Двічі по десять: обличчя і голоси

Валерій Шевчук

Один із найвідоміших сучасних українських прозаїків народився 1939 року в Житомирі — старовинному місті із загадковою назвою, місті, пов’язаному з іменами Бориса Лятошинського, Хаїма-Нахмана Бялика, Євгена Концевича, Ярослава Домбровського та ще десятків видатних особистостей. У молоді роки Валерій Шевчук захопився творами Григорія Сковороди та Івана Франка — це й визначило його подальшу долю. У 1958 році Шевчук вступив на історико-філософський факультет Київського університету, а вже по двох роках почав писати новели. Став одним із шістдесятників, невпинно вів боротьбу. Словом — складно знайти іншого українського автора, який написав стільки ж, скільки Шевчук. У 1967 році Шевчук став членом Спілки письменників України.

У 1970-х роках його мало друкували. Проте з 80-х почався стрімкий злет письменника — такі книжки, як «Дім на горі» (1983), «Три листки за вікном» (1986), «Око прірви» (1996) справили величезний вплив на тогочасну культуру й назавжди увійшли до золотого фонду української літератури. Шевчука вважають одним із засновників житомирської школи прози. Особлива (і неоціненна!) заслуга Шевчука — переклад сучасною українською мовою творів давньоукраїнської літератури.

У 1986 році Валерієві Шевчуку було присвоєно звання «Заслужений діяч польської культури», а 1987 року він одержав Шевченківську премію за роман «Три листки за вікном». Лауреат низки інших премій. У рідному Житомирі в 2011 році було засновано премію Валерія Шевчука.

Вулиця Кавказька. Звичайні, на перший погляд, багатоповерхівки. Проте відчувається особливий затишок. Ніби щось нетутешнє. Чомусь на згадку спливає Ян ван Рюйсбрук — фламандський містик, Doctor ecstaticus. Рюйсбрук, міркуючи, багато років просидів під одним деревом — цю священну рослину, насичену духом видатного містика, досі з пошаною показують у монастирі Ґрюнендал біля легендарного Ватерлоо.

Дерева перед під’їздом, в якому на верхньому поверсі мешкає легенда української літератури, віддають незбагненними загадками Рюйсбрука. І я ніби повертаюся до Ватерлоо, що застигло в моменті поразки Наполеона, та до Ґрюнендаля, де снував свої містичні теорії блаженний капелан…

Помешкання Валерія Шевчука нагадує нору гобіта з творів Толкіна і водночас — келію ченця. Келію, вщент заповнену книжками. Це людина, яка існує серед книжок. Людина, яка зрослася з ними. Людина, яка їх продукує, бо вже інакше не може.

Він не любить, коли його турбують. Неохоче відповідає на запитання. Проте старанно обмірковує кожне слово. І тому все, сказане ним, одразу набирає величезної ваги. Ваги цитування. Це людина доби бароко. Відчувається, що мислить він не так, як ми. Є в цьому щось незбагненне, навіть страшливе — однак аура книжності та мудрощів, концентрована в цьому помешканні, діє, мов наркотик: поступово заспокоює, додає сил. Мов макове поле у казці про Країну Оз.

Я брав інтерв’ю у Валерія Шевчука двічі. Для двох різних видань. Відповіді для «Українського тижня» він складав особисто. Передавав мені їх на станції метро. А ще — мою новелу, яку я насмілився дати йому почитати. Тиждень трусився — боявся: що скаже метр? Метр похвалив мову — але вщент розкритикував сюжет. Точніше — відсутність сюжету. І після цього я тривалий час не писав. І дякую за це метрові. Бо коли, нарешті, наважився щось написати, то виходило значно краще.

Який період в українській історії є вашим улюбленим?

Загалом мене цікавлять усі періоди української історії — в кожному з них намагався щось пізнати непізнане і то чи зі спонук письменницьких, чи наукових історичних, адже за фахом я історик. Коли ж казати про літературне освоєння, то через оповідання, повісті, есе, романи намагався охопити всю нашу історію від дохристиянських часів до тих, у яких мені дав Бог жити. Навіть свідомо уладновував твори в різночасні так, щоб більше чи менше з’явити наше минуле, а це значить для мене — пізнати українську людину не в типовому, а в індивідуальному її зарисі. Нудно було би перераховувати ті твори, написано їх чимало, але творилися вони так. Найбільше уваги віддав епосі бароко, тобто XVI—XVIII століттям, особливо ж як історик: тут у мене є і монографії, і розвідки, і збірки з перекладами пам’яток при їхньому науковому осмисленні, зрештою, маю немало й літературних творів своїх і зібраних антологічно чи в тематичних виданнях. Сучасна ж історична проза не вельми багата, але цікаві зразки творять Василь Шкляр, Галина Пагутяк та інші.

Ви ґрунтовно вивчаєте пласти польсько-української культури XVI — І половини ХІХ ст. Чому саме ця тема й цей період? І чим цей культурний шар відрізняється від українсько-московської культури XVII—XIX століть?

Тут є кілька причин. Річ у тім, що українська культура — багатопластове явище: крім питомих форм, будучи в колоніяльному становищі, має форми й міжнаціональні, яких також не можна оминати увагою, інакше своєї культури не збагнемо. Щодо польсько-української культури, мій інтерес, можливо, здобув стимул через голос крові: батько був українцем, а мати писалася полькою — за її лінією маю дотичність до шляхетства Річі Посполитої, але після повстання 1831 року мої предки Малецькі були шляхетського звання позбавлені. Не можу певно сказати: чи був це рід справді польський, чи полонізований український (через прийняття римо-католицької конфесії), певніше — останнє. Але стимул вивчати саме українсько-польські культурні чи історичні явища в мене наявний.

А чому саме цей період? Бо саме тоді українці входили в державне тіло Річі Посполитої, де керманичами були польські королі. З іншого боку, саме українсько-польський культурний прошарок залишався досі мало вивчений, хоча його можна назвати якісно потужним, а кількісно витворив значну кількість пам’яток. І їх треба було, освоївши, повернути в контекст української літератури або ж розглядати як міжнаціональні явища.

Пласт українсько-московської літератури в XVII столітті був дуже невеликий, бо Росія тоді залишалася порівняно з Україною цілком дикою та замкненою перед Європою, хіба залітали в Московію нечисленні українські культуртрегери (Ісая Кам’янчанин, Славинецький, Сатановський, Полоцький) — усе це досить вивчено. За Петра І розпочалася геноцидна акція супроти України: окрім нищення фізичного (канальні роботи, далекі військові походи) до Московії було насильно вивезено основну освітню, культурну й церковну силу, яка зайнялася активним культуртрегерством (у позитивному значенні цього слова) і підтягла дику північну країну коли не до свого, то близького собі рівня. Цей процес тривав усе XVIII століття, переходячи поступово до культурної агресії Московії супроти України, а після знищення Козацької держави, а з нею української освітньої системи з русифікацією її в ІІ половині XVIII — І половині ХІХ століть, з’явилася досить сильна українсько-російська і російсько-українська, можна її назвати малоросійською, культура. Явище Миколи Гоголя — яскравий тому приклад, та й не тільки Гоголя тут можна назвати, а й десятки інших імен. Я цю проміжну культуру вивчаю також.

В одному з інтерв’ю ви порівняли громадян України з «радянським народом» і сказали, що «держави Україна» не існує. Це було ще за президентства Ющенка. Що скажете тепер?

Не треба перекручувати того, що я сказав насправді. Не міг я казати, що держави Україна не існує, бо її існування — загальновизнаний у світі факт. Я ж казав, що не існує Української держави в Україні, тобто держави українського народу, а не населення України. Не всі в ній українці, є немало представників інших етносів, підчас українцям ворожих. Навіть за правління Ющенка українськість держави була більше декларативна, ніж реальна. Вважаю головною вадою попереднього правління його яловість у національному питанні та культурній політиці. Нічого не було зроблено, щоб засоби масової інформації стали справді, а не видимо, українські, так само і при творенні культурних фондів — не як фінансових організацій, а у формі систематичних видань української літератури, пропаганді власного образотворчого, музичного мистецтва, домінування українських театрів, творення національного кіно, а не поодиноких жахливих російських мульок, сприяння музеям, бібліотекам, які, за допомогою держави, мали б стати українськими. Все нікчемно животіло, тиражі наших книжок стали смішні. Не освоєно достатньо радіо, а телевізійні засоби допущено в чужі для України руки. Таким чином, упровадження української культури в народ творилося на мімікрійному рівні, а отже, не було й упровадження в життя української національної ідеї, хоча кожна нормальна національна держава свою національну ідею кладе в основу основ, адже без цього будь-яка держава буде слабка. Результат уже маємо: саме така ялова політика й посприяла приходу до влади відверто антиукраїнських сил, що сповідують малорусизм і готують нашому народу нове поневолення. Перспективи сумні.

Чому, на вашу думку, література української діаспори досі не стала популярною в Україні? Меншовартісна? Не дотягує до нашого рівня? Чи просто чужа для сучасних українців?

Література української діяспори, що тільки частково твердо ввійшла в загальноукраїнський культурний контекст, попри свою потужність, мало відома через недостатнє освоєння. А в кращих своїх зразках вона цілком сягала світового рівня, має свої шедеври, при тому справжні, а не дуті, особливо в прозі. Вважаю, саме ця література заповнила зяючу порожнечу в питомій літературі, тобто твореній на власній землі, що утворилася після фізичного знищення творців літератури 1920-х років. На моє переконання, тоталітарна, соцреалістична література з її стовпами і стовпчиками творилася, як і наука історія чи літературознавство, на фальшивих, псевдоестетичних та псевдонаукових підставах і її інакше, як ерзац-літературою не назвеш; оця література і є меншовартісна. Частина діяспорної в Україні перевидана, а певною мірою й ні — навіть у своїх шедевріяльних зразках. А чому не здобула, як ви кажете, «популярності»? А тому, що не було проведено усвідомчого акту через засоби преси, яка в нас переважно російська і антиукраїнська, телебачення (також переважно російське) та інші засоби культурної пропаганди. Отож і стався парадокс недооцінення. І це в той час, коли маємо в діяспорній літературі видатних, ба навіть великих письменників, не слабших за світових (Т. Осьмачка, У. Самчук, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз, О. Ольжич, Г. Журба, І. Багряний, Д. Гуменна, Ф. Мелешко, С. Гординський, Б. Нижанківський, В. Домонтович, І. Качуровський, Ю. Косач, Ю. Шевельов-Шерех і В. Державин у критиці, В. Вовк тощо). Немало є письменників середнього рівня, але цікавих, бо справжніх. Для українців ця література не чужа, хоча для малоросів і їм подібних таки чужа, бо українська в дусі.

Чомусь щоразу, як українська інтелігенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України — і жодної користі для батьківщини… Може, політика — це не справа інтелектуалів?

Не треба аж так узагальнювати: не вся інтелігенція, а окремі її представники. А погляньмо, хто в політику йде? Не люди типу Франка, Грушевського чи Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнóта, які хочуть щось для себе урвати, ще й значне. А отже, це люди морально неповноцінні. Справжньому митцеві там нічого робити, бо то не його сфера, його призначення — творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користі), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому середовищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.

Український тиждень, 25 червня 2010 року

Поліна Городиська

Поліна — координатор численних проектів і фестивалів. Народилась у Черкасах. Глибоко досліджувала слов’янські мови, писала поезію. Але знайшла себе саме в організаторській діяльності.

Поліна Городиська є співзасновницею та головною редакторкою літературного порталу Litfest, який уже посів значне місце в культурному сегменті Укрнету; вона заснувала й координує Міжнародну премію та фестиваль відеопоезії Cyclop (це дивовижне однооке творіння вже завоювало серця критиків і опинилося в переліку кращих фестивалів Європи); Поліна керує заснованою нею творчою групою «Поет-Ри», веде проекти «Поетична пошта» (кожен письменник-учасник надсилає — звичайною поштою, у конверті — обраний ним твір одному з читачів-учасників), «Поетичний марафон», «Дай п’ять» (спільні поетичні вечори п’яти письменників), «Жіночі очі», «Wordyssey» (молодіжний перекладацький проект), модерує літературні частини мистецьких фестивалів.

Майже щоразу, коли приходжу до культової кнайпи «Купідон», що на Пушкінській (місце, овіяне та оспіване Ірванцем), зустрічаю Поліну. І радію, бо такої світлої, позитивної людини варто ще пошукати. Людини, яка без останку віддає себе літературі, літераторам і тим, хто їх читає (або ще не читає, але обов’язково прочитає — бо саме завдання з донесення до пересічних громадян дива Слова перебрала на себе Поліна). В історії літератури часто трапляються «сірі кардинали» та «кардиналки». Але це поняття зазвичай має негативну конотацію. Поліна Городиська — щасливий виняток.

Спілкуватися з нею надзвичайно цікаво — це людина, яка синтезує та аналізує з легкістю, гідною шанованого нобеліанта, і при цьому залишається простою й товариською. «Чувак!» Таке від неї почуєш найчастіше. І з Поліною я відчуваю себе саме «чуваком» — такою собі людиною-гвинтиком у величезному механізмі життя; гвинтиком, утім, задоволеним своєю дуже скромною роллю; гвинтиком, який пишається своєю не пишністю і не дуже великою значущістю. Адже саме з таких гвинтиків-шарнірів складається все навкруги; з них зліплено наше суспільство, наш світ. Повірте, не амбітних гвинтиків у літературі мало…

На моє переконання, Поліна — майбутнє нашої культури. Не «літератури», а саме «культури». Вона вміє майстерно поєднати в одному проекті кілька видів мистецтва: кіно, фото, театр, поезію, музику і т. ін. Це світова тенденція, яку в Україні, на жаль, мало хто помітив. Бо ми надто вже довго милуємося собою в люстрі. Отже, мої запитання до майбутнього.

Поліно, почнімо з простого, але водночас і складного запитання: як організувати літературний проект так, щоби він зацікавив навіть тих, хто ніколи раніше не цікавився літературою? Чи таке взагалі можливо?

У підготовці будь-якого з наших проектів ми виходимо з декількох ключових моментів: 1. унікальність концепції (продукуємо та обираємо для реалізації ідеї, що не лишають байдужими учасників, партнерів події, є чимось новим або захоплюючим для потенційних гостей та які надихають нас самих); 2. підготовка та організація (невидима ззовні, кропітка робота, без якої жодна ідея не збере глядачів, не засяє й не буде реалізована в найпотужнішій з можливих форм); 3. ретельний добір учасників (обираємо найкращих, тих, що оптимально впишуться за тими чи тими критеріями у задум чи концепцію проекту); 4. те саме стосується й добору партнерів: працюємо з локаціями, організаціями та установами, з якими у нас наявна спільна зацікавленість у створенні або реалізації якоїсь конкретної їдеї, з партнерами, що мають подібні, близькі нам погляди та цілі діяльності; 5. творення-експеримент-кайф: без цієї компоненти не можна так само, як без кожної з наведених вище. Якщо проект не надихає нас — учасників та партнерів, — то байдужість глядача гарантовано! Та й який сенс втілювати в життя ідею, яка не викликає захвату?

Ми не женемося за кількістю проектів, зосереджуючись на якості підготовки, продумуючи найдрібніші деталі, шукаючи ідеї, що варті всієї тієї роботи. Кожна подія готується тривало й поступово, але результат, зазвичай, виправдовує всі очікування.

