Дядько Шкіпер

Кедрове Зерно

Золота! Золота! Золота домагалися усі установи молодої держави, особливо закордонні відділи розкрику (пропаганди). Але з відки взяти його? Бувші могучости зложили свої скарби в руки держави враз із головами, церква рішила на будуче займатися тільки духовими справами і з покорою зложила свої богацтва в руки комісарів, ба навіть робітники постановили працювати о одну годину більше в користь держави. Але сього всього було за мало. Щоби все таки мати в запасі хоч циганське золото, рішено вислати в Сибір розслідників до вишукування золотоносного піску або принайменше мамутових кликів, або яких небудь природних богацтв. Треба було квапитися, тож виправу зібрано чим скорше. Зголошених підібрано на скору руку та відвезено маленьким пароходиком аж до устя ріки Обу. Там виправники висіли і подалися на схід, не надто тримаючися грізного, лютого Північного Моря. На весну слідуючого року мали стрінутися в означенім на карті місці. Виправа була добре заосмотрена в усе потрібне: санки, човна, складані незвичайно штудерно, якими можна було послуговуватися і як шатром, і як санками, шкіряні одежі на взір самоєдських, зброю, научне приладдя, книжки, аптички і last not least[9] приймак (бездротника) іскровика[10]. Головна кватира щодня одержувала свіжі відомости з Харкова, Берліна, Парижа та Ню-Йорку, що було незвичайною розривкою. Особливо любо було послухати співу та музики в ясну морозну ніч, коли довкруги вили вовки і повагом походжали білі медведі. Остаточно, щоби розслідити більшу область, рішено розділитися на десять відділів. Усі мали розійтися як найдальше і поволи прямувати до збірної точки, щоби станути там на весні, коли на морі пустять леди.

Інженірови Петренкови додано двох моряків, і в товаристві одного кочівного племени Самоєдів[11] мав «перейтися» кілька тисяч кільометрів.

При світлі полярного сяєва маленький відділ помчав на південний схід. Увесь маєток лежав міцно завинений у полотно шатер на санках, запряжених ренами[12]. На переді санок клячав Самоєд з довгим бичем у руках. Рени бігли з дивовижною скорістю. Що кілька годин ставали, щоби рени могли напастися. Тоді ренів пильнували велитенські люті собаки, подібні до вовків. Через два тижні все йшло гаразд. Рени на стоянках легко добували мох, з шатер доходили веселі голоси, і вожд племени Коварок клепав подорожніх приязно по плечах. Сливе на кождій стоянці Петренко враз із матросами розпалював велитенське огнище над берегом річки, де, як сказав Коварок, була піскова мілина, і коли жар доходив до піску розсліджував його уважно. Промивка сливе завсігди давала золоті зеренця: але скількість усе була за мала, так що правильне добування напевно не було би оплатилося. Як тільки позволяла погода, Петренко знимав ґеоґрафічну ширину і довжину. Плян дороги та всі спостереження записував пильно в деннику.

Але Коварок успокоював Петренка:

«Чекала, чекала, прийшла до Утенґа, побачила золото!»

«А як далеко до Утенґа?» допитувався Петренко.

Але сього Самоєд ніяк не вмів пояснити. Він з того місця ніколи ще туди не ходив: «Багато, багато ренових пасовиськ!»

