Дванадцять оповідань

КРИЖАНИЙ НАСТУП

На чотирнадцять кілометрів відступили частини механізованої армії інтервентів, на чотирнадцять кілометрів на Захід. Тут армія перейшла через річку Жлейку, закріпилася на її західному березі, знищивши за собою всі засоби переправи — мости, порони тощо. Червона армія примушена була спинитися так само: її шлях перетяла річка Жлейка.

Окопи розташувалися з обох боків річки. Вона була неширока, але артилерійські батареї механізованої армії добре пристрілялися до неї — і відповідали ураганним вогнем на найменшу спробу навести понтонні мости для переправи. Більше того, західний берег річки був вищий від східного. Ще перед початком воєнних дій цей берег було перетворено на міцну фортецю. Забетонований, з таємними ходами і кулеметними гніздами — західний берег дивився на річку холодними дулами гармат і кулеметів, готовими щохвилини залити всю ширину річки свинцевим і стальним дощем.

Червона армія зробила кілька спроб форсувати переправу через річку, але з того нічого не вийшло. Кулеметний і гарматний вогонь з того берега нищив людей, не даючи їм навіть підійти до води. Радянська артилерія пробувала обстрілювати забетонований берег, щоб знищити батареї й кулеметні гнізда. Проте — вони були досить добре замасковані, і влучання снарядів могло бути лише випадковим. Так само не дала нічого і авіарозвідка: з літака і зовсім не можна було знайти замасковані об’єкти.

Дільниця фронту завмерла. Механізована армія рада була, що її залишили поки на лінії, позбавленій небезпеки нападу. Червона армія не мала, очевидно, змоги розгорнути активні дії. Стан фронту на цій дільниці можна було характеризувати, як цілком позиційний, без найменшої можливості перейти до рішучого наступу як з заходу, так і з сходу.

Так минуло кілька днів. Радянські окопи були розташовані на відстані кілометра від берега: ближче підійти не дозволяв огонь ворожих батарей і кулеметів. Командування цієї дільниці механізованої армії було задоволене: нарешті радянські частини не посувались, їх пощастило паралізувати хоча б тимчасово. Останні дні радянські траншеї навіть не подавали жодної ознаки життя. Лінива перестрілка точилася ввесь день, але жодна з сторін не вважала за доцільне витрачати даремно снаряди й патрони.

Полковник Ніцберг, командувач дільниці, проте, був надто досвідченим командиром, щоб забути про конечну потребу бути напоготові. Він добре знав з досвіду минулої війни, що такий період тиші завжди перетворюється зрештою на найактивніші дії. Одна з сторін (якщо не обидві разом) обов’язково використовує такий період для підготовки, стягання сил і організації удару.

Полковник зібрав командирів і проінструктував їх ще раз.

— Звісно, — сказав він, — наші позиції досить певні. Річка, що перебуває під нашим обстрілом, — надійний захист. Проте, радянські траншеї надто тихі. Я категорично вимагаю від вас, панове, неослабної уваги. Ви маєте стежити за кожним кроком ворога. Наша дільниця вирішальна для цілого району. Ми — ключ фронту, прошу пам’ятати за це. Маємо підстави гадати, що радянські частини найближчим часом спробують ще раз переправитись через річку. Отже, жорстоким вогнем ми мусимо відповідати на кожну їхню спробу наблизитися до річки!

Зіркі спостерігачі, змінюючи один одного, стежили за найменшими рухами в радянських траншеях. Але вони не могли нічого помітити. Траншеї провадили лише повільну перестрілку, що нагадувала стрілянину з обов’язку. Просторінь між радянськими траншеями і берегом річки лишалась пустою: низькі кущі, трава, пісок, — от і все. Спостерігачі гарантували, що не тільки людину, — навіть зайця вони помітили б на цій рівній площині.

Спостерігачі гарантували безпеку: протягом усього часу жодна людина з радянських траншей навіть не зробила спроби наблизитися до річки. Правда, стежити за тим берегом уночі було значно важче. Але прожектори, що освітлювали своїм тремтячим промінням берег, дозволяли так само бачити всю територію. Просторінь між радянськими траншеями і берегом була мертва. Останніми днями тут зникли навіть ховрахи, за рухами яких любили стежити спостерігачі. Ховрахи зникли — мабуть, перелякані стрільбою.

І ще одне щодня записували спостерігачі в своїх журналах: річка помітно міліла. Вона не ставала вужча, але вода трохи спадала, і східний берег ставав трохи вищий. Трохи, всього може на півметра, але спостерігачі акуратно відзначали й це. Звісно, таке явище нічим не загрожувало, річка тут була досить глибока, і переправлятися через неї вбрід все одно було б божевіллям.

