Двічі по десять: обличчя і голоси

Амелі Нотомб

Амелі Нотомб народилася 1966 р. в Еттербеку, комуні Брюсселя. Еттербек — один із мальов­ничих районів бельгійської столиці; тут чимало парків, культурних центрів, музеїв та бібліотек. Серед тих, хто народився тут, — літературознавець Антуан Компаньйон, співаки Стромае та Лара Фаб’ян, малювальник коміксів Андре Франкен, політик Герман ван Ромпей, письменники Франсуа Веєрґанс і Жан-Батіст Баронян.

Родина Амелі — одна з найшляхетніших сімей Бельгії. Її батько, барон Патрік Нотомб — визнач­ний дипломат (Бельгія взагалі славиться своїми дипломатами, а ще — негоціантами), служив у Японії, Китаї, США, Бірмі та Бангладеш. Дитинство Амелі минуло в Японії — і ця країна присутня у кількох її романах («Саботаж кохання», 1993; «Метафізика труб», 2000; «Біографія голоду», 2004; «Ні від Єви, ні від Адама», 2007). Повернувшись до Бельгії вже сформованим підлітком, Амелі навчалася на відділенні романської філології у Вільному університеті Брюсселя — одному з найкращих навчальних закладів Європи і світу.

Письменницьку кар’єру розпочала в 1992 р., відтоді методично видає по роману щороку у видавництві «Albin Michel». Вона спромоглася створити навколо себе легенду — неодмінний капелюшок, загадковий замок у Бельгії, стан «вагітності» романами; журналісти не раз вели інформаційні кампанії проти неї та видавництва, звинувачуючи в надміру фальшивій біографії. В Амелі — величезна армія читачів, які спілкуються з нею за допомогою листів, адже комп’ютери письменниця терпіти не може.

Вулиця математика Гюйгенса в Парижі. 14-й округ. Поруч — Монпарнаський цвинтар. Ніщо не нагадує про похмуре сусідство. Респектабельний квартал. Неподалік — ліцей, тому у сквері повно дітлахів. Типовий паризький завулок, османівський будинок, який зазнав метаморфоз фасадизму, себто докорінної модернізації інтер’єру зі збереженням старовинного фасаду. Заходжу — справді, всередині все надсучасне, хром, скло, пластик, але при цьому пишні мармурові сходи ведуть із rez de chaussée (першого поверху) нагору. «Певно, зараз і мені доведеться пнутися ними туди, до неї, до зірки», — думаю я. Відчуття змішані. Я вперше в центральному офісі одного з провідних видавництв Франції — «Albin Michel», головного конкурента «Gallimard».

Довго чекати не доводиться. Леа Тевено — агент Амелі — проводить мене досередини, і я бачу щось на кшталт внутрішнього дворика, два поверхи якого складаються з численних дверей. «Це кабінети наших авторів», — з гордістю каже Леа, і я спершу не розумію, про що йдеться. Автори мають свої кабінети у видавництвах?! Навіщо?

Кабінет Амелі — перший, одразу під сходами, більше подібний до комірчини Гаррі Поттера, ніж до офісу найтиражнішої письменниці Франції. Вона виходить назустріч — без звичного гриму (тепер зрозуміло, чому робити світлини у приміщенні видавництва заборонено), без капелюшка, в довгій чорній сукні східного крою (щось середнє між кімоно і нашою вишиванкою); сукня дуже личить до її чорних, як смола, кіс. Амелі усміхається — і я розумію, що вже майже закоханий у цю жінку. У неї манлива тепла аура. «Справді, в ній більше японського, ніж французького чи бельгійського», — думаю я.

Заходимо до кабінету. Він завалений листами. Є лише два стільці, столик, полички з листами, поштівки, пришпилені до стін, — і все. Вона тут працює?! Звісно ж, ні. В Амелі є помешкання в Парижі та Брюсселі, де вона, мов анахорет, відмовляючись від їжі, творить свої романи. Принаймні вона сама так каже.

Приємнішу у спілкуванні письменницю годі зустріти. Попри давнину і шляхетність роду, навіть натяку на пиху немає. Я йду, затиснувши під пахвою роман із автографом — «Форма життя»; це – чудова історія про солдата в Іраку, який страждав на ожиріння. Як завжди — 150 сторінок, не більше. Роман з’явився завдяки її несподіваному листуванню з одним американським вояком.

Відтоді я — серед тих, хто листується з Амелі Нотомб. Виявляється, це так просто — листуватись із зіркою…

Література для мене — захисна реакція…

Амелі, двадцять один рік тому вийшов ваш перший роман «Гігієна вбивці», який став першим значним успіхом. Він повністю складався з діалогів. А по семи роках за романом зняли фільм… Після цього ви стали зіркою, і впродовж усіх цих років ваш статус — незмінний. Вас усі знають на око, ім’я на слуху. Але письменник — професія камерна, що вимагає зосередження. Як живеться письменниці-зірці?

На щастя, зіркою я себе не вважаю. Зізнаюся: мені було би дуже незручно відчувати себе знаменитістю. Я людина проста. Так, мої книжки — успішні, але успіх для мене — це насамперед задоволення. І річ не в тім, що я ним упиваюся, просто радію від усвідомлення того, що мене читають. Небезпечно, спираючись лише на успіх, уважати, буцім ти зробив щось таке, чого не можуть повторити інші. Я по можливості намагаюсь уникати «зірковості»: веду звичний спосіб життя, їжджу в метро, ходжу по крамницях, мию посуд. Я не самохвалка.

Ваші романи популярні в усьому світі — від Японії до Сполучених Штатів. Якою письменницею ви себе відчуваєте: французькою, європейською чи світовою?

По правді, відповідати на це питання маю не я, а критики й журналісти — скажімо, Ви. Що ж до мене, то — комусь, безперечно, це видається дуже вузьким поглядом — я вважаю, що працюю для бельгійської літератури. Звісно, це не має значення — бельгійська література чи не бельгійська, головне — хто, де і як її читає, але, якщо вже класифікувати, то я волію бути бельгійською письменницею. Чому? Мої тексти доволі розпливчасті, а Бельгія — країна сюрреалізму. Всі знають сюрреалістів французьких, але в дійсності найбільше їх було в Бельгії. А в тому, що пишу я, сюрреалізму достатньо. А ще в бельгійській літературі був такий напрям «містичний реалізм». Він і досі дається взнаки.

Дати визначення бельгійської іден­ти­ч­ності доволі скла­д­но: вона, як на мене, є туманною. Сюди слід додати розмаїття активних культурних шарів. Усе це — частина моїх текстів, саме тому, на мій погляд, я працюю саме для бельгійської літератури.

Але видаєтесь у Франції…

Кілька моїх книжок виходило і в Бельгії…

Це скоріше виняток. Як вашу творчість сприймають там?

На жаль, успішна я ніяк не в Бельгії. У бельгійців забагато комплексів, вони не впевнені у собі. Щоби там повірили в талант письменника чи художника, спершу він має здобути визнання в сусідній впливовій державі — Франції. В моєму випадку знадобилося багато часу, поки книжки сприйняли в Бельгії. Дуже довго рідна країна відштовхувала мене.

Схожа ситуація з популярним в Україні драматургом і письменником Еріком-Емманюелем Шміттом, до якого бельгійці ставляться з великою підозрою.

Тут інший випадок. Адже він француз. І лише відносно нещодавно прийняв бельгійське громадянство. Як на мене, це для Бельгії — честь. Звісна річ, був певний період адаптації, але радше з боку бельгійців, ніж самого Шмітта.

У Бельгії побутує слово «бельгітюд». Це — збірний термін, що охоплює низку специфічних, притаманних лише бельгійцям рис характеру та особливостей взаємовідносин бельгійського народу з його сусідами. Ви відчуваєте в собі щось «бельгітюдне»?

«Бельгітюд» — дуже дивне явище. Поза сумнівом. Я його відчуваю, причому вельми гостро. Але мій «бельгітюд» сильно відрізняється від «бельгітюду» інших бельгійців, які постійно живуть у своїй країні. Моє дитинство пройшло в Японії, ви можете прочитати про це в кількох моїх книжках — «Саботажі кохання», «Страху і тремтінні»; мій батько був послом. До Бельгії я потрапила тільки у віці 17 років. І кепсько сприйняла цю країну. Знадобилося багато років, аби відчути себе тут як удома, щоби позбутися навколишньої самотності. Тож мій «бельгітюд» — це болісне усвідомлення ворожості світу, до якого належу генетично, складний процес налагодження контакту з рідною країною. Ну і, звісно, на це накладаються типові для «бельгітюду» особливості: французи, приміром, підсміюються над бельгійцями, вважають їх недолугими, потішаються над нашим акцентом. Нам постійно доводиться шукати якусь-то «зброю» проти французів…

Певна річ! Є декілька автобіографічних книжок, і там діє принаймні одна бельгійка — я. А також мої батьки, сестра. Наприкінці одного з останніх моїх романів — «Убити батька» — також є бельгієць, що виявляється людиною, яка маніпулює всіма персонажами роману.

Чи зможете ви пояснити — собі і нам, — у чому секрет вашого успіху? Чому чиїсь книжки вперто не читають, а чиїсь розхапують, немов гарячі пиріжки?

Присягаюсь, я дуже хотіла би відповісти на це запитання! Всі ці роки воно мене сильно цікавить. Я ж навіть не думала про успіх. І раптом — таке! Щоправда, я дуже радію з того, що люди читають мої книжки…

Вочевидь, у книжках, які подобаються людям, є щось таке, що приваблює. Але що саме? Я не знаю. І це печально. Зізнаюся: я полюбляю свій успіх і хотіла б, аби так було й далі, одначе, позаяк секрет мені не відомий… Можливо, тому я не схильна до перемін — інстинктивно пишу так, як і перше.

Можливо, певний вплив на успіх книжок чинить ваш медіаобраз: екстравагантні капелюшки, сміливі вислови у пресі, зізнання в незвичному способі життя…

Ні, цього замало. Адже люди не дурні — ніхто не купуватиме книжок лише тому, що хтось носить дивний капелюх. Річ у самій книжці, у тексті. І над усе мене вражає успіх за кордоном, у країнах, де я ніколи не була…

А де ви берете сюжети? Відправляєтесь до далеких країн, як Мішель Уельбек і Ле Клезіо, чи знаходите їх у повсякденнім житті?

По-різному. У випадку з автобіографічними романами все ясно. Хоч і тут є загадка: як певний пережитий мною епізод раптом заторкує настільки, що я присвячую йому цілу книжку. Щоби відповісти на це питання, слід, мабуть, бути психоаналітиком… Що ж до інших — вигаданих — історій, то імпульс може і з’явитися буквально з нічого. Дві почуті в автобусі фрази, допис у газеті…

Стан, коли замисел книжки вже є, а тексту ще нема, я називаю «вагітністю». І «вагітнію» я завжди від, здавалося би, незначних фактів. Сюжет роману «Викривальні промови» народився з підслуханої в бельгійському метро розмови. Один пан спитав іншого: «Чи добре вам живеться за містом?», а той йому відповів: «Жахіття! Поряд із нами живе дуже дивний чоловік. Він приходить до нас у гості, годинами сидить і мовчить. Ми не знаємо, як його спекатись». І все! Далі я не слухала. Інколи поштовхом стають реальні події. Війна у Боснії спонукала мене написати роман «Паливо». В одній газеті я прочитала, що мешканці Сараєва, щоби зігрітися, складали вогнища з книжок. Я була вражена. Як таке взагалі можливо наприкінці ХХ століття?! Для мене єдиний спосіб позбутися потрясіння — написати роман. Така захисна реакція…

У романі «Форма життя» ви розповідаєте дивну історію американського солдата, який воює в Іраку…

Те саме! У 2009 році мені навернувся на очі допис у газеті. Йшлося про епідемію ожиріння серед солдат корпусу США в Іраку. Дивно! — подумала я, — від чого би солдатам товстішати? І щоби відповісти на це питання, я написала роман.

Де пояснюєте дивну хворобу докорами сумління американських солдат… Вигадали?

Частково.

Ваш перший роман було написано в Японії, в нім оповідалося про нелегку долю ділової жінки в цій країні. Як поставилися до цієї книжки у Країні Висхідного Сонця?

Роман, що його Ви маєте на увазі, — «Страх і тремтіння» — не перший. Він вийшов у 1999 році, і в ньому йдеться про тяжкі умови праці в японській компанії. Про касти і субординацію. Роман переклали — і це вже добре. Адже якби я написала щось подібне про китайські компанії, в Піднебесній його заборонили би. Звісно, керівники великих компаній обурилися, звинувачували мене у брехні, але звичайні японці були у захваті.

Чи вплинув ваш роман на долі японських жінок?

Навряд. Я не настільки оптимістка, щоби вірити в цілющий вплив літератури.

Щороку впродовж двадцяти років ви видаєте по роману. Ціле покоління читачів виросло на ваших книжках. Який вплив ви справили на них, чому ви їх навчили?

Нещодавно одна журналістка випустила книжку під назвою «Покоління Нотомб», де вона доводить, що я суттєво впливаю на молодь. Не знаю. Можливо і впливаю. Справді, багато з моїх нинішніх читачів навіть не народилися, коли я оприлюднила свою першу книжку. Інколи вони пишуть мені, що почали читати завдяки моїм книжкам. Не впевнена, що це справило якийсь конкретний вплив на їхнє життя…

Вони ж полюбили книжки!

Сподіваюсь, вони читають не лише мої книжки.

Чи думаєте ви про читачів, коли пишете чергову книжку?

Коли я працюю над книжкою, то не можу думати ні про інші сюжети, ні про те, як цю книжку сприймуть і як вона продаватиметься. Я не думаю про своїх читачів! І можу це довести. Хоча щороку виходить один новий роман, пишу я значно більше, 3—4 книжки на рік. Зараз, приміром, працюю над 75-м романом, хоча видаю лише 21-й. У період написання книжки я настільки поглинута цим процесом, що думати про щось інше просто не можу.

Коли книжку написано, коли її починають готувати до друку, кут зору різко змінюється. І гостро постає питання про думку читача. На жаль, запізно — книжку вже написано… Щоразу доводиться вибирати з кількох текстів один, відштовхуючись від прогнозу: як до цього поставиться читач. Це — наче гра в покер.

Ваш кабінет просто засипано листами читачів. Хто вони — чоловіки, жінки, підлітки, старі?

Мені пишуть абсолютно різні люди. Слід розуміти, що книжки взагалі читають більше жінки, ніж чоловіки. Це — загальносвітова статистика. Ясна річ, що і в моїм випадку листів приходить більше від жінок. І переважають підлітки. Але є й пенсіонери. Трапляються як люди вкрай низької культури, від чиїх листів у мене починається депресія, так і інтелектуали, скажімо, шкільні вчителі французької мови. Частково особливості мого листування я розкриваю в романі «Форма життя».

Можливо, річ у тім, що читати мої книжки можна по-різному: для звичайного підлітка це просто цікава історія, а для університетського професора — натяки і підтекст. Це — багатоповерхові книжки, які вимагають багатоповерхового прочитання.

Чи правда, що ви пишете роман без виправлень?

Так. Звісно, потім редактор намагається правити, але я рідко погоджуюсь. Я ж не дурню якусь пишу! На момент написання напружено роздумую, тож усі мої виправлення — в голові. Але коли мій текст виходить із голови та лягає на папір, 99% залишиться в первісному вигляді. Я пишу у своєріднім трансі та довіряю цьому трансові. А редакторові — ні. Трапляється, що вони поправлять, покреслять, передадуть мені для ознайомлення. Тоді я викидаю правки у сміттєвий кошіль, а зранку приношу до видавництва текст і кажу, що внесла.

Не боїтеся, що дізнаються?

А вони знають.

Чи правда, що ви, коли пишете, не їсте?

Правда. Але це означає, що я цілими днями не їм. А про їжу згадую, лише закінчивши черговий «сеанс письма». Я помітила: якщо поїсти перед працею, манера письма погіршується, втрачає силу. Звісно, дієтологи не вдоволені, але почуваюсь я пречудово.

Ви не єдиний літератор у родині. Ваш прадід П’єр і ваш дід Поль були католицькими письменниками. А ваша сестра Жульєтта прославилася книжками рецептів. Чи відчуваєте ви якийсь-то вплив сім’ї?

Ні. Мій прадід П’єр Нотомб був доволі відомим у Бельгії поетом. Як Ви вірно сказали, католицьким, украй релігійним. А я зовсім не релігійна, навіть не наважуся назвати себе католичкою. Поль Нотомб — наша сімейна легенда, герой війни, співчутливий до комуністів пілот, друг Андре Мальро. Він потрапив до рук гестапо, його катували, а згодом, уже в мирний час, звинувачували у зраді. Який був скандал… Поль Нотомб писав чудові містичні трактати, але як письменник був не дуже відомим. Я ж філософських праць не пишу. І прадід, і дід такі далекі від мене…

Forbes Woman, 31.05.2013

Жан-Люк Утерс

Жан-Люк Утерс народився 1949 року в Брюсселі, де провів усе життя. Це справжній брюсселець — людина відкрита, щира, толерантна, глибоко романтична. Жан-Люк — син знаного політика Люсьєна Утерса, якому присвячено один із його романів — «Місце мерця» (побачив світ українською мовою цього року у Видавничому домі «Букрек»); його батько очолював рух Валлонського оновлення, був серед засновників Демократичного фронту франкофонів, а в 1985—1988 роках був генеральним представником Французької спільноти Бельгії у Сенаті. Саме під впливом батька сформувалася залюблена у французьку мову і в рідний край особистість. Майже всі романи Утерса — це подорожі: уявні, географічні, ментальні. Звісна річ, син відомого політика не міг не піти на державну службу. В 1990—2012 роках Жан-Люк очолював Департамент книжки у Міністерстві культури Французької спільноти Бельгії. Саме йому судилося стати творцем нинішньої політики промоції бельгійської франкомовної літератури як усередині країни, так і за її межами.

