Домашнє вогнище

Фолкнер про минуле, яке стоїть на заваді майбутньому

Вільям Фолкнер. З’являються усе нові переклади Фолкнерових творів, і вже не дивно чути його ім’я у контексті живої причетності до сучасного літературного процесу на Україні. Визначний американський письменник-реаліст, лауреат Нобелівської премії, він міцно і надовго ввійшов у нашу свідомість. Нагадаємо тільки основні віхи його життєвого й творчого шляху.

Роки життя — 1897–1962, проведені переважно у рідному його штаті Міссісіпі, колись одному з осередків рабовласництва на Півдні США. Край погідного підсоння й родючих земель, де (як каже один з персонажів Фолкнера) «і сам (бог) не погребував би жити, якби був людиною», і край, де люди з одним кольором шкіри розвели пекло для людей з іншим кольором шкіри. Саме в цьому краю, у створеній уявою письменника Йокнапатофській окрузі з центром у містечку Джефферсон того ж таки штату Міссісіпі, відбувається дія більшості Фолкнерових творів.

Кілька історичних епох, що впродовж 250 років змінили одна одну, охопив у своїй творчості Фолкнер — від часів, коли ще жили в тамтешніх непрохідних лісах індіанці чикасо, яких згодом витіснили білі, розвівши там плантаційне господарство з неграми-рабами, і до часів «розквіту» буржуазно-капіталістичних стосунків на американському Півдні. Органічно зв’язаний з минулим і сучасним рідної землі, пишучи про життя глухого південського закутка з його кричущими соціальними суперечностями, расистськими забобонами й псевдоаристократизмом колишніх плантаторських родин, з його волелюбними фермерами й численною негритянською людністю, позбавленою елементарних людських прав, Фолкнер крізь суто локальний антураж підносився до загальнонаціональної і загальнолюдської проблематики: расова нетерпимість і релігійне пуританство, хижа загребущість і недостойна терпимість до зла — все це знайшло у Фолкнері пристрасного викривача. Історизм мислення, символіка підкреслено реалістичної оповіді, часові зміщення, висвітлення тих самих подій у щораз іншому ракурсі, співіснування розмовно-побутового колориту в мові з риторикою, часто-густо граматична ускладненість, гостра суб’єктивність стилю — такі деякі з найсуттєвіших рис поетики Фолкнера.

Письменник не оминає жорстоких і дражливих сцен життя, інколи навіть надміру щедрий на них, у його творах донесхочу жмикрутів, виродків і держиморд, але на диво просвітлює загальну похмуру й гнітючу картину те, що немало знаходиться у нього людей чесних і добромисних, нехай і дивакуватих часом, і обтяжених вільними чи невільними провинами предків. Є вони й серед героїв книги «Домашнє вогнище» (в авторській назві — «Зійди, Мойсею», 1942): це хоча б Лукес Бічем і Сем Фазерс, Гевін Стівенс і Айк Маккаслін. Саме вони — носії добра й людяності, саме з їхнього середовища можуть вийти (і виходять!) люди, що втілюють мужність, витривалість і самопосвяту. А мужності й витривалості їм треба неабиякої, коли судилося жити на американському Півдні.

Розглядаючи проблему людини, її місця й призначення на землі у високих етичних категоріях (за специфічно південських умов це означало передусім ставлення до рабства й расизму), Фолкнер не задовольнявся тим, що показував трагедію духовного спустошення людської особистості у приватновласницькому суспільстві. Він не зводив людину до безпорадної маріонетки в руках долі: хоч і не так часто, як хотілося б, він полишав за нею право вибору, право на «самовизначення», навіть на протест і боротьбу. Нескореність і незнищенність людини й людяності — основа основ усього філософсько-етичного світогляду Фолкнера.

