Передмова

Я знав Френка Герберта понад тридцять вісім років. Він — надзвичайна людина, чоловік високої честі та виняткової шляхетності. А ще на будь-яких зібраннях він був найцікавішою особистістю, яка, наче магніт, притягувала до себе співрозмовників. Сказати, що він — інтелектуальний гігант, означало б применшити його якості, адже дивовижний розум творця «Дюни», схоже, містив усі знання всесвіту. Він був моїм батьком, якого я дуже сильно любив.

Попри все, синівська мандрівка до розуміння легендарного автора не завжди була такою безхмарною, як я описав у його біографії «Мрійник Дюни». Виростаючи в домі Френка Герберта, я не міг зрозуміти того, що він потребував цілковитої тиші, щоб зосередитися; його пекучої жаги завершити важливі письменницькі проекти чи впертого переконання, що, незважаючи на нескінченний потік відмов, він одного дня стане успішним письменником. У моїх юних очах персонажі, створені батьком для «Дюни» та інших історій — діти його розуму, — змагалися зі мною за його любов. Протягом тих років, за які батько писав свій magnum opus, він значно більше часу провів із Полом Атрідом, аніж зі мною. Зосередившись на пошуковій роботі, батько ставав недоступним для мене, сестри Пенні та брата Брюса. У ті дні лише мама Беверлі розуміла складний характер тата. Зрештою, саме через її любов до нього та любов, яку він дарував їй у відповідь, я побачив турботливу, люблячу сторону цієї людини.

Тоді мені було двадцять із гаком, і я роками опирався батьковій вимогливості. А коли зрештою роздивився його душу та високо оцінив турботу, яку він виказував до матері під час її смертельної хвороби, ми стали найкращими друзями. Він допоміг мені з письменницькою кар’єрою, показавши, що саме видавці хочуть бачити в книжках; навчив прописувати цікавих персонажів, вибудовувати саспенс і змушувати читачів перегортати сторінки далі. Прочитавши ранні чернетки «Комети Сідні» (книжки, що стала моїм першим опублікованим романом), батько вкрив примітками кілька сторінок і написав мені таке: «Ці сторінки… демонструють, як редактура ущільнює історію. Уперед. Зроби так само». Це був його спосіб повідомити, що він може відчинити для мене двері та допомогти пройти крізь них, але я сам мушу впоратися з безміром роботи, який є наслідком письменництва.

Беверлі Герберт була віконцем у душу Френка Герберта. Він розповів про це читачам у любовній тристорінковій присвяті дружині в кінці «Капітулу: Дюна», де змалював їхнє спільне життя. Колега по перу, домірна йому за інтелектом, саме вона запропонувала назву для цієї книжки, але померла, поки батько писав її. Ще раніше, у «Дюні», Френк Герберт списав образ леді Джессіки Атрід із Беверлі Герберт, наділивши персонажа виповненими гідності, м’якими способами впливу й пророчими здібностями, якими, без сумніву, моя мама володіла. Коли батько описував «приховані (віщунські) здібності леді Джессіки», він також мав на увазі маму та всі ті надприродні вчинки, які вона робила протягом життя. Часто батько ніжно називав її «білою відьмою» або ж чарівницею. Так само він у всіх книжках «Дюни» описував героїчних жінок із Бене Ґессерит як «відьом».

«Дюна» — найдивовижніший науково-фантастичний роман із усіх, що їх коли-небудь було написано. Уже продано десять мільйонів примірників у всьому світі понад 20 мовами. Вона стала для наукової фантастики тим, чим була для фентезі трилогія «Володар перснів» — найповажнішою та найтитулованішою працею у своєму жанрі. Звісно, «Дюна» — це не лише наукова фантастика. Вона містить у собі значні елементи фентезі та має стільки важливих шарів під формальною фабулою, що вже перетворилася на канон. Задля підтвердження цієї тези погляньте на обкладинку книжки, яку тримаєте в руках. Скільки спокійної гідності в малюнку!

