Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06

РИСИ ЛІТЕРАТУРНОГО РОЗВИТКУ

Як висловився один американський нарисовець, тепер божевільна доба, доба, що схибнулася на хвилинах і секундах, доба, що «першою осягнула тривалість хвилини, а мить зробила нечувано місткою, доба, що завдяки телефонові, телеграфові та друкарській машині усвідомила вагомість часу і цілий світ просотила голосом телеграм». До того всього наша доба ще украй заклопотана. Такого поспіху світ зроду-віку ще не знав, думи його ніколи не були такі широкі й глибокі, а інтереси й потреби — такі численні й розмаїті. Звісно, тому, хто подає світові свої ідеї, перше треба знати, в якій залежності від усього цього новочасне, сьогоднішнє письменство і преса. Чому речення стали простіші й коротші? Чому тритомний роман залічено до перестарілого непотребу? Чому в моді всюдисутнє оповідання? Наскільки ця тенденція позначилася на будові речення? На художньому образі? На порівнянні? Композиції? Змалюванні характерів та спільнот? Якщо той, хто має для людства якісь свої ідеї, не може відповісти на ці запитання, — йому саме пора задуматись. Світ знає, чого потребує, але письменник збагнути і уяснити цю потребу мусить сам собою. Світові-бо байдуже до даного письменника: як не від тебе, то від когось іншого, більш тямущого, але своє він візьме.

Що там не кажіть, а порівняння росту індивіда з ростом людськості таки й досі має слушність. Від дитинства до дійшлого віку розумові здібності особи дедалі складнішають. У дитини думок небагато, і вони обмежені. При перших спробах логічного мислення засновки мають бути неширокі й чіткі, а висновки (зроблені дедуктивним чи індуктивним шляхом) — обіймати всі частковості. Жодної деталі, жодного щабля в доведенні не можна випустити.

Але для теперішнього дозрілого розуму така забарність у процедурі нетерпима. Він ураз перехоплюється від причини до наслідку або навпаки, і з півдороги вловлює висновок. Студентові не потрібен професор, що читає лекцію паче перед малюками з дитячого садка. Його просто лють бере, коли товчуть воду в ступі, пояснюючи навіть самоочевидне. Це однаково, що нав’язати йому читання «Робінзона Крузо» в переказі для дітей або ж лічбу на пальцях.

Отож так і з людством. Воно вже не підліток, а доросла істота. Письменство, прийнятне для людства замолоду, сьогодні прийнятне хіба для котрогось юнака: людство саме в розквіті, і його література повинна якось відбивати цей розквіт.

Згідно з загальним законом розвитку, все мислення та його методи мають бути концентровані. Мова усна й писемна так само підлягають цьому законові. Мові, як засобові обміну думок, найперше притаманна образність. Найзвичайнісінькі слова в найзвичайнісінькому вжитку тепер скидаються на штампи, дарма що колись, як людина вишукувала по-змозі яснішого вислову, вони були яскраві, свіжі, разючі й живі.

Образ, власне, виходить із порівняння, в образі встановлюється тотожність через подібність. Людська думка первісно була образна, а отже й сукупність думок прибирала складної і чудової форми. Хіба ж алегорія це не розширений образ? А саме до алегорії вдаються народи на первісній стадії розвитку. Алегорія властива людині, коли вона мислить ще по-дитинному. Але тепер людство вже не потребує такого дитячого засобу. Останнім з великих поетів вдавався до нього Спенсер[68]. «Шлях прочанина» Беньяна[69] — це єдина велика алегорія, що дожила донині. Успіхом своїм вона завдячує темному людському загалові, бо загал цей був неписьменний, а твір простий; у ньому порушувалося життєві проблеми, і висвітлено їх простакувато, але й разюче.

Професор Шерман корисність порівняння вбачав у тому, що воно дає духовну оболонку матеріальній істині, збуджує в читачеві не лише думку, а й почуття. Не інакше впливає і алегорія, тільки більш багатослівно. Але ж мова прагне стислості. І отже, як алегорія, так і всяка інакомовність та міфи мусять вимерти. Кожна національна література виразно посвідчує розбудову метафори в різних її видозмінах: як речення, як фразеологізму, як складного слова і як просто слова. Розширений образ спростився, алегоричне порівняння звелося до однослівного.

Поступ розумового розвитку і людської мови такий значний, що людина мусить думати і думатиме самостійно. Людина вже не хоче, щоб до неї раз у раз в’язли з однією і тією самою думкою. Плеоназм викликає в неї відразу.

У Томсона[70] було: «спонукуваний прикрою потребою», тобто фактично вжито тавтологію. Поп[71] виправив це місце так: «спонукуваний велінням прикрої потреби». Але спробували б ви піднести сучасному людству отаку жуйку! В тому ж бо то й річ, що, конденсуючи алегорію до однослівного порівняння, не можна припуститися втрати ані матеріального, ані духовного. Великі художники й не припускалися таких втрат. Ось хіба чи не найкращий цьому приклад:

Все в одному слові — образ і факт, духовне й матеріальне. А інший поет розписався б на двадцять рядків, порівнюючи блискуче золото з вогнем, полум’ям, сонцем і т. д. І виявив би тим самим найприкріший несмак. Читач не дитина. Він дістає насолоду, коли створює ціле видовище з одного лише слова, а надто ще як самотужки здійснить усю ту роботу. Саме цього він і хоче.

«Що більше простору стиліст дає для уяви, то легше його читати». Саме виходячи з цієї слушної думки й скорочується вступна частина, а відтак і довжина речення в цілому. Віддавна речення тяжіє до стислості і змістовності. Людству потрібно, щоб література була не тільки концентрована й стисла, але й жива, дотепна та виразиста. Воно терпить містера Джеймса, але воліє містера Кіплінга. Гріхи минулого добре можна унаочнити цитатою із Спенсера:

«Отже, чимало пропонувалося всяких розумних помислів та мудрих способів, аби вдосконалити цю ділянку, але такий уже, кажуть, фатум тяжіє над землею, що хоч би й задля добра задумуваний, жоден людський захід ані здійсниться, ані впливу ніякого не матиме, на що є свої причини: або вже такий дух нашого краю, або це така дія зір, або це воля всемогутнього ще не призначила терміну на його вдосконалення, або ж це всемогутній полишає його в такому неспокійному стані, поки не спаде на Англію якесь потаємне лихо — які саме причини, важко дізнатись, але тим більше підстав остерігатися».

Уявляєте, як нищівно пройшовся б по цьому уривкові синій олівець редактора XX сторіччя? А ось вам для зіставлення інший фрагмент, із Емерсона[72]:

«Друзі мої, я гадаю, що з цих двох помилок виразно видно причини невіри і підупаду церкви. А чи я? може спіткати націю більше лихо, як втрата віри? Тоді все гине. Геній з храму перебирається до сенату або на торговище. Література стає легковажною, наука холодною. Надія на інший світ не осяває погляду юності, і доба втрачає честь. Суспільство живе дрібничками, і коли люди помирають, піхто про них не згадує».

Наскільки коротші стали речення, добре видно з наведених нижче даних про кількість слів, що припадають пересічно на кожне з п’ятисот речень:

Фабіан —68,28

Спенсер —49,79

Гукер —41,70

Маколей[73] —22,45

Емерсон —20,58.

Прикладами з будь-якого жанру сучасної літератури можна проілюструвати цю тенденцію до стислості. В міру розвитку оповідання підупадав довгий роман. Однотомні романи мали попит і в минулому сторіччі, і на початку нинішнього, хоча видавцям любіші були дво- і тритомні; не заперечували вони і проти чотиритомних, та й п’ятитомні не були дивиною.

Роман сьогоденний звичайно не перевищує 40–70 тисяч слів. Чи знайшовся б сьогодні якийсь видавець, що бодай би прочитав такий величезний рукопис, як «Знедолені» Гюго? Едгар По наполягав, що оповідання повинно мати обсяг не більший, аніж можна прочитати за одним заходом. «Королівський шакал», що його видрукував нещодавно Річард Гардінг Девіс[74], містить близько 27 тисяч слів, а містер Кіплінг уже нібито встановив для роману норму в 40–50 сторінок.

Людство в наших творах хоче бачити передусім скоро-минуще, ввібране в неминущу форму. Звідси вимога епізодичності, і цю вимогу містер Кіплінг задовольнив. Він пише стисло, просто, рвучко, вільно, і в його творах немає зайвини. В них тільки істотне, тим-то вони й збуджують нашу уяву. Саме цього і потребує тепер людство: воно вийшло вже з дитячого віку і здатне на власне мислення. Дайте йому голу суть, а решту воно домислить. Воно спроможне швидше думати, аніж слово по слову читати написане в книжці. Воно поспішає.

Силу-силенну пристосувань має тепер людство для ощадження енергії та часу: розподіл та машинізація праці, швидкість пересувань, телефон і телеграф. Ніколи за всю свою історію людство не мало стільки роботи, стількох завдань водночас. Через це воно повсюдно вимагає: якомога більший обсяг в якомога меншому просторі. І цю вимогу література повинна задовольняти.

Людству ні до чого марнотратні романи й оповідання, їх навіть і до рук не братиметься. Людству треба знати суть справи, і то невідкладно, зараз же.

ПРО СЕБЕ

Народився я в Сан-Франціско 1876 року. П’ятнадцятилітнім бувши, я вже вважав себе за дорослого і, коли випадково мав зайвого цента, витрачав його не на цукерки, а на пиво, бо гадав, що дорослому більше личить кружляти пиво. Тепер, коли став я старший майже вдвічі, мене тягне до хлоп’ячого віку, що його в мене зроду не було, і ведусь я тепер менш поважно, ніж коли-будь раніше. А ну ж, може, таки віднайду отой свій хлоп’ячий вік!

Відповідальність — це було чи не найперше, що я зрозумів у житті. Не пам’ятаю, чи мене коли учено читати та писати — на п’ятому році я вже вмів і те, й те, — але знаю, що перша моя школа була в Аламеді, а потім ми перебралися на ранчо і я працював там, починаючи з восьми літ.

