Донор для небіжчика

Розділ 1 «Мах на мах»

Якщо в ситуації Германа доречно вжити слово спокій, то він настав уже через кілька днів. Хоча, швидше, це був той притуплений апатичний стан, коли пік емоцій сягає своєї природної межі і психіка ставить, урешті, бар’єр, що породжує ту саму ілюзію спокою.

У якісь моменти Герман розумів, що продовжує негласний пошук відповідей на «коли» і «як».

Думки про можливе лікування навідувалися рідше; знаючи, що його, як такого, не існує, він не будував особливо оптимістичних планів на майбутнє. Сприймав ВІЛ як бомбу сповільненої дії, з непередбаченим і невідворотним механізмом, готовим спрацювати будь-якого моменту (про що зрідка озивався писклявий далекий голосочок вічно тверезого у своїх судженнях Експерта). Питання лише в термінах: завтра чи через роки (зрозуміло, в межах найближчого десятиліття, чи, швидше, п’яти-ліття). Але це обов’язково станеться — хвороба вибухне. Невидима стрілка вже біжить поділками його життя, на фініші — …

Із самого початку Герман твердо вирішив нікого не вводити в курс справи. Думка прожити останні місяці чи роки в ролі вигнанця (відносно нормальні місяці чи роки), якому, можливо, про людське око співчуватимуть, але водночас обминатимуть як прокаженого, здавалася йому мало привабливою.

Свого часу всі й так про все дізнаються. А поки він збирається нормально жити (доживати?!). Настільки нормально, наскільки вдасться. А вже потім йому буде байдуже.

Утім, щоб остаточно знищити в собі залишки сумнівів, він зробив тест утретє. У результаті Герман не помилився, швидше це нагадувало акт милосердя до самого себе. Наче прохання тонучого, котрий знає, що шустрі зубасті рибки піранії давно об’їли всю його нижню половину до кісток, але який також знає і те, що все одно буде прагнути до берега.

Безперечно, він не помилився.

Два найдовші в його житті місяці Герман боровся, намагаючись не думати й не звертати уваги, але через два місяці і три дні здався, — жити як раніше було вже НЕМОЖЛИВО.

Тоді в нього ще не виникло думки, що тест міг прийняти за СНІД щось інше.

І що Добрі Доктори вже йдуть по його сліду.

— Мені потрібна відпустка, — сказав Герман без передмов, сівши у крісло навпроти директорового столу.

— Я сподіваюся, ти жартуєш. Перше квітня давно минуло.

«У мене тепер щодня перше квітня…»

— Мені необхідна ця відпустка. Вкрай необхідна.

— Забудь, про це не може бути й мови, — той, що сидів по іншу сторону столу, начебто по іншу сторону барикад (принаймні в Германа ситуація викликала саме таку асоціацію), категорично похитав головою.

Вони були з Германом однолітками, ще кілька років тому вважали один одного найближчими друзями; формально залишалися такими й тепер. Формально.

Усе змінилося, коли вони заснували власну страхову компанію. Частка Германа в бізнесі на цілий нулик наприкінці поступалася сумі його партнера, тому він вважався лише другою людиною, не рівноправним партнером, а другим. Про це недвозначно повідомляв один майже непримітний пунктик угоди сторін, про який, у свою чергу, звісно ж, подбав Алекс (деяка частка справедливості в цьому була — бізнес є бізнес, а розподіл доходів у ньому не остання справа, — адекватний розподіл). Утім, «пунктик» був далеко не єдиною причиною.

Уже незабаром після презентації новоспеченої компанії їхня дружба перетворилася на стримані стосунки директора й зама.

— Мені ніколи це не було так потрібно, як зараз.

— Геро, отямся! Початок фінансового року, купа роботи! — Алекс уже не на жарт стривожився. Напевно, зміни, що сталися з Германом, не залишилися непоміченими.

— Я не жартую, — наполегливо промовив Герман. Наполегливо, але все-таки дивитися в очі Алексу уникав. — Не жартую.

— Не жартує… Стривай-стривай, ти женишся?

Германа внутрішньо пересмикнуло, немов він тільки зараз відчув, наскільки вони з Алексом віддалилися останнім часом. Навіть звичайні знайомі — не друзі, а знайомі — майже ніколи не довідуються про такі події в останню хвилину. І припускаючи, що Герман от-от може одружитися, Алекс навіть не знітився.

— Ні. Я не женюся.

— Ха! Якого числа, конспіраторе? Трьох днів вистачить?

Герман відчував наростаюче роздратування, наче він перетворився на пляшку шампанського, поставлену на розпечене залізо.

— Ні! — промовив він, намагаючись зберегти зовнішній спокій, але, мабуть, не надто успішно, оскільки погляд Алекса одразу змінився. — Не женюся.

— О, чорт, тоді в чому справа? Хворий?

Герман заперечно захитав головою.

— Виникли серйозні проблеми? — цього разу в голосі Алекса Германові почулися нотки дружньої участі. Якби все це відбувалося хоча б років зо три тому…

Герман промовчав, хоча в душі спалахнула короткочасна боротьба.

«Ні, друже, ти першим кинеш у мене камінь, це я знаю точно».

— Припини морочити мені голову. Скажеш, нарешті, що відбувається?

Герман відвів очі вбік. Не тому, що боявся зустрітися поглядом з Алексом, — не хотів видавати свою впевненість, що в дану хвилину щось остаточно мінялося в їхніх стосунках. Він готовий був заприсягтися, що коли зачинить двері цього кабінету, між ними все буде по-іншому.

— Це не має значення.

— Не має значення? І це все, що ти можеш мені сказати? — Алекс устав, перегнувся через стіл, потім знову сів. На обличчі відбилася зніяковілість. — Не хочеш говорити навіть мені… — цього разу він уже не запитував, а констатував. — Навіть мені…

«Так, друже, навіть тобі», — з похмурим сарказмом подумав Герман, а вголос вимовив:

— Повір, я дійсно не можу.

— Але що за поспіх? Незрозуміло… — в останньому слові холодне відчуження — от тепер це знову звичний Алекс. — Добре, а якщо я відповім «ні»?

Герман дещо здивовано підняв голову. Хоча хіба він очікував іншої реакції свого партнера? Пардон, старшого партнера.

Тепер між ними немов матеріалізувалася крижана стіна.

— Це нічого не змінить, я все одно піду. Мені потрібно місяць… чи два.

— Отже, ти в будь-якому разі збирався зробити по-своєму і тобі на все начхати — я правильно тебе зрозумів?

— Якщо питання тільки в цьому — так…

— Он як? — Алекс неприродно випрямився у своєму кріслі. — Ти далеко заходиш.

Тепер стіна відчуження перетворилася на цілий айсберг ворожості.

— А якщо… — почав було Алекс і запнувся. Мабуть, щось іще заважало переступити через багато років дружби.

Нарешті він вимовив, карбуючи кожне слово, немов випльовуючи свинцеві кулі:

— Якщо все-таки підеш… І без пояснень… — він зробив паузу, — утратиш свою частку в справі, зрозумів?

Ось воно: остаточний розрив, повний і безповоротний.

«Ну і прекрасно! Давно пора…» — Герман навіть відчув якесь полегшення. Мовчки встав і вийшов з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

Мабуть, навіть занадто підкреслено.

Відвідувачів у барі було мало — тільки Герман і дві пари, що, очевидно, як і він, зумисне прийшли до початку тутешнього «часу пік».

Герман сидів у кутку зали, вдивляючись у наполовину спорожнілу пляшку французького коньяку. Бармен Павлик (чи Пол, як він відрекомендовувався новим відвідувачам) сьогодні був трохи здивований двома обставинами. По-перше, несподіваною появою постійного й дорогого клієнта (головне, щедрого практично завжди) у такий незвичний для нього час. По-друге, його (Германа) замовленням — ціла пляшка коньяку, — а він, як відомо, напій не з легких. Мабуть, у хлопця якась лажа, майнула думка в Пола. У чувака жорстокий депресняк.

Зовні так і виглядало: молода тридцятирічна людина, дещо не в гуморі, зробила замовлення й, сівши за найдальший столик, заглибилась у свої думки. Герман був схожий на одного з тих хлопців, що зазвичай одразу привертають увагу жінок. Риси обличчя мав майже правильні, однак із деякою недосконалістю, як недбалий мазок на полотні художника, що додає картині індивідуальності. Він був високий і трохи худорлявий (це той тип стрункості, коли зайві п’ять-шість кілограмів тільки зіпсували б враження); темно-зелені очі, на перший погляд (тільки на перший), різко контрастували зі шкірою обличчя, блідуватість якої підкреслювало тверде чорне волосся. Зрештою, зовнішність Германа не асоціювалася з крутими хлопцями з бойовиків чи героями любовних історій. Це був трохи інший тип чоловічої привабливості, призначений для жінки-домогосподарки, що мріє про «правильного» надійного чоловіка, з яким можна прожити до глибокої старості. Очевидно, це було ще однією рисою, яка проглядала зсередини і змушувала звертати численні погляди в бік Германа практично всіх жінок, що його оточували.

Але вже через кілька секунд більшість із них раз і назавжди втрачали до нього інтерес, принаймні як до чоловіка. Чим, по суті, була ця риса, визначити неможливо, оскільки основною властивістю всіх різновидів внутрішніх флюїдів є їхня невловимість.

Тобто він не був тим хлопцем, що сниться ночами п’ятнадцятирічним дівчаткам-підліткам.

І річ не в тому, що зараз він виглядав таки «убитим». Навіть бармен цього закладу давно визначив, що в нього не все добре взагалі. «Особисте життя», — мимохіть вирішив Пол, коли Герман уперше відвідав цей бар близько року тому.

І був абсолютно правий.

Безперечно.

А Герман усоте прокручував у голові останню розмову з Алексом. Мости спалено, відновленню не підлягають. Безповоротні процеси… У пам’яті яскраво зберігся холод уже нічим не прикритої ворожості, може, навіть ненависті, що пожерла, як голодний монстр, останки їхніх з Алексом стосунків. Утім, це давно назрівало. Не вистачало лише останнього поштовху, щоб зірвати нарив. А все ж зірвало! Немає гірших ворогів, ніж колишні друзі. Невідомо, скільки б усе це тягнулось, якби не…

(вірус)

Отже, який його наступний крок? Виїхати? Куди завгодно, в будь-якому напрямку? Виїхати, аби виїхати… Як дія заради самої дії. Зрозуміло, це не втеча. Він не настільки дурний. Просто це як… похоронна подорож. Чи, може, краще — турне?

А сенс усієї цієї затії? Герман вдавив недокурок у попільничку — звідки в нього ця дурна звичка в усьому шукати сенс, якого вже давно немає в його ситуації! Гівно! Так само як і не має значення, поїде він кудись чи залишиться дохнути тут!

«Ей, чувак, адже в тебе — СНІД! Ти розумієш це?»

Зараз це був уже не голос Експерта. Герман наче почув самого себе зі сторони, — свій власний голос. Він на мить повернувся до того моменту, коли вперше по-справжньому усвідомив, що ІНФІКОВАНИЙ, що з ним сталося. Кілька секунд його нудило. Він зробив зусилля, щоб проштовхнути назад слизький клубок у горлі.

«Ти хоча б розумієш, що живеш уже, можливо, не перший рік у борг і навіть не підозрював цього?»

Так, здається, він уже дещо починає розуміти.

«А ЩО ти встиг побачити у своєму чортовому житті? Що зробив просто для себе? Ти можеш хоча б згадати, коли це було востаннє?»

Ні, чесно кажучи, він цього не міг.

«Тобі ще не осточортіло жити за чужими правилами й ти збираєшся продовжувати так навіть зараз?»

Зрозуміло, він не збирається. Не хоче, не бажає…

«До чого тоді всі ці вагання й дурні пошуки сенсу? Остаточний розрив з Алексом — крок номер один, правильно? Машину запущено».

Машину запущено…

З цієї хвилини він готовий.

Він зробить другий крок… і третій, і четвертий, якщо буде потрібно.

Герман устав, кинув за старою звичкою на стіл купюру й попрямував до виходу вузьким проходом між акуратно розставленими столиками, навіть не зауважуючи, як бурмоче вголос «і третій… і четвертий…», чим викликав здивовані погляди нечисленних відвідувачів. Потім біля самих дверей обернувся, кивнув бармену й вийшов.

Удома його «зустрів» маленький Гера.

«Візьмеш мене з собою?»

— Що?..

«Я хочу, щоб ти взяв мене із собою», — хлопчисько просив, але дивився зухвало.

ЗВІДКИ ВІН УЖЕ ПРО ВСЕ ЗНАЄ?!

— І не мрій.

Гера примружив очі у своїй звичайній манері, коли він тримав козир у рукаві. Герман, звичайно, вже не пам’ятав, який вираз обличчя був у нього у дванадцять років, але зараз з’явилося виразне відчуття, що саме це й відбувається: хлопчисько щось тримає напоготові.

— Добре, що в тебе там?

Він майже почув, як маленький Гера задоволено хмикнув.

«Мах на мах — іде?»

— Не зрозумів. Що це має означати?

«Уже забув? — у голосі Гери пролунали і презирство, і поблажливість водночас. — Обмін, значить. Колись так говорили».

Герман беззвучно розсміявся.

Так, дійсно. Він забув.

— Ну, і?..

«У мене є дещо для тебе. Ти одержуєш своє, ну, а я…»

— Конкретніше! — напружився Герман. — Що ти приховав?

Хлопчисько хіхікнув і якийсь час очікувально дивився на Германа, немов навмисно (утім, ще й як навмисно! — в цьому можна було не сумніватися) грав на його нервах.

«Деякі відповіді, — нарешті сказав він. — Відповіді на два запитання. Якщо вони, звичайно, тебе ще цікавлять».

Маленький виродок над ним ще і знущається?!

— Лише на два? У мене їх багато. Занадто багато для тебе, — відповів Герман.

«На два головні».

— Сумніваюся, дуже сумніваюся.

«Спробуй».

Ось так, маленький гівнюк, уже краще.

— Ну, викладай.

«Відповіді на „КОЛИ“ і „ЯК“.»

Розмова ставала серйознішою.

Герман задумався.

З відповіддю на КОЛИ поки що можна було й почекати.

— Мене цікавить — ЯК? — він уважно подивився на Геру.

«Мах на мах — не забудь!»

— Хлопче, ти починаєш мене діставати.

«Добре, — голос підлітка ледь помітно змінився. — Згадай: ПІВТОРА РОКУ ТОМУ».

Герман тупо продовжував дивитися на Геру.

— І це ВСЕ? — видихнув він розчаровано. Давненько він не почував себе таким дурнем, мабуть, відтоді, як зазнав фіаско в ліжку з повією близько року тому.

Маленький виродок його просто дражнив!

