Дунайські ночі

ЗАСТАВА НА ДУНАЇ

Застава Смолярчука була розташована у найвіддаленішому містечку на Дунаї. Далі, в гирлі ріки, в його незліченних рукавах, протоках і на островах великих населених пунктів немає. Є тільки маленькі рибальські села, будиночки бакенщиків та лісників. Ангорська застава — крайній підрозділ дунайських стражів. До неї з лівого флангу примикають морські прикордонники.

І штаб Смолярчука, і солдатська казарма, і всі служби містилися у найбільшому будинку Ангори, що височів серед старих акацій на березі Дунаю. Цей двоповерховий будинок, з терасою для оркестру і любителів танців, побудували ще румуни років тридцять тому з очеретяних пресованих плит, обмазаних глиною. За короля Михая і його бояр тут сяяло вогнями «Тіволі», найбільше місце розваг на Нижньому Дунаї. Веселі рибалки могли у глухому «Тіволі», як і в Бухаресті, з шиком прогуляти великі гроші, потанцювати в дансінгу, послухати знаменитий циганський оркестр, пограти в рулетку, провести ніч або годину в окремій келії з красунею на свій смак. Рибалки розважалися в «Тіволі» не часто, тільки з нагоди щасливого лову білуги чи осетра.

Постійними відвідувачами «Тіволі» були скупники ікри та червоної риби, власники суден, любителі дунайської екзотики, американські, німецькі, французькі, італійські та скандинавські туристи, контрабандисти, високооплачувані сезонні дами з Бухареста, здатні порозумітися всіма європейськими мовами, і недорогі постійні жительки Ангори — циганки,

Давно вже на заставі ніщо не нагадує про «Тіволі». Безслідно вивітрився звідси дух місця для розваг, і все-таки ні-ні та й згадає хто-небудь «Тіволі» недобрим словом. Старшина застави, помітивши у своєму господарстві, на конюшні, в коптьорці, на складі чи в казармі безладдя, докірливо дивлячись на солдатів, розпікає їх: «Що ж ви, товариші, робите, га? Де ви, у «Тіволі» чи у військовому підрозділі?!» Та й самі солдати часом покрикували один на одного: «Ей, голубе, не розводь «Тіволі!»

«Тіволі» не лише на заставі було універсальним словом, яке викривало і таврувало все, що виходило за норми. Базік, ледарів, п'яничок, хвальків, любителів пошуміти рибалки називали «тівольщиками». Спекулянти і хапуги теж були «тівольщики». Монахинь з монастиря ігумені Філадельфії називали «тівольщицями». Або з додатком: чорнохвості «тівольщиці».

Ангора — велике, розкидане по обочині дунайського шляху, селище. Заснували його двісті років тому російські втікачі, люди старої віри. Живуть тут рибалки, садівники, виноградарі, бондарі, теслярі, лісоруби, мотористи, добувачі очерету, звіролови. У ті часи, коли Ангора входила до складу королівської Румунії, багато рибалок ходили з контрабандою в Одесу, Варну, добиралися до Туреччини.

Майже вся Ангора порізана каналами і протоками, мало не біля кожного будинку є причал і просмолений човен. Саморобні дощані містки перекинуті з берега на берег. Сади і виноградники спускаються до самої води. Деякі протоки обміліли, поросли осокою, очеретом, вкрилися ряскою і ліліями. Але більшість глибоководні, чисті і по них можна вийти на Дунай не тільки рибальським човном, а й катером. Це маленьке, непоказне містечко, його давно й уперто називають «Російською Венецією».

На щедрому дунайському сонці провітрюються, сушаться великі й малі, старі і нові капронові рибальські сіті. Вони лежать на набережних у центрі містечка, довкола рибного заводу, біля прикордонної застави, біля пристані, під вікнами райкому партії, на головних вулицях і в глухих провулках.

Сіті, сіті, сіті!.. Ангора наче вкрита павутинням, немов кокетливо ховається під вуаль. Майже тисяча сітей і стільки ж човнів завжди в роботі.

Сіті і човни — ось герб Ангори. Човни, човни, чорні, важкі, гостроносі, плавневі плоскодонки, кільові, парусні і моторні. Снують туди й сюди по каналах і протоках, з Дунаю в Дунай. Прикуті до причалів. Лежать на березі догори кілем, проконопачені волокном морського канату, облиті чорною глянцевою смолою.

На світанку каравани рибальських човнів виходять з водяних вулиць і повільно зникають у рукавах Дунаю, за островами, в плавнях, на узмор'ї.

Ввечері повертаються з уловом. Причалюють до пристані рибного заводу. Сріблясту тріпотливу рибу згрібають у корзини, відправляють на лід у сховище, на сортування, засолку, консервування чи в трюми самохідних барж.

Недалеко від Ангори узмор'я і непрохідні плавні, жіночий монастир, гніздів'я мільйон птахів, державний кордон з румунською Добруджею і міжнародний шлях, яким за добу проходять десятки суден під прапорами дунайських і не дунайських країн.

У цьому неповторному містечку і охороняв Смолярчук державний кордон.

Смолярчук збіг з ґанку і, козирнувши у відповідь на привітання вартового, що ходив туди й сюди берегом дунайської протоки, стрибнув у катер, що м'яко рокотів мотором.

Повільно, лишаючи позаду косі вали, катер прямував вузькою протокою, по самому центру Ангори, по центральній водяній вулиці.

Жителі Ангори, і старий і малий, знають Смолярчука, всі, хто стоїть на березі, вітаються з ним, знімаючи кашкети, кепки, панами. Смолярчук знає кожного не тільки на прізвище, але й по імені й по батькові.

Біля пристані рибного заводу розвантажували сейнери. Свіжу рибу подавали конвейєрними ковшами на-гора, на другий поверх.

Майстер, який приймав улов, схопив величезного осетра за зябра, підняв його над головою і, сміючись, показав Смолярчуку:

— Закидай вудочку, начальник, я одвернуся.

Смолярчук відповів з перебільшеною, явно навмисною серйозністю:

— Дарова рибина, кажуть, в горлі застряє.

— Брехня. Якби це правда, то в нашому місті не лишилося б жодного цілого живота. Кидай гачок, та швидше!

— Іншим разом, Єгоре Варламовичу. Носити вам, не переносити!

Катер попрямував далі. Повз нафтобазу і повз величезний навіс, під яким жінки плели сіті, пірнув під міст і різко уповільнив хід.

Огрядна молодиця, високо підіткнувши квітчасту спідницю, з силою вибивала вальком білизну, кинуту на кам'яну кладку.

— Добрий ранок, Степанидо Петрівно!

Вона випросталася, повернулась обличчям до молодого прикордонника, витерла спітніле обличчя краєчком хустки, лукаво примружила очі і сердито сказала:

— Помітив таки! Слава Ісусу!

— Що? — нічого не підозрюючи, перепитав Смолярчук.

— Зворотний бік місяця, кажу, одразу помітив, а от на чільний не звертаєш уваги. Спасибі й на тому.

Вона веселим сміхом провела зніяковілого прикордонника.

Смолярчук вирулив на велику дунайську дорогу, віддав штурвал мотористові і запалив.

Швидкохідний катер прокладав глибоку і широку борозну по головному руслу Дунаю. Мимо пропливали великі й малі острови: порослі очеретом, лугові, затоплювані навесні великою дунайською водою, плавневі непрохідні, всіяні комарами, і острови, вкриті молодими садами і захищені від повені дамбами. Милували око свіжовибілені хати з волошками на віконницях, з гніздами лелек на очеретяних, акуратно підстрижених дахах.

Вибралися на просторе, відкрите з усіх боків перехрестя. Дунай розгалужувався на кілька проток. Корінне русло, яке щороку прочищали землечерпалками, виводило на шлях великих кораблів, до моря, до Зміїного острова, що самотньо лежав у тому місці, де дунайські води зливаються з морськими. Вліво відколювалася вузенька Біла протока, що поспішала на привільне, порівняно мілководне, тепле узмор'я, улюблене місце осетрових косяків і білуги. Вправо бігла Чорна протока, яка прямувала у непрохідні плавні, в болота, до озер, де зимують лебеді, гуси, качки, пелікани.

Солдат у зеленому кашкеті, рожевощокий, з облупленим носом, з ластовинням на білому обличчі, що не загоряло навіть під дунайським сонцем, покосився на начальника застави і, по-вологодськи окаючи, запитав:

— Товаришу старший лейтенант, куди тримати курс?

Смолярчук відповів не одразу. Кілька днів тому він ходив по корінному руслу, мимохідь заглянув і в плавневу глушину. Сьогодні треба податися туди, де не був давненько, понад тиждень.

— Давайте сюди! — наказав Смолярчук і махнув рукою на Білу протоку.

Загуркотів мотор. Гострий форштевень розрізав темно-сіру поверхню Дунаю. Здибилися, райдужно засяяли просвічені сонцем водяні крила. Вологий пил, піднятий з неспокійної поверхні ріки зустрічним вітром, вкрив захисний целулоїдний козирок. Круті хвилі навалилися на береги, залили зелені укоси.

— Вчасно прибули, товаришу старший лейтенант! — Рульовий уповільнив хід катера і кивнув на приземкуваті мазанки, що виднілися поблизу.

Біленькі хатини, огороджені кілками з розтягнутими на них сітями, тяглися обабіч каналу, біля самої води Тут же, недалеко від тимчасових рибальських жител, стояла заякорена велика баржа, приймальна база риб-заводу. За її кормою, вишикувавшись уздовж берега, пришвартувався караван шаланд, що тільки-но повернулися з узмор'я. Головна шаланда вивантажувала багатий улов. Двоє дебелих хлопців у резинових чоботях і грубих брезентових куртках із звичайною байдужістю хапали гостроносу стерлядь, потворну камбалу, благородних красенів осетрів і кидали на чисто видраєну дерев'яну палубу бази. Приймальники сортували рибу, кидали її в ящики, зважували і відправляли у холодильник на тимчасове зберігання, до приходу спеціального транспорту.

Прикордонний катер тихо, з виключеним мотором, використовуючи інерцію і силу течії, рухався вздовж шаланд. Смолярчук вітався з рибалками, підносив долоню до зеленого кашкета, злегка кивав головою, посміхався і безмовно очима запитував: ну як?

Всі однаково привітно, просто, по-дружньому відповідали йому. І кожен розумів, що означало це невимовлене «ну як?».

Смолярчук з першого дня, з першої години служби на Дунаї не відчував себе чужим у незнайомому краї і новачком на заставі. Опору у важкій і новій для себе роботі шукав не тільки серед солдатів і офіцерів. Він одразу пішов до людей, які жили на його ділянці кордону. Не шкодував ні часу, ні енергії і швидко перезнайомився з місцевими жителями. Минуло трохи менше року, і Смолярчук з багатьма здружився, знайшов помічників. Легко, охоче, з чистим серцем віддавали рибалки свою дружбу Смолярчуку. Вони знали його самовіддану, щиру любов до кордону. Саме цим він спочатку і привернув їхню симпатію. Та згодом побачили більше. Він ніколи не прискіпувався до тих, хто ненароком, уперше порушив прикордонний режим. Але був нещадний з тими, кого вже попереджав, хто не поважав прикордонних порядків, нехай навіть не навмисно, а через свою недбайливість.

Просто, легко почували себе з ним люди і коли взимку ламали очерет, і біля багаття, і за весільним столом.

Молодь могла позаздрити його силі, завзяттю, сміливості. Він плавав і пірнав не гірше за тих, хто виріс на Дунаї.

Смолярчук знав, як і чим живуть люди в зоні його застави, але ніколи ця обізнаність не завдала людям будь-яких тривог, турбот, неприємностей. Всі добре розуміли, що своїм знанням він користується лише в одному святому випадку — охороняючи кордон. І тому не приховували від нього навіть те, що могли легко приховати.

— Андрію Івановичу, заглянь сюди! — На кормі бази стояв старий майстер Мартиноашч з довгим і вузьким ножем у руках.

Катер підрулив до бази, м'яко стукнувся об її залізний бік.

— Ну, заглянув… — Смолярчук, уважно дивлячись на майстра, посміхався.

— Погано заглядаєш. Перелазь сюди і бери царський кус.

— Царський кус?.. Це що таке?

— Досі не знаєш? За старих часів першу ікру, видобуту на початку сезону, відправляли на царський стіл у Петербург. Тепер самі їмо цю смачну первинку та друзів частуємо. Готуй живіт, Андрію-батьку, щедро пригощатиму.

Майстер підійшов до оцинкованого обробного стола, на якому лежала білуга пудів на п'ятнадцять. Мабуть тільки що заснула, оглушена сильним ударом весла. Коротка трикутна жовтувато-біла вискалена морда з приплющеними вусами. Хребет і спина вкриті простим темно-сірим убором, як у щуки. Черево ще скромніше — бруднувато-біле, випнуте.

Майстер ножем різонув рибину по цупкому череві, засунув у розріз оголену по лікоть руку і впевнено, акуратно вийняв звідти щось м'яке, темне, вкрите мутною оболонкою. Потім узяв шматочок цієї густої маси, кинув на решето, потер над тарілкою, відділив ікринки від оболонок, трохи присолив і, не куштуючи, смачно прицмокнув.

— Чудова! Їж, старший, та похваляй.

Смолярчук зачерпнув ложкою свіжу зернисту ікру і без будь-якого задоволення проковтнув.

— Не легко пішла? Всухом'ятку навіть така страва проходить помалу. Горілки б до неї, пішла б жвавіше. Шкода, не маємо цього зілля. Передній край. Суворо заборонено. А може, застаріла вона, ця заборона? — Майстер підморгнув, засміявся. — Люди наклали заборону, люди й скасують її. Га?

— А ви у них, у людей, запитайте. — Смолярчук кивнув на рибалок, які розвантажували рибу, і теж засміявся.

— Катер підходить, товаришу старший лейтенант! — доповів моторист.

— Який катер? Звідки? — Смолярчук озирнувся, глянув направо, наліво. Біла протока, скільки не кинеш оком, скрізь чиста. І тільки хвилини через три з-за повороту з боку корінного дунайського русла з'явився катер теж білий, з вимпелом прикордонників на щоглі. Смолярчук здивувався. Як він потрапив сюди? Чому? Повинен бути на заставі. Щось сталося?

Поряд з рульовим сидів Черепанов, найудачливіший рибалка, капітан сейнера. Смолярчук одразу впізнав його: Черепанов виділявся своєю світло-золотистою, як у хлопчика, чуприною, богатирськими плечима і могутніми грудьми. Приїхав він у ці місця днів вісім тому. Проводить відпустку у матері на Лебединому острові. Черепанова добре знали військові як поринача, спеціаліста по всіляких підводних справах. Під час Вітчизняної війни він виконував важливі завдання в тилу противника.

Начальник застави Смолярчук знав про нього трохи більше, ніж інші. У перші роки війни Черепанов під ім'ям Вільгельма Раунга проникнув на архісекретну базу італійських і німецьких фашистів у Венеції, опанував там справу поринача, підводного диверсанта, зв'язався з гапістами, міськими партизанами, і, користуючись своїми великими можливостями людини-невидимки, діставав для них у портових арсеналах зброю, вибухівку, передавав важливу воєнну інформацію. Черепанов не лише здружився з італійцями підпільниками, але й поріднився. Його дружиною стала Джулія — дочка венеціанського рибалки Чезаре Браттоліні. Вона і чотири сини, Іван, Джованні, Варлаам і Пальміро, теж гостюють на Лебединому у бабусі.

Черепанова ще в дитинстві прозвали Дунаєм Івановичем. Так називали його й тепер друзі і знайомі.

Чого він примчав сюди за двадцять п'ять кілометрів від Лебединого? В мисливських справах? Навряд чи це змусило б його скористатися бойовим катером застави. Мабуть, сталося щось серйозне.

Смолярчук попрощався з рибалками, стрибнув у свій кораблик і поспішив назустріч Дунаю Івановичу.

Вираз обличчя і неспокійний погляд Черепанова підтвердив припущення Смолярчука: кордону щось загрожує.

Старий лісник здалеку відчуває пожежу, не бачачи і не чуючи її. Вітер, птахи, дерева, насторожена тиша, запах лісу допомагають йому. Добрий моряк вгадує наближення бурі задовго до початку. Досвідчений чабан разом із своєю отарою і собаками-сторожами чує обережну вовчу ходу. Острівний житель російського Дунаю чує грізний гул великої води за багато сот кілометрів, коли вона бурхає ще десь на угорській рівнині чи в румунській Добруджі. Сивобородий горець не Попаде зненацька під гірський обвал, не оступиться над прірвою, не стане жертвою зсуву. Льотчик-випробувач довіряє приладам на щиті управління, але не одвертається і від невидимих «приладів»: літак, час, простір, небо, землю він контролює і чуттям.

Офіцер-прикордонник, який вийшов із солдатів, наділений високим почуттям відповідальності за свою службу, талантом слідопита. Він поєднує спостережливість, чуття старого лісника, слух, зіркість, настороженість пастуха і чутливість приладів радара.

Смолярчук ще не став таким прикордонником, йому багато чого бракувало, але він уже твердо знав, яким повинен бути, як нести службу, щоб досягти заповітної мети.

Нести службу!.. Зміст цієї старої армійської формули Смолярчук зрозумів давно, коли ще був рядовим слідопитом. Відбуває повинність той, хто охороняє кордон невміло, без душевного вогника, без кмітливості, хто рахує місяці, тижні, дні, хто береже сили на майбутнє. А той, для кого застава — рідний дім, а кордон — передній край його життя, поприще, де проявляються найкращі людські якості — любов до Батьківщини, розум, відвага, винахідливість, сміливість, душевна зіркість, готовність захищати товариша і боротися з ворогом до останньої краплі крові, — той не просто несе службу. Він живе на повну силу, радуючи і радіючи. Тягнеться до сонця і не заступає світла іншим.

Смолярчуку було хороше на кордоні. Він завжди знав, де і що треба робити, де потрібен солдатам і місцевим жителям і хто потрібен йому. Лише рік тому він приїхав на Дунай, а вже міцно прив'язався до нього, наче тут народився і виріс. Полюбив Дунай, його світанки і вечори, його тумани, весняну повінь, рибалок, плавні, очеретяні нетрі, зимові гніздовища птахів, крики лебедів. Але він міг служити і на Чукотці, на радянсько-американському кордоні, полюбив би протоку Льодовитого океану, тундру, чукчів, морози, північне сяйво.

Катери зійшлися бортами впритул. Смолярчук привітав Дуная Івановича і запросив його до себе. Моториста, який сидів за штурвалом, послав на місце Черепанова.

— Ідіть за мною! — наказав він прикордонникам на другому катері.

Вітер був попутний, а в обличчя летіли бризки. Сонце високо піднялося над Дунаєм, густа тінь од прибережних заростей верби та вільхи вкривала воду.

— Ну, старший, чому ж не питаєш, як я знайшов тебе? І яка на те причина? — запитав Черепанов.

— А чого питати? — стримано посміхнувся Смолярчук. — Якщо причина важлива, сам скажеш, не втерпиш.

— Скажу!.. Сьогодні на світанку, коли я рибалив, по Дунаю пройшла чужа самохідна баржа. Недалеко від острова Тополиного трохи уповільнила хід і скинула, як мені здалося, якийсь вантаж.

— Здалося? — перепитав Смолярчук.

— Так. І тому я не зразу повідомив на заставу. Довелося пірнути і перевірити.

— Ну?

— Виявив металевий контейнер з гвинтовою водонепроникною кришкою.

— Контейнер?.. Великий?.. З чим?

— Не відкривав. І не намагався. Це може зробити тільки підводник з аквалангом. Дозвольте перевірити у повному спорядженні?

— Ні. Треба спочатку доповісти начальству.

— То скажи і мою думку… Скажи, що це важлива закордонна посилка. По неї прийде той, хто живе недалеко. І це буде обов'язково підводник. Майстер своєї справи. Любитель тут нічого не зробить.

— У зоні дії нашої застави немає, крім тебе, жодного підводника, який уміє користуватись аквалангом.

— І все-таки…

— Хто ж цей майстер?

— З прикордонної вишки більше видно землі, води і людей.

— Отже, майстер своєї справи?.. А літня людина, років за п'ятдесят, може бути хорошим підводником?

— Навряд.

— А точніше ти можеш відповісти?

— Можу. Добрі підводники бувають тільки молоді, в усякім разі не старіші за мене. А чому тебе цікавить вік підводника?

— Так… — Смолярчук замовк. Тривога за кордон, за спокій і тишу на Дунаї оволоділа ним. Проте зовні він був спокійний. Загорілі, широкі руки твердо і впевнено стискували штурвал, на смаглявому обличчі жодної тіні напруження, в очах безжурна синява.

Дунай Іванович з цікавістю розглядав надто спокійного начальника застави. Така подія на його ділянці кордону, а він…

— Слухай, друже, тебе, здається, зовсім не турбує моє повідомлення?.. Що збираєшся робити?

— Чому ж не турбує? Я думаю. Доповім начальству, а потім…

Дунай Іванович перебив Смолярчука.

— Старший лейтенанте, я не раз бував у такому ж делікатному становищі, в яке тепер попав ти, і, знаєш, завжди почував себе чудово.

Смолярчук недовірливо глянув на Черепанова. Ні, він не жартує, не посміхається. Серйозний.

— Чому я себе добре почував? А тому, що цікавіше ставало жити. З'являлася конкретна мета. І ще… Як би це ясніше сказати?..

Смолярчук провів очима білокрилого з чорним дзьобом птаха, що пролітав над катером, і посміхнувся.

— Буде буря, ми поспорим, позмагаємось в бою. Так?

Дунай Іванович теж посміхнувся:

— Саме так!..

«ТИША»

Попрощавшись з Черепановим, Смолярчук попрямував на заставу, зачинився у себе в кабінеті, написав секретне донесення, вклав його в цупкий конверт, запечатав сургучною печаткою і задумався: кого послати з донесенням у комендатуру? Перебравши в пам'яті десяток прізвищ, за якими стояли славні, гідні поваги охоронці кордону, він спинився на молодому солдаті Щербаку.

Особливі взаємини склалися у начальника застави з цим прикордонником першого року служби. Смолярчук знав Федю ще коли той був хлопчиком, семикласником, носив червоний галстук. Школа, де вчився Федя, листувалася з солдатами Яворської застави. Багато листів одержав Смолярчук од Феді, багато послав відповідей. А одного разу вони зустрілися. Смолярчук приїхав у школу із своїм знаменитим Витязем, розповів учням про службу, похвалився видатними здібностями овчарки.

Минали роки, міцнішала дружба піонерів з прикордонниками. Вчився Смолярчук, учився і його юний друг. Федір Щербак прив'язався до Смолярчука, вирішив піти його шляхом. Коли хлопчину призвали в армію, він потрапив у прикордонні війська, в школу інструкторів собак-шукачів. Після закінчення, командування задовольнило прохання Щербака і послало служити в Ангору.

Смолярчук любив Щербака, та ставився до нього суворіше, ніж до інших. Вірив йому, але причепливо перевіряв. Бажав йому добра і тому давав найважчі завдання. Надіявся на нього і тому шукав його прізвище у списку відмінників.

Якби Федір Щербак був хлопець нестійкий, романтик на годину, такий, що чекає від дружби не високої вимогливості, а лагідних поблажок, не служити б йому під командуванням Смолярчука. Федору Щербаку його особливе становище на заставі ніколи, навіть у перші тижні служби, не здавалося обтяжливим. Не легкого життя шукав хлопець, коли рвався під крило уславленого слідопита. Хотів, не шкодуючи ні енергії, ні часу, стати таким, як Андрій Смолярчук. Хотів, щоб кордон був його рідним домом, бойовим університетом. Ні про які чини, ні про які нагороди чи славу не думав, надіваючи. зеленого кашкета. Мріяв якнайшвидше опанувати майстерність Смолярчука, розкрити таємницю його сміливості і таланту…

Зайшовши до командира, солдат відрапортував:

— Товаришу старший лейтенант, рядовий Щербак прибув за вашим наказом.

Темні суворі очі дивилися на офіцера прямо, з гідністю, спокійно.

Про такого солдата мріє кожен офіцер, але не кожен здогадується, що саме робить його таким.

Смолярчук кілька років був рядовим і тому добре знав солдатську душу. Солдат цінує, коли командири поважають його, вірять йому, звертаються до всього найкращого, що в ньому є. Солдат любить людину, яка, маючи право покарати і нагородити, обережно, мудро користується своєю владою. Не до душі йому сліпе підкорення, формальна муштра, холодна казенщина. Любить радянський солдат, коли його начальник не тільки наказує. Любить він у начальнику чуйність і привітність, справедливість і правду у великому й малому. Щодня з граничним напруженням виконує солдат бойове завдання, ризикує життям, але нікому не прощає боягузтва, малодушності, неохайності, невимогливості, невпевненості.

Розуміння цього допомогло Смолярчуку швидко встановити з бійцями свого підрозділу правильні відносини.

Старший лейтенант узяв із стола важкий, перехрещений шнурами конверт.

— Тримайте міцно, надійно.

Начальник застави догадувався, що відбувається в душі зеленого перволітка, і дав змогу повністю пережити добре почуття.

Шнури, перехоплені червоними печатками, запах теплого сургучу, напис на конверті «цілком таємно», урочисто суворий вираз обличчя старшого лейтенанта — все це схвилювало Щербака. Велику таємницю довіряють йому. Таємницю державного кордону. Першу в його житті.

— Доставити на катері в комендатуру. Вручити особисто полковникові Кожаринову.

Щербак повторив наказ і, одержавши дозвіл іти, вийшов.

Загуркотівши, катер понісся вверх по Дунаю. Смолярчук проводжав його очима доти, доки він не загубився вдалині.

Зникло біле суденце, завмерли звуки мотора, а Смолярчук все ще стояв на березі каламутної ріки, пильно вдивляючись в острови, в береги і воду своєї ділянки кордону. Чому ворог обрав саме цей напрямок? Розвідав слабке місце? Побачив і відчув, що кордон приступний?

Де саме?

В чому помилився Смолярчук, чого не доглядів? Яка лишилася щілина? Які ворожі стежки не перехоплені, не перекриті? Можливо, не врахував якусь дрібницю, чогось не помітив, на перший погляд неістотного, що пізніше може обернутися безкарним проривом кордону, серйозним успіхом ворога?

Далекі протоки і плавні, особливо плавні, завжди здавалися Смолярчуку небезпечною зоною. Викликав неспокій і Дунай. Десятки чужих суден проходять за добу, і завжди можна чекати висадження порушника. Не всі ночі бувають ясні. В туман не побачиш, що робиться біля кораблів. В бурю не помітиш лазутчика. Заливні дощі змивають пісок з прикордонної смуги на берегах, ламають очеретяні загорожі.

