Ежені Гранде. Селяни

_{ДВА РОМАНИ БАЛЬЗАКА}

_{Предками одного з найвидатніших французьких письменників Опоре де Бальзака (1799–1850) були прості селяни з півдня Франції. Батько його став городянином із досить значною посадою, свої чималі статки він збив на поставках для військового відомства. Мати письменника була дочкою паризького торговця.}

_{Батьки сподівались, що син вивчиться на юриста і буде заможною людиною. Але юнака не приваблювала юридична кар'єра, і в 1819 р. він вперше висловлює бажання стати письменником. Батьки категорично не згодні: він збирається приректи себе на непевне щодо заробітку, майже злиденне життя! Та Оноре так уперто стоїть на своєму, що вони вирішують дати йому, так би мовити, іспитовий термін і засоби до життя на один рік. А може, їхній сип, такий здоровий і червонощокий, напише щось незвичайне?}

_{Взявши собі за взірець видатних драматургів XVII–XVIII ст., Бальзак спершу пише віршовану трагедію «Кромвель» (1820). Але п'єса була безжально розкритикована літератором Андріє. Батьки погрожують, що залишать сина без матеріальної підтримки, якщо він наполягатиме на своєму. Та Бальзак непохитний; зрозумівши, що драматургія і поезія — не його жанр, він вдається до великих прозових творів.}

_{Десятиріччя після 1820 р. було найтяжчим часом у його житті. Позбавлений матеріальної допомоги батьків, полишений на самого себе, молодий Бальзак з ранку до ночі працює у своїй убогій паризькій мансарді. Він не виходить з дому, щоб довше не зношувалися взуття й одяг, а на харчування може витрачати не більше як один франк на день; а втім, у нього часто немає і цього франка, як немає грошей на омнібус і навіть на поштову марку.}

_{Проте, сповнений творчих задумів, впевнений у невичерпності власних сил, він вірить у себе, жадібно читає, прагнучи наповнити прогалини у своїй освіті. Світогляд його ще не сформувався, естетичні погляди теж, і він береться поки що за ту літературну роботу, якій більш-менш забезпечено риночний збут. Інколи у співавторстві з малообдарованим літератором Егревілем, інколи сам він пише так звані «готичні» романи, сповнені всіляких жахів та дивовижних пригод у дусі Анни Редкліф та вітчизняних авторів подібного жанру. В листах до сестри він відверто називав ці романи своїм «літературним свинством». Справді це були ще слабкі твори, але, працюючи над ними, він учився майстерності розвивати сюжет, змальовувати характери, оволодівав різноманітними композиційними засобами. Романи ці —їх близько десяти — ніколи згодом не перевидавались і майже не привертали уваги біографів письменника.}

_{Хоча в ранніх романах Бальзака панували вигадка, фантазія та умовний історизм, їх позитивні персонажі були прибічниками недавньої Великої французької революції.}

_{Демократизм молодого автора безперечний. Своїх персонажів із колишнього феодального дворянства Бальзак змальовує розбещеними свавільними лиходіями; негативними рисами наділяє він також образи представників католицького духовенства й ченців. Буржуа він здебільшого трохи ідеалізує: це люди, які мирно збагачуються під час революції; серед них навіть є один фабрикант, такий доброчесний, що його люблять усі робітники. Зустрічаються в цих творах і з симпатією змальовані епізодичні образи простих людей, представників народу.}

_{Уважно дослідивши характери персонажів ранніх романів Бальзака, можна зробити висновок, що він не був прихильником Реставрації, яка супроводилась дворянсько-клерикальною реакцією. Ненавидячи минулу революцію, повсякчас прагнучи повернути Францію до «старого режиму», Реставрація ухвалювала закони, що викликали обурення майже всіх верств суспільства, особливо демократично настроєної інтелігенції: наприклад, бузувірський закон про «святотатство» чи закон про виплату колишнім емігрантам мільярда франків за «збитки», які завдала їм революція.}

_{Протягом перших десяти років літературної праці Бальзак нічого не мав, крім боргів. Його літературний гонорар майже завжди був мізерний і здебільшого сплачувався довготерміновими векселями, на яких він багато втрачав. Щоб хоч якось вибитися з невідступних злиднів, забезпечити собі можливість спокійної творчої праці, Бальзак необачно погодився ввійти у спілку з видавцем Канелем для видання однотомників французьких класиків, що начебто обіцяло певний прибуток. Але ціна випущених книжок — 20 франків — виявилась надто високою, видання не розкуповувалось; Бальзак знизив ціну, та марно, книжки не йшли; нарешті він змушений був продати весь тираж з великими втратний, що знову потягло за собою значні борги (якими він почасти був зобов'язаний і махінаціям свого компаньйона, котрий звалив на нього всі збитки).}

