Дух часу

ДУХ ЧАСУ

Був мрачний, зимовий день. Грубі, сиві хмари низько висіли над землею, і все від них темніло та сіріло. Замерзле болото вкривалося пластами білого снігу, що злегка укладався в грубу верству.

Пані Шумінська, замість пообіднього сну, взяла до рук панчішку і сіла при вікні. Ніщо не мутило ні округ неї, ні в ній тихого настрою. Вона знала, де, що і як робиться в господарстві. Знала, що дівки мили начинє в кухні, а парубки чистили стайні та крутилися коло худоби. А втім, зимою не доглядався так остро челяді. Весна, осінь, літо — то пора праці, де пильненько треба прикладати руки до роботи.

Вона вже була немолода, близько шістдесятилітня жінка — очі вже недомагали. Витягнула з кишені оправлені в ріг окуляри, поклала їх на ніс, кинула в куток клубок з бавовною, розложила дроти і зачала жваво ними перебирати. Нитка бавовни в’язалася в ключки, котрі безповоротно чергувалися новими, як дні, місяці, літа в житю людськім. А кілько ті дні понесли з собою хвиль прикрих і милих, смутку і радості — хто ж годен спам’ятати! Одностайна робота навела задуму на неї. Давно пережиті дні і дії зачали відживати, набирали давніх красок і житя, ясніли давнім промінєм. Пані Шумінська полинула думкою в далеку минувшість, десь в хвилі наймолодших, дитинячих літ; відгрібалися вони в притупленій пам’яті, як би то було недавно — ніби вчора.

Перебираючи дротами, нагадала собі, коли ще маленькою дитиною училася тої штуки від своєї старшої сестри.

Як незручно путалися їй тоді пальці, зачіпали дроти, витягалася нитка, придержувана рукою учительки. Думки з далекої далечини міняються, як сонні мрії. Тут зависнуть на стебельці квітки, залепечуть невиразною мовою дитини та переходять до поважних моментів і подій, а потім знов звертають до невиразних дрібниць та заривають по дорозі те, що було найбільше і найважнійше в житю.

Якби хто був дивився в лице задуманої жінки, то міг би по єго легоньких судорогах пізнати, ідо її думки зробили великий перехід. І дійсно, їй стала перед очима найважнійша хвиля в житю жінки, хвиля, коли вона стає під шлюбний вінець.

А мала вона тоді заледво шіснайцять літ. Суджений її, укінчений богослов, був сином священика з того самого деканату, що її батько. Вона не знала єго, а бачила лиш всего раз, коли приїхав з батьком своїм до них на празник. Перебули тогді обоє цілий день, бо по набоженстві, в котрім єго батько целебрував, осталися на обіді, а там аж до вечера. Не могла вона знати, що на ню впаде єго вибір, але і не мала нічого проти в того. Всі її близькі уважали єго зовсім відповідною для неї партією, і вона також не мала причини інакше дивитись на се діло. Не було з чим довго возитися — пібралися, як бог приказав, а щоби ліпше пізнатися, мали досить часу по весілю. На її чолі зарисувалася груба зморшка. Нитка одностайно снувалася з клубка і в’язала в ключки, а гадки плили все дальше і дальше. Перші чутя материнства перейняли її стидом і переляком. Стидалася кождого чужого ока, встидалася сама себе, зненавиділа майже свого чоловіка. А коли їй мати представляла, що, власне, її стан повинен бути для неї почестю, що гідність жінки міриться числом дітей, не була в силі згодитись з поглядами матері і мала жаль до неї за недостаток чутя. Аж по кількох роках, коли вже до всего того привикла, перейнялася сама думками своєї матері і згодилася зовсім з її поглядами.

Зразу її материнський небосклон був і тим заморочений, що приходили на світ самі доньки.

Від віків прийнято так, що син більше честі робить матері від доньки, але що вона була ще молода, то не могла тратити надії, що бог обдарить її і сином — та рада була, як світу, коли її бажаня сповнилось. Хоча пістувала уже трьох синів і сердечно любила свої маленькі донечки — все-таки вона воліла би, щоби вони перемінилися в хлопців уже не тілько для власного вдоволеня, як радше для їх добра. «Хлопець щасливійший від дівчини», говорила собі стиха. Вона порівнювала себе з мужем, батька з матір’ю та інших знакомих жінок насупротив мужчин, та щось, ніби укритий черв’як, точило її коло серця.