Підбіг черговий по заставі, доповів, що дзвонять з райкому, просять прийти терміново.

— Іду! — Смолярчук ще раз внутрішнім зором окинув межі своєї застави — земну, повітряну, водяну і залишив берег Дунаю.

Простуючи містечком, він питав себе, чи все тут, у найближчому тилу, міцно, надійно, чи немає десь слабкого місця, чи не затаївся у глухому темному кутку друг тих, хто збирається порушити кордон?

Ворог не сунеться туди, де не зможе пройти напевне, де не знає хорошої явки, співучасника, таємного покровителя. Якщо сюди, в район Ангори, противник націлився, значить, розраховує на підтримку, притулок. У кого?

Начальник застави повинен знати, що і хто у нього за спиною. А в ту хвилину, коли чекає удару по кордону, тим більше.

В думці Смолярчук побував на рибному заводі, заглянув на пристань, покрутився серед бондарів, завітав у будинки рибалок, човнярів, вантажників, продавців, майстрів засолу, рахівників. Усе гаразд. Немає навіть найменшого приводу, щоб турбуватися про цю ділянку. Непрохідна зона, безживна для ворога. Тут йому дорога заказана. Іншу облюбував.

Серце Смолярчука раптом занило, стиснулося. Він зупинився і здивовано оглянувся, немов шукав причину раптового болю.

Степова вулиця, розділена каналом і крутими зеленими укосами, простягалася прямою лінією до Дунаю. Мости, містки, пристані, човни, сіті, що просушуються на вітерці. На берегах, у густій зелені дерев біліють хати з намальованими квітами на стінах і віконницях. На воді перемовляються гуси, качки. В тіні біля моста хтось лунко плеще вальком по білизні, яку кинули на кам'яну кладуху.

Погляд Смолярчука біжить по каналу, по човнах, по хатах… одна, друга, п'ята. Тут, у п'ятій, живе Кашуба. Недавно виїхав з Ангори. В Закарпаття, кажуть, подався, у Явір. В монастирі сторожем і виноградарем працює. Дружина його Марфа, сердита буркотлива жінка, лишилася. І не нудьгує на самоті.

Можливо. Ну і що ж у цьому такого, щоб хвилюватися? Немає нічого. Смолярчук знизав плечима і пішов далі. Біль у серці, здається, зник. Але через кілька хвилин серце знову защеміло.

Кашуба, Кашуба!.. Років десять тому його підозрювали у незаконному переховуванні зброї. Оце, мабуть, і все, що йому відомо про Кашубу.

«Малувато даних для тривоги», — Смолярчук посміхнувся і, вже не зупиняючись, попрямував у райком партії.

Наряд за нарядом вирушали на кордон. Кожного солдата проводжав Смолярчук у нелегку путь: оглядав зброю, спорядження, боєприпаси, пояснював обстановку, віддавав бойові накази. На перший погляд усе було як завжди. Але прикордонники відчували в словах начальника застави щось хвилююче, нове, тривожне.

Прикордонники несли службу на дозорній стежці, на березі Дунаю, в очеретяних заростях, на островах. Зливалися з вербами, чагарником, травою, землею, з тишею і темрявою, з дощем і вітром. Ніхто їх не бачить, не чує, а вони контролюють величезний простір, од лівого флангу застави до правого. Тільки Смолярчуку відомо, хто, де і яке виконує завдання.

Останнім ішов у наряд Федір Щербак. Повернувшись з комендатури, він попоїв, відпочив. Сліди богатирського сну ще не зійшли з обличчя: щоки пом'яті, припухлі повіки. Видно, молодий солдат міцно спав, коли його розбудив черговий по заставі. Смолярчук про себе похвалив Щербака. Молодець. Навіщо марно витрачати сили. Треба вміти за будь-яких обставин відновити їх. Тільки спритний і бадьорий, спокійний і розсудливий прикордонник небезпечний для ворога.

Переступивши поріг канцелярії, Щербак чітко, впевнено, з веселим завзяттям, властивим юності, що прагне до подвигів, доповів:

— Товаришу старший лейтенант, рядовий Щербак прибув одержати наказ на охорону державного кордону.

Погляд Щербака і вираз його обличчя ясно доповнювали слова: так, він готовий виконати будь-який наказ, буде щасливий, якщо на його долю випаде надзвичайно важка, рискована, дуже небезпечна для нього і дуже корисна для кордону справа.

На душі у Смолярчука потеплішало. На губах майнула дружня посмішка.

Згадав Смолярчук свою прикордонну молодість. Отаким був колись і він. Захоплений, надміру ретельний, готовий кинутися в вогонь і воду, чортові на роги, але не досить обтесаний, знаючи тільки ази важкої науки прикордонної служби. Вже в той час він сприймав наказ на охорону державного рубежу як високе веління Батьківщини.

Дивлячись тепер на Щербака, який завмер, чекаючи його наказу, перед рельєфною картою ділянки кордону Ангорської застави, Смолярчук раптом виразно почув голоси своїх прикордонних хрещених батьків — капітана Шапошнікова і генерала Громади.

Найвищі, найважливіші слова не дійдуть до серця солдата, якщо офіцер промовить їх казенно, буденно, без переконання в їхньому великому значенні, не підкріпить інтонацією, проникливим схвильованим поглядом і жестом, сповненим сили. Голий наказ схожий на-деревце без коріння. Не зеленіти йому, не рости.

Смолярчук став перед молодим бійцем і, дивлячись йому у вічі, як найпотаємніше з того, що знав, вимовив слова наказу про охорону кордону Союзу Радянських. Соціалістичних Республік.

Смолярчук пояснював, де, що і як повинен охороняти Щербак, звідки можна чекати ворога, на що звернути особливу увагу. Не в простір, це відчував Смолярчук, летять його слова. Кожне западає в серце молодого бійця, кожне світить, надає сили, впевненості, відваги.

— Якщо виявите порушника отут, насамперед подбайте, щоб він не відступив сюди. — Потемніла від частого дотику рук, відшліфована указка ковзала по карті. — Вас підтримають тут, тут і тут…

Щербак слухав уважно, затамувавши подих. Коли він повторив наказ, Смолярчук переконався, що може бути спокійним за цю ділянку застави.

Пішов у ніч, під дощ, у вологу, пронизану холодним вітром темряву і Федір Щербак.

Тепер настав час начальника застави.

Смолярчук поміняв легкі хромові чоботи на ялові, добре змащені риб'ячим жиром, надів ватник, плащ з капюшоном, узяв ліхтар з новими батарейками, пристебнув до ременя кобуру з пістолетом-ракетницею, поклав у кишеню телефонну трубку з шнуром, віддав потрібні розпорядження черговому і теж вирушив на кордон, його супроводжував солдат.

Побілений вапном, з дощаними вигулами будинок сторожових собак і собак-шукачів містився на значній відстані од застави. Витязь — не той, не вірний друг молодості, бойовий супутник на Закарпатському кордоні, але не гірший — одразу відчув кроки Смолярчука, зрозумів, куди той іде, і вимогливо заскавучав. На кордон проситься. Непорядок. Та що поробиш, треба взяти.

Смолярчук рідко коли виходив без Витязя на кордон. Звик, щоб поруч або трохи попереду на міцному повідку біг сильний, чуйний і пильний вовкодав.

Ще у розпалі літо, серпень надворі, а дощ періщить наче восени. Важкі хмари нескінченними табунами тягнуться над Дунаєм, лишаючи на верхівках тополь брудно-сірі клапті. Мулкий берег став м'який, податливий і. слизький. У туманній імлі сховалася румунська сторона і острови. Ледве-ледве видно баржі і пароплави, що проходять по річці. Проходять і тривожно гудуть.

Безлюдно на набережній. У скверику навпроти дебаркадера скрипучим маятником погойдуються під напором вітру ліхтарі, відбиваючи тьмяне світло.

Смолярчук перетнув це слабо освітлене місце і поринув у мокру, насторожену темряву, багато годин не вилазячи з неї.

На рахунку Смолярчука було чимало перемог. Не одного порушника знешкодив, запобіг кільком катастрофам, убивствам, руйнуванням… А скільки ще перемог, які звичайно не реєструються. Працю токаря, доярки, шахтаря, комбайнера легко обліковувати по кількості виробленої продукції. Але чим і як виміряти працю прикордонників? Увесь рік трудяться, витрачають багато патронів, солдатського харчу, державних коштів, а що видобувають, що виробляють? Тишу, спокій, мир, безпеку кордону. І це, невидиме, скромне, наповнювало Смолярчука високою свідомістю виконаного солдатського обов'язку, гострою причетністю до того, чим живе країна, чим законно пишаються люди. Кордон давно став для нього і переднім краєм Батьківщини, і переднім краєм великого, цілеспрямованого життя. І тому він ніколи не нудьгував навіть у глухій Ангорі. Тумани, дощі, багнюка, холодний вітер не гнітили його, не виводили з рівноваги. В будь-яку погоду, в будь-який час дня і ночі, в будь-якій обстановці він почував себе добре.

Ворог іноді атакує кордон у Прибалтиці, Білому і Чорному морях, намагається пролізти в горах Паміру, біля підніжжя Арарату і в теплих лиманах Каспію, на водорозділі Копет-Дагу, в Туркменії, в її піщаних пустелях, а тут, у гирлі Дунаю, на такому примітному, такому важливому міжнародному перехресті — тривале затишшя. За весь рік не було жодної надзвичайної події. Ніяких підозрілих дій на його підступах. Чому? Кордон неприступний? Так, правильно. Але й на Кавказі такі ж умови, і в Закарпатті, і в Прибалтиці, проте там ні-ні та й з'являться молодчики звідти, із Заходу. В. чому ж справа? Мабуть, дунайський напрямок досі вважався у ворога глибоким резервом. Вважався!

З такими роздумами Смолярчук пройшов уздовж берега, до правого флангу.

Мокрий, з пудовими шматками грязюки на чоботях, втомлений, але задоволений, що не виявив ніяких помилок, повертався Смолярчук на заставу. Втомився і солдат, який його супроводив. Навіть невтомний Витязь вимотався до краю: відверто наполегливо тягнув довідок, рвався додому, в сухий теплий будиночок.

Смолярчук ще раз, тепер у зворотному напрямку, перетнув придунайський скверик. Ліхтарі, як і досі, погойдувалися, скрипіли, освітлюючи одну групу дерев і ховаючи в темряву іншу.

Витязь загарчав. Смолярчук натягнув повідок, озирнувся. Боковою алеєю від пристані до застави простував високий чоловік у плащі, в капелюсі, з чемоданчиком.

«Приїжджий, тільки-но приїхав», — подумав Смолярчук і, глянувши на невеликий рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, що пришвартувався біля дебаркадера, попрямував далі.

Витязь не переставав гарчати, наїжачився.

Біля виходу із скверика, за кілька кроків од огорожі застави, Смолярчук почув позад себе схвильований голос:

— Товариші!..

Чоловік у плащі повільно підійшов. Зляканими, збентеженими очима дивився то на собаку, то на прикордонників і мовчав. Обличчя молоде, біле. Губи тремтять.

— Що сталося? — запитав Смолярчук і підтягнув до себе Витязя.

— Ви… ви звідти? — чоловік махнув рукою в напрямку великого двоповерхового будинку.

— Так. А що?

— Прикордонники?

— Так.

— Я хочу бачити начальника. Я мушу повідомити йому.

— Я і є начальник. А ви?..

— Моє прізвище… Качалай Матвій Матвійович. Я щойно приїхав з Одеси… Пробачте, мені важко говорити. Я боюся… мене не повинні бачити з вами.

— Ходімо! — Смолярчук пропустив молодика, який назвав себе Качалаєм, вперед. У скверику не було нікого.

На заставі, у теплій, яскраво освітленій канцелярії Смолярчук уважно подивився на незнайомого. Ніяких особливих прикмет, нічого такого, що впадає в око. Звичайний плащ, який можна купити в будь-якому магазині. Чорні черевики з калошами. Сіренький пом'ятий костюм. Дешевий потертий чемодан. Поношений, натягнутий на вуха капелюх.

Качалай сів, поклав на коліна руки і категорично заявив:

— Ви повинні мене арештувати. Тому я й прийшов.

Смолярчук зняв тілогрійку і з холодною цікавістю глянув на Качалая.

— Не туди потрапили. За віщо вас арештовувати? Що ви зробили? Вчинили злочин?

— Ні, не вчинив, але… Справа в тому, що я… що вони…

— Документи!

— Пробачте! Ось.

Молодик вивернув кишені, поклав на стіл гроші, воєнний квиток, паспорт, командировочне посвідчення, перепустку і, нарешті, конверт із запискою і грішми, адресований Петру Кашубі. Документи, здається, справжні. Так, Качалай Матвій Матвійович. Тисяча дев'ятсот тридцять першого року народження. Українець. Народився в Одесі, прописаний там же. Відряджений до міста Ангори обласною філармонією. Строк відрядження — з п'ятнадцятого серпня до п'ятнадцятого вересня.

Смолярчук, проглянувши документи, ще раз спитав:

— Що ви зробили? Який вчинили злочин?

— Я… я нічого не зробив. Слово честі. Присягаюсь. А ось вони…

— Хто?

— Мій батько, його друзі… друзі… Обплутали. Ви повинні арештувати мене і відправити до Одеси.

— А ви звідки сюди приїхали?

— З Одеси.

— Чому ж ви не пішли в Одеське управління і не попросили, щоб вас там арештували?

— Боявся. Міг туди й не дійти. Лише тут відчув себе у безпеці. Коли б ви тільки знали, як я намучився!.. Пробачте, я більше не можу. Все розповім там, в Одесі, Органам безпеки. Нічого не збираюся приховувати.

— На одне питання попрошу відповісти тут. — Смолярчук узяв із стола конверт з грішми і запискою, адресованою Кашубі. — Що це за лист?

— Там усе написано… Пробачте!

— Ви повинні були його вручити особисто?

— Так.

— Коли?

— Одразу ж по приїзді сюди. Я повинен був у нього зупинитись.

— А якби Кашуби вдома не застали?

— Мені дала б притулок його дружина, Марфа. Правда, вона мене не знає, але батькове послання…

Смолярчук перечитав записку.

— Вам щось не зрозуміло? — занепокоївся Качалай, і запобіглива посмішка злегка оживила його безкровні губи.

Смолярчуку хотілося багато чого з'ясувати, але він стримався. Чекістський досвід потрібен і в такій, здавалося б, нехитрій справі, як перша розмова з людиною, що прийшла з повинною. Її повинен допитати досвідчений, знаючий працівник КДБ. Хтозна, що може ховатися за личиною каяття.

Качалай запобігливо дивився на прикордонника, який раптом замислився. Він намагався збагнути, чим викликано це мовчання.

— Вам щось незрозуміло? — перепитав Качалай.

— Кашуби немає дома понад місяць, — сказав Смолярчук. — Вам відомо про це?

— Так.

— Де він?

— Я не знаю.

— Він в Одесі?

— Його там немає. — І, попереджаючи наступне запитання, Качалай благально глянув на Смолярчука. — Прошу вас вірити мені. Я не знаю, де він.

— Для чого вас послали сюди?

— Я мав оселитись у дружини Кашуби і чекати його повернення, а потім…

Смолярчук перебив Качалая.

— Зрозуміло! Я виконаю ваше прохання… переправлю вас до Одеси.

Черговий по заставі повів затриманого.

Смолярчук подзвонив у комендатуру. Він сподівався, що буде вказівка відправити Качалая до Одеси. Але наказ надійшов інший.

Смолярчук ще в Закарпатті добре взнав характер Громади Кузьми Петровича і його звички. На заставі, як тільки він приїде, одразу лунатиме молодий бас, сміх, жарти. Найсерйознішу справу Громада вміє робити без сухої, нудної казенщини. Зазирнувши в казарму, не буде грізно хмуритися. Просто, по-дружньому привітається з прикордонниками, миттю знайде привід для спільної, обов'язково цікавої розмови про службу, про домашні справи. Під час бесіди, ніби між іншим, вибравши зручну хвилину, перевірить, чи добре випрані солдатські простині, чи справно працює сушильня.

Так само невимушено перевірить зброю, пообідає або повечеряє в солдатській їдальні. Потім, надівши окуляри в масивній роговій оправі, уважно перегляне папери, журнали, перевірить службу нарядів, зазирне і в приміщення для собак, у лазню, каптьорку. Неодмінно побуває на кордоні, на дозорній стежці.

Багато застав підпорядковано Громаді. Різні вони, між собою несхожі. Гірські. Морські. Річкові. Лісові. Болотні. І кожну заставу Громада знає. Кожну ділянку кордону, від українських берегів Чорного моря до Полісся, пройшов, вивчив, запам'ятав назавжди. Якось у Закарпатті Смолярчук почув визнання Громади: «Я міг би з заплющеними очима пройти по всьому кордону, який охороняв».

Понад тридцять років тому почав Громада свою службу. Відтоді збереглася пожовкла, вицвіла фотографія. Смолярчук бачив її у прикордонному музеї. Молоденький високий боєць у шоломі з двома козирками, прозваному «здрастуй і прощай», в гімнастьорці з короткими рукавами, у вузьких і коротких штанях, молдавських постолах (навіть солдати тоді не мали чобіт) стоїть з трилінійною гвинтівкою біля прикордонного стовпа. На безвусому обличчі наївно-горда посмішка. Не в бою сфотографували бійця, у мирний час, але відчувається в ньому солдатська сила, відвага і щастя переможця. Бойове щастя одного з тих російських солдатів, які під час першої світової війни втикали штик у землю, браталися з німцями, перетворювали війну несправедливу на справедливу, громадянську, штурмували Зимовий, били Денікіна і барона Врангеля.

Такий і тепер Кузьма Громада — енергійний, веселий, привітний чоловік, який підкоряє кожного, хто з ним знайомий. Генерал серед генералів. Солдат серед солдатів. За шістдесят не зрікся того, чим був багатий у двадцять — дружелюбним інтересом до людей, увагою до них, вірою. Скрізь знаходив привід посміятися, пожартувати.

Смолярчук поважав і любив Громаду. Зустріч з Кузьмою Петровичем завжди була для нього святом А великим випробуванням, Розмовляючи з ним, він особливо ясно бачив, відчував і розумів себе: в чому сильний, в чому слабкий.

Громада приїхав до Ангори ввечері. Цього разу він не виправдав сподівань Смолярчука. Не пішов, як завжди, на кордон. Не вивчав документів. Не був на кухні, не заглядав у казарму. Вислухав рапорт начальника застави, привітався, запитав:

— Де командировочний?

Смолярчук наказав привести затриманого. Громада довго розмовляв з Качалаєм. Години через дві одіслав його і, глянувши на Смолярчука, зауважив:

— Ну, товаришу старший лейтенант, давайте обміркуємо становище, яке склалося. Сигнал нашого друга Дуная Івановича, як бачите, підтверджує і цей… Качалай. Він невеликий гвинтик, пішак, проте і йому відомо, що тут, в Ангорі, готується якась велика гра.

Смолярчук важко зітхнув, похитав головою, але нічого не сказав:

— Що таке, старший лейтенанте? Чому так зітхаєте?

— Зітхнеш!.. Де, коли, як, чому я помилився, що не доробив, не догледів?

— Не розумію.

— Я кажу про свою заставу. Недаремно ворог націлився на нашу ділянку кордону. Є тут, мабуть, сприятливі умови для атаки.

— Ви гадаєте, що є? — з підкресленою серйозністю запитав Громада.

— Не я гадаю, товаришу генерал, а він… порушник.

— Ви що ж, з його точки зору вивчали Ангорську заставу? Думали за нього?

— Мушу думати і за нього, товаришу генерал.

— Ну й що? Знайшли вразливі місця?

— Знайшов… По-перше, тут понад рік тихо, ніяких надзвичайних подій. Люди звикли до тиші. Звикли і створили сприятливі умови для порушника,

— Наклеп зводите на себе, старший лейтенанте.

— Не я зводжу наклеп, товаришу генерал, а він, ворог, йому здається, що ми заспокоїлися, погано розбираємося, погано чуємо, нічого не передчуваємо і не передбачаємо.

— То ви хочете довести, що він помилився? — з насмішкувато-лукавим докором мовив Громада. — Ви, звичайно, вже склали план особливих заходів, збираєтесь тримати під струмом високої напруги і себе, і весь підрозділ?

— Так, товаришу генерал, — розгублено відповів Смолярчук, розуміючи, що зробив щось не те, але не знав, де саме промахнувся.

— Поквапилися, старший лейтенанте! Ранувато. Даремно хочете наставити противника на правильний шлях. Нехай блукає в темряві, заколисує себе надією, що на Дунаї прикордонники заспокоїлися в тиші, не ждуть надзвичайних подій.

Смолярчук опустив голову. На смаглявому обличчі виступили плями гарячкового, нервового рум'янцю. Скоро тридцять, а він і досі червоніє.

Громада підвівся, підійшов до стола, величезною долонею накрив розгорнутий аркуш паперу, списаний рівним почерком Смолярчука.

— Відмінити! Все це було б непогано іншим часом, а тепер… Усе лишається як і було. Ми не повинні сполошити молодчиків з «Відділу таємних операцій». Нехай приходять. Ласкаво просимо. Зустрінемо їх не кулями, не ракетними спалахами, а тишею. Нас чекає операція «Тиша»! За нашим планом. На позиціях, які підготували ми. До кінця операції я буду в штабі загону. А коли операція вже не буде тихою і перетвориться, можливо, на шумну, переберуся сюди. У мене все, товаришу старший лейтенант. Виїжджаю. Питання є?

— Є. Що накажете робити з Качалаєм?

— Тримайте його в ізоляції до повернення полковника Шатрова з Одеси. Тепер слово за чекістами.

ДУНАЙ ІВАНОВИЧ

Шатров і Гойда дуже швидко встановили, що Петро Михайлович Кашуба — особа реальна. Народився і виріс на одному з островів у гирлі Дунаю. В юності рибалив. Був матросом, браконьєром, садівником, контрабандистом, шинкарював. Багато пив. Одружився пізно. Вдома бував рідко. Частіше бродяжив по Дунаю. Кілька років пропадав десь у південній Румунії: кажуть, працював на виноградних плантаціях короля Михая-батька. Повернувся на Дунай перед війною, пожив трохи в Ангорі і найнявся у монастир виноградарем. Користувався особливою прихильністю ігумені Філадельфії. Пив і тепер, але крадькома, у своїй монастирській комірчині.

В місті на Степовій вулиці живе відставна дружина Кашуби. Ходять чутки, що Марфа ненавидить чоловіка, який знехтував нею.

Виїхав Кашуба у Закарпаття ніби ненадовго. Наведе порядок у запущених виноградниках монастиря над Кам'яницею і повернеться.

Поїхав, кажуть, з письмовою рекомендацією ігумені Філадельфії.

Хто підмінив Кашубу? Добровільно погодився на це чи його вбили, щоб «Говерла» скористався справжнім іменем?

На ці питання Шатров і Гойда поки що відповісти не могли. Не пощастило дізнатися, де був Кашуба в останні дні перед від'їздом, з ким зустрічався.

Багато про що можна було б дізнатися в монастирі, зле Шатров не хотів знову звертатися до черниці. Розшуки виноградаря повинні бути таємними…

На легенькому одновесловому човні Гойда підплив до будинку № 5, що примостився на березі глухої протоки, на Степовій вулиці. Залишив суденце біля домашнього причалу, піднявся старими, майже прогнилими дерев'яними сходами на крутий укіс і опинився. перед невисоким парканом, сплетеним з верби.

— Ей, люди добрі, є хто? — закричав він.

На ґанок свіжопобіленої мазанки вийшла висока, огрядна господиня. Руки у жінки темні, натруджені, але обличчя майже без зморщок, чисте, смагляве. Потьмарені довгим життям блакитні очі світилися під широкими густими бровами. Низка старовинного намиста з червоного каменя охоплювала міцну, недряблу шию.

— Хто тут? Чого треба? — сердито спитала Марфа.

— З Одеси я, тітонько. Мені доручили передати вам посилку.

— Яка ще посилка? Помилився адресою. Повертай, пливи далі!

— Не помилився. Потрапив точно. Степова вулиця, будинок № 5?

— Правильно. А прізвище яке?

— Зараз скажу… Дозвольте зайти?

— Та вже заходь.

Гойда відчинив хвіртку і, зайшовши у двір, зняв кашкета.

— Добридень! Проїздом я, з Одеси. Петро Михайлович Кашуба вдома? Листа йому і гроші передали. Шістсот карбованців!

— Оце так! Звідки йому такий шалений косяк? Від господа бога чи від нечистого?

Гойда засміявся.

— В пеклі і раю грошей немає, тітонько. Там без них обходяться. — Він вийняв з кишені листа і подав Марфі. — Ось, читайте, будь ласка. Тут написано, від кого гроші і за що.

Марфа схрестила на грудях руки, зневажливо стулила губи.

— Ми грамоті не навчені. Нам це ні до чого. Читай сам!

— Можу… Адреса відправителя: Одеса, Червоноармійська, вісім, Качалай. І ось що тут написано:

Ясно тепер, тітонько? Кличте свого дідугана, хай забирає гроші.

— Немає його. Був, та загув.

— Не розумію.

— Поїхав.

— То чому ж ви мені одразу не сказали? Куди поїхав?

— А хто його знає! Шукай вітра в полі.

— Не знаєте, де ваш чоловік?

— Був колись чоловіком… У монастир піди, до довгохвостої Філадельфії, вона все знає про свого садівника.

— Чого ж мені у монастир іти, коли Кашуба тут живе.

— Тут його немає. І не буде. Отак. Бувай здоров.

Марфа махнула рукою, повернулася, пішла в хату.

— Заждіть!

— Ну?

— А ви не можете одержати листа і ці шістсот карбованців?

— Не мої ж гроші, голова!

— А ви їх передасте Кашубі.

— Дурниці кажеш. Однеси Філадельфії ці гроші, вона їх любить. Заради них і в монастир пішла.

— Не понесу. Не родичка вона Петру Кашубі.

— Іди собі, іди!

Гойда не міг піти, не дізнавшись про головне.

— Що ж мені робити? Як знайти вашого чоловіка? Тітонько, а друзі у вашого Петра є?

— Хто з таким дружитиме?

— Не може ж чоловік без друга обійтись.

— Один дружок у нього, такий же безпутний. З контрабандою колись в Одесу шастали.

— Це ж хто?

— Один одного вартий. На обох тавра ніде ставити, а приндяться, благородних та чесних удають, один одного соромляться. Потай сходяться.

