Поки Емма вешталася дорогами, перед друзями виникла непередбачена проблема: як же знайти тут, у цьому величезному місті, Стару вулицю? Адже не можна було просто вийти з локомотива і в когось про це спитати. Залишалося одно: шукати навмання. На це, звісно, могли піти години, але тут уже нічим не зарадиш.
Проте їм пощастило. Уже на наступному перехресті, обережно визирнувши з-під ковдр назовні, Лукас побачив кам'яний дороговказ із написом: СТАРА ВУЛИЦЯ.
Тепер треба було тільки слідкувати за номерами будинків, вирізьбленими над входами.
За якийсь час вони вже відшукали будинок під номером 133.
— Джиме, ти боїшся? — тихесенька запитав Лукас.
Джим тут-таки ще раз подумав про уявновелетня і про те, що зблизу все може виявитися зовсім не таким небезпечним, як здається зараз. Тому він рішуче відповів:
— Ні, Лукасе.
А потім додав, аби не брехати занадто:
— У будь-якому разі не сильно.
— Чудово, — сказав Лукас. Тоді почнімо.
— Так, — відповів Джим, — можна починати.
Лукас обережно спрямував Емму до гігантської брами. Вони опинилися в під'їзді, величезному, як зала очікування вокзалу. Сходи спіраллю неймовірних розмірів закручувалася високо-високо нагору. Було не розрізнити, де вона закінчується. Похмура понурість панувала у велетенському приміщенні. Дивним чином сходи не мала сходинок, вона вела вгору як дорога-серпантин. В усій Сумландії сходинки не дозволялися, і легко зрозуміти чому: по високих сходинках не змогли б підніматися маленькі таксоподібні дракони, а на низеньких тут і там спотикалися б великі дракони, завбільшки із товарні потяги. До того ж рішення це мало ще одну перевагу. Тільки-но донизу пронісся якийсь дракон. Він усівся на свого хвоста, захищений товстою лускою, і з'їхав униз спіраллю сходів, як на санчатах.
Друзі зраділи відсутності сходинок, інакше вони стали б нездоланною перешкодою для Емми. А тепер можна було цілком спокійно їхати нагору. Так вони й зробили, рухаючись весь час по колу, поки не доїхали до третього поверху.
Перед першими дверима ліворуч вони зупинилися. Двері були такими високими й широкими, що крізь них міг спокійно проїхати двоповерховий автобус. Але, на жаль, вхід був закритий гігантською кам'яною плитою.
ПАНІ МАЛЬЦАН
ПОТУРБУЙТЕСЯ СТУКАТИ 3 РАЗИ!
ВІЗИТИ НЕБАЖАНІ
було видовбано на ній. Під написом красувався витесаний з каменю череп, що стискав у зубах кільце, яким, певне, і передбачалося стукати.
Лукас упівголоса прочитав Джимові написане.
— То що, постукаємо? — із сумнівом запитав Джим.
Лукас похитав головою та почав обережно роззиратися бо боках. Побачивши, що поблизу немає жодних драконів, він рішуче та швидко вискочив із кабіни та з усіх сил натиснув на кам'яну плиту. Плита й справді піддалася, але як важко!
Лукас зсунув її з місця наскільки зміг і видерся назад до кабіни.
— Добре, що Емма з нами, — прошепотів він, приводячи локомотив у рух.
Намагаючись не дуже шуміти, Лукас в'їхав до квартири. Там він знову зупинився, вибрався назовні і засунув плиту на колишнє місце. Потім він подав знак Джимові.
Той обережно виліз із кабіни.
— А хіба можна без дозволу в'їжджати до чужої квартири на локомотиві? — стурбовано прошепотів він.
— Зараз по-іншому не можна, — упівголоса відповів Лукас. — Для початку нам треба розвідати обстановку.
Вони лишили Емму стояти, суворо наказавши їх поводитися тихо як миша.
