Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до
життя
Ірен Роздобудько
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у
популярності з книгами Паоло Коельо.
Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір "Дванадцять, або Виховання жінки в
умовах, не придатних до життя". Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурних
журналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу до
психіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вже
першого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надто
схожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайну
історію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: "Отже, я бачив її біля джерела. Перед
тим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала
долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як
пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так
довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона
дослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув
сказати, вона казала воді: "Доброго дня!" - коли приходила, та: "Дякую!" - коли карафа
наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько...
Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у
тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під
нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона вже зараз мала вигляд стомленої".
Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її до
божевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніх
дружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химерно
пов'язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка не
так часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
«Роман - не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на
яку перетворився світ»
«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.
При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі,й увесь
досвід, котрий набули на ній»
Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»
1
...Я виходжу в імлистий морозний ранок - немов пірнаю в огидну каламутну й
холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби
йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й
одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не
хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом
перевертається й виливає на мене весь свій бруд.
Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих
кішок. «Куди прешся, падлюко?» - подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і
люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь
бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють...»
Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя.
Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в
очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?
Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене
наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або
для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька
років - мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було
прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача
залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, пролітаючи над твоєю колискою.
Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над
моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити
горобець.
Іноді на мене накочується потужна хвиля благочинності. Тоді я міркую про те, аби
зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від
однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий
час.
«У тебе буде свій кабінет, - казала знайома. - Робота спокійна. Викликатимеш до
себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш - і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо!
А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу
погодилася.
І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув,
а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.
Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий
молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я
пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї
лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає
жалість... Моцарт робить свою справу.
Хтось може подумати, що я - нещасна людина. Адже благополучні мають лише один
запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п'ятниць
на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині
я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та
напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо...
Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під
себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама
перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших.
Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд
позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона
буквально свердлить мене очима. Краще сказати - поїдає. Я навіть відчуваю, як моє
обличчя тане, наче морозиво під сонцем.
- Вибачте, - нарешті нерішуче шепоче вона, -
це про вас стаття в «Подіумі»?
«Подіум» - це ілюстрований модний журнал.
- Ні, - кажу я, - ви мене з кимсь переплутали.
Дівчина, сумніваючись, хитає головою:
- Та ні... На вас був ось цей перстень...
Каблучки - моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої
каблучки зі знайомим обличчям - це вже речовий доказ. Ціна моєї слави - ось такі
захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.
- Ні-ні, - повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я
хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить...
Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто,
залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не
пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».
Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям...
От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають
шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке - хвости чи спинки. Здається, що
це просто м'яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з
убивством, зі смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме таку - шкурки, явно здерті
з простих дворових нявок - сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні
розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна
тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи
смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями... білі... на
спинці...» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що
вчепилася за поруччя.
Мене нудить. Сподіваюся, вас також...
І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над
моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні),
кудись іде (куди - для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної
частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило
погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків... Поки хазяйка мурки не помітить
розіп'ятий силует із двома білими плямами.
Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер.
Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу
героїв - теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.
Справа не в них. Справа в... маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой
фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» - спочатку на підлозі паризького метро,
потім - у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою - в
деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може
розгорітися справжня шекспірівська драма.
Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла випадково і канула в небуття. Власне,
їх довкола мене - безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші
опуси в різні журнали. Загалом, це - перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім'я, підстриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі
божевільні прихильниці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя раніше часто з'являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема
модної, глянсової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи
професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я
отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком серйозно. Так само як я
сприймала романи своїх улюблених письменників.
Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, - мені набридло читати.
Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала
розуміти. І коли це сталося, вирішила - настав час змінити удачу.
Участь у загальній профанації - не мій шлях.
- Ось ви яка... - каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних
журналів? - Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа.
Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.
Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.
- Ну от, - каже головлікар, - зараз підемо подивимося ваш кабінет.
Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.
Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму
долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.
- Я призначив вам третю і сьому палати, - каже головлікар. - Люди там тихі, спокійні.
Єдине, чого їм бракує, - спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, - моє «ноу-
хау».
Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він
назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло.
- Чудова ідея! - кажу я.
Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого
психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя - важливіші за
все інше. Зрештою, так воно і є...
Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними
ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер - для
відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни - білі. По них в'ються пластикові зарості.
Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.
- Ну ось, - каже головлікар, - розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими
підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні - сестра-хазяйка. Вона принесе все
необхідне. У коридорі сидить чергова - вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть
питання - я завжди до ваших послуг.
Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку...
- І ще одне... - повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. - Зовсім
забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування.
Трапляються цікаві екземпляри...
Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у
щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий
екземпляр?..
Згодом сестра-хазяйка - огрядна тітонька в синьому халаті - заносить у кімнату
електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.
Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».
- Зараз у нас сніданок, - каже вона, - а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось
його картка. Поки що ознайомтеся.
Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я - нова співробітниця.
Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.
- Авжеж! - кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом
занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.
Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає
віконечка, вирізаного посередині.
Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних
термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар - я
«психоспікер», мені треба просто побалакати.
Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно
пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» - і
це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і
сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.
- Можна?
Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.
- Будь ласка, сміливіше, - привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. -
Сідайте. Давайте знайомитися.
Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся,
охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи
ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із
краваткою-метеликом...
- Мого імені історія не зберегла, - промовляє пацієнт. - Я - технолог. Можете
називати мене так.
- Добре. А якого виробництва? - намагаюся з'ясувати я.
Він морщиться і пересмикує плечима.
- Мого імені історія не зберегла, - повторює він і продовжує: - Абіотичні фактори -
ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий
склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в
альбедо,
тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,
зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню... Власне, я
не марнославний. Суть не в тому.
Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.
У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як
перервати цей потік.
- Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе у свою історію - в рамки,
побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції
виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої
форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них...
- Це дуже, дуже цікаво, - кажу я, розуміючи, що тут - безнадійний випадок, назву
якого може пояснити тільки головлікар.
Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа - вислухати. Принаймні вдавати, що
слухаю... Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено
мати ножиці... Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить.
Головне - інтонація.
А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.
- Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки...
Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком
нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.
Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?
- Добре, я вам дуже вдячна, - чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. - Але наступного
разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?
Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії.
Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.
Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на
мене.
- До зустрічі, - кажу я.
Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить
ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори
години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього
хотіла? - промовляю про себе. - Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало
оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету.
Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест - механічний?
- Ну як вам? - запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.
Уявляю, що вона думає про мене.
- Цікаво, - кажу я.
- Завтра буде ще цікавіше, - безбарвним голосом промовляє жінка.
Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути
десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти
й виходжу на подвір'я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім
через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на
будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він -
той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до
зупинки свербить потилиця...
У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз будинок, у якому два місяці тому
винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна думка про джакузі
та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я
пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого
монологу!
Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та
гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це
здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана - купа цукерок і порожніх
обгорток, трохи зів'ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я
взагалі не піднімалася б з дивана. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в
Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. Зауважу, чоловік був цілком здоровий.
