Донор для небіжчика

Розділ 1 Немає гіршого ворога…

21 жовтня, 23:01

Щось було не так у цій квартирі. Всі четверо це відчули, коли клацнув дверний замок і вони ввійшли.

Сухорлявий брюнет у модному костюмі спортивного покрою, що був за головного в четвірці, для початку ввімкнув світло в коридорі, кухні й вітальні, оглядаючись. Двоє — здоровань років тридцяти, схожий на боксера завдяки розплющеному носу, і хлопець, роки на чотири молодший із рано посивілими скронями, — почали мовчки розпаковувати дві великі сумки, принесені із собою. Четвертий, обличчя якого мало дурнуватий вираз, не знаючи чим зайнятися, пройшов на кухню і заглянув у холодильник. Головний мигцем подумав, що Косого варто було залишити внизу в машині, від нього тут усе одно ніякого толку.

А може, вся справа в цьому паскудному передчутті?..

Спочатку він навіть не міг визначити, що його насторожило — це маячило перед самими очима, але в той же час зберігало свою невидимість, як повітря.

Можливо… щось в обстановці? Чи…

Взагалі, йому відразу не сподобалася ця затія, а зараз не подобалася ще більше. Прокляття! Якби в нього було хоч трохи часу на роздуми, він міг би знайти й інший спосіб розрахуватися з боргами перед Алексом. Схоже, той і сам прийняв рішення під впливом емоцій, а він погодився. Даремно, не треба було…

По-перше, він завжди був у добрих стосунках із Германом, — тим більше, саме Герман рік тому взяв його на роботу в компанію і особисто сприяв подальшому просуванню службовими сходинками. По-друге, не в його правилах було брати участь у з’ясуваннях стосунків між старими друзями. Але зараз — пізно…

Він пройшовся вітальнею, чуючи, як Сивий і Боксер вивантажують із сумок каністри. Добре, скоро все залишиться в минулому. Головне — він позбудеться цих чортових боргів. Зрештою, нічого страшного йому робити не треба. Наприклад, убивати. Шеф усього-на-всього горів бажанням відігратися за вчорашній провал на переговорах. Як стверджував Алекс, це сталося з вини Германа. Хотів просто зірвати злість. Можливо, він тому й погодився на цю справу, що так воно й було. Якби шеф бажав усерйоз розрахуватися з Германом, найняв би кілера — й по всьому.

Але чому ж так паскудно на душі?

Він підійшов до величезного акваріума й постукав пальцями по склу.

Потім відвернувся від рибок, дістав із внутрішньої кишені піджака мобільний телефон і набрав домашній номер Алекса.

«А все-таки, — подумав він, дивуючись мудрості старого прислів’я, поки в трубці лунали довгі гудки, — немає гіршого ворога, ніж колишній друг».

Усе, досить! — його це не стосується, він лише відпрацьовує перед Алексом свої борги.

Алекс відповів швидко.

— Ми на місці. Схоже, тут давно вже нікого не було.

— Усе в порядку? — Алексу чимось не сподобався його тон.

— Так, усе в повному порядку… — повільно промовив Головний, оглядаючи вітальню, немов щойно її побачив. Кімната (тепер здавалося, що й уся квартира) нагадувала житло затятого педанта, і річ була навіть не в ідеальному порядку, а в якісь неприродній для людини симетрії.

(так, усе в повному порядку)

Насправді хвилювала присутність чогось невловимого, що породжує підсвідому тривогу й міцніє з кожною хвилиною. Воно вимагало забиратися звідси якнайшвидше.

— У повному порядку…

— Ти впевнений? — наполягав Алекс.

— Упевнений…

(Чому в одних місцях так багато пилу, а в інших його практично немає?)

…звичайно, впевнений.

(І ще не забудь про замок… адже двері чомусь були замкнені тільки на один… якщо господар їде надовго…)

— Добре, — мовив Алекс, про щось роздумуючи. — Де ти зараз?

— У вітальні.

— Перевір що з вікном, воно розбите?

Головний підійшов до вікна і відсунув портьєру:

— Було, але зараз…

— О’кей, не важливо, — перебив шеф. — На підлозі нічого не лежить, звичайно ж… — Було незрозуміло, запитує він чи стверджує.

— Ні, нічого. А що…

— Усе, забудь про це… Ага, ще дещо: перед тим, як почати, перевір усю квартиру, там може ночувати один тип. На всякий випадок, зрозумів? Коли закінчите, повідом.

— Добре, як тільки сядемо в маш… — він не договорив, бо зв’язок перервався.

Після розмови з Алексом дурне передчуття тільки підсилилося.

Головний повернувся в коридор. Боксер із Сивим уже закінчили з сумками і про щось тихо переговорювалися. Косий порпався у відкритій коридорній шафі.

— Давайте, ворушіться, — кинув Головний. — Але спершу перевірте всі кімнати. І ще: нічого не брати, — додав він суворо. Утім, усі троє і самі добре знали, що непослух міг бути небезпечним для них.

У цей момент Косий із виглядом щасливого шукача скарбів витяг із нижньої полиці коридорної шафи стопку порнографічних журналів.

— Гляньте-но! Це улюблені дівчатка нашого цяці-хлопчика Гери. Ого! Ти тільки подивися — Косий сунув обкладинку верхнього журналу під ніс Боксеру.

— Пішов ти… — огризнувся той.

— Часу мало, — Головний глянув на Косого. — Залиш це й займися справою.

Боксер і Сивий узялися за каністри:

— Куди?

— Починайте з кухні, — сказав Головний поспішно, хоча особливо поспішати не було причин — просто хотілося якнайшвидше забратися звідси до чортової матері; з цієї просоченої якимось неживим духом квартири — швидко зробити й забратися. Але його раптом налякали погляди підлеглих, немов ті теж щось відчували.

«Невже й вони відчули? Помітили це? Отже, воно мені не здається… Чи хлопці просто розхвилювалися через те, що їм доводиться брати участь у підпалі?»

Щодо Косого, то, схоже, тільки він перебував у своїй придуркуватій тарілці. Хоча хто його знає — з такою пикою та ідіотською манерою триматися важко було зрозуміти, коли він жартує, а коли починає нервувати.

— Після кухні перейдете… — продовжив Головний.

Але тут із глибини квартири його перервав моторошний крик Косого.

21 жовтня, 23:06

Алекс поклав слухавку, не дослухавши до кінця запевнень своєї людини.

Цей дзвінок із квартири Германа змусив його засумніватися в потребі помсти колишньому другу й партнеру за вчорашні переговори. Герман не з’явився, і все полетіло до чорта. Компанія втратила на цьому від півтора до двох з половиною мільйонів доларів — це було надто багато. Не смертельно, але багато.

Він буквально сказився, і тому втратив над собою контроль. І, здається, серйозно помилився.

По-перше, за останні тижні він сам почав підозрювати, що з Германом діється щось настільки недобре, що інтереси компанії для нього справді несуттєві, і його ставлення хоча б до важливих переговорів пояснювалося саме цим, а не впертими принципами. Зрештою, хіба це було схоже на того Германа, якого він знав стільки років? Звичайно, спільний бізнес дав помітну тріщину в їхніх стосунках, однак… Якщо згадати їхню останню розмову в офісі компанії, що відбулася приблизно місяць тому — одразу було зрозуміло, що в житті Германа щось справді сталося.

По-друге, дзвінок батька Германа в офіс кілька днів тому підтверджував такий же висновок. Старий повідомив, що не може зв’язатись із сином і сподівається, що Алекс допоможе йому прояснити ситуацію.

Також він згадав, що коли наприкінці вересня батько Гери намагався поговорити з сином, трубку в його квартирі підняв якийсь ненормальний тип, який намагався видати себе за Германа і взагалі «поводився вкрай підозріло». Він цікавився чи Алекс відправив Германа в тривале відрядження у справах компанії? — саме цим пояснив «ненормальний тип» відсутність господаря вдома. Щось змусило Алекса збрехати й підтвердити слова «ненормального типа».

Були й інші причини для міркувань.

Однак учорашній день перекреслив усі зародки розуміння. Втрачені можливості вимагають пошуку винних. Винним був Герман. Злість так засліпила Алекса, що він зробив іще кілька серйозних промахів, — передусім, особисто доручивши підпал квартири Германа людям, із якими разом працював; притому не одному чи двом, а цілій групі. І більше того — не професіоналам. Дурість — властива риса майже всіх емоційних рішень. Мабуть, якби він мав час подумати…

Чорт! Невже він справді може так мстити людині, з якою пов’язане все його свідоме життя?! — ось що було найгірше. І це його злякало, коли він кинув трубку.

Алекс закурив і за звичкою став походжати з кутка в куток. «Добре, що дружина подалася гостювати до родичів в Угорщину», — подумалось. Може, так йому буде спокійніше… — тільки спокійніше що? Виринала якась незрозуміла тривога.

Відчуття чогось недоброго особливо посилилось під час розмови з людиною, що керувала тими трьома недоумками, які мали влаштувати підпал у квартирі Германа.

Якась інтонація, що сковзнула в голосі Головного: Алексу здалося, що той відчуває щось схоже, але ретельно намагається це приховати. Там, у квартирі Германа, щось недобре, щось не так… щось таке, про що навіть не хотілося думати.

«А може, все припинити?»

Він повільно потягнувся до трубки, і помітив, що його рука тремтить.