Потім вони, Лукас спереду, а Джим слідом за ним, прокралися довгим похмурим передпокоєм. Зупиняючись біля кожних дверей, вони обережно зазирали усередину приміщень. Ніде нікого не було видно: ані людей, ані драконів. В усіх кімнатах стояли цілком кам'яні меблі: кам'яні столи, кам'яні крісла, кам'яні дивани з кам'яними подушками-думками, на стіні висів навіть величезний, абсолютно кам'яний годинник, і його зловісне «тик-так» каменем падало в тишу. Вікон ніде не було, замість них доволі високо в стінах зяяли отвори, що пропускали ззовні тускле світло. Обережно наблизившись до іншого кінця коридору, друзі раптово почули з найостаннішої кімнати чийсь бридкий пронизливий голос, який щось розлютовано проричав. Потім знову стало тихо. Джим із Лукасом напружено прислухалися. І раптом пролунав ледь чутний дитячий голосок, що проказав щось відривчасто та перелякано. Друзі обмінялися значущим поглядом.
Швидко прокралися вони до дверей цього приміщення й зазирнули досередини.
Перед ними була велика зала, а в ній трьома рядами стояли кам'яні парти. За партами сиділо близько двох десятків дітей з усіх куточків землі, і маленькі індіанці, і білі діти, і ескімосята, і смугляві хлопчики в тюрбанах, а посередині сиділа цілком чарівна чорноволоса дівчинка з двома кісками і дуже ніжним личком фарфорової мигдальської лялечки. Без сумніву, це була маленька принцеса Лі Сі, донька царя мигдальського.
Усі діти були прикуті ланцюгами до парт, так що рухатися вони могли, а ось втекти ні. У протилежної стіни стояла величезна кам'яна шкільна дошка, а поруч височіла, як шафа для одягу, величезних розмірів кафедра з кам'яної брили. За кафедрою сидів неймовірно огидний дракон. Він був набагато більший за локомотив на ім'я Емма, але теж набагато тонший та худіший. Гостру драконову пику вкривали щетина та бородавки. Маленькі колючі очки дракона дивилися скрізь скельця окулярів, що зблискували, а в лапах він тримав бамбукову трость, якою постійно із свистом вимахував. На довгій тонкій шиї ходив угору-униз товстий кадик, а з величезної мерзенної пащі витинався один-єдиний вельми огидний довгий зуб. Ясна річ, що драконом цим був ніхто інший як пані Мальцан!
Діти сиділи прямо, боячись ворухнутися. Руки вони склали перед собою на парти, дивлячись на драконицю розгубленими, сповненими жаху очима.
— Схоже, що це школа, — прошепотів Лукас на вухо Джимові.
— Ой! — видихнув Джим, який ані разу не бачив школи. — А що, у школі завжди так?
— Упаси Господи! — шепотом змолився Лукас. — Деякі школи дуже навіть непогані. Принаймні там учителями не дракони, а певною мірою розумні люди.
— Тиххха! — гаркнула дракониця і вимахнула тростю. — Хто зараззз шшшепотів?
Лукас і Джим змовкли, сховавши голови назад. У класі запанувало боязке мовчання. Джим поглядав на маленьку принцесу. І кожного разу відчував легенький укол у серце. Принцеса йому аж занадто сподобалася. Він не міг пригадати, що хоч раз до цього зустрічав когось, хто б йому з самого початку так сильно подобався. Крім Лукаса, звісно. Але він зовсім інша справа. Лукас зовсім не красень, при всій міцності їхньої дружби цього сказати не можна. А от маленька принцеса красуня! Вона була надзвичайно чарівною і при цьому здавалася такою крихкою та ніжною, що Джимові негайно захотілося стати її захисником. Увесь переляк з хлопчика немов вітром здуло, і він вирішив за будь-яку ціну визволити Лі Сі!
Дракониця, люто спалахуючи скельцями окулярів, загорлала на дітей пронизливим сварливим голосом:
— Агага! Не бажжжаєте відповввідати, хто тут шшшепотів! То поссстривайте!