Перший роман Жана-Люка «Порядок денний» побачив світ далекого 1987 року у видавництві «Gallimard». Це був великий успіх (за книжкою навіть зняли художній фільм!) — але відтоді твори Утерса виходили в інших видавництвах. У 1992 році за другий роман «Фах» він одержав найпрестижнішу літературну премію Бельгії — імені Віктора Росселя. Далі були «Місце мерця» (1995), «За водою» (2001), «Майстерня часу» (2004), «Подорож Люки» (2007), «День як ніч» (2013). Разом із фламандською письменницею Крістін Хеммерехтс він написав есе «Листи з плаского краю» (2010)[1] — лірично-інтелектуальну оповідь про Фландрію, Валлонію та Брюссель.

Із Жаном-Люком я зустрічаюся майже щороку під час поїздок до Бельгії. З першого ж погляду зрозуміло, що він — справжній письменник. Може зупинитися, замовкнути на півслові — і заслухатися співом птахів. Світ він усотує очима, які так і світяться захопленням. І водночас це бонвіван, гурман і гедоніст, як і всі справжні бельгійці. А ще — вдумлива людина з багатим чиновницьким досвідом.

Жан-Люк двічі відвідував Україну. Спершу його запросили на Тиждень Франкофонії у 2012 році. Він ставився до поїздки з гумором. Готелі soviet style викликали іронічну посмішку — ніби у хлопчака, який переживає веселу пригоду. Він був вражений, коли я сказав йому, що Булгаков (один з його улюблених письменників) народився саме у Києві — і зажадав побачити Музей Булгакова на Андріївському узвозі. Тоді якраз відбувалася «реконструкція» головної туристичної принади Києва — і нам довелося лізти у діру в паркані, стрибати по дошках, настелених над розібраною бруківкою; а дострибавши, ми довідалися, що музей зачинено. На щастя, на ґанку курила одна з працівниць. Дізнавшись, що пан письменник аж із Бельгії — і оце стрибав (а вона ж усе бачила!) з самого верху, щоби відвідати будинок Булгакових, вона нам відчинила. І зробила екскурсію. Чесно кажучи, Жан-Люк був трохи розчарований — адже експозицію присвячено переважно «Білій гвардії», творові, який мало знають у Європі; а він хотів би почути про «Майстра і Маргариту»…

Булгаков і Гоголь взагалі дуже близькі серцю кожного бельгійського письменника, адже «магічний реалізм» (те, що ми називаємо «булгаківщиною» та «гоголівщиною») — типова риса саме бельгійської літератури. Моріс Метерлінк, Жорж Роденбах, Каміль Лемонньє, Альбер Мокель, Поль Віллемс, Жак Стернберґ, Жан Муно, Ґі Ваас, Ґастон Компер, Андре-Марсель Адамек, Анн Ріштер, Жан-Батіст Баронян, Бернар Кіріні — всі, класики і сучасники, віддають данину цій містичній традиції. Бельгія — казкова країна…

Удруге Жан-Люк приїздив у 2015 році з нагоди виходу його книжки, до якої увійшли два романи в моєму перекладі — «Фах» та «Місце мерця». Він не побоявся їхати до країни, де точиться війна. Знову жив у готелі soviet style, але цього разу ми пішли не до музею, а до Києво-Печерської лаври. Дивно, але, оскільки вирішили скоротити шлях, то знову — як і минулого разу — довелося лізти крізь діру в паркані. «Яка величезна територія!», — дивувався Жан-Люк. Я помітив специфічний блиск у його очах. Це задум! Невже у новій книжці буде щось про Україну? Будемо сподіватися!

Отже, Жане-Люку, що ти робиш тут, у Києві? Ти вже встиг познайомитися з містом? Які твої враження?

Я вперше і в Києві, і в Україні. Посольство Бельгії в Україні запросило мене взяти участь у Тижні Франкофонії, зустрітися з киянами, зокрема зі студентами й викладачами кількох вишів. Дуже рухливе місто, яке постійно кудись прямує. Багато нових будинків… А ще – страшенні затори! Ми на Заході у 1960—1970-х роках припустилися великої помилки, відкривши міста для машин, зруйнувавши для цього цілі квартали. Тепер повертаємося до міст, бо розуміємо, що їх треба захищати. Мені здається, що країни й міста, які нещодавно вийшли з комуністичного минулого, ризикують поринути у споживацтво нерозважно та анархічно. Скажімо, у Бухаресті нині повторюють наші помилки півстолітньої давнини. І все ж у Києві гарно, багато дерев. Дуже сподобався Володимирський собор — тут, поряд із готелем.

Ти нещодавно залишив посаду голови відділу поширення бельгійської літератури. І що тепер? Пишеш?

Ця посада зрештою стала нестерпною для мене, бо вона не сумісна з творчістю. Так, тепер я пишу, подорожую, витрачаю час тільки на себе.

І скільки часу ти обіймав цю посаду?

Двадцять один рік. Уявляєш собі? Увечері писати не можу, бо мозок ніби невільний, захаращений денними турботами, а вранці просто немає часу… Тому щороку я їздив до Італії сам і десь із місяць писав. Такі були дуже короткі й дуже насичені творчістю відпустки… Треба абстрагуватися від повсякдення.

Як відділ поширення бельгійської літератури підтримує письменників і видавців?

Для франкомовних письменників Бельгії ми маємо цілу систему стипендій, які дають змогу їм писати, не турбуючись про гроші, упродовж певного періоду — від трьох місяців до року. Також є резиденції для авторів — як у Бельгії, так і в інших країнах. Підтримуємо й бельгійських видавців, які дуже постраждали від останньої економічної кризи; порівняно з французькими видавництвами, наші дрібніші. Адже франкофонів у Бельгії небагато — всього чотири з половиною мільйонів людей. Отже, щоб вижити, книжка має переступити кордон із Францією, бельгійський письменник мусить потрапити на французький ринок. І ми в цьому допомагаємо, даємо кошти на видання книжкових серій.

Фінансуємо ми також фестивалі — невеликі, провінційні. Сприяємо й перекладові творів бельгійських письменників. У містечку Сенефф є колегіум, який утримує наш відділ і де ми приймаємо перекладачів бельгійської літератури. Наш бюджет — приблизно п’ять мільйонів євро на рік.

Чимало бельгійських франкомовних авторів друкуються у Франції: Ґі Ґофет, Франсуа Веєрганс і Вільям Кліф у «Gallimard», Анрі Бошо в «Actes Sud», Діана Мьор у «Sabien Wespieser», Амелі Нотомб у «Albin Michel» — цей перелік можна продовжувати ще довго. Та ти й сам видавався і в «Galimard», і в «Actes Sud», і в «La Différence» — усе це французькі видавництва. Це проблема чи ні?

Цілком природно, що автор шукає видавця з якнайширшим розповсюдженням. Адже хочеться, щоб тебе прочитало якомога більше людей! Коли я видавав свою першу книжку — «Порядок денний», я взагалі нікого не знав у видавничому світі, ба більше, навіть не підозрював, що в Бельгії є видавці…

Скільки тобі було тоді років?

Тридцять шість. За цим романом, до речі, 1992 року зняв фільм палестинсько-бельгійський режисер Мішель Клейфі…

І як ти знайшов видавця?

Дуже просто. Купив квиток на поїзд Брюссель — Париж. Тоді ця подорож тривала три години, нині — всього година і двадцять хвилин. Швидкісні поїзди — також чинник певного прогресу в літературі. Я мав десять роздрукованих примірників роману, розніс їх по видавцях у Шостому окрузі Парижа, де найбільше видавництв. І ось — перемога, мене видав «Ґаллімар»!

Звичайно, можна сказати, що Франція асимілює Бельгію, французи сприймають нас, валлонців, як рівних собі. У період між двома світовими війнами і до 1980-х років бельгійські письменники фактично соромилися казати, що вони — бельгійці. Нині ситуація кардинально змінилася. Ми пишаємося своїм «бельгітюдом». Я, приміром, ніколи не приховував від читачів свого бельгійського громадянства.

А у фламандомовній частині Бельгії — те саме?

Абсолютно те саме! Найбільші видавці — в сусідніх Нідерландах, в Амстердамі.

І підтримка для письменників — та сама?

Працює це трохи інакше, але загалом — так, та сама. У фламандців усе побудовано за британським зразком. Є фінансований міністерством літературний фонд, яким керує художня рада з найвідоміших письменників і найбільших видавців. Саме вони вирішують, кому давати гроші.

Не можу не згадати про політику… На якому етапі нині відносини валлонців і фламандців?

Бельгія більш як 500 днів жила без уряду[2] … І жила непогано! (Сміється.) Справді, державний борг зменшився, рівень безробіття — теж. Чому не було уряду? Бо у Фландрії одержали перемогу націоналісти, які зажадали відокремити свій регіон. Це стояло першим пунктом їхньої програми. Складно створити уряд із партією, яка хоче розділити твою країну! Перемовини тривали кілька місяців. Зрештою, націоналісти пішли в опозицію, а інші фламандські партії об’єднались і створили уряд. Нині йдеться про дуже амбітну й важливу для країни загалом реформу: уряд прагне передати регіонам майже всю владу. Колишній центр, таким чином, перетвориться на порожню мушлю, в його руках залишаться лише військові та зовнішні відносини.

Звідки в заможній Бельгії з’явився націоналізм?

Ви тут, в Україні, мабуть, добре знаєте: націоналізм є наслідком утисків, історичного приниження. У балтійських країнах, зокрема в Латвії, де я часто буваю, націоналізм набрав сили. Авжеж, мене це часом шокує, та коли думаєш, що їм довелося пережити — заперечення їхньої мови і культури, економічну блокаду, то краще розумієш фламандців. Протягом усього ХІХ ст. фламандців утискали — це правда! Фламандської мови не визнавали, офіційно вона не існувала, все відбувалося французькою, і лише пожвавлення націоналістичного руху сприяло визнанню фламандської мови і фламандської національної ідентичності. Однак у другій половині ХХ століття годі й казати про утиски щодо фламандців. У Бельгії не було прем’єра-франкофона протягом 35 років! Фламандців більше, вони заможніші. Отакий парадокс: фламандці керують державою, але націоналізм не згасає, його живить історична пам’ять.

Під час мандрів мені здалося, що Бельгія — толерантніша країна, ніж, скажімо, Франція. Такого культу африканського мистецтва я ніде не бачив. Це мені тільки здалося чи це справді так?

Я, наприклад, живу в дуже простому кварталі, де багато турків і марокканців, які приїхали в Бельгію в 1960—1970-х роках. Чимало «чорних» кварталів. А є й заможні квартали, такі, як фламандомовний Уккле — там ви емігрантів не зустрінете.

У Брюсселі франкофони переважають, та все ж це полікультурне місто, подекуди аж надто полікультурне. Цю вишукану суміш відчуваєш одразу. На вулицях Брюсселя можна почути будь-які мови, а тут, у Києві — лише російську та українську. Брюссель — дуже космополітичне місто.

Мабуть, велику роль відіграла й присутність європейських інституцій…

Аякже! Прикро лише, що, аби збудувати Євроквартал — величезну сучасну будівлю в самому центрі, — зруйнували кілька старовинних вулиць із усіма будинками.

Статус «європейської столиці» дає шанс передусім для французької мови. Адже чиновники змушені знати французьку, часом навіть користуватися нею. Це — величезний плюс. Уявіть лише, що сталося б, якби столиця ЄС була в Лондоні…

Бельгійська література — так само мультикультурна, як і країна. Можна зустріти авторів в’єтнамського, італійського, американського, німецького походження, не кажучи вже про арабів і турків.

Справді, імміграція дала Бельгії чимало політичних і культурних діячів. Знаєте, я вірю в позитивність взаємного пливу різних культур. Це нас тільки збагачує.

На мою думку, нині йдеться радше про європейську літературу. Авжеж, митці вважають себе бельгійцями, але їхні твори — це твори загальноєвропейського змісту і значення. Тим паче, що Бельгія — відносно штучна країна, власне «нації» у нас ніколи не було. Хоч як це парадоксально, саме це дає бельгійським письменникам велику внутрішню свободу. Філософ Сімон Лейс казав про це так: «Наче мураха на хоботі слона». Абсолютна свобода…

Тоді чи правильним буде таке порівняння: бельгійська література — це портрет-мініатюра європейської літератури?

Переважна більшість молодих письменників багато подорожує. Це такий собі продукт програми «Еразмюс», яка надає можливість європейській молоді навчатися і творити в різних країнах світу. Є бельгійські письменники, які взагалі не живуть у Бельгії. Ґреґуар Поле — в Барселоні, Діана Мьор — у Берліні, Бернар Кіріні — в Діжоні, Франсуаза Лаланд — у Тунісі…

У бельгійській літературі завжди спостерігалося явище вагадла — від бажання бути якомога ближче до Парижа; так було в 30-х роках минулого століття, коли казали, що «Бельгія — це ніщо, ми не хочемо вивчати фольклор, не хочемо бути провінційними»; доходило до того, що події в їхніх творах ніколи не відбувалися в Бельгії. Навпаки, в 1970-х роках усі почали казати: «годі, ми ж звідси, тут наше коріння, треба писати про цю землю, хоч ми й націоналісти!» Нині ж головна тенденція оновлення бельгійської літератури — її особливий погляд на Європу.

День, 30 березня 2012 року

Ерік-Емманюель Шмітт

Ерік-Емманюель Шмітт народився неподалік Ліона в мальовничому, дуже зеленому містечку Сент-Фуа. З дитинства захоплювався філософією, а одного дня хлопчик потрапив до театру на виставу «Сірано де Бержерак» — відтоді маленький Ерік мріяв про кар’єру драматурга. Він узявся до писання, і всім його мріям судилося здійснитись — однак трохи пізніше. Захистивши дисертацію про видатного просвітника Дені Дідро (згодом Шмітт присвятить йому не одну п’єсу), він пішов на військову службу, слідуючи шляхом ще одного свого улюбленця — Антуана де Сент-Екзюпері. Як і автор «Маленького принца», Ерік волею випадку залишився на самоті в пустелі Сахара. Містичне видіння — фраза «Все виправдано» — посіла його думки. І Шмітт зрозумів — треба залишити все і писати! Так і вчинив.

У 1990-х роках постановки за п’єсами Шмітта «Ніч у Валонях», «Відвідувач», «Загадкові варіації» миттю перетворили автора на зірку міжнародного масштабу. У «Варіаціях» зіграв Ален Делон, а 1998 року Жан-Поль Бельмондо грав у спеціально для нього створеній п’єсі «Фредерік, чи бульвар злочину».

У 2001 році з п’єсою «Месьє Ібрагім, або квіти Корану» почався новий період у житті Шмітта. Він став віддавати перевагу прозі. «Цикл про невидиме» з кількох повістей став одним із найуспішніших літературних проектів 2000-х років. Кожна з повістей розглядає одну зі світових релігій.

Шмітт — мов диригент — майстерно вправляється одночасно у прозі, драматургії, кіно (зняв уже дві успішні стрічки за мотивами власних текстів) і мюзиклі.

У 2008 році Е.-Е. Шмітт прийняв бельгійське громадянство, а 2012 очолив паризький Театр на Лівому березі. Відтоді більшість його текстів пишуться в потязі між Парижем і Брюсселем. Того ж 2012 року Шмітта було прийнято до лав Королівської академії французьких мови та літератури Бельгії.

Шмітт прибув до України в 2013 році з нагоди виходу збірки оповідань «Мрійниця з Остенде» (переклад Зої Борисюк). Спеціально до його приїзду в «Молодому театрі» поставили «Загадкові варіації» — один із найбільших театральних успіхів драматурга. Що й казати, вистава мала шалений успіх і досі користується популярністю серед глядачів.

Ми зустрілися в готелі «Прем’єр-палац» біля барної стійки. Що я до цього про нього знав? «Оскар і пані в рожевому» — чуттєва історія, розказана засобами літератури, театру і кіно, та (як на мене) надто вже солодкава. Хоча в інтерпретації Аліси Фрейндліх в однойменній моновиставі цей текст постав у геть іншому — сказати б, вищому — вимірі. Ще я знав на той час історію про «Месьє Ібрагіма…». Цей текст я щиро вподобав через свою давнішню симпатію до Ісламу (та й кінематографічна версія твору була на висоті — Омар Шариф прикрашає собою будь-яку картину).