Телевізора в мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила в магнітофон
сьогоднішню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?
Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну - магнітофон вимкнеться автоматично.
...Почула знайомий спокійний голос, я навіть уявила тихі світлі очі й трикутну
борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не могла
сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на... на
різнобарвну ковдру, зшиту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні
за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа!
Різнобарвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу
зовсім непомітно - тільки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!
Взявши папір і ручку, почала записувати незв'язний монолог.
Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа
списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки
разів перечитувала написане, що в мене заболіли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все
ж таки має бути якийсь сенс.
А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку
наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.
«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні фактори - ті, що впливають на
компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря,
температуру, вологість чи сухість, присмаки... Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто
білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у
відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не
марнославний. Суть не в тому.
Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.
Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У
сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза
ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму - такої форми
міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не
міг би спостерігати за всією картиною в цілому...»
Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті - без
жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я
вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли
закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки,
почала читати...
«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.
Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.
Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -
ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй
долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно...
Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в
інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.
...Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п'ятьма, десятьма,
двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не
надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки
«дуже давно» - це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!
«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на
власному обличчі. Решта - дим... У мене ж усе інакше.
Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість
розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.
Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я
спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.
Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими
серйозними відкриттями криються інші - майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття
починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.
...Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла
семирічного віку. Йти було далеко - спочатку жовтою рівниною, потім - угору, під
променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.
Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути
принцесами, у чотирнадцять - воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в
тридцять - від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто
семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій...
Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь,
вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало
в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж
поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на
сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка
встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до
звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» - коли приходила, та: «Дякую!» - коли карафа
наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько...
Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що
років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів'яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само
приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую... Вона
вже зараз мала вигляд стомленої.
Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи,
даючи їй можливість поспати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася - мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла
спати так довго.
- Ти де? - дзвінко скрикнула вона. Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і
сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.
Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти - добрий, -
сказала вона. - Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча... Відтоді ми
почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти - тут?».
Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по
чагарниках та кам'яних брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.
Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа
дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Звичайна
історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував її про якісь дорослі
дивні речі, розважаючи себе та бентежачи її дитячу уяву.
Але вона завжди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості відповіді. Діти
бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені
про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж
живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, то вони
також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно, -заперечував я,
намагаючись збити її з пантелику. - Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому
випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» - «Вони - мріють!» - впевнено
відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» - намагаючись
бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала каміння та рослини біля джерела,
сподіваючись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено відповідала: «Про те, щоб
завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб... щоб усім людям на долоню
вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка...
...Ще вчора вона терла свої ніжні п'яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов
пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а
замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху
коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою - дарунок
сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані
кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно вмивалася перед тим, як набрати воду, і
зазвичай кликала мене.
Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній,
і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я
бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову
хустку із золотою смужкою... Я не витримав. «Пам'ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім
людям на долоню вистачило метеликів?- казав я. -Але це, зрозумій, неможливо! Там, за
твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і
сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її
очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на
краще?».
Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив
цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і... чекав на відповідь. Хіба я
мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову
хустку? Свою ганчір'яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?
Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» -
зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не
відчуєш глибини цієї офіри, - продовжував допитуватися в неї.-Віддати життя-це одна
мить, після якої відступає все - біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона
напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало
на чоло. «Я б могла віддати найдорожче... Те, що належало б тільки мені й що було б
прикро віддавати...» - «Що саме?!» - не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих
хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».
Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі.
Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в
карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та
Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені - боявся зурочити! Головним у
моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього
тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.
Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не
злякалася. «Так, так, -у захваті говорила вона після кожної такої казки, - це чудово! Але...
що станеться з іншими?»
І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес.
Я розповідав про Жанну дАрк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та Шаміля,
про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло синє вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, - шепотіла вона. - А що станеться з
іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона
витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати
Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна,
Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми
«іншими» вона зводила мене з розуму, доводила до необачності та абсурду.
Вона й сама не знала про свій рідкісний дар - відчувати людей та їхній настрій. Тому
й шепотіла: «Ну не сердься, заспокойся. Якби щось залежало від мене, я б зголосилася
віддати найдорожче. Ти повинен мені вірити!».
Я вірив. Але розумів, що у неї нічого немає. Крім бірюзової хустки із золотою
смужкою.
...Сонце немилосердним гострим плугом вгризалося в цю кам'янисту землю, від того
лущилися найтвердіші скелі. Вона не приходила до джерела кілька тижнів. Порядок був
порушений. А я не люблю безладу.
Нарешті вона з'явилася. Цього разу її голова була щільно обмотана тією самою
хусткою, а зверху одягнена коричнева довга накидка, котру утримував на голові
дерев'яний обруч. Я все зрозумів: її віддали заміж.
Мила маленька дівчинко, подумав я, тебе не врятували твої проникливі сині очі та
густе каштанове волосся, ти не стала принцесою. Або, у крайньому разі, дружиною
збирача податків, торгівця міддю чи молодого міського мешканця. Вони обходили селище
десятою дорогою, презирливо затуляючи носа. Тепер мені залишиться тільки
спостерігати, як у тобі згасне світ. Твій маленький, скоцюрблений світ - із його козами, карафами, чавунцями, стуленими повіками, покривалом, яке щільно облягає голову,
протертим манним супом, хмільним белькотінням, виском пилки і стукотом молотка, із
заскорузлими старечими пальцями праведника-теслі та його потаємної заздрості до твоєї
юності.
...Вона підійшла до джерела поважною ходою, ніби доросла. Вона копіювала
старших і намагалася виглядати серйознішою.
Вона мовчала. Я знав, що вона соромилася заговорити до мене так, як раніше. І не
могла зрозуміти чому. Але я знав: за кілька років наших «таємних побачень» вона стала
іншою. Точніше, не стала - вона й була іншою. Просто я допоміг їй відчути це. І ось зараз
їй було соромно, що вона не виправдала моїх сподівань.
«Родина розрослася, - нарешті тихо сказала вона, сідаючи на камінь. - Вони більше
не можуть годувати мене. Та й діти повиростали. Тепер є кому доглядати кіз...» Я мовчав.
«Мій чоловік дуже старий, - продовжувала говорити вона. - Він дуже добрий до мене. Він
завжди був добрим чоловіком. Він пригощав мене патокою » Я мовчав. «У нього своя
хата. Вікно виходить у сад » Я мовчав. «Я боюся тільки одного: у нас не буде дітей. А це
було б для мене найдорожчим, найважливішим...» Я мовчав. Але цього разу моє мовчання
набуло сенсу. Я мовчав, поки вона вмивалася, набирала воду, поправляла волосся, що
вибилося з-під хустки. Почекавши ще хвилину, вона повільно пішла вгору, несучи на
плечах важкі карафи...
Усе збулося. Усе нарешті вибудувалося! Не вистачало лише цієї маленької ланки. Я
радів. Я вже знав, яким чином вкласти все в чітку та струнку систему: ініціатива має йти
не від мене. Хто б мені повірив? Я створив ТЕОРІЮ, але ніяк не міг ввести її до практики.