— Потай? Це ж чому?

— А тому, щоб люди не знали про їхню п'янку. Зійдуться на острові, поколобродять два-три дні, побешкетують і розходяться геть хто куди, наче й нічого не було.

— Оце так дідуган… А хто ж він, його дружок?

— Сисой Уваров. Бакенщик з Тополиного острова.

Гойда повторив у думці: «Тополиний. Бакенщик. Сисой Уваров».

Справу зроблено. Те, заради чого прийшов сюди, з'ясовано. Тепер можна й відчалювати.

У гирлі Дунай розгалужується на судноплавні рукави, канали, утворює великі мертві заводі, озера, протоки, непрохідні плавні. Тут, на території, восьмої дунайської держави, поблизу Чорного моря розкидано сотні островів, великих і малих, з іменами і безіменних^ лісистих і голих, плавучих і нерухомих, безлюдних і обжитих.

Острів Тополиний невеликий, метрів двісті завдовжки І сто завширшки. Заріс шелюгою, вербами. Береги гумово пружні, вкриті товщею наносного мулу. Примітний він серед інших трьома тополями. Вони здіймаються до неба, переплітаючись могутнім гіллям. Тіні від них лежать на воді, наче темна хмара.

Біля підніжжя тополь-близнюків примостилася хатинка бакенщика Сисоя Уварова. Очеретяні стіни, обмащені глиною. Очеретяна покрівля. Недалеко дерев'яний причал з човном.

Навпроти Тополиного, на протилежному березі рукава, темнів безлюдний острівець, порослий чагарником. Тут і знайшли собі місце Гойда та його товариші по оперативній групі. День і ніч, змінюючи один одного, стежили вони за островом.

Сисой Уваров рано-вранці і ввечері об'їжджав на човні своє господарство, ловив рибу, збирав хмиз, їздив до міста по продукти, порпався на городі, варив на вогнищі під відкритим небом обід і вечерю, подовгу сидів на причалі, димів люлькою і вдивлявся у дунайський шлях.

Ні дітей, ні дружини у Сисоя Уварова не було. Жив самотньо.

З першого дня Гойда зрозумів, що Сисой Уваров на острові не один. В Ангорі він купив буханку хліба, брус масла, пачку цукру, сигарети, свічки, дві пляшки горілки. На другий день знову купив буханку хліба, сало, ковбасу, горілку і кілька пачок сигарет. А ввечері, коли Уваров сидів на березі Дунаю і дивився на воду, в хатині бакенщика спалахнуло світло: хтось, мабуть, запалював сигарету.

Вночі чоловік, який ховався в хатині, вийшов із сховища і хвилин десять сидів на ґанку. Велика стрижена голова. Обросле худе обличчя.

Це був справжній Кашуба. Гойда бачив його на фотографії і одразу впізнав.

А через кілька днів невеличкий пароплав «Бреге» спускався з верхів'їв Дунаю. На траверзі Тополиного судно уповільнило хід. На острові зразу ж спалахнуло світло ручного ліхтарика. Минуло небагато часу і з пароплава скинули у воду громіздкі предмети.

Вантаж потонув, не лишивши на поверхні буя.

Тільки-но пароплав зник, бакенщик сів у човен, вигріб на фарватер Дунаю і пройшов над тим місцем, де затопили «посилку».

З першими променями сонця Сисой Уваров сів у човен і поїхав До міста. Зробивши свої звичайні покупки, він по дорозі на пристань заглянув на пошту, опустив у скриньку листа. Лист був адресований у Явір, монастир, садівнику Петру Михайловичу Кашубі. На аркуші, вирваному із учнівського зошита, Уваров писав:

Між рядками цього листа особливою невидимою. рідиною було написано:

Шатров і Гойда точно встановили і позначили на карті місце, де скинули вантаж з чужого пароплава «Бреге», — тиха дунайська протока, прикрита з одного боку безлюдним острівцем, з другого глухими плавнями.

Дивлячись на ріку трохи примруженими очима, Шатров думав уголос:

— Цікаво, який ще «подарунок» послали нам фюрери американської розвідки?

— Дозвольте пірнути і подивитись? — запропонував Гойда, знімаючи одяг.

— Ти, Василю, перебільшуєш свої можливості. — Шатров подивився на помічника і посміхнувся. — В цьому місці Дунай такий швидкий і глибокий, що дно його може обстежити тільки досвідчений поринач у підводному спорядженні.

— Що ж робити? Давайте запросимо поринача з аквалангом з Москви або Севастополя.

— Довго чекати. Небезпечно гаяти час. Знайдемо тут, в Ангорі.

— А хіба тут є?

— Є. Та ще який!.. Невже ти не чув про Капітона Черепанова?

— Черепанов?.. Ні, не чув.

— Надзвичайна людина. Тутешній, з Лебединого. Рибалка. Син російського помора Івана Черепанова, який колись блукав по Румунії і осів у гирлі Дунаю. Іван полював, рибалив. Одружився з рибачкою Ладою. Через рік у Лади та Івана народився син Капітон. Коли хлопцеві минуло десять років, помер батько і Капітон попав до німців-колоністів. Бездітним Раунгам сподобався білявий пастушок. Вони всиновили його і назвали Вільгельмом. Повнолітнього Вільгельма, німця, підданого Румунії, мобілізували у королівський румунський флот. У розпалі війни його, як найкращого плавця та поринача, послали в секретне з'єднання «К», на північ Італії в Доломітові Альпи. У Вальдао, в закритому басейні, італійці, перші пориначі Європи, перші підводні диверсанти, передавали німцям свій бойовий досвід. Через кілька місяців школу, де вчився Вільгельм, перевели. у Венеціанську затоку, на острів… Стій, я забув сказати найголовніше: ще на початку війни Капітон став членом патріотичної підпільної організації «Романо».

— Він і тепер пірнає? — запитав Гойда.

— Коли треба, то пірнає.

— Цікаво!.. Нащадок російського помора-втікача… Всиновлений румунськими німцями… Член підпільної організації «Романо». Боєць секретного з'єднання «К»… Розкажіть про нього докладніше, Микито Самійловичу!

— Це довга історія. Але ти повинен усе знати про Дуная Івановича. Слухай!..

«Джулія» легко рухалася на перлисто-зеленій воді лагуни. На островах розкинулася Венеція — старовинні палаци, церкви, кам'яні щербаті вулички, гомінливі тратторії, потемнілі від часу і вологості будинки, відбиті чорним дзеркалом каналів.

У променях місячного сяйва біліла піщана коса, що відділяла лагуну від Адріатики. Там, де вона розгалужувалася протоками, наче прямо з води виринали курортні містечка Порто-Лідо і Порто-Маламоко.

Високо в небі пропливали хмари, то закриваючи, то відкриваючи круглий карбований місяць, його негріюче пронизливе світло холодно виблискувало на лусці ще живої трепетливої риби, на кожусі мотора, сталевих гаках і скляних поплавках сіті.

Чезаре Браттоліні сидів на кормі, легко крутив кермо і, гнаний до берега припливом, думав про море, про його багатства, про свою бідність, про війну. Воєнний розбій завжди приносить людям лихо, а вони все-таки б'ються, гублять своє життя, працю, втрачають синів.

Кулаки Чезаре стискуються. Перед ним наче живі постають сини.

Джані любив грати на гітарі, любив дівчат, і вони любили його, любив пісні, любив море. А Муссоліні зробив його піхотинцем і погнав у Абіссінію. Там йому все остогидло. Загинув. За віщо?

Леонардо кував якорі, ланцюги і залізні решітки, схожі на чорне мереживо, його відірвали од улюбленої справи, навчили стріляти і погнали на далеку Північ, У холодному степу на Дону він і наклав головою. А навіщо йому холодна, чужа Росія, коли в нього була сонячна Венеціанська затока, Адріатика, Середземне море?

Джузеппе, гондольєр, не пішов дорогою старших братів. Заховався в Альпах, став партизаном.

Від згадки про молодшого сина в серці старого рибалки потеплішало.

— Салют, батьку!

Батько? Не може бути. Почулося. Довкола ні душі. Тільки хмари, місяць, тиха вода лагуни і на обрії темна Венеція.

— Салют, батьку! Добрий вечір!

Голос пролунав сильніше, впевненіше — звучний, трохи хрипкуватий, як у Джузеппе і у всіх людей, які виросли на неспокійній морській воді.

Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

— Спаси і помилуй! — пробурмотів Чезаре.

— Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

— Де ти?.. Хто ти?.. — помертвілими губами прошепотів рибалка.

— Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.

Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.

— Виходить, ти звідти… людина-жаба?

— Я людина.

— А що ж ця людина робить серед «жаб»>

— Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…

— «Тампіко»? — недовірливо перепитав Чезаре. — Корабель-утопленик?

— Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.

— І всі такі, як ти… німці?

— Я не такий, Чезаре.

— Хто ж ти?

— Твій давній друг.

— Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.

— Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана — твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.

— Припустімо… Даремно ти кружляєш навколо нас, хлопче. Твоя квестура ^[3] нічим не поживиться.

Поринач засміявся.

— Квестура, хвалити бога, не здогадалась ще працювати під водою. А то б пронюхала, що ти і Джулія зв'язані з гапістами ^[4] . Мене повісять, якщо дізнаються, що зустрічався з тобою. Друг я ваш, товариші!

Хлопець говорив просто, справді по-дружньому. Обличчя його ніжне, як стовбур берези, брови золотисті, вії пухнасті, губи посміхаються.

Чезаре давно навчився відрізняти правду від брехні, фальш од щирості. Повірив пориначу.

Повірив, та не поспішав признаватися в цьому. Вивчав і його і себе.

— Ти розмовляєш по-італійськи, як румун.

— Ні, я не румун. Росіянин з Румунії. Дунайський птах. Почастуй, Чезаре, тютюнцем.

Рибалка всунув йому в зуби запалену сигарету.

— Росіянин?

— Так.

— Як звати?

— Вдома звали Дунаєм Івановичем, а тут — Вільгельм Раунг. Німець!.. Справжній. Не підкопаєшся.

— Чому ти став німцем, та ще «жабою»?

Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:

— А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?

— Ти й про це знаєш? — здивувався Чезаре.

Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.

Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.

— Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?

Рибалка не поспішав з відповіддю. Місяць, що виринув з-за хмари, освітив його обличчя, але тепер воно було похмуре, пооране глибокими зморшками. Холодно, допитливо дивився італієць на росіянина.

— Чому ти хочеш повернутися додому?

— Я там потрібен.

— Кому?

— Тим, хто воює проти Гітлера.

— Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.

— Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.

— Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?

— Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.

— Спробую дістати. Ще?

— Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.

— Коли хочеш їхати?

— Якнайшвидше.

— Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.

Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.

— Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.

— Буду!

Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.

— Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!

Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.

Світало.

Мілководна глуха бухта. Бетонований причал. Старі кам'яні сходи ведуть на обривистий берег, до поточеного вітрами монастирського муру.

Дунай Іванович стягнув з ніг ласти і, залишаючи на камінні сліди резинових панчіх, сутулячись під тягарем спорядження, незграбно почвалав угору.

На східній околиці Венеції, над Сан-Джорджо-Маджоре заполум'яніло небо. Над промисловим передмістям Маргера, над димарями заводів ніби палала хмара, яку наскрізь просвічувало сонце. По величезному мосту, перекинутому з материка на острів, приглушено гуркотів електропоїзд. Винищувачі баражирували над лагуною і містом. Рибальські шаланди поверталися з Адріатики.

Перед залізною хвірткою Дуная Івановича зустрів вартовий з пістолетом у чорній кобурі, в комбінезоні, в береті.

— З щасливим поверненням! — він поплескав поринача по спині, обтягнутій цупкою резиною, яка блищала од води, і відчинив перед ним хвіртку. — Ти останній.

Дунай Іванович зайшов у двір, побачив звичну невеселу картину. Зубчасте громаддя монастиря, освітлене з одного боку сонцем і темне з другого. Витоптаний піщаний майданчик. Острівці чахлої трави, бункер. Оце й усе. На гумовому килимі, яким було вкрито бетонований горб сховища, грілися солдати секретного з'єднання «К». Серед них були старший фенріх Кінд, плавець серед плавців, і знаменитий австрієць Альфред фон Вурціан, головний інструктор, майбутній чемпіон. Поклавши на коліна журнал-щоденник, він щось писав.

Залишаючи на піску мокрі плями, Дунай Іванович відрапортував фенріху про виконане завдання і потім сказав:

— Ну й нічка, будь вона проклята!

Австрієць одірвав погляд од журнала, глянув на бліде, розпухле від холоду обличчя Раунга.

— Віллі, ти схожий на утопленика. Знову захопився глибинами?

— Тягне мене туди.

— Дивись, щоб не захмілів і не лишився там.

— Двом смертям не бувати.

Раунг поставив балони під зарядку, зняв комбінезон, вовняну білизну, зазирнув у напівтемну прохолодну келію лікаря, пройшов належний огляд і, нарешті, з задоволенням, розлігся на сонці. Так звичайно роблять усі плавці, повернувшись з тренування. Не до розмов сьогодні Черепанову з «жабами». Хочеться уявити собі, як він добиратиметься на Дунай.

Голі і напівголі пориначі, засмаглі, чорноголові, руді, біляві, з задоволенням відпочивали: дрімали, ліниво палили, читали газети. Серед них ще немає ні видатних, ні хоробрих, ні щасливих, ні прославлених. Усі рядові бійці з'єднання «К», новобранці секретного фронту, всі подають великі надії. Хтось у майбутньому висадить у повітря величезні Неймегенські мости через голландську річку Ваал або фортечні батареї у гирлі Сени, хтось зруйнує головний шлюз Антверпена, переріже понтонні переправи на Одері в тилу у росіян, що наступають на Берлін, хтось виведе з ладу важливі мости у Штеттіні між островом Волін і Померанією.

Не відрізняються й ті, кому судилося попасти в полон або загинути.

Гітлер за кілька днів до смерті, за свідченням історика з'єднання «К» Беккера, наказав сформувати особисту охорону з підводних бійців. Тоді фюрер уже не вірив і есесівцям. З Гіммлера зірвав погони, ордени й усунув од усіх посад. Герінга оголосив зрадником.

Тридцять бійців з'єднання «К» відгукнулися на заклик Гітлера охороняти його особу. Згаданий Беккер у своїй книзі «Німецькі морські диверсанти» твердить, що добровольці «зібралися на аеродромі Рерик, де мали при повному спорядженні (вони були озброєні до зубів) сісти на три підготовлених для цієї мети транспортні літаки Ю-52, щоб летіти в оточену палаючу столицю. Проте в Берліні не знайшлося жодного аеродрому, який міг би прийняти їх. Щоб пробитися до імперської канцелярії, моряки повинні були приземлитися на широкій вулиці біля Бранденбурзьких воріт. Авіаційне командування вислало літак-розвідник, який мав розвідати доріжки для приземлення. Та розвідник повернувся, не виконавши завдання. Радянська зенітна артилерія відігнала його. Над Берліном стояла густа хмара диму і кіптяви. Орієнтуватися було неможливо. Але другий літак-розвідник, що вилетів 28 квітня вранці, передав, що намічена для посадки літаків вулиця розрита воронками і там не зможе приземлитися жоден літак. Останню пропозицію, використати парашути, з'єднання «К» відхилило як непридатну. Щонайменше половина людей попала б на охоплені полум'ям будинки, а добровольців у команду самовбивць не було навіть в останні години війни. На другий день Гітлер своєю смертю звільнив бійців з'єднання «К» від останнього завдання».

Тільки-но почало сутеніти, Дунай Іванович, як завжди, вирушив на підводне тренування. Спустився кам'яними сходами, зайшов у воду і прощально оглянувся — високий кам'яний мур. Ні, зневаги до монастиря у нього не було. Тут його навчали висаджувати в повітря англійські, радянські, американські кораблі, мости, підводні човни, нафтопроводи, щогли високовольтних передач, греблі, шлюзи. А він тепер оберне цю злу науку проти гітлерівців.

Чезаре Браттоліні чекав його там, де вчора зустрів. Він був не один. Поряд сидів широколиций темноволосий чоловік у непромокальній рибальській куртці. Незнайомець добре розмовляв італійською мовою, але назвався Іваном. Посміхаючись, він додав по-російськи:

— Тепер усіх росіян Іванами звуть. Де тільки не воює наш брат. В Італії, на грецьких островах, у Франції, на Балканах, у Татрах, на Віслі!.. А ви — з Дунаю?

— Припустімо… — Черепанов хитрувато подивився на старого рибалку і, не стримавшись, весело розсміявся. — Здрастуйте, товаришу! Оце так утішили! Оце так подарунок! — Мокрою, слизькою рукою, обтягнутою резиною, він схопив руку Івана. — Правда твоя, брате, де тільки ми не зустрічаємося! Де буря, там і ми. Здоров, друже!

— Здрастуй, Дунай Іванович. Здається, так тебе величають. І я зрадів, коли дізнався, в яку ти шкуру заліз. Отже, царевич-жаба шукає доброї роботи?

— Так, шукаю.

— Що ж, ми дамо.

— Хто це «ми»? — посміхнувся Черепанов.

— Партизани Венеції.

— І радий би, та… мене чекає робота вдома, на Чорному морі, на Дунаї.

— Небезпечно туди пробиратися. Патрулі, облави, гестапо, квестура!.. Навіщо ризикувати? Тутешні гітлерівці теж наші закляті вороги. Ну?

Черепанов мовчав, роздумував, позирав на Івана.

— А ви хто? Як сюди потрапили?

— Офіцер Радянської Армії. Комуніст. Був у полоні. Втік у італійські Альпи. Зібрав партизанський загін. Вважаю себе у цих широтах представником радянського командування і партії більшовиків.

Одразу все прояснилось. У Черепанова не було більше запитань. Він сказав:

— Слухаю вас, товаришу.

— Залишайся в монастирі. Так буде краще.

— Що я повинен робити?

— Нам потрібна зброя. Венеціанський арсенал для нас вушко голки, а для тебе — протока. Ночами ти повинен пробиратися в арсенал і постачати нас вибухівкою, гранатами, ручними кулеметами.

— Зроблю.

— Те, що дістанеш, прийматиме Чезаре Браттоліні.

— Виходить, ви були впевнені, що я лишуся?

— Аякже! Із слів Чезаре я зрозумів, що на тебе можна покластися.

Капітон Черепанов лишився у з'єднанні «К». Незадовго до падіння Берліна повернувся на батьківщину…

Шатров і Гойда приїхали на заставу. Капітона Черепанова на місці не було. Вирушив у гирло Дунаю. Щороку відпочиває на острові Лебединому — рибалить у протоках і озерах, полює в плавнях, ходить на моторній шаланді на узмор'я.

— Що ж, поїдемо на Лебединий, — сказав Шатров.

НА ЛЕБЕДИНОМУ I ТОПОЛИНОМУ ОСТРОВАХ

У штабі Шатрову і Гойді дали спеціальний катер. «Ізмаїл». Зовні непоказний, з невеликою осадкою, замаскований під звичайну шаланду, він мав потужний мотор, радіо, прожектор. У бортовій сумці лежало спорядження підводного бійця і запасні балони з киснем.

Уночі вирушили вниз, у гирло Дунаю, до острова Лебединого.

За штурвал «Ізмаїла» сів Смолярчук. На ньому був старенький бушлат, пом'ята кепка і чорна сатинова сорочка.

Шатров і Гойда теж були в цивільному.

Рухалися швидко під ясним, усипаним зірками небом. Сиділи на кормі. Палили. Вдивлялись у темні береги. Попутний вітер зривав з Дунаю холодний водяний пил. Високо-високо, аж ген біля зірок, курликали журавлі, що прилетіли на зимівлю.

Гойда викинув недопалену сигарету, глянув на Шатрова, що сидів, заглибившись у якісь думи.

— Можна задати вам делікатне питання?

— Якщо тільки дуже делікатне!

— Ви давно знайомі з ним… з Дунаєм Івановичем?

— Давненько.

— З того часу?

— З якого?

— Як обоє були Іванами?

— Раніше і набагато.

Гойда посміхнувся.

— Я так і думав.

«Ізмаїл» уповільнив хід, попутний вітер вже не допомагав йому. Він дув тепер збоку, від плавнів, холодний, вологий, майже осінній. Дунай став горбистий. З прибережних кущів, мілководних проток і очеретяних заростей виповзав густий сизий туман. Темні хмари закрили зоряне небо.

— Ну й благодатний дунайський вересень!.. — Шатров накинув на плечі пропахлу рибою тілогрійку. — Далеко до Лебединого?

— Вже скоро, — відгукнувся Смолярчук.

На малій швидкості, майже навпомацки, тримаючись середини фарватера, рухалися вниз.

Лебединий виринав несподівано з сірої імли, чорний, окільцьований крутою трав'янистою дамбою, що захищає острів од весняної повені, і перетнув шлях. По гребеню дамби тяглася непроглядна подвійна шеренга молодих осокорів.

«Ізмаїл» пришвартувався біля невеличкої дерев'яної пристані.

Смолярчук заглушив мотор і підвівся з-за штурвала.

— Ось ми й на батьківщині Дуная Івановича! Не чекає він гостей у такий ранній час.

Туман розтавав, заповзав у плавні, в глухі нетрі очерету. Вітер могутнім крилом розчищав небо. Воно вже було світло-зелене і на сході злегка полум'яніло.

Нічна темрява відступала за дамбу, за хати, за сади.

По зеленому росяному гребеню дамби не поспішаючи йшла висока, міцна жінка середнього віку. Її світле, густе, з рудуватим відтінком волосся було зачесане гладко.

— Доброго ранку, Мавро Кузьмівно! — Смолярчук зняв кепку.

Підійшовши до причалу, вона з гідністю кивнула головою. Не здивувалася, що незнайомі люди називають її по імені та по батькові.

На ній було темно-синє у світлу іскорку плаття з білим комірцем. Сильні, засмаглі, як і обличчя, відкриті до ліктів руки.

Пильно дивилася вона на приїжджих сірими-сірими, як сталь на свіжому зламі, очима.

— В гості до вас завітали, — сказав Смолярчук.

— Що ж, гостям ми завжди раді. Ви звідки?

— Рибалки і мисливці. Друзі-приятелі Капітона Черепанова. Та й вам земляки.

— Щось не впізнаю. — Жінка безцеремонно розглядала м'яку поношену кепку Смолярчука, його потертий бушлат. — У гості приїхали, а в лахміття вирядилися. Гіршого одягу не знайшли?

— Це правда, вигляд у нас біднуватий, зате душа… Мавро Кузьмівно, пора б і впізнати! Ну й пам'ять!

— На пам'ять досі не скаржилась. Ану зажди, — обличчя твоє й справді знайоме… Начальник застави?

— Здрастуйте. Радий вас бачити. — Смолярчук подав руку.

— Не щедрися даремно. Ну, здоров! А хто з тобою? Теж прикордонники?

— Одеські відпускники. Дунайського оселедця забажалося моїм друзям. Капітон здоровий?

— Учора був здоровий, у плавнях полював.

— Ну, а ваші хлопці як поживають?

— А що їм! У затишку, під маминим крилом. Поїдуть скоро. Останні дні канікул догулюють.

— Не поженилися?

— Рано ще.

Мавра Кузьмівна нахмурилася, втратила настрій до розмови. Підвела голову з важкою шапкою волосся, окинула прикордонника холодним поглядом і зникла по той бік дамби, в саду.

— Вдова, — зітхнув Смолярчук.

— І давно овдовіла? — запитав Гойда.

— Років дванадцять тому. Правда, вдівство офіціально не підтверджено. Її чоловік Дорофій Глібов у сорок першому році, коли тут господарювали румуни, потрапив у королівський підводний флот. До якогось чину дослужився. А в сорок четвертому пропав безвісти.

Смолярчук подивився на зелену дамбу, де кілька хвилин тому стояла Мавра Глібова.

— Скільки женихів було — всім відмовила. Для кого береже себе… — Він раптом спохватився. — Чого ж ми стоїмо? Ходімо до Дуная Івановича.

Біленька хата під товстим очеретяним коржем. На свіжовибілених стінах ультрамарином наведені величезні волошки. Розмальовані і віконниці. Шибки у вікнах чисті, прозорі. Через увесь двір, од порога до дамби, через сад і город тягнеться обсаджена мальвами стежка. Стали на цю стежку Шатров, Гойда, Смолярчук, і квіти заступили сад, острів, Дунай. Тільки й світу, що над головою — вузька блакитна смуга ранкового неба.

З прохолодних сіней струмує терпкий дух підсушеного чебрецю. Під дахом полум'яніє вінок стручкового перцю. На старому парусі гора яблук. У корзинах рум'яні груші. У ночвах, видовбаних із стовбура верби, лежать прим'яті, трохи побиті груші. Їх не дуже охоче клюють кури, качки.

— Ей, люди добрі, де ви? — покликав Смолярчук.

— Тут вони, добрі й недобрі, — відгукнувся жіночий голос.

За мальвами, під очеретяним навісом біля літньої печі, поралися дві жінки, стара й молода. На молодій на босу ногу сандалети, жовтий, з глибоким вирізом, сарафан, що залишав відкритими плечі і більшу частину спини. На старій — глуха, до підборіддя чорна у білу крапинку кофта старомодного покрою, довга чорна спідниця, темна хустка, з-під якої вибивається сиве павутиння.

Це Лада Тимофіївна, мати Дуная Івановича. Її чоловік помер понад тридцять років тому. Лада весь час живе одна, нікому не стала тягарем, сама себе годує, ще й людям допомагає. Передчасна її сивина. Старості немає ні в обличчі, ні в очах, ні в рухах. Дивиться на всіх бадьоро, сміливо. Щоки і шия не зачеплені зморшками. Руки міцні, сильні.

«Теж лебединої породи», — подумав Гойда.

Молодиця у жовтому сарафані — Джулія. Смаглява, повновида. У неї великі чорні очі, ніби вуглики. Волосся теж чорне, кучеряве.

Лада Тимофіївна і Джулія ліпили вареники. В сім'ї Черепанових любили вареники і ліпили їх безліч. Цупкі, білі з зубчастими краями, з так званою «мережкою», вони лежали скрізь: на перевернутому догори дном ситі, на полотняних рушниках, на очеретяних циновках.

На плиті у великій каструлі клекотів окріп.

І Джулія, і Лада Тимофіївна з настороженою цікавістю дивилися на ранніх, непроханих гостей.

Смолярчук зняв кепку, привітався і, посміхаючись, переводячи погляд з Джулії на Ладу, запитав:

— Цікаво, хто з вас добрий?

