До катастрофи лишалося кілька секунд

Розділ XIV «Треба порадитися зі Степаном Івановичем та Анатолієм Петровичем!»

Тато розбудив хлопців о п’ятій. Так домовилися ще звечора. Щоб встигнути до автобуса забігти на кладовище і подивитися на ті дивні «непідйомні» кросівки.

Нашвидку поснідали і вирушили.

Небо було безхмарне, високе і чисте. Сонце викочувалося з-за обрію і золотило хрести на церковних банях.

У зеленому шумовинні цвинтарного гаю весело базарювало птаство.

Вони наблизилися до каплиці.

— Ну, де ж ті ваші таємничі кросівки? — спитав дід.

Кросівок не було.

— Значить, забрав, — розгублено сказав Женя.

— А може, зовсім не було? — примружився тато. — Може, здалося?

— Були! — вдарив себе в груди Вітасик.

— Не могло зразу обом здатися, — твердо сказав Женя.

— Хтозна, — похитав головою дід. — От усім же чотирьом учора в голові гуло. А чого, питається?

— Ех! І чого ви підійшли?! — вкотре вже дорікнув Женя. — Ми ж домовилися! Ви ж обіцяли!

І вкотре вже смиренно похилили голови тато й дід.

— Винні!.. Але ж якби ви не скрикнули… — почав дід.

— Не треба! Не треба! — виставив уперед долоню Женя. — Спершу ви підійшли, а скрикнули ми вже потім. Не треба!

— Ну, ти ж зрозумій! Все-таки кладовище… Темно. І вас не чути… Хіба могли ми спокійно стояти? Хто ж знав! — тато розвів руками. — Але як він нас почув?! — здвигнув плечима дід. — Ми ж підійшли навшпиньках і сиділи тихенько як мишки.

— Ну, все це врешті не так важливо, — сказав тато. — Головне, що він сказав. І чого саме вибрав наших хлопців?

— Бо геройські хлопці! — підморгнув дід. — Шурика ж, бач, забракував. «Ненадійний».

— Геройські то геройські, але самим їм братися до цієї справи нічого. Раз вони кажуть, що на жарти це не схоже, треба й поставитися до цього з усією серйозністю Я вважаю, що треба порадитися зі Степаном Івановичем і Анатолієм Петровичем.

— Абсолютно згоден! — підхопив дід. — Мати таких друзів і не скористатися — смішно.

Хлопці не заперечували. Вони самі вже думали проте, що без капітана Горбатюка і капітана Попенка їм не обійтися.

По дорозі — і в автобусі, і в електричці — всі були задумані й мовчазні. Тільки зрідка перекидалися окремими репліками (як це називав дідусь-драматург).

— «Імпульси ідуть звідти…» Що це значить? — знизував плечима Женя.

— І разом із тим: «Я не знаю, про що заявляти…». Головоломка-крутиголовка якась, — сказав Вітасик.

Тато і дід промовчали. Після паузи Женя знову:

— І чого це він думає, що міліція не зможе нічого?

— А хто ж тоді зможе? Ми з тобою? — спитав Вітасик.

— Нічого ви самі не зможете, — подав голос дідусь.

— Бо ніхто вас туди самих не пустить, — докинув тато.

Знову помовчали.

— І ліхтарики ж справні. Зараз горять. А тоді… — Женя кілька разів увімкнув і вимкнув по черзі всі три ліхтарики.

— Тож-бо й воно! — мовив тато.

— Не інакше як маємо справу з аномальним явищем, — казав дід.

— То що ж він — екстрасенс якийсь? — спитав Вітасик.

— Не виключено, — відповів дід. — Серед дітей екстрасенсорні здібності трапляються навіть частіше, ніж серед дорослих.

— То чого ж він сам не може впоратися з тими злочинцями? Йому ж легше… Ех, чому ми не екстрасенси! — зітхнув Женя.

— Мабуть, є в нього серйозні причини, раз він звернувся до нас, — сказав Вітасик.

На цьому репліки увірвалися.

Далі їхали мовчки.