Дорогами Маклая

Частина друга ПОЛУМ'Я ДЖУНГЛІВ

_{Без перебільшення можна сказати, що після Чарлза Дарвіна, який здійснив колосальний переворот в усьому природознавстві, Миклухо-Маклай був найгеніальнішим реформатором науки про людину. Але якщо Дарвіна, який услід за теорією природного добору створив теорію походження людини, життєві проблеми народів хвилювали мало, то Миклухо-Маклай завдання науки від долі людства ніколи не відділяв. Навпаки, що глибше пізнавав він людську природу, що більше переконувався в суто біологічній рівноцінності всіх націй і рас, то гостріше відчував потребу боротьби за вселюдську соціальну справедливість і рівноправність народів. Безпристрасна наука робила його пристрасним трибуном поневолених.}

_{ГАБРІЕЛЬ MOHO, доктор історії}

_{1889 р., Париж}

_{Коли заходить мова про Миклухо-Маклая, в основному згадують його новогвінейську епопею. Вона, безперечно, сповнена драматизму і в розумінні збору цінного наукового матеріалу дала Маклаєві дуже багато, але це не означає, що, проживши серед папуасів загалом три з лишком роки, він тим і завершив справу свого життя. Були у нього й інші, не менш, а подекули, може, й драматичніші подорожі. Наприклад по Малаккському півострову. Проте як учений-мислитель, що здобув світове визнання, він остаточно сформувався все-таки в Батавїі. Саме в цій столиці колишньої Нідерладської Індії вперше побачили світ його найважливіші праці з антропології та етнографії народів Океанії, і тут же, у Батавії, він уперше показав себе визначним громадським діячем. На жаль, батавський період його життя досі лишається майже зовсім не вивченим.}

_{Є. Н. ПАВЛОВСЬКИИ, академік}

_{1959 р., Москва}

_{У моїй колекції картин є дві, які особливо дорогі моєму серцю, — вони написані рукою легендарного Маклая, чиє ім'я ми промовляємо з такою ж повагою, як імена тих, хто на полях бойовищ віддав життя за нашу свободу.}

_{АХМЕТ СУКАРНО, президент Індонезії}

_{1962 р., Джакарта}

Сині пасма гір, а між ними начебто ширяє срібна стрічка асфальту. Над горами білі-білі хмари, з прозеленню синє небо. Прямо над головою нестерпно яскраве сонце, мов вогняна сфера, що пливе в блакиті. Далеко попереду курять вулкани. Може, то лише гра хмар, але ти бачиш вершини вулканів — над ними сизий, з домішкою білизни й блакиті дим. Одна з вершин нагадує знайомий з кольорових листівок профіль вулкана Тангкубан Прац. Звідси до нього понад сто кілометрів, і то, мабуть, не він, але дуже схожий.

Тангкубан Прац — Перекинутий Човен. Про цей вулкан складено легенду.

В одному селі жила прегарна вдова Джеліта. Злі жінки відняли в неї сина, маленького Агонга. Вони казали, що своєю вродою вдова засліплює жонатих чоловіків.

— Іди геть у джунглі й ніколи не вертайся, — сказали жінки Джеліті. — Хлопчик зостанеться з нами, бо в джунглях його можуть розірвати тигри.

Джеліта плакала, благала вернути їй Агонга.

— Я боронитиму його, він же мій син, — казала вона крізь сльози. — Ви знаєте, я добре стріляю з лука.

— Ні, — відповіли жінки, — ти підеш сама! То правда, що Агонг твій син, але він ще дитина, і ми не можемо ризикувати його життям, бог нам цього не простить. А ти непутяща, ти йди, за тебе кари нікому не буде.

Вони зав'язали Джеліті очі й повели в дрімучий ліс. Агонга взяла собі за сина жінка, що не могла народжувати дітей і найбільше ревнувала свого чоловіка до Джеліти.

Вдова-красуня довго блукала, але так і не знайшла дороги з джунглів. Назад вороття не було.

У шаньці, що їй повісили за спину жінки, Джеліта побачила сокиру, мотику, торбинку рису й десяток курячих яєць. Вона збудувала хатинку, засіяла рисом невеличке поле. Яйця хотіла було з'їсти, та потім вирішила покласти їх у теплий попіл, щоб з них вилупились курчата. Поки достигав урожай рису, харчувалася дикими плодами джунглів.

Минули роки, і ось одного разу біля хатинки Джеліти з'явився відважний молодий мисливець. Побачив Джеліту й одразу ж закохався в неї.

— Будь моєю дружиною, красуне, — сказав мисливець.

— Я набагато старша за тебе, відважний юначе, — відповіла Джеліта.

— Того не може бути, красуне. Твоє личко — як ранковий світанок. Такі ніколи не старіють.

— Гаразд, — каже Джеліта. — Якщо ти так наполягаєш, я згодна. Тільки ми з тобою мусульмани, а за мусульманським звичаєм за наречену викуп треба платити. Батьків я не маю, живу сама, отож плату твою прийняти нікому. Хіба ти можеш женитися, порушивши мусульманський закон?

— Що ж мені робити? Я люблю тебе, красуне.

— Вихід у нас єдиний, — каже Джеліта. — Хай моїм шлюбним батьком стане сам аллах. Ти будеш гідний просити в нього моєї руки, якщо за одну ніч змайструєш йому човна й викопаєш на цьому безлюдному місці глибоке озеро.

— Воля твоя, красуне, — мовив мисливець.

До сходу місяця він змайстрував човна. До півночі викопав більшу частину озера. Побачила це Джеліта й тихо скрикнула:

— Він викопає озеро ще до зорі!

Узяла біле простирадло, ступку з товкачем і пішла в курник. Накрилася там простирадлом і стукає товкачиком у ступці. Кури почули, сполохалися. Білина простирадла видалася півневі світанком.

— Ку-ку-рі-ку-у! — сповістив він про початок нового дня.

Сховавши простирадло й ступку, Джеліта вийшла до мисливця. Каже йому здивовано:

— О, а я думала, ти вже скінчив копати озеро, а тобі ще роботи та й роботи! Чуєш, півень співає, ранок звістує.

Розсердився мисливець, пхнув ногою човна й перекинув його.

— Хай каменем лежить тут! — спересердя сказав він, йдучи геть у джунглі.

Вдова-красуня проводжала його поглядом, сповненим смутку і болі. То був Агонг. Вона пізнала його по родимці прикметній, та не зважилася признатись, хто вона. Було б жорстоко тепер ранити його серце, заронювати в душу сум'яття.

Джеліта й Агонг давно померли, а скам'янілий човен досі лежить на тому самому місці. Він такий великий, що височить над усією Явою. Буває, кіль його дихає полум'ям. То вогонь юнацького кохання. Він випалює все навкруг. Але камінь знову й знову заростає лісом. Камінь той зрошений материнськими сльозами. Вогню не висушити їх. Вони вічно омиватимуть камінь і вічно даватимуть вологу деревам.

Миклухо-Маклай назвав Яву найкрасивішим островом Океанії. Розкіш природи тут просто неправдоподібна. Наче якась фантастична оранжерея, де зібрано всю теплолюбну рослинність світу.

Гірські хребти в прадавніх тропічних лісах. Там ще водяться тигри, дикі бики бантенги, удави і безліч інших тварин. А нижче, на гірських схилах, — суцільний зелений килим з кущів чаю. На Яві він двох видів — китайський і цейлонський. І той і той на початку XIX століття завезли сюди голландці. Обидва чудово прижилися, і чайні плантації тепер займають величезні простори, колись укриті непрохідними лісами. Наступ чаю на ліси триває. Я бачив, як це робиться.

Вирубувати джунглі важко й складно. Перед людиною постає зелена стіна, така щільна, що крізь неї несила пробитися ні тракторам-тягачам, ні бульдозерам. Тому узлісся обливають з пожежних шлангів соляркою і потім підпалюють. Коли намічена ділянка вигорить, починають корчувати штурпаки. Лісовозами стягують коріння в купи й знову підпалюють. Потім випалені ділянки розорюють. Орють кілька разів, аж поки грунт стане пухким і добре перемішається з попелом.

Розоране поле розбивають на довгі грядки і засаджують молодими деревцями, вирощеними в розсадниках. Мине два-три роки й можна збирати врожай. Китайський чай дає дев'ять врожаїв на рік, а цейлонський — більше тридцяти. Причому, заклавши плантацію, її більше не доглядають. Через п'ять-шість років вона дичавіє, і її залишають, закладаючи при цьому нову. Це, звичайно, вельми нерозумно. Даремно гине дуже багато лісу.

Смуга чайних плантацій, якщо дивитися згори, закінчується десь на середині схилів. Нижче уступами спускаються штучні тераси — городи й рисові поля. Одне поле тільки-но залите водою і виблискує під сонцем, як дзеркало. На другому вже з'явилися ніжні, смарагдові сходи, на третьому — золото стиглих колосків.

Біля підніжжя гір, на вузенькій смужці рівнини, — плантації кави й какао, апельсинові гаї, дерева гвоздики й чорного перцю, зарості бананів, що нагадують гігантську кукурудзу. Начебто під мереживними зеленими парасольками стоять тонкі динні деревця — папайя. Під кроною у них висять плоди, й справді схожі на дині. Кожен з них важить півтора-два кілограми, і дивуєшся, як деревце витримує отаку вагу. Його стовбур трохи товщий за стебло соняшника, а плодів десятків зо два.

Хлібні дерева кряжисті, як сибірські кедри, і плоди їхні ростуть не на гіллі, а просто на стовбурах. Неначе на вбитих у стовбур цвяхах розвішано здоровенні гарбузища. Поля ананасів, що скидаються і на сизаль, і на капусту. Дерева дур'яну, кокоси, спиртове дерево кетела, винна пальма енау… Не можна назвати всього, що росте тут і щедро плодоносить.

Машина мчить, здається, нескінченною, схожою на зелений тунель алеєю. Обабіч у затінку дерев мелькають легенькі бамбукові хатинки, криті, однак, здебільшого важкою червоною черепицею. Тягнуться вздовж узбіччя крамнички, під накриттям яких на стелажах виставлено батареї пляшок з пивом і прохолодними напоями. Румах-макани, базарчики, юрми поквапливих селян — усі в солом'яних, на китайський лад, капелюхах, саронгах або обшарпаних штанях до колін. Босі чи в дерев'яних довбанках. Несуть на коромислах в'язанки бананів, корзини з бататами, бульбами сушеної маніоки, іншими плодами й городньою зеленню. Іноді до коромисла прив'язано два оберемки дров або корзини з живими квітами. Цікава у селян хода. Навантажені, вони начебто біжать з підскоком.

На подвір'ях біля хатин жінки молотять або віють на вітрі рис, перуть у дерев'яних ночвах білизну, клопочуться під наметами коло обіду. У наших селах також роблять у дворах такі літні кухні.

Чоловіки торгують або працюють на плантаціях. Дерев'яний плуг, запряжений парою круторогих буйволів, борона з колод, схожа на узбецький кетмень мотика… Раптом шофер різко загальмував. — Дивіться, дивіться! — гукнув.

Я глянув у той бік, куди він показував рукою, і від подиву, мабуть, роззявив рота.

На подвір'ї одного будинку трусив кокосову пальму величезний сітчатий пітон — найбільший азійський удав, який Живе близько ста років і виростає завдовжки іноді до десяти метрів. Він обвив пальму спіральними кільцями й своїми м'язами змушував її стрясатися. Горіхи падали, мов бомби.

У сусідній з Індонезією Малайзії мені доводилося бачити, як кокосові горіхи збирали дресировані мавпи. З властивою тільки мавпам спритністю вони видиралися на верхівки пальм, рвали там стиглі горіхи й кидали вниз. Потім по команді дресирувальника спускалися на землю й слухняно зносили розкидані горіхи в купи.

Та мавп можна навчити багато чого, не дарма ж вони людиноподібні. А тут — величезна змія! І на думку не спаде, що вона здатна ось на таку працю.

Біля пальми стояв чоловік у солом'яному капелюсі, діловито підганяв пітона:

— Вище! Вище!

При цьому він постукував палицею по стовбуру кокоса. І змія, не припиняючи роботи, повзла вище й вище. Обвиті навкруг стовбура товсті темні кільця, підтягуючись до голови удава, повільно стискались.

Хоч нам було й страшнувато, але ми підійшли до хатини, познайомилися з господарем пітона. Сарджіто Куснаді — так звали господаря, — як виявилось, був професіональним змієловом. Невисокий на зріст, рідкозубий і, як більшість індонезійців, щупленький. Розповідаючи про свою професію, він сором'язливо усміхався:

— Еге ж, якщо не знаєш повадок змій, то полювати на них небезпечно. Мене аллах поки що беріг. Я вчився у батька, він був дуже спритний змієлов. Ми їздили з ним на полювання в околиці Сарангана. Це у нас на Яві є таке місто, там багато плямистих кобр. Якось ми привезли додому півсотні кобрячих шкур і цього пітона. Я спіймав його маленьким, з півметра, а тепер він уже п'ятиметровий, йому чотирнадцять років.

— Як же вам вдалося його приручити?

— О, це неважко! Молодий пітон до людини звикає швидко, його треба дресирувати, як усякого звіра. Мій приятель — він живе тут недалеко, його звуть Харсоно — навчив свого пітона охороняти дитину від отруйних змій. Знаєте, наші жінки під час збирання врожаю цілими днями працюють на рисових полях, а дітей нікуди дівати. Тож матері прив'язують малюків собі за плечі. Так з ними і працюють. Жінці важко, і дитина зв'язана мучиться, але лишити її десь без нагляду небезпечно. І змій скрізь до гибелі, та й інші неприємності можуть бути. Ну, Харсоно й придумав використати пітона. В якомусь зручному місці пітон лягає на траву одним великим кільцем, і в середину цього кола садять малюка. Пітон і його за своє кільце не випустить, і до нього, окрім матері, яку він знає, нікого не підпустить. Хитро, правда? О, хвилиночку, панове! Цей гаспид зламає дерево. — Сарджіто знову кілька разів стукнув палицею по стовбуру пальми. Пітон її так розхитав, що вона, здавалося, таки справді от-от трісне. — Годі, Самудро! Годі, чуєш! Ну, годі! Пітон почав сповзати вниз.

— Хіба він чує вас? — здивувавсь я. — Кажуть, у змій нема вух і всі вони глухі.

— Не знаю, може. Я взагалі спочатку стукаю по дереву палицею. Стукну тричі — Самудра повзе вище, двічі — починає працювати, п'ять разів — спускається на землю. Мабуть, коли стукаєш, стовбур вібрує. От пітон і відчуває тілом вібрацію. Та мені здається, що мої команди пітон таки чує.

Коли удав сповз майже донизу, ми поквапливо відступили до хатини.

Сарджіто засміявся:

— Не бійтеся, Самудра вас не зачепить. Зараз він спуститься на землю і поповзе на своє місце, он під той намет. Там на нього сьогодні очікує кролик.

— Винагорода за роботу?

— Так уже влаштовані звірі. З ними треба чинити справедливо. Вони добре все відчувають. Але сьогодні це не винагорода, просто час його годувати. Пітон їсть усього раз на місяць. О, дивіться, він уже на землі.

Далі пітон повівся точно так, як казав його господар. До нас він не виявив ніякісінької цікавості. Звиваючись у траві, він стороною прошелестів до намету з пальмового листя, під яким стояла масивна дерев'яна клітка. І все-таки бути поряд з цим страховищем без звички було моторошно. Якось у Москві я бачив у зоопарку, як шестиметровий сітчатий пітон проковтнув свиню, що важила не менш як пуд. Страшна тварюка.

Я запитав Сарджіто, чи не виповзе його пітон на вулицю.

— Не треба, — сказав, — дозволяти.

— А вночі або коли вас немає дома?

— Та він же в клітці. Коли я на полюванні, дружин,1, випускає його на прогулянку тільки вранці, йому подобається повзати навколо хатини: то затінок, то сонце. Найбільше він слухається мого старшого сина. Вони з сином однолітки й дуже приятелюють. Сутанто може змусити Самудру танцювати. Уявіть собі: маленький хлопчик, а перед ним танцює п'ятиметровий пітон! Самудра тоді підводить угору голову метрів на два й розхитується з боку в бік, наче маятник. Дітям — утіха…

Сарджіто розповів, як він полює на пітонів. Спершу треба знайти зручне місце й там прив'язати принаду — якусь живність. Неодмінно живність, а не м'ясо — пітонів приваблює тільки жива дичина.

Неподалік принади Сарджіто влаштовує засідку. Десь на дереві. Чекати іноді доводиться довго. Мине доба, друга, а пітона немає. Досвідчений мисливець засідки все одно не залишить. Рано чи пізно пітон з'явиться. Але одразу на принаду він не кидається. Полежить, подивиться, обережно підкрадеться і знову пильно дивиться на жертву, аж поки та скам'яніє від жаху, мовби загіпнотизована. І тільки тоді починає її заковтувати. Поки проковтне, мине ще не одна година. Потім він так само повільно складає своє тіло в круглу піраміду. Ось вона нарешті вивершена, впоперек верхнього витка пітон кладе голову, заплющує очі. Спить, перетравлює їжу. Тепер засідку можна кидати, тобто спускатися з дерева на землю.

Визначивши напрямок вітру, мисливець надзвичайно обережно підкрадається до удава. Вітер має бути від пітона, щоб той не почув людини. Бо тоді мисливцеві не минути лиха. Ця лінькувата тварюка здатна нападати блискавично. Сарджіто був свідком, коли до принади водночас підійшли тигр і пітон. Смугастий хижак не встиг опам’ятатись, як опинився в сталевих обіймах удава. Сарджіто хотів побачити, на чиєму боці буде перемога, і в їхню боротьбу не втручався. Вона тривала близько п'яти годин. Тигра пітон усе-таки здолав.

Удава легко застрелити, не залишаючи засідки. Але тоді, поціливши в голову, можна прострелити й згорнуте кільцями пітонове тіло. Мисливцеві це невигідно. Пробита шкура удава коштує набагато дешевше, ніж ціла. Тому Сарджіто охочіше полює не з рушницею, а з револьвером і м'якою оксамитовою рукавичкою, яку надіває на ліву руку. Підкравшись до пітона, він тихенько рукавичкою починає гладити його верхнє кільце від голови. М'яка рукавичка присипляє пітона дужче, ніж найситніша пожива. Заспокоєний удав лежить і не ворухнеться. Через дві-три хвилини Сарджіто легенько піднімає його голову й відводить її від тіла.

Лунає постріл, і тієї ж миті мисливець відскакуй від пітона якнайдалі.

Щойно нерухоме тіло пітона вмить розпрямляється В агонії він люто б'є ним по колу. У таку мить удар його може вбити коня.

Сарджіто розповідав і сміявся:

— Дарма, я звик.

— І зовсім не страшно?

Зніяковів.

— Трошки, звичайно… Я намагаюся переконати дружину, що всі пітони схожі на Самудру.

— Ви для цього й приручили змію?

— Дружина завжди дуже хвилювалась.

— А тепер?

— Хіба ви не знаєте жінок? Один раз сміється, другий — плаче.

Я шкодував, що ми не мали часу поговорити з ним довше.

Богор. Голландці називали його Бюйтензорг — безтурботне місто.

Збавивши швидкість, машина помалу котить тінистою алеєю старовинного парку. Широка стрічка асфальту бездоганно рівна. Чистота, ніде ані смітинки. Обабіч в глибині парку то там, то тут вилискують білизною чудові палаци. Здається, що вони іграшкові, поставлені, начебто сюрпризи, у величезні корзини з квітами небаченої краси.

То було рівне плато, а то раптом — гора. Наче висока далекосхідна сопка. Округлі схили в ніжних яванських соснах — чемарах, а там, ген на шпилі, на рівні хмар, виблискує сріблом баня обсерваторії, такої ж іграшкової, як палаци в глибині парку. Начебто й немає в ній нічого особливого, звичайні білі стіни, звичайна обсерваторська баня, будівля загалом пересічна, а красиво. Весь секрет у тому, де вона стоїть і як вписана в пейзаж. Милуєшся мов витвором мистецтва.

І знову плато, знову старовинний парк і палаци. Ліворуч за високою металевою огорожею — палац президента Індонезії, той самий, який колись належав генерал-губернаторам і віце-королям Нідерландської Ост-Індії і де шість місяців жив Миклухо-Маклай, коли став славнозвісним ученим. Як і більшість богорських будівель, палац одноповерховий, білий, під традиційною червоною черепицею, з альтанкою і шпилем зверху. Веранди, мармурові колони і, звичайно, море квітів. На просторій території навколо палацу бродять плямисті австралійські олені.

Людей на вулицях мало, тільки шастають машини та іноді прокотиться коляска велорикші. Тут не побачиш такої сили-силенної, як у Джакарті, вуличних рестораторів,' різноманітних харчевень, жвавих продавців солодощів і всюдисущих босоногих газетярів. Вони є, та начебто тільки для того, щоб не порушувався загальний колорит країни. На узбіччях вулиць багато лише продавців сувенірів, призначених для іноземців. Кожен, хто приїздить на Яву, неодмінно вважає за свій обов'язок побувати в Богорі, тому торгівлю сувенірами тут поставлено на широку ногу. І ще фруктами, особливо дур'яном та ананасами.

Якщо Сінгапур називають бананово-лимонним, то Богор — дур'янно-ананасовий. Ананасів — тьма-тьмуща, вони горами, лежать уздовж усіх вулиць. Але, як і скрізь, — недешеві. Гарний ананас у індонезійців коштує сто — сто п'ятдесят рупій. Китайці, яких у Богорі дуже багато, продають у півтора раза дорожче, проте торгують вони значно жвавіше. Коли вже ти підійшов до китайця, то від нього так не підеш. Він і тебе похвалить, і твою усмішку, і скаже, яка чудова твоя країна, вмить зорієнтувавшись, висловить свої політичні погляди і вже так розмалює свій ананас, всі його принади, що не купити ніяк не можна. Індонезієць байдуже киває на купу, мовляв, вибирай, що тобі до вподоби; китаєць — ні, у нього треба купити саме той ананас, який він тримає в обох руках, мов коштовну вазу.

Ява — перлина Індонезії, Богор — перлина Яви. Клімат тут ідеальний. Постійно двадцять — двадцять два градуси вище нуля. З гір, що оточують Богорське плато, віє ласкавою прохолодою. Інколи сіється дрібний дощик, але сонце не ховається, дощик веселковий. Над Богором вічно сліпучо-білі хмари й вічно блакитне небо. Начебто сама природа підказала створити в цьому куточку землі найвеличніший з ботанічних садів світу. Все, що будь-де росте в тропіках, ви знайдете і в Богорському ботанічному саду. На площі 110 гектарів зібрано понад десять тисяч видів рослин. І тут же зоологічний музей, лабораторії й майстерні, багатюща наукова бібліотека з усіх галузей природознавства.

Мабуть, мало хто знає, що тут, за морями-океанами, цей храм природи створювали й наші співвітчизники. Не лише великий Миклухо-Маклай. Їх було багато, менш великих і менш знаменитих.

Офіційно Богорський ботанічний сад було засновано в 1817 році голландським ботаніком Рейнвардом, німцем за національністю. Колоніальний уряд Нідерландської Ост-Індії виділив Рейнварду близько шістдесяти гектарів землі, що прилягала до палацу генерал-губернатора. Коли в Бюйтензорг приїхав Миклухо-Маклай, майже вся оця територія була засаджена й устаткована. Але наукову роботу проводили лише двоє: доктор Шеффер, який змінив Рейнварда на посту директора саду, і наступник Шеффера професор Трейб. Більше учених-природодослідників на Яві не було, їх доводилося запрошувати з-за кордону. Але всі вимога Шеффера надати потрібні кошти генерал-губернатор Джеме Лаудон відхиляв. На одному з прохань Шеффера, яке збереглося в богорському архіві, він написав таку резолюцію:

«Ваша настирливість мене дивує. Нащо іноземці? Вам дали 300 тубільців, якщо цього мало, візьміть тисячу або півтори. Примусьте їх старанно працювати, і в парку буде зразковий лад. Цього досить».

Лаудону потрібен був розкішний парк біля його резиденції, а не ботанічний сад, який приніс би користь науці. Яку роботу, окрім чорнової, могли виконувати підневільні яванці, що в більшості не вміли ні читати, ні писати?