Звичайно, саме так і треба вчинити. Він зараз же дасть відбій, і його люди повернуться. Усе закінчиться.

Коли рука Алекса опустилася на слухавку, його серце раптом простромило почуття приреченості.

Він зрозумів, що спізнився…

21 жовтня, 23:08

Коли Косий закричав, усі троє заціпеніли.

Першим оговтався Головний. Він мовчки дав знак Сивому й Боксерові рухатися за ним. Ці навіть не намагалися приховати, наскільки їм погано: в обох були перекошені бліді обличчя.

Вони вже перетнули половину вітальні, коли їм назустріч, трохи похитуючись, вийшов Косий. На його обличчі блукала посмішка, якої їм ніколи досі не доводилось бачити: праве око було зизе, і здавалося, що воно може цілком вивернутися зворотною стороною — райдужна оболонка майже зникла десь поруч із переніссям. Головний із відразою подумав, що так можна побачити і власний мозок.

— Якого чорта?.. — він трусонув Косого за плечі. Оскільки з тим нічого не трапилось, він очікував якогось полегшення, але його не було. Навіть навпаки: у нього виникла впевненість, що тепер вони ще більше наблизилися до чогось мерзенного й жахливого, що терпляче спостерігає за ними в цій проклятій квартирі.

Замість якогось пояснення Косий захіхікав, і Головний, відпустивши його плечі, навідліг ударив того в обличчя. Косий заткнувся і схопився за розбитий ніс, між пальцями просочилась тонка цівка крові. Але це допомогло — він заговорив:

— Там… у спальні… Біля стіни стоїть… якесь гівно. Я умикав світло…

— Що саме? — запитав Головний уже спокійніше.

— Не знаю, — Косий знову хіхікнув. — Самі подивитеся, я такого ще не бачив, — він із винуватим видом оглянув усіх трьох. — Я просто не очікував, от і все. Це виглядає… як мумія.

Серце Головного тьохнуло. Тут іще тільки не вистачало давно засохлого небіжчика…

(Так, небіжчика, який влаштував власний склеп у житловому будинку… й дуже любить прибирати ночами… а зараз саме…)

Хтось із двох за спиною Головного, чи то Сивий, чи то Боксер, судорожно стрепетнувся.

Немов крізь густий туман Головний зрозумів, що вони просто на межі глибокої паніки, і він — зокрема. Але якщо саме він зараз піддасться її впливу, наступить ланцюгова реакція, після чого його авторитет назавжди впаде в очах не тільки цих трьох. Що він потім скаже Алексу? «Вибач, бос, Косий знайшов у одній із кімнат якесь „гівно“ й ми дали драпака, бо ледь не наклали в штани». Чи, може, поділиться своїми спостереженнями, як виглядала квартира і які при цьому в нього виникли відчуття? Чи розповість про те, наче хтось за ними спостерігав? Про безпричинний жах, що охопив його, коли вони тільки зайшли. Найменше у світі він хотів почути, що йому на все це відповіли б…

— Добре, — якомога впевненіше сказав Головний і обвів поглядом усіх трьох. — Нічого не сталося, (поки нічого не сталося — може, так?) причин хвилюватися немає. Зараз ми просто перевіримо, що там, а потім швидко завершимо справу. Через п’ять, максимум, сім хвилин уже будемо їхати в машині й розповідати дурні анекдоти.

Головний із задоволенням відзначив, що обличчя у всіх трьох розслабилися, принаймні зник страх. Він повернувся й попрямував до дверей.

За ним пішли інші, мимоволі тримаючи дистанцію в три кроки.

Вигляд відкритих дверей викликав у всіх однакові думки про голодних монстрів, що затаїлися, і чекають одразу на чотирьох жертв. У всіх із пам’яті виринули схожі спогади дитинства, коли кожний пережив щось особливо страшне.

Для Боксера це був момент, коли одного разу вранці він прокинувся поруч із посинілим молодшим братом, який помер уві сні від задушення. Місяців вісім після цього він просинався щоночі від жаху знайти під боком холодне тіло.

Косий згадав відпочинок у піонерському таборі й незабутнє купання в річці. Тоді, глибоко пірнувши, він урізався прямо в потопельника. Вода була дуже каламутною, і він здогадався про це лише після того, як пальці, обмацавши обличчя, потрапили в рот із розпухлим язиком. Наступного разу він зважився покупатися в морі тільки через шість років, а в річці його більше не бачили.

Сивий заново пережив випадок, коли в третьому класі повернувся додому раніше й віч-на-віч зіштовхнувся з квартирним злодієм. Від розгубленості той так гепнув його головою об стіну, що десятилітній Сивий вісім діб перебував у комі, а потім іще довго боявся сам заходити в квартиру, коли знав, що батьків немає вдома.

Головний зайшов у спальню першим. За ним повільно рушили інші. Біля стіни, широко розставивши ноги і витягнувши вздовж тулуба тонкі вузлуваті руки, стояло темно-жовте щось.

Воно було схоже на людину, тіло якої висушили у величезній мікрохвильовій печі. Очі були закриті, і тонкі зморшкуваті повіки глибоко запали в очниці, немов вони прикривали порожнечу. Це справді нагадувало мумію, як здалося Косому. Або — опудало гігантської людиноподібної комахи.

«Не дивно, що Косий ледве не наклав у штани, коли вмикав світло», — подумав Головний.

— Просто якесь… якийсь… — видихнув Боксер, але, не зумівши відшукати серед свого словникового запасу потрібного порівняння, нецензурно вилаявся.

— Може, просто лялька… монстр із якогось фільму, га? — припустив Сивий.

Головний поморщився, вловивши в його голосі панічні нотки.

(Не викопав же Герман цю штуку на Личаківському цвинтарі, щоб притягти додому в свою спальню…)

Головний рушив уперед і наблизився до фігури на відстань витягнутої руки. Інші застрягли біля дверей.

«Усе правильно, звичайний манекен… Ти ж не думаєш, що це — і є той самий педантичний господар… це ж тупо, правда? Хіба ти можеш уявити, як воно рухається? Це ж нерозумно вважати, що воно зжерло Германа й оселилося тут. І зникнення Германа якось пов’язано…»

Косий раптом хрюкнув, проковтнувши смішок:

— Точно, лялька… Уявляю, як цяця-хлопчик Гера з нею розважається! — спробував жартувати він.

Ніхто не відреагував.

— До сьогодні я думав, що він просто педик, — продовжив Косий. — А виявляється, справжній збоченець. Ні, ви тільки гляньте на це! Можу посперечатися, що в цього опудала є навіть спеціальна дірка в задниці!

Хтось пирснув, але смішок пролунав вимушено, наче лемент умираючого птаха. Незважаючи на ту абракадабру, яку городив Косий, Головний зловив себе на тому, що розглядає моторошну фігуру з надією знайти натяк на правильність його слів.

— Але навіть якщо в Германа й були приховані від усіх сексуальні збочення, типу некрофілії, — відзначив Головний із відразою та зростаючим занепокоєнням, — цю штуку навряд чи можна було придбати в секс-шопі. Вона, швидше, була справжньою мумією когось, дуже схожого на людину (але, Господи… звідки?!), й дуже сумнівно, щоб її виготовили із пластику. Однак торкнутися, щоб переконатися, особливого бажання в нього не виникало. «Лялька» здавалася не просто моторошною — вона здавалася живою… і в Головного, що стояв до цього найближче, виникло враження, наче воно прислухається до того, що діється.

«Що це за дивний кислуватий запах? Коли він з’явився? Спочатку, здається…»

— Досить! Надивилися… — Головний повернувся до інших.

«Просто купка переляканих людей… Що ж це за кислуватий запах? ЗАБУДЬ! — скоро все закінчиться!»

— Пора починати, — він попрямував до дверей.

Всі тільки цього й чекали — повторювати не довелося. Виходячи останнім зі спальні, Головний побачив на стіні шкільний портрет Германа. У ньому теж було щось не так.

«Краще скажи, що тут так? Ця квартира наче переповнена примарами…»

Зайшовши на кухню, він відчув себе значно краще.

— Дивіться, — Головний поставив на порожній кухонний стіл десятилітрову пластикову каністру з бензином, витяг із бічної кишені піджака целофановий пакетик з чотирма одноразовими блюдцями, свічки й почав пояснювати.

Усе виглядало надзвичайно просто: по центрі блюдця потрібно було встановити свічку, після чого наповнити його бензином, підпалити свічку й поруч поставити пластикову каністру. І більше нічого, бо далі…

Коли свічка догоряла до певного рівня, бензин у блюдці загорався, розплавляв його краї і розтікався навколо вогненною калюжею, що, у свою чергу, захоплювала каністру, наповнену бензином. Дуже скоро все навколо перетворювалося на некероване пекло. Запальна бомба сповільненої дії — проста й ефективна. І майже ніяких слідів. Отже, якщо хтось випадково й помітив чи навіть запам’ятав незнайомих людей, що заходили ввечері в під’їзд, ніхто не зіставив би їх появи з пожежею, що охопить квартиру Германа аж над ранок.

Одну «бомбу» треба було встановити на кухні, інші три — по всій квартирі, тобто, по одній у трьох із п’яти кімнат, зазначених Алексом, який добре знав планування квартири Германа.

Якщо десь «детонатор» із якої-небудь причини не спрацює, «бомба» розхлюпається в інших місцях.

