Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

- Не те... -луною відгукнулася друга. - Таких пісень ми не любимо. ТА співала

інакше...

- Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! - не втримався я. - Кого ховаєте на

вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток

зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:

- Геть звідси!

Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу

імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в

старих, гачку висіли... ЇЇ босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -

не стрічка. Я чітко пам'ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві

ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і... наштовхнувся на

дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю...

...Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.

Валіза, цигарки, чоботи - все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів

падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений, ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі...

...Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки

ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я

перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди: вона завжди мріяла про дику безлюдну землю...

Незчувся, як заснув - ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було

ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину

паркану: на подвір'ї двоє чоловіків пиляли дрова.

Одному було років шістдесят, другому - сорок. Ймовірно, це були батько та син.

Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши

роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений

кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив

самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити

нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх

часів мешкають чотири родини - ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в

пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під

ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами...

- Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

- Нам байдуже, - відповів батько. - У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не

зрозуміти... І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

- Нікого з них?

- Нікого...

- Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -

розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони... Мені здалося, що вони думають

про те саме.

Тобто ваша мета - спокій? - спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж

повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так - ховатися від

цивілізації, прогресу, нових знань...

- У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, - відповів батько. І

перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не

зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,

виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних

правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що

втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і

страждаєш від того, що воно - десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його

варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається

незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і

ніхто не скористається ним. Воно - всередині тебе. Назавжди.

- Нічого собі! - усміхнувся я. - Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її

безкорисну чарівність, її треба... з'їсти, знищити, розтоптати?

- Так, - напрочуд серйозно відповів батько.

- Звичайно, - підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що

спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова - тільки в нудотний

жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією...

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах

увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис

за нею...

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному

палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп'ятий метелик, висіла

шифонова хустка. Мій подарунок - із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою...

- Що це? - захриплим голосом запитав я.

- Даремно ви так... - насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.

Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти - негайно тікайте звідси! Поки

ще є час до Великої Ради...

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І - не

брешу! - краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися... Призахідне

сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши

голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.

Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але

знайду... Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь

куля все-таки влучила в мене...

Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до

ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв

наді мною нерухомо, немов пам'ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.

Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було

байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно

поглянув на хлопчика - вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові, останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.

Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою

вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої

вуха і рот. Він виявився глухонімим...

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в

очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й

показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», - вирішив я. Він справді відскочив від мене на

кілька метрів і раптом...

О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -

погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний

танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною

розгубленістю поглянув на мене. «Що?» - кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був

майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -

жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби

витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне

пасмо й провів п'ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся

собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці

жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором...

Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу

промокла...

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше

нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого

не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було

віддати іншим. І тому міг би жити вічно - порожньо й байдуже. Міг би стати

достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався, підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його

батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши

мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я

не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він

повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні

історії й гарні пісні - адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам

життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить

засліп.

...Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив

долоню - на ній лежало намисто та... іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради

мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис

його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого

жесту - взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА

знала, що я ще здатен на це?

...Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,

зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе

треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з

хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний

знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,

стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися

у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко

розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув

туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко

випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися...»

...У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був

він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?». - Ви вільні, -

відповіла я.

Авжеж! - усміхнувся він. - Ви також.

Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

- Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до

цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось

повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі

працюють в одному місці? Бр-р-р...

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.

Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.

Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав'ярні на околиці якого-небудь

іноземного міста - Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще - Варшави! (У мене

величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав'ярня маленька - на сім столиків.

Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.

Дерев'яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й

тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця - дві

яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її

дім - далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед

перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ,

музика, цей маленький простір і вона. Це - правда, реальність. Решта - не має жодного

значення... За вікном і справді розпочався дощ - перший дощ після довгої зими.

- Наступного чи підете додому? - знову зазирнула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не

посміхатися їм і вдавати зверхність - вони починають ставитися до тебе з більшою

повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося

скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із

жіночої палати.

- Це - наша «фінка», - сказала медсестра, - вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз

порегочете...

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.

Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

- У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача

на плівці ще лишилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«...У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю

вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся

без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм

його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А

якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де

мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-

синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) - такий повітряний

коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений

апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -

велетенські. На перше - суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге - стейк-філе з

лосося, загорнуте в бекон, до нього - картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-

карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів) фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю...

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така...». І слів

не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не

беруть - тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо - сиділа б я в селі під

Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи

не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»... А це дуже-дуже смачно, по-

фінському- «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С», замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках

була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, - короткий

ніс, великі, широко посаджені очі, - і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила

подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із

Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося

пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов'язане з постачанням консервованої

морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей, котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з'ясувалося, що Арто Ваатан - романтик. Я таких

самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче

випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок

давнім фінським прислів'ям: «Хочеш бути багатим - працюй у місті, хочеш бути

щасливим і вільним - стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай

би й так, проте будинок він заповів дітям...

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в

той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене

спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!

Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене

- все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.

Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього

випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися

репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до

себе!

А вже згодом був цей музей...

- Не знаю, просто не знаю, що й робити... - чула, як говорить директор роува

Саатаннен. - Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням

тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має

тонкий смак, мабуть, і решта в ній - тонке, делікатне... - Який може бути вихід? -

продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. - Що з нею

робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні... Скільки ж її тут

тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з

дитячої літератури.

- Та вона, корова, усім тут впоперек горла! - говорить роува Пайве і навіть зубами

клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). - Невже сама не розуміє? Навіщо ви її

підібрали?!

- Ви занадто суворі, -уриває її директорка.

- Це ви занадто м'які, роува!-не вгаває адміністраторка. - її місце-у притулку для

самотніх.

Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають

фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою

пустелею в пошуках трави...

Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,

різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні

нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову

сукню - я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -

низька, на грудях - великий оксамитовий бант, знизу - широка оборка. Вії та губи я

завжди ретельно підкреслюю - лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж

працювати на людях!

Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де

панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.

Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на

місці. Хвилююся, чи не зім'ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю

зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.

Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через

цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев'ять книжок. І

зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.

Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до

експозиції, я розповідаю їм нові казки - продовження історій про родину кумедних лісових

істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб - не приведи Боже! - не почула роува Пайве!

Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить

дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» - сказав він.

З того часу моє ім'я - Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони

занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки

й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні

історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми

цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап'є-маше

та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця... Ми розпалювали камін і

виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.

Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем - експозиційну залу

поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими

персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи

морщаться, вони починають рухатися і сміятися... Мені подобається спостерігати, як

лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те, як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються

долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть

вкинути в море. Або кудись далі... Я розповідаю про ненажерливе свято - Різдво, для

котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок...

Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,

швидко вмикаю світло...

- Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала

для вас, любі діти! - бадьоро закінчую екскурсію.

...О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм

насняться Чіпкі Лапки. І вони - ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки

взимку, - довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.

А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і

залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен

вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!

Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -

моя родина.

- Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.

- Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? - питає Мумі-тато.

Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що

мені немає кому приготувати індичку на Різдво.

І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів - родина Мумі Тролів, фрекен Снорк, Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і

танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних

кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м'які

подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.

Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги

своєю вовняною хусткою... - Спи, моя ріднесенька, - каже Мумі-мама. - Завтра настане

новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами... Я засинаю щасливою. У

мене немає підстав скаржитися на долю...»

Частина 6

...Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не

пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття

сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я

досить добре. І потім - ім'я... Велика магія інерції.

Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і - з проміжками

у кілька хвилин - натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле

жаб'яче кумкання.

- Розумієте, - пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому

тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), - частіше за все

симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів,

конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.

У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на

касету, - вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і

нервово намагається відкрутити його:

- Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною

загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише

в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже

нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час

повторюють одні й ті самі фрази...

У мене немає підстав скаржитися на долю...

У мене немає підстав скаржитися на долю...

У мене...

...Тепер у мене точно їх немає!

- Може, кави? - каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли

крихти хліба - мабуть, щойно з'їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє

прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.

Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла

ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або - стопа, або мочка вуха. Вухо -

це взагалі... Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.

Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією

хвороби Ван Гога:

«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на

нього...

Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і

лягав у своє ліжко...

Наступного ранку в кав'ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у

голову побратима...

Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко...

Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом...

Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре

мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до

мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому...».

Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу...

Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку

розпусти, до якого часто навідувався...

Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».

Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув...

Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена...

Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані...

Періодично він замовкав і заклякав в одній позі...

Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав

його:

"Людство - це збіжжя, яке належить зжати..."»

...Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м'ясисте. Його важко ненавидіти, адже на

перший погляд воно - беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,

нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й

описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в

зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм

відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно - підступне. Від

того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.

Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів'яло і звисає на плече, як торішній

листок...

Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним

рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна

накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима - і вона спаде, як жаб'яча шкіра, а під

нею з'явиться щось незвичайне - срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло

чужопланетянки або - зовсім нічого...

- Сирота... - прошепотіла до мене медсестра, - вважає себе Жанною д'Арк.

Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою двері.

Дівчина мовчала, опустивши очі.

- Жанно, - промовила я дуже тихо, - Жанно, не бійся... Я тобі вірю...

Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-синіми очима. Мені навіть здалося,

що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала

послухати її історію...

«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене,-за мною!»

У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик

сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на

якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.

«Той, хто вірить у мене...»

Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку.

Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий

дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки

мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути - разом з усіма.

Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт! Ось перший спогад про це

почуття своєї «трикутності».

...Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась,

намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.

- Воно таке чорне-чорне, - казала одна, - чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж

світиться чорнотою!

- І на ньому - зірки! - із захопленням підхопила інша. - Такі золотї-золоті, аж срібні!

У мене навіть перехопило подих від краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і

вимовила якнайголосніше: - А в мене є така сукня!

Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку

виголосила якась з них А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.

Так само було й зрештою. І потім, коли минули роки, мене не помічали. Про мене не

говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди

ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев'яних чобітків. Через це я й

боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам'ятаю, дивилася вниз, на

підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися. Якось я випадково почула, як Верховна

Настоятелька давала вказівки сестрі-хазяйці:

- Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І... І ось що... - зніміть люстро. Воно

їй ні до чого.

Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та

глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля

нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.

...Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.

Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали

мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у

срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди...

Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси

відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикрої Адже ровесники тоді

сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я

намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самот - у суцільній

тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я,

переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.

- Чому вони втікають? - запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-

під моїх вій.

«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять... Тому що

вони - круглі та гладкі...»

- А я? Яка я? - запитувала в них (у мене ж не було люстерка).

«Ти -різна...»

- А я можу стати круглою та гладкою? - сподіваючись, питала знову.

«Можеш, - чула у відповідь. - Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо...»

А я ж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені

також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не

опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних.

Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки

голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через

них я відчувала себе вигнанцем.

Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось чого я не могла збагнути

своїм дитячим розумом.

- Ти мусиш соромитися! - часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася

якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання

зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене...»

Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою - вони

здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?

Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече - вона була дивовижного кольору...

Можливо, це підстава для сорому?

А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула

колискову:

Дін-дон!

Буде сон...

Трень-брень!

Буде день...

Тік-так!

Буде знак...

Тонь-тінь!

Буде кінь...

Бом-бім!

Буде дім...

Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: сон-день-знак-кінь-дім». І

розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та

поїду туди, де мені вірять. Поїду додому...

Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й

ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені

подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це

робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з'їла його сама. Я спробувала

покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і

тремтів, я, як завжди, не підводила очей-мене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули...

Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки.

Я дивилася на високий кам'яний мур Притулку, на п'ятачок подвір'я з жовтою травою,

куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою - зів'ялою і

скошеною.

Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці - молитва і сніданок у

великій залі за довгими дерев'яними столами, удень - уроки, праця, потім - обід і

півгодинний сон. Потім - вивчення нових молитов і вечірня служба в кам'яній каплиці.

Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому

виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.

Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто

письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким

нетерпінням я чекала цієї миті! Але... На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову

чула:

- Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!

І це було правдою.

Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь.

Але це мене лише злякало...

...Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в

класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо -у своїй кімнаті. І

хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й

ніколи не поглядала на неї - адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася

на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували

голоси.

Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з

усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.

Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не

квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.

У каплиці стояли вузькі кам'яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до

одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна облізлими

ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.

Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри

виходив Кращий Вихованець і виголошував слова нашої притулкової молитви. Решта

тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на

жовтому папері в залізній рамці.

- Ми хочемо, щоб завжди було багато води і мила! - промовляв відмінник. - Ми

хочемо м'яса, хліба та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити

ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!

Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були

набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?

Розмірковуючи на цю тему, я раптом відчула, що ковдра, під якою скупим теплом

зігрівалися мої змерзлі коліна, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася,

утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе,

тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище... Слизький

жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка

зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.

До мене ще ніхто не доторкався - у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом

крізь щит опущених вій до мене долинали історії, котрі траплялися поміж моїми

однолітками. Вони зіштовхувалися, розбивалися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися... Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка Притулку часом долинав

дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна

Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло...)

...Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп'явся в мої коліна. Я боялася

поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів

поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на

моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення

молитви.

- Хочемо! Хочемо! Хочемо! - одностайно прокричали всі. І вихователі почали

скидати ковдри з наших ніг.

Я поглянула на свої коліна та литки - на них лишилися синці.

Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала стільцем і впала на коліна перед

вікном. У ньому висіла самотня зірка...

Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву...

...Двері нечутно відчиняються... У них входять двоє - Верховна Настоятелька і

вихователь. У руках у Верховної -. тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний

лікарський лоток із шматком протухлого м'яса.

- Зараз... зараз... - шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.

- Давай... давай... - шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька

навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні.

Я відчуваю заштрик...

- От і все, - задоволено каже вона, - вживлення відбулося. За кілька днів вона почне

гнити з голови. Скажемо, що це - бубонна чума...

Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене

немає виходу.

Дін-дон! Буде сон...

...Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев'яних рамах, немов кислий лимонний

сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері - вони тау само

підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла

побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом

підіймається рожеве сонце.

Трень-брень! Буде день...

Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла

заявка?!

- Сідай, Жанно, - сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого

столу.

Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м'яке ложе, що

мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.

- Отже, Жанно, - вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я

дивилася туди ж), - сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.

Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я

напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.

- Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому

суспільству - мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною...

(О, я була, була вдячною!)

Так от... - Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. - Так от, Жанно... У нашій

країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?

(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)

- Але, - після паузи сказала Настоятелька, - усі робочі місця зайняті. Усі займаються

справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або

варити мило?

Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.

- Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, - процвітає. У нас

багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, - тут вона трохи

закашлялася.

Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.

- Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти

мене розумієш, Жанно?

Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу

Притулок.

Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.

Тік-так!

Буде знак...

До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.

Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я

взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.

Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.

Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я

злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок... І настала тиша.

Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та

гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?

Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам'яного муру.

Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у

відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.

- Що мені робити? - шепотіла я. - Чому ви залишили мене?..

Довкола було тихо.

А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив

із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху... Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний - він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод.

Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на

початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє

синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого

віконця.

Я скинула дерев'яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла

швидше, затим - побігла.

Бігти лугом було дуже приємно, алея не знала - куди? Зазвичай вихованців Притулку

забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.

Проте на галявині я побачила... коня!

Тонь-тінь!

Буде кінь...

Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво

вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у

мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я

зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки.

Боялася, що все це - сон...

Але довкола не було ані душі.

Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його

пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла!

Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки Кінь пішов. I мене знову поглинув страх.

Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?

Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала

хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття... Моя закодована

мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:

- Той, хто вірить у мене, - за мною!

Кінь виструнчився i поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки

- дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які

існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.

Я мчала вперед і боялася озирнутися, Певної миті мені здалося, що це - погоня, котру

послали за мною з Притулку. I якщо я зараз озирнуся - доведеться знову опустити голову

й відчувати страх i сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись.

Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. 3 волосся - предмета мого сорому -

повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала

згустком суцільного сорому та ганьби!

Біля самої води кінь відірвав копита від землі і злетів угору, вітер засвистів у вухах.

Мені подобалася його шалена пісня!

Нехай помру від сорому, вирішила я,-тепер усе одно! -озирнулася.

...І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій від стані, мчала неймовірна

кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги

й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов'ю.

Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його

дзеркальному щиті я побачила те, чого не банила ніколи. Я побачила себе... І полотном

розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на

якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов!

I скільки ж їх могло проминути ще - нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.

Перед тим, як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я

вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні

слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повернутися.

Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі

його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір'я. Сірі,

маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни... Вони вказували

вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір'ї брудну піну. Ми кружляли

над притулком. мого сорому i страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим

бульбашковим капелюхом...»

Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ

перевернувся. Хоча, можливо, він завжди був перевернутим? Чи це я перевернулася в

повітрі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? I тепер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів

та... парасольок? Щось зі мною було категорично не так... «Він носив у co6i з самого

дитинства приховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із

представником роду людського, не зовсім так, як треба... Все це скидалося на легкий

голод, котрий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в

душі, немов голод...» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його

зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить ступати у ваш слід. Але ти поки що не зробив

жодного кроку, котрий 6и змусив нас переслідувати тебе...». Коли я вперше прочитала ці

рядки, довго не могла прийти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої місця. Усе

сурогатне знайшло своє ім'я, а все справжнє видалося настільки справжнім, що його

можна було відчути на смак, як шматок м'яса з кров'ю.

Але після цієї миті стало ще важче: що більше я стикалася з тим, що було виставлене

напоказ, то болючіше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмовитися на користь

свого власного життя. Справжнє - душило, лякало безсонням, сурогатне - смакувало, як

подвійний чизбургер у «Макдональдсі»...