Як тільки Миклухо-Маклай прибув у Бюйтензорг і його з почестями прийняли в генерал-губернаторському палаці, Шеффер звернувся до нього з проханням вплинути на Лаудона. Директорові саду здавалося, що до авторитету такого знаменитого вченого генерал-губернатор неодмінно прислухається.

— Ну що ж, — сказав Лаудон Миклухо-Маклаєві, — коли Шеффер конче бажає мати в себе іноземців, я не забороняю.

На тому розмова й закінчилася. Ніяких коштів на залучення до роботи іноземних учених ботанічний сад не одержав, хоч на саме опорядження його витрачалися великі суми.

Тоді Миклухо-Маклай написав листи ботанікам і зоологам Росії, Швеції, Німеччини й Англії. На заклик приїхати працювати в Бюйтензорзькому ботанічному саду відгукнулися багато. Але все знов упиралося в гроші. Ява надто далеко. Дорога в Бюйтензорг потребувала чималих витрат, а тут також треба було жити на свої кошти. Йшлося про роботу безкорисливу, виключно в інтересах науки, роботу з ентузіазму. Ті, хто надіслав відповідь, жалкували, що не можуть приїхати, або просили хоч якусь невеличку платню.

Шеффер і Трейб були люди небагаті, вони самі жили на утримання. Миклухо-Маклай жив у борг. Їм також лишалося тільки жалкувати. І працювать. Микола Миколайович тяжко нездужав. Часто він не міг навіть тримати олівця, розпухали суглоби пальців. І все-таки працював. На останні копійки наймав записувача, по шість годин підряд диктував йому свої статті, потім ще дві години — наукові матеріали для лабораторій Трейба. А після до ночі працював у саду, збирав гербарій або порався коло дерев.

У 1880 році директором саду став професор Трейб. На той час голландці зрозуміли, що надзвичайний парк генерал-губернатора повинен бути все-таки науковим закладом. Відкриття Трейба переконали їх, що природа Індонезії, яка з практичної точки зору була нібито достатньо вивченою, криє в собі багато нових можливостей.

Трейба послали в Європу вербувати вчених. Перша країна, яку він відвідав з цією метою, була Росія. Він вважав, що вчених, які за певну винагороду погодяться працювати за вузькою програмою колоніальних властей, знайде де завгодно, а людей, по-справжньому відданих науці, — тільки в Росії. Трейб добре знав Миклухо-Маклая і цілком поділяй його наукові й загальнолюдські погляди. Маклай для нього був уособленням Росії.

Був уже лютий 1889 року. Минуло десять місяців, як не стало Миклухо-Маклая. Але вчені Росії пам'ятали його гнівні статті, які таврували гнобителів індонезійського народу. Про роботу на голландських колонізаторів, хай навіть за дуже високу платню, не могло бути й мови. Але одна річ інтереси колонізаторів, а інша — наука. Для натуралістів кращого місця, як Бюйтензорзький ботанічний сад, на земній кулі немає.

Запрошення Трейба було прийнято без будь-яких умов. Від грошей, запропонованих голландцями, російські вчені відмовились. Академія наук Росії встановила окрему Бюйтензорзьку стипендію, яка при підтримці Трейба давала можливість її стипендіатам жити в Бюйтензорзі й працювати за своєю власною програмою.

Трейб, за його словами, залишав Росію щасливим. «У загальному розвитку ця країна відстала від Західної Європи, може, на століття, — писав він у щоденнику, надрукованому в Батавії після його смерті. — Але ніде немає стільки різнобічних талантів, стільки піднесених і світлих умів, які палко вірять у майбутнє і так щедро віддають себе науці. Серед російських натуралістів, хай то буде сивочолий академік, як знаменитий О. О. Ковалевський, або всього лише юнак, який робить свої перші несміливі кроки в науці, я не бачив того скептицизму, гнітючого падіння вищих ідеалів, сліпого, беззастережного ницого служіння золотому божку — всього того, що розтліває ту частину Європи, котру заведено називати високорозвинутою, висококультурною, внсокоцивілізованою і т. ін. М. М. Миклухо-Маклай, перед чиїм благородством, самовідданою працею, блискучим розумом і особистим героїзмом освічений світ шанобливо схиляє голову, — для Росії явище не поодиноке й не сенсаційне. Як у нашому Бюйтензорзі на відкритій місцевості й без належного догляду ростуть і буйно квітнуть на диво європейцям оранжерейні орхідеї, так у незатишній Росії виростають учені складом думок і душею подібні до М. М. Миклухо-Маклая. Я щасливий, що вони прийняли мене щиро, що мав з ними приємні бесіди і зміг ближче узнати їх. Не боюся стверджувати, що в майбутньому ми дивитимемось на Росію як на колиску видатних досягнень. Умов для цього північного колоса сила-силенна. Одна з них найважливіша: росіяни за своєю природою садівники, вони не тільки безкопромісні патріоти своєї батьківщини, а й своєї праці. Властивість для нас незбагненна й дивна. Не знаючи, як і чим її пояснити, ми схильні бачити в ній примітивний фанатизм і таким чином виявляємо черствість і далеко не похвальний раціоналізм наших душ».

Бюйтензорзькими степендіатами були учень Тімірязєва професор Київського університету Сергій Гаврилович Навашин, петербурзькі зоологи Д. Д. Педашко, К Давидов, П. П. Іванов, московський ботанік М. І. Голенкін, професор Харківського університету В. М. Арнольді, ботанік Нікітського ботанічного саду В. М. Любименко. Були в Бюйтензорзі в науковому відрядженні від Російського географічного товариства професори В. А. Ротерт і В. О. Караваев. На власні кошти приїздив сюди видатний учень Бекетова і Докучаєва професор Харківського університету Андрій Миколайович Краснов, який потім заснував ботанічний сад у Батумі.

Вони були природодослідники й садівники, вирушали в тривалі й нелегкі мандри на острови Малайського архіпелагу, щоб добути нові експонати для Бюйтензорзького зоологічного музею або нові зразки рослин для ботанічного саду. Руками російських учених висаджено тут тисячі рідкісних дерев і, як пам'ять про далеку Батьківщину, алею російської горобини. Вона росте й досі.

Але займалися вони не тільки зоологічним музеєм і садом. В Індонезії наші вчені продовжували справу Миклухо-Маклая і так само, як і він, ставали на захист індонезійського народу.

Професор Краснов писав:

«Хоча ось уже 300 років, як з гордістю запевняють голландці, Ява не знає, що таке рабство, та насправді все її багатомільйонне населення перебуває в цілковитій кріпосній залежності від голландської адміністрації. Як наші кріпаки, яванці відбувають панщину, працюючи один день у тиждень на державних плантаціях, не рахуючи тих земських повинностей, які лежать на них у поселеннях і які вони відбувають натурою й грошима… Знаряддям морального пригнічення місцевого населення голландці обрали теорію «вищої раси»'. Термін цей, смішний для сучасного антрополога, на Яві звучить далеко не як анахронізм».

Стаття Краснова, яка викривала голландських расистів, обійшла всю Європу. Лондонський тижневик «Санді таймс» надрукував з цього приводу фейлетон. «Чи знаєте ви, ким є голландець в очах тубільця Нідерландської Ост-Індії, на думку самих голландців?» — запитувала газета й далі відповідала словами харківського професора: «Голландець в очах тубільця є представник величезної держави, яка керує, між іншим, і маленьким Ост-Індійським архіпелагом, є людина, наділена розумом нескінченно вищим, ніж у малайця, і знаний якої такі високі, що недосяжні малайському розумінню; нарешті, в очах малайця голландці володіють грошовими багатствами, що в кілька разів перевищують статки малайських князів, а моральні якості європейців незрівнянно вищі, ніж у жовтошкірих».

«Нічого не скажеш, — писав уїдливо фейльєтоніст, — голландці — боги, велика й могутня їхня священна держава. Лишень самовпевнений невіглас може подумати, буцімто Голландія, якщо перенести її в ост-індійські тропіки, загубиться серед островів Малайського архіпелагу, як голка в копиці сіна».

То була основа теорії про «вищу расу», міф, створений голландцями для «морального придушення місцевого населення». Краснов наважився його розвінчати й одразу ж за це поплативсь. Уряд Голландії оголосив Андрія Миколайовича персоною «нон грата». З Бюйтензорга він змушений був виїхати, не завершивши з успіхом розпочаті наукові дослідження.

Мабуть, найколоритнішою особистістю з тих, хто приїжджав на Яву з Росії і працював у Бюйтеизорзькому ботанічному саду після Миклухо-Маклая, був натураліст-аматор Василь Малигія. Він читав праці Миклухо-Маклая, захоплювався ними й палко мріяв побачити Малайські острови.

Щоб попасти на Яву, — йому довелося найнятися матросом на торгово-пасажирський пароплав. Якраз на тому пароплаві плив на. Яву і професор Краснов. Андрій Миколайович був чоловіком компанійським, тому на пароплаві швидко з усіма перезнайомився. Про Малигіна він чув раніше. З ним він заприятелював і запросив разом їхати в Бюйтензорг. За його рекомендацією Трейб зарахував Малигіна науковим співробітником однієї із своїх лабораторій. Це був єдиний натураліст з Росії, якого злигодні змусили працювати в Бюйтензорзькому ботанічному саду штатним працівником, тобто бути підлеглим голландцям.

Через кілька місяців Краснова з Ост-Індії вислали. Малигін з-поміж росіян лишився на Яві один. Він писав велику наукову працю про тропічну флору й хотів довести її до кінця в Бюйтензорзі. Через три роки, коли праця начорно була закінчена й Малигін вже зібрався повертатися на батьківщину, плани його несподівано змінилися.

Він довідався, що голландці надумали знову напасти на острів Ломбок. Цей маленький острівець був найгероїчніший з усіх островів Малайського архіпелагу. До 1895 року його населення ще зберігало незалежність, хоч на інших островах Ост-Індії голландці хазяйнували вже понад триста років. Наприкінці 1894 року, призначаючи нового генерал-губернатора, уряд Голландії наказав йому будь-що оволодіти неприступним островом. До нападу готувалися численні військові сили.

Малигін вирішив допомогти ломбокцям. Про те, як він там з'явився, індонезійці й досі розповідають із захватом.

Серед яванців, які працювали в Бюйтензорзькому ботанічному саду, були люди з Ломбоку. Колись їх узяли в полон і тепер тримали як рабів. Малигін, мабуть, користувався у них великою довірою. Улаштувавши їм втечу з Бюйтензорга, він послав з ними лист ломбокському раджі. Писав, що, коли до острова підійде корабель під королівським прапором і, зупинившись на рейді, зробить двадцять один постріл з гармат (салют націй), то боятися цього корабля не треба. І далі детально розповів про свій намір захопити голландський фрегат. Все інше посланці повинні були переказати на словах. Одного з них Малигін просив повернутися в умовлене місце з відповіддю раджі.

Ломбок недалеко від Яви, і відповідь не забарилася. Раджа сповіщав, що з нетерпінням чекає російського вченого в Матарамі — столиці Ломбоку.

Шлях до Ломбоку лежав через острів Балі. Малигін прибув туди в десь роздобутій формі майора колоніальної армії. Начальникові балійської військово-морської бази він відрекомендувався спеціальним емісаром генерал-губернатора, заявивши, що нібито той доручив йому з розвідувальною метою нанести візит ввічливості в Матарам.

Для цього начальник бази повинен був надати в його розпорядження військовий корабель.

За три роки життя на Яві голландську мову Малигін вивчив так, що говорив без найменшого акценту. Документи, фальшиві, звичайно, сумніву у начальника бази також не викликали. Та він до них і не придивлявся, оскільки «емісар» мав вищу не тільки посаду, а й звання. Начепивши майорські відмітні знаки, Малигін на це й розраховував.

Операція вдалася блискуче. Ломбокці, що мали лише якусь сотню старих мушкетів, луки й стріли, легко захопили могутній корабель з гарматами, снарядами й іншим озброєнням. Малигін окремо подбав про снаряди. Услід за фрегатом ішла на буксирі містка броньована баржа з додатковим боєзапасом. Начебто так розпорядився сам генерал-губернатор. Від його імені Малигін склав інструкцію, у якій мовилося, що оскільки ломбокці ставляться до голландців вороже, то посланця генерал-губернатора раджа може не прийняти. У такому разі «височайша інструкція» наказувала «емісарові» відкрити по острову вогонь. Так була виправдана потреба в додатковому боєзапасі. Повіривши у повноваження Малигіна, начальник балійської бази повірив, звичайно, і цьому. Адже він знав, що на Ломбок готується напад.

Поки на Яві спохопилися, Ломбок був уже готовий до відсічі. Керувати обороною острова раджа призначив Малигіна. Військового мистецтва він ніколи не вивчав, та в його розпорядженні були заарештовані офіцери фрегата.

Гармати із захопленого корабля перетягли на берег. Обслуговувати їх Малигін поставив полонених голландців. Ломбокці, які не вміли обходитися з артилерією, біля гармат були тільки за сторожу.

Облога Ломбоку тривала два місяці. Колонізатори вдерлися на острів тільки після того, як осколком снаряда тяжко поранило Малигіна. Побачивши, що російський раджа Маланг знепритомнів, ломбокці розгубилися. Їм здалося, що чинити далі опір безглуздо.

Трагедія Ломбоку — одна з найстрашніших сторінок в історії колоніальних війн, які будь-коли знала Індонезія. Голландці зруйнували все дощенту. Поселення, місто Матарам і навіть палац раджі, який був надзвичайно цінним архітектурним пам'ятником майже тисячолітньої давності, зрівняли з землею. Більшість захисників острова окупанти знищили. Мабуть, саме тоді голландці вперше застосували те, що через півстоліття так широко практикували гітлерівці, — газові камери. З тією різницею, що замість газу голландці використовували їдкий дим просмоленої сірки.

Малигіна, одначе, пощадили. Розправитися з ним на місці, мабуть, просто не зважилися. Створюючи культ білої людини, колоніальні власті ввели закон, що вимагав терплячого й бережливого ставлення до будь-якого евро» ненця, який опинився на території Ост-Індії. Винятків закон не визнавав, бо такого випадку, який стався з Малигіним, певна річ, передбачити не могли.

Вченого привезли на Яву, вилікували, а потім судили. Судді не могли збагнути вчинку росіянина, запитували, що змусило його, культурного європейця, боротися на боці «жовтошкірих негідників».

— Я хотів, — сказав Малигін, — щоб хоч один клаптик землі в цій країні лишався вільним. Три роки мене оточувало рабство. Я бачив безжальну експлуатацію, жорстокі тілесні катування, горе й сльози поряд з невиправданою розкішшю й самовдоволенням. Миритися із свідомістю власного безсилля я більше не міг. Обов'язок людинолюбства, сумління, нарешті проста порядність спонукали мене до дії.

Засудивши Малигіна до двадцяти років ув'язнення, судді висунули йому безглузде звинувачення: зраду батьківщини, тобто Голландії, оскільки судили його за голландським кодексом. У європейських газетах знялася хвиля обурення, й вирок колоніального суду генерал-губернатор змушений був скасувати. Обмежилися тим, що Малигіна вислали з Ост-Індії.

Як далі склалася його доля, на жаль, невідомо. Ніхто не знає також, де його наукові записки. Та й взагалі, чи цілі вони? Цілком імовірно, що він захопив їх із собою на Ломбок і там вони загинули у полум'ї пожеж. А може, вони лишилися в Бюйтензорзі й тепер десь лежать припорошені в архівах. Достеменно відомо лише те, що він не вивіз із Яви нічого, ніяких власних речей. На пароплав його посадили під конвоєм і до Мадагаскару везли як в'язня. У мадагаскарському порту Мажунга він мав зійти на берег, а там братися на всі чотири боки, куди завгодно, окрім Ост-Індії. Невідомо навіть, чи дістався він до Росії.

Після Миклухо-Маклая Малигін — другий наш співвітчизник, якого в Індонезії вважають індонезійцем. Його прізвище також співзвучне з місцевими іменами. Учений Малигін обернувся на раджу Маланга, й тепер спробуй переконати індонезійця, що місто Маланг на Яві названо зовсім не його іменем. «Як не його іменем? Хіба в Індонезії був ще один такий легендарний Маланг? Ні, ви помиляєтесь, це місто раджі Маланга. Атож, того, який керував обороною Ломбоку».

Коли на Яві виникло місто Маланг, Малигіна ще й на світі не було.

У Богорський ботанічний сад я заходив з благоговійним трепетом. Начебто ось зараз мав відкрити надзвичайну таємницю. Я намагавсь одразу ж усе побачити й одразу назавжди все запам'ятати. Наді мною, наче гігантський зелений грот, здіймалися склепіння канарієвої алеї — алеї Маклая. Він посадив її своїми руками. Я гладив шерехату кору стовбурів і, здавалося, відчував тепло Маклаєвих рук. Повільно я йшов алеєю. Десь далеко праворуч, за стіною дерев-велетнів, гомоніла річка. Ліворуч дзеркалилось плесо джерельного озера. Там, де озеро закінчувалося, ясніла білина президентського палацу. Кроків за тридцять від нього, ближче до озера, на відкритій галявинці стояла почорніла дерев'яна альтанка. Це й була та. альтанка, де колись любив працювати Миклухо-Маклай.

Чотири звичайні тверді стільці, маленький столик — дощаний кружок, прибитий на вкопаному стовпі. На столикові — зошит у чорному коленкорі й акуратно заструганий олівець. Чиї вони? Не знаю. Хтось поклав. У зошиті ніяких записів. Пожовклі сторінки, мабуть, уже багато років чекають олівця.

У густих кронах канарій дзвіночками переливаються голоси райських пташок. Пахне листям, озером, лілеями. На тому боці озера з-за бамбукового куща вийшли двоє оленів, спинилися здивовані.

— Здрастуйте, добрі красені!

Я згадав Північ. Якось на Чукотці нас заскочила в дорозі заметіль. Ми їхали на оленячій упряжці по сніговій цілині, нас було двоє. Щоб перечекати заметіль, ми зупинили упряжку й разом з оленями зарилися в сніг. Якби їх не було з нами, ми б, певно, загинули. Вони зігрівали нас своїми тілами три нескінченно довгих дні. Я мріяв тоді побачити далекі південні краї. Мріяв просто так, від холоду. Я не вірив, що колись моя мрія здійсниться. І ось вона збулася. І знову олені. На тих, північних, вони не схожі, а все одно рідні.

Підійшли Анді й доктор Сурото. Анді бігав до нього додому. В Богор ми приїхали в неділю. У наукових співробітників ботанічного саду, як і скрізь, був вихідний день, але вчора з Джакарти ми розмовляли з доктором Сурото по телефону, і сьогоднішній день він обіцяв подарувати нам. Це був маленький, худорлявий чоловік років п'ятдесяти п'яти, в білій на випуск сорочці й ретельно відпрасованих ясно-сірих штанях.

— Радий вам прислужитися, — вітаючись, мовив він.

— Ви давно тут працюєте?

— Я починав ще при голландцях. Сушив рослини для гербарію. Потім, коли голландці забрались, освічених ро-бітників-індонезійців уряд послав до університету. — Доктор Сурото засміявся. — Спішно довелося ставати вченим. Голландці думали, що без них цей сад загине… Ну, то що ви хочете подивитися?

— Я хотів би побачити Російську алею.

— А, з горобини! Ну що ж, я до ваших послуг. Мені не випадало бути в Росії, тому певно сказати не можу, але, мені здається, наша горобина значно видозмінилася. Принаймні експеримент з її акліматизацією надзвичайно цікавий.

— Ви гадаєте, це тільки експеримент?

— Для науки важливий експеримент. Я дуже добре розумію, що російським ученим, які працювали тут напередодні двадцятого століття, було приємно лишити пам'ять про свою батьківщину. Але горобину взяли не випадково. Віддалено вона схожа з тропічним ясеном, мені здається, для акліматизації її взяли саме тому.

— Береза й горобина — два дерева, що символізують Росію, як у вас варингін і кокосова пальма.

— Правда? Не знав. Виходить, у нас є схожі звичаї. Я покажу вам приклад.

Ми йшли вузькою прямою доріжкою, що пролягла метрів на вісімсот. По обидва боки на величезній площі росли самі пальми. Це був знаменитий богорський пальметум. Равенала потрапила сюди випадково, вона зовсім не пальма, а трав'яниста рослина з величезним віялом листя, схожого на пальмове. Воно розміщене в одній площині біля спільної основи. У стовбурці — заглиблення, і листя начебто стоїть у вазі. Там завжди збирається вода. Тому равеналу й називають деревом мандрівників. У найпосушливішій місцевості біля равенали завжди погамуєш спрагу.

Ми звикли вважати всі пальми однаковими. В нашій уяві найчастіше виникає кокос. Насправді ж це численні група деревних порід, різниця між якими така ж велика, як між деревами нашого лісу. Пальма ротанг росте у довжину на 250–300 метрів. Це дерево-удав, ліана, здатна прижитися де завгодно, в будь-яких нетрях. А ось пальма пальміра почуває себе добре тільки на відкритій місцевості, де багато сонця й вологи. Зовні вона схожа на кокосову, але вишуканіша, хоч стовбур її набагато товщий. Пальміра — дерево-скарб. Її молодий плід — смачна й поживна їжа, з ядра цього ж плоду можна напитись. А якщо розколоти його й підсушити, буде копра. Масло, добуте з копри пальміри, дуже пахуче, в ньому багато всяких вітамінів. Коли пальма цвіте, з початків її суцвіть сочиться солодкуватий сік, з якого роблять пальмове вино. У черенках листя — прекрасне волокно для пряжі. З нього можна ткати тканину на костюми, плащі. З волокна пальміри плетуть також міцні канати для корабельного такелажу і тчуть парусину. Нарешті, в пальміри цінна деревина, вона міцна, і її легко обробляти. Але й це ще не все. У пальміри цінне все. З її листя індонезійці роблять корзини, чудові капелюхи й довговічні покрівлі на хатинах.

Пальмових порід у Богорському ботанічному саду зібрано сотні. Сагова пальма, із стовбура якої добувають крохмаль, цукрові пальми, олійні, фінікові… Безліч диво-нижних творінь природи, що містять щедрі дарунки землі.

За пальметумом почалася плантація гігантських фікусів і пандануса — дерева, яке стоїть наче на підпірках. Повітряне коріння росте від стовбура й тягнеться до землі під кутом 30–40 градусів. Товщина його іноді як дві руки й скрізь однакова, начебто дерево підперли бамбуковими палицями.

Усе дивовижне і все прекрасне. Не перестаєш дивуватися неймовірному таланту природи. Тьмяніють бездоганні кольорові фотографії, коли я згадую плантацію розквітлих кактусів. Ясно-червоні квіти їхні сяють так, що аж в очах мерехтить. Квіти наче вирізьблені з коштовних рубінів з шматочками сонця всередині. І як вирізьблені! Чарівник-ювелір не допустився жодної промашки, не примітиш жодної рисочки, яка бодай чимось порушила б гармонію. Якщо троянда королева квітів, то який же титул у квітки звичайного колючого кактуса? Кактуси тут, правда, не зовсім звичайні. Деякі сягають висоти чотири-п'ятиповерхового будинку. І весь такий велетень у квітах-рубінах.

— Ну ось, — сказав доктор Сурото, — Російська алея.

Якби я був тут сам, мені б і в голову не спало, що переді мною горобина. З дитинства знайомі й близькі серцю дерева пізнаєш у них, тільки добре придивившись. Їх нащось підстригають, і крони стали круглі, як кулі. Кетяги достигаючих ягід такі самі, як і в нас, вогняно-червоні, але набагато більші, і форма кетяга опукла. Здалеку здається, начебто на дереві ростуть помідори завбільшки з добрих дна кулаки. Не змінилася лише форма й забарвлення листя, хоча й воно тут має більший розмір. Найдивніше те, що ця горобина, як розповідав доктор Сурото, проживши на чужій землі, де вічне літо, понад вісімдесят років, не розучилася відчувати пори року Росії. У листопаді вона скидає листя, а в травні — цвіте.

— О, це треба бачити! — вигукнув доктор Сурото. — Коли горобина зацвітає, на ній ще виснуть ягоди.

Був кінець серпня, і як цвіте в Богорському ботанічному саду горобина, я міг тільки уявити. І все-таки серце забилося частіше.

