Дон Жуан

Боб Сауті! Ти поет-лауреат,

увінчаний глава усього клану.

Хоч ти і торі, тобто ренегат,

що вже зробив кар’єру непогану,

скажи – чи ти і досі друг і брат

«Озерній школі», з котрої літану

розпочали оті дрозди, що їх

в один пиріг запечено усіх?

Коли пиріг на частки розрізали,

король бував у захваті – тому,

що ті дрозди запечені співали,

і це завжди подобалось йому.

Літав і Колрідж з ними, як казали,

в метафізичну ринучи пітьму.

Він пояснив це, але й знамените

пояснення потрібно пояснити.

О, ти хоробрий, Бобе! В пиріжку

ти мріяв всіх птахів перекричати,

та зрозумів, що ношу заважку

на плечі взяв і зась її підняти.

Тепер, як личить барду й ватажку,

ти вище всіх замірився літати.

Злетів, як мокра риба, але ти ж

згори на мокру палубу летиш!

І Вордсворт теж узяв цікаву тему

(«Прогулянка» – без краю та кінця)

і виклав нам нову свою систему,

що з пантелику зіб’є й мудреця.

Та визнавати твором цю поему

лише в хвилину сказу до лиця:

хто сенс у тій поезії відчує,

той Вавилонську вежу надбудує!

Створивши порожнечу коло себе,

ви начебто домовились про те,

що виключно для вашої потреби

поезія вінки свої плете.

До істини вам далі, ніж до неба —

летіть, либонь, колись долетите.

Та раджу вам, прославленим і знаним,

не озером пливти, а океаном.

Я з гордості принизитись не в праві,

як, звісно, і схилити голови,

хоч міг би з вами викупатись в славі

і загрібати золото, як ви.

Оплачено старання ваші жваві —

в акцизі Вордсворт робить для грошви.

Дрібні людці. Але знайшли куточок,

на поетичний видершись горбочок.

Оті вінки над вашими лобами

приховують ганьбу самих лобів,

а може, й рештки сорому, що вами

ніколи керувати не умів.

Не заздрю вашим лаврам. І плодами

я б їхніми живитись не хотів.

Ще Вальтер Скотт і Крабб одним ударом

вінки у вас віднімуть незабаром.

Я ж з Музою безкрилою не встану

проти Пегаса вашого дарма.

І хай вам доля славу дасть жадану

та вміння, що його у вас нема.

І пам’ятайте – віддавати шану

велить нам поміркованість сама,

бо так і сяк сучасників картати —

не засіб майбуття завоювати.

Той, хто нащадкам сам заповідає

неумирущість виключну свою,

себе самого дурить і не має

надій в віках діждатись врожаю.

Коли ж таке вряди-годи й буває

і хтось один опиниться в раю,

то більшість пропаде. І бозна, де ті

зухвальці, котрі потонули в Леті.

Якщо славетний Мільтон і звертався

до суду й справедливості віків,

і Час – великий месник – поквитався

із кожним, хто знущатися умів,

то лиш тому, що Мільтона мета вся

не в тому, щоб паплюжити синів,

аби батькам і тронам догодити,

а в намаганні істині служити.

А що, коли б сліпець отой з могили

постав ураз, живий, як Самуїл,

щоб королям і кров захолодили

його пророцтва з осудом навпіл,

чи коли б дочки, що його ганьбили,

постали й узялись до чорних діл, —

гадаєте, навколішки він став би

перед престолом царственої мавпи?

В крові ірландців поплямивши руки

і терен влади збільшуючи свій,

прирік людей на горе і на муки

сер Каслрей – цей тиран і лиходій.

Його девіз: немає запоруки

певнішої, ніж лихо в світі сій,

щоб, всім у хліб підсипавши отрути,

і свій народ знедолений закути.

Його промов обурливих хвалити

не зважувались навіть холуї,

а вороги та людство посполите

їм присвятили дотепи свої.

Він мав один талант – брехні служити

і кайданами славити її.

Ні іскри не злетіло з того жорна,

де серцевина темна і потворна.

Він навіть в реместві убивці й ката

нехлюй – і це завжди йому з руки,

бо милостивців здатні налякати

повсюди ним залишені дірки.

Його мета – серця й думки топтати,

аби народам датися взнаки.

Він чесно заслужив ганьбу повсюди,

де в кайданах у світі стогнуть люди.

Нікчемний дух завжди відповідає

нікчемності статури. В згоді з цим

малий та хирий завше вимагає,

щоб розумніші гнулись перед ним.

Раб у душі, він певен, що немає

життя, коли не коряться малим.

Зухвальство боягузливе й порочне,

і це ми нині бачимо наочно.

Куди втекти? Коритися бандитам

мене не змусить лютий лиходій.

В Італію? Але й вона під гнітом

так само, як Ірландія. І їй

в борні зі злом отим несамовитим

не допоможе вірш такий, як мій.

В Європі є раби, царі й магнати.

Є й Сауті, щоб все те оспівати.

Тобі, поету, вславленому нині,

присвячую поему цю – бери.

Слова в ній чесні й прості і повинні

служити цілям нашої пори.

Не покривлю душею: жовті й сині

я полюбляю вігів кольори.

Відступництво, проте, мій торі, модне.

Чи Ваше з цим Відступництво не згодне?