Повертаючись до запитання. Добрим підґрунтям для зацікавленості будь-чим є входження тої інформації, явища, події в поле інтересів людини. Тож ми вигадуємо і створюємо нові форми та умови презентації літературного тексту, розгортаємо проекти у нових форматах, сполученнях і неочікуваних місцях. Так, поетичний текст лягає в основу для візуальної інтерпретації, стає сценарієм для кіно, знаходить свою аудиторію серед поціновувачів кіномистецтва, тих, кому більше притаманний перегляд відео, ніж читання книжок. Мова про фестиваль відеопоезії CYCLOP. Надаємо можливість отримати поезію «справжньою поштою». Влаштовуємо фотопроекти, де текст знаходить нове, візуальне прочитання за допомогою об’єктиву фотокамери, у знімках. Готуємо справжню театральну виставу, презентуючи нову поетичну збірку. Саджаємо дерева, і на подію звертають увагу не байдужі до екології. Влаштовуємо поетичний проект за участі музикантів на фестивалі опери та оперети, поєднуючи літературу і класичну музику, знаходячи там цілком нову аудиторію. І так далі. Тобто робимо проекти, де література потрапляє у коло зору людей із різними інтересами та зацікавленостями, таким чином отримуючи нову аудиторію та надаючи можливість познайомитися із літературними творами тим, хто ними мало цікавився або ж такої нагоди не мав.

Я знаю, що фестиваль відеопоезії «Циклоп» став одним із кращих у своїй галузі. Вітаю. І певно, ти, як автор проекту, цим дуже пишаєшся. А які практичні результати «Циклопу»? Що корисного він дав українській культурі, українським споживачам культури?

Фестиваль CYCLOP цікавий у багатьох сенсах. По-перше, це промоція сучасної поезії. В центрі уваги саме поетичне слово, й то завше експеримент. Молоді режисери, угруповання чи просто аматори перечитують гори матеріалів, вишукуючи «свій» поетичний текст, вигадують візуальні відповідники образам і метафорам, вчитуються, вздовж і впоперек опрацьовують вірш, аби виокремити, перекласти мовою кіно його динаміку, сюжет чи атмосферу. Тобто, віднаходять і презентують на фестивалі своє кінобачення і прочитання поезії.

Окрім загальної конкурсної програми, фестиваль має й низку інших проектів, що привертають увагу до творчості конкретних поетів. У проекті «До слова» ми пропонуємо відзняти свій відеоряд на конкретний текст, наприклад, на вірш Сергія Жадана (2014) або Оксани Забужко (2015). Або ж проект «Відеопоетична лабораторія», де три команди на чолі з кураторами-кіномитцями, занурюються у процес знімання і протягом трьох днів проходять усі етапи створення короткої кінострічки (від ідеї та сценарію до монтажу й показу на фестивалі) за мотивами творів Грицька Чубая (2014) або Олега Лишеги (2015).

CYCLOP — це й можливість познайомитися зі світовою поезією, а також кращими зразками поетичного відео з різних країн. Щороку ми привозимо та демонструємо добірки відеопоетичних робіт найбільших фестивалів відеопоезії світу (Аргентина, Греція, Шанхай, Канада, Сполучені Штати, Ірландія, Німеччина і т. д.). Українська відеопоезія так само мандрує світом, виборює винагороди, отримує визнання. Так, наприклад, із українською візуальною мовою, літературою та митцями знайомляться глядачі Рима та Буенос-Айреса, Берліна, Варшави та Лондона.

CYCLOP — це також один із тих нових майданчиків, де перетинаються різні види мистецтва. Повертаючись до того, про що говорили в попередньому питанні, відеопоезія як жанр дозволяє зводити аудиторії з різними інтересами. На фестивалі ті, хто цікавляться поезією, відкривають для себе нові форми існування тексту або ж геть нові сенси, прочитання давно відомих творів, а поціновувачі кіно знайомляться із сучасною поезією. Те саме стосується не тільки фестивалю, а й його наслідків. Мені відомий випадок, коли, переглянувши одну з коротких робіт фестивалю в youtube, людина пішла шукати інші вірші автора і врешті придбала останню його книжку. У формі коротких відео література отримала нового глядача, який не дуже нею цікавився, не потрапляв на поетичні читання чи презентації. Такий глядач потенційно дорівнює майбутньому читачеві… Над тим і працюємо.

Якому різновидові літератури ти сама відаєш перевагу: поезії, прозі, нон-фікшн, сумішам (відео + поезія, театр + проза і т. д.). Чим узагалі живуть куратори і культуртрегери? Чи не виникає в них часом відрази до всього мистецького?

Віддаю перевагу ідеї як такій. Що зачаровує, вражає чи надихає. І геть байдуже, якої форми вона набуває — вербальної, візуальної, або ж вистави чи перфомансу. Чинник форми — другорядний. Особисто для мене головна умова — вражаючий задум.

Не можу казати про всіх кураторів, але я живу якраз такими ідеями й задумами. Звісно, є поточна, кропітка та іноді нудна підготовча робота, але без неї проекту не реалізувати, і зусилля не йдуть намарно. Результат усе виправдовує. Частіше за все.

З чого починався проект «ЛітЦентр»? І навіщо вкотре об’єднувати молодих поетів і письменників? Хіба не достатньо таких угруповань?

Питання на окрему розмову…

Літцентр починався у 2008 році, із бажання декількох друзів створити платформу для спілкування та обміну творами поетів із різних міст. Це мало бути таке собі онлайн-ком’юніті для небайдужих. Згодом проект почав розвиватися, створювалися розділи з новинами, анонсуванням літературних подій та конкурсів, нові напрямки діяльності, потроху набирала обертів реалізація офлайнових проектів, культурних акцій, фестивалів і читань.

Проект створювався не для того, аби когось неприродно об’єднати. Він скорше був відповіддю на конкретий запит певної спільноти. Дією, що розвинулась у дещо більше. З часом проект знаходив друзів і партнерів, з якими ми створювали щоразу нове та особливе, ми змінили структуру і вдосконалювали механізми роботи, набирали потужностей у своїй діяльності та масштабах проектів, напрацьовували певну довіру і репутацію. Тобто, ЛітЦентр вже є дещо більшим за спробу об’єднати. Це також і підтримка митців та ініціатив, промоція сучасної літератури в усіх можливих та доступних форматах, нові майданчики для авторів-початківців, обмін досвідом між тими, хто клопочеться культурними проектами, співпраця в рамках нових ініціатив.

Чи достатньо подібних угруповань? Скажімо так, стабільних, надійних партнерів, що працюють на цій ниві, не так уже й багато. Якщоїх буде більше, то на добре. Роботи вистачить на всіх.

Чи варто ділити письменників (зокрема — в Україні) за мовами? Як із мовним питанням у «ЛітЦентрі»?

Формально переділити можна будь що. Справа за критеріями. Та якщо мова про українських письменників, що пишуть українською чи російською, то для мене вони всі є письменниками України (винятки можуть становити хіба ті, що самі себе ідентифікують якось інакше).

Авжеж, це болюче питання. І неодноразово доводилося чути закиди стосовно участі в наших проектах російськомовних авторів. З останнього, наприклад: «Шукати у Львові поетів, що пишуть ворожою російською — це збочення!» А такі є. Як, між іншим, і на фронті вдосталь російськомовних солдатів. Й ніхто не пропонує враз полюбити тих поетів. Та, як на мене, із цим варто було би миритися. Вони такі самі українці.

Мовним питанням узагалі досить часто маніпулюють. Тим паче у світлі сучасних політичних обставин. Та ми намагаємося того уникати. Формуємо спільні двомовні проекти. На сайті публікуються вірші як українською, так і російською. Й пов’язаних із мовою проблем чи суперечок на самому порталі не було.

Як ти вважаєш, до чого українська література буде подібна років через десять? Чи зміниться щось суттєво?

Я не є компетентним експертом, аби робити якісь прогнози з цього питання. Та десять років — відстань не така й велика, і якісь загальні тенденції цілком можна спробувати зафіксувати. З того, що я зараз бачу: 1) література тяжіє до чимраз менших, коротких меседжів; 2) слово шукає нові формати існування (пішло у твіттер, смс, фейсбук); 3) із розвитком технологій виникає дедалі більше експериментів і міждисциплінарних проектів. Може, з’являться нові майданчики та формати презентації літературних творів. Десять років — доволі малий термін. На мій погляд, мало що встигне суттєво, чи то пак кардинально, змінитися.

У нас уже стало доброю традицією говорити про те, що, мовляв, українська література — дуже європейська, письменників треба перекладати європейськими мовами, «тягнути» до Європи. Чи ми насправді такі вже європейські? Адже деякі націоналістичні та традиціоналістські тенденції не відповідають духові часу. Що в українській літературі буде справді цікаве європейському читачеві?

По-перше, не вважаю українську литературу аж такою «європейською». По-друге, заявлена «європейськість», якщо така і є, на мій скромний погляд — не привід для перекладів і зацікавленості. Вбачаю в означеній ситуації більше спекуляцію на актуальних гаслах, аніж констатацію реального стану речей.

І, найголовніше, по-третє. На мій погляд, ми майже не маємо що пропонувати. Вартого уваги продукту — по пальцях однієї руки, майже не продукується. Штучно привертати увагу до не найкращих зразків сучасної української літератури можна, але недовго. Та ситуація, начебто, потроху змінюється. Сподіваюся, то справа лише часу.

Про переклади. Ви (тобто «ЛітЦентр») запустили онлайн-часопис перекладної поезії «Umbrella» (себто «Парасолька»). Назва одразу нагадала один голлівудський бойовик із Мілою Йовович у головній ролі, де зловісна корпорація з такою ж назвою перетворює людей на зомбі. Сподіваюся, це лише моя невдала асоціація. Яка мета цього проекту? І як ти — як куратор — оцінюєш стан справ в українському художньому перекладі на сьогоднішній день?

Готуючи проект Umbrella, ми оговорювали його з низкою перекладачів, що, в результаті, увійшли до робочої групи проекту — Нелею Ваховською, Маріанною Кіяновською, Олегом Коцаревим, Дмитром Кузьміним, Марією Галіною та іншими. Спілкувалися так само із Діаною Клочко, що є співзасновницею Metaphora — чи не єдиної недержавної перекладацької премії в Україні — та молодого фестивалю «Дні перекладу». Й побачили, що в нас не є розвиненою перекладацька справа. Мова навіть не про школи перекладу. Добрих, авторитетних перекладачів, що могли би вести, наприклад, воркшопи, одиниці. Що вже казати про умови праці та якість наявних перекладів. То, взагалі, окрема розмова. Знову ж таки, в нас майже немає майданчиків для комунікації, оговорення та оприлюднення перекладів. То ж ми почали з малого. Створили Umbrella, онлайновий часопис перекладної поезії. Поки що це просто платформа, куди добираються трьома кураторами, й періодично публікуються кращі з поданих матеріалів. Та проект створювався на перспективу розвитку. Наразі збираємо інформацію, дивимося на динаміку, відгуки та запити. І з того вже виходитимемо. Далі буде...

Володимир Буряк-Селіванов

Справжня дата його народження невідома. Перші роки дитинства Володимира Буряка минули в сиротинці — це позначилося на всій його подальшій творчості. Він мій земляк, адже сиротинець розташовувався у Дніпродзержинську.

Він писав поезію та прозу, робив чудові колажі, досліджував художні тексти у найнеймовірніші способи, створив власну теорію журналістики. Працював старшим редактором молодіжної студії телебачення Дніпропетровського облтелерадіокомітету. Певний час В. Буряк був старшим науковим cпiвpoбiтником і завідувачем лабораторії українського фольклору. А ще він був видатним педагогом — дехто з його колишніх студентів тепер став зіркою сучасних українських медій…

Його перу належать книжки текстів (інакше ці уривки, сповнені сили та енергії, і не назвеш) «Молода трава», «Трикнижжя», «Голосарій», «Любов завжди», «Над островами». Лауреат літературної премії імені В. Підмогильного. Селіванов — таким псевдо він підписував свої твори.

Мені, вважаю, пощастило, що ця людина увірвалася в моє життя. Коли я відразу після отримання диплому прийшов викладати французьку та англійську мови на Факультет систем і заходів масової комунікації ДНУ, одним із небагатьох колег, які припали мені там до душі, був Володимир Дмитрович, ВД. Улюбленець студентів, людина-легенда. Творець міфів — про себе і не тільки про себе. Про все, що потрапляло в його поле зору.

Він мешкав у гуртожитку на лівому березі, щоб розвіятися, часто ходив до Дніпра; природа була його головним натхненником, без неї ВД себе не уявляв. Дитинство його минуло в місті Верхньодніпровську (Верхньодніпровському — говорив він), у старенькій хатинці, зведеній ще на межі ХІХ—ХХ століть. Я там бував: книжки, що не вміщалися до кімнатки (подібної за розмірами до шафи) в гуртожитку, зберігались у вулику. Електрику було проведено ніяк не до всіх приміщень хатинки, тож ВД палив свічки. За яром темнів Римський ліс — я так і не зрозумів, чому саме Римський, але прогулянки тим лісом назавжди закарбувались у моїй пам’яті… А ще те, як вишуканий інтелектуал, знаний філософ, поет, твори якого могли зрозуміти тільки обрані, спілкувався з простими людьми… «Оце відьма, будь із нею обережніший!», — сказав він, коли до хатинки завітала сусідка. Вона принесла груші в кошику та пляшку самогону. Той самогон ми потім випили з Павлом — тутешнім трактористом, теж сусідом ВД. Професор говорив із трактористом про речі, які зрідка почуєш на якійсь поважній науковій конференції: про Бога, позаземне життя, про потойбіччя…

Я дуже страждав, коли ВД пішов. Від мене ніби відкраяли шматок тіла. Кровило досить довго. Я пригадував читання віршів уголос на смерку, нічні вилазки до Римського лісу, поїздки до Новоазовська, де ми купалися в місячному промінні і де написалося мені кілька повістин…

Я щасливий, що можу вмістити до цієї книжки інтерв’ю з найнезвичнішою людиною, яка трапилася мені на життєвому шляху.

Володимире Дмитровичу, ваших іпостасей так багато — філософ, фольклорист, письменник, журналістикознавець, художник. Хто ви насправді? Зірвіть, нарешті, маску та ідентифікуйте себе.

Це соціальна природа людини — бути завжди у масці. Справжній художник завжди відкритий. Мовлю про небоязнь оголити себе там, де інші втаємничують... Прагну цього. На сто відсотків це нікому не дається. Це лише як наближення до ідеалу. Внутрішнє єство, тим паче художнє — це не театр одного актора. Вияв особистості на соціум — вельми таємна річ... Усе, що в мені, сконцентровано в понятті «художник», бо це багатоаспектна сутність.

Проте що вам ближче: фольклор, література, філософія, образотворче мистецтво?

Усе художнє, все, що стосується філософії образного самовираження. Наука — це логіка осмислення життя. Фольклор — закриті коди, стільники інформації. З них черпати й черпати. Це основа. Художня творчість передає флюїди підсвідомого, це чари впливу на свідомість такі, що можна розмовляти зі світами... Головне ж — постаєш над світом; це болючий процес осмислення вартості людини в Бутті.

Казати про те, що я замолоду на весіллях грав на гармошці? Це така дивна імпровізація народних музичних тем. Скажімо, полька триста двадцять п’ята... Лише зараз можу так імпровізувати в поезії. Якщо є концепція розкриття теми, з’являється внутрішнє горіння... Це як весілля в душі. Тоді можна сказати багато. З іншого боку, це самоспалення...

Ви тривалий час працювали на радіо. Розкажіть про ті часи. Як сприймаєте сучасний радіоефір — чого йому бракує і чим він кращий за той, що був чверть століття тому?