Мила горобина… І в чужому краю, під чужим небом, трошечки в іншому вбранні ти лишилася росіянкою, символом і часткою Росії. Бог з ними, з пальмами! На них приємно подивитися, почудуватися з цього дива природи. Душі вони не стрепенуть, душа підвладна тут тільки тобі, горобино…

Знову згадалася Північ, продута вітрами низькоросла тайга Якутії. Я працював там у геологічній експедиції, шукав алмази. Пригадую, ми закінчили польовий сезон і поверталися на базу, не маючи зовсім продуктів. Кінчався жовтень, від морозу тріскалися стовбури модрин. Ми намагалися йти затишними низинами, де в ярах червоним полум'ям палахкотіла горобина. Майже два тижні горіхи стелюха і ягоди горобини були нашим єдиним харчем.

Я зірвав кетяг ягід, ішов алеєю і, сміючись, гриз їх, ще тверді, кислі й терпкі.

Анді й доктор Сурото злякалися.

— Це не їстівне, киньте, ви отруєтесь!

Диваки! Вони навіть не уявляли, які прекрасні були ці ягоди.

Алея несподівано вивела на поляну, посеред якої росла пальма таліпот, огороджена штахетником.

— Цьому дереву вам належить вклонитися, — серйозно сказав доктор Сурото. — Підійдіть ближче і прочитайте табличку.

«Таліпот Маклая — З. Висаджено 1960 р.»

— Так, це те, що я обіцяв вам показати. Російські вчені посадили на честь своєї батьківщини горобину, а ми на честь Маклая садовимо таліпоти. Це вже третій, перший було посаджено 1888 року, невдовзі після смерті Маклая. Таліпот — цариця пальм, серед пальмових порід це дерево наймогутніше. Воно живе сорок — сорок п'ять років, потім викидає, немов другу крону, величезне суцвіття і вмирає. Таким само коротким було Маклаєве життя, і таке ж велике воно дало суцвіття. Завважте, що перші два таліпоти було посаджено ще за голландців, це зробили індонезійці, які працювали в ботанічному саду. Про смерть Маклая їм сповістив, мабуть, професор Трейб. У Богорі багато індонезійців знали Маклая особисто. Кажуть, пальма таліпот була його улюбленим деревом, він її часто малював. Кожен новий таліпот, висаджений на цьому місці, — ще одне нове життя Маклая.

Я був вражений і розчулений.

Мене не так схвилював сам таліпот, як дерева, що оточували поляну Маклая. Називаються вони «полум'я джунглів». Таліпот квітне один раз у житті, а ці дерева в цвіту весь час. Їх посадили навколо таліпота, бо вони завжди яскраві, завжди палають, наче живе багаття. Таким яскравим було все Маклаєве життя.

Я запитав доктора Сурото, чому в Індонезії всі вважають Маклая індонезійцем.

Мій співрозмовник курив. Кілька разів глибоко затягся, сказав після роздумування:

— Мені здається, ви не заперечуватимете, коли я скажу, що індонезійський народ у своїй масі не менш талановитий, ніж будь-яка інша нація. Прошу зрозуміти мене правильно, якихось надмір пристрасних ідей я не висловлюю. У нас є свої вади. А в кого їх немає? Але не в цьому річ, я кажу про інше. Ми не розуміємо, точніше, не сприймаємо європейських расових теорій. Не сприймаємо, це буде правильніше. Щоб зрозуміти теоретиків расизму, не треба великого розуму. Але зрозуміти — ще не означає погодитися, признати за істину явний абсурд. Свого часу голландці переконували яванців, що вони вищі за корінних мешканців Калімантану й Сулавесі, а балійців — що вони вищі за яванців. А самі голландці вищі за тих і тих. Тільки тому, що вони білі. Я не хочу вас образити, але скажіть, будь ласка, чому колір вашої шкіри має давати вам якісь переваги? Ким це доведено, що білий колір кращий, ніж золотавий або, скажімо, брунатний? Шкіра є шкіра, і колір є колір. Один гарний там, інший — тут. Розумно використані разом, вони створюють гармонію. І ким це доведено, що людина з темною шкірою як мисляче створіння на щабель нижча за білу? Найдавніша цивілізація зародилася в Єгипті, але білими єгиптяни ніколи не були. Авіценна, Махатма Ганді, Сун Ятсен, наш Діпонегоро, африканець Альберт Лутхулі — цих людей знає весь світ, і ніхто не зважиться заперечувати їхню велич, хоч колір їхньої шкіри який завгодно, тільки не білий.

Під одним із кущів «полум'я джунглів» стояла лавка й ми сіли.

— Триста п'ятдесят років Голландія нас пригнічувала, — говорив далі Сурото, — і тепер, якщо виходити із зворотного положення расової теорії, ми повинні ненавидіти всіх голландців, а коли з'явилася така можливість, то й помщатися на кожному, хто народився голландцем чи взагалі білим. Але ж це безглуздо!.. Даруйте, я відхиливсь. Але пояснив, чому ми пам'ятаємо Маклая. Це його вчення. І воно цілком відповідає нашим національним поглядам.

Певно, щоб надати своїм словам більшої переконливості, доктор Сурото намагався говорити стриманим тоном філософа. Він начебто розмірковував сам з собою:

— Є загальновизнана догма: справжній поет не може бути тираном і не може не бути поетом, якщо народився для поезії. Я повертаюся до того, з чого почав. Три з половиною століття ми були під гнітом Нідерландів. Наш національний розвиток загальмувався на багато, багато років. Ми вже не могли створювати такі шедеври, як наш всесвітньовідомі храми Борободур і Прамбанан або не менш відомі храми на острові Балі. Від високорозвиненої нації, якою є голландська нація, ми не тільки не дістали нових духовних цінностей, у нас відбирали те, що ми вже мали. Нас змушували нидіти в злиднях й убогості. Ми не були дикунами, але нас намагалися обернути на дикунів. Та народжений для поезії не може не бути поетом. Свою обдарованість народ проявляв не в тому, так в іншому. Тепер славиться на весь світ індонезійське різьблення по дереву, карбування по сріблу, унікальні вироби з тростини, розфарбування національних тканин, лялькові народні театри і, звичайно, усна творчість. Їй належить особливе місце. Ви не зустрінете індонезійця, який не знав би десяток легенд. Легенди, якщо хочете, нам замінювали праці з історії. Неписьменний народ оспівував те, що було близьке його серцю і чим він міг гордитись. У цьому головна причина популярності Маклая в народі. Він був надто примітною постаттю, щоб не лишитися в пам'яті вдячного народу. З другого боку, за своїм душевним складом і поведінкою він був схожий на суто індонезійського народного героя. Ви знаєте, як він уперше з'явився в Богорі?

— Тільки те, що спочатку він оселився у якогось яванця, котрий працював у ботанічному саду.

— Цілком правильно, це був робітник пальметума Мардані Тукіджо. Але перший тиждень Маклай жив не в нього. Територія саду тоді була набагато менша. Тут, де ми зараз з вами сидимо, вона кінчалась, а далі —он туди, ближче до гір, — було селище індонезійських робітників. Вище, за селищем, стояв якийсь покинутий сарай. Маклай спочатку оселився в ньому. Коли я прийшов у майстерню, де сушили гербарій, там працював грубником пак Хартоно, син Тукіджо…

У мене аж подих перехопило.

— Він живий?

— На жаль… — доктор Сурото зітхнув і розвів руками. — Йому було тоді вже років сімдесят. Він помер у сорок третьому році.

— А з сім'ї його хоч хтось лишився?

— У нього було дві дочки, Амінах і, здається, Сіті. Я їх не бачив, вони обидві тоді давно вже були замужем. Амінах жила чи то в Джок'якарті, чи то в Суракарті, а Сіті, здається, десь у селі. Старий іноді до них їздив, і я знав про них з його розповідей. Я розумію вас, ви хотіли б їх знайти. Навряд чи це можливо. Коли індонезійська жінка виходить заміж і стає матір'ю, усі звертаються до неї на ймення чоловіка або на ймення першої дитини. Власного імені жінки часто не знають навіть її сусіди. З роками його взагалі забувають. Мою дружину, коли була дівчиною, шали Саріиою Варісаджі, а тепер вона тільки матінка Реджо. Так звуть нашого старшого сина. Де живе матінка Реджо, вам у Богорі кожен скаже, принаймні на нашій вулиці, а Саріну Варісаджі пам'ятаю, мабуть, тільки я.

— Ви гадаєте, нема ніякої надії?

— Я маю великий сумнів, щоб вам це вдалося.

— Ну гаразд, що ж пак Хартоно розповідав про Маклая?

— Справді, ми знову відхилились. Я сказав, що Маклай був дуже схожий на індонезійського народного героя. Треба уявити собі той час, коли він приїхав на Яву. В Богорі жили високі колоніальні чиновники й ті, хто мав багато грошей. Це було місто виключно для білих. Індонезійцям відвели кілька ізольованих районів, з якими європейці не мали ніякого зв'язку. В наших кампунгах можна було зустріти тільки білих наглядачів та збирачів податків. Решта європейців вважали принизливим спілкуватися і місцевим населенням. Якщо мені на дорозі зустрічався європеєць, я повинен був зупинитися, скинути капелюха й, одвернувшись, чекати, поки він пройде або проїде.

І раптом у селищі індонезійців з'являється білий чоловік, дуже дивний на вигляд. Худий, зарослий густою руною бородою, сяк-так одягнений, з важкою скринею. Зброї немає — отже, не наглядач і не збирач податків. Питає, кому належить отой сарай, що стоїть під горою за селищем. Причому питає по-малайському. Це теж важливо. Голландці до нашої мови ставилися з презирством, иазиваючи її варварською. Говорити нею вони вважали поганим тоном.

Люди відповіли, що сарай нічий. Тоді Маклай попросив дозволу оселитися в ньому, сказав, що він нездужає і йому треба якийсь час пожити в горах.

Європейці ніколи не зверталися з проханням до індонезійців. Білий мав право на все, що йому подобалось. Бажання європейця, навіть найхимерніше, для індонезійця було законом. Маклай знав це й просив не дивуватись. «Я питаю у вас дозволу, — сказав він, — тому, що вважаю себе вашим другом. Я європеєць, але такий самий бідний, як ви. На гарну квартиру не маю грошей. Якщо ви згодні, щоб я був вашим сусідом, дайте мені інструмент, і я зроблю з цього сарая собі житло».

Мардані Тукіджо дав йому сокиру й пилку. Маклай запитав, як його звати, і подякував, сказав, що поверне інструмент, як тільки все зробить. Тукіджо був тесля і хотів допомогти йому, але Маклай чомусь відмовився від допомоги. Удень він працював, а ввечері спускався в селище по воду й продукти. Пак Хартоно казав, що його мати готувала Маклаєві рис і запікала в попелі плоди хлібного дереза. Із сім'єю Тукіджо він одразу подружився, іноді засиджувався в їхній хатині до півночі, розповідав про те, де він бував і що бачив. Слухати його приходило багато індонезійців. Він з першого дня всім сподобався. Маклай мав здатність легко завойовувати довіру людей. Усі бачили, що він білий, але ніхто не відчував, що з ними говорить європеєць. По духу він був такий же, як ми, індонезійці.

Потім сарай завалився. Поки його не чіпали, він стояв, а коли Маклай заліз на покрівлю, щоб залатати в ній дірки, вся будівля впала. Тоді його запросив до себе на квартиру Мардані Тукіджо. Маклай жив в одній кімнаті з господарями. Більше кімнат у домі Тукіджо просто не було.

— А скільки він у них жив?

— Як каже пак Хартоно, два тижні. Далі ви знаєте, із селища індонезійців його забрали в палац генерал-губернатора. Гадаю, голландці так учинили не тільки тому, що раптом виявили, в яких умовах живе світова знаменитість, його поведінка виходила за межі расової політики. Вони доводили зверхність своєї раси, а він з темношкірими був на рівних. З погляду расистів, це, звичайно, було злочинно. Покарати Маклая вони не могли, тому знайшли інший шлях.

— Перша причина була також досить вагома. Якби в Європі довідалися, що знаменитий Миклухо-Маклай жива в Богорі у якійсь жалюгідній халупі, для генерал-губернатора Ост-Індії це була б ганьба.

— Може, й так… Важливо те, що Маклай лишився Маклаєм. Він був перший європеєць, який сказав індонезійцям, що вони не гірші за так звану «вищу расу». Я знайомий з його працями і знаю, що він довів це науково, аналізуючи численні факти. Інші індонезійці, хто не читав його праць, повірили йому серцем, бо самі так думали. Він сказав ті слова, які кожен таїв у душі, але не міг їх вимовити. Від Тукіджо слова ці пішли до Сутанто, від Сутанто — до Абдулу… Маклая чули сотні індонезійців.

Треба зрозуміти, що значить для людини, яка пережила расове уярмлення, усвідомити, що ти повноцінний, рівний серед рівних. Рівний хай суто біологічно. Расизм — це як нескінченна ніч, вічний холод презирства і вічне приниження. У людини багато болів, але найнестерпніший — це біль приниження. Запевняю вас, я не перебільшую, в мені з дитинства виховували раба. Можна все стерпіти, тільки не насильство над своєю людською гідністю. Маклай дав нам перший аргументований документ нашої расової повноцінності. Створити такий документ, особливо в той час, було подвигом. Тому в наших легендах Маклай і оспіваний як національний герой. — Замовкнувши на якусь мить, доктор Сурото, начебто дивуючись, знизав плечима — Певна річ, він росіянин, тут нічого не скажеш…

— Ви шкодуєте?

Він зніяковів.

— Ні, ні, ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів сказати, що відняти Маклая у нашого народу було б жорстоко.

— А хіба хто збирається його віднімати?

— Я мав на увазі інше. — Доктор Сурото розгубився, як школяр. — Маклай, безумовно, належить усьому світові. Я кажу про деякі особливості, якими відзначається наше ставлення до нього. Якщо не заперечуєте, я можу розповісти ще одну історію.

— Будь ласка, розкажіть.

— Ви, напевне, десь читали або чули, що раніше Джакарта багато терпіла від епідемій жовтої пропасниці. Бували випадки, коли за день вмирали тисячі людей. Голландці з міста тікали сюди, в Богор. Для них тут були побудовані лікарні, поліклініки. Цей розкішний сад, дачі, басейни — все належало голландцям. Вхід індонезійцям заборонявся під страхом тілесного покарання. В Богорі епідемій не було, вони лютували тільки в Нижній Джакарті. Як позбутися їх, народ не знав. І ось тоді до народу прийшов Маклай. «Саджайте скрізь, — сказав він, — хінне дерево й пийте настій з його кори. Ось вам кілька дерев». Народ виконав Маклаєву пораду, і епідемій стало менше. — Доктор Сурото засміявся. — Так, це теж легенда, хінне дерево на Яву завезли значно раніше. Коли Маклай приїхав до Батавії, у Бандунзі вже працювала велика фабрика, яка випускала таблетки хініну. Я знаю, що хінних дерев Маклай не садив, але мені хочеться вірити легенді. І я не один такий. З десяти індонезійців легендам про Маклая вірять дев'ять…

З гілок дерева, під яким ми сиділи, на коліна мені падали червоні пелюстки — живе полум'я джунглів.

Слухаючи доктора Сурото, я думав про те, як химерно переплелися легенди й дійсність.

Насправді ж ні в якому сараї Маклай в Бюйтензорзі не жив. Він найняв там для себе невеликий, але затишний будиночок, де мав намір відпочити й опрацювати свої новогвінейські матеріали. Але прожив у ньому тільки вісім днів. Потім до нього прибув ад'ютант генерал-губернатора, який запропонував йому від імені свого патрона переселитися в палац.

Чим займався Маклай і хто він такий, генерал-губернатор Джемс Лаудон не знав, але багато чув про нього і тому хотів виявити йому свою гостинність. Річ у тому, що гучна слава прийшла до Маклая раніше, ніж можна було сподіватися. Причому слава не вченого, а людини, «воскресло!' з мертвих».

Коли він був ще на березі свого імені, хтось пустив чутку, начебто його з'їли папуаси. Це була сенсація, яку надрукувало багато газет Південно-Східної Азії, а потім і Європи. І ось тепер, коли він, як виявилося, був живий і цілісінький, йому не давали кроку ступити. Усі розпитували, чи справді його хотіли з'їсти, а коли так, то яким чином йому пощастило врятуватись. У Гонконзі, куди зайшов кліпер «Изумруд» з ним на борту, до нього прибув з візитом навіть китайський віце-король Кантона, що також було сенсацією. Будь-кого такий високопоставлений мандарин не став би відвідувати.

Якщо російський уряд спеціально послав на його пошуки корабель, то, виходить, він не тільки вчений-мандрів-ник, а й персона вищих кіл, не виявити уваги якій не можна. Так вирішив Лаудон і, щоб не осоромитися, віддав Маклаєві у своєму палаці цілі апартаменти, де він міг жити в цілковитому достатку, не витрачаючи на це ані шеляга, що було для нього дуже важливо.

Гостювання в губернатора затяглося на шість місяців. За цей час Маклай підготував до друку і завдяки сприянню Лаудона видрукував у батавському науковому журналі «Natuurkundig Tijdschrift» свої перші статті з антропології та етнографії папуасів берега Маклая, які відкидали полігенізм як теорію бездоказову.

Причисляючи папуасів до наймолодшої на землі раси, яка тільки почала еволюціонувати від мавпи до людини, полігеністи обґрунтовували свою теорію тим, що начебто і біологічно, і способом свого життя вони докорінно відмінні від «нормально розвинених людей». Нібито волосся у них росте пучками, шкіра жорстка, не схожа своєю «фактурою» на шкіру європейців, пазуроподібні нігті, особлива будова ступні — другий (вказівний) палець ноги довший, ніж звичайно, — і все це, разом узяте, буцімто явно свідчить про так звані пітекоїдні (мавпоподібні) ознаки.

Маклай правильно пояснив причину потовщення нігтів у папуасів: учений пов'язував це явище з тим, що папуаси, які не мали складного знаряддя й інструментів, різноманітну роботу виконували вручну. Він помітив, що в нього самого нігті стали товщі від роботи, яку він мусив робити: «… в моєму нинішньому житті, коли доводиться часто бути і дроворубом, і кухарем, і теслею, а іноді й пралею, і матросом, а не тільки паном, який займається природничими науками, рукам моїм добряче дістається… вони геть укриті мозолями, порізами й опіками; щодня старі починають гоїтись, а нові з'являються. Я помітив також, що мої нігті, які завжди були досить міцні для моїх звичайних занять, нині стали надто крихкі й ламаються». Порівнявши їх з нігтями папуасів, Маклай дійшов висновку, що «в них вони чудові: принаймні втричі товщі за мої». І пояснив це тим, що папуасам, «які не мали різноманітних інструментів, доводиться працювати руками значно більше», ніж йому. Оскільки з боків нігті обламуються легше, ніж посередині, то «нерідко можна бачити в тубільців нігті, геть схожі на пазури». Отже, мовиться тут не про спадкові расові ознаки, а про вплив умов праці, про індивідуальну здатність пристосовуватись — ці особливості розвиваються внаслідок посилених вправ.

Так само пояснювалася й своєрідна будова правої ступні папуасів: між першим і другим пальцями значний проміжок, близько двох — двох з половиною сантиметрів. Папуаси могли міцно тримати предмети, затиснувши їх між цими пальцями. Маклай бачив одного разу, як папуас Туй убив на мілководді рибу каменем, а потім витягнув з води, захопивши и між великим і вказівним пальцями правої ноги. Учений відзначив, що цю особливість мала тільки права ступня і вона в папуасів розвивалася протягом усього життя. Не знаючи взуванки, вони з дитинства привчають себе захоплювати на землі різноманітні предмети ногою. У наших балерин теж посилено розвиваються деякі м'язи ніг, які у більшості людей лишаються недорозвиненими. Щоб розвинути ці м'язи, треба починати розробляти їх ще в дитинстві. Показово те, що у європейців, безруких від народження, також особливо розвинені м'язи на пальцях ніг. Відомий французький художник Луї Дюкорне, який народився 1806 року, не мав рук і чудово малював правою ногою.

Відповідаючи німецькому антропологові Ф. Мюллеру, який намагався довести мавпоподібність меланезійців і брав як доказ їхню особливо жорстку шкіру, Миклухо-Маклай, посилаючись на своє п'ятнадцятимісячне проживання серед папуасів, писав, що «не тільки в жінок і дітей, а й у чоловіків шкіра гладенька й нічим не відрізняється щодо цього від шкіри європейців». Але в деяких папуасів вона грубіє від того, що вони постійно змащують її глиною.

Стосовно ж волосся, то в папуасів воно таке густе й пухнасте, що вчений довго не міг з'ясувати, як воно розташоване на голові. Але, придивляючись, як волосся розподіляється на скронях і потилиці в дорослих, він ніякого групування його в пучки не виявив. Третього січня 1872 року йому довелося вперше побачити голову папуаса, дуже коротко постриженого. Цікаво відзначити, як він реагував на це спостереження. Того дня Маклай спав після сніданку. Його розбудив тубілець Колле із села Бонгу, який прийшов до нього з дев'ятирічним хлопчиком. Хлопчик був пострижений, і вчений пересвідчився нарешті, що волосся росте «в папуасів не жмутиками або пучками, а так самісінько, як у нас. Це, на думку багатьох, може, дуже незначне спостереження геть розігнало мій сон і сповнило мене гарним настроєм».

Так ось, цей факт, що сповнив Маклая гарним настроєм, навпаки, був вельми і вельми значний. Річ у тім, що такі європейські світила, як Рудольф Вірхов, Ернст Геккель, а особливо войовничий расист від науки Ваше де Ляпуж, говорячи про мавпоподібність меланезійців, у своїх «теоріях» акцентували саме на волоссі папуасів, яке, на їхню думку, росло пучками.

З другого боку, багато полігеністів, у тому числі Рудольф Вірхов і Ваше де Ляпуж, відмінність між расами вбачали в різниці головних покажчиків.

Головним покажчиком в антропології називають відношення найбільшого поперечника черепа (між буграми тіменних кісток) до найбільшого поздовжнього розміру (між випуклими частинами лоба і потилиці). І ось цьому покажчику полігеністи надавали важливого значення як стійкій расовій ознаці. Рудольф Вірхов, наприклад, грунтуючись на ній, вважав, що чорна раса Філіппінських островів цілком відмінна від раси меланезійців.

Миклухо-Маклай встановив, що папуаси в основному доліхокефали (довгоголові), а негритоси Філіппін, з якими він познайомився по дорозі з Нової Гвінеї до Батавії, брахікефали (короткоголові), і водночас аргументовано довів, що ті й ті належать до однієї раси. Отже, стійкою расовою ознакою головний покажчик бути не може, і тому, користуючись ним, говорити про відмінність між расами не можна.

Докладно розповідаючи про біологічні особливості папуасів, Маклай у своїх статтях навів дані про їхній зріст, про властивості шкіри, волосся, зубів, описав туловище, пропорції тіла, кінцівки, будову статевих органів. З усіх описів було видно, що якихось значних відхилень порівняно з європейцями у папуасів немає, а отже, і біологічної різниці між цими двома расами не існує. А якщо нема різниці між папуасами і європейцями, то її немає і між усіма расами взагалі. Біологічно всі люди на землі збудовані однаково. І такий висновок напрошувався не з логічних умовиводів, а сам собою випливав з наведених строго наукових даних.

Це був нищівний удар по основних постулатах полігенізму. Парадокс, одначе, полягав у тому, що антиполігеністські статті російського вченого благословив до друку головний полігеніст Нідерландської Ост-Індії, яким був за службовим обов'язком її генерал-губернатор. Нічого не тямлячи в антропології, він просто не вловив у статтях Маклая антирасистської суті. Тільки після того, як їх популярно виклав ліберальний журнал «Де Стюв», а з «Де Стюв» цей виклад передрукувала індонезійська газета «Бінтанг Тімур», Лаудон схопився за голову: кого він пригрів у своєму домі! Та показати йому на двері тепер було пізно. Тим більше що з його старшою донькою Андрієнною у крамольника роман. Шалене дівчисько очі видере. Та й Лючія, двадцятип'ятирічна дружинонька, теж пасербиці не поступиться. Краще вже вдати, що нічого особливого не сталося.