Ранком одного дня спостерігачі помітили цікаве явище: на східному березі річки утворилося два джерела. Вони були над самою водою — і з них стікали в річку вузенькі струмені чистої, прозорої пінястої води. Дивно, — обидва джерела були безумовно гарячими, від них здіймалася пара, вода в річці під ними мутилася і ніби закипала сама. Спостерігачі записали це в журнал, черговий офіцер доповів про це полковникові Ніцбергу, як про дуже цікаве природне явище.

Полковник подивився в бінокль: дійсно, на тому березі було два джерела, яких раніше ніхто не бачив.

— І пара здіймається, — зацікавлено проговорив полковник Ніцберг. — Мабуть — мінеральні джерела. Ніколи не чув, щоб у цій місцевості були мінеральні джерела, та ще й гарячі!

Проте, все це було байдуже йому, як командувачеві дільниці. Джерело, — хай буде джерело. І полковник Ніцберг узявся до інших справ.

Але через півгодини до нього прибіг стривожений черговий офіцер:

— Пане полковнику, — доповів він, — ті джерела не гарячі, а навпаки — дуже холодні!

Полковник уважно поглянув на нього:

— Друже мій, — сказав він саркастично, — скільки коньяку ви сьогодні випили? Яке мені діло до того, гарячі ті джерела чи холодні?

Але офіцер не вгавав:

— Пане полковнику, вони надто холодні. Коло них утворюється лід.

Полковник широко усміхнувся.

— Подайте рапорт про хворобу! Мій друже, це іноді трапляється. Сьогодні така спека, а ви ще випили коньяку. Отже, вам і маряться всякі дивні речі. В Африці це зветься міраж, чи як?

— Пане полковнику, я не жартую, я не п’яний, і спека тут ні при чому. Я цілком відповідаю за свої слова. Від джерел здіймається пара, а навколо них, на річці, утворюється плівка льоду. Будь ласка, погляньте самі.

— Тільки для того, щоб посадити вас на гауптвахту за недоречні жарти? Гаразд, ходім. Покажіть мені ваш лід у цю спеку!

Полковник Ніцберг пройшов до спостережного пункту, поглянув у бінокль, — і остовпів: офіцер говорив правду. Усмішка збігла з його обличчя, полковник здивовано протер очі. Так, це була зовсім неймовірна історія!

На власні очі полковник Ніцберг бачив дві вузенькі струминки джерел, що повільно стікали вниз до річки. Над струминками була легка пара, як буває з струменями гарячої води. Така сама пара, тільки густіша й більша, була над водою річки в тому місці, де в неї впадали струминки. Все це було зрозуміло: гаряче мінеральне джерело, і все. Але…

Але навколо струменів, скільки дозволяла бачити густа пара, по воді річки простягалася блискуча тоненька плівка льоду. Плівка блищала під жагучим промінням сонця, але не танула. А може й танула, але утворювалась знову. Головне — вона була тут, та льодова плівка, вона утворювалася ніби з гарячих струменів джерел, одягнених парою. Дивно, безглуздо, неможливо, — але факт. Полковник ще раз, як колись у дитинстві, щипнув себе за руку: може, це сон, може, йому сниться і джерело, і пара, і лід у спеку? Ні, він не спав, він навіть трохи скрикнув від болю. Так, усе це дійсність. Але — що ж воно означає?

Може, — це щось від більшовиків? Полковник тривожно поглянув на східний берег: ні, там усе було так само пусто, як і раніше. Ті самі кущі, трава, пісок. Жодної живої істоти; далеко, так — за кілометр, помітні радянські траншеї. Що ж це значить?

Полковник не міг нічого вирішити. Він поглянув ще раз на джерела: пара і лід, лід і пара…

— Ану, всипте по тих струменях із кулеметів, — сказав він.

Наказ передано було телефоном до найближчого кулеметного гнізда. Через півхвилини вода під джерелами завирувала, заклекотіла. Кулі розбили тоненьку льодову плівку, розкидали її блискучими скалками в повітрі, підкинули вгору веселі фонтанчики води. Кулеметна стрічка закінчилася. Полковник поглянув знов у бінокль: струмені бігли знов так само спокійно, над ними здіймалася пара, — і на воді знову утворювалася льодова плівка.

— Ні чорта не розумію!..

Полковник злісно сплюнув і повернувся назад. Його наздогнав черговий офіцер і запитав:

— Може, надіслати рапорт до штабу?

— Надсилайте рапорт до штабу, до чорта, до диявола, куди хочете! — розлютовано відповів полковник Ніцберг. — Я ні чорта тут не розумію. Я не звик бути учасником казкових подій!

Черговий офіцер все-таки рапорт надіслав. І лише через це ми маємо можливість так докладно розповісти про початок подій на річці Жлейці: рапорт чергового офіцера залишився в штабі, і його знайдено потім, коли розбирали архіви воєнних дій. Це — єдиний документ, написаний очевидцем першої появи таємничих струменів, «холодного окропу».