Друга школа, де я робив спроби набути знання, — то була одна безладна інституція в Сан-Матео. На кожен клас там припадало по одному столові, але траплялися дні, що ми за стіл і зовсім не сідали, бо часто-густо учитель приходив п’яний, і тоді який із старших хлопців його лушпенив. Щоб поновити рівновагу, учитель давав перцю меншим, — отож можете уявити, що то була за школа. Ані з моїх родичів, ані з людей ширшого околу ніхто не мав літературних смаків чи поривань, хіба найближче до літератури стояв мій прадід-валіець, округовий писар; у глухих лісах він самовіддано проповідував слово боже, за що його вславлено йменням Патер Джоне.

Ще з дитинства дуже мене вражало людське неуцтво. Не було ще мені й дев’яти літ, як я зачитувався книжкою Вашінгтона Ірвінга «Альгамбра»[75] і все ніяк не міг зрозуміти, чом це інші пожильці ранчо про неї й не чули. Пізніше я прийшов до висновку, що таке неуцтво властиве сільським мешканцям, а вже ж городяни не бувають остільки безтямні. І ось одного разу приїхав до нас на ранчо якийсь міський чоловік. Були на ньому лаковані черевики й сукняне пальто, і я собі й подумав: оце маю нагоду поділитися думками з освіченою людиною. З цеглин, назбираних зі старого розваленого комина, я збудував собі власну «Альгамбру», — вежі, тераси, все, як годиться, — а всілякі частини поназначувано крейдою. Отож сюди я й запровадив городянина та почав розпитувати його про «Альгамбру», але виявилося, що й він так само нетямущий, як і мешканці ранчо. Тоді мені довелося втішитись думкою, що на світі е лише двоє розумних людей — Вашінгтон Ірвінг та я.

В ті часи, окрім «Альгамбри», я читав здебільшого десятицентові романи, що діставав у наймитів, та газети, що з них служниці захоплено вичитували про пригоди бідних, але цнотливих продавниць.

Не диво, що від такого читва склалися в мене про все вельми своєрідні уявлення, але ж я був цілком самотній, і читав усе, що до рук навинеться. Величезне вражіння справила на мене повість Уйди[76] «Сігна», яку я пожадливо перечитував упродовж двох літ. Кінця твору я не знав, аж покине виріс, бо в моїй книжці бракувало останніх розділів, — а через те я й надалі мріяв разом з героєм, і разом з ним не знав, що на нього чигає під кінець Немезіда. Був такий час, коли я тільки й роботи мав у ранчо, що доглядати бджоли: від схід сонця до вечора сидів собі під деревом, дожидаючи, як вони стануть роїтися. На читання та мріяння часу було вдосталь. Лівермор — долина рівна, одноманітна, та й довколишні пагорби мене анітрохи не цікавили, тож єдине, що могло відірвати мене від мрій, — це як рій виходив; тоді я подавав гасло, і з ранчо збігалися люди з горшками, рондлями та відрами. Новість «Сігна» починалася, здається, словами: «Це був лише маленький хлопчик»; проте цей маленький хлопчик марив зробитися славетним музикою та кинути собі під ноги всю Європу. Ну то й що? Я теж був лише маленький хлопчик. Отож чому б мені не зробитися само тим, ким мріяв стати Сігна?

Життя на каліфорнійськім ранчо здавалося мені вкрай нудне, і я щодня намисляв собі податися поза межу крайнеба та побачити світу. Вже тоді щось шепотіло мені, намовляло; мій розум поривався до прекрасного, хоч жив я в оточенні не конче таки гарному. Пагорби й долини тамтешні були мені як більмо на оці, мене аж млоїло від них, і лише тоді стали вони мені любі, коли я їх покинув.

На одинадцятому році життя я розпрощався з ранчо й переїхав до Окленда, де збував стільки часу в Загальноприступній публічній бібліотеці, жадібно читаючи все, що навернеться на очі, аж урешті за браком руху з’явилися в мене перші ознаки танцю св. Віта. Що більше я дізнавався про світ, то частіше натрапляв на розчарування. Заробляв я тоді собі на хліб, продаючи на вулиці газети. Від того часу й до шістнадцяти літ я перепробував тисячу й одно заняття, чергуючи то працю зі школою, а то школу з працею.

Потім спокусив мене потяг до пригод, і я покинув домівку. Не втік, а саме покинув — виплив у бухту та приєднався до піратів, що здобували устриці. Тепер минулися часи устричних піратів, але якби мені віддячено по заслузі, запакували б мене до в’язниці літ на п’ятсот за піратство. Потім я плавав матросом на шхуні та ловив лососів. Як це не кумедно, але після цього я служив у рибальському патрулі, де мав на обов’язку затримувати всіх порушників законів про рибальство. Чимало таких свавільців — китайці, греки та італійці — ловило потайки в той час рибу, та не один дозорець із берегової охорони наклав головою за те, що до них втручався. Не мав я жодної зброї, хіба що сталеве видельце, але почував себе справжнім чоловіком і не знав страху, викараскуючись на облавок якого човна, щоб затримати браконьєра.

Пізніше я знову пішов у матроси й вирядився до берегів Японії ловити котиків, а звідти — в Берінгове море. Через сім місяців я повернувся до Каліфорнії й перепробував усякої праці — згрібав вугілля, був за вантажника в порту, працював на джутовій фабриці від шостої ранку до сьомої вечора. Наступного року я лагодився помандрувати з тим самим товариством знову на котиків, але якось прогавив. Вони попливли на «Мері Томас», що загинула з усією командою.

Як я ще вчився прихапцем у школі, то писав, бувало, звичайні шкільні твори, за що мене абияк і хвалили. Тепер, працюючи на джутовій фабриці, я знову пробував вряди-годи написати що-небудь. Фабрика забирала в мене тринадцять годин на добу, а що був я молодим та любив побавитися у вільні від праці години, то на писання часу майже й не залишалося. Сан-франціська газета «Клич» призначила премію за нарис, і моя мати умовляла мене спробувати щастя. Я послухав, обравши за тему «Тайфун при берегах Японії». Дуже стомлений та сонний, знаючи, що о пів на шосту ранку мушу вже бути на ногах, я заходився опівночі коло оповідання й працював, аж поки не списав дві тисячі слів — довшого нарису не вільно було писати, — але тему свою розробив тільки до половини. Наступної ночі, так само втомлений, я написав що дві тисячі слів і закінчив твір, а третьої ночі взявся викреслювати зайве, щоб не відступити від умов конкурсу. Першу премію дістав я; другу й третю одержали студенти Стенфордського та Берклійського університетів[77].

Такий успіх у конкурсі Сан-франціського «Кличу» заохотив мене не на жарт подумати про перо. Але ще надто в мені кипіла кров, щоб усидіти на місці, і я відклав надалі літературну працю, написавши лише дрібничку для «Кличу», яку той зараз таки й забракував.

Пішки я обходив усі Сполучені Штати, від Каліфорнії до Бостона, і з півночі на південь, а на тихоокеанське надбережжя повернувся через Канаду, де попався до в’язниці й відробив належний термін за Волоцюзтво. Мої мандрівні пригоди зробили з мене соціаліста. Перше в схиляв голову перед величністю праці і, не читавши ні Карлейля, ні Кіплінга, сформулював таку власну євангелію труду, яка їм і не снилася. Праця для мене була ап В ній я вбачав і виправдання, і порятунок. Ніколи на не зрозумієте тих гордощів, що відчував я, сумлінно виконавши тяжку роботу. Вірнішого платного раба жоден капіталіст ніколи й не визискував. Одно слово, мій вам веселий індивідуалізм геть-чисто посіла ортодоксальна буржуазна етика.

Я добувся з заходу, де люди мали гарний заробок, а праця шукала робітника, в густо заселені робітничі центри східних штатів, де люди були нужденні і кожне вганяло хоч би за якою працею, і там я поглинув на життя з нового, зовсім іншого погляду. Я побачив робітників на людських смітниках, на дні соціальної прірви. І я заприсягся сам перед собою ніколи більше не перериватися роботі, хіба що змусить крайня біда. Відтоді я знав лише одно: уникати тяжкої фізичної праці.

На дев’ятнадцятому році я повернувся до Окленда та вступив до середньої ніколи, що випускала, як звичайно, шкільний журнал. То був тижневик — ні, здається, місячник, — і я почав писати до нього оповідання, в яких, майже нічого не вигадуючи, переказував тільки свої морські та бурлацькі враження. Перебув я там рік, служачи за двірника, щоб здобути дещицю на прожиток, а тоді покинув школу, бо не стало вже снаги терпіти. В ті часи мої соціалістичні переконання звернули на себе певну увагу, і мене прозвано «хлопчина-соціаліст»; ця відзнака допровадила мене до арешту за вуличні виступи. Далі я вчився три місяці самотужки, опанувавши за цей час трирічну програму, і вступив до Каліфорнійського університету. Затявшись конче здобути вищу освіту, я, щоб мати чим прожити, працював у пральні та ще власним пером. Оце єдиний раз працював я тут з любов’ю до праці, але тягар виявився надсильний, і, не відбувши й року, я мусив залишити університет.

Я й далі прасував сорочки та іншу всячину в пральні, а вільний час витрачав на писання. Я намагався упоратися з одним і з другим, але часто-густо засинав з пером у руці. Тоді я покинув пральню й увесь час тільки писав, жив та снував мрії. По тримісячній випробі я відмовився від письменства, прийшовши до висновку, що я невдаха, і вирушив до Клондайку по золото. В кінці року там почався спалах цинги й примусив мене вибратися звідти; єдині нотатки з тієї подорожі написав я на зворотній дорозі, як довелося пливти тисячу дев’ятсот миль у звичайному човні. У тому Клондайку я знайшов самого себе. Там ніхто не балакає. Кожен думає. Там у вас складається справжній погляд на життя. Склався і в мене.

Поки я пробував у Клондайку, помер мій батько, і ввесь родинний тягар зліг мені на плечі. Тяжкі часи настали в Каліфорнії, і годі було знайти собі роботу. Підшукуючи якого-небудь хліба, я написав «На низ річкою» — оповідання, що його забраковано. Очікуючи тієї відмови, я написав для одної газети на двадцять тисяч слів оповідання з продовженням; забраковано і його. В проміжках між відмовами я таки не кидав писати. Жодного редактора я тоді ще й у вічі не бачив. Я не знав жодної людини, що надрукувала що-небудь. Нарешті каліфорнійський журнал прийняв одно оповідання і заплатив за нього п’ять доларів. Незабаром після цього «Чорний кіт» запропонував мені сорок доларів за оповідання. Від того часу завертілося колесо, і в майбутньому мені, либонь, не доведеться згрібати вугілля задля шматка хліба, хоча я це колись робив і міг би робити знову при потребі.