А тим часом Маклай щодня їздить у Батавію, де в морзі тюремної лікарні займається порівняльною анатомією мозку тубільців і європейців. І тут, виявляється, різниці ніякої. Вага і будова мозку у тих і тих однакові. З цього приводу Маклай дає широке інтерв'ю журналу «Де Стюв», у якому, зокрема, каже:

«Побутує думка, що папуаси за своїм природним розвитком нижчі за малайців, а малайці — нижчі за європейців. На жаль, анатомувати папуасів я не мав змоги, але за п'ятнадцять місяців життя на березі Маклая я досить добре вивчив їх зовнішню антропологію і з певністю можу сказати, що їхню відсталість можна пояснити історичними обставинами. Те саме стосується й малайців. Досить дати їм освіту й створити нормальні умови життя, щоб вони піднялися до сучасного рівня цивілізації».

Водночас він пише листа голові Берлінського товариства антропології, етнографії і первісної історії професорові Рудольфу Вірхову:

«Я був би дуже радий, якби Ви допомогли справі вивчення анатомії рас. Щоб розворушити інертні колоніальні власті, потрібен поштовх з Європи.

Із свого боку, діставши підтримку Вашого визнаного авторитету, я беруся виконати цю справу практично.

Звертаюся до Вас, вельмишановний професоре, з цією пропозицією, будучи певен, що необхідність створення науки — анатоми людських рас — як основи антропологи, для Вас очевидна. Не маю сумніву, що ближчі інтереси й заняття не перешкодять Вам зробити щось у напрямку розв'язання цього більш далекого для Вас, але дуже важливого для науки питання».

Тішачи самолюбство Вірхова, Маклай, мабуть, сподівався, що той справді допоможе йому. Та ба! Один із стовпів полігенізму, Вірхов був обурений статтями Маклая в «Natuurkundig Tijdschrift», бо вони каменя на камені не лишали від його докторської дисертації.

Маклай зрозумів, що в Європі підтримки не матиме. Тому він прагне максимально використати ті можливості, які надала йому Батавія. Щоб закріпити свої знання про папуасів, учений вирішує відвідати ще берег Папуа-Ковіай — південно-західну частину Нової Гвінеї (берег Маклая на північному сході). Про південно-західних папуасів ходили страшні чутки: вони кровожерні кочівники, людоїди. Але Маклая це не турбує. На рейсовому пароплаві «Король Вільгельм III» він вирушає в дорогу.

Сторінки із щоденника:

«17 грудня 1873 року. Вчора ввечері прибули в Самаранг. Але жоден пасажир не зважився зійти на берег. Прибій при цьому мусоні дуже великий, і нерідко бувають нещасні випадки з шлюпками й шаландами біля берега. Сьогодні, хоч хвилювання було велике, палуба звільнилася від багатьох клопітних супутників: кількох дам, які потерпали від морської недуги, і кількох крикливих дітей. Я цілий день, як і вчора, почувався погано і просидів у зручному кріслі, до якого ще в Бюйтензорзі приладнав особливу подушку під голову й столик. Оскільки льоду не було, то попросив одного пасажира, щоб привіз з берега, але він повернувся тільки ввечері.

18 грудня. У Самаранзі також лютувала холера, досить багато європейців померли, і всі за дуже короткий час — після трьох-чотирьох годин настає смерть. В одного пасажира, який підсів до нас у Самаранзі, протягом кількох днів померли дружина й двоє дітей.

19 грудня. Прибули в Сурабайю. З п. К. вирядилися на берег. Уздовж Калі Мас (Золотої річки) пролягла довга дорога, по один бік якої височать будинки, а по другий — тягнеться набережна. Ми проїхали низку будівель, що належать Адміралтейству й порту, проїхали повз цитадель, потім через арабський і китайський квартали дісталися до площі з ратушею. В одній з найближчих вулиць я лишив п. К., котрий, як і більшість пасажирів, зупинився в Hotel de Marine в нижньому місті, а сам, не маючи бажання зупинятися в нездоровому кварталі, обрав інший готель, який розташований вище, там, де європейці побудували будинки для своїх сімей і де, власне, живуть, виїжджаючи вдень на кілька годин у свої готелі в місто. Ця частина Сурабайї зветься Сімпань. Вільна була лише маленька кімнатка. Не маючи бажання повертатися в нижнє місто, я зайняв її, але ввечері пан Матцен запропонував переїхати до нього, що я й зробив.

20 грудня. Цілий день не виходив з кімнати, то сидів, то лежав на дивані. Узнав кілька звичаїв, які, між іншим, потроху зникають. Є здогад, що і на Яві існував звичай, подібний до «табу» полінезійців. Наприклад… якщо начальник села або якась поважна особа входить до хатини чоловіка низького походження, щоб учинити coitus з його дружиною, то туфля начальника, залишена біля порога, забороняє чоловікові заходити до хатини. Є також знаки, що їх виставляють, коли мешканці лишають своє житло незамкненим…

Увечері бачив лікаря Джемса, який висловив невдоволення станом мого здоров'я і настійно радив повернутися до Європи або ж їхати в Австралію. Запевняв, що не витримаю подорожі на Нову Гвінею. Я вирішив, проте, інакше. Побачимо!

21 грудня. Коли я вранці прийшов на пароплав, то одержав пакунок, що прибув уночі з Бюйтензорга, і, на мій подив, побачив у ньому пальто від дощу, а також портрет Л.[46], якому дуже зрадів. Спасибі їй!..

23 грудня. Макассар. Послав рекомендований лист губернаторові Бакерсу і одержав запрошення погостювати в нього два дні на час стоянки.

Пішов у готель до п. Бекарі[47] і, не заставши його дома, лишився чекати. Почулися невдовзі кроки, і чоловік, невисокий на зріст, з жвавим приємним обличчям, зайшов до кімнати. Мені було цікаво багато про що розпитати його. Ми повернулися на пароплав, де поснідали. Головна мета його мандрівок — збирання ботанічних та зоологічних колекцій. Пізня пора монсуна (квітень) завадила йому в 1872 році спуститися до Утанати. Потім недуга Альберта ще більше порушила його плани. Але він, здається, задоволений мандрівкою. Він вирушає тепер у затоку Канарі і, може, наступного року, у жовтні чи листопаді, подасться до річки Амбер, на південь від затоки Гельвінк.

Вечір пробув у губернатора, дружина й дочка якого, здається, окрім малайської і трохи голландської, іншої мови не розуміють.

24 грудня. Уранці пішов до короля Гоа, який раніше… був дуже могутній, а тепер живе в невеликій бамбуковій прибудові непоказного кам'яного буднику. Він був вельми люб'язний, запрошував приїхати на червень і липень полювати оленів. Надивившись протягом години на нього, його почт і його помешкання, я з радістю повернувся. Секретар губернатора, одначе, під час повернення встиг набриднути своєю балаканиною.

Бакерс, який безвиїзно прожив 37 років у Макассарі, добре знає цю частину Целебесу[48].

Не обговорюючи питання про те, є амок[49] недугою чи ні, він запевняв мене, що амок трапляється тільки там, де заплутані жінки або бої півнів і гра.

25 грудня. О шостій годині залишили Макассар. Бекарі прийшов на пароплав попрощатися. Зоставив для мене брошури…

Увечері кілька пасажирів попросили мене оглянути хвору жінку. Як виявилось, у неї була холера. Вжив заходів.

26 грудня. Гарна погода і красива місцевість. Увечері пароксизми[50] дужчі. У жінки була холерина. Одужує.

27 грудня. Прибули в Купанг. Через недугу не міг зійти. Досить сумне містечко, проте не бідне. Багато китайців.

30 грудня. Уночі пароксизм. Жінка, хвора на холерину, померла о 4-й годині ночі. Кинули за борт. Голова болить. Лінь. Хандра. Думаю часто про Бюйтензорг. Весь день добряча хитавиця.

Делі досить красиве містечко, багато зелені, гори, непогана гавань, відгороджена від протоки рифом. Пароксизм уночі не дав мені з'їхати на берег, але між людьми, що в пірогах оточували пароплав, був один з характерним папуаським лицем і волоссям, яке мовби шиньйон здіймалося над головою. Капітан і кілька пасажирів змусили папуаса зійти на палубу, де я його намалював. Форма черепа, як виявилося, була доліхоксфальна, колір шкіри брунатний, волосся кучеряве, з трохи крупнішими кучерями, ніж у папуасів берега Маклая. Товщина волосся неоднакова, і так само неоднакова товщина окремої волосини. На згинах волосся було тонше.

Цікаво було б познайомитися із звичаями цих людей.

31 грудня. Завтра приїдемо на о. Банда. Серед солдатів ще один занедужав на холеру. Пасажири, які були вчора в Делі, розповіли мені, що днями там сталася курйозна історія. Молодий лікар, чомусь невдоволений новим губернатором, надумав спекатися його і підкупив солдатів, щоб ті вбили губернатора. Про змову сповістили (губернаторові), здається, самі підкуплені (солдати). Лікаря закували в кайдани і мають відпровадити в Португалію, де його судитимуть.

У Делі смачна кава і, кажуть, чудові мандарини, яких, одначе, не можна було купити.

Увечері пароксизм. Пасажири розважалися грою в карти, шампанським і феєрверком. Я зустрів Новий рік у каюті, пойнятий сильною пропасницею.

3 січня 1874 року. Уранці Амбоїна. На пароплаві познайомився з резидентом п. ван Бус-Льотхес, який, прочитавши листа п. губернатора, запросив мене жити в нього в т. з. Бату-Гадья.

Переправив речі на берег, перебравсь увечері сам до резидента.

4 січня. Писав листи п. губернаторові, Дітріху, Фольцу й лист Розенвальду, щоб надіслав (у травні місяці) грошей і статтю про звичаї папуасів.

10 січня. Пішов до лікарні, де був присутній на огляді повій. Як виявилося, три були папуаски, яких я в наступну суботу мірятиму й малюватиму.

Увечері вертався з клубу, заблудився й промок…

21 січня. Ось уже понад тиждень весь час лежу — або в ліжку, або в довгому кріслі. Пропасниця, печінка, кнокель курс і рани на ногах по черзі, а то й усе разом діймають добряче.

Ліньки до чогось братися.

…………

Завдяки листу генерал-губернатора Нідерландської Індії і люб'язності резидента Амбоїни мені даіи казенний кутер, так званий «крюйзбот», для переїзду з Амбоїни на о. Серам-Лаут, звідки я сподівався знайти оказію вирядитися на Нову Гвінею. В Амбоїні я найняв для своєї мандрівки двох слуг амбоїнців: Давіда Хукому, чоловіка років тридцяти п'яти, який мав бути мисливцем і головним довіреним, та Йосифа Лопіса, років двадцяти восьми, кухаря, а також влучного стрільця. Перший уже супроводжував раніше кількох природодослідників, а саме д-ра Бернштейна і д-ра Розенберга, і вмів непогано препаровувати шкурки птахів. Другий у цьому ділі бун ще homo novus, але відкрите обличчя його мені сподобалось, і я взяв його, в чому потім не мав причини каятись. Окрім того, мене ще супроводжував мій папуаський хлопчик Ахмат.

14 лютого. Цілий день пішов на те, що я пакував речі і відсилав їх на кутер, потім зробив кілька прощальних візитів. А об 11-й годині вечора виїхав з Бату-Гадья («Камінь-Слон» — резиденція колишніх губернаторів Молуккських островів і теперішніх резидентів Амбоїни. Названо її Бату-Гадья через те, що вода чудового джерела в парку резиденції витікає з каменя, витесаного у вигляді слонової голови). Заїхав до клубу попрощатися з Д. і був на кутері об 11-й годині 45 хвилин, так що рівно о 12-й годині підняли якір і рушили. Я одразу ж зійшов у каюту й ліг…

19 лютого. Близько восьмої ранку відкрився о. Гесір, але, оскільки вітер був малий, а хитавиця велика, ми кинули якір коло селища не раніше як об 11-й годині. Тільки-но ми це зробили, як кілька малайських човнів, з яких два чи три були під голландським прапором, наблизилися до кутера: головні начальники довколишніх селищ — радья, тобто раджа, Муда Кільвару, радья Амар, Оран-Кая-Кваус, майор Гесіра — приїхали довідатися про причину прибуття урядового судна. Показавши листа від резидента, я пояснив їм справу, яка привела мене сюди, й сказав, що мені сьогодні ж необхідно мати малайське прау та чоловік 15–20 екіпажу, щоб вирушити на Нову Гвінею. Я додав, знаючи вдачу малайців, податливих тільки в разі крайньої потреби, що мені все це треба сьогодні ж, і, не відпускаючи начальників на берег, почав розпитувати й записувать, скільки кожен з них може дати мені людей. Я наказував їм усім від імені резидента Амбоїни та генерал-губернатора Нідерландської Індії. Анакода (малайський шкіпер кутера), розуміючи, що, коли я швидко знайду собі потрібне судно, він зможе швидко повернутися до Амбоїни, підтакував кожному моєму слову, і ми нагнали на начальників такої гарячки, що вони, аби тільки спекатись нас, погодилися сьогодні ж показати мені кілька придатних для мандрівки прау й сьогодні ж приставити мені, якщо захочу, всю команду.

Мені треба було вибрати «капала-оран» (верховоду над людьми, яких я захочу взяти), і, оглянувши уважно фізіономії начальників, з яких один, згідно з письмовим наказом з Амбоїни, мусив супроводжувати мене на Нову Гвінею, я вибрав того, чиє обличчя здалося мені більш привабливим й інтелігентним, хоч і досить хитруватим. Це був радья Амар, але він відмовився, посилаючись на те, що ніколи не був на Новій Гвінеї і мало її знає, а головне — усього кілька місяців начальникує над своїм островом після смерті батька. І пропонував, підтриманий рештою начальників, іншого, який не раз бував на Новій Гвінеї, а саме Сангіля, брата майора Гесіра. Ми домовилися, що я на п'яту годину прибуду на берег, щоб продовжити переговори й оглянути прау; потім я відпустив їх, повторивши, що все мені треба неодмінно сьогодні. Після сієсти, о п'ятій, я відбув на берег у супроводі анакоди, Давіда та Ахмата; мене зустріли майор Гесіра, його брат, якого він мені відрекомендував, радья Амар і юрба малайців. Ми оглянули три прау; одна була надто велика, друга — старезна, третя, дарма що мала, найбільш відповідала моїм вимогам. Це був так званий «урумбай», що належав селищу Гесір; майор Гесіра погоджувався дати його мені за винагороду, але тільки в тому разі, якщо я візьму з собою його брата. Я подивився на Сангіля: він був небравий, з хитрим, але не дурним виразом обличчя. Воліючи мати справу з хитруватими, та не дурними людьми, я майже одразу вирішив, що справу з урумбаєм можна полагодити, але не сказав цього й рушив до дому майора Гесіра. Тут я зібрав усіх начальників, сказав, що мені треба 15 або 16 чоловік, і запропонував, щоб за певну плату за кожного вони вибрали з мешканців своїх селищ по кілька охочих супроводити мене на берег Папуа-Ковіай. Майор Гесіра сказав, що я можу сподіватися на п'ятьох з його людей, радья Кд-лу пропонував мені взяти трьох, радья Кільвару — двох, Оран-Кая-Кваус — двох, майор Кдльтай — двох, майор Кефінг — трьох; разом 17, чоловік. Я доручив радьї Муда Кільвару, молодій людині, обличчя якої мені сподобалося, з'ясувати, скільки треба взяти саго, сушеної риби і м'яса, щоб прохарчувати людей, яких буде (рахуючи також моїх трьох слуг — Давіда, Йосифа й Ахмата) 19 або 20, протягом п'ятьох місяців. Він обіцяв дати мені кошторис на другий день. Я повідомив майора Гесіра, що огляну його урумбай другого дня, і, попрощавшися з начальниками, повернувся на кутер.

20 лютого. Писав листи в Європу, в Батавію та на Амбоїну й провадив довгі переговори про урумбай, людей та провізію для них. Відбув на берег, щоб оглянути знову урумбай. Розмір каюти мені сподобався, люди мої також вважали, що й для них місця було досить, що судно добряче й надійне. Перевага його була ще й у тому, що в разі штилю на ньому можна було йти на веслах. Урумбай мав дві щогли із звичайним шлюпковим спорядженням. А що суденце досить давно лежало на березі й могло протікати, то вирішили негайно спустити його на воду. Рушив у селище Кільвару на острові, що мав ту ж саму назву, Мене зустрів мій новий друг Мохамед, раді. я Муда Кільвару. Селище було досить цікаве, але опис його я відкладаю до іншого разу. Я довідався, що мені треба буде взяти близько 15 тисяч шматків саго, потім чимало риби та сушеної яловичини, яку тут називають «турумонгі». Доручив Сангілеві, майору Гесіра, Мохамедові та моїм двом амбоїнцям купити, прийняти й порахувати провізію, укласти її в надійне місце на урумбай і все це зробити не гаючись. Належало прийняти провізію другого дня…

25 лютого. Острів Ватубелла. Навіть той, хто має бодай зародки почуття прекрасного, мусить визнати, що пейзаж цього гористого острівця, вкритого розкішною тропічною рослинністю, дуже мальовничий. Кокосові пальми, банани, пандануси, різні ароїдні рослини, ліани ростуть на вершинах майже прямовисних скель, а також в ущелинах, спускаючись до моря.

Коли ми підходили до острова, був цілковитий штиль. Ми спіймали велику черепаху, яка майже не чинила опору, коли її витягали з води. Це була самиця… Самець, що був знизу, встиг щезнути під водою.

Під'їхали до селища Ватубелла. Мешканців у селищі небагато (?). Вони займаються виготовленням кокосової олії. Між жінками з малайським типом є дуже високі, з гарним, трохи кучерявим волоссям, але, на жаль, з чорними зубами й ротами від жування бетелю. Є також багато папуаських жінок. Між чоловіками я помітив кількох з довгим закучерявленим у кільця волоссям, дуже схожих на таїтян й взагалі на полінезійців. У багатьох були браслети із золота й срібла. Груди в папуаських жінок такі само конічні, як і в папуасок берега Маклая. На чолі у деяких я помітив кілька надрізів. Мені пояснили, що їх роблять від головного болю. Багато жінок було заражено хворобою шкіри, яку тут називають «каскадою»…

26 лютого. При попутному західному вітрі ми рушили годині о сьомій ранку до берегів Нової Гвінеї. Обрій огорнули сірі хмари. Часто йшов дощ. Вітер подужчав опівдні, потім після зливи настав штиль. Велика хитавиця була страшенно неприємна. Течією нас несло на північ. На заході сонця о. Ватубелла було видно ще дуже чітко. До восьмої години вітер з вест-зюйд-вест знову подужчав; довелося прибрати по рифу з кожного паруса. Вітер і хвилювання дужчали. Вода вливалась у мою каюту навіть через вікна. Вітер став нам попутний. Налетів шквал, розірвав на клапті клівер. Хвилею залило маленьку шлюпку, яку я купив у Гесірі; вона зірвалась і потонула або її занесло в море. Щохвилини можна було сподіватися, що бурун вкотиться з корми й затопить урумбай. Вітер дедалі дужчав: доводилося засвічувати кожної хвилини ліхтар, щоб дивитися на компас. У цей критичний час я помітив, що стернові геть ошаліли з жаху, і при відблиску ліхтаря, який одразу ж погас, я побачив, що один з них, упавши на коліна і сховавши лице в долоні, молиться, замість того щоб робити своє діло. Схопивши револьвер, я пробрався до нього, підняв йому голову й, приклавши револьвер до вуха, сказав: «Завтра молитимешся, а зараз, якщо не стернуватимеш як слід, я всаджу тобі кулю в лоба». Коли постріл пролунав біля самісінького його вуха, стерновий збагнув, що, мабуть, мій револьвер може стати для нього небезпечнішим, ніж вітер і хвилі, й почав просити, щоб я не гнівався. Десь о дванадцятій годині великий шквал з дощем знову кинув урумбай в дуже скрутне становище. Окрім дощу, що лив як із відра, хвилі часто накривали наше судно. Довелося тримати постійно кілька чоловік, щоб відливати воду. Я не був певен, що яка-небудь хвиля не заллє нас навіки. Я, звичайно, не спав усю ніч: я не міг довіряти стерновим. Усе небо облягали темні хмари, тому визначати курс доводилося тільки за компасом. На світанку — ще шквал, але вже не такий великий…

1 березня. Чарівний ранок надавав неймовірної краси скелям та зеленим острівцям Наматоте й гарним горам з величними обрисами бухти Тритон. Після сніданку, взявши записник, парасольку й револьвер, я вирушив у тубільній пірозі на берег. Сангіль, озброєний старим тесаком, і Давід з мисливською рушницею та невеликим каучуковим килимком супроводили мене. Папуаські піроги пливли за нами. Висадившись біля коралового рифу, я попрошкував до кількох хатин, що майже ховались у зелені. Коли я наблизився, дві-три жінки з дітьми кинулися в кущі. Кілька чоловіків вийшли мені назустріч, вони привели мене до майданчика, вкритого циновками, де я й розташувався. Мені сказали, що радья Наматоте незабаром прийде.

Сільце, в яке я прийшов, по суті й не заслуговує на цю назву. Усього там було два або три курені та два витягнуті на берег прау з дашком. Курені були дуже примітивні й скидалися на ті, які я бачив у горах Марівелес у так званих негритосів о. Лусону. Гурт жінок сидів коло них і готував їжу. Між жінками була одна дуже балакуча серамка з довгим прямим малайським волоссям, що прийшла сюди з Сераму із своїм чоловіком-пануасом. Тубільці були не дуже міцні й гарні; и багатьох шкіру вразили хвороби й рани. Проте двоє-троє папуаських юнаків були зразком папуаської вроди. Кучеряве волосся, що вихрилося великими кільцями, свідчило про мішанину з жителями Сераму й іншими малайцями.

З-за скелі вигулькнула пірога з великою платформою і високою щоглою, на якій майорів голландський прапор. Кілька чоловік з піроги, які зійшли на берег, побачивши мене, очевидно, намірилися вернутись, але крики тих, що були коло мене, знову підбадьорили їх. Двоє йшли попереду: один, убраний в червоні штани та куртку, був молодий радья Муда-Наматоте; другий — у жовтій арабській жилетці, з білою хусткою на голові, високий, з великим носом і неприємною фізіономією — майор Мавари. Радья Муда був досить високий, ніс його вдавлений, а вимова неприємна, гугнява. У майора ніс також вирізнявся своєю формою: внизу дуже широкий, а крила його майже врівні з кінчиком носа… Я їм показав місце біля себе й пояснив, що маю намір оселитися серед них місяців на три й що хочу бачити тут гори, дерева, тварин, людей та їхні хатини, а також хочу знати про все, що тут діється.

Одразу ж посипалися скарги на наскоки, оніми й на війни між селищами. Мені розповіли, що в січні жителі о. Аді, щоб помститися за напад людей Лакахії, найняли людей затоки Камрау, які вирізали людність о-вів Каю-Мера й розігнали людей о. Айдуми. Радья Наматоте запропонував мені оглянути його дім, де я можу, якщо захочу, оселитися на час перебування на цьому березі. Я погодився, і ми пішли спершу лісом, дуже мокрою і незручною стежкою, потім берегом. Обійшли мисок і опинилися між двома скелястими стінами. Тут, між кокосовими пальмами, було кілька хатин, з яких найбільша належала радьї Наматоте. Неподалік від цієї хатини стояли дві напівспалені й одна напівзруйнована. Дві інші, з різьбленими дошками, тулилися обабіч високої платформи, складеної з коралів. Це, як виявилося, — гробниці родичів радьї Наматоте. Кубічна купа коралів — також стара гробниця. В одній з хатин (гробниць) у траві лежали різні речі померлого.

Дім радьї був складений з дощок і не відзначався оригінальністю. Все місце із спаленими та зруйнованими хатинами й могилами мало занедбаний і непринадний вигляд. Потім брак води (є одне джерело — дуже погане, вода напівсолона) і надто малі простори острівця, щоб розраховувати на успішне полювання, змусили мене зовсім відмовитися від наміру оселитися тут. Я сказав, що хочу податися в Айдуму. Радья бачив, що йому не вдасться вмовити мене лишитися жити в Наматоте, і одразу перейшов до запитань, чи є в мене ром або джин, які, за його словами, тутешні папуаси дуже полюбляють. Я відповів, що пити ром негарно і для його людей буде краще, якщо вони ніколи не куштуватимуть цих напоїв.

