Але все те — таємнича, тоненька, мов волосина, стежка, що їй і кінця не видно було, ясне небо без сонця, пекучий мороз, дивний, мов чарами повитий, краєвид, — усе те не вражало подорожнього. Не тому, що він здавна призвичаїш її до цього. Нін був на півночі нова людина, чечако, і зимував тут уперше. Просто йому бракувало уяви. То був чоловік метикуватий і спритний у життєвих справах — тільки в життєвих, але не в царині думки. Було п’ятдесят градусів під нулем, себто вісімдесят із чимось градусів морозу. Для чоловіка це означало, що надворі дуже холодно і що йому буде важко в дорозі, та й усе. Цей мороз не збудив у ньому роздумів про те, яка тендітна істота людина, здатна жити лише в певних вузьких межах тепла й холоду; не замислився він і над такими речами, як віра в безсмертя та місце людини у всесвіті. П’ятдесят градусів під нулем означало для нього лютий, пекучий мороз, від якого треба захищатися — себто мати рукавиці, навушники, теплі мокасини та грубі шкарпетки. П’ятдесят градусів під нулем було тільки п’ятдесят градусів під нулем, та й годі. Чоловік нездатний був піднестися думкою, що це може означати щось більше.

Рушаючи далі, він мимохідь плюнув. І здивувався, почувши, як дзвінко хруснула слина, замерзаючи в повітрі. Він плюнув ще раз. І знову слина хруснула, ще не встигнувши впасти на сніг. Він знав, що при п’ятдесяти градусах під нулем слина хрущить, як падає на сніг, але тепер вона хруснула, не долетівши додолу. Отже, було більше, ніж п’ятдесят під нулем, — і невідомо, наскільки більше. Та, врешті, це байдуже. Він-бо знав, скільки треба йти до займанки на лівому рукаві Гендерсонового потічка, де вже мали чекати свої хлопці. Воші завернули туди від річки Індіяни, а він подався околишнім шляхом, щоб довідатись, чи можна буде навесні сплавити дерево з островів на Юконі.

До табору він дійде годині о шостій; правда, вже смеркне, але там чекатимуть хлопці, палахкотітиме багаття і приготована буде вечеря. А сніданок — він намацав під курткою торбинку, — сніданок ось, під сорочкою, загорнений у хустину. А то пампушки замерзли б. Чоловік задоволено всміхнувся, згадуючи про смачний сніданок. Кожна пампушка, що й так уже добре вварилася в смальці, була ще розрізана навпіл і перекладена товстими шматками підсмаженого сала.

Він пірнув у густий ялинник. Стежка була ледь помітна. Мабуть, давно вже ніхто сюдою не йшов, бо останній слід припав снігом десь на фут завгрубшки. Чоловік радий був, що мандрує без санок, упорожні. Та й справді, він нічого не мав при собі, тільки загорнений у хустину сніданок. А таки дуже холодно, подумав він, розтираючи рукавицею задубілий ніс та вилиці. Чоловік мав бороду й вуса, що густо вкривали щоки й підборіддя, проте не захищали широких вилиць і гострого носа, задерикувато виставленого на мороз.

Слідом за чоловіком біг великий, сірий на масть, місцевої породи пес-вівчур, що ні виглядом, ні вдачею не відрізнявся від свого брата вовка. Собаку пригнічував той страшний холод. Він розумів, що не час тепер мандрувати. Інстинкт казав йому більше, ніж чоловікові розум. Бо насправді було не п’ятдесят градусів під нулем, не шістдесят, ба навіть не сімдесят, а сімдесят п’ять. Якщо, рахуючи за Фаренгейтом, точка замерзання на тридцять другому градусі під нулем, то тепер було сто сім градусів морозу. На термометрах собака не розумівся. Може, в голові його не було такого ясного уявлення про холод, як у людини. Але собака мав інстинкт. Його посів невиразний страх, що насувається якась небезпека, і він пригноблено плентався ззаду, ловлячи кожний рух свого господаря, немов сподівався, що чоловік вернеться назад до табору або пошукає затишку й розпалить багаття. Собака знав, що таке вогонь, і прагнув вогню, а як ні, то хоч закопатися десь під сніг і зберегти своє власне тепло.

Пара від подиху в собаки дрібного памороззю осідала йому на шерсті, а надто на морді та віях. Руда борода й вуса подорожнього також пообмерзали, тільки ще дужче — взялися суцільною крижиною, що грубшала з кожним подихом. До того ж чоловік ще й жував тютюн, і крижана обротька так щільно стягнула йому рота, що він не міг навіть як слід сплюнути. Тому пережований тютюн осідав на обмерзлій бороді, що набула бурштинового кольору і дедалі довшала. Якби він упав, то борода розбилася б на друзки, наче шкло. Та його не бентежила така прикраса, бо її носили в цій країні всі, хто жував тютюн, а він уже двічі мандрував у лютий мороз. Щоправда, тоді не було так холодно, як тепер, але спиртовий термометр на Шістдесятій Милі показував раз п’ятдесят, а вдруге п’ятдесят п’ять градусів під нулем.

Кілька миль він ішов лісом, ПОТІМ перетяв широку рівнину і до берега невеличкої замерзлої річки. То був Гендерсонів потічок, і до розгалуження його лишилося 10 миль. Чоловік глянув на годинника. Була десята. Отже, він долає по чотири милі на годину і біля розгалуження буде о пів на першу. Там він справить собі відпочинок і підживиться сніданком.

Собака, опустивши хвоста, понуро поплентався за чоловіком, коли той рушив далі замерзлим річищем. Слід було добре видно, але відтоді, як проїхали останні санки, нападало дюймів на дванадцять снігу. Певне, вже з місяць ніхто не їздив цією примовклою річкою.

Чоловік упевнено йшов далі. В глибокі міркування він не звик вдаватися і тепер не мав про що думати, хіба про те, що на розтоці він поснідає, а о шостій буде вже в таборі разом з хлопцями. Балакати не було з ким, а хоч би навіть і було, то він не зміг би розтулити вуст, бо заважала крижана обротька. Тим-то чоловік і далі мовчки жував тютюн, а бурштинова борода чимраз довшала.

Часом йому спадало на думку, що мороз надто великий, такого він ще зроду не спізнав на собі. Ідучи, він тер вилиці та носа рукавицею. Тер машинально то одною, то другою рукою. Коли ж переставав, то відразу німіли вилиці, а за мить і кінчик носа. Він був певний, що відморозить щоки, і шкодував, що не справив собі запони на ніс, як у Бада: той завжди носив її в холод. Така запона прикривала б від морозу й щоки. Але, зрештою, про що тут балакати? Відморозить, то й що? Трошки поболить і перестане; ніхто ж через це ще не вмер.

Хоч думати чоловік не вмів, зате добре стежив за всім навколо, помічав кожну зміну на річці, закрути, повороти, примерзлі купи дерева та уважно додивлявся, куди ступити. Якось, обминаючи закрут, він раптом одскочив, наче сполоханий кінь, обійшов далеченько непевне місце і знову вернувся на стежку. Він знав, що потічок промерзає геть до дна — в жодній річці немає води в полярну зиму, — але знав і те, що є джерела, які б’ють з гористих берегів і біжать попід снігом, поверх річкової криги. Навіть у найлютіші морози не замерзають ті джерела, і чоловік знав, які вони небезпечні. То були пастки. Під снігом ховалися калюжі на три дюйми, а то й на три фути завглибшки. Іноді їх покривала крига з півдюйма завтовшки, а кригу притрушував сніг.

Бувало, шари криги йшли вперемішку з водою: крига поступово проломлювалася і можна було провалитися й по пояс.

Тому чоловік і відскочив, як обшпарений: він відчув, що під ногами вгинається й тріщить захована попід снігом крига. А замочити ноги в такий холод мало що неприємно, а й небезпечно. Щонайменше це затримало б його, бо довелося б розкласти багаття і під його захистом роззутися та висушити шкарпетки й мокасини. Чоловік скинув пильним оком на річище та береги і зважив, що струмок біжить з правого боку. Він поміркував трохи, потираючи носа та щоки, тоді пішов ліворуч, обережно ступаючи й випробовуючи ногами кожен крок. Коли небезпечне місце залишилося позаду, чоловік узяв свіжого тютюну в рот і піддав ходи, долаючи чотири милі на годину.

За дальші дві години дороги він ще не раз натрапляв на такі пастки. Звичайно сніг, що приховував таловини, западав, брався кригою і тим самим попереджав про небезпеку. А проте раз чоловік мало що не провалився, а вдруге, підозрюючи небезпеку, послав наперед собаку. Але собака не хотів іти. Він почав задкувати, аж поки чоловік добряче стусонув його. Тоді він хутко побіг білою незайманою поверхнею. Раптом передні лапи провалилися, а пес шарпонувся вбік і вискочив на тверде. Мокрі лапи відразу ж узялися кригою. Собака кинувся злизувати кригу з лап, тоді сів на сніг і почав вигризати її з-поміж пазурів. Так наказував йому інстинкт. Якби він залишив кригу, то намуляв би собі лапи. Собака, звичайно, не знав цього. Просто він корився таємничому велінню, що йшло десь із глибини його істоти. Але чоловік знав, бо склав про те думку з власного досвіду, Тому він скинув рукавицю з правої руки й поміг собаці повидирати крижинки. Не минуло й хвилини, як він її скинув, а вже пальці закоцюбли, і це його здивувало. Напевне, було таки дуже холодно. Він мерщій натяг рукавицю й почав завзято бити рукою об груди.

О дванадцятій годині надворі була найясніша пора. Але зимове сонце помандрувало дуже далеко на південь і не з’являлося над обрієм. Від Гендерсонового потічка, яким полудневої ясної пори йшов чоловік, не кидаючи тіні, сонце заступала опуклість земної кулі. О пів на першу, хвилина в хвилину, чоловік дістався до розтоки. Він зрадів, що йшов так прудко. Якщо він і далі не стишить ходи, то о шостій напевно буде вже вкупі з хлопцями.

Чоловік розстебнув куртку та сорочку й витяг сніданок. На це він згаяв по більше, як чверть хвилини, а все ж пальці його встигли задубіти. Не одягаючи рукавиці, він кілька разів ударив рукою об стегно. Тоді сів на вкриту снігом колоду і хотів був їсти. Але його вразило, що гострий біль у пальцях після удару так швидко вщух. Навіть укусивши пампушки, він ще трохи помолотив рукою по коліні, тоді натяг рукавицю, а натомість скинув другу. Тепер він спробував їсти, та йому заважала крижана обротька. Чоловік забув, що треба розпалити багаття і розтопити кригу. Він посміхнувся з своєї неуважності і знову відчув, що голі його пальці дубіють. Помітив також, що, коли він сідав їсти, то відчував у пальцях на ногах гострий біль, а тепер боліти зовсім перестало. Чоловік не знав, що й думати: чи пальці йому нагрілися, чи закоцюбли. Спробувавши поворухнути ними в мокасинах, він зміркував, що швидше закоцюбли.