Джулія засміялася, притиснула до грудей припудрену борошном руку і відповіла, не зовсім чисто вимовляючи по-російськи слова.

— Я сердита. А він є добра. Мама завжди хорошо, дуже хорошо! Правда?

— Це правда, — погодився Смолярчук.

— Не така вже я й добра, — пробурмотіла Лада Тимофіївна. — Вас яким вітром сюди занесло в такий ранній час?

— До вашого сина приїхали.

— В мисливській справі, мабуть? На сіннику він спить із своїми молодцями. Юлю, проведи!

Джулія витерла руки об ситцевий фартух, поправила волосся.

— Гайда! — сказала вона і без будь-якої причини розсміялася.

На пахучій перині сіна лежав розкинувшись Капітон Черепанов. Іван і Пальміро притислися до батька з лівого боку, Варлаам і Джованні —з правого. Хлопчики, мідноволосі, кучеряві, обвітрені, подряпані, покусані комарами. Все в них батькове: трохи кирпаті облуплені носи, чітко окреслені вилиці, гордий розліт брів, пухлі добрі губи. В середньому на кожного брата припадає років по шість, не більше.

Джулія, посміхаючись, дивилася на чоловіка і дітей. Навіть у сні туляться одне до одного.

— Ken!

Голос Джулії прозвучав тихо, але Дунай Іванович почув. Не розплющуючи очей, він простяг руки до дружини.

— Кеп, вставай! — сказала Джулія. — Тебе чекають камараде.

— Авжеж, чекаємо, Дунай Іванович! — загримів бас Смолярчука.

Черепанов струснув головою і схопився на ноги. Так легко прокидаються люди, звиклі до бойової готовності.

— Здоров, лежебоко! — Шатров опустив свою важку руку на міцне плече Черепанова. — Ех ти, зорю проспав!

— Що сталося?.. Звідки ти взявся? — з тривогою спитав Дунай Іванович.

— Збирайся, поїдемо. В дорозі все поясню.

— А вареники?! — сполошилася Джулія. — Кеп, не відпускай!

— А юшка і сазан, тушкований у власному соку?.. Отакенна рибина! — вигукнув Черепанов і рубонув долонею вище передпліччя. — А борщ із свіжою капустою!.. А запечені помідори з грибною начинкою? А пиріг з яблуками?

І Шатров здався.

— Мабуть, затримаємося. Ми поспішаємо, але й раніше строку справу робити не варто.

На обід була холодна горілка, було купання, була весела забава на березі Дунаю з Іваном, Пальміро, Варлаамом і Джованні, були розмови з Джулією, Ладою Тимофіївною і Маврою Кузьмівною. Довгий дунайський день.

Шатров навмисне затягнув час. Не можна, не мають права прибути до бакенів Сисоя Уварова засвітла.

Сутеніло, коли «Ізмаїл» відплив од острова Лебединого. Чотири години проти швидкої дунайської течії — і можна починати роботу.

Ще до підходу до Тополиного, Черепанов почав одягатися. Натягнув на міцне, мускулясте тіло теплу білизну, старанно розгладив усі складки. Надів дебелий, на м'яких застібках, в'язаний з товстої вовни комбінезон і хутряну курточку на «блискавках».

Гойда, який не зводив очей з поринача, запитав:

— Навіщо стільки вовни?

— Для тепла. Добре захищає од холоду. Навіть у літній воді можна задубіти після двох годин. Але це ще не все. Дивись!

Черепанов натягнув стьобані ватяні штани, підперезався ременем. Тепер він, розпухлий од одягу, круглий, обважнілий, повинен бути незграбний, неповороткий, а він без будь-яких зусиль, швидко і спритно заліз у водонепроникну, виготовлену з еластичної гуми оболонку, скомбіновану з штанів, сорочки і капюшона. Широкі браслети з особливої прогумованої тканини щільно стискували зап'ястя. На шиї такий же запобіжний пристрій. Браслети і особливий комір не пропускали під гумову оболонку ні води, ні повітря. Це допомогло підводному плавцю певний час зберігати нормальну температуру тіла.

Зверху гумового комбінезона, який ущільнив вовняний одяг, він натягнув ще один, парусиновий, під колір води і ночі. Це вже було маскування і захист од різних підводних випадковостей — гострого корабельного виступу, палі, корча, пня, затопленого уламка щогли, яка ржавіє на дні.

— Здорово це в тебе виходить, Кеп! — здивувався Шатров. — Так швидко обернувся на «жабу».

— І це ще не все.

Черепанов всунув ноги у важкі, на свинцевій підошві черевики і закріпив їх еластичними застібками. На грудях зручно приладнав кисневий балон, а на лівій руці водонепроникний годинник, скомбінований з компасом. До пояса причепив ліхтар, кинджал у чохлі. Нарешті, шумно видихнувши повітря, він сів на кормову лавку, поклав на коліна гумову маску з величезним скляним оком і з гофрованою трубкою від кисневого приладу.

— Отепер готовий.

— Не розумію. — Гойда здивовано дивився на плавця, вкрай обтяженого, як йому здавалося, громіздким спорядженням.

— Що тобі не зрозуміло, Василю? — запитав Шатров.

— З таким вантажем навіть секунди на воді не втримаєшся, підеш на дно.

— Дунай Іванович, чув?

— Чув.

— Поясни людині, поки є час. Нехай знає, що до чого.

— Можна. На мені нав'ючений не простий вантаж. Хитромудрий. Уся хитрість в сорочках, штанах, комбінезонах. У складках, рукавів, штанів збирається повітря. Воно, наче подушка, лягає між тілом і резинового шкурою — гріє і надає плавучості. Можу лежати на воді з усім своїм верблюжим вантажем, як поплавок. Захочеш утопити — нічого не вийде.

— А як же ви пірнаєте?

— Для цього є ще одна хитрість. Дивись! — = Черепанов узяв важкий свинцевий пояс, що лежав на кормі і показав Гойді. — Коли треба, можу втратити плавучість. Варто лише відтягнути на короткий час комір сорочки від шиї, і водяний тиск витягне з «подушки» через щілину між шиєю і сорочкою чималу порцію повітря. Я стану важчим кілограмів на двадцять і піду на глибину.

Попереду, на фоні дунайської води, вирізнилися темні пліши, велика і менша — острови Тополиний і Чорний.

Переключивши мотор на підводний вихлоп, без вогнів, у цілковитій тиші пробиралися до Чорного: глухою протокою, мілководдям, у тіні верб і осокорів.

Зайшовши у затишну бухточку, заглушили мотор.

— Он там, — прошепотів Дунай Іванович і махнув рукою на ріку, де спалахував вогник бакена, попереджаючи, що там перекат. Бакен був недалеко, метрів за сто від бухти.

Черепанов підвівся і, тримаючись за гілку верби, що звисала над катером, почав вдивлятися в шлях, який мав незабаром подолати.

— Отже, по цей бік бакена? — запитав Шатров.

— Метра за два ближче до фарватера. Дозвольте виконувати?

— Іди!.. Розвідай і залиш усе як є. Тільки обережно! Дідько їх знає, який там приготували сюрприз.

— Не хвилюйся! Сюрпризи роблять люди, люди їх і відгадують.

Дунай Іванович надів гумову, з теплою підкладкою шапочку, потім капюшон, переступив борт катера і, незграбно крокуючи, пішов у напрямку дунайського стрижня. У воді його було видно все менше й менше. І раптом він зовсім зник. Ні сплеску. Ні сліду на поверхні Дунаю.

Повернувся через сорок вісім хвилин.

Вибрався на берег, стягнув маску, обережно вдихнув повітря, повільно видихнув, «промиваючи» свіжим струменем легені.

Шатров і Гойда мовчки дивилися на нього, терпеливо чекали, що скаже.

— Ех, запалити б!.. — промовив Черепанов і винувато посміхнувся, відкриваючи блискучі зуби. — Ну, нічого, обійдуся.

— Що там? — запитав Шатров.

— Контейнер з гвинтовою кришкою, а в ньому — десятикілограмові «підривні рибки». Прикріпи кілька до бокового кіля глибше від ватерлінії — і будь здоров, нема корабля.

— Скільки їх?

— Дюжина. І дві міни-торпеди.

— Торпеди?

— Малятка. Алюмінієві балони, начинені особливою вибухівкою. Кожен у чемодані може заховати. Останнє слово підривної техніки. Газова камера регулює плавучість і затоплюваність. Такими «сигарами» можна висадити в повітря міст. Вибухають вони звичайно на дні ріки — тиск води посилює вибухову силу. Управління кнопочне: одна кнопка для камери затоплення, друга — для камери спливання, третя — для включення годинникового механізму.

Шатров і Гойда перезирнулися. Вони готові були задати один одному десятки питань.

— То кажеш, їх можна заховати у чемодані? — промовив Шатров.

— Цілком.

— Ну що ж, Дунай Іванович, — сказав Шатров, — роздягайся, поїдемо відпочивати.

Через кілька хвилин катер безшумно пройшов глухою протокою.

«ЦУГ ШПІТЦЕ»

Від причалів Регенсбурга відійшла пристосована до плавання по річках і морях швидкохідна спортивна яхта «Цуг шпітце». Гострогруда, новенька, з блакитними шовковими вимпелами на щоглах, вона легко розтинала холодну воду гірського Дунаю і мчала вниз, на схід, до Австрії.

Свіжий вітер рвав на кормі чорно-червоно-золоте полотнище.

Кожен, хто проводжав поглядом освітлене сонячними променями судно, не міг не радіти. Серцю кожного німця дорогі слова: «Цуг шпітце».

Жодного слова правди не було в цій замітці, підготовленій у «Відділі таємних операцій».

Прикордонна поліція Регенсбурга лише для формальності заглянула в судновий журнал «Цуг шпітце» і дала «дозвіл» на закордонне плавання.

В трюмі яхти на підвісних ліжках спокійно відпочивали люди-жаби. Їх не внесли у список команди. Таємні пасажири були словаки, угорці, болгари, румуни, росіяни.

Команда «Цуг шпітце» складалася з німців Федеративної Республіки Німеччини, досвідчених співробітників секретної служби, очолюваної Рейнгардом Геленом, у минулому гітлерівським генералом, а тепер одним з найближчих помічників «Бізона».

У серпні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року президент США Гаррі Трумен поставив свій підпис під Потсдамськими рішеннями. І в цей же час, у штабі 7-ї американської армії у Вісбадені закінчилися переговори між представниками американської розвідки і фюрером німецького шпигунського центру у Східній Європі Геленом. Гітлерівець Гелен, виконуючи головний пункт укладеної угоди, передав «Бізону» секретний архів і всі списки своєї агентури в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Угорщині та інших країнах.

Серед особливо видатних осіб, яких «Бізон» одержав у спадщину, виділявся Карл Бард, інженер-гідролог, колишній член так званої Дунайської комісії.

Тепер Карл Бард очолив операцію «Цуг шпітце».

Босий, у білому вовняному светрі, у синіх джинсах, прострочених подвійним швом, з ковбойськими шкіряними нашивками на задніх кишенях, стояв він біля штурвала і весело оглядав береги Дунаю. Обличчя засмагле від високогірного сонця, обвітрене крижаними вітрами, скуйовджене волосся, як і належить відважному шукачеві пригод.

В Туреччині Бард колись здійснював операцію «Галата», в Румунії — «Чорна кров», у Чехословаччині — «Влтава», у Східному Берліні — «Камінь і скло», в Познані — «Тонучі зірки».

Серед тих, хто проводжав мандрівників у далеку дорогу, був і заокеанський кореспондент Карой Рожа. Майже ніхто з американських читачів не знав цього угорського прізвища. Під цим прізвищем і личиною журналіста діяв у Західній Німеччині та інших країнах особливо довірений співробітник «Відділу таємних операцій» з кличкою «Кобра».

До Регенсбурга Карой приїхав за особистим розпорядженням свого шефа, йому доручили провести «жаб», побажати їм щасливої дороги і повернення. Рожа виконав завдання і повернувся у заповідник до генерала Артура Крапса з твердим переконанням, що все буде саме так, як він казав у своєму напутньому слові.

Білосніжна яхта, підхоплена швидкою течією, що підсилювала потужність дизеля, мчала мимо знаменитого Баварського Лісу. Дикі скелі, чахлі гірські ялини і руїни замків відбивались у прозорих водах Дунаю.

Проминувши Братіславу, мандрівники у глухій місцевості зупинили двигун, спустили на воду дві міни-торпеди і двох «жаб» у повному бойовому спорядженні. Торпеди зразу ж затопили, поставивши їх на якір у місці, позначеному на карті.

«Жаби» попрощалися з Карлом Бардом і попливли до берега.

Першу десантну групу зашифрували словом «Пресбург». Так колись називали Братіславу пси-лицарі, що колонізували в XII столітті землі Словаччини і Східної Європи.

Другу десантну операцію провели на підступах до Будапешта. Третій десант викинули в межах болгаро-румунського Дунаю.

Четвертий… про нього розповімо докладно.

В четвертому десанті був один чоловік. У картотеці «Бізона» його зареєстрували шифром:

У перекладі на звичайну мову це означало:

Дід і прадід Дорофія Глібова були волзькими плотарями, сильними, хоробрими, чесними людьми. В минулому столітті вони втекли з царської Росії на край землі, у придунайські очеретяні нетрі. Осіли на острові, де зимували лебеді і зажили вільним життям рибалок, мисливців. У роду Глібових не було боягузів, зрадників, немічних духом і тілом, ледарів, донощиків, хапуг, грабіжників, паліїв, убивць.

Дорофій-онук ріс на березі Дунаю в просмоленому човні, в плавнях, у нескінченних рибальських походах: далеких, з виходом у море, і близьких — на озерах, лиманах, у протоках.

З 1940 до 1944 доку Глібов служив у румунському флоті. Не з доброї волі пішов, а під загрозою розстрілу за дезертирство. На нього наділи чужий мундир, вважаючи його, корінного росіянина, за румуна на тій лише підставі, що жив він на березі Дунаю, на Ізмаїльщині, яка двадцять два роки, з 1918 до 1940 року, була в полоні румунських бояр.

У той день, коли королівська Румунія капітулювала, підводний човен, на якому служив Дорофій, плавав у Чорному морі. Командир не повернувся до Констанци. Він приховав од матросів, що Румунія вийшла з війни, і наказав прямувати до турецьких берегів, де човен було роззброєно, а команду інтерновано.

За колючий дріт погано доходили добрі чутки з батьківщини. Зате перед наклепами на Радянський Союз широко розчинялися ґратчасті ворота і двері бараків. Табірні пропагандисти переконали Дорофія, що йому назавжди перетнули дорогу на Дунай, що його розстріляють, якщо дізнаються, хто він. І тому, коли у табір прийшов чоловік, який назвав себе довіреним «Російського братства» і запропонував інтернованим допомогу, Дорофій прийняв її.

Трудовий батальйон, куди потрапив Глібов, будував автомобільну дорогу на Кіпрі, бетонував стратегічні аеродроми, розширював автостраду, прокладену в африканській пустелі, зміцнював береги Суецького каналу, прокладав нафтопровід.

Безрадісна праця, чуже сонце, чужа земля, чужий хліб, чуже повітря, самітність виснажили Дорофія фізично і душевно.

Работорговці з «Російського братства» помістили його у монастирський госпіталь. Там його і знайшли вербувальники американської розвідувальної служби. Вони з'явилися перед ним як рятівники з так званої «Ліги людинолюбства».

Вилікувавши, поставивши Дорофія на ноги, «рятівники» послали його у законспіровану школу «Трудовий притулок», яка містилася на березі Тихого океану, в Південній Каліфорнії й існувала за рахунок «Рокфеллерівського фонду».

Виховували Дорофія Глібова довго. Перший рік він доглядав дерева шкільного саду, вивчав англійську мову і регулярно, щодня, слухав лекції, які мали на меті прищепити ненависть до Радянського Союзу.

На другий рік «отці» притулку ввели спеціальні дисципліни: топографію, радіосправу, вміння переходити кордон, таємну розвідку в тилу ворога, здатність жити під чужим прізвищем.

Після закінчення школи Дорофія переправили в Німеччину. На високогірному озері і на Дунаї він пройшов додатковий курс навчання.

Ще на секретній «жаб'ячій» базі, дізнавшись, що має вчинити на Дунаї, Глібов вирішив повернутися до матері, дружини і синів. Прийти, сказати, що незаконно перейшов кордон. Вдома, звичайно, запитають, де пропадав стільки років, що робив, чому прийшов темної ночі?

Нічого не приховає. Скаже всю правду.

Мати, діти, дружина не викажуть його властям. Заховають або відправлять у плавні, де можна жити вільно, не попадаючи на очі ні прикордонникам, ні міліції. Болотяний бугай, вовки та рись будуть його сусідами. Нічого. Витримає до певного часу.

Переконання Дорофія Глібова в тому, що його не викажуть, мало тверду підставу. Вільні дунайські рибалки здавна ненавиділи все, що вкладалося в поняття влада, ненавиділи румунських жандармів, бояр, скупників з Констанци і Галаца, шинкарів, податкових збирачів. Вважалося справою доблесті і геройства поглузувати з примаря, міського голови, з поліцейського. Честь тобі, російський рибалко, якщо ти зірвав жовто-синьо-білий прапор і втоптав його в багнюку. Ти викликав схвальний регіт друзів і товаришів, якщо виколював риб'ячою кісткою очі королю Михаю на парадних іконописних плакатах. Тобі допомагали всі рибалки, коли ти вночі пробирався з контрабандним вантажем з гирла Дунаю у Чорне море. Тебе переховували від королівських прикордонників, що йшли по твоєму сліду. Оголошений поза законом, ти міг роками жити у неприступних для жандармів дунайських плавнях. І хліб, і рибу, і вино принесуть тобі друзі у таємне сховище. Ти ставав богатирем, улюбленцем дунайського народу, його героєм, коли відкрито боровся з королівською владою.

Тридцятого вересня Федір Щербак і Михайло Сухобоков наказом начальника застави Смолярчука були призначені в наряд. Прикордонники заховалися на березі Дунаю в густому чагарнику навпроти Тополиного острова. Бійці не зводили очей з хатини бакенщика Уварова, стежили за рікою.

Високі, по-осінньому яскраві зірки відбивались у воді. Темний вогкий пісок берега зливався з гладінню ріки.

Гарно в цей час на краю радянської землі. Вже немає або майже немає комарів, найстрашнішого лиха дельти Дунаю, не відчувається втомленої задухи. Немає ні дощів, ні туманів. Золотий перехід від літа до осені. Дихати легко. Повітря хмільне, винне. В садах дозрівають яблука. Набирає солодкого соку айва. Засихає на корені очеретяна тайга. Чорні дунайки з раннього ранку до пізнього вечора курсують між островами, баштанами, перевозячи на велику землю кавуни, пахучі дині. Виноградарі готуються до збирання щедрого врожаю: викочують з прохолодних схованок винні дубові бочки, лагодять давильні машини і видовбані з цільного дерева корита. Незабаром на всьому побережжі Дунаю люди не питимуть воду. Молоде сонячне вино, легке, немов повітря, утолятиме спрагу дорослих і дітей.

Годину за годиною відбивав час великий дзвін ангорської церкви.

Невгамовно, сперечаючись за місце на воді, галасували перелітні птахи: гуси, пелікани, журавлі, що відпочивали у плавнях перед великим перельотом у Африку. Тільки лебеді уперто відмовчувались. Та глупої ночі їх хтось сполохав і вони теж подали свої голоси, затрубили.

— Кілль-клііі!.. Кілль-клііі!..

А через мить долинуло напрочуд благозвучне, скрипково-ніжне, м'якотрубне:

— Анг!.. Анг!..

І знову полетіло звичайне, грубувато-гортанне:

— Кілль-клііі!.. Кілль-клііі!..

Федір Щербак не відривав погляду від ріки. Він прислухався до пронизливо ясних, чистих, то грізно застережливих, то радісно закличних, то просто веселих криків лебедів і раптом подумав: «Лебединий край. Ангора!.. Ангора!.. Нарешті я збагнув, чому Ангора є Ангора. За лебедині пісні її так прозвали».

— Чуєш? — прошепотів Щербак.

— Що?

— Ні, нічого. Здалося. Відбій!

Михайло Сухобоков зневажливо махнув рукою.

— Я так і думав. Знаєш, Федю, я оце чекаю порушника, а сам переконаний: даремно томлюся, нічого не випаде на мою долю.

— Звідки у тебе таке переконання? На кофейній гущі ворожив?

— Пізно ми з тобою народилися. Не в ті часи живемо. Тепер шпигун у глуху ніч та ще й через дунайський кордон не полізе. Тепер він більше у м'якому вагоні з усіма вигодами їздить або на ТУ-104 з паспортом туриста в кишені мандрує. Скільки ти служиш на кордоні?

— Рік.

— А хоча б одного порушника затримав?

— Ще не довелося. Але це ж добре, що не йде сюди порушник: боїться, тому й не іде. Вибирає місце, де легше, надійніше, безпечніше. Ну, добре, помовч! Потім побалакаємо.

Так перешіптувалися прикордонники тієї ночі. А регенсбурзька яхта «Цуг шпітце» спускалася вниз по Дунаю.

Вона ввійшла у радянські води, проминула Сулинське гирло і тепер поспішала до румунської Кілії.

Федір Щербак пильно вдивлявся в ріку. Темно довкола, гаї чорної вільхи важко тиснуть береги, заховалися за хмари зірки, а Дунай не темніє, мерехтить перламутровою блакиттю, майже світиться. Ось за це, мабуть, його й звуть голубим.

Дивиться прикордонник на велику ріку і йому здається, що вона разом із зірками і місяцем є на землі джерелом світла.

Федір за час солдатської служби споріднився з Дунаєм, полюбив. Усе прочитав про цю ріку, що було в міській бібліотеці і в книголюбів. Усі легенди, всі пісні про батька-Дуная записав у товстий зошит.

Бачив він тільки нижній, радянський Дунай від Вилкова до Рені, а розповідав, ніби тисячу разів бував на всій річці, яка тече по території восьми держав Центральної і Східної Європи.

Щербак і до армії любив доводити будь-яку справу до кінця, робити її на повну силу. І справа платила йому добром. Найвідповідальнішу і найделікатнішу службу начальник застави довіряв насамперед Федору Щербаку. В гирлі Дунаю нараховувалося безліч острівців, проток, боліт, озер, плавнів, єриків, але всі, навіть з дуже химерними назвами, були відомі Щербаку.

Любов дуже пам'ятлива.

Дунай, Дунай! Ти богатир, краса і гордість Відня і Братіслави, Будапешта і Белграда, пісенна слава Німеччини і Австрії, Словаччини і Угорщини, Югославії і Болгарії, Румунії і українського півдня!..

Починається Дунай в Німеччині, на східному схилі Чорного лісу, на висоті понад тисячу метрів. Джерела його — Брігах і Бреге. Зливаючись поблизу Донауелшінгена, біля підніжжя замка Фюрстенберг, у старовинному парку, струмки утворюють Донау — Дунай. Тут стоїть кам'яна статуя матері з двома немовлятами, яка уособлює Дунай.

Верхній Дунай пробиває у Шварцвальдському плато глибоку вузьку щілину. Береги одягнуті в камінь, вк ті мохом, чагарником і чахлою гірською ялиною.

Протікаючи в південній Німеччині вздовж хребта Баварський Ліс, Дунай вбирає в себе притоки, що прямують з Тріпольських Північних Альп, з боку Швейцарії, все більше й більше набухає, стає глибшим.

Ульм — перше велике придунайське місто. До Ульма по берегах Дунаю розкидані здебільшого приземкуваті кам'яні, обплетені виноградними лозами будинки сіл і хуторів. Зрідка трапляються старі руїни, можливо, пам'ятки феодальної епохи.

Покинувши землі Німеччини, Дунай пробиває собі широке річище серед гір та пагорбів, поглиблюється, набирає сили і пришвидшує течію. Річище тут примхливе, небезпечне. Оберігаючи себе від капризів Дунаю, австрійці спорудили випрямляючі і захисні дамби.

Прорізавши з заходу на схід Верхню Австрію, Дунай омивай відроги Альп, підніжжя Віденського лісу і вдирається в серце двомільйонного Відня, в першу на своєму шляху столицю.

Після Відня Дунай тече по віденській улоговині, серед густого верболозу, вздовж автостради Відень — Братіслава — Будапешт.

На чехословацькому кордоні вбирає в себе Мораву. У районі старовинного замка Девіна, де Морава впадає в Дунай, починаючи з переможного 1945 року вільні люди святкують день дружби слов'янських народів. Від зорі до зорі на берегах Морави дзвенять пісні — чеські і словацькі, російські і українські, польські і болгарські, сербські і хорватські. Відблиски святкових вогнів лягають на води Морави і Дунаю.

Слов'янський Дунай привільною дорогою мчить до зелених горбів Малих Карпат, на схилах яких у глибоку давнину містився римський табір, а пізніше, в дев'ятому столітті — фортеця Великоморавського союзу племен. Тепер на схилах Малих Карпат над Дунаєм височить Братіслава, столиця народної Словаччини з її старовинним Градом — Кремлем. Дунай тулиться до самого центра Братіслави — до його бульварів і набережних. Пронісши свої води повз Вільну, Зимову і Нафтову гавані Братіслави, він розгалужується на головне русло і Малий Дунай. Між ними лежить найбільший у світі річковий острів — Житній.

Протягом багатьох століть Дунай промивав і прогризав кам'яні відроги Малих Карпат, утворюючи Угорські ворота і вириваючись на привільну степову рівнину.

Після Будапешта Дунай значно послаблює силу своєї течії, зменшує швидкість, немов застигає, його русло з непостійним піщаним дном примхливо звивається, розгалужується на безліч мілководних рукавів. Береги низькі, прикриті дамбами. Багато заплавних терас, стариків.

Розділені стокілометровою смугою рівнини Альфельд, течуть паралельно одна одній Дунай і Тиса. На угорській землі вони не зустрічаються. Прямують на південь, за кордон, на територію Югославії, де й зливаються північніше Белграда.

Повноводий, могутній, ввібравши в себе десятки гірських і рівнинних річок п'яти країн, Дунай підходить ще. до однієї столиці — Белграда.

Кілометрів за двісті від Белграда Дунай, по-румунськи Дуна, вливається у Залізні ворота, прорубані між Карпатами і Балканами. Із швидкістю чотири метри на секунду, пінячись на скелястих порогах, що високо стирчать над кам'яним дном, несе він сімдесятиметрову товщу своїх вод серед високих берегів Румунії та Югославії, мимо скель, біля підніжжя яких ще римляни, в часи воєнних походів, проклали Стежку Трояна, яку моряки називають Катарактою.