Попливли на о. Айдуму й годині о четвертій кинули якір коло великої старої хатини. Біля неї стояла друга, менша, як виявилося, також гробниця. Навколо не видно й не чути ані душі. Велика хатина була надто стара, щоб у ній жити, а полагодити її важче, ніж побудувати нову. Рушив далі. Пройшли повз три курені, також покинуті. Сонце вже заходило, коли я знову вирушив на другий бік бухти Тритон, до о. Мавари. Ці острови дуже скелясті. Скелі зводяться стінами й баштами, подекуди вкритими розкішною рослинністю. Коли зійшов місяць, ми кинули якір біля південно-західного краю о. Мавари. Маленька хатина, вся в зелені, стояла між прямовисними скелями, було видно вогник на березі, який одразу ж згас, тільки-но почулися голоси на урумбаї. Очевидно, нас не вважали за бажаних гостей. Я не захотів тривожити тубільців і заборонив сходити на берег.

2 березня. Раненько-вранці пішов до хатини. Коли я наближався, кілька жінок вибігли з неї й кинулися до лісу. Коло хатини в різних місцях купками лежали черепашки, начебто засвідчуючи, що багатство екваторіальної рослинності не дає ще людині достатньої їжі. Їй доводиться голодувати або збирати на рифах мізерно-дрібні несмачні молюски. Після сніданку я вирушив у Лобо, щоб оглянути місцевість, де голландці сорок шість років тому мали намір заснувати колонію, так званий форт Du Bus, яка проіснувала недовго й перетворилася на кладовисько з багатьма сотнями могил. Під'їхала пірога, і з неї вийшов на урумбай худорлявий довгоносий старик. Це був радья Айдуми, який мав через напад людей Телок-Камрау покинути свій острів. Він плаксиво розповів мені про своє нещастя. Щоб мати точніше уявлення про війни між тубільцями, я почав допитуватися — на жаль, через перекладача Сангіля, бо радья Айдуми майже не розумів малайської мови, — про кількість нападників. Виявилося, що людей Камрау було близько сотні (мабуть, і ця цифра перебільшена); убитих в Каю-Мсрі було десять, поранених десять чи дванадцять. З цього видно, що ці війни не що інше як дрібні сутички, але вони все-таки головна причина номадного[51] способу життя тубільців та нечисельності їхніх селищ. Якби оселилися вони більшим поселенням, то його незабаром було б пограбовано й сплюндровано сусідами. Постійне побоювання бути забитим та пограбованим змушує тубільців жити переважно у своїх пірогах, кочуючи з місця на місце. Радья Айдуми зголосився супроводити мене, і його пірога з родиною, що складалася з двох жінок та двох дітей, попливла за урумбаєм. Я наказав дати їм рису й саго, чим радья та його жінки були дуже задоволені.

Майже цілковитий штиль іноді переривався досить сильними поривами вітру. Під час одного такого пориву урумбай несподівано дуже накренило, і Ахмат, який сидів на низькому борту та їв, не втримався й майнув догори ногами у воду. Звичайно, його, геть мокрого, одразу ж витягли під загальний регіт. Близько години пополудні під'їхали до берега саме коло того місця, де був форт Du Bus, заснований 1828 року. Місце розташування дуже гарне: великий, глибокий басейн, оточений з усіх боків горами, розлягався біля підніжжя мальовничої, дуже крутої гори Ламансієрн. Гори тут такі круті й під час великих дощів з них збігає в море стільки води, що з його поверхні можна черпати прісну воду. Це мені сказав радья Айдуми й підтвердили кілька інших тубільців. Берег був укритий високим лісом, і ніде не було видно анінайменшої ознаки колонії, що існувала тут 46 років тому. Проте у тубільців збереглася згадка про неї. Незважаючи на полуденну спеку, я висадився коло гаю кокосових пальм, і старий радья Айдуми показав мені рештки «рума бату оран Голланд» (кам'яних будинків голландських людей).

Пройшовши кілька кроків, ми натрапили на чотири могили — невеликі споруди, подібні до маленьких халуп (близько двох метрів завдовжки, одного завширшки й одного у висоту), з кілків та атапу. В одній з них був ще «татумбу» (померлий). Стежки ніякої не було. Покликав Йосифа і Ахмата, які за вказівкою радьї Айдуми заходилися прорубувати парангами (великі малайські ножі) дорогу. Невдовзі ми надибали кам'яний п'єдестал, на якому стояв напівзогнилий товстий стовп. Підходячи до п'єдесталу, я відчув під ногою щось тверде й гладеньке, що, зіткнувшись із цвяхами на закаблуках, дзенькнуло. Мої люди розгребли хмиз та сухе листя: під цим шаром побачили овальну чавунну дошку, на якій, коли її перекинули на другий бік, було зображення нідерландського герба. Зогниле дерево не могло витримати ваги чавунної дошки, яка, очевидно, вже багато років тому впала й тепер лежала на землі. Я наказав очистити її й прихилити до решток стовпа. А тим часом Ахмат, ідучи за радьєю Айдуми, проклав дорогу до так званих «рума бату». Це були два чотирикутні підмурки з коралового вапняку. Посеред них росли великі дерева, і підмурки майже ховались у рослинності. Кілька товстих пеньків колись зрубаних дерев пустили нові пагони, які, у свою чергу, перетворилися на дерева; вони також були рештками колишньої колонії.

У лісі вогко й дуже душно; більше оглядати не було чого, і я вирішив іти в тубільне селище, розташоване, як сказав радья, недалеко; та мене неприємно здивувало те, що нам довелося діставатись до нього три чверті години. Спочатку треба було йти через болото, перебираючись по корінню мангрових дерев, потім через струмок, далі вгору на крутий пагорб, де зеленіла невелика плантація бананів та солодкої картоплі. Сонце так пряжило, а навколо ані-найменшого холодку, тож я змучений спускався до двох дуже убогих халуп, розміщених у затінку й біля самого моря. Ці хатини були пристанищем радьї Айдуми після наскоку Телок-Камрау. Розташувавшись на циновці, я трохи відпочив і почав роздивлятися хатину, хоч ця назва для неї надто претензійна. Вона стояла на палях, мала дуже діряву підлогу, ще дірявіші стіни з атапу заввишки близько метра — тож випростатись у ній могли тільки діти; всередині, проте, халупа була поділена перегородками на кілька комірок. Невелике піддашшя перед халупою правило за спальню почту радьї Айдуми. Старий знову заскімлив і заявив, що хоче оселитися з своїми підданими там, де я лишусь. На це я не сказав «ні», бо сам волів мати постійні об'єкти для своїх антропологічних спостережень, і, звичайно, люди Айдуми, поселившись біля моєї хатини, стануть незабаром мені слугами й при нагоді будуть провідниками по навколишніх горах та лісах. Я побачив тут двох так званих вуоусірау, жителів гір Камака. Вони зовсім схожі на жителів узбережжя, і один з них був світліший за інших присутніх тут папуасів.

О шостій вечора я повернувся на урумбай, і ми рушили далі. Був штиль, тому довелось веслувати цілу ніч, що, одначе, мої люди робили час від часу, щоб поспати. Три піроги з жінками й дітьми пливли за урумбаєм.

Місцевість була дуже мальовнича; жаль, що тут легше вмирати, ніж жити. Серед тубільців я бачив страхітливі хвороби, очевидно, занесені сюди малайцями під час їхніх щорічних відвідин цього берега.

3 березня. Із затоки Ленгуру ми вийшли у великий спокійний басейн, потім, через протоку, в інший, потім у третій. Праворуч лежав суходіл Нової Гвінеї, ліворуч — архіпелаг красивих, але безлюдних скелястих острівців. Це одна з наймальовничіших місцевостей Ост-Індійського архіпелагу. Вапнякові скелі тут набули дуже різноманітних форм і, розмиті прибоєм, утворили довгі печери близько двох метрів завглибшки. У багатьох місцях підмиті скелі завалюються і, утворюючи серед зеленого лісу білі й жовті плями, урізноманітнюють пейзаж. Трапляються також обвали на самісіньких вершинах гір, і їхні сліди лишилися у вигляді довгих смуг поламаних і вирваних обвалом дерев. Такі смуги подекуди можна простежити аж до моря. Химерні обриси мають невеличкі острівці, які від того, що прибій розмивав скелі біля поверхні води, набули форми пірамідальних грибів. Оскільки прохід між архіпелагом Мавара і суходолом Нової Гвінеї не був позначений на картах, то я назвав його на моїй карті протокою вел. кн. Єлени, на згадку про люб'язну гостинність і ті кілька приємних тижнів, які я провів у її Оранієнбаумському палаці восени 1870 року.

Десь о десятій годині ми підійшли до селища Мавара, яке складалося з двох халуп. Мені й цей острівець не сподобався, щоб тут оселитись. Увечері перебралися на протилежний берег. Цю місцевість тубільці називають Айва. Тут, може, я лишусь, бо Айва — на суходолі, а з огляду на фауну це для мене важливо. Місце мальовниче, і, живучи тут, я не буду поблизу вже зайнятої кимось ділянки. Мені ніхто не докучатиме, і я не заважатиму іншим. У Давіда дуже набрякла рука, і його трусила пропасниця. Сам я часто відчуваю біль у ногах і неприємну ломоту в усьому тілі…

8 березня. Нарешті можу сказати, що я знову житель Нової Гвінеї. Цілий день влаштовувався в хатині й бачу, що помешкання досить комфортабельне. Тубільці, які прийшли до мене, розповіли, що днів п'ять тому, якраз того дня, коли я вирішив саме тут будувати хатину, жителі Телок-Камрау вбили одного чоловіка з о. Наматоте разом з жінкою і дітьми. Це сталося зовсім недалеко відціль, у Телок-Бічару. Треба тут пильнувати.

9 березня. Уночі мене розбудили крики, схожі на собаче виття. Мені, проте, пояснили, що це були голоси тубільців, які оселилися на піщаному березі в Айві. Вони бояться нападу аліфуру («оран-аліфуру» — поширена у малайців назва жителів Сераму і перейнята також тутешніми жителями взагалі для означення тубільців гір або суходолу на відміну від прибережних) і перегукуються або показують, що вони насторожі.

Була злива. І ось крики стали гучніші, почулося багато голосів. Трохи згодом пролунав постріл. Я встав і дістав з ящика рушницю. Та цієї ночі нічого більше не сталось. Уранці мені сказали, що оран-аліфуру никали цілу ніч на околиці, і один із моїх серамських матросів випалив з рушниці, щоб трохи заспокоїти настраханих жителів Айдуми, які бачили чужого собаку, а це, як вони гадали, певна ознака того, що аліфуру десь недалеко й очікують нагоди та зручного часу, щоб напасти. Прийшли радья Наматоте й інші начальники, вони просилися відпустити їх на кілька днів. Я погодився. П'ять пірог вирушили в різні напрямки.

Відчуваю велику слабість у ногах; ліва рука дуже болить, вона зовсім немічна…

13 березня. В Ахмата тяжка пропасниця. Гарячка майже не спадала цілу ніч і протягом дня, дарма що він пив каломель і хіну.

Полювання досить удале: окрім трьох птахів, Давід приніс мені великого кенгуру, старого самця… Я відпрепарирував скелет і зберіг серце й мозок. М'ясо чудове. Папуаські начальники, наслідуючи серамців, не їдять кенгуру…

17 березня. Учора занедужав Иосиф, і тому я не зміг піти в гори Камака. Сьогодні йому не краще. Радья Айдуми розповів, що в глибині, країни, по річці Утанате, живуть люди дуже маленькі на зріст, але великі людоїди… Як зветься це плем'я, радья не знав.

Увечері мені нанесли візит з півдюжини панн з о. Наматоте; з нагоди цього візиту вони нав'язали на себе все ганчір'я, добуте у макассарських і серамських торговців. Балакуча жінка з Сераму, про яку я вже згадував і яка вміла говорити по-малайському, була їм за перекладачку. Вони прийшли покурити й попросити голок…

21 березня. Призначивши Йосифа старшим, так званим «капала-оран», над людьми, які зоставалися стерегти хатину, я наказав радьї Наматоте та радьї Айдуми також лишитися в Айві. Йосифові я дав чимало хіни (малайці й навіть серамці знають, як діють ці ліки, й дуже цінують їх) і просив його наглядати, щоб Ахмат вчасно приймав, ліки, та дозволив йому брати для хворого все, чого він забажає, з моїх харчів. Лишивши своїх шістьох людей в Айві, я підняв якір і рушив.

Ми знову пройшли вузькі й спокійні басейни вел. кн. Єлени, і я знову милувався мальовничими пейзажами. Приморські скелі з їхньою рослинністю являли собою розмаїті, напрочуд гарні комбінації, і знову навколишнє безлюддя вразило мене: єдина пірога, що зустрілася нам, належала тубільцю з Лобо та його родині, яка складалася з трьох жінок і тільки однієї дитини. Вони тинялися від одного пасера[52] до іншого і на мої запитання: «Звідки?» і «Куди?» — відповідали: «Чарі моканан» (шукаю їжі).

Якщо взяти всіх жителів Наматоте, Айдуми, Лобо, навіть з верховинцями майрасі й вуоусірау, то я не думаю, щоб їх набралося бодай сто чоловік. Гори навколо майже не заселені. То там, то тут трапляється піщаний берег (на-сер) з кокосовими пальмами — незаперечною ознакою того, що тут колись жили люди. Тубільці мешкають більше у своїх пірогах, на платформах яких розташовуються їхні родини. Піроги ці мають досить добрі покрівлі з «кальян» (міцні циновки з листя пандана). Коли пірога підходить до піщаного берега, її витягують з води і переобладнують у курінь, де тубільці живуть тижнями, займаються «чарі моканан» — ловлять рибу, збирають у лісі плоди хлібного дерева, ставлять пастки на птахів, іноді навіть обробляють у лісі невелику плантацію таро та солодкої картоплі, зрідка навідуючись туди, щоб зібрати плоди. На одному місці вони лишаються недовго.

Увечері ми підпливли до островів Койра, у глибині бухти Тритон. На березі зустріли кількох жителів Айдуми, яких послав радья чекати нашого прибуття. Один з них, на ім'я Ямба, вирізнявся своїм високим зростом і неабиякою силою. Треба було тут знайти провідників, які знають дорогу до озера в горах, бо радья Айдуми та інші берегові папуаси тільки чули про це озеро. У пірозі в супроводі радьї Айдуми та двох його людей — Ямби і Туро-на — я вирушив до Ломіри, де ми сподівалися зустріти кількох вуоусірау й умовити їх піти з нами…

За кількома скелястими островами біля підніжжя високої і крутої гори Арори була бухточка. Окрім трьох пірог на ній, ми побачили на березі нещодавно вибудуваний курінь. Зелене листя на покрівлі ще не встигло пожовтіти. Біля багаття сиділи жінки. З куреня нам назустріч вийшли кілька чоловіків. Серед них я побачив Хукома Драмая, начальника вуоусірау, який був у мене разів зо два. Він дуже шанобливо підійшов, уклоняючись та прикладаючи руку до голови, і відрекомендував мені кількох гірських жителів, вуоусірау, назвавши одного з них навіть «капітан», при цьому додав, що всі вони тут шукають для мене тварин і привезуть їх, повернувшись з Лакахії. Я сказав йому, що маю намір вирушити сьогодні ж до оз. Камака-Валлар, і додав, що мені потрібні люди. Після кількох протестів усе владналось, принаймні на словах, і я роздав тютюн, що привіз його з собою.

Назва «вуоусірау» походить від слова «вуар», що означає «гора». Ці тубільці не відрізняються від інших. Відмінність кольору шкіри й зросту трапляється в них у такій же мірі, як і в прибережних жителів. Між жінками я побачив дівчинку років тринадцяти, великі темно-карі очі якої з довгими віями могли викликати захоплення у найвибагливіших цінувальників жіночої вроди. У вуоусірау я також побачив собак, цілком схожих на собак берега Маклая. Прибережні папуаси собак не тримають…

У двох чи трьох місцях нам трапилися розвалені курені — тимчасові житла вуоусірау. Я зрадів, коли через дві години ходи мені сказали, що ми на вершині хребта й що тепер ми будемо спускатись…

Ми спускалися до болота. Цими ночами тут ішов дощ, а тому стежки були слизькі й мокрі. Потім піднялися до покинутої плантації, де сонце мене вкрай стомило. Плантація була чимала, на ній стирчало кілька товстих пеньків, зрубаних на три-чотири метри над землею. Аби так зрубати дерево, а роблять це, щоб позбутись тіні, навколо нього зводять поміст. Це раціональніше, бо на поміст зусиль витрачають утричі менше, ніж на рубку дерева при корені…

За плантацією було ще два довгих на палях курені, які нагадували мені халупки негритосів на о. Лусоні. Палі складалися з трьох зв'язаних тонких кілків, що знову свідчить про прагнення полегшити роботу й про кмітливість…

Перед заходом сонця прийшов до двох хатин, дуже стомлений, з пухирями на ногах, натертими в промоклих черевиках, і дуже голодний. На мене чекав сюрприз: Давід забув узяти каву й цукор, на які протягом останніх трьох годин я дуже сподівався. Мусив задовольнятися вареним рисом і сушеною яловичиною.

23 березня. Ніч у хатині проспав непогано, а що не було кави, то випив трохи несмачної рисової юшки і, взявши приладдя для малювання, пішов до озера, яке було за п'ять хвилин ходу від хатини. Ми прийшли до піщаного берега, де було багато сухих дерев, з яких одні ще стояли на березі, інші ж стирчали з води або лежали в ній. А далі од берега з води виднілися вже самі верхівки дерев.

Озеро було не широке, але дуже довге. Недалечко від берега підносилися два острівці. Гори навпроти тяглися довгими одноманітними хребтами на ост і норд-ост. Навколо острівця виднілася смуга сухих дерев — почасти на березі, почасти у воді. Обох кінців озера на південь і на північ не можна було бачити: їх затуляли виступи мисків. Накидавши ескіз озера з берега, я відплив у супроводі радьї Айдуми та двох папуасів у пірозі на його середину.

Тут краєвид був інший, набагато мальовничіший. Високі гори з красивими контурами замикали озеро, яке мало неправильну форму; багато мисків та острівців урізноманітнювали його. Його довжина була втричі більша, ніж ширина. Я гадаю, що бистрою легкою пірогою його можна було перепливти у довжину з півночі на південь години за дві, обійти навкруг (якби була гарна дорога) годин за вісім-десять. А коли зважити на тутешні стежки, тубільці сумнівалися, що можна управитись навіть за три дні.

Окрім сідловини в горах на захід, яку ми вчора перейшли, знайшлося одне низьке місце на південний схід, між високою горою Apopa та другою. Я зробив ще два малюнки і був ощасливлений, виловивши три екземпляри одної рибки, що водиться в цьому озері. Є тут ще й інша, але ловити її можна тільки на гачок, бо живе вона на глибині.

Повертаючись назад, я оглянув прямовисні білі скелі, на яких видно було дві рівнобіжні, одна над одною, лінії; нижня була приблизно на 150 сантиметрів, друга — на 3 метри від постійного рівня озера. На камінні, стовбурах та гілках дерев, що стояли у воді, я зібрав кілька екземплярів губки. Ця знахідка навела мене на думку, що оз. Камака-Валлар було колись затокою або ж мало якийсь зв'язок з морем. Знайдені черепашки молюсків, які і нині живуть в озері, роблять це припущення досить вірогідним. На мої запитання про сухі дерева у воді й на березі тубільці сказали, що вода в озері колись стояла висока й усі ці дерева загинули від того, що були зовсім або частково вкриті водою, а тепер вода в озері спала. Але коли вода була висока і коли вона спала — я так і не міг допитатися. Визначивши за допомогою апарата Реньо нинішній рівень озера, я повернувся до хатини й узявся малювати її та людей…

2 квітня. Вітер був супротивний, тому довелося веслувати весь день уздовж берега о. Айдуми. Я вирішив переночувати коло Вайкали.

Ось що я тут довідався від тубільця в пірозі. Папуаси моєї колонії в Айві гадали, що завдяки сусідству зі мною вони будуть у цілковитій безпеці, втратили пильність і взагалі перестали думати про можливість несподіваного нападу. І ось одного дощового похмурого ранку, коли начальників та більшості чоловіків не було в селищі, а інші через дощ спокійно спали, одні в своїх пірогах, інші — в бараках, раптово, без галасу з'явилися безліч папуасів-во-рогів (з бухти Бічару). Всі вони були добре озброєні і, щоб надати собі застрашливого вигляду, вимастили обличчя чорною фарбою. Заскочивши маленьке селище зненацька, вони кинулися на сплячих, не милуючи й жінок. Один з перших куренів, що зазнав ворожого нападу, належав старому радьї Айдуми, якого саме не було вдома. В курені спали його дружина й дочка (гарненьке дитя років п'яти-шести). Бідна мати, хоча й була поранена двома ударами списа, все-таки знайшла сили добратися з дочкою до моєї хатини, де сподівалася врятуватись. Інші тубільці колонії подалися за нею, принаймні ті, хто не був тяжко поранений й мав силу дістатися туди; таким чином моя хатина стала центром побоїща. Нападаючих було близько сотні, тимчасом як у селищі чоловіків лишилося не більше дюжини, а то багато жінок і дітей. Певна річ, люди Айдуми були вщент розбиті. Мої семеро слуг не допомогли їм, боячись, що їх самих уб'ють за таке заступництво. Переможці не задовольнилися тим, що поранили та вбили близько десятка людей Айдуми (чоловіків і жінок), вони, впевнившись, що рани дружини радьї Айдуми смертельні, порубали на шматки її доньку. Відрубану голову з частиною тулуба й рукою, яка безживно хилиталася, настромили на списа й урочисто понесли в горн.

Потім я довідався, що причиною цих убивств була давня ворожнеча й давно задумана помста. Після вбивства почали грабувати мої речі, і грабунок цей тривав до третьої години пополудні. Лише тоді гірські тубільці рушили назад, несучи як трофей дитячу голову, ведучи в полон двох молодих дівчат та хлопчика й тягнучи речі, награбовані в моїй оселі.

І все-таки один з моїх людей — амбоїнець Йосиф — не стратив геть голови. Він і ще двоє попливли в маленькій пірозі до великого падуакана (велике торговельне прау з Макасара), який прибув нещодавно для мінової торгівлі з тубільцями цього берега. Він переконав анакоду тубільного прау послати шлюпку з озброєними людьми, щоб урятувати бодай частину моїх речей. Вони дісталися в Айву надвечір і заскочили людей Наматоте й Мавари, коли ті розбирали й ділили здобич, тобто мої речі. Стомлені денними пригодами, тубільці, побачивши озброєних людей, не стали чинити опору, і мої люди зібрали рештки мого майна й віднесли до падуакана.

Хоч яка несподівана й прикра була ця звістка, та вона мене скоріше зацікавила й розсердила, ніж збентежила або налякала. Я остаточно вирішив вернутися в Айву. Тож дарма що люди були стомлені й заперечували, я змусив їх гребти всю ніч між островами Мавара й Сімеу.

3 квітня. На світанку ми були в Маварі. Я зійшов на берег цього разу озброєний, бо побоювався, що люди Мавари, які також брали участь у грабунку, можуть поставитись не дуже приязно до моїх відвідин. Я хотів бачити капітана Мавари, фізіономія якого мені не подобалась і якого я вважав разом з радьєю Наматоте головним призвідцем убивств та грабунків. Я попрямував до його хатини, але там нікого не знайшов, окрім двох баб, які дуже налякалися й забилися в куток халупи, та кількох заплаканих дітей. Я був майже певен, що капітан та інші тубільці-чоловіки, не сподіваючись мого візиту, поховалися десь поблизу. Може, побоюючись, що я одразу почну чинити розправу над ними, вони, забачивши мене озброєного, коли я скочив з урумбая на землю, повтікали в ліс. Розправлятися з ними я поки що не хотів, а з жінками та дітьми й поготів, тому, не добившись від них нічого, я повернувся на урумбай, і ми рушили до о. Наматоте, де, як сказав стрічний тубілець, був падуакан та мої слуги.

Незабаром ми побачили падуакан, який стояв на якорі в протоці, що відділяла о. Наматоте від суходолу.

