Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас вулицями

міста. Міста, яке вона побачить востаннє...

Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і

його впіймала моя кузина. I почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро - вже

зранку! - вона вважатиметься багатою нареченою! Лімузин рушив з місця, ми весело

замахали руками гостям і родичам...

...За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли й пересіли у вишневий

«фіат», який стояв обіч дороги.

- Ну як усе минуло? - запитав нас чоловік, що сидів за кермом.

- Чудово! - відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона

завжди посміхатиметься. Тому що... Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так

смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався...

- Усе добре, - повторив я і додав: - Нумо, піддай газу, діду!..»

Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з

мене. Змовилися і кепкують для власного задоволення!

- Чому ж ви тут? - запитала я. - I чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?

- Можна почати з останнього запитання? - чемно попросив чоловік. Я кивнула і

знову ввімкнула плівку.

«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені

монстром або божевільним, який схотів бути богом для однієї окремої родини. I отримав

відповідь. Майже одразу. Я пам'ятаю її дослівно...

Дід писав, що одружився дуже рано, ледве йому виповнилося вісімнадцять. Якщо

точніше-його одружили, як це було в традиціях аристократичних родин. Щоправда, вже

тоді родові корені ретельно приховували. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої

обіймав високу посаду - і це могло захистити членів родини від знищення. Йому довелося

підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих

дітей. Невдовзі до війни, з'явився третій - старший. «Що я можу сказати про те життя, -

писав дід, - мабуть, це звучить жахливо, але я був радий, що йду воювати...»

Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить

благополучною (вочевидь, завдяки впливовості тестя) - дружина в шовковому кімоно з

драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі

відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських

пристрастей. I почав задихатися. Поки не з'явилася ВОНА. Та, що стала йому справжньою

дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й

бути! I вони не очікували на кращі часи - для них вони вже настали.

Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи,

дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, як розв'язати

цей вузол. Поки він не розв'язався сам...

...Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало років, він пригадав три схилені

голівки над клаптиком шкільного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг

думати, відчувати, аналізувати - вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений.

Її заарештували. Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спочатку - до та після

робочого дня - він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в'язниці, носив передачі. А коли наважився розповісти про все тестю, той спокійно сказав: «Вона -

ворог народу. Це доведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти

навіть тобі!».

А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від пологів у в'язничному лазареті.

Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з

дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що

виростила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від

родини заради якоїсь зрадниці! «Хлопчики врятувати тебе!» - сказала вона. І він пригадав

три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу...

Він викреслив їх зі свого життя.

А потім вигадав цей заповіт.

Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його

розчулити. «Зізнаюся, - писав дід, - сумніви терзали мене. Я прикладав світлину до

дзеркала й розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе - таким, яким був у

дитинстві... „Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я...»

Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої

прокляття звучали для нього як найприємніша музика».

- Решту я вам уже розказав... - закінчив чоловік.

- Ви не відповіли, як опинилися тут... - нагадала я.

Несподівано він зареготав.

- Ви мені повірили! Ви мені повірили!

Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив

розповідь:

«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас

народився хлопчик - дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім

мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут - дружина і син загинули в

автокатастрофі. Я відчував, що так буде, - нам не можна було розлучатися ні на хвилину...

Тепер мені байдуже, де і як бути...»

Чоловік замовк, а за хвилину промовив: - І... І знаєте що, - він поморщився, -

вимкніть цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно знають...

...За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і

пошепки промовив:

- А ви таки повірили мені...

Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, всій їм чергу, посміхнулася до мене

крізь щілину:

- Не переживайте, ми тут усі спочатку ридали. А потім - нічого. Навіть смішно.

Плетуть, ніби віником розмахують...

Частина 10

...Я почала їсти. Точніше - купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб - це

пам'ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!

Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик

черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це - згодом.

Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще

трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині

вібрацією, тому часом я тримаюся за серце...

Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?

Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття - пережити

себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і

починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський

матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що

починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху

- все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася

їхня справжня сутність.

Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.

Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.

Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.

Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.

Біла церква всередині яйця.

Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків...

Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.

Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошуканий, такий коханий і

ненависний, такий самотній. Летить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече

під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби

цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе

слівце... там, коли-небудь... А може, й ні.

«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання,

почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги камінчики -

щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі кайданків, але їх так багато. Деякі -

відриваються з кров'ю... І я біжу.

Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися... Я хочу

зрозуміти, хто я. Хто я... Хто я... Хто я...

...Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як тихенько прочиняються двері. Не

хочу й не можу оглядатися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за

вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі нагадують розворушені хмари грозового неба.

Синя, блідо-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здіймається над насичено-

зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка - ще не дощ, але щось

дуже подібне до того - легка, прохолодна пелена, наелектризована та волога, котра

посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.

Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на

«їстівних» полотнах Арчибальдо.

- Чудовий пейзаж, чи не так?- почувся з-за спини чоловічий баритон.

Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.

- Можливо... - знехотя відповіла я. Щойно тут перебуло десяток людей - медсестра,

санітар, нянечка, головлікар...

Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспілкуватися. Алея цього не хотіла.

Доведеться постояти край вікна, поспостерігати, як почнеться дощ...

- Це ваша улюблена погода? - знову запитав голос.

- Не знаю... - Я більше нічого не могла з себе вичавити.

- А спілкуватися ви не хочете, - продовжував набридати невідомий співбесідник, -

тому що ви всіх бачите наскрізь...

- Не всіх, - виправила я, - але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.

- Невже? - здивувався голос. - Отже, я вам не цікавий?

- Аж ніяк.

- Ви завжди так ставитеся до людей?

- Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую

розмовляти. - Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене

здатність любити живих людей». І... - раптом додала я, - плакати...

- Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов

дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так!

- Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п'ять

хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище - просто встану й піду. До того

ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот

і м'ясисті вуха. Він засміявся.

- Нічого немає смішного! - сказала я. - Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка

завжди проглядають риси хлопчика - того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-

лізуть назовні.

- Аз жінками хіба не те саме?

- Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або

десятий - робить непізнаваною.

- І тому краще дивитися в скло?..

- Можливо... - нарешті посміхнулася я. - У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

- Невже вам так набридло власне обличчя?

- А хіба з вами такого не буває?

- Не буває...

- Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі

подобається все.

- Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, - констатував голос. - Але ж ви нічого

про себе не знаєте...