Герман намагався зосередитися на своїх фінансових справах, що виражалося в перекладанні з місця на місце бланків рахунків, якихось документів і кредитних карток. При цьому його думки витали десь дуже далеко.

У минулому.

Ніяких особливо пам’ятних подій тоді не відбулося. Чому саме півтора року? Може, хлопчисько дійсно його тільки дражнив?

Але десь у глибині свідомості він знав, що це не так.

Щось було.

Він склав кредитні картки в одну стопку й машинально перетасував, немов колоду карт.

Він намагався хоч за що-небудь зачепитися.

(півтора року)

Він повинен їх воскресити. За деяких обставин подібне заняття перетворюється на катування і здатне звести з розуму.

(півтора року)

Що це було?

«Послухай, усе це дурна затія, — він без зусиль упізнав голос. — Що зміниться, якщо ти навіть згадаєш? У тобі сидить бомба з найхитрішим детонатором у світі. І ніякі спогади не зможуть його вирубати, ти це прекрасно знаєш».

Так, мабуть, це так. Але я знаю також і те, друже, що коли не зумію відшукати відповіді на ЦІ запитання, вони переслідуватимуть мене до самого моргу тієї лікарні, де я вріжу дуба на останній стадії хвороби, коли моє волосся навколо ліжка збиратиме прибиральниця, а все інше перетвориться на гнилі мощі, обтягнуті прозорою шкірою. Тому йди до дідька зі своєю раціональною логікою.

Отже, що могло статися півтора року тому?

Фактично те саме, що завжди: робота, робота, робота… Зрідка — відрядження в інші міста (власне, все та ж робота). Ще рідше — вечірки, які Герман завжди ненавидів, причому все сильніше. Одне тільки нагадування про захід, що наближається, викликало в нього бридкі відчуття. Дивно, як він узагалі став процвітаючим бізнесменом із таким підходом до життя. Імовірно, тут була заслуга не його, а Алекса, треба віддати тому належне. Відвідував же Герман вечірки переважно для того, щоб уникнути здивованих поглядів колег і повчальних балачок шефа.

Ось, мабуть, і все, що він міг згадати.

І ще операція на апендицит, яка ледь не забила цвяхи в його труну.

Рівно півтора року тому.

Приступ схопив іще в київському аеропорту перед вильотом додому, у Львів. Коли оголосили шестигодинну затримку рейсу, Герман купив в аптечному кіоску упаковку анальгіну, прийняв одразу три штуки й повернувся в зал очікування, де, скорчившись у кріслі, відсидів усі шість годин. До того моменту від цілої упаковки анальгіну залишилася одна таблетка, що тріснула майже навпіл і нагадувала два молочні зуби. Кіоск був уже зачинений. А потім бадьорий голос диспетчера потішив пасажирів, що летіли з Германом одним рейсом, оголосивши про додаткову тригодинну затримку. Герман відчував, що в нього починається жар. Моментами він майже нічого не бачив, тільки знав, що йому стає все гірше. Він практично не пам’ятав як опинився в літаку. Але «швидка» відвезла його вже з дому тільки наприкінці наступного дня. Отямившись після операції, Герман зі слів чергового лікаря довідався, що жити йому залишалося лічені хвилини, — поширювалося запалення. Його ледь устигли врятувати.

Усе це трапилося саме півтора року тому.

Герман схопився.

— От! — він ударив кулаком по столі, відчуваючи якесь злісне задоволення.

Як він міг цього не врахувати, — адже це до сміху елементарно!

Він швидко глянув на годинник: за п’ять третя.

Ще встигає.

ЕЛЕМЕНТАРНО.

— Навряд чи зможу вам допомогти, — знизала плечима молоденька медсестра, яка сиділа по іншу сторону віконця реєстратури. — Можливо, вам варто піднятися нагору, в хірургічне відділення, де вам робили операцію. У них свій окремий архів.

— А якщо там мені не допоможуть? Куди б я міг ще?.. — Герман майже просунув голову у віконце, щоб краще розчути слабенький голос реєстраторки, але та, мабуть, витлумачила це по-своєму.

— А… — сестра запнулася, коли їхні очі зустрілися, й через секунду зашарілася, немов Герман нав’язливо з’ясовував дату її першої менструації.

— А… там вам усе скажуть.

— Спасибі.

Він попрямував до сходів і почув, як захлопнулося віконце реєстратури. Звичайно, набагато простіше було перетнути хол, де на протилежній стороні від реєстратури знаходилися двері ліфтів. Однак Герман вирішив, що добереться до хірургічного відділення, розміщеного на четвертому поверсі, набагато швидше, якщо скористається сходами.

Можливо, саме тут із ним сталося…

Заради цього він сюди і прийшов.

Коли він досяг прольоту між третім і четвертим поверхами, де дозволялось курити, крізь легку завісу диму, що заслоняла людей, Герман побачив… себе самого. І ледве не запоров носом об підлогу, перечепившись через сходинку. Хтось випустив густий струмінь диму, і обличчя чоловіка зникло. Через секунду Герман із серцем, що шалено калатало у грудях, переборов проліт. Потім усе-таки зважився повернути голову туди, де стояв його двійник. Між ними тепер відстань була не більше одного метра, і чоловік абсолютно не був на нього схожий. «Що за…»

Минувши білі двостулкові двері, над якими висіла велика табличка з написом «ПЕРШЕ ХІРУРГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ», Герман побачив знайомий довгий коридор, зараз практично порожній. Якщо не брати до уваги двох хворих, що тинялися далеко в кінці. Порожній на даний момент сестрин пост із навислою над столом настільною лампою, що нагадувала голову самотньої зажуреної чаплі. Тут панували тиша і якесь позачасся.

Це місце раптом здалося Германові зловісним, немовби він потрапив у вузький підземний тунель, що тягнеться в таємничу мовчазну темряву, а замість дверей палат сутеніли провалля древніх гробниць, у сутінку яких терпляче таїлося щось, що чекає його всі ці півтора року. А ті двоє хворих у кінці коридору…

«Сьогодні п’ятниця, — нарешті зметикував Герман, — після обіду майже всі подалися додому».

Він повільно рушив коридором, сподіваючись зустріти медсестру або чергового лікаря. Навколо витав характерний запах лікарні і ще якийсь. Який саме, Герман не міг визначити, але він цей запах знав. Коли він минув закриті двері зі строгою табличкою «ОРДИНАТОРСЬКА», різко посилився запах медикаментів, який підказував, що десь близько двері процедурної, а може, й перев’язочної. І справді — наступні двері, відчинені на два пальці, які немов запрошували ввійти, виявилися перев’язочною. Герман її дуже добре пам’ятав з усією обстановкою і столом, що панує в центрі й нагадує операційний. У голові самі собою випливли рядки:

…всіх лікує, всіх зцілить — добрий лікар Айболить!

А потім чомусь:

ДОБРИЙ ЛІКАР АЙБОЛИТЬ У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…

Перед очима Германа виник образ доброго лікаря, як на малюнку в дитячій книжечці, що була в нього колись дуже давно. Хоч маленький лікар в акуратному білому халаті весело посміхався, його очі залишалися зовсім скляними, а в руці він тримав не слухову трубку, а величезний блискучий скальпель, із якого капало щось червоне, утворюючи на підлозі біля ніг доброго лікаря темну багряну калюжу.

…всіх лікує, всіх зцілить —

добрий лікар

А-аай! БОЛИТЬ!!!

Герман похмуро посміхнувся цьому видінню.

У ПЕРЕВ’ЯЗОЧНІЙ СИДИТЬ…

Раптом найближчі двері різко відчинилися, ледве не вдаривши Германа по плечі, і він ледь не скрикнув. Уже не молода чергова медсестра винесла з палати крапельницю й подивилася на гостя. На її обличчі неважко було прочитати: «А ти ще хто такий? Мені досить того, що я і так виконую чужу роботу, тягаючись по всьому відділенні з цими проклятими крапельницями, бо в когось чухається одне місце. І ця зараза втекла за цілу годину до того, як закінчиться її зміна. Тому краще шуруй звідси й не мороч мені голову, зрозумів?»

— Зараз не прийомний час. Кого вам треба?

— Чергового лікаря, — відповів Герман. — Чи когось із…

— Не знаю. Не знаю, де він, — вона категорично захитала головою. — Приходьте іншого разу.

«Шуруй звідси, мені й без тебе тут клопоту досить!»

Ззаду почулися кроки. Герман і медсестра одночасно повернули голови.

У відділення зайшов чоловік у білому халаті.

(добрий лікар)

Навіть здалеку легко було визначити, що він не належить до нижчого медперсоналу. Він прямував у їхню сторону. Його Герман не пам’ятав.

— Ось він, черговий лікар, — сказала сестра й, залишивши Германа, подалася разом із крапельницею у своїх справах. Ніжка штатива чіплялася за лінолеум і наче видавала шипіння роздратованої змії.

Герман зробив кілька кроків назустріч лікарю.

— А в чому, власне, річ? — насторожено відреагував той.

Герман не був схожий на хворого, що затримався у відділенні довше, ніж інші, й не змився додому з усіма ходячими пацієнтами.

— Я вас слухаю, — лікар був уже помітно сивуватий чоловік років за п’ятдесят, повненький, в окулярах з димчастими стеклами, майже такими, як у генерала Піночета, й точно такими, як в іншого генерала — поляка Ярузельського.

— Півтора року тому, — почав було Герман, дивлячись на своє подвійне віддзеркалення в затемнених окулярах, — мене доставили в це відділення з гострим апендицитом…

— Перитоніт, — машинально відзначив лікар.

— …і прооперували. Мені необхідно з’ясувати деякі деталі.

— Угу… — похитав головою лікар.

— Потрібно переглянути архівні дані, — пояснив Герман.

— Угу, — знову хитнув головою лікар. — Нічим не можу допомогти — він розвів руками, наочно демонструючи свою безпорадність. — Ключі від архіву в старшої медсестри на загальній в’язці. А вона буде аж у понеділок. Вибачте, молодий чоловіче.

«Аякже, на загальній в’язці, козел».

Схожу тактику Герман добре знав.

Коли лікар уже збирався зробити недвозначний жест, що означав «усі запитання на сьогодні вичерпані, чи не пора вам, молодий чоловіче додому; приходьте в понеділок, а ще краще — ніколи…», Герман вклав у лапу лікарю десятидоларову купюру.

— Я хотів би з’ясувати деякі деталі без зайвих затримок. Ви мене розумієте?

Цього разу лікар виявив до Германа більш жвавий інтерес.

Тепер він його прекрасно розумів.

— Хвилинку, — він засунув гроші до кишені халата. — Я гляну…

Черговий лікар пройшов коридором, відчинив ключем двері з написом «ОРДИНАТОРСЬКА» і щез за ними.

— Вам пощастило, молодий чоловіче, — заявив він, повернувшись через хвилину. — Ключі виявилися на столі.

Потім бадьоро повів Германа в архів.

«Звичайно, вони виявилися на столі».

Це був малюсінький архів, меншого Германові не доводилося бачити: здавалося, тут ніде одночасно розвернутися навіть двом павукам, що прилипли до стелі біля плафона, всередині якого ледь світила тьмяна сорокаватна лампочка. По суті, це була просто маленька комірчина, в яку якомусь розумнику спало на думку засунути стелаж, забити його під саму зав’язку картонними папками, а потім цей розсадник клопів гордо назвати архівом.

— Півтора року тому? Отже… березень або квітень, — пробубнів лікар, риючись у якихось курних папках із таким виразом обличчя, який чітко говорив: «Бачиш, як я маю бруднити свій білий халат за твої нещасні десять баксів?!»

— Як ваше прізвище?

Герман назвав.

Лікар, важко сопучи (ймовірно, через пил), копався хвилин десять, вдивляючись у кожну відібрану ним папку й у кожну сторінку відібраної папки, аж у Германа виникла весела підозра, що той розучився читати й намагається відшукати знайомі літери.

— Є… — нарешті задоволено крекнув лікар і розправив вільною рукою загнутий куточок сторінки. — Ось і ваша стаціонарна картка.

Герман мимоволі напружився.

Зараз він дізнається… Зараз він дізнається… ЗАРАЗ…

На чолі виступив холодний піт, сорочка теж моментально змокріла.

— Так, подивимося… — говорив лікар; у лінзах його темних окулярів Герман бачив значки слів, що підстрибували, перевернуті догори ногами.

— Ось… Діагноз… Гострий перитоніт… Прооперовано… Оперував… Угу… Стан задовільний… Ага, — ось як! Наступного дня — погіршення… Аналізи… — бурмотав лікар. — Переливання крові в обсязі…

— А що саме вас цікавить? — він підняв очі на Германа.

— Нічого… Я вже з’ясував, — глухо мовив Герман і без церемоній розвернувся.

Елементарно.

Він вийшов зі старого лікарняного корпусу, ще польського будівництва, й, завмерши на мить, зробив ковток вогкого повітря; це був запах довгих дощів — трошечки сумний, як прощальні парфуми літа, що відходить. Небо над головою було ще чистим, але Герман відчував, що за найдальшими дахами будинків уже гуртуються сірі хмари, як вони валують, збираючись у гігантський мокрий кулак.

Машина чекала Германа на стоянці, за три квартали вниз дорогою. Він попрямував до огорожі лікарняного двору повз два хирляві клени, на яких химерна рання осінь уже подекуди торкнула листя червоно-жовтою фарбою, наче повз них перед цим пройшовся неохайний художник.

«Елементарно — ось ЯК».

— Твоя правда, хлопче, вони влили мені заражену кров.

«Елементарно, так?» — поблажливо усміхнувся Гера.

Отже, саме так усе й було: того дня він часто непритомнів через лихоманку, і всі події першого (й частково другого) дня сховалися за каламутною завісою марень, жару й болю. Він не пам’ятав про переливання, і це було елементарно. Мабуть, пізніше повідомити йому про це або не вважали за потрібне, або — просто забули.

Добрі лікарі…

Герман витягнув із шафи велику спортивну сумку — старого мандрівника, — яка вже багато років, покриваючись пилом, чекала свого часу. Він поставив її на підлогу, верх трохи прогнувся, і, здавалося, темно-синя сумка посміхалася відкритою блискавкою на бічній кишені, як забутий друг, про якого нарешті згадали: «Як у старі добрі часи, Геро?»

Він почав складати речі. Що йому може знадобитися? Тільки найнеобхідніше: пара змінної білизни, светр, спортивна куртка на випадок ранніх холодів, цигарки, та одноденний запас їжі — кілька бутербродів, термос із гарячою кавою, три банки консервів і все… Сумка вийшла легкою, трохи більше трьох кілограмів — якраз.

Нарешті він випрямився й поплентався у вітальню.