Адже потрібно було ще щось - те, чого в ній бракувало, - ось ця дівчинка з маленького, брудного, бідного селища. Маленьке НІЩО, яке мріє, аби «всім на долоню вистачило
метеликів». І тільки я міг перетворити це нікчемне НІЩО, це крихітне тимчасове життя на
величезний подвиг. Адже вона була готова віддати «найдорожче».
Потім з'явилася динаміка. Як кажуть нині - позитивна. Я зрушив із місця, на якому
так довго товкся...
Я знову заговорив до неї. І говорив так відверто, що через деякий час вона прибігла
до джерела, сяючи від щастя: використовуючи зілля, суворий режим та ще тьму-тьмущу
лікарських мудрагелів, вона зуміла спонукати свого старого чоловіка до продовження
роду.
...Мабуть, розповідати далі зайве - що було потім, ви добре знаєте.
Але якби моє серце не було таким великим і містким, воно б розірвалося від однієї
згадки про те, як вона віддавала це «найдорожче» до тисячі чужих рук.
Тільки одного разу вона прийшла до джерела, тільки одного разу рвала на собі
волосся. І вже не була схожа на ту маленьку дівчинку, що казала воді: «Доброго дня». Я
спробував нагадати їй про нашу угоду. А потім замовк, дивлячись, як вона лежить біля
води й тонка цівка б'є в її голову. У майже сиву, срібну голову. Таку ж срібну, як ця вічно
юна цівка води...
Я завжди знав, що світ має бути гармонійним. Але цю гармонію треба створювати
власноруч. Природа - лише підказка, полотно ж маляра - справа рук. Міркуючи таким
чином, я вдався тільки до однієї, але дуже важливої хитрості.
Тієї ночі, коли вона лежала біля джерела, а її замордований син -у печері, вхід до якої
закривала величезна брила, я зрозумів, що саме тепер треба зробити «диво»! Потім буде
пізно. Після її сина з'явиться хтось інший, потім - третій, четвертий... Час не жде. Ідея
гармонії, системи, ПРОГРАМИ відкладеться. А я більше не міг чекати.
Я пішов до печери, вичекав, на момент (не вдаватимусь у подробиці як,
перетворившись на доброго старця, напоїв вартових і жінок, що голосили неподалік,
сонним зіллям) та, відваливши брилу, виніс тіло...
Я знав: уранці теорія буде підкріплена фактом. Віднині я міг спати спокійно...
...Дуже багато часу у вашій уяві - або вічність, або п'ять, десять, двадцять років
власного життя. Дівчинці біля джерела я подарував перше. Тепер я згадую її дедалі
частіше. Із жахом розумію сенс її наполегливого запитання: «А що буде з іншими?».
Не вчених та героїв мала вона на увазі. Вона знала, відчувала, що їхня місія -
невідворотна, природна. Так само природна, як... народження козенятка з білою ознакою в
сірому стаді. Це було їй зрозуміло. ІНШІ. Ось за кого хвилювалася вона. Вчені та герої
заслуговують на будь-яку офіру, але їх так мало порівняно з іншими!..
Страшні часи були тоді. Кров та пісок! Кров, що змішалася з піском, тепер лежала
під ногами у вигляді теракотових кульок, «корисних копалин», жирних червоноземів. За
що я змусив її страждати?
Я - технолог. Я можу вигадати все що завгодно. Моє життя таке довге, що зараз у
ньому більше прагматизму, ніж милосердя. Підкоряючись власному азарту, я робив
слабких багатими - і вони ставали сильними. Я розробляв хитромудрі й часом жорстокі
стратегії, аби пробудити інших до спротиву, до кохання, до думки. Але вони корилися
силі. Я навантажував їх тільки тією ношею, яку вони могли витримати, але вони ламалися
і зраджували одне одного. Я дарував їм шанс, а вони лякалися та байдикували.
Потім мені набридло експериментувати. Я зробив усе, що міг. Я більше не можу
вигадати нічого нового. І я вмиваю руки...
У мене є лише одне виправдання: я подарував дівчинці біля джерела та її Сину
вічність.
Мого імені історія не зберегла...
Частина 2
Мої сумніви розвіялися. Я зрозуміла, що не залишу роботи. Навіть спати
перехотілося. Я зібрала ці «розшифровані» сторінки й заховала в теку. У мене навіть не
виникло думки показати їх головлікарю. Вистачить з нього й касети. Навряд чи він
займатиметься такою марудною роботою, яку провела я. І ніхто, впевнена, цього не
робитиме...
Власне, те, що я зробила, - звичайна професійна навичка. Вона залишилася після
того, як у мене зникло бажання читати. А воно зникло останнім після багатьох інших -
наприклад, ходити в театр, їсти солодке, мати мобільний телефон, спілкуватися в ліфті з
сусідами, купувати продукти, заводити коханців, брати участь презентаціях і вечірках, лікуватися, плавати в басейні крутити педалі велотренажера, носити бюстгальтер,
фарбувати губи, дивитися телевізор, слухати радіо, чистити взуття, стежити за модою, писати листи, варити каву, підмітати підлогу, виносити сміття, думати, нюхати квіти, чистити рибу, малювати, грати на музичних інструментах, отримувати гроші, робити
будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітатися, виголошувати тости, смажити м'ясо, робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись...
Бажання відпадали поступово і довго. Це був цікавий процес. Почався він з іншого
відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в
театрі. Зовсім несподівано мене почав душити сором, настільки, що я заплющила очі і не
могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною
залою чужі слова. Спочатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емоціями й
почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно
почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темному проваллі й мовчки
дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла
навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдналися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джинів, що давно
шкрябалися в легенях інших глядачів. У залі почався невеличкий ефект масового психозу.
- Ти що, застудилася? - запитав чоловік, що сидів ліворуч від мене.
Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в
театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до,
зали. Хвилин п'ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий
самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших - зазомбованих тим, що
відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна...
Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє
горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.
Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.
Далі все пішло по висхідній... Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті,
коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один
навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався
мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».
Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я
була...
Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії.
Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.
Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли
чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, -
вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку...
Цього разу я вислухала досить зв'язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не
забути, тому не звертайте уваги на почерк.
«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна... Пам'ятаю, як колись
мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі
в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею,
задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не
мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від
пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це -
жахлива, гнітюча порожнеча.
Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони
назавжди тут - у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали
мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам'ятаю
навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути
вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки.
Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі...
Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як
інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа
зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив
улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок
грошей, які заробляє концерн мого батька, - він був одним із головних засновників і встиг
укласти документ про спадщину, - і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв'язках».
Ані знайомств, ані зв'язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно
підсумувати: я не тільки залишилася сама - у мене не було ні близьких друзів (батьки
ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до
батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок -
маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.
Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком
би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, - й не
виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П'ять величезних кімнат,
заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому
папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я
була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше
від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я
думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я
знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.
Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку,
видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати
слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого
ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але
квартиру тримала в порядку і з голоду не померла...
У мене ніколи не було друга. Пам'ятаю однокласника, якого одного разу запросила в
гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після
цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки».
Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз -
тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання
мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила
на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика -
не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що
оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло
тривати, я не уявляла.
А потім сталося диво... Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету.
Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для
господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за
безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим
подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті
вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули:
-- І ви все це все з'їсте? Чи у вас сім'я з двадцяти осіб?
Я зазвичай не звертаю уваги на подібні жарти, а тим більше - вигуки в спину. Але
приємний тембр голосу все-таки змусив мене озирнутися. На узбіччі стояв чоловік і
насмішкувато дивився в мій бік.
Я не знаю, що казати в подібних випадках. Може, слід було огризнутися чи докладно
відповісти на запитання? Я обрала друге й розповіла, що сім'ї не маю і що такі покупки
роблю раз на два місяці, а потім половина харчів псується, а половину доводиться
віддавати сусідкам. Він дивився на мене спочатку з подивом, потім - зі співчуттям. І від
цього погляду мені хотілося заплакати. Я вибачилася і пішла далі, але він наздогнав мене.
- Чи можу я чимось вам допомогти?
Я відповіла, що було б добре, якби він допоміг завантажити все це добро у багажник.
Він із задоволенням цим зайнявся. А я дивилася на його стрижену потилицю й уявляла, що це - мій чоловік, або батько, або брат, або дядько. І що ось зараз він сяде за кермо і
скаже: «Дитинко, пристебни ремінь!». І все стане на свої місця. Мине самотність, страх, невідомість, неприкаяність, і життя потече знайомим річищем. Чоловік розігнув спину і
раптом сказав:
- А хочете, я вас підвезу? Я вмію керувати.
Я хотіла. Він відчинив переді мною дверцята, а тім сів за кермо і сказав майже так, як
я уявляла хвилини три тому: «Дитинко, пристебни ремінь!». Може, ці прозвучало трохи
інакше, але я почула саме так: «Дитинко...». І... заплакала. Забула сказати, що я не плакала
ні на похороні, ні пізніше. Просто не могла. А тут!
Він допоміг мені донести до квартири весь мій крам я пригостила його кавою, а
потім приготувала яєчню, відкрила всі «смачні» баночки, що прикупила в супермаркеті.
Він був першим у цьому будинку, хто не витріщив очі, побачивши картини, меблі,
раритетні килими й посуд початку минулого століття.
Відтоді він часто приходив до мене. Спочатку я побоювалася - чи не мисливець це за
батьківським багатством, чи не злодій, чи не ловелас?.. А він говорив, що у мене красиві
руки, чудові очі. Він говорив, що я розумна і несправедливо самотня. Від нього завжди
пахло гарним одеколоном. Дуже вишуканим, від Шанель - «Платиновий егоїст». Я не
дуже знаюся на цих марках - батько, як людина старих часів, визнавав тільки вітчизняну
парфумерію, тому для мене був невідомим такий спокусливий і паморочливий аромат...
Я не знаю, що таке кохання. Я ніколи раніше не кохала, а тим більше ні з ким щодо
цього не радилася. Як я могла думати про такі великі й важливі речі? Я могла б запитати у
нього. Але хіба про це запитують у того, кого кохають? Я не знала. А тому вирішила все-
таки спитати.
Він спохмурнів і закурив свою коричневу ароматну цигарку:
- Ти мене випередила, люба. Але якби не це - я б ніколи не зважився... Чуєш, ніколи!
Все це, - і він обвів руками простір, - не для мене. Я не смію бути з тобою. Сили наші
нерівні... Та й життя мене таки досить пошарпало. Мені страшно починати все заново.
Він говорив, як Рочестер із «Джен Ейр» чи як інший схожий герой, - так гарно
говорили тільки на сторінках моїх улюблених книг. Я зажадала пояснень.
- Добре, але історія мого життя сумна, - почула у відповідь.
До сумного я звикла давно - це мені було зрозумілішим і ближчим, ніж тиша, в якій я
виховувалася. І він розповів мені про себе. А я слухала, розуміючи, що знайшла те, що
мені потрібно, - таку ж самотню душу, яка пережила втрати і трагедії. З'ясувалося, що він
був одружений кілька разів. Дві перші дружини померли, у третьої жінки, з якою він
сподівався зв'язати свою долю, після двох років безхмарного щастя виявилася психічна
хвороба, через яку вона перебуває в клініці.
- Напевно, це доля, - говорив він. - Є люди, які за своєю природою не можуть бути
щасливими. Сумно усвідомлювати, що я - один із них... Тебе це не лякає?
Мене не лякало. Навпаки. Я зрозуміла, для чого ці варто жити.
- Я не помру, - сказала я, - і не збожеволію. У мене міцне здоров'я. Мене з дитинства
напихали купою вітамінів!
Він засміявся і пригорнув мене до себе. Мене ніхто ще не обіймав...
Ми не хотіли бучних урочистостей, тому розписалися в невеликому ЗАГСІ, не
повідомивши про це нікого, крім моїх сусідок. Та й кому мали казати - ми були самотні, створені тільки одне для одного.
Я вже нічого не боялася. Чоловік узяв на себе всі турі боти й заборонив мені
виїжджати до супермаркету, морочитися з миттям вікон і підлоги, звільнив мене вій
безлічі інших клопотів. Я залишила за собою приємна право готувати йому вечерю.
Цілими днями читала} слухала музику, дивилася у вікно і чекала його дзвінків із роботи.
Все повернулося на круги своя, з тією лише різницею, що я справді стала господинею
великого дому -| дружиною, берегинею домашнього вогнища. Про це мріяли мої батьки.
Але, думаю, якби вони були живі, то знайшли б мені «гідну партію» і я була б позбавлена
справжнього кохання - такого, як відчувала тепер. А кохала я кожною клітинкою свого
тіла, могла б уся розчинитися у світловому потоці цього почуття. А ще було гостре
почуття жалості. Які дурні ті, хто стверджує, що жалість принизлива! Ні, це приправа до
справжнього кохання, замішана на страхові втратити и бажанні зберегти. Іноді, коли
дивилася на свого чоловіка, моє серце стискалося - він здавався мені хлопчиком. Як він
міг жити в цьому світі без мене? Я вже знала, що після смерті обох дружин він залишався
буквально на вулиці. У нього все відбирали жадібні родичі, а його викидали, як кошеня, як використану річ. Світ став жорстоким, а він не вмів пристосуватися до нього.
На річницю нашого спільного життя вирішила зробити йому подарунок. Зранку я
подалася до адвоката, який колись вів справи нашої сім'ї.
Я не знала, як піднести подарунок, не знала, як коханий відреагує на мою дарчу. Але
мені хотілося показати, що я віддаю йому не тільки саму себе - до останку, а й усе, що
належить мені. Сказала йому про це за вечерею. І вперше побачила, як він уміє гніватися.
- Навіщо ти це зробила? - спохмурнів він. - Тобі не досить, що я - з тобою, що я
люблю тебе? Мені не потрібні докази твого кохання! Мені взагалі нічого не потрібно, зрозумій!