Та все-таки потішалася думкою, що їй бог поможе прибрати для них добрих мужів а хороших та щирих для себе зятів.

Рідко котра мама доховалася усіх діточок, котрим дала житє, тож і пані Шумінській з осьмеро лишилися лиш дві доньки і два сини — друга половина полетіла в край вічного супокою, не зазнавши життя.

Смерть і житє випадали напереміну між її дітьми і мішали в ній почутя жалю і прикрості, радості і утіхи. Але хоч і як вона побивалася за померлими дітьми, то все-таки з кождим житєм в’яжесь тілько надії, що, дивлячись на живі діти, забувала страту. Роздумувала о їх будучині, о собі, о тім, як колись, окружена вінком дітей і внуків, тішитися буде їх щастєм, прив’язанєм і шанобою, сидячи в їх кружку, де кожде її слово, кожда забаганка сповнена буде, а вона — горда і щаслива своїм материнством. А навіть, коли б навіки замкнула очі, то ті діти, що дала богу на услуги, вийдуть напротив матінки з свічками і заведуть. перед престол всевишнього.

Будучина дітей була для неї цілим світом, одною думкою, одним бажанєм. Але тота будучина, о котрій так часто думала, не була для неї нічим загадочним і недосяжним, а противно, вона представляла собі все ясно, як ясні і обдумані були її плани. Вона хотіла, щоби всі її сини були попами, а доньки попадями, та щоби всі добре та в достатках жили. Вона не відоймала рук від праці, над всім сама стояла й наглядала, щоби лиш якнайбільше придбати діточкам добра, а щоби всі інші її бажаня сповнилися, те покладала на поміч бога. Ніхто бувало не молиться так щиро й не переклячить так примірно через цілу службу божу, не відриваючи очей від грубої польської, в спадщині по бабі одержаної, молитовної книжки. На інтенцію кождої дитини давала жертви до церкви — скатерть, подушку на вівтар або китиці до свічок. На інтенцію найстаршого сина мережала сама широку, красну вставку до альби, щоби бог повів його після її бажаня. На найстаршім сині спочиває майже найбільша надія матері-попаді. Не дай боже, аби найстарший син як-небудь звихнувся, бо хто ж би в разі нещастя притулив бідну матір і молодшу братію, если би вже хоч одна дитина не мала певного кусника хліба. Хотя й її муж був молодий і здоровий, та все-таки майже щоденний вид людської смерті наводив їй на тямку образи розкладу й нужди родин по смерті голови. З-посеред тих сумних гадок виринали також веселійші й гарнійші. Коли не раз сиділа над своєю роботою і укладала штих за штихом, нитку за ниткою, а з-під її пальців виходили гладенькі, красні листочки і цвіти, то й думки її хорошіли і прояснювалися. Вона представляла собі в тій альбі свого сина при першій службі, як він співав, виходив та стискав людям голови, їй та молоденькій, сидячій при ній, невістці. Як вона і її муж гордо виходили з церкви, як газди і газдині заступали їм дорогу, цілували в руки та «віншували», що дочекалися такої потіхи. «Ти будеш ксьондзом», говорила вона до малого хлопчика, що грався при її ногах. «Я буду ксьондзом», відповідала з повагою дитина, за що її мати сердечно цілувала. І тепер ще, коли від того часу тілько минуло літ, її губи складаються до усміху, коли нагадає, як раз її любий синок, що заледви відник від землі, дає своїй няні кусник шнурочка і каже, щоби собі його сховала, бо як він буде попом, то дасть їй повний міх колачів, аби мала чим зав’язати.