Є підстави думати, що такі самі випадки траплялися і по деяких інших місцях тієї дільниці фронту. Загадкові струмені виникли в кількох місцях водночас — і всюди вони викликали здивовання і нічого більше. Ніхто не міг здогадатися про їхню справжню роль.

День кінчався — і все лишалося таким самим, як було зранку. Ще кілька разів кулеметники обстріляли загадкову льодову плівку, кілька разів бризкали блискучі скалки льоду, і кілька разів знову затягалася вода навколо струменів такою ж самою тоненькою льодовою плівкою. Спостерігачі, що заступали чергувати на ніч, дістали суворий наказ — якнайпильніше стежити за радянським східним берегом.

Полковник Ніцберг міркував так:

— Що то за струмені — я не знаю. Проте, зайва обережність ніколи не пошкодить. Може, це якийсь більшовицький фокус!

Близько дванадцятої години ночі полковник вирішив ще раз піти подивитися на загадкові джерела. На спостережному пункті його зустрів черговий:

— Щойно хотів телефонувати вам, пане полковнику. Діється щось надзвичайне. Струмені стали більші, вони просто бушують. А головне — річка навколо них укривається кригою.

З першого ж погляду було помітно, як за цей час змінилося становище. Тихі струминки перетворилися на міцні потоки ніби гарячої води, що безперестанно парувала. Хмара білої пари знімалася над річкою. І прозора крига ввесь час ширилася на воді, ніби її щось витискувало з дна. Це не була вже тоненька плівка: товстий шар криги вкривав майже всю річку, освітлений блакитнуватими променями прожекторів. Крига в липні?.. Крига, що липневої ночі поступово заковує річку від берега до берега?..

Факт залишався фактом. Полковник Ніцберг дивився на це дивне видовище, нічого не розуміючи. Але раптом у нього майнула думка:

«Адже такий шар криги може легко витримати людей… Більшовики можуть переправитися річкою!..»

Він кинувся до телефона:

— Нещадний вогонь по кризі! Розбивати її ввесь час.

Але раніше, ніж він устиг закінчити наказ, з-за річки вдарили важкі постріли радянських гармат. З шаленим ревінням гримнули вибухи снарядів, що розривалися над бетонованими траншеями механізованої армії. Радянська важка артилерія почала обстріл. За ці кілька днів радянські артилеристи добре намацали позиції ворожої дільниці, і тепер снаряди влучали без промахів, руйнуючи окопи, траншеї, кулеметні гнізда і спостережні пункти.

— Вогонь!.. Вогонь!.. — ще раз вигукнув полковник, але вже забувши про таємничу кригу.

Він побачив далеко за берегом, там, де мали бути радянські окопи, важкі силуети танків, що поволі посувалися до річки.

— Вогонь по ворожих силах!..

— Єсть вогонь, — відповів глухий голос у трубці.

Всі звуки потонули в ревінні артилерійської стрільби: батареї механізованої армії почали і собі обстрілювати радянські позиції й танки, що невпинно посувалися до берега. Проте, полковник вже знов дивився не на танки: його увагу притягало дивне видовище.

Немов просто з-під землі на березі річки недалеко загадкових струменів — з’явилися червоноармійці. З ручними кулеметами, гранатами, гвинтівками — вони кинулися просто на кригу, що встигла вже скувати всю річку. А на їх місці виростали нові й нові групи, що теж кидалися на кригу і швидко бігли через річку, простуючи до ворожих позицій. Звідки вони бралися?.. Цього не можна було зрозуміти — але річка була вже вкрита незчислимою юрбою, що посувалася до ближчого берега.

Полковник дивився, забувши про все. Він забув навіть віддати якийсь наказ — так його приголомшило неймовірне народження червоноармійців просто з-під землі. Нарешті, він опанував себе:

— Вогонь по ворогові! — крикнув він у телефон.

Важкий снаряд розірвався на східному березі, піднявши велетенську чорну брилу землі з усяких уламків. Через кілька секунд, коли дим розвіявся, — полковник побачив ще дивнішу картину.

На тому березі було дві землі. Одна верхня, на якій росли кущі, трава, виднівся жовтий пісок. Але це був немов другий поверх землі, що лежав на невеликих щитах, укріплених на міцних підпорках, над справжньою поверхнею землі. І друга земля, що розкрила тепер після вибуху снаряда свій дах, справжня земля, по якій посувалися до річки незчисленні потоки червоноармійців.