Переконливе підтвердження того, що без цих шляхетних поривань людина просто «не відбудеться», становить і книга «Домашнє вогнище», одна з найважливіших ланок грандіозної йокнапатофської саги Фолкнера, до якої входять романи «Сарторіс» (1929, у посмертно виданому ширшому авторському варіанті — «Стяги у куряві»), «Крик і шал» (1929), «В свою останнюю годину» (1930), «Святилище» (1931), «Світло в серпні» (1932), «Авесаломе, Авесаломе!» (1936), «Неподолані» (1938), «Сільце»» (1940), «Порушник праху» (1948), «Реквієм по черниці» (1951), «Місто» (1957), «Особняк» (1959), «Крадії» (1962), а також кілька оповідних збірок.

Перші зародки книги «Домашнє вогнище» знаходимо ще в новелах 30-х рр. Коли пізніше у Фолкнера визрів задум на прикладі одного південського роду об’єднати дві теми — невільництво негрів і безоглядність щодо природи, — він компонує цикл оповідань, в яких обидві ці теми переплітаються й доповнюють одна одну. Так з невеличкої суто мисливської оповідки виріс до розмірів повісті загальновизнаний нині шедевр Фолкнера «Ведмідь». Українському читачеві ця повість досі була відома в укороченому варіанті (у збірнику «Червоне листя», 1978), без четвертого розділу; це надавало повісті, якщо читати її окремо, більшої стрункості, однак для композиційної та ідейної цілісності всієї книги IV розділ вирішально вагомий.

Сам автор, з чим згодна і значна частина дослідників, вважав цю книгу романом (а ще точніше було б назвати її «романом у новелах»). Єдність її випливає передусім з того, що всі, крім одного, оповідання циклу висвітлюють майже півторавікову історію роду Маккаслінів, у тому числі і білої, і чорної його паростей. Засновник роду «старий Маккаслін» у першій третині XIX сторіччя оселяється у штаті Міссісіпі, де обзаводиться плантацією й рабами. Його нащадки — дочка і двоє братів-близнят Емодіес (на прізвисько Кумпан) — неодружений і бездітний, та Тіофілес (на прізвисько Ферт), в якого у 1876 році народжується єдиний син Айк (Айзек) — основний герой книги. Від дочки старого Маккасліна йде жіноча лінія роду: його правнук Маккаслін Едмондс або Кас (що став за рідного батька рано осиротілому Айкові), син Маккасліна Едмондса — Зекарі (Зек) і син Зекарі — Керазерс (Раз).

Були у старого Маккасліна і «незаконні» нащадки — від співжиття з негритянками-рабинями: від Юніс він мав дочку Томасіну (Томі), а від Томі — сина Террела (Терла). Із шістьох дітей Террела, одруженого з Тенні Бічем, вижило троє — Джеймс або «Джім тітки Тенні» (його онучка, вирісши вже на Півночі, полюбила Керазерса Едмондса й народила від нього сина), Софонсіба і Лукес (онук якого Семюел стає вбивцею).

Проте ця книга зовсім не зводиться до власне родинної хроніки. Її проблематика охоплює як травми й комплекси, породжені рабством і міжрасовими стосунками, так і не менш вагому тему ставлення людини до природи. Саме тому загальна панорама твору при всій її мозаїчності дає підстави і для ширших, не тільки етичних, а й соціально-історичних і навіть філософських висновків.

Події першого оповідання, «Було колись», відносяться до кінця 50-х років XIX сторіччя, ще перед Громадянською війною між Півднем і Північчю США. Пригоди, описані тут, дещо несподівані й полемічно нетрадиційні, якщо пригадати безліч розчулено-дидактичних історій про рабовласників-тиранів, які нещадно визискували й цькували псами своїх рабів. Регулярні «втечі» хлопця-негра Терла з Маккаслінової плантації до коханої дівчини Тенні на сусідню, Бічемову, плантацію і гонитви за ним братів Ферта й Кумпана зі зброєю та собаками — то тільки такий собі взаємно джентльменськи узгоджений ритуал, поданий до того ж не без гумору й іронії (бо то ще як сказати, хто на кого більш полює — Ферт і Кумпан на свого раба чи сестра плантатора-сусіда на старого парубка Ферта). Та й самі Ферт і Кумпан не схожі на звичайних рабовласників: на свій власний спосіб прийшовши до заперечення інституту рабства, вони звільна, нехай і по-чудному, реалізовували свою аболіціоністську програму (і тільки спалах Громадянської війни не дав їм довести її до кінця).