Акуратно розподілив по кишенях усю готівку, що була в домі, а кредитні картки й особливо важливі документи, які лежали на столі в його кабінеті, сховав у плоскому сейфі-тайнику, під дном масивного акваріума, що займав майже чверть стіни. Риби здивовано дивилися крізь товсте скло на незбагненну для них процедуру, що наповнювала шумом їхній мініатюрний світ і чомусь не посилала очікуваного корму.

Герман настроїв таймер автоматичної годівнички й вибив пальцями по склу короткий дріб — охороняйте! Мобільний телефон залишив на підставці. Потім вийшов у коридор, закинув на плече сумку, яка по-дружньому ляснула його по спині й попрямував до дверей.

«А як же Я?! — обурено вигукнув маленький Гера. — Мах на мах — ти ж ОБІЦЯВ!»

Герман вернувся до портрета й навіщось повернув його обличчям до стіни.

Від стуку дверей портрет злегка колихнувся.

Здавалося, що він знав ДЕЩО.

Розділ 2 Гера (1)

На дверях із тонкою тріщиною у склі погойдувалося зображення ведмедика — талісмана московської Олімпіади. Однією лапою він притримував аматорський фотоапарат, схожий на «Смену», що висів на шиї, іншою — запрошував перехожих відвідати фотосалон.

З відчиненого поверхом вище вікна доносилася весела пісенька «Смоукі» про гарну дівчину Алісу. Дванадцятирічний хлопчак, що стояв під дверима салону, в такт музиці вистукував взуттям об тротуар. Духота була нестерпна. Пекучі сонячні промені нагрівали асфальт дороги, що вже аж розм’як.

Хлопчак ховався в тонкій смужці тіні й часто поглядав на двері фотосалону; вони час від часу поскрипували, випускаючи відвідувачів, але щоразу хлопчак розчаровано кривився. Він уже чекав друга добрих півгодини й ніяк не міг зрозуміти, чим викликана ця дивна затримка — невже, щоб зробити фотографію, потрібно стільки часу?

Двері тонко скрипнули на іржавих навісах, хлопчак обернувся — і знову досада. Його терпіння луснуло: якщо його друг зараз не вийде — то він сам подасться туди й дізнається, нарешті, що там діється.

Узагалі-то, він давно вже це зробив би, але боявся неприємностей, які може потягнути за собою такий крок. У травні він ледь не розніс м’ячем скло на дверях цього фотосалону. На щастя, скло не розбилося, а лише тріснуло, та через три секунди із салону вискочив злющий фотограф, від якого він ледь утік.

Після всіх цих спогадів бажання заходити досередини пропало.

Він згадав фотографа. Очі в нього тоді були просто скажені…

А може… — припустив хлопчак (і, незважаючи на жарку погоду, раптом відчув холодок по спині), — може, фотограф — маніяк, що полює на дітей. Чи людожер. Хитрий людожер під маскою привітного хазяїна фотосалону. І ніхто цього навіть не підозрює! Хіба дорослі можуть щось помітити чи здогадатися? Ні, звичайно. А він тим часом спокійно викрадає дітей і, облизуючи довгим язиком свої гострі зуби, посміхається: «Ви ніколи мене не впіймаєте, ніколи не здогадаєтеся, бо я розумніший, ніж ви…» Він обробляє дитячі тіла у себе в комірчині чи у фотолабораторії (адже там темно, і крім нього туди ніхто не заходить, от!) маленькою кухонною сокиркою, а потім… Ні, ще, мабуть, він усе це фотографує (ну так, звичайно, він же фотограф!). Боже, невже його друг зараз умирає (чи вже мертвий!), а він стоїть тут і просто… Адже той навіть не здогадується, що фотограф… канібал, як говорив його батько. Заманив довірливого хлопчика в темну лабораторію. Там, у тьмяній криваво-молочній імлі від фотоліхтаря звисають зі стелі змії негативних плівок, звиваючись, немов живі. «Хочеш подивитися, як я це роблю?» — улесливим голосом запитує фотограф. І поки дитина здивовано розглядає різні хитрі пристосування, він тихо крадеться до столу й висуває шухляду. Його очі яскраво блищать тим же світлом, що й фотоліхтар; по куточках рота починає текти слина. Він облизує гострі, як в акули, зуби і продовжує посміхатися. Потім дістає із шухляди свою улюблену сокирку, тихо наближається позаду до… (його друга!)… І!..

Двері протяжно заскрипіли.

Хлопчак обернувся й полегшено видихнув:

— Ну, нарешті! А я вже думав…

Геру помітно похитувало, його обличчя було бліде, немов покрите шаром воску; в руках бовтався недбало зім’ятий шкільний піджак.

— Ну й вигляд у тебе. Скільки мені тут стирчати? Скоро коріння пущу!

— Тільки не ний. Мені було гірше, — хрипло проговорив Гера.

Виглядав він жахливо.

— Це… фотограф? — очі друга розширилися. Але щось йому підказувало, що фотограф усе-таки тут ні до чого.

— Що? Та ні… — Гера відмахнувся вільною рукою. — Мене чомусь знудило. Довелося посидіти. А фотограф так злякався, що вже хотів викликати «швидку». Взагалі, непоганий дядько. Даремно ти йому тоді скло розбив. Води мені дав, — Гера стягнув із шиї піонерський галстук і засунув у кишеню.

Згадав при цьому батьків, що наполягли зробити портрет на пам’ять. «Геро! Як ти не розумієш, це ж залишиться на роки», — говорила мати. «Я досі шкодую, що не зробив фото у твоєму віці, — підтримував її батько».

І от, літні канікули ще не закінчились, а він повинен натягувати, як ідіот, шкільну форму й сунути в якийсь фотосалон (тільки б не зустріти по дорозі знайомих!), до того ж, у таку задуху!

Друзі попленталися вулицею.

— Може, це через спеку? — припустив товариш.

— Ні, не через спеку, — Гера похитав головою, — не через спеку, це щось інше.

Друг насторожено глянув на нього:

— Розкажеш?

— Коли прийдемо, — відповів Гера.

Вони пролізли через дірку в паркані на територію дитячого садочка. Ігровий майданчик був порожній; у будинку, що стояв неподалік від гойдалок, схоже, також нікого, крім сторожа не було. Хлопці перетнули майданчик, прямуючи в бік маленького будиночка-теремка, що сховався в тіні високої розлогої тополі.

Наблизившись, вони один за одним влізли всередину майже іграшкової будівлі.

Випрямитися на повний зріст тут було неможливо, зате сидіти — зручно й затишно. З віконець лилося світло, спеки не відчувалося. Влітку хлопчиська приходили сюди часто.

Гера дивився собі під ноги, а його друг вийняв із кишені дві пом’яті цигарки «Космос», які він поцупив із батькової пачки, й подав одну Гері. Хлопці невміло закурили, тамуючи кашель: хто не втримається — той слабак.

— Що ж сталось у фотосалоні? — довірливо запитав Геру товариш.

— Це об’єктив… Усе через нього. Туди дивишся… Наче погляд у майбутнє. Розумієш?

Друг дещо розчаровано знизав плечима.

Гера потягнув кілька разів носом і закашлявся.

— Ти не переживай так, — товариш поплескав його по коліну. — Тобі ж уже полегшало. Це все дурниці.

Гера похитав головою:

— Ні, не дурниці — це… було.

— Було — що?

— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…

Гера схвильовано затягнувся цигаркою.

— …що я дуже довго був десь в іншому місці.

— Що-що? — недовірливо перепитав друг.

— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…

— Не фотографуйся тоді більше, от і все.

Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.

— Блін! — хіба про це йдеться?

Він сплюнув на підлогу.

— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.

— Ну, й де ж ти був?

Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.

— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.

— Що забуваєш?

— Чорт! — роки!

— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?

— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.

— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.

— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.

— Отже, ти хочеш сказати…

Гера швидко закивав головою.

— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.

На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.

— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…

— Куди підсипає? — перебив його Гера.

— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?

— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.

— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…

Гера стиснув кулаки:

— А я думав, що тобі можна…

— Дурниці це все! Так не буває!

— А канібали?!!

— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь кінець, початок… Клац! Неможливо вловити. Роки! Ха!

Гера знизав плечима і знітився.

— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.

— Як? Хто? — здивувався той.

— Алекс… А що?

(клац!)

— Чому ти мене так назвав?

— Не знаю… Я й не помітив, як це в мене вирвалося, — зніяковіло пробурмотів Гера.

(клац!)

— Раніше ти ніколи мене так… Звучить якось незвично, по-іноземному.

Гера раптом усміхнувся:

— Знаєш, а непогано — Алекс! Ха! Олександр чи Алекс… яка різниця? Так навіть краще.

(клац!)

Новопохрещений Алекс схопив друга за плечі й повалив на підлогу.

Вони жартома почали битися.

Портрет батькам сподобався. Вони повісили його на стіну напроти ліжка Гери.

«Зовсім інша справа, синку! Тепер у тебе залишиться пам’ять!»

Увечері, коли він вимкнув світло й ліг спати, фотографія виділялась на стіні чорним рельєфним прямокутником, немов провалля в безодню Часу. Гера першої ночі довго вдивлявся в нього й не міг заснути. Здавалося, прямокутник починає поступово втрачати правильні обриси; його краї колишуться й повільно розповзаються по стіні, невблаганно пожираючи кімнату, Сьогодення, й підповзають до самого Гери.

Майбутнє всмоктувало безпомічний перед Часом Всесвіт у свій безмежний Тунель…

КЛАЦ!

Розділ 3 Похоронне турне: початок

Виїхавши на своєму «BMW» за місто, Герман зупинився.

Він витягнув із бардачка ганчірку й вийшов протерти лобове скло. Метрів за двадцять була заправка — ймовірно, остання на майбутньому шляху Германа відрізком у п’ятдесят, а може, і сто кілометрів.

Герман відчинив багажник, вийняв дві каністри по двадцять літрів і попрямував до заправки, оскільки його майбутня подорож не передбачала таких регулярних турбот, як пошук пального.

Уже сутеніло; над майданчиком станції за хвилину зайнялися неонові вогні. З відкритого віконця каси линула музика. Звучала популярна музика Братів Карамазових «На железных собаках». Герман не був шанувальником творчості цієї групи, але цього разу йому чомусь здалося, що вони виконували «На железных собаках» саме для нього: хоч загальний зміст пісні був далекий від його життя, щось зачепило Германа в словах «…догонит меня…»

Герман розрахувався з похмурим типом, що появився у віконці. Фізіономія касира виглядала так, наче йому довелося відірватися від більш насущних справ, ніж робота.

Машин на станції, очевидно, не було давно.

Герман підняв із землі порожні каністри й попрямував до стовпчиків. Касир буркнув йому вслід порядковий номер.

Засунувши «пістолет» у каністру, він почув, як бензин наповнює ємкість; звук видавався йому надто голосним, неприродним. Як давно він уже не виїжджав за місто?

Закінчивши наливати останню каністру, Герман повернувся до машини. У сутінках «BMW» виглядав сумно й самотньо. Герман поклав каністри в багажник і на секунду оглянувся, щоб подивитись на вогні міста.

Потім сів за кермо.

Приблизно за годину їзди Герман задумався.

Звичайно, вся ця затія з поїздкою зовсім не ставила за мету досягнення якогось певного пункту. Вона переслідувала зовсім інше. Але навіть на цьому її етапі варто було б визначити, куди він їде, чи хоча б окреслити напрям. Приблизно. Те, що його темно-зелений «BMW» намотує кілометри київською трасою, — зовсім не означало, що існує який-небудь план. Герман просто-напросто використовував найближче шосе, що виводило за межі міста, — не задумуючись.

Утім, ця поїздка мала одну мету, конкретну її назву Герман сформулював як МОЄ ПОХОРОННЕ ТУРНЕ. Він відчував, що до нього, нарешті, поступово повертається відчуття реальності — вперше з того моменту, коли він дізнався про результат анонімного тесту. «Річ у тому, — думав Герман, — що життя продовжуватиметься у звичному напрямку незалежно від моєї реакції на будь-які обставини». Життя не бере до уваги, що він думатиме і як діятиме. Такою була правда. Хоче Герман того чи ні, але він повернеться назад у старе життя й, можливо, ще довго житиме ним, не зважаючи на всі чортові віруси. І зовсім ні до чого перетворюватися на загнаного звіра, що мчить, не розбираючи дороги й нічого не бачить перед собою, крім власного страху.

За час міркувань стрілка спідометра повільно сповзла до позначки п’ятдесят кілометрів за годину, і Герман додав газу.

Отже, не пізніше, ніж завтра вранці, він уже знатиме, куди прямують колеса його «BMW»; якщо потрібно буде купити новий дорожній атлас, то він це зробить; а також спланує, скільки часу (плюс-мінус один день) триватиме його відсутність у місті.

«Усе, а тепер досить! — наказав він собі. — Досить про це!»

Було вже зовсім темно.

Герман зрозумів, що продовжувати їхати немає сенсу. Та й відпочити пора. Імовірно, внутрішній годинник уже давно намагався йому про це нагадати, але він не звертав уваги.

«Отож на сьогодні досить» — повторив подумки Герман.

Зупинитися краще було б за межами якогось населеного пункту — ночувати він збирався в машині; шукати готель було попросту нерозумно.

Нарешті він з’їхав із дороги й зупинився.

Випивши гарячої кави з термоса, Герман вийшов із машини подихати свіжим нічним повітрям. Звідкись здалеку чувся голос цикади; за нею підтягували два чи три цвіркуни. Небо було вкрите тонкими перистими хмарами, крізь які просвічувалися зорі (навіть у таку погоду їх було куди більше, ніж у місті в найяснішу ніч). Герман прибив на своїй щоці комара й викинув недокурок.

І раптом він почав блювати.

Це відбулося без будь-яких спазмів чи навіть натяків на нудоту.

Чортихаючись, він повернувся в машину й витягнув із бардачка паперові серветки.

Напевно, нічого дивного в цьому не було. Швидше, навіть закономірно: саме так і повинен був закінчитися один із найдовших і найбожевільніших днів у його житті. Уже прожити його до кінця — межувало з подвигом. Із самого ранку він планував епохальну розмову з Алексом — лише це коштувало Германові бозна-чого; потім просидів не менше двох годин у барі, ламаючи голову, що йому робити найближчим часом; потім зазнав божевільного тиску на свій мозок, намагаючись з’ясувати, ЯК (і — о чудо! — йому це вдалося); пережив спілкування в жахливій лікарні з «добрим лікарем»; і, нарешті, провів кілька годин за кермом своєї машини, вирушивши, як напіврозкладений труп, у Похоронне Турне. І ось він тут.

«Господи, — подумав Герман, намагаючись витягнути з пачки неслухняними пальцями цигарку, — невже це все відбулося сьогодні… всього за один день?!»

Тож немає нічого дивного в тому, що його знудило, — мабуть, це найменша ціна, яку він міг заплатити за цей день.