Аж де далі справа погіршалася. На рени кинулася пошесть. Петренко давав з початку ліки, але коли їх забракло, рен почав падати за реном. Над табором розпука розтягнула свої руки. Коли рени йшли на пашу, весь час греміли бубни і тужно-тужно грав флєт. То шамань племени відганяв злого духа. Але, як міг його відігнати, коли їх було аж трьох? Білий чорт завше приносить нещастє. Се вже шамань давно вкладав у вуха громаді. Досі якось не вірили. Адже білі не зробили їм нічого злого. Заплатили за провід. Полювали дичину і ділилися з ними. Коли на полюванні білі медведі кинулися на героїв та побили богато собак і важко ранили найвідважнійшого Великого Оленя, прибіг Петренко на поміч, і хоч не мав набоїв у рушниці, одним ударом ножа розпоров медведя і спас героя. Рана від ліків скоро загоїлася, хоча шамань приписував се діланню своїх замовлень. Але тепер! Супроти страшного нещастя, яке невмолимо насувалося, треба було щось робити. Добродушні погляди Самоєдів перейшли в холодні, потім недовірчиві, ба навіть ворожі. Коли Товаряков, один із матросів, убив розривною кулею білого медведя та повідомив про се Самоєдів, ніхто не рушився, щоби привезти здобич. А всі знали, що мясо вже давно скінчилося! Товаряков повідомив про се команданта. «Е, нема що робити. Цілого племени не переконаєш!»

«Як думаєте, Іване Івановичу», озвався другий моряк, «чи не ліпше би цілком відділитися і самим продовжати дорогу?»

«Куди? Адже не знаємо дороги. Наші військові мапи вказують за богато порожних місць. Тай що значить на мапі? Позначені тільки великі ріки та шляхи. Малих озер та річок ще досі ніхто не почислив. Ми маємо ціль перед собою і мусимо її осягнути».

«Треба позискати шаманя», думав собі Петренко, і пустився після нічлігу до табора Самоєдів. Але Самоєдів не було! Тільки вітер колихав понурими кедрами. «Що тепер зробимо?» роздався за Петренком пригноблений голос.

«Звідки се взялася у таборі жінка?» подумав собі Петренко і оглянувся. За ним стояв Любченко, другий моряк, приділений до його відцілу на власну просьбу. Низького росту, не надто огрядний, принятий Петренком нерадо з огляду на незвичайні труднощі виправи. Але був конче потрібний як геольог і здоровник. Всі научні досліди міг переводити без нічиєї допомоги. Петренко не знав його. Підчас виправи на пароході зникав зівсім поміж прочими учасниками. О скільки зміг помітити досі, був добрим товаришем, надто може горячим і похіпливим.

«Ах! се ти, Любченку!» сказав Петренко. «Щож, якось дамо собі раду. Тим більше, що не всі Самоєди покинули табор!»

«Почім думаєте, що не всі??» запитав зачудуваний Любченко.

«Аджеж знаєш, що я пив кров із Великим Оленем. Він мене не може покинути. Ходім ось туди!», і Петренко вказав на гурток берез.

Не вспіли поступити кількадесять кроків, як перед ними станула присадкувата постать Самоєда. В плечах був дуже широкий, що вказувало на незвичайну силу. Приступив до Петренка, положив йому обі руки на плечі і почав терти, ніс до носа.

Сей привіт тревав кілька хвилин. Чим довше, тим привіт щирійший.

«Олень не пішла. Олень із братом. Підемо разом до жовтого піску. Мої олені, пси. Все моє мого брата. Моя донька мого брата». Ніколи ще мабуть у життю маломовний Самоєд не сказав на раз тільки і так важних слів. Оба знов «подали» собі носи і пішли до юрти кочівника. В юрті Олень підійшов до доньки, молоденької, може пятнадцятьлітної дівчини, одягнутої в шкіряну одежу з пестрими нашивками, сказав їй щось горляним голосом, взяв її за руку, повів до Петренка, і руку доньки вложив у руку «брата». Передача була довершена. Відмовити значило смертельно образити Самоєда і цілу виправу звести на нівець. Відчув на собі зір моряка, і оглянувся. Ох! як люто світилися очи юнака. Аж зачудувався Петренко. На стільки ненависти стати лише зависну жінку. Ага! але се могла бути чиста мужеська зависть. Не було часу довго роздумувати, бо Олень наглив до виїзду, щоби станути на найблищій стоянці. Тяжко мусіли дослідники працювати, щоби так скоро як Самоєди звинути шатро та наладувати санки і запрягти ренів. «Кедрове Зерно» не відлучалася від Петренка. Ходила за ним всюди. Робила найтящу роботу скоро і легко, як найдущий моряк. З ренами і собаками поводилася спокійно, лагідно і твердо. Ніколи їй не лучилося, щоби котресь її не послухало, хоча не вживала бука. На найблищій стоянці, оба шатра стояли разом, і Петренко зі шатра Самоєда чув голосну розмову обох моряків у своїм шатрі. Показалося, що Любченко не тільки ворог жінок у загалі, він висказувався рішучо проти мішаних подруж із окрема.

