Книга третя Пророк

38

Ніхто із жінок, чоловіків чи дітей ніколи не був глибоко пов’язаний із моїм батьком. Стосунки, найбільше схожі на те, що вкладається в поняття звичайної дружби, поєднували Падишаха-Імператора з графом Хасимиром Фенрінґом, його споборником іще з дитинства. Оцінити глибину дружби графа Фенрінґа можна за таким позитивним фактом: він утихомирив підозри Ландсрааду після Справи з Арракісом. Це вартувало, за словами матері, понад мільярд соляріїв хабарами прянощів, але були й інші дарунки: рабині, королівська шана, титули. Друге свідчення графової дружби є негативним. Він відмовився вбити людину, хоча й мав для цього можливості й батьків наказ. Зараз я розповім, як це трапилося.

Принцеса Ірулан. Граф Фенрінґ: портрет

Розгніваний барон Владімір Харконнен вискочив зі своїх апартаментів у коридор, пролітаючи ділянками присмеркового сонця, промені якого пробивалися крізь високі вікна. Від різких рухів його тіло на силових підвісках крутилося і хиталося.

Він промчав повз особисту кухню, бібліотеку, маленьку приймальню й забіг у помешкання слуг, де вже панував вечірній спокій.

Капітан гвардії Якін Нефуд сидів навпочіпки на дивані. На пласкому обличчі — заціпеніння від семути, навкруги — моторошне завивання музики семути. Його супровід розташувався поруч, очікуючи на накази капітана.

— Нефуде! — заволав Барон.

Чоловіки притьмом звелися на ноги.

Нефуд стояв. На його обличчі прочитувалося наркотичне сп’яніння з блідавими слідами — ознакою страху. Музика семути замовкла.

— Мілорде бароне, — мовив Нефуд. Його голос не тремтів тільки завдяки наркотику.

Барон поглянув на обличчя довкола себе: на кожному з них — божевільна непорушність. Він зосередив увагу на Нефуді, а тоді заговорив шовковистим голосом:

— Як довго ти капітан моєї гвардії, Нефуде?

Нефуд ковтнув.

— З Арракіса, мілорде. Майже два роки.

— Чи завжди тобі вдавалося розпізнати небезпеки, що загрожували мені?

— Таким було єдине моє бажання, мілорде.

— А де тоді Фейд-Раута? — прогорлав Барон.

Нефуд відсахнувся.

— Мілорде?

— Ти не розглядав Фейда-Рауту як загрозу для моєї безпеки? — знову шовковистий голос.

Нефуд зволожив губи язиком. Його очі прояснилися від отупіння семути.

— Фейд-Раута в кварталах рабів, мілорде.

— Знову із жінками, га? — Барон аж тремтів, намагаючись угамувати гнів.

— Сір, можливо, він…

— Мовчати!

Барон ступив іще крок у передпокої, зауваживши, як слуги позадкували, розчистивши простір навколо Нефуда — відокремлюючи себе від призвідця Баронового гніву.

— Чи не наказував я тобі точно знати, де перебуває на-барон будь-якої миті? — запитав Барон і підступив на крок. — Чи не велів я тобі точно знати, що каже на-барон — і кому саме? — Ще крок. — Чи не вимагав я негайно доповідати мені, коли б він не пішов у квартали до рабинь?

Нефуд знову ковтнув. Піт виступив у нього на лобі.

Барон говорив беземоційно, майже без акцентів:

— Чи не казав я тобі цього?

Нефуд кивнув.

— І чи не казав я тобі, щоб ти перевіряв усіх хлопчиків-рабів, яких відряджають до мене? І щоб ти це робив… особисто?

І знову Нефуд кивнув.

— А ти часом не помітив плямку на стегні того, кого відрядили до мене сьогодні? — запитав Барон. — Чи, можливо, ти…

— Дядьку.

Барон крутнувся, витріщаючись на Фейда-Рауту, який стояв у дверному прорізі. Присутність тут небожа, квапливість, яку юнак не зміг приховати — усе це багато про що свідчило. Фейд-Раута має власну систему шпигунів, мішенню якої був Барон.

— У моїх покоях тіло, яке б я хотів прибрати, — сказав Барон, тримаючи руку на схованому під убранням паралізаторі й подумки дякуючи своєму найкращому щиту.

Фейд-Раута зиркнув на двох охоронців біля правої стіни й кивнув. Ті двоє відступили, вийшли з дверей і рушили до покоїв Барона.

«Отже, ці двоє? — міркував Барон. — О, цій юній почварі ще багато чого треба вивчити про конспірацію!»

— Підозрюю, коли ти залишив квартал рабів, там усе було гаразд, Фейде, — мовив Барон.

— Я грав у хеопс із наглядачем за рабами, — відказав Фейд-Раута, міркуючи: «Що ж пішло не так? Вочевидь, хлопчика, якого ми відправили до дядька, вбито, але він був бездоганним для своєї місії. Навіть Хават не міг зробити кращий вибір. Хлопчик був чудовим!»

— Грав у пірамідальні шахи, — мовив Барон. — Як мило. Ти переміг?

— Я… так, дядьку, — Фейд-Раута намагався приховати тривогу.

Барон ляснув пальцями.

— Нефуде, хочеш повернути мою прихильність?

— Сір, що я накоїв? — тремтячи запитав Нефуд.

— Це вже не важливо, — відказав Барон. — Фейд переміг наглядача за рабами в хеопс. Ти чув?

— Так… сір.

— Візьми трьох людей і піди до наглядача, — сказав Барон. — Задуши його гаротою. Коли закінчиш, принеси мені тіло, аби я бачив, що все виконано добре. Нам на службі не потрібні такі невправні гравці в шахи.

Фейд-Раута зблід і ступив крок уперед.

— Але, дядьку, я….

— Пізніше, Фейде, — махнув рукою Барон. — Пізніше.

Двоє охоронців, які рушили до спальні Барона за тілом хлопчика-раба, пройшли повз передпокій, несучи труп, руки якого звисали долу. Барон дивився на охоронців, доки ті не зникли з поля зору.

Нефуд підійшов до Барона.

— Ви бажаєте, щоб я вбив наглядача просто зараз, мілорде?

— Зараз, — підтвердив Барон. — А коли закінчиш, додай до свого списку ще цих двох, які щойно пройшли повз нас. Мені не сподобалося, як вони несли тіло. Такі речі треба робити делікатно. Хочу побачити і їхні трупи.

Нефуд промимрив:

— Мілорде, якщо я щось…

— Роби, як наказав твій господар, — гарикнув Фейд-Раута, міркуючи: «Тепер хоча б власну шкуру врятувати».

«Добре! — подумав Барон. — Принаймні він уміє програвати. — Барон усміхнувся сам до себе: — А ще малий знає, що саме мені до вподоби, й зробить усе, аби мій гнів оминув його. Він знає, що я маю зберегти його. Кому ж іще я зможу передати правління, коли відійду від справ? Інших здібних у мене нема. Але він має вчитися! А я маю убезпечити себе, доки він учиться».

Нефуд кивнув гвардійцям, щоб ті допомогли йому, і вийшов за двері.

— Ти не проведеш мене до покоїв, Фейде? — запитав Барон.

— Як забажаєте, — уклонився Фейд-Раута. «Мене викрито» — промайнуло в нього в голові.

— Після тебе, — вказав на двері Барон.

Лише хвилинка вагання виказала страх Фейда-Раути. «Я зазнав остаточної поразки? — запитував він сам себе. — Невже він устромить отруєний клинок мені в спину… повільно, крізь щит? Чи є в нього інший спадкоємець?»

«Нехай переживе мить жаху, — думав Барон, крокуючи за небожем. — Він посяде моє місце, але я сам вирішу, коли. Я не дозволю йому зруйнувати все, що я вибудував!»

Фейд-Раута намагався йти не надто швидко. Він відчував, як на спині в нього виступили сироти — неначе тіло саме хотіло знати, коли ж зазнає удару. Його м’язи то розслаблялися, то напружувалися.

— Ти чув останні новини з Арракіса? — запитав Барон.

— Ні, дядьку.

Фейд-Раута змусив себе не озиратися. Він повернув у коридор зі службового крила.

— У них там серед фрименів з’явився новий пророк чи то пак релігійний лідер, — сказав Барон. — Вони звуть його Муад’Дібом[58]. Доволі кумедно. Це означає «миша». Я сказав Раббанові, що нехай вони бавляться своєю релігією. Матимуть, що робити.

— Це дуже цікаво, дядьку, — відказав Фейд-Раута. Він повернув до особистого коридору в дядькові покої, дивуючись: «Чому він заговорив про релігію? Це якийсь тонкий натяк для мене?»

— Чи не так? — зауважив Барон.

Вони пройшли до апартаментів Барона — крізь вітальню до спальні. Там натрапили на ознаки легкої боротьби — пересунута лампа на силовій підвісці, подушка на підлозі, плівка з колисковою, розмотана в узголів’ї ліжка.

— Це був розумний план, — сказав Барон. Тримаючи щит увімкненим на максимум, він спинився і поглянув на небожа. — Але недостатньо розумний. Скажи-но, Фейде, чому ти сам мене не заколов? У тебе було достатньо нагод.

Фейд-Раута знайшов стілець на силовій підвісці й подумки знизав плечима, коли сів без дозволу.

«Зараз я маю бути нахабнішим», — подумав він.

— Ти вчив мене, що власні руки завжди мають лишатися чистими, — відказав юнак.

— О так, — гмикнув Барон. — Якщо зустрінешся з Імператором, ти повинен мати змогу чесно сказати, що не робив цього. Відьма біля Імператора почує твої слова і знатиме, правдиві вони чи ні. Так. Я попереджав тебе про це.

— Дядьку, чому ти не придбав собі Бене-Ґессеритку? — запитав Фейд-Раута. — З Правдомовицею на твоєму боці…

— Ти знаєш мої смаки! — гарикнув Барон.

Фейд-Раута, уважно подивившись на дядька, мовив:

— І все ж таки одна була б доволі цінною для…

— Я їм не довіряю, — прогарчав Барон. — І годі намагатися змінити тему!

Фейд-Раута м’яко відповів:

— Як забажаєш, дядьку.

— Пригадую один випадок на арені кілька років тому, — почав Барон. — Того дня здавалося, буцімто раба-гладіатора підіслали, щоб убити тебе. Так воно справді й було?

— Це було так давно, дядьку. Зрештою, я…

— Не викручуйся, будь ласка, — напруга в голосі Барона виказувала, скільки сил йому вартувало стримати гнів.

Фейд-Раута глянув на дядька, міркуючи: «Він знає, інакше не запитував би».

— То був обман, дядьку. Я підлаштував усе, щоб дискредитувати твого наглядача за рабами.

— Дуже розумно, — сказав Барон. — І сміливо. Той раб-гладіатор ледь не переміг тебе, чи не так?

— Так.

— Якби твої хитрість і вправність були домірні сміливості, ти справді став би неймовірним. — Барон похитав головою з боку в бік. І як же багато разів після того жахливого дня на Арракісі він шкодував, що втратив ментата Пітера. То був чоловік тонких, диявольських хитрощів. Однак це його не врятувало. І знову Барон похитав головою. Доля — незбагненна.

Фейд-Раута оглянув спальню, вивчаючи сліди боротьби. І здивувався, як дядькові вдалося здолати раба, якого вони так ретельно готували.

— Як я переміг його? — запитав Барон. — О, тепер, Фейде, нехай зброя, що захищає мене на схилі літ, залишиться в таємниці. Скористаємося краще цим часом, щоб укласти угоду.

Фейд-Раута поглянув на нього. «Угода! Отже, він точно хоче, щоб я лишився його спадкоємцем. Звідки б іще тут узятися угоді? Угоди укладають між рівними або майже рівними!»

— Що за угода, дядьку? — Фейд-Раута пишався тим, що зумів зберегти спокій у голосі, попри радість, яка виповнювала його.

Барон також зауважив цей контроль і кивнув.

— Ти — гарний матеріал, Фейде. А гарним матеріалом не нехтують. Однак ти й далі відмовляєшся збагнути мою справжню цінність для тебе. Ти впертий і зовсім не бачиш, чому мене потрібно берегти як зіницю ока. Це… — він кивнув на сліди боротьби в спальні. — Це дурощі. А за них я не нагороджую.

«Ближче до справи, старий дурню!» — міркував Фейд-Раута.

— Гадаєш, що я старий дурень, — сказав Барон. — Доведеться переконати тебе у зворотному.

— Ти говорив про угоду.

— Ах, ця нетерплячість юності, — промимрив Барон. — Гаразд, ось у чому її суть. Ти припиниш ці дурні замахи на моє життя. А я, коли ти будеш до цього готовий, поступлюся тобі своїм місцем. Відійду від справ і буду радником, лишивши владу тобі.

— Відійдеш від справ, дядьку?

— Ти досі гадаєш, що я дурень, — гмикнув Барон. — Ще більше переконався в цьому, так? Гадаєш, я благаю тебе! Крокуй обережно, Фейде. Цей старий дурень побачив голку, імплантовану в стегно хлопчика-раба. Саме там, де я поклав би руку, так? Найменший тиск — і клац! Отруєна голка в долоні старого дурня! Ах, Фейде…

Барон похитав головою, міркуючи: «І це б спрацювало, якби Хават не попередив мене. Але хай малий вірить, що я сам викрив змову. У певному сенсі так і було. Я врятував Хавата від знищення на Арракісі. А хлопець має більше поважати мої навички».

Фейд-Раута змовчав, борючись із собою. «Чи каже дядько правду? Невже він справді говорить про зречення? Чому б і ні? Я певен, що одного дня стану його спадкоємцем, якщо рухатимуся обережно. Не житиме ж він вічно. Певно, це й справді була дурість — намагатися прискорити процес».

— Ти говориш про угоду, — сказав Фейд-Раута. — Якими клятвами ми скріпимо її?

— Тобто як ми можемо довіряти один одному, еге? — запитав Барон. — Гаразд, Фейде, щодо тебе: я накажу Зуфірові Хавату стежити за тобою. У такі здібності ментата Хавата я вірю. Розумієш мене? А щодо мене, тобі доведеться повірити на слово. Але ж я не житиму вічно, правда, Фейде? І, певно, зараз ти починаєш підозрювати, що є дещо, відоме мені, про що мав би знати ти.

— Я даю тобі свою обітницю, а що мені даєш ти? — запитав Фейд-Раута.

— Я відпускаю тебе живим, — сказав Барон.

І знову Фейд-Раута уважно придивився до дядька. «Він приставить до мене Хавата! А що б він сказав, якби я розповів, що саме Хават спланував трюк із гладіатором, що вартувало йому наглядача за рабами? Найімовірніше, він скаже, що я брешу, щоб дискредитувати Хавата. Ні, добрий Хават — ментат, тож він таке передбачив».

— То що скажеш? — запитав Барон.

— А що я можу сказати? Звісно, погоджуюся.

І Фейд-Раута подумав: «Хават! Він грає на два поля… так? Він перейшов до дядькового табору, бо я не порадився з ним щодо замаху з хлопчиком-рабом?»

— Ти нічого не сказав про нагляд Хавата, — мовив Барон.

Фейда-Рауту зрадили розширені від злості ніздрі. Стільки років ім’я Хавата було в родині Харконненів сигналом про небезпеку… і тепер воно набуло нового значення: так само небезпечного.

— Хават — небезпечна іграшка, — відказав Фейд-Раута.

— Іграшка! Не будь дурним. Я знаю, що мені дає Хават і як це контролювати. У Хавата є глибокі емоції, Фейде. Боятися варто людину без емоцій. Але глибокі емоції… таку людину можна використати для своїх потреб.

— Дядьку, я не розумію тебе.

— Але ж це доволі просто.

Тільки тремтіння повік видало, яка образа пройняла Фейда-Рауту.

— І Хавата ти не розумієш, — продовжив Барон.

«Ти теж!» — подумав Фейд-Раута.

— Кого звинувачує Хават у тому, що нині з ним трапилося? — запитав Барон. — Мене? Звісно. Але він був знаряддям Атрідів і роками перевершував мене, доки Імперія не доклала руку. Ось як це виглядає. Його ненависть до мене — доволі звична річ. Він вірить, що здатен перевершити мене будь-якої миті. А повіривши в таке, він уже переможений. Бо я спрямовую його увагу туди, куди хочу — проти Імперії.

Чоло Фейда-Раути напружилося від усвідомлення нових фактів, його вуста звузилися.

— Проти Імператора?

«Нехай мій любий небіж розсмакує це, — думав Барон. — Нехай скаже собі: „Імператор Фейд-Раута Харконнен!“ Хай запитає сам у себе, як же багато це вартує. Такий титул точно вартує життя одного старого дядька, який може здійснити мрію!»

Фейд-Раута повільно зволожив язиком губи. Чи правда те, що говорить старий дурень? Здається, тут криється щось більше.

— А який стосунок до всього цього має Хават? — запитав Фейд-Раута.

— Він гадає, що використовує нас як знаряддя помсти Імператорові.

— А коли вдасться завершити справу?

— Він не бачить далі своєї помсти. Хават — людина, яка має служити іншим, і навіть він сам про себе цього не знає.

— Я багато навчився від Зуфіра Хавата, — погодився Фейд-Раута, збагнувши правдивість цих слів, щойно вимовив їх. — Але що більше я вчуся, то більше гадаю, що його варто позбутися… і скоро.

— Тобі не подобається думка, що він стежитиме за тобою?

— Хават стежить за всіма.

— І він може посадити тебе на трон. Хават хитрий. Він небезпечний і підступний. Але я ще не скасовуватиму антидот. Меч же також небезпечний, Фейде. А для цього клинка у нас є піхви — отрута в ньому. Щойно ми скасуємо антидот, смерть сховає його в піхви.

— У певному сенсі це як арена, — сказав Фейд-Раута. — Хитрощі всередині обманів, а ті — всередині інших хитрощів. Ти маєш бачити, куди гладіатор нахиляється, куди дивиться, як тримає меча.

Він кивнув собі, помітивши, що ці слова припали дядькові до душі, й міркуючи: «Так! Як арена. Тільки гостре лезо — розум!»

— Тепер ти бачиш, як я тобі потрібен, — сказав Барон. — Від мене досі є користь, Фейде.

«Мечем розмахують, доки він не затупиться», — подумав Фейд-Раута.

— Так, дядьку, — сказав він.

— А тепер, — мовив Барон. — ми вдвох підемо в квартали рабів. І я дивитимуся, як ти власними руками повбиваєш усіх жінок у крилі задоволень.

— Дядьку!

— Будуть й інші жінки, Фейде. Але ж я вже казав тобі: не варто помилятися щодо мене.

Обличчя Фейда-Раути потемніло.

— Дядьку, ти…

— Ти приймеш це покарання і навчишся дечому, — відрізав Барон.

Погляд Фейда-Раути перетнувся зі зловтіхою в дядькових очах. «І я маю запам’ятати цю ніч, — думав він. — А пам’ятаючи її, я пам’ятатиму й інші ночі».

— Ти не відмовишся, — сказав Барон.

«А що б ти зробив, якби я відмовився, старий?» — запитав Фейд-Раута сам у себе. Але він знав, що тоді було б інше покарання, можливо, ще хитріше. Ще жорстокіший важіль, щоб зігнути його.

— Я знаю тебе, Фейде, — сказав Барон. — Ти не відмовишся.

«Гаразд, — думав Фейд-Раута. — Зараз ти мені потрібен. Я це розумію. Угоду укладено. Але ж я не завжди потребуватиму тебе. І… одного дня…»

39

Глибоко в людській підсвідомості криється потреба в існуванні логічного всесвіту, що кориться законам логіки. Однак справжній усесвіт завжди на один крок випереджає логіку.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

«Доводилося мені сидіти перед багатьма правителями Великих Домів, але ніколи ще я не бачив настільки великої та небезпечної свині, як ця», — промовив сам до себе Зуфір Хават.

— Можеш бути відвертим зі мною, Хавате, — пробурчав Барон. Він відкинувся у своєму кріслі на підвісках, а заховані в складках жиру очі свердлили Зуфіра.

Старий ментат зиркнув униз на стіл, що стояв між ним і бароном Владіміром Харконненом; відзначив його розкішну структуру. Навіть це було важливим фактором, який треба враховувати, оцінюючи Барона. Так само, як і червоні стіни його приватної нарадчої кімнати чи ледь відчутний завислий у повітрі трав’яний запах, що маскував глибокий мускусний аромат.

— Ти ж не з простої примхи порадив мені попередити Раббана? — промовив Барон.

Жорстке обличчя Хавата зберігало відсторонений вираз, ніяк не виказуючи відразу, яку він відчував.

— Я підозрюю багато чого.

— Це правда. Що ж, я хотів би знати, яке місце займає Арракіс у твоїх підозрах щодо Салуси Секундус. Мені мало лише твого твердження, буцімто Імператор дратується, коли хтось намагається порівняти Арракіс із його таємничою планетою-в’язницею. Я передав застереження Раббанові лише тому, що посланець мав летіти саме на цьому гайлайнері, а ти сказав, що треба поквапитися. Гаразд. Але тепер я вимагаю пояснень.

«Він забагато патякає, — думав Хават. — Він не такий, як Лето, який міг пояснити мені все необхідне самим тільки вигином брови чи помахом руки. Зовсім не схожий він і на старого Герцога, який укладав ціле речення в інтонацію, з якою вимовляв одне-єдине слово. А цей — справжній бовдур! Знищити його означало б зробити послугу людству».

— Ти не вийдеш звідси, доки я не отримаю повного й чіткого пояснення, — промовив Барон.

— Ви надто спокійно говорите про Салусу Секундус, — сказав Хават.

— Звичайна виправна колонія, — відмахнувся Барон. — Туди відправляють найостанніших покидьків. Що ще нам потрібно знати про неї?

— Що умови проживання на цій планеті-в’язниці важчі, ніж будь-де в світі, — пояснив Хават. — Ви, мабуть, чули, що рівень смертності серед новоприбулих в’язнів становить понад шістдесят відсотків. Що Імператор практикує там найрізноманітніші форми гноблення. Чули про все це й ніколи не ставили запитань?

— Імператор не дозволяє Великим Домам інспектувати свою в’язницю, — прогарчав Барон. — Натомість він не зазирає до моїх темниць також.

— І будь-яка допитливість щодо Салуси Секундус… ем… — Хават приклав кістлявий палець до губ, — …не заохочується.

— Отже, він не пишається тим, що там робить!

Хават дозволив ледь помітній усмішці торкнутися його темних губів. Очі ментата спалахнули в сяйві світлокуль, коли він глянув на Барона.

— І вас ніколи не цікавило, звідки Імператор бере своїх сардаукарів?

Барон стиснув пухкі губи, через що став скидатися на надутого малюка. Із роздратуванням у голосі він мовив:

— Чому… він рекрутує новобранців… і, як то кажуть, серед них же й відбирає…

— Пффф… — пирхнув Хават. — Відомі нам історії про геройства сардаукарів — не просто чутки, правда? Це інформація з перших рук, отримана від тих небагатьох, хто вижив після бою з ними, так?

— Так, сардаукари чудові бійці. У цьому ніхто не сумнівається, — погодився Барон. — Але я гадаю, що мої власні легіони…

— Порівняно з ними ваші воїни — лише гурт туристів на відпочинку, — пробурчав Хават. — Чи, по-вашому, я не знаю, чому Імператор пішов війною на Дім Атрідів?

— Ця сфера закрита для твоїх домислів, — застеріг ментата Барон.

«Чи ж можливо, щоб він і справді не знав про Імператорові мотиви?» — дивувався старий Зуфір.

— Будь-яке питання відкрите для моїх домислів, якщо воно стосується того, заради чого ви мене найняли, — відрізав Хават. — Я ментат. І ви не повинні приховувати інформацію чи підрахунки від ментата.

Барон пильно подивився на співрозмовника.

— Кажи, що повинен сказати, ментате.

— Падишах-Імператор пішов війною на Дім Атрідів, бо полководці Герцога Ґурні Галлек і Дункан Айдаго вишколили військо — точніше, невеличке військо — бійців, що нічим не поступаються сардаукарам. А деякі вояки навіть кращі за них. Герцог мав можливість збільшити військо, щоб своєю міццю воно дорівнювало імператорській гвардії.

Зваживши важливість почутого, Барон поцікавився:

— Який стосунок до цього всього має Арракіс?

— Це джерело рекрутів, що готові до найважчих випробувань на виживання.

Барон похитав головою:

— Ти ж не можеш зараз мати на увазі фрименів.

— Я маю на увазі саме фрименів.

— Ха! Навіщо ж було надсилати попередження Раббанові? Після його утисків та сардаукарських погромів тих фрименів зосталося не більше жменьки.

Хават мовчки продовжував дивитися на Харконнена.

— Не більше жменьки! — повторив Барон. — Тільки за минулий рік Раббан вирізав шість тисяч осіб.

Хават досі уважно дивився на нього.

— А роком раніше було вбито аж дев’ять тисяч, — продовжував Харконнен. — Та й сардаукари, перш ніж вирушити геть, поклали принаймні двадцять тисяч.

— Якими були втрати серед солдатів Раббана за минулі два роки? — запитав Хават.

Барон почухав свої підборіддя.

— Так, він справді дуже активно набирає нових людей, — погодився Харконнен. — Його агенти дають надмірні обіцянки й…

— Можна сказати, що, округливши суму, ми отримаємо тридцять тисяч осіб.

— Здається, це число дещо завелике, — промовив Барон.

— Зовсім навпаки, — заперечив Хават. — Я так само, як і ви, вмію читати Раббанові рапорти між рядків. І ви точно зрозуміли зміст моїх рапортів про почуте нашими агентами.

— Арракіс — жорстока планета, — сказав Барон. — Лише втрати від бурі можуть…

— Ми обидвоє знаємо, скількох людей може поглинути буря, — наполягав Хават.

— А що з того, що він утратив ці тридцять тисяч? — з притиском запитав Барон, багряніючи.

— За вашими власними підрахунками, — почав Хават, — Раббан за два роки вбив п’ятнадцять тисяч, а втратив натомість вдвічі більше. За вашими словами, сардаукари відзвітували про знищення ще приблизно двадцяти тисяч. А я бачив їхні вантажні декларації на виліт із Арракіса. Якщо вони вбили двадцять тисяч, тоді їхні втрати становлять п’ять до одного. Чому ви не поглянете у вічі цим цифрам, Бароне, і не зрозумієте, що вони означають?

Барон відповів із холодною інтонацією:

— Це твоя робота, ментате. Що вони означають?

— Я показував вам демографічні звіти Дункана Айдаго, який склав їх, перебуваючи на одній із січей, — сказав Хават. — Усе сходиться. Якщо вони мають хоча б двісті п’ятдесят таких січових громад, їхня популяція становить приблизно п’ять мільйонів осіб. А мої найточніші розрахунки свідчать, що таких общин щонайменше вдвічі більше. На такій планеті доводиться розпорошувати власне населення.

— Десять мільйонів? — Баронові підборіддя задрижали від здивування.

— Як мінімум.

Харконнен стиснув пухкі губи. Маленькі оченята втупилися в Хавата. «Цікаво, чи правдиві ці ментатські розрахунки? — запитував себе Барон. — Як могло так трапитися, щоб ніхто нічого не запідозрив?»

— Ми навіть не вплинули на їхні показники народжуваності, — промовив Хават. — Лише викорчували найслабших індивідуумів, давши міцнішим особинам можливість зростати в силі — точнісінько як на Салусі Секундус.

— Салуса Секундус! — гаркнув Барон. — Та до чого тут узагалі імператорська планета-в’язниця?

— Той, хто вижив на Салусі Секундус, стає сильнішим за інших, — гнув своєї Хават. — Додайте до цього найкращу військову підготовку…

— Нісенітниця! Відповідно до твоїх аргументів, я можу набирати рекрутів серед фрименів. І це після того, як вони зазнали утисків від мого племінника.

Голос Хавата виповнився м’якістю:

— Хіба ви ніколи не утискали своїх солдатів?

— Ну… я… але…

— Утиски — поняття відносне, — сказав Хават. — Ваші бійці живуть значно краще, ніж решта їхніх співвітчизників, хіба ні? І вони бачать неприємну альтернативу службі в загонах Барона, так?

Харконнен замовк, і його погляд затьмарився. Оце так можливості — невже Раббан несвідомо створив абсолютну зброю для Дому Харконненів?

Зрештою Барон запитав:

— Як можна бути певним у вірності таких рекрутів?

— Я б розділив їх на дрібні групки — чоти, не більше, — заходився пояснювати Хават. — Звільнив би від гніту та ізолював з інструкторами, які б розуміли своїх підлеглих. Бажано, аби це були люди, які зазнали таких самих утисків. Тоді б я почав накачувати їх містичними небилицями, буцімто їхня планета насправді була таємним тренувальним полігоном для вишколу таких суперістот, як вони. І впродовж усього часу я б показував їм, що вони можуть отримати: розкішне життя, красивих жінок, величезні маєтки… усе, чого тільки забажають.

Барон став кивати.

— Саме так живуть сардаукари у себе вдома.

— З часом рекрути починають вірити, що існування такого місця, як Салуса Секундус, виправдане, бо воно породило їх — еліту. Найзвичайнісінький сардаукар веде у багатьох аспектах настільки ж розкішне життя, як і будь-який представник Великого Дому.

— Чудова думка, — прошепотів Барон.

— Тепер і ви поділяєте мої підозри, — сказав Хават.

— Але з чого все почалося?

— О, так: як з’явився Дім Корріно? Чи жили люди на Салусі Секундус до того, як Імператор відправив туди перші партії в’язнів? Навіть Герцог Лето, його кузен по матері, ніколи не був певен щодо цього. Такі питання не заохочувалися!

Очі Барона блищали від думок.

— Так, вони пильно стережуть свої секрети. Вдадуться до будь-яких засобів, щоб…

— Окрім того, що тут приховувати? — запитав Хават. — Що Падишах-Імператор має планету-в’язницю? Усім це відомо. Що він…

— Граф Фенрінґ! — випалив Барон.

Хават замовк і, здивовано насупивши брови, поглянув на Барона.

— Що — граф Фенрінґ?

— Кілька років тому на день народження мого племінника, — відповів Барон, — цей імператорський жевжик… граф Фенрінґ… прибув як офіційний спостерігач. Він іще мав… ммм… укласти певну угоду між мною та Імператором.

— І?

— Я… ммм… під час однієї з наших із ним розмов, здається, обмовився, що хочу зробити з Арракіса планету-в’язницю. Фенрінґ…

— Повторіть дослівно, що ви йому сказали, — попросив Хават.

— Дослівно? Це було доволі давно й…

— Мілорде бароне, якщо ви хочете якнайповніше використовувати мої здібності, то маєте надавати адекватну інформацію. Цю розмову часом не записували?

Лице Барона потемніло від гніву.

— Ти такий самий поганець, як і Пітер. Я не люблю ці…

— Пітера більше з вами немає, мілорде, — сказав Хават. — До речі, про це: що трапилося з Пітером?

— Він став надто фамільярним — забагато від мене вимагав, — процідив Барон.

— Ви запевнили мене, що не легковажите корисними людьми, — промовив Хават. — Невже бажаєте марнувати мої здібності на погрози та виверти? Ми обговорювали сказане вами графові Фенрінґу.

Барон повільно опанував себе. «Настане час, — подумав він. — Я пригадаю йому його поведінку. Так. Пригадаю».

— Одну хвилину, — сказав Барон, повернувшись думками до тієї розмови у великій залі. Це допомогло йому уявити конус тиші, у якому вони стояли.

— Я сказав щось ніби, — промовив Барон, — Імператор точно знає, що кілька смертей завжди ідуть на користь справи. Я мав на увазі наші бойові втрати. Тоді заговорив щодо іншого можливого вирішення арракійської проблеми. Я сказав, що приклад імператорської планети-в’язниці надихнув мене зробити те саме.

— Відьмина кров, — прошипів Хават. — Що сказав на те Фенрінґ?

— Саме тоді він і почав розпитувати мене про тебе.

Хават відкинувся в кріслі й замислено склепив очі.

— Он чому вони стали так пильно стежити за Арракісом, — сказав він. — Що зроблено, те зроблено, — ментат розплющив очі. — Тепер увесь Арракіс просто кишить їхніми шпигунами. Два роки!

— Але моє невинне зауваження, що…

— Для Імператора не існує нічого «невинного». Якими були ваші інструкції Раббанові?

— Він лише мав навчити Арракіс боятися нас.

Хават похитав головою.

— Тепер у вас є два варіанти дій, Бароне. Ви можете або винищити місцеве населення, вирізати їх усіх до ноги, або…

— Змарнувати всю робочу силу?

— Вам би більше сподобалося, якби Імператор і Великі Доми, які він зможе повести за собою, прибули сюди, вишкребли й вичистили Ґ’єді Прайм, наче порожнього гарбуза?

Уважно вдивляючись у ментата, Барон вигукнув:

— Він би не наважився!

— Та невже?

Губи Барона затремтіли:

— Яку ти пропонуєш альтернативу?

— Знехтуйте вашим любим племінничком Раббаном.

— Знех… — перебив Барон, витріщаючись на Хавата.

— Не надсилайте йому більше ні військових, ні підмоги. Не відповідайте на його повідомлення інакше, аніж буцімто ви чули, як жахливо він керує Арракісом, тож ви маєте намір ужити виправних заходів, щойно це буде можливо. Я влаштую так, щоб частину ваших листів перехопили шпигуни Імператора.

— Але як щодо прянощів, прибутків і…

— Вимагайте свій прибуток, але будьте обережні у формулюванні вимог. Вимагайте від Раббана чітких сум. Ми можемо…

— Але як я можу бути певним, що мій хитрий небіж не…

— У нас досі є шпигуни на Арракісі. Скажіть Раббанові, що, коли він не виконуватиме зобов’язання щодо квот прянощів, ви заміните його.

— Я знаю свого небожа, — відказав Барон. — Це тільки змусить його ще більше тиснути на населення.

— Звісно ж, так і буде! — гарикнув Хават. — Вам і не потрібно, щоб це припинялося! Ви лише хочете не забруднити руки. Нехай Раббан створює для вас Салусу Секундус. Навіть нема потреби надсилати до нього в’язнів. У нього є все необхідне населення. Якщо Раббан гнобитиме людей, щоб виконати квоти з видобутку прянощів, Імператор не підозрюватиме, що ви маєте на меті щось інше. Це достатня причина, щоб тероризувати планету. А ви, Бароне, ні словом, ні ділом не викажете, що у вас є й інші мотиви.

Барон не зміг приховати хижого захвату в голосі:

— Ох, Хавате, а ти підступний. Але як ми потрапимо на Арракіс і скористаємося Раббановими приготуваннями?

— А це найпростіше, Бароне. Якщо ви щороку трішки підвищуватимете квоти на прянощі, події сягнуть точки кипіння. Видобуток упаде. Ви зможете тоді прибрати Раббана й самі стати на чолі планети… щоб виправити безлад.

— Гарний план, — погодився Барон. — Але мене це все може стомити. Я готую іншого, хто пануватиме Арракісом від мого імені.

Хават уважно розглядав товсте кругле обличчя навпроти. Старий шпигун-солдат заходився повільно кивати.

— Фейд-Раута, — сказав він. — То ось навіщо все це пригноблювання. А ви й самі підступні, Бароне. Можливо, нам удасться об’єднати обидва плани. Так. Фейд-Раута може прийти на Арракіс як спаситель. Так він і завоює популярність. Так.

Барон усміхнувся, подумки запитуючи себе: «Цікаво, а як це збігається зі схемою самого Хавата?»

Зрозумівши, що аудієнцію завершено, ментат підвівся і залишив кімнату з червоними стінами. Крокуючи, він ніяк не міг відкараскатися від бентежних невідомих змінних, що втручалися в кожен його розрахунок на Арракісі. Цей новий релігійний лідер, про якого повідомляв Ґурні Галлек, ховаючись серед контрабандистів. Цей Муад’Діб.

«Можливо, не варто було радити Баронові дозволяти цьому релігійному культу розквітати, де заманеться, навіть між населення грабенів і падин, — сказав він собі. — Але ж це загальновідомий факт: репресії підживлюють релігію».

Тоді він подумав про Галлекові звіти щодо бойових тактик фрименів. У цих тактиках помітні риси самого Галлека… й Айдаго… і навіть його, Хавата.

«Невже Айдаго вижив?» — запитував він себе.

Та це марне питання. Він навіть не хотів думати, чи міг вижити Пол. Він знав: Барон переконаний, що всі Атріди мертві. І Харконнен сам визнав, що його знаряддям стала Бене-Ґессеритська відьма. А це могло означати тільки кінець усьому — навіть рідному синові цієї жінки.

«Яку ж отруйну ненависть мала вона до Атрідів, — подумав ментат. — Щось схоже на мою ненависть до цього Барона. Та чи буде мій удар настільки ж смертельним і остаточним, як і її?»

40

Усе містить візерунок, що є частиною всесвіту. Він симетричний, витончений і граційний — саме ці риси проглядаються в творіннях справжніх митців. Їх можна відчути у зміні пір року, у плині піску по схилу, у плетиві гілок креозотового куща або в мереживі його листя. Ми намагаємося втілити ці схеми в нашому житті та суспільстві, шукаючи заспокійливі ритми, танці, форми. І все ж таки можна побачити загрозу, що криється в пошуках найвищої досконалості. Очевидно, що вершинний візерунок має власну закономірність — досконалість усе рухає до смерті.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Пол-Муад’Діб пригадав їжу, багату на меланжеву есенцію. Юнак чіплявся за цей спогад, адже він був точкою опори — спираючись на нього, Пол міг збагнути, що відчуте ним зараз — сон.

«Я — театр процесів, — казав він собі. — Я — здобич неповного бачення, расової свідомості та її жахної мети».

Проте він не міг позбутися враження, що якимось чином вийшов за межі самого себе, втратив власне місце в часі, тож минуле й майбутнє нерозривно поєдналися. Це було схоже на різновид зорової втоми, що, він знав, зумовлена постійною необхідністю тримати пророче майбутнє серед спогадів — серед того, що невіддільно належить минулому.

«Чані приготувала мені їжу», — мовив він собі.

Але ж Чані далеко на півдні — у холодному краї з гарячим сонцем — в одній із нових січових цитаделей, таємному та безпечному місці, з їхнім сином Лето ІІ.

Чи це ще тільки станеться?

Ні, заспокоїв він себе, туди рушили матір, Чані та його сестра, Алія Дивна. Двадцятигупальна мандрівка на південь у паланкіні Превелебної Матері, закріпленому на спині дикого творця.