Зненацька йому згадався один кумедний епізод, коли він, Алекс і якісь їхні спільні друзі з університету років десять тому влаштували невеликий пікнічок на озері під Винниками, що за п’ятнадцять кілометрів від Львова. Тоді вони справді повеселилися, нализавшись просто до тваринного стану (здається, Герман навіть мукав). Але, безсумнівно, їх усіх перевершив Алекс. Він умудрився не тільки обблювати себе з ніг до голови, а й накласти у штани. А наступні кілька днів провів у похмурому настрої, переживаючи, щоб до нього не приклеїлося прізвисько типу «засранець» чи «гівнюк». Він майже щогодини дзвонив Германові додому, ледь не вимолюючи чергове «чесне слово», що той нікому й ніколи не розповість про те, що трапилося. Уже набагато пізніше Герман дізнався, що за мовчання інших Алекс розраховувався грішми. Зараз цей спогад Германові видався особливо приємним.

Він автоматично загасив цигарку в попільничці й відчинив дверну кватирку, щоб випустити дим назовні.

Тільки тепер він насправді відчув, яка нелюдська втома опановує його тіло й розум.

У відкрите віконце дверей залетів великий нічний метелик, принаджений світлом у салоні…

…Раптом Германові стало поганої Нестерпно… Немов його голову стиснули безжальні сталеві обручі, здатні будь-якої секунди розколоти череп на безліч дрібних осколків. Він відчув, що його очі починають вилазити з орбіт, і якщо це триватиме ще хоч трошки — вони просто тріснуть.

Герман коротко й майже беззвучно застогнав. «Боже, що зі мною?! — спалахнуло в онімілій свідомості. — Що зі мною діється?!!» Він думав, що знає, як може бути погано, знає, що таке сильний біль. Але тільки зараз зрозумів…

Він впився руками у своє обличчя.

«ЯКЩО ЦЕ ТРИВАТИМЕ ЩЕ ХОЧА Б КІЛЬКА СЕКУНД…»

Розділ 4 Алекс лютує

Уранці, після того, як Герман пішов з офісу, Алекс був надзвичайно пригнічений. Він нервово відповідав на телефонні дзвінки, схоплювався при кожному сторонньому шумі за дверима його кабінету й курив цигарки одну за одною.

Не заспокоївся він і ввечері, коли повернувся додому: ще з порогу гаркнув на дружину; та мовчки подалась у кімнату, знаючи, що бувають такі моменти, коли краще зайвий раз чоловіка не дратувати.

Алекс довго метався усією своєю величезною квартирою в пошуках сам не знаючи чого. Нарешті він влетів у кабінет і довго крокував із кутка в куток.

Як він посмів?! Цей тюхтій йому був зобов’язаний усім! Що з того, що це була його (а не Алекса) ідея заснувати компанію, яка тепер процвітала; все одно це він — саме він! — відкопав і вклав у справу дев’яносто відсотків початкового капіталу (на відміну від Германа, що кинув якусь дульку). Саме Алексу довелося добряче потрясти усіх своїх родичів, від найближчих до сьомої води на киселі: багатих дядечків, тіточок, заможних далеких родичів дружини й інших. Перед кожним, зрозуміло, довелося принижуватися, здувати з їхнього взуття пилюку, робити щедрі подарунки їхнім безцінним чадам — малим невдячним виродкам…

Яке моральне право має тепер Герман так із ним поводитись?!

Алексу на мить згадалися очі й вираз обличчя його партнера і друга.

Можливо, у Германа й виникли якісь проблеми, той явно чогось недоговорював.

Добре, він дасть цьому сучому синові один… ну, нехай два тижні.

А взагалі, плював він на проблеми Германа, адже мова йде про успіх компанії… Чорт! — але, як назло, саме в руках компаньйона перебувають основні нитки всього бізнесу, і від присутності Германа залежить результат справи.

Два тижні…

І якщо той не повернеться, — Алекс буде змушений вжити певних заходів.

Спершу, він, звичайно, йому просто «натякне». Але, якщо «натяк» не дійде — доведеться крутіше діяти.

Час від часу Алекс поглядав на телефон — може, все обійдеться простіше?

До півночі він викурив півпачки цигарок і, зрештою, набрав номер мобільного телефону Германа.

Той не відповідав.

Розділ 5 Похоронне турне: закінчення

…Через кілька секунд раптовий приступ минув. Це закінчилося так само миттєво, як і почалося. Залишилась тільки огидна нудота, що не йшла в порівняння навіть із найгіршим похміллям, і свербляче поколювання по всьому тілі тисячі малюсіньких голочок. Герман також не міг визначити, скільки часу тривав приступ — кілька митей чи кілька хвилин?

— Що це?.. — він витер з обличчя рясний піт і важко відкинувся на спинку сидіння. В очах усе пливло, немов він бачив світ крізь воду, по якій котяться хвилі.

Герман відчув у роті присмак чогось настільки противного, чого він навіть уявити не міг. Але десь за хвилину він із подивом виявив, що цей дивний присмак зник.

Германа охопив важкий липкий жах. Напевно, він злякався б куди менше, якби побачив перед своєю машиною величезного монстра, що виповзає з темряви. З цим він міг хоча б якось боротися — запустити мотор «BMW» й дати газу, але…

«…догонит меня…»

Ось воно? Вже?! Почалося?!!!

Герман спробував закурити, однак його знову ледь не знудило. Він хотів загасити цигарку в попільничці й не зміг; навіть це вимагало сил, яких у нього зараз не було. Довгий недокурок залишився жевріти.

То що ж, урешті-решт, сталося? Чи це й було безпосереднє знайомство з вірусом?

З переляку його дихання видавало судорожні свистячі звуки; груди часто й різко здіймалися.

Чому так швидко? Не минуло й… А, ну так! — він дізнався про вірус лише два місяці тому, але міг бути інфікованим уже не один рік. Він просто не знав, ось і все.

«А чому б не почати сьогодні? Може, саме зараз найпридатніший час?»

Герман із великими зусиллями відрегулював сидіння в лежаче положення, закутався у спортивну куртку, витягнувся і заплющив очі.

Зовні шелестів ліс, він нагадував шум морського прибою — не голосний, але могутній, такий, що таїть у собі якусь таємничу силу. Звідкись із темної трави до нього приєднувалося цвірчання коника-стрибунця, як гітарне соло у виконанні недосвідченого музиканта. Під капотом «BMW» ліниво посвистував вітер, час від часу поклацував уже майже остиглий двигун. У салоні машини Герман відчував себе, немов космічний мандрівник у своєму всюдиході, дуже надійному й дуже затишному. Навколо панувала таємнича ніч невідомої планети, і тільки всередині можна було знати, що ти в безпеці. Поступово Германа відпускала нервова й фізична напруга. Він у безпеці. Тепер він у безпеці. Все минуло. ВОНО — те незрозуміле, що найшло на нього недавно — уже закінчилося. У нього був справді неймовірно важкий день. Це все схоже на звичайний фізичний зрив. Нічого більше. Це не обов’язково повинен бути вірус, що прокинувся. Він просто сприйняв усе надто перебільшено, під впливом усієї цієї незвичної для нього обстановки: він зовсім один, навколо його оточує майже дика природа, ніч…

Можливо, у нього різко піднявся тиск. Що він знає про різні припадки, удари? Насправді — нічого. Тим більше, що він знає про віруси? — про ВІЛ? Звичайно ж, знову нічого. А що він знає взагалі про все це, щоб починати робити якісь припущення, як знахар-недоучка з глухого села, де вірять у пелюстки Чудотворної квітки. Що він знає, щоб ліпити з притягнутих за вуха аргументів ідіотську версію, що його знання тепер якимось чином провокує ініціацію вірусу? Він просто починає панікувати: у сусідньому домі хтось випустив гази, а йому вже чується Грім Небесний!

Злість на себе допомогла Германові майже цілком повернутися в нормальний стан.

А тепер йому треба гарно виспатися.

Герман знову відчув неймовірну втому, що на якийсь час відступила перед страхом, викликаним приступом.

Він потягнувся, щоб виключити в салоні машини світло й раптом побачив свою руку. Звичайно, він бачив її і раніше, але тепер він дійсно її як слід розглянув.

Усередині в Германа щось наче обірвалося.

Він повільно підніс до світла іншу руку. Вони обидві тремтіли від перехвилювання, як лапи великої агонізуючої комахи.

«Господи, я ж тут сам… зовсім сам!..»

Руки виглядали так, наче хвилин двадцять пробули в гарячій воді. Як давно це сталося з його руками? Герман гарячково намагався згадати, чи виглядали його руки якось дивно, коли він востаннє підкурював цигарку…

Пам’ять не хотіла допомогти.

Не зважаючи на сильну втому, Герман продовжував тримати руки перед маленькою лампочкою внутрішнього освітлення, поки, нарешті, зрозумів, що вони стали нормальними.

Він почав провалюватися в іншу реальність, де немає ні світла, ні звуків, ні думок… Його поглинув важкий бездонний сон.

Глава у главі

…вона почула Його, хоча була ще дуже далеко — щось підсилювало Його запах; вона була занадто старою, і їй залишалося зовсім недовго; усе її життя минуло в нескінченному пошуку того, чого вона ніколи сама не знала; у неї був лише її Голод, що тільки сам міг підказати, як його задовольнити; він не припинявся з моменту її народження й був першим відчуттям у її житті; коли минав майже весь відпущений їй час, вона зрозуміла, що Голод буде єдиним, що вона відчуватиме, помираючи.

і ось, раптом, вона почула Його, коли її час майже вичерпався, й почала рухатися за запахом — так, це те, що може задовольнити її Голод, але щось підсилювало Його…

вона наближалася, а він сильнішав і сильнішав; незабаром вона втамує свій Голод і відійде у спокої…

і ось вона на місці; можливо, до неї тут устигли побувати й інші, хоча зараз вона нікого не чула; але щось підказувало їй…

вона занурила дзьоб у теплу м'якоть, де перебувало Те, Що наситить її Голод… але щось…

залози послали уперед свій вміст… Її охопила радість — зараз!..

несподівано вона зупинилася — Древній Інстинкт загородив її бажання…

тут була Хворість, вона помре голодна…

Похоронне турне: закінчення

Герман прокинувся від того, що хтось торкається його обличчя. Вже був ранок.

«Кимось», хто розбудив Германа, виявився великий нічний метелик, що залетів іще вночі. Відкривши двері машини, Герман акуратно випустив його й вийшов сам. Потім він обмацав обличчя — вікно залишалося відкритим усю ніч — цим, без сумніву, мали скористатися всі комарі в окрузі. Однак він не знайшов слідів яких-небудь укусів.

Потім Герман зробив кілька ковтків кави з термоса й закурив. По всьому тілу відчувалася ниюча слабкість із домішками дивної легкості, немов земне тяжіння упало на кілька відсотків.

Він уважно оглянув свої руки, згадуючи, що йому довелось пережити вночі. Руки виглядали стерпно. Зараз Герман почувався спокійно. Хоч би що трапилося цієї ночі, він дожив до ранку й може все обміркувати. Спочатку варто вирішити, чи продовжувати це Турне, чи повернутися додому? Якщо Турне закінчилося, — то що робити далі? Повертатися до роботи в компанії, особливо після недвозначної розмови з Алексом, сенсу не було, та й не хотілося.

«Не відходь від Головної теми… — крутилось у нього в голові. — Рано чи пізно, але тобі все одно доведеться вирішити це; не намагайся обдурити самого себе, адже ти почав розуміти…»

Щоб прогнати чи хоча б приглушити цей шепіт, Герман обійшов навколо машини.

Сонце ще ховалося у верхівках лісу, що погойдувався. День був не спекотний і не холодний — звичайний день початку вересня.

«І початку фінансового року…» — Германові згадалися слова колишнього шефа й колишнього друга. Гівно! Нарешті він це зрозумів. Бізнес, гроші, бізнес… — дурна біганина по колу. Усвідомлення цього прийшло саме собою, легко і природно. Тільки, — подумав Герман, — напевно, надто пізно…

Щось тихо й наполегливо ворушилося в його підсвідомості, немов він зробив якесь важливе відкриття, але ще цього не збагнув чи не наважується збагнути. Швидше за все, це був здогад, що появився ще вночі, коли він провалювався у сон. Але Герман не наважувався зараз схопитися за нього… Може, тому що, з однієї сторони, він обнадіював, а з іншої — здавався неймовірним. Надто неймовірним.

А ще він лякав…

«BMW» вибрався з узбіччя на шосе й набирав швидкість у напрямку Львова.

Герман машинально покрутив настройку приймача і зловив якусь FM-хвилю. Потім потягнувся за пачкою цигарок, що лежала на сидінні поруч. І раптом помітив, як у дзеркальці заднього огляду мигнуло… чуже обличчя!

Він різко випрямився, тупо дивлячись на дорогу.

Спина моментально змокріла, Герман стримував гостре бажання глянути назад.

Ще кілька секунд він продовжував вести машину, втупившись дерев’яним поглядом у дорогу.

Потім Герман буквально змусив себе вдарити по гальмах. «BMW» пронизливо заскрипіла, машину ледь не розвернуло на дев’яносто градусів.

За ту долю секунди, поки він повертав голову назад, у його мозку встиг пройти цілий геологічний період, немов його розум прискорив у кілька тисяч разів усі свої процеси; сотні запитань уже отримали сотні передбачуваних відповідей, а уява встигла намалювати безліч можливих картин і їх подальший розвиток.

Але… на задньому сидінні не виявилося нікого.

Галюцинація?

Герман відпустив ремінь безпеки, потім знову повернувся назад і для певності заглянув за спинки сидінь.

Нікого.

Щось знову заворушилося в його підсвідомості, цього разу вже сильніше й наполегливіше. Він кілька разів повільно й глибоко вдихнув і видихнув повітря, серце потроху заспокоювалось.

Герман не хотів вірити в те, що побачив у водійському дзеркалі, він не хотів у це вірити! Але його руки вночі…

«Даремно намагаєшся себе обдурити, бо ти прекрасно знаєш, що бачив. Ти ж почав здогадуватися ще минулої ночі. Це продовжує відбуватися. Будь чоловіком і глянь нарешті правді в лице».

Герман повільно простягнув руку до водійського дзеркальця й повернув його на себе.

Так, це був він.

На відрізку шляху, що залишився до міста, Герман змусив свій «BMW» показати все, на що той був здатний; часом стрілка спідометра перевалювала за позначку сто вісімдесят кілометрів за годину. Колись саме так заганяли коней.

Герман півгодини приходив до свідомості, перш ніж знову взятися за кермо. Перед очима чітко стояла картина, яку продемонструвало водійське дзеркальце.

Так, це був він, а ніяка не галюцинація чи випадкова гра уяви.

Усе те, що намагалося достукатися з його підсвідомості, нарешті зуміло вирватися на поверхню.