— Ось так, — закінчив свої пояснення Головний, бажаючи якнайшвидше взятися до справи і спалити це диявольське гніздо. — Просто, як усе геніальне. Запитання?

Запитань не було.

Лише Сивий, нарешті, мовив уголос те, що вже давно крутилося в усіх на думці:

— Давайте пошвидше. Мені дуже не подобається ця квартира… тут, як у будинку з вампірами.

— Навіть гірше, — кивнув Боксер без тіні посмішки. — Тут…

Раптовий грюкіт змусив усіх чотирьох підстрибнути…

— Чорт!.. — Головний із зеленілим обличчям виглянув із кухні в коридор. Здається, звук донісся саме звідти.

Вхідні двері були трохи прочинені.

— Хто заходив останнім? — Головний обернувся до трійки.

— Я… — насторожено відповів Косий. Його голос зірвався.

— А замок?

— О!.. — Косий схопився за голову, але відразу полегшено зітхнув: — Протяг… я просто забув… я…

— Заткнись! — кинув Головний. — Ти ледве не підставив нас, мудак! Такого недоумка, як ти, треба було залишити в машині. Від тебе й так ніякої користі. Врахуй, Алекс обов’язково про це дізнається. А тепер — марш закривати двері!

Косий безмовно підкорився.

— Усе. Починаємо, — Головний роздав Сивому і Боксеру по блюдечку і свічці. Подумавши секунду, дав і Косому, який вернувся з коридору.

— Запальнички? — він подивився на людей, усі мовчачи кивнули. — Добре, я потім усіх перевірю сам.

Коли усі повернулися, щоб вийти в коридор за каністрами, головний затримав Боксера:

— Ти береш спальню з тим опудалом, — і додав навздогін іншим: — Ви візьмете другу кімнату й вітальню. Я закінчу тут.

Боксер застиг на місці, немов його посилали в пекло.

— Ні! Я туди сам не піду!

— Добре… Ми підемо туди всі разом…

Він указав Боксеру на каністру, а сам подався вперед. У коридорі до нього приєдналися двоє інших.

Головний штовхнув ногою двері спальні, щоб зайти… і наступної миті, коли чотири пари очей метнулися до протилежної стіни, в усіх перехопило подих…

Мумія зникла!

21 жовтня, 23:17

Алекс набрав номер мобільного телефону Головного.

(довго)

Зараз той візьме свою мобілку, і він скасує операцію.

(але звідки це гнітюче передчуття, що він запізнився?.. що вже нічого не…)

Пішов сигнал.

В Алекса завмерло серце — Головний не відповідав.

Звідкись іздалеку на нього насувалося щось темне і безформне…

Алекс відключився й безсило впав на стілець.

Пізно…

Щось стрімко наближалося…

Він продовжував сидіти й майже апатично прислухатися до цього передчуття.

Його рука раптово метнулася до верхньої шухляди столу.

Через мить двері квартири затряслися від важкого удару…

21 жовтня, 23:16

Поки всі троє за його спиною витріщалися на порожню стіну, де мала бути мумія, Головний укотре за цей вечір спробував утримати себе в руках. І йому це знову вдалося — щось його підтримало, може, відповідальність за трьох людей, які були поруч.

Його погляд останній раз сковзнув порожньою стіною.

Усе! Чхати на Алекса! З нього досить!

Головний повернувся до своїх підлеглих і штовхнув найближчого в груди:

— У машину! Швидко!.. — його окрик вирвав їх з оціпеніння.

Почався рух, спершу сумбурний і неосмислений, — Косий першим кинувся бігти через вітальню в коридор, але перечепився за стілець і з гуркотом упав. Боксер, який ішов за ним (досі стискаючи ручку повної каністри), заплутався в ногах Косого й теж ледь не гепнувся; каністра вивалилася з рук, із відкритого горлечка захлюпав бензин.

Головний із Сивим були відразу за ними. Щоб не створювати колотнечі, Головний пропустив Сивого вперед, поки Косий, що вже був у коридорі, кинувся до вхідних дверей.

Головний швидше почув, аніж побачив, що двері нарешті відчинились.

З того моменту, коли Головний скомандував «у машину!», і всі четверо вилетіли з квартири — в об’єктивному часі пройшло якихось сім секунд.

Ніхто, звичайно, не помітив, що з трьох каністр, які залишилися в коридорі, тепер було тільки дві…

Нарешті, вони заскочили в машину.

— Боже… Що це було?.. — тремтячим голосом промекав Сивий. — Мене аж трусить, як подумаю…

— Заткнися! — через плече кинув Головний, що сидів попереду поруч із Боксером, який був за кермом.

— Швидше! — гаркнув Головний на водія, в якого так тремтіли руки, що він не міг завести машину.

— Невже він… воно… А якщо це лігвище Відривача… — знову подав голос Сивий.

— ЗАТКНИ СВОЮ ДУРНУ ПЕЛЬКУ!!! — закричав Головний.

Усіх настільки охопила сліпа паніка, що ніхто не звернув уваги на сильний запах бензину в салоні автомобіля. І що задні двері були відчинені, а замок — зламаний зовні. Косому, котрий крізь них і заскочив у машину, було не до таких дрібниць.

Боксер, якого трусило, мов у лихоманці, ніяк не міг справитись із запалюванням.

— Дай!.. — Головний видер у нього ключі.

При цьому його ліва рука сперлася на спинку водійського крісла.

— Що це? — він підніс до очей мокру долоню, намагаючись розглянути її, і одразу відчув, що й сидить на чомусь мокрому.

Користаючись затримкою, Боксер вирвав у нього ключі назад й нарешті-то потрапив у замок запалювання.

…Раптом кістлява вузлувата рука пробила заднє скло машини і чиркнула запальничкою «Зіппо»…

Тільки один Косий устиг обернутися, щоб на мить побачити переможно усміхнений оскал.

За секунду після того, як салон спалахнув, машина заревіла мотором і зірвалася з місця, з вереском стираючи об асфальт протектори шин. У внутрішній кишені піджака обійнятого вогнем Головного запищав ніким не почутий сигнал мобільного телефону…

Набравши хід, палаюча машина через кілька метрів урізалася в товсте дерево.

За три з половиною секунди нічну тишу порушив могутній вибух. Він викинув із покрученої «машини» чотири палаючі, як солом’яні опудала, людські тіла.

Відривач голів був уже далеко…

Розділ 2 Останній шанс Експерта

Чужинці, які вторглись у його Притулок, не були особливо небезпечні.

Вони — тільки сліпі виконавці, жалюгідні маріонетки, що платять свої борги перед господарем. За ниточки смикає Алекс — ось хто серйозніша загроза. Він знав Германа, як ніхто інший. Він міг посилати людей знову і знову, щоб розшукати свого колишнього друга й партнера. Допускати це було небезпечно, особливо, тепер — перед самим початком останньої трансформації. Втручання людей уже й так порушило її природний хід.

…Машина посланців яскраво палала на нічній вулиці; вибух розкидав навколо її палаючі останки.

Із проблемою на ім’я «Алекс» пора було покінчити.

Це повинно статися ось-ось…

Незалежному Експерту, що вже бовтався над прірвою «на волосині», було надано перший і останній шанс використати проти «машини» свою таємну зброю — спогад про той короткий проміжок часу, коли дванадцятирічний Гера побував у фотосалоні в 1980 році.

Він не знав, що саме може привести «машину» до руйнування, але це була єдина можливість. Остання спроба.

Його бездіяльність за останні тижні пояснювалась тим, що «машина» стала занадто сильною і була здатна паралізувати будь-які його старання.

Але зараз наближалися нові зміни, і «машина» на якийсь час ставала вразливою…

Найважливіше, щоб у нього вистачило сил протриматися до потрібного моменту — іншого шансу більше ніколи не випаде.

І тоді Я помре…

21 жовтня, 23:29

Броньовані двері прогнулися, але удар витримали. І схоже, могли протриматися ще дуже довго.

Відривач відхилився вбік і врізався плечем у стіну — справитися з цегляною кладкою було простіше й швидше.

Тепер він швидко слабшав. Завершальна трансформація могла розпочатися з хвилини на хвилину. Сила і швидкість реакції знизилися вже майже наполовину. Якби люди Алекса затрималися з приходом у Притулок хвилин на тридцять-сорок…

Четверта перехідна фаза (четвертий приступ) був немов холодна хвиля, що піднімається звідкись ізнизу. Тепер треба поквапитися — лише годину тому він міг підняти планку реакції настільки, що людина, яка з усіх сил біжить, уявлялась йому просто величезним двоногим равликом. Зараз же навіть власні рухи здавалися надзвичайно повільними і млявими.

Після сьомого удару в стіні утворився вертикальний пролом, сантиметрів сорок у ширину, і Відривач прорвався в квартиру Алекса.

Хоч би яким повільним він собі здавався, його вторгнення, з моменту першого удару, зайняло не більше п’яти секунд; прохід у цегляній стіні немов продовбав важкий швидкісний молот.

Він одразу ж переконався, що у квартирі перебуває як мінімум одна людина — отже, Алекс тут.

Відривач перетнув великий хол, минув прохолодну вітальню, ще більш холодну кімнату… Потім повернув і зупинився перед теплими дверима кабінету, — мабуть, Алекс зараз тут. Хоча світло чомусь горіло по всій квартирі.