Він відігнав думки про катання на велетенських хробаках, запитуючи себе: «Може, Алія ще тільки народиться?»

«Я був у разії, — пригадав Пол. — Ми рушили в рейд, щоб забрати воду наших мертвих в Арракіні. І я знайшов батькові рештки в погрібній ватрі, а тоді поховав батьків череп у фрименській могилі над перевалом Харг».

Чи це ще тільки має статися?

«Мої рани — справжні, — казав сам собі Пол. — Мої шрами — справжні. Гробниця з черепом мого батька — справжня».

Досі марячи, Пол пригадав, як Хара, Джамісова дружина, якось увірвалася до нього, щоб повідомити про бійку в одному з коридорів січі. Це трапилося в тимчасовій січі, до того як жінок і дітей відіслали далеко на південь. Хара стояла біля входу у внутрішню кімнату, чорні пасма її волосся стягував ланцюжок із водяними кільцями. Вона відсунула завісу в кімнату й повідомила, що Чані щойно когось убила.

«Це відбулося, — сказав собі Пол. — Ця подія — справжня, а не вирвана зі свого часу й підвладна змінам».

Пол пригадав, як помчав до Чані, яка стояла під жовтими світлокулями в коридорі, вдягнена в яскраво-синій плащ, відкинувши на спину каптур. Тендітні риси її обличчя почервоніли від напруги. Вона сховала в піхви крис-ніж. А група людей уже йшла з ношею по коридору.

Пол пригадав, як казав колись собі: «Ти завжди знаєш, коли вони несуть тіло».

Водяні кільця Чані, які вона відкрито носила в січі на мотузочці на шиї, дзенькнули, коли вона повернулася до нього.

— Чані, що це таке? — запитав він.

— Я впоралася з одним типом, який хотів викликати тебе на двобій, Усулю.

— Ти вбила його?

— Так. Але, можливо, варто було лишити його Харі.

І Пол пригадав, як на обличчях фрименів навколо них читалося схвалення її слів. Навіть Хара засміялася.

— Але ж він прийшов кинути виклик мені!

— Ти ж сам учив мене чарівницькому бою, Усулю.

— Звісно! Але ти не мала…

— Усулю, я народилася в пустелі. Я знаю, як користуватися крис-ножем.

Він потамував злість, намагаючись говорити розважливо:

— Це все правда, Чані, але…

— Усулю, я більше не дитина, яка ловить січових скорпіонів у сяйві ручної світлокульки. Я не граюся в ігри.

Пол зиркнув на неї, вражений дивною люттю, що ховалася під її звичною поведінкою.

— Усулю, він не вартий того, — мовила Чані. — Я б не хотіла, щоб такі, як він, порушували твої роздуми. — Вона підійшла ближче й, хитро примружившись, тихо додала, щоб почув тільки він. — І, коханий, коли стане відомо, що той, хто кидає виклик, може зустрітися зі мною і прийняти ганебну смерть від Муад’Дібової жінки, то, повір, у нього небагато лишиться послідовників.

«Так, — мовив сам до себе Пол, — так воно й сталося. То було справжнє минуле. І кількість охочих випробувати новий клинок Муад’Діба різко скоротилася».

Десь, у світі поза мареннями, щось ворухнулося і скрикнув нічний птах.

«Я бачу сни, — пояснив собі Пол. — Це все їжа з прянощами».

Однак його проймало відчуття самотності. Він запитував себе, чи ж міг його рух-дух вислизнути у світ, де, за віруваннями фрименів, він існував насправді — в алям аль-міталь, світі подібностей, метафізичному королівстві, де не було жодних фізичних обмежень. І страх пройняв його від думки про таке місце, адже відсутність обмежень означала б знищення всіх точок відліку. У міфічному краї він не міг би орієнтуватися, кажучи собі: «Я існую, тому що я тут».

Його матір якось сказала: «Людей пізнаємо — принаймні деяких із них — за тим, що вони думають про тебе».

«Певно, я прокидаюся», — подумав Пол. Адже це відбулося. Леді Джессіка, яка була тепер Превелебною Матір’ю фрименів, промовила ці слова, й вони увійшли в реальність.

Пол знав: Джессіка боялася релігійного зв’язку між ним і фрименами. Їй не подобалося, що люди й січі, й грабенів називали Муад’Діба «Він». Матір опитувала племена, розсилала своїх шпигунок-Сайядін, збирала їхні відповіді й аналізувала їх.

Вона процитувала йому приказку Бене Ґессерит: «Коли релігія і політика мандрують в одній колісниці, вершники вірять, що ніщо не може стати їм на заваді. Їхній рух стає нестримним — щораз швидше, швидше, швидше. Вони відкидають усі думки про перешкоди й забувають, що людина в сліпій гонитві помічає провалля лише тоді, коли вже запізно».

Пол пригадав, як сидів у материних покоях у внутрішній кімнаті, закритій темними завісами, на яких виткано сюжети фрименської міфології. Він сидів там і слухав її, зауваживши, що вона ніколи не припиняє спостерігати — навіть коли опускає очі. На її овальному обличчі та в кутиках вуст з’явилися нові зморшки, але волосся досі було кольору полірованої бронзи. Широко посаджені зелені очі зникли під всеохопною синявою прянощів.

— У фрименів проста й практична релігія, — казав він.

— У релігії нема нічого простого, — попередила матір.

Але Пола, який досі бачив туманне майбутнє, що нависало над ними, охопив гнів. Він зумів сказати лише одне:

— Релігія об’єднує наші сили. Це наша містична сила.

— Ти навмисне культивуєш цю атмосферу, гонор, — напосідала вона. — Ти ніколи не припиняєш промивати їм мізки.

— Ти сама навчила мене цьому, — відбивався він.

Того разу їхній розмові не бракувало ні аргументів, ні суперечок. Це сталося в день церемонії обрізання маленького Лето. Пол розумів частину причин, з яких вона засмучена. Вона так і не прийняла його зв’язок — «парубоцький шлюб» — із Чані. Але Чані народила сина Атрідів, і Джессіка не могла відштовхнути дитину й матір.

Зрештою, Джессіка заворушилася під його поглядом і мовила:

— Ти гадаєш, я жахлива матір.

— Звісно ж ні.

— Я бачу, як ти дивишся на мене, коли я з твоєю сестрою. Ти не розумієш, що з нею.

— Я знаю, чому Алія інакша, — відповів Пол. — Вона ще не народилася і була частиною тебе, коли ти видозмінила Воду Життя. Вона…

— Ти нічого про це не знаєш!

І Пол, раптом утративши здатність висловити знання, отримані поза часом, лише відповів:

— Я не вважаю тебе жахливою.

Помітивши його смуток, Джессіка мовила:

— Є дещо важливе, сину.

— Так?

— Я люблю твою Чані й приймаю її.

«Це було насправді, — мовив сам до себе Пол. — Не часткове бачення, яке може бути змінене викрутами часу в мить свого народження».

Ця певність дала йому нову опору у світі. Шматочки міцної реальності почали проникати в його свідомість крізь сон. Раптом він збагнув, що перебуває в хайрезі, пустельному таборі. Чані встановила їхній диститент на піску, щоб було м’якше. Це означало тільки те, що Чані поруч — Чані, його душа, Чані, його Сіхая, солодка, немов пустельна весна, Чані повернулася з пальмових гаїв на далекому півдні.

Тепер він пригадав, як вона співала йому пустельну колискову перед сном.

— О, моя душе,

раю не шукай цієї ночі,

клянусь Шай-Хулудом,

ти туди дістанешся,

слухаючи моє кохання.

А ще вона співала пісню закоханих, які йдуть по піску, й ритм її скидався на шурхотіння піску серед барханів під їхніми ногами:

— Розкажи мені про свої очі,

і я розкажу про твоє серце.

Розкажи мені про свої ноги,

і я розкажу про твої руки.

Розкажи мені про свій сон,

і я розкажу про твою невсипущість.

Розкажи мені про свої бажання,

і я розкажу про твої потреби.

З іншого намету долинало бренькання балісета. І Пол подумав про Ґурні Галлека. Знайомий інструмент нагадав йому про Ґурні, обличчя якого він бачив у банді контрабандистів. Але давній друг не помітив його, не міг помітити чи взагалі дізнатися про нього, щоб випадково не привести Харконненів до сина вбитого ними Герцога.

Та стиль нічної гри, чіткість, із якою пальці торкалися струн балісета, змусили Пола подумати про справжнього музику. То був Чатт Стрибун, капітан федайкінів, ватажок загону смертників, що охороняв Муад’Діба.

«Ми в пустелі, — пригадав Пол. — У центральному ергу поза зоною досяжності харконненівських патрулів. Я тут, щоб пройти по піску, приманити творця та вправно осідлати його — і так повністю стати фрименом».

На поясі він намацав маулю-пістоль та крис-ніж. Відчув тишу, що оточувала його.

То була особлива передранішня тиша, коли нічні птахи вже змовкли, а денні створіння ще не повідомили про пробудження своєму ворогові — сонцю.

— Ти маєш їхати над піском при світлі дня, аби Шай-Хулуд бачив і знав, що ти не боїшся, — пояснив Стілґар. — Тому сьогодні ми перевернемо час і спатимемо вночі.

Пол тихо сів, відчуваючи нещільне прилягання дистикоста до тіла й затінок диститенту. Та як би тихо він не рухався, Чані почула його.

Вона — ще одна тінь — заговорила до нього з мороку намету:

— Світанок іще не настав, коханий.

— Сіхая, — мовив він із усміхом у голосі.

— Ти називаєш мене пустельною весною, — сказала вона, — але сьогодні я твоє стрекало. Я — Сайядіна, яка стежить за дотриманням обряду.

Пол заходився припасовувати дистикост.

— Якось ти процитувала мені слова з Кітаб аль-Ібара, — мовив він. — Ти сказала таке: «Жінка — твоє поле. Іди до свого поля й обробляй його».

— Я матір твого первістка, — погодилася вона.

У сірості світанку він побачив, як вона, повторюючи його рухи, застебнула дистикост для відкритої пустелі.

— Відпочинь, наскільки зможеш, — сказала вона.

Почувши кохання в її голосі, Пол ніжно її передражнив:

— Сайядіна-спостерігачка не повинна застерігати чи попереджати кандидата.

Вона ковзнула до нього й торкнулася його щоки долонею.

— Сьогодні я і спостерігачка, й жінка.

— Варто було передати цей обов’язок комусь іншому.

— Чекання — це ще гірше, — відказала вона. — Краще вже я буду з тобою.

Перш ніж застебнути лицьову частину дистикоста, Пол поцілував її долоню, а тоді повернувся і розкрив вхідний клапан. Закоханих пройняло холодне, але сповнене вологою повітря — вона випаде крапельками роси на світанку. Разом із нею прийшов запах премеланжевої маси, яку вони помітили на півночі — свідчення того, що творець неподалік.

Пол виповз через вхідний клапан і випростався на піску, проганяючи сон із м’язів. Східний небокрай уже зайнявся слабким зелено-перловим сяйвом. Намети його загону — маленькі фальшиві бархани — оточували його в пітьмі. Ліворуч Пол помітив рух — вартові. Він знав, що й вони помітили його.

Вони знали, з якою небезпекою зустрінеться він сьогодні. Кожен фримен зустрічався з нею. Варта дарувала йому останні миті самотності — щоб підготуватися.

«Це необхідно зробити сьогодні», — мовив Пол сам до себе.

Він подумав про владу, яку дала йому боротьба з погромами, — про старців, що посилали своїх синів до нього, аби навчитися чарівницькому бою, про дорослих, які вислуховували його на раді й виконували його плани, про юнаків, що поверталися, нагороджуючи його найвищою фрименською хвалою: «Твій план спрацював, Муад’Дібе».

Однак найслабший і найменший із фрименських воїнів міг зробити те, чого ніколи ще не робив він сам. І Пол знав: його авторитет слабне від того, що всі чудово знають про цю різницю між ними.

Він іще не осідлав творця.

Звісно, він бував разом з іншими в тренувальних поїздках і в рейдах, але власної подорожі ще не здійснив. І доки він не зробив цього, його світ обмежується вміннями інших. Жоден справжній фримен не міг цього допустити. І доки Пол самотужки не осідлав хробака, навіть великі південні землі, розташовані за якихось двадцять гупал від ергу, були недосяжними. Хіба що він накаже принести паланкін і їхатиме, як Превелебна Матір, хворі або поранені.

Пол пригадав внутрішню боротьбу з власною свідомістю минулої ночі. Він убачав у цьому дивну паралель — якщо він підкорить творця, його влада зміцніє; якщо він підкорить внутрішнє око, то здобуде новий рівень контролю над собою. Але над тим й іншим лежала затуманена місцина, Великий Неспокій, який обплів увесь світ.

Пола хвилювали різні способи, якими він осягав усесвіт — точність поєднувалася з неточністю. Він бачив усе в зародку. Але, щойно народившись і потрапивши під тиск реальності, «зараз» здобувало власне життя й виростало, маючи власні тонкі відмінності. Та лишалася жахлива мета. Лишалася расова свідомість. А над усім височів джигад — кривавий і дикий.

Чані приєдналася до нього біля намету, обхопивши себе за плечі. Вона нишком поглядала на Пола — як завжди, коли вивчала його настрій.

— Розкажи мені знову про води свого рідного світу, Усулю, — сказала вона.

Пол бачив, що вона намагається розважити його, звільнити його розум від напруги перед смертельним випробуванням. Світало, й він зауважив, що дехто з федайкінів уже складав намети.

— Розкажи мені краще про січ і про нашого сина, — мовив він. — Чи наш Лето й досі тероризує мою матір?

— Й Алію також, — відказала Чані. — Він швидко росте. Стане великою людиною.

— Як воно там, на півдні? — запитав він.

— Коли осідлаєш творця, сам побачиш, — сказала вона.

— Але спершу я хотів би все побачити твоїми очима.

— Там неймовірно самотньо, — відповіла Чані.

Він торкнувся до хустини нежоні, що вилізла з-під каптура дистикоста.

— Чому ти не хочеш говорити про січ?

— Я ж говорила. Січ — дуже самотнє місце без чоловіків. Це місце для роботи. Ми працюємо на фабриках і в гончарних майстернях. Потрібно виготовляти зброю, встромляти стовпи для передбачення погоди, збирати прянощі на хабарі. Потрібно засаджувати дюни, щоб на них закріплювалася й росла зелень. Необхідно ткати тканини й килими, заряджати паливні елементи, навчати дітей, аби плем’я ніколи не втратило силу.

— Невже на січі нема нічого приємного? — запитав він.

— Найприємніше — це діти. Ми дотримуємося обрядів. Маємо вдосталь їжі. Іноді одна з нас вирушає на північ, щоб побути зі своїм чоловіком. Життя має тривати.

— Чи прийняли вже люди мою сестру, Алію?

Чані повернулася до Пола у все яскравішому сяйві світанку й утупилася в нього поглядом.

— Коханий, обговорімо це іншим разом.

— Обговорімо це зараз.

— Ти маєш накопичувати енергію для випробування, — сказала вона.

Почувши в голосі Чані відчуженість, Пол збагнув, що натрапив на болюче місце.

— Невідомість також хвилює, — зауважив він.

Тоді вона кивнула й мовила:

— Досі наявне… нерозуміння дивності Алії. Жінки лякаються, бо дитина, ще майже немовля, говорить… про речі, які мають знати тільки дорослі. Вони не розуміють… природу змін у лоні, які зробили Алію… інакшою.

— Є проблеми? — запитав він, а сам подумав: «У мене були видіння про негаразди з Алією».

Чані поглянула на лінію небокраю.

— Гурт жінок заявився до Превелебної Матері, вимагаючи вигнати демона з її доньки. Вони процитували священне письмо: «Не залишай чарівницю жити між нами»[59].

— І що матір сказала їм на це?

— Вона пояснила їм закон і відправила зніяковілих жінок геть. Вона сказала: «Якщо Алія створює проблеми, то лише через неможливість передбачити те, що трапилося з нею й уникнути цього». Вона спробувала пояснити, яка зміна відбулася з Алією в її лоні. Але жінки розгнівалися, адже вона присоромила їх. І пішли геть, бурмочучи.

«З Алією завжди будуть проблеми», — подумав Пол.

Колючий порив піску торкнувся відкритих ділянок його обличчя, несучи із собою аромат премеланжевої маси.

— Ель-Саяль, піщаний дощ, який провіщає світанок, — мовив він.

У сірому світлі ранку Пол розглядав пустельний краєвид — безжальний пейзаж, де пісок був образом, що поглинав сам себе. Сухі блискавки пронизували темний куточок на півдні — знак того, що там били електричні заряди бурі. Гуркіт грому докотився набагато пізніше.

— Голос, що прикрашає землю, — сказала Чані.

Усе більше його людей виходило з наметів. Прийшли з-за скель вартові. Усе навколо відбувалося плавно, відповідно до древнього обряду, що не потребував наказів.

«Віддавай якомога менше наказів, — казав йому батько… колись… дуже давно. — Тільки-но ти віддаси наказ підлеглому, відтоді тобі завжди доведеться наказувати йому».

Водожрець загону почав ранкову молитву, додаючи в неї заклик до ритуалу ініціації піщаного вершника.

— Світ — це лише ілюзія, — співав чоловік, і голос його лунав над барханами. — Хто може відвернути Янгола Смерті? Як постановив Шай-Хулуд, так і має бути.

Пол слухав, збагнувши, що цими словами починається пісня смерті його федайкінів — саме це промовляли бійці-смертники, кидаючись у бій.

«Чи не зведуть тут іще одну кам’яну гробницю сьогодні, щоб позначити відхід іще однієї душі? Чи спинятимуться тут фримени в майбутньому, докладатимуть камені й міркуватимуть про Муад’Діба, який тут помер?»

Він знав: був і такий варіант серед імовірностей цього дня, які розходилися від його теперішньої позиції в часопросторі. Неточність видінь виснажувала його. Що більше він опирався жахливому призначенню й боровся проти приходу джигаду, то більший хаос уплітався в його пророцтва. Усе його майбутнє скидалося на бурхливу річку, яка мчала до провалля — жорстокого осердя, за яким лише туман і хмари.

— Стілґар наближається, — мовила Чані. — Коханий, тепер я маю стояти окремо. Відтепер я — Сайядіна, яка стежить за дотриманням обряду, щоб його правдиво записали в Хроніки. — Вона поглянула на нього, і на мить витримка зрадила її. Але жінка одразу ж опанувала себе. — Коли все мине, я сама приготую тобі сніданок, — вона відвернулася.

По піску до нього крокував Стілґар, здіймаючи маленькі хмарки пилу. Темні западини його очей сміливо й невідступно дивилися на Пола. Чорна борода над маскою дистикоста й зморшкуваті щоки здавалися каменем, обтесаним вітром.

Вождь ніс стяг Пола, який уже став легендарним — зелено-чорний прапор із водотрубкою в держаку. Пол із легкою гордістю подумав: «Що б я не зробив, це ввійде в легенду. Вони запам’ятають, як я прощався з Чані, як вітав Стілґара — кожен мій рух цього дня. Виживу чи загину, але це вже легенда. Я не повинен померти. Інакше лишиться тільки легенда й уже ніщо не спинить джигад».

Стілґар устромив держало в пісок біля Пола й опустив руки. Його сині на синьому очі лишалися спокійними та уважними. І Пол подумав, що його власні очі вже також набирали цієї барви, дарованої прянощами.

— Вони заборонили нам Хадж, — мовив Стілґар із ритуальною врочистістю.

Пол відповів, як його навчила Чані:

— Хто може заборонити фрименові йти чи їхати, куди він забажає?

— Я — наїб, — сказав Стілґар. — Мене ніколи не взяти живим. Я — опора триноги смерті, що знищить наших супостатів.

Тоді вони замовкли.

Пол глянув на інших фрименів, що стояли на піску за Стілґаром — вони завмерли на мить, подумки молячись. І тоді він подумав, що фрименам — людям, життя яких складається з убивств, чиї дні виповнюються гнівом і горем — не відомо нічого іншого, окрім мрії, якою Лієт-Кайнс поділився з ними незадовго до смерті.

— Де Господь, що провадив нас по пустині, повній ям?[60] — запитав Стілґар.

— Він завжди з нами, — проспівали фримени.

Стілґар виструнчився, підійшов до Пола й стишив голос:

— Тепер пам’ятай, що я тобі казав. Роби все просто й прямо — нічого не вигадуй. Наш народ об’їжджає хробаків у дванадцятирічному віці. Ти на шість років старший, та й не народився для такого життя. Тобі не потрібно нікого вражати своєю сміливістю. Ми й так знаємо, що ти хоробрий. Усе, що ти маєш зробити, — це покликати творця й осідлати його.

— Я запам’ятаю, — відповів Пол.

— Стеж за тим, що робиш. Я вчив тебе, тож не зганьби мене.

Стілґар витягнув із-під плаща пластмасовий прутик завдовжки з метр. З одного боку він був загостреним, а з другого — мав пружинну хлопавку.

— Я сам приготував тобі гупало. Воно гарне. Бери.

Беручи до рук гупало, Пол відчув м’яку гладкість пластику.

— Твої гаки в Шишаклі, — мовив Стілґар. — Він віддасть їх тобі, коли ти вийдеш на он той бархан. — Стілґар указав праворуч. — Поклич великого творця, Усулю. Покажи нам шлях.

Пол зауважив тон Стілґарового голосу — напівритуальний, напівстурбований, як у друга.

Тієї миті сонце вистрибнуло над небокрай. Небо набуло сріблясто-блакитної барви, попереджаючи: день буде надзвичайно спекотним і сухим навіть для Арракіса.

— Настав час твого гартування, — мовив Стілґар повністю ритуальним голосом. — Іди, Усулю, й осідлай творця, мандруй піском, як вождь людей.

Пол відсалютував своєму стягу, зауваживши, як зелено-чорне знамено непорушно звисло, коли світанковий вітер ущух. Юнак повернувся до вказаної Стілґаром дюни — брудно-рудого схилу зі змієподібним хребтом. Більша частина загону рухалася тепер у протилежному напрямку — до іншого бархана, що приховував їхній табір.

На Половому шляху стояла лишень одна закутана в плащ постать: Шишаклі, вождь загону федайкінів. Між каптуром і маскою виднілися тільки розкосі очі.

Коли Пол наблизився, Шишаклі дістав дві тонкі, схожі на батоги стріли. Стріли були завдовжки з півтора метра: на одному боці виблискувало покриття з пласталі, а другий був загостреним і шорстким — для надійного захвату?

Пол узяв обидва гаки лівицею, як і передбачав ритуал.

— Це мої гаки, — хрипким голосом мовив Шишаклі. — Вони ніколи не підводили.

Пол кивнув, помовчавши передбачений ритуалом час, а тоді минув чоловіка й рушив до схилу дюни. На гребені озирнувся на загін, розкиданий, наче сонм комах. Їхні плащі тріпотіли. Тепер юнак стояв зовсім сам на піщаному гребені. Попереду — лише плаский і нерухомий небокрай. Стілґар обрав гарну дюну, вищу за сусідні, що давало перевагу — ширше поле зору.

Нахилившись, юнак глибоко встромив гупало з навітряного боку — пісок тут злежався, тому найкраще передавав гупання. Тоді завагався, пригадуючи всі уроки, а також міркуючи про межу життя та смерті, перед якою нині опинився.

Щойно він зніме запобіжник, гупало загуркотить. По той бік піску величезний хробак — творець — почує його й прийде на поклик. Пол знав: зі схожими на батоги гаками-стрілами він зможе осідлати вигнуту спину творця. Доки гак відтягує кільчастий сегмент, пропускаючи колючий пісок до чутливіших, внутрішніх ділянок тіла, доти істота не втече назад у пустелю і навіть викрутиться так, щоб тримати відкриту ділянку далі від пустельної поверхні.

«Я — вершник піску», — сам до себе мовив Пол.

Він глянув на гаки в лівій руці, міркуючи, що має лишень пересувати ці гаки вздовж вигину гігантського тіла творця, щоб змусити його повертати й крутитися, спрямовуючи хробака відповідно до своїх бажань. Пол бачив, як це роблять. Йому допомагали керувати боком хробака під час тренувальних виїздів. На полоненому творцеві можна їздити, доки той не виснажиться і не зупиниться посеред пустелі. Тоді потрібно покликати свіжого хробака.

Пол знав: щойно він пройде це випробування, як отримає право здійснювати двадцятигупальні мандрівки в південні землі — щоб відпочити й відновитися — до січового заповідника й пальмових гаїв, де ховалися від погромів жінки й родини.

Юнак підняв голову й поглянув на південь, нагадавши собі, що дикий творець, прикликаний з ергу — невідома величина, але й новачок, який проходить випробування, — це ще одна невідома.

«Ти маєш ретельно оцінити хробака, що наближається до тебе, — пояснив Стілґар. — Ти маєш стояти достатньо близько, щоб осідлати його, коли він проминатиме, але не настільки близько, щоб він тебе з’їв».

Пол рішуче зняв запобіжник із гупала. Хлопавка закрутилася, і гупання почало розходитися по піску — ритмічні «гуп… гуп… гуп…»

Він випростався, оглядаючи небокрай, і пригадав Стілґарові слова: «Обережно оцінюй лінію наближення. Пам’ятай, що хробакові рідко вдається підкрастися до гупала непоміченим. Прислухайся. Часто буває, що спершу ти лише чуєш його, а потім бачиш».

Тоді в його мозку зринули слова Чані — тієї ночі, коли її охопив страх за нього: «Коли ти стаєш навперейми творцеві, то маєш до останнього лишатися непорушним. Навіть мислити ти маєш, як клапоть піску. Сховайся під плащем і в глибині свого єства перетворися на маленький бархан».

Він повільно оглядав горизонт, прислухаючись і видивляючись, чи не видно знаків, яких його вчили.

Далеке сичання, схоже на шепіт піску, долинуло з південного сходу. Водночас Пол зауважив тьмяний контур хробакового сліду при ранковому світлі і збагнув, що ніколи не бачив настільки великого творця — навіть не чув, щоб вони бували таких розмірів. Здавалося, хробак — понад півліги[61] завдовжки. А піщана хвиля, здійнята його головою, скидалася на гребінь рухомої гори.

«Я ніколи не бачив нічого такого ні у видіннях, ні в житті», — застеріг себе Пол. А тоді побіг навперейми хробакові, щоб зайняти найкращу позицію. Цієї миті юнака повністю охопило хвилювання.

41

«Контролюйте карбування грошей та суди — решту віддайте натовпу». Так радить вам Падишах-Імператор. Він повчає: «Якщо вам потрібен прибуток, владарюйте». Є правда в цих словах, але я запитую себе: «Хто натовп і ким насправді керують?»

Принцеса Ірулан. Таємний лист Муад’Діба до Ландсрааду з «Пробудження Арракіса»

Джессіці навернулася непрохана думка: «Зараз будь-якої миті Пол може проходити випробування на звання піщаного вершника. Вони намагалися приховати цей факт від мене, але ж це очевидно».

«Ще й Чані поїхала з якимось таємничим дорученням».

Джессіка сиділа в покоях для відпочинку, насолоджуючись миттю тиші між нічними уроками. Кімната виповнилася затишком, хоч і не була настільки просторою, як та зала на січі Табр, де вона розкошувала, перш ніж їм довелося тікати через небезпеку погрому. Тут теж на підлозі лежали товсті килими та м’які подушки, зовсім поруч стояв низенький кавовий столик, на стінах висіло різнокольорове драпірування, а під стелею застигли світлокулі, що випромінювали м’яке жовтаве сяйво. Усе було просякнуте специфічним, гидотно-ядучим смородом фрименських січей. Але тепер цей запах став у Джессіки асоціюватися з почуттям безпеки.

Однак вона знала, що це місце завжди видаватиметься їй чужим. Килими та драпірування марно намагалися сховати жорстку основу.

До покоїв Джессіки ледь докочувалися барабанний дріб, дзеленчання та удари. Вона знала, що то, найімовірніше, святкують пологи Субаї. Наближався її час. А ще Джессіка знала, що вона зовсім скоро побачить малюка — синьоокого херувимчика принесуть Превелебній Матері для благословення. Також жінці було відомо, що її донька, Алія, зараз на святкуванні й потім розповість їй про нього.

А час для нічної молитви прощання ще не настав. Ніхто б не почав святкування пологів незадовго до часу церемонії, що оплакує захоплених у рабство на Порітріні, Бела Теґейзе, Россаку та Хармонтепі.

Джессіка зітхнула. Вона розуміла, що просто намагається прогнати думки про сина та небезпеки, яким він протистоїть — ями-пастки з отруєними шипами, харконненівські рейди (яких, проте, стало менше після того, як фримени понівечили літальні апарати новою зброєю, яку дав їм Пол) і природні небезпеки пустелі — творці, спрага та пилові безодні.

Вона вирішила наказати зробити їй каву, але чомусь замислилася над всюдисущим парадоксом фрименського життя: у своїх січових печерах їм живеться значно краще, порівняно з пейонами грабенів; проте в час харджу посеред відкритої пустелі фримени йдуть на таке, чого не витримав би жоден харконненівський раб.

Крізь покривало біля Джессіки просунулася темна рука, поставила горнятко на столик і зникла. Миттю запахло кавою з прянощами.

«Пригощання зі святкування пологів», — подумала Джессіка.

Джессіка взяла каву і, посміхаючись до самої себе, стала пити її маленькими ковтками. «У якій іще громаді всесвіту особа мого статусу могла б прийняти напій від невідомого й без страху випити його? Звісно, тепер я можу змінити будь-яку отруту ще до того, як вона зашкодить мені, але ж та людина цього не знає».

Жінка допила гарячий і смачний напій, відчуваючи, як він бадьорить і підіймає їй настрій.

Джессіка запитувала себе: яка б іще громада так природно оберігала її усамітненість і затишок? Дарувальник потурбував її лише для того, щоб поставити перед нею горнятко кави, але зовсім не став нав’язувати свого товариства. З повагою та любов’ю передали їй цей дарунок — і з найменшою крихтою страху.

Увагу Джессіки привернув іще один аспект того, що трапилося: щойно вона подумала про каву, як її миттю принесли. Вона знала, що телепатія тут ні до чого. Це все «тау» — єдність січової общини, компенсація за дієту з прянощів, отрути повільної дії, якої вони всі дотримувалися. Більшість людей не могла й сподіватися досягнути того просвітлення, що дало їй сім’я прянощів; їм бракувало навченості та готовності до цього. Їхній розум відкидав те, що вони не могли ані зрозуміти, ані осягнути. Однак часом вони діяли та усвідомлювали себе як єдиний організм.

А підозра щодо збігів ніколи не турбувала їх.

«Чи пройшов Пол випробування на піску? — хвилювалася Джессіка. — Він здібний, але нещасний випадок може збити з ніг і найздібніших».

Очікування.

«Як усе безпросвітно, — подумала Джессіка. — Ти можеш чекати дуже довго, але потім безпросвітність очікування здолає тебе».

Їхні життя повнилися різноманітними очікуваннями.

«Ми вже тут понад два роки, — подумала вона. — І чекати доведеться ще вдвічі довше, перш ніж ми зможемо хоча б замислитися над тим, щоб спробувати відбити Арракіс у харконненівського правителя Мудір Нах’ї, Звіра Раббана».

— Превелебна Матір?

Голос, що долинув із-за покривал на її дверях, належав Харі, іншій жінці із сімейства Пола.

— Так, Харо.

Драпірування розсунулося, і Хара неначе пропливла крізь нього. Вона носила січові сандалі та червоно-жовту сукню, що оголювала її руки майже до плечей. Чорне гладеньке та змащене олією волосся було розділене пробором і зачесане назад, як крила комахи. Яскраві хижі риси її обличчя застигли в напрузі.

За Харою зайшла Алія — дівчинка приблизно двох років.

Побачивши доньку, Джессіка як завжди вразилася схожості Алії з Полом у цьому віці — той самий велично-запитальний вираз широко розплющених очей, темне волосся та різкий обрис губ. Але також була ледь помітна різниця, яка змушувала дорослих почуватися незатишно в присутності Алії. Дитина — по суті, маля — поводилася зі спокоєм та впевненістю, не характерними для її років. Дорослі вражалися, коли бачили, як вона сміється над витонченими каламбурами, якими обмінювалися чоловіки із жінками. Або ж вони ловили себе на тому, що слухають її шепелявий та нерозбірливий через іще не сформоване м’яке піднебіння голос і помічають у її словах тонкі натяки, які могли базуватися лише на досвіді, недоступному для дворічної дитини.

Хара із сердитим зітханням усілася на подушки й похмуро зиркнула на дитину.

— Аліє, — звернулася Джессіка до дочки.

Дівчинка підійшла до подушки біля Джессіки й, умостившись на ній, узяла матір за руку. Тілесний контакт відновив взаємний обмін інформацією, який вони здійснювали ще до того, як Алія народилася. Це не були спільні відчуття — хоча вони також виникали, якщо дівчинка доторкалася до Джессіки, коли та змінювала пряну отруту для церемоній. Це було чимось значно більшим — безпосереднє сприйняття іншої живої іскри, настільки гостре й колюче, що на рівні симпатичної нервової системи вони зливалися воєдино.

Офіційним тоном, яким належало звертатися до членів синового сімейства, Джессіка сказала:

— Субах уль кухар, Харо. Як почуваєшся ти цієї ночі?

З такою самою традиційною формальністю жінка відповіла:

— Субах ун нар. Зі мною все добре, — її слова звучали монотонно. Хара знову зітхнула.

Джессіка відчула, що Алії весело.

— Ганіма[62] мого брата гнівається на мене, — прошепелявила Алія.

Джессіка відзначила слово, яке вжила Алія стосовно Хари — ганіма. У мові фрименів це слово означало «щось здобуте в бою»; додатковий відтінок значення вказував, що це «щось» більше не вживали на позначення чогось іншого — якоїсь прикраси, наконечника стріли, що використовується як тягарець для штори.

Хара сердито зиркнула на Алію.

— Не намагайся мене образити, дитино. Я знаю своє місце.

— Аліє, що ти накоїла цього разу? — запитала Джессіка.

Відповіла Хара:

— Вона сьогодні не тільки відмовилася гратися з іншими дітьми, але й улізла, куди…

— Я сховалася за драпіруванням і спостерігала за народженням дитини Субаї, — заговорила Алія. — Це хлопчик. Він усе плакав, плакав, плакав. Оце так міцні в нього легені. Коли він вже наплакався…

— Вона підійшла й доторкнулася до нього, — перебила дівчинку Хара, — і він припинив плакати. Усі знають, що фрименське дитя, якщо воно на січі, має вдосталь виплакатися під час народження, бо більше не повинне буде плакати, аби не видати нас під час харджу.

— Він удосталь наплакався, — сказала Алія. — Я просто хотіла відчути його іскру, його життя. От і все. І коли він також відчув мене, то перехотів плакати.

— Це лише примножить пересуди серед людей, — вигукнула Хара.

— Хлопчик Субаї здоровий? — запитала Джессіка. Вона бачила, що Хару щось сильно тривожить, і хотіла зрозуміти, що саме.

— Усі матері кажуть, що здоровий, — відповіла Хара. — Вони знають, що Алія не нашкодила хлопчикові. Вони не сердилися, що Алія до нього доторкнулася. Карапуз миттєво сів і світився від щастя. Тут інше… — Хара знизала плечима.

— Уся справа в дивності моєї дочки, так? — запитала Джессіка — У тому, що вона говорить про речі з давноминулих днів, яких дитина її віку просто не може знати.

— Звідки вона знає, як виглядала дитина з Бели Теґейзе? — вимогливо запитала Хара.

— Але ж він схожий! — вигукнула Алія. — Хлопчик Субаї точнісінько такий, як син Міти, що народився перед самим відбуттям.

— Аліє! — прикрикнула Джессіка. — Попереджаю тебе!

— Але ж, мамо, я бачила, і це правда й…

Джессіка похитала головою, помітивши ознаки стурбованості на обличчі Хари. «Кого я породила? — спитала себе Джессіка. — Дочку, яка з народження знала все, що знала я… і навіть більше: усе, що відкрили перед нею в коридорах часу Превелебні Матері всередині мене».

— Питання не тільки в тому, що вона говорить, — сказала Хара. — Є ж іще її вправи: сяде собі та й витріщиться на скелю, тільки м’язик біля носа й ворухнеться або на пальці, або…

— Це тренування Бене Ґессерит, — відказала Джессіка. — Ти знаєш про це, Харо. Ти ж не станеш відмовляти моїй дочці в її спадку?

— Превелебна Матір, вам відомо, що ці штуки нічого для мене не означають, — відповіла Хара. — То все люди з їхніми пересудами. Я відчуваю в них небезпеку. Вони кажуть, що твоя донька — демон і що інші діти відмовляються з нею гратися, що вона…

— У неї мало спільного з іншими дітьми, — сказала на те Джессіка. — Але вона не демон. Просто…

— Звісно, що не демон!

Джессіку дуже здивувала пристрасть у голосі Хари й вона опустила погляд на Алію. Здавалося, дівчинка повністю занурилася у власні думки, неначе випромінювала… очікування. Джессіка знову перевела погляд на Хару.

— Я поважаю те, що ти член родини мого сина, — сказала Джессіка. (Алія ворухнулася під її рукою.) — Ти можеш відкрито говорити про все, що тебе хвилює.

— Я більше не буду членом родини вашого сина, — промовила Хара. — Я чекала так довго заради моїх синів, заради особливих тренувань, які вони проходять як діти Муад’Діба. Це та дрібниця, яку я можу дати їм, відколи збагнула, що не розділю з вашим сином ложа.

Знову тепла, майже напівсонна Алія заворушилася.

— Однак ти могла б стати гарною подругою моєму синові, — сказала Джессіка й додала подумки, бо постійно міркувала про це: «подругою… але не дружиною». А вслід за цією думкою вона наблизилася до основи, до пекучого болю, який викликали в неї перешіптування на січі, ніби союз її сина з Чані став чимось постійним — шлюбом.

«Я люблю Чані», — подумала Джессіка, але відразу ж нагадала собі, що любов повинна відступити перед монаршою доцільністю. Королівські шлюби укладають з інших причин, а не з любові.

— Гадаєш, я не знаю, що ти намислила для свого сина? — запитала Хара.

— Це ти про що? — з притиском уточнила Джессіка.

— Ти маєш намір об’єднати племена під його правлінням, — сказала Хара.

