Дон Жуан

О вчителі юнацтва всетямущі

з Америки, з Європи – звідусіль,

благаю вас, шмагайте учнів дужче —

це гоїть, незважаючи на біль!

Ми бачили, як мати невсипуща

свого синочка пестила, покіль

позбувся він невинності – на жаль нам,

ще й засобом таким оригінальним.

Коли б у нас на Півночі холодній

до школи Дон Жуана віддали,

навчання б запал втишило природний

і заслужив би хлопець похвали.

Іспанія – це виняток, я згодний.

Але і там повинен як коли

юнак, що став причиною розлуки,

доводити дорослих до розпуки.

Та не дивує це мене аж зовсім.

Звернімося, будь ласка, до джерел:

матуся-математик – передовсім,

по-друге – вихователь, той осел,

гарненька жінка з мужем голомозим,

що з ревнощів пішов на духопел,

нарешті – час цвітіння весняного,

та ще й момент сприятливий для того!

Але земля кружляє між зірками,

тож ми на те приречені – і край.

Живи, і вдовольнись її дарами,

і тільки ніс за вітром повертай.

Король бере податки – править нами,

лікує лікар, піп віщує рай…

А нам би тільки чарочку добрячу,

та ще кохання й слави на додачу.

До Кадіса Жуан дістався вдало.

(Хороше місто, в ньому я бував.

Там, поки ще Перу не бунтувало,

містився центр колоніальних справ.)

А жіночки! – таких у світі мало.

Яка статура, чорт би їх побрав!

Таку ходу, як і такого стану

я малювати й пробувать не стану.

Арабський кінь, жираф чи, може, навіть

граційний олень, вишукана лань

чи будь-яка інакша їхня павіть —

усі вони не йдуть до порівнянь.

Щоб змалювати їх, потрібно вставить

окремий розділ до моїх писань.

А ніжки! А спіднички! Це дівчата,

про котрих значно краще помовчати.

Але писати все-таки я мушу.

Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуаль

притримує рука, що ранить душу, —

для неї фарб не маю теж, на жаль.

А одяг! Та об’їдь моря і сушу —

де так обляже шовк або міткаль?

Зручнішого не бачив я ніколи,

окрім венеціанського фацолі.

Але пора до справи повертати.

Жуан прибув до Кадіса. Мерщій

порочний нахил виправити мати

в мандрівці сподівалася морській.

Як Ной, він мав ковчег свій скерувати

в краї, де потяг вивітрив би свій

і повернув до маминої школи б,

немов з ковчега випущений голуб.

Він наказав слузі складати речі,

одержав гроші й низку настанов.

І в нападі гіркої сльозотечі

Інеса обіймала рідну кров.

Ще й лист дала (якого він, до речі,

не прочитав), де повторила знов

всі вказівки, які були повинні

на благо прислужитися дитині.

Жуан поїхав. Матінка по тому

понакликала з вулиць хлопчаків

і почала їх вчити, хоч додому

мерщій з них кожен вирватись хотів.

Та не давала попуску нікому —

нещадно била тих, хто зледачів,

бо вже надбала досвіду і вміння

на вишколі нового покоління.

А корабель, що віз тепер Жуана,

уже в затоку Кадіську ввійшов.

Місцину ту я знаю препогану,

і сам не раз я хвилі тут боров

під натиском лихого урагану,

який летить зі сходу стрімголов.

Жуан стояв, примруживши повіки,

немов прощався з Кадісом навіки.

В юнацьку пору край свій залишати

невесело людині – визнаю.

Завинуту отак у темні шати,

не раз лишав я Англію свою.

Так сумно білину її міняти

було на синь в далекому краю!

Проте усе, що в юності полишим,

нам видається згодом наймилішим.

Жуана непокоїли думки ці.

Рипіла снасть на носі та кормі.

Здавалось, місто, котре ще іскриться,

от-от погасне, танучи в пітьмі.

Біфштекс – найкраща річ при хитавиці,

не вірите, то спробуйте самі.

Мені принаймні це допомагало,

тож і на вас впливати має вдало.

Так, батьківщини межі здаленілі

спроможні душу збурити сумну!

Відчули це народи навіть цілі,

коли рушали з дому на війну.

Прощання… Очі в мить оту зболілі

позбавити надовго можуть сну —

і від чужого двору або хати

буває зір не легко відірвати.

Жуан лишав там доброго багато —

і матір, і коханку молоду,

а це не те, що жінку залишати,

хоч все у тебе з нею й до ладу!

І недруга нелегко виряджати…

Та тяжчого я лиха не знайду,

аніж створіння кидати кохане —

принаймні доки ще щось не нагряне.

Немов єврей на ріках Вавилону,

Жуан і свій оплакував Сіон.

І я пустив би крапельку солону,

та сльози не беруть мене в полон.

Мандруйте, люди, з юності до скону,

це бадьорить і розвіває сон!

Можливо, згодом нишком у валізу

до вас і я з романом цим пролізу.

Він відпливав, з морською гіркотою

змішавши сліз гарячі ручаї.

«Краса – красі!» (Цитатою меткою

люблю знання підкреслити свої!

І королева датська над труною

Офелії вжила також її.)

Жуан зітхав, і витирав обличчя,

і виправитись клявся якнайшвидше.

«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —

він вигукнув. – Можливо, в далині

життям своїм платити за невдачу,

як всім вигнанцям, суджено мені.

І, Джуліє, прощай, бо не побачу

я вже тебе в далекій стороні!»

Він лист від неї видобув з кишені

і прочитав слова її натхненні.

«О, я тебе ніколи не забуду!

Та випариться швидше океан,

ніж в непрощенну я впаду облуду

і на подібний зважуся обман.

Нехай Господь віддасть мене до суду,

якщо лихий затьмить мене дурман!»

Тут хвиля враз ударила супроти,

і він замовк від нападу нудоти.

«Та швидше небо зіллється з землею!» —

(а напади все дужчі почались).

«Краси немає схожої з твоєю!

(Допоможіть зійти мені униз.

Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)

О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»

Але нудота почалась така вже,

що він замовк – замало не назавше.

Він болі відчував такі великі

в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,

що мучать, незважаючи на ліки,

коли коханка зраджує чи друг,

чи ми когось втрачаємо навіки

і гинемо й самі, як від недуг.

Він ще пишніше мовив би, ніж доти,

коли б не напад дикої блювоти.

Кохання – річ капризна. Лихоманку

саме із примхи власної завдасть.

А випадковий нежить схопиш зранку

та чхнеш – і зникне геть його напасть.

Кохання ще й сміється наостанку

із ним же заподіяних нещасть —

йому висока хворість до вподоби,

а не якийсь чиряк низької проби.

Воно не любить і морську нудоту

та нижчий поверх шлунка. Дужче від

всіх почуттів, залюблених у цноту,

воно проти компресів на живіт.

Тож був Жуан закоханий достоту,

якщо, постійно киданий у піт,

терпів, не вдаючись до порятунку

від різі у зіпсованому шлунку.

Плив до Ліворно корабель Жуанів,

що звався «Тринідад». Уже здавнà

там родич жив, і, як відомо з планів

Інеси, що складала їх вона,

він був одним з поважних дідуганів,

який вельмож у місті тому зна.

Він Дон Жуана мусив би по-свійськи

ввести у товариство італійське.

Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло —

наставник товстощокий, як склодув.

Він мови знав чужі, але скрутило

невдаху так, що й рідну він забув.

Він море кляв і, стогнучи безсило,

не раз в молитвах чорта пом’янув.

А тут ще в нього бризнуло й водою

і він відчув вологу під собою.

Не марно він злякався. Люті хвилі

гриміли, не вщухаючи ніяк.

Хоч моряка злякати це й не в силі,

та пасажир легкий на переляк.

З’явився ґандж помітний у вітрилі,

а темний обрій бурею набряк,

тож парус почали згортать помалу,

щоб ненароком щогли не зламало.

О першій ночі хвиля небувала,

перевернувши корабель набік,

і кіль, і ахтерштевень розхитала,

і корабель в кількох місцях протік.

Уже за мить позбувся він штурвала

і підхопив його води потік,

а на додачу до такої скрути

трюм затопило на чотири фути.