_{У французькій літературі 20-х рр. XIX ст. відбувалися знаменні процеси. Пануюча протягом двох минулих століть літературна школа класицизму з її тяжінням до тем античності та біблійних сюжетів, доходила вже свого останнього слова. В час найглибших національних потрясінь французам набридло бачити на сцені лише героїв далекої античності та читати про них у книжках. Багато в чому застарів художній метод класицистів — встановлені ним умовності й правила, застаріла і їхня салонно-аристократична літературна мова. Боротьбу проти естетики класицизму розпочали її противники — нерозшарований іще письменницький загал, що складався з романтичної школи, очолюваної Віктором Гюго, яка досить гучно заявляла про себе, і з деяких письменників реалістичного (але поки що не відокремленого від впливу романтизму) напряму, серед яких були Бальзак, Стендаль, Меріме, Беранже.}

_{Реалістичне бачення світу складалось у Бальзака головним чином під впливом бурхливих політичних подій, які відбувались на його очах. В пам'яті ще не стерлися часи Великої французької революції, а сам він був сучасником Першої імперії, першої Реставрації, періоду «Ста днів», другої Реставрації та Липневої монархії. Усе це збагачувало його тверезим розумінням законів суспільної боротьби і допомагало формуванню політичних поглядів. Опануванням реалістичної манери письма він завдячував певною мірою і впливу Вальтера Скотта, слава якого гриміла тоді на всю Європу. Але ще більшу роль відіграли тут власні уподобання письменника: Його прагнення зображувати правду життя, вміння сягнути в глибину зображуваних подій і, зрештою, його гостра спостережливість, яка дозволяла безпомилково визначати соціальний стан, рід занять, заробіток, характер людей, які йому зустрічались.}

_{У 1829 р. Бальзак написав свій перший справжній роман «Шуани, або Бретань у 1799 році». Та це поки що роман історичний. А з 1830 р. молодий письменник цілком піддасться своїй основній літературній праці — створенню романів та повістей із життя сучасного йому французького суспільства, в яких немає вже місця літературщині, що поступилась місцем зображенню дійсності, такій багатій на яскраві драматичні події. Зображення сучасності з усією складністю властивих їй форм суспільної боротьби зробило Бальзака одним із найвидатніших художників-реалістів.}

_{Бальзак вітав Липневу революцію 1830 р., яка повалила Реставрацію. Він бачив, що революцію здійснив сам трудовий народ, робітники і ремісники, які так сподівалися, що прийде кінець їх злиденній долі. Але їхні надії не справдились. До влади прийшла верхівка великої буржуазії, так звана фінансова аристократія — банкіри, біржовики й інші грошові верховоди, які безсоромно грабували національні багатства й казну. В своїй зовнішній та внутрішній політиці буржуазна Липнева монархія відразу ж узяла реакційний курс. І Бальзак починає переоцінювати свої погляди 20-х рр. Буржуазії, до якої письменник ставився досі з симпатією, він протиставить дворянську аристократію, яку тепер вважає носителькою більш високої духовної культури. Близько 1832 р. Бальзак стає легітимістом, тобто прихильником абсолютної монархії, що спирається на дворянство і католицьку церкву. Поворот, здавалося б, дуже різкий, але нові погляди письменника такі своєрідні, так пройняті демократичними тенденціями і повагою до діяльності Наполеона І, що ортодоксальні легітимісти не визнають Бальзака за «свого».}

_{Нова позиція письменника визначила його негативне ставлення до буржуазних порядків, буржуазного способу життя і до самих представників цього класу (за винятком торговельної та промислової буржуазії). Перед Бальзаком постало грандіозне завдання всебічно відтворити в літературі сучасне суспільство. Столиця, провінція, село, маєток, різні суспільні прошарки, професії: юрист, торговець, лихвар, священик, лікар, письменник, журналіст, актриса, злочинець — усе це він має показати в своїх романах. Дух захоплювало від таких творчих планів. Та Бальзак наполегливий, і на статуетці свого улюбленого героя Наполеона пише: «Те, що він завоював шпагою, я завоюю пером». Але на відміну від Наполеона, у війнах якого загинуло безліч людей, Бальзак в своєму грандіозному задумі, в багатотомній «Людській комедії», створив свого роду нове людство. «Персонажі Бальзака, які до нього не існували, — писав Мопассан, — здавалось, вийшли з його книг і вступили в життя, бо він створив повну ілюзію реальних людей, пристрастей і подій».}