Роман уперше було опубліковано в твердій палітурці 1965 року у видавництві «Chilton Books», більше відомому величезними довідниками з авторемонту. Жодне інше видавництво не захотіло мати справи з книжкою — частково й через обсяги рукопису. Їм видавалося, що 215 000 слів — це занадто: більшість романів того часу містили від чверті до третини цього обсягу. «Дюна» вимагала значних витрат на друк, і видання в твердій палітурці коштувало б дуже дорого — аж п’ять доларів. Жоден науково-фантастичний роман не мав такої високої роздрібної ціни.

Видавці також висловлювали стурбованість через складність роману — усі ті нові, екзотичні слова, введені автором на початку, уповільнювали історію. Один із видавців стверджував, що продирався крізь першу сотню сторінок із неабияким збентеженням та роздратуванням. Інший сказав, що, можливо, припускається великої помилки, повертаючи книжку, однак у публікації все одно відмовив.

Спочатку роман продавався повільно, однак колеги Френка Герберта, письменники-фантасти, а також його читачі розпізнали геніальність книжки відразу й нагородили автора жаданими Неб’юлою та Г’юґо за найкращий роман року. Про це написали в «Каталозі Всесвіту», й на книжку посипалися чудові рецензії, одна з яких — від «Нью-Йорк Таймс». Книжка поступово отримувала масову підтримку.

У 1969 році Френк Герберт видав перший сиквел — «Месію Дюни», де застерігав від сліпої довіри до харизматичного лідера та продемонстрував темну сторону Пола Атріда. Багато шанувальників не зрозуміли цього послання, бо не хотіли бачити, як їхнього супергероя скидають із п’єдесталу. Проте книжка продавалася так само добре, як і її попередниця. Якщо вчитатися в «Дюну», стає очевидно, що батько від початку заронив у свого персонажа зерно смути, але безліч читачів не захотіли помічати цього. Джон Кемпбелл, видавець журналу «Analog», який висунув багато корисних ідей, коли «Дюна» видавалася серійно, не любив «Месію Дюни» саме через нюанс, пов’язаний із Полом Атрідом.

Детально вивчивши історію політики, батько вірив, що герої припускаються помилок… помилок, що накопичувалися через кількість людей, які по-рабському йшли за лідерами. У вступних епіграфах до «Дюни» Френк Герберт писав: «Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Діба, який наказував робити барабани зі шкіри ворогів, Муад’Діба, який зрікся всіх умовностей герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: „Я Квізац Хадерах. І цього достатньо“». У драматичній сцені смерті Лієта-Кайнса в пустелі еколог пригадує слова, виголошені колись його батьком: «Нема для народу твого більшого жаху, аніж потрапити до рук Героя».

На початку 1970-х продажі «Дюни» зросли, переважно через те, що роман було оголошено підручником з екології, який застерігав про небезпеку знищення вичерпних ресурсів Землі. Френк Герберт промовляв до більше ніж 30 000 людей на першому Дні Землі у Філадельфії, їздив країною, спілкуючись із переповненими ентузіазмом студентами коледжів. Рух за захист навколишнього середовища охопив усю націю, і батько, впіймавши хвилю, рушив у захопливу подорож. Коли в 1976 році він випустив «Дітей Дюни», книжка відразу стала бестселером й опинилася на вершині всіх важливих хіт-парадів у країні.

«Діти Дюни» були першим науково-фантастичним романом, що став бестселером у «Нью-Йорк Таймс» як у твердій палітурці, так і в м’якій, а продажі сягнули мільйонної позначки. Після того книжки й інших авторів наукової фантастики почали отримувати статус «бестселера», але Френк Герберт був першим, хто заслужив настільки високу пошану від читачів; він вивів наукову фантастику з гетто жанрової літератури. До 1979 року було реалізовано понад 10 мільйонів примірників «Дюни» — а продажі й далі зростали. На початку 1985 року в прокат надійшла «Дюна» Девіда Лінча, й видання в м’якій палітурці посіло перше місце в списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс». То було феноменальне досягнення, що відбулося через 20 років після першої публікації. Продажі й донині залишаються високими.

* * *

У 1957 році батько полетів на Орегонське узбережжя, щоб написати журнальну статтю про проект Міністерства сільського господарства США. Там успішно висадили засухостійкі трави на гребенях піщаних дюн, щоб не дати їм засипати автотраси. Френк Герберт вирішив назвати статтю «Вони спинили рухомі піски», однак дуже швидко збагнув, що має на руках значно масштабнішу історію.