Першу мою книжку надруковано в 1900 році. Праця в газеті дала б мені кращий заробіток, але в мене вистачило глузду відмовитись від рабства в тієї машини, що губить людину; а власне такою є газета для юнака, коли він ще не сформувався. Аж здобувши собі відповідне становище, як співробітник журналів, взявся я до газетної праці. Я вірю в необхідність стало працювати й натхнення не вичікую ніколи. Людина з мене не тільки недбала та безладна, а й до того меланхолійної вдачі, але все ж я подолав у собі і те й те. На мені позначилась дисципліна, що я навик їй підлягати, бувши матросом. Дуже можливо, що служба на морі спричинила ще й те, що лягаю я спати в призначений час і сплю мало. Йде в мене на сон пересічно п’ять з половиною годин, та не було ще такого випадку, щоб я не ліг спати, коли надійде пора.

Я страшенно кохаюся в спорті, захоплююся боксом, фехтуванням, плавбою, їздою верхи, люблю керувати яхтою, ба навіть пускати змія. Волю жити на передмісті, хоча сам і містянин зроду. Проте найлюбіше життя на селі — отам тільки й живеш близько до природи. З письменників, що мали на мене найбільший вплив, як я постаршав, були Карл Маркс почасти та Спенсер взагалі. В часи мого змарнованого хлоп’ячого віку я був би взявся до музики, коли б дано мені таку нагоду. Тепер, у дні своєї, сказати б, справжньої молодості, я б радо заходився писати вірші та памфлети, коли б мав на руках мільйон чи два. «Спілку старих людей» та уривки з «Листів Кемптон — Вейс» вважаю за найкращі з-поміж своїх творів. Декому не подобається перший твір. їм більше до смаку речі блискучіші та бадьоріші. Можливо, і я пристану на їхню думку, як залишаться позаду дні моєї молодості.

РЕВОЛЮЦІЯ

Недавно я одержав листа з Арізони. Він починається словами: «Дорогий товаришу!» І закінчується: «Ваш — в ім’я Революції». Відповідаючи своєму дописувачеві, я теж починаю листа словами: «Дорогий товаришу!» І закінчую: «Ваш — в ім’я Революції». У Сполучених Штатах чотириста тисяч чоловік, а всього близько мільйона людських душ починають свої листи словами: «Дорогий товаришу!» і закінчують: «Ваш — в ім’я Революції». Три мільйони німців, мільйон французів, вісімсот тисяч австрійців, триста тисяч бельгійців, двісті п’ятдесят тисяч італійців, сто тисяч англійців і стільки ж швейцарців починають свої листи словами: «Дорогий товаришу!» — і закінчують:

«Ваш — в ім’я Революції». Всі вони — товариші, революціонери.

Проти такої сили людей мізерними видаються величезні армії Наполеона і Ксеркса[78]. Але ці люди не завойовують чужих країв і не підпирають настановлених там тиранів, їхнє гасло — завоювання революційні. їх сім мільйонів чоловік, і все це військо відповідно до сьогочасних умов самовіддано б’ється, щоб завоювати всі багатства світу і знести до решти існуючий лад.

Світова історія ще не знала такої революції. Між нею і американською чи французькими революціями годі шукати схожості. її велич незрівнянна. Інші революції проти неї, що астероїди проти сонця. Вона єдина в своєму роді — це перша світова революція у світі, якому ніколи не бракувало революцій. Мало того — це перша спроба організованого руху, руху, що пізніше має поширитися геть по всьому світі, не минаючи найвідлегліших закутків планети.

Ця революція не схожа на інші під багатьма оглядами.

Вона не спорадична. Вона не полум’я народного гніву, що згасає того ж таки дня, коли й спалахує. Вона старша від нинішнього покоління. Вона має свою історію та традиції, має і свій поминальний список, от тільки що не такий довгий, як у християн. Вона має також свою літературу, стократ прекраснішу, мудрішу й науково спроможнішу, ніж будь-яка із створених попередніми революціями.

Вони звуть себе «товаришами», ці люди, — товаришами в боротьбі за соціалізм. І то не порожнє слово, сказане для годиться. Воно гуртує їх, як братів, як однодумців, що стоять біч-о-біч під червоним прапором повстання. Червоний прапор, до речі, символізує братерство, а не червоного півня, як то уявив собі переляканий буржуа. Товариські почуття революціонерів живі й гарячі. Вони долають географічні межі, переступають расові забобони; життя показало, що вони дужчі, ніж Четверте липня[79], чи хвалькуватий американізм наших предків. Французькі і німецькі робітники-соціалісти забувають про Ельзас та Лотарінгію і, коли нависає загроза війни, ухвалюють не сваритися між собою, адже вони робітники й товариші. Зовсім недавно, коли Японія і Росія вп’ялися одне одному в горлянки, японські революціонери звернулися до своїх російських товаришів з таким листом: «Дорогі товариші! Ваш уряд і наш недавно розпочали війну за свої імперіалістичні інтереси, але ми, соціалісти, не визнаємо кордонів, рас, країн чи націй. Ми — товариші, брати й сестри, і нам нема чого ворогувати. Ваш ворог — не японський народ, а наш мілітаризм і так званий патріотизм. Патріотизм і мілітаризм — це наші спільні вороги».

В січні 1905 року по всій Америці соціалісти влаштували масові мітинги, щоб привітати своїх товаришів, повсталих російських революціонерів, і, головне, «наснажити м’язи» їхній боротьбі, збираючи гроші та пересилаючи їх російським провідникам.

І заклик збирати гроші, і схвальне його сприйняття, і сам текст заклику разюче й наочно засвідчують, що міжнародна солідарність робітників — одна з підвалин світової революції: «Хоч як би там закінчилася нинішня революція в Росії, соціалістична пропаганда в цій країні дістала від неї такий могутній поштовх, якого не знає історія сучасних класових воєн. Героїчну битву за волю в Росії провадять майже самі робітники під духовним проводом соціалістів, і це зайвий раз підтверджує, що класово свідомий пролетаріат став авангардом новочасних визвольних рухів».

Ось вони, сім мільйонів товаришів, учасників організованого революційного руху, що охопив цілий світ. Ось вона, могутня гуманістична сила. Нею годі легковажити. Це ж бо сила реальна. І разом з тим це романтика — романтика така висока, що не всякому її осягнути. Революціонерів надихає велика пристрасть. Вони почуваються за все відповідальними, свято шанують людяність і вельми мало, а то й зовсім не шанують приписи мертвяків. Вони відмовляються коритися мертвякам. Для буржуазного розуму їхня невіра в слушність заведеного світопорядку з усіма його умовностями й передсудами — це щось приголомшливе. Вони беруть на глузи рожеві ідеали та солоденькі моральні догми буржуазного суспільства. Вони заміряються зруйнувати буржуазне суспільство з більшістю його рожевих ідеалів та солоденьких моральних догм, що купчаться передусім під такими рубриками, як «капіталістична приватна власність», «виживання найпристосованіших» і «патріотизм» — навіть патріотизм!

Семимільйонна армія революціонерів — це така сила, що підлеглим і панівним класам є над чим замислитися. Поклик цієї армії: «Не сподівайтесь від нас ласки! Ми заберемо все, що ви посідаєте. Тільки все, і не менше. Ми хочемо перебрати в свої руки владу і вирішувати долю людства. Осьде наші руки! Це дужі руки! Ми відберемо вашу державну машину і ваші палаци, ваш спокій здиміє, і ви муситимете заробляти собі на хліб, так само як селянин у полі чи голодний нужденний клерк у ваших містах. Осьде наші руки. Це дужі руки!»

Так, підлеглим і панівним класам є над чим замислитися. Це — революція. Сім мільйонів чоловік — не фікція, не армія на папері. Сім мільйонів чоловік вишикувались на бойовищі. У цивілізованих країнах — це сім мільйонів виборців.

Учора вони були не такі сильні. Завтра вони стануть ще сильніші. І це бійці. Вони люблять мир. Але не жахаються й війни. Вони хочуть знищити капіталістичне суспільство та захопити всі багатства світу — і не пристають на менше. Коли закони країни цього не боронять, вони борються мирно, шляхом виборів. Коли ж закони країни це забороняють, а вони здужають стати з ними на герць, тоді вони самі вдаються до сили. Відповідають насильством на насильство. їхні руки дужі, а дух безстрашний. У Росії, приміром, уряд страчує революціонерів. А революціонери вбивають урядовців. На взаконене вбивство вони відповідають терористичними актами.

Нині боротьба вступає в нову важливу фазу — і над цим нашим панівним класам теж не завадило б замислитися. Говоритиму конкретно. Я — революціонер. І притім людина нормальна, із здоровим глуздом. І я кажу й думаю про російських терористів як про своїх товаришів. Так думають наші товариші в Америці і сім мільйонів товаришів у всьому світі. Чого був би вартий міжнародний революційний рух, якби ми не підтримували наших товаришів у всьому світі! Свідчення його сили саме в тому, що ми підтримуємо російських терористів. Ані ми, ані вони не послідовники Толстого. Ми — революціонери.

Наші товариші в Росії створили так звану «Бойову організацію». Ця «Бойова організація» звинуватила, визнала винним і засудила на смерть міністра внутрішніх справ Сипягіна. 2 квітня 1902 року його вбито пострілом у Марийському палаці. Двома роками пізніше «Бойова організація» засудила на смерть і стратила іншого міністра внутрішніх справ — фон Плеве. Потому 29 червня 1904 року було складено документ, де, перерахувавши всі пункти обвинувачення, «Бойова організація» заявляла, що бере на себе всю відповідальність за вбивство фон Плеве. Цей документ — і тут я підходжу до головного — нині розіслано соціалістам усього світу, і вони його опублікували, де тільки могли, по всіх журналах і газетах. Але суть не в тому, що соціалісти виявили відвагу та рішучість, важливе інше — вони зробили це як річ буденну, а йшлося ж про публікацію, що її можна назвати офіційним документом міжнародного революційного руху.