Він мерщій натяг рукавицю і встав, трохи навіть зляканий. Він почав топтатися на місці, поки відновився в ногах кровообіг. Собачий таки холод, подумав він. Той дідуган із Сірчаного струмка правду казав, що тут бувають іноді скажені морози. А він ще сміявся з нього! Ніколи не слід бути занадто вже впевненим у собі. Але ж як холодно! Він ходив туди й сюди, тупцяв на місці, бив руками, поки тепло знову розійшлося по тілу і трохи відлягло від серця. Тоді витяг сірники й почав розпалювати вогонь. Дров не бракувало: минулої весни повінь нанесла в кущі чимало всілякого хмизу. Обережно, починаючи з маленьких трісочок, він розпалив шумке багаття і біля нього відтопив кригу з обличчя та з’їв сніданок. На якийсь час чоловік перехитрував мороз. Собака, не менш радіючи вогневі, простягнувся саме на такій відстані, щоб грітись, але не обсмалитися.

Попоївши, чоловік набив люльку і спокійно, не поспішаючи, викурив її. Тоді натяг рукавиці, щільніше зав’язав навушники і подався лівим рукавом річки. Собака був розчарований і не хотів покидати багаття. Цей чоловік не знав, що таке холод. Можливо, всі покоління його предків не знали холоду, справжнього холоду, на сто сім градусів нижче від точки замерзання. Але собака знав, усі його предки знали, і він дістав це знання у спадок. Знав він, що не гаразд подорожувати в такий лютий мороз. Під таку годину краще лежати, згорнувшись у клубок, десь у снігу, в ямі, та чекати, поки хмари заступлять те місце, звідки йде холод. Однак проміж собакою та чоловіком не було великої близькості. Перший був невільником другого і тільки й знав ласки, що погрозливі вигуки, які передували батогові. Тому собака й не намагався якось передати свою тривогу чоловікові. Йому не було чого дбати за людину; тільки задля себе самого він не хотів покидати багаття. Але чоловік свиснув і гукнув до нього словами, що нагадували про батіг, отож собака встав і поплентався услід за чоловіком.

Чоловік узяв у рот тютюнової жуйки і почав запускати нову бурштинову бороду. Біла паморозь від подиху швидко вкрила йому вуса, повіки та вії. На лівому рукаві Гендерсонового потічка, певне, було менше джерел; принаймні він уже з півгодини не бачив їхніх ознак. І тоді воно сталося. Там, де ніщо не показувало на небезпеку, де пухкий, незайманий сніг ніби запевняв міцну кригу, чоловік провалився. Не глибоко. Але він замочив ноги по литки, поки вискочив на тверде.

Ця халепа розлютила чоловіка, і він вилаявся. О шостій він сподівався бути вже в таборі з хлопцями, а тепер доведеться згаяти годину, розпалити багаття та висушити взуття. Він знав добре, що при такій низькій температурі цього не минеш; отож збочив до берега і видряпався вгору. На березі, в кущах, навколо стовбурів кількох невеличких ялин позастрявало нанесене повіддю сухе паливо — переважно цурупалки та хмиз, але чимало й сухого гілля та чудової, сухої торішньої трави. Він кинув на сніг кілька великих гілляк. Вони мали бути за підвалину та захищати слабенький ще вогник від розтопленого снігу. Потім черкнув сірником об невеличкий шматочок березової кори, що мав з собою в кишені. Вона займалася ще краще, ніж папір. Поклавши її на гілки, він почав підкидати маленькі жмутки сухої трави та сухий, здріблений хмиз.

Чоловік розпалював багаття поволі, обережно, гостро відчуваючи небезпеку. Потрохи, як зростало полум’я, він підкладав гілки чимраз більші й більші. Він сидів навпочіпки в снігу, витягав гілля, що позастрявало в кущах, і кидав його у вогонь. Він знав, що тут треба не схибити. Коли надворі сімдесят п’ять під нулем, чоловік мусить з першого разу розпалити багаття — а надто, як у нього мокрі ноги. Якщо ноги сухі, то можна пробігти з півмилі щоб відновити кровообіг. Коли ж ноги мокрі та обмерзлі, то нічим не відновиш кровообігу при сімдесяти п’яти градусах під нулем. Хоч як швидко біжи, а ноги тільки дужче мерзнутимуть.

Усе це чоловік знав. Ще восени той старожитець із Сірчаного струмка казав йому про це, і тільки тепер він склав ціну його пораді. Ніг своїх він уже не відчував. Щоб розпалити багаття, він мусив скинути рукавиці, але пальці відразу ж задубіли. Коли він долав чотири милі на годину, серце гнало кров до поверхні тіла, до рук і ніг. Та тільки-но він спинився, робота серця ослабла. Космічний холод ринув на незахищене місце Землі, і чоловік, що був саме в тому незахищеному місці, діставав найважчі удари. Кров відступала перед холодом. Кров була жива, як і той собака, і так само хотіла заховатися, захистити себе від лютого морозу. Поки він долав чотири милі на годину, вона, хочеш не хочеш, приливала до його рук та ніг; а тепер відпливла, сховалася в глибині тіла. Насамперед це відчули найдальші від серця куточки. Мокрі ноги мерзли швидше, руки, не захищені рукавицями, коцюбли дедалі дужче, хоч він ще міг ворушити ними. Ніс і щоки були вже відморожені, попід шкірою, не огрітою кров’ю, пробігали дрижаки.

Але він урятувався. Він тільки трохи обморозив пальці на ногах, ніс та щоки. Бо ж вогнище починало розгорятися. Чоловік підкладав уже гілочки завтовшки з палець. Ще хвилина, і він зможе підкладати вже дровиняки завтовшки з руку, тоді скине мокре взуття і, поки воно сохнутиме, розігріє ноги біля вогню, звичайно, спершу добре розтерши їх снігом. З багаттям йому пощастило. Він був урятований. Чоловік згадав пораду старожитця з Сірчаного струмка й осміхнувся. Занадто вже впевнено наполягав він на тому, що на Клондайку ніхто не повинен сам вибиратися в дорогу, коли мороз більший, як п’ятдесят під нулем. А ось він спробував, і що ж? Замочив собі ноги, був сам-самісінький і все-таки врятувався. Ті старожитці часом бувають лякливі, як жінки. Треба тільки не розгубитися, і все буде гаразд. Кожен чоловік, якщо він не боягуз, може подорожувати сам. Та все ж дивно, що так швидко мерзнуть щоки й ніс. Ніколи він не думав, щоб пальці так зразу заклякли. Вони так закоцюбли, що чоловік ледве міг ворушити ними, щоб притягти якусь гілку.

Здавалося, вони мовби відокремилися від тіла. Беручи гілку, він мусив дивитися, чи взяв її, чи ні. Зв’язок між ним і пучками пальців урвався.

Та кінець кінцем це байдуже. Перед ним багаття, вогонь що тріщить і танцює по гілках, обіцяє життя. Чоловік почав розв’язувати мокасини, всуціль закрижанілі. Грубі німецькі шкарпетки до самих литок нагадували залізні піхви, а шнурівка на мокасинах була наче крицевий дріт весь поплутаний та повузлений, ніби після якоїсь катастрофи. Часину чоловік вовтузився з ними закоцюблими пальцями, тоді, зміркувавши, що то даремна праця, зитяг мисливського ножа.

Але ще не встиг розрізати шнурівки, як воно сталося. Властиво, то була його провина, чи пак — помилка. Треба було розкласти багаття не під ялиною, а на відкритому місці. Але так легше було тягати паливо з кущів та кидати його просто в огонь. На гіллі того дерева, під яким він розпалив багаття, злежалося чимало снігу. Вітер уже кілька тижнів не здував його, і кожна гілка аж гнулася під ним. Щоразу, витягаючи паливо, чоловік злегка схитував ялину, схитував ледве помітно, але цього було досить, щоб накликати лихо. Одна з верхніх гілок струсила сніг Він упав на нижчі гілки, із них теж посипався сніг. Так він падав з гілки на гілку, поки захопив ціле дерево. А тоді лавиною гупнув додолу і засипав чоловіка та багаття. Там, де горів вогонь, тепер лежала купа свіжого, без ладу накиданого снігу.

Чоловікові стало страшно. Він ніби почув свій смертний вирок. Хвильку він ще сидів, утупивши очі в те місце, де щойно горів огонь. Тоді враз заспокоївся. Можливо, що старожитець із Сірчаного струмка все-таки мав слушність. Справді, якби з ним був ще хтось, то йому не загрожувала б небезпека. Супутник міг би розпалити багаття. Ну, а тепер йому самому доведеться знову братися до діла, і вже вдруге не можна схибити. Правда, якщо йому навіть пощастить, він напевне втратить кілька пальців на нозі. Вже й тепер ступні його відморожені, а ще ж мине деякий час, поки вогонь розгориться.

Так думав собі чоловік, проте не сидів склавши руки. Думаючи, він гарячково працював. Поклав нову підвалину на багаття, цього разу вже на відкритому місці, щоб жодне зрадницьке дерево не могло загасити його. Далі назбирав сухої трави та дрібного хмизу, нанесеного весняною повінню. Пальці його не ворушилися, і він збирав жменею. Через те навитягав багато непотрібного йому трухляччя та зеленого моху, однак іншої ради не було. Чоловік працював розважливо, набрав навіть оберемок великого гілля, щоб скористатися потім, як багаття розгориться. А собака весь час сидів і стежив за ним сумним поглядом, чекаючи, що чоловік здобуде вогонь, але вогню все не було.

Приготувавши паливо, чоловік поліз у кишеню по шматок березової кори. Він знав, що кора там, хоч не почував її пальцями, але чув, як вона шаруділа під рукою. Та схопити кору йому ніяк не щастило. І весь час його мучила думка, що з кожною миттю ноги все дужче й дужче мерзнуть. Ця думка лякала його, але він відганяв її і намагався бути спокійний. Він зубами натяг рукавиці й заходився вимахувати руками: бив ними, що мав сили, об боки, спочатку сидячи, а потім і стоячи. А собака весь час сидів на снігу, обгорнувши пухнастим вовчим хвостом передні лапи та нащуливши гострі вовчі вуха, і пильно стежив за чоловіком. І чоловік, що вимахував та бив руками, відчував заздрість, дивлячися на собаку, що не змерзла, маючи на собі природне хутро.