_{Бальзак працює тепер іще невтомніше, ніж у 20-х рр., це справжній подвижник літератури, який поспішає здійснити усе задумане. Він майже не знає спочинку, розваг. В одному з листів письменника 1833 р. читаємо: «Від півночі до полудня я працюю, тобто сиджу 12 годин у кріслі, пишу і переробляю (…). Потім від полудня до чотирьох годин правлю коректури, о п'ятій обідаю, о пів на шосту я в ліжку, а опівночі встаю працювати». Щоб витримати таке напруження, Бальзак підстьобує себе дуже міцною кавою. Казали, ніби він випив 40 000 чашок кави, якими підірвав своє могутнє здоров'я і прирік себе на передчасну смерть.}

_{Енгельс писав: «Бальзак (…) у «Людській комедії» дає нам надзвичайно яскраву реалістичну історію французького «громадянства», особливо «паризького світу», описуючи у вигляді хроніки, майже рік за роком від 1816 р. по 1848 р., дедалі більше проникнення зростаючої буржуазії в дворянство, яке після 1815 р. Ідеться про період «Ста днів». — Ю. Д.) перешикувало свої ряди і л нову, наскільки було можливо, показало зразок старовинної Французької вишуканості. Він показує, як рештки цього зразкового для нього громадянства або поволі поступалися перед на-піском вульгарного багача-вискочки, або були ним розбещені; як н, і місце світської дами, подружні зради якої були тільки способом відстояти себе і цілком відповідали становищу, визначено-ну їй шлюбом, прийшла буржуазна жінка, що наставляє чоловікові роги заради грошей або вбрання. Навколо цієї центральної картини Бальзак зосереджує всю історію французького суспільства, з якої я навіть щодо економічних деталей узнав більше (…), ніж з книг усіх спеціалістів — істориків, економістів, статистиків цього періоду, разом узятих».}

_{За свідченням Поля Лафарга, Бальзак і Сервантес були найулюбленішими письменниками К. Маркса.}

_{Творчість Бальзака можна поділити на три періоди. Перший — час романів 20-х років. Другий — від «Шуанів» і десь до кінця 30-х років, коли письменник оволодіває реалістичним методом. На відміну від романтиків, чий герой звичайно жив почуттями і про суспільний стан якого та засоби існування нічого не можна було довідатись, Бальзак велику увагу приділяв сфері буржуазної матеріальної практики, що визначає поведінку його персонажів. У «Гобсеку» (1830 та 1836), в «Шагреневій шкірі» (1831), в «Батькові Горіо» (1834) уже можна виразно бачити залежність персонажа під матеріальних умов його існування. До третього періоду бальзаківського реалізму наложать його кращі твори: «Втрачені ілюзії» (1837–1843), «Розкоші і злидні куртизанок» (1836–1847), «Селяни» (1838–1845).}

_{На початку 30-х рр. Бальзак викривав у своїх творах головним чином хижацьку суть фінансової аристократії («Шагренева шкіра», 1831 р., «Банкірський дім Нусінгена», 1835 р.). Але з плином часу він переконався, що майже вся буржуазія заражені» тим самим шаленим прагненням збагачення. Якщо це не хижаки банкіри, то жадібні й ненаситні нагромаджувачі («Гобсек», друга редакція 1836 р.). Такі часом і буржуа, що вийшли із суспільних низів: відчувши силу золота, вони несамовито прагнуть багатства і жорстоко визискують усіх, хто їх оточує, навіть своїх близьких.}

_{Образ такого буржуа створено в романі «Ежені Гранде» (1833) — це батько героїні, Фелікс Гранде. Колишній бондар і винороб, вія з роками стає хижаком-нагромаджувачем, втіленням огидної, дріб'язкової скнарості.}

_{Зламався, тримається на одному цвяху щабель сходів у будинку. Треба б полагодити, але й цвях коштує якихось грошей. І Гранде спершу наказує домашнім ставати на той край сходинки, яка ще тримається. Але цвях все-таки треба забити, і Гранде власноручно замінює дошку, щоб нікому не платити й копійки. У його служниці великі ноги і це дуже зручно для скупого хазяїна — він дає їй доношувати свої черевики. Інколи Гранде видає дружині трохи грошей, але не заспокоюється, поки не витягне їх назад, монета за монетою. Краватку Фелікс Гранде носить чорну, а не білу, щоб не так швидко забруднювалась…}