Все це звеличує революцію, згоден, але це, передусім, факти. І ми нагадуємо про них панівним класам не для бравади, не для того, щоб нагнати їм холоду, а щоб воші глибше осягнули природу й дух світової революції. Нині з революцією не можна не рахуватися. Вона приходить до всіх цивілізованих країн. Скоро країна цивілізується, революція приходить до неї. З’явилися в Японії машини, з’явився там і соціалізм. На Філіппіни він прийшов руч-о-руч з американськими солдатами. На Кубі і в Пуерто-Ріко соціалістичні організації виникли, тільки-но відгриміли там гармати. Та що важливіше, прихопившись якоїсь країни, революція вже не послаблює там свого впливу. Навпаки, вона щорік стає впливовіша. Десь із піввіку тому вона була ще досить млявою. У 1867 році за соціалістів голосувало у всьому світі ЗО 000 чоловік. У 1871 році число голосів зросло до 100 000. У 1884 році їх лиш трохи більше півмільйона. У 1889 їх уже мільйон. Це був злам. У 1892 році за соціалістів у світі подано 1 798 391 голос; у 1893-2 585 898; у 1895-3 033 718; у 1898 — 4 515 391; у 1902 — 5 253 054; у 1903 — 6 285 374 і, нарешті, нині, в рік від народження Христа 1905-й, число таких виборців перевищило сім мільйонів.

Революційне полум’я перекинулося і до Сполучених Штатів. У 1888 році за соціалістів тут голосувало тільки 2 068 чоловік. У 1902 — 127 713, у 1904 — 435 040. Що ж так розжеврило це полум’я? Уже ж не лихоліття. Перші чотири роки двадцятого століття вважались роками процвітання, а проте в цей час понад 300 000 чоловік вступило до революційних шерег. Кинувши виклик буржуазному суспільству, вони стали під криваво-червоний прапор повстання. Серед жителів Каліфорнії, де мешкає автор цих рядків, кожен дванадцятий відверто визнає себе революціонером.

Слід собі одне добре усвідомити. Це не спонтанний бунт упослідженого і вбогого люду, не сліпий інстинктивний порух болю. Наша пропаганда покликається до розуму, наш рух доконечний економічно, він іде в одному річищі з соціальною еволюцією. Повстання вбогого люду ще попереду. Революціонери це не виголоднілі хворі раби, що борсаються на дні соціальної прірви, — це здебільшого дужі й ситі робітники; вони бачать ту прірву, що чигає на них та їхніх дітей, і не хочуть до неї скотитися. Дужо вбогі люди ще не спроможні дати собі ради. Але

3 часом вони спроможуться на це, і недалекий той день, коли їхні тлумища увіллються до революційних лав.

Слід собі й інше добре усвідомити. Хоча в русі зацікавлені також середній стан і представники вільних професій — однак це передусім революція робітничого класу. В усьому світі це революція робітничого класу. Робітники всього світу — як клас — б’ються з капіталістами всього світу — як класом. Так званий великий середній клас стає щораз більшою аномалією в соціальній боротьбі. Цей клас гине (всупереч твердженням викрутливих статистиків), і його історичній місії — бути буфером між капіталістами та робітництвом — надходить кінець. Йому зостається тільки одне: оплакувати свій відхід у безвість, і він оплакує його слізьми наших популістів та демократів джеферсонівського крою. Бій почався. Революція перед нами, і здійняли її робітники світу.

Постає слушне запитання: чому це так? Либонь же, не з простої примхи розуму повстала світова революція? Примха не справить однакового впливу на всіх. Мусять бути якісь глибинні причини, щоб сім мільйонів робітників поробились однодумцями, щоб вони зреклися буржуазних богів і зневірилися навіть у такому шляхетному почутті, як патріотизм. Довго б можна перелічувати пункти звинувального акту, що його революціонери висувають проти класу капіталістів, але ми розглянемо тут лише одне обвинувачення, на яке капітал ніколи не вмів і не зуміє відповісти.

Клас капіталістів урядував суспільством і урядував недолуго. Але урядування його було не тільки недолуге, — воно було нестерпно, ганебне, жахливе. Клас капіталістів мав щасливу пагоду, як ні один панівний клас за всю світову історію. Він прогнав від стерна влади стару феодальну аристократію і побудував сучасне суспільство. Він опанував природу, створив новий життєвий уклад і уможливив прекрасну еру для людства, коли жодна жива душа не плакала б із голоду і всі діти могли б навчатися, вдосконалюючи свій розум та дух. Оскільки людина опанувала природу і створила новий життєвий уклад, все це було можливе. Одначе капіталізм не скористався з цього шансу, дарованого богами. Він був сліпий і зажерливий. Він усе патякав про рожеві ідеали та солоденькі моральні догми, і ні разу полуда не спала йому з очей, і ні разу він не спинився в своїй зажерливості,— і поразка, якої він зазнав, була така ж грандіозна, як і ті можливості, що ними він знехтував.

Та все це темний ліс для буржуа. Він як був сліпий, так сліпий і зостався. Гаразд, дозвольте тоді сформулювати звинувачення ясніше, словами прикрими, але недвозначними. Звернімося до печерної людини. То була примітивна істота. її голова була стесана назад, як в орангутанга, та й розуму мала не вельми. Вона жила у ворожому оточенні, полишена на ласку долі, була нетямуща й незграбна. її природні можливості для добування харчу дорівнювали, скажімо, одиниці. Вона навіть землі не обробляла. Одначе навіть із цими своїми куцими природними можливостями вона витривала проти кровожерних хижаків і здобувала собі їжу та житло. Інакше й бути не могло, бо тоді б вона не розплодилася, і не поширилася по всій землі, і не залишила б потомства, яке через багато поколінь породило і нас із вами.

Печерна людина з її природними можливостями, що дорівнюють одиниці, здебільшого мала що їсти, бодай не ходила голодна ввесь час. Вона жила здоровим життям просто неба, байдикувала й відпочивала коли заманеться, і ще мала досить часу фантазувати і вигадувати собі богів. Іншими словами, їй не треба було працювати від сну до сну, щоб якось прогодуватися. Дитина печерної людини (як, скажімо, й діти всіх дикунів) мала дитинство, і то дитинство безхмарне, з іграми й забавами, з умовами для вільного розвитку.

А як живе сучасна людина? Візьмім Сполучені Штати, найквітучішу і найосвіченішу країну світу. У Сполучених Штатах близько десяти мільйонів людей злидарюють. Під злиднями тут розуміються такі умови життя, коли робітник недоїдає, не має путящого житла і, отже, втрачає звичайну свою працездатність. У Сполучених Штатах десять мільйонів недоїдає. У Сполучених Штатах десять мільйонів виснажених, ослаблих людей. А це означає, що ці десять мільйонів помирають повільною смертю, гинуть фізично й духовно від недоситу. Скрізь на цій просторій, квітучій, освіченій землі жінки, чоловіки та діти тяжко бідують. По всіх великих містах тисячі й мільйони бідарів купчаться в нетрищах та гетто, де, відгороджені від світу, живуть гірше за всяку худобину. Жодна печерна людина не голодувала так постійно, як голодують вони, ніколи не спала в такому бруді, як сплять вони, не гнила живцем, обсаджена хворобами, не працювала так тяжко і по стільки годин, як вони.

У Чікаго одна жінка працює по шістдесят годин на тиждень. Вона кравчиня, пришиває гудзики до одягу. Чікагські кравці-італійці в майстернях жіночого вбрання заробляють за тиждень пересічно 90 центів, але вони працюють цілий рік. Середня тижнева платня робітників, що шиють чоловічі штани, — 1 долар 31 цент, але вони працюють пересічно близько 28 тижнів на рік. Середній річний заробіток кравців жіночого одягу — 37 доларів, кравців чоловічого одягу — 42–41 долари. Такою платнею дітям дитинства не забезпечиш — вона означає тваринне напівголодне існування всіх членів родини.

На противагу своєму пращурові сучасній людині мало самого бажання працювати, щоб добути собі їжу та житло. Сучасна людина повинна спершу що знайти роботу, а тут її часто спобігає невдача. Ось тоді вона набирається лиха по-справжньому. Про ці труднощі день у день пишуть газети. Наведім кілька прикладів із нескінченного потоку таких інформації!.

У Нью-Йорку жила одна жінка, на ім’я Мері Мід. Вона мала трьох дітей: однорічну Мері, дворічну Джоану і чотирирічну Алісу. Її чоловік ніяк но міг влаштуватися на роботу. Вони голодували. Нарешті їх висолено з помешкання. Мері Мід задушила найменшу Мері й найстаршу Алісу; задушити дворічну Джоану у неї забракло сил, і тоді вона сама зажила отрути. Батько освідчив поліції: «Невилазні злидні довели мою жінку до божевілля. Ми жили на Стюбен-стріті, 60, але тиждень тому нас викинули на вулицю. Я вже давно по можу влаштуватися на роботу. В нас не було навіть крихти хліба. Діти похворіли і зовсім ослабли. Дружина все плакала біля них».

«Міністерство громадської опіки завалено десятками тисяч листів від безробітних і просто-таки не знає, як зарадити лихові» («Нью-Йорк комершел», 11 січня 1905 року).

Втративши усяку надію знайти роботу і знаючи, що її чекає голод, сучасна людина подає в газету таке оголошення: «Молодий чоловік з доброю освітою, безробітний, продає своє тіло будь-якому лікареві чи бактеріологові для наукових експериментів. Запрошення, вказавши ціну, адресувати: «Поштова скринька 3466» («Екземінер»).

«У середу вночі до головної ПОЛІЦІЙНОЇ управи прийшов якийсь Френк Мелін і попросив замкнути його до тюрми як волоцюгу. Він сказав, що має на це право, бо вже давно мандрує в пошуках роботи, отож безперечно, став запеклим волоцюгою. У кожному разі він так зголоднів, що його слід нагодувати. Суддя Грейм засудив його на дев’яносто діб ув’язнення» («Сан-Франціско екземінер»).