Літа скоро минають. Не оглянулася пані Шумінська, а діти вже гарненько підросли. Синів віддали до школи, молодша донька училася при гувернантці, а старша виходила вже з, дитинства і вступила в пору дівованя. Та яка хорошенька була з неї дівочка! Складна та гнучка, як лиш що розцвіла весняна цвіточка. А очі! Ох, які гарні були її очі! Блакитні, як небо, тихі та задумливі, як вечірня зірничка. Пані Шумінська зітхнула глибоко, а дроти нервно задрожали в її пальцях. З тою дитиною дізнала вона найбільше радості та поважаня, але також найбільше жалю та смутку. Уже в шіснайцятім році свого житя мала вона, так само як її мати, женихів, але матері жаль було так скоро розставатися з донечкою; хотіла її ще хоть зо два роки мати при собі. Згадавши про тяжкі обов’язки, які на ню саму через замужє спали, не раз говорила, що лиш тілько щастя жінці, що при мамі. Але швидко прийшлося пані Шумінській пожалувати своєї мудрої ради. Женихи перебували й пощезали; на вісімнайцятім році не було вже жадного, аж на дев’ятнайцятім стали її сватати аж два нараз. Але і тут не сталося так, як мати хотіла. Вони оба були кандидатами духовного стану, та не одного були походженя. Перший сватач був син статочної попівської родини. Родичі були раді єго сватаню і дівчина не мала що єму закинути, зволікалося діло лиш про людське око, аби не сказано, що хапаєсь жениха. По празнику, котрий випадав за пару неділь, мала та ціла справа рішитися й закінчити. Аж тут власне сталося щось таке, що помішало усі плани. На тім празнику пізнала вона свого пізнійшого чоловіка та вже і чути о іншім не хотіла. Хороший був він та гладкий мужчина — ані слова, але мав в очах пані Шумінської дві великі хиби. Одно, що був сином мужика, а друге — що кінчав аж за два роки.

Хоть пані Шумінська не належала до тих, що нижчих від себе не уважають за людей, але все ж таки се відбирало єму трохи важності в її очах.

Се чутє не було би, може, їй так допікало, а навіть ледви чи давалось би їй було почути, коли б у попів, як то не раз буває у панів, був звичай брати шлюб лиш при свідках. Але попівське весілє, то амбіція дому, а ту, місто ксьондза добродія і пані добродійки, сидіти будуть тато в кожусі і мама в перемітці, а при благословеню її донька буде їм цілувати руки! По весілю, то вже все одно, най будуть родичі, які хочуть, вона не буде з ними жити, лиш з чоловіком, а чоловік був священиком так, як другі, і вона не виходила з свого стану.

Але той день — той один день! Вона говорила о тім з донькою, коли старалася якнайдокладніше представити їй клопотливість свого положеня, тота блідла й червоніла, але відповідала рішучо, що не думає зміняти своїх замірів і що для одного дня не думає посвятити цілої будучини й цілого житя. Та коби хоть зараз міг женитися, а то аж за два роки — пані Шумінська з засади була противна такому очікуваню. Вже то вона давно чула, що то недобре такі речі відкладати; два роки — та то кусень часу! Бог знає, що може випасти, кілько сплетень скластися, весілє розійтися, а панна лишитися на леду.

Двайцять і однолітня панна — то не жарти, то пахне старою дівкою! І почала жалувати, що не віддала її в шіснайцять літ, що відступила від тих вікових традицій, що чим борше дівчину віддати, тим ліпше. О, старі люде все добре знали! Вони мали досвіди! Коли б вона вже зо двоє діточок до того року мала, як її мама, то би. ніякі «романси» не приходили їй до голови, і родичі були би спокійні, що вже дали одній дитині забезпечене.

Та все ж таки вона була ще найщасливіша з тою дитиною. Два роки минули як одна хвиля, а вона бачила свою донечку раду й веселу при тім, котрого любила.

Ах, як мало, мало котра мати має таку радість!

При душевнім вдоволеню чоловік забуває о тім, що перебув і мусив терпіти, аж знов нові неудачі розранюють старі, давно загоєні рани. В тім році пані Шумінська мала поводженє: донька віддалася, син зробив матуру[1], все якось складалося. Гроші, видані на весілє доньки, мали уже тим нагородитися, що син піде до семінарії і видатки зменшаться. Аж тут нараз новий клопіт: син заявив, що не думає бути попом. Той син, що ще дитиною дав няні мотузок, аби мала чим колачі зав’язати, той син, на котрого інтенцію вона дарувала альбу, той син з діда-прадіда попович, не хоче бути попом! То не могло їй в голові поміститися!