— Хіба це погано?

— Я бачу в цьому небезпеку для нього… й Алія — частина цієї небезпеки.

Дівчинка міцніше пригорнулася до Джессіки. Вона вже розплющила очі й тепер уважно вивчала Хару.

— Я бачила вас двох разом, — сказала Хара, — бачила, як ви торкаєтеся одна одної. Алія — плоть від плоті моєї, бо вона сестра того, кого я вважаю братом собі. Я приглядала за нею та берегла її відтоді, коли вона була лише немовлям. З першої разії. Я багато чого бачила, пов’язаного з нею.

Джессіка кивнула, відчуваючи, як зростає тривога Алії, що сиділа поряд із нею.

— Ти знаєш, про що я, — продовжила Хара. — Те, що вона від початку знала, що ми їй говоримо. Чи була на січі ще якась дитина, що в такому юному віці знала все про водну дисципліну? Яка ще дитина вперше звернеться до своєї няні зі словами: «Я люблю тебе, Харо»?

Хара не відводила погляду від Алії.

— Чому, по-твоєму, я не реагую на її образи? Я знаю, що вона каже так не зі зла.

Алія поглянула вгору на матір.

— Так, я теж умію думати, Превелебна Матір, — сказала Хара. — Я могла б бути Сайядіною. Я бачила те, що бачила.

— Харо… — Джессіка знизала плечима. — Я не знаю, що сказати. — Вона й сама подивувалася, бо це була чистісінька правда.

Алія випросталася і розправила плечі. Джессіка зрозуміла, що очікування завершилося: емоції об’єдналися в сплав рішення та смутку.

— Ми припустилися помилки, — сказала Алія. — І тепер нам потрібна Хара.

— Це трапилося під час церемонії сімені, — промовила Хара. — Коли ви, Превелебна Матір, змінювали Воду Життя, коли ненароджена Алія спала у вашому лоні?

«Потрібна Хара?» — здивувалася подумки Джессіка.

— А хто б іще міг поговорити з людьми й допомогти хоча б почати розуміти мене? — поцікавилася Алія.

— Що б ти хотіла, аби вона зробила? — запитала Джессіка.

— Вона вже знає, що треба робити, — відповіла Алія.

— Я розповім їм правду, — сказала Хара. Лице її, здавалося, враз стало старим і сумним. Оливкова шкіра на лобі зібралася в похмурі зморшки, а саме обличчя набуло гострих відьомських рис. — Я скажу їм, що Алія лише прикидається маленькою дівчинкою, хоча ніколи нею не була.

Алія похитала головою. Сльози текли по її щоках, і Джессіка відчула хвилю смутку, яка линула від доньки, так неначе це були її власні емоції.

— Я знаю, що я потвора, — прошепотіла Алія. Доросле твердження, що вирвалося з дитячих уст, саме по собі було свідченням сказаного.

— Ти не потвора! — вигукнула Хара. — Хто посмів сказати, що ти потвора?

Джессіку знову вразила в голосі Хари люта готовність захищати Алію. Вона розуміла, що дочка мала рацію — їм потрібна Хара. Плем’я зрозуміє Хару, зрозуміє і її емоції та слова — було очевидно, що вона любила Алію, неначе власну дитину.

— Хто сказав таке? — знову запитала Хара.

— Ніхто.

Алія використала поділ Джессічиної аби, щоб витерти сльози з обличчя. Потім дівчинка розгладила зім’яту та мокру тканину.

— Тоді не кажи такого, — наказала жінка.

— Так, Харо.

— А тепер, — продовжила няня, — можеш сказати мені, як усе було, щоб я могла переповісти це іншим. Розкажи, що з тобою трапилося.

Алія ковтнула й підняла очі на матір.

Джессіка кивнула.

— Одного дня я прокинулася, — почала Алія. — Це було схоже на пробудження, але я не пам’ятала, щоб засинала перед цим. Я була в теплому темному місці. І я боялася.

Слухаючи шепелявий голос дочки, Джессіка пригадала той день у великій печері.

— Коли мені стало страшно, — вела далі Алія. — Я спробувала втекти, але тікати не було куди. Тоді я побачила іскру… хоча насправді не можна сказати, що я її побачила. Іскра просто була там зі мною, і я відчула її емоції… вона мене втішала, заспокоювала, говорила, що все буде добре. Це була моя мама.

Хара витерла очі й підбадьорливо посміхнулася до Алії. Попри все, в очах фрименки палахкотіли дикі вогники — настільки яскраві, що здавалося, ніби очі також намагалися розчути слова дівчинки.

І Джессіка подумала: «Що насправді ми можемо знати про те, як вона думає… зважаючи на її унікальний досвід, тренування та спадковість?»

— Як тільки я заспокоїлася і відчула, що зі мною нічого не трапиться, біля нас з’явилася ще одна іскра… і все відбулося одночасно. Нею виявилася Превелебна Матір. Вона… переливала життя в мою маму… всі… і я була там із ними, бачила… все… І коли все закінчилося, я вже була ними; іншими та самою собою… тільки мені знадобився час, щоб віднайти себе. У мені було так багато інших.

— Це було жорстоко, — сказала Джессіка. — Жодна жива істота не повинна пробуджуватися до життя таким чином. Але найдивніше те, що ти прийняла все, що з тобою трапилося.

— Я не могла інакше! — скрикнула Алія. — Я не знала, як відштовхнути все те, або сховати свою свідомість… чи просто закритися… все просто трапилося… все…

— Ми не знали, — пробурмотіла Хара. — Коли ми давали твоїй матері Воду, щоб вона змінила її, ми не знали про твоє існування.

— Не сумуй через це, Харо, — відказала Алія. — Я не повинна жаліти себе. Зрештою, тут є привід і для радощів: Я Превелебна Матір. У племені є дві Преве…

Дівчинка замовкла й нахилила голову, прислухаючись.

Сидячи навпочіпки, Хара відкинулася на подушки й прикипіла поглядом до Алії, а тоді перевела очі на обличчя Джессіки.

— Невже ти не підозрювала цього? — запитала Джессіка.

— Тссс! — шикнула Алія.

Із-за завіси, що відділяла їхню кімнату від коридору січі, долинали віддалені ритмічні співи. Вони гучнішали, і тепер можна було розібрати окремі звуки: «Я! Я! Явм! Я! Я! Явм! Му зейн, валлах! Я! Я! Явм! Му зейн, Валлах!»

Співці пройшли повз вхід, їхні голоси гуділи у внутрішніх приміщеннях. Звуки повільно віддалялися.

Коли спів майже повністю стих, Джессіка розпочала ритуал зі смутком у голосі:

— То був місяць Рамадан, а на Бела Теґейзе якраз був квітень.

— Моя родина сиділа на своєму подвір’ї біля фонтану, — відгукнулася Хара, — і повітря вмилося вологою фонтанного струменя. Там на відстані руки росло дерево з круглими, налитими кольором портигюлями. Стояли корзини з міш-мішем та баклавами поряд із наповненими лібаном кухликами — усе те було гарним пригощанням. У наших садах і поміж наших отар панував мир… мир по всій землі.

— Життя повнилося щастям, аж доки не прибули вершники, — підхопила Алія.

— Кров стигла в жилах від волань моїх друзів, — сказала Джессіка, відчуваючи, як нею прокочувалися спогади, що виринали з минулих життів, які вона пам’ятала.

— Жінки кричали ла, ла, ла, — промовляла Хара.

— Вершники ввірвалися в муштамаль і кинулися до нас із ножами, з яких скрапувала червона кров наших чоловіків, — шурхотів голос Джессіки.

Усі троє замовкли, як замовк кожен у покоях на січі. Запала тиша, упродовж якої вони не давали згаснути своєму горю.

Нарешті Хара промовила ритуальне завершення церемонії, випльовуючи слова з такою різкістю, якої Джессіка ніколи раніше не чула від неї.

— Ніхто не забутий, ніщо не забуте, — сказала Хара.

У тиші, яка запала після цих слів, вони почули бурмотіння людей, шурхіт безлічі мантій. Джессіка відчула, що хтось стоїть за завісою, яка закривала її покої.

— Превелебна Матір?

Жіночий голос — Джессіка впізнала його: він належав Тартар, одній із дружин Стілґара.

— Чого тобі, Тартар?

— Біда, Превелебна.

Джессіка відчула, як стислося її серце, його знову пронизав раптовий страх за сина.

— Пол… — видихнула вона.

Тартар розсунула завіси й ступила до кімнати. Перш ніж завіса впала, Джессіка запримітила натовп людей у зовнішній залі. Вона поглянула на Тартар — дрібненька смаглявка в чорній із червоними візерунками робі. Ніздрі роздуваються, відкриваючи натерті корком мозолі, а повністю сині очі втупилися в Джессіку.

— Що трапилося? — запитала Джессіка.

— Є звістка з пустелі, — заговорила Тартар. — Усуль зустрінеться з творцем для випробування… це станеться сьогодні. Парубки стверджують, що він не може зазнати поразки, що він іще до заходу сонця стане вершником піску. Парубки гуртуються для разії. Вони поїдуть на північ і зустрінуть Усуля там. Кажуть, що вони піднімуть бойовий клич. Змусять його кинути виклик Стілґарові й підкорити собі всі племена.

«Збирати воду, озеленювати дюни, повільно, але напевне змінювати свій світ, — їм цього більше не достатньо, — подумала Джессіка. — Маленькі набіги, точні набіги — тепер, коли ми з Полом навчили їх, їм цього більше не достатньо. Вони відчули власну міць. Вони хочуть битися».

Тартар прочистила горло, тупцяючи на місці.

«Нам відомо, наскільки важливе обережне очікування, — подумала Джессіка, — але саме в ньому й криється осердя нашої розгубленості. Ми ж знаємо, якої шкоди може завдати надмірне чекання. Воно притлумлює розуміння мети, якщо триває надто довго».

— Парубки кажуть, що коли Усуль не кине Стілґарові виклик, то він буде боягузом, — додала Тартар, опустивши очі.

— Он як, — пробурмотіла Джессіка, а сама подумала: «Я бачила, як це дозрівало. І Стілґар також».

Тартар знову кашлянула.

— Навіть мій брат Шоаб каже так, — сказала вона. — Вони не залишать Усулю вибору.

«Отже, час настав, — вирішила Джессіка. — І Полові доведеться самому впоратися з цим. Превелебна Матір не сміє втручатися в питання успадкування влади».

Алія вивільнила руку з долоні матері й сказала:

— Я піду з Тартар і послухаю парубків. Раптом іще можна щось зробити.

Джессіка обмінялася поглядами з Тартар, але звернулася до Алії.

— Іди. Розкажеш мені про все, щойно матимеш змогу.

— Ми не хочемо, щоб це трапилося, Превелебна Матір, — сказала Тартар.

— Ми не хочемо цього, — погодилася Джессіка. — Племенам потрібна вся їхня сила. — Вона поглянула на Хару. — Ти підеш з ними?

Хара відповіла на невисловлену частину запитання:

— Тартар не дозволить завдати Алії шкоди. Вона знає, що скоро ми станемо дружинами одного чоловіка. Ми вже поговорили, Тартар і я. — Хара поглянула на Тартар, а тоді знову на Джессіку. — Ми зрозуміли одна одну.

Тартар, простягнувши долоню Алії, сказала:

— Нам треба поквапитися. Парубки скоро поїдуть геть.

Вони пройшли крізь завіси. Дитяча долоня лежала в маленькій жіночій долоні, але здавалося, що це дівчинка веде жінку.

— Якщо Пол-Муад’Діб переможе Стілґара, племені від цього краще не стане, — сказала Хара. — Звісно, раніше влада завжди передавалася саме так, але часи змінилися.

— Часи змінилися і для тебе, — сказала Джессіка.

— Невже ти гадаєш, що я сумніваюся в результаті такого двобою? — запитала Хара. — Усуль може лише перемогти.

— Я теж так гадаю, — погодилася Джессіка.

— І ти вважаєш, що мої особисті почуття втручаються в мої твердження, — сказала Хара. Вона похитала головою, водні кільця задзвеніли на її шиї. — Як же ти помиляєшся. Можливо, ти гадаєш, що я шкодую через те, що Усуль обрав не мене? Що я ревную до Чані?

— Ти обираєш сама, наскільки можеш, — відказала Джессіка.

— Мені шкода Чані, — промовила Хара.

Джессіка заклякла.

— Про що ти?

— Я знаю, що ти думаєш про Чані, — скзала Хара. — Ти вважаєш, що Чані не може бути дружиною твого сина.

Джессіка розслаблено відкинулася на подушки. Стенула плечима.

— Можливо.

— Ти, ймовірно, маєш рацію, — сказала Хара. — Якщо це так, ти можеш знайти несподіваного союзника — саму Чані. Вона бажає всього найкращого для нього.

Джессіка судомно ковтнула, їй різко перехопило подих.

— Чані дуже дорога для мене… — сказала вона. — Вона не могла…

— У тебе дуже брудні килими, — сказала Хара. Вона уважно розглядала підлогу, уникаючи погляду Джессіки. — Тут повсякчас тупцяє стільки людей. Тобі справді треба частіше їх чистити.

42

В ортодоксальній релігії неможливо уникнути втручання політики. Боротьба за владу пронизує тренування, освіту й дисципліну в такій спільноті. Завдяки постійному тиску вожді повинні повсякчас ставити собі питання: чи віддатися абсолютному опортунізму, що є платою за збереження влади, чи ризикнути навіть власним життям заради ортодоксальної етики.

Принцеса Ірулан. Муад’Діб: питання релігії

Пол чекав на піску за лінією наближення велетенського творця. «Я не повинен вичікувати нервово, наче контрабандист, — нагадав він собі. — Я маю стати частиною пустелі».

Хробак лишався на відстані кількох хвилин, виповнюючи ранок вібраціями й сичанням. Його рот із велетенськими зубами розкрився, наче гігантська квітка. Повітря було заповнене запахом прянощів.

Дистикост природно обтягував тіло Пола, а сам юнак уже майже не помічав носових клапанів і дихальної маски. Стілґарова наука — марудні години на піску — далася взнаки.

— На якій відстані в радіусі хробака ти маєш перебувати на піску? — запитував Стілґар.

Пол відповів правильно:

— Півметра на кожен метр діаметру хробака.

— Чому?

— Щоб уникнути виру, створеного його проходом, але мати час підбігти й осідлати хробака.

— Ти їздив на маленьких хробаках, вирощених для сімені та Води Життя, — сказав Стілґар. — Але під час випробування ти викличеш дикого творця, старця пустелі. Ти маєш ставитися до нього з належною повагою.

Тепер глибоке гуркотіння гупала змішувалося із шурхотом хробака. Пол глибоко вдихнув, навіть крізь фільтри відчуваючи мінеральну гіркоту піску. Дикий творець, старець пустелі, виринув просто перед ним. Його передні сегменти здіймалися, відкидаючи піщану хвилю, що ось-ось накриє Пола по коліна.

«Іди сюди, люба почваро, — думав він. — Ти ж чуєш мій поклик. Підходь, підходь».

Хвиля підкинула Пола, а повз нього пролітав піщаний пил. Юнак заспокоївся. Тепер у його світі панував лише хід огорнутої хмарами пилу хвилястої стіни, сегментованої скелі, на якій було чітко помітно лінії кілець.

Пол підняв гаки, оглянув їх і кинув. Відчув, як вони вгризлися в творця і потягнули. Він скочив уперед, відхиляючись від гаків та впираючись ногами в стіну. Ось у цьому й полягала головна мить випробування: якщо він устромив гаки правильно, хробак не перевернеться і не розчавить його.

Хробак сповільнив хід і ковзнув повз замовкле гупало, а тоді почав повільно скручуватися — вгору, вгору — підносячи якомога вище подразливі колючки, геть від піску, що міг пошкодити ніжний внутрішній шар кільчастих сегментів.

Пол опинився просто на спині хробака. Він почувався тріумфально — наче імператор, який наглядає за своїми володіннями. Він потамував раптову потребу розважитися, повертаючи хробака й вихваляючись своєю владою над ним.

Зненацька Пол збагнув, чому Стілґар попереджав його якось про нахабних юнаків, які гралися й танцювали з цими почварами, ставали на руки на їхніх спинах, витягували обидва гаки й застромлювали назад, перш ніж хробак скине їх.

Лишивши один гак на місці, Пол витягнув другий і розташував його нижче. Надійно закріпивши його, він переставив перший, спускаючись чимраз нижче по боці почвари. Хробак крутився і повертався, наближаючись до ділянки дрібного піску, де чекали інші фримени.

Пол бачив, як вони наближаються, використовуючи гаки для підйому, але уникаючи країв сегментів, доки ті не опиняться вгорі. Нарешті всі з присутніх стали позаду Пола, закріпившись гаками.

Стілґар пробрався крізь ряди, перевірив надійність кріплення Полових гаків, а тоді зиркнув на усміхнене обличчя парубка.

— Ну що, ти зробив це, так? — запитав Стілґар, перекрикуючи шипіння хробака. — Так? Ти його заарканив? — Стілґар випростався. — А я тобі скажу, що робота дуже нехлюйська. У нас дванадцятирічні краще все виконують. Ліворуч від місця, де ти чекав, був барабанний пісок. Якби хробак повернув туди, ти не зміг би відступати.

Посмішка зійшла з Полового обличчя.

— Я бачив барабанний пісок.

— Тоді чому ж ти не повідомив нашим, щоб хтось став напохваті? Ти мав право зробити це навіть під час випробування.

Пол ковтнув, повернувши обличчя до вітру.

— Гадаєш, я не повинен казати цього зараз? — мовив Стілґар. — Але це мій обов’язок. Я думаю про твою важливість для загону. Якби ти потрапив у барабанні піски, творець кинувся б на тебе.

Попри напад гніву, Пол знав, що Стілґар має рацію. Йому знадобилася добра хвилина й усі навички, вироблені під час материного навчання, щоб відновити спокій.

— Я прошу вибачення, — сказав він. — Такого більше не трапиться.

— Завжди лишай когось напохваті, аби хтось міг заарканити творця, якщо ти схибиш, — казав Стілґар. — Пам’ятай: ми працюємо разом. Тільки так можна ні в чому не сумніватися. То працюємо разом?

Він поплескав Пола по плечу.

— Працюємо разом, — погодився Пол.

— А тепер, — мовив Стілґар суворим голосом, — покажи, що ти вмієш керувати хробаком. З якого боку ми зараз?

Пол опустив погляд на лускату кільчасту поверхню, де вони стояли, зауважив розмір і тип лусочок: вони збільшувалися ліворуч і зменшувалися праворуч. Пол знав: кожен хробак найчастіше рухається, повернувшись певним боком догори. Коли він дорослішає, цей бік стає фактично верхом хробака. Нижні лусочки ставали більшими, важчими й рівнішими. На великому хробакові верхні лусочки можна було впізнати навіть за розміром.

Пересунувши гаки, Пол рушив ліворуч. Він кивнув ар’єргарду відкрити бічні сегменти, щоб хробак дотримувався прямого курсу, доки скручуватиметься. Коли творець перевернувся, Пол махнув двом стерновим, щоб ті вийшли вперед.

— Ах, хаііііі-йо! — вигукнув він традиційний клич. Стерновий ліворуч відкрив там кільчастий сегмент.

Творець звивався величним колом, аби захистити відкритий сегмент. Здійснивши повний оберт, хробак рушив назад на південь, а Пол гукнув:

— Ґейрат!

Стерновий відпустив свій гак. Творець дотримувався прямого курсу.

Стілґар мовив:

— Дуже добре, Поле-Муад’Дібе. Попрактикувавшись, ти можеш стати вершником піску.

Пол насупився, міркуючи: «Чи ж не я вискочив першим на хробака?»

Позаду нього раптом пролунав сміх. Загін почав співати, підкидаючи до неба його ім’я.

— Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб!

З дальнього краю хробака долинали удари стрекал погоничів по хвостових сегментах. Хробак почав набирати швидкість. Плащі майоріли на вітрі. Шурхіт піску посилився.

Пол озирнувся на загін, зауваживши там обличчя Чані. Розмовляючи зі Стілґаром, він дивився на неї:

— Отже, я піщаний вершник, Стіле?

— Халь яум! Сьогодні ти піщаний вершник.

— Отже, я можу обирати напрямок нашого руху?

— Саме так.

— Я фримен, що народився нині тут, в ергу Хаббанія. Я не жив до цього дня, бо був дитиною.

— Не зовсім дитиною, — зауважив Стілґар, пристібаючи край свого каптура, який шарпав вітер.

— Але був корок, що відгороджував мене від світу, й ось цей корок витягнуто.

— Корка більше нема.

— Я вирушу на південь — на двадцять гупал. Подивлюся на землю, яку ми створюємо, адже раніше бачив її тільки очима інших.

«А ще побачу свого сина і свою родину, — подумав він. — Мені потрібен час, щоб обдумати майбутнє, подібне до минулого у моїй пам’яті. Насувається хаос, і якщо я не зможу опинитися там, де зможу керувати ним, трагедії не уникнути».

Стілґар дивився на нього пильно і розважливо. Пол не відривав погляду від обличчя Чані й бачив, як на її лиці прокидається цікавість. Він зауважив також збудження серед загону, викликане його словами.

— Люди готові піти з тобою в рейд на харконненівські падини, — сказав Стілґар. — Вони на відстані одного гупала звідси.

— Федайкіни ходили зі мною в рейди, — відказав Пол. — І підуть іще, доки хоч один Харконнен дихає арракійським повітрям.

Доки вони їхали, Стілґар розглядав Пола, і юнак збагнув: вождь сприймає цю мить крізь призму того дня, коли він сам став на чолі січі Табр, а тоді прийняв владу на Раді Старшин після смерті Лієта-Кайнса.

«Він чув звіти про неспокій серед юних фрименів», — подумав Пол.

— Хочеш зібрати старшин? — запитав Стілґар.

У юнаків із загону зблиснули очі. Воїни хиталися і спостерігали. А ще Пол зауважив неспокій на обличчі Чані, коли вона переводила погляд зі свого дядька Стілґара на Пола-Муад’Діба, свого чоловіка.

— Ти не вгадаєш, чого я хочу, — сказав Пол.

А сам подумав: «Не можна відступати. Я маю контролювати цих людей».

— Сьогодні ти мудір піщаної гонитви, — у голосі Стілґара бриніла крижана офіційність. — Як ти скористаєшся цієї владою?

«Нам потрібен час, щоб відпочити й розважливо поміркувати», — подумав Пол.

— Ми підемо на південь, — сказав Пол.

— Навіть якщо я скажу, що, коли день хилитиметься до вечора, нам доведеться повернутися на північ?

— Ми підемо на південь, — повторив Пол.

Стілґар із підкресленою гідністю загорнувся в плащ.

— Бути Раді, — мовив він. — Я розішлю повідомлення.

«Він гадає, що я кину йому виклик, — подумав Пол. — І знає, що не вистоїть проти мене».

Пол повернувся на південь, відчуваючи вітер, що бив по неприкритих щоках. Він міркував про необхідності, втілені в його рішення.

«Вони й гадки не мають, як це», — подумав він.

Але він знав, що не може дозволити жодним міркуванням змінювати свої дії. Він мав дотримуватися центральної лінії бурі часу, що бовваніла перед ним у майбутньому. Настане мить, коли йому доведеться приборкувати стихію, але вдасться зробити це тільки тоді, коли він опиниться біля її епіцентру.

«Я не кидатиму йому виклик, якщо це можливо, — міркував він. — Якщо існує інший спосіб відвернути джигад…»

— Ми зупинимося для вечері та молитви в Печері Птахів під хребтом Хаббанія, — сказав Стілґар. Одним гаком він учепився в шкіру хробака, щоб не впасти від його хитання, а тоді вказав на низьку скелясту стіну, що здіймалася над пустелею.

Пол уважно роздивився скелю й величні прожилки каменю, що перетинали її, неначе хвилі. Ні зелень, ні квіти не пом’якшували цей суворий краєвид. Далі простягався шлях до південної пустелі — гонитва, що мала тривати десять днів і ночей: швидше творців рухатися не змусиш.

Двадцять гупал.

Шлях пролягав далеко від харконненівських патрулів. Пол знав, як це трапиться — сни підказали йому. Того дня злегка зміниться колір горизонту — зміна буде настільки незначною, що всі гадатимуть, буцімто уява видає бажане за дійсність — і там стоятиме нова січ.

— Чи влаштовує моє рішення Муад’Діба? — запитав Стілґар. У його голосі бринів ледь відчутний сарказм, але чутливі вуха фрименів, уважні до кожного крику птаха чи повідомлення в співі сейлаґо, вловили його, тому поглянули на Пола — що ж він робитиме.

— Стілґар чув, як я присягав йому на вірність, коли ми висвячували федайкінів, — сказав Пол. — Мій загін смертників знає, що я клявся з честю. Стілґар сумнівається в цьому?

Голос Пола виповнився справжнім болем. Стілґар почув це й опустив очі.

— Я знаю Усуля, мого січового товариша, і ніколи не засумніваюся в ньому, — мовив Стілґар. — Але ж у тобі ще є Пол-Муад’Діб, Герцог Атрід і Лісан аль-Гайб, Голос із Зовнішнього світу. З ними я не знайомий.

Пол відвернувся, подивившись на гряду Хаббанія, що виднілася над пустелею. Творець під ними був сильним і жвавим. Він міг віднести їх значно далі, ніж будь-який інший упійманий фрименами хробак.

Полові це було відомо. Жоден хробак із дитячих оповідок не міг дорівнятися до цього старого владаря пустелі. «Так починається нова легенда», — збагнув Пол.

Рука схопила його за плече.

Пол простежив за рукою і перевів погляд на обличчя — між маскою і каптуром дистикоста виднілися темні Стілґарові очі.

— Той, хто владарював на січі Табр до мене, — сказав Стілґар, — був моїм другом. Ми ділили з ним небезпеки. Він багато разів завдячував мені життям… а я йому.

— Я твій друг, Стілґаре, — відповів Пол.

— Ніхто не сумнівається в цьому, — Стілґар прибрав руку й знизав плечима. — Це питання звичаю.

Пол розумів, що Стілґар настільки занурився у фрименські звичаї, що навіть не розглядав інших можливостей. Тут новий ватажок брав владу або з мертвих рук попередника, або вбиваючи найсильнішого фримена в племені, якщо вождь загинув у пустелі. Стілґар піднявся таким чином до звання наїба.

— Залишмо творця в глибокому піску, — сказав Пол.

— Так, — погодився Стілґар. — Звідси ми дійдемо до печери пішки.

— Ми доволі довго їхали на цьому творцеві, тож тепер він закопається в пісок й ображатиметься кілька днів, — сказав Пол.

— Ти — мудір цієї піщаної гонитви, — сказав Стілґар. — Скажеш, коли нам…

Він замовк, утупившись у східне небо.

Пол озирнувся. Через даровану прянощами блакитну пелену на очах небо видавалося темним, а на тлі глибокої блакиті ритмічно блимала далека цятка.

Орнітоптер!

— Один маленький ’топтер, — сказав Стілґар.

— Можливо, розвідник, — погодився Пол. — Гадаєш, нас помітили?

— З такої відстані ми — тільки хробак на поверхні, — Стілґар махнув лівою рукою. — Додолу. Стрибайте на пісок.

Загін почав спускатися боками хробака, стрибати й змішуватися з піском під плащами. Пол зауважив, де стрибнула Чані. Тепер лишилися тільки вони зі Стілґаром.

— Хто піднімається першим, спускається останнім, — сказав Пол.

Стілґар кивнув, спустився з боку хробака на гаках і стрибнув на пісок. Пол зачекав, доки творець відійде на безпечну відстань від місця десантування загону, а тоді витягнув гаки. Це була доволі делікатна мить, адже хробак іще не виснажився повністю.

Звільнившись від стрекал і гаків, великий хробак почав занурюватися в пісок. Пол відбіг назад уздовж його спини, ретельно розрахував момент і зіскочив. Він приземлився на бігу, помчав до ковзкої поверхні дюни, як його вчили, й сховався під водоспадом піску, захищений плащем.

Тепер — чекання…

Пол обережно повернувся і поглянув на шматочок неба крізь щілину в складках плаща. Він уявляв, як усі інші вздовж шляху роблять так само.

Пол почув помахи крил орнітоптера ще до того, як побачив його. Зашелестіли реактивні двигуни, й апарат здійнявся над цим клаптем пустелі, широкою дугою повертаючись до хребта.

«’Топтер без розпізнавальних знаків», — зауважив Пол.

Апарат зник за хребтом Хаббанія.

Над пустелею прокричала пташка. Ще одна.

Пол виліз із піску й видерся на вершину бархана. Інші постаті вишикувалися в шерег, і юнак серед них упізнав Чані та Стілґара.

Стілґар махнув у напрямку хребта.

Загін зібрався й рушив піщаною ходою, ковзаючи поверхнею ламаним ритмом, який не потривожить творця. Стілґар підійшов до Пола через утрамбований вітром пісок бархана.

— Це апарат контрабандистів, — мовив вождь.

— Здається, що так, — погодився Пол. — Але вони залетіли надто глибоко в пустелю.

— У них також проблеми з патрулями, — пояснив Стілґар.

— Якщо вони залетіли так далеко, то можуть опинитися ще далі, — наполягав Пол.

— Твоя правда.

— Недобре, якщо вони залетять дуже далеко й побачать те, чого не повинні бачити. Вони ж продають інформацію.

— Вони полювали на прянощі, як гадаєш? — запитав Стілґар.

— Отже, десь неподалік мають чекати крило й краулер, — сказав Пол. — Прянощі в нас є. Розсиплемо їх, як наживку, по піску й піймаємо собі кількох контрабандистів. Їх потрібно навчити, що ця земля — наша, та й наші люди мають попрактикуватися з новою зброєю.

— Ось тепер Усуль говорить і думає, як справжній фримен, — гмикнув Стілґар.

«Але Усуль мусить відступити перед рішеннями, що збігаються із жахливою метою», — подумав Пол.

Буря наближалася.

43

Коли закон та обов’язок, скріплені релігією, стають одним цілим, ти перестаєш повністю розуміти себе й більше не належиш самому собі. Ти завше є чимось меншим за особистість.

Принцеса Ірулан. Муад’Діб: дев’яносто дев’ять див усесвіту

Головний транспортер із меланжевою фабрикою контрабандистів на борту випірнув із-за гряди барханів. Зусібіч від нього, наче бджоли навколо матки, кружляли орнітоптери-дрони. Перед роєм лежав гірський кряж, що вивищувався над пустелею, неначе дрібна копія Оборонної Стіни. Нещодавня буря розчистила його пологі схили.

У рубці-бульбашці Ґурні Галлек нахилився вперед, відрегулював олійні лінзи свого бінокля й оглянув навколишній ландшафт. За кряжем чоловік побачив темну пляму, яка могла виявитися викидом прянощів. Ґурні дав сигнал завислому в повітрі орнітоптеру, щоб той вирушив на розвідку.

’Топтер похитав крилами, підтверджуючи, що отримав сигнал. Він відокремився від рою й, опустившись до темного піску, закружляв навколо з опущеними максимально близько до поверхні детекторами.

Майже відразу апарат, склавши крило, різко знизився та зробив коло, що було сигналом для краулера про виявлення прянощів.

Ґурні сховав бінокль. Він знав: решта побачила сигнал. Місцина йому подобалася. Кряж був сховком і захистом, розташованим глибоко в пустелі. Незвичне місце для засідки… хоча… Ґурні подав знак своїм людям, щоб вони перелетіли через скелі та перевірили їх, а тоді відправив резерв патрулювати місцевість по периметру — але не надто високо, щоб їх здалеку не засікли детектори Харконненів.

Ґурні, проте, сумнівався, що харконненівські розвідники залітають настільки далеко. Це ще була територія фрименів.

Ґурні перевірив зброю, проклинаючи долю, яка унеможливлювала використання щитів. За будь-яку ціну треба було уникати використання того, що могло привернути увагу хробака. Чоловік почухав атраментовий шрам на підборідді, оглянув усе навколо й вирішив, що найбезпечніше буде повести маленьку групку через скелі. Розвідка на місцевості дасть найкращий результат. Не можна бути надміру обережним, коли й фримени, й Харконнени ладні вчепитися одне одному в горлянки.

Найбільше його хвилювали фримени. Вони були не проти продати вам стільки прянощів, скільки ви могли купити, але щойно ви хоч на фут заступали туди, куди вам, на їхню думку, було зась, вони перетворювалися на справжнісіньких войовничих демонів. Й останнім часом вони стали диявольськи хитрими.

Лукавство фрименів та їхня спритність у бою дратували Ґурні. Вони демонстрували таке витончене мистецтво ведення бою, з яким йому ще ніколи не доводилося стикатися. А його ж тренували найкращі бійці у всесвіті, а потім він загартовувався в битвах, де виживали лише найкращі.

Ґурні знову оглянув навколишній краєвид, дивуючись, чому його проймає неспокій. Може, це через хробака, якого вони бачили… але то було по інший бік кряжу.

У рубку-бульбашку поряд із Ґурні просунулася голова — начальник фабрики, одноокий старий пірат із густою бородою. Через багату на прянощі дієту він мав сині очі та молочно-білі зуби.

— Схоже на багату жилу, сер, — сказав начальник. — Мені приземлятися?

— Спускайся до підніжжя он тієї гряди, — наказав Ґурні. — Дай мені висадитися з моїми людьми. Ви звідти можете на гусеницях посунути до прянощів. А нам треба оглянути скелю.

— Зрозуміло.

— Раптом щось піде не так, — продовжив Ґурні, — рятуйте фабрику. Ми піднімемося на ’топтерах.

— Так, сер! — відсалютував начальник краулера. Він утягнув голову назад крізь люк.

Ґурні вкотре прикипів поглядом до небокраю. Йому треба було зважати на те, що поблизу — фримени, а він порушив їхні кордони. Фримени турбували його, точніше — їхня жорсткість та непередбачуваність. Багато чого пов’язаного з цим питанням непокоїло старого воїна, але нагорода за ризик була справді великою. Йому не давало спокою ще й те, що він не міг відрядити спостерігачів у небо над собою. Потреба дотримуватися радіомовчання лише додавала клопотів.

Краулер фабрики розвернувся, знижуючись на посадку. Він м’яко ковзнув по сухому піску біля підніжжя кряжу. Гусениці опустилися на пісок.

Ґурні відкрив прозорий ковпак, відклацнув страхувальні паски безпеки. Щойно фабрика зупинилася, він вистрибнув назовні, захряснув за собою кришку, пройшов безпечним карнизом над гусеницями й зіскочив на пісок, за сітчастою запоною. П’ятеро чоловіків із особистої охорони Ґурні стрибнули за ним із носового люка. Інші від’єднали крило від краулера. Воно відділилося й піднялося в повітря, щоб зайняти оптимальну позицію для моніторингу обстановки.

У ту ж мить великий краулер нахилився й покотився геть від кряжу — до темної плями прянощів на піску.

Поряд, пішовши в стрімке піке, приземлився ще один ’топтер. Потім іще один й іще. Висадивши чоту Ґурні на поверхню, вони піднялися в небо.

Ґурні потягнувся, щоб розім’яти затерплі під дистикостом м’язи. Маску-фільтр він не надягав, втрачаючи вологу заради важливішої мети: щоб віддавати накази, йому треба було зберігати силу голосу. Чоловік поліз кам’янистим схилом угору — вивчав місцевість: галька та дрібний пісок під ногами, запах прянощів.

«Гарне місце для перевалочної бази, — подумав Ґурні. — Варто було б прикопати тут деякі припаси».

Чоловік озирнувся і побачив, як його люди розпорошилися, йдучи за ним. Славні хлопці — навіть ті, кого він іще не встиг перевірити. Гарні бійці. Їм не треба повсякчас казати, що робити. Навколо жодного з них не задрижить силове поле щита. Нема в його загоні боягузів, які ввімкнули б посеред пустелі щит. Він би привабив хробака, який відібрав би в них знайдені прянощі.

З невисокого підвищення серед скель Ґурні бачив за півкілометра від себе пряну жилу, до ближнього краю якої щойно під’їхав краулер. Він зиркнув на своє повітряне прикриття, що тулилося до землі. Кивнувши самому собі, Ґурні продовжив підйом кряжем.

Майже відразу гряда перетворилася на вулкан.

Дванадцять гуркотливих струменів вогню здійнялися вгору до ’топтерів та крила. Краулер задзвенів понівеченим металом, а скелі навколо Ґурні заповнили бійці в каптурах.

Ґурні лише встиг подумати: «Присягаюся рогами Великої Матері! Ракети! Вони наважилися застосувати ракети!»

А тоді він зіткнувся обличчям до обличчя з фігурою в каптурі, що низько припала до землі, тримаючи крис-ніж напоготові. По обидва боки від них на скелях чекало ще двоє чоловіків. Ґурні бачив лише очі бійця в прогалині між каптуром і тканиною бурнуса піщаного кольору, але поза й готовність до удару виказували в суперникові натренованого воїна. Чоловік мав сині на синьому очі фримена з глибокої пустелі.

Ґурні потягнувся рукою до власного ножа, але не відводив погляду від наставленого на нього леза. Якщо вони наважилися використати ракети, отже, у них є й інша оборонна зброя. Наступна мить вимагатиме особливої зосередженості. Зі звуку він міг сказати, що принаймні частину його повітряного прикриття збили. Позаду себе Ґурні чув хекання кількох сутичок.

Суперник лише на мить відвів погляд, щоб простежити за тим, як Ґурні схопився за ніж.

— Залиш його в піхвах, Ґурні Галлеку, — промовив чоловік.

Ґурні завагався. Навіть крізь фільтр дистикоста голос був напрочуд знайомим.

— Ти знаєш моє ім’я? — запитав він.

— На мене тобі ніж не потрібен, Ґурні, — сказав чоловік і, випроставшись, уклав ножа назад до піхов під плащем. — Накажи своїм людям припинити марний опір.

Чоловік відкинув каптура та зняв фільтр.

Шок від побаченого скував м’язи Ґурні. Спершу йому навіть здалося, що він дивиться на привид Герцога Лето Атріда. Поступово він почав упізнавати…

— Пол, — прошепотів він, а тоді додав уже голосніше: — Це справді Пол?

— Хіба ти не віриш власним очам? — запитав Пол.

— Вони казали, що ти загинув, — проскреготав Ґурні й на півкроку відступив назад.

— Скажи своїм людям здатися, — наказав Пол і махнув у бік підніжжя гряди.