«Чи він ожениться із тою дівчиною?»

Товаряков грубо розреготався:

«Хиба на час подорожі».

«Так не сміє бути», горячився Любченко, «ми Европейці не можемо поступати як якісь Французи, що в кождім порті мають окрему жінку».

«Ого! а чомуж би ні? Хиба ми від них гірші! От приміром що до мене. Та я би пятьох Хранцузиків закасував». І моряк знов грубо засміявся та почав глузувати з Любченка. Любченко не остав в довгу, і сварка могла легко перемінитися у бійку, як би Петренко не ввійшов до шатра.

«А се що знов! Вас двох у безконечній пустелі, і ви ще не в силі жити в злагоді!»

«Тим разом ви причиною!» замітив розгорячений Любченко, «як ви смієте брати на свою совість наче товарину ту невинну Самоєдку, до тогож іще майже дитину!»

Петренко здвигнув раменами:

«Ми в примусовім положенні. Коли дійдемо до побережжа, то відкупимо його гнів дарунками. Впрочім так поступають сливе всі подорожники».

«Це тільки ублагороднює расу», докинув Товаряков зі свого кутка.

Петренко не звернув уваги на сю зідливу замітку.

«Я на се не позволю!» вибухнув знов Любченко.

«Впрочім се моя справа!» закінчив Любченко. «Стям собі, Самоєдка належить виключно до мене». Одначе дивився при тім просто в очи Товарякову, що під тим залізним поглядом потупив зір. Петренко аж надто добре знав, які гадки нуртували в душі сього дужого великана. Ще з Харкова знав, що з десять літ назад Товаряков був жонатий, але грубив із жінкою, що в кінці покинула його. На пароході справляв добре свою службу і навіть у поході тримався добре, тільки надто вже грубо поводивея з ренами і собаками, що завжди доводило до сварки з Любченком. Тільки повага коменданта стримувала досі сі оба цілком супротивні характери. Без «баби» морякови було дуже важко, і Петренко знав, що небавки уся худобячість моряка може вибухнути, але ж не бачив другого виходу. Справа ще погіршилася, коли за тиждень пропали чотири рени, розірвані мабуть вовками. Прийшлося запрягти собаки і покинути частину виряду, і гірше шатро Самоєда. Тепер усі ночували в одній хаті. Щоби не наражати на певну загибіль оставших ренів, спинилися на тиждень над рікою. Моряки дібралися до піску у трьох місцях і скоро наполокали майже кільограм золота. Петренко як найточнійше означив ґеоґрафічне положення сього закутка. Олень потрясав головою: «Тут мало. Підемо там!» і показав напрям рукою. «Та сама ріка. Закрут». Петренко зрозумів, що тут тільки напливове золото, золотоносний кварець мусить находитися значно висше. Коли мали рушати дальше, знов бракувало двох ренів. Подорожні мусіли припняти лещета, бо собаки не могли тягнути навантажених санок. Обличче Самоєда спохмурніло, а Товаряков мстився на собаках. Коли раз копнув пса ногою, за те що йшов надто поволи, Любченко не стерпів і смагнув його батогом по обличчі. Розлютований моряк кинувся на юнака з п’ястками. З Любченком прийшлосьби круто, як би не станув поміж ними Петренко. Щоби захистити юнака сказав:

«Собак не можна напружати за надто, бо пічнуть падати, а тоді ми пропали».