У Сан-Франціско, в готелі Сото-Гауз, Четверта вулиця, № 32, знайдено тіло якогось В. Г. Робінса. Він отруївся газом. Біля нього лежав щоденник, звідки наводимо таке:

«3 березня. Жодної надії на роботу. Що почати?

7 березня. Досі нічого не знайшов.

8 березня. Кілька сухарів за 5 центів — увесь мій денний харч.

9 березня. Останні чверть долара пішли за номер.

10 березня. Порятуй мене, боже! Залишилось 5 центів. Роботи ніякої. Що буде далі? Голодна смерть чи…? Сьогодні вночі витратив останні п’ять центів. Що далі робитиму? Крастиму, жебратиму чи просто помиратиму? Я ніколи не крав, не жебрав і не здихав з голоду за всі свої п’ятдесят років, але тепер я дійшов краю — смерть видається мені єдиною збавителькою.

11 березня. Слабую цілий день. Під вечір лихоманка. Не їв нічого ще від учорашнього полудня. Бідна моя головонька! Прощавайте всі!»

А як ведеться дітям сучасної людини у цій найквітучішій країні? У Нью-Йорку п’ятдесят тисяч дітей щоранку йдуть до школи голодні.

12 січня цього року газети сповістили всю країну про випадок, що стався в тому ж таки місті у шпиталі для жінок та дітей. Тамтешній лікар 3. І. Денієл виявив серед пацієнтів півторарічну дитину, що працювала за 50 центів тижнево у кімнаті винайманого будинку.

«Полісмен Меккен з дільниці на Флішінг-авешо знайшов у кімнаті будинку № 513 на Міртл-авеню (Бруклін) труп Мері Галлін, померлої з голоду. В порожній, без жодної меблі, кімнаті стояв лютий холод, труп лежав на мішку з дрантям; біля нього, шукаючи грудь, чотиримісячна дитина. В іншому кутку збилися докупи, рятуючись із холоду, батько — Джеймс Галлін — і троє дітей від двох до восьми років. Діти придивлялися до полісменів, мов звірята. Вони помирали з голоду, і в їхньому домі не було ані крихти хліба» («Нью-Йорк джорнел», 2 січня 1902 року).

У Сполучених Штатах на самих лиш текстильних фабриках тяжко працює вісімдесят тисяч дітей. На Півдні вони працюють по дванадцять годин на добу і ніколи не бачать денного світла. Ті, що з нічної зміни, сплять, коли сонце розхлюпує по землі живлюще тепло, а ті, що з денної, стоять біля машин ще з передсвіту і повертаються до своїх жалюгідних нір, з дозволу сказати, «домівок», поночі. Багато з них дістають не більше десяти центів денно. Є тут і діти, що працюють за якихось п’ять-шість центів. Хто працює вночі, мусить раз у раз кропити собі обличчя зимною водою, щоб не заснути. Деякі шестирічні діти можуть уже «похвалитися» одинадцятимісячним стажем роботи на нічній зміні. Коли вони, бува, занедужають і не зведуться з ліжка, щоб іти на роботу, спеціальні люди їздять кінно від будинку до будинку і, там улещаючи, там застрашуючи, піднімають їх на ноги. Десятеро із ста таких дітей наживають собі активну форму сухот. Всі вони справжнісінькі маленькі руїни, висхлі, карликуваті, недійшлі розумом і тілом.

Ось що Альберт Габард розповідає про малолітніх робітників із текстильних фабрик Півдня: «Я намірився підняти одного з цих маленьких гарувальників, щоб визначити його вагу. Та вмить усе його тільце — оті тридцять п’ять фунтів шкіри та кісток — пройняв дрож жаху, і він пручнувся вперед — зв’язати порвану нитку. Тоді я доторкнувся до хлопця, аби привернути його увагу, і подав йому срібну монету. Він зиркнув на мене мовчки — його обличчя було наче в шістдесятирічного, таке воно зморшкувате й зболене, так твердо були затиснуті хлопчикові губи. Він не потягнувся за монетою, він навіть не знав, що то таке. На цій незвичній фабриці працює десь півтора десятка таких дітей. Лікар, що супроводив мене, сказав, що вони всі помруть десь років через два, а їхні місця посядуть інші діти — їх тут досить. Більшості з них збавляє віку запалення легенів. їхні організми дозріли для хвороб, і коли хвороби приходять, нема на них ради: організм не чинить опору. Медицина просто безпорадна — природу збатожено, змордовано, знесилено — дитина западає в забуття і помирає».

Так живе сучасна людина з своїми дітьми в Сполучених Штатах, найквітучішій і найосвіченішій країні світу. Слід пам’ятати, що наведені приклади можна множити й множити. Слід також пам’ятати, що яка правда в Сполучених Штатах, така вона і в усьому цивілізованому світі. Що ж тоді сталося? Може, потомки печерної людини живуть у більш ворожому оточенні? Може, природні можливості печерної людини для добування харчу та житла, що дорівнюють одиниці, зменшилися в сучасної людини до половини чи чверті?

Так ні ж, вороже середовище печерних часів знищене, для сучасної людини його більше не існує. Всіх кровожерних звірів, що віками загрожували прасвітові, повбивано.

Багато видів повимирало. Лиш де-не-де в найодлегліших закутках світу ще живуть декотрі з диких ворогів людини. Та вони давно вже нікому не страшні. Тепер людина мандрує до цих віддалених куточків, щоб розважитися й відпочити, на лови. Іноді ж, здибаючи «великого звіра», вона знічев’я ще й побідкається: знає, що незабаром він зовсім щезне з лиця землі.

Не поменшали відтоді й можливості людини для добування харчу та житла. Навпаки, вони зросли тисячократно. Людина опанувала природу. Таємниці природи відслонено. її закони сформульовано. Виготовлено чудові знаряддя, зроблено дивовижні винаходи, все це неймовірно розширило можливості людини для добування харчу та житла, підвищило її продуктивність, з’явилися рільництво, гірництво, промисловість, транспорт і зв’язок.

Від часів печерної людини до часів робітника-ремісника, що жив три покоління тому, можливості для добування харчу та житла дуже й дуже зросли. Але нині, у вік машин, можливості робітника-ремісника, що жив три покоління тому, знову ж таки зросли багатократно. Давніше, щоб навантажити сто тонн руди на залізничну платформу, треба було двісті годин праці. Нині машини цю роботу виконують за дві години. Бюро праці у Сполучених Штатах склало таблицю, що показує, наскільки за порівняно короткий термін зросли можливості сучасної людини для добування харчу та житла:

З того ж таки джерела дізнаємося, що при кращій організації господарства вартість робочої сили для виробництва 20 бушелів пшениці становить 60 центів — 3,5 центи за кожен бушель. Така середня вартість робочої сили на зразковій каліфорнійській фермі площею в 10 000 акрів. Керрол Д. Райт запевняє, що нині 4 500 000 чоловік з допомогою машин виробляють стільки ж продукції, як 40 000 000 чоловік, працювавши вручну. Австрійський професор Герцог каже, що 5 000 000 чоловік за допомогою сучасних машин змогли б постачати 20 000 000 чоловік усім необхідним, а також деякими предметами розкоші, працюючи лише по півтори години на день.

Але раз так, раз природу опановано і можливості для добування харчу й житла зросли тисячократно проти можливостей печерної людини, тоді чому мільйони сучасних людей нужденніші за своїх пращурів? Ось яке запитання ставить революціонер перед панівним класом, перед класом капіталістів. Та клас капіталістів не відповідає на нього, йому нічим відповісти.

Якщо можливості сучасної людини для добування харчу й житла тисячократно більші проти можливостей печерної людини, чому тоді 10 000 000 чоловік у Сполучених Штатах не мають путнього житла і путньої їжі? Якщо печерній дитині не доводилося працювати, чому тоді нині в Сполучених Штатах на самих тільки текстильних фабриках 80 000 дітей за працею світу не бачать? Якщо печерній дитині не треба було зовсім працювати, чому тоді нині в Сполучених Штатах 1 752 187 неповнолітніх робітників?

В акті обвинувачення це не спростовний пункт. Клас капіталістів зле правив і править. У Нью-Йорку 50 000 дітей ходять голодні до школи, і в тому ж таки Нью-Йорку — 1 320 мільйонерів. Люд, проте, бідує, не від того, що клас капіталістів забрав усі багатства собі. Люд бідує з браку багатств, що їх ніколи не було створено. Цих багатств не було ніколи створено, бо врядування капіталістів украй марнотратне й безглузде. Клас капіталістів, сліпий і захланний, не тямлячись гріб усе до себе, і не тільки не поліпшив свого правління, але ще й погіршив. Його врядування неймовірно марнотратне, і зовсім не зайве наголосити на цьому.

Визнавши, що сучасна людина живе гірше за печерну і що можливості сучасної людини для добування їжі й житла тисячократно більші, ніж у печерної людини, ми неминуче дійдемо висновку, що теперішнє врядування неймовірно марнотратне.

При тих природних ресурсах, що має світ, з машинами, що їх уже винайдено, при розумній організації виробництва та розподілу і такій же розумній ощадливості, фізично здорові робітники, працюючи не більше двох-трьох годин денно, могли б нагодувати і одягнути кожного, кожного забезпечити житлом, кожному дати освіту, ще й уділити кожному скількись там розкоші. Не було б більше злиднів та лиха, діти не надривалися б на тяжкій праці, чоловіки, жінки і малюки не жили б і не помирали, як тварини. Людина не тільки б опанувала природу, але й вибилася б з-під влади машин. Людські спонуки стали б кращі і шляхетніші, ніж вони є сьогодні, коли їх породжує шлунок. Ні чоловіків, ні жінок, ні дітей не заохочував би до дії голодний шлунок. Навпаки, їх би заохочувало до дії те саме, що заохочує дітей бігати навперегін, заводити веселі ігри, вчених — відкривати нові закони, винахідників — їх застосовувати, малярів та різьбярів — оживляти полотно і глину, поетів та державних діячів — служити людству своїм хистом. За таких суспільних умов людство діждалося б нечуваного розквіту — духовного, інтелектуального, естетичного. Шиття людини піднеслося б угору могутньою хвилею.