Він не зміг стримати крику, коли знову побачив своє обличчя. Воно стало старим. Немов за одну ніч Герману додалося років двадцять п’ять чи тридцять. Так він мав би виглядати в п’ятдесят п’ять-шістдесят, маючи онуків…

Хоча обличчя не просто постаріло — воно було… Кілька хвилин Герман із жахом розглядав себе в дзеркалі, потім почав обмацувати обличчя руками. Долоні рухались шкірою, затримуючись у тих місцях, де траплялися глибокі зморшки. Він обережно торкався мішків під очима, начебто боявся, що від необережного руху вони можуть лопнути й по його щоках потече щось гидке й липке.

А ще — сивина. Її було багато: майже все волосся на голові стало білим, навіть щетина, що відросла за останні дві доби.

Це обличчя було не просто старим, а справді жахливим — у ньому проступало щось огидне й неприродно нудотне. Так могла б виглядати невдало загримована під старого молода людина.

Усю дорогу Герман мимоволі поглядав на руки. Звичайно, тепер він добре бачив відмінність. Вони тримали кермо, як і завжди — угорі, близько одна до одної, — але вони не були тими ж самими.

Це були руки старої людини.

За мить до того, як йому стало погано минулої ночі, він устиг подумати, що його вірус, може, не звичайний вид СНІДу, а якась нова «модифікація», вдосконалена мутаціями чи ще чимось. ВІЛ не повинен виявлятися таким чином, і якщо Герман уже захворів, не міг прогресувати з такою швидкістю! І, зрештою, Герман ніколи раніше не чув про те, щоб цей вірус змушував хворих так швидко старіти.

Це справді було схоже на якусь дивовижну мутацію. Забруднення навколишнього середовища різними хімічними заводами, ядерні випробування, радіоактивні осади, Чорнобиль… і безкінечний перелік усього іншого могли викликати будь-які зміни в цьому чортовому вірусі! І не тільки в ньому, адже майже щороку виявляють усе нові види таких простих і звичних хвороб, як гепатит чи навіть грип! А може, хтось допомагає з’являтися на світ цим новим вірусам у своїх клятих лабораторіях.

Господи, — піт стікав Германові на очі, — невже я отримав один із жахливих мутантів?! Віруси — це ж навіть не зовсім жива матерія, — згадав він іще зі шкільного курсу біології. У нього форма «нового» СНІДу, що здатний убити його буквально за один день, чи за півтора… Господи!

Герман відчув, що починає панікувати.

Не заїжджаючи додому, ввірватися в першу-ліпшу клініку з благанням про допомогу? Чи повернутися додому і вже звідти викликати «швидку», а потім довго пояснювати хлопцям, як він постарів за одну ніч? Тикати їм в обличчя паспорт, доводити, влаштувати урочистий перегляд фотографій?! Поки істина почне доходити хоча б до однієї людини, йому давно вже буде заброньоване місце на полиці в морзі!

Ні, він краще залишиться помирати у власному домі. І…

«А якщо це взагалі НЕ ВІЛ? Про це ти думав? Якщо тест помилково прийняв за вірус СНІДу щось інше? Хіба ти не подумав про це майже одразу, коли побачив свої руки? Спочатку блювота, потім той болісний приступ, а на завершення — ці, немов ошпарені окропом, руки? Ти думав про це. І тебе це злякало».

Він зупинив «BMW» перед в’їздом на стоянку, що за кілька хвилин ходьби від його будинку. Ворота стоянки були відчинені, але сталевий ланцюг, що виконує роль імпровізованого шлагбаума, залишався натягнутим упоперек дороги, загороджуючи в’їзд. Герман посигналив і одразу про це пошкодував.

Кожен із трьох сторожів, що працювали позмінно, зазвичай упізнавав «BMW» Германа ще здалеку й вітався помахом руки. Коли машина посигналила, в протилежному кінці стоянки з’явилася постать людини, в якій Герман розгледів Севу — військового у відставці; той помахав рукою і попрямував до воріт. Герман пожалів, що вчасно не подумав і не вибрав іншого майданчика для «BMW». Сева міг його впізнати і…

Він не хотів уявляти, чим усе це могло закінчитись. Поки той ішов до сторожки, щоб опустити ланцюг, Герман швидко відкрив бардачок і дістав великі темні окуляри та джинсову кепку.

Ланцюг опустився, і Герман заїхав на стоянку, гарячково вигадуючи хоч якусь історію. Хто він? — товариш по службі, якого попросили пригнати машину, поки Герман зайнятий невідкладними справами? Знайомий?

Він вибрав вільне місце (не те, де зазвичай ставив свою машину), потім вийшов із салону, закрив двері на ключ — усе це він робив дуже повільно — історія ніяк не лізла в голову.

Зрештою, попрямував у бік виходу, продовжуючи посилено міркувати. Йому назустріч квапився Сева; майже завжди, коли Герман приганяв на стоянку «BMW», вони перекидались кількома словами.

Сева уже перекладав ключі від сторожки з правої руки в ліву, щоб привітатися з Германом, але коли між ними залишилося кілька кроків, на його обличчі промайнула тінь подиву.

— Гер… — він осікся, але за інерцією продовжував усміхатися.

Герман теж видавив посмішку, і вмить його осінило:

— А… Ви, напевно… Сева? — намагаючись говорити якомога природніше, почав Герман. При цьому він навіть не змінював свого голосу. (О Боже! — Хвороба вже вплинула і на голос?!)

— Герман казав мені, що сьогодні, швидше за все, ви будете чергувати.

Сева'мовчки розглядав Германа.

— Це… мій син, — поспішив додати той.

— А-а…

— Він передавав вам вітання.

— А, так-так, спасибі, — сторож знову усміхнувся. — Ви дуже схожі з сином. Просто неймовірно. Здалеку я прийняв вас за нього.

— Я так і зрозумів. — Герман відчув полегшення. — Нас часто плутають.

Герман зробив вигляд, начебто йому ніколи, і простягнув руку:

— Приємно було познайомитися… Спокійного чергування.

— Спасибі, передавайте Германові вітання.

Герман кивнув і попрямував до воріт.

За поворотом Герман полегшено зітхнув і додав ходу, щоб якнайшвидше сховатися від сторонніх очей.

«Германе, ти перетворюєшся… ти перетворюєшся… перетворюєшся…»

Нарешті він зайшов у будинок.

Його Похоронне Турне завершилося.

Коли він відчиняв свої двері, то почув, що сходами хтось спускається.

— Здрастуйте, Геро!

Герман подумки чортихнувся. Це була сусідка, що жила поверхом вище. Самотня сорокалітня жінка, досить заможна. Злі язики пліткували, що спадщину вона отримала від колишнього чоловіка, який спершу вигнав її за зраду, а потім помер від інфаркту під час розлучення. До «пліток» Герман мало прислухався, але липкі погляди Лізи видавали її увагу до нього. При кожній нагоді вона намагалася з ним поговорити, байдуже, про що. Метою було запросити його до себе в гості «на чашку кави», і Герман це прекрасно розумів.

— Здрастуйте, — відповів він, не повертаючись. Двері його квартири вже відчинилися.

— Їздили кудись відпочивати?

— Так, трохи провітрився.

Голос справді міняється! — з холодком у душі подумки відзначив Герман.

— Ви не захворіли? — схвильовано мовила Ліза, що явно нікуди не поспішала; очевидно, вирішила скористатися черговою можливістю для розвитку більш близького знайомства. — Мені не подобається ваш голос. Здається, ви застудилися. Хочете, я…

— Ні, не хочу, — відрізав Герман. — Я хворий… і жахливо втомився. Хочу пошвидше лягти в ліжко.

— Можливо, вам принести… — не здавалася та.

— Ні, я вже все купив, — поспішно сказав Герман, і поплескав по дорожній сумці, немов демонструючи, що закупив половину аптеки.

«Господи, її навіть не ображає те, що я увесь час стою до неї спиною!»

— А може… — знову почала Ліза.

Але Герман зайшов у квартиру.

— Вибачте… — не повертаючись він захлопнув двері.

Вона ще щось говорила, однак Герман уже її не слухав.

Він зайшов на кухню й важко опустився на табурет. У голові шуміло. І Герман навіть знав, чому.

Я хворий… Я жахливо хворий…

Розділ 6 Герман сумнівається

Лягати в ліжко Герман не збирався, хоча його стан явно погіршувався. Опинившись на кухні, він згадав, що із самого ранку ще майже нічого не їв. Герман відкрив холодильник, та зрозумів, що зовсім не голодний.

Він знову присів на табурет, сперся ліктями на стіл і закрив очі. У роті в нього з’явився неприємний присмак.

Він підійшов до дзеркала в коридорі й висунув язика. По його краях утворився товстий шар брудно-сірого нальоту; Герман провів пальцем, і він розмастився, як паста. Його ледь не знудило прямо на підлогу. Він швидко заскочив у ванну й посилено почав чистити рот зубною щіткою.

А потім усе одно почав блювати… Хоча практично нічого не їв із самого ранку. Він із відразою дивився в умивальник на згустки, що нагадували зсілу кров, тільки… зеленуватого відтінку.

Виглядало це вкрай гидко.

Герман відкрив воду, і вона змила цей кошмарний натюрморт. Ванну кімнату заповнив важкий неприємний запах.

Цікаво, а що показав би аналіз? — подумав Герман.

АНАЛІЗ!!!

Він швидко перейшов у вітальню і зняв телефонну трубку.

Отже, сьогодні субота, друга половина дня, але, залишається надія, що пункт анонімної перевірки крові на СНІД іще працює; номер телефону Герман запам’ятав на все життя. Зараз він був уже майже впевнений, що його стан ніякого відношення до вірусу ВІЛ не має. Але коли він проходив тест, це ще сиділо тихо — тепер же, коли воно «прокинулося», результат міг змінитися.

У Германа зажевріла надія — якщо це не ВІЛ, його хвороба може бути виліковна! Однак відразу ж згадалися зеленуваті згустки, і надію витиснув страх.

Його організм руйнує один зі страшних мутантів ВІЛ, але ймовірність цього дуже мала. Знаменитий вірус, як відомо, впливає насамперед на імунну систему. У його ж випадку…

«А може, він прискорює процеси старіння організму? — саме цей варіант мутанта? Що ти на це скажеш?»

Герман задумався. Ні, це було не просто старінням — досить подивитися в дзеркало, щоб зрозуміти.

Це було… було… щось інше…

Але він спробує дізнатись.

На тому кінці проводу відповіли, що пункт працює.

Герман одразу почав збиратися.

До пункту Герман добрався без особливих пригод. Якщо не брати до уваги одного моменту, що його неприємно вразив.

По дорозі Герман вирішив зайти в магазин, щоб купити пачку цигарок. Перед входом сидів прив’язаний до ліхтарного стовпа величезний плямистий дог; коли Герман підійшов ближче, пес насторожився і в його очах промайнув страх. А коли відстань між ними скоротилося до одного метра, величезний дог притулився до стовпа й заскиглив, злякано дивлячись на Германа. Герман не пам’ятав, щоб його коли-небудь боялися собаки. Кусати — так, але щоб боятися…

Він зайшов до магазину з неприємним холодком у грудях, а коли виходив назад, дога вже не було.

З ліхтарного стовпа звисав обірваний повідок, як зміїна шкіра…

У кімнатці, схожій на процедурний кабінет, у нього взяли десять кубиків крові. Він помітив, що медсестра, яка робила цю процедуру, морщить ніс, хоча й намагається робити це непомітно для Германа.

Він погано пахнув.

Запах ішов із-під сорочки й був схожий на той, що у ванні, коли його знудило.

Невже він весь так смердить під одягом?..

Герман якнайшвидше застебнув рукав сорочки й натягнув зверху светр. Потім глянув на годинник і запитав медсестру, коли повернутися за результатом.

Почувши відповідь, Герман ледь не закричав.

У ПОНЕДІЛОК?!!

Якщо до цього часу вірус його не вб’є, то чи буде він здатний у понеділок добратися сюди? Невідомо ж, із якою швидкістю він старіє. Герман думав, що це відбувається ривками, короткими періодами активних процесів; він вдивлявся у дзеркало перед виходом із дому й ніяких змін не помітив. Але це, звичайно, не означає, що до понеділка нічого не зміниться, трапитись може що завгодно!

— Послухайте… — хрипло звернувся Герман до медсестри, — результати цього тесту мені потрібні терміново. Чому аж у понеділок?

Та співчутливо глянула на Германа й відповіла:

— Сьогодні субота, лаборант уже пішов, на жаль.

— А не міг би хтось інший… — почав було Герман.

Медсестра захитала головою:

— Він — фахівець. Ніхто, крім нього, з тутешнього персоналу не може працювати в лабораторії. Я теж. До того ж, навіть якби вдалося кого-небудь знайти на станції переливання крові, це теж нічого не дало б — наш лаборант завжди забирає із собою ключі від кабінету.

Знову закриті двері… ключі…

— Спасибі, — важко вимовив Герман. — На котру годину мені прийти… в понеділок?

— Коли вам зручно, — сказала сестра; в її очах він прочитав щире співчуття, — вона, мабуть, зрозуміла, що Герман з’явився тут не просто з цікавості, і його поспіх… А ще вона його не засуджувала, якщо взяти до уваги найпоширеніший шлях передачі хвороби. Її очі були спокійними й добрими.

— Коли вам зручно, — повторила вона. — Лаборант приходить за годину до відкриття. Людей сьогодні було небагато. Приходьте вранці. Ваш тест буде готовий.

Герман раптом зрозумів: якщо затримається тут іще на хвилину, то все розповість цій незнайомій жінці з добрими очима.

— Спасибі… вибачте… до побачення…

Це був найжахливіший і найдовший вечір у його житті. Час плинув болісно, перетворюючи миті на хвилини, а хвилини — на години.

Герман втупився в екран телевізора, але замість агентів ФБР Скаллі й Малдера бачив відображення різних частин свого обличчя у водійському дзеркальці, зеленуваті згустки слизу в умивальнику, зморщені, наче печені яблука, руки, добрі очі літньої медсестри, обличчя Алекса, що говорить про початок фінансового року, якийсь старий фотоапарат на тринозі з непропорційно великим об’єктивом, у глибині якого чорніла, повільно розширюючись, чорна крапка, обірваний шкіряний повідець, що звисає з ліхтарного стовпа, як дохла змія…

Близько дванадцятої ночі Герман згадав, що нічого не їв і не пив сьогодні — у нього навіть не виникало такого бажання.

Він виключив телевізор і взяв дзеркало, щоб знову перевірити, наскільки далеко зайшло його старіння. Але ніяких змін поки не виявив.

О пів на першу Герман згадав, що, повертаючись додому, збирався прийняти ванну. Запаху, що йшов від нього вже не було чути, навіть коли зняв сорочку, але все одно вирішив помитись, хоча б для того, щоб чимось зайнятися. Спати не хотілося, незважаючи на пізній час.