Проте тепер меш вочевидь ставало легше... Я перетворилася на велетенське вухо.

Хоча розуміла, що «психоспікер» з мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від

мене не те, чого бажав. Але я вже не могла не натискати «Record», відчуваючи таємність

товариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це

доводити!

... Наступним я викликала представника з чоловічої палати.

- Випадок складний, - сказала медсестра (вона перебрала на себе роль конферансьє, i їй, здається, це дуже подобалося),-можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині часи!

Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить

нормальних людей. Тепер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням,

добровільно. Хоча біс його знає! Дивиться самі.

Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу здалося, що я його десь бачила.

Згодом зрозуміла, що помилилася. Звичайно ж, помилилася... Ось його запис:

«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку.

Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: одноповерхова з

трикутною мансардою. На цьому поверсі - занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і

бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кутку - чорно-білий

телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині - круглий стіл з облізлим

оксамитовим обрусом, біля віконця - комод із кухликами в білий горошок. На більшості з

них - відбиті ручки. Вікна заклеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не

знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже по

відклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір'ям і

розпалюю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість

з'їжджаються на гостини до родичів колишні односельці Хоч моя хата збудована на

великій відстані від інших, усе одно дим можна побачити й здалеку!

Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю

вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.

Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину - він тут єдиний I

нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові

халати впереміш із торбами пшона, консервами й трилітрівками з томатним соком.

Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне вибираю

час, коли тут людно, I стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх

гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому

доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент

місцевій красуні пост бальзаківського віку (інших тут не буває) э приводу її

розцяцькованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок

консервованих бичків, пляшка горілки - мій звичний джентльменський набір. А що ще

потрібно відлюднику, аби радіти життю?

Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у своїй обдертій спальні I, буває,

прокидаюся в сльозах. В огидних каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил.

Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам'ятаю. I нічого не можу повернути-хіба що в

снах. I саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт

листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний... Як ще

років зо п'ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком,

полірував та роздивлявся дивовижні візерунки на зрізі.

Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих

закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі

ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгарніша пляма - чи то жовта, чи то

срібляста з яскравими чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими

лабіринтами, наштовхуючись на поперечні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці

лабіринти вели в глухий кут, I тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це

була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії поглинали

мене. Я уявляв, що в моїх руках - таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували

розташування міста Абсолютного Щастя. І я з новим захватом мандрував камінним

зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається

в мене в міській квартири Треба відшукати її! I перевірити - чи правильно обрано

напрямок.

Загалом, багато чого збулося... Мій центр життя виявився не просто жовтим чи

срібним у чорну цяточку.

Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і

нарешті винесли на середину. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глухому

закутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже молоко і час від часу смикати за вуса

світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки?

Англійська королева?

А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або

без них - навіть краще!) стежкою - та й у річку? Та ще й без папараці?!

Слабо!..

Ось які думки відвідують мене. На природі мозок відпочиває, є час подумати. I

навіть, як раніше, пофантазувати...

У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загальний пластиліновий кавалок,

перемішав. Вийшла така собі біомаса. Бона теж десь там, за межами мого лісу. Там і

родина - дружина, донька. Усе в них добре. У дружини є чоловік, у доньки - батько. Це я.

А в мене є правило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій увечері. О дванадцятій

я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім

засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Цілую...». О сьомій

передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не

хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене - привід

зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене - жодних претензій.

...Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.

Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з

присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи

штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять

років. Часом сусіди жартували:

- Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?

- Немає!-відповідав. - Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає...

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії

які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.

Так і звикли до мене...

Часом запитають:

- На що живеш, Петровичу?

- Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без

фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.

Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.

Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я

заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу

в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій

обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за

горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в

томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з

відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній

спідниці. У намисті. І - боса. Обов'язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.

Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в

якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою

металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м'яке

світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.

Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю

холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.

Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть

японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає

знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята

блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно

пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з

рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як

МЕНІ треба. А от інші...

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе

зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки,

така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп'ютер, кілька десятків

стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого

кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов'язковий дзвінок:

«Люба, які в тебе плани на вечір?..».

Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.

- В'ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше

трьох! Чистими! Горимо!

- Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати... Ви мене вбиваєте...

Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне,

тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною...

- Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися,

інакше...

Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі

вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові... Вони про це знають.

- В'ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?

- В'ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай

всіляка срань знає своє місце!

- В'ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?

Алло! Алло!

Марнота марнот...

Передостанній дзвінок - найприємніший.

- Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так

важко... Плітки, натяки... Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я

мушу віддячити, татуську!

І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до

цієї подібності!

- Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на

вищому... У «Націоналі»? Добре. Буду обов'язково. Що купити додому? Сто троянд? На

довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?

Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони

там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються

від дотику. I так само швидко холонуть.

- Усе, - кажу я в слухавку. - Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.

На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому

солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.

Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри

зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я

уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на

галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються

зі своїм вантажем слизьким тунелем.

Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я

до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М'ясо,

морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п'ятдесят

на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч

топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.

Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного

халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -

бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п'ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та

Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.

Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.

Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що

вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в

саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга,

несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.

Набридлі пізнавані обличчя... Віртуальні персонажі великої гри...

А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна

фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.

Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому

кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у

музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний

схід сонця за цими стінами. Тому я тут...

Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!

- Слухаю тебе, - ліниво кажу я.

- Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.

- Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в

«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що

він меле?

- Перетелефоную! - кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.

Клацаю пультом. Скрізь - вакханалія.

«Покидьки!- спересердя думаю я про свою біомасу. - Ви цього домагалися-ви це

отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати - дати свободу! А що тепер?

Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що

буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

- Що ти пропонуєш? - питаю суворо.

- Варіант сьомий, - ледь чутно вичавлює САМ.

- А чому не третій? - єхидно запитую я.

- Петровичу... Я не можу. Я боюся. Я хочу жити.

Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки... I... і ми так не домовлялися.

- Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію.

А за тобою їх так багато...