Він відчинив двері й зайшов. Частина письмового столу та стілець мерехтіли теплом, що майже випарувалося. Алекса не було. Монстр завмер, намагаючись на слух визначити місцезнаходження господаря — за подихом чи серцебиттям. Однак близька трансформація сильно притупила гостроту сприймання. Або Алекс перебував далеко.

Відривач перейшов у інший кінець квартири, де була спальня. Алекс ховався тут: ручка дверей зовсім недавно контактувала з чимось більш гарячим, ніж навколишнє середовище.

Три чіткі, але невидимі для людського ока сліди вели до шафи; на лівих дверцятах — ті ж виразні теплі сліди пальців, а самі дверцята вже помітно нагрівалися зсередини, вимальовуючи людський силует. Якби не близька трансформація, то він давно б уже…

Відривач відчинив дверцята шафи…

Алекс, що тримав напоготові «беретту», двічі підряд спустив курок. Один за одним пролунали постріли.

Вистрілити втретє Алекс не встиг. Монстр вибив пістолет, зламавши йому при цьому зап’ястя, а наступним рухом викинув Алекса із шафи на середину кімнати. Той одразу спробував підвестися на ноги, але завмер, притискаючи закривавлену руку до грудей, і широко відкритими очима дивився на Відривача.

— Тинадтонаполягавназуссстрічі!..

На перекошеному обличчі Алекса з’явилася темна пляма холоду.

— Невелихххкізмінизаосссстаннійймісяць!.. — проскреготів Відривач, наступаючи. — Початокфінансовоххороку… купароботи!..

На приголомшеному обличчі Алекса відбилося розуміння:

— Т-ти?!!

Проскреготівши ще щось, монстр подався вперед і схопив його кострубатими лапами за горло. Алекс запекло й безнадійно затріпався. Його ноги сантиметр за сантиметром відривалися від підлоги. На червоному обличчі гарячково металися вирячені очі; вени здулися й нагадували жирних черв’яків, які неспокійно вовтузяться під шкірою.

У той же час рухи Відривача сповільнювалися з кожною секундою. Коли очі Алекса почали закочуватися, той зненацька випустив його, а сам, щоб утримати рівновагу, відступив крок назад.

Опинившись на підлозі, Алекс закашлявся, притискаючи до грудей покалічену руку. Але піднятися не наважувався.

Кімнату поступово наповнював наростаючий пронизливий звук, що виривався з відкритого рота Відривача. Це нагадувало вереск циркулярної пилки. В Алекса з очей полилися сльози. Здавалося, цей звук проникає до самих кісток. Алекс зумів тільки відповзти трохи далі від монстра, що почав розгойдуватися в усі сторони, наче виконуючи ритуальний танець.

У цей нестерпний вереск раптом уклинилося щось схоже на дзвінке плямкання, і Алекс побачив, як у районі щиколоток чудовиська почали з’являтися пульсуючі нарости. Вони витягалися на очах, поки не досягли півметрової довжини й не стали схожі на гротескні півнячі шпори.

Монстр обхопив скорченими лапами закинуту вгору голову й видав нереальний для живої істоти крик. Начебто заскрипів сам простір від тертя рівнобіжних світів…

Одночасно заволав і Алекс; з його вух хлюпнула кров, струменіючи на плечі, як два мініатюрні рубінові водоспади.

Три з чотирьох лампочок у люстрі тріснули, посилаючи вниз тисячі дрібних осколків; шибка з крижаним скрипом дала звивисту тріщину.

Повітря кімнати наповнилося їдким запахом.

Процес заключної трансформації входив у повну силу.

І в цю мить Відривач голів побачив…

…очима дванадцятирічного хлопчика Гери старий фотосалон із типовим інтер’єром та фотокамерою, що кріпилася на тринозі.

Опукла, як єдине око циклопа, лінза була спрямована прямо на хлопчика, і, здавалося, наче в її бездонній глибині щось вичікує зручного моменту, щоб вирватися назовні.

Погане воно чи добре, але це все одно дуже тривожить Геру.

Фотограф, чоловік років за сорок, із лисиною, що робила його схожим на професора, виринув із-під накидки і сказав:

— Якщо ти сидітимеш із таким обличчям, то років через двадцять твої діти вирішать, що в цій країні було нещасливе дитинство, — він змовницьки підморгнув Гері. — Ти можеш усміхнутися? — запитав фотограф. — Чи хоча б зробити вигляд, що усміхаєшся?

Гера знизав плечима й розтяг губи у вимушеній усмішці.

— Ну, не так похмуро, — оцінив фотограф і знову пірнув під темну накидку.

— Так… — донісся його голос до Гери. — Не рухайся…

На нього знову дивилося скляне око об’єктива, чорна зіниця якого ось-ось розкриється. І це викликало в хлопчика нові неприємні відчуття. Йому хотілося якнайшвидше закінчити зйомку — наче входиш із хворим зубом у кабінет дантиста і мрієш про те, коли вийдеш нарешті з готовою пломбою. Тільки фотографування здавалося ще гіршим — може, через абсолютну невідомість, яка таїться в чорній, як космос, глибині об’єктива. Контраст підкреслювали промені прожекторів, що сліпили очі.

Навіть штучна посмішка довго не протрималася.

— Чорт! — фотограф випрямився, темна накидка одним кінцем лягла йому на плече. — Ну що це таке?

— Не знаю… — пробурмотів Гера, намагаючись якнайменше дивитися в об’єктив камери. А може, — промайнула думка, — може, просто не дивитися, коли… Але в тому-то й річ: об’єктив наче притягував його погляд із якоюсь магнетичною силою.

— А ти часом не боїшся? — Гері здалося, що погляд фотографа став особливо зацікавлений.

— Не те щоб… — почав Гера і зніяковів.

Фотограф підійшов до нього і присів навпочіпки біля стільця.

— Здається, наче там… усередині лінзи щось ховається, так? Щось таке, як… — чоловік не договорив.

Гера дивився собі під ноги кілька секунд, а потім неохоче кивнув.

(Чого він з тобою няньчиться? І звідки йому відомо про…)

— І так завжди? Я маю на увазі, коли фотографуєшся.

— Здається, так, — непевно відповів Гера і ще більше знітився.

І в той же час ця можливість була для нього приємною несподіваною нагодою поділитися з кимось своєю проблемою, — фотограф виявився першою людиною в житті, яка серйозно сприйняла його… як це? — фотофобію?

— Тільки зараз… — він запнувся й почервонів.

(чорт! це виглядатиме, наче мені не дванадцять років, а п’ять)

— Що? — фотограф дивився на нього зовсім серйозно й без найменшого натяку на недовіру чи глузування. Немов справді розумів, про що мова.

— Цей фотоапарат такий великий, і в нього такий здоровенний об’єктив…

Фотограф замовк на хвилину, розглядаючи блідо-голубий квадрат за спиною хлопчика, що служив тлом, а потім перевів погляд на Геру.

— От що я тобі скажу, хлопче: схоже, ти ф’ючер.

— А що це таке? — запитав Гера.

— Не «що», а «хто». Ф’ючери — це люди, здатні бачити майбутнє. І не лише своє. Найчастіше це трапляється під час фотозйомки, в ту коротку мить, коли клацає діафрагма об’єктива. Вона схожа на зіницю ока…

Гера з подивом дивився на фотографа — те, що він говорив, було схоже на переказ якої-небудь фантастичної розповіді чи просто вигадку, — може, ця розмова — для того, щоб його заспокоїти і зробити гарний знімок?

— Я працюю фотографом уже більше двадцяти років, — продовжував господар салону. — За цей час через мене пройшли, напевно, десятки тисяч людей. Але я зустрічав лише двох справжніх ф’ючерів. Це дуже рідкісні люди… Хто знає, може, ти — третій.

— Правда? — недовірливо запитав Гера. — І вони… ну, ці люди… ф’ючери… щось справді бачили?

Фотограф тихо розсміявся.

— Бачиш, серед ф’ючерів ті, хто може що-небудь згадати, трапляються рідко. Я їх не зустрічав. Вони просто бачать і одразу ж забувають. Декому потім можуть снитися дивні сни чи з’являтися якісь уривчасті спогади — це трапляється, коли майбутнє, так би мовити, стає сьогоденням. Наприклад, такому ф’ючеру може прийти лист, а він зненацька згадує, що в ньому написано. Це немов спогади про майбутнє.

— А чому вони забувають? — Гера мимоволі глянув на об’єктив великого старого фотоапарата. Зараз він не був… небезпечним? Здавалося, він заснув на час — і тепер викликав лише ворожість.

Фотограф захитав головою:

— Мені це невідомо.

— Ну, добре, — він підвівся на ноги. — Пора братися за діло, а то там, напевно, вже зібралася черга. Ти не передумав?

— Ні, — Гера згадав батьків: «Що за капризи, хіба тобі не хочеться, щоб у тебе залишилася пам’ять? Господи, та що це з тобою?! Сфотографуйся хоча б для нас…»

Фотограф повернувся до своєї камери, а Гера застиг перед об’єктивом і знову перетворився на піонера-героя під прицілом фашистів — червоний галстук тільки підкреслив аналогію.

— Готовий? — запитав фотограф, укотре забравшись під чорну накидку. — От зараз ми й дізнаємося — ф’ючер ти чи ні.

Хоча в той момент Гера не міг бачити обличчя фотографа, йому здалося, що той зловісно вискалився, ховаючи обличчя під чорною вуаллю камери, немов злий чаклун.