Тепер я мав змогу не лише побачити зірку європейської літератури, а й потиснути Шміттові руку та помордувати його своїми запитаннями. Я знав, що Шмітт захищав ди­сертацію з філософії, тож дуже переживав за наповненість нашої розмови. Але…

Переді мною сиділа щира людина, яка вміла подобатися, не добираючи поз, не вдаючи з себе когось — людина, яка досить вдало була собою, а більше ніким. Шмітт із посмішкою сприймав будь-яке запитання, багато сміявся, вміло спрямовував бесіду в потрібне саме йому річище. Словом, поводився як справжній Маестро.

Під час розмови я тихо заздрив. Звісна річ, по-білому. Драматург розповідав, що, відколи мешкає в Брюсселі, а працює в Парижі, то пише переважно в потязі — і мені пригадався цей комфортний потяг і складене там оповідання, яке так і не побачило світу…

Згодом мені судилося чимало працювати з текстами Шмітта — збірку «Двоє добродіїв із Брюсселя» я перекладав у резиденції на Півдні Франції. Багато їздів заповідником Камарґа та Лазурним узбережжям — і писав. Справдилося те, про що я таємно мріяв під час нашої розмови. А ще «Двоє добродіїв…» стали доброю школою з написання новел: чіткий сюжет, приголомшлива розв’язка, прозоре розмежування дії (короткі речення) та описів і міркувань (довгі фрази). А п’єса «Загадка Айнштайна», з якою працював пізніше, допомогла знайти відповіді на складні запитання, суголосні нашому непростому часу: де межа патріотизму і що таке справжній націоналізм?

Багато хто не сприймає Шмітта — мовляв, це «попсовий» автор. Авжеж, це масліт, а проте — якісний масліт, який можна (і треба!) радити школярам і домогосподаркам не лише як спосіб розрадитися книжкою, а й як нагоду замислитися над важливими проблемами. Бо Шмітт дає відповіді. А якщо зазирнути глибше — побачимо в його текстах і інший шар, філософський, приступний тльки фахівцям.

Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?

Україна для мене — свого роду музичний пейзаж. Остання частина «Картинок з виставки» Модеста Мусоргського — «Богатирські ворота». Я ніби чую цю врочисту музику в оркеструванні Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії. Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.

Ваша остання (в часі) книжка — збірка новел «Двоє добродіїв із Брюсселя» вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?

О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною та гетеросексуальною парою. Головна сцена — вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена — хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна і сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова присяги та обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара «чоловік—жінка» не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари «чоловік—жінка» справжнім щастям є народження дітей. А пара «чоловік—чоловік» живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з’являється дитина… І пара «чоловік—чоловік» стає її таємними батьками. Ця книжка відразу «ввійшла в моду». Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб — вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.

Ваші п’єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, — аж до бажання її заборонити?

Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір — лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст — це головне і відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п’єс. Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене і знаного письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо запросили до знаменитого французького інтерв’юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Ле Клезіо: «Чи не хочете написати п’єсу, як пан Шмітт?» — «Що ви! — відповів Леклезіо. — Не хочу, щоби мене позбавляли моїх текстів!» І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів… Леклезіо мав рацію. Але з цією втратою треба змиритися.

З моїми п’єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав. Мене засмучує, коли спектакль є гіршим, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами і глядачами, я переконався: моя думка не має аж такого великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п’єс — «Лібертен». Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увага постійно відволікається на жінок — коханку, дружину… Після прем’єри в Парижі глядачі були в захопленні. «Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!..» — ось у загальних рисах коментарі паризької публіки. Чотири місяці потому я опинився на прем’єрі цієї ж вистави в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільгаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка мене шокувала! Ніби навмисне випнуто всі слабкі місця п’єси, монологи промовлялися ледь не механічно. Для парижанина таке — жахіття! Коли спектакль закінчився, я вибіг із залу і сховався в коридорі. Але від глядачів почув те саме, що і в Парижі: постановка вдала! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль із урахуванням менталітету місцевої публіки, тож не помилився.

І все ж, яка постановка на основі вашого тексту видалася Вам найкращою?

«Найкращих» постановок не буває. У різних країнах одну й ту саму п’єсу можна зіграти по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка — серцем. І практично ніколи — тілом. У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом.

З ким із відомих акторів Франції ви товаришуєте?

О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996 року мою п’єсу «Загадкові варіації» поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це — найближчий мій товариш. Він дотепер грає в театрі, яким я керую. Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п’єсі «Фредерік, чи Бульвар злочинів». Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в «прощання» Бельмондо вірити не можна. Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар’є, яка зіграла в «Оскарі й Рожевій дамі» у 86 років! Це — дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми за її участі. Шарлотта Ремплінґ грала Лізу в «Маленьких сімейних злочинах». Жиля грав Бернар Жиродо — чудовий актор, сценарист і театральний режисер… Авжеж, Депардьє! Спеціально для нього було написано сценарій «Вольпоне». Цей фільм ішов на каналі TF1. Мені пощастило: великі актори завжди хотіли грати в моїх п’єсах. Очевидно, мені вдаються яскраві образи…

Ви згадали театр, яким керуєте віднедавна. Це — паризький Театр на Лівому березі. Що плануєте там ставити?

З вересня 2012 року по квітень 2013 на нашій сцені йшла моя п’єса «Щоденник Анни Франк». Це — сценічна адаптація знаменитої книжки. Я цим дуже пишаюся, адже тривалий час існувала заборона на інсценізацію щоденника. А три роки тому Фонд Анни Франк, що міститься у швейцарському місті Базель, оголосив конкурс… Із драматургів вибрали мене. Перша постановка була, зрозуміло, в Амстердамі, оскільки Анна Франк — національна героїня Голландії. У нашому театрі за доволі стислий період «Щоденник Анни Франк» було зіграно 200 разів! Ще одна наша постановка — музичний спектакль «Біллі Голлідей». Сценарій писав не я (не подумайте, що забрав собі весь театр!). Але мені завжди хотілося поставити щось музичне. Адже музика — моя пристрасть.

Практично всі ваші книжки виходили також і в аудіоформаті. Скажімо, в українському перекладі вийшла збірка новел «Мрійниця з Остенде». Ця книжка існує в прекрасному аудіоваріанті у виконанні актора П’єра Ардіті. Як ви ставитеся до жанру аудіокнижок?

Обожнюю слухати різні тексти. Аудіоформат чудово підходить для моїх текстів, адже я драматург і вмію розповідати. Так, я, скоріше, оповідач, ніж романіст; практично всі мої книжки записуються відразу ж після виходу. Або великими акторами — такими, як Ардіті, — або мною. Так-так, більшість моїх книжок я начитував сам. Люблю читати вголос, кажуть, у мене це виходить. До речі, книжки я частіше слухаю, ніж читаю. Можу писати по десять-п’ятнадцять годин на добу… І очі так стомлюються після роботи, що інколи перед сном слухаю книжки. Ніби повертаюся в дитинство, коли дорослі розповідають дітям казки. Слухаю книжки й під час тривалих поїздок.

Один із найвідоміших ваших творів «Цикл про незриме» складається з кількох повістей, за якими успішно ставили п’єси в різних театрах і знімали касові кінокартини. Частково цикл перекладено українською мовою. Основне послання цих повістей — зближення релігій, вселюдське братерство. Першу повість, «Міларепу», написано понад п’ятнадцять років тому. Як, на ваш погляд, змінився за цей час наш світ?

Повість «Месьє Ібрагім і квіти Корану» написана 1998 року. Уже тоді боялися ісламу та плутали його з ісламізмом. Але такої жорстокості й такої ненависті, як тепер, не було. Моя книжка, яка розповідає про дружбу хлопчика-єврея і продавця-мусульманина, вже тоді несла послання примирення. Нині, на мій погляд, тексти «Циклу незримого» актуальніші, ніж раніше. І не тому, що текст такий хороший, а тому, що наш світ став гірший. Людей дратують розмови про ідентичність, а економічна криза цьому лише сприяє. Мої тексти гуманні. Вони пропонують альтернативу: замінити «страх Іншого» на «зацікавленість Іншим». А щоб не боятися, треба вивчати. Страх — це наслідок незнання. Я сам народився в монолітній — з духовного погляду — Франції. Ти або християнин, або не християнин… Третього варіанта не було. А тепер у Франції живе близько п’яти мільйонів мусульман. Євреї ж (а їх завжди в нас було багато) відчувають дискомфорт через таку кількість сповідників ісламу. А ще насувається хвиля буддизму. Не слід забувати і про атеїзм, що останнім часом стає войовничим. Вражає, як сучасні французи плутають світськість і атеїзм! Природно, в такій багатоликій країні не можна вимагати, щоб усі стали іудаїстами чи мусульманами. Єдине рішення — навчитися жити разом. Саме ради цього я й написав «Цикл про незриме». Він охоплює всі основні релігії світу: тибетський буддизм — у «Міларепі», суфійський іслам — у «Месьє Ібрагімі…», християнство — в «Оскарі й Рожевій дамі», іудаїзм — у «Дітях Ноя», дзен-буддизм — у «Сумо, який не мав товстіти», конфуціанство — в «Десятьох дітях, яких ніколи не було в пані Мінг». Про православ’я я ще не писав…

Чи можна сказати, що знаменита європейська толерантність, про яку в Україні багато говорять, але не завжди розуміють, — це нова релігія Європи, новий виток християнства?

Толерантність корениться не в християнстві, а в іудаїзмі. Адже саме в юдейській релігії поняття «повага до Іншого» є основним. Іудеї зобов’язані поважати інших, християни — любити. Для мене християни — це такі собі сентиментальні євреї. Гадаю, толерантність — новітня форма гуманізму. Я сам — войовничий гуманіст. Коли пишу про релігії, то пишу не як клерикал чи вірянин, а як гуманіст, і релігіями цікавлюся лише остільки, оскільки цікавлюся людьми, а не тому, що намагаюся пізнати Бога. Про Бога я, до речі, теж писав — роман «Євангеліє від Пілата», наприклад, або п’єса «Відвідувач».

Усім нам потрібен сенс, усе має набувати сенсу — любов, смерть, хвороба. А сенсом усі події та явища наділяє людина. Основні ж «постачальники» сенсу — релігії та духовні вчення. Звідси й мій інтерес до релігій. Про що думають люди? Які їхні цінності? У що вони вірять? А мета гуманізму — активна толерантність. Що ж таке толерантність? Це – прагнення уникнути можливих неприємних відчуттів при зіткненні з Іншими.

А де, на ваш погляд, міститься центр сучасного гуманізму — в Європі, Сполучених Штатах, Азії?

Схильний вважати, що гуманізм — явище суто середземноморське. Єрусалим плюс Афіни… Одночасно іудаїзм із його засадничим для людства поняттям поваги та концептуалізація цього поняття у грецькій філософії. Релігії для мене були й залишаються головним знаряддям гуманізації суспільства. Всі релігії борються проти невігластва та егоїзму. Однак я не можу сказати, що гуманізм — це те саме, що й релігія. Можна одночасно бути християнином і гуманістом — як я, але змішувати ці два поняття не варто. Гуманізм не перевершив релігії — він, радше, її світський продукт. Якщо ви запитаєте у філософа, чи існує Бог, він відповість: «Не знаю». Запитаєте у вірянина, і він скаже: «Не знаю, але вірю, що він існує». Атеїст скаже: «Не знаю, але гадаю, що ні». Проблема виникає, коли хтось каже: «Я знаю!» Так з’являється фанатизм. Себе можу визначити як християнина-агностика.

Не так давно, спілкуючись із одним американським космонавтом, я запитав його, чи вірять космонавти в Бога. І він відповів, що після польоту в космос атеїст повертається на землю вірянином…

Давно відомо: складна побудова природи наводить на думку про Творця. Це, скоріше, не доказ існування Бога, а додатковий аргумент на його користь…

Дзеркало тижня, 12 квітня 2013 року

Сильв’ян Дюпюї

Сильв’ян — поетка, драматургиня, есеїстка, викладачка курсу франкомовної літератури Швейцарії в Женевському університеті. Її перу належать сім поетичних збірок, два філософські есе та численні літературознавчі дослідження, присвячені творам Ніколя Був’є, П’єра Шаппюї, Жака Шессекса, Анн Пер’є — словом, найвідомішим письменникам Швейцарії.

Сильв’ян пише п’єси, в яких досліджує театр як світ, як явище («Друге падіння», «Я, злощасна Мод», «Євина гра», «Опинитися там»). Пише вона і для театру танцю (театральна поема «Театр слова»). Її п’єса «Черевомовне пекло» у 2009 році отримала премію Днів драматургів у Ліоні.

Театральні твори С. Дюпюї перекладено дев’ятьма мовами. У її п’єсах ідеться найперше про особливості людської свідомості, про мову та пам’ять. Авторка намагається збагнути, з яких міфів складено сучасну людину.

Сильв’ян активно співпрацює з іншими митцями — скульпторами, художниками, музикантами й фотографами.

З 2005 року письменниця керує Будинком літератури в Женеві.

У Женеві дихається вільно. Принаймні так видається спершу. Лагідне озеро з напрочуд чистою водою, яким гасають риби і птахи (їх підписано на табличках понад набережною), гори — ніби зовсім поруч, ось, лише руку простягни — і доторкнешся! Міст Монблан переносить туристів із сучасної частини міста до історичної. Чому Монблан? «Аж он, — усміхнулася Сильв’ян, — поглянь: це гора Монблан». І справді, міст вів не лише до музеїв і церков (у яких читав свої перші проповіді Кальвін), а й у бік найвищої точки Європи. Звісна річ, до гори шлях був не близький, та й розмістилася вона на території іншої держави — Франції. І все ж — Монблан…

А ще міст Монблан веде через острівець Руссо — сюди, на крихітний клаптик землі, було вигнано філософа Жана-Жака Руссо за надто вільні думки. Парадоксально, але нині в місті багато що має ім’я вигнанця. Острівець настільки маленький, що годі збагнути, як тут можна було прожити…

Сильв’ян — фахівець із франкомовної літератури Швейцарії — водила мене рідним містом, радісно підстрибуючи, мов дівчинка. Ми доторкнулися до струменів височенного Jet d’eau — фонтана посеред озера — і, геть мокрі, пішли назад. На іншому березі височили білосніжні вілли багатіїв, з-поміж яких, напевно, було й кілька українських олігархів. «Через цей сквер увечері ходити не можна, — заявила Сильв’ян, коли ми наблизилися до чудового парку на березі. Ми проходили там ще годину тому. Я здивовано зирнув на пані професорку. — Тут увечері збираються наркоторгівці».

Женева — прекрасне місто. Але це тільки машкара. Під якою — обличчя старої пані, посічене зморшками вад і гріхів. Мимоволі згадувалася зустріч із Сильв’ян в іншому місті — Києві, куди її запросили на Тиждень Франкофонії. Київ нічим не нагадує Женеву. Надто квапливе, надто людне і галасливе місто. А втім, щиріше, відкритіше, позбавлене облуди, яка неминуче приходить слідом за великими грошима…

Я не міг не перекласти п’єси Сильв’ян «Черевомовне пекло». Вона — досить велика за обсягом — причарувала мене дивним сюжетом (дівчина-драматург, поснувши, потрапляє до театрального Пекла, де верховодить ніхто інший, як Вільям Шекспір, а протистоїть йому Бертольд Брехт) і близькою мені темою — макабру, суїциду та смерті. А зрештою, твір не про це, він – про сутність театру, про його виродження чи оновлення (це вже хто як сприймає).

Театр — головний вид мистецтва у Швейцарії. Різновидів його тут безліч, почати хоча б із театру танцю. Навряд чи забуду про відвідини експериментальної вистави. Театральна будівля — більш подібна до декорації для серіалу «Гра престолів»: довжелезна дерев’яна рига — містила передпокій-бар для гостей та доволі велику і дуже темну залу. Від того, що відбувалося на сцені, не можна було очей відвести: двоє юних акторів імітували сотворіння світу і водночас статевий акт. Без жодного слова, лише рухами. Півтори години рухів, які занурили аудиторію в транс. А коли вистава закінчилась і актори вийшли на авансцену, то стало очевидно, що жоден (жодна?) з них не був ні дівчиною, ні хлопцем: вони мали ознаки обох статей. І були неймовірно прекрасні…

У цьому — вся Швейцарія. Тут варто згадати й Аґоту Крістоф, авторку «дитячих» творів, що їх згодом зі скандалом вивели зі шкільної програми Франції. Швейцарія — країна медитативна, але надлишок медитації підштовхує до сексуальних і творчих сплесків…

Я обожнювала Беккета, але хотіла писати інакше!

Наскільки мені відомо, у вашої мами українське коріння…

Так, це правда. Моя прабаба родом із Хотині. На початку минулого століття вона вирушила вчитися на лікаря до Женеви. У ті часи в Женеві було повно росіян і українців. Тут вона зустріла емігранта з Росії, вони побрались і оселились у Женеві. Обидва були лікарями. Але це ще не кінець! Батько моєї мами був італійцем, її мати — українкою. А мій батько — француз. Отака суміш!

Справді складно… Відчуваєте ностальгію за цими країнами?