Якби знали...

Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на це не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості:

- Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессандро Гутті - хранителя бібліотеки

Палаццо Дукале - палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри - Лаура та

Вероніка. Твоє ім'я-Лукреція. Лукреція Гутті... Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з'єднує Палац із будівлею міської в'язниці, у кварталі Костелло. У дитинстві ти

часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в'язнів із залу Управління

Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із

собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами

Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в

книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і

намагалася зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно

вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої

Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана,

Тінторетто та молодого маляра - Паоло Веронезе. До речі, тоді ти і не могла знати, як тобі

пощастило, згодом усі шедеври знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому. У

кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі

він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев'ять Ти стояла тихо-

тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино!» - промовив він. -«Я - не руда!» - образилася ти. - «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви - золота!» - засміявся він і знову повернувся до

колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся...

...Авжеж! Авжеж я пам'ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаємніших

куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її

на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко - я люблю розгризати стеблину

якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті

частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок

майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається

похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх

можна з'єднати руками.

Варто лише настати ночі, як усе перетворюється на золоте із чорним - це

надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та

бані палаців обплутані золотими неводами місячного світла. На воді теж дрижить

золотава сітка.

Венеціанський місяць - справжній штукар! Він несподівано висвітлює деталі, котрі

були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного будинку - на ній

вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою

голкою...

Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні

гондоли, чорні плащі-доміно, чорні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьому

тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них - рожеве з білим! Ось вона, справжня

демократія - наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І

тільки під дахами палаццо панує червоне із золотим - кольори слави, волі й пристрасті!

О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте,

Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П'єтро Базейо, Альфонса Альбергетті - кожен у

свій час кинув перлину в ці води...

...Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Академії, дивитися на палаццо Фальєр.

Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному вигляді з того

часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели

до страти... Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував

прокляття городянам ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узурпатором. А

потім ще довго не довіряли кожному новому правителю...

...Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю десятому залицяльнику. Після

книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими. ...Після

поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка

синьйора Веронезе дуже схожа на мене... Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній

карнавал...

«Вітаю вас, золота синьйоро!» - гукає до мене невідомий у ліловому плащі. Я не

одразу впізнаю його. Він знову видається мені занадто старим. «А я вас пам'ятаю! Ви були

маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою...»

У жінок нашого міста - легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе

книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо - в нашому затишному місті майже всі

знають одне одного! - навіть не питаючи про маршрут, жваво береться за весло.

Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п'ємо виноградне вино. І... І розпочинаємо

нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я

наполягаю, що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто декоративні - набагато

жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа - породження догми, єдина її перевага в тому, що вона

систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість - знахідки

раннього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справжньому я захоплююсь лише

Джотто...

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч - сам Веронезе. Очі його палають.

Але полум'я пристрасті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я

намагаюся вкусити його заруку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось...

З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різнобарвні зірки святкового

феєрверку. Я вистрибую з гондоли неподалік свого будинку.

- Ти - найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! - гукає Паоло. - Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконувати термінове замовлення. Там і

з'явиться картина «Заручини Святої Катерини» з моїми очима...

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжками, замінивши на цій посаді

батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про

венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім'я Паоло Веронезе, з

пера падала чорнильна сльоза.

...Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони

пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому...

- Що ж... - промовила я, - пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було...

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует...

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

- Аутизм - це занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає

контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в

спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

- Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, - це вроджена хвороба і

проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін

Хофман... А вона - доросла дівчинка... Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її

піддослідним кроликом.

У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання.

Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною

кризою, причому - творчою, але ж до чого тут аутизм?

- Ви мене перебили, - зауважив лікар. - Я б волів окреслити загальну картину.

Принаймні ту, яку я

можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згодилися на мою пропозицію,

результати були б певніші....

- Про це не йдеться! - Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу

сигарету „Black Captain", підсунув до себе важку мармурову попільничку, вже добряче

забиту недопалками. - Вона цілком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає її

хитрість...

- У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок... - головлікар замислився, з

повагою поглядаючи на масивний срібний перстень свого візаві. І на симуляцію не

схожий. Продовжимо розмову?

Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кивнув, затягуючись і випускаючи з

рота темну цівку духмяного диму.

- Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак прояву аутизму. Пригадаємо їх. По-

перше, зануреність у власні переживання... - Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув головою. - По-друге, жодних задоволень від

довколишнього світу - отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, - власне, це

стосується дітей, - неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте,

невміння розділити задоволення та успіх з іншими людьми, тобто відсутність емоційного

контакту.

- Це - останні два роки... - зауважив відвідувач. Але лікар, захоплений власною

промовою, махнув рукою і продовжував:

- Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м... і - окремий випадок, можливо -

передозування цього... І останнє: стереотипне та повторюване використання мовних

зворотів і регресивних рухів...

- Ви вважаєте, що все це може відбуватися з дорослою людиною?

- Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому і пропоную залишити її тут.

- Ви не уявляєте, про що говорите, - сумно посміхнувся співрозмовник. - Ця жінка... -

він затнувся й замовк.

- Ця жінка, - залюбки підхопив лікар, - досить цікава особа. Вам можна позаздрити. -

Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. - Але продовжимо.

Отже, я не до кінця впевнений, що це - класичний випадок аутизму. І не хотів би вас

лякати. Певні ознаки

цієї хвороби були у великих мислителів - Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна,

Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі говорив із

величезними труднощами. По суті, ознаки аутизму - це набір випадковостей, котрі

відображають особливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі

аутизму й патології, мають із того лише негатив. Історія знає приклади, коли так звані

дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й

казати! Про це написані томи досліджень. Щодо нашого випадку... - Лікар замислився і

знову прикипів поглядом до блискучого пері ні свого візаві. - Я б волів знати про пані

Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.

- Невже не достатньо того, що знають усі інші? - роздратовано промовив поважний

пан.

- О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитуємося її книжками, завжди стежили за її

авторськими

програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її

романи і купа перекладів іноземними мовами! Всі книжки - затерті до дірок! Тож усе, що

про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, - він

знову вп'явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, - мені

цього замало.

Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобразилася боротьба емоцій.

- Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. - Його очі зблиснули, і він

заговорив гаряче, наче слідчий на допиті. - Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про

які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви

могли б бути їй батьком... З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?