_{Стаючи мільйонером, Фелікс Гранде поступово втрачає всі людські почуття. Коли, розорившись, наклав на себе руки його рідний брат, паризький банкір, він тільки й спромігся сказати про приголомшеного горем племінника: «Та цей хлопець нічого не вартий, він більше вболіває за небіжчиком, ніж за грішми». На думку Гранде, Шарлю треба було сумувати лише тому, що він втратив спадщину.}

_{Бальзакознавцями було вказано на ще одну рисочку в натурі цього скнари при його спекуляції з фондами: старий розраховує розбагатіти на півтора мільйона, але, виявляється, хитрує сам з собою, навмисно применшує свій майбутній зиск, щоб іще більше радіти, коли спекуляція приносить йому три мільйони прибутку. Розбагатівши, Фелікс Гранде прибрав до рук весь Сомюр: майже всі жителі міста — його боржники або тремтять перед його багатством.}

_{Серед сучасної письменникові критики не раз виникали розмови про те, що образ Фелікса Гранде змальовано з такою кількістю місцевих деталей, які свідчать, що в романі «нічого не вигадано». Тому дехто їздив до Сомюра, наївно сподіваючись відшукати, живих прототипів персонажів роману.}

_{Навіть умираючи, Фелікс Гранде залишається вірний собі. Ослаблий, не маючи сил рухатись, він змушує дочку розкладати перед ним його улюблені луїдори: милуватися ними — його єдина втіха. А коли абат, що прийшов сповідати вмираючого, простягає йому для поцілунку позолочений хрест, він останнім зусиллям намагається його вирвати…}

_{В романі безнастанно точиться двобій між владою грошей і людяністю, а перемога останньої була дорога гуманістові Бальзаку. І дочка Гранде, Ежені, зростаючи в зачумленій домашній обстановці, лишається душевно чистою, щиросердою і доброю. Бальзак з ніжністю змальовує світлий образ дівчини, яка мужньо відстоює своє кохання до розореного Шарля, що поїхав до Ост-Індії збити собі капітал. Ежені довгі роки лишається йому вірною і твердо відмагається від різних претендентів на її руку та батькові мільйони. Дівчина високо підноситься над світом брудної корисливості. Вона могла б стати однією з визначних жінок Франції, але їй судилась інша доля. Вона приречена бути страдницею — саме в стражданнях її велич. Шарль, розбагатівши в Ост-Індії, скоро забуває її. Зробившись ділком і навіть работорговцем, він перероджується, черствіє, губить лік своїм коханкам, стає егоїстом і продажною людиною. Він ладен одружитися з дівчиною знатного роду лише тому, що вона принесе йому графський титул. Він не соромиться надіслати люб'язного листа Ежені, сповіщаючи її про свій близький шлюб, і вкладає туди чек на 8000 франків, діловито нараховуючи й проценти на ту суму, яку вона спромоглась дати йому при його від'їзді. Хоч як ображена Ежені, вона все ще любить Шарля і великодушно допомагає йому розрахуватися з півторамільйонним батьковим боргом — і який же був вражений Шарль, коли довідався, що втратив наречену з 17 мільйонами!}

_{Ежені виходить заміж без кохання, бо їй судилось любити тільки Шарля, а після смерті чоловіка, лишившись всіма поважаною вдовою, присвячує себе добрим ділам.}

_{Образ Ежені сповнений поетичної чарівності. А що образ її батька змальований яскравішими реалістичними барвами, то багато хто з критиків вважав за краще назвати роман іменем Фенікса Гранде.}

_{Проте Бальзак зробив інакше, схиляючись перед величчю Людяності. Що ж це за сили, котрі допомогли скластися характеру Ежені — цілковитому запереченню всіх батькових прагнень? Це були інстинктивні сили людського опору нелюдській природі маніяка Фелікса Гранде. Це було кохання до Шарля, що цілком заполонило душу Ежені. Це були гіркі почуття, що їх зродили в серці дівчини страждання й смерть матері, замученої чоловіком-скнарою. І головне — та повсякденна моральна підтримка, яку Ежені знаходила у людей з народу — своєї служниці та Корнуайє, котрі стали найвірнішими, найближчими її друзями.}

_{Роки після написання «Ежені Гранде» були не лише часом розквіту бальзаківського реалізму, а й періодом активної громадської діяльності письменника, досі ще мало вивченої літературознавцями, до речі, пов'язаної з рядом його творів, що теж лишаються невивченими.}