Ні, адже все моє життя минуло в Женеві. Прекрасне космополітичне місто. До тридцяти років я й думати не могла, що колись побачу Україну! Натомість сумувала за мовою (не знаю, за котрою — російською чи українською), яку часто чула в дитинстві, не розуміючи, проте, жодного слова. На жаль, моя мати вже не розмовляла ні російською, ні українською.

Саме тому відвідини Києва мене дуже зворушили. Щоразу, як чую вашу мову — особливо коли йдеться про поезію, — всередині ворушиться щось із минулого, щось призабуте, виринають обличчя людей, яких я любила… Ваша мова така запальна, вона просто не може залишити байдужою! А ще я дуже люблю Францію, за якою сумував мій тато. У дитинстві я уявляла її собі державою письменників.

У вас стільки масок — ви й поезію пишете, і п’єси, й есе, викладаєте в університеті, керуєте громадською установою. Яке з облич вам пасує найбільше?

Звісно ж, маска письменника. Я ніколи не бажала робити кар’єру в системі освіти. Мій пріоритет — література. Письмо — моя основна робота, пошук сенсу і форми.

Утім, кілька років тому мене попросили викладати в Женевському університеті франкомовну літературу Швейцарії. Це — єдиний мій курс. Я працюю на факультеті сучасної французької мови та літератури. Також читаю курс французької літератури школярам-бакалаврам.

Самоусвідомлення франкомовних швейцарських авторів почалося з Шарля-Фердінанда Рамю, тобто на початку ХХ століття. Але до того був женевець Руссо, був мешканець кантону Во Бенжамен Констан, була мадам де Сталь. Це вже XVIII століття. Утім, ні Руссо, ні Констан, ні де Сталь не вважали себе «франкомовними швейцарськими письменниками». Це поняття з’явилося лише в середині ХІХ століття.

А що являє собою література ретороманською мовою?

Ретороманська — четверта державна мова Швейцарії. Довгий час була мовою тільки усного мовлення. Писати нею, уніфікувати її почали тільки наприкінці ХІХ століття. А останні 30—40 років розвивається повноцінна ретороманська література. Читачів у неї малувато, тож у Швейцарії ретороманських письменників багато перекладають. Конфедерація виділяє на це чималі кошти. Використовують ретороманську мову тільки на сході Швейцарії, у ближчій до Італії частині. У ретороманській багато унікальних залишків із латини.

Чи можна сказати, що ретороманська мова «більш швейцарська», ніж інші?

Справді, це єдина винятково швейцарська мова. Та ще є діалекти у німецькомовних кантонах. Для там­теш­ніх жителів це їхня справжня мова. Я навіть сказала би, що німецька для них — лише друга мова.

А французька мова Швейцарії теж різниться від французької мови тієї ж Франції?

Ні, різниці немає. Хіба що кілька слів.

Чим франкомовна література Швейцарії відрізняється від французької літератури?

Із часом різниця зменшується. Молоді автори з різних країн Європи поступово починають творити одну й ту саму літературу. Загальноєвропейську. Та коли подивитися в минуле, то тридцять років тому були теми і традиції, притаманні суто швейцарській франкомовній літературі, — принаймні інакше ставлення до мови. Хай там що, гадаю, дуже довгий час ми суттєво відрізнялися від французів — бо не хотіли бути такими, як вони. Були автори післявоєнного періоду, які не вписувались у жодний з тогочасних чільних напрямів французької літератури. У 60-ті роки були письменники, яких можна було вважати близькими до течії «нового роману», але вони творили без зв’язку з «новими романістами» Франції, а часом навіть передували їм. Скажімо, Катрін Коломб. Це справді маловідома сторінка французької літератури.

Не хотіли бути такими, як французи… А може, не могли? Під час Другої світової війни Швейцарія зберігала нейтралітет. Отже, її досвід був унікальним. І ставлення швейцарських письменників до тих страшних подій мало бути іншим. Чи було відчуття провини?

У цьому контексті є одна цікава авторка Івет З’Ґраґен. Її батько — з німецькомовного кантону. Дитинство та юність Івет минули в Женеві, під час війни. Швейцарія була оточена, закрита, люди не мали зв’язку із зовнішнім світом. З’Ґраґен пише, що тоді їй не дуже кортіло знати, що є війна, що є геноцид. Про це вона дізналася потім.

Справді, ви маєте слушність, після війни швейцарці відчували сором, провину. Ми опинилися за рамками війни, ми не стояли пліч-о-пліч з іншими, ми не пережили ненависті та руїни. Швейцарці були в привілейованому стані, хоча всі ті роки вони жили в страху — раптом усе це закінчиться! Химерна вдача… Можна було зробити більше, можна було приймати біженців. У романі «Мовчазні роки» Івет З’Ґраґен пише про муки сумління після війни.

Чи можна сказати, що війна переділила швейцарців: на німецькомовних, які розмовляли мовою ворога, італомовних, які користувалися мовою колаборантів, і франкомовних, у яких була спільна з членами руху Опору мова? Відчуття в них, напевно, були досить різні…

Для швейцарців це стало величезною проблемою. Авжеж, Гітлер був нашим ворогом, і Гітлер розмовляв німецькою… Ставлення до мови ускладнилося.

Під час війни швейцарці щодня чекали окупації. Було відчуття, що диво скоро закінчиться. І що було робити? Вирішили: говорити про це не варто. Тож після війни запала глибока тиша. Ціле покоління замовчувало ті події.

Як живе театр у Європі? Чи є в нього майбутнє?

П’ятнадцять років тому я відповіла би: «Ні, на жаль, немає». Але нині театр знову стає важливою частиною життя. Швейцарські та французькі драматурги довго боролися за те, щоб у театрах ставили твори ще живих авторів. Так, на мою думку, відбуваються зміни на краще. Я впевнена, нині люди потребують театру — адже там є можливість зібрати велику громаду і спільно подумати над вирішенням якогось важливого питання. Звісно, видавці, що далі, то менше цікавляться п’єсами, але для оприлюднення творів є інтернет.

Я вірю в театр. Це місце, де люди збираються разом, аби відреагувати на проблему. Публіка мусить реагувати. Мені дуже подобається, коли глядачі залишаються після вистави і дискутують.

Навіщо ви написали продовження знаменитої п’єси про Ґодо?

О, замолоду я просто обожнювала Беккета! У мене було чимало знайомих акторів і режисерів, вже підлітком я знала, що писатиму п’єси, але з чого було починати? Дилема… Тож я взялася за Беккета. Віддала йому належне, та одночасно тим текстом я хотіла сказати: так, Беккет чудовий, але можна писати й по-іншому. Ми, теперішні, потребуємо іншого.

А без тексту, без п’єси театр може існувати?

Аякже! І існує. Скажімо, змішують театр із танцем. Або взагалі обходяться без тексту, роблять такі собі колажі. Але для мене п’єса залишається важливою частиною театру, бо фабула — відправний пункт, від неї відштовхується думка, люди починають замислюватися. Навіть Брехт у своєму «новому театрі» не відмовлявся від фабули. Спершу слід побудувати щось із тексту, а вже потім ця конструкція — за допомоги постановника і акторів — народжує іншу.

Ви керуєте асоціацією «Будинок літератури в Женеві». Що це за організація?

У багатьох містах Європи діють будинки для письменників. Тільки в Німеччині їх десятки. А у франкомовних кантонах Швейцарії довгий час не було жодного. П’ять років тому ми вирішили створити в Женеві Будинок літератури, який мав би тісні зв’язки з подібними установами у німецькомовних кантонах, Франції, Бельгії, інших країнах. Із 2006 року влаштовуємо «кочові сезони»: нас запрошують до театрів, музеїв, бібліотек, спільно з нами влаштовують літературні та поетичні вечори. Віднедавна в нас є будинок у центрі міста. У ньому ми зустрічаємось, дискутуємо, читаємо свої твори. У нас можна отримати всю інформацію про історію та сучасність швейцарської франкомовної літератури. Навіть кав’ярня діє.

У Європі два типи письменників: зірки на кшталт Фредеріка Бегбедера чи Амелі Нотомб — їм будинки письменників точно не потрібні, — а є й інші, немодні, відомі у вузькому колі. Здебільшого вони залежать від ласки держави. Наскільки важливою є державна підтримка для швейцарських письменників?

Справді, у Швейцарії та Франції держава підтримує письменників, але значною цю підтримку не назвеш. Можна отримати стипендію, але дається вона нечасто і ніколи кілька разів поспіль. Заробити на життя літературою у Швейцарії неможливо — навіть якщо швейцарці й багато читають, все одно їх замало. Причому ситуація не набагато краща для тих, хто видає бестселери в Парижі, за поодинокими винятками на кшталт Амелі Нотомб або лауреатів Гонкурівської премії. Навіть найвідоміша на сьогодні швейцарська письменниця Аґота Крістоф, перекладена більше ніж 70 мовами світу, навряд живе з літератури, а якщо й живе, то живеться їй поганенько[3]. Гадаю, вибір тут простий — або ти заробляєш літературою на життя (тоді маєш виконувати ряд вимог: щороку видавати по книжці, мати успіх і т. ін.), або ж ти пишеш те, що повинен. Другий варіант здебільшого означає довгий шлях до читача…

День, 22 квітня 2011 року

Жак Де Декер

Жак Де Декер народився в Брюсселі 1945 року в родині знаного художника Люка Де Декера. Відомий тим, що пише трьома мовами — французькою, фламандською і німецькою. Відзначився як драматург, актор, критик, письменник, журналіст. Викладав теорію перекладу в університеті міста Монс та Школі театру й кіно у Брюсселі, а також історію театру й кіно в Королівській консерваторії Брюсселя.

Упродовж сорока років був одним із найгучніших «голосів» найтиражнішого видання Бельгії — газети «Le Soir». Автор восьми п’єс, з яких «Магнолія» (2000) мала надзвичайний успіх і була перекладена майже десятьма мовами. Автор перекладів п’єс Тома Стоппарда, Крістофера Марлова, Вільяма Шекспіра, Вуді Аллена, Джона Пікока та багатьох інших зірок драматургії. Автор трьох романів («Велике колесо», 1985; «Любовне вбрання», 1990; «Китове черево», 1996) та чотирьох збірок новел. Автор біографій Ібсена й Вагнера, Брехта і Юбера Ніссена (видатного франко-бельгійського видавця).

З 2002 року є довічним секретарем Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури. Є одним із співвидавців біографічної серії у видавництві «Gallimard».

Коли відбувалася ця розмова, в Бельгії згадки про політику вважалися недоречними. Інтелектуали гадали, що країна переживала історичний момент. Розкол між Фландрією та Валлонією поглибився настільки, що мало хто вірив у подальше існування держави Бельгія… А втім, Бельгія досі існує, набула нового короля, вийшла з урядової кризи — і з іронічним усміхом дослухається до песимістичних євроскептиків на кшталт Мішеля Уельбека[4].

Жак Де Декер знайшов себе в театрі, літературі, журналістиці, політиці. Театром захоплювався змалку. Грав різні ролі ще в молодших класах школи. Закінчивши філологічний факультет, взявся перекладати найвідоміших драматургів (німецько-, англо- й нідерландомовних), згодом почав писати і власні п’єси. Вони ставились у всіх театрах Бельгії, були перекладені багатьма мовами і вже давно перетнули географічні межі Європи.

Згодом Жак Де Декер уподобав і прозу — здебільшого на гострополітичні теми. Він відомий як майстер новелістичного жанру й головний редактор літературного часопису «Marginales». Часто відвідує своє дітище — Європейський колегіум художнього перекладу в містечку Сенефф. Для нього спілкуватися з перекладачами з усього світу — насолода. Тримається невимушено, краватки не носить, знається на вині та кулінарії. Уважно дослухається до того, що кажуть інші, і в кінці обов’язково зроняє вагоме — останнє — слово.

Політика не могла обійти Жака Де Декера, адже його брат Арман — член бельгійського Сенату; родина Де Декерів перебуває в колі найвпливовіших політиків Євросоюзу. Жак щиро цікавиться Україною та переконаний, що вступ нашої держави до ЄС — нагальна потреба самого ЄС.

Пане Де Декере, які, власне, основні функції довічного секретаря Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури? Розкажіть трохи про цю інституцію.

Різні. Працюю повний робочий день. Академія складається з сорока членів, серед яких десятеро іноземних громадян. Цим ми, до речі, відрізняємось від Французької академії. Адже, щоб стати її членом, треба бути громадянином Франції чи мати громадянство. Отже, ще 1920 року, коли було створено нашу Академію, хтось дуже добре розумів значення слова «Франкофонія». Ще один цікавий факт: од самого заснування Бельгійську академію було відкрито для жінок. Це може здаватися природним, але варто знати, що в заснованій 1636 року Французькій академії першою жінкою-академіком стала в 1980 році Марґеріт Юрсенар! Як вам відомо, мати Юрсенар була бельгійкою, а жила письменниця у Сполучених Штатах, де прийняла громадянство, тож, щоби зробити її академіком, Юрсенар терміново дали громадянство Франції. Здається, дрібниці, але дрібниці вагомі. Є чим пишатися.

Чи можна сказати, що ваша кар’єра — літератора й чинов­ника — почалася з театру? Ще студентом ви зіграли роль у аматорській виставі «Лиса співачка» — оце й був дебют?

Абсолютно правильно — в мене справді все почалося з театру. Вже у вісім — дев’ять років я ставив лялькові вистави. Ця пристрасть завжди жила всередині мене. Саме театр багато на що мене спрямував. Закінчивши навчання на відділенні германських мов, я хотів удосконалювати знання, а значить — перекладати. Але що саме? Я обожнював театр, тож відповідь з’явилася сама собою — перекладатиму англо- та німецькомовну драматургію. Тоді я ще й не думав бути письменником, та й драматичний текст не вважав за художній. Драматичний текст призначений для акторів, лише актори оживлюють його, надають йому справжньої величі. Текст на папері — мов ті паперові квіти, про які писав Пруст: щоби вони розпустилися, пустіть їх за водою. Навіть перекладаючи Шекспіра й Ґете, я був переконаний у вторинності драматичного тексту.

Для мене театр — базова школа життя. Я, звісна річ, беруся багато за що, але, порівняно з театром, усе це другорядне, допоміжне. Не можу сказати, скільки я написав за своє життя тисяч критичних статей, але вони не мають для мене такого значення, як десяток п’єс.

Гадаю, живопис мав на вас не менший вплив, ніж театр, адже ваш батько, Люк Де Декер, був видатним фламандським художником…

Це так. Якось один видавець доручив батькові зробити серію портретів фламандських письменників. Мені тоді було 10—13 років. Відтоді я постійно бачив, як до нас приходили й позували найвидатніші автори Фландрії. На мене це мало величезний вплив — письменник одразу став для мене такою ж людиною, як і всі, банальною особою, яка працює, тобто пише. Література позбулася міфічності; відтоді я вже ніколи не вбачав у ній якусь нірвану.

Спершу перекладач, потім драматург, згодом романіст. Як відбувався цей перехід?

Гадаю, річ тут не в наслідуванні перекладеного автора. Тут відбувається те саме, що й у звичайного літератора — якоїсь миті він починає писати, бо не може інакше. Або пишеш, або здихаєш!

За походженням ви фламандець, але пишете французькою. Ким почуваєтесь?

Навіть якщо комусь здається, буцімто цієї країни скоро не буде, я залишаюсь типовим бельгійцем. Тобто метисом, напівкровкою. Я — франкомовний фламандець; я — не валлон за походженням, але, вітаючись, кажу — і це, між іншим, страшенно дратує націоналістів! — що я бельгійський громадянин, чиї предки були фламандцями й чиї нащадки будуть валлонами. Взагалі найзнаменитіші письменники Бельгії — фламандці. Скажімо, Хуго Клаус. Навіть якщо я ставлю таких франкомовних авторів, як П’єр Мертенс і Домінік Ролен дуже високо, все ж таки саме Клаус — який висувався на Нобелівську премію та не отримав її із суто політичних причин — лишається найбільшою постаттю бельгійської літератури. Але він не міг назвати себе тільки фламандцем. Так само і я — не тільки фламандець.

Нині Бельгія переживає загострення сепаратизму. Якщо так триватиме й далі, чи залишиться ваша країна відкритою для інших культур? Адже, на моє переконання, Бельгія — одна з найвідкритіших у культурному сенсі європейських країн.

Академії вже розділені: є Академія нідерландської мови в Генті, є Академія французької мови в Брюсселі… Бельгія вже сама по собі — можливість діалогу двох культур. Але цей діалог не відбувається. Якщо й відбувається, то недостатньо. Фламандці досить довго користувалися французькою мовою — нині вони вживають її чимраз менше; франкомовні бельгійці ніколи не розмовляли фламандською по-справжньому — і точно не розмовлятимуть цією мовою більше.

Чи можна казати, що одна з наших спільнот більш відкрита для іноземних культур, ніж інша? На мій погляд, бельгійці за самим визначенням більш піддатливі до чужих культур, ніж, приміром, французи. Така вже властивість маленьких країн — вони менш герметичні відносно зовнішніх впливів. Але, боюся, якщо фламандці й надалі настирливо прагнутимуть глибшого поділу, Фландрія перетвориться на аутиста.