Товаряков тільки люто подивився на свого супірника і затиснув п’ястки, але не осмілився кинути на значно сильнійшого противника. Справа ще погіршилася, бо коли Товаряков не міг нічого зробити комендантові, мстився на Любченкові, коли оставали самі. Любченко мусів носити воду, розпалювати, варити, направляти одежу і упряж, ставити шатро, обкидати його снігом, а Товаряков підганяв його кпинами, а то й штурханцями. Якась гордість не позволяла Любченкові скаржитися перед Петренком.

Здоровлєе досі не покидало подорожніх, але коли запаси взяті з корабля почали вичерпуватися, червоні щоки Товарякова зблідли скоро. Помимо доброго прикладу команданта ніяк не міг звикнути до полярної їжі: трану і мяса. По двох місяцях його щоки почали пухнути: перші обяви цинги. Враз із недугою його характер ще погіршився. Особливо часто насміхався з Любченка, що все ще не міг глядіти як Зерно клалася побіч Петренка.

«А, та се тобі зависно», кпив з юнака моряк, «ти би мабуть і сам не був від того, ге, ге, ге!»

«Мовчи, а не то...» і малі пястуки затискалися, а очи блищали.

«А ну, ну, та ти навіть до дівчини не доберешся», кпив немилосердно моряк. З дня на день положення гіршало. Любченко не міг терпіти присутности не тільки моряка і Зерна, але також Петренка. Сидів у своїм кутку і латав одежу. Коли глянув, то все з нахмареними бровами. Особливо ненависно глядів на чорноволосу Самоєдку з дещо скісними очима, що ні на крок не відступала від свойого пана. Раз навіть Петренко помітив як Любченько потряс ножем за Зерном.

«І до чого та зависть дійде?» думав собі Петренко. Помимо морозів і снігів подорож посувалася. Повернули на схід і по трьох місяцях станули перед кварцяними скелями, що давали чудовий захист перед диким, жахливим вітром, що наче чорт дув з півночи. Ах! як любо спалося у затишній сніговій хаті. Петренко писав денник, а прочі учасники були заняті своєю працею. Зерно пішла з сіткою до річки, де була пробита полонка. Петренко записував і думав, як то колись будуть читати сі записки та гордитися ними, як героями, що відкрили копальні золота, а вони... всі разом і кождий з окрема! кілько то вони мають хиб і недостач! От хоч би взяти того Товарякова. Чи ж се не худобина? Чи не найліпший ще, поміж ними отой так званий дикий Самоєд, той правдивий герой тої тундри? Петренко підняв голову: ні, його ще не було з полювання. Тільки завдяки йому виправа досі не пропала. Моряк почав знов кпити і насміхатися з Любченка, що не стерпів, і вибіг з хати, кинувши якесь прокляттє крізь затиснені зуби. Петренко, з примусу психольог, знав, що такі дикі очи не ворожать нічого доброго. Але що міг зробити? Треба було довести виправу до кінця. Схилив голову і знов почав записувати. Враз через шум бурі дійшов до слуху моряків якийсь крик. Мусів бути страшний, коли заглушив навіть на хвилину північного демона. Крик, крізь який почувалися розпука і жах, наближався. Враз у хаті наче на крилах того крику появився Любченко. Його обличчє було смертельно бліде, очи разширені, уста посинілі. Враз підняв руки над головою і зі страшним стогоном кинувся на свою лежу. Моряки наче задубілі дивилися на шкіру, що прикривала вхід, наче би там мала появитися розвязка. В дверях станув Олень.

«Зоря. Зерно Кедру. Вбита. Коло полонки. Кров, кров, кров». Його руки дріжали. З грудий виривався не то стогін, не то рев медведя.

Всі три побігли через рев бурі на річку, де коло полонки лежав труп Зерна. Одежа була майже зірвана з грудей, і груди розпанахані аж до серця її власним великим ножем. Лежала серед калюжі червоної крови. Самоєд почав над трупом голосити свої заклинання.