За якусь часину чоловік відчув у пальцях перші ознаки життя. Легеньке поколювання дедалі дужчало, аж поки перейшло в гострий, нестерпний біль, але чоловік зрадів йому. Вій стягнув рукавицю з правої руки і витяг з кишені березову кору. Голі пальці відразу почали знову мерзнути. Тоді він дістав в’язку сірників. Але лютий мороз уже скував йому пальці. Силкуючися відділити один сірник від решти, чоловік упустив на сніг цілу в’язку. Він хотів підняти її, проте не міг. Змерзлі пальці не годні були ні відчути сірників, ні взяти. Він був дуже обережний. Відігнавши думку про відморожені ноги, ніс та щоки, зосередив усю увагу на сірниках. Він стежив за своїми руками, користуючися зором, а не дотиком, і коли побачив, що пальці були по обидва боки в’язки, стиснув їх, себто, хотів стиснути, але зв’язок з руками урвався, і пальці не корилися йому. Він натяг рукавицю на праву руку і почав завзято бити нею об стегно. Тоді обома руками схопив в’язку сірників разом зі снігом і кинув її на коліна. Та це не поліпшило справи. Він довго прихитрявся, поки пощастило схопити в’язку між долоні й піднести до рота. Крига затріщала, коли він через силу розтулив рота. Втягнувши спідню щелепу і вип’явши верхню губу, він схопив в’язку кубами, щоб витягти сірника. Йому пощастило дістати одного, і він упустив його на коліно. Але цього було мало. Він не міг підняти сірника. Тоді здогадався зробити інакше. Схопив сірника зубами і потер ним об ногу. Разів із двадцять тер він, поки пощастило його запалити. Коли сірник спалахнув, він підніс його до березової кори. Але сірка ударила в ніс, зайшла в легені, й чоловік закашлявся. Сірник упав на сніг і погас.

Старожитець із Сірчаного струмка мав слушність, подумав чоловік, коли його на мить узяла розпука, — не можна подорожувати самому без товариша, як надворі п’ятдесят градусів під нулем. Він знову почав бити руками, але йому не пощастило викликати в них ніякого відчуття. Нараз він стягнув рукавиці зубами і схопив усю в’язку проміж долоні. М’язи рук ще не заклякли, і, напружуючи їх, він міцно стиснув сірники. Тоді тернув в’язкою об ногу. Вона спалахнула: відразу запалилося сімдесят сірників. Вітру не було, щоб загасити їх. Голову чоловік одвернув убік, щоб не вдихнути їдкого диму, й підніс охоплену полум’ям в’язку до корп. І раптом відчув, що рука оживає. Почала смалитися шкіра. Рука горіла все глибіне, і біль дедалі дужчав. Проте він терпів, незграбно намагавшіїся запалити кору, та йому не щастило, бо заважала його ж таки власна рука, що, смалячись, затуляла майже все полум’я.

Нарешті, коли несила вже була терпіти, він відсмикнув руки. Запалені сірники, зашкварчавши, впали на сніг, але березова кора запалилася. Чоловік почав підкладати в огонь суху траву та дрібненькі гілочки. Вибирати він не мав змоги, бо паливо довелося піднімати долонями. Шматочки трухлявого дерева та зеленого моху, що поприставали до хмизу, він сяк-так відкусував зубами. Він дбайливо, але незграбно пильнував огню. В огні було життя, і йому не можна дати загаснути. Чоловік тремтів, бо від поверхні тіла відлила кров, і через це рухи його ставали ще незграбніші. Великий шмат зеленого моху впав просто на маленький вогник. Він хотів відсунути його звідти тремтячими пальцями, та сягнув ними надто глибоко і зруйнував кволе ще багаття: порозкидав траву і дрібний хмиз, що вже були зайнялися. Він намагався знову зібрати їх докупи, проте, незважаючи на всі зусилля, не міг опанувати тремтіння і тільки ще більше розкидав вогнище. Гілки одна по одній гасли, обкутуючися густим димом. Здобути вогню не пощастило.

Чоловік якось байдуже подивився навколо і випадково погляд його спинився на собаці, що сидів на снігу по той бік зруйнованого багаття, неспокійно соваючись і переступаючи з одної лапи на другу.

Собака навів його на дику думку. Він пригадав оповідання про чоловіка, якого захопила в дорозі хуга; вбивши вола, той загорнувся в його шкуру і так урятувався. Він уб’є собаку й засуне руки в тепле тіло, щоб вони зігрілися й відійшли. А тоді зможе розпалити багаття. Чоловік покликав собаку до себе. Але в голосі в нього бринів якийсь чудний острах; собака злякався, бо ніколи не чув, щоб чоловік так озивався до нього раніше. Щось тут було не гаразд, і його підозрілива вдача відчула небезпеку, — яку саме, пес не знав, але десь там у нього в мозку виник ляк перед людиною. Собака спустив вуха і ще виразніше почав виявляти неспокій, частіше перебирав лапами та все не йшов на поклик. Тоді чоловік, зіпнувшися рачки, сам поліз до собаки. Незвичайна поза людини ще більше насторожила собаку, і він трохи відсунувся вбік.

Чоловік спинився і сів на снігу, щоб трохи заспокоїтись. Тоді натяг зубами рукавиці й підвівся. Спершу він подивився вниз, аби впевнитись, що він справді стоїть, бо задубілі ноги його не відчували під собою землі. Те, що чоловік стояв, уже трохи розігнало підозру в собаки, а коли той владно гукнув голосом, що нагадував ляск батога, собака виявив свою звичайну слухняність і підійшов ближче. Тільки-но собака опинився коло нього, як чоловік не зміг далі стримувати себе. Він кинувся до собаки й дуже здивувався, коли виявилось, що руками він не може його взяти: руки не згиналися і нічого не відчували. Чоловік забув — вони ж у нього відморожені і заклякають чимдалі більше й більше. Проте все це скоїлося так швидко, що собака не встиг відскочити, і чоловік обхопив його руками. Тоді сів на сніг, тиснучи собаку до себе. Той загарчав, заскавулів і став випручуватися.

Але це було й усе, на що чоловік спромігся: сидіти на снігу й тиснути до себе собаку. Він зрозумів, що вбити його не годен. Ніяк не годен. Безсилими руками він не міг ані витягти, ані встромити ножа, не міг також задушити собаку. Тому чоловік відпустив його, і пес кинувся геть, підібгавши хвоста і не перестаючи гарчати. Футів за сорок собака спинився й цікаво поглянув на чоловіка, нащуливши вуха.

Не відчуваючи п’ястей, чоловік глянув на них і побачив їх на місці. Його вразило, що доводиться очима шукати своїх рук. Він почав вимахувати ними та бити себе об стегна. І хвилин за п’ять так розігнав кров, що навіть перестав тремтіти. Але пальці не відійшли: йому здавалося, що вони висять, наче тягарці, на зап’ястках. Звідки взялося таке відчуття, чоловік не міг збагнути.

В душу йому закрався тупий, гнітючий страх. Той страх швидко переростав у муку, бо чоловік розумів, що йшлося вже не про відморожені пальці чи ноги й руки, які доведеться втратити, а про життя чи смерть, і що надії на порятунок майже не було. Сповнений панічного жаху, він повернувся й побіг по річищу ледве помітною стежкою. Собака подався за ним. Чоловік біг наосліп, без мети, охоплений таким жахом, якого він ще зроду не зазнавав. Однак поволі, застряючи в снігу й спотикаючись, він почав розрізняти оточення: береги річки, примерзлі купи колод, голі осики та небо. Біжучи, він ночував себе краще. Він уже не тремтів. Можливо, якщо він бігтиме й далі, ноги йому відійдуть, а може, він навіть доб’ється до табору і до товаришів. Звісно, він стратить кілька пальців на руках і на ногах, і обличчя теж ціле не лишиться; — проте хлопці подбають про нього й порятують, коли він добудеться до них. І водночас розум підказував чоловікові, що він ніколи не доб’ється до табору, бо туди задалеко, а мороз чимраз дужче проймає його: ось-ось він закоцюбне і не зможе поворухнутися. Ця думка несміливо зринала в свідомості, але він не зважав на неї. Проте часом вона настирливо рвалася назовні, вимагаючи якихось заходів, хоч він уперто гонив її від себе і силкувався думати про щось інше.

Його вражало, що він може бігти з такими задубілими ногами, не відчуваючи, як вони торкаються землі й несуть його вагу. Тіло ніби саме пливло над землею, не дотикаючись її. Колись він бачив на малюнку крилатого Меркурія і тепер подумав, що, певне, те саме відчував Меркурій, як плив понад землею.

Чоловік вирішив бігти, поки доб’ється до табору, але не врахував одного: що йому не вистачить сили. Кілька разів він спотикався, нарешті заточився і впав. Він силкувався встати, але не зміг. Треба сісти й відпочити, подумав він, а далі вже доведеться йти. Відсапавшись, чоловік начебто вгрівся; йому стало гарно й затишно. Він уже не тремтів, йому навіть здалося, що по грудях та по всьому тілу розливається. А проте, торкнувшися носа та щік, він не відчув їх. Хоч він і біг, щоки не відійшли. Не ВІДІЙШЛИ також ноги та руки. Тоді йому спало на думку, що тіло, мабуть, замерзає все дужче й дужче. Він проганяв цю думку, хотів забути її, думати про інше. Вона викликала жах, а чоловік не хотів піддаватися жахові. Але не зумів відігнати її, думка настирливо верталася, поки чоловік уявив себе зовсім замерзлим. Це було вже занадто, він схопився і знову шалено побіг стежкою. Потім перейшов був на ступу, одначе свідомість, що він замерзає, змусила його знову побігти.

А собака весь час не відставав. Коли чоловік упав ще раз, пес сів і обгорнув передні лапи хвостом, пильно й сторожко стежачи за хазяїном. Побачивши, що собаці тепло й безпечно, чоловік розлютився і почав клясти пса, аж нарешті той опустив винувато вуха. Цього разу чоловік швидше почав тремтіти. Мороз перемагав його. Холод підкрадався до тіла з усіх боків. Чоловік змусив себе підвестися, але не пробіг і ста кроків, як спіткнувся й простягся на весь зріст у снігу. То був останній напад жаху. Відсапавшись і заспокоївшись, чоловік сів і став думати про те, щоб гідно зустріти смерть. Власне, він не думав такими високими категоріями. Він сказав собі, що робить дурниці, бігаючи, мов курча з відрубаною головою, — таке порівняння спало йому на думку тієї хвилини. Хоч що б він робив, однаково замерзне; то чи не краще спокійно зустріти смерть. Разом з розважним спокоєм прийшли до нього й перші ознаки дрімоти. Непогано, подумав він, заснути довіку. Наче під наркозом. Замерзнути не так уже й зле, як дехто гадає. Буває й гірша смерть.

Він уявив собі, як завтра хлопці знайдуть його. І раптом побачив себе з ними; ось вони разом ідуть стежкою і шукають його тіло. Разом з ними він обігнув поворот і побачив себе на снігу. Він уже не належав собі, навіть був поза своїм тілом: він стояв з хлопцями і дивився на себе, простягненого на снігу. Справді скажений мороз, подумав він. Коли він вернеться до Штатів, то розповість людям, що то значить холод. Далі думка якось перескочила на старожитця з Сірчаного струмка. Він побачив його цілком виразно: той сидів у теплі, в затишку і попахкував люлькою.

— Твоя правда, старигане. Твоя правда, — бурмотів чоловік, звертаючись до старожитця.