Поки у ванну набиралася вода, Герман зробив відкриття, пов’язане з курінням. Він зайшов у кухню, щоб подиміти у кватирку, але коли цигарка опинилася в руках, Герман зрозумів, що курити зовсім не хоче. Він покрутив її в пальцях і викинув у смітник. За якийсь час майже повна пачка «кемела» пішла туди ж.

Отже, він кинув курити? Це нагадало йому епізод із якогось старого фільму чи то якийсь анекдот, де засудженому на смерть пропонували кинути курити.

Сівши у ванну, Герман одразу ж із неї вискочив. Було таке відчуття, наче хтось вирішив познущатися й пустив водоканалом кислоту. Шкіра в місцях зіткнення з водою стала пурпурно-червоною і сильно пекла, як при опіку.

Герман акуратно промокнув подразнені ділянки рушником і пішов у вітальню.

Він сів у крісло, тупо дивлячись повз усе на світі, і… раптом йому стало зовсім байдуже щодо ВСЬОГО — яким виявиться результат тесту, що робити в ситуації з непрошеними гостями, щодо вірусу, його вигляду в понеділок, і навіть щодо того, чи доживе він узагалі до вечора наступного дня — абсолютно щодо всього…

— Мені — байдуже… — сказав він у німу кімнату.

Герман перебував у одномісній лікарняній палаті. Він лежав на спині, відчуваючи холодок у згині руки, куди була приєднана крапельниця, і притуплений пульсуючий біль у правій частині живота.

— У вас висока температура, — сказав лікар, який оглядав Германа. — Зрештою, інакше бути й не могло. — Він схилився над розпухлим швом Германа внизу живота.

— Ми вас ледь урятували, — мовив лікар. — Але, боюся, ускладнень не уникнути. Швидше за все, у вас почалося зараження.

Лікар нагадував доброго доктора Айболитя, намальованого в старій дитячій книжці: був низенького зросту, із кругленьким рум’яним обличчям та зморщечками навколо очей, що з’явилися від звички часто усміхатися (або лютувати), в акуратному сліпучому-білому халаті.

Коли лікар схилився над Германом, той помітив у кишені його халата щось довге й вузьке, з металевим блиском.

— Боляче? — лікар натиснув пальцем на розпухлу болючу ділянку живота.

Герман від болю вигнувся дугою, ледь стримуючи стогін.

Він іще до кінця не усвідомив, що з ним трапилось і як він тут опинився.

Вас ледь урятували…

Йому зробили операцію?

Герман туманно згадував аеропорт, упаковку таблеток, які він прийняв (це був анальгін, здається), поки тривала затримка рейсу. Потім був літак, таксі… його квартира… біль… жар… І, здається, він сам викликав «швидку»… Далі не пам’ятав.

Можливо, це апендицит… так, швидше за все — апендицит.

— Будемо вживати екстрені заходи, — вимовив лікар.

Його голос звучав заклопотано, але на рівні інтонації Германові здалося, начебто лікар сказав: «ЗАРАЗ МИ ПЕРЕРІЖЕМО ЙОМУ ГОРЛЯНКУ, ЯК СВИНІ, ТІЄЮ ГОСТРОЮ ШТУКОЮ, ЩО ЛЕЖИТЬ У МОЇЙ КИШЕНІ…»

Він подивився на Германа:

— Як ви почуваєтесь?

ПРИГОТУЙСЯ, СИНКУ, НЕЗАБАРОМ МИ ПОЧНЕМО, — АЛЕ КВАПИТИСЯ НЕ БУДЕМО, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ, — ПРАВДА?

Германові раптом здалося, що він перебуває не в лікарняній палаті, а в приміщенні, що стало його казематом, як маленький острів у жахаючій порожнечі страшного світу, наповненого зойками і стогонами, населеного жахливими мешканцями, які тільки зовні схожі на людей, — добрими Ай-Болитями — Добрими Лікарями і їхніми помічниками. І якщо виглянути у вікно, то можна було б побачити… Бо це світ лікарівм’ясників, вівісекторів…

З дому його забрала не справжня «швидка допомога», — ті приїхали трішки пізніше і вже нікого не застали. Це була їхня машина — Добрих Лікарів. Вони якимсь чином дізналися про нього й поспішили за ним… Вони забрали його й невідомим шляхом привезли у це жахливе місце.

Тепер він повністю в їхній владі.

Ми вас ледь урятували…

ПОМЕРТИ ВІД ЗВИЧАЙНОГО ПЕРИТОНІТУ БУЛО Б НАДТО ЛЕГКО — НАДТО ШВИДКО. СКОРО ПОЧНЕМО, АЛЕ МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ, ЩОБ РОЗТЯГТИ ЗАДОВОЛЕННЯ (НАШЕ І ТВОЄ) — ПРАВДА? ПРАВДА?.. ПРАВДА…

Герман здригнувся, раптово зрозумівши, куди зникають люди, — десятки людей щодня у країні. Їх забирають Добрі Лікарі…

Рація Їхньої «швидкої допомоги» (ні, на їхній машині написано не «швидка», а «добра допомога») перехоплює виклики, і Вони намагаються прислати свою машину раніше, щоб потім привезти хворих сюди…

Германові раптом здалося, що протилежна стіна стала прозорою, і він побачив іншу палату — набагато більшу, ніж ця. У ній стояло десять чи дванадцять ліжок — стільки він зміг розглянути — інші губилися в темних кутках, що заслонялися дивними тінями. У палаті були люди…

«Ти ще не з ними, бо ти тут новачок, Германе», — прошепотів хтось у його голові.

МИ НЕ БУДЕМО КВАПИТИСЯ…

Герман вдивлявся в сутінки палати, що проявилася крізь стіну, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з проявником. Стіна немов перетворилася на величезну похмуру ефемерну картину, — здавалося, що ця палата стала продовженням тієї, де лежав Герман.

«Придивись, Германе, до цих людей… — наполегливо шепотів голос. — Усі вони колись починали з твоєї палати…»

Спершу Герман не міг зрозуміти, чим зайняті ті, хто ворушиться, — їх було більше половини, інші лежали нерухомо на брудних, нічим не застелених матрацах. Нарешті, йому вдалося розглянути молоду людину двадцяти років, що напівлежала на ліжку. Її обличчя було повернено в бік Германа (виникало відчуття, що хлопець дивиться прямо йому в очі).

Кожні кілька секунд той заплющував, а потім знову розплющував збуджені очі, немов у них попало по пригорщі солі. Заплющив… розплющив… заплющив… розплющив… — хлопець проробляв це з чіткою регулярністю метронома — заплющив… розплющив… На нього було важко дивитися; у Германа самого защипало в очах.

«Що ж він робить?»

…заплющив… розплющив… раз… два… раз… два…

«ЩО ВІН РОБИТЬ?!» — усередині в Германа заворушилося щось мерзенне, піднімаючись до горла ритмічними хвилями. «Ти вже почав розуміти, Германе, — знову з’явився шепіт, — хіба ні? Одного разу, його, як і тебе, забрали сюди Добрі Лікарі… Ти вже розглянув і прекрасно зрозумів, що він робить… і ЩО з ним зробили Вони… Якщо він припинить моргати, — то помре від ядухи; він мусить робити це кожні п’ять секунд — вдень, і вночі, навіть у сні. Напевно, він давно вже помер би, але в нього зміцнився рефлекс — він уже ніколи не зможе перестати грати в ці смішні зажмурки. Схоже, Добрі Лікарі вважають його кумедним, — а ти? Хлопцеві просто закоротили в мозку кілька нервових закінчень…

Але поглянь іще на того, що сидить за ним…»

Герман побачив чоловіка з таким зосередженим виразом обличчя, що воно нагадувало маску зі скам’янілої шкіри; на скроні поблискувала крапелька поту, трохи вище пульсувала напружена випираюча жилка. Чоловік дивився кудись убік, іноді його погляд переміщався під ноги, а потім повертався до колишньої точки. У правій руці він увесь час стискав щось схоже на гумову грушу. Правий рукав його брудно-коричневої піжами був відрізаний, з нього випирало розпухле передпліччя, що напружувалося й розслаблювалося в такт стискання груші. Здавалося, натягнута на гіпертрофованих м’язах шкіра, може будь-якої миті лопнути; натруджене передпліччя оперізувала густа мережа величезних вен. Герман помітив, що від груші відходять дві трубки: одна прозора, очевидно, пластикова, інша — гумова. Обидві трубки вели в отвір піжамної куртки на рівні грудей, ліворуч. Прозорою трубою бігла дуже темна червона рідина.

«Тепер у нього таке серце, нове, придумане Добрими Лікарями…» — підтвердив пошепки знайомий голос.

Герман був вражений. Напевно, в цьому моторошному світі Добрих Лікарів були можливі абсолютно всі експерименти над людьми, — це був їхній Світ.

Лікар, що оглядав Германа, вкотре запитав:

— Як ви почуваєтесь?

Герман стрепенувся, немов вийшов із трансу. Прозора стіна знову стала звичайною.

Що це було? Миттєве, але розтягнене в суб’єктивному часі марення? Може, в нього сильний жар? Скільки минуло часу?

Герман перевів погляд на лікаря. Його голос звучав цілком нормально, і виглядав той без натяків на професійне божевілля — звичайний лікар у білому халаті, трохи схожий на Айболитя з дитячої книжки.

Герман видавив кислу посмішку:

— Непогано, але могло бути й краще.

— Готуйте пацієнта до переливання крові, — сказав він медсестрі, яка заглянула в палату.

У Германа защеміло в грудях.

— Це обов’язково? — він спробував підняти голову з подушки, але біль сковував рухи.

— Лежіть, — наказав лікар, помітивши його спробу піднятися, і знову звернувся до медсестри: — З’ясуєте за аналізами групу й резус-фактор.

— Але я… — знову почав Герман.

— Лише кілька годин тому ви перенесли важку, дуже важку операцію. Вам не можна робити різких рухів — заспокойтеся! — лікар мовив це м’яко, але останнє слово — з притиском.

ВОНИ ЗБИРАЮТЬСЯ ЗРОБИТИ ЙОМУ ПЕРЕЛИВАННЯ!

Германа охопив звірячий жах.

«Вони вже починають, Германе, — але не будуть КВАПИТИСЯ…»

Добрі Лікарі.

Він знову перевів очі на лікаря. Чому він залишився? Чому не пішов слідом за медсестрою?

«Щоб проконтролювати тебе, щоб ти нічого не накоїв — чогось, що не входить у їхні плани».

На круглому обличчі лікаря блукала дивна посмішка: стримане передчуття чогось, що повинно було незабаром статися.

— Може… — нерішуче подав голос Герман, — можна обійтися без цього?

— Що?.. — лікар зупинився і вражено подивився на нього.

— Напевно, переливання не єдиний спосіб… — Герман гарячково міркував, підшукуючи хоч якісь аргументи.

— Знаєте що, шановний, — лікар рішуче підійшов до його ліжка. — Давайте кожен буде займатися своєю справою!

Він був невеликого зросту, але зараз здіймався над Германом, як невблаганний велетень.

Зібравши всю силу волі, Герман вимовив, карбуючи кожне слово:

— Я не хочу.

Лікар повільно наблизив до нього обличчя, його очі округлилися. Герман побачив, що в нього більше немає вій.

— Мені здалося, чи ви справді щось сказали? — голосно прошепотів той.

«Германе, він починає злитися! Та глянь же на нього уважно — він ненормальний!..»

— Я…

«Він небезпечний!..»

— Я не хочу… НЕ ХОЧУ!

— МОВЧАТИ! — заревів лікар. — Тут я вирішую! Якщо кожний почне диктувати мені, що робити а що — ні, хотіти чогось чи не хотіти!.. — його очі поступово ставали опуклими, немов скельця. — Ти мій пацієнт! Мій хворий! Я вирішую! Зрозумів?! Ти мій, мій!.. МІЙ!!!

ТИ НАШ… НАШ… ТУТ ВИРІШУЄМО ТІЛЬКИ МИ!!! ТІЛЬКИ МИ!!!

Герман зробив спробу знову підняти голову…

…і зненацька отримав сильний удар між очі!..

Потім холодна і тверда рука лікаря (яка зараз навряд чи вже була пухкою і рожевою) із силою вдавила його голову в подушку. Над Германом зависло перекошене від сказу обличчя.

— Хочеш кінську дозу наркозу?!!

Він утратив дар мови; низ живота пронизав жахливий біль.

У цей момент двоє величезних санітарів у палату вкотили апарат для переливання крові.

«Це Помічники, це їхні Помічники…»

— Ні! Зупиніться!.. — запротестував Герман із новими силами й, забувши про біль у животі, спробував відштовхнути від себе лікаря, що продовжував удавлювати в подушку його голову своєю твердою холодною клешнею.

Він відкинув Германа на місце і вдарив знову.

ВАМ НЕ МОЖНА РОБИТИ РІЗКИХ РУХІВ…

— Зніміть із нього крапельницю! — сказав лікар Помічникам.

Чиясь груба рука висмикнула голку з вени; Герман скрикнув.

— Не робіть цього… Я не хочу… — підніматися він уже не наважувався, але пробував вивернутися.

— ПРИПИНІТЬ!..

Помічники міцно тримали руки й ноги. Він почав звиватися, але сили покидали його — страх паралізовував, а біль у животі виріс до розмірів всесвіту.

— Ні-і-і… — його голос зненацька зірвався.

Герман побачив, як рука лікаря метнулася в праву кишеню халата і через секунду зависла над ним, стискаючи величезний блискучий скальпель, який наступної миті різко опустився вниз до голови Германа, розпоровши подушку.

— Ти вже заспокоївся? Наступного разу я зніму з тебе скальп… — прошипів Добрий Лікар.

Він упритул наблизив своє обличчя до Германового. Його очі почали швидко мінятися, — вони стали схожі на лінзи фотооб’єктива — опуклі й безживні, мертві скельця. У їхній глибині пульсували, звужуючись і розширюючись, чорні зіниці-діафрагми.

(КЛАЦ!)

— Починайте! — наказав Помічникам Добрий Лікар; його голос задзвенів довгою луною, багаторазово відбившись від стін палати.

Гігантська голка розірвала вену…

Герман прокинувся від власного крику.

Крізь штори пробивалося ранкове світло. Герман сів на ліжку і глянув на годинник: восьма. Потім обтер долонею мокре від поту чоло й пішов у ванну — глянути у дзеркало, перевірити, наскільки він змінився за ніч, і вмитися холодною водою, щоб остаточно прогнати нічні кошмари.

Але, вилізши з ліжка, Герман побачив багато сивого волосся на подушці, й відчув, що тіло постаріло сильніше, м’язи помітно ослабли і зменшилися в обсязі — вірус не спав цієї ночі, продовжуючи руйнувати його організм, як хробак точить дерево. Як тисячі величезних ненажерливих хробаків.