До помп людей негайно відрядили,

а інших – переносити вантаж.

Хто скільки міг, натужували жили —

і пасажири, як і екіпаж.

Але вода в пробоїни щосили

гула, все дужче входячи у раж,

хоч що попало люди пхали в діри —

і сорочки, і куртки, і мундири.

Все виявилось марним. Допомогу

лише чудові помпи подали.

Я раджу всім, рушаючи в дорогу,

тримати їх напохваті, коли

посудину біда спіткає вбогу.

Цю теж порятувати б не змогли,

якби не мали їх у ту хвилину.

Спасибі винахідникові Мінну!

Удосвіта вдалось передихнути —

раптово вітер вщухнув і завмер.

Хоч в трюмі ще води було три фути,

надія все ж проблиснула тепер.

Та враз настала мить нової скрути —

новий порив зі сходу ніч роздер,

і люта хвиля, хижа, мов акула,

знов корабель на бік перевернула.

Він бовтався на хвилях, мов корито,

а з трюму виливалася вода

і з ніг збивала всіх несамовито.

(Либонь, найглибше в пам’ять запада

війна, якщо вас, звісно, не убито,

пожежа чи у плаванні біда.

Тому так мореплавці та солдати

про це і люблять всім розповідати.)

Бізань спочатку мусили зрубати,

а потім грот у море полетів,

та корабель уперто і затято

не піддавався владі моряків.

Бушприт, аби ваги ще менше мати,

зрубали, а фок-щоглу й поготів…

Кінець кінцем, скоряючись зусиллям,

посудина на воду стала кілем.

Ніякого немає в тому дива,

що виявлено ревність отаку —

матросам загибати перспектива

так само, як і всім, не до смаку.

Щоправда, непокора теж можлива,

і навіть бунт у пору нелегку,

коли нап’ються рому або грогу,

що їх матроси взяти мають змогу.

Не сумніваюсь – душу вдовольнити

найкраще здатні набожність і ром.

Тож хтось почав мерщій горілку пити,

а хтось віддався Біблії цілком.

Навколо вітер вив несамовито,

лунали тільки лайка та псалом,

і навіть хворі на морську хворобу

молилися чи ром лили в утробу.

Безладдя довело б, либонь, до скрути,

коли б як стій озброєний Жуан

не став у дверях певної каюти,

де зберігав горілку капітан.

На диво – страх у морі потонути

був менший, ніж загинути від ран,

і натовп, що волів тонути п’яним,

покірно відступив перед Жуаном.

«Давай горілки!» – чулося зівсюди.

«Не дам! – Жуан суворо відповів. —

Якщо кінець, то помремо, як люди,

а не як дика зграя пацюків!»

Він ладен був стріляти просто в груди —

ніхто вперед ступити не посмів,

і навіть розчарований Педрилло

одмовився від чарочки безсило.

Старий позбувся давньої гордині

і геть од страху розуму одбіг.

Він пресвятій молився Катерині —

в гріхах численних каявся своїх,

він клявся, що ніхто його віднині

у море з дому випхати б не зміг,

що втратив мандрувати він охоту,

як Санчо Панса біля Дон Кіхота.

Уранці просяйнув промінчик віри

в те, що страшна минулася біда.

Прищухла буря. Та в пробиті діри

у трюмі набиралася вода.

До помп ставали навіть каноніри,

в яких була ще сила молода,

а ті, кого робота вкрай зморила,

заходжувались лагодить вітрила.

Але не стало щогл, і уповати

вже не могли на силу вітерця.

Адже не пізно й завтра загибати,

тож краще сподіватись до кінця!

І хоч судилось раз їм помирати,

а все-таки мілка затока ця

не вабила нікого, як могила,

котра б і їх навіки прихистила…

По бурунах Ліонської затоки

посудину, вже сповнену води,

хоч не тонула ще вона допоки,

туди ганяло вітром і сюди —

то на мілке тягло, то на глибоке,

поглинути готове назавжди, —

вона пливла то уперед, то рачки

не набагато вправніше від качки.

Обшарпана під час нічного шквалу,

вона вже ледь жила. А як на зло

людей і люта згага вже змагала,

але води питної не було.

Дарма команда стежила бувала

крізь труб підзорних збільшувальне скло:

ні берега довкіл, ані вітрила,

лиш ніч, що знову обрій обступила!

А вітер вив – от-от, здавалось, вдасться

із кораблем закінчити дуель.

До того ж в помпах, наче на нещастя,

потерлися паси на канитель.

Тепер уже, шматований весь час цей,

із ласки хвиль тримався корабель,

хоч ласка то була, якою в бійці

так люблять обмінятися англійці.

Тесляр прийшов в сльозах до капітана

і про останні спроби доповів.

І то була ознака препогана,

бо чоловік той плакати не вмів,

та й схожий був уже на дідугана…

Він мав дружину й кілька дітлахів,

котрі, як я не вперше помічаю,

і мертвого доводять до відчаю.

Хилилася посудина безсила,

уже не здатна рухатися вплав.

Хтось плакав, щоб Мадонна захистила,

а хтось човна за борт уже спускав.

Хтось навіть причепився до Педрилла,

аби старий його висповідав,

але поважний вчений, як гульвіса,

послав того святенника до біса.

Одні перевдягалися у чисте,

неначебто збиралися на бал,

а інші працювали й урочисто

клялися, що плювати їм на шквал,

хтось проклинав усе на світі чисто,

хтось запевняв розгублений загал,

що добрий човен виручить у морі,

хоч для плавби обставини й суворі.

На жаль, чомусь і на порозі смерті

голодним їсти хочеться завжди.

А тут, у цій шаленій круговерті

багато в харч набралося води.

Проте команди заходи уперті

порятували дещо від біди,

хоч сухарів мішок один і сало —

це для такої кількості й замало.

В Жуанів човен взяти пощастило

три фунти хліба і збанець вина,

води питної налили в барило,

свинини шмат поклали до човна, —

хоч вже її і пліснявою вкрило,

проте гадали – здасться і вона,

як і мале барильце, у якому

ще хлюпало на денці трохи рому.

Найкращі шлюпки бурею розбито

чи в море геть занесено було.

Лишилось дві – і кожна мов корито —

це вдовольнити, звісно, не могло.

Взяли вітрила, що із ковдр пошито,

напнули замість щогли на весло

і в довгу путь рятунку чи загину

людей забрали тільки половину.

Ще день минув. Коли б нової ночі

завісу розпанахати вдалось,

постала б тінь лихої поторочі,

що прирекла на смерть уже когось.

Вона потьмила мозки, душі, очі,

позбавила сподіванки на щось…

Дванадцять діб змагалися уперті,

тринадцята була порою смерті.

Спустити пліт хтось вирішив на хвилі —

з дощок тесав правèло та весло…

Було б це усміх викликати в силі,

але смішити лихо не могло.

Та реготали люди очманілі

не через те, що весело було —

істерика, мов буря ошаліла,

в напівживих істотах клекотіла.

Кінець кінцем до плоту прив’язали

мотуззям в непроглядній темноті

все, що могло тримати, як гадали,

оту хистку споруду на воді.

Уже людьми набиті, відпливали

від корабля баркаси… І тоді

здригнувся він в останньому зусиллі

і зник, мов тінь, поринувши у хвилі.

Лунали зойки, викрики, волання

тих, що з бортів стрибали в круговерть,

неначе спроба то була остання

хоч на хвилину обігнати смерть.

Та виявилось марним намагання,

і прірва та наситилася вщерть,

і судно, і приречених назавше

своєю крутією засмоктавши.

Зойк смерті та загибелі над морем

лунав, як вирок збурених небес,

і раптом стих… Під небом неозорим

лиш вітер чувся іноді, та десь

окремий вигук, виповнений горем,

звучав, неначе виплаканий весь,

та зрідка ще спливав на гребінь хвилі

бідак, що і кричати вже не в силі.

Човни з людьми поволі відпливали,

в пітьмі та мряці танучи нічній.

Проте дістатись берега замало

було у них і певності, й надій.

Їх лютий вітер ніс куди попало,

і тут цілком безсилий був водій,

та і людьми занадто вже набиті,

човни могли на дно піти щомиті.