Потім його пойняла якась приємна дрімота, і він заснув таким солодким сном, якого не знав за все своє життя. Собака сидів, дивився на нього й чекав. Короткий день кінчався довгим, повільним присмерком. Не було ніяких ознак, що горітиме багаття. До того ж ніколи ще за все своє життя цей пес не бачив, щоб людина так сиділа на снігу, не розклавши багаття. Стала западати ніч, і собаку охопила туга за вогнем. Переступаючи з лани на лапу, він стиха заскавчав і враз спустив вуха, боючися, що йому перепаде від чоловіка. Проте чоловік мовчав. Трохи згодом собака заскавчав голосніше. А ще трохи почекавши, підповз до чоловіка й відчув дух смерті. Він наїжачився і відскочив геть. Якусь хвилину собака ще сидів коло чоловіка, виючи на зорі, що стрибали і витанцьовували на холодному небі, тоді повернувся й побіг стежкою туди, де був знайомий табір, де мешкали інші люди, що теж здобували їжу й вогонь.

ОТОЙ ЦЯТКО

Я тепер зовсім невисокої думки про Стівена Маккея, а бувало ж — присягався його ім’ям. Еге ж, любив я його тоді, як рідного брата. А здибаю Стівена Маккея тепер — то не ручуся за себе. Мені і в голові не вкладається, як це людина, що поділяла зі мною харч і укривало, що з нею ми разом перебиралися запрягом через Чілкут, могла до такого дійти. Я завжди вважав Стіва за чесного хлопця і доброго товариша; злості або мстивості в його вдачі анітрішечки не було. А тепер ніколи вже не покладатимусь на своє судження про людину. Аякже! Я ходив за Стівом, коли він лежав у тифозній гарячці, разом ми голодували на верхів’ї Стюарту, він порятував мені життя на Малому Лососі. І що ж? По всіх тих укупі прожитих роках я можу сказати про Стівена Маккея тільки одне: ніколи не стрічав такої підлої людини!

Восени 1897 року, саме в розпал рушення на Клондайк, ми й собі туди надумали, але вибралися запізно для того, щоб перейти через Чілкутський перевал до морозів. Частину шляху ми перетягли своє спорядження на власному горбі, аж раптом повалив сніг, і нам довелося купувати собак, щоб далі везти все санками. Так і потрапив до нас отой Цятко. Собаки були в ціні, і ми заплатили за нього сто десять доларів. На вигляд він вартий був тих грошей. Кажу «на вигляд», бо гарнішого пса мені зроду не доводилось бачити. Він важив шістдесят фунтів і мав усі прикмети добрячого собаки для запрягу. Ми ніяк не могли дізнатися, якої він породи. Наче й не ескімоської, і не мелмут, і не собака з Гудзонової затоки. Він скидався на всі ці породи, а разом з тим і був інакший. Та ще й до всього в ньому було щось від собаки білої людини, бо на одному боці, серед мішанини жовтої, бурої, рудої та бруднувато-білої шерсті — його переважного забарвлення — виділялася чорна, як вугіль, цятка завбільшки з відро. Ось чому ми й прозвали його Цятко.

Виглядав він таки добренним собакою. Коли він бував у тілі, м’язи, мов гулі, випиналися йому під шкірою. Як на вигляд, то дужчий за нього собака мені не траплявся на всій Алясці. Та й розумніший теж. Кинеш на нього оком, так подумаєш, що він витягне за трьох собак однакової з ним ваги. Може, воно й правда, та тільки ніколи я цього не бачив. Його розум не на те був спрямований. Розшукувати і красти харч — оце він умів досконало. Якимсь просто таки неймовірним чуттям він, бувало, здогадається, що є робота, та й чкурне куди-небудь. На те, щоб вчасно десь подітися і вчасно знайтися, він мав якийсь природний хист. Але коли доходило до роботи, весь його розум умить випаровувався, і лишалося перед вами якесь придуркувате, тремтяче, наче шматок холодцю, створіння — аж серце кров’ю обливалося з жалю до нього.

Часом мені здається, що то зовсім не дурість. Можливо, як і дехто з добре знайомих мені людей, Цятко був занадто мудрий, щоб працювати. Мене не дивує, що при такому розумі він звичайнісінько собі нас обдурював. Можливо, зваживши все, він вирішив, що бути вряди-годи битому й зовсім не працювати куди краще, ніж увесь час працювати й не бути битому. У нього стало б на це розуму. Кажу вам, ото якось сиджу я і дивлюся в його собачі очі, і такий розум світиться в них, аж мурахи повзуть мені по спині і дрож проймає до самих кісток. Не можу я цього пояснити, слів бракує, щоб розповісти про його розум. Я бачив це — та й годі. Часом подивишся йому у вічі і ніби заглянеш у людську душу. І те, що я бачив там, жахало мене і збуджувало в голові різні думки — про перевтілення душ абощо. Кажу вам, я відчував щось значуще в очах цієї звірини; вони ніби щось казали, тільки мені бракувало снаги їх зрозуміти. Що б то не було (знаю, що здаватимусь вам дурнем), отож-бо, що б то не було, але воно мене пантеличило. От ніяк не можу бодай наздогад дати, що виділося мені в тих очах: і не вогник і не колір; а щось таке, що ніби з’являлося там і рухалося вглиб, самі ж очі були нерухомі. І гадається мені, що я не бачив навіть того руху, а тільки відчував його. Якась виразистість — ось що то було, ось що справляло на мене враження. Ні, не така собі звичайнісінька виразистість, а щось далеко більше. Не знаю, що саме, але воно викликало у мене почуття спорідненості з ним. О ні, не якоїсь там сентиментальної спорідненості, а радше просто рівності. Ті очі ніколи не благали, як оленячі. Щось зухвальне з них промовляло. Ні, то був не виклик, а спокійне визнання рівності. Гадаю, — я навіть певен, — що то виходило в нього несвідомо. Оте «щось» просто жило в його погляді, світилося там. Ні, не світилося, а рухалося. Сам знаю, що плету дурниці, та коли б ви, як я, нагледілися в очі цієї тварини, то зрозуміли б. На Стіва це впливало так само, як і на мене. Так от, одного разу я спробував убити того Цятка — він ні до чого не придавався, — і мене спіткала невдача. Я новів його в гущину — він ступав поволі, неохоче, знав, либонь, до чого йдеться. Я спинився в зручному місці, наступив ногою на мотузок і витяг свого великого кольта. А той пес сів і дивився на мене. Кажу вам, він не благав — він просто дивився. І я побачив, як все оте незбагненне заворушилося, так-так, заворушилося в його очах. Бачити я начеб нічого й не бачив, а тільки гадав, власне, мені здавалося, — кажу ж бо, — ніби я відчував щось. І скажу вам тепер по щирості,— несила була мені стріляти в нього. Це було все одно, що вбити людину, свідому, хоробру людину, яка спокійно дивиться в цівку револьвера, немов кажучи: «Ну, хто з нас боїться?» Саме в ту мить мені здалося — оте «щось» зовсім близько, ось-ось я впіймаю його, і замість того, щоб швидко потиснути на гачок, я задивився йому в очі: он воно, просто переді мною, мерехтить в них то сям, то там. А потім було вже пізно. Я перелякався. Дрож пройняла мене з голови до ніг, шлунок охопило якесь нервове тремтіння, і мене аж занудило. Я сів і видивився на собаку, а він і собі видивлявся на мене, аж мені спало на думку, що я божеволію. Хочете знати, що я зробив? Жбурнув револьвера і чимдуж помчав до табору — отакого жаху набрався. Стів узяв мене на глузи. Проте я зауважив, що тиждень по тому Стів повів Цятка до лісу з тією ж таки метою і вернувся сам, а трохи згодом приплентався назад і Цятко.

Та хоч би там як, а Цятко не хотів працювати. Ми заплатили за нього сто десять доларів, гаманця витрусили до останнього цента, а він не хотів працювати, навіть посторонки не давався натягти. Стів умовляв Цятка, коли ми вперше наділи на нього упряж, але пес тільки затрусився, — та й годі. Він аніскілечки не наліг на посторонки.

Стоїть собі, мов прикипів, і дрижить, наче шматок холодцю. Стів шмагонув його батогом. Він заскавчав — але ані з місця. Стів шмагонув ще раз, трохи сильніше, і він завив — довго, протягло, наче вовк. Тут уже Стів як не стямиться та як всипле йому ще з півдесятка, аж я вискочив до них з намета.

Я сказав Стівові, що він жорстокий з тваринами, і ми тоді трохи посварилися — таке вперше між нами сталося. Він пошпурив батога на сніг і, розлючений, пішов геть. А я підняв пужално і сам узявся до діла. Та не встиг я ще й махнути батогом, як той Цятко затрусився, задрижав і припав до землі, а коли я оперезав його разочок, він завив, як стеряна душа. Потому ліг на сніг. Я погнав собак, і вони потягли його за собою, а я лупцював його батогом. Він перекинувся на спину і отак волочився, дригаючи всіма чотирма лапами в повітрі та що й виючи, ніби його пропускали через м’ясорубку. Стів повернувся і ну сміятися з мене. Довелось мені перепросити його за свої слова.

Ні в який спосіб не змусити було того Цятка до праці, зате до їжі — ненажерливішої свині в собачій личині я зроду не бачив. Та ще й те, що він був як ніхто спритний злодій. Годі було його перехитрувати. Не раз наше снідання обходилося без вудженої груднини, бо Цятко перший ласував нею. І це через нього ми мало по померли з голоду на верхів’ї Стюарту. Він змикитив, як добратися до нашої криївки з м’ясом, і чого не зжер сам, доїли інші собаки. Йому було однаково, чи свої, чи чужі — крав він, у кого прийдеться. Це був невгомонний пес, завсіди нишпорив скрізь, усюди мав якесь діло. Не було жодного табору на пять миль довкіл, куди б він не робив наскоків. Найгірше те, що до нас звідусіль надходили рахунки за його бенкети, і ми мусили їх оплачувати; та й справедливо — такий був закон країни. Але це заводило нас у велику скруту, особливо тієї першої зими на Чілкуті, коли ми дійшли до руїни, сплачуючи за цілі окости та груднину, дарма що самі й не куштували їх. Умів він і гризтися, той Цятко, до всього був здатний, тільки не до роботи. Ніколи й посторонок не натягнув, а верховодив усім запрягом. А подивилися б ви, як він змусив усіх собак розступатися перед ним! Він залякував їх, і раз у раз то один, то другий пес ходили зі свіжим слідом його ікл. Але Цятко був не просто забіяка. Він не мав страху перед будь-яким чотириногим звіром. Я бачив, як він сам-один ні сіло ні впало накинувся на чужий запряг і закрутив веремію з цілою зграєю. Чи не казав я нам, який він ненажера? Так от, якось я спіймав його, коли він жер батога. А їй-бо. Почав з ремінця, а коли я наскочив, дійшов уже до пужална і гриз собі й далі.