Неохоче відвівши погляд від Пола, Ґурні повернувся. Він побачив тільки поодинокі осередки спротиву. Сховані під каптурами пустельники, здавалося, були повсюди. Краулер тихо лежав на піску, а на ньому стояв фримен. Літальних апаратів у небі не було.

— Зупиніть бій! — проревів Ґурні. Він глибоко вдихнув, склав руки навколо рота рупором: — Це Ґурні Галлек! Зупиніть бій!

Повільно й обережно суперники розійшлися. Погляди в німому запитанні звернулися до нього.

— Це друзі! — пояснив Ґурні.

— Оце так друзі! — вигукнув хтось. — Половину наших перебили.

— То була помилка, — відказав Ґурні. — Не примножуйте її.

Він повернувся до Пола і втупився в його юні сині-сині очі фримена.

Посмішка торкнулася Полових уст, але вираз його обличчя залишався жорстким, і це нагадало Ґурні про старого Герцога, діда Пола. Він помітив іще й те, чого ніколи не було в Атрідів — чітко окреслені жилаві м’язи, обвітрена шкіра, обережність в очах та розважливий погляд, який, здавалося, оцінював усе навколо себе.

— Вони казали, що ти загинув, — повторив Ґурні.

— І, здається, найкращим захистом для мене було переконати їх і надалі так уважати, — сказав Пол.

Ґурні збагнув, що в цій фразі містилося вибачення за те, що його покинули напризволяще, змусивши повірити, що юний Герцог… його друг, мертвий. Він думав, чи залишилося в цьому бійцеві хоч щось від того хлопчика, якого він знав і тренував.

Пол підступився ближче до давнього товариша й відчув, як запекло в очах.

— Ґурні…

Схоже, це трапилося саме собою — вони обіймалися та плескали один одного по спині. Переконувалися в справжності плоті.

— Ах ти молоде щеня! Ах ти молоде щеня! — продовжував повторювати Ґурні.

А Пол відказував:

— Ґурні, друзяко! Ґурні, друзяко!

Зрештою вони відступилися і поглянули один на одного. Ґурні глибоко вдихнув.

— То це через тебе бойова тактика фрименів стала настільки майстерною. Я мав би здогадатися. Вони проводили свої операції так, неначе це я їх розробляв. Якби ж я тільки знав… — він похитав головою. — Юначе, якби ж ти озвався хоча б слівцем. Мене б ніщо не спинило. Я б притьмом кинувся до тебе й…

Вираз Полових очей змусив його замовкнути… такий важкий, розсудливий погляд.

Ґурні зітхнув.

— Звісно, відразу знайшлися б ті, хто поцікавився б, куди це майнув Ґурні Галлек, і дехто з них самим тільки питанням не обмежився б. Вони б полювали на відповіді.

Пол кивнув і глянув на фрименів, які стояли в очікуванні навколо нього — на обличчях його федайкінів прозирала оцінювальна допитливість. Парубок відвернувся від загону смертників знову до Ґурні. Зустріч зі своїм колишнім учителем фехтування сповнила його захватом. Пол уважав це добрим знаменням, свідченням того, що він прямує до майбутнього, де все буде добре.

«З Ґурні на моєму боці…»

Пол глянув на кряж за спинами федайкінів, роздивився команду контрабандистів, що прийшла з Галлеком.

— За що готові битися твої люди, Ґурні? — запитав він.

— Усі вони контрабандисти, — відповів Ґурні. — Вони готові битися за прибуток.

— Прибутку наша справа дає мало, — сказав Пол і помітив перехрещені пальці на правиці Ґурні — гарно відомий йому сигнал із минулого. Серед контрабандистів були ті, кого варто боятися й остерігатися.

Пол смикнув себе за губу, показуючи, що зрозумів повідомлення, і підвів погляд на чоловіків, що вартували на скелях. Серед них був Стілґар. Згадка про невирішену проблему остудила захват Пола.

— Стілґаре, — промовив він. — Це Ґурні Галлек, про якого я тобі розповідав. Майстер зброї мого батька, один із майстрів фехтування, що навчав мене, давній друг. Йому можна довіряти в будь-якій справі.

— Я чув про це, — відказав Стілґар. — Ти його Герцог.

Пол глянув на темне обличчя перед собою, подумки запитуючи, які причини змусили Стілґара це сказати. «Його Герцог». Якась дивна й двозначна інтонація чулася в голосі керманича. Неначе він хотів сказати щось інше. Так не схоже на Стілґара, лідера фрименів, які говорили все, що думали.

«Мій Герцог! — подумав Ґурні. Він знову поглянув на Пола. — Звісно, після смерті Лето його титул успадкував Пол».

Схема фрименської війни на Арракісі стала набувати для Ґурні нової форми. «Мій Герцог!» Те, що було мертвим у ньому, поверталося до життя. Лише частково він зауважив наказ Пола роззброїти контрабандистів перед допитом.

Ґурні збагнув наказ, лише коли частина його людей стала протестувати. Він похитав головою.

— Ви що, глухі? — гарикнув він. — Це законний Герцог Арракіса. Виконуйте його накази.

Бурчачи, контрабандисти підкорилися.

Пол підійшов ближче до Ґурні й тихо заговорив до нього:

— Я не очікував, що ти вскочиш в цю пастку, Ґурні.

— Я готовий до покарання, — погодився Ґурні. — Закладаюся, що та пляма прянощів завтовшки не більше за піщинку. Якраз досить, щоб спокусити нас.

— Цей заклад ти виграв, — відказав Пол. І зиркнув на роззброєних чоловіків. — Чи є серед загону люди мого батька?

— Жодного. Ми добряче їх розпорошили. Серед вільних торговців їх кілька. Більшість витратила свої прибутки, щоб забратися звідси.

— Але ти залишився.

— Так.

— Через Раббана, — кивнув Пол.

— Я гадав, що в мене не зосталося нічого, крім помсти, — сказав Ґурні.

З вершини кряжу пролунав дивний уривчастий крик. Ґурні глянув угору на фримена, що розмахував хустинкою.

— Іде творець, — промовив Пол. Він кинувся до гребеня скелі, а Ґурні поспішив за ним. Обидва повернули голови на схід. На середній відстані від них помітно було насип хробака: огорнутий курявою слід сунув крізь дюни прямісінько до кряжу.

— Доволі великий, — сказав Пол.

Від краулера під ними долинав гуркіт. Він повернув гусениці, наче гігантська комаха і задеренчав у бік скель.

— Погано, що не вдасться врятувати транспортер, — прошипів Пол.

Ґурні зиркнув спершу на парубка, а потім перевів погляд назад, де посеред пустелі диміли уламки збитих фрименськими ракетами транспортера та орнітоптерів. Його пронизав гострий біль за загиблими тут людьми — його людьми.

— Твій батько більше переймався б людьми, яких міг би врятувати.

Пол важко поглянув на друга, а тоді повільно опустив очі. Зрештою він сказав:

— Вони були твоїми друзями, Ґурні. Я розумію. Але для нас вони все ж таки порушники кордонів, які могли побачити те, що не мали б бачити. Ти маєш розуміти.

— Я чудово все розумію, — сказав Ґурні. — І тепер мені цікаво побачити те, що я не мав би бачити.

Пол зиркнув на співрозмовника й побачив добре знайомий вовчий вищир на обличчі Галлека, від якого на підборідді напнувся атраментовий шрам.

Ґурні кивнув на пустелю під ними. Куди не глянь, фримени працювали коло чогось. Здається, ніхто з них не переймався наближенням хробака.

З-за плями прянощів, що стала приманкою для контрабандистів, долинуло гупання — глибокий барабанний бій, що, здавалося, відлунював у них у ногах. Ґурні побачив, як фримени розпорошилися вздовж шляху, яким сунув хробак.

Він рухався, неначе гігантська піщана риба, здіймався над поверхнею та знову пірнав у пісок — кільця його струменилися та звивалися. За мить зі свого зручного спостережного пункту над пустелею Ґурні побачив, як заарканили хробака: перші сміливці з гаками стрибнули на звіра та повернули його, даючи решті загону можливість видряпатися нагору по блискучому лускатому боці істоти.

— Одне з того, що ти не мав би бачити, — сказав Пол.

— Ми чули про це, — сказав Ґурні. — Але в таке важко повірити, доки сам цього не побачиш. — Він похитав головою. — Створіння, якого на Арракісі всі бояться, для вас — просто скакун.

— Ти чув, як мій батько говорив про силу пустелі, — сказав Пол. — Ось вона. Поверхня всієї планети належить нам. Ні буря, ні монстри, ні будь-що інше не здатне спинити нас.

«Нас, — відзначив Ґурні. — Він має на увазі фрименів. Він говорить про себе як про одного з них». Знову Ґурні подивився в сині від прянощів очі Пола. Він знав, що і його очі затягла синь, але контрабандисти мали змогу дістати їжу з інших планет, тому насиченість кольору свідчила про належність до вищої або нижчої касти контрабандистів. Про людей, які надто злилися з місцевим населенням, вони казали «відмічені прянощами». До такої ідеї вони завжди ставилися з недовірою.

— Були часи, коли в цих широтах ми не їздили на творцеві вдень, — продовжував Пол. — Але в Раббана тепер замало авіації, щоб марнувати її на розглядання кількох плямок у піску, — він поглянув на Ґурні. — Твої ’топтери були шоком для нас.

«Для нас… для нас…»

Ґурні хитнув головою, щоб відігнати непрохані думки.

— Ми не шокували вас настільки, наскільки нас шокували ви, — сказав він.

— Що кажуть про Раббана в западинах і селах? — запитав Пол.

— Розповідають, що він зміцнив села грабенів, і вам не вдасться завдати їм значної шкоди. Кажуть, що мешканці будуть сидіти всередині, обороняючись, поки ви не виснажите себе марними атаками.

— Іншими словами, — сказав Пол, — вони стриножені.

— Тоді як ви можете пересуватися, де заманеться, — сказав Ґурні.

— Цієї тактики я навчився від тебе, — відзначив Пол. — Вони втратили ініціативу, а отже, програли війну.

Ґурні усміхнувся — повільно й дуже знайомо.

— Наші вороги саме там, де я хотів би, щоб вони були, — сказав Пол і подивився на друга. — Що ж, Ґурні, чи приєднаєшся ти до мене, щоб завершити цю кампанію?

— Приєднаюся? — Ґурні витріщився на колишнього вихованця. — Мілорде, я не полишав своєї служби. Це ви облишили мене… з думкою про вашу смерть. А я, кинутий напризволяще, сповідувався в минулих гріхах, як умів, і чекав на мить, коли зможу продати своє життя за належну ціну. За смерть Раббана.

Пол зніяковів.

Через каміння до них підбігла жінка. Її очі світилися в шпарині між каптуром дистикоста та лицевою маскою. Вона переводила погляд із Пола на його співрозмовника. Жінка зупинилася перед Полом. Ґурні зауважив, як близько вона підступила до Пола й наскільки власницькими були її рухи.

— Чані, — сказав Пол, — це Ґурні Галлек. Я розповідав тобі про нього.

Вона глянула спершу на Ґурні, а тоді знову на Пола.

— Так, чула.

— Куди поїхав наш загін на творцеві? — запитав Пол.

— Вони лишень відвели його вбік, щоб ми могли врятувати обладнання.

— Що ж, тоді… — Пол замовк, принюхавшись до повітря.

— Здіймається вітер, — сказала Чані.

З вершини кряжу закричали:

— Гей, вітер іде!

Ґурні бачив, як тепер заворушилися фримени — повсюдна метушня та поспіх. Вітер налякав їх так, як не зміг налякати хробак. Краулер виїхав на сухий пісок під ними, у скелях розчинилася брама… щойно машина заїхала всередину, камені зсунулися так щільно, що прохід зник у них із очей.

— І багато у вас таких сховків? — поцікавився Ґурні.

— Безліч, — відказав Пол і подивився на Чані. — Знайди Корбу. Скажи йому, що Ґурні попередив мене — серед контрабандистів є ті, кому не можна довіряти.

Дівчина ще раз зиркнула на Ґурні, знову на Пола, кивнула й стала спускатися по камінні, перестрибуючи з одного на інший з елегантністю газелі.

— Вона твоя жінка, — прохрипів Ґурні.

— Матір мого первістка, — промовив Пол. — Серед Атрідів є ще один Лето.

Ґурні відреагував на новину лише розширеними очима.

Пол критично споглядав метушню навколо себе. На східному небі переважав світло-коричневий колір. Вряди-годи налітав поривчастий вітер, що здіймав над головами людей куряву.

— Застібни дистикост, — наказав Пол і приладнав маску та каптур на обличчя.

Ґурні підкорився, дякуючи небесам за фільтри.

Пол заговорив голосом, зміненим носовим корком.

— Кому з твоїх людей не можна довіряти, Ґурні?

— Є кілька новачків, — відказав Ґурні. — Іншопланетники… — Він завагався, здивувавшись, із якою легкість вимовив це слово: «Іншопланетники».

— Так? — гнув своєї Пол.

— Вони не схожі на звичайних мисливців фортуни, які юрмами йдуть до нас, — уточнив Ґурні. — Вони набагато жорсткіші.

— Харконненівські шпигуни? — перепитав Пол.

— Гадаю, мілорде, вони звітують не перед Харконненами. Підозрюю, ці люди служать Імператорові. Від них тхне Салусою Секундус.

Пол різко зиркнув на Ґурні.

— Сардаукари?

Він знизав плечима.

— Якщо так, то добре замасковані.

Пол кивнув, розмірковуючи, наскільки легко Ґурні знову став васалом Атрідів… хоча й не зовсім таким, як раніше… були відмінності. Арракіс теж змінив його.

Двоє фрименів із каптурами на голові, виринувши з-за розбитої скелі, полізли вгору. Один із них ніс перекинутий через плече великий чорний згорток.

— Де тепер моя команда? — запитав Ґурні.

— У безпечному місці прямісінько під нами, — відказав Пол. — У нас там печера — Печера Птахів. Ми вирішимо, що з ними робити, після бурі.

Чийсь голос покликав:

— Муад’Дібе!

Пол озирнувся і побачив фрименську варту, що махала йому знизу біля печери. Пол просигналив, що почув.

Ґурні отетерів і прикипів поглядом до Пола.

— То це ти — Муад’Діб? — вражено запитав він. — Ти — воля пісків?

— Це моє фрименське ім’я, — пояснив Пол.

Ґурні відвернувся, охоплений гнітючим відчуттям тривоги. Половина його загону наклала головою в пісках, решта — у полоні. Він не переймався через новачків, яким не йняв віри, але серед них були й гарні хлопці, друзі, за яких він відчував відповідальність. «Ми вирішимо, що з ними робити, після бурі». Так сказав Пол, так сказав Муад’Діб. І Ґурні пригадав історії, які переповідали про Муад’Діба, про Лісана аль-Гайба — що він здер шкіру з харконненівського офіцера, щоб зробити з неї барабан, що його оточує загін смертників-федайкінів, що кидаються в бій із піснею смерті на вустах.

Він.

Фримени нарешті видряпалися на скелю й одним стрибком опинилися перед Полом. Темнолиций промовив:

— Усе гаразд, Муад’Дібе. Нам теж краще спуститися.

— Добре.

Ґурні відзначив тон чоловікового голосу — напівкоманда, напівпрохання. Цього чоловіка звали Стілґар, іще один вояк із нових фрименських легенд.

Пол подивився на згорток у руках іншого чоловіка.

— Що там, Корбо?

Замість нього відповів Стілґар:

— Це було в краулері. Там ініціали твого друга, а всередині — балісет. Безліч разів я чув, як ти говорив про майстерну гру Ґурні Галлека на балісеті.

Ґурні вивчав мовця, запам’ятовуючи край чорної бороди, що вибивалася з-під маски дистикоста, яструбиний погляд і витончений ніс.

— Ваш друг уміє думати, мілорде, — сказав Ґурні. — Дякую, Стілґаре.

Стілґар махнув чоловікові, щоб той віддав згорток Ґурні, й сказав:

— Дякуй мілордові Герцогу. Лише його прихильність дозволяє тобі тут бути.

Галлек узяв згорток, дивуючись жорстким ноткам цієї розмови. Цей чоловік ледь не кидав йому виклик, і Ґурні питав себе, чи здатні фримени на ревнощі? Ось прийшов такий собі Ґурні Галлек, що знав Пола ще навіть до Арракіса. Давній товариш юного Атріда, яким Стілґарові ніколи не стати.

— Хотів би я, щоб ви двоє стали друзями.

— Ім’я фримена Стілґара добре відоме, — сказав Ґурні. — Будь-який убивця Харконненів буде мені за доброго друга.

— Чи потиснеш ти руку моєму другові Ґурні Галлеку, Стілґаре? — запитав Пол.

Повільно Стілґар простягнув руку й стиснув важку, мозолясту від меча долоню Ґурні.

— Мало кому не відоме ім’я Ґурні Галлека, — сказав він і розімкнув пальці. Потім фримен повернувся до Пола. — Буря дужчає.

— Зараз.

Стілґар пішов назад, ведучи їх покрученою та вигнутою стежкою між камінням униз до затіненої розколини, що слугувала низьким входом до печери. Люди поквапилися запечатати за ними двері. Світлокулі осявали широке склепінчасте приміщення з припіднятим біля однієї зі стін майданчиком і проходом, який губився десь у глибині.

Пол і Ґурні, який стояв праворуч від нього, скочили на узвишшя, й Атрід повів друга проходом. Решта фрименів обрала інший лаз навпроти входу. Пол прямував крізь передпокій до кімнати з багряним драпіруванням на стінах.

— Тут ми можемо трохи побути наодинці, — сказав Пол. — Мої люди поважають мій…

Із сусідньої зали долинув тривожний гуркіт, за яким донеслися крики та брязкіт зброї. Пол крутнувся на місці й кинувся через передпокій до узвишшя в сусідній печері. Ґурні біг за ним із мечем напоготові.

Під ними на землі чоловіки кружляли в рукопашному бою. Пол застиг на мить, оцінюючи побачене та відділяючи фрименські роби й бурки від костюмів їхніх суперників. Спираючись на вивчене від матері вміння розпізнавати найменші натяки, Пол став свідком красномовної ситуації — фримени билися проти чоловіків, що, незважаючи на вбрання контрабандистів, тримали оборону, ставши по троє спина до спини в бойовій стійці на напівзігнутих ногах.

Така тактика ближнього бою була визначальною рисою імперських сардаукарів.

Федайкіни в натовпі побачили Пола, і печерою, відлунюючи, прокотився їхній бойовий клич:

— Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб!

Однак Пола запримітив іще дехто — в юнака метнули чорний ніж. Пол ухилився, почув, як ніж ударився об камінь за його спиною, а тоді побачив, як Ґурні підняв клинок.

Трійки сардаукарів на той час уже відтіснили назад.

Ґурні тримав ніж у Пола перед очима, вказуючи йому на тонку жовту звивину імперського кольору, золотого лева на ефесі та багатогранне око в основі руків’я.

Сардаукари! Жодних сумнівів.

Пол виступив на край майданчика. Уціліло лише троє сардаукарів. Скривавлені клапті фрименів і сардаукарів купами лежали по всій залі.

— Стійте! — закричав Пол. — Герцог Пол Атрід наказує вам зупинитися.

— Сардаукари, — звернувся Пол до тих, хто вижив. — За чиїм наказом погрожуєте ви Герцогові цієї планети? — і враз побачивши, що його люди стискаються кільцем навколо ворогів, гарикнув: — Я сказав назад!

Один із трійці випростався.

— А хто сказав, що ми сардаукари?

Пол узяв ніж із рук Ґурні й підняв його високо вгору.

— Він сказав.

— Тоді хто сказав, що ти — Герцог Арракіса? — допитувався боєць.

Пол указав на федайкінів.

— Ці люди кажуть, що я Герцог Арракіса. Ваш власний Імператор подарував Арракіс Дому Атрідів. Дім Атрідів — це я.

Сардаукар, стурбовано зачовгавши, заметушився і замовк.

Пол вивчав його. Високий, із пласкими рисами обличчя та блідим шрамом на половину лівої щоки. Його поведінка виказувала гнів і стурбованість, але він усе одно випромінював гордість, без якої сардаукар був наче голий — а з нею навіть без одягу він був би повністю одягнений.

Пол поглянув на одного з командирів федайкінів:

— Корбо, як так сталося, що в них виявилася зброя?

— Вони сховали ножі в потаємних кишенях на спинах дистикостів.

Пол кинув оком на мертвих і покалічених у залі, а тоді знову перевів погляд на командира. Усе було зрозуміло без слів. Командир опустив очі.

— Де Чані? — запитав Пол і, затамувавши подих, чекав на відповідь.

— Стілґар забрав її звідси, — чоловік кивнув у бік одного з проходів і також глянув на мертвих і поранених.

— Я повністю відповідаю за цю помилку, Муад’Дібе.

— Ґурні, скільки було сардаукарів? — запитав Пол.

— Десять.

Пол легко зістрибнув на підлогу зали, пройшов уперед і став на відстані удару перед сардаукаром, що говорив із ним.

Федайкіни напружилися. Їм не подобалося, коли Пол ось так піддавав себе небезпеці. Вони намагалися цього уникати, бо хотіли зберегти мудрість Муад’Діба.

Не обертаючись, Пол звернувся до командира:

— Скільки наших постраждало?

— Четверо поранених і двоє вбитих.

Пол побачив якийсь рух за спинами сардаукарів. Чані та Стілґар стояли біля одного з проходів. Погляд юнака знову ковзнув до сардаукара, зосередившись на іншопланетній білизнí його очей.

— Твоє ім’я? — вимогливо гарикнув Пол.

Чоловік заціпенів, а потім глянув то ліворуч, то праворуч.

— Навіть не намагайся, — сказав Пол. — Немає сумніву, що вам наказали знайти та вбити Муад’Діба. Певен, саме ви запропонували пошукати прянощі глибоко в пустелі.

Здивоване зітхання Ґурні викликало усмішку в Пола.

Обличчя сардаукара побагряніло.

— Але той, кого ти бачиш зараз перед собою, значно більший за Муад’Діба, — сказав Пол. — Семеро твоїх за двох наших. Троє на одного. Дуже непогано, якщо ти б’єшся із сардаукарами, еге ж?

Чоловік став навшпиньки, але завмер, щойно федайкіни посунули вперед.

— Я запитую, як тебе звуть, — сказав Пол, використовуючи Голос. — Назви мені своє ім’я!

— Капітан Арамшам, імператорський сардаукар! — вичавив із себе чоловік. Щелепи його заскреготали. Він перелякано вирячився на Пола. Нахабство, яке дозволяло йому вважати цю печеру схованкою варварів, наче рукою зняло.

— Що ж, капітане Арамшаме, — сказав Пол. — Дорого б заплатили Харконнени, щоб знати те, що тепер відомо тобі. А скільки б дав Імператор за інформацію, що Атріди, попри його зраду, досі живі.

Капітан роззирнувся по боках на двох бійців, що залишилися в нього. Пол майже бачив думки, які снували в його голові. Сардаукари не здаються, але Імператор має знати про цю загрозу.

Досі використовуючи Голос, Пол сказав:

— Здавайтеся, капітане.

Чоловік ліворуч від сардаукара кинувся на Пола, але його спинив ніж капітана, що, зблиснувши, ввійшов йому в груди. Боєць звалився мертвою тушею на підлогу з клинком у тілі.

Капітан повернув обличчя до єдиного свого солдата:

— Тільки я вирішую, як найкраще можна прислужитися Його Величності. Зрозуміло?

Сардаукар став вільно.

— Кидай зброю, — наказав капітан.

Сардаукар підкорився.

Капітан знову повернув голову до Пола.

— Заради тебе я вбив друга, — промовив він. — Ніколи не забувай про це.

— Ти мій бранець, — сказав Пол. — Ви здалися мені. Живі чи мертві, для мене це не важливо.

Він махнув варті забрати сардаукарів і покликав до себе командира, що обшукував полонених.

Вартові пішли, тягнучи за собою солдатів Імператора.

Пол нахилився до Корби.

— Муад’Дібе, — сказав чоловік. — Я підвів тебе…

— Це була моя провина, — перебив його Пол. — Мені слід було попередити тебе, що саме треба шукати. У майбутньому, обшукуючи сардаукарів, пам’ятай про це. Пам’ятай також, що кожен має один чи два фальшивих нігті на нозі, які в поєднанні із замаскованими деталями на тілі можуть перетворюватися на ефективний передавач. Вони можуть мати більше, ніж один фальшивий зуб. У волоссі носять згорнуту шиґаструну, настільки тоненьку, що її майже неможливо помітити, але таку міцну, що нею можна не тільки задушити людину, а й відрізати їй голову. Коли перевіряєш сардаукара, ти маєш просканувати кожен міліметр його тіла, зголити кожну волосину. І навіть тоді, будь певен, ти міг щось пропустити.

Юнак подивився на Ґурні, який підійшов ближче, щоб послухати його.

— Тоді нам краще вбити їх, — сказав Корба.

Пол, не відводячи погляду від Ґурні, похитав головою.

— Ні, я хочу, аби вони втекли.

Ґурні витріщився на юнака.

— Сір… — видихнув він.

— Так?

— Ваш командир має рацію. Убийте цих в’язнів. Знищіть усі сліди. Ви ж зганьбили імперського сардаукара! Коли Імператор дізнається про це, то не заспокоїться, доки не засмажить вас на повільному вогні.

— Навряд чи Імператорові це вдасться, — сказав Пол. Він говорив повільно та холодно. Щось усередині нього змінилося, поки він дивився на сардаукара. У його свідомості, нарешті, чітко окреслилися деякі рішення.

— Ґурні, — запитав він. — Скільки агентів Гільдії в оточенні Раббана?

Галлек випростався і примружився:

— Ваше запитання не має…

— Скільки? — гарикнув Пол.

— Арракіс кишить агентами Гільдії. Вони скуповують прянощі так, наче це найцінніша речовина у всесвіті. Чого б іще, по-вашому, ми зайшли так далеко…

— Це і є найцінніша речовина у всесвіті, — пояснив Пол. — Для них. — Він поглянув на Стілґара та Чані, що йшли залою до них. — І ми її контролюємо, Ґурні.

— Її контролюють Харконнени! — заперечив Галлек.

— Лише ті, хто може знищити річ, по-справжньому нею володіють, — сказав Пол. Ґурні хотів іще щось додати, але Пол зробив йому знак помовчати, коли побачив Стілґара та Чані, що стояли перед ним.

Пол узяв лівою рукою ніж сардаукара, демонструючи його Стілґарові.

— Ти живеш заради блага племені, — сказав Пол. — Чи міг би ти пустити мені кров цим ножем?

— Заради блага племені, — проревів Стілґар.

— Тоді бери його, — сказав Пол.

— Ти кидаєш мені виклик? — запитав Стілґар.

— Якщо я це зроблю, — відказав Пол, — то беззбройний стоятиму перед тобою і дам зарізати себе.

Стілґар, важко дихаючи, швидко відступив.

— Усулю! — крикнула Чані, переводячи погляд із Ґурні на Пола й навпаки.

Поки Стілґар зважував почуте, Пол сказав:

— Ти, Стілґаре, вояк. Коли сардаукари влаштували тут бійню, ти не був на гребені битви. Найпершою твоєю думкою був порятунок Чані.

— Вона моя племінниця, — сказав Стілґар. — Але якби я хоч трохи засумнівався, що твої федайкіни зможуть подолати цих виродків…

— Чому ти передусім подумав про Чані?

— Не про неї.

— Он як?

— Про тебе, — зізнався Стілґар.

— То гадаєш, ти зміг би підняти на мене руку? — запитав Пол. Стілґар затремтів.

— Такі наші звичаї, — пробурмотів він.

— Є серед ваших звичаїв і такий, що наказує вбивати знайдених у пустелі чужинців з інших планет, щоб принести їхню воду в дар Шай-Хулуду, — сказав Пол. — Проте однієї ночі ти дарував життя двом таким чужинцям, мені та моїй матері.

Стілгар усе ще мовчки тремтів і дивився на Пола.

— Звичаї змінюються, Стіле. Ти сам їх змінив.

Стілґар поглянув на жовту емблему на ножі, що тримав у руках.

— Коли я стану Герцогом Арракіса й Чані буде зі мною, невже ти гадаєш, що я матиму час залагоджувати справи січі Табр? — запитав Пол. — От ти хіба переймаєшся внутрішніми проблемами кожної родини?

Стілґар продовжував дивитися на ніж.

— Хочеш, аби я відрізав свою праву руку? — запитав Пол.

Стілґар повільно підвів очі.

— Ти, — не вмовкав Пол. — Ти гадаєш, що я маю позбавити себе та плем’я твоєї мудрості й сили?

Стілґар тихо промовив:

— Юнака з мого племені, ім’я якого я знаю, я міг би вбити в поєдинку за волею Шай-Хулуда. Але я не можу стати проти Лісана аль-Гайба. Ти знав це, коли давав мені цей ніж.

— Так, знав, — погодився Пол.

Стілґар розтиснув пальці. Ніж задзеленчав на кам’яній підлозі.

— Звичаї змінюються, — підтвердив чоловік.

— Чані, — промовив Пол. — Привези мою матір сюди. Нам знадобиться її порада…

— Але ж ти казав, що ми поїдемо на південь! — запротестувала жінка.

— Я помилявся, — сказав він. — Харконнени не там. І війна теж.

Чані глибоко вдихнула, приймаючи це так, як пустельна жінка приймала все в міцно пов’язаному зі смертю житті.

— Передаси їй і тільки їй звістку, — продовжив Пол. — Скажи, що Стілґар визнав мене Герцогом Арракіса, але треба зробити так, щоб і юнаки прийняли це без кровопролиття.

Чані зиркнула на Стілґара.

— Роби, як він каже, — проревів Стілґар. — Ми обоє знаємо, що він поб’є мене… і я не можу здійняти на нього руку… заради блага племені.

— Я повернуся з твоєю матір’ю, — сказала Чані.

— Відряди її саму, — заперечив Пол. — Інстинкт Стілґара не підвів: я сильніший, коли ти в безпеці. Залишся на січі.

Чані хотіла заперечити, але промовчала.

— Сіхає, — звернувся він до неї таємним іменем. Повернувшись праворуч, Пол побачив сповнений злості погляд Ґурні.

Розмова між Полом і старим фрименом промайнула повз вуха Ґурні, відколи Пол згадав про матір.

— Ваша матір? — запитав Ґурні.

— Айдаго врятував нас у ніч рейду, — сказав Пол; подумки він прощався з Чані.

— А що трапилося із самим Айдаго, мілорде? — поцікавився Галлек.

— Загинув, вигравши для нас крихту часу на втечу.

«То відьма жива! — подумав Ґурні. — Одна з тих, кого я заприсягнувся вбити, жива. І немає жодних сумнівів, Герцог Пол не знає, що за почвара народила його. Що за зло! Кинути його батька на поталу Харконненам!»

Пол пройшов повз Галлека й заскочив на виступ. Він озирнувся, відзначивши, що поранених і мертвих уже прибрали. «Ось іще один розділ у легенді про Пола-Муад’Діба, — раптом гірко подумав він. — Я навіть не витягнув із піхов ножа, але скажуть, що цього дня я власними руками перерізав горлянки двадцятьом сардаукарам».

Ґурні не відчуваючи ніг пішов за Стілґаром. Галлека переповнював гнів. «Відьма жива, а кості тих, кого вона зрадила, досі лежать у самотніх могилах. Я маю розповісти Полові про її діяння, перш ніж уб’ю її».

44

Як часто гнів змушує людей відкинути те, що їм підказує внутрішнє «я».

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Натовп, що зібрався в печері, випромінював те саме стадне відчуття, яке зауважила Джессіка того дня, коли Пол убив Джаміса. Голоси бриніли напругою. Невеликі гурти виникали в морі плащів.

Джессіка сховала під плащем циліндр із повідомленням, щойно піднялася на виступ із Полових особистих покоїв. Вона вже відпочила після довгої подорожі з півдня, але досі гнівалася на Пола за те, що він не дозволив скористатися захопленими орнітоптерами.

— Ми лише частково контролюємо повітря, — сказав тоді він. — І ми не повинні ставати залежними від палива із зовнішнього світу. І паливо, й літальний апарат треба зберегти до того дня, коли вони знадобляться.

Пол із гуртом юнаків стояли біля виступу. Бліде сяйво світлокуль надавало сцені нереального забарвлення. То була неначе картина з додатковими вимірами — всюдисущим запахом, шепотом, шарудінням ніг.

Жінка уважно дивилася на сина, дивуючись, чому він досі не показав сюрприз — Ґурні Галлека. Думки про Ґурні схвилювали її спогадами зі щасливого минулого — днів любові й затишку з батьком Пола.

Стілґар чекав із власною невеликою групою прихильників на іншому боці виступу. Він був сповнений гідності — навіть у тому, як мовчки стояв.

«Не можна втрачати цього чоловіка, — подумала Джессіка. — План Пола має спрацювати. Усе решта було б трагедією».

Вона спустилася з виступу, оминула Стілґара, навіть не глянувши на нього, й зайшла в натовп. Коли вона рушила до Пола, натовп розступився, даючи їй пройти. Її оточувала тиша.

Вона розуміла значення цієї тиші — невисловлені питання людей і побожний страх перед Превелебною Матір’ю.

Юнаки відступили від Пола, коли Джессіка підійшла до нього. На мить її налякала величезна повага, із якою вони ставилися до нього. «Усі люди, що мають нижчий за тебе статус, бажають посісти твоє місце», — стверджувала аксіома Бене Ґессерит. Але в цих обличчях Джессіка не бачила заздрощів — юнаків тримав на відстані релігійний ореол Полової влади. І тоді вона пригадала іншу приказку Бене Ґессерит: «Пророки помирають особливо жорстоко».

Пол глянув на матір.

— Час настав, — сказала вона й передала йому циліндр із повідомленням.

Один із супутників Пола, нахабніший за інших, кинувши погляд на Стілґара, мовив:

— Ти збираєшся кинути йому виклик, Муад’Дібе? Час точно настав. Вони вважатимуть тебе боягузом, якщо ти…

— Хто наважився назвати мене боягузом? — запитав Пол. Його рука смикнулся до руків’я крис-ножа.

Гурт юнаків охопило напружене мовчання, що виповнило весь натовп.

— Необхідно дещо зробити, — сказав Пол, коли чоловік від нього відсахнувся. Пол відвернувся, проштовхався крізь натовп до виступу, легко вискочив на нього й поглянув в обличчя людям.

— Зроби це! — закричав хтось.

Залою прокотилися бурмотіння й шепіт.

Пол почекав, поки настане тиша. Коли в печері стало тихо, Пол заговорив голосом, що долинав навіть до дальніх закутків.

— Ви стомилися чекати, — мовив Пол.

І знову зачекав, доки стихнуть вигуки.

«Справді, вони стомилися чекати», — подумав Пол. Він зважив у руці циліндр, міркуючи про його вміст. Матір уже показувала йому цю річ, пояснивши, як її забрали в харконненівського посланця.

Повідомлення було очевидним: Раббана полишили тут, на Арракісі, на ласку долі! Він не може викликати підмогу!

І знову Пол гучно заговорив:

— Ви гадаєте, що настав час кинути виклик Стілґарові й перебрати владу в загоні! — Перш ніж вони відповіли, Пол гнівно вигукнув: — Невже ви вважаєте, що Лісан аль-Гайб настільки тупий?

Запанувала мертва тиша.

«Він убирається в релігійні шати, — подумала Джессіка. — Не варто робити цього!»

— Така традиція! — вигукнув хтось.

Пол відказав сухо, визначаючи емоції натовпу:

— Традиції змінюються.

Із закутка печери долинув злий голос:

— Ми самі скажемо, що змінюється!

Схвальні вигуки прокотилися натовпом.

— Як забажаєте, — відказав Пол.

Джессіка почула тонкі нотки Голосу, володіти яким навчила його сама.

— Скажете, — погодився він. — Але спершу послухаєте, що я скажу.

Стілґар рушив уздовж виступу; його бородате обличчя лишалося спокійним.

— Це також традиція, — сказав він. — Будь-який фримен має право висловитися на Раді. Пол-Муад’Діб — фримен.

— Благо племені — понад усе, еге ж? — запитав Пол.

Стілґар мовив спокійним, сповненим гідності голосом:

— Таке правило спрямовує наші кроки.

— Гаразд, — сказав Пол. — Тоді хто керує цим загоном нашого племені і хто керує всіма племенами та загонами через бойових навчителів, яких ми готували до чарівницького бою?

Пол вичікувально глянув на натовп. Відповіді не було. Тоді він вів далі:

— Чи Стілґар керує всіма? Він сам каже, що ні. Можливо, я правлю? Навіть Стілґар часом виконує мої накази, а наймудріші з мудрих прислухаються до мене на Раді й шанують мене.

У натовпі запала хистка тиша.

— Може, — вів далі Пол, — володарка — моя матір?

Він указав на вбрану в чорні ритуальні шати Джессіку, яка стояла між ними.

— Стілґар та інші керманичі загонів звертаються до неї за порадою майже з кожного важливого рішення. Вам це відомо. Та чи мандрує Превелебна Матір пісками, чи веде в разію проти Харконненів?

Фримени, яких бачив Пол, супили чола, міркуючи, але досі де-не-де долинали злі перешіптування.

«Він обрав небезпечний шлях», — думала Джессіка, а тоді пригадала, що означало повідомлення в циліндрі. Вона чудово бачила намір Пола: сягнути самого серця їхньої непевності, викорчувати її, а далі все стане на своє місце.

— Ніхто не визнає вождя без виклику і поєдинку, так? — запитав Пол.

— Така традиція! — закричав хтось.

— Яка наша мета? — запитав Пол. — Скинути Раббана, харконненівського звіра, й перетворити наш світ на місце, де щасливо житимуть наші родини, не знаючи браку води — така наша мета?

— Складні завдання вимагають жорстких шляхів! — гукнув хтось.

— Чи ламаєте ви свій ніж перед битвою? — запитав Пол. — Це просто факт, я не хвалюся й не розкидаюся викликами. Нема тут чоловіка, включно зі Стілґаром, хто вистояв би проти мене у двобої. Стілґар сам це визнавав. Він знає про це, як і всі.

І знову злі перешіптування прокотилися натовпом.

— Багато хто з вас сходився зі мною в тренувальному бою, — сказав Пол. — І ви знаєте, що це не марне вихваляння. Це відомий для всіх факт, і було б доволі безглуздо цього не бачити. Я почав вивчати таке мистецтво бою набагато раніше за всіх вас, а мої навчителі були сильнішими за всіх, кого ви коли-небудь бачили. Як іще, на вашу думку, я переміг Джаміса у віці, коли ваші хлопчики ще тільки граються в бої?