Коли католик гине у безодні,

то, щоб вогню пекельного минуть,

він палко хвилі вмолює Господні,

щоб зменшити сувору їхню лють.

А тут, у морі, гинуло сьогодні

аж двісті душ, завершуючи путь,

та хто подбати міг про їх останки,

як панахида коштує три франки!

Жуан у човен скочив і поволі

туди й Педрилла вміло перевів.

В нещасті помінялись їхні ролі,

і учень дужчий став за вчителів.

Та не минув слуга своєї долі —

спіткнувся і в безодню полетів:

на жаль, йому напою пощастило

ковтнути більше, ніж устиг Педрилло.

Жуан хотів його у човен взяти,

та п’яний оступився, як на зло,

і, звісно, полетів у море кляте,

а човен вмить далеко однесло.

Він кинувся п’яницю рятувати

і вже схопився навіть за весло,

але в човні для плавання нічного

було вже досить люду і без того.

Був також батьків песик з Дон Жуаном,

який весь час вертівся біля ніг

і вив, немов змагався з ураганом, —

Жуан його покинути не міг.

Корисно мати з нюхом непоганим

і пса серед супутників своїх, —

то в небезпеки сповнену дорогу

узяв Жуан і твар четвероногу.

Він прихопив і гроші – у кишені

набив сповна й Педриллові, й собі.

Старий стогнав, волаючи до нені,

уже цілком безтямний, далебі.

Що ж до Жуана, то діла щоденні

навчили не коритися судьбі,

і не такий він був, щоб з переляку

покинути учителя й собаку.

А ніч ревла. Щоб знищити вітрило,

скажений вітер не жалів зусиль.

Воно то нахилялося безсило,

то зір сягало з поривами хвиль.

А море човен кидало й трощило,

підносило, оголюючи киль,

і на очах у всіх одним ударом

розбило менший човен незабаром.

І до двохсот ще дев’ять додалося,

а в решти мало теж було надій.

І в гаморі морського стоголосся

живі мовчазно висловили свій

сердечний жаль, що вмерти довелося

ще дев’ятьом у гибелі морській, —

тим паче, що з нещасними пропало

барильце з ромом та копчене сало.

Червоне сонце вибилось на обрій,

зловісне, мовби вмите у крові,

затамувавши в усмішці недобрій

лихе знання про випроби нові.

Ковток вина і хліб солоно-мокрий

одержали нарешті півживі,

закутані в плащі свої подерті,

мандрівники, які чекали смерті.

Було їх тридцять душ в судні малому.

Всі збилися в нестерпній тісноті,

що не давала рухатись нікому.

Тож між собою вирішили: ті,

що вже не в силі зборювати втому,

лежатимуть, а дужі й молоді

стоятимуть, хоч тільки й захищало

від вітру їх небесне покривало.

Відомо, що стремління будь-що жити

подовжує і хворому життя.

Його жінки спроможні вкоротити

і друзі, що не знають каяття.

Лише надія здатна сполучити

те, що Атропа ріже без пуття.

Відчай – смертельний ворог довголіття,

як встиг уже нарешті зрозуміть я.

Пенсіонери, кажуть, набагато

живуть за інших довше – і, мабуть,

через свою властивість дратувати

людей, за кошт яких вони живуть.

Ось через що, несхильні поспішати,

з них принципово декотрі не мруть.

І я колись на безгрошів’я хворів,

та був завжди в лабетах кредиторів…

Всі люди в море кинуті несите

твердішають, мов кремінь стрімчаків,

через своє стремління будь-що жити

у світі, котрий їх не пожалів.

Від Ноя їм аварії терпіти

доводиться на сотнях кораблів,

так само, як на капері, в якому

і аргонавти плавали потому.

Та люди – це тварини м’ясоїдні,

як тигри, чи акули, чи вовки, —

не кулики – оті болотні злидні,

у котрих невибагливі смаки.

Хоч, власне, трави досить апетитні

їм споживати теж було б з руки;

чомусь вважають люди непутящі,

що м’ясо перетравлюється краще.

Так і в човні нещасному гадали.

На третій день постав на морі штиль —

нарешті змогу все-таки дістали

заснути після каторжних зусиль.

А вранці, зголоднілі, мов шакали,

накинулися на поживну гниль,

хоч слід було подумати сьогодні,

що й завтра будуть теж вони голодні.

Проте не важко наслідки вгадати:

як тільки все доїли й допили,

то й зрозуміли ясно, що розплати

за глупство не минути їм, коли

бодай добу ще треба їм чекати,

допоки берег з’явиться з імли.

Чудово сподіватися! Та значно

чудовіше – поводитись обачно.

Чотири дні вітрець і ворухнуть їх

не міг, немов захоплених у бран.

Мов те дитя у матері на грудях,

дрімав у повній тиші океан.

А голод звіром втілювався в людях,

і, як не опинався Дон Жуан,

його собачку все-таки забили

і на сніданок всім розподілили.

На п’ятий день лиш кісточки від неї

лишились бідолахам на обід.

Жуан, який від порції своєї

відмовився, як лицареві й слід,

тепер психологічні емпіреї

відкинув геть, бо так уже поблід,

що із Педриллом розділив реберце,

хоч засмутило вчителя тепер це.

На шостий день всі покотом лежали,

мов неживі. А вітру не було.

Пожадливо і хижо, мов шакали,

очима вже застиглими, як скло,

півбожевільні люди позирали

одне на одне. Здатися могло,

що хижаки жадання гарячкові

уже от-от і втілити готові.

Нарешті хтось шепнув комусь на вухо,

а той так само далі передав,

і кожен в пропонованому глухо

свій потаємний намір упізнав.

Кричали всі, доводячи щодуху,

що час від слів удатися до справ,

а справа залишилася остання —

на жертву провести жеребкування.

Та перше, ніж дійти такої згоди,

вони погризли чоботи й шапки.

Але такі ж голодні, як і доти,

взялися готувати жеребки.

Для цього й Музі вдалої нагоди

не пропустили датися взнаки:

лист, що писала Джулія кохана,

на жеребки взяли у Дон Жуана.

Коли по черзі жереб витягали,

не відчували й голоду, що їх

чинити так, як чинять канібали,

примусив щодо родичів своїх.

Хто перший запропонував, не знали:

Либонь, природа вводила у гріх,

і їй було перечити несила…

Тим часом жереб випав на Педрилла.

Він висловив одне лише бажання —

аби цирульник, вигостривши ніж,

безболісно зробив кровопускання

і діяв по можливості певніш.

Католик, вмер він не без покаяння,

а помолившись, наче мовив «ріж»,

себе у розпорядження убивці

віддав, щоб процедури проробив ці.

Цирульник не відмовився від плати,

бо виконав доручення як слід:

йому було дозволено обрати

за власним смаком кусень на обід.

Але, не змігши спраги подолати,

напився крові спершу людоїд.

Всі, хто хотів, поласували м’ясом,

а кишками – акули за баркасом.

Не їли тільки четверо чи троє —

хто чи не міг, чи просто не схотів.

Найперше слід відзначити героя,

котрий і собачатини не їв.

А хто не їсть і псини запашної,

той на обід, звичайно, й поготів

ні з голоду не стане, ні від страху

спокійно їсти вчителя-невдаху.

Утримавшись, Жуан вчинив дотепно,

бо дехто з тих, хто стриматись не міг

і щойно жер те м’ясо як не репне,

невдовзі навіть розуму одбіг.

Їх корчило страждання невідчепне,

то плач лунав, то божевільний сміх,

і, виючи від болю, як шакали,

вони в жорстоких муках помирали.

Смерть відібрала майже половину,

але до чого решту довела!

Тепер жадали декотрі загину…

Але були й такі, що спроквола

пожадливо ковтали знову слину —

мовляв, дісталась порція мала!

Не налякала братію неситу

розплата за нестримність апетиту.

Тепер помічникові капітана —

найтовщому – і випала черга.

Та перспектива вмерти препогана

була йому не дуже дорога.

Рятунком для вгодованого пана

став аргумент, що все перемага:

почесний приз від дамського загалу,

здобутий за сердечність небувалу.