- Я знаю, знаю...Але, зрозумій, я-чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти

половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж... За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю

я. І найвища платня - на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони.

Найдорожче - ім'я.

- Добре, - кажу я, - коли це мусить статися?

- Завтра увечері, - жвавішає слухавка. - Сценарій: вранці відправляєш родину за

кордон... Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок... Далі так: охорону відпускаєш,

одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної... Перед справою - ввімкнеш воду.

Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я...

- Добре, - повторюю я, - прощай!

- Та Бог із тобою!- гуде слухавка, - Ніби насправді прощаєшся...

- Та пішов ти!-Я відключаю телефон. Здається, назавжди.

Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чарку «Мартеля». Я поглядаю на

годинник: друга ночі. Побачення закінчено (зазвичай воно триває не більше години). Сто

троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати - спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!

I трохи... моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа -

понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови - непогана ціна.

Пригадую, він мріяв хоча б про один...

Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. 3 кожним сигналом серце важчає.

Ось поговорю I вип'ю валеріанки... Уперше в житті.

Слухаю... - шепоче рурка.

Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.

- Іди до ванної і увімкни воду, - наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити:

завтра в цей самий час повинно бути так само...

У слухавці забулькало та зашипіло.

- Я готовий, В'ячеславе Петровичу!- догідливо промовляє мій голос. - Кажіть, що

треба? Побачення пройшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Подарувала

вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.

Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко...

- Отже, так... ЦЕ має статися завтра!

У слухавці - шипіння води. Хвилини зо дві.

Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повного ступору, коли вперше

побачив... себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я

вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, довкола мене було повно охоронців...

Це мене неймовірно дратувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. I

несподівано знайшов його - у вигляді волоцюги, що спокійно дрімав на лаві. Його мені

підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був вражений не

менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити невеличку корегуючу пластику, поставити

голос - тембри були схожими, але інтонації невпевнені...

Я вже тоді знав, що рано чи пізно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за

волею спецслужб, байдуже. Все одно - піти, зникнути. І тоді я запропонував йому райське

життя - своє. З усіма умовами. I цією останньою - також. Він погодився. Тепер час настав.

- Це - серйозно? - нарешті вимовила слухавка.

- Так.

- А якщо я...

- ...тоді це зроблять інші, -увірвав я. - Краще - сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він

промовив: - Які інструкції?

Я докладно переповів пому те, що почув півгодини тому.

- Добре, - прошепотіла слухавка, - я це зроблю.

- Прохання є?-діловим тоном запитав я.

Він закашлявся.

- Мабуть, так... - вимовив він, і я напружився: зараз з'ясується, що він завів нову

коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя...

Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: - Вранці я замовлю не два

квитки до Лондона, а три. Ні-ні, не хвилюйтеся, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток

- для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого

кола, Надійка вагітна. У мене... - він знітився, - тобто у вас буде внук...

- Згоден, - відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збентеженими. У випуску новин

оченята моєї журналісточки так само блищали. Здається, у неї гора звалилася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум сосен, рокіт річки, спів пташок,

стукіт яблук, які падають у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це

вперше. Як при народженні...»

Частина 8

...Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я вийшла перед своєю зупинкою, нині

мені не хочеться одразу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися центральною вулицею. У

вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці -

кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато років тому, я спостерігала те саме в

Марбурзі - кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за

тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди...

«Ночі Кабірії», останні його кадри - геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна

Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім,

поволі захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися.

Посмішка - єдине, що ми можемо протиставити вам чорним сльозам. Посмішка - це

героїзм. Щоразу, йдучи в подобному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже

навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими

чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на

плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все

минається. Минеться й це». I тому вона гадає, що ця карнавальна ніч - остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху,

гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого

помешкання найдовшим маршрутом. I на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу

вона - в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки... Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає:

«О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться.

А там, на вулиці, - троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж

вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. Її зелена блузка

задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів.

Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б

зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга

русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією

шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка - я сама. Вона посміхається.. її зніяковіла

застигла посмішка звернена до оточуючих - до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця

посмішка - просто малюнок на блідому обличчі. А ще - великий, ш з чим не зрівняний

дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче

кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це - дорослий стан, його треба

приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею - все гаразд. Їй не

потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові - чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане... кінець світу. Маленький кінець

світу всередині однієї окремо взятої людини... Тому зараз їй треба сконцентрувати всю

свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з

головою залізти під ковдру.

Або... Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея

візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до

вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ні6и

протвережує всіх, виводить зі ступору - тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від

скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад»

фігуру, обоє зосереджені на цьому складному процесі.

- Привіт! - кажу я дівчинці якомога простіше. - Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж

знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого

вона так боїться, - співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка

знизує плечима, вона не знає, як реагувати, але їй зрозуміло - ось надійшла допомога у

вигляді дорослої тьоті. I вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на

парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

- Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? - кажу я батькові. Він

здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

- Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! - Упевнено кажу я,

думаючи, що, мабуть, не доб'юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від

зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

- П'ятдесят!

Я швидко достаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами

ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає

дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

- Батьки не проти! - усміхаюся я дівчинці якомога природніше. - Пішли їсти

морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня - трохи липка - невпевнено лягає в мою...

Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я

перетворююся на справжнього «психоспікера» - говорю без упину, хочу скоріше

спрямувати и думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в

справжню посмішку.

- Знаєш, - кажу я, - таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива,

побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде

новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне - чудова коса. Зараз таких кіс

немає ні в кого.

- Це - бабуся, - пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все

втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не

блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному

сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко

забути, - кажу я веселим голосом, - але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість

перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині

тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет - лише кістка, яку можна

зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»

- Ти хто? - питає дівчинка.

Кажу ж, що я - фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися

від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона

згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй

дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але - боюся. Уявляю собі, що сталося б із

Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була 6 сільською

божевільною - з довгими сивими косами, які не відрізала б до старості. Власне, про те, що

сталося з нею через років десять-п'ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу

думати...

Я поглядаю на годинник - мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.