«Він добре користується Голосом, — подумала Джессіка. — Але з цими людьми тільки його недостатньо — у них сильний імунітет проти вокального контролю. Він має переконати їх іще й логікою».

— Отже, — продовжував Пол, — переходимо до цього. — Він підняв циліндр із повідомленням і зняв стрічку. — Ось це забрали в харконненівського кур’єра. Достовірність повідомлення безсумнівна. Воно адресоване Раббанові. Йдеться про те, що його запит на військове підкріплення відхилено, врожай прянощів значно нижчий, ніж передбачено квотами, а тому він має вичавити більше меланжу з Арракіса з тими людьми, яких має.

Стілґар підійшов до Пола.

— Чи багато з вас знає, що це означає? — запитав Пол. — А Стілґар зрозумів миттєво.

— Вони відрізані! — закричав хтось.

Пол запхав у кишеню череса і повідомлення, і циліндр. Знявши із шиї переплетену шиґаструнну стрічку, він стягнув із неї перстень і підняв перед усіма.

— Це герцогський перстень із печаткою мого батька, — промовив він. — Я заприсягнувся не надягати його доти, доки не буду готовим очолити свої війська по всьому Арракісу й вимагати свій законний феод. — Він надягнув перстень на палець і стиснув кулак.

Уся печера немов заклякла.

— Хто править тут? — запитав Пол, піднімаючи кулак. — Я правлю! Я правлю кожним квадратним дюймом Арракіса! Це мій герцогський феод, байдуже, що на те скаже Імператор! Він сам передав його моєму батькові, а я успадкував його від батька!

Пол піднявся на пальці, а потім знову опустився на п’ятки. Він пильно оглядав натовп, намагаючись визначити його настрій.

«Уже майже», — подумав він.

— Тут присутні люди, які обіймуть важливі посади на Арракісі, коли я вимагатиму законні імперські права, — сказав Пол. — Стілґар — один із них. І не тому, що я прагну відкупитися від нього! І не із вдячності, хоча багато хто тут, як і я, завдячує йому життям. Ні! Лише тому, що він мудрий і сильний. Тому що він керує загоном власним розумом, а не тільки правилами. Гадаєте, я дурний? Ви справді вважаєте, що я відріжу собі праву руку й кину її, скривавлену, на підлогу, просто щоб улаштувати для вас виставу?

Пол кинув важкий погляд на натовп.

— Хто з присутніх скаже, що я — не повноправний владар Арракіса? Невже я маю це доводити, позбавивши кожне фрименське плем’я в ергу вождя?

Стілґар заворушився і запитально глянув на Пола.

— Невже я позбавлю нас сили саме тоді, коли ми найбільше її потребуємо? — запитав Пол. — Я ваш володар, і я заявляю: час припинити вбивати наших найкращих людей і почати вбивати справжніх ворогів — Харконненів!

Одним стрімким рухом Стілґар витягнув крис-ніж і здійняв його над головами натовпу.

— Нехай живе Герцог Пол-Муад’Діб! — вигукнув він.

Печеру виповнило оглушливе ревіння, що відбивалося від стін і поверталося луною:

— Я хая чугада! Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб! Я хая чугада!

Джессіка подумки переклала почуте: «Нехай живуть бійці Муад’Діба!» Сцена, яку вони з Полом і Стілґаром розробили разом, спрацювала, як і було задумано.

Галас поступово вщухав.

Коли тиша відновилася, Пол поглянув на Стілґара й мовив:

— Стань на коліна, Стілґаре.

Стілґар став навколішки на виступі.

— Дай мені свій крис-ніж, — мовив Пол.

Стілґар підкорився.

«Цього ми не планували», — подумала Джессіка.

— Повторюй за мною, Стілґаре, — сказав Пол, пригадуючи слова інвеститури, яку чув із вуст батька. — Я, Стілґар, приймаю цього ножа з рук мого Герцога.

— Я, Стілґар, приймаю цього ножа з рук мого Герцога, — повторив Стілґар, приймаючи молочно-білий клинок від Пола.

— Куди накаже мій Герцог, туди я встромлю цей клинок, — продовжував Пол.

Стілґар повільно й урочисто повторив ці слова.

Пригадавши джерело цього обряду, Джессіка ледь стримала сльози й хитнула головою. «Мені відомі його мотиви, — думала вона. — Я не повинна бентежитися».

Стілґар повторював церемоніальні слова.

— Поцілуй клинок, — наказав Пол.

Стілґар підкорився і, на фрименський манер, поцілував руку з ножем Пола. Коли Пол кивнув, фримен, сховавши в піхви ножа, звівся на ноги.

Сповнене побожного жаху зітхання прокотилося натовпом, і Джессіка почула слова:

— Пророцтво каже: «Бене Ґессерит покаже шлях, і Превелебна Матір побачить його».

І ще далі:

— Вона показує його нам через свого сина!

— Цим племенем керує Стілґар, — сказав Пол. — І нехай ніхто не сміє сумніватися в цьому. Він владарює від мого імені. Що він каже вам, те кажу вам я.

«Мудро, — подумала Джессіка. — Керманич племені не повинен осоромитися перед тими, хто має підкорюватися йому».

Стишивши голос, Пол мовив:

— Стілґаре, нехай піщані вершники вирушать цієї ночі й розлетяться сейлаґо, щоб скликати Раду. Розіславши їх, поклич Чатта, Корбу та Усайма, а також, на твій вибір, двох інших офіцерів. Приведи їх у мої покої — плануватимемо битву. Нам необхідна перемога, яку ми продемонструємо Раді Старшин.

Пол кивнув матері, аби вона йшла з ним, спустився з виступу й рушив крізь натовп до центрального проходу, за яким розташовувалися відведені для них помешкання. Коли Пол протискався крізь натовп, до нього простягалися руки, гукали голоси.

— Я спрямую ніж туди, куди вкаже Стілґар, Поле-Муад’Дібе! Поведи нас у бій, Поле-Муад’Дібе! Окропіте наш світ кров’ю Харконненів!

Відчуваючи емоції натовпу, Джессіка зауважила, як ці люди рвуться до бою. Вони вже дійшли до межі. «Ми довели їх до піку», — подумала вона.

У внутрішній кімнаті Пол кивком попросив матір сісти й сказав:

— Зачекай тут.

А тоді зник за завісою бічного коридору.

Коли Пол вийшов, у кімнаті запала тиша — з того боку завіси не долинало навіть шелестіння вітрових насосів, які перекачували повітря на січ.

«Він приведе Ґурні Галлека», — подумала вона, вражаючись дивному поєднанню емоцій, що переповнювали її. Ґурні та його музика були невід’ємною частиною затишних часів на Каладані, ще до переїзду на Арракіс. Здавалося, наче там, на Каладані, вона була зовсім іншою людиною. Наближення зустрічі з Ґурні змусило її переоцінити всі ці зміни.

Кавовий сервіз Пола — елегантні тоненькі кухлики зі сплаву срібла і ясміуму, успадковані від Джаміса — стояв на низенькому столику праворуч від неї. Вона дивилася на нього, міркуючи, скільки ж рук торкалися до цього металу. Протягом місяця Чані наливала Полові каву лише з нього.

«І що може ця пустельна жінка зробити для Герцога, окрім як налити йому кави? — запитувала вона себе. — Вона не принесе йому ні влади, ні впливової рідні. Пол має єдиний шанс — поріднитися з могутнім Великим Домом, може, навіть імператорською родиною. Зрештою, там є принцеси шлюбного віку, й усі проходили готування Бене Ґессерит».

Джессіка уявила, як полишає всі біди Арракіса, щоб жити в безпеці й при владі як матір принца-консорта. Вона поглянула на товсті портьєри, що прикривали скелю печерної камери, міркуючи, як вона дісталася сюди — пересідаючи з хробака на хробака, оточена паланкінами й платформами, навантаженими всім необхідним для кампанії, яку вони готували.

«Доки Чані жива, Пол не зрозуміє свого обов’язку, — подумала Джессіка. — Вона дала йому сина — й цього достатньо».

Раптом її охопило бажання побачити онука — хлопчика, так схожого на дідуся Лето. Поклавши долоні на щоки, Джессіка виконала ритуальну дихальну практику, щоб заспокоїти серце й очистити розум, а тоді нахилилася вперед, готуючи тіло виконувати вимоги розуму.

Вона знала: те, що Пол обрав саме Печеру Птахів як командний пункт, не обговорювалося. Місце було ідеальним. На півночі пролягала Вітрова розколина, що вела до захищеного селища в оточеній скелями падині. Це базове селище, де мешкали робітники й технічні працівники — технологічний центр усієї харконненівської оборони.

Із-за портьєр долинув кашель. Джессіка випросталася, глибоко вдихнула й повільно видихнула.

— Увійдіть, — сказала вона.

Портьєри відсунулися вбік, і в кімнату заскочив Ґурні Галлек. Їй вистачило часу тільки краєм ока побачити викривлене дивною гримасою обличчя, а потім чоловік опинився позад неї і підняв її на ноги, схопивши м’язистою рукою під підборіддям.

— Ґурні, ти здурів? Що ти виробляєш? — запитала вона.

Тоді вона відчула, як вістря ножа торкнулося її спини, пронизуючи моторошним розумінням: цієї миті Ґурні справді хотів її вбити. Чому? Вона не могла вигадати жодної причини — ну не міг же Ґурні бути зрадником. Але вона чудово відчувала його намір. Її свідомість гарячково борсалася — такого суперника нелегко здолати. Цей убивця, знайомий із Голосом, з будь-якою бойовою стратегією та виявом смерті й жорстокості. Інструмент, який вона сама нагострила, знайомлячи з хитрощами та підступами.

— Ти гадала, що втекла, так, відьмо? — прогарчав Ґурні.

Перш ніж вона встигла обдумати питання чи відповісти, портьєри розкрилися і зайшов Пол.

— А ось і він, ма… — Пол замовк, розглядаючи напружену сцену.

— Стійте, де стоїте, мілорде, — сказав Ґурні.

— Що… — Пол похитав головою.

Джессіка спробувала заговорити, але відчула, як рука стисла їй горло.

— Ти говоритимеш тільки, коли я дозволю, відьмо, — сказав Ґурні. — Скажеш лише одне — щоб твій син це почув. Я машинально зажену тобі ножа в серце, щойно помічу найменшу спробу опору. Нехай голос лишається монотонним. Жодні м’язи не рухаються і не напружуються. Дій максимально обережно — і виграєш собі ще кілька секунд життя. І запевняю тебе, це все, що ти маєш.

Пол ступив крок уперед.

— Ґурні, друже, що…

— Стій, де стоїш! — гарикнув Ґурні. — Ще один крок — і вона помре.

Пол поклав руку на руків’я ножа. А тоді промовив смертельно спокійно:

— Раджу тобі пояснити свої дії, Ґурні.

— Я заприсягнувся вбити зрадника вашого батька, — сказав Ґурні. — Гадаєте, я забуду людину, що врятувала мене з харконненівської ями рабів і подарувала мені свободу, життя і честь… а ще — дружбу, яку я цінував понад усе? Тепер зрадниця на вістрі мого ножа. Ніхто не завадить мені…

— Ти дуже помиляєшся, Ґурні, — сказав Пол.

А Джессіка подумала: «То он воно що! Яка іронія!»

— Помилився? Я? — запитав Ґурні. — Нехай ця жінка сама все скаже. І при цьому пам’ятає, що я давав хабарі, шпигував і шахраював, щоб підтвердити це звинувачення. Навіть виміняв частину історії на семуту в капітана гвардії Харконненів.

Джессіка відчула, як рука трохи пом’якшила хватку на горлі, але, перш ніж встигла заговорити, втрутився Пол:

— Зрадником був Юе. Кажу тобі раз і назавжди, Ґурні. Свідчення повні й оскарженню не підлягають. Це був Юе. Мені начхати, як ти дійшов до своєї підозри — бо це лише твоя підозра, — та якщо ти завдаси шкоди моїй матері, — Пол витягнув крис-ніж із піхов і наставив його на Ґурні, — я пущу тобі кров.

— Юе був кондиціонованим лікарем, міг працювати навіть у королівському домі, — прогарчав Ґурні. — Він не міг стати зрадником!

— Я знаю спосіб обійти кондиціонування, — відказав Пол.

— Докази, — наполягав Ґурні.

— Докази не тут, — відповів Пол. — У січі Табр, далеко на півдні, але якщо…

— Це трюк! — гарикнув Ґурні й стиснув руку на горлі Джессіки.

— Не трюк, — відповів Пол із жахливим смутком, що рвав серце Джессіці.

— Я бачив повідомлення полоненого харконненівського агента, — сказав Ґурні. — Записка вказувала прямо на…

— І я його бачив, — сказав Пол. — Батько показував мені його тієї ночі, коли пояснював, що це харконненівський підступ — змусити його сумніватися в жінці, яку він кохає.

— Айя! — вигукнув Ґурні. — Ти не…

— Спокійно, — застеріг Пол, і в монотонності його слів відчувалася більша наказовість, ніж у будь-якому іншому голосі, який коли-небудь чула Джессіка.

«Він використовує Вищий Контроль».

Рука, яка стискала її шию, затремтіла. Вістря ножа непевно ворухнулося.

— А ось чого ти не чув, — казав Пол, — то це ридань матері за мертвим Герцогом. Не бачив полум’я, що загорається в її очах, коли вона говорить про вбивство Харконненів.

«Отже, він усе чув», — подумала вона. І сльози засліпили їй очі.

— А ще ти забув уроки, — продовжував Пол, — які вивчив у харконненівській ямі для рабів. Ти кажеш, що пишаєшся дружбою мого батька! Невже ти так і не вивчив різницю між Харконненами й Атрідами, невже не чуєш за милю сморід харконненівських підступів? Не знаєш, що Атріди купують вірність любов’ю, а Харконнени платять ненавистю? Невже досі не збагнув природи цієї зради?

— Але Юе? — буркнув Ґурні.

— Наше свідчення — це повідомлення самого Юе, де він визнає зраду, — сказав Пол. Присягаюся тобі своєю любов’ю до тебе — любов’ю, яка житиме далі, навіть якщо мені доведеться кинути твоє мертве тіло на підлогу.

Слухаючи сина, Джессіка дивувалася його проникливості й гостроті розуму.

— Мій батько мав хист обирати друзів, — продовжив Пол. — Він був скупим у виявах любові, але ніколи не помилявся. Його слабкість полягала в нерозумінні природи ненависті, — він глянув на матір. — Вона знає про це. Я передав їй батькове повідомлення: він ніколи в ній не сумнівався.

Джессіка відчула, що втрачає контроль, і закусила нижню губу. Зауваживши напружену офіційність Полових слів, вона збагнула, чого вони вартували йому. Їй хотілося підбігти до нього, притулити його голову до грудей — хоча вона й ніколи не робила цього раніше. Але рука, що стискала її горло, більше не тремтіла, а вістря, що впиралося в спину, тиснуло точно й гостро.

— Один із найжахливіших моментів у житті хлопчика, — говорив Пол, — це відкриття того, що його батько і матір — людські істоти, яких поєднує така любов, якою вони ніколи не поділяться з ним. Це справжня втрата й усвідомлення того, що ми в цьому світі цілком самотні. І та мить дає змогу відчути власну правду, уникнути якої неможливо. Я чув, як батько говорив про матір. Вона не зрадниця, Ґурні.

Джессіка, відновивши здатність говорити, мовила:

— Ґурні, відпусти мене.

Вона не вкладала в ці слова жодних особливих наказів, не намагалася зіграти на його слабкості, та рука воїна впала. Жінка підійшла до Пола й стала навпроти, не торкаючись його.

— Поле, — мовила вона. — У світі є й інші прозріння. Я враз збагнула, як використала й спотворила тебе, щоб спрямувати тим шляхом, який обрала сама… шляхом, який я мала обрати — якщо це хоч трохи дасть мені прощення — через своє виховання. — Вона проковтнула клубок у горлі й поглянула синові у вічі. — Поле… Я б хотіла, щоб ти зробив дещо для мене: обери курс на щастя. Твоя пустельна жінка, одружуйся з нею, якщо хочеш цього. Кинь виклик усім і всьому, щоб зробити це. Але обери власний шлях. Я…

Вона замовкла, почувши тихе бурмотіння позаду себе.

Ґурні!

Джессіка зауважила, що Пол дивився їй за спину, і розвернулася.

Ґурні стояв на тому самому місці, але тепер сховав у піхви ножа й розстібнув плащ, відкривши на грудях гладенький сірий дистикост — контрабандисти купують такі у фрименів.

— Устроміть ножа просто мені в груди, — бурмотів Ґурні. — Вбийте мене — та й по всьому. Я заплямував своє ім’я! Зрадив власного Герцога! Найкращого…

— Ані руш! — гарикнув Пол.

Ґурні витріщився на нього.

— Застібни плащ і припини поводитися як дурень, — сказав Пол. — На сьогодні вистачить дурниць.

— Убийте мене, кажу! — шаленів Ґурні.

— Ти ж мене краще знаєш, — відказав Пол. — Яким же ідіотом, по-твоєму, я є? Невже я маю проходити через це з кожною людиною, яка мені потрібна?

Тоді Ґурні поглянув на Джессіку й заговорив нещасним, благальним, таким не схожим на себе голосом:

— Тоді ви, міледі, благаю… вбийте мене ви.

Джессіка підійшла до контрабандиста й поклала руки йому на плечі.

— Ґурні, ну чому ти так наполягаєш, щоб Атріди вбивали тих, кого люблять?

Вона м’яко забрала поли плаща в нього з пальців, з’єднала й застібнула тканину в нього на грудях.

Ґурні промимрив:

— Але… я…

— Ти гадав, що робиш це заради Лето, — сказала вона. — Я шаную тебе за це.

— Міледі, — промовив Ґурні. Голова впала йому на груди, і старий воїн заплющив очі, щоб із них не полилися сльози.

— Вважаймо це непорозумінням між давніми друзями, — сказала вона, й Пол почув заспокійливі, лагідні нотки в її голосі. — Усе скінчилося, і можемо бути певні, що такого непорозуміння ніколи більше між нами не трапиться.

Ґурні розплющив блискучі від вологи очі й поглянув на неї.

— Ґурні Галлек, якого я знала, мав хист і до клинка, й до балісета, — сказала Джессіка. — Саме його балісет я любила найбільше. Невже Ґурні Галлек не пам’ятає, як я тішилася в ті години, коли слухала, як він грав для мене? У тебе й досі є балісет, Ґурні?

— У мене тепер новий, — відказав Ґурні. — Солодкоголосий інструмент, привезений із Чусука. Звучить, як справжній Варота, але підпису на ньому нема. Гадаю, що це зробив хтось із учнів Вароти, хто… — він замовк. — Що ж я можу сказати вам, міледі? Базікаємо тут про…

— Не базікаємо, Ґурні, — сказав Пол і підійшов до матері, дивлячись просто у вічі Ґурні. — Це не базікання, а розмова, що дає друзям утіху. Мені було б дуже приємно, якби ти зіграв для неї зараз. Бойові розрахунки трохи зачекають. У будь-якому разі ми ж не завтра йдемо у бій.

— Я… Я принесу балісет, — сказав Ґурні. — Він у коридорі.

Воїн-менестрель обійшов їх і зник за шторами.

Пол поклав долоню на материну руку й відчув, що та тремтить.

— Усе скінчилося, мамо, — сказав він.

Не повертаючи голови, вона поглянула на нього скоса.

— Скінчилося?

— Звісно. Ґурні…

— Ґурні? Ох… так, — вона опустила погляд.

Коли Ґурні повернувся з балісетом у руках, зашелестіли штори. Він почав налаштовувати інструмент, ретельно уникаючи їхніх поглядів. Завіси на стінах приглушували відлуння, тому інструмент звучав делікатно і камерно.

Пол підвів матір до подушки й посадив спиною до товстих штор на стіні. Раптом його вразило, наскільки ж старою вона здавалася зараз — пустеля висушила риси її обличчя, додала зморщок у кутиках укритих синім серпанком очей.

«Вона стомилася, — думав Пол. — Треба знайти спосіб полегшити її тягар».

Ґурні торкнув струну.

Пол глянув на нього й мовив:

— У мене… є справи, які вимагають моєї уваги. Зачекай тут.

Ґурні кивнув. Здавалося, його свідомість — далеко звідси, неначе він переселився на цю мить під відкриті небеса Каладана, де на обрій набігали хмаринки, обіцяючи дощ.

Пол змусив себе відвернутися і вийшов крізь важкі портьєри в бічний коридор. Почув, як позаду нього Ґурні почав награвати мелодію, і на мить завмер за межами кімнати, щоб послухати приглушений спів.

Сади та виноградники,

і повногруді гурії,

і чаша аж по вінця повниться вином.

Та чом же я мугикаю про битви,

На порох стерті гір вершини?

Чом же в моїх очах бринить сльоза?

Вже небеса розкрились,

багатства розсипають,

все поруч, тільки руку простягни.

То чом же я про засідки міркую,

отруту в чарі литій?

Чом відчуваю враз тягар років?

Кохані руки пестять

і наготою ваблять,

екстазів райських обіцяють жар.

Та чом же я пригадую про шрами?

Старі провини душу роз’ятрили…

Чому спочинок страх не прожене?

Закутаний у плащ федайкін-посланець виринув із-за рогу перед Полом. Чоловік відкинув каптур назад і послабив застібки дистикоста навколо шиї — ознака того, що він щойно повернувся з відкритої пустелі.

Пол жестом наказав йому спинитися, опустив портьєри й рушив униз коридором до посланця.

Чоловік уклонився, склавши перед собою руки, неначе вітав Превелебну Матір або Сайядіну. Він мовив:

— Муад’Дібе, старшини починають прибувати на Раду.

— Так швидко?

— Це ті, кого Стілґар покликав раніше, гадаючи, що… — він стенув плечима.

— Зрозуміло, — Пол озирнувся на тихий спів балісета, міркуючи про старі пісні, які так любила матір — дивовижне поєднання радісної мелодії і сумних слів. — Скоро Стілґар прийде сюди разом з іншими. Покажи їм, де чекає моя матір.

— Я чекатиму тут, Муад’Дібе, — мовив посланець.

— Так… так і зроби.

Пол проминув чоловіка й рушив углиб печери, прямуючи до місця, яке було в кожній із таких печер — до басейну з водою. Там мав бути маленький Шай-Хулуд — істота, не більше ніж дев’ять метрів завдовжки, стримувана водою й упіймана в пастку. Творець, як тільки відокремлювався від «маленьких» родичів, щосили уникав води, адже вона була для нього отрутою. Найбільший секрет фрименів — потоплення творця, адже саме так вони створювали речовину для єднання — Воду Життя, отруту, змінити яку могло тільки тіло Превелебної Матері.

Це рішення спало Полові на думку, коли він відчув напругу, пов’язану з небезпекою, що загрожувала матері. Жодна з ліній майбутнього не вела до цього моменту — загрози від Ґурні Галлека. Майбутнє — закутане сірими хмарами майбутнє, сповнене відчуттям того, що весь світ кружляє навколо кипучого осердя — витало над ним, наче примарний світ.

«Я маю це побачити», — подумав він.

Його тіло поступово звикало до прянощів, тому пророчі видіння чимраз рідше й рідше приходили до нього… щораз тьмяніші й тьмяніші. Рішення видалося йому очевидним.

«Я втоплю творця. Ось тепер ми й побачимо, чи я Квізац Хадерах, який здатен пережити випробування, що проходять Превелебні Матері».

45

Сталося так, що на третій рік Війни пустелі лежав Пол-Муад’Діб у Печері Птахів на самоті, вкритий кісвою у своїх внутрішніх покоях. Лежав він там, неначе мертвий, схоплений у полон одкровеннями Води Життя — його єство забрала за межі часу отрута, що дарує життя. Так здійснилося пророцтво, що Лісан аль-Гайб може бути одночасно й живим, і мертвим.

Принцеса Ірулан. Збірка легенд Арракіса

Виходячи в передсвітанкових сутінках із котловини Хаббанія, Чані слухала, як ’топтер, що привіз її з півдня, загудів, а тоді зі свистом майнув у сховок за рогом. Охоронці, які трималися на певній відстані від неї, розпорошилися серед скель, перевіряючи, чи немає якоїсь небезпеки. А ще вони давали жінці Муад’Діба, матері його первістка те, про що вона їх просила: можливість пройтися на самоті.

«Навіщо він мене викликав? — питала вона себе. — Раніше він казав, що я маю залишатися на півдні з маленькими Лето та Алією».

Жінка підняла поділ своєї роби й, легко перескочивши через бар’єр, стала підніматися вгору стежкою, яку в такій пітьмі могла розгледіти лише людина, що звикла до життя в пустелі. Галька вискакувала в неї з-під ніг, але Чані не зважала і йшла вперед так легко, неначе танцювала.

Підйом і збадьорював, і допомагав позбутися страхів, що роїлися в її голові через тиху відчуженість охорони й той факт, що за нею послали ’топтер. Вона відчувала, як гупало її серце в радісному передчутті єднання з Полом-Муад’Дібом, її Усулем. Його ім’я могло скільки завгодно проноситися понад землею бойовим кличем: «Муад’Діб! Муад’Діб! Муад’Діб!», але вона все одно знала іншу людину з іншим іменем — батька її сина, ніжного коханця.

Серед скель попереду неї виднілася могутня постать, що, розмахуючи руками, закликала поквапитися. Чані прискорила крок. Уже співали, здіймаючись у небо, світанкові пташки. Над східним небокраєм смуга світла розганяла сутінь.

Силует попереду не належав до її охорони. «Усайм?» — здивувалася вона, розпізнаючи знайомі рухи та поведінку. Наблизившись, вона справді впізнала широкі пласкі риси одного з командирів федайкінів. Його відкинутий каптур і не схований під фільтром рот свідчили про те, що він вийшов у відкриту пустелю лише на мить.

— Хутчіше, — прошипів він і повів її вниз до ледь помітної розщелини, таємного входу в печеру. — Доведені до відчаю Харконнени влаштовують марні рейди на ці місця. Тепер ми не можемо дати їм хоч єдиний шанс викрити нас.

Вони опинилися у вузькому боковому проході. Це був вхід до Печери Птахів. Спалахнули світлокулі. Усайм, протиснувшись повз Чані, сказав:

— Іди за мною. Мерщій.

Вони швидко пройшли по коридору, мимо чергового герметичного клапана, ще один коридор, драпірування, й ось вони в залі, що в дні, коли це місце було печерою для денного перепочинку, слугувала альковом Сайядіни. Тепер підлогу вкривали килими та подушки. Плетені завіси з червоними візерунками яструбів закривали кам’яні стіни. Низький розкладний столик стояв під стіною, завалений купою паперів, від яких здіймався, вказуючи на їхнє походження, пряний аромат.

Превелебна Матір була сама. Вона сиділа прямо навпроти входу. Жінка поглянула на новоприбулих тим внутрішнім зором, який змушував тремтіти невтаємничених.

Усайм, склавши руки докупи, сказав:

— Я привів Чані, — уклонившись, він вийшов крізь завіси.

«Як я розповім про все Чані?» — промайнуло в голові Джессіки.

— Як там мій онук? — запитала вона.

«Отже, розмова починається з ритуального вітання, — подумала Чані, й страхи знову повернулися до неї. — Де ж Муад’Діб? Чому він не вийшов зустріти мене?»

— Він здоровий і щасливий, о матір моя, — відповіла Чані. — Я залишила їх з Алією під опікою Хари.

«Матір моя, — подумала Джессіка. — Так, Чані має право звертатися так до мене під час формальних привітань. Зрештою, вона подарувала мені внука».

— Я чула, що із січі Коануа привезли в дар тканини, — сказала Джессіка.

— Дуже приємна тканина, — підтвердила Чані.

— Чи Алія передала послання?

— Послань від неї немає. Але тепер на нашій січі все спокійно, й люди поступово звикають до дивності її статусу

«Чого ж вона так зволікає? — дивувалася Чані. — Трапилося щось дуже важливе, раз за мною відрядили ’топтер. А вона тепер веде мову про формальності!»

— Треба, щоб частину цієї тканини пустили на одяг для маленького Лето, — продовжила Джессіка.

— Як забажаєте, о матір моя, — відповіла Чані й опустила очі. — Чи є якісь новини про бої? — Вона зберігала непорушний вираз обличчя, аби Джессіка не зауважила її маленьких хитрощів — того, що питання стосувалося саме Пола-Муад’Діба.

— Лише нові перемоги, — відказала Джессіка. — Раббан надіслав нам обережні пропозиції про перемир’я. Його посланці повернулися без своєї води. Він навіть полегшив умови проживання мешканцям деяких сіл у падинах. Але вже запізно. Люди розуміють, що він зробив це зі страху перед нами.

— Усе відбувається так, як сказав Муад’Діб, — промовила Чані. Вона поглянула на Джессіку, намагаючись утримати свої страхи при собі. «Я назвала його ім’я, та вона не відреагувала на це. Ніхто не здатен розгледіти емоції на цьому відполірованому камені, що вона називає обличчям… але тепер воно аж надто непорушне. Чому вона така? Що трапилося з моїм Усулем?»

— Я б хотіла, щоб ми зараз опинилися на півдні, — сказала Джессіка. — Оази були такими чарівними, коли ми від’їжджали. Як не мріяти про день, коли вся земля може зацвісти?

— Земля там і справді чарівна, — підтвердила Чані. — Але в ній так багато скорботи.

— Скорбота — то плата за перемогу, — відказала Джессіка.

«Це вона так готує мене до скорботи?» — спитала себе Чані, а тоді сказала:

— Так багато жінок не бачать своїх чоловіків. Усі стали ревнувати, коли дізналися, що мене викликають на північ.

— Це я тебе викликала, — сказала Джессіка.

Чані відчула, як скажено загупало в неї серце. Вона хотіла затулити собі вуха, жахаючись того, що могла почути. Та вона примусила свій голос звучати рівно:

— Але під листом стояв підпис: «Муад’Діб».

— Я поставила цей підпис у присутності його командирів, — промовила Джессіка. — Цього вимагала необхідність.

Джессіка подумала: «Вона смілива, жінка мого Пола. Вона зберігає спокій навіть тоді, коли страх майже здолав її. Так. Вона може виявитися тією, хто потрібен зараз понад усе».

Майже непомітна покірна інтонація пролунала в голосі Чані, коли вона промовила:

— Тепер ти можеш сказати те, що повинна сказати.

— Ти потрібна мені, щоб допомогти воскресити Пола, — сказала Джессіка, подумавши: «Ось так! Я сказала це абсолютно правильно. „Воскресити“. Одне тільки слово — й вона вже знає і те, що Пол живий, і те, що він у небезпеці».

Чані знадобилася лише мить, щоб заспокоїтися.

— Що я повинна зробити? — І хоча їй хотілося підскочити до Джессіки й, трясучи її, кричати: «Відведіть мене до нього!», але вона й далі мовчки чекала на відповідь.

— Припускаю, — почала Джессіка, — що Харконненам удалося підіслати до нас шпигуна, який отруїв Пола. Це єдине пояснення, яке я можу запропонувати. Дуже дивна отрута. Я перевірила його кров найвитонченішими методами, але так нічого й не виявила.

Чані різко потягнулася вперед, кинувшись до ніг Джессіки.

— Отрута? Він страждає? Чи можу я…

— Він непритомний, — пролунала відповідь. — Життєві процеси настільки повільні, що їх можна виявити лише вдаючись до найтонших методів. Здригаюся від думки, що трапилося б, якби його знайшла не я. Для непідготованого ока він видається мертвим.

— Але ти мала якісь додаткові причини, окрім увічливості, щоб викликати мене, — сказала Чані. — Я знаю тебе, Превелебна Матір. Що, на твою думку, я можу зробити таке, чого не можеш ти?

«Вона хоробра, мила й, ох-х-х-х, така спостережлива, — подумала жінка. — З неї б вийшла чудова сестра Бене Ґессерит».

— Чані, — сказала Джессіка, — тобі, певно, буде важко повірити в це, але я не знаю точно, навіщо викликала тебе. Щось на кшталт інстинкту чи то пак інтуїції. Раптова думка: «Виклич Чані».

Уперше Чані помітила смуток на лиці Джессіки — невисловлений біль викривив його риси, а погляд жінки, здавалося, був спрямований усередину.

— Я зробила все, що могла, — вела вона далі. — Усе… і воно настільки виходить за межі звичного «все, що могла», що ти й уявити собі не можеш. Але… Я програла.

— А як щодо цього давнього товариша? — запитала Чані. — Галлек може виявитися зрадником?

— Тільки не Ґурні, — заперечила Джессіка.

У цих трьох словах крилася ціла розповідь, і Чані наче на власні очі побачила пошуки, вагання… спогади про колишні невдачі, що привели до цього чіткого заперечення.

Чані рвучко скочила на ноги, розгладила пустельно-плямисте вбрання.

— Відведи мене до нього, — сказала вона.

Джессіка також підвелася і пройшла крізь драпірування ліворуч від них.

Чані пішла слідом й опинилася в приміщенні, що колись використовували як склад. Тепер його кам’яні стіни вкривало важке драпірування. Пол лежав на похідному матраці під дальньою стіною. Самотня світлокуля осяювала його обличчя. Чорна накидка вкривала його тіло по груди, руки лежали на цій ковдрі вздовж тіла. Схоже, жодного іншого одягу, крім накидки, на ньому не було. Оголена шкіра була вощаною та жорсткою. Пол не ворушився.

Чані погамувала бажання кинутися до коханого й упасти біля нього. Натомість думками вона повернулася до сина — Лето. І відразу збагнула, що Джессіка вже колись пережила таку мить — коли її чоловікові загрожувала смерть, вона мала думати про те, як урятувати неповнолітнього сина. Раптове усвідомлення зв’язку, що був у неї з цією старшою жінкою, змусило Чані відступити й схопити Джессіку за руку. Джессіка у відповідь також стиснула її руку — до болю.

— Він живий, — сказала Джессіка. — Запевняю тебе, він живий. Але нитка його життя настільки тонка, що її легко не помітити. Деякі старшини вже подейкують, ніби в мені зараз говорить мама, а не Превелебна Матір. Кажуть, буцімто мій син насправді мертвий, а я не хочу віддавати його воду племені.

— Як довго він у такому стані? — запитала Чані. Вона вивільнила долоню з руки Джессіки й пройшла кімнатою вперед.

— Три тижні, — відказала Джессіка. — Я майже тиждень намагалася воскресити його. Зустрічі, суперечки… досліди. Тоді я послала гінця за тобою. Федайкіни підкоряються моїм наказам, інакше мені б не вдалося відтермінувати… — Джессіка провела язиком по губах, спостерігаючи, як Чані підходить до Пола.

Дівчина спинилася над ним і дивилася на м’яку юнацьку борідку, що облямовувала лице Пола, ковзнула поглядом по високій лінії його брів, сильному носі та заплющених очах — такі мирні у своєму жорстокому заціпенінні риси.

— Як він харчується? — запитала Чані.

— Потреби його плоті настільки малі, що їжа зайва, — відказала Джессіка.

— Скільки людей знають про те, що трапилося?

— Тільки його найближчі радники, кілька командирів федайкінів і, звісно ж, той, хто отруїв його.

— Є щось, що вказувало б на отруйника?

— Розслідування нам зараз не потрібне.

— А що кажуть федайкіни?

— Вони вірять, що Пол у священному трансі, набирається священних сил перед фінальними боями. Це я прищепила їм таку думку.

Чані стала навколішки перед матрацом і нахилилася до обличчя коханого. Вона миттєво відчула, що повітря навколо голови Пола було інакшим… та це лише прянощі, повсюдні прянощі, аромат яких просочував усе фрименське життя. Хоча…

— Ви не були народжені серед прянощів, як ми, — сказала Чані. — Чи перевіряла ти можливість того, що тіло Пола бунтує проти надміру прянощів у його дієті?

— Усі алергійні реакції негативні, — сказала Джессіка.

Вона заплющила очі, бажаючи закритися від того, що відбувалося навколо. Раптом Джессіка збагнула, наскільки вона втомилася. «Коли я востаннє спала? — запитала вона себе. — Надто давно».

— Коли ти змінюєш Воду Життя, — продовжила Чані, — ти робиш це всередині себе, використовуючи внутрішнє сприйняття. Чи користувалася ти ним для перевірки крові Пола?

— Звичайнісінька фрименська кров, — промовила Джессіка. — Повністю пристосована до місцевого життя та дієти.

Чані сіла навпочіпки й подивилася на обличчя Пола, витісняючи власні страхи. Цьому трюкові вона навчилася, спостерігаючи за Превелебними Матерями. Час можна змусити служити розуму. Потрібна була цілковита зосередженість.

Зрештою Чані запитала:

— Тут є творець?

— Навіть кілька, — стурбовано відповіла Джессіка. — Останнім часом ми й дня не обходимося без них. Кожна перемога потребує благословення. Кожна церемонія перед рейдом…

— Але Пол-Муад’Діб тримається на відстані від цих церемоній, — перебила її Чані.

Джессіка кивнула, пригадуючи двоякі почуття Пола до пряного наркотику та пророчого дару, який він викликав.

— Звідки ти знаєш про це?

— Так кажуть.

— Забагато кажуть, — гірко промовила Джессіка.

— Хай мені принесуть сиру Воду творця, — попросила Чані.

Почувши наказ у голосі Чані, а також побачивши, наскільки дівчина була зосередженою, Джессіка відповіла лише: «Зараз», вийшовши крізь завіси покликати водожреця.

Чані не відводила погляду від Пола. «Якщо він спробував зробити це, — подумала вона. — А він таки міг…»

Джессіка стала на коліна біля Чані й простягнула їй простий похідний джбан. Різкий запах отрути засвербів у носі Чані. Вона занурила палець у речовину, а тоді піднесла його до носа Пола.

Шкіра на його переніссі ледь затремтіла. Ніздрі повільно розширилися.

Джессіка видихнула.

Чані торкнулася змоченим пальцем верхньої губи Пола.

Він глибоко й уривчасто зітхнув.

— Що відбувається? — запитала Джессіка.

— Тихо, — відрізала Чані. — Зміни трохи священної води. Хутко!

Джессіка, відчувши впевненість у голосі Чані, не стала нічого запитувати, а піднесла джбан до губ і трішки ковтнула.