— Увага! Зараз вилетить…

(хе-хе, хлопче!.. зараз у тебе дещо вилетить… може, це буде навіть об’ємна жива картинка твоєї власної смерті… ТВОЄ МАЙБУТНЄ!.. ха-ха!)

Око фотооб’єктива почало відкриватися… Ширше… Ширше… І неймовірно повільно… ширше…

ККККККК!..

Гера відчув, як його відносить кудись дуже далеко…

Відчуття простору, часу й навіть власного тіла розчинилося в безтілесному НІДЕ… Але особливо вразила саме відсутність часу — не відчувати його плину, його існування… Зрозуміти це по-справжньому можна було тільки тут, де його просто не існувало…

Темрява раптом зникла, і Гера побачив себе самого немов у дзеркальному відображенні. Тільки той, дзеркальний хлопчик — був справжній, а він (Гера чомусь зрозумів це одразу) дивився на нього з портрета.

Коли Гера-з-майбутнього, повісивши зображення на стіні, відійшов убік, то побачив свою кімнату — Гера-в-портреті одразу відзначив, що дивився так, ніби весь перетворився на суцільне Око. Йому не треба було переводити погляду, він бачив усю картину загалом.

Одна за одною перед ним пронеслися картини його майбутнього. Кімната то була світлою, то занурювалася в нічну темряву; з’являвся він сам, заходили батьки, друзі; літній пейзаж за вікном змінювався сніжною зимою…

…Ось він, прикривши двері кімнати, уважно прислухається до голосів тата й мами, які обідають на кухні. Виймає з портфеля щоденник і обережно вириває сторінку, де червоним учительським чорнилом — прохання, щоб його батьки прийшли до школи (строгий завуч зненацька застав Геру в туалеті з цигаркою). Він вириває аркуш зі щоденника і, щоб не залишати ніяких слідів, виймає з іншої його половини ще одну сторінку. Але це не все. Хитро посміхаючись, Гера дістав із письмового столу зовсім чистий новий щоденник — його він більше години підбирав у канцелярському магазині перед початком навчального року, щоб і колір сторінок, і розташування дірочок від скріпок ідеально збігалися з прикметами робочого щоденника — ось тепер усе гаразд…

…Вони з Алексом сидять на ліжку й розглядають пом’ятий чорно-білий журнал, який знайшли під лавкою в парку. Хлопчиська обмінюються приглушеними репліками, хоча вдома нікого немає. Схоже, журнал саморобний, з дуже неякісними фотографіями, зате на них зображені голі жінки з величезними, як кавуни, грудьми. Жінки застигли в зухвалих позах; деякі зовсім без одягу, деякі в дивному облягаючому вбранні зі шкіри, яке зовсім не прикриває інтимних частин тіла. Деякі тримають у роті чи руках щось схоже на банан, але що саме, зрозуміти неможливо через низьку якість чорно-білих фотографій. Алекс висловлює своє припущення, і вони починають сміятися.

Саме «Алекс», тому що до нього вже давно прикріпилося це прізвисько. Ніхто не знає звідки… чи не пам’ятає. Алекс теж значно старший, його волосся, колись дуже світле, тепер просто русяве, риси обличчя втратили дитячу округлість.

Коли Алекс піднімається, щоб іти додому, Гера просить залишити журнал у нього на кілька днів. Алекс іде, повертаються з роботи батьки, вечеря… Коли всі, нарешті, вкладаються спати, Гера тихенько включає в кімнаті настільну лампу й дістає захований журнал…

Гері — шістнадцять…

Батьки подарували йому конверт із вітальною листівкою, в котру була вкладена грошова купюра на двадцять п’ять карбованців. Він сам має вирішити, який подарунок собі зробити. Вперше в житті йому дарували гроші.

Та сьогоднішній день більш знаменний іншим — він одержав паспорт. Щоправда, ця подія була дещо припсована недавнім відвідуванням фотосалону, де йому довелося змусити себе дивитися прямо в об’єктив камери. На щастя, обійшлося без ексцесів. За останні роки він уперше фотографувався по-справжньому. Раніше, коли в шкільному класі робили колективне фото, він або знаходив привід утекти додому, або просто заплющував очі. Важкі стосунки з фотокамерами й навіть зі звичайними лінзами для Гери так і залишилися нерозгаданими. Він нічого не пам’ятав із того, що дванадцятирічний Гера-в-портреті бачив тут і зараз, і міг заприсягтися чим завгодно, що ніколи не чув слова «ф’ючер».

Гера в Ризі…

Майже весь тиждень кімната залишалася порожньою. Зрідка, щоб витерти пил чи полити квіти, заходила мама.

Вона старіла (напевно, там і потім він не вловить різниці): під очима вже були обриси темних мішків, зморщок майже не додалося, але тепер вони поглибшали й більше кидались в очі. Поки він так квапив час, мріючи швидше вирости і стати дорослим, той — немов вимагаючи за це плати — був нещадним до його мами.

Перед тим, як вийти з кімнати, мама кинула дивний пильний погляд на портрет. Не такий, яким зазвичай матері дивляться на фотографії своїх дітей. Вона наче намагалася розглянути щось за ним, як людина, яка раптово відчуває, що за нею спостерігають.

Цей погляд був добре знайомий Гері-в-портреті — саме так часто дивився на нього він сам, особливо після минулого літа. Тоді за один тиждень у нього було дві яскраві галюцинації: обидві пов’язані із загадковим сухим чудовиськом…

Гера-в-портреті ще не розумів, чим викликані ці кошмари. Зате голос у його голові нашіптував, що частина тебе вже знає… Його погляд тоді зупинявся на портреті, немов натякаючи на якийсь не дуже чіткий, та все ж існуючий зв’язок. Та минав час, і це траплялося дедалі рідше. А вже перед самою поїздкою в Ригу Гера деколи і взагалі не помічав свого зображення.

І от раптом кімната вперше зникла, точніше, виникло інше приміщення.

Це було купе пасажирського поїзда, в якому Гера повертався з Риги додому. Але з першого погляду було зрозуміло навіть дванадцятирічному хлопчику, що не те, в якому Гера мав би їхати. Бо це було купе провідника. Завалене ковдрами, з раковиною для миття склянок…

Роздягнений Гера лежав на нижній полиці, а на ньому сиділа гола жінка — дуже висока й дуже мускулиста (як здалося Гері-в-портреті). На підлозі біля полиці валявся одяг: його і її.

Було відразу зрозуміло, чим вони займаються. Це мало багато назв, і дванадцятирічний Гера часто думав, чому одні вважаються пристойними, інші — не дуже, а ще інші можна було вимовляти вголос лише в компанії найближчих друзів, — якщо всі вони означають те саме?

Спочатку вони обоє просто цілувалися, причому Гера — надзвичайно скуто й незграбно — як, напевно, всі юні й недосвідчені коханці. Чого зовсім не можна було сказати про провідницю. Вона при цьому намагалася бути поблажливою й терплячою, як із дитиною, що робить перші кроки.

Усе відбулося швидко і просто, він і не помітив, як уже виявився голим у її купе.

Внутрішньо Гера досі мусолив подумки її відверте запитання, поставлене мовби між іншим, коли він прийшов попросити цукру до чаю. Вона запитала: «Хлопче, мені здається, ти ще незайманий, га-а-а?» А коли він оторопів із протягненою до цукернички рукою, вона розсміялася, як після вдалого жарту. Але раптом зовсім серйозно додала: «Ми могли б це виправити».

Гера дійшов висновку, що в справжньому житті все так і має відбуватися.

Коли хвиля хлоп’ячої зніяковілості стала поступатися місцем пристрасті, він навіть спробував узяти ініціативу у свої руки.

Саме тоді й почалося найжахливіше…

Перший раз вона вкусила його не сильно. Гера майже не звернув на це уваги. А коли в його голові вже забив тривожний дзвін і він зрозумів, що відбувається щось не те… то спробував вирватися з-під неї.

Вона вкусила його знову… знову… і знову. Він виривався вже з усіх сил, але безрезультатно, — провідниця виявилася набагато сильнішою. Павук схопив жертву й не збирався випускати…

Коли він хотів закричати, вона просто заткнула йому рот своїми зім’ятими трусиками. І він просто беззвучно плакав… Не від болю, а від приниження й безпорадності. Незабаром його тіло покрилися безліччю лілово-червоних слідів від укусів…

Для шістнадцятирічного Гери цей жах тривав неймовірно довго. Чудовисько, що сиділо на ньому, устигло кілька разів перевтілитися: у величезну дику мавпу, у вампіра, у голодного тигра, й навіть… Але для дванадцятирічного Гери-в-портреті це тривало б, може, дві з половиною хвилини, якби там існував час.

Коли все закінчилося (для неї, але, звичайно, не для Гери — для нього все тепер лише починалося), жінка хрипло розсміялася, і цей сміх іще дуже довго переслідував Геру в болісних нав’язливих спогадах. Потім вона відпустила його й почала буденно одягатися.

«І запам’ятай, котику, — мовила вона лагідним голосом, поки він, ховаючи очі, натягав на себе одяг, — якщо комусь розповіси, я заявлю, що це ТИ намагався мене зґвалтувати, а я захищалася. Як ти думаєш, кому з нас повірять, га-аа? — вона хіхікнула. — Будь чемним хлопчиком», — і поцілувала його в щоку. Гера ледь не впав, заплутавшись у власних штанях…

Гера-в-портреті не побачив, як той Гера провів ніч, як очікував хвилини, коли потяг зупиниться на останній станції, як ховався у своєму купе, боячись зіштовхнутися з нею, здригався при кожному відкриванні дверей іншими пасажирами… — тому що перед ним знову була тільки його кімната.