Лишилося ще дещо від Педрилла,

але замкнули рештки на замок,

і тільки тим, хто був уже без сили,

подеколи вділяли ще шматок.

Лише Жуан, якого теж хилило,

тримався, доки якось двох чайок

підстрелили, і рибам на догоду

ті рештки трупа викинули в воду.

Якщо вас доля страдника лякає,

згадайте при нагоді отакій,

як голову ворожу прогризає

сам Уголіно в повісті жахній.

Чи, може, з пеклом спільного немає

в мандрівці приголомшливій отій

і чи такий випадок з провіантом

страшніший від наведеного Дантом?

Вночі раптово сипонула злива

крізь непроглядну товщу темноти.

Ту благодать хапаючи жадливо,

під краплі всі підставили роти.

Хто по пустельній Африці, можливо,

за караваном щастя мав іти,

той розуміє, що таке криниця,

на дні якої істина міститься.

Води та хмар обсіли їх навали.

Тож люди розстелили полотно,

викручували й жадібно смоктали,

як тільки ледь зволожиться воно.

Вони б, либонь, в теплі пивної зали

обрали б краще пиво чи вино,

та бідакам, яким живитись нічим,

ніщо не видавалося смачнішим.

Попеченими спрагою устами

вони смоктали воду, як нектар,

немов пани, що в пеклі до нестями

заслужений підсмажує їх жар,

та поділився радісно з панами

останніми краплинами бідар.

Якщо таке буває, то Христове

учення справді втішне і впливове!

Два чоловіки тут були, а з ними —

із обома – недолітки сини.

Один помер. Очима крижаними

лиш глянув батько, наче з далини.

«Що ж, воля Божа, – проказав самими

устами він, – Господь нас борони».

І, мов чужий, дивився заніміло

на те, як в море викинули тіло.

А другий був і слабший, і неначе

молодший за померлого, але

хреста він ніс покірно і терпляче,

і зовні – почував себе незле.

Коли він помічав, що батько плаче,

жаліючи дитя своє мале,

втішав, аби розвіяти болючі

передчуття розлуки неминучі.

Та й він ослабнув. Бачачи, що гине

дитина з волі Божого перста,

старий, дощу збираючи краплини,

воложив з болем хлопцеві уста.

Він розумів: дитя його єдине

от-от помре – холодна і густа

вже тінь вмирання очі огортає,

і порятунку синові немає.

І син помер. На хлопчикове тіло

дивився він, свідомий не сповна.

Коли й воно в безодню полетіло

і попливло за вітром від човна,

він довго ще дивився отупіло,

як темну цятку відстань поглина,

і враз упав… Лиш руки невагомі

здригалися у болісній судомі.

І враз над морем райдуга постала,

зіпершись на невимірну блакить, —

мов пера чарівного опахала,

яскраві фарби блиснули на мить

чи знамено, що волю провіщало

і тим нещасних мало звеселить.

Як лук, зігнулась райдуга, і знову

у мряку геть поринула раптову.

Так зник хамелеон цей, наче з піни

чи з випарів народжений морських,

що зринув із небесної купини

і в променях розтанув золотих, —

палітра, де зливаються в єдине

сім кольорів чи, створений із них,

синяк під оком, що його набито,

коли ти боксував несамовито.

Надіям на рятунок та безпеку

в безвиході нещасні віддались:

веселку навіть римляни та греки

вважали знаком радісним колись.

Вона і нині щастя недалеке

віщує всім, що в горі затялись, —

не дивно, що рятунком від загину

здалась вона і їм у ту хвилину.

Тоді ж з’явився й птах, і білокрило

у небі над човном замайорів, —

чи заблукав, чи вітром відлучило

його від зграї інших голубів.

Він закружляв і навіть на вітрило

замало вже спочити не присів.

До смерку він літав над океаном —

це теж здалося знаком непоганим.

Тут мав би зауважити давно я,

що голуб той завбачливо вчинив,

на щоглі не шукаючи спокою,

хоч, може, довгий шлях його й стомив.

Та будь він навіть і з ковчега Ноя —

розвідник, що спинився на спочив,

його б отут обпатрали і навіть

оливкову його пожерли павіть.

Вночі зі сходу знову дмухонуло.

Сяйнули зорі. Човен понесло.

Лежали всі безсило і нечуло,

не в змозі навіть взятись за весло.

Хтось твердив, наче вухо щось почуло

чи навіть чути постріли було.

А ще комусь в ріденькому тумані

вже береги ввижалися жадані.

Перед світанком стихло. Нетерпляче

матрос вдивлявся в сутінки нічні

і раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!

Хай Бог мене скарає, коли ні!»

Всі протирали очі: справді, наче

щось темне бовваніло вдалині.

Хтось реготав і плакав, як хлопчисько.

Так, то була земля, і досить близько.

Всіх видиво чудове захопило.

Але в талан не віруючи свій,

одні поникли тупо та безсило,

ще страх не відділивши від надій,

а інші, більше вірячи в вітрило,

ніж в Божу волю, все-таки і їй

молилися й хрестилися щосили,

хоч і давно до церкви не ходили.

Але коли уздріли черепаху,

забули від жадливості про все —

погналися, позбувшись навіть страху,

що їх убік від берега несе.

Вони схопити спромоглись невдаху,

тремтіли, наче трясця їх трясе,

вважаючи і це дарунком Божим,

теж на звичайний випадок не схожим.

Земля, що височіла гордовито,

була вгорі загострена, як ріг.

А що то за країна, встановити

ніхто з нещасних страдників не міг.

Була то Етна, хмарою повита,

чи Кіпр, що туман його обліг,

чи, може, Родос, котрий над водою

скелястою підводиться горою…

Тим часом вітер, течія та хвилі

самі човна прискорювали хід,

немов Харон, який тіла змертвілі

вночі везе човном своїм в Аїд.

Живих лишилось четверо – безсилі,

вони в човні звалилися на спід,

а троє інших назавжди поснули —

на них чекали жадібно акули.

Усі від спраги й голоду похудли —

такі бліді зробилися й старі,

що лиця, котрі геть вкривали кудли,

не упізнали б навіть матері:

морська хвороба душі їхні вутлі

терзала від зорі і до зорі,

і недаремно шлунки порожнила

від решток м’яса бідного Педрилла.

Країна, що постала перед ними,

п’янила й зачаровувала зір,

неначе декорація з густими

узліссями під затінками гір.

Не вірилося навіть, що такими

пишнотами, всьому наперекір,

їх вирве з океанської безодні

і прихистить земля оця сьогодні.

Пустельним берег здалеку здавався —

ані людей на ньому, ні хатин,

і відстань геть бурунами була вся

покрита, всім віщуючи загин:

там риф камінний гостро випинався,

неначе зуби вишкірив з глибин —

вони туди намірились щосили

і вщент об нього човен розтрощили.

Жуан купався у Гвадалквівірі

і змалку добре плавати умів.

Уміння це не раз у повній мірі

він і практично з успіхом довів.

Він, як Леандр, не тонучи у вирі,

чи дехто ще з уславлених плавців,

либонь, і Геллеспонт плекав надію

перепливти, як, врешті, й я умію.

Тож і тепер, хоч і була несила,

він кинувся вперед, аби уплав

дістатися, допоки тьма не вкрила

той берег, що за рифом поставав.

Лякала лиш акула тупорила,

з якими справ Жуан іще не мав.

А щодо тих, що плавати не вміли,

то хвилі їх одразу ж і накрили.

А втім, те саме сталося б з Жуаном,

якби він не натрапив на весло,

що, вирване з уключин ураганом,

неподалік до берега пливло.

За брили він чіплявся звіддаля ним,

коли пливти вже сили не було,

і врешті з пекла вирвався морського,

і впав, уже не тямлячи нічого.

Напівживий, вчепився він щосили

у землю, що її вкривала мла,

щоб хвиля в море знов його не змила

і в пекло те назад не потягла.

Він не радів, уникнувши могили, —

натомість переконаність росла,

що краще б він загинув в океані,

ніж тут, де тільки скелі первозданні.

Зіп’ястися стараючись на ноги,

наполовину випростався він,

та підвестись йому забракло змоги

з тремтливих і знесилених колін.