Очі Пола широко розплющилися. Він поглянув на Чані.

— Їй не потрібно змінювати Воду, — сказав Пол. Голос його був слабким, але твердим.

Джессіка все ще тримала рідину на язику й відчувала, як її організм майже автоматично змінює отруту. У легкому піднесенні, що завжди супроводжувало цей процес, вона сприймала сяйво життя, яке линуло від Пола — її чуття ловили ці промені.

І цієї ж миті вона все збагнула.

— Ти випив священної води! — випалила вона.

— Лише ковток, — сказав Пол. — Один такий маленький… ковточок.

— Як ти міг зважитися на таку дурницю? — обурилася Джессіка.

— Він твій син, — прошепотіла Чані.

Джессіка глянула на неї.

Легка посмішка, сповнена тепла й цілковитого розуміння, торкнулася уст Пола.

— Слухай мою кохану, — сказав він. — Слухай її. Вона знає!

— Те, що можуть зробити інші, має зробити й він, — пояснила Чані.

— Коли я взяв до рота цю краплю, коли відчув її форму та запах, коли дізнався, що вона робить зі мною, тоді збагнув, що можу зробити те, що робила ти, — сказав Пол. — Твої проктори Бене Ґессерит говорять про Квізаца Хадераха, але вони й приблизно не розуміють безміру місць, у яких я бував. За кілька хвилин я… — Юнак замовк, здивовано суплячись на кохану. — Чані? Як ти тут опинилася? Ти ж мала бути… Чому ти тут?

Пол спробував зіп’ястися на ліктях, але Чані м’яко штовхнула його назад.

— Прошу тебе, Усулю, — прошепотіла вона.

— Я почуваюся таким слабким, — сказав він й обвів поглядом кімнатку. — Як давно я тут?

— Ти три тижні лежав у настільки глибокій комі, що здавалося, ніби іскра життя згасла в тобі, — відповіла Джессіка.

— Але ж це було… Лише мить тому я…

— Мить для тебе й три тижні страху для мене, — сказала Джессіка.

— Це була лише одна крапля, але я змінив її, — сказав Пол. — Я змінив Воду Життя. — І перш ніж Чані та Джессіка встигли його зупинити, він занурив руку в джбан, який жінки поставили на підлогу біля нього, й, піднісши до рота складену човником долоню, з якої скрапувала рідина, випив її.

— Поле! — скрикнула Джесссіка.

Він схопив матір за руку, всміхнувся до неї вищиром покійника й дав змогу своїй свідомості проникнути в неї.

Взаємне єднання не було тим ніжним всеохопним взаємозв’язком, що виник у тій печері між нею, Алією та старою Превелебною Матір’ю… це було інакше: повне єднання чуттів і буттів. Воно вразило Джессіку, ослабило її, і вона зіщулилася у свої свідомості, боячись сина.

Уголос Пол промовив:

— Ти казала про місце, куди не можна ввійти? Місце, яке не могла побачити Превелебна Матір. Покажи мені його.

Вона захитала головою, налякана самою тільки думкою про це.

— Покажи мені його! — пролунав наказ.

— Ні!

Але Джессіці не було куди тікати від сина. Оглушена його жахною силою, вона заплющила очі й зосередила внутрішній зір на шляху, «що лишається в пітьмі».

Свідомість Пола пропливла навколо й крізь неї, а тоді пірнула в морок. На мить Джессіці вдалося побачити тьмяні обриси того місця, але її власна свідомість закрилася, рятуючи її від жаху. Усе її єство тремтіло від побаченого, хоча й не знало чому… Простір, де гудів вітер, а іскри блищали, де пульсували кола світла, а ряди білих роздутих форм кружляли навколо нього — їх забирали із собою морок та вітер, що линув нізвідки.

Зрештою, вона розплющила очі й побачила Пола, який уважно вивчав її. Він усе ще тримав її за руку, але жахне єднання зникло. Вона вгамувала власне тремтіння. Пол відпустив її долоню. На мить здалося, що з її рук вибили костур, на який вона спиралася. Джессіка захиталася і впала б, якби Чані не підскочила підтримати її.

— Превелебна Матір! — вигукнула Чані. — Що трапилося?

— Втомилася, — прошепотіла Джессіка. — Так… втомилася.

— Ось, — заметушилася Чані. — Сідайте сюди.

Вона допомогла Джессіці вмоститися на подушку біля стіни.

Так приємно було відчувати сильні молоді руки. Вона пригорнулася до Чані.

— Він справді бачив Воду Життя? — запитала Чані, вивільняючись із обіймів Джессіки.

— Бачив, — прошепотіла Джессіка. Її свідомість усе ще оберталася й здіймалася хвилями від контакту. Здавалося, ніби вона ступила на міцну землю після тижнів, проведених у розбурханому морі. Вона відчула Превелебну Матір усередині себе… інші також прокинулися, запитуючи: «Що то було? Що трапилося? Де було те місце?»

Крізь усе це пробилося усвідомлення того, що її син — Квізац Хадерах, той, хто може бути в багатьох місцях одночасно. Здійснено мрію Бене Ґессерит. Однак розуміння цього не втішало її.

— Що трапилося? — наполягала Чані.

Джессіка лише хитнула головою.

Відповів Пол:

— У кожному з нас є давня сила, що бере, й давня сила, що дає. Чоловікові не важко зазирнути до місця всередині себе, де живе сила, яка бере, але майже неможливо для нього побачити силу, що дає, не перетворившись при цьому на дещо інше, ніж чоловік. Для жінки все навпаки.

Джессіка підвела очі на Чані й побачила, що та, слухаючи Пола, весь час дивилася на неї.

— Ти розумієш мене, мамо? — запитав Пол.

Вона могла тільки кивнути.

— Ці сили всередині нас настільки давні, — сказав Пол, — що вросли в окремі клітини наших тіл. Вони надають нам форми. Ти можеш сказати собі: «Так, я бачу, як таке може статися». Але коли ти зазираєш усередину себе й, незахищений, стикаєшся з лютою силою власного життя, то розумієш небезпеку, що загрожує тобі. Ти бачиш, як вона може здолати тебе. Найбільша небезпека для того, хто дає, — сила, що забирає. Найбільша небезпека для того, хто бере, — сила, що дає. Легко бути подоланим даванням і відбиранням.

— А ти, мій сину, — запитала Джессіка, — той, хто дає, і той, хто бере?

— Я точка рівноваги, — сказав Пол. — Я не можу дати, не забравши, і не можу забрати, не…

Він замовк і подивився на стіну праворуч від себе.

Чані відчула, як щоки торкнувся протяг, й, озирнувшись, побачила, як падає завіса.

— Усайм, — сказав Пол. — Підслуховував.

Сприймаючи почуте, Чані неначе доторкнулася до пророчого дару, що переслідував Пола, й осягнула речі, які ще тільки мали статися, як ті, що вже відбулися. Усайм розповість про побачене та почуте. Інші переповідатимуть це, й спалахне пожежа. Пол- Муад’Діб — не такий, як інші чоловіки, скажуть вони. Більше немає жодних сумнівів. Він чоловік, хоч і бачить крізь Воду Життя, як це роблять жінки. Він справді Лісан аль-Гайб.

— Поле, ти бачив майбутнє, — сказала Джессіка. — Розкажеш про те, що бачив?

— Не майбутнє, — сказав він. — Я бачив теперішнє. — Пол із зусиллям сів, відмахнувшись від Чані, яка спробувала йому допомогти. — Космос над Арракісом кишить кораблями Гільдії.

Джессіка затремтіла від упевненості в його голосі.

— Сам Падишах-Імператор тут, — сказав Пол, підвівши очі до кам’яної стелі своєї печери. — Зі своєю улюбленою Правдомовицею і п’ятьма легіонами сардаукарів. Старий барон Владімір Харконнен із Зуфіром Хаватом та сімома кораблями, забитими всіма новобранцями, яких він зміг зібрати, теж тут. Стерв’ятники з кожного Великого Дому застигли над нами… вичікуючи.

Чані, нездатна відвести погляду від Пола, похитала головою. Дивна рівність його голосу, те, як він дивився крізь неї — усе це виповнило її благоговійним страхом.

Джессіка спробувала прочистити пересохле горло й сказала:

— На що вони чекають?

Пол глянув на неї.

— На дозвіл Гільдії на висадку. Тих, хто висадиться без згоди Гільдії, вони залишать на Арракісі довіку.

— Гільдія нас захищає? — запитала Джессіка.

— Захищає нас? Гільдія сама все влаштувала, поширюючи чутки про наші дії і знизивши тарифи на перевезення до рівня, коли навіть найбідніші з Домів змогли прибути сюди й вичікувати, щоб уполювати нас.

Джессіку вразили гіркі нотки в його голосі. Вона не сумнівалася в його словах — вони випромінювали ту саму впевненість, яку вона бачила в синові тієї ночі, коли він відкрив шлях майбутнього, що привів їх до фрименів.

Пол глибоко вдихнув.

— Мамо, ти повинна змінити для нас певну кількість Води. Нам потрібен каталізатор. Чані, відряди розвідників… хай знайдуть премеланжеві маси. Знаєте, що станеться, коли ми виллємо трохи Води Життя на премеланжеві маси?

Джессіка зважила його слова, раптово осягнувши їхній зміст.

— Поле! — видихнула вона.

— Вода Смерті, — підтвердив син. — Почнеться ланцюгова реакція. — Він указав на підлогу. — Смерть пошириться між маленькими творцями, знищуючи вектор циклу життя, який пов’язує прянощі з творцями. А без прянощів чи без творця — Арракіс перетвориться на справжню пустелю.

Чані приклала руку до рота, шокована холодною тишею, що запала після того, як таке блюзнірство зірвалося з уст Пола.

— Справжню владу над річчю має той, хто може її знищити, — сказав Пол. — Ми можемо знищити прянощі.

— Але що зупиняє Гільдію?

— Вони шукають мене, — сказав Пол. — Подумай про це! Найкращі лоцмани Гільдії, люди, які можуть стрибати крізь час, щоб розрахувати найбезпечніший курс найшвидшого гайлайнера, усі вони шукають мене… й не можуть знайти. О, як тремтять вони! Вони знають, що їхній секрет тут, у мене. — Пол розвів у боки складені чашечками руки. — Без прянощів вони сліпі.

До Чані повернувся дар мови.

— Ти кажеш так, наче бачиш теперішнє!

Пол відкинувся назад, шукаючи в теперішньому, що розкинулося перед ним, кордони, які б розширялися в майбутнє та минуле. Подароване прянощами осяяння стало тьмяніти, і йому було важко втримати картину світу перед очима.

— Ідіть і робіть те, що я наказав, — сказав Пол. — Майбутнє для Гільдії таке ж тьмяне, як і для мене. Лінії бачення звужуються. Усе фокусується тут, де лежать прянощі… куди раніше вони не наважувалися втручатися… бо втручання означало б утрату того, що їм потрібне. Але тепер вони у відчаї. Усі шляхи ведуть у пітьму.

46

І зайнявся світанок, коли Арракіс опинився в центрі всесвіту, ставши колесом, ладним закрутитися.

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

— Поглянь-но на ту штуку! — прошепотів Стілґар.

Пол лежав біля нього високо в розколині Оборонної Стіни, припавши до окуляра фрименського телескопа. Олійні лінзи зосередилися на міжзоряному ліхтері, що вигулькнув на світанку в котловині, яка розкинулася під ними. Східний бік корабля виблискував у сонячному промінні, але із затіненого боку досі бовваніли жовті ілюмінатори нічних світлокуль. А за кораблем під мерехтливим і холодним світлом північного сонця простягнулося місто Арракін.

Звісно, Пол знав: подив Стілґара викликав не ліхтер, а конструкція, для якої сам ліхтер був лише центральною опорою. Багатоповерхова металева споруда, схожа на шатро із переплетених металевих пластин, що сягала в радіусі тисячі метрів, — тимчасове помешкання для п’яти легіонів сардаукарів та Його Імператорської Величності Падишаха-Імператора Шаддама IV.

Ґурні Галлек, який сидів напочіпки ліворуч від Пола, сказав:

— Я нарахував дев’ять поверхів. Певно, там багато сардаукарів.

— П’ять легіонів, — відказав Пол.

— Світає, — зашипів Стілґар. — Подобається нам чи ні, а ти підставляєшся, Муад’Дібе. Тож повертаймося назад до скель.

— Я тут у повній безпеці, — відказав Пол.

— Той корабель оснащений метальною зброєю, — зауважив Ґурні.

— Вони гадають, що ми захищені щитами, — відказав Пол. — До того ж вони не витрачатимуть снаряди на невідому трійцю, навіть якщо помітять нас.

Пол перевів телескоп на дальню стіну котловини й зауважив спотворені скелі — завали, що стали могилами для багатьох батькових вояків. І раптом його пройняло усвідомлення правильності буття: тепер їхні тіні дивитимуться вниз на цю величну мить. Харконненівські форти й містечка вздовж щитових земель були або в руках у фрименів, або відрізані від центру, неначе пагони, відрубані від рослини й приречені на загибель. Ворог тепер тримав лише котловину й це місто.

— Вони можуть здійснити вилазку на ’топтері, — продовжував Стілґар, — якщо помітять нас.

— То й нехай, — відказав Пол. — Нам сьогодні доведеться спалити ще багато ’топтерів… й ми знаємо: буря наближається.

Тепер він перевів телескоп на дальній край арракінського летовища, де вишикувалися харконненівські фрегати, над якими майорів стяг ДАПТу, припасований до високого флагштока. Тоді він подумав про відчай, який охопив Гільдію, якщо та дозволила приземлитися цим двом групам, а інших тримала в резерві. Гільдія була схожа на чоловіка, який визначає температуру піску, встромивши туди палець ноги, перш ніж напинати намет.

— Ти хочеш розгледіти там щось іще? — поцікавився Ґурні. — Нам час повертатися в укриття. Буря наближається.

Пол знову зосередився на величезній споруді.

— Вони навіть жінок своїх сюди притягнули, — зауважив він. — А ще лакеїв і слуг. Ох, мій любий Імператоре, наскільки ж ти самовпевнений.

— Таємним лазом піднімаються люди, — сказав Стілґар. — Певно, повертаються Усайм і Корба.

— Гаразд, Стіле, — погодився Пол. — Ми спускаємося.

Але він іще раз востаннє роздивився околиці через телескоп — ретельно вивчав рівнину: її високі кораблі, блискучу металеву споруду, мовчазне місто, фрегати харконненівських найманців. Тоді Пол відповз за скелю, а його місце біля телескопа зайняв вартовий із федайкінів.

Пол вийшов у неглибоку западину на верхньому гребені Оборонної Стіни. Ця місцина сягала близько тридцяти метрів у діаметрі й трьох метрів завглибшки — звичайнісіньке природне утворення, яке фримени вкрили прозорою камуфляжною тканиною. Комунікаційне обладнання було розміщено навколо отвору в стіні праворуч. Охоронці-федайкіни, що розташувалися в котловині, чекали на сигнал атаки від Муад’Діба.

З просвіту біля комунікаційного обладнання вийшло двоє чоловіків і заговорило до охоронців.

Пол зиркнув на Стілґара й кивнув у напрямку новоприбулих:

— Вислухай їхні звіти, Стіле.

Старий вождь так і вчинив.

Пол сів напочіпки спиною до скелі, розтягуючи й розминаючи м’язи. Він бачив, як Стілґар відіслав обох чоловіків назад у чорну діру в скелі, а тоді подумав про довгий спуск униз вузьким рукотворним тунелем до дна низини.

Стілґар підійшов до Пола.

— І що ж це таке важливе, що вони не можуть надіслати повідомлення із сейлаґо? — запитав Пол.

— Вони бережуть пташок для бою, — пояснив Стілґар. Фримен глипнув на переговорне обладнання, а тоді знову на Пола. — Муад’Дібе, навіть працюючи зі спрямованим світлом, не варто використовувати ці штуки. Вони можуть знайти тебе, просканувавши ефір.

— Скоро вони будуть надто заклопотаними, щоб шукати мене, — відказав Пол. — Що повідомили ці чоловіки?

— Наших кишенькових сардаукарів відпустили біля Старого провалля в нижній частині хребта, тож зараз вони на шляху до свого володаря. Ракетні й метальні установки на місці. Люди розташувалися, як ти й наказував. Загалом усе як завжди.

Пол глянув на неглибоку западину, ретельно вивчаючи бійців у розсіяному світлі, яке пропускало камуфляжне покриття. Йому здавалося, що час повзе, наче комаха, яка пересувається голою скелею.

— Нашим сардаукарам доведеться трохи потупцяти, перш ніж вони дістануться до військового транспортера, — зауважив Пол. — За ними стежать?

— За ними стежать, — підтвердив Стілґар.

Ґурні Галлек біля Пола прочистив горло:

— Чи не час нам перейти до безпечного місця?

— Тут нема такого місця, — відказав Пол. — Прогноз погоди досі сприятливий?

— Насувається праматір бурі, — відказав Стілґар. — Хіба ти не відчуваєш її, Муад’Дібе?

— Зміни в повітрі відчутні, — погодився Пол, — але передбачення погоди шляхом стовпування — надійніше.

— Буря буде тут за годину, — сказав Стілґар і кивнув на просвіт між імператорською спорудою та харконненівськими фрегатами. — І вони також про це знають. У небі — жодного ’топтера. Усе спущено й пришвартовано. Їхні друзі з космосу звітують перед ними про погоду.

— Більше не було пробних вилазок? — запитав Пол.

— Після приземлення минулої ночі — нічого, — доповів Стілґар. — Вони знають, що ми тут. Гадаю, просто чекають, щоб обрати зручний для себе час.

— Час обираємо ми, — заперечив Пол.

Підвівши погляд, Ґурні гарикнув:

— Якщо вони нам дозволять.

— Флотилія залишиться в космосі, — відказав Пол.

Ґурні похитав головою.

— У них немає вибору, — провадив своє Пол. — Ми можемо знищити прянощі. Так Гільдія не ризикуватиме.

— Люди у відчаї — найнебезпечніші, — зауважив Ґурні.

— А ми хіба не у відчаї? — запитав Стілґар.

Ґурні насупився.

— Ти не жив із фрименською мрією, — застеріг Пол. — Стіл думає зараз про всю воду, витрачену на хабарі та роки чекання, які ми додали до миті, коли Арракіс розквітне. Він не…

— Грррр, — загарчав Ґурні.

— І чому він такий похмурий? — поцікавився Стілґар.

— Він завжди похмурий перед боєм, — пояснив Пол. — Це єдиний різновид гарного настрою, який Ґурні може собі дозволити.

Вовчий вищир повільно перекосив обличчя Ґурні, білі зуби сяйнули над укритим дистикостом підборіддям.

— Мене страшенно засмучує думка про бідні харконненівські душі, яких відправимо в небуття без каяття, — сказав він.

Стілґар гигикнув.

— Він говорить, як федайкін.

— Ґурні — воїн-камікадзе з пелюшок, — відказав Пол. «Так, нехай заповнять мозок легкою бесідою, перш ніж ми кинемося в бій із військовим громаддям на рівнині», — подумав Пол, поглянувши на просвіт у скелястій стіні, а тоді перевівши погляд на Ґурні, який сидів, похмуро замислившись.

— Хвилювання підточують силу, — прошепотів Пол. — Це ти сказав мені колись, Ґурні.

— Мій Герцогу, — відказав Ґурні, — найбільше мене хвилює атомна зброя. Якщо ви скористаєтеся нею, щоб пробити дірку в Оборонній Стіні…

— Ті люди не відповідатимуть нам атомним ударом, — сказав Пол. — Вони не наважаться… з тієї самої причини, чому й не можуть ризикувати, дозволивши нам знищити джерело прянощів.

— Але заборона на…

— Заборона! — гарикнув Пол. — Це страх, а не заборона, не дає Домам кидатися одне в одного атомними бомбами. Велика Конвенція доволі чітка щодо цього питання: «Використання атомної зброї проти людей призведе до знищення планети». А ми підриватимемо Оборонну Стіну, не людей.

— Надто вже цей момент делікатний, — вагався Ґурні.

— Їхні бюрократи охоче вхопляться за таке тлумачення, — сказав Пол. — І не говорімо більше про це.

Він відвернувся, шкодуючи, що насправді таким упевненим зовсім не почувався. Тоді запитав:

— А як щодо містян? Вони вже на позиціях?

— Так, — пробурмотів Стілґар.

Пол глянув на нього.

— Що тебе гризе?

— Я не знаю жодного містянина, якому можна повністю довіряти, — відказав Стілґар.

— Я сам колись був містянином, — відрізав Пол.

Стілґар закляк, його обличчя побагряніло.

— Муад’Діб знає, що я не мав на увазі…

— Я знаю, що ти мав на увазі, Стіле. Але людину оцінюють не по тому, що вона, на твою думку, зробить, а по тому, що вона насправді зробить. У цих містян фрименська кров. Вони просто ще не навчилися звільнятися від пут. Ми їх навчимо.

Стілґар кивнув і сумно мовив:

— Це лише набуті за життя звички, Муад’Дібе. На Погребній рівнині нас учили зневажати людей із поселень.

Пол зауважив, як Ґурні вивчає Стілґара:

— Скажи, Ґурні, чому сардаукари вигнали з домівок міський люд?

— Старий трюк, Герцогу. Вони сподівалися обтяжити нас біженцями.

— Партизанські війни так давно втратили ефективність, що влада забула, як боротися з ними, — мовив Пол. — Сардаукари зіграли нам на руку. Вони забрали собі трохи міських жінок для розваги, а бойові штандарти прикрасили головами чоловіків, які виступали проти. Таким чином породили палку ненависть серед людей, які в іншому разі дивилися б на прийдешній бій, як на велику незручність… і на можливість поміняти один комплект владарів на інший. Сардаукари привели до нас рекрутів, Стілґаре.

— Здається, у містян і справді є бойовий запал, — погодився Стілґар.

— Їхня ненависть — свіжа й незатьмарена, — вів далі Пол. — Тому ми використаємо їх як штурмові загони.

— Навіть страшно, скільки їх поляже тут, — мовив Ґурні.

Стілґар кивнув на знак згоди.

— Про шанси їх попередили, — відказав Пол. — Вони знають: кожен сардаукар, якого вони вб’ють, — це на одного менше для нас. Бачите, панове, їм є за що вмирати. Містяни з’ясували, що вони — люди. І тепер прокидаються.

Боєць біля телескопа щось приглушено вигукнув. Пол підійшов до розколини й запитав:

— Що тут таке?

— Якийсь рух, Муад’Дібе, — прошипів вартовий. — У тому жахному металевому наметі. Із західного боку Коронної гряди виїхала машина, яка мчала, наче яструб до гнізда куріпки.

— Прибули наші полонені сардаукари, — сказав Пол.

У них щит навколо всього летовища, — повідомив вартовий. — Навіть повітря витанцьовує навколо двору-складу, де вони зберігали прянощі.

— Тепер вони знають, проти кого воюють, — сказав Ґурні. — І нехай харконненівські тварюки тремтять і бояться, адже Атрід досі живий!

Пол звернувся до федайкіна біля телескопа.

— Стеж за флагштоком над імператорським кораблем. Якщо вони піднімуть мій стяг…

— Цього не трапиться, — відрізав Ґурні.

Пол, зауваживши збентеження на Стілґаровому обличчі, пояснив:

— Якщо Імператор визнає мої вимоги, він повідомить про це, піднявши над Арракісом стяг Атрідів. Тоді ми скористаємося другим планом і виступимо лише проти Харконненів. Сардаукари триматимуться віддалік і чекатимуть, доки ми не вирішимо справу між собою.

— У мене нема досвіду в цих міжпланетних штуках, — визнав Стілґар. — Я чув про них, але навряд чи…

— Тобі не потрібен досвід, щоб знати, що вони зроблять, — сказав Ґурні.

— Вони піднімають новий прапор над тим високим кораблем, — сказав вартовий. — Стяг жовтий… із чорним і червоним колами посередині.

— Яка хитра позиція, — мовив Пол. — Стяг ДАПТу.

— На інших кораблях такий самий стяг, — доповів федайкін.

— Не розумію, — мовив Стілґар.

— Надзвичайно хитра позиція, — погодився Ґурні. — Якби він підняв стяг Атрідів, то йому б довелося повністю відповідати за це рішення. Забагато свідків. Він міг би підняти харконненівський стяг — чітка й пряма відповідь. Але ж ні… Він вивішує ганчірку ДАПТу. Він каже тим людям, що нагорі, — Ґурні вказав на космос, — що він на боці прибутку. Він каже, що йому начхати, Атріди тут чи хтось інший.

— Чи швидко буря досягне Оборонної Стіни? — запитав Пол.

Стілґар відвернувся й порадився з одним із федайкінів у западині. А тоді, знову ставши до них обличчям, мовив:

— Дуже скоро, Муад’Дібе. Раніше, ніж ми гадали. Це прапраматір бурі… можливо, навіть потужніша, ніж тобі хотілося б.

— Це моя буря, — мовив Пол і помітив побожний жах на обличчях замовклих федайкінів, які слухали його. — Тож навіть якщо вона струсить цілий світ, то не буде сильнішою, ніж мені хотілося б. Вона вдарить просто по Оборонній Стіні?

— Настільки близько, що різниці не буде, — відказав Стілґар.

З діри, що вела в котловину, вигулькнув посланець і мовив:

— Сардаукари та харконненівські патрулі відступають, Муад’Дібе.

— Гадають, що буря занесе в котловину забагато піску, тому видимість погіршиться, — мовив Стілґар. — Вони думають, що вона також зачепить і нас.

— Накажи нашим стрільцям добре придивитися, перш ніж зменшиться видимість. — Вони мають розбити носа кожному з тих кораблів, щойно буря знищить щити. — Він відступив до краю западини, відгорнув камуфляжну тканину й поглянув на небо. На тлі темряви вже витанцьовували принесені вітром піщані пасма. Пол підправив камуфляж і мовив:

— Починай відряджати наших людей донизу, Стіле.

— Ти не підеш із нами? — запитав Стілґар.

— Я зачекаю трохи з федайкінами, — відказав Пол.

Стілґар стенув плечима, з розумінням зиркнув на Ґурні, а тоді рушив до діри в скелястій стіні й розчинився в тінях.

— Ґурні, я лишаю у твоїх руках спусковий гачок, що підірве Оборонну Стіну, — сказав Пол. — Ти зробиш це?

— Зроблю.

Пол кивнув одному з федайкінів і мовив:

— Усайме, починай виводити наші патрулі із зони вибуху. Це потрібно зробити до того, як ударить буря.

Чоловік поклонився і пішов за Стілґаром.

Ґурні нахилився до розколини і звернувся до фримена з телескопом:

— Зосередь увагу на південній стіні. Вона буде повністю незахищеною, доки ми не підірвемо її.

— Відправте сигнал про час атаки із сейлаґо, — наказав Пол.

— До південної стіни рухаються якісь автомобілі, — сказав фримен із телескопом. — На деяких установлено артилерійську зброю, яку вони випробовують на нас. А наші люди використовують щити, як ти й наказав. Машини спинилися.

У раптовій тиші Пол почув, як кружляють над головою вітряні демони — фронт бурі. Пісок почав потрапляти в їхню котловину через дірки в камуфляжі. Порив вітру зірвав покриття й відніс його геть.

Пол кивком голови наказав федайкінам ховатися, а сам підійшов до імпровізованого пункту зв’язку поруч із входом у тунель. Ґурні став біля нього, а Пол схилився до зв’язківця. Той мовив:

— Прапрапраматір бурі, Муад’Дібе.

Пол кинув погляд у почорніле небо й сказав:

— Ґурні, нехай спостерігачі за південною стіною відійдуть. — Йому довелося повторити наказ, аби перекричати ревіння бурі.

Ґурні пішов виконувати наказ.

Пол застібнув фільтр на обличчі та припасував щільніше каптур дистикоста.

Ґурні повернувся.

Пол торкнувся його плеча, вказуючи на пусковий механізм, установлений у тунелі за зв’язківцем. Ґурні зайшов у тунель, поклав руку на спусковий гачок, не відриваючи погляду від Муад’Діба.

— Жодних нових повідомлень, — сказав зв’язківець Полові. — Статичні перешкоди.

Пол кивнув, пильнуючи за циферблатом годинника перед зв’язківцем. Тоді поглянув на Ґурні, підняв руку й знову зосередився на циферблаті. Стрілка завершила повний оберт.

— Зараз! — закричав Пол й опустив руку.

Ґурні натиснув на спусковий гачок.

Минула ціла секунда, доки земля тріснула й захиталася. Гуркіт вибуху злився з ревінням бурі.

Федайкін, що дивився в телескоп, опинився біля Пола, стискаючи під пахвою свій інструмент.

— Оборонну Стіну пробито, Муад’Дібе! — прокричав він. — Буря вже вдарила по ворогах, а наші стрільці гатять по цілях.

Пол міркував про бурю, що мчала котловиною, про електричні заряди в тіні піску, що руйнували кожен щит у ворожому таборі.

— Буря! — заричав хтось. — Мерщій тікаймо до сховку, Муад’Дібе!

Пол отямився і відчув, як піщані голки колють його неприкриті щоки. «Бій розпочато», — подумав він, а тоді поклав руку на плече зв’язківця:

— Залишай обладнання! У тунелі є ще один комплект.

Пол відчув, як його тягнуть назад, а навколо скупчилися федайкіни, щоб захистити його. Вони протискалися крізь тунель, насолоджуючись відносною тишею, а тоді повернули за ріг до маленької кімнати зі світлокулями та входом в інший тунель.

Тут сидів інший зв’язківець із обладнанням.

— Забагато статичних перешкод, — сказав він.

Піщаний вихор виповнив повітря навколо них.

— Запечатайте тунель! — закричав Пол. Раптова тиша засвідчила, що його наказ виконали. — Вихід у котловину досі відкрито?

Один із федайкінів пішов подивитися й мовив:

— Вибух спричинив невеликий обвал, але інженери стверджують, що вихід досі є. Вони розчищають його лазерними променями.

— Скажи, хай усе роблять руками! — гарикнув Пол. — Там же ввімкнені щити!

— Вони обережні, Муад’Дібе, — заперечив чоловік, але пішов виконувати наказ.

Зв’язківець, який сидів нагорі, протиснувся повз них, несучи прилади.

— Я ж казав їм облишити обладнання! — вигукнув Пол.

— Фримени не люблять залишати устаткування, Муад’Дібе, — буркнув федайкін.

— Люди зараз важливіші, ніж залізяччя, — пояснив Пол. — Або ми здобудемо більше обладнання, ніж зможемо коли-небудь використати, або нам не знадобиться жодне обладнання.

До нього підійшов Ґурні й мовив:

— Я чув, що вихід відкритий. Ми зараз дуже близько до поверхні, мілорде, чи не спробують Харконнени помститися нам?

— Наразі вони не здатні нападати, — відказав Пол. — Бо просто зараз з’ясовують, що лишилися без щитів і не можуть забратися з Арракіса.

— Новий командний пункт уже підготували, мілорде, — сказав Ґурні.

— Поки що я там зайвий, — відказав Пол. — План спрацює і без мого нагляду. Ми маємо зачекати на…

— Приймаю повідомлення, Муад’Дібе, — сказав зв’язківець із обладнанням. Боєць струснув головою і щільніше притиснув до вуха телефонну слухавку. — Багато статичних перешкод!

Він почав записувати щось у нотатник, який лежав перед ним, хитав головою, чекав, писав… чекав.

Пол підійшов до зв’язківця. Федайкіни відступили, даючи йому простір. Він поглянув на записи й прочитав:

— Рейд… на січ Табр… бранці… Алія (пропуск) родини (пропуск) мертві… вони (пропуск) син Муад’Діба…

І знову зв’язківець похитав головою.

Пол перетнувся поглядом із Ґурні.

— Повідомлення спотворено, — сказав Ґурні. — Статичні перешкоди. Ви не знаєте…

— Мій син мертвий, — відкарбував Пол, знаючи, що каже правду. — Мій син мертвий, а Алія — бранка… заручниця.

Він почувався спустошеним — оболонка без емоцій. Усе, до чого він торкався, несло тільки смерть і горе. Це неначе хвороба, що могла поширитися на весь світ.

Ураз він відчув мудрість старця, сукупність усіх досвідів із незчисленної кількості життів. І здалося, неначе щось у нього всередині зареготало й потерло руки.

А тоді Пол подумав: «Як же мало знає всесвіт про природу справжньої жорстокості!»

47

Став тоді перед ними Муад’Діб і мовив: «Хоч ми й уважаємо полонену загиблою, та вона жива. Бо її сім’я — то моє сім’я, і її голос — то мій голос. Бачить вона найдальші межі ймовірності. Так, аж у долину незнаного сягає її зір завдяки мені».

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

Потупивши очі, барон Владімір Харконнен стояв у імператорській кімнаті для аудієнцій. То був овальний салямлік усередині шатра Падишаха-Імператора. Краєм ока Барон розглядав металеві стіни зали та присутніх у ній людей: нукерів, пажів, гвардійців і загін палацових сардаукарів, які вільно стояли вздовж стін, єдиною прикрасою яких були скривавлені й порвані бойові стяги ворогів.

З правого боку кімнати долинули голоси, відлунюючи у високому коридорі:

— Дорогу! Дорогу Імператорові!

З коридору в кімнату для аудієнцій зайшов Падишах-Імператор Шаддам IV зі своїм почтом. Він із хвилинку зачекав, доки йому піднесуть трон. Імператор ігнорував Барона, як, здається, і всіх присутніх у кімнаті.

Барон, однак, не міг собі дозволити ігнорувати Його Величність, тому пильно вдивлявся в Імператора, щоб угледіти знак чи ключ, який пояснив би причини цієї аудієнції. Імператор спокійно стояв і чекав — струнка елегантна постать у сірому сардаукарському мундирі, розшитому сріблом і золотом. Його тонке обличчя й холодні очі нагадали Баронові про давно померлого Герцога Лето. Їх об’єднував погляд хижого птаха. Але волосся Імператора було рудим, а не чорним, та й більшу його частину приховував чорний шолом бурсеґа з імператорським гребенем над золотою короною.

Пажі принесли трон. То був величезний стілець, вирізьблений із цілісного шматка хагальського кварцу, — прозоре синьо-зелене диво, помережане язиками жовтого полум’я. Слуги поставили його на поміст. Імператор піднявся і сів.

Стара жінка в чорній абі, натягнувши низько на лоб каптур, відділилася від імператорського почту й стала поруч із троном, поклавши зморшкувату руку на кварцову спинку. Здавалося, ніби обличчя, що виднілося з-під каптура, належало карикатурній відьмі — запалі очі й щоки, надміру довгий ніс, ряба шкіра, крізь яку чітко проглядалися вени.

Побачивши її, Барон ледь угамував дрижаки. Присутність Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, Правдомовиці Імператора, вказувала на надзвичайну важливість аудієнції. Барон відвів від неї погляд і зосередився на решті почту, сподіваючись побачити підказку. Там стояли два агенти Гільдії (один — високий і гладкий, а другий — низький і гладкий; обидва з невиразними сірими очима). Між лакеями стояла одна з Імператорових доньок, принцеса Ірулан. Казали, що цю жінку вчили найглибшим таємницям Бене Ґессерит, тому їй судилася доля Превелебної Матері. Вона була білявою і високою, з аристократичними рисами обличчя. Її зелені очі дивилися повз Барона й крізь нього.

— Мій любий Бароне.

Імператор, нарешті, зволив помітити його. У баритоні вчувався витончений контроль, який мав на меті розчавити Барона самим лише привітанням.

Барон низько вклонився і став у належному місці — за десять кроків від трону.

— Я прибув за вашим велінням, Ваша Величносте.

— За вашим велінням! — гигикнула стара відьма.

— Годі вам, Превелебна Матір, — відказав із докором Імператор, але й сам усміхнувся, помітивши Баронове збентеження. — По-перше, скажіть, куди ви відрядили свого улюбленця, Зуфіра Хавата.

Переводячи погляд то праворуч, то ліворуч, Барон дорікнув собі, що прийшов сюди без своїх гвардійців. Не те щоб від них була велика корить проти сардаукарів, але все-таки…

— Отже? — наполягав Імператор.

— Він пішов п’ять днів тому, Ваша Величносте. — Барон зиркнув на агентів Гільдії, а потім знову на Імператора. — Він мав приземлитися на базі контрабандистів і спробувати просочитися в табір фрименських фанатиків, до Муад’Діба.

— Неймовірно! — вигукнув Імератор.

Відьма поплескала Імператора по плечу схожою на клешню рукою. Вона нахилилася вперед і щось прошепотіла йому на вухо.

Імператор кивнув і мовив:

— Пять днів, Бароне. Скажіть, а чому вас не збентежила його відсутність?

— Але я хвилююся, Ваша Величносте!

Імператор і далі вичікувально дивився на нього. Превелебна Матір знову гигикнула.

— Я маю на увазі, Ваша Величносте, — сказав Барон, — що Хават у будь-якому разі помре протягом найближчих кількох годин.

Тоді він розповів про залишкову отруту й потребу в антидоті.

— Як розумно, Бароне, — сказав Імператор. — А де ваші небожі, Раббан і юний Фейд-Раута?

— Насувається буря, Ваша Величносте. Я відрядив їх перевірити периметр, аби фримени не напали під прикриттям піску.

— Периметр, — повторив Імератор. Здавалося, його рот скривився від цього слова. — Буря не досягне котловини, а фрименський набрід не нападе, доки я тут із п’ятьма легіонами сардаукарів.

— Звісно ні, Ваша Величносте, — сказав Барон. — Але ж не можна дорікати за надмірну обережність.

— Он як, — відказав Імператор. — Дорікати. Тобто мені навіть заїкатися не варто, скільки часу в мене забрала ця маячня з Арракісом? І про прибутки ДАПТу, які згинули в цій дірі? І про державні обов’язки та справи, які мені довелося відкласти — чи навіть скасувати — через цю дурню?

Барон потупив очі, наляканий гнівом Імператора. Він переймався делікатністю свого становища тут: сам-один, ще й повністю залежний від Конвенції та диктум фаміліа Великих Домів. «Він хоче вбити мене? — запитав сам у себе Барон. — Але ж він не може! Не тоді, коли в космосі зібралися всі Великі Доми й тільки чекають приводу урвати собі шматок прибутків із Арракіса».

— Ви взяли заручників? — запитав Імператор.

— Це марно, Ваша Величносте, — відказав Барон. — Ці божевільні фримени проводять погребальну церемонію над кожним, хто потрапив у полон, і взагалі поводяться так, наче вже давно мертві.