Наступного ранку шістнадцятирічний Гера повернувся.

Того ж дня над його письмовим столом зник великий кольоровий календар зі смаглявою красунею в купальнику…

Гера закінчує школу…

Вступає в інститут…

Іноді (вже після випадку в потязі) у Гери-в-портреті виникає враження, що його протягує через найбрудніші й найтемніші завулки життя, які він тільки має пройти…

Закінчення інституту…

Жінки знову цікавлять його, але…

Батьки, особливо тато, виглядають уже старими. Не зовсім древні, звичайно, однак роки беруть своє.

Одразу по закінченні інституту він улаштовується на роботу.

Герман — дорослий чоловік…

Із дев’яносто шостого року почалися події, які внесли великі зміни в його життя. Дві з них відбулися майже одночасно: вони з Алексом заснували власну страхову компанію і його батьки емігрували в Канаду. Він тепер живе один. Його кімната переважно пустує.

Він переїжджає у велику нову квартиру…

Портрет тепер висить у просторій, світлій, красивій, дорого мебльованій кімнаті.

Герман багато працює, часто їздить у відрядження, основну частину вільного часу проводить удома, слухаючи музику, читаючи чи дивлячись телевізор; деколи в нього гостює Алекс із дружиною, але, схоже, їхня дружба давно залишилась у минулому…

Початок березня дев’яносто восьмого року…

Герман повертається додому зі службового відрядження в жахливому стані. Наприкінці наступного дня його забирає «швидка». Гострий перитоніт. Лікарям ледь удається його врятувати…

Саме тоді Гера-в-портреті побачив більше. Вітальня віддалилася, як колись його дитяча кімната, і виникло лікарняне приміщення. Це трапилося вночі, на другу добу перебування Германа в лікарні.

Він лежав на кушетці в процедурному кабінеті. Йому робили переливання крові під доглядом і з особистою участю високого худорлявого лікаря. Той був його донором. Лікаря звали Фелікс Лозинський. Хірург лежав на сусідній кушетці й уважно стежив за проведенням процедури. Він був єдиним донором для Германа. У нього було обличчя вкрай утомленої і виснаженої людини. Права рука Лозинського, зігнута в лікті, лежала на грудях; засуканий рукав халата був поплямлений кров’ю.

Герман лишався непритомним. Виглядав жахливо. Коли переливання було завершено, йому поставили крапельницю…

Лікар (Лозинський у той момент чергував у відділенні) розпорядився не тривожити пацієнта й перевезти в палату інтенсивної терапії пізніше. Потім відпустив обох медсестер, сказавши, що догляне за Германом, тим більше в найближчі кілька годин це максимум, що він може зробити. Втручатися Лозинський наказав лише в крайньому випадку.

Через хвилину вони залишилися самі. У процедурному кабінеті, як і раніше, горіло яскраве світло. Тишу порушувало лише дихання двох чоловіків.

Але вони недовго залишалися самі, хоча двері не відчинялися жодного разу.

У процедурному кабінеті виник маленький лікар, кругленький і рожевощокий, надзвичайно схожий на доброго лікаря Айболитя. І ще одна постать — набагато крупніша, яка чимось нагадувала санітара. Обличчя в санітара було плоске, наче намальоване, довгий розстебнутий халат (оскільки на ньому не було ґудзиків), відкривав могутні безволосі груди й мускулистий живіт.

Несподівані відвідувачі нагадували рухомі фігурки, створені з диму.

Маленький лікар, схожий на Айболитя (у дванадцятирічного Гери чомусь виникла впевненість, що його варто називати Ай-Болить), підійшов до сплячого Лозинського й заговорив. Голос у нього був приємний.

«Ти, напевно, не дуже зрадів би нашій зустрічі, Феліксе, якби міг знати, — м’яко вимовив Ай-Болить, — якби… — він захіхікав, — …ти знав про всі наші зустрічі. Але зараз ти знову можеш мені зробити одну маленьку послугу. Я погоджуюсь і на таке співробітництво… колего, — він знову хіхікнув і витягнув з кишені свого білосніжного акуратненького халата щось схоже на шприц із довгою голкою. Всередині була якась слизька темно-сіра субстанція (хоча це й перебувало всередині шприца, в Гери виникло відчуття чогось саме слизького). — Це моє маля. Я дуже довго працював над ним, і для мене дуже важливо, щоб ти, Феліксе, все виконав правильно. Я покладаюсь на тебе. Може, колись я винагороджу тебе, якщо ти побажаєш… якщо припиниш упиратися…»

Потім він уклав дивний шприц у руку Лозинського й дав короткі чіткі вказівки.

Спочатку Гера подумав, що шприц вивалиться з безвладної долоні сплячого хірурга на підлогу, але рука лікаря стислася, і він почав уставати з кушетки. Його очі, як і раніше, залишалися закритими. Видовище було не з приємних.

Лікар підійшов до Германа. Застромив голку шприца в перехідну гумову трубку крапельниці, з’єднану з рукою Германа, і ввів вміст шприца. При цьому він усе виконував так, наче прекрасно бачив із закритими очима. Хоча рухами нагадував повільного обережного робота.

«Прекрасно, молодець, Феліксе! — похвалив задоволений Ай-Болить і забрав назад свій порожній шприц, коли Лозинський закінчив і знову ліг на кушетку в тій самій позі, немов нікуди й не підводився. — Дуже добре, Феліксе, це тобі обов’язково зарахується, і… я не прощаюся».

Потім, посміхаючись, маленький лікар наблизився до Германа.

«До зустрічі через півтора року», — його очі, немов у мертвої ляльки, яскраво блиснули. Хоча він і посміхався, його очі залишалися зовсім мертвими.

Але не байдужими.

«Як тобі сьогодні наш Фелікс? — Ай-Болить обернувся до величезного санітара, що височів за ним, як статуя. — Правда, він може бути золотком?»

Санітар голосно зареготав, як найгірший у світі актор, що дуже довго готувався до цього моменту.

Через три тижні Герман повернувся додому…

Він знову взявся до роботи, і життя пішло звичним руслом.

Однак Гера-в-портреті добре запам’ятав дату, яку назвав таємничий маленький лікар…

Півтора року.

Рівно через півтора року воно відміряло свій термін…

Усе почалося вночі, коли до Германа прийшов уві сні Ай-Болить (якщо це було сном). Його візит був коротким, маленький рожевощокий лікар сказав лише три фрази:

«Наш маленький дружок уже зачекався, і ти мусиш йому трошки допомогти, Геро. Зроби тест. Йому ТРЕБА, щоб ти знав про нього».

Вранці Герман прокинувся з раптовою (і абсолютно абсурдною) впевненістю, що йому необхідно пройти анонімний тест на ВІЛ…

Протягом двох наступних місяців Гера-в-портреті спостерігав, як Герман-дорослий, упевнений, що інфікований смертельним вірусом, гарячково намагався знайти відповіді на запитання: ЯК і КОЛИ.

Часом він навіть розмовляв по кілька годин сам із собою, точніше, з ним — Герою-в-портреті, немов розуміючи, що…

І Гері іноді здавалося, наче він йому відповідає…

…А потім почався кошмар.

Гера побачив, як…

…КККККККК-Ц!..

…і все забув.

…Цей сліпучий спалах-спогад пронісся в мозку Відривача за якусь частку секунди.

Але тим сильніший був удар…

Тому що «машина» побачила своє власне обличчя чужими очима й це порушило якусь хистку внутрішню рівновагу; чи тому що раптовий вибух спогадів розірвав життєво важливі зв’язки; чи з якоїсь іншої причини — але розрахунок Незалежного Експерта виправдався — «машина»… дала Тріщину!

Монстр обірвав резонуючий, як сам простір, крик, будучи вже на дев’яносто дев’ять відсотків Відривачем і на один відсоток пробуджуючись Германом.

Процес заключної трансформації, що в найближчі хвилини мала поставити останню крапку в його перетворенні, спочатку сповільнився, а потім і взагалі припинився.

Загострені кісткові відрости на ногах, схожі на гротескні півнячі шпори, трохи втягнися назад, але залишилися стирчати виродливим атавізмом. Блакитнуватий іній почав швидко танути навколо стіп Відривача по краях широкого кола і збиратися на паркеті в маленькі блискучі калюжки. Люстра злегка погойдувалася, і кімната здавалася сповненою тіней і примар.

Алекс досі сидів на підлозі й упершись потилицею в стіну, істерично реготав, пускаючи з куточків рота до самого підборіддя потоки слини. Його обличчя палало вогнем божевілля.

Звідкись із вулиці долинало виття міліцейських сирен, які наближалися. Схоже, їх викликав хтось із наляканих сусідів.

Уперше за своє коротке життя Відривач відчув подих близької катастрофи.

І відступив.

Він вистрибнув на вулицю просто з вікна спальні Алекса з висоти четвертого поверху, бажаючи лише одного — пошвидше сховатися у своєму Притулку.

Розділ 3 Явлення

Ці четверо одразу викликали в нього ворожість. Немов він інтуїтивно зрозумів, що вони з’явилися, щоб зазіхнути на його таємницю.