Отже, давайте почнемо з самого початку.

- Цей початок відкине нас років на двадцять назад, - зітхнув відвідувач. - Навряд чи в

нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не

бачимося. Вона не повинна знати,

що я піклуюся про неї.

- Ми замкнемо двері, - відповів лікар. - А щодо часу... Часу в мене вдосталь, я не

спішу...

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

- Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати... - зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

* * *

- Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені

не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий

заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася

середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар'єри -

студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів - я

нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних

закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської

психіки. Пам'ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, висловлюючи

непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв - «кесарю

кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення, чи (за

Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються

з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена

каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу

природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це

відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном,

за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути

своє минуле, посміхнутися йому - чи, швидше, самому собі - й поміркувати, чого мені ще

бракує... Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір'я - там відпрацьовували «літню

практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню

працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.

Нещасні діти - п'яти- чи шестикласники - розбрелися по шкільній присадибній

ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур'яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це

дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали

близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них - ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній

дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий

горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива

для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за

рогу будинку до подвір'я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив

головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до

тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що

буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом

безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.

Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:

якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за

хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.

Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона

поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі

трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка

тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся

споглядач та експериментатор.

Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось

брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого

не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна

голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту

сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось

говорив... Я не витримав і вискочив за поріг.

Поки я оббігав будинок, там, на подвір'ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і

стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі - так

швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було

схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось

обм'якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не

вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір'ї в будній літній день було

порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під'їзду, якось протиснувся ліфт і натис

кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було

6 дивно - принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу

квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав'язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома... Так відбулася наша перша зустріч...

* * *

Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:

дівчинка лежала, як мертва. Прислухався - дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.

Проте, зауважу відразу, - я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не

помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця

була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що

дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі

(чи просто - смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з

виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару

хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися

заплющеними.

- Не бійся! - поспішив сказати я. - Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.

Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося...

Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи

постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи

чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її:

- Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З

тобою все гаразд...

Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої

пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час

у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався

сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою

працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос:

- Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка - ручки на

колінах - і роздивлялася мої книжкові полиці.

- Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! - якомога привітніше

сказав я.

- Я давно не сплю, - відповіла дівчинка. - Я взагалі не люблю спати. І нічого не

боюся, - після паузи

раптом додала вона.

- Це добре, що ти така відважна.

- Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем...

Мені стало смішно.

- Мабуть, із хлопцями? - пожартував я.

- Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!

І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.

- А-а-а... Це - великий аргумент! - Яз іронічним розумінням захитав головою.

- А той дядько... - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.

- Не згадуй про нього! - перебив я. - Про таке краще одразу забувати. На світі багато

дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба

перейматися.

- Це важко, - зітхнула вона.

Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у

відповідь трохи незвичне ім'я - Хелена.

- Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам'ятаю...

Вона замислилася і додала:

- Вона палила люльку і гадала на картах... І її за це сварили. А вона ховала карти і

тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх

уст. - І... і так цікаво про все розповідала.

Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка

затрималася в мене майже на півдня.

Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.

Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила

прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по

п'ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей

жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки

як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати

вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі,

виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке,

отримувати стусани. І... носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.

Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася

досить розвинутою.

Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої

запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я

запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що

ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене

якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з

підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.

Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки

мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно...

* * *

- Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки

нову цигарку.

У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із

подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що

сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні

капелюхи бузку. Сутеніло.

- Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким

самовпевненим і

на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.

- Так, - утомлено відповів пан Вітольд.

- І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п'ятикласниця з неблагополучної

родини?

- Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я

готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після

довгої затяжки.

- Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко

відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану

книгу. - Коли це може бути?

- Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.

- Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це

доти, доки буде потрібно.

- О'кей!

Пан Вітольд підвівся.

- Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим

тоном. - Вона, певно, ще тут?

- Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.

Сподіваюся, ви будете обережні...

- Так, звичайно... - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.

Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із

вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.

Повз пост медсестри, повз палати...

Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув

у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо

пофарбованої поверхні й затамував подих.

Ось вона, Хелена...

Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував

бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це - лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

- Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона

ненавидить громадський транспорт...

* * *

Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним

жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом

про очікування мультфільму по першому в їхній сім'ї кольоровому телевізору. Ще б пак!

Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і

спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був

здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання

цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання

видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно

ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов'язує її з такою впливовою

людиною... Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної

години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов

пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.

- Каву? Чай? Можливо - коньяк?

Пан Вітольд кивнув головою:

- Чай. Якщо є - краще зелений.

Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє

мовчали.

- Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду

сьогодні, - нарешті

вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що... Що нікому й ніколи в

житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я

ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив

експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим

першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на

розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та

каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем...

Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.

- Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля... - сказав він. - Не думаю, що

це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?

- Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що

ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.

Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже

підозрюють у збоченому ставленні до дітей...Часом мені здається, що світ перевернувся...

- він закурив і після паузи повів далі:

- Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.

Книжка була його малою часточкою...

...Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби

вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,

паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона

увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.

- Прочитала?

- Так... - мовила вона й почервоніла.

- І про що ця книга? - продовжував кепкувати я.

- Про... - вона напружилася, - мабуть, про любов.

Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -

як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене

продовжила сміливіше:

- Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?

Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок:

«Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її

любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна...».

- Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я. - Але про любов до Бога.

- Він є?

Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не

чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:

- А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?

- Казала, що є...

Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала

несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.

- Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?

Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.

Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що

знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке

число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я

був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип

дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.

Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала - в прямому сенсі - з роззявленим ротом. Потім (після того як вона пішла) я

збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких

розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали

б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому

сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.

Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї

спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль

дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен

пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів

перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки... Але він уже встиг зробити

багато великих відкриттів і здоров'я його було підірване. Блез не міг їсти - вживав їжу

тільки в рідкому підігрітому вигляді - майже по краплині, а головний біль уже не

відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не

цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших

утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не

цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів

та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого

посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин,

вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву

«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому

спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись

популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає - навіть найзапекліші атеїсти

нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.

Якщо ж Бог існує - все живе отримає життя вічне... Тож чому не зробити свій вибір на

користь вічності?».

Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов

до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля...

Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті

вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у

шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики

записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля". Коли я читав уголос незрозумілі

уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла...

Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне

відчутій, що ллю воду на губку - і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне

відчуття... На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і

зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся...

Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так

само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла - знову ж таки обіцявши прийти ще, -

я відчув якесь дивне полегшення.

Навіть не знаю, з чим його можна порівняти... Я все своє свідоме життя ніс на своїх

плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і - так склалося - мені досі не було на кого

скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким

самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути

смішним - з іншими.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під

маркою благодійності - це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню

думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої

людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці

добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця,

скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої

ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки,

місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками

дістанеться комусь іншому...

Він замовк.

- Дивно... - промовив лікар, - все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло... їй

пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав

разів п'ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати...Ось вам і

анамнез...Це ж треба... Що ж далі?

- А далі... Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було

приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було

для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в

університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.

- І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?

- О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав - тим більшою ставала

площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими

запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла 6 вступити до будь-якого

навчального закладу.

- Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків,

сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого із дитиною

ще можна якось пояснити, то навряд ми можна пояснити духовне спілкування

шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком... Ви щось не договорюєте...

Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом І боліли зуби.

- Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк...

Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі)

пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд

покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі

коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха - отже, коньяк, слава богу, був «не

паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.

- Отже... - продовжував відвідувач, - щодо батьків... Вони були щасливі від такого

безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох

дітей - близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А

щодо наших зустрічей...

...Вона була для мене лише об'єктом - шматком глини на гончарному крузі. І якщо я,

висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, -

у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще не

збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я

пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона

дуже погано одягалася - завжди доношувала щось материне або перешите з материного

власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було

пришивати різні комірці, - у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу - суцільний

несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її

спілкуванню і тому, що називається «соціальною поведінкою». Це також було досить

цікаво.

Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я

робив це не заради неї - це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я часто

пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити... Це приємне

відчуття, коли ти ненароком заводиш жінку до крамниці, так само ненароком знімаєш із

кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим

паче, якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій -

вони всі перед тобою мов на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплімент (адже

я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи

гроші у своєму гаманці - чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій

сукні. Ця мить вагання для мене - найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона

відчайдушно заходить до вбиральні... Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до

вбиральні. А коли виходить... Ось тут починається найприємніше: бачить, що я прямую до

каси... Відверто кажучи, пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інколи можу

робити те саме. Якщо ви мене не розумієте, просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту

мить відчуєте себе творцем світу!

Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську

косметику. У неї першої в класі з'явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеон і

джинси... Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропонував їй збирати густе волосся в

охайний оберемок на потилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом...

Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладніше...

* * *

Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді

вона перетворювалася на маленьку фурію - вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вічко жувальною гумкою.

Ми сварилися.

- Навіщо тобі та руда? - вигукувала вона. - Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти

з нею робиш?

- Це тебе не обходить, - сердився я, - кожна людина повинна мати своє особисте

життя.

- А я, я не можу бути твоїм особистим життям?!

Я сміявся:

- Не хвилюйся, ти - набагато більше, ніж це.

- Тоді чому ти мене проганяєш?

-Тому що для всього - свій час. Ця, як ти сказала, «руда» - жінка, яку я люблю. Це

тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.

- Навіщо? Навіщо?! - з відчаєм перепитувала вона. - Про що ти їй розповідаєш? Тобі

з нею цікавіше?

Це були звичайні дитячі ревнощі. Через пару років, перетворившись на досить

гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені

довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополучної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між

статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них

якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла

сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія

розіб'ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє.

Я намагався бути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної - змити

фарбу з губ та очей. Вона сердилася, каверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх

стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й

покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих

хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми

пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього,

випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи

моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, -

якусь духовну близькість, майже спорідненість.

- У класі я сказала декому, що маю старого коханця, - якось заявила вона.

- Ти - банальна маленька дурепа, - відповів я. - Прикро, що твої золоті мізки

працюють на такі дурниці!

- А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! - зарепетувала вона.

- То хіба обов'язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і... і

дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в'язниці, - то, прошу, поширюй ці плітки по

всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

- Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз - потім...

колись?..

- Мабуть, я помилився, - зітхнув я. - Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих

виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони

мріють одружитися, стати квочками... Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона

мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку

змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім -

література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний

вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди

знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний

характер.

* * *

- Не розумію... - промовив лікар, - навіщо вам це було потрібно?

- Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, - задумливо відповів пан

Вітольд. - Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало - в

нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези.

Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет - один із предметів, які я

викладав в університеті, - «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав

досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

- Вона про це здогадувалася?

Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив

упевненість.

- Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше

відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було

так), я відштовхнув її по-справжньому.

А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією...

...Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою

із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й

роззявленим ротом - часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше -

ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося

шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було

доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про

одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить

слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто

метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього

суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,

застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і

дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-

якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона

почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати

їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди,

отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому

гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній

вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або

визнання за кордоном.

- Що ж, - усміхаючись казала вона, - доведеться писати англійською!

- Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось

справді корисним

- Це ти не розумієш, - заперечувала вона, - слова падають на мене, як сніг, злива чи

каміння - мені потрібно їх записати.

Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що

вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з

того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми

літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.

Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього

ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.

Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не

відчиняв. Мучився від того, але - не відчиняв. У мене було виправдання: часи

змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар'єра моя пішла вгору. Я

облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як

політтехнології... У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й

вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з

суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А

потім, як я вирішив, пішла.

Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось

заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка

чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із

моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив

нанівець.

Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене

навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі

наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона

замерзла і тремтіла.

- Ти що, збожеволіла? - сказав я. - Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в

ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт

забирай! - просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -

неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що

любить мене...

- Невже ви розраховували на інше? - здивувався лікар. - Ви стільки років були для

неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої

вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

- Я вже казав, що в мене було своє життя... Присягаюся, я ніколи не сприймав її як

жінку!

- Але ж вона справді досить гарна жінка... - задумливо промовив лікар. - Навіть зараз.

Уявляю...

- «Уявляю, яка вона була в двадцять»? - з усмішкою продовжив його думку пан

Вітольд. - Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

...Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені

самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на

полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі

вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті

побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими

зап'ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде

бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене...