«Любченко!» сказав моряк.

Справді! хтож инший міг би се вчинити? Подорожні находилися серед безконечної пустелі. Се мусів бути Любченко. А одначе той страшний удар? Петренко положив руку на плече Самоєда.

«Брате. Ти будеш пімщений!»

Але се запевнення не подобалося Самоєдови. Сеж був дикун. Потряс головою. Пімста? Хто говорить про пімсту? Тільки судьба рішає і злі демони. Прогнівив злих, а не вблагав добрих. Може тим, що прилучився до білих? Мусить тепер похоронити її в найкращій одежі на олени. Такий звичай в їх роді! Вбє оленя але не людину. Справедливість? Ні, ні, не хоче справедливости. За три дні відбуде похоронний обряд, а тоді підуть дальше.

«Так, Оленю, остав справедливість білих. Око за око, зуб за зуб. Се наш закон». Самоєд похитав головою і попав у цілковиту апатію. Моряк відтягнув Петренка, і оба подалися до хати. Що робити з убийником? Віддати в руки справедливости? Але ж бо до тої справедливости ще з пятьсот кільометрів, принайменше до парохода.

«Що задумуєте зробити, Іване Івановичу?» запитав моряк, коли зайшли в тишу.

«Він божевільний. Се ж на холодно було би звірством, а прецінь Любченко хоч горячий, не здатний на се».

«А зависть?»

Оба замовки і переповзли на руках і ногах через вузкий і низький прохід, З їх приходом Любченко схопився з лежі і скрикнув безтямним голосом:

«Що там сталося?»

Побіліле обличче Петренка було грізно нахмарене, але моряк кинувся на Любченка з затисненим пястуком!

«А ти безличнику!»

Одначе Петренко спинив моряка!

«Остав, се моя справа!» і звернувся до Любченка:

«Ми як раз бачили Кедрове Зерно, зарізану в звірський спосіб, як се дуже добре знаєш?»

«Зарізана?» Любченко вимовив се слово з таким жахом, що моряк знов хотів кинутися на «того нікчемника».

«На жаль, нема сумніву що до особи вбійника», продовжав Петренко, «і ми обіцяли Самоєдови справедливість. Нашу справедливість! кров за кров».

Любченко почав дріжати і глядів то на одного, то на другого, наче не розуміючи. Підняв обі руки до голови, приложив до горла наче для борони і простогнав:

«Я… я…»

Спокійно, тихо продовжав Петренко:

«Вправді тут у пустелі до справедливости далеко, але де є двох европейців, там хочуть її бачити. Чи ти маєш свій револьвер? Або може маю позичити тобі свій?»

Майже діточі очі юнака видивилися на Петренка. Запанувала на хвилину мертва тиша. З трудом проговорив, ковтаючи:

«Чи думаєте, – хочете, щоби я сам себе?»

Петренко спустив очи до землі. Чи ж сі очи того юнака знали що небудь про злочин? Але мертва Кедрове Зерно кричала о пімсту. Чув її голос в ухах. Дзвенів як пошум фуґи. А грубий голос Товарякова вдарив як обух:

«Кров за кров. Ось наш закон. І коли ти не…»

«Але ж бо я не зробив сього», прошептав Любченко.

«Отже хто? ти драбе[13], може Олень?» Любченко звернувся до інженіра:

«Чи вірите дійсно, що то я зробив?»

«Мушу. Бачиш, ти зробив се в нападі якогось божевілля, на вид ненависної дівчини. Так діється у всіх майже злочинах. Се не зміняє ані факту, ані кари. Чи тут, чи там на пароході. Чи хочеш чекати аж на парохід?»

Але Любченько хлипав важко. «Ви сього не зробите, прецінь то не я. Я думав що ви мій приятель. Я...»

«Аж недобре меві робиться!» гукнув Товаряков, але Петренкови зробилося жаль того хлопця із тими лагідними очима. Таж він не почував цілої грози поповненого злочину і не відчував страху перед смертю. Вразило його тільки жадання команданта наложити руку на себе самого. Дійсно дивне жаданнє… приятеля.