Він озирнувся, мов з перестороги —

його обстали скелі з трьох сторін,

а море піну хлюпало безсило

на труп, який до берега прибило.

Жуан відчув, як все перед очима

від погляду на труп той попливло

і памороч обсіла незборима,

і з рук безсилих випало весло.

Здавалося, попереду щось блима,

кудись його, безтямного, несло,

а він лежав, гарніший в первоцвіті

за все, що з праху створене на світі.

Чи довго він пробув у непритомі,

Жуан не знав. Здавалося нараз —

і день, і ніч завмерли, нерухомі,

неначе зупинився раптом час,

аж поки серце стислося в судомі

і порух крові знов його не стряс.

Смерть випускала з пазурів людину,

та неохоче, мовби на хвилину.

Спочатку приверзлося, наче знову

він у човні, а берег той – мара.

І розпач раптом душу юнакову

опанував, неначе він вмира.

Але свідомість скинула закови,

з душі тяжка звалилася гора,

і дівчину, що вразила красою,

побачив раптом він перед собою.

Схилившись, наче в ніжному поклоні,

зігріти ладна подихом своїм,

вона йому рукою терла скроні,

життя поволі зроджуючи в нім,

зволожувала очі напівсонні,

мов силу в тілі будячи слабкім,

і вирвалося з уст його зітхання,

як нагорода за її старання.

Вона дала вина йому й укрила,

зручніше уложивши на піску,

і до щоки блідої притулила

свою, налиту полум’ям, щоку;

волосся розчесала й просушила,

турботу виявляючи таку,

що, коли він від доторків стенався,

здригалася судомно і вона вся.

Чекала покоївка бездоганна

неподалік – у затінку скали.

Удвох вони в печеру Дон Жуана

внесли й багаття поруч розвели.

Та господиня вишукано вбрана

аж осліпила зір його, коли

осяяло її раптове світло

і в променях лице її розквітло.

Разок монет світився металево

на мармурі дівочого чола,

і брови розліталися, як мева,

і шкіра оксамитною була.

І хоч на зріст ця горда королева,

здавалось, як для жінки, й чимала,

волосся їй каштанове замало

до самих ніг струнких не діставало.

Як сказано вже, кучері дівочі

каштанового кольору були,

зате красуня чорні мала очі,

а вії ще чорніші від смоли:

немов стріла нічної поторочі,

жагучий зір пронизував з імли,

чи зір змії, що, сповнена отрути,

прокинувшись, ладнається стрибнути.

Пашіло сяйвом сонячним у липні

обличчя, наче жар, полум’яне.

Але уста!.. Побачивши подібні,

либонь, і кожен в захваті зітхне.

О скульптори! Подоби ваші хибні:

про золото жіночності ясне

уявлення ніколи не давали

бліді й камінні ваші ідеали.

Я поясню, чому я так вважаю —

без аргументів я – ні пари з уст.

Наприклад, я одну ірландку знаю,

що мала найгарніший в світі бюст.

Та скульптор-Час принади того раю

в тісну втовкмачив форму, як Прокруст,

і врешті для наступної доби те

створіння залишилось не відбите.

Красуня наша теж була чудова,

та вдягнена не на іспанський смак:

пістрява й проста суконька шовкова,

а не мантилья, чорна, ніби фрак.

Адже тому іспанка й загадкова,

і вабить, зацікавлюючи так,

що в темному нуртує таємниця

і чарівна незбагненість міститься.

А ця була у платті із тканини

тонкої та квітчастої, мов лан.

У ніжних вушках сяяли перлини

і пояс, що обліг дівочий стан,

у перлах був також до половини.

Але цілком захоплювала в бран

чудова стрункість вишуканих ніжок,

узутих в черевички без панчішок.

Її служниця срібло мала в косах,

що обручем зійшлося на чолі —

то був, либонь, її дівочий посаг.

У неї огрядніша взагалі

була постава, хоч на ніжках босих

вона стояла міцно на землі;

на плечі пасма падали коротші

і не такі були рухливі очі.

Обидві метушилися не всує

(о ці жіночі ручки золоті!) —

вони голубку патрали пісну і

бульйон зварити мали на меті.

Чомусь у віршах рідко фігурує

ця страва, хоч поживніша за ті,

якими, підгодовуючи, гоїв

Гомер своїх знесилених героїв.

Та хто вони, сказати вам пора вже.

О, не принцеси, боже борони.

Я не люблю, героїв не назвавши,

навіювати морок таїни.

Звичайними і простими, як завше,

були й тепер дівчатками вони:

одна – дочка запеклого рибалки,

а друга їй прислужувала змалку.

Рибалка – теж примушений сказать я, —

крім риболовлі та домашніх справ,

ще й інші, прибутковіші заняття,

хоч і не дуже вишукані, знав.

Він про піратство добре мав поняття

і капітал тим засобом надбав,

до того ж з допомогою шаланди

ще й перевіз чимало контрабанди.

Ночами, рибу ловлячи, і душі

він теж ловив, немов святий Петро —

купецькі судна близько біля суші

спиняв і конфісковував добро.

З невільників зривав добрячі куші,

бо знав про цю комерцію і про

те, що продасть нещасних незабаром

в Стамбулі, де торгують цим товаром.

Він збудував оселю пречудову

у глибині Цикладських островів

і знов її обладнував, і знову

коштовностями повнив, як умів.

І хто зна, скільки крові на будову

та душ людських рибалка перевів,

і скільки зміг він штормів побороти

ради скульптур отих і позолоти!

Гайде – його дитина ясновида,

ще не доросла, та вже й не мала,

росла йому на радість, і планида

її в красі незайманій була.

Вже не один закоханий сновида

в снах припадав до того джерела,

але красуня юна та нестигла

вже багатьом відмовити устигла.

Блукаючи увечері над морем,

Жуана враз побачила вона,

і видався він дівчині не хворим —

чоло вкривала смертна жовтизна.

Спочатку підійти завадив сором

до хлопця, що вмирав біля човна,

але любов до ближнього звеліла,

і шкіра теж приваблювала біла.

Внести до хати і покласти в ліжку —

негожу це нагадувало б гру:

чи не здалася б схожою на кішку,

що мишеня заманює в нору?

Та й батько знав одну лише доріжку

і заспівав би пісеньку стару:

він хлопця і не викинув би з хати,

але з єдиним наміром – продати.

Тож, нахили враховуючи отчі

і наслідків поганих боячись,

вони, ризикувати неохочі,

Жуана в грот заносити взялись.

Коли ж юнак ясні розплющив очі,

їм рай відкрився… (Мовив же колись

святий Павло, що милосердя – мито,

перед яким ворота в рай розкрито!)

Невдовзі у печері запалало

і вогнище, даруючи тепло, —

деревини всілякої чимало

на березі годящої було:

дошки, що їх від суден відламало,

трухлява щогла, кинуте весло:

і шторми, дяка Богові, і шквали

тут кораблі нерідко розбивали.

Дівчата вдвох Жуанові і ложе

з гілок улаштували та зела,

підклали хутро, знаючи, що зможе

воно додати хворому тепла.

Гайде не пожаліла і, як гоже,

для того й соболі свої зняла,

пообіцявши – лиш замріє ранок,

із дому принести йому сніданок.

Дівчата ще й не рушили додому,

а він заснув, як мертвий у труні.

(Напевне, тільки Богові відомо,

що сниться людям у такому сні).

Він так заснув, що не почув би й грому —

не мучили пробуті в морі дні,

як мучить часом нас несамовито

вві сні усе, що вчора пережито.

Гайде пішла. Але тієї ж миті

учулося, що він її назвав.

Вона мерщій, мов у несамовиті,

вернулася й побачила: він спав.

Буває, що насниться й не сновиді —

уява не цурається забав:

либонь, забула дівчина, що й знати

він ще не може, як її назвати.

Вона пішла, служниці наказавши,

аби не прохопилася, бува.

Та знала й без наказу це, як завше,

доросліша на рік або на два.

В природній школі літ не змарнувавши,

людина добрий досвід здобува,

а ця, як кожна жіночка бувала,

тих двох років дарма не змарнувала!