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув... зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї

збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів...

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів

навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього

просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

- І це - все? - нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

- А як могло бути інакше? - запитав він. - Історія набувала банального, навіть

вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній

покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона

ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав

їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою

дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона

мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при

мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.

- Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити

форму? - нарешті запитала вона.

- Приблизно так, - безжально відказав я.

Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у

часі хвилин. Нарешті вона промовила:

- Я більше не прийду.

- Це ж чому? - намагаючись взяти себе в руки,

сказав я. - Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.

- Прощавай, добра фея! - почув я вже з порога. - Ти виконав свою справу на

відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися...

Я став багато мандрувати. Навіть років п'ять працював за кордоном. Вона

дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона

змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в

центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки

я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.

Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає

поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося

спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов'язував це з нашою розлукою.

Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така

яскрава особистість має обов'язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.

Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не

відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв'ю

на... Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на

тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був

інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще вірячи власним очам. Вона розповідала

про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову

книжку, за якою знято фільм, про плани и майбутнє... Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зроблені із

суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на

сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох

зап'ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви

повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? - запитали її. - Адже у вас тут

шалений успіх!».

Вона на хвилину замислилася.

- Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох

випадках: після смерті або успіху за кордоном. - Вона зітхнула й одразу посміхнулася

занадто білозубою посмішкою. - Гадаю, настав час повертатися...

Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв

деякі факти з її біографії - приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американцем, різні

поневіряння, перші книжки про «екзотичну» батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Гонкурівська премія, розлучення...

На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть

заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для

педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї

теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!

Я витяг із шафи коньяк і напився...

Власне, я наближаюся до розв'язки.

Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя».

Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у

неї була передача на найкращому телевізійному кані і книга «Амулет Паскаля» отримала

чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здається, їй навіть

пропонували балотуватися в депутати...

Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч - років

через п'ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.

Хоча все це виглядає досить передбачувано...

* * *

- Здається, я здогадуюся... - промовив лікар, скориставшись черговою довгою

паузою. Але побоявся закінчити фразу.

- Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним - адже я не

бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом.

Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом.

Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.

Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я

дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не

дратує і з якою я міг би жити, - це вона. Був певен, що вона - навіть зараз - вважає так

само.

Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному -

найпрестижнішому - районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки,

щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі - нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.

Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку

принесли хвилин за тридцять.

Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі - здається, у

джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це

була зовсім інша жінка.

Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули

впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які

звикли бути на публіці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та

енергією.

- Ну, ось і я, - сказала вона, уриваючи мої думки.

На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом

одягався. «Моя школа!» - із задоволенням відзначив про себе я. - Тепер будемо

розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити - я ж усе про тебе

знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!

Я усміхнувся. Це було правдою.

- Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв'ю, - запропонував я.

- Ти маєш на увазі - про тебе? - засміялася вона.

- Давай про мене! - махнув рукою я.

- Добре... - І її очі стали холодними, як у кішки. - Ну ось, наприклад, можна почати

так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не

мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і

знічев'я почав виховувати з нього лева.

- Левицю... - підказав я.

- Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро...

Далі?

- Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

- Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося...

- Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!

- Ні! - знову розсміялася вона. - Усе набагато цікавіше: то було не кошеня. Він

переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати

крізь вогняне коло, сидіти на тумбі, робити стійку на задніх ногах. Готував до великої

арени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

- Яке невдячне створіння! - пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки

добряче змінилася.

- Добре, - сказала вона серйозно, - давай без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?

Мені було важко сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я

запропонував їй вийти за мене заміж.

- О господи! - сплеснула вона руками, і в цьому жесті було стільки театральності, що

я поморщився.

Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:

- Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не любив бути банальним. А зараз якраз

складається класичний - і тому досить простий - сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п'яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру - він був

майже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Євгенія Онєгіна»: вона любила його, він

її не любив. А коли він таки полюбив її - вона вже була дружиною генерала...

- Але ж ти не одружена з генералом.

- Так, мені нема кому зберігати вірність... - задумливо промовила вона. - Я надто

сильно любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання.

Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам'ятаєш? ---

Отже, у мене зовсім немає шансів? - Я намагався бути веселим, жартівливим, але,

дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.

- У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.

* * *

Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся

разом із ним:

- Так, історія повторилася, тільки цього разу - навпаки. Більше того, я змирився.

Зрештою заспокоївся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали

спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, і завжди приносив із

собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав

їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і

критиком усього, що вона писала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб

розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.

- Не сумуй, - шепотіла вона мені в таких випадках, - ти для мене - набагато більше!

Ти ж знаєш, як це буває...

Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.

Ну от, я майже все вам розповів. Залишається останнє - те, чому вона тут...

...Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Ходив ще раз, і ще. Врешті-решт

почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякався, уявляв

найстрашніше: вона лежить там непритомна або мертва. Ламати двері я не мав права,

тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира

продана, з усім, що в ній є, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають

різні люди, запитують, куди вона могла подітися.

Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них

користі було мало: вони знали номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в

пам'яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якась околиця. Все це страшенно

дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище і певні служби дістали

адресу, яку вирахували за цим номером.

Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п'ятиповерхових «хрущовок»...

Я довго кружляв брудними вулицями, поки не відшукав потрібний мені будинок.

Подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Але я не збирався так просто повернутися й піти.

Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п'ять зміг

відчинити нескладний замок.

На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної

кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність -

коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що

впізнати її було досить важко.

Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось

їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як вискочити до

найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої

води. Викликав «швидку»...

Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запропонував їй випити бульйон, який

устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.

Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.

Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.

- Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?! - раптом промовила вона.

- Що саме, сонечко? - запитав я, розуміючи, що вона не при собі. - Заспокойся,

дівчинко, все буде добре.

Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.

- Це не могло бути моїм життям! - шепотіла вона. - Я втомилася. Я більше не можу...

Я - нездара, я - нуль, я - ніщо! Мені більше немає що сказати...

Я - курка! Курка!

- Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?

Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.

- Затям, - промовила глухим голосом, - усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не

придатні для життя! Я ненавиджу умови!

- Чого ж ти хочеш? - намагався зрозуміти я.

- Я хочу... на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди

геть! Геть! Геть!!! - закричала вона.

- Ти справді втомилася. - Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як

дитину. - Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти

надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко...