Я більше працював на телебаченні, а на радіо займався переважно епічними жанрами — документальними радіоповістями. Це надзвичайно складний жанр. У мене вийшли серіали «Гончареве коло» (Олесь Гончар), «Наклеп на сонце» (Володимир Булаєнко), «Дзержинці» (робітничі династії). І все за символічні гонорари, більше для душі. За так званої ідеологічної диктатури можна було технічно й художньо варіювати, удосконалюватися. Тепер таких можливостей бракує. Звичайно, це була епоха дикторського мовлення. Живе слово явно «проціджували». Але стандарт працював міцно, система функціонувала. Зараз, безперечно, існує імпровізація, демократизм, але поділений на погляди власників телерадіокомпаній. Тобто це вже поліфонічна «ідеологічна диктатура»...

Нині намагаються відродити жанр радіоп’єси, навіть спеціальну премію заснували. Як Ви до цього ставитеся?

Пам’ятаю, як мої батьки слухали вечорами радіовистави. Я й сам присідав до них. Це було на рівні обожнення... Своє диво у хаті. Моя бабуся, коли її привезли із сільської глибинки після війни до райцентру, почула радіоконцерт, а потім каже невістці:

— Горпино, ой добре люди співали... Ти ж їх хоч нагодуй...

— Та, мамо, це ж радіо... Он коробочка на стіні, бачите?

— Та бачу, бачу, доню, та ти таки нагодуй їх...

Телебачення тоді лише починалося. Нині доба візуальної інформації, та ще й експресивної. Змінюється СВІДОМІСТЬ сприйняття Інформації. Шоу, реаліті-шоу. Тому, з одного боку, проблема радіоп’єс — нібито анахронізм. З іншого — малий формат вистав пішов би. Це про ті, які поставлені спеціально для радіо. Потрібні хороші радіодраматурги, радіорежисери, фінанси... Естетичний досвід епохи повторюється, людство не відмовляється від старих форм відображення світу, потрібна адаптація...

Колись ви займалися фольклором. Згодом це захоплення набуло більш узагальненої та менш практичної філософської форми, по деякім часі обернулося на засоби і способи творення художнього тексту. Знаю, що для вас «етнічний» — чи не найбільш схвальне визначення. Можете якось розтлумачити цей епітет? Чи може бути етнічне в сучасному?

Ми приходимо до поняття «духовна фольклоризація», коли художник не стилізує текст під фольклор, а користується його основними барвниками (архетипами) як філософією буття і стилю вираження. Візьмімо «Енеїду» І. Котляревського — це етнічна філософія буття! До речі, чистісінький постмодерн! Гротеск, іронія, буфонада... Фольклор невичерпний, він лише трансформується в інші естетико-соціальні коди.

Хочу спростити дискусію про поняття «етнічний», навівши три рівні визначення якості художнього твору — етнічний, національний, світовий. Тут пояснювати вже нічого не треба. Етнічний тут у розумінні народного примітивізму з елементами побуту. Наше мистецтво працює переважно на національному рівні з елементами регіонального (у цьому розумінні — етнічного). Це духовна етнокриза. Тобто етнос не може відтворювати художню продукцію на рівні світових стандартів.

Є інше визначення етнічного — рівень естетизації народної культури, її інтерпретація в сучасній українській духовній цивілізації. І тут є значні надбання. Це може бути проривом у справжню світову культуру. Ніна Матвієнко, Ліна Костенко, навіть недооцінений Лесь Подерв’янський — у нього така народна поліфонія...

Те, що ви пишете, не можна швидко читати — ці твори треба споживати помалу, як рідкісну екзотичну страву. Та є у вас і цілком традиційна проза, наприклад «Любов завжди». Що вам ближче? І чого варто очікувати в найближчому майбутньому — текстовивертів, що не вкладаються в межі жодного з художніх напрямів, чи витонченої лірики?

Художник, виконуючи свою естетичну програму, змінюється. Це — закон творчості. Повість «Любов завжди» я писав дуже давно. Вона зроблена «під документ». Була інша епоха, я не був вільний від естетичних стандартів доби. Але це твір дуже чесний і мужній. Не хотів би вдруге переживати таку творчу трансплантацію...

Нині я який є, такий є. Пам’ятаю період творчого перекомутування, коли зачитувався Прустом. Описувати кущ шипшини на кількох сторінках... Якесь художнє божевілля... Колись так само бентежився від Коцюбинського. Це теж художня магія.

«Спасибі» за «текстовиверти»... Так, працюю в напрямі постмодерну. Це дивна «фішка»... Треба мати досить іронії, щоб перевертати, естетизувати художній досвід епох, створюючи Щось, яке мусить бути самодостатнім і, відповідно, світовим, та ще й з елементом етнічного у вищому розумінні. Фактично елітарна література. Хто намагається його опанувати, — навіжений...

Ви кажете «елітарна література». Чи не ризикує література, призначена вузькій суспільній верстві, до неї просто не дійти? Не боїтеся потонути у Леті?

Все залежить від того, який корабель. У справжньої літератури довге плавання... Елітарна література завжди буде — це естетико-художні «прохідники». Вони вивіряють мислення на ставлення до філософської парадигми часу. Все інше — масова культура. Вона потрібна. Це — підмурівок для вирощування пагінців нової культури..

Ваші тексти рясніють натяками і недомовками. Для майбутніх критиків стараєтесь? Ніколи не думали написати текст-розшифровання? КОГО Й ЩО Ви так старанно кодуєте?

Творчість — завжди недомовленість. Із неї виникає поліфонія сприйняття тексту. У мене достатньо розшифровань. Придивіться до приміток. Інша річ, що це художня гра. Це часто додаткове сенсохудожнє запаморочення… Можливо, це для майбутніх читачів і дослідників.

Тривалий час ви жили й викладали у місті, яке через історичне непорозуміння отримало химерно-глумливе назвисько «Дніпропетровськ», зараз живете й викладаєте у Запоріжжі. Можете охарактеризувати ці міста? Все-таки в історії України вони відіграли велику роль... Розкрийте таємницю: що це за «Галерея», «Галерея-2» та інші не менш загадкові місця народження ваших текстів?

«Галерея-2» буквально — перенесення музейного інтер’єру з Дніпра (Вітряні Потоки) у Запоріжжя (Пороги). Це мої колажі, картини друзів — усе, що дає духовну передоснову творчості, метафористичний віраж...

У сукупності регіон претендує на духовну метрополію... А ви знаєте, що над Хортицею часто зависає НЛО? Казка? Всесвітній контроль, чи що... Архетипи «Дніпро», «Пороги», «Січ», «Січеслав», «Дніпрогес»... Тут надзвичайно могутня аура, тут треба творити лише геніальне...

Україна, на жаль, — не духовно-інтелектуальний моноліт. У нас іще остаточно не пройшов процес суспільно-свідомісної ідентифікації. Ми ще багато в чому вторинні у ставленні до світового контексту, хоча це образливо для нашого національного егоїзму. Але про це треба говорити. Століття перебування на правах автономії позбавили нас захисного етнокоду, що відтворює потенціал національних геніїв, високо чи низько це звучить. Тому працюймо!

Стосовно НЛО над Хортицею... Хортиця — геополітичне і духовне середовище. Може, вони нас допінгують...

Слово Просвіти, 17—23 вересня 2009 року

Віталій Чернецький

Віталій Чернецький свого часу вилетів до Сполучених Штатів навчатися в аспірантурі — і залишився у США назавжди. Проте з Україною він пов’язаний не лише народженням: Чернецький — відомий славіст, літературознавець. А ще він перекладає українську літературу англійською мовою. Список перекладених вражає: Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Катерина Бабкіна, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Ірина Шувалова та ще чимало відомих уважному українському читачеві прізвищ. Перекладає Віталій і з російської: у його перекладах побачили світ твори Ярослава Моґутіна, Дмітрія Кузьміна та інших російських письменників.

У 1996 році Віталій Чернецький одержав докторський ступінь із компаративістики і теорії літератури в Пенсільванському університеті — одному з найстаріших навчальних закладів Америки, заснованому 1740 року Бенджаміном Франкліном.

Нью-Йорк, Ітака, Бостон, Ґрайсфальд (Німеччина), Огайо, Канзас — де тільки не викладав Віталій. Від 2009 року він очолює Американську асоціацію українознавства, з 2013 викладає на факультеті слов’янських мов і літератур у Канзаському університеті. Поле наукових зацікавлень Віталія Чернецького — російські, українські, східно- та центральноєвропейські, центральноазійські література і культура, інтелектуальна історія Росії та України, культурні аспекти глобалізації, постмодернізм і модернізм, постколоніалістичні та діаспорні культури, теорія кіно, фемінізм, ґендерні та ЛГБТ-студії тощо.

З Віталієм ми зустрілись одразу після презентації його монографії «Картографуючи посткомуністичні культури» (К.: Критика, 2013). Презентації, під час якої я весь час роззирався — чи не вистрибнуть, мов чорти з пекла, якісь прибічники традиціоналізму (а-ля скінхеди), щоби показати нам усім, де козам роги правлять. Адже з-поміж інших тем, які зачіпались у книжці, була й толерантність, існування ЛГБТ-культур у пострадянських державах. Доволі сумне існування…

Віталій — одесит. Щороку він обов’язково буває в Україні, навідує рідну «маму-Одесу» та Київ. Бере участь у численних конференціях. І щоразу наштовхує своїх слухачів на роздуми. Чи правильно ми живемо? Адже насправді — так було в 2013 році, так є й тепер — Україна перебуває ніби під скляним ковпаком, зосереджена на самій собі, ніби немає планети Земля, космосу навколо неї, бозона — частинки Бога — який пояснює Землю й космос та приховує незліченну кількість таємниць. Україна насправді дуже ізольована країна, яка переживає глибоку травму постколоніалізму.

«Я виніс на обговорення кілька ключових культурних парадигм, завдяки яким можна розгледіти обриси «постмодерности “другого світу”» і щойно посталої «постколоніяльности “другого світу”» — парадигм, що окреслюють глобальний культурний розвиток, притаманний посткомуністичному світові, однак відчутний далеко за його кордонами, адже постмодернізм, постколоніялізм і посткомунізм не були притаманні котромусь одному з трьох світів, а взаємонакладалися і змішувалися один із одним на багатьох рівнях». Так Віталій Чернецький презентував свою монографію. Ні, скінхедів-чортів не було. Авжеж, хтось підвівся і демонстративно вийшов. Але це демократія — кожна людина має право щось любити чи не любити. Головне, аби це не шкодило решті людей.

Як ви потрапили до Сполучених Штатів? Чи був процес адаптації легким?

До США я потрапив цілком неочікувано. У совєтські часи людині з родини, де не було партійних діячів чи університетької професури, годі було сподіватися на можливість подорожі за кордон, зокрема у США. Навчаючись на філологічному факультеті Московського університету за фахом «англійська мова і література», я свідомо обрав своєю другою іноземною мовою норвезьку, бо вважалося, що був принаймні невеличкий шанс бодай раз на життя на власні очі побачити країну, мову і культуру якої ти вивчаєш. Нашою викладачкою норвезької мови була справжня норвежка, яка приїхала до СССР за кількарічним контрактом; з нею було страшенно цікаво спілкуватися. Але 1 квітня 1989 р. я дізнався, що мене обрали їхати до Америки як студента за обміном. Це було цілковитою несподіванкою, перші секунди я навіть думав, що це міг бути кепський жарт, але моя тодішня наукова керівниця була не з тих людей, які так жартують. Згодом я почув, що мене обрали у демократичний спосіб (бо це були часи перебудови) винятково за мої успіхи в навчанні. Це була обмінна програма, започаткована за результатами саміту між Горбачовим і Рейґаном у Женеві; вона проіснувана 3 роки, і я взяв у ній участь у другий рік її існування. Нас було 12 студентів із двох вишів, МДУ та ЛДПІ ім. Герцена; більшість спеціалізувалися з точних чи природничих наук або економіки; я був єдиним гуманітарієм із МДУ у цій групі.

Це були ще часи старої системи, треба було проходити інструктаж, збирати купу паперів, отримувати виїздну візу тощо. Свого часу мене не пустили навіть до піонерського табору в Болгарії, бо хтось доніс, що я, мовляв, щось критичне сказав про піонерську організацію. Так Америка стала першою закордонною країною, в яку я потрапив.

Американські університети ми не обирали самі; мене було призначено до Дюкського університету в Північній Кароліні. Це досить відомий в Америці та престижний приватний університет, але я майже нічого про нього не знав. Перегодом зрозумів, що мені неймовірно пощастило, адже в той час там була чи не найсильніша група вчених і дуже багато талановитих аспірантів саме в програмах з англомовної літератури й порівняльного літературознавства. Ми, студенти з СССР, опинилися в Америці без будь-яких побутових знань та без грошей (так, нам призначили невеличку стипендію, але ми її отримали не одразу). На щастя, до всіх нас призначили по американській родині, яка допомагала адаптуватися; у моєму випадку це була родина університетського викладача художньої фотографії. Також багато допомагали в перші дні різні благодійні організації (багато з них церковні, але нас у жодному випадку не намагалися навернути на їхнє віросповідання). Північна Кароліна в середині серпня була для мене шоком: я відчував, що опинився у великій і дуже чистій теплиці, настільки там улітку спекотно й вогко. Відчуття посилювалося тим, що від гуртожитку до основної частини університетського містечка треба було йти через ботанічний сад. З часом адаптація була успішною, але справжні близькі дружні стосунки з американцями виникли ніяк не одразу; досить довго легше було приятелювати з іншими студентами-іноземцями. Але потихеньку, зокрема як почалося навчання, все стало на свою колію.

Чому ви почали студіювати ґендер?

Знову-таки, мені неймовірно пощастило у перший же мій семестр у Дюці. Я набрався нахабства й попросився вільнослухачем до аспірантського семінару Ів Кософськи Седґвік (в Україні та Росії її прізвище чомусь неправильно транслітерують як Седжвік). Ця чудова людина та одна з засновниць квір-студій саме в той час закінчувала працю над своєю, мабуть, найвпливовішою книгою, Epistemology of the Closet («Епістемологія комори»), що вийшла друком наприкінці 1990 року. Саме в цьому семінарі я познайомився з яскравою групою людей найрізноманітнішого походження, різних орієнтацій, інтелектуальних уподобань тощо, що стимулювали мене не почивати на лаврах московської освіти, а тяжіти до нових, часто дуже складних форм інтелектуальної праці. Поміж моїх нових друзів було багато спільного, насамперед — серйозне ставлення до інтелектуальної традиції лівиці (тоді як студіювання в СССР створювало глибоку відразу до текстів «класиків марксизму-ленінізму»); саме в такій, здавалось би, капіталістичний Америці, я зустрів багато людей, які, хоч мені то й було дивно, з повагою та увагою читали твори Маркса та інших представників недогматичної гілки марксистської думки. Багато спілкуючись із ними й поза нашими семінарами, я побачив, що ґендерна проблематика і в науці, і в суспільстві для моїх нових друзів є вкрай важливою. Водночас я почав глибше знайомитися з сучасною американською славістикою, де ґендерний напрямок був чи не найцікавішою течією. Додалося й те, що ще в московські студентські роки одним з найяскравіших моїх переживань було відвідання читань ще нещодавно андерґраундних поетів, багато з яких відбувались у приміщенні студентського театру МДУ. Серед цих поетів найсильніше враження на мене справила одна з небагатьох жінок поміж них, Ніна Іскренко. Незабаром я дізнався і про дуже цікавих авторок (і авторів) прози і драми в сучасній російській літературі. Зацікавленість у сучасній культурі тоді ще існуючого СССР (не тільки Росії, а й моєї рідної України) та захоплення теоретичним дискурсом постмодернізму (чи не найбільшою інтелектуальною зіркою в Дюці на той час був і досі лишається один із провідних теоретиків постмодернізму, Фредрик Джеймісон) і сформувало мій подальший інтелектуальний проект, що з часом вилився в дисертацію, а згодом, у сильно зміненому вигляді, у книгу, спершу англійською, а тепер уже й українською.