Коли вгорі засяяв перший промінь,

ще спав Жуан в печерній темноті

і не будив його чаїний гомін

та ручаїв дзвіночки золоті.

Він спочивав, мов нехтуючи спомин

про лихо, котре випало в житті,

коли рятує тільки випадковість,

як дідова про те звітує «Повість».

Не те було з Гайде. Вона й хвилини

вночі спокійно спати не могла —

їй снилися чомусь морські глибини,

в яких загиблих плавали тіла.

Вона збудила всіх. Мов з домовини,

служниця встала заспана і зла,

а слуги – ті кляли її породу

на всіх говірках сонячного Сходу.

Але вона примусила їх встати

під приводом, що спати навіть гріх,

коли скидає ніч потворні шати

і сяє ранок в променях своїх.

І справді, грішно ранок марнувати,

як мить, коли коханцеві на сміх

спадає траур, котрий носять в муці

по мужеві чи ще якійсь тварюці.

Так, сонця схід – видовище на диво!

Я сам стрічав колись його не раз.

Та лікар твердить, буцім це шкідливо

і в гроб кладе занадто рано нас.

Та хто до слави ставиться дбайливо,

підводитись повинен в ранній час,

аби про це залишилася згадка

на вашому надгробку для нащадка.

Коли Гайде звелася, то нівроку,

либонь була рожевіша, ніж він.

Гаряча кров ударила їй в щоки,

забарвивши їх миттю у кармін.

Так бистрина бурхливого потоку,

зустрівши скелі, біля їхніх стін

стає Червоним морем… Хоч бездонна

вода насправді в ньому… не червона.

Гайде униз повільною ходою

з крутого схилу стежкою зійшла.

Уста їй вкрило ніжною росою,

мов бризками побіля джерела;

її своєю рідною сестрою

Аврора, мабуть, визнати б могла.

Ви б, далебі, їх теж не розрізнили.

Та ця була жива і повна сили.

Ввійшовши до печери по хвилині,

побачила вона, що хворий спить,

і зупинилась у благоговінні.

(Сон викликає шану!) Та за мить,

підбивши узголів’я, мов дитині,

схилилася, аби тепліше вкрить,

і злякана, розгублена, нечула,

п’янливий подих з уст його вдихнула.

Отак вона й стояла, заніміла,

мов над святим, що тихо помирав.

А він лежав, як чайка білокрила,

котру над морем вітер подолав.

Тим часом яйця дівчина варила

і готувала кілька інших страв,

вважаючи, що день почати зранку

найкраще з умивання та сніданку.

Вона була упевнена, що їжі

і ніжні вимагають почуття,

і що на самоті з Гайде у тиші

Жуан поїсть і вип’є до пуття.

Була тут риба, мед і фрукти свіжі,

вино та ром, готові до вжиття:

всі ці продукти, звабливі і зовні,

були до того ж зовсім безкоштовні.

Жуана мала вже вона будити,

але Гайде їй пальчика свого

до уст приклала й глянула сердито —

мовляв, не смій тривожити його!

Отож сніданок, що його не вжито,

застиг, їдця чекаючи того,

який допоки спав собі і, схоже,

вже взагалі прокинутись не зможе.

Жуан метався, стогнучи безсило.

Він був блідий, і, мабуть, через те

його змарнілих щік не червонило

промінням навіть сонце золоте.

Ще не просохле, темне, як чорнило,

і, як смола, блискуче та густе,

підкреслювало блідість ту волосся,

яке на лобі пасмами сплелося.

Неначе над колискою, стояла

Гайде і серця слухала биття.

А він лежав, розкиданий недбало,

неначе розповинуте дитя,

мов квітка, котра щойно розцвітала,

мов у гнізді тендітне лебедя.

Він був такий, що, кажучи коротше,

міг сильно серце збурити дівоче.

Прокинувшись, тієї ж миті знову

заснув би він знеможено в теплі,

але уздрів таку красу чудову,

яку не часто стрінеш на землі.

Жінки, як ми про те вели вже мову,

Жуана хвилювали взагалі —

і в храмі не угодникам, а дівам

він бив поклони з жаром особливим.

До рятівниці юної своєї

напівпідвівшись важко на руках,

він бачив, як змагаються лілеї

рожеві й білі в неї на щоках.

Та мова, у красуні оцієї

незрозуміла, кидала у жах.

Була то новогрецька. І просили

його поїсти, щоб зміцнити сили.

Жуан не розумів. Але, чутливо

сприймаючи слова оті на слух,

він музику, зворушливу на диво,

відчув – її мелодію та рух.

Вона бриніла ніжно і грайливо,

мов пісня, проникаючи до вух,

подібна до дзвінкого щебетання,

коли зоря згасає вже остання.

Дивився він, мов збуджений звучанням

мелодії, що здалеку сяга,

коли замрії з лагідним старанням

ще не розвіяв сторож чи слуга.

Любив і я поспати ранком раннім,

коли хвилина кожна дорога,

і певен, що вставати не пора ще,

бо в сні жінки та зорі сяють краще.

Кінець кінцем розтанула омана,

і він живих побачив сеньйорит,

що, з пахощами разом, у Жуана

збудили неймовірний апетит.

Огонь палав, і їжа бездоганна

чекала – яйця, кава та бісквіт…

Але йому страшенно закортіло

біфштекса, приготовленого вміло.

Та, як на гріх, телятина зарідко

трапляється на грецьких островах,

де навіть і корів ніде не видко.

Як варвари, тут смажать на рожнах

баранину – на це й дивитись гидко,

та й світ, здається, нею тут пропах.

Але чомусь вважають найбагатшим

цей острів, де живитися нема чим!

Тут нагадати змушений я казку

про Мінотавра… Нинішні знавці

здіймають неймовірну свистопляску,

з принцеси сміючись, бо на лиці

коров’ячу вона носила маску.

Але слабкі були її бійці,

і Пасіфая втілення корови

обрала, щоб привчити їх до крові.

До ростбіфа, як знаєте здавна ви,

англійці небайдужі. Не кажу

про пиво, що не тичеться до справи,

бо повість має теж свою межу.

Ми любимо війну й військові лави,

хоч я за ними зовсім не тужу.

Чи смак до м’яса й воїнські звичаї

нам прищепив не образ Пасіфаї?

Та час до діла! Глянувши навколо,

Жуан уздрів картину чарівну,

і хоч душа ще тіпалася кволо,

та голод швидко вивільнив од сну.

Це почуття всі інші побороло,

і він на їжу кинувся м’ясну,

як олдермен, чи піп, чи як акула,

що запах крові свіжої відчула.

Гайде, що саме страви подавала,

щасливо дивувалася без слів,

як той, кого мерцем вона вважала,

з невситною пожадливістю їв.

Та покоївка – старша та бувала —

боялася, щоб хлопець від харчів

не луснув, бо голодного потрошки

годиться підгодовувати – з ложки.

Вона сказала навіть: «Коли панна

не хоче, щоб врятований помер,

то мусить вгомонити Дон Жуана

й порадити, щоб жадібно не жер.

Бо не на те ж прокинулася рано,

щоб хлопця вбити їжею тепер! —

Вона тарілку вирвала у нього,

сказавши: – Кінь би луснув од такого!»

Скінчивши врешті дружні пересвари,

подерті лахи з хворого зняли —

вдягнули у турецькі шаровари

і ноги взули в грецькі постоли.

Пістолів, що їх мають яничари,

як і чалми та шаблі, не дали,

але й без них він турком або греком

міг легко бути визначений деким.

Тепер Гайде раптово осміліла —

дала нарешті волю язику

і до Жуана так заторохтіла

на мові, ним не чутій на віку,

що, мабуть, не могла б ніяка сила

перепинить словесну ту ріку,

якби сама не втямила раптово,

що він не розуміє ані слова.

Вона про силу усмішки згадала,

про жести і про спалахи очей,

і знахідка та виявилась вдала —

цю мову полюбляв ще Гіменей.

А відповідь в очах вона читала

на вияв красномовності оцей,

і кожен погляд був, неначе слово

ясне і зрозуміле їм чудово.