Нетерпіння моїх людей в міру наближення до нашої мети зростало, і останні півгодини гребці добре справляли своє діло. Коли ми були вже близько, від падуакана відійшла шлюпка, в якій сиділи Иосиф, Лопіс, Ахмат та один з моїх людей із Сераму. Я зрадів, що Лопіс догадався приїхати, бо тільки від нього я міг узнати правду, бодай приблизно, про те, що скоїлося. Тільки-но шлюпка підійшла, я покликав його у свою каюту. Він схопив мою руку й, здавалося, був дуже розчулений; а коли прийшов Давід, його земляк, він кинувся його обіймати й мало не плакав. Я звелів йому розповісти все, що він знає, додавши, що багато вже чув, але бажаю знати від нього подробиці, його розповідь багато чим відрізнялася від того, що я вже чув, і це було цілком природно, адже я розпитував учора тубільця через перекладача, людину з Сераму, а той, як з'ясувалося, мав причини не перекладати всього, що йому говорилося. Лопіс почав свою розповідь, палко запевняючи, що вся ця пригода була спільною справою людей Бічару, Наматоте, Мавари й залишених мною людей із Сераму. Приватна помста була причиною вбивства дружини й доньки старого радьї Айдуми. Зваблені моїми речами, люди Наматоте, Мавари разом з моїми слугами із Сераму вирішили віддати на поталу родину й друзів старого Танеме, радьї Айдуми, пограбувати мене й звалити всю провину на людей з бухти Бічару. Иосиф був переконаний у цьому і запевняв мене, що коли він почув крики і гвалт сутички на березі, то, щоб зустріти напасників, роздав усім нашим людям зброю, порох і кулі. Люди мої справді почали стріляти, але, як запевняв Йосиф, стріляли холостими зарядами, без куль, і не через те, що боялись, аби їх не забили жителі Бічару, а тому, що були з ними заодно.

Це здалося мені цілком правдоподібним, бо я не мав сумніву, що 8 чоловік з рушницями без особливих труднощів, якби насправді стріляли дробом і кулями, могли примусити тікати сотню тубільців, озброєних списами.

Радьї Айдуми й Наматоте з усіх сил намагались улещати мене: тиснули безперестанку руки, запевняли, що готові скрізь іти за мною, пропонували скликати всіх папуасів у Байкалу чи куди я забажаю. Серамці, у свою чергу, застерігають не вірити жодному слову радьїв, бо за тими словами нові лихі заміри.

Восьмеро моїх людей серамців нездужають — у них пропасниця.

Увечері Йосиф прийшов сказати, що обидва радьї говорили моїм матросам, щоб вони за себе не боялися, що їм ніхто нічого не зробить. Серамці вірять цьому, але дуже бояться за мене, точніше за самих себе, гадаючи, що, коли мене тут уб'ють, їм перепаде від голландського уряду, як вони повернуться додому.

Заміряв череп з гробниці на о. Наматоте; він, як виявилося, був дуже вузький, з показником ширини 62, я заміряв його двічі, думав, що першого разу помилився…

11 квітня. Вирушив нарешті на о. Айдуму. Вибрав для майбутнього проживання Умбурмету, що здається мені здоровішою проти Вайкали.

Коли я увечері вибирав місце для своєї хатини, серамці знову почали бурчати; я одразу ж урвав це бурчання, заявивши знову, що в хатині житиму я сам, а вони всі можуть залишатися вночі і навіть удень на урумбаї, а якщо їм і цього не досить, то хай пливуть додому, а я лишуся тут сам. Після цього недовгого пояснення, яке я виклав, не підвищуючи голосу, знову почув запевнення у відданості й цілковитій готовності слухатися. Користуючись нагодою, я примусив їх мені пообіцяти, що вони почнуть будувати хатину завтра на світанку й закінчать якнайшвидше, бо жити на урумбаї, в маленькій каюті, мені дуже набридло…

15 квітня. Переселився вчора й переночував уже в хатині; хоч зверху вона й не протікає, але з боків і знизу така дірява, що увечері не можна запалити свічки або доводиться запалювати її разів десять на хвилину, та це байдуже; погано те, що холодно спати.

Умбурмета завдяки тому, що я тут оселився, так само, як і Айва, жвавішає; але в Айві від піщаного берега, де були витягнуті на пісок папуаські прау й де тубільці будували собі тимчасові курені, до моєї хатини було далеко; а тут з веранди я можу бачити весь берег і все, що там діється.

Сьогодні прийшло шість папуаських пірог з купою народу. Ввечері, просидівши весь день над деякими анатомічними роботами, я вийшов на веранду й милувався грою хлопчаків та юнаків на піщаному березі. Був відплив, і вони мали досить простору, щоб бавитись. Вони грались у війну: кидали один в одного жмені вологого піску та легенькі палиці замість списів. Найбільша вправність полягала в тому, щоб влучно жбурнути жменю піску чи списа, а самому швидко ухилитися, кинутись убік, чи впасти на землю, або високо підстрибнути й у такий спосіб уникнути націленого в ноги удару. Три-чотирирічні хлопчики охоче брали участь у грі, яка дуже захоплювала й чотирнадцяти- та п'ятнадцятирічних юнаків. Тут, як і в інших місцях Нової Гвінеї, діти надзвичайно рано починають тренуватись з метання в ціль; вони кидають чим попало й куди попало і досягають у цьому великої вправності.

Мав з Давідом і Йосифом серйозну розмову. Я почав з того, що запитав їх, чи побояться вони лишитися тут зі мною, якщо я дозволю урумбаю повернутися в Серам. Обидва відповіли, що бояться, бо папуаси тут ладні вбити людину за якусь порожню пляшку чи стару тарілку. Вони додали, що так думають усі, що на папуасів не можна покладатись і що серамці, незважаючи на спільну вигоду зберегти мирні стосунки, тремтять щоночі, боячись несподіваного нападу. Якщо ми лишимось тут учотирьох, тобто я, Давід, Йосиф і Ахмат, то нам не минути біди. Потім обидва додали, що в кожного дружина й діти. Після цієї розмови я змушений був затримати урумбай.

Годині о 10-й вечора прийшла пірога з людьми Айдуми й дуже цікавою звісткою, яка підтверджувала припущення моїх людей, що тут не можна покладатися на тубільців. Звістка ця полягала ось у чому: цими днями (здається, вчора) з гірських селищ коло Телок-Камрау близько трьохсот чоловік, переважно із селищ Мамай, Віна та інших, справді приходили в Айву, маючи намір забити мене та остаточно пограбувати мої речі. Ця експедиція дуже розчарувалася, заставши в Айві самі тільки обгорілі стовпи замість хатини й людей. Серамці, як каже Давід, дуже занепокоєні цією звісткою і дуже бояться. Давід просив мене спати не тут, а разом з моїми людьми — в урумбаї. Я не згодився.

17 квітня. Знову тривога. Нова звістка прилетіла надвечір. Кажуть, що люди Наматоте й Мавари хочуть напасти на мене вночі або на світанку, і якщо прийдуть, то, очевидно, їх буде багато. Мої люди такі стривожені, що нападу чекають неодмінно цієї ночі, адже страх має великі очі й вуха, а головне, страх заразливий. Мені іноді здається, начебто все, що навкруги діється, я бачу вві сні, а не наяву. Я, звісно, постарався переконати своїх людей і навіть устиг розсмішити їх усіх, спитавши, як це, на їхню думку, гірські жителі потраплять сюди або ж стануть ганятися за урумбаєм по морю, не маючи пірог. Я рішуче відмовився перебратися з хатини на урумбай. Проте через загальну тривогу і реальність нападу доведеться спати одягнутим.

18 квітня. Малював портрети тубільців, вибирав обличчя не надто вродливі чи потворні, а такі, що найбільше підходять до загального типу. Треба сказати, що взагалі розмаїття облич внаслідок різних домішок тут далеко більше, ніж, наприклад, на березі Маклая, навіть у тутешніх гірських жителів, хоч би у вуоусірау. Принаймні форму носа не можна вважати характерною рисою, як того хочуть антропологи, що, не виїжджаючи з Європи і сидячи в зручних кріслах у своїх кабінетах, поділяють рід людський на раси. Між тутешніми папуасами (я маю на увазі тих, що не виявляють помітних ознак мішаної раси) подибуються й плоскі, приплюснуті носи, і прямі, і гачкуваті, й, нарешті, такі, в яких кінчик звисає низько над верхньою губою.

Бачив сьогодні й оглянув уважно папуаську дитину, що цими днями народилася. Передня частина тіла, руки та обличчя були значно світліші у порівнянні зі спиною і лобом. Тіло було жовто-рожевувате, з домішкою сіруватого тону. Волосся кучерявилося великими кільцями. Мене запевняла мати, що батько дитини — її чоловік, але, зважаючи на ставлення тутешніх жінок до серамців, макасарців та інших відвідувачів, антропологові, якщо він не хоче помилитися, не варто вельми довіряти таким розповідям. Цей сумнів у великій мірі применшує значення й вагу спостережень.

Давід і Йосиф зробили сьогодні дуже важливе, але досить неприємне відкриття. Виявляється, мої люди справді скористалися пограбуванням моїх речей в Айві, і після того, як люди з Телок-Бічару пішли геть, вони разом з людьми Наматоте й Мавари розікрали їх, а заодно й речі моїх слуг — Давіда та Йосифа. Деякі з цих речей побачили сьогодні в татумбу (корзині) одного з серамців, саме в Стенберга, багато інших речей вони проміняли на масой. Це наочно доводило, що мені не можна довірятись не тільки папуасам, а й своїм людям.

Останній день дув вест-норд-вест, і хвилювання було значне…

22 квітня. Полювання бідне, бідніше, ніж на суходолі, в Айві. Був присутній під час одруження Тагара з донькою старого радьї Айдуми. Це був дуже простий торг. Тагар купив її за рушницю, вартість якої на острові Серам становить 10 флоринів. На додачу він дав шматок білої бавовняної матерії на 2 з половиною флорини; всього 12 з половиною флоринів. Але Тагар повинен був чекати наступного мусону, щоб узяти дружину в Серам. Вона, між іншим, дівиця не вельми юна, на вигляд їй років за 20, а це тут далеко не перша молодість. До Тагара вона вже, звісно, мала не одного коханця, і сьогодні вранці я був досить здивований, діставши запрошення на їхнє весілля, бо вважав їх давно чоловіком і жінкою, що й було de facto, а сьогодні стало de jure.

23 квітня. Прокинувся рано, бо мав намір вирушити з Давідом на полювання. Поки я пив каву, милуючись при ранковому освітленні гірським краєвидом, Йосиф розповів, що вночі знову була велика тривога. Прийшла якась пірога з Мавари. Коли до неї гукнули, вона хотіла відпливти геть. Він, Йосиф, кликав мене з урумбая, та я, мабуть, спав, бо нічого не відповів. Я справді спав дуже міцно, і все, що Йосиф розповідав, було для мене новиною. Йосиф додав, що капітан Мавари — один з найголовніших учасників грабунку в Айві і взагалі причина того, що сталося там, — був саме в тому човні, який приплив уночі.

— А радьї Наматоте там не було? — запитав я.

— Не бачив, — відповів Йосиф.

— Дуже шкода, добре було б захопити їх обох.

Йосиф подивився на мене запитливо. Я сам не знав, що робитиму, проте вирішив не випускати живим цього чоловіка. Не треба гаяти часу: я послав Йосифа по Давіда, а сам допивав каву, обмірковуючи, як краще організувати задумане. Давід повернувся, і я пояснив йому у двох словах, що вирішив узяти капітана живим чи мертвим, що нам не доведеться після цього довго лишатися тут, і звелів, щоб він зарядив усі рушниці, поки я складу свої папери й книжки. Ми працювали швидко, і, коли прийшов Йосиф з двома серамцями, мої папери, книжки й білизна були вже упаковані. Йосиф заявив, що не помилився і що капітан Мавари теж у пірозі. Я наказав Давідові лишитися біля рушниць, а Йосифові йти зі мною. Звертаючись до Мойбірита, чистокровного папуаса, який чомусь завжди незаперечно виконував усі мої накази, я запитав: «А ти не боїшся йти зі мною?» — «Ні, — відповів він, — якщо ти підеш перший». Я показав йому на міцного мотуза, сподіваючись, що й цього буде досить для капітана Мавари — тож револьвер не знадобиться. З веранди я міг бачити всіх і кожного й мимохіть відзначив, що папуасів набагато більше, ніж моїх людей. Хоч я і не лічив їх, та гадаю, що вони переважали нас утричі. Промайнула думка: «А що коли всі кинуться захищати капітана Мавари?» Хоч я і не мав сумніву, чим скінчиться мій намір навіть у такій ситуації, та мені не хотілося допустити різні, у якій усе-таки буду винен я. Втім, це була тільки мить; я пригадав вигляд моєї пограбованої хатини в Айві, калюжі крові, нещасну дитину на моєму столі й криваві сліди її матері, забитої також у моїй кімнаті. «Шкода тільки, що другого немає», — подумав я і повернувся до кімнати.

— Тоді ходімо, — кинув я, бо мене вже чекали, і звелів нікому нічого не говорити, не кричати, а слухати й робити те, що я накажу. Вийшли, начебто нічого й не сталося. Звичайно, ніхто на піщаному березі, окрім мене й моїх людей, і гадки не мав про те, що зараз відбудеться; тільки Давід і Йосиф знали, що я візьму і вб'ю капітана Мавари, але як — цього навіть і я не знав, та мені те було байдуже — захопити його вирішено остаточно.

Більшість людей були зайняті приготуванням страви; мої серамці снідали на урумбаї, і тільки дехто був на березі, заграючи з молодими папуасками й вибираючи собі наречених. Поволі переходячи від одного гурту до другого, я нарешті наблизився до піроги, де, боячись показатися, зачаївся капітан Мавари. «Де тут капітан Мавари? — запитав я не дуже голосно. Відповіді не було, але всі замовкли і багато-хто обернувся, наче сподіваючись чогось. — Капітане Мавари, виходь! — повторив я голосніше, — Ану, виходь!» — були мої останні слова. Тут я зірвав циновку, що правила за покрівлю на пірозі. У ній справді сидів капітан. «Саламат, туан», — вимовив він тремтячим голосом. «То це ти грабував мої речі разом з людьми Телок-Камрау? Де тепер радья Наматоте?» — «Не знаю», — ледве чутним голосом вимовив цей чоловік, який був удвічі, а то й утричі дужчий за мене, а тепер весь тремтів. Папуаси і мої люди оточили нас. «Дивись за людьми», — шепнув я Йосифові, а сам схопив капітана за горлянку і, приставивши револьвер до рота, наказав Мойбіриту зв'язати йому руки. Після цього я звернувся до папуасів і мовив: «Я беру цього чоловіка, якого лишив у Айві стерегти мою хатину, а він пограбував усе, що було в ній, г допустив, щоб у моїх кімнатах забили жінок і дітей. Візьміть його зараз же на урумбай; Мойбірите, і ти, Сангілю, як начальники моїх людей з Сераму, відповідатимете за нього».

Я вирішив, що треба покінчити це діло щонайскоріше, а головне, не дати людям отямитися й не допустити якоїсь ради між ними. Бачачи, що мої серамці впевнилися, що мене треба слухатись, і навіть потягли мого полоненого на урумбай, я засунув револьвер назад у чохол на поясі й сказав тубільцям: «Я не гніваюся на вас, а тільки на начальника, капітана Мавари, і радью Наматоте, які були у змові й робили те, що й люди Телок-Камрау». Помітивши, що дехто був озброєний, я запропонував їм покласти зброю осторонь, бо їх ніхто не зачепить, і допомогти моїм людям перенести мої речі з хатини на урумбай. Мої слова справили добре враження; на суворих обличчях з'явився веселий вираз.

Усі знову заговорили й заходилися перетягувати мої речі з хатини на урумбай. Давід і Йосиф порядкували дуже проворно. Мої люди не покладалися на мирний кінець конфлікту й лишались озброєні, а всі рушниці на урумбаї були заряджені. Я вжив застережних заходів і рішуче заборонив пірогам залишати Умбурмету. Йосифові, Ахматові та радьї Айдуми звелів стежити за виконанням цього наказу. За якусь годину все було перенесено на урумбай, і ми могли вирушити в дорогу кожної хвилини. Я, проте, не забув про цікавий череп, який лежав на могилі, недалечко від дому старого радьї, і який я досі не хотів чіпати, щоб тубільці не могли подумати, ніби я не шаную гробниць їхніх родичів. Але тепер, відпливаючи звідси, я не хотів лишати цікавого антропологічного препарату на поталу вологості й часу. Треба було примудритися спровадити всіх з того місця на кілька хвилин, бо навіть і тепер я не мав бажання чинити цю крадіжку на очах у всіх. Тому я послав серамців на урумбай готуватися до відплиття, інших по воду і, шепнувши кілька слів Давідові, сказав тубільцям, що йду заспокоїти жінок та попрощатися з ними. Я сподівався, що всі чоловіки підуть за мною, і не помиливсь. Жінки, тільки-но було заарештовано капітана Мавари, очевидно, боячись гвалту, вирішили, що їм найкраще негайно зійти з очей, і сховалися в старому домі радьї Айдуми. Може, це вони зробили за наказом чоловіків. Я пішов до дому й викликав жінок, яким сказав через перекладача, щоб вони не боялися, що я нічого їм не вчиню, нікого не вб'ю й не заберу з собою силоміць, і хай вони перекажуть мої слова іншим. Я також звелів їм переказати 1 дружині капітана Мавари, що я взяв його через те, що він разом з іншими грабував мої речі, замість того щоб оберігати їх, але я нічого її чоловікові не зроблю, а тільки відвезу в Амбоїну на суд резидента. Побачивши дружину Талгара, я покликав її і подарував шмат червоної бавовняної матерії, дзеркало й багато тютюну. Я думав, що застану її у великому горі через від'їзд її молодого чоловіка, але диво дивне, як мало смутку було на її досить-таки гарненькому личку, коли вона прощалася із своїм обранцем, з яким прожила всього місяць і який навряд чи за такий короткий час міг їй набриднути. Я подумав: або європейські жінки прикидаються в таких випадках, або папуаські дами дуже відрізняються від них…»

Я не випадково навів тут так широко уривки з Маклаєвих щоденників, які розповідають про його мандрівку на західне узбережжя Нової Гвінеї — берег Папуа-Ковіай. Передусім вони, ці щоденники, досі друкувалися переважно у виданих ненелнкнми тиражами зібраннях творів ученою й давно стали бібліографічною рідкістю. Можна з певністю сказати, що сучасному масовому читачеві, а тим більше молодому, про подорож Миклухо-Маклая на берег Папуа-Ковіай або нічого не відомо, або відомо дуже мало. А тим часом для правильного розуміння становлення Маклая як історичної постаті про цю його мандрівку знати треба, бо саме тут, а не на новогвінейському березі Маклая, куди вчений потрапив уперше, стався докорінний злам в усьому його світогляді.

Я вже казав, що, вперше вирушаючи на Нову Гвінею, Миклаі'і не був певен в безпідставності полігенізму. Йому хотілося вірити антирасистським виступам академіка Бера, Чернишевського, Писарєва та інших російських гуманістів. Але їх висловлювання з цього питання тоді ще мали характер гуманістичної риторики, а полігенізм так чи інакше аргументувався високим авторитетом дарвінізму. Тому Маклай, спонуканий академіком Бером і Левом Мечниковим на ревізію полігенізму, попервах не ставив перед собою іншого завдання, крім суто об'єктивного спостереження. Ніяких емоцій, тільки безпристрасний академізм. Хай факти, не спотворені особистим ставленням, промовлять самі за себе.

Не шляху до Нової Гвінеї корвет «Витязь», на борту якого плив наш герой, заходить до кількох проміжних порти. Ось він у Ріо-де-Жанейро.

Поснувавши по вулицях і базарах величезного південноамериканського міста, спостережливий мандрівник, відзначивши у примітках до щоденникових записів ціни на рабів та рабинь, пише:

«Вулиці й базари в Ріо для мандрівника, який цікавиться антропологією, становлять широке поле для спостережень. На кожному кроці трапляються представники різних рас або продукти їх змішання. У двох третинах найнижчої суспільної верстви тече чисто африканська кров або переважає в ній. Первобутного населення, індіанців, майже не побачиш. Зрідка трапляється метис, якого недосвідчений спостерігач ледве відрізнить від європейця, що народився тут…

Рабство негритянських племен в Америці має великий антропологічний інтерес, даючи нам змогу простежити крок за кроком зміни такої характерної раси, як негритянська, внаслідок впливу нових зовнішніх умов — не тільки природи, а й соціального життя. Що така зміна існує, свідчить пряме спостереження, а що вона не така вже й незначна, доведе час, посилюючи й утверджуючи (шляхом спадковості) це поступове пристосування до нового середовища. Дуже ймовірно, що такі спостереження вже ведуться в північних американських штатах, але мені вони невідомі. Тим об'єктивніше я можу оповісти, що узнав і що побачив.

Негри добре переносять клімат Бразілії, досягають значної старості і навіть дуже розмножуються, причому, звичайно, здебільшого чоловік і жінка належать до різних африканських племен. Таких народжених у Бразілії негрів дуже багато. Я цікавився переважно цією частиною кольорового населення, мав нагоду бачити багатьох з них, причому якщо об'єкти спостереження були молоді, то я старався поглянути на їхніх батька й матір. Виявилося, що все друге покоління, народжене в Бразілії, значно світліше, ніж перше, навіть якщо зважити, що і в Африці в зовсім ранньому віці діти світліші за батьків. Зміна кольору дуже-таки помітна, разюче впадає в очі, особливо якщо напевно знаєш, що батьки справді негри. При величезній кількості різноманітних відтінків кольору обличчя у мулатів ці досить цікаві об'єкти губляться в натовпі, їх легко сприйняти за суміш, хоч насправді вони не мають ані краплини білої крові; цей факт давно помітили жителі Бразілії…»

В усій науковій спадщині Миклухо-Маклая цей уривок з його щоденника, датований 6 лютого 1870 року, чужорідний, начебто написаний іншою людиною. Молодий учений, який відкинув расистські погляди свого німецького вчителя, професора Ернста Геккеля, ставши на позиції «безпристрасної академічності», своїми спостереженнями раптом неначе зумисне хоче підтвердити одне з чільних положень полігенізму — про вплив географічного середовища на раси.

Полігеністи твердили, що африканські негри, наприклад, потрапивши в інше холодніше географічне середовище, з плином часу світлішають і через кілька поколінь стануть, може, такими ж світлошкірими, як європейці; а живучи серед білої раси, переймуть багато її звичок, звичаї, навіть культуру. Та, будучи біологічно відсталішими, вони, навіть посвітлівши тілом, у розумовому розвитку ніколи не зрівняються з істинно білою расою, бо розвиток цієї раси не зупиниться, а отже, і розрив між ними в цьому розумінні зостанеться назавжди. «Білі» негри просто не зможуть устигати за розвитком європейців, бо, поки вони досягнуть одного рубежу, європейці будуть на наступному.

Про всю цю концепцію полігеністів Маклай не говорить, але про зміну негритянської раси, яка відбувається «наслідок виливу географічного середовища, висловлюється певно:

«Що така зміна існує, свідчить пряме спостереження, (і що вона не така вже й незначна, доведе час, посилюючи й утверджуючи (шляхом спадковості) це поступове пристосування до нового середовища».

Усе інше, про що далі мовилося в постулаті полігеністів, випливало з цієї фрази. Проте час довів протилежне, Нащадки африканських рабів в Америці й через багато поколінь лишилися чорними. Однак ті з них, хто потрапив бодай у якісь стерпні соціальні умови, у своєму розумовому й культурному розвитку від білих анітрохи не відстають. Серед негритянського населення, незважаючи на досі існуючі в Сполучених Штатах Америки расові перепони, навіть з'явилися тисячі видатних інженерів, артистів, письменників, політичних діячів. Досить згадати імена таких всесвітньовідомих американських негрів, як Уїльям Дюбуа, Мартін Лютер Кінг і Поль Робсон, щоб упевнитись, як полігеністи помилялися.