Кадик дракониці злобно затанцював угору-вниз, і раптом чудовисько завищало:
— Ссскільки буде сссім на вісссім? Ти там!
Маленький індіанець, на якого вказала тростю дракониця, підскочив. Він був ще зовсім малюк, мабуть, рочків усього чотирьох-п'яти. Але його чорну шевелюру вже прикрашали цілісіньких три пера. Скоріш за все він був син ватажка. Малюк глянув на пані Мальцан великими розгубленими очами та пробелькотів:
— Сім на вісім… Сім на вісім… буде…
— Буде, буде… — єхидно передражнила дракониця. — Тільки чччи шшшвидко буде?
— Сім на вісім буде двадцять, — рішуче відповів маленький індіанець.
— Спра-а-авді? — насмішкувато прошипіла дракониця. — Щщщо ти кажешшш! Отжжже, двадцццять?
— Ннні,— затинаючись від жаху, відповіло хлоп'я, — я хотів сказати п'ятнадцять.
— Мовчччати! — пронизливо вигукнула дракониця, виблиснувши окулярами на маленького індіанця. — Отжжже, ти не зззнаєшшш. Ти найдурнішшша та найлінівішшша дитина на сссвіті! А дурісссть та лінь мають бути пппокарані!
Із цими словами дракониця підвелася, підійшла до хлопчика та з люттю вдарила його.
Закінчивши екзекуцію, вона задоволено засопіла та знову всілася за свою кафедру. У маленького індіанця очі були сповнені сліз, проте він не ревів. Усім відомо, що індіанці — дуже мужній народ.
Від гніву та обурення Джим жахливо зблід, незважаючи на свою чорношкірість.
— Яка наглість! — сказав він, скрипнувши зубами.
Лукас згідно кивнув. Він нічого не сказав, тільки стис кулаки.
Дракониця нетерпляче запитала:
— Так ссскільки буде сссім на вісссім? Лі Сі!
Серце у Джима завмерло.
Не можна було допустити, аби й маленькій принцесі дісталися стусани! Проте на таке складне запитання вона напевне не знає правильної відповіді. Він негайно має щось зробити! Але Джим не подумав про те, що Лі Сі була мигдальською дівчинкою і що мигдальські дітлахи вже в чотири роки запросто роблять найскладніші обчислення.
Маленька принцеса підвелася та голоском, схожим на щебетання пташки, вимовила:
— Сім на вісім буде п'ятдесят шість.
— Аххх! — сердито прошипіла дракониця, тепер через те, що відповідь була правильною. — А ссскільки буде, якщщщо від тринадцяти відняти шшшість?
— Тринадцять мінус шість, — відповіла своїм пташиним голоском Лі Сі,— буде сім.
— Фффу! — розлютилася дракониця. — Мабуть, ти вважжжаєшшш сссебе дужжже розззумною, бо всссе знаєшшш, чччи не так? Та ти просссто зззухвала розззумниця, ясссно тобі? Ну, подидивимось, як ти впораєшшшссся: ану кажжжи усссю таблицю множжження на сссім! Та прошшшу дещщщо шшшвидшшше!
— Сім на один буде сім, — почала відповідати принцеса, ніби соловейко заспівав. — Сім на два буде чотирнадцять, сім на три буде двадцять один… — І так далі, без жодної помилки відповіла Лі Сі всю таблицю множення на сім. Джим і не підозрював, що це може лунати так гарно. Дракониця уважно слухала, проте тільки для того, аби впіймати її на помилці. При цьому вона злобно вимахувала своєю свистячої тростю.
— Джиме, — прошепотів Лукас.
— Що?
— Ти не боїшся?
— Ні.
— Добре, Джиме. Тоді слухай, я тепер знаю, як ми вчинимо. Ми поки дамо дракониці віддати дітей добровільно. Якщо вона не погодиться, доведеться застосувати силу, хоча я цього терпіти не можу.
— А як саме ми це зробимо, Лукасе?