За Залізними воротами Дунай робить величезну, понад стокілометрову петлю — «Рондо».

Зеленою, місцями заболоченою, озерною низиною південної Румунії і північної Болгарії Дунай тече на схід. Недалеко від міста Сілістра, де кінчається болгарська земля, коли до чорноморського берега лишається трохи більше як сто кілометрів, Дунай круто повертає на північ.

За Браїлою і Галацом, прийнявши карпатські ріки Серет і Прут, Дунай підходить до кордонів Радянського Союзу, останньої держави на своєму шляху. Тут же, злившись із Прутом, він припиняє свій біг на північ. Велика річка легко, мов струмок, повертає праворуч, на схід, потім на південний схід, до Чорного моря.

Перше радянське місто, якого Дунай торкається своїм лівим крилом, — Рені.

У цьому місці Дунай повноводий, глибокий, швидкий, норовистий, на кожному повороті загрожує виплеснутися на рівнину. Не підходячи до румунського міста Тульча, розгалужується на два самостійних судноплавних рукави: один веде до Тульчі й далі, до морського каналу, до Сулинського порту, другий — на північ, до колись могутньої дунайської фортеці — Ізмаїла.

І навіть тут, втративши майже половину своєї могутності, Дунай величний, глибокий і широкий. Колісні судна каботажного плавання, самохідні баржі, морські кораблі всіх країн світу борознять його води.

Проминувши дві Кілії, правобережну і лівобережну, румунську і радянську, Дунай підходить до російської Венеції. Далі знову розпадається на численні рукави, протоки, живить водами заплавні озера, болотисті низини, лимани.

У Чорне море він вливається скромно, через вузькі горловини. Не в кожну пору року тут пропливе навіть неглибокої осадки каботажний пароплав, що прямує з Одеси до Ізмаїла.

На пласкому пустельному березі Чорного моря, проти Зміїного острова закінчує Дунай свою майже тритисячокілометрову течію…

Федір Щербак зосереджено вдивлявся в ріку. Розбух, потемнів, обважнів од мулу Дунай. Мабуть, сильні дощі пройшли в середній течії, на Великій Угорській рівнині і нижче Залізних воріт. Пробурхали бурі. Щось десь затоплено, зруйновано. З верхів'їв велика вода приносить залишки очеретяного даху, повалені дерева, кореневище, різні речі хатнього вжитку.

«Диво це дивне — Дунай, — думає Федір Щербак. — Така сила води поряд, за два кроки, а не чути. Один струмінь глушить інший: у будь-яку пору року Дунай тихий».

— Дивись, дивись! — прошепотів Сухобоков і кивнув на Дунай. — Бачиш?.. Пливе хтось.

Щербак, примружившись, спокійно відгукнувся:

— Здається, звичайнісінький корч.

— Можливо. Так, справді, корч!

Замовкли прикордонники. За островами, за Ямою-заповідником, що кишить красною рибою, за ближніми островами загув теплохід.

І ще довго над Дунаєм не замовкала луна.

З гілки куща, під яким лежали прикордонники, впали краплі роси.

Пройшов, осліплюючи вогнями, якийсь корабель. У його рухливому світлі майнула хатина бакенщика, вже по-зимовому обкладена високим очеретом.

Різкіше запахло прісною сирістю. Похолоднішало.

На болоті зойкнув бугай.

Перші хвилі туману просочувалися крізь густий гребінь Пожарських плавнів.

Щербак тихо переклав автомат з руки на руку, облизав пересохлі холодні губи.

— Ех, запалити б!

— А чого ж? Дими в рукав.

— Ти що, здурів?

— А хто побачить? Начальство далеко. Телевізора там нема.

— Я сам собі начальство.

— Ну, коли так, то терпи мовчки.

— Т-сс!.. Бачиш? — пошепки запитав Щербак.

— Що?

— Дивись, дивись!..

На дунайській воді, освітленій зірками і близьким світанком, щось темніло.

— Знову корч, — мовив Сухобоков.

— Ні, це не корч. Щось кругле. Схоже на кавун чи гарбуз. Голова!.. — Щербак схопив товариша за руку, міцно стиснув. — Людина пливе.

— Справді, людина! Ач, волоцюга!.. Повідом на заставу, а я — в човен, одріжу його від берега.

— Не чіпай човна! — наказав Щербак. — Не спускай з порушника очей.

Щербак подзвонив на заставу. Відповів не черговий, як сподівався Щербак, а Смолярчук. Мабуть, чекав цього сигналу. Прикордонник, запинаючись од хвилювання, хрипким голосом доповів:

— Людина, товаришу старший лейтенант!..

— Спокійніше! — відгукнувся Смолярчук. — Де людина? Яка? Звідки?

— На Дунаї. Пливе. У підводній масці. В комбінезоні.

— Зрозуміло. — Голос начальника застави був стриманий. — А зараз ви її бачите?

— Поки що бачу.

— Що вам видно?

— Пливе на середині. Правіше від фарватера, ближче до того берега, — нахилившись до землі, тихо доповідав Щербак. — Порівнявся з островом Тополиним… Пливе повільніше…

— Недалеко від острова бакенщика?

— Ні, в іншому місці, там, де болото й очерет. Тиша. Тільки стукіт двох сердець.

— Чому мовчите? — долітає з протилежного кінця дроту.

— Спостерігаю.

— Доповідайте.

— Далі пливе.

— Куди саме?

— Мимо острова. Вниз по Дунаю,

— Не може бути, повторіть!

— Пливе мимо Тополиного. Зникає… Що накажете зробити, товаришу старший лейтенант?

Довге мовчання, потім наказ:

— Нехай пливе. А ви… ідіть за ним берегом, спостерігайте. Тільки не сполошіть. Ясно?

— Ясно! — сумовито відгукнувся Щербак. Він зрозумів, що це означає: «Не сполошіть».

По вусах текло, а в рот не попало.

«БІЛИЙ» ТА ІНШІ

Яхта «Цуг шпітце» вийшла за межі Румунії, круто повернула направо, з півночі на захід, проминула гирло Прута, лишивши позаду перше радянське місто.

Карл Бард і Дорофій Глібов дивилися на портові вогні прикордонного міста доти, доки вони не зникли вдалині.

— Росія!.. — Карл Бард легенько, по-дружньому штовхнув ліктем «Білого». — Ну, як?

— Що? — неохоче відгукнувся Дорофій.

— Ось ти і вдома. Ласкаво просимо!.. — Карл Бард засміявся. — Не хвилюйся, друже! Все буде гаразд.

Дорофій похмуро дивився на темний берег Дунаю.

Бард скоса глянув на поринача. Він знав, що цей міцний, спритний чолов'яга блискуче пройшов усі випробування, і тому дивувався його не бойовому настрою.

«Цікаво, які думки тебе мучать? Боїшся? Шкодуєш, що доводиться повертатися додому саме так? Пригадуєш дитинство, молодість? А може, тверезо обмірковуєш, як краще виконати завдання?»

Карл Бард глянув на світний циферблат годинника і сказав:

— Час!

— Встигну! — одрізав Дорофій, не повернувши голови, не одірвавши очей од прибережної смуги.

— Слухай, друже! — Карл Бард поклав руку на плече «Білого» — Що з тобою?

Дорофій круто обернувся до капітана. І той побачив зблідле обличчя і шалені очі агента.

— В чому ви мене підозрюєте?

— Тільки в тому, що ти надто зволікаєш.

— Брехня! Стільки років готували мене, натаскували і все не довіряєте, все випробовуєте!.. Поганої ж ви про себе думки!

«О, виявляється, ти зовсім не такий тюхтій, як здавалося!..» — подумав Карл Бард, а вголос сказав:

— Цікаво! І чудно!.. «Поганої про себе думки». Це ж як розшифрувати?

— Даремно турбуєтеся, — промимрив Дорофій, — діятиму так, як наказано.

— Тільки так, друже!.. — він постукав нігтем по опуклому скельцю годинника. — Час!.. Ходімо. Кланяйся Сисою і передай, нехай чекає ще одного гостя… — «Мохача». Не забудеш? «Мохач»! Є таке місто на Дунаї, на кордоні Югославії і Угорщини.

Дорофій кивнув.

— Не забуду. Ходімо!

В капітанській каюті Дорофій надів поверх непоказного цивільного костюма резиновий комбінезон, нав'ючив на себе акваланг і туго упакований рюкзак. Підперезався ременем, на якому були прикріплені пістолет, кинджал, підводний електричний ліхтар, і кивнув шефу.

— Все, можу пірнати.

Яхта йшла між радянською Ізмаїльщиною і румунською Добруджею. Проминули сулинське гирло, зліва по борту лишився яскраво освітлений Ізмаїл.

Наближалися Кілії, румунська і радянська, добре помітна своїм портовим зерносховищем.

«Цуг шпітце» взяв правіше, тримаючи курс на румунську Кілію.

Дорофій Глібов покинув борт яхти.

Хмари затягли небо, не світиться жодна зірка. Мілкий густий дощ періщить Дунай, зрихлений хвилями. Імла і темрява вкрили береги.

«Білий» поплив униз, підхоплений течією.

За годину крізь нічну імлу Дорофій побачив велетенські тополі.

Тополиний острів. Глібов повільно поплив уздовж його берегів. Озираючись, він похмуро проводжав відступаючу в темряву землю, на якій чекає його Сисой Уваров.

Розтанув миготливий вогник бакена, під яким на дні Дунаю лежать контейнери.

Перед світанком з'явилися маячний вогонь Лебединого і старий вітряк.

Дорофій різкими рухами ластів вирвався з фарватерної течії. Підпливши до острова, глибше втягнув голову у воду, так що на поверхні Дунаю лишилося тільки скло маски. Якщо хтось і стежить за рікою, все одно нічого не побачить.

Течія винесла плавця на мілководдя. Тверда спресована товща мулу. Ще кілька кроків, і він буде на острові. Дорофій не поспішав. Чекав, вдивлявся в темряву, прислухався, готовий пірнути, зникнути, як риба. Тихо. Нічого підозрілого.

Обережно виліз на берег, скинув «жаб'ячу» шкуру, міцно згорнув і сунув у рюкзак. Нехай на всяк випадок полежить, може, знадобиться.

По вербових заростях, по росяній траві стелилася передсвітанкова імла. По листях кущів зашарудів дощ. Час од часу тишу прорізав плескіт води — грала риба, падала в річку підмита земля.

Звиклий до темряви Дорофій вдивлявся в місцевість і не впізнавав її.

Повинен бути пологий берег, а тут — висока дамба, укріплена кущами, поросла травою. На протилежному боці піднімається сад: світяться великі вологі яблука.

Яблука на Лебединому? Звідки вони взялися? Не повинно їх бути. Тут росте тільки чорна вільха, верба, очерет. Садам не місце на болотистому грунті. Не туди потрапив.

Чужий острів?

Ні, свій, рідний. Дерев'яний чотирикрилий вітряк, кам'яний маяк — точні прикмети Лебединого.

А дамба?.. Правда мешканці острова давно збиралися насипати її, але так і не спромоглися. Невже за ці роки, поки він тинявся на чужині, все-таки обвалували острів? А гроші? Де взяли їх на таку споруду? Якщо продали все добро, нажите батьками і дідами, все одно не вистачило б. На чиї ж капітали звели цей вал, який стримує весняні води Дунаю?

Дорофій обережно розсунув гілки кущів, перебрався через насип, спустився в сад. Перебігаючи від дерева до дерева, помалу рухався до вітряка.

Крізь гілки яблунь побачив першу хату і зупинився. Вербовий тин, повитий диким виноградом. Здиблений журавель над колодязем. Біленькі стіни. Голубі віконниці, чорні вікна.

Міцним передсвітанковим сном спить Лебединий. Сплять Глібови і не підозрюють, що зовсім близько від них їхній батько, син, чоловік.

Дорофій стоїть перед хатою і посміхається. Чужа, а все одно радісно дивитися на неї. Приземкувата, на три вікна, з різьбленим ґаночком. Північну стіну вже по-зимовому обклали снопами очерету. На верхівці даху розпластав крила величезний півень, вирізаний з вільхи. Тут живуть Черепанови. А поруч, через тин, хата Глібових.

Дорофій попрямував до своєї садиби. Все тут таке ж, як і тринадцять років тому. Біля тину лежать величезні колоди осокорів замість лави. Колись по вечорах тут збиралися хлопці й дівчата. В будні це було улюблене місце дітей, а в неділю від ранку й до вечора колоди обсідали баби. Тут же збиралися сільські сходки.

Хвіртка на старому місці — посередині тину, навпроти колодязя. Тремтячою рукою Дорофій зняв защіпку і ввійшов у двір. Тверда втрамбована стежка вела до хати. Дорофій про всяк випадок звернув з неї і городом, пригинаючись, перетнув двір.

На острові, здалося йому, посвітлішало. З-за дощової хмари блиснула зірка. Дунай скинув із себе важку ношу сльотавої ночі, заблищав лускою.

Ось вона, рідна хата. Така біла, що очам боляче дивитися на неї. Саме такою сяючою ввижалася вона йому в міражних африканських видіннях.

Під вікнами росте висока гілляста тополя. Її посадив Дорофій, коли одружувався. Тепер її видно здалеку. Як швидко минув час. Тополя виросла, а він…

Притулившись щокою до сріблястого мокрого дерева, із страхом і надією дивився на білу, з темними прорізами вікон хату. Тринадцять років тому покинув матір, дружину, синів. Чи живі? Як живуть: в голоді? холоді? нестатках? в радості? Може, Мавра вийшла заміж і забула, що любила колись Дорофія. Чи не чужий він синам? Чи не звуть батьком чужу людину, чи не мають звідних братів і сестер?

В кінці вулиці заспівав перший півень. У сусідньому подвір'ї відгукнувся другий. І незабаром загриміло, покотилося островом зорьове кукурікання.

Дорофій стояв під тополею, не знаючи, що робити. Заховатись у якій-небудь щілині. Звідти нишком підглядіти, як живуть Глібови? А що коли постукати у вікно і на повну силу крикнути: «Ей, Мавро, відчиняй, зустрічай законного чоловіка». В хаті заметушаться. «Чоловік? Який чоловік? Звідки взявся? З того світу?» Тоді він гукне ще раз: «Відчиняй, Мавро! Це я!» Вона вийде повагом і грізно спитає: «Вернувся?.. Де блукав стільки років? Що робив? Кому служив? Якщо ти добрий чоловік, то чому прийшов вночі? Чому побоявся білого дня?»

Якими словами він пом'якшить її озлоблене образою і довгою самотністю серце?

«Поки що треба сховатися, — вирішив Дорофій, — а там буде видно».

Поруч з хатою, під тим же дахом, просторий корівник. Двері по-літньому відчинені навстіж, підперті кілком.

Дорофій переступив поріг. У прохололе обличчя дихнуло коров'ячим теплом і солодким духом зів'ялих на жаркому сонці трав і квітів.

Навпомацки, впевнено просувався вперед по добре знайомому корівнику. Ось кілочки, де в негоду завжди висіли сіті. Висять і тепер. Діжа з водою. Рундук для кукурудзи і висівок. Величезний костиль з ліхтарем.

А ось і корова. Росла, темна з великими білими плямами на спині, вона довірливо повернула до чужої людини голову. Понюхала, пожувала губами, наче чогось просила, одвернулась.

За дверима, що ведуть од корівника до хати, хтось закашляв, потім почулися повільні шаркаючі кроки.

Дорофій притиснувся в дальньому кутку, зарився в сіно.

Побрязкуючи легким відром, до корівника ввійшла невисока худорлява жінка. Голова пов'язана хусткою. На плечі накинута тілогрійка.

Дорофій ледве стримався, щоб не кинутися назустріч матері.

Корова шумно зітхнула і тихенько замукала.

— Ну, здрастуй, здрастуй! — промовила Домна Петрівна. — Як ти тут ночувала-зорювала?

Жінка обмила і витерла чистою ганчіркою корові вим'я, сіла на стільчик, і рівні цівки молока задзвеніли у відрі.

Замовкли півні. Надворі посвітлішало. Темрява відступила за Дунай, у плавні. На краю неба пробилося рожеве джерельце.

Дорофій затуманеними від сліз очима дивився на матір. Постаріла! Глибокі зморшки поорали лоб, підборіддя і навіть ніс. Тільки брови ті самі: смолисто-чорні, густі, з'єднані на переніссі. Про все забув Дорофій: де бував, що робив, чого приїхав сюди, на Дунай. У цю хвилину він тільки любив матір, тільки бажав їй добра.

— Мамо!.. — покликав він. — Мамуню!..

Чи то шепіт почула Домна Петрівна, чи то материнське серце вгадало, відчуло близькість сина, — вона перестала доїти, тривожно насупилася, глянула в куток корівника, на купу сіна.

— Матусю!.. Матінко!..

В найкращі дні свого життя, у дитинстві, Дорофій так називав матір. Мамочка!.. Матуся!.. Матінка!.. Як заклинання промовив Дорофій ці слова. Благав про пощаду і разом з тим владно вимагав. Мати не має права не бути матір'ю.

— Господи Ісусе Христе!..

Домна Петрівна схопилася. Вірила своїм вухам і не вірила. На спині наче мороз сипонув. Їй хотілося сміятись і плакати од щастя, дивилася в куток, на купу сіна, на темну пляму, схожу на людину.

— Мамочко!.. — Дорофій кинувся до матері, цілував її губи, щоки, шию, руки, голову. Перевів подих, притулився мокрою щокою до її щоки, зажмурився, тихенько схлипував.

— Ти?.. Ти, Дорофієчку?

Натруджені руки Домни Петрівни, що шістдесят років не знали відпочинку, пригортали сина. Знайшли велику родимку над правим вухом.

— Дитинко моя! Прийшов!.. Пробився!..

— Я до тебе, матусю, багато років пробиваюсь.

— І я… щодня, щоночі чекала.

— Ну, от і діждалася. Здрастуйте, мамочко!

— Здрастуй, рідненький!

Яка вона маленька, худа, безпорадна. І як хороше пахне — яблуками, сухими травами, молоком.

Дорофій гладив матір по голові і плакав.

Корова, мабуть, здивована тим, що її перестали доїти, повернула голову до господині і замукала.

Домна Петрівна машинально поплескала корову по міцній атласній шиї. Погляд матері був прикутий до обличчя сина. Дивиться на сорокалітнього Дорофія, пригадує, яким він був. Ось він шукає пожадливими губами материнських грудей; ось уперше посміхнувся; ось ступив перший крок; ось біжить назустріч матері берегом Дунаю, босоногий, у червоній сорочці, нап'ятій вітром.

Згадала той день і годину, коли народився.

Народила його в рибальському човні, на узмор'ї. Сама приймала сина: перекусила пуповину, обмила в солоній морській воді, загорнула в те, що було під рукою, у свою сорочку і рибальські сіті.

— Мамо, матусю!..

В корівнику зовсім посвітлішало. Плескаючи по воді шліцами коліс, пройшов рейсовий пароплав. З ріки потягло ранковою прохолодою.

Несамовито ґелґочучи, здіймались із сільських дворів важкі гуси, підлітали, поспішали на привільні пасовиська.

Рожевів дунайський фарватер. Зоряно світилися крила вітряка. Тьмяно миготів вогонь маяка.

— Ну, мамо, кажіть одверто: всім я тут бажаний? — запитав Дорофій.

— Всім, голубе мій, не сумнівайся! Ой, як же ти тремтиш! Тобі холодно? Ходімо в тепло.

— А Мавра?.. — голос його осікся, перехопило дух. — Заміж не вийшла?

— Не наговорюй на дружину. Одна живе, та ось тільки…

— Ну?

— Не впізнаєш її.

— Чому ж це? Постаріла?

— Все сам побачиш, синку… Ходімо.

Дорофій подивився на двері, що вели в хату.

— Довгенько спати любить. Колись, бувало, до зорі вставала. Розбудіть її, попередьте.

— Нема її вдома.

— Де ж вона?

— Поїхала в Москву.

— Навіщо їй Москва потрібна?

— Потрібна!

— Не заблудиться?

— Це Мавра? — мати посміхнулась.

Дорофій насторожився. Щось тут не так.

— А хлопці вдома?

— І хлопців немає.

— У школі?

— В їхньому віці? Отямся, батьку! Старшому двадцятий пішов, молодшому вісімнадцять.

— Де ж вони? Рибу ловлять?

— Бери вище!

— Не розумію. Чогось недоговорюєте.

— Ох, синку, десять мішків я тобі недоговорюю! — Вона витерла руки ситцевим фартухом. — Ходімо до хати, все розповім… Не упирайся! Іди на світ божий, дай мені роздивитись, який ти.

— Заждіть, мамо! Не можна мені при світлі бути. З того боку я сюди пробився!.. Втікач.

Домна Петрівна не сподівалась од сина таких слів, її очі враз наповнилися страхом.

— Утікач?.. Звідки?.. — прошепотіла похололими губами, і руки безсило опустилися.

— Кордон порушив. Під водою. В масці. Став «жабою», щоб вирватись додому. Ох, мамо, скільки я натерпівся!.. Скільки горя сьорбнув у житті! Не міг більше, от і повернувся. По-доброму не можна було, то я хитрістю видерся.

Домна Петрівна закам'яніло слухала сина,

— Звичайно, не помилують власті, якщо дізнаються, що я з'явився.

— Якщо дізнаються?.. — перепитала Домна Петрівна. — А хіба ти хочеш переховуватися?

Дорофій відповів не одразу. Трохи помовчавши, сказав:

— Піду з повинною. Тільки не сьогодні, не завтра. — Він схопив холодну, чужу руку матері, притулив до свого обличчя. — Мамо, пробачте! Не за вільне життя чіпляюсь. До вас прагнув. Надивлюся на вас, на Мавру, на синів, одведу душу і потім… А поки що ніхто й нічого не повинен знати… На острові е прикордонники?

Мати незряче дивилася на сина і думала своє.

— Я питаю, на острові є прикордонники?

— Ти один?

— Що?

— Я питаю, ти один повернувся звідти?

— Один. А що?

— Отже, з повинною?..

— Так. Указ є про помилування таких, як я, що покаялись.

— У чому каятися будеш?

— Кордон перейшов, закон порушив.

— І все?

— Розумію!.. Не віриш? Що ж, діло твоє, спроваджуй рідного сина на той світ.

— Що ти! — злякалася Домна Петрівна. Руки знову стали сильними, потеплішали, з обличчя зійшла блідість. Обняла Дорофія, пригорнулася до нього. — Вірю! Якщо вже тобі не вірити, то краще не жити. Чого ж ми тут стоїмо? — сполошилася Домна Петрівна. — Ходімо до хати.

Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…

— Проходь, роздягайся. — Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… — Ну, ось ти і вдома, синку!

Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.

— Змерз ти, як цуцик. Грійся!

Він налив повну склянку і випив.

— Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас гірку п'є? Ти? Мавра?

— Гостей пригощаємо.

— А часто вони у вас бувають?

— Бувають.

Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.

Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.

Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.

Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.

— Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!

— Сам собі завидуєш, — Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. — Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.

— Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.

— Тобі прикро, що добре живемо?

— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?

— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!

— Всі? Це ж чому?

— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?

— Ну, бачив.

— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.

— А хто його посадив?

— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.

— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?

— Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.

— А за які заслуги?

— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.

— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?

— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.

— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?

— А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево — хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?

Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.

— Коли дамбу насипали? — порушив мовчанку Дорофій.

— Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.

— А гроші де взяли? В борги залізли?

— Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято. Людей — сила-силенна. Машини вдень і вночі гули. Музика, пісні.

— Мавра верховодила?

— Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має — орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. — Домна Петрівна засміялась. — А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.

Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.

Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…

Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.

— Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?

— Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.

— А куди поїхали? Чого?

— Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.

— Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..

— А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.

— Батька хоч згадували?

— Аякже!

— Добром чи…

— Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.

— Ну, а Мавра?

— І вона. — Домна Петрівна підсіла до сина, притулила долоню до грудей. — Пече страх? Не сумнівайся.

— І радий би не сумніватися, та не виходить. Сиджу у рідній хаті, а не вірю: чи тут я? Ех, мамо, коли б ви знали, під якими я жорнами побував!

— Нічого, синку! Все забудеться. Ми тебе з Маврою приголубимо, відходимо. Чому стільки років не подавав про себе вісточки?

— Подавав. З Туреччини, з Кіпра, з Єгипту.

— Жодного листа не одержали.

— Застрявали десь. До чужих рук прилипали.

З двору почувся жіночий голос:

— Петрівно!.. Агов, Петрівно, ти вдома?

Дорофій злякано метнувся в боковушку і зачинив двері.

— Тут я, чого галасуєш! — відповіла Домна Петрівна.

Біля тину стояла сусідка Лада Черепанова. Обличчя розчервонілося, сиве волосся розкуйовджене.

— Що там таке?

— Петрівно, біда. Івасик ногу порізав. Дай, будь ласка, йод, бинт. Усі наші запаси кінчилися.

Домна Петрівна мовчки пішла в хату і повернулася з великою бляшаною коробкою.

— Ось тобі аптечка.

— Дякую!

Сусідка побігла. Домна Петрівна подивилась їй вслід довгим задумливим поглядом. Добра, щаслива доля у Лади.

Важко шаркаючи ногами, мати зайшла в хату. З боковушки вийшов Дорофій. Губи його тремтіли.

— Чого людей боїшся, сину? З відкритою душею прийшов до них, а боїшся!..

— Як же не боятися, коли я власної тіні лякаюсь. — Він покосився на диплом. — Почесною дорогою крокує Мавра… Орденоносець! Голова! Краса і гордість Лебединого. Синів у інженери виводить! І навіть неграмотну свекруху підняла. — Дорофій насмішкувато глянув на матір. — Яка в тебе посада у колгоспі? Агітаторська? Чи в парторги вийшла?

Густі брови Домни Петрівни насупилися.

— Кажи, що хочеш, сину! Можеш сьогодні всяку дурницю молоти. Стерплю.

— Скажу!.. — Він стукнув долонею по столу. — Невчасно і не до речі воскрес Дорофій Глібов. Повзи назад, зачумлений! Туди, звідки приповз — у ніч, у свою жаб'ячу нору.

— Що ти плетеш?

— Діло кажу, мамо! Чорнотою своєю вашу білизну заплямую, якщо залишусь тут. Знеславлю на весь Дунай. Вірити вам скрізь перестануть. Гордія і Авер'яна студенства позбавлять. Мавру з депутатів виженуть. Ось що я вирішив. Не судилося мені жити з вами під одним дахом. Заховаюсь. Піду в плавні і доживатиму там вік. Нижче болотяної трави, тихіше стоячої води.