_{1834 року Бальзак надрукував «Лист французьким письменникам XIX століття», в якому вказував, що літератори потребують піклування й підтримки з боку держави, але що буржуазна Липнева монархія, «котра так пильно стежить за машинами, хлібом, бавовником, шовком», байдужа до питань духовної культури, особливо літератури, яка тим часом підносить велич і славу Франції за рубежем.}

_{Бальзак висловив своє обурення з приводу ряду положень кону про авторське право, схваленого Конвентом 1793 року, який перш за все обстоював права видавців, а не авторів.}

_{Бальзак закликав до створення Товариства письменників, яке взяло б на себе захист професійних письменницьких інтересів.}

_{Цей схвильований лист знайшов відгук у письменницькому загалі, і 1838 року було засновано Товариство письменників. У серпні 1839 р. Бальзака обрали головою Товариства, і на цьому посту в 1840 р. він написав «Літературний кодекс», надзвичайно цікавий документ в історії письменницької професії.}

_{Положення «Кодексу» були вистраждані самим Бальзаком протягом його літературного життя, і один із сучасників влучно назвав «Кодекс» «мемуарами Бальзака в законодавчій формі». У другій половині XIX ст. більшість вимог «Кодексу», як цілком слушних і практично прийнятних, ввійшла в літературно-видавничий ужиток.}

_{Громадська діяльність Бальзака ще більше посилила в нього презирство до буржуазної монархії, здатної, як він вважав, тільки ганьбити його батьківщину. І він, колишній легітиміст, що оплакував занепад такої шанованої ним дворянської знаті, переконавшись у небезпечній могутності нових можновладців, на зразок банкіра Нусінгена чи Фелікса Гранде, починає схилятися перед силами, здатними повалити буржуазне панування, — перед лівими республіканцями, які не раз піднімали повстання в 30-х рр. (образ Мішеля Кретьєна з другої частини «Втрачених ілюзій» та з повісті «Таємниці княгині Кадіньяк», 1839). «І єдині люди, — писав К. Маркс, — про яких він завжди говорить з неприхованим захопленням, це його найнепримиренніші політичні противники, республіканці (…), люди, які в той час (1830–1836) дійсно були представниками народних мас. В тому, що Бальзак таким чином змушений був іти проти своїх власних класових симпатій і політичних передсудів (…), в тому, що він бачив справжніх людей майбутнього там, де їх у той час тільки й можна було знайти, — в цьому я вбачаю одну з найбільших перемог реалізму і одну з найвеличніших рис старого Бальзака».}

_{Письменник придивляється до тогочасних політичних подій, до робітничих страйків 40-х рр. Але далекий від робітничого класу, він створював лише аполітичні образи робітників, які полонили його внутрішнім благородством, людяністю, великодушністю і чуйністю (водонос Бурже з повісті «Обідня атеїста» (1838); друкарські робітники з третьої частини «Втрачених ілюзій» (1843), та ін.). Робітника-революціонера серед персонажів Бальзака немає, хоча, говорячи про робітничі страйки, письменник визнавав, що коли робітники піднімають повстання, то змушує їх до цього страшенна бідність (нарис «Про робітників», 1840).}

_{Основну масу трудового народу в ті часи складало селянство. І Бальзак береться до здійснення свого найзначнішого задуму — роману «Селяни», що став однією з вершин його реалізму.}

_{Робота над романом почалась у 1838 р., але, мабуть, задум цей виник раніше, судячи з короткого нарису «Про поміщицьке життя», опублікованого в журналі «Мода» (1830), і недруковаиого начерку «Великий землевласник» (1835), що лишився в паперах письменника. Праця над твором тривала одинадцять років i посувалася з великими труднощами, часто перериваючись і доводячи до відчаю Бальзака: адже ніхто з французьких письменників до нього ще не брався до глибокої розробки цієї теми.}

_{Хвороби і невдачі останніх років життя (зокрема нещасливий шлюб з Е. Ганською) так і не дали Бальзакові змоги закінчити роман. Після смерті письменника друга частина «Селян», надрукована в 1852 р., була завершена його вдовою за участю маловідомого письменника Рабу, нібито за тими начерками й чернетками, що лишилися після смерті Бальзака. Але згодом було доведено, що Ганська та її співавтор дужо безцеремонно повелися з цими матеріалами, а головне — навіть не змогли наблизитись до літературної манери Бальзака: у них лише зрідка вгадуються сліди Бальзакової руки — немовби окремі уривки, написані ним, вмонтовувались співавторами в їх власний текст. А в цьому тексті, написаному Ганською і Рабу, цілком зведена нанівець основна тема роману — непримиренність соціальних суперечностей, яка була аж ніяк не до душі поміщиці Ганській; та й взагалі ці розділи стають дедалі коротшими й убогішими за своїм змістом. Заключний же розділ — доволі вульгарна сентиментально-ідилічна картина подружнього життя письменника Блонде з удовою графа Монкорне, — взагалі не випливає з розвитку сюжету роману і ніяк не завершує головної теми цього широкого полотна.}