— Що тобі, сину, такого? — питала мати. — Чого цураєшся твого стану? Чи може бути красший стан, як попівський?

— Що ж, мамочко, — нехай і так, що нема красшого, та мене до него не тягне.

— Як-то не тягне? Що то значить не тягне?

— А так, що не маю до него покликаня.

— Але ж донедавна ти о нічім і не думав, як тілько о тім! Відки ж нараз така зміна?

— То правда, що я не думав о нічім іншім, але що ж пораджу, коли тепер думки мої змінилися? Такий вже дух часу повіяв! Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуваню відомостей, науки!

«Більше простору, науки! Дух часу такий!» — промовила пані Шумінська, остовпівшими очима вдивляючись в свого сина. «Дух часу такий! Що се за такий дух часу!» І щось неясне, величезне й могуче мелькало перед її очима, щось, що уносило й поривало цілий її спокій, перед чим гинув старий порядок, якийсь розлад відчужував від себе ті частини, що недавно близько і дружно до себе прилягали.

Навіть в сні виділа побіч себе неумолиму зміну. Бачила якусь тайну руку, ідо переносила посуду з комори до покою, а з покою до комори, усе з поду зсувалося до пивниці, ліжка і столи рушалися, крісла укладалися в одну піраміду, образи виступали з своїх рам а навіть пружини старого годинника тріскали й відлітали, колісця і дрібні огнива ланцюжка розкочувались на ріжні сторони.

«Дух часу такий!» Га, чи не знала вона єго досить? Чи не він то був, коли її донька мала відвагу признатися, що любить і що лиш з любові віддасться? Яку то немилу робило сенсацію, коли вона з донькою бувала по вечерках і забавах! А при тій доньці ніколи невідступний її «милий»! Як люде шептали поміж собою, що мати «позволяв» на такі романси! «Романси» — то страшний закид для добре, морально вихованої дівчини; той закид ще тепер обливає стидом лице пані Шумінської. Добре, морально вихована дівчина не кохаєсь перед відданєм! а мати повинна уважати, щоби дівчина не «авантурувалася». Якби їй був хто сказав, що її донька буде романсувати, коли ще над її колискою сиділа, то була би того, певне, не стерпіла, — а потому мусила слухати насмішок, та терпеливо зносити злосливі уваги, бо іншої ради не було! «Нехай, — думала собі, — які мені розумні, про других шепчуть, а якби їм таке трафилось, то би так само мовчали та тихо сиділи, як і я». Але та потіха не дуже її тоді успокоювала і якась безсильна злість підступала до серця. А найбільше то її боліло і гнівало, що її чоловік, природна підпора жінки, не тілько що своїм мужчинським розумом не радив нічого в її немилім положеню, але'як би не видів і не чув, що коло него дієся, а коли зачала єму оповідати, що люде говорять, що сама донька дає до того повід, то так розсипався, що не тілько мусила сама його помалу рефлектувати, але вкінці все ще перед ним покривати.

Дроти чимраз скорше порушувалися, робота в руках росла, а нитка в’язалась в щораз нові ключки. «От так житє плине, — думала пані Шумінська, — так спішиться до кінця, і як ті спущені ключки, лишає за собою сни, надії та дорогі серцю особи. Кілько-то вона таких жертв перенесла? О боже! яка гірка судьба чоловіка! Чим довше жиє, тим більше смутків і страт вплітаєся в єго житє. Але зі всіх страт на світі ніщо не може так діткнути, як страта дорогої особи». На чолі задуманої жінки прибуло кілька зморшків, що уложились в грубі фалди. Вона зітхнула глибоко і старалася прогнати смутні думки, але надармо. Давні, ніби притихлі і погибші в серцю чутя, дрогнули роздираючими тонами і глибше проникали душу. Тяжка безвладність огорнула ціле її тіло, а зів’ялі руки безсильно упали на коліна. Бідна мати не могла ніколи думати спокійно про люту смерть, що забрала їй в самім розцвіті літ найщасливійшу дитину. Смерть родителів і маленьких діточок, хоть боліла, та все видавалася для ока чимсь природним, але смерть в силі віку, в трийцятім році, що мовби скосила її найстаршу замужню дочку, була для неї чимось так страшним, так прошибаючим, що не могла того ніколи ані забути, ані нічим заступити. Роздираючі образи її конаня, розпуки чоловіка і смутне вражінє, коли привезли їй на виховане малу сирітку, одиноку дитину її доньки, станули перед нею так живо, як би то все учора діялось. І довгу хвилю було лиш чути хлипанє нещасної матері.