Ось яку нагоду втратив клас капіталістів. Якби в нього менше самозасліплення, менше захланності, більше розумності — могла б наспіти чудовна ера для роду людського. Але клас капіталістів збанкрутував. Цивілізацію він обернув на різницю. І класові капіталістів нічим виправдатися. Він знав про цю нагоду. Його мудреці розповіли йому про неї. Ці розповіді зібрано в книжках — нині це вагомий звинувальний матеріал проти нього. Та він не слухав. Він був надто захланний. Він безсоромно вступав (як і нині вступає) до наших законодавчих зал і заявляв, що про зиски годі й думати, якщо не працюватимуть діти. Він присипляв своє сумління, патякаючи про рожеві ідеали і солоденькі моральні догми, дозволяючи людству щораз глибше западати в безодню злиднів. Коротко кажучи, клас капіталістів не скористався з рідкісної нагоди.

Але нагода ця є й тепер. Клас капіталістів було виставлено на спробу, одначе він надій не справдив. Що ж, тепер черга за робітничим класом.

«Але ж робітничий клас неспроможний», — кажуть капіталісти. «Як вам знати про це? — відповідають робітники. — Якщо ви збанкрутували, — то ще не значить, що й ми збанкрутуємо. В усякому разі ми спробуємо. Нас так каже сім мільйонів. Що ви на це відповісте?»

І справді, що можуть капіталісти сказати на відповідь? Припустім, робітничий клас неспроможний урядувати. Припустім, усі звинувачення і докази революціонерів хибні. Але сім мільйонів революціонерів, однак, зостаються, їхнє існування — факт. їхня віра в свою силу, у справедливість — факт. їхній нестримний ріст — факт. їхній намір зруйнувати нинішнє суспільство — факт, так само, як і те, що вони хочуть заволодіти світом з усіма його багатствами, його машинами, і взяти до своїх рук усю владу. Та й те факт, що робітничий клас куди чисельніший за клас капіталістів.

Наша революція — це революція робітництва. Як може нечисленний клас капіталістів опертися такій революційній хвилі? Що він може їй протиставити? Які сили має він у своїх руках? Об’єднання підприємців, заборони, судові штрафи, що ними спустошуються профспілкові каси, погрози та махінації проти «закритих» майстерень[80] і затятий безсоромний опір вимогам восьмигодинного робочого дня, посилені кампанії проти заходів охорони дитячої праці, підкупи в кожній муніципальній раді, кулуарні інтриги та хабарництво у всіх законодавчих органах, багнети, кулемети, поліційні кийки, професійні штрейкбрехери і озброєні детективи — усе це клас капіталістів кинув проти революційної хвилі, сподіваючись, напевне, стримати її.

У своїй сліпоті клас капіталістів так само не помічає сьогодні революційної загрози, як не помічав учора щасливої нагоди, посланої богами. Він не бачить, яке непевне його становище, не розуміє, яка сильна й небезпечна революція. Він і досі втішається спокоєм, патякаючи про рожеві ідеали та солоденькі моральні догми і підло грабастаючи чуже добро.

В минулому жоден скинутий володар чи клас не брав до уваги революції, поки вона його не валила, — так само й нині з капіталістами. Замість удатися до компромісу, відрочити свою загибель, замість домовитися з робітниками й усунути бодай найжорстокіші утиски, вони озляють робітників і штовхають їх в обійми революції. Кожен розгромлений страйк, кожен узаконений грабунок профспілкової каси, кожна «закрита» майстерня, що її силоміць обернено у «відкриту», женуть усе нових і нових робітників, сотнями й тисячами, просто до табору соціалізму. Покажіть робітникові, що його профспілка не справдила сподіванок, і він станс революціонером. Розгроміть страйк судовим вироком чи розоріть спілку цивільним позовом, і робітник заслухається пісень революції, і політичні партії капіталістів утратять його назавжди.

Брутальна сила ніколи не спиняла революції, а тим часом брутальна сила — це чи не єдине, що клас капіталістів може запропонувати. Щоправда, він пропонує ще й деякі ідейки, які незле придавалися колись, але вже втратили свою принадність. Свободи від Четвертого липня на взір «Декларації незалежності» і французьких енциклопедистів навряд чи прийнятні сьогодні. Вони не промовляють до серця робітника, відколи його б’ють по голові поліційний кийком, відколи суд грабує касу його спілки, а нові машини відбирають йому роботу. Конституція Сполучених Штатів теж не така вже й люба робітникові, відколи він спіткався з поліційного облавою чи був супроти всіх статей конституції виселений з Колорадо. Газети пишуть, що поліційні облави та виселення потрібні з вищих міркувань і не суперечать анітрохи конституції, але ці міркування не гоять роз’ятреної робітницької душі. «До дідька тоді конституцію!» — скаже робітник, і ось вам ще один революціонер, вигодуваний капіталістами.

Словом, клас капіталістів у своїй сліпоті не робить нічого, щоб продовжити своє життя, і робить усе, щоб його вкоротити. Клас капіталістів не може запропонувати нічого чистого, шляхетного, живого. Зате революціонери пропонують тільки чисте, шляхетне й живе. Вони пропонують відданість, самопосвяту, мучеництво — те, що пробуджує уяву людей, запалює їхні серця жагою добра, мало що не релігійною.

Та в революціонера гаряче серце, а розум холодний. Він пропонує ще й факти та цифри, виставляє економічні й наукові аргументи. Якщо робітник попросту егоїст, революціонер несхибно доведе йому, що революція поліпшить умови його життя. Якщо робітник зовсім іншого крою, якщо він хоче жити по правді, якщо він має душу й розум, революціонери пропонують йому те, чим живе душа й розум, чудові речі, яких не поцінуєш доларами й центами і не принизиш. Революціонер повстав протії зла й несправедливості, обстоює правду. І, що найважливіше, він співає невмирущу пісню волі — пісню всіх країв, усіх народів і всіх часів. Мало хто з капіталістів бачить наближення революції. Більшість їх надто великі невігласи, інші бояться й глянути у той бік. Це все та ж таки давня істина про панівний клас, що загибає на кону світової історії. Розпаслі від влади та розкоші, сп’янілі від успіхів, розімлілі з переситу й бездіяльності, капіталісти подібні до трутнів, що рояться круг медових щільників, поки робочі бджоли не накинуться на них і не покладуть край їхньому жируванню.

Президент Рузвельт невиразно вгадує наближення революції, але зі страху закриває перед нею очі. Він каже. «Передусім слід пам’ятати, що всяка класова ворожнеча у політичному світі ще згубніша для національного добробуту, ніж ворожнеча расова чи релігійна».

Класова ворожнеча в політичному світі, на думку президента Рузвельта, згубна. Але та ж таки класова ворожнеча в політичному світі — гасло революціонерів. «Нехай класова боротьба в економічному світі не вщухає,— кажуть вони, — а ще пошириться і в світі політичному». їхній лідер Юджін В. Дебс[81] каже: «Коли доходить до боротьби, то нема добрих капіталістів і поганих робітників. Всякий капіталіст — ваш ворог, і всякий робітник — ваш друг».

Класова ворожнеча в світі політичному — не жарти. Це революція. 1888 року в Сполучених Штатах нараховувалося тільки 2 000 таких революціонерів; 1900 року — 127 000; 1904 року — 435 000. Очевидно, «згуба», що її запримітив президент Рузвельт, квітне й розкорінюється в Сполучених Штатах. Ще б пак! Адже це квітне і розкорінюється революція.

Трапляється вряди-годи, що якомусь пильному капіталістові змигнеться в очах революція — і він заволає на гвалт. Але його клас на те не зважає. Ректор Гарвардського університету Еліот, приміром, заволав ось так: «Я мушу визнати, що соціалізм ще ніколи не становив такої загрози для Америки, як нині, бо ніколи ще не виступав аж так організовано. Небезпека в тому, що соціалісти запосіли профспілки». А капіталісти-роботодавці, замість вважати на застереження, тільки удосконалюють штрейкбрехерські організації і завзятіше, ніж будь-коли, готуються до спільного походу проти «закритих» майстерень, любих над усе профспілчанам. Та що успішніший був би їхній похід, то менше б зоставалося жити капіталістам. Це давня-предавня істина, і вона підтверджується знову й знову. Сп’янілі трутні, одначе, рояться жадібно над медовими щільниками.

Та чи не найкумедніше нині лицедійство (і жалюгідне заразом) — як ставиться до революції американська преса. Бачиш, що акторам геть бракує почуття власної гідності. Безглузді висловлювання невігласа змушують богів реготатися, але людей здатні довести до плачу. Під цим оглядом надто уславились газетярі (принаймні більшість із них). Такі задавнені твердження, як: «Кожному своє місце» або «Люди не рівні й не вільні зроду», проголошуються так врочисто й глибокодумно, ніби їх щойно вихоплено з горнила людської мудрості. їхні недолугі розумування про природу революції — чистісіньке школярство. Самі наразити при капіталістах, вони прислужують своїм хазяїнам, формуючи громадську думку; воші теж сп’яніло рояться над медовими щільниками.

Звісна річ, усе це слушне тільки для переважної більшості американських газетярів. Сказати, що це слушне для них усіх — означало б звести на людський рід завелику обмову. Та це була б і неправда, бо де-не-де трапляються газетярі без полуди на очах, однак вони, дбаючи за свій шлунок, як правило воліють не висловлювати своєї думки. У всьому, що стосується соціології та наукового обгрунтування революції, пересічний журналіст десь на покоління відстав од віку. Він ледачий на розум і не визнає жодних фактів, доки їх не визнає загал, та ще й пишається своїм консерватизмом. Він інстинктивний оптиміст, і за його вірою те, що мусило б бути, вже існує. Революціонер давно цього зрікся: за його вірою, те, що мусило б бути, ще не існує, а те, що тепер існує, аж ніяк не доконечне.

Та буває, що, протерши добре очі, газетяр уздріє раптом перед собою революцію і вибухне наївною тирадою, як от у «Чікаго кронікл»: «Американські соціалісти — революціонери. Вони знають, що вони революціонери. Час би вже й іншим це зрозуміти». Відкриття, що й казати, запаморочливе, і автор ще довго кричить на все горло, що ми справжнісінькі революціонери. Але ж даруйте, хіба всі ці роки ми самі по кричимо на все горло, що ми революціонери? І спробуйте нам стати на нападі!