Лекцію, яку ви читали в Музеї історії Києва, було присвячено моральній цензурі. Внаслідок чого виникає це явище? Недорозвиненості? Комплексів? І як цього позбутися?

Моральна цензура і так звані «моральні паніки» — явища, що мають довгу історію, але набули нової актуальности саме в новочасний період. Історично вони більш притаманні закритим, авторитарним чи напів-авторитарним суспільствам, де треба постійно доводити, що суспільство чи держава під загрозою від певного внутрішнього чи зовнішнього ворога. Ключовий фактор у цьому — перебільшена, неадекватна реакція на різні явища (від постання певних субкультур до створення нових контроверсійних творів мистецтва) як на щось, що несе катастрофічну загрозу суспільству. У більшості випадків у новочасних суспільствах політика моральної цензури та створення моральних панік — засіб відволікти увагу широких верств населення від інших, передусім економічних, негараздів чи проблематичної чи неохайної економічної політики. Щоб опиратися цьому явищу і врешті-решт його позбутися, головне — бути незалежною, критично думаючою людиною. Саме через поступове утворення нової спільноти незалежних, критично мислячих людей (спільноти певною мірою парадоксальної за визначенням) ми маємо шанс побороти цю проблему.

Наскільки у процесі створення моральної цензури Україна наслідує Росію? Чи можна назвати залежність України від Росії фатальною чи все ж вона могла б бути для нас корисною?

Росія — значно більш централізована держава. Не випадково, мабуть, чи не найбільше культурної свободи вона мала в періоди відносної децентралізації, як от у 1990-х роках. Україна значно менше тяжіє до авторитаризму, ми радше схильні до фраґментованості суспільства, що межує з анархією. Культурна залежність від Росії в українському випадку схожа на ситуацію в багатьох колишних колоніях (зокрема й так званих «білих колоніях»). Гадаю, вкрай важливо українцям краще познайомитися зі світовою постколоніальною думкою. Колоніальний досвід — це велика психологічна травма, якої дуже нелегко позбутися.

Одна зі сфер вашої зацікавленості — queer studies. Із цим напрямом науки в Україні, м’яко кажучи, проблеми. Чи є майбутнє (на вашу думку) у квір-студій в нашій державі?

Квір-студії постали в Україні, як і в сусідніх Росії та Білорусі, в дуже специфічний спосіб. Вони виникли як відгалуження ґендерних студій, що самі по собі були новим напрямом у гуманітарній та суспільній думці на постсовєтських теренах. Але в той час, як усі ми можемо усвідомити свою пряму належність до системи суспільного функціонування статі, квір-дослідження почали поставати насамперед як віддзеркалення знайомства з закордонними, передусім західними, науковими течіями, а не через проблематизацію особистого людського досвіду. Тому, скажімо, постала цілком серйозна та якісна колективна монографія російських дослідників під промовистою назвою «Возможен ли квир по-русски?» У багатьох випадках можна було бачити або некритичне імпортування інтелектуальних парадигм, або заперечення дотичности цих парадигм до місцевого українського, російського, білоруського контексту. Але успіхи квір-студій навіть у країнах Центальної та Східної Європи, передусім (але не тільки) в Польщі та Словенії, переконливо свідчать, що квір-студії можливі й необхідні і в Україні. Інша річ у тім, що українське академічне середовище значною мірою ще недостатньо інтеґровано у світові процеси, хоча можна сказати, що на відміну від Росії та Білорусі, де наукові міжнародні контакти, зокрема, в гуманітарній і суспільствознавчій сферах, стають дедалі складнішими, українська ситуація все ж набагато краща.

Як би ви визначили толерантність? Наскільки вона присутня в українському суспільстві та українській літературі?

Толерантність — це визнання розмаїття серед людства на нашій планеті та ставлення до цього розмаїття як до чогось позитивного, вартого уваги й підтримки. На жаль, у багатьох людей на постсовєтських теренах дуже хибне уявлення про толерантність; дехто її ототожнює мало не з розпустою чи змальовує у відверто карикатурних формах. Насправді проблема в тому, що люди часто реагують із пересторогою на те, що для них є незвичним. Але нетолерантість до інших (а ця іншість може проявлятися по-різному, від відмінного кольору шкіри чи волосся, одягу, до мови, форм поведінки тощо) — не вроджена характеристика; її люди засвоюють під час соціалізації (починаючи вже з дитсадка). Спілкуючись один-на-один чи в малій групі з людьми, чия ідентичність має аспекти, відмінні від твоєї, більше шансів побачити, що поруч із тобою насамперед людина, яка так само має право на гідність, як і ти. Найлегше іншувати, а по тому іноді й демонізувати людей за груповими ідентичностями, якщо ти з ними особисто не знайомий (чи не усвідомлюєш, що серед твоїх знайомих є люди з такими аспектами ідентичності). Часто таке іншування, як і упередження й дискримінація, що постають через нього, є наслідками того, що люди (часто несвідомо) шукають цапа-відбувайла, щоби пояснити власні проблеми чи негаразди, або цапи-відбувайли створюються, щоб відволікти увагу населення від інших проблем чи від коріння цих проблем.

Також ускладнює ситуацію те, що примусовий колективізм і примусова «дружба народів» совєтських часів породили глибоку відразу до солідарности, колективних акцій та проявів такої дружби серед багатьох людей в останні роки совєтської доби і перші роки постсовєтської. Суспільство стало значно більш атомізованим і «дарвіністським»; у боротьбі за виживання складно бачити в людині поруч того ближнього, якого треба любити чи принаймні визнавати в ньому людину, яка так само заслуговує на життя, свободу і пошуки власного щастя. Як і у випадку колоніального спадку, тут необхідно щось на кшталт обережної групової психологічної терапії, щоби позбутись цього нашарування травм, чи принаймні усвідомити, що це нашарування існує, і почати собі з цим давати раду.

Чи можна назвати культурну глобалізацію однозначно позитивним або однозначно негативним явищем?

Культурна глобалізація — це, поза сумнівом, суперечливе явище, бо глобалізуються і прогресивні тенденції, і проблеми. На поверхні часто саме неґативні її аспекти, як-от засилля третєсортного продукту світової культурної індустрії чи фаст-фуду. Але є також і глобалізація низової солідарности, глобалізація іноваційних підходів до творчости, і цього не можна не вітати. Загалом, закриті суспільства рано чи пізно впадають у кризу стаґнації, отже, хоча бути відкритим до глобалізації суспільством вкрай непросто, це значно кращий шлях, ніж протилежний.

Гаразд — визнаємо цей шлях кращим, і людство, зрештою, глобалізується. А що далі? Чи є вже якісь прогнози щодо постглобалізаційного періоду історії людства?

Тут ми маємо певну суперечність між двома баченнями глобалізації. Перше дивиться на неї як на процес, схожий на синусоїду, тому впродовж історії людства ми маємо періодичні піднесення та спади глобалізаційних процесів. Дехто порівнює глобалізацію радше зі спіраллю, що йде вгору: кожен новий обруч привносить щось нове, але за ним приходить якийсь інший. Але більшість дослідників бачать новочасну глобалізацію як постання кардинально нової парадигми існування людства. У перспективі виникає точка перетину: або від глобалізації ми переходимо, умовно кажучи, до універсалізації та культурно виходимо за межі нашої планети, або можлива техногенна катастрофа й відкидання людства глибоко назад. Не випадково постапокаліптичні фантазії настільки почастішали серед сучасного культурного продукту, — як у літературі, так і в кіно.

Як ви почали перекладати українську літературу англійською мовою?

Перекладати я почав через захоплення інноваційною сучасною літературою та бажанням донести ці нові, свіжі, яскраві тексти до іншомовного читача. Саме цей культуртрегерський ентузіазм є, мабуть, головною силою, що спонукає мене перекладати.

Як Ви обираєте твори на переклад?

Майже ніколи я не перекладав текстів, що не були мені близькими за своєю естетикою чи тематикою. Для створення якісного перекладу вкрай необхідно відчувати щось глибоко спільне між твоїм власним баченням і тим, що пропонує текст, який ти перекладаєш. Скажімо, для мене дуже важливо було перекласти «Московіаду» Юрія Андруховича, бо в цьому романі я відчув багато співголосного з моїм досвідом українця в Москві в останні роки існування СССР, хоча Отто фон Ф., так само як і інші персонажі роману, дуже далекий від мене за своїм характером і вподобаннями. Але саме атмосферу кризи імперії в ньому передано блискуче.

Літакцент, 13 травня 2013 року

Олексій Довгий

Шлях Олексія Прокоповича Довгого проліг через усю історію української літератури другої половини ХХ століття. Він народився 1929 року в селі Городище на Чернігівщині, неподалік від міста Мена, якому випала честь стати батьківщиною видатного перекладача Григорія Кочура (з ним поета також зводила доля). Олекса Довгий працював трактористом і писав вірші. Перші публікації з’явилися наприкінці 1950-х років.

У певний момент Олексій покинув село і поїхав «завойовувати столицю». І таки завоював! Перша збірка вийшла у 1961 році. Багато років Олексій Прокопович працював у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Музична Україна», був одним із упорядників п’ятитомного видання творів Олександра Довженка, впродовж п’ятнадцяти років керував клубом «Поезія» у Будинку творчості заводу «Арсенал». Одне з покликань Олекси Прокоповича — знаходити нові таланти і виводити їх на широку літературну стезю.

Ціле життя Олексій Довгий провів у літературі. Збірок — близько сорока. І незмінна коротка форма — фірмовий знак Олекси Прокоповича. Поетична мініатюра, влучна, блискавична, лірична та бездоганна. Його вірші не раз перетворювалися на пісні — таких нараховується близько п’ятдесяти. Закоханий у пісню та музику, Олексій Довгий деякий час керував народним ансамблем «Родень». Був особисто знайомий з Павлом Тичиною, Григором Тютюнником, багатьма іншими нині легендами української літератури. І досі пише. І досі у нього виходять книжки… Не життя, а подвиг у літературі.

Радіопередачі називалися просто — «Поезія», «Літературні читання», «Слово» — але приховували безліч дивовижних зустрічей і відкриттів. Для мене нетривалий період роботи на Першому каналі Національного радіо став часом швидкого особистісного росту. Іноді постатей для передачі доводилося шукати швидко («Це треба зробити на вчора!») — цейтнот панував у редакції завжди. Одного разу нині покійний заслужений артист України Василь Обручов (ніколи не забуду, як він геніально читав текст одночасно і тіні батька Гамлета, і Лаерта!) порадив запросити до передачі Олексу Довгого. Було це у 2009 році. З цього почалося знайомство, яке перетворилося на дружбу, щедро приправлену взаємним щирим захопленням.

Олекса Довгий — маленький чоловічок, який кохається у Слові. Він жив і живе тільки Поезією. Вона у нього має міцне і дуже розгалужене коріння: рідний край (Городище, Менщина, Чернігівщина і — ширше — Україна), природа, взірці Великої Літератури, мандрівки, яких у його житті було чимало, і — звісна річ — сім’я. Цикли віршів, присвячені дружині, дітям, коханню, домашньому затишкові.

Через певні обставини цей Поет опинився за межами тусовок, кіл і навколовидавничої кон’юктури теперішньої української літератури. Однак такої щирої, теплої, часом — відвертої та журливої, а водночас — простої, доступної всім поезії нині годі й знайти. До Олекси Прокоповича я звертаюсь як до чистого джерела, після якого серце стискається не так тривожно, а мозок не так розпачливо шукає виходу із задухи світу… Він завжди доброзичливо ставиться до всіх, намагається зрозуміти кожного, а поради роздає обережно, цінуючи гідність співрозмовника. При цьому не відчути на собі вплив його могутньої особистості складно. Це все енергетика, тобто магія — віримо ми в це чи ні…

Ви відомі як майстер короткої поетичної форми. Чому обрали саме такий шлях у поезії?

Від самого початку я хотів писати короткі вірші — високохудожні й цікаві читачам. Бо, звичайно, коротка форма не дуже придатна для читання на публіку. Була й інша думка: тільки за невеликими текстами можна пізнати справжню ціну того чи іншого автора. Шукай мініатюру — і дивись, чи подужав. Якщо подужав — то це справжній письменник. Бо мініатюра — жанр дуже складний, у нього треба довго «входити», звикати. У світі написано все, не написано ж лишень і не сказано — коротко — як треба жити й писати... Тут доречно буде нагадати влучні слова Олеся Гончара: «Наші твори мають бути короткі й сильні, як постріл...» Мініатюра нанизується, наче намисто. Буває, роками шукаєш. Але перший варіант — неогранена мініатюра — лишається в основі завжди... Коротка форма взагалі притаманна українській літературі. Короткі вірші Шевченка, оповідання Стефаника й Коцюбинського, короткі етюди Франка і Довженка. Дуже важливо помічати поезію у прозі. Справжніми майстрами поетичної прози були Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григір Тютюнник, Віктор Близнець, Василь Земляк. «Intermezzo» — поезія високого класу!

Чи бачите серед молоді когось, хто міг би підхопити жанр мініатюри?

На жаль, не бачу. Коли на початку Незалежності почалася руйнація слова, виникло чимало течій, почали грати на словах і на цьому здобули «авторитети», навіть премій наотримували — я тим часом робив усе навпаки, я входив у глибину слова. Мені треба перебрати десятки, сотні варіантів, аби знайти точне слово.

А чи не здається вам, що класична форма поезії відходить?

Ні! Вся світова література, що дійшла до нас, написана саме в такому стилі: слово точне, як у діалозі, звідки нічого не викинеш. Незалежно від освіти, стану людини, її таланту, я завжди шукаю зрозумілі, близькі людині слова. Вважаю, що вершини творення мініатюр я досягнув лише наприкінці життя. Чому раніше критика мовчала? Бо захопилися модним постмодерном. А тепер усім набридло... Теперішній потяг до «розкутої» поезії надто небезпечний. «Розкутої» поезії написано так багато, що й самої поезії як такої незабаром зовсім не буде. Поезія має бути іншою. Утім, критика й досі мовчить. Про мене якщо й писали, то самі письменники. Найкраще мою поезію зрозуміли Леонід Кореневич, автор літературно-творчого портрету «За колом сонця», македонський поет, критик і перекладач Єфтим Клетников, чорногорський поет-академік Сретен Перович і найбільший на Балканах поет, академік із Македонії Матея Матевський.

Буває, що вірші пишуть на догоду владі або юрбі. Чи доводилося робити щось подібне вам?

Я на епоху не працюю. Тільки на Поезію. Але все, про що пишу, беру з сьогодення. Все, що відбувається сьогодні, є в моїх мініатюрах. І дуже хочеться, щоби такий кришталево-точний поетичний погляд на довколишній світ було збережено. На жаль, талановита молодь дуже часто здрібнюється... Мені книжок надсилають повно. Я кожному кажу, що думаю. Погано — значить, не годиться. Добре — значить, добре...

І все ж, як кажуть, на голому місці бажання писати саме так, а не інакше, не виникає. Хто на вас вплинув?

Мабуть, найбільше — Микола Бажан. На здатність одним-двома словами творити образ — Павло Тичина. Такого академічно точного слова, як у нього, ні в кого не було і немає. От, приміром, дощ: «Сійнув, війнув — і заскакали горобці». Точність перекладів Григорія Кочура також мала на мене неабиякий вплив. Зі світової класики — Омар Хайям, хоча те, як його перекладали, мені не дуже подобається. І якщо переклади Василя Мисика можна назвати блискучими, то його російськомовні попередники перекладали неточно. Це було видно, бо поет поета завжди відчуває. Хайям катренів не писав — тільки рубаї. У мене ж половина віршів — катрени. Аби написати катрен, потрібна певна, упевнена філософська думка:

До сьогодні «такого ж» шукають...