Але вона ніби не чула мене.

- Одна мить радості за здійснення боргу на землі...

Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.

Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.

* * *

- Це все, - закінчив свою розповідь пан Вітольд.

Решту ви знаєте.

Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.

Вони навіть не ввімкнули світла - так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь

шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з

лікарняного коридору.

- Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, - сказав лікар, - але чому ви

вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу,

можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?

Пан Вітольд знизав плечима:

- Розумієте... У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду

відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я

подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із

цієї царини здавалося мені неможливим - вона не була хіба що на Місяці . До того ж я

збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки

прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися...

Хтозна... Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона

могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де

справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку

для хворих... Я мріяв, що вона отямиться.

Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування

з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.

- А вам не здається, що це ваш черговий експеримент? - раптом запитав лікар, і пан

Вітольд сахнувся, ніби від удару.

- О господи, - тихо промовив він, - невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що

буде, якщо вона про це дізнається?!

Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.

- Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, - заспокоїв його лікар. - Зараз

ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?

- Добре, - слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на

силует співрозмовника. - Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви

почули, я хотів би знати...

- Мені треба подумати... - замислено сказав лікар. - Тепер я не певен, що йдеться про

аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.

А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама.

Повірте: кесарю кесареве.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене

лише сум або сміх. Я навіть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу.

Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її

безглуздою) частину життя.

Під час таких заходів - презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо - я

шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп - це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі

під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.

Перезріла тітка із судомним рум'янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із

виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що

хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий

мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж - я!)...

Будь-яка вулична сука має більш виразний погляд, бігаючи в пошуках хліба

насущного!

Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні

ігри, розв'язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі

ці веселощі заради... заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала

пральну м шину, холодильник, авто, меблі чи купила за 900 баксів квиток на попсовий

концерт у перший ряд.

Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше - як не бути бидлом?

Найпростіший спосіб: відчути під собою землю, за собою - націю ччи хоча б спільноту

однодумців, а над собою - Бога... Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти

споживачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить

стегнами, раптом опинилися на пласкій сірій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на

нетутешньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги... Щоб вони здивовано завмерли,

оглядаючи одне одного, а потім - кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого

здивування та усвідомлення чогось незбагненного й величного, їхні обличчя набули б того

виразу, яким наділила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення - незворотний. Мавпі

вже ніколи не стати людиною, навіть якщо вона одягне піджак і краватку.

Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», -

інопланетяни. Орієнтуючись на своїх європейських родичів, вони поступово

перетворюються на роботів. Вони не п'ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси

іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і

за столом зазвичай несуть банальщину. Вони, ця новітня формація, приречені

контролювати себе - завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «middle»: важіль чи кнопка, зафіксована між «on» і «of», як у телефоні.

Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за

повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп'ютера. А тих, хто

намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у

гіршому - просто божевільними...»

Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою,

відганяючи ці думки. «Я стала злою, - подумала вона, - а це погано, неправильно...»

Вона почала збирати свої речі - диктофон ручку, окуляри, плеєр - у сумку й

поглянула на годинник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це означає, що

наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це

означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на

вузьких ліжках в ординаторських.

Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як тунель. Лише десь далеко, в кінці,

жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи

не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не

виходячи навіть в обідню перерву в лікарняний буфет. Вдень коридором завжди

вешталися то пацієнти, то санітари. Тепер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно

зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й порожньо... Ніч піднімалася

за каламутним склом лікарняних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні повільно

погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. Їхні мерехтливі відблиски утворювали

на стіні дивний німий синематограф - безгучну битву тіней Було чутно лише дихання.

Хелена притисла руку до грудей і зрозуміла, що це дихання належить їй...

Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати

зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона

помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з'явилася жіноча нога в капці, ніби

людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка

повільно протискалася крізь вузьку шпарину прочинених дверей, не розкриваючи їх

повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять.

Отже, виходить не вперше...

Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік стіни і завмерла біля неї майже в

такій самій позі, як і Хелена, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не

бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе називала Сомнамбулою, - жінку, що

застрягла на межі сну і та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча

палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці. Постоявши якусь мить нерухомо,

Сомнамбула рушила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо

жінка помітить її? Підніме ґвалт? Злякається й почне кричати?

Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері знову боязко просунулася чиясь

тінь. Довге волосся в місячному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впізнала

Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок! Хелена вже не думала про нічну

маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли - в них

просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушливо поправила

зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до

цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена

охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка

(жінка, котра постраждала від картин).

Галеристка, котра вийшла останньою, обережно зачинила двері палати. Хелена з

подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п'ять вишикуваних біля стіни

тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жінки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це

було фантасмагоричне видовище!

Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували

давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у нічному морі риб.

Куди вони пливли?

Хелена з тривогою поглянула на куток чергової медсестри. Попри увесь здоровий

глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвалтом та

викликом санітарів.

Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої палати за кілька метрів від того

місця, де причаїлася Хелена.

Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по

дереву три-чотири такти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сигнал! З-за

дверей почувся легкий скрегіт металу по металу, і вони невдовзі відчинилися рівно

настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не

вперше!

П'ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.

Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала

непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих дверей. Вона

була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!

На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три

пальці. Хелена знову притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На

величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона и була останнім часом...

* * *

Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном...

- Вітаю вас, шановні. Сідайте... Влаштовуйтеся зручніше.

Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом.

Через двері чується характерний шурхіт.

- Отже, сьогодні ми вислухаємо останні враження. Власне, я ще не переконався щодо

остаточного висновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.

- У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? - чує Хелена голос Жанни. - Пригадую,

ви так само вагалися щодо мене...

- Було таке, - підтверджує Технолог, - але ж ви повернулися звідти. А вона

продовжує жити там. І, здається, їй це подобається.

- Не згоден. Категорично не згоден!

У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника - того, хто

примарився їй у порожній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».

- Вона - наша, - каже Веронезе. - Вона - наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть

собі.

- Не забувайте, що ми повинні бути обережними, - попереджає Технолог. - Будь-яке

втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?

Зависає пауза.

- Я згодна. Вона - наша, - голос належить Сомнамбулі.

- Наша... - луною відгукується Русалонька.

- Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спадкоємцем.)

- Не знаю... - голос Галеристки.

- Наша! - оксамитовий баритон Олігарха.