Але на вигляд це був добренний собака. Отож наприкінці першого тижня ми перепродали його за сімдесят п’ять доларів кінній поліції. У них були досвідчені погоничі, і ми думали, що коли вій пробіжить шістсот миль до Доусона, з нього стане добрий запряжний собака. Я кажу: «думали», — бо тоді наше знайомство з Цятком тільки-но починалося. Тиждень по тому ми вже не наважувалися щось «подумати», коли йшлося про Цятка. Бо тиждень по тому ми прокинулися вранці від такої несамовитої собачої гризні, що й не сказати. Це повернувся Цятко і наводив свій лад у запрягу. Запевняю вас, що снідали ми вельми пригнічено, проте за дві години повеселішали, бо продали його кур’єрові, що віз до Доусона урядову пошту. Цього разу вже трьох днів вистачило Цяткові, щоб повернутися назад і, як звичайно, відсвяткувати своє прибуття собачою колотнечею.

Переправивши своє спорядження через перевал, ми на всю зиму й весну підрядилися перевозити вантажі і неабияк заробили на цьому. Багатенько грошей мали ми й на Цяткові, бо як продали його один раз, так само продавали і двадцять разів. Він завжди вертався, і ніхто не правив назад своїх грошей. Та й нам не потрібні були ті гроші — ми й самі радо заплатили б кому-небудь, аби тільки назавжди збути його з рук. Нам треба було здихатися його, але ж дурно собаку не віддаси — це викличе підозру. А втім, виглядав він так добре, що продати його було зовсім не важко. «Необ’їжджений», — казали ми, і люди платили за нього яку завгодно ціну. Продавали ми його по-всякому: і зовсім дешево — за двадцять п’ять доларів, а то якось і за цілих півтори сотні. В цьому останньому випадку покупець особисто повернув нам Цятка і навіть гроші відмовився назад узяти, а вже лаяв нас — страх і згадати. Це зовсім недорога ціна, сказав він, за приємність виповісти нам все, що він про нас думає. Та ми й самі розуміли, що слушність на його боці, і не огризалися. Але й понині, після всіх тих слів, що наговорив нам той чоловік, до мене ще не цілком повернулося почуття самоповаги.

Коли скресла крига з озер та річки, ми наладували наше спорядження в човен на озері Бенет і рушили до Доусона. Ми мали добрий запряг собак і, звичайно, примостили їх поверх вантажу. Цятко теж був з ними — спекатися його ніяк не вдалося. І першого ж дня він разів десять заводив гризню то з одним, то з другим собакою і скидав їх у воду. Йому ж бо мало було місця в човні, він не любив тісноти.

— Цьому собаці потрібний простір, — сказав Стів наступного дня. — Ану висадімо його на берег.

Отож ми пристали до берега біля Оленячого переходу, щоб він вискочив з човна. За ним майнули дві собаки, та ще й добрячі, і ми згаяли цілі два дні, шукаючи їх. Більше ми так і не бачили тих собак, зате у нас немов камінь з серця звалився: ми тішилися спокоєм і, як той чоловік, котрий відмовився від своїх півтораста доларів, вважали, що легко виплуталися. Вперше за кілька місяців ми зі Стівом сміялися, посвистували й співали. Ми почувалися такі щасливі, як риба у воді. Чорні дні минули. Кошмар розвіявся. Цятка більше не було.

Через три тижні якось уранці ми з Стівом стояли на березі річки в Доусоні. Саме підпливав невеличкий човен, що йшов з Бенету. Я побачив, що Стів раптом здригнувся, і почув, як він вилаявся не зовсім пристойно та й не дуже тихо. Я й собі глянув на човен — там на прові, нашорошивши вуха, сидів Цятко. Ми із Стівом одразу ж навтікача, як побиті цуцики, як боягузи, як злочинці, що ховаються від правосуддя. Це останнє й подумав про пас лейтенант поліції, коли побачив, як ми тікали. Він зміркував, що в човні представники закону, які переслідують нас. Не гаючи й хвилини на з’ясування і не втрачаючи злочинців з поля зору, він помчав за нами і вже в шинку припер пас до стіни.

Ми мали з ним веселеньку розмову, бо рішуче відмовились піти до човна, щоб не зустрітися з Цятком. Кінець кінцем він полишив нас на іншого полісмена, а сом подався до човна. Одкараскавшись від нього, ми рушили додому. Підходимо — і що ж? — Цятко сидить на приступці, чекаючи нас. Ну як він довідався, що ми тут живемо? Того літа в Доусоні жило сорок тисяч чоловік. Як він зметикував, що з усіх хатин саме ця наша? Та й взагалі звідки він дізнався, що ми в Доусоні? Лишаю' це на ваш розсуд. Але не забувайте, що я казав про його розум і про те несмертельне «щось», яке мерехтіло йому в очах.

Тепер нам уже не було ніякого способу здихатися Цятка — в Доусоні мешкало дуже багато людей, які купували його в Чілкуті, і про пса пішов поголос. Разів шість ми садовили його на пароплав, що йшов униз Юконом, але він просто вихоплювався на берег на першій же пристані і підтюпцем біг додому. Ми не могли ні продати його, ні вбити (і Стів і я — обидва вже пробували), та й ніхто не годен був убити. Він жив, мов зачарований. Я бачив, як на головній вулиці на Цятка разом насіло з півсотні собак, а коли вони розбіглися, він звівся на всі чотири лапи цілий-цілісінький, тоді як двоє з нападників лежали мертві.

Я бачив, як він украв із комірчини майора Дінвідді такий здоровенний шмат лосини, що ледве міг тікати: тримався лише на один скік попереду індіанки-куховарки, яка бігла за ним з сокирою. Коли він вибрався на горб — після того, як куховарка вкрай засапалася, — вийшов сам майор Дінвідді й почав навмання стріляти з вінчестера. Він двічі спорожняв рушницю, але в Цятка ані влучив. Тоді прибіг полісмен і арештував майора за стрілянину в межах міста. Майор Дінвідді заплатив штраф, а ми з Стівом заплатили йому за лосину по долару за фунт разом з кістками. Він сам купував її по такій ціні — м’ясо того року було дороге.

Я розповідаю тільки про те, що бачив на власні очі. Отож розкажу вам ще дещо. Якось я побачив, що Цятко провалився в ополонку. Крига була три з половиною фути завгрубшки, і течія потягла його під лід, як соломинку. Ярдів на триста нижче була ще одна велика ополонка, з якої користався шпиталь. Цятко виповз із тої шпитальної ополонки, струснув з себе воду, повикусював кригу з-поміж пазурів і подався вгору берегом, та ще й прочухана дав здоровому ньюфаундлендові, що належав уповноваженому по золотих копальнях.

Восени 98-го року, незадовго до морозів, ми вирушили Юконом проти води, прямуючи до річки Стюарт. Взяли з собою й собак — усіх, крім Цятка. Ми вирішили, що годі вже його годувати. Він забрав у нас стільки часу, а скільки лиха натерпілися через нього! Ми витратили на нього далеко більше грошей та харчів — надто харчів, — аніж заробили, продаючи його на Чілкуті. Отож ми з Стівом прив’язали його в хатині, а самі побралися із своїм обладунком. Зупинилися на ніч коло гирла Індіяни і жартували собі, радіючи, що таки здихалися його. Стів був дотепний хлопець, і я сидів, загорнувшися в укривала, й реготав, коли це раптом на табір наче вихор налетів. Аж волосся нам догори піднялося, коли ми побачили, як Цятко наскочив на собак і ну їм чосу давати. Ну як йому пощастило звільнитися? Гадайте самі — мені нічого вам сказати. А як він перебрався через Клондайк? Це вам ще одна загадка. І взагалі, як він дізнався, що ми вирушили вгору Юконом? Адже ми їхали водою, і він не міг іти нашим слідом. Ми з Стівом набралися забобонності через цього собаку. До того ж він діяв нам на нерви, та, між нами кажучи, трохи й страху наганяв.

Морози вдарили, коли ми були коло гирла Гендерсонового потічка. Там за два мішки борошна ми продали Цятка експедиції, що вирушила до Білої річки по мідь. Так от, уся ця експедиція загинула. І ніякого сліду — ані собачого хутра, ані людського волосся, ані сайок — нічогісінько не знайдено. Все немов лизень злизав. Ця подія стала однією з нерозгаданих таємниць краю. Ми з Стівом поволі посувалися Стюартом проти води, а через шість тижнів Цятко приповз до нашого табору. Він був ходячий кістяк, ледве ноги волочив, а все-таки добувся до нас. А тепер поясніть мені, звідки він дізнався, що ми подалися Стюартом протіс води? Ми могли піти в тисячі інших місць. Як він довідався? Ви скажіть мені, а я вам скажу.

Ні, від нього ніяк не відкараскаєшся. В Мейо він завів гризню з індіянським собакою. Власник собаки замахнувся на Цятка сокирою, але схибив і вбив свого пса. Розказуйте про всякі там чари, про одвертання кулі! Як на мене, куди важче одвернути сокиру в другий бік, та що коли вона в руках у здоровенного тубільця. А я бачив це на власні очі. Той індіянин зовсім не хотів убивати свого собаку. От і поясніть мені.

Я вже казав вам, що Цятко добрався до нашої криївки з м’ясом. Для пас це було трохи що не готова смерть. Вполювати тоді не було чого, і те м’ясо — все, чим ми мали жити. Лосі забралися звідси за кількасот миль, а за ними й індіяни. Оце ж так. Наближалася весна, і ми мусили чекати, поки рушить річка. Ми дуже вже охляли, і аж тоді наважилися з’їсти собак, а почати вирішили з Цятка. І знаєте, що зробив цей пес? Утік. Ну звідки він довідався про наш замір? Ми цілі ночі чатували на нього, та він не приходив, і нам довелося поїсти інших собак. Так ми з’їли увесь запряг.

А тепер слухайте, що ж було далі. Ви, мабуть, бачили, як скресає велика річка, коли мільйони тонн крижин трощаться, кришаться, наповзають одна на одну. Саме в таку хвилю, коли крига, гуркочучи й ревучи, рушила на Стюарті, ми побачили Цятка посеред річки. Він, мабуть, намагався перейти річку десь вище, і в той момент крига скресла. Ми зі Стівом тютюкали й кричали, бігали берегом та підкидали вгору шапки. Потім спинялися й обіймали один одного — отак казилися з радощів, бо бачили — Цяткові вже каюк. У нього не було й найменшої надії вибратися звідти. Як тільки крига зійшла, ми сіли в човен і попливли за водою до Юкону, а далі Юконом у Доусон, спинившись на тиждень підгодуватися в таборі біля гирла Гендерсонового потічка. І коли підходили до берега в Доусоні, там уже чекав на нас Цятко: він нашорошив вуха, вихляв хвостом, шкірився так, ніби щиро вітав нас із прибуттям. Ну як він вибрався з криги? Звідки він довідався, що ми припливемо саме до Доусона, і навіть годину й хвилину знав, коли нас зустрічати на березі?

Що більше я думаю про Цятка, то більше переконуюсь, що на світі є речі, які й науці понад силу. Ніяких наукових підстав не підведеш під того Цятка. Це незвичайне природне явище, чи навіть і містичне, або ще там як його назвати, — а то, може, треба додати сюди ще й чимало теософії.