Бачу, вас і політика надихає... Про Майдан щось писали[6]?

Про це у мене тільки один вірш, та й той надто довгий. Щоправда, його на музику покладено... Прямо вводити політику в вірші, звичайно, не можна. Політика може бути лише дотична. Та й роль поезії зменшилася. Чи збираються зараз люди на площах, аби не за владу сперечатись, а вірші послухати? Ні. І це — велика втрата.

Олексо Прокоповичу, ви особисто дуже добре знали Миколу Лукаша. Знаю, що певний час ви навіть разом жили.

Так, Микола жив тоді на вулиці Коцюбинського. Я прожив у нього два роки...

Як ви познайомилися?

До приїзду в Київ я працював власкором у «Деснянській правді» на Чернігівщині. Мене запросили працювати до видавництва «Дніпро». Я довго не погоджувався — адже й квартира, й родина були там, на Чернігівщині. Та зрештою поїхав. І от перший мій день у видавництві. І якось так трапилося, що майже одразу до мене зайшли Григорій Кочур, Микола Лукаш і Дмитро Паламарчук. Напевно, хотіли по­знайомитися, щоби співпрацювати з видавництвом, бо поперед мене їх там не дуже шанували. Між нами одразу зав’язалися дружні стосунки, адже Кочур — мій земляк. І ми з ним говорили про рідні села, спілкувалися рідною говіркою. Тоді Григорій Кочур викладав в університеті, читав лекції про дифтонги. Почувши мою вимову, він став умовляти прийти до нього на лекцію.

Я порушив тоді тему перекладів за підрядниками. Тоді це була дуже розповсюджена практика (згадати хоча б Олексу Новицького). Я запропонував створити серію поетичних перекладів із оригіналу. Ми тоді ж накидали список тих, кого хотіли би перекласти. Згодом цей перелік доповнювався в Ірпені у Григорія Порфировича, на квартирі у Лукаша. І от поговорили ми, вони збираються іти, і Кочур питає: «А де Ви зупинилися?» А де я зупинився? «Оце тут! Певно, у видавництві і заночую!», — відповідаю я. Треба було йти влаштовуватись у готель. Тоді Дмитро Хомич і каже: «Поїхали до мене в Ірпінь. У мене є невеличка вільна кімнатка». Поїхав я до Паламарчуків. Тепле, затишне місце…

Так десь зо два тижні я їздив електричкою з Ірпеня на роботу. Якось прийшов Лукаш, подивився і каже: «А чого ти будеш сюди їздити? Давай переходь до мене, та будемо жити вдвох». І справді, Лукаш жив зовсім поруч із видавництвом. Я згодився практично відразу. Під нами був магазин. Набридали пацюки, трощили в Миколи книжки.

Напевно, така людина, як Микола Лукаш, мав якийсь особливий творчий метод?

Микола вдома ніколи не сидів, лише записував уже принесене з вулиці. Працювати ж, перекладати їздив до будинків творчості. Писав власні вірші, про це мало хто знав... Працював він над словником синонімів. Стояли у нього великі шафи з течками, на кожну літеру — своя течка. Щодня, читаючи книжки, слухаючи розмови, він виписував окремі слова, обов’язково зазначаючи, хто це сказав, звідки це взято.

Доля Лукаша склалася дуже трагічно. Як думаєте, чи може справжній письменник ужитися з владою, чи треба завжди вступати до якихось кланів, творити літературну мафію?

Письменник, якщо він справжній, — сам по собі й до жодної мафії не належить. Поет не за преміями мусить бігати, а займатися самовдосконаленням...

Я чув, ви також маєте стосунок до перекладацтва...

Я перекладаю тільки ті окремі поезії різних авторів, які мені подобаються. Системно цим я не займаюся. Мої ж твори перекладалися на англійську, французьку, італійську, російську, китайську, румунську, грузинську, білоруську, сербську, латвійську, адигейську, в’єтнамську та інші мови. Окремі видання вийшли в Грузії, Чорногорії та Македонії.

Українська літературна газета, 1 січня 2010 року

В’ячеслав Медвідь

Є в українській літературі постаті легендарні: Євген Пашковський, Станіслав Вишенський, Ярослав Орос, В’ячеслав Медвідь та інші. Ті, про кого нечасто прочитаєш чи почуєш — але з то більшим трепетом ставишся до їхніх текстів, що рідше вони з’являються «на поверхні».

В’ячеслав Медвідь народився на Житомирщині. Працював у бібліотеках, у видавництві «Дніпро», у Спілці письменників. Друкувати художні твори почав наприкінці 60-х років. З 1988 року — на творчій роботі, себто займається переважно літературою. Був членом літературної майстерні «Пси Святого Юра», до складу якої входили найзнаніші на той час (середина 1990-х) письменники: Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк та Віктор Неборак.

Медвідь пише поезію, прозу, есе. Найвідоміший його твір — «Льох» (1999) — є надзвичайно складним під лексичним та синтаксичним кутами зору. Роман «Кров по соломі» (2002) приніс Медведеві Шевченківську премію. Останнім часом працює в мемуарному та есеїстичному жанрах.

Це інтерв’ю робилося майже 10 років тому. Тоді я захоплювався прозою В’ячеслава Медведя і, безперечно, мріяв писати приблизно в такому ж стилі. Проте більшу частину мого часу займала літературна журналістика. А оскільки офіційний головний осередок літератури у нас — Спілка, то про неї я писав найбільше. «Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти», — каже Медвідь. Я й захворів — на цілу збірку «Макабр» нахворів. Але хвороба минула…

Медвідь тоді був серед секретарів НСПУ. Можна сказати, що то були «добрі старі часи». Еге ж, коли зазираєш у ті часи з дня сьогоднішнього, знаючи, що сталося потім, складно не сприймати це інтерв’ю з іронією. Проте я хотів би, щоб ви розуміли — минуло вже майже десять років…

Потрібна Україні Спілка чи не потрібна? З огляду на те, як мало читають українці, а тим паче — як мало творів членів Спілки вони читають — то відповідь на це запитання може видатись очевидною. А проте, Спілка — це не просто зібрання людей, які базграють папір. Це — культурне надбання. І сама будівля на Банковій, 2, і архіви, і бібліотека, і бази відпочинку, і регіональні відділення, і періодичні видання, і своєрідний дух, який не сплутаєш ні з чим, — усе це ми об’єднуємо в одне поняття: «Спілка письменників». Організація, яка завжди грала певну роль не лише в культурному, а й політичному житті України. Тому, все ж — потрібна.

Питання лише: в якому вигляді? В якій юридичній формі? З якими функціями? Зрештою: з якою метою? Що ж, гадаю, не так скоро, але час усе розставить на свої місця…

Хочу зазначити, що багато що зі сказаного В’ячеславом Медведем тоді, майже десять років тому, напрочуд актуальне і нині. Мовне питання, Крим і материкова Україна, «похід до Європи», «диктаторська література», національні міфи…

Що ви думаєте про двомовність?

Знаєте, як на мене, то проблеми мов узагалі не існує. Існують скоріше політичні та особисті кар’єрні спекуляції на мові.

Кожен автор обирає, якою мовою йому писати. Понад те, він обирає регістр. Можна писати файною, загальноприйнятою літературною мовою, а можна лізти у мовні нетрі, проникати всередину мови, як це намагаюся робити я. Копирсатися в мові — це ніби переходити на інший рівень творення. Цим можна навіть захворіти. Так сталося зі мною, коли я писав «Кров по соломі». Я прагнув уникнути авторських коментарів, вивчав різні рівні мовлення, намагався передати відповідну мову народних персонажів, вивчав навіть, як вимовляються деякі слова...

Пригадую кілька цікавих випадків, пов’язаних суто з мовним питанням. Десь у переддень Помаранчевої революції до нас надійшла пропозиція від «Клуба русской поэзии» — українського російськомовного поетичного порталу в інтернеті — організувати зустріч з ними у Спілці. Ми залюбки погодились, узгодили час, але згодом, коли події на Майдані загострилися, вони зателефонували — мовляв, мабуть, буде незручно, така ситуація, Ви ж розумієте... Було смішно. А нещодавно проходила нарада молодих літераторів у Ялті. Там теж є російськомовні спілки письменників — скажімо, «Союз творческой молодежи «Каллиера»; Каллієра — це від назви стародавнього затопленого міста...

Дуже символічно...

Атож. Так ось, там були присутні і кримчани, побільшу російськомовні, і галичани. Спершу виникали мало не бійки, було багато суперечок — саме з приводу мов і культур. Але закінчилося все тим, що всі потоваришували, навіть пари виникали; наприклад, чоловік з Сімферополя, а жінка — з Івано-Франківська. Отак.

Чи бачите ви зацікавлення молоді літературою? Чи йде молодь до Спілки?

Однозначно бачу. Молоді чимало. Та водночас я спостерігаю небезпечну тенденцію уніфікації свідомості. Зараз дуже багато так званої комп’ютерної поезії; майже немає молодої людини, яка не писала би віршів. А пишуть як? Не відходячи від комп’ютера, не вилазячи з Інтернету. Я не кажу, що це погано, але наслідки наявні: береш один рукопис, другий, третій... Так 5—6 поетів — і таке враження, що одна й та сама людина писала.

Чи може, на вашу думку, українська література «вписатися» в загальноєвропейську, стати зрозумілою та цікавою пересічному європейцю?

Не може, бо між українським письменником і європейським читачем — справжня прірва. Українське письменництво розривається між двома крайнощами: одних тягне на Схід — почитайте Олега Лишегу і Миколу Воробйова, інші — Забужко та Андрухович, приміром — успішно видаються на Заході.

Аби стати зрозумілими, ми маємо бути ближчими до Європи. Я особисто вважаю, що Україна не повинна, як то кажуть, «йти до Європи», бо географічно й історично і так є європейською державою. Хоча суто європейського підґрунтя у нас немає. І літературна ситуація з радянських часів ніяк не змінилася. Спілкуючись з європейськими письменниками я зрозумів — у нас просто різні рівні досвіду. Досвід українського митця, як і українця взагалі — від початку трагічний. Двадцяте століття для нас — це війни, голодомор, терор, Чорнобиль, нищення культури й нації тощо. Нескінченна шерега лих. Вони просто не здатні це збагнути. А якщо й усвідомлюють раптом, то не можуть зрозуміти: як письменник може жити в таких умовах?

Але ж були інші нації з не менш трагічною долею, що змогли дати світові справжніх геніїв, зрозумілих від Аляски до Індії? Маю на увазі передусім Латинську Америку. Чи можливий такий собі «український Борхес»?

Октавіо Пас, відомий латиноамериканський мислитель, вважав: аби культура була потужною, потрібно відкинути старі міфи і створити нові. Подивіться на твори Маркеса, що він робить? Він поєднує старе й нове. Він не відмовляється від традиції так званої «диктаторської літератури», найкращі зразки якої, мабуть, було створено Астуріасом, але й не зациклюється на ній. Маркес — один із найбільших світових міфологів. Він вибудовує міфи.

В Україні ж не було створено жодного годящого політичного роману, хоча, здавалось би, потрібно тут не так вже й багато: по-перше, сміливість автора, а по-друге, нова форма. Що стосується останнього, я маю на увазі не сліпе мавпування західних зразків — у нас багато й охоче копіюють Еко, Кальвіно, Павича, — а вироблення власної нової форми, з урахуванням, звичайно ж, досягнень майстрів.

А який жанр, з вашого погляду, міг би бути успішним в українській літературі — успішним і в художньому, і в комерційному плані?

Я давно вже розмірковую з приводу жанру жахів. Українська демонологія є надзвичайно багатою і цікавою. Вона дуже потенційна для написання нових творів. Творів, що становитимуть основу справді великої літератури. Мені б дуже хотілося написати щось у дусі романів жахів, але щоб це було своє, українське. Щось подібне вже робить Шевчук, найкращим же прикладом можуть слугувати твори Миколи Гоголя. Та я прекрасно усвідомлюю, наскільки це складна праця. Можливо, тільки це поки що мене зупиняє.

Жанр жахів, на мою думку, якнайкраще підходить для нашої літератури. Скажімо, жанр «супергероя», надзвичайно популярний зараз у Росії, українською мовою не піде. Бо коли цей «супермен» почне говорити файною, правильною українською, всі перестануть вірити; це буде неправдивий образ. Ну не розмовляють у нас круті менти рідною мовою! А от демонологія, жахи — це суто українське, в це стовідсотково віритимуть. У цій царині можливі пошуки на рівні форми і теми — взагалі на будь-якому рівні, — до того ж така література цілком може бути дуже прибутковою.

Ще одне важливе зауваження. Іноді мені здається, що, коли перекласти українську поезію, то вона може виявитися набагато цікавішою й глибшою, ніж будь-яка інша європейська. Можливо, європейці десь підсвідомо це усвідомлюють і бояться? Жартую!

І все ж, чи можете ви дати рецепт — що робити українській літературі?

На жаль, національні комплекси не вивітряться з голів українців ще протягом багатьох поколінь. Ще нескоро відійде від нас наше трагічне минуле. Звичайно, українська література могла би стати в один рівень з європейськими, але наші великі твори відійшли — відійшов Гончар, відійшов Загребельний, — вони вже в минулому, а чогось епохального, цікавого для всіх, без винятку, верств населення — не з’являється. Ми маємо змінити своє ставлення до минувшини; я з подивом дізнався, що на Заході величезний попит мають «шедеври» нашого соцреалізму, до того ж сам соцреалізм вважається за своєрідне відгалуження постмодерну. Себто, там не цікавляться тим, за яких умов це створювалося, скільки людей при цьому постраждало — їх цікавить сама форма...

Нічого дивного. Бо якби про якість твору судили за кількістю жертв, то єгипетські піраміди і Парфенон, збудовані на кістках рабів, напевне, були б засуджені та забуті.

Саме так. Латиноамериканці, про яких ми вже згадували, зуміли змінити архетипи мислення, ми ж не можемо. У Європі стабілізувалися всі проблеми, у нас же кожна проблема є предметом дискусії. Ми маємо жити спокійніше. Якщо ти письменник, ти, звичайно, можеш і повинен цікавитися суспільним і політичним життям, часом, може, і втручатися в нього. Але письменник мусить передусім вирішувати художні проблеми, думати про розвиток літератури. Чому в Європі Україну згадують лише коли йдеться про спортсменів (А. Шевченка, В. Кличка), техногенну катастрофу (Чорнобиль) та політичні події (Помаранчева революція)? Чому не згадують її письменників, художників, музикантів? Бо вони нецікаві? Бо те, що вони пишуть, зрозуміле лише на місцевому рівні — та й то далеко не всім?..

Ще на початку 90-х років я сказав: ми всі повинні написати нудний сімейний роман на кшталт «сімейної хроніки» — як «Розвіяні вітром» чи «Сага про Форсайтів». Нашу ситуацію можуть порятувати «кухонні романи», книги, написані жінками. Українська література підніметься, коли українські жінки почнуть писати романи. Це я казав ще тоді, на самому початку начебто незалежної України. Але письменникам закортіло охопити відразу все! І от — маємо те, що маємо.

Останнє питання. З огляду на все сказа­не про взаємовідносини між українською та європейськими літературами — чи може бути цікавим неукраїнцеві ваш роман «Льох»?

Можливо, але за певних обставин. У цьому романі я намагався заміфологізувати проблему страху малої істоти у велетенському дорослому світі. Ця проблема ініціації очима ініційованого — до того ж ініціації брутальної, майже зґвалтування — і при цьому повної зміни світогляду зґвалтованого — турбувала мене давно. Я довго думав, як це передати, в якій формі. Поступово прийшов до того, що є тепер. Хоча особисто я вважаю «Льох» недописаним, незакінченим твором, і мене дуже дивує те, що його називають «культовим».

