До катастрофи лишалося кілька секунд

Розділ XX Скандал у Троянді

— Ну що ж, — сказав капітан Попенко. — Треба, мабуть, поїхати в Троянду. Перевірити імпульси, про які говорив ваш таємничий Нолик. «Імпульси йдуть звідти», — так він, здається, казав?

Женя й Вітасик дружно закивали головами.

— Біолокатори перевіримо, — сказав Григорій Тарасович. Як кожен аматор, він не міг приховати гордості, що саме його спроби дали певний результат.

Майже вся Троянда була на річці.

Лише деінде в садках порпалися поодинокі дідусі й бабусі. У Дармовисів теж безлюдно — так і не приїхали.

Хлопці повели дорослих у садок Дармовисів до того залізобетонного блока, який пересував, за словами Шурика, таємничий хлопець.

Григорій Тарасович узяв у руки біолокаційні рамки і наблизився до залізобетонної брили.

— О! Бачите! Бачите! — тихо прошепотів він, наче боявся сполохати.

Біолокатор показував безперечну наявність енергетичного поля.

— Розумієте? Де б він не з’являвся, лишається напруга. Дивно! — Григорій Тарасович знизав плечима.

— Кахи-кахи! — почулося з-за кущів, з сусідньої через дорогу ділянки. — Доброго здоров’я!

Там, спершися на сапку, стояла якась бабуся. З гострим цікавим носом і круглими незмигними пташиними очима.

— Доброго здоров’я! Драстуйте! — привіталися вони.

Бабуся підійшла ближче і, приставивши до рота долоню й рвучко озирнувшись, змовницьки прошепотіла:

— Ви, бува, не з органів?

— А що? — поцікавився капітан Попенко.

— Та тут таке було годину тому!

— Що саме?

— Скандал!.. Думала, кров проллється.

— Що ви кажете?.. А що ж таке?

— Та живе тут у нас один дід Гординя. Відлюдкуватий. Ні з ким не спілкується. Нещасний чоловік. З реабілітованих. Двадцять років у сталінських таборах просидів. Інколи до нього приїздять такі ж, як він. От і вчора увечері приїхав. Гуляли вони. А сьогодні вранці поправлялися, мабуть. І таке вчинили… Зчепилися… Той кричить: «Пусти! Я його уб’ю, падлюку! Це він! Він! Пусти!» А той: «Не смій! Мало тобі! Знову захотів? Мене бий, якщо вже не можеш». І в руках сокира. А в того ніж. І нікого з чоловіків близько. А тоді той плюнув: «Ех ти!» — і пішов.

— А через кого такі пристрасті? — спитав капітан.

— Та когось побачили. Саме там, де ви стоїте. По-моєму. Бо той весь час туди сварився. Хоча там нікого не було. По-моєму.

Вони перезирнулися.

— От тобі й Нолик!.. — задумливо мовив капітан Попенко.

— Що ви кажете? — спитала бабуся.

— Та ні, нічого, то я так… — заспокійливо помахав їй рукою Анатолій Петрович. — А де той ваш дід Гординя?

— Щось не видно. Після того як той пішов, він теж кудись подався. Взагалі-то він цілими днями на річці. Рибу ловить.

Але як не шукали вони діда Гординю на річці — так і не знайшли.

Кількість питань збільшувалася, відповіді поки що не було жодної.