Коли у знайомих вікнах виключилося світло, бомж відчув біль — вона не любила світла. Відтоді, як він спостерігав за вікнами її Притулку, там завжди було темно.

А тепер прийшли ці люди…

Вони приїхали вчотирьох на дорогій іномарці, яку самовпевнено залишили напроти під’їзду. Двоє несли великі спортивні сумки. Це його насторожило.

Коли через хвилину у вікнах загорілося світло, він не сумнівався ні на секунду, що це саме вони проникли в Притулок.

Першим його поривом було кинутися з підвалу туди, щоб не дати їм заподіяти їй зло, захистити таємницю — хіба не для цього він зараз тут, пройшовши важкий і довгий шлях?..

Але щось утримало його на місці, наказавши безтілесним, але владним голосом, що його втручання буде потрібне пізніше, і він має бути готовим.

Він повинен дочекатися свого виходу.

До його ніг підбігла довгаста сіра тінь і потерлася боком, вимагаючи годівлі. Він уже більше десяти днів забував про нього піклуватися, і Щурик, не привчений добувати їжу самостійно, помітно схуд. Бомж роздратовано відіпхнув ногою настирливу тваринку і знову припав до маленького квадратного віконця.

Він засяяв від радості й вибухнув торжествуючим сміхом, коли побачив як вона перехитрила їх і заманила в пастку!..

Коли машина спалахнула зсередини, а потім набрала швидкість і вибухнула, врізавшись у дерево, його сміх перейшов у божевільний регіт. Самого вибуху він не міг бачити, зате полум’я висвітило на мить із темряви стрімку суху фігуру, яка швидко віддалялася…

Зараз його таємниці нічого не загрожувало. Але він відчував, що незабаром трапиться ще щось надзвичайно важливе — і для таємниці, якій він служив, і для нього.

22 жовтня, 01:04

Відривач-Герман провів уже близько півгодини за кущами напроти свого дому. Пожежники давно закінчили роботу й поїхали, але служба безпеки ще опитувала свідків — хоча очевидців події насправді не було. У кращому випадку розповідали щось ті, хто виглянув у вікно чи перебував на вулиці тільки після вибуху невідомої машини.

Ще хвилин через десять поїхав труповоз із міського моргу, відвозячи згорілі останки чотирьох чоловік, які вишкребли із салону й ретельно позбирали в радіусі двадцяти метрів від епіцентру вибуху. Патологоанатомів тепер чекала кропітка робота, щоб з’ясувати єдине питання: хто це? Останніми, нарешті, забралися представники всіх служб. Істота, яка була вже наполовину Відривачем, чіплялась за залишки основи, що швидко руйнувалася. Те, що було наполовину Германом, іще нічого не здатним усвідомити, продовжувало залишатися в укритті.

Біля дому юрбилися мешканці, які обговорювали подію, що не стільки всіх налякала, скільки внесла розмаїття в сіре буденне життя — сьогодні вони побічно виявилися причетними до того, про що завтра передаватимуть у новинах і писатимуть газети.

Велике скупчення народу й десятки вікон, що світилися, відбирали можливість повернення в Притулок через вікно або, тим більше, через під’їзд. Здавалося, це триватиме всю ніч.

Частина свідомості, яку Відривач іще контролював, з усіх сил намагалася зберегти хитку рівновагу між чорною прірвою руйнування й божевіллям. Притулок був зовсім близько, він вабив, обіцяючи захист і спокій. Там було безпечно, там… Але зважитися зараз на вилазку означало відкрити себе перед десятками очей, і тоді вже ніколи не знайти спокою, навіть у Притулку.

Він гинув. Він наче летів у чорний колодязь без дна з поступово гаснучою світлою крапкою десь там далеко вгорі…

Коли в найближчих будинках погасла більшість вікон, а надворі залишалося з десяток мешканців, він приготувався покинути своє укриття. Голос близького Притулку ставав усе закличнішим, і вже майже неможливо було опиратися…

Він уже піднявся із землі, маючи намір добратись нарешті до заповітного Притулку… і раптом його засліпило щось нестерпно яскраве… Воно кинуло його на землю й через мить скрутило жорстоким пульсуючим спазмом та абсолютною невагомістю. Він мучився під пресом дивовижних перевантажень, що давили… шпурляли… розривали на дрібні шматки… вивертали м’язи й суглоби… Це нагадувало агонію. Відривач помирав…

Я пробуджувалося.

Раптом над ним пролунав зляканий дитячий голос:

— Мамо!.. Тут страшний бука! Ма-моооо!..

Хлопчик років п’яти біг до маленької групки людей, які ще не розійшлися.

— Мааа!.. Он там!..

Підбігши до матері, він схопився за її руку і, продовжуючи кричати, вказував у бік кущів. Але жінка тільки кинула короткий погляд на зарості й ударила сина по м’якому місцю, вичитавши за те, що він відійшов далеко без її дозволу. Діставши прочухан, хлопчисько розревівся ще голосніше, і жінка потягла його додому. Чомусь це спонукало забратися швидше й інших.

22 жовтня, 01:43

Уперше він побачив її так близько після всіх тих ночей, проведених у багатогодинному чеканні біля малюсінького підвального віконця. Побачив і навіть доторкнувся до неї… До нього.

Він був жахливий і прекрасний, як ніщо в світі!

Наступної миті він раптом усвідомив, що таємниця помирає… Зрозумів за ту неймовірно довгу мить, коли його рука тягнулася до нього, щоб доторкнутися… Але навіть це не могло знищити трепетної всепоглинаючої ейфорії. Її близька смерть — це не було головним. Як і те, що він уже не міг згадати власного імені.

Він потрібний їй — ось що було.

Він повинен віднести його в Притулок — рішення прийшло саме собою, просто і зрозуміло.

…він потрібний…

…у Притулок…

Спочатку він спробував нести тіло на руках. Але для нього, вкрай виснаженого, це було непосильною задачею — з таким самим успіхом він міг пробувати підняти власну тінь.

Після хвилини вагань він підняв верхню частину тулуба й, захопивши голову руками, потягнув…

Шлях від кущів до будинку був важким і повільним. Сантиметр за сантиметром він тягнув тіло спочатку по мокрій землі, покритій тьмяною осінньою травою, потім по асфальтованій дорозі. Він рухався один-два метри, кілька секунд відпочивав і знову продовжував повзти, з усіх сил упираючись у землю. Найважче було перебратись через бордюр тротуару перед під’їздом.

Досягши, нарешті, під’їзду, він сів на поріг біля входу, щоб перепочити. Його зовсім не тривожила думка, що їх може хтось побачити. Утім, думки в нього взагалі були відсутні. Була тільки мета — досягти Притулку.

Велика частина шляху вже була позаду, але починалося найважче — підйом сходами.

Це забрало майже чверть години й весь убогий залишок його сил.

Зупинившись перед дверима Притулку, бомж, не задумуючись, повернув ручку й відкрив їх, так, немов знав, що двері на замок не зачинені. Він просто рухався до мети, як сновида.

Коли він зі своєю ношею був уже в квартирі, протяг закрив із грюкотом вхідні двері, мов невидимий воротар Притулку. Доволікши тіло до вітальні, бомж звалився просто на підлогу поруч із ним.

Він дійшов до мети…

22 жовтня, 03:31

Ігор змусив себе розплющити очі. Здавалося, наче повіки склеєні: тільки не клеєм, а запеченою кров’ю. Він побачив лікаря, який схилився над ним і оглядав його голову. Помітивши, що Ігор отямився, лікар зробив заспокійливий жест, щоб він не рухався. Ігор кивнув у відповідь.

Біль у правій передній частині голови був дуже сильним. Він скосив убік очі і зрозумів, що досі перебуває у тій же незнайомій квартирі, тільки вже в коридорі, де знепритомнів. За спиною лікаря «швидкої допомоги» двоє санітарів із мовчазною недбалістю готували носилки.

Поки лікар обробляв на його голові рану, Ігор намагався згадати, як він опинився попереднього разу в цій квартирі, бо зовсім не розумів, де перебуває.

Він лежав на підлозі, і перед ним із якоїсь полірованої поверхні відбивалося незнайоме бородате обличчя з довгим заплутаним волоссям, що спадало на очі… Він ледь упізнав себе. Ігор почувався так, ніби не лише довго голодував, а й багато днів підряд займався каторжною роботою. Усе тіло нило, змучений шлунок відгукувався гострим болем, наче там улаштувало гніздо сімейство ненажерливих паразитів.

Він побачив, що перебуває у великій мебльованій кімнаті. Машинально Ігор відзначив сильний запах бензину, змішаний із чимось кислувато-кислувато-кислувато-різким.

Він був настільки розгублений, що не одразу помітив іще дещо. За півметра від себе. Щось, схоже на мумію. І на якусь мить йому навіть згадалося…

Але запаморочення змусило його знову притулитися до підлоги, і те, що було вже готове вирватися зі схованок пам’яті, зникло.

Він пролежав невизначений час, коли раптом до його затуманеної свідомості дійшло, що мумія ворушиться…

Її рухи нагадували конвульсії.

Він збирався підвестися на ноги, бо інакше йому довелося б буквально перелазити через цю моторошну істоту, що смикалася. І тоді очі мумії відкрилися. Кілька митей вони дивилися один на одного… а потім висушена тварина спробувала його схопити. Він міг заприсягтися чим завгодно — вона хотіла вбити його!