Із похмурими передчуттями Герман підійшов до великого дзеркала.

Перше, що впадало в очі, — його зріст. Герман став на п’ять-сім сантиметрів нижчим. На обличчі з’явилося більше зморшок, волосся порідшало — місцями виднілись залисини.

У дзеркалі Герман побачив чоловіка, якому десь під сімдесят років.

Але здивувало інше — він уже не нагадував невдало загримованого старезного дідугана під молодого актора.

Старий у дзеркалі був сьогоденням…

Дивлячись на себе, Герман зрозумів, що його старіння зайшло не так далеко, як він побоювався. Але водночас було схоже на те, що вірус не збирався зупинятися. Імовірно, завтрашній день він іще побачить, але що стосувалося понеділка…

Він нарешті відірвав погляд від дзеркала й відкрив кран із холодною водою. Нічний кошмар уже устиг витіснитися іншими думками, і образ Доброго Лікаря відчутно потьмянів.

Пам’ятаючи реакцію попереднього контакту шкіри з водою, Герман обережно підставив під струмінь одну руку й почекав кілька секунд. Але, не відчувши нічого особливого цього разу, почав звичний ранковий ритуал умивання.

Його вивернуло просто в умивальник, коли він чистив рот від брудно-сірого нальоту, що зібрався за ніч. Уже знайомі зеленуваті згустки забризкали половину дзеркала й півстіни. Зеленуватий слиз повільно сповзав униз по кахлях, залишаючи мокрі гидкі доріжки.

10:00

Герман відкрив у вітальні кватирку й зупинився перед вікном, дивлячись у двір.

По траві між деревами поважно походжали ворони — позаштатні двірники, одягнені в строгі фраки. Птиці тягали по дворі кусок хліба, постійно намагаючись відняти його одна в одної. Одна ворона, що сиділа на гілці високого клена, немов бенкет із сухарем її зовсім не стосувався, голосно закаркала, помітивши зі свого спостережного пункту кішку. Команда пернатих «двірників» розлетілася врізнобіч, а потім розсілася на гілках дерев, зацікавлено розглядаючи викриту кішку з безпечної відстані.

Герман продовжував стояти біля вікна. Він перетворився на звичайного спостерігача. Десь глибоко всередині блукав страх. Але він уже інший, наче вірус, якимось чином, вирівнював емоції, оберігаючи Германа від божевілля.

Вийшовши з ванни, він спробував змусити себе хоч трохи поїсти. Це нагадувало годування ситої дитини, що викидає всю їжу назад; скільки зайшло — стільки й вийшло… Не приймав організм і рідину — особливо воду. Але водночас Герман зовсім не відчував її недостачі. Докучав лише прогірклий присмак сірого нальоту, що постійно утворювався на яснах і язику. Утім, раніше цей наліт викликав більш неприємні відчуття; Герман почав підозрювати, що його смак і нюх почали притуплятися.

А зараз він стояв перед вікном, спостерігаючи за вулицею внизу й за собою.

13:00

Герман з’ясував, що він старіє постійно.

Досить було не підходити до дзеркала протягом години — і різниця ставала очевидною. Це нагадувало подорож у часі.

Процес старіння просувався вже не різкими періодами, як під час Похоронного Турне, коли стався перший несподіваний приступ, — зараз це діялося поступово, з однаковою швидкістю. Герман змушував себе дивитися в дзеркало не частіше, ніж один раз на годину.

В одній із шухляд письмового столу вже давно лежав зовсім новий «Полароїд», колись кимось подарований. Герман збирався застосувати фотозйомку, щоб визначити, нехай приблизно, в якому темпі просувається його старіння.

Але раптом згадав, як колись у дитинстві з ним трапився неприємний випадок, у якому фотокамера відіграла не останню роль. Відтоді Герман фотографувався лише двічі: для випускних альбомів: шкільного та інститутського; причому, на обох фотографіях вийшов якимось наляканим.

Він і справді боявся всього, що нагадує об’єктив (називав це фотофобією).

Словом, фотоапарат так і залишився лежати в столі.

18:00

Герман уже визначив, що одна година реального часу становить десь півроку для його невпинно старіючого організму.

Щоправда, вірус зовсім не торкнувся зубів і зору. Зуби тільки трохи пожовтіли (причиною був, напевно, наліт). А зір, здавалося, не лише не втратив колишньої гостроти, а навіть трохи покращився.

М’язи атрофувались шаленим темпом, немов з нього, як із гумової ляльки, хтось випускав повітря. Від пристойної ще вранці шевелюри залишилися клаптики сивого пуху. Шкіра продовжувала морщитися — з кожним вивченням себе у дзеркалі Герман думав, що більше вже старіти неможливо, однак щоразу помилявся.

І звичайно, він катастрофічно втрачав вагу. Тепер Герман важив не більше шістдесяти кілограмів, попередні дев’яносто (ще два дні тому) здавались нереальними. Він часто блював, нічого не їв і, що найбільше дивувало, дотепер не міг влити в себе ні краплі рідини.

Переважно Герман або стояв, утупившись у вікно, або лежав на дивані і прислухався до свого тіла. Іноді він чув у вухах сухе потріскування, ніби хтось морозяного дня ходив по снігу.

22:00

Із дзеркала дивився вісімдесятилітній дідуган.

Тобі не здається, що пора хоч комусь подзвонити? — запитав себе Герман. Батькам? Ті надто далеко; та й що він їм скаже (якщо вони взагалі впізнають його голос)? Налякати до смерті? Ні.

Друзі? Знайомі? Колеги? Старі шкільні чи інститутські товариші? Чи, може… Алекс?

Герман тільки похитав головою. У вицвілих очах набрякли сльози.

З носа витекла цівочка крові, капаючи Герману на підборіддя, а потім під ноги. Він завмер, очужіло спостерігаючи, як біля капців утворюється темно-червона, дуже густа калюжа… поки тугий струмінь зеленуватої блювоти не вдарив із рота й носа одночасно…

Цікаво, що вирішать патологоанатоми, коли знайдуть його тіло? Хто його впізнає? Що повідомлять батькам? Що взагалі тут діятиметься? А похорон?.. Хто…

23:30

Незважаючи ні на що, його голова залишалася ясною.

Він лежав у ліжку, намагаючись заснути.

Про завтрашній день не думав: Герман щиро сподівався тихо й безболісно померти уві сні…

Тоді все й закінчиться.

Герман повільно шкандибав від зупинки трамвая до тест-пункту. Раніше в нього ця відстань забрала б хвилин десять ходьби середнім темпом. Зараз же він ледь переставляв важкі неслухняні ноги, часто зупиняючись, щоб віддихатись. Його тіло дедалі сильніше долала слабість. Герман ішов уже годину.

Він так і не помер уночі. Полегшення це не принесло — тільки якийсь відсторонений подив… і все.

У дзеркалі він побачив древнього зморщеного старого, зовсім лисого, із запалими щоками й нездоровим блиском у сльозавих очах.

Років під сто.

Прокинувся Герман досить рано, але щоб зібратися й вийти на вулицю, витратив майже дві години. Одягаючись, чув, як хрустять суглоби; звук був такий, наче його кісти ламаються на дрібні шматочки.

Тягтися в його стані за результатами тесту було, мабуть, не варто, бо той уже не мав ніякого значення. Але, може, вірус давав йому якийсь шанс.

Та якби він знав наперед, чого це добирання йому коштуватиме, то швидше за все залишився б удома. А тепер було пізно повертатися назад — він уже майже дійшов.

Дехто з перехожих зацікавлено оглядався йому вслід; якась жіночка (насправді вона годилася Германові в матері) допомогла йому перейти дорогу й, обурюючись, запитала, чи залишилась совість у його дітей та онуків (може, навіть праправнуків), які відпустили його на вулицю самого.

Усе могло бути набагато простіше, якби Герман узяв таксі. Але він боявся, що під час поїздки йому може стати погано, і водій тоді відправить його в лікарню. Шкандибаючи пішки, Герман рятувався від осіб, що могли нести за нього відповідальність.

Добрі Лікарі завжди чекають.

З’ясувати результат анонімного тесту по телефону він не міг.

Цієї ночі Германові снився черговий кошмар.

Він, зовсім голий і весь покритий коростою, метається по квартирі; його живіт роздутий, як у вагітної жінки, і зсередини щось намагається вибратися назовні, кусаючись і дряпаючись. Германом кидає від стіни до стіни — це, в його животі, все сильніше проривається вперед. Він бачить, як чиїсь пальці надавлюють зсередини на шкіру; вона, нарешті, не витримує дикого натиску й починає рватися в кількох місцях; на підлогу падають величезні шматки темної корости, оголюючи гнійні рані на його тілі, темно-коричнева кров стікає на підлогу… Герман сповзає по стіні; його живіт розвалюється на шматки, начебто зі старої стіни обпадає штукатурка… На підлогу вихлюпується зелена блювота, з діри висувається обліплена слизом голова й повільно повертається до Германа. Він може розрізнити тільки очі, все інше заліплено густим шаром зеленого слизу, що поступово сповзає, відкриваючи обличчя. Герман починає впізнавати. Ще один шар зеленої субстанції стікає вниз… Це обличчя дванадцятирічного Гери — воно вже мертве…

— Ви, напевно, помилилися, — поліклініка знаходиться в сусідньому будинку, — першою звернулася до Германа медсестра, що сиділа в приймальні; він не встиг навіть відкрити рота. Вона зміряла його поблажливим поглядом.

Було близько десятої ранку, і в приймальні вже сиділи кілька людей. Загалом п’ятеро: жінка років сорока, дуже високого зросту і в короткій спідниці, троє молодих чоловіків і зовсім юна струнка дівчина, напевно, ще школярка, чий стиль одягу наводив на недвозначні висновки.

— Ні, — впевнено заперечив Герман, — я нічого не переплутав, мені потрібно одержати результат тесту. Я зробив аналіз у суботу.

Він згадав жінку з Добрими Очима; шкода, що сьогодні не її зміна.

— М-да?.. — з сумнівом кинула чергова медсестра; на її обличчі відбивалося запитання: «Якого чорта цьому шкарбуну робити тест на ВІЛ, якщо його останнє любовне побачення, очевидно, відбулося ще перед Полтавською битвою?»

— Талон… Він у вас є?

Герман вийняв із кишені картонний номерок. Їй нічого не залишалося, як почати колупатися в довгій шухляді з результатами готових тестів.

За той час троє чоловіків устигли здати кров і піти.

Жінка в коротенькій спідниці розглядала Германа; він чув запах її поту, що пробивався крізь нав’язливий аромат дешевих духів. Повні ноги, буквою X, доповнювали гидкий запах.

Юної гейші Герман не бачив, вона маячила десь за його спиною.

Хтось у білому халаті висунувся з дверей лабораторії і завмер на місці (Герман зрозумів, що його вкотре досліджує здивований погляд). Через кілька секунд двері захлопнулися, і з кабінету донісся дикий регіт. Причина була зрозуміла.

Медсестра, що колупалася в шухляді, у відповідь на крики за дверима кабінету теж пирснула; голова у неї затряслась, як у заводної ляльки.

Позаду Герман уловив смішок школярки.

Велика жінка трималася залізно — ні звуку.

Герман прекрасно уявляв усю картину. Комічність ситуації підкреслював одяг, що буквально висів мішком на його мощах: штани модного покрою, вільний, молодіжного фасону піджак, з-під якого визирала чорна стильна сорочка. Відколи справи страхової компанії пішли на лад, він звик одягатись із шиком. Коротше, древній, як християнство, плейбой заскочив мимохідь довідатися, чи…

Герман — деякі процеси він уже не міг цілком контролювати — голосно випустив гази…

Школярка зійшлася істеричним реготом і кинулася до виходу.

Медсестра не втрималася від коментаря:

— Цікаво, що за прекрасна леді вдостоїлась честі?.. — вона сказала це не знижуючи тону, вважаючи, що часи, коли Герман міг би її розчути, закінчилися, коли її бабуся була ще незайманою.

Нарешті вона витягла з шухляди запечатаний конверт із потрібним номером і простягнула його Германові. У нього перехопило подих.

Візьми… Та візьми ж його, нарешті! — подумки закричав на себе Герман.

Однак його руки так затряслися від хвилювання, що він попросив медсестру відкрити конверт замість нього.

Та на секунду завагалася, але розірвала тонкий рожевий папір і вп’ялася очима в маленький листок із логотипом тутешньої медичної організації. Це тривало нескінченно довгу секунду.

— Ну?.. — вирвалося в Германа мимоволі.

— Звичайно, що все нормально, — пирхнула та.

Герман напружився — нормально?

— Що… Що саме «нормально»?

— Результат — негативний!

Герман зрозумів, що його тут уже більше нічого не затримує.

Результат — негативний.

На виході його ледь не збила з ніг школярка. Вона задиркувато підморгнула йому і зникла за спиною. Негативний.

«Отже, ти з’ясував, — говорив собі Герман, — що це не СНІД».

Ця Хворість — нікому не відома. Можливо, вона існує вже не одну тисячу років, але якщо про неї хтось і знає, то хіба що дуже вузьке коло фахівців… А якщо його вірус якийсь особливо вибірковий? Якщо останній, хто щось про нього знає, помер іще в середні віки? І за всю історію тисячі чи мільйони людей були його носіями, але тільки одиниці пізнали на собі його реальну сутність… Таке ж може бути? Загадкова жахлива ХВОРІСТЬ…

Негативний.

А якщо сучасна медицина здатна його врятувати? Результат останнього тесту, може, натякає на якийсь шанс. Тоді обрана ним тактика може виявитися банальним самогубством!

Герман спробував уявити: він звернеться за допомогою і… що відбуватиметься далі? Його піддадуть особливому секретному карантину? Почнуть терміново винаходити спеціальну вакцину заради його порятунку? Залучать групу кращих експертів з вірусології? Задіють найсучасніші…

НІ!

Тисячу разів — ні! Це — утопія, ілюзія. Марення божевільного. Якщо він звернеться до Фахівців, — усе виглядатиме зовсім не так.

Його раз і назавжди запроторять до якогось засекреченого дослідного центру; з нього зроблять піддослідну тваринку! Він пройде через пекло нескінченних обстежень, дослідів, аналізів, кожну хвилину його життя вони перетворять на нескінченний експеримент; і навіть, коли він здохне, його тіло, до останньої молекули, вивчатиметься ще багато років. Фанатики-вчені стануть душити один одного за право першим добратися до проб його тканин і крові, — і будуть кінчати в штани, заглядаючи у свої мікроскопи. Ні, вони роздеруть його на тисячі дрібних шматків, навіть не чекаючи, поки він помре сам…

Ось що буде насправді.