Звичайно, можна перекласти «Льох», але чи поталанить передати в перекладі певні мовні модуляції, специфічний гумор на суто лінгвістичному рівні? Сумніваюся...

Книжковий Клуб Плюс, №5, 2006 рік

Любов Голота

Любов Голота — знана українська письменниця, публіцист. Родом із Кривого Рогу. З 1970-х років і до сьогодні — в журналістиці. Від 1995 року очолює редакцію всеукраїнського тижневика «Слово Просвіти» (одного з небагатьох українських видань, яке послідовно висвітлює культурні події). Чоловік Любові Голоти — Павло Мовчан, відомий поет-шістдесятник, голова Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Любов Василівна тривалий час працювала у видавництвах «Молодь», «Радянський письменник». Вірші публікує з середини 1970-х років. Має з десяток поетичних збірок. А ще — книжки публіцистики, роман «Епізодична пам’ять» та книжку для діток. За роман — ліричну оповідь про батьків і рідну хату — 2008 року Любов Василівна отримала Шевченківську премію. Любов Голота — одна з найактивніших діячок як у культурній, так і в громадській площинах.

Пані Любу я знаю відтоді, як перебрався до Києва. Робив з нею кілька інтерв’ю, писав матеріали для «Слова Просвіти», ходив по цінні поради, відвідував її передачі. А ще ми були колегами по радіо.

Вона завжди справляла на мене враження непохитної брили Літератури, особистості, непідвладної часові, неймовірно сильної жінки і вправного культуртрегера. Завжди з сигаретою, яку пані Люба вміє курити красиво, роблячи жести, гідні пензля художника, вона переглядає гранки чергового числа «Слова Просвіти», одночасно гортає інші газети й журнали, уважно слухає радіо і час від часу зазирає до книжок, які з’їжджаються до неї з усієї України. Можна сказати, що це людина, яка вже кілька десятиліть щодня тримає руку на пульсі української культури.

Її «Епізодична пам’ять» стала свого часу світлим сплеском у притхлому болоті української літератури. Поруч із іменами Анни Багряної, Галини Пагутяк та інших (небагатьох) справжніх майстринь прози з’явилося нове — доволі несподіване — ім’я; несподіване — бо асоціювалося насамперед із поезією. «Епізодична пам’ять» особисто для мене чомусь дуже близька до повісті Володимира Селіванова-Буряка «Любов завжди». Близька на підсвідомому рівні. Можливо, це такий окремий «придніпровський стиль», досі не помічений і не вивчений. Хтозна. Тішить, що невдовзі матимемо нову книжку Любові Василівни — це один із тих інтелектуальних подарунків, на які чекаю з нетерпінням.

Любове Василівно, ви вже багато років очолюєте редакцію «Слова Просвіти» — газети, яка висвітлює всі грані життя українського народу та (що незвично для нашого часу) робить наголос на культурі. Проте самі знаєте, у який час живемо. Що чекає на газету? На друковані ЗМІ взагалі? Чи виживуть у добу інтернету? І як у цілому еволюціонуватиме «Просвіта»?

Я очолюю газету, мотто якої «Без мови немає нації!» Воно зрозуміло для тих, хто знає, що українська мова зазнавала репресій і заборон упродовж сотень років, її було усунуто з широких сфер суспільного життя за часів окупації України. Агресивна інформаційно-пропагандистська кампанія, як зовнішня, російська, так і внутрішня, проросійська, були спрямовані на подальше зросійщення держави.

Отже, ні мова, ні культура в Україні, єдиному місці на Землі (планеті) де вони могли повноцінно розвиватися, не мали сприяння, хоча ніколи не втрачали потенціалу та яскравих талантів, позначених національною самобутністю. Саме тому й існує «Слово Просвіти» — друкований орган Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, які покликані стимулювати громадян і державу всебічно підтримувати українську мову і культуру, як націєтворчі чинники, без яких не можлива ні українська демократична держава, ні сама модерна політична ідентичність українців. І газета, і «Просвіта» еволюціонуватимуть так само, як самоідентифікуватимуться Україна та її громадяни.

Які ваші останні найяскравіші мистецькі враження? У чому (чи в кому) ви останнім часом черпаєте натхнення?

Найяскравіше враження — ретроспектива робіт Катерини Білокур у Мистецькому Арсеналі до 115-річчя геніальної художниці. 89 робіт у доробку Катерини Білокур вражають уяву ще й тим, що й досі нічого подібного не написано в такій досконалій красі. Мимоволі згадуєш слова Пабло Пікассо: «Це геніально! Я так не вмію. Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!»

Друге — приємне враження від антології молодої поезії, яку підготувала Алла Миколаєнко і яка скоро вийде в світ. Отут уже скажу сама: «Я так не вмію…» Але відчуття молодої сили ворушить і мої стомлені крила.

Моє натхнення — це постійна увага до прекрасних і страшних подробиць життя, до деталей, які криються в нашому сьогоденні, міченому війною.

Ми з вами майже земляки: я з Дніпродзержинська, ви з Кривого Рогу, тривалий час, як і я, працювали в Дніпропетровську. Часто повертаєтеся до рідного краю? Які від нього у вас враження? Чим (або, знову ж таки, ким) життя на Дніпропетровщині 1970-х років запам’яталося вам найбільше? Якою була тодішня літературна «тусовка»? І кому вдалося зберегти той дух і досі?

Я ніколи не була в «тусовці», я — кицька, яка гуляє сама з собою. Або сама по собі. До речі, це прикмета уродженців нашої Дніпропетровщини — індивідуалізм. Але зумовлений він не суперегоїзмом, а самоспогляданням, умінням покладатися на себе. Це наш степовий «дзен». Я ціную степ у собі як ландшафтну складову моєї вдачі. Не думаю, що все скошено та обмолочено.

Існує «львівський феномен», а ще — київський, станіславівський, чернівецький, харківський — а от про дніпропетровський я щось не чув. Чи, може, я помиляюся?

Дніпропетровський феномен — це петриківський розпис і козацька історія, все це — минуле. Більше «проривів» не було.

Яка вона, нинішня Любов Голота — прозова, поетична чи публіцистична? Яку роль кожен із цих видів писання відігравав і відіграє у вашому житті?

Чекаю з друку прозову книжку «Там, де ніколи». У ній мій роман (2008 р.), оповідання, новели. Все це написане за останні п’ятнадцять років — якихось 500 сторінок. Це мало, якщо порівнювати з доробком більш плодовитих людей. І це багато, якщо подумати, що все це — після мого 50-річчя, то нормально. І хоча, вичитавши верстку і зрозумівши, що книжка — Є! — я заспівала вельми патріотичну пісню (сама для себе), скажу, що в цій прозі — жодної кон’юктюри. Але вихопити деталі часу із його горнила чи його відвалів я спромоглася. А вірші — це те, що мене ніколи не зрадить. Я вас іще здивую…

По двох роках після початку Революції Гідності які залишаються у вас враження? Чим вона насправді стала для України?

Революцію Гідності ще не закінчено, бо того, що вимагалося на майдані, не досягнуто. Випробування ще тривають, і дуже серйозні — загрожене саме існування України, розірвано її територію. Світ нас не залишив, але поволі байдужіє до нашої української біди: складно зрозуміти країну, якою правлять олігархи і борються за те, аби корупція стала підпорядкованою та керованою…

Чи не здається вам, що термін «сучукрліт» уже залишився в минулому? Молодь повиростала, з’явилася нова молодь — геть інша. Звісна річ, грають велику роль і останні події в країні. З чим — з якою літературою — ми маємо справу тепер?

Мені не цікаві словесні турніри навколо «сучукрліту», спровоковані війною самолюбств і рокіровками так званих популярних письменників. Насправді ж люстрація в літературі відбувається природним способом, кон’юнктура відмирає, вартісне живе собі далі. На тлі мізерних тиражів і відсутності книгарень це нікого не цікавить, так само можна зробити «турнір» між інтернет-літературою і друкованою, «палітурною». Але ж нема ні масових тиражів, ні інформаційного простору для письменства. Врешті, серед критиків — поодинокі постаті, здатні прочитати, зрозуміти, вписати в світовий контекст. Література повинна гоїти рани або зривати з них струпи. Врешті, письменники — теж частина нашого суспільства, яке повільно, але «розбирається» із собою. На ваші два останні питання відповість час, але він зовсім короткий. Це час між оголошенням вироку і його виконанням.

Олена Герасим’юк

Оленка — певно, наймолодша з моїх співрозмовників і співрозмовниць. Вона народилась у 1991 році — доленосному і в чомусь гіркому для України. Але, як на мене, вона — одна з найцікавіших. Поеток, журналісток, волонтерок…

Вона є донькою відомого поета, лауреата Шевченківської премії Василя Герасим’юка, тож поезію писати почала, напевно, тоді ж, коли й дихати. Друкувалась у численних журналах, у 2012 році отримала першу премію в конкурсі пам’яті Леоніда Кисельова (київського поета, який помер у 22 роки і став відомим уже по смерті). У 2013 році Оленка стала лауреаткою ІІ премії «Смолоскипу» в номінації «Поезія», а наступного року видала свою дебютну книжку «Глухота», яка наробила галасу і ввела дівчину в коло найталановитіших поеток України. Віднедавна Оленка працює кореспондентом «Радіо Свобода».

Як нині знайомляться молоді митці? Правильно, в Мережі. Хоч би що там бубоніли діди про «занепад», «брак спілкування» і т. п., насправді через Мережу можна познайомитися з будь-ким, причому часом знайомства випадають несподівані та вкрай приємні.

З Оленкою ми познайомилися через дивну ситуацію, яка склалася з її збіркою «Глухота». Я прочитав її пост у Фейсбуці про те, як вчинило з нею видавництво, спільно з яким вона подавалася на президентську премію молодим письменникам. Гучна була історія! Я тоді теж подавався — то був останній рік, коли я міг податися, край молодості… Словом, із поста я зрозумів, що дівчину надурили, нічого не пояснивши щодо процедури подання та умов видання книжки. Почалося листування, потім я поцікавився (все в тій же Мережі) поезією Оленки, і лише згодом ми випадково перетнулись у легендарній кнайпі «Купідон». Така маленька, тендітна — самі лише очі…

Вона вразила мене під час презентації своєї збірки на «Гогольфесті». Мініатюрна істота раптом перетворилася на вулкан, який пашів і лютував Словом, виливаючи на голови присутніх свіжу яскраву, місцями — брутальну поезію, геть не схожу на те, що писав Оленчин тато.

Остаточно я закохався в Оленку, коли вона перетворилася не просто на волонтерку — на справжнісінького бійця, а потім і взагалі стала «зубастою» журналісткою. На це інтерв’ю чекав довго — журналістам зараз не до відповідей на чужі запитання, вони мають розгрібати «авгієві стайні» українського болю…

Війна і до війни… Так, напевно, нас усіх, наші життя зараз переділила доля. Чи будеш ти вже тією, якою була до війни? Як війна вплинула на тексти Олени Герасим’юк?

Вона дуже сильно змінила, поранила. Стало легше прощатися з людьми, які живуть тільки для себе. Також стало легше впізнавати справжніх людей, не важливо, солдат це чи ні. Те, що раніше сприймалось як казка, сьогодні прочитується як інструкція з виживання.

Першу людину я втратила у цій війні дуже рано — ще у березні. Друг із Майдану поїхав партизанити, коли Росія захоплювала Крим. Це міняє все, не тільки письмо.

Напевно, тебе часто про це питають, і все ж: як до твоєї творчості ставиться твій тато? І як ти ставишся до його творчості? Чи вважаєш, що щось запозичила в нього?

Власне, мене нечасто питають про татове ставлення, радше звинувачують. Насправді тато дуже рідко щось говорить про мої тексти. Багатьом сучасним поетам і прозаїкам Василь Герасим’юк писав передмови, відгуки, читав лекції чи вів змістовні розмови, але я жодного разу не чула, щоби це хтось засуджував. У мене кидають камінням тільки через те, що я його донька. Маю підозру, що багатьом моїм «критикам» вистачило тільки одного — прізвища на обкладинці, щоби сформувати враження про тексти.

У Василя Герасим’юка я запозичила рівно стільки, скільки запозичує будь-який автор, який читає книгу іншого автора.

Чи може сучасний молодий український поет (письменник) існувати поза тусовкою? Чи дозволено йому так існувати? Хто — твоя тусовка? І не кажи, що її немає, бо часто бачу тебе в «Купідоні»…

Звісно, може існувати. Письменник існує, бо передусім є текст. Не варто розцінювати тусовку як основний шлях поширення книжок і творів. Це компанія, в якій цікаво і легко відпочити. Кілька останніх років я ходжу в заклади на кшталт «Купідона» саме з метою напитись, а не працювати над літпроцесом.

Що для тебе писання: радість чи мука? Чи легко долаєш «комплекс білого аркуша»? На чому найчастіше занотовуєш тексти?

Я хотіла би цим не займатись. З часу виходу у світ «Глухоти», тобто майже за рік, я опублікувала менше 10 нових віршів. Не через те, що не пишу, а через те, що витратила увесь ліміт сил на захист. Тепер для мене проблемою є не написати щось, а опублікувати.

Пишу де доведеться: на комп’ютері, на папері чи начитую на диктофон. Це не має ніякого значення для мене.

Один знайомий письменник якось зізнався мені, що більшість його текстів після написання приблизно рік мають полежати в шухляді. І тільки якщо, діставши текст із шухляди через рік, він не відчуває бажання викинути його до смітника, автор його оприлюднює. Як ти ставишся до такої позиції? Чи буває так, що твої вірші «відлежуються»?

Після «Глухоти» відлежується все, що я написала. Раніше публікувала достатньо часто і не боялась оприлюднювати чорнові варіанти. Тому що помилки вчать. Тепер публікую мало.

З початком війни змінилася функція тексту. Я почала підписувати листівки, надсилати листи, а тепер — писати казки для бійців. Стало менше часу для того, щоб перевірити текст на міцність перед відправленням. Тепер текст, як граната на бойовому завданні — або зірветься, або ні.

Чи пишеш ти для читача? Себто: чи думаєш, коли пишеш, хто і як тебе читатиме?

Ні, я про це не думаю. А потім дуже засмучуюсь, коли мені говорять, що тексти лайно, а тато все на світі мені купив. Я починаю думати про читача після того, як написала вірш.

Це одна з причин, чому з’явився на світ наш музично-поетичний перфоманс, який ми робили спільно з Андрієм Надольським, Соломією Мельник і Русланою Хазіповою. Для того, аби вийти за межі поетичного, щоб поглибити образ, можливо, щось пояснити, викинути зайве і підкреслити основне. Складно описати весь процес: ми просто зробили це, а слухачі прийшли і самі зрозуміли, що з цим робити. Перфектно!

Твої тексти — маю на увазі насамперед «Глухоту» — насичені символами з різних міфологій, релігій, фольклору, побуту. Вони спонтанні чи ти вплітаєш їх у текст свідомо? Чи є в тебе якась своя, внутрішня міфологічна, символічна система, від якої ти відштовхуєшся?

Звісно, у мене є власна символічна система, інакше не було б «Глухоти». Це також і спроба структурувати все, що хаотично крутиться в моїй голові. Тут немає пластичних універсальних образів чи плавної музичності, але є ритм і нерв, є почуття. Саме те, що є для мене важливим.

Як треба доносити до читачів поезію? Саме поезію. І чи треба доносити? Може, хай ходять по книгарнях і самі шукають? Чи може сучасний поет існувати в просторі «тільки писання», а не «писання-виступів-турів-майоріння на телеекранах»? Що робити нефотогенічним поетам?