— Нудно слухати твої дурниці. Ну й дрімучий же ти, Дорофію. Не такі на Лебединому люди, як ти думаєш. Немає їх, вивелись.

— Облиште, мамо! Не вмовляйте. Не буде вам зі мною щастя.

— Ми не з лякливих. Пожили в щасті, поживемо і в нещасті. Загубимо в одному місці, знайдемо в іншому. — Вона поклала на плечі Дорофію легкі засмаглі руки. — А ось що я вирішила, сину!.. Сьогодні підеш до прикордонників. Нагодую тебе, напою і випроводжу. Прийдеш і скажеш: утікач я, кордон перейшов. Помилують. За Указом.

Дорофій стояв біля стіни наче скам'янілий. Очі заплющені, глибоко запали. Обличчя осунулося, посіріло. Зморшки стягли лоб, щоки.

— Нічого тобі чекати. Іди і винись! — твердо сказала мати, — Іди! Чуєш?

Він повільно кивнув обважнілою головою.

— Чую, — не розплющуючи очей, видушив крізь зуби. — Мамо, а якщо… якщо я не піду?

Домна Петрівна довго не відповідала. Міцно стиснувши темні губи, з болем вдивлялася в сина. Потім тихенько, ласкаво погладила його по неголеній щоці.

— Якщо не підеш… я сама поклонюся властям і скажу: чекає вас мій син, приходьте!

— Ех, мамо!.. Кланяйтесь! Та швидше, а то, чого доброго, передумаю винитись.

Дорофія Глібова на швидкохідному катері привезли до районного відділення КДБ.

Багато він розповів!.. Демонстрував спорядження підводного диверсанта. Давав характеристики учасникам операції «Цуг шпітце», яких добре знав.

Не забув Дорофій і про «Мохача», старого друга

Сисоя Уварова, який мав незабаром приїхати до нього в гості.

— «Мохач?» — запитав Шатров. — Хто він? Звідки і коли його чекає Уваров? Які в нього завдання?

Дорофій винувато глянув на чекістів.

— Нічого більше не знаю. Шеф відкрив мені цю таємницю в останній момент, перед висадкою.

— І він не сказав вам, не натякнув, що ви будете взаємодіяти з «Мохачем»?

— Ні, не говорив і не натякав.

— А може, це малось на увазі?

— Ні, не малось. Я зрозумів, що у Сисоя Уварова з «Мохачем» будуть особливий контакт і особливі справи.

— Які?

— Не знаю. Можу тільки гадати.

— Ну, погадайте! — посміхнувся Шатров.

— Таким, як «Мохач», наш брат, чорна кістка, у важких місцях дорогу прокладає. Ми пробуємо, а вони, принци, закінчують, вершки знімають. Найголовніше повинен зробити не я, а «Мохач». Напевно.

— А що найголовніше?

— Не знаю. Вам видніше, що у вас тут, на Дунаї, найдорожче.

— Для нас тут усе дороге, — сказав Шатров. — Міста, колгоспи, кожен корабель і кожна людина. Спокій і тиша. Все цінуємо, все охороняємо. Ви тільки вчора вперше почули про «Мохача»?

Дорофій після довгої напруженої паузи невпевнено відповів:

— Мені здається, я раніше не чув про нього.

— А яку має кличку ваш шеф?

— Інспектор?

— Ні, інший, той, що супроводжував вас сюди, на Дунай.

— Ми його звали «Капітаном».

— Іншої клички в нього не було?

— Не знаю.

— Ви не чули, як називали його між собою ваші інструктори?

— Найчастіше теж «Капітаном», але іноді у веселу хвилину величали «Катаракта».

— В цьому був який-небудь зміст?

— Очевидно.

— І ви не думаєте, що ваш шеф мав ще одну кличку, відому тільки його начальству?

— Можливо.

— А ви не здивувалися б, дізнавшись, що «Капітан», «Катаракта» і «Мохач» одна й та ж особа?

— Я давно вже перестав дивуватися.

— На сьогодні досить, — мовив Шатров.

Глібов вийшов у супроводі солдатів.

Шатров склав списані аркуші і заховав їх у планшетку.

Свідчення Дорофія Глібова примусили Шатрова глибоко замислитися. До чого, до якої події прив'язана операція «Цуг шпітце»?

Штаб «Бізона» нічого не робить про всяк випадок, в порядку самовпливу. Все і завжди приурочується до якої-небудь великої події на міжнародній арені. Коли наступав Фостер Даллес, то запускав свою машину і «Бізон».

Англійці і французи почали зухвалий наступ у Єгипті. Головні володарі акцій Суецького каналу обурилися, що їхню «священну власність» націоналізували єгиптяни. «Араби, схаменіться, віддайте Суецький канал, поверніть Заходу одвічне право господарювати на вашій землі, інакше буде зруйновано тримільйонний Каїр, залито напалмом долину Нілу!»

В розпорядженні Шатрова були дані, які свідчили, що штаб «Бізона» починає шалені атаки на всіх напрямках. Але де головний? Звичайно, не тут, на Дунаї.

Після довгих роздумів Шатров прийшов до висновку, що важлива сама по собі операція «Цуг шпітце» приховує щось значніше.

Для чого «Бізону» потрібні одночасні вибухи на Дунаї — в Братіславі, північній Болгарії, південній Румунії та в дунайському гирлі? Відвернути увагу від авантюри в районі Єгипту? Справді, на якийсь час, якби прогриміли вибухи, Дунай прикував би до себе увагу світової громадськості.

Але ні, темна хмаринка «Цуг шпітце» надовго не заступить подій у Єгипті. Скоріше, це частка величезної хмари, яку західна «машина погоди», «машина взаємної безпеки» вирішила випустити на світовий небозвід.

Тільки над Угорщиною Шатров бачив прикмети недалекої бурі. Там діється щось незрозуміле. Кілька років зміцнювався західний кордон. І цю розумну і необхідну справу остороги тепер чомусь визнали зайвою: декілька дивізій поспішно роззброюють кордон.

Західні сусіди звернулися до угорського уряду з проханням відкрити кордон, і його негайно відкрили.

На думку Шатрова, все це послаблювало позиції народної Угорщини і всього соціалістичного табору. Але у Будапешті відносно цього дехто дотримувався іншого погляду. Там вважали, що роззброєння західного кордону корисне, воно послабить, пом'якшить міжнародну напруженість. Якби ж так!..

Помилка? Чи непродумана, поспішна, ризикована реакція нового керівництва на промахи і хиби старого?

Викликали подив і деякі угорські газети, деякі журналісти, письменники. Вони роздували промахи і неполадки в соціалістичному будівництві. Не критикували, а глузували, висміювали, вдавалися до грубої лайки. Нападали на диктатуру пролетаріату, послабляли її, називаючи себе комуністами, справжніми демократами.

Були й інші неприємні ознаки на угорському обрії. Але тоді, у вересні 1956 року, навіть Шатров, який розбирався в політичній погоді, ще не міг сказати, що «Бізон» вирішив зробити Угорщину тією хмарою, яка повинна була затмити війну в Єгипті.

Чудес немає, не буває їх і в таємних війнах. У надзвичайно важких умовах, іноді навпомацки доводиться нашим контррозвідникам пробиватися до таємниць ворога.

Енергія, терпіння, хитрість, розум, час, обережність, обачливість, розсудливість, риск і точний розрахунок були давніми випробуваними супутниками чекістів… Шатров штовхнув Гойду.

— Ну, що надумав?

— Дещо надумав. Згоден з вами, Микито Самійловичу. Рано святкувати перемогу. Треба ще багато і серйозно попрацювати, поки доберемося до серцевини операції.

— Що за серцевина? — Шатров посміхнувся.

Гойда помовчав, обережно відповів.

— Не знаю, яка вона, але відчуваю — є. Доведеться Дунаю Івановичу залізти в шкуру Дорофія і вирушити в тривале відрядження на Тополиний. Сисой Уваров не знає його, нічого не чув про нього.

— Так, доведеться, — просто сказав Шатров. — І якнайшвидше. Дорофій на дві доби запізнився на Тополиний. Не пізніше як завтра вночі він мусить бути там. Треба насамперед з'ясувати головне: що таке «Цуг шпітце» і хто такий «Мохач».

— Так.

Гойда щиро позаздрив Дунаю Івановичу, хотілося бути на його місці. Все, що він робив досі, здалося йому дрібницею в порівнянні з тим, що чекало Капітона Черепанова.

МОВЧАЗНИЙ І ТИХИЙ

Глупа ніч. У хатині бакенщика темно. Та Сисой Уваров не спить. Виспався вдень. Сидить біля води в тіні вербняка, на дерев'яному причалі, нагрітому денним теплом, дивиться на Дунай і терпеливо жде.

Уже кілька ночей проводжає він поглядом, сповненим тривоги і надії, пароплави і баржі, що йдуть зверху.

Тихо на острівному клаптику землі. Злегка шелестить листям вільха. Коли-не-коли лунає жалібний голос болотяного бугая, що залетів сюди з плавнів.

Місячна доріжка лягла через Дунай, з берега на берег.

Кований, розпечений до білого жару, розклепаний на корж місяць котиться по чистому небу.

Одна половина хатини бакенщика темна, нічна, друга схожа на величезну снігову кучугуру.

Миготливий вогник на межі фарватеру ледве блимає в потоці місячного сяйва.

Десь у ясному піднебессі курличуть журавлі. Сисою Уварову здається, що вони радісно перемовляються.

Курли!.. Здрастуй, батьку-Дунаю! Прилетіли. Кра, кра!.. Втомилися, схудли в дорозі. Кра, кра!.. Десять тисяч кілометрів відмахали. Кра!.. Випередили дощі, морози! Кра, кра!..

Сисой одірвав погляд од неба, похилив голову і знову втупився у воду.

До чого тільки не додумається, чого тільки не побачить людина, яка звикла жити в тихій, темній самотності, всім серцем віддана їй.

Майже чотири десятки років Сисой Уваров живе в світі тиші, в світі самотності. Ввійшов сюди ще малим, по стопах батька, матері, діда, баби. Людей віри Уварова не побачиш, не почуєш. Їх мало на придунайській землі. Але це вірні слуги Христа. Служать йому не словом красним, а мудрим мовчанням. Люттю, прикритою покірністю, як жар прикритий у багатті попелом. Думкою, нікому не довіреною. Справою, відомою тільки Христу і тому, хто її зробив. Мовчальник одвертий тільки з птахом і звіром, дощем і сонцем. Та коли осяє такого віруючого дух Христа, він сміливо виповзає на волю і починає діяти. Рука тверда, коли він карає тих, хто намагається підмінити царство небесне земним, хто топче закон божий, а підносить свій, радянський чи румунський, хто замість невидимого страдницького вінця Христового увінчав голову червоною зіркою.

Проллє мовчальник кров єретиків — і Христос наблизить його до себе.

Сисой Уваров відчув наближення до бога, коли дістав через довірених людей «Бізона» сигнал діяти.

В картотеці «Бізона» він числився під кличкою «Білуга».

«Білуга» виконував обов'язки безкорисливо. Час од часу права рука Христа на землі (Сисой його ніколи не бачив, бо жив той за морями-океанами) присилав платню — благословення боже.

Уваровим і такими, як він, керував Карл Бард, знавець російських сектантів, що жили в дельті Дунаю, в Закарпатті, Прикарпатті та в румунських горах.

Сисой Уваров став підручним Карла Барда ще тоді, коли на Дунаї повновладним господарем, державою в державі, була Європейська Дунайська комісія, до якої входили представники Румунії, Німеччини, Австрії і таких «дунайських» країн, як Англія, Франція, Італія. Над будинками комісії та її суднами розвівався особливий прапор. Європейська Дунайська комісія мала свій флот, свої суди, дипломатичні привілеї, право вільно стягувати податки оборотною валютою.

І, звичайно, комісія мала свою розвідку. Карл Бард був співробітником розвідки. Офіціально він виконував обов'язки інспектора по нагляду за судноплавством, його катер у будь-яку погоду і час з'являвся в Ізмаїлі, Тульчі, Галаці, біля берегів Чорного острова, у Вилкові і Сулині. Барда знали капітани суден, начальники пристаней, бакенщики. Всі його боялися: він мав право особисто звільняти людей, віддавати до суду, штрафувати.

Тоді Сисой Уваров і зійшовся з Бардом. Він був механіком-водієм на катері інспектора. Три роки разом плавали по Дунаю. Вивчили кожний куточок на ближніх і далеких озерах, на всіх островах, ночували мало не в кожного бакенщика.

Темна низька хмара, що виринула з-за плавнів, закрила місяць. Зникла місячна доріжка. Дунай почорнів. На краю неба, ще чистому від хмар, виступили зірки, досі непомітні. Стали яскравіші бакенні вогники. Листя вкрила роса, і воно опустилося під її вагою, завмерло.

Пароплав за пароплавом проходили зверху — білі, стрункі пасажирські, присадкуваті нафтоналивні баржі, задимлені буксири. Прошумів і рейсовий пароплав Ізмаїл — Одеса, а той, заради якого нудився тут бакенщик, не йшов.

«І сьогодні даремно чекав», — подумав Уваров. Крекчучи, позіхаючи, він підвівся і попрямував додому. Не встиг пройти і п'яти кроків, як з Дунаю долинув тихий, обережний голос:

— Зачекай, друже!..

Уваров ждав підводного гостя з дня на день, з години на годину, і все-таки здригнувся, злякався, коли той виринув.

«Білуга» зупинився. Він не озирався. Перехопило подих.

— Ти бакенщик? — запитав хтось.

— Ну, бакенщик.

— Петро Петров?

— Не на ту адресу попав.

Промовивши пароль, Уваров обернувся і побачив чоловіка, який виходив з води. Дебелий, увесь чорний, ніби обпалений пожежею дубок. Тільки обличчя біле — поринач уже зняв маску. За плечима великий рюкзак. Довго, видно, сидів під водою. Від нього пахло сирістю, дунайським мулом. У складках резинового комбінезона блищали краплі води. Густе довге волосся зачесане назад.

Уваров подав гостю руку.

— Доброго здоров'я. З прибуттям!

— Спасибі, Сисой Мефодійович. Здрастуй. Багато про тебе чув, а тепер ось і побачитися довелось. Ану, дай гляну!

Уваров був широкоплечий, з великою вухатою головою. На низькому, косо зрізаному лобі випиналися дві гулі, схожі на телячі ріжки, що тільки-тільки проклюнулися. Ніс товстий, м'ясистий. Щоки обвислі, важкі, в сирих зморшках. У темній глибокій западині блищать маленькі зіркі очі. З-під чорної сатинової косоворотки виглядає гострий кадик.

Ці риси Сисоя Уварова добре примітні, але згодом Черепанов легко викликав у своїй пам'яті образ Уварова єдиним словом — «іржавий». Це і є його головна суть. Голова обросла коротким, жорстким, як на дротяній щітці, землисто-рудим волоссям. Борода теж темно-руда, як мочалка, росте в усі боки. Брови стовбурчатьея жовтою щетиною. Важкий дух іржі, вологості, тліну супроводжує кожен рух Сисоя Уварова.

Черепанов випустив руку бакенщика.

— Ну, от і подивився.

— Цікаво!

— Що тобі цікаво?

— У твоє дзеркало, кажу, цікаво подивитись. У звичайне, скляне, я ні разу в житті не дивився. Не можна. Ну, кажи, який я? На сома столітнього схожий, га? — Він засміявся. І сміх його теж був якийсь вологий, холодний.

— Нічого, русалка не відмовиться.

— Крутиш?.. Ну, бог з тобою. Мені однаково, який я: страшний чи привабливий… Не для людського ока живу на світі. Ти хто? Як величати накажеш?

— Зви Іваном. — Черепанов посміхнувся. — В далеких відрядженнях звик бути Іваном.

— По-нашому добре балакаєш. Росіянин?

— Росіянин. Чистокровний.

— Звідки родом?

— Звідси не видно. Сисой, ти надто цікавий! — Черепанов докірливо похитав головою.

— Прошу вибачення… Чому так довго не приходив? Дві ночі виглядаю. Змучився, хвилювався. Думав, схопили тебе. На чорний випадок дружка свого у плавні відправив.

— Була причина. Мало у волок не потрапив до цих… стражників у зелених кашкетах.

— Де?

— В Ангорі. Дві доби відсиджувався в утробі напівзатопленої баржі. Намучився страшенно. Ну, нічого, не звикати! — підводник стишив голос до шепоту. — Тут недавно проходили баржа і пароплав…

— Проходили… Та ти не бійся, кажи на повний голос, ніхто тебе не почує.

— Звичка, брате, нічого не вдієш… Отже, проходили…

— Авжеж. Вантаж скантовано і затоплено під бакеном. — Уваров кивнув на Дунай, на вогник, що блимав недалеко. — Он там. Зараз попливеш?

— Треба б зараз.

— Відпочинь, повечеряй, випий винця.

Нашому братові не можна перед роботою ні їсти, ні пити. Живіт мусить бути пустий. Запалю і пірну. Сигарети є?

— Ми зроду не палимо.

— А, я й забув. Доведеться скористатися непорушним запасом.

Нічний гість розстебнув резинові лямки рюкзака, відгвинтив герметичний клапан, вийняв пачку сигарет, нахилився до землі, чиркнув запальничкою. Потягло м'ятним тютюновим димком.

— «Капітан» велів тобі кланятись. І грошей прислав, — сказав Черепанов, поплескуючи рукою по рюкзаку.

— Грошей? — насторожився Сисой.

— Так. Чого це тебе дивує?

— А навіщо вони мені? Гроші мені не потрібні. Не заради них. «Капітан» давно про це знає.

— «Капітан» нічого не забуває, — сказав Черепанов. — Гроші не потрібні тобі, то іншим здадуться.

— Так би й казав… Для плавнів прислав.

«Плавні?.. Чому гроші потрібні для плавнів? Дорофій про це нічого не казав. Не знає, мабуть. Хто там у плавнях?» — Черепанов затоптав у землю недопалену сигарету.

— Потім побалакаємо. Зараз пірну, а то скоро світатиме. До речі. Велено тобі ждати ще одного гостя… «Мохача».

=— «Мохач»?! — Хотів і не міг приховати своєї радості Уваров. Очевидно, давно милий його серцю цей чоловік.

Черепанов надів на голову капюшон з маскою, і безшумно, як тінь, зник під водою.

Поки він блукав там, Сисой Уваров про всяк випадок подивився, що лежить у рюкзаці. Пістолет. Запасні обойми. Гранати. Звичайні черевики. Полотняні торбинки, наповнені чимось твердим, здається, вибухівкою. Пачка грошей. Сигарети. Моток якогось особливого, тонкого електричного дроту. Маленький фотоапарат. Фляга, обшита сукном. Невеликі гострозубці. Слюсарний розвідний ключ. І ще якісь речі незрозумілого призначення.

На поверхні Дунаю, майже біля самого берега, зарослого вербняком, виринула чорна пляма.

Поринач вийшов на берег, тримаючи в руках металеву сигарету, завбільшки з доброго сома, з якорцем на тросі.

— Тримай! — глухо, з-під маски, промовив підводник.

Сисой Уваров нерішуче підняв руки й одразу опустив.

— Тримай, не бійся. Поки що не страшна. Вибухові голівки в рюкзаці.

«Білуга» тремтячими руками взяв міну.

— Неси додому! Заховай, а я тим часом другу дістану.

Обережно, пташиними кроками, рушив Уваров додому, тримаючи на витягнутих руках важкий, мишачого кольору снаряд.

Одніс. Заховав. Повернувся. Поринач, вилізши з води, поклав другу міну на траву, зняв маску, глибоко зітхнув.

— Оце й усе! Тягни, Сисой! І рюкзак візьми.

Уваров зробив ще один рейс.

Повернувшись, він побачив Івана без резинового комбінезона. На ньому був товстий теплий светр, штани в обтяжку, білі вовняні шкарпетки. Резинова шкура, балончик з киснем, маска і черевики із свинцевою підошвою валялися на траві.

— Ну, друже, тепер веди до себе. Прихопивши з собою спорядження, пішли в хату.

Сперте повітря підземелля вдарило в обличчя Дуная Івановича, коли він відчинив двері хатини бакенщика.

Два скособочених віконця, закритих старими ряднами, на нарах оберемок сіна. Стеля, чорна від кіптяви. На іржавому дроті висить гасова лампа з іржавим бляшаним кругом. Долівка у вибоїнах і горбах. На столі, абияк збитому з дощок, недоїдена риба, варена картопля, буханка хліба. В печі синіють чадні жаринки.

Дунай Іванович похитав головою.

— Ну й ну!.. Тут, брате, й людиною не пахне. Лігво. І як ти існуєш, не збагну!

— Існую. — Уваров, підкрутивши ґнота в лампі, почав поратися біля печі. — Задоволений, слава Христу. Не скаржуся. Не випрошую кращого життя.

— Діти є?

— Нежонатий.

— Чому ж не одружився?

— Двадцять п'ять років не шукаю нареченої. — Уваров поворушив товстою обвислою губою. Це означало посмішку. — На тому світі одружусь.

— Це ти серйозно?

— Куди ж серйозніше!

— Принципіальний женоненависник?

— Що?

— Жінок, кажу, ненавидиш.

— Без жінки легко жити, якщо з Христом обвінчаний.

— Ну, знаєш!.. Я от з дитинства обвінчаний з ним, а все-таки…

Сказав і зразу пожалкував. Небезпечна балаканина.

— А хто тебе вінчав? — запитав Уваров, і його очі стали вузенькими-вузенькими.

Дунай Іванович зрозумів, що необережно торкнувся чогось таємного, сектантського.

Хто вінчав? Що сказати? Швидко згадав, що було йому відомо про сектантів Дунаю, Карпат і Закарпаття. Всі вони глибоко законспіровані, організовані в «п'ятірки». Одна не знає іншої. Кожна виконує волю головного проповідника. А проповідник, права рука Христа — особа майже міфічна. Живе далеко від своїх служителів — десь у Канаді чи США. Через таємних послів впливає на російських, на польських, на румунських і на болгарських сектантів. Накази його виконуються беззаперечно.

Дунай Іванович спокійно витримав погляд Уварова і промовив:

— Хто вінчав, питаєш?.. Той, кого обрав Христос. Той, хто буває скрізь і ніде.

— Он як!.. — бакенщик задоволено посміхнувся.

Черепанов зрозумів, що небезпека минула. Виходить, відповідь вдала. Он, виявляється, в чому справа. Хитруй, викручуйся, недомовляй, натякай, нагромаджуй усякі премудрості, ховайся за них — і ти завоюєш довір'я недовірливого «трясоголова» чи «мовчуна».

Черепанов сів за стіл.

— Сисой, а ти не дуже гостинний! Де ж твоє угощення? Подавай!

Господар посміхнувся в прозору розпатлану бороду.

— Тихше їдеш, далі будеш! Ми весь свій вік тихо їдемо. — Він одсунув ногою дошку в стіні, вийняв із неглибокої схованки пляшку горілки, чорну ікру в скляній банці, солоні огірки в глечику. — Пригощайся, Іване… не знаю, як тебе по батькові.

Черепанов узяв пляшку, подивився крізь неї на світло лампи.

— Березовий сік, а не горілка. Хороша Маша, та не наша. Не можна мені пити. Така робота. А може й тобі не можна?

— Можна! Ми зроду-віку п'ємо: дід пив, батько пив і я п'ю з дитинства.

— Знаю! — Дунай Іванович засміявся. — Отакий тихий їздець. Та хіба вона, оковита, дозволяє людині тихо жити?

— Дозволяє. Вона в мене приручена. Наливай!

Справді, Сисой випив одну, другу склянку і не сп'янів, не змінився: такий же статечний, розсудливий, обережний і тихий.

Дунай Іванович повечеряв, підвівся, вийшов з-за стола, потягнувся, позіхнув, з тужливою заздрістю глянув на оберемок сіна, кинутий на дощані нари.

— Хочу спати. Повартуєш?

— Зажди!.. Ми не побалакали про головне… про плавні.

— Вранці побалакаємо.

— Я б хотів зараз.

— Гаразд… Вранці повідом у Явір: Прибув, мовляв, благополучно, цими днями виїде до вас.

Уваров нетерпляче відмахнувся.

— Це я сам знаю. Далі… Як відносно плавнів?

— Про них потім. Завтра вночі я мушу пробратися до дунайського бензопроводу. Ти мені допомагатимеш.

— Я?.. Я ж не підривник і не поринач.

— Ні підривати, ні пірнати тобі не доведеться.

— А як же?

— А отак… — Черепанов вийняв з рюкзака портативне, для роботи під водою, електроакумуляторне свердло. — Пірну на дно в тихому місці, просвердлю в бензопроводі отвір, вставлю туди дуло цього балона-пістолета, вистрелю, акуратно зачеканю отвір… Цей балончик-пістолет наповнений особливою рідиною. Її вистачить для того, щоб нейтралізувати тисячі й тисячі тонн авіаційного бензину. Діє рідина не одразу. Якщо завтра ввести цю рідину в бензопровід, то реакція діятиме до жовтня. Літак, заправлений таким бензином, з землі не підніметься…

— Ясно! — сказав Сисой. — Чим і як тобі допомагати?

— Завтра на вечірній зорі сядемо у човен, візьмемо сіті і попливемо у дальні протоки. Звідти до бензопроводу рукою подати. Поки ти будеш рибалити, я справлюся із своїм ділом.

— Ризиковано… Як я тебе заховаю? Не човен у мене, а шкаралупа.

— На буксирі в тебе піду. Під водою. Вразі зустрічі твого човна з прикордонним катером, непомітно зникну, як риба.

— А ти не можеш самостійно діяти?

— Далеко до місця. Проти течії цілу ніч пропливеш, втомишся. Сили треба берегти.

— Рискована для мене така прогулянка.

— Боїшся?

— Я кажу… рискована. Не хочу зайвий раз попадатися на очі прикордонникам. Вірять вони мені, але й перевіряють. А відносно страху… — Сисой Уваров глузливо-поблажливо глянув на поринача. — Нічого я не боюся.

— Не набивай собі ціну: і так дорогий! Поки людина живе, вона завжди боїться. Я ось уже майже двадцять років з життям і смертю обнявшись ходжу, а все одно блідну і холону, коли йду на діло.

— Тобі так і належить, а я… Заказаний мені страх.

— Залізний ти, чи що?

— Хоч і не залізний, а ні куля, ні вогонь, ні тюремна блощиця, ні табірний щур не вгризе мене.

— Справді?.. Це ж чому?

— А тому… Тисячі років живу на землі і ще тисячі років житиму…

— Он як!.. Виходить, ти з Адамом і Свою знайомий? Був свідком всесвітнього потопу? Може, ти й живого Христа бачив?