- Вона така мила! - підхоплює Тувеянсон.

- Я не знаю. - Це промовляє Мандрівник. - Занадто мало часу, щоб визначити...

- Отже, - продовжує Технолог, - шість проти двох, двоє - утрималися.

Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це - Тувеянсон.

- Але як знати напевно, що пробудження відбулося? - запитує Сомнамбула.

Технолог прокашлюється, налаштовуючись на довгу промову.

- Навернення, - каже він, - прошу зауважити: навернення! З психологічної точки

зору, пробудження душі - це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас

може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробудження

душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається

перехід свідомості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, -

трансцендування.

- Ви говорите, як божевільний! - уриває його Веронезе. - Хибна звичка -

прикидатися.

- Я кажу те, що знаю, - суворо стверджує Технолог, -- але якщо ви прагнете

простоти, можу пояснити. Це, до речі, стосується вас усіх - недаремно ж ми нині разом.

Отже, людина, а точніше, її особистість, народжується і обертається в колі вузького

власного світу. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома

інстинктами - тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте - їсти, пити, захищатися, продовжувати рід... Інстинкти є інстинкти. Більшість із нас живе так, ніби є

центром всесвіту, це - щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок

якоїсь події виходить за рамки індивідуальної свідомості й приєднується до всесвітнього

розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І

це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе

людина прослизає зі старого всі світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви

розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І...

і жаліти тих, хто...

- Хто живе, як трава... - підказує Тувеянсон.

- Так, - підхоплює Веронезе, - це те саме, що стояти близько біля велетенського

полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни

від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.

- Так. їсти, спати і продовжувати рід - це ще не все, щоб мати право називатися

людиною... Бачити світ у цілому - ось головний результат навернення.

- І ви вважаєте, що вона може бути з нами? - подає голос Галеристка. Хелена уявляє

її витончений аристократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно

примружених очей.

- Певно, що так, - каже Технолог, - у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене

емоційне життя. Це - три умови для людини, котра здатна відчути навернення. Зрештою...

зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не

ставила дурних запитань!

- Зрештою... - луною підхоплює Олігарх, - зізнаймося відверто: ми всі - її

прихильники.

- Це правда, - відгукується Галеристка.

- Так, - каже Мандрівник.

- Згоден, - тихо промовляє Спадкоємець.

- Отже, - підсумовує Технолог, - десять із десяти! Вона - наша.

Чути, як хтось (звичайно ж - Тувеянсон!) плескає в долоні.

- Але ж треба, щоб вона про це дізналася! - каже Русалонька.

- Вона вже знає,- каже Технолог. - Вона прийде до нас сама... Вона забере нас

звідси...

* * *

Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну

годину, що їй здається, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під

тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником - пів на

дванадцяту. Хвилин за десять-п'ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання

маршрутка. Отже, треба йти. Думати - потім.

Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона

впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються

надії.

Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й

позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.

Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять.

Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в

люстерко, що висить над його головою, - хто його знає, що за люди сідають на цій

зупинці...

Вдома вона перекидає книжки - просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і

не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше

видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською - без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та

редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче - видане

й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам'ятає і тому, майже з огидою

перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні

абзаци» - ті, що були написані «для себе»: «...У колі герцога Роанеза, під час чергової

світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому

«людиною похилого віку» - відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа

Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і

сором'язливим.

Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер

перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математиком,

котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного

значення. Цей чоловік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, постійно втручався в

розмови, завжди дивував і змушував сміятися над ним. Але згодом він ставав менш

упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій

нотатник, який постійно носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік

перестав думати про математику...». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму

нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остерігатися під час подібних

подорожей!»

Поблажливо поплескати генія по плечу - от єдина розрада «сильних світу цього».

Вони плескають - геній сором'язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому

на те, що нині в моді фламандське мереживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля

власного будинку, - геній шаріється.

Йому м'яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, -

дурниці. О, він може кивнути у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввічливості.

Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає навернення, як кавалер де Мере - свою

чергову коханку...

Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб згадати... А що згадувати - вона все

знала сама. Вона перегортає ще кілька сторінок:

«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряженому четвіркою коней. Коні

понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся

четвірка впала у воду, а візок якимось диким застряг на самому краю обриву. Після цього

випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого бачив видіння. Свідоцтво

абата Буало: «Цей великий розум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він

завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспокоїти себе. Друзі й духовні

наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння - лише породження

його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по

лівому боці прірву, котра затягувала його...». Вченого оголосили божевільним. Його

прихильники й заздрісники довго сперечалися з цього приводу. Але це його не обходило.

У ніч з понеділка на 23 листопада 1654 року - від «десяти з половиною годин до

опівночі з половиною» відбулося те, що перевернуло все його насичене і недовге життя: зустріч із Реальністю, найзагадковіша містична зустріч, котра отримала назву навернення, або осяяння. Під впливом постійного безсоння та довгої внутрішньої боротьби Блез

Паскаль спізнав стан, близький до екстатичного нападу, під час якого вся краса й сутність

світу відкрилися перед ним. Цієї миті він не молився - як істинний прихильник точних

наук, він робив уривчасті записи на невеличкому клапті паперу:

«Достеменність. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісуса Христа. Твій Бог буде моїм

Богом. Забуття світу й усього, крім Бога. Його можна знайти лише шляхами,

вказаними в Євангелії. Велич людської душі. Праведний Отець, світ не знав тебе, але я

запізнав тебе. Радість, радість, радість. Сльози радості, я відділився від нього:

полишили мене джерела живої води. Боже мій, чи полишиш ти мене? Я не відділився

від нього довіку. Ісус Христос, Ісус Христос... Я від нього відділився, я втік від нього,

розіп'яв його, зрікся. Тож не відділюся від нього ніколи. Він зберігається лише

шляхами, поданими в Євангелії. Відречення від світу повне й солодке. Повне

підпорядкування Христу й моєму духовному наставнику. Вічна радість за один день

праці на землі. Не забуду твоїх заповідей. Амінь».

Цей клапоть пергаменту знайшов слуга Блеза Паскаля після кількох (за однією з

версій - восьми) років після смерті вченого й філософа, який був зашитий в полу його

камзола... Один із дослідників життя вченого месьє Бремен доводить, що саме в цю ніч

відбулося навернення Блеза Паскаля й воно поклало край довготривалим душевним

мукам. Всесвіт постав перед ним як єдина трансцендентна реальність. Жахливі

галюциногенні видіння змінилися видіннями Світла, Життя та Любові...»