Іншого я й не чекала. Спробувала владнати непорозуміння, хотіла навіть розірвати
папери, але в останній момент таки сховала їх до шафи. І сказала, що хочу належати йому
повністю і що це - мій перший самостійний вчинок, який здається мені правильним і при
ємним. І він змирився. Любий мій хлопчик.
Він часто впадав у депресії. Скаржився на роботу, на байдужість і нерозуміння
оточення. Він був щасливий тільки тут, зі мною - я це знала точно. Іще знала (встигла
зрозуміти за цей рік), що його легко можуть обдурити чи скривдити, а він готовий
допомагати кожному, хто попросить про допомогу, -як тоді мені біля магазину. Я так
любила, коли його обличчя світлішало, коли він сміявся...
Якось він прийшов додому веселий, з якимось паперовим згортком у руках.
- Що я тобі зараз розповім! - радісно почав він. Я познайомився з надзвичайною
людиною! З тих геніальних, що опинилися за бортом життя й у забігайлівках цитують
Бодлера. Обожнюю таких людей і схиляюся перед ними. Але - все по порядку. Заходжу до
кав ‘ярні й бачу: сидить за столиком такий колоритний тип і щось малює на клаптику
паперу. Підсів до нього. Розговорилися. Він попросив купити йому чарку, розплатився -
ти тільки подумай! - ось цим малюнком. Це - геніально! Сьогодні ж замовлю велику
рамку.
І він розгорнув переді мною рулон. Малюнок, виконаний олівцем, справді справляв
враження. Я одразу не збагнула, що на ньому зображено. Це була абстракція, але яка!
Одна лінія плавно переходила в іншу, закручувалася, розгалужувалася на тисячі
тонесеньких «вусиків". Здавалося, вона затягує у свої глибини. Відірвати погляд було
неможливо. Я стояла, мов загіпнотизована задихаючись від захоплення і якоїсь боязні, що
не виплутаюся з цього лабіринту.
У той-таки день ми купили велику, дуже гарну рамку Картину ми повісили у нашій
спальні. Засинаючи, я невідривно дивилася в неї - саме «в неї», бо вона була дзеркалом, а
точніше - задзеркаллям, таємничим світом геніального художника.
Як звичайно, я проспала до дванадцятої. Чоловік ніколи не будив мене, тільки
цілував у щоку, коли йшов на роботу. Я розплющила й одразу ж знову заплющила очі -
такий могутній потік енергії хлинув на мене з картини. Мені хотілося продовжити
задоволення, і я із заплющеними очима відновила в пам'яті лінії малюнка. Так діти
вивчають візерунок на килимі або чудернацькі тріщини на стелі, вгадуючи в них табуни
оленів, дикі джунглі, загадкові письмена. Я подорожувала поглядом по картині доти, доки
не навчилася бачити її в цілому. У якийсь момент мені здалося, що на ній зображені
понівечені срібною кулею нутрощі реліктової тварини, за хвилину я побачила в самому
центрі око, погляд якого пронизував наскрізь, пізніше я зрозуміла, що це зовсім не око, а
ембріон, який затишно скрутився в чиїйсь утробі, оповитий найтоншими переплетіннями
судин. Картини, що я їх собі уявляла, змінювалися з неймовірною швидкістю,
відкриваючи нові й нові лінії, і кожна вела до свого сюжету. Найчастіше він був
трагічним. А що ще може малювати невизнаний геній, який спився!
Чи варто говорити, що коли я відірвалася від споглядання - і то завдяки телефонному
дзвінкові мого чоловіка! - стрілки годинника наближалися до п'ятої вечора... І весь цей час
я пролежала, роздивляючись картини Я підхопилася так різко, що навіть потемніло в очах
почала швидко вдягатися. Порвала колготки... Так-сяк влізла у джинси й уперше забула
причесатися. Сьогодні на вечерю я задумала приготувати особливу страву і телячого
мозку під екзотичним соусом: рецепт я знайшла в кулінарній книзі.
Перечитала рецепт. Почала мити мозок. І відчула, що від мертвої білої маси йдуть
імпульси. Здригнулася, порізала палець, і кров закапала на білу щільну масу. Нестямно
жбурнула ніж у мийку, а мозок, порожевілий від крові, - у відро для сміття. Воно
перекинулося, зі столу злетіли чашки. Збираючи друзки, я ще раз порізала руку. Все це
страшенно розлютило мене, голова запаморочилася. Якось допленталася до спальні й
лягла, докоряючи собі: чого було лежати до полудня і віддаватися безтямному
спогляданню. Отже, почнемо все спочатку! Тільки цього разу... Я швиденько накинула на
рамку свій пеньюар і прилягла.
Уявімо, що ранок почався заново. Раз... два... три... Гра налагодилася. Наспівуючи, забинтувала пальці, поставила в мікрохвильову пічку куряче філе. І ледь устигла
причепуритися, як прийшов чоловік...
От мабуть, у чому справа: мені набридло байдикувати - треба було чимось
займатися! Я купила цілу купу жіночих журналів і почала вивчати всілякі статті з
цікавими назвами: «Як перемогти депресію?», «Справжня жінка- хто вона?», «Створи своє
тіло!», «Домашня кішечка чи стерво?». Раніше я і не уявляла, що ці запитання мучать
мільйони моїх співвітчизниць, а тим більше дивувало, що про це пишуть. Аж до суботи я
вивчала глибини власного «я». Усе викликало в мене подив. Чому мама не навчила мене
найважливішого?! Особливо тяжке враження викликали статті про зради, ревнощі. Світ за
вікном, виявляється, був переповнений невдоволенням. Одна я була щасливою, і нічого
про це не знала. Пам'ятаючи, як півдня провалялася перед картиною, я тепер
підхоплювалася з ліжка, майже не розплющуючи очей, - надто завеликою була спокуса
розібратися в лініях! - і бігла до ванної, відтіля - на кухню, а потім просиджувала в
кабінеті батька.
У суботу мій коханий знову притяг картину. Не можу сказати, що мене це
порадувало. Але коли він розгортав рулон, я відчула дивну нетерплячість: що на ній?
- Із цим треба щось робити... - говорив чоловік розглядаючи полотно. - Це ж справді
чудово! Знову виміняв на пляшку! Уявляєш?! А він же міг би виставлятися за кордоном.
Пропаща людина, так його шкода. Живе, як пес. Наступного разу заплачу йому як слід.
Хоча він багато не бере - тільки горілкою...
Таким чином у нас на стіні з'явилося п'ять картин. Той-таки простий олівець, ті самі
(і щораз - неповторні!) переплетення ліній... Я проводила перед ними цілі години, і якби
мене запитали, що я бачу, назвала би безліч речей: ніж, годинник, очі, тіла, бані церков, риби, птахи, і пророщені зерна, грудки землі, мозок, нутрощі, овочі, зірки, рот, зуби, ікла, копита, вовна, дим, апокаліпсис...
Мене більше не тривожило те, що я не приготувала вечерю чи не зачесалася. Часто я
залишалася в халаті, накинутому на нічну сорочку, до самого вечора...