Минулися часи інтелектуального позування: «Революція — це жахіття. З революціями, добродію, покінчено». Так само минулися часи панібратських запевнень: «Соціалізм — це рабство! Його ніколи, добродію, не буде». Годі сперечатися про діалектику й теорію, годі мріяти. Революція — це факт. Вона перед нами. Сім мільйонів революціонерів організовано, не знаючи спочину ні вдень ні вночі, проповідують революцію — цю пристрасну євангелію Братерства людей. Це не тільки холодні економічні обрахунки, але правдива релігійна пропаганда, проголошувана з запалом Павла і Христа.

Клас капіталістів оскаржено. Він не впорався з урядуванням, і урядування треба в нього відібрати. Сім мільйонів робітників заявляють, що вони об’єднають круг себе увесь робочий люд і заберуть владу в капіталістів. Революція прийшла. Спробуйте її зупинити!

Березень 1905

ЩО ОЗНАЧАЄ ДЛЯ МЕНЕ ЖИТТЯ

Я народився в робітничому середовищі. Рамо пробудилися в мене захопливість, амбітність, жага ідеалу — і вволити їх стало клопотом мого дитинства. Довкола мене були нужда, брутальність, темнота. Тим-то шукати просвітку випадало не так перед собою, як угорі. Моє місце в суспільстві було на самім дні. Життя тут не обіцяло нічого, крім убозтва та руйнації духу й тіла, бо тіло й дух тут однаково були приречені на голод і муки.

Наді мною височіла велетенська будівля суспільства, і шлях вбачався мені тільки один — вгору. Я рано зважився почати це сходження. Нагорі чоловіки носили чорні сурдути і накрохмалені сорочки, а жінки вбиралися в прегарні сукні. До того ж там смачно їли і смачне ніколи не переводилось. Це все для тіла. Але там були й духовні блага. Я знав, що нагорі спіткаюся з некорисливістю, з чистою і шляхетною думкою, із справді інтелектуальним життям. Я знав це, бо начитався розважальних романів, де всі чоловіки й жінки, за винятком розбишак і авантурників, плекають красні думки, мовлять красні слова і докопують славетних учинків. Коротко кажучи, наді мною, вгорі, владарювало все найпрекрасніша, найшляхетніше і наймилостивіше, все, що надає життю доброзвичайності та гідності, робить його чогось вартим і винагороджує за тяжкі його труди та злигодні.

Одначе не так і просто комусь із робітників зійти вгору, а ще як обтяжують його ідеали та ілюзії. Я жив на ранчо в Каліфорнії і мав нагальну потребу шукати драбину, по якій зміг би зіпнутися вище. Я рано почав допитуватися, які б то зиски можна мати з грошових внесків, і сушив свій дитячий мозок, намагаючись збагнути силу й переваги цього чудового людського винаходу — складних відсотків. Далі я дослідим шкалу чинних грошових ставок для робітників усякого віку й визначив, скільки треба на прожиття. На підставі того всього я дійшов висновку, що коли одразу візьмуся до праці й заощаджуватиму, то в п’ятдесятилітньому віці зможу покинути роботу і закуштувати й собі повний келих розкошів, що до них доступлюся тоді на вищому суспільному щаблі. Звісна річ, я твердо поклав не одружуватися і зовсім спустив з очей хвороби — це страшне лихо трудящого люду.

Але життя, що грало в мені, вимагало більшого, ніж нікчемне животіння дрібного скнари. До того ж у десять років я став вуличним продавцем газет і в планах моїх швидко зайшли зміни.

Довкола мене було все те саме убозтво й занепад, а високо наді мною той самий рай, що чекав завойовника; але сходити до нього я вирішив уже іншою драбиною. Я обрав тепер драбину бізнесу. Нащо копичити заробітки і вкладати їх у державні облігації, коли, купивши дві газети за п’ять центів, я можу, майже не сходячи з місця, продати їх за десять центів і подвоїти свій капітал? Драбина бізнесу була створена мовби для мене, і в мріях я вже бачив себе облисілим і з лиха таланистим принцом торгівців.

Облудні мрії! У шістнадцять років я й справді зажив собі титул «принца». Але цей титул був від зграї шибайголов та злодіїв, що прозвала мене Принцом Устричних Піратів. Під цей час я вже зійшов на перший щабель драбини бізнесу. Я став капіталістом. Мені належало судно й усе устаткування, потрібне устричному піратові. Я почав експлуатувати своїх ближніх. Я мав команду з одного чоловіка. Як капітан і судновласник я забирав собі дві третини здобичі, а команді давав одну третину, хоч команда працювала так само тяжко, як я, і важила своїм життям та волею не менше за мене.

Цей перший щабель став для мене й останнім на драбині бізнесу. Якось уночі я вчинив напад на китайських рибалок. їхні линви й сіті коштували нічогенько: долари й центи. Я був харцизяка, згоден, але я діяв чисто в дусі капіталізму. Капіталіст відбирає майно у своїх ближніх, штучно збиваючи ціну, зловживаючи довірою або підкуповуючи сенаторів та членів найвищого суду. А я був більш нецеремонний, та й годі. Оце й уся різниця. Я вихоплював револьвер.

Але моя команда тої ночі пошилася між тих недолуг, що звичайне так обурюють капіталіста, — якже, через таких недолуг збільшуються видатки й падають прибутки. Моя команда завинила як у тому, так і в другому. З її недбальства зайнялося вітрило грот-щогли і вийшло з ужитку. Цієї ночі ми не мали ніякого прибутку, і китайські рибалки збагатилися тими сітями, що ми їх не привласнили. Я став банкрутом, не годен заплатити шістдесяти п’яти доларів за нове вітрило. Я об’якорив своє судно і на піратському човні з бухти рушив розбоєм по річці Сакраменто.

Поки я відбував цю подорож, інша зграя піратів із бухти напала на моє судно. Вони покрали з нього геть усе, навіть якоря; згодом я віднайшов його плавучу снасть і спродав за двадцять доларів. Отож я зірвався з першого щабля, на який був зійшов, і вже ніколи більше не пробував вибиратися драбиною бізнесу.

Відтоді мене безжально визискували інші капіталісти. Я мав м’язи, і вони робили ними гроші, а я заледве дороблявся собі на харч. Я був за юнгу, вантажника і портовика; працював на консервному заводі, на різних фабриках та в пральнях; стриг травники, чистив килими і мив вікна. І ніколи по одержував сповна за свою кривавицю. Я дивився, як дочка хазяїна консервні прогулюється у своєму повозі і знав, що й мої м’язи помагають якоюсь мірою цьому повозові м’яко котитися на гумових шипах. Я дивився, як фабрикантів син іде до коледжу, і знав, що й мої м’язи також допомагають йому втішатися з вина та веселого товариства.

Але я не чувся ображений. Для мене все це входило в гру. Вони мали силу. Гаразд, я теж мав силу. Я вторую собі шлях до їхнього кола і робитиму гроші з м’язів інших людей. Я не боявся праці. Я любив тяжку працю. Я не шкодуватиму сил, і працюватиму тяжче, ніж завжди, і, можливо, так виб’юся собі на верховини суспільства.

І от саме тоді, ніби волею провидіння, я знайшов наймача, котрий думав так само. У мене руки свербіли до праці, а в нього свербіли ще дужче, щоб приставити мене до праці. Я гадав, що вчуся нового фаху. Насправді ж я заступив йому двох чоловік. Я гадав, що він робить із мене електрика, а виходило — він заробляв на мені п’ятдесят доларів щомісяця. Два чоловіки, що я їх заступив, діставали щомісяця сорок доларів кожен; а я викопував їхню роботу за тридцять доларів у місяць.

Цей наймач заїздив мене трохи не до смерті. Людині можуть смакувати устриці, але він збайдужіє до цих ласощів, переївшися ними. Так сталося й зі мною. Надмірна праця оприкріла мені. Мене вернуло від неї. І я втік. Я зробився волоцюгою, живився прохацьким хлібом, блукав по Сполучених Штатах, сходив кривавим потом у нетрищах та в’язницях.

Я народився в робітничому середовищі, і ось тепер, у вісімнадцять років, опинився нижче того рівня, з якого почав. Я опинився насподі, в підвалі суспільства, в підземному царстві недолі, про яке не вельми приємно та й не цікаво згадувати. Я опинився на дні, у прірві, у відхіднику людства, в задушному льоху, на смітнику нашої цивілізації. Про ці підвали в суспільній будівлі суспільство воліє не розводитися. Я теж не розводитимуся, за браком місця, а скажу тільки, що побачене там пройняло мене пекельним жахом.

Збурений, я почав думати, і наша складна цивілізація постала переді мною в усій своїх голій простоті. Все життя зводилося до питання про їжу й житло. Щоб добути житло та їжу, кожен що-небудь продавав. Крамар продавав взуття, політик — своє сумління, представник народу — не без винятків, звісно, — народну довіру; і майже всі торгували своєю честю. Жінки — і пропащі, й доброчесно-шлюбні — ладні були торгувати своїм тілом. Усе було товар, а робітник тільки й мав до продажу, що свої м’язи. Честь його на ринку не мала попиту. Він міг продавати тільки силу своїх м’язів.

Але цей товар мав певну відмінність, вельми суттєву. Взуття, і довіру, і честь можна було обновити. їхній запас був невичерпний. Зате м’язи не обновлювались. Коли крамар продавав взуття, він і далі поповнював свої запаси. Але робітник не здатний поповнювати м’язові запаси. Що більше він продавав своїх м’язів, то менше їх у нього залишалося. То був його єдиний товар — і з кожним днем запаси його маліли. Кінець кінцем, якщо він не помирав завчасу, він продавав усе чисто і замикав свою крамницю. Він ставав банкрутом, і що ж він мав годі діяти, як не спуститися вниз у підвали, суспільства і не загинути там злиденною смертю?