Життєвий досвід Френка Герберта та еклектичний асортимент захопливих ідей, що виникли в нього в процесі досліджень, нашарувалися один на одного на сторінках циклу «Дюна». Крім іншого, «Дюна» — це ще й духовний плавильний котел, далеке майбутнє, де релігійні вірування, сполучившись, утворили дуже цікаві форми. Уважні читачі впізнають буддизм, суфійський містицизм та інші ісламські системи вірувань, а також католицизм, протестантство, юдаїзм та індуїзм. Батько навіть знав учителя дзену Алана Воттса, який жив на старому паромі в затоці Сан-Франциско. Френк Герберт черпав ідеї з різних релігійних течій, однак не сповідував жодну. Зважаючи на це, заявленою метою Комісії Екуменічних Перекладачів було, як це описано в додатках до «Дюни», вирішити суперечки між релігіями, кожна з яких стверджувала, що є «справжнім і єдиним одкровенням».

Коли батько був восьмирічним хлопчиком, вісім ірландських тітоньок-католичок намагалися навернути його до католицизму, однак Френк опирався цьому. Натомість так зародилося сестринство Бене Ґессерит. Ця вигадана організація декларувала, що не дотримується жодної класичної релігії, однак її члени все одно мали духовні переконання. Мої тато та мама були такими ж.

Упродовж 1950-х Френк Герберт писав політичні та публічні промови для кандидатів у сенатори та конгресмени США. У тому ж десятилітті він двічі мандрував із родиною до Мексики, де вивчав пустельні умови та цикли врожаю, а також мимоволі зазнав впливу галюциногенних наркотиків. Увесь цей досвід, а також значна частина дитячих переживань знайшли своє відображення на сторінках «Дюни». Роман став таким складним і багатошаровим, як і сам Френк Герберт.

Як я вже розповідав у «Мрійнику Дюни», персонажі в книжці відповідні до певних міфологічних архетипів. Пол Атрід — принц-герой, який шукає того, хто віддасть за нього дочку «короля» (він одружується з Принцесою Ірулан, батьком якої був Імператор Шаддам Коррино IV). Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям — архетип відьми-матері, тоді як сестра Пола Алія — це відьма-діва, а Пардот Кайнс — мудрий старець у міфології Дюни. Звір Раббан Харконнен, хоч він і злий та агресивний, є по суті блазнем.

Імена для своїх персонажів Френк Герберт узяв із грецької та інших міфологій. Грецький Дім Атрідів, що дав початок Дому Атрідів із «Дюни», був нещасною родиною царів Менелая та Агамемнона. Героїчне сімейство, над яким тяжіло Тієстове прокляття, потерпало від фатальної провини. Френк Герберт пам’ятав про це передчуття біди, коли описував своїх Атрідів. У жилах Атрідів і злих Харконненів текла одна кров, тож убивство батька Пола Герцога Лето було замахом родича на іншого родича. Те саме трапилося і в родині Агамемнона — його вбила власна дружина Клітемнестра.

«Дюна» — це сучасне нагромадження знайомих міфів; оповідь, у якій величні піщані хробаки стережуть дорогоцінний скарб меланж, геріатричні прянощі, які, окрім усього іншого, втілюють вичерпний ресурс — нафту. На планеті Арракіс мешкають велетенські люті хробаки, схожі на драконів із прадавніх легенд, із «величезними зубами» та «могутнім духом кориці». Це так схоже на міф, витворений невідомим англійським поетом у «Беовульфі», на привабливу історію про жахного вогнедишного дракона, який охороняв величезну скарбницю в лігві під скелями на краю моря.

Пустеля з класичного роману Френка Герберта — це широкий океан піску, у глибини якого пірнають велетенські хробаки; це таємничі й незвідані володіння Шай-Хулуда. Верхівки дюн схожі на гребені хвиль. Там нуртують потужні піщані бурі, становлячи найбільшу небезпеку.