Однак дізнавшися згодом про відстрашливий родовід Терла, ми вже й постать молодого негра сприймемо не в травестійно-легковажному дусі, як то начебто запрограмовано в оповіданні «Було колись», побудованому за всіма приписами гумору американського фронтіру, крайньої західної смуги заселених тоді білими земель.

Друге оповідання, «Домашнє вогнище», — це вже кінець 30-х років XX сторіччя. У центрі його 67-річний негр Лукес Бічем. На перший погляд, тут теж ніби вервечка більш-менш гумористичних пригод, пов’язаних з самогонним апаратом та пошуками на території Маккаслінової плантації міфічних закопаних скарбів. Але є тут чимало й глибших змістом деталей та міркувань, разючих психологічною гіркотою та соціальною критикою. Чого варті, наприклад, ретроспективні епізоди товаришування в дитячих літах Лукеса і його ровесника Зека, а потім і їхніх синів, поки вони не підросли та не скуштували терпкого плоду своєї спадщини, яка кожному з них визначила неуникненну роль: білому — пана, зверхника, а чорному — орендаря, підлеглого.

Лукес, на відміну від багатьох інших персонажів-негрів у Фолкнера, не тільки колоритна, а й цільна особистість, сильна характером. Усвідомлення власної гідності, своєї простої людської рівності з білими — визначальне у поведінці Лукеса. Разом з тим важко не помітити, що «чорно-білі» взаємини на плантації Фолкнер удекоровує патріархальним флером, від якого письменник так і не зміг до кінця звільнитися: адже Лукес протистоїть білим не лише як негр, а і як Маккаслін — Едмондсам, а білий господар, принаймні щодо частини своїх орендарів, почуває себе чимось на взірець старшого в роді.

Вартий уваги і образ Моллі, Лукесової дружини. Давно зауважено, що багато образів негритянок у творах Фолкнера, серед них і Моллі, — хоч які вони симпатичні й благородні, —надміру традиційні: основна їх функція в житті зводиться до самовідданого слугування білим, навіть ціною відмови від особистого щастя. І водночас саме їм, як носіям людяності й самопожертви, дозволяє письменник чинити моральний суд над білими. За прототип цих образів великою мірою правила Фолкнерові постать негритянки Кароліни Барр, яка доглядала три покоління дітей у роду Фолкнерів і якій він присвятив цю книгу. Одна з найдорожчих осіб у найближчому оточенні письменника, вона помітно вплинула і на усталення його морально-етичних поглядів, і на розуміння ним негритянської проблеми. «Вона була першою людиною, яку я пам’ятаю не тільки як особистість, а і як приклад для моєї поведінки, як гарантію моєї безпеки, джерело живих і незмінних почуттів та любові… Від неї я навчився казати правду, бути стриманим, виявляти співчуття до слабих і повагу до старих», — сказав Фолкнер над труною своєї няньки.

Третє оповідання, «Чорний блазень», майже єдиний у Фолкнера твір, дія в якому відбувається виключно в негритянському середовищі. Більше того, це оповідання — унікальна для нього спроба показати образ чистокровного негра наче зсередини, крізь призму його власних почувань.

«Чорний блазень» сюжетно не пов’язаний з рештою книги. Композиційну виправданість його як складової частини цього своєрідного «роману в новелах» можна бачити в тому, що воно немовби суворо реалістична антитеза до дещо «полегшених» попередніх історій. А в цілому перші три оповідання створюють належну (хоч і зміщену в часі) перспективу, у світлі якої переконливішим стає вибір Айком своїх життєвих позицій.

Наступні три твори — «Давні люди», «Ведмідь» і «Дельта восени». Цю мінітрилогію у складі книги об’єднано як постаттю Айка, так і темою полювання, природи.