Припустімо, сидить людина в одиночці. Не виступає, не знімається для журналів, не тусується, не дає автограф-сесій, а щодня по кілька годин пише. Чи існує ця людина як поет? Звісно, існує, якщо пише хороші вірші. Навіть якщо при цьому не виходить на вулицю.

Досвідченого читача непросто обдурити. Якщо поет не злазитиме з телеекранів, матиме мільйон підписників у фейсбуці і фотосет в «Пентхаусі», то як це вплине на його графоманські вірші? Ніяк. Медійність — це додаток до хорошого твору. Або навпаки.

Любко Дереш

Любка Дереша тривалий час називали «вундеркіндом української літератури» (хоча сам він у наведеному нижче інтерв’ю не зараховує себе до «літературних моцартів»). Не дивно, адже перший його роман побачив світ, коли Любкові (Любомирові) було лише 16 років. Це був «Культ». Економіст за освітою, Дереш став обличчям і голосом тогочасної української молоді. Можна сказати, що йому пощастило.

Романи «Культ» (2002), «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2005), «Намір!» (2006) і «Трохи пітьми» (2007) перетворили Дереша на культового письменника і персонажа. Втім, він замовк на тривалий час. Роман «Голова Якова» (2012), який мав потужну розкрутку, знаменував появу вже дорослого Дереша, а у 2013—2014 роках вийшли одразу три книжки, які затвердили цього «нового Дереша» як одного з переможців на полі бою з трупами колишніх сучукрлітівських мастодонтів: «Остання любов Асури Махараджа» (роман), «Миротворець» (повісті та оповідання) і «Пісні про любов та вічність» (повісті, новели, оповідання та есе).

Твори Любка Дереша перекладалися німецькою, французькою, італійською та польською мовами, а він сам — постійний учасник міжнародних літературних імпрез.

Любко Дереш веде активну діяльність — читає лекції, веде телевізійні проекти, курує фестивалі. І працює над новою книжкою.

Я мав щастя спостерігати за Любком упродовж майже цілого тижня під час фестивалю української літератури в Австрії. І повністю змінив про нього думку. Адже Дереш часів «Культу» не був «моїм автором», не зачіпав мене. Тож я з певною пересторогою наближався до літературної зірки, трохи молодшої за мене.

«Зірка» працювала, мов машина, сиділа на суворій веганській дієті, не робила зайвих рухів, не вимовляла зайвих слів, з байдужістю ставилася до деталей побуту; «зірка» весь час була зосереджена, вишукувала в собі думки — і водночас із величезною цікавістю роздивлялася навколишній світ. Себто поводилася, як справжній письменник. Ну, принаймні так собі справжнього письменника уявляю я…

І коли по двох місяцях я прочитав нову книжку Дереша «Миротворець», то впізнав людину, яку бачив у Мюнхені та Іннсбруку — справжнього, глибокого, зосередженого факіра сенсів, який вправно жонглює темами і сюжетами. І дошукується істини. Адже література — це дослідження, «вишуки» себе, свого, чужого, загального, спільного…

Я не є фанатом жодного з живих письменників. Проте є автори, на появу книжок яких я чекаю. Щонайперше, із цікавості. «Що ж буде далі?» — питаю себе я. Передусім це стосується Мішеля Уельбека. І він не підводить — ні з «Картою і територією», ні з «Покорою». Поки був живий Анрі Бошо, це стосувалось і його. На жаль, він помер того ж року, коли вийшов і перший переклад (мій переклад) його твору українською мовою — йдеться про роман «Блакитний хлопчик» (К.: Журнал «Радуга», 2012). З українців у цьому переліку є тільки Дереш. Саме тому, що знаю його особисто — і він не розчарував мене як особистість. Це не комплімент, а констатація. Дереш — це особистість, яка розвиватиметься. І мені цікаво, як це буде. Що з цього вийде.

Ти народився на Львівщині, живеш у Києві, останні два роки опікуєшся проектом «Ізоляція», пов’язаним із культурою Сходу України. Яку роль у твоїй творчості відіграє, грубо кажучи, твоя географічна локація на момент виникнення задуму і написання тексту? І яка з перерахованих місцин тобі ближча?

«Ізоляцією» я займався лише кілька місяців на зламі 2013—2014 років, коли ми проводили Міжнародний літературний фестиваль в «Ізоляції» у місті Донецьку, незадовго до захоплення приміщень організації ДНРівцями.

Географія для мене — це завжди щось сакральне і часто приносить у письмо свої особливі настрої. На жаль, я не так часто можу на неї впливати. Мені дуже добре писалось у Кракові та Зальцбурзі, я мав непоганий час у Львові і добре почуваю себе у Києві. Врешті-решт, «сума географій» полягає в тому, щоби знайти в собі рішучості вимкнути телефон і не зазирати до поштової скриньки впродовж робочого часу. Географія — це те, що дозволяє відновлюватися. Якби я міг вибирати, я обирав би спокійні місця, де є парки, де стара архітектура, де час тече повільно і де розум також може рухатися повільно. В цьому сенсі великі міста, якщо включатися в їхній скажений темп, лише розкрадають той тип зосередження і творчої енергії, який мені потрібен. На хід думки у мене добре впливають гори і море, і загалом жива природа — щось, що дозволяє перемкнути мізки після кількох годин сидіння за екраном.

На одній із зустрічей ти розповідав про введення тебе в літературу Юрієм Покальчуком, про поїздку з ним до Парижа. Можеш розповісти про це більше? То була справжня ініціація?

Юрко, або Пако, був одним із тих людей, котрі щедро діляться тим, що мають у достатку самі — знайомствами, широтою горизонтів, сміливими бажаннями. Юрко на початку нашого знайомства запропонував поїхати з ним до Києва просто з редакції «Кальварії», де ми познайомилися, відрадивши навіть заходити до хати за речами — я, звісно, злякався і відмовився. Після цього, коли вже дізнався трохи більше про цього «літературного барона», з’явилися довіра і захоплення. Так, приміром, Юрко полюбляв спонтанні мандрівки — якось ми разом із ним та Грицьком Охотіним, відомим у Києві московським культур-менеджером, здійснили спонтанну ескападу в Пітер до Грицькових друзів у полюванні на тамтешні ресторани та кафе. Іншою такою витівкою був план поїздки до Франції та, побічно, візиту до лордів ув Англію. Візи на Англію ми тоді не отримали, тож обмежилися тижневим перебуванням у Парижі в гостях у відомого художника Темістокля Вірсти, українця родом з Буковини. Це, мабуть, і стало «справжньою ініціацією»: Юрко зазнайомив мене з паризькою діаспорою, українцями та дітьми українців в еміграції: священиками, художниками, науковцями та іншою інтелігенцією. Саме по собі це знайомство значило дуже багато — це була можливість поглянути на людей з-за кордону без оцінювання, зі спробою зрозуміти і сприйняти їхні силу і слабкості. Але, крім того, Юрко показав мені свою соціальну мережу, своє коло друзів, які так чи інак об’єднувалися його бурхливою постаттю. На жаль, по смерті Юрка вже немає такого чинника, який міг би зводити докупи настільки різних особистостей. Що ж до мене, то я дізнався масу практичних цікавинок: зокрема, як жити в Парижі на мінімальну кількість грошей — де найдешевша кава, де знайти китайську кухню, як отримати від життя найбільше, маючи в кишені кільканадцять євро. Головне, що Юрко мене навчив — як тішитися моментом, даруючи собі пам’ятні насолоди — на кшталт сніданку біля Ейфелевої вежі. Я зараз пригадую ці дні з Пако як дуже світлі, просякнуті його непомірним теплом, що його Юрко мусив комусь віддавати.

Що ж до літератури, то саме в наших поїздках було задумано легендарні, так і не втілені в життя пригодницькі романи з серії «Пригоди Серпа і Молота» (Серпом мав бути я, а Молотом — Пако; авторство — спільне, як у Ільфа і Петрова; в сумі — щось а-ля Вуді Аллен від літератури: трохи еротики, трохи гумору, трохи пригод у дусі Індіани Джонса): «Серп і Молот у Парижі», «Серп і Молот у снігах Росії», «Серп і Молот на грудях фараона» і т. д. По-хорошому, з Юрком у мене була не ініціація, але дуже веселе факультативне «Замість ініціації».

Дереш «Миротворця» і Дереш періоду 2002—2007 років — двоє різних митців. Як Дереш нинішній оцінює творчість Дереша попереднього? І як він дивиться у майбутнє? Щось зміниться?

Про майбутнє не скажу — не оракул і не кашпіровський. Знаю тільки, що скаженій собаці сім верст не гак — все може змінитися, і підліткова ламка голосу може виявитися тяглим процесом «морфінгу»: я вже давно вийшов для себе за межі прогнозованих схем розвитку і стараюся більше довіряти відчуттю, ніж раціоналізувати свої пошуки. Щодо минулого скажу так: його не повернеш, і шкодувати за чимось немає сенсу. Є сенс аналізувати і черпати науку. Я, як справжній доктор Франкенштейн, симпатизую всьому, що в мене народилося, хоч який би покручений вигляд воно мало. Тож навіть своєму «Архе», беручи його на руки до грудей, кажу: «Май бейбі, ти вже таке доросле…» Книги — це живі створіння, іноді вони проявляють своє життя після виходу книги, а іноді ще в момент їх написання. Більшість книг, що їх я писав, писалися саме так — з відчуттям, що вони народжуються самі. Щоправда, з мене ще той акушер. Переглядаючи тепер свої попередні творіння, я бачу насамперед хиби — починаючи вже з крайньої книги «Пісні про любов і вічність». Іноді, чесно кажучи, лише їх і бачу… Це щоразу протверезвлює, дає підказку, як працювати далі.

Останнім часом улюблена форма існування «нового Дереша» — лекції. До тебе приходять чимало слухачів. Чим обумовлений такий інтерес до лекційної форми? Вони йдуть на тебе чи на певну тему? І про що тобі ще не пропонували читати лекції — а ти дуже хотів би?

Лекції для мене — це спосіб говорити, а я дуже люблю говорити: екстаз красномовності для мене має іноді майже релігійний відтінок. Це — генерування текстів у дуже зручній, хоч і нетривкій формі — у формі усного обміну. Також для мене лекції — це можливість доторкнутися до правди, що проявляється так само спонтанно, як і публіка, яка приходить на ці виступи: часто буває, що в присутності дружньо налаштованої аудиторії приходять якісь розуміння, які до цього перебували десь у «до-мовній» фазі, і які я сам для себе не міг ніяк сформулювати. Тобто, кажучи просто, я сам іноді дивуюся, як у взаємодії з аудиторією можливе виникнення подібних інсайтів. Що ж до публіки, яка ходить на ці лекції, то вона, здається, також неоднорідна: когось цікавить, наприклад, тема сюжетобудування, а комусь хочеться подивитися на Дереша. Зазвичай лекції присвячені темам літератури, психології творчості та культурології — тих сфер, які я сам для себе активно розвідую і де вже за ці чотирнадцять — п’ятнадцять років, що я займаюся письмом, встиг здобути деякий досвід. Ба більше, бажання ділитись якимись напрацюваннями змусили мене створити відеоканал у «ВКонтакте» — «Genesis project», де мають з’являтися короткі, на 10—15 хвилин, освітні відео для молодшої аудиторії. На жаль, позаяк я повністю поглинутий зараз великим проектом, який є для мене першочерговим, на «Дженезіс» уже не вистачає часу. Хоча я дуже хотів би повернутися до нього також — відчуваю необхідність передати якісь базові орієнтири людям, молодшим за мене на 5—10 років, аби читач (а це якраз усе ще мій читач — здебільша молодь 20—25 років) міг краще сприймати мої ж тексти, бо маю відчуття, що більш глибокі рівні моїх текстів прочитуються вкрай незначною кількістю людей — 2—5%, не більше.

Як сталося, що ти одразу — в доволі юному віці — став мегапопулярним? Ти сам оцінюєш це позитивно чи негативно? Існує думка, що писати може тільки людина «з досвідом», уже у зрілому віці. Як ти до цього ставишся?

Я вірю в долю, а ще більше — в те, що вона наділена іронією. Тож свою ранню популярність сприймаю як відокремлену від мене, незалежну, викликану не підвладними мені чинниками, а крім того, як дуже повчальну. Повчальну в тому сенсі, що за п’ятнадцять років вислуховування думок про себе зі сторони вкрай широкої аудиторії — як схвальних, так і критичних, як чесних, так і дводушних — отримав колосальний, дуже інтенсивний людський досвід. І це, безумовно, плюс. Я згоден, що з віком письмо тільки виграє, одначе «літературні моцарти» (себе я, на жаль чи на щастя, за всього бажання, до них віднести не можу) теж бувають — той же Фіцджеральд пише свій перший роман, котрий приносить йому успіх, у 24, у 29 уже виходить його «Великий Ґетсбі». 25—30 років — уже той вік, коли з’являються справжні шедеври. Я гадаю, що це – справа значною мірою спостережливості, начитаності та, все ж, «щасливої зірки».

Чому українська література з «великим скрипом» просувається у Європу? Один із твоїх романів — «Культ» — вийшов свого часу у Франції. Чи мав успіх цей проект?

Роман «Культ» було надруковано, представлено і він отримав низку позитивних відгуків у Франції, одначе для подальшого «зчеплення» з іноземними культурними реаліями потрібна робота: нові книги, активне входження до соціального життя. Гарні приклади тому — Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко. Зрештою, зараз імен, перекладених на іноземні мови, так багато, що говорити про «скрип» уже, як мені видається, не на часі — процес пішов, і за останні два роки він тільки посилився. За кордоном видається й історичний роман на кшталт Марії Матіос чи Оксани Забужко, які підкріплюють свій успіх належними преміями, як-от «Анґелус», і висока література, на кшталт Тимофія Гавриліва чи Юрія Винничука. Видається жіноча проза, як от Ірен Роздобудько чи Наталка Сняданко. Перекладаються молоді автори — Макс Кідрук, Ірена Карпа, Софія Андрухович і так далі. Я гадаю, що деяка наша нетерплячість змушує думати, буцімто ми повинні увірватися в Європу, як цунамі, і затопити їх усіх своєю геніальною літературою. Насправді ж культурна дифузія відбувається поступово, і європейці, які цінують стабільність своїх культурних кордонів, цю свою поступовість шанують і оберігають. Я ж наразі сподіваюся, що моя співпраця з закордонними видавцями ще попереду.

Ти і Олександр Михед, на мій погляд — нові (якщо прийняти теорію про «оновленого Дереша», відмінного від попереднього) імена, які рухаються в одному річищі: теорії світових змов, пошук відповідей на універсальні запитання (а чи є на них відповіді взагалі?), спрощений стиль, пересипаний символами. Чи можна говорити про поступове оформлення нового угруповання в українській літературі? Чи помер уже так званий сучукрліт?

Сучукрліт, як віє вже від самої назви, надто химеричний, аби померти цілком і одразу — щось у ньому замовкає, а якісь нові інтонації чуються краще. Про нові угруповання в жодному разі я не говорив би — у кращому разі мова могла б іти про формування якоїсь «масової літератури», куди можна було б іще дописати, скажімо, Макса Кідрука. Одначе кажу тобі це й сам боюся — а якщо це таки правда, і я в «масліті»? Гадаю, це скорше одна з точок наших перетинів, адже і в Михеда, і в мене в минулому — доволі специфічні проекти, і вони натякають на те, що нові книги можуть суттєво відрізнятися від скажімо, «Астри» чи «Останньої любові Асури Махараджа». Так, ми обидвоє полюбляємо «конспайресі» і дерзання мужніх чоловіків у пошуках відповідей на глобальні запитання у Вікіпедії, але це, в кращому разі, цікавий стенд-ап дует на вечір під фортепіано, але ніяк не тренд-сетинг.