Уявімо на хвильку, що Бельгія й справді поділиться — на Фландрію та Валлонію. На що буде схожа ця нова держава — Валлонія?

Спершу замислімося, чи таке взагалі можливе. Для поділу є серйозна перепона — питання Брюсселя. Фламандці безапеляційно заявляють, що Брюссель — їхня столиця, вони стверджують, ніби Брюссель — це анклав, що не має прямого зв’язку між Брюсселем і Валлонською областю. Це припущення звичайно ілюструють мапами. Але це неправда! Правда в тому, що південні комуни Брюсселя, завдяки яким можна було б легко налагодити зв’язок із Валлонією, переважно франкомовні. У площині соціології, розриву між півднем Брюсселя і північчю Валлонії не існує. Є лише 3-кілометрова відстань між фламандомовною комуною Брюсселя — Уккле, і найближчою валлонською комуною — Ватерлоо. Але фламандці хитромудро — і начебто цілком законно! — залишають ці 3 км за собою. Попри це, Брюссель на 90% — франкомовне місто. А отже, Валлонія має повне право з’єднатися з Брюсселем, що вона й зробила. Реальна політична структура — Французька спільнота — має й іншу назву: «Спільнота Валлонії та Брюсселя». Навіть в оточенні Фландрії Брюссель може похвалитися хіба 10% фламандців. Тож, якщо одного дня фламандці вирішать, що зв’язку між Брюсселем і Валлонією немає, ми станемо свідками casus belli — зіткнення, свого роду «битви за Брюссель». Але, на мій погляд, технічно така «битва» не є можливою, адже Бельгія — член Євросоюзу. Якщо бельгійці таки вирішать змінити політичну структуру своєї країни, їм доведеться переконувати в цьому сусідів. І вони наштовхнуться на спротив найповажніших країн-членів Євросоюзу такій зміні. Найвпливовіші європейські держави рішуче відкинуть цю пропозицію, адже це пряма загроза їхній власній неподільності. Зрозуміло, що, схваливши поділ Бельгії, німці вже не зможуть відмовляти в незалежності Баварії, іспанці — Каталонії, англійці — Шотландії та Вельсу, французи — Корсиці та Бретані.

Усе це — умоглядні міркування, які ніколи не будуть утілені в реальність, але ще довго триматимуть країну в напрузі, бо на статус-кво не погодиться ніхто, особливо фламандці.

Поза сумнівом, головний — і, мабуть, єдиний — ідеологічний продукт Бельгії — це «Тентен», комікс і його головний герой. У чому, на ваш погляд, успіх і секрет цього знаменитого персонажа художника Ерже?

У художньому та естетичному планах сага про Тентена — шедевр. Ерже був дивовижно здібною людиною — прекрасний малювальник, неперевершений оповідач. По-перше, в нього була інтуїція, він розумів, що творить щось велике. Ерже був далекоглядним — він спеціально перемалював перші альбоми «Тентена», щоби вони були не гіршими за останні. По-друге, Ерже мав світле, незамулене бачення — за його власним виразом, «світлу лінію». Себто — чистоту штриху, високу якість оповіді. Він намалював 25 альбомів — і щоразу на актуальну тему. Журналіст Тентен має неймовірну здатність до адаптування. Він мандрує всією планетою. Він завжди мудрий, успішний, заповзятий, лукавий. Зовні Тентен видається слабким, але він сміливий, меткий, кмітливий — отже, він має всі якості, що їх хотів би мати кожен бельгієць. Бельгієць ототожнює себе з Тентеном, гадає, що йому таланить ладнати з іноземцями, що він дуже відкритий, що він із легкістю використовує чужу мову, що він нікому не заважає, бо надто непоказний — він це також усвідомлює! Отже, Тентен має все, що допомагає влаштуватись у житті, а зручне місце в житті — це головна цінність для бельгійця.

Але Тентен — ні єдиний, ні перший бельгійський герой. Першим був Уленшпігель, персонаж першої великої національної саги, написаної Шарлем Де Костером. Уленшпігель — основний бельгійський герой, Тентен — лише його відгалуження.

А Жорж Сіменон — також типовий бельгієць? Мандрівник, космополіт…

Аякже! Але варто підкреслити різницю між Ерже — типовим бельгійцем, який ніколи по-справжньому не покидав меж Бельгії, та Сіменоном. Валлоном, льєжцем, вигнанцем. Треба знати, що жителі Льєжа відрізняються від інших бельгійців. Адже вони ототожнюють себе зі Льєжським принципатом — державою, що входила до складу Священної Римської імперії. Тоді як інші частини Бельгії почережно залежали від Франції, Іспанії, Австрії, потім знову Франції, потім Голландії, та, зрештою, стали Бельгією аж 1830 року. З іншого боку, льєжці захоплюються Францією, Парижем. Отже, цілком нормально, що юний Жорж Сіменон мріяв лише про одне: оселитись у Парижі. Він вирушає до Парижа й вигадує там героя — дуже важливого для Бельгії, може, ще важливішого, ніж Тентен. Героя, який підкорить увесь світ. Комісара Жуля Меґре. Але Меґре — не бельгієць. Це — середньостатистичний француз, чиє коріння — в норманському селі, але життя його пройшло в Парижі. Меґре не любить мандрувати, він подорожує, лише коли цього вимагає розслідування. Відвідує він із цією метою також Бельгію. Подорожі Меґре — можливість для Сіменона донести свою думку про ту чи ту країну. І робить він це майстерно.

Один раз у житті я бачився з Ерже, один раз — дуже довго — розмовляв із Брелем, двічі зустрічався з Маґріттом — але жодного разу не бачився з Сіменоном. Дуже шкодую про це. Адже Сіменон, Брель, Ерже і Маґрітт — чотири найбільші бельгійські міфи ХХ століття.

Мене вразило в Бельгії, що дехто відкрито висловлює ностальгійні почуття за нацистським минулим. Один письменник під час презентації повідомив, що його батько був генералом СС — і зауважив, що пишається ним. Вам не здається, що такий спосіб мислення — одна з основних причин такого різкого поділу на Фландрію та Валлонію? Адже Валлонія брала активну участь у русі Опору. Що ви про це думаєте?

Це явище досить нове. Ще недавно в цьому ніхто не насмілився би зізнатися, похвалитись. Але вже два роки у Фландрії про це говорять відкрито й досить часто. У телевізійному інтерв’ю одного політика — представника наймогутнішої політичної сили Фландрії, Нового альянсу, запитали: яке найбільше лихо в його житті? Смерть мого дядька, — відповів він. — Нічого собі! А як він помер? — Його вбили. — Як? — У дворі школи, де він викладав. — Коли це сталося? — 1943 року. — Але ж тоді вас іще не було! — Не було, але ця подія отруїла моє дитинство. — А хто вбив вашого дядька? — Бійці руху Опору… Пожалітися привселюдно, з телеекрана на те, що твого родича забили члени руху Опору — це щось нове. Це — дуже небезпечне явище, яке, власне, пояснює, чому сьогодні загроза розколу країни — найбільша. Є фламандці, які вважають так, як цей політик, що Бельгія колись учинила з ними як ворожа держава. Німці переконали фламандців, що вони теж — германці, що їм накидають чужу мову. Така нині основа домінуючої в Бельгії політики. І ніхто не знає, до чого це призведе…

День, 23 грудня 2010 року

Ірен Стецик

Ірен (Ірина за паспортом) народилася 1937 року в чарівному місті Льєж. Воно вважається в Бельгії особливим. Протягом 800 років воно було центром незалежної держави — Льєжського принципату, і лише «завдяки» Наполеонові втратило незалежність. У часи Французької революції Марат казав одному льєжцю: «Правами людини, що їх ми вибороли тільки зараз, жителі вашої держави користуються вже давно». Проте мова не про Льєж, а про Ірину Стецик. Її батько замолоду воював за незалежну Україну, потім пройшов усю Європу — і міг податися й далі, на інший континент, але зашкодило йому кохання, і він залишився у Бельгії… У спогадах він часто повертався до далекої вітчизни — і ця солодка ностальгія передалася доньці. Коли батько помер, його національна пам’ять вибухнула в її романах — про Мазепу, Розумовського, Гоголя, Ганську…

Тривалий час Ірина була бібліотекаркою та секретаркою відомого бельгійського письменника Алексіса Кюрверса. Першою її публікацією була поетична збірка «Привабливі чудовиська», що їх порівнювали з Бодлеровими «Квітами зла». Проте знайшла себе Ірен Стецик у жанрі роману. «Синьоока панночка» — її перший роман — отримав найвищу літературну відзнаку Бельгії, премію імені Віктора Росселя, далекого 1972 року. Майже одразу з’явилася телеадаптація твору. Потім був «Мазепа, принц України» — роман, відзначений преміями у Франції та Бельгії і перекладений українською мовою на початку 90-х років. Ще три романи Ірен Стецик — «Мертва перлина», «Пані Бальзак» і «Петрова донька» — побачили світ до 2000-х років.

Тепла, приємна згадка про затишний будиночок у містечку Нінан у валлонських Арденнах… Тут, далеко від галасу Льєжа та Брюсселя, усамітнено мешкає автор кількох романів про Україну. Твори Ірини українською майже не перекладалися. Лише 1992 року у журналі «Все­світ» вийшов її «Мазепа». Звісно, не знаючи ні української, ні російської мов, письменниця багато чого вигадала — і все ж сама поява подібного твору на межі 1970—1980-х років було знаковою подією.

Як я дізнався про Ірину Стецик? Крістіан Лібенс — письменник і бібліотекар (до речі, престижна в Бельгії професія), що працював у Європейському колегіумі художнього перекладу і в якого я брав інтерв’ю про Жоржа Сіменона, спитав між іншим: «А з Ірен Стецик ви знайомі?» Виявилося, що є така знана в Бельгії авторка, лауреат премії імені Віктора Росселя, що написала кілька історичних романів про Україну. Коли я сказав, що вперше чую це ім’я, Крістіан здивувався й пообіцяв відвезти до неї.

Пані Стецик мешкає в Нінані — маленькому селищі поблизу бальнеологічного курорту Шофонтен (дослівний переклад — «Теплий фонтан»). Пляшки з мінеральною водою під такою назвою можна знайти в кожному бельгійському супермаркеті. Машини у письменниці немає — давно продала. Звідки бере продукти — загадка. Натомість у будинку є вражаюче зібрання старовинних книжок, безліч картин, а позаду — чудовий типово бельгійський садок. Господиня пригощала нас смачнючим обідом і розказувала про свою творчість та історію своєї родини. Потім із балкона показувала ліс за сотню метрів від будинку. «Спостерігаю за кабанами — вони тут часто гасають», — усміхалась вона. На моє запитання, що вона знає про українську літературу, пані Стецик показала на крісло. Там лежало видання «Пікніка на льоду» Андрія Куркова (у французькому перекладі — «Пінгвін»). «Дуже подібне до Гоголя», — заявила пані письменниця…

Пані Ірино, ваш перший роман «Синьоока панночка» вважається зразком детективної прози. Як вам вдалося написати довершений твір про злочин? Не збираєтесь повертатися до цього жанру?

Термін «детектив» тут не дуже доречний. У «Синьоокій панночці» йдеться про інспектора, якому доручено арештувати злочинницю. Це справді скидається на детективний сюжет. Але, хоча злочин і скоєно, про його розслідування в моєму романі немає жодного слова. Ім’я винної відоме заздалегідь. Злодійка, маркіза де Бренвільє, існувала насправді. Її звинувачували в тому, що вона отруїла свого батька і двох своїх братів. Вона втекла з Франції до монастиря у Льєжі.

Чому я взялася за цей сюжет? Мене привабила романтична історія. Хитрощі злочинниці та зваблення персонажа чоловічої статі. Як тоді, так і тепер мене передусім цікавить психологія людей.

До того, як почати писати, ви довгий час працювали особистим бібліотекарем і секретарем класика бельгійської літератури Алексіса Кюрверса. Наскільки сильно його творчість вплинула на вашу?

Якщо й вплинула, то, гадаю, не на рівні тем. Від Кюрверса я взяла вимогливість до письма. Він не один десяток разів брався виправляти свої твори. На новачків — а я тоді була початківкою — такий метод справляв незабутнє враження.

Знаєте, нещодавно, коли я писала дуже особистий твір про наші з чоловіком стосунки, то зрозуміла, що всі засоби, чинні в поезії, цілком можна використовувати у прозі. Мій чоловік був камерною людиною, Поетом. Він написав багато поезій, але книжка вийшла тільки одна — моїми зусиллями, після його смерті. Вірші з цієї збірки створено в лікарні, коли він був уже паралізованим. На відміну від чоловіка, який не мав бажання друкуватися, я хотіла, аби мої твори були видані. Читачів у роману зазвичай більше, ніж у поезії.

До слова, якось я вирішила написати новелу про Алексіса Кюрверса та його чарівну дружину Марі Делькур. Марі була неймовірною особистістю, великою знавкинею Стародавньої Греції, лишила по собі багато наукових праць. І коли я почала писати, то зрозуміла, що заглиблююсь у Марі, пишу більше про неї — хоч Алексіса я знала ближче і працювала здебільшого з ним. Що ж поробиш, я сама — жінка…

Саме тому я так і не змогла до кінця зрозуміти Олексія Розумовського. Адже він — артист, співак, митець, отже — не політик. Але саме він став тією людиною, яка порятувала Україну.

Написаний вами роман про Мазепу отримав чимало премій. Якби ви писали його тепер, чи був би він іншим? Можливо, ви доповнили би його чи, навпаки, прибрали би деякі пасажі?

Чи був би «Мазепа» іншим? Будь-якому письменнику хочеться переробити вже зроблене на краще. Можу сказати тільки одне: використовуючи певний момент історії України і певних героїв, я хотіла розповісти історію одного кохання. Нічого іншого.

Я знаю, що зараз ви працюєте над продовженням «Доньки Петра». Про що йдеться у вашому майбутньому романі? І чому ви взялися за продовження?

Поштовхом до цього стало, з одного боку, те, що я дуже прив’язалася до своїх героїв. А по-друге, працюючи над «Донькою Петра», я зробила стільки нотаток, що використати всі їх в одній книзі було просто неможливо. Тож я подумала, що варто продовжити. Не знаю, добре це чи ні…

Я визначив би жанр, у якому ви працюєте, як «історико-психологічний роман»…

Слушне визначення. У всьому, що стосується історії, я дуже прискіплива. Романіст, зрозуміло, може поводитися з історією дуже довільно. Але я намагаюся дотримуватися історичних реалій. Тому написання кожної книжки забирає у мене багато часу.

Росією правили і Єлизавета, і Катерина. Перша сприяла розвиткові України, друга нищила її самосвідомість. Як ви пояснили би цей дисонанс — адже обидві були по-європейському освіченими жінками і виховувались у схожому середовищі.

Я впевнена, що вплив Олексія Розума на Єлизавету порятував Україну. Звісно, цей вплив не можна назвати визначальним, та все ж він був досить значним. Катерина ІІ — інакша, навіть протилежна. Її обходило все, крім власної користі. Попри блискучу освіту і красиві заяви, це була безжальна людина. Єлизавета була набагато гуманнішою. Скинувши з престолу Івана, вона ув’язнила його, і він спокійно дожив до її смерті; але щойно на трон зійшла Катерина, Іван одразу таємничо загинув. Та й прав на корону мала більше, ніж Катерина. Природно: що менше в тебе прав, то жорсткішою повинна бути твоя позиція, аби втриматися.

Україну ви відвідували лише раз. І найбільше вас вразили — ви самі про це сказали — українські жінки. Але, можливо, було щось іще?

Я мало що бачила. І варто додивитися непобачене. Особливо мене цікавить те, що пов’язане з Бальзаком — скажімо, Бердичів; саме там відбулося його весілля з Ганською. Була у Лаврі, Святій Софії, Андріївській церкві…

Але овіяна легендами земля, про яку мені розказував батько, завжди живе всередині мене. І часом мій міф про Україну переважає навколишню реальність. До речі, саме в рік смерті батька я написала «Мазепу»! Історію закоханого гетьмана я почула від нього… Чесно кажучи, спершу, приїхавши, я навіть трошки боялася, бо не знала, наскільки мій міф про Україну відповідає дійсності. Та я не була розчарована.

Ваша родина походить із Самбора, недалеко від Львова. Ніколи не хотіли відновити зв’язок із вірогідними родичами?

Це для мене також загадка… На жаль, я не контактувала з рештою родини. Незнання мови — перепона майже нездоланна. Батько листувався з однією з племінниць — але тривало це недовго…

Людей із покоління мого батька вже немає. Хотілось би, звісно, побувати там, побачити ті краєвиди… Батько залишив Україну дуже молодим. Ішов 1919 рік, він воював на боці Петлюри за волю. Тоді йому ледь виповнилося 16. Після поразки батько подався до Праги, де отримав диплом учителя. Згодом була Бельгія… Пам’ятаю, ми сідали за великий стіл, і батько починав розповідати… На жаль, тоді мені не спадало на думку за ним записувати. До його смерті я навіть подумати не могла, що колись писатиму про Україну.