«Давні люди» і «Ведмідь» знову повертають нас у минуле, у 80-ті роки XIX сторіччя, коли над річкою ще існували правічні ліси, заселені ведмедями й пумами, вовками й оленями, коли люди ще знали міру у втручанні в природу. Та мало не простопадна стіна, якою підносилися за жалюгідними людськими нивками кукурудзи й бавовнику густі неприступні зарості пущі, уявлялася підліткові Айку наче межею між цивілізацією і дикою природою, межею, потойбіч якої людина скидає пута умовності й штучності, і де вартість людини визначається в зовсім інших категоріях, ніж майно чи соціальна ієрархія.

Живі подробиці повсякденного мисливського побуту і сцени щорічного полювання на старого дужого ведмедя, що немов уособлював прадавню силу й безсмертність дикої пущі, виростають до місткого символу людського життя, узгодженого з природою. А загибель його, узагальнено беручи, відображає відступ природи під натиском бездушної і бездумної цивілізації. Не випадково в кінцевих епізодах «Ведмедя» Айкові, вже юнакові, бачиться, що поїзд-товарняк, колись такий нешкідливий, майже іграшковий, тепер несе з собою в пущу, приречену на вируб, дамоклів меч неминучої руїни. Але й відплати теж, бо, знищуючи дику природу, людина підриває основи власного існування на планеті: «Люди, які знищили її (пущу), самі накликають на себе покару», — скаже згодом Айк Маккаслін. Вагомість цих слів-попереджень про обов’язок людини перед природою і перед самою собою сьогодні ще й актуальніша, ніж будь-коли.

Туга й смуток бринять у голосі письменника, що говорить про плюндрування хижацькою капіталістичною цивілізацією середовища людського існування. Проте Фолкнер не обстоював ні ідеї «нульового розвитку», ні повороту до первісної природи. «Я не підтримую ідеї повернення. Бо як тільки розвиток зупиниться, життя помре. Воно повинне розвиватися, і ми повинні нести з собою весь мотлох наших помилок, наших оман. Ми повинні усувати їх, але не повинні повертатися до тих ідилічних умов, коли ми нібито були щасливі, не знали ні тривог, ні гріха. Ми повинні нести ці тривоги й гріхи з собою, і в міру просування вперед вилікуватися від них». Так Фолкнер сказав в одному інтерв’ю, але подібні погляди він послідовно виражав і мовою художніх образів. Фолкнерова ідея руху в майбутнє через усвідомлення необхідності усувати помилки минулого стосується як екологічних проблем (злочин проти природи), так і соціально-етичних (злочин проти людини). Власне, це дві сторони однієї медалі — асе у світі взаємопов’язане.

Знайомство з життям лісу, з його одвічним процесом умирання й відродження, з мисливською етикою — для Айка велика школа пізнання і мужніння. «Це історія не тільки хлопчика, а й кожної людської істоти, яка виростає, щоб змагатися з землею, зі світом» (В. Фолкнер). Не просто про ведмедів дізнається він, а «про світ, про людину. Про мужність, про милосердя, про відповідальність». Ці лейтмотивні слова про «силу духу, розум…спритність і жвавість», про покору й гордощі, про витривалість і співчуття, про відповідальність, як неодмінні ознаки справжньої людини, що допомагають їй вистояти й вижити, — все це у Фолкнера трансформації вихідного поняття, основоположного для людини, — доброти і любові, які невтомно протистоять жорстокості й насильству. Велика література в усіх народів була і буде насамперед про це. «Ідеалом для мене завжди була доброта, самовідданість і милосердя людської душі», — говорив наш незабутній Григір Тютюнник. Але хіба не близька ця думка до творчого кредо й Вільяма Фолкнера, представника зовсім іншого соціального світу? Усією своєю книгою про рід Маккаслінів (як і багатьма іншими творами) Фолкнер обстоює тезу про те, що поза спілкуванням з природою неможливе формування не лише фізичних, а й морально-етичних рис нормальної людської особистості.

