За цим деревом (а я його пам’ятаю, бо якраз на тому місці подумав: «Так має бути! Пішло воно все…») - поворот, а далі відкриється панорама села, ніби виліпленого з пап’є-маше: білі хати, білі квіти на деревах, тьмяно жовта смужка напівзасохлої річки і копиця сіна, що, певно, ще зберігає відбиток наших спин.
Небо вже не плаче, як учора. Чи - позавчора? Забув зовсім, коли це було: я стояв під гастрономом під полотном зливи…
Чорт забирай! Варто лише виїхати з міста, як час тягнеться, мов гумовий. А все, що ти робиш, здається марним і несуттєвим. Вдаєш, що виконуєш важливе завдання, а сам підступно лишаєш посеред дороги чиюсь посмішку…
У цю мить він міг заприсягнутися, що йому до нестями захотілося побачити її знову - в білій сорочці, старомодній червоній спідниці-«сонцекльош» і ворухнути губами: «Дай мені знак - хто ти?», і побачити її лукавий рух рукою в повітрі та жест головою: все - і ніщо!
Він згадував свій вчорашній стан, коли у нього виникло бажання заплакати. Бажання, якого раніше ніколи не було. Навіть тоді, на плато…
Він згадав вичитану десь фразу про те, що є люди, котрі мають «золоту тінь»: всі відкидають звичайну, темну, а ці - золоту. Тому що самі вони випромінюють світло і навіть не варто шукати їх у натовпі - їхня присутність завжди засвідчена цим теплом і мерехтливим сяйвом.
Для нього то була лише метафора. Він ніколи і ні в кому не відчував світла.
І завжди думав, що для нього можливі лише повтори. Скільки б разів він не розпочинав цю гру, котра спочатку здавалася привабливою і новою, стільки ж натикався на одну й ту саму картину - жінка з рушником на голові сидить у його квартирі за столом і сьорбає каву.
«Тобі налити?» - каже вона, гортаючи журнал і не дивлячись в його бік. Ніби дає зрозуміти - «мавр зробив свою справу - мавр може бути вільним». І у нього зводить щелепи. І йому хочеться, щоб у цю мить, коли вона гортає журнал, по радіо (якого в нього ніколи не було) ось просто зараз оголосили війну! І щоб вона з жахом здерла з голови рушник, затуляючи ним крик, і поглянула на нього зовсім іншими очима. «Налий…» - кволо каже він і сідає навпроти…
…до нестями побачити її знову…
Але після цієї миті, як це бувало з ним досить часто, накотилася захисна хвиля цінізму - він не міг дозволити собі сентиментів і подумки додав: побачити знову і вже не впустити наступний шанс, як там, на горищі. Всі вони однакові…
КАРТИНА
…Всю майстерню всіювали свічки. Їх було штук триста, а може, й більше.
З того часу, як господар продав її, вона помітно змінилася. Новий хазяїн у всьому любив лад та охайність. Він вирівняв підлогу, пофарбував стіни, поставив «євровікна», виніс мотлох, розтрощив на друзки старі дерев’яні стелажі.
Нині тут відбувався «перформенс».
Із келихами в руках у таємничій напівтемряві повільно і невимушено рухались люди. Вони розглядали скульптури, майстерно підсвічені лампочками, - через те фігури здавалися живими і теплими. Лунала тиха музика і кілька іноземних мов перемішувалися між собою, утворюючи розмаїтий бджолиний гул.
Майстер був задоволений. Дві-три роботи купили одразу, хоча він не планував влаштовувати торгівлю. На продажу наполягла дружина.
Вона пурхала поміж гостей із щасливим обличчям, пропонувала напої і непомітно керувала двома офіціантами, котрі стояли, заклавши руки за спини, у кутках зали.
- По-моєму, успіх… - шепотнула вона чоловікові, пропливаючи повз нього і обдаючи його чутливий ніс парфумами «Ніна Річчі».
Він зморщився. Справа була не в «Ніні Річчі», а в одному маленькому нюансові, котрий останнім часом точив його зсередини, проте, не був вагомою причиною для розлучення: у дружини з юності була… якби це він міг пояснити?… недобра посмішка. Точніше - негарна посмішка. Точніше - посмішка… недалекої людини, такий собі оскал, що відкриває ясна і здіймає верхню губу аж під ніс. При цьому вона була красивою жінкою і, певно, багатьом подобалась.
Але майстра вона чомусь шалено дратувала.
Особливо в поєднанні з широко розкритими очима: коли дружина ось так посміхалася, очі витріщалися самі по собі. Такої миті йому завжди хотілося сказати: «Закрий рота!», але він розумів, що дружина, в принципі, не несе відповідальності за міміку, дану природою, і за те, що… його точить цей черв’ячок неприязні до її загалом гарного обличчя.
Якби він у своєму аналізі обличчя дружини пішов далі, то висновок був би невтішним: вона нерозумна, нецікава міщанка, а посмішка - лише відбиток того, що ховається всередині…
Він подивився їй услід і чомусь знітився від думки, що цю посмішку хтось із гостей потрактує так само: посмішку звичайної нерозумної баби. Майстер трусонув головою, звільняючись від маячні. І подумав: «Так, певно, успіх…»
Після того, як він придбав це приміщення, його справи дійсно пішли вгору.