— Бачив! — похмуро, визивно відповів Уваров.

Дунай Іванович ледве стримався, щоб не розсміятися.

— Ну, коли так, то звичайно… Словом, безсмертний? — Черепанов обережно торкнувся коліна Уварова, помацав м'язи, ребра. — Із звичайного тіста зліплений, а зносу немає. Вічний. От здорово!..

— Не смійся.

— Ну, що ти, Сисой! Заздрю. Захоплююся. Пишаюся, що доля звела мене з такою чудо-людиною.

— Таке чудо кожному доступне.

— Навіть мені?

— І тобі.

— А як до нього підступитись?

— Довго про це розповідати… Спи!

— Не скажеш?

— Спи, кажу. У сні відповідь матимеш.

Уваров погасив лампу, і в сирій, затхлій хатині запала тиша.

Дунай Іванович затаївся на нарах. Готовий був до всяких несподіванок. Хто знає, чого можна чекати від «безсмертного». Стискував пістолет, напружено прислухався, вдивлявся в той куток, де на старій овчині лежав Уваров. Там було тихо. «Плавні, плавні, — думав Черепанов засинаючи. — Що там?.. Спитати не можна».

Вранці перший прокинувся господар. Умився. Розчесав бороду і волосся дерев'яним з рідкими зубцями гребінцем. Розштовхав гостя.

Черепанов розплющив очі, посміхнувся.

— Одержав!..

— Що?

— Вже забув?.. У сні одержав відповідь на своє запитання: як стати безсмертним?

— Ти все жартуєш. — Уваров насупився. — Не раджу. Даремно таке не проходить.

— Ти ж казав сам…

— Тримай язика за зубами!.. Тиші, мовчання додержуй!.. Ось що я тобі казав. Ну, добре! На годинку відлучуся. Провізії куплю, на пошту зайду. Сиди в хаті та поглядай у вікно. Якщо непрохані гості на острів завітають, ховайся на горище.

— Все ясно… Рушай! Газет свіжих привези.

Сисой Уваров швидко поснідав, спустився до ріки і на саморобному, низько посадженому двовесловому човні безшумно поплив до міста.

Коли він зник за Чорним островом, Дунай Іванович ввімкнув кишенькову рацію, настроївся на потрібну хвилю і викликав полковника Шатрова.

За кілька хвилин швидкохідний катер перлистого кольору з вимпелом суднової інспекції на кормі причалив до Тополиного. На берег зійшли Шатров і Гойда.

Черепанов доповів про те, що йому стало відомо. Розповів і про плавні.

Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.

— Сьогодні вилітаю до Москви, — сказав він. — Незабаром повернуся. Вже не сюди, а у Явір. І вам тут нічого робити. Плавнями і «Білугою» займуться інші. Переїжджайте в Закарпаття. Василю, ти лети сьогодні ж. Розчисть Дунаю Івановичу шлях у монастир. А ти, Дунай Іванович, сердечно попрощайся з Уваровим і рушай слідом за Гойдою, йди на побачення з «Говерлою». Зустрінемося через три дні в Яворі. У мене все. Запитання є?

— Є!.. — Гойда вказав на зім'яту фотографію Сисоя Уварова. — Цікавий експонат цей «безсмертний». Відкрилася нова жила. Варто було б до кінця її розробити, а потім братися за «Говерлу».

— Ні. З Уваровим ясно. Найголовніше, я гадаю, буде там, у Яворі, на Тисі і далі, на Дунаї. Прибережи свій запал, Василю. Все ще попереду.

«ГОВЕРЛА»

Залізні глухі ворота монастиря Дунай Іванович обійшов стороною. Гойда докладно розповів йому, як, не привертаючи до себе уваги, знайти Кашубу.

Перепливши Кам'яницю, пішов правим берегом ріки і незабаром вибрався до Соняшної гори. Тут, біля куреня з кукурудзяного бадилля, зустрівся з тим, хто йому був потрібен.

Живе на вільному повітрі «Говерла», п'є джерельну воду, вмивається з прозорої криниці, а немає в ньому нічого свіжого. Волосся колишнього управителя графським маєтком розпатлане, брудно-попелясте. Борода схожа на сухі водорості. Зморшки на обличчі забиті пилом. Зім'ята, ніби пожована сорочка втратила свій первісний колір, штани обтріпані, випнуті на колінах.

Думки і почуття Дуная Івановича не відбилися ні на його обличчі, ні в погляді. Він чемно привітався, зняв верховинського капелюха і, як належало прохачеві, низько вклонився.

— Я до вашої милості, пане лікар і пане агроном. Старий з цікавістю оглянув незнайомця, який скидався на селянина, і насмішкувато зауважив:

— Погано ти поважаєш лікарську милість. Вклонитися як слід не вмієш.

Черепанов засміявся і дружньо підморгнув виноградарю.

— Це правда. Нічого не вдієш. Одвик кланятись. І, мабуть, вже не звикну. Від злої долі скоро одвикаєш, слава богу.

Господар куреня мотнув бородою, вказав на великий камінь, що стирчав на розораному схилі Соняшної.

— Сідай, розповідай, хто ти, звідки і в якій справі забрів сюди.

— Отаке, зразу й викладу тобі, хто та що, та як! Не на такого напав. Хочу поговорити з толком, не поспішаючи, ніби в прикуску. — Дунай Іванович здобрив свої слова невимушеним смішком.

Старий не відгукнувся на цей веселий тон.

— Пробач, земляче, але я не маю бажання вести такі розмови.

— От, уже й розсердився, а я думав, ти з моєї породи. Ну, гаразд, прискоримо оберти… Кажуть, ви добре лікуєте виноградну лозу, заражену трутовиком?

Старий випростався, наче став вищий, стрункіший, молодший: тьмяні очі заблищали, сірі щоки порозовіли.

— Лікують людей, а виноград, заражений трутовиком, викорчовують і спалюють. — Відповівши на пароль, він кинувся до гостя, схопив його руку. — Дуже радий! Чекаю з нетерпінням. Як величати дозволиш, куме?

— В далеких відрядженнях завжди Іваном звусь. Отак і ти величай, пане лікар.

— Як дійшов?

— Добре. Листа дунайського одержав?

— Не затримався. Заховаю. Надійне місце є. Старий винний підвал з таємним входом. Сисой здоровий?

— Він сто років проживе. Чого мене сюди послали, знаєш?

— Якщо скажеш, то знатиму.

Іван довго м'яв між пальцями тугу сигарету, нюхав тютюн, чиркав мокрими сірниками. Нарешті, сказав:

— Поринач я. Людина-жаба. Не чув про таку спеціальність?

— А!.. — непевно протягнув старий. — Речі, прошу вибачення, де твої?

— На вокзалі, в камері для схову. Ввечері заберу і до тебе переправлю.

«Говерла» більше не запитував, замовк. Очевидно, його здивувала і насторожила надмірна відвертість гостя. На той випадок, якщо це так, Дунай Іванович діловито сказав:

— Наказано поінформувати тебе про справу. Допомагатимеш мені.

Десь унизу, за черешнями, що росли обабіч кам'яної дороги, загуркотіла підвода, заіржав кінь. Іван занепокоївся:

— Сюди?

— Не турбуйся. Всі черниці працюють на іншій ділянці.

— А чужі сюди не заглядають?

— Вночі хлопчаки на виноград наскакують.

— Я б теж не відмовився.

— Ох, недогадливий! — сполошився старий. Побіг у темний курінь, приніс корзину винограду. Оси, захмілівши від винного соку, наче сонні, повзали по свіжих ягодах, вкритих сизим пилком.

Черепанов узяв налиту, рясну грону.

— Гарна!.. Сонячне світло, розбавлене вином.

— Слухай, куме, а ти сьогодні їв, пив?

— Ніколи було, поспішав. Годуй!

У курені було прохолодно, терпко пахло сухими травами.

Добре поїли, випили, і господар явки довірливо глянув на Івана:

— Ну, як там, у ваших краях?.. Який вітер?

— У наших краях, звісно, все більше низовий віє, з моря, воду в Дунаї підіймає.

— Я не про Дунай.

— А про що?

— Про місце, звідки ти приїхав.

— Шваби є шваби.

— Невдячний русак! — похмуро усміхнувся лікар. — Шваби його приголубили, «жабою» зробили, а він… Я тебе, Іване, серйозно питаю, яка там погода?

— Прояснюється потроху.

— А на якому горизонті?

— Та все на тому ж, куди наші з тобою очі звернуті.

— Мої очі звернуті і туди, і сюди… розбігаються, не знають, де шукати найголовніше. А твої?

— Я, звичайно, не провісник погоди, але…

— Не тягни, Іване, викладай усе. Я питаю, як розвиваються події?

— А хіба сюди не доходять чутки?

— Чутки — чутками. Якщо їм вірити, то й у Польщі спалахнула пожежа.

— А якщо не вірити?.. — Дунай Іванович внутрішньо завмер, чекаючи, що скаже «Говерла». Підтвердить чи не підтвердить догадки Шатрова.

Старий відпив з пляшки і навіть не скривився.

— Гора Соняшна хоч і висока, але з неї мало землі видно, не далі як до кордону.

— А ти навшпиньки стань, дещо побачиш…

Так, хитруючи, викричуючись, вони ще довго розмовляли.

Дунай Іванович не поспішав, був обачливий, спокійний, розумів, що діяти треба тільки напевно, щоб не сполошити стріляного птаха. Ясно, що старий чекає якихось великих подій. Допитується, чи не змінили господарі в останній момент напрямку головного удару.

Якими силами має бути завдано? Звідки? Коли? Куди? «Говерла» всього не знає. Але дещо йому відомо.

Навіщо його сюди закинули? Яку участь він братиме в майбутніх подіях?

У разі арешту старий, звичайно, оніміє. Треба дуже обережно випитати все, поки він на волі. Пройдисвіти, які побували в усяких бувальцях, понюхали пороху, не клюють на найкращу, найзапашнішу принаду. Потрібні винятково сприятливі умови для того, щоб вони перестали бути підозріливими.

Іван їв виноград і без упину розповідав, як працював на дунайському острові, згадував своє життя-буття в Баварії, хвалився перемогами в будинках розваг Мюнхена і не намагався викликати старого на відвертість. Говорив тільки про себе, показуючи свою веселу вдачу. І він домігся того, на що розраховував, — викликав незадоволення «Говерли». Той поморщився, навіть розсердився.

— Що це ти все навколо власної персони крутишся, себе тільки й слухаєш?

— Свої пісні наймиліші. Нам з тобою, лікарю, не пуд солі треба з'їсти, а всього-на-всього грамів сто, а може й того менше. Зроблю своє діло, і адью, бувай здоров. Отак!

«Говерла» кинув стару кожушину на купу кукурудзяного бадилля.

— Лягай спати! З дороги, мабуть, притомився.

— Справді, є гріх, притомився.

Вкладаючи Івана, господар укрив його важкою, з неприємним запахом ковдрою і лагідно погладив по голові.

— Спи! Розбуджу коли треба.

Ввечері він ледве розштовхав свого гостя.

— Ей, куме, вставай. Час!

Розчісуючи волосся п'ятірнею, Іван вийшов з куреня. Над Сонячною горою розкинулося неозоре світло-синє, всіяне зорями небо. З полонин повівав свіжий, з осінньою прохолодою вітер. У скелястих берегах шуміла Кам'яниця. За рікою в садах дівчата співали пісню про Іванка. Але співали не жваво, не весело, як завжди, а на свій лад, сумовито, скаржачись, що в піснях багато

Іванків, а в житті чекають, чекають того Іванка, а він все не приходить. Іван посміхнувся:

— По мені сумують, голосисті. Гарно співають.

— Виходить, не тільки свої пісні чуєш?

— Жива ж я людина. Ех, дівчата, дівчатонька!.. Десь серед вас і моя любов гуляє.

— Твоя? — старий з цікавістю дивився на Івана при світлі гірських зірок.

— П'ятнадцять років тому моя любов була молодою, пісенною… Така й лишилась. Її голос чую в кожній пісні.

Пішли вниз до ріки.

Через пролом у монастирській огорожі пробралися на територію монастиря і вийшли до сторожки, повитої виноградними лозами.

Іван швидко ознайомився з таємною схованкою і пішов на вокзал забрати речі. На протилежний берег Кам'яниці його перевіз старий на плоскодонному човні. Години через півтори він привіз Івана назад.

У хатині на розжареній плиті кипіла вода, посеред кімнати на купі свіжої соломи стояла порожня діжка і лежала мочалка.

— Ось, куме, лазню для тебе приготував. Запаршивів, мабуть, у дорозі. Роздягайся, я тобі спину потру. — Не чекаючи згоди Івана, він вилив у діжку окропу, розбавив його холодною водою.

Господар явки хотів роздивитися свого гостя докладно.

«Говерлі», співробітнику «Відділу таємних операцій», було відомо, що «Білий» має розпізнавальний знак, витатуйований під пахвою.

Дорофій Глібов не знав, що позначений особливим тавром. Спеціалісти «Бізона» приспали Дорофія і без його згоди накололи йому шифр. «Говерла» одержав інструкцію, хто і з чим прийде до нього і як його перевірити.

Допомагаючи Івану помитися, старий ніби ненароком підніме йому руку, загляне під пахву, і переконається, чи це та людина, за яку себе видає.

Дунай Іванович не підозрював про підготовлювану пастку. Але він не попався, бо не захотів купатися в діжці і показувати своє зовсім не запаршивіле тіло.

Засміявся, сказав:

— Лікарю, зцілися спочатку сам! Стояти біля тебе важко — від тебе тхне і ти брудний!

— Даремно, виходить, старався? — образився старий. — Мийся!

— Не буду. Ніколи.

Щільно завісивши вікно, Іван відкрив чемодан, вийняв мішок із спорядженням і, нічого не пояснюючи, повільно почав надівати «жаб'ячу» одежу.

— Куди ти збираєшся?

— На побачення з дівчатами, — пожартував Іван.

— Ні, справді?

— Не догадуєшся?

— Невже зараз і підеш?

— Триматиму курс туди, а куди потраплю, не знаю. Якщо до світанку не повернуся, повідом Уварову…

— Повернешся!..

Старий притих і шанобливо, з цікавістю, дивився, як Іван натягував вовняний комбінезон і светр, як спритно заліз у гумову оболонку, як нав'ючив на себе балони, рюкзак з мінами, озброївся фінкою, пістолетом, підводним ліхтарем. Дивлячись на Івана, «Говерла» радів, що працюватиме з таким спритним, сильним і безстрашним майстром своєї справи. Такий, якщо станеться лихо, не віддасть себе живим у руки прикордонників.

Поринач ледве посувався, важко переставляючи ноги. Але як тільки потрапив у ріку, зразу став легкий і рухливий.

«Говерла» проводжав його до самої води. Пройшовши кілька кроків, Іван раптом обернувся і промовив:

— На світанку буду вдома. Приготуй чаю, добре натопи піч.

— Все буде. З богом!

Іван розтанув у темряві.

«Говерла» ще довго стояв на березі, в тіні кущів і в думках супроводжував поринача. Підхоплений гірськими водами Кам'яниці, він пропливає повз монастирський сад, бетонну башту міської водокачки, огинає явірський стадіон, рухається вздовж набережної, перетинає по рівнині залізничний вузол, циганську слобідку і на виду у прикордонної застави виривається разом з

Кам'яницею на простір Тиси, трохи вище магістралі Львів — Явір — Будапешт. Звідси до цілі недалеко. На стрімкій течії Тиси він підкрадається до залізничного моста… У «Говерли» перехопило подих, коли він уявив собі, як Іван пірнає на дно Тиси, як встановлює міни, такі гарні на вигляд…

Монастирська дзвіниця зустріла і провела північ дванадцятьма протяжними ударами.

В усіх келіях погасло світло. Тільки у віконці вівтаря за гратами світився вогник чергової лампадки. Ігуменя боялася злодіїв і цілу добу підтримувала у монастирській церкві невгасимий вогонь.

Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.

Перед світанком спустився до річки.

Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.

— Не можна тут, — прошепотів старий. — Потерпи. Вдома запалиш.

— Дай хоч пожувати. — Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. — Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?

— Усе в порядку. Ходімо!

Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.

В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.

Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.

— Дай сюди, продеру як слід. — «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано смикнув ліву руку Івана, торкнув темну впадину під пахвою, той відскочив і зареготав.

— Що з тобою? — посміхнувся лікар.

— Лоскотно.

«Нічого, встигну ще перевірити, — подумав старий. — Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».

Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.

— Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —

Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. — Прего, андіамо а тавола! ^[5]

Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:

— Седете, прего! Мангіате! ^[6]

Іван чемно вклонився.

— Ві рінграціо. ^[7]

Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.

Повеселішав і лікар.

— Де ти вивчав італійську? — спитав він.

— Там, де всі нею говорять.

— І довго ти жив в Італії?

— Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.

— Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. — Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. — Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.

— Нічого, скоро повернуться ці часи.

— Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.

— Не надієшся? А заради чого ж воюєш?

— Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.

— З ким?

— З ким же!..

— І багато в тебе кривд?

— По саме горло.

— А як будеш розплачуватись? — Іван насмішкувато подивився на господаря. — На словах? У думці?

— В боргу не залишусь.

Іван зневажливо махнув рукою.

— Не розумію я таких переживань.

— Важко тобі зрозуміти.

— Це ж чому?

«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.

Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.

А Іван не вгамовувався. Сміючись, великодушно сказав:

— Можеш записати на свій рахунок мою сьогоднішню роботу.

— Ну, добре, не кажи гоп, поки не перескочиш! Як упорався?

— Нормально. Без пригод. Справу зроблено акуратно. Тепер чекатимемо грому.

— І довго чекати збираєшся?

— Скільки треба, стільки й почекаю.

— А скільки треба?

— Може, стільки, а може й того менше. Куди поспішати!.. Аби день до вечора. Укриття надійне, харчі добрі, добові ідуть в доларах, вислуга нараховується.

— Теревениш. Давай побалакаємо серйозно.

— Діло робити я звик, а балакати… Посплю краще. Буона нотте ^[8] .

Посвічуючи ліхтариком, старий привів Івана підземним ходом у старий винний підвал. Кам'яна коробка й досі зберегла винний аромат.

Іван повалився на купу пахучого сіна.

— На добраніч!

— Яка там вона добра!.. — Роздратований лікар рубонув гострим променем ліхтаря по обличчю гостя. — Слухай, ти, перестань грати в піжмурки! Викладай інструкції.

— Не сліпи!

Ліхтарик погас. У темряві сильніше запахло старим вином, сирим камінням.

— Чого ти від мене добиваєшся? — запитав Іван.

— Коли впаде міст?

— А для чого це тобі?

— Як же!.. Орієнтування. Мої люди томляться на вихідних позиціях, чекають сигналу. Я надіявся на тебе, а ти…

«Мої люди!.. На вихідних позиціях? Які? Де?» Дунай Іванович роздумував, як йому скористатися з одвертості, що прорвалася у «Говерли». Знайшов у темряві його руку, потис.

— Береженого бог береже. Всі інструкції викладу в свій час. Людей у тебе багато?

— Поки що п'ятеро. Молоді угорці. В кожному клекоче березневий дух Петефі. Знаєш Петефі?

«Знає Дорофій Петефі чи не знає?» — подумав Черепанов.

Старий по-своєму витлумачив довге мовчання Івана: пориначу ніяково, він роздумує, збрехати чи сказати правду, що не знає.

— Петефі — це угорський Пушкін. Ну добре, відпочивай. На добраніч.

Дунай Іванович не затримував старого, хоча йому дуже хотілося побалакати, взнати, хто ці п'ятеро угорців, де їхні вихідні позиції.

Небезпечно, старий може насторожитися.

Залишившись на самоті, Дунай Іванович намагався заснути, але не міг. Надто велике збудження було вдень. Думки не давали спокою. Лежав з розплющеними очима, перебирав у пам'яті все, що йому відкрилося у виноградарі-лікарі.

Час тягнувся.

О шостій ранку тихенько рипнули двері підвалу, хтось обережно, м'яко переступив поріг і завмер, прислухаючись.

Дунай Іванович вихопив пістолет і ввімкнув ліхтарик. У вузькій смужці світла сутулячись стояв «Говерла». Прийшов звідти, з ранніх виноградників, де росяна свіжість, сонце, вітер, прохолода Кам'яниці, а оповитий огидливим тліном.

Дунай Іванович одвів промінь ліхтаря, заховав пістолет.

«Говерла» підійшов до нього, опустився на сіно.

— Буон маттіно, Іване! ^[9]

— Буон маттіно. Що сталося?

— Нічого. — Старий чиркнув сірником, засвітив свічку, встромлену у пляшку. — Повний порядок, не турбуйся.

— А чому приплівся в таку рань, не дав виспатися?

— Прохання у мене до тебе, друже.

— Не міг дочекатися дня. Кажи!

— Скусате прего, сеньйор ^[10] . — Старий спробував зобразити посмішку на обличчі, не пристосованому до посмішок. — Справа термінова. Невідкладна.

— Ну, якщо невідкладна… Я слухаю. — Іван позіхнув, узяв сигарети. Припалив од свічки і порожніми сонними очима втупився в господаря.

Той вийняв з кишені поношеної і засмальцьованої куртки аркуш паперу, розгладив його долонею.

— Вчора ми з тобою говорили про моїх хлопців, про бойову п'ятірку. Я мушу переправити їх до Угорщини.

— Ну й відправляй з богом. А я тут при чому? Вказівки маєш?

— Інструкцій на всі випадки не настачишся. Наказано будь-що переправити.

— Не розумію. При чому ж тут я?

— Та ти прокинувся чи ще спиш? — старий легенько поторсав Івана за плече. — Прокинься!

— Не сплю. Голова світла, а твоє діло темним здається.

— Допомога твоя потрібна.

— Таке сказав! Чим же я мушу допомогти? Людина я тут нова, підпільна, а ти…

— Можеш! Хотів через гори переправити та передумав. Небезпечно. Шансів мало на успіх. Нехай ідуть через Тису. Під водою. По дну. Як жаби. Зрозумів тепер, яка допомога потрібна?

— Зрозумів, але… «жаб'яча» шкура в мене одна-однісінька. Та й не розстанусь я з нею, мені в ній повертатися треба.

— Не потрібна вона, твоя шкура.

— А як же?

— Зроби п'ять дихальних трубок, натренуй хлопців дихати під водою і проведи по Тисі на той берег.

— Не можу. Не маю права. Мою особу тільки ти можеш лицезріти.

— Надійні угорці. Головою ручуся.

— Може й так, але… Хто такі?

— Ненавидять радянський серп і молот, ненавидять угорську зірку. Очолює п'ятірку — Ладислав Бенчик. Скажений хлопець. Син колишнього власника виноградників.

— А решта?

— Мають коріння в Берліні, Відні і навіть в Америці.

— Непогано. Треба допомогти. Коли потрібні трубки?

— Чим швидше, тим краще.

— Сьогодні зроблю. Але натаскувати твоїх «березневих юнаків», пробач, не буду. Нехай самі тренуються… у діжці з водою. Просто і дешево. Я теж спочатку тренувався. Наука не хитра, швидко навчаться. А коли будуть готові, попливемо. Під водою вони мене не роздивляться.

— Можна й так. Згоден!

— А переправа надійна є? З доброю глибиною і безпечними переходами?

— Облюбував. Ось! — Старий поклав перед Іваном папір з кольоровою картою острова.

Дунай Іванович зосереджено розглядав карту і в думці радів. Ось і кінець відрядженню. Господар явки сам усе розповів. Незабаром у залізну пастку, встановлену на Тисі, заповзуть і п'ятеро його годованців.

Старий показав олівцем на малюнку.

— Це Млиновий острів. Тут день і ніч крутяться колеса водяного млина. Усю округу обслуговує. На острові завжди багато селянських підвід з кукурудзою, пшеницею. Мої хлопці, не привертаючи уваги, привезуть молоти зерно та й заночують… Пірнати треба ось тут. Дивись! Тиса розгалуджується на два рукави: один омиває угорський берег і Млиновий острів, другий іде в прикордонний тил. Пірнете в радянському тилу, а через десять хвилин вийдете в Угорщині, біля дамби.

— Вдала переправа. Що ж, діятимемо. Матеріал для трубок дістав?

— Зараз принесу. І сніданок візьму.

Господар з незвичною для себе енергією, не відчуваючи старості, вискочив з підвалу.

Дунай Іванович зняв із свічки нагар, подмухав на обпалені пальці і його безкровні, міцно стиснуті губи злегка розтулились у посмішці.

Після сніданку Дунай Іванович зробив дихальні трубки, віддав їх старому.

— Не доспав, очі злипаються, — позіхаючи, сказав він.

За хвилину він уже міцно спав.

І… не прокинувся.

Все, здавалося, передбачив Дунай Іванович. Діяв як Дорофій Глібов. І все-таки попався. Не знав він і не міг знати, що «Білий» має таємний розпізнавальний знак.

Повне довір'я викликав у нього Іван, але він вирішив перевірити. З цією метою усипив поринача, стягнув з його могутніх плечей піджак, висмикнув заправлену в штани сорочку, задер її, підняв ліву руку Івана і похолов. Під пахвою не було шифрованого знака. Старий не вірив своїм очам. Повинен бути. Освітив ліхтарем темну, порослу золотистим пушком впадину, придивлявся, часто закліпав сльозавими очима, протер спиртом під рукою Івана.

Нічого! Ніякого натяку на знак. Чисто.

Кілька хвилин він сидів нерухомо, роздумував. Так, це пастка, безсумнівно. Не спрацювала, на щастя. Холостий заряд. Але ще може спрацювати, його оточили звичайно, з усіх боків. Що ж робити?

На свічці потріскував гніт. Розтоплений віск важкими прозорими краплями падав на блідий лоб сплячого і зразу ж застигав.

Старий обшукав поринача. Все, що знайшов, переклав у свої кишені. Навіть сірники і сигарети взяв. Потім, на волі, розбереться, що треба викинути, що лишити.

У підземній тиші невтомно вистукував час Іванів світний годинник. Нетутешній. Швейцарський. «Лонжин».

«Навіть це передбачив, хитрун! І не перехитрив».

Почуття смертельної небезпеки все ще холодило душу «Говерли». Проте воно не потьмарило йому розуму, не позбавило здатності упитися торжеством своєї перемоги. Не обманутий до кінця! Живий! І житиме, а цей…

«МОXАЧ»

ІЛ-14 приземлився на твердій солончаковій площадці на околиці Ангори.