— Тобі треба піти до неї, Джиме, та влаштувати перемовини. Розкажи дракониці, чого ти хочеш від неї. Це я довіряю тобі. Але ані слова ні про мене, ні про Емму! Ми з Еммою чекатимемо тут, і, якщо буде треба, прийдемо до тебе на допомогу. Усе ясно?
— Гаразд, — рішуче відповів Джим.
— Тоді бувай! — прошепотів Лукас і став прокрадатися за локомотивом.
Між тим принцеса закінчила відповідати. Вона не зробила жодної помилки. І саме це по-справжньому розлютило драконицю. Вона налетіла на Лі сі, штовхнула її та загорлала:
— Ти щщщо, гадаєшшш, щщщо можешшш сердити мене відсссутніссстю помилок? Ти зззарозззуміла та хххвалькувата плюгавка! Щщщо? Яа-а-ак? Відповідай, коли тебе зззапитують!
Принцеса мовчала. Та й що було на це відповідати?
— Ссскільки буде три додати чччотири? — нетерпляче запитала дракониця.
— Сім, — відповіла Лі Сі.
Очі дракониці злобно виблиснули.
— А якщщщо Я ссскажжжу, щщщо буде вісссім?
— Усе одно буде сім, — відповіла Лі Сі.
— Якщщщо Я кажжжу, щщщо буде вісссім, то буде вісссім, — прошипіла дракониця. — Зрозуміло?
— Ні, сім, — прошепотіла Лі Сі.
— Щщщо? — фиркнула дракониця. — Сссперечччаєшшшшссся? Я сссама зззнаю, щщщо буде сссім. Але ти маєшшш ссслухатиссся! А зззамісссть цього ти зззадираєшшш носсса! Зззверхнісссть має бути покарана! Ану кажжжи, щщщо буде вісссім!
Лі Сі мовчки похитала голівкою.
Тільки-но зібралася дракониця покарати маленьку принцесу, як раптом сердитий хлоп'ячий голос сердито вигукнув:
— Заждіть, пані Мальцан!
Дракониця здивовано озирнулася та помітила, що у дверях стоїть маленький чорношкірий хлопчик і безстрашно дивиться в її бік.
— Не можна так чинити з Лі Сі! — твердо сказав Джим.
— А це щщще щщщо ззза наглий чччорний брудньоххха? — спантеличено рохнула дракониця. — Зззвідки ти взззявссся, і взззагалі хххто ти такий?
— Мене звуть Джим Кнопка, — спокійно відповів Джим. — Я приїхав з Усландії, щоб визволити принцесу Лі Сі. Й інших дітей також.
У масі дітлахів почулися шепіт та шушукання, і всі здивовано подивилися на Джима. Особливо маленька принцеса була вражена тим, як мужньо поводиться маленький чорношкірий хлопчик із величезним чудовиськом.
Дракониця поспіхом роздала направо та наліво два-три стусани та ляпасів і обурено виснула:
— Мовчччати! Щщщо ви сссобі дозззволяєте, бандо невихованих бешшшкетників!
Потім вона знову повернулася до Джима та, склавши губи дудочкою, запитала з удаваною дружністю:
— Тебе приссслали до мене «Тринадцять лютиххх», моя дитиночччко?
— Ні,— відповів Джим, — мене ніхто не присилав.
У гострих очках дракониці з'явився невпевнений блиск.
— Щщщо це озззначччає? — зашипіла вона. — Ти щщщо жжж, сссам по сссобі ззз'явивссся? Можжже бути, я тобі подобаюссся, га?
— Ні,— знову сказав Джим. — Не подобаєтеся. Але я хочу дізнатися таємниці мого народження, і ви, мабуть, можете мені допомогти.
— Але чччому сссаме я? — нетерпляче запитала дракониця.
— Тому що посилка, у якій я приїхав до Усландії, була від якихось тринадцяти для пані Малтсан чи щось на зразок того.
— А-а-а! — здивовано вигукнула дракониця, і злобна посмішка повільно розповзлася її пикою, всіяною бородавками. — То ццце ти, моє зззолотццце! Давно я на тебе чччекаю!