«Я ж хотів облекшити тобі судьбу», сказав Петренко.

«Розумію, але ж бо я не вчинив сього».

Оба не були приготовані на таку оборону. Сподівалися усього иншого. Се була якась глупота.

«Та чи ти знаєш, убийнику, чого ти хочеш? Ти дійсно бажаєш, щоби ми тягнули тебе, проклятого злодюгу, цілі місяці з собою аж до правдивого суду, що все одно тебе повісить?»

«Так», сказав юнак, «не наложу на себе руки, щоби вам догодити».

Товаряков дико розреготався:

«Пожди, я вже доведу тебе до того, що зміниш погляд. Життя затяжить тобі дуще чим смерть».

«Не смієш мені нічого вдіяти, бо ще раз кажу, що я невинен».

Потяглися довгі, довгі ночи. Навіть ярке північне сяєво не розпорошувало тої темряви, що налягла на тих трьох подорожників.

Олень відійшов зі зламаним серцем до свого племени. Петренко був мовчазний і неприступний, моряк ще більше жорстокий. Частенько приходилося тягнути санки з виснаженими собаками. Їжі було обмаль. Уся найтяща праця спадала на юнака. В день мусів їхати на лещетах та протоптувати слід собакам, на стоянках зносити та розкладати вантаж, ставити шатро, обгортати снігом, варити, прятати, направляти одежу. Але юнак не подавався. Робив усе радо, оскільки ставало сил. Коли падав з утоми, Товаряков, наче удар бича, кидав словами:

«Як хочеш, можеш забиратися!»

Раз юнак не зміг перетягнути санок через кучугуру і остав по заду. Доволікся до стоянки, коли вже все було готове. Петренко пішов з рушницею на полювання, а Товаряков приймив юнака страшним ударом бича. Втомлений юнак заскімлів і хитким кроком подався у тайґу.

«А не заблуди!» гукав моряк, «ждемо з вечерею».

За годину вернув командант.

«Сьогодня дещо більше їжі», сказав моряк, «бо юнак пішов собі в тайґу».

«Пішов собі?» перепитав Петренко з деяким острахом.

«Я його змусив до сього. А ви що, вдуріли? Хочете за ним шукати?»

«Не можу його так оставити».

«Але ж бо ви самі…»

«Не перечу. З горяча. Але ж бо він не почувається до вини. Вчинок у приступі божевілля не карається. Як хорий, то не винний. Ми прожили з ним ряд місяців, і мусимо відставити його до берега».

«В нас мало їжі», сказав моряк, «а кілько се мене коштувало праці, заки пішов у тайґу. Я вас не пущу».

Одначе Петренко відкинув моряка як ляльку і з вожаком подався у ліс. Пес біг жваво слідом і за чверть години гавкнув. Петренко станув над простягненим юнаком. Приложив руку до голови. Була зимна, і обличчє було бліде. Встромив руку за пазуху. Серце билося. Влив до горла міцної горілки. Юнак зітхнув важко і отворив очи. Схопився із легеньким окриком і почервонів густо, коли помітив отверті груди.

«Чому ж ви мене не оставили? Я почав уже засипляти так солодко. Чому ви прийшли до мене?»

«Ходім до табору!»

«Радше оставте мене тут».

«Ні, ні, впрочім, не вірю у ва… твою вину!»

Дорога повернула на північ. Життє стало ваще. Скупий харч вистарчав ледви. Посувалися дуже поволи. На одній стоянці найшов їх Великий Олень.

«Найшла убийник Кедрового Зерна!»

Здивування відбилося на обличчах подорожних. Командант поступив до юнака: «Прости нам, Любченку!»

«Прощаю вам!» сказав юнак.