Отак, її повторюючи миги

та усмішки, і навіть рухи рук,

Жуан зробив значні, сказати б, здвиги

у вивченні найкращої з наук.

І астроном не зазирає в книги,

неначе нерозважливий малюк,

а дивиться на небо, щоб зуміти

обчислити невидимі орбіти.

Найкраще мови змолоду вивчати

по рухах уст і позирках жінок,

та ще коли жінки оті – дівчата

і ти стоїш не далі, як за крок.

Від успіхів вдоволень можна мати

не менше, як від прикрих помилок:

всі правила поводження з жінками

я так і вивчив, кажучи між нами.

Я і англійську – мову Альбіону

погано знаю, бо вивчав її

по Сауту, Барроу і Тіллстону.

То звідки ж знати грецької тії!

Щотижня красномовність їхню сонну

я в мислі перекачував свої.

Що ж до поетів любленого краю,

то я їх не люблю і не читаю.

А про жінок помовчу… Вже зі мною

давно порвали лондонські пани,

хоча, як до вигнанця, з теплотою

колись до мене ставились вони.

Тож попливли у безвість за водою

і вороги, і друзі давнини,

як і жінки, що згинули, мов тіні

в химерному нічному сновидінні.

Жуан до слів чудової сильфіди

уважно прислухався й почуттів

уже в душі палкій своїй таїти,

мов та черничка, далі не умів.

Він покохав Гайде. І, дітись ніде, —

ви б закохались в неї й поготів!

Тим часом і чорнява говоруха

в Жуана закохалася по вуха.

Удосвіта (либонь, занадто рано

для пестуна подібного) щодня

приходила Гайде до Дон Жуана —

провідати в гніздечку пташеня.

Немов троянда свіжа та духмяна,

що тихий сон його обороня,

вона лише схилялася над ліжком,

чола його доторкуючись нишком.

Жуан ожив, – рожевість, наче хвиля,

обличчя залила йому до скронь.

Здоров’я – буцім сон після похмілля,

мов після бурі – тиха оболонь.

Та пристрастям сприяє і дозвілля,

мов гас, який підтримує вогонь:

Церера й Бахус учать так – і мало

без них би нас Венера турбувала!

Коли нам серце сповнює Венера

(любов без серця не така смачна),

підносить миску локшини Церера,

а Бахус підливає нам вина.

Та кращає й від устриць атмосфера,

і від яєць не гіршає вона,

і тільки Бог про те напевне знає —

Нептун чи Пан усім тим пригощає.

Прокинувшись, Жуан завжди знаходив

сніданок, котрий радував без меж,

а також очі – лагідні на подив,

що хвилювали й радували теж,

ще й покоївку, котру супроводив

очима не байдужими… Але ж

спочатку він купався, після чого

йшов до Гайде та снідання смачного.

Була Гайде і юна, і цнотлива,

і сором не гнітив її ніяк,

коли в затоці радісно й щасливо

купався Богом посланий юнак.

Він був, як образ втіленого дива,

неначе щастя здійсненого знак,

з якого їм радіти треба спільно,

бо щастя – це надбання обопільне.

Яку давали радість їй велику

ті зустрічі отут, біля води,

і доторки без остраху та ліку,

такі приємні й лагідні завжди!

Це, може, й надто – бути з ним довіку…

Та розлучитись… О, не доведи!

Він був її здобутком і коханням,

одним до скону – першим і останнім.

Відвідини кінчалися щасливо,

бо батько серед клопотів і справ,

хоч і завжди уважливий на диво,

відсутності дочки не помічав.

І ось він вивів човен свій квапливо,

помітивши купецький пароплав,

і в море вийшов, вкритий темнотою, —

не Іо красти, з іншою метою.

Гайде і змалку матері не мала,

і виросла без неї з пелюшок.

Тож мить тепер і виявилась вдала,

щоб не тремтіти їй за кожен крок.

І опинилась дівчина зухвала

вільніша набагато за жінок,

що, будучи заміжніми, крізь ґрати

повинні навіть в люстро зазирати.

Відвідини тепер були тривалі,

розмови теж – він все вже розумів.

Вони могли й прогулюватись далі

під захистом скелястих берегів,

де стільки днів, як човен на причалі,

не рухався Жуан і тихо скнів, —

гуляли, в море дивлячись безкрає,

де сонце десь за обрієм сідає.

Пустельні тут місця були та дикі —

пустельне узбережжя, а за ним

гранітні скелі – спершу невеликі,

а далі вищі, з верхом крейдяним.

Над бухтою завжди чаїні крики,

і рев прибою, і туман, як дим,

який зникав, коли тепліло літо

і море, наче озеро, розлито.

Дзюрчав струмок, мов те вино іскристе

у келихи з важкої сулії.

Вино – роса душі моєї чиста!

Смаком не перевершує її

і проповідь розумна й урочиста,

що має все ж недоліки свої.

Подайте нам вина й жінок на втіху,

а проповідь лишіть собі для сміху!

Людина мусить випити хоч трохи.

Вино і слава, золото й любов —

до них завжди тяжіють випивохи,

яких ще глузд ханжі не поборов.

Життя було б таке без нього вбоге,

без випивки у жилах скисла б кров.

Тож пийте для душі своєї й тіла,

допоки голова не заболіла.

Щоб насолоду, гідну Ксеркса, мати,

запам’ятайте раз і назавжди:

покличте слуг, звеліть мерщій подати

карафку віскі з пляшкою води.

З ним і шербет не можна порівняти,

бургундське теж не тичеться сюди, —

після кохання, битви або спліну

у віскі втіху бачу я єдину.

Той берег… Я змальовував, здається,

його… Авжеж. Тепер він бовванів

мов з туману. Як влітку тут ведеться,

на морі штиль… Ледь уловимий спів

пташок навкіл… і скеля як фортеця…

А унизу, побіля берегів

вузеньке пасмо збуреної піни,

що мливо перемішує камінне.

Вони вже віддалилися від гроту.

В поході батько. Матері нема.

Лиш покоївка, що усе достоту

виконує покірно, як німа,

про коси виявляючи турботу,

щоб панна не чесала їх сама,

про сукні, що з упертістю маляти

Гайде їх відмовляється міняти…

Був милий час вечірнього спокîю

із холодком, властивим тій порі,

коли криваве сонце за горою

сідає, щоб спочити до зорі,

і світ сповито тишею такою,

що порух серця чути… а вгорі

недвижно сяє зірка одинока,

подібна до розплющеного ока.

Вони, за руки взявшись, наче діти,

гуляли на терасах кам’яних

і зупинялись, щоб перепочити

біля печер, неначебто для них

споруджених вітрами нарочито —

для потаємних зустрічей таких.

Стояли і, обнявшись, таємниче

тулилися обличчям до обличчя.

Ще небо сяйвом заходу яскріло,

палало море світлом вогняним,

а вже нічне з’являлося світило —

зростало і сріблилося над ним.

Об скелі хвилі хлюпали безсило,

а двоє, мов замилувані тим,

в полоні молодечої нестями

зливалися гарячими устами.

О сило і тривалосте цілунку

закоханої юнки й юнака!

Подібний він до Божого дарунку,

що, наче промінь, в серце проника.

У скронях кров одгукується лунко,

а поцілунок плине, як ріка,

вимірюючись мірою одною —

тривалістю, а значить – довжиною.

А в них вони тривали бозна-скільки —

коханці не вимірювали їх:

тяглись одне до одного і тільки

у почуттях кохалися своїх.

Неначе уст даровано їм стільки,

як бджіл в рою, що тулиться до стріх,

а серце – джерело бездонне, звідки

смоктати можна мед, немов із квітки.

Вони були самі, та не як всі ті,

що, вдома замикаючись на ключ,

самітними себе вважають в світі.

Поєднані з мовчазністю цих круч,

із обширом землі та неба злиті,

серед пісків, що мріли обіруч,

вони були самим життям, в якому

вмирати не доводиться нікому.

Від слуху зацікавленого й зору

печера боронила їх, як дім,

і, наче одне в одному, в ту пору

жили вони усім єством своїм.

Кохання правду чисту і сувору

тлумачило й пояснювало їм,

мов яблуко, що вистигло на древі,

майбутню долю визначивши Єві.