- Певно, треба йти, - кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. - Бабуся

хвилюватиметься...

- Так, - каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. -

А ти ще прийдеш до мене?

- Не знаю, - кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не

хочу, щоб на мене хтось чекав. - На світі багато дітей, яких часом треба водити до

кондитерських. Їх так багато по всьому світі!

I тому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я - є.

А коли буде сумно - просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше.

Запевняю. Домовилися?

- Так! - Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняв несправедливість. Ця дівчинка

зовсім не схожа на своїх батьків. I, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа

на жінку із задертою до грудей блузкою. I в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі

батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити

своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати...

- Коли ти виростеш - у тебе будуть гарні діти! - кажу я. - Тому що ти ніколи їх не

кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу напевно.

- А що ще зі мною буде? - питає дівчинка, коли ми вже їдемо в таксі за її адресою.

- О! тільки гарного, що годі й перелічити! - кажу я. - Але не можу сказати, щоб не

зурочити,

- Добре! - зітхає дівчинка. - Ось мій під'їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що

там усе нормально.

Відчиняє бабуся - на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує

дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері... Ось так.

...Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої

маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам'ятала б на все життя. Але вона

залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою

посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хі6а що - ось так, будуючи їх у

ноосфері..

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра - конферансьє

оголосила номер так: «Це - наша русалка! Якщо за нею не простежити - йде до душової і

стоїть під водою годинами. Завжди мокра...».

У молодої жінки справд1і білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі

лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно

за медсестрою зачинилися двері жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом

відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити:

«Пливти уздовж коралових рифів-усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або

-як промовляти молитву...

Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в

людей називаються раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля

коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру

отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень речень, яких раніше не

чув. Мабутъ, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на

сторінках. 3 кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а

різнобарвні закам'янілості- червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі - лишаються позаду, ніби

щойно прочитаю слова...

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам'яної саги, - чую її

мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби - це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії

Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою

облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної

квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку... Або: пурпурове чудовисько, всіяне білими родимками, - справжній мухомор! Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими

тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч

«живих лимонів» - ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка виряченими очима

й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби

гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. Їхні яскраві барви засвідчують, що вони - неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі

отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від

непроханих гостей у ластах і масках.

I тому - не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби

душа, повільно виходить із трубки.

...Слова - ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і

відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих

рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що

вони - велетенські, об'ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму

власному тілі. Їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож,

до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними!

Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до

цього берега, - не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе зміниться?! Здійметься

буря, ураган, цунамі й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид

пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути... все може бути...

Двічі а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води,

дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою - промити маску й вилити з

трубки воду. I що ж я бачу?

Я бачу, що не сама. I мій рай - здобуток багатьох. Їхні спини й трубки, які стирчать

над поверхнею, - яскравий тому доказ.

Тоді я думаю, що море - як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно

загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша

течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не

відстати, не загубитися, не уславитися невдахою... А варто лише якому-небудь стихійному

лиху зруйнувати тиху затоку - й усі як один, виляють уверх денцями. I вже не суттєво, хто

плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню

мить і що відчував...

Мене зносить на край коралової прірви - крутий схил, усіяний жовтими й синіми

наростами. Його обриси губляться в безодні. Змах руки - і я лечу над нею. Тільки не

падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в

горах- не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки.

Впевнена, перше враження буде схожим...

Я вдивляюся вниз і розрізняю в синьо-лазуровій глибині піщаний майданчик,

оточений підводними печерами. Посередині щось тріпоче, дихає, повільно коливається, ніби батистова хустка на вітрі. Її краї здіймаються над піском, і я бачу, що це - величезний

скат. Вт схожий на гігантську жабу, яку попрасували, - блідо-зелений з ультрамариновими

плямами на пласкому тілі, з якого, немов перископи, стирчать круглі очі. Від його рухів на

дні здіймається піщана буря. А з чорної пащеки найближчої печери випливає нова істота.

На перший погляд, це великий кальмар із двома щупальцями. Вони розкинуті й

злегка коливаються, ніби кальмар танцює. Течія виколихує істоту зі свого сховища. Я

бачу видовжене біле тіло, нечітке, далеке від мене. Тому я не можу одразу зрозуміти, що

це таке.

В маску затікає вода. Мені доводиться перевернутися на спину, поправити її.

Коли я знову розпластуюсь над поверхнею - вже чітко бачу те, що здалеку скидалося

на гігантського кальмара.

Це - дівчина...

Вона - ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, розпластана, глибоко піді мною. Її

руки ритмічно коливаються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя - так

діти малюють сонце, а дорослі -Медузу Горгону.

Довге тіло... Руки, що танцюють... Я намагаюся розгледіти обличчя. Але його немає.

Лише кілька глибоких тіней. Там обличчя виникають з-під пензля китайських малярів -

чисті овальні та пласкі.

Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потанцювати разом із нею. Її довге,

гнучке сріблясте тіло вкрите кристаликами солі. Срібна... Мовчазна. Вона знає про море

все. Не те що я... Вона - всередині нього, я - ззовні. Я - констатую, вона -розуміє. Я -

безпорадна, вона -всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю - таємницю мовчання, з якого народжуються слова...

Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитинстві, коли запливала занадто

далеко! Було, пливеш і лякаєш себе жахливими картинками з життя потопельників:

Ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, граються твоїм бездиханним

тілом, ніби з ганчір'яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з

мушель... I тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі

фантазії не зникали. Але з ними було тривожніше й веселіше.

Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. I слова

складалися не так легко, і плавала я не так добре, як тепер.

...Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла випливти зі свого затишного сховку,

але тіло стало таким легким, майже невагомим - знехотя довелося підкоритися течії.

Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила

рухатися, танцювати... Високо над собою я помітила тінь, котра пливла, осяяна

блакитними променями сонця.

Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про

що не думала, не пам'ятала, що це за відчуття - рухатися, боротися з хвилями, відчувати їх

прохолодний доторк і спротив. Я забула, яким гарячим і солодким може бути ковток

повітря. А гомін на березі, мабуть, він нагадав би мені давно забуту мелодію якого-небудь

вуличного скрипаля - у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі

касатки, але скільки душі та потаємних бажань!

Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У мелодії старої скрипки, яку я чула

в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від

червоних карамельних півників, шипіння молока на плиті, скрегіт точильного круга,

схлипи велосипедних дзвінків і довгий-довгий звук великого церковного дзвона. Кожен

звук має свою історію...

I вона, та, що нагорі наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливлося по поверхні води, ніби чорні промені.

Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися

- до скрипки, до молока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзвону. Мені

потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі

легені...

...Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою, підошви вмить

обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим

свинцем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхнений офіціант приніс мені

склянку з помаранчевим соком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося...

- Люба, не можна так довго бути у воді, - почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й накинув на мої плечі білий махровий халат. - Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла...

Я відсмикнула руку... Не все відразу!

На зап'ястях лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це

минеться...»

Частина 9

Я думала, що ще триває зима...

Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопілотом»: ранок, кава, маршрутка,

«жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка записів - усе це

затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і

насиченим кольором я констатувала - зима скінчилася досить давно. Бона просто сиділа в

моїй голові. А сьогодні - Великдень. Вихідний. Свято.

Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в дитинстві. Але тоді не святкували

Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Великдень, я

відчувала, як звір відчуває наближення стихії. Зазвичай мене нудить протягом усього

тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби відчуваю на власній шкірі.

Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка... Понеділок-вів-

торок-середа-четвер-п'ятниця-субота... Шість діб. Після яких людство смажить м'ясо, п'є

вино...

Супермаркети лускають від натовпу з візками - натовпу, який буде їсти тіло Його й

пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.

Нічого не змінилося за тисяча років. Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до

Бога є побутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби... А

ще про те, що він не писав листів своїй матері... Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо

мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму...». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді

як стала читати Біблію - так, як могла, як дозволяв мені розум, - відчувала, що вона -

неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли

уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У

цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядк1в, змушувало тамувати віддих і

годинами думати про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи

спостерігати за стражданням?..

Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». I... заплакала. Стояла

перед вікном, дивилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках

«солону воду, яка виходила з-під повік". Я не плакала сто років...

Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на

вулиці грала музика. Мет кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи

боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання

в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.

Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з

Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони

скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці...

Треба запитати в Технолога...

...Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи

розмовляють одне з одним?

Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала

цілу гору маленького лісу.

У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і

задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця - пригостити колег

по роботі покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.

Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця,

яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два

яйця - сине та червоне - і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою

дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше

вийшла.

Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти

свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у

замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені

з'ясувати..

Отже, медсестра завела до мене наступного. Як за жди, вона повідомила, що цей

уважає себе нащадком американського мільйонера...

«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису...

«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки,

мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. I мене любили. Я міг

робити все, що заманеться, - мене ніколи не карали.

Багато чого зовсім не пам'ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності ніби я

був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподібними попелицями

в рожевих мереживах.

Зазвичай (років до п'яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а

поруч копирсається ця істотка - волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мороза, спідничка в

горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички - такі лискучі, що так і тягне

лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець, шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї!

Не бійся - кинь!"

Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися,

потім - збільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я

ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень.

Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.

Наступний епізод пам'ятаю чіткіше. Велосипед! Мет купили новенький велосипед -

майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір'я, як двоє

справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською

дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки - великі й оксамитові, в

облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати керма, вона сміялася. Противно

так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голови

дав цукерку. I ми поїхали. По колу об'їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить

своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «.Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче - дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить.

«Бач, яка весела, - морщиться тато і до мене тихенько: - Ще піддай!» А сам обертається до

дівчинки, посміхається, підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати - гра ж усе-таки!

«Швидше!» - наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить!

Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, - вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає,

спина зігнута, сукня припала пилом... Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м ‘яка, але з пазурами і -

шкрябає. Неприємне відчуття...

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене

готували: жінки не для цього світу. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Але я не був злим. Я

просто не знав, як маю поводитися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав

оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

- Чому, - запитав якось у матері - ви вважаєте, що все зло - від жінок? Адже ти - теж

жінка. I тато тебе не зневажає.

- Розумієш, сину... - забігали очі в матері - часи змінилися. Нині порядних жінок

немає - кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто

бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом...

Вона замовкла і повернулася до плити - на ній щось шкварчало. Матуся

заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором'язливо й

таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було

ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна... У неї рудий кучерик на потилиці й

сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки - виклично

виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає - через голову? Марина... Весь

час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть,

дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія... Просить списати. За поцілунок. I

сміється. Віра... Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу

заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:

виявляється, у нас гості - чуються голоси дядьків, тіток...

- Що будемо робити? - тихо каже тато. - Він росте... У нього виникають запитання...

- Так-так, сьогодні він запитував... - підтверджує мама.

- Це цілком природно... - відгукується басом дядько Петро.

- І що ти відповіла? - уриває його дружина, тітка Люся.

- Гадаю, пому пора знати правду, - каже тато, і западає недовга мовчанка. - Він уже

достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

- I я так вважаю! - підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -

Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж

видавати! На які бабки?

- Так, а в мене шуба давно потерта, - вередливим голосом попискує його дружина

тітка Світлана. - І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а...

- Годі - уриває її тато. - Зрештою, він - наш.

А ви так - серединки на половинку!

- Не сваріться, - каже мама. - Адже все давно вирішено.

- А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з

батьками не дуже рахуються! - Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

- Добре, - підводить риску тато, - через місяць він закінчує школу, а після вступу до

інституту я йому все поясню.

- А я, - з гордістю додає мама, - підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа

робиться...

Я розумію, що все це - про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.

Дмухали, як на воду...

А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.

Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати - то з самого початку... I того початку, про який я не знав. Тобто - з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.

Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.

«Ти - викапаний дід!» - якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш

замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до

його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки - до свою зображення. I мені не

вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами

трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих,

опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи

його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з'ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-

здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для

самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже

цікавеньку історію...