Клондайк — гарний край. Я міг би й досі там жити і зробитися мільйонером, якби не Цятко. Він псував мені нерви. Я терпів його цілі два роки, а тоді снаги моєї не стало. Влітку 99-го року я тихенько собі вшився, нічого не сказавши Стівові. Я просто втік. Але владнав усе як слід — написав Стівові записку і приклав до неї пакуночок «смерть щурам» з порадами, що з цим треба робити. Я так схуд через того Цятка — сама шкіра та кістки — оце й усе, що лишилося, такий був знервований, що схоплювався і оглядався на всі боки, хоч і душі живої близько не було. І навдивовижу хутко відновилися в мене сили, коли я позбувся того Цятка. Аж двадцять фунтів набрав я дорогою до Сан-Франціско, а коли сів на катер до Окленда, знову був сам собою, так що навіть дружина моя марно шукала в мені якихось змін.

Якось Стів написав мені, і в листі його відчувалося роздратування: він узяв близько до серця те, що я залишив його з Цятком. Писав він також, що використав «смерть щурам» згідно зі вказівками, але з того нічого не вийшло.

Збіг рік. Я повернувся до праці в конторі. Б усьому добре мені велося, я навіть погладшав. І саме тоді приїхав Стів. Але до мене він не завітав. Я прочитав його прізвище в списку пасажирів, що прибули пароплавом, тож і здивувався, чого це він так. Та дивувався недовго. Прокинувся я якось вранці і бачу — сидить той Цятко, прип’ятий ланцюгом до стовпа хвіртки, і не пускає молочаря. Пізніше я довідався, що Стів того ж ранку вирушив на північ до Сієтла. І я більше вже не гладшав. Моя дружина примусила купити йому нашийника з номерком, і не минуло й години, як він їй віддячив — задавив її улюблену перську кішку. Нема в світі способу збутися того Цятка. Він лишиться зі мною, аж доки я помру, бо сам ніколи не здохне. Відколи він з’явився, у мене поганий апетит, і дружина каже, що я дуже змарнів. Минулої ночі Цятко забрався в курник містера Гарві (це мій найближчий сусіда) і передавив дев’ятнадцятеро породистих курей. Мені доведеться заплатити за них. Сусіди мої з другого боку посварилися з моєю дружиною і вибралися. Причина — той-таки Цятко. Ось чому я розчарувався у Стівені Маккеї. Ніколи не думав, що з нього така підла людина.

ЯК ЗНИК МАРКУС О'БРАЄН

— Вирок суду такий: ви залишаєте табір… як велить звичай, сер, як велить звичай.

Суддя Маркус О’Браєн був якийсь неуважний, і Муклук Чарлі[6] легенько штовхнув його в бік. Маркус О’Браєн прокашлявся і вів далі:

— Зваживши серйозність злочину, сер, та пом’якшувальні обставини, суд дійшов висновку і постановив дати вам харчів на три дні. Цього, я думаю, досить.

Джек Арізонець скинув похмурим поглядом на Юкон— розбухлий, шоколадної барви потік, щось із милю завширшки, а скільки завглибшки — ніхто й не відав. Берег, де стояв Джек Арізонець, звичайно підносився на десяток футів над водою, але тепер річка шумувала попід самими його ногами, раз у раз поглинаючи невеликими грудками верхній шар грунту. Ці грудки потрапляли у роззявлені пащі безлічі бурих водовертей і зникали там. Ще кілька дюймів — і затопить весь табір Руда Олениця.

— Ні, не досить, — прикрим тоном зауважив Джек Арізонець. — На три дні харчів — це замало.

— А як було з Манчестером? — поважно відказав Маркус О’Браєн. — Йому ж не дали нічогісінько.

— Отож і знайшли його тіло на Долішній річці, не догризене собаками, — гостро заперечив Джек Арізонець. — Та й ніхто його не під’юджував на вбивство. Джо Дівз нічого такого не робив, ні разу навіть не цвірінькнув. І тільки через те, що Манчестера брало за живіт, він схопився і штрикнув Дівза ножем. Ти судиш мене не по правді, О’Браєне, кажу тобі це у вічі. Дайте мені харчів на тиждень, і я спробую виграти. А як на три дні — я гигну.

— А за віщо ти порішив Фергюсона? — спитав О’Браєн. — Терпець мені вже урвався від цих безпричинних убивств. їм треба покласти край. В Рудій Олениці не так уже й густо люду. Це гарний табір, і ніколи тут не вбивали. А тепер просто пошесті, якась. Мені жаль тебе, Джеку, але ж треба показати приклад іншим. Фергюсон не під’юджував тебе так, щоб аж убивати його.

— Не під’юджував! — спалахнув Джек Арізонець, — Та кажу ж тобі, О’Браєне, нічого ти не розумієш. У тебе нема ніякого артистичного чуття. За віщо я порішив Фергюсона? А навіщо Фергюсон співав «Хотів би я пташечкою бути»? Ось що я хотів би знати. Ну скажи мені, навіщо? Навіщо він співав «пташечкою, пташечкою»? Одної пташечки було б цілком досить. Одну пташечку я міг би іде стерпіти. Але ж ні, йому конче треба було двох пташечок. В ж попереджав його. Я підійшов до нього й чемненько, якнайласкавіше попросив викинути одну пташечку. Я навіть благав його. Були ж свідки, вони підтвердять.

— Авжеж, Фергюсон був співака не аж надто солов’їстий, — зауважив хтось із натовпу.

О’Браєн виявив ознаки вагання.

— Хіба людина не має права на артистичне чуття? — настирювався далі Джек Арізонець. — Я ж попереджав Фергюсона. Мені всю душу вивертало, слухаючи безперестану про цих пташечок. Ще б пак! Бувають такі цінителі, що в них музичний слух аж куди! Ті й не за таке, як я, можуть убити. Я згоден заплатити за своє артистичне чуття. Я можу випити ліки й облизати ложку, але на три дні харчів — це вже ви перебираєте міру, от що, і я запевне вріжу дуба. Ну що ж, хороніть мене.

О’Браєн усе ще вагався. Він глянув запитливо на Муклука Чарлі.

— Я сказав би, судде, що на три дні харчів — це трохи засуворо, — вкинув слівце Муклук Чарлі,— проте ви тут нараду ведете. Коли ми обирали вас на суддю, то домовилися підкорятися вашим ухвалам і чинили так досі, та й далі, либонь, теж чинитимем.

— Може, я й справді був надто гострий у вироку, Джеку, — сказав О’Браєн, ніби виправдовуючись. — Але мене так дратують усі ці вбивства! Згода, хай буде харчів на тиждень. — Він кахикнув, як справжній суддя, і хутко розглянувся. — А тепер ми можемо покінчити з цією справою. Човен готовий. Ти, Леклере, піди принеси харчі. Поладнаємося потім.

Джек Арізонець вдячно глянув на нього і, бурмочучи щось про «тих клятих пташечок», ступив у човен, що раз у раз черкався об берег. Це був чималий ялик, збитий з неструганих соснових дощок, що їх випиляли вручну з височенних сосен біля озера Ліндермену, за кількасот миль вище, поблизу Чілкуту. В човні лежали пара весел і Джекові укривала. Леклер приніс харчі, зав’язані у мішку з-під борошна, і поклав у човен, прошепотівши:

— Я тобі добре наміряв, Джеку. Тебе ж під’юджували на вбивство.

— Одпихай! — крикнув Джек Арізонець.

Хтось одв’язав мотузку, кинув у човна, і течія підхопила його й понесла. Убивця й не думав братися за весла — сів собі на кормі та скручував цигарку. Потім черкнув сірником і запалив її. Глядачам з берега видно було тоненькі клубочки диму. на березі вони лишалися доти, аж поки човен не сховався за поворотом десь на півмилі нижче. Правосуддя здійснилося.

Посельці Рудої Олениці настановлювали закони і виконували вироки без зволікання, характерного для розпанілої цивілізації. На Юконі не було тоді інших законів, опріч тих, що вони самі собі творили. Вони мусили так робити. Адже це діялося 1887 року, в ранні дні розквіту Рудої Олениці, коли про навальний людський потік до Клондайку ніхто ще й гадки не мав. Люди з Рудої Олениці навіть не знали, де розташований їхній табір — на Алясці чи на Північно-Західній території, не знали, під яким стягом вони живуть — зоряно-смугастим чи британським. Жоден топограф не добувався сюди, щоб визначити їм довготу та широту. Табір Руда Олениця розташований десь на Юконі, і цього для них вистачало. Що ж до прапора, то вони жили поза межами всякої державної влади. Що ж до законів — вони жили на Нічийній землі.

Вони встановили свій власний закон, і був цей закон дуже простий. Юкон виконував їхні декрети. Десь за дві тисячі миль нижче Рудої Олениці Юкон впадав у Берінгове море, утворюючи дельту на сотню миль завширшки. Кожна миля з тих двох тисяч — це край первісної дикої природи. Правда, по той бік Полярного кола, там, де Поркюпайн впадав у Юкон, стояв пост Компанії Гудзонової затоки. Але до нього було кілька сотень миль. Поголос також мовив, ніби ще за кілька сотень миль нижче були місії. Та це, правда, тільки чутки, мешканці Рудої Олениці ніколи там не бували. Вони пробиралися до цієї відлюдної землі через Чілкут і верхів’я Юкону.

На всілякі дрібні провини люди в Рудій Олениці не ввертали ніякої уваги. На пияцтво, бешкетування, круту лайку дивилися тут як на цілком природне й невід’ємне право кожного. Люди В Рудої Олениці були індивідуалісти, і священними вони вважали тільки дві речі: власність та життя. Там не було жінок, щоб ускладнювати їхню просту моральність. У таборі стояло лише три дерев’яні хатини — більшість населення, щось із сорок чоловіка, жила в наметах або в куренях. Тут не було в’язниці, куди можна було б кинути злочинця, бо тутешні мешканці, шукаючи та промиваючи золото, не мали часу, щоб хоч один день урвати на будівництво її. Та й скрута з їжею не допускала цього. Отож коли хто порушував права власності чи зазіхав на чиє життя, його кидали в човна й пускали Юконом за водою. Запас їжі, що йому видавали, був в обернено пропорційній залежності від серйозності злочину. Тим-то звичайний злодюжка міг одержати харчів на два тижні, а котрий значніший злодій — не більш, як половину цього. Убивця взагалі не одержував нічого. Визнаний винним у невмисному вбивстві отримував харчів на три дні, а то й на тиждень. І саме Маркус О’Браєн, обраний на суддю, визначав, скільки кому дати. Той, хто порушував закон, покладався на своє щастя. Юкон відносив його геть, і йому вдавалося або не вдавалося добитися до Берінгового моря. їжа на кілька днів давала йому змогу боротися за своє життя. Присуд без харчів практично означав смерть, хоч і тоді була мізерна надія — як до пори року.

Позбувшися Джека Арізонця і простеживши, поки він зовсім зник з очей, люди повернули з берега і пішли працювати кожен на свою ділянку, — усі, крім Кучерявого Джіма, що був власником єдиного на всю північ картярського закладу та ще й гендлював золотодайними ділянками.