У Джима спиною поповзли мурашки, проте він тут-таки взяв себе до рук та ввічливо спитав:
— Чи не могли б ви сказати, хто мої справжні батьки?
— Довго шшшукати не доведетьссся, моє сссонечку, — захихотіла дракониця. — Аджжже ти — мій!
— Я теж спочатку так гадав, — рішуче відповів Джим. — Тільки тепер я знаю, що ви мені — ніхто!
— Але жжж я купила тебе в «Тринадцяти лютиххх», — промурчала дракониця із підступним блиском в очах.
— Яка різниця? — відповів Джим. — Я краще знову поїду до Усландії.
— Пррравда? — сердито запитала дракониця. — Невжжже ти так зззі мною вчинишшш? Та щщщо ти кажешшш, мій хлопчччику!
— Так, — відповів Джим. — І принцесу я візьму із собою. І всіх дітей теж.
— А якщщщо я тобі їххх не віддам? — м'яко, але нетерпляче поцікавилася дракониця.
— Доведеться віддати, пані Мальцан, — сказав Джим, обмінявшись швидким поглядом із маленькою принцесою.
Дракониця зайшлася єхидним реготом.
— Хі-хі-хі! Бачччили дурня? Хо-хо-хо! Він і дійсссно за сссвоєю волею до мене ззз'явивссся! Осссь і потрапив до пасссточки! Xа-xа-xа!
— Нема чого так гучно реготати! — сердито вигукнув Джим. — Віддасте дітей добровільно чи ні?
Від реготу дракониця аж за боки вхопилася.
— Ні! — фиркнула вона. — Ні, маленький брудньохххо! Цього я вжжже точччно не зззроблю!
Раптом дракониця увірвала свій регіт. Вона погрозливо виблиснула очима на Джима і проричала:
— Усссі ці діти мої і тільки мої, зззрозззуміло? І ніхто більшшше не має на ниххх права! Я купила їххх у «Тринадцяти лютиххх»! Я ззза кожжжного зззаплатила! Тепер вони — мої!
— А звідки в «Тринадцяти лютих» беруться діти, яких вони вам продають? — спитав Джим, дивлячись дракониці просто у вічі.
— А осссь ццце тебе не ссстосссуєтьссся! — зло фиркнула вона.
— А от і стосується, пані Мальцан, — сміливо заперечив Джим. — Дуже навіть стосується. Маленьку принцесу, наприклад, викрали.
Дракониця була не при собі від люті. Вони забила по підлозі хвостом та провищала:
— Усссе одно, усссе одно вона моя!!! І ти тежжж!!! І сссвою Усссландію ти, дурню, більшшше ніколи не побачччишшш! Я тебе ніколи не відпущщщу!!!
При цьому вона важкою повільною ходою почала наближатися до Джима.
— Бачишшш! — зашипіла вона. — Зззараззз я іззз тобою привітаюссся і для почччатку для так тебе відлупцюю, радосссте моя, щщщо ти зовсссім забудешшш ссссвоє зззухвале базззікання!
Величезна лапа дракониці потяглася до хлопчика. Але Джим спритно вивернувся. Тоді дракониця почала бити тростю навколо себе, проте удари не досягали мети. Джим вихором носився повз парти і навколо кам'яної кафедри. Дракониця вже ледь не настигла його, але схопити не встигла. Вона злилася все більше та більше, то червоніючи, то зеленіючи, і на її тілі усюди вилізали шишки та бородавки. Видовище було геть неапетитне.
Джим поступово почав задихатися. Він кашляв, хапаючи ротом повітря, бо дракониця постійно виригала чад та вогонь. Але куди ж подівся Лукас? Адже він обіцяв прийти на допомогу разом із Еммою. Кімната вже була повною диму, і Джим ледь міг бачити, куди він біг. Нарешті пролунав дзвінкий Еммин свист. Дракониця озирнулася та побачила в клубах диму чудовисько із палаючими очима, що насувалося на неї. Схоже, це страховисько було не більше її самої, проте товстіше та міцніше.