Нарешті підняла спущену голову і взяла назад до рук випавшу роботу. Спочатку поволі і ліниво порушувалися дроти в її пальцях; але та сама тишина, що кинула на неї хвилю сумних згадок, відбила її назад. Біль, що підносив грудь сплаканої жінки, почав утихати. Порушений ум утишувався, мов скаламучене польове жерело, де збовтаний чорний намул осідає помалу дрібними пилинками на дні. І от на дрожачій, ще прозорій шибі зачинають знов відбиватися найближче стоячі предмети: зломаний пень, китиці трощі та синя або жовта квітка. І в дрожачій ще від зворушеня душі пані Шумінської зачали рисуватися в тисячних зарисах і заломах контури предмету, котрий її завсігди занімав… Був то її дім, її цілий світ. Не бачила вона більше простору, лиш, що з-за єго вікон, не вибігала гадкою поза єго стіни. В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над те, що входило в єго об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастєм, вистарчав їй у всім. Якби не він, не дух часу! не той демон, що все дороге псував і нищив! Він всувався в усіляких видах в щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах розладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі й наймилійші надії її серця.

Сини повстали насупроти вітця, а доньки насупротив матері. Чи ж той син, котрий перший назвав страшного демона по імені, не міг бути далеко щасливійший, якби був пішов дорогою своїх батьків, ніж тоді, коли пішов за покликом того духа часу? Дотепер був би уже давно попом, жонатим, мав свою родину, а так що? Пішов на того «професора», та, відай, уже і лишиться вічним суплєнтом та старим кавалером, а тимчасом кілько-то треба було перетерпіти клопотів та домашнього непокою! Сама прибита і зломана, мусила без згляду на свій смуток годити батька з сином, котрі остро й уперто станули против себе. Старий аж розболівся; син побачив вкінці, що нема що робити, та пішов до семінарії, але однако записався на той нещасливий відділ філософічний, а потому таки відрікся попівства.

Та сама укрита, могуча сила заволоділа і її молодшою донькою Ольгою. Їй, як і братові, прибрид попівський стан. Мала кілька стараючихся о її руку семінаристів, та всі були їй не до смаку; вона бажала вийти лиш за цивільного. Той стан видавався їй якимсь ліпшим, догіднійшим, та, мабуть, хіба лиш для того, що в нім не жила. Що би то була дала пані Шумінська, коли б Ольга була залюбилася, як її старша сестра, але на то навіть не заносилося. Усі гадали, що як вийде замуж, то зміниться. Але де там! Хоть має доброго чоловіка, красні діти й не злу парохію, але все чогось невдоволена і не своя. Вона опанована якоюсь самовільною, блудною химерою, якби наперекір тихим, статочним та спокійним жінкам. Та її дика фантазія затроювала її ціле житє та безжурне і щасливе дівованє в домі родичів. Помалу і незначно, задля маловажних на вид, а гірких в наслідках дрібниць, виробилося між матір’ю а донькою ненастанне непорозумінє. Кожде «новаторство», впроваджене донькою, кожде не так поставлене крісло, затримана по-новому етикета або нова книжка дразнили і гнівали матір до найвищої степені. А найбільше сердили її книжки, котрі не знати відки бралися завсігди в руках доньки. Пані Шумінська ніколи собі того не може дарувати і нагадати без встиду, як раз в нападі нервового роздражненя видерла у доньки якусь новісіньку книжку і подерла на дрібні кусники. Але вона сама була така бідна, в такім близькім до розпуки настрою духа, що не знала, що робити. Вона перечувала, що з тих книжок віяло чимсь чужим, що се були висланці та знаряди ворожого їй демона, що з них плила струя, котра щораз більше підмулювала беріг її тихої пристані.