В одній зі своїх новел я розповідаю про батьків приїзд до Льєжа. Він не збирався лишатися в Бельгії надовго. Але йому стало відомо, що на той час навчання в університетах тут було безкоштовним. Утім, життя тоді, як і тепер, було недешевим. А грошей у батька було катма. Тож треба було виживати, працювати. Тому до університету він потрапив не одразу. Потім таки вивчився — на електрика. О, тут він був майстер!

Батько не хотів бути нещасним. І не робив нічого, що могло би завдати лиха. Тому в нього не було ностальгії, він не сподівався на повернення. Він рухався, працював. Так, на початку він справді хотів поїхати з Бельгії — але зустрів тут мою мати і вже нікуди не поїхав, усе своє життя пропрацював електриком.

Літакцент, 6 травня 2010 року

Ніколь Лемер Д’Аґаджіо

Ніколь Лемер була дивовижною дитиною. Вундеркіндом. У дванадцять років вона виборола Велику премію з живопису міста Канн — причому на конкурсі змагалися винятково дорослі!

У період з 1951 до 1965 року Ніколь створила низку цікавих портретних робіт у різних техніках. Проте від кінця 1960-х років звернулася до абстрактного живопису. Її дивну манеру поєднання знаків, структур і барв відзначали такі майстри, як Пікассо і Шагал. Від 1970-х років Ніколь Лемер почала порушувати у своїх роботах наукові та філософські теми. У галузі живопису вона одержала низку почесних відзнак: Велику премію Фундації Мікеланджело, Велику премію Національного музею Монако, Срібну медаль Академічного інституту Парижа та Премію афіш ЮНЕСКО на тему «Мир».

Художниця вправно оволодівала іншими матеріалами й техніками: мозаїкою і ткацтвом (надихаючись славетними килимами з Обюссона). Серія «Дорогоцінні килими» є небаченим раніше поєднанням шовку й льону з дорогоцінним камінням, золотими і срібними нитками.

У 1982 році Ніколь Лемер Д’Аґаджіо захистила дисертацію в Сорбонні й стала доктором мистецтвознавства. У 1980 році вона заснувала Європейську академію мистецтв, наук і літератури, довічним секретарем якої залишається й донині.

Ніколь Лемер Д’Аґаджіо є кавалером Ордена Почесного легіону, Ордена Мистецтв і літератури, Національного ордена пошани та кількох орденів за межами Франції.

Будинок хімії в Парижі, 2012 рік. Я — серед організаторів виставки «Талант та інтелект», влаштованої Малою академією наук України у столиці Франції. Винаходи й розробки юних «манівців», а ще — Андрій Малишко французькою мовою в чудовому перекладі Дмитра Чистяка (К., Університетське видавництво «Пульсари»). А до Будинку хімії ми водили дітей на екскурсію. Супроводжував нас Арман Лат — почесний доктор Тулузького університету мені Поля Сабатьє, а ще — почесний професор університетів у Києві й Донецьку, видатний хімік і фармацевт. (Кілька місяців тому він одержав і Орден Почесного легіону.) Арман Лат привів із собою Ніколь Лемер Д’Аґаджіо. І я фактично закохався в цю жінку.

Середземноморський шарм (пані Лемер мешкає в мальовничому місті Антіб, яким надихався Пабло Пікассо і де нині мешкає Роман Абрамович), паризький лоск і ледь вловимий богемний індиферентизм до дрібниць побуту — у цьому вся вона. Знавкиня вина й кулінарії, живопису і науки, пані Лемер чудово почувається у будь-якій розмові: на політичну чи то економічну тему.

Виставка її робіт заледве не приїхала до України. На жаль, останні події в країні завадили. Маю надію, що неймовірні роботи, присвячені дивовижам науки, постануть перед очима і українських поціновувачів живопису. А поки що кожен охочий може побачити одну з картин Ніколь Лемер Д’Аґаджіо на обкладинці мого перекладу «Спогадів…» Жоржа Шарпака (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2014) — здійсненого в партнерстві з Європейською академією наук, мистецтв і літератури, українська секція якої нещодавно стала сенсацією у Парижі. Саме пані Лемер Д’Аґаджіо заохочувала нас до створення секції. І я маю надію, що це інтерв’ю — ніяк не останнє. Ми ще поговоримо з пані художницею у Києві…

Шановна пані Лемер, ви — багатогранна особистість. Завжди перебували у середовищі митців, зналися з Марком Шагалом і Пабло Пікассо, при цьому часто поєднуєте живопис із поезією, а ще керуєте Європейською академією наук, мистецтв і літератури, де переважають науковці. Хімія, фізика, біологія, медицина неабияк впливають на Вашу творчість. То що ж вам ближче — живопис, поезія чи наука?

Кожна з трьох галузей — частинка мене.

Мої картини — мов діти. Коли одна з них рушає до чужого обійстя, я сумую, адже чимало робіт зазнали химерної долі. А поезія — мій внутрішній світ. Атмосфера миті, яку намагаюся втілити за допомогою слів, незрідка вельми скупих. Ніби втеча після напруженого робочого дня, а в мене всі дні напружені, і вихідні також.

Це правда, що ідея про створення Академії спала вам на думку під час візиту до Москви?

Думки про таку форму організації наукової праці виникали в мене задовго до того, але задум справді з’явився під час конференції у велетенській залі в Кремлі, дощенту виповненій людом.

Певно, Вас це здивує, але я думала про це ще дитиною! Поки інші діти під час перерв гралися на подвір’ї, я мирно сиділа на лавці. Вчителі дивувалися: «Ніколь, чому ти не граєшся з іншими?» А я відповідала: «Мадам, я міркую!» «Про що?», — ще більше чудувались вони. «Про те, що робити далі!» «У тебе ж іще багато часу попереду», — відповідали вони. Проте я безапеляційно відказувала: «Ні, саме часу мені бракує — адже стільки всього треба зробити!».

Окрім мрій про живопис чи — радше — творення в різних формах, мене не полишала думка, що невдовзі перетворилася на мету: створення «організації». Якої? Тоді я ще не знала. У ті часи в моєму оточенні слово «організація» не вживали. Та й телебачення ще не було. То де ж я взяла цей термін? Хтозна, а проте думка не залишала мене: «Для чого організація?» І, сидячи на лавці, я шукала відповідь: «Не має значення, все залежатиме від часу. Треба лише почекати і подивитися, що буде для цього потрібне тоді, як я виросту». Було мені тоді десять.

Зрозуміло, подружок у мене не було. Дівчатка — всі старші за мене — думали переважно про любов. А мене сприймали як дивне маля. На щастя, знайшлася донька повії, з якою не спілкувалися через фах її матері — і саме їй я оповідала свої плани. Дивно, але слухала вона дуже уважно. Тож першою мені повірила донька повії.

По двадцяти роках — точнісінько як у романі Дюма про мушкетерів! — ми знову зустрілися. Вона прожила прекрасне життя — так само, як і її мати, що давно залишила скандальний фах і зробила кар’єру.

Тож я чекала слушної нагоди. І дочекалась… у Кремлі!

І як це сприйняли у Франції?

Тоді ні славетні члени Французької академії, ні лауреати Нобелівської премії не бачили необхідності у створенні академії, яка поєднала б Схід і Захід! Дехто навіть остерігався впливу КҐБ! І все ж я вперто чіплялася за свій задум, зводила мости до тих, хто прагнув допомогти в побудові нової великої Європи.

Контакти з країнами Сходу відбувалися під пильним наглядом відповідних урядів. Усюди нас зустрічали зі зворушливим запалом! Болгарія, Румунія, Угорщина, Хорватія… Дехто з інтелектуалів мало не плакав від щастя. І я зрозуміла, що ми привезли їм промінь надії. Зустрічі з нами прагнули керманичі всіх цих країн. Зустрічей без протоколу. Просто щоб познайомитися. І ми знайомилися.

Втім, я маю також подякувати кільком друзям-академікам, які повірили в мене й погодилися на цю авантуру, хоча дехто і вважав її «страшенно ризикованою»!

Тож коли Ви питаєте про грані моєї особистості, то Європейську академію можна вважати моєю «третьою донькою» після живопису і поезії. Однак ця «доросла донька», якій вже 35 років, потребує найбільшої віддачі.

Повернімося до живопису. Ви працюєте у багатьох техніках: мозаїка, графіка, акрилові фарби, килими тощо. Як співвідносяться техніка і сюжет?

Коли з’являється сюжет, про техніку я й не згадую. Просто цікавлюся різними можливостями, і щось починає працювати. Якщо з часом я змінюю техніку, то лише тому, що вона мене більше не захоплює. Пікассо щоразу, міняючи жінку, змінював і стиль! Я ж не маю потреби міняти чоловіка, аби змінити свій стиль. Чоловікам, які були поруч зі мною, вистачало клепки втямити, що моє прагнення свободи примушує зумисне вдаватися до внутрішньої самоти.

З митцями так часто буває. Натомість життя — недуги, смерть рідних людей та інші лиха — постійно примушують мене починати спочатку. Бо щоби йти вперед, маю позбутись минулого.

Малювали коли-небудь на замовлення?

Не раз — на прохання уряду Франції, деяких банків і шкіл. Але то були не картини, а мозаїки, скульптури й килими.

Нині, коли Україна рухається в бік Заходу (Євросоюзу), а Росія демонструє агресію та дедалі більше схиляється в бік Сходу (Азії), в чому ви вбачаєте місію Академії? Чи працює нині формула «Схід і Захід ідуть назустріч один одному»?

Академія не втручається в політику, а її мета практично в усьому збігається з метою ЮНЕСКО — нашого головного партнера впродовж 35 років. Коли в Україні почалися проблеми, пані Ірина Бокова, гендиректор ЮНЕСКО, одразу прибула до Києва, побувала на засіданні Президії Національної академії наук України. Якщо наша організація, на Вашу думку, може створити майданчик для прямого, відвертого діалогу, то ми з радістю підемо на все, аби встановився мир. Але що може Академія за таких політичних обставин?

До речі, часто виникає думка: чи не приходять негаразди України ззовні — і зовсім не звідти, звідки, як здається, вони йдуть?

Чи є серед членів Академії українці?

Звичайно. Насамперед згадаю президента Малої академії наук України Станіслава Довгого. Я мала нагоду переконатися в його особистому прагненні забезпечити наукову освіту дітям. Молодь треба підтримувати. І що далі, то більше. Адже телебачення та інтернет нічого доброго не несуть! Серед інших членів-українців — поет і перекладач Дмитро Чистяк і знаний філолог Юрій Мосенкіс.

У травні 2014 року в іспанському місті Касерес Академія провела колоквіум «Світло на службі людства». Звідки така трохи дивна тема?

Абсолютно не дивна, адже 2015 рік ЮНЕСКО оголосила Міжнародним роком Світла! Подібні заходи потрібні, щоб правильно розставити акценти. Скажімо, питання використання сонячного проміння як чистого джерела енергії не лише є одним із найбільш нагальних для деяких країн Африки, а й цікавить європейські держави.

Я запропонувала Президії Академії 2015 року продовжити цю тему і провести колоквіум у Марокко, адже у Касересі ми не встигли охопити всі аспекти проблеми.

Оскільки Африка — пріоритетний напрям роботи ЮНЕСКО, ми також впритул наблизилися до африканського континенту. Найбільше ж його багатство — сонячні промені, і він дедалі більше залежатиме від сонця. До лав Академії входять більше шестисот найвідоміших у світі експертів, і коли вони разом обмірковують якусь проблему, то від цього виграють усі! Серед нас також близько п’ятдесяти лауреатів Нобелівської премії. Ми повинні об’єднувати наші зусилля — «Від Атлантики до Уралу», як казав генерал де Ґолль. Це дасть шанс Африці та зробить Європу заможнішою. Африка повинна становити для Європи пріоритет, а Європа — нести до африканських країн інновації, допомагати їм із розумом використовувати енергетичні ресурси та стимулювати розвиток регіону. Тож 2015 року Академія планує провести колоквіум у Марокко, куди будуть запрошені видатні вчені не лише з Магрибу, а й з таких країн, як Малі, Камерун, Сенегал, Ґабон, Кот-д’Івуар та інші.

Слово Просвіти, 31 липня 2014 року

Міранда Люсьєн

Міранда Люсьєн народилась у департаменті Жерс, що попід Піренейськими горами. Якщо вірити легенді, десь у цих місцях минула юність славетного мушкетера Д’Артаньяна (цій родині століттями належав замок де Кастельмор у Жерсі). І хоча Жерс — це південь Франції, Міранда подалася навчатися до славетного Католицького університету в місті Лувен-ля-Ньов і надовго залишилася в Бельгії. А пізніше перебралася до Лілля — ще одного славного на історію міста.

Захистивши дисертацію з творчості класика бельгійської літератури Жоржа Екаута, вона, досить несподівано для себе, опинилася на двох досить цікавих, здавалось би, протилежних дослідницьких шляхах: історії руху гомосексуалів та анархізму. Таким різним особистостям як Жорж Екаут, Каміль Лемонньє (письменник і художник межі ХІХ—ХХ століть) та Наталі Ґассель (сучасна письменниця-лесбійка та атлетка) пані Люсьєн присвятила десятки наукових статей. Тривалий час складала історію періодичних видань, довкола яких гуртувалися гомосексуали, досліджувала роль жінок в історії літератури: зокрема, писала про Рене Вів’єн, Люсі Делярю-Мардрю, Марґеріт Коппен, Алін Майріш та Сюзанн де Калья. Жодного рядка з творів цих панянок, ясна річ, українською мовою ще не перекладено…

Важливою працею вважає свій переклад французькою мовою сценарію, складеного видатним фламандським письменником Хуго Клаусом за романом Ж. Екаута «Замок Ескаль-Віґор».

Чому я вирішив перекласти «Замок Ескаль-Віґор» (К.: Самміт-книга, 2011)? Вже й не пригадаю… Припущення, втім, можуть бути різними. Закортіло екзотики: Фландрія ХІХ століття не так часто з’являється в текстах, перекладених українською мовою. Додати до цього незвичність постаті автора: анархіст і гомосексуал в одному флаконі. А сам твір — фактично маніфест вільного кохання, виклик тогочасному суспільству. Це може видатися неймовірним, і все ж Екаут не повторив долі Гюстава Флобера (що мусив відбути судовий процес через «аморальність» роману «Пані Боварі») та Оскара Вайлда (засудженого за той різновид кохання, який Жорж Екаут маніфестує в своєму романі) — його не судили, ба більше, він став поважним академіком, вивів на літературну сцену чимало майбутніх класиків бельгійської літератури та є одним із символів єдиної Бельгії.

І все ж ставлення до Екаута та його спадку в Бельгії є неоднозначним. «Щоденник» письменника зберігається в Державному музейно-літературному архіві; сторінки, де він відверто пише про свої захоплення, цензуровано; навряд чи п’ять тисяч сторінок цього дуже цікавого документа коли-небудь побачать світ…

Саме тому звістка про те, що в далекій Україні видадуть одного з найсуперечливіших авторів Бельгії, викликала ажіотаж серед дослідників творчості Екаута. Так я й познайомився з Мірандою Люсьєн, яка є найвідомішою «екаутознавкинею». Відтоді ми постійно листуємося. Я відвідав прекрасне затишне місто Лілль, де мешкає Міранда, зібрав удома бібліотечку видань творів Екаута. Сподіваюся, рано чи пізно вийде томик дивовижної малої прози цього дуже близького мені за духом автора.

Кожне літературне життя (чи краще: життя в літературі) починається з поштовху: з книжки чи автора, який вражає на все життя. Хто з авторів найбільше позначився на твоїй юності та спонукав до літератури?

Мені вже досить складно пригадати, що стало найпершим стимулом до зацікавлення словом, книжками, літературою — які, втім, згодом стали центром мого життя.

Але першим словом, яке я розібрала, змогла прочитати — пам’ятаю це так, ніби сталося це вчора — було слово «Кока-Кола». Звідси висновок: моє дитинство минуло в епоху перших неонових вивісок. Першою прочитаною книжкою стали «Чемні дівчатка» графині де Сеґюр, і звідти в моїй голові назавжди засіла фраза: «Покоївка Еліза дала ляща маленькій Софі» («La bonne Élisa donna à Sophie un soufflet»). Я знала, що слово «soufflet» позначає духало для роздмухування вогнища, аж раптом дізналася, що «soufflet» може виявитись і «лящем», а «bonne» (покоївка), виявляється, часом ніяк не «bonne» (добра, сердечна); так я відкрила для себе омонімію — а ще неабияк збентежилася. Якщо слово може мати одразу два значення — а то й значно більше — то кому, чому можна взагалі довіряти?! Моя бабуся казала: кожній речі — своє місце, на кожному місці — окрема річ. Не можна казати «ота штукенція», — повчав мене дідусь, — бо кожна річ має назву. А втім, «cassis», виявляється, не лише смачнючі порічки, а й «лежачий поліціянт» на шляху, про який заздалегідь повідомляється відповідним знаком. Відтоді слово для мене назавжди пов’язане з загадкою, з підозрою.