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй

небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі

побутової техніки.

I все було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.

Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки... Хіба можна любити людину за таку

підступність?!

- Зараз старому хріну, - сказав тато, - пішов дев'ятий десяток. А років сімнадцять

тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися...

- А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.

- Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, - Тоді ж які часи були: не

дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

- І все-таки, що? - Я відчував, що зараз усе з'ясується, виявиться, що я королівський

спадкоємець.

I вчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову

країну!

- Одне слово, написав наш божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда,

не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс

заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п'ять мільйонів доларів тільки в

тому випадку, якщо...

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці и

утупився в мене змученим поглядом. Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися

до зубів, ніби жувальна гумка, I хоч як намагався я вимовити хоч що-небудь - лише

видмухував невидимі кульки.

- ...якщо, - продовжував тато, - твоя дружина помре наступного ранку після весілля...

- Ха... - весело видихнув я, - тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки

що не збираюся одружуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена

помре після першої шлюбної ночі А по-третє...

- А по-третє - ти закінчений ідіот, - загорлав батько, - якщо гадаєш, що наша родина

може випустити з рук такий шанс!!!

...Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді

дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне

завдання. I розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися

щоденно. Показували креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки

найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене,

позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на

благо всієї родини.

Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це

трохи бентежило мене. - Не турбуйся, - заспокоїла мама, - ми думали про це сімнадцять

років! Усе буде чудово!

I на сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього

мого безтурботного життя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із

порядної родини закохується в дівчину - наркоманку и одружується з нею. У першу ж ніч

безталанна молода дружина гине від передозування.

- Нині таким нікого не здивуєш, - ласкаво казала мама, - тобі співчуватимуть. А

потім ми поїдемо звідси чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, 6удинок,

яхту... Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.

- А де я візьму ту наркоманку?

- Про це не хвилюйся, - посміхнулася матуся, - скоро ти її побачиш!

I вона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою

кандидатурою.

- Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот, - доповіла матуся, - батька немає, мати

весь час хворіє, живе на уколах - це те, що нам потрібно. Друзів немає - дівчина весь час

працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський

матеріал без перспектив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.

- А якщо вона мені не сподобається? - почав було я, не розуміючи нелогічності свого

запитання.

- От і добре! - засміявся тато. - Хіба я тебе не вчив, що всі вони...

Так, цих янголоподібних комах у мереживах та стрічках мене навчили ненавидіти з

дитинства. Мої милі, турботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав...

«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і сором'язливою. За столом вона не

знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою - рибу, говорити не сміла, весь

час запиналася. Матуся всіляко її нахвалювала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.

- Бачиш, як усе добре?- пошепки сказав мені батько. - Хіба це жінка? Непорозуміння

якесь...

- «Кинь у неї камінець!» - так само пошепки пожартував я, але тато мене не зрозумів.

Він хвалив мереживний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.

Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дурненькою, що в той же вечір я

зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, дурепа

розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було

справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах,

підморгували, тітки ледь не задушили в обіймах, перезрілі кузини дивилися з

обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із

зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло посміхалася, не вірячи своєму

неочікуваному щастю, і поглядала на мене круглими закоханими очима. Вона не розуміла, що їй випала рідкісна можливість - бути присутньою на власному похороні.

Я подумав про це і зареготав...

Дурепу звали Ася. Ім'я мені подобалося. Все ж інше і ній для мене вже було тліном.

Ім'я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.

Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зустрічатися з нареченою,

входити в роль нещасного рятівника «заблуканої у наркотичних хащах душі». Батьки, у

свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого

вважали за потрібне запросити на урочистість.

Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед треба було завітати в дім нареченої.

Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голодно, але весело. Дві дівчинки і

двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та

іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розридалася і тричі мене розцілувала.

Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже

смачно!

Я водив Асю в театр, у кав ‘ярню, в цирк. Ті очі майже завжди двоїлися від сліз. Я

навіть не уявляв, що таке малесеньке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила

для мене хусточку з нашими іменами.

Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном

Нестерова, а потім ще з півгодини перед іконою Божої матері XII століття. А потім із

вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так

наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої

спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався помічати лише «потрібні» деталі щоб «не

розкиснути»: як вона геть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як

говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як дивиться (тваринний відданий погляд!)...

- Правда, огидно?- підморгував мені батько.

- Авжеж, тату! - погоджувався я.

- От і розумник! - казала мама. - Потерпи ще трохи, вже скоро...

Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і любов'ю, напували чаєм, пригощали

пирогами.

- Ти така худенька, - зітхала мати, - але нічого - ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе...

- Так, - підтримував і батько,- будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина

має жити достойно!

- А восени поживете в нас на дачу! - вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в

нього поки що не було).

- А потім до нас, на Мальдіви! - запрошував дядько Володимир і тітка Світлана

(вочевидь, вирішили емігрувати і вже обрали те, що хотіли).

І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів, вона сміялася разом з усіма. І її сміх

бринів, як той велосипедний дзвінок із мого дитинства...

За два тижні до весілля я почав погано спати...

А потім написав листа...

...День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу

смужку. Як сказала матуся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люстра і

ретельно причісував волосся, засував у петлицю маленьку білу троянду, мама урочисто

ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з кишені дві коробки -

одну пласку, другу - круглу.

- Тут обручки, - сказала, простягаючи останню. -Для неї - з фіанітом, але ти скажи, що це діамант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже... А тут, -

матуся простягла пласку коробку, - те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не

забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти

знаєш. І пам'ятай: ми пишаємося тобою, синку!

Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збиралася, я чекав у дворі біля

машини, а її брати-сестри знову повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими

носами немов веселі цуценята. Такі кумедні!

Вона випливла з темного під'їзду, як біла ладдя. І ноги були дуже гарні. I відкрита

сукня підкреслювала неочікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від цих

вічних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні.. Я

посміхнувся до неї.

Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі матусі на білому святі в таких

випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, шепотіли на

вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!». «Пам'ятай про рукавички!» - напучував батько.

Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкращому готелі міста. Біля порога