— Отже? — перепитав Імператор.

Барон чекав, зиркаючи в різні боки на металеві стіни салямліку й міркуючи про величезне віметалеве шатро навколо себе. Воно втілювало таке необмежене багатство, що навіть Барон був уражений. «Він привіз пажів, — думав Барон, — непотрібних палацових лакеїв, жінок і їхніх компаньйонок — перукарів, дизайнерів — усіх… усіх паразитів Двору. Усі підлещуються, плетуть інтриги, розділяють військові клопоти з Імператором… Вони прибули, щоб подивитися, як він залагодить цю справу, написати кілька епіграм про бої та вихваляти звитягу поранених».

— Можливо, ви просто ніколи не шукали потрібних заручників, — відрізав Імператор.

«Йому щось відомо», — розмірковував Барон. Страх каменем лежав у нього в животі, проте Барон щосили намагався відігнати думки про їжу. Це почуття дуже скидалося на голод, тому він кілька разів змушений був опанувати себе, щоб утриматися від наказу принести попоїсти. Усе одно тут немає нікого, хто виконав би його веління.

— Чи здогадуєтеся ви, хто такий Муад’Діб? — запитав Імператор.

— Без сумніву, один із умма, — відказав Барон. — Фрименський фанатик, релігійний авантюрист. Такі регулярно з’являються на околицях цивілізованого світу. Ваша Величність знає про це.

Імператор глянув на Правдомовицю, а тоді знову повернувся до Барона й насупився:

— І ви більше нічого не знаєте про цього Муад’Діба?

— Божевільний, — знизав плечима Барон. — Але всі фримени трохи божевільні.

— Божевільний?

— Його люди кидаються в бій із його іменем на вустах. Жінки жбурляють у нас немовлят, а самі кидаються на ножі, щоб дати чоловікам можливість напасти на нас. У них нема… нема… порядності!

— Навіть так, — пробурмотів Імператор, і Барон відчув у його голосі глум. — Скажіть, любий Бароне, а ви ніколи не досліджували південні полярні регіони Арракіса?

Вражений різкою зміною теми, Барон витріщився на Імператора.

— Але… Ви ж знаєте, Ваше Величносте, ті регіони — безлюдні, там панують лише вітри й хробаки. У тих широтах навіть прянощів нема.

— А вам ніколи не траплялися звіти з меланжевих ліхтерів, буцімто вони бачили зелені ділянки?

— Такі звіти завжди є. На підставі деяких із них проводили розслідування. Знайшли кілька рослин, але втратили багато ’топтерів. Це надто витратно, Ваша Величносте. У тих місцях людина не здатна вижити довго.

— Он як, — мовив Імератор. Він ляснув пальцями — і ліворуч від трону прочинилися двері. Зайшли два сардаукари, які вели маленьку дівчинку приблизно чотирирічного віку. Вона була одягнута в чорну абу. Каптур було відкинуто назад, і під ним виднівся розстебнутий на шиї дистикост. По-фрименськи сині очі дивилися з круглого м’якого обличчя. Здавалося, їй анітрохи не страшно. Щобільше, від її погляду самому Баронові стало незатишно, хоча він і не міг збагнути чому.

Навіть Правдомовиця з Бене Ґессерит відсахнулася від дитини й накреслила пальцями захисний знак. Стара відьма, вочевидь, була шокована присутністю дівчинки.

Імператор прочистив горло, щоб заговорити, але дитина взяла слово першою — у її тоненькому чистому голоску досі вчувалися шепеляві нотки — піднебіння ще не сформувалося до кінця.

— То ось він який, — сказала вона, наблизившись до краю виступу. — Нічого особливого. Звичайнісінький наляканий старигань, заслабкий навіть для того, щоб підтримувати власне тіло без допомоги силових підвісок.

Барон витріщився на неї: така заувага з уст дитини вразила його й, попри лють, відібрала дар мови. «Може, це карлиця?» — запитував себе він.

— Мій любий Бароне, — мовив Імператор. — Познайомтеся із сестрою Муад’Діба.

— Сестр… — Барон перевів погляд на Імператора. — Не розумію.

— Я також часом буваю надміру обережним, — мовив Імператор. — Мені повідомили, що в незаселених південних регіонах було помічено сліди людської діяльності.

— Але ж це неможливо! — заперечив Барон. — Хробаки… пісок аж до…

— Здається, ці люди здатні уникати хробаків, — мовив Імператор.

Дівчинка вмостилася на край підвищення біля трону й заходилася гойдати й чеберяти ногами. Вона впевнено позирала на своє оточення.

Барон дивився на ніжки, що рухалися під чорним плащем, і на сандалі під тканиною.

— На жаль, — сказав Імператор. — Я відрядив тільки п’ять військових транспортувальників, щоб захопити полонених для допиту. Нам ледве вдалося втекти з трьома полоненими й одним транспортувальником. Зважте, Бароне, що моїх сардаукарів майже переміг натовп жінок, дітей і старців. Ось ця дитина, наприклад, командувала одним із загонів.

— Бачите, Ваша Величносте! — вигукнув Барон. — Бачите, які вони!

— Я сама здалася в полон, — втрутилася дитина. — Не хотіла зустрічатися з братом і повідомляти йому, що його сина вбили.

— Звідти втекла лише жменька наших людей, — сказав Імператор. — Утекла! Ви чуєте це?

— Ми б і цих добили, якби не вогонь, — відказала дівчинка.

— Мої сардаукари використали двигуни вертикального руху транспортувальника як вогнемети, — пояснив Імператор. — То був відчайдушний хід, єдине, що допомогло їм накивати п’ятами з трьома заручниками. Зауважте, любий Бароне: сардаукарів змусила перелякано відступати армія жінок, дітей і старців!

— Потрібно напасти на них! — загарчав Барон. — Знищити, щоб каменя на камені…

— Тихо! — закричав Імператор. Він підсунувся вперед на троні. — Годі вважати мене ідіотом. Ви стоїте тут і вдаєте невинність…

— Ваша Величносте, — втрутилася Правдомовиця.

Імператор кивнув, щоб вона замовкла.

— Кажете, нічого не знаєте про людей, яких ми знайшли, чи про бойові навички цих супервоїнів? — Імператор підвівся. — Та за кого ви мене маєте, Бароне?

Барон відступив на два кроки, міркуючи: «Певно, це Раббан. Він підставив мене. Раббан…»

— А ця вдавана сварка з Герцогом Лето, — пробурмотів Імператор, опускаючись назад на трон. — Як гарно ви все придумали.

— Ваша Величносте, — благав Барон. — Про що ви…

— Мовчати!

Стара Бене-Ґессеритка поклала руку на плече Імператора, схилилася і щось зашепотіла йому на вухо.

Дівчинка, яка сиділа на помості, припинила чеберяти ніжками й мовила:

— Налякай його ще, Шаддаме. Звісно, я б не мала радіти, але бачити це — така втіха.

— Тихо, дитино, — Імператор нахилився вперед і поклав руку їй на голову, витріщаючись на Барона. — Таке можливо, Бароне? Чи могли ви виявитися просто тупуватим, як стверджує моя Правдомовиця? Невже не впізнаєте цю дитину, дочку вашого союзника Герцога Лето?

— Мій батько ніколи не був його союзником, — сказала дитина. — Мій батько помер, а ця стара харконненівська тварюка ніколи не бачила мене раніше.

Барон уражено дивився перед собою.

Коли до нього нарешті повернулася здатність говорити, він зміг лише прохрипіти:

— Хто?

— Я Алія, донька Герцога Лето й леді Джессіки, сестра Герцога Пола-Муад’Діба, — відрекомендувалася дитина, зіскочивши з помосту й приземлившись на підлогу зали для аудієнцій. — Мій брат пообіцяв почепити твою голову на свій бойовий штандарт і, гадаю, так воно й буде.

— Замовкни, дитино, — сказав Імператор. Він усівся на трон, приклав руку до підборіддя й уважно вивчав Барона.

— Я не корюся наказам Імператора, — сказала Алія. Вона відвернулася і поглянула на стару Превелебну Матір. — Вона знає.

Імператор зиркнув на Правдомовицю.

— Про що це вона?

— Ця дитина — гидь! — закричала стара. — Її матір заслуговує на найгіршу кару в історії! Смерть! І то дуже повільна — що для цієї дитини, що для тієї, яка її породила! — стара вказала пальцем на Алію. — Забирайся з мого мозку!

— Телепатія? — прошепотів Імператор, перевівши погляд на Алію. — Велика Матір!

— Ви не розумієте, Ваша Величносте, — говорила стара. — Вона у мене в голові. Вона як та, що були до мене, що віддали мені свої спогади. Вона стоїть у мене в мозку! Її не може там бути, але вона там!

— Які інші? — запитав Імператор. — Що це за маячня?

Стара випросталася й опустила руку.

— Я й так сказала забагато. Але факт лишається фактом: ця дитина — зовсім не дитина, і її потрібно знищити. Нас віддавна попереджали уникати такого народження, але одна із сестер зрадила нас.

— Ти патякаєш щось дурне, стара, — відказала Алія. — Ти й гадки не маєш, як усе було, але квокчеш, наче дурепа, — Алія заплющила очі, глибоко вдихнула й затамувала подих.

Стара Превелебна Матір застогнала й захиталася.

Алія розплющила очі:

— Ось як усе було. Космічна випадковість… до якої і ти доклала руку.

Превелебна Матір виставила руки вперед, неначе штовхала долонями повітря до Алії.

— Що тут відбувається? — запитав Імператор. — Дитино, ти справді можеш проектувати свої думки в мозок іншого?

— Ні, це зовсім не так, — сказала Алія. — Якщо я не народилася тобою, то не можу мислити, як ти.

— Убийте її, — бурмотіла стара, вхопившись за спинку трону. — Убийте її! — Запалі старі очі витріщалися на Алію.

— Годі, — наказав Імператор, розглядаючи Алію. — Дитино, ти можеш спілкуватися з братом?

— Мій брат знає, що я тут, — відповіла Алія.

— Можеш сказати йому, щоб він здався, урятувавши твоє життя?

Алія всміхнулася до нього невинно й щиро.

— Я не робитиму цього, — відповіла вона.

Барон ступив уперед і став біля Алії.

— Ваша Величносте, — благав він. — Я нічого не знав про…

— Якщо переб’єте мене ще раз, Бароне, — процідив Імператор, — то втратите здатність перебивати… назавжди. — Він не відводив погляду від Алії, вивчаючи її примруженими очима. — Не робитимеш, так? А можеш прочитати в моїх думках, що я зроблю, якщо ти не послухаєшся?

— Я вже сказала, що не вмію читати думки, — відказала вона. — Але, щоб зрозуміти ваші наміри, телепатія не потрібна.

Імператор насупився.

— Крихітко, твої зусилля марні. Я об’єднаю свої сили й знищу цю планету до…

— Це не так просто, — заперечила Алія й поглянула на агентів Гільдії. — Запитайте в них.

— Не надто мудро з твого боку йти супроти моїх бажань, — сказав Імератор. — Ти не повинна відмовляти мені навіть у найдрібніших вимогах.

— Іде мій брат, — сказала Алія. — І навіть Імператор тремтітиме перед Муад’Дібом, адже з ним сила й правда, й небеса посміхаються йому.

Імператор звівся на ноги.

— Ця гра зайшла надто далеко. Я захоплю твого брата й усю планету, а тоді зітру їх….

Кімната навколо них загуркотіла й затрусилася. Позаду трону, де шатро приєднувалося до імператорського корабля, зі стелі посипався пісок. Різке стягнення шкіри повідомило всіх, що увімкнувся велетенський щит.

— Я ж казала, — зауважила Алія. — Мій брат іде.

Імператор стояв перед троном, притиснувши праву руку до вуха — з передавача долинав звіт про ситуацію. Барон став на два кроки позаду Алії. Сардаукари зайняли місця біля дверей.

— Ми повернемося в космос і перегрупуємося, — сказав Імператор. Бароне, даруйте мені. Ці божевільні напали на нас під прикриттям бурі. Ми їм покажемо, що таке гнів Імператора. — Він указав на Алію. — Віддайте її тіло бурі.

Доки він говорив, Алія відступила назад, удаючи жах.

— Нехай буря забере все, що зможе! — закричала дівчинка.

І потрапила просто до рук Барона.

— Я тримаю її, Ваша Величносте! — крикнув Барон. — Чи вбити її зараз чи….ааааа! — він кинув Алію на підлогу, затиснувши ліву руку.

— Вибач, дідусю, — сказала Алія. — Ти зустрівся з ґом джаббаром Атрідів, — вона звелася на ноги й випустила з рук чорну голку.

Барон упав назад. Його очі розширилися, доки він витріщався на червону смугу на лівій долоні.

— Ти… ти…

Він упав на бік, так і звисаючи на силових підвісках — безвільна гора плоті, що теліпалася за кілька дюймів над землею з відкинутою головою та розкритим ротом.

— Ці люди божевільні! — гарикнув Імператор. — Хутко! До корабля. Ми очистимо цю планету від кожного…

Щось спалахнуло ліворуч. Кульова блискавка відскочила від стіни й затріщала, торкнувшись металевої підлоги. Запах спаленої ізоляції виповнив салямлік.

— Щит! — закричав один із офіцерів сардаукарів. — Зовнішній щит згорів! Вони…

Його слова потонули в гуркоті металевих стін корабля, що рухалися й тремтіли позаду Імператора.

— Вони відстрелили ніс нашого корабля! — закричав хтось.

Пил увірвався в кімнату. Сховавшись у ньому, Алія вискочила й побігла до зовнішніх дверей.

Імператор крутнувся, кивком голови вказавши людям на запасні двері за троном, що прочинилися в бік корабля. Він махнув офіцеру-сардаукару, який стрибав у пиловій завісі.

— Ми захищатимемося тут! — наказав Імператор.

Шатро з тріском захиталося. Подвійні двері прочинилися навстіж, впустивши в кімнату занесений вітром пісок і крики. На мить на світлому тлі майнула маленька, вбрана в чорне постать — Алія намагалася відшукати ніж і, як і зобов’язувало фрименське виховання, повбивати якомога більше Харконненів і поранених сардаукарів. Крізь зелено-жовтий туман сардаукари кинулися до виходу. Тримаючи напоготові зброю, вони стали півколом, щоб прикрити відхід Імператора.

— Рятуйтеся, сір! — закричав сардаукар. — У корабель!

Але Імператор нерухомо стояв на помості, вказуючи на двері. Сорокаметрова секція шатра відлетіла геть, тому двері салямліку виходили тепер на бурхливий піщаний безмір, над яким низько нависали пастельні хмари. Крізь морок бовваніли електричні розряди блискавок, що спалахували, вимикаючи силові поля щитів. Уся рівнина рясніла сутичками — сардаукари стояли проти закутаних у плащі постатей, які, здавалося, вистрибували з бурі.

Усе це було тлом для того, на що вказувала рука Імператора.

З піщаного мороку виринули впорядковані маси жахних силуетів — величезні дуги з гострими кришталевими мечами — то були розчахнуті пащі піщаних хробаків. Вони сунули стіною, а верхи на кожному з них — ударний загін фрименів. Вони спускалися, оточені хвилею шипіння, а їхні плащі майоріли на вітрі.

Вони звідусіль прибували до імператорського шатра, а палацові сардаукари вперше в історії заклякли від подиву, бо їхній мозок не здатен був усвідомити такої атаки.

Але постаті, що зістрибували з хробаків, були людьми, а мечі, що виблискували в зловісному жовтавому світлі, — знайомою для сардаукарів річчю. Оговтавшись, імператорське воїнство кидалося в бій. На арракійській рівнині розпочалася битва, а сардаукари-охоронці відтісняли Імператора назад на корабель, запечатали за ним двері й приготувалися вмерти біля тих дверей, адже вони — щит Імператора.

Уражений відносною тишею на кораблі, Імператор витріщився на шоковану свиту. Щоки його старшої доньки почервоніли від напруги. Стара Правдомовиця, натягнувши каптур на обличчя, стояла, наче чорна тінь. Нарешті Імператор знайшов ті обличчя, які його цікавили, — агентів Гільдії. Вони були одягнені в сірі, позбавлені прикрас мундири Гільдії — здавалося, одяг пасував до спокою, який вони зберігали, попри навколишній хаос і розмаїття емоцій.

Вищий із них приклав руку до лівого ока. Імператор бачив, що тієї миті агента хтось підштовхнув, рука ворухнулася, відкривши око. Чоловік загубив одну з маскувальних контактних лінз, тому око відкрило справжню барву — синю, аж чорну.

Нижчий із пари проштовхався до Імператора й мовив:

— Ми не знаємо, що буде далі.

Його вищий компаньйон, знову прикривши долонею око, додав холодним голосом:

— Але цей Муад’Діб також не знає.

Ці слова вивели Імператора із заціпеніння. Він ледь утримався від зневажливого коментаря, що не треба бути лоцманом Гільдії й уміти бачити майбутнє, щоб здогадатися, що зараз трапиться на рівнині. «Невже ці двоє настільки залежать від пророчих здібностей, що розучилися користуватися очима й розумом?» — дивувався він.

— Превелебна Матір, — мовив він. — Нам потрібно розробити план.

Вона відкинула каптур від обличчя й відповіла на його погляд, не кліпаючи. Вони чудово одне одного зрозуміли. Доведеться вдатися до останньої зброї, яка в них лишилася, — до зради.

— Викличте графа Фенрінґа з його покоїв, — наказала Превелебна Матір.

Падишах-Імператор кивнув і махнув рукою одному з ад’ютантів, який мав виконати наказ.

48

Він був воїном і візіонером, чудовиськом і святим, лисом і невинним, шляхетним і безжальним — меншим, ніж Бог, але більшим, ніж людина. Не можна оцінювати Муад’Діба звичайними мірками. У мить тріумфу він побачив приготовану для нього смерть, але прийняв зраду. Скажете, що він зробив це з чуття справедливості? Тоді чиєї справедливості? Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Діба, який наказував робити барабани зі шкіри ворогів, Муад’Діба, який зрікся всіх умовностей Герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: «Я Квізац Хадерах. І цього достатньо».

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

У вечір перемоги Пола-Муад’Діба привели в палац арракійських правителів, у Стару резиденцію, де оселилися Атріди, коли прибули на Дюну. Раббан нещодавно відремонтував будівлю, тож вона стояла майже неушкодженою після боїв — хіба що містяни трохи пограбували її. Частину меблів у головній залі було перекинуто або розламано.

Пол зайшов через головний вхід, Ґурні Галлек і Стілґар на крок відставали від нього. Їхній супровід розбігся по головній залі, розчищаючи місце для Муад’Діба. Один загін уже почав перевіряти, чи не сховано ніде хитрої пастки.

— Пригадую день, коли ми вперше прибули сюди з твоїм батьком, — сказав Ґурні. Він зиркнув на перекриття і високі стрілчасті вікна. — Ще тоді це місце не сподобалося мені, а тепер подобається ще менше. В одній із наших печер було б безпечніше.

— Ось слова справжнього фримена, — мовив Стілґар і зауважив холодну усмішку, що торкнула вуста Муад’Діба, коли він почув цю фразу. — Можливо, зміниш думку, Муад’Дібе?

— Це місце — символ, — пояснив Пол. — Тут мешкав Раббан. Зайнявши палац, я повідомляю всім про перемогу. Відряди людей оглянути будівлю. Нехай нічого не торкаються — просто переконаються, що тут не лишилося харконненівських людей чи іграшок.

— Як накажете, — мовив неохоче Стілґар, виконуючи наказ.

Зв’язківці метушилися з приладдям, облаштовуючись біля великого каміна. Шикуючись по периметру кімнати, прості фримени, що приєдналися до трохи пошарпаних федайкінів, долучалися до охорони. Вони щось бурмотіли між собою й обмінювалися недовірливими поглядами. Це місце надто довго було для них ворожою штаб-квартирою, тож тепер не так легко було погодитися з фактом свого перебування тут.

— Ґурні, нехай ескорт приведе мою матір і Чані, — сказав Пол. — Чані вже знає про нашого сина?

— Ми надіслали їй повідомлення, мілорде.

— Творців вивели з котловини?

— Так, мілорде. Буря майже вщухла.

— Які масштаби збитків від бурі? — запитав Пол.

— Те, що опинилося на її шляху — летовище і склади для прянощів, — зазнало серйозних ушкоджень, — відповів Ґурні.

— Гадаю, нічого такого, чого не можна відновити за гроші.

— Окрім життів загиблих, мілорде, — відповів Ґурні з докором, немов би хотів сказати: «І відколи це Атріди спершу дбають про речі, коли на кону життя людей?»

Але Пол міг зосередитися тільки на внутрішньому оці й на розривах у стіні часу, яка досі стояла в нього на шляху. Крізь кожен розрив у коридори майбутнього вривався джигад.

Він зітхнув і перетнув залу, рушивши до притуленого до стіни стільця. Колись він стояв у їдальні, а батько на ньому сидів. Але зараз це був єдиний предмет, завдяки якому можна було приховати від людей свою втому. Пол важко сів, поклавши плащ на ноги й послабивши застібку дистикоста на шиї.

— Імператор досі відсиджується в рештках корабля, — повідомив Ґурні.

— Утримуйте його поки що там, — відповів Пол. — Харконненів іще не знайшли?

— Померлих досі оглядають.

— Що відповіли кораблі звідти? — він указав підборіддям на стелю.

— Нічого, мілорде.

Пол зітхнув, зіпершись на спинку крісла, а тоді сказав:

— Приведіть до мене полоненого сардаукара. Потрібно надіслати повідомлення нашому Імператорові. Час обговорити умови.

— Так, мілорде.

Ґурні відвернувся й махнув рукою одному з федайкінів, жестом наказавши стати біля Пола.

— Ґурні, — прошепотів Пол. — Відколи ми зустрілися, я ще не чув від тебе жодної цитати.

Повернувшись, він побачив, як Ґурні ковтнув, а біль викривив його щелепу.

— Як забажаєте, мілорде, — відказав Ґурні. Він прочистив горло й проскрипів: «І того дня ця перемога обернулася на жалобу для всього народу, бо того дня народ почув, що казали: Засмутився цар за своїм сином!»[63]

Пол заплющив очі, проганяючи горе зі свідомості — нехай воно зачекає, як чекала колись на свій час жалоба за батьком. Тепер він міркував про накопичені за день відкриття — переплутане майбутнє і прихована в глибині його розуму присутність Алії.

З усіх можливостей часобачення ця була найдивнішою.

— Я стала на бій із майбутнім, щоб промовити свої слова там, де їх почуєш тільки ти, — сказала Алія. — Навіть ти так не можеш, брате. Гадаю, це надзвичайно цікава гра. І… о, так — я вбила нашого дідуся, божевільного старого Барона. Він не страждав.

Тиша. Його часочуття зауважило її відхід.

— Муад’Дібе.

Пол розплющив очі й помітив над собою чорнобороде Стілґарове обличчя. Чорні очі фримена палахкотіли бойовим вогнем.

— Ви знайшли тіло старого Барона, — сказав Пол.

Стілґар остовпів і замовк.

— Як ти дізнався? — прошепотів він. — Ми щойно знайшли тіло в тій купі металу, яку побудував Імператор.

Пол проігнорував запитання, помітивши Ґурні в компанії двох фрименів, які вели полоненого сардаукара.

— Ось один із них, мілорде, — сказав Ґурні. Він кивнув охоронцеві, щоб той тримав бранця за п’ять кроків від Пола.

Очі сардаукара затуманилися від шоку. Великий синець простягався від перенісся до краю рота. Перед Полом стояв блондин із витонченими рисами обличчя — така зовнішність свідчила про високе звання серед сардаукарів, хоча на його порваній формі не було жодних знаків, окрім золотих ґудзиків з імперським гребенем і роздертого галуна на штанах.

— Гадаю, це один із офіцерів, мілорде, — сказав Ґурні.

Пол кивнув і мовив:

— Я Герцог Пол Атрід. Ти це розумієш, чоловіче?

Сардаукар нерухомо витріщався на нього.

— Відповідай, — попередив Пол, — інакше твій Імператор помре.

Чоловік кліпнув і ковтнув.

— Хто я? — запитав Пол.

— Ви Герцог Пол Атрід, — хрипко відповів бранець.

Полові він видавався надміру покірним, але, зрештою, сардаукарів ніколи не готували до того, що трапилося сьогодні. Вони ніколи не знали нічого, окрім перемоги, а це, збагнув Пол, також слабкість. Він відклав цю думку, аби поміркувати про неї пізніше, під час власних тренувань.

— Я маю повідомлення, яке ти повинен віднести Імператорові, — сказав Пол, промовивши після цього стародавню формулу: — Я, Герцог Великого Дому й родич Імператора, присягаюся Великою Конвенцією: якщо Імператор і його люди складуть зброю і прийдуть сюди до мене, я захищатиму їхні життя навіть ціною свого власного. — Він підняв ліву руку з перснем із печаткою, аби сардаукар побачив його. — Присягаюся ось цим.

Чоловік зволожив язиком губи і зиркнув на Ґурні.

— Так, — підтвердив Пол. — Хто ще, крім Атріда, може отримати вірність Ґурні Галлека.

— Я передам повідомлення, — відказав сардаукар.

— Відведіть його до командного посту й відправте до Імператора, — наказав Пол.

— Так, мілорде, — Ґурні кивнув охоронцям і вивів усіх із зали.

Пол повернувся до Стілґара.

— Прибули Чані й твоя матір, — повідомив фримен. — Чані попросила часу побути на самоті зі своїм горем. Превелебна Матір ненадовго пішла до чарівницької кімнати. Не знаю навіщо.

— Моя матір тужить за планетою, яку, певно, ніколи більше не побачить, — відказав Пол. — Де вода падає з неба, а рослини такі густі, що ти можеш гуляти між ними.

— Вода з неба, — прошепотів Стілґар.

Тієї миті Пол бачив, як Стілґар перетворився з фрименського наїба на творіння Лісана аль-Гайба, втілення побожного жаху й покори. Велич цього чоловіка враз зменшилася, і Пол відчув у цій зміні примарний вітер джигаду.

«Я побачив, як друг стає шанувальником», — подумав він.

Пола раптово охопила страшенна самотність. Він роззирнувся кімнатою, зауваживши, як виструнчилися охоронці в його присутності. Він відчував їхнє горде змагання — кожен сподівався на відзнаку від Муад’Діба.

«Муад’Діб, який роздає благословення, — промайнула в нього в голові найгіркіша в житті думка. — Вони відчувають, що я маю сісти на трон. Але не здогадуються, що я роблю це тільки для того, щоб спинити джигад».

Стілґар прочистив горло й мовив:

— Раббан також мертвий.

Пол кивнув.

Ураз вартові праворуч розступилися, відкриваючи шлях Джессіці. Вбрана в чорну абу, вона крокувала, немов по піску, але Пол помітив, як цей дім повернув їй частину того, що вона мала тут, коли була наложницею великого Герцога. Перебування тут повернуло їй частину колишньої величі.

Джессіка спинилася перед Полом і глянула на нього згори вниз. Вона бачила синову втому і його спробу приховати її, але не відчувала до нього співчуття. Неначе вона враз утратила можливість відчувати будь-що до власного сина.

Джессіка зайшла до Великої зали й намагалася збагнути, чому це місце відмовлялося вписуватися в її спогади. Воно так і лишилося чужим, неначе вона ніколи й не блукала тут, ніколи не йшла поруч зі своїм коханим Лето, не сварилася з п’яним Дунканом Айдаго — ніколи, ніколи, ніколи…

«Має бути слово, протилежне до „адабу“, нав’язливого спогаду, — міркувала вона. — Має бути слово для спогадів, які заперечують самі себе».

— Де Алія? — запитала вона.

— Надворі, робить те, що в такі часи має робити будь-яка гарна фрименська дитина, — відказав Пол. — Добиває поранених ворогів і позначає їхні тіла для команд, що збирають воду.

— Поле!

— Ти маєш зрозуміти, що вона робить це з милосердя, — відказав він. — Чи ж не дивно, що ми досі не розуміли прихованої єдності доброти й жорстокості?

Джессіка дивилася на сина, вражена глибинною зміною в ньому. «Чи ж не смерть дитини зробила з ним таке?» — прагнула дізнатися вона, а сама мовила:

— Люди розповідають про тебе дивні історії, Поле. Вони кажуть, що ти маєш легендарні сили — нічого не сховається від тебе й ти бачиш те, чого не в змозі побачити інші.

— Чи ж має Бене-Ґессеритка запитувати про легенди? — гмикнув він.

— Я доклала руку до того, ким ти став, — визнала вона, — але ти не повинен очікувати, що я…

— А як би тобі сподобалося прожити мільярди з мільярдів життів? — запитав Пол. — Ось тобі й тканина для легенд! Подумай про весь той досвід і мудрість, яку він дає. Але ж мудрість тлумить любов, чи не так? І вона надає нових обрисів ненависті. Як ти можеш визначати, що є безжальним, якщо не пірнула до глибин і доброти, і жорстокості? Бійся мене, мамо. Я Квізац Хадерах.

Джессіка спробувала ковтнути пересохлим горлом, а тоді мовила:

— Колись ти заперечував, що ти — це він.

Пол похитав головою.

— Більше я не можу заперечувати цього. — Він поглянув їй у вічі. — Підходять Імператор і його люди. Про їхнє прибуття от-от оголосять. Стань біля мене. Я хочу всіх чітко бачити. Серед них моя майбутня наречена.

— Поле! — не витримала Джессіка. — Не припускайся помилки, якої припустився твій батько!

— Вона принцеса, — відказав Пол. — Вона — мій ключ до трону, а більше вона нічим і не стане. Помилка? Ти гадаєш, що через те, ким ти мене зробила, я не здатен відчувати потребу помсти?

— Навіть невинним? — запитала вона, міркуючи: «Він не повинен помилитися, як я».

— Невинних більше немає, — відрізав Пол.

— Скажи про це Чані, — Джессіка вказала на коридор із дальнього крила резиденції.

Чані зайшла у Велику залу. Біля неї крокувала фрименська варта, але вона ніби й не бачила її. Вона відкинула назад каптур плаща й дистикоста, а маску відсунула вбік. З тендітною непевністю жінка перетнула кімнату й стала біля Джессіки.

Пол зауважив сліди від сліз на її щоках: «Вона віддала вологу мертвому». Він відчув гострий біль утрати — але це було так, неначе горе охопило його тільки тому, що воно гнітило Чані.

— Він мертвий, коханий, — мовила Чані. — Наш син мертвий.

Тримаючи себе під жорстким контролем, Пол звівся на ноги. Він простягнув руку й торкнувся до щоки Чані, відчуваючи вологу її сліз.

— Його неможливо замінити, — сказав він. — Але будуть й інші сини. Усуль обіцяє тобі це.

Пол м’яко відсунув її вбік і кивнув Стілґарові.

— Муад’Дібе, — відгукнувся Стілґар.

— Імператор і його люди спускаються з корабля, — сказав Пол. — Я стоятиму тут. Збери бранців і постав їх на відкритому місці, в центрі зали. Тримай їх за десять метрів від мене, якщо я не накажу інакше.

— Як накажеш, Муад’Дібе.

Коли Стілґар відвернувся, Пол почув благоговійний шепіт фрименської варти:

— Бачиш? Він знав! Йому ніхто не казав, але він знав!

Тепер було чути, як наближається імператорський почет. Сардаукари наспівували марш, щоб підбадьоритися. Потім від входу долинув гамір і повз варту пройшов Ґурні Галлек, про щось поговорив зі Стілґаром і рушив до Пола з дивним виразом обличчя.

«Невже я втрачу й Ґурні теж? — дивувався Пол. — Так, як утратив Стілґара — втрачу друга, щоб отримати вірного?»

— У них немає метальної зброї, — мовив Ґурні. — Я особисто переконався. — Він роззирнувся по залі, зауваживши Полові приготування. — З ними Фейд-Раута Харконнен. Його відокремити?

— Облиш його.

— Ще там є агенти Гільдії, які вимагають спеціальних привілеїв. Погрожують накласти на Арракіс ембарго. Я пообіцяв передати вам їхнє повідомлення.

— Нехай собі погрожують.

— Поле! — зашипіла за ним Джессіка. — Він же говорить про Гільдію!

— Я їм зараз повириваю ікла, — відказав Пол.

Тоді він замислився про Гільдію: силу, яка так довго спеціалізувалася в царині космічних мандрів, що стала паразитом, не здатним існувати без життя, з якого вона й годувалася. Вони ніколи не наважувалися взяти до рук меча… а тепер і не мали змоги схопити його. Усвідомивши залежність своїх лоцманів від психоспектрального наркотику меланжу, вони могли захопити Арракіс, пережити мить слави й загинути. Натомість вони продовжували своє існування від однієї миті до іншої, сподіваючись, що моря, у яких вони плавають, породять нового пана, коли помре старий.

Лоцмани Гільдії, наділені обмеженим даром передбачення, ухвалили фатальне рішення: вони обрали спокійний, безпечний курс, який завжди вів до стагнації.

«Нехай же подивляться зблизька на нового пана», — подумав Пол.

— Ще там є Превелебна Матір Бене Ґессерит, яка стверджує, буцімто вона — подруга твоєї матері.

— У моєї матері немає друзів серед Бене Ґессерит.

Ґурні знову роззирнувся Великою залою, а тоді нахилився близько до вуха Пола.

— З ними Зуфір Хават, мілорде. Я не мав нагоди побачитися з ним наодинці, але він скористався нашою старою системою жестів і повідомив, що він працював із Харконненами, бо думав, що ви померли. Каже, що має лишитися з ними.

— Ти залишив Зуфіра поміж цих…

— Він сам цього захотів… і я гадаю, що так краще. Якщо… щось піде не так, він там, де ми можемо контролювати його. Якщо ж ні — маємо пару вух у таборі ворога.

Пол задумався про пророчі спалахи щодо ймовірностей цієї миті — на одній із часових ліній Зуфір проніс отруйну голку, яку Імператор наказав використати проти «цього Герцога-вискочня».

Варта біля входу розступилася, утворивши коридор зі списів. Зашелестів одяг, зашурхотів під ногами пісок, занесений у резиденцію.

Падишах-Імператор Шаддам IV завів людей до зали. Його шолом бурсеґа загубився, тому руде волосся неохайно стирчало в різні боки. Внутрішній шов лівого рукава форми розійшовся. Він не мав ні паска, ні зброї, але сама його присутність утворювала навколо нього бульбашку силового щита, лишаючи простір порожнім.

Фрименський спис перегородив йому шлях там, де наказав Пол. Інші — розмай кольорів, бурмотіння вражених облич — лишилися позаду.

Пол кинув оком на гурт — жінок зі слідами сліз, лакеїв, що прибули сюди, аби насолодитися перемогою сардаукарів, а тепер оніміли від поразки. Пол помітив пташині очі Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, що виблискували з-під чорного каптура, а біля неї — худорлявого і замкненого Фейда-Рауту Харконнена.

«Час видав мені його обличчя», — подумав Пол.

Тоді він глянув позад Фейда-Раути й зауважив там вузьке, як у куниці, обличчя, яке ніколи не траплялося йому раніше — ні в часі, ні поза ним. Пол відчував, що мав би знати це обличчя, і розуміння цього пройняло його раптовим страхом.

«Чому я маю боятися цього чоловіка?» — силкувався зрозуміти Пол.

Він нахилився до матері і прошепотів:

— Злий чоловік ліворуч від Превелебної Матері — хто це?

Джессіка придивилася і впізнала обличчя із записів Герцога.

— Граф Фенрінґ, — сказала вона. — Той, хто був на Арракісі безпосередньо перед нами. Генетичний євнух… і вбивця.

«Побігач Імператора», — подумав Пол. Усвідомлення цього шоком прокотилося його мозком, адже на багатьох шляхах можливого майбутнього йому траплявся лише Імператор — і в жодному з пророчих видінь не зринав граф Фенрінґ.

Пол бачив власне мертве тіло на незліченних нитках павутини часу, але йому ніколи не вдавалося зафіксувати мить смерті.

«Може, я не міг натрапити на цього чоловіка саме тому, що він мене вб’є?» — замислився Пол.

Його охопили лихі передчуття. Він насилу відвернув увагу від Фенрінґа, оглядаючи тепер рештки сардаукарів — солдатів та офіцерів, гіркоту й відчай на їхніх обличчях. То там, то там вони привертали його увагу: офіцери оцінювали, які заходи було вжито господарями в цій залі, а також продумували плани перетворення поразки на перемогу.

Нарешті Пол перевів погляд на високу зеленооку білявку. На її аристократичному обличчі класичної вроди не було ні сльозинки. Пол знав, хто вона, навіть без підказки — старша донька Імператора, послідовниця Бене Ґессерит. Час багато разів показував її обличчя в різних іпостасях — Ірулан.

«Ось і мій ключ», — подумав Пол.

Щільний гурт гостей заворушився. Звідти виринуло знайоме обличчя й постать — Зуфір Хават. Зморшкуваті старечі риси, вкриті темними плямами губи, сутулі плечі — ось вони, ознаки слабкості віку.

— А ось і Зуфір Хават, — мовив Пол. — Нехай його відпустять, Ґурні.

— Мілорде? — перепитав Ґурні.

— Нехай його відпустять, — повторив Пол.

Ґурні кивнув.

Хават незграбно зачовгав уперед, коли фрименський спис піднявся, пропустив його й опустився позаду ментата. Вологі очі вдивлялися в Пола, оцінювали його.

Пол ступив крок уперед, відчувши напругу й вичікувальні погляди Імператора та його людей.

Погляд Хавата оминув Пола, і старий мовив:

— Леді Джессіко, я дізнався сьогодні, наскільки жахливі наклепи зводив на вас у своїх думках. Ви не зобов’язані прощати.

Пол чекав, але матір мовчала.

— Зуфіре, давній друже, — сказав Пол. — Як бачиш, у мене за спиною нема жодних дверей.

— Всесвіт повниться дверима, — відповів Хават.

— Хіба ж я не син свого батька? — запитав Пол.

— Радше онук свого дідуся, — проскрипів Хават. — У вас — його погляд і його манера триматися.

— Але я — син свого батька, — заперечив Пол. — Тому, Зуфіре, в нагороду за роки служіння моїй родині ти можеш попросити в мене будь-що. Абсолютно будь-що. Зараз тобі потрібне моє життя, Зуфіре? Воно твоє. — Пол ступив крок уперед, опустивши руки, і зауважив, як розуміння з’являється в Хаватових очах.

