Дві хвилини правди

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ЄВА

…Бачила багато - того, про що ніколи нікому не розповім. Ніколи і нікому.

Думала багато - і все намарне. Грішила. Тому, що так складалися обставини. Багато сміялась і багато плакала. Плакала - на людях, сміялась - тільки на самоті. Не ходила до церкви - давалося взнаки чи то давнє зґвалтування на олтарі, чи те, що не могла вклонятися, ставати на коліна. Розуміла, що причиною цього була гординя, котру не могла здолати. Бо була впертою.

Поставила на собі хрест. Проте не припинила доглядати за тілом у косметичних салонах.

Прости мені, Господи…

Я несу в собі лише зло. Я в цьому впевнена. Я розповсюджую заразу зі швидкістю ділення ракових кліток. Я сама - ця зараза. Я ненавиджу любов, бо її не існує. Якби вона існувала, у неї було б моє ім’я, хоча б одне з моїх імен. Якщо це не так - я ненавиджу її. Я хочу забитися в глухий кут і шкіритись, гарчати, дряпатись і кусатись. У мене хвора уява і холодне серце. А можливо, його зовсім немає. Можливо, його вирізали на тому олтарі разом із ненародженим немовлям.

Прости мені, Господи…

Я не вірю в родину. Я давно спостерігала за людьми, за парами, і розчарувалась у родині. В сучасній родині. Я знаю, що розбити її досить легко - все одно, що роздушити шкаралущу яйця, з якого видалено серцевину - хрясь! - і все. Я робила це безліч разів - не тому, що таке стерво, а щоб хоч раз помилитися. І не помилялася! Тому і не хотіла грати в таку гру. Я слухала розмови жінок і мене трусило від акцентування на їхній єдиній гордості - присутності в житті носіїв шкарпеток і поціновувачів страв, які вони робили хоч і без задоволення, але з почуттям добре виконаного обов’язку. Часом так само вони говорили про секс.

Ці жінки навіть уявити не могли, як їх гурмани залюбки пили в мене звичайну розчинну каву і без упину, без упину говорили про те, про що їм не цікаво і нема з ким поговорити вдома…

Прости мені, Господи…

Я жорстока і підступна. Я не маю права робити подібні експерименти. Але я їх робила. Присягаюся - лише аби помилитися!

Спостерігала, як жінки туляться до своїх чоловіків, втискаються в саме вушко, щось туркочуть - і в їхніх очах палає впевненість, що той, кому вона сповідається, - єдиний у світі здатен зрозуміти, пожаліти, розрадити, підтримати, вислухати, сховати, захистити. Таке зворушливе упинання носиком у вушко для мене - суцільний цирк, а його схвильований погляд поверх її схиленої голови - елемент атракціону. Одного разу, побачивши таку сцену в метро, я посміхнулась. І він, тримаючи голову дівчиська на плечі (чи не скаржилась вона йому в ту мить на вагітність?), посміхнувся у відповідь. Він міг думати кількома частинами тіла одночасно в той час, коли дівчина зосередилася лише на його теплому і надійному плечі. Воно було для неї всесвітом.

Прости мені, Господи…

Аугустина сказала: якщо якась проблема не вирішена в минулих життях, вона висітиме над тобою, доки не вирішиш її в наступних. Вона дала мені два тижні, аби я це зрозуміла. Я зрозуміла. Але від того не стала ненавидіти себе менше.

- Чому ви допомогаєте нам? - якось запитала я її.

- Ви - неприкаяні. Ви - середина між добром і злом, - відповіла вона. - З вами я чую лише шум океану - і більше нічого. Шум океану мене заспокоює. Щойно вас тут не стане, я знову слухатиму голоси тих, хто знає чого хоче. І не зможу спати.

…Почалися дощі.

Вночі я дослухалась, як шумить злива. Я би хотіла жити в такому будинку.

Іван сказав, що побудує його довкола живого дерева. Він знає, як це робити…