На Арракісі кажуть, що життя пішло від Творця (Шай-Хулуда), зародившись у пустелі-морі — подібно до життя на Землі, що, як уважають, виникло в наших океанах. Френк Герберт провів паралелі, вдавшись до надзвичайних метафор, а також екстраполював сучасні умови світових систем, які, на перший погляд, видаються абсолютно чужинними. Але ретельний аналіз показує, що вони не надто відрізняються від знайомих нам систем… а персонажі книжки, що вийшли з його уяви, не дуже відрізняються від таких людей, як ми.

Пол Атрід (месіанський «Муад’Діб» для фрименів) подібний до Ловренса Аравійського (Т. Е. Ловренса), британського громадянина, який підняв успішне пустельне повстання арабів проти турків під час Першої світової війни. Ловренс застосовував тактику партизанської війни, щоб знищити ворожі сили та лінії комунікацій, і наблизився до того, щоб стати для арабів месіанською постаттю. Ці історичні події спонукали Френка Герберта до міркувань про те, що чужинець може очолити місцеві сили й повести їх у бій проти морально звироднілих окупантів пустельного світу — стаючи водночас для них богоподібною фігурою.

Якось я запитав у батька, чи ідентифікував він себе з кимось із персонажів зі своїх історій, і він відповів, добряче мене здивувавши, що таким персонажем був Стілґар, суворий вождь фрименів. Я більше думав про батька як про сповненого гідності й честі Герцога Лето, героїчного, відчайдушного Пола чи вірного Дункана Айдаго. Обміркувавши все, я збагнув, що Стілґар у «Дюні» домірний індіанському вождеві — людині, яка втілювала й захищала перевірені часом шляхи, що не шкодили екології планети. Френк Герберт був саме таким — і навіть більше. Ще дитиною він товаришував із корінним американцем, який натякав, що його вигнали з племені, — чоловіком на ім’я Індіанець Генрі. Саме він познайомив хлопчика зі звичаями свого народу: рибальством, знаходженням їстівних та лікарських рослин у лісі. Навчив, як шукати червоних мурах та багаті на білки личинки хруща, щоб прогодуватися.

Створивши галактичну імперію та пустельну планету Арракіс, Френк Герберт протиставив західну культуру примітивним цивілізаціям, віддаючи їм перевагу. Він писав у «Дюні»: «Вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі». (Пізніше, у канонічному романі «Ловець душ», батько зробить щось подібне, надаючи перевагу прадавнім шляхам людства, а не сучасним). Як кочові бедуїни з Аравійського плато, фримени вели дивовижне, відокремлене від інших життя, відділені від цивілізації безміром пустелі. Фримени вживали психоделічні наркотики під час релігійних обрядів, як індіанці навахо з Північної Америки. Неначе євреїв, їх переслідували, змушували ховатися від влади й виживати далеко від батьківщини. І євреї, і фримени сподівалися, що месія доведе їх до землі обітованої.

Слова та імена в «Дюні» походять із різних мов, серед яких — навахо, латина, чакобса (мова, що траплялася на Кавказі), ацтекський діалект науатль, грецька, перська, ост-індійська, російська, турецька, фінська, староанглійська та, звісно, арабська мови.

У «Дітях Дюни» Лето ІІ дозволив піщаним форелям приєднатися до його тіла, і ця ідея частково спирається на батьків досвід: коли він був іще хлопчиськом і мешкав у штаті Вашингтон, то підгортав штани й заходив у потічок чи озеро, дозволяючи п’явкам чіплятися до його ніг.

Легендарне життя богоподібного супергероя Пола-Муад’Діба витворено із сюжетів, що трапляються в багатьох релігіях. Френк Герберт навіть використав легенди та уривки інформації про людей із пустель Гобі в Азії та Калахарі в Південно-Західній Африці, а також аборигенів із австралійських пусток. Протягом століть ці люди виживали, маючи надзвичайно мало води навколо себе, тому вода була ціннішим ресурсом, ніж золото.

Батлеріанський Джигад, що відбувся за 10 000 років до описаних у «Дюні» подій, був війною супроти мислячих машин, які жорстоко уярмили людей. Саме тому люди поставили комп’ютери поза законом, про що написано в Оранжистській Католицькій Біблії: «Не сотвори з машини подобу розуму людському». Корені Джигаду сягають у глибоку давнину, до людей, із якими мої батьки були знайомі: до маминого дідуся Купера Лендіса та друга нашої родини Ральфа Слаттері. Вони обидва ненавиділи машини.