* * *

...Вона так і заснула на підлозі, поклавши голову на купу книжок, у незручній позі.

Заснула одразу, ніби проковтнула снодійне. Тільки в голові промайнуло коротке

запитання: «Невже?» - й одразу невидима завіса насунулася на втомлений мозок.

Це був не сон... Хелена відчула, як її тіло стало пласким, немов вирізаним із паперу.

Руки й ноги трохи розведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журналах для

дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза наближення. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просторі, як птахи - бавитися, перевертатися, змахувати руками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках

чи в ступах, виробляючи у просторі неймовірні піруети. Той, хто хоче відірватися від

землі - левітувати, - обирає позу наближення. Спокійну й відсторонену, як на іконах, які

зображають Вознесіння.

Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кімнати перед великим дзеркалом.

Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на

довгий тунель у гірському гроті. Проте два її відбитки - повернуті профілем, стоять обабіч

амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах вимальовується верхівка

гори, на якій щось мерехтить уривчастим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення,

Хелена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно

починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її.

Невже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена

приглядається пильніше і бачить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А

мерехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом

дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них - справжня вона? Щоб

перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і

починає прочісувати його розчепіреною п'ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її

пальців, устеляє підлогу... Жінка на горі усміхається й притуляє тонкого білого пальця до

своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його

поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться...

Хелена стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове

видіння: довкола свічки сидять десятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчя

на стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупиняє її наближення. Хелена плаче.

Це вони, ті, для кого і писала свої книжки! Їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумці, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі

випромінюють любов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю

- за їхніми спинами вимальовується і море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень

екзотичних дерев, теракотовий берег.

Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора... Хелена прокидається.

* * *

Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але

Хелена прокидається з усмішкою. П'є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з

базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі - малину, суниці, помідори, огірки... У

цьому робочому кварталі всі жінки - огрядні, всі чоловіки - в подібних картатих сорочках

та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати.

Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих

пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від

прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного

стану. Стану трави...

Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня

сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати - це надовго. Розпочинає високий

жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу - на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку.

Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу - її добре

чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім

вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне

свердлити стіни... Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити

так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті.

Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її.

Дивно, але їй вперше хочеться... готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори

солодкого болгарського перцю. Він величезний, світло-зелений, товстошкірий і чудово

пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, - просто не може

відмовитися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще - цей!

І той - з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш,

цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має значення. Головне -

почати діяти, щось робити. Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже

все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.

Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капелюшки, витрушує біле насіння.

Начиняє зелені скриньки сумішшю з м'яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє

скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з

томатом і спеціями, ставить на плиту...

Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каструля величезна, вона навіть не

пам'ятає, звідки в неї з'явилася така. Вона рахує перчини - їх двадцять чотири. Можна

зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.

* * *

...Із цієї миті для неї історія починає розкручуватися від самого початку. З того дня, коли маленька дівчинка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір'ї й виривала

своїми малими рученятами колючий бур'ян. Вона виривала і думала про те...

Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки,

прочитаної дівчинкою нещодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася

думати про те, що цей бур'ян - колючий і вигорілий - зацвіте в її руках, що він, як будь-яка

інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в природі Не тільки квіти й овочі

заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під

ними мало бути щось дуже важливе - золотий ключик, чарівна паличка, записка з її

іменем... Перед і тим, як зірвати нову стеблину, вона подумки промовляла приблизно таке:

«Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння - і твої діточки знову

проростуть, повір мені».

Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не

пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою

«двійку» за поведінку.

Вона не помітила тінь, що нависла над нею. Потім почула те, про що нічого не знала.

Вона багато чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніколи, ніколи не уявляла, що

все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. Їй стало

страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не

задихнутися, вона побігла...

Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а

та, інша, вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а потім обертає свій

погляд на когось іншого - на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі!

Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже відразу прийшла до тями. Спочатку

напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки

роздивлялася прохолодну затишну кімнату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли

полиці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих,

різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось - а не

вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось - а не вона!», уже

тоді було маленькою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед

ровесників такого «когось» не було. Цеп дорослий незнайомець - вона це відчувала -

хвилювався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога

довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчувала його

збентеженість.

О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо

вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона

мала прочитати книжку, котру взяла в нього.

Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався

в пам'яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона

зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це

була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала

всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.

Пізніше вона переконалася: любов - дар. Його отримують із народженням разом із

іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий

камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним

вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як

шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто - божевільний здатен

відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо - то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце...

Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він

говорив з нею англійською часом - французькою. Поки вона не навчилася розуміти його, просто насолоджувалася голосом, який був схожий на... розплавлений чорний шоколад.

До того вона куштувала тільки «молочний» - світло коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але це був справжній шоколад, без домішок.

І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього - нехай і гіркого...

...Між десятьма та тридцятьма роками немає прірви. Прірву вона відчула, коли їй

виповнилося п'ятнадцять. Його Тридцять П'ять вибудували цю прірву досить ретельно,

хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої

п'ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується

інстинктом, близьким до материнського. До того ж ці Тридцять П'ять зовсім відбили в неї

смак до спілкування з ровесниками. Ровесники - це запах із рота, вологі долоні, лупа та

повний рот слини під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого

спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу

культуру племені майя. Це плем'я - його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт

Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.

У ній прокидається бажання кокетувати й зваблювати. Просто - зваблювати, без

подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться налякати його своєю

дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізерні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі

більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямовані прошвою, тоненькі

ремінці босоніжок на високій дерев'яній платформі, брязкучі браслети на зап'ястях,

величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими вистояна божевільна черга в найближчій

«галантерейці».

Але все це - не діє. У ватажка племені майя - свої наложниці, яких вона ненавидить.

Вони - як протухлі риб'ячі туші з великими червоними ротами. Її нудить від його сліпоти.

Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять

задушливими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із

ними він ніколи не говоритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.

Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекання принизливе для неї! Тому

часом вона дозволяє слинити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім

розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще більше, проганяє від себе, і вона мусить

змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну ученицю. Вона

розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе - свій