«Він усвідомлює, що я знаю про зраду», — подумав Пол.

Змінивши голос до напівшепоту, аби його чув лише Хават, Пол промовив:

— Я саме це і маю на увазі, Зуфіре. Якщо ти маєш вдарити мене, зроби це зараз.

— Я лише хотів постояти біля вас іще раз, мій Герцогу, — відказав Хават. І тільки тепер Пол усвідомив, яких нелюдських зусиль вартувало старому просто втриматися від падіння. Пол простягнув руки й підтримав Хавата за плечі, відчуваючи, як м’язи ментата тремтять під його долонями.

— Це боляче, давній друже? — запитав Пол.

— Боляче, мій Герцогу, — погодився Хават. — Але радість значно сильніша за біль. — Він розвернувся в Полових руках і виставив до Імператора долоню лівиці, демонструючи крихітну голку, затиснуту між пальцями. — Бачите, Ваша Величносте? — гукнув він. — Бачите голку свого зрадника? Невже ви гадали, що я, присвятивши життя службі Атрідам, дам їм зараз менше?

Пол хитнувся, коли тіло старого обважніло в його руках. Він відчув подих смерті в занімінні його м’язів. Пол м’яко поклав Хавата на підлогу, випростався і жестом наказав вартовим віднести тіло.

Доки виконували його наказ, у залі панувала тиша.

На обличчі Імператора застиг вираз смертоносного чекання. Очі, які ніколи не знали страху, нарешті визнали його.

— Ваша Величносте, — сказав Пол, зауваживши, як вражено смикнулися м’язи на обличчі високої принцеси. Слова ці було промовлено атонально, з Бене-Ґессеритським контролем, і кожна нотка втілювала таку зневагу й презирство, яку тільки Пол міг укласти в них.

«А вона й справді проходила підготовку Бене Ґессерит», — подумав Пол.

Імператор прочистив горло й сказав:

— Можливо, мій шановний родич вірить, що тримає тепер усе під контролем. Але він навіть не уявляє, наскільки далекий від істини. Ви порушили Конвенцію, використали атомну зброю проти…

— Я використав атомну зброю проти елементу пустельного ландшафту, — перебив його Пол. — Він стояв у мене на шляху, а я так квапився на зустріч із Вашою Величністю, аби отримати пояснення щодо ваших вельми дивних дій.

— Просто зараз над Арракісом зібралася армада Великих Домів, — сказав Імператор. — Варто мені лише сказати слово, і вони…

— О, так, — знову перебив його Пол. — Ледве не забув про них. — Він просканував поглядом імператорську свиту і, натрапивши на обличчя двох гільдієрів, стиха запитав у Ґурні: — Оті два товстуни, одягнені в сіре, — агенти Гільдії?

— Так, мілорде.

— Ви двоє, — вказав на них Пол. — Забирайтеся звідси й негайно передайте повідомлення, щоб увесь той флот рушав додому. А після цього ви попросите мого дозволу…

— Гільдія не виконує ваших наказів! — гарикнув вищий із них. Вони з компаньйоном пробилися до бар’єра зі списів, який підняли перед ними за кивком Пола. Чоловіки виступили вперед, і вищий із них указав рукою на Пола: — А ви за свої дії можете потрапити під ембарго…

— Якщо я почую ще таку нісенітницю від когось із вас, — перебив його тираду Пол, — то накажу назавжди знищити виробництво прянощів на Арракісі.

— Ви збожеволіли? — запитав вищий член Гільдії і відступив на півкроку.

— Отже, ви вірите, що я маю силу зробити це, так? — запитав Пол.

На мить агент Гільдії поглянув у простір, а тоді:

— Так, ви здатні зробити це, але не варто.

— О, — кивнув сам собі Пол. — То ви обидва — лоцмани Гільдії, га?

— Так!

Нижчий лоцман мовив:

— Ви ж і себе осліпите, й нас приречете на повільну смерть. Чи уявляєте ви, як це — позбутися меланжевого лікеру, коли ви вже від нього залежні?

— Око, що дивиться вперед, обираючи безпечний шлях, заплющиться навіки, — сказав Пол. — Гільдія розпадеться. Людство перетвориться на закриті громади на закритих планетах. Знаєте, а я міг би скоїти таке просто зі злості… чи від нудьги.

— Обговорімо це в приватному порядку, — запропонував вищий гільдієр. — Я певен, що ми дійдемо певного компромісу, який…

— Відправте повідомлення своїм людям над Арракісом, — сказав Пол. — Я вже стомився від базікання. Якщо той флот над нами найближчим часом не забереться, нам не буде про що розмовляти. — Він кивнув на зв’язківців біля стіни зали. — Можете скористатися нашим обладнанням.

— Спершу потрібно обговорити це, — заперечив високий гільдієр. — Ми не можемо просто…

— Виконуйте! — гарикнув Пол. — Абсолютна влада над чимось — це коли ти можеш навіть знищити цю річ. Ви самі погодилися, що таку владу я маю. Тож ми тут не для того, щоб обговорювати, торгуватися чи шукати компроміси. Ви виконуєте мої накази — або ж негайно відчуваєте на собі наслідки непокори!

— Він має на увазі саме це, — стиха мовив нижчий лоцман, і Пол побачив, як обох чоловіків охопив страх.

— Вони підкоряться? — запитав Ґурні.

— У них звужене бачення часу, — відказав Пол. — Як наслідок непокори вони бачать порожню стіну. Кожен лоцман на кожному кораблі над нами може побачити саме цю стіну. Вони підкоряться.

Пол озирнувся до Імператора:

— Коли вони дозволили вам сісти на батьків трон, то лише за умови, що ви стежитимете, аби прянощі текли. Ви їх підвели, Ваша Величносте. Усвідомлюєте наслідки?

— Ніхто не дозволяв мені…

— Годі клеїти дурня! — гарикнув Пол. — Гільдія — наче селище біля річки. Вони потребують води, але здатні черпати рівно стільки, скільки їм потрібно. Вони не можуть поставити на річці загату й контролювати її, адже це приверне увагу до того, що саме вони беруть, а отже, призведе до обов’язкової катастрофи. Прянощі течуть, і це ріка гільдієрів, а я побудував загату. Але моя загата така міцна, що ви не можете знищити її, не знищивши саму річку.

Імператор провів долонею по рудому волоссю і зиркнув на спини гільдієрів.

— Навіть ваша Бене-Ґессеритська Правдомовиця тремтить, — зауважив Пол. — Превелебні Матері можуть використовувати для своїх вивертів різноманітні отрути, але щойно в гру вступає меланжевий лікер, інші втрачають силу.

Стара щільніше загорнулася в безформні чорні шати й протиснулася крізь натовп до бар’єра зі списів.

— Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям, — гмикнув Пол. — А багато часу з Каладана минуло, чи не так?

Вона зиркнула повз нього на його матір:

— Гаразд, Джессіко, я бачу, що твій син — і справді він. За це тобі навіть можна пробачити доньку-гидь.

Угамувавши холодну, люту злість, Пол сказав:

— Ти ніколи не мала ні причин, ні права прощати будь-що моїй матері!

Стара перетнулася з ним поглядом.

— Спробуй на мені свої штучки, стара відьмо, — сказав Пол. — Де твій ґом джаббар? Спробуй зазирнути туди, куди не наважуєшся! І ти побачиш, що звідти на тебе дивлюся я!

Превелебна опустила очі.

— Тобі забракло слів? — запитав Пол.

— Саме я першою привітала тебе серед людей, — промимрила вона. — Не заплямуй пам’ять про це.

Пол підвищив голос:

— Погляньте на неї, друзі! Це Превелебна Матір Бене Ґессерит, найтерплячіша з терплячих. Вони зі своїми сестрами чекали дев’яносто поколінь на правильну комбінацію генів та оточення, щоб втілити задану схему. Гляньте на неї! Тепер вона знає, що дев’яносто поколінь таки породили цю людину. Ось і я! Але… я… ніколи… не… підкорюватимуся… їй!

— Джессіко! — вигукнула стара. — Змусь його замовкнути!

— Сама змусь його замовкнути, — відрубала Джессіка.

Пол зиркнув на стару.

— За твою участь у всьому цьому я б із радістю задушив тебе, — сказав він. — І ти б нічого не змогла вдіяти! — гарикнув, коли стара заклякла від люті. — Але гадаю, найбільшим покаранням для тебе буде жити — й не мати жодної змоги доторкнутися до мене чи схилити до чогось, що потрібне для ваших схем.

— Джессіко, що ти накоїла? — шипіла стара.

— Віддам вам належне щодо одного, — вів далі Пол. — Ви побачили частину расових потреб, але як же нечітко! Ви вирішили просто контролювати людські спарювання й маніпулювати генами відповідно до свого генерального плану! Як же мало ви розумієтеся на тому, що…

— Ти не маєш права говорити про це! — шикнула стара.

— Мовчати! — проревів Пол. Здавалося, з його волі це слово фізично постало між ними.

Стара відсахнулася, упавши на руки людей, що стояли позаду неї. Її обличчя сполотніло, так-бо шокувала її сила, з якою Пол стриножив її волю.

— Джессіко, — шепотіла вона, — Джессіко.

— Я пам’ятаю твій ґом джаббар, — мовив Пол. — А ти запам’ятай мій. Я можу вбити тебе одним словом.

Фрименська варта перезирнулася між собою. Чи ж не сказано в легенді: «І слово його нестиме смерть навіки тим, хто стане супроти справедливості»?

Пол перевів погляд на високу принцесу, яка стояла біля Імператора. Не відриваючи від неї погляду, він мовив:

— Ваша Величносте, ми обидвоє знаємо, як розв’язати проблему.

Імператор глянув на доньку, а потім на Пола.

— Як ти насмілився? Ти! Авантюрист безрідний, ніхто з…

— Ви вже визнали, хто я, — перебив його Пол. — Родич королівської крові, як ви казали. Тому годі дурниць.

— Я твій володар, — сказав Імператор.

Пол подивився на гільдієрів, які стояли тепер навпроти нього біля пункту зв’язку. Один із них кивнув.

— А я б і силу застосувати міг, — зауважив Пол.

— Ти не наважишся! — гарикнув Імператор.

Пол просто глянув на нього.

Принцеса поклала долоню на батькову руку.

— Батьку, — шовковистим, заспокійливим голосом мовила вона.

— Не застосовуй до мене свої штучки, — Імператор поглянув на неї. — Тобі не потрібно робити цього, доню. У нас є й інші ресурси, які…

— Але цей чоловік гідний бути твоїм сином, — заперечила вона.

Стара Превелебна Матір, опанувавши себе, пробилася до Імператора, схилилася до його вуха й почала щось шепотіти.

— Вона просить за тебе, — зауважила Джессіка.

Пол, не відриваючи погляду від золотокосої принцеси, мовив до матері:

— Це Ірулан, найстарша, так?

— Так.

Чані підійшла до Пола з іншого боку й мовила:

— Хочеш, щоб я пішла, Муад’Дібе?

Він перевів на неї погляд:

— Пішла? Я ніколи тебе більше не відпущу.

— Нас більше нічого не пов’язує, — відказала Чані.

Довгу мовчазну мить Пол дивився на неї:

— Кажи мені тільки правду, моя Сіхає, — вона спробувала відповісти, але він приклав їй палець до вуст. — Те, що пов’язує нас, не розірвати, — сказав він. — А тепер уважно спостерігай, аби я міг потім усе побачити крізь призму твоєї мудрості.

Імператор і Правдомовиця вели тиху, але запеклу суперечку.

Пол звернувся до матері:

— Вона нагадує йому, що за угодою на трон має сісти Бене-Ґессеритка, а для цієї ролі готували Ірулан.

— Вони спланували це? — запитала Джессіка.

— Хіба це не очевидно? — гмикнув Пол.

— Я й сама бачу знаки! — огризнулася Джессіка. — Моє питання мало на меті нагадати тобі, щоб ти не намагався повчати мене в питаннях, яким я сама навчила тебе.

Пол глянув на неї і вловив холодний усміх на материних вустах.

Між ними схилився Ґурні Галлек:

— Нагадую вам, мілорде, що в тій купі є один Харконнен. — Він кивнув на темноволосого Фейда-Рауту, притиснутого до бар’єра зі списів ліворуч. — Ось той із примруженими очима, ліворуч. Обличчя зле, як я й казав. Ви колись пообіцяли мені, що…

— Дякую, Ґурні, — відказав Пол.

— Це на-барон… Барон тепер, оскільки старигань відкинув копита, — додав Ґурні. — Він згодиться для того, щоб я…

— А ти подужаєш його, Ґурні?

— Мілорд жартує!

— Суперечка між Імператором і Превелебною Матір’ю триває надто довго, як гадаєш, мамо?

Вона кивнула:

— Так і є.

Пол підвищив голос і гукнув до Імператора:

— Ваша Величносте, а серед вас є Харконнен?

Імператор повернувся до Пола з королівською зневагою.

— Гадаю, моє оточення перебуває під захистом вашого герцогського слова, — сказав він.

— Та я цікавлюся просто, — гмикнув Пол. — Хочеться дізнатися, чи Харконнен офіційно входить у ваше оточення, чи просто з боягузтва ховається за спинами?

Імператор хитро всміхнувся.

— Будь-хто, прийнятий до товариства Імператора, є членом мого почту.

— У вас є слово Герцога, — мовив Пол, — але Муад’Діб — це інша справа. Він може не погодитися з вашим визначенням поняття «оточення». Мій друг Ґурні Галлек хоче вбити Харконнена. Якщо він…

— Канлі! — закричав Фейд-Раута, притиснувшись до бар’єра зі списів. — Твій батько оголосив вендету, Атріде. Ти називаєш мене боягузом, а сам ховаєшся поміж жінок і пропонуєш виставити проти мене слугу!

Стара Правдомовця щось гнівно прошепотіла Імператорові у вухо, але він відсунув її вбік, мовивши:

— Отже, канлі? Канлі передбачає суворі правила.

— Поле, поклади цьому край, — сказала Джессіка.

— Мілорде, — втрутився Ґурні. — Ви обіцяли мені, що я стану на мить супроти Харконнена.

— Ти весь день стояв проти них, — відказав Пол, відчуваючи, як всі емоції полишають його. Він зняв плащ і віддав його матері разом із паском і крис-ножем, а тоді заходився розстібати дистикост. Він знав — весь усесвіт зосередився на цій миті.

— У цьому нема потреби, — заперечувала Джессіка. — Є простіші шляхи, Поле.

Пол зняв дистикост і витягнув крис-ніж із піхов у материній руці.

— Знаю, — відказав він. — Отрута, найманий убивця — давні й перевірені методи.

— Ви обіцяли мені Харконнена! — шипів Ґурні, й Пол бачив, як гнів викривив чоловікове обличчя, як потемнів і набряк шрам від атраментової лози. — Ви винні це мені, мілорде!

— Невже ти страждав від них більше, ніж я? — запитав Пол.

— Моя сестра, — прохрипів Ґурні. — Мої роки в ямі для рабів…

— Мій батько, — відповів Пол. — Мої добрі друзі й супутники Зуфір Хават і Дункан Айдаго, роки у вигнанні без статусу й підмоги… але дещо ще: йдеться про канлі, а ти, як і я, чудово знаєш, що правила понад усе.

Плечі Галлека обвисли.

— Мілорде, якщо ця свинюка… він же не більше ніж тварюка, яку ви маєте розтоптати і викинути черевика, бо він заражений. Викличте ката, якщо треба, або ж дозвольте мені зробити це, але не віддавайте себе на…

— Муад’Дібові не потрібно робити цього, — сказала Чані.

Він поглянув на неї і побачив у її очах страх.

— Але Герцог Пол мусить, — відказав він.

— Це ж харконненівська тварюка! — хрипів Ґурні.

Він завагався на мить, чи не відкрити давньому другові, що він і сам походить від Харконненів, але, зупинений гострим материним поглядом, просто мовив:

— Але ця істота має людську подобу, Ґурні, а тому заслуговує на людське ставлення.

Ґурні не вгамовувався:

— Якщо він такий, як…

— Будь-ласка, відступи, — Пол м’яко відсунув Ґурні вбік і зважив у руці крис-ніж.

— Ґурні! — Джессіка торкнулася до руки Ґурні. — Він у такому настрої — копія дідуся. Не відволікай його. Це єдине, що можна зараз зробити для нього. — А сама подумала: «Велика Матір! Яка іронія».

Імператор пильно вивчав Фейда-Рауту, відзначаючи важкі плечі й набряклі м’язи, а тоді перевів погляд на Пола — жилавий міцний юнак, не такий сухорлявий, як місцеве арракійське населення, але ребра світяться з худих боків. Під напруженою шкірою було чітко видно рух м’язів.

Джессіка нахилилася до Пола й прошепотіла, щоб чув тільки він.

— Ще одне, сину. Іноді небезпечні люди підготовані Бене Ґессерит — їм у найглибші шари підсвідомості імплантовано слово давніми методами болю й насолод. Слово-звук, яке використовують найчастіше, — «Урошнор». Якщо він підготований, а я дуже підозрюю, що так і є, прошепочи це йому на вухо — і його м’язи ослабнуть і…

— Я не хочу мати жодної особливої переваги над ним, — сказав Пол. — Не стій у мене на дорозі.

Ґурні запитав у неї:

— Навіщо він це робить? Невже хоче дати вбити себе, щоб стати мучеником? Ця фрименська релігійна маячня затуманила йому розум?

Джессіка прикрила долонями обличчя, усвідомлюючи, що не може сказати напевно, чому Пол обрав саме такий курс. У цій залі витала смерть, і жінка розуміла, що змінений Пол здатен на те, про що казав Ґурні. Кожна її клітинка думала про те, як захистити сина, але вона нічого не могла вдіяти.

— То це релігійна маячня? — наполягав Ґурні.

— Мовчи, — прошепотіла Джессіка. — І молися.

Різка посмішка торкнула обличчя Імператора:

— Якщо Фейд-Раута Харконнен… з мого почту… бажає цього, — сказав він, — я звільняю його від будь-яких обмежень і даю йому свободу обирати власний шлях у цьому питанні. — Імператор кивнув Половій варті з федайкінів. — Хтось із вашого наброду забрав мій пояс і короткий меч. Якщо Фейд-Раута бажає цього, він може зійтися з вами, тримаючи в руці мій клинок.

— Бажаю, — сказав Фейд-Раута, і Пол помітив радість на обличчі ворога.

«Він надто впевнений у собі, — подумав Пол. — Я можу прийняти цю природну перевагу».

— Принесіть меч Імператора, — сказав Пол і простежив, як виконують його наказ. — Покладіть його на підлогу сюди, — він указав на місце біля своїх ніг. — Відсуньте імператорський набрід до стіни й дайте місце Харконненові.

Майоріння плащів, шарудіння ніг, тихі накази й протести супроводжували виконання Полового наказу. Гільдієри досі стояли біля пункту зв’язку. Насупившись, вони нерішуче дивилися на Пола.

«Вони звикли бачити майбутнє, — міркував Пол. — А в цьому місці цієї миті вони сліпі… та і я теж». Він торкнувся вітрів часу, відчуваючи хаос. Осердя бурі зосередилося в цьому часопросторі. Навіть найтонші шпаринки закрилися. Пол знав: там нуртував іще ненароджений джигад. Так утілювалася расова свідомість, яку він колись пізнав як власне жахне призначення. Цього вже достатньо для приходу Квізаца Хадераха, Лісана аль-Гайба чи навіть кульгавих схем Бене Ґессерит. Раса людей, відчувши власну дрімоту й застій, збагнула, що її врятує тільки буря, у якій змішаються гени й виживуть нові, найсильніші комбінації. Цієї миті все людство жило як єдиний організм, охоплений ледве не хіттю, яка ось-ось зруйнує бар’єр.

І тоді Пол збагнув, наскільки ж марними були його зусилля хоча б на крихту змінити все. Він намагався вистояти проти джигаду в собі, але джигад усе одно прийде. Його легіони лютуватимуть, розлітаючись із Арракіса, навіть без нього. Їм буде достатньо самої легенди, якою він уже став. Він показав їм шлях, дав владу над самою Гільдією, якій для існування потрібні були прянощі.

Його охопило відчуття поразки, і він із відчаєм дивився, як Фейд-Раута зняв пошматовану форму і роздягнувся до кольчужного бойового корсету.

«Ось і апогей, — міркував Пол. — Після бою розійдуться хмари й відкриється славне майбутнє. Якщо я тут помру, вони скажуть, що я пожертвував собою, аби мій дух повів їх. Якщо виживу, скажуть, що ніщо не стане на дорозі в Муад’Діба».

— Чи готовий Атрід? — вигукнув Фейд-Раута словами зі стародавнього ритуалу канлі.

Пол вирішив відповісти на фрименський лад:

— Нехай твій ніж трісне й розпадеться!

Він указав на імператорський клинок на підлозі, наказуючи Фейду-Рауті підійти й узяти його.

Не відриваючи погляду від Пола, Фейд-Раута підняв меч і на хвилинку зважив його в руці, щоб відчути. Збудження вирувало в ньому. Це той бій, про який він мріяв — чоловік супроти чоловіка, хист супроти хисту — і без жодних щитів. Він бачив, як перед ним відкривався шлях до влади, адже Імператор точно винагородить того, хто вб’є цього бунтівного Герцога. Нагородою може стати навіть ця пихата донька й шмат влади. А цей Герцог-селюк, авантюрист із задуп’я світу, точно не зможе протистояти вишколеному Харконненові, який пізнав кожну зброю і кожен підступ за тисячі боїв на арені. Селюк навіть не здогадується, що проти нього виступить не тільки ніж.

«Побачимо, як ти встоїш проти отрути!» — подумав Фейд- Раута. Він відсалютував Полові імператорським клинком і мовив:

— Зустрінь свою смерть, дурню.

— Може, почнемо бій, кузене? — запитав Пол. М’якими котячими кроками він рушив уперед, не відриваючи погляду від ворожого клинка. Він низько пригнувся, стискаючи молочно-білий крис-ніж, що видавався продовженням руки.

Вони кружляли один навколо одного, видивляючись найменшу неточність. Босі ноги шелестіли на вкритій піском підлозі.

— Як ти гарно танцюєш, — зауважив Фейд-Раута.

«А він балакучий, — подумав Пол. — А це ще одна слабкість. Йому стає незатишно перед обличчям тиші».

— Ти вже сповідався? — запитав Фейд-Раута.

Пол і далі мовчки кружляв.

А стара Превелебна Матір, спостерігаючи за двобоєм разом з імператорським почтом, затремтіла. Юний Атрід назвав Харконнена кузеном. Це означало тільки одне: він знав про спільних предків, що й не дивно, адже він — Квізац Хадерах. Але ці слова змусили її зосередитися на єдиному, що зараз для неї було важливо.

Бій може закінчитися повною катастрофою для розплідної програми Бене Ґессерит.

Вона побачила частину з того, що бачив Пол: Фейд-Раута може вбити, але не перемогти. Інша думка фактично приголомшила її. Два кінцеві продукти довгої і витратної програми зійшлися в смертельному двобої, який може легко знищити обох. А якщо обидва загинуть, лишиться тільки донька Фейда-Раути, байстрюк, досі немовля, а отже, невідомий і непевний фактор, та гидь Алія.

— Може, у тебе тут тільки язичницькі обряди панують, — не замовкав Фейд-Раута. — Хочеш, Правдомовиця Імператора приготує твій дух у дорогу?

Пол, уважний і пильний, усміхнувся, повертаючи праворуч. Він відігнав усі чорні думки геть, зосередившись лише на потребі моменту.

Фейд-Раута стрибнув, зробивши випад правицею, але ніж миттю опинився в лівій руці.

Пол із легкістю відхилився, звернувши увагу на вагання під час удару, пов’язане зі звичкою Фейда-Раути битися зі щитами. Однак це вагання було не таким помітним, як в інших бійців, яких бачив Пол, а отже, Харконнен мав досвід і з суперниками без щитів.

— Атрід так і тікатиме чи стане й битиметься? — запитав Фейд-Раута.

Пол продовжив мовчки кружляти. Йому спали на думку слова Айдаго, мовлені ним колись давно в тренувальному залі на Каладані: «Використай початок бою, щоб вивчити суперника. Можливо, так ти втратиш нагоду здобути швидку перемогу, але час, витрачений на вивчення, — гарантія успіху. Вивчай, скільки вважаєш за потрібне, й будь упевненим».

— Певно, ти гадаєш, що танці продовжать тобі життя на кілька секунд, — не змовкав Фейд-Раута. — Ну й гаразд. — Він припинив кружляти й випростався.

Пол уже побачив достатньо для першого зближення. Фейд-Раута ступив ліворуч, виставивши праве стегно, неначе кольчужний корсет міг захистити увесь бік. Це видавало людину, яка звикла битися зі щитом і з ножами в обох руках.

«Або… — Пол завагався — …корсет був чимось більшим, аніж здавався».

Харконнен видавався аж надто впевненим супроти чоловіка, який сьогодні здобув перемогу над легіонами сардаукарів.

Фейд-Раута зауважив вагання і мовив:

— Навіщо відтягувати невідворотне? Ти просто затримуєш мене, не даючи змогу вступити у володіння цією брудною планеткою.

«Якщо це висувна голка, — міркував Пол. — То дуже хитра. На корсеті нема жодних ознак маніпуляцій».

— Чому ти мовчиш? — гукнув Фейд-Раута.

Пол продовжив кружляти, витиснувши лише холодну усмішку, коли почув непевність у голосі Фейда-Раути — свідчення того, що тиша його дратувала.

— Усміхаєшся, так? — запитав Фейд-Раута й стрибнув просто посеред речення.

Сподіваючись на легке вагання, Пол ледве встиг відхилитися від удару клинка й відчув, як кінчик дряпнув його ліву руку. Вражений раптовим болем, його мозок збагнув, що попереднє вагання було лише трюком. Суперник виявився сильнішим, ніж він сподівався. Будуть хитрощі всередині хитрощів, а в них — іще більше хитрощів.

— Дечому мене навчив твій любий Зуфір Хават, — сказав Фейд-Раута. — Саме він подарував мені твою першу кров. Як шкода, що старий дурень не дожив, щоб побачити це.

І тоді Пол пригадав, як Айдаго колись казав: «Покладайся лише на те, що бачиш у бою. Так тебе ніхто ніколи не здивує».

І знову вони, напівприсівши, обережно кружляли один навколо одного.

Пол зауважив, як радість повернулася до ворога, й здивувався. Невже подряпина означала для нього так багато? Хіба що на клинку — отрута! Але як це можливо? Зброю подали його люди, перевіривши перед тим. Вони надто добре навчені, щоб пропустити настільки очевидну річ.

— А жінка, з якою ти там розмовляв, — базікав Фейд-Раута, — маленька. Вона для тебе — щось особливе? Може, улюблениця? Вона вартуватиме моєї особливої уваги?

Пол і далі мовчав, перевіряючи внутрішніми чуттями кров із рани. Він відчув сліди снодійного на імператорському мечі. Пол налаштував власний метаболізм для боротьби з цією загрозою, щоб змінити молекули снодійного, але відчув сумніви. Вони приготували меч зі снодійним на клинку. Снодійне. Нічого особливого, щоб на нього реагував уловлювач отрути, але достатньо, щоб сповільнити м’язи, до яких воно торкалося. А його вороги заготували власні плани всередині планів, власний запас хитрощів.

І знову Фейд-Раута стрибнув, виставивши клинок уперед.

Усміх примерз до обличчя Пола. Він зробив повільний випад, неначе на нього справді подіяв наркотик, але останньої миті відскочив, штрикнувши руку нападника вістрям крис-ножа.

Фейд-Раута відскочив убік і геть, переклавши клинок у лівицю. І лише легка блідість на щоках видала біль від кислоти, яка проникла в рану від Полового ножа.

«А тепер хай завагається, — подумав Пол. — Нехай запідозрить отруту».

— Зрада! — заволав Фейд-Раута. — Він отруїв мене! Я відчуваю в руці отруту!

Скинувши маску мовчання, Пол мовив:

— Лише легка кислота у відповідь на снодійне в імператорському клинку.

Фейд-Раута відповів Полові холодною усмішкою і підняв ліву руку в насмішкуватому салюті. Та його очі палали люттю.

Пол переклав крис-ніж у ліву руку, щоб правильно повернутися до суперника. І знову вони кружляли й придивлялися.

Фейд-Раута почав зменшувати відстань, усе підсуваючись і високо тримаючи ножа. Лють читалася в примружених очах і стиснутих щелепах. Він ударив праворуч і вниз, і тоді суперники притиснулися один до одного, зчепившись ножами.

Пол, остерігаючись правого стегна Фейда-Раути, де, як він підозрював, було сховано голку, змусив його повернутися лівим боком. І ледь не пропустив голку, яка вискочила з-за пояса. Його попередив тільки порух Фейда-Раути вбік. Крихітне вістря розминулося з тілом Пола на міліметр.

У лівому стегні!

«Підступи всередині підступів, а в них — іще більші підступи», — нагадав собі Пол. Скориставшись навичками Бене Ґессерит, він розслабив м’язи, щоб спровокувати Фейд-Рауту, але необхідність уникати крихітного вістря, яке стирчало зі стегна ворога, змусила Пола відсахнутися, тож він не став у надійну стійку й важко впав на підлогу, а Фейд-Раута скочив на нього.

— Бачив голку на моєму стегні? — прошепотів Фейд-Раута. — Це твоя смерть, дурню. — І він почав повертатися, все ближче й ближче підсовуючи смертоносну голку. — Я паралізую твої м’язи, а ніж прикінчить тебе. Не лишиться і сліду, який видав би мене!

Пол напружився, прислухаючись до криків у власному мозку — усі його клітини вимагали, щоб він скористався кодовим словом, аби сповільнити Фейда-Рауту, і врятувався.

— Я не скажу цього! — видихнув Пол.

Фейд-Раута зиркнув на нього й на мить завагався. Полові вистачило цього, аби зауважити погану рівновагу в напружених м’язах суперника — й тоді вони помінялися місцями. Фейд- Раута лежав унизу, виставивши праве стегно. Він не міг повернутися через крихітну голку, яка встромилася в підлогу просто під ним.

Пол вивільнив ліву руку, використавши як змазку власну кров, і важко вдарив Фейда-Рауту ножем під щелепу. Лезо ввійшло просто в мозок. Фейд-Раута смикнувся і сконав, лежачи на боку, пришпилений до підлоги голкою.

Глибоко вдихнувши, щоб опанувати себе, Пол відштовхнувся і звівся на ноги. Він стояв над тілом, стискаючи в руці ножа, і навмисно повільно підвів очі, щоб подивитися на Імператора.

— Ваша Величносте, — сказав Пол. — Ваші лави втратили ще одного бійця. Може, годі вже шахрайства і претензій? Обговорімо все, як має бути? Ваша донька вийде за мене заміж, і так Атрід займе трон.

Імператор відвернувся і глянув на графа Фенрінґа. Їхні погляди перетнулися — сірі очі супроти зелених. Вони зараз подумали про те саме, адже така тривала єдність давала змогу порозумітися з одного погляду.

«Убий для мене цього вискочня, казав Імператор. Так, Атрід молодий і сильний — але він стомився від довгого бою і в будь-якому разі не зрівняється з тобою. Кинь йому зараз виклик… ти сам знаєш як. Убий його».

Фенрінґ повільно повертав голову, аж доки не глянув просто на Пола.

— Зроби це! — шипів Імператор.

Граф зосередився на Полові, спостерігаючи, як учила його леді Марґо з Бене Ґессерит, й усвідомлюючи таємницю й приховану велич у юному Атріді.

«Я міг би вбити його», — міркував Фенрінґ, знаючи це напевне.

Але щось у глибині власного нутра зупинило Хасиміра тоді, тому він лишень краєм ока побачив свої переваги над Полом — здатність сховатися від нього, потаємність і мотиви, які жодне людське око не здатне осягнути.

І Пол нарешті зрозумів, завдяки кипучому осердю часу, чому він ніколи не бачив Фенрінґа в пророчих павутинах. Фенрінґ був одним із тих, хто міг стати, майже Квізац Хадерахом, спотворений генетичним візерунком. Євнух, він зосередив увесь свій хист на потаємності та самотності. Глибинне співчуття до графа охопило Пола — перше братерство, яке коли-небудь відчував юнак.

Зрозумівши Полові почуття, Фенрінґ відказав:

— Ваша Величносте, я мушу відмовитися.

Гнів охопив Шаддама IV. За два кроки він пройшов крізь свій почет і щосили вдарив Фенрінґа в щелепу.

Струмінь темної крові залив графове обличчя. Дивлячись просто на Імператора, Фенрінґ заговорив підкреслено нейтрально:

— Ми були друзями, Ваша Величносте. Те, що я зараз роблю, пов’язано винятково з цією дружбою. Я пробачу вам удар.

Пол прочистив горло і мовив:

— Ваша Величносте, ми говорили про трон.

Імператор крутнувся і втупився в Пола.

— На троні сиджу я! — гарикнув він.

— Ви отримаєте трон на Салусі Секундус, — відказав Пол.

— Я склав зброю і прийшов сюди, повіривши твоїй присязі! — репетував Імператор. — Ти насмілюєшся погрожувати…

— Ваше життя в безпеці в моїй присутності, — сказав Пол. — Це пообіцяв Атрід. Але Муад’Діб відсилає вас на вашу ж планету-в’язницю. Та не бійтеся, Ваша Величносте. Я пом’якшу лютість того місця, як тільки зможу. Той світ стане садом, повним приємного затишку.

Коли мозок Імператора збагнув прихований сенс Полових слів, він зиркнув на юнака:

— Тепер ми бачимо справжні мотиви, — гарикнув.

— Саме так, — погодився Пол.

— А як щодо Арракіса? — запитав Імператор. — Іще один сад, повний приємного затишку?

— Муад’Діб дав слово фрименам, — сказав Пол. — Вода тут тектиме просто неба й зеленітимуть розкішні оази. Але також потрібно думати й про прянощі. Тому на Арракісі також завжди будуть і пустеля, і люті вітри, й випробовування, що гартують людей. Ми, фримени, маємо приказку: Бог створив Арракіс, щоб гартувати вірних. Не можна ж піти проти волі Бога.

Стара Правдомовиця, Превелебна Матір Ґай Єлена Могіям, тепер і сама побачила прихований зміст Полових слів. Побачивши спалахи джигаду, вона мовила:

— Ти не можеш розселити цих людей у всесвіті!

— Згадай про чарівні методи сардаукарів! — гарикнув у відповідь Пол.

— Ти не можеш, — шепотіла вона.

— Ти ж Правдомовиця, — гмикнув Пол. — Подумай іще раз. — А тоді зиркнув на принцесу й на Імператора. — Краще зробити все швидко, Ваша Величносте.

Імператор уражено подивився на доньку. Вона торкнулася до його руки й заспокійливо мовила:

— Мене до цього готували, батьку.

Він глибоко вдихнув.

— Вибору немає, — пробурмотіла стара Правдомовиця.

Імператор випростався, нарешті згадавши про власну гідність.

— Хто представлятиме вас на переговорах, родичу? — запитав він.

Пол обернувся і побачив матір, яка стояла, опустивши важкі повіки, поруч із Чані в оточенні загону федайкінів. Він підійшов до них і опустив погляд на Чані.

— Я знаю причини, — прошепотіла Чані. — Якщо так має бути… Усулю.

Відчуваючи приховані сльози в голосі Чані, Пол торкнувся її щоки:

— Моя Сіхає, не бійся ніколи й нічого, — прошепотів він, а тоді опустив руку й поглянув на матір. — Мамо, на переговорах мене представлятимеш ти. А допомагатиме тобі Чані. У неї мудрий розум і гострі очі. Мудро сказано, що ніхто не торгується лютіше за фримена. Вона дивитиметься на все крізь призму любові до мене й міркуючи про своїх майбутніх синів — про те, чого потребуватимуть вони. Прислухайся до неї.

Почувши жорсткий розрахунок у синових словах, вона ледве не здригнулася.

— Які твої накази? — запитала вона.

— Усі акції Імператора в ДАПТі — як посаг, — відказав він.

— Усі? — вона ледь не втратила дар мови.

— Його потрібно обдерти до нитки. Також хочу графський титул і директорство в ДАПТі для Ґурні Галлека — а також його присутність на Каладані. Крім того, титули й відповідні повноваження для всіх людей Атрідів, які вижили — навіть найпростішого рядового.

— А що для фрименів? — запитала Джессіка.

— Фримени — мої, — відказав Пол. — Вони отримають усе від Муад’Діба. Почну з призначення Стілґара правителем Арракіса, але це може зачекати.

— А як щодо мене? — запитала Джессіка.

— А чого ти бажаєш?

— Можливо, Каладан, — сказала вона, дивлячись на Ґурні. — Я не певна. Надто вже я стала фрименкою… і Превелебною Матір’ю. Мені треба мир і спокій, щоб поміркувати.

— Ти отримаєш все це, — відказав Пол, — а також решту, що ми з Ґурні спроможні тобі дати.

Джессіка кивнула, враз відчувши себе старою і стомленою. Вона поглянула на Чані.

— А як щодо наложниці Імператора?

— Не треба мені титулів, — шепотіла Чані. — Нічого. Благаю.

Пол зазирнув їй у вічі, враз пригадавши, як вона стояла колись із маленьким Лето на руках — їхньою дитиною, що загинула в цьому насиллі.

— Присягаюся тобі, — прошепотів він, — тобі не знадобиться жоден титул. Та жінка буде моєю дружиною, а ти лише конкубіною, бо це політичне рішення. Зараз ми маємо встановити мир і заспокоїти Великі Доми Ландсрааду. Необхідно підкорюватися умовностям. Але та принцеса не матиме нічого, окрім мого імені. Ні дитини, ні дотику, ні ніжного погляду, ані хвилини бажання.

— Це ти зараз так кажеш, — Чані зиркнула на високу принцесу в іншому кутку зали.

— Невже ти так погано знаєш мого сина? — прошепотіла Джессіка. — Поглянь на ту зверхню і самовпевнену принцесу. Кажуть, у неї є якісь там літературні здібності. Сподіватимемося, вона знайде собі втіху в письмі, бо нічого іншого на неї не чекає, — Джессіка гірко всміхнулася. — Подумай про це, Чані: та принцеса матиме ім’я, але житиме гірше, ніж наложниця — не знаючи й миті ніжності від чоловіка, з яким вона пов’язана. А нас, Чані, хоч і просто наложниць, історія назве дружинами.

Загрузка...