Попри це, комп’ютери у світі «Дюни» існують через багато тисячоліть після джигаду. У процесі розгортання серії з’ясовується, що Бене Ґессерит мають таємні комп’ютери, щоб відстежувати родоводи. Є також ментати Дюни, наділені надзвичайною логікою, — «людські комп’ютери». Для багатьох рис цих людей прототипом стала татова бабуся по батьковій лінії, Мері Стенлі, неосвічена жінка з пагорбів Кентукі, яка подумки здійснювала неймовірні математичні розрахунки. Ментати були попередниками Спока, помічника капітана корабля «Ентерпрайз» із «Зоряного Шляху»… Френк Герберт описав небезпеку, яку мислячі машини становили ще в 1960-х, задовго до фільму «Термінатор» із Арнольдом Шварценеґґером.

Цікаво, що у всесвіті «Дюни» нема прибульців. Навіть найекзотичніші істоти, мутанти-лоцмани з Гільдії, — люди, так само, як і мерзенні генетичні генії Тлейлакса й гхоли, вирощені в чанах із плоті. Один із найцікавіших типів людей, яких породила уява Френка Герберта, — це жінки ордену Бене Ґессерит, наділені колективною пам’яттю. Ця концепція багато в чому ґрунтується на роботах і поясненнях Карла Ґустава Юнґа, який говорив про «колективне несвідоме» — ймовірно, вроджений комплекс сутностей і способів поведінки, притаманний усім людям. Саме ці концепції батько обговорював із дружиною Ральфа Слаттері Ірен — психологом, яка проводила дослідження з Юнґом у Швейцарії в 1930-х.

Життя Френка Герберта досягнуло кульмінації в 1957-му й наступних роках, коли він зосередив увесь свій надзвичайний досвід на створенні великого роману. Батько пригадував, що в купі книжок, які він ретельно вивчав для написання «Дюни», трапилася думка, що екологія — це наука про розуміння наслідків. Батько не вигадав цей концепт, але, навчившись в Езри Паунда, «зробив його новим»[1] і виклав у формі, яку сприймали мільйони людей. Маючи таке саме світовідчуття, як в індіанців, тато бачив, що західна людина завдає шкоди довкіллю, а не живе в гармонії з ним.

Батько розповідав, що, попри всі зусилля, яких вимагала «Дюна», робота над цією книжкою була для нього улюбленою. Він використовував те, що називав «технікою надзвичайної деталі», за допомогою якої вивчав і готував нотатки протягом чотирьох років, з 1957 по 1961, а тоді писав і переписував книжку з 1961 року по 1965.

Оскільки тато то розширював, то скорочував рукопис залежно від того, який редактор давав йому поради, в остаточну версію закралася помилка. Вік Імператора Шаддама Коррино IV в романі трохи непослідовний, але це одна з небагатьох похибок у всій серії «Дюни». Це неймовірно, зважаючи на те що Френк Герберт писав книжки на друкарських машинках… понад мільйон слів без використання комп’ютера, який би допоміг узгоджувати всю інформацію.

Наприкінці 1961 року, саме в зеніті свого монументального зусилля, тато звільнив літературного агента Лартона Блессінґейма, адже не відчував від нього достатньо підтримки, а також через те, що знову надсилати історії до нью-йоркських видавництв, які протягом років відкидали його, було над його можливості. Кілька років по тому, коли роман було майже завершено, Френк Герберт відновив співпрацю з Блессінґеймом, а тоді знову пройшов випробування невпинними відмовами — отримавши їх понад двадцять, — аж доки видавництво «Chilton» зрештою погодилося взяти книжку й заплатило 7 500 доларів авансом. Якби не далекоглядний редактор «Chilton» Стерлінґ Ланьє, «Дюну» могли б узагалі не надрукувати, й світ літератури надзвичайно збіднів би.