_{Роман був задуманий Бальзаком у трьох частинах і мав стати, як йому гадалось, не тільки «найзначнішим», а й найбільшим за обсягом його твором. Але третя частина лишилася ненаписаною.}

_{Замок Еги, який колись належав оперній діві мадмуазель Лагер, був куплений після її смерті наполеонівським генералом графом Монкорне. Переконавшись у тому, що його управитель Гобертен справжній злодій, граф виганяє його, але новий управитель, Сібіле, поводиться не краще. На селянські порубки і спаш у її лісах та на луках м-ль Лагер свідомо заплющувала очі, щоб уникнути зайвих хвилювань. Але порубки і спаш тривають і при досить брутальному поводженні з підлеглими графа, який, готовий до певної міри узаконити такі крадіжки (дозволивши це найбіднішим селянам), не хоче, щоб його обкрадали всім селом. Назріває конфлікт із селянами. Загострюється відчайдушна, хоч і мовчазна війна між поміщиком і сільським людом, яка закінчується тим, що розлючені селяни убивають графського сторожа Мішо.}

_{Радянський дослідник творчості Бальзака Д. Д. Обломієвський звернув увагу, що в третьому періоді творчості Бальзак відмовляється від своєї колишньої «моноцентричної» композиції (коли в романі вся дія розгортається навколо одного головного героя) і переходить до композиції «поліцентричної», де, крім головного героя, інші персонажі теж стають у центрі зображуваних подій. Цей композиційний прийом можна помітити вже у «Втрачених ілюзіях», у «Розкошах і злиднях куртизанок», в «Кузині Бетті» та в інших романах третього періоду. В «Селянах» він виявився вже повною мірою: поряд із графом Монкорне в центрі дії стають шинкар Тонсар, розбагатілий селянин Гобертен, сільський лихвар Рігу і деякі інші селяни та селянки. Велика художня заслуга Бальзака в тому, що він показав класову боротьбу на селі — і не тільки боротьбу селян проти поміщиків, а й глибокий антагонізм між біднотою і сільськими багатіями.}

_{У першому розділі роману, написаному в формі листа письменника Блонде до свого друга, поета Натана, Бальзак детально змальовує місце дії роману. В жодному із своїх творів не показав він себе таким закоханим співцем природи, таким яскравим майстром сільського пейзажу. У цьому розділі (і не єдиному в романі) Бальзак докладно, з неприхованою насолодою змальовує володіння замку Еги: поля, луки, долини, ліси, чарівні лісові галявини, дзюрчання струмків, спів пташок. Картини ці написано з таким могутнім реалізмом, що читач немов відчуває п'янкі пахощі луків, полів, листя і хвої. В цілковитій гармонії з чудовою природою, сповненою одвічної радості буття, зображено й старовинний замок. Але відчуття цієї гармонії дуже хистке. Та й підзаголовок першої частини роману зловісний: «Хто землю має, того війна не минає». І вся подальша дія роману — глибокий контраст з його мирним, ідилічним початком.}

_{У другому й третьому розділах, здається, неподільно панує штативне ставлення до селян і співчуття до поміщика, який страждав від них. «Війна», про яку йшлося, це головним чином війна багатого землевласника з селянами. Мовчазна, повсякчасна, непримиренна, вона дуже гостро постає вже в другому розділі. Ось місцевий селянин, дід Фуршон, бере гроші в довірливого міського жителя Блонде, щоб на його очах і навіть за його допомогою спіймати в річці видру. Але видра чомусь не ловиться, і Блонде згодом дізнається про «глибоку підступність» селянина, який його просто пошив у дурні. А в третьому розділі, показуючи сільський шинок Тонсарів, автор характеризує його як «справжнє гадюче кубло», де «підтримувалась невсипуща і отруйлива, палка і діяльна ненависть пролетаря і селянина до хазяїна і багатія» — до графа Монкорне. Мета Бальзака — показати в романі, наскільки глибока і споконвічна ця «інстинктивна класова ненависть», яку він аж ніяк не засуджує. Один із відомих радянських бальзакознавців В. Р. Гриб писав, що, з погляду Бальзака, «Народ відносно вищий у моральному розумінні, ніж привілейовані класи. Але й народні маси у своїй боротьбі проти експлуататорів керуються зовсім не книжними міркуваннями справедливості й гуманними ідеалами, а вельми прозаїчним прагненням благ земних, грубими егоїстичними інтересами».}