Того дня сталися дві примітні події. Пізно вранці Маркусові О’Браєну поталанило. З однієї миски він намив золота на долар, з другої — на півтора, а з третьої — на два долари. Він натрапив на жилу. Кучерявий Джім заглянув у шурф, промив кілька мисок власноручно і запропонував О’Браєнові десять тисяч доларів за ділянку — п’ять тисяч золотим піском, а замість решти п’яти тисяч — половину прибутку від гри у фараона. О’Браєн відмовився.

Він тут задля того, щоб добувати гроші з землі, а не з своїх товаришів, — запально заявив О’Браєн. До того ж він і не любить гри у фараона. Та й оцінює він свою жилу куди більше, як у десять тисяч.

Друга примітна подія сталася пополудні, по тому як приплив Чижик Перлі і прив’язав свого човна під берегом. Він оце щойно повернувся з цивілізованого світу і мав газету, якій було тільки чотири місяці. Крім того, він привіз шість барилець віскі, що цілком призначалося для Кучерявого Джіма.

Таборяни полишили працю. Вони куштували віскі — по долару золотом за чарку, зважуючи те золото на Джімових терезах, І обговорювали новини. І все було б гаразд, якби Кучерявий не замислив підлого плану — спершу споїти О’Браєна, а тоді купити у нього ділянку.

Перша половина плану повелася йому чудово. Почали рано ввечері, а на дев’яту годину О’Браєн дійшов до тієї стадії, коли вже співається пісень. Він обійняв одною рукою Кучерявого Джіма за шию і навіть пробував завести пісеньку небіжчика Фергюсона про пташечок. Він гадав, що це цілком безпечно, бо єдина в таборі людина з артистичним чуттям пливе тепер за водою на Юконових хвилях із швидкістю п’ять миль на годину.

Але з другою половиною плану щось не в’язалося. Скільки віскі не вливав собі О’Браєн у горло, його все ніяк не можна було навести на думку, що прямий і дружній його обов’язок — продати свою ділянку. Щоправда, він вагався і кілька разів, здавалося, ледь-ледь не згодився. Але десь у глибині душі він собі п’яно посміювався, бо розумів гру Кучерявого Джіма, і йому подобалася карта, яку той йому здав: трунок дуже йому смакував. Віскі наливалося з окремого барильця і було разів у десять краще за питво з інших п’яти барилець.

Чижик Перлі в барі наповняв чарки решті поселенців Рудої Олениці, тоді як О’Браєн з Кучерявим провадили свою ділову пиятику на кухні. Та в О’Браєна була широка натура. Він вийшов у бар і повернувся з Муклуком Чарлі та Персі Леклером.

— Мої спільники в ділі, спільники в ділі,— оповістив він, одверто їм підморгуючи й простодушно усміхаючись до Кучерявого. — Я завше звіряюся на їхню думку, еге ж. Це гарні хлопці. Налий їм цеї вогняної водички, Джіме, та поговорім.

Це було трошки вже нахабнувато, та Кучерявий, швидко прикинувши цінність ділянки і згадавши, що з останньої миски він намив золота на сім доларів, вирішив, що ділянка варта додаткових збитків на віскі, навіть коли його продається в сусідній кімнаті по долару за чарку.

— Не хочу про це й говорити, — гикаючи, О’Браєн заходився пояснювати своїм приятелям справу від самого початку. — Хто? Я? Щоб оце я продав за десять тисяч доларів? Та ні в світі! Я сам викопаю золото, а тоді повернуся до нашої господньої країни, аж до Південної Каліфорнії; ото місцина, де мені пожити на схилі віку. Там я заведу… оце ж бо кажу, талі я заведу… а що я казав, що маю там заводити?

— Струсячу ферму, — кинув навмання Муклук Чарлі.

— Атож, саме це я й маю там завести. — О’Браєн раптом урвав і з острахом подивився на Муклука Чарлі.— А відки ти знаєш? Я ж ніколи не казав про це. Я тільки думав, що казав. Чарлі, ти вмієш читати думки. Вип’ємо ще по одній!

Кучерявий Джім налив склянки і мав приємність бачити, як зникло віскі на чотири долари, а на один долар він покарав себе салі, бо О’Браєн наполягав, щоб і господар пив нарівні з гістьми.

— Краще взяти гроші тепер, — доводив Леклер. — Бо два роки піде на те, щоб вибрати все з цеї ями, а ти міг би тилі часом виводити крихіток струсенят і вискубувати пір’я з великих струсів.

О’Браєн обміркував цю пропозицію і кивнув головою. Кучерявий Джім вдячно подивився на Леклера і знову наповнив склянки.

— Зажди лишень, — пробелькотів Муклук Чарлі, в якого язик уже почав заплітатися. — Як твій духовний батько… я мушу… як твій брат… а, чорт! — тут він спинився, збираючись із думками, щоб знову почати. — Як твій друг, я б сказав, спільник у ділі, я запропонував би скорше… беру на себе сміливість, як сказано, нагадати… я маю на увазі, застерегти, що талі може бути більше струсів… а чорт! — Він вихилив ще одну чарку і провадив далі вже уважливіше. — До чого я веду, це… А до чого ж я веду? — Нін разів зо п’ять бахнув себе долонею по голові, щоб витрусити звідти належну думку. — Упіймав! — вигукнув він зраділо. — А що, як талі у ямі більше, ніж на десять тисяч доларів?

О'Браєн, який видимо вже схилявся до того, щоб укласти запродажню, при цих словах несподівано крутнув у інший бік.

— Слушно! — вигукнув він — Чудова ідея! Ніколи б я сам не додумався. — Він гаряче потис Муклукові Чарлі руку. — Вірний друг! Вірний спільник! — Він войовничо повернувся до Кучерявого Джіма. — А може, там, у тій ямі, на сто тисяч доларів? Адже ти ж, Кучерявий, не захочеш пограбувати свого давнього друга, еге ж? Звичайно, ні. Я знаю тебе… краще, ніж ти сам себе знаєш, далебі, краще. Вип’ємо ще по одній. Ми ж усі тут вірні друзі, всі, кажу я, всі!

І так воно йшло, віскі пилося, а надії Кучерявого Джіма то зростали, то падали. Ось Леклер доводив, що треба негайно продати, і майже переконав О’Браєна, але тут устрявав Муклук Чарлі з найблискучішими контраргументами й перетягував О’Браєна на свій бік. Потому Муклук Чарлі наводив незаперечні докази на користь продажу, а Персі Леклер уперто тримався протилежної думки. А трохи згодом сам О’Браєн був за те, щоб продати, а обидва друзі зі слізьми та прокльонами намагалися відрадити його. Що більше пили віскі, то буйнішала їхня уява. Замість одного тверезого «за> чи «проти», вони знаходили десятків зо два п’яних заперечень і схвалень і так легко переконували один одного, що їм раз у раз доводилося міняти свої позиції.

Настав час, коли обидва — і Муклук Чарлі, і Леклер — твердо стали за продаж, і тільки-но О’Браєн висував заперечення, вони легко розбивали їх. О’Браєн уже впадав у розпач. Він вичерпав останні аргументи і сидів мовчки, благально дивлячись на своїх друзів, що відсахнулися його. Він копнув під столом ногою Муклука Чарлі, але той жалюгідний герой зараз же навів новий і найлогічніший аргумент за продаж. Кучерявий Джім дістав перо, чорнило та папір і написав запродажню. О’Браєн сидів, міркуючи, з пером у руці.

— Черкнім ще по одній, — попросив він. — Ще по одній раніш, ніж я підпишу і викину геть сто тисяч доларів.

Кучерявий Джім врадувано наповнив склянки. О’Браєн вихилив свою і нагнувся, щоб підписати тремтячим пером своє прізвище. Він встиг тільки поставити пляму, коли це раптом схопився на рівні, ніби його що підстирило, — нова ідея шибнула йому в голову. Він стояв похитуючись перед ми ми, і в його збуджених очах відбивалися думки, що народжувалися десь у глибині свідомості. Нарешті він дійшов висновку. Доброзичливість осяяла йому обличчя. Піп повернувся до власника картярського закладу, взяв його за руку й урочисто сказав:

— Кучерявий, ти мені друг. Ось тобі моя рука. Потисни її. Друзяко, я не зроблю цього. Не продам. Я не хочу пограбувати друга. Жоден мерзотник не скаже, що Маркус О’Браєн пограбував п’яного друга. Ти п’яний, Джіме, i я не хочу грабувати тебе. Я оце подумав… досі про це й гадки не мав… не знаю, як це, але досі й я гадки такої по мав… Уяви собі, лишень уяви собі, Джіме, друзяко, а що як на всій цій клятій ділянці нема й десяти тисяч? Тебе ж буде пограбовано. Ні, сер, я цього не зроблю. Маркус О’Браєн добуває гроші з землі, а не з своїх товаришів.

Таку шляхетну заяву Персі Леклер і Муклук Чарлі привітали оплесками, в яких потонули всі заперечення «фараонщика». Вони припали з обох боків до О’Браєна, любовно обіймаючи його за нішо, з їхніх уст лився цілий потік слів, тож, природно, вони не могли чути пропозиції Кучерявого вставити в документ пункт, за яким йому повернуть різницю між продажною ціною і видобутком, якщо ділянка не дасть десяти тисяч. Чим довше вони говорили, тим сентиментальнішими і благороднішими ставали їхні суперечки. Всі корисливі міркування було відкинуто. Це було тріо філантропів, що намагалися врятувати Кучерявого Джіма від нього самого і від його власної філантропії. Вони обстоювали те, що він філантроп. Вони відмовлялися й на мить припустити, що на всьому світі може знайтися хоч одна підла думка. Вони виповзали, викараскувалися й видиралися на високі етичні хребти й узгір’я або тонули в метафізичних морях сентиментальності.

Кучерявий Джім аж упрів — він кипів гнівом та все підливав віскі. Його засипали десятками доказів, і жоден з них не стосувався золотої копальні, яку він хотів придбати. Чим довше вони говорили, тим далі відходили від цієї копальні, і о другій годині ночі Кучерявий Джім визнав власну поразку. Одного по одному він вивів своїх безпорадних гостей через кухню і виштовхав надвір. О’Браєн вийшов останній, і всі троє, побравшися за руки, щоб не впасти, важко топталися на сходинках.

З тебе добрий діляга, Кучерявий, — сказав О'Браєн. — Мушу визнати, що мені до вподоби твоя манера… чемна й шляхетна, твоя щира гостин… гости… гостинність. Хвала тобі й честь. Нічого від падлюки й хапуги в тобі й близько нема. Як я вже казав…

Та саме в цю мить «фараонщик» з грюкотом зачинив двері. Троє на сходинках зайшлися веселим сміхом. Реготали вони довго й загонисто. А тоді Муклук Чарлі виголосив промову:

— Ну й сміха!.. Нареготались досхочу… але я не те хотів сказати… Моя думка… та де ж вона? Ага, впіймав. Дивно якось зникають думки. Тікає думка… вполювати думку, що тікає… це неабиякий хист. Персі, приятелю, чи полював ти коли на кролів? У мене був пес… кролів винюхував знаменито. Як його звали? Не знаю… ніколи не мав ім’я… забув ім’я… тікає ім’я… вполювати ім’я, що тікає… ні, думку… думка тікає, та я впіймав її… Що це я хтів сказати?.. А чорт!