Відкритий газик застави, лишаючи позаду густу гриву рудувато-сизого пилу, мчав вибоїстою дорогою до степового аеродрому. На повному ходу, заскрипівши гальмами, він зупинився біля літака.

З літака вийшов Громада. Смолярчук підбіг до генерала, коротко доповів про подію.

Генерал подивився на Дунай, де порушили кордон, і спокійно, звичним голосом, уточнюючи обстановку, запитав:

— Скільки їх?

— Четверо, товаришу генерал. Три сліди рядом, четвертий окремо. Всі чоловіки. Пішли в тил. Дунай перетнули плавзасобами. Знайшли в кущах човен, метрів за двадцять од місця порушення, вниз по течії.

— Коли саме прорвалися?

— На світанні, годині о четвертій.

— Хто інструктор собаки-шукача?

— Рядовий Щербак.

— Щербак? Той самий?

— Так точно.

Громада подивився на годинника, постукав по склу нігтем і нахмурився.

— В чому ж справа? Чому досі не схопили порушників?

— Собака загубив слід, товаришу генерал.

— Собака Щербака, вашого вихованця, безвідмовний Варяг? Дивно. Ну, припустімо. А як же ваш Витязь?

— І Витязь безсилий, товаришу генерал. Скавучав, скаженів, крутився дзигою і далі цієї дороги не пішов. — Смолярчук розгорнув карту і вказав на жовту лінію придунайської польової дороги. — Тут земля засліджена. Крім того, недалеко міститься завод ефірної олії. Всі собаки чхають, відвертають носа.

Громада взяв карту і, підійшовши до газика, розстелив її на передньому сидінні.

— Ну, старший лейтенанте, доповідайте, де тепер непрохані гості?

— Я вважаю, що тут. — Смолярчук вказав на чорний розсип прямокутників, що означали на карті Ангору і прилеглі до неї поля та плавні. — Я відрізав їм дорогу зразу ж, як тільки наряд виявив прорив.

— Якими силами?

— Силами всієї застави, у взаємодії з дружинниками.

Громада посміхнувся.

— Не сплохував, Андрію батьковичу. А я, признатися, думав, що ви ще перебуваєте під гіпнозом операції «Тиша». Ну, а далі як діяли?

— Ще не встиг, товаришу генерал.

— Що ж, будемо діяти разом. Ваші пропозиції?

Смагляве обличчя Смолярчука вкрилося червоними плямами.

— Коли б я сюди не приїхав, яких би ви самі вжили заходів? — спитав Громада.

— Прочесав усю ділянку від Дунаю до оцих боліт.

— Дійте. А я поговорю з нарядом, який виявив сліди. — Громада глянув на Смолярчука і посміхнувся. — Люблю, знаєте, танцювати від печі. Особливо в таких випадках, як цей. Поїхали!

На польовій дорозі знову звихрилася велетенська хмара пилу. І не скоро їй судилося влягтись і тут, і на всіх дорогах, що йшли від Дунаю.

Смолярчук вийшов у місті, а Громада поїхав далі.

В прохолодній канцелярії застави з вікнами, що виходили на Дунай, генерал докладно, повагом, наче ніщо його не обмежувало в часі, розмовляв з Щербаком і Сухобоковим.

— Коли і де ви побачили сліди? — поставив він перше запитання. — Покажіть!

Щербак підійшов до макета і олівцем показав місце порушення кордону — крутий берег Дунаю, порослий чагарником.

— Ось тут, товаришу генерал.

— Метрів за п'ятдесят од заводу ефірної олії. Не більше?

— Так точно.

— Навпроти контори? В найлюднішому місці?.. І вас не здивувала ця обставина?

Щербак мовчав, ніяково поглядаючи на свого товариша. Мовчав і Сухобоков.

— А мене, дорогі товариші, скажу вам одверто, дуже здивувало таке зухвальство порушників. Та ненадовго. — Громада посміхнувся і вів далі. — Це тонке, розраховане зухвальство. Ворог знайшов те, що шукав, — позицію, де його не чекали. Кинувся туди і вдало прорвався. Який же перший висновок ми повинні зробити тепер? Кордон порушили не випадкові люди. Лазутчики добре підготовлені, вміло, терпеливо спостерігали, скористалися обстановкою. Так?

Щербак і Сухобоков кивнули. Обидва розуміли, що генерал не повчає, не екзаменує, а роздумує вголос. Розуміли це й офіцери, які прилетіли разом з Громадою.

— Підемо далі. — Генерал поклав велику долоню на макет ділянки застави. — Куди попрямували порушники після того, як прорвалися через кордон?

— По заводській дорозі, товаришу генерал. Заховалися в місті.

— І собака не взяв слід?

— Спочатку взяв, а потім загубив, заблудився, — відповів Щербак. — Слід був не простий, а спіральний. Петля за петлею.

— Бачите! — вигукнув Громада. — Напрошується запитання, як же ці молодчики діятимуть далі? Думаю, що лишатимуться вірними собі. А коли так, коли вони не ликом шиті, то, очевидно, розуміють, що ми, натрапивши на їхні сліди, почнемо переслідувати. Вони розуміють, що ми обов'язково їх доженемо. І якщо вони це розуміють, то ні в якому разі не полізуть на рожен, а шукатимуть іншого виходу. Де ж цей вихід? І чи є він у них? Є!.. Порушники спробують відсидітись у дунайських плавнях, на островах… Ви вільні, товариші!

Два дні і дві ночі солдати в зелених кашкетах патрулювали стежки, вулиці, пристань, береги Дунаю, входи і виходи із сіл.

Чорні просмолені дунайки, прописані до причалів Ангори, прочісували кожну протоку, кожен плавневий єрик. Уночі прожектори розтинали темряву.

Добровільні народні дружини обшукували місцевість. Шукали шпигунів там, куди люди не заглядали роками — під ґанком, під купою старих парусів, сітей, у недобудованих хатах.

Шукали озброєні і беззбройні, чоловіки й жінки, комсомольці і піонери. Сотні людей радянської Дунайщини стали слідопитами.

Одного порушника схопили на дамбі, що з'єднує острів Ясонька з великою землею. Другого витягли з-під копиці старої осоки на острові Ясонька. Третього зняли з високого дерева.

Четвертого схопити не пощастило. Четвертий, як казали затримані, кинув їх напризволяще. Всі на допиті засвідчили, що їхнього вожака звуть «Мохачем».

В туманному сирому світанку палали багаття, біля яких грілися дружинники.

З першим проблиском зорі починалися пошуки. Федір Щербак ривком підняв важкого покірного собаку, зручно і надійно посадовивши його на спину. Пес відчув, угадав, яка його чекає подорож, і занепокоївся: сумно дивився на непроглядний очерет, тихо скавучав і тремтів.

— Варяг, цить!

Схопивши ошийник вівчарки лівою рукою, а правою тримаючи напоготові автомат, підвішаний на ремені, Щербак рішуче ввійшов у темну, нерухому, наче загуслу масу плавневої води.

Нікого він не кликав за собою. Ні словом, ні жестом, ні поглядом. Навіть не оглянувся. Мовчки, по-солдатськи просто зробив свій пёрший важкий крок по болоту, переконаний, що всі дружинники підуть за ним. Ця впевненість, мов електричний заряд, пройняла серця дунайських юнаків і дівчат, ровесників Федора. Всі вони так само сміливо, діловито, як поводир, рушили болотом…

Їхні ноги майже по коліна вгрузали в баговиння. Густа, заввишки майже п'ять метрів гостропериста ріжуча стіна очерету неохоче розступалася й одразу із зловісним шурхотом закривала всі проходи.

Здавалося, люди безслідно пропадали. А зелені очеретяні зарості, увінчані оксамитово-коричневими султанами, величаво дико, глухо стояли, як і досі.

Тільки зверху, з пташиного польоту, мабуть, можна побачити, як прямують люди з лівого берега острова до правого, як поспішно здіймаються в повітря лебеді, гуси, качки, пелікани і як ховаються під важким блискучим листям водяних лілій величезні плавневі жаби.

Тікає, пробиваючись крізь зарості, кабан.

Кудлата витрішкувата рись біжить на північ своєю таємною стежкою: то тоненьким, наче лезо бритви, гребенем суші, що невідомо як збереглася, то розпухлою твердою купиною заматерілого очеретяного коріння, перепливаючи водний простір, видираючись на вершину самотнього дерева, щоб глянути, чи далеко переслідувачі.

Тікає від людей і «Мохач». Його веде сліпий страх кабана, обачлива злість рисі, зміїна готовність ужалити. Здоровезний, порослий щетиною, лахматий, обліплений водоростями, мокрий, він провалюється по шию у трясовину, видирається на купиння, весь час тримаючи над головою пістолет, завзято продирається все далі, в очеретяні хащі, наче там його жде порятунок.

По його почорнілому, поритому зморшками обличчю тече піт. Рідке сиве волосся злиплося.

Дихає «Мохач» важко, шумно. На ходу черпаючи воду долонею, утоляє спрагу, остуджує гарячий лоб, щоки.

Із півночі, з острівної глушини, куди повзе «Мохач», на нього навалюються крики дружинників. З неба долинає гуркіт мотора. Тікати далі нікуди. Коло замкнулось. Але «Мохач» не здається. Він все ще не втрачає надії. Ховається під водою, дихає через очеретяну трубку.

До того, як шпигун пірнув, його помітили з вертольота. Величезна тінь накрила плавні, де заховався «Мохач». Шалений вітер гне, ламає очерет. Машина повисає, падає трап і по ньому спускається Смолярчук. Він стрибає, вгрузаючи по груди в болоті.

«Мохач» не здається. Він сидить на дні і, задерши голову з трубкою в роті, міцно тримається за якісь кореневища.

Смолярчук висмикує з води очеретяну трубку.

На чорній поверхні плавнів з'являються бульбашки. Втікач ковтає воду, тоне. Начальник застави хапає його за волосся і, наче ріпу, витягує з болота.

«Мохач» судорожно розкриває рота, кашляє, відпльовується.

Смолярчук показує на висячий трап.

— Пішов!

Повторювати наказ не треба. Ворог тремтить. Жити, жити, жити! Будь-що. Все віддасть, все зробить, піде на який завгодно риск заради одного року, одного місяця життя. Будь-якого життя.

Перебираючи занімілими руками щаблі, він незграбно піднімається по трапу, зникає в череві дивовижної бабки. Слідом за ним піднімається Смолярчук.

Вертоліт, знявшись з невидимого повітряного «якоря», швидко набирає висоту і навкіс перетинає острів Ведмежий.

Висунувшись з кабіни, Смолярчук посилає у надвечірнє небо серію червоних ракет.

«Мохач» зажмурився. Обличчя його темне, закам'яніле.

Літаючий вітряк діловито махає велетенськими крилами у безжурно синьому, по-весняному теплому небі.

Зверху Смолярчуку добре видно дружинників. Вони розмахують руками, кашкетами, капелюхами, хустками, рушницями.

Переможні вигуки летять над плавнями, очеретом, над болотом, єриками, протоками, над Дунаєм.

Бабка з грізним гуркотом пролітає над Ангорою, над сейнерами, рибним заводом, холодильником, заставою. Вертоліт проводжають привітними посмішками рибалки, що розвантажують рибу, прикордонник, що несе службу на вежі, зварник, що ремонтує судно, і зграйки дівчат, що плетуть сіті біля величезного навісу.

Машина повільно приземляється по вертикалі. Генерал стоїть на узгір'ї, поблизу яскраво палає багаття. Ураганний вітер пропелерів напинає поли генеральської шинелі, розвіває чорне, злегка вкрите на скронях сивиною, волосся, прибиває полум'я багаття до землі. Громада з нетерпінням дивиться на темний отвір кабіни, чекає.

Смолярчук зіскакує на землю і потім стягує «Мохача». Підходить до Громади, дзвінко, на повний голос доповідає:

— Товаришу генерал, ваше завдання виконано. Державного злочинця затримано.

— Дякую і поздоровляю…

Легким зневажливим жестом руки генерал наказує відвести «Мохача». Провівши його поглядом, повертається до Смолярчука, бере під руку і підводить до багаття.

— Грійся!

Смолярчук посміхаючись підставляє вогню то спину, то груди.

Незабаром перед генералом Громадою та офіцерами стояв четвертий порушник.

Його важко було впізнати. Відпочив, помився, поголився, старанно причесався.

Він увійшов до канцелярії застави і, не поспішаючи, зберігаючи певну гідність, опустився на вказаний йому стілець. Помітивши серед офіцерів генерала, він злегка нахилив голову.

— Признаюся, не розраховував і не надіявся на таку великодушність. Пробачте за відвертість. Впевнений, що вона мені не зашкодить. Одвертість на допитах найкращий спосіб самозбереження і захисту.

— Це не допит, — мовив Громада. — Вас допитуватимуть інші. Я тільки задам вам кілька питань.

— Не турбуйтеся, генерал. Я знаю, що вас цікавить. — І без усякого переходу, без найменшої паузи, «Мохач» розв'язно, з упевненістю актора, який добре вивчив свою роль, забубонів. — Насамперед вас, звичайно, цікавить моє справжнє, так би мовити, первозданне обличчя. По-друге, ви хочете знати, чиї саме інтереси я представляю, точніше, мав би представляти. Будь ласка, готовий дати вичерпну відповідь на ці і на всі інші запитання. Отже, записуйте. Хто я? Послав мене сюди мій старий шеф і приятель генерал Гелен. Справжнє моє ім'я, як ви, безумовно, давно встановили, Карл Бард. Остання кличка вам відома, а попередні… Їх було так багато, що я не хочу обтяжувати ні вас, ні себе їх перелічуванням. Ми висадились у Сулинському гирлі Дунаю, кілометрів п'ятдесят нижче румунського міста Тульча. Недалеко від озера Фортуна, зліва, поряд з гирлом Руска, що з'єднує канал з давно обмілілим несудноплавним Георгіївським гирлом… Пробачте, я, здається, більше ніж треба деталізую. Мабуть, вас не цікавлять подробиці?

— Цікавлять. Кажіть!

— Дякую. Ми давно облюбували це місце, уважно вивчили його по лоції і передбачили, що може передбачити людина. Погляньте на карту! Ідеальний плацдарм для такої операції, як наша. Вода, вода! Чудовий простір для людей-жаб. Цей головний шлях зв'язаний з другорядними численними протоками, річками, єриками, великими і малими озерами. Ми могли, не виходячи з води, пробитися на схід і захід, північ і південь.

Громада перебив Барда:

— Яке ви мали завдання?

— Яке?.. Дозвольте відповісти на це запитання в кінці зізнання. Боюся, що після того, як я скажу про завдання, ви не слухатимете подробиць. А я хотів би… Знаєте, старі охочі побалакати.

— У вас був вантаж?

— Так. Міни найновішого зразка. Присмоктуються до корабельного кіля. Мають страшенну руйнівну силу. Спеціальний механізм з точністю до однієї хвилини встановлює час вибуху. Ми привезли на Дунай три таких міни. Вони забезпечені автоматичним пристосуванням, яке спочатку затоплює міни, а потім примушує в заданий час спливати. Пробачте за докладне пояснення.

— Де ці міни?

— Лежать на дні Дунаю, в центрі морського каналу, на шляху кораблів. — «Мохач» глянув на стінний годинник. — Час затоплення минає. Через вісім годин міни спливуть, власне, не зовсім спливуть, а піднімуться з дна ріки на певну, теж задану висоту, рівну підводній частині корабля з великою осадкою. Навіть удень, навіть за допомогою бінокля не можна розгледіти їх. Ні з берега, ні з судна. Завтра вранці який-небудь вожак каравану суден налетить на одну з них і неодмінно вибухне, піде на дно, закупорить сулинський фарватер, єдині судноплавні ворота до Чорного моря. І тоді кораблі Італії, Туреччини, Греції, Англії, Німеччини, Австрії, Бразілії, Аргентіни та інших країн не матимуть виходу з Дунайського басейну. Уявляєте, який буде скандал? Звичайно, через два чи три тижні затоплене судно піднімуть, але весь світ дізнається, що в гирлі Дунаю діють сили опору, один із загонів борців за свободу. — «Мохач» замовк і подивився на Громаду. — Розповідати далі чи допит припиняється?

— Чому саме завтра ви повинні були закупорити гирло Дунаю? Чому не раніше і не пізніше?

— Так, питання надзвичайно важливе. Але ви, здається, вже догадалися, який завтра день?

— Відповідайте!

— Завтрашній вибух присвячується великим подіям на всьому Дунаї. Люди-жаби висадилися в Словаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині. Найбільше їх послали в Угорщину. Угорщина стане епіцентром вибуху. — «Мохач» сподівався, що його останні слова справлять на радянського генерала особливо сильне враження. Але навіть таке зізнання не викликало зміни на обличчі Громади. Воно лишалося спокійне, холодне, незворушливе.

— Ви, здається, не вірите мені?

— Не маю права не вірити, бо ви підтверджуєте те, що нам уже відомо, — відповів Громада.

— Ви хочете сказати, що мої добровільні щирі зізнання не мають ціни? І я не можу надіятися на пом'якшення вашого правосуддя?

Офіцер, який сидів біля вхідних дверей, тихенько підвівся і вийшов. Громада почекав, поки зачинилися двері, і сказав:

— Не можу виступати від імені нашого правосуддя. Чому ви не дочекалися вибуху, покинули свою базу? — запитав Громада.

— Нас виявили румунські прикордонники і почали переслідувати. Через болота і плавні наша група вибралася на кордон. Подолали вісім чи десять дунайських рукавів, дюжини дві озер та боліт. Ви, звичайно, запитаєте: чому ми прямували саме сюди, на північ, до радянського кордону. Справа в тому, що на острові Тополиному у нас давня надійна явка. Ми сподівалися відсидітись у свого старого друга Сисоя Уварова, у «Білуги», дочекатись оказії і повернутися в Регенсбург.

— Правильно, — сказав Громада. — Ви не потрапили до Сисоя Уварова. Спостерігаючи за Тополиним з правого берега, встановили, що «Білуга» перевернулася догори черевом. І навіть це не зупинило вас. На що ж ви сподівалися, перепливаючи Дунай?

— Я вів своїх супутників у ваш тил, гадаючи через Польщу вийти в Західну Німеччину. Коли й ви почали нас переслідувати, я покинув їх і почав пробиватися сам, до Одеси, а звідти міг би кружним шляхом повернутись у Регенсбург чи Мюнхен.

— Ніби все правда. Все до ладу.

— Чиста правда, генерал! — вигукнув «Мохач». — Я не можу брехати. Мені це ні до чого. Чистосерде зізнання дає мені якесь право сподіватися на збереження життя, а брехня… Ні, я ще не хочу помирати.

— А відпочити хочете? — несподівано запитав Громада і засміявся. — Час!

НА ВІЧНІЙ ВАХТІ

Лада Тимофіївна сиділа біля вікна, що виходило на Дунай. Проводжала вечірню зорю. В хаті, заллятій тихим світлом догоряючого дня, пахло антонівськими яблуками. Глиняна, свіжовимащена долівка посипана, як на зелені свята, пахучою травою і волошками. Над вхідними дверима білі полотняні вишиті рушники. На липовій дошці стола теж рушники. «І сама Лада Тимофіївна немов закутана в рушники — на ній щось біле з червоним, свіже, випрасуване.

Сонце сіло, потягло прісною прохолодою, і зразу ж на Дунай посунули осінні сутінки: з моря, з дунайського гирла, з очеретяних нетрів, з проток, порослих ряскою і пізніми ліліями. Потемнів, злився з Дунаєм острів Лебединий. І тихо стало на цій п'яді руської землі, так тихо, наче тут немає людей.

Лада Тимофіївна зачинила вікно, вдяглася, прихопила з собою квіти і вийшла на вулицю.

Йшла до сина. Він чекав її на острові, за кілька кроків од хати, де народився і виріс.

Стоїть на бетонній прибережній кручі і дивиться на Дунай. Мовчазний, знаючий, гордий і добрий. Голова його не покрита. Груди, губи і лоб доступні всім вітрам і дощам. Від бурі не одвертається, не здригається від грому, не сліпне від блискавок. Стоїть, підноситься над купкою білокорих, гіллястих тополь-близнюків, на яких чорніють старі гнізда лелек.

Стоїть чистий, світлий, любовно обласканий, відполірований так, що зірки відбиваються в його мармурових плечах, і дивиться на Дунай. Тінь Дунаю мерехтить на його обличчі. І славний вітер, вітер Карпат і Балкан, овіває його, гладить кам'яні кучері.

Тихо тут зараз, спокійно. А завтра все зміниться. Вранці першим катером примчить Джулія, чорноволоса, чорноока, вся в чорному, і чотири сини — Пальміро, Іван, Джованні та Варлаам. З ними приїдуть бойові товариші і друзі Капітона. Будуть і квіти, і гарячі промови, і спогади. Але не буде того, що є зараз — тиші, повної душевної близькості з сином.

Лада Тимофіївна давно вже перестала помічати, коли висловлює вголос свої думки, коли думає мовчки, коли питає щось у сина і коли сама ж відповідає. Все, про що думала, що говорила і що відчувала, уявлялося їй як два потоки дум і почуттів — свій і синів.

Відтоді, як син повернувся на острів і став на вічну вахту біля самотньої і старої, критої очеретом хати Черепанових, життя Лади Тимофіївни змінилося. Вона все ще робила звичне діло: працювала на городі, у саду, варила їжу, прала. Але в душі уже було не так, як Досі. Щось томило, то чула голос, що кликав її, і ніяк не могла збагнути, звідки він долітає, то хотілося плакати і співати старовинні сумні пісні, то не могла розтулити міцно стиснутих губ, а то подовгу розмовляла з тополями, вітром, Дунаєм…

Мати підійшла до підніжжя пам'ятника, обережно піднялася на верхній східець постамента і тихо вимовила:

— Ну, от і я! — Поклала руки на шершавий, у росі, камінь, посміхнулася і додала. — Здрастуй, синку.

І здалося матері, що син почув її тихий голос.

Не зразу цей білий кам'яний велетень став теплим, живим. Оживляла його мати терпеливо, поступово, день у день, мабуть, ще з більшими муками і довше, ніж скульптор. У перші тижні і навіть місяці вона допитливо, недовірливо вдивлялася в кам'яне суворе обличчя. Нічого схожого, рідного. Тоді Лада Тимофіївна не розмовляла з ним. По ночах, особливо коли яскраво світив місяць, вона щільно закривала рядном вікно, навпроти якого він стояв.

Минав час. Північні холодні вітри принесли снігову порошу, а теплі з моря — дощ. Пожовкли і порідшали дрімучі зарості очерету в плавнях. Вкрилися ламким льодком тихі потоки.

Зимові хмари непроглядно оповили небо, а березневе сонце зірвало їх і відкрило високу весняну блакить. Закурилися сади білим димом квітучих вишень, яблунь, айви. Чорна ікра і свіжа осетрова юшка стали частим гостем в хатах рибалок. Зазеленіли острови, і нова ріка, ріка літнього тепла потекла над Дунаєм.

У таку пору, вийшовши якось на вулицю і глянувши на білого богатиря, Лада Тимофіївна впізнала сина. Він! його великий з горбинкою ніс. Його зіркі, горді очі. Його м'які всміхнені губи, його рука з факелом, піднесена над головою. І плечі, і груди, обтягнуті вовняним светром, і довгі сильні ноги — все його.

І вона заплакала. То були перші сльози осиротілої матері…

Лада Тимофіївна поволі обійшла навколо пам'ятника, глянула в синове обличчя. Воно здалося їй дуже сірим, майже темним.

— Ти втомився? — запитала вона і зразу ж відповіла за нього: — «Нічого! Як тільки зійде сонце, зразу наберуся сили. Скоро йому сходити. Кажи ще, мамо! А може, заспіваєш?..» Добре, синку.

Вона без слів, не розтуляючи темних, покритих зморшками губ, промовила в думках старовинну пісню. Сто років тому склали її люди, які втекли на Дунай, в його тодішні хащі, — від голоду, від царських указів, від жандармерії, каторги, від поміщицького батога і податку, від кріпосницького ярма й ранньої смерті. Дід і батько Лади співали цю пісню. Співала і вона. То була пісня-мрія про людей, які живуть на Дунаї за законами правди, про вільних рибалок і мисливців, у яких ніхто не відбере плодів їхньої праці.

Замовкла, краєчком хустини витерла губи і, притулившись щокою до білого каменя, задумалась.

Зверху, від Ізмаїла, на попутній хвилі, з добрим вітром, весь у святкових вогнях, наближався якийсь військовий корабель. Порівнявшись із островом Лебединим, білим монументом, він тричі віддав салют почесті герою Дунаю — три коротких гудки, три спалахи сирени, три звукові блискави.

І довго Дунай та його береги повторювали басистий спів військового корабля.

Лада Тимофіївна помахала йому рукою і побажала щасливого плавання. І всім людям, які не відбирають у матерів синів, вона побажала щасливого плавання у цю жовтневу святкову ніч.

Жінка й не помітила, що роздумує вголос.

Вона сиділа мовчки з важким букетом осінніх квітів на колінах і дивилася на Дунай. Скільки води витекло відтоді, як її хлопчик почав розмовляти!.. Скільки разів за своє життя він гинув — на болотній каторзі румунських бояр, у королівській тюрмі, у підводному човні, у фашистському лігві. Вперше він заглянув смерті у вічі, коли йому не було й двох років. Одного літнього дня, розігнавшись, він кинувся у ріку і зник. Потягнув, поніс його Дунай. Добре, що батько був на березі. Пірнув, витягнув, відкачав. І коли хлопчик розплющив очі, він був наново охрещений веселим батьком — Дунай Івановичем. З того часу жили на острові Лебединому двоє маленьких Черепанових в одній особі: Капітон і Дунай Іванович.

Лада Тимофіївна підвелася, розділила квіти на дві частини, одну поклала біля синових ніг, а з другою опустилася до самої дунайської води і почала кидати великі, вологі, на довгих стеблах айстри. Кине одну, другу, третю, проведе їх поглядом, поки зникнуть, потім ' кидає знову. І пливуть, пливуть по Дунаю темно-червоні, білі, золоті айстри, вирощені за тином, на городі. Всю весну, все літо набирали сили, краси, щоб жити одну коротку жовтневу ніч. Пливуть і світяться. Важкі, напоєні соками землі, вони не тонуть. Пливуть, гордо несучи свої корони.

Зірок стало менше. Повіяв вітер, доніс із берега шурхіт очеретяних хащ. У далеких плавнях затрубили кимось сполохані лебеді. Чорне дзеркало Дунаю посіріло і злегка порожевіло, відбиваючи ранкову зорю.

Кінчилася ніч. Над Дунаєм почало світати.