Самоєд почав живо оповідати, як се сталося. Кунак, погана людина, всі племена викинули його, волочився сам тайґою. Переходив коло золотих скель. Хотів узяти Кедрове Зерно. Не далася. Вбив. Вітер завіяв сліди. Прийшов до племени. Коли Великий Олень вернув, запитав шаманя. Шамань зібрав усіх і закляв духи. Білий медвідь із пятьма головами люто гаркотів над зібраними. Горе виновникови! Кістку по кістці буде з нього вимотувати. Страшно гудів бубон чародія. Кунак скрикнув із страху і признався до всього.

Товарякова прийшлося везти. Ярини[14] не було, ліків не було також, і години моряка були почислені. Юнак пересиджував коло недужого, що в горячці бурмотів якісь слова. В ясну хвилину сказав до юнака:

«Я все був жорстокий. Се з піянства. Бідна моя жінка. Я вже надто бив її неповинно. Один тяжкий непрощений гріх беру з собою...»

«Прощений», сказав юнак лагідним голосом. «Я простила тобі».

«Простила? Хиба ти…» очи вмираючого заблестіли живо.

«Ти не пізнав мене. Десять літ праці на курсах змінили мене, окрім того малі скількости парафіни в околиці носа».

Коли Петренко вернув із полювання, моряка вже не було в живих. Належало спішитися, бо весна почала топити сніги і добиратися до ледів безчисленних річок. Використовували ранні приморозки. Коли станули над морем, могутні вітри кришили останки ледів. Парохода не було. Не було також нікого з учасників прочих виправ.

Петренко поставив шатро. Щоденні полювання тримали подорожвіх на силах. Воздухом потягало тепло, і скоро береги заливу покрилися цвітами.

На найвищому місці прибережної скелі поставив Петренко високу жердку з полотном, а побіч розложив великий вогонь, щоби хоч димом дати знати про присутність людей у заливі. Коли сходив зі скелі, помітив, як Любченко збирав квітки та вязав їх у вінок. Станув неожидано перед ним, і знов румянець покрив щоки юнака.

«Чи не думаєте, пані, що се вас зраджує?» запитав Петренко.

«Хоча маю вражіння», сказала жінка, «ви знали хто я, від хвилі, коли збудили мене в тайзі». «Так, се правда. Опісля я чув вашу розмову з покійним чоловіком, принайменше частину. Але скажіть мені, чому ви так ненавиділи бідне Кедрове Зерно?»

«Бо, знаєте, я любила вас!»

«Як то любила? Аж до хвилі...?»

«Так, аж до хвилі, коли ви подали мені свій револьвер, щоби я поповнила самосуд».

«Так, командант виправи має деколи страшний обов’язок».

«Се легко сказати. Ви любили Кедрове Зерно».

Петренко задумався: «Мабуть не дуже, се ж іще була дитина. Але поясніть мені, як і головно пощо пішли ви з виправою?»

«Я прочитала, що йде мій чоловік, і рішила ще раз придивитися йому з близька. Я все таки бажала вернути до нього. Але се що я побачила…»

«Так, але чому ви не призналися, там, під скелями, що ви жінка. Се було би вас виправдало, бо жінка не могла завдати такого страшного удару».

«Я не могла, бо ж знаєте, я втекла від чоловіка, і коли б він пізнав мене там, то міг би виступити знов із своїми правами, а я… я… не любила вже тоді його. Стримувала мене від вас нещасна Самоєдка. Мені все здавалося, що се більше, чим приязнь, більше, чим обовязки команданта...»

«Ні, на пароході я був би окупив свою свободу відповідними дарунками. Але знаєте, десь за чверть години приплине вже сюди парохід, з гори я вже бачив його цілком виразно. Вправді ви розчарувалися, що до всіх мущин, але коли маєте охоту попробувати ще раз...»

Ізза закрута скелі появився човен і дужий голесс гукнув:

«А гой, Іване Івановичу! А ми вже були певні, що не побачимося. Се ми вже в друге перепливаємо сюди».

Човен мягко втиснувся на прибережний пісок.

____________________