* * *

Коли я подорослішав, ми з батьком зблизилися й почали писати разом. Тоді він часто говорив мені про важливість деталей і щільності письма. Вивчаючи психологію, він зрозумів підсвідомість, а тому любив повторювати, що «Дюну» можна читати на будь-якому з кількох шарів, закладених під пригодницькою історією месії на пустельній планеті. Екологія — найочевидніший шар, але є ще політика, релігія, філософія, історія, еволюція людини й навіть поезія. «Дюна» — це чарівний гобелен зі слів, звуків, зображень. Іноді він спершу писав уривки віршами, які розширював і перетворював на прозу, утворюючи речення, що містили елементи первинних поезій.

Тато казав, що в процесі читання ти можеш пройти будь-яким шаром роману, а тоді розпочати книжку із самого початку, зосереджуючись на іншому шарі. Він навмисно лишав наприкінці відкриті фінали й казав, що робив це, аби навіть після закінчення історії читачів не відпускали її уривки й шматочки, щоб людям хотілося повернутися і перечитати книжку ще раз. Хитрий трюк, який спрацював бездоганно.

Як старший син Френка Герберта, я бачив у романі елементи родинної історії. Раніше я вже зазначав, що в «Дюні» зображено мою матір — але й тата теж. Певно, він думав про себе, коли писав про Герцога Лето: «Дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком». Ці слова мають глибинне значення для мене, адже в ті часи наші стосунки були зовсім кепськими. Я переживав період підліткового бунтарства, бурхливо реагуючи на його безкомпромісну манеру керувати домівкою.

На початку «Дюни» Полові Атріду п’ятнадцять років — приблизно в такому віці був і я, коли книжку вперше почали публікувати в журналі «Analog». В описі Пола я не дуже впізнаю себе, проте легко впізнаю тата в батькові Пола, шляхетному Герцогові Лето Атріді. В одному абзаці Френк Герберт написав: «Та безліч фактів відкривають шлях до розуміння Герцога: його вірне кохання до леді з Бене Ґессерит; надія, що він покладав на сина…» Значно пізніше, коли тато відповідав на запитання журналістів щодо моєї письменницької кар’єри, він казав: «Яблуко падає недалеко від яблуні». Він часто хвалив мене перед іншими — значно частіше, ніж напряму. Більшість друзів уважала його екстравертом, проте в родинному колі він часто поводився як інтраверт, полюбляючи проводити час на самоті у власному кабінеті. Часто найсильніші його емоції виливалися на папір, тому я відчуваю, як батько говорить до мене, коли читаю його історії.

Якось я запитав у батька, чи вважає він, що його magnum opus’у судилося довге життя. Він скромно відповів, що не знає, адже єдиний компетентний літературний критик — це час. Минуло вже сорок років, відколи «Дюну» було видано у твердій палітурці, й Френкові Герберту було б приємно дізнатися, що інтерес до його фантастичного роману та породженої ним серії ніколи не згасав. «Дюну» підхопило абсолютно нове покоління читачів. Молодь насолоджується нею, як колись її батьки.

Як і наш власний усесвіт, усесвіт «Дюни» продовжує розширюватися. Френк Герберт написав шість романів серії, а я дописав іще шість у співпраці з Кевіном Андерсоном. За контрактом ми з Кевіном створимо ще чотири книжки, включно з великим хронологічним фіналом, на який зачекалися мільйони читачів, — «Дюна-7». Над цим проектом працював Френк Герберт, коли помер у 1986 році, й це мала бути третя книжка з трилогії, започаткованої «Єретиками Дюни» та «Капітулом: Дюна». У цих романах він заклав велику таємницю, й досі, через два десятиріччя після його смерті, розгадка є секретом, який найретельніше охороняють у науковій фантастиці.

До часу, коли ми завершимо ці історії, налічуватиметься шістнадцять «дюнних» романів, а також фільм режисера Девіда Лінча 1984 року та два телевізійні мінісеріали — «Дюна Френка Герберта» й «Діти Дюни Френка Герберта», — продюсером яких став Річард Рубінштейн. У майбутньому ми плануємо ще кілька проектів, та всі вони мають бути домірними високим стандартам, установленим батьком у своїх романах. А коли всі гарні історії вже буде розказано, серія завершиться. Але навіть це не буде справжнім фіналом, адже завжди можна повернутися до самої «Дюни», щоб читати її знову й знову.

Браян Герберт

Сіетл, Вашингтон, 2005

Загрузка...