Пальці пані Шумінської жваво порушалися, блискучі дроти лиш мигали в дрібних ключках, а гадки торочилися разом з ниткою, що тягнулася з клубка. Як наймолодший син зробив матуру і заповів родителям, що йде на права, уже єму ніхто не супротивлявся.

— Най вже буде, чим сам хоче, — сказали обоє старі, — аби лиш потому на родичів не нарікав, бо нема нічого прикрійшого, як коли діти нарікають, що родичі їм будучність попсували.

Але з тяжким серцем виряджала єго мати на університет. Досі він був дитиною, та хоть не дома, то все ближче родительського ока, але тепер сам оден, без жадної опіки, буде кинений в вир великого міста, в ту пропасть безмірної деморалізації. Ох! кілько-то добрих хлопців, дітей порядних родичів упало жертвою великого міста! І знов житє одної дитини закривалося мракою безмірного віддаленя, де губилися всякі напімненя і голос матері.

З боязнею і непокоєм у серцю слідила мати за кождим словом і рухом сина, коли той приїздив з колегами на вакації додому. Не перепускала жадного слова їх дружніх розговорів, та чим більше чула, тим більше її серце заливалося кров’ю. Ловила недокінчені слова і фрази, котрі аж надто ясно говорили о житю молодіжі, котрого вона так боялася. Крім того, відбивалися о її уха ще реченя і поклики цілком для неї незрозумілі: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!» — ось що заєдно виходило з уст молодих людей, і тим більшим страхом наповняло її, чим менше з того розуміла. Найбільше однак тривожили її уваги о бозі,

о правді єго існованя і опіки. Вона також дійшла, що син не молиться і що в церкві заховуєся як поганин, без побожності і скрухи християнської. «О боже! — говорила не раз про себе. — Звідки має взятися ласка твоя, коли люди не узнають тебе! о мудрці, мудрці! лиш гнівите бога та накликаєте єго кару на других людей! Нема бога! а звідки взялося все на світі — дерева, птахи, звірята? Хто все те сотворив, як не бог?»

Завсігди, коли буря повставала в її душі, а серце дрожало болем діткнене, вона висилала невидимого посла до бога — молитву. І чула, як викликаний нею ангел божий зближався і приносив спокій. Тоді сила молитви була їй ще потрібнійша, як коли іноді. Щоби відвернути справедливий гнів божий від невірного сина, вона брала до рук свій молитовник і відмовляла молитву, приписану на смуток і терпіня. Але слова молитви, місто лагодити її сум, ще більше його змагали. То був гімн до бога, що прославляє єго всемогучість, силу та безконечну доброту, котрої люди не пізнають, і кінчався просьбою найнижчої рабині:

Слова гімну запалювалися перед її очима огняними стрілами, а зимний піт виступив на чоло. І вона тілько, ох, тілько літ молилася і просила о пімсту на невірних, а тепер та пімста сунеся до неї самої, зависає чорною хмарою над її власним гніздом і грозить громом…

І виділось їй, що той грім уже недалеко, що вже чує відгук єго глухого гуркоту в воздусі, що перші блискавки вже продирають небосклон.

Якось раз читав її чоловік в газетах, що «теперішня молодіж віддаєся фантазійним мріям і побиваєся за змінами в суспільності, але се дійсно лиш фантазія та уроєне молодих голов. Вікового пбрядку ніхто змінити не може, а зміняєся він сам собою, промислом та відкриттям. А тоті, котрим здаєся, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ніби офіцерський мундир переробити на фрак бальовий або коротку курткуна поважну чемеру, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лиш жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями». Мало вона з того зрозуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв’язі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог, очевидно, опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросвічені єго мудрістю і ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні упадуть трупами на місці, другі зависнуть у воздусі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами.

А чому ж не сидіти тихо та не хвалити бога, котрий нами усіма володіє? А хто все робить, хто спроваджує гнів найвищого, як не він, як не той дух часу, котрого ніщо заспокоїти ані вдоволити не може? О боже! нащо ти позволив чортові увійти в таку силу, котра лиш всюди ширить заразу злого?