— Щщщо вам тут тррреба? — завищала дракониця. — Хххто вам дозззволив?..
Вона не встигла доказати, бо Емма загуркотіла, як ураган, і добряче піддала їй буфером. Пані Мальцан відповіла ударом сильної лапи та броньованого хвоста. Тут між ними відбулася дика та нестримна битва.
Дракониця вила, вищала, шипіла на всі лади, невпинно виригаючи полум'я та чад, і вже так близько підступила до Емми, що стало зовсім незрозуміло, хто переможе. Проте Емма не давала себе залякати. Вона точнісінько так само з усіх сил випускала снопи іскор із димом і знову й знову котила вперед для нової атаки. Її драконівський маскувальний одяг потроху перетворювався на клоччя, і все більше було помітно, що Емма не чудовисько, а локомотив. Діти сиділи, прикуті до парт, і, не маючи можливості втекти, спочатку із неприхованим жахом стежили за двобоєм. Проте коли діти виявили істинну природу незнайомого дракона, вони зраділи та почали підбадьорювати Емму захопленими вигуками.
— Локомотив! — горлали діти. — Браво, локомотиве! Ура, локомотиве!
Нарешті Емма приготувалася до останнього штурму і з усього розмаху піддала дракониці так, що та гепнулася на спину, безпорадно задерши всі чотири лапи.
Лукас вистрибнув із кабіни та гукнув:
— Швидше, Джиме! Треба її зв'язати, поки не оговталася!
— А чим? спитав Джим, ледь переводячи дихання.
— Ось, нашими ланцюгами! — схвильовано гукнув маленький індіанець. — Заберіть в неї ключа. Вона носить його на шиї!
Джим підскочив до дракониці та зубами перекусив шнурка, на якому висів ключ.
Потім він швидко відімкнув ланцюги в дітей, що сиділи поблизу. Підійшовши до принцеси, Джим помітив, що вона почервоніла та чарівним рухом відвернула геть свою голівку.
— Тварюка вже оговтується, — помітив Лукас. — Давай швидше!
Одним ланцюгом вони обмотали дракониці пащу, аби вона в разу чого не могла її відтулити. Потім вони зв'язали їй передні та задні лапи.
— Ось так! — задоволено зітхнув Лукас та витер піт з лоба. Джим саме повернув ключа в останньому замку. — Тепер більше нічого не трапиться.
Після того як Джим визволив дітей, спочатку пролунало гучне «здрастуйте!», а потім почався справжній переполох. Діти співали, волали, бігали, а найменші стрибали на одній ніжці та плескали в долоні.
Лукас і Джим, посміхаючись, сиділи у центрі ґвалту. Дітлахи протискалися до них і без кінця дякували. Підходили вони й до Емми, вихваляли її до небес і поплескували по товстих боках. Кілька хлопчиків навіть повзали по ній, розглядаючи усілякі деталі. Еммина пом'ята фізіономія сяяла від задоволення та розчуленості.
Лукас пішов до передпокою і замкнув на важкий замок вхідні кам'яні двері.
— Ну, діти, — сказав він, повернувшись. — Поки ми в безпеці. ніхто не зможе зараз захопити нас зненацька. У нас є трохи часу. Давайте обговоримо, як нам краще за все вибратися з цього незатишного Дракон-Міста. Тікати крізь ту печеру, якою ми сюди їхали, боюся, буде занадто небезпечно. По-перше, Еммине маскування більше нікуди не годиться, а по-друге, у кабіні на всіх не вистачить місця. Та й дракони-вартові точно щось помітять. Отже, треба придумати новий план.
Якийсь час усі посилено розмірковували, проте ніхто нічого не вигадав. Раптом Джим запитав, наморщивши лоба:
— Лі Сі, а куди ти кинула тоді свою пляшкову пошту?
— До річки, яка бере початок за нашим будинком, — відповіла принцеса.