Я дізнався далі, що мозок теж товар і що цей товар має свою відмінність проти м’язів. Продавець мозку лише в п’ятдесятилітньому чи шістдесятилітньому віці вбивався у потугу, і тоді його витвори цінувалися найвище. А робітник спрацьовувався вже в сорок п’ять — п’ятдесят років. Я побував у підвалі суспільства, і мені не подобалось тут жити. Водогін і каналізація були тут загиджені, повітря занечищене. Що ж, коли вже неспромога жити на бельетажі суспільства, я принаймні спробую вибратися на горище. Щоправда, харч там теж не бозна-який, але бодай повітря свіже. Отож я постановив не продавати більше м’язів, а висвятитися на крамаря мозку.

Тоді почалася шалена гонитва за знанням. Я повернувся до Каліфорнії і засів до книжок. Готуючись таким чином стати за торгівця розумом, я мимохіть заглибився в соціологію. І тут я знайшов у книжках певного напрямку наукове обгрунтування тих простих соціологічних концепцій, до яких дійшов самотужки. Інші й більші уми ще до мого народження відкрили все те, над чим я міркував, і ще силу-силенну невідомого мені. Я зрозумів, що я соціаліст.

Соціалісти — це революціонери, оскільки вони прагнуть знести сучасне суспільство і на його руїнах збудувати суспільство майбутнього. Я також був соціаліст і революціонер. Я приєднався до гуртка революційних робітників та інтелігентів і вперше поринув у світ інтелектуального життя. Там я запізнався з блискучими талантами й видатними умами; там зустрів дужих і бистрих на розум робітників з мозолястими руками, позбавлених духовного сану пасторів, надто вільнодумних у своєму християнстві, щоб подобатися почитувачам мамони, професорів, розчавлених жорном університетського лакузтва перед можновладцями і викинутих геть, бо вони мали справжні знання і намагалися вжити їх для добра людства. Там я знайшов також палку віру в людину, збавенне тепло ідеалізму, втіху безкорисливості, самозречення і мучеництва — все те прекрасне, що пориває дух. Життя тут було чисте, шляхетне й живе. Життя тут усправедливлювалося, ставало урочим та славним, і я радів, що живу. Я спілкувався з великими душами, що підносили людський дух і тіло понад долари й центи і що для них квиління голодної дитини у нетрищах важило більше, ніж уся помпезність торговельної експансії та прагнень до світового панування. Я бачив круг себе шляхетні порипи й геройські зусилля, мої дні та ночі сповнилися сяйва сонця і зірок, — і весь у полум’ї та росі вставав переді мною священний Грааль, правдивий Христів Грааль, символ людства, гнобленого й стражденного споконвіку і нарешті зігрітого надією визволитись і спастися.

І мені, нещасному дурневі, мені все це здавалося тільки смакуванням тих радощів життя, що я їх спізнаю на горішньому щаблі суспільства. Я вже втратив багато ілюзій, відколи читав на ранчо в Каліфорнії розважальні романи. Але мені судилося втратити багато й тих ілюзій, які ще залишались.

Як торгівець розумом я зажив успіху. Суспільство відчинило переді мною свої парадні двері. Я увійшов просто до бельетажа — і решта моїх ілюзій розвіялася дуже скоро. Я сидів за одним столом із господарями суспільства, з їхніми дружинами й дочками. Жінки вбиралися гарно, що й казати, але на свій наївний подив я виявив, що їх виліплено з того ж таки глею, що й усіх інших жінок, яких я знав насподі, в підвалі. «Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй» — хоч би й як пишно вбиралася одна з них.

Мене, проте, приголомшувала не так ця схожість, як їхній матеріалізм. Щоправда, ці гарно вбрані гарні жінки патякали про дрібненькі рожеві ідеали і солоденькі й дрібненькі моральні догми, але вся їхня патяканина завжди зводилася до того справжнього, чим вони жили, — до матеріальних вигод.

А скільки сентиментальності в їхньому егоїзмові! Вони бавляться в усіляку дрібну доброчинність і охоче сповіщають вас про те, а тим часом їжа, яку вони їдять, і вбрання, яке вони носять, куплене за дивіденди, оплачені кривавицею робітників і кров’ю тих, хто мусить торгувати своїм тілом. Коли я згадував про таке, сподіваючись невинно, що ці сестри Джуді О’Греді враз позривають із себе закривавлені шовки й самоцвіти, вони натомість дратувалися, і лютували, і правили мені проповіді про марнотратство, пиятику та вроджену злочинність, які, мовляв, спричинялися до злигоднів у підвалі суспільства. Коли я зауважував, що навряд чи це марнотратство, непоміркованість та злочинність спонукує напівголодних шестилітніх дітей працювати щоночі по дванадцять годин на паперовій фабриці Півдня, ці сестри Джуді О’Греді нападалися на моє особисте життя і взивали мене «агітатором», гадаючи, мабуть, що цим сказано все.

Не краще мені велося серед господарів. Я сподівався знайти там людей чистих, шляхетних і живих. Я спілкувався з людьми високого суспільного становища — священиками, політиками, бізнесменами, професорами і газетярами. Я їв з ними м’ясо, пив з ними вино, катався з ними на автомобілях і придивлявся до них. Я таки знайшов чимало людей чистих і шляхетних; але, за поодинокими винятками, життєдіяльні вони не були. Я глибоко переконаний, що полічив би ці винятки на пальцях обох рук. Коли в комусь і жевріло життя, то життя радше нечисте; коли хто й був діяльний, то діяння його були ниці, а решта їх то були попросту непоховані мертвяки, чисті й шляхетні, схожі на мумії, що хоч і добре збереглися, але живі не були. При цій нагоді саме до речі згадати професорів, з якими я запізнався, людей, які живуть для гнилого університетського ідеалу: «Безсторонність вимагає безстороннього розуму».

Мені траплялись люди, що на словах були поборниками миру і водночас вкладали до рук Пінкертонів зброю — розстрілювали страйкарів на своїх власних фабриках. Мені траплялися люди, що обурювалися до нестями брутальністю боксу — і водночас продавали попсовані харчі, від яких гинуло щороку більше дітей, ніж вигибло їх від кривавих рук Ірода.

Я розмовляв з промисловими магнатами в готелях і в клубах, у домівках, у пульманівських вагонах і в каютах пароплавів і чудувався з їхнього невігластва, духовного убозтва. Зате я бачив, як потворно розвинувся їхній розум у всьому, що торкалося бізнесу. А ще я побачив, що їхня моральність, де пахло бізнесом, дорівнювала нулеві.

Ось цей вишуканий добродій з аристократичними рисами обличчя — директор-маріонетка, слухняне знаряддя корпорації, що тихцем грабує вдів і сиріт. А цей добродій, що колекціонує рідкісні книжки і неабияк патронує письменству, — змушений одкуплятися від щелепастого чорнобривого боса-шантажиста з муніципальної машини. Он той редактор рекламує нові ліки і не сміє опублікувати правди про них у своїй газеті зі страху втратити рекламні замовлення; він називає мене підлим демагогом, бо я кажу йому, що його політична економія застаріла і що його біологія — ровесниця Плінія[82].

Ось цей сенатор — знаряддя і раб, дрібна маріонетка величезної неуцької машини босів; такі самі й цей губернатор, і цей член найвищого суду; і всі троє їздять залізницею безкоштовно. А цей чоловік, що статечно та переконано обстоює принади ідеалізму і боже милосердя, щойно зрадив своїх товаришів у грошовій оборудці. Оцей чоловік, стовп церкви і щедрий опікун місіонерства, змушує дівчат працювати у своїй крамниці по десять годин денно за голодну платню і тим самим штовхає їх до проституції. Он той чоловік, що його коштом закладено нові кафедри в університеті, кривосвідчить у суді, щоб вигадати свої долари й центи. А он той залізничний магнат зламав своє слово джентльмена й християнина, згодившись нишком зробити скидку одному із двох промислових босів, що зчепилися на смерть.

І скрізь те саме, злочин і ошуканство, ошуканство і злочин — люди діяльні, але ані чисті, ані шляхетні, і люди чисті і шляхетні, але не діяльні. І ще була велика, зрозпачніла маса, хоч не діяльна, але бодай чиста. Вона грішила не з переситу чи розрахунку — вона грішила, бо була пасивна й темна, звиклася із загальною неморальністю і навчилася обертати її собі на користь. Якби вона була ще й шляхетна та діяльна, вона не була б темна і відмовилась би від участі в зисках, здобутих ошуканством та злочином.

Я виявив, зрештою, що мені не любе життя на горішніх поверхах суспільства. Розум мій нудьгував. Серце й дух також. Все мені остогидло. І я згадав своїх товаришів — інтелігентів та мрійників, позбавлених духовного сану священиків, вигнаних професорів і розумовитих, класово свідомих робітників. Я пригадав свої дні й ночі, напоєні сяйвом сонця та зірок, коли життя було одним неймовірно чарівним дивом, духовним раєм, сповненим некорисливості, ризику й високої романтики. І я побачив перед себе ряхтіння сонцеликого священного Граалю.

І я повернувся до робітництва, серед якого народився і до якого належав. Я не хочу більше сходити нагору. Чудовна будівля суспільства над моєю головою не обіцяє мені радощів. Фундамент будівлі — ось що вабить мене. Там я волію працювати з ломом у руці пліч-о-пліч з інтелігентами, мрійниками і класово свідомими робітниками і, не спускаючи ока з горішніх вікон, розхитувати цілу будівлю. Наспіє день, коли в пас буде доволі рук і ломів для праці, і ми завалимо цю будівлю разом з усією її гнилотою та непохованими мертвяками, її почварним егоїзмом та брудним матеріалізмом. А потім ми очистимо підвал і збудуємо нове житло для людства, де не буде палат для вибраних, і всі кімнати будуть світлі та просторі, і в них можна буде дихати чистим і живлющим повітрям.

Таким я бачу майбутнє. Я дивлюся вперед і вгадую той час, коли поступ людини визначатиметься чимось вартіснішим і вищим, ніж її шлунок, коли людина братиметься до дії з кращих спонук, ніж сьогоденні, що є спонуками шлунка. Я й досі не втратив віри в шляхетність та досконалість людини. Я вірю, що чистий і безкорисливий дух поборе всежерущу теперішню захланність. І нарешті — я вірю в робітництво. Як сказав один француз: «На великих сходах часу ми чуємо відгомін ходи: нагору — робочих чобіт, і вниз — лакованих черевиків».

Грудень 1905 р.