А от справжнє відкриття літератури для себе я зробила значно пізніше — років у п’ятнадцять — шістнадцять, коли прочитала Франсуа Моріака та П’єра Реверді. Дві різні атмосфери: перша гірка, друга прозора. Реверді також відкрив мені цілком нову техніку — кубізм, захоплення яким я пронесла через усе життя: кожна річ, схоплена певної миті, є синтезом різних поглядів на неї.

А захоплення Жоржем Екаутом — завдяки якому ми з тобою познайомилися — прийшло згодом, коли я дізналася, що існують різні сексуальні ідентичності.

Чи змінилося твоє ставлення до літератури з роками?

У певному віці зазвичай кажуть: я виросла, читаючи… Література стала частиною мого існування. Звісна річ, моє ставлення до неї дуже змінилося — як і ставлення до навколишнього світу в цілому. Я назвала би це дозріванням. Проте хотілося б уникнути справжньої зрілості…

Ти живеш поміж двох країн — Францією та Бельгією. Яка з двох, на твою думку, толерантніша? І що воно взагалі таке — толерантність? Чи можна сказати, що це такий різновид релігії? Чи взагалі: нова релігія?

Ні, я не живу поміж двох країн. Франція та Бельгія — це країни, які я знаю найкраще. І коли я кажу «Бельгія», то маю на увазі як південь країни, так і її північ. Друзів-фламандців у мене, певно, навіть більше, ніж друзів-франкофонів.

Толерантність? Про це написано стоси книжок… Я вважаю себе послідовницею Вольтера. Під час січневих подій у Франції я тішилася, коли чула, що видавництва не встигали друкувати Вольтерів «Трактат про терпимість».

Не можу сказати, котра з двох — Франція чи Бельгія — толерантніша. Проте є дещо суто французьке, заледве помітне у Бельгії — світськість. У світській країні закони складаються на рівні держави і чинні для всіх, і представник жодної з релігій не має права втручатися. Релігія — приватна справа кожного, кожен має право сповідувати свою релігію, проте якщо релігійний культ суперечить законам республіки, останнє слово завжди буде за нею. У сучасному глобалізованому світі це не так уже й легко. Проте незалежність Французької республіки завойовано жорстокою борнею проти реакційної влади католицької церкви. Гадаю, зараз не час поступатися котромусь релігійному чи етнічному рухові, адже, як на мене, йдеться про фундаментальний принцип: свободу особистості.

Тож мене дуже тішить, що в Бельгії без зайвого галасу зуміли задовольнити основні потреби сучасної суспільної еволюції: одностатевий шлюб і право на евтаназію. А от у Франції зчинився галас саме тому, що старі, несвітські сили намагаються будь-що повернути собі втрачену владу, а нові теократичні рухи підтримують їх.

У чому полягає різниця між бельгійською та французькою літературами?

О, це запитання ставить мене у непросте становище! Я впевнена, що різниця таки є — принаймні у головах багатьох «учасників процесу» — між книжками, які видаються у Франції, і книжками, що їх видають у Бельгії. Проте спробуймо запитати у будь-якого бельгійського письменника: чи відмовиться він від угоди з видавництвом «Gallimard»? Французька мова об’єднує франкофонів, а регіоналізм згадують переважно зі зневагою. Франсуа Моріак, коли його називали «видатним регіональним письменником», сердився не менше, ніж коли його називали письменником «християнського сенсу». Хіба можна уявити на книжці, виданій англійською мовою, напис: «Перекладено з бельгійської французької»? При цьому часто-густо читаємо: «Перекладено з кубинської іспанської». Про ставлення кожного із франкофонів до своєї мови можна говорити так само безконечно, як і про взаємини між бельгійцями і французами. До речі, такі самі взаємини побутують між фламандомовними письменниками та авторами з Нідерландів, де надруковано практично все, що пишеться фламандською та нідерландською мовами.

Що ти думаєш про майбутнє європейської літератури? У своєму романі «Покора» Мішель Уельбек змальовує нову мусульманську Європу, де жінки «підкорені», себто не мають права на інтелектуальну працю, зокрема, на писання книжок. Як гадаєш, таке може статися?

Майбутнє європейської літератури залежить від майбутнього самої Європи. Навіть якщо врахувати, що література — і мистецтво взагалі — є головними майданчиками опору. Гадаю, розпочалася війна між різними цивілізаціями, де важливо розуміти, хто саме твій супротивник. Я дуже не задоволена французькими лівими — за ними тягнеться хвіст сумного спадку країн «третього світу» і неприємної історії з колоніями; вони не зуміли вчасно вчинити правильно. Ворогами цивілізації, яка близька моєму серцю, є всі ті, хто руйнує особистості в ім’я «засад» якоїсь релігії. Ясна річ, цивілізація не може стояти на місці — інакше загине. Проте є певні фундаментальні принципи цивілізації. Для мене це — ідеї Просвітництва, які, до речі, постали не на голому місці, так само, як і «християнська Європа», про яку багато хто зараз твердить, постала не за один день із появою перших християн у Галлії.

Як би ти визначила ЛГБТ-літературу?

У Європі кажуть про рух, формулу ЛГБТ, проте я не думаю, що є якісь особливі ЛГБТ-автори… До речі, дискусія щодо цього питання нагадує суперечку щодо письменників-регіоналістів і письменників «християнського сенсу». Трапляється, що націоналісти або християни стають добрими письменниками. Проте є християни та гомосексуали, які пишуть, але це не робить їх письменниками.

Історії про гомосексуалів часто потрапляють до книжок, але не про це мова…

Я захоплююся людьми, які вважають себе видатними письменниками, усвідомлюючи ризик бути забутими істориками літератури: позавчора в тебе чималий наклад, а вчора про тебе вже всі забули — і я вельми тішуся, коли серед цих людей часом трапляються гомосексуали.

Хто з письменників-гомосексуалів тобі найближчий?

Із тих, кого таврували «гомосексуалами», для мене особливе місце посідає Андре Жид. І радше Жид — автор щоденника та листів, аніж Жид-романіст. Я в захваті від мужності, яку він демонстрував як в особистому житті, так і у своїх творах. Проте завжди постає питання тексту: у нього це — щаслива суміш прозорості, правдивості та стислості.

Жорж Екаут, якому ти присвятила стільки часу і сил, був патріотом, націоналістом, і водночас — космополітом і, скажімо так, єврофілом. Чи можна сказати, що це – формула, типова для європейського інтелектуала? Чи все ж Екаут — окремий випадок?

Оце питання: чи був Екаут патріотом і націоналістом… Гадаю, сам він визначив би себе як «patrial» (прив’язаний до малої батьківщини). Авжеж, інтерес до іноземних мов і літератур зробив його, безперечно, космополітом, проте особистісне й літературне коріння його все ж лишалося в невеличкому краї польдерів[5] та у кількох кварталах Брюсселя. До речі, саме це завадило Екаутові оселитись у Парижі, як учинило чимало його видатних сучасників.

Стефан Цвайґ, між іншим, перш ніж убити себе, зумів скласти «Спогади європейця»; і вчинок його продиктований саме тим, що його європейський ідеал зазнав краху. Нині те, що ми звемо «Європою», рушиться на поталу великим компаніям, яким байдуже до кордонів — тож я не бачу сенсу в такому вислові, як «європейський інтелектуал». І — зізнаюся — у найпохмуріші днини я ставлю собі запитання: а чи існують вони взагалі десь, оті міфічні інтелектуали?

Юґетта де Броквіль

Юґетта де Броквіль — бельгійська письменниця, журналістка, голова Франкомовного ПЕН-клубу Бельгії та Комітету із захисту письменників, ув’язнених через свої переконання, член ПЕН-клубу Франції та віце-президент Міжнародного центру документації щодо Марґеріт Юрсенар. Баронеса де Броквіль належить до дуже відомого в Бельгії роду: її дід, Шарль де Броквіль керував урядом Бельгії двічі — у 1911—1918 та 1932—1934 роках, у 1919 році отримав титул барона, а 1920 — графа. Кажуть, що помер у 1940 році, не витримавши сорому німецької окупації…

Першим романом баронеси де Броквіль став досить кумедний текст «Ропусі годі чекати на відповідь» (1968), в якому юнак і юнка переживають бурхливі стосунки на тлі революції Травня 1968 року.

З 1960-х років улюбленим автором Юґетти був і залишається Ремон Кено. Йому вона присвятила безліч досліджень і влаштувала навколо його творчості чимало колоквіумів. Навіть вигадала «літературну математику» — спосіб, у який вона дослідила тексти не тільки Кено, а й багатьох інших майстрів Слова.

Усі тексти баронеси де Броквіль — дуже особисті. Роман «Урао, ти ще живий?» (1997) присвячено жахливим подіям у Руанді у 1990-х роках. Брат письменниці був у тій країні місіонером і загинув. Кохання і пристрасть — у центрі уваги романів «Лідія, або Зблиск незавершеності» (2007) та «Спокуса» (2009). Журналістські хроніки баронеси де Броквіль побачили світ під однією обкладинкою у 2011 році. «Подивування валюша» — це короткі тексти, написані від імені популярної в Бельгії пташки. Усі — на злободенні теми. Є й текст про В. Путіна.

Ясна річ, баронеса має жити в найпрестижнішому районі Брюсселя. Надсучасна будівля (Бельгія — одна з тих країн, де шаліють від архітектури і дбайливо підписують ім’я архітектора мало не на кожній споруді) мало нагадує помешкання представниці шляхетного роду. Проте всередині — антикваріат і твори мистецтва. Одне з великих французьких вікон — розбите. «Мене пограбували, — весело, ніби про щось буденне, каже пані баронеса. — Я була нагорі, нічого не чула, потім спускаюсь — і хтось шась! Зняли кілька картин…».

Розмовляти з Юґеттою де Броквіль означає занурюватись у вир політичного життя. Анна Політковська, Салман Рушді, Юлія Тимошенко (на той час ув’язнена), Володимир Путін — ці імена зриваються з її вуст і зависають у повітрі, мов чорні метелики на картині символіста.

Вдруге ми бачилися з пані де Броквіль у ресторані на площі Ґранд-Пляс Брюсселя — вона вважається найкрасивішою в Європі. Баронеса іронічно коментувала тогорічний tapis de fleur — квітковий килим, створений з нагоди традиційного Свята квітів. І їла свою улюблену Dame blanche — Білу даму, ванільне морозиво з вершками та гарячим шоколадом. Вона замовляє її щоразу, певно, уявляючи себе Білою дамою — феєю Мелюзиною чи Марією Стюарт.

Завжди усміхнена, оптимістична, сповнена планів і готова до рішучих дій («Ми збираємо підписи щодо звільнення африканської студентки, ув’язненої за свої твори!» — заклики такого кшталту я чув від неї не раз) — це пані баронеса. Є особистості, яким ніби долею призначено вести активну громадську діяльність, рятувати пригноблених, обстоювати права. Це шлях, на який тебе ніби штовхає щось вище — якісь сили — і яким ти мусиш пройти до кінця. Звернути з нього несила.

Пані Юґетто, одна з цілей Франкомовного ПЕН-Клубу Бельгії, який ви очолюєте — сприяти порозумінню між народами. Та чи таланить вам досягати цієї мети в країні, яка багато в чому залежить від напружених стосунків між фламандцями і валлонами?

У Міжнародного ПЕН-Клубу — всесвітнього об’єднання письменників — дві основні мети: сприяти, з одного боку, розвиткові теми миру в літературі, а з іншого — порозумінню між народами. На жаль, у Бельгії доводиться долати взаємне нерозуміння між фламандцями і франкофонами. Я не казала би — валлонами, бо географічно та етнічно це звужує досить численне населення, яке живе в Бельгії та щодня послуговується французькою мовою. Після поділу бельгійського ПЕН-Клубу на дві частини — майже сорок років тому — не проведено жодного спільного заходу. Лише на міжнародних конгресах делегати від фламандської та фракомовної секцій можуть зустрітися та ввічливо поспілкуватися. Одначе нещодавно ми запросили голову Фламандського ПЕН-Клубу Давіда ван Рейбрука на одне з наших засідань, продемонструвавши цим прагнення до порозуміння та обміну думками.

Серед функцій ПЕН-Клубу — підтримка митців, які перебувають в ув’язненні за свою творчу діяльність. Я знаю, що ви приділяєте цьому питанню особливу увагу…

Власне, це функція не так Франкомовного ПЕН-Клубу, як Комітету з порятунку ув’язнених письменників, що його я очолюю. Першим випадком, з яким мені довелося зіткнутися, був арешт і ув’язнення турецької студентки Ульрік Караєль — вона влаштувала демонстрацію на підтримку курдів. За дивним збігом обставин, того ж вечора, як прийшла ця новина, я на одному з коктейлів зустріла посла Туреччини. Я розповіла йому про юну туркеню, і він сказав: «Надішліть мені досьє на неї…». По двох днях він зателефонував і повідомив про звільнення дівчини. Виявилося, що на випадок відреагував лише наш бельгійський ПЕН-Клуб. На жаль, мені не завжди так щастить. В іншому випадку знадобилося майже два роки, щоби звільнити в’єтнамського поета Нгуена Шахшина. Він отримував мої листи, проте відповідати міг лише через свою дружину, яка отримала політичний притулок у США. Вона надсилала мені його поезії, написані у в’язниці, підбадьорювала мене, просила не залишати його в лещатах в’єтнамської влади. Коли Нгуена звільнили, він пообіцяв завітати до мене.

Чи можна сказати, що жінки-письменниці (Марґеріт Юрсенар, Марі Хеверс, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб) завжди грали окрему (можливо, визначальну) роль у бельгійській літературі?

Окрему роль? Я не думаю, що література має стать. Є добрі письменники, є кепські письменники, є такі собі — і не має значення, жінки вони чи чоловіки. У минулому твори, написані жінками, справді критикували більше і намагалися применшити їхню художню цінність. До речі, серед критиків траплялися не лише чоловіки. Але було це давно. Тоді жінкам доводилося боротися за своє місце у літературі. Жорж Санд, Джордж Еліот, Мадлен де Скюдері, Олімпія де Ґуж, Мадам де Лафаєт, Мадам де Севіньє… Деякі з них тримали літературні салони — тогочасні центри інтелектуального життя. Нині такого немає, всюди панує фемінізм.

Проте хіба Ви можете назвати хоча б одну жінку-письменницю рівня Мішле, Флобера або Стендаля? Серед згаданих жінок порівняння з ними витримує тільки Марґеріт Юрсенар. Її непересічна внутрішня культура, часом аж надто їдкий розум і здатність до глибинних розмислів подарували світові видатні твори — «Чорне творіння» та «Спогади Адріана». Суто жіноча прискіпливість, з якою вона підходила до вивчення матеріалу, копирсаючись у старих листах і заповітах своєї родини, очевидна в її «Побожних спогадах». До речі, ми з нею дальні родички: моя прабабка доводилася Марґеріт Юрсенар бабкою в перших. Щоденник Марґеріт випадково потрапив до мене, тож я могла би доповнити спогади Юрсенар.

В одному зі своїх романів — «Урао: ти ще живий?» — ви розповідаєте про страшний геноцид у Руанді. Свого часу цей твір наробив галасу. Чому ви обрали цю тему?

Геноцид розпочався 6 квітня 1994 року. Тоді я більше цікавилася війною в Югославії та планувала писати книгу про неї. Але геноцид заволодів моєю уявою, тим паче, що мій брат був місіонером у Руанді. 7 квітня з цією африканською країною перервався зв’язок. Мені пощастило домогтися від Конгрегації Білих отців (організація, що надсилала місіонерів до Африки) відкликати мого брата та його колег, адже вони послухались би тільки наказу. У травні, в розпал геноциду, він повернувся до Бельгії, зломлений. А вже у жовтні знову вирушив до Руанди. У листопаді брат загинув.

«Урао» я писала в глибокій депресії. Не могла не писати, бо перебувала в полоні страху, бо до почуття жаху домішувалася віра в ідеал місіонера та біль від утрати. Я ніби спробувала натягти на себе шкіру представників племен хуту й тутсі, щоб осягнути, що ж сталося. Мене, мого «я» в цій книжці немає — мабуть, саме тому про неї стільки писали. Проте один журналіст із французької газети «Libération» відмовився писати статтю про «Урао», «не підтримуючи позиції автора». Яку позицію? Я просто показала те, що було, й нікого не засудила. За що отримала гнівного листа від племені тутсі: їх, бач, обурили описи жахіть, від яких вони «по кілька разів блювали». «Як жінка — та ще й мати! — могла написати такий роман?» — дивувалися вони. Книга мала чималий розголос, була перекладена угорською, фінською та румунською мовами.

Політичні події вас завжди захоплювали. Свій перший роман ви видали далекого й славетного 1968 року. Чи пов’язаний він із подіями, що змінили обличчя Європи?

Роман називався «Ропусі годі чекати на відповідь». Справді, він побачив світ у рік, коли світом прокотилися молодіжні бунти: заколот розпочався в Америці, у Берклі, потім перестрибнув на Європу — Британія, Греція, Німеччина, зрештою — Париж, а кульмінацією та завершенням був Брюссель. У моїй книзі — яка, треба сказати, писалася задовго до заколотів 1968 року — йдеться про бунт двох юнаків проти майбутнього, яке готувало для них оточення. Я влучила в саму точку.