Джим із Лукасом обмінялися здивованим поглядом. Лукас стукнув себе долонею по коліну та гукнув:
— Ось як все-таки! Невже Непомук нас обдурив?
— А річку звідси видно? — поцікавився Джим.
— Так, — відповіла принцеса. — Ходімо, я її вам покажу.
Дівчинка повела друзів до помешкання на іншому боці коридору.
Там стояло близько двадцяти маленьких кам'яних ліжечок. Це була спальня, у якій дракониця замикала дітей кожного вечора. Якщо підтягти ліжечко до стіни та стати на нього, то можна визирнути у кам'яний отвір. І дійсно, внизу, усередині дивного трикутного майданчика знаходилася величезна кругла колодязна чаша, з якої потужним потоком била жовто-золота вода; вона текла через край цієї кам'яної чаші й утворювала велику річку, що петляла вздовж похмурих підніж будинків-ущелин.
Лукас і Джим задумливо дивилися вниз, на виток Жовтої річки, бо в тому, що йшлося саме про неї, сумніватися не доводилось. Між тим усі діти перебралися до спальні, сповненні очікування, навколо друзів.
— Якщо пляшкова пошта Лі Сі допливла за течією до самісінької Мигдалії,— проказав поволі Джим, — то й у нас, певно, теж вийде.
Лукас витяг люльку з рота.
— Чорт мене забирай, Джиме, — пробасив він. — А це ж ідея! Ні, це більше ніж ідея, це вже готовісінький план, найсміливіший у світі! Це буде подорож у найповнішу невідомість!
Лукас примружився і діловито запихкав люлькою.
— А я, може бути, плавати не вмію, — боязко подала голос якась маленька дівчинка.
Лукас посміхнувся.
— Це нічого, мила панянко. У нас дивовижний корабель. Емма плаває, наче лебідь. Щоправда, треба трохи смоли та дьогтю, аби законопатити всі шви та щілини.
На щастя, це виявилося зовсім нескладною річчю, бо у дракониці у коморі стояло багато діжок зі смолою, у чому друзі тут-таки змогли переконатися.
Смола й була основним продуктом харчування мешканців Сумландії.
— Ось що, діти! — сказав Лукас. — Краще дочекатися ночі. Під покровом темряви ми на нашому локомотиві по течії випливемо з Дракон-Міста і завтра вранці будемо вже далеко звідси.
Діти із захопленням прийняли план.
— Чудово. Тоді,— запропонував Лукас, — розумніше за все буде, якщо ми поспимо пару годинок. Згодні?
Усі були згодні. Для надійності Джим замкнув ще й класну кімнату, у якій Емма наглядала за зв'язаною драконицею. Потім вони затишно, наскільки змогли, умостилися на кам'яних ліжечках та поснули. Лише Лукас сидів у кутку кімнати у величезному кам'яному кріслі із височезною спинкою, курив свою люльку та охороняв дитячий сон.
Маленькому індіанцеві снився його рідний вігвам та внучатий дядечко, ватажок «Білий Орел», який вручив йому нову пір'їну. А ескімося бачило уві сні свій круглий сніговий дім, над яким різнокольоровими сполохами горіло північне сяйво, і свою сивоволосу тітоньку Улуболо, що подавала йому чашку гарячого риб'ячого жиру. Маленькій голландці снилися її рідні нескінченні поля тюльпанів із білим будиночком її батьків посередині, перед яким лежали величезні, як жорна млина, круглі жовті сири. А маленька принцеса уві сні гуляла зі своїм батьком за руку по витонченому фарфоровому мостику.
Джима-Кнопку сон уніс до Усландії. Хлопчик сидів у маленькій кухні у пані Ваас, у вікно світило сонце, і він розповідав про свої пригоди. І маленька принцеса Лі Сі сиділа поруч із пані Ваас і з захопленням слухала його.
Так кожному з дітей снилися його рідні краї, а сутінки тим часом поступово згущувалися, і мить відплиття наближалася.