_{Село постає перед читачем у всій різноманітності селянських типів. Не можна не відзначити, що часто Бальзак малює їх зовні бридкими, навіть страшними, — так що Ганська, яка зображувала селян у вигляді розлючених звірів, до певної міри спиралась на подібні характеристики Бальзака.}

_{Цей бальзаківський прийом іще доречний при зображенні персонажів негативних, як-от шинкар Тонсар з «червоним, як цегла, обличчям (…), з придавленим лобом і важко відкопиленою нижньою губою». Проте іншим разом Бальзак малює непривабливу зовнішність селянина просто через те, що йому самому доводилось бачити схожих людей. Такий, наприклад, Вермішель — «вогненна пика з надмірно розбухлими рисами від безперервного пияцтва». До того ж він іще й кривий, а «завжди скуйовджене руде волосся і борода, наче в Юди, надавали Вермішелеві страшного вигляду, хоч насправді він був зовсім плохий». І таких прикладів багато.}

_{Тонсари — батько, мати, дві моторні доньки й двоє синів, що, тягаючи з панського лісу хмиз і дрова, косячи траву на панських луках, продаючи панові підстрелену на його ж землях дичину, вибились із злиднів, — все-таки ще не сільські буржуа. Їхній шинок — центр невдоволених сільських бідняків, де вони часто говорять про необхідність нової революції, про яку Тонсарів син ІІікола мріє вже одверто, намагаючись уявити собі, якою вона буде. А до сільської верхівки, до числа місцевих багатіїв, належить Гобертен, що розбагатів у роки революції XVIII ст. та під час довгого управління володіннями замку Еги. Коли Монкорне нарешті його прогнав, Гобертен уже був багатієм, що тримав у своїх руках місцеву торгівлю лісом і йому корилися всі селяни, повсякчас підбурювані ним проти графа Монкорне.}

_{Інший сільський буржуа, Рігу, що був до революції ченцем і розбагатів на скуповуванні націоналізованих Конвентом земель, став місцевим лихварем. Безліч селян у нього в боргу, і живе він як рабовласник.}

_{Селяни «вмиваючись потом, працювали на Рігу, і, незважаючи на це, всі поважали його, тоді як генерал де Монкорне, єдиний тут, хто, наймаючи місцевих людей, щедро оплачував їхню працю, заслужив тільки прокляття, які звичайно випадають на долю багатіїв». Так пояснює Бальзак «інстинктивну» ворожнечу села до багатого поміщика.}

_{Проте порубки та спаш, що їх чинять селяни у графових володіннях, письменник пояснює вже не якимись там «психологічними» особливостями селянської вдачі, а значно серйознішими соціальними причинами.}

_{У шостому розділі другої частини є сцена, де змальовано селян, що ладні кинутись пограбувати поля поміщика. Сцена ця написана, певне, Ганською — народ постає тут в огидному вигляді розлючених звірів, жадібних і потворних хапуг, розпалених бажанням домогтися свого. Та, незважаючи на це, роман переконує в тому, що селян ведуть на грабіж не лише злидні й голод, а й грізні причини — «надії, які заронив у селянські уми 1789 рік».}

_{Одним із найцікавіших селянських образів є вже згадуваний старий Фуршон, якого Бальзак на початку твору малює аж ніяк не привабливим. Хоча цей селянин іноді й схиляється до вимушеного миру з поміщиком, що опирається на підтримку властей, жандармів та війська, проте він одверто каже графові: «Ви маєте все, ми — нічого, то не вимагайте від нас ще й дружби».}

_{Фуршон відверто погрожує генералові, не боячись уже, що той може вдатися до сили жандармів та війська (граф зрештою так і робить): «… Доведеться вам годувати нас по своїх тюрмах, а в них куди краще, як на нашій соломці». Це — коли переможе Монкорне. А якщо переможуть бідняки, — багатих перевішають. «Прокляття бідноти, ваша вельможність, росте, воно виростає вище за ваші найвищі дуби, а з дубів роблять шибениці». Так Фуршон погрожує генералові народною революцією.}