Обітниці Гайде не вимагала,

та не давала любому й сама —

вона, либонь, ще навіть і не знала,

що і клянуться часто надарма,

що і любов трапляється невдала

і що від лжі гарантії нема:

мов пташка, до коханого летіла

і до облуди не було їй діла.

Вона була закохана, та й годі!

Якби прирік на смерть і душі Бог,

душа Гайде з Жуановою в згоді

в обіймах і застигнули б удвох.

Та пристрасть завдяки своїй природі

спалахувала й гаснула в обох,

аби новий породжувати спалах

в серцях, лиш на хвилину занепалих.

Та ба! Вони такі ще недозрілі,

закохані й беззахисні були!

А час настав, коли душа не в силі

з собою управлятися; коли

миттєвої сягаєш врешті цілі

і потрапляєш враз до кабали,

щоб непомірно дорого платити

за щастя забуття несамовите.

Чудових, мов троянди в первоцвіті,

ніхто б їх розлучити не зумів.

Такої пари, мабуть, і на світі

ще не було – крім наших прабатьків!

Гайде, звичайно, знала всі казки ті

про пекло й Стікс, який до пекла вів,

але забула саме в ту хвилину,

коли згадати їх була повинна.

Ось нерухома, наче напівп’яна,

з очима, туги повними й тепла,

Гайде припала до свого Жуана —

улюбленого ніжно обняла;

а ось їх знову пристрасть первозданна

в одне у сяйві місяця злила,

і стали вони схожі на чудову,

небачену скульптуру мармурову.

Знеможений, Жуан заплющив очі,

схилилась обважніла голова,

чоло на груди падає дівочі

і кожен порух серця відчува.

Немов у сні, нечутно він шепоче —

не розбереш, це стогін чи слова.

І власне серце мліє небувало

від щастя, що його воно спізнало.

Дитя, що блиск вогню спостерігає,

молільник при молитві та чернець,

араб, що в домі гостя пригощає,

і скнара, що набив свій гаманець, —

всі мають удоволення безкрає.

Але воно й не схоже на взірець

для того, хто щасливої години

чатує сон коханої людини.

Той, хто заснув, – таким він виглядає

спокійно врівноваженим! Таким

слабким та безпорадним, що немає

і змоги в чомусь мірятися з ним!

Те, чим він снить, що, може, відчуває,

і непроглядне й неясне, як дим,

і все-таки обожнений він нами

з принадами своїми та гріхами.

Так в ніч кохання біля океану,

на теплих скелях берега того

охороняла спокій Дон Жуана

і сновидіння лагідні його

Гайде – така закохана й кохана.

І світ від дня сотворення свого

не бачив зір, щоб очі їх сріблясті

засяяли хоч раз в такому щасті.

Але кохання жінки, як відомо,

чудове та жахливе водночас:

у грі тій програш – наче вибух грому —

життя померкло, пломінець погас.

Ось через що і мстять вони по тому,

так злісно переслідуючи нас,

хоч, муки нам нещадної завдавши,

вони й самі вимучуються завше.

Та їхня правда! Зверхня наша влада

завжди несправедлива щодо них.

Єдиний вихід – це подружня зрада.

В полоні почуттів своїх святих,

чужа душа – одна для них принада.

Коли ж розпусник зрікся і затих,

лишається – вбрання, облуда, діти

і незнання: куди себе подіти.

Одна нового прагне, інша пити

або молитись щиро почина,

чи, щоб лихі обставини змінити,

свою родину кидає вона.

Та діє скрізь прислів’я знамените:

брехня у хижі й пàлаці – одна.

А є й такі, що в нападі нірвани

писати ще заходяться й романи.

Гайде у тому досвіду не мала.

Вона в країні сонячній жила,

де трави палить спека небувала

і поцілунок спалює дотла.

Народжена в коханні, теж кохала,

лукавити з Жуаном не могла,

нічого не боялася й нікого

в полоні почуття полум’янîго.

О, скільки нам доводиться платити

за той солодкий, радісний полон!

В рішучу мить цю радість зупинити

і глузд повинен був би, і закон,

чи на жадання це несамовите

накласти низку певних заборон.

Дивуюся, що Каслрей навіть з нього

ще не бере податку, як з усього!

Тож – відбулося! Біля океану

вони серця з’єднали і тіла,

і свідком ніч Гайде та Дон Жуану

під час вінчання їхнього була.

Вони – подружжя! Славу та осанну

їм провістив не піп, а ніч і мла.

Трава в печері постіллю була їм,

а світ – і домом затишним, і раєм.

Кохання! Цезар був твоїм забралом,

Тіт був твоїм володарем з мечем,

Антоній був рабом твоїм невдалим,

Катулл – співцем, Горацій – тлумачем,

Сафо – вона з усім своїм загалом

наслідувачів сірих та нікчем

лише мудрець або панчоха синя.

А ти, кохання, прикростей богиня!

З тобою зазнає тяжких аварій

подружня честь і відданість міцна.

Ні Магомет не був одним із парій,

ані Помпея честь не омина,

у славі Цезар, в шані Велісарій,

великі та достойні імена,

та схожість їхня не у високості,

а в тому, що усе це – рогоносці.

Кохання і філософів творило:

і Епікур, і навіть Арістіпп

нас ревно аморальності учили

або зручної практики… Коли б

вони ще додали нам трохи сили,

аби його уникнули ми хиб,

якої б слави вчення те надбало!

«Кохай і пий…» – слова Сарданапала.

Та Джулія… Невже зродила втому

вона так швидко в милого свого?

О, безсумнівно, місяць винен в тому —

нове кохання – витівка його.

Коли не так, якого б чорта в ньому

з’являлася ні з того, ні з сьогî

непереборна кидатися звичка

до кожного привабливого личка?

Ненавиджу нестійкість хворобливу,

текучу й невловиму, наче ртуть!

Я з вдач таких завжди даюся диву.

В мені постійні нахили живуть,

і я любов плекаю незрадливу.

Та, на хистку заманюючи путь,

з’явилась вчора дівчина премила

і почуття непевні породила…

В мені філософ мовив: «На дозвіллі

ти про подружні узи краще дбай!»

«То так, – сказав я, – але зубки білі

та очі ці мені віщують рай…»

«О, схаменись!» – в античному він стилі

гукнув: мовляв, чужого не займай!

Чого домігся мудрий дідуган цим,

що був не греком, а венеціанцем?

Спинитися? Напевне, доведеться.

Але й писати далі на час³.

Усе, що в нас розбещеністю зветься, —

довершеності шана і красі.

Тож не про нас, а про природу йдеться,

з якою ми погоджуємось всі.

Милуємося ж статуєю в ніші, —

то чи живі створіння не гарніші?

В цих почуттях – шукання ідеалу,

як здатності, що Бог нам дарував;

це платонічні нахили загалу,

що від тварин різнять нас або трав:

без них життя пригаснуло б помалу.

Я почуття ці коротко б назвав

спостеріганням з домішкою хіті

для нашого спалахування в світі.

Ці почуття нам коштують багато!..

Що, коли б справді випало і нам

завжди до однієї почувати

те, що до Єви почував Адам?

Наскільки менші ми зазнали б втрати

сердечних сил з грошима пополам,

якби у нас була одним-єдина

на все життя нам суджена дружина!

Душа, як небо, – теж частина раю.

Як в небі, в ній буває день і ніч,

гримить гроза, коли з-за виднокраю

зринає хмара… І сльозами з віч

рясніє дощ – кінця йому немає.

Густий туман і мряка навсібіч

така, що й промінь вибитись не може,

що на англійський клімат дуже схоже.

Печінка – це лікарня задля жовчі,

але порядок в ній – не доведи!

І функції медично-оздоровчі

виконує сяк-так вона завжди.

Ошкірить пристрасть зуби свої вовчі

слідом за тим нового лиха жди:

і страх, і лють, і ревнощі гріховні

із неї вириваються назовні.

Тож я анатомічний свій аналіз

кінчу, терпцеві знаючи межу.

Дванадцять написати ще зосталось

мені пісень чи більше, не скажу.

Повагу – ось моя природна галузь —