Визначальними для самоусвідомлення Айка Маккасліна стали ті дні, коли він вичитав з плантаційних гросбухів свого діда, батька й дядька непривабливу і трагічну історію власного роду (IV розділ «Ведмедя»). Важко й боляче пробивається він до істини, не все йому так просто дається збагнути — через те й плетиво його думок складне та плутане, нерівна й непрохідна деколи фраза. Айк же пробує передати словами те, що йому й самому не до кінця ясне. Не дивно, що у відповідності зі своїм вихованням і середовищем він вдається до біблійних асоціацій та християнської символіки. Для нього (як і для самого автора) це передусім освячений багатовіковою традицією спосіб надати своїм думкам більшої вагомості, узагальненості, піднести їх до філософського, сказати б, рівня. Але для нас найголовніше те, що Айкові морально-етичні висновки з цих розміркувань тільки «формою подачі» мають щось від релігії: по суті вони відбивають у глибині часу зароджену мораль трудящих мас, підвалину соціально-етичної поведінки людини як члена суспільства. У приватній власності на землю Айк вбачає свого роду «первородний гріх», який порізнив людей і призвів до того, що «сини Хама», тобто неімущі, опинилися (як провістила їм біблія) в залежності від майновитих. Найгірший вияв цього порізнення — виразка рабовласництва, «чорний хрест», що його суджено нести народженим на американському Півдні.

Свавілля щодо рабів, вчинений дідом гріх кровозмісництва — усе це робить дедалі дошкульнішим почуття провини й покути, які випадають на долю Айкові. У той же час, підготовлений своїм мисливським досвідом, він усвідомлює і принципову неприйнятність для себе спадщини, власності на землю, яка від природи (Айк каже: від бога) призначена бути «спільним володінням… людської громади». Айк не хоче бути таким, як його біблійний тезко, Авраамів син Ісаак, що покірно пішов на заклання: він «відмовляється стати жертвою». А єдина надія Айкова звільнитися від цього прокляття рабством, здобути волю — це, відкинувшись землі, плантації, жити з праці рук своїх, хоч цим малим спробувати відпокутувати провини предків.

Проте — минуле таврує сучасне, мертвий хапає живого. Має певну рацію Маккаслін, коли каже Айкові, що зректися спадщини — то ще не все: ніколи «ані ми (білі) не звільнимося від них (чорних), ані вони від нас». Живучи в атмосфері расових міфів та упереджень, украй важко позбутися їх впливу. Так, виразно збиваються на романтизовані стереотипи мислення і Айк, і Маккаслін у своїх оцінках подій на Півдні США у середині XIX сторіччя. Місія Громадянської війни 1861–1865 років, згідно з їхнім тлумаченням, не визволити негрів, а розбурхати свідомість білих південців, щоб вони самі це зробили (мовляв, бог бачив, що таких доброхітців, як Ферт і Кумпан, було замало, і тому вдався до ефективніших засобів). А щоб спонукати гендлярську Північ на війну, треба було мужності, героїзму й навіть нерозважливості південців. Така чудернацьки роздвоєна, а то й «розтроєна» (бо за участю й автора) інтерпретація минулого, звичайно, суперечить об’єктивним фактам історії, але ж тут — не забуваймо — ідеться не так про саму дійсність, як про її зміщений образ у свідомості героїв, про те, якими крученими манівцями йшов Айк до прозріння. Щоправда, з суто теоретичного погляду важко відмовити Фолкнерові у слушності, коли він прояви расистських пережитків на американському Півдні пояснював тим, що значна частина південців просто не доросла до ідеї рівності рас: рівноправності не нав’яжеш. Тим більше коли накидає цю «рівноправність» Північ, для Фолкнера — уособлення бездуховності й хижацькості капіталістичного світу. Тож і перемога Півночі в очах Фолкнера — це перемога над людяністю, це покара Півдня за його страшний гріх рабо- і землевласництва.

Напруженість розмови Айка з Маккасліном про відмову від спадщини якоюсь мірою знімається вміщеною зразу ж по тому блискучою комічною історією (знов у дусі фронтірського гумору!) про срібну чашу Гюберта Бічема, яку той заповів малому Айкові і яка дійшла до нього у вигляді дешевого олов’яного кавника. Ця мініатюрна алегорія розпаду історичних ілюзій давнього Півдня — наче іронічний коментар до попередніх гучних слів про південські чесноти.