Але, схоже, вона помирала. Тому що рука, схожа на гілку засохлого дерева, промахнувшись, майнула біля його голови і здерла шкіру від середини чола до правого вуха. Немов по його черепі пройшовся напилок. Від шоку він майже не почував болю. Це навіть додало сили: Ігор підхопився одним ривком на ноги й перестрибнув через тварину.

Кров залила праве око й половину обличчя, але, здавалося, його мозок запрацював у кілька разів швидше. Він миттєво зорієнтувався, в якому напрямку потрібно рухатися, відзначив кожну необхідну для відступу деталь і навіть устиг прикинути довжину телефонного шнура, який захопив по дорозі. Потім Ігор вискочив із кімнати й захлопнув за собою двері, опинившись у коридорі.

Там він знову сів на підлогу — голова несамовито крутилася, — й підпер спиною двері вітальні. На щастя, вони відчинялися назовні. Це давало більше шансів їх утримати в разі потреби. Телефон він поставив собі на коліна; тепер треба було набрати номер — дуже простий, лише з двох цифр. Якби він спробував знову встати на ноги, щоб утекти з квартири, то просто знепритомнів би.

Залишалося лише набрати номер «швидкої допомоги» і встигнути попросити їх приїхати раніш, ніж його остаточно покинуть сили. Руки тряслися від напруги і слабкості, він довго не міг повернути диск на довгому нулі і благав, щоб лінія виявилася вільною з першого разу.

Безупинний дзенькіт у вухах підсилювався з кожною секундою, але він чітко чув, як тварина в кімнаті повзе по підлозі, наближаючись зі зворотного боку дверей.

Потім на двері обрушився удар… другий… третій…

Але вони були не сильні й незабаром перейшли в часте дряпання, ніби з вітальні намагалися вибратися три дюжини скажених котів.

Йому, нарешті, вдалося набрати ці дві цифри…

І більше нічого Ігор не пам’ятав.

Лікар обробив рану, зробив укол у руку і запитав, як він почувається. Ігор був настільки ослабленим, що зумів лише беззвучно, як риба, відкрити рот і кліпнути очима. Лікар кивнув і жестом наказав йому не напружуватися. Потім допоміг санітарам обережно перекласти Ігоря на носилки.

Він зрозумів, що може от-от відключитися, але з ворожістю устиг відзначити недбалість санітарів: його виносили ногами вперед. Утім, ця частина коридору була занадто тісною, щоб розвернутися.

До того ж існували й інші речі…

— Там… — прошепотів Ігор, указуючи лікарю очима на двері вітальні, які весь час залишалися закритими.

Коли санітари винесли його з квартири на сходовий майданчик, він чув, як лікар відчиняє ті двері. Потім його повіки стали надто важкими, щоб оглядатися, а кроки санітарів надто гучними, щоб почути, що відбувається в квартирі, з якої він віддалявся.

Він знову розплющив очі, вже на вулиці; санітари підносили його до машини. Прохолодний осінній вітер ніжно й заспокійливо торкнувся його пораненої голови. До того, як його носилки помістили в салон, Ігоря здивував напис на машині. Не «швидка медична допомога», а… ДОБРА ДОПОМОГА.

— Що це? — Добрий Лікар схилився над Германом. У його голосі змішалися лють і глибоке розчарування.

Коли він застав у Притулку того самозваного стража таємниці (чи як він там себе називав?), то одразу зрозумів, що справи у період останньої трансформації пішли всупереч очікуваному.

Але він зовсім не був готовим до того, що все настільки погано.

Шкіра Германа вже потріскалася, наче скам’яніла пустельна земля; уся підлога навколо була посипана сірувато-білим кістковим порошком, наче борошном — «шпори» зникли.

— Це неможливо! — люто просипів той, хто був Добрим Лікарем. Його погляд гарячково метався по кімнаті, немов намагаючись знайти пояснення.

І, нарешті, зупинився на стіні, де висів портрет дванадцятирічного Гери.

Очі Доброго Лікаря звузилися в дві холодні темні щілини:

— Ось воно що… — його рука метнулася до кишені халата і, стискаючи величезний скальпель, зависла над Германом.

— Ах ти, поганий ф’ючере!..

Скальпель був уже готовий зануритися в шию Германа, але рука Доброго Лікаря зненацька розслабилася.

— Але ми не будемо квапитися…

Ідучи, Добрий Лікар сполосував своїм улюбленим інструментом портрет на стіні.

Фотопапір через хвилину на краях порізів обвуглився.

Епілог

Герман уже години зо три неспокійно снував по квартирі, намагаючись упіймати думку, яка весь ранок не давала йому спокою. Йому здавалося, наче він збирався щось зробити, але… що? Немов намагався пригадати себе з минулого — близького минулого — можливо, навіть із того періоду в кілька місяців, які випали з його життя і про які він зовсім нічого не пам’ятав.

Останній спогад належав до початку літа. Прокинувшись раніше, ніж завжди, він збирався відвідати якийсь пункт для проведення спеціального тесту. Але чому? Підозрював, що серйозно хворий? Чи… Далі — суцільна невідомість.

Він знав тільки те, що двадцять четвертого жовтня (через стільки часу!) його випадково знайшов удома працівник сантехнічної служби, який проводив плановий огляд ділянки. Герман не подавав ознак життя й перебував у стані фізичного виснаження. Лікарі так і не зуміли прийти до єдиної думки, що саме з ним трапилося. Єдиною більш-менш правдоподібною версією було те, що він пережив якийсь стрес, який вплинув на його свідомість, призвів Германа до неконтрольованого стану й, можливо, до повної амнезії на той період. У результаті, він практично весь час провів у себе вдома, повільно помираючи від виснаження. Мовою медиків усе це звучало інакше: з масою всіляких специфічних термінів. Ні серйозних фізіологічних змін, ні ознак якої-небудь хвороби, здатної занурити Германа в подібний стан, у нього не було виявлено.

Учора він виписався з лікарні, де пролежав близько півтора місяця. Лікар рекомендував йому затриматися ще на місяць, але він більше не міг стерпіти вигляду білих халатів.

Занадто багато було з ними пов’язано чогось такого, що Герман до кінця не зумів би пояснити навіть самому собі.

Підкурюючи цигарку, він зупинився посеред вітальні. Він уже проходив тут сьогодні не менше двадцяти разів. Зі стіни, де раніше висів портрет дванадцятирічного бойскаута, на нього тепер дивилася картина, що зображувала нічне місто з висоти пташиного польоту (чи даху висотного будинку). Він знайшов її учора ввечері за вішалкою в коридорі й повісив на місце зіпсованого портрета.

З першого погляду на картину в Германа виникло дивне відчуття, що він уже колись бачив цей пейзаж і навіть знав назву картини, яку їй дав сам художник, хоча полотно не була підписане, — «Місто Ночі». По думки він так її й охрестив.

Звідки з’явилася ця картина в його квартирі, Герман і гадки не мав. Схоже, він усе-таки залишав квартиру в період свого безпам’ятства — про це свідчили речі, які він знайшов, повернувшись із лікарні; а дещо навпаки — зникло.

Самому Богу було відомо, куди Герман міг іти і що з ним відбувалося…

Щось знову неспокійно завовтузилось у його пам’яті. Герман сів на край дивана, дивлячись у вікно: надворі падав густий, лапатий сніг — «небесна вата» — як говорив його дід.

Алекс зараз перебував у психіатричній лікарні й, судячи зі слів його дружини, з якою Герман недавно говорив по телефону, ймовірно, назавжди.

Тепер вона буде партнером Германа в бізнесі. Також вона цікавилася, чи не хотів би він продати їй свою частку в компанії. Герман без лукавства відповів, що подумає над цим.

Він так і не зрозумів, чи була Анжела вражена крахом родини чи навпаки — сприйняла хід подій як можливість почати нове життя. Втім, її тактика говорила сама за себе.

Дізнавшись про Алекса (цікаво, хто оберігав його від цих новин протягом шести тижнів, які він пролежав у лікарні?), він насправді усвідомив, скільки всього трапилося за час його відсутності. Ще й такого, про що Германові важко було думати.

Також вражала поява в місті невловимого кривавого маніяка, який позбавив життя 137 чоловік (серед жертв були й ті, кого Герман знав особисто — його сусідка Ліза і сторож з автостоянки Сева), який зник перед поверненням Германа.

До речі, говорили, що Алекс зійшов з розуму саме через Відривача голів. Але якимось чудом уцілів. Анжела згадувала, що в нього знайшли пістолет, із якого він двічі стріляв і, ймовірно, це врятувало йому життя.

І ще: дехто тепер навіть приписував Алексу заслугу в зникненні Відривача — з тієї ночі убивства припинилися. Побутувала думка, що перед тим, як сховатися, той був смертельно поранений Алексом.

Германові не хотілося про все це думати. Ні зараз, ні коли-небудь узагалі.

Його погляд зупинився на телефоні, і щось, що не давало йому спокою весь ранок, нарешті оформилося в конкретну думку.

«Адже сьогодні вихідний, правда?»

Герман зняв трубку й набрав номер.

— Алло! — Його голос звучав спокійно і впевнено. — Карина?

Через півроку.

У маленьку темну комірку, в підвалі житлового будинку, колись облаштовану самотнім бомжем, перевалюючись, зайшла безшия фігура.

— Амод!..