Плетене уже доходило до кінця, але пальці і думка старої жінки не переставали працювати. Дух часу стояв перед нею в цілій своїй грізній поставі, стояв, як на згарищі усіх її планів і надій. Він не лишив їй жадної потіхи, не ощадив жадної дитини. Він кинув оком вже навіть на її внучку, одиноку донечку її помершої доньки, таку ще молоденьку, без претензії до світа. Ах, як гірко, як тяжко стратити останок надії! А вона все ще думала, що хоть ту рослинку зможе охоронити. Аж ось недавно, кілька місяців тому, вона дізналася, що той клятий дух часу і її опутав своїм заразливим дотиком. Вона сиділа так, як і тепер, і перебирала насінє до засіву ярини, коли її внучка зближилася до неї.

— Добре, що-сь прийшла, — сказала бабуся, — поможеш мені насінє перебирати.

Дівчатко зачало бабуні помагати, але пальчики її дрожали, а личко було блідше як звичайно.

— Що тобі, моя дитино? — питала журливо бабуня. — Чи ти не слаба?

Дівчатко заперечило головою, але дві грубі сльози упали на звиток паперу. Бабуня, занепокоєна, закинула її питанями, на котрі внучка лиш щораз густішими сльозами заливалася.

Нарешті з трудом відповіла, що вона хотіла би більше вчитися.

— Хіба ж ти ще недосить навчилася? — питала здивована бабуня. — Чи не мала-сь гувернантки?

— Правда, — вишептала дівчина, — але я… я… хотіла би так учитися, аби мати свій власний хліб — я хочу бути вчителькою!

Бабуню якби хто ножем у серце пирнув! Кошик з насінєм захитався, довгі і круглі зернятка розбіглися по землі, а потік гірких слів вирвався з її уст:

— Донька моєї доньки — учителькою! О, ти, невдячна дитино! Чи ти уже така бідна, аби-сь мусила сама на себе заробляти? Чи ми не в силі вже тебе відвінувати? Врешті маєш батька, чи він не стараєся на тебе?!

Дівча притиснуло руки до губ, аби здержати голосне хлипанє, і тихо вийшло за двері, та забившися в найтемніший кут сусіднього покою, довго-довго плакало…

Тяжко було би описати, як ті сльози боліли паню Шумінську. Вона бачила, що розбрат між нею а тими, котрим дала житє, ставався щораз більший і щораз ширші захоплював круги. Всі вони від неї відломлювались і гуртувались в інші, осібні гурти. Ах! який не подібний був сей вид до того, що вона собі укладала, коли все те ще маленьке крутилося коло її ніг! Який контраст був між дійсністю і тим, що вона собі представляла: як то вона, сидячи в крузі дітей, буде для них найпершим авторитетом, як кожду її увагу, кожде її слово сповнить послушне й шануюче досвід віку поколінє. Вони й тепер любили й шанували її, але та любов не була така, про яку вона думала, а пошановане було більше прийнятою формою, ніж випливом дійсних відносин. Чи не була вона похожа на ту квоку, що вивела качата? Вона, бідненька, так довго відмовляла собі всяких приємностей, сиділа, мов прикована до одного місця, вставала лиш задля заспокоєня голоду, аби лиш колись, окружена своїми писклятами, могла вийти на широке поле, учити їх дзьобати маленькими дзьобками, скликати до найденої добичі й загортати під свої опікунські крила… А дочекавшися того, коли її діти увільнилися з тісних шкаралущ і могли свобідно рушатися, вдоволена і щаслива випроваджує усіх над беріг потока. Молоденькі сотворіня несміло і з острахом зближаються зразу до несвідомого собі елементу, але скоро тілько умочили дзьобки, осмілялися, і, місто з берега витягати головки, цілі пішли в воду. Надармо мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде поколінє не оглядаєся і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне… підносить… пропадає. Тут заграє блискучим світлом, там замаячить таємною тіню, а все дальше й дальше пориває, колише, голубить, моргає, манить і шепче стиха:

На дротах лишилося лише кілька ключок. Нитка випружилася, Шумінська зв’язала послідню ключку, і нитка урвалася.

Усему на світі приходить конець.