Завершує IV розділ розповідь про третю Айкову спадщину, про його одруження й надію на сина. Раювання перших пошлюбних днів невдовзі затьмарюється бажанням дружини мати матеріальне підгрунтя для цього — землю, ферму, яка й справді є в Айка, тільки відкинута. У мить розкритих обіймів дружина вириває в Айка обіцянку повернути собі землю, але істеричний сміх її свідчить, що в душі вона розуміє всю скороминущість його обіцянки. Такий кінець трьох спадків Айка: першого він сам позбувся, другий, нічого не вартий, щиро прийняв, третій (сина) втратив, ще й не мавши.

Ще раз нагадує про незмивність давніх гріхів Півдня оповідання «Дельта восени». Айзекові Маккасліну вже понад сімдесят. Як минуло його доросле життя, нам відомо дуже мало: тільки те, що він дітей не мав, дружина померла замолоду; якийсь час він був власником крамниці залізних виробів і мешкав у єдиній жилій кімнаті над крамницею (про що згадується у «Крадіях»); пізніше ним опікувалась жінчина небога (це знову з «Дельти восени»). Такі його «приватні» роботи і дні. Але не могли не вплинути на Айка і ті історичні події, свідком і сучасником яких він був, коли на американському Півдні на повен зріст виступили знамення «нової», капіталістичної доби, в особі безплідних скоробагатьок (Флем Сноупс з роману «Сільце» та інших творів), гангстерів (Лупатий зі «Святилища»), нацистів місцевого крою (Персі Грімм зі «Світла в серпні»). Все це тільки скріпило його в прагненні лишитися «аутсайдером» цього суспільства. Він і досі вибирався щоосені на традиційне полювання в ліс, у табір, що тепер називався Маккасліновим, як колись він був Де Спейновим, тепер уже з синами й онуками колишніх своїх однолітків, і вже не фургонами, а машинами, і не за 20 миль від Джефферсона, а за цілих 200. Вночі, лежачи без сну в мисливському наметі, він думає про пущу. «Це була його земля, хоч він ніколи не володів бодай клаптем її… Вона належала всім, треба було тільки ощадливо до неї ставитись, смиренно і з гідністю». Іншими словами, земля, як і все на ній, належить лише тому, хто вміє любити.

Задовольнившись пасивним протестом — просто відступивши від спадщини, — Айк не зміг (як сам це тепер розуміє) ні давньої кривди усунути, ні ганьби викоренити; у нього стало спромоги тільки на те, щоб «зректися кривди й ганьби хоча б у принципі, а самої землі і фактично, хоча б для того, щоб вона не припала колись його синові». Але тим самим він же накинув її комусь іншому! Про цю його відповідальність нагадує Айкові молода жінка з немовлям на руках, коли каже, що він зіпсував Керазерса Едмондса, наділивши його діда спадщиною, на яку той не мав прав, цебто ввівши в одвічно проклятий круговир стосунків, породжених власністю на землю і невільництвом негрів. Про цю свою відповідальність він і сам собі нагадує, коли каже коханці Каса: «Я нічого не можу зарадити вам. І ніхто не може!» Водночас це звучить і як невтішний підсумок усього Айкового життя, благородного в замірах, але безплідного на практиці.

Айк Маккаслін тільки й того, що чинить демонстративний жест, даруючи безіменному синові Раза мисливський ріжок, що його колись давно заповів підліткові Айку старий Компсон, один з чільних учасників мисливської компанії. Що хоче сказати Айк цим жестом? Що немовля такий самий «законний», як і Раз, спадкоємець батьківщини? Що ця дитина символізує надію на (нехай і віддалене) майбутнє, коли істини серця й близькість до природи зіллються воєдино? Але все це зі сфери абстракції. У реальності ж Раз, згідно з південським кодексом поведінки білих, відступивши від елементарних деінде норм людської порядності, чинить переступ і супроти природи: на порушення мисливської етики він убиває на полюванні, як можна здогадуватись, оленицю та ще й приховує це (від Айка). Схожий зовнішністю на пращура, Раз повторює його і в неетичних своїх вчинках. Коло замикається. Давні гріхи міжрасових взаємин і плюндрування природи повторюються в сучасному. Звідси й гіркий присмак у думках Айка Миккасліна: «Може, через тисячу, дві тисячі років в Америці. Але не тепер! Не тепер!»