Благословенне місце, думав він. Тут справжня творча аура, яку залишив йому попередник. Важливим було і те, що поціновувачі творчості художника, покупці і представники музеїв, за звичкою ще ходили сюди і таким чином слава попередника лягала на плечі й нинішнього господаря майстерні.
За це він був вдячний і тому не зняв його картину «Сніг у місті», хоча та не дуже вписувалась в аптекарську стерильність галереї й висіла зараз у темному кутку.
Тим дивніше було спостерігати, як один з гостей товчеться біля неї, намагаючись розгледіти щось у темряві.
Це був один із найпочесніших гостей - американець, котрого з величезними ускладненнями здобула дружина через треті-четверті руки в ланцюжку потрібних знайомств.
Вона вже кілька разів намагалася відволікти американця від споглядання, обплутати сітями «Ніни Річчі» і спокусити скульптурами чоловіка. Але той уперто повертався в темряву, лагідно відстороняючись від привітної посмішки хазяйки і, між іншим, думаючи про те, що у неї неприємний вираз обличчя…
- Ну що ви в ній знайшли, - говорила жінка. - Мазанина…
Що таке «мазанина» американнець не зрозумів. Він узагалі не міг збагнути сенсу цього заходу і прийшов сюди лише на прохання іншого американця, котрому був чимось зобов’язаний.
Проте сенс полягав не в цьому!
Адже перед тим, як як одягти цей смокінг із метеликом та лаковані чоботи, задовго, задовго до цієї миті свого успішного дорослого життя, він… вчився, працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; палив маріхуану, протестував проти війн, купував револьвер і носив його в правій кишені піджака; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички, гроші, здоровий глузд; голився, відпускав бороду; сидів у білому шезлонзі на березі Малакської затоки; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував рахунки; вставляв ключ у замкову шпарину; гукав у темряву…
А ще одного разу, посеред зими, після похорону батька, він брів у такому ж білому молоці туману, як було намальовано на картині, і плакав.
- Вам допомогти? - запитали його.
- Ні, - відмовив він і пішов далі без жодної надії на розуміння.
А потім схаменувся, побачивши очі - такі сині і яскраві на тлі суцільної білизни (на ній була біла шуба і білий капелюх), немов вони пливли самі по собі - дві рибки, відокремлені від власного голосу. Він кинувся за жінкою і дізнався, що вона є телевізійною журналісткою, що приїхала в його країну на стажування. І в той же день напросився на якийсь захід, де збиралися іноземні журналісти. Тепер йому здавалося, що ця картина - оповідання про той колишній випадок…
Він заплющував очі і чув, як оповідання перетворюється на музику. Якби він міг увійти в неї і знову брести в цьому білому тумані, він би повівся інакше: не став би хизуватися перед нею своїм статусом і річним прибутком, не водив би в надто дорогі ресторани, де завжди нудно і не можна голосно сміятися, не знімав би готельні номери, де зупинялися голівудські зірки.
Він відступив би від усіх правил! Виправив би кожну мить, в яку поводився надто самовпевнено. Занадто впевнено, так, ніби ці очі вже належали йому…
…Американець підійшов до господаря і поцікавився: коли і за яких обставин намальовано цю картину.
- Це не моя робота, - відповів той. - Це намалював мій попередник. Я купив у нього цю майстерню. А він залишив картину.
- Тобто картину можна купити у нього? - не зрозумів американець.
- Боюся, що… - художник сумно опустив очі.
- Він помер? - запитав америкаець.
- Не знаю. Він отримав гроші і зник того ж дня. Дивний був чоловік…
- Тобто, - знову не зрозумів гість. - Я міг би купити картину у вас?
- Я не маю права продавати її, - зітхнув майстер. - Раптом він з’явиться…
- Що ж мені робити? Я готовий заплатити за неї стільки, скільки ви призначите…
- Це буде з мого боку непорядно, - не здавався майстер.
- Тоді підкажіть, як мені розшукати цього чоловіка? - наполягав американець. - Я хочу придбати цю картину! І заплачу вам за посередництво.
Майстрові були неприємними ці торги. Особливо неприємним було те, що, як помітила дружина, американець жодного разу не поглянув на скульптури. Вона вже стояла поруч і тихенько смикала чоловіка за рукав, роблячи йому заохочувальні гримаси.
Майстер стенув плечима, поглянув на картину і подумав, що без неї тут стане порожньо. Але, додав він подумки, треба сподіватися, що цей дивний чувак не знайде автора, а без нього він картину не віддасть.
Цей інцендент трохи зіпсував йому настрій. Він ніколи не думав, що біла картина може бути чимось більшим, ніж предметом антуражу в його майстерні.
- Він пішов, - трохи розгублено сказала згодом дружина, відволікаючи чоловіка від споглядання картини. - Ти чуєш? - він пішов. І… ось, - вона відкрила свою маленьку сумочку: в ній лежала пачка грошей, яку вона вже встигла перерахувати дебелими пальчиками із яскраво-червоним манікюром.
Майстер поглянув на неї - в його очах ще плюскотів білий молочний туман. Він огледів публіку, що рухалась і гомоніла довкола.
- Ти повернеш ці гроші негайно! - сказав художник, несподівано додавши: «Закрий рота…»
І зрозумів, що нарешті вимовив те, чого не наважувався сказати двадцять довгих років…