По цьому надовго запанувала мовчанка. О’Браєн вислизнув з їхніх обіймів і тихо собі заснув, сидячи на приступці. Муклук Чарлі все полював на невловну думку по всіх закутнях і шпарках своєї потьмареної свідомості. Леклер, мов зачарований, наставив вуха й чекав, коли ж він заговорить. Нараз приятель гепнув його рукою по спині.

— Впіймав! — громовим голосом вигукнув Муклук Чарлі.

Несподіваний удар перервав Леклерову задуму.

— Скільки з миски? — запитав він.

— Миски тут ні до чого! — розсердився Муклук Чарлі.— Думка… Я впіймав її… впіймав шельму… наздогнав.

На обличчі Леклера відбилися захват і обожнення, він знову наставив вуха, щоб послухати приятеля.

— А чорт! — сказав Муклук Чарлі.

Цю мить кухонні двері відчинилися, і Кучерявий Джім закричав:

— Ідіть додому!

— Ну й сміха! — озвався Муклук Чарлі,— Та сама думка… та сама, що й у мене. Таки ходім додому.

Вони взяли О’Браєна попід руки й рушили. Муклук Чарлі вголос помчав навздогін за іншою думкою. Леклер захоплено стежив за цією гонитвою. Тільки О’Браєна ніщо таке не обходило. Він нічого не чув, не бачив і не знав, лише механічно переставляв ноги, похитуючись між двома своїми спільниками, що любовно, але ненадійно підтримували його.

Вони побралися стежкою, що бігла берегом Юкону. Додому треба було йти не в цей бік, але ж думка тікала, повне, саме сюди. Муклук Чарлі хихотів над цією думкою, що її ніяк не міг упіймати на науку Леклерові. Воші дійшли до того місця, де стояв у березі човен Чижика Перлі. Линва, якою його було прив’язано, тяглася через стежку до соснового пенька. Вони спіткнулися через неї і попадали, О’Браєн опинився під сподом. Слабкий прочах і відомості зблиснув йому в мозкові. Він відчув на собі вагу чиїхось тіл і ту ж мить несамовито замолотив кулаками. Потому він знову заснув. Повітря сповнилося легким хропінням, і Муклук Чарлі почав хихотіти.

— Нова думка, — заявив він, — цілком нова думка. Оце-но впіймав її… без усякого клопоту. Йшла просто на мене, а я лусь її по голові. Тепер вона моя. Браєн п’яний… п’яний, як свиня. Ганьба… сором і ганьба… треба його провчити. Осьо там човен Перлі. Покладім-но Браєна в човен Перлі. Човна одв’яжемо… і хай собі пливе Юконом за водою. Браєн прокинеться вранці. Течія дуже прудка… гребти проти течії не здолає… муситиме назад пішки тьопати. Прийде скаженин, як пес. Ми покажемо, що з нас он які благопристойні люди. А ного провчимо, таки провчимо.

У човні Чижика Перлі не було нічого, крім пари весел. Планшир човна впирався в берег саме коло того місця, де лежав О’Браєн. Приятелі вкотили О’Браєна в човен. Муклук Чарлі одв’язав линву, а Леклер штовхнув човен на бистрінь. Відтак, потомлені цією працею, вони поклалися тут-таки, на березі, й поснули.

Другого ранку весь табір знав про жарт, що його втяли з Маркусом О’Браєном. Закладалися на великі суми щодо того, а що ж станеться з двома шибайголовами, як їхня жертва повернеться. Пополудні поставили дозорця, щоб знати, коли він з’явиться. Кожному хотілося побачити, як він тьопатиме. Але він не прийшов, хоч його чекали аж до півночі. Не прийшов О’Браєн і ні на другий день, ані на третій. В Рудій Олениці вже ніколи більше не бачили ного, і хоч багато висловлювано різних здогадів, проте певного ключа до розгадки таємниці, як зник Маркус О’Браєн, так ніколи і не знайдено.

Знав це тільки сам Маркус О’Браєн, але ніколи не повернувся, щоб розповісти. Він прокинувся другого ранку в страшних муках. Шлунок його, попечений неймовірною кількістю випитого віскі, був наче сухе розпалене горно. Вся голова боліла, і всередині і ззовні, а найгірше щеміло обличчя. Шість годин міріади комарів годувалися ним, і від їхньої отрути лице йому страшенно розпухло. Тільки величезним зусиллям волі зміг він розплющити трохи очі і крізь вузенькі шпарини зирнути на білий світ. Якось поворухнув руками і теж відчув біль. Він скоса глянув на них і не впізнав — так вони понабрякали від комариних покусів. Він не впізнавав себе — то він чи хтось інший. Він не знаходив у собі нічого знайомого, що по асоціації допомогло б йому відновити в свідомості переємність свого власного існування. Він був наче цілком відрізаний від свого минулого, бо ніщо в його свідомості не нагадувало про те минуле. Крім того, почувався таким хворим та нещасним, що йому бракувало сил і охоти виясняти, ким та чим він був.

І тільки аж як побачив кривий свій мізинець — результат невправленого давнього перелому, впізнав він у собі Маркуса О'Браєна. Ту ж мить минуле зринуло в його пам’яті. А коли ще побачив синця під нігтем великого пальця, якого забив на минулому тижні, то вже й не сумнівався, хто він такий, і запевне знав, що ці незнайомі руки належать Маркусові О’Браєну, чи й навпаки — що Маркус О’Браєн належить цим рукам. Перша його думка була, що він хворий, що в нього пропасниця. Страшенно боляче було розплющувати очі, і він тримав їх заплющені. Невелика гілка, пливучи, різко вдарилася об човен. Він подумав, що це хтось стукає у двері його хатини, і сказав: «Заходьте!» Почекав трохи, а тоді додав роздратовано: «Ну то й лишайтесь там, дідько б вас узяв!» Та все ж йому хотілося, щоб увійшли і розповіли про його хворобу.

І ось поки він лежав так, в його мозку почали відновлюватися події минулого вечора. Йому спало на думку, що він зовсім не хворий, а просто напився і що вже пора вставати й братися до роботи. Від роботи думка перекинулася на копальню, і він пригадав, що відмовився продати її за десять тисяч доларів. Він раптом сів і через силу розплющив очі. Маркус О’Браєн побачив себе в човні, що плив збубнявілим від повені Юконом. Порослі ялиною береги та острівці видалися йому незнайомі. Деякий час він слідів приголомшений. Він не міг нічого второпати. Пригадати вчорашню пиятику він міг, але між нею і його сьогоднішнім становищем не добачав ніякого зв’язку.

Він заплющив очі і схопився руками за хвору голову. Що скоїлося? Поволі моторошна думка зароїлася йому в голові. Він боровся з нею, силкувався відігнати її, але вона вперто лізла: він когось убив! Тільки цим можна пояснити, чому він опинився в човні, що несеться Юконом. Табірний закон, що його він сам так довго спрямував, тепер застосовано до нього. Він когось убив, і його Пустили за водою. Але ж кого? Він ламав собі недужу голову над відповіддю, та тільки й видобув з пам’яті, що невиразну згадку, як на нього навалилися чиїсь тіла і як він відбивався, вибираючись із-під них. Хто ж то був? Можливо, він убив і не одного? Він сягнув рукою до пояса. Ножа в піхвах не було. Безперечно, він зарізав Когось ножем. Але ж мусила бути якась причина для вбивства. Він розплющив очі і з острахом почав роздивлятися по човні. Харчів не було, ані крихітки харчів. Застогнавши, він зліг на дно. Отже, він убив когось без усякого приводу, і йому припав найсуворіший присуд!

З півгодини він сидів нерухомо, тримаючись руками за голову і спромагаючись на якусь думку. Тоді остудив шлунок, випивши трохи води з річки, і йому полегшало. Він звівся на ноги, сам-один посеред широчезного Юкону, де ніхто його не міг чути, хіба тільки первісна дика природа, і прокляв уголос усяке спиртне. Відтак прив’язав човна до великої сосни, що пливла за течією швидше, ніж човен, бо глибше сиділа у воді. Далі помив собі обличчя й руки, сім коло стерна і взявся міркувати. Був кінець червня. До Берінгового моря дві тисячі миль. Човен покривав у середньому п’ять миль на годину. О тій порі року в цих високих широтах ночей не буває, і він міг плисти річкою цілих двадцять чотири години. Отже, за добу він пропливе сто двадцять миль. Скиньмо двадцять миль на всякі випадковості, то все ж лишається сто миль щодоби. За двадцять днів він досягне Берінгового моря. І йому не доведеться витрачати зусиль — працюватиме за нього річка. Нін може лежати на дні човна і берегти силу.

Вже два дні, як він нічого не їв. Тому, допливши до Юконських Обмілин, він вийшов на берег одного з пологих острівців і назбирав там яєць диких гусей та качок. Не було сірників, тож він поїв яйця сирими. Вони дуже поживні і добре підтримали його сили. Коли він перетяв Полярне коло, то натрапив на пост Компанії Гудзонової затоки. Загін ще не повернувся з річки Макензі, і на посту зовсім не було харчів. Йому запропонували яєць диких качок, та він сказав, що у нього в човні ціла гарба такого добра. Тоді йому запропонували чарку віскі, від якої він відмовився, бридливо скривившись. Проте він роздобув тут сірники і тепер уже міг варити яйця. Поблизу дельти Юкону його затримали супротивні вітри, і цілих двадцять чотири дні він перебивався на яєчній дієті. Як на лихо, вія обидва рази проспав, — коли пропливав повз місії і Святого Павла, і Святого хреста. Тим-то він міг із щирим серцем казати, як згодом і казав, що балачки про місії на Юконі — то чиста брехня. Нема там ніяких місій, кому ж це вже знати, як не йому!

Діставшись до Берінгового моря, він змінив яєчну дієту на тюленячу і ніяк не міг вирішити, котра з них гірша. Восени того року його підібрав митницький катер Сполучених Штатів, і вже взимку він мав неабиякий успіх у Сан-Франціско як проповідник тверезості. На цій ниві він знайшов своє покликання. «Цурайтеся пляшки!» — таке його гасло й бойовий клич. Він примудряється тонко натякати, що і в його житті пляшка спричинилася до великого нещастя. Він навіть натякає на багатство, втрачене через цю диявольську спокусу, і слухачі відчувають, що за цим криється страшне загадкове лихо, в якому завинила пляшка. Він досяг успіху на цій ниві, посивів і здобув повагу в хрестовому поході проти всякого спиртного. А на Юконі лишилася жити легенда про те, як зник Маркус О’Браєн. Це таємниця, що стоїть на одному рівні з тією, як зник сер Джон Франклін[7].