І Миклухо-Маклай, відчувши, очевидно, свій мимовільний перехід у табір полігеністів, знаходить інші, суттєвіші зміни в американських неграх:

«Але, придивляючись ближче до цього нового африканського покоління і порівнюючи його із справжнім африканським, помічаєм ще одну дуже важливу, але важко ритиму зміну раси. Перед вами домашня група: батько, мати й діти, вже дорослі. Риси обличчя дітей становлять суміш фізіономій батька й матері, здається, жодна нова риса не порушила схожості. А тим часом різниця є, і дуже велика, але в чому? Пильніше придивляючись і уважно стежачи за грою фізіономії та рухами, ви вгадуєте, в чому ж полягає ця таємнича несхожість. Не риси, а вираз обличчя відмінний. Окрім виразу фізичного, вся манера триматися, говорити помітно відрізняє сина від батька, дочку від матері. Наївно-благувата, ладна розсміятися з кожної дрібниці фізіономія батька контрастує із значно нерухомішим, скоріше сумним виразом обличчя сина. І причин такої зміни багато. Варто лишень подумати, які різні були умови перших років життя батька, народженого в Африці, на волі, і сина, що побачив світ уже в холоднішій країні, в далеко не сприятливих умовах раба, де вже з ранніх літ намагаються видобути з дитини щонайбільший зиск у задушливих кімнатах чи підвалі або ж використовуючи її для перенесення речей…»

Народжений вільним і народжений рабом — ось у чому справжня причина несхожості між батьком і сином. І Маклай це чудово розуміє. Але, співчуваючи в душі пригнобленим расам й усвідомлюючи всю несправедливість насильства над небілими людьми, він ще довго намагатиметься триматися в рамках суто об'єктивного, начебто стороннього спостерігача усього навколишнього.

«Витязь» — у Магеллановій протоці, в чілійському порту Пунта-Аренас.

Користуючись часом стоянки корабля, Маклай робить на конях кілька екскурсій на околицю порту, він цікавиться головним чином рослинним і тваринним світом Патагонії. Але випадок дає йому змогу познайомитися з індіанами — корінними жителями країни. Його розповідь про них цілком «академічна».

«… Під'їжджаючи до колонії, я побачив двох вершників, що їхали по тій же дорозі. Зовнішність їхня мені здалеку видалася якоюсь дивною. Наздогнавши їх, я побачив, що це були патагонці, ціле плем'я яких, як я довідався через півгодини, приїхало провадити обмін.

Порівнявшися з ними, я притримав коня й поїхав поряд. Обидва супутники були закутані в гуанакові шкури й підперезані поверх них поясом. В одного хутро лишало відкритими руки і частину грудей, перехоплюючи туловище під пахвами, у другого шкура сягала аж до горла й була скріплена якоюсь мідною застібкою. Оскільки одіж не мала рукавів, руки було сховано під хутром, а повід коня пропущено у розпірку між поясом і верхньою застібкою. Голову вкривало матово-чорне пряме волосся, яке пасмами спадало на плечі. Над лобом, при самому корінні ішлося, голову перехоплювала кольорова стьожка, на палець завширшки, вона була зав'язана на потилиці й не давала волоссю під час швидкої їзди падати на обличчя.

Риси обличчя, обрамлені чорним волоссям, були різкі, навіть грубі, але лінії їх далеко не відразливі. З-під хутра стирчали голі ноги, просунуті в досить пристойні стремена, зроблені з невеликих паличок з двома зарубками на кінцях. До них був прив'язаний розпущений на стьожки кінець ременя, що тягнувся з трьох боків… Простір був невеликий, бо нижня паличка — коротенька, тож у стремено можна було просунути тільки три пальці. На голій нозі — досить проста шпора, яка, проте, добре справляла своє призначення. Складалася шпора з двох паличок, які а одного боку мали залізне вістря. Палички були пришнуровані ремінцями так, що їх загострені кіпці стриміли з обох боків п'яти.

Мовчки, зрідка позираючи один на одного, ми в'їхали до колонії. На головній вулиці шастали юрби патагонців, деякі були верхи, але більшість стояли, сиділи й лежали біля вікон крамничок.

З'явився губернатор, який, довідавшись про мій приїзд, вийшов мені назустріч. Він сказав, що того дня вранці приїхали чоловік сорок патагонців з жінками й дітьми, і запропонував мені вирушити до них. За нами також ішов Перекладач, індіанин, який говорив і розумів трохи по-іспанському. Губернатор послав по двох чи трьох патагонців, які ще не зійшли з коней. Під'їхали двоє моїх знайомих. Пообіцявши рому, губернатор звелів показати мені, як кидають болас[53], і їзду верхи. Без зайвих слів патагонці згодилися; один став оддалік, за глядача, другий попусків трохи пояс, при цьому гуанакові шкури оголили міцний тулуб, грудна клітка мала досить-таки значні розміри. На перший погляд, могло здатися, що звичайні розміри цього масивного тулуба збільшив жировий шар, та, як виявилося, мускулатура справді була досить розвинена і різко окреслювалась.

Підчепивши свій болас і розпустивши ремені, патагонець уважно оглянув усі кріплення на кінцях і попросив призначити ціль. Відлічивши 45 кроків, я показав на жердину, що підносилася на фут над огорожею. Патагонець мовчки від'їхав ще кроків на 15 далі, схопив болас, підняв його і, двічі чи тричі крутнувши над головою, пустив свій апарат у вказаному напрямку. Свинцеві кулі свистіли, обертаючись навколо свого центра. Запущений болас вертівся мов пласке колесо. Ремені вмить обкрутили запропоновану ціль.

Оскільки вказана жердина на цілий сажень стирчала над землею, то я забажав побачити, як діє болас, коли його скеровують на дуже низькі предмети. І там же встромив у землю коротеньку палицю. Та не встиг відійти, як болас, двічі відрикошетивши, опинився саженів на п'ять далі. Коли його розплутали, то виявилося, що він захопив, окрім поламаної палиці, ще кілька камінців і всяке сміття, зібране по дорозі.

На тому й скінчилася гра через те, що другий патагонець, який непорушно сидів на своєму білому коні, був п'яний як чіп, що не завадило йому міцно триматись у сідлі, а потім від'їхати від нашої групи із своїм товаришем, якому нетерпеливилося і собі набратися до такого самого стану.

Залишивши губернатора, який, незважаючи на свій сан голови колонії, провадив міновий торг з патагонцями, від чого мій приїзд начебто відірвав його, я пішов по місту, де вулицею роз'їжджали гуртами, сиділи й стояли коло двох крамничок патагонці. Предметом обміну з боку індіанців були гуанакові шкури, страусове пір'я, лисячі шкури. Усе це мінялося на ром, коньяк, а також на європейську зброю. Та головну роль грали спиртні напої, які й принаджували патагонців у колонію.

Не минуло й трьох годин після прибуття індіанців у Пунта-Аренас, як майже всі вони були такі п'яні, що більшість не могла стояти на ногах. Убрання було майже у всіх однакове й складалося з чотирикутної ковдри із шкури гуанако (носили її хутром усередину), яка вкривала плечі й спадала за коліна, тримаючись на тілі завдяки поясу. Багато патагонців не мали й пояса і притримували свою незручну одежу руками, притискаючи її до грудей. Чоловіки, проте далеко не всі, носили щось на зразок шароварів, вони були не пошиті, а складалися з довгого, не дуже широкого шматка тканини (сукно, полотно і т. ін.), яка досить доладно огортала торс нижче пояса і ноги до колін. У декого на ногах були своєрідні шкіряні чоботи, але без підошов; більшість ходила босоніж.

Довге, розвихрене вітром волосся ефектно обрамляло обличчя і було перетягнуте різнобарвними вузькими пов'язками.

Дехто змінив свою гуанакову шкуру на виміняний у колоністів якийсь іспанський плащ або південноамериканське пончо.

Жіноче вбрання не відрізнялося від чоловічого. Та сама гуанакова вдяганка, тільки під горлом міцно зашпилена дерев'яною, мідною або срібляною шпилькою. Деякі шпильки були прості, інші з одним чи кількома скрученими з вонпн шнурками, на які було нанизано великий бісер і намисто. Зашпиливши хутро, цими шнурками навхрест обмотували кінці шпильки, і вона, таким чином, не могла висмикнутись. У небагатьох жінок я бачив пояси; більшість щільно запинали свої ковдри схованими під ними руками. Якщо не брати до уваги пов'язки на голові, то хутряна ковдра була єдиною їхньою вдяганкою.

М'яке хутро облягало тулуб майже без складок, проте це вбрання, перев'язане поясом, було не вельми гарне навіть на чоловіках, хоч вони й дозволяли собі великі вільності в одежі, носячи своє хутро або як плащ, або спустивши його нижче пояса, і вкрай потворне й незручне на жінках, які рухалися в ньому наче мумії. Звичайно, ром робив їхні рухи вільнішими, та ненадовго, бо й вони, як їхні чоловіки, напивалися до нестями.

Стежачи за незграбними рухами патагонців, я бачив, що таке вбрання сковує їх, і дивувався, чому ці зовсім не дурні люди не придумали зручнішої одежі, яка б не заважала їм у діяльному житті. Незабаром я узнав розгадку цієї обставини, розговорившись з чоловіком, який убранням, манерою їздити верхи геть-чисто був схожий на патагонця, але відрізнявся густою бородою, якої не має жоден його одноплемінник. Виявилося, що цей напівголий, одягнутий у хутряну ковдру індіанин був не патагонець, навіть не індіанин, а аргентінець, колишній житель Буенос-Айресе, який років вісім тому з власної волі пристав до патагонців і живе як вони. Він говорив по-іспанському краще, ніж я, і на моє запитання, чи завжди патагонці одягаються так, сказав мені, що у своїх пампасах вони не носять ніякої одежі, а своїми ковдрами користуються тільки вночі, щоб укриватися ними, коли сплять, і надівають їх тільки під час відвідин колонії, аж поки проп'ють своє останнє хутро».

Ні європейські колоністи, що споюють індіанців, у тім числі губернатор колонії — людина, треба думати, освічена, ні самі індіанці, які чудово кидають у далеку ціль важкі боласи, не викликають у нашого мандрівника особливих емоцій. Хіба що він злегка дивується, чому індіанці, судячи з усього, далеко не дурні люди, не придумають собі зручнішої одежі, ніж оті чотирикутні ковдри з шкури гуанако, в яких він їх бачить. Але й цей подив незабаром знаходить пояснення. Виявляється, в пампасах патагонці ніякої одежі взагалі не носять. Що ж, тоді все зрозуміло…

Корвет «Витязь» далі пливе до Нової Гвінеї, і його єдиний пасажир так само спокійно описує жителів усіх тих островів Тихого океану, біля яких на день-два кидає якір корабель.

Палка від природи натура двадцятичотирьохрічного Маклая неначе остуджена холодом академічності. Зараз він — учений-натураліст, а такий учений, як йому поки що здається, за будь-яких обставин повинен тільки спостерігати, нічим не виявляючи ні своїх симпатій, ні антипатій, тим більше в соціально-політичному плані. Навіть про страшну трагедію тубільних жителів острова Пасхи він сповіщає, лише фіксуючи події:

«… Я запитав чоловіка, що приїхав з острова, хто він такий, і той відповів, що родом він француз, ім'я його Дютру-Борньє, що він колишній капітан купецького судна, що тепер йому доручив один негоціант на Таїті, Брандер, зайнятися на Рапа-Нуї (тубільна назва острова Пасхи. — О. І.) вівчарством і що в цьому йому допомагають двоє білих, один з яких американець, а другий — німець. Він сказав також, що купив у місіонерів їхню церкву й будинки, що ці будівлі він обернув на склади овечої вовни, і що овець у нього вже кілька сотень, і що, крім того, чекає привозу цих тварин з Австралії. Зустрівшись на о. Мангарева з Русселем, колишнім місіонером на Рапа-Нуї, який лишився на цьому острові з сотнею тамтешніх жителів, ми почули продовження й доповнення розповіді Борньє про о. Рапа-Нуї, але ця друга розповідь багато в чому суперечила першій. Виявилось, як розповідав Руссель, що саме інтриги Борньє змусили місіонера залишити острів, тим більше що Борньє підкріплював свої вимоги вогнепальною зброєю; він устиг залучити на свій бік кілька тубільців Рапа-Нуї і з їх допомогою став дуже свавільно порядкувати на острові: під час виниклої суперечки з тубільцями за його наказом було поранено кількох чоловік і одного вбито; крім того, він спалив майже всі хатини тубільців спершу в Ангароа, а потім у Вайху; звелів повиривати з землі молоді батати — майже єдиний харч жителів. Що ж до церков та місіонерських будинків, то ці будівлі були зовсім не куплені, а просто захоплені Борньє, який, окрім того, забрав і 300 овець, що належали місії. Мета Борньє, як вважає місіонер, була хоч би що змусити тубільців виселитися з Рапа-Нуї, чого він і домігся. Тубільці, бачачи, що їхні оселі спалено, плантації бататів сплюндровано, настрашені вчинками Борньє, погодилися виселитися на Таїті й пристали на умову попрацювати певний час на плантаціях Брандера, який таким чином, завдяки спритності свого агента, одержав майже цілий острів для розведення овець і до того ж сотні дешевих робітників на свої плантації…»

Нарешті досягнуто заповітного — «Витязь» у новогвінейській затоці Астролябії, на берегах якої ніколи не ступала нога білої людини і де Маклаєві належить лишитися на довгі місяці, а може, й роки, щоб почати виконувати свою широку програму досліджень, складену ще в Петербурзі.

Тим, на березі, — таємничі папуаси. Уже майже люди, але поки що мавпоподібні, як визначали їх європейські антропологи, ще й до того ж, якщо віриш чуткам, жахливі людожери. Він пам'ятав про це і готувався до найгіршого.

«… Коли перед відплиттям корвета «Витязь» з Кронштадта вел. кн. Костянтин Миколайович 17 жовтня 1870 року оглядав кораблі, що вирушали в Тихий океан… кін, оглядаючи корвет, зайшов і до моєї каюти, де між іншим запитав, чи не може він щось зробити для мене. На це я відповів, що все, чого я хотів, уже зроблено, оскільки н вже перебуваю на корветі, який доставить мене на береги Нової Гвінеї, і що мені лишається тільки висловити найглибшу вдячність за допомогу моєму починанню. Коли ж князь запропонував ще раз подумати, чи не треба мені чого, у голові в мене майнула думка, яку я приблизно висловив так: «Ваша високість знає, що метою моєї подорожі на Нову Гвінею є наукове дослідження цього маловідомого острова, а отже, для мене дуже важливо, щоб результати моїх досліджень і відкриттів не пропали для науки. Зважаючи на те, що не можна зарані сказати, як довго мені доведеться прожити на Новій Гвінеї, бо це залежатиме від місцевої пропасниці й від звичаїв тубільців, я з огляду на обережність запасся кількома мідними циліндрами для різних манускриптів (щоденників, нотаток тощо), які в цих циліндрах можуть пролежати закопані в землю кілька років. Тому я був би дуже вдячний, якби можна влаштувати таким чином, щоб російське військове судно зайшло через рік або через кілька років у те місце берега Нової Гвінеї, де я лишусь, і, коли я не зостануся живий, мої рукописи в циліндрах було викопано й переслано Російському географічному товариству». Князь вислухав мене уважно і, тиснучи на прощання руку, сказав, що обіцяє не забути ні мене, ні моїх рукописів на Новій Гвінеї. Пам'ятаючи цю обіцянку генерал-адмірала, я вибрав зручне місце, де мав закопати циліндри, і показав його офіцерам «Витязя».

Було вжито заходів і для особистої безпеки Маклая. Навколо побудованої для нього хатини витязьці заклали спеціальні міни. Обоє його слуг, таїтянський хлопчик Бой і швед Ульсон, озброїлись швидкострільними рушницями, він сам — шестизарядним револьвером. Але ж не сидіти весь час у хатині, як у фортеці. Не для того він сюди прибув. Та як вступити в спілкування з цими загрозливими тубільцями, не знаючи їхньої мови? Чим завоювати їхню довіру?

Передусім, звичайно, треба було показати свої добрі наміри. Але як?

«… Прокинувшись ще до світанку, вирішив іти в одне село — мені дуже хочеться познайомитися з тубільцями ближче. Вирушаючи, я зупинився перед дилемою — брати чи не брати револьвера? Я, звичайно, не знав, як саме зустрінуть мене в селі, але, подумавши, прийшов до висновку, що такий інструмент аж ніяк не принесе значної користі моїй справі. Пустивши його в хід у мить, здавалося б, крайньої необхідності, навіть з цілковитим успіхом, тобто якщо я покладу на місці чоловік шість, попервах, цілком можливо, після такого успіху страх захистить мене, але чи надовго? Жадання помсти, численність тубільців зрештою пересплять страх перед револьвером.

Потім міркування зовсім іншого плану укріпили мій намір іти в село неозброєним. Мені здається, що заздалегідь людина не може бути певна, як вона вчинить у якомусь, досі незвіданому нею випадку. Я не певен, як я, маючи на поясі револьвер, вчиню, наприклад, сьогодні, якщо тубільці в селі почнуть поводиться зі мною негідним чином, чи зможу бути цілком спокійним і індеферентним до всіх люб'язностей папуасів. Але я певен, що якась куля, випущена недоречно, цілком імовірно, унеможливить досягнення довіри в тубільців, тобто знищить усі шанси на успіх задуманої справи. Що більше я обмірковував своє становище, то ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в рівновазі і терпінні. Я залишив револьвер дома, але не забув записника й олівця.

Я мав намір іти в Горенду, тобто найближче до моєї хатини село, та в лісі ненароком потрапив на іншу стежку, що, як я гадав, усе-таки приведе мене в Горенду. А коли побачив, що помилився, то поклав іти далі тією ж стежкою, бо певен був, що й ця виведе мене до якогось селища.

Я поринув у роздуми про тубільців, яких, по суті, майже не знав, про зустріч, що мала відбутися, — тож вельми здивувався, коли опинився нарешті коло села, але якого — не мав анінайменшого уявлення. Чулися кілька голосів чоловічих і жіночих. Я спинився, щоб зміркувати, де я і що має зараз статися. Поки я стояв, розмірковуючи, за кілька кроків від мене вигулькнув хлопець років чотирнадцяти або п'ятнадцяти. Ми мовчки якусь секунду зачудовано дивились один на одного… Говорити я не вмів, підійти до хлопця — означало налякати його ще більше. Я далі стояв на місці. А хлопець щодуху подався назад у село. Кілька гучних вигуків, жіночий вереск, а потім — цілковита тиша.

Я вийшов на майданчик. Грума озброєних списами людей стояла посередині, пожвавлено, але впівголоса розмовляючи між собою. Інші, всі озброєні, стояли осторонь; ні жінок, ні дітей не було — вони, очевидно, поховалися. Мене побачили, й кілька списів піднялося, деякі тубільці прибрали войовничу позу, начебто наготувалися кинути гипса. Кілька вигуків та коротких фраз з різних кінців майданчика — й списи опустилися. Стомлений, почасти неприємно здивований зустріччю, я повільно йшов далі, роздивляючись навколо і сподіваючись побачити знайоме обличчя. Такого не знайшлось. Я зупинився біля «барли», і до мене підійшли кілька тубільців. Зненацька пролетіли, не знаю, навмисне чи ненароком, пущені одна за одною дві стріли, дуже близько від мене. Тубільці, що стояли поряд, голосно заговорили, звертаючись, певно, до тих, хто пустив стріли, а потім, звертаючись до мене, показали на дерево, начебто хотіли пояснити, що стріли пустили з метою забити птаха. Але птаха там не було, і я подумав, що тубільцям захотілося знати, як я зреагую на сюрприз — зовсім близько пролетіли від мене стріли. Я помітив, що одразу ж, як пролетіла перша стріла, багато очей вп'ялися в мене, наче вивчаючи моє обличчя, але, крім виразу втоми і, може, деякої цікавості, мабуть, нічого не побачили на ньому. І я, в свою чергу, почав роздивлятися навколо — усі понурі, стривожені, невдоволені обличчя й погляди неначе промовляли, чого я прийшов рушити їхнє спокійне життя.

Мені самому якось стало незручно, нащо я прийшов бентежити цих людей? Ніхто не кидав зброї, за винятком двох чи трьох стариків. Тубільців ставало дедалі більше; здається, друге село було недалеко і тривога, викликана моїм приходом, дійшла й туди. Мене оточила невелика юрба; двоє чи троє говорили дуже голосно, якось вороже позираючи на мене. При цьому, начебто підкріплюючи свої слова, вони вимахували списами. Один з них навіть так знахабнів, що, сказавши якусь фразу, якої я, звичайно, не зрозумів, раптом розмахнувся списом і ледве не влучив мені в око чи в ніс. Рух його був незбагненно стрімкий, і, звичайно, в тому, що мене не поранили, не моя заслуга — я не встиг навіть зрушити з місця, — а порятувала мене спритність і точність руки тубільця, який устиг зупинити вістря свого списа за кілька сантиметрів від мого обличчя. Я відступив кроків на два вбік і міг розчути кілька голосів, які несхвально (що мені могло й здатися) поставилися до такої безцеремонності.

Цієї миті я був задоволений, що зоставив револьвер дома, бо не мав певності, що лишився б так само спокійним, якби мій супротивник надумав повторити свою спробу.

Моє становище було дурне: я не вмів говорити, і краще було б піти собі, та мені страшенно захотілося спати. Додому йти далеко. А чому б не поспати тут? Усе одно я не можу говорити з тубільцями й вони не здатні мене зрозуміти.

Довго не розмірковуючи, я наглядів місце в затінку, приволік туди нову циновку (досить було побачити її, як одразу сяйнула думка — спати тут) і з величезною насолодою розлігся на ній. Заплющити очі, стомлені сонячним світлом, було дуже приємно. Довелося, проте, напіврозплющити їх, щоб розв'язати шнурки на черевиках, розстебнути гетри, попустити пояс і знайти щось під голову. Я бачив, що тубільці стали півколом трохи віддалік від мене, очевидно, чудуючи і вгадуючи, що ж буде далі.

Перед тим як знову заплющити очі, я побачив того самого тубільця, який ледве не поранив мене. Він стояв недалеко і роздивлявся мої черевики. Я пригадав усе, що сталося, й подумав, що все це могло б скінчитися дуже сумно, і в той же час промайнула думка, що, може, це тільки початок, а кінець ще попереду. Та коли вже судилося бути вбитим, то хіба не все одно, як це станеться — стоячи, сидячи, лежачи на циновці чи уві сні. Далі я подумав, що якби довелося вмирати, то усвідомлення того, що при цьому двоє, троє, а то й шестеро диких також поплатилися життям, було б вельми невеликою втіхою. Відчув знову задоволення, що не взяв револьвера.

Коли я засинав, мене захопили голоси птахів; різкий крик вертких лорі кілька разів примушував мене прокинутись; своєрідна жалібна пісня «кокі» (Chlarnudodera), навпаки, заколисувала; стрекіт цикад також нітрохи не заважав, насилав сон. Мені здається, я заснув швидко, бо дуже рано встав і, пройшовши години дві майже все по сонцю, від незвички відчув велику втому, особливо втомилися від яскравого денного світла очі.

Прокинувся, відчуваючи себе дуже свіжим. Судячи з місця розташування сонця, мала бути щонайменше третя юдина. Отже, я проспав понад дві години. Розплющив очі і побачив кількох тубільців, які сиділи навколо циновки, кроків за два від неї; розмовляли впівголоса й жували бетель. Вони були без зброї й дивилися на мене вже не так понуро. Я дуже пошкодував, що не вмію ще розмовляти з ними. Вирішив іти додому й почав чепурити свій костюм. Ця операція дуже зацікавила папуасів, що сиділи навколо мене. Потім я підвівся, кивнув навсібіч головою і пішов назад тією самою стежкою, яка тепер здалася мені коротшою, ніж уранці…»

Опинившись перед смертельною небезпекою, Маклай, щоб показати свої добрі наміри, знайшов найпростіше: ліг на циновку й заснув. Лежачий не страшний, по-перше, а по-друге, лежачого не б'ють. Якщо вони справжні люди, як те, всупереч європейським світилам, стверджував академік Бер, то все зрозуміють і не вб'ють.

Звичайно, щоб зважитися на такий вчинок, треба мати неабияку мужність. Але іншого безпечнішого способу продемонструвати перед папуасами свої наміри в тій ситуації у нього не було. І Маклай зважився на крайній ступінь ризику, ще не знаючи, хто має слушність: європейські антропологи чи академік Бер. Адже ні одна, ні друга сторони не мала анінайменших доказів. У Європі папуасів вважали за позбавлених розвинутого розуму мавпоподібних істот тому, що такий висновок буцімто випливав з дарвінівської теорії еволюції видів (його книга «Походження людини» побачила світ, коли Маклай уже рік жив серед папуасів); Бер, не визнаючи причетності еволюції видів до людини, думав інакше, виходячи з власної теорії, за якою люди, на відміну від рослинного світу й тварин, на види взагалі не поділяються, а повсюдно є закінчені витвори природи одного спільного кореня.

Але і там і тут тільки умовиводи — теорії, а потрібні реальні докази, факти.