Ним займуться… Добрі Лікарі!

Герман укотре відчув страх. Отже, він іще не втратив здатності боятися?!

На зміну дрібному дощу прийшли важкі великі краплі. Герман задер голову, щоб подивитися на небо (шийні хребці жалібно хруснули); угорі велика купчаста хмара напливала на білу хмарку, «пожираючи» її, немов темно-сірий велетень заблудлу вівцю.

Чи є у Світі Добрих Лікарів небо? Напевно, якщо воно й існує, — то повністю затягнуте такими ж сірими лиховісними хмарами…

«Припини про них думати, — озвався голос Незалежного Експерта. — Припини. Вони все одно не встигнуть добратися до тебе, адже ти прекрасно знаєш, що трапиться незабаром. Чи ні?»

Вони не встигнуть.

— Спасибі, втішив… — пробурмотів Герман.

Дощ упевнено переростав у зливу.

Наплювавши на обачність, Герман піймав таксі, щоб дорогою додому побувати ще в одному місці.

Розділ 7 Карина; На межі

Герман зачинив двері квартири так різко, що зі стіни посипалася штукатурка.

Хтось спускався сходами вниз, причому кроки почулися раптово, як тільки він почав колупатися ключем у замку; не було ні попереднього закривання дверей, ні якогось іншого руху взагалі. Немов його хтось чекав… Хто? Навіщо його сусідам за ним стежити?

Герман обережно заглянув у вічко дверей.

На сходах його вартувала Ліза. Цікаво, скільки часу вона чекала? А власне, чим іще займалася сорокалітня дама, окрім намагань затягти молодого чоловіка в ліжко?

Герман сів на підлогу і взявся за тяжку працю — почав роззуватися.

Він продовжував старіти, хоча, здавалося, що далі просто нікуди. Тепер він добре уявляв собі як виглядають рекордсмени-довгожителі. Справді, це жахливо — дожити до такого віку, перетворюючись на зморщену безволосу істоту.

Герман повільно провів висохлою рукою по своєму обличчю: «Господи, вони ж майже через усе своє життя пройшли старими; і нічого, нічого — крім спогадів про далеку молодість…»

Вічно старі…

«Твоя правда, вони — вічно старі. Але чи не намагаєшся ти заглушити цими дурними міркуваннями страх перед власним кінцем? Сам розумієш: тобі залишилося недовго… може, кілька годин. Адже навіть ці старі до самої могили, подих якої вони знають багато років, — любили життя, мріяли про вічність, і з радістю готові були віддати все… ВСЕ ЩО ЗАВГОДНО — за коротку мить життя. Бо там є лише порожнеча й холод, вічний холод — вони відчули його — не холод, а Холод…»

«Ти знову намагаєшся обдурити себе, Германе, — дорогою назад ти придумав чергову казку! Не вір у неї, Германе, — бо дуже про це пожалієшш-ш!..» — безтілесно віщував у його свідомості Незнайомець.

Від Нього — Того, Що З’явився Нізвідки, — віяло Холодом…

Раптом задзвонив телефон. Від несподіванки Герман аж здригнувся.

Спершу він вирішив, що це Алекс.

Останні дні телефон уперто мовчав. Зазвичай йому дзвонили у двох випадках: щодо роботи або помиляючись номером. Отже, Алекс. Розмовляти з ним у Германа було бажання не більше, ніж викликати «добру допомогу»; він довго дивився на телефон, очікуючи, коли той нарешті заткнеться. Зрештою, сам того не очікуючи, Герман зняв трубку.

— Слухаю… — він намагався говорити рівним голосом, щоб сховати старечий фальцет.

— Привіт… Геро, це ти? — озвався жіночий голос.

Герман здивовано підняв брови; не міг пригадати жодної жінки (крім матері), яка раптом дзвонила б йому додому, та ще й у такий пізній час.

— Так, це я, — відповів Герман, перебираючи імена знайомих.

— Вибач, що… — в її голосі Герман уловив хвилювання, — …тебе турбую. Я хотіла сказати… Мені дуже шкода, що у вас із Алексом усе так вийшло… В офісі поки мовчать, але я вже в курсі. Він так поводився після вашої розмови… Ти вирішив піти?

— Карино… Ти?.. — Герман був більш ніж здивований.

— Так… — здавалося, вона захвилювалася ще більше.

Тільки чому?

Карина була секретаркою Алекса і працювала в компанії з першого дня її заснування. Алекс тоді наполіг, щоб улаштувати ледь не аналог шаолінського іспиту для кандидатів на цю роботу — крім серйозного досвіду і звичайних секретарських навичок, Алекс вимагав іще знання як мінімум двох іноземних мов і наявності прав водія. Карина прийшла першою на співбесіду і, на здивування обох босів, стала єдиним учасником конкурсу — після короткої наради з Алексом вони вирішили, що розглядати інші кандидатури вже не варто. Карині було двадцять п’ять років, незаміжня, без дітей. І, що теж було важливо, мала безперечно яскраву зовнішність. Словом, Карина для них була справді скарбом (особливо, якщо врахувати, що початкову зарплату новоспечені боси могли запропонувати їй досить скромну).

Утім, наскільки коштовним співробітником була Карина, для Германа було питанням другорядним. Вона стала єдиною жінкою, в якій Герман бачив свій шанс відшукати нормальні людські стосунки, дізнатися, що таке любов, створити родину, врешті. Це був Шанс. Герман відчув його відразу.

Якби…

Прокляте якби змусило Германа ховати свої почуття цілі два роки: щодня зустрічаючись із Кариною в офісі компанії, підготовляючи разом ділові папери й навіть розважаючись на вечірках, які влаштовував Алекс (він гадав, що після спілкування в неформальній обстановці колектив працюватиме ще краще).

Те, що геть-чисто придушило в Германі всяке прагнення зблизитися з Кариною, стало другою хворобливою подією в його житті, після поїздки в Ригу, коли йому виповнилося шістнадцять років.

Приблизно через місяць, як Карина почала працювати в компанії, Герман зважився на ближче знайомство. Привід теж не забарився — невелика вечірка в офісі, присвячена підсумкам роботи компанії за початковий період (цифри, звичайно, були ще дуже скромні, однак у півтора разу перевищували сподівані).

Починалося все непогано: Герман двічі запросив Карину на повільний танець, завів дружню розмову. Він збирався запросити її втретє (ця спроба була останньою — вечірка вже завершувалася) й запропонувати провести додому.

Саме звідси і почалися невдачі. Від хвилювання потіли долоні, і Герман постійно тер їх об штани, сидячи в кутку кімнати й чекаючи повільного танцю. Потім він зачепив ногою ніжку стільця, коли бажаний танець таки почався; проклятий стілець перевернувся й, немов Германові на зло, загримів, як тисяча сто одинадцять африканських тамтамів. Подекуди почувся смішок. А підсумком проваленої «операції» стало «перехоплення» Карини одним із підлеглих Германа.

Приголомшений розчаруванням, він вийшов на вулицю покурити. Коли його думки трохи впорядкувались, Герман вирішив, що не все втрачено. По-перше, ніхто не заважав йому поговорити з Кариною цього ж вечора, коли всі почнуть розходитися; по-друге, якщо не сьогодні, то буде ще багато інших можливостей. «І взагалі, ти поводишся як чотирнадцятирічний хлопчак…» — думав він, дивлячись на небо, засипане зорями.

Він уже збирався повернутися нагору, коли помітив дві постаті, що з’явилися з іншого входу в будинок і прямували до автостоянки, розміщеної неподалік. У Германа закалатало серце: він упізнав Карину й Алекса. Вони явно квапилися. Куди міг квапитися Алекс зі своєю секретаркою?

Вони сіли в машину й поїхали. На перший погляд, у цьому не було нічого особливого — шеф (Алекс не пив спиртного на цій вечірці), маючи машину, підвозив свою секретарку додому, — якби не та обставина, що Карина жила в сусідньому домі біля офісу…

Після того Герман часто запитував себе: може, найпершою тріщиною в їхніх з Алексом стосунках був не горезвісний Пунктик партнерської угоди, а саме цей випадок?

Однак за наступні два роки Герман не помітив між Алексом і Кариною жодного натяку на те, що їхні стосунки виходять за межі службових; чи, може, вони обоє ретельно ховали від навколишніх свій зв’язок? Або щось сталося між ними лише один раз і назавжди залишилося в минулому? Або… або… або…

Зрештою, основним для Германа було зараз те, що йому несподівано подзвонила сама Карина, та жінка, в якій він одного разу побачив свій шанс.

— Вибач… я тебе не одразу впізнав, — він докладав величезних зусиль, щоб правильно модулювати свій голос.

На якийсь час обоє замовкли.

— Геро, — нарешті вимовила Карина. — 3 тобою все в порядку?

«Вона помітила, що мій голос змінився…»

— Так, усе добре, — поспішно відповів Герман, — трохи застудився… захрип…

«Звичайно, зовсім трохи, люба, випадково підхопив якийсь милий вірус… Нічого особливого!»

— А… розумію… — сказала Карина. — Мабуть, тобі зараз не до…

Знову зависла пауза.

«Не до… чого?»

— Отже, тепер ти не швидко з’явишся в офісі? Якщо взагалі… — Її голос ставав дедалі невпевненішим. — Я подумала… може, ми десь… зустрілися б?

— А-а…

— Випили кави? Чи… що ти про це думаєш? — «Я вже давно зрозуміла, що ти не рівно дихаєш у мою сторону, — пробивалося в її голосі крізь хвилювання, — я просто втомилася чекати, коли ти зробиш перший крок і тому найважче вже зробила замість тебе…»

Коли до Германа дійшов зміст сказаного, він був вражений, збитий з пантелику.

— Я… — Гера з усіх сил намагався зібратися з думками. — Це дуже…

І раптом, несподівано навіть для себе сказав:

— А як же Алекс?

«Навіщо ти це зробив?! Дурень!.. Ти все зіпсував!»

А втім, що тепер можна було зіпсувати?

— Алекс? А… Наш Алекс? — Карина розсміялася. — До чого тут він?

— Я подумав… — пробурмотів Герман. — Хіба між вами…

Карина перестала сміятися і сказала:

— Германе, Алекс — мій родич, чоловік моєї сестри… думаю, в це вже давно треба було тебе посвятити. Ми з ним, узагалі, не дуже в близьких стосунках… просто він погодився взяти мене на роботу… — вона щось пояснювала далі, але Герман уже нічого не чув. Його охопило відчуття, що він виявився одним із персонажів якоїсь мильної опери, де наприкінці всі виявляються родичами. З іншого боку, це дещо пояснювало, наприклад, появу Карини в компанії і те, що «високі» вимоги Алекса до кандидатів були просто фарсом, заздалегідь розрахованим на конкретну людину. Потім, щоб не викликати підозр Германа, між ним і Алексом відбулася серйозна розмова, на якій були прийнято джентльменську угоду не брати на відповідальні посади родичів…

«Чергова можливість подивитися правді в очі, чи не так, Германе? Хто в цьому винен — Алекс чи, може, Карина, що зробила перший крок, зрозумівши, що ти не можеш справитися з власною нерішучістю? Чи той ганебний випадок під час поїздки в Ригу? Але насправді ти сам винен: перестав боротися, здався! Так, Германе?»

— Геро, чому ти мовчиш? — стурбовано запитала Карина.

Герман зрозумів, що за останню хвилину він не вимовив жодного слова.

«О Господи, яка безглуздість!»

Він був готовий закричати в трубку:

«Чому, чому це не сталося раніш? Де ти була? ДЕ ТИ БУЛА РАНІШЕ???»

І де був він?..

— Вибач, мене це трохи приголомшило, — нарешті вимовив Герман. — Я думаю… щодо твоєї ідеї… Вона дуже вдала.

«„Вона дуже вдала“?! — тільки послухай себе з боку! Навіть зараз ти боїшся називати речі своїми іменами.»

— Кар… Карино, я обов’язково тобі передзвоню, як тільки владнаю деякі проблеми.

— Прекрасно, — її голос помітно повеселішав. — Маєш номер мого домашнього телефону?

— Так, у мене є список усіх, хто працює в компанії.

— До зустрічі, Германе.

— Так… обов’язково подзвоню. Щасливо.

Зв’язок перервався.

Кілька хвилин він сидів перед телефоном, закривши обличчя долонями.

Пізно…

Він більше не блював. Після розмови з Кариною минуло близько двох годин; за цей час Герман відчував спазми кілька разів, але далі нічого не ставалося. Він відчужено спостерігав, як усе швидше слабшає.

ЦЕ ТРАПИТЬСЯ СЬОГОДНІ…

Роздягнувшись догола, він став перед дзеркалом у ванній кімнаті й розглядав те, що від нього залишилося. Видовище вже не було жахливим, — він тепер виглядав якось химерно й… жалюгідно.

НЕЗАБАРОМ…

Дивлячись на своє обличчя, він легко міг вивчати обриси черепа, аж до найдрібніших деталей.

Германа захитало, і він присів на край ванни, вчепившись тонкими ослабленими пальцями за її край, як поранений павук лапками за шматочок штукатурки на стіні.

Він швидко віддалявся. Свідомість заволікало туманом, що дедалі згущувався. З кожною хвилиною.

ТИ НА МЕЖІ… НЕЗАБАРОМ…

Через хвилину чи мільярд годин він вийшов із ванни й попрямував на кухню. Йому раптово захотілося випити всю на світі воду, до останньої краплі…

Він майже не відчував болю в скам’янілому шлунку, коли почав склянку за склянкою вливати в себе воду і в животі немов забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…

Тому що вже майже досяг МЕЖІ…

Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.

Потім, майже нічого не бачачи перед собою, повільно попрямував у вітальню. В очах мерехтіло якесь світло. У вухах із кожним кроком наростав шум. Десь у грудях калатало збожеволіле серце.

МЕЖА БУЛА БЛИЗЬКО…

Коли він опинився в коридорі, то відчув різкий біль у гомілці лівої ноги. Герман упав і начебто збоку почув власний стогін. Зібравши останні сили, він оглянув ногу: від щиколотки до коліна з’явився величезний синьо-ліловий синець — очевидно, на литці лопнула велика вена…

Герман порачкував у вітальню. По паркеті за ним потягнулися червоні доріжки, що іскрилися у світлі коридорної лампи, як свіжа, щойно пролита фарба.

НЕЗАБАРОМ…

Різкий пекучий біль знову пронизав тіло в кількох місцях одночасно — тріскали вени й судини. Він відчував, як під шкірою набухають величезні гарячі пухирі, наче наповнені розтопленим металом… Сили його покидали.

Герман ледве проповз іще метр…

НЕЗАБАРОМ!..

…і завмер на підлозі, спрямувавши в стелю незрячі очі.

Він посміхався.

Тому що більше не боявся Добрих Лікарів.

Він досягнув Межі.

Він умирав…