Пізніше Фолкнер так прокоментував цей епізод: «Його слова про «тисячу або дві тисячі років» породив розпач. Усе життя він був свідком нетерпимого становища і розумів доконечну потребу його змінити… Мені здається, він помічав, як і кожен інший, що такий стан нестерпний, що кожен край доходить до такого моменту, вирішального в його історії, що, коли йому судилося вижити, він повинен усунути внутрішні конфлікти, спричинені людською кривдою, докорінною несправедливістю».

Можна по-різному ставитись до Айка Маккасліна, до його своєрідної «втечі від дійсності». Але безперечно повчальним залишається те, що жив він під знаком гуманістичного морального імперативу, що керувався він таким безнадійно, здавалося б, старосвітським поняттям, як сумління. Адже в житті кожної людини — і у великому, і в малому — бувають періоди, коли треба знаходити опору тільки в собі самій, коли самотужки треба вибирати між добром і злом. Це як у заповіті Гіппократа: можеш допомогти людині — обов’язково допоможи, а не можеш — відійди, але ні в якому разі не пошкодь.

Морально-етичний світогляд Айка Маккасліна, критична переоцінка ним минулого свого краю в єдиному комплексі взаємозв’язків людей з людьми і з природою при всій обмеженості практичних висновків з цих поглядів не можуть не підносити його над більшістю білих мешканців Фолкнерової Йокнапатофи, хоч, звичайно, нема підстав і надміру ним захоплюватись. Слушно сказав Фолкнер з цієї нагоди: «Завжди знаходяться люди, неспроможні розв’язати певні проблеми, дати їм раду. Мені здається, існують три категорії людей; перша каже: це гидке, не хочу мати з цим нічого спільного, краще вже вмерти; друга твердить: це зіпсуте, я не люблю цього і нічого не можу з цим подіяти, не братиму в цьому участі, сховаюсь у печері або видеруся на стовпа й пересиджу там. Третя каже: це смердить, я повинен щось із цим зробити. Айк Маккаслін належить до отієї другої категорії. Він каже: це зле, і я відступаюсь від нього. А нам треба людей, які скажуть: це зле, і я маю щось із ним зробити, я зміню його». Бо таки й справді: кого не обходить свобода, того не обминає рабство.

Навряд чи належать до людей цієї бажаної третьої категорії і білі герої останнього оповідання «Зійди, Мойсею». Окружний прокурор Стівенс та газетяр Вілмот — представники нового, ліберальнішого покоління південців, які зорганізували перевезення на батьківщину останків убивці-негра, — це всього лише ясний проблиск у хмарному небі задавнених і таких живущих кривд та упереджень.

Засуджений на страту Семюел Бічем з цього оповідання в химерній уяві його старенької бабці асоціюється з біблійним образом Веніаміна, відданого в заложники єгипетському фараонові, а сама назва оповідання, як і всієї книги у Фолкнера (слова-звертання — з негритянського спірічуелзу — до Мойсея, напівлегендарного визволителя стародавніх ізраїльтян з єгипетського полону), має символізувати нездійснену мрію колишніх рабів про визволення з лабет невільництва. Але ті лабета не тільки негрів обсновують. Семюел Бічем — троюрідний брат молодої жінки-мулатки з «Дельти восени», і обоє вони безталанні: їй не привела доля одружитися з тим, кого вона покохала; йому судився електричний стілець. Покараний «безсинівством» і Керадерс Едмондс. Прокляття й далі тяжить над нащадками Юніс, над усім Півднем.

Почавшись із травестійно-комічного епізоду, книга Фолкнера завершилась як соціально-масштабний твір, де з великою художньо переконливою силою викрито як антигуманістичну ідею володіння людини людиною, так і антиекологічну ідею приватної власності на землю. Проблеми, що постали в дальшому чи ближчому минулому, підносяться таким чином до кардинальних проблем сучасності. Приватновласницьке суспільство виявляється неспроможним перед лицем історії та природи.