Друга поверхня, справжня поверхня землі, була схована під штучним суцільним дахом, на якому художньо було відтворене все те, що було на справжній землі: кущі, трава, пісок, труп убитого коня…

Тепер полковник Ніцберг зрозумів: довгими ночами радянське військо непомітно, щит за щитом укривало поверхню землі на своєму березі між річкою та окопами другою, штучною поверхнею. Друга поверхня була на висоті трьох метрів над першою утворюючи над нею щось подібне до стелі. І між справжньою і штучною поверхнями землі радянське військо підійшло до самої річки, сконцентрувало сили, приготувало вирішальний наступ, що провадився тепер по загадковій кризі без мостів, без понтонів, без човнів…

Полковник стиснув кулаки: його одурили, як малу дитину! Адже він добре пам’ятав аналогічний випадок під час світової війни, коли німецьке військо під покриттям штучної поверхні землі цілком таким самим способом підійшло до самих англійських окопів і блискавичним ударом вибило англійців з їхніх траншей!

Важкий гуркіт гармат з цього берега трохи вщух: мабуть, радянська артилерія, пристрілявшись, примусила замовкнути батарею механізованої армії. І полковник Ніцберг почув крики червоноармійців, що штурмували окопи його дільниці:

— Ура!.. Ура!.. Ура!..

Короткі вибухи ручних гармат і такання кулеметів, оці довгі заливчасті вигуки «ура» — все це спліталося в одну дику непереносну какофонію бою. Полковник скоріше побачив, ніж почув, дзвінок телефона, що дрижав під ударами молоточка: хтось викликав. Полковник узяв трубку. Схвильований глухий голос кричав у трубці:

— Пане полковнику, пане полковнику! Першу лінію наших окопів захопили радянські солдати!.. Наступ триває, вони посуваються далі, до другої лінії… Наші солдати тікають! У мене немає засобів захищатися, артилерія замовкла…

Щось тріснуло в телефонній трубці, — і все стихло. Полковник ще тримав трубку в руці, коли раптом двері спостережного пункта відчинилися: на порозі показалося кілька червоноармійців. Передній держав у витягнутій вгору руці гранату, готовий кинути її. За ним видно було дуло ручного кулемета і кілька гвинтівок. Червоноармійці на секунду спинилися, але майже відразу перший з них вигукнув!

— Ну, негайно, руки вгору!

Полковник зрозумів ці слова, сказані чужою мовою.

Він побачив, як хутко підніс руки вгору черговий спостерігач. І тоді полковник, кинувши телефонну трубку на землю так, ніби вона пекла пальці, підніс і собі руки вгору, застигнувши в такому стані. Скляними очима він дивився на червоноармійця, який щось сказав своїм супутникам. Двоє червоноармійців вийшли наперед, наблизились до полковника Ніцберга і взяли його револьвер. Ще один червоноармієць відібрав револьвер у спостерігача.

Мабуть на обличчі полковника надто яскраво був виявлений страх, бо старший червоноармієць махнув рукою і сказав:

— От, перелякався!.. А це ж їхній офіцер, га?..

І знов полковник зрозумів. Він закивав головою, повторюючи:

— Офіцір!.. Офіцір!..

— Гаразд, гаразд, бачимо, — відповів червоноармієць.

Він знов щось сказав товаришам. Двоє з них сіли на стільці навпроти полковника і спостерігача, тримаючи гвинтівки напоготові. А старший вийшов з пункта, щоб за хвилину повернутися ще з одним червоноармійцем, який звернувся до полковника чистою німецькою мовою.

— Хто ви за чином?

— Командувач цієї дільниці, — з готовістю відповів полковник Ніцберг.

— Гаразд. Ходімо за мною до штабу. Тільки — попереджаю: не пробуйте навіть тікати. Мої товариші, що йдуть з нами, стріляють як справжні снайпери.

І вже виходячи з пункта, полковник насмілився запитати свого супутника, запитати про річ, що мучила його свідомість, що її розгадати він був безсилий.

— Що то, дозвольте спитати, що то за гаряча вода лилася в річку і утворювала кригу?.. Я не розумію… пара — і крига…

Червоноармієць поглянув на нього з усмішкою:

— Цього не можу сказати вам. Воєнна таємниця.

Полковник не чув, як один з червоноармійців, що прийшли до пункта першими, сказав другому:

— Диви, і справді цей, офіцер не розуміє, в чому справа.

— Ще б пак, — відгукнувся другий. — Де їм здогадатися, що це була рідка вуглекислота. І зовсім вона не гаряча, а, навпаки, холодна. Тому й заморозило річку, бо її виливали по захованих трубах в багатьох місцях. Саме вона й дозволила нам захопити їх!..

Полковник не чув його, але він і не запитував більше. Він ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Перестрілка вже затихла, тільки десь здалека доносилися окремі постріли і короткі вибухи ручних гранат: червоноармійці переслідували частину механізованої армії інтервентів, що в паніці тікала геть, відкриваючи широким проривом найвідповідальнішу дільницю фронту.