Є у вашій бібліографії й вельми цікаве есе «Дивовижна насолода від літературної математики» — літературознавча методика, яку ви випробували на творах Колетт, Філіппа Соллєрса й Ремона Кено. А чи траплялися вам твори, які не піддавалися цій методиці?

Пам’ятаю, читала я «Есе про звичаї та ритми» та «Число золота» румунського князя-науковця Матіли Гики, аж раптом його аналітичний підхід видався мені неповним; він не враховував важливого чинника існування літературного твору — його просторової форми. Як і інші дослідники, Гика розглянув тільки зміст, себто текст у тяглості. Він не побачив очевидного: текст, що аналізується в тяглості, може реалізувати себе лише через просторовий об’єкт, що його геометрія називає прямокутним паралелепіпедом. Адже насамперед книжка є паралелепіпедом! Інтуїція підказала мені, що тяглість і просторовість тексту — головні властивості. Так народилась ідея «Дивовижної насолоди…».

Отже, книжка — це прямокутний паралелепіпед, а якщо розгорнути його максимально, отримаємо циліндр. Сторінки — мов фасції, що тримають поверхню тексту. Основи — кола. На обводах можна розташувати події, героїв, символи. І це плетиво ніби утворює «обличчя» тексту. Такими постали для мене «Шері» Колетт, «Число» Соллерса та «Невеличка переносна космогонія» Кено.

Не має значення, який твір підлягає аналізу. Адже методика візуалізує структуру. Саме прагнення структури штовхає письменника на писання. Він перебудовує, вдосконалює спосіб керування, відштовхуючись від несвідомого модуля, обраного майбутнім текстом вже самої миті творчого осяяння. Нез’ясованим залишається тільки одне запитання: чи обов’язково роман, що має довершену структуру, є шедевром? A contrario: чи може роман, зі структурою, близькою до «казна-чого», бути шедевром? А що якби текст набув приємної для ока форми — п’ятикутника чи десятикутника, що містить таке любе стародавнім грекам «золоте число» і позначає красу? Чи позначилась би ця форма на художній якості твору? Відповідь на це запитання я шукала в одному з власних романів, що став моїм першим «піддослідним кроликом». Цей роман у просторі мав форму десятикутної зірки. Отже, в аспекті структури це — шедевр. А під художнім кутом зору? Невідомо. Я навіть не намагалася надрукувати цей твір.

Один із ваших романів спершу вийшов румунською мовою. Чому?

Йдеться про «Спокусу», видану 2000 року. Тривалий час я гадала, що цей роман у Бельгії нікому не буде цікавий. Зокрема моїй родині, моєму оточенню — дуже побожному й поміркованому. Французьке видання з’явилося лише 2011 року, і підтримку я отримала переважно від онуків. Секс — це завжди скандал, особливо якщо замішано священика. Подібних відвертих зізнань не вибачають. Атеїста нудитиме від священика. Вірянина нудитиме від сексу, який лукаво прозирає поміж слів. У цьому й полягає таємниця будь-якого скандалу: робити можна будь-що, але не можна про це говорити. І ще менше — писати про це. Слово сильніше за дію.

Ще один дуже цікавий ваш твір — «Подивування валюша». Це суспільно-політична хроніка 2000-х років. Є навіть текст про Володимира Путіна, написаний 2001 року. Як ви тоді — більше десяти років тому — сприймали цю політичну постать?

«Подивування…» складаються з 24 текстів, якщо хочете — розділів, а радше — сатиричних газетних колонок, основаних на гучних подіях. Репортерка-валюш наважується на дуже відверті коментарі. У 2001 році вона у присутності Путіна обурюється винищенням чеченців, які прагнуть незалежності. У відповідь Путін ув’язнює валюша. А у 2007 році, коли валюш сумує через сепаратизм Фландрії, Путін підступно нашіптує: «Бачиш, із Чечнею — те саме! Вона має залишатися російською, так само як Фландрія повинна бути бельгійською». У 2001 році Путін нагадував мені степового вовка. Таким і залишився. З його першої ж появи на телеекрані я була причарована. Він стояв поруч із Єльциним — велетнем, який представляв його всім, мов принца-дофіна. Я одразу відчула, як цього маленького чоловічка розпирають амбіції. Телебачення дозволяє побачити речі, не помітні у дійсності.

У романі «Лідія» йдеться про стосунки між різними поколіннями. В сусідній Франції молодь дуже часто втрачає ідентичність, глобалізується. Яка ситуація в Бельгії?

У романі я розповідаю про життя юної Лідії, яка під час Другої світової була членом «Секретного війська». Вона намагається пояснити своїм онукам, що таке війна, бомбардування, як свистять кулі. Маленька Жулі захоплюється розповідями бабусі, хоч ігрові приставки значно цікавіші для неї, як і для інших дітей. Авжеж, англійська мова, як світова мова дипломатії, всюди проштовхує глобалізацію. І це, поза сумнівом, небезпечно. Проте ні англійська мова, ні сплетіння культур, що відбувається завдяки навалі іммігрантів, не несуть аж такої загрози ідентичності ні французів, ні бельгійців, ні загалом європейців. Я ніколи не виступала проти мультикультуралізму, бо він збагачує нас — але за однієї умови: щоб не забувалися рідна мова та її культура. Найцінніший досвід — у бабусі Лідії, що переповідає своє минуле онукам. Та чи дослухаються онуки до бабусь і дідусів? А бабусі, чи завдають вони собі клопоту оповідати дітям байки з минулого?

Літакцент, 8 липня 2013 року

Франсуаза Вільмар

Пані Вільмар — директорка і душа Європейського колегіуму художнього перекладу в містечку Сенефф, що за 40 кілометрів від Брюсселя. Раз на рік (раніше — двічі) Колегіум приймає в середньому два десятки перекладачів із різних країн світу. Тут бельгійці роблять те, що так потрібно робити Україні — популяризують власну літературу.

Франсуаза Вільмар — почесний професор, доктор філології, чи не найбільш знаний у Бельгії перекладач із німецької та англійської мов. Авторка перекладів творів Ернста Блоха, Жана Амері, Стефана Цвайґа та ін.. На відміну від більшості своїх бельгійських колег-перекладачів, живе не у Франції. У Бельгії всі — патріоти, та все ж дуже часто кращі умови для творчої роботи створено саме в сусідній країні. Та й таких видавництв, як у Парижі, у Брюсселі немає…

Франсуаза була ініціаторкою створення магістерської програми з художнього перекладу у Брюсселі. З 2011 року очолює Асоціацію перекладачів Бельгії. Є почесною президенткою Асоціації підтримки європейських мов. Член ПЕН-Клубу Бельгії.

«Сенеффська матуся» — так її називають усі, хто хоч раз побував у Колегіумі. Схильність до веселощів, вибуховий норов — усе це з буремних і бурхливих шістдесятих, а проте це — лише зовнішня Франсуаза. Справжня ж — мудра жінка, геніальна організаторка, майстер перекладу. Вона завжди обстоює власну позицію, ніколи не складає зброї. Коли ставили виставу за перекладеною нею книжкою «Жінка з Берліна», прізвища перекладачки не вказали на афіші. Це призвело не просто до скандалу — до напруженої та затятої боротьби всіма можливими засобами. І Франсуаза домоглася свого.

При цьому складно знайти більш чутливу і добру людину. Франсуаза обожнює тварин. Вони трапляються їй випадково — на вулиці, в аеропорту, у притулку. Порідних не тримає. Піклується про понівечених, залишених господарями чи (та) долею, дарує їм щастя.

Колегіум, створений Франсуазою — це місце релаксації та рефлексії, зміцнення старих і створення нових зв’язків. І якщо у Вірменії, скажімо, перекладачів колись уважали за святих (Месроп Маштоц, творець вірменської абетки, був найвидатнішим тамтешнім перекладачем), то в Бельгії є святе в царині художнього перекладу місце — Колегіум у Сенеффі. І його господиня — Франсуаза Вільмар.

Наприкінці свого першого перебування в Сенеффському колегіумі я розпитав Франсуазу Вільмар про історію закладу, становище перекладачів у Бельгії та її власний перекладацький досвід.

Франсуазо, Колегіум у Сенеффі — унікальна ініціатива, завдяки якій бельгійська франкомовна література стала більш знаною. З чого все починалося?

Я — професійний перекладач художніх текстів і завжди стежила за новинками на книжковому ринку. У середині 1980-х років я побачила, що ринок переповнений кепськими перекладами, і зрозуміла, що одна з головних причин цього явища — відсутність місця, де перекладачі могли б удосконалювати свій фах. Тож 1989 року я створила у Брюсселі Школу художнього перекладу. Курс навчання триває два роки. Теорії немає — лише практичні заняття по суботах, що їх ведуть знані бельгійські перекладачі.

По шести роках вирішила діяти далі. Я знала, що ще 1977 року у німецькому місті Штрален було створено колегіум: Ульмар Тофонен, перекладач німецькою Н. Саррот і С. Беккета, влаштував колегіум у власному помешканні. Він здавав перекладачам кімнату, в якій народився! Тепер же колегіум у Штралені складається з 39 кімнат і має велетенську бібліотеку.

Після цього подібні колегіуми виникли у Франції, Англії, Іспанії, інших європейських країнах. Я вирішила створити такий колегіум у Бельгії. Що для цього потрібно? Місце і гроші. Я звернулася до голови Департаменту поширення літератури при Міністерстві культури Бельгії письменника Жана-Люка Утерса, і він схвалив мою ідею. Місце шукали довго. Потрібна була гарна спокійна місцина, яка надихала би на творчість. З’ясувалося, що Французькій спільноті Бельгії належить замок у містечку Сенефф, а колишні службові приміщення замку орендує велика нафтова компанія «Тоталь-Фіна», що час від часу організує там освітні семінари для своїх інженерів. Тут, поруч, у Фелюї, є кілька великих підприємств цієї компанії… Під час відпусток місцина пустує. Було вирішено влаштувати Колегіум саме тут, під час шкільних канікул. Отже, ми орендували ці приміщення на час літніх канікул у «Тоталь-Фіна» за символічну ціну — 1 євро — на 99 років. Нафтова компанія постійно оновлює Колегіум, купує нові меблі, оздоблює новою технікою. Для нас це дуже зручно.

Коли відбувся перший заїзд?

У липні 1996 року. Тоді приїхало 12 перекладачів із різних країн — Португалії, Іспанії, Греції, Англії, Німеччини, Італії, Румунії. Незабаром із 11 іншими колегіумами ми увійшли до Європейської мережі міжнародних центрів художнього перекладу (RECIT). Протягом кількох років наша мережа отримувала непогані субвенції від Євросоюзу.

Ви вже назвали кілька країн, перекладачі з яких відвідують Колегіум. А які країни — найактивніші?

Безумовно, країни Східної Європи. Румунія, Чехія, Сер­бія, Хорватія, Угорщина, Польща, Македонія… Потім ідуть балтійські країни. Дуже мало Англії та Німеччини. Вкрай рідко відвідують нас скандинави.

Чому так?

Гадаю, причина в тому, що в розвинених капіталістичних країнах перекладачам платять дуже добре, тож і умови, відповідні для роботи, у них є. Мені, наприклад, мешканці Бельгії, подібний колегіум для роботи не потрібен. А на сході перекладачам платять мало, умови для роботи жахливі. Тут вони отримують чудові умови. Відповідно, більше перекладів бельгійських авторів з’являється на сході. З іншого боку, в Англії та Німеччині взагалі мало перекладають франкомовну літературу.

Яких бельгійських авторів перекладають найбільше?

Поза сумнівом, класиків — Анрі Мішо, Жоржа Роденбаха, Еміля Верхарна, Мішеля Ґельдерода, Моріса Метерлінка. Із сучасних — Каролін Лямарш, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб, Ґі Ґоффета. Багато перекладають Сіменона. З поетів — Верне Лямберсі, Вільяма Кліффа.

Чи трапляється, що мало відомі в Бельгії автори раптом ставали популярними в інших країнах?

Буває, що письменники, яких у нас не дуже цінують, користуються популярністю серед перекладачів і видавців інших країн. Те, що вони пишуть, мабуть, ближче жителям тих країн, ніж бельгійцям. Але імен я не називатиму.

Тоді зайдімо з іншого боку — кого найбільше перекладають у Бельгії?

У Бельгії дуже мало перекладачів. Переважна більшість живе у Франції, а свої переклади видає також у Франції. З німецької, приміром, перекладаємо тільки ми вдвох із поетесою Роз-Марі Франсуа. Отож, тенденція стосується більше Франції, ніж Бельгії. Частіше перекладають із англомовної, здебільше американської, літератури. З іспанської також дуже багато. Менше — з італійської.

На початку розмови ви сказали, що ринок було переповнено кепськими перекладами. Що для вас «кепський переклад»?

Основні по­мил­ки в перекладі — художні. Скажімо, коли перекладач не втра­п­ляє до так званого семантичного поля. Наприклад, в одному романі, переклад якого я рецензувала, початок, за задумом автора, було написано у відтінках сірого, чим створювалася своєрідна атмосфера. Три сторінки сірого кольору — і раптом яскрава рожева пляма! Отже, весь цей сірий колір вів до рожевого вибуху на четвертій сторінці. А перекладачка на перших двох сторінках спромоглася ввести червоний і рудий кольори. Неприпустима помилка!

Інша серйозна хиба — якщо перекладач не вловлює тону, «голосу» тексту. Адже кожен текст має власний голос — однаковий від початку і до кінця. Важливо також, аби текст був когерентним. Кожна фраза анонсує подальшу і нагадує про попередню. Існують певні логічні ланки, семантичні поля… Якщо перекладач їх не бачить, він створить некогерентний, «розсипчастий» текст. Це — найбільша помилка.

Дуже довго будь-хто міг прийти до видавця і сказати: «Ось чудовий автор, давайте я його для вас перекладу!» Це призвело до того, що перекладачі розучилися писати; але ж перекладач — також письменник! Добрий перекладач просто повинен бути письменником! А цьому не навчиш. Тому у створеній мною Школі художнього перекладу не вчать писати; ті, хто до нас приходять, уже пишуть. Ми даємо їм загальні навички; звісно, цьому можна навчитися самому, з досвідом, — але у нас таке навчання відбудеться швидше. Гадаю, добра освіта дозволяє уникнути катастроф. Нарешті, у Франції та Бельгії видавці зрозуміли, що не варто підписувати контракти з будь-ким. Вони усвідомили, що головне — не ціна перекладача: що менше коштує людина, то гірший переклад вона зробить.

Кого з відомих авторів ви перекладали?

Свою перекладацьку кар’єру я почала з німецького філософа Ернста Блоха. Абсолютно випадково, до того я й не думала бути перекладачкою. Я тоді навчалася в університеті. Викладач німецької порадив мене одному професору філософії, який мріяв побачити Блоха французькою. Цей професор керував серією видань із філософії у найбільшому французькому видавництві «Gallimard». Так перший же мій переклад вийшов у «Gallimard». Блоха я перекладала двадцять років… Потім на прохання видавництва «Actes Sud» я переклала всі твори австрійського письменника Жана Амері. Справжнє його ім’я — Ганс Маєр, але він настільки ненавидів німців (Амері — єврей), що змінив його на французьке. Маєр-Амері був у Авшвіці, тож більшість його творів — про концентраційні табори.

Найяскравіший твір останнього часу — «Жінка з Берліна». Реальна історія жінки, яка пережила окупацію німецької столиці спершу радянським, потім американським військом. Неймовірний успіх! Наклад — 80 тисяч; документальний фільм, вистава у Парижі.

Розкажіть, будь ласка, про цю книгу детальніше.

Оповідачка — журналістка, яка випадково потрапила до Берліна 1945 року, коли до міста увійшли росіяни. Вона потерпала від голоду й холоду, її, як і інших жінок, ґвалтували російські солдати. Єдиним порятунком було писання, тож вона вихлюпувала на папір усі жахливі події свого життя. Це три товсті зошити. Після війни її друг, відомий журналіст Курт Марек, порадив авторці надрукувати рукопис на машинці і видати. Вона так і зробила. Але спершу книга вийшла англійською, у США.

У Німеччині «Щоденник» прийняли вкрай негативно. Адже авторка описувала німців лінивими, слабкими, чоловіками, які дозволяли ґвалтувати своїх жінок, кепськими вояками. Росіянам, натомість, вона симпатизувала, тож її одразу звинуватили в радянській пропаганді. Тоді вона сказала: «Годі! Більше не видаватиму!»

У шістдесяті, на хвилі феміністичного руху, її «Щоденник» став чи не настільною книгою. Її це дуже дратувало, тож вона вирішила, що перевидань не буде, а після смерті, якщо книгу видаватимуть, то — анонімно. Вона померла 2001 року. Німецький журналіст із «Süddeutsche Zeitung» провів розслідування і з’ясував її ім’я. Спалахнув жахливий скандал. Я вважаю таке ставлення до автора неприпустимим, адже вона хотіла, щоб її ім’я лишалось у таємниці, її ж ніби знову зґвалтували…

Літакцент, 3 грудня 2009 року