_{Образові Фуршона, який висловлює настрої найбіднішого селянства, приділено в романі найбільше уваги. Це немовби портрет, писаний олійними фарбами. Значно поступається йому образ селянина Нізрона, хоч йому й належать, безперечно, всі симпатії Бальзака. Нізрон — це щось на зразок сільського святого. Учасник революції, колишній голова місцевого якобінського клубу, він не став скуповувати, як це робили інші, націоналізовані Конвентом землі дворян-емігрантів: це було йому не до душі. Він був і залишився республіканцем, «єдиною чесною людиною у громаді». Він — «твердий, як криця, чистий, як золото… поборник народних прав». Самій його зовнішності — обличчю і ході притаманні риси «благородства». Він міг би дістати спадок небіжчика кюре, свого дядька, але відмовився на користь старої дядькової служниці, а сам залишається бідняком, працює з останніх сил і кращого не бажає. Нізрон виступає як вихователь своїх односельців: «Батько — хранитель честі родини. Через таких, як ви, обвинувачують народ, кажуть, що він не заслуговує волі! Народ мусить бути для багатіїв прикладом громадянської доблесті й честі. А ви геть усі продаєтеся Рігу за золото. Віддаєте йому коли й не дочок, то власну честь!» — каже він, картаючи шахрая Тонсара. Про Нізрона Бальзак пише з якимось благоговінням, називаючи його «поетом минулої революції», народним трибуном, безкорисливим Арістідом, античним мужем. Мабуть, письменник гадав у подальшому розвитку дії роману ширше охарактеризувати цей образ, в якому втілено велич і безкорисливість народної душі, та в другій частині, написаній Ганською, цей персонаж зникає.}

_{Подібно до Нізрона, Фуршон намагається розкрити очі завсідникам Тонсарового шинку на Гобертона, Рігу, пані Судрі й Люпена як на їхніх нових ворогів. Треба боротися не лише з Монкорне, а й з ними. «Ось уже тридцять років (час, що минув від Великої французької революції — Ю. Д.), дядько Рігу висмоктує мозок у вас із кісток, а ви все ще не розчовпали, що нинішні буржуа будуть гірші за поміщиків (…). Буржуа й уряд — одне лихо. Що з ними сталося б, якби ми всі розбагатіли? Хіба самі вони стали б ходити за плугом? Самі стали б махати косами?., їм потрібні бідняки». Слова по-справжньому знаменні. А в іншому місці, розмовляючи з Блонде, Фуршон каже: «Бачив я колишні часи, бачу й теперішні, учений мій паночку (…). Етикетку змінено, правда ваша, а вино те саме! Мотика — всі наші статки — як і досі, в наших руках».}

_{Ні нероба Фуршон, ні Нізрон іще не говорять про конкретні завдання майбутньої народної революції, і якщо внутрішньо вони до неї готові, то не зустрічають свідомої підтримки з боку всієї маси сільської бідноти; хоч би як ця остання кипіла невдоволенням, вона більше схильна до анархічних дій на зразок усе частіших пограбувань поміщика і вбивства його сторожа.}

_{Сам Бальзак у «Селянах» не висловлює чіткої думки про те, яка буде і якою має бути народна революція. Але позиція його тут уже не та, що в 30-х рр., коли він писав у романі «Сільський лікар» (1833): «Захоплюючись його (народу) трудовим шляхом, терпінням і покірністю, я все-таки тверджу, що взяти участь в управлінні державою він нездатний (…). Пролетарі —це неповнолітні діти народу і вони мають перебувати під опікою». Але час ішов уперед, і Бальзак, працюючи над «Селянами», не лишився на рівні своїх переконань 1833 р. Наприкінці 40-х рр. він уже зневірився як у своїх колишніх легітимістських переконаннях, так і в будь-яких надіях на «мудрість» капіталістичного ладу. Недаремно він згадує слова абата Бросета про те, що бог «побив сліпотою багатіїв».}

_{У «Селянах» Бальзак вперше виразно і сміливо заговорив про невгамовну боротьбу селянської бідноти не лише з поміщиками, а й з новими гнобителями народу — з сільськими буржуа. Письменник мав, зрештою, мужність, усупереч своїм висловлюванням у «Сільському лікарі», побачити неминучість у майбутньому народної революції. Не все у Бальзака ясне в цьому важливому питанні, адже «Селяни» — твір незавершений, і як знати, що міг би іще сказати цей проникливий митець.}

_{«Селяни» залишаються тим твором Бальзака, в якому він, внук і правнук селян, з великою реалістичною проникливістю зображує неоднорідну селянську масу з усіма її соціальними суперечностями, уважно ставлячись до потреб, страждань і надій селянської бідноти, розуміючи законність її ворожнечі до всіх багатіїв і визискувачів, і переконливо доводить неминучість боротьби народу з усіма його експлуататорами.}

_{ЮРІЙ ДАНИЛІВ}