І ще один, людинознавчий урок цієї книги. «Немає ніякого «було», існує тільки «є», — сказав якось Фолкнер. — Якби існувало «було», ми не знали б ні горя, ні страждання». Такі думки часто виголошують і Фолкнерові герої. Той же Стівенс каже в «Реквіємі по черниці»: «Минуле ніколи не буває мертве. Воно навіть і не минуще». Або ось Квентін Компсон в «Авесаломе, Авесаломе!»: «Можливо, нічого такого нема, щоб раз воно сталось і вже скінчилося. Можливо, ніщо не трапляється за раз, але, як брижі по воді, розходиться все далі й далі». В тому й полягає глибинний сенс Фолкнерового поняття «неперервного часу», що минуле постійно живе в теперішньому, в пам’яті, в переживаннях, комплексах і трагедіях усе нових поколінь. Моральної гідності набуває людина тільки тоді, коли визнає тягар моральних вимог, накладуваних минулим, і відповідно до цього будує своє життя. Історія, за Фолкнером, це безперервне й неуникненне пояснення теперішнього. Ця ідея лежить в основі книги «Домашнє вогнище», як, у кінцевому рахунку, і всієї Фолкнерової творчості. Дуже добре висловив цю думку дідусь головного героя з уже відомого українському читачеві роману «Крадії»: «Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона дивиться життю просто в вічі. Порядна людина завжди відповідає за свої вчинки і бере на себе тягар їх наслідків, навіть коли вона не викликала цих вчинків, а тільки мовчки пристала на них і не сказала «ні», хоч і знала, що повинна була так зробити».

І тільки така людина спроможна вистояти супроти всіх перепон минулого й сучасного і навіть перемогти, як заявив Фолкнер у своїй знаменитій стокгольмській промові при врученні йому Нобелівської премії (1950 р.).

Р. S., або про те, як читати Фолкнера. Як і всякого серйозного письменника, Фолкнера треба читати уважно, тільки вдвічі уважніш. Увесь монументальний йокнапатофський суперцикл Фолкнера побудовано за принципом саги — розгортання життя в його нескінченному русі, коли сюжетна заокругленість зовсім не обов’язкова в кожному даному творі. Кожна чергова книга цієї саги наче фрагмент єдиної величезної картини, що її загальної концепції автор ніколи не випускає з уваги. Майже в кожному творі він до читача ставиться, як до йокнапатофця, вважаючи, що якісь деталі характерів чи колізій йому вже відомі і що нова інформація тільки доповнить наявну в інших творах (можливо, навіть іще й не написаних). Це означає, що найоптимальніший варіант сприймання кожного Фолкнерового роману — в широкому контексті, на тлі всієї саги.

Неабияке значення має й те, що, створювана протягом тривалого часу, ця сага ввібрала в себе й еволюцію поглядів автора на світ, і на людей і на своїх персонажів. У процесі творення змінювалися задуми його, уточнювався соціальний, історичний, психологічний антураж тощо. Перекомпоновуючи попередньо написані оповідання в єдину, близьку до романної цілість «Домашнього вогнища», Фолкнер при потребі істотно переробляв їх, даючи героям нові характеристики, припасовуючи деталі, узгоджуючи фактичні дані. Показовий у цьому відношенні IV розділ «Ведмедя», що є ніби верхів’ям, з якого виднішою стає суть подій минулих і подальших: цей розділ писався на завершальному етапі створення книги, коли у Фолкнера остаточно викристалізувалась головна її ідея (отож і читання цієї книги годилося б починати з IV розділу «Ведмедя», лише потім звертаючись до її початку). Але всіх розбіжностей — і поважніших, і дрібничкових — автор так і не зняв. Що ж, широченною уявою охоплюючи життя в його багатогранних вимірах пристрастей і борінь, він не дуже був вибачливий і уважний до наших з вами клопотів при читанні його творів. Але даруймо йому цю людську слабину і будьмо вдячні за велику духовну насолоду, яку дає нам доторк до справді ваговитого й неубутнього, такого людяного мистецтва Фолкнерового художнього слова.

Ростислав Доценко