...Промінь місячного світла схожий на ніж. Він проникає крізь завіси на вікні, немов
розпорюючи їх, і мені так хочеться взяти його в руки. Відчути вагу. Ножем можна
розпороти будь-яку тканину - він не завдасть болю. Треба тільки непомітно пробратися на
кухню, витягти його з дерев'яної підставки. Тихо... Очі можна не розплющувати - все одно
видно. Долоня ковзає по стіні, в іншій - приємний сталевий тягар місячного променя. Ним
можна наповнити себе. Подумати тільки: один рух - і ти, відмикаючи себе, немов ключем, бачиш, що всередині тебе - саме лиш світло...
Але чому від нього так боляче?
Хтось трясе мене за плечі, голова моя розколюється, я змушена розплющити очі...
- Люба, люба! Що з тобою?!
Я бачу його злякані очі. Я бачу себе: у нічній сорочці(!), босу(!), в коридорі(!), з
ножем, намертво затиснутим у руці!!! Що зі мною?
...Я занедужала. Це - жар. Може, вірус - грип якийсь, епідемія. Я лежу в ліжку, на
столику біля мене стоїть усе необхідне, щоб не вставати. Чоловік намагається прийти
раніше, приготувати щось смачненьке. Мені не хочеться виповзати зі спальні. Я тепер
краще розумію художника. Я ЗНАЮ, про що він говорить зі мною.
...Я ще не літала. Я прожила стільки років і жодного разу не злетіла, щоб побачити це
переплетення ліній ЗГОРИ. Тепер я знаю, звідки їх можна побачити! Як це раніше не
спало мені на думку? Треба встати. Обов'язково треба змусити себе піднятися, підійти до
вікна. Але як це важко. І все ж я піднімаюся, наближаюся до вікна. Воно втягує мене
майже так само, як і картини. І якщо ступити за рамку неможливо, то за вікно - досить
легко. Я відчиняю вікно. Мені не холодно. Мені весело. Зараз, зараз я зрозумію, що там, у
центрі завихрень і кілець. Око? Ембріон? Райський сад? Ще трохи. Півкроку.
...Різкий дзвінок вириває мене з теплого тунелю. Лінії та візерунки змазуються,
перетворюються на безглузду кашу. Треба відчинити двері.
- Ти чого в такому вигляді? - запитує сусідка. - Дзвоню вже півгодини! І що за
холоду вас у квартирі?
Стара корова! Яке вона має право? Я морщуся, як від зубного болю. Мене охоплює
нове почуття, якого раніш ніколи не було, назва йому - лють. Мені хочеться дряпатися й
кусатися...
Сусідка проходить у кімнату і зачиняє вікно. Теж мені, знайшлася вихователька!
- Щось ти мені не подобаєшся, дитинко! Ану лягай, я тобі малини принесла - зараз
заварю.
У мене на столику є все - «Колдрекс», «Фармацит-рон», «Флюколд»... Малина - це з
дитинства. Від малини буде гаряче в грудях і в очах... Я плачу. Сусідка обіймає мене.
Сьогодні мені не злетіти...
-Я їду у відрядження, - із сумом промовив чоловік. - Як я тебе таку залишу?..
Мені не хотілося, аби він переживав, і я спробувала усміхнутися. Нехай їде спокійно, розвіється. Тим паче, що їхати доведеться до міста, де минуло його дитинство. Мені вже
трохи краще. Ні, справді. Я встала і навіть спробувала зварити каву.
Вранці він поїхав. А я знову лягла. Хіба до цієї щасливої зустрічі я не була тут одна?
Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі - картини.
Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від
жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача.
Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби
відчувала, як м'які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і
велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так
знущаються з мене? Адже я їх так люблю... А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до
коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки - ось нова деталь, яку я
розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду,
ніжних лялечок, прозорих метеликів... Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце
б'ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і
злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я
швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, - як тоді, коли накрила картину
пеньюаром...
Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з'явилися сили вийти на кухню і заварити
чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник - ані крихти! Дивно, що він не залишив
мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового
варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя.
Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!
Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи
дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж
раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики - все одно.
Відтоді як вони з'явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила
кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла
стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж - другою божевільною в його
житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов'язана. І тоді все
буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.
Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко - давалося
взнаки моє добровільне домашнє ув'язнення. Але після кількох годин - коли слухавка в
моїх руках мало не розжарилася - я нарешті з'ясувала, де мешкали жінки мого коханого.
Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть.
Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.
Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все
ще зима...
Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі Уже в машині зметикувала, що
за інформацію треба заплатити. І не помилилася - працівниця реєстратури відразу ж
радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім'я дільничного лікаря.
Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени
кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і - знову-таки за допомогою «зелених» -
швидко з'ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.
Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий
день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й
вигадала історію із загубленою карткою.
- Він дуже незадоволений, - прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.
Я витягнула ще одну десятку.
- Це була дуже нервова пані, - нарешті сказала медсестра. - Вона викинулася з вікна.
Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило.
Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин - у неї був гарний чоловік,
перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання.
Результат той самий: квартиру продали.
Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде
важкий день - я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в
місті одна. А ім'я жінки я запам'ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім
чоловіком. Навіть не знаю чому...
Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось
підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю
в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.
У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й
рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не
обійшлося без грошей).
Хвилин за п'ять до кімнати увійшла жінка - виснажена білявка в сірому лікарняному
халаті й повстяних капцях...
- Ти моя сестра? - запитала вона. Я кивнула.
- Квіти поливаєш?..
Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.
- Я хочу додому... - раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не
зводячи з мене пронизливих очей.
- А де ви живете? - зважилася запитати я.
Очі жінки загрозливо заблищали.
- Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! - повторювала вона.
- Що з вами трапилося?
- Я знаю... -Жінка погрозила мені пальцем. - Ти теж живеш у галереї... Я зрозуміла.
Мене не обдуриш!
- У галереї? Де це?-розгублено запитала я.
- Тихо... Це там, - вона показала пальцем кудись униз. - Там тихо... Вони працюють
дуже тихо... До них не доберешся, але в мене є ключ...
Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із
фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.
- Прощавайте, - сказала я. - Вибачте, що потурбувала...
- Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ - ось він! Візьми, якщо не віриш...
- Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. -
Гарний у мене талісман? - запитала, посміхаючись. -Піди в галерею. Там тихо... Там-
ВОНИ. Сховай - а то заберуть!
Я машинально взяла ключі: - І де ж ця галерея?
Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали
увійшла медсестра.
Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді
сестри: - - Не забудь полити квіти!
Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.
Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що
перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало
тільки одне слово - галерея. Потрібно з'їздити, подивитися. У крайньому разі - полити
квіти.
Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати
елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під'їзду. Було темно й вогко. Почала
підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що
скажу?
Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.
Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула
двері й... задихнулася...
«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів... Милий мій хлопчику...
Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.
Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків... Я пішла до зачинених дверей, з-
під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита
яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила... Ні! Ні, цього не може
бути!!!
Усюди - на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них... Я вже знала, що
може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з
квартири. Ось вона - галерея! Ні, швидше - майстерня божевільного й водночас
геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще - це я теж
запам'ятала! - знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший
день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван...
Милий мій хлопчику... Чому все так?!
Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж
сама казала, що здоров'я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?
Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я
знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки
можна анулювати заповіт. Але спочатку - найголовніше.
Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої
рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.
Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали,
неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.
Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, - ніжна
лінія немов манить за собою... Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері- нехай
горить на самоті. Інакше... Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.
...Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що
належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити
- довго і щасливо. Тепер я - директор великого приватного видавництва, у яке вклала
успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і...
прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.
А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася
«Галерея» - такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти - літературна праця
виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п'ятьох журналістів. Але я
цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти - мої найперспективніші
автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».
Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для
годиться, аби не мовчати.
- А що сталося з вашим чоловіком?
Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім'ятий папірець, простягла
мені.
- Так усе закінчилося... - сказала вона. В її очах
промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати...
«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого
містечка мого дитинства. У руці - сокира... Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось
так, милий мій хлопчику, - вмовляю я себе. - Ось так!..»
...До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»
я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то
зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім - горілку з
перцем... Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини
хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав
як саме - у вогні. Мені нікуди повертатися.
- Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь
будинок. Але через кілька років будинок спорожнів - батько загинув на полюванні, а мама
якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» - погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до
нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті
від мого таланту. Я точно пам'ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками
всюди, переконуючи, що вони - геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.
Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула - випала з вікна гуртожитку.
А далі... Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми
роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один
за одним... загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх
заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-
справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник,
хто знає...
Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще
сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого
будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу
покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап'ястя правої руки...»
Частина 3
Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.
Особливо тоді, коли знаєш, що раніше - ще місяць чи два тому - ти весело й докладно, як
інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман
Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров'я, про те, що робили зранку і що
робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж
захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й
розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж
стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов'язки - зовсім не
головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на
мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка...
Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» - я відповідала останнім рядком
із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано
знизували плечима...
У мене ще буде час розповісти про все це докладніше...
Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного
задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені
з'явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж
кількох років
- Ну, як вам працюється? - запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув
журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.
- Добре, - відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.
- Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, - продовжував лікар, дивлячись, як я
виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже
важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової
інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий
почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що
поговорити в найближчі п'ять хвилин.
Я промовчала.
- Якщо бажаєте, заходьте якось до мене - побалакаємо. - Лікар підморгнув мені й
пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях
палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої
володіння.
Після обіду до мене привели ще одну жінку.
- Це - складний випадок, - попередила медсестра. - Вона майже не розмовляє. Ні з
ким. Увесь час спить... Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не
впізнає, бідолашна...
Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.
Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі
прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:
- Закурите?
Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин
зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:
«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я
продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев, вгрузаючи ногами у в'язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі
деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила
й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки
далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки
пам'ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і
дерев'яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.
Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!
Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу
ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.
Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або
перекидатися буденними фразами.
Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він
зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев'яний
обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.
Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були
повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на
порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І
мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.
Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що
їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за
багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для
розмов.
Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те, що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це
розуміли.
Кілька годин, які я була тут - у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, - минали
непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в
метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.
Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак... Не
знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно...
Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,
клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.
Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи
словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки - щось значно більше, ніж
дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того
було забагато...
- Якщо у тебе з'явилися нові друзі, - сказав чоловік напередодні мого дня
народження, - чому б нам не запросити їх у гості?
Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що
мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.
Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже
тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу
подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це
саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі
тут - зовсім інше, ніж те саме - там.
Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що
завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не
має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову
на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того...
Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.
Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.
Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що
почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як
залізобетонна стіна під час землетрусу. І
Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.
Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте, чим для мене був той фургончик...
...Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою
Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на
куті столу.
Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі
присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.
Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно
змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька
годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському...
-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -
Чому вони не прийшли?
- Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?
- Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю, не було жодної душі!
- Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли
раніше за інших.
- Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був
завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох, більше нікого не було!
- А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала
заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
- Ти, мабуть, перевтомилася...
- Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.
Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
- Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу
заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував
практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
- Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав
рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що
говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що
вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І
перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
- Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його
обличчі вималювалася задоволена посмішка.
Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за
столом. Пам'ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася: було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку...
Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх
усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини
й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.
Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити
зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не
піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу.
Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на
найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо
знову зібрати докупи, а якщо збереш - все одно втрачається вся цінність і чарівність
того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.
І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила
ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля
порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись, як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.
Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відновилися, що я знову готова мити-
прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві...
...Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було
зовсім неясним, а сірим, як напередодні весни.
Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» -
власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від
його плеча. Цей звук був жахливим і... привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки
миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені
не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього, ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з
тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не
прокидайся...». «Не прокидайся, інакше - застрягнеш!» - повторила дівчина.
Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному
просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала - в
ній звучали знайомі голоси.
Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так - не за власною волею, як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю
повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі...
...А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я
сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і
обриси міста, що маячіло попереду, - все зникло. Стихло й відлуння.
Тиша висіла над пісками непроникним куполом.
...Так я застрягла на межі сну та пробудження.
Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати, проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з'явився
час подумати - я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ - ті, кого розбудили
зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі
або навіть мільйони - і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала, що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.
Я сиділа посеред білого м'якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не
прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого
поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з
довгим волоссям - як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала
набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще
зрозуміла істину; спокій - це те, що може бути кращим за любов, важливішим за
буденність, а можливо, і за життя... А цей стан - досить дивний! - можливий лише на
межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві - це секунди спокою, сповнені
радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці.
Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ
не прокинувся...
Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і
яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?
Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловіку тільняшці міг
бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам'ятав мене.
Мабуть, і сам не міг би пояснити - чому? Дівчина... Вона теж могла бути ким завгодно -
продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок.
Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам'яті.
Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч...
Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене...
... Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на
горизонті з'явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася - невідомо! Вчора був
моток ниток, сьогодні - риба... Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому
відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав
такий, яку перші місяці нашого знайомства...
Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра найменшу рибинку. Я усміхнулася.
Тепер я розуміла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і
спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки... Ми сиділи посеред білої пустелі під
прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась
неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пісок, одночасно схилялися над нею, зіштовхувалися лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я
хотіла, щоб це тривало вічно. І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».
Частина 4
- Він прокинувся і лишився з вами? - запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не
огидно чути власний голос.
Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити.
- Ми ще зустрінемось, - сказала я.
Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті,
кого лікар назвав «цікавими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.
Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо
вони метушаться, для чого живуть?
Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей - не
навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.
Наприклад сьогодні, коли я їхала додому...
...У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його відразу впізнала. Чоловік сів біля
запітнілого вікна й щедрим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоловік, Котрий
Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й
дивляться в неї, як у замкову шпарку. А цей - розумник! - одним широким змахом руки
відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цього чоловіка
змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила
стільки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Протирає Запітнілі Вікна, сидів
Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевершено
лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній
лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону рудих зайчиків. Чоловік,
Незадоволений Життям, одразу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений такою
ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був
незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого
боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних
чобіт. Насправді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною... Щоправда,
черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м'ясний
пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.
Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стояли дві дівчини. Одна з них була
Тією, Що Занадто Голосно Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується - під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під
Сваровскі».
Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Людних Місцях. Вона тільки
роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будинку
було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла сказати мені навздогін: «Бач, як
вирядилася! От у наші часи...». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не
хотіла про це знати.
Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто траплялися на моєму шляху. Вони
спливали в моїй пам'яті і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами а якось...
зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх
співробітників. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в
Жертву. Щоправда, вона цього ще ніколи не робила, але кожен її порух свідчив про цю
готовність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона
піднімалася на гільйотину часів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб
дістати теку з верхньої полиці, - нагадувала напівоголену Свободу з картини Делакруа. І в
неї дуже; кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї'. замість цього лише
жарти й насмішки. Кулі - це атрибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й
до іншого.
Через два столи від неї сиділа Жінка, Якій Постійно Телефонував Чоловік. Йому
конче необхідно було дізнатися, чи пообідала вона? А якщо він чув позитивну відповідь -
одразу ж передзвонював, з'ясовуючи, чи випила вона філіжанку кави з круасаном. Очі цієї
жінки завжди хворобливо палали: вона боялася, що коханий чоловік зателефонує в ту
хвилину, коли вона вийде з кабінету помити чашку. І тоді його життя втратить сенс.
Можливо, назавжди...
Трохи далі розмістився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це було його
таємницею. Його обличчя завжди прикрашала відсторонена посмішка. З ним можна було
робити все що завгодно: занурювати обличчям у вершковий торт, підкладати на стілець
кнопки, засунути за комір павука чи навіть слизьку жабу... Він посміхався. І всі довкола
думали, що він - підлабузник, кар'єрист і «тиха сапа». «Цей далеко піде!» - казали про
нього в курилці. Але якщо він і міг піти далеко - то тільки вглиб власного «я», де завжди
цвіли полуничні лани.
І цього не могла зрозуміти Дівчина, Приречена Ходити в Секретарках. Хоча вона
давно вже обіймала посаду завідувачки відділом і постійно ганяла Юнака, Котрий
Захоплювався Буддизмом, за ванільними булочками до кондитерської. Вона регулярно
ходила до фітнес-центру на перлинові ванни, щоранку викликала до себе візажиста,
голосно скаржилася на обтяжливі поїздки на Формулу-1 та обридлі Мальдіви. Проте
навіть якщо б завтра до неї посватався один із синів принца Чарльза, вона не перестала б
відгинати мізинець, підносячи до губ філіжанку з кавою, і прискіпливо випитувати в
офіціанта про склад фондю «франш-конте».
Хоч би кого я згадала - для всіх підбиралася своя, Досить влучна характеристика.
Чоловік, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жінка з
Поведінкою Дівчинки, Тітонька-Брунька, Що Так і Не Розквітла, Дівчина Не Від Світу
Цього, Чоловік-Шматочок-Сиру, Незбагненна Красуня, Дідусь-Генерал, Жінка-Зірка... Усі
вони неї здогадувалися, що приречені грати в житті одну, наперед визначену роль. Одну й
ту саму, не зважаючи на обставини...
Але яка роль, у такому разі, відведена мені?
Кілька років тому я б упевнено могла відповісти на це запитання. Тепер я тільки
мусила це з'ясувати.
Частина 5
...Уранці наступного дня для розмови я обрала чоловіка.
Він мав довге волосся, комір його лікарняного халата був піднятий і підв'язаний
чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти - рухи його були різкими та елегантними
водночас, - він заклав ногу на ногу та відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й
картинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив
швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи оповідання, що
було надруковане на стіні позаду мене...
«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років, а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затримав моє
прибуття на острів на два дні, повільно ремонтуючи свою яхту.
Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав'яз у ній майже по коліна і ледь устиг
вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здійняв
довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з
мене капелюха й за мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно
схрещувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки
вирваного листя утворювали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла війна. Я
розгублено оглянувся на воду: може, встигну повернути старого. Але яхта вже зникла в
тумані.
Я роззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які
сушаться на березі, або ще якихось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Навіщо я
приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок, шкарпетки, пара краваток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!
Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не
означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділення, міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев, шуміло море, вітер здіймав листя й пісок. І - жодної душі!
Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо,
човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі що
стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що
маленька рибальська яхта!
Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк
безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві
написи на вітринах магазинів.
Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплутати мене своїми слизькими
мокрими вітами, пісок набився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною
хусткою.
За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на
будинок і кинувся в той біт на слабкий вогник, що пульсував усередині.
- Грошей ми не беремо! - сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє
прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.
- Ми зневажаємо гроші! - підтвердила стара в такій самій одежі. -Ми вже забули, що то є...
Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим, як знову ступити за поріг,
туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.
- І речей нам не треба! - відрубав старий.
- Навіщо нам речі? Куди їх одягати? - підтриманого стара. - Ми маємо все
необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.
- То чого ж ви хочете? - вигукнув я. - Невже ви ніколи не допомагали ближнім?
Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут - така маленька і слабка, - її
теж могли так само виставити за поріг.
Старий перезирнувся зі старою.
- Допомога ближньому не входить у наші звичаї... - сказав він. - Проте виняток, звичайно ж, був... Одного разу...
Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив
зовсім про інше:
- Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч
занадто довга, а в нас - безсоння...
Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.
Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною
картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий
підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з
думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до
пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як
розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.
Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти
та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не
жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!
Я глибоко вдихнув і видихнув... Про що їм розповісти?
За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.
Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки
люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі
засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.
Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про
походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що
господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від
їхніх поглядів у мене лопалися очні судини...
- ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.
- Хто? - не втримався я.
- Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! - втрутилася стара.
Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші
Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали
клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.
У мене з'явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно
пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни, крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.
Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я
обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?
Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка...
Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -
лавандою, а точніше - лавандовим шампунем...
Холодна та чіпка стареча рука вп'ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це
був павук або гусінь.
- Забирайтеся геть! - Очі старого випромінювали лють.
- Що це? - запитав я, вказуючи на стрічку.
- Геть! - Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла...
- Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи...
- Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр
звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!
Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу...
Принаймні я знав: ВОНА була тут.
Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і
занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте
духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть
особливо гостро...
Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним...
Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із
веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна
й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що
готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були
відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв'язку, радіо, телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих
пагорбів і дві лісосмуги.
Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й
постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».
Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із
білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам
позначилися червоні рубці.
Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх
чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після
невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.
- Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.
-Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! - додала інша.
- Але ж я зміг би щось зробити корисне... Принести води... Або ще щось... - почав
умовляти я, пригадуючи умови старих.
- Ми все робимо самі, - заперечила одна.
- Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви
поспівали нам щось...
«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це
острів якихось божевільних!»
Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку
старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила
мене й змусила покірно кивнути головою.
У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи
одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на
вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного
відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь
я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.
- Можете поїсти, - сказала одна. - Там, на столі, молоко й сир.
Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться
- було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би
зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж
вона
хочуть від мене почути.
- Тепер співайте! - наказали вони.
Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.
- Не те... - пробурмотіла одна.