Фактів не було, і він ліг на циновку, щоб перевірити все на собі…

Його зрозуміли. Вже тільки це одне давало підставу вигукнути: «Петербурзький старче, ти великий: папуаси — homo sapiens!» Так, але радіти було рано. Ніхто не знав, як ці люди розумні поведуться далі…

Але далі докладно розповідати про перше перебування Маклая на березі його імені, мабуть, зайве. Про це написано безліч популярних книжок, брошур, окремих нарисів та статей. Знято навіть художній фільм. Тож мені довелося б просто повторювати те, що знає кожен з шкільної лави. Зате сказати тут треба про інше, про те, зокрема, що вся величезна маклаєніана, грунтуючись переважно на щоденниках Маклая, які вів учений під час свого першого п'ятнадцятимісячпого перебування серед папуасів північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, досі показувала образ ученого однобоко, причому не даючи чіткої відповіді на те, що ж він, власне, зробив для науки й чому його заслуги перед нею й людством у цілому не меркнуть донині. І не померкнуть, поки жива пам'ять людська.

Деякі миклухознавці пишуть: «Науковий і громадський подвиг Миклухо-Маклая, його всесвітня слава пов'язані передусім з його перебуванням на Новій Гвінеї. Недарма частину південно-східного узбережжя цього великого острова названо Берегом Маклая». І, говорячи про це, мають на увазі головним чином саме його перше п'ятнадцяти-місячне перебування на північному сході Нової Гвінеї, коли до якоїсь громадської діяльності Маклая було ще далеко. Це одне. По-друге, узбережжя затоки Астролябії дістало назву Берега Маклая зовсім не з поваги до російського вченого. Так назвав його він сам, але на жодній з географічних карт назва Берег Маклая не утвердилась. Вона живе лише символічно в миклухознавчій літературі й суто географічно нічого не означає.

Прибувши на Нову Гвінею й поселившись серед папуасів її північно-східної частини, Маклай ще довго не залишав своєї позиції стороннього спостерігача. Інакше свою діяльність він поки що не мислив. Та жити серед людей і стояти осторонь їх неможливо. Тому так чи інакше, але брати участь у їхньому громадському житті йому довелося. Поставлений перед необхідністю постійно спілкуватися з жителями сусідніх поселень — то в чомусь допомагаючи їм, то розв'язуючи якісь суперечки, — він уже не міг тільки безпристрасно спостерігати їх, як негрів Бразілії чи патагонців Магелланової протоки. Поступово входячи в їхнє щоденне життя-буття, з плином часу він став для них своєрідним янкі при дворі, короля Артура, тобто людиною, яка не тільки володіє чудесними, ніколи не баченими досі речами, а й сама вершить чудеса: стріляє з рушниці — творить грім, підпалює спирт — запалює воду тощо. Фантазія первісних людей, які ще не зіткнулися з цивілізацією білої людини, наділила його надприродною силою й визначила йому місце на землі як людини з Місяця. І цей свій авторитет він досить вміло підтримував, нічого навмисно не підтверджуючи, але нічого й не спростовуючи, бо це викликало до нього безмежну довіру, що, в свою чергу, дуже сприяло його дослідженням.

Звичайно, добитися такого успіху в «дикунів» було нелегко. Спочатку це вимагало від Маклая надзвичайної мужності, твердості й сили духу, а потім великого терпіння, неймовірного такту й у кожному своєму вчинку бездоганної чесності, яка ставала всякому очевидною.

За тих умов, у яких він опинився, з його боку це, безперечно, був подвиг, але не громадський, а передусім моральний, який обумовин і подвиг науковий, який приніс у кінцевому підсумку те, про що тут уже мовилося — незаперечний доказ того, що біологічно папуаси такі самі люди, як усі інші, тільки історичними обставинами поставлені на значно нижчий ступінь суспільного розвитку в порівнянні з європейцями.

Довівши це, Миклухо-Маклай мав усі підстави бути задоволеним і в усе подальше не втручатися, оскільки політична суть його досліджень випливала з них сама собою, що й було одразу ж помічено журналом «Де Стюв» і газетою «Бінтанг Тімур», а також європейськими вченими, які стежили за науковими публікаціями в журналі «Natuurkundig Tijdschrift». По полігенізму, який стверджував, що темношкірі раси є проміжними ланками між мавпою і людиною, було завдано нищівного удару. Без будь-яких гучних заяв самого Маклая. За нього попрацювала його безпристрасна стаття «Антропологічні нотатки про папуасів Берега Маклая на Новій Гвінеї».

Та ось він потрапляє на берег Папуа-Ковіай, бачить грабунки, насильство, спустошливі наскоки малайських радій І султанів на й так беззахисних папуасів, з одного боку, й цілковиту байдужість голландських властей, з другого.

Обставини передусім змінюють Маклая як людину. О, це вже не сторонній спостерігач і не такий собі слабосилий місіонер-блукач, що умиротворює ворогуючі племена самими гуманістичними словами. Тут гуманістичні заклики не діють, та й безглуздо їх проголошувати. Груба, сліпа сила вимагає такої ж сильної відповіді. І тепер він, не замислюючись, ладен застосувати шестизарядний револьвер їй його прямим призначенням. Так, він, як і досі, кволий, вражений багатьма недугами, але воля його несхитна, дух невгамовний. Прагнучи до мети, він рішуче змітає на своєму шляху всі перепони, примушує всіх коритися своїй волі. І втричі дужчий звіроподібний капітан Мавари тремтить перед ним дрібним дрожем.

Проте Маклай далекий від того, щоб тішитися своїми перемогами, як тішився ними в Африці його сучасник американець Генрі Стенлі. Настрій у нашого героя зовсім інший. Під впливом побаченого й пережитого на березі Папуа-Ковіай відбувається докорінний злам його світогляду, точніше, його поглядів на роль ученого в суспільстві. Уперше він серйозно замислюється: чи повинен учений, навіть той, чиї академічні дослідження дістають такий політичний резонанс, як і їх наукова суть, лишатися байдужим до всього, що його оточує, чим живуть люди, з якими він стикається на своєму шляху? І після глибоких роздумів приходить до єдиного правильного висновку: ні, не повинен. І вчений, і громадянин, громадський діяч — ось його справжнє покликання.

І, повернувшись на Яву, він пише водночас з антропологічними й етнографічними нотатками та матеріалами із зоології й географії меморандум генерал-губернаторові Нідерландської Індії «Про політичне і соціальне становище папуасів берега Папуа-Ковіай на південно-західному узбережна Нової Гвінеї», в якому звертається до голландських властей із закликом навести хоч якийсь лад на цьому березі. Але, очевидно, не сподіваючись, що після його меморандуму буде негайно вжито заходів, публікує в Батавії статтю «Соціально-політичне становище населення Папуа-Ковіай в 1874 р.», в якій закликає громадськість змусити власті покласти край стражданням папуасів ковіай.

Відтепер він уже не тільки збирач важливих наукових фактів, а й трибун, палкий захисник знедолених. У спеціальному інтерв'ю журналові «Де Стюв» він, зокрема, каже:

«Голландія вже давно оголосила західну частину Нової Гвінеї своїм володінням, але нічого не робить для того, щоб тубільці почувалися там у безпеці, могли мирно працювати. Немає, мабуть, на нашій планеті нещасніших людей, ніж жителі берега Ковіай. Їх колись тут були тисячі, а тепер лишилися сотні, і якщо так триватиме далі, то південно-західна Гвінея геть обезлюдніє. Злочинно з боку громадськості виявляти байдужість до тих у вищій мірі згубних безчинств, які я нещодавно бачив на власні очі».

А тим часом у Маклая відновлюється сердечний роман з Лючією — молодою дружиною Джемса Лаудона, який пішов у відставку з поста генерал-губернатора й, будучи тепер приватною особою, оселився у власному маєтку Ті-Панас під Бюйтензоргом, куди й запросив на проживання російського вченого після його подорожі на берег Папуа-Ковіай.

Лючія, яка вже тепер не була могутньою генерал-губернаторшею, змінює своє ставлення до Маклая, вона запевняє, що палко кохає його й готова порвати стосунки із старим чоловіком. Причому Лаудон, пересвідчившись нарешті, що Маклай закоханий не в його дочку Андрієнну, а в Лючію, поводиться на диво благородно. Усвідомлюючи, мабуть, свою немічність, він не тільки не чинить перепон молодим людям у їхньому коханні, а навпаки, навіть створює їм сприятливі умови, надовго залишаючи дім під різними приводами.

Але довго зоставатися в Ті-Панас не може й Маклай, його кличуть нові дорога.

У своїй антропологічній роботі «Папуаси і альфури» академік Бер, доводячи походження народів від одного спільного кореня, стверджував, що на Нову Гвінею папуаси прийшли в прадавні часи звідкись з Центральної Азії, витіснивши ще давніших тамтешніх поселенців, альфурів, у глибинні райони острова, звідки ті, у свою чергу, через Торресову протоку потрапили в Австралію і, змішавшись там з аборигенами, утворили, таким чином, австралоїдну расу.

Якщо ця гіпотеза академіка Бера була правильна, то, чи його ж припущенням, десь у нетрях Малаккського (інакше — Малайського) півострова, який був своєрідним мостом між материком Азії і островами на південь, мали лишитись якісь папуаські племена або їх мішанина з малайцями. Миклухо-Маклай поклав собі за мету перевірити це і щоб підготувати нову експедицію, переїздить з Яви до Йохор-Бару (під Сінгапур) — у резиденцію одного з малайських махарадій («імператорів»).

Почалося лаштування до подорожі, а тим часом думки мандрівника зайняті Лючією:

«20 листопада 1874 року. Зробив візит леді Кларк. Досить вродлива жінка років двадцяти семи або двадцяти восьми, люб'язна і проста, розуміє й розмовляє по-французькому, але в неї руде волосся… Дітей у неї немає, чоловік старший за неї на двадцять років. Учора Кінігі розповів мені, що якийсь проїжджий угорський граф був дуже закоханий у неї. Я подумав про Л…

9 грудня. Вирядивсь уранці в Сінгапур, одержав кілька листів і книжок з Європи, але жодного очікуваного листа з Богора. Гірке почуття кілька разів з'являлося й надокучало мені, навіть за обідом у Sir Klarke і навіть у театрі…

16 грудня. Був розкішний захід сонця, який нагадав мені про обіцянку, дану обопільно Л. Л. — М. М. (Лючією Лаудон і Миклухо-Маклаєм — О. І.)

17 грудня. Спогади про Богор іноді наповнюють мене дуже гіркими почуттями. Наука: не приязнитися ні з ким і не вірити в інших…

22 грудня. Багато думав про Л. і Богор…»

Маклай чекає з нетерпінням у Сінгапурі її листів, думає про неї, та легковажна екс-губернаторша забула про нього, тільки-но він щез з-перед її прекрасних очей. Тому й гірко йому.

А діло, однак, є ділом, і Маклай, так і не діждавшись нічого з Богора, виряджається в дорогу — в нетрі Малакки, де європейці до нього ще ніколи не бували. Мандрівка попереду важка й небезпечна, набагато небезпечніша, ніж на берег Папуа-Ковіай. «Непевний крок у гірських ущелинах внутрішніх районів, — писав німецький місіонер П. Шебест, який побував у Малацці в 1924–1925 роках, — нещасний випадок під час неодноразових мандрівок на плоту по жахливих бистринах гірських річок, стрибок тигра темної ночі, коли невеликий караван спочивав у лісі, напад зграї малайських мародерів, численні тропічні недуги… Як часто ці небезпеки могли коштувати мені життя!.. Мої нерви не витримали».

У порівнянні з П. Шебестом Маклаєві, який ішов у цілковиту безвість на півстоліття раніше, було незрівнянно важче. Але російський учений не знає страху, нерви його міцні. І перше відкриття на нього чекає вже на околицях Йохор-Бару. На вирубці лісу махарадьї він зустрічає напівголих людей племені оран-якун, про яких у своєму щоденнику пише:

«Я спершу звернув увагу на волосся; у більшості волосся кучеряве, але в декого зовсім пряме, зате в трьох або чотирьох жінок і кількох дітей воно напівпапуасоподібне, геть-чисто як у папуасів-покручів, яких я часто зустрічав неподалік Сераму. Я прийшов до висновку, що тут неминуче повинна бути домішка папуаської крові, дарма що голови брахікефальні (у чистих папуасів вони доліхокефальні, як це доводили європейські вчені, але Маклай уже довів протилежне, виявивши на Філіппінах споріднене з папуасами брахікефальне плем'я негритосів. — О. І.) і колір шкіри — не темніший, ніж в інших малайців…»

З величезними труднощами, злигоднями, небезпекою експедиція по джунглях Малакки тривала п'ятдесят днів. На жаль, окрім того, що було вивчено ще кілька племен лісових людей та здійснено перше знайомство з країною, ніяких інших здобутків вона не принесла. Чистокровних папуасів, про існування яких у Малацці говорив академік Бер, Маклай не виявив.

З лютого 1875 року він повернувся до Йохор-Бару, потім на якийсь час оселився в Сінгапурі на віллі російського віце-консула Вампоа, відвідує Бангкок, знову перебирається в резиденцію йохорського махарадьї. Скрізь його стрічають дуже люб'язно, але спокою, можливості працювати в тиші й затишку він ніде не знаходить. Врешті, змучений усякими поневіряннями, він вирішує купити в йохорського махарадьї клапоть землі, щоб побудувати Тампанг-Сснанг («Місце Спокою»), про який пише в Неаполь професорові А. Дорну:

«Передусім ця станція… має слугувати мені, в мою відсутність і після моєї смерті вона буде до послуг кожного, хто вивчає природу і знайде її зручною для своєї роботи.

Моє «Місце Спокою» може надати такі вигоди. Будинок має дві досить просторі кімнати, кожна з верандою, окрім необхідних служб, з трьох боків оточений водами протоки, а з четвертого прилягає до незайманого лісу.

Будинок буде скромно умебльований, устаткований невеликою бібліотекою й забезпечений необхідним начинням для домашнього вжитку.

Окрім того, він матиме дві досить значні вигоди, а саме — прекрасний вид і цілковите усамітнення.

Користуватися цим «Місцем Спокою» зможе кожен дослідник природи, байдуже якої національності, але тільки чоловічої статі. Присутність жінки, відвідувачки або помічниці дослідника природи, якщо це його не стіснить, не забороняється, але поки що «Місце Спокою» повинне зоставатися вірним своєму імені й моїй ідеї; присутність дітей у ньому недопустима.

Я купив ділянку землі, на якій буде побудовано дім, у махарадьї йохорського. Це невеликий пагорб, який виступав мисом у Селат-Тебрау. В моїй духівниці я заповім, щоб ти родина ніколи не продавала дім, а також не давала б йому ніякого іншого призначення, окрім як наукової станції, ніколи б його не рушила й не вирубувала прилеглого ні нього лісу; найбільше, що можна допустити, — це одна або дві просіки для пішохідних стежок у лісі, який назавжди повинен лишитися взірцем незайманого первісного лісу. І хоч Тампанг-Сенанг може бути згодом перебудований, він ніколи не може бути збільшений, щоб не втратити характеру усамітненого притулку для одного природодослідника.

Я поспішаю написати Вам про це… бо вважаю вельми корисними такі станції для природодослідників у цих частинах світу (Східно-індійський архіпелаг, Австралія, острови Тихого океану, Японія тощо)…

Готелі ніколи не можуть бути зручним місцем для роботи через гамір і метушню, що неминучі тут; також і гостинність друзів, хай би якою широкою і люб'язною вона була, не може задовольнити всі потреби дослідника природи. Ці потреби, я гадаю, задовольнить станція, яку я проектую, вона хоч і скромна, але, безперечно, спокійна, де можна буде працювати, не заважаючи іншим, нічим не розважаючись і не покладаючи на себе ніяких обов'язків.

Головною причиною того, що я вибрав Йохор, є сусідство з Сінгапуром, до якого від Тампанг-Сенанга три-чотири години ходу. Вигода такого розташування полягає в тому, що тут гарне сполучення з усіма країнами світу, що в Сінгапурі й Батавії є прекрасні бібліотеки і що в Батавії учені статті можна друкувати французькою, англійською або голландською мовами у «Natuurkundig Tijdschrift», а в Сінгапурі — англійською в «Jounial of Eastern Asia»…»

Водночас із проектуванням відлюдного «Місця Спокою» під Сінгапуром він виношує ідею, яка зародилася в нього ще на Яві, будівництва в різних частинах світу зоологічних (морських) станцій, на яких могли б працювати не одинокі природодослідники, а одразу по кілька чоловік, причому різних націй і рас, і пише про це в Російське географічне товариство:

«Я маю намір не лише повторити при нагоді З'їздові російських природодослідників мою пропозицію 1869 року — заснувати зоологічні станції в різних місцевостях Росії, — а й звернутися до різних іноземних учених товариств з пропозицією заснувати такі зоологічні станції в різних частинах світу, як, наприклад, на Ост-Індійському архіпелазі, в Австралії, в Полінезії, в Південній Америці (в Магеллановій протоці) тощо, і маю глибоке переконання, що рано чи пізно мої пропозиції збудуться».

Поки що Маклай говорить тільки про зоологічні станції, але насправді його ідея значно ширша. Для практичної користі всього людства він мріє про організацію міжнародного співробітництва вчених з усіх галузей природознавства, яке б координувала єдина Міжнародна асоціація вчених. Іншими словами, мовилося про таку асоціацію, якою майже через століття стане відділ природничих наук ЮНЕСКО. Ось як далеко дивився російський учений, починаючи з малого — «Місця Спокою»!

Але він не забув і про те, що в першій його подорожі по Малаккському півострову головної мети не було досягнуто — чув тільки від місцевих жителів про людей, схожих за їхніми описами на папуасів, та самому бачити не довелось. І він знову збирається в дорогу, в ще глибинніші райони Малакки, і знову вибирає вихідним пунктом Йохор-Бару.

Цього разу експедиція триває три місяці, до того ж у найгіршу пору року — в сезон дощів.

Переборюючи постійні напади пропасниці, вчений блукає в глухих нетрях півострова «пішки, на слонах, на плотах і в тубільних прау найрізноманітніших розмірів та конструкцій, то сам, то з почтом у тридцять чи сорок чоловік». Мандри ці надзвичайно важкі, але… «я перейшов через невисокий гірський хребет до верхів'я р. Лебе (притока р. Клантан), де всі труднощі й незручності подорожі спокутувалися несподіваним і блискучим результатом: я знайшов нарешті незмішане папуаське плем'я, яке жило номадно в гірських лісах, у верхів'ях річок Пахана, Трінгано й Клантан».

І ще:

«Спустившись по р. Клантан майже до її гирла… я знову вернувся в гори почасти пішки, почасти на слонах… і майже вдруге перетнув упоперек Малайський півострів, Причому мені знову пощастило зустріти, а точніше сказати, знайти оран-сакай, дуже схожих в усьому на оран-сакай гір Клантану й Пахану. Хоч я був дуже близько від західного берега, мені довелося вернутись до східного, щоб Ознайомитися з оран-семанг Сінгоро й Кеди…»

Обидва племені оран-сакай і оран-семанг — чистокровці папуаси. Таким чином, гіпотеза академіка Бера про походження меланезійської раси, а може, й усього людства І Центральної Азії дістала своє перше реальне підтвердження.

Це був ще один удар по полігенізму, який стверджував, що народи, які населяють нашу планету, такі різні за своїм зовнішнім виглядом і розвитком через те, що виникли вони в різних місцях земної кулі і в різний час. І це було ще одним науковим підтвердженням російської гуманістичної думки, що поділяла в цьому питанні версію академіка Бера. З іншого боку, це був початок вивчення доісторичних міграцій народів, до чого учені світу по-справжньому взялися тільки в наш час. Маклай випередив їх на століття.

Побудувати Тампанг-Сенанг під Сінгапуром не пощастило. В останню мить, коли про все вже було домовлено, складено проект будинку й навіть найнято будівельників, махарадья Йохора продавати землю передумав. Погоджувався здати її тільки в аренду, що Маклай відхилив. А знайти другу рівноцінну ділянку не зміг. Тому з гамірливого Сінгапура він знову перебирається на Яву, живе то в готелях Батавії, то поблизу Бюйтензорга в кампунзі Емпанг, де найняв окремий невеликий будиночок.

Тут, на Яві, він обробляє зібрані за минулі мандрівки матеріали й починає в місцевих газетах широку кампанію проти курилень опіуму та проституції.

Вкотре, укріпивши своє становище на Яві й на інших островах Малайського архіпелагу, китайці всюди відкрили свої курильні й будинки розпусти, купивши на це в голландських властей виключно монопольне право, а також сплачуючи їм певні податки. В Нижньому місті Батавії, де жило переважно тубільне населення, курильні опіуму и будинки розпусти були на кожному розі. Їх відкрили по всій Яві, навіть у сільських кампунгах.

Одержуючи гроші від їх власників, голландські власті цим «нововведенням» не спротивлювались. Але для тубільного населення ці злачні заклади стали справжнім лихом.

Повії не підлягали ніяким медичним оглядам, і від них, як епідемія холери, поширювалися венеричні захворювання. Така зараза, як сифіліс, серед малайців перетворилася на побутову. Тому різко падала народжуваність або народжувалися каліки.

Що ж до куріння опіуму, то його вплив під наглядом лікаря Маклай випробував на собі ще в Гонконзі, коли на російському кліпері «Изумруд» плив з Нової Гвінеї в Батавію. Потім він далі вивчав курильні й курців у Батавії й Сінгапурі. За його висновками, двадцятирічний курець опіуму невдовзі цілком втрачав працездатність, а ще через п'ять-шість років помирав у страшних муках. Це був один наслідок куріння опіуму, а другий — масова злочинність. Запеклий курець, не маючи сил заробити грошей на солодкий дурман, вчиняв який завгодно злочин, аби тільки вгамувати свою наркотичну спрагу.

Про все це Миклухо-Маклай і говорив у серії інтерв'ю, які він дав поміркованим яванським газетам «Індісхе Гідс» та «Де локомотіф», а також ліберальному журналові «Де Стюв».

Спочатку на ці публічні виступи вченого голландські власті не звертали уваги, та коли їх із своїми коментарями почали передруковувати войовничі газети плантаторів і промисловців «АІД де Преангербоде» та «Сурабайсх хандельсблад», які підрахували, що вони, втрачаючи дешевих робітників, зазнають значно більших збитків, ніж ті прибутки, що їх власті одержують від китайців, генерал-губернатор ван Лансберге, який змінив на цьому посту Джемса Лаудона, змушений був усі злачні заклади закрити під страхом виселення їх власників з Нідерландської Індії.

Добившись успіху в одному, Миклухо-Маклай уже зайнятий іншим, на його погляд, не менш важливим. Сидячи и своєму будиночку в кампунзі Емпанг і диктуючи найнятим записувачам наукові статті для журналу «Natuurkundig Tijdschrift», він у той же час захоплено складає «Основний кодекс прав людини» і Статут Міжнародної асоціації, яка ці права охороняла б, тобто у нього вперше народжується думка про нинішню організацію Об'єднаних Націй і Загальну декларацію прав людини. В епоху найвищого розквіту колоніальної системи він вірить, що рано чи пізно вона впаде й усі уярмлені народи здобудуть волю. Якщо ж між ними почнуть виникати конфлікти, то розв'язуватимуть їх не війни, а третейський суд Міжнародної асоціації прав людини.

За порівняно короткий час життя в Нідерландській Ост-Індії (три роки) Маклай стає відомою на весь світ людиною, про нього пише вся світова преса.

У нього з'являється багато друзів, та ще більше ворогів. Власники курилень опіуму й будинків розпусти, втративши через нього прибутки, навіть намагалися організуйте замах на його життя, але злочинців, на щастя, вчасно розкрили, й сам ван Лансберге застеріг керівництво бамівської китайської общини, що за смерть Маклая в будь-якому випадку відповідатимуть вони.

Надто ще численним лишався й табір полігеністів, які ненавиділи Маклая лютою ненавистю. Але й вони не могли не визнати доказовість його наукових аргументів. Найчесніший з них Томас Гекслі напише йому:

«Ви один повстали проти цілого легіону полігеністів, і я, що свято вірив у полігенізм, визнаю себе переможеним. Ваші статті з антропології та етнографії папуасів зруйнували все, що я вважав незаперечним. Гірко визнавати себе обеззброєним, але хай живе істина!»