Якою тобі хотілось би бачити державну підтримку літератури? І чи потрібна вона взагалі?

Державна підтримка літератури потрібна — чому ж відмовлятися? Якщо є можливість отримати якісь пільги, або стипендії, або видавничі чи авторські гранти, чи інші можливості, здурна було би ними нехтувати. Держава, за умови її приязного ставлення, могла би зробити дуже багато і для популяризації читання, і для підтримки видавців та авторів, і навіть для формування самого літературного середовища — у держави знайшлись би на це ресурси. Насамперед, хотілось би, аби держава усвідомила важливість саме культурної політики — її брак у минулому ми отримуємо зараз у вигляді війни на Донбасі. Геокультурна стратегія — це те, чого ніколи не було в Україні, одначе це те, що допомогло б якраз експансувати українським інтелектуалам у світ. Але почати потрібно з того, щоби зрозуміти, якою великою силою є саме культурний вплив, наскільки він перевищує будь-які фінансові вливання чи силову взаємодію. Як пише російський філософ С. Переслегін, СРСР програв «холодну війну» Америці якраз тому, що вів битву за економічні показники, тоді як США перемогли на території культури — їм поталанило вселити в радянських громадян тверде переконання, що вони живуть гірше, ніж у США, і цього було достатньо для того, аби підточити ентузіазм навіть у керівної верхівки. Культурна політика — це один із видів консцієнтальної зброї, необхідної для ведення консцієнтальної війни, війни за свідомість та ідентичність, і література — це дуже довгограюча зброя, та, яка закладає підвалини, фундамент для здорової, стабільної свідомості. Слід зрозуміти, що консцієнтальна війна — це не лише коротка інформаційна перепалка з Росією, це стан, у якому перебуває ввесь світ від початку глобалізаційних процесів. Якщо держава по-справжньому хоче потурбуватися про безпеку своїх громадян у цій війні, захоче вберегти їхню ідентичність, допомогти їм долучитися до світових процесів, допомагаючи їм при цьому залишатися собою, їй конче необхідно вкрай серйозно ставитися до підтримки культури в цілому і літератури зокрема. Одначе, знову ж таки, ця підтримка не повинна бути за принципом перероблення вже існуючого — не варто сподіватися отримати від яблуні груші: потрібно змиритися з тим, що це яблуня. Інакше кажучи, державі не варто насаджувати якісь ідеологічні моделі на літературу та культуру — їй варто допомагати проявлятися тому, що і так саме вже проростає. Тоді культура віддячить державі сторицею. Це й буде розумною співпрацею.

Дмитро Чистяк

Дмитро Чистяк — поет, перекладач, літературознавець. Унікальне явище сучасного літературного процесу в Україні. Людина поза тусовками, але водночас — пов’язаний з усіма.

У центрі літературознавчих досліджень Дмитра — творчість нобеліанта 1911 року Моріса Метерлінка, видатного бельгійського символіста. За переклад вибраних п’єс Метерлінка (2007 рік, видавництво «Пульсари») він одержав премію НАНУ. З 2007 року — на активній перекладацькій роботі (переклав українською мовою твори Марґеріт Юрсенар, Поля Віллемса, Шарля Ван Лерберґа, Анн Перр’є, Бране Мозетича тощо). Успішно здійснює і переклади української поезії французькою мовою (збірки пісень Т. Шевченка та А. Малишка, поезія О. Довгого та А. Багряної, антологія української поезії тощо). Дмитро — автор двох поетичних збірок («Перші проталини», 2006; «Надсадний сад», 2012), учасник численних міжнародних поетичних фестивалів та імпрез. Поезію Д. Чистяка перекладено десятком мов, окремі видання виходили у Франції, Болгарії, Македонії та Албанії.

У 2012 році Дмитро був відзначений найвищою перекладацькою нагородою Королівства Бельгія — Премією Міністерства культури Федерації Валлонія-Брюссель за «високохудожнє відтворення текстів франкомовної бельгійської літератури та внесок у її розвиток за кордоном». Лауреат премій ім. Г. Сковороди Посольства Франції в Україні, ім. П. Тичини, ім. М. Рильського, ім. О. Гончара, ім. М. Гоголя та ін.

Дмитро — не просто друг. Це — побратим по перу. Наша спільна нива — франкомовна література. Та й література взагалі.

Це неймовірна тонка поетична людина, дуже герметична, чутлива до найменшого звуку і поруху. Людина, здатна заслуховуватися пташками і тижнями не виходити з музеїв. Людина, надзвичайно уважна до чужої творчості. Будь-яка книжка, що потрапляє до його рук, до своїх «подружок» на полиці приєднується вже помережана позначками. Винятки трапляються вкрай рідко…

Завдяки Дмитрові я познайомився з бельгійською літературою. Дякувати Богові, в нас різні сфери зацікавлень: у Дмитра — переважно поезія, а ще — драматургія символістів, у мене ж — сучасні проза та драматургія. Тому ми не перетинаємося, але при цьому, на мій погляд, доволі вдало, здійснюємо спільні проекти.

Діалог, що його я пропоную вашій увазі, став першим каменем у Вавилонській вежі співпраці з Бельгією. У 2012 році ми з Дмитром стали членами Франкомовного ПЕН-Клубу цієї країни, того ж року він отримав низку важливих премій — переважно за переклад шедевра бельгійської літератури, роману М. Юрсенар «Чорне творіння» (К., Пульсари). Нині працює над бельгійським числом журналу «Всесвіт». Цей діалог може бути свого роду «українським вступом» до бельгійської літератури.

Система управління в царині культури у Бельгії напрочуд гнучка. У двомовній країні існують два міністерства культури — франкомовної та нідерландськомовної спільнот (адже фламандська — діалект нідерландської, що відрізняється від останньої лише звучанням, але не написанням). Кожне з міністерств поділене на департаменти, що відповідають за певні галузі — літературу, музику, живопис тощо. Департамент книги та літератури — місце, де зібрано чимало відомих письменників, літературознавців і перекладачів, орган, що відповідає не лише за підтримку франкомовної літератури Бельгії всередині країни, а й за її поширення в усіх куточках світу. Бельгія — колишня колоніальна імперія, і хоча тут значно меншою мірою, ніж у сусідній Франції, зберігається імперська свідомість, все ж бельгійці (байдуже, валлони чи фламандці) прагнуть якомога більшого поширення своєї культури. І створюють для своїх митців чудові умови.

Дмитро Чистяк, Іван Рябчій

Іван Рябчій: Міністерство культури Федерації Валло­нія-Брюссель збирає в одному місці перекладачів із більш ніж десятка країн світу, які перекладають твори франкомовних бельгійських авторів, створює для їхньої праці належні умови, влаштовує зустрічі з авторами та робить огляди книжкових новинок. Це, на мій погляд, велика і потрібна робота.

На жаль, ми, українці, мало що знаємо про бельгійську літературу! Нам відомі хіба Моріс Метерлінк і Еміль Верхарн (межа ХІХ—ХХ століть), Жорж Сіменон (середина ХХ ст.) та Амелі Нотомб. Проте бельгійська література — набагато цікавіша, розмаїтіша як жанрово, так і стилістично. Гадаю, детальніше про особливості бельгійської літератури може розповісти Дмитро Чистяк, який видав українською мовою драми Моріса Метерлінка і Поля Віллемса, спадщину Шарля Ван Лерберґа, повість сучасного письменника Франсуа Емманюеля «Людське питання», роман «Чорне творіння» Марґеріт Юрсенар та чимало творів відомих бельгійських поетів.

Дмитро Чистяк: Треба сказати, Іване, що бельгійська література — надзвичайно цікаве явище у франкомовному світі, позаяк лежить на перетині двох величезних культурних ареалів — латинських і германських культур. Вона уособлює синтез латинсько-картезіанського мистецтва аналітики і візіонерського фламандського духу, закладеного у творчості примітивістів, що вибухнуло згодом дивовижним розмаєм бельгійського символізму, до якого належать імена і всесвітньо відомі, і менш знані, але однаково цікаві. Звісно, цих авторів (Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Шарля Ван Лерберґа, Жоржа Роденбаха) треба представити українському читачеві. Естетика символізму — це вершинне явище світової культури; символісти зуміли синтезувати літературу, музику, малярство в єдиному порухові до трансценденції буття-сущого і виходу в чистий етер думки і надсвідомого. Це — містичне мистецтво, яке живиться із фламандської містики Майстра Екхарта, Яна Ван Рюйсбрука та інших візіонерів, яких, завдяки науковим публікаціям, тільки починає відкривати український читач. Треба звернути увагу й на таке небуденне явище, як бельгійський сюрреалізм, феномен, певною мірою, відмінний від сюрреалізму французького. Тут культивуються не стільки автоматичне письмо і давно відоме бельгійським символістам несвідоме, скільки виразні пошуки начала, яке перевершує людське і відновлює зв’язки із колективним несвідомим. Найвідоміші з-поміж бельгійських сюрреалістів — Поль Нуже, Крістіан Дотремон, Марсель Леконт; і малярство Рене Маґріта постає саме на цьому підґрунті. Маґріт, зрештою, і сам був досить цікавим письменником, а також теоретиком сюрреалізму.

І.Р.: Треба відзначити й такі самобутні явища, як бельгійська фантастика і магічний реалізм. Певно, немає в Європі іншої літератури, де магічне й фантастичне відігравали б аж таку важливу роль. Казковою, незвичайною країною Бельгія постає передусім ув очах сусідніх народів — скажімо, французів. У творах Бальзака, Гюго, де Нерваля — це край, де з часів Давіда Тенірса і Якоба Йорданса життя не змінилося. Зрозуміло, що бельгійцям таке ставлення було не до вподоби — але на той час (1830-ті роки) становлення бельгійської державності тільки починалося, тож серед головних завдань письменників було творення національного міфу. Такою солідною базою стала для Бельгії «Легенда про Уленшпігеля» Шарля Де Костера. Відтоді майже все, що виходило з-під пера бельгійських авторів, було пройняте феєричними й фантасмагоричними мотивами; навіть натуралізм, що набув у Бельгії особливого розквіту в 1890—1900-х роках, тісно сплетений із фольклорною казковістю, часом із дохристиянським легендарно-міфологічним масивом (Жорж Екаут, Каміль Лемоньє).

Д.Ч.: Магічний реалізм, як слушно відзначив професор Лувенського католицького університету Мішель Оттен, бере витоки із бельгійського символізму, сильно позначеного міфологічним і фольклорним субстратами. Візьмімо творчість одного з найбільших представників цього напрямку — Франца Елленса; він виступає послідовником і навіть (на початку свого творчого шляху) епігоном Метерлінка. Згодом Елленс долучається до сюрреалістичного руху. У драмах і новелістиці Мішеля де Ґельдероде немає розмежування між божественним і демонічним; усе це — по той бік реальності, і саме та реальність є сущою порівняно з реальністю, в якій ми перебуваємо і яка, зрештою, виступає реальністю оманливою. Не можна не назвати ще імена Поля Віллемса і Ґі Вааса. Творчість Віллемса — це вже не демонічний магічний реалізм Мішеля де Ґельдероде, а те чудесне, казкове, що досі притаманне людині, варто лишень поглянути на нього чистими очима, про що, до речі, писав той-таки Метерлінк. Світ не вписується в казковість Віллемса з його «паннами садів», із відлюдниками, що мешкають поруч із єдинорогами і феями, із «соборами туманів». Патос його творчості завжди трагічний. Одначе хочеться вірити, що магічний реалізм ще здобудеться на якесь цікаве явище в літературному сьогочассі.

І.Р.: Справді — бельгійська література напрочуд жива. Лауреат премії ім. Віктора Росселя (найпрестижнішої тутешньої літературної нагороди) 2008 року Бернар Кіріні запам’ятався новелами у стилі Борхеса. Його «Хижацькі казки» відзначаються простотою викладу, але водночас то цілісний твір, просто нашпигований загадками й символами. Романи Жаклін Арпман і Анрі Бошо продовжують міфоаналітичний напрямок у літературі. Під збільшувальне скло їхнього прискіпливого погляду потрапляють Едіп і Антигона, Орландо і Єва, багато інших легендарних персоналій, яких ми звикли сприймати однобічно — аж тут нам пропонують несподіваний, абсолютно протилежний підхід. У бельгійській літературі досить непогано почувається жанр, майже відмерлий у нас — соціально-психологічні романи. До речі, саме до цього напрямку я відніс би творчість Амелі Нотомб, хоча набагато цікавішим за неї письменником уважаю Жана-Люка Утерса, з яким довелося познайомитись особисто[7].

Д.Ч.: Маєте рацію, Іване. Сучасна бельгійська література досить строката. Є письменники, — як, скажімо, Анрі Бошо, — що в реінтерпретаціях античних міфів досить вдало культивують цілком класичне письмо. Твори Франсуа Емманюеля — постмодерні (згадаймо хоча б повість «Людське питання», яку я мав утіху перекласти українською мовою). У романах і новелах Каролін Лямарш музичність тексту переплітається з глибинним прочитанням людської психології. Жаклін Арпман іронічно й водночас надзвичайно лірично інтерпретує біблійну семантику; це вже письменниця картезіанського складу думки. Вона намагається підпорядкувати все розумовим операціям, переінтерпретувати за логічними схемами, часто доводячи їх до парадоксів. Ми не знайдемо в неї фламандської ліричності контакту з природою, трансцендентної сублімації; попри це, її творчість — один із найвищих здобутків сучасної бельгійської літератури. Крім цього, треба згадати й бельгійську поезію, адже вона, на мій погляд, — найцікавіша в сучасному франкомовному світі. Це й Ліліан Вутерс із її глибинним переосмисленням давньоєгипетської історії («Щоденник писаря») та Паскалевої доктрини («Паскалева записка»), і Вернер Ламберзі з його величезним доробком (більше 40 поетичних збірок) — подекуди він проступає медіумом із сакральним світом. Це і плеяда поетів забутих — наприклад, Рене Вербоом, письменник-сюрреаліст на межі з символізмом, який вийшов просто по-рількеанськи на кордон світу сущого і світу потойбічного; або Жак Ванденскрік, який культивує пейзаж душі, або «Пори року» Франсуа Жакмена. А ще ж є дивовижний фольклор, так удатно оброблений Максом Ельскампом чи Морісом Каремом, або іронічне автоматичне письмо Поля Нуже, угруповання «Кобра» та групи Ено, або ще — пісенна одіссея Жака Бреля…

І.Р.: Також Жак Ізоар, Вільям Кліф, Карел Ложист… Перелічувати можна довго, та я хочу повернутися до того, з чого ми починали — до інфраструктури. Звісно, гуманітарна криза — явище всесвітнє; будь-де стати маклером чи футболістом вигідніше, ніж писати книжки, не дбаючи про те, як тебе сприйматиме читач, а більше про те, наскільки доцільним буде твій текст з точки зору художності та розвитку літератури. Та все ж у європейських країнах правлячі еліти переважно усвідомлюють одну просту істину: націю, державу творять саме митці. Якщо митці не задоволені існуючим ладом, скільки їх не души, однаково рано чи пізно прорве «там, де надто тонко» — і система завалиться. Так було в Україні: у 1920—30-ті роки опозиційну владі інтелігенцію було винищено, але однаково за півстоліття нові покоління свідомої еліти розхитали, здавалось би, монолітний лад і призвели до його краху.

Д.Ч.: Але цей рецепт придатний не лише для великих імперій, а й для маленьких держав, що прагнуть зберегти незалежність та ідентичність — тільки через дбайливе доглядання своєї культури (зрештою, cultura й означає «доглядання»)...